38196

Засновники геополітики

Лекция

Политология и государственное регулирование

Поняття глобального було введено в науковий обіг у другій половині XX століття американським науковцем Т.Левіттом, який охарактеризував ним феномен злиття ринків окремої продукції як нову тенденцію розвитку світової економіки; згодом це явище було інтерпретоване деякими домінуючими світовими силами в дусі ідеології обєднання світу в єдину економічну,

Украинкский

2013-09-27

203.5 KB

0 чел.

АКАДЕМІЯ СУХОПУТНИХ ВІЙСЬК ІМЕНІ

ГЕТЬМАНА ПЕТРА САГАЙДАЧНОГО

Прим. № _____

ЗАТВЕРДЖУЮ

Начальник кафедри _________________________________

(військове звання, підпис, ініціали, прізвище)

"___" ______________ 20___ року

ЛЕКЦІЯ

з навчальної дисципліни

" Політологія"

Т Е М «» Тема №7: «Засновники геополітики»

Заняття №1:

«Засновники геополітики»

Час:   2 години

Мета заняття: 

  1.  формувати у курсантів  риси,  необхідні військовому керівнику для професійної діяльності;
  2.  сприяти  розвитку   почуття   свідомої  військової дисципліни, відповідальності і цілеспрямованості;
  3.  формувати світогляд курсантів, спираючись на загальнолюдські цінності.
  4.  формувати світогляд курсантів, спираючись на національні історичні та військово-патріотичні традиції, загальнолюдські цінності;

РОЗПОДІЛ ЧАСУ

з/п

Навчальні питання

Час

(хв.)

1

2

ВСТУПНА ЧАСТИНА

ОСНОВНА ЧАСТИНА

Фрідріх Ратцель. Політична географія Ф. Ратцеля.  Хелфорд Макіндер.

Рудольф Челлен і Фрідріх Науманн.  Географічна вісь історії, три геополітичні періоди.  

ЗАКЛЮЧНА ЧАСТИНА

10

70

35

35

10

ІНФОРМАЦІЙНО-МЕТОДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ:

1. Клаузевиц К. О войне. Пер. с нем. – М., 1997. – С. 56

2. Макиавелли Н. О военном искусстве – М.: Воениздат, 1995. – С. 39.

3. Энгельс Ф. Армия // Маркс К., Энгельс Ф., Соч. – 2-е изд. – Т. 14. – С.

4. Ленин В. И. Задачи революционной молодежи: Полн. собр. соч. – Т. 7. – С. 344.

5. Закон України „Про Збройні Сили України” // Законодавство України з питань військової сфери. Збірник законів та інших нормативно-правових актів. – К.: „Азимут – Україна”. – 2003. – С. 108.

6. Закон України „Про основи національної безпеки України” // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 39. – С. 351.

7. Воєнна доктрина України // Національна безпека і оборона. – 2004. – №8. – С. 2 – 7.

8. Головаха Є. І. Стратегія соціально-політичного розвитку України. – К., Абрис, 1995. – С. 46.

9. Крючков Г. К. Питання законодавчого забезпечення формування і реалізації оборонної політики України // Оборонна політика України: реалії та перспектива: матеріали міжнародної конференції (Київ, 19 вересня 2003 р.) // Національний інститут проблем міжнародної безпеки, Женевський центр демократичного контролю над збройними силами. – К.: НІМБ, DCAF. – С. 25.

10. www.politik.org.ua

МАТЕРІАЛЬНО-ТЕХНІЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

Мультимедійний проектор, ноутбук.

ВСТУПНА ЧАСТИНА:

  •  прийняти рапорт командира групи та привітатися з курсантами;
  •  перевірити наявність особового складу по журналу обліку навчальних занять;
  •  перевірити  форму одягу курсантів, порядок на робочих місцях і в аудиторії;
  •  при необхідності зробити зауваження для усунення недоліків;
  •  нагадати  основну проблематику минулої теми, заняття та зробити логічний перехід до проблеми, яка буде розглядатися на даному занятті;
  •  довести  під запис номер і тему заняття, його навчальні питання;
  •  зосередити увагу курсантів на навчальній меті заняття – тобто на тих знаннях, навичках і вміннях та їх рівні, які вони повинні здобути в результаті заняття;
  •  визначити актуальність теми заняття – тобто для чого знання (навички, вміння) будуть необхідні у подальшому вивченні матеріалів дисципліни, практичному виконанні завдань, подальшій офіцерській службі тощо;
  •  представити наочно та стисло охарактеризувати основні та додаткові джерела інформації (літературу) для вивчення на самостійній підготовці та місця їх отримання, надати під запис назву джерела, його вихідні дані та сторінки (статті статутів, настанов, джерела інформації можуть також представлятися в ході розгляду навчальних питань або в заключній частині заняття – при визначенні завдань для самостійної роботи);
  •  визначити   порядок роботи на занятті та отримання оцінки за нього;
  •  довести  заходи безпеки (при необхідності).

ОСНОВНА ЧАСТИНА:

Тема №7. Засновники геополітики

Поняття "глобального" було введено в науковий обіг у другій половині XX століття американським науковцем Т.Левіттом, який охарактеризував ним феномен злиття ринків окремої продукції як нову тенденцію розвитку світової економіки; згодом це явище було інтерпретоване деякими домінуючими світовими силами в дусі ідеології об'єднання світу в єдину економічну, а потім і політичну систему, зрозуміло, під їхнім "прогресивним" контролем і керівництвом. Зокрема, Джордж Сорос, аналізуючи несправедливості, які несе глобалізація для частини світу, вказує в одному із своїх інтерв'ю, що вони, виявляється, породжені правом суверенних урядів на самостійні дії, розуміючи під цим комплекс заходів по захисту власних економік, що утруднює розвиток транснаціональних компаній – головного суб'єкта економічної глобалізації. Сьогодні ми, очевидно, наближаємося до тієї межі в міжнародних відносинах, коли навіть суверенні дії суверенних народів, якщо вони суперечитимуть глобальним інтересам світових сил, можуть кваліфікуватися як націоналізм. Маємо бути готові до цього у всеозброєнні, найперше – світоглядне.
Отже, зробимо попереднє визначення глобалізму як політичної ідеології, що відображає, з одного боку, цілком реальні факти інтенсифікації загальнопланетарного життя, а з іншого – виступаючої лише прикриттям для втілення конкретних національних інтересів великих держав світу в транснаціональній формі. Саме останній момент і демаскує геополітична концепція розвитку світу, стверджуючи, що рушійною силою об'єднання світу виступає не безлике злиття усього з усім, а шалена національна конкуренція, фіналіст якої на завершальній історичній дистанції й отримає "золоту корону" світової влади. Першим розгорнув цілісну і науково обґрунтовану концепцію геополітики Ф.Ратцель, хоч сам він терміна "геополітика" і не вживав. Усі наступні автори досліджень цього напряму світових відносин спиралися більшою, або меншою мірою на його спадок. Важливо наголосити, що Ратцель у своїх концептуальних побудовах відштовхувався не від якихось умоглядних політичних ідей, підганяючи під них географічні, економічні, історичні та культорологічні факти, а навпаки, фундаментальне вивчення суспільних і природничих наук дало йому змогу на їх емпіричній базі спорудити узагальнюючу концепцію політичної географії, тобто геополітики. Усі названі причини, а також особлива ясність та переконливість його доктрини (що має не останнє значення для її опанування) підштовхнули нас до детальнішого її викладення, ніж концепцій інших, авторів.
Фрідріх Ратцель народився 1844 року у невеликому німецькому місті Карлсруе, там пройшли його роки навчання в гімназії. Після її завершення, як повідомляє енциклопедичний словник «Гранат», змушений був попрацювати деякий час в аптеці. Згодом поступає на навчання до Політехнічного університету цього ж міста, де старанно студіює географічні дисципліни, а також геологію, палеонтологію та зоологію.Захопившись популярними тоді ідеями еволюціонізму, переводиться до всесвітньовідомого Гейдельберзького університету, щоб продовжити свою фахову освіту під науковим керівництвом Ернста Геккеля. Під впливом цього вченого, фанатичного популяризатора еволюціоністської ідеї, і завершилося формування світогляду Ф.Ратцеля; хоча задля об'єктивності необхідно додати, що Ратцель ніколи не скочувався до вульгаризму деяких геккелівських пояснень походження та розвитку живого світу. Свідомо він уникав і обговорення теологічних проблем у науці. Прагнення отримати системні знання підштовхує його до вивчення суміжних з географією дисциплін. Ратцель активно, з властивою німецьким науковцям педантичністю та глибиною, опановує астрономію і демографію, народознавство і соціологію, історію та політичні науки, але завжди в центрі всіх його захоплень стояла географія. Широту його зацікавлень можуть охарактеризувати теми, вибрані ним для дипломної роботи та докторської дисертації: перша була присвячена хробакам (1868р.), друга – еміграції в Китаї (1876р.). Як географ, природодослідник Ф.Ратцель прагнув перевіряти свої ідеї на конкретних фактах, тому багато подорожував; а природний дар легко і доступно викладати серйозні наукові думки підштовхнув його до співпраці з популярною "Кельнською газетою", що дало змогу в якості кореспондента останньої здійснити низку надзвичайно важливих мандрівок по Північній та Південній Америці. Згодом на основі зібраних матеріалів він написав такі важливі праці, як "Мали північноамериканських міст і цивілізацій" та "Сполучені Штати Північної Америки".Важливим штрихом до творчого і життєвого портрета Ф.Ратцеля є його добровільна участь у війні 1870 – 71 рр., метою якої було об'єднання роздрібнених німецьких земель в єдину державу. "Залізом і кров'ю" впроваджував у життя цю програму канцлер Бісмарк. Внаслідок переможної війни були встановлені нові кордони з Францією та Данією, до німецької імперії (2-го рейху) відійшла провінція Ельзас-Лотарингія. За активну участь у військовій кампанії вченого було відзначено Залізним хрестом за відвагу. Починаючи з 1886 року, Ратцель працює на кафедрі географії Лейпцизького університету. Саме тут написані його головні праці: "Мали північноамериканських міст і цивілізацій" (1874р.), "Сполучені Штати Північної Америки" (1878 – 80рр.), "Антропогеографія" (1882р.), "Народознавство" (1893р.), "Політична географія" (1897р.), "Море – джерело могутності народів" (1900р.), "Про закони просторового росту держав" (1901р.) тощо. Поступово його праці стають популярними в академічних середовищах інших країн, виходять переклади англійською та французькою мовами, у 1905 році видавництво "Брокгауз і Ефрон" здійснює декількома накладами видання його фундаментальної праці "Земля і Життя. Порівняльне землезнавство" російською мовою. Таким об'їзним шляхом прокладає вона собі дорогу і до українського читача.

1. Органіцизм – методологія цілості світового розвитку в концепції політичної географії Ф.Ратцеля. Початок формування системного підходу в політичній науціЗагальновідоме твердження Ратцеля, що "держава є живим, закоріненим у ґрунт організмом", до сьогоднішнього дня викликає найпалкіші дискусії – від суджень з прокурорським металом у голосі до розсудливих, схильних більше до неупередженого наукового аналізу. Безсумнівно, поняття "держава як організм" має центральне, або, як влучно висловився один дослідник, "осьове значення" у системі класичної геополітики; наявні в ньому дві складові – наукова та ідеологічна. Варто зазначити, що до цього визначення держави він прийшов в уже зрілому віці, після тривалих та інтенсивних досліджень у галузі теоретичної та практичної географії і супутних з цим дисциплін. Склалася в нього і струнка методологічна система, основою якої стала філософія органіцизму. У сучасній історії науки, історії філософії вирізняються два подібні поняття: "органіцизм" і "організмічні теорії". Відмінність між ними полягає, в основному, у хронологічній площині, що для нас несуттєво, тому ми їх не розрізнятимемо. Заглянувши у філософський словник, щоб зрозуміти значення поняття "організмічні теорії", дізнаємось, що це "група концепцій в ділянці філософії природознавства і методології наукового пізнання, що використовують поняття організму та організації (і пов'язаний з ними поняттєвий апарат) для вирішення проблем структурних рівнів та виникнення нових якостей".У філософії органіцизму прийнято розглядати Всесвіт як цілісність, що саморозвивається. Із погляду структури, він поєднаний багатьма переходами зростаючих рівнів, тобто йому властива ієрархія рівнів. Всесвіт повторює себе у людському організмі – людина створена за його подобою, – вважають деякі з науковців, що послуговуються цим методом досліджень. Осмислюючи подібну проблематику, один із найглибших авторів цієї філософії, видатний англійський математик і логік Альфред Норт Уайтхед (1861 – 1941 рр.) згодом цілком слушно звернув увагу на загальноприйняте у фізиці положення про те, що живе тіло повинно розглядатися так само, як і інші частки фізичного світу. Це аксіома, – наголошує він, але в ній присутні дві сторони, бо вона передбачає і зворотний висновок, а саме, що й інші сторони Всесвіту ми можемо розглядати відповідно до того, що нам відомо про людське тіло. Адже кожне дійсне існування можна описати тільки як органічний процес, стверджує він. Це, в принципі, традиційна форма логіки філософії органіцизму, що дозволяла екстраполювати властивості організму, його організації та розвитку на конкретні явища природи, дозволяючи глибше проникати в їх суть, – з одного боку, а з іншого, спостерігати їх як цілісний процес, що має спільні причини свого виникнення та розвитку як для фізичного, так і для органічного та соціального світів. Можна погодитися із думкою доктора філософських наук М. Кисселя, що поняття "організму" замінює у цих концепціях (або деяких з них – Уайтхеда) таку важливу для класичної філософії категорію, як "матерія". [1] Наочним прикладом ефективності органіцизму як методу природо-наукових досліджень може послужити дискусія між А.Уайтхедом та А. Ейнштейном стосовно проблеми незворотності часу в термодинаміці. Сьогодні вже можна однозначно сказати, що рацію мав Уайтхед із своєю концепцією органічного процесу. "Незворотність існує на макроскопічному рівні" і, очевидно, "має бути на мікроскопічному", вона є фундаментальною основою розуміння природи, – стверджує сьогодні лауреат Нобелівської премії в галузі термодинаміки І.Пригожий. [2] Становлення, після цілості, є другою за важливістю проблемою геополітики, що активно досліджувалася філософією органіцизму; вона витлумачує ієрархізовану структуру Всесвіту як невпинний ріст, розвиток. Це становлення слід розуміти як розгортання, що почалося з певного моменту відліку, – одні автори кладуть в основу теологічну першопричину, інші – надпотужний вибух згущеної речовини. Всесвіт росте. Цей рух, як по сходинках, здіймається вгору – від нижчих рівнів до вищих. Найцікавішою, знову ж таки, могла бути концепція "процесу Уайтхеда", але її складність (і, відповідно, розлогість), а також пізніший час виникнення від періоду творчості Ф.Ратцеля, змушує відмовитись від її розгляду. Піонером цього напряму досліджень можна назвати Герберта Спенсера. Він звернув увагу на три рівні градації, що однаково характерні як для живого організму, так і суспільства. Спенсер пише, що суспільство, як і біологічний організм, має властивість зростати, і в процесі росту структура суспільства ускладнюється так само, як і структура організму в процесі біологічної еволюції, виникає та сама ієрархія рівнів. В "Основах соціології" Г.Спенсер конкретизує це припущення вже у розгорнутій концепції, де найперший рівень – система живлення (підтримуюча система) – організація частин, що забезпечує в живому організмі живлення, а в суспільстві виробництво необхідних продуктів; другий рівень – розподільча система, що відповідає за зв'язок між різними частинами соціального організму на основі поділу праці, а у фізіологічних організмах – це судинна система; і третій рівень – регулятивна система, яка в особі держави забезпечує підлеглість складових частин цілому в одному випадку і нервово-рухальна система у біологічних організмів.
Щоб об'ємніше собі уявити історичний контекст розвитку того наукового напрямку, в якому працював Ратцель, очевидно, необхідно згадати ще про одного вченого – засновника системного підходу в науці Людвіга фон Берталанфі (1901 – 1972 рр.). Перед завершенням своєї наукової діяльності він признався: "Я намагався застосувати цю організмічну програму в різних дослідженнях з метаболізму, росту та біофізики організму... Виявилося, одначе, що я не зміг зупинитися на одного разу вибраному шляху і був змушений прийти до ще більшої генералізації, яку я назвав загальною теорією систем." [3] Зазначимо, що історія науки зараховує до організмічних теорій гештальтпсихологію, холізм, організмічний індетермінізм, теорію емерджементальної еволюції. Сьогодні організмічні ідеї мають значний вплив на перебіг наукових дискусій з проблем кібернетики, соціобіології та синергетики.
Скористався цим, безсумнівно, продуктивним методом наукових досліджень і Фрідріх Ратцель, створивши теорію політичної географії. Можна стверджувати, що застосування органіцизму як методології політичної географії стало початком формування системного підходу в політичній науці. Щоб збагнути виникнення і розвиток життя на Землі, Ратцель пропонує подивитися на нього ніби зверху, з космосу. В такому разі зникають дрібні, незначущі його моменти, нашу увагу привертають лише фундаментальні речі, сутнісні зв'язки, які і формують його."Земля як ціле" виступає головним об'єктом географії Ф.Ратцеля. Правильна інтерпретація цього цілого (або його частин) можлива лише тоді, коли ми не тільки сьогоднішнє становище Землі будемо розглядати як окремий розділ історії Всесвіту, уточнює він, але і взагалі всякий стан Землі, що видається нам спокоєм, необхідно розуміти тільки у зв'язку і взаємодії із усім Всесвітом. [4] Таке описання Землі як цілого устійнилося в сучасній науці під поняттям географічної оболонки Землі, у структуру якої входять чотири своєрідних сфери. У ході викладання величезного емпіричного матеріалу Ратцель ніби відтворює процес зародження і становлення Землі, яскраво і дохідливе показує поетапність, взаємозумовленість і взаємозалежність формування її частин. Його логіка, власне, і відтворює історію. Першою виникла літосфера – тверда оболонка Землі – як наслідок тривалого космічного процесу; згодом – газоподібна атмосфера і, нарешті, гідросфера – водяна оболонка. У цих трьох сферах розміщується пронизана ними четверта – біосфера, тобто, рослинний, тваринний та людський світи. Усі ці оболонки не мають чітких меж, не існують поодинці, а перебувають одна в одній; водяна пара присутня в повітрі, повітря – у воді та ґрунті, не кажучи вже про живі організми. Земля як ціле формується під впливом внутрішніх міжсферних зв'язків та зовнішніх – сонячної енергії, сил тяжіння, внутрішньоземних сил. Ф.Ратцель, порівнюючи сфероподібність Землі і сфероподібний рух Місяця, Сонячної системи вказує, що це – дія одного космічного закону гравітації. Сама структура живого організму сформована під впливом безпосередньої дії цього закону, зокрема як і іншого космічного джерела життя на Землі – сонячної енергії. Таким чином Земля є напрямом і предметом дії космічної еволюції, її структурі властивий ряд якісних рівнів, а кінцевою метою є людина; усе це є процес становлення єдиного організму. Тому предметом географії як науки може бути лише "Земля як ціле", – підсумовує Ф.Ратцель, що, власне, не суперечить і сучасній науковій установці. Проте існують і суттєві відмінності.
Так, торкаючись завдання біогеографії, Ф.Ратцель говорив про три живих світи – рослинний, тваринний і людський, наголошуючи на їх взаємозалежності та цілісності. Звісно, розмежовуючи їх як окремі предмети досліджень – фітогеографію, зоогеографію та антропогеографію. Сучасна вітчизняна біогеографія предмет своїх досліджень сфокусувала лише на рослинному та тваринному світі, фактично вивівши людину як біологічний організм, і поля своїх досліджень, залишивши її об'єктом зацікавлень соціально-економічної географії. Особливістю системи географії Ф.Ратцеля є його спроба синтезувати філософію органіцизму, сучасні йому соціально-економічні та політичні концепції універсалізму на основі географії у найширшому її розумінні для описання нової реальності, яка виникла. Сьогодні це б звучало як спроба створення наукового світогляду, в основу якого покладено глобальне бачення світу.
"Ми не поділяємо поглядів тих укладачів географії, – писав він, – які..., швиденько охарактеризувавши "Землю як ціле", зразу ж переходять до деталей; укладачі підручників виявляють невиробленість географічного світорозуміння, чого б нам дуже хотілося уникнути. Спочатку має йти визначення всього об'єкта дослідження в його сукупності, а згодом слід переходити до розгляду його частин, оскільки, не склавши уяви про ціле, важко розібратися в деталях... Таке розуміння Землі, у якому тверда, рідка та газоподібна частини, одночасно як і життя, що розвивається в них, розглядаються як одне ціле, елементи якого пов'язані між собою історично і перебувають у безперервній взаємодії, називаємо органічним розумінням Землі; ми протиставляємо цей світогляд тому, який ділить частини нашої планети так, ніби вони прийшли до співпоєднання випадково і можуть бути зрозумілі та вивчені кожна окремо, незалежно від інших. Можливо, наше світорозуміння могло б точніше і конкретніше відповідати терміну гелогеїчне, одначе нам не хотілося б вводити чужих нам термінів." [5]

2. Обмежений простір і дія теллуричних силЗемля є обмеженою величиною, вона має конкретні часові та просторові виміри, які з достатньою долею ймовірності може назвати сучасна наука; Всесвіт – нескінченний, вчені не зможуть ніколи визначити його розміри або початок чи кінець. У цьому сенсі Земля і Всесвіт виступають як своєрідна єдність окремого і цілого. Ратцель розглядає Всесвіт як органічний процес, що направляє хвилі космічної еволюції на просторово обмежені береги Землі – на неї проливаються величезні енергії, діють космічні сили, що незрівнянно переважають її у своїй потужності. Цю фундаментальну для розуміння життя на Землі суперечність Ф.Ратцель інтерпретував у дві наріжні категорії політичної географії: "обмежений простір" і "дії теллуричних сил".У свою чергу, Земля є невичерпним джерелом для найрізноманітніших відношень між різними частинами і творіннями на Землі, а також служить мірою величини для всіх географічних предметів, пише він. Саме на цьому, обмеженому 510 млн. кв. кілометрів просторові, і виникло життя. Від появи першої грудочки білка і до виникнення складніших організмів на Землі їх характерною властивістю була здатність до відтворення себе у потомстві та, відповідно, поширення у просторі. Спочатку це був океан, згодом -невеликі водойми недалеко від моря, а далі – поширення по всьому суходолу. Незабаром живе заповнює всі три сфери: атмосферу, воду і суходіл. Нарешті наступила мить, коли Живому стало не вистачати обмеженого земного простору, а зовнішні впливи, що породили життя, не спадали, посилюючи ще більшу його концентрацію в межах планети, – це викликало його внутрішній поділ у самому собі і підштовхувало до поборювання одне одного у боротьбі за виживання. Власне "весь розвиток життя є боротьбою за простір, – каже Ратцель. – Навіть той факт, що життя уміщується на такому вузькому просторі Землі, є для організмів, безперечно, одним із найсильніших імпульсів до постійного вдосконалення" [6]Потрібно зауважити, що розуміння обмеженого простору як детермінанту біологічного та соціального розвитку є поширеним у найрізноманітніших наукових концепціях, деколи навіть ідеологічно несумісних. Його використовував Томас Мальтус у своїй "теорії народонаселення", Чарльз Дарвін у "законах видоутворення", послуговувались ним соціал – дарвіністи і ліберали, попутно критикуючи своїх опонентів у біологізації соціальних теорій. В опосередкованій формі розглядають її і сьогодні, зокрема, фундаментальний американський підручник з економіки "Економікс" стверджує, що предметом його дослідження є поведінка людей в процесі виробництва, розподілу і споживання матеріальних благ та послуг в світі обмежених ресурсів". [7] Не всі науковці вдивляються сьогодні в майбутнє людства з безхмарним оптимізмом. Так Медоуз Донелла X., Медоуз Денніз та інші у доповіді Римському клубу приходять до невтішного висновку про конечні "Межі росту". [8] У середовищі вчених-географів та істориків XIX століття було поширеним використання терміну "теллуричний". Це слово походило, як, до речі, і навчальний астрономічний прилад "Теллурій", від латинського відповідника 'tellurium, tellur", що означало "земля, земний". Прилад створили для наочнішого пояснення явищ, що виникають при обертанні Землі навколо власної осі та Сонця. Ці явища мали, як правило, загальноземне значення: виникнення дня і ночі, пір року, існування теплових поясів, зональних кліматів, що впливали на формування особливостей компонентів географічної оболонки – від рельєфу до рослинного і тваринного світів. "Якщо я кажу про якусь теллуричну величину, – говорить Ратцель, – то цим співставляю її з величиною Землі. Вже простий розгляд наслідків з цих співвідношень може нам показати, що тут справа не обмежується одними лише цифрами. Відношення виражають дію теллуричних сил, що виявляють свою дію на великому просторі Землі. Таким чином, відносини, що виражають величину, стають відносинами за суттю. [9] Отже, теллуричні явища – це тільки ті явища, які мають загальноземний характер; а куляста форма Землі і обмежений простір зумовлюють виявлення їх у формі протистояння. Навіть неозброєним оком помітно, як екваторіальні та полярні протилежності борються за Земний простір, те ж саме можна сказати і про день та ніч, одвічне протистояння океанів та континентів. Тодішні географи, пишучи про теллуричні явища, теллуричні сили і теллуричні величини, традиційно розглядали їх з позиції фізико-географічного змісту; Ф.Ратцель, дотримуючись такого розуміння, одночасно почав застосовувати їх і щодо політичної географії, пояснюючи через них процес становлення людства як політичної, економічної та культурної цілісності. Власне, у багатьох параметрах ці терміни близькі до значення поняття "глобальність", між ними існує ідейна спільність. Досліджуючи історико-географічні процеси, динаміку просторового поширення живих організмів, Ратцель відкрив ще один закон – посилення явища відповідно до зростання його величини. Сила породжує ще більшу силу. Континентальні, або загальноземні явища вирізняються особливою потужністю, широтою охоплення, стабільністю і самостійністю. Так, порівнюючи менш численну монгольську расу із австралійською та негроїдною, Ратцель зауважує, що через те, що вона займає в десять разів більшу територію, вона має глибшу і різноманітнішу культуру, є дієздатнішою і може нав'язувати свою волю вищеназваним расам. Іншим прикладом достовірності цієї ідеї може послужити єврейська нація. Використовуючи дивовижну національну солідарність і широту розселення, її діаспорні громади присутні в більшості країн Європи, Америки та Азії, а також здійснюючи вдалу економічну діяльність декількох сімейних кланів у банківському бізнесі, вони об'єднали свої зусилля і фактично перетворили на початку XIX століття свій народ у єдине транснаціональне підприємство, транснаціональну фінансову корпорацію (ТНК), що першою почала працювати у глобальному вимірі, а величина, як нам відомо, має внутрішню тенденцію до ще більшого зростання. І сьогодні ця невелика за чисельністю спільнота бере безпосередню участь у змаганнях за світову владу. Згодом Ратцель розгорне цю ідею сили, що породжується просторовими величинами, у самодостатню військово-політичну доктрину просторового росту держав. Модель функціонування живого в параметрах обмеженого простору дії теллуричних сил Ратцель описує на величезному фактологічному матеріалі, а його твори, зазвичай, сягають тисячі сторінок і розкривають цю взаємодію, як своєрідну фізико-географічну гру законів діалектичного розвитку. Земний простір виступає тут, з одного боку, як єдність, що через свою обмежену величину викликає внутрішню диференціацію живого на окремі конкуруючі частини, а, з іншого боку, та ж обмеженість виступає найсильнішим стимулом до росту, до захоплення її домінуючими видами. "Можливість поширення життя, говорить автор, – а згодом відособлення його в окремі області, які сприяють самостійному розвитку, обмежується, відповідно, 510 млн. кв. кілометрів. Цей простір, і тільки він один, наданий для життя на Землі. Все, що рухається на Землі, мусить його виміряти, мусить знову до нього повернутися, зустрічатися із самим собою, ступати на старі шляхи. З цього простору виділені всі інші простори на Землі: моря, частини світу, країни" [10] Інтенсифікуюча структура географічного простору Велике протистояння: Північ – ПівденьЯкщо ми пильно вдивлятимемося в обличчя планети Земля, то побачимо, що воно плинне. Рухається земна кора, пересуваються береги, постійно відбувається циркуляція атмосфери і гідросфери. Земля ще не перетворилася на мертвий, закостенілий остов: "Будь-яку окрему рису у фізіономії Земної кулі потрібно сприймати тільки як триваючу і змінну", – наголошує Ратцель. "Все тече, все міняється", – образно узагальнює він суть проблеми словами Геракліта Ефеського. Органічний процес становлення світу формує неживу, живу і соціальну природи як якісно відмінні ієрархічні рівні одного цілого. У свою чергу, кожна з цих природ має свої внутрішні складові розвитку. Історія людства також складається із певних періодів, що в порядку становлення ускладнюються і нагромаджуються ніби один на одному. Ратцель стверджує, що формування нових якостей не може відбуватися випадково і будь-де, вирішальну роль у підготовці і виникненні їх відіграє довкілля. Вірніше, те положення, яке займає конкретна географічна територія у Земному просторі, формує в процесі пристосування до неї певний тип людини, народу, виробляє схильність до активної або пасивної форми існування. "Географія творить історію", – згодом повторить за ним не один геополітик.
Структурно увиразнює поверхню Землі її поділ на дві частини: на воду і суходіл. Вже побіжно кинутий погляд на глобус вкаже нам, що суходіл згруповано, в основному, у Північній півкулі, а воду – у Південній. Таке їх розташування виникло внаслідок обертанняЗемлі навколо своєї осі та дрейфу літосферних плит з розташованими на них материками та океанічними западинами. "Північно-східна частина цілком справедливо протиставляється, як півкуля суходолу, південно-західній частині, як півкулі води. Карл Ріттер вважає цю протилежність, поряд з протилежністю між кліматом Півночі та Півдня, найбільшою найважливішою з усіх існуючих протилежностей, які ми тільки знаємо на Земній кулі." [11] Екватор є першою географічною лінією розподілу Земного простору. На північ від нього величезні материкові скупчення, на південь – бездонні водяні простори. У культурно-цивілізаційному вимірі це – лінія розподілу між різнозорієнтованими соціумами: народи Півночі – це спільноти, що динамічно й ефективно розвиваються у всіх сферах життя, на Півдні – життя австралоїдних і негроїдних народів характеризується відсталістю, апатією, консерватизмом.
Причини, що сприяли виробленню таких різних соціо-культурних установок, коріняться у структурі (географії) їх розташування. Організація простору Північної півкулі (особливо в помірних широтах) є інтенсифікуючим фактором розвитку. У його основі лежить характер розміщення трьох частин світу -Європи, Азії й Африки, вони ніби сходяться в одному місці: Передній Азії – колисці сучасної цивілізації. Величезне скупчення природних ресурсів, культурних традицій і значна чисельність народів, а також невеликі, легко долані відстані між ними (зручні шляхи сполучень – річки, невеликі внутрішні моря, степи) сприяли інтенсифікації обміну товарами і досвідом між народами, розширювали їх культурний горизонт. Концентрація знань, ресурсів, чисельності населення посилювали конкурентну боротьбу між народами, що проживали тут. Особливістю Південної півкулі є домінування води. Світовий океан займає більшу її частину. Відстані між різними материками й островами величезні, нерідко нездоланні для примітивних культур. Усі ці просторові фактори локалізували їх інтереси, змушували жити в ізоляціїї одне від одного. Таким чином, географічна структура Південної півкулі орієнтує соціум на консервацію існуючих традицій, вона є несприятливою для розвитку (особливо у первісні історичні епохи), виступаючи в структурі Земного простору як її периферія. Ратцель наводить обрахунки Тілло по відношенню суходолу до океану, що має вираження в поясах, шириною в 10 градусів, у наступних цифрах:

Північна широта   суходіл      океан    Південна широта    суходіл     океан80 - 70           32,7         67,3     0 – 10             22,8        77,270 - 60           71,5         28,3     10 – 20            22,5        77,560 - 50           57,0         43,0     20 – 30            22,8        77,250 - 40           52,2         47,8     30 – 40            10,1        89,940 - 30           43,5         56,5     40 – 50            3,3         96,730 - 20           37,3         62,7     50 – 60            1,0         99,020 - 10           26,7         73,3     60 – 70            3,2         96,810 -  0           3,0          77,0     


Цей розподіл між динамічною Північчю і консервативним Півднем значною мірою зберігається і дотепер. Так відомий сучасний французький соціолог і міжнародник Арон Реймон у праці "Мир і війна між націями" зауважує, що сьогодні важко собі уявити можливість існування успішного індустріального суспільства в екваторіальній зоні. Це географічне за своєю основою протистояння між Північчю і Півднем виливається у найрізноманітніші геополітичні концепції пояснення феномена нерівномірності економічного й політичного розвитку людства, наприклад, концепції "країн золотого мільярда" і злиденного Півдня. Ф.Ратцель вбачав у неоднорідності простору Земної структури велике позитивне начало, наголошуючи, що "лише в розмаїтті полягає рух, а одноманітність є застій, то цією зміною і різноманітністю ознаменований успіх та прогрес життя." [13]

