38201

Конфлікти та війни сучасності

Лекция

Политология и государственное регулирование

Терміном «Близькосхідний конфлікт» (конфлікт на Близькому Сході) позначається серія міжнародних конфліктів, що протікають із 1940-х років в цьому регіоні. В цих конфліктах брали та досі беруть участь численні арабські держави, Ізраїль, Іран, Туреччина, зовнішні актори – США, СРСР, Росія, ЄС, міжнародні організації. Важливість Близькосхідного конфлікту завжди обумовлюється стратегічним значенням регіону – на Близький Схід

Украинкский

2013-09-27

55.19 KB

14 чел.

АКАДЕМІЯ СУХОПУТНИХ ВІЙСЬК

ІМЕНІ ГЕТЬМАНА ПЕТРА САГАЙДАЧНОГО

Прим. № _____

ЗАТВЕРДЖУЮ

Начальник кафедри _________________________________

(військове звання, підпис, ініціали, прізвище)

"___" ______________ 20___ року

МЕТОДИЧНА РОЗРОБКА

для проведення семінарського заняття

           з навчальної дисципліни 

«Політологія»

                                                       

Т Е М А  № 10: Проблеми національної безпеки і конфлікти в      постбіполярному світі.

З  Заняття 2:

:                     Конфлікти та війни сучасності.

Час:   2   години

Навчальна мета:

1. Формувати у курсантів риси, необхідні військовому керівнику для професійної діяльності.

2. Формувати світогляд курсантів, спираючись на національні історичні та військово-патріотичні традиції, загальнолюдські цінності.

3. Сприяти розвитку у курсантів почуття свідомої військової дисципліни, відповідальності і цілеспрямованості.

     

ПЛАН ЗАНЯТТЯ

з/п

СТРУКТУРА ЗАНЯТТЯ

Час

(хв.)

1.

Вступна частина

до 10

2.

Основна частина

70

Заслуховування доповіді

до 10

Обговорення (відпрацювання) першого питання: «Конфлікти сучасності»

до 30

Обговорення (відпрацювання) другого питання: «Війни сучасності»

до 30

3.

Заключна частина

10

ІНФОРМАЦІЙНО-МЕТОДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ:

                    

1. Клаузевиц К. О войне. Пер. с нем. – М., 1997. – С. 56

2. Макиавелли Н. О военном искусстве – М.: Воениздат, 1995. – С. 39.

3. Энгельс Ф. Армия // Маркс К., Энгельс Ф., Соч. – 2-е изд. – Т. 14. – С.

4. Ленин В. И. Задачи революционной молодежи: Полн. собр. соч. – Т. 7. – С. 344.

5. Закон України „Про Збройні Сили України” // Законодавство України з питань військової сфери. Збірник законів та інших нормативно-правових актів. – К.: „Азимут – Україна”. – 2003. – С. 108.

6. Закон України „Про основи національної безпеки України” // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 39. – С. 351.

7. Воєнна доктрина України // Національна безпека і оборона. – 2004. – №8. – С. 2 – 7.

8. Головаха Є. І. Стратегія соціально-політичного розвитку України. – К., Абрис, 1995. – С. 46.

10. www.politik.org.ua

ВСТУПНА ЧАСТИНА:

  1.  прийняти рапорт командира групи і привітатися з курсантами;
  2.  перевірити наявність особового складу по журналу обліку навчальних занять;
  3.  перевірити  форму одягу курсантів, порядок на робочих місцях і в аудиторії;
  4.  при необхідності зробити зауваження для усунення недоліків;
  5.  нагадати тему і основну проблематику заняття, його основні питання (завдання);
  6.  зосередити увагу курсантів на навчальній меті заняття – тобто на тих знаннях, навичках і вміннях та їх рівні, які вони повинні здобути  в результаті заняття;
  7.  визначити актуальність теми заняття – тобто для чого знання (навички, вміння) будуть необхідні у подальшому вивченні матеріалів дисципліни, практичному виконанні вправ у польовому навчальному центрі, подальшій офіцерській службі тощо;
  8.  визначити час роботи на кожному навчальному місці та порядок їх зміни (при необхідності);
  9.  визначити порядок  отримання оцінки за виконання окремих  завдань та за заняття в цілому;
  10.  встановити порядок і правила проведення даного заняття;
  11.  довести (нагадати) заходи безпеки (при необхідності).

- може проводитися, у разі необхідності, усне, комп’ютерне  опитування або письмова летючка для перевірки засвоєння матеріалів минулої теми.

ОСНОВНА ЧАСТИНА:

Близькосхідний конфлікт 

Терміном «Близькосхідний конфлікт» (конфлікт на Близькому Сході) позначається серія міжнародних конфліктів, що протікають із 1940-х років в цьому регіоні. В цих конфліктах брали та досі беруть участь численні арабські держави, Ізраїль, Іран, Туреччина, зовнішні актори – США, СРСР, Росія, ЄС, міжнародні організації. Важливість Близькосхідного конфлікту завжди обумовлюється стратегічним значенням регіону – на Близький Схід припадає 29% світового видобутку нафти; його комунікаційними та геостратегічними перевагами. На Близькому Сході співіснують три світові релігії – іудаїзм, християнство та іслам; тут також із процесом деколонізації розповсюдились різноманітні ідеологічні течії. Дивовижне культурне та, як популярно сьогодні говорити, цивілізаційне різноманіття зробили цей конфілікт одним із найбільш цікавих з точки зору дослідника.

Основний конфліктний потенціал регіону пов’язаний із арабо-ізраїльськими протиріччями. Вони виникли навіть до створення єврейської держави Ізраїль на території колишньої підмандатної британської території Палестини у 1948 році. Спочатку ці протиріччя між арабами та євреями в Палестині виливались у етнічні сутички; із звершенням дії британського мандату та утворенням на частині палестинських територій єврейської держави Ізраїль, конфлікт було інституціалізовано як територіальний. В цьому територіальному конфілкті взяли участь численні сусідні держави, мотиви яких включали як релігійні та ідеологічні, так і політичні, пов'язані із "дилемою безпеки". Пізніше нашарування ідеологічних, релігійних, етнічних та культурних мотивів; втручання в конфлікт зовнішніх акторів, в тому числі і великих держав,  перетворило конфлікт на комплексний і надзвичайно ускладнило його врегулювання.

 Історичні мотиви конфлікту:

На території Палестини з ХІХ до VI ст. до н.е. існувало Іудейське царство, і з цієї причини ця територія вважається історичною батьківщиною євреїв. Однак із VII ст. н.е. Палестина підпадає під владу арабів, а з XVI ст. – знаходиться під владою мусульманської Туреччини. Лише наприкінці ХІХ ст. сюди розпочинається масове переселення євреїв. На початку ХХ ст. в Палестині було близько 190000 арабів та 80000 євреїв. Історичні претензії сторін спираються на давню минулі події, які інтерпретуються кожною у власних інтересах. Фактом залишається прагнення як арабів, так і євреїв володіти територіями Палестини, при чому араби наполягають на власному виключному праві на таке володіння. З цієї причини вони відхилили план розподілу Палестини від 1947 року, яким передбачалося створення одночасно арабської та єврейської держав. Історичні претензії в таких випадках залишаються «вічними» та незмінними каталізаторами конфлікту, оскільки в кожної із сторін вже давно готова власна версія подій минулого.

Оскільки національні держави в регіоні Близького Сходу виникли порівняно недавно, кордони, а також межі ідентифікації є динамічними. Участь в арабо-ізраїльських конфліктах багатьох арабських держав та навіть неарабського мусульманського Ірану є наслідком такої динамічності.

Національні мотиви конфлікту:

Араби та євреї належать до спільної семітської мовної групи. Групова самоідентифікація цих народів відбувалася, скоріше, за релігійно-політичними, ніж чисто етнічними ознаками. Євреї раніше створили власну релігію – іудаїзм – та теократичну державу. Належність до єврейського народу визначалася задовго до виникнення етнічного націоналізму комплексом норм та правил, викладених в релігійних текстах. Натомість, переважно кочові племена арабів довго не мали власної релігії – аж до виникнення ісламу в Середні Віки. Швидке піднесення Арабського халіфату фактично створило підстави для формування арабської ідентичності. Євреї ж в цей час вже давно втратили власну державність та відчували на собі масові переслідування (сучасною мовою «геноцид») в середньовічній Західній Європі. Все це мало наслідком відчутну ін’єкцію «філософії страждань» у самовизначенні сучасної єврейської нації. Початок такому процесу самовизначення було покладено із формулюванням сучасного сіонізму наприкінці ХІХ ст. єврейським філософом Теодором Герцлем. Таким чином, в основі національного самовизначення євреїв і арабів лежать не тільки етнічні фактори, але значною мірою – релігійно-політичні. Сіонізму на Близькому Сході протистоїть ідеологія пан-арабізму, та, іноді, - панісламізму. Перша проголошує єдність всіх арабів, друга – єдність всіх мусульман. Наявність та вплив таких інтегруючих і в той же час «виключних» ідеологій загострює протікання конфлікту.

Політичний контекст конфлікту:

Близькосхідний конфлікт, за виключенням його латентної фази, протікав під час «холодної війни» та після неї. Структура та процедури впливу на конфлікт сформувалися, однак, саме під час «холодної війни». Стратегічна важливість регіону обумовили активне втручання обох наддержав в хід конфлікту від самого його початку.

Із завершенням «холодної війни» настає криза регулюючих засобів конфлікту, що проявилася в ході Першої палестинської інтифади. Суб’єктам конфлікту довелося брати більшу відповідальність на себе, в результаті домовленості, які ними досягалися, ставали нетривалими. Сучасний етап близькосхідного конфлікту відбувається на тлі піднесення міжнародного тероризму та активізації боротьби з ним.

Основні етапи конфлікту:

1) Арабо-ізраїльська війна 1947-48 років (Війна за незалежність)

2) Суецька війна 1956 року

3) Шестиденна війна 1967 року

4) Війна на виснаження 1970 року

5) Сирійсько-Йорданська криза (громадянська війна в Йорданії) 1970-1971 років

6) Війна Судного дня (Йом Кіпур) 1973 року

7) Громадянська війна в Лівані (1975-1990)

8) Ірано-Іракська війна 1980-1988 років

9) Ліванська війна 1982 року

10) Конфлікт в південному Лівані 1982-2000 років

11) Перша палестинська інтифада 1987-1993 років

12) Війна в Перській затоці 1990-1991 років

13) Друга палестинська інтифада 2000-2006 років

14) Війна в Іраку 2003-2006 років

15) Ліванська криза 2006 року

Деякі з етапів близькосхідного конфлікту виходять далеко за рамки арабо-ізраїльського протистояння, наприклад, ірано-іракська війна. Однак кожен із етапів суттєво впливає на розстановку сил в регіоні та динаміку розвитку політичних відносин; збільшує або зменшує силові можливості всіх учасників. В цьому проявляється комплексність конфлікту.

Інтифада палестинського народу

Арабською мовою «інтифада» означає «повстання». В політичному житті Близького Сходу цим словом позначаються дві організовані кампанії боротьби палестинського народу проти ізраїльської окупації. Перша інтифада тривала із 1987 року і завершилася створенням 1993 року Палестинської автономії. Друга інтифада триває із 2000 року по сьогодні.

Провідна роль в обох інтифадах належала Організації визволення Палестини. Цю організацію було створено Лігою арабських держав у 1964 році. Початкової метою її діяльності була збройна боротьба проти держави Ізраїль до повного його знищення та створення на цій території палестинської держави. У 1988 році, однак, ОВП визнала державу Ізраїль. У відповідь прем’єр-міністр Ізраїлю Іцхак Рабін визнав 1993 року ОВП як повноважного представника палестинського народу. З того часу між урядом Ізраїлю та ОВП інституціалізовано діалог з проблеми співіснування двох народів.

 

Кашмірський конфлікт 

Кашмір

Конфлікт між Індією та Пакистаном стосовно статусу території Кашміру триває із 1947 року, майже з моменту здобуття незалежності цими колишніми колоніями Британської імперії. Із кінця 1950-х років в конфлікт вступив Китай, під управління якого також відійшла частина території Кашміру.

В Індії переважна більшість населення сповідує індуїзм, в той час як в Пакистані – іслам. В плані, висуненому останнім віце-королем Індії британським лордом Луїсом Маунтбеттеном, Індії та Пакистану пропонувалося залишитися домініонами імперії, а князівства Індії розподілити за релігійним принципом. Спочатку Індія, а потім Пакистан від статусу домініону відмовились, а релігійний принцип самовизначення було дотримано не завжди. У випадку із стратегічно важливим для обох сторін Кашміром це вилилося у тривалий територіальний конфлікт.

 Об’єкт конфлікту: територія Кашміру

 Фази конфлікту:Перша фаза – наслідки пост-колоніального розподілу та перша індо-пакистанська війна. 3 червня було прийнято Закон про незалежність Індії, згідно з яким правителі князівств могли або увійти до складу Індії чи Пакистану, або залишитися домініоном Британії. В Кашмірі переважна більшість населення – мусульмани, але магараджа Кашміру вирішив не робити такого непростого вибору і оголосив Кашмір незалежним. Деспотичність його правління спричинила хвилю невдоволення та спровокувала вторгнення на територію Кашміру мусульман-пуштунів з Пакистану. Стурбований магараджа запросив підтримки Індії в обмін на приєднання князівства. В жовтні 1947 року сторони підписали документ, яким підтверджувалося приєднання Кашміру до Індії. Пакистан не визнав такого кроку, що спричинило перше військове зіткнення між Індією та Пакистаном.

Війна завершилася 1 січня 1949 року, після чого в липні-серпні цього ж року під егідою ООН було встановлено лінію припинення вогню, яка поділила Кашмір на дві частини – пакистанську (близько 40% території на заході та північному заході) та індійську (решта території князівства, яка пізніше, в 1956 році, стала індійським штатом Джамму і Кашмір).

Друга фаза – втручання в конфлікт Китайської народної республіки. Наприкінці 1950-х років виникли територіальні суперечки між Індією та Китаєм; останній почав зближення із Пакистаном. 1962 року спалахнула індо-китайська війна, що завершилася встановленням китайського управління над спірною територією Аксай Чин. У 1963 році між Пакистаном та Китаєм підписано угоду, за якою територія Транс-Каракорум перейшла під китайське управління. Між Китаєм та Пакистаном з того часу існує постійний зв’язок т.зв. каракорумським шосе.

Третя фаза – другий індо-пакистанський збройний конфлікт у серпні-вересні 1965 року. За посередництва СРСР та тиску РБ ООН військові дії було припинено, війська відведено, а лінію кордону відновлено станом на 5 серпня. Втрати Пакистану в цій війні перевищили 3800 чоловік, втрати Індії – близько 30000. Основні післявоєнні переговори проводилися в Ташкенті у 1966 році.

Четверта фаза – третя індо-пакистанська війна 1971 року. Із березня 1971 року у Східному Пакистані розпочинаються громадські заворушення, проти яких уряд використовує війська. Спровокований прикордонними сутичками із індійською армією масштабний конфлікт завершився капітуляцією пакистанської армії у східних провінціях та відторгненням її від Пакистану. Так було утворено державу Бангладеш. Влітку 1972 року представники Індії та Пакистану підписали Угоду про припинення вогню. В ході війни індійська армія втратила близько 1500 солдатів, пакистанська – 20000. При цьому 93.000 були захоплені в полон.

П’ята фаза – початок ядерного протистояння та Каргільська війна. У 1998 році індо-пакистанський конфлікт набув нового виміру – обидві держави провели успішні випробування ядерної зброї. Це поклало початок потеплінню у відносинах, що тривало протягом 1998-1999 років. Однак, вже в травні 1999 року розпочався черговий етап ескалації конфлікту – т.зв. Каргільска війна. Навесні 1999 групи пакистанських бойовиків за підтримки артилерії захопили ряд індійських прикордонних пунктів, внаслідок чого індійська армія була втягнута у виснажливу операції із повернення захоплених прикордонних територій, що потребувала вперше за багато років застосування військової авіації. Втрати індійської армії – близько 700 чоловік; серед бойовиків – більше 4000. Пакистанський уряд заперечував свою причетність до діяльності бойовиків, але двосторонні відносини суттєво погіршилися.

З цього часу періоди короткого примирення змінюються поновленням ворожнечі та провокаціями. З них найбільш відомою є напад терористів на індійський парламент 13 грудня 2001 року, після якого Індія звинуватила Пакистан в підтримці терористів.

 
Придністровський конфлікт 

Придністров’я – частина території Молдови на лівому березі                          р.Дністер. Самопроголошена Придністровська Молдавська республіка (ПМР).

Площа – 4100 кв. км. Населення – 550000 чоловік (2004). 32% - молдовани, 30%- росіяни; 29% - українці.

За рівнем економічного розвитку Придністров’я є одним із найбідніших регіонів Європи, хоча в 1990 році тут вироблялося близько 40% ВВП Молдови, при тому що частка населення складала лише 17%.

Цілі та мотивація сторін конфлікту:

Метою етнонаціонального крила молдовської еліти було здобуття в ході перебудови якомога більшої автономії від союзного центра – аж до незалежності Молдови. При цьому місцеві керівники бажали зберегти цілісність республіки та створити нову ідентичність молдован. Важливим фактором формування (або відновлення) молдавської ідентичності було зближення Молдови із етнічно, лінгвістично та історично близькою Румунією.

Придністровська еліта формувалася не стільки за етнонаціональними ознаками, скільки за наближеністю до радянської номенклатури (багато керівників підприємств Придністров’я були росіянами або українцями), а отже відчувала залежність від Москви та не бажала розривати економічних зв’язків з нею. Врешті, промисловий комплекс Придністров’я було розраховано насамперед на ринки РСФСР та УРСР. Таким чином, Придністровські керівники не підтримали курс, взятий в Кишиневі. Їхня мета полягала у недопущенні «румунізації» Придністров’я, збереженні його економічних та політичних зв’язків із СРСР.

Історично Придністров’я входило до складу Молдовської республіки із 1940 року, до цього – було частиною УРСР. Етнічний склад Придністров’я складається із трьох приблизно рівних за чисельною основних груп: молдован, росіян та українців. Натомість, населення решти Молдови більш гомогенне. Воно користується молдавською мовою, яка дуже схожа на румунську. Розіграш майже від самого початку лінгвістичної та етнічної карт молдовським керівництвом створив передумови для швидкої ескалації конфлікту.

Важливим фактором розвитку конфлікту стала присутність в Придністров’ї 14 радянської (пізніше – російської) армії. Вона стала захисником інтересів місцевої еліти та населення в ході конфлікту, що починався. Багато в чому присутність армії завадила молдовській владі реалізувати силовий сценарій розв’язання конфлікту. У 1992 році командування армією було доручено генералу Олександру Лебєдю.

Об’єкт конфлікту:

суверенітет над територією Придністров’я.

Фази конфлікту:

Конфлікт складається із трьох основних фаз:

Перша фаза – 1989-1992 роки – характеризується мобілізацією сторін, структуризацією та латентним ходом конфлікту. В цей період відбувається консолідація двох еліт – з одного боку консервативної придністровської, орієнтованої на збереження СРСР та економічних зв’язків із Росією та Україною; з іншого – націоналістичної молдавської, яка прагнула незалежності Молдови та зближення її із Румунією. Приводом для конфлікту та основним засобом мобілізації суспільної підтримки в Придністров’ї стало мовне питання.

