38296

Теорія та метод К.Маркса, А.Маршалла, Дж.М.Кейнса

Шпаргалка

Экономическая теория и математическое моделирование

Навчальний курс «Теорія та метод К. Маркса, А. Маршалла, Дж.М.Кейнса» є своєрідним поглибленням та продовженням політичної економії, мікро- макроекономіки, історії економічних учень та інших наук, які були вивчені студентами раніше, і мали за мету дати майбутнім фахівцям економістам-теоретикам більш чітке й детальне уявлення про історичні умови формування учень, предмет та методологію дослідження наведених вище видатних економістів

Украинкский

2013-09-28

647 KB

2 чел.

                                         

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КУРС ЛЕКЦІЙ

до вивчення спецкурсу

«Теорія та метод К.Маркса, А.Маршалла, Дж.М.Кейнса»

для студентів 4 курсу денної форми навчання

спеціальності «Економічна теорія»

Одеса ОДЕУ 2010

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КУРС ЛЕКЦІЙ

до вивчення спецкурсу

«Теорія та метод К.Маркса, А.Маршалла, Дж.М.Кейнса»

для студентів 4 курсу денної форми навчання

спеціальності «Економічна теорія»

Усі цитати, цифровий та фактичний                    Затверджено на засіданні

матеріал, бібліографічні відомості                  кафедри загальної  економічної               перевірені, написання сторінок                                            теорії.      

відповідає стандартам.                                                 Протокол №  1

Зауваження рецензентів ураховані                       від 6 вересня  2010 року

_____________________________

        (підпис укладача)

Одеса ОДЕУ 2010

Курс лекцій до вивчення спецкурсу «Теорія та метод К.Маркса, А.Маршалла, Дж.М.Кейнса» для студентів 4 курсу денної форми навчання спеціальності «Економічна теорія» / Укл. П.П. Несененко, О.А.Артеменко. – Одеса: ОДЕУ, ротапринт, 2010 р. – 74 с./

УКЛАДАЧІ: П.П.Несененко, канд. екон. наук, доцент

                      О.А.Артеменко, ст. викладач

РЕЦЕНЗЕНТИ: С.О.Матвеєв, д-р екон. наук, професор

                           (зовнішній рецензент)

                          М.О.Уперенко, д-р екон. наук, професор

                          Л.Л.Жданова, канд. екон. наук, професор

                           

КОРЕКТОР: А.О.Ковальова

«Справжній економіст, знавець своєї справи, повинен бути наділений різноманітними обдаруваннями – певною мірою він повинен бути математиком, істориком, державним діячем, філософом… Він повинен уміти розмірковувати про часткове в поняттях загального і звертати зліт своєї думки однаковою мірою до абстрактного та конкретного. Він повинен вивчати сучасність у світлі минулого – заради майбутнього. Жодна риса людської натури чи створених людиною інституцій не повинна залишатися поза межами його впливу»

                                                                                                                                      Джон Мейнард Кейнс

Лекція 1. Предмет та завдання  курсу «Теорія та метод К.Маркса, А.Маршалла, Дж.М.Кейнса»

  1.  Предмет та завдання курсу.
  2.  Метод, методологія та особливості їх використання в економічній теорії.
  3.  Основні етапи розвитку економічної науки та місце в ній марксизму, економічної теорії А.Маршалла та кейнсіанства.
  4.  Значення  курсу для підготовки економістів-теоретиків.

1.Предмет та завдання курсу

Навчальний курс «Теорія та метод К. Маркса, А. Маршалла,         Дж.М.Кейнса» є своєрідним поглибленням та продовженням політичної економії, мікро- макроекономіки, історії економічних учень та інших наук, які були вивчені студентами раніше, і мали за мету дати майбутнім фахівцям економістам-теоретикам більш чітке й детальне уявлення про історичні умови формування учень, предмет та методологію дослідження наведених вище видатних економістів а, також  сприяти подальшому розвитку та формуванню у студентів наукового способу мислення, нового світогляду, вміння постійно оновлювати та вдосконалювати знання і використовувати їх для аналізу господарської практики.

4

 Мета дисципліни полягає в тому, щоб:

      а) уточнити особливості історичних умов виникнення теорій, визначення предмета, методу, досягнутих результатів та значення творчості видатних економістів ХІХ –ХХ століть у царині економічної теорії;

      б) удосконалити підходи у використанні набутих теоретичний надбань у практиці господарювання;

      в) розширити обсяг знань майбутніх фахівців зі спеціальності «Економічна теорія» в галузі економічних доктрин та інших економічних дисциплін.

 Завдання дисципліни зводиться до:

     а) поглиблення набутих знань студентів про сутність концепції та формування методології дослідження в працях К.Маркса, А. Маршалла та Дж. М. Кейнса і їх вплив на розвиток людства в різні епохи;

     б) допомоги студентам у підготовці  для подальшого викладання дисциплін курсу економічної теорії.

 Предметом курсу є економічна думка в історичному процесі виникнення, розвитку та зміни систем наукових поглядів К.Маркса, А. Маршалла та Дж. М. Кейнса для вирішення практичних проблем.

 Після опанування даного курсу студент має :

 

  •  поглибити теоретичні й практичні знання в області предмету і методу К.Маркса, А.Маршалла, Дж.М.Кейнса, набуті при вивченні політичної економії, мікро- макроекономіки, історії економіки та економічних учень, навчитись користуватися економічними поняттями, категоріями, бачити зв'язки між економічними явищами та розуміти закономірності їх розвитку, появу того чи іншого напрямку економічної політики та характер, причини та наслідки її використання;

 

  •  навчитись використовувати набуті теоретичні знання для подальшої навчальної та наукової діяльності, вирішувати практичні завдання, а також застосовувати набуті знання для підготовки і проведення у майбутньому лекцій, семінарів або уроків з політичної економії, мікро-макроекономіки, історії економіки та економічних учень та інших політичних, економічних, історичних та соціальних наук;

  •  удосконалити практичні навички при використанні літературних джерел, історіографічних напрацювань різних форматів, а також прогнозування та моделювання перспектив економічного та соціального розвитку в світі, та, безпосередньо, в Україні.

5

  1.  Метод, методологія та особливості їх використання в            економічній теорії

Перш за все треба вказати на необхідність розрізняти в чомусь схожі, але відміні поняття методу та методології. Метод в тлумаченні Г.В.Ф.Гегеля є «усвідомлення форми внутрішнього руху її змісту». Із приведеного визначення слідує, що метод є способом відкриття через рух зовнішньої форми схованого за нею змісту який предстає внутрішню форму будь якого явища. Тому дослідження будь якого процесу через фіксацію змін зовнішньої форми, тобто прояву цього процесу на поверхні, завжди має на меті дослідити відповідні зовнішнім формам внутрішні їх характеристики. Більш детально це положення буде проілюстровано через логіку дослідження К.Марксом капіталістичного способу виробництва яке він, як відомо,  починає з товару.     

Поняття «методологія» дуже тісно пов’язане з методом, але не тотожне йому. В науковій літературі воно тлумачиться по-різному. Хоча зміни в цьому питанні упродовж кількох останніх десятиліть незначні. Так, у «Філософському словнику», виданому 1968 році, методологія визначається як «1) сукупність прийомів дослідження, що застосовуються в будь-якій науці; 2) вчення про метод наукового пізнання та перетворення світу». У «Великому економічному словнику» методологія визначається як «вчення про структуру, логічну організацію, методи та засоби діяльності. Методологія науки – вчення про принципи побудови, форми та способи «наукового пізнання».

Розбіжності у визначеннях сутності методології значною мірою зумовлені походженням (чи сутністю?) цього поняття від грецьких слів «метод» (шлях дослідження або пізнання, теорія, вчення) та «логос» (слово, поняття, вчення). Якщо дотримуватись цих вихідних значень, то методологію найлогічніше визначити як певну сукупність засобів та прийомів пізнання і вчення про них. Водночас для чіткішого обґрунтування сутності цієї категорії в сучасних умовах доцільно використовувати методологію в широкому та вузькому змісті цього слова.

У широкому розумінні, методологія – це система різноманітних методів, засобів і прийомів наукового пізнання (передусім принципів, законів та категорій) та наука (або вчення) про цю систему.

У вузькому визначенні - методологія означає комплекс засобів і прийомів наукового пізнання та теорію про них. Єдність ідеалів світогляду, знання, методу спричиняється до постійного конструювання нових методологічних моделей. Здатність людини самостійно почувати певний стан (свобода суб’єкта), право інтелектуального вибору уможливлює реальне буття методологічного плюралізму, а не методологічного хаосу.

Переконавшись у тому, що людський розум сам собі створює ускладнення  і не  користується  тверезо й розсудливо всіма інструментами пізнання

навколишнього світу,  науковці  всіх  часів  і  народів  визнавали за необхідне

6

всіма способами прагнути до формування цілісності, або принаймні впорядкованості, у системі відносин між розумом і фактами реальної дійсності. Такі міркування визначали функції особливого розділу філософії – філософії наукового пізнання. Платон, Аристотель, Аквінат, В.Оккам, Ф.Бекон, Р.Декарт, І.Ньютон, І.Кант, Д. Юм, А.Сміт, Г.В.Ф.Гегель, К.Маркс, О.Конт, Дж.С.Мілль  та багато інших велику увагу приділяли опису і поясненню принципів наукового дослідження.

Опис філософських концепцій будови світу, на основі яких формувались провідні наукові теорії, дослідження і пояснення вибору принципів, методів, інструментів системи теоретичних обґрунтувань, вивчення психологічних та соціологічних детермінант зародження, розвитку і добору наукових гіпотез – ось далеко не повний перелік функцій сучасної методології науки. Цей розділ, що займається проблемами наукового пізнання, способів суджень і методів їхнього обґрунтування, користується водночас позитивним і нормативним підходами.

Позитивна сторона методології економічної науки полягає в дослідженні існуючих структур через їх опис, організацію, виявлення  рушійних сил розвиток економічних систем суспільства. Нормативний підхід  пов'язаний з практичним використання досягнень науки і передбачає пояснення вибору способів побудови теорій та оцінки їх достовірності обґрунтування їх концептуальних положень. Характерна особливість будь-якої науки є пошук істини, незалежно від тих наслідків, до яких вона призводить. Адже істина, як правило, дає найцінніші результати для практичної діяльності. Використання  логічним апаратом всієї сукупності наукових теорій про способи доведень та спростувань дозволяє перейти від істинних вихідних положень до істинних наслідкових суджень.

Починаючи з давньогрецьких мислителів, особливо з Сократа, економіка розглядалась як розділ філософії моралі, а починаючи з Аристотеля  предметом теоретичного аналізу стає ринок, який трактувався через призму морально-етичних принципів ведення господарської діяльності. Метою таких досліджень було визначення нормативних морально-етичних законів ведення господарської діяльності, які б узгоджували поведінку суб’єктів господарювання із суспільними інтересами.

Розвиток економічного аспекту в рамках філософії в середні віки досить важко піддати ґрунтовному аналізу в зв’язку з пануванням натурального господарства, Проте ті розпорошені частинки знань, які можна здобути з джерел епохи Відродження, свідчать, що навіть в умовах всебічного переплетення та зрощення релігії і науки допитливий людський розум продовжував формувати розробку потужного методологічного апарату схоластичної логіки – логіку семантичних висловлень, що спирались на систему постулатів і відповідних методів переконання.

Новим  проривом  наукового  пізнання  став  великий  розкол у теології,

7

зумовлений загостренням суперечностей у структурі філософських поглядів тих часів. Поглиблення суспільного розподілу праці, а з ним зовнішньої торгівлі прискорив процес руйнування доринкових структур і позаекономічного зв’язку між людьми. Як наслідок, посилилось розмежування науки і релігії, що сприяло розробці фундаментальних принципів наукового аналізу, якими  пізніше скористалась більшість класиків економічної науки.

Перші спроби уточнити предмет економічної науки, як науки про сферу обігу, ринок, мав місце ще з праць Аристотеля, відбулись на етапі меркантилізму. Забезпечення могутності суспільств того періоду відбувалося на фоні зміни суспільного багатства яке переходило від титулів та звань до речової його форми як запасу дорогоцінних металів та коштовностей. Зовнішня торгівля була тим середовищем яке в особі купців і лихварів дозволяла провести його накопичення. Однак для цього треба було створити захист постачальників такого роду багатства, що і взяла на себе держава, що стимулювала завершення процесу первісного нагромадження капіталу.

Однак остаточне виокремлення економічної науки із філософії та її формування як самостійного розділу наукового пізнання більшість учених пов’язують з виходом у світ праці А. Сміта «Дослідження про природу і причини багатства народів». Детальне вивчення праць фізіократів (Ф Кене, Венсана де Гурне, маркіза Мірабо, П.-С.Дюпон де Немура, Мерсье де ла Рівьєра, А.Р.Ж.Тюрго, Ле-Трона) переконує в ідентичності формулювання предмета економічної науки як науки про суспільне багатство. У цьому аспекті слід звернути особливу увагу на проблему вибору методології дослідження. І справді, постає закономірне запитання: під яким кутом зору розглядати факти, пов’язані із суспільним багатством? З позиції іманентних його функцій? З позиції джерел його примноження? Чи з позиції найсправедливішого його розподілу в суспільстві? Кожне з поставлених запитань фіксує об’єкт досліджень різних сфер пізнання.

Мабуть, не викличе заперечень той факт, що обмін, виробництво й особливо розподіл багатства перебувають у функціональній залежності від волі індивідів, а отже, досить сумнівною є універсалізація положень класичної теорії щодо цих фактів. Неможливість провести глибокий економічний аналіз у рамках концепції верифікаціонізму та «системи природничих об’єктивних законів» привернула увагу представників Лозаннської школи до філософії науки. Використання принципів фальсифікаціонізму поряд із чітким розмежуванням економічних фактів реальної дійсності дозволило визначити місце економічної теорії у системі суспільних наук і поділити її на три складові – чисту, прикладну та соціальну економіку.

Завдання, яке ставили перед собою неокласики, полягало в упорядкуванні знань стосовно всієї сукупності взаємопов’язаних елементів економічної  системи  суспільства,  у виокремленні шляхом аналізу одноманітних при

чинно-наслідкових або функціональних схем.

8

Ідеалізованим елементом чистої економічної теорії стала цінність блага як внутрішньо властива функція суспільного багатства. Аналітична увага представників Лозаннської школи економіки Л. Вальраса, В. Парето та інших була сфокусована саме на дослідженні суб’єктивних законів обміну. Звичайно, теорії цінності й обміну не можуть вважатися сферою дослідження усієї економічної теорії. Але саме теорія цінності стала предметом чистої економіки, яка мала передувати прикладній та соціальній економічній теорії.

Так само як реальна дійсність лише приблизно підтверджує теоретичні припущення фізики і логічні докази поведінки ідеального газу, стосовно економічної теорії практичний досвід господарювання дає лише можливість досить широкого прикладного використання сформульованих моделей. Проведені неокласиками фундаментальні дослідження основних суб’єктивних закономірностей економічної поведінки дали поштовх для розвитку прикладних досліджень економічної теорії у працях їхніх послідовників і кейнсіанців. За своєю суттю прикладна економічна теорія перебуває між фактами споживання та перетворення функціональних властивостей речей. У загальному ж сенсі прикладні дослідження були спрямовані на аналіз джерел і визначення найефективніших способів примноження суспільного багатства.

Розширення сфери економічного аналізу до системи прийняття раціональних рішень, яке відбулося з часів маржинальної революції, потребувало і розширення методологічного апарату. На думку Дж.М.Кейнса, економічна теорія стає певним напрямом мислення, відгалуженням системної логіки, яке за допомогою використання своїх аксіом і максим утворює модель економічної системи суспільства. Сутність економічної моделі полягає у системному викладенні схеми логічних міркувань, а універсальність її застосування втрачається у разі використання реальних значень змінних величин в моделі економічного розвитку капіталістичного господарства першої третини ХХ століття.

Таким чином, починаючи з середини XX ст. економічна теорія постає наукою мислення в термінах моделей і відповідним мистецтвом вибору моделей, які були б адаптованими до економічної дійсності. Отже, в рамках моделювання виокремлюються довгострокові, відносно сталі тенденції, задля розробки способів логічного міркування стосовно змінних факторів та їх коливань, що зрештою формує концептуальне уявлення щодо конкретного впливу останніх.

Розвиток соціального розділу економічної науки бере свій початок від теоретичних досліджень німецької історичної школи. Визначення господарства як частини соціального життя суспільства, а людини – як соціокультурної істоти, що орієнтована на суспільні цінності, можна простежити у працях представників як старої історичної школи – Ф. Ліста, Б. Гільдебранда, К. Кніса, так і нової історичної школи – Г. Шмоллера, К. Бюхера, Л. Брентано.

Проведений  аналіз  розвитку економічної науки від її витоків до сього-

9

дення дозволяє зробити низку фундаментальних висновків нормативного характеру.

1. Виокремлення економічної теорії як форми наукового знання, що формує цілісне уявлення про відносно стійкі закономірності й істотні зв’язки в економічній системі суспільства, з рамок загальної філософії відбулося внаслідок чіткого розмежування тих фактів реальної економічної дійсності, які становлять предмет дослідження.

2. Генезис наукового сприйняття фактів реальної економічної дійсності проходив під впливом стрімкого утвердження методів математичного аналізу в системі природничих наук, що насамкінець дозволило вирішити ряд найважливіших, а водночас і суперечних проблем прикладного та соціального розділів економічної теорії.

3. Структура сучасної економічної науки відбиває основні етапи еволюції економічного аналізу тих реалій, які пов’язані із суспільним багатством, від філософії моралі до мистецтва прийняття рішень і, зрештою, до сфери чистої науки.

4. Предметом економіки є поведінкові закономірності взаємодії індивідів у суспільстві з приводу виробництва, обміну, розподілу і споживання вироблених благ. Дисциплінарна матриця має будуватися з урахуванням класифікаційних ознак об’єктів, суб’єктів та сутнісного характеру самих відносин. Таким чином, якщо класифікація економічних суб’єктів виділяє індивіда, групу індивідів і державу, а структура економічних відносин за суб’єктами формує індивідуалістичні, групові, суспільні, міжнаціональні економічні відносини, то це означає, що структуризація предмета економічної науки за суб’єктами має здійснюватися на мікро-, макро- та міжнародному рівнях.

  1.  Основні етапи розвитку економічної науки та місце в ній      марксизму, економічної теорії А.Маршалла та кейнсіанства

Існують найрізноманітніші періодизації науки. Кожна з них відображає свій погляд на проблему і має свою цінність. Розглянемо поділ історії економічної думки в марксизмі та у Раймона Барра. Марксизм виділяє наступні етапи у розвитку економічної думки.

1) Находження економічної думки в філософії (економічні погляди Аристотеля, каноністів,  тощо).

2) Розвиток поверхових (вульгарних поглядів) почався з відокремлення економічної науки в окрему сферу знань. Особливість цих поглядів полягала в з’ясуванні чисто зовнішніх залежностей, які фіксувалися на поверховому рівні. Емпіричний підхід проходив через осмислення досвіду господарювання.  Цей  етап відрізнявся збором і початком процесу осмислення фактів дійсності та пошуком загального. Потім на основі досвіду виникає економічна наука. Цей етап становлення економічної думки відобразив меркантилізм.

10

3) З накопиченням емпіричного матеріалу починається його осмислення. Ракурс зміщується в сторону виявлення питання про природу багатства і фактори його зростання. З’являються теорії багатства. Все ХVІІІ и ХIХ ст. проходять у розв’язанні цієї дилеми (А. Сміт, Д. Рікардо та ін.).

4) Після глибокого аналізу природи багатства задача конкретизується в сторону пояснення законів функціонування суспільства, тобто виявлення його анатомії і фізіології. З’являються теорії праці, і новий підхід, де основним є розгляд дійсності, виходячи з трудової теорії вартості. Економістом, який відкрив цей етап був Д. Рікардо, а в найбільш розвиненому вигляді отримав  у «Капіталі» К. Маркса.

5) Після з’ясування законів розвитку суспільства і досягнення ним розвинутих форм, з’являється необхідність в більш тісному зв’язку результатів науки і практики. Ця задача отримала свою постановку та розв’язання з появою економікс А. Маршалла.

Окрім даної класифікації етапів розвитку економічної думки можна запропонувати періодизацію по Раймону Барру, який виділяє чотири етапи розвитку економічної науки:

1. Донаукова фаза (від виникнення з праць Аристотеля до 1750 року, тобто появи фізіократії). Його особливістю був розгляд суспільства з точки зору окремих його сторін, де було відсутнє уявлення про суспільство як цілісну систему, як живий організм (давні греки, кантоністи, У. Петті, П. Буагільбер, завершується етап Р. Кантильоном, роботи якого стали перед течією наукового етапу).

2. Народження економічної науки (1750 – 1870 рр). на даному етапі суспільство розглядалося як органічна цілісність. Усі сторони його постають як частини. Першими економістами, які дали світу економічну науку були фізіократи. Сюди ж можна віднести А. Сміта, Д. Рікардо, Ж.Б.Сея, Дж. С. Мілля, К. Маркса.

3. Відкриття та розробка основних теоретичних принципів (1870 - 1930). Проходить інтенсивна розробка найбільш важливих нових методів дослідження дійсності для більш тісного зв’язку її з практикою. Найбільш значимими напрямами цього етапу були: Історична школа в Німеччині, австрійська (віденська) школа граничної корисності, Лозаннська школа і теорія всезагальної рівноваги. А також Кембриджська школа з теорією часткової рівноваги.

4. Сучасні дослідження. Розвиток політичної економії після 1930 року. Сюди можна віднести ряд під етапів: макроекономічний підхід Дж. М. Кейнса; дослідження Дж. Робінсон та Е. Чемберліна, інституціоналістів та неокласиків, особливо після 60-х років ХХ століття.

Таким  чином,  підводячи  підсумки  вище  сказаного, можна відмітити,

що економічна теорія К. Маркса (1818 - 1883) як закономірний етап розвитку економічної  науки,  зумовлений відповідними соціальними інтересами та ви-

11

могами часу, сприяла розвитку трудової теорії вартості, природи циклічності та криз надвиробництва, подальшому аналізу проблем суспільного відтворення, джерел економічного зростання та виявленню ролі додаткової вартості як визначального чинника і основи відтворення капіталізму. Водночас вона вирізнялась ідеологічним, класовим підходом до аналізу економічних проблем, абсолютизацією суперечностей ринкової економіки епохи вільної конкуренції, недооцінкою здатності капіталістичного суспільства до реформування та саморозвитку.

Важливим етапом розвитку економічної науки в останній третині XIX ст. стало відкриття маржинального аналізу та започаткування неокласичної теорії як однієї з магістральних течії сучасної економічної думки.

Розвиток маржинальної революції в економічній науці був поетапним. I етап (70 – 80-ті роки XIX ст.) започаткував суб’єктивний напрям у політичній економії та теорію граничної корисності як основи цінності, що знайшло відображення у творах В. С. Джевонса (1835 - 1882), К. Менгера (1840 - 1921) та Л. Вальраса (1834 - 1910). II етап маржинальної революції (90-ті роки XIX ст.) репрезентований працями А. Маршалла (1842 - 1924), Дж. Б. Кларка (1847 - 1938), В. Парето (1848 - 1923) та інших видатних економістів, був пов'язаний зі становленням неокласичного напряму економічної думки на основі відмови від суб’єктивно-психологічного підходу та поєднання маржиналізму з функціональним мікроекономічним аналізом.

Новаторські ідеї видатного англійського економіста, державного та політичного діяча Дж. М. Кейнса (1883 - 1946) започаткували появу у 30-ті роки XX ст. макроекономічного аналізу та теорії державного регулювання ринкової економіки.

Подальша еволюція кенсіанства була пов’язана з розвитком у 50 – 60-ті роки неокейнсіанської теорії у працях Е. Хансена (1887 - 1976), Дж. Хікса (1904 - 1989), П. Самуельсона (1915 - 2009), Р. Харрода (1900 - 1978), Є. Домара (1914 - 1997), та започаткуванням у 80 – 90-ті роки XX ст. посткейнсіанства і нового кейнсіанства Дж. Робінсон (1903 - 1983), Н. Калдор (1908 - 1986), П. Сраффа (1898 - 1983) та ін.

З початку ХХ століття мікроекономічний аналіз, який був представлений А.Маршаллом, перестає задовольняти умовам монополізованого виробництва, особливо після «Великої депресії» 1929 – 1933 років. Звідси виникає потреба в деталізації проблем відтворення капіталу з боку спонукальних мотивів не стільки відтворення індивідуального, скільки сукупного капіталу суспільства. Це призвело до появи макроекономіки, як частини економікс.

Розгляд приведеної вище класифікації становлення і появи економічної науки, дозволяє зрозуміти необхідність появи кожного з етапів, основних проблем,  які  досліджували  представники кожного з етапів. При цьому, важливо відслідковувати найбільш важливі постаті економістів, що умовно віднесені  до  відповідного  етапу,  внесли  найбільш  вагомий  вклад  в розвиток

12

економічної думки. Предмет методичного дослідження має за мету реалізувати цю ідею через виділення найбільш вагомих постатей економічної науки, що внесли значний вклад в її розвиток, як К.Маркс, що дав найбільш досконалий аналіз суспільства того часу, завершивши формування економічної науки буржуазного суспільства, в якому ринок досяг найбільшого розвитку.

А.Маршалл, в свою чергу, продовжуючи ідеї класичної школи сформулював принципи економічної теорії, які дали можливість перевести її з русла чистої теорії пізнання закономірностей суспільного розвитку в напрямку практичного використання. Для цього він ввів в науку про багатство А.Сміта (читай політичну економію) відносини попиту і пропозиції, що дозволило перевести цю науку в русло вирішення практичних проблем господарюючими суб’єктами. Це дало можливість створити мікроекономічний підхід.

Як було вказано вище, з появою «Великої депресії», виникла необхідність розробки нового підходу, який базувався на макрозакономірностях. З одного боку, це дозволило пояснити причини появи вказаного явища, а з іншого – показати ті спонукальні мотиви, дія на які з боку держави дозволяла вивести систему відживаючого класичного капіталізму в русло посилення тих процесів, які приводили його через процеси соціалізації в нову якість.

  1.  Значення  курсу для підготовки економістів-теоретиків

                                                   

            Вивчення даного спецкурсу дає можливість майбутнім викладачам  економічної теорії поглибити теоретичні й практичні знання, набуті при вивченні політичної економії, мікро- макроекономіки, історії економіки та економічних учень, користуватися економічними поняттями, категоріями, бачити зв'язки між економічними явищами та розуміти закономірності їх розвитку, розуміти появу тієї чи іншої економічної політики та характер і причини її наслідків. Крім того, це дасть можливість уміти використовувати набуті теоретичні знання для подальшої навчальної та наукової діяльності, вирішення практичних завдань, а також застосовувати набуті знання для підготовки і проведення в майбутньому лекцій, семінарів або уроків з політичної економії, мікро-макроекономіки, історії економіки та економічних учень та інших політичних, економічних, історичних та соціальних наук. Дуже важливим є те, що після оволодіння даним спецкурсом студенти зможуть удосконалити практичні навички при користуванні джерелами та історіографічними напрацюваннями різних форматів, а, також, прогнозуванні та моделюванні перспектив економічного розвитку в світі, та, безпосередньо, в України.

13

ЛЕКЦІЯ 2. Історичне коріння та сутність теорії та методу марксизму

     Філософи лише різним чином пояснювали  світ,

                                               але справа полягає в тому, щоб змінити його

                                                                К.Маркс «Тези про Фейєрбаха»

  1.  Передумови виникнення та ідейно-теоретичні витоки марксизму:

      а) основні історичні передумови формування марксизму;

      б) ідейно - теоретичні джерела вчення К.Маркса;

 в) основні етапи життя та творчої діяльності К.Маркса та Ф.Енгельса.

2.  Основні елементи марксизму як науки про суспільство:

      а) філософія історії або теорія суспільного розвитку;

      б) економічна теорія;

      в) теорія класової боротьби і революції;

      г) теорія економічної історії як пристосування філософії історії й теорії    класової боротьби до розвитку економічних інститутів та народного господарства як такого;

      д) історія економічної думки.

3.  Місце та значення марксизму в розвитку світової суспільної думки.

  1.  Передумови виникнення та ідейно - теоретичні витоки марксизму:

а) основні історичні передумови формування марксизму

Марксизм  як напрямок економічної думки виник не випадково й мав як соціально-економічні так і ідейно-теоретичні передумови. Соціально-економічними передумови  його появи були  пов'язані, у першу чергу, із  прискоренням промислового перевороту, руйнацією залишків феодальних відносин, які завершилися зміною класової структури суспільства. Капіталізм вступив у період завершальної фази вільної конкуренції, а з ним і посиленням періодично повторюваних криз надвиробництва, що потрясали ринкову систему. Соціальні катаклізми в країнах Західної Європи отримали вигляд наростаючої боротьби робітничого класу за свої права. На політичній арені чітко виокремились два основних класи - буржуазія і пролетаріат, антагоністичні відносини, між якими, досягли свого апогею.

Виникнення марксизму мало й ідейно-політичні коріння. Нова соціальна реальність (робітничий клас) викликала до життя необхідність осмислення його місця й ролі в суспільному житті. На підставі наукової спадщини попередників, на початку 40-х років ХIХ століття сформувалося нове соціальне вчення - марксизм, що дав світу принципово нову ідеологію пролетаріату.

14

б) ідейно - теоретичні джерела вчення К.Маркса

 

Марксизм базувався на трьох основних джерелах, названих, пізніше В.І.Леніним, трьома складовими частинами марксизму: німецькою класичною філософією Г.В.Ф.Гегеля й Л.Фейєрбаха, англійської класичної політекономії А.Сміта й Д.Рикардо та французької (К.А.Сен-Симон і Ш.Фур'є), а, також,  англійської (Р.Оуен) галузями утопічного соціалізму. Німецька класична філософія послужила для марксизму як метод дослідження як природних (діалектичний матеріалізм) так і суспільних явищ (історичний матеріалізм). Економічний блок марксизму мав у своїй основі трудову теорію вартості, що досягла своєї найбільш розвинутої форми в працях англійської школи політекономії. І, нарешті, практична реалізація ідей стала в блоці наукового соціалізму, що спирався на творчість великих соціалістів-утопістів, перерахованих вище.

в) основні етапи життя та творчої діяльності К.Маркса та Ф.Енгельса

Марксизм отримав свою назву від прізвища свого засновника Карла Генріха Маркса (1818 – 1883) – видатного мислителя – енциклопедиста, філософа, економіста, соціолога, політолога, громадського та політичного діяча, засновника міжнародної організації комуністів.

Свою діяльність він розпочав після закінчення трірської гімназії та університетів у містах Бонн та Берлін. Робота співробітником ліберально-радикальних «Рейнської газети», а потім – головним редактором «Нової Рейнської газети» привели його до усвідомлення того, що «…анатомію громадянського суспільства слід шукати в політичній економії». Розробка нового типу науки з позицій пролетаріату спонукала К.Маркса детально вивчити проблеми розвитку продуктивних сил капіталізму. З’являється ряд рукописів, в яких ретельно досліджуються проблеми відчуження праці, власності що поступово отримало формування якісно нової ідеології пролетаріату в програмі «Маніфест Комуністичної партії» (1848).

В цей період К.Маркс знайомиться зі своїм другом, а пізніше і соратником, Ф.Енгельсом, приймає активну участь в буржуазних революціях 1848 – 1849 років на боці пролетаріату, а після їх завершення переселяється в Лондон, де на базі ранніх рукописів видає перший том своєї фундаментальної праці – «Капітал» у 1867 році. В подальшому, К.Маркс працює над завершенням цієї праці, одночасно приймаючи активну участь в розробці філософських проблем та у міжнародному робітничому русі. Однак, напружена праця, смерть близьких людей підірвала здоров’я вченого і призвела до його передчасної смерті у 1883 році.

Активну  участь   в   розробці   нової   пролетарської   ідеології  разом  з

15

К.Марксом приймав його найближчій друг та соратник Ф.Енгельс. Його наукові інтереси були тісно пов’язані з практичною економікою, яка доповнювалась вивченням історії, філософії та військових наук. Після знайомства з К.Марксом, його інтереси почали концентрувались на економічній проблематиці, початок якій поклала його фундаментальна праця «Становище робітничого класу в Англії». Робота з К.Марксом в «Новій Рейнській газеті» та активна участь у збройному повстанні в Південно-Західній Німеччині, змусили його разом з К.Марксом переїхати до Лондону. Потім він перебрався в Манчестер, де працював в торгівельній конторі свого батька, допомагаючи К.Марксу матеріально.

Своє завдання Ф.Енгельс вбачав в допомозі К.Марксу в створенні ним «Капіталу». Одночасно він виконував функцію популяризатора і захисника марксизму. Будучи добре обізнаним у військовій справі, він пише низку статей з коментарями подій, що відбувалися в цей час у світі. Разом з тим, Ф.Енгельс приймав активну участь в створенні першого, а потім і в діяльності другого Інтернаціоналу. Після смерті К.Маркса основну увагу він зосередив на виданні другого, а потім і третього томів «Капіталу». Одночасно готувався матеріал для видання четвертого тому – «Теорії додаткової вартості», які після його смерті у 1895 році були доопрацьовані і видані його учнями Е.Бернштейном та К.Каутським – майбутніми керівниками німецької соціал-демократії.

2.  Основні елементи марксизму як науки про суспільство:

При викладенні проблем спецкурсу, перш за все треба враховувати його економічний аспект в творчості К.Маркса, на який зроблено ключовий акцент. Звідси витікає необхідність вийти за межі суто економічного аналізу для розуміння тих напрацювань та висновків, які витікають з економічного вчення К.Маркса. Для цього треба дослідити, безпосередньо, сам методологічний інструментарій дослідження (діалектичний метод), витоки якого знаходяться в філософії марксизму. Причому, спочатку треба проаналізувати цей метод взагалі через призму діалектичного матеріалізму, а лише потім його застосування в аналізі суспільства, що міститься в другому розділі марксистської філософії – історичному матеріалізмі.

З іншого боку, марксизм має практичну складову, тобто реалізацію економічних принципів теорії, що знаходить своє відображення в третьому розділі марксизму – науковому соціалізмі, основні постулати якого не можливо зрозуміти як без знання марксистської філософії так і економічної складової. При чому, основний принцип, на якому будується основний принцип К.Маркса в дослідженні суспільства, є класовий підхід. Звідси економічна складова вчення вимагає вихід за межі чисто економічного дослідження і включає в себе висновки наукового соціалізму.

16

І, нарешті, спецкурс має завдання не тільки показати напрацювання К.Маркса в економічній сфері, зміни його підходів по мірі розвитку суспільства, в якому він жив, тих підходів, які внесли його послідовники за життя К.Маркса, а, також, після його смерті в період ще класичного капіталізму вільної конкуренції. Крім того, курс ставить завдання проаналізувати відповідність висновків самого К.Маркса до умов сучасного розвиненого суспільства західних країн, а, також, країн так званого «доганяючого розвитку».

Звідси виникає необхідність вийти за межі класифікації трьох складових частин марксизму по В.І.Леніну через розгляд відповідних п’яти ключових питань (проблем) висвітлення її економічної складової, вперше запропонованої російськими вченими-економістами Є.Гайдаром та В.Мау:

      а) філософія історії або теорія суспільного розвитку;

      б) економічна теорія;

      в) теорія класової боротьби та революції;

      г) теорія економічної історії як пристосування філософії історії й теорії    класової боротьби до розвитку економічних інститутів та народного господарства як такого;

      д) історія економічної думки.

а) філософія історії або теорія суспільного розвитку

           Як було вказано раніше, коріння економічних висновків К.Маркса знаходяться в його філософії, в якій виділяють два підрозділи: діалектичний та історичний матеріалізм. Перший розділ дає загальний підхід К.Маркса у вирішенні основних питань філософії, а, також, особливості методу дослідження, який базується на двох складових – формулюванні висновків на базі аналізу фактів дійсності і розгляду їх в постійному розвитку та зміні. Друга частина філософії присвячена деталізації цього методу у вивченні вже суспільства. Марксизм уперше науково обґрунтував ідею матеріалістичного розуміння історії. К.Марксом було з’ясовано, що форми природного руху матерії мають загальні риси з суспільними формами, як то об’єктивність розвитку, наявність зовнішньої і внутрішньої форм та інше.

Однак, суспільна форма руху матерії має деякі суттєві особливості. По-перше, це стан органічної цілісності, яка має такі характеристики як саморух, саморозвиток і самовідтворення. Вони є характерними і для природної форми матерії, якою є її біологічна форма. Процес розвитку матерії призводить до її постійних змін, які потребують свого відображення в методі дослідження, що і відбувається в особливості використаного К.Марксом цього підходу, де суспільство розглядається в постійному розвитку, що, на відповідних етапах, через заперечення старих форм призводить до появи принципово нових, не тільки по формі, але і по суті явищ. Наприклад, до ринкові форми суспільства суттєво  відрізняються  від їх ринкових (буржуазних) форм. Фіксація відміче-

17

них вище закономірностей, отримала у К.Маркса форму нового методу в досліджені економічних явищ – діалектичному матеріалізму, центральною ідеєю якої є об’єктивність розвитку суспільств.

Сама по собі вона не була новою. Ще Ібн-Хальдун звертав увагу на те, що розвиток суспільства визначається не указами правителів, а залежить від об'єктивних законів, які, як і в природі, людина змінити не може. Ця ідея стала визначальної у виділенні предмета  "Політичної економії". Принципу  об'єктивності процесів у суспільстві  дотримувались, також, У. Петті, П. Буагільбер, фізіократи й, нарешті, А. Сміт, який зафіксував це в назві своєї знаменитої книги «Дослідження про природу й причини багатства  народів». В ній говориться про те, що «…продукт природньо розподіляється між основними класами суспільства», де слова «природньо» означають незалежність цих процесів від волі й свідомості людей. Однак, тільки після виходу в світ першого тому «Капіталу» ця наукова гіпотеза вперше стала науково доведеною істиною, про що його автор писав, про те що найкращим в моїй книзі є матеріалістичне розуміння історії та представлений в другій главі двоїстий характер праці.

Відмічена К.Марксом різниця між природною і суспільною формами матерії мала своїм наслідком вихід на історичний метод в дослідженні суспільств, який отримав високу оцінку навіть у непримиренних критиків марксизму. Виходячи з цього, можна констатувати, що головним в підході до аналізу будь-яких явищ, в тому числі і економічних, є розгляд дійсності, виходячи з фактів, які привалюють при її вивченні і дослідження тих змін, які вони проходять в своєму розвитку. Другим аспектом проблеми є вивчення предмету дослідження, який починається із визначення об’єкту.

Об’єктом політичної економії, згідно К.Маркса, є виробничі відносини. У зв'язку із цим у своїй праці «До критики політичної економії» він писав: «У суспільному виробництві свого життя люди вступають в певні, необхідні, від їх волі не залежні відносини – виробничі відносини, які відповідають певному ступеню розвитку їх матеріальних продуктивних сил. Сукупність цих виробничих відносин становить економічну структуру суспільства, реальний базис, на якому підноситься юридична і політична надбудова і якому відповідають певні форми суспільної свідомості. Спосіб виробництва матеріального життя зумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі. Не свідомість людей визначає їх буття, а. навпаки, їх суспільне буття визначає їх свідомість».

Виходячи з цього, важливою ознакою виробничих відносин є їхня специфічність, яку характеризують три аспекти: їх визначеність, тобто наявність такими які вони є, по-друге, їх необхідність, що означає їх неминучість і, нарешті, по-третє, незалежність від волі і бажання людей, що вступають у них. Сукупність економічних відносин утворює реальний базис. Другою стороною  життєдіяльності людей є  продуктивні сили, які визначають стан відповідних їм виробничих відносин.

18

 

Діалектична взаємодія продуктивних сил та виробничих відносин становлять спосіб виробництва, який визначає соціальні, політичні й духовні процеси життя суспільства взагалі. Виходячи із цього, економічні епохи (первісне суспільство, рабство, феодалізм, економіка буржуазного суспільства) відрізняються одна від іншої особливостями (специфікою) виробничих відносин. Політична економія вивчає також закономірності переходу від одного економічного ладу до іншого. З цієї позиції предмет політекономії в  широкому розумінні - є наука, що вивчає економічні закони, які  регулюють  виробництво, обмін, розподіл  і споживання матеріальних благ.

Як було вказано вище, заслугою К.Маркса є розгляд економічних явищ через принцип  історизму, які на відміну від явищ природи носять тимчасовий, минаючий характер. Особливо чітко цей підхід отримав розвиток при характеристиці категорії  абстрактної праці як особливої її форми в умовах капіталістичного суспільства.

 Новим у цьому напрямку було й застосування при аналізі буржуазного суспільства методу діалектики, що вивчає об'єктивну реальність в постійному її розвитку. Ця сторона методу була взята К.Марксом у Г.В.Ф.Гегеля. Однак, вихідним пунктом з'ясування об'єктивних закономірностей розвитку стала не «абсолютна ідея», як у Г.В.Ф.Гегеля, а матеріалізм Л.Фейєрбаха. Матеріалістичний підхід, як інша сторона методу, містив у собі аналіз домінуючих фактів об'єкта дослідження, на базі якого розглядався закон їх розвитку та зміни.

Для К.Маркса головним є знаходження закону, який визначає зміни в досліджуваних ним явищах, точніше, закону їх змін, розвитку, переходу від однієї форми до іншої. При чому, відправним пунктом є зовнішні явища, де один факт дійсності співставляється з іншим фактом у їх зв’язку таким чином, щоб дослідити ступінь розвитку більш складної форми. Для К.Маркса кожний історичний період має свої закони, які при зміні дійсності теж змінюються. З’ясування змін в самій дійсності показує, що вона має причиною різні умови, в яких ці соціальні організми функціонують. Тому, наукова цінність аналізу полягає в з’ясуванні тих часткових законів, яким підкоряється виникнення, існування і смерть того соціального організма, який досліджується.   

Наукове викладення отриманих результатів здійснювалось у вигляді сходження від абстрактного до конкретного, шляхом методу логічних абстракцій, індукції та дедукції, де головним було використання такого підходу як метод органічної цілісності. При аналізі суспільних явищ, насамперед, акцент був зроблений на дотримання принципу історизму, тобто фіксації постійно, що змінюється об'єкта, дослідження. Він сполучався з логічним підходом, де представлені факти виводилися, у взаємозв'язку й взаємозалежності,  один  з  іншого – від  найпростішої  загальної  форми  (товару)

до найрозвиненіший (капіталу). При цьому, метод історизму був принципово новим  словом  в економічній науці. Відзначений підхід у дослідженні еконо-

19

мічних проблем уперше в історії економічної думки був реалізований при написанні «Капіталу» К. Марксом.

б) економічна теорія

 Розвиток блоку марксистської економічної теорії можна умовно розділити на три етапи: ранній марксизм – від 40 – 50-х  років ХIХ століття, зрілий марксизм – до кінця 70-х років і пізній – до 1895 року (смерті Ф.Енгельса).

На ранньому етапі уточнювалися основні положення теорії, зв'язані зі збором і аналізом історичного матеріалу, розробкою методу дослідження, підступами до викладу програмних завдань нової (комуністичної) ідеології. Основними науковими добутками цього періоду стали «Злиденність філософії», «Німецька ідеологія», «Маніфест Комуністичної партії», «До критики політичної економії» і інших.

Зрілий етап ознаменувався роботою К.Маркса й Ф.Енгельса над фундаментальним економічним добутком марксизму «Капітал», що складається із чотирьох томів.

Перший тім «Процес виробництва капіталу», що побачив світло в 1867 році, присвячений проблемі виробництва  капіталу. В передмовах до твору були визначені як предмет так і метод дослідження автора. При чому, предметом дослідження визначався капіталістичний спосіб виробництва і відповідні йому відносини виробництва та обміну. К.Маркс визначає завдання твору, що полягали у визначені основного закону системи (закону вартості) та розкриття закону її руху, як закону про додаткову вартість, що є наріжним каменем економічної теорії марксизму.

Дане вчення безпосередньо пов'язано із  застосуванням методу сходження від абстрактного до конкретного. Абстрактним для економіки, що ґрунтується на капіталі, є товар. Тому із самого початку в I томі  «Капіталу» К. Маркс починає своє дослідження, безпосередньо,  з аналізу товару, самої «абстрактної» форми буржуазного суспільства. Головним фактором товару (саме фактором, тому що властивостей у товару нескінченна безліч, особливо з боку споживної вартості) є його вартість. Тому розвиток товарного  характеру виробництва є розвитком вартісних процесів, з такої позиції товар «конкретизується» появою грошей і розвитком їхніх функцій, так вартісні процеси досягають виду Т – Г – Т, тобто простого товарного обігу. У свою чергу такі вартісні процеси перетворюються в процеси, що реалізуються по формулі Г – Т – Г’. На рівні такої конкретизації з'ясовуються фундаментальні процеси виробництва додаткової вартості.

Виробництво додаткової вартості є наріжним каменем теорії К.Маркса. Ключовим  питанням  даного  тому є теорія додаткової вартості, де автор розглянув доходи основних класів в «розчині», тобто без аналізу конкретних форм,  у  яких  вони існують (прибуток промисловця, торговця, відсоток, рен-

20

та). У томі розглянуті самі абстрактні аспекти буржуазного суспільства, виходячи із процесу виробництва.

Уперше в історії економічної думки, К. Маркс розглянув капітал з боку процесів його виробництва, як самозростаючої вартості, в якому проявляються відносини між капіталістом і найманим робітником як частинами додаткової вартості й вартості змінного капіталу через кількісне вираження у вигляді норми додаткової вартості. Надалі у викладі матеріалу намічається новий аспект як процеси трансформації капіталізму через процеси соціалізації. Виробництво відносної додаткової вартості у вигляді її різновиду надлишкової, досягається на базі все більшого застосування не людської праці, а наукових відкриттів, що, у свою чергу, поступово виводить людини із процесу виробництва, робить його доглядачем. У зв'язку із цим, зникає експлуатація людини людиною. Замість цього ракурс зміщається у бік природних процесів.

У Післямові до другого видання I тому «Капіталу» К.Маркс звертає увагу на природно-історичний закон  трансформації соціальних організмів. Останнє саме й дає ключ до розуміння сутності функціонування системи господарювання розвинених країн, що разючим образом відрізняється від економіки Х1Х століття, що доводить правильність висновків К.Маркса. Забігаючи трохи вперед, слід зазначити, що практичну реалізацію ідея соціалізації К.Маркса знайшла в умовах теорії соціального ринкового господарства в Німеччині в другій половині ХХ століття.

Другий том «Процес обігу капіталу», підготовлений до видання Ф.Енгельсом, що побачив світ в 1885 році і розглядав капітал уже з погляду його відтворення як індивідуального так і суспільного капіталу. Це теж однобічний, абстрактний підхід, але не з погляду виробництва, а обігу.

Третій том «Процес капіталістичного виробництва і обігу, взятий у цілому», також підготовлений до друку Ф.Енгельсом і вийшов у 1894 році, був присвячений розгляду економічних форм у діалектичній єдності процесу виробництва та обігу. Така єдність виводила на форми господарювання, як, наприклад, витрати виробництва, середній прибуток і ціна виробництва, доходи основних панівних класів, як прояв форм прибавочної вартості.

Четвертий том, представлений у трьох частинах, побачив світ у 1905-1910 роках і був підготовлений одним з учнів і активних послідовників марксизму, К.Каутським. У ньому був здійснений критичний аналіз із погляду існуючих на той час економічних поглядів з погляду наближення їх до відкриття прибавочної вартості, по суті, і формам розподілу.

Пізній етап марксизму пов'язаний з діяльністю Ф.Енгельса. Найбільш значимими роботами того періоду стали, як було сказано раніше, підготовка до  видання  другого та третього томів «Капіталу». Крім цього, Ф.Енгельс видав такі роботи як «Анти-Дюринг», «Діалектика природи», «Походження сім’ї, приватної власності та держави» та інші.

21

в) теорія класової боротьби та революції

Дана теорія є однією з практичних висновків марксизму, які, безпосередньо, пов’язані з економічним блоком теорії К.Маркса. Вона базується на висновках економічних праць марксизму і, особливо, «Капіталу». Як не яке інше положення К.Маркса, воно притерпіло найбільш спрощень, деформацій та  викривлень.  Як  би  відчуваючи  ці  явища  в  майбутньому,  він  в  листі до Й.Вейдемеєра від 5 березня 1852 року, стосовно цього питання, він писав: «Що стосується мене, то мені не належить ні заслуга, що я відкрив існування класів у сучасному суспільстві, ні те, що я відкрив їх боротьбу між собою. Буржуазні історики задовго до мене виклали історичний розвиток цієї боротьби класів, а буржуазні економісти – економічну анатомію класів. Те, що я зробив нового, складалося в доведені слідуючого: 1) що існування класів пов’язано лише з відповідними історичними фазами розвитку виробництва, 2) що класова боротьба необхідно веде до  диктатури пролетаріату, 3) що ця диктатура сама складає лише перехід до знищення всяких класів і до суспільства без класів». [ 86, с. 424 – 427].

Розкриваючи більш глибше і доповнюючи дане положення самого автора, треба відмітити, перш за все, нечітке розуміння марксизму в плані його класової приналежності, що витікає з аналізу суспільства в історичному аспекті через метод діалектичного матеріалізму. Звідси, К.Маркс об’єктивно, виходячи з економічних інтересів, як визначальних, потрапляє на суб’єкти їх реалізації – класи. Цей термін належить не К.Марксу, однак, навряд чи є теорія, яка розглядала класову структуру суспільства так ретельно. Відмічена практична значимість теорії класів, знайшла свою реалізацію в третьому блоці марксизму – науковому соціалізмі, в якому К.Маркс поставив і розробив теорію класової боротьби та революції.

Навряд чи є положення, практична реалізація якого мала б такі катастрофічні наслідки. Перш за все, на ньому будувалась практика найбільш тоталітарних режимів від диктаторів типа Й.В.Сталіна в колишньому СРСР до Пол-Пота в Камбоджі та Кім Ір Сена в сьогоднішній КНДР. На цьому положенні, навіть виникла ідея про нелюдське обличчя марксизму як вчення, особливо в плані його застосування.

Спробуємо розібратися в цьому по порядку. Розберемо ряд положень, що дозволяють, на наш погляд, зрозуміти причину даного стану речей. По-перше, треба дати чітку відповідь на питання чи були в самому марксизмі теоретичні положення, які б мали наслідком подібні події. По-друге, чи мали місце інші положення, які не витікали, безпосередньо, із розуміння цього питання самим К.Марксом і якщо так, то які відхилення в самому марксизмі до цього призвели.

Відповідаючи на перше питання треба розрізняти ідеї самого К.Маркса, його найближчого друга і  послідовника самого Ф.Енгельса, найближчого ко-

22

ла оточення К.Маркса – соціал-демократів і. нарешті, спроби продовження його ідей послідовниками. Можна сказати однозначно, що розуміння вчення самого К.Маркса, по мірі віддалення його у часі, мало не стільки позитивне значення через розробку його ідей нащадками та послідовниками, через напластування помилок в нерозумінні його як від методу дослідження, предмету так і, зрозуміло, висновків.

Візьмемо метод діалектики, що вперше був застосований в «Капіталі» К.Маркса. Його, в повній мірі, не зрозумів, навіть, Ф.Енгельс. Що стосується положення про класи, їх місце і роль, то вони, виходячи з діалектичного підходу, мають тимчасовий характер, який проявляє себе в діалектичному знятті класової структури суспільства через процеси усуспільнення (соціалізації), яка розмиває його класову структуру.

По-друге, в положенні про класову боротьбу треба вірно розуміти поняття диктатури пролетаріату. З одного боку, у К.Маркса воно має політичний аспект, як спосіб політичної влади пролетаріату. З іншого, економічний, під яким розуміється диктатура споживача над виробником. Про остане мало що пишуть в науковій літературі взагалі.

Що стосується положення про соціальні революції, то відносно соціалістичного їх типу, виходячи з діалектики всього марксистського вчення, погляди К.Маркса на неї змінювались. Про це красномовно заявив Ф.Енгельс словами про те, що коли з’являються монополії, необхідність в соціалістичних революціях відпадає. Події ХХ століття яскраво підтвердили це положення стосовно розвинених країн. Що стосується країн так званого нерозвиненого типу, то там, де соціальні конфлікти були доведені до пікового стану, такі революції відбулись. Однак, найбільш глибокі знавці марксизму розуміли, що вони не є соціалістичними. Наприклад, після жовтневих подій 1917 року, В.І.Ленін був категорично проти назви її як соціалістичної і погодився з такою назвою тільки в плані розуміння того пункту, до якого повинно було прийти російське суспільство в розвитку капіталістичних відносин і побудови соціалізму.

Що стосується відповіді на питання знаходження в теорії К.Маркса тих висхідних пунктів, які привели до тоталітарних суспільств, то вони теж мали місце. Так, аналізуючи вартість, в повному розумінні цього слова, як форму зв’язку, в основі якої лежить проста, некваліфікована праця, як домінуюча, вчений прекрасно розумів, що її характер буде змінюватись під дією розвитку науки, як показало ХХ століття, НТР. Однак, це положення отримало свій розвиток тільки в рукописах, що передували написанню «Капіталу». Однак, в самому творі, фундаментального розвитку воно не отримало. Це призвело до ряду невідповідностей між положеннями самого К.Маркса і дійсністю ХІХ століття і, особливо, в ХХ. Наприклад, таке положення як закон абсолютного і відносного зубожіння пролетаріату.

Орієнтація  на  просту,  некваліфіковану  працю,  як основу вартості, на

23

перших порах, виступала як могутня рушійна сила руйнування капіталізму як політичної системи. Однак, з отриманням влади, якщо таке відбувалось, повставала проблема подолання «відчуження праці», яке, крім загального, всеохоплюючого оволодіння людьми, спочатку грамоти, а потім і знань, повинно було перетворитись в злиття людини з засобами виробництва, з якими вона вступала в контакт. З розвитком цих зв’язків, які потребували, з одного боку, постійного розвитку самої людини, а з іншої, засобів виробництва, підвищення їх технологічного рівня.

Таким чином, виходячи з останніх робіт К.Маркса, можна зробити висновок, що побудова нового суспільства досягається через класову боротьбу, але двома різними тільки по формам шляхами: еволюційним шляхом (тобто без революцій), або революційним (захоплення влади пролетаріатом). Однак, і в тому і в іншому випадку головним є проблема подолання цим класом відчуження праці, яке викликає зміну і самого типу конкуренції, яке із сфери обігу, спочатку боротьби за максимальний прибуток, а, потім, за розвиток більш сучасних технологій переміщується у сферу виробництва. Там змагання між людьми вже відбувається не за прибуток, або максимальну грошову винагороду, а за більш досконалий стан розвитку людини, як гармонійної особистості.

г) теорія економічної історії як пристосування філософії історії й теорії  класової боротьби до розвитку економічних інститутів та народного господарства як такого

 З назви розділу витікає необхідність з’ясування, тісно пов’язаних між собою, трьох аспектів дослідження. Перш за все, це погляд на марксистську філософію історії, класову боротьбу, економічні інститути та народне господарство.

Основні принципи марксистської філософії історії були розглянуті раніше, в ході реалізації яких, по мірі розвитку буржуазного суспільства, К.Маркс зробив відповідні уточнення. Вони, на першому етапі модифікації капіталізму торкнулись демонстрації варіантів в розвитку самого капіталізму, тенденціями до пом’якшення класових протиріч, а також, особливостей багатоваріантностей розвитку в країнах, так званого, «доганяючого розвитку». Що стосується розвинених країн, то К.Маркс відходить від ідеї проведення в них соціалістичних революцій і визнання можливості еволюційних змін, що ведуть до соціалізму. В країнах «доганяю чого розвитку» він визнає багатоваріантність переходу до соціалізму, чим вносить нові нюанси в ідею лінійного розвитку і руху соціальної форми матерії від простих до більш складних форм. В епоху першої половини ХХ століття, марксистські положення, в значній мірі, виправдались, про що говорив ще Й.А.Шумпетер.

З  періоду  другої  половини  ХХ століття, стали відбуватися події поси-

24

леного розвитку НТР, що почали суттєво змінювати продуктивні сили старого суспільства, а з ними, і виробничі відносини. Звідси, на перший погляд, починають спростовуватись стратегічні прогнози К.Маркса на розвиток історії. Однак, це положення буде дійсним при умові не діалектичного підходу до аналізу цих змін в країнах «золотого мілліарду». Якщо використати метод діалектичного матеріалізму, що є душею марксизму, то стає зрозумілим, що ці перетворення органічно вписуються в марксистську доктрину, так як дозволяють продемонструвати підрив вартісного механізму саморегулювання капіталізму, появу форм соціалізації і, разом з цим, необхідність зміни як у внутрішніх закономірностях функціонування сучасних суспільств так і їх форм. Вони торкаються і змін в самих інститутах суспільства, які глибоко досліджує такий напрям сучасності, як інституціоналізм. До речі, його представники, особливо неоінституціоналісти, показують тісний зв'язок своєї теорії з марксизмом.

Достоїнством марксизму є обґрунтування тісного зв’язку продуктивних сил і виробничих відносин, що разом визначають спосіб виробництва будь-якого суспільства. Останній, в кінцевому підсумку, формує надбудову суспільства, його інститути, як сукупність групової психології людей так і інститутів самої держави, як політичної, господарської, ідеологічної та інших систем, які в процесі НТР швидко застарівають і потребують постійного оновлення. В кінцевому підсумку, головною причиною таких змін, є зміни в продуктивних силах. Самі ж підходи країн до визначення надбудови свого суспільства, приймають багатоваріантний характер, який все більше визначається станом культури, науки, менталітету нації та багатьма іншими неекономічними чинниками.

Слід відмітити і проблематику розвитку відображення змін в економічній дійсності різними школами та напрямками. Вони виступають у К.Маркса предметом спеціального дослідження, якому він приділяв величезного значення. Достатньо вказати, що головний твір марксизму «Капітал», мав підзаголовок «Критика політичної економії», який отримав розвиток в IV томі «Капіталу», названому «Теоріями додаткової вартості»,

д) історія економічної думки

В ньому автор проаналізував підходи економістів до аналізу поняття «додаткова вартість», яка характеризує самий розвинений стан суспільства, в якому діє основний закон – вартості. Не важко побачити, що підрив цього закону разом із зняттям самої вартісної природи капіталу як буржуазного суспільства, неминуче відтворює розмаїття прямо протилежним йому форм соціалізації, що має наслідком зміни через продуктивні сили і виробничі відносини в  інститутах суспільства, які ці процеси переживають. Тому дослідження  сучасних економістів можна було б віднести в розряд проблем IV то-

25

му «Капіталу», але доведеного до сучасних умов. Такий підхід багато в чому зняв би ті «протиріччя», які мають місце в ряді робіт як наших сучасних економістів від України до СНГ, так і багатьох західних.

Якщо ж відкинути метод діалектичного матеріалізму і механічно накласти їх на сучасний стан розвинених країн, то ми потрапимо в явну невідповідність висновків К.Маркса. Однак, суспільство, яке він аналізував було капіталістичним, а сучасне, багато в чому, вже соціалістичне. Звідси, висновки вченого костеніють і стають не сумісними з сучасними формами суспільного розвитку, але це вже не проблема протиріч самого марксизму, як вчення, а тих дослідників, які його аналізують. Зрозуміло, що до таких висновків К.Маркс не має ні якого відношення.

3.  Місце та значення марксизму в розвитку світової суспільної думки

Після   смерті   К.   Маркса, як було сказано вище,   його   вчення   розвивав   Ф.   Енгельс.   Надалі, після смерті останнього, розвиток марксизму отримав багато напрямків, розмаїття яких, на сьогодні, вражає. Однак, якщо досліджувати суто економічну складову, то можна виділити два основних напрямки:

1.   Німецька соціал-демократія (Е.Бернштейн та К.Каутський);

2. Російське відгалуження (Г.В.Плеханов, М.І.Туган - Барановський, В.І.Ленін).

Найбільшу популярність і розвиток марксизм отримав у Росії. У його розвитку варто виділити три основних вектори, зазначених вище. Так, активне поширення марксизму в Російській Імперії, пов'язане з ім'ям Г.В.Плеханова, що вперше з'єднав російський робочий рух з ідеологією марксизму, утворивши в Женеві групу «Звільнення праці».

Практичний напрямок його тісно пов'язаний з іменами М.І.Туган-Барановського й П.Б.Струве, які оформили його у вигляді, так званого, «легального марксизму» і спробували використати раціональну спадщину К. Маркса для осмислення й реформування російської економіки.

Третій вектор марксизму, пов'язаний з ім'ям В. І. Леніна, мав своєю кінцевою метою кардинальну зміну соціального ладу в Росії. На першому етапі ставилось завдання осмислення російської дійсності, визначення рушійних сил майбутньої революції та захоплення влади трудящими (пролетаріатом). Другий етап, в свою чергу) передбачав перетворення в економіці, як умову для будівництва надалі соціалізму.

Розглянемо кожний з них більш детально.

 Першим російським дослідником марксизму, який почав його активно пропагувати, був Г.В.Плеханов. Він розпочав свою діяльність як революціонер-народник  (у середовищі  революційного та ліберального народництва, де

марксизм  був дуже популярним), але поступово почав відходити від  доктри-

26

ни народників, вступаючи з нею в ідеологічну боротьбу. Народництво було особливим напрямком  російської революційної думки, що вважало за можливе перехід у Росії до соціалізму, минаючи капіталізм.

За кордоном, у Швейцарії, Г.В.Плеханов створює групу «Звільнення праці», через яку намагається з'єднати марксизм із робочим рухом у Росії. Однієї із ключових проблем тієї епохи, стала проблема побудови соціалізму в Росії. Відомо, що одна з учасниць його групи, В.Засулич, написала лист К.Марксу, де порушила питання про перспективи соціалізму в цій країні. Відповідь К.Маркса була не менш чіткою - необхідно детально вивчити економіку Росії. Однак, Г.В.Плеханову, як потім і В.І.Леніну, було зрозуміло, що перехід до соціалізму в Росії на основі общинної власності був не можливий у виді підриву капіталізмом, що розвивається, залишків феодального укладу й несумісності громади з великим машинним виробництвом, тому що вона носила локальний характер.

В.І.Ленін потім називав Г.В.Плеханова своїм вчителем, відзначаючи, що «Хто не знає робіт Плеханова, той не знає історії російської соціал-демократії».

Другою групою вчених, які стояли на марксистській платформі, були М.І.Туган-Барановський та П.Б.Струве, які з іншими економістами, належали до напрямку «легальних марксистів». Однак, на відміну від більшості, творчість М.І.Туган-Барановського виходила за рамки розвитку ідей марксизму й охоплювала продовження російської галузі маржиналізму та німецької історичної школи. Його, без сумніву, можна назвати самим великим представником вітчизняної (української) економічної думки.

Однак, найбільшого впливу на розвиток марксистських ідей в Росії мало вчення В.І.Леніна (1870-1924), яке є предметом гострих дискусій як у науковій літературі, так і  у засобах масової інформації вже багато років. Останнім часом у науковій літературі став переважати негативний акцент оцінки діяльності цієї людини. Спробуємо об’єктивно розібратися у цьому.  

Його творчість, умовно, можна розділити на два основних періоду, дореволюційний (до жовтня 1917 року) та післяреволюційний (до березня 1923 року).

На першому, досліджувались економічні проблеми дореволюційної економіки Росії та нові риси розвитку капіталізму в ХХ сторіччі.  В цей час були написані   два   фундаментальних   економічних твори: «Розвиток капіталізму в Росії» і «Імперіалізм як вища стадія капіталізму'.

У першій роботі представлений аналіз російської економіки на предмет доказу наявності розвитку капіталізму через розвиток внутрішнього ринку. Книга стала результатом гострих суперечок з народниками, які відкидали можливість розвитку капіталізму в країні із-за відсутності вільних зовнішніх ринків.

27

Друга книга, «Імперіалізм як вища стадія капіталізму (популярний нарис), ставила завдання вирішення трьох основних проблем: по-перше, показати нові риси капіталізму ХХ століття, по-друге, пояснити причини виникнення Першої світової війни, і, нарешті, по-третє, уточнити стратегію робітничого класу у відношенні до цієї війни та особливості майбутніх соціалістичних революцій. Основний висновок книги полягав показати панування в капіталізмі  XX сторіччя нових явищ його розвитку, що характеризувались  пануванням монополій. Було доведено, що починаючи з ХХ століття, капіталізм вступив в нову, імперіалістичну стадію свого розвитку.  

Після   жовтня 1917 року завдання змінилися. Головними стали проблеми господарського  будівництва в умовах нової влади та визначення стратегії подальшого розвитку країни. По проблемі жовтневого перевороту 1917 року і перспектив наступного розвитку, різко загострилися розбіжності в поглядах між Г.В.Плехановим.  Останній вважав, що російський капіталізм є недостатньо розвиненим,  а для  соціалістичного будівництва необхідна наявність високого рівня розвитку продуктивних сил.

Звідси критика Г.В.Плехановим В.И.Леніна напередодні жовтневого перевороту про передчасність захоплення політичної влади пролетаріатом, з метою побудови соціалізму. Недорозвиненість капіталізму в Росії В.І.Ленін не заперечував. Він, навіть, був проти назви її соціалістичною і погодився на цей термін тільки в розумінні її майбутніх перспектив розвитку, про що було сказано вище. У цьому він був солідарний з Г.В.Плехановим. Цікаво, що ще у лютому 1917 року, останній, за 8 місяців до цієї події (Жовтневого перевороту), попереджував В.І.Леніна про його згубність. Він написав, що така «революція» наробить стільки лих у Росії, що цього не бачить тільки «сліпонароджений».

Однак, у цілому, В.І.Ленін, відносно жовтневих подій, виходив з інших передумов. Він розробив власну теорію, так званої, революційної ситуації, коли «низи не можуть жити по старому, а верхи - управляти по новому». Саме вона і склалася в той момент  у Росії. У розпал Першої  Світової війни, коли панували розруха й голод, Тимчасовий буржуазний уряд О.Ф.Керенського не зміг прийняти  ефективних заходів для стабілізації соціально-економічної ситуації в країні і був скинутий.  

З приводу цього, В.І.Ленін скаже, що жодна партія в Росії не взяла на себе відповідальність за її майбутнє, крім партії більшовиків. Відомо, що є  колосальна література та величезна кількість негативних публікацій та висловлювань, відносно ленінізму. Зокрема, В.І.Леніна звинувачують у розв'язанні громадянської війни, появі концтаборів, «червоного терору» і т.ін. Однак, варто відповісти, що  тут дійсно є багато білих плям.  У цілому ж, можна констатувати наступне.

Розуміючи,   що   будуть   різні   трактування  тих  або  інших  його  дій,

28

В.І.Ленін дає всі свої розпорядження в письмовій формі, які відразу  надходили  до  архіву.  У  своїх   роботах,  говорячи  про дослідження майбутніх істориків, він безліч разів повторював, що у відповідь на «білий терор» він повинен був розпочати «червоний терор». Свої дії він пояснював однозначно –  на війні як на війні, білі розстрілювали червоних, червоні – білих. Тут  не можна забувати про міжнародну інтервенцію  в Росію майже 16 держав.

Історії відомі факти, що американська та англійська армії, в захоплених північних частинах Росії, розстрілювала й вирізала цілі села, не щадячи навіть дітей. Так, наше рідне місце, Одеса була окупована французами. Деякі  історики та письменники, висвітлюючи події тих часів, говорять про це дуже «делікатно», хоча насправді, усе відбувалось трохи інакше. Слід сказати, що здійснювався не тільки психологічний тиск, але і реальні розстріли цивільних людей.

В остаточному підсумку, для історії важливо як розглядати економічні концепції цього періоду. Відомо, що в період громадянської війни панував, так званий, «воєнний комунізм». Його головною рисою стала продовольча розкладка (продрозкладка). Це означало, що на кожний повіт, волость, село розписували вилучення у селян хліба й інших продуктів харчування, виконання тих або інших повинностей (наприклад, перевезення яких-небудь вантажів на своїх конях - гужова повинність). У промисловості йшла повним ходом націоналізація підприємств (крім малих - один двигун і не більше п'яти робітників). Підприємства повинні були поставляти державі свою продукцію. У країні панувала колосальна інфляція. Звідси, головні розрахунки проходили натуральним чином, про що детально було сказано під час вивчання курсу «Історія економіки та економічної думки».

У той час, мабуть, практично всі соратники В.І.Леніна вважали, що «воєнний комунізм» є переходом, якщо, безпосередньо, не до комунізму, то у, як мінімум, до першої його фази - соціалізму. Наприклад, один з близьких  соратників В.І.Леніна, Ю.Ларін писав в одній з газет, що знецінювання грошей є переходом до комунізму. У відповідній записці, на цю публікацію, В.І.Ленін написав: «…завантажте товариша іншою роботою, не давайте часу на літературну діяльність».

В.І.Ленін спеціально звертав увагу, що «воєнний комунізм» випливає з реалій обложеної фортеці, якою і була тоді Радянська Росія. Він, не одноразово, підкреслював, що продрозкладка, та інші реалії «воєнного комунізму» не є якимось відкриттям більшовиків. Так, в свій час, Пруссія в умовах війни, історично, перша ввела продрозкладку. Адже для того, щоб армія воювала, необхідно харчування, обмундирування, виробництво зброї й т.д., так як в таких умовах, економічні важелі просто не діють.

Отже, підсумуємо вище сказане. Російське відгалуження марксизму і його спроба практичного застосування, знов-таки, зіткнулася з проблемою, так  званого «марксизму», якому спробував дати відсіч ще К.Маркс.

29

Дуже  важливою  проблемою  в  творчості  В.І.Леніна,  є використання

наукової  спадщини марксизму в післяреволюційний період. Пануючою точкою зору є та, що він переконався в неможливості прямого переходу до комунізму (соціалізму), тому вирішив використати  своєрідний маневр, так званого тимчасового відступу, результатом чого став перехід до Нової економічної політики (НЕПу). Однак, незважаючи на те, що слова В.І.Леніна про «тимчасовий відступ» можна знайти в його роботах, (хоча не слід виключати можливість виправлення цих робіт Й.В.Сталіним) того періоду, варто відповісти на запитання, а чи був він в реальності. Звернемо увагу на головні положення ленінського підходу.

