38298

Види і форми міжнародної відповідальності

Шпаргалка

Мировая экономика и международное право

Проблема відповідальності в міжнародному праві безпосередньо пов’язана з функціонуванням міжнародного права та забезпеченням миру і правопорядку у світі. Таке розуміння цього міжнародно-правового інституту характерне, як для міжнародної наукової доктрини, так і для вітчизняної.

Украинкский

2013-09-28

198 KB

18 чел.

МІНІСТЕРСТВО ФІНАНСІВ УКРАЇНИ

Український державний університет фінансів та

МІЖНАРОДНОЇ торгівлі

кафедра міжнародного права

курсова робота

З

«актуальних проблем міжнародного публічного права»

на тему:

 Види і форми міжнародної відповідальності


ЗМІСТ

 Види і форми міжнародної відповідальності

Вступ………………………………………………………………………………...3

РОЗДІЛ 1.  ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ .......................................................................................

1.1. Історія інституту відповідальності в міжнародному праві………………….5

1.2. Поняття міжнародної відповідальності………………………………………10

РОЗДІЛ 2.  СУБ’ЄКТИ МІЖНАРОДНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ...……….20

2.1. Види і форми відповідальності держав……………………...……..………...20

2.2. Обставини, що виключають відповідальність держав………………………23

2.3. Міжнародна відповідальність міжнародних організацій та фізичних осіб…………………………………………………………………………………..27

РОЗДІЛ 3.  МІЖНАРОДНЕ ПРАВОПОРУШЕННЯ ЯК ПІДСТАВА ПРИТЯГНЕННЯ ДО МІЖНАРОДНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ…………….…………………………………….……….29

3.1. Поняття і класифікація міжнародних правопорушень……….……………. 29

3.2. Підстави міжнародної відповідальності……………..……………………....33

ВИСНОВКИ………………………………………………………………………..39

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………….40


ВСТУП

Тема відповідальності у міжнародному праві є надзвичайно важливою, але водночас мало досліджена науковцями, а сама її сутність дуже заплутана. Міжнародно-правова відповідальність визнається одним в принципів міжнародного права, тобто є основою загального міжнародного права, тому я вважаю, що вона є необхідною умовою й елементом визнання держави суб'єктом міжнародного права, адже міжнародне товариство не могло б існувати, якби його члени не відповідали за свої дії або не передбачали можливого настання відповідальності. Додержання міжнародного права випливає з інтересів самого міжнародного товариства і як в будь-якій іншій галузі або системі права, відповідальність означає настання несприятливих наслідків при неправомірній поведінці.  

Проблема відповідальності в міжнародному праві безпосередньо пов’язана з функціонуванням міжнародного права та забезпеченням миру і правопорядку у світі. Таке розуміння цього міжнародно-правового інституту характерне, як для міжнародної наукової доктрини, так і для вітчизняної.

Принцип міжнародної відповідальності за вчинення міжнародних протиправних діянь та відшкодування завданої шкоди відомий нам ще з найдавніших часів. Він був відображений вже в перших письмових відомих нам міжнародних договорах. Принцип міжнародної відповідальності був одним із тих основоположних начал, які по суті сприяли появі міжнародного права і формуванню його в такому вигляді в якому воно існує в наш час. 

В різні історичні епохи відповідальність оцінювалася по різному, різними були види і форми відповідальності, які постійно вдосконалювались і розвивались від однієї історичної епохи до іншої. Однак попри те, що інститут міжнародної відповідальності є одним з найдавніших в галузі міжнародного права, варто зазначити, що і в наш час він далекий від досконалості. Існує багато прогалин та проблем теоретичного та практичного характеру, які потребують негайного вирішення.

Основною проблемою міжнародної відповідальності є те, що норми цього інституту міжнародного права і досі повністю не кодифіковані, тому часто вона базується на нормах звичаєвого права або на судових рішеннях чи прецедентах. Хоча варто відзначити, що починаючи з 1956 р. за дорученням Генеральної Асамблеї ООН, досить плідна робота в цьому напрямку ведеться Комісією з міжнародного права, щоправда ця робота обмежується лише міжнародно-правовою відповідальністю держав, в той час як поза увагою залишаються інші суб’єкти міжнародного права. Зокрема не врегульованим на достатньому рівні є питання видів і форм відповідальності міжнародних організацій. Зовсім незначна увага при міжнародному нормотворенні приділяється таким специфічним і порівняно новим суб’єктам міжнародного права, як держава в процесі утворення та міжнародне співтовариство.

Отже дослідження проблеми міжнародно-правової відповідальності держав в міжнародно-правовій доктрині потребує уважного розгляду і оцінки тих теоретичних концепцій і юридичних конструкцій, які висувалися до цих пір по даному питанню представниками вітчизняної та зарубіжної міжнародно-правової науки. 

Додаткової уваги потребує проблема обґрунтування міжнародно-правової відповідальності держав та інших суб’єктів перш за все за посягання на принципи мирного співіснування держав і їх міжнародного співробітництва, міжнародного правопорядку і встановлення форм і шляхів реалізації цієї відповідальності. Необхідним є також детальна регламентація застосування обставин, що виключають відповідальність держав з метою попередження зловживань з боку держав порушниць норм міжнародного права, що не одноразово мали місце в міжнародній практиці.

Актуальність теми роботи полягає в існуванні широкого кола не врегульованих міжнародно-правовими нормами питань в сфері міжнародної відповідальності. Проблеми які виникають в ході практичної діяльності пов’язані з кваліфікацією міжнародних правопорушень, визначенням ефективних видів і форм відповідальності, відмежуванням правопорушень від схожих діянь, застосування обставин, що виключають міжнародно-правову відповідальність, подоланням тих прогалин, які існують в наш час в сфері міжнародної відповідальності держав. Такі проблеми потребують нагального вирішення адже інститут міжнародно-правової відповідальності держав має головне значення не тільки для галузі міжнародного права, а й відіграє ключову роль в забезпечені миру, порядку та стабільності в світі. 

Об’єкт дослідження: правові відносини, що виникають в міжнародному праві в зв’язку з правопорушенням, що вчинене державою, а також інші безпосередньо із ними пов’язані міжнародні правовідносини.

Предмет дослідження: держава, як суб’єкт міжнародно-правової відповідальності, види і форми відповідальності держав в міжнародному праві.

Мета дослідження: здійснити аналіз видів, форм та підстав відповідальності держав в міжнародному праві.

Завдання дослідження:

  1.  Охарактеризувати поняття цілі та функції міжнародно-правової відповідальності;
  2.  Визначити види і форми міжнародно-правової відповідальності;
  3.  Охарактеризувати поняття та визначити ознаки міжнародного правопорушення, розкрити класифікацію міжнародних правопорушень;
  4.  Визначити підстави відмежування міжнародних правопорушень від суміжних діянь; 
  5.  Встановити коло суб’єктів міжнародно-правової відповідальності;
  6.  Сформулювати підстави міжнародно-правової відповідальності та визначити обставини, що виключають міжнародну відповідальність держав. 


В подальшому вважаємо, дана робота може бути використана студентами вузів при вивчені міжнародної відповідальності держав, написанні рефератів та курсових робіт з даної тематики. Деякі її елементи можуть використовуватись при формуванні окремих тем і матеріалів для лекційних та семінарських занять з дисципліни міжнародне публічне право. Матеріали роботи можуть використовуватися при написанні різного роду творчих робіт. 

^ Структура та обсяг роботи. Дипломна робота складається із вступу, трьох розділів, поділених на дев’ять підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи з додатками становить 84 сторінок.

Зазначена проблематика перебуває в полі зору вчених, її різні аспекти досліджувалися в працях таких науковців, як: Ушакова Н.А., Колосов Ю. М., Игнатенко Г.В., Баймуратов М.О., Буроменський М.В., Анцелевич Г.О., Бирюков П.Н., Тункин Г.И., Глебов И.Н., Мацко А.С., Левин Д.Б, Тускоз Ж.. Але найбільш вдало на нашу думку проблема міжнародно-правової відповідальності держав в міжнародному праві висвітлена в працях: Бекяшева К.А., Дмитрієва А.І., Муравйова В.І., Василенка В. А., Лукашука И.И. 

Розділ І.