Після початкової проби сил та «війни декретів», сторони звернулись до зовнішньої підтримки. Молдовська влада шукала її в Румунії; придністровська – в радянській столиці. ПМР розраховувала підписати новий союзний договір, проект якого розроблявся в 1991 році, як окремий суб’єкт СРСР. Однак, після провалу ГКЧП в серпні 1991 року, надії ПМР на підтримку радянської номенклатури було поховано.

З цього часу в конфлікт активно втручається 14 російська армія, розміщена в Придністров’ї. Вона являє собою найбільш потужну у військовому відношенні силу конфлікту і виступає на боці ПМР. За допомогою російського озброєння 14 армії придністровська влада здійснює т.зв. «повзучий путч», витісняючи з лівого берегу Дністра владу центру. У відповідь на такі дії, Кишинів оголошує 28 березня 1992 року введення надзвичайного стану в країні. Конфлікт переходить у фазу відкритого озброєного протистояння.

Друга фаза – з березня по липень 1992 року. В цей період збройними силами Молдови здійснюється спроба розгромити військові формування в Придністров’ї та встановити суверенітет Молдови над цією територією. Однак, співвідношення сил було не на користь республіканської (молдовської) армії. Загони ПМР мали у власному розпорядженні важку зброю 14 армії, в той час як молдовські війська взагалі майже не мали важкої зброї. Отже, їхній наступ було швидко зупинено; лінія фронту стабілізувалася.

В районі м. Дубоссари під артилерійський вогонь молдовських сил попали частини 14 армії, керівництво якої заявило, що буде змушене наступного разу відповідати вогнем. В результаті цього 9 червня було досягнуто домовленості про припинення вогню. Пізніше, в липні, збройні загони ПМР здійснили рейд на правий берег та заблокували в м. Бендери загони молдавської міліції, на що Кишинів відповів наступом.

Битва за Бендери було жорстокою, обидві сторони несли втрати й гинули мирні жителі. Загальна кількість загиблих перевищила 600 чоловік. Кількість біженців перевищила 80 тисяч. Наступ республіканських військ був безсилим проти підтриманої російськими танками придністровської армії. Молдова почала пошук мирних рішень. 21 липня 1992 року в Москві між Президентом Молдови Мірчою Снегуром та Президентом Росії Борисом Єльциним було підписано Угоду про принципи врегулювання конфлікту в Придністров’ї.

Третя фаза конфлікту – із моменту підписання Московських угод 21 липня 1992 до сьогодні – є фазою деескалації та пост-конфліктного врегулювання. В її основі – погоджені двосторонні заходи із відведення збройних формувань за лінію протистояння, створення буферної зони та розміщення в м. Бендери спеціальної комісії. За домовленостями 1992 року гарантувався нейтралітет 14 армії в конфлікті. Сторони визнали одночасно територіальну цілісність Молдови та право Придністров’я «самостійно вирішувати власну долю» в разі змін державного статусу Молдови. Тут йдеться про побоювання приєднання Молдови до Румунії, які існували в 1990-х роках. Такий компроміс виявився нестабільним, і в 1994 році НБСЄ розробила та запропонувала сторонам новий план, яким Придністров’ю гарантувалися широкі права автономії.

Разом з тим, цілий ряд проблем у відносинах між сторонами залишається без вирішення. Окрім формальної проблеми визначення того, чим же є «спільна держава» Молдови і Придністров’я, існує набагато більш важлива економічна проблема. В Придністров’ї сформувалася специфічна економічна система – гібрид планового господарства та кланового капіталізму, і більшість економічних ресурсів зосереджено в руках незмінного голови держави та його оточення. В Молдові триває перехід до ринкової економіки, при цьому зростає тіньова економіка та панує т.зв. «номенклатурна приватизація» - явище, знайоме для пост-радянських республік. Це створює передумови для перетворення Придністров’я на офшорну зону та джерело контрабанди регіонального масштабу, що непокоїть вже зовнішніх акторів, таких як Україна, Росія та ЄС. Політичні чинники тісно переплітаються із економічними.

Існування цих проблем визначало хід конфлікту в третій фазі. Періодично зацікавленими третіми сторонами пропонувалися різноманітні варіанти остаточного врегулювання. З них найбільш відомими є план Козака та план Ющенка.

План Козака – заступника Голови адміністрації Президента РФ – передбачав перетворення Молдови на т.зв. «асиметричну» федерацію, в яку увійшли б на правах автономії Придністров’я та Гагаузія. При цьому Придністров’я отримувало право вийти з федерації, якщо Молдова вирішила б приєднатися до Румунії. Невеликий російський миротворчій контингент (до 2000) залишався в Придністров’ї щонайбільше до 2020 року. Таким чином, план Козака пропонував вирішення проблем державного устрою та демілітаризації сторін. Однак, розміщення російських військ в Придністров’ї стало приводом для Президента Молдови Володимира Вороніна відмовитися підписувати його.

Після відмови від плану Козака триває пошук сторонами компромісного формату ведення переговорів та вирішення конфлікту. Основними учасниками подій виступають Молдова та ПМР, а також Росія, Україна та ОБСЄ як посередники. В квітні 2005 року один із посередників – Україна – пропонує «план Ющенка», висунутий Президентом України на саміті ГУУАМ в квітні 2005 року. Цей план передбачає внутрішню демократизацію в Придністров’ї, проведення там демократичних виборів; інспекції підприємств ПМР; моніторинг україно-придністровського кордону спеціальними силами ОБСЄ; та розміщення в зоні конфлікту нового миротворчого контингенту. План Ющенка не передбачає створення федеративної держави в Молдові, але передбачає прийняття спеціального закону про статус Придністров’я, а також його право вийти із складу Молдови, якщо та приєднуватиметься до Румунії. Такий закон було схвалено Парламентом Молдови в липні 2005 року. За ним Придністров’ю надавався статус автономії в складі Молдови, його вищим законодавчим органом оголошувалася Верховна Рада Придністров’я. Кордони автономії повинні були уточнюватися за допомогою референдумів в ряді населених пунктів. Уряд ПМР відхилив цей Закон. Виконання плану Ющенка було призупинено, головним чином з двох причин: демократизація Придністров’я розходилася із інтересами авторитарного режиму Президента ПМР Смирнова, а розширення миротворчого контингенту за рахунок зменшення російської його частини не відповідало інтересам Росії в конфлікті.

