38295

Теорія аграрних відносин та аграрна політика

Конспект

Лесное и сельское хозяйство

Однією із найбільш важливих сфер господарювання людей є відносини які виникають в сфері де головним засобом виробництва є земля. Першою особливістю є специфічний засіб виробництва – земля яка характеризується як невіттворюваний елемент виробництва збільшити який практично не можливо. Вплив природних умов викликає в цій галузі особливий технологічний спосіб виробництва. Це вимагає від виробника врахування постійних непередбачуваний змін в технологічному процесі більшу ніж в інших галузях виробництва.

Украинкский

2013-09-28

1.08 MB

1 чел.

Тема 1. Предмет і завдання спецкурсу «Теорія аграрних відносин та аграрна політика»

План.

Особливість аграрного сектору економіки та даного спецкурсу.

Предмет і завдання спецкурсу «Теорія аграрних відносин та аграрна політика».

Метод спецкурсу.

Місце спецкурсу «Теорія аграрних відносин та аграрна політика» в системі економічних наук.

1. Особливість аграрного сектору економіки та даного спецкурсу.

 

Однією із найбільш важливих сфер господарювання людей є відносини які виникають в сфері де головним засобом виробництва є земля.  Такі відносинини називають аграрними. Слово «аграрний» походить від латинського слова і в перекладі українською мовою дослівно означає «земельний». У вітчизняній економічній літературі аграрні відносини розглядаються не тільки як земельні, а більш ширше як економічні відносини.

Аграрна сфера має дві особливості, які визначають специфіку діяльності у цій сфері:

1. Першою особливістю є специфічний засіб виробництва – земля, яка характеризується як невіттворюваний елемент виробництва збільшити який практично не можливо.

Звідси земля є обмеженим ресурсом в усіх країнах, у тому числі в Україні. Це стосується і якості землі від якої значною мірою залежить ефективність господарювання. Вона, безумовно, з часом може бути поліпшена, але для цього потрібні інвестиції та раціональне господарювання. В нашій державі цей елемент ресурсного потенціалу на початок 2000 року був поза межами товарообігу. Можливості для розширення сільськогосподарських угідь у світі незначні або їх взагалі нема. Так, наприклад в Україні частину земель щорічно вилучають із сільськогосподарського обороту для будівництва населених  пунктів, доріг та інших об’єктів. Близько 6% земель країни стали непридатними для сільськогосподарського обробітку після аварії на Чорнобильській АЕС. Земля втрачає родючість унаслідок ерозії ґрунтів. Обмежені можливості сільськогосподарських виробників придбати дорогі гербіциди, препарати захисту рослин та інші причини призводять до забруднення та зменшення родючості земель.

Отже, якщо не брати до уваги нетиповий приклад Голландії загальна пропозиція землі в межах національної економіки абсолютно нееластична (Еs=0). На рівні окремої ферми землі також обмежені, принаймі у короткостроковому періоді. В довгостроковому - кількість землі можна збільшити, якщо існує можливість купити її у фермера, котрий іде на пенсію чи добровільно відмовляється від сільськогосподарської діяльності.

Що стосується якості землі, то вона, безумовно, з часом може бути поліпшена, але для цього потрібні інвестиції та раціональне, ефективне господарювання.

Вплив природних умов викликає в цій галузі особливий технологічний спосіб виробництва. Він пов'язаний з розвитком рослинних та тваринних організмів які викликають необхідність постійного котролю за його станом. Це вимагає від виробника врахування постійних непередбачуваний змін в технологічному процесі більшу, ніж в інших галузях виробництва.

Сільське господарство на відміну від інших галузей дуже вразливе до змін погоди, спалахів хвороб сільськогосподарських рослин та тварин, нападів шкідників, що  роблять результати його певною мірою непередбачуваними. У зв’язку з цим його можна віднести до галузей із високим економічним ризиком, оскільки прогнозовані обсяги виробництва, ціни та доходи можуть істотно змінюватись відносно планів сільгоспвиробників.

Крім того виробничий цикл вкрай розтягнутий у часі, охоплює значний проміжок і має сезонний характер у зв’язку з чим упродовж року край нерівномірно використовуються трудові ресурси, техніка, матеріали. Наприклад, зернозбиральні комбайни використовуваються близько 10-20 днів на рік, сіялки – 5-10, картоплезбиральні комбайни 20-30 днів. Технологічний процес виробництва і реалізації сільськогосподарської продукції займає декілька місяців В зв’язку з цим забезпечити норматив оборотних засобів за рахунок власних джерел не тільки неможливо, а й економічно недоцільно. В цих умовах підвищується роль банківського кредиту. Неритмічно реалізується продукція і доходи від неї.

Сезонний характер виробництва загострює дві проблеми, пов’язані з відтворенням робочої сили. Це невідповідність заробітної плати впродовж виробничого циклу, кількості та якості вкладеної праці. Виплати, що здійснюються в процесі виробництва, мають характер авансу. Звідси працівник втрачає стимул до збільшення кількості та якості праці. Інша проблема виникає із залученням робітників до праці лише в сезонний період.

2. Іншою особливістю агарної сфери є особлива форма відносин власності на засоби виробництва, володар яких реалізує монополію на цей специфічний вид власності. В сільському господарстві утворюються особливі види благ, перш за все продовольство виробництвом яких забезпечуються найважливіші потреби людей які визначають і особливості споживання їх в умовах доринкової, рикової та постринкової систем. Крім них треба враховувати такі фактори як ментальність населення, його смаки які визначають переваги в споживанні тих чи інших продуктів харчування. Хліб та інші продукти належать до найцінніших ресурсів людства, без яких його існування неможливе. Ось чому стан аграрної продовольчої сфери, що виробляє продукти харчування, її продуктивність, ефективність, екологічність функціонування є головним оцінковим критерієм прогресу цивілізації, а стан ринку продовольства є індикатором здоров’я національної економіки загалом.

Крім того сільське господарство є самою древньою галуззю виробництва. Звідси проникнення в неї промислового капіталу відбувається в останню чергу, що зумовлює і особливу форму власності пов’язану з володінням землею особливого класу - земельних власників. Як результат, в цій сфері, на відміну від інших, виникають відносини між трьома основними класами суспільства: земельними власниками, капіталістами-орендаторами та найманими сільськогосподарськими робітниками. Більш того, на відміну від інших галузей економіки, земельний власник існує тут постійно.

Звідси витікають особливості виробничої структури агарного сектору. В Україні до 1990 року аграрним виробництвом займалися державні господарства, колгоспи, міжгоспи й особисті підсобні господарства громадян. При чому, доля останіх у валовому виробництві становила 27%. Особисте підсобне господарство виникло в 30-х роках ХХ століття в якості допоміжного до громадського, щоб забезпечити селян продуктами, і з часом перетворилося у суттєве джерело виробництва сільськогосподарських продуктів. Займаючи в середньому 5% сільгоспугідь, особисті підсобні господарства виробляли останніми десятиліттями близько третини валової сільськогосподарської продукції, а на початок 2000 року ця цифра становила 57,4% сільського господарства. При чому, як і в останні часи існування СРСР так і в даний час, в нашій країні продовжує переважати доринковий (неекономічний) тип відносин.

Ключовою формою аграрної сфери економіки є агропромисловий комплекс України. Його основою є все, що повязане із земельними відносинами. Це велике міжгалузеве утворення, органічна частина економіки країни, яка включає сукупність галузей, пов’язаних між собою процесом відтворення, основне завдання якого полягає в забезпеченні продовольчої безпеки країни, оптимальних норм харчування населення, створення експортного потенціалу сировини й продовольства. Сфера його діяльності, по даним академіка П.Т.Саблука, охоплює три чверті території України, на якій проживає третина населення і формується майже 60% фонду споживання і створюється 17% ВВП.

Важливою складовою АПК є сільське господарство, одиниця валової продукції якого створює умови для виробництва більше десяти її одиниць в інших галузях економіки країни. Дана галузь забезпечує зайнятість 4 млн. чоловік сільського населення, сприяє створенню робочих місць і пов’язаних з нею сферах виробництва, розвитку сільських територій, захищає суспільство від негативних наслідків надмірної урбанізації. Саме тому Законом України «Про приоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві» від 15 травня 1992 року її розвиток визнано пріоритетним.

З часу набуття Україною незалежності прийнято понад 150 законів, повязаних із сільськогосподарською діяльністю та селом, спрямованих на підвищення рівня життя сільського населення. Однак вони змінили лише юридичну сторону власності. До змін у виробництві справа не дішла. Звідси реформи не мали позитивного впливу і не поліпшили життя людей у як сільській місцевості так і взагалі. Ситуація в сільскогосподарському секторі економіки залишається досить складною і неадекватною його ролі в державі. З посиленням ринкових тенденцій, сільське господарство як галузь із сезонним виробництвом і уповільненим оборотом капіталу було поставлено в гірші умови, порівняно з іншими галузями. Індекс зростання цін на продукцію сільського господарства за 1991 – 2007 роки був у 7 разів нижчим порівняно з промисловими товарами.

Для того, щоб краще розібратися в проблемах даного спецкурсу треба більш детальніше зрозуміти специфіку даної сфери економіки. Але при цьому сектор національної економіки має особливості пов’язані з його поки що його доринковим станом, в також специфікою ментальності українця.

На відміну від поки що доринкового стану України, у виробничій структурі сільського господарства постіндустріальних (постринкових) країн Західної Європи та Північної Америки переважають сімейні ферми. Всі ферми Західної Європи за величиною їх земельної площі, зайнятості та бізнесу можна умовно поділити на великі, середні та малі. Найбільше великих ферм розміщено в Голландії, Великобрітанії, Данії. Частка великих ферм тут висока і складає 55 – 70%. У Німеччині та Франції розподіл ферм за цими трьома групами рівномірна – третина на кожну групу. В Італії та Іспанії суттєвий відсоток припадає на малі ферми – 70-80%. У США великі ферми – це спеціалізовані високопродуктивні підприємства, що виробляють яйця, м'ясо птиці та свинину і досить часто вони вертикально інтегруються з підприємствами, які переробляють і збувають продукцію. Ферми й інші сільськогосподарські підприємства, які перебувають у власності держави, практично відсутні, за винятком науково-дослідницьких підприємств.

При всій різниці у формах власності вони мають загальну особливість яка витікає і більш-меньш розвиненим неринковим типом господарювання де в основі відносин лежить густо розгалужена мережа соціально-технологічних зв’язків коли на перший погляд приватна форма власності має більше в економічному (не юридичному) сенсі ознак супільної по суті власності. Навіть коли вона предстає як приватна, держава рядом законів обмежує її діяльность коли вона іде в розріз із суспільними інтересами.

В складі агропромислового комплексу будь якої більш-меньш розвинутої країни світу можна виділити чотири основні сфери:

1. Галузі промисловості, що поставляють сільському господарству засоби виробництва, а також галузі, зайняті матеріально-технічним і сервісним обслуговуванням сільського господарства.

2. Безпосередньо сільськогосподарське виробництво.

3. Галузі, що забезпечують доведення сільськогогосподарської продукції до споживача, і у тому числі її заготовку, переробку, зберігання, транспортування, реалізацію.

4. Соціальна і виробнича інфраструктура, що забезпечує умови виробництва і життєдіяльності людини (шляхово-транспортне господарство, зв'язок і тарне господарство).

Найважливішою і особливою складовою частиною АПК є продовольчий комплекс – сукупність взаємопов’язаних підприемств з виробництва продовольчої сировини, її заготівлі, переробки і реалізації через торговельно-розподільну мережу і ринок.

Функціонально-галузева структура продовольчого комплексу складається з таких сфер: сировинна (вирощування і заготівля сільськогосподарської продукції, рибництво, продукція лісу тощо), зберігання і переробка (сховищне господарство, харчова промисловість), торговельно-споживча (збут, оптово-роздрібна торгівля, громадське харчування), виробнича інфраструктура (енерговодозабезпечення, транспорт, шляхове господарство, тощо), соціальна інфраструктура (трудові ресурси, науково-дослідні установи й органи управління).

З позиції конкретних наук розрізняють інтегральні (загальні) та спеціалізовані продовольчі комплекси як рослинницькі і тваринницькі. З точки зору більш конкретної деталізації виділяють зернопродуктовий комплекс, бурякоцукровий комплекс, картоплепродуктовий комплекс, м’ясопродуктовий комплекс, молокопродуктовий комплекс та інші.  

Виходячи з вище наведенного аналізу стану аграрного сектору, виникає питання про його раціональність в плані існуючих напрямів розвитку і перспектив покращення діяльності, тобто поділ розглянутої проблеми в руслі використання набутого матеріалу в практиці господарювання. Іншими словами, позитивний аналіз проблеми повинен бути доповнений нормативним, тобто, практичним аспектом. Звідси даний спецкурс «Теорія аграрних відносин та аграрна політика» яку можна умовно розбити на дві частини:    

Частина 1. «Теорія аграрних відносин» є, безпосередньо, продовженням розгляду цих відносин з позицій економічної теорії. Тобто, ця частина є своєрідним більш глибоким і детальним продовженням вивчення матеріалу, який вже був розглянутий в курсах політичної економії, мікро- та макроекономіки, історії економіки та економічних вчень та інших дисциплін циклу економічної теорії.

Частина 2. «Аграрна політика» є однією зі складових частин економічної політики. Цей  розділ присв’ячений конкретній діяльності держави і санкціонованих їй суспільно-правових інститутів по формуванню культурних, соціальних, правових і економічних умов життя сільського населення.

2. Предмет і завдання спецкурсу.

Виходячи з вище зазначеного можна виділити дві сторони даного спецкурсу: позитивну і нормативну. Перша - теорія аграрних відносин, становить складову частину економічної теорії, сферою дослідження якої є сільське господарство і звязані з ним галузі та споживачі сільськогогосподарських благ. На їх основі формується аграрна політика, а та, маючи певну самостійність, активно впливає на аграрну економіку, що в свою чергу позначається на аграрній сфері яка  або пришвидшує або гальмує її розвиток. Позитивний вплив аграрної економіки виявляється за наявності науково обгрунтованої теорії аграрних відносин і аграрної політики.

Виходячи з цього, цілком правомірно вважати, що предметом дослідження спецкурсу є теорія аграрних відносин як органічна частина економічної теорії. що досліджує економічні відносини та спонукальні мотиви людини, підприємств і держави  в аграрній сфері яка реалізується в аграраній політиці.

Предмет науки визначає її завдання, які можна звести до наступного:

  1.  Дослідження ознак агараної сфери і землі як особливої срери материільного виробництва в умовах дотоварних, капіталістичних і посткапіталістичних форм відносин.  
  2.  З’ясування особливостей переходу агараного сектору Україну від дотоварної форми до капіталістичної з використанням елементів постринкових звязків.
  3.  Аналіз власності на землю та ринку землі.
  4.  Вивчення ринку сільскогосподарської продукції та відносин попиту і пропозиції.  
  5.  Розгляд аспектів агропромислової інтеграції.
  6.  Дослідження напрямків та особливостей аграрної політики.   
  7.  Допомогти студентам у підготовці  подальшого викладання дисциплін з курсу економічної теорії та майбутній практичній діяльності.

 

3. Метод теорії аграрних відносин.

Методом економічної теорії як і її підрозділу теорії аграрних відносин  та аграрної політики є, з одного боку, дослідження того що вивчає політична економія (нормативний підхід), а з іншого, вихід її в практичну площину, що здійснюється в межах предмету економікс (позитивний підхід). Звідси, в спецкурсі використовуються напрацювання методів як політичної економії так і економікс. На першому, підготовчому, етапі дослідження використовується  індуктивний метод, який передбачає збирання, систематизацію й узагальнення фактів, причетних до аналізованої проблеми. Дотримуючись масових, достовірних, типових фактів, індуктивний метод дає змогу віднайти все спільне, характерне для нових фактів чи явищ, отже, він проходить шлях від часткового до загального. Але, крім індуктивного, суто науковим, є представлення вже досліджених фактів. Це здійснюється через дедуктивний метод, коли вивчений матеріал дається від найпростішої економічної форми до найрозвиненішої.

Однак, крім пізнавального аспекту, економічна теорія включає дослідження спонукальних мотивів людини, які разом з пізнавальними функціями доповнюються пізнавальними мотивами поведінки людей. Вони досягаються через аналіз відносин попиту і пропозиції, а їх взаємодія через з’ясування проблеми рівноваги як зрівноваженої ціни. З появою економікс предмет політичної економії розчинився в новій дисципліні як базовий в дослідженні спонукальних мотивів. Це добре видно у визначенні предмету «Економікс» Маршаллом як науки про багатство (політичної економії) і спонукальних мотивах людей, що вимірюються у грошах. Це розширило предмет політичної економії і вивело його на практику господарювання і перетворило політичну економію в нову економічну науку.

Іншим аспектом проблеми є визначення поведінки людей в межах функціонування сукупного суспільного капіталу, через здійснення зв’язків у межах ринкового організму. На макрорівні це проявляється в економічній політиці держави, яка повинна враховувати ступінь розвитку економіки, а також її специфіку в такий сфері, як аграрна. Цей аспект, про який вже було сказано раніше ми  розглянемо у другій частині курсу.

4. Місце теорії аграрних відносин.

Складні завдання, що постають перед аграрним сектором, дана дисципліна може виконати тільки водночас з іншими економічними дисциплінами, такими як політична економія, мікро-  та макроекономіка, історія економіки та економічних учень, економіка сільського господарства, фінанси, кредит, маркетинг, правознавство тощо. З-поміж усіх економічних дисциплін економічна теорія посідає чільне місце, становлячи методологічну основу системи економічних наук, у тому числі й даного спецкурсу.

Теорія аграрних відносин та аграрна політика у своєму розвитку обов’язково враховує досягнення інших наук, зокрема гуманітарного циклу – політології, історії, соціології, статистики, математики. Не може обійтись вона і без математичних методів, адже економіко-математичні методи – це способи, прийоми економічної науки та прикладної математики, що використовуються для кількісного аналізу економіки загалом чи її складової частини, окремих процесів та явищ.

Спецкурс, також, тісно пов'язаний з природничими науками – землеробством, рослинництвом, тваринництвом та іншими науками, так як змушений вникати в процеси відтворення природних ресурсів та навколишнього середовища.

Суттєвий вплив на розвиток аграрної економічної науки має правознавство – наука про сукупність встановлених державою законодавчих норм, у тому числі і аграрній сфері. Зв'язок між теорією аграрних відносин і правознавством реалізується через те, що аграрні відносини завжди мають бути законодавчо врегульовані.

Однак при цьому треба мати на меті, що курс не буде торкатися деталей відмічених наук та дисциплін. Його мета більш глобальна. Через відкриті закономірності інших наук виявити логіку розвитку суспільних процесів чим допомогти їм відпрацювати деталі господарського механізму. Тому головними науками у цьому будуть політична економія та економікс.

Тема 2. Аграрні відносини в умовах різних суспільних систем

План.

1. Аграрні відносини в докапіталістичних формаціях.

2. Основні риси аграрних відносин в умовах капіталізму:

   а) земельна рента та орендна плата;

   б) монополія на землю як обєкт господарювання і диференційна земельна рента;

   в) абсолютна та монопольна земельні ренти;

   г) ціна землі та її динаміка.

3. Особливості ринкової трансформації аграрного сектору в умовах перехідної економіки України:

   а) формування нової соціально-економічної та організаційної структури;

   б) результати аграрних трансформацій;

   в) особливості і шляхи подолання аграрної кризи.  

 

1. Аграрні відносини в докапіталістичних формаціях

 Виробничі відносини в аграрному секторі економіки у докапіталістичних формаціях характеризуються в значній мірі як доекономічні. Основним об’єктом взаємодії між виробниками є земля. Відносини з приводу неї виступають як найважливіший аспект, що характеризує стан доринкових суспільств. Земля являє собою найважливішу передумову існування усіх верств суспільства. Вона дає можливість, як було вказано раніше, добувати найбільш важливу предумову існування людства – продукти харчування.

В первісному суспільстві, оточуюча природа і природа людини (її стать) визначали рід діяльності людини, який, безпосередньо, був пов'язаний з оточюючою і внутрішньою природою. Наприклад, коли плем'я селилося в степу, його рід діяльності був зосередженим, в основному, на скотарстві, в лісі – на рослинництві. Внутрішня природа людини, що проявлялась в її статі  теж визначала її рід діяльності. Так, жінкі повинні були створювати умови для зберігання племені, що проявлялось у готуванні їжі, зберіганні вогню. Звідси жінок величають охоронницями вогнища. В свою чергу чоловіки займались захистом членів племені та полюванням.

З появою додаткового продукту починає формуватися класова структура суспільства. Вона предстає у вигляді, частково, рабовласницького суспільства (його проходили не всі країни світу), або феодального. Вони, по своїй сутності, були дуже схожими, і тому називалися первинними (рабовласницьке суспільство), або вторинними формами (феодалізм) общинного устрою.

В рабовласницькому суспільстві з посиленням спеціалізації між общинами, виникає обмін надлишками, у сферу якого потрапляє додатковий продукт. На відміну від нього, в феодальному суспільстві крім додаткового продукту, в обіг потрапляє і необхідний продукт. Правда, більша частка продукту, виробленого у феодальному господарстві, у ньому і споживається. Прицьому товарність виробництва залишаэться низькою.

Як при рабовласництві так і при феодалізмі виробництво здійснюється на основі простих, ручних знарядь праці, що обумовлює невисокий рівень продуктивності праці. Знаряддя праці, при цьому, як правило, належать селянину, який, з їхньою допомогою обробляє і власну земельну ділянку і землю феодала. Домінуючою формою господарювання виступає натуральне господарство, де все що виробляється в общині, в ній же і споживається. В обмін потрапляє тільки надлишок. В зв’язку з цим, формою організації між людьми виступають відносини особистої залежності, де воля окремо людини вкладається в іншу. Правда, частина надлишку, який утворюється в селянському господарстві, стає власністю самого селянина, який може ним розпоряджатися після сплати обумовленої з феодалом частини продукту. Він отримує форму ренти. В цьому випадку воля вкладається вже в мертву річ, хоча селянин (кріпак) продовжує знаходитьсь в особистій залежності від феодала.

Названі особливості знайшли вираз у рентних відносинах між людьми які у феодальному суспільстві базувались на неекономічному примусі до праці де сільський виробник змушений був віддавати частину створеного продукту феодалу. У вигляді ренти феодал отримував весь вироблений додатковий продукт, а нерідко – і частину необхідного. Таким чином, феодальна рента відбивала відносини між двома класами: феодалами і кріпаками. Під рентою реалізувалась плата за право користуватися землею або економічна форма реалізації земельної власності.

Історично феодальна рента існувала у трьох наступних формах:

1. Відробіткова рента у формі панщини коли селянин повинен був певний час працювати на пана, наприклад, три дні на тиждень, обробляючи своїм знаряддям праці землю пана, інший час він працював на своїй ділянці, створюючи продукт для власного споживання.

2. Продуктова рента (оброк), коли селянин весь час працював на виділеній йому ділянці землі,а частину продукту зобов’язаний був віддавати пану.

3. Грошова рента, коли селянин повинен був виробити додатковий продукт, продати його і певну, обумовлену суму грошей віддати феодалу вже грішми. Ця форма феодальної ренти була попередницею капіталістичної земельної ренти.

З вище наведеного витікає, що відносини докапіталістичного суспільства виступали в переважній більшості як відносини, пов’язані з землею і формами господарювання на ній. Сердцевиною цих відносин виступала земельна рента і все, що з нею було пов’язане. Довгий час ремесло і торгівля виступали як вторинні форми виробництва. Це треба пам’ятати коли мова піде про збереження в суспільстві доринкових напластувань, як це має місце в умовах сучасної України.

З часом товарообмін стає масовим, в зв’язку з чим, на етапі пізнього феодалізму починають формуватися основи нового – буржуазного суспільства, де переважна частнина продукту проходить через прийняття товарної форми, як вихідної форми капіталу.

В умовах феодального суспільства продовжує залишатися базовою сферою господарювання людей земля і сільське господарство, як його прояв. Воно забезпечує існування людей, надаючи їм як продукти харчування, так і сировину для виробництва одягу, взуття, помешкань і т.інше. Поступово починає з’являтися спеціалізація у переробці продуктів сільського господарства. Виникає ремесло, початки якого можна побачити ще в часи первісного устрою людства. При феодалізмі, особливо в містах, його роль посилюється. Виникає цеховий устрій, який з часом перетворюється в основу такої галузі виробництва як як промисловість.

Збільшення обсягів торгівлі призводить до виділення окремих верств населення – купців, які задовільняють зростаючі потреби як пануючих верств населення, так і знедолених. З посиленням ролі купецького капіталу, а з ним і лихварського розпад відносин особистої залежності і перехід до речових (або вартісних) відносин набуває нових рис.

2. Основні риси аграрних відносин в умовах капіталізму:

 

Поступово в сферу товарних відносин потрапляє все більше матеріальних благ. Товарне виробництво перетворюється в масове. З ним кардинально змінюються відносини між людьми. Воля починає вкладатися не в людину, а мертву річ. Спочатку це досягається через розвиток обміну, а потім вже виробництва яке безпосередньо орієнтовано на обмін. Воно отримує форму промислового капіталу. З ним відносини де панувало право на чужу працю перетворюються на відносини обміну праці на працю. Останьою галуззю куди ці відносини проникають стає аграрний сектор.

а) земельна рента та орендна плата

Капіталістичні виробничі відносини поступово формуються і розвивалися в аграрному секторі економіки. На відміну від промисловості, де виробничі відносини складаються між двома класами – власниками засобів виробництва та найманими робітниками, у сільському господарстві виробничі відносини – це відносини між трьома класами: власниками землі, капіталістами – орендарями та найманими сільгоспробітниками. Це пояснюється тим, що відбулося відділення землі як об’єкта власності від землі, як об’єкта прикладання капіталу, коли землевласник не вкладає свої капітали в обробку землі, в передає цю функцію капіталісту-орендарю. Орендар купує засоби виробництва, необхідні для обробки землі й наймає робітників, які цю землю оброблятимуть. Таким чиниом, наймані робітники створять додаткову вартість і вона буде поділена між власником землі і капіталістом-орендарем. Та частка додаткової вартості, яку отримає землевласник приймає форму капіталістичної земельної ренти. Виходячи з вище викладеного можна зробити висновок, що капіталістична земельна рента – це перетворена форма додаткової вартості, створеної найманими сільськогосподарськими робітниками. Друга частина додаткової вартості дістанеться капіталісту-орендарю у вигляді середнього прибутку на авансований ним капітал.

Збільшення населення, його потреб постійно натикається на стару технологічну базу на основі ручної праці. Дати нові, продуктивні технології сільське господарство не може. Потрібна нова продуктивна сила яка б здійснила переворот у цій галузі. Її може дати тільки промисловость. Але для цього потрібні ресурси які можна взяти тільки із села. Інакше виникає замкнене  коло. Малопродуктивні технології на селі викликають періодичні неврожаї і як результат голод і смерть частини населення.

Розірвати замкнене коло можна тільки з втратами як матеріальними так і людськими. Природних продуктів як то гною для добрив, деревени, стає недостатньо. Потрібно замінити їх хімічними, деревену більш довговічним і міцнішим залізом. Зробити такі перетворення неможливо без розвитку науки як то хімія, фізика, астрономія, агрономія і т.п. Поступово виробничі відносини в аграрному секторі економіки стали базуватися на машинному виробництві.Звідси зростання продуктивності праці, і відповідно кількості вироблених товарів. Внаслідок технологічного прогресу, який став можливим завдяки промисловій революції, було здійснено поступовий перехід від проміжних до високих технологій, коли людська праця озброєна могутністю механізмів та іншими індустріальними засобами виробництва. Розвиток машинобудування і хімічної промисловості сприяли зростанню родючості землі, продуктивності праці; для підвищення врожайності зернових і продуктивності худоби стали користуватися науковими методами.

Але головне в них була відсутність плавного, без втрат в тому числі і людських переходу до нових продуктивних сил. В історії США це громадянська війна між буржуазною північчю і рабовласницьким півднем який не дозволяв провести залізничні коліі для з’єднання його з промисловою північчю. В Англії підготовка до промислового перевороту проявилась в згоні селен із їх земель, що викликало голод і смерть части сільського населення. Приклади можна продовжити.

Така ж індустріалізація мала місце і в Радянському Союзі яка вилилась у массовий голод на Україні і Росії поглиблений сталінськми методами отримання хліба в обмін на товари індустрії із Заходу для проведення радянської індустріалізації. Прискорення вимагало і вороже оточення країни, що потребувало якнайшвидше створити щит для загисту молодої країни. Звідси вислів Сталіна «Або ми проведемо прискорену індустріалізацію або нас зімнуть». Цю далеко не останню причину треба пам’ятати висвітлюючи причину голоду 1933 року в Україні і не тільки.

Капіталістичні аграрні відносини характеризуються наявністю двох видів монополії, що знаходить свій вираз в існуванні двох видів ренти - диференціальної та абсолютної. Для того, щоб глибше розібратись в сутності рентних відносин, треба більш глибше з’ясувати сутність категорій ренти та орендної плати. Можна погодитись з визначенням, що оренда – це угода, за якою одна сторона отримує право користуватися будь – якою власністю, що належить іншій стороні, на певний період часу за встановлену фіксовану плату, яка здійснюється звичайно у вигдяді періодичних платежів. Орендар сплачує, а землевласник отримує орендну плату. До складу орендної плати входить земельна рента і відсоток на вкладений капітал. Так, якщо на орендованій ділянці є якісь будівлі, споруди, то орендар сплачує певний відсоток від їхньої вартості. Крім того, орендар здійснює амортизаційні відрахування за елементи основного капіталу, які належать землевласнику, і вони, також, входять до складу орендної плати.

б) монополія на землю як об’єкт господарювання і диференційна земельна рента

Як справедливо відмічають М.І.Звєряков та В.В.Мащевська, щоб зрозуміти, як утворюється та виплачується диференціальна рента, необхідно знайти відповіді на три питання:

  •  Що є причиною існування диференціальної ренти?
  •  Що є умовою існування диференціальної ренти?
  •  Що є джерелом диференціальної ренти?

Причиною існування дифернціальної земельної ренти є монополія на землю як об’єкт господарювання, тобто за право вкладати власні капітали в дану ділянку землі й отримувати прибуток орендар сплачує землевласнику диференціальну ренту.

Земельні ділянки, як вже було сказано в курсі політичної економії, від природи характеризуються різною родючістю. Всі земельні ділянки за цим признаком умовно поділяють на три групи: кращі, середні й гірші, тобто умови виробництва продукції на них будуть суттєво відрізнятися. Треба враховувати, що специфіка сільськогосподарського виробництва проявляє себе, також, в особливостях ціноутворення на свою продукцію. З курсу політичної економії відомо, що ринкова вартість і ринкова ціна продукції у промисловості формується в ході внутрігалузевої на основі витрат при середніх умовах виробництва, а особливість ціноутворення на сільськогосподарську продукцію полягає в тому, що ціни формуються не на основі середніх умов, а на основі гірших умов виробництва. Це означає, що ринкова ціна сільськогосподарської продукції буде формуватися на основі витрат виробництва на гірших ділянках землі. Справа в тому, що капіталіст-орендар, як кожен капіталіст, прагне отримувати прибуток, не нижчий від середнього. Якщо ціни в сільському господарстві будуть формуватися на основі середніх умов виробництва, орендарі гірших ділянок не отримають середнього прибутку, отже – відмовляться від оренди цих ділянок. Пропозиція сільськогосподарської продукції зменшиться, продукту, отриманого з кращих і середніх за родючістю ділянок, для задоволення попиту з боку населення не вистачить, а відомо, що коли попит перевищує пропозицію, ціни зростають. Зростання цін призведе до того, що вигідно буде обробляти й гірші ділянки, а тому ціни на сільськогосподарську продукцію формуються за гіршими умовами виробництва. Орендарі, які взяли  оренду кращі й середні за родючістю та місцезнаходженням землі, отримають прибуток, вищий віл середнього. Надлишок прибутку над середнім прибутком отримає власник землі у вигляді диференціальної ренти, яку отримують тільки власники кращих та середніх ділянок.

Як відомо (дивіться вивчений матеріал з курсу політичної економії), диференціальна рента існує у двох формах: диференціальна рента першого та диференціальна рента другого роду.

Диференціальна земельна рента І, її ще називають різнісна рента, пов’язана з природною різницею в родючості землі та розташуванням земельних ділянок. Якщо земельна ділянка розташована поблизу ринку збуту або поблизу розвиненої транспортної мережі, то така ділянка, за рівних інших умов, буде вважатися кращою, порівняно з тією, яка розташована не так зручно.

Як було сказано вище, рента є перетворена форма додаткової вартості. Отже, джерелом диференціальної ренти є неоплачувана праця найманих сільськогосподарських виробників, яка утворює різницю між суспільною й індивідуальною ціною виробництва продукту на різних ділянках землі.

Як відомо, розрізняють два шляхи розвитку сільського господарства – екстенсивний та інтенсивний. Екстенсивний шлях зростання випуску продукції сільського господарства полягає в збільшенні посівних площ, зростанні поголів’я худоби, залученні додаткових робітників при незмінній продуктивності праці, інтенсивний – передбачає раціональне використання землі, кращу її обробку за рахунок додаткових вкладень капіталу, застосування технологій, які забезпечують підвищення врожаю, селекційну роботу у всіх галузях сільського господарства і т.інше. Наслідком інтенсифікації сільськогосподарського виробництва є поява диференційної земельної ренти ІІ, яка обумовлена різницею в продуктивності додаткових вкладень капіталу в одну і ту ж ділянку землі. Дифренту ІІ отримують, зазвичай, з кращих ділянок землі.

в) абсолютна та монопольна земельні ренти

Крім диференціальної ренти, в сільському господарстві існує абсолютна рента, яку приносять абсолютно всі ділянки землі: кращі, середні й гірші. Жодну з цих ділянок її власник не дозволить нікому використовувати безкоштовно, безоплатно. Причиною існування абсолютної ренти є монополія приватної власності на землю, а умовою її утворення є більш низька органічна будова капіталу в сільському господарстві ніж у промисловості. Це означає. Що в авансованому капіталі частка змінного капіталу вища, ніж у промисловості, тому при однаковій нормі додаткової вартості маса додаткової вартості буде більшою. У промисловості, також, існують підприємства з різною органічною будовою капіталу, але внаслідок міжгалузевої конкуренції, внаслідок переливів капіталу з однієї галузі в іншу формується середня норма прибутку. Монополія приватної власності на землю перешкоджає переливу капіталів у сільське господарство з інших галузей, тому сільське господарство не бере участі у формуванні середньої норми прибутку.

Історично органічна будова капіталу у сільському господарстві склалась нижчою, ніж у промисловості, тому норма прибутку у сільському господарстві вища, ніж середня норма прибутку в промисловості, а вартість товарів вища за ціну виробництва. Цей надлишок вартості над ціною виробництва привласнює власник землі у вигляді абсолютної ренти, але слід враховувати, що в сучасних умовах у розвинених країнах органічна будова капіталу в аграрній сфері економіки подекуди перевищує останню в промисловості.

Диференційну ренту приносять середні та кращі ділянки землі, абсолютну – всі ділянки, а деякі приносять їх власникам монопольну ренту і характеризуються особливими кліматичними умовами, а продукти, що на них вирощують, мають унікальні, неповторні властивості і їх не можливо виростити на інших землях. Кількість таких продуктів, зрозуміло, жорстко обмежена і тому їхня цена має монопольний характер і визначається не витратами, а співідношенням попиту і пропозиції. Монопольний прибуток (надприбуток) внаслідок монополії приватної власності на землю переходить від капіталіста-орендаря до землевласника, перетворюючись у монопольну ренту. Земельна власність сама по собі не є причиною існування монопольноїренти, а джерелом монопольної ренти є монопольна ціна.

г) ціна землі та її динаміка

 Оскільки в умовах капіталізму існує монополія приватної власності на землю, земля стає обєктом купівлі-продажу, тобто товаром. Товар, як відомо, має вартість і ціну. Ціна є грошовим виразом вартості, а вартість створюється витратами праці. Земля не є продуктом праці, тому не має вартості, але, оскільки вона продається і купується, то має ціну. Як відомо, землю купують, щоб отримувати ренту. Власник вільних грошей може покласти їх до банку і отримувати дохід у вигляді банківського відсотка, а тому він може заплатити за землю таку суму, яка у вигляді ренти принесе дохід, не менший від того, який він може отримати у вигляді банківського відсотка. Таким чином, на ціну землі впоивають два основних чинники – рента і норма банківського відсотка, а ціну землі можливо розрахувати за формулою:

                                                 рента

          Ціна землі= ------------------------------------- 100%

                      норма банківського відсотка

    

Таким чином, з цього витікає, що ціна землі є капіталізованою земельною рентою, тобто рента претворюється на капітал.

Ціна землі постійно зростає, так як норма банківського відсотка має тенденцію до зниження, а величина ренти, особливо диференціальної, зростає.

3. Особливості ринкової трансформації аграрного сектору в умовах перехідної економіки України:

Можлива література.

  1.  Павлишенко М. Приватизація землі та її соціально-економічні наслідки. // Економіка України – 2008 – №12 – С. 29. (?)
  2.  Шурик М. Поєднання материільного та духовного у процессі відтворення земельних ресурсів // Економіка України. – 2008. – №4. – С. 91. (?)
  3.  Юрчишин В. Оригінальне дослідження проблем капіталізації сільского господарства. // Економіка України – 2008 – №9 – С. 93.
  4.  Юрчишин В. Потрібна книга завжди звляється в потрібний час. // Економіка України. – 2008. – №10 – С. 140. (?)

а) формування нової соціально-економічної та організаційної структури

Власність як політекономічна проблема зовні предстає як відношення    людини до речі яка реалізує себе через вкладання її волі в іншу або мертву річ. Залежно від того в що вкладається воля можна виділити дві системи відносин - економічну (доринкову) і економічну (ринкову). При вкладання волі людина в людину виникає система позаекономічного примусу або особистих залежностей людей одних від інших. Вона проявляє себе в системі відносин рабовлсництва або феодалізму. Коли воля вкладаєть в мертву річ виникає система ринкових вілносин яка досягає розвиненого стану з появою промислового капіталу.

Система аграрних відносин, як було вказано раніше, мають свої особливості, які її суттєво модифікують. Тому дослідження аграрної структури, як важливого елемента суспільства потребує знання як проблеми власності взагалі, так і особливостей їх в аграрному секторі. Крім того, перед аналізом нище зазначеної проблеми необхідно враховувати перехідний стан суспільства, в якому ще зберігається великі напластування доринкових форм. Особливо це характерно для стану аграрного сектору. І нарешті треба враховувати особливості українських умов як то менталітет нації, її культура, образ мислення і т.п.

Цілісна система відносин на землі має свою структуру. Аграрна структура – це співвідношення і взаємозалежність усіх ланок аграрної сфери, що склалися внаслідок природного соціально-економічного і політичного впливу на організацію сільського господарства. В політекономічній літературі аграрну структуру розуміють як співвідношення її технологічних, економічних і соціальних які піддаються статистичному виміру.

Технолого-виробничі фактори включають в себе взаємодії аграрія з природою які включають в себе і особливості цієї взаємодії. Про що буде сказано пізніше. До технологічних елементів належать:

  •  рівень спеціалізації виробництва (розподіл сільськогосподарських угідь, співвідношення різних галузей і культур);
  •  ступінь його кооперування;
  •  особливість форм виробництва, купівлі та збуту сільськогосподарської продукції.

Економічні елементи мають дві сторони, які проявляють себе у власності та її формах: юридичній та економічній.

В юридичній вони існують як форми власності (громадських, особистих підсобних та фермерських господарств).

В економічній площині ця система відносин знаходить свій прояв в аграрному секторі, через реалізацію в доходах. Вони доповнюються проблемами  стимулювання та мотивації до праці, відносинами фінансування і кредитування.

Все це зовні знаходить своє відображення в понятті спосіб життя, який проявляє себе через соціальні надбудовні елементи, до яких відносяться:

  •  рівень життя;
  •  умови праці, відпочинок;
  •  освіта та кваліфікація;
  •  медичне забезпечення;
  •  інформація і зв'язок.

Аграрна структура України до 1991 року характеризувалася великими сільськогосподарськими підприємствами із компактними земельними угіддями, певною спеціалізацією, високим рівнем інтенсифікації галузей рослинництва і значним використанням ручної праці у галузях тваринництва.

Держава була не тільки монопольним власником землі, а і розподіляла інвестиційні ресурси і оборотні засоби для сільгоспвиробництва. Причому всі ці процеси біли жорстко централізовано. Колгоспи і радгоспи отримували плани по виробництву і посівних площах, планові цифри для закупівлі сільськогосподарської техніки, мінеральних добрив, будівельних матеріалів. Держава була не тільки власником засобів виробництва, але і виробленого продукту, розподіляючи його через створений для цього господарчий механізм.

Сільськогосподарський сектор України кінцевою метою вважав виробництво валової продукції, реалізація якої гарантувалася державою по твердих закупівельних цінах. Дуже часто ці закупівельні ціни не відшкодували навіть затрат виробництва. Така система відносин, що склалася в аграрному секторі виступала по суті як система, значною мірою, працююча на відносинах особистої залежності, яку можна характеризувати як феодальну. Тільки в кінці її існування з’явилася нова система відносин створена Худенко, яка дала небачені для системи радянського «соціалізму» результати. Худенко зрозумів, що проблема полягає не у власності як юридичної форми відносин на селі  їх зміні, а пошуку нових мотивів до праці. Всередині колгоспу був організований реальний госпрозрахунок. Виявились непотрібні господарські ланки які були ліквідовані. Однак система не отримала розповсюдження так як значно скорочувала бюрократичний апарат від колективних господарств до держави. Побачивши небезпеку державні чиновники звинуватили новатора у приписках, зловживанні службовим становищем і відправив реформатора за грати де він скоро помер. На жаль, в наші часи, в незалежній Україні ця система не отримала, також, ніякого розповсюдження.    

Збереження феодальних по суті відносин робило сільське господарство неефективною, хронічно-збитковою галуззю. Доступність дешевих у більшості випадків не відшкодовуваних кредитів і дотацій не стимулювало аграрний сектор до удосконалення його структури.

Прийняті нові правові форми господарювання, мали на меті дати розвиток ринкових відносин в Україні, які б докорінно змінили  аграрну політику держави. Аграрні перетворення мають на меті створити такі структури, які здатні пристосуватися до запитів ринку і забезпечити ефективне і стійке сільськогосподарське виробництво.

Сукупність заходів, які забезпечують оптимальне поєднання технічних, економічних і соціальних елементів та дії, спрямовані на усунення структурних недоліків, становлять мету аграрної структурної політики. Зміст аграрної структурної політики України визначається:

  •  природно-кліматичними умовами виробництва;
  •  рівнем доходів населення й особливостями споживчого ринку;
  •  наявними земельними ресурсами та їх розподілом на території країни;
  •  ментальністю сільського населення, зокрема його відношенням до колективних чи індивідуальних форм господарювання.

В період заглиблення ринкових відносин в Україні метою аграрних структурних перетворень є:

- створення умов для стабільного виробництва продуктів харчування для населення, сировини для вітчизняної промисловості;

-   збільшення експортного потенціалу і вихід на зовнішні ринки;

-   формування умов для розвязання соціальних проблем сільського населення.

Для досягнення цієї мети планувалось використати такі засоби:

  •  зміну структури форм власності, що дасть змогу сформувати багатоукладну економіку;
  •  механізацію і автоматизацію технологічних процесів, що підвищить продуктивність праці в аграрному секторі, доходи сільського населення;
  •  формування ефективної виробничої та соціальної інфраструктури;
  •  удосконалення ринкового механізму і його важелі: фінансово-кредитні, цінові та інші для посилення конкурентоздатності підприємств;
  •  впровадження комплексу маркетингу, систематичне наукове консультування субєктів підприємницької діяльності в АПК при проходженні продукції від виробника до споживача;
  •  державна підтримка національного аграрного товаровиробника і його захист.

На аграрну структурну політику України впливають об’єктивні та суб’єктивні чинники. З поміж об’єктивних чинників вирізняються:

1. Високий природно-економічний потенціал аграрного сектора. Україна є прадавньою землеробською державою на яку припадає третина чорноземів світу. Її природні умови і ресурси загалом сприятливі для розвитку сільського господарства: переважно рівнинний рельєф, достатня кількість вологи і тепла у період активної вегетації дають змогу вирощувати найрізноманітніші сільськогосподарськи культури і розвивати всі галузі тваринництва. Україна має достатньо високий рівень господарського освоєння території, розвитку інфраструктури, зокрема комунікативної.

Аналізуючи економічний потенціал аграрного сектора слід пам’ятати, що в Україні історично сформувався тип селянина, який має багатовіковий досвід обробітку землі та розведення худоби, любов до сільськогосподарської праці  та бажання і вміння працювати самостійно.

2. Особливості регіональної організації ведення аграрного виробництва. Структура сільськогосподарського виробництва загалом відображає їх природу й економічну специфіку. Зауважуючи значні територіальні природні та соціально-економічні відмінності в Україні можна дійти висновку: аграрна політика тут має диференційований характер. Аграрне районування,здійснене науковцями, дає змогу виділити мінімум девять соціально природних комплексів системи сільського господарства, з вираженими відмінностями: Західно-Поліський, Західно-Лісостеповий, Правобережно-Лісостеповий, Лівобережно-Лісостеповий, Північно-Степовий, Південно-Степовий, Карпатський, Кримський; специфічний регіон, не повязаний із зональним районуванням – Приміський АПК.

Регіональні параметри організації аграрного виробництва визначаються природними і соціально-економічними умовами, а також економічними функціями, які вони виконують у складі територій вищого ієрархічного рівня. Основу формування спеціалізації сільського господарства становить місце країни у світовому поділі праці, місткість і структура внутрішнього (національного) ринку, а також соціально-економічні та природні умови. Із сегментів світового ринку найбільший інтерес для України, принаймні, на близьку перспективу, викликають країни СНД, близького Сходу, ЄС. Найконкурентоспроможнішими виявилися такі галузі сільського господарства, як зерновиробництво (пшениця, ячмінь), вирощування продукції олійних культур (соняшник, озимий ріпак).

Найбільшою місткістю вирізняється національний ринок продукції сільського господарства. За умови поліпшення загального економічного становища і підвищення платоспроможного попиту населення він здатен спожити практично всю продукцію сільського господарства рівня 1986 – 1990 років, окрім цукру, виробництво якого традиційно майже в 2 рази перевищує внутрішні потреби і залежить від постійної експортної підтримки.

Регіональна спеціалізація повинна визначитись з урахуванням і зазначених чинників, і місцевих природних (рельєф, клімат, грунти), і соціально-економічних (щільність населення, форми та розмір землекористування) умов.

3. Нерозвиненість ринкового організму. Важливою проблемою формування ринкового механізму є проблема підготовки кадрів для ринку, здатних мислити сучасними економічними категоріями.

Забезпечити зростання виробництва і підвищення добробуту селян, як засвідчує досвід ринкових країн, можна досягнути лише шляхом створення конкуренції в економіці, що ґрунтується не завжди, як про це думають реформатори на приватній власності, що розподіляла інвестиційні ресурси і оборотні засоби для сільгоспвиробництва. Хоча конкуренція – це локомотив прогресу.

Ще один важливий напрям аграрної реформи – приватизація землі та реструктуризація сільськогосподарських підприємств. В нашій країні створення ринку землі дасть змогу запровадити іпотеку землі. Проте існування ринку землі зовсім не означає в умовах вільного господарювання абсолютно вільних умов її купівлі-продажу. Ці процеси мають бути чітко і законодавчо врегульованими.

4. Вплив держави на формування структури аграрного сектора. Зміна власності на землю з державної на приватну сричинює необхідність реструктуризації КСП і створення на їх основі приватних комерційних аграрних формувань. Приватних тому, що водночас із приватизацією землі відбувається паювання майна КСП, вихід частини його членів зі своїми земельними і майновими паями. Юридичними формами таких підприємств можуть бути товариства з обмеженою відповідальністю, АТ. Фермерські господарства і кооперативи, приватні підприємства.

Втручання держави в аграрну економіку повинно здійснюватись через створення для національних виробництв сприятливого конкурентного середовища та підтримки вітчизняного товаровиробника.

Важливий державний захід має становити віднайдення коштів на виробництво матеріально-технічних ресурсів для сільського господарства (сільськогосподарське машинобудування, виробництво мінеральних добрив, засобів захисту рослин, розвиток насінництва і племінної справи).

В структурній політиці держави велика роль належить субєктивним чинникам. Компетентність суб’єктів підприємницької діяльності, їх готовність до розв’язання нових завдань, знання, здатність до ризику роблять успішним завершення аграрних реформ.

Успіх структурної політики в аграрному виробництві залежить від добору ініціативних, кваліфікованих керівників підприємств, їх систематичної підготовки і перепідготовки.

Звідси в характеристиці розмаїття форм власності треба враховувати внутрішні закономірності, в яких предстають форми господарювання. Розглянемо більш детально форми аграрного виробництва.

 

Аграрне виробництво в громадських господарствах

На межі 30-х років ХХ століття у колишньому СРСР було створене одержавлене сільське господарство, що існувало у формі державних підприємств (радгоспів) і колективних господарств (колгоспів). Суть усуспільненого сільського господарства виявилася не у високому технологічному рівні виробництва, що потребує регулювання аграрним сектором, а в безпосередньому державному управлінні виробництвом по принципу феодального маєтка. На відміну від теперішньої ситуації, що полягає на ділі у безглуздій відмові участі держави у цьому процесі і втручання в нього на випадок складних ситуацій (посуха, великий врожай і т.п.) ми маємо дві крайності – від надмірного втручання в справи сільгоспвиробника до повного невтручання в ці процеси зараз.

Колгоспи і радгоспи в радянські часи становили собою великі сільськогосподарські підприємства із призначеним і підзвітним державним органам управління керівництвом. Радгоспи – класичні державні підприємства у сільському господарстві. Колгоспи юридично вважалися колективними господарствами, але суто формально. Їх неземельні фонди належали колективу, фонд оплати праці формувався як частина чистого доходу підприємства, а найвищим органом управління були загальні збори. Отже, і радгоспи  і колгоспи за організаційно-виробничим характером практично не відрізнялися один від одного.

Усуспільненим сільськогосподарським пілприємствам земля передавалася державою у безплатне і безтермінове користування, отже, для використання без будь-яких фінансових зобовязань (податків, орендної плати) і на невизначений термін. Проте будучи власником землі, держава мала право перерозподіляти землю між підприємствами, вилучати її для несільськогосподарських потреб. За десятиріччя радянської влади колгоспи і радгоспи багаторазово об’єднувалися, розєднувалися, трансформувалися.

Держава була не тільки монопольним власником землі, як основного фактору аграрного виробництва, але централізовано розподіляла інвестиційні ресурси і значною мірою оборотні засоби для сільгоспвиробників, встановлювала виробничі завдання. Водночас, із планом виробництва та структурою посівних площ, поголів’я худоби, колгоспи і радгоспи отримувапли планові завдання для купівлі сільськогосподарської техніки, мінеральних добрив, будівельних матеріалів тощо. Вільного ринку ресурсів не існувало. Отримати їх громадські господарства могли могли тільки через відпущені для цього ліміти (фонди).

Оскільки держава була власником не тільки засобів виробництва, а й виробленого продукту, то і розподіляла його через створений для цього механізм. Основну частину продукції колгоспів і радгоспів закуповували державні органи за встановленими державою цінами. Дуже часто закупівельні ціни не відшкодовували навіть затрат виробництва.

Наприкінці 90-х років була проведена низка експериментів у системі закупівель сільськогосподарської продукції від колгоспів і радгоспів, що виявилося у дозволі на реалізацію частини виробленої продукції за «договірними цінами». Однак без рівноважних цін і ринкових структур громадські господарства не могли ним скористатися. Незначний і непристосований для реалізації продукції великими підприємствами «колгоспний ринок» такої проблеми розвязати не міг.

В ті часи сільськогосодарські підприємства, крім виробничих функцій. Виконували і соціальні. Вони утримували майже всю соціальну, виробничу інфраструктуру, газо-, водо-, теплопостачання, дитячі садочки, заклади освіти та охорони здоровя. Значення місцевих органів влади було мінімальним, а їх вплив на господарства, де вони розташовувалися, незначним.

Все вище означене і багато інших факторів, на прикінці 80-х початку 90-х років минулого століття привело до чергового загострення аграрної кризи. Причини, що зумовили цю ситуацію в галузі, полягають  в диспаритеті цін, браку капіталу, лібералізації цін і гіперінфляції. Остання засвідчувала інвестиційний клімат, оскільки робити інвестиції, зокрема з 1993 по 1995 роки було справою дуже ризикованою. Розрахунки за поставлене зерно, згідно з держзамовленням, уряд відстрочив. Реальні ціни, які господарства отримували за продукцію, становили тільки частку реальних цін у період збирання урожаю. Внаслідок цього, продуктивність колективних господарств з 1990 до 1997 років знизилась на 60%. Слід відзначити, що виробництво не єдиний параметр для вимірювання неефективності сектора. Велике значення має і продуктивність праці. Так, досвід Східної Німеччини засвідчує, що тільки через три роки після об’єднання валове сільськогосподарське виробництво зросло не набагато, затее зайнятість працівників знизилась на 25% від рівня 1959 року при зростанні продутивності праці.

В Україні громадські господарства розвивалися у зворотному напрямі. Якщо валове виробництво сільськогосподарської продукції у 1990 році знизилось на 60% від рівня 1990 року, то зайнятість навіть збільшилась. Отже, знизилась продуктивність праці. Розмір підприємства, як засвідчила практика, не становить ще вирішального чинника ефективності виробництва. Значно більший вплив мають трансакційні витрати.

Сукупні витрати виробництва складаються із вкладених ресурсів землі, праці та капіталу, залучених і  в у трансформацію фізичних властивостей товару (розміру, ваги, кольору, місце розташування, хімічного складу, тощо), в укладання угод: визначення захисту та забезпечення права власності на товари, Під трансформаційними витратами маються на увазі витрати виробництва в неокласичній теорії виробництва. Вони зменшуються через ефектмасштабу в міру того, як розмір господарств збільшується.

Однак, трансакційні витрати збільшуються, коли виникає необхідність взаємодії між економічними агентами. Трансакційні витрати зазвичай охоплюють і витрати на пошук інформації, переговори, пергляд цінних паперів, контроль за координацією та реалізацією. Допускається, що вони збільшуються разом із розміром господарства, оскільки на великих господарствах складніше координувати робочу силу.

Отже, трансакційні витрати важливі для визначення інтенсивності використання робочої сили. Якщо управлінці (менеджери) не будуть зацікавлені контролювати робітників і виконання трудових угод, це, ймовірно, матиме негативно позначитися на продуктивності праці.

Назвемо причини, які зумовили високі транакційні витрати і вплинули на збитковість великих громадських господарств:

1. Участь керівництва та його зацікавленість у контролі за виконанням трудових угод. У колективних господарствах суперечності між керівництвом, працівниками і пенсіонерами завжди загострені, а інтереси не спрямовані на реалізацію кінцевої мети – отримання прибутку.

Якщо керівник не є власником господарства і його прибуток не залежить від економічної продуктивності, то його зацікавленість у контролюванні робітників буде обмеженою. Якщо керівник є членом колективу, то він зацікавлений у тому, щоби бути переобраним. Отже він має зауважувати реакцію коллективу на свою діяльність. Самі працівники здебільшого не зацікавлені в підтриманні дисципліни. Трансакційні витрати будуть великими у колективних господарствах, де керівник обирається загальними зборами, а його зарплатня безпосередньо не залежить від продуктивності господарства і сторонні власники акцій не здійснюють за ним контроль.

2. Труднощі, повязані з припиненням неприбуткової діяльності.  Навіть якщо певна ділянка роботи буде визнана неприбутковою, працівники, котрі займаються цією діяльністю будуть активно протистояти її припиненню. Можна очікувати, що члени колективу, на яких рішення про припинення певної діяльності матиме негативний вплив, будуть намагатися залучитись до процесу прийняття рішень набагато активніше, ніж інші.

3. Контроль за якістю праці. Ця діяльність ротребує великих трансакційних витрат. Якщо якість одних видів робіт, наприклад, оранку, можна легко перевірити, то інші, наприклад, розпилення пестицидів, відгодівля худоби та інше, згідно зі встановленими нормами, вимагають постійного контролю.

4. Можливість альтернативних робіт. Ведення особистого підсобного господарства, наприклад, впливає на їх віддачу в колективних сільськогосподарських підприємствах. Якщо працівники можуть вільно використовувати час для альтернативних занять, вони будуть охоче ухилятися від роботи на підприємстві, залишаючи силу для роботи на власній земельній ділянці, діяльність від якої є більш прибутковіша.

5. Використання ресурсів громадського господарства на присадибних ділянках селян. Працівники колективних господарств дуже часто зацікавлені у використанні майна громадських господарств для власних потреб. Керівники господарств, щоби бути переобраними на новий термін, відповідно, намагаються цих проблем не зауважати, що стає однією з причин неефективності великих господарств.

6. Зміни технологій. Трансакційні витрати у колективних господарствах можуть бути меншими, якщо вони легко переходять до працезаощаджувальних технологій. Таку можливість більше иають галузі рослинництва і меншу – тваринництва.

7. Стимулювання до праці та її мотивація. Якщо оплата праці залежить від її кількості та якості, то працівник буде зацікавлений працювати добре і, відповідно, зросте дисципліна та продуктивність праці. Посилення мотивації можливо здійснити через велику різноманітність систем оплати праці. Мотивація праці значно підвищиться, якщо її працівники будуть брати участь у розподілі прибутку й отриманні дивідендів на капітал, вкладений у підприємство.

Звертаючись до зарубіжного досвіду функціонування колективних господарств, слід відмітити, що у різних країнах колективні форми ведення господарства поширювались по-різному. Здебільшого, поява цих форм господарювання мала ідеологічне забарвлення і була пов’язана із поширенням лівих ідей у країнах Західної Європи.

Так, наприклад, в Італії перше колективне господарство було створене у 1886 році побдизу міста Кремони. Організація колективних господарств була настільки значною, що цими проблемами почав серьозно займатися відомий український економіст М.І.Туган-Барановський. У період проведення реформи після Другої Світової войни в Італії було прийнято декілька законодавчих актів, які сприяли розвиткук колективних сільськогосподарських підприємств. У 70-80-х роках ХХ століття тут існувало 3-4 тис. Кооперативів, які займали 3-4% сільгоспугідь на території країни.

Колективні підприємства набули значного розмаху під час франкістського правління в Іспанії, де їх чисельність досягла 3 тисяч, а кількість членів становила від 5 до 50 осіб.

Відома така форма зарубіжного колективного  сільськогосподарського підприємства як кібуци. В Ізраїлі кібуци являють собою комуни з колективною формою господарювання, розподілу і громадського життя. Оскільки земля в Ізраїлі націоналізована, то кібуцам вона надана у користування. Будучи виправданою в умовах колонізації Палестини, ця форма господарювання за сучасних умов втрачає свою ефективність, існуючи лише завдяки серйозній державній допомозі.

Прийняті в 60-х роках ХХ століття у Франції аграрні закони сприяють створенню об’єднань фермерських сімей. На межі ХХІ століття такою формою коллективного ведення сільського господарства у Франції було задіяно понад 10% селянських сімей. Вони займають понад 11% сільгоспугідь, а середній розмір оброблюваної ними землі становить приблизно 70 га.

Надзвичайно рідкі випадки створення колективних сільськогосподарських підприємств у країнах Північної Америки – США і Канаді. Зате в країнах Латинської Америки внаслідок аграрних реформ 60-70-х років ХХ століття вони почали інтенсивно створюватися. Практично у всіх країнах Латинської Америки землі, конфісковані у великих землевласників-латифундистів передавалися у колективне  господарювання. Будучи за соціально-економічною природою дуже подібними до радянських колгоспів і радгоспів, вони засвідчили свою низьку ефективність і зазнали трансформаційних змін.

 Особисті підсобні господарства

 В класичному розумінні під особистими підсобними господарствами (ОПГ) слід розуміти залежну від громадських господарств форму виробництва, яка грунтується на державній власності на землю й особистій власності на дрібні, незначні засоби виробництва і вироблений продукт. ОПГ як елемент економіки виникло у звязку з процесами колективізації на селі в 30-х роках. Колективізація селянських господарств передбачала усуспільнення їх польових земельних наділів. Присадибні ділянки в розмірах, які передбачив Статут колгоспу, залишалися селянам для вирощування городніх культур. Пізніше земельними ділянками наділялись робітники радгоспів і службовці сільської місцевості.

Причиною виникнення ОПГ став дуже низький рівень розвитку виробництва, передусім слабка матеріально-технічна база усуспільненого сільського господарства. Наприклад, у 1940 році на створений колгосп припадало 0,5 тисяч га землі, 24 корови і два трактори. Тому рівень виробництва сільськогосподарської продукції не задовольняв потреби країни. Так, в 1940 році в розрахунку на жителя країни вироблялося 35 кг овочів, 6,7 кг мяса, 173 кг молока і 14 яєць. Отже, громадські господарства не могли в достатній кількості забезпечити населення продуктами харчування. Для компенсації потреб вирішено було дозволити ведення особистих підсобних господарств.

Виходячи з вище наведеного, не слід ототожнювати ОПГ з дрібним приватним господарством. По-перше, земельні ділянки, що перебували у користуванні населення становили власність держави, а у всіх суспільно-економісгих формаціях, окрім первісного, земля була приватною власністю, розпоряджатися нею власник міг на власний розсуд.

По-друге, земельні ділянки були відведені під чітко визначену мету – виробництво продуктів харчування і реалізація їх надлишків з метою отримання доходу. При цьому держава обмежувала розміри підсобного господарствами споживчими нормами.

По-третє, ОПГ не були окремим соціально-економічним укладом. Населення, яке займалося особистим господарством, не належало до особливої суспільної групи. Місце кожного в суспільстві визначалоося його роботою в громадському господарстві.

По-четверте, ОПГ не могли існувати без певної участі громадського господарства. Велося воно на державній землі, а значна кількість робіт виконувалася громадськими засобами виробництва.

Від початку свого існування і дотепер ОПГ виконували і виконують наступні функції:

1. Забезпечення населення продуктами. В різні періоди на ОПГ припадало від четвертої частини до третини валового виробництва сільськогосподарської продукції, а у 2000 році – близько 60%, причому, дана тенденція з року в рік все більше посилюється. ОПГ не тільки забезпечувало сільське населення високоякісними продуктами харчування й виконувало суттєву роль у формуванні додаткових продовольчих ресурсів міста.

2. Підвищення доходів сільського населення. В середині 80-х років питоиа вага доходів ОПГ в сукупному доході колгоспної сімї наближалася до 30%. Дохід, який отримують власники підсобних господарств існує в натуральній і грошовій формах. Оскільки ОПГ за суттю є споживчим, то основна частина доходів як в минулому, так і в наш час має натуральну форму. Важлива роль у збільшені грошових доходів населення належала і продовжує належати продуктовому (колгоспному) ринку.

3. Раціональне використання землі, кормів та інших ресурсів аграрного сектору. Інтенсивніше, ніж в громадських господарствах використання землі, було зумовлено невеликими за площею присадибними ділянками колгоспоників і працівників радгоспів. Обмеженість землі компенсувалася кращим, своєчасним обробітком грунту, доглядом за рослинами, економним використанням кожного квадратного метра землі.

4. Особисті підсобні господарства – це сфера залучення надлишкових трудових ресурсів міста, що з’явилися внаслідок банкрутств підприємств, їх реструктуризації. ОПГ становить форму продовження трудової активності пенсіонерів та осіб із обмеженою працездатністю. Вони дають змогу ефективніше використовувати трудові ресурси села в міжсезонний період.

5. Важливіми функціями ОПГ є також виховна і рекреаційна.

Основну мету ОПГ в радянський період становило виробництво продуктів харчування, а тому існує думка, що воно входить до структури АПК, переважно до другої його сфери – сільськогосподарського виробництва. Насправді, в цей період ОПГ мали з цією сферою найтісніші відтворювальні зв’язки. Вони були розташовані на землях, якими володіли колгоспи і радгоспи. Громадський і особистий сектори сільськогосподарського виробництва АПК взаємно відтворювали частини засобів виробництва. Так, громадські господарства забезпечували ОПГ пасовищами для худоби, колгоспо та радгоспи продавали населенню поросят, молодняк великої рогатої худоби і птиці. В свою чергу, населення реалізувало через громадські господарство вирощену худобу і м'ясо. Майже всі види кінно-ручних і механізованих робіт на присадібних ділянках виконувалися з допомогою техніки колгоспів і радгоспів. зоовереринарне обслуговування, також. Здійснювали громадські господарства.

ОПГ було повязано також з іншими сферами АПК. Найменш інтенсивно вони простежуються з галузями першої сфери, яка забезпечувала підсобні господарства необхідними матеріальними ресурсами і технікою. Промисловість виробляла обмежену кількість малогабаритної ьехніки, інвентара, які сприяли би зменшенню трудових затрат і підвищували продуктивність праці в ОПГ.

Сильнішими були звязки ОПГ із третьою сферою АПК, окрема, споживчою кооперацією і колгоспними ринками, що реалізували товарну продукцію тих господарств. Зв’язки ОПГ з підсобними господарствами виявлялися у заготовці товарної продукції індивідуального виробництва, забезпеченні сільських мешканців садово-городнім реманентом, хімікатами, добривами і т.ін.

Отже, відтворювальні процеси в ОПГ багато в дечому залежали від рівня його зв’язків з іншими галузями АПК. Однак міжгалузеві звязки ОПГ загалом розвивалися слабо. Тому процес відтворення здійснювався за рахунок внутрішніх ресурсів. Наприклад, відтворення продуктивної худоби здійснювалось із самих господарств. ОПГ повністю забезпечували себе органічними добривами, більшою частиною саджанців плодових дерев, насінням городніх культур. В ОПГ вироблялася значна частина дрібних знарядь праці, перероблялись деяки продукти і т.інше. Власники ОПГ здебільшого самі ремонтували будинки і господарські будівлі, заготовляли паливо. Отже, місце ОПГ слід визначити на стику трьох сфер АПК.

ОПГ у більшості країн Східної Європи характеризуються як важлива індивідуальна стратегія виживання селянства. На початку ХХІ сьоліття ОПГ стало в Україні найпоширенішою формою самозайнятості – 78,2% від усіх зайнятих у сільській місцевості. Вже на прикінці минулого століття ОПГ стали основними виробниками картоплі – 97%, овочів – 84%, плодовоягідних культур – 82% та понад 2/3 тваринницької продукції, і все це при ефективному використанні землі, і тенденція зростання обсягів виробництва в даному секторі з року в рік посилюється.

В радянські часи та в період незалежності України підходи до соціально-економічної сіті ОПГ були діаметрально протилежні. Згідно з одним поглядом, ОПГ – основна приватна форма господарювання, де працюють еффективні власники і підприємці, на думку інших вітчизняних економістів – це форма господарства, якій властива самоексплуатація, самовиживання, можливість існування навіть за умов збитковості виробництва. ОПГ «паразитує» на громадському секторі виробництва, а його ефективність досягнута надмірною працею в процесі надмірного робочого дня.

Ці діаметрально протилежні підходи, на наш погляд, доцільно поєднати. Насправді, висока ефективність ОПГ значною мірою досягнута завдяки громадському господарству.

В тривалій перспективі ОПГ як форма господарювання зазнає глибоких трансформацій. Зараз у багатьох випадках реформовані КСП перетворюються у придатки підсобних господарств. Селяни отримують земельні паї і приєднують їх до ОПГ, створюючи селянсбке дрібнотоварне господарство. Однак, господарство з земельним наділом 2-3 га не має стратегічної перспективи. Тому ця форма господарювання повинна перерости в більш ефективні агроформування – фермерські, кооперативні, акціонерні. Для іншої частини населення ОПГ перетвориться у форму естетичного задоволення, спілкування з природою тощо.

Фермерські господарства

Фермерські господарства, згідно статті 1 Закону України «Про фермерське господарство» «… є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, яки виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земнльних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону».

Сучасні фермерські господарства класифікуються за такими ознаками:

  1.  Розмір ферми.
  2.  Відносини земельної власності.
  3.  Характер зайнятості.
  4.  Ступінь використання найманої праці.
  5.  Організаційно-виробнича форма підприємства.

Розмір ферми. Це головна ознака класифікації фермерських господарств. У світовій практиці господарювання існують суттєві розбіжності стосовно вередньої величини ферм (від 4 тис.га в Австралії ло 1,2 га в Японії). Всі ферми Західної Европи за величиною їх земельної площі, зайнятості та бізнесу, можна поділити умовно на великі, середні та малі. Найбільше великих ферм розміщено в Голландії, Великобританії, Данії. Тут частка великих ферм становить 55 – 70%. У Німеччині та Франції розподіл ферм за цими групами рівномірний – третина на кожну групу. В Італії й Іспанії суттєво великий відсоток припадає на малі ферми – 70 - 80%.

Отже, у Південній Європі переважають малі ферми, у Північно-Західній – великі.

Часто великі ферми, зокрема, у США та Великобоитанії, реєструються як компанії, однак таких не багато. Великі ферми – це спеціалізовані високопродуктивні підприємства, що виробляють яйця, м'ясо птиці та свинину. Нерідко вони вертикально інтегруються з підприємствами, які переробляють і збувають продукцію.

Однак земельна площа не може повністю охарактеризувати справжній розмір ферми. Різні напрями спеціалізації господарства висагають різної кількості земельних ресурсів. Неоднаковими будуть результати діяльності, ефективність. Неправомірно порівнювати за земельною площею, скажімо, пасовищне скотарське господарство і тепличне. Тому в Європі, зокрема для оцінки розмірів ферми, вироблений спеціальний показник – європейська одиниця розміру (ЄОР).

До введення в обіг євро за одиницю виміру бралося господарство, річний прибуток якого дорівнював 1200 ЕКЮ. Якщо дотримуватися цієї величини, то можна дійти висновку, що найпоширенішими, близько 40%, в Європі були ферми, річний чистий прибуток яких не перевищував 2400 ЕКЮ.

Відносини земельної власності. Фермери можуть господарювати на власній або орендованій землі. В країнах Європейського співтовариства понад 2/3 фермерських господарств мають власну землю. Орендованою землею найчастіше користуються молоді фермери які не мають належних коштів на придбання землі. Все більше практикується форма, коли фермер на додаток до власної земельної ділянки долучає орендовану.

Характер зайнятості. Праця у фермерських господарствах визначається особливостями аграрного виробництва. Сільське господарство, як уже зазначалось, вразливе до зміни погодних умов, спалахів хвороби тварин і таке інше, тобто є ризикованим видом бізнесу.

За цих умов багато дрібних фермерів не ризикують розширювати виробництво, а починають займатися водночас побічною діяльністю. Тому в основі класифікації фермерських господарств може міститися поділ її власників на тих, у кого ферма є джерелом основного доходу, і тих, хто підробляє в іншій сфері.

Ступінь використання найманої праці. Основна форма сучасного світового аграрного виробництва – сімейна ферма. На дрібних фермах використовується переважно праця сімї. На великих фермах широко використовується наймана праця, хоча такий підхід неоднозначний. Взагалі, наймані робітники можуть використовувуватия на фермі постійно або сезонно.

В країнах Західної Європи у звязку з існуванням великої кількості дрібних ферм наймана праця використовується в середньому на 15%, в США цей показник становить 30%, а в Японії наймана праця взагалі не використовується.

Організаційно-виробнича форма підприємства. Ферми можна класифікувати і за формою організації виробництва. З цього погляду всі підприємства можна розділити на сімейні, колективні та корпоративні (несімейні). Перші ведуться силами однієї сім’ї. другі – передбачають колективне володіння засобами виробництва, спільне здійснення виробництва, управління і розподілу виготовленого продукту. В деяких країнах колективні ферми ще зберігаються, але їх роль незначна і маргінальна.

Корпоративні несімейні господарства не дуже поширені, але їх кількість зростає там, де існує підтримка держави.

Кожне фермерське господарство має в своему розпорядженні три види основних ресурсів – капітал, земля і праця. Позитивні кінцеві підсумки будуть досягнуті при ефективному поєднанні всіх ресурсів, що передбачає ефективне управління ними.

Характеризуючи стан фермерства в Україні, слід відмітити, що на початку 2006 року налічувалось 42,5 тисяч господарств, з середнім розміром кожного 84,6 га сільськогосподарських угідь, враховуючи той факт, що в Україні фермерам надано ділянки із земель запасу, до яких включено найгірші землі. В цих господарствах було зайнято 0,7% сільськогосподарських працівників (в середньому 4 особи на 100 га), виробляється близько 3% валової продукції. Якщо чисельність господарств за період з 2000 по 2005 рік зросла на 10%, то земельних угідь – на 58% і чисельність працюючих – на 80%. Майже в 2,5 раза збільшилось виробництво валової продукції в зіставних цінах, преважна частина якої – 95% припадає на галузь рослинництва.

Перспективи подальшого розвитку фермерства в Україні слід пов’язувати з розвитком і поглибленням всебічної фермерської кооперації.

б) результати аграрних трансформацій

Результативність трансформацій форм власності та господарювання залежить не лише від того, виправдані вони чи ні, вчасно проводяться чи не вчасно, вдало чи не вдало здійснюються в організаційному плані тощо. Результати їх зумовлюються також неминучими реформами в системі економічних механізмів функціонування підприємств – ціноутворенні, фінансуванні, кредитуванні, оподаткуванні, матеріально-технічному забезпечені тощо. У звязку з цим у чистому вигляді виокремити результати від здійснених перетворень форм власності і форм господарювання – справа досить непроста.

На початковому етапі усіх цих кардинальних змін можливі втрати в економічному та соціальному аспекті – зниження обсягів виробництва і його ефективності, зростання безробіття тощо, у тому числі в аграрній сфері.

В Україні втрати в аграрному секторі в період здійснення реформ виявилися надзвичайно великими і відбувалися аж до 2000 року. З року в рік зменшувалися обсяги виробництва сільськогосподарської продукції. У 1999 році її було одержано у 2 рази менше порівняно з 1990 роком. Майже всі сільськогосподарські підприємства стали збитковими. Збитковим було в цілому по Україні виробництво всіх видів сільськогосподарської продукції, крім зерна і насіння соняшнику. Знизилися врожайність усіх вирощуваних сільськогосподарських культур. Скоротилися площі посіву цукрових буряків, льону. Поголівя великої рогатої худоби зменшилося в 2,3 раза, свиней – в 1,9, овець і кіз – у 4,5 раза. Знизилася продуктивність тварин. Збитковість виробництва продукції тваринництва в цілому сягала майже 50%.

Противники здійснення в Україні аграрної реформи головну причину всіх негараздів в цій сфері вбачають у здійсненні трансформацій діючих форм власності і господарювання на селі, порушенні принципів функціонування колгоспно-радгоспоної системи, у відмові від методів державного регулювання, які існували за радянських часів. Однак ці твердження переконливо спростовують такі тези.

1. Падіння показників сільськогосподарського виробництва розпочалося у 1990 і 1991 роках, і становило, порівняно з попереднім роком, відповідно, 3,7 і 13%. Тобто ще до проведення будь-яких заходів щодо реформ на селі. Найвищих темпів падіння обсягів виробництва сільськогосподарської продукції набуло у 1994 році (16,5% порівняно з попереднім роком), коли у здійсненні цих заходів робилися лише перші, незначні кроки.

2. Передання земель, використовуваних недержавними сільськогосподарськими підприємствами, їм у колективну власність і визначення в цих землях земельних часток членів цих підприємств, а також визначення майнових паїв у колективному надбанні не могло мати і не мало негативного впливу на процес сільськогосподарського виробництва, тим більше що ці заходи на початковому етапі аграрних перетворень не сприймалися селянами як реальність, існували лише на папері і на життєдіяльність підприємств не впливали.

3. Не можна віднестидо заходів, що зумовили падіння обсягів виробництва сільськогосподарської продукції, і передання у власність громадян, зокрема селян, земельних ділянок, що перебували в їхньому користуванні та розширення ними землекористування за рахунок земель господарств суспільного сектору. Особисті селянські господарства хоч і знизили вихід продукції в розрахунку на 1 га усіх використовуваних ними земель, але, по-перше, це відбулося в результаті дії головним чином структурних чинників, про що вже йшлося, і, по-друге, зниження цього показника у них було значно меншим, ніж у господарствах суспільного сектору, в результаті чого різниця між цими формами господарювання за цим показником зросла на користь господарств населення, основними складовими яких є особисті селянські господарства. Без розширення землекористування ОПГ падіння обсягів виробництва сільськогосподарської продукції у країні було б більшим, порівняно з тим, яким воно виявилося.

4. Реформувння господарств суспільного сектору у підприємницькі структури практично розпочалося з осені 1995 – весни 1996 років, коли падіння обсягів виробництва  сільськогосподарської продукції вже досягло 35% порівняно з 1990 роком. Як уже зазначалося, процес реорганізації цих господарств, зокрема КСП. До початку 2000 року здійснювався відносно повільно: було реорганізовано менш як 10% КСП. Досвід засвідчив, що реорганізовані господарства не стали господарювати гірше, ніж нереорганізовані.

5.  До певної міри поки що не виправдовує сподівань хіба що розвиток фермерства, але не через неприйнятність цієї форми господарювання в Україні, а через умови, в яких вони змушені створюватися і функціонувати. Оскільки фермерські господарства до 1999 року використовували менше 3% сільськогосподарських угідь, вплив їх на динаміку виробництва валової продукції сільського господарства був мізерним.

 

в) особливості і шляхи подолання аграрної кризи

Особливість аграрної кризи в Україні полягає в тому, що вона, поглиблюючись з року в рік, починаючи з 1991 року, набула характеру багатовекторності. Падіння обсягів виробництва сільськогосподарської продукції, його ефективності, виникнення збитковості і заборгованності майже всіх сільськогосподарських підприємств тривало до 2000 року і стали першопричиною появи низки інших кризових явищ.

1. Практично призупинилися інвестиційні процеси на селі, основні виробничі фонди не оновлювалися, зростала їх зношеність, частина засобів виробництва втратила своє функціональне призначення і вони вибули зі сфери виробничого використання. Матеріально-технісна база сільськогосподарського виробництва значною мірою зруйнована. В результаті порушилися технології вирощування сільськогосподарських культур і утримання продуктивних тварин. Процес падіння виробництва сільськогосподарської продукції у суспільному секторі до 2000 року був нестримним.

2. Зменшилася чисельність зайнятих у господарствах суспільного сектору в результаті скорочення площ оброблюваних ними земель і переліку виконуваних агротехнісних заходів, зменшення поголів’я в галузях тваринництва, згортання внутрішньогосподарського будівництва, виробництва промислової продукції, припинення діяльності багатьох обєктів соціальної сфери.

3. Суттєво знизилась заробітна плата працівників сільського господарства і загальні доходи селянських сімей. Основною складовою їх доходів  стали надходження ві ОПГ. За рівнем оплати праці сільське господарство посіло в Україне одне з останніх місць серед усіх галузей економіки. Село «внесло» немалу лепту у падіння платоспроможного попиту населення країни. Погіршилося харчування селян, особливо зменшилося придбання ними товарів промислового виробництва.

4. Практично не здійснювалося житлове будівництво на селі, занепадала і руйнувалася його соціальна сфера. За останні роки у сільський місцевості закрилося багато лікувальних закладів, шкіл, дошкільних дитячих закладів, підприємств побутового обслуговування.

5. Посилилась депопуляція сільського населення. На початку ХХІ століття перевищення смертності над народжуваністю становило майже 150 тисяч чоловік щороку. Відбулися і продовжують відбуватися міграційні процеси серед сільської молоді, зокрема на заробітки до країн Центральної та Східної Європи. Село обезлюднюється, частка осіб пенсійного віку серед сільського населення досягла майже 30%.

6. Не завантажуються повною мірою потужності підприємств переробних і харчових галузей, зменшилося число зайнятих на них.

7. Значно скоротилося споживання продуктів харчування на душу населення.

8. Знизився експортний потенціал продовольчого комплексу, звузився прелік сільськогосподарської продукції і продуктів харчової промисловості, що надходять за межі України. Значною мірою втрачено продовольчі ринки країн, що утворились внаслідок розпаду колишнього СРСР, але на інших світових ринках, особливо яскраво це проявилося після вступу нашої держави до СОТ, українська продовольча продукція не стала конкурентоспроможною.

В чому ж причини кризових явищ? Дійсними причинами виникення і поглиблення негативних явищ в аграрному секторі певною мірою були політична нестабільність у країні та недосконала організація проведення трансформаційних процесів. Головні ж причини є суто економічні: криза національної економіки в цілому, інфляційні процеси, суттєве поглиблення диспаритету цін не на користь села, розвал фінансової системи господарств, неможливість одержання кредитів за прийнятними ставками, непосильний тиск податкової системи, несформованість ринкової інфраструктури в системі АПК, різке звуження платоспроможного попиту внутрішнього ринку, неконкурентоспроможність продукції комплексу на зовнішніх ринках.

Подолання аграрної кризи в Україні можливе за умови здійснення заходів за участю держави з фінансового оздоровлення сільськогосподарських підприємств, формування і розвитку реального аграрного ринку, підвищення зайнятості сільського населення (зокрема, шляхом створення сприятливих умов для розширення діяльності особистих підсобних господарств населення), поступового нарощування платоспроможного попиту всього населення (у складі якого зростатиме і частка попиту на продовольство), розширення й удосконалення зовнішньоекономічної діяльності АПК в умовах вступу до СОТ.

Тема 3. Механізм функціонування аграрного ринку

1. Виробничі фактори та їх взаємодія в аграрній сфері.

2. Проблеми формування ринку землі та сільськогосподарської продукції та їх особливості в умовах України.

3. Попит та пропозиція в аграрному секторі.

4. Рівноважна ціна.

1. Виробничі фактори та їх взаємодія в аграрній сфері

Центральне місце в економічній системі суспільства займають виробничі фактори та їх взаємодія. В економічній літературі виділяли три фактори виробництва – землю, працю і капітал, до яких А.Маршалл додав фактор організації. В сучасному економікс він розглядається через призму підприємницьких здібностей. Дамо характеристику кожного з цих факторів, незалежно від їх використання у відповідних виробничих процесах, тобто їх загальну характеристику.

Одним з найважливіших факторів в економічній теорії є земля. До неї відносять всі природні ресурси, які використовуються в виробництві, тобто воду, ліс, нафту, газ і т.ін. Ці ресурси, як правило є рідкими, і мають тенденцію до зменшення в процесі їх споживання.

Другим фактором виробництва є праця. Під ним розуміють різноманітні здібності та навики людини, які вона використовує для виробництва матеріальних благ та надання послуг. Фактично, власники даного фактору в ринковій системі продають не працю, а власну робочу силу.

Третім фактором виробництва слід вважати капітал, під яким розуміються всі штучні пристрої, які використовуються в виробництві. Він складається з будівель, споруд, транспортних засобів, засобів збуту та напівфабрикатів. До капіталу, починаючи з А,Сміта відносять і здібності людини, її кваліфікацію, навички, які в сучасних умовах визначаються терміном людського капіталу.

Четвертим фактором виробництва А.Маршалл вважав організацію, яка обєднує економічні ресурси на підприємстві і дає змогу створювати матеріальні і духовні блага. До фактору організації А.Маршалл відносив не тільки організацію на робочому місці, підприємстві, а і організацію управління в межах території, держави, охорони здоровя і т.ін., яка, безпосередньо, впливає на ефективність функціонування землі, праці і капіталу.

Така характеристика факторів виробництва є загальною і тому потребує деталізації, виходячи, як було вказано раніше, з особливостей аграрного сектору економіки.

 Земля є найбільш важливим фактором виробництва, перш за все, в аграрній сфері, де відносини, безпосередньо, повязані із взаємодією людей з нею. Цей фактор, як було вказано раніше, суттєво впоиває на реультати виробництва, життя людей і не тількі в сільській місцевості, а і суспільства в цілому. Дамо коротку характеристику виколристання цього фактору в Україні.

В даний час, за даними різним інформаційних джерел, з обігу виведено від 4 до 10 млн. га землі. Значно скоротились посівні площі, не кажучи вже про втрату кормових угідь. В землеробстві продовжує зберігатися неупорядкованість і безладдя з правовою безвідповідальністтю і свавіллям, що призвело, практично, до відсутності власності людей на землю. Вона перетворилася, фактично, в безхозну. Результатом цього, стало її хижацьке використання і забруднення шкідливими річовинами (кадміем, цинком, свинцем, нікілем і т.ін.).

Невиважені реформи в аграрному секторі, що мали наслідком відсутність реального господаря на землі, мали своїм результатом низькі стимули людей до праці. Статус ефективного земельного власника не поки що не поєднується зі статусом товаровиробника, який повинен працювати на принципах комерційного розрахунку і кооперації. Крім відмічених недоліків, має місце наявність земельних угідь, яки не мають власника і не користуються попитом. Ці землі повинні бути виявлені і передани державою в користування ефективним господарям, або бути законсервованими. Це питання є першочерговим, так як у 2008 році наша держава стала членом ВТО, що підвищело рівень конкуренції в цій галузі і може призвести до втрати значної частини доходів українських селян за рахунок експорту дешевої імпортної сільськогосподарської продукції.

 Другим фактором виробництва, як було сказано вище, є праця. За часи Радянської влади відміалось поступальне зростання освітнього та кваліфікаційного рівня сільських жителів. 70% сільськогосподарської продукції вироблялось за рахунок механізованої праці. Зараз ця питома вага знизилась до 40%, при чому, на них припадає 61% валової продукції. Значну частину матеріальних благ цього сектору виробляють ОСП громадян. До цього додалась бідність (грошові доходи селян в 2 рази нижчі за доходи городян), зростання захворюванності та вимирання значної частини сільського населення. Низькій рівень заробітної плати не стимулює ефективність виробництва. Звідси ціна на сільськогосподарську продукцію в частині її собівартості повинна бути вищою. Крім того, необхідно відновити суспільні фонди споживання за рахунок держави і колективних господарств для забезпечення зростання доходів сільських сімей.

На сьогодняшній день, додаткова вартість, що отримується власниками землі, монопольно вилучається господарями великих латифундій, які нагадують форми господарювання, як мінімум, феодального типу. Однак, на відміну від них, вони не є реальними власниками, і тому використовують землі по-хижацьки, знищуючи її плодючисть.

За роки реформування на селі, право на земельні паї отримало 6 млн. селян. Однак, за часи трансформаційних процессів біля 60% селян безповоротно вибули і майже 1 млн. людей стали найманими робітниками. В колективних господарствах справи не краще, так як і їх працівники отримують в край низьку заробітну плату. Чисельність фермерських господарств, вже багато років, знаходиться на рівні 42 тисяч. Таким чином, очікування на те, що приватна власність на землю призведе до зростання доходів населення, на жаль, не виправдалась. Надходження від власності українських селян складають тільки 2%,  а в суспільних доходах – 1,6%, а в деяких регіонах вони не досягають і 1%.

 Третім фактором виробництва є капітал. В українському аграрному секторі за минулий період відбулась суттєва деградація його матеріально-технічної бази. Вартість основних засобів виробництва знизилась в 2 рази, будівель та споруд – в 2,6 разів, забезпеченість сільськогосподарською технікою – в 2,5 – 5,4 рази. Інвестиції в основний капітал складають 5,7% від загальної суми в економіку, де 1,8% - закордонні інвестиції. Питома вага амортизації в структурі витрат скоротилась до 5,2%.

Більшість тваринницьких ферм не експлуатується, а їх матеріальна база, практично, зруйнована. Будівлі та споруди, вартістю 17,9 млрд. грн. представлені, в основному, комплексами і фермами, які використовуються для утримання великої рогатої худоби лише на 10,9%. Зрозуміло, що в таких умовах не має ніякого сенсу відновлювати їх на старій основі, але для цього необхідно їх модернізувати, для чого необхідні довгострокові фінансові бюджетні ресурси та довгострокові кредити. Однак, ці можливості в умовах доринкового типу значно обмежені.

Вступ України в СОТ ставить перед нею завдання зменшення підтримки вітчизняного товаровиробника в нормах, які визначені Світовим співтовариством, на яке погодилась наша країна. Однак, нам слід створити умови для отримання товаровиробниками доходів, які б забезпечили розширене відтворення сільськогосподарських підприємств, яке дасть можливість посилити їх конкурентоспроможність взагалі і вижити як на внутрішньому так і на зовнішньому ринках.

 Останній, четвертий фактор, організація пов'язаний з усвідомленим ризиком з метою отримання комерційного прибутку. Однак, прийняття цих рішень постійно натикається на відсутність в нашій державі антимонопольного захисту товаровиробників від промислового і фінансового капіталів, а також порушення законів про передачу їм частини майна і потужностей переробних підприємств. Це, в даний час, не можливо зробити через відсутність власних кооперативних підприємств і формування відпоідних каналів збуту. З іншого боку, не має відповідного захисту від рейдерства і диктату сміжників-монополістів. В результаті рентабельність сільгосппідприємств залишається на сьогодні значно нижчою ніж при командно-адміністративній системі, коли діяли чіткі канали реалізації продукції по твердим цінам.

Вийти з цього складного положення можливо лише за активною участі держави в регулюванні товарно-грошових відносин. За період так званного реформування галузі, коли увага була сконцентрована на проблемах власності, так і недоведеної до логічного кінця, положення товаровиробників різко погіршилось. Вони продовжують працювати в оточенні монополістів, порушених виробничіх та економічних звязків між сферами АПК. Суттєво знижується інвестиційна привабливість галузі. Багато сільських товаровиробників не в змозі відшкодувати навіть власних витрат на виробництво. Держава самоусунулася і в підтримці селян шляхом інтервенційної діяльності.

Виходячи з вище зазначеного, основну увагу треба приділити забезпеченню умов розширеного відтворення в аграрному секторі економіці. Для цього треба створити комплекснк Програму розвитку галузі на багато років на державному рівні, яка б дозволяла знайти оптимальні шляхи обєднання в справі забезпечення продовольством всіх укладів, яки утворилися на селі. При чому, основним стратегічним завданням Програми повинен стати перехід від феодального принципу панування над працею до принципу обміну праці на працю, який втілює в себе основу капіталістичного суспільства. Однак, прискорений розвиток ринкової системи (економіки) стане можливим лише за умов активної участі держави, яка створить умови для регульованого ринку через активну участь в цьому процесі потужних банківських і фінансових систем з направленням їх грошових ресурсів на вирішальні (пріоритетні) напрями розвитку сільського господарства.   

2. Проблеми формування ринку землі та сільськогосподарської продукції і їх особливості в умовах України

 

Проблема формування ринку землі в нашій державі є однією з самих найскладніших і найсуперечливіших проблем аграрної реформи в Україні. Частина науковців і практиків виступає за повноцінний ринок землі і як найскоріше визнання землі товаром, частнина – проти. Для того щоб глибше вникнути в сутність даної проблеми, остановимось, спочатку, на зясуванні наступних питань, першим з яких є з’ясування різноманітності форм власності на землю і їх позитивні та негативні сторони.

Аграрній економічній науці притаманні такі форми власності на землю:

1. Общинна форма земельної власності. Вона історично вихідна, її суть виявляється у праві кожного члена общини користуватися загальною землею згідно зі встановленими правилами, але тільки до того часу, доки він є членом общини. Прикладом може бути общинне селянське землеволодіння у царській Росії. В багатьох країнах до такої форми власності відносять гірські пасовища, що належать мешканцям однієї сільської общини. В сучасних умовах така форма власності відновлена в Россії для народів Півночі, які займаються оленярством та іншими промислами.

2. Приватна земельна власність – власність, що переважає і домінує в аграрному секторі країн світу. Наприклад, наприкінці ХХ століття частка приватної земельної власності становила у Німеччині і Великобританії – 61%, Іспанії – 73%, Італії та Данії – 81%, США – 47%, а в Австралії – понад 95%. Приватна власність на землю містить три складові: землеволодіння, землекористування, і землерозпорядження. Землеволодіння – це право утримувати обєкт у своїй власності. Землекористування – можливість, закріплена законом, використовувати корисні властивості обєкта, отримувати з цього доходи чи інші вигоди. Землерозпорядження – право на відчуження землі, її продаж, дарування, переданні в оренду тощо.

Приватна власність на землю може існувати для окремої особи, сімї, кооперативу, корпорації.

3. Державна власність на землю може існувати в таких формах:

1. Повна державна власність. Прикладом міг бути земельний фонд колишнього СРСР, де землі були націоналізовані й перебували у повній державній власності. В США 40% всієї землі належить державі, а в окремих її регіонах, зокрема на Алясці, - майже 100%.

2. Власність на землю місцевих органів влади.

3. Землі, освоєння яких здійснюється за державний рахунок. Прикладом таких земель слугують голландські польдери. Це дножавні землі, розташовані нижче від рівня моря, огороджені дамбами. Осушені, розорані ділянки землі держава передає в оренду фермерам.

Постулат про священність і недоторканість приватної власності, в тому числі і на землю, був закріплений у конституціях усіх розвинутих країн ще в ХІХ столітті, однак, сучасні умови господарського життя вимагають все більшого впливу держави, спрямованої на регулювання й обмеження прав земельних власниуів. Напрями цього регулювання залежать від національних умов, але  можливо виділити декілька загальних типів обмеження прав земельних власників.

1. Обмеження на отримання землі та земельні угоди. Вони можуть бути різними. Наприклад, у Франції, Італії встановлюються мінімальні розміри ферм. У Німеччини та Данії для купівлі землі необхідні спеціальні дозволи. У більшості розвинутих країн купити землю сільськогосподарського призначення можуть тільки особи, котрі мають спеціальну освіту. В Японії її не можна продавати іноземним громадянам.

2. Регулювання використання сільськогосподарської землі. З метою недопущення подрібнення фермерських господарств у скандинавських країнах, Німеччині і Греції передавати землю у спадок дозволяється лише одному спадкоємцеві. В країнах, де площі земель сільськогосподарського призначення обмежені, держава може вилучати землю у фермера, який використвує її неефективно.

3. Регулювання оренди. В структурі землекористування розвинутих країн оренді належить важлива роль. Держава зацікавлена в зберіганні та підтриманні родючості грунту. Щоби не допустити його виснаження і зацікавити в цьому орендатора, підвищують зростання термінів оренди. Наприклад, у Німеччині мінімальний термін оренди становить 15 років, у Данії – 30. В Ізраїлі термін оренди держави з кібуццамі складає,відповідно,   49 та 99 років. Регулюється в різних країнах і розмір орендної плати.

4. Природоохоронні обмеження. У багатьох країнах держава встановлює жорсткий контроль за використанням сільськогосподарських земель, їх забрудненням, насиченістю мінеральними добривами і гербіцидами.

5. Експропріація земель. У певних випадках землі можуть бути вилучені у власників безкоштовно, а здебільшого – на компенсаційній основі.

Проблема формування ринку землі сільськогосподарського призначення є однією з самих суперечливих в практиці здійснення реформ в аграрному секторі економіки. Частина вітчизняних економістів є прихильниками приватної власності на землю, частина – проти. Ми згодні з думкою ряда вітчизняних економістів стосовно того, що в Україні повинен зберігатись мораторій на купівлю - продаж земель сільськогосподарського призначення доти, доки не будуть створені відповідні умови, в першу чергу, щодо екологічної безпеки й ефективного її використання.   

Аграрний ринок – це система економічних відносин між суб’єктами ринку в сфері обігу сільськогосподарських і продовольчих товарів, факторів сільськогосподарського виробництва та послуг. Аграрний ринок охоплює в себе всі галузі, які забезпечують рух сільськогосподарської продукції від поля (ферми) до споживача. Він дає відповідь на три основні проблеми організації ринкової аграрної економіки: що виробляти; скільки виробляти; за якою ціною і кому продавати.

Існує низка умов, необхідних для функціонування аграрного ринку. По-перше, це приватна власність. Адміністративна планова економіка не відкидає права власності, а суттєво обмежує його і зводить до права особистого присвоєння продуктів та дрібних незначних засобів виробництва, заперечуючи право приватної власності на економічні ресурси. По-друге, ринкова аграрна економіка грунтується на децентралізованій системі ціноутворення. На ціни впливають фактори попиту і пропозиції. Це дає змогу приймати рішення стосовно переміщення ресурсів для їх оптимального використання. Від них залежать успіхи і ризики сільськогосподарських виробників. По-третє, у ринковій економіці використовується механізм конкуренції, що передбачає наявність таких умов, за яких виробник, який зумів налагодити ефективніше виробництво, має вигідніші умови на ринку. Це – з одного боку. З іншого – конкуренція передбачає право споживача на альтернативний вибір необхідного товару. По-четверте, це економічна свобода. Вона передбачає можливість суб’єктів аграрного ринку самостійно визначати напрям вкладення капіталу, асортимент і структуру виробництва товарів, шляхи збуту продукції та її стимулювання. Економічна свобода передбачає свободу вибору можливостей, але не рівні результатів для всіх. По-пяте, роль держави в аграрному ринку. Ринкова економіка не гарантує від безробіття, інфляції й економічного спаду. Вона не завжди веде до справедливого ціноутворення і розподілу доходів. Там де механізм аграрного ринку не може задовольнити потреб суспільства, втручається держава.

Найпощиренішою у вітчизняній і зарубіжній економічній літературі є поділ агарного ринку на три сфери: матеріально-технічних ресурсів для сільського господарства; ринок сфери послуг для сільськогосподарських товаровиробників; маркетингової сфери.

Основу ринку матеріально-технічних ресурсів для сільського господарства становлять три найбільші галузі: сільськогосподарське машинобудування; виробництво хімічних добрив, засобів захисту рослин; комбікормова промисловість.

Ринок сфери послуг сільськогосподарських виробників представлений системою дилерських, консультаційних, аудиторських, агрохімічних, ремонтних служб. Ринок маркетингового середовища поділяється на групи з урахуванням характеру виробленої продукції та конкурентної поведінки фірми на ньому. Виділяють такі чотири тири:

1. Ринок сировинних продовольчих товарів, ознаками якого є: реалізація великими партіями; однородність продукції; високий рівень стандартизації. Він основний для борошномельної, крупяної, цукрової, олійної галузей. Рівень конкурентної боротьби невисокий.

2. Ринок продовольчих товарів, характерний високим ступенем переробки, неоднорідністю сортів, якості, можливістю використання товарів-замінників. До них належать виробництво м'ясо-ковбасних і кондитерських виробів, консерві тощо. Вхідні барєри на такий ринок високі і тому на нього важко потрапити. Це зумовлює необхідність проведення комплексу заходів і стимулювання реклами, вдосконалення упаковки і розфасовки товарів.

3. Ринок однородної продукції з низьким ступенем переробки (свіже й охолоджене м'ясо, молоко та молокопродукти). Незначна диференціація продукції не стимулює використання реклами, а ціни близькі до цін ринку досконалої конкуренції.

4. Ринок підприємств сфери громадського харчування. На ньому існує різний рівень монополізації, ціноутворення, використання заходів стимулювання. Він охоплює всі форми підприємств громадського харчування – від найдрібніших і найдешевших (буфетів, кафе) до великих і дорогих ресторанів.

Особливості аграрного ринку залежать від особливостей аграрного виробництва. Визначальнии у виборі спеціалізації і технології є природно-біологічний фактор і вже під нього підлаштовується переробний, машинобудівний комплекси, виробництво добрив, засобів хімічного захисту рослин і т.ін.

Сезонність сільськогосподарського виробництва зумовлює нерівномірність використання техніки, матеріальних ресурсів, поступлення доходів. Тому для учасників аграрного ринку існує підвищена потреба в кредитах.

Залежність від погодних умов призводить до неминучих коливань урожайності та валового збуту, а,відповідно, - пропозицій, доходів і прибутку. Зауважимо, що сучасний ринковий механізм виробляє своєрідний «імунитет» до таких коливань. Це проявляється у системі державної підтримки, організації договорів контрактації, укладення фючерсних угод.

Ринок аграрної пропозиції вважається ринком досконалої конкуренції на який легко ввійти. Тут працює безліч незалежних продавців і покупців, котрі не можуть суттєво впливати на споживче рішення один одного. Внаслідок цього, ціна автоматично встановлюється на середньому рівні. Сучасний ринок продовольчіх товарів трансформується, значною мірою перетворюється на ринок монополістичної конкуренції, основу якого становить нецінова конкуренція.

Особливість ринку виробництва сільськогосподарської продукції – домінування дрібних товаровиробників. Наприклад, в Україні на початку ХХІ століття було більше 10 млн. особистих підсобних селянських і фермерських господарств. Високо конкурентне сільськогосподарське виробництво поєднується з олігополізмом ресурсозабезпечувальних для нього галузей. В Україні всі підприємства, що виробляють сільськогосподарські машини, механізми, засоби захисту, характерні олігопольною структурою, наближеною до монополізму. Це ставить безпосередніх товаровиробників у нерівноправні умови і виявляється насамперед у диспаритеті цін.

Указом Президента України «Про заходи щодо забезпечення функціонування сучасного ринку» від 6 червня 2000 року визначено головні завдання діяльності аграрного ринку: створення або вдосконалення інституту аграрного ринку, сільських ринків, мережі торгових домів, бірж, аукціонів, різке обмеження бартерів,натурооплати тощо. Реалізація цих заходів створить сприятливе аграрне макросередовище і відкриє перспективи поступової інтеграції аграрного сектора України до ЄС.

5.2.Попит на ринку сільськогосподарської продукції

Поняття попиту та його особливості на ринку сільськогосподарської продукції

В ринковій економіці частина потреб набу-
специфічної форми виявлення, отримує грошове вираження і трансформується у попит. З  Допомогою поняття "попит" описується поведінка не лише фактичних, а й потенційних покупців товарів і послуг.

Загальні теоретичні аспекти попиту розглядає аналітична економічна теорія [8; с. 121-164].

Кількість попиту на ринку - це загальна величина цієї продукції, яку всі її споживачі хочуть і можуть купити за певну ціну впродовж визначеного часу. Поняття "попит" і "кількість попиту" близькі, але не тотожні. Взаємозв'язок і відмінність між ними можна проілюструвати графічно за допомогою кривої попиту, що є способом відображення взаємозв'язку ціни і кількості попиту за інших однакових умов. Величину попиту прийнято відкладати по горизонтальній осі, а ціну - по вертикальній (рис. 2.)

Попит на продукцію зростає в міру зниження ціни на неї, оскільки люди схильні купувати у великих кількостях те, що дешевше. Якщо споживачі збільшують або зменшують покупки певного продукту, ціна якого не змінюється, то ці покупки не можуть зображатися точками на початковій кривій попиту. Вони повинні бути подані на новій кривій попиту, яка розміщається праворуч або ліворуч від старої кривої (див. рис. 3.).                                                                                    

Сільське господарство - особлива галузь економіки. Тут виробляється величезна кількість продукції і чинники які впливають на величину попиту, є різні. Тому при визначенні попиту на сільськогосподарську продукцію надзвичайно важливе значення має її призначення. Продукцію аграрного виробництва становлять споживчі товари (продукти) та сільгоспсировина (ресурси). Споживчі товари слугують для безпосереднього задоволення людських потреб. Сировина використовується для виробництва іншої продукції. Деякі види сировини отримують внаслідок вирощування (льон, цукрові буряки, соняшник), інші - в процесі виробництва продуктів харчування (шкіра, вовна, віск).

Аналітичні дослідження сучасних економістів, а також практичний досвід при аналізі попиту на сільськогосподарську продукцію дає змогу виділити такі його особливості:

1. Попит на сільськогосподарські продукти зазвичай визначається як похідний. Потреба в них випливає із попиту на продукти кінцевого споживання. Наприклад, попит на пивний ячмінь буде залежати від попиту на пиво.

Попит на сільськогосподарську продукцію зростає повільніше, ніж на продукти інших галузей.

Якщо попит на сільськогосподарські продукти еластичний то з зростанням цін він буде знижуватися значно швидше, ніж попит на товари інших галузей.

Якщо попит на сільськогосподарський продукт нееластич-ний, то при зменшенні пропозиції (дефіциті) загальний дохід постачальників зросте.

В умовах відсутності інфляції попит на значну кількість сільськогосподарської продукції має тенденцію до стабільності.

                                                 Чинники  

Поряд із ціною як визначальним чинником на величину попиту впливають і нецінові детермінанти(їх ще називають факторами, або детермінантами). Які ж найважливіші нецінові чинники попиту? Це доходи споживачів (І), ціни споріднених товарів (PR), смаки і уподобання (t), чисельність населення і його структура (п, розподіл доходів між споживачами (d), очікування споживачів на майбутні доходи і ціни (еР).

Для аналізу зпливу цінових та нецінових чинників використовують поняття "функція попиту" яку можна записати у вигляді:

                D = f(P, I, PR,t, n, d, еР, L),

де L - інші чинники.

Доходи споживачів. Коли домогосподарства отримують більший дохід, то можна очікувати, що вони купуватимуть більше. Однак ефект доходу (зниження або підвищення цін на окремі продукти так само впливає на домогосподарство, як підвищення чи зниження доходу) виявляється неоднозначно. Слід розрізняти якісно більш цінні та менш цінні товари. На високоякісні продукти (сухі ковбаси, тверді сири, ікру осетрових тощо) попит може зростати в міру зростання доходів. І навпаки, попит на менш високоякісні продукти (хліб, картопля, макарони) - знижуватися при зростанні доходу.

Ціни споріднених товарів. Зміна цін на споріднені (взаємозамінні) товари може змінювати попит. Якщо зростуть ціни на яловичину, то значна частина споживачів почне споживати дешевше куряче м'ясо. Протилежною буде поведінка споживачів на товари, що взаємодоповнюють одні одних. Якщо, наприклад, зросте ціна бензину, то, вочевидь, скоротиться попит на автомобілі.

Смаки й уподобання визначаються традиціями, ментальністю, релігією, природно-кліматичними та іншими умовами. Якщо українці потреби в білках тваринного походження задовольняють значною мірою за рахунок м'яса свинини, то для мусульман чи іудеїв його вживання забороняє релігія.

Чисельність населення та його структура Попит на продукти залежить від чисельності населення та його статево-вікової структури. Так, збільшення чисельності людей пенсійного віку в Україні зумовлює зростання попиту на більш дієтичні жири рослинного походження.

                                      Еластичність попиту

При аналізі попиту на сільськогосподарську про-
дукцію зазвичай використовують два види еластичності: цінову еластичність і еластичність попиту за доходом.

Як засвідчує практика, нахил кривої попиту для різних продуктів може бути різний. Наприклад, люди купують хліб за будь-яких цін, тому нахил кривої попиту буде дуже крутим (рис. 4), а споживання м'яса суттєво залежить від ціни на нього. Відповідно нахил кривої попиту буде менш крутим (рис. 5). Траєкторія нахилу кривої попиту називається ціновою еластичністю попиту, яка характеризує реакцію попиту на зміну ціни і визначається коефіцієнтом еластичності, що показує, на скільки відсотків зміниться попит при зміні ціни на 1 %.

менш еластичний попит                                         більш еластичний попит

Існують криві попиту, еластичність яких у всіх однакова. В цьому випадку йдеться про ізоеластичність кривих попиту.

Розглянемо основні чинники, що впливають на еластичність попиту.

Взаємозамінність товарів. Чим більше у будь-якого товару
взаємозамінників, тим еластичнішим буде попит. Якщо хліб або я
йця
замінників не мають, то попит на них буде нееластичний. І навпаки,
якщо м'ясо яловичини має декілька замінників (птиця, баранина,
свинина) то попит на яловичину значно еластичнішої

Ступінь корисності продукту. Існують продовольчі товари першої необхідності (борошно, олія, картопля, молоко), які з великою інтенсивністю споживаються населенням, а також делікатесні продукти (риби та її ікра, тверді сири, вудженина), від яких населення може легко та швидко відмовитися у зв'язку з підвищенням на них цін. До нееластичних товарів відносяться товари першої необхідності, до еластичних - предмети розкоші.

Питома вага витрат на продукти в доходах споживачів. Якщо в доходах споживачів питома вага витрат на продовольчі товари висока (наприклад, становить половину), то подальше зростання цін приведе до перегляду населення вмісту споживчого кошика і переведення його на дешевші товари замінники. Якщо в структурі доходів частка витрати на продукти незначна (10-15%) і незначне зростання цін, то споживачі, вочевидь своїх продовольчих пріоритетів змінювати не будуть.

Якщо цінова еластичність вимірюється позитивними величинами і залежність попиту від ціни, зазвичай від'ємна (тільки в окремих випадках попит може зростати паралельно зі зростанням ціни), то еластичність попиту за доходом може бути як позитивною, так і негативною.

Розглянемо різні ситуації.

Еластичність попиту за доходом більша від одиниці. Це засвідчує, що споживання продукту зростає пропорційно швидше, ніж зростають доходи, (особливо стосуються цінних продовольчих товарів.

Еластичність дорівнює одиниці. Така ситуація характерна для основних продуктів. Якщо доходи низькі, то їх зростання буде спрямовуватися насамперед на придбання продуктів харчування.

Еластичність менша від нуля. Це означає, що зі зростанням доходів витрати на певні продукти харчування зменшуються.

Дану ситуацію дослідив і обґрунтував ще наприкінці XIX ст. німецький статистик Е. Енгель. Його висновки ввійшли в економічну науку як закони Енгеля. Він довів, що бідні сім'ї витрачають доходи на товари першої необхідності та житло. Зі зростанням доходу видатки на деякі статті харчування зростають. Люди споживають більше якісної їжі. Вони переходять від споживання дешевих продуктів до дорожчих - м'яса, фруктів, овочів. Проте існує фізіологічна межа споживання та попиту на продукти і, відповідно, тих додаткових грошей, які люди витрачають на харчування, коли доходи зростають. Отже, частка сукупних видатків на харчування зменшується в міру зростання доходів.

Сучасна практика повністю підтверджує справедливість висновків Е. Енгеля. Якщо в розвинутих країнах на продукти харчування витрачається 10-20% доходів сім'ї, то в сучасній Україні -понад 50%.

Еластичність попиту за ціною і доходами має надзвичайно важливе значення для аграрної маркетингової діяльності. Тут неможливий такий маркетинг, як в інших сферах. Для прикладу, ліки також товар нееластичний, і при падінні цін фармакологічні компанії мали би зазнавати великих втрат. Насправді цього не відбувається. Для підтримання стабільного попиту фірми вводять у продаж нові ліки, які своїм хімічним складом і застосуванням аналогічні до існуючих препаратів і так підтримують ціни. В аграрному секторі дуже незначна кількість продовольчих товарів має еластичний попит за ціною. Отже, падіння цін в агро-продовольчому секторі не компенсується розширенням збуту і призводить до отримання менших доходів.

Товарна пропозиція на аграрному ринку

                   Поняття пропозиції

 Пропозиція - це бажання і здатність продавців надати     ТОвари і послуги для їх продажі на аграрному ринку.    На ринку сільськогосподарської продукції має місце   індивідуальна і сукупна пропозиція. Остання складається з приватних пропозицій кожного окремого товаровиробника. Пропозиція може бути представлена графічно за допомогою кривої ринкової пропозиції (див. рис. 6).

Шкала пропозиції показує прямий зв'язок ціни і кількості товару. Цей зв'язок називають законом пропозиції. Суть його полягає в тому, що виробники бажають виробляти і продавати більшу кількість свого продукту, коли є вищі ціни. Економічна теорія допускає, що крім ціни, всі інші чинники, які визначають пропозицію, - незмінні. Тобто це приховує нецінові чинники, які впливають на пропозицію. Позитивний нахил кривої пропозиції виражає збільшувані затрати на виробництво додаткової продукції за постійних виробничих потужностей.

               Чинники пропозиції

До нецінових чинників пропозиції що діють в умовах Чинники ^ аграрного ринку, належать: тривалість часового періо-пропозици ду ^ технології виробництва (Т), ціни взаємоза-мінюваних товарів (PR), ціни на фактори виробництва (Pf), організація ринку (От), кількість господарств, які виробляють певний продукт (п). Специфічний чинник, який діє у аграрному виробництві, - залежність від погоди (Sf). Вплив цінового та нецінових чинників можна подати у вигляді функції пропозиції S = f(PR, t,T,Pf,Om, n, Sf,B),

де В - інші чинники.

Важливий чинник, що визначає положення і вигляд кривої пропозиції, - вдосконалення технологій в аграрному виробництві. Впровадження прогресивних систем обробітку грунту, вирощування тварин, допомагає знижувати витрати виробництва. Це в свою чергу дає змогу фермерам пропонувати свої продукти за нижчими цінами. Отже, удосконалення технології (наприклад, інтенсивне садівництво) спричиняє переміщення кривої пропозиції вправо (див. рис. 7).

Іншим суттєвим чинником, що впливає на вигляд і положення кривої пропозиції є ціни на взаємозамінювані товари. Якщо підвищується ціна на один товарозамінник, то пропозиція іншого замінника зменшується, а отже, крива пропозиції переміщується вліво (див. рис. 8). Так, зменшення пропозиції свинини спричинене підвищенням цін на яловичину.

Наступний чинник пропозиції - рівень цін ресурсів (землі, праці, капіталу). Зниження цін цих факторів виробництва здешевлює виробництво продукту, отже, фермери можуть запропонувати його кількість за меншу ціну. Таке зниження зумовить до переміщення кривої пропозиції вправо. І навпаки, підвищення цін на ресурси приведе до переміщення кривої пропозиції вліво.

                   Пропозиція багатогалузевих аграрних підприємств

Для того, щоб уникнути ризику, чималоаграрних підприємств надають перевагу багатогалузевій спеціалізації господарств. На їх  погляд, якщо будуть виникати проблеми з обсягами виробництва чи цінами в одній галузі, то втрати вдасться покрити за рахунок іншої. Крім того, кожне сільськогосподарське підприємство зіштовхується з проблемами обмеженості ресурсів. Логічно виникає питання: скільки виробництв повинно використовуватися в даний час і в якій варіації? Аграрне підприємство за певних цін на продукт використовує комбінації, які дають змогу максимізувати прибуток.

Особливістю багатопрофільного підприємства є те, що зниження ціни на один товар обов'язково потягне за собою розширення виробництва іншого. Так, при зниженні ціни на молоко селяни будуть розширювати альтернативне виробництво (наприклад, відгодівлю свиней), а при зниженні ціни на курячі яйця - розводити м'ясні породи курей.

Як засвідчує практика, в короткий період підприємство не може збільшити пропозицію через збільшення обсягу виробництва, оскільки не встигає оперативно вплинути на цей процес. В середньостроковій перспективі підприємство може вплинути на зростання ціни продукту внаслідок підвищення інтенсивності виробництва (використання прогресивних технологій обробітку грунту, догляду за рослинами), сприяючи збільшенню виробництва продукції з одиниці земельної площі. В довгостроковій перспективі, якщо підприємство розраховує на високі ціни, то воно має бути готовим до зміни виробничої спеціалізації (наприклад, при підвищенні цін на овочі розширювати площу під ними).

Для формування пропозиції багатогалузевих господарств важливе значення має питання про питомі витрати. Великі машини (наприклад, зернозбиральні комбайни) дорогі. Амортизаційні відрахування, а також платежів відсотків за придбану техніку існують незалежно від того, де використовується техніка і які розміри земельних ділянок. Ці витрати охоплюють загальні витрати, тобто затрати на гектар. Це зумовлює фермерів використовувати техніку на максимально великій площі або передбачати часткову спеціалізацію, щоби виправдати витрати на машини.

                             

                                   Еластичність пропозиції за цінами

Концепція цінової еластичності в повній  мірі відноситься і до пропозиції. Еластичність пропозиції показує на скільки відсотків зміниться пропонована кількість товару, якщо ціна продукту зміниться на 1 %.

Коефіцієнт еластичності пропозиції змінюється в межах від 0 ДО оо

Якщо Es <1, то пропозиція нееластична, якщо Es >1- еластична, якщо Es = 1 - має місце одинична еластичність. Якщо Es = 0 -пропозиція абсолютно нееластична, якщо Es = - абсолютно еластична.

Дуже важливим чинником, що впливає на еластичність пропозиції, вважається час, який є в розпорядженні виробника для того, щоби відреагувати на зміну ціни продукту. Аналізуючи вплив часу на еластичність пропозиції. В.Шайкін та інші розмежовують над-короткий, короткий і довгостроковий періоди [17; с.68-72].

Надкороткий період характеризується тим, що виробники не встигають відреагувати на зміну попиту. У випадку з продуктами, які швидко псуються (ягоди, ранні овочі тощо) споживачі зазвичай мають справу з кривою абсолютно нееластичного попиту Sm (рис. 9).

Зростання ціни з Ро до Рт лише інформує споживання певної кількості продукції, але ніяк не приводить до її виробництва.

В короткому періоді виробничі потужності підприємств і галузі залишаються незмінними. Однак виробники мають достатньо часу, щоб

використати потужності більш-менш інтенсивно. Результатом буде зростання виробництва з g0 до gs як реакція на передбачуване збільшення попиту і відносно меншу зміну ціни з Р0 до Ps. Така реакція зі сторони виробників буде означати вищу еластичність пропозиції Ss. Довгостроковий період достатній для того, щоби виробники пристосували ресурси до зміни ситуації. Розширення виробничих потужностей означає активну реакцію пропозиції, тобто високу його еластичність (Si).

Спостерігаємо, що ціна Р, дещо вища від початкової Р0, якщо допустити, що дане виробництво становить галузь із зростаючими витратами.

В галузі з постійними витратами крива довгострокової пропозиції була би абсолютно еластична Sb а нова ціна дорівнювала би початковій Р0.

                         5.4. Проблеми формування рівноважної ціни

                                            Суть рівноважної ціни

У механізмі саморегулювання ринкової економіки
особливе   значення   має   ринкова  ціна,   що  є результатом взаємодії поп
иту і пропозиції (див.
рис. 10). Точку А називають точкою рівноваги, а
 ціну рівноважною. Тільки в цій точці ціна задовольняє водночас і покупця, і продавця, тому що саме в ній збігається ціна попиту і пропозиції.