  1.  . Історія інституту відповідальності в міжнародному праві

Міжнародному праву здавна відомий принцип відповідно до якого будь яка шкода підлягає відшкодуванню. В різні історичні епохи відшкодування шкоди трактувалося по різному, різними були види і форми міжнародної відповідальності. Однак обов’язок відшкодовувати шкоду завдану іншому суб’єкту міжнародного права залишався. В наш час принцип міжнародної відповідальності значно розвинувся, і знайшов своє втілення в комплексі міжнародно-правових норм, які і сформували один із головних інститутів міжнародного права – інститут міжнародної відповідальності.

Залежно від сфери в якій було вчинено діяння суб'єкта суспільних відносин відповідальність може носити різний характер: особистий, суспільний, юридичний. Відповідальність в персональному або особистому плані, це здатність суб'єкта суспільних відносин відповідати за свої дії, а у суспільному - це захід впливу на суб'єкта суспільних відносин у зв'язку з його діяннями, тобто оцінка поведінки в суспільстві. У свою чергу, юридична відповідальність поділяється на адміністративну, цивільну, кримінальну, дисциплінарну або іншу в тому числі і міжнародну, проте це вже буде відповідальність суб'єкта права.

Інститут міжнародної відповідальності є одним з найдавніших в історії міжнародного права і виник ще на зорі розвитку людської цивілізації. Відповідальність за порушення зобов'язань була встановлена вже в першому відомому нам письмовому договорі ХІІІ ст. до н.е. між Єгипетським Фараоном Рамзесом ІІ та Хеттським царем Хаттушилем. Звісно такі санкції хоча і не несли прямих негативних наслідків для порушника, але в цілому відповідали розвитку того часу, і спонукали до виконання сторонами взятих на себе за умовами договору зобов'язань.
В різні історичні епохи та періоди міжнародне право розвивалося нерівномірно, але в цілому відповідальність держав поступово набувала більш конкретного характеру, оскільки відмова від покарання суб'єктів порушників норм міжнародного права по суті ставила під сумнів існування самого міжнародного права.  

Історія інституту відповідальності в МП бере свій початок у 1928 р. Відповідальність фізичних осіб, як суб'єктів МП, після Другої Світової Війни та створення Нюрнберзького і Токійського трибуналів.

З позицій міжнародного права того часу статути трибуналів не були бездоганними. Загалом, це були суди переможців над переможеними. Але якщо повернутися в той час і згадати британське пропозицію вчинити позасудовому розправу над керівниками переможених держав, то установа трибуналів представиться дуже гуманним і відповідає духу міжнародного права актом, не кажучи вже про вплив статутів на прогресивний розвиток міжнародного права. Здається, що нам достатньо зупинитися на одному з трибуналів в силу їх принципової єдності. Нюрнберзький трибунал складається з чотирьох членів і чотирьох їх заступників, які призначалися кожної з подпісавшіх Угода сторін (СРСР, США, Великобританія, Франція). У разі хвороби члена його місце займав заступник, що забезпечувало безперервність процесу. До юрисдикції трибуналу ставилися злочини проти миру, воєнні злочини і злочини проти людяності.

Відповідно до Статуту Суду посадове становище підсудних як глав держав або відповідальних чиновників не могло бути підставою для звільнення від відповідальності, не давало їм імунітету. Вчинення злочину за наказом начальника не звільняло їх від відповідальності, не могло служити пом'якшувальною провину обставиною. Передбачалася можливість заочного розгляду справ (заочно було розглянуто справу Бормана). Обвинуваченим надавалися всі права на захист.

Особливо відзначимо положення про можливість визнання трибуналом групи або організації злочинною організацією. На цій підставі влади кожного з учасників вправі залучати до національного суду за приналежність до такої організації.

Нюрнберзьким трибуналом 12 підсудних були засуджені до смертної кари, сім - до тюремного ув'язнення, троє виправдані.

Міжнародний військовий трибунал для Далекого Сходу був утворений 19 січня 1946 в Токіо (Японія) за наказом Головнокомандувача союзними окупаційними військами генерала Дугласа Макартура, згідно з цим же наказом були проведені арешти підозрюваних у скоєнні військових злочинів. Всього було затримано 29 осіб - в основному члени кабінету міністрів генерала Хідекі Тодзио.

Семеро обвинувачених були засуджені до смертної кари через повішення і страчені 23 грудня 1948 у дворі в'язниці Сугамо в Токіо. 16 обвинувачених були засуджені до довічного ув'язнення. Троє (Коісо, Сіраторі і Умедзу) померли у в'язниці, інші 13 були помилувані в 1955 році. До 20 років ув'язнення був засуджений Сігенорі Того - міністр закордонних справ і міністр у справах Великої Східної Азії; помер у в'язниці в 1949 році. До 7 років ув'язнення був засуджений Мамору Сігеміцу - посол в СРСР; У 1950 році він був помилуваний і згодом знову став міністром закордонних справ.
1.2. Поняття міжнародної відповідальності

 Серед науковців немає на даний момент і єдиної думки щодо визначення поняття міжнародна відповідальність зокрема «К.А. Бекяшев [2, c. 612] вважає що міжнародно-правова відповідальність це є юридичні наслідки, що настають для суб’єкта міжнародного права, що порушив діючі норми міжнародного права та свої міжнародні зобов'язання». Натомість «М.О. Баймуратов [3, c. 161] дає таке визначення: Міжнародно-правова відповідальність – це юридичний обов'язок суб'єкта правопорушника ліквідувати наслідки шкоди заподіяної іншому суб'єкту міжнародного права невиконанням або неналежним виконанням приписів міжнародного права».

Враховуючи те, що науковці не дійшли згоди щодо визначення поняття міжнародної відповідальності Комісія з міжнародного права зазначила «що міжнародна відповідальність – це всі форми правових відносин, що можуть виникнути в міжнародному праві в зв'язку із правопорушенням, що вчинене державою, - незалежно від того, чи обмежуються ці відносини правовідносинами між державою, що вчинила неправомірну дію, і державою, яка безпосередньо постраждала, або ж вони поширюються також на інших суб'єктів міжнародного права, і , незалежно від того, чи обмежуються ці відносини зобов'язанням винної держави, поновити право потерпілої держави та відшкодувати заподіяну шкоду, включають можливість самої потерпілої держави та інших суб'єктів застосувати до винної держави будь-які санкції, передбачені міжнародним правом [4, с. 204]».

З урахуванням вищезазначеного можна виділити ряд ознак міжнародно-правової відповідальності, яка:


  1.  Реалізується в міжнародних правоохоронних відносинах між державою порушницею, з одного боку, і постраждалою державою з іншого боку;

  1.  Виникає в результаті здійснення міжнародного правопорушення або невиконання зобов'язання (в тому числі одностороннього);

  1.  Полягає в настанні негативних наслідків для правопорушника, і супроводжується відшкодуванням завданої шкоди потерпілій стороні;

  1.  Наступає незалежно від волі держав в разі вчинення однією з них правопорушення;

  1.  Має на меті забезпечення міжнародної законності та правопорядку;

  1.  Спрямована на попередження міжнародних правопорушень в майбутньому.


Зміст правовідносин міжнародно-правової відповідальності міститься в осуді правопорушника і в обов'язку правопорушника понести несприятливі наслідки правопорушення. Цілі відповідальності полягають, в тому щоб:

  1.  Утримати потенційного правопорушника від вчинення правопорушення;

  1.  Спонукати правопорушника належним чином виконати свої зобов'язання;

  1.  Забезпечити потерпілому компенсацію за завдану йому матеріальну та моральну шкоду;

  1.  Вплинути на майбутню поведінку сторін з метою добросовісного виконання ними своїх зобов'язань [1, с. 312].


Важливим критерієм для визначення міжнародно-правової відповідальності держав є наявність загальних принципів міжнародно-правової відповідальності, якими є найбільш основоположні, вихідні начала та першоджерела на яких ґрунтується порядок здійснення відповідальності і яким такий порядок відповідає.

У ряді теоретичних досліджень питанню принципів міжнародно-правової відповідальності приділяється значна увага. Деякі дослідники підкреслюють, що ці принципи є нормами загального характеру, що стосуються всього інституту міжнародної відповідальності держав у цілому і становлять основу всієї сукупності норм міжнародної відповідальності [4, с. 205].

Багато уваги приділяється класифікації принципів міжнародно-правової відповідальності, зокрема Комісія міжнародного права дає таку класифікацію:

  1.  Принцип, що встановлює відповідальність стосовно всіх протиправних дій держави;

  1.  Принцип, що визначає суб'єктів таких дій;

  1.  Принцип, що визначає умови наявності міжнародно-протиправних дій;

  1.  Принцип незастосовності внутрішнього права для визначення наявності цих дій.


Керуючись принципами міжнародно-правової відповідальності, держави забезпечують додержання норм міжнародного права і міжнародної законності. При цьому держави виконують функції юридичної відповідальності у напрямі досягнення мети відповідальності [5, с. 280]. З огляду на близькість понять мети і функції юридичної відповідальності слід докладніше зупинитися на їх визначенні.

Мета міжнародно-правової відповідальності – це передбачення відповідного результату, а саме: виключення можливості вчинення державою нових правопорушень, вплив на інші держави, спонукання їх до добровільного додержання міжнародних зобов'язань. При цьому юридична відповідальність як соціальне явище має характер самозахисту суспільства від зазіхань на його основи. Не слід ототожнювати такі поняття, як «мета відповідальності», «призначення відповідальності», «об'єкт відповідальності» тощо, що мають чітко визначені межі застосування.

Функції міжнародно-правової відповідальності – це та чи інша спрямованість заходів, що їх здійснюють у межах правовідносин міжнародної відповідальності. Тобто функції міжнародної відповідальності узгоджуються з тим, що мають на меті держави й інші суб'єкти міжнародного права, вживаючи конкретних допустимих заходів у процесі здійснення міжнародно-правової відповідальності. При цьому як у внутрішньодержавному, так і в міжнародному праві функція юридичної відповідальності має двояке значення: право відновлювальне (репараційне) і репресивне (каральне), а розрізняють їх за тяжкістю правопорушень [3, c. 162].  

Отже інститут міжнародної відповідальності відіграє важливу роль в існуванні світового співтовариства. Норми відповідальності є охоронними за своєю суттю і покликані захищати найбільш істотні права та життєво важливі інтереси суб’єктів міжнародного права. Наявність загальних принципів міжнародної відповідальності, та створених на їх основі норм міжнародного права, що встановлюють відповідальність за скоєні міжнародні правопорушення є своєрідним гарантом забезпечення рівності всіх суб’єктів міжнародного права, а також ефективним механізмом попередження міжнародних правопорушень і покарання винних в разі їх вчинення. Міжнародно-правова відповідальність є одним із загальновизнаних принципів міжнародного права, практично є основою загального міжнародного права і міжнародного правопорядку. 
РОЗДІЛ ІІ

2.1. Види і форми відповідальності держав

Репарація (від лат. reparation – відновлення) – це відшкодування матеріальної шкоди грошима, товарами, послугами. У міжнародній практиці до репарацій вдаються, як правило в тих випадках, коли матеріальне відшкодування в натурі не можливе Історично свій початок репарації беруть від інституту контрибуцій, що успішно існували в міжнародному праві з глибокої давнини до кінця XIX ст. і мали характер данини. У їх основу було покладено «право переможця» - незалежно від того, справедливу чи загарбницьку війну вела держава переможець. Розмір, порядок і форми виплати контрибуції визначалися винятково державою-переможцем, тому контрибуції як грошові суми, що виплачувалися переможцю переможеною державою, не були пов'язані з заподіяним збитком. Вже в той період контрибуції вважалися формою відвертого грабування населення переможеної держави. З метою обмеження таких негативних явищ були розроблені ст. 47-51 Гаазької конвенції про закони і звичаї сухопутної війни 1907 р., що обмежували стягнення контрибуцій [7]. Проте під час Першої і Другої світових війн ці статті грубо порушувалися. Репарації можна поділити на ординарні та надзвичайні репарації. Ординарна репарація – це відшкодування державою правопорушницею матеріальної шкоди шляхом виплати грошових компенсацій, постачання товарів, надання послуг, еквівалентних сумі, що підлягає відшкодуванню потерпілим суб'єктам. Іноді замість терміна «репарація» використовується термін «компенсація», наприклад при грошових виплатах потерпілим фізичним та юридичним особам. 

Надзвичайні репарації – особливі обтяження, що полягають у тимчасовому обмеженні правомочності держави, що вчинила міжнародний злочин, розпоряджатися своїми матеріальними ресурсами. Метою надзвичайних репарацій є не тільки забезпечити максимально можливе відшкодування матеріальної шкоди, а й усунути чинники, що сприяли вчиненню міжнародного злочину. Такі дії можуть обмежувати самостійність держави-правопорушниці у виборі джерела репарацій [14, с 146]. Іншою формою матеріальної відповідальності є реституція, яка являє собою відшкодування правопорушником завданої матеріальної шкоди в натурі. Прикладом може бути повернення неправомірно захопленого майна, культурних цінностей, транспортних засобів, устаткування заводів тощо. Відповідно до ст. 75 Мирного договору між союзними державами та Італією від 10 лютого 1947 р., Італія взяла на себе обов’язок повернути майно вивезене з території будь якої з країн, які є членами ООН [13, с.391]. 


Реституція – досить складна міжнародно-правова проблема і не випадково, наприклад, питанню реституції культурних цінностей присвячена низка резолюцій Генеральної Асамблеї ООН (38/34 (XXXVIII) від 25 листопада 1983 р., 42/7 (ХLIІ) від 22 жовтня 1987 р., 48/15 (XLVIІІ) від 2 листопада 1993 р., 50/56 (L) від 11 грудня 1995 р. [5, с. 295]. ід реституції слід відрізняти субституцію, яку можна виділити як її підвид. Субституція полягає в відшкодуванні збитку завданого правопорушенням шляхом передачі майна аналогічного пошкодженому, знищеному, за вартістю та призначенням в разі якщо відновлення попереднього стану майна, або повернення його в натурі є неможливим. «Г.О. Анцелевич як форму матеріальної відповідальності також виділяє абсолютну відповідальність, яка виражається в відшкодуванні заподіяних збитків незалежно від конкретної наявності провини в завчасно обумовлених розмірах (наприклад в результаті загибелі багажу пасажирів затонулого судна). При цьому не виключена кримінальна відповідальність безпосередніх винуватців [15, c. 210]».

У міжнародних договорах розмір абсолютної відповідальності зазвичай обумовлюється заздалегідь, незалежно від розмірів конкретно заподіяної шкоди. У зв'язку з цим абсолютну відповідальність іноді називають об'єктивною.

Нематеріальна відповідальність може виражатися в формі сатисфакції та ресторації. Сатисфакція (від лат. satisfatio – задовольняю) – це задоволення нематеріальних вимог для відшкодування шкоди завданої перш за все честі і гідності, потерпілої держави її політичним інтересам [16, с. 65].

В міжнародній практиці розрізняють сатисфакції одинарні та надзвичайні. Ординарна сатисфакція – це задоволення державою-правопорушницею правомірних нематеріальних вимог потерпілої держави. При цьому міжнародне правопорушення не пов'язане із заподіянням матеріальної шкоди. Найбільш характерними її прикладами є:

  1.  
    вибачення;
  2.  
    офіційне вираження жалю або співчуття;
  3.  
    дезавуювання дій офіційних представників;
  4.  
    покладення обов'язку матеріального відшкодування на осіб, причетних до вчинення міжнародного правопорушення або їх карне чи адміністративне переслідування й запевнення в тому, що подібні неправомірні акції
     не матимуть місця в майбутньому;
  5.  
    видання спеціальних законів, спрямованих на забезпечення додержання міжнародних зобов'язань;
  6.  
    віддавання почестей прапору потерпілої держави або виконання її гімну у відповідній урочистій обстановці;
  7.  
    делегування спеціальних місій для вибачення тощо [5, с. 293].


На відміну від ординарних надзвичайні сатисфакції – це різні тимчасові обмеження суверенітету і правоздатності держави яка вчинила міжнародний злочин. Їх метою є викорінення причин, що породили міжнародний злочин, і створення гарантій його не повторення. Прикладами надзвичайної сатисфакції може бути:

  1.  
    тимчасова окупація частини або всієї території;
  2.  
    реорганізація окремих елементів політичної системи і скасування суспільних інститутів, наявність яких сприяла вчиненню державою міжнародного злочину;
  3.  
    тимчасове призупинення або обмеження прерогатив законодавчих, виконавчих і судових органів держави правопорушниці;
  4.  
    міжнародний контроль за використанням
     наукового і промислового потенціалу;
  5.  
    заходи щодо демілітаризації промисловості, розпуску або скорочення збройних сил;
  6.  
    обов'язок не оснащувати їх у майбутньому певними видами озброєнь і не виготовляти таких та інші 

Ресторація, як різновид нематеріальної відповідальності полягає в відновленні державою правопорушницею колишнього стану і ліквідація нею усіх пов'язаних із цим будь-яких несприятливих наслідків. Ресторація покладає по суті на правопорушника два обов’язки: відновити той стан правопорядку, який існував під юрисдикцією потерпілої держави до вчинення протиправного діяння і відвернути або ліквідувати чи не допустити настання будь яких негативних наслідків, які могло спричинити міжнародне правопорушення для потерпілої сторони. При чому такі дії іноді можуть також призводити до несення матеріальних витрат з боку держави правопорушниці, особливо це може стосуватися випадків ліквідації негативних екологічних наслідків до яких призвело або яких завдало правопорушення [1, с. 323]. 

Ресторація найчастіше застосовується спільно з іншими формами відповідальності, зокрема із субституцією або однією із форм матеріальної відповідальності. Прикладом ресторації може бути звільнення державою-правопорушницею незаконно зайнятої території і відшкодування пов'язаних із цим матеріальних витрат, відновлення якості та чистоти води, що була забруднена по її вині, відміна судових рішень, що спричиняють шкоду потерпілим державам їх фізичним та юридичним особам, звільнення незаконно затриманих осіб та інші. Варто також відзначити, що питання ресторацій не досить повно розкрито в теорії міжнародного права і потребує подальшого дослідження. Особливо це відчувається у вітчизняній науковій доктрині де ресторації, як формі відповідальності держав за міжнародним правом приділяється замало уваги.

Узагальнюючи вище сказане, треба зазначити, що міжнародна відповідальність поділяється на певні види і реалізується в правових формах. До видів міжнародної відповідальності належать матеріальна та нематеріальна (політична). До форм матеріальної відповідальності належать: реституція, субституція та репарація. До форм нематеріальної відповідальності: ординарні та надзвичайні сатисфакції, ресторація. 

В сучасній науковій доктрині не вироблено однозначного підходу до поділу видів та форм міжнародної відповідальності. Також варто сказати, що на практиці дедалі частіше зустрічається змішана форма відповідальності коли держава порушниця спочатку відшкодовує нематеріальну шкоду шляхом наприклад сатисфакції а поті м відшкодовує завдані збитки. Відкритим залишається питання відшкодування моральної шкоди і взагалі виділення її, як окремого виду відповідальності, яку ще іноді називають морально-політичною, хоча термін «моральна відповідальність» викликає широку критику і не сприйняття серед теоретиків міжнародного права. 


2.2. Обставини, що виключають відповідальність держав

Під час кваліфікації поведінки держави слід враховувати обставини, наявність яких виключає протиправність дії (бездіяльності) держави, а отже і звільняє державу від міжнародно-правової відповідальності. Розрізняють дві групи обставин: обставини, які виключають виникнення міжнародно-правової відповідальності, та обставини, які виключають реалізацію міжнародно-правової відповідальності.

У першому разі поведінка держави, яка за нормальних умов кваліфікується як правопорушення, визнається правомірною та не породжує відповідальності. У другому — це фактичні ситуації, за яких відповідальність, яка наступає за правопорушення, фактично не здійснюється, не реалізується. Відмінність між поведінкою держави за обставин, що звільняють від відповідальності, та поведінкою, яка не є правопорушенням (недружній акт, спірна ситуація, злочин міжнародного характеру тощо), полягає в тому, що перша формально має всі ознаки складу міжнародного правопорушення, тоді як друга лише зовні схожа на правопорушення, але не містить усіх його ознак.
   Теорія та практика намагаються узгодити критерії звільнення від реалізації відповідальності, зокрема, такими обставинами є: згода, відповідні заходи, самооборона (обставини, які є результатом вольових дій, або обставини суб’єктивного характеру), форс-мажор, непереборна сила, непередбачений випадок, стихійне лихо, стан необхідності (обставини, які склалися незалежно від волі суб’єкта, тобто обставини об’єктивного характеру). Слід також зазначити, що міжнародне право не допускає посилань на обставини, що звільняють від відповідальності, коли порушуються норми jus cogens.
   Згода. Ст. 29 Проекту Комісії встановлює, що згода, яку дала одна держава іншій державі на поведінку, що не відповідає міжнародному зобов’язанню останньої, виключає протиправність щодо цієї держави.
   Згода має бути чітко виражена та висловлена до здійснення відповідних дій. Також згода має бути юридично дійсною, тобто не повинна бути результатом помилки, підкупу, насильства. При цьому за межами згоди відповідальність не виключається.
   Відповідні заходи. Комісія міжнародного права визначає відповідні заходи як дії однієї держави, викликані міжнародно-правовим діянням іншої держави (ст. 30 Проекту). Відповідні заходи (контрзаходи, здійснення міжнародно-правових санкцій) також можуть порушувати міжнародні зобов’язання, але саме їхній відповідний характер виключає відповідальність за них. Відповідні заходи мають відповідати принципу пропорційності та режиму міжнародної відповідальності. Тобто не можуть заходи, вжиті у відповідь на ординарне правопорушення, бути такими самими, як ті, що вжиті у відповідь на найтяжчі міжнародні злочини.
   Самооборона. Протиправність дії виключається, якщо вона є законним заходом самооборони відповідно до ст. 51 Статуту ООН, яка закріплює невід’ємне право держави на застосування збройної сили у відповідь на збройний напад. Законність самооборони означає відповідність певним критеріям: має відбутися збройний напад, самооборона має бути застосована до вжиття заходів Радою Безпеки ООН, про неї має бути повідомлено Раду, заходи самооборони не мають підміняти повноважень Ради Безпеки ООН. Наявність агресії — перша та безперечна умова правомірності самооборони. Самооборона також передбачає дотримання принципу пропорційності.
   Форс-мажор і непередбачений випадок. Протиправність діяння виключається, якщо це діяння було викликане непереборною силою або непередбаченою подією, яка не піддавалася контролю держави та яка зумовила неможливість дотримання державою свого міжнародного зобов’язання. У разі непереборної сили держава повністю позбавлена можливості запобігти зашкодженню іншій державі, змінити ситуацію. Мова може йти або про природні явища (землетруси, епідемії, паводки тощо) або про непередбачувану діяльність людей (наприклад, катастрофу на атомній електростанції).
   Стихійне лихо. Це ситуація, коли представники держави під впливом сил природи або аварії змушені не дотримуватися міжнародного зобов’язання, оскільки не мають іншої можливості врятувати своє життя або життя довірених їм осіб. Мова йде про фактичну відсутність свободи вибору поведінки в екстремальній ситуації. У цьому разі мають місце не лише вольові дії, але й свідоме порушення міжнародного зобов’язання. Протиправність діяння держави не виключається, якщо: ця держава сприяла виникненню ситуації крайнього лиха; якщо така поведінка могла викликати порівняне або ще тяжче лихо.
   Стан необхідності. Стаття 25 Проекту статей про відповідальність Комісії міжнародного права встановлює, що посилання на стан необхідності як на підставу для виключення протиправності діяння не допускається, крім випадків, коли діяння було єдиним засобом захисту від тяжкої та неминучої загрози та не завдало значних збитків іншій державі, щодо якої існує міжнародне зобов’язання. Посилання на стан необхідності можливе за наявності сукупності таких критеріїв: неминучої небезпеки, що загрожує життєвим інтересам держави; надзвичайної ситуації держави, за якої вона не може поводитися інакше; тимчасового характеру вимушеної поведінки. Існують умови, що позбавляють державу права посилатися на стан необхідності: якщо міжнародним договором передбачається можливість такої ситуації та відповідні дії щодо неї не можуть визнаватися виправданими, а також якщо держава сама сприяє виникненню стану необхідності та порушує міжнародні зобов’язання.


2.3. Міжнародна відповідальність міжнародних організацій та фізичних осіб

Відповідальність міжнародних організацій грунтується на їх правосуб'ектівності і безпосередньо випливає з неї. Ця відповідальність носить специфічний характер. Обсяг і межі відповідальності міжнародних організацій неоднакові, вони залежать від обсягу правосуб'ектівності і природи міжнародних організацій.

В даний час у ряді договорів містяться положення про відповідальність міжнародних організацій. Так, наприклад, ст. 57 Статуту ООН передбачає відповідальність спеціалізованих установ ООН у відповідних областях (економічної, соціальної, культури і т. д.). Відповідно до Договору про космос 1967 міжнародна організація несе відповідальність за виконання положень даного Договору, якщо вона здійснює відповідну діяльність у космічному просторі, включаючи Місяць і інші небесні тіла (ст. VI). Згідно зі ст. V і XII Конвенції про міжнародну відповідальність за шкоду, завдану космічними об'єктами 1972 міжнародна організація, що здійснює або організує запуск космічного об'єкта, несе відповідальність за будь-який заподіяну цим об'єктом шкоду. Несуть відповідальність і беруть участь у такій організації держави.

Відповідальність міжнародної організації настає при правопорушення незалежно від того, порушена нею (її органами) норма міжнародного права, норма внутрішнього права організації або норма внутрішньодержавного права.

Міжнародні організації можуть виступати суб'єктами відповідальності з міжнародного публічного і міжнародного приватного права. Щоб міжнародна організація несла відповідальність, необхідні наявність її провини і порушення зобов'язання, передбаченого міжнародно-правовою нормою, а також заподіяння шкоди або шкоди.

 Міжнародні організації можуть нести як політичну, так і матеріальну відповідальність. Наприклад, політична відповідальність може настати у разі прийняття міжнародною організацією дискримінаційних рішень, утискають суверенні права держави (групи держав) або які впливають на їх суверенітет; за порушення угоди про штаб-квартирі з державою перебування або угод про співпрацю з іншими суб'єктами міжнародного права.

Матеріальна відповідальність міжнародної організації може наступити за нанесення нею збитку в процесі діяльності (наприклад, діяльності в космічному просторі), за невиконання міжнародних зобов'язань, де стороною є ця організація; за нанесення шкоди джерелом підвищеної небезпеки (наприклад, автомобілем або судном ООН); за порушення контрактів; недотримання санітарних норм та ін Але при цьому форми відповідальності, що діють стосовно держав, не можна механічно переносити на міжнародні організації, так як вони мають специфічні особливості: не набули розвитку конкретні форми політичної та матеріальної відповідальності; при настанні матеріальної відповідальності поряд з міжнародною організацією, як правило, несуть відповідальність держави - члени цієї організації.

Міжнародна організація може бути залучена до міжнародноївідповідальності за порушення законодавства країни перебування її штаб-квартири. Уряди багатьох країн ухвалили законодавчі акти про статус міжнародних організацій, що знаходяться на їх території, та їхніх службовців, за порушення яких міжнародні організації можуть бути притягнуті до матеріальної відповідальності.

 Відповідальність фізичних осіб за міжнародні злочини найчастішенастає за умови, що їх злочинні діяння пов'язані зі злочинноюдіяльністю держави. Держави, винні у вчиненні злочину,несуть міжнародну відповідальність, а офіційні особи - кримінальну

Після закінчення другої світової війни для суду над головними військовимизлочинцями були створені два міжнародних військових трибуналу: в Нюрнберзіі Токіо. Рішенням Ради Безпеки в 1993 році було передбаченостворення Міжнародного трибуналу для засудження осіб, винних у скоєннізлочинів на території колишньої Югославії після 25 червня 1991 року. У 1998році був прийнятий і відкритий для підписання Статут Міжнародного Кримінального 
Суду.

 Міжнародна кримінальна відповідальність фізичних осіб — відносно нове явище в міжнародно-правовій практиці. Уперше фізичні особи були притягнуті до міжнародної кримінальної відповідальності на підставі вироків Нюрнберзького та Токійського військових трибуналів. Надалі на можливість настання такої відповідальності для фізичних осіб указували кілька міжнародних договорів, зокрема Конвенція про попередження злочину геноциду та покарання за нього 1948 р., Конвенція про припинення злочину апартеїду та покарання за нього 1973 р., Римський Статут Міжнародного кримінального суду, а також Статути Міжнародного трибуналу з колишньої Югославії та Міжнародного трибуналу з Руанди.

Сучасна теорія та практика виходять із того, що міжнародна кримінальна відповідальність може наставати для фізичних осіб тільки на підставі вироку суду та лише за здійснення злочинів, вичерпне визначення яких містить Статут відповідного міжнародного судового органу. Таким чином, міжнародне кримінальне переслідування за здійснення інших злочинів виключене. Це дозволяє говорити про дію в міжнародному кримінальному праві презумпції невинуватості. Підсудний у міжнародному кримінальному судовому органі має право на захист.

Міжнародна кримінальна відповідальність фізичних осіб може наставати як у вигляді позбавлення волі, так і у вигляді штрафу. Сучасна практика не передбачає створення спеціальних міжнародних пенітенціарних установ, таких як в’язниця Шпандау, у якій відбували покарання засуджені Нюрнберзьким військовим трибуналом. Виконання вироків, винесених існуючими міжнародними кримінальними судовими органами, покладене відповідно до спеціальних угод на низку національних пенітенціарних установ.


РОЗДІЛ 3.
 МІЖНАРОДНЕ ПРАВОПОРУШЕННЯ ЯК ПІДСТАВА ПРИТЯГНЕННЯ ДО МІЖНАРОДНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

3.1. Поняття і класифікація міжнародних правопорушень

Основою міжнародної відповідальності суб'єкта міжнародного права є міжнародне правопорушення, яке є складним правовим явищем. В загальній теорії держави і права під правопорушенням розуміють – суспільно-шкідливе, винне, протиправне, діяння або бездіяльність суб’єкта, здійснення якого передбачає настання юридичної відповідальності. Водночас трактування правопорушення в міжнародному праві дещо відрізняється, від визначення правопорушення в окремих галузях внутрішнього державного права, як кримінального чи адміністративного, що пояснюється специфікою міжнародно-правових відносин, різним колом суб'єктів та рядом інших факторів [17, с. 470].

Міжнародне правопорушення – це є дія або бездіяльність суб'єкта міжнародного права, в результаті якої порушуються норми міжнародного права та міжнародні зобов'язання цього суб'єкта, що наносить потерпілому суб'єкту або групі суб'єктів міжнародного права, або всьому світовому співтовариству в цілому, збитки матеріального або нематеріального характеру. 

Такими порушеннями можуть бути акти агресії, незаконне обмеження суверенітету, посягання на цілісність державної території, порушення договірних зобов’язань в тому числі і односторонніх. При цьому відповідальність виникає, як правило тільки при наявності причинно-наслідкового зв'язку між діянням чи бездіяльністю та шкодою якої було завдано потерпілому суб'єкту міжнародного права [15, с. 209]. 

До ознак міжнародного правопорушення можна віднести:

  1.  
    Протиправність правопорушення;
  2.  
    Міжнародну суспільну небезпеку;
  3.  
    Причинно-наслідковий зв'язок;
  4.  
    Караність;
  5.  
    Шкоду завдану потерпілому суб’єкту (суб’єктам).


Під протиправністю міжнародного правопорушення розуміють його здатність завдавати шкоду тим відносинам, об’єктам, правам і інтересам, що підпадають під охоронну дію норм міжнародного права. Стаття 16 проекту статей про відповідальність держав встановлює, що порушення державою міжнародного зобов'язання, має місце тоді коли діяння держави не відповідає тому, що вимагає від неї зобов’язання [18]. Таким чином протиправність буде в будь-якому випадку коли держава не виконує своє міжнародно-правове зобов'язання.

«Протиправність в міжнародному праві означає невідповідність між правовою нормою та поведінкою держави, на відміну від кримінального чи адміністративного права де протиправність означає дещо інше, а саме відповідність діяння ознакам правопорушення, які зафіксовані в нормі права [1, с 315]». Тобто в кримінальному праві чи адміністративному існує певний точний перелік правопорушень за які настає відповідальність, в той час як в міжнародному такий єдиний перелік відсутній і відповідальність настає за розходження між існуючою нормою права і дією суб’єкта.

Проявами протиправної поведінки можуть бути: порушення міжнародного зобов'язання державою або її органами чи посадовими особам, що діють від імені держави, що проявляється в порушенні прав інших держав, міжнародних організацій, фізичних і юридичних осіб, недотримання органами держави її міжнародних зобов'язань в зв’язку з самочинними діями фізичних та юридичних осіб, недотримання органами держави її зобов'язань, що виникають в зв'язку з протиправними діями на її території органів інших держав та міжнародних організацій.