В 2006 році відбулося чергове загострення конфлікту, на цей раз в зв’язку із відмовою української митниці пропускати придністровські товари без документів, оформлених Молдовою. Експорт ПМР відіграє в її економіці принципово важливу роль, а тому введення нових митних правил стало потужним засобом впливу на Тирасполь. Росія втрутилася в конфлікт на боці ПМР, вимагаючи від України припинити економічний тиск. США та ЄС підтримали Україну в її спробах навести лад у режимі експорту з Придністров’я. Росія вдалася до широкомасштабної гуманітарної допомоги Придністров’ю. З травня підприємства Придністров’я зареєструвалися в митних органах Молдови та відновили експорт. Тим не менш, ескалація конфлікту відбулася, і в її ході керівництвом ПМР було оголошено про підготовку до проведення в 2006 році референдуму про незалежність.

Грузино-абхазький конфлікт 

Абхазія – де факто незалежна, але де юре - автономна в складі Грузії республіка. Площа Абхазії – 8600 кв. км. Населення – 250000 (2000). Після 1993 року частка абхазів різко зросла із 17% до 45%; частка грузинів, відповідно, зменшилася із 48% до близько 30%.

Мови – абхазька, російська, грузинська. Столиця – м. Сухумі.

23 липня 1992 року Абхазія оголосила про незалежність від Грузії. Цю незалежність не визнає світове співтовариство. Особливу позицію займає Російська Федерація, шукаючи шляхи приєднати Абхазію.

 Цілі та мотивація сторін конфлікту: процес формування національних еліт на тлі кризи радянської системи тривав як в Грузії, так і в Абхазії. Останню було включено до складу Грузії лише 1931 року, до цього ж, із 1925 року Абхазія була окремою радянською республікою. Відновлення такого статусу прагнули абхазькі політичні діячі починаючи із 1989 року. Ця ситуація, спровокована підготовкою нового Союзного договору, дещо нагадує розвиток подій в Придністров’ї.

З іншого боку, Грузія прагнула не допустити відокремлення Абхазії, в якій у 1989 році 48% населення становили грузини; абхазців же було лише 17%. Пізніше, в результаті етнічних чисток проти грузинів в Абхазії, кількість їхня різко скоротилася, і грузинський уряд постав перед більш складною проблемою: втримати етнічно іншу Абхазію у складі єдиною держави.

Об’єкт конфлікту: статус Абхазії.

Фази конфлікту:

Перша фаза – внутрішньополітичний конфлікт в Грузії, пов’язаний із боротьбою за владу між різними політичними силами. Конфлікт цей протікає бурхливо, супроводжується насильницькими діями, сутичками між прихильниками Президента Гамсахурдіа та опозицією, остаточно розхитуючи політичну ситуацію в країні. Криза, в якій опинився грузинський уряд, дала початок самостійним діям місцевих політичних еліт – південноосетинської, абхазької та аджарської. Війна в Південній Осетії, що тривала 18 місяців та завершилася в липні 1992 року, продемонструвала потенціал проблем, які поставатимуть перед центральним урядом. Конфлікт в Південній Осетії був відкритим, конфлікт в Абхазії до 1992 року перебував в латентній фазі.

Друга фаза – т.зв. «Абхазька війна» 1992-1994 років. В ході цього конфлікту обидві сторони вдавалися до масових чисток, репресій проти мирного населення. Було підписано декілька домовленостей, які згодом порушувалися. Важливу роль в ході конфлікту зіграли збройні сили Російської Федерації. Шеварднадзе спробував забезпечити собі підтримку російської армії, давши згоди на дислокацію військ РФ на чотирьох базах на території Грузії і вступивши в обмін на таку підтримку до СНД. Однак, російські війська часто виступали на боці абхазців, зокрема, під час штурму Сухумі. Домовленості, досягнуті за посередництва Москви, створювали умови для відновлення насильства, чим щоразу користалися абхазці. Врешті, після падіння Сухумі, грузинські війська були поступово витіснені за межі Абхазії. Тим більше, що в самій Грузії відновилася громадянська війна. Війну було завершено підписанням 1994 року Московських домовленостей, за якими війська сторін відводилися, і між ними встановлювалася буферна зона безпеки.

Третя фаза – латентний хід конфлікту із встановленням фактичної незалежності Абхазії триває досі. Періодично спалахує насильство. В квітні-травні 1998 року в районі Галі абхазькі війська зайняли грузинське село, в результаті чого загинули сотні людей, а близько 20000 грузинів стали біженцями. В жовтні 2001 року в районі Кодорі в Абхазію проникли близько 400 чеченських бойовиків, ймовірно, за підтримки грузинського уряду. Цей напад було відбито силами абхазців та російських миротворців.

Грузинська влада запропонувала Абхазії широку автономію, яку Абхазія відкидає, розраховуючи на підтримку Росії. Світове співтовариство не визнає незалежності республіки, але підтримці її Росією Тбілісі немає чого протиставити.

Втрати сторін в ході конфлікту складають близько 4000 з боку Абхазії та, за рідними оцінками, 10000-30000 – з боку Грузії.

 Війна в Іраку (Друга війна в Перській затоці) – міжнародний конфлікт, що триває з 20 березня 2003 року в регіоні Перської затоки.

Війна в Іраку складається з двох основних етапів:

Перший етап (20 березня – 1 травня 2003 року) – війна очолюваною США міжнародної коаліції (США, Велика Британія, Австралія, Італія, Польща, Україна, Іспанія, Південна Корея, Японія, Болгарія, Румунія, Португалія, Естонія, Латвія, Литва, Грузія, Данія, Норвегія, Нідерланди, Домініканська Республіка, Сальвадор, Нікарагуа, Гондурас, Філіппіни, Таїланд, Сінгапур, Азербайджан, Монголія, Албанія, Чехія, Словаччина, Угорщина, Вірменія, Македонія, Боснія і Герцеговина, Казахстан, Молдова, Нова Зеландія, Тонга) проти Іраку.

Другий етап (з травня 2003 по сьогодні) – громадянська війна в самому Іраку між різними етнічними та релігійними групами, а також боротьба іракців проти окупаційних військ.