Розглядаючи економіку колишньої Російської Імперії, вчений вказує на існування в ній багатоукладності. Уклад - це своєрідний уламок, фрагмент того або іншого економічного ладу, що не займає в суспільстві пануючого положення. У Росії він виділив п'ять домінуючих укладів:

1. Натуральне господарство – доринковий фрагмент економіки.

2. Дрібнотоварний уклад – це  суспільство простих товаровиробників, селян, ремісників і т.ін., де відсутня капіталістична експлуатація.

3. Приватно-капіталістичний уклад – це економіка, що ведеться капіталістами, які привласнюють додаткову вартість.

4. Державний капіталізм (держкапіталізм) - це вища форма розвитку цивілізації, де держава в економіці починає виконувати координуючі та регулюючі функції.

5. Соціалістичний уклад, тобто та форма виробництва, яка виходять за межі попередніх укладів. Тут мова йшла про ледь помітні паростки, наприклад, заходи по безкоштовним формам освіти та медицини. Однак, займаючи командні висоти, цей уклад не мав економічної основи, яку і треба було створити в умовах нової форми політичного панування пролетаріату, як Радянської влади. Найважливішими першими кроками до цього стала програма ГОЕЛРО.  Саме він створював умови для нової, не товарної, тобто соціально-технологічної форми зв'язку, як основи соціалізації, а, з неї, і , безпосередньо, і самого соціалізму. Саме цим пояснюється вислів В.І.Леніна про те, що комунізм є «Радянська влада плюс електрифікація всієї країни». До цього положення він додавав трестування по-американськи, освіта по-пруськи і т.ін.

Головним змістом НЕПу, по В.І.Леніну, як не дивно, вважався такий розвиток  багатоукладної економіки, де провідним укладом повинен був стати не соціалістичний, а державно-капіталістичний. Останнє і є принципово важливим, тому що якщо держава перейшла б до використання для побудови соціалізму соціалістичного укладу, то тут був би правий Г.В.Плеханов, так як соціалізм, безпосередньо, не можливо побудувати поза розвиненими формами  капіталізму, а в Росії вони були ще не розвинені. Це завдання і повинен був вирішувати НЕП.

Справа  в тому, що розвинені форми капіталізму «випромінюють» соці-

30

алізацію  виробництва,  його «технічний розвиток»  виробництва, створюючи

умови  для розвитку особистості. Характерно, що один з опонентів В.І.Леніна

Л.Д.Троцький (його  пізнання соціалізму були, приблизно, на рівні вище згаданого Ю.Ларіна, хоча агресивність була вище, мабуть, чим у Й.В.Сталіна), спробував звинувачувати В.І.Леніна у відході від комуністичного ідеалу, а з ним, і від ідеалів Жовтневої революції, на що він запропонував останньому почитати свої дореволюційні роботи («Чергові завдання Радянської влади», «Про продподаток» та інші), де було вказано саме все те,  що зазначено вище (про багатоукладність економіки, про провідний  уклад і т. ін.).

Іншими словами, при розгляді проблем будівництва соціалізму в Росії, вона включала своєю найважливішою ланкою рух до основ соціалізму через розвиток державно-капіталістичного укладу. Вчений підкреслював, що держава, у цьому випадку повинна відбивати інтереси всіх членів суспільства і, насамперед, найбідніших її верств через союз робітників і селян. Останнє є надзвичайно важливим для розуміння проблем будівництва соціалізму, де держава з буржуазної перетворюється в державу диктатури пролетаріату.

Досить часто, суть такої держави, розуміється примітивно, як влада  озброєного солдата або матроса, які конфіскують, націоналізують, усуспільнюють і т.ін. Однак, це прояв лише політичної диктатури. Головне ж складається в економічній її суті, що з'являється як панування споживача над виробником, про що було сказано більш детально вище. Останню обставину можна здійснити лише через регульований ринок, у якому Держплан повинен був оцінювати ефективність наукових напрацювань для їх застосуванні у виробництві, і не більше. В епоху ж Й.В.Сталіна, він перетворився в орган директивного планування та жорсткого регулювання економіки з центру на місця.

Повертаючись до визначення про диктатуру  пролетаріату та її сутність в дійсності, про неї можна судити саме по розвитку НЕПу. Кожний суб'єкт власності (особистої або приватної)(натуральний і дрібнотоварний уклади),  власник свого капіталу (приватнокапіталістичний уклад) ведуть своє господарство та сплачують податки.  Спочатку  це був продуктовий податок, а потім, зі  стабілізацією виробництва й валюти,  грошовий.

Державний капіталізм, по В.І.Леніну, повинен був перетворити державну монополію «в інтереси й на користь кожного члена  суспільства». Наприклад, найважливішим завданням держави було виконання плану ГОЕЛРО (державний план  електрифікації Росії). Отримані державою податки, доходи підприємств та інші повинні були йти на  розвиток електрифікації, тобто дати кожному її блага. Звідси, виникає афоризм «лампочка Ілліча», який підкреслює революційний технічний переворот - повсюдне використання електрики як у  виробництві так і у побуті.

НЕП привів до різкого підйому виробництва в нашій країні. З 1925 року Росія повністю забезпечила себе хлібом і знову, як це було до Першої Сві-

31

тової  війни,  стала  експортувати  хліб у Європу. Однак, історично трапилось

так, що принципи НЕПу так і не були до кінця використані в Радянській Росії,  хоча, на сьогоднішній день, набули широкого застосування у Швеції, Китаї та інших країнах. В остаточному підсумку, після 1929 року в колишньому СРСР, восторжествували так звані «марксисти».

Говорячи про роль та значення марксизму на сьогоднішній день, слід відмітити, що економічна теорії марксизму, викладена, насамперед в «Капіталі», непроста для сприйняття. Відомо, що К.Маркс побудував її на застосуванні діалектичного методу, розуміння якого викликає часом значні утруднення навіть для професійних економістів і по сьогодні. Не випадково, стародавнього діалектика Геракліта Ефеського  назвали Гераклітом Темним, а його висловлення, що в одну й ту ж саму ріку не можна ввійти двічі - важке для сприйняття.

Ще при житті К.Маркса, в нього з'явилися послідовники, які були значно молодше його за віком, і тому називали себе «молодими марксистами». Вони займалися видавничою діяльністю, намагалися застосовувати економічну теорію марксизму до життя. Коли К.Маркс познайомився з ними та їх «визначними» здобутками, то, з іронією, сказав: «Якщо це марксизм, тоді я не Маркс».

Проблема так званих марксистів, тобто мнимих його послідовників переслідувала автора ще при житті та залишається після смерті вченого драматичною, як в історії економічної думки, так і в історії розвитку економіки в цілому. Достатньо згадати Поля Лафарга – зятя К.Маркса, Едуарда Бернштейна та Карла Каутського, які не змогли чітко, на підставі теорії марксизму, пояснити нові явища капіталізму кінця ХІХ -  початку ХХ століття, і тому заснована ними соціал-демократична партія в Німеччині, вже давно відійшла від основних постулатів теорії К.Маркса. Однак, так званий «марксизм» найбільші втрати причинив у зв'язку з будівництвом соціалізму в  СРСР та інших країнах.

Перераховуючи негативні сторони марксизму, сучасним вітчизняним та закордонним економістам, корисно згадати історію з молодими марксистами. Найбільш рельєфно межа між так званим і реальним марксизмом виявляється  через метод самого К.Маркса і висновки, отримані ним на його базі з тими висновками, які робляться його критиками. Діалектичний метод припускав розгляд всіх явищ і процесів у розвитку. Звідси, факти дійсності виявляються правомірними тільки для певного періоду часу, на певному рівні абстракції та постійно змінюються, здобуваючи інший, часом прямо протилежний зміст.

Так, звинувачення марксизму в дослідженні явищ у руслі розгляду всіх питань через прошарки суспільства (незрілий клас), класів і класової боротьби, справедлива до моменту, коли людина є частиною виробництва. З виходом  з нього, наприклад, у сучасних умовах, коли класова структура розмива-

32

ється, він перестає бути його представником. Саме про це й писав К. Маркс у

рукописах 1857 – 1861 років.

Щодо критики твердої залежності між базисом і надбудовою, ще Ф. Енгельс  відзначав,  що базис визначає надбудову тільки, в остаточному підсумку. При розгляді конкретної ситуації та під певним кутом зору, надбудовчі відносини можуть виявитися домінуючими. У цьому особливість діалектики, коли положення міняються місцями.

Обвинувачення К. Маркса в застосуванні однофакторного аналізу до вартості, ціні та доходів на основі єдиного ресурсу – праці, повисає в повітрі, якщо уважно придивитися до того, що праця є обставиною, що формує якісні параметри вартості, а корисність, поставлена в основу ціноутворення у маржиналістів, впливає тільки на її кількісні параметри. Звідси, маржинальний аналіз є досить важливим для практики господарюючого суб'єкта, але мало що дає для розуміння суті внутрішніх закономірностей розвитку буржуазного ладу.

Що стосується сумнівної цінності прогностичних положень, не підтверджених часом, як, наприклад, неминучість соціалістичної революції, то вони були актуальними, насамперед  у період першої половини ХIХ століття, до появи монополій, як клітинки соціалізму, про що писав ще Ф. Енгельс, що коли з'являються монополії, то необхідність у соціалістичних революціях відпаде. Що ж стосується посилання критиків на кінець I тому «Капіталу», про «експропріацію експропріаторів», тобто капіталістів, то варто пам'ятати про рівень абстрактного розгляду К. Марксом дійсності. Адже мова йде про процес виробництва капіталу і не більше. Отже, дійсність розглядається односторонньо, як фрагмент виробництва капіталу. Причому, тут мова не йде про заклик до соціалістичної революції, а констатується факт, що сам капіталізм у процесі виробництва створює умови підриву та руйнації вартісних процесів як своєї основи, тобто діє еволюційно, крок за кроком руйнуючи капітал з середини, без революцій.

Сучасний стан марксистської теорії, представляє собою багатогранний, по суті і формі, підходи, що є спробою поглибити як філософський, економічний та соціальний аспект марксизму. Однак, при всій багатогранності існуючого матеріалу, економічна складова є досить обмеженою. Серед найбільш відомих напрямків сучасної економічної складової марксизму виділяється, так званий, аналітичний марксизм, який  являє собою спробу продовження економічної складової марксистської доктрини. Так, представники цього напряму величезне значення приділяють уточненням термінів марксизму, спробі розробки проблем продуктивних сил, виробничих відносин, надбудови та співвідношення між ними через використання мікро- та макроекономічного підходів.

Однак, відмічений напрям відмовляється від такої основоположної складової  марксизму,  як  метод  діалектичного матеріалізму, який є його ду-

33

шею і дозволяє розглянути суспільство в його постійному розвитку та змінах.

Звідси виникає правомірне питання – а чи зберігається в такому підході аналітичним марксизмом первісна сутність класичного марксизму? Адже, використання мікро- та макропідходів, теорії ігор, надмірне застосування економіко-математичних методів залишає на узбіччі теорії дослідження постійних змін в господарчій діяльності суспільства, логіку його розвитку та тенденції, що вигідно виділяє марксизм порівняно з іншими теоріями.

Подібна ситуація нагадує використання неокласикою інструментарію маржиналізму, однак, від цього не відбувається його розвиток, як окремого напрямку. Також, і американський інституціоналізм Т.Веблена, який дуже високо цінував економічну складову марксизму як і його історичний метод, широко використовуваний в самому інституціоналізмі, не можна вважати прямим продовженням марксизму.  

Підбиваючи підсумок вище сказаного, можна зробити висновок, що прогностичні висновки К.Маркса про те, що суспільство рухається до соціалізму через підрив вартісних процесів, виведення людини із процесів виробництва, руйнування класової структури суспільства, блискуче підтвердилися.

 Однак, К.Маркс не був ідеальним вченим і людиною. Так, по-перше, у його здобутках, дійсно, проглядає претензійність на володіння абсолютною істиною та непримиренність до інших наукових поглядів. Критикуючи думки інших вчених, позиції яких не збігалися з його власною, він використовував у наукових дискусіях досить некоректні вислови, типу «божевільний Сэй», «брудний нехлюй» говорячи про С. Бейлі тощо.

По-друге,  розробки економістів, більшою мірою, орієнтовані на розробку практичних проблем, ставилися їм у розряд вульгарних, якщо вони відходили від позицій трудової теорії вартості, наприклад, «теорія трьох факторів виробництва» Ж.Б.Сея, «гармонії класів» Г.Ч.Кері й т.п. хоча і підтвердили свою ефективність.

По-третє, у трактуванні окремих проблем, наприклад, про багатоваріантність трудової  теорії  цінності  А.Сміта,  їм  начисто  ігнорувався час написання цієї великої книги (1776 рік), коли вартісні процеси  перебували ще в стані становлення, але не зрілих форм. Однак, критика його теорії вартості (цінності) велась з позицій розвинених форм капіталізму кінця ХIХ століття. Сам же марксизм, з погляду використання, безпосередньо, на практиці його напрацювань виявився малоефективним.  

Однак, для розуміння змін в суспільному розвитку, тобто його траєкторії, навряд чи знайдеться вчення, більш продуктивне, ніж марксизм. Достатньо згадати збільшення інтересу до цієї доктрини в період катаклізмів, які, періодично, потрясають світ, особливо в наші часи.

34

ЛЕКЦІЯ 3. А.Маршалл   –   засновник принципів нової    економічної  науки

Економічна наука як інструмент пі-  знання конкретної істини в тому вигляді, в якому ми сьогодні його використовуємо, в значній мірі є творінням А.Маршалла.

                                                                             Джон Мейнард Кейнс

1.   Теоретико-методологічні особливості неокласичного напрямку економічної думки: 

      а) неокласична економічна теорія як другий етап маржинальної революції в 90-х  роках  ХIХ століття - першої третини  ХХ століття;

      б) спільні та відмінні ознаки класичної політекономії та неокласичної економічної теорії;

       в) характерні риси методології неокласики;

       г) роль та значення Кембриджської школи у розвитку економічної науки тих часів.

2.   А.Маршалл - фундатор «Принципів економікс». Нове визначення предмету дослідження.

3.   Особливості методу дослідження. Структура, зміст  та основні теоретичні

      здобутки.

4.   Місце  та  значення   неокласичного  напрямку  на сучасному етапі еконо

мічної науки.

1.   Теоретико-методологічні особливості неокласичного напрямку      економічної думки:

    а) неокласична   економічна  теорія   як  другий   етап  маржинальної           революції в 90-х  роках  ХIХ століття - першої третини  ХХ століття

Неокласична економічна теорія має своїм витоком поглиблення основних положень маржиналізму 70-х – 90-х років ХІХ століття. Вона дозволила вивести економічну науку на якісно новий рівень завдяки формуванню  принципів економічної науки. Були використані основні ідеї маржиналізму як визначення величини цінності ринкових благ їх корисністю та рідкістю через широке використання граничного аналізу.

Одночасно, з 90-х років ХІХ століття, в класичну доктрину ринкового лібералізму, крім маржинальних підходів, був зроблений акцент на мікроекономічний  аналіз.  З часом,  особливо  з 30-х років минулого століття, неокласичний  аналіз,  крім  теорії економічного неолібералізму, був доповнений

35

 

макроекономічними дослідженнями і ідеями виваженого державного регулювання ринку.

Однак, найбільш значним рухом в розробці неокласичного напрямку, слід, по праву, вважати наукові здобутки видатного англійського економіста А.Маршалла (1842 – 1924). По-перше, він відніс маржинальний напрям до класики, з якої починається неокласична традиція в економічній науці, що стала продовженням класичного підходу, але з акцентом на його практичне спрямування, що вилилось в розробку принципів економічної теорії.

б) спільні та відмінні ознаки класичної політекономії та неокласичної економічної теорії

Неокласичний напрям, маючи витоком його класичний варіант, крім загальних рис, і відмінності. Тому, для розуміння неокласики треба з’ясувати її висхідні пункти, які знаходяться в класичній теорії А.Сміта і Д.Рікардо і визначають загальні риси двох етапів класичного напрямку: як фундаментального етапу так і неокласичного.

Перш за все слід відмітити загальні ознаки етапу розвитку класичного напрямку. Вони зводяться до трактування суспільства, як об’єктивної реальності, яку людина змінити не може, а лише полегшити своє існування, вивчаючи дійсність та враховуючи її закономірності в реальному житті, де діє принцип «laissez faire, laissez passer», що буквально, означає, хай все іде як іде. Даний принцип ґрунтується на невтручанні держави в економічні процеси. Другим спільним аспектом став раціональний вибір господарюючого суб’єкта, за умов заданого набору обмежень. Третім моментом, є методологічний індивідуалізм, який викликає відповідну поведінку в суспільстві не груповими інтересами людей, а індивідуальними. І, нарешті, оптимальний варіант пропорцій, що складаються в суспільному виробництві знаходяться в ринковому механізмі.

Однак, неокласичний напрям, на відміну від класичного, мав і свої  відмінності. Вони полягали, перш за все, у розгляді оптимальної поведінки людини в умовах існування обмежених ресурсів. Тобто, мали практичний аспект. По-друге, маржинальний підхід, як елемент дослідження ринкової системи, а, також, його вихід на практику, суттєво розширив коло досліджуваних проблем. Це призвело до необхідності формування нової науки – «Економікс» з її практичним нахилом. Межі політичної економії розширились через дослідження, як окремої проблеми, відносин між попитом та пропозицією, що і визначило формування неокласичного напряму та його особливості.

      

в) характерні риси методології неокласики

Зміщення  в  аналізі предмету дослідження в кінці ХІХ століття мало на

36

слідком нові підходи в методологічному інструментарії, що починає використовуватись. Продовжуючи традиції класичного напряму, акцент науки зміщується в сторону дослідження поведінки економічної людини, яка постійно намагається постійно максимізувати доход і мінімізувати свої витрати.

Взявши, як було вказано раніше, за основу маржинальні напрацювання в теорії граничної корисності та граничної продуктивності праці, неокласики пішли далі, звернувши увагу на граничні величини, а, також, витрати виробництва, що дозволили внести суттєві доповнення в теорію ціни. Крім того, великого значення в розробках практичної складової, набувають процеси математизації отриманих висновків з побудовою на їх основі економічних моделей. Особливо, значний внесок в розробку цих проблем внесла Лозаннська школа на чолі з Л.Вальрасом і його послідовником В.Паретто. В їх концепціях, математика отримала значне місце і як інструмент пізнання дійсності. Наприклад, на базі неї Л.Вальрасом була сформульована теорія загальної економічної рівноваги.

Одночасно з цим, на іншій стороні світу, в США, широкого розвитку набуває американський напрям маржиналізму, представлений Дж.Б.Кларком. Він взяв за основу закон граничної продуктивності праці і дослідив на його основі розподіл продукту між класами, а, також, умови його оптимізації.

г) роль та значення Кембриджської школи у розвитку економічної науки тих часів

 Значний вклад відмічених вище представників неокласичного напряму отримав своє логічне завершення в працях найбільш визначного її представника, англійського економіста, фундатора Кембріджської школи А.Маршалла. Йому вдалося завершити перетворення напрацювань попередників в практичне русло, спростивши їх наробки, одночасно невілюючи протиріччя між ними, по таким фундаментальним питанням як вартість, ціна,

показуючи спадковість цих напрацювань і їх важливість для вирішення проблем господарювання.

З роботами А.Маршалла бере свій початок нова наука – «Економікс», хоча сам термін був запропонований В.С.Джевонсом, а основні поняття, як попит і пропозиція були розроблені його попередниками. Однак, на відміну від них, йому вдалося зробити глибокий аналіз, як в методі дослідження цієї науки, так і визначення її предмету, завдяки чому відбулася своєрідна революція в економічній теорії, яка повернулася до вирішення, безпосередньо, завдань господарської практики.

Завдяки А.Маршаллу, в Кембріджській школі, в кінці ХІХ століття утворилась школа з відповідною назвою, яка дала світу таких визначних економістів як Ф.Еджуорт, А.С.Пігу, Дж.В.Робінсон, хоча остані два економіста більш  відомі,  як  засновники  та продовжувачі кейнсіанського напрямку. Що

37

стосується А.Маршалла, то його книга мала величезний успіх, неодноразово перевидавалась і на багато десятиліть стала основним посібником по «економікс».

  1.  А.Маршалл - фундатор «Принципів економікс». Нове визначення предмету дослідження

Як було вказано раніше, завдяки А.Маршаллу відбулась поява «Економікс». Новий етап в науці, який остаточно вивів економічну теорію в практичне русло, був досягнутий завдяки розширенню рамок такої фундаментальної теоретичної науки як політична економія, завдяки доповненню її аналізом відносин попиту та пропозиції. Остані дали можливість поставити питання про спонукальні мотиви поведінки як покупців так і виробників. Одночасно з цим, було поставлене і вирішене питання про вимір сили цих спонукальних мотивів через гроші.

На основі викладених положень, А.Маршалл добудовує перший поверх будівлі політичної економії в руслі англійської політекономії, як науки про багатство новим поверхом, що перевів завдяки відносинам попиту і пропозиції її в практичне русло. Звідси, відповідне визначення предмету «Економікс», яке, з одного боку, наука про багатство , а з іншого – та частина суспільної науки про дії людини в суспільстві, яка відноситься до уживаних нею зусиль, для задоволення своїх потреб у тих межах, у яких ці зусилля і потреби піддаються виміру в одиницях багатства або  його загального представника, тобто грошей [ 93, т. І, с. 107].

  1.  Особливості методу дослідження. Структура, зміст  та основні          теоретичні здобутки

Визначення  А.Маршаллом  предмету  дослідження зі сторони практич-

них рекомендацій для господарюючого суб’єкта, не могли не торкнутися методу дослідження. Перш за все, у самому викладі матеріалу чітко проявляється метод Е. Канта, особливо в 4 главі І книги, де вчений, підводячи підсумок визначення предмету дослідження, намічає порядок і мету економічних досліджень. Почавши обґрунтування методу дослідження до економічних проблем, А.Маршалл зацікавився методом Г.В.Ф.Гегеля, для чого, певний час, жив у Німеччині, спілкуючись з послідовниками самого філософа молодими гегельянцями. Однак, з часом, його інтерес змістився у бік більш ґрунтовного методу, вже згаданого, Е. Канта, не відмовляючись від діалектики Г.В.Ф.Гегеля. Дивно, але, навіть в працях таких маститих вчених як М.Блауг, нічого про це не говориться. А.Маршаллу приписують зовсім інші філософські методи, в чомусь схожі  на методи класичної німецької філософії, але не тотожні їм.

38

Продовженням підходу А.Маршалла в дусі німецької класичної філософії стало використання каузального (причинно-наслідкового) методу, який знайшов своє відображення у дослідженні фактів дійсності, яким вчений приділяв величезну увагу. Причому, для нього цінними були не самі факти, а логіка їх змін. Виявлення тенденцій розвитку, він вбачав в узагальненні дій людей при відповідних умовах, які виступають, як економічні закони. В зв’язку з цим, є дивним приписування цій людині багатьма сучасними авторами функціонального методу, як головного. Таке ж тлумачення зафіксовано і в багатьох підручниках з економікс. Спростовуючи це положення, досить вказати на обмежене використання математики в дослідженні спонукальних мотивів діяльності людей, виведені, самим А.Маршаллом, за рамки основної частини твору. При функціональному методі, математика стала б основним інструментом дослідження.

Перш за все, велику увагу автор приділив змісту існування економікс, головне завдання якого він вбачав в дослідженні діяльності людей, їх спонукальних мотивів, які піддаються визначенню через вимір їх рушійної сили в грошах. Таким чином, економічна наука ставить своїм завданням, по-перше, здобувати знання для самих себе і, по-друге, проливати світло на практичні питання. Хоча практичні проблеми, в значній мірі, виходять за межі економічної науки, вони залишаються головним мотивом, що лежить в основі діяльності економіста.

Велике значення в економічній спеціальності, вчений приділяв трьом великим інтелектуальним якостям: сприйняттю, уяві та розсудливості. Причому, головним з них він вважав уяву, яка дає можливість знайти сховані для очей людини наслідки видимих причин, що віддалені від дослідника або не лежать на поверхні. Уява економісту необхідна, також, для реалізації своїх ідеалів. Аналіз фактів дає можливість знайти найбільш ефективний шлях стимулювання розвитку багатства суспільства, одним із яких, по А.Маршаллу, була виявлена освіта, яка дає дійсну економію для нього.

Пошук нового предмету дослідження, виводить науку про багатство (політичну економію) на практичний рівень, підходи до якого вже були відпрацьовані його попередниками, представниками маржиналізму, в теорії його вчителя Дж.С.Мілля та інших економістів. Цим самим, А.Маршалл реалізував в економічній науці два її аспекти: теоретичний та практичний, вперше  поставлений в історії філософії Е.Кантом.

Вихід на практику через формування принципів економічної теорії як методу, що визначав би правила практичної дії в тій чи іншій господарській ситуації, мали результатом введення в науковий обіг, як окремої проблеми, відносин попиту та пропозиції. Саме вони дозволяли вийти на головний практичний аспект – спонукальні мотиви людей, силу яких А.Маршалл запропонував вимірювати через  гроші,  як  ціну попиту та пропозиції. Цей відправний  пункт дослідження, в подальшому доповнюється новими аспектами.

39

Початок аналізу відміченої проблеми вчений віднайшов в положенні Д.Рікардо. «Товари, які мають корисність, - писав останній - черпають свою мінову вартість з двох джерел: своєї рідкості і кількості праці, необхідної для їх виробництва» [115, c.1]. Звідси, А.Маршалл вийшов на необхідність дослідження спочатку спонукальних мотивів споживача, яку, в значній мірі, визначала рідкість даного блага, що була досліджена з боку попиту. З іншої сторони, досліджувались спонукальні мотиви виробника, які впливали на мінову вартість через витрати праці, що визначали  сторону пропозиції.

Початок дослідження мінової вартості, з боку сторони пропозиції, дозволив А.Маршаллу конкретизувати спонукальні мотиви споживача, якому передували дослідження таких проблем, як багатство, виробництво, споживання, праця, нагальні життєві засоби, дохід і капітал. Вони дозволили, з одного боку, визначити обставини, що дозволяють з’ясувати спонукальні мотиви споживача через розгляд і класифікацію матеріальних, дарових, економічних і та інших благ. З іншого боку,  деталізувалась сторона пропозиції. Відмічена характеристика отримала у А.Маршалла в назві ІІ книги «Деякі основні поняття».

Книга ІІІ «Про потреби та їх задоволення» ставить завдання показати все розмаїття чинників, що визначають сторону попиту, як з боку його градації, еластичності потреб, вибору між різними видами споживання однієї і тієї ж самої речі. Всі ці проблеми добре описані в курсі мікроекономіки, які вже вивчались, а тому особливої деталізації не потребують.

ІV книга «Фактори виробництва. Земля, праця, капітал і організація», присвячена аналізу пропозиції та факторів виробництва. Спочатку А.Маршалл досліджує кожен із чинників виробництва, даючи їм різносторонню характеристику. В ході дослідження він ввів такий фактор, як організація, який досліджується не тільки з боку стану організації на підприємстві (підприємницька діяльність), який детально був розглянутий в курсі мікроекономіки але і в суспільстві, як стан організації охорони здоров’я, виробничого навчання і т.ін.                                 

Окремо треба сказати про використання А.Маршаллом математичних методів дослідження та їх місце в його економічній теорії. В економічній (коментаторській) літературі, відносно зазначеного питання, розповсюджена точка зору, що вчений визначав використання математики, як основний інструмент пізнання дійсності. Однією з причин подібного підходу стало чудове розуміння А.Маршаллом математики, яку він дуже любив. Однак, математичні узагальнення, як і сам математичний метод, зайняли в його книзі досить скромне місце і були відправлені в додатки, наприкінці відповідних розділів книги, де математичний метод слугував тільки для більш компактного представлення результатів відповідних досліджень.

Книга V «Загальні відносини попиту, пропозиції і вартості», є центральною  в  усій  роботі і ставить своїм  завданням  дослідження  попиту  і  про-

40

позиції, ринкової рівноваги та її чинників. В ній автор порушує питання: про механізм встановлення цієї рівноваги при досягненні оптимального стану попиту та пропозиції; проблему інвестування та розподілу ресурсів та ряд інших проблем як, наприклад, вихід на теорію монополій. При цьому, головним завданням залишається  з’ясування обставин, які визначають зрівноважену ціну, чим А.Маршалл закладає проблему ціноутворення з виходом в практичну площину.

Остання, VІ книга «Розподіл національного доходу», присвячена аналізу заробітної плати, прибутку, ренти, економічного та соціального прогресу, яка конкретизує попередні п’ять книг, виводячи дослідження на якісно новий практичний рівень. З часом, ця проблема, отримала розвиток у працях послідовника А.Маршалла – А.С.Пігу, в його «Теорії суспільного добробуту» (1932), яка започаткувала новий напрям економічних досліджень та обґрунтування економічних функцій держави.

 

  1.  Місце та значення  неокласичного  напрямку  на сучасному етапі економічної науки

Події  19291933  років в розвинених країнах, що отримали назву Великої депресії, значно підірвали вплив неокласичної теорії. Вона не змогла, в той час, кінця вільної конкуренції та періоду панування монополій, відповісти на виклик часу. З’являється новий напрям економічної науки, який отримав назву по прізвищу свого автора, видатного англійського економіста Дж.М.Кейнса. Одночасно з ним,  потроху, отримає визнання американський інституціоналізм, особливо в розробках «Нового курсу» Ф.Д.Рузвельта.

Виникає питання про те, що відбувається в цей період в неокласичному напрямку: він зникає, продовжує розвиватися чи, на відповідний період, замирає? По-перше, треба відмітити його відхід, як провідного напрямку економічної науки. По-друге, значну втрату його прихильників. По-третє, спроба не багатьма економістами дати новий поштовх для розвитку цього напрямку в зв’язку з відміченими вище подіями.

До числа таких прибічників, перш за все, треба віднести праці Ф. фон Хайека та його вчителя Л. фон Мізеса. Спроби розкласти чинники, що діють на ефективність роботи підприємств, економістами, що створили економічну модель Кобба-Дугласа. Цих економістів можна віднести до консервативного напряму неокласики, який зберіг свій вплив до 70-х років минулого століття. Крім того, в період 50-х – 60-х років, отримують широке розповсюдження спроби синтезу неокласики з кейнсіанством через створення таких теорій в працях П.Е.Самуельсона та Дж.Р.Хікса, автора відомої моделі IS – LM.

Після енергетичної кризи 1973 року, з появою стагфляції, кейнсіанський напрямок втрачає своє провідне значення. Починається відродження неокласики,  яка  бере на озброєння ідею класичного лібералізму, доповнюю-

41

чи  її  макроекономічним аналізом. Виникають теорії монетаризму, економіки пропозиції, раціональних передбачень (в економічній літературі –  очікувань, що не зовсім точно). Окремо в цей період виділяється «теорія соціальної ринкової економіки», яка займає проміжне місце між консервативною неокласикою та теоріями, яки сповідували планово-директивну систему.

Що стосується інституціоналізму 50-х – 50-х років ХХ століття, то він вступає в третій етап розвитку, що отримав назву неоінституціоналізму. Спроби, і не безуспішні, застосувати неокласичний напрям для побудови теорії інститутів, дали позитивний результат. Для цього були використані інструменти сучасної мікроекономіки та теорії ігор, використано спроби аналізу інституцій на основі єдиної теорії та в середині неї, і, нарешті, була звернута увага на незалежного індивіда, який сам вирішує, членом яких колективі йому вигідніше бути. Іншими словами, неоінституціоналісти використали основну ідею індивідуалізму класичного напряму. При цьому, треба відмітити, що метод, який вони використали, став однією із вагомих причин отримання інституціоналізмом в 80-х – 90-х роках минулого століття положення провідного напрямку сучасної економічної науки.

Таким чином, неокласичний напрям отримав новий розвиток через відмічені вище теорії, а, також, дозволив підвищити власний рівень та рівень таких напрямів як інституціоналізм та кейнсіанство.

ЛЕКЦІЯ 4. Дж.М.Кейнс фундатор макроекономічного       аналізу ХХ століття

«…постулати класичної теорії можуть застосовуватись не до загального, а тільки до особливого випадку, так як економічна ситуація, яку вона розглядає, є лише граничним випадком можливих станів рівноваги. Більш того, характерні риси цього особливого випадку не співпадають з рисами економічного суспільства, в якому ми живемо, і тому, їх проповідування збиває зі шляху і веде до фатальних наслідків при спробі застосувати теорію до практичного життя»

                                                                                                             Джон Мейнард Кейнс

1.   Історичні умови виникнення кейнсіанства.

2.   Дж.М.Кейнс (1883 – 1946) – теоретик макроекономічного підходу.

42

        

3.  Критика    постулатів   неокласики  та  розробка  Дж.М.Кейнсом  нової методології економічного аналізу.

4. Структура та логіка «Загальної теорії зайнятості, процента і грошей» (1936).

5.  Подальша еволюція кейнсіанського напрямку:

5.1.Ліве кейнсіанство.

5.2.Неокейнсианство. Теорії економічного росту.    

5.3.Посткейнсианство:

    а) монетарне посткейнсианство;

    б) калецкианское посткейнсианство;

    в) неорикардианское посткейнсианство.

5.4.Нове кейнсіанство.

6 . Кейнсианская теорія та економічна політика.

7.  Кейнсіанство та сучасність.

1.   Історичні умови виникнення кейнсіанства

Кейнсіанство відноситься до сучасного етапу економічної науки, яким відкриваються сучасні теорії.  Як будь-який новий період, він мав об'єктивні причини своєї появи, якою стали якісні зміни в економічних процесах капіталізму, а точніше,  поява нового  продуктивного  чинника праці – конвеєрного

виробництва. Це знаменувало освоєння капіталом більш розвиненої продуктивної сили. Остання мала для капіталізму двояке значення. З одного боку, це дозволило скоротити необхідний робочий час і збільшити додатковий, а значить і додаткову вартість. З іншого боку – це мало наслідком остаточний підрив вартісного механізму саморегулювання економіки. Суспільство перетворилося у величезну фабрику, де отримав розвиток  новий регулятор ринку - по живій праці (трудовому еквіваленту), а не по уречевленій, минулій праці (вартості).  

Формування нового механізму господарювання почалося з 70-м років ХIХ століття, коли економіка розвинених країн досягла піку панування вільної конкуренції, а з нею і зрілого капіталізму. Технологічно, з боку продуктивних сил, нею стала стадія машинного виробництва.  Разом  із цим, завершується перетворення суспільства в єдину фабрику, де паралельність і безперервність виробництва поступово стає умовою нової форми зв’язку , як соціально-технологічного.

З переходом до монополістичного капіталізму, безперервність та паралельність виробництва отримує новий розвиток. Діяльність банків по підтримці технологічних ланцюжків, на відміну від класичного капіталізму, отримує нові форми. З укрупненням капіталу та появою промислових монополій,  виникає необхідність у великих джерелах кредитування, які дрібні банки надати не можуть. Виникає інтенсивний процес концентрації банківського  капіталу, яке неминуче веде до перетворення останніх у всесильних моно-

43

полістів. Через банківські рахунки вкладників, банки дізнаються про їх фінансовий стан і, маючи величезні кошти, можуть на нього впливати.

Зміни в продуктивних силах у 1920–29 роках, 1948–57 роках,  1957– 66 роках стає показником оволодіння капіталом масової продуктивної сили. З 1913 року нею стає конвеєрне виробництво, що досягло свого піку в 1929 році. Останнє мало наслідком фіаско ринку, що отримало свій зовнішній прояв у світовій економічній кризі 1929–1933 років і Великій депресії. В цих умовах, велике виробництво виявилося немобільним у плані оперативного переміщення як матеріальних так і трудових ресурсів, в зв’язку з динамічною зміною пропорцій виробництва. Конвеєризація виробництва, посилюючи безперервність і паралельність виробництва, остаточно підірвала вартісний механізм саморегулювання. Однак, власного механізму саморегулювання у самому виробництві не сформувало. У зв'язку з цим, державне втручання в економіку стало неминучим. Одночасно з цим, стало питання про визначення  важелів, за допомогою яких держава може змінити існуючий стан речей.

Одним із засобів такого впливу став кредитний механізм, про дію якого, ми вже знаємо в умовах НЕПу. Іншим важелем дії на економіку став механізм стимулювання інвестицій за допомогою збору коштів через державний бюджет (фіскальна політика). Прикладом неї може бути ленінська ідея електрифікації Росії, що використала для цієї мети залучення фінансових ресурсів власної країни.

З таким підходом почалася реалізація ідеї регульованого ринку, що, уперше, застосували більшовики на чолі з В.І.Леніним в період НЕПу. Однак,  завдання, які вирішувала Росія того періоду, мали за мету прискорення дозрівання капіталізму в умовах нової політичної влади, представленої Радами. У країнах Західної Європи та США стан справ був трохи іншим. Капіталізм «перезрів» і почав рухатися убік освоєння планомірної форми зв'язку, як чужорідної своїй внутрішній суті. Спочатку ця ідея отримала своє практичне втілення в «Новому курсі» 1933– 38 років Франкліна Делано Рузвельта, а потім, і в теоретичній  розробці економічної політики втручання держави в економіку, запропонованої  вже Дж.М.Кейнсом.

У нових умовах кризи, неокласична теорія, згідно, з якою вільно утворювані ціни та доходи несуть достовірну інформацію про ринок, перестала відповідати дійсності. Спроба вийти з цього положення через державну заборону профспілкам втручатися у встановлення вартості робочої сили  та контроль над цінами, тобто шляхом повернення до вільного  ринку, провалилась. Не дало позитивного результату і прагнення до збалансованості бюджету та стійкого валютного курсу, а, також, орієнтація економіки на внутрішню замкнутість. Необхідність нових підходів у теорії та практиці господарювання ставала неминучою.  Одним з таких відповідей на виклик часу і стала нова

парадигма - кейнсіанство.

44

2.   Дж.М.Кейнс (1883 – 1946) – теоретик макроекономічного підходу

Джон Мейнард Кейнс народився 5 червня 1883 року в Кембриджі в родині професора логіки та економіки Джона Невілла Кейнса.

Закінчивши кращу приватну школу в Ітоні, а потім і Кембриджський університет в 1906 році, він почав  службу в керівництві у справах Індії. У 1909 році він повертається на роботу в Кембриджський університет за запрошенням свого вчителя А. Маршалла, де читає курс «Економікс».

У 1913 році виходить його перша книга  «Індійська валюта та фінанси», у якій він висловив ідею про підлегле положення індійської валюти і її тісній прив'язці до англійської. У той час він був активним прихильником золотого стандарту, тобто неокласиком.

Видатні математичні здібності дозволили йому одержувати призи на конкурсах у Великобританії. Іншим джерелом доходу стала вдала гра на біржі. Цим він примножив статки як собі так і Кембриджському Королівському коледжу, являючись його скарбником. Крім інтересу до дослідження економічних проблем, він був завзятим колекціонером живопису, шановником літератури та театру. Був особисто знайомим та приятелював з багатьма видатними особистостями свого часу.

У 1919 році його призначають представником Британського казначейства, а в тому ж році він бере участь у Паризькій мирній конференції, під час якої проявився його якості далекоглядного політика. В зв’язку з цим, його погляди досить часто не співпадали з офіційною точкою зору керівництва країни на післявоєнний устрій Європи. Так, він, у розпал конференції, залишає її, виказавши власну незгоду з політичним курсом уряду країни. Незабаром з'являється його праця «Економічні наслідки Версальського договору», де процвітання Європи тісно пов'язувалось ним з післявоєнним розвитком країн, що програли у війні. Звідси він робив висновок про те, що Німеччини потрібна допомога, а не обкладання її репараціями. У цій же роботі він висунув ідею про те, що заощадження й споживання взаємно впливають на дохід.

В 1923 році виходить у світ його  “Трактат про грошову реформу”. Головна ідея книги, що  пронизує її, складалась у демонстрації  впливу у зрушені  у рівня цін на населення. Виходячи з цього, автор робить висновки що:

 - інфляція не вигідна рантьє, але, якщо помірна, то задовольняє як підприємців так і робітників.

 -  золотий стандарт  пережиток варварства.

 - ідея керованої валюти, тобто визнання грошей активним фактором, повинна стати основою економічного прогресу.

Однак  його не послухали, наслідком чого стало послаблення конкурентоспроможності англійських товарів і зростання безробіття, у зв'язку з чим,  уряду довелось терміново організовувати суспільні роботи.

45

Перехід на рейки тези «нехай іде як іде» Дж.М. Кейнс уважав справою небезпечною. У нових умовах, він стає прихильником ідеї не тільки урядових видатків на економічні потреби, але й державного інвестування в сферу транспорту, будівництва житла, ліній електропередач.

В 1925 році виходять його “Економічні наслідки валютної політики міністра Черчілля”, в якій автор ще раз виступає проти нього як людини, яка намагалась відновити вільний обмін фунта на золото. Однак, результатом остаточного переходу на рейки регульованого ринку стала його робота “Кінець Laisser Faire “ (1926).

 Улітку 1925 року  вчений їде до Москви в зв’язку з його професійними інтересами до причин буму радянської економіки в період НЕПу, в якому він побачив реалізацію більшовиками ідеї регульованого ринку. Там Дж.М.Кейнс читає дві лекції для вищого керівництва молодої Радянської держави. Повернувшись додому, він пише нарис «Побіжний погляд на Росію», де стверджує, що  капіталізм не кращий лад, але його можна  вдосконалити, якщо розумно їм керувати. Його вразив ентузіазм радянських людей та їх віра у майбутнє. Він записує, що для того, щоб перемогти Радянську Росію  не досить  мати рівний їй економічний потенціал, а потрібна багаторазова перевага.

Всі ці роботи стали підготовкою до створення ним головної ідеї принципово нової економічної теорії. Відвідування Росії остаточно переконали великого вченого в закінчені епохи вільного ринку. У 1930 році вчений видає  двотомник «Трактат про гроші»,  у якому  піднімає ряд нових проблем:

  1.  Оформлення концепції заощаджень і інвестицій.
  2.  Питання грошового обігу.
  3.  Причини економічної нестабільності, які стояли  на першому місці. Головне писав він, - «знайти метод, придатний для характеристики не тільки стабільної рівноваги але і нерівноваги для того, щоб розкрити динамічні закони, що управляють переходом грошової системи від стану рівноваги до іншого стану».  

У ній Дж.М. Кейнс:

а) підтримує ідею Робертсона про те, що не існує автоматичного механізму вирівнювання інвестицій (i) і заощаджень (s). Причому, тут можливі три умови співвідношення між ними,  які мають наслідками коли:

S > I наступає скорочення ділової активності.

S < I наростання експансії.

S = I головна умова розвитку макроекономічної рівноваги;

б) намічає ідею про взаємозв'язок грошового ринку з нормою відсотка;

в) висуває вимогу кредитно-фінансового контролю на міжнародному рівні;

г) формулює ідею про наднаціональні фінансові органи керування, які, з часом, були запропоновані в Бреттон-Вудсі.

46

У 1933 році Дж. М. Кейнс  пише роботу  «Шлях до процвітання», де використовує  ідею мультиплікатора Р. Канна для рішення проблем зайнятості.

У 1934 році відбулась його зустріч з Ф.Д.Рузвельтом, де, не зважаючи на його намагання, йому не вдалося  переконати останнього у значному збільшенні урядових видатків. Повернувшись додому, він працює над головною працею свого життя, яка вийшла з друку у 1936 році з назвою «Загальна теорія зайнятості, відсотка та грошей». Основна мета книги полягала в демонстрації небезпеки неокласичних підходів до теорії вибору найкращого варіанту по використанню обмежених рідких ресурсів (відповідно до закону граничної корисності та граничної продуктивності), хоча на ділі, суспільство стикнулось з проблемою не нестачі трудових ресурсів, а їх надлишку.

Дж. М. Кейнс виклав загальну економічну теорію, включивши в її аналіз і депресивну економіку.

Рівність попиту та пропозиції, на його думку, може встановитися навіть при неповному завантаженні ресурсів, при якому повне завантаження є лише частковим випадком рівноваги.

З початком Другої Світової війни Дж.М.Кейнс повертається на пост радника міністерства фінансів і стає одним з директорів англійського банку.

У 1940 році він пише роботу «Як оплатити війну», де пропонує як компенсацію видатків примусові позики, які повинні призупинити інфляцію.

У 1944 році Дж.М. Кейнс - глава англійської делегації в Бреттон-Вудсі де пропонує замінити  золото спеціальними зобов'язаннями. Головним зараз, на його думку, була вже не орієнтація на золотий запас, а забезпечення повної зайнятості.

Ці ідеї  втілилися у створенні МВФ та МБРР у 1946 році.

Геніальний економіст і політичний діяч ХХ сторіччя помер 21 квітня 1946 року від серцевого нападу.

3.  Критика  постулатів  неокласики  та  розробка  Дж.М. Кейнсом       нової методології економічного аналізу

Світова економічна криза 192933 років мала для розвинених країн глибокі руйнівні наслідки. Спроба їх подолання, традиційними на той час, неокласичними методами не дала бажаних результатів, продемонструвавши і недосконалість методологічного інструментарію, як аналізу того суспільства, так і практичних рекомендацій по виходу з незвичайної кризи. Причини недосконалості методу неокласики, відносно вказаних вище подій, стали предметом глибокого дослідження ряду економістів та шкіл. Особливо, так званої, шведської школи,  а,  також,  представниками  інституціоналізму.  Однак,

найбільший внесок в з’ясування недосконалості методу неокласики, зробив Дж.М.Кейнс.

47

 Перш за все, він запропонував нову методологію економічного аналізу, де особливу увагу звернув на макроекономічний підхід, на відміну від своїх вчителів.

По-друге, йому належить принципово новий підхід, в якому враховувались не тільки суто економічні фактори, що діють на поведінку господарюючих суб’єктів, але і ті обставини, в яких вони складаються, як-то, психологічний стан суспільства, його морально-етичні цінності, спонукальні мотиви в той чи інший період, що визначали стан поведінки людей. Цим, вчений розробив підходи, що, з одного боку, визначали дію окремої людини, як частини макроекономічної системи, а з іншого, доповнив її психологічними факторами, одним із яких стала категорія основний психологічний закон.

По-третє, частина нового категоріального апарату створювалась на базі використання принципів економічного аналізу, які запропонували ще маржиналісти. Однак, на відміну від них, їх підходи були вмонтовані не в мікроаналіз, а в макроекономічну систему. Це мало наслідком появу нових макроекономічних категорій (гранична схильність до споживання, гранична ефективність капіталу і т.ін), які відображали метод граничних величин, що органічно були вмонтовані в його методологічний апарат. Граничні величини, з часом, дозволи більш активно застосувати кількісні підходи через математичні методи дослідження.

По-четверте, відмічені вище підходи, започаткували суттєву різницю між неокласичною ортодоксією і його власним підходом. Це знайшло своє відображення в запереченні центральної доктрини ринкової рівноваги в неокласиці (Закону Сея), на відміну від якого, центральне місце зайняли проблеми вивчення факторів, що визначають макроекономічну нерівновагу. В зв’язку з цим, був зміщений і часовий простір в досліджені явищ з довготривалих інтервалів до короткотривалих. І, нарешті, центральною проблемою дослідження стану ринку і його змін, став не стан сукупної ринкової пропозиції, а сукупний попит.

По-п’яте, на відміну від свого вчителя А.Маршалла, Дж.М.Кейнс широко використовує функціональний аналіз через такі активні фактори, як схильність до споживання, граничну ефективність капіталу, норма відсотка, які впливають на змінні, залежні величини (зайнятість та національний доход). Однак, ця обставина в науковій літературі тлумачиться як повернення до каузального підходу, що, на нашу думку, не відповідало дійсності.

І, нарешті, по-шосте, суттєвою відмінністю кейнсіанського підходу від неокласичного в досягненні макроекономічної рівноваги та повної зайнятості, стало обґрунтування значної регулюючої функції держави Дж,М.Кейнсом на відміну від вільного ринку у попередників.

48

4. Структура та логіка «Загальної теорії зайнятості, процента і грошей» (1936)

  

Головна книга Дж. М. Кейнса побачила світ у 1936 році та складалась з шести книг.

Перша книга («Вступ») ставила за мету визначення власної концепції автора, та розгорнуту критику постулатів класичної та неокласичної теорії, а, також, формулювання в загальному вигляді принципу економічного попиту.

Друга книга («Визначення та поняття») розкриває загальний принцип ефективного попиту з його поділом на споживчий та інвестиційний. Визначається доход, споживання, заощадження з подальшим аналізом зв’язку заощаджень та інвестицій.

Третя книга («Схильність до споживання») розглядає основні фактори динаміки споживчого попиту. При чому, спочатку дається розгорнутий аналіз об’єктивних та суб’єктивних факторів, які визначають схильність до споживання та заощадження. В главі 10 розкривається сутність граничної схильності до споживання та мультиплікатора с функціональними залежностями між цими категоріями.

Книга четверта(«Спонукання до інвестицій») містить розгорнутий аналіз чинників інвестиційного попиту та його динаміки. Розглядаючи граничну ефективність капіталу, Дж.М.Кейнс розкриває свою теорію норми проценту та її відмінності від класичної теорії з розгорнутою критикою поглядів Д.Рікардо та А.Маршалла. Теоретична розробка інвестиційного попиту розкриває психологічні та ділові мотиви надання переваги ліквідності, аналіз природи капіталу, основні властивості процента та грошей. Книга завершується новим формулюванням загальної теорії зайнятості.

Книга п’ята («Грошова заробітна плата та ціни») показує теорію заробітної плати, функцію зайнятості та теорію цін.

Книга шоста («Короткі замітки у зв’язку із загальною теорією») присвячена розгляду проблем економічного циклу. Останні дві глави книги містять узагальнення з історії економічної теорії. Дж.М.Кейнс в ній переглядає традиційні критичні оцінки школи меркантилістів та розкриває їх позитивну роль в економічній думці. Остання глава присвячена критичному переосмисленню теорії ринків та реалізації попередників, в якій він протиставляє неортодоксальну теорію недоспоживання Т.Р.Мальтуса, якого він вважав своїм найважливішим попередником в історії економічної думки.

Для зрозуміння логіки даної  книги слід, перш за все, відштовхуватися від сутності «Великої депресії» 19291933 р.р., яка проявила себе в значному надвиробництві товарної маси, падінні рівня цін, краху великих банків і фондових бірж. Однак, найнебезпечнішим для існування капіталізму явищем стала наявність крім фрикційного та добровільного безробіття ще й вимушене. У  результаті  депресії  утворилася  величезна армія таких безробітних, що до

сягала в деяких країнах до третини працездатного населення, а в Німеччині –

49

половини. Проблема ліквідації вимушеного безробіття стала головним завданням перед всіма урядами економічно розвинених держав. Це добре видно з назви книги, яка отримала назву «Загальна теорія ...», яка вказує на можливість застосування її висновків до будь-якої фази циклу. Насамперед, до депресивного стану економіки.

За Дж.М.Кейнсом, нерівноважний стан економіки визнавався «нормальним»,  причиною появи якого, був недостатній «ефективний попит». В період Великої депресії економіка остаточно втратила автоматичний механізм переводу зберігаємої частини доходу в інвестиції, в зв’язку з цим втручання держави в економіку стає неминучим.

Пояснення механізму утворення вимушеного безробіття  Дж.М.Кейнс починає з визначення складових частин національного доходу ( Y ) як суми, що складає зі СПОЖИВАНОЇ (С) та частини, що ЗАОЩАДЖУЄТЬСЯ (S):

Y=C+S

При зростанні доходів кожна наступна одиниця грошей, що йде на споживання, знижується. Дане явище Дж. М. Кейнс назвав основним психологічним законом і математично сформулював його як граничну схильність до споживання. При падінні споживаної частини збільшується частина, що заощаджується. Наслідком цього є падіння обсягів виробництва, а значить і зайнятості. Втрата автоматичного механізму саморегулювання накладає на державу обов’язок по створенню комплексу заходів для примусового переводу частини, що зберігається в інвестиції,  ідеальним варіантом якого є співвідношення S = I.

Таким чином,  основною проблемою в цих умовах є стимулювання  ефективного попиту за допомогою діяльності держави. Щодо цього, Дж.М.Кейнс писав, що «кінцева наша мета це пошук тих змінних величин, якими державна влада може в нашій господарській системі свідомо керувати та управляти». При цьому, одну з ключових ролей,  може відігравати регулювання ставки відсотка та грошей. Однак, цей важіль, як буде показано пізніше, має істотні обмеження. З'ясуємо ті величини, які можуть стати основою впливу на ринковий механізм і сформувати потрібні суспільству показники, найважливішим з яких є рівень зайнятості.

Вирішення цього завдання Дж.М.Кейнс починає з  виділення   трьох   груп факторів, в сформульованій ним моделі:

1.  Висхідні, які в розрахунок не приймаються, (рівень кваліфікації робітників та кількість робочої сили, технологія, смаки споживачів), так як змінити їх у короткому періоді неможливо.

2. Незалежні змінні. Саме через них можливий вплив держави на створення певного економічного клімату. Сюди входять такі показники, як:

         -    гранична схильність до споживання ( );

50

-    гранична ефективність (продуктивність) капіталу ( );      

  •  норма відсотка (r').

         3. Залежні величини. Вони є результатом діяльності позначених вище незалежних змінних. До них ставляться:

Y - національний доход

N – зайнятість.

Розглянемо перші два показники незалежних змінних. Досліджуючи процес споживання,  Дж. М. Кейнс показав, що схильність до споживання є функціональна залежність між доходом вираженим в одиницях праці й видатками на споживання при цьому ж рівні доходів. Дана закономірність фіксується через граничну схильність до споживання як відношення приросту  споживання до  приросту доходу ().

де:

         С –  останній приріст порції споживання

        Y –  остання порція отриманого доходу.        

Вона показує, яким чином певний приріст виробництва (НД) розподіляється між споживанням та інвестиціями.

Гранична ефективність (продуктивність) капіталу визначається як остання одиниця приросту доходу (найменшої його величини, на яку погодився підприємець) до останньої одиниці інвестицій, що  дала цей дохід

  ( ), де :

   

         Р –  порція доходу отриманого при застосуванні останньої інвестиції. 

    І –  остання інвестиція, яка принесла найменший дохід на який  погодився підприємець.

Залежні змінні - результат дії товаровиробників.

Важливу роль в книзі відіграє теорія інвестицій та зайнятості.                   Теорія інвестицій Дж,М. Кейнса формулюється стисло в такий спосіб. При даному психологічному стані суспільства загальний рівень виробництва та зайнятості залежить від величини інвестицій. Це, по суті, єдиний фактор, що визначає ці величини, але схильний до різких змін.

                  Родзинкою ідеї Дж. М. Кейнса в цьому питанні була, по-перше, соціалізація інвестицій. Цей принцип припускав перерозподіл частини бюджету для направлення його на продуктивне споживання. Цікаво, що цією ідеєю, незалежно від Дж.М.Кейнса, уперше скористалася команда вчених-економістів у США,  що  розробляла та активно впроваджувала в життя програму, більш відому в історії, як «Новий курс» Рузвельта. Другим, завершальним моментом, кейнсіанської ідеї було використання принципу мультиплікатора, про що буде сказано нижче.

51

 

                  Обсяг інвестицій залежить від двох обставин: граничної ефективності капіталу, яка підвержена непередбаченим змінам та норми відсотка. Остання визначає нижню межу прибутковості майбутніх інвестицій. Держава,  регулює кількість грошей в обігу, чим здійснює вплив на рівень відсотка. Однак, тут існує небезпека, так званої, ліквідної пастки, коли «накачування» грошей, з певного моменту, уже не веде до падіння рівня відсотка. Ланцюжок таких зв'язків наступний: держава залежно від ситуації збільшує (або зменшує) грошову масу. Її збільшення призводить до зниження ціни на гроші, тобто норми відсотка та, відповідно, стимулює інвестування. Як наслідок, збільшується зайнятість і національний доход, тобто спрацьовує принцип дешевих грошей. У випадку очікування кризи, для зменшення її наслідків, використовується принцип дорогих грошей.

                   Теорія ж зайнятості  Дж.М.Кейнса зводиться до наступного:

                   «1) При даному стані техніки, обсязі застосовуваних ресурсів та рівні витрат виробництва дохід (як грошовий, так і реальний) залежить від обсягу зайнятості N.

                  2) Співвідношення між сукупним доходом і величиною очікуваних видатків на споживання, позначуваної1), буде залежати від психологічної характеристики суспільства, яку ми будемо називати схильністю до споживання. Це значить, що споживання буде залежати від рівня сукупного доходу, отже, рівня зайнятості, якщо тільки не відбудеться змін у схильності до споживання.

                  3) Обсяг витрат праці N, на який підприємці пред'являють попит, залежить від очікуваних видатків суспільства на споживання (Д 1) і від очіку-                   

         ваних видатків суспільства на нові інвестиції (Д 2).  Д = Д 1 + Д 2 ,і є те, що раніше ми визначили як ефективний попит.

                  4) Оскільки Д 1 + Д 2 =   (N), де - функція сукупної пропозиції, а Д1 – як було показано вище, в п. 2, функція від N. Позначимо її через (N), що залежить від схильності до споживання, то (N) – (N) = Д 2.

          5) Отже, рівноважний рівень зайнятості залежить : а) від функції сукупної пропозиції , б) від схильності до споживання  та в) від обсягу інвестицій Д 2. Це і є суть загальної теорії зайнятості» [ 54,c. 243].

                    На базі неї  можна побудувати модель капіталістичної економіки Дж. М. Кейнса (рисунок 1).

                    Як видно з малюнку, модель включає в себе психологічні фактори, які складаються з трьох складових:

 1. Граничної схильності до споживання.

 2. Переваги до ліквідності.

 3. Передбачення майбутніх доходів.

          Всі вони, на думку вченого, залежать від психології суспільства - його оптимізму або песимізму.

52

 

          Гранична продуктивність капіталу залежить від технічного прогресу суспільства, а норма відсотка, у свою чергу, від пропозиції грошей.

                   Оскільки від рівня інвестицій залежить зростання зайнятості та національного доходу, а самі інвестиції залежать від безлічі факторів, то держава, впливаючи на обсяг інвестицій,  може домагатися ефективного попиту.

                    Y = С + S,  але краще, коли S = I,  тобто, Д = Д 1 + Д 2.

                               При цьому важливо, щоб інвестиції держави були «чистими», тобто, здійснювалися головним чином, не за рахунок податків, а шляхом росту державного боргу.

          Для досягнення ефективного попиту через інвестиції, крім впливу держави на ставку відсотка, використовується фінансова політика, пов'язана з наданням державою значних бюджетних асигнувань для проведення масштабних робіт, як то будівництво доріг, поліпшення сфери охорони здоров'я, які викликають значні інвестиційні вливання в приватному секторі. Для цієї мети Дж.М.Кейнс застосовує мультиплікатор, ідею якого запропонував його учень Роберт Френсіс Кан, ще у 1931 році, у якого мультиплікатор став як відношення між загальним і первинним збільшенням зайнятості. Цю ідею й використав Дж.М.Кейнс у своїй теорії. Наприклад, якщо будується мережа лікарняних комплексів, то важливо забезпечити автономні інвестиції, причому так, щоб вони були «чисті». У результаті росте зайнятість і дохід, як окремих осіб так і національний. Але оскільки з'являється попит на засоби виробництва, а найняті робітники пред'являть  попит  на предмети споживання, то в результаті цього виникнуть приватні індуковані інвестиції окремих капіталістів, що призведе до ще більшого  росту  зайнятості та доходу.

Таким чином, первісні інвестиції держави будуть «обростати» приватними інвестиціями.

Мультиплікатор же, у свою чергу, виступить як числовий коефіцієнт, який демонструє співвідношення між приростом доходу та зайнятості і збільшенням, що породжує цей приріст, обсягу інвестицій.

Y = K I

Мультиплікатор же ще можна визначити як :

                                                        

    

                                                                                       

При цьому важливо інвестиції направляти в невиробничу сферу, щоб не було росту виробничих потужностей, здатних привести до надвиробництва.

53

ПСИХОЛОГІЧНІ ФАКТОРИ

песимізм

оптимізм

технічний

прогрес

пропозиція

    грошей

 

ЗАЛЕЖНІ ВЕЛИЧИНИ

                                                                                                                   

                                                                                                               Рисунок 1

                                                    Модель капіталістичної економіки Дж.М.Кейнса

- Дохід (I) - різниця між виручкою від реалізації товару та поточних витрат виробництва.

- Заощадження (S) = дохід - видатки на споживання

S = I – C  I = C + S  ідеально,     коли   S = I.

 Виходячи  з  вище наведеного, Дж.М.Кейнс дає конкретні  рекомендації,  що  до  державного    регулювання  економіки.    Головне  завдання  

держави, на  його думку, полягає в забезпеченні ефективного попиту, що

54

досягається через інвестування двома шляхами:

Першим, ІНВЕСТУВАННЯМ, за допомогою:

 

а) грошово-кредитної політики;

                   б) бюджетної політики.

        Крім цього є другий – допоміжний, котрий досягається за рахунок розширення СПОЖИВАННЯ, для чого потрібно підвищити схильність до споживання. Це досягається за допомогою:

 

         організації суспільних робіт;

         збільшення споживання державних службовців;

         зменшення майнової нерівності шляхом введення спеціальних соціальних програм, що приводять до збільшення споживання незаможних верств населення.

При цьому Дж. М. Кейнс уважав, що краще наступати на два фронти стимулюючи як інвестиції  через переведення части, що заощаджується, у продуктивне споживання, домагаючись рівності (S = I), так і розширення, одночасно,  індивідуального споживання (С).

Важливе місце в книзі відведено відношенню вченого до творчої спадщини меркантилістів та класиків. Так,  він дуже  високо оцінив дослідницьку діяльність меркантилістів, бо вони ще в XVI-XVII століттях  пропагували активне втручання держави в економічні процеси.

При уважному  ознайомленні з меркантилізмом, про що було детально  сказано під час вивчення дисципліни «Історія економіки та економічних вчень», можна виділити три основних пункти, які дуже важливі для економіки 30-х років ХХ століття в розвинених капіталістичних країнах, які сповідали, в свій час, ще меркантилісти. До них слід віднести:

  1.  Втручання держави в економіку.
  2.  Виконання державою завдання забезпечення достатку грошей у країні, тобто їх “дешевини”, а значить низьких ставок відсотка.
  3.  Якщо потрібно забезпечити повну зайнятість, то вводиться обмеження ввозу іноземних товарів, і здійснюється маневрування курсом валют.

Порівняння меркантилістських концепцій і теорії самого Дж.М.Кейнса дозволяє виділити ряд загальних моментів:

  1.  Збільшення грошей у країні ставить завдання зниження рівня відсотка та заохочення інвестицій.
  2.  Не слід боятися підвищення цін в країні. Високі ціни сприяють розширенню торгівлі  та  виробництва.  Це  своєрідна  теорія «помірної

    інфляції».

  1.  Меркантилісти вважали, що недолік грошей у країні - причина безробіття.  Дж.М.Кейнс, у свою чергу,  збільшення грошей у країні ба-

55

    чив  шляхом кредитної експансії банків і підтримки дефіциту держа-

вного бюджету, вважаючи це найважливішим знаряддям боротьби з    безробіттям.

  1.  Протекціоністська політика в країні дозволяє вирішити проблему зайнятості.   

Вчений, крім меркантилістів, дав високу оцінку наукової діяльності класиків. По-перше, через отримання економічної освіти у самого А.Маршалла (батька неокласики), по-друге, глибоких досліджень цим напрямком проблем капіталу, вартості та грошей. І, по-третє, висновки класичної школи не підходили тільки до стадії депресивної економіки, зберігаючи свою актуальність на всіх наступних фазах економічного циклу.

5.  Подальша еволюція кейнсіанського напрямку:

З другої половини 30-х років минулого століття, кейнсіанство починає здобувати усе більше прихильників, поступово перетворюючись у провідний напрямок світової економічної теорії та відсуваючи на другий план колись дуже впливовий неокласичний напрямок. Після Другої світової війни ситуація в розвитий країнах істотно змінилась. Виникла необхідність, з одного боку, у переосмисленні ключових постулатів класичного кейнсіанства для згладжування соціальних протиріч, що загострюються, а, з іншого, у підйомі економіки і, як наслідок, пошуку теорії, яка б забезпечувала стабільне економічне зростання.

Ортодоксальне кейнсіанство розділилось на два основних напрямки, одне з яких (праве кейнсіанство), пішло за метром даного напрямку та вважало, що підвищення ефективного попиту варто здійснювати за допомогою переводу зберігаємої частини в інвестиції, використовуючи принцип мультиплікатора. У ньому акцент був зроблений на виробниче споживання.

Другий напрямок, на відміну від першого, що отримав назву лівого кейнсіанства, наголошував на необхідності розкручування особистого споживання. Він сформувався в 40-х – 50-х роках ХХ сторіччя та намагалося розкрутити мультиплікатор, використовуючи сторону споживання. Таким чином, кейнсіанство, в  50-х роках ХХ сторіччя, умовно  розділилося на два ключових напрямки: ліве та праве (неокейнсианство), яке більше відоме своїми теоріями економічного росту.          

5.1. Ліве кейнсианство

 Ліве кейнсианство було пов'язане з ім'ям видатної учениці Дж. М. Кейнса  Дж. Робинсон.  Так  само, як і її вчитель, вона вважала, що основною

проблемою капіталізму є недостатній ефективний попит, причину якого бачила  в  нерівномірності розподілу національного доходу. Для вирішення цієї

56

проблеми, вона вважала за необхідне збільшення споживання малозабезпечених верств населення через соціальну орієнтацію бюджету та збільшення коштів на дорожнє, житлове будівництво, освіту і т.ін. При цьому, передбачалося обмеження діяльності монополій.

5.2. Неокейнсіанство.  Теорії економічного росту

         

 Починаючи з 50-х років минулого століття цей напрям займав лідируюче положення в економічній науці аж до 70-х років. Послідовники Дж. М. Кейнса висунули три проблеми, які мали відносно самостійний характер: проблему динамічної рівноваги, проблему тривалих відхилень від стану динамічної рівноваги та циклічних коливань. В результаті подальшого розвитку цей напрям отримав назву неокейнсіанства.

В ньому домінували дві тенденції: американська і європейська, представлена, насамперед, дослідженнями французьких вчених. Розглянемо їх більш детально.

Неокейнсіанство, на відміну від його класичного варіанту (теорії Дж. М. Кейнса), у працях відзначеного напрямку одержало нові аспекти. По-перше, воно передбачало, на відміну від Дж. М. Кейнса, постійний вплив держави на економіку. По-друге, враховувався фактор розвитку, тобто науково-технічного прогресу, що знайшло своє відображення в показнику акселирації (зворотної поняттю мультиплікації). По-третє, ураховувалася необхідність активної політики структурної перебудови.

              Теорію економічного зростання ще у 30-х роках представили американські послідовники Дж.М.Кейнса, насамперед економісти Гарвардського університету Е. Хансен (1887–1975) і С. Харріс (1897–1974). Вивчення їх концепцій, насамперед інвестиційної теорії циклу, допомагає зрозуміти загальні риси та особливості американського неокейнсіанства. Так, по-перше, його послідовники вважають, що причина циклічності, а разом з тим і причина періодичних криз і безробіття викликається «коливаннями динаміки інвестицій». Капіталовкладення отримують характер своєрідної незалежної змінної, від якої залежать інші змінні. По-друге, вони доповнили концепцію мультиплікатора Дж.М.Кейнса концепцією акселератора. По-третє, велике значення в теорії циклу має розподіл капіталовкладень на автономні (незалежні від руху споживання або національного доходу) і похідні інвестиції, пов'язані з розширенням споживання внаслідок зростання національного доходу. Саме останній тип інвестицій бере участь у моделі «мультиплікатор-акселератор». По-четверте, американські економісти змінили метод перманентного регулювання та напряму приватних і державних інвестицій на метод маневрування державними витратами (видатками) залежно від економічної кон'юнктури,

    незважаючи на можливий дефіцит державного бюджету. Він є основою складової концепції «вмонтованих» стабілізаторів і неокейнсіанських антициклічних програм.

57

 

Неокейнсіанство у Франції, на відміну від положень Дж. М. Кейнса, в особі окремих представників, вважали необов'язковим його положення, щодо регулювання позичкового відсотка як коштів для стимулювання нових інвестицій  і  пропонували  використовувати  індикативний метод планування еко-

номіки, як визначальний засіб забезпечення безперервності інвестиційного процесу. Найбільш видатним представником цієї концепції став Ф.Перру, який мав значний вплив на практичну реалізацію програмування економіки Франції.

Новий етап у розвитку цього напрямку починається в післявоєнні роки, коли на перший план соціально-економічного розвитку західних країн висувається не проблема «повної зайнятості», а економічного росту. Об'єктивною передумовою її появи стали нові процеси, які відбувалися в розвитку економіки в цей період. Розгортання НТР, нерівномірний розвиток країн з ринковою системою, високі темпи економічного зростання в соціалістичних країнах, прискорили поставку цієї проблеми на порядок денний.

Дехто з прихильників основних ідей Дж. М. Кейнса і його послідовників щодо необхідності та можливості державного регулювання економіки (за браком на стихійному ринку рівноваги між попитом та пропозицією) сприйняв ці ідеї як вихідну позицію для розробки нових теорій. Їх суть полягала в з'ясуванні та обґрунтуванні механізму постійних темпів економічного зростання. Так з'явилися неокейнсіанскі теорії економічного зростання, автори яких робили спроби створити теорію відтворення, придатну для різних кон'юнктурних умов, та визначити загальні фактори економічного зростання.

Головними авторами цих теорій були англієць Р. Харрод (19001978) та американець Є. Домар (19141997), які побудували своєрідні моделі, що відображали специфіку втручання держави в економіку. Тому, слід приділити особливу увагу саме їм. Вивчення теорій Харрода та Домара дає можливість з'ясувати їх основний зміст, специфіку та спільність. При цьому, стане зрозумілим, що особливості цих моделей обумовлені лише певною відмінністю у вихідних позиціях їх побудови. Так, в основу моделі Харрода покладена ідея рівності інвестицій та заощаджень, а модель Домара виходить з рівності грошового доходу (попиту) і виробничих потужностей (пропозиції).

Разом з тим, варто звернути увагу на те, що обидві теорії базуються на врахуванні системи «мультиплікатор-акселератор» та моделюванні економічної динаміки з використанням характеристик взаємозв'язку нагромадження та споживання. Їх поєднує, також, визнання незмінності (сталості) у тривалому періоді таких параметрів, як частка заощаджень у доходах і середня ефективність капіталовкладень. Загальним є і висновок щодо доцільності підтримування постійного темпу економічного зростання, як вирішальної умови динамічної  рівноваги економіки, за якої можна досягти повне використання виробничих потужностей і трудових ресурсів. І зрештою, близькість теорій  полягає  в  тому,  що  досягнення  динамічної  рівноваги та постійного

58

зростання визнається можливим лише у випадку активного державного регу-

лювання економіки. Внаслідок такої подібності ці моделі стали поєднувати в, так звану, модель Харрода-Домара.

Варто пам'ятати, що ця модель є однофакторною, тобто спрощеною. Висхідним  її положенням було визнання того, що динамічна рівновага вима-

гає певної відповідності виробництва та попиту. Більш складними системами моделювання є багатофакторної моделі економічного зростання Е. Хансена, Д. Хікса та ін. Ці моделі є неокейнсіанськими, модифікованими за рахунок впровадження в базові (однофакторні) моделі механізму циклічних коливань, змін галузевої структури виробництва, впливу науково-технічного прогресу і т.ін. Використовуючи рекомендовану літературу, доцільно докладніше ознайомитися з ними.

5.3. Посткейнсіанство

 Вже у другій половині 60-х, і особливо в 70-х роках XX ст., змінилися об'єктивні умови, які стали причиною значної еволюції кейнсіанства та появи в його межах такої течії, як посткейнсіанство. Рецепти неокейнсіанської моделі почали все більше суперечити економічним законам розвитку, навіть більше того, сприяли загостренню окремих проблем, таких як інфляція, дефіцит державного бюджету, а особливо - циклічності розвитку. Соціально-економічний і політичний розвиток західних країн після Другої світової війни з усією наочністю довів, що державне регулювання економіки не може забезпечити повної зайнятості та рівноваги. Кейнсіанські концепції та моделі вже не давали можливості вирішити проблеми реалізації сукупного суспільного капіталу та безкризового розвитку економіки.

Криза кейнсіанства, як офіційної доктрини державного регулювання, послужила причиною значного посилення критики як з боку її традиційних ворогів - неокласиків, так і самих прихильників теорії Дж.М.Кейнса. Виникла гостра необхідність перегляду ортодоксальної версії кейнсіанства, що отримало назву «посткейнсіанства».

Історично посткейнсіанство сформувалось за допомогою злиття двох наукових течій. По-перше, англійського лівого кейнсіанства з його центром у Кембриджі, про що було сказано вище, яскравим представником якого була Дж. Робинсон (19031983), а також Н.Калдор і П. Сраффа. І, по-друге, американської групи економістів - Р. Клауєра, П. Девідсона, А. Лейонхуфвуда, С. Вайнтрауба, X. Мінскі та ін. Представників цих напрямків поєднували певні загальні підходи до економічної теорії, зокрема те, що вони брали собі за мету остаточне розвінчання неокласичної системи та доведення до кінця початої Дж.М.Кейнсом революції в економічній теорії - створення нового синтезу макро- і мікроекономіки.  Однак створити цілісну, загальновизнану теоретичну систему їм так і не вдалося.

59

Докладний розгляд концепцій представників англійського лівого кейнсианства (теорії нагромадження капіталу, економічного зростання та розподілу національного продукту, теорії вартості, ціноутворення та ін.) та американського посткейнсіанства (так званого монетарного кейнсіанства) дає можливість визначити та зрозуміти їх загальні риси та розбіжності. Розглянемо більш детально різновиди посткейнсіанства.

          Слід зазначити, що воно мало три основних напрямки: монетарне, калецкіанство та неорікардіанське посткейнсіанство.

а) монетарне посткейнсіанство

 

        Його основні представники П. Девідсон, Х. Мінскі та Я. Крегель, величезну роль відводили грошам, як активному фактору впливу на економіку. У цьому напрямку гроші вважались потужною обставиною впливу на економічну кон'юнктуру, а не пасивним елементом, як мало місце в класичному кейнсіанстві. Грошовий матеріал, на їх думку,  зв'язує минуле, сьогодення та майбутнє економіки. Нерівновага в економіці визначалась грошовими контрактами на строк, що викликають невизначеність майбутнього.  

        Гроші мають дві властивості, які обумовлюють наявність стійкої нерівноваги в умовах неповної зайнятості. Виробництво грошей не росте зі збільшенням попиту на них, викликаючи нульову еластичність по попиту, що наближається до нуля. Наслідком цього, є відсутність збільшення працівників зайнятих виробництвом грошей. З іншого боку, при збільшенні процентної ставки (ціни грошей) попит не переміщується на інші товари. А от з переміщенням попиту на гроші в умовах нестабільності економіки, що більш імовірно, виникає гонитва за ними. Наступає зниження ділової активності, що веде до безробіття.

        Звідси випливали пропозиції монетарних посткейнсіанців, які пропонували всі зусилля направити на боротьбу з інфляцією за допомогою обмеження державою розмірів заробітної плати з одночасним регулюванням капіталовкладень для більш повного використання потужностей і робочої сили. Даний напрямок може бути використаним в економіках слаборозвинених країн, у тому числі, і в України.

б) калецкіанське посткейнсіанство

 

Цей напрям пов'язаний з ім'ям польського економіста М.Калецького (1899-1970), який довгий час проживав у Великій Британії, де воно отримало найбільше поширення. Він розробив концепцію ефективного попиту стосовно до умов недосконалої конкуренції. Крім того, він з’ясував ситуацію, що породила  стагфляцію  в 60-70 роках ХХ ст., яку Дж.М. Кейнс, навіть, не припускав,  вважаючи,  що  помірна інфляція буде стимулювати інвестиційну

60

діяльність. Англієць К.Коулінг стагфляцію пояснював дією монополій, що зменшують частку зарплати у національному доході. Робітники домагаються її підвищення, але це збільшує лише номінальні її розміри, тому що монополії компенсують таке підвищення збільшенням цін на свою продукцію. Відбувається зниження споживання товарів працюючими, що є основними покупцями,  а  з  ним  зменшується і гранична схильність до споживання. Дома-

гаючись нового підвищення зарплати, робітники розкручують спіраль інфляції, викликаючи одночасно скорочення виробництва монополіями. У зв'язку зі зменшенням споживання основної маси товарів, швидкими темпами розкручується маховик стагфляції.

 

в) неорікардіанське посткейнсіанство

 

До його основних представників відносять П.Сраффу, Дж. Ітуелла, П.Гареньяні. Відмінність даного напрямку від класичного кейнсіанства полягає в перенесенні дослідження економічних процесів з короткострокового періоду в довгостроковий. П.Сраффа розглянув рівноважний стан економіки та відхилення від нього, викликані факторами тимчасового, несистематичного характеру.

Дослідження рівноважної економіки, при якій є середній рівень прибутку та зарплати не залежить від співвідношення між сукупним попитом та сукупною пропозицією. У стані рівноваги обсяги виробництва та зайнятості економіки перебувають в  «природному стані» і ціни відповідають вартості. Відхилення від нього, викликають тимчасові фактори, до яких можна віднести інституціональні зміни. У розподілі факторів на тимчасові та стійкі у представників цього напрямку немає єдності. Вони стосуються проблем тимчасових періодів та грошей.

5.4. Нове кейнсіанство

 

Зазначений напрямок не слід плутати з неокейнсіанством. Основними  його представниками були Дж. Стігліц, Б.Гінвальд, Дж.Акерлоф. Він виходив з вирішальної ролі в економіці монополій, використовуючи, при цьому, теорію монополістичної конкуренції. На базі цього підходу була створена модель взаємозалежності зайнятості та оплати праці, а також, проаналізована роль економічної інформації. Нове кейнсіанство запропонувало та розробило заходи щодо підйому економіки слаборозвинених країн.        

6 . Кейнсіанська теорія та економічна політика

Вивчення цього питання варто починати, спираючись на знання кейнсіанської   теоретичної  системи  та  розуміння того, як вона вплинула на еко-

61

номічну політику багатьох країн світу. Ідеї Дж. М. Кейнса взяли на озброєння керівні органи багатьох індустріально розвинених країн. Особливо це стосується теорії національного доходу, теорії циклу, теорії зростання та інших аспектів макроекономіки. Саме теорія Дж.М.Кейнса поклала початок широкому втіленню конкретних методів та засобів такого регулювання.

Подальший  розвиток  кейнсіанства  мав  наслідком  і  критику його ви-

східних позицій. Так, у США ортодоксальне кейнсіанство критикується по таких основних напрямках. По-перше, за те, що «ортодокси» не розробляли теорії інфляції, відірвавши реальні процеси від процесів ціноутворення, в результаті чого їх теорії циклу та рецепти антициклічної політики виявилися непридатними в умовах стагфляції. По-друге, за ігнорування ролі грошово-кредитних факторів та фінансової системи в цілому, як причин, які породжували та стимулювали економічну нестабільність.

Велика увага приділялась практичному застосуванню кейнсіанської теорії та рекомендацій в економічній політиці таких країни, як США, Велика Британія, Франція. Економічна програма посткейнсианства найбільш повно втілена в практиці «скандинавської моделі» соціально-економічного розвитку. Правда, країни Скандинавії, за основу економічної політики взяли, насамперед, самостійні наукові розробки шведської (стокгольмської) школи. Певні елементи кейнсіанства можна побачити і в економічній політиці уряду України. Однак, їх застосування обмежене і криється в нерозвиненому стані вітчизняної економіки, який характеризується лише становленням вартісних процесів в даний час. На відміну від них, у зазначених вище країнах, економічні процеси, як вартісні, знімаються і тому для них можуть бути застосовні певні рецепти кейнсіанства в повному обсязі.

  1.  Кейнсіанство та сучасність

Як було зазначено раніше, з 70-х років минулого століття кейнсіанство втратило роль провідної економічної доктрини, в зв’язку з появою нових явищ в економіці розвинених країн, наприклад, стагфляції. Вирішити цю проблему представники ортодоксального кейнсіанства те неокейнсіанства не змогли. Як результат, неокласичний напрям починає повертати собі домінуючу роль в поясненні нових економічних процесів, з одночасною розробкою низки рекомендацій по їх усуненню. Однак, і представники кейнсіанського напрямку, пропонують нові підходи, базою яких, продовжує залишатися класичне кейнсіанство. Виникає, в зв’язку з цим, посткейнсіанство та нове кейнсіанство.

Детально про них вже йшла мова в розділі, присвяченому різним напрямкам кейнсіанства. Відмічені його останні два напрями, не повернули кейнсіанству домінуючу роль сучасній економіці, однак, дозволи акцентувати  увагу  на  нові  явища, як проблеми безробіття, ціноутворення, економічне

62

зростання і т.ін. Разом з неокласичним напрямком, поступово починає займати домінуючи позиції неоінституціоналізм, який з 80-х років ХХ століття все більше використовується для вирішення багатьох проблем в розвинених країнах, про що говорить переважна кількість Нобелевських лауреатів в галузі економіки, прибічників інституціонального напрямку.

В  сучасному  стані розвитку економічних теорій, все чіткіше прогляда-

ється тенденція до синтезу трьох ключових напрямків, як то неокласичний, кейнсіанський та інституціональний. При чому, кейнсіанство все більш тяжіє до синтезу з неокласикою, використовуючи, при цьому, і елементи інституціонального підходу.

63

Література

1.  Ананьин О. Карл Маркс и его «Капитал»: из девятнадцатого в двадцать первый век // Вопросы экономики. – 2007. – № 9. – С. 72 – 86.

2. Ананьин О.И. Экономическая наука в зеркале методологии // Вопросы   философии. – 1999. – № 10. – С. 135 – 151.

3.  Артеменко О.А., Несененко П.П. Про енергетичні аспекти формування вартості// Економіка АПК. – 1998. – № 11. – С. 68 – 71.

4.  Артьомова Т. І. Інститут міри економічної цінності // Економічна теорія. –2007. – №3. – С. 35 – 55.

5.  Афанасьев В. Великое открытие К.Маркса: Методологическая роль      учения о двойственном характере труда. – М.: Мысль, 1980. – 267 с.

6.  Балацкий Е. Комментарии к кейнсианской концепции мультиплікатора // Мировая экономика и международные отношения. – 2000. – № 11.–               С. 61 – 64.

7.  Барр Р. Политическая экономия. В 2 т. – М.: Международные отношения,      1995. – т .1 – 2.        

8.  Бартенев С.А. Экономические теории и школы (история и современность):

Курс лекций. – М.: Издательство БЕК, 1996. – 352 с.

9.   Блауг М.    Методология   экономической   науки   или   Как    экономисты    объясняют. – М.: НП «Журнал Вопросы экономики», 2004. – 416 с.

10. Блауг М. Экономическая  мысль  в  ретроспективе. – М.: Дело Лтд, 1994. –  688 с.

11. Бодриков М.  Трудовая  теория  ценности:  проблемные вопросы и истори ческое значение // Вопросы экономики. – 2008. –  № 4. – С. 110 – 129.

12. Болдирев І.А.   Мої  «Грундріссе»  // Економічна  теорія. – 2010. – № 1. –       С. 75 – 90.

13. Болдырев И. Онтология ортодоксальной экономической науки: проблемы   построения и интерпретации // Вопросы экономики. – 2008. – № 7. – С. 100 – 111.

14. Болдырев И. Экономическая  методология и постмодернизм //Вопросы экономики. – 2006. – № 11. – С. 59 – 78.

15. Брагинский С.Б.,  Певзнер Я.А.. Политическая экономия: дискуссионные проблемы,  пути обновления. – М.: Мысль, 1991. – 299 с.

16.  Буздалов И. Природная рента как категория рыночной экономики // Вопросы экономики. – 2004. – № 3. – С. 24 – 35.

17.  Бузгалин А.,  Колганов А.  «Капитал»  в  ХХІ  веке:  pro et contra // Вопросы экономики. – 2007. – № 9. – С. 104 – 120.

18. Бузгалин А., Колганов А. Мировой экономический кризис и сценарии поскризисного развития: марксистский анализ // Вопросы экономики. – 2009. – № 1. – С. 119 – 132.

64

 

19. Бузгалин А.,  Колганов А.  Нужен  ли нам либеральный марксизм?

статье Е.Гайдара и В.Мау Марксизм: между научной теорией и «светской религией») // Вопросы экономики. – 2004. – № 7. – С. 132 – 149.

20. Бузгалин А., Колганов А. Политическая экономия постсоветского марксизма (тезисы к формированию научной школы) // Вопросы экономики. – 2005. – № 9. – С. 36 – 55.

21. Браунинг П. Современные экономические теории  –  буржуазные концепции. – М.:  Экономика, 1986. –  160 с.

22. Вазюлин  В.А. Логика «Капитала» К.Маркса. – М.: Изд-во Московск.    ун-та, 1968. – 295 с.

23. Вазюлин  В.А. Становление метода научного исследования К.Маркса. (Логический аспект). – М.: Изд-во Московск. ун-та, 1975. – 222 с.

24. Веблен Т. Ограниченность теории предельной полезности // Вопросы экономики. – 2007. – № 7. – С. 86 – 98.

25. Воронін А., Вовк В. Сучасний погляд на кейнсіанську модель               економічного циклу // Економіка України. – 2009. – № 3. – С.58 – 64.

26. Всемирная история экономической мысли. В 6 т. – М.: Мысль, 1987 – 1997. – т. 1 – 6.

27. Гайдар Е., Мау В. Марксизм: между научной теорией и «светской          религией» ( либеральная апология ) // Вопросы экономики. – 2004. – № 5. –         С. 4 – 27; № 6. – С. 28 – 56.

28. Гальчинський А. Основи кейнсіанської моделі регулювання економічного циклу. Питання теорії // Вісник Національного банку. – 2009. - № 1. –           С. 3 – 7.

29. Гальчинский  А.  Экономическая  наука:  проблемы методологического обновления // Экономика Украины. – 2007. – № 3. – С. 4 – 13.

30. Гегель Г.В.Ф. Наука логики. – М.: Мысль, 1970 – 1972. – т. 1 – 3.

31. Гегель Г.В.Ф. Работы разных лет. В 2 – х  т. – М.: Мысль, 1970 – 1971. –   т. 1 – 2.

32. Горкіна  Л.П.  Нариси  з історії політичної економії в Україні: Остання    третина  Х1Х – перша третина ХХ ст. – К.: Наукова думка, 1994 – 241 с.

33. Гребнев Л. «Мавр» возвращается? А он и не приходил…( к дискуссии о значимости научного наследия К.Маркса ) // Вопросы экономики. – 2004. – № 9. – С. 92 – 112; № 10. – С. 55 – 69.

34. Гриценко А.  Економічна теорія в сучасному світі // Економіка України. – 2008. – № 10. – С. 40 – 54.

35. Гриценко А.А. Метод «Капитала» К.Маркса и политическая экономия в широком смысле. – Х.: Вища шк. Изд-во при Харьков. ун-те, 1988. – 159 с.

36. Гриценко А. А. Через отчуждение к свободе ( к 135 – летию выхода в свет І тома «Капитала» К.Маркса // Економіка і прогнозування. – 2002. – № 1. –   С. 80 – 92.

65

37. Гудзинський О.Д.,  Кірейцев Г.Г.,  Савчук В.К.  Економічна   теорія  та реалізація її положень у механізмах розвитку АПК //  Економічна теорія. – 2005. – № 2. – С. 80 – 95.

38. Гэлбрейт Дж.К. Новое индустриальное общество. – М.: Прогресс, 1969. – 480 с.

39. Дэвидсон П. Посткейнсианская школа в макроэкономической теории // Вопросы экономики. – 2006. – № 8. – С. 82 – 101.

40. Еременко В. Экономическая наука: проблемы логики, методологии, классификации // Экономика Украины. – 2005. – № 12. – С. 52 -64.

41. Зверяков М.И. Проблемы теории переходной экономики. – Одесса: Пальмира, 2007. – 178 с.

42. Зверяков М.И. Становление рыночной экономики. – Одесса: Пальмира, 2008. – 304 с.

43. Злупко С.М. Історія економічної теорії: Підручник. – К.: Знання, 2005. – 719 с.

44. Иванов Д. Капитализм – это надолго ( о книге В. Барнетта «Маркс») // Вопросы экономики. – 2009. – № 9. –  С. 132 – 137.

45. Ильенков Э.В. Диалектическая логика: Очерки истории и теории. – М.: Политиздат, 1984. – 320 с.

46. Історія   економічної   думки   України:   Навчальний     посібник . Р.Х.Васильєва, Л.П.Горкіна, Н.А.Петровська та ін. – К.: Либідь, 1993.             –  272 с.

47. Історія    економічних      учень   : Підручник. У  2  ч.   / За  ред.                    В.Д. Базилевича. – К.: Знання, 2005. –  т. 1 – 2.

48. История экономических учений: Учебное пособие / Под ред. И.А.Болдырева и С.А.Матвеева. – Одесса: ОИНХ, 1992. –  256 с.

49. Історія економічних учень: Підручник / Л.Я.Корнійчук, Н.О.Татаренко,   А.М.Поручник та ін. – К.: КНЕУ, 1999. –  564 с.

50. История  экономических учений (современный этап): Учебник / Под общ. ред. А.Г.Худокормова. – М.: Инфра – М, 2002. – 733 с.

51. Кейнс Дж.М.  Альфред Маршалл  (1842 – 1924).   В  книге  «Принципы экономической науки». – М.: Издательская группа «Прогресс», «Универс», 1993.- т.1. – С. 5 – 44.

52. Кейнс Дж. М. Комментарий // Вопросы экономики. – 2007. – № 4. –         С. 58 – 59.

53. Кейнс Дж. М. Метод профессора Тинбергена // Вопросы экономики. – 2007. – № 4. – С. 37 – 45.

54. Кейнс Дж.М. Общая теория занятости, процента и денег // Избранные произведения. – М.: Экономика, 1993. – С. 224 – 518.

55. Кейнс Дж.М.  Пересмотр  мирного  договора. Продолжение   книги   «Экономические последствия Версальского договора» (фрагменты) //         Избранные произведения. – М.: Экономика, 1993. – С. 67 – 85.

66

56. Кейнс Дж.М. Трактат о денежной реформе // Избранные произведения. – М.: Экономика, 1993. – С. 86 – 203.

57. Кейнс Дж. М. Экономические  возможности наших внуков // Вопросы экономики. – 2009. – №6. – С. 60 – 69.

58. Кейнс Дж.М. Экономические  последствия  валютной   политики   мистера Черчилля // Избранные произведения. – М.: Экономика, 1993. –                 С. 204 – 223.

59. Кейнс Дж.М. Экономические   последствия  Версальского   договора (фрагменты)// Избранные произведения. – М.: Экономика, 1993. –                 С. 224 – 518.

60. Кларк Дж.Б.  Распределение богатства. – М.: Экономика, 1992. –  447 с.

61. Колодко Гж. Неолиберализм и мировой экономический кризис // Вопросы экономики. – 2010. – № 3. – С. 56 – 64.

62. Кондратьев Н.Д. Основные проблемы экономической статики и             динамики. – М.: Наука, 1991. – 567 с.

63. Корчинська О.А. Земельна рента як соціально-економічна категорія // Економіка АПК. – 2007. – № 7. – С. 37 – 41.

64. Крутова Л., Маслов Д. Марксистская теория экономического плодородия почвы как методологическая основа совершенствования земельных             отношений в России // Экономические науки. – 2009. – № 7. – С. 104 – 110.

65. Кудров В. К современной научной оценке экономической теории Маркса – Энгельса – Ленина ( десять пунктов для размышления) // Вопросы          экономики. – 2004. – № 12. – С. 111 – 130.

66. Кузьмин В.П. Принцип системности в теории и методологии К.Маркса. –М.: Политиздат, 1980. – 399 с.

67. Лагутен В.Д. Теорія макроекономіки і макроекономічної політики //    Економічна теорія. – 2007. – №2. – С. 94 – 106.

68. Левина И. Проблема трансформации: сравнительно-исторический анализ подходов и решений (классические версии) // Вопросы экономики. – 2008. – № 9. – С. 123 – 139.

69. Лейонхуфвуд  А.  Кейнс  как  последователь  Маршалла  //  Вопросы     экономики. – 2006. – № 5. – С. 32 – 47.

70. Лейонхуфвуд  А.   Макроэкономическая  теория  в  двадцатом  столетии: основные вехи развития //  Вопросы экономики. – 2006. – № 11. – С. 26 – 45.

71. Ленин В.И. Развитие капитализма в России. Полн.собр.соч. Изд 5 – е.,       – т. 3.  –  С. 1 – 609.

72. Ленин В.И. Три источника и три составные части марксизма.                 Полн.собр.соч. Изд 5 – е., – т. 23. – С. 40 – 48.

73. Литошенко Л. Метод Маркса (публикация В.Телицина) // Вопросы      экономики. – 2008. – № 9. – С. 98 – 122.