Міжнародна суспільна небезпека, як ознака міжнародного правопорушення полягає в здатності міжнародного правопорушення заподіяти шкоду, відносинам та об’єктам, що охороняються міжнародним правом.

Причинно-наслідковий зв'язок між протиправним діянням і наслідком що виник є однією з найважливіших ознак правопорушення, яка дозволяє з'ясувати, що причиною завданої шкоди є саме міжнародне правопорушення. Причинний зв'язок дає можливість досить точно визначити причетність держави, до шкідливих наслідків, які заподіяні певними подіями або діями. На практиці встановлення, або обґрунтування причинно-наслідкового зв’язку відбувається з урахуванням конкретних обставин конкретного правопорушення. Якщо це не вдається з'ясувати, або виявляється інша причина відповідальність даного суб’єкта не настає [3, с 166].

Караність – є правовим наслідком, закономірним результатом правопорушення. Визначаючи певні діяння правопорушеннями, суб’єкти міжнародного права встановлюють можливість притягнення правопорушника до міжнародно-правової відповідальності. Водночас караність забезпечує авторитет норм міжнародного права.

Шкода – являє собою збиток матеріального чи нематеріального характеру, що завдається державою порушником потерпілій стороні в результаті порушення норм права або міжнародних зобов'язань. В результаті завдання шкоди держава стає потерпілою, що дає їй право піднімати питання про відповідальність. Шкода може бути матеріальною: територіальні та майнові витрати, збитки, упущена вигода, а також нематеріальною: обмеження прав, честі, гідності, престижу держави тощо. На практиці часто шкода завдається у з мішаній формі її характер та розмір має вплив на визначення виду та форми відповідальності [19, с. 378]. 

Стосовно складу міжнародного правопорушення то він включає в себе наступні елементи: об’єкт міжнародного правопорушення, об’єктивну сторону, суб’єкт. Деякі автори виділяють також суб’єктивну сторону з її обов’язковою ознакою виною.

Об'єкт міжнародного правопорушення – це ті блага матеріального або нематеріального характеру, на які зазіхає, міжнародне правопорушення: міжнародний правопорядок, усталена система міжнародних відносин, права і свободи людини, інші зазіхання на міжнародний правопорядок, установлений міжнародними нормами права та зобов'язаннями [13, с 382]. 

Об'єктивна сторона міжнародного правопорушення виявляється у вигляді діяння або бездіяльності суб'єкта міжнародних відносин, який порушує міжнародно-правові зобов'язання, що спричиняє, міжнародно-правову відповідальність. Як і у внутрішньодержавному праві, діяння міжнародно-протиправного характеру може виражатися зовні у формі як дії (активна поведінка правопорушника), так і у формі бездіяльності (невиконання суб'єктом обов'язку вчинити яку-небудь дію).

Суб'єктами міжнародного правопорушення, як уже зазначалося, можуть бути тільки держави. Деякі автори відносять до суб'єктів міжнародного правопорушення інших суб'єктів, зокрема, міжнародні організації або інші підприємства, організації і навіть окремих індивідів, що вчинили міжнародно-протиправні діяння. З кола вищеперерахованих суб’єктів на нашу думку окрім держави нести міжнародно-правову відповідальність можуть лише міжнародні організації, як специфічний суб’єкт міжнародного права. Але оскільки міжнародні організації є порівняно молодим суб’єктом міжнародного права то інститут їхньої міжнародно-правової відповідальності до кінця ще не вироблений. Відносно окремих індивідів то такі суб’єкти повинні нести відповідальність за національним, внутрішнім законодавством країни якій була нанесена шкода, або в разі вчинення тяжкого міжнародного злочину до таких порушників мають застосовуватися норми міжнародної кримінальної відповідальності, крім випадків коли за такі дії своїх громадян має нести відповідальність держава, що передбачено відповідними нормами міжнародного права [3, с. 167].

Держава може нести міжнародну відповідальність за дії своїх органів і згідно із загальним правилом поведінка будь-якого органу держави, який має такий статус відповідно внутрішнього права держави розглядається відповідно до міжнародного права, як діяння цієї держави. Для встановлення відповідальності немає значення до якої з гілок влади належить державний орган і який характер, зовнішній чи внутрішній, мають його функції [13, с. 283]. 


Класифікація міжнародних правопорушень має важливе теоретичне і практичне значення, і сприяє визначенню характеру відповідальності держави правопорушниці. Під класифікацією міжнародних правопорушень розуміють розподіл їх на певні групи за визначеними критеріями, які можуть бути різними, наприклад за спрямуванням, за ступенем тяжкості, за режимом відповідальності та інші.


У доктрині і практиці міжнародного права міжнародні правопорушення не мали чіткого поділу на види або групи на різних підставах, хоча деякі спроби їх виділення здійснювалися. Так, наприклад, у Декларації глав союзних держав від 24 травня 1915 р., прийнятої з ініціативи Росії у зв'язку з геноцидом вірменів у турецькій Османській Імперії, це діяння кваліфікувалося як «злочин проти людства і цивілізації [22, с. 58]». В свою чергу професор Харківського університету В. А. Уляницький у своїй праці, написаній у співавторстві з професором Л. А. Камаровським ще в 1908 р. з-поміж міжнародних правопорушень виділяв такі:

  1.  
    недодержання трактатів, особливо якщо вони мають важливе значення для кількох держав;
  2.  
    прагнення окремої держави до поневолення інших самостійних держав і до всесвітнього панування; 
  3.  
    напад без оголошення війни і без достатнього приводу;
  4.  
    прагнення держави до панування у відкритому морі, що визнається міжнародною територією;
  5.  
    псування міжнародних шляхів і споруд, встановлених для забезпечення міжнародного спілкування;
  6.  
    порушення прав дипломатичних агентів і органів міжнародного спілкування;
  7.  
    порушення міжнародних інтересів держав, які ґрунтуються на юридичних основах, я саме: вигнання іноземців із держави, відмова іноземцю у захисті і правосудді, релігійні утиски [5, с. 284].


Закріплена у Статуті Ліги Націй заборона війни і визначене поняття агресії у Лондонських конвенціях 1933 р. загострили питання відповідальності держав за розв'язання і ведення агресивної війни. Під впливом цих та інших міжнародних документів професор А.М. Трайнін уперше запропонував свою класифікацію злочинів проти миру, виділивши три їх групи. До першої групи, що охоплює найпростішу форму посягань на мир, як підкреслював А.М. Трайнін, мають бути включені агресивні дії. Це передусім воєнна агресія, що є прямим і безпосереднім запереченням миру, а також допомога агресії, загроза агресії і блокада, що прилучаються до неї [5, с. 285].

Другу групу посягань на мир становлять ворожі дії проти іншої держави, дії, що не є прямим воєнним актом, однак явно спрямовані проти іншої держави і тим самим безпосередньо створюють небезпеку воєнних конфліктів. До них належать: пропаганда агресії, підтримка озброєних банд, невиконання зобов'язань за міжнародними договорами, укладеними на захист миру (наприклад, невиконання міжнародних зобов'язань щодо скорочення озброєнь), тероризм.

Нарешті, до третьої групи він включає - неприязні дії, що не можуть бути розцінені як ворожі у буквальному розумінні, проте вносять елементи відчуженості й розладу в мирні відносини народів. До них належать: виготовлення й розповсюдження підроблених документів і поширення фальшивих відомостей, спрямованих проти іншої держаки, а також посягання на престиж і честь іншої держави [5, с. 285].

Сучасне міжнародне право не дає вичерпного переліку конкретних правопорушень. Адже скільки інтересів, які захищаються сучасним міжнародним правом, стільки може бути й міжнародних правопорушень. Також варто згадати і про те, що незважаючи на двовидовий розподіл міжнародних правопорушень, розпочатий Комісією ООН з міжнародного права, у сучасній міжнародній практиці і доктрині іноді виділяють три види міжнародних правопорушень, що визначаються за суб'єктною і суб'єктивною сторонами складу таких правопорушень:

  1.  
    міжнародні злочини;
  2.  
    злочини міжнародного характеру;
  3.  
    інші міжнародні правопорушення (міжнародні делікти) [3, с. 172].


