38332

Морське право

Конспект

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Вони не встановлювали правовий режим морських просторів оскільки ще не склалися інститути відкритого моря внутрішніх і територіальних вод. Саме в цей період починає формуватися принцип свободи відкритого моря що остаточно сформувався до кінця XVII сторіччя: Його становлення прямо пов'язане з гострою боротьбою між феодальними державами Іспанією і Португалією і державами у котрих активно розвивався капіталістичний засіб виробництва Англією Францією а потім Голландією що виступили за свободу морів. У цей час були початі перші спроби...

Украинкский

2013-09-28

368 KB

0 чел.

1.Історія розвитку міжнародного морського права

Міжнародне морське право є однією з найстарших галузей міжнародного права, тому що з давніх часів Світовий океан, грав важливу роль у задоволенні господарських потреб народів, що населяють її. Етапи становлення міжнародного морського права прямо пов'язані з етапами становлення людської цивілізації.

Слід зазначити, що коли говорять про міжнародне морське право рабовласницького і феодального суспільств і навіть періоду переходу до капіталізму, вживання цього терміна не пов'язано з позначенням галузі міжнародного права, а позначає окремі норми морського права, що належать в ті часи в основному до системи внутрішнього права, сферою правового регулювання яких виступали насамперед майнові відносини приватно-правового характеру. Своєрідні «кодекси», які мали тоді використання: «Consolato del Mare», «Закони Вісбі», «Кодекс Ганзи», «Олеронські згортки (сувої)» та інш.

Вони не були джерелами міжнародного права, тому що не містили в собі ні звичайні, ні кодифіковані норми, а тільки звичаї — правила поведінки, що склалися в торгівлі між портами того або іншого географічного регіону в результаті багатовікової практики. Вони не встановлювали правовий режим морських просторів, оскільки ще не склалися інститути відкритого моря, внутрішніх і територіальних вод.

Водночас вже в VI-IV сторіччях до нашої ери були укладені договори між Римом і Карфагеном про встановлення кордонів і режиму плавання в затоках Карфагенській і Лаціума, біля берегів Іспанії, Лівії, Сардинії, що зробили згодом вплив на формування міжнародного-правового режиму територіальних вод.

У феодальну епоху розвиток норм і правил морської діяльності відбувався в окремих морських регіонах і враховував місцеві умови і традиції. Таким чином, з'явилися згадані вище «кодекси» — в якості регіональних джерел морського права. В основному ці джерела являли собою зведення місцевих законів, звичаїв, що склалися і діяли в країнах і портах певного морського регіону. Незважаючи на регіональний характер, багато положень цих джерел справили суттєвий вплив на розвиток міжнародного морського права. У феодальну епоху різко загострилися претензії великих морських держав на простори Світового океану. Саме в цей період починає формуватися принцип свободи відкритого моря, що остаточно сформувався до кінця XVII сторіччя: Його становлення прямо пов'язане з гострою боротьбою між феодальними державами — Іспанією і Португалією — і державами, у котрих активно розвивався капіталістичний засіб виробництва, — Англією, Францією, а потім Голландією, що виступили за свободу морів. У цей час були початі перші спроби доктринального обґрунтування ідеї свободи відкритого моря. Розгорнута аргументація на користь свободи відкритого моря була дана в праці Гуго Гроція «Маre Liberum» («Свобода морів або право, що належить Голландії, брати участь у торгівлі в Ост-Індії »). Він відзначав, що загальні потреби людства й інтереси міжнародної торгівлі потребують визнання відкритості морів.

Одночасно з інститутом відкритого моря формувалися норми, що належать до територіальних вод, або територіальному морю. Необхідність створення особливого режиму в цих водах обґрунтовувалася інтересами безпеки прибережної держави і її виключних прав у них на рибальство. Ще наприкінці XIV сторіччя Л. Балд писав про те, що море, що прилягає до території якоїсь держави, підпорядковане її юрисдикції. У цей час почалися пошуки критеріїв для визначення їхньої ширини. Спочатку пропонувалося визначати ширину територіальних вод дальністю польотів гарматного ядра, межами дії берегових батарей. Наприкінці XVIII сторіччя італійський юрист М. Гальяні запропонував вважати межею територіальних вод 3 морські милі. Проте на практиці держави встановлювали ширину територіального моря, як правило, у межах від 3 до 12 морських миль.

Під впливом принципу свободи відкритого моря виникло й одержало поступово загальне визнання право мирного проходу іноземних невоєнних суден через територіальне море. Г. Гроцій визнавав можливість установлення поясу територіальних вод прибережною державою і право мирного проходу ним суден інших держав. У 1625 році П. Фрейтас дав визначення поняття «територіальне море», у який було включене і положення про право мирного проходу через нього іноземних суден.

Історія міжнародних морських відносин свідчить про те, що норми і принципи міжнародного морського права укладалися і розвивалися при безпосередній взаємодії двох тенденцій — захисту своїх інтересів прибережними державами і необхідності вільного використання відкритого моря в інтересах усіх суб'єктів міжнародного права. Але тільки в XX столітті, що ознаменувалося революційними темпами розвитку промисловості, науки і техніки, появою системи світогосподарських зв'язків і світового ринку, суттєвим розширенням діяльності держав у Світовому океані, об'єктивно дозріли умови для якісного розвитку норм і інститутів міжнародного морського права і їхньої кодификації.

2.Поняття, особливості і характерні риси сучасного міжнародного морського права

Міжнародне морське право являє собою сукупність правових норм (міжнародних та національних), що регулюють різні правовідносини, що складаються у процесі різнобічного використання просторів та ресурсів Світового океану.

Розглядаючи питання про особливості міжнародного морського права передусім необхідно звернути увагу на те, що міжнародне морське право по своїй юридичній природі це особлива правова система, оскільки являє собою сукупність правових норм, в основі яких лежать міжнародно-правові положення, що формуються в особливому міжнародно-правовому порядку. Характерною особливістю цього порядку є узгодженість воль субєктів міжнародного морського права на основі їх повної рівноправності та добровільності.

У якості інших особливостей МморП, слід відмітити:

1)Наявність у його основі поряд з договірними також норм звичаєвого права.

2)Міжнародний характер.

3)Не застосування, як правило, примусових мір.

4)Дія особливого координаційного методу регулювання правовідносин.

Що стосується питання про характерні риси ММорП, то необхідно враховувати, що ці риси можна сформулювати при аналізі положень, що визначають поняття ММорП та його особливості.

Приймаючи це до уваги у якості характерних рис М.Мор.П. можна відмітити:

1)Історизм (виникнення і розвиток у процесі історичного розвитку національного і міжнародного мореплавання та інших видів використання просторів і ресурсів Світового океану).

2)Узгодженість воль субєктів М.Мор.П та добровільність у прийнятті на себе зобовязань.

3)Наявність як договірних так і звичаєвих норм.

4)Міжнародний характер.  

3.Міжнародно-правові документи у сфері міжнародного морського права (загальна хар-ка).

Найважливішими міжнародно правовими документами у сфері міжнародного морського мрава є Конвенція ООН по морському праву 1982 р., та чотири конвенції ООН з морського права 1958р - Конвенція про відкрите море 1958, Конвенція про територіальне море та прилеглу зону 1958, Конвенція про континентальний шельф 1958, Конвенція про рибальство та охорону живих ресурсів відкритого моря 1958. Прийняті І Конференцією ООН з морського права, яка відбулася 24.11 — 29.IV 1958 у м. Женеві (Швейцарія). Відомі також як Женевські конвенції з морського права 1958, або Женевські конвенції 1958. Україна є стороною трьох Женев. конвенцій 1958: про відкрите море; про тер. море та прилеглу зону; про конт. шельф. 

1) Конвенція про відкрите море 1958 - у документ включено звичаєві норми міжнар. права щодо режиму відкритого моря, які діяли на момент прийняття Конвенції. У Конвенції дано визначення терміну «відкрите море» та закріплений принцип свободи відкритого моря, що включає для прибережних та неприбережних держав свободу судноплавства, рибальства, свободу прокладати підводні кабелі та трубопроводи, здійснювати польоти над відкритим морем, свободою відкритого моря на рівних з прибережними д-вами засадах користуються неприбережні д-ви, тобто д-ви, що не мають мор. берега, яким надається доступ транзит, шляхами до мор. портів і право користуватися цими портами. Також закріплена юрисдикція держави дад судном яке ходить під її прапором. У Конвенції вирішено питання, пов'язані з юрисдикцією над членами екіпажу в разі зіткнення судна чи ін. інциденту у відкритому морі, боротьбою з работоргівлею та піратством. Визначено умови і порядок переслідування іноз. судна, щодо якого компетентні власті прибереж, д-ви мають достатні підстави вважати, що воно порушило закони та правила цієї д-ви . Регулюються питання прокладання підводних кабелів і трубопроводів. Конвенція зобов'язує д-ви вживати необхідних заходів для захисту мор. Середовища.

2) Конвенція про територіальне море та прилеглу зону 1958 – дано визначення термінів «територіальне море» та «прилегла зона», а також вказані межі та способи відрахування територіального моря за допомогою прямих висхідних ліній або лінії найбільшого відливу вздовж берега. Закріплене право мирного проходу суден територіальним морем із метою:

а) перетнути це море, не заходячи у внутрішні води, не стаючи на рейді або біля портової споруди за межами внутрішніх вод; б) пройти у внутрішні води, вийти з них, стати на такому рейді або у такої портової споруди. Прохід  має бути неперервним і швидким. Однак прохід включає зупинку та стоянку на якорі, але лише настільки, наскільки вони пов´язані зі звичайним плаванням або необхідні внаслідок непереборної сили, біди або з метою надання допомоги особам, суднам чи літальним апаратам, що знаходяться в небезпеці або зазнали катастрофи. Правом мирного проходу користуються судна всіх держав, і прибережна держава не повинна цьому перешкоджати, за виключенням випадків порушення встановлених міжнародним правом правил такого проходу. Прибережна держава вправі установлювати в територіальному морі морські коридори для проходу судів або схеми руху. Прибережна держава має належним чином повідомляти про всі відомі їй небезпеки для судноплавства в її територіальних водах. Із суден, що виконують мирний прохід, можуть бути стягнуті тільки збори за надання конкретних послуг.

Прибережна держава має право встановлювати прилеглу зону шириною не більше 24 морських миль від вихідних ліній, від яких здійснюється відлік ширини її територіального моря. Прилеглу зону можна створювати в цілях контролю, необхідного а) для запобігання порушень митних, фіскальних, імміграційних або санітарних законів і правил прибережної держави в межах її території або територіального моря; б) для покарання за порушення вищезгаданих законів і правил, скоєних в межах її території або територіального моря. Приймаючи рішення про створення прилеглої зони, прибережна держава на свій розсуд визначає її вид. Вона може бути митною, фіскальною, імміграційною або санітарною. У прилеглій зоні військові судна прибережної держави або її спеціальні судна, що виконують прикордонні, митні, фіскальні, імміграційні або санітарні функції, вправі за наявності підстав зупиняти іноземні невійськові судна, перевіряти документи й оглядати суднові приміщення, вживати заходи, передбачені законодавством прибережної держави.

3)Конвенція про континентальний шельф 1958 – континентальний шельф прибережної держави включає морське дно та надра підводних районів, що виходять за межі її територіального моря на всьому проміжку природного продовження її території на суші до зовнішньої межі підводної окраїни материка або на відстань 200 морських миль від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря, коли зовнішня межа підводної окраїни материка не пролягає на таку відстань. Також конвенція визначає права прибережних та інших держав щодо використання природних ресурсів та здійснення іншої діяльності у межах континентального шельфу, передбачаючи суверенне право прибережної держави здійснювати розвідку та розробку природних ресурсів континентального шельфу. При цьому до таких природних ресурсів віднесено мінеральні та інші неживі ресурси морського дна та його надр, а також живі організми, які належать до «сидячих видів», тобто організми, які в період, коли можливий їх промисел, є нерухомими на морському дні або під ним, або не здатні пересуватись у інший спосіб, як тільки перебуваючи у постійному контакті з морським дном або його надрами. За прибережними державами закріплено виключне право на проведення буріння, регулювання його здійснення іншими державами, на спорудження та експлуатацію штучних островів, установок та споруд. На води, що покривають континентальний шельф та повітряний простір над ним, права прибережної держави не поширюються.

4)Конвенція про рибальство та охорону живих ресурсів відкритого моря 1958 – це акт визначає режим рибальства у відкритому морі з урахуванням принципу свободи користування цим морем та інтересів прибережних держав. Загальною також є вимога щодо співробітництва держав у галузі рибальства, раціонального використання рибних запасів, збереження живих ресурсів та середовища їх мешкання у відкритому морі. Передбачений також механізм юридичної відповідальності фізичних і юридичних осіб за порушення міжнародного режиму рибальства.

Конвенція ООН по морському праву 1982р. - Конвенція складається з 320 статей і 9 Додатків. Спрямована на розвиток співробітництва держав у використанні просторів та освоєнні природ, багатств Світового ок., зміцнення міжнар. миру та безпеки. Практично всі питання. міжнар. мор. права щодо використання Світового ок. в мир. час кодифіковані в цій «конституції для океанів». Вона утворила нову нормат.-інституц. систему правового регулювання у галузі міжнар. мор. права. її положення регулюють такі важливі питання, як межі та правовий режим мор. просторів — тер. моря, виключної (морської) екон. зони, конт. шельфу, відкритого моря, міжнар. проток тощо, а також стосуються повітр. простору над ними, мор. дна та його надр. Регламентує питання, пов'язані з проведенням мор. наук, досліджень, використанням живих ресурсів Світового ок. та управлінням ними, зокрема питання доступу прибереж, держав до живих ресурсів ін. регіонів, а також запобігання забрудненню мор. середовища.

Конвенція визначає статус мор. дна за межами дії нац. юрисдикції та формулює принципи і норми експлуатації його мін. ресурсів. Для досягнення цілей Конвенції у цьому напрямі утворений Міжнародний орган з морського дна, наділений широкими адм.-правовими повноваженнями у сфері освоєння ресурсів мор. дна. 1994 ряд положень Конвенції щодо експлуатації ресурсів мор. дна було переглянуто. Зміни закріплено в Угоді про імплементацію ч. XI Конвенції. У Додатках до К. ООН по м. п. 1982 передбачено систему засобів і процедур мир. врегулювання спорів щодо тлумачення та застосування Конвенції. До гол. засобів вирішення спорів з мор. права, рішення яких є обов'язковими для сторін, зокрема, належать: Міжнародний трибунал з морського права, Міжнародний суд ООН, Арбітражний трибунал.

4.Загальна характеристика правового положення морських просторів та їх класифікація

При роззгляді питання про класифікацію морських просторів необхідно враховувати, що цю класифікацію не можна розглядати як уявлення про різні правові категорії морських просторів, що сформюлювалося раз і назавжди. В силу історичного характеру міжнародного морського права це уявлення розвивалося, змінювалося і розширювалося у цілому.

Таким чином до теперішнього часу у сучасному міжнародному морському праві всі морські простори Світового океану, слід класифікувати натупним чином:

1)Внутрішні морські води

2)Територіальне море

3)Архіпелажні води

4)Прилегла зон

5)Континентальний шельф

6)Виключна (морська) економічна зона

7)Води міжнародних проток

8)Замкнуті та напівзамкнуті моря

9)Води відкритого моря

10)Міжнародний район морського дна.

Така правова класифікація морських просторів закріплена у Міжнародній Конвенції по морському праву 1982р.

В залежності від характера юрисдикції всі морські простори поділяються на дві великі групи:

1)Морські простори,що знаходяться у межах дії національної юрисдикції прибрежних держав (Внутрішні морські води; Територіальне море; Архіпелажні води; Прилегла зон; Континентальний шельф, виключна (морська) економічн зона). При цьому слід враховувати, що правове положення морських просторів, що знаходяться у межах дії національної юрисдикції, не однакове. Воно має суттєві відмінності. Юридичним критерієм такої відмінності є об’єм національної юрисдикції, яка присуща кожній із відмічених категорій морських просторів.

а)Морські простори, в яких права прибрежної держави здійснюються у повному обсязі (внутрішні морські води, територіальні води та архіпелажні води).

Б)Морські простори, в яки обєм суверенних прав прибрежної держави обмежений (Прилегла зона, континентальний шельф та виключні (морські) економічні зони)

2.Морські простори, що знаходяться за межами дії національної юрисдикції (Води міжнародних проток, замкнуті та напівзамкнуті моря, води відкритого моря, міжнародний район морського дна). У цьому випадку класифікуючим критерієм такої відмінності виступає ступінь можливості впливу національної юрисдикції  на правову регламентацію використання тих чи інших просторів.

а)Морські простори правова регламентація яких характеризується наявністю визначених регіональних можливостей впливу зі сторони прибрежних держав (міжнародні протоки, замкнуті та напівзамкнуті моря).

б)Морські простори правова регламентація яких характеризується відсутністю регіональних можливостей впливу держав, що використовують води відкритого моря і ресурси міжнародного району морського дна.

5.Міжнародно-правовий статус і режим використання морських просторів, які підлягають під дію національної юрисдикції.

До морських просторів, які підлягають під дію національної юрисдикції належать:

1)Внутрішні морські води (міжнародно-правовий статус і режим використання див. Пит. №7)

2)Територіальне море  (міжнародно-правовий статус і режим використання див. Пит. №8)

3)Архіпелажні води  (міжнародно-правовий статус і режим використання див. Пит. №9)

4)Прилегла зона. Від зовнішнього кордону територіального моря в сторону відкритого моря будь-яка прибрежна держава може встановлювати прилеглі зони. Вона встановлюється у цілях здійснення державою контролю, необхідного для запобігання порушень митних, фіскальних, міграційних або санітарних законів і правил у межах його території або територіального моря, а також для покарання винних у цих порушеннях. Прилегла зона не може розповсюджуватися за межі 24 морських миль від висхідних ліній, від яких вимірюється ширина територіального моря.

Привовий режим використання прилеглих зон залежить від того, для захисту  яких інтересів прибрежної держави слугує та чи інша зона. В прилеглій зоні  знаходиться під контролем прибрежної держави дотримання тільки тих правил, для захисту яких установлюється данна зона. У іншому правовий режим використання прилеглих зон, якщо вона розміщена за межами територіальних вод визначається положеннями конвенції про відкрите море з урахуванням положень про виключну економічну зону.

В прилеглій зоні прибрежна держава має право зупинити, здійснити огляд та покарати порушника тих законів, для захисту яких встановлена данна  зона.

5)Континентальний шельф (міжнародно-правовий статус і режим використання див. Пит. №10)

6)Виключна (морська) економічна зона (міжнародно-правовий статус і режим використання див. Пит. №11)

6.Міжнародно-правовий статус і режим використання морських просторів, які розташовані за межами дії національної юрисдикції

До морських просторів, що розташовані за межами дії національної юрисдикції належать:

1)Води відкритого моря. Обсяг вод відкритого моря, згідно зі ст. 86 Конвенції 1982 p., включає в себе усі частини "моря, що не входять ні у виключну економічну зону ні в територіальне море чи у внутрішні води якоїсь держави, ні в архіпелажні води держави-архіпелагу".
Ядро правового статусу вод відкритого моря виражається одним із найважливіших принципів сучасного міжнародного морського права - принципом свободи відкритого моря.
У зміст цього принципу, відповідно до ст. 87 Конвенції, включається: свобода судноплавства; свобода польотів над відкритим морем; свобода прокладати підводні кабелі і трубопроводи; свобода будувати штучні острови та інші установки і споруди; свобода рибальства; свобода наукових досліджень.

Відкрите море відкрите для всіх держав як прибережних, так і тих. що не мають виходу до моря, і всі вони здійснюють ці свободи належним чином, враховуючи зацікавленість інших держав у користуванні свободою відкритого моря.

На підставі ст. 88 Конвенції, "відкрите море резервується для мирних цілей". Жодна держава не має права претендувати на підпорядкування якоїсь частини відкритого моря своєму суверенітетові (ст. 89 Конвенції).

2)Замкнуті або напівзамкнуті моря. Поняття "замкнуте або напівзамкнуте море" як самостійна правова категорія морських просторів, відповідно до ст. 122 Конвенції, "означає затоку, басейн або море, оточене двома або більше державами і сполучене з іншим морем чи океаном через вузький прохід, або таке, що складається цілком чи головним чином із територіальних морів і виняткових економічних зон двох або більше прибережних держав".

Правовий статус таких морів визначається на підставі ст. 123 Конвенції через співробітництво прибережних держав у здійсненні своїх прав і виконанні своїх конвенційних обов'язків. Із цією метою прибережні держави за допомогою співробітництва: координують управління живими ресурсами моря, їхнє збереження, розвідку й експлуатацію; координують здійснення своїх прав і обов'язків стосовно захисту і збереження морського середовища; координують політику проведення наукових досліджень; запрошують, коли це доцільно, до співробітництва інші держави.

3)Міжнародні протоки. У ст. 34 Конвенції "Правовий статус вод. що утворюють протоки, які використовуються для міжнародного судноплавства", відзначається, що суверенітет або юрисдикція прибережних держав, що межують із протоками, здійснюється з дотриманням норм міжнародною права.

Прибережні держави, відповідно до вимог міжнародного права, на основі співробітництва визначають правовий статус вод проток, передбачаючи при цьому надання міжнародному судноплавству права транзитного проходу.

Право транзитного проходу, відповідно до ст. 38 Конвенції 1982 p., покликане, з одного боку, забезпечити державам, які не прилягають до міжнародної протоки, можливість вільного проходу через протоку, з іншого - зобов'язує прилягаючі до протоки держави не чинити цьому перешкод. Проте при цьому застерігається, що, "якщо протока утворюється островом держави, що межує з протокою і її континентальною частиною, транзитний прохід не застосовується, якщо в бік моря від острова є настільки ж зручний, з погляду навігаційних і гідрографічних умов, маршрут у відкритому морі або у виключній економічній зоні".

Таким чином, право транзитного проходу являє собою, поряд із визначенням просторового обсягу вод міжнародних проток і юрисдикції прибережних держав, важливий елемент правового статусу вод проток, що використовуються для міжнародного судноплавства.

4)Міжнародний Район морського дна. Юридична природа правового статусу міжнародного району морського дна (конвенційна назва - "Район") полягає в тому, що, відповідно до ст. 137 Конвенції 1982 р. під назвою "Правовий статус Району і його ресурсів", "усі права в Районі належать усьому людству" і "жодна держава не може претендувати на суверенітет або суверенні права чи здійснювати їх стосовно будь-якої частини Району або його ресурсів і жодна держава, фізична або юридична особа не може привласнювати жодну його частину". Це означає, що Район є спільною спадщиною людства. В обсяг морських просторів, що підпадають під поняття "міжнародний район морського дна", включається все морське дно Світового океану, що простягається за межами дії національної юрисдикції, тобто, цс - морське дно. що простягається в бік відкритого моря за межами національного континентального шельфу і виняткових економічних зон.

У загальному плані правовий режим використання міжнародного району морського дна (Району) передбачає: використання Району виключно у мирних цілях (ст. 141 Конвенції); спільна поведінка держав щодо Району визначається принципами Статуту ООН в інтересах миру та безпеки і сприяння міжнародному співробітництву і порозумінню (ст 138 Конвенції); вся діяльність у Районі повинна вестися з урахуванням забезпечення ефективного захисту морського середовища (ст. 145 Конвенції); держави зобов'язуються забезпечити дотримання законності своєї діяльності в Районі і відповідають за можливі заподіяні збитки (ст. 139 Конвенції); з огляду на те, що вся діяльність у Районі здійснюється на благо всього людства, проголошується принцип справедливого розподілу фінансових та інших економічних вигод від цієї діяльності (ст. 140 Конвенції); при розробці ресурсів Району, котрі знаходяться також і в межах національної юрисдикції прибережної держави, беруться до уваги законні права й інтереси цієї держави (ст. 142 Конвенції); морські наукові дослідження в Районі здійснюються виключно у мирних цілях і на благо всього людства (ст. 143 Конвенції); міжнародне співробітництво повинне передбачати сприяння державам, що розвиваються, в питаннях передачі їм технологій і наукових знань, пов'язаних з діяльністю в Районі (ст. 144 Конвенції); участь держав, що розвиваються, в діяльності у Районі та заохочення їх до цього (ст. 148 Конвенції); вживання необхідних заходів для охорони людського життя під час діяльності в Районі (ст. 146 Конвенції); узгодження діяльності держав у Районі й у морському середовищі, і зокрема, щодо установок, які використовуються для здійснення діяльності в Районі. Необхідне належне оповіщення про їхній монтаж, вони не повинні служити перешкодою на міжнародних морських шляхах і в зонах інтенсивного рибальства, навколо них повинні створюватися зони безпеки з належними навігаційними знаками, вони не мають статусу островів (ст. 147 Конвенції): збереження всіх археологічних історично цінних знахідок у Районі (ст. 14L) Конвенції).

7. Міжнародно-правове положення внутрішніх морських вод

Согласно ст. 8 Конвенции ООН по морскому праву 1982 г. "воды, расположенные в сторону берега от исходной линии территориального моря, составляют часть внутренних вод государства". Внутренней границей этих вод обычно служит береговая линия, которая в свою очередь может определяться в зависимости от местных условий.

В состав внутренних морских вод обычно входят:

-    воды  внутренних рейдов,  гаваней,  морских портов  и другие  воды, отграниченные от внутренней границы территориальных вод в результате возведения постоянных портовых и иных гидротехнических сооружений;

-    воды заливов, бухт, лиманов, губ и шхер, берега которых полностью принадлежат прибрежному государству. При этом под заливом понимается хорошо очерченное углубление берега, вдающееся в сушу в такой мере, что образует нечто большее,  чем  простую  извилину  берега.   Площадь  этого углубления должна быть не менее площади полукруга, диаметром которого служит линия, пересекающая вход в это углубление;

-    внутренние моря. К внутренним морям относятся моря, омывающие берега   одного   государства.   Они   могут   быть   замкнутыми   (Аральское)   и соединяющиеся с другими морями (Белое).  В последнем случае в состав внутренних вод входит также и проливная зона;

-    исторические заливы. К таковым могут относиться заливы с шириной входа более 24 миль и в которых,  в силу исстари сложившихся особых условий,  превалируют политические,  экономические,  оборонные  и другие интересы  прибрежного государства.  Чтобы  тот  или  иной  залив считался историческим,   необходимо   чтобы   это   было   отражено   в   национальном законодательстве.   Так,   например,   на   основании   Постановления   Совета Министров СССР от 4 июля 1957 года залив Петра Великого (ширина входа 112 миль) считается историческим заливом..

Внутренние морские воды входят в состав государственной территории, находятся под исключительным суверенитетом прибрежного государства    и    их    правовой    режим    устанавливается    национальным законодательством.

Во   внутренних   морских   водах   регламентации   обычно   подлежат вопросы, определяющие:

-    пространственные пределы внутренних морских вод; -    режим рыболовства и других промыслов; -    порядок доступа во внутренние морские воды иностранных невоенных и военных судов; -    правила судоходства и лоцманской проводки; -    производство различных работ, в том числе и гидрографических, а также другие вопросы.

В Украине основными документами, регулирующими эти вопросы, являются:

-    Закон Украины "О государственной границе Украины",  принятый 4 ноября 1991 года;

-    Кодекс торгового мореплавания  Украины,  введенный в действие 9 декабря 1994 года {в части регулирования судоходства по внутренним водным путям).

Иностранные военные суда заходять только с предварительным предупреждением.

Иностранные подводные лодки, должны находиться только в надводном положении.

Иностранные военные и невоенные суда во время пребывания  обязаны выполнять навигационные, радиотелеграфные, портовые, таможенные, санитарные и иные правила, установленные для плавания и пребывания в этих водах.

8. Міжнародно-правове положення територіального моря

В объем (состав) территориального моря входят воды морского пояса, примыкающие к берегам и внутренним морским водам прибрежного государства. Территориальные воды полностью входят в состав государственной территории прибрежного государства.

Международная Конвенция ООН по морскому прав.у 1982 г. (ст. 2), регулирующая правовой статус территориального моря, распространяет суверенную власть прибрежного государства на территориальные воды и именует их как территориальное море. Однако в отличие от суверенитета государства над внутренними морскими водами эта власть имеет некоторые ограничения и в соответствии со ст. 2 Конвенции осуществляется с соблюдением норм международного права.

ст. 3 Конвенции ООН по морскому праву 1982 г. определено, что "каждое государство имеет право устанавливать ширину своего территориального моря до предела, не превышающего двенадцать морских миль".

Территориальные воды имеют 3 границы, которые необходимо учитывать при их использовании: внутреннюю, внешнюю и боковую.

В соответствии со ст. 3 Конвенции ООН по морскому праву 1982 г. внутренней границей территориального моря являются исходные линии, определяемые Конвенцией и именуемые как "нормальная исходная линия" (ст. 5 Конвенции), "линия рифа" (ст. 6 Конвенции) и "прямая исходная линия" (ст. 7 Конвенции).

Нормальная исходная линия обычно соответствует линии наибольшего отлива или в местах, где приливо-отливные явления незначительны, - линии многолетнего среднего уровня моря.

Линия рифа - это исходная линия, применяемая при наличии островов, расположенных на атоллах, или островов с окаймляющими рифами и соединяющая выступающие в море края рифов или островов при наибольшем отливе.

Прямая исходная линия применяется в местах, где береговая линия глубоко изрезана и извилиста или где имеется вдоль берега и в непосредственной близости к нему цепь островов. Эта линия соединяет наиболее выступающие в море части суши при наибольшем отливе и обычно не должна превышать по своим размерам 24 морские мили.

Внешней границей территориального моря согласно ст. 4 Конвенции "является линия, каждая точка которой находится от ближайшей точки исходной линии на расстоянии, равном ширине территориального моря".

Боковая граница территориального моря согласно ст. 15 Конвенции определяется на основе проведения срединной линии, проведенной таким образом, что каждая ее точка является равноотстоящей от ближайших точек исходных линий, от которых отмеряется ширина территориальных вод или специальным соглашением смежных государств.

Истории и практике международного морского права известны случаи использования Великобританией длины прямых исходных линий в 42 морские мили, Исландией в 72 морские мили, Норвегией в примерно 46 морских миль (несмотря на решение Международного Суда ООН для Норвегии - 44 морские мили), Индонезией -144 морские мили, Филиппинами -120 морских миль и др.

Так, согласно морскому законодательству Эквадора, прямые исходные линии соединяют самые мористые точки наиболее удаленных островов.

В Камеруне применяются прямые исходные линии, пересекающие входы во все бухты.

В Гамбии узаконены прямые исходные линии в виде географических исходных линий.

В Канаде в районе арктических территорий используется практика применения замкнутых прямых исходных линий.

В Кувейте используется прямая линия, пересекающая вход в залив Кувейт.

В Болгарии применяются прямые исходные линии, соединяющие наиболее выступающие в море мысы, к которым относятся мыс Калиактрия, мыс Тузлата, мыс Екрене, мыс Масли-Нос/

9. Міжнародно-правове положення архіпелажних вод

В вопросе о правовом статусе архипелажных вод следует подчеркнуть, что архмпелажные воды как правовая категория морских пространств явление в международном морском праве сравнительно новое и оно впервые официально зафиксировано в части IV Конвенции ООН по морскому праву 1982 г. Правовой статус архипелажных вод согласно ст. 49 Конвенции 1982 г. определяется распространением на них суверенитета государства-архипелага, что в определенной степени идентично правовому статусу внутренних морских вод.

Для обозначения объема архипелажных вод на основании ст. 47 Конвенции 1982 г. государство-архипелаг может проводить прямые архипелажные исходные линии, соединяющие наиболее выдающиеся в море точки наиболее отдаленных остроаов и осыхающих рифов архипелага, при условии, что в пределы таких исходных линий включены главные острова и район, в котором соотношение между площадью водной поверхности и площадью суши, включая атоллы, составляет от 1:1 до 9:1. Длина таких исходных линий не должна превышать 100 морских миль, с тем, однако, что до 3 процентов от общего числа исходных линий, замыкающих любой архипелаг, может превышать эту длину до максимальной длины в 125 морских миль. При проведении таких исходных линий не допускается сколько-нибудь заметных отклонений от общей конфигурации архипелага.

От архипелажных линий, отграничивающих архипелажные воды, в сторону моря отсчитывается по вышеописанным правилам ширина территориального моря.

в Конвенции наряду с провозглашением в архипелажных водах суверенитета государства-архипелага предусмотрена возможность беспрепятственного прохода иностранных судов через архипелажные воды. Для этого Конвенция ввела особое понятие "архипелажный проход" (ст. 49 Конвенции). Режим архипелажного прохода предусматривает право государства-архипелага на основании ст. 53 Конвенции устанавливать морские коридоры, "приемлемые для непрерывного и быстрого прохода иностранных судов через его архипелажные воды и прилегающее территориальное море".

Архипелажный проход по морским коридорам - это право иностранных судов на быстрый, непрерывный и беспрепятственный проход (транзит) из одной части открытого моря или исключительной экономической зоны в другую аналогичную часть (ст. 53 Конвенции). Режим архиелажного прохода в принципе схож с транзитным проходом, применяемым в международных проливах.

Наряду с предоставлением в архипелажных водах права архипелажного прохода в ст. 52 Конвенции предусматривается в этих водах и право мирного прохода в том же объеме как и при проходе через территориальное море.

10. Міжнародно-правове положення континентального шельфу

В соответствии со ст. 76 Конвенции 1982 г. "Континентальный шельф прибрежного государства включает в себя морское дно и недра подводных районов, простирающихся за пределы его территориального моря на всем протяжении естественного продолжения его сухопутной территории до внешней границы подводной окраины материка или на расстоянии 200 морских миль от исходных линий, от которых отмеряется ширина территориального моря, когда внешняя граница подводной окраины материка не простирается на такое расстояние".

Если внешняя граница подводной окраины материка простирается более чем на 200 морских миль от исходных линий отсчета территориального моря, прибрежное государство может установить внешнюю границу своего континентального шельфа и на большее расстояние, но не далее чем 350 морских миль от исходных линий отсчета территориальных вод или не далее 100 морских миль от 2500-метровой изобаты морских глубин.

Суверенные права предполагают юрисдикцию в отношении минеральных ресурсов континентального шельфа в плане:

определения стратегии изучения и освоения минеральных ресурсов на основе программ и планов с учетом заключений государственной экологической экспертизы;

установления порядка пользования минеральными ресурсами континентального шельфа и разработку соответствующих стандартов (норм и правил);

контроля за рациональным использованием и охраной минеральных ресурсов;

государственного горного надзора;

регистрации работ по изучению, разведке и разработке минеральных ресурсов;

составления баланса запасов минеральных ресурсов;

учета участков континентального шельфа, используемых для добычи полезных ископаемых;

Юрисдикция в отношении искусственных островов, установок и сооружений, подводных кабелей и трубопроводов предполагает:

  •  исключительное право сооружать, а также разрешать и регулировать создание, эксплуатацию и использование искусственных островов, установок и сооружений в целях изучения, поиска, разведки и разработки (промысла) минеральных и живых ресурсов, для других экономических целей, для проведения ресурсных и морских научных исследований, включая те из них, которые могут препятствовать осуществлению суверенных прав и юрисдикции государства на континентальном шельфе;
  •  определение трассы для прокладки трубопроводов на континентальном шельфе;
  •  определение условий прокладки подводных кабелей и трубопроводов.

Юрисдикция в отношении защиты минеральных ресурсов предполагает:

  •  определение стратегии изучения и защиты минеральных ресурсов;
  •  проведение государственной экологической экспертизы, государственного экологического контроля, государственного экологического мониторинга;
  •  установление правового режима зон чрезвычайных экологических ситуаций и зон экологического бедствия, обеспечение надлежащей готовности к осуществлению немедленных действий по ликвидации последствий аварий, приводящих к загрязнению нефтью и веществами, иными, чем нефть;
  •  установление экологических нормативов (стандартов) содержания загрязняющих веществ в отходах и других материалах, предназначенных к захоронению, регулирование и контроль захоронения отходов и других материалов;
  •  обеспечение выполнения мероприятий, направленных на охрану минеральных ресурсов, пресечение нарушений национального законодательства и наказание лиц, виновных в совершении противоправных действий.

По мере развития технических средств освоения морских пространств правовой режим использования континентального шельсра будет совершенствоваться.

11. Міжнародно-правове положення виключних (морських) економічних зон

Согласно ст. 55 Конвенции "Исключительная экономическая зона представляет собой район, находящийся за пределами территориального моря и прилежащий к нему, который подпадает под установленный в настоящей Части особый правовой режим, согласно которому права и юрисдикция прибрежного государства и права и свободы других государств регулируются соответствующими положениями настоящей Конвенции".

Ширина исключительной экономической зоны не должна превышать 200 морских миль, отсчитываемых от исходных линий, от которых отмеряется ширина территориального моря (ст. 57).

Согласно ст. 56 Конвенции 1982 г. прибрежное государство в исключительной экономической зоне имеет:

суверенные   права   в   области   разведки,   разработки   и   сохранения

природных ресурсов как в водах, покрывающих морское дно, так и на

морском дне и в его недрах;

юрисдикцию  в  отношении   создания   и   использования   искусственных

островов, установок и сооружений;

юрисдикцию в отношении морских научных исследований;

юрисдикцию в отношении защиты и сохранения морской среды.

Иностранные государства в исключительной экономической:

-    свобода судоходства;

-    свобода полетов в воздушном пространстве;

-    свобода прокладки кабелей и трубопроводов;

-   другие правомерные с точки зрения международного права свободы по использованию моря (ст. 58 Конвенции).

Особенность заключается в необходимости тесного сочетания прав и обязанностей в этой зоне как прибрежных к ним государств, так прав и обязанностей не прибрежных. И задачу такого сочетания решает Конвенция 1982 г.

Права, юрисдикция и обязанности прибрежных государств в исключительной экономической зоне определены в ст. 56 Конвенции. Они заключаются в наличии суверенных прав "в целях разведки, разработки и сохранения природных ресурсов, как живых, так и неживых, в водах, покрывающих морское дно, на морском дне и в его недрах, а также в целях управления этими ресурсами и в отношении других видов деятельности...". При этом прибрежные государства имеют юрисдикцию в области создания и использования искусственных островов и других сооружений, в области морских научных исследований, защиты и сохранения морской среды.

Прана и обязанности других государств в этой зоне согласно ст. 58 Конвенции заключаются в том, что они пользуются свободой судоходства, свободой прокладки кабелей и трубопроводов и другими правомерными видами использования моря. Эти государства должны с уважением относиться к правам прибрежных государств.

В случаях сооружения искусственных островов или других установок вокруг них радиусом не более чем в 500 метров устанавливаются и обозначаются зоны безопасности, о чем дается должное оповещение.

12. Джерела міжнародного морського права

Морське право - це інститут МП, що регулює відносини між державами та іншими суб'єктами МП щодо статусу, порядку використання та охорони морських просторів, у тому числі континентального шельфу, морського дна і природних ресурсів моря.

Щодо використання термінів "міжнародне морське право" та "морське право" не має одностайності, однак, можна зазначити, що просто морське право є конкретним правом кожної держави та регламентує статус і порядок користування внутрішніми і територіальними водами, а також судами, що належать цій державі.

Міжнародне морське право засноване виключно на нормах МП та регламентує поведінку держав за межами їх територій. Але ці дві сфери тісно пов'язані та не можуть сприйматись окремо.

Джерела: 1) Женевські конвенції ООН з морського права 1959 та 1960 рр. про територіальне море та прилеглу зону, про континентальний шельф, про риболовство, про охорону живих ресурсів відкритого моря. 2) Конвенція ООН з морського права, яку було прийнято на III Конференції ООН з морського права 10 грудня 1982 р., яка вступила в силу у 1994 р. (беруть участь 85 держав.) 3) ряд універсальних конвенцій зі спеціальних питань та локальні багатосторонні і двосторонні договори з різних питань морської діяльності. (У розробці цих конвенцій великий внесок зроблено Міжнародною морською організацією (ІМО). 4) внутрішньодержавні законодавчі акти (конкретизують положення міжнародних правових норм у конкретній країні, визначають компетентні органи та установи в сфері реалізації норм міжнародного морського права, встановлюють відповідальність за їх порушення.).

Ряд положень, що визначають право користування морем, регулюються внутрішнім законодавством держав. В Україні до таких документів належить Конституція України, Кодекс торгівельного мореплавства, Закон України "Про державний кордон України" та інш.

Принципи: 1) свободи судноплавства для всіх суден всіх держав у відкритому морі (цей принцип впливає на зміст правового режиму тер-них вод виключ. ек. зон, м-н проток та ін. мор. просторів), 2) п-п використ. мор. простору в мирних цілях і забезпечення безпеки мореплавства (резервування для використ. в мирних цілях мор. р-нів та зон за межами тер-них вод відповідно до Конв. ООН з мор.права 1982); 3) п-п охорони мор. середовища – формулює обов”язки держав стосовно захисту та збереження, запобігання та скорочення забруднення мор. середовища (Конвенція з попередження забруднення моря нафтою 1954).

  1.  Міжнародно-правове положення морських проток та каналів

Протоки відіграють важливу роль у міжнародному мореплаванні, створенні єдиної системи морських шляхів. Протока — це природний морський прохід, що з'єднує райони того самого моря або моря й океани між собою. Хоча у світі існує числена кількість проток, лише частина з них може бути віднесена до категорії міжнародних. Якщо виходити з критерію їх використання лише для судноплавства однієї держави, то таких проток, очевидно, не існує. Але навіть тоді, коли протока використовується для проходження суден декількома або багатьма державами, це також не надає ій статусу міжнародного. Визначальним моментом для віднесення тієї або іншої протоки до категорії проток, використовуваних для міжнародного судноплавства, є:

  •  розташування протоки на світових морських шляхах;
  •  її інтенсивне використання протягом досить тривалого періоду для цілей мореплавання багатьма державами;
  •  така протока повинна з'єднувати морські простори, що користуються статусом відкритого моря, і бути або єдиним, або найбільше коротким шляхом між такими просторами.

Доктрина міжнародного права давно визнає, що міжнародні протоки, на відміну від інших морських проток, являють собою окрему категорію. Причому з різноманітних ознак на перше місце висувався критерій важливості для міжнародного судноплавства. У цьому відношенні данський юрист Е. Брюель особливо підкреслював, що інтерес до використання таких проток повинний бути загальним. Конвенція ООН з морського права 1982 року встановила такі види проток, використовуваних для міжнародного судноплавства:

  •  протоки між одною частиною відкритого моря або економічної зони, у котрих будь-які судна користуються правом безперешкодного транзитного проходу з метою безперервного і швидкого проходу або прольоту через протоку (Баб-ель-Мандебська, Гібралтарська, Дрейка, Ла-Манш, Магелланова, Па-де-Кале, Сінгапурська і ін.);
  •  протоки між островом і континентальною частиною прибережної держави, у котрих застосовується право мирного проходу як для транзиту, так і для заходу в територіальні і внутрішні води;
  •  протоки між одним районом відкритого моря і територіальним морем держави, у котрих також засто совується право мирного проходу;
  •  протоки, правовий режим яких регулюється спе ціальними міжнародними угодами (Чорноморські протоки, Балтійські протоки і т.д.).

Незалежно від правового статусу вод протоки, а вони можуть належати як до внутрішніх морських вод, так і до територіального моря прибережної держави, відповідно до загальних принципів міжнародного права, що випливають із положень статей 34—36 Конвенції, у протоках забезпечується свобода судноплавства, що не зачіпає, проте, суверенітет прибережної держави. З іншого боку, держави, що граничать із протокою, не повинні перешкоджати транзитному проходженню або прольоту над протоками морських і повітряних суден інших держав і повинні відповідним чином оповіщати про будь-яку відому їм небезпеку для судноплавства або прольоту. У протоках установлюється режим мирного проходу. Водночас держави, що межують з міжнародною протокою, вправі в межах, передбачених міжнародними угодами, регулювати транзитний і мирний проходи суден і літальних апаратів через протоку, зокрема, установлювати правила щодо:

— безпеки судноплавства;

— запобігання забруднення із суден;

— недопущення рибальства;

— навантаження і розвантаження товарів;

— посадки і висадки осіб звинувачуваних у порушеннях митних, фіскальних, санітарних або імміграційних правил і т.п.

Міжнародні канали являють собою з'єднуючі моря й океани штучні споруди, розташовані на шляхах інтенсивного морського судноплавства і використовувані всіма державами відповідно до міжнародного права і національного законодавства. Вони набувають статусу міжнародних, якщо використовуються в інтересах інтенсивного торгового судноплавства і якщо їхній правовий режим регламентований угодами, укладеними між державами. Особливістю правового режиму міжнародних каналів і є саме те, що вони, будучи частиною території держави-власниці каналу, підпадають під дію відповідних міжнародних договорів, що істотно обмежують правомочності даної держави. Принципи правового режиму міжнародних каналів:

  •  повага суверенних прав власника каналу і невтручання в його внутрішні справи;
  •  свобода судноплавства каналом для суден усіх держав без будь-якої дискримінації;
  •  обов'язок користувача додержуватися норм міжнародного права і національного законодавства держави-власниці каналу.

Режим судноплавства більшост каналів характеризується такими основними рисами:

  •  канали в мирний час відкриті для всіх невійськових суден і військових кораблів усіх держав;
  •  адміністрації каналу попередньо повідомляється назва і приналежність судна, отримується свідоцтво на судно (у більшості каналів обмежується проходження суден визначенних розмірів і тоннажу), передбачена сплата зборів;
  •  установлюються правила проходження каналу.

У воєнний час воюючим державам у каналі забороняється висаджувати і приймати на борт війська, вантажити і розвантажувати військові вантажі і т.д.; стосовно території каналу забороняється блокада. Детально правовий режим каналів регулюється національним правом відповідної держави і міжнародних договорів, наприклад Конвенцією щодо забезпечення вільного плавання Суецьким каналом 1888 року.

  1.  Зміст принципу “Свобода відкритого моря”.

За зовнішньою межею територіального моря знаходяться простори морів і океанів, що не входять до складу територіальних вод якої-небудь держави й утворюють відкрите море. У статті 1 Конвенції про відкрите море 1958 року поняття «відкрите море» визначається як «усі частини моря, що не входять ні в територіальне море, ні у внутрішні води якої-небудь держави». Конвенція 1982 року встановила, що положення Частини VII («Відкрите море») застосовуються до всіх частин моря, що не входять ні у виняткову економічну зону, ні в територіальне море або внутрішні води якої-небудь держави, ні в архіпелажні води держави-архіпелагу. Для характеристики відкритого моря необхідно виділити два критерії, що визначають його статус: — географічний — який характеризує відкрите море як частину просторів Світового океану, що не утворюють територію прибережної держави; — політичний — полягає в тому, що відкрите море не знаходиться під суверенітетом жодної з держав, усі держави мають право користуватися на засадах рівності відкритим морем у мирних цілях (свобода мореплавання, польотів, наукових досліджень і т. д.). Згідно зі статтею 87 Конвенція 1982 року всі держави, у тому числі й ті, що не мають виходу до моря, мають свободу відкритого моря, що включають ряд свобод на певну діяльність у відкритому морі — право на:

а) свободу судноплавства;

б) свободу польотів;

в) свободу прокладати підводні кабелі і трубопроводи;

г) свободу рибальства;

д) свободу будувати штучні острови й інші установки, що допускаються міжнародним правом;

є) свободу наукових досліджень.

Слід вказати, що зазначений перелік не є обмеженим.

Відкрите море резервується для мирних цілей. Ніяка держава, згідно зі статтею 89 Конвенція, не вправі претендувати на підпорядкування якоїсь частини відкритого моря своєму суверенітету. У відкритому морі судно підпорядковується юрисдикції тієї держави, під прапором якої воно плаває. Між державою і судном повинен існувати реальний зв'язок. Цього не можна сказати про практику використання так званих «зручних» прапорів (Панами, Ліберії, Кіпру, Швейцарії й інш.). На жаль, після проголошення незалежності України багато з її суден перейшли під «зручний» прапор, що призводить до поганих наслідків як для самої України, так і для українських моряків і членів їхніх сімей. Слід зазначити, що Конвенція ООН про умови реєстрації морських суден 1986 року обмежує подібну практику. Судно, що плаває під прапорами двох і більше держав, дорівнюється до судна, що не має національності. Судно не може перемінити свій прапор під час плавання або стоянки при заходженні в порт, крім випадків зміни права власності на нього. Проте це не стосується суден, що плавають під прапором ООН і деяких інших міжнародних організацій. Звичайно судно розглядається як частина території держави, у якій воно зареєстровано. Винятки з цього правила, а отже, і зі свободи судноплавства, установлюються міжнародними договорами. Так, наприклад, стаття 110 Конвенції 1982 року встановлює певні права у відкритому морі військових кораблів із припинення незаконної діяльності плаваючих там суден. Вони здійснюються шляхом реалізації права на огляд. Ці дії допустимі за умови, що в командира військового судна виникли підозри в тому, що зустрінуте судно займається піратством, работоргівлею, несанкціонованим віщанням, не має національності, або якщо на ньому піднятий іноземний прапор, або воно відмовляється підняти прапор, але в дійсності має ту ж національність, що і даний військовий корабель. У цих випадках військовий корабель робить «перевірку права судна на його прапор». Але, якщо ці підозри виявилися необгрунтованими й оглянуте судно не вчинило ніяких дій, які б виправдували цю підозрілість, йому повинні бути відшкодовані всі заподіяні збитки або шкода. Кожна держава самостійно визначає умови надання своєї національності суднам, правила реєстрації суден на її території і права судна плавати під її прапором (стаття 91 Конвенції 1982 року). При цьому кожна держава:

  •  веде регістр суден;
  •  приймає юрисдикцію над кожним судном, що плаває під її прапором, і його екіпажем;
  •  забезпечує контроль здатності суден до плавання;
  •  забезпечує безпеку мореплавання, запобігає аварії.

Ні арешт, ні затримка суден не можуть бути зроблені у відкритому морі навіть у якості заходу розслідування за розпорядженнем якої-небудь іншої влади, крім влади держави прапора судна.

Водночас у влади прибережної держави існує право переслідування «гарячими слідами». Ця правомочність передбачена статтею 23 Конвенції про відкрите море 1958 року. Переслідування іноземного судна «гарячими слідами» може бути вжито:

  •  якщо компетентні влади прибережної держави мають достатні підстави вважати, що це судно порушило закони і правила цієї держави;
  •  переслідування повинне початися тоді, коли іноземне судно або одна з його шлюпок знаходяться у внутрішніх водах, у територіальному морі або в прилеглій зоні держави, що переслідує, і може продовжуватися за межами територіального моря або прилеглої зони тільки за умови, якщо воно не переривається;
  •  право переслідування припиняється, як тільки переслідуване судно входить у територіальне море своєї країни або третьої держави;
  •  переслідування повинно бути почате після подачі зорового або світлового сигналу;
  •  переслідування може здійснюватися тільки вій ськовими кораблями або військовими літальними апаратами, або суднами й апаратами, що знаходяться на урядовій службі (наприклад, поліцейскими) і спеціально на це уповноваженими.

Право переслідування не може здійснюватися стосовно військових кораблів, деяких інших суден, що перебувають на державній службі (поліцейських, митних).

Право прокладки кабелів і трубопроводів у відкритому морі полягає в їхній прокладці дном відкритого моря за межами континентального шельфу. При прокладці підводних кабелів і трубопроводів держави повинні належним чином враховувати вже прокладені кабелі і трубопроводи. Зокрема, не повинні погіршуватися можливості їхнього ремонту. Одночасно передбачається відповідальність фізичних і юридичних осіб за заподіяння шкоди або ушкодження як власних, так і інших кабелів і трубопроводів. Але якщо зазначені особи доведуть, що вони понесли збитки або їм заподіяна шкода (пожертвували якорем, мережею або іншою рибальською снастю), при вчиненні дій, щоб уникнути ушкодження кабеля або трубопроводу, їм повинно бути надане необхідне відшкодування.

При здійсненні свободи рибальства кожна держава повинна вживати необхідних заходів до збереження живих ресурсів моря і дотримувати інтереси прибережних держав.

  1.  Міжнародний район морського дна «Район»

Морське дно за межами континентального шельфу й економічної зони є територією з міжнародним режимом і утворює міжнародний район морського дна (далі — «Район» ). Згідно зі статтею 1 Конвенції ООН з морського права 1982 року термін «Район» означає дно морів і океанів і його надра за межами національної юрисдикції. Виділення в просторах відкритого моря зони, що має юридичний статус міжнародного району морського дна стало найважливішою новелою в міжнародному морському праві. Питання про встановлення режиму виник із досягненням технічних можливостей розробки глибоководних покладів природних ресурсів.

Оскільки національна юрисдикція прибережних держав у Світовому океані в юридичному смислі поширюється на морське дно і його надра в межах континентального шельфу, межами Району є зовнішні межі материкових шельфів прибережних держав, іншими словами, це продовження дна і надр глибоководних районів морів і океанів за межами континентальних шельфів прибережних держав. Правовий режим, а також порядок дослідження і видобутку ресурсів Району урегульований статтями 136-191 Конвенції ООН, що включають такі розділи:

  •  «Принципи, що регулюють Район»,
  •  «Освоєння ресурсів Району»,
  •  «Орган» (означуючий Міжнародний орган з морського дна).

Стаття 137 Конвенції встановлює, що жодна держава не може претендувати на суверенітет або здійснювати суверенні права стосовно будь-якої частини Району і його ресурсів. Район оголошений «загальною спадщиною людства» (стаття 136). Це означає, що права на ресурси належать усьому людству, від імені якого діє Міжнародний орган з морського дна. Згідно зі статтею 140 Конвенції діяльність у здійснюється на благо всього людства і з особливим врахуванням інтересів і потреб держав, що розвиваються, і народів, що не досягли повної незалежності або іншого статусу самоврядування. Орган забезпечує справедливий розподіл фінансових та інших економічних вигод, одержуваних від діяльності в Районі, через відповідні механізми на недискримінаційній основі. Район відкритий для використання винятково в мирних цілях усіма державами без будь-якої дискримінації. Морські наукові дослідження здійснюються в мирних цілях і на благо всього людства. Відповідно до Конвенції стосовно діяльності в Районі приймаються заходи, необхідні для забезпечення ефективного захисту морського середовища від шкідливих для неї наслідків, що можуть виникнути в результаті такої діяльності.

Розділ про освоєння ресурсів Району встановлює, що діяльність, конкретно передбачена Конвенцією, повинна здійснюватися таким чином, щоб сприяти здоровому розвитку світової економіки і збалансованого росту міжнародної торгівлі, а також сприяти міжнародному співробітництву для всебічного розвитку всіх країн, особливо держав, що розвиваються. У цьому аспекті «ресурси» означають усі тверді, рідкі і газоподібні мінеральні ресурси, включаючи поліметалічні конкреції, що знаходяться на морському дні або в його надрах. Будучи витягнуті з Району, вони розглядаються як «корисні копалини». Такі ресурси можуть бути відчужені відповідно до норм міжнародного права і правил, установлюваних Міжнародним органом з морського права, створюваним на підставі Конвенції 1982 року. У розділі, присвяченому функціям і повноваженням Органу, передбачається, що всі держави-учасниці і лат. pso facto є членами його членами, що може створювати такі регіональні центри і відділення, які він вважає необхідними для здійснення своїх функцій. Передбачено, зокрема, можливість розвідки і розроблення ресурсів Району як спеціальним підрозділом — Підприємством, так і окремими державами за договором. Підприємство безпосередньо здійснює діяльність у Районі, транспортування, переробку і збут мінералів. Орган має не тільки функції і повноваження, надані Конвенцією, але і повноваження, що розуміються, необхідні для його здійснення.

У рамках Органу засновані Асамблея, Рада і Секретаріат. Асамблея, що складається з усіх членів Органу, розглядається в якості вищого такого органу, перед якими звітують всі інші головні органи. Вона також обирає членів Ради, членів правління і генерального директора Підприємства. Рада є виконавчою інституцією Органу. Вона, зокрема, контролює і координує виконання положень Конвенції з усіх питань і проблем у рамках компетенції і звертає увагу Асамблеї на випадки недотримання таких положень.

Слід мати на увазі, що ні положення Конвенції, що стосуються Району, ні будь-які права, надані або здійснювані відповідно до неї, не торкаються правового статусу вод, що покривають Район, або правового статусу повітряного простору над цими водами.

  1.  Договір про Антарктику 1959 р. (основні положення).

Антарктика — це материк Антарктида, розташований навколо Південного полюса Землі, що обмежений із півночі 60" південної широти і включає прилягаючі до нього шельфові льодовики, острови і прилягаючі моря.

Антарктика була відкрита в ході експедиції російських судів під командою М.П. Лазарева і Ф.Ф. Беллінсгаузена в 1818-1821 роках.

Правовий режим цієї зони визначається Вашингтонським договором про Антарктику від 1 грудня 1959 року, що спочатку був підписаний дванадцятьма державами, включаючи СРСР. Договір про Антарктику носить безстроковий і відкритий характер. Він відкритий для приєднання до нього будь-якої держави-члена ООН або будь-якої іншої держави, що може бути запрошена приєднатися до Договору за згодою всіх договірних сторін, представники яких мають право брати участь у Консультативних нарадах.

За цим договором (стаття 1) Антарктида оголошена демілітаризованою і нейтралізованою територією. Там не можна проводити ядерні випробування і здійснювати викидання радіоактивних відходів (стаття 5). Проте договір не забороняє використання військового персоналу або устаткування для наукових досліджень або для будь-яких мирних цілей. Антарктида повинна використовуватися міжнародним співтовариством у мирних цілях. Встановлено свободу наукових досліджень і співробітництва. Спостерігачі та науковий персонал станцій в Антарктиці знаходиться під юрисдикцією держави, що направляє. Води Антарктики є відкритим морем.

Відповідно до положень Договору 1959 року всі територіальні претензії держав в Антарктиці «заморожувалися». Але після підписання договору вони були заявлені. Причиною стало припущення, що надра континенту містять великі мінеральні багатства. На претензіях особливо наполягають Великобританія, Франція, Аргентина, Австралія, Чилі, Норвегія і Нова Зеландія. Положення загострилося в зв'язку зі зростанням кількості учасників Договору: на 1 липня 1996 року в договорі вже брала участь 41 держава. Вихід був знайдений досить оригінальний: держави-учасниці Договору на спеціальній Консультативній нараді 4 жовтня 1991 року підписали в Мадриді (Іспанія) документ по врегулюванню освоєння мінеральних ресурсів Антарктики — Протокол про охорону навколишнього середовища, що став практично складовою частиною Договору про Антарктику. Ним фактично заморожується (забороняється) ведення в Антарктиці усіх видів геологорозвідувальних робіт, включаючи експлуатаційні, терміном на 50 років, а сама Антарктида проголошена міжнародним заповідником.

Україна, відповідно до положень Договору 1959 року, із 1996 року має на цьому материку свою науково-дослідну станцію «Академік Вернадський» (колишню «Фарадей»), розташовану на острові Галіндес (архіпелаг Арджентайн), що була подарована їй Великобританією.

  1.  Правові проблеми освоєння і використання Антарктики

Беручи до уваги, що за умовами висновку Договір про Антарктику можна розглядати як безстроковий, положення ст. IV Договору можна розглядати як загальне положення, що відкидає які-небудь територіальні претензії в Антарктиці не тільки в період дії цього Договору, але і до його заключення.

Вище було відзначено, що на Антарктику поширюється режим повної демілітаризації і що деякі автори вважають цю демілітаризацію найбільш повною, до того ж ця демілітаризація доповнена ще і нейтралізацією. Усе це справді випливає з положення ст. І Договору про Антарктику, і, здавалося б, тема демілітаризації і нейтралізації Антарктики може бути вичерпана. Однак це не так. Учасники Вашингтонської конференції, не задовольнившись положенням ст. І Договору, сформулювали ще одне дуже важливе положення про заборону ядерної зброї в Антарктиці. Ст. V Договору говорить: "Будь-які ядерні вибухи в Антарктиці і видалення в цей район радіоактивних матеріалів забороняються".

Включення спеціального положення про заборону використання в Антарктиці ядерної зброї і поховання там радіоактивних матеріалів було продиктоване загальною атмосферою того періоду, насиченою подіями, пов'язаними з розвитком і використанням ядерної енергетики у військових цілях. Однак і зараз актуальність цього питання не згасла. Вона підтверджується продовженням окремими державами практики проведення випробувань ядерної зброї в районах Світового океану і нерозв'язаністю проблеми поховання радіоактивних матеріалів. Разом з тим, повертаючись до положення ст. V Договору, відзначимо, що забороною використання ядерної зброї в Антарктиці ще раз підкреслено положення про її повну демілітаризацію і нейтралізацію.

Певний інтерес становить питання про межі просторової сфери, на яку поширюється дія Договору про Антарктику. Справа в тім, що в доктрині міжнародного морського права положення ст. VI про те, що дія даного договору "застосовується до району південніше 60-ї паралелі південної широти, включаючи всі шельфові льодовики", викликало певну дискусію. Ця дискусія була обумовлена тим, що у відзначеній статті Договору після наведеного положення міститься застереження, яке говорить: "ніщо в даному Договорі не утискає і жлдним чином не торкається прав будь-якої держави або здійснення цих прав, визнаних міжнародним правом стосовно відкритого моря в межах цього району". Зокрема, у літературі з міжнародного морського права почали з'являтися матеріали з приводу можливого розходження у правовому становищі таких просторів, як води відкритого моря, льоди крижаного припаю, шельфові льодовики. Метою таких матеріалів було з'ясування питання, наскільки теоретично виправдане положення про повну демілітаризацію і нейтралізацію морських просторів, що лежать до півдня від 60-ї паралелі. Найчастіше зверталася увага на неясності, що виникають у зв'язку з рухливістю крижаного покриву демілітаризовуваних морських просторів і специфікою фізики утворення крижаних просторів. Так, виходячи з уявлення про те, що правовий режим чистих від льоду районів відкритого моря має певну відмінність від правового режиму районів відкритого моря, покритих льодом, окремі автори відзначених матеріалів вважали, що положення ст. VI Договору не поширюється на води відкритого моря, чисті від льоду.

У зв'язку з цим учасникам Конференції доводилося приймати рішення в умовах певного правового вакууму, і ця далеко не стандартна ситуація обумовила деякою мірою нестандартні рішення. Ця нестандартність проявилася в тім, що учасники Конференції, залишивши осторонь вище зазначені спірні питання правових перипетій і керуючись в основному міркуваннями, продиктованими географічними і природними умовами, обмежилися визначенням просторової сфери дії Договору у вигляді району, розташованого південніше 60-ї паралелі південної широти.

З метою підвищення ефективності дієвості положень Договору держави-учасниці сформулювали положення, що сприяють організації контролю за виконанням положень Договору і сприяння їхньому дотриманню.

Відповідно до постанови ст. VII Договору, у цих цілях кожна держава-учасник Вашингтонської конференції "має право призначати спостерігачів для проведення будь-якої інспекції, передбаченої цією статтею". Такий спостерігач повинен бути громадянином держави, яка має право його призначати і його прізвище повідомляється всім учасникам Вашингтонської конференції. Спостерігачі мають "повну свободу доступу в будь-який час у будь-який або всі райони Антарктики". Ці райони повинні бути "завжди відкриті для інспекції будь-якими спостерігачами, призначеними відповідно до положень пункту 1 цієї статті".

Положення ст. VII передбачають можливість спостереження з повітря, що "може здійснюватися в будь-який час над будь-яким або всіма районами Антарктики кожною Договірною Стороною, що має право призначати спостерігачів". Одночасно в ст. VII передбачається необхідність широкої взаємної інформації держав-учасниць Договору про всі експедиції в Антарктику або пов'язаних з нею, про всі станції в Антарктиці, займані їхніми громадянами, а також про будь-який військовий персонал або оснащення, призначені для направлення в Антарктику, з дотриманням умов, передбачених у Договорі.

Не обмежуючись визначенням системи контролю за діяльністю держав-учасниць Договору про Антарктику за допомогою інспекцій, здійснюваних належним чином призначеними для цього спостерігачами, Договір зобов'язує всіх Договірних Сторін "докладати відповідних зусиль, сумісних зі Статутом Організації Об'єднаних Націй, для того, щоб в Антарктиці не проводилося якої-небудь діяльності, що суперечить принципам і цілям даного Договору" (ст. X).

  1.  Міжнар-правові документи, що визначають правове положення морських просторів

При аналізі процесу становлення міжнародно-правових норм, що регулювали режим морських просторів і різноманітні види діяльності держав з використання Світового океану з кінця XVIII століття до середини XX століття, можна приходити до висновку, що це були в основному норми звичаєвого права, частина з яких була закріплена в угодах, укладених державами на двосторонній основі. Перша спроба кодифікації норм, що належать до правового режиму територіальних вод, почата в 1930 році під егідою Ліги Націй, успіхом не увінчалася. її результатом став лише проект конвенції, підготовлений для розгляду в майбутньому. Слід зазначити також спроби кодифікації окремих норм в основному зі специфічних питань (попередження зіткнень суден, охорона людського життя на морі, безпека мореплавання та ін.). Відсутність настійної зацікавленості міжнародного співтовариства в договірному закріпленні вже існуючих звичаєвих норм у відповідній універсальній міжнародній конвенції пояснювалося об'єктивним чинником і було прямо пов'язано з тим, що види використання Світового океану були обмежені до середини XX століття в основному судноплавством і рибальством. Така потреба в універсальній кодифікації відповідних норм міжнародного права проявилася тільки після Другої світової війни, коли розвинені в промисловому відношенні країни приступили до розвідки й експлуатації природних ресурсів континентального шельфу. У цей же час широко розгорнулася науково-дослідна діяльність держав у Світовому океані. В умовах науково-технічної революції держави приступили до розвідки і розробки природних ресурсів дна морів, океанів за межами континентального шельфу. Усе більш ефективна і багатогранна діяльність держав з використання Світового океану створила основу для виникнення специфічного предмета правового регулювання галузі міжнародного права, що формувалася. Тому завершення становлення міжнародного морського права як галузі загального міжнародного права слід пов'язувати з його кодифікацією, тобто прийняттям у рамках світового співтовариства держав багатосторонніх міжнародних конвенцій з міжнародного морського права. Слід зазначити, що Організація Об'єднаних Націй із самого початку своєї діяльності приступила до кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного морського права. Особливу роль тут зіграла діяльність Комісії ООН з морського права, що у період 1949 — 1956 років провадила велику роботу з кодификації звичаєвно-правових норм і розробки проекту нових договірних норм. Це дало можливість провести в 1958 році в Женеві І Конференцію ООН з морського права, у роботі якої взяли участь 86 держав, включаючи 49, що розвиваються. У задачу І Конференції ООН з морського права входив розгляд і прийняття на основі проекту, розробленого Комісією міжнародного права ООН, конвенції або конвенцій із питань, що торкають інтереси всіх держав. У результаті роботи І конференції ООН були прийняті конвенції: 1) про відкрите море 2) про територіальне море і зону, що прилягає; 3) про континентальний шельф і 4) про рибальство й охорону живих ресурсів відкритого моря. Крім того, І Конференція ООН з морського права прийняла Факультативний протокол про обов'язкову процедуру вирішення спорів і 5 резолюцій, включаючи резолюцію про скликання II Конференції ООН з морського права. Історичне значення І Конференції ООН з морського права полягає, по-перше, у тому, що вона була першим найважливішим етапом кодификації сформованих на той час звичаєвих норм про режим морських просторів і про різноманітні види використання Світового океану, і, по-друге, у тому, що на ній були розроблені в порядку прогресивного розвитку міжнародного права нові норми, що надалі одержали широке міжнародне визнання. У ході конференції вдалося кодифікувати ряд загальновизнаних принципів і норм міжнародного морського права: принцип свободи відкритого моря, що включає свободу судноплавства, рибальства, прокладки морських кабелів і трубопроводів, польотів над відкритим морем; право мирного проходу через територіальне море; принцип реального зв'язку між судном і державою прапора; про режим континентального шельфу та ін. Але на І Конференції не вдалося вирішити питання про максимальну ширину територіального моря і рибальської зони за його межами. Мета II Конференції ООН з морського права, скликаної в Женеві в 1960 році, полягала в розробці міжнародно-правових норм із питань, не вирішених на І конференції. Проте через виниклі розбіжності між учасниками II Конференції з морського права вирішити на ній ці питання не вдалося, тому що одні держави виступали за трьохмильний ліміт, інші — за шестимильний, треті — дванадцятимильний. І це не дивовижно, тому що мова йшла про межу території держав, які мають морське узбережжя. Об'єктивні обставини загальносвітового розвитку призвели до того, що питання, пов'язані із шириною територіального моря, рибальської зони, континентального шельфу, з економічними й іншими правами прибережних держав у їхній взаємодії з інтересами міжнародного співтовариства в цілому, ставали усе більш актуальними. Крім того, до цих питань додалися проблеми негативного характеру, породжені науково-технічною революцією: забруднення морів і океанів, можливість використання потужних технічних засобів у справі розвідки і видобування живих і неживих ресурсів Світового океану, розширення й ускладнення наукових досліджень морських просторів. Усі ці фактори викликали необхідність активізації співробітництва держав у їхньому подоланні і знайшли свій прояв насамперед у кодифікаційних роботах, що торкнулися окремих інститутів морського права: безпека мореплавання й охорони людського життя на морі; захист і збереження морського середовища, включаючи забруднення моря із суден і боротьбу з забрудненням; режим рибальства й охорони живих морських ресурсів; режим морських портів і іноземних суден у них; режим транзитної торгівлі внутрішньоконтинентальних держав; часткову демілітаризацію морських просторів і т.д. Результатом цієї роботи стала поява таких міжнародно-правових актів, як Конвенції з охорони людського життя на морі 1960 і 1974 років; Конвенція про міжнародні правила запобігання зіткненню суден у морі 1972 року; Конвенція з пошуку і рятування на морі 1979 року; Конвенція про втручання у відкритому морі у разі аварій, що призводять до забруднення нафтою 1969 року; Конвенція про запобігання забруднення моря викиданням відходів та інших матеріалів 1972 року; Конвенція про запобігання забруднення суднами 1973 року; Конвенція про запобігання забруднення моря із джерел на суходолі 1974 року; Конвенція про збереження атлантичних тунців 1966 року; Конвенція про порядок ведення промислових операцій в Північній Атлантиці 1967 року; Конвенція про збереження антарктичних тюленів 1972 року; Конвенція про транзитну торгівлю внутрішньоконтинентальних держав 1965 року та ін. Таким чином, міжнародне морське право як галузь загального міжнародного права знаходилася в постійному розвитку. Навіть після невдалого завершення роботи II Конференції ООН з морського права процес кодификації і прогресивного розвитку окремих його інститутів продовжувався. Але наростали і серйозні негативні тенденції, що були пов'язані насамперед із тим, що після конференції деякі держави, особливо нові незалежні держави, що виникли в результаті деколонізації, стали розширювати свої територіальні води аж до 200 морських миль або ж установлювати прибережні економічні і рибальські зони, підпорядковані їхній винятковій юрисдикції, шириною до 200-300 миль. Виникла достатньо складна і небезпечна ситуація в справі дослідження і використання Світового океану на рівноправній основі всіма державами з належним урахуванням їхнього географічного положення й інтересів стосовно до Світового океану. З метою вирішення цієї гострої і глобальної проблеми, відповідно до резолюцій Генеральної Асамблеї ООН 2750 С (XXV) від 17 грудня 1970 року і 3067 (XXVIII) від 16 листопада 1973 року, була скликана ІIІ Конференція ООН з морського права. Конференція, що проходила з 1973 по 1982 рік, стала найважливішим етапом кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного морського права. Усього було проведено 11 сесій, причому, починаючи з 7-й сесії, кожна з них мала додаткові («відновлені») частини сесій. У роботі Конференції брали участь делегації 164 держав. Крім того, у якості запрошених у її роботі брали участь й інші суб'єктів міжнародних відносин — 12 спеціалізованих установ ООН, 19 міжурядових організацій і ряд неурядових організацій. Незважаючи на те, що в ході Конференції виявилося зіткнення певних політичних і економічних угруповань із протилежними інтересами, таких, як «Група 77» (держави, що розвиваються, яких було насправді біля 120); група західних капіталістичних держав; група соціалістичних держав; група держав архіпелагу; група держав, що не мають виходу до моря, та інших, що знаходяться в несприятливих географічних умовах; група заливних держав та ін., зрештою удалося винести на єдине за всі роки голосування узгоджений текст Конвенції ООН з морського права.