74. Лихачёв М. Теория макроэкономического равновесия в в контексте методологических проблем современной экономической науки // Вопросы       экономики. – 2008. – № 7. – С. 77 – 88.

67

75. Майбурд Е.М. Введение  в  историю  экономической мысли. От пророков до профессоров. – М.: Дело, Вита – Пресс, 1996. – 544 с.

76. Малий І.,  Галабурда М.   Економічна  наука: проблеми  усвідомлення   методології // Економіка України. – 2006. – № 9. – С. 45 – 54.

77. Мальтус Т.Р. Принципы политической экономии, рассмотренные в плане их практического применения, 1820 // 25 ключевых книг по экономике. –  Изд – во «Урал – ЛТД», 1999. – С. 138 – 154.

78. Маркс К. Восемнадцатое брюмера Луи Бонапарта // Маркс К.,  Энгельс Ф. Соч. 2 – е изд., - т. 8. – С. – С.115 – 217.

79. Маркс К. Гражданская война во Франции // Маркс К.,  Энгельс Ф.       Соч. 2 – е изд., – т. 17. – С. 317 – 370.

80. Маркс К. Капитал // Маркс К.,  Энгельс Ф. Соч. 2 – е  изд., - т. I. – т. 23. – С. 43 – 784; т. II. – т. 24. – С. 31 – 596; т. – III. – т. 25. ч. I. – С. 29 – 505,          т. 25. ч.II. – С. 3 – 458.

81. Маркс К.  Капитал.  Предисловие  к  первому  изданию. Послесловие      ко второму изданию // Маркс К.,  Энгельс Ф. Соч. 2 – е  изд., – т. I.                       – т. 23. – С. 5 – 22.

82. Маркс К. Критика Готской программы. // Маркс К.,  Энгельс Ф. Соч. 2 – е изд., – т. 19. – С. 9 – 32.

83. Маркс К. К критике политической экономии. Предисловие. // Маркс К.,  Энгельс Ф. Соч. 2 – е  изд., – т. 13. – С. 5 – 9.

84. Маркс К. и  Энгельс Ф. Манифест Коммунистической партии // Маркс К.,  Энгельс Ф. Соч. 2 – е  изд., – т. 4. – С. 419 – 459.

85. Маркс К. и  Энгельс Ф. Немецкая идеология // Маркс К.,  Энгельс Ф.    Соч. 2 – е  изд., – т. 2. – С. 7 – 544.

86. Маркс К. и  Энгельс Ф. Письмо к Вейдемееру // Маркс К.,  Энгельс Ф. Соч. 2 – е  изд., – т. 28. – С. 422 – 428.

87. Маркс К. и  Энгельс Ф. Святое семейство, или Критика критической критики. Против Бруно Бауэра и компании // Маркс К.,  Энгельс Ф. Соч. 2 – е  изд., – т. 2. – С. 3 – 230.

88. Маркс К. Теории прибавочной стоимости // Маркс К.,  Энгельс Ф.       Соч. 2 – е изд.,  – т. 26. ч. I. – С. 3 – 426,  т. 26. ч.II. – С. 3 – 658, т. 26. ч. ІІІ            – С. 3 – 568.

89. Марксово  наследие  и  современная  экономическая  наука ( «круглый стол» журнала «Вопросы экономики») // Вопросы экономики. – 2005. –  № 1. – С. 87 – 132; № 2. – С.118 - 140.

90.  Мартыновский С.В. Экономическая  наука от Аристотеля до наших дней: Основные направления анализа.- Одесса: Друк, 2001. – 192 с.

91. Мартыновский С.В. Экономическая политика: проблемы достижения цели. – Одесса: Пальмира, 2008. – 186 с.

92. Маршалл А. Предисловие  к  восьмому  изданию.  В  книге  «Принципы экономической науки». – М.: Издательская группа «Прогресс», «Универс», 1993. – т.1. – С. 51 – 55.

68

93. Маршалл А. Принципы экономической науки»: В 3 т. – М.: Издательская группа «Прогресс», «Универс», 1993. – т. І – ІІІ.

94. Меркантилизм / Под ред. И.О. Плотникова. - Л.: Соцэкгиз, 1935. – 340 с.

95. Мешко І.М. Історія економічних учень: Основні течії західноевропейської та американської думки: Навчальний посібник.- Київ: Вища школа, 1994. – 175 с.

96. Милейковский А.Г., Осадчая И.М. Предисловие. В кн. Кейнс Дж.М.     Общая теория занятости, процента и денег. – М.: Прогресс, 1978. – С. 5 – 54.

97. Мировая экономическая мысль. Сквозь призму веков. В 5 т. – М.: Мысль, 2004 – 2005. – Т. 1 – 5.

98. Московский А.  Институционализм:  теория,  основа  принятия  решений, метод критики // Вопросы экономики. – 2009. –  № 3. – С. 110 – 124.

99. Мочерний С.В. Методологія економічного дослідження – Львів: Світ, 2001. –  416 с.

100. Несененко П.П., Артеменко А.А. Становление методологии физиократии и её актуальность в свете исследования современного социально-экономического положения украинского общества // Науковий  вісник :  зб.     наук.  пр./ОДЕУ,   ВАМН, Одеса, 2009, № 15(93). – С. 183 – 202.

101. Нуреев Р. Исторические  судьбы  учения  Карла  Маркса   //  Вопросы экономики. – 2007. – № 9. – С. 87 – 103.

102. Осадчая И.   Великий   реформатор   экономики    капитализма   //  Наука  и  жизнь. – 1997. –  № 11. – С. 18 – 24.

103. Осадчая И.  Кейнсианство  сегодня  (К  50 – летию  со  дня  смерти Дж.М.Кейнса) // Мировая экономика и международные отношения. – 1996. –  № 8. – С. 5 – 18.

104. Осадчая И. Эволюция макроэкономической теории после Кейнса//  Вопросы экономики. – 2006. – № 5. – С. 5 – 18.

105. Пигу А. Экономическая теория благосостояния: В 2 т. – М.: Прогресс, 1985. – Т. 1 – 2.

106. Покрытан А.К. Историческое   и   логическое  в  экономической теории социализма. – М.: Мысль, 1978. – 245 с.

107. Полянский Ф.Я. Плеханов и русская экономическая мысль. – М.: Изд-во   Московск.  ун-та, 1965. – 473 с.

108. Попов Г. Марксистский   метод   против    марксистских    концепций («Политическое завещание» Г.В.Плеханова) // Вопросы экономики. – 2007. – № 2. – С. 122 – 126.

109. Поппер К. Логика и рост научного знания: Избранные работы. – М.:    Прогресс, 1983. – 605 с.

110. Поппер К. Логика социальных наук //  Вопросы философии. – 1992. –    № 10. – С. 65 – 75.

111. Пороховский  А.  Эволюция  рыночной  экономики   в   зеркале                    политэкономии // Российский экономический журнал. – 2008. – № 1 – 2. –    С. 57 – 71.

69

112. Пустарнаков В.Ф. «Капитал» Маркса и философская мысль России. – М.: Наука, 1974. – 383 с.

113. Пустовіт Р. Порівняльний   аналіз   неоінституціональної  та                 неокласичної теорії // Економіка України. – 2005. – № 4. – С. 54 – 59.

114. Райт Э.О. Что  такое  аналитический  марксизм?  //   Вопросы экономики.  – 2007. – № 9. – С. 121  – 138.

115. Рикардо Д. Начала политической экономии и налогового обложения. Соч. в 5 т. - М.: Госполитиздат, 1941. – Т.1. – 288 с.

116. Робинсон Дж. Экономическая теория несовершенной конкуренции. – М.: Прогресс, 1986. –  471 с.

117. Розанова Н., Назаренко А. К вопросу о марксистской теории отношений труда и капитала: современный подход // Вопросы экономики. – 2004. –       № 12. – С. 131 – 140.

118. Розенберг Д.И. Комментарии к «Капиталу» К.Маркса. – М.: Экономика, 1983. – 720 c.

119. Розенталь М.М. Диалектика «Капитала» К.Маркса. – М.: Мысль, 1967. – 592 с.

120. Розмаинский И. Методологические основы теории Кейнса и его «спор о методе с Тинбергеном» //  Вопросы экономики. – 2007. – № 4. – С. 25 – 36.

121. Розмаинский И. Неопределенность и институциональная эволюция в сложных экономических системах: Посткейнсианский подход // Вопросы экономики. – 2009. – № 6. – С. 48 – 59.

122.  Розмаинский И.   О   методологических   основаниях    мейнстрима    и гетеродоксии в экономической теории конца ХІХ – начала ХХІ века // Вопросы экономики. – 2008. –  № 7. – С. 89 – 99.

123. Розмаинский И. Посткейнсианская макроэкономика: основные аспекты //  Вопросы экономики. – 2006. – № 5. – С. 19 – 31.

124. Руденко М. Катастрофічна помилка Маркса. Економічні монологи. //   Вітчизна. – 1992. – № 11. – С. 2 – 43; № 12. – С. 43 – 104.

125. Самуэльсон П. Экономика. – М.: НПО «Алгон» ВНИИСИ, 1992. –       т.1. – 2.

126. Селигмен Б. Основные течения современной экономической мысли. – М.: Прогресс, 1968. – 600 с.

127. Семюелсон П.А., Нордгауз В.Д. Макроекономіка. – К.: Основи, 1995. – 544 с.

128. Сидорович О.В. Економічна теорія – основа економічної стратегії        держави // економічна теорія. – 2010. –  № 1.– С. 5 – 17.

129. Скидельски Р. Хайек versus Кейнс: дорога к примирению //  Вопросы экономики. – 2006. – № 6. – С. 47 – 66.

130. Скоробогатов А. Институты как фактор порядка и как источник хаоса: неоинституционально – посткейнсианский анализ // Вопросы экономики. – 2006. – № 8. – С. 102 – 118.

70

131. Смит А.  Исследование  о  природе  и  причинах  богатства  народов.  – М.: Соцэкгиз, 1962. –  684 с.

132. Сойер М. Посткейнсианская   макроэкономіка    // В   кн.:   Панорама экономической  мысли конца ХХ столетия / Под ред. Д.Гринэуэя, М.Блини, И. Стюарта: В 2 т. – СПб.: Экон. шк., 2002. – Т. 1. – С. 219 – 247.

133. Солоу Р.  Перспективы  теории  роста  // Мировая  экономика  и международные отношения. – 1996. – № 8. – С. 69 – 77.

134. Сугоняко О.А. Проблема субстанції вартості // Економічна теорія. – 2006. – №4. – С. 89 – 99.

135. Тарасевич В. О критике научной критики ( заметки на полях полемики о марксизме) // Вопросы экономики. – 2005. – № 6. – С. 129 – 150.

136. Тинберген Я. О методе статистического исследования делового цикла. Ответ Дж.М.Кейнсу // Вопросы экономики. – 2007. – № 4. – С. 46 – 58.

137. Тронев К. О предмете и содержании первого отдела I тома «Капитала» К. Маркса // Российский   экономический   журнал.  – 2007. – № 9 – 10. –      С. 62 – 98.

138. Філософський словник / За ред. В.І.Шинкарука. – К.: Гол.ред.УРЕ, 1986. – 800 с.

139. Фридмен М. Маршаллианская кривая спроса // Вехи экономической   мысли. – Т. 1: Теория потребительского поведения и спроса / Под ред. В.М.Гальперина. – СПб.: Экон. шк., 2000. –  С. 28 – 86.

140. Хансен Э. Послевоенная экономика США. - М.: Прогресс, 1966.– 176 с.

141. Хансен Э. Экономические    циклы  и   национальный  доход.   –  М.:    Изд.иностр.лит., 1959. – 760 с.

142. Харкорт Дж. Посткейнсианская мысль // Экономист. – 2005. – № 4. –    С. 33 – 46.

143. Харрис Л. Денежная теория. – М.: Прогресс, 1990. – 750 с.

144. Харрод Р.Ф. К   теории   экономической   динамики. – М.: Изд.иностр.лит., 1959. – 202 с.

145. Хикс Дж.Р. Стоимость и капитал. – М.: Прогресс, 1993. –  488 с.

146. Хикс Дж. Теория экономической истории. – М.: НП «Журнал Вопросы экономики», 2006. –  224 с.

147. Чемберлин  Э.  Теория   монополистической   конкуренции.                  Реориентация   теории   стоимости. – М.: Изд. иностр. лит., 1959. – 415 с.

148. Черковец В. К вопросу об основных альтернативах в общей                 экономической теории (по поводу 140-летия I тома «Капитала». К. Маркса) //              Российский экономический журнал. –2007. – № 11–12. – С. 74 – 99.

149. Чернецкая Л.С. Структура и динамика совокупного спроса в переходной экономике Украины. – Одесса: Астропринт, 2008. – 160 с.

150. Чистілін Д. Про хвилову природу економічних циклів // Економіка   України. – 2006. – № 5. – С. 38 – 46.

151.Чухно А.А. Діалектична філософія і методи економічної теорії //         Економічна теорія. – 2006. – №4. – С. 3 – 15.

71

152.  Чухно А.А. Предмет економічної теорії // Економічна теорія. – 2009. – №2. – С. 5 – 15.

153. Чухно А. Цивілізаційний та формаційний підходи та їх роль в             економічній теорії і суспільній практиці // Економіка України. – 2001. – № 6. – С. 39 – 47.

154. Чеховский  В.  О   переводе    Марксова    «Wert»   на   русский    язык    //    Вопросы экономики. – 2008. – №1. – С. 154 – 157.

155.Шапиро Н.   Дж.М.Кейнс  как  завершающий  экономист  «мейнстрима»   и предвестник теоретико-методологического плюрализма // Вопросы         экономики. – 2008. – № 1. – С. 120 – 130.

156. Шиян Д.В. Теорія аграрних циклів: історія та методичні засади            формування // Економіка АПК. – 2006. – № 10. – С. 24 – 31.

157. Шумпетер Й. История экономического анализа. Ч. 1, гл. 1, пар. 2,3, гл. 4. пар. 1.  В кн.: Истоки: вопросы народного хозяйства  и экономическая мысль. Вып. 1. – М.: Экономика, 1989. – С. 248 – 255; 273 – 284.

158. Шумпетер Й. Капитализм, социализм и демократия. – М: Экономика, 1995. – 540 с.

159. Экономическая   энциклопедия.      Политическая     экономия     / Под    ред. А.М.Румянцева. – М.: Советская энциклопедия, 1972 – 1980. – т. 1 – 4.

160. Энгельс Ф. Анти – Дюринг. Отд. Второй, гл. 1 // Маркс К.,  Энгельс Ф. Соч. 2 – е  изд., – т. 20. – С. 160 – 161.

161. Энгельс Ф. Дополнения к третьему тому «Капитала» // Маркс К.,  Энгельс Ф. Соч. 2 – е  изд., – т. 25. ч. ІІ.  – С. 459 – 486.

162. Энгельс Ф. Положение рабочего класса в Англии // Маркс К.,  Энгельс Ф. Соч. 2 – е  изд., – т. 2. – С. 231 – 517.

163. Энтов Р., Автономов Р. Солоу и развитие теории экономического роста // Мировая  экономика  и международные отношения. – 1996. – № 8. –     С. 66 – 68.

164. Эрроу К. Развитие экономической теории с 1940 года: взгляд очевидца // Вопросы экономики. – 2010. – № 4. – С. 4 – 23.

165. Юдкин А.И. Метод исследования системы производственных отношений в «Капитале»  К.Маркса. – М.: Изд-во Московск. ун-та, 1985. – 150 с.

166. Юсим В. О корректности  концепции  мультипликатора  и  акселератора инвестиций  на   макроуровне   //  Мировая   экономика   и     международные

отношения. – 2000. – № 11. – С. 57 – 61.

167. Ядгаров Я.С. История экономических учений. – М.: Экономика, 1996. – 234 с.

72

Зміст

Лекція 1. Предмет та завдання  курсу «Теорія та метод К.Маркса, А.Маршалла, Дж.М.Кейнса»…………………………………………………...4

  1.  Предмет та завдання курсу……………………………………………………4
    1.  Метод, методологія та особливості їх використання в економічній           теорії…..…………………………………………………………………………...6

3.  Основні  етапи  розвитку  економічної  науки  та  місце  в  ній  марксизму,    економічної теорії А.Маршалла та кейнсіанства……………………………...10

4.  Значення  курсу для підготовки економістів-теоретиків…………………..13

Лекція 2. Історичне коріння та сутність теорії та методу марксизму…...14

1.  Передумови виникнення та ідейно-теоретичні витоки марксизму……….14

а)  основні історичні передумови формування марксизму……………………14

б)  ідейно - теоретичні джерела вчення К.Маркса...…………………………..15

в)  основні етапи життя та творчої діяльності К.Маркса та Ф.Енгельса……..15

2.  Основні елементи марксизму як науки про суспільство...………………...16

а)  філософія історії або теорія суспільного розвитку………………………...17

б)  економічна теорія…………………………………………………………….20

в)  теорія класової боротьби і революції……………………………………….22

г) теорія економічної історії як пристосування філософії історії та теорії    класової боротьби до розвитку економічних інститутів та народного            господарства як такого………………………………………………………......24

д)  історія економічної думки…………………………………………………...25

3.  Місце та значення марксизму в розвитку світової суспільної думки….....26

Лекція 3. А.Маршалл засновник    принципів     нової     економічної  науки……………………………………………………………………………..35

1. Теоретико-методологічні  особливості  неокласичного   напрямку               економічної думки……………………………………………………………….35 

а)  неокласична економічна теорія як другий етап маржинальної революції в 90-х  роках  ХIХ століття  першої третини  ХХ століття…………………….35

б)  спільні  та  відмінні  ознаки  класичної  політекономії  та  неокласичної       економічної теорії………………………………………………………………..36

в)  характерні риси методології неокласики…………………………………...36

г)  роль та значення Кембриджської школи у розвитку економічної науки тих часів……………………………………………………………………………….37

2.  А.Маршалл    фундатор  «Принципів  економікс».    Нове    визначення       предмету дослідження…………………………………………………………...38

73

3.  Особливості методу дослідження. Структура, зміст  та основні теоретичні здобутки…………………………………………………………………………..38

4.  Місце   та   значення    неокласичного   напрямку   на  сучасному   етапі        економічної науки……………………………………………………………….41

Лекція 4. Дж.М.Кейнс фундатор макроекономічного аналізу ХХ        століття…………………………………………………………………………..42

1.   Історичні умови виникнення кейнсіанства………………………………...43

2.   Дж.М.Кейнс (1883 - 1946) – теоретик макроекономічного підходу. …….45        

3.  Критика    постулатів   неокласики  та  розробка  Дж.М. Кейнсом  нової методології економічного аналізу………………………………………………47

4. Структура та логіка «Загальної теорії зайнятості, процента і грошей» (1936)……………………………………………………………………………...49

5.  Подальша еволюція кейнсіанського напрямку……………………………..56

5.1.Ліве кейнсіанство…………………………………………………………….56

5.2.Неокейнсианство. Теорії економічного росту……………………………..57   

5.3.Посткейнсианство……………………………………………………………59

а) монетарне посткейнсіанство…………………………………………………60

б) калецкіанське посткейнсіанство……………………………………………..60

в) неорікардіанське посткейнсіанство………………………………………….61

5.4.Нове кейнсіанство…………………………………………………………...61

6 . Кейнсіанська теорія та економічна політика……………………………….61

7.  Кейнсіанство та сучасність…………………………………………………..62

Література……………………………………………………………64

Зміст…………………………………………………………………..73

Курс лекцій до вивчення спецкурсу «Теорія та метод К.Маркса, А.Маршалла, Дж.М.Кейнса» для студентів 4 курсу денної      форми навчання спеціальності «Економічна теорія» / Укл. П.П. Несененко, О.А.Артеменко. – Одеса: ОДЕУ, ротапринт, 2010 р. – 74 с./

УКЛАДАЧІ: Павло Петрович Несененко,

                       Олександр Андрійович Артеменко                                      

74


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

82520. Задания, направленные на развитие логического мышления младших школьников с ЗПР 61.5 KB
  Примеры такого анализа: Данное упражнение можно использовать на уроках математики. Данное упражнение рекомендуется использовать на уроках математики ознакомления с окружающим миром а также труда 2. Упражнение можно использовать на уроках математики. Это задание рекомендуется использовать на уроках математики ознакомления с окружающим миром и труда.
82521. Развитие мышления у детей с ЗПР младшего школьного возраста 35.5 KB
  Особый интерес представляет метод обучения детей модельному конструированию разработанный А. Важным при таком способе обучения конструированию является то что мыслительные процессы детей приобретают опосредованный характер нежели при конструировании по образцу. Для этого необходим достаточно высокий уровень абстрагирования что дает возможность формированию у детей специфических способов соотнесения определенных свойств условий с соответствующими свойствами постройки.
82522. Развитие мышления у младших школьников с ОНР 4.26 MB
  Отгадывание ребусов: отгадать слово из двух предлогов: найти в слове квас три предлога: Цель: развитие словеснологического мышления Установление простых аналогий навыков словообразования. Цель: развитие словеснологического мышления устойчивости и концентрации слухового внимания. Задание: определить что пропущено в рассказе: названия предметов предлоги или названия признаков Цель: развитие нагляднообразного мышления.
82523. Методы и приемы развития словесно-логического мышления учащихся с речевой патологией на уроках 83.5 KB
  Инструкция: Я буду говорить слово по звукам слогам а ты запиши его в тетради. а сани солома зэркало дворэц б первый слогпу третий слог вик второй слог хо; первый слог пу третий слог ка второй слогшин второй слог шок первый слог пу третий слог ка второй слог пуш первый слого Дополнительное задание: подчеркнуть лишнее слово. первый слог са второй слог мо третий слог кат третий слог ле второй слог то первый слог вер первый слог са третий слог ник...
82524. Дидактические игры и упражнения, направленные на развитие мышления у детей с умственной отсталостью дошкольного возраста 100.5 KB
  Педагог просит ребенка отнести на один стул такие указательный жест а на другой – такие. Педагог дает одному из детей коробку с круглой прорезью а другому с квадратной и ставит условие: отобрать сразу все что можно протолкнуть в данную коробку. Если он выбирает правильно например шары но берет не все а только один или два шара педагог напоминает ему что нужно взять все такие указывает на шары. После того как дети отберут и бросят в прорези коробок нужные формы педагог подводит итог: Правильно Таня собрала все шары и...
82525. Игры для развития мышления и воображения у детей дошкольного возраста с нарушением слуха 88.5 KB
  Педагог просит: Достань тележку. Если ребенок вытянул тесьму то педагог вставляет ее снова обязательно за экраном. Если все же ребенок не сумел сделать сам педагог медленно показывает. Педагог предлагает детям выложить из своих фишек узоры по картинке.
82526. Развитие мышления на уроках русского языка 96.5 KB
  Ход проведения: детям были даны карточки с нижеприведёнными упражнениями. Ход проведения: на уроке идёт беседа об известных модельерах анализируются модели одежды созданные ими. Ход проведения: детям говорится что им сейчас будут зачитываться слова и они должны в уме переставить буквы наоборот и тут же записать в тетрадь получившийся результат. Ход проведения: на доске зарисовывается схема.
82527. Развитие памяти и мышления у детей с ОВЗ на занятиях по дополнительной образовательной программе «Я все умею делать сам, что не умею, научусь!» 38 KB
  Ведущий: Дети сейчас я прочитаю вам стихотворение Корнея Чуковского Путаница. Ведущий перед игрой проводит короткую беседу уточняя понимание детьми слов профессия действия. Ведущий. Ведущий.