Причини та передумови війни. Офіційною причиною війни стали звинувачення режиму Саддама Хусейна у володінні зброєю масового знищення та порушенні в такий спосіб Резолюції 1441 Ради Безпеки ООН. Стверджуючи про можливий зв’язок між Хусейном та терористичною організацією Аль Каїда, відповідальною за теракти 11 вересня 2001 року, США намагалися провести через РБ ООН проект іншої резолюції, яка змушувала б Хусейна роззброїтися або, у випадку невиконання, надавала б світовому співтовариству право застосування сили. Однак, три постійні члени РБ ООН – Франція, Росія та Китай – дали зрозуміти, що застосовуватимуть право вето до проекту такої резолюції. Після цього США вирішили діяти самостійно. 17 березня 2003 року Президент США Джордж Буш висунув ультиматум Хусейну з вимогою, щоб той протягом 48 годин залишив Ірак разом із своїми синами. Після відмови, 20 березня було розпочато «Операцію Іракська свобода» - таку назву американське командування дало своєму наступу на Ірак.

Правові оцінки війни в Іраку. Рішення США про початок війни в Іраку суперечило нормам міжнародного права і, зокрема, Статуту ООН. Рада Безпеки не давала згоди на таку операцію. Допущені Іраком на власну територію експерти МАГАТЕ не виявили порушень режиму нерозповсюдження, вимагаючи більше часу на проведення додаткових інспекцій. Наявність в Іраку хімічної чи бактеріологічної зброї не була підтверджена і після усунення режиму Саддама Хусейна та завершення першого етапу війни.

Політичний контекст війни. Війна в Іраку стала, на думку її ініціаторів, важливим етапом боротьби із міжнародним тероризмом. В цьому сенсі вона стала продовженням військової кампанії в Афганістані, маючи на меті воювати з терористами на їхній території. І хоча наявність зв’язків між режимом Саддама Хусейна та Аль Каїдою не підтвердилася, усунення авторитарного режиму на Близькому Сході, відомого геноцидом проти власного народу, має сприяти, на думку Вашингтона, стабілізації ситуації в регіоні. Крім того, вирішення іракської проблеми, що існувала ще з часів Першої війни в Затоці 1991 року, покликане було сприяти вирішенню палестинської проблеми та в цілому мирному врегулюванню на Близькому Сході.

Співвідношення сил та стратегічні плани сторін. На початку військових дій Іракська регулярна армія виставила приблизно 11 піхотних, 3 моторизованих, 3 бронетанкових дивізії; сили Республіканської гвардії складалися з 3 бронетанкових, 2 механізованих та 1 моторизованої піхотної дивізій, сили спеціального призначення складали 6 бригад, з них дві танкові та одна бригада ППО – всього близько 400000 чоловік. Основою танкових сил Іраку були застарілі танки радянського виробництва Т-72, Т-62 та Т-55/54, загальною кількістю близько 2000. Крім того, на озброєнні іракської армії були близько 4000 бронетранспортерів та БМП та близько 2000 одиниць артилерії. Протиповітряну оборону забезпечували від 100 до 300 літаків, переважно Міг-21 та Міг-23; близько 850 пускових установок ракет «земля-повітря» та приблизьмо 3000 установок ППО. Крім цього, в Іраку були близько десятка ракет «земля-земля» «Хусейн» із радіусом дії до 650 км. Армія Іраку, за виключенням Республіканської гвардії, мала низький бойовий дух та рівень командування. Більшість експертів до початку бойових дій були впевнені, що досягти основної стратегічної мети – захисту режиму Саддама Хусейна – іракська армія не зможе.

Основою збройних сил «коаліції за бажанням» (Coalition of the willing) були американські війська. Їхня загальна кількість перевищувала 200000 чоловік, чисельність військ коаліції дорівнювала приблизьмо 265000. Пізніше вона збільшилася до приблизно 300000. Британці в рамках «Операції Телік» (британська кодова назва нападу на Ірак) виставили близько 46000 чоловік. Українська бригада в складі військ коаліції нараховувала близько 1800 чоловік та залишалася в Іраку протягом 2003-2005 років.

Основною ударною силою коаліції була авіація. В рамках операції «Шок і тремтіння» (військова складова «Операції іракська свобода») було задіяно 10 авіаційних крил та груп, загальна кількість палубних літаків дорівнювала 420, літаків наземного базування – 450 (американські бомбардувальники В-52, штурмовики F-16, F-116 Stealth, A-10, Harriers, а також безпілотні літаки-розвідники складали основу ВПС коаліції). В ході ракетного обстрілу та бомбових ударів по Іраку сили коаліції використовували здебільшого «розумні» ракети Tomahawk та бомби GBU-24. Позиції військ коаліції прикривали від повітряних ударів близько 40 зенітних комплексів Patriot.

В Персидській затоці було зосереджено три американські (авіаносці Lincoln, Constellation, Kitty Hawk) та одна британська (HMS Ark Royal) авіаносні ударні групи. В Середземному морі знаходились американські авіаносці Roosevelt та Truman. Всього в операції брали участь близько 115 кораблів.

Сухопутні війська коаліції нараховували близько 1700 одиниць бронетехніки, головними бойовими одиницями якої були американський танк M1 Abrams та англійський Challenger 2. Американські війська відрізняв високий професійний рівень, блискуча розвідка, відмінний зв’язок та ефективне управління. Внаслідок технологічної переваги, безперечної переваги в повітрі та деморалізації іракської армії, війська коаліції відносно швидко та без значних втрат досягли основної мети кампанії. Вже в квітні було захоплено Багдад, а 1 травня Президент Буш оголосив про переможне завершення війни.

Втрати. Перший етап війни, із 20 березня по 1 травня 2003 року, коштував союзникам втрати близько 200 солдатів вбитими. Іракська армія в цей же час втратила 11000 солдатів. Близько 1000 мирних іракців загинули в ході цього етапу військової кампанії.

Партизанська війна. Із травня 2003 року розпочинається другий етап іракського конфлікту – громадянська війна. Він характеризується зростанням асиметричності викликів, релігійного фанатизму та загостренням протиріч всередині Іраку між сунітами, шиїтами та курдами. Війська коаліції, розташовані в країні, поступово були втягнуті в численні політичні та силові з’ясування стосунків. Із 2004 року стратегія коаліційних військ націлена на створення та підтримку в Іраку нового демократичного уряду та поступову передачу йому функцій управління в країні.

На другому етапі війни частина коаліційних військ була виведена:

Зусилля окупаційних військ в цей час зосереджені на пошуку лідерів режиму, що впав та відновленні соціальних інститутів в країні. В липні 2003 року були вбиті обидва сини Саддама Хусейна – Удей та Кусай. В грудні 2003 року в полон захоплено Саддама Хусейна.