Середземні моряІсторія знаходить безліч підтверджень ідеї, що на Земній поверхні є регіони, яким у певні періоди властиві особливо інтенсивні темпи цивілізаційного розвитку. Властивості ці обумовлені їх розташуванням, як правило, між різноякісними просторами – географічне це можуть бути материки, антропологічне – раси і нації, культурно – традиції. Ці регіони за розмірами можуть бути невеликими замкненими просторами, придатними для відносно швидкого подолання їх тогочасними засобами комунікації. Вони часто виступали як полем напруженого протистояння, так і плідних торговельних та культурних контактів, що, власне, і є описом двох сторін одного і того ж процесу – становлення міжнародних відносин. В історії формування європейської спільноти таку системоутворюючу роль відіграло Середземне море (включно із Чорним морем та Межиріччям). Класифікуючи за спільними ознаками окремі простори в контексті зіграної ними ролі у світовій історії, Ратцель приходить до висновку, що на Земній поверхні існують три Середземні моря: Євразійське (власне, наше Середземне море), Австрало-Азійське (Південно-Китайське море) і Американське (Карибське море). На його думку, за фізико-географічними та історичними характеристиками їх можна визнати як однорідні моря, на відміну, наприклад, від окраїнних морів, їм властива схожа геологічна будова, це інгресійні, достатньо сильно заглиблені в материк водойми, для них характерне нерівне, з різкими перепадами глибини дно, особливо біля берегів, що зумовило, у свою чергу, і нерівномірність поширення теплоти в їх глибинах. Але найважливішою особливістю є положення їх стосовно різних частин світу, вони пролягають якраз між ними. Звідси й назва – Середземні.
Наше Середземне море розділяє два континенти: Євразію і Африку, Південно-Китайське – південно-східну частину Євразії та Австралію з величезною кількістю проміжних островів, Карибське море розділяє Північну та Південну Америки. З позицій просторового аналізу Середземного та Південно-Китайського морів (якщо не вдивлятися в їх індивідуальні особливості), ми спостерігаємо дзеркальне відображення їх сутнісних ознак, схожу роль у фізичній та політичній історії західної та східної частини континенту Євразії. Ратцель наголошує, що, "не дивлячись на всю свою своєрідність, ці моря є однорідною частиною землі та океану". Історичне значення Середземного моря у розвитку європейських народів важко переоцінити. Ми дотепер дивуємось геніям, які колись тут проживали, які, власне заклали основи сучасної цивілізації. Поява еллінів та римлян на історичній арені була ніби класичним втіленням геополітичного закону росту держав, за яким море завжди притягає до себе народи: вони зароджуються і зростають вздовж великих водних сполучень, у напрямку до моря і на морі. Для стародавніх еллінів безліч розчленованих і зручних для судноплавства берегів стали на початку їх історичного буття і надійним захистом, і щедрим джерелом постачання морських продуктів. Море на першому етапі їх розвитку виконувало функцію відокремлення від світу, що дало їм можливість виділитись в окрему національну цілісність, сформувати і розвинути свої національно-культурні задатки й особливості. А зміцнівши, елліни дали гідну відповідь природо-історичному "виклику", надійно опанувавши морем, ставши народом-мореплавцем. Цей, безсумнівно, перехід у нову якість становлення і є віховим в історії людства. Море, що до цього роз'єднувало, враз стало виконувати об'єднуючу функцію, ніби наблизивши до них далекі береги Африки й Азії. Море максимально розширило горизонти їх дії. Запозичивши у древніх фінікійців мистецтво судобудівництва і мореплавства, вони перетворюють його у джерело народження нової якості античної цивілізації, що охоплює регіон від Кавказу до Піренеїв.Для порівняння нагадаємо, що сухопутній народ безпосередньо контактує з двома-трьома сусідніминародами, тоді як морський – з двома-трьома десятками, відповідно зростає інтенсивність його торговельних зв'язків, власного виробництва, культурних запозичень. Усе це радикальним чином прискорює темпи його розвитку. Ф.Ратцель наголошує, що особливе значення Середземного моря безпосередньо пов'язане із його просторовим положенням: "Не тільки Європа, Африка та Азія визначають північні, південні та східні береги Середземного моря, але й самі частини світу діють на це море, яке, подібно збираючому сосуду, вбирало в себе всі їх впливи, а згодом знову віддавало, але вже як свої власні". [14] Варто зазначити, що регіон охоплення еллінів, а згодом і римлян, вийшов далеко за межі середземноморських берегів, їхні колонії тісним кільцем охопили і Чорне море. Тому, ведучи мову про античну цивілізацію, ми розглядаємо її у просторовому відношенні як середземно-чорноморську спільноту, зараховуючи сюди і народи Північного Причорномор'я – сколотів-орачів (тобто протоукраїнське населення). Морське володарювання і характер морських народівМіж двома природними стихіями – морем і суходолом – проходить мінлива перехідна смуга: берег. Він є межовим (прикордонним) простором, місцем, де постійно точиться боротьба між водою та землею, його характерними ознаками є нестабільність і змінюваність. Саме ця природно-фізична особливість узбережжя і вплинула найбільше на формування характеру морських народів, які мешкають тут зробивши їх чутливими і готовими до постійних змін і перемог. Коли людині вдалося, приборкавши свій страх і роз'єднаність, використовуючи розум і волю, здолати море, воно перестало бути нейтральним явищем; його сила, образно кажучи, починає переходити в силу народу – мореплавця. Ратцель з цього приводу зазначає, що взагалі "сила будь-якого народу вимірюється тільки боротьбою чи то з іншими народами, чи то із землею... Із природи надходять у народ нові сили, у боротьбі з іншими народами – сила одного народу переходить в силу його противників." [15] У багатій подіями і звершеннями історії морських народів безліч повчальних фактів, особливо вражають своїми непропорційними здобутками відносно нечисленні народи: елліни і голландці. Останні не змарнували наданого їм історією та природою шансу і стали світовою морською державою. У пору пізнього Середньовіччя на західній окраїні Європи цей досить бідний, нечисленний і поневолений Іспанією народ змушений був для власного виживання зосередити всі свої зусилля на захисті та відвойовуванні землі у моря. Боротьба з величезною природною стихією, що перевершувала індивідуальні та сімейні можливості, безпосередньо підштовхувала людей до більшої кооперації зусиль. Для утримання у належному стані гребель, дамб, каналів, шлюзів і виконання супутніх робіт у країні починають виникати великі народні спілки, що згодом реорганізуються в загальнонаціональне водне управління. Аналізуючи цей історичний приклад, Ратцель підкреслює, що не тільки душа окремої особисті загартовується у такій боротьбі з морем, але і весь народ вчиться пізнавати ціну єднання та дії разом. Додаючи, що фізична праця сама по собі не відіграє ніякої геополітичної ролі, але земля (ґрунт), здобута в спільній боротьбі, стає політичним фактором. Для голландців бурхливе північне море стало суворою школою, що підготувало їх до переможної боротьби за свободу і тріумфального руху до панування над Світовим океаном. У свою чергу, швидкий процес становлення Нідерландів як світової морської держави співпав (і прискорив) з виникненням нової якості соціального життя: буржуазного суспільства. Поширення морських народів починалося, як правило, з підкорення нешироких, легкооглядових і досяжних внутрішніх морів. Рух відбувався у вигляді стрибків з берега на берег, з острова на острів, з моря в море, все далі й далі від батьківщини. Одним із рушіїв переселення морських народів був демографічний чинник. Берег, місце їх проживання, за власною природою був обмеженим, тісним регіоном. І, незважаючи на багатство морських продуктів, неспроможний був прогодувати стрімко зростаюче населення. Поширення вглиб континенту на цьому періоді розвитку теж було неможливим через певні закономірності зростання морських держав. Ратцель, до речі, сформулював його як політико-географічний закон, в мотиваційній основі якого завжди лежить "об'єкт географічних переваг". На його безсторонніх терезах море завжди переважує, змушуючи держави рости до моря, на морі та в напрямку шляхів великих морських сполучень. Тому через кожні два-три покоління виникала криза перенаселення, за якою йшла чергова хвиля переселень; циклічність поширення морських народів відбувалась майже за класичним законом народонаселення Т.Мальтуса. Нездатність припинити зовнішню колонізацію, переорієнтуватися на розвиток внутрішнього виробництва і ринку мала часто трагічні наслідки для багатьох морських народів. Після тривалого технічного удосконалення мореплавство починає повільно виходити із басейну Середземного моря на простори Світового океану. Горизонт морських народів розширюється до величезних розмірів "глобального простору", де води у два-три рази більше, ніж суходолу, відповідно зростає інтенсивність торговельних і культурних контактів. Свідомість голландських, британських чи французьких мореплавців, купців та державних діячів починає оперувати категоріями глобального простору. "Лише море виховує справжню світову державу", – підсумовує Ф. Ратцель. Динаміка зростання морських світових держав відбувається за закономірностями, властивими для античних суспільств, тільки величина охопленого простору значно зросла, і, відповідно, породжувана нею сила була набагато могутніша. Атлантичний океан, розташований між трьома материками: Євразією, Африкою і Північною Америкою, у цивілізаційному вимірі відігравав аналогічну роль щодо виникнення євро-атлантичної спільноти, як і Середземне море для античної. Процес становлення нового центру сили (Сполучених Штатів Америки) відбувався у нам уже знайомій послідовності: спочатку Атлантичний океан перешкоджає надмірним контактам (у політиці домінує ідея відособлення – доктрина Монро "Америка для американців"), а згодом з'єднує США з Європою, небачено посилюючи темпи розвитку нової світової держави. Пояснюючи, у чому полягає сутність морського володарювання, наш автор розмірковує над феноменом моря, бо воно само по собі є тільки шлях, велика мережа ефективних транспортних сполучень, які пролягають через нього – від суходолу до суходолу. "З цією пасивністю моря і одночасно з цією відмінністю між суходолом і морем пов'язаний своєрідний закон морського панування, який має значення як в морських стосунках, так і в морській війні: велика влада приходить із невеликого простору з обширними моментальними наслідками, але вона залежить від величі окремих рішень". [16] Бо є народи, які все життя проводять на берегах великих морів та океанів, але так нічого і не здобули. Найяскравішими прикладами, що підтверджують вірність цього висновку, є історія морського володарювання невеликих країн, зокрема Еллади і Нідерландів. Що ж до стійкості впливів морських народів, то , безсумнівно, вона залежить від величини захопленого ними суходолу. Тут прикладом можуть послужити Британія, Іспанія, США.