30 квітня 1982 року Конвенція була прийнята: за її прийняття проголосували 130 делегацій, проти — 4, і 17 утрималися. Разом із Конвенцією були прийняті 4 резолюції, що склали Додаток І до неї. На заключних засіданнях Конференції, що відбулися з 6 по 10 грудня 1982 року в Монтего-Беї (Ямайка), були заслухані заключні заяви делегацій, після чого був підписаний Заключний акт, а 10 грудня була відкрита для підписання Конвенція ООН з морського права 1982 року. У цей перший день Конвенцію підписали 119 делегацій, що представляли 117 держав. Острови Кука (самоврядна асоційована держава) і Рада Організації Об'єднаних Націй по Намібії. У цей же день Конвенцію підписала й делегація України. Фіджі — у той же день здала на зберігання свою ратифікаційну грамоту. Слід зазначити, що ніколи колись у день відкриття договору для підписання не демонструвалася настільки конкретно така переконлива його підтримка.

24 держави, що підписали Конвенцію, не ратифікували її: Афганістан, Бурунді, Бутан, Домініканська республіка, Іран, Камбоджа, Колумбія, Ліберія, Лівія, Ліхтенштейн, Малаві, Нігер, ОАЕ, Республіка Конго, Руанда, Сальвадор, Свазиленд, КНДР, США, Таіланд, Центральноафриканська Республіка, Чад, Швейцарія, Ефіопія.

Цей перший успіх Конвенції сам по собі не має прецеденту в історії договірного права. Проте цей успіх був обумовлений завдяки методу роботи конференції: прийняттю її тексту на основі консенсусу, і так званого «пакетного підходу», концептуальна основа якого складається в прийнятті рішень стосовно до різноманітних груп установлюваних норм з урахуванням нерозривного зв'язку між ними. У цьому випадку держави-учасниці виявляли готовність поступитися деякими своїми інтересами стосовно до якоїсь групи норм за умови, що їх суттєві права й інтереси будуть належною мірою відбиті в іншій групі норм. «Пакетне» рішення щодо Конвенції є результат унікального характеру обставин, при яких вона з'явилася, включаючи тісний взаємозв'язок багатьох різноманітних питань, велике число держав-учасниць і численність інтересів, що найчастіше зіштовхуються, що, як відзначалося, нерідко не вписувалися в традиційні рамки регіональних інтересів. Наріжним каменем «пакета» Конвенції є підхід, відповідно до якого користування правами і вигодами припускає прийняття на себе супутніх обов'язків і зобов'язань, із тим, щоб можна було створити загальний справедливий порядок. У основі Конвенції лежать і інші важливі підходи. Один із них закріплює повагу прав інших держав у якості найпершого обов'язку всіх держав-учасниць. Конвенція накладає на сторони зобов'язання вирішувати їхні спори мирними способами і надає вибір методів вирішення спорів у випадку, коли вони не можуть іншим чином досягти домовленості, навіть при втручанні третьої сторони. У своїй заяві, зробленій 10 грудня 1982 року після відкриття Конвенції для підписання, Генеральний секретар ООН Хав'єр Перес де Куельяр відзначив: «Ця Конвенція подібна ковтку свіжого повітря під час серйозної кризи в міжнародному співробітництві і спаду в справі використання міжнародного механізму для вирішення світових проблем. Так будемо ж сподіватися, що цей ковток свіжого повітря передвіщає теплий бриз, що дує з Півночі на Південь, із Півдня на Північ, зі Сходу на Захід і із Заходу на Схід, тому що це ясно покаже, чи готове міжнародне співтовариство підтвердити свою рішучість шукати за допомогою Організації Об'єднаних Націй більш задовільних розв'язань серйозних проблем, що стоять перед світом, у якому спільним знаменником є взаємозалежність». Конвенція ООН з морського права набрала сили 16 листопада 1994 року після закінчення 12 місяців із дня здачі на збереження, згідно зі статтею 308 Конвенції, ратифікаційної грамоти 60 державою. Україна ратифікувала Конвенцію 3 червня 1999 року за допомогою прийняття Верховною Радою України Закону України «Про ратифікацію Конвенції Організації Об'єднаних Націй з морського права 1982 року й Угоди про імплементації Частини XI Конвенції Організації Об'єднаних Націй з морського права 1982 року». Як говорить її преамбула, метою Конвенції є встановлення «правового режиму для морів і океанів, що сприяв би міжнародним повідомленням і сприяв би використанню морів і океанів у мирних цілях, справедливому й ефективному використанню їхніх ресурсів, збереженню їхніх живих ресурсів, вивченню, захисту і збереженню морського середовища». Конвенція підтверджує і доповнює ряд положень Женевських конвенцій з морського права 1958 року. Конвенція ООН з морського права 1982 року і Женевські конвенції з морського права 1958 року є безстроковими міжнародно-правовими актами і зберігають свою юридичну чинність для їхніх держав-учасниць. У той же час, відповідно до статті 311 Конвенції з морського права, вона має переважну силу у відносинах між державами-учасницями перед Женевськими конвенціями з морського права 1958 року, тобто в тому випадку, коли дві держави є одночасно учасницями Конвенції 1982 року і тієї або іншої конвенції 1958 року, за винятком, зрозуміло, тих просторів Світового океану, юридичний статус і режим яких не був зазначений і регламентований у конвенціях 1958 року. Конвенція характеризується значною новелізацією, вона вводить нові норми й інститути, що відбивають сучасні тенденції розвитку в освоєнні Світового океану. У ній вперше в договірному порядку була встановлена гранично допустима ширина територіального моря 12 миль; підтверджене і деталізоване право мирного проходу іноземних суден через територіальне море. Цілком новим є інститут виняткової економічної зони, у межах котрої прибережній державі даються суверенні права у відношенні розвідки, розробки і збереження природних ресурсів, що знаходяться на дні, у його надрах і у водах, що покривають, і управліннями, а також стосовно інших видів економічної діяльності. Конвенція містить новий інститут — води архіпелагу, застосовний до держав-архіпелагів. Вперше в договірній практиці Конвенцією був визначений статус величезної території — району морського дна за межами континентального шельфу («Району»). У ній зафіксовані правила транзитного проходу через міжнародні протоки, що дають можливість здійснювати свободу судноплавства і польотів через них. Урегульовано також польоти літальних апаратів у повітряному просторі над Світовим океаном. Конвенція підтвердила основні норми стосовно континентального шельфу і внесла уточнення в цей інститут, зокрема, визначила підходи до визначення зовнішньої межі континентального шельфу. Визначено порядок регулювання діяльності з дослідження і використання його ресурсів. Конвенція істотно розширила перелік свобод відкритого моря, включивши в нього поряд із традиційними свободами судноплавства, рибальства, польотів, прокладки кабелів і трубопроводів також свободи будувати штучні острови, установки і споруди, що допускаються відповідно до міжнародного права, і проводити морські наукові дослідження. У Конвенції є блоки норм, що регламентують порядок проведення морських наукових досліджень, направлених на забезпечення захисту і збереження морського середовища, а також механізм врегулювання спорів, пов'язаних із тлумаченням і застосуванням її норм. Важливим положенням Конвенції в справі забезпечення загального миру і безпеки є резервування відкритого моря для мирних цілей. Варто враховувати, що Конвенція кодифікувала ряд звичаєво-правових норм, проте ці норми продовжують діяти у своїй старій якості для держав, що не беруть участь у ній. Конвенція ООН з морського права 1982 року є основним джерелом сучасного міжнародного морського права. Це один із дуже великих багатосторонніх міжнародно-правових актів, що має дуже складну структуру, що включає власне Конвенцію, що складається з 320 статей і дев'яти додатків до неї, що складають невід'ємну її частину, відповідно до статті 318 Конвенції.

25.  Міжнародно-правові засоби  забезпечення безпеки мореплавства.

Компания означает владельца судна или любую другую организацию или лицо, такое, как управляющий или фрахтователь по бербоутчартеру, которые приняли на себя ответственность за эксплуатацию судна от судовладельца и которые при этом согласились принять на себя все обязанности и всю ответственность, возлагаемые Кодексом. Администрация означает правительство государства, под флагом которого судно имеет право плавать.

Цели Международного кодекса по управлению безопасностью состоят в обеспечении безопасности на море, предотвращению несчастных случаев или гибели людей и избежании причинения ущерба окружающей среде, в частности морской среде и имуществу.

Цели компании, связанные с управлением безопасностью должны, среди прочего:

1) обеспечивать безопасную практику эксплуатации судов и безопасные для человека условия труда;

2) обеспечивать защиту от всех выявленных рисков и

3) постоянно улучшать навыки берегового и судового персонала, относящиеся к управлению безопасностью, включая готовность к аварийным ситуациям, связанным как с безопасностью, так и с защитой окружающей среды.

Требования настоящего Кодекса могут применяться ко всем судам.

Функциональные требования к системе управления безопасностью (СУБ):

Каждая компания должна разработать, задействовать и поддерживать систему управления безопасностью (СУБ), которая включает следующие функциональные требования:

1) политику в области безопасности и защиты окружающей среды;

2) инструкции и процедуры для обеспечения безопасной эксплуатации судов и защиты окружающей среды согласно соответствующему международному праву и законодательству государства флага;

3) установленный объем полномочий и линии связи между персоналом на берегу и на судне, а также внутренней связи;

4) порядок передачи сообщений об авариях и случаях несоблюдения положений настоящего Кодекса;

5) порядок подготовки к аварийным ситуациям и действий по их устранению, и

6) порядок проведения внутренних проверок и обзора управления.

Компания должна установить порядок подготовки планов и инструкций относительно проведения основных операций на судне, касающихся безопасности судна и предотвращения загрязнения. Различные, связанные с этим задачи, должны быть определены и поручены квалифицированному персоналу.

Готовность к аварийной ситуации

Компания должна установить порядок выявления описания возможных аварийных ситуаций на судне и их устранения. Компания должна составить программы учений экипажа и учебных отработок действий в условиях аварийной ситуации. СУБ должна предусматривать мероприятия, обеспечивающие способность компании в любое время реагировать на опасности, несчастные случаи и аварийные ситуации, связанные с ее судами.

Компания должна установить порядок обеспечения технического обслуживания и ремонта судна в соответствии с положениями соответствующих норм и правил и любыми дополнительными требованиями, которые могут быть установлены компанией:

1) проведение инспекций через соответствующие промежутки времени, 2) передачу сообщений о любых случаях несоблюдения требований с указанием возможной причины, если она известна, 3) соответствующие действия по устранению недостатков, и 4) регистрацию этих действий.

13. Освидетельствование, проверка и контроль

13.1. Судно должно эксплуатироваться компанией, получившей документ о соответствии требованиям, относящимся к этому судну.

13.2. Документ о соответствии требованиям должен выдаваться каждой компании, отвечающией требованиям МКУБ Администрацией, организацией, признанной Администрацией или правительством страны, с которой компания ведет свои дела по поручению Администрации. Это документ должен приниматься как доказательство того, что компания способна выполнять требования Кодекса.

13.3. Копия такого документа должна находиться на судне с тем, чтобы капитан по требованию мог предъявить его для проверки Администрацией или признанной ею организацией.

13.4. Свидетельство, именуемое Свидетельством об управлении безопасностью должно выдаваться судну Администрацией или организацией, признанной Администрацией. Администрация, выдавая Свидетельство должна убедиться, что компания и ее управление на судне действуют в соответствии с одобренной СУБ.

13.5. Администрация или организация, признанная Администрацией должна периодически проверять надлежащее функционирование одобренной судовой СУБ.

  1.  Міжнар-правовий захист мирних морепл. в період озброєних конфліктів на морі

В начале XX в. принцип защиты мирного населения в условиях морской войны был закреплен в международных конвенциях и договорах.

Так, ввиду большой опасности, которую представляют мины для мирного мореплавания , на второй Гаагской конференции в 1907 г. была принята VII) Конвенция "О постановке подводных автоматически взрывающихся от соприкосновения мин". Конвенция содержит требования, чтобы воюющие государства при употреблении минного оружия принимали все возможные предосторожности для безопасности мирного населения (ст. 3). Данная Конвенция не содержит прямого запрещения ставить мины в открытом море. Однако она обязала воюющих указывать опасные для плавания районы.

В основе Конвенции лежало стремление обеспечить безопасность мирного мореплавания, которое в соответствии с общепризнанным принципом свободы открытого моря может продолжаться и в военное время.

На обеспечение безопасности мирного населения в условиях морской
войны были направлены также Гаагские конвенции: "О бомбардировке

морскими силами во время войны"3. "О положении неприятельских торговых
судов при начале военных действий"
4, "О законах и обычаях сухопутной

войны". Последняя Конвенция, хотя и предусматривает международно-правовую регламентацию военных действий сухопутных войск, однако ее положения, устанавливающие неприкосновенность мирного населения во время войны, распространяются на военные действия во всех сферах, в том числе на морскую войну . Это подтверждено в Лондонской декларации о праве морской войны 1909 г. Ст. 50 Декларации предписывает воюющим в случае необходимости потопления нейтрального судна обеспечить безопасность находящихся на нем людей. В 1936 г. это положение было закреплено в Лондонских правилах о действиях подводных лодок по отношению к торговым судам в военное время и распространялось на все торговые суда как нейтральных, так и воюющих государств, если эти суда не оказывают сопротивления законному осмотру, обыску и захвату1.

Нионские соглашения 1937 г. признали, что нападение военно-морских и воздушных сип на нейтральные торговые суда должно рассматриваться как пиратство. В связи с этим Нионские соглашения предусматривали конкретные меры против пиратских нападений на торговые суда в открытом море2. 

Однако использование средств морской войны против мирного населения не ограничивается только использованием минного оружия Неограниченные действия подводных лодок на международных морских путях, как в первую, так и во вторую мировую войну привели к полному стиранию каких-либо различий между комбатантами и гражданским населеним. Формально признавая право мирного населения на неприкосновенность во время войны, воюющие на деле, не считались с этим правом.

12 августа 1949 г. в Женеве была принята специальная Конвенция о защите гражданского населения во время войны3

На положениях Конвенции в настоящее время базируется международно-правовая защита мирного населения в условиях морской войны.

Одновременно с этой Конвенцией была принята Конвенция об улучшении участи раненых, больных и лиц, потерпевших кораблекрушение из состава вооруженных сил на море. Беря под защиту эту категорию лиц. Конвенция запрещает любые посягательства на их жизнь, здоровье, свободу, человеческое достоинство и обязывает воюющих оказывать им необходимую медицинскую помощь.

  1.  Міжнародно-правовий захист природного морського середовища

В воды Мирового океана систематически и во все возрастающих масштабах попадает огромное количество различных вредных веществ, среди которых особую опасность представляют нефтепродукты. Анализ причин загрязнения морской среды нефтепродуктами свидетельствует о том, что значительная часть этих нефтепродуктов попадает в воды Мирового океана в процессе эксплуатации судов. Особую опасность при этом составляют аварийные разливы нефти с крупнотоннажных танкеров Подсчитано, что только в результате катастроф таких танкеров как "Торри Каньон". "Олимпик брайвери". и "Амако Кадис" в море вылилось более полумиллиона тонн сырой нефти. Если учесть, что одна тонна нефти попадая в морскую среду покрывает тонкой нефтяной пленкой около 1200 гектаров морской поверхности, то можно себе представить какой невосполнимый вред был нанесен всему живому от этих полумиллиона тонн нефти. Еще более катастрофичны по своим последствиям аварии, происходившие в непосредственной близости от берегов и тем более в узкостях, когда безжизненными на долгое время становятся обширные прибрежные зоны. Большую опасность представляют также систематические сбросы с судов в море в виде отходов различных нефтепродуктов и других вредных веществ.

Анализ экологического состояния вод Мирового океана показывает, что в силу органического единства морской среды нашей планеты ни одно государство мира, особенно прибрежное, не гарантировано от губительных последствий загрязнения морей. Этим обусловливается неоспоримость принятия международно-правовых мер борьбы с загрязнением морской среды и, особенно с загрязнениями, связанными с эксплуатацией судов.

К числу наиболее значительных шагов человечества в этом направлении можно отнести:

-   Вашингтонскую конвенцию по защите   морской среды от загрязнения нефтью 1926 г.;

-Лондонскую конвенцию по предотвращению загрязнения моря нефтью
1954 г.;

Лондонскую      международную      конвенцию      по     предотвращению
загрязнения с судов 1973 г.;

Конвенцию ООН по морскому праву 1982  г.  (Часть XII  "Защита и
сохранение морской среды").

На Вашингтонской конференции по проблемам загрязнения нефтью судоходных вод (1926 г.) был выработан проект Конвенции относительно загрязнения моря. Он включал запрещение преднамеренного слива с судов нефти как перевозимой, так и используемой в качестве топлива.

Было рекомендовано создание запретных зон для слива нефти шириной от 50 до 150 миль у побережья особенно в рыболовных районах Проект в силу не вошел, но сыграл свою роль, поскольку его положения вошли в последующие документы.

В 1954 г. в Лондоне была принята Международная конвенция по предотвращению загрязнения моря нефтью (вступившая в силу в 1958 г.). В 1962 г в нее были внесены поправки, и она получипа название "Конвенция 1954/62 г." Она стала первым между на род но-правовым документом, определяющим обязанности государств по защите морской среды. Ее основные положения сводятся к. следующему:

• Конвенция   обязала   государства   оборудовать   порты   приемными
устройствами для остатков нефти и нефтеводяной смеси;

Конвенция ввела запретные зоны шириной в 50 миль (а в некоторых
районах
до 100 миль вдоль берега и даже до 150 миль у берегов Австралии),
в которых слив нефти и нефтеводяной смеси запрещался;

Конвенция ввела на судах журналы нефтяных операций.

В 1969 г. ИМКО (ныне ИМО) внесла поправки в Конвенцию 1954/62, которыми по сути дела были отменены запретные зоны, поскольку запретным для слива нефти объявлялся весь Мировой океан.

В 1972 г. в Лондоне была принята Конвенция по предотвращению загрязнения моря сбросами отходов и других материалов.

В 1973 г, в Лондоне была принята Международная конвенция по предотвращению загрязнения с судов. В литературе и практике она именуется - МАРПОЛ 73/78, поскольку в 1978 г, она была дополнена.

Конвенция включает в себя следующие правила:

1. Правила    предотвращения    загрязнения    нефтью.    В    них установлены особые районы (Балтийское,  Средиземное, Красное, Черное моря, а также Персидский и Оманский заливы), где запрещен любой сброс нефти с любого танкера или другого судна валовой вместимостью более 400 рег.т. и введены ограничения для судов менее 400 рег.т. (но не ближе 12 миль от берега). Установлена обязанность каждого судна валовой вместимостью 400   рег.т.   и   более   (а   для   танкеров   150   рег.т.}   иметь   специальное удостоверение      "Международное      свидетельство      о      предотвращении загрязнения моря нефтью".

2. Правила контроля над загрязнением при перевозке ядовитых жидких  веществ  наливом.   Правила  делят  все   подобные   вещества   в зависимости от их опасности на 4 категории -А, В, С, Д и регулируют вопросы их сброса при определенных условиях.

  1.  Правила предотвращения загрязнения вредными веществами, перевозимыми морем в упаковках,  грузовых контейнерах, съемных танках или в автодорожных и железнодорожных цистернах.  Этими правилами    регламентируются   способы   упаковки,    маркировки,    правила
    перевозки,  крепления,  укладки  на  судне контейнеров,   съемных танков  и
     цистерн. Запрещен их преднамеренный сброс.
  2.  Правила предотвращения загрязнения сточными водами (из туалетов, ванн и прочие загрязненные стоки с судов). Запрещен сброс их в море за исключением, если на судке их обезвреживают. Разрешается сброс отмеченных сточных вод за пределами 12 миль от берега на ходу и постепенно.
  3.  Правила предотвращения загрязнения мусором с судов.

В особых районах запрещен сброс всех видов пластмасс, синтетики, бумаги, стекла, металла, упаковочных материалов. Пищевые отходы можно сбрасывать за пределами 12-ти мильной зоны. Эти правила распространяются на все суда и плавсредства, а также морские платформы Исключение составляют военные корабли и суда, находящиеся на правительственной некоммерческой службе.

В 1982 г. была принята Конвенция ООН по морскому праву, где вопросам охране! морской среды посвящена Часть XI! "Защита и сохранение морской среды", в которой определяются:

обязанности государств защищать и сохранять морскую среду (ст. 192);

меры по предотвращению, сокращению и сохранению под контролем
загрязнения морской среды (ст. 194);

прещение использовать новые технологии,  которые способствуют вредным последствиям (ст. 196);

- обязанность государств сотрудничать на всемирной и региональной
1ве в деле защиты и сохранения морской среды (ст. 197);

меры по борьбе с загрязнениями из различных источников (ст ст. 207-212).

меры по предотвращению загрязнения с судов (ст. 211).

  1.  Театр військових дій на морі (міжнародно-правові аспекти).

Теа́тр воє́нних дій (ТВД) — певна територія суші та морський і повітряний простір, що прилегає до неї, в межах яких передбачаються воєнні дії, а під час війни діє частина Збройних сил країни (коаліції країн), вирішуючи стратегічні завдання, витікаючи із загального плану війни. ТВД зазвичай є частиною театру війни і включає одне або декілька стратегічних напрямків.

Територія (сухопутна, морська, повітря) нейтральних і інших невоюючих держав не повинна використовуватися як театр воєнних дій. Відповідно до міжнародних договорів в театр воєнних дій не можуть бути перетворені:

деякі міжнародні протоки (наприклад, Магелланова протока за Договором 1981 р. між Аргентиною і Чилі);

міжнародні канали (наприклад, Суецький канал згідно Константинопольської конвенції 1888 р.);

окремі острови і архіпелаги (наприклад, Аландські острови відповідно до Мирного договору між переможцями в Другій Світовій війні і Фінляндією 1947 р., архіпелаг Шпіцбергена відповідно до Паризького договору про Шпіцберген 1920

окремі континенти (наприклад, Антарктика відповідно до Договору 1959 р.).

 На протяжении длительного времени в литературе международного права при рассмотрении вопроса о пространстве, где допустимо ведение военных действий на море в период международных военных конфликтов, высказывается соображение, что определяющая роль в этом вопросе должна принадлежать действию общепризнанного принципа свободы открытого моря. Данная точка зрения приобретает все больше сторонников, поскольку практика мевдународного развития продолжает пополняться примерами использования огромных районов открытого моря в военных целях. Так, в период военного конфликта в Корее {1951-1953 гг.), большие водные пространства, омывающие Корейский полуостров, были объявлены так называемой оборонительной зоной, где корабли военно-морских сил США вели военные действия и препятствовали осуществлению нейтрального судоходства. В 1956 г. воюющие страны превратили в театр военных действий обширную морскую зону, прилегающую со стороны Средиземного и Красного морей к нейтрализованному по Константинопольской конвенции 1883 г. Суэцкому каналу, нарушив тем самым режим нейтрального судоходства. В период военного конфликта во Вьетнаме в 1965 г. была установлена 100-мильная зона водного пространства у берегов Вьетнама. 8 которой военно-морские силы США вели боевые действия. В 1982 г Великобритания объявила так называемую "зону войны" в Южной Атлантике в районе Фолклендских островов в период вооруженного конфликта с Аргентиной.

Эти и другие примеры использования воюющими больших пространств открытого моря в военных целях противоречат существу принципа свободы открытого моря1.

В современных условиях былые представления о море, где воюющие государства могли блокировать огромные пространства, ставить мины, осуществлять захваты и потопление торговых судов, в том числе нейтральных, и совершать другое насильственные действия, нарушающие свободу торгового мореплавания, пришли в противоречие с необходимостью дальнейшего развития международного сотрудничества, охраны мирного мореплавания и другими требованиями современности, которые призваны обеспечить свободу открытого моря. Поэтому утверждения большинства авторитетов современного международного морского права о том, что признание недопустимости военных действий в открытом море должно стать естественной нормой современного международного морского права, вполне обоснованны.

Решение вопроса о запрещении военных действий в открытом море имеет огромное политическое, экономическое и военное значение для всего человечества, и именно поэтому в Конвенции по морскому праву 1982 г. введено специальное положение, запрещающее использование вод открытого моря в военных целях. Ст, 88 Конвенции впервые в истории развития международного морского права провозгласила, что "открытое море резервируется для мирных целей". Этим провозглашается новый общий принцип, согласно которому воды открытого моря могут быть использованы не иначе, как в мирных целях. Поскольку никаких указаний о времени действия этого принципа в Конвенции нет, следует считать, что ранее допускаемая международным морским правом практика ведения военных действий • водах открытого моря ныне находится под запретом.

Провозглашая открытое море ареной мирной деятельности и, тем самым, запрещая в водах открытого моря военные действия, Конвенция 1982 г. далее в ст. 301 уточняет, что при осуществлении своих прав и выполнении обязанностей в открытом море, государства обязаны воздерживаться от угрозы силой или ее применения против территориальной целостности или политической независимости любого государства, или каким-либо иным образом, не совместимым с принципами международного права, воплощенными в Уставе ООН.

Таким образом, следует со всей определенностью заключить, что в период вооруженного конфликта воюющие государства могут использовать в качестве театра военных действий только свои территориальные и внутренние воды.

  1.  Право на огляд і право переслідування по гарячим слідам у відкритому морі

Статья 110 Венской конвенции по  морскому праву 1982

ПРАВО НА ОСМОТР

1. За исключение случаев, когда акты вмешательства основаны на правах, устанавливаемых международными договорами, военный корабль, встретивший в открытом море иностранное судно, иное, чем судно, пользующееся полным иммунитетом в соответствии со статьями 95 и 96, не вправе подвергать его осмотру, если нет разумных оснований подозревать, что:

a) это судно занимается пиратством;

b) это судно занимается работорговлей;

c) это судно занимается несанкционированным вещанием, а государство флага военного корабля имеет юрисдикцию в соответствии со статьей 109;

d) это судно не имеет национальности; или

e) хотя на нем поднят иностранный флаг или оно отказывается поднять флаг, это судно в действительности имеет ту же национальность, что и данный военный корабль.

2. В случаях, предусматриваемых в пункте 1, военный корабль может произвести проверку права судна на его флаг. С этой целью он может послать шлюпку под командой офицера к подозреваемому судну. Если после проверки документов подозрения остаются, он может произвести дальнейший досмотр на борту этого судна со всей возможной осмотрительностью.

3. Если подозрения оказываются необоснованными и при условии, что осмотренное судно не совершило никаких действий, которые оправдывали бы эти подозрения, ему должны быть возмещены любые причиненные убытки или ущерб.

4. Настоящие положения применяются mutatis mutandis к военным летательным аппаратам.

5. Настоящие положения также применяются к любым другим должным образом уполномоченным судам или летательным аппаратам, имеющим четкие опознавательные знаки, свидетельствующие о том, что они состоят на государственной службе.

Статья 111

ПРАВО ПРЕСЛЕДОВАНИЯ ПО ГОРЯЧИМ СЛЕДАМ

1. Преследование по горячим следам иностранного судна может быть предпринято, если компетентные власти прибрежного государства имеют достаточные основания считать, что это судно нарушило законы и правила этого государства. Такое преследование должно начаться тогда, когда иностранное судно или одна из его шлюпок находится во внутренних водах, в архипелажных водах, в территориальном море или в прилежащей зоне преследующего государства, и может продолжаться за пределами территориального моря или прилежащей зоны только при условии, если оно не прерывается. Не требуется, чтобы в то время, когда иностранное судно, плавающее в территориальном море или прилежащей зоне, получает приказ остановиться, судно, отдающее этот приказ, также находилось в пределах территориального моря или прилежащей зоны. Если иностранное судно находится в прилежащей зоне, определенной в статье 33, преследование может начаться только в связи с нарушением прав, для защиты которых установлена эта зона.

2. Право преследования по горячим следам применяется mutatis mutandis к нарушениям в исключительной экономической зоне или на континентальном шельфе, включая зоны безопасности вокруг установок на континентальном шельфе, законов и правил прибрежного государства, применимых в соответствии с настоящей Конвенцией в отношении исключительной экономической зоны или континентального шельфа, включая такие зоны безопасности.

3. Право преследования по горячим следам прекращается, как только преследуемое судно входит в территориальное море своего государства или в территориальное море какого-либо третьего государства.

4. Преследование по горячим следам считается начатым только при условии, если преследующее судно удостоверилось при помощи находящихся в его распоряжении и практически применимых средств, что преследуемое судно или одна из его шлюпок, или другие плавучие средства, которые действуют совместно и используют преследуемое судно в качестве судна-базы, находятся в пределах территориального моря или, в зависимости от случая, в прилежащей зоне, или в исключительной экономической зоне, или над континентальным шельфом. Преследование может быть начато только после подачи сигнала остановиться, зрительного или звукового, с дистанции, позволяющей иностранному судну увидеть или услышать этот сигнал.

5. Право преследования по горячим следам может осуществляться только военными кораблями или военными летательными аппаратами, либо другими судами или летательными аппаратами, которые имеют четкие внешние знаки, позволяющие опознать их как состоящие на правительственной службе, и уполномочены для этой цели.

6. В случае преследования по горячим следам летательным аппаратом:

a) применяются mutatis mutandis положения пунктов 1–4;

b) летательный аппарат, отдающий приказ об остановке, должен сам активно преследовать судно, пока какое-либо судно или какой-либо другой летательный аппарат прибрежного государства, вызванный этим летательным аппаратом, не прибудет на место, чтобы продолжать преследование, если только летательный аппарат не может сам задержать судно. Чтобы оправдать задержание судна вне территориального моря, недостаточно того, чтобы оно было просто замечено летательным аппаратом как совершившее нарушение или как подозреваемое в совершении нарушения, если оно не получило приказа остановиться и одновременно не было преследуемо этим летательным аппаратом или другими летательными аппаратами или судами, продолжающими непрерывное преследование.

7. Освобождения судна, задержанного в пределах юрисдикции какого-либо государства или отконвоированного в порт этого государства с целью проведения расследования компетентными властями, нельзя потребовать лишь на том основании, что судно в ходе своего следования конвоировалось через какую-либо часть исключительной экономической зоны или открытого моря, когда обстоятельства сделали это необходимым.

8. Если судно было остановлено или задержано вне территориального моря в условиях, которые не оправдывают осуществления права преследования по горячим следам, ему должны быть возмещены любые причиненные убытки или ущерб.

  1.  Міжнародне морське право про обмеження засобів ведення війни на морі

Согласно IV Гаагской конвенции 1907 г.. установившей по существу общие правила ведения войны, независимо от среды ее ведения, воюющие не пользуются неограниченным правом в выборе средств и способов ведения войны . В этой Конвенции говорится, что кроме ограничений, установленных особыми соглашениями, воспрещается употреблять яд или отравленное оружие, предательски убивать или рэнить лиц, принадлежащих к населению или войскам неприятеля, употреблять оружие, снаряды или вещества, способные причинять излишние страдания, незаконно пользоваться парламентерским или национальным флагом, военными знаками и форменной одеждой неприятеля (а также нейтральных стран), а также отличительными знаками, установленными Женевской конвенцией 1906 г.

Воюющему запрещено принуждать граждан противной стороны принимать участие в военных действиях, направленных против их страны, даже в том случае, если они были на его службе до начала войны. Кроме перечисленных выше, имеются ограничения, предусмотренные другими международно-правовыми актами. Так, Гаагская декларация 1899 г запрещает применение пуль "легко разрывающихся, сплющивающихся а человеческом теле".

Совершенно ясно, что борьба с боевой авиацией противника, а также наземными моторизованными боевыми средствами требует использования таких пуль и снарядов, применение которых делает уязвимыми эти боевые механизмы. Этой цели и служат бронебойные, разрывные и зажигательные пули как мелко-, так и крупнокалиберных образцов стрелкового оружия, а также разрывные и зажигательные снаряды малокалиберной артиллерии.

Однако применение таких пуль и снарядов для стрельбы по живой сипе противника не вызывается необходимостью и считается нарушением международного права, Кроме документов, запрещающих применение яда и отравленного оружия, имеются специальные международные правовые акты, которые предусматривают запрещение применения других химических средств войны. Так, Гаагской декларацией 1899 г. запрещено "употреблять снаряды, имеющие единственным назначением распространять удушливые или вредоносные газы", а Женевским протоколом 1925 г. запрещено применение на войне удушливых, ядовитых или других подобных газов и бактериологических средств2.

Женевский протокол 1925 г. является наиболее общей, универсальной нормой международного права, запрещающей всякие виды и формы химической и бактериологической войны и поэтому имеет особенно важное значение. Он подписан подавляющим большинством государств.

В современных условиях в связи с быстрым развитием науки в области совершенствования химических и бактеориологических средств, эти средства представляют особую опасность для человечества как оружие массового , уничтожения. Применение оружия массового уничтожения осуждено в I международном праве. Помимо отмеченного Женевского протокола 1925 г., рэто отражено в Санкт-Петербургской Декларации 1868 г., Декларации ^Брюссельской конференции 1874 г.. Гаагских конвенциях 1899 и 1907 гг.

С появлением ядерного оружия вопрос о запрещении применения средств массового уничтожения приобрел особую остроту и значимость. В ^декабре 1946 г. Генеральная Ассамблея ООН приняла резолюцию, в которой ^указывалось на необходимость скорейшего запрещения применения атомной ергии в военных целях.

На всех последующих сессиях Генеральной Ассамблеи ООН систематически ставился вопрос об использовании атомной энергии только в мирных мелях и запрещении ее использования в военных целях. Но. несмотря ] всю актуальность этого вопроса, Конвенция о запрещении ядерного оружия и других новейших средств массового уничтожения остается до сих пор не выработанной и не принятой1.

К запрещенным международное право относит не только перечисленные средства, но и некоторые способы ведения войны. Важнейшие положения в этой области применительно к войне на море содержатся в !Х-й Гаагской конвенции 1907 г. Согласно этой Конвенции, военно-морским силам воюющих стран запрещается бомбардировать с моря незащищенные порты, города, селения, жилища или строения .

Существующие нормы международного права запрещают заявлять в общей форме о том, что никому не будет даваться пощады, пибо убивать или наносить ранения неприятелю, который, сложив оружие или не имея возможности сопротивляться, сдается на милость победителя То же правило применяется к неприятельским судам, которые, спустив флаг, или другим предписанным сигналом дают знать, что они готовы сдаться. Этим судам должна быть оказана пощада, и захват их должен быть осуществлен без дальнейшего обстрела. Продолжение атаки или потопление таких судов и их команд является нарушением международного права. Такие действия могут быть как исключение допустимы только в случае настоятельной необходимости применять репрессалии3.

  1.  Міжнародно-правові проблеми України в Азово-Чорноморському басейні

В новітній історії України вперше делімітація виключних (морських) економічних зон і континентальних шельфів була проведена між Україною і Турецькою Республікою. Це відбулося шляхом підтвердження нотами зовнішньополітичних відомств обох держав лінії розмежування, що була визначена в Угоді між Урядом Союзу Радянських Соціалістичних Республік і Урядом Турецької Республіки про розмежування континентального шельфу між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Турецькою Республікою в Чорному морі.

Тривалий час залишалось неврегульованим питання щодо розмежування морських просторів, континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони між Україною і Румунією у північно-західній частині Чорного моря. З цією метою делегаціями України і Румунії з 1998 по 2004 рік було проведено 24 раунди переговорів, проте позитивного результату вони не дали. Основні суперечки Сторін у переговорному процесі стосувались статусу острова Зміїний, що знаходиться в північно-західній частині Чорного моря і розташовується напроти дельти ріки Дунай. Площа острова складає 17 тисяч квадратних метрів, в 4 милях на захід від острова проходить рекомендований курс руху українських та іноземних суден (пасажирських, вантажних, вантажно-пасажирських), які слідують в порти Чорноморських та інших держав. Відстань острова від материкової частини України складає 35 кілометрів. Румунська сторона під час переговорів наполягала на тому, що острів Зміїний – це скелясте формування і згідно з пунктом 3 статті 123 Конвенції ООН з морського права [1] не повинен впливати на розмежування економічної зони і континентального шельфу між Україною і Румунією. Українською делегацією неодноразово наголошувалось на необхідності врахування остова Зміїний при проведенні лінії розмежування територіальних морів України і Румунії. Зазначена позиція ґрунтувалась на нормі пункту 1 статті 121 Конвенції ООН з морського права. У подальшому, румунська сторона вийшла з переговорного процесу та 16 вересня 2004 року подала меморандум до Міжнародного суду ООН в Гаазі, який передбачає врегулювання спірних питань делімітації морських просторів між державами. Румунська сторона попросила Міжнародний суд розмежувати континентальний шельф та виключну (морську) економічну зону з Україною, основний акцент при цьому роблячи на визначення статусу острова Зміїний. У офіційному повідомлені прес-служби Уряду Румунії зазначалося: «Рішення Румунії подати позов до Міжнародного суду на Україну викликане відсутністю перспективи в двосторонніх румунсько-українських переговорах, які почалися у 1998 році, проте не дали істотного прогресу»[2].

У відповідь Україна 19 травня 2006 року звернулась до Міжнародного суду ООН з контр-меморандумом. 3 лютого 2009 року питання делімітації морських просторів України та Румунії у Чорному морі було врегульовано рішенням Міжнародного суду ООН. Зазначене рішення є остаточним і обов’язковим для виконання Україною і Румунією [3].

Цим рішенням:

1) визначено координати точок лінії розмежування В(М)ЕЗ та континентального шельфу України та Румунії у Чорному морі.

2) визначено статус о. Зміїний – як острова, але, оскільки він віддалений від материкової території, не враховано його вплив на формування лінії розмежування.

3) підтверджено належність о. Зміїний Україні та існування територіального моря України (12 морських миль) навколо нього.

4) зазначено, що острів Зміїний не дає підстав для поширення В(М)ЕЗ України за межі, визначені встановленою Міжнародним судом серединної лінії.

Протягом тривалого часу не має позитивних зрушень з питань делімітації морської ділянки українсько-російського державного кордону, який має протяжність 321 кілометр. Делімітацію морської ділянки україно-російського кордону не проведено. Положеннями статті 5 Договору між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон визначено: «…врегулювання питань, що стосуються спільних морських просторів, здійснюється за домовленістю між Договірними сторонами відповідно до норм міжнародного права. При цьому ніщо в цьому Договорі не завдає шкоди позиціям України і Російської Федерації щодо статусу Азовського моря і Керченської протоки, як внутрішніх вод двох держав» [4]. Черговий, 35 раунд переговорів делегацій України і Російської Федерації відбувся 20-21 грудня 2010 р. у м. Москві. Він лише підтвердив декларативні прагнення Сторін до питань Азово-Керченського врегулювання.

Динаміка переговорного процесу свідчить, що найбільші розбіжності делегацій виникають у питанні визнання адміністративного кордону між колишніми УРСР та РФСР державним кордоном між Україною і Російською Федерацією. Тривалий час російська сторона намагається блокувати переговорний процес з встановлення лінії державного кордону у Керченській протоці. Цілком ймовірно, що така позиція російської сторони викликана необхідністю максимально забезпечити свої економічні та політичні інтереси у цьому регіоні. Оскільки міжнародно-правовими механізмами реалізувати свої інтереси досить проблематично, Російська Сторона прикладає максимум зусиль до затягування переговорного процесу з питань Азово-Керченського врегулювання. Українська делегація під час переговорного процесу намагається визнання російською стороною міжреспубліканського (адміністративного) кордону між колишніми УРСР та РРФСР як державний кордон між Україною та Росією в Керченській протоці.  

Мотивація української сторони ґрунтується на положеннях таких нормативно-правових актів:

1) Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19.02.54 «О передаче Крымской области в состав УССР» Кримську область було передано Українській РСР [5].

2) Статтею 78 Конституції СРСР від 07.10.77 територію союзної республіки не могло бути змінено без її згоди. Кордони між союзними республіками могли змінюватися тільки за взаємною угодою відповідних республік, що підлягала затвердженню Союзом РСР [6].

3) відповідно до статті 6 Договору про основи відносин між Російською Радянською Соціалістичною Республікою та Українською Радянською Соціалістичною Республікою від 19.11.90 обидві Сторони визнають та поважають територіальну цілісність Російської РФСР та Української РСР «в ныне существующих в рамках СССР границах» [7].

4) Договором про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією від 31.05.97 визначено, що Договірні Сторони поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів.

Тривалий переговорний процес свідчить, що російська сторона послідовно намагається спростувати наявність за часів СРСР адміністративного кордону між колишніми РРФСР та УРСР на морі. На думку російської делегації, зазначений кордон за часів СРСР не встановлювався, відтак немає жодних легітимних документів союзного і республіканського рівня, які встановлювали лінію кордону в Керченській протоці. У свою чергу, російська сторона запропонувала три варіанти врегулювання питання розмежування Керченської протоки:
Перший, найбільш прийнятний для російської сторони – це спільне використання Керченської протоки без її делімітації, при тому що державні кордони Сторін пройдуть по їх береговим лініям.

Другим варіантом пропонується встановлення в Керченській протоці морських прибережних зон, в межах яких здійснювався б суверенітет України та Російської Федерації, решту частину водного простору  використовувати спільно на спеціально узгоджених умовах.

Третій варіант передбачає розмежування Керченської протоки по осі Керч-Єнікальського каналу.

Неврегульованість питань розмежування Керченської протоки призводить до серйозної загрози безпеки судноплавства у акваторії. Як відомо, протяжність  Керченської протоки  складає 49 кілометрів, а її ширина близько 4 кілометрів. Протока є єдиним природним виходом з Азовського моря. В акваторії існує велика кількість природних відмілин та інших навігаційних небезпек, які роблять протоку в окремих місцях дуже вузькою та мілководною та створюють небезпеку судноплавства. Особливо це стосується районів мисів Такіль і Панагія, острову Коса Тузла та акваторії південно-західніше мису Єнікале. Велика кількість небезпек судноплавства знаходиться також у Керч-Єнікальському каналі.

Рух суден в Керченській протоці в даний час здійснюється двома маршрутами: Керч-Єнікальському каналу, який проходить поблизу Кримського узбережжя та знаходиться повністю під управлінням України та по фарватерам № 50 і № 52. Керч-Єнікальський канал є самим глибоководним, що дозволяє здійснювати прохідну осадку суден до 8 метрів.

Розглядаючи екологічний аспект державного врегулювання зазначимо, що Керченська протока має велике рибопромислове значення в Азово-Чорноморському басейні для багатьох масових видів риб, які здійснюють міграцію з Азовського в Чорне море. Спорудження російською стороною восени 2003 року дамби від Таманського півострову вбік острову Коса Тузла призводить до порушення екологічного режиму в протоці, ізоляції та поступового замулювання Таманської затоки, яка являється місцем нагулу молодої чорноморської кефалі, пеленгасу, судака, керченського оселедця. На нашу думку, вищезазначені дії російської сторони можуть привести найближчим часом до серозної екологічної катастрофи в Азово-Керченській акваторії.

Довготривалий переговорний та неузгодженістю позицій делегацій України і Російської Федерації з питань визначення кордону у Керченській протоці спонукав Сторони зосередити зусилля на розмежуванні акваторії Азовського та Чорного морів. Переговорний процес з розмежування акваторії Азовського моря також триває з 1996 року під керівництвом зовнішньополітичних відомств України і Російської Федерації.

У форматі переговорів:

1) позиція української сторони ґрунтується на тому, що акваторія Азовського моря за радянських часів не була делімітована і, згідно з нормами міжнародного права, підлягає розмежуванню лінією державного кордону на внутрішні води України та внутрішні води Росії. Враховуючи світовий досвід делімітації морських просторів, українська делегація запропонувала здійснити розмежування акваторії Азовського моря на підставі методу серединної лінії.  

2) російська сторона погоджується з аргументами українських колег щодо необхідності визначення державного кордону в акваторії Азовського моря. Водночас, пропонує здійснити розмежування акваторії Азовського моря на підставі принципу пропорційності та комбінації методів побудови рівновіддаленої лінії, що не відповідає державним інтересам України.  

За результатами переговорів:

- визначено початкові та кінцеві точки україно-російського державного кордону в Азовському морі;

- делегації узгодили жорстку рівновіддалену серединну лінію в Азовському морі та погодили координати 11-ти її точок;

- погоджено методику розрахунку довжини лінії узбережжя Азовського моря;

- триває робота експертів Сторін по узгодженню варіантів визначення спрямлених ліній узбережжя Азовського моря;  

- продовжується робота з підготовки консолідованого тексту проекту Договору між Україною та Російською Федерацією про україно-російський державний кордон в Азовському морі.

Принциповим також є питання визначення меж суверенних прав України і Росії в Чорному морі з метою розвідки і розробки ресурсів морського дна та живих ресурсів виключної (морської) економічної зони України. Українська сторона наполягає на розмежуванні територіальних морів, континентального шельфу та виключних (морських) економічних зон України та Російської Федерації у Чорному морі на основі визнаного у міжнародному праві принципу побудови серединної лінії. На сьогодні триває експертне опрацювання технічних питань, пов’язаних з визначенням проекту лінії розмежування територіальних морів, континентального шельфу та виключних (морських) економічних зон України та Російської Федерації. У форматі переговорного процесу з питань Азово-Керченського врегулювання триває копітка робота з підготовки проектів нормативно-правових документів.

Спільно з російською стороною опрацьовуються такі проекти міжурядових угод:

1) про співробітництво у галузі судноплавства в акваторіях Азовського моря і Керченській протоці.

2) про захист морського середовища і екологічної безпеки в Азовському і Чорному морях, а також у Керченській протоці.  

3) про співробітництво у галузі рибного господарства.

Сторонами визнано за необхідне завершити найближчим часом остаточного узгодження проектів вищезазначених нормативних документів та підготовки їх до підписання.

Зазначимо, що врегулювання питань щодо розмежування морського кордону між Україною і Російською Федерацією допоможе зняти низку економічних і політичних проблем у взаємостосунках двох країн, а саме: сприятиме покращенню екологічної обстановки, протидії браконьєрській та іншій протиправній діяльності в акваторії, слугуватиме покращенню міжнародного іміджу обох держав.

На міждержавному рівні україно-російських взаємовідносин потрібно визначити, що основними пріоритетами в питаннях Азово-Керченського врегулювання мають стати принципи дотримання суверенітету, територіальної цілісності, недоторканості кордонів та взаємної поваги. На нашу думку, врегулювання питань договірно-правового оформлення в Азово-Керченській акваторії зумовлює прийняття для України комплексних державно-управлінських заходів у зовнішньополітичній та внутрішньополітичних сферах.

Державно-управлінські заходи у зовнішньополітичні сфері:

1) українською стороною мають бути забезпечені відповідні міжнародні гарантії безпеки судноплавства для військових та невійськових суден, що прямують під прапором Російської Федерації Керч-Єнікальським каналом. Наша держава має забезпечити єдині правила проходу для українських та російських кораблів Керч-Єнікальським каналом.

2) важливим є питання прискорення науково-експертного опрацювання та укладання Договору між Україною і Російською Федерацією про державний кордон, режим та свободу судноплавства у керченській протоці.

3) організація взаємодії прикордонних служб України і Російської Федерації з метою недопущення прикордонних інцидентів та конфліктних ситуацій в регіоні в умовах незавершеності його договірно-правового оформлення.

Розглядаючи зовнішньополітичні заходи зазначимо, що довготривалий переговорний процес з питань Азово-Керченського врегулювання потребує політичного рішення у форматі Українсько-Російської Міждержавної комісії під головуванням Президентів України і Росії. 

26.  Основні положення конвенції по запобігання забруднення з суден.

Міжнародна конвенція по запобіганню забруднення з суден (International Convention for the Prevention of Pollution from Ships, MARPOL - МАРПОЛ), прийнята в 1973 році, і змінена Протоколом 1978 року (МАРПОЛ 73/78). Вона охоплює не лише випадкові і/або експлуатаційні забруднення довкілля нафтопродуктами, але також і забруднення моря хімікаліями, вантажами в пакетованій формі, стічними водами, сміттям і забруднення повітряного середовища.

Згідно ст.. "Шкідлива речовина" означає будь-яку речовину, яка при попаданні в море здатна створити небезпеку для здоров'я людей, завдати шкоди живим ресурсам, морській флорі і фауні, погіршити умови відпочинку або перешкодити іншим видам правомірного використання моря, і включає будь-яку речовину, що підлягає контролю відповідно до цієї Конвенції.

     a) "Скидання" стосовно шкідливих речовин або стоків, що містять такі речовини, означає будь-яке скидання з судна, якими б причинами воно не викликалося, і включає будь-який витік, видалення, розлив, протікання, відкачку, виділення або спорожнювання.

     b) "Скидання" не включає:

(i) скидання в значенні, передбаченому Конвенцією по запобіганню забруднення моря викидами відходів та інших матеріалів, укладеною в Лондоні 13 листопада 1972 р. ( 995_127 );

(ii) викиду шкідливих речовин, що відбувається безпосередньо внаслідок розвідки, розробки і пов'язаних з ними процесів обробки в море мінеральних ресурсів морського дна; або

(iii) скидання шкідливих речовин для проведення правомірних наукових досліджень з метою боротьби з забрудненням або контролю над ним.

     "Судно" означає експлуатоване в морському середовищі судно будь-якого типу і включає судна на підводних крилах, судна на повітряній подушці, підводні судна, плавучі засоби, а також стаціонарні або плавучі платформи.

     "Адміністрація" означає уряд Держави, за уповноваженням якого експлуатується судно. Відносно судна, що має право плавання під прапором будь-якої Держави, адміністрацією є уряд такої Держави..

     "Інцидент" означає подію, що спричинила або може спричинити скидання в море шкідливої речовини або стоків, що містять таку речовину.

     "Організація" означає Міжурядову морську консультативну організацію.

Згідно ст.. 5 Судно, яке зобов'язане мати Свідоцтво згідно з положеннями Правил, під час перебування в портах або віддалених від берега терміналах, що знаходяться під юрисдикцією якої-небудь Сторони, підлягає інспектуванню, яке здійснюється посадовими особами, належним чином уповноваженими цією Стороною. Будь-яке таке інспектування обмежується лише перевіркою наявності на судні дійсного Свідоцтва, якщо в цієї Сторони не буде очевидних підстав думати, що стан судна або його устаткування значною мірою не відповідає зазначеним у Свідоцтві даним.

Згідно ст..8 Повідомлення про інцидент передається без затримки й якомога більш повному обсязі відповідно до положень Протоколу I цієї Конвенції.

     Кожна Сторона Конвенції: a) вживає всіх необхідних заходів, щоб відповідна посадова особа або організація одержували й аналізували всі повідомлення про інциденти, і b) повідомляє Організації повні дані про вжиття таких заходів для надсилання іншим Сторонам і Державам - членам Організації.

     Коли Сторона одержує повідомлення відповідно до положень цієї Статті, така Сторона без затримки передає його: a) Адміністрації судна, з яким відбувся інцидент, і b) будь-якій іншій Державі, яку може це торкатися.

Кожна Сторона Конвенції зобов'язується дати інструкції своїм суднам і літакам морської інспекції та іншим відповідним службам повідомляти своїм владам про будь-який інцидент, згаданий в Протоколі I цієї Конвенції. Така Сторона, якщо вона вважатиме за потрібне, повідомляє про це також Організацію і будь-яку іншу зацікавлену Сторону.

27. Право судна на прапор

Відповідно до положень Конвенції 1982 р. кожна держава має право на те, щоб судна під її прапором плавали у відкритому морі.

Держава сама визначає умови, із врахуванням яких вона надає суднам свою національність (державну приналежність), реєструє їх у своїх офіційних органах і надає право плавати під своїм прапором.

Зв'язок між національністю судна і його правом на прапор передбачається як зв'язок нерозривний. За вищевідзначеними міжнародно-правовими положеннями судна повинні мати національність тієї держави, на прапор якої вони мають право.

Більш того, судна повинні плавати під прапором тільки однієї держави. Судно, яке плаває під прапором двох або більше держав, може розглядатися як таке, що не має національності. Судно не може довільно перемінити свій прапор під час плавання або стоянки в порту, крім випадків справжнього переходу власності або зміни реєстрації.

Наявність реального зв'язку між національністю судна і його правом плавати під прапором певної держави, насамперед, говорить про юрисдикцію цієї держави над судном, що плаває під її прапором. Юрисдикція ж держави над судами, що плавають під її прапором, є однією з важливих юридичних гарантій зміцнення правопорядку на морях, утвердження свободи відкритого моря, розширення довіри між державами і їхнім міжнародним співробітництвом.

Звідси важливість питання про міжнародно-правове значення прапора морського судна і юрисдикції держави прапора судна в загальній проблемі свободи відкритого моря, як об'єкта загального використання.

Прапор морського судна вказує на національність судна і визначає його правове становище, де б це судно не знаходилося у відкритому морі, в іноземних або своїх національних водах.
Питання про прапор морського судна - це питання внутрішньодержавного права, але вирішується воно на міжнародно-правовій основі.

Право будь-якої держави мати свої морські судна, що плавають під її прапором, випливає з принципу суверенної рівності держав і принципу свободи відкритого моря, закріпленого в ст. 87 Конвенції з морського права 1982 р. У наш час міжнародне судноплавство розвивається під прапорами майже всіх держав світу.

Разом з тим умови надання національності морським судам і їхньої реєстрації, а також право плавання під прапорами тієї або іншої держави міжнародним морським правом поки не визначені. Аналіз морського законодавства багатьох прибережних держав і існуюча практика показують, що дії держав у цьому питанні продиктовані, як правило, їх національними і матеріальними інтересами.
Наприклад, морським законодавством колишнього Союзу встановлювалися три умови для надання морським судам права плавати під прапором СРСР:

- національність фізичних і юридичних осіб, що є власниками морських суден (такими повинні бути або Радянська держава, або радянські організації, або радянські громадяни);
- місце реєстрації суден або внесення їх у Державний судновий реєстр, яким повинен бути один з морських торговельних або рибних портів СРСР;

- громадянство членів суднового екіпажа — усі громадяни СРСР . У США право прапора надається:

- суднам, побудованим в США і які належать громадянам США;

- суднам, захопленим під час війни громадянами США і законно присудженим як винагороди;

- суднам, конфіскованим за порушення законів США;

- суднам некаботажних перевезень (незалежно від місця побудови, якщо вони цілком належать громадянам США).

У Франції право плавання під французьким прапором надається суднам, що не менш ніж на 50% належать французьким громадянам або цілком належать товариствам, які знаходяться у Франції, і їхнє керівництво та більшість членів - французи.

Таким чином, наявні три головних умови:

- величина французького капіталу не менше 50%;

- місцезнаходження органів управління - французька територія;

- керівництво органів управління і більшість членів товариства - французи.

Крім того, французьке морське законодавство обмежує можливості включення іноземців до складу суднового екіпажа французьких суден і для зайняття посад капітана і його помічників.

Ряд прибережних держав (Ліберія, Панама. Коста-Ріка й ін.), не вимагаючи фактично ніякого реального зв'язку між національністю судна і його прапором, надають іноземцям можливість реєструвати свої судна й одержувати право користування їхнім прапором нарівні зі своїми громадянами й організаціями.

Спрощена процедура надання прибережною державою права плавати під її прапором іноземним судам дістала назву практики "зручних прапорів".

Жорсткі вимоги національного морського законодавства ряду великих держав (США, Англія, Франція й ін.) у питаннях надання судну права на прапор і високі національні податки штовхають судновласників шукати більш зручні і вигідні шляхи.

З іншої сторони, в країнах "зручних прапорів" спеціально створюються умови для залучення так званих клієнтів.

Серед таких умов - спрощена процедура реєстрації, відсутність або низький рівень податків, ліберальне законодавство щодо умов праці, технічних вимог до суден і ін.

28. Міжнародно-правові акти згідно з якими держави повинні оформлювати документи, що підтверджують і визначають правовий статус морського торгівельного судна

Документи, в яких реєструються судна в різних державах, називаються по-різному. Більш того, в одній державі для реєстрації суден різних категорій може існувати кілька реєстрів з різними назвами. Наприклад, в Україні судно може бути зареєстровано у Державному судовому реєстрі України або Судовій книзі України. Регулювання таких реєстрів відбувається відповідно до Конвенції про умови реєстрації суден 1986 року.

Відповідно до ст..2 Конвенції 1986р. «реєстр суден» означає офіційний реєстр або реєстри, в які заносяться докладні дані про судно. Перелік цих даних наведено у п.2 ст.11 Конвенції. До них відносяться: назва судна і його попередня назва і реєстрація. Якщо такі були; місце і порт реєстрації, порт приписки і офіційний номер або пізнавальний знак судна, міжнародні позивні судна, якщо такі є, назва суднобудівної компанії, місце і рік випуску, опис основних характеристик судна, ім’я, адреса, громадянство власника, фрахтувальника, екіпажу.

П.1 ст. 11 – зобов’язує держави створювати реєстр суден, що плавають під його прапором, і вести його таким чином, як це визначить сама держава у своєму національному законодавстві, згідно положень Конвенції 1986 року.

В Україні у державному судовому реєстрі України реєструються:

  •  Самохідні судна з потужністю головних двигунів 55 кВт і більше;
  •  Судна(самох. і несамох.) валовою місткістю 80 одиниць і більше;
  •  Пасажирські, наливні, для перевезення небезпечних вантажів, буксири.

Документом, що підтверджує реєстрацію судна у Держ судовому реєстрі, є Свідоцтво про право плавання під державним прапором України (судовий патент).

Інші судна реєструються у Судовій книзі України(видається Судовий білет).

Від реєстрації звільняються тільки плавучі засоби, які є частиною будь-якого судна.

29. Особливості правового положення морського торгового судна.

Відповідно до Кодексу торгового мореплавства, судно – самохідний або несамохідний плавучий засіб, що використовується з ціллю торгового мореплавання.  В якості продукту збудованої техніки представляє собою майно, що належить власнику.

Однак інколи судно розглядається і як установа, що наділена правами та обов’язками. Наприклад, судно може бути визнане винним або невинним у зіткненні з іншим судном. Проте судно неє суб’єктом цивільного права, воно не має прав юридичної особи. Морські судна не несуть самостійної майнової відповідальності. Від свого імені вони не можуть укладати договори, вступати в інші договори або інакше брати учать у майнових відносинах. Цивільна відповідальність по обов’язкам морського  судна покладена на судновласника.

30. Зміст права мирного проходу.

Під впливом принципу свободи відкритого моря виникло й одержало поступово загальне визнання право мирного проходу іноземних невоєнних суден через територіальне море. Г. Гроцій визнавав можливість установлення поясу територіальних вод прибережною державою і право мирного проходу ним суден інших держав. У 1625 році П. Фрейтас дав визначення поняття «територіальне море», у який було включене і положення про право мирного проходу через нього іноземних суден.

Прибережна держава має право приймати заходи для припинення або недопущення подібних дій з боку іноземного судна. Тільки за здійснення права мирного проходу прибережна держава не має права стягувати з судна, що проходить, які-небудь мита. Разом з тим, прибережна держава має право тимчасово припиняти здійснення права мирного проходу в певних ділянках свого територіального моря, якщо це необхідно для забезпечення його безпеки. Таке припинення винне без дискримінації розповсюджуватися на всі іноземні судна.

Суверенітет прибережної держави поширюється на водний простір територіального моря, повітряний простір над ним, а також на поверхню дна і надра в цій зоні (стаття 1 Конвенції про територіальне море та прилеглу зону 1958 року). Територіальне море є частиною території відповідної держави. Проте обсяг суверенних прав прибережної держави в територіальному морі дещо вужчий, ніж у внутрішніх водах. З обсягу правомочностей держави установлюється виняток — право мирного проходу. Невійськові судна всіх держав користуються правом мирного проходу через територіальне море. При цьому під проходом розуміється плавання через територіальне море з метою: а) перетнути це море, не заходячи у внутрішні води або не становлячись на рейді або біля портової споруди за межами внутрішніх вод; або б) пройти у внутрішні води або вийти з них або стати на рейді або біля портової споруди (стаття 18 Конвенції 1982 року). Згідно зі статтею 19 Конвенції з морського права «прохід є мирним, якщо тільки ним не порушується мир, добрий порядок або безпека прибережної держави». Прохід признається таким, що порушує «світ, добрий порядок і безпеку» прибережної держави, якщо судно здійснює: а) погрозу силою або її застосування проти суверенітету, територіальної цілісності або політичної незалежності прибережної держави або яким-небудь іншим чином з порушенням принципів міжнародного права, втілених у Статуті ООН; б) будь-які маневри або навчання зі зброєю будь-якого виду; в) будь-який акт, спрямований на збір інформації на шкоду обороні або безпеці прибережної держави; г) будь-який акт пропаганди, що має за мету зазіхання на оборону або безпеку прибережної держави; ґ) підйом у повітря, посадку або прийняття на борт будь-якого літального апарату; д) підйом у повітря, посадку або прийняття на борт будь-якого військового устрою; е) навантаження або розвантаження будь-якого товару або валюти, саджання або висадження будь-якої особи всупереч митним, фіскальним, імміграційним або санітарним законам і правилам прибережної держави; є) будь-який акт навмисного і серйозного забруднення всупереч діючій Конвенції; ж) будь-яку рибальську діяльність; з) проведення дослідницької або гідрографічної діяльності; и) будь-який акт, спрямований на створення перешкод функціонуванню будь-яких систем зв'язку або будь-яких інших споруд або установок прибережної держави; і) будь-яку іншу діяльність, що не має прямого відношення до проходу. Згідно зі статтею 13 Закону України «Про державний кордон України» мирний прохід через територіальне море України здійснюється з метою його перетинання без заходу у внутрішні води України, або з метою заходу у внутрішні води і порти України, або виходу з них у відкрите море. Прохід вважається мирним, якщо при цьому не порушується мир, а також правопорядок і безпека України. Іноземні невійськові судна при здійсненні мирного проходу повинні випливати звичайним навігаційним курсом або курсом, рекомендованим компетентними органами України, а також морськими коридорами або схемами поділу прямування. Конвенція ООН з морського права 1982 року припускає можливість проходження морськими коридорами танкерам, суднам із ядерними двигунами або таким, що перевозять ядерні й інші небезпечні або отрутні за своєю природою матеріали. При цьому такі судна повинні мати на борту документи і додержуватися особливих запобіжних заходів. Морські коридори і схеми поділу прямування повинні бути ясно визначені прибережною державою і публікуватися на відповідних морських картах. При порушенні правил мирного проходу в територіальному морі України капітан іноземного невійськового судна може бути притягнутий до відповідальності згідно з законодавством України.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

59847. ПРАКТИЧНЕ ЗАСТОСУВАННЯ ВІДСОТКІВ 2.49 MB
  Мета уроку: дидактична: формувати навички розв’язування задач на відсотки, розвивати в учнів усну і письмову культуру мовлення, логічне мислення, заохочувати учнів до самостійної навчальної діяльності...
59848. Поняття про відсотки 92.5 KB
  Мета. Ввести поняття відсотків, сформувати вміння записувати відсотки у вигляді десяткових дробів і навпаки дроби відсотками; розвивати логічне мислення учнів.
59849. Відсоткові розрахунки, Урок математики у 6 класі 121 KB
  Мета: Навчити знаходити вміст величин у відсотках; формування вміння розв’язувати задачі на відсотки; розвивати інтерес до математики, логічне мислення учнів, культуру математичного мовлення і письма;
59850. ВІДСОТКОВІ РОЗРАХУНКИ. ФОРМУЛА СКЛАДНИХ ВІДСОТКІВ 181 KB
  Ціну на товар знизили на 10 і він став коштувати 432 грн. Якою була початкова ціна товару а 4320 грн; б 480 грн; в 442 грн; г 4752 грн. Вкладник поклав до банку 20 000 грн під 10 річних. Скільки гривень буде в нього на рахунку через 2 роки а 20100 грн...
59851. Відсоткові розрахунки. Урок алгебри у 9 класі з поглибленим вивченням математики 1.55 MB
  Розвивальна: розвивати память логічне мислення мовлення учнів викликати інтерес до навчання. Мотивація навчальної діяльності учнів Серед прикладних задач які можуть бути розвязані методом математичного моделювання значне місце посідають...
59852. Відсоткове відношення двох чисел 65.5 KB
  Підготовка робочих місць учнів Організація уваги. Активізація пізнавальної діяльності учнів Кодовані завдання. Так здійснюємо мотивацію навчальнопізнавальної діяльності учнів. А як ви думаєте: що таке відсоткове відношення двох чисел відповіді учнів.
59855. На гостину до Весни 41 KB
  Хід заняття : Діти вітаються до гостей та підходять до вікна. Скажіть діти яке воно можливо сонечко тоді і зявиться. виставляю макет сонця Давайте діти всі разом привітаємось до сонця до своєї землі один до одного. Діти дістають та роблять опис пророщеної цибулини картоплі з пагонами квасолі.