В червні 2004 року США розпочали поступову передачу суверенітету новому тимчасовому уряду, на чолі якого став Іяд Аллаві. Основною проблемою, яка перед ним постала, був пошук перемир’я із повстанцями, відбудова іракської економіки та підготовка до виборів.

31 січня 2005 року відбулися вибори до Національної Асамблеї Іраку, яка повинна була виробити проект нової Конституції. На виборах перемогла шиїтська партія Іракський Об’єднаний Альянс (48%), другою став Демократичний патріотичний альянс Курдистану (25%). Сунітські партії бойкотували вибори. Парламент підготував проект нової Конституції Іраку.

15 жовтня 2005 року ратифіковано нову Конституцію.

15 грудня 2005 року відбулися вибори до Національної Асамблеї. Перемогу на них знову здобув Іракський Об’єднаний Альянс (41%), друге місце посів Демократичний патріотичний альянс Курдистану (22%), сунітські партії знову бойкотували вибори. За результатами виборів в країні сформовано новий уряд під головуванням Норі аль-Малікі.

Основною проблемою внутрішнього життя Іраку залишається боротьба між шиїтами, сунітами та курдами, яка часто виходить за рамки політичного процесу. До того ж в країні підсилюються антиокупаційні настрої серед населення, що стає сприятливим середовищем для терористичної діяльності. В зв’язку із складністю ситуації, вивід коаліційних військ постійно відкладається.

 

Етнічні та релігійні групи

 

Станом на початок серпня 2006 року, війна в Іраку забрала життя близько 45000 іракців; приблизно 2600 американських військових та 230 солдатів інших країн-членів коаліції. З них 18 – українці.

Жовтень 2006 року став рекордним за кількістю втрат серед американських військ місяцем. Впродовж нього загинуло більше ста американців.

5 листопада 2006 року винесено вирок іракського суду: Саддама Хусейна засуджено до смертної кари. Разом із ним такий самий вирок отримали його брат, колишній голова іракської розвідки Барзан аль-Тікріті та колишній голова Іракського революційного суду Авад Хамед аль-Бандер. Ще четверо підсудних отримали від 15 років до довічного ув'язнення; одного підсудного суд виправдав.

30 грудня 2006 року виконано смертний вирок колишньому Президенту Ірака Суддаму Хусейну. 15 січня 2007 року страчено такожБарзана Ібрагіма ат-Тікріті та Авада Хамеда аль-Бандара.

 Чечня – територія на Північному Кавказі, частина колишньої Чечено-Інгушської автономної республіки у складі СРСР. Самопроголошена республіка Ічкерія; за версією російського уряду – республіка у складі Російської Федерації.

Площа – 19300 кв. км. Населення – близько 1.1 мільйона чоловік (2005). Рівень урбанізації – 34%. Близько 98% населення – чеченці. Більшість населення – мусульмани-суніти.

Цілі та мотивація сторін конфлікту:

Основною метою федерального уряду Російської Федерації є нейтралізація будь-яких проявів сепаратизму. Росія є мультиетнічною державою: в складі 88 суб’єктів федерації (станом на 1 грудня 2005 року) проживає близько 160 національностей. Збереження єдності держави належить до життєво важливих пріоритетів сучасної внутрішньої політики. В середині 1990-х років масштабні реформи стали каталізатором сепаратистських тенденцій в ряді регіонів.

Крім цього, російський уряд був зацікавлений у встановленні контролю над нафтовими запасами Чечні (близько 60 мільйонів тон) та розгалуженою системою транспортних комунікацій.


В Чечні уряд Джохара Дудаєва оголосив про наміри утворити самостійну державу чеченського народу – Ічкерію. Історично претензії Дудаєва і нової чеченської національної еліти спирались на колишню державу чеченців та дагестанців, що існувала в ХІХ столітті до завоювання її Російською імперією – імамат Шаміля. Економічно чеченська національна еліта біла зацікавлена у встановленні власного контролю над нафтовими резервами Чечні та нафтопроводами, що проходять її територією. Нарешті, фактором формування сучасної чеченської ідентичності виступає іслам, який сповідує переважна більшість населення.

Об’єкт конфлікту:

суверенітет над територією Чечні.

 Фази конфлікту:

Конфлікт складається з чотирьох основних фаз.

Перша фаза – 1990 – 1994 роки, між проголошенням суверенітету Чечні та початком Першої чеченської війни, характеризується пошуком мирного правового вирішення конфлікту та поступовою підготовкою сторін до озброєної боротьби. Із провалом спроб Єльцина залучити Чечню до підписання нового Федерального договору, розпочинається активна підтримка російським урядом чеченської внутрішньої опозиції. Крах цієї стратегії спричинив початок військових дій.

Друга фаза – 1994-1996 роки – дати Першої чеченської війни, між вводом російських військ та підписанням Хасавюртських домовленостей, за якими російські війська відводилися, а Чечня отримала фактичну незалежність. У війні взяли участь близько 45000 російських військ проти 3000 регулярних формувань та десятків тисяч партизанських загонів чеченців. Військові втрати склали, за різними даними, від 7000 до 15000 російських солдат та приблизно 5000 чеченських. Жертви серед цивільного населення Чечні оцінюються від 35000 до 100000 людей.

В ході військових дій обидві сторони вдавалися до систематичного насильства проти мирного населення. Російські військові в ході «зачисток» знищили тисячі мирних жителів, займалися грабежем та мародерством. Чеченські бойовики поступово взяли на озброєння терористичні методи захоплення та вбивства заручників із числа некомбатантів, як, наприклад, в Будьонновську.

Війна поступово поширювалася на сусідні території – більшою частиною в Інгушетію та Дагестан. Зруйнування в січні 1996 року російськими військами дагестанського села Первомайське викликало різку реакцію місцевої еліти. В Чечні було оголошено «джихад» - священну війну проти загарбників. Це відкрило шлях до Чечні численним бойовикам-мусульманам з усього світу.

В самій Росії рішення про початок збройної операції викликало широкий резонанс та суспільне незадоволення. Воно зростало мірою того, як російські регулярні війська зустрічали неочікувано сильний опір з боку чеченських збройних формувань. Перша чеченська війна продемонструвала неготовність пост-радянської армії до ведення сучасних бойових операцій та характеризувалася масштабним насильством, на що постійно звертали увагу урядові та неурядові міжнародні організації: ОБСЄ, Human Rights Watch, Комітет Червоного Хреста та ін. Крім того, федеральні війська повністю програли інформаційну війну. В результаті цього популярність дій уряду невпинно падала, і з наближенням виборів 1996 року, Президент Єльцин почав шукати мирного розв’язання конфлікту. 31 серпня 1996 року секретар Ради Безпеки РФ генерал Лебєдь та начальник штабу армії Чеченської республіки генерал Масхадов підписали Хасавюртські домовленості. Пізніше вони лягли в основу мирного договору 1997 року, яким завершується друга фаза конфлікту.