Сила великих материкових просторівРозгортаючи проблематику впливів просторових величин на розвиток життя на Землі, Ратцель підкреслює особливе значення північних материків, які коло-подібно згруповані навколо Північного Льодовитого океану, а з південної сторони відокремлені по лінії трьох Середземних морів – Євразійського (нашого Середземного), Південнокитайського і Карибського. Ідеальним фізико-географічним центром цього величезного масиву Землі виступає Північний полюс. Межа поділу північного та південного масиву (Землі, з погляду політичної географії) пролягає між двома якісно різнорідними просторовими величинами, основою яких є різні відстані розташування континентів один до одного. Північні материки, з комунікаційного погляду, розташовані однією суцільною масою суходолу, і навіть внутрішні моря тут виконують не роз'єднуючу функцію, а навпаки, сприяють інтенсифікації розвитку життя; тоді як відстані між Австралією, Південною Африкою та Південною Америкою є великими, важкодоланими, особливо на первісних етапах становлення людства; якості цих просторових величин детермінують формування культур з орієнтацією на консервативний, у багатьох випадках депресивний спосіб життя. Можна зауважити, що простір у цьому сенсі виступає не стільки як абстрактна міра фізичної відстані, скільки як біофізичне відображення його у внутрішній організації живого в його природній потребі та здатності адаптовуватись до ґрунту, тобто виступає як категорія політичної географії. "Розвиток життя знаходить на великих континентах, – каже Ратцель, – необхідне для себе місце і розмаїття зовнішніх умов, починаючи з відособлення материків і завершуючи їх зв'язком із сусідніми материками. У всіх цих відношеннях, як засвідчує історія людства, сама велика материкова група Євразія займає особливе положення..." [17] Осмислюючи спільні ознаки континентального життя, Ратцель приходить до думки про те, що тільки відштовхуючись від положення про цілісність Євразії, ми зможемо вірно пояснити історію розвитку всього живого і людства зокрема. Євразія, попри те, що вона є материком, за своїми обрисами нагадує гігантський острів, береги якого з усіх боків омиваються водами Світового океану. Особливістю структури Земної поверхні є феномен повторюваності її окремих частин, це стосується і просторового положення окремих фізико-географічних об'єктів і процесів історичного розвитку народів, які їх населяють. Про три Середземних моря з їх однотипними природними характеристиками і схожою роллю в історико-політичному розвитку регіонів ми вже говорили. Ратцель вказує на ще один феномен такого роду – схоже положення берегової зони західної частини Європи та Південно-Східної Азії. Про буквально таке саме просторове положення Індокитаю на мапі Азії, як і Піренейського півострова на мапі Європи, а положення Скандинавії адекватне Землі чукчів, але, на його думку, особливо вражаючою є подібність Великобританії та Японії. Він звертає увагу на пришвидшення темпів розвитку економіки сучасної Японії, яка, починаючи з кінця XIX століття після промислової революції Мейндзі, коли було завершено політику ізоляціонізму, у своїй зовнішній політиці все більше починає нагадувати особливості історичного шляху Британії до світового панування.
Сьогодні з позицій історичної ретроспективи ми можемо сказати, наскільки правильними були ці припущення, що просторове розташування країни детермінує подібну політичну та економічну історію її розвитку. Закономірно, що такою вона є і сьогодні. Так, зокрема, відомий американський політолог Збігнєв Бжезінський у знаній українському читачеві праці "Велика шахівниця" наголошує, що Японія і Британія – нині дві економічно надпотужні держави, які свідомо відмовились бути активними геостратегічними гравцями на світовій арені, опосередковано підтверджуючи цим фактом логіку геополітичного мислення Ратцеля. Ідея розглядати Євразію як єдиний біогеографічний організм була не новою – раніше в німецькій географічній школі її вже висловлювали Гердер і Ріттер, – відкриттям стало наповнення Ратцелем цієї абстрактної думки конкретним матеріалом. Степ, гори, долини і ріки розглядалися ним не як відособлені об'єкти, а як складові системи одного велетенського функціонуючого організму: континенту Євразія. Від Середземного моря до Тихого океану її навпіл перетинає смуга степів та пустель, що з боків впирається в смугу плодоносних низин та височин. Цей двокомпонентний природний комплекс Євразії відіграв в історії становлення людства особливо вагому роль, ставши фактором конкуренції та єднання кочових та землеробських народів. Процес становлення великих держав тут відбувався в уже знайомій нам послідовності: спочатку відособлення, нагромадження сил, а згодом експансія й утворення більших державно-політичних організмів. Аналізуючи цю оособливість, Ратцель приходить до несподіваного як для свого часу висновку про відначапьну планетарність людської цивілізації. Він каже, що "вже протягом тисячоліть, від південно-східної окраїни Середземного моря до Тихого океану, одна культурна область прилягала до іншої, утворюючи Великий культурний простір. Степ і орна земля помірного клімату поєднували тут свої сили, сприяючи росту, підняттю культури". [18] Застосовуючи порівняльний метод для аналізу релігій, стародавніх наукових знань та культурних основ Єгипту, Межиріччя, Індії та Китаю, Ратцель вказує на масовий характер взаємозапозичень у народів, що заселяли ці території.
Таке геополітичне розуміння Євразії не має нічого спільного із спекулятивним використанням терміна "євразійство" російськими науковцями. Основою їх поглядів є спроба ототожнити територію, захоплену Російською державою, із поняттям Великого Євразійського степу як окремої біогеографічної області, що є грубим оскопленням ідеї Ратцеля про дихотомічний (поділений надвоє) характер біогеографічної серцевини Євразії, степу і низин як єдиного функціонуючого організму, заселеного різноманітними народами і культурами. Щоб не виникало плутанини між цими відмінними тлумаченнями євразійства, ми, коли буде заходити мова про російське розуміння, братимемо цей термін у лапки. У самому серці Євразії, каже Ратцель, – біля перетинаючої її комунікаційної артерії Великого Євразійського степу розташована розгалужена система Великих азійських гір. Цей регіон відіграв особливу роль у біогеографічному та антропологічному розвитку живого на Землі. Ця частина світу являє собою ніби вінок з багатьох країн, надзвичайно відмінних у своїх конфігураціях і розташованих у різних кліматичних поясах, – переказує він К.Ріттера. Тут особливо сприятливі фізико-географічні умови для відособлення життя, виникнення нових форм і видів та їх розвитку, саме звідси походить велика кількість рослин і тварин, що згодом поширилися по всій Євразії. Через властиву природі одноманітність повторюваності життя, цей процес ніколи не зупинявся, відіграючи роль своєрідного двигуна росту. Після першого періоду історичного розвитку народів, відособлення, коли відбувалось нагромадження чисельності населення, вдосконалення господарського та державне-військового механізмів, формування окремої національної та культурної ідентичності, тобто перетворившись у фактор Сили, велика кількість народів починала все швидше поширюватись безмежними степовими просторами по всій Євразії. Це наступав другий етап розвитку – процес єднання Степу і низин, сполучуючи центр Євразії з її береговими зонами – західною і південно-східною, перетворюючи ЇЇ в єдиний велетенський безперервно функціонуючий механізм. Саме з цього простору "виходили і ніколи не припинялися поштовхи, які ми спостерігаємо протягом тисячоліть, із часів массагетів, скіфів, великого європейського переселення народів, і навіть із часів ще ранішого розселення арабів, кавказців, іранців, парфян, тюрків, монголів, афганців, манчжурів і т.д." -переказує К.Ріттера Ратцель.
Степ і поле – два різні природні копмлекси Землі, що породжують два різні, ворожі один одному соціуми; кочівники і землероби – різні типи народів одного людства, два полюси одного силового поля і їх полярність є обов'язковою умовою виникнення енергії руху, у даному випадку – росту культури. Бо, як каже Ратцель, там, де одноманітність – там застій, культурі завжди потрібні зовнішні поштовхи для внутрішнього розвитку. Індивіди в кочовому і землеробському суспільствах керуються різними системами вартостей з різними пріоритетами доцільності. Землероби, заселяючи плодоносні низини та височини, самою природою зорієнтовані на індивідуальну працю по вирощенню урожаю, підвищення продуктивності праці. Супутніми чинниками тут виступають індивідуалізм, схильність до творчості, надання переваги спокійній і часто нудній праці перед героїзмом воєнних походів. Пастуше життя проходило на широких просторах степів та напівпустель, які формували природну необхідність у колективних діях за доглядом тварин, періодично виникала потреба у спільних діях по переганянню худоби на великі відстані, а також суворі умови життя формували більш енергійний тип народу. А вузькі рамки природного достатку, постійна нестача харчів робила кочівників готовими до виходу за межі території свого проживання, легко здобута під час грабіжницьких набігів нажива підштовхувала до ще більших грабунків. Сувора природа поступово витесала з кочівника тип відважного, готового до постійних воєнних походів, добре підготовленого воїна. Ментальними ознаками кочових народів є консерватизм, общинний колективізм кругової поруки і стагнація із супутнім їм культурним примітивізмом, культивуванням моралі грубої сили перед копіткою працею по власному удосконаленню. Ратцель вказує, що саме героїчність і колективізм кочових народів стали причиною створення ними надпотужних військово-політичних організацій. Рухливий спосіб життя кочівників вже відначально охоплював великі простори, що породжували велику силу, яка сама підштовхувала до ще більших територіальних загарбань. Кочові державні утворення Чингізхана, Батия, Тамерлана потрясали Євразію до самих основ, а крім цього були сотні менш потужних державних об'єднань, які також залишили помітний слід у світовій історії. Кочові форми життя співдотикаючись із осідлими землеробськими культурами мали на них не завжди руйнівний вплив, на думку Ратцеля. Фактом, що підтверджує цей геополітичний висновок, є присутність у кочових народів не тільки племінних об'єднань, а й державних форм управління. "У войовничому характері кочових народів, – наголошує автор, – лежить велика державотворча сила народів." [19] Досліджуючи цей аспект розвитку, Ратцель виявляє певну закономірність становлення континентального життя, внаслідок якої "видатні державні утворення виникають на кордонах широких степів", тобто в межових зонах. У цьому просторі виникає можливість насильного об'єднання розділених, але вищерозвинених культур землеробів нижчими, енергійнішими та скооперованішими мешканцями степів. Ратцель наголошує, що, завойовуючи роз'єднані землеробські простори, кочівники виконували історично "необхідне завдання у розвитку великих політичних сил". Перебуваючи в системі культурно розвинутішого народу, кочівники дуже швидко асимілюються, зазвичай трансформуючись у військовий стан цього суспільства. Висвітлюючи питання впливу кочових народів на розвиток культури осілих народів, що відбувається у формі зовнішніх поштовхів та стимулів, "бо у мирній праці лежить схильність до замкненості" [20], Ратцель вказує, що природні умови виникнення і розвитку культури коріняться в ґрунті. "Зв'язок із ґрунтом становить її основну ознаку". Як приклад можна вказати на Намібію, яка протягом тисячоліть існувала поряд з Єгиптом, але так і не стала його складовою частиною. "Важливе повчання історії полягає в тому, що культура міцно тримається на тому ґрунті, де вона одного разу виникла, хоча б над нею проносилися потоки народів, або навіть після короткочасної відсутності, вона знову повертається туди саме. Культура згущує населення, і щільно живучі завжди бувають осілими. Мемфіс, Рим, Афіни у своєму постійному відновленні після руйнувань і занепаду, слугують символом цієї риси міцності, яка лише частково залежить від сприятливих природних умов. Невидиме дихання, що носиться над освяченими місцями, діє оживлююче, відновлюючим чином."