Зрозуміло, що злочини міжнародного характеру вчиняються фізичними особами не від імені держави і не її посадовими особами, але держава в багатьох подібних випадках могла, і повинна була б не допустити виникнення таких дій при належному правопорядку і ефективній діяльності державних органів. Тому за деякі кримінальні злочини міжнародного характеру, що були вчинені фізичними особами держава може нести матеріальну і нематеріальну відповідальність: відшкодовувати збитки, приносити вибачення.

Отже класифікація міжнародних правопорушень є важливим елементом в складі інституту міжнародної відповідальності, адже вона враховується і має істотне значення при визначенні виду і форми відповідальності. Проблема класифікації міжнародних правопорушень серйозно почала вивчатися у міжнародній та вітчизняній доктрині на початку ХХ ст., коли з'явилися перші праці вчених в яких приділялася увага класифікації міжнародних правопорушень, проблема класифікації та визначення міжнародних правопорушень також активно зачіпалася і в міжнародних нормативно-правових актах. Наслідком цього була робота Комісії міжнародного права яка вперше розділила міжнародні правопорушення на міжнародні злочини та міжнародні делікти, а також визначила перелік міжнародних злочинів, що не є вичерпним. Проведення розподілу правопорушень на делікти та міжнародні злочини зокрема призвело і до більш чіткого визначення форм та видів відповідальності, дозволило напрацювати процедуру притягнення держав правопорушниць до відповідальності, дозволило підвищити авторитет та визнання норм міжнародного права,я к єдиного регулятора міжнародних спорів. Втім проблема розподілу міжнародних правопорушень на нашу думку потребує додаткового доопрацювання зокрема в аспекті їх співвідношення із суміжними діяннями.


3.2. Підстави міжнародної відповідальності

Підстави міжнародно-правової відповідальності можна визначити, як передбачені нормами міжнародного права об’єктивні та суб’єктивні ознаки. Відповідальність в міжнародному праві настає за наявності певних підстав, що розуміються в двох значеннях: на підставі чого і за що виникає відповідальність. 

Підстави міжнародної відповідальності поділяються на юридичні (нормативно-правові) та фактичні (юридико-фактичні) між яким існує тісний взаємозв’язок. З одної сторони, якщо право не містить обов’язку здійснити певні дії, або заборони на здійснення таких дій, то не може йти мова про правопорушення, а значить і про відповідальність. Але з іншої сторони – якщо в поведінці суб’єкта відсутні ознаки правопорушення, то питання про відповідальність також виключається. Деякі науковці, зокрема М.О. Баймуратов виділяють також процесуальні підстави міжнародної відповідальності [3, с.163].

Юридичні підстави відповідальності держав за міжнародні правопорушення можна визначити, як сукупність юридично обов’язкових приписів, що містяться в міжнародних правових актах, на підставі яких певний варіант поведінки держави кваліфікується, як міжнародне правопорушення. Комісія з міжнародного права у проекті статей про відповідальність 2001 р. у ст. 3 зазначає: «діяння держави може бути кваліфіковане, як міжнародно-протиправне лише на підставі норм міжнародного права. На таку кваліфікацію не може вплинути кваліфікація такого ж діяння, як правомірного згідно з внутрішньодержавним правом» [18]. Але також слід враховувати, що при міжнародному правопорушенні порушується не сама норма міжнародного права, а зобов’язання суб’єктів дотримуватися її приписів, які містить міжнародне правило поведінки. Юридичні підстави відповідальності можуть міститися в будь-яких джерелах міжнародного права й інших актах, що фіксують обов’язкові для держави правила поведінки. Професор В.А. Василенко до юридичних підстав відповідальності держави відносить лише юридично дійсні міжнародні зобов'язання закріплені у правомірних міжнародно-правових актах. Беручи до уваги специфіку таких актів, він поділяє їх на три основні групи:

  1.  
    міжнародний договір і міжнародний порядок;
  2.  
    рішення міжнародних судів і рішення міжнародних міжурядових організацій, що мають обов'язкову силу;
  3.  
    окремі односторонні міжнародно-правові акти держав [11, с. 368].


Міжнародний договір і міжнародний порядок (міжнародний звичай) справедливо посідають перше місце в ієрархії джерел юридичних основ міжнародно-правової відповідальності. При цьому якщо говорити про договори, то має йтися тільки про правомірні договори. Приписи недійсних міжнародних договорів не мають юридичної чинності, що закріплено в ст.ст. 18 - 53 Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р. [20].

Хоч міжнародний звичай належить до цієї групи юридичних підстав відповідальності, його місце скромніше, ніж міжнародного договору. Це зумовлено тим, що в сучасний період розвитку міжнародного права сфера дії звичаєвих норм помітно звузилася на фоні значного розвитку договірного регулювання міжнародних відносин. Проте міжнародно-правовий звичай залишається особливою формою і засобом, що закріплює визнання певного способу поведінки держав як юридично обов'язкового правила їх взаємовідносин.

Рішення міжнародних судів як джерело юридичних підстав відповідальності цікаві тим, то вони встановлюють права та обов'язки сторін, що сперечаються, і завжди мають для цих сторін спору обов'язковий характер. Суд встановлює факт правопорушення визначає вид і форму відповідальності держави правопорушника. При цьому він не створює нових норм права, але в його рішеннях містяться певні визначені зобов’язання щодо правопорушника і права держави, що зазнала шкоди в результаті правопорушення, що мають індивідуальний характер, як для даних держав так і для конкретних ситуацій задля врегулювання яких ці рішення і були створені.  Від односторонніх міжнародно-правових актів слід відрізняти внутрішньодержавні правові акти, дія яких не поширюється на міждержавні відносини. Під фактичними підставами міжнародно-правової відповідальності розуміють – саме те за що настає відповідальність, тобто це є певний юридичний факт, а саме міжнародне правопорушення. Саме міжнародне правопорушення виступає, як фактична підстава притягнення держави порушниці до міжнародної відповідальності. Розглядаючи поняття юридичного факту французький вчений Жан Тускоз виділяє такі дві його ознаки:


  1.  Незаконність юридичного факту;
  2.  осудність [19, с. 376].


За Ж. Тукозом підставою для відповідальності є неправомірність, яка виявляється у діях чи бездіяльності, що порушують міжнародне зобов'язання. Цей звичаєвий принцип застосовується у багатьох судових та арбітражних рішеннях.

Неправомірність може призвести лише до простого відшкодування завданої шкоди, але вона також може викликати впровадження санкцій. Порушення головних зобов'язань щодо захисту фундаментальних інтересів міжнародного співтовариства може кваліфікуватися як міжнародний злочин. В рівній мірі держава несе відповідальність за дії своїх виконавчих органів перш за все уряду. Це можуть бути неправомірні рішення чи дії посадових осіб, що наносять збитки іноземній власності чи громадянам.

Варто також чітко розрізняти випадки відповідальності господарський, політичних, громадських та інших організацій, що не являються органами держави і не діють від її імені. Міжнародній практиці були відомі випадки, коли суди намагались покласти на державу відповідальність за діяльність господарських організацій.

Рішення, що приймається будь якою судовою інстанцією являється рішенням судового органу. Держава може уповноважити судові органи застосовувати міжнародні договори, але якщо суди виносять рішення з порушенням міжнародних зобов’язань, або відмовляються застосовувати міжнародний договір чи не можуть його застосувати через неприйняття необхідних законодавчих змін, тоді сама держава стає відповідальною за порушення договору. Міжнародна практика знає випадки відповідальності федеративних держав за дії урядів суб’єктів федерації. В кожній конкретній ситуації все залежить від статусу суб’єктів і якщо вони мають відповідні права в сфері зовнішніх відносин, можуть приймати на себе міжнародні зобов’язання, то вони, відповідно несуть відповідальність за них [35, с. 193].

Різні наслідки мають дії індивідів, які були вчиненні ними в зв’язку з діяльністю держави. Проект статей про відповідальність держав констатує, що поведінка осіб розглядається, як діяльність держави, якщо встановлено, що ця особа або група осіб фактично діяли від імені держави [18]. Як приклад можна назвати організацію та відправлення озброєних груп і банд на територію іншої держави, виконання окремими особами доручень державних органів на іноземній території та інші.