Третя фаза – фаза тимчасової деескалації, між закінченням Першої та початком Другої чеченської війни в 1999 році. В цей період триває латентний конфлікт, оскільки основної проблеми – врегулювання статусу Чечні – не вирішено. Президент і одночасно голова уряду Чечні Аслан Масхадов веде внутрішньополітичну боротьбу із радикально налаштованими групами, яка завершується перемогою останніх. Державна влада в Чечні остаточно послаблюється. В країні масово викрадаються люди, панує організована злочинність та підсилюється влада польових командирів.

В Росії численні політичні діячі висловлюють невдоволення результатами Хасавюртських домовленостей, вважаючи, що чеченську проблему не вирішено, а тільки відкладено. В цих умовах нова військова кампанія була лише питанням часу. До того ж між 1996 та 1999 роками терористична діяльність чеченців проти мирного населення на території Росії триває. Як мінімум 8 масштабних терактів було здійснено в цей час, з яких особливо резонансними стали вибух житлового будинку в Каспійську (Дагестан), в результаті якого загинули 69 людей; напад групи аль Хаттаба на військову базу в Буйнакську; та вибух на ринку в місті Владикавказ (Північна Осетія), що забрав життя 64 людей.

Четверта фаза розпочинається у вересні 1999 року. Це – чергова ескалація конфлікту, яка зветься Другою чеченською війною. Стосовно її завершення чи незавершеності існують різні оцінки. Більшість джерел, близьких до російського уряду, вважають війну завершеною, а Чечню – такою, що вступила в мирну фазу пост-конфліктного розвитку. Альтернативна точка зору полягає в тому, що стабільність в Чечні є поняттям відносним і підтримується лише завдяки розміщеним там частинам російської армії. Назвати такий стан речей пост-конфліктним важко. В будь-якому випадку, фазу активний бойових дій завершено. Те, що зараз відбувається в Чечні, можна назвати пост-конфліктним врегулюванням, але дуже складним, напруженим і непередбачуваним.

На початку Другої чеченської війни російське керівництво всіляко давало зрозуміти, що засвоїло уроки Першої. Головним чином це стосувалося інформаційного супроводження війни і тактики її ведення. Російських військ було більше, серед них було більше досвідчених частин, і вони намагалися уникати втрат серед особового складу. Для цього перед введенням до бою піхоти проводилася тривала артпідготовка та повітряні бомбардування. Це уповільнювало темпи операції, але поспішати росіянам не було потреби. Повільно просуваючись вглиб території Чечні, спочатку вони намагалися встановити контроль над північною її частини (до річки Терек) і утворити таким чином буферну зону. Однак пізніше, в жовтні, російські війська перейшли річку Терек і почали підготовку до штурму Грозного. Операція по захопленню чеченської столиці тривала близько трьох місяців та коштувала російським військам серйозних втрат. Джерела суттєво розходяться щодо точної кількості, але в середньому щоденні втрати можна оцінити приблизно в 40-50 солдат. Тривалі обстріли майже зрівняли Грозний із землею. Врешті, столицю було взято, частина чеченських загонів залишила місто, інші загинули. Центр опору чеченців після цього зміщується до гірських районів, і вони переходять до партизанської війни. Російські ж федеральні органи починають відновлювати контроль над республікою.

В ході такого відновлення основними етапами стали затвердження референдумом нової Конституції Чечні та проведення президентських і парламентських виборів. Чечня потребувала відновлення правопорядку, оскільки із 2000 року в країні постійно тривають теракти. В результаті одного з них в 2004 році було вбито Президента Чечні, ставленика Москви Ахмата Кадирова. Під сильним адміністративним тиском нова Конституція вступила в силу; Президентом став проросійський Алу Алханов, головою уряду – син вбитого Ахмата Кадирова Рамзан.

В ході найбільш активної фази Другої чеченської війни, в 1999-2002 роках загинули, за різними оцінками, від 9000 до 11000 військових російської армії. В 2003 році втрати були на рівні 3000 людей. Втрати серед мирного чеченського населення оцінюються в 15000-24000 жителів.

 

            ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ  РОБОТИ

1. Вивчити Закон України „Про Збройні Сили України” // Законодавство України з питань військової сфери. Збірник законів та інших нормативно-правових актів. – К.: „Азимут – Україна”. – 2003. – С. 108.

2. Закон України „Про основи національної безпеки України” // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 39. – С. 351.

3. Воєнна доктрина України // Національна безпека і оборона. – 2004. – №8. – С. 2 – 7.

Розробив:

“____”______________20____ року

Розглянуто і ухвалено на засіданні кафедри МПЗ діяльності військ

Протокол     від "30" серпня 2011 року №6


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

62701. Современный урок музыки, его типы и структура 23.05 KB
  В организации процесса музыкального образования решающее значение приобретают вопросы построения урока музыки. Конкретная реализация любой темы урока предполагает множественность решений.
62702. Театр оперы и балета 20.05 KB
  Введение новой темы Ребята кто нибудь из вас был в театре А что такое театр как вы думаете Театр мир сказок удивительных приключений и превращений мир добрых и злых волшебников. Ребята а как вы думаете что это за театр...
62703. Музыкальное путешествие в весенний лес 21.64 KB
  Ребята Послушайте загадку: Зажурчали ручейки в овражке Прилетают с юга пташки Греет солнышко с утра В гости к нам пришла Дети: Весна Ждёт нас в гости друг зелёный Ждут берёзки липы клёны Травы птицы и цветы Небывалой красоты Сосны ели до небес Ждёт...
62704. Урок музыки - основная форма организации начального процесса в музыкальном воспитании 17.53 KB
  Цель урока музыки воспитание гармонически развитой личности. В основе построения любого школьного урока лежат: Закономерности педагогического процесса А психолого-педагогические...
62706. Русские народные инструменты 17.47 KB
  Какую информацию получили из этой песни о наших предках славянах Срежу я с берёзы три пруточка Сделаю из них я три годочка Как вы думаете каким был первый музыкальный инструмент Какие знаете русские народные инструменты...
62708. WE AND MASS-MEDIA 24.27 KB
  We know about politics, crimes, cultural and sporting events. We can hardly imagine our life without Mass-Media. Mass-media has changed our lives in many ways. It has brought many positive things but also many negative things.