Розробив:

“____”______________20____ року

Розглянуто і ухвалено на засіданні кафедри МПЗ діяльності військ

Протокол     від "30" серпня 2011 року №6



 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

63790. Вариационный анализ. Среднии величины 25 KB
  Нормы и нормативы используемые для планирования амбулаторно поликлинической и стационарной помощи средние величины. Виды средних величин: средняя арифметическая простая М сумма всех значений признака деленная на число наблюдений...
63791. Репрезентативность признака. Оценка достоверности результатов исследования 23 KB
  Изучение генеральной совокупности значительно трудоемко. Поэтому в исследованиях применяют выборочные наблюдения охватывающие только часть генеральной совокупности. При исследовании следует обеспечить репрезентативность выборочных...
63792. Динамические ряды 22.5 KB
  Анализ динамического временного ряда сводится к вычислению следующих показателей: абсолютного прироста или снижения; темпа роста или снижения; темпа прироста; значения 1 прироста. Темп прироста является отношением абсолютного прироста снижения к предыдущему уровню умноженным на 100.
63793. Графические изображения 21.5 KB
  В медицинской статистике применяют линейные плоскостные объемные и фигурные диаграммы. Линейные диаграммы отражают изменение явления в динамике. Плоскостные диаграммы секторные внутристолбиковые используют для изображения показателей распределения доли процентов структуры.
63794. Демография 21.5 KB
  Демография как наука изучает численный состав населения распределение населения по полу возрасту социальным и профессиональным группам размещение и движение населения на территории причины и следствия изменения состава населения взаимосвязь социально-экономических факторов и этих изменений.
63795. Статика населения, динамика населения 28.5 KB
  Статика - это сведения об общей численности населения и его составе: возрастно-половом этническом профессиональном плотности места жительства и др. Возрастно-половой состав имеет значение для характеристики состояния здоровья и воспроизводства населения.
63796. Рождаемость 23 KB
  Рождаемость - это число родившихся живыми на 1000 населения. Выдают свидетельство о рождении регистрируют рождаемость. Показатель рождаемости = Число родившихся живыми среднегодовая численность населения х 1000 На рождаемость влияет половая и возрастная структура населения.
63797. Смертность как медико–социальная проблема 34 KB
  Изучается по свидетельствам о смерти. В 3 –х дневный срок со дня смерти регистрация умерших в загсе или поселковом совете. Регистрация проводится на основании медицинских свидетельств о смерти в загсе...
63798. Характеристика детской смертности 28 KB
  Показатель младенческой С = Число детей умерших до года Число родившихся 1000; Показатель мл. С по Ратсу для сельского населения = Число детей умерших за год 012 мес. С по Вахитову Альбицкому для города = Число умерших в возрасте до года 1000 4 5 от данного года 1 5 от предыдущего года...