 Млн.ц. за рік

Рис. 10. Формування рівноважної ціни

У нормальній ситуації збільшення ціни призводить до збільшення величини пропозиції та до зменшення величини попиту. Ці дві величини можуть перебувати у рівновазі. Однак це не обов'язково. Прикладом ринкової нерівноваги, характерним для деяких продуктів сільського господарства, є циклічні коливання навколо точки рівноваги. Вони можуть виникнути за таких обставин:

Виробників настільки багато, що кожен із них має незначний вплив на всіх. Саме така ситуація і може виникнути у сільському господарстві;

Існує певне запізнювання, більш-менш однакове для всіх товаровиробників, між прийняттям виробничих рішень і відповідними змінами обсягу виробництва. Для землеробних культур це запізнювання становить один рік, для садових (яблуні, груші, вишні тощо) - 5-7 років, у свинарстві - менше ніж рік, у м'ясному скотарстві 1,5-2 роки та ін.

Якщо вироблено продукцію, яка швидке псується, то її слід продати найближчим часом. Регулювати пропозицію такої продукції через її складування накладно. Це є основою для циклічності.

На прийняття виробничих рішень великий вплив мають поточні ціни. Однак кожен виробник діє прагматично. Циклу не існувало б, якби більшість виробників діяли раціонально. В типовому циклі спочатку високі ціни стимулюють оптимістичні виробничі рішення більшості виробників. Внаслідок цього різко зростає ринкова пропозиція, ціни падають. За цієї обставини більшість виробників приймають рішення зменшити виробництво. Падіння пропозиції призводить до нового підвищення ціни і т. д. (див.рис. 11).

Як засвідчує рисунок, з часом t ціна Р і обсяг виробництва Q періодично змінюються в протилежних напрямах. Тривалість циклу (від одного піку до наступного) становить два виробничих періоди, тобто два роки для

зернових культур.

На традиційному графіку «ціна - обсяг виробництва» (рис. 12) зростання ціни спочатку зумовлює збільшення обсягу виробництва, далі цей обсяг стає надмірним стосовно попиту - ціна падає. Потім скорочується виробництво та починається новий цикл. Залежно від співвідношення нахилів кривих пропозиції та попиту цикл може сходитися (затухати)   (рис. 13) чи розходитися (нарос тати) (рис 14).

                                                  

                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                          

                                

Графіки на (рис. 13, 14) показують залежність: чим більше попит нееластичний стосовно пропозиції, тим ймовірним, що цикл буде розхідним. Схильність до циклічності мають ринки фруктів, овочів, свинини, баранини, м'яса птиці, яєць тощо. Однак явища циклічності не виникають на ринках зерна, молока та ін.

Динаміка світових сільськогосподарських цін у XIX- XX cm.

Ціни на сільськогосподарську продукцію проявляють   тенденцію   до   зниження відносно інших цін. Це засвідчують дані світових ринків за останні 100 років. Чим зумовлений цей процес? Можлива така аргументація. Під впливом закономірного зростання продуктивності сільськогосподарського виробництва крива пропозиції зміщується вправо. Однак, зростання виробництва стикається з нееластичним (як за ціною, так і за доходом) попитом - і падіння відносних цін на сільськогосподарську продукцію стає неминучим.

Розглянемо основні віхи у динаміці світових цін на сільськогосподарську продукцію. Так, у середині XIX ст. ціни на сільськогосподарську продукцію, зокрема на зерно, були стабільними і відносно низькими, внаслідок того, що уряди країн Європи відмінили мита на імпорт. Ймовірно тому, що світова торгівля сільськогосподарською продукцією тоді була ще не дуже значною. З 1870 р. зростає експорт зерна зі США, Росії Канади й Австралії. Як результат - у 1895 р. ціна на зерно в Європі зменшилась у 2 рази. Така ситуація загрожувала національному виробництву і тому в кінці XIX ст. уряди вдалися до відродження протекціонізму в сільському господарстві. Протекціоністські заходи дещо сповільнили падіння цін, але повністю цей процес не припинили.

Під час Першої світової війни зріс попит на продовольство. Внаслідок цього зросли ціни на продукти. У післявоєнний період сільськогосподарське виробництво поступово збільшується, а ціни падають. До середини 1929 р. світові запаси пшениці становили 28 млн т, що перевищувало світовий річний експорт. Країни-експортери змушені були позбавлятися від надлишкових запасів за демпінговими цінами, тому 1932 р. ціни на пшеницю зменшилися майже вдвічі. Уряди знову використали протекціонізм і перед другою світовою війною ціни на зерно досягти рівня, який був перед Великою депресією. За останні 50 років ціни на сільськогосподарську продукцію дещо зросли. Однак це є наслідком радше державного, а не ринкового регулювання розвитку аграрного сектора.

                                          Довгострокова фермерська проблема

Суть довгострокової фермерської проблеми виявляється у несприятливій для фермерів довгостроковій динаміці цін на їхню продукцію і доходів від її продажу. Річ у тому, що в довгостроковому періоді темпи зростання фермерських цін і доходів є нижчими порівняно з темпами зростання цін і доходів у економіці загалом. З'ясуємо причини, які породжують довгострокову фермерську проблему за допомогою економічних інструментів D і S (рис. 15).

                         Можна виділити три основні причини цієї проблеми:

І) Цінова нееластичність попиту на сільськогосподарські продукти.

Емпіричні  дослідження засвідчують, що попит на сільськогосподарські продукти за   ціною   відносно нееластичний,   тобто Ed < 1. Чому? Якщо, наприклад,   ціни   на продукти   харчування зменшилися вдвічі, то це не призведе до того, що людина буде споживати два обіди. Тобто існують біологічні обмеження. По-друге, у багатих суспільствах  населення нагодоване й  одягнуте, тому зменшення ціни істотно не впливає на зростання величини попиту на продовольство. Якщо ж ціни на сільськогосподарські продукти зростають, всеодно треба харчуватися.

2) Часові зрушення в кривих D і S фермерських продуктів
Зміщення кривих  S.  Під впливом НТП істотно зростає пропозиція фермерської продукції. Основні фактори цього зростання: електрифікація, хімізація, меліорація, автоматизація, комп'ютеризація та ін. Якщо 1820 р. американський сільськогосподарський робітник забезпечував продукцією харчування тільки четверо людей, то тепер - 100. Продуктивність праці в сільському господарстві різко зросла, а отже, крива пропозиції значно змістилась вправо.

Зміщення кривих D. Попит на сільськогосподарську продукцію також зростає, але не встигає за зростанням пропозиції. Існує дві причини:

нееластичність попиту на сільськогосподарські продукти за доходом;

сповільнення зростання населення через зниження його природного приросту.

Крім того, зі зростанням доходів люди відносно менше споживають сільськогосподарської продукції, а більше використовують продукцію промисловості (автомашини, побутова техніка, спортивний інвентар тощо).

3) Слабка мобільність сільськогосподарських виробничих
ресурсів.
Це означає, що ресурси сільського господарства мляво
переливаються в інші галузі, масового відпливу капіталу і праці
немає. Дана ситуація призводить до того, що відносно багато
фермерів поділяють сільськогосподарський пиріг, частка якого в
національному доході зменшується.

Аналіз довгострокової фермерської проблеми дав знову дійти таких висновків Довгострокова фермерська проблема - результати комбінації чотирьох факторів:

нееластичність попиту на сільськогосподарські продукти;

швидке зростання S під впливом НТП;

повільне зростання D під впливом нееластичності попиту за доходом і зменшення природного приросту населення;

слабка мобільність сільськогосподарських факторів виробництва (капітал, земля та праця), що сприяє збереженню низьких доходів і цін.

                          Короткострокова фермерська проблема

Суть цієї проблеми полягає в нестабільності або у значних річних коливаннях цін на продукцію фермерів та їх доходів. Причини короткострокової фермерської проблеми :

а) нееластичність попиту на сільськогосподарську продукцію;

б) коливання попиту на сільськогосподарські продукти;

в) коливання виробництва сільськогосподарської продукції.
Розглянемо коливання пропозиції і попиту в тісному зв'язку з

нееластичністю попиту. Безумовно, сільськогосподарське виробництво є нестабільним. Насамперед погодні умови, природні стихії (посуха, морози, паводки) ще не підвладні людині. Отже, за умов, коли Ed < 1, навіть невеликі зміни у погодних умовах дуже впливають на фермерські ціни та доходи.

Нехай є нормальний врожай Q2 і нормальна ціна Р2 на одиницю продукції (рис. 16).

Допускаємо, що попит на сільськогосподарську продукцію сталий, змінюється тільки пропозиція. Нехай обсяг врожаю зріс до Q1, тоді відносно незначне збільшення Q призведе до значного зменшення ціни з Р2 до Р1. Загальний дохід зменшиться, бо Р1 Р2В К > К С Q1 Q2. Якщо ж обсяг врожаю впаде до Q3, тоді ціна на продукти зросте з Р2 до Р3. Відповідно загальний дохід фермерів також зросте.

Допустимо, що попит змінюється під впливом ділових циклів, доходів і т. д., а пропозиція постійна й, окрім цього, абсолютно нееластична (рис. 17). У випадку невеликої зміни D D1 до D2) відбувається неістотна зміна ціни (Р1 та Р2) і доходу за одного і того самого обсягу Q1.

 

Такі невеликі зміни Р і загального доходу TR наявні тому, що Ed>1. Якщо Ed<1, тоді зміна попиту зумовлюватиме більшу зміну ціни та загального доходу (рис.18)

Висновок:

У короткостроковому періоді нестійкість цін і доходів фермерів пояснюється нееластичним попитом, який перетворює невеликі зміни обсягу сільськогосподарського виробництва та попиту в набагато більші зміни фермерських цін і доходів.

    Теоретичні аспекти державного регулювання цін і доходів в аграрному секторі ринкової економіки

Відставання в довгостроковому періоді ринкових цін на продукцію фермерів від цін на несільськогосподарські продукти, означає, що для досягнення паритету необхідно встановити на фермерські продукти ціни, вищі від рівноважних, або ціни, підтримки.

    Політика підтримання цін. Уряд встановлює мінімальну ціну Рь яка вища від рівноважної Р* (рис. 19).

       Приватні покупці зможуть купити OQj продукції, а залишок продукції (надлишок пропозиції) викупляє уряд за ціною Р, і зберігає її на складах.

 Висновки:

Фермери виграють, бо їх доходи зростають. Якби держава не втручалася, то фермери отримали б TR =0Р*- 0Q*. При державному втручанні TR=0P1- 0Q2.

2. Кількість Q1Q2 надлишкова, держава несе великі втрати внаслідок її придбанням та утриманням на складах. Платники податку змушені платити більше податків, щоб фінансувати цю державну покупку. ОР1 • Q1Q2 - становить додатковий податковий тягар.

3.Споживачі сільськогосподарської продукції втрачають, бо
змушені платити більшу ціну Р
1 ніж Р*, і споживати менше
продукту –
Q1, а не Q*. У деяких випадках різниця між ринковою
ціною Р* і ціною підтримки Р
1 істотна. Так, у США ціна на цукор у 4
рази перевищує ціну світового ринку.

        4. Ціни підтримки, які вищі, ніж ринкові, привабливі для експортерів.

Приплив експорту поглиблює національну фермерську проблему. Держава встановлює імпортні бар'єри. Основну проблему політики підтримки цін становлять надлишки продукції, що зберігає держава. Як їх позбутися?

Політика компенсації різниці цін. Уряд встановлює гарантовану мінімальну ціну. Однак продукція продається на ринку за ціною попиту. Отже, різницю між ринковою та гарантованою мінімальною ціною уряд виплачує фермерам у вигляді дотацій (рис. 20).

Нехай існує мінімальна ціна Р1. За цієї ціни виробники пропонуватимуть кількість 0Q1, але покупці 0Q1 можуть купити тільки за ціною Р2. Щоб компенсувати різницю, уряд платить фермерам дотації Р1Р2 за кожну одиницю продукції. Обсяг дотації становить Р1Р2* OQ1. Отже, можемо дійти висновку:

1. Ця програма ефективніша за попередню, оскільки вся
продукція продається і немає надлишків.

2. Уряд не несе жодних втрат від зберігання продукції, однак
витрачає значні кошти з держбюджету на дотації від платників
податків.

Політика управління пропозицією. Програми обмеження посівних площ і врожаю. Уряд, використовуючи фінансові економічні інструменти, може лімітувати виробництво певної сільськогосподарської продукції та зменшувати її пропозицію на ринку, тобто, проводити певне економічне управління пропозицією.

Механізм управління простий: уряд платить певну суму грошей за кожен 1 га землі, яка не використовується для виробництва, або за переорієнтацію вирощування сільськогосподарських культур (наприклад, пшеницю на конюшину).

У випадку зменшення пропозиції S продукція продається за ціною Р1, а не Р* (рис. 21). Оскільки Ed < 1, то TR зростає, бо В > А. В=Р1Р* • 0Q1,

А =0Р* Q1Q*.

Висновки:

1. Програми управління    пропозицією не містять проблеми надлишку пропозиції та зберігання продукції, (це їх плюс).

2.Фермери можуть вилучати з обороту (консервувати) гірші за родючістю землі. Внаслідок цього спад пропозиції та зростання цін будуть незначними (мінус).

3.Споживач буде змушений купувати продукцію за вищими цінами.

              Зарубіжний досвід державного регулювання аграрних цін

У США підтримка цін на більшість основних продуктів у 40-50-х роках була обов'язковою і прив'язувалася до цінового паритету 1910-1914 pp. Основний метод підтримки цін становили неповоротні позики.

Щоб регулювати обсяг виробництва сільськогосподарської продукції, 1956 р. було створено Земельний банк, який мав два підрозділи: земельний і консерваційний резерви. Земельний резерв цього банку міг укладати річні контракти, згідно з якими фермери отримували компенсації за вилучення земель з обороту. Однак цей інструмент державного втручання виявився неефективним, тому більше не застосовується.

Консерваційний резерв стимулював передання сільськогосподарських земель для насадження багаторічних трав, дерев, перетворення їх у заповідники й охоронні зони. Незабаром з'ясувалося, що ця політика також недостатньо ефективна.

В 60-х роках фермерам були запропонувані платежі за диверсифікацією сільськогосподарських земель для скорочення посівів кормових зернових культур, пшениці та бавовни. Однак не всі фермери погоджувалися на обов'язковий державний контроль за цим.

У 1964 р. почала впроваджуватися програма виплат фермерам, котрі згодилися на добровільне регулювання посівних площ. У 1970 р. була прийнята програма скорочення посівних площ, що розглядала зменшення відсотка площі під зерновими та бавовною як умовне отримання права на підтримку цін.

На початку 80-х років доходи фермерів зменшуються. Тому закон про сільське господарство і продовольство, прийнятий 1981 p., встановлює мінімальні цільові ціни. Однак збільшуються запаси продукції, внаслідок чого зростають витрати на підтримку цін. З цієї причини у 1985 р. приймається закон про продовольчу безпеку, згідно з яким цінова підтримка повинна була поступово знижуватися, а скорочення посівних площ ставало умовою для підтримки цін.

За такої політики і через посуху витрати на підтримку цін та доходів зменшилися з 26 млрд доларів 1986 р. до 6,5 млрд доларів 1990 р. В цей час витрати на позики підтримки цін були практично зведеними до нуля

Програми підтримки цін у США - складні та суперечливі. Основні елементи цих програм:

Цільові ціни. У 80-х роках вони були заниженими, а впродовж 1991-1995рр.- замороженими.

Заставні ціни, тобто такі, за якими виробники можуть передавати свою продукцію Корпорації товарного кредиту, отримуючи незворотні позики з правом викупу цієї продукції пізніше, коли ціни зростуть. Отже, заставні ціни виконують роль нижньої межі цін. Вони щорічно визначаються на основі 85% середніх ринкових цін за попередні п'ять років (у тому числі, найнижчі та найвищі ціни).

Збутові позики - це незворотні позики Вони можуть повертатися за світовими цінами, якщо нижчі від цін внутрішнього ринку. По суті, це експортні дотації.

Роздрібні або компенсаційні платежі. Це платежі, що виплачуються фермерам для покриття різниці між ринковою та цільовою цінами. Вони стали основною статтею витрат із підтримки цін (табл. 1). Ці платежі доступні лише тим фермерам, котрі погоджуються на скорочення посівних площ у встановлених розмірах. Ділянки землі, на яких перестають сіяти ту чи іншу культуру, не можуть бути використаними для вирощування інших культур.

З більшості видів продукції уряд Канади основну увагу приділяє стабілізації цін і доходів для максимального наближення до ринкових.

Законом про стабілізацію сільського господарства (1958р.) встановлена нижня межа цін для виробників м'ясної худоби, свиней, овець, молока, вовни, кукурудзи, сої тощо - на рівні, не нижчому ніж 90% середніх ринкових цін за попередні п'ять років. Якщо середньорічні ринкові ціни нижчі від встановлених граничних цін, то ця різниця повертається у формі компенсаційних платежів.

Канадський уряд виплачує виробникам зерна спеціальні дотації в засушливі роки або в роки, коли ціни на їх продукцію низькі. Значні кошти федеральний уряд витрачає для виконання його довгострокових зобов'язань - дотувати збереження з транспортування зерна і насіння олійних культур зі степових провінцій у пункти експорту, що, по суті, є дотуванням експорту.

Державне втручання відбувається також і на ринку молока, виробництво якого зосереджено переважно на дрібних фермах у східних провінціях (Онтаріо та Квебек). Все рідке молоко має проходити через збутові управління на рівні провінцій. Ці управління визначають ціну на нього на основі повних виробничих витрат. На молоко, яке йде на переробку, призначають цільові ціни, що забезпечуються через державні дотації. Крім того, уряд Канади заборонив імпорт рідкого молока зі США Щодо імпорту масла та сиру, то діють квоти, сухого молока - тарифи.

Австралія володіє такими ресурсами, які дають їй змогу виробляти з низькими витратами й експортувати зерно, яловичину, баранину, вовну.

В аграрній політиці перше місце посідає проблема стабілізації цін на сільськогосподарську продукцію. На ринку пшениці доходи фермерам гарантуються через урядові позики. Виробництво молока та цукру обмежується квотами, а на їх імпорт встановлені тарифи.

У Новій Зеландії сільське господарство є великомасштабним і високоефективним. М'ясо, молоко та вовна - головні аграрні продукти експорту цієї країни. Однак розміри державної допомоги аграрному сектору обмежені. Спроби доплачувати фермерам, відповідно до мінімальних цін, призводили до зростання бюджетного дефіциту, тому програми підтримки згорталися.

Японія залежить від імпорту продовольства. Однак уряд не забуває про підтримку власного виробника. Прикладом може бути ринок рису. Його імпорт суворо контролюється і практично становить декілька відсотків від загального споживання. Внутрішній ринок також контролюється: виробникам платять ціну, яка у 8 разів перевищує світову. Потім рис продається споживачам за нижчою ціною, що призводить до дефіциту державного бюджету.

Так, в Австрії діють виробничі квоти на молоко, цукровий буряк, пшеницю, дотується експорт. Особливі дотації надаються гірським фермам.

У Швейцарії застосовуються обмеження на імпорт і дотації експорту окремих видів продукції. Діють також заходи контролю за обсягом виробництва молока, рапсу, цукру. Для підвищення фермерських доходів використовуються прямі платежі. їх розмір визначається посівною площею ферми і не пов'язується з поточним обсягом виробництва.

У Фінляндії для підтримки цін широко застосовуються експортні дотації, податки на імпорт і ліцензування імпорту. Крім цього, для контролю за обсягом виробництва використовують програми вилучення земель з обороту та квоти на виробництво молока.

У Норвегії ціни часто підтримуються у формі компенсації їх різниці. Крім цього, встановлено жорсткі кількісні обмеження. Виробництво молока обмежено квотами.

Тема 4. Фінансово-кредитний механізм та оподаткування аграрної сфери економіки.

1. Особливості фінансових відносин аграрного сектору економіки:

а) організація фінансів аграрних підприємств;

б) інвестиційна діяльність аграрних підприємств;

в) лізинг у фінансовому механізмі аграрного виробництва;

г) необхідність,  функції    і   види   сучасного  сільськогосподарського страхування.

2. Аграрне кредитування: сутність, організація та особливості на сучасному етапі.

3. Особливості оподаткування в сільському господарстві.

1. Особливості фінансових відносин аграрного сектору економіки:

а) організація фінансів аграрних підприємств.

Фінанси аграрної економіки – це сукупність економічних відносин, що виникають у процесі відтворення і розподілу ВНП, національного доходу і пов’язані з утворенням централізованих і децентралізованих грошових коштів для розвитку аграрного сектора.

Фінанси аграрної сфери мають особливі, притаманні лише їм, специфічні ознаки. Найсуттєвіші з-поміж них є:

1. У сільському господарстві надзвичайним ресурсом є земля, яка має різну родючість і місце розташування, але не амортизується, а отже, не бере участі у формуванні собівартості продукції.

2. Грошові коштиавансуютьсяна різний термін, часто на тривалий (багаторічні насадження, продуктивна худоба).

3. Сезнність виробництва призводить до того, що авансовані кошти вкладаються у виробничий процес впродовж року нерівномірно і нарощуються аж до завершення кругообороту капіталу.

4. Вивільнення коштів із кругообороту здійснюється одночасно, в періоди виходу та реалізації продукції, зазвичай у третьому і четвертому кварталах року.

5. Значна частина виробленої продукції не реалізується на сторону, а залишається в господарстві (молодняк, корми, добрива). Ця продукція неє товарною і не набуває грошової форми, а лише бере участьу внутрігосподарському обороті.

6. В структурі основних виробничіх фондів велика частка належить продуктивній худобі, відтворення якої здійснюється внаслідок вирощування молодняка, що зумовлює специфіку ведення бухгалтерського обліку.

Фінанси через кругооборот виробничих фондів впливають на процес розширеного відтворення, послідовно проходячи грошову, продуктивну і товарну форми. На першій стадії кругообороту грошові кошти перетворюються на продуктивні. Підприємство купує робочу силу і капітал. На другій відбувається процес з’єднання робочої сили із продуктивним капіталом і виробляється продукт, але без участі фінансів. Третя стадія характерна перетворенням виробленого продукту в гроші. Слід зауважити, що сума грошей, отриманих від реалізації товарів, має бути вищою від суми авансованого капіталу, тобто має бути отрианий надлишок грошей у вигляді прибутку як винагорода за підприємницьку діяльність. Розподіл отриманої виручки від реалізації сільськогосподарських товарів, робіт і послуг відбувається згідно з фінансовим планом. Кожен із субєктів отримує свою частку виробленого продукту в грошовій формі. Здійснюється також розподіл виробленого прдукту між державою і підприємством.

Об’єкти фінансів аграрних підприємств становлять грошові відносини, пов’язані з рухом коштів і формуванням фінансових ресурсів. Субєктом фінансових відносин є підприємницькі структури: сільськогосподарські підприємства, фермери, банківські установи, страхові компанії, різноманітні фонди, товарні біржі і т.інше.

Суть фінансів виявляється через їх функції. Під функцією розуміють те завдання, яке виконують фінанси. Їх треба розглядати на макрорівні та на мікрорівні. На макрорівні фінанси виконують такі функції:

1. Розподільча. Вона використовується з метою стратегічного розвитку країни, територій або галузей з допомогою таких інструментів як, норми, тарифи, ставки, дотації.

2. Контрольна.  Ця функція виявляється через механізм фінансового контролю на всіх стадіях виробництва, розподілу і використання ВНП та національного доходу, а також на всіх стадіях кругообороту засобів. Державний фінансовий контроль в Україні здійснює Рахункова палата, Міністерство фінансів, Державна податкова адміністрація, Державне казначейство, Державний митний комітет та інші установи.

На мікрорівні фінанси підприємств виявляють і виражають свою суть через такі функції:

1. Формування фінансових ресурсів для забезпечення підприємницької діяльності.

2. Розподіл і використання фінансових ресурсів для забезпечення зобов’язань перед фінансово-банківською системою і перед підприємствами.

3. Контроль за формуванням та використанням фінансових ресурсів.

Для забезпечення підприємницької діяльності сільськогосподарському підприємству необхідні фінансові (грошові) ресурси.

Фінансові ресурси – це грошові доходи і надходження, які перебувають в розпорядженні суб’єкта господарювання і призначені для виконання зобов’язань та здійснення витрат для розширеного відтворення і стимулювання працівників.

Формування фінансових ресурсів підприємства здійснюється за рахунок власних і залучених коштів. Найголовніші джерела утворення власних фінансових ресурсів – статутний, додатковий і резервний фонди.

Первинне накопичення фінансових ресурсів здійснюється під час утворення підприємства, коли формується статутний фонд (капітал). Статутний фонд – це грошова сума майна, яка належить його засновникам. Мінімальна величина статутного фонду сільськогосподарського підприємства визначається законодавчо, як зазвичай пропорційно до мінімального розміру заробітної плати в країні. При створенні підприємства статутний капітал становить джерело формування основних фондів і оборотних засобів, необхідних для ведення підприємницької діяльності.

Другим за значенням з-поміж власних фінансових ресурсів є додатковий капітал. Додатковий капітал – це сума, отримана зверх номінальної вартості додатково випущених в обіг акцій. Він утворюється, також, внаслідок переоцінки основних засобів а, також, внаслідок безкоштовно отриманих від фізичних, або юридичних осіб активів.

Резервний фонд – обовязкова складова власного капіталу. Це є сума резервів, створена відповідно до чинного законодавства. Резервний фонд створюється за рахунок прибутку і для покриття збитків підприємства, а також для погашення боргових зобовязань.

Отже, власний фінансовий капітал має три джерела: основний – прибуток від підприємницької діяльності; друге джерело – амортизаційні відрахування; третє – збільшення вартості основного капіталу внаслідок переоцінки основних фондів, що проводиться в період інфляції.

Залучений капітал підприємства формується за рахунок випуску і розміщення цінних паперів і отримання кредитів в банку.

В умовах ринкової економіки фінанси аграрних підприємств єзначною мірою самостійні та незалежні від фінансової системи держави. Однак їх функціонування здійснюється не автоматично, а з допомогою цілеспрямованої організації. Під організацією розуміють норми, способи та форми використання ресурсів аграрного виробництва та їх фінансового забезпечення.

Організація фінансової діяльності пов’язана з тим, що в процесі діяльності аграрні підприємства вступають у фінансові відносини з іншими підприємствами і організаціями, з фінансово-кредитною системою держави. Виникають фінансові відносини і всередині самого підприємства.

Фінансові відносини з іншими підприємствами й організаціями здійснюються з приводу купівлі-продажі товарів і ресурсів. Це відносини з постальниками, посередниками та покупцями. Практика засвідчує, що тут виникають найбільші за розмірами грошові платежі.

Фінансові зв’язки з фінансово-кредитною системою держави передбачають відносини з бюджетами різних рівнів з приводу споати податків та інших платежів, із банківською і страховою сферами.

Фінансові відносини всередині самого підприємства виникають між адміністрацією і структурними підрозділами, а також із працівниками підприємств. Від стану цих відносин залежить мотивація праці, ритмічність роботи підприємства, темпи і напрями розвитку виробництва.

Системи фінансових відносин в аграрному секторі економіки грунтується на принципах самостійності, самоокупності та самофінансування.

Фінанси фермерських господарств – це грошові відносини, які виникають між фермерами з одного боку і державними органами, підприємствами, окремими особами – з іншого і пов’язані з формуванням та використанням грошових ресурсів. Фермерські господарства сплачують податки, платежі у бюджет і соціальні фонди. Держава, в свою чергу, надає фермерам прямі й опосередковані субсидії, здійснює інші заходи, спрямовані на їх підтримку. Фермери користуються державними позиками на будівництво, реконструкцію, придбання засобів виробництва. Із використанням фінанчів фермери укладають угоди з іншими державними і недержавними підприємствами з приводу постачання їм необхідних матеріально-технічних ресурсів, збуту виробленої продукції. Є фнрмерські господарства, які використовують найману працю. Тому між ними і працівниками виникають відносини з приводу нарахування заробітної плати.

В основі організації фермерського господарства містяться принципи самостійності, самоокупності, самофінансування. Фермер сам розпоряджається виробленим продуктом, реалізує його на власний розсуд і за цінами, які його влаштовують.  

б) інвестиційна діяльність аграрних підприємств

 Розширення виробничого потенціалу аграрної сфери в умовах ринкових відносин здійснюється за допомогою додпткових матеріальних і грошових вкладень, тобто інвестицій. Згідно Закону України «Про інвестиційну діяльність», інвестиції треба розуміти як усі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в обєкт підприємницької діяльності, внаслідок якої створюється прибуток або досягається соціальний ефект.

Аграрні підприємства для забезпечення ефективного функціонування здійснюють інвестиційну діяльність, яка представляє собою сукупність практичних дій, стосовнореалізації інвестицій.

Об'єктами аграрних інвестицій є різні види новоствореного чи модернізованого майна, що перебуває у приватній, державній, комунальній, чи інших формах власності.

Суб’єкти аграрної діяльності – це інвестори, замовники, підрядники, користувачи об’єктів капіталовкладень. Інвестори здійснюють капіталовкладення із використанням власних або залучених грошових коштів. Ними можуть бути фізичні чи юридичні особи, державні органи, органи місцевого самоврядування або іноземні суб’єкти підприємницької діяльності, замовники, котрі уповноважені реалізувати інвестиційнй проекти.

У випадках можливості та необхідності аграрні підприємства можуть здійснювати реінвестиції. Під реінвестиціями розуміють повторне вкладення коштів, отриманиху формі доходу від функціонування початкового інвестиційного проекту.

Розрізняють фінансові та реальні інвестиції. Фінансові передбачають купівлю цінних паперів аграрних підприємств, а також цільові грошові внески у виробництво. Реальні інвестиції – це вкладення капіталу в приріст аграрних основних фондів і матеріальних ресурсів. У сільськогосподарському виробництві інвестування здійснюється за такими напрямами: заміна зношених або застарілих машин і устаткування; розширення виробництва сільськогосподарської продукції; розвиток нових виробництв; впровадження нової техніки і технології.

Обов’язковими елементами інвестиційної політики в аграрний сектор є: орієнтація на швидку віддачу затрат; вибір інвестіційних проектів на конкурсній основі; маркетингове обгрунтування інвестицій; врахувння можливостей конкурентів. На інвестиційну діяльність аграрних підприємств активно впливає держава через проведення кредитної та амортизаційної політики, надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій і субвенцій, податкової політики.

Інвестиційна діяльність може здійснюватися за рахунок власних, позичкових, залучених і бюджетних джерел, а також іноземних інвестицій.

До власних інвестиційних ресурсів належать прибуток, амортизаційні відрахування, грошові надходження від ліквідації основних засобів, виручку від реалізації вибракуваної худоби. Власними джерелами є також первинні внески у статутний капітал підприємства на час його створення і додаткові внески засновників при розширенні виробництва. Привабливість фінансування інвестиційної діяльності за рахунок власних джерел зумовлена відсутністю додаткових виплат (відсотків, комісійних тощо).

Позичкові джерела інвестування представлені банківськими та бюджетними кредитами, облігаційними позиками. У ринкових умовах основним джерелом інвестицій для сільськогосподарських підприємств є кредити комерційних банків.

Залучені інвестиційні ресурси отримуються від продажу акцій, пайових та інших внесків громадян або юридичних осіб.

Бюджетні інвестиційні асигнування держава здійснює частково, або повністю для реалізації важливих капіталомістких проектів у розвиток сільського господарства. Прикладом у сучасних умовах єбюджетні асигнування для розвитку в Україні садівництва і виноградарства.

Іноземні інвестиції використовуються тоді, коли вітчизняне сільське господарство не в змозі забезпечити належного рівня виробництва товарів власними коштами. На сьгоднішній значна частина машин, устаткування, обладнання і технологій надходять до вітчизняної аграрної сфер из промислово розвинутих країн, причому забезпечується здебільшого зовнішнім фінансуванням.

Фактична величина інвестицій аграрних підприємств залежить від його інвестиційного потенціалу. Він визначається підсумуванням чистого прибутку, амортизаційних відрахувань, позичкових і залучених коштів. Чистий прибуток, взятий разом із амортизаційними відрахуваннями, називають грошовим потоком підприємства.

Економічній теорії відомо два найважливіші чинники інвестицій – очікувана норма прибутку, яку підприємці планують отримати від інвестиційних витрат та ставка відсотка.

в) лізинг у фінансовому механізмі аграрного виробництва

 Постійна потреба в інвестиціях для розширеного відтворення основного капіталу аграрного виробництва зумовлюєпошук нових, нтрадиційних джерел фінансування і кредитування, одним з яких і є лізінг. Під лізінгом треба розуміти специфічну форму фінансування придбання машин і устаткування, яка відбувається за посередництвом спеціалізованої лізингової крмпанії, котра здійснює придбання майна для третьої особи і віддає йому в оренду на довгостроковий період.

Лізинг розглядається як специфічний кредит, що надається у товарній формі. Субєктами кредитних відносин тут є: у ролі кредитора – лізингодавець, позичальника – лізингоодержувач.

Суть лізингу виявляється у його функціях:

  •  фінансовій;

    -    виробничій;

  •  збутовий.

Фінансова функція лізингу полягає у наданні можливості розтягнення в часі сплати вартості основних фондів, виробнича у тимчасовому використанні на умовах оренди машин, механізмів та устаткування. Збутова функція полягає у розширенні кола покупців, яким потрібні основні засоби, але за які вони не можуть сплатити одноразову повну їх вартість.

Лізингові відносини повинні грунтуватися на таких наступних принципах:

1. Лізингоотримувач має право вибору обєкта лізингу і продавця лізингового майна.

2. Лізингове майно повинно використовуватись лише з метою підприємництва.

3. Лізингове майно може придбати лізингодавач лише лише за умови його передачі лізингоотримувачу.

4. Сума платежів лізингового майна має містити повну або дуже наближену до них вартість.

Об’єктами лізингу можуть бути сільськогосподарські машини й обладнання, транспортні засоби, засоби обчислювальної техніки, виробничі будівлі, споруди й інші основні фонди. До обєктів лізингу не належать: земельні ділянки та інші природні обєкти й обєкти оренди державного майна.

Розрізняють два види лізингу: фінансовий і опертивний. Фінансовий лізинг становить фінансову угоду, внаслідок якої лізингоотримувач одержує від лізингодавця у платне використання обєкт лізингу на термін, не менший від строку, за який амортизується 60% його вартості. При цьому обєкт лізингу береться на баланс лізингоодержувача і діє його відповідальність на випадок зношення чи пошкодження. Із завершенням строку угоди обєкт лізингу може перейти у власність лізингоодержувача, або бути викупленим за залишковою вартістю.

Оперативний лізинг - це угода, згідно з якою лізингоодержувач отримує обєкт лізингу на термін, менший від строку, заякий амортизується 90% вартості обєкта. Після завершення строку угоди оперативного лізингу майно повертається лізингодавцю.

Лізингові операції грунтуються на лізинговій угоді.

 

г) необхідність,  функції    і   види   сучасного  сільськогосподарського страхування

 Сучасне страхування аграрного виробництва – це система заходів щодо організованого спеціальними страховими державними і недержавними органами захисту майнових інтересів громадян організацій та установ, звязаних із виробництвом сільськогосподарської продукції у разі випадку певних подій за рахунок спеціально створених грошових коштів.

Сільське господарство обєктивно, внаслідок своїх особливостей, є галуззю із вищим ризиком порівняно з іншими галузями національної економіки. Ризик у сільському господарстві полягає у відсутності гарантій отримання запланованих виробничих результатів під впливом природних чинників. Визначаючи втрати і збитки,викликані природними або стихійними чинниками, треба враховувати не лише втрати майна, а й втрати урожаю, приплоду, продуктивності.

Зменшення та розподіл ризиків аграрних товаровиробників здійснюється через механізм страхування. В економічно розвинутих країнах страхування розглядається як один із найважливіших інструментів управління ризиком і популярний не лише на великих аграрних підприємствах, але і у середовищі малого та середнього бізнесу.

В Україні найризикованішим є вирощування сільськогосподарських культур і багаторічних насаджень. Актуальність страхування зростає тому, що під ці культури відведено більше половини території.

В механізмі страхування сільського господарства розрізняють два понятя: шкоди і втрати.

Перші – це пошкодження чи знищення, зумовлені стихийним лихом або нещасним випадком. Коли знищення перевищують 10% вартості оцінки майна чи продукції, вони називаються надзвичайними шкодами. Другі – це зменшення очікуваної врожайності або продуктивності через повне або часткове знищення засобів виробництва, кошти на відновлення пошкодженого майна.

Страхуання виконує чотири основні функції: ризиково-розподільчу, попереджувальну, заощаджувальну і контрольну.

Ризиково-розподільча функція виявляється у заміщені матеріального збитку чи інших наслідків ризику. Але, оскільки страхова подія євипадкова і вибіркова, то при страхуванні здійснюється перерозподіл грошових коштів на користь тих, хто потерпів.

Попереджувальна функція полягає у прогнозуванні заходів, які можуть зменшити страховий ризик. Страхова організація може провести інформаційну кампанію, виявити і ліквідувати потенційну загрозу на початкових етапах.

Заощаджувальна функція полягає в тому, що за допоиогою страхування можуть накопичуватися значні грошові кошти. На ринку капіталів розвинутих країн світу, такі спеціалізовані небанківські фінансові інститути як страхові компанії на ринку фінансових послуг з акумуляції заощаджень населення займають провідні позиції після комерційних банків за величиною активі і як постачальника позичкового капіталу.

Контрольна функція виражається у строгому контролі за домінуванням і використанням коштів страхового фонду.

Існує два види страхування: обовязкове і добровільне. При обовязковому виді страхування держава встановлює максимальні тарифи, порядок і правила страхування, затверджує типову угоду і контролює певні вимоги. При добровільному – всі правила і тарифи встановлюють страхові компанії.

В Україні впродовж останніх десяти років страхування врожаю сільськогосподарських культур у колективних і фермерських господарствах було добровільним, а у державних – обовязковим. У більшості країн Західної Європи застосовується лише добровільна форма страхування у рослинництві й тваринництві.

На думку академіка П.Т.Саблука, основною проблемою аграрного страхування на даному етапі його становлення є відсутність концептуального бачення розвитку цього сегменту аграрного ринку. Тому розробка концепції розвитку страхування сільськогосподарських ризиків є першочерговим завданням наукових установ. Паралельно з її розробкою має здійснюватись удосконалення відповідних нормативно-правових актів, які б забезпечували, насамперед, прозорість субсидування страхових премій та реальне відшкодування завданих стихійними лихами збитків.

2. Аграрне кредитування: сутність, організація та особливості на сучасному етапі.

Кредит у дослівному перекладі з латинської (credo) означає вірити і знаходить продовження в іншому латинському слові (creditum), що значить позика або борг. Кредит слід розуміти як обіг позиченого капіталу на умовах його повернення і сплати відсотків за користування.

Сільськогосподарське кредитування виникає у період зародження товарно-грошових відносин на селі, коли селяни почали відчувати гостру потребу в грошових коштах. В умовах ринкових відносин необхідність кредиту зумовлюється особливостями кругообороту аграрного основного й оборотного капіталу. В певні періоди на деяких ділянках господарювання з’являються тимчасово вільні грошові кошти, що виступають джерелами кредитування для тих, хто відчуває вних потребу. В процесі кругообороту аграрний капітал проходить три стадії: придбання, виробництво, реалізація. На кожній із цих стадій грошові обігові кошти повинні бути в кількості, достатній для здійснення процесу безперервного відтворювання. На першій стадії грошові кошти витрачаються для придбання сировини, палива, запасних частин, міндобрив і засобів хімічного захисту. Їх поєднання з основним капіталом при використанні робочої сили приводить до створення нового продукту. На відміну від промисловості, в агровиробництві частина цього продукту може залишатися у самому господарстві, а більша частина реалізується споживачам.

Для виробництва продукції у сільському господарстві потрібен тривалий час (місяці або, навіть, роки). Тому тут спостерігається різка нерівномірність зростання витрат, які не покриваються виручкою від реалізації. Вони, найбільші у першому півріччі, знижуються у другому.

Необхідність використання кредиту в сільському господарстві зумовлена, також, його відносно низькою дохідністю, залежністю від природно-кліматичних умов. Аграрне виробництво має яскраво виражений циклічний характер відтворення і є більш відсталішою, порівняно з промисловою, сферою. Все  це зумовлює наявність у сільгоспвиробників власних обігових коштів і необхідність використання залучених. За рахунок власних обігових крштів агропромислові підприємства й організації забезпечують свої постійні потреби, а за рахунок позичених задовольняють тимчасові потреби у витратах на створення сезонних запасів і товарно-матеріальних цінностей.

В ринковій економіці існують такі види кредиту, якими можуть скористуватися агровиробники або сільські жителі: банківський, комерційний, вексельний, товарний (споживчий), іпотечний, державний, міжнародний.

Банківський кредит – це сума тимчасово вільних грошових коштів, яка надається банкам з умовою його повернення на певний період клієнтам для цільового забезпечення підприємницьких програм. Кредитування здійснюється на основі договору, де зумовлюються взаємні зобов’язання і відповідальність сторін. Банківські кредити можуть бути короткостроковими, середньостроковими і довгостроковими. Короткострокові кредити надаються терміном до року на закупівлю обігового капіталу: запчастин, паливно-мастильних речовин, добрив, насіння, а середньострокові – від рок до десяти. Вони використовуються для закупівлі сільськогосподарських машин і устаткування, меліоративних робіт, формування основного стада. Довгострокові кредити надаються на термін понад десять років і використовують для капітального будівництва, купівлі землі.

Комерційний кредит – це кредит, що надається споживачеві постачальником продукції у вигляді грошей або товарів.

Вексельний кредит – комерційний кредит, який надається з відстрочкою платежу. Він використовується в умовах високих відсоткових ставок або збитковості сільського господарства. Вигідність використання вексельного кредитування виявляється в тому, що він дає змогу реалізувати інтереси всіх сторін, які беруть у ньому участь. Банк не видає грошових коштів на позики; господарство своєчасно отримує необхідні ресурси. Постачальники ресурсів отримують у вигляді векселя своєчасну оплату, а споживачам не потрібно грошових коштів для авансових платежів.

Товарний (споживчий) кредит надається споживачам у вигляді відстрочення платежу для придбання товарів тривалого використання, худоби, будівельних матеріалів. Товарний кредит – одна з найдавніших форм кредиту. Його використання випливає з торговельних операцій. Наприклад, виникає ситуація, коли продавець зацікавлений, щоби фермер купив необхідні добрива, насіння, тощо, а фермер не має змоги заплатити за них весною, коли вони йому потрібні. Тому продавець реалізує ці товари за умови погашення боргу після збору і реалізації урожаю. Товарний кредит був поширений на початкових стадіях розвитку аграрного ринку й аграрного кредиту. В міру їх удосконалення товарний кредит поступився місцем кредитові банківському.

Іпотечний кредит становить собою кредит, що надається під заставу нерухомості (будівель, майна і т.ін.). Іпотечне кредитування аграрного сектора в Україні може мати велики перспективи, але, в даний час, воно стикається з багатьма перешкодами. До реального утвердження іпотеки в нашій державі необхідні економічні, правові і інституційні передумови. До економічних належать стабільність національної грошової одиніці, зростання доходів населення, правових – прийняття системи іпотечних законів, до інституційних – формування реєстраційних, кадастрових служб, ринку іпотечних цінних паперів і т.інше.

Державний кредит – це сукупність кредитних відносин між державою та сільськогосподарськими підприємствами. Основними формами державного кредиту є ощадні сертифікати, облігації, займи.

Міжнародним називається кредит, який отримують держава, банки, підприємці від іноземних кредиторів.

Банки дуже рідко видають кредити без гарантованого забезпечення. Формами забезпечення кредитних зобовязань можуть бути:

  •  застава майна позичальника;
  •  гарантія або поручництво;
  •  переуступка на користь банків контрактів, вимог і рахунків позичальника третій стороні;
  •  шляхові й товарні документи, цінні папери й інші грошови вимоги.

Найбільш використовується на практиці застава майна. Короткострокові та середньострокові кредити надаються під ліквідні чи неліквідні сільськогосподарські засоби виробництва, майбутній урожай, худобу, сільськогосподарську техніку іт.ін.

В ринкових умовах кредитування сільськогосподарських товаровиробників здійснюється на таких принципах:

- цільового характеру;

- строковості;

- забезпеченості;

- платіжності.

Цільовий характер сільськогосподарського кредитування передбачає вкладення позичених коштів під чітко визначені цілі та відстежування банком за рухом грошових коштів. Його дотримання дає змогу банкові приймати обєктивні рішення, а також гарантію забезпеченості повернення позики.

Строковість означає, що позика має бути повернена кредитору в зумовлені договором терміни.

Забезпеченість має на меті захист інтересів банку від недобросовісних позичальників. Гарантами в цьому випадку виступають різні види майна позичальника.

Платність означає, що кредити надаються за плату під певні відсотки. Відсоткова політика комерційних банків формується під впливом дії важелів НБУ: облікової ставки, заставної політики, політики обов’язкових резервів і політика на відкритому ринку цінних паперів.

В наслідок здійснених реформ, принципи аграрного кредитування видозмінюються й удосконалюються. На думку академіка П.Т.Саблука, на даний період розвитку економіки АПК треба активно формувати кредитну інфраструктуру, до якої повинні увійти: Аграрний банк, Спеціальний кредитний фонд, кооперативні банки, кредитні спілки, комерційні банки. Умовно таку систему можна назвати «Агрокредит». Кредитне забезпечення сільськогосподарських товаровиробників повинно формуватися на ринкових принципах, але з елементами державного регулювання як цілісну систему кредитування агропромислового виробництва, яка повинна передбачати:

1. Банківське кредитування – запровадження механізмів  стимулювання  надання середньо- та довгострокових кредитів комерційними банками та іншими фінансовими структурами сільськогосподарським підприємствам з використанням державного бюджету.

2. Позабанківське кредитування – розширення комерційного кредитування, стимулювання розвитку реалізації сільськогосподарської продукції за форвардними контрактами, запровадження тендерної форми обслуговування бюджетних кредитів, розробку механізмів мікрокредитування.

3. Запровадження іпотечного кредитування під заставу землі з реально діючим механізмом її вилучення у разі неповернення кредитів.

4. Кредитну інфраструктуру – формування Аграрного банку та фінансово-промислових груп за участю комерційних банків, створення умов для формування і функціонування гарантійних фінансово-кредитних установ.

5. Створення кредитних кооперативів та кооперативних банків, а також розвиток крединих спілок на селі.

6. Механізми гарантування повернення кредитів – організацію державної реєстрацію нерухомості, розвиток оцінної та страхової діяльності, заставу майна і, особливо, земельних ділянок, страхування фінансових ризиків комерційних банків тощо.

3. Особливості оподаткування в сільському господарстві

 Податковий механізм аграрного підприємництва – це сукупність податків, зборів й інших платежів та внесків до бюджету і державних цільових фондів, які дають  у встановленому законом порядку для аграрної сфери економіки. Сутність, структура і роль системи оподаткуання аграрного виробництва визначаються податковою політикою, яка здійснюється у країні, виходячи із завдань соціально-економічного розвитку. Податковий вплив на сільськогосподарське виробництво важливий метод опосередкованого регулювання цін на макрорівні. Рівень оподаткування безпосередньо впливає на фінансовий стан аграрних підприємств та їх економічний розвиток.

Система аграрного оподаткування, згідно діючого законодавства, грунтується на таких принципах:

Обов’язковості  виконання законодавства про податки всіма субєктами оподаткування незалежно від форм власності.

Соціальної справедливості до всіх субєктів господарювання з приводу сплати податків, отримання податкових пільг тощо.

Стабільності, тобто це означає, що нормальні ставки податків і порядок обчислення податкових платежів не можуть змінюватися впродовж бюджетного року.

Гнучкості, тобто здатності податкової системи швидко переоріентовуватися для розвязання різноманітних проблем аграрної сфери. Принцип гнучкості забезпечується, наприклад, через механізм надання чи зняття пільг при сплаті податків і обов’язкових платежів.

Регулювання, тобто чіткого визначення основних обов’язків платників: ведення бухгалтерського обліку, складання звітності про фінансово-господарську діяльність, своєчасного і в повному обсязі сплачування податків і платежів, тощо.

Відповідальності – системи нагляду за правильністю обчислення та своєчасністю сплати податків і використання санкцій до порушників податкового законодавства.

Система оподаткування аграрних товаровиробників має характерні особливості: по-перше, використання земельного податку і ролі плати за землю; по-друге, врахування галузевих особливостей. Режим оподаткування може дуже сильно відрізнятися залежно від того, в якій галузі та яке виробництво здійснюється; по-третє, доцільність використання спрощених систем оподаткування, наприклад, єдиного фіксованого сільськогосподарського податку; по-четверте, державне стимулювання доходності й стабільності розвитку аграрних підприємств.

Суть податків виявляється через їх функції: фіскальну, стимулювальну, регулювальну.

Фіскальна функція податків полягає в тому, що вони становлять основне джерело поповнення бюджетів усіх рівнів. Стимулювальна функція виявляється у підтримці розвитку пріоритетних галузей АПК внаслідок пільгового оподаткування, у впроваджені досягнень науково-технічного прогресу в аграрне виробництво, створенні нових робочих місць. Регулювальна виражається у створенні сприятливих умов для розвитку виробництва, залученні інвестицій, формуванні виробничої і соціальної інфраструктури на селі.

Фіскальну функцію виконують дві групи податків: прямі -  на землю, прибутковий податок та інші, і непрямі – податок на додану вартість, акцизи та мита. Регулювальну функцію виконують лише прямі податки, а непрямі призначені здебільшого для поповнення бюджету, тобто виконують фіскальну функцію.

Як відмічає академік П.Т.Саблук, діюча нині в аграрносу секторі податкова система зводиться до запровадження фіксованого сільськогосподарського податку (ФСП) і розрахована лише до 2010 року. Причому, внаслідок виключення з його складу внесків до Пенсійного фонду, які становили в ньому до 70%, змінили його економічний зміст і розмір. У такому вигляді ФСП вже не вписується в загальнодержавну систему оподаткування. Усе це, а також приєднання України до СОТ і орієнтація на стандарти ЄС об’єктивно вимагають подальшого удосконалення податкових відносин в аграрному секторі економіки.

Саме тому основним податком для сільськогосподарських підприємств має бути земельний. Для цього потрібно передбачати систему санкцій і пільг: перші повязуються з порушенням землекористування, а другі можуть мати більш широкий характер – звільнення від податку фермерських господарств на період їх облаштування, зниження ставок на час освоєння земель, при виконанні державних програм, при викуповуванні майна працівниками сільськогосподарських підприємств. Мають звільнятися від податку також землі, введені в сільськогосподарський оборот за рахунок кредитів, на термін їх погашення тощо.

Земельний податок має бути основним, але не єдиним видо прямого оподаткування. Адже сільськогосподарське виробництво, як правило, є багатогалузевим і часто поєднує як чисто сільськогосподарську діяльність, так і діяльність інших напрямів, питома вага яких у перспективі зростатиме.

Виходячи з цього є можливим два аріанти оподаткування доходів. Перший – оподаткування окремо одержаного прибутку від несільськогосподарської діяльності. Другий – оподаткування сукупного доходу прибутку господарства. Ці варіанти можуть існувати як альтернативні. З метою врахування різних умов господарювання, фінансового стану та регіональних особливостей для сільськогосподарських підприємств треба вводити неоподаткований мінімум прибутку через рентабельність. Оподатковувати слід тільки ту частину прибутку, яка використовується на споживання.

Враховуючи специфіку фермерських господарств, обєктом їх оподаткування має бути валовий доход, але стягувати податок треба тільки з тієїйого частини, яку фермер використовує на власне споживання.

У нинішніх умовах господарювання розширилася сфера застосування непрямих податків і відрахувань у державні спеціальні фонди. Для сільського господарства найсуттєвішим з них є ПДВ, а із спеціальних фондів – відрахування на соціальне забезпечення і пенсійне страхування.

Вимагає суттєвого перегляду ставлення до місцевих податків. Не можна спрощено підходити до системи місцевого оподаткування тільки тому, що кошти від нього не надходять до державного бюджету. Вона вже й тепер займає важливе місце у системі місцевого самоврядування, а в перспективі роль і значення місцевих податків зростатимуть.

Тема 5. Аграрна політика як засіб реалізації аграрних відносин

1. Сутність і принципи сучасної аграрної політики в Україні та її нові форми і напрямки.

2. Еволюція економічної політики у сільському господарстві в процесі формування промислового капіталу.

3. Приватизація і формування нової структури власності і форм господарювання.

4.  Формування інфраструктури ринку.

5. Фінансово-кредитна, податкова та цінова політика держави в аграрній сфері.

6. Соціальний аспект удосконалення управління АПК і розвитку сільських територій.

7.  Прогнозування та планування як ключові інструменти аграрної політики. Інноваційна діяльність в аграрній сфері економіки.

8. Проблеми сільського господарства України в умовах входження в світову економіку.

1. Сутність і принципи сучасної агарарної політики в Україні та її нові форми і напрямки.

Аграрна політика – це одна з составних частин економічної політики, сферою впливу якої є сільське господарство і пов’язані з ним господарські сфери.

 Аграрну політику можна визначити як діяльність держави, направлену на створення господарсько-фінансових і політичних рамкових умов в аграрному секторі, яка реалізується шляхом впливу на поточні економічні процеси через форми і методи, найбільш дієві в області аграрної економіки.

Найбільш важливими сферами аграрної політики є аграрний ринок, інвестиційна, кредитна, фінансова, науково-технічна і технологічна діяльність, оподаткування, соціальне середовище, цільові і структурні перетворення.

Аграрна політика обладає певною самостійністю і активно впливає на аграрну економіку. При цьому, вплив аграрної політики на аграрну економіку є двояким – аграрна політика або прискорює розвиток галузі або його гальмує. Позитивний вплив аграрна економіка отримує при наявності науково обгрунтованої аграрної політики.

Відносно проблеми пріоритетності аграрної політики і аграрної економіки виникає питання першості політичного підходу порівняно з господарським підходом або навпаки. Тут треба відмітити:

- по-перше, едність, тісний взаємозвязок і взаємодію аграрної економіки і аграрної політики;

-  по-друге, первиність аграрної економіки і другорядність аграрної політики;

- по-третє, зворотній активний вплив аграрної політики на аграрну економіку.

Можливість активного зворотнього впливу аграрної політики на аграрну економіку, що її породила, служить отправним моментом для виділення сфери аграрної політики, сутність якої можна звести до наступного:

- аграрна політика входить у сферу політичних відносин, так як вона представляє собою відносини, які виникають в звязку з діяльністю держави – органа політичної влади;

- особливості аграрної політики визначаються специфікою аграрної економіки. В сфері аграрної економіки на основі домінуючого економічного порядку діють економічні закони, які керують процесами виробництва, розподілу, обміну і споживання сільськогосподарської продукції. Тому аграрна політика також опиняється під впливом цих законів;

- аграрна політика є концентрованим вираженням і завершенням аграрної економіки.

Реалізація завдань, що постають перед аграрною економікою, чітко визначені. Її місце і роль у системі національної економіки здійснюється через дотримання таких наступних принципів:

1. Принцип пріоритетності національних особливостей та інтересів при формуванні аграрної економіки. Створюючи ринкову економіку, ми не повинні сліпо копіювати будь-яку зарубіжну модель агроринку.

2. Принцип однакового підходу до функціонування різних форм власності в аграрній економіці. Існування різних форм власності в системі аграрного виробництва і їх рівність випливає з механізму конкуренції. Тільки через конкуренцію виявляється ефективність різних форм господарювання, правильно розподіляються ресурси, формуються ринкови ціни, стимулюється зниження затрат виробництва, відбувається перехід до виробництва нових видів продукції.

Рівність різних форм аграрного виробництва зрвсім не заперечує виділення на певних етапах економічного розвитку країни пріоритетних форм господарювання та їх підтримку.

3. Принцип розвитку аграрної економіки на засадах ринку. Екстенсивний розвиток аграрної економіки в останні 20 років став неможливим. Неспроможність за часів СРСР створити дійову систему  стимулювання в сільському господарстві перетворило його у збиткову галузь, яка виснажувала економіку, вимагала величезних субсидій і дотацій.

4. Принцип поєднання ринкового механізму із державним регулюванням. Теза про те, що сільські трудівники завжди самі можуть визначити найефективніші організаційно-економічні форми господарювання, є хибною. Без втручання держави, створення чіткого механізму регулювання, результати функціонування будь-якої форми власності та господарювання будуть незначними.

5. Принцип соціальної справедливості і соціальної відповідальності. Аграрні перетворення здійснюються заради селянина, підтримки його статусу, турботи про умови його праці та побуту.

Аграрна політика держави повинна забезпечувати її продовольчу безпеку, яка є важливою складовою безпеки національної, що гарантує політичну незалежність країни, її економічну цілісність і стабільну соціальну забезпеченість населення. Економісти виділяють з цього приводу три наступні аспекти:

1. Політичний, який характеризує здатність країни підтримувати стабільний позитивний міжнародний імідж як конкурентної на аграрних зовнішніх ринках держави, забезпечення своїх громадян повноцінними продуктами харчування відповідно до міжнародних стандартів і норм.

2.  Економічний, який відображає здатність держави мобілізувати внутрішні ресурси й агропромисловий потенціал країни для організації виробництва сільськогосподарської продукції, постачання населення продовольством через власне виробництво, що гарантує економічну самостійність і достатню незалежність від зовнішніх ринків.

3. Соціальний, який визначає зайнятість населення в аграрному секторі економіки з відповідною продуктивністю праці та її оплатою, передбаченням повного забезпечення інфраструктурними складовими функціонування сільськіх районів.

Зарубіжний досвід та практика башатьох років аграрних перетворень в Україні засвідчує, що ефективна аграрна політика досягається при оптимальному поєднанні стратегічних і тактичних установок. Аграрна стратегія – це тривала аграрна політика, спрямована на розвязання крупномасштабних вузлових завдань у межах загальнонаціональної економічної та соціальної стратегії. Аграрна стратегія грунтується на прогнозуванні основних тенденцій і концепцій розвитку АПК країни, концентрації всіх його ресурсів на головних напрямках економічного та соціального розвитку.

Аграрна тактика - це заходи, спрямовані на розвязання короткострокових завдань розвитку АПК і на задоволення поточних потреб населення у продуктах та промисловості в сировині.

Аграрні перетворення в Україні за останні роки характеризуються первагою тактичних заходів держави над стратегічними. Це спричинило кризові явища в аграрному секторі АПК та в суспільстві загалом і виявилося у зростанні частки імпортних продуктів у структурі споживання, зниження доходів і рівня життя сільського населення.

Реалізація стратегічних і тактичних завдань, які висуваються перед АПК, здійснюються через певні ланки аграрної політики. Більшість економістів виділяють такі завдання:

  1.  Вироблення науково-обгрунтованих концепцій розвитку аграрного сектора.
  2.  Визначення пріоритетних напрямів розвитку галузей АПК.
  3.  Розробка заходів, спрямованих на фінансове забезпечення економічних і соціальних завдань села.
  4.  Здійснення практичних заходів для реалізації висунутих цілей з врахуванням особливостей розвитку села, ментальності сільського населення, існуючої структури виробництва експортної орієнтованості товаровиробників, зовнішніх чинників.

Головна вимога до сучасної аграрної політики – дотримання комплексного підходу при її виробленні та здійсненні, тобто визначення стратегічних і тактичних заходів, їх узгоджена реалізація у всіх ланках агропромислового комплексу, що забезпечується  через тісний взаємозв’язок із складовими елементами економічної політики.

Аграрна економічна політика в постіндусріальних країнах здійснюється через багаточисельні та різноманітні носії, які виконують різні завдання, мають різну ступінь компетентності, різні інтереси.

Наукова аграрна політика виділяє прямі носії аграрної політики і носії впливу на аграрну політику. Прямими носіями аграрної політики вважають особи й інституції, що володіють правом приймати аграрно-політичні рішення і здійснювати аграрно-політичні заходи. До них належать:

  1.  Державні законодавчі та виконавчі органи, уряд і адміністрації.
  2.  Напівдержавні заклади й організації, наприклад, Аграрний фонд, лізинговий фонд.
  3.  Приватні організації,  наприклад, асоціації фермерів.

Безпосередніми носіями аграрних перетворень в Україні є Призедент, Кабінет Міністрів, Міністерство аграрної політики. Провідний державний орган виконавчої влади в агропромисловому комплексі – Міністерство аграрної політики. Воно виконує функції управління АПК і відповідає за його розвиток.

Носіями впливу на аграрну політику є організації, об’єднання, які здатні через різноманітні форми і методи впливати на процес прийняття аграрних рішень і заходів. Сюди відносять спілки і асоціації та інші організації. Їх називають рушійними силами аграрної політики. До рушійної сили слід віднести, також, наукову аграрну політику.

Органи управління АПК будують свою діяльність за такими принципами:

1. Невтручання держави в оперативно-господарську діяльність.

2. Розмежування функцій державного і господарського управління на всіх рівнях.

3. Надання права субєктам, які господарюють, створювати громадські та господарські органи.

4. Підтримка розвитку системи самоуправління, тобто створення на добровільних засадах кооперативів, товариств, обєднань, агрофірм, комбінатів та інше.

Наука, як рушійна сила аграрної політики грунтується на основних принципах:

1. Врахування економічних законів і законів природи.

2. Використання досвіду господарювання, що має за основу ментальність і традиції українського села.

3. Вивчення світового досвіду ведення аграрного виробництва, прогресивних змін аграрної структури.

Соціально-економічні процеси і явища, що відбуваються в Україні, необхідно оцінювати за спільним для всіх критерієм – як вони впливають на становлення її державності: сприяють йому чи шкодять. Такий підхід повинен би стати визначальним і для оцінок стану справ у державі взагалі, і в її окремих галузях, регіонах, соціальних або економічних сферах функціонування держави. Це повністю стосується АПК з його серцевиною – сільським господарством.

Аграрна політика України є найважливішою складовою становлення її державності. На підтвердженя пріоритетної ролі аграрного сектора економіки в державотворчому процесі достатньо згадати, що всі країни після різних соціально-політичних змін починали відродження зазвичай із сільського господарства. Тому слід припинити дискусію, яка точиться в Україні вже багато років, яка галузь в Україні є пріоритетною. Агропромислове генерує розвиток внутрішнього ринку країни. Від нього залежить продовольче забезпечення країни, своєрідний фундамент для нормальної життєдіяльності людини, її комфорту і позитивного психологічного настрою. Аграрний сектор економіки стимулює діяльність переробних галузей та виробництво товапів матеріально-технічного призначення.

Шлях аграрних перетворень, тобто здійснення в Україні аграрної політики, на думку багатьох вчених, був унікальний і його реалізацію можно, умовно, звести до пяти напрямів:

Перший – земельна реформа, яка спрямована на захист права власності селян на землю.

Другий – господарська реформа. Її метою була реорганізація колгоспно-радгоспної системи у ринкові структури, вільний вибір селянами форм господарювання.

Третій – формування аграрного ринку, який замінив планово-розподільчу систему збуту продукції.

Четвертий – фінансова стабілізація. Її метою є оздоровлення галузі, відкриття шляху для кредитів та інвестицій, усунення цінових диспропорцій.

Пятий – соціальний розвиток. Його суть полягає у формуванні нормальних умов для життя, побуту, праці і відпочинку селян.

Для забезпечення подальшого розвитку аграрної сфери держави Кабінет Міністрів України в 2007 році затвердив Державну цільову програму розвитку українського села на період до 2015 року. Головна мета програми – забезпечення життєдіяльності сільського господарства, його конкурентоспроможності на внутрішньому і зовнішньому ринках, гарантування продовольчої безпеки країни, створення умов для комплексного розвитку сільських територій, збереження сільськогоукладу життя та селянства як носія української ідентичності, культури й духовності. При цьому на перший план у ній висувається не економічна парадігма господарювання, а людина, забезпечення нормальних умов її життєдіяльності.

На думку відомого вітчизняного економіста-аграрника, академіка П.Т.Саблука, стратегічними завданнями аграрної політики держави в економічній сфері, в наш час, повинні стати насамперед формування ефективного конкурентоспроможного агропромислового виробництва, здатного забезпечити продовольчу безпеку країни та нарощування експорту окремих видів сільськогосподарської продукції й продовольства. Основою для підвищення ефективності виробництва в АПК і доходів сільського господарства є зростання технологічного рівня аграрного виробництва, впровадження ресурсозберігаючих та екологічно чистих технологій у результаті підтримки відповідних досліджень і введення системи консультування в сільському господарстві.

Безпосередньо в сільському господарстві для зупинення спаду виробництва терміново потрібно:

- здійснити фінансове оздоровлення, в тому числі за рахунок реструктуризації заборгованості сільськогосподарських товаровиробників бюджетам усіх рівнів, державним позабюджетним фондам, постачальникам  паливно-енергетичних ресурсів;

- прискорити розробку та впровадження нових механізмів господарювання, які б забезпечували адаптацію підприємств до ринкових умов, а також економічні умови для оптимізації цінових співідношень між продукцією сільського господарства та інших галузей економіки країни;

- створити державні резервні прдовольчі фонди, насамперед зерна, й організувати державне регулювання їх ринуів;

- організувати спеціалізовану фінансову систему обслуговування товаровиробників АПК;

- забезпечити мобілізацію державних кредитних ресурсів та створити відповідні умови для залучення приватних інвестицій у виробництво сільськогосподарської техніки, розширення лізингу на сприятливих умовах;

- відновити, з урахуванням ринкових відносин, систему страхування в сільському господарстві;

- розробити заходи щодо відновлення технічної оснащеності сільського господарства.

На сучасному етапі основне завдання державної аграрної політики в Україні полягає в забезпеченні наукових та інноваційних засад призупинення спаду й нарощування обсягів виробництва конкурентоспроможної сільськогосподарської продукції. Для розв’язання цих завдань необхідно визначити пріоритети в аграрній науці та інноваційній діяльності на найближчу перспективу і,зокрема, передбачити перебудову соціально-економічних відносин, розвиток сільських територій, вітчизняного сільськогосподарського машинобудування і технічного сервісу, розширення застосування біотехнологій, ресурсо- й енергозбереження.

У галузях рослинництва особливого значення набуває нарощування товарних обсягів зерна, соняшнику, цукрових буряків, кормових культур, продукції овочівництва, баштанництва, виноградарста та садівництва. Тому організаційну основу збільшення виробництва мають становити науково обгрунтовані заходи з реструктуризації галузей, вдосконалення структури землекористування, забезпечення бездефіцитного балансу поживних речовин у грунті та підвищення ефективності використання зрошуваних і осушених земель, а також застосування органічного землеробства. У кормовиробництві є необхідним збільшення площ природних і кормових угідь за рахунок виведення із складу ріллі еродованих та інших низькопродуктивних земель для їх подальшого залуження.

Серйозні зміни потрібно здійснити на ринку мінеральних добрив та хімічних препаратів. Для цього необхідно запровадити гнучке регулювання рівня експортних митних ставок і з урахуванням змін світових цін зробити внутрішній ринок як мінімум рівнопривабливим із зовнішнім. Доцільно широко практикувати гнучкі митні сезонні режими з підвищенням експортних ставок у період пікового попиту на внутрішньому ринку.

Основними пріоритетами наукового забезпечення розвитку тваринництва слід вважати:

- поліпшення існуючих й виведення нових вітчизняних порід і типів молочної та м’ясної худоби з генетичним потенціалом, відповідно, 8-10 тисяч кг молока від корови за рік і 1300 – 1500 гp середньодобових приростів живої маси;

- прискорене формування галузі спеціалізованого молочного й м’ясного скотарства, зменшення питомої ваги яловичини в структурі м’ясних ресурсів з 70 до 48-50% та відповідне збільшення частки свинини з 20 до 30% і м’яса птиці з 9 до 15%;

- розробку й запровадження сучасних конкурентоспроможних технологій виробництва тваринницької продукції;

- забезпечення галузі вітчизняними ветеринарними препаратами на рівні не менше 90% від потреби, профілактику особливо небезпечних хвороб.

Наукові дослідження у сфері переробки та реалізації продукції мають бути спрямовані на оптимізацію продуктових підкомплексів АПК, розробку заходів щодо поглиблення кооперації та інтеграції між виробниками й переробниками продукції, удосконалення взаємозалежності та взаємозвязків між ними, а також здешевлення реконструкції переробних підприємств, стимулювання розвитку саморегулювання та самозабезпеченості в регіонах тощо.

На ефективності та перспективах подальшого здійснення основних елементів аграрної політики зупинимось далі більш детально.

2. Еволюція економічної політики у сільському господарстві в процесі формування промислового капіталу.

Економічна політика є одним з важелів впливу держави на процеси господарювання в умовах ринкової системи. Вона, з одного боку, визначає структуру розвитку країни в цілому, тобто її стратегію. З іншого – в ній можна вирізнити окремі напрями її, що стосуються окремих гаоузей. До таких слід віднести економічну політику в аграрному секторі. При цьому, треба враховувати як загальні закономірності економічної політики в цілому, так і специфіку її, яка випливає з особливостей аграрного сектору народного господарства, на що було вказано раніше (дивиться тему 1).

Треба памятати, що як в народному господарстві взагалі, так і в сільському, відбуваються процеси первісного нагромадження капіталу. Вони мають на меті стврення умов для формування промислового капіталу, який відбувається за рахунок розвитку сфери простого товарного обігу. Для цього потрібно розвивати інфраструктуру ринку, до якої відноситься її найпростіший елемент, що стимулює концентрацію і централізацію обміну, як умову появи промислового капіталу – товарну біржу. З її появою і розвитком стає можливим розвиток більш досконалої форми інфраструктури ринку - фондової біржи і повязаного з нею вторинного ринку капіталу.

Однак, доводиться констатувати, що в сучасній Україні реально не створені відповідні умови для функціонування товарної біржи. Звідси не має можливості відслідковувати відповідні цінові сигнали, які є основою регулювання відносин між попитом і пропозицівєю в умовах ринку. Звідси, не функціонують ф’ючерсні угоди, як один із основних механізмів формування ціни.

Нерозвиненість інфраструктури торкається і банківської сфери в якій вони, поки що, виконують роль лихварського капіталу, який, як відомо, поки що, в основному інвестуєсферу обігу. І це не дивно, так як прибутки з неї значно вищі і швидко отримуються ніж в сфері реального виробництва.

Нова проблема становлення ринку в нашій країні повязана з труднощами становлення і формування товару робоча сила. Засобів для його відтворення, які надходять як сплата за найману працю, настількі малі, що не забезпечують навіть мінімального відтворення фізіологічних потреб людини. Як результат, вона вимушена займатися веденням натурального господарства, як-то вести особисте підсобне господарство, самій ремонтувати собі одяг, взуття, власний транспорт, оселі і т.ін. Фактично, у нас існує і не розвинена форма організації такого ринку – біржа праці.

І, нарешті, має місце, як результат цього, нерозвиненість ринків товарів, послуг, засобів виробництва. Все це, у відповідній мірі, торкається і трансформацій, які повинні відбуватися у аграрній сфері. Нерозвиненість товарної біржі, як результата має невизначеність цін на продукцію сільського господарства на річну перспективу, що вносить в її виробництво елемент певного ризику. Так, товаровиробник не знає про ціну, яка втановиться на період реалізації власної продукції, наприклад, зерна. Звідси може статися ситуація, коли він буде не в змозі відшкодувати власні витрати на виробництво, не говорячи вже, хоча б про нульову рентабельність.

Нерозвиненість банківської сфери робить невигідним інвестування агропромислового виробництва. Звідси, кредити банків, які надаються, є короткотерміновими, що, відповідно, не дозволяє планування на перспективу якихось широкомасштабних заходів, які б сприяли підвищенню ефективності виробництва, як-то підвищення плодючості землі, придбання і застосування більш продуктивних рослин і тварин і т.ін., тобто працю на перспективу.

Замість розвитку інфраструктури ринку, яка б сприяла підвищенню агропромислового виробництва, в центрі уваги сучасної економічної політики держави поставлені питання власності на землю, хоча, як відомо з курсу політичної економії, власність є юридичною формою відносин, які об’єктивно визначаються існуючим характером виробничих відносин. Звідси потрібно спочатку визначитися з майбутнім технологічним способом виробництва в сільському господарстві, під який тільки тоді можна підвести відповідні юридичні форми власності. При цьому треба памятати, що вони повинні надавати простір для розвитку сучасних технологій.

Розвинені країни світу рухаються в напрямі, коли юридична приватна форма власності, по суті, перетворюється в суспільну. Це проявляється в обмежені ініціативи приватного власника землі, втягнення його в вирішення, перш за все, національних завдань. В деяких державах, як було сказано раніше, заборонено існування приватної власності на землю, наприклад, в Ізраїлі.  Причиною фактичного усуспільнення земель в розвинених країнах є поява нової – технологічної форми звязку, яка вимагає забезпечення технологічної безперервності технологічного процесу в якому «свавілля» приватного власника іноді можуть суттєво вплинути на розрив працюючих технологічних зв’язків. В зв’язку з цим, існуюча юридична приватна власність, по суті, виробничих відносин стає все більш суспільною.

Крім того, треба памятати що у відмічених країнах відносини між людьми регулюються через банківську і фінансову системи через інвестиції, що носять, в значній мірі, інноваційний характер. Звідси, найбільш еффективним є розробка державою планів по стимулюванню створення нових технологій обробки земель, створення нових сортів рослин і порід тварин і т.ін, що можливе при умові, коли ризик функціонування цих видів діяльності візьме на себе держава. Простий товаровиробник стає, практично, не зацікавленим в цих видах діяльності, так як вони повязані із значним ризиком і вимагають немалих капіталовкладень.

При розробці аграрної політики України слід враховувати перехідний стан економіки держави від доринкового типу в ринковий. При цьому необхідно перш за все стимулювати розвиток простого товарного обігу, як основи становлення промислового капіталу. Для цього треба як найшвидше перетворити вітчизняні товарні біржі в реальні біржі капіталістичного типу з характерними для них операціями, як, наприклад, фьючерсні.

Банківська система повинна повернутись в бік інвестування реального виробництва і, перш за все сільськогосподарського. Для цього необхідно було б використати засоби держави для їх збільшення і через розвиток простого товарообігу зробити гроші не дефіцитними, а, значить, дешевими, що відобразиться в зниженні відсоткової ставки по кредитам банків.

На селі необхідно стимулювати розвиток кооперування від найпростіших форм (товарно-збутових) до виробничих. При цьому держава повинна стимулювати найбільш вигідні для суспільства форми різних видів діяльності людей, надаючи їм кредити або фінансуючи дороговитратні проекти через державний бюджет. Це, в свою чергу, дозволить юридично визначити ті форми власності, які будуть відповідати існуючому стану виробничих відносин на селі. Однак, головною повинна бути орієнтація на збільшення товарності і комерційної прибутковості таких виробництв.

При цьому необхідно враховувати, з появою промислового капіталу на селі, а разом з ним і найманої праці, появи процесу реального усуспільнення виробництва. Один із них витікає з необхідності обєднання зусиль людей, тобто кооперування, перш за все виробничого, на таки види діяльності як вирощування зернових культур, буряківництво, тваринництва і т.ін,, які в юридично приватній трудовій формі власності є малоеффективними.

І, нарешті, усуспільнення виробництва в сільському господарстві будуть вимагати все більше інноваційних інвестицій, які, як було вк4азано вище, найбільш ефективно працюють в умовах регулювання і безпосередньої участі в цих процесах держави, які будуть нарастати по мірі усуспільненя виробництва в сільськогосподарському секторі виробництва. Останні і будуть стимулювати появу суспільної форми власності на засоби виробництва і продукти праці.

Розглянемо більш детально кожний з відмічених вище аспектів в послідуючих параграфах.   

3. Приватизація і формування нової структури власності і форм господарювання.

Не дивлячись на заходи по реформуванню форм власності і господарювання в аграрного сектору економіки нашої держави, слід відмітити низьку ефективність сільськогосподарського виробництва, яке зберигається в даний час і поки що не забезпечує розширеного відтворення. Досить нагадати, що виробництво валової продукції в 2007 році зменшилося проти 1990 року майже на 41%, у тому числі рослинництва – на 27% і тваринництва – на 53%. За той самий період виробництво зерна скоротилося на 42,5%, цукрових буряків – на 62, молока – на 50, мяса – на 56%, а цукру, крупи, борошна, ковбасних виробів – на 65-76%, внаслідок чого рівень споживання основних харчових продуктів на душу населення значно відстає від науково обгрунтованих норм. Так, у 2007 році раціональні норми споживання основних продуктів харчування на 1 чоловіка було забезпечене по молоку й молокопродуктах лише на 58%, мясу і мясопродуктах – 57, яйцях -86, овочах – 73, плодах, ягодах та винограду – на 45%.

Надалі продовжує відбуватися деіндустріалізація сільського господарства. Основний капітал галузі за 1996 – 2007 роки зменшився в 1,6 раза, а в сільськогосподарських підприємствах – у 3 рази. Частка сільського господарства в основних фондах усієї економіки скоротилася з 14,3 до 5,7%. Забезпеченість аграрних підприємств тракторами, комбайнами та іншою технікою становить 45-50% від потреби. Понад 90% наявних технічних засобів потребують заміни через їх спрацьованість.

Починаючи з 2001 року держава зробила перші реальні кроки щодо формування аграрної політики, надавши даному процесу системного характеру. При цьому використовувалися розробки аграрної економічної науки, що суттєво сприяло поліпшенню економічного стану в галузі. Так, у 2007 році виробництво валової продукції сільського господарства в усіх категоріях господарств збільшилося на 26%, зерна – 19,1, цукрових буряків – 21,3, овочів – 28,3, мяса – 4,5 і яєць – на 60% порівняно з 2000 роком, а продуктивність праці в сільськогосподарських підприємствах зросла за цей період при виробництві зерна в 1,4 раза, цукрових буряків – 2,1, картоплі і овочів – 1,7 і в тваринництві – в 1,8 раза, але до реального покращення справ у галузі ще дуже далеко.

Незважаючи на певні незначні позитивні зрушення, в аграрній сфері існує багато невирішених проблем. Не зменшується кількість збиткових господарств, питома вага яких становить 38% загального їх числа, тривалий час залишається низьким рівень використання сільськогосподарських угідь. У галузі найнижча заробітна плата, досить слабка соціальна захищеність селян порівняно з іншими галузями економіки. Не менш важливою проблемою є оновлення машинно-тракторного парку господарств, здійснення технологічної переоріентації на сучасні ресурсозберігаючі технології виробництва конкурентоспроможної продукції. Надто багато невирішених проблем у тваринництві. У країні не вистачає мяса та молокопродуктів, а значна кількість виробленої тваринницької продукції не знаходить каналів реалізації через низьку її якість та недостатню платоспроможність населення.

На думку академіка П.Т.Саблука, низька ефективність сучасної аграрної політики та загострення аграрної кризи на сьогоднішній день, значною мірою є результатом незавершеності урегулювання земельних відносин, законодавчого, інституційного та організаційного забезпечення ринку землі. У країнах СОТ загальноприйнято, що одиниця ресурсу, вкладена в будь-яку сферу економічної діяльності, повинна забезпечити певну суму прибутку, щоб задовольнити економічний інтерес таких вкладень. У І та ІІІ сферах АПК цей принцип витримується, як і в інших сферах матеріального виробництва. Проте в Україні ресурс землі не має вартості, на неї не поширюється типова для інших галузей методологія ціноутворення, кредитування, страхування тощо. Складові економіки тут формуються без її участі. Як наслідок, належних доходів на ресурс землі селянин не одержує, а тому втрачається інтерес до праці, бажання жити в сільській місцевості.

Для усунення цього економічного парадоксу вченими ННЦ «Інститут аграрної економіки» ще на початку 90-х років минулого століття була розроблена схема проведення аграрної реформи, спрямована на вирівнювання викривлених по відношенню до сільського господарства економічних законів, з урахуванням істричних реалій і світового досвіду, обгрунтовано складові аграрної реформи, етапи її здійснення.

У результаті реформи власниками земельних ділянок стали громадяни. Частину створюваної земельної ренти вони отримують у вигляді орендної плати, а решта її перерозподіляється між посередниками. Щоб запобігти цьому, потрібно визнати землю капіталом і включити її вартість в економічний обіг, що сприятиме підвищенню доходності сільських товаровиробників і забезпеченню розширеного відтворення в аграрній сфері. Для вирішення цієї проблеми були підготовлені проекти Законів України «Про ринок землі» та «Про державний земельний кадастр», які ще не прийняті Верховною Радою України. Крім того, внесено зміни і доповнення до Законів України «Про іпотеку землі», «Про оренду землі», «Про плату за землю» та деяких інших.

Слід виходити з того, що в собівартості продукції є орендна плата за землю. Це – обєктивний процес, складова ринку землі вже працює. Необхідно зробити наступний крок в освоєнні ринку землі – через норму прибутку передбачити одержання в сільськогосподарському виробництві доходів на основні й оборотні фонди та землю.

Особлива роль у розвитку земельних відносин відводиться державі, яка забезпечуватиме:

  •  здійснення інвентаризації та зонування земель різного цільового призначення;
  •  стимулювання вилучення з інтенсивного використання деградованих, малопродуктивних і техногенно заьруднених сільськогосподарських угідь;
  •  забезпесення сталого функціонування меліоративних систем, поліпшення стану та ефективності функціонування меліорованих земель;
  •  захист і відтворення родючості грунтів;
  •  формування та функціонування ринку земельсільськогосподарського призначення із забезпеченням захисту прав субєктів ринку;
  •  формування екомережі як ефективного механізму збереження ландшафтного біорізноманіття;
  •  розвиток конкурентоспроможного землекористування на основі кооперації, інтенсифікації, концентрації та спеціалізації виробництва і партнерських виробничих відносин.

 

                 4.  Формування інфраструктури ринку

Успішна діяльність агропромислового комплексу значною мірою залежить від формування і функціонування внутрішнього аграрного ринку та його інфраструктури, створення ефективної маркетингової мережі руху сільськогосподарської продукції від виробника до споживача, яка б забезпечувала паритетність економічних інтересів виробників, переробників та споживачів. Виробництво має стати складовою аграрного ринку, тому вкрай необхідно прийняти Закон України «Про організації і управління аграрним ринком», який повинен чітко регулювати функціонування аграрного ринку, визначити його функції та засади створення відповідних інституцій, які забезпечували б оптимальну взаємодію всіх продуктових сегментів ринку, пріоритетність сільського господарства як галузі з уповільненим оборотом капіталу, а також у звязку з цим – державної підтримки аграрного виробництва й розвитку сільських територій.

Крім рамкового, слід прийняти закони прямої дії: функціональні, що стосуються всіх продуктових ринків – про оптові, міські ринки, про фірмову торгівлю, торгові доми, а також предметні закони щодо конкретних продуктових ринків – зерна, цукру, молока, мяса тощо.

При розвязанні завдань розвитку ринкових відносин слід враховувати: необхідність суттєвого підвищення ролі держави в регулюванні міжгалузевих відносин, формування системи сільськогосподарського кредиту, здійснення товарних закупівель та інтервенції на ринку сільськогосподарської продукції і продовольства, причому не лише зерна, а й усіх іншіх основних видів продукції; специфіку агропромислового виробництва та його роль як одного з основних секторів національної економіки, що впливає на економічну і соціальну ситуацію в країні; поступовий розвиток ринкових відносин відповідно до формування економічних умов та інфраструктури ринку; необхідність забезпечення державної підтримки соціальної сфери села, проведення ринкових перетворень, спрямованих на поліпшення соціальнихумов життя сільського населення.

Крім того, розвиток ринку сільськогосподарської продукції та продовольства має визначитися рівнем доходності сільськогосподарського виробництва; темпами формування інфраструктури ринку; розвиток межрегіональних звязків і вдосконалення організаційних структур у сфері просування продукції від виробника до споживача; зовнішньоекономічними фаторами, в тому числі захищеністю вітчизняного товаровиробника від недобросовісної конкуренції імпортерів, а також платоспроможним попитом населення.

Необхідно поетапно розробляти і реалізувати на державному й регіональному рівнях цільові продуктові програми. Насамперед цю роботу потрібно розгорнути місцевим органам влади на рівні районів і областей. Державна програма повинна спрямовуватися, насамперед, на організацію межрегіонального обміну й підтримку товарного виробництва регіонів з метою їх самозабезпечення. Для реалізації цільових програм слід передбачити створення в центрі та на місцях спеціальних фондів щодо їх бюджетного фінансування, а також з інших джерел. Діяльність таких фондів має перебувати під прозорим контролем представників товаровиробників АПК. Бюджетні операціі щодо підтримки сільгоспвиробництва особливо доцільно застосувати в тих випадках, коли ціни на сільгоспродукцію стають нижчими від мінімального рівня й не відшкодовують нормальних витрат товаровиробників. Слід зберегти і по можливості посилити державну підтримку на регіональному рівні ринків племінних тварин, насіння, садівного матеріалу, що дасть змогу підвищити врожайність сільськогосподарських культур і продуктивність худоби.

Потрібний новий підхід до формування економічного механізму ринку сільськогосподарської продукції та продовольства. Слід здійснювати моніторінг цін і своєчасновживати заходів щодо удосконалення цінових співвідношень, зберігаючи принцир формування ринкової ціни на основі попиту і пропозиції. Доцільним є введення механізму гарантованих цін на закупки тієї сільськогосподарської продукції, виробництво якої дає можливість людям жити в сільській місцевості, а також збереження системи надбавок до цін на окремі види продукції з огляду на значущість конкретного виду продукції для господарств того чи іншого регіону. Необхідно також з урахуванням економічної вигоди для сільського господарства розширювати практику компенсації товаровиробникам вартості основних видів маnеріально – технічних та інших ресурсів, ширше використовувати договірні відносини, форвардні й ф’ючерсні контракти при закупівлі сільськогосподарської продукції з визначенням рівня цін реалізації та умов їх зміни.

Вступ України до СОТ вимагає подальшого вдосконалення інфраструктури аграрного ринку, створення ефективних систем регулювання та інформаційно – аналітичного забезпечення його учасників, удосконалення статистики та прогнозування, а також форм реалізації аграрної продукції, сприяння експортної діяльності товаровиробників і розширення державної підтримки зовнішнього маркетингу, підвищення аграрного та екологічного іміджу України.

5. Фінансово - кредитна, податкова та цінова політика держави в аграрній сфері

Специфіка сільськогосподарського виробництва потребує виваженої державної політики протекціонізму. У більшості країн з ринковою економікою основною метою такої політики є підтримка прибутковості сільськогосподарського товаровиробництва і стабільної економічної ситуації в галузі, забезпечення продовольчої безпеки, належних умов для конкурентоспроможних товаровиробників у міжнародному поділі праці, упередження негативних процесів міграції тощо. Для цього застосовуються різні підходи і механізми, але переважним для більшості країн є бюджетне фінансування, що дає можливість на більш якісному рівні здійснювати планування фінанасових ресурсів, зосереджувати їх на пріоритетних напрямах розвитку агропромислового виробництва для досягнення максимальної ефективності фінансових інвестицій.

В аграрному секторі ця проблема з актуальної в перші роки його реформування перетворилася на ключову, яку не вдалося належним чином вирішити до цього часу. Але не можна стверджувати, що цьому питанню не приділялася увага, - є і певні успіхи у даному напрямі. Досить зазначити, що державне фінансування сільського господарства за останні роки збільшилося майже в 4 рази і в 2007 році становило 11 млрд.грн.

Ефективне використання бюджетних коштів потребує адекватної довгострокової стратегії розвитку аграрного сектору економіки, концентрації фінансових ресурсів бюджетів усіх рівнів на реалізації пріоритетних напрямів аграрної політики держави. Проте, на наш погляд, у цій сфері залишаються питання, які потребують свого розвязання або застосування інших підходів до їх вирішення. Насамперед, необхідно уточнити основні напрями та пріоритети державної підтримки, до яких слід віднести:

- виробництво продукції рослинництва і тваринництва, що забезпечують продовольчу безпеку країни, продуктів харчування для дітей та окремих соціально незахищених верств населення;

- відтворення ресурсного потенціалу сільськогосподарських підприємств до рівня, який забезпечує їх конкурентоспроможність; створення сучасної виробничої інфраструктури – меліоративних систем, підприємств з переробки та зберігання сільськогосподарської продукції, систем зв’язку, інтеграційних формувань за участю промислового, банківського капіталу, інституційних та індивідуальних інвесторів;

-  інноваційний розвиток галузі – насамперед селекції в рослинництві і тваринництві, впровадження сучасних технологій, підготовку кваліфікованих кадрів для села, виробництво нових видів продукції та розширення її асортименту, розвиток освіти й аграрної науки;

- розвиток територій та аграрного ринку, що включає: розвиток на селі підприємств соціальної інфраструктури, створення умов для закріплення молоді на селі, будівництво транспортних комунікацій, розвиток інфраструктури аграрного ринку.

Реалізація мети та основних завдань державної підтримки передбачає вдосконалення чинної нормативно-правової бази шляхом внесення змін до бюджетного та іншого законодавства. Крім того, необхідно прийняти Закони України «Про державні гарантії фінансового забезпечення програм розвитку сільських територій» та «Про антимонопольний захист сільськогосподарських товаровиробників» і внести відповідні зміни й доповнення до Закону України «Про державну підтримку сільського господарства» та «Бюджетного кодексу України» з урахуванням вимог СОТ і стандартів ЄС.

Для поліпшення фінансування аграрної сфери необхідно здійснити певне перегрупування об’єктів бюджетного фінансування. Дослідження показало, що, виходячи із значення об’єктів фінансування, їх економічного змісту, а також враховуючи минулий досвід, доцільно виділити такі групи: державні програми, цільові програми, заходи постійні і заходи разові.

Основними принципами розроблення і фінансового забезпечення програм мають стати: вибір головних напрямів та пріоритетів, розробка науково обгрунтованих та збалансованих програм; цілеспрямованість, адресність, обумовленість та обовязкова гарантованість у фінансуванні програм; концентрація ресурсів на стратегічних напрямах; комплексний підхід до виділення ресурсів у технологічно відповідному періоді та визначених обсягах для реалізації показників програми; системність механізмів державного фінансового регулювання; рівноправний доступ сільськогосподарських виробників усіх форм власності, залучених до виконання програми, до фінансових, кредитних, матеріально-технічних та інших ресурсів.

Таким чином, для ефективного використання бюджетних коштів підтримку цільових програм слід здійснювати комплексно. Це передбачає бюджетне фінансування в межах кількох взаємно зумовлених програм одночасно, оскількі відсутність фінансування або недофінансування однієї з програм може призвести до розриву всього технологічного ланцюга і спричинити невиконання всієї програми. Прийняття цільових програм має здійснюватися на основі оцінки альтернативних варіантів вирішення проблеми з урахуванням економічних, соціальних та екологічних умов. Кінцевою метою бюджетної підтримки має стати найбільш повне продовольче забезпечення всіх верств населення, вихід вітчизняної продовольчої продукції на світові ринки.

Одним з найважливіших напрямів підвищення ефективності агропромислового виробництва є вдосконалення економічного механізму АПК. Загальновизнано, що земля, її родючість є одним з головних ресурсів, незмінним джерелом існування людства, його добробуту та доходів. Ігнорування вартості землі та невведення її до економічного обороту країни призводять до інвестиційної, кредитної та інноваційної непривабливості сільськогосподарського виробництва. Тому аграрний сектор щороку втрачає величезні фінансові ресурси, потрібні для зміцнення матеріально-технічної бази виробників та соціального облаштування життя селян. З цієї причини лише близько 20% створеної ними додаткової вартості залишається в аграрній сфері, а 80% - реалізується за різними схемами в інших сферах економіки (торгівлі, банках і т.інше), хоча дане співвідношення повинно бути зворотним: 80% на користь тих, хто створив додаткову вартість, а 20% - іншим. Це потребує розробки нової моделі економічного механізму в АПК. Насамперед необхідно структуризувати всі види капіталів, що функціонують в економіці, з метою гармонізації доходів за допомогою економічних регуляторів, створити рівні стартові умови для всіх сфер економіки, що дозволить перевести аграрну сферу в активне русло саморозвитку, управляти економічними процесами. Доведено, що за рахунок створення однакових стартових паритетних умов сільське господарство додатково одержить 5 млрд.грн. прибутку. Без вирішення даної проблеми не можна говорити про європейські стандарти, отже, і про вступ нашої держави до ЄС.

Не менш важливою є розробка наукою рекомендацій щодо розвитку на селі виробничих відносин ринкового змісту як основи аграрної політики держави. Такі відносини без земельних відносин не виправдали себе, тому настав час зробити їх повноцінними, Без власника засобів виробництва і результатів праці не може бути товарно-грошових відносин – ринкового змісту грошових відносин. Навпаки, розвиватимуться необов’язковість, безвідповідальність, неплатежі, бартер тощо.

Серед основних елементів економічного механізму, які впливають на рівень фінансового забезпечення сільського господарства, провідну роль відіграє ціновий механізм. Саме від рівня цін на сільськогосподарську продукцію насамперед залежить можливість підвищення заробітної плати працівників аграрного сектору, ефективного використання банківських кредитів, своєчасної сплати податків і зборів, страхування врожаїв тощо. Основою формування цін у ринкових умовах виступає співвідношення попиту та пропозиції продукції. Разом з тим, досвід розвинутих країн світу та вітчизняна практика показують, що ринкова економіка не може забезпечити таку саморегуляцію цін на аграрному ринку, яка б створювала умови для сталого розвитку сільського господарства. З метою усунення недосконалості ринку обєктивно необхідним є втручання держави в механізм ринкового ціноутворення, причому очевидно, що результативність такого втручання залежить насамперед від рівня обгрунтованості цін купівлі-продажу сільськогосподарської продукції. Отже, можна стверджувати, що виважена цінова політика держави на аграрному ринку є основою фінансового забезпечення сталого розвитку аграрного сектору економіки.

6. Соціальний аспект удосконалення управління АПК і розвитку сільських територій

На сьогодняшній день на селі одними з найгостріших залишаються соціальні проблеми. Наслідком кризи розвитку сільських теріторій та сільського господарства стали відсутність мотивації до праці, безробіття, бідність і трудова міграція, занепад соціальної інфраструктури, поглиблення демографічної кризи та відмирання сіл. Середньорічна зарплата в сільському господарстві в 2007 році була в 1,9 раза нижча, ніж у середньому по економіці країни, і в 2,2 – ніж у галузях промисловості. За межею бідності перебуває кожний третій селянин.

Загрозливих темпів набуває деградація демографічно-відтворювального, а відтак – і трудового потенціалу села. Протягом життя одного покоління (1980 – 2005 роки) чисельність сільського населення зменшилась на 6,1 млн. чоловік, або в 1,4 раза, коефіціент смертності зріс з 14,4 до 19,8% і первищив показник по міському населенню в 1,4 раза. Трудова зайнятість сільського населення  за 2001 – 2007 роки зменшилась на 7%, а в сільськогосподарських підприємствах – у 2,7 раза. Наявність основних життєзабезпечуючих чинників у сільських населених пунктах (закладів освіти, охорони здоровя, культури, побуту, комунального господарства тощо) значно менша від потреби і досягнутого рівня в містах. Зокрема, у 2007 році забезпеченість потреби в дитячих шкільних закладах становила 29%, школах – 46, фельдшерсько – акушерських пунктах – 53%. Лише 22% сіл мали водогони, 46 – газ і 3% - каналізацію.

До небезпечних меж активізувалися міграційні процеси, особливо сільської молоді. Лише в 2007 році із села вибуло понад 200 тис. жителів. Скорочення чисельності сільського населення супроводжується подрібненням і згортанням поселенської мережі. Процес обезлюднення сіл, який почався ще за радянських часів, продовжується. Загальна кількість сіл за 1991-2007 роки зменшилася на 252 одиниці, а середня їх людність – з 589 до 534 чоловік або на 9,3%, причому частка сіл з населенням до 100 чоловік, так звана група ризику, зросла з 20 до 24%.

Щодо удосконалення управління АПК, то тут треба зосередити зусилля влади, в першу чергу, на:

  •  формування системи управління сільськими територіями, наближеної до стандартів ЄС;
  •  розвиток мережі професійних та міжпрофесійних обєднань з відповідними повноваженнями з метою захисту і збалансування інтересів їх засновників та звільнення органів виконавчої влади від невластивих їм функцій;
  •  визначення уповноваженого державного органу з питань розвитку сільських теріторій;
  •  спрямування діяльності органів виконавчої влади на удосконалення стратегічного аналізу, прогнозування, моніторингу та здійснення контрольних функцій.

Агропромислове виробництво є надто ресурсомісткою сферою національної економіки України, де разом із землею зосереджено майже половину капіталу держави. Проте, як відомо, ефективність АПК лише на третину зумовлюється вкладеннями в техніку й устаткування, а решта забезпечується людським чинником. Відсутність регіональних програм розвитку сільських теріторій призвела до значного погіршення демографічної ситуації на селі, причому внаслідок економічних негараздів кількість працюючих у сільському господарстві за останні чотири роки зменшилась удвічі.

Отже, важливим напрямом аграрної політики України є розвиток сільських територій. Науковці при цьому виходять з того, що без розвитку сільських територій добробут країни неможливий, адже держава, в якій розвивається лише центр, як в випадку України, приречена на бесперспективність свого існування. Нині гостро стоїть проблема стрімкої деградації сільської поселенської мережі, вирішення якої є вкрай актуальним і невідкладним. Зусилля держави щодо відродження сільських населених пунктів, яких в Україні налічується 28,6 тис., мають спрямовуватися на розроблення та втілення в життя регіональних програм соціально-економічного розвитку сільських територій. Держава зобовязана інвестувати кошти в розвиток цих програм, а їх виконавці – охопити всі без винятку сільські населені пункти, по кожному з яких передбачити заходи, спрямовані на забезпечення нормальних умов життя за рахунок ресурсів територій, на яких вони розташовані.

Проблема відновлення та розвитку сільських територій згідно з вимогами ЄС в науковому і в прикладному аспектах є надзвичайно складною, її розвязання вимагає як тривалого часу, так і чималих витрат. Узагальнюючи результати досліджень щодо трансформаційних процесів і розвитку їх в Україні, можна зробити висновок, що переведення сільських територій, які займають понад 70% загальної земельної площі країни, на модель сталого розвитку, створення в усіх регіонах країни раціональної, з точки зору економіки та екології, поселенської мережі слід розглядати як найважливіше завдання державної аграрної політики і, відповідно, аграрної науки.

Одним з найбільш актуальних напрямів вирішення даної проблеми є формування системи адресного забезпечення розвитку сільських поселень шляхом організації загальнодержавного банку даних щодо розробки стратегічних на 10-15 років програм, якими можуть бути державні комплексні програми соціально-економічного розвитку сільських територій, державні цільові програми соціального розвитку села (житла, освіти, охорони здоров’я, культури, побуту і т.д.), регіональні комплексні програми розвитку сільських територій, програми відповідного розвитку сільських територій адміністративно-територіальних одиниць тощо.

У цьому контексті розроблений в даний час Паспорт сільського населеного пункту вирішує проблему інформаційного забезпечення розробки програм. Здійснення суцільної паспортизації сіл України дасть можливість відстежити реалії трансформаційних процесів, демографічної, екологічної ситуації, а також зайнятості населення, фактичного стану сільськогосподарського виробництва та функціонування об’єктів соціальної сфери і на цій основі визначити пріоритети розвитку сільських населених пунктів у межах кожної сільської ради.

Нині на порядок дений висуваються проблеми докорінної зміни житлової політики, розвитку житлового будівництва переважно за рахунок коштів громадян, іпотечного кредитування та інше. При цьому важливо зберегти систему забезпечення житлом найменш захищених верств населення, яка фінансуватиметься з державного і місцевого ьюджетів. Предметом особливої уваги мають бути стимулювання приватного будівництва на селі, підтримки молодіжного житлового будівництва. Активна житлова політика, перехід до широкомасштабного житлового будівництва – вагомий чинник оздоровлення економіки, інтенсифікації розвитку внутрішнього ринку, посилення його соціальної спрямованості.

Можлива література по «Економікс».

  1.  Бородіна О. Аграрна політика України: витоки, сучасний стан і нові можливості в контексті інституціоналізму та виклику глобалізації  // Економіка України – 2008 – №10 – С. 94 - ? .
  2.  Махсман М. Причини та наслідки низької ціни найманої сільської праці Україні  // Економіка України – 2008 - №3 – С. 40 - ? .
  3.  Попов В. Ознаки ринкової рівноваги в сучасній Україні  // Економіка України – 2008 - №11 – С. 26 - ? .
  4.  Пасхавер Б. Рентний чинник розвитку агарарного ринку // Економіка України – 2008 - №11 – С. 72 - ? .
  5.  Підлісецький Г., Товстопят Г. Економічні проблеми технічного забезпечення сільскогого господарства  // Економіка України – 2008 - №11 – С. 81 - ? .
  6.  Черговий пленум спілки економістів України і всеукраїнська науково-практична конференція // Економіка України – 2008 - №12 – С. 85 - 90.

7.  Прогнозування та планування як ключові інструменти аграрної політики. Інноваційна діяльність в аграрній сфері економіки

Практично в усіх країнах світу прогнозування та планування є важливим елементом державного регулювання соціально-економічного розвитку.

Планомірність – постійно підтримувана пропорційність економічного і соціального розвитку. В любому суспільстві активній творчій життєдіяльності людей притаманне планування. В даний час, багатьма дослідниками встановлено, що з розвитком продуктивних сил і виробничіх відносин в суспільстві посилюється його планомірність. Слід відмітити, що більшисть науковців планомірність розглядає як природню форму руху суспільного продукту, таким чином, можна зробити висновок, що планомірність – це спосіб руху суспільного продукту в процесі виробництва. Рух продукту за межі підприємства обумовлено дією закона вартості.

Закон планомірного розвитку потребує пропорційності і збалансованості процесу виробництва, які також знаходять своє вираження в вартісній формі.

Закон вартості спільно з законом планомірного, пропорційного розвитку в значній мірі регулює систему господарювання. Як відомо, в умовах ринкових відносин закон вартості має певні функції: вимірювальну, розподільчу і стимулюючу; неминуча і диференціація виробників за рівнями доходу.

Планомірність розвитку економіки в любих економічних відносинах є важливим досягненням людської цивілізації. З урахуванням дії закону вартості, закону планомірного, пропорційного розвитку формується категорія планування. На кожному конкретному історичному етапі розвитку народного господарства, в тому числі і сільського господарства, плани відбивали основні вимоги обєктивних економічних законів суспільства. Планування було і є категорієй, яка регулює розвиток продуктивних сил і виробничих відносин.

Виходячи з вище наведеного, слід сказати, що планування є важливою складовою частиною економічної політики. За часів існування бувшого СРСР планування підмінювалося директивним керуванням, хоча головна задача планування полягає в обробці вариантів технологічної планомірності, тобто узгодження системи ведення господарства на різних рівнях управління в АПК.

Програмне планування і прогнозування агропромислового виробництва представляє собою сукупність процесів визначення основних показників виробництва в галузевому і територіальному розвитку, розвитку соціальної інфраструктури і формування системи економічного регулювання.

В нових економічних умовах для любої форми підприємства процес створення плана повинен бути гнучким, адаптованим. Програмне планування буде мати силу в тих випадках, коли через ціну, прибуток, податки досягається реальний позитивний вплив держави на функціонування сільськогосподарського виробництва.

В умовах багатоукладної економіки нашої країни і розвитку ринкових відносин значення планування зростає. Багатоукладність економіки передбачає розвиток різноманітних форм власності. На ринку відбувається процес обміну правом власності на ресурси. Власник без плану на ринку перестає бути власником. Планування суворо повязане не тільки з ринком, але і з інтересами. Відомі глобальні, регіональні, сімейні, індивідуальні та інші інтереси. На початку 90-х років в країні відбулась зміна приоритетів в інтересах, почалась стихійна боротьба навколо ресурсів країни для задоволення регіональних, індивідуальних і інших інтересів. В цьому випадку державне планування і прогнозування край необхідно. Успіх аграрної політики повязан з розвитком планування.

В світі склалися самі різні форми планування, які за звичай класифікують з урахуванням аспекта і оперативного рівня управління.

За рівнем управління розрізняють плани глобальні, загальнодержавні, міждержавні, отрасльові, локальні і на рівні господарюючих суб’єктів, їх асоціацій.

В залежності від постановки цілей розрізняють тактичне і стратегічне планування.

Планування характеризується і багатоаспектністю: соціальне, науково-технічне, екологічне, виробниче, фінансове і т.ін.

Планування може бути програмним і цілеоріентуючим.

         Важлива і така форма, як спрямоване планування, яке виражається в регулювані податків, кредитів, цін, держзамовлень, квот і т.ін.  В АПК дана форма може бути виражена в втручанні держави в економічні відносини між основними сферами комплексу, що обумовлене наступними обставинами:

- достатньо високою залежністю сільськогосподарської сфери АПК від природних умов;

- низькою еластичністтю попиту на продукти харчування;

- низькою швидкістю оборотності обігових коштів;

- різними рівнями монополізації в основних сферах АПК;

- незначним рівнем доходності;

- високою потребою в модернізації виробничої і соціальної структур.

Рішення цих питань є базой державного регулювання АПК. В даний час склалися і основні заходи державного регулювання АПК, до яких слід віднести:

- прямі виплати товаровиробникам;

- цінове втручання;

- компенсація витрат;

- сприяння розвитку ринку, а також виробничої і соціальної інфраструктури;

- допомога в здійсненні регіональних цільових програм;

- розвиток макроекономічної політики;

- кредитна і податкова політика;

- державний бюджет;

- зовнішньоекономічна діяльність.

Перераховані напрямки державного регулювання АПК основані на системі економічних прогнозів, програм і планів.

Прогнозування і планування АПК тісно зв’язані з логістикою, яка вивчає виробничу діяльність, засновану на плануванні і управлінні потоками сільськогосподарської продукції, сировини і продовольства і рішення проблем запасів цих товарів.

Аналіз і прогнозування економічних процесів повинні будуватись на основі наступних принципів:

 Принцип системного комплексного підходу. Суть його полягає в тому, що при прогнозуванні окремого економічного параметру необхідно максимально врахувати всю сукупність економічних і соціальних факторів, які можуть здійснити вплив на цей економічний параметр.

При розробці галузевих прогнозів враховується принцип динамічності явищ, інколи його називають ще системно-динамічним принципом.

 Принцип узгодженості прогнозів передбачає узгодження показників прогнозів, які розрізняються по масштабності (мікро- та макропрогнози), прогнозованому періоду (оперативні і коротко-, середньо- та довгострокові прогнози) і т.ін.

 Принцип варіантності прогнозування полягає в розробці декількох найбільш вірогідних варіантів розвитку подій в умовах невизначеності майбутнього середовища для об’екта.

 Принцип безперервного прогнозування передбачає безперервну роботу над всіма видами прогнозів в часі, тобто на основі оперативних прогнозів уточнюються короткострокові, на основі короткострокових – середньострокові, а на основі середньострокових – довгострокові прогнози.

Реалізація принципу вірогідності має за мету створення реальної теоретично реалізуємої моделі прогнозу, достатню вірогідність отримуємих економічних результатів і порівняно точне відображення прогнозуємої дійсності.

 Принцип рентабельності прогнозування полягає на тому, що витрати на багаточисельні прогнозні розрахунки, що здійснюються, не повинні бути значними, тобто для замовника вони повинні бути економічно вигідними.

 Основними вихідними принципами планування є:

1) едність політики і економіки;

2) наукова обгрунтованість;

3) демократичний централізм;

4) обгрунтування провідних ланок і визначення головних завдань;

5) розумне співідношення загального і часткового;

6) комплексність.

Планування і прогнозування в управлінні сільським господарством реалізується через цільові програми. Цільові програми представляють собою ув’язаний по ресурсам, виконавцям і строкам здійснення комплекс науково-дослідних, дослідно-конструкторських робіт, які забезпечують ефективне вирішення завдвнь в галузі державного, економічного, екологічного, соціального і культурного розвитку країни.

Цільова програма є своєрідним плановим документом. Програми носять комплексний характер, в них відображаються основні етапи реалізації поставлених цілей, дається їх економічна оцінка.

В нових економічних умовах господарювання розробкі цільових програм придається особливе значення, так як цей до планування може бути використаним для вирішення самих складних завдань, які виникли перед народним господарством. Цільові програми – один з самих дієвих інструментів реалізації аграрної політики.

В даний час вся сукупність цільових програм може бути умовно класифікована по декільком важливим напрямкам: тривалості, масштабності, змісту, охопленню галузей. При класифікації за тривалістю всі цільові програми підрозділяються на довгострокові (10 років та більше) і середньострокові (до 5 років), за масштабами розв'язуваних проблем – на міжнародні, національні та регіональні.

При внутрішній класифікації програм за змістом виділяються наступні їх групи:

- соціально-економічні, спрямовані на підвищення життєвого рівня усіх громадян країни, ліквідацію безробіття і т.ін.;

- науково-технічні, які мають за мету вирішення  великих науково-технісних проблем; до них можна віднести програми по освоєнню космічного простору, розробці нових видів енергії і т.ін.;

- виробничо-економічні, спрямовані на вирішення міжгалузевих і міжрегіональних проблем, розвиток нових видів виробництв і т.ін.;

-  екологічні, розроблені для запобігання техногенних і природних катастроф, здійснення великих природоохоронних заходів;

- організаційно-господарські, розроблювальні для організації управління всіма господарськими системами.

При внутрішній класифікації программ по охопленню галузей виділяють міжгалузеві і галузеві цільові програми. Останні розроблюють галузеві міністерства і відомства, наприклад, Міністерство аграрної політики України.

Сукупність процесів (явищ), що відбуваються на підприємствах різних галузей народного господарства можна умовно поділити на дві групи - традиційні та інноваційні. Традиційні процеси (явища), характеризують звичайне функціонування народного господарства, його галузей і підприємств, а інноваційні – розвиток останіх на якісно новому рівні. Так як екстенсивні фактории, практично, себе вичерпали або стали економічно невигідними, розвиток та інтенсифікація сучасного виробництва мають базуватися, переважно, на нових рішеннях у галузях технологій. Опрацювання, прийняття та реалізація таких рішень і становлять зміст інноваційних процесів.

У загальному розумінні, інноваційні процеси, що мають місце у будь-якій складній виробничо-господарській системі, є сукупністю прогресивних, якісно нових змін, що безперервно виникають у часі та просторі.

Результатом інноваційних процесів є новини, а запровадження їх у господарську практику – нововведеням. Інноваційні процеси започатковуються певними галузями науки, а завершуються у сфері виробництва, сприяючи прогресивним змінам останннього. Первіними імпульсами запровадження нововведень на підприємствах є не тільки суспільні потреби й результати фундаментальних наукових досліджень, а й використання зарубіжного прогресивного досвіду в галузі технології та організації виробництва, сучасних форм господарювання. За своїм характером інноваційні процеси, новини й нововведення поділяються на взаємопов’язані види.

 Технічні новини і нововведення проявляються у вигляді нових продуктів (виробів), технологій виготовлення, засобів виробництва (машин, устаткування, енергії, конструкційних матеріалів);

 Організаційні нововведення охоплюють нові методи й форми організації всіх видів діяльності підприємств та інших ланок сіспільного виробництва (організаційні структури управління сферами науки та виробництва, форми організації різних типів виробництва й колективної праці тощо);

 економічні – методи господарського управління наукою та виробництвом через реалізацію функцій пронозування і планування, фінансування, ціноутворення, мотивації та оплати праці, оцінки результатів діяльності;

соціальні – різні форми активізації людського чинника (професійна підготовка й підвищення кваліфікації персоналу, передусім керівного складу всіх  рівнів; стимулювання творчої діяльності; поліпшення умов і постійне підтримування високого рівня безпеки праці; охорона здоров’я людини та охорона довкілля; створення комфортних умов життя тощо);

юридичні – нові й змінені закони та різноманітні нормативно-правові документи, що визначають і регулюють усі види діяльності підприємств та організацій.

За масштабністю і силою впливу на ефективність діяльності певних ланок суспільного виробництва всі новини та нововведення можна обєднати у дві групи – локальні (поодинокі, окремі) та глобальні (великомасштабні). Якщо локальні новини (нововведення) ведуть переважно до еволюційних перетворень у сфері діяльності підприємств і через це не мають якогось істотного впливу на ефективність функціонування та розвитку цих підприємств, то глобальні, що здебільшого є революційними (принципово новими), кардинально підвищують організаційно-технічний рівень виробництва, а завдяки цьому забезпечують суттєві позитивні зрушення в економічних і соціальних процесах.

Між окремими видами інноваційних процесів (новин, нововведень) існує відносно тісний взаємозв’язок. Технічні новини зумовлюють передусім відповідні організаційні нововведення, а останні потребують, як правило, певних змін в економічному механізмі діяльності підприємств.

Ефективні технічні, організаційні та економічні нововведення неодмінно ведуть до помітних позитивних змін у соціальних процесах на підприємствах, а постійна актуалізація нагальних завдань соціального характеру ініціює розв’язання їх за допомогою нових економічних рішень. Зрештою, всі нововведення на підприємствах, які зорієнтовано на динамічний розвиток і невпинне підвищення ефективності виробництва, мають спиратися на власні юридичні підвалини, відповідні номативно-законодавчі акти, інакше вони не матимуть належного впливу.

Тільки постійне використання інноваційних процесів може забезпечити оптимальний розвиток аграрної економіки в сучасних умовах, а сприяти цьому процесу буде беззупинне відновлення технології й широке використання новітніх наукових розробок. В АПК України потрібно реалізувати ідеологію інноваційного розвитку, яка б передбачала використання засобів, отриманих від інновацій, на повторні інновації, з метою забезпечення безперервності та нарощування масштабів інноваційного процесу.   

іна за 1т

зерна

1      2        3       4 5 6

Кількість зерна(тис.т.)

Рис. 2. Крива попиту на зерно.

Ціна за 1 ц зерна

Рис. 3. Зміщення кривої попиту на зерно.

млн. ц за рік

Рис. 6. Крива пропозиції на зерно. Р- ціна за одиницю товару, Q- величина пропозиції за одиницю часу (за рік)

Рис. 7. Переміщення кривої пропозиції вправо.

Рис. 8. Переміщення кривої пропозиції вліво.

P,Q

Рис. 11. Павутиноподібна модель часової циклічності ціни Р і обсягів виробництва Q.

Рис. 12. Павутиноподібна модель: повторювальних циклів

Рис. 15. Графічна модель довгострокової фермерської проблеми

Рис. 16. Графічна модель впливу зміни обсягу виробництва на фермерські ціни та доходи


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

53380. Використання інформаційно-телекомунікаційних технологій в навчальному процесі 11.85 MB
  Рецензент: Кучерявенко Олена Петрівна викладач вищої категорії викладач методист Педагогічне дослідження проведено шляхом вивчення професійної діяльності викладачів ВНЗ та вчителів шкіл моделей ефективного використання інформаційнокомунікаційних та дистанційних технологій навчання у вищому навчальному закладі. Інформаційна технологія навчання ІТН. Яку форму навчання обрати . На сучасному етапі уже визначені і сформульовані головні завдання освіти підвищення рівня якості навчання трудового і морального...
53381. Використання ІКТ на уроках рідної мови 292 KB
  Сьогодні використання вчителем ІКТ в його професійній діяльності вже не розглядається як інновація – в сучасній школі це є необхідний обов’язковий засіб навчання, бо ці технології можна використовувати на будь-якому етапі уроку: і у процесі перевірки домашньої роботи, і для актуалізації знань, і під час вивчення нового матеріалу, і для закріплення, повторення вивченого, контролю та оцінювання.
53382. Компетентнісне навчання за допомогою ІКТ на уроках української мови та літератури 22.04 MB
  Завідуюча шкільним методичним кабінетом учитель української мови та літератури спеціаліст вищої категорії вчительметодист Соледарської загальноосвітньої школи ІІІІ ступенів № 13 Артемівської міської ради Донецької області На одній зі стін древнього монастиря в Англії був напис: Бачення без завдань залишається лише мрією. Мій вибір науковометодичної теми Використання інформаційнокомунікаційних технологій на уроках української мови та літератури як засіб формування ключових компетентностей не випадковий не є це також і...
53383. Наши загадочные имена 50.5 KB
  Что радует слух лучше любой музыки Конечно же собственное имя. Иногда имя выбирают по вполне конкретным соображениям иногда – просто потому что родителям одно имя нравится другое – раздражает. Бывает имя дается из ближайших ко дню рождения имен по святцам. Так одни народы считают что называть детей в честь недавно умерших родственников нельзя а другие наоборот верят что имя нужно срочно передать следующему чтобы не прерывалась связь времен.
53384. Учет реконструкции и модернизации основных средств 26.18 KB
  Порядок формирования и использования резерва сводится к следующему: отчисления в резерв списываются на расходы равными долями на последний день соответствующего периода. Затем сумма фактически осуществленных затрат на проведение ремонта списывается за счет средств резерва.
53385. Понятие дебиторской и кредиторской задолженности и порядок их списания 24.2 KB
  В своей хозяйственной деятельности предприятие вступает в отношение с другими организациями, несет обязательства по уплате налогов, сборов, а также выступает в качестве субъекта трудовых отношений. При этом возникают кредиторская и дебиторская задолженность.
53387. Класичне, статистичне означення імовірності 1.82 MB
  Узагальнити і систематизувати знання, вміння та навички учнів; навчити застосовувати їх при розв’язуванні прикладних задач з біології; ознайомити з історичним матеріалом. Розвивати творчі здібності учнів. Організація робочих місць учителя та учнів. Заповнює кросворд один з учнів класу працюючи за комп’ютером.
53388. Імпресіонізм у світовому красному письменстві («Intermezzo» М.Коцюбинського та лірика П.Верлена) 587 KB
  Світ природи і духовний стан ліричного героя у верленівських пейзажах душі Осіння пісня В серці і сльози і біль. Аналіз поезії Осіння пісня 1866 Що вчувається ліричному героєві в музиці осені Які спогади викликає в ньому бій годинника Як впливають на ліричного героя вітер поле жовте листя Схарактеризуйте емоційний стан ліричного героя. Ця мелодія відображає стан осінньої природи й водночас внутрішній стан ліричного героя. Водночас і нам дає зрозуміти що керує діями письменника його почуття помисли що робиться в його...