Відповідно, як загальне правило можна виділити наступне: держава несе відповідальність за дії всіх своїх органів, а також за дії окремих фізичних осіб, що здійснюють прерогативи державної влади та за нездійснення необхідних дій за правопорушення, що вчиняються особами, які знаходяться під її юрисдикцією. За деякими договорами держава несе відповідальність за всю національну діяльність, як органів державної влади, так і будь яких фізичних та юридичних осіб.  Отже, для того щоб кваліфікувати діяння держави, як міжнародне правопорушення необхідно визначити наявність підстав притягнення до міжнародної відповідальності. Такі підстави поділяються на юридичні, фактичні і процесуальні. Під юридичною підставою розуміють наявність норми, що кваліфікує діяння, як протиправне, або встановлює заборону на його вчинення. Фактичну підставу становить саме правопорушення. Під процесуальними підставами розуміють порядок здійснення, реалізації відповідальності. При цьому варто зазначити, що наявність перших двох підстав є обов’язковою в той час як процесуальна підстава може бути і відсутня. Варто також зважати і на те, що вирішення питання про те чи являється певне конкретне діяння держави порушенням міжнародних зобов’язань і фактичною основою міжнародної відповідальності, залежить від наявності в ньому необхідних ознак правопорушення. 

ВИСНОВКИ

У своїй курсовій роботі я охарактеризував поняття, форми та види міжнародно – правової відповідальності і слід зазначити що погляди багатьох відомих вчених з цієї галузі не збігаються, особливо це стосується суб’єктів відповідальності. Певні неточності і розбіжності у працях відомих науковці є щодо з’ясування суті поняття цього інституту, тому я намагався узагальнити їхні погляди і сформулювати поняття, яке є найбільш адекватне для сучасного міжнародного права. В процесі дослідження своєї теми я зрозумів що одним з найважніших міжнародно – правових інструментів є принцип міжнародної відповідальності держав і інших суб’єктів міжнародного права щодо порушення ними міжнародних зобов’язань. Значення міжнародно – правової відповідальності обумовлено тим фактом, що вона є необхідним юридичним засобом захисту норм міжнародного права, юридичною основою для міжнародного права і підвищення її ефективності, сприяє міжнародному правопорядку і безпеці. Адже в задачу міжнародного права входить не тільки вироблення правил поведінки для держав в тій чи іншій області діяльності, а й створення норм і принципів, які будуть гарантувати виконання цих правил. 
Враховуючи ту тенденцію, що в наш час все більше і більше суб’єктів міжнародних відносин звертаються до цього інституту, не можливо не зазначити що досі немає єдиної універсальної кодифікації цієї галузі, що спричиняє певну невизначеність та не зручність для держав. Хоча потрібно зазначити, що все таки певна робота по цьому питанню проводиться. 
Відповідальність породжується міжнародно-протиправним діянням, формою здійснення відповідальності є охоронні правовідносини. Тому можна сказати, що відповідальність – це правовідносини, з одного боку, що покладають на правопорушника обов'язок припинити протиправні дії, ліквідувати або компенсувати наслідки правопорушення, а з іншого боку – які наділяють потерпілу сторону правом вимагати зазначеної поведінки.

Найбільш поширеним є погляд на міжнародно-правову відповідальність як на правовідносини, що склалися після міжнародного правопорушення. Серед науковців і досі немає єдиної думки стосовно визначення міжнародної відповідальності. Домінуючим є визначення, яке полягає в наступному: під міжнародно-правовою відповідальністю розуміють негативні юридичні наслідки, що настають для суб'єкта міжнародного права в результаті порушення ним міжнародно-правового зобов'язання. Загально прийнято розрізняти два види відповідальності: матеріальну і нематеріальну. У межах нематеріальної відповідальності формами відповідальності є ресторація, сатисфакція (ординарна або надзвичайна), та ін. У межах матеріальної відповідальності – це реституція, субституція, репарація (ординарна і надзвичайна). 

Водночас сфера міжнародної відповідальності держав є однією з найбільш проблемних в міжнародному праві. Тому основним завданням, яке потребує нагального вирішення і яке зачіпає інтереси фактично всього світового співтовариства на даному етапі його розвитку є спеціальне дослідження проблем кодифікації і розвитку норм та принципів міжнародно-правової відповідальності. Що зумовлено підвищенням ролі міжнародного права в якості правової основи міжнародних відносин, підвищенням його ефективності в підтримці світового правопорядку і безпеки, в вирішенні найважливіших проблем світового співтовариства. Під час аналізу роботи Комісії з міжнародного права з кодифікації відповідальності держав за вчинення міжнародних правопорушень можна прийти до думки про те, що в вирішенні цих проблем є зміни на краще. Робота Комісії по створенню проекту статей про міжнародну відповідальність держав за міжнародні протиправні діяння може стати основою для подальшої плідної і успішної роботи у вказаному напрямку. Така робота ведеться дуже повільно в той час, як завдяки розвитку науки та техніки міжнародні відносини набувають все більш складного характеру, що надає можливість державам все більше займатися діяльністю, що не обмежується рамками власної території. 

Не останню роль в розвитку інституту міжнародної відповідальності повинна відігравати і міжнародно-правова наука. Дослідження, що проводяться правниками всіх країн світу, наукові теорії, та нові правові концепції повинні стати основою, плацдармом для створення норм міжнародного-правової відповідальності, які б відповідали вимогам часу, та стали ефективним засобом регулювання міжнародних відносин, та забезпечення виконання міжнародних зобов’язань.

Отже задля вирішення завдань поставлених перед міжнародним правом необхідним є консолідація зусиль всіх держав для досягнення єдиної мети, а саме створення, справедливих норм та принципів міжнародного права та охоронних норм які б реально змогли забезпечувати їх виконання та стали запорукою розвитку як міжнародного права так і міжнародних відносин в цілому. 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

                


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

74796. Внутренняя энергия реального газа. Эффект Джоуля-Томсона. Точка инверсии 66 KB
  Рассмотрим эффект Джоуля — Томсона. На рис. 93 представлена схема их опыта. В теплоизолированной трубке с пористой перегородкой находятся два поршня, которые могут перемешаться без трения.
74797. Фазовые переходы. Параметры критического состояния 48.5 KB
  Фазой называется термодинамически равновесное состояние вещества отличающееся по физическим свойствам от других возможных равновесных состояний того же вещества. Переход вещества из одной фазы в другую фазовый переход всегда связан с качественными изменениями свойств вещества.
74798. Реальные газы. Уравнение Ван-дер-Ваальса. Критические параметры 51.5 KB
  Учитывая собственный объем молекул и силы межмолекулярного взаимодействия голландский физик И. Учет собственного объема молекул. Наличие сил отталкивания которые противодействуют проникновению в занятый молекулой объем других молекул сводится к тому что фактический свободный...
74799. Диаграмма фазовых состояний. Тройная точка 60 KB
  Если система является однокомпонентной, т. е. состоящей из химически однородного вещества или его соединения, то понятие фазы совпадает с понятием агрегатного состояния. одно и то же вещество в зависимости от соотношения между удвоенной средней энергией, приходящейся на одну степень...
74800. Адиабатическое дросселирование. Эффект Джоуля-Томсона 57.5 KB
  Подобный процесс но с реальным газом адиабатическое расширение реального газа с совершением внешними силами положительной работы осуществили английские физики Дж. После прохождения газа через пористую перегородку в правой части газ характеризуется параметрами...
74801. Физика как наука. Основные разделы, этапы развития. Связь с философией и техникой 32 KB
  Физика – наука о наиболее простых и общих формах движения материи и их взаимных превращениях. Физика и ее законы лежат в основе всего естествознания. Она относится к точным наукам и изучает количественные закономерности явлений и процессов в окружающем нас мире.
74803. Механика и ее разделы. Кинематика вращательного движения материальной точки. Связь между векторами линейных и угловых скоростей и ускорений 74 KB
  Вращательным движением абсолютно твердого тела называют такое движение при котором все точки тела движутся в плоскостях перпендикулярных к неподвижной прямой называемой осью вращения и описывают окружности центры которых лежат на этой оси роторы турбин генераторов и двигателей.
74804. Первый закон Ньютона. Инерция, масса. Инерциальные системы отсчета. Механический принцип относительности. Преобразование координат Галилея. Теорема сложения скоростей и независимость массы от скорости в классической механике 58.95 KB
  Механическое движение относительно и его характер зависит от системы отсчета. Первый закон Ньютона выполняется не во всякой системе отсчета а те системы по отношению к которым он выполняется называются инерциальными системами отсчета.