38333

Міжнародне право

Конспект

Мировая экономика и международное право

Версії виникнення міжнародного права. Уже в той час союзницькі зв’язки племен не зводилися лише до турботи про зовнішній захист а містили й безліч інших норм поведінки які закріплюючись із плином часу призвели до появи права у формі звичаю. Також існує дві концепції походження міжнародного права: 1 Позитивістське тлумачення походження міжнародного права Природно – правова концепція була першою спробою пояснення походження і сутності міжнародного права. В її розвитку можна виділити послідовні етапи: від пояснення походження міжнародного...

Украинкский

2013-09-28

362.5 KB

3 чел.

1.Версії виникнення міжнародного права. Обгрунутвати найбільш прийнятну версію.

У вітчизняній літературі виділяють такі версії виникнення МП:

1)Згідно з якою навіть у відносинах між першобутніми племенами діяли правила, тобто вже існувало МП.

2)Згідно з якою міжнародне право як і внутрішньодержавне виникає одночасно з державою.

Міжнародне право виникло не за бажанням окремих людей, груп, класів тощо, а внаслідок реальних суспільних процесів. Історичний матеріал свідчить, що навіть на ранніх етапах розвитку первісні общини та племена не існували окремо, а були об’єднані неписаними родовими законами. Уже в той час союзницькі зв’язки племен не зводилися лише до турботи про зовнішній захист, а містили й безліч інших норм поведінки, які, закріплюючись із плином часу, призвели до появи права у формі звичаю.

Міжнародне право є результатом суспільної практики. Виникнувши як спосіб усвідомлення людьми свого матеріального інтересу, особливо у зв’язку з постійними змінами в міжнародних відносинах, воно вплинуло та продовжує впливати на розвиток держав і народів. Протягом усієї історії людства воно не тільки розвивалося разом зі зміною засобів виробництва, але й певним чином впливало на них.

Загальною умовою його становлення є не позиції держав, а умови матеріального життя людства у його історичному розвитку, взаємовідносини людини з навколишнім світом, суспільний розподіл праці, виникнення держав тощо

Не зважаючи на те, що навіть на ранніх етапах розвитку первісні общини та племена були обєднанні неписаними родовими законами більшість вчених все ж таки підтримують другу теорію виникнення МП тому, що основними субєктами МП являються держави і МП регулює відносини перш за все між державами. А отже без існування держав, як основних субєктів МП не можливе і його існування.

Також існує дві концепції походження міжнародного права:

1) Позитивістське тлумачення походження міжнародного права - Природно – правова концепція була першою спробою пояснення походження і сутності міжнародного права. В її розвитку можна виділити послідовні етапи: від пояснення походження міжнародного права об'єктивною природою речей і настановами вищого природного розуму, а згодом – божественної волі, до пояснення норм поведінки в міжнародних відносинах загальними принципами права, заснованими на людській природі. Завдяки природно – правовому поясненню становлення міжнародного права вчені з'ясували механізм появи співпадаючих у всіх народів норм поведінки і правових уявлень, процедуру укладання перших міжнародних договорів, становлення принципу pacta sunt servanda, формування міжнародно – правової відповідальності і санкцій, утвердження ідей вічного миру, рівноправності суб'єктів міжнародно – правових відносин, а також появу ключових інститутів міжнародного права (правосуб'єктності, посольського права, непорушності кордонів та статусу території, статусу іноземців, правонаступництва, відповідальності та ін.). Проте, вже на ранніх стадіях розвитку міжнародно – правових поглядів виявилась недостатність природно – правового підходу до міжнародного права, тлумачення його природи шляхом нав'язування положень ніби – то аксіоматичного характеру.

2)Природно-правова концепція походження міжнародного права - суть зводиться до того, що формування такого права починається з перших писаних джерел договірно – правового характеру. Таке тлумачення походження міжнародного права дозволило виділити із сукупності внутрішньодержавних, міжнародних публічно – правових чи приватно – правових норм римського jus gentium власне норми міжнародного публічного (договірного, посольського та ін.) права, встановити основоположні правові принципи міждержавного спілкування, довело можливість і необхідність кодифікації міжнародного права, вивело в ранг центрального фактору в міжнародній правотворчості суверенну волю держави, розкрило значення гарантій в міжнародному правозастосуванні та ін

2.Періодизація історії розвитку міжнародного права.

1) 4 тис. До н. Є. – 476р. – міжнародне право Давнього Світу. Цей період відповіда рабовласницькій формації. Це період розпаду родоплемінних відносин і утворення ранніх рабовласницьких держав, де і зароджуються перші норми МП. Характерними рисами міждержавних правових норм були : релігіозність, регіоналізм, звичай як головне джерело міжнародного права. Найдревнішим із відомих на сьогоднішній день міжнародно-правовим актом вважається договір близько 3100р. До н. Є., укладений між правителями месопотамських міст Лагаш та Умма. Він підтверджував державний кордом і підтверджував його недоторканність, спори повинні вирішуватися мирним шляхом. Також до древніх договорів слід віднести договір хетського царя Хатушилія III з египетським фараоном Рамзесом II (початок XIII тис. До н.є.) цей договір відображав мир і партнерство двух народів, взаємну підтримку у війні проти загарбників, видачу утікших рабів.З’явився інститут визнання,держава що його отримувала визнавалась незалежною у внутрішніх та зовнішніх справах. У древній Греції субєктом МП був поліс. Головним засобом зовнішньої політики була війна. В Індії звичаї права війни були закріплені у Законах Ману. Виникає дипломатичне і консульське право, інституп послів, недоторканість послів, послам вручали документи на дощечках «дипломи».

2) 476 – 1648рр. – МП Середніх віків. Цей період відповідає феодальній суспільно-економічній формації. У 476 р. Розпалася Римська Імперія і був відмічений швидкий розвиток феодальних відносин. Риси МП Середньовіччя : регіоналізм, звичаєві норми – основи МП, значний вплив церкви, що стоїть над державою. Велика кількість усних договорів, закріплялися клятвою або рукостисканням. Поступово встановлювалася форма письмових договорів, частіше на латині, вони були строкові від 1 до 50 р., щоб розірвати договір треба було оголосити війну. Зявлялися Римські ордена, Папа Римський над церквою, братства монархів, торгові союз (Гензенський союз). Інститут консулів у середземномор’ї. У 1648 р був підписаний Вестфальський трактат яким закінчилаь тридцятирічна війна, в основі лежав принцип політичної рівноваги, рішення європейських проблем здійснювалось не на релігіозній а на світській основі.Широкого розповсюдення набули третейські суди. Посли були недоторканими, мили привілеї та іунітети.

3) 1648 – 1919рр. – класичне МП. Цей період відповідає становленню капіталістичного способу виробництва. Основні риси : договір стає головним джерелом норм МП, демократизація МП, колоніалізм, війна як небажаний, але законний спосіб вирішення міжнародних спорів.Широко відомі демократичні принципи: народний суверенітет, суверенна рівність держав, невтручання, недоторканість території, принцип взаємності. 1815р – Віденський конгрес, зародження дипломатії. З’являються перші міжнародні організації – Міжнародний телеграфний союз, Всесвітній поштовий союз. Договори про режим судноплавства, про Суецький канал. Конвенції про ведення війни. 1918р – Вестфальський Мирний Договір – Статут Ліги Націй.

4)1919р – створення ООН. Сучасне МП. Була закінчена Перша світова війна, створена Ліга Націй. Закінчення Другої світової війни і виникнення ООН. Характерні риси: антивоєнна направленість, деколоніальна сутність, зростання кількості договірних норм, у зв’язку з науково-технічною революцією з’явилися нові галузі (право міжнародної безпеки, космічне, економічне, екологіне право), розширення сфери дії МП. Дикрет про Мир – оголосив війну злочинам проти людства. Статут Ліги Націй обмежив право держав-учасниць воювати, але юридично такої заборони не було. 1928 р. Був підписаний Парижзький договір про відказ від війни як оруддя національної політики.

3.Взаємозв’язок  та взаємодія міжнародного та внутрішньодержавного права.

Міжнародне та внутрішньодержавне право це самостійні, хоча і взаємопов’язані правові системи. Вони знаходяться у постійнійвзаємодії здійснюючи взаємний аплив одне на одного.

Норми МП створюються державами, як основними субєктами упроцесі різноманітного співробітнцтва у різних областях.Норми та принципи, що складаються у внутрішньодержавній сфері (переважно конституційні) впливають на міжнароде прав у поцесі створення міжнародно-правових ном. Під впливом П відбувається розвиток змісту, роширеня сфери дії і підвищення ефективносі існуючих міжнародно-правових норм. Приклад – у МП склався принцип територіальної цілісності та недоторканості кордонів. Для забезпеченя цього принципу прикордонні держави встановили взаємний домовлений режим кордону, включаючи питання проходження та позначення державного кордону, порядок використання прикордонних вод та комунікацій і таке ін. Деякі організаційні та правові норми, що приймаються державою суперечать світовій спільноті і слугують імпульсом для уточнення, перегляду або іншого підходу для формулювання деяких норм МП. Приклад – договір про Антарктиду 1959р., був прийнятий після того як деякі держави за допомогою національно-правових актів проголосили свої територіальні претензії по відношенню до деяких районів Антарктиди. До цього можна додати також, що у теперішній час МП активно використовує основні правові формули – особливі юридичні принципи, що прийшли із внутрішнього права (загальні принципи права).

Існує дуже багато областей державного життя у яких вплив МП на національно-правове регулювання проявляється найбільше. Це перш за все сфера фундаментальних основ, керівних принципів зовнішньої політики, що закріплюються в основних законах держави і область захисту прав та основних свобод людини – у теперішню епоху держави не можуть не покладатися на розроблені у міжнародній сфері стандарти прав людини при створенні національно-правових норм.

Національний закон повинен відповідати МП і в той же час мати здатність для забезпечення цього права.

Існує дві теорії взаємодії МП та національного права:

1)Монолістичні теорії – МП стоїть над національним право або національне право стоїть над МП.

2)Дуалістична теорія – МП дорівнює національному праву.

4.Механізм міжнародно правового регулювання.

У питанні про механізм міжнародно-правового регулювання слід зазначити, що дія цього механізму виявляється у впливі держав на свої взаємовідносини за допомогою реалізації норм міжнародного права. Дія норм міжнародного права - це процес його дії (впливу) на міжнародні відносини. Серед факторів, які впливають на відносини між суб'єктами міжнародного права, і насамперед державами, крім факторів юридичного характеру (тобто норм міжнародного права), присутні й інші. До таких факторів належать політичні, ідеологічні, дипломатичні, економічні та інші засоби. Система міжнародно-правового регулювання є найбільш організованою, цілісною і глобальною системою координації міждержавних відносин. Вона відрізняється від інших систем визначеністю свого змісту і силою юридичного впливу - обов'язковою силою. Внаслідок цього процес реалізації норм міжнародного права найбільш рельєфно виявляється у процедурах дотримання, виконання, використання і застосування норм міжнародного права. При цьому під дотриманням розуміється спосіб реагування на заборони, під виконанням - обов'язки, під використанням - правочинності, під застосуванням - характер і право використання тих або інших форм права. Здійснення всіх цих процедур входить до завдання механізму міжнародно-правового регулювання.

Поняття механізму в загальному плані - це сукупність засобів і способів, головна мета яких - сприяти здійсненню планованого результату. Механізм у галузі права являє собою сукупність засобів, способів і спеціальних органів, мета яких - сприяти реалізації норм права (тобто втілення їх у життя).

У загальному плані механізм міжнародно-правового регулювання - це система засобів і способів регулювання і реалізації міжнародних правовідносин, це процес правоздійснення (тобто процес реалізації норм міжнародного права у житті). У якості основних елементів механізму міжнародно-правового регулювання, об'єднаних під загальним висловом "засоби і способи", звичайно розуміються: принципи і норми міжнародного права, міжнародно-правова свідомість і міжнародно-правові відносини.

Механізм міжнародно-правового має на меті регулювати міжнародні відносини в рамках міжнародного права.

Для найбільш повного досягнення цієї мети паралельно з механізмом використовується метод функціонування міжнародного права, за дії якого реалізація міжнародно-правових норм здійснюється більш ефективно.

Метод функціонування міжнародного права звичайно розглядається як загальний підхід до розв'язання питання про реалізацію норм міжнародного права і містить у собі ряд самостійних методів. В якості таких методів слід зазначити:

- політико-правовий метод, що передбачає реалізацію норм міжнародного права суб'єктом міжнародного права політичними засобами (наприклад, при використанні принципу незастосування сили або погрози силою);

- морально-правовий метод, що передбачає використання сили й авторитету моралі, моральних цінностей (наприклад, при застосуванні принципу поваги прав людини);
- ідейно-правовий метод, що передбачає використання ідеології, міркувань, які ідейно об'єднують суб'єктів міжнародного права (наприклад, при організації якихось міжнародних союзів на зразок НАТО та ін.);

- організаційно-правовий метод, що передбачає розробку і прийняття організаційних заходів для реалізації норм міжнародного права (наприклад, при створенні органів з морського законодавства);

- спеціально-правовий метод, що припускає використання специфічних правових засобів впливу на міжнародні відносини, тобто суто юридичних засобів. У зв'язку з цим спеціально-правовий метод характеризується суто юридичною природою використовуваних засобів (наприклад, акцентується увага на необхідності неухильного застосування принципу "pacta sunt servanda").

5.Взаємодія та взаємозв’язок  міжнародного права, зовнішньої політики та дипломатії.

МП – це сукупність норм та принципів, що знаходяться в системі і регулюють міжнародні відносини (по суті здійснення зовнішньої політики держав).

Зовнішня політика – сукупність стосунків держав з іншими державами світу та міжнародними організаціями. Засобом зовнішньої політики є дипломатія.

Дипломатія – засіб здійснення зовнішньої політики держав, що являє собою сукупність не воєнних практичних заходів, прийомів і методів, застосовуваних з урахуванням конкретних умов і характеру розв’язуваних завдань.

Міжнародне право відіграє особливу роль у міжнародних відносинах. В процесі проведення зовнішньої політики держави стикаються з проблемами, які виникають в результаті взаємодії на міжнародній арені. Регулятором цих міждержавних відносин є міжнародне право, але на практиці не всі держави дотримуються основним принципам і нормам міжнародного права, виправдовуючи свої дії з посиланням на "національний інтерес", вважаючи, що міжнародне право будучи інструментом і регулятором міжнародних відносин грає підлеглу роль у зовнішній політиці. Звідси виникає проблема співвідношення зовнішньої політики та міжнародного права, що представляє не тільки науковий інтерес, а й практичний.  У цілісному і взаємозалежному світі зовнішня політика держав і міжнародне право завжди взаємодіють і взаємовпливають один на одного. Міжнародне право і міжнародні організації є регуляторами міжнародного життя в цілому, і зовнішньої політики держав зокрема. Держави здійснюючи свою зовнішню політику повинні керуватися основними нормами і принципами міжнародного права, оскільки цього вимагають сучасні міжнародні відносини.

Міжнародне право, зовнішня політика і дипломатія - явища не тільки взаємопов'язані, а й багато в чому переплітаються. Проблема співвідношення взаємодії зовнішньої політики та міжнародного права - це, по суті, проблема співвідношення політики і права в міжнародній системі. Оскільки міжнародне право функціонує в рамках міжнародної системи і, тут же реалізується зовнішня політика держави, то їх співвідношення пріобретаетет особливі риси. По суті, всі міжнародно-правові акти мають не тільки юридичний, але й політичний характер, а породжені ними відносини є і політичними і правовими. 

Розглядаючи проблему співвідношення зовнішньої політики та міжнародного права, необхідно звертати увагу на роль дипломатії в цьому співвідношенні. Насправді міжнародне права і дипломатія - це дві окремо, але нерозривно пов'язані і узгоджуються між собою боку міжнародного життя: дипломатія, активно беручи участь у створенні та здійсненні норм міжнародного права, разом з тим підкоряється цим нормам: міжнародне право, що складається і застосовується в процесі дипломатичної діяльності, в той же час встановлює рамки і форми цієї діяльності. Співвідношення міжнародного права і дипломатії можна зрозуміти, розглядаючи міжнародні відносини як цілісну систему. 

Дипломатія, що грає важливу роль у виробленні норм міжнародного права, грає ще більше важливу і безпосередню роль у виробленні рекомендацій і домовленостей, оскільки вони знаходяться як би на межі міжнародного права імеждународной політики. Все це свідчить про дуже складній структурі системи міжнародних відносин. У систему міжнародних відносин входять в якості її компонентів: економічні, політичні, в тому числі дипломатичні, правові, моральні та інші відносини, тісно переплетающіейся між собо, і регулюють ці відносини норми: правові норми, які є лише частково правовими, а також моральні норми. Дипломатія і міжнародне право є настільки важливими компонентами цієї системи, що їх можна назвати підсистемами сукупної системи міжнародних відносин.

6.Поняття норм міжнародного права, їх класифікація.

Норма МП- загальнообовязкове правило поведінки, яке є погодженням воль певних субєктів МП. Норма МП виступає в якості міри рівного маштабу, яка застосовується при оцінюванні поведінки субєктів МП.

Види норм МП:

1.За змістом:

•Принципи – загальні, імперативні принципи МП, що встановлюють основи піжнародного правопорядку.

•Визначення – знаходяться у різних статтях міжнародних договорів чи утворюют окремі розділи договорів.

•Цілі – закрілюють цілі та завдання, на досягання яких має бути спрямована діяльність суб’єктів МП.

2.За способом створення:

•Договірні – є продуктом угоди субєктів МП і містяться уміжнародних догоорах.

•Звичаєві – норми,що виникли в результаті багаторазового і тривалого застосування субєктами МП певних правил поведінки, але такі, що не знайшли закріплення у міжнародних договорах.

3.За сферою дії:

•Універсальні – регулюють відносини між усіма державами-членами світового співтовариства (норми, що містяться у статуті ООН)

•Партикулярні, що діляться на регіональні – закріплені  угодах між державами визначених географічних регіонів (норми, що містяться в Заключному акті НБСЄ); та субрегіональні (локальні) – ті, що містяться в угодах, котрі укладаються групою держав у середині географічного регіону (в рамках зони Чорноморського економічного співробітництва)

4.За юридичною силою

•Імперативні – від таких норм субєкти МП не можуть відступати навіть по взаємній згоді, а договір що суперечить таким нормам  являється юридично нікчемним,  така норма може бути змінена тільки наступною нормою загального міжнародного права, що має такий же характер.

•Диспзитивні -  від таких норм субєкти можуть відступати по взаємній згоді.

5.За змістом правил поведінки:

•Матеріальні – містять у собі права та обовязки сторін (субєктів МП) досягнутих угод.

•Процесуальні – норми, що регламентують діяльність таких міжнародних правозахисних органів, як МС ООН.

7.Поняття та види джерел МП.

Мп це сукупність норм і принципів що регулює мВ. Джерелом міжнародного права є спосіб вираження волі суб'єктів міжнародного права.

Міжнародні договори. Відповідно до підп. «А» п. 1 ст. 38 Статута Міжнародний суд при вирішенні переданих йому спорів приміняє «международные конвенции, как общие, так и специальные, устанавливающие правила, определенно признанные спорящими государствами».

Відповідно до Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 договір означає міжнародну угоду, укладену між державами в письмовій формі і регулюється міжнародним правом незалежно від того, чи міститься така угода в одному документі, у двох або декількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від його конкретного найменування.

Згода держави на обов'язковість для неї договору висловлюєся шляхом підписання договору представником держави, якщо: а) договір передбачає, що підписання має таку силу; б) іншим чином установлено домовленість беруть участь у переговорах, про те, що підписання повинне мати таку силу; або в) намір держави надати підписанню такої сили випливає з повноважень його представника або був виражений під час переговорів.

Міжнародний звичай. Згідно зі ст. 38 Статуту Міжнародний суд зобов'язаний вирішувати передані йому спори на підставі міжнародного права і при цьому застосовує «международный обычай как доказательство всеобщей практики, признанной в качестве правовой нормы». Ознаками міжнародного звичаю є: тривалістю практики; однаковість, постійність практики; загальний характер практики; переконання в правомірності і не- необхідності відповідної дії. Доказом існування звичаю, наприклад, є дипломатично листування, політичні заяви, повідомлення для преси, укладання офіційних юридичних радників, урядові коментарі, міжнародні та національні судові рішення

Загальні принципи права. У подп. «С» п. 1 ст. 38 Статуту зазначено наступне: Суд, який зобов'язаний вирішувати передані йому спори на підставі міжнародного права, застосовує "загальні принципи права, признані цивілізованими націями ».

Джерелом міжнародного права є лише такі загальні принципи права, які є спільними як для національних правових систем, так і для системи міжнародного права.

Похідні джерела міжнародного права

Резолюції міжнародних організацій. Є новим джерелом міжнародного права. Практично у всіх міжурядових організаціях є органи, які приймають обов'язкові для держав-членів резолюції.

Судові рішення. У подп. «D» п. I ст. 38 Статуту зазначається, що Суд, який зобов'язаний вирішувати передані йому спори на підставі міжнародного права, застосовує «застереженням, зазначеної у ст. 59, судові рішення в якості допоміжного засобу для визначення правових норм ». З тексту цього підпункту випливає, що, по-перше, мова йде про судові рішення самого Міжнародного суду ООН, так як відповідно до ст. 59 Статуту рішення Суду обов'язкові лише для тих хто беруть участь у справі сторін, по-друге, рішення Суду не повинно вимірювяти або доповнювати чинне міжнародне право, воно є лише як допоміжний засіб для визначення правових норм.

Доктрина найбільш кваліфікованих фахівців. У відпоності з подп. «D» п. 1 ст. 38 Статуту Міжнародного суду при вирішенні переданного йому спорів застосовує «доктрини найбільш кваліфікованих фахівців з публічного права різних націй як допоміжний засіб для визначення правових норм ».

Односторонні акти держав. Цей вид джерела міжнародного права не передбачений у ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН. Як відзначає англійський професор А. Кассіс, не всі односторонніе акти містять обов'язкові правила поведінки. Такими, наприклад, є односторонні декларації, що містять протест з приводу дій будь-якої держави.

8.Кодифікація і прогресивний розвиток міжнародного права

Кодификация международного права — это усовершенствование и прогрессивное развитие действующих принципов и норм мп путем приведения их в определенный порядок.

Современный процесс кодификации и прогрессивного развития мп осуществляеться путем: а) установления точного содержания и четкого формулирования уже издавна действующих принципов и норм мп   б) изменения или пересмотра устаревших норм; в) разработки новых принципов и норм; г) закрепления в едином международно-правовом акте

Кодификация может быть официальной, осуществляемой на международном уровне или в рамках межправительственных организаций, и неофициальной, проводимой международными неправительственными организациями, научными учреждениями и учеными.

Начало официальной кодификации было положено на Венском конгрессе (1814—1815 гг.), на котором государства подписали Парижский договор 1814 г., утвердили положения, касающиеся режима международных рек, запрещения работорговли и ранга дипломатических агентов. Этот Конгресс положил начало постоянному нейтралитету.

Парижский мирный конгресс (1856 г.) -  были приняты нормы о гуманизации правил ведения морской войны.

Конгресс определил, что к Дунаю и его устью будут применяться правила, установленные Венским конгрессом 1814—1815 гг. для судоходства по международным рекам без уплаты за осуществление плавания и без пошлины с перевозимых судами товаров.

В 1899 г. состоялась первая Гаагская конференция мира, приняла три важные конвенции: о применении Женевской конвенции 1864 г. о защите раненых и больных в морской войне, о мирном разрешении мн столкновений и о законах и обычаях сухопутной войны.

Вторая Гаагская конференция мира, созванная в 1907 г., утвердила тринадцать конвенций. Три из этих конвенций: Конвенция о мирном разрешении мн споров, Конвенция о законах и обычаях сухопутной войны и Конвенция о применении к морской войне начал Женевской конвенции — заменили собою три соответствующие конвенции первой Гаагской конференции мира.

После Первой мировой войны вопросы кодификации и прогрессивного развития мн  права были сосредоточены в рамках Лиги Наций. Ассамблея этой организации 22 сентября 1924 г. приняла резолюцию, которая предусматривала создание постоянного органа — Комитета экспертов для прогрессивной кодификации мн права, состав которого должен был представлять главные формы цивилизации и основные правовые системы. Сначала на разсмотрение было 7 вопросов, потом только п’ять  и лиш о гражданстве был разсмотрен.

После 1930 г. Лига Наций официально не занималась кодификацией мп. Однако 25 сентября 1931 г. Ассамблея Лиги Наций приняла важную резолюцию о процедуре кодификации, основная мысль которой заключалась в укреплении влияния правительства на каждом этапе кодификационного процесса Эта идея впоследствии была закреплена в Положении о Комиссии международного права ООН (далее - КМП ООН)1.

После Второй всеми аспектами кодификации и прогрессивного развития международного права занимается ООН. КМП ООН занимаеться как мп так и мчп(ст. 1). Ст 15 употребляется в смысле подготовки проектов конвенций по тем вопросам, которые еще не регулируются мп или по которым право еще недостаточно развито в практике государств.

Комиссия готовит свои проекты в форме статей и представляет их Генеральной Ассамблее с комментариями, содержащими соответствующее изложение прецедентов и других относящихся к делу данных, включая договоры, судебные решения и доктрину; выводы относительно степени согласия по каждому моменту в практике государств и доктрине,а также существующие расхождения и разногласия, аргументы в пользу того или иного разрешения.

КМП ООН состоит из 34 членов. Члены Комиссии избираются Генеральной Ассамблеей сроком на пять лет из числа лиц, внесеннях в список по предложению правительств государств — членов ООН. Каждое государство может выставить не более четырех кандидатов. Сессии КМП ООН проводятся в Женеве и Нью-Йорке. Федеральный совет Швейцарии предоставил членам Комиссии на период сессии в Женеве по аналогии те же привилегии и иммунитеты, которыми пользуются судьи Международного суда ООН во время их пребывания в Швейцарии.

Результаты работы КМП ООН публикуются в докладах, ежегодно представляемых Генеральной Ассамблее ООН, и Ежегодниках.

Кодификация международного права на неофициальном уровне  может осуществляться международными неправительственными организациями, национальными неправительственными организациями, ассоциациями, отдельными учеными и специалистами.

Институт международного права,  ассоциация международного права, состоит из 3700 человек. Общество международного права.

9.Принципи міжнародного права: загальна характеристика

Основной принцип международного права — это основополагающая императивная, универсальная норма международного права, отвечающая основным закономерностям развития сообщества государств и в силу этого защищаемая наиболее жесткими мерами принуждения.

Первоначально эти принципы выступали в форме международно-правовых обычаев, однако с принятием Устава ООН основные принципы приобретают договорно-правовую форму. Так, семь принципов международного права (суверенное равенство государств, добросовестное выполнение взятых на себя международных обязательств, мирное разрешение международных споров, отказ от угрозы силой или ее применения и др.) содержатся в Уставе ООН. При этом ст. 103 Устава предусматривает, что в случае, если обязательства членов ООН по Уставу ООН окажутся в противоречии с обязательствами по какому-либо международному договору, преимущественную силу имеют обязательства по Уставу.

Содержание основных принципов было подробно раскрыто в Декларации о принципах международного права, касающихся дру­жественных отношений и сотрудничества между государствами в соответствии с Уставом ООН (1970 г.), других международных документах. Применительно к европейским условиям содержание основных принципов было конкретизировано актами Совещания по безопасности и сотрудничеству в Европе (СБСЕ), в частности, хельсинкским Заключительным актом 1975 г., Итоговым документом Венской встречи 1989 г. и др.

I. Принцип суверенного равенства государств и уважения прав, присущих суверенитету. Согласно этому принципу все государства в международных отношениях пользуются суверенным равенством, имеют равные права и обязанности и являются равноправными членами мирового сообщества. Понятие равенства означает, что: все государства юридически равны; все государства должны уважать правосубъектность других государств; все государства пользуются правами, присущими полному суверенитету. Они вправе самостоятельно решать вопросы об участии в международных конференциях и организациях, международных договорах и др.; территориальная целостность и политическая независимость государств неприкосновенны,

II. В соответствии с принципом неприменения силы или угрозой силой все государства в международных отношениях обязаны воздерживаться от угрозы силой или ее применения против территориальной неприкосновенности и политической независимости других государств или каким-либо иным образом, несовместимым с целями ООН. Территория государства не может быть объектом приобретения другим государством в результате угрозы силой или ее применения. Никакие территориальные приобретения, являющиеся результатом угрозы силой, не признаются законными.

III. Согласно принципу мирного разрешения международных споров государства обязаны решать свои международные споры с другими государствами мирными средствами таким образом, чтобы не подвергать угрозе международный мир, безопасность и справедливость. Споры государств должны разрешаться на основе принципа суверенного равенства, в соответствии с принципом свободного выбора средств разрешения спора и с учетом других принципов.

Международное право предоставляет государствам широкий выбор мирных средств разрешения международных споров. Споры могут разрешаться путем переговоров, обследования, посредничества, примирения, арбитража, судебного разбирательства, обращения к международным организациям или иными средствами по выбору государств. Если стороны не разрешат спор одним из вышеуказанных средств, они должны стремиться к урегулированию разногласий другими мирными средствами. Важную роль в мирном разрешении международных споров играет ООН.

IV. На основе принципа невмешательства во внутренние дела государств каждое государство имеет право самостоятельно выби­рать свою политическую, экономическую, социальную или культурную систему без вмешательства со стороны других государств. В этой связи государства: не имеют права прямо или косвенно вмешиваться во внутренние или внешние дела другого государства; не должны поощрять подрывную деятельность, направленную на изменение строя другого государства путем насилия; а также не должны вмешиваться во внутреннюю борьбу в другом государстве, воздерживаться от оказания помощи террористической или подрывной деятельности.

Однако принцип невмешательства во внутренние дела не является абсолютным. Он не затрагивает принудительных мер, применяемых по решению Совета Безопасности ООН для обеспечения международного мира и безопасности (см. гл. VII Устава ООН).

V. Принцип территориальной целостности государств. Государства должны уважать территориальную целостность друг друга и воздерживаться от любых действий, несовместимых с целями и принципами Устава ООН. Государства обязаны также воздерживаться от превращения территории друг друга в объект оккупации или мер применения силы в нарушение международного права. Никакая оккупация или приобретение территории таким образом не признаются законными.

VI. Принцип нерушимости границ. Государства рассматривают как нерушимые все границы друг друга и границы всех государств в Европе и должны воздерживаться от любых требований или действий, направленных на захват части или всей территории другого государства.

VII. Принцип уважения прав человека. Уважение прав и свобод человека — составная часть всеобъемлющей системы международной безопасности. Государства обязаны уважать права человека и основные свободы для всех, без различия расы, пола, языка или религии. Уважение прав человека является существенным фактором мира, справедливости и демократии, необходимых для дружественных отношений и сотрудничества между ними. Государства обязаны поощрять эффективное осуществление гражданских, политических, экономических, социальных или культурных прав и свобод, которые вытекают из достоинства, присущего каждой личности, и являются существенными для ее свободного и полного развития.

VIII. Принцип права на самоопределение народов и наций. Все народы вправе свободно определять без вмешательства извне свой политический статус и свое экономическое, социальное и культурное развитие. Способами осуществления народом права на самоопределение являются: создание суверенного и независимого государства, свободное присоединение к независимому государству или объединение с ним, установление любого иного политического статуса, свободно избранного народом. Государства обязаны воздерживаться от любых насильственных действий, лишающих народы права на самоопределение.

IX. Принцип сотрудничества между государствами. Государства должны сотрудничать друг с другом в соответствии с целями и принципами ООН. Развивая сотрудничество, государства должны содействовать взаимопониманию и доверию, дружественным отношениям между собой, повышать благосостояние народов.

X. В соответствии с принципом добросовестного выполнения международных обязательств государства обязаны добросовестно выполнять взятые на себя международные обязательства. При осуществлении своих суверенных прав, включая право устанавливать законы и административные правила, государства должны сообразовываться с их обязательствами по международному праву.

10.Поняття та зміст міжнародної правосуб’єктності

Cубъекты международного права — это лица, участники международных отношений, которые могут быть носителями субъективных юридических прав и обязанностей.

Деликтоспособность - способность нести юридическую ответственность за совершенные правонарушения.

Дееспособность означает осуществление субъектами мп  самостоятельно, своими осознанными действиями своих прав и обязанностей.

Правоспособность — это способность субъекта мп иметь субъективные права и юридические обязанности.

Общая правосубъектность — это способность акторов ipso facto быть субъектом мп вообще. Такой правосубъектностью обладают только суверенные государства. Они являются первичными субъектами международного права. Общей правосубъектностью теоретически обладают также нации, борющиеся за свою независимость.

Отраслевая правосубъектность — это способность акторов быть учатниками правоотношений в определенной области межгосударственных отношений. Такой правосубъектностью обладают межправительственные организации.

Специальная правосубъектность — это способность акторов быть участником лишь определенного круга правоотношений в рамках отдельной отрасли международного права. Специальной правосубъектностью, например, обладают физические лица (индивиды).

В отличие от других субъектов международного права государство обладает универсальной правосубъектностью. Правосубъектность других участников международных правоотношений проявляется главным об- разом в их взаимоотношениях с государствами.

Международная правосубъектность межправительственной организации проявляется в ее правовом положении, в объеме тех прав и обяанностей, которыми государства наделяют организацию и от характера которых сама организация в дальнейшем может (или не может) приобретать другие права и обязанности. Учредительные акты многих межправительственных организаций содержат четкие положения о правосубъектности таких организаций. (В Лиге Наций нечего небыло сказано о правосубъектности). Международная правосубъектность межправительственных организаций не означает, что объем такой правосубъектности одинаков. В каждом конкретном случае правомочия организации устанавливаются ее учредительным актом, соглашениями с государствами и другими субъектами международного права. Безусловно, наибольшим объемом международной правосубъектности обладает ООН. Однако сколь бы ни была широка правосубъектность той или иной межправительственной организации, это специальная правосубъектность, существенно отличающаяся от универсальной правосубъектности государств как основных субъектов международного права.

Ватикан. В 1929 г. на основании Латеранского договора, подписанного папским представителем Гаспари и главой правительства Италии Муссолини, было искусственно создано «государство» Ватикан. Согласно Основному закону (Конституции) Ватикана право представлять государство принадлежит главе католической церкви — папе. При этом следует отличать договоры, заключаемые папой как главой церкви по делам церкви (конкордаты), от светских договоров, которые он заключает от имени государства Ватикан.

11.Сутність та поняття правонаступництва. Особл. правонаступництва після розпаду СРСР

Международное правопреемство есть переход прав и обязанностей от одного субъекта международного права к другому вследствие возникновения или прекращения существования государства либо изменения его территории.

Известны следующие теории правопреемства государств: теория универсального правопреемства, теория частичного правопреемства, теория правопреемственности, теория «неправопреемственности», теория tabula rasa, теория континуитета.

Согласно теории универсального (полного) правопреемства государство представляет собой юридическое лицо, состоящее из единства территории, населения, политической организации, прав и обязанностей, которые переходят к его правопреемнику.

Основное содержание частичного правопреемства. Государство-предшественник сохраняет такие договорные права и обязанности, которые не предполагают сохранения суверенитета договаривающейся стороны над отторгнутой территорией. Государство-преемник не наследует таких прав и обязанностей ни при передаче территории, ни при отделении

Сущность теории правопреемственности предполагает, что юридическое лицо государства аннулируется при изменении государственного строя. Новое юридическое лицо принимает на себя права и обязанности прежнего лица так, как будто они были его собственными.

Согласно теории «неправопреемственности» обязанности государства-предшественника не передаются государству-правопреемнику.

В соответствии с теорией tabula rasa («чистой доски») новое государство не связано международными договорами государства-предшественника.

По теории континуитета, наоборот, все существующие договоры остаются в силе. Например, Россия  приняла все договора ы организации после СРСР.

Вопрос о правопреемстве встает в следующих случаях: а) при территориальных изменениях — распаде государства на два и более государств; слиянии государств при вхождении территории одного государства в состав другого; б) при социальных революциях; в) при определении положений от метрополий и образовании новых независимых государств. (Известно много примеров розпада государств;  Югославия :Босния и Герцеговина, Македония, Словения, Хорватия, Сербия и Черногория (последние два создали Союзную Республику Югославия).

Вопросы правопреемства государств урегулированы в двух универсальных договорах: Венской конвенции о правопреемстве государств в отношении договоров от 23 августа 1978 г. (далее — Венская конвенция 1978 г.) и Венской конвенции о правопре- емстве государств в отношении государственной собственности, государственных архивов и государственных долгов от 8 апреля 1983 г. (далее — Венская конвенция 1983 г.).

Уведомление о правопреемстве в отношении многостороннего договора делается в письменной форме. Например, государства — участники СНГ в Меморандуме о взаимопонимании по вопросам правопреемства в отношении договоров бывшего Союза ССР, представляющих взаимный интерес от 6 июля 1992 г.

Правопреемство в отношении государственной собственности. Переход государственной собственности государства-предшественника влечет за собой прекращение прав этого государства и возникновение прав государства-преемника на государственную собственность, которая переходит к государству-преемнику. Датой перехода государственной собственности государства-предшественника является момент правопреемства государства.

Например, движимая и недвижимая собственность бывшего Союза ССР за пределами его территории, инвестиции, находящиеся за рубежом, были распределены в соответствии со следующей шкалой фиксированных долей в процентах на основе единого агрегированного показателя: Азербайджанская Республика — 1,64%; Республика Армения —0,86; Республика Беларусь — 4,13; Республика Казахстан — 3,86; Республика Кыргызстан — 0,95; Республика Молдова — 1,29; Российская Федерация — 61,34; Республика Таджикистан — 0,82; Туркменистан —0,70; Республика Узбекистан — 3,27; Украина — 16,37. Совокупная доля Грузии, Латвии, Литвы и Эстонии составила 4,7%.

Правопреемство в отношении государственных архивов. Согласно ст. 20 Венской конвенции 1983 г. государственные архивы государства-предшественника есть совокупность документов любой давности и рода, произведенных или приобретенных государством-предшественником в ходе его деятельности, которые на момент правопреемства государства принадлежали государству-предшественнику согласно его внутреннему праву и хранились им непосредственно или под его контролем в качестве архивов для различных целей.

Датой перехода государственных архивов государства-предшественника является момент провопреемства государств. Переход государственных архивов происходит без компенсации.

Например, Соглашение о правопреемстве в отношении государственных архивов бывшего Союза ССР 1992 г. предусматривает переход под юрисдикцию государств — участников СНГ государственных архивов и других архивов союзного уровня, включая государственные отраслевые архивные фонды бывшего Союза ССР, находящиеся на их территории. Стороны данного Соглашения имеют право на возвращение тех. фондов, которые образовались на их территории и в разное время оказались за их пределами.

Правопреемство в отношении государственных долгов. Государственный долг означает любое финансовое обязательство государства-предшественника в отношении другого государства, международной организации или любого иного субъекта международного права, возникшее в соответствии с международным правом. Датой перехода государственных долгов является момент правопреемства государств.Например, после распада СССР Российская Федерация как правопреемник Союза ССР приняла на себя обязательства о частичном урегулировании задолженностей бывшего СССР перед Финляндской Республикой.

Если государство-преемник является новым независимым государством, никакой государственный долг государства-предшественника не переходит к новому независимому государству, если соглашение между ними не предусматривает иное.

В соответствии с Договором о правопреемстве в отношении внешнего государственного долга и активов Союза ССР 1991 г. бывшие союзные республики приняли на себя обязательство участвовать в погашении и вести расходы по обслуживанию государственного внешнего долга СССР в долях, согласованных сторонами. Доля России составляет 61,34%, Украины — 16,37, Республики Беларусь — 4,13, Узбекистана — 3,27, Казахстана — 3,86%. Доля остальных республик составляет от 1,62 до 0,62%. Каждая из сторон несет раздельную в отношении других сторон ответственность по выплате причитающейся ей доли долга.

Комиссия международного права ООН разработала «Проект статей о гражданстве физических лиц в связи с правопреемством государств». Основные положения этого документа сводятся к следующему. Любое лицо, которое на дату правопреемства государств имело гражданство государства-предшественника, независимо от способа приобретения этого гражданства имеет право на гражданство по крайней мере одного из затрагиваемых государств. Причем не имеет значения, приобрели ли они гражданство государства-предшественника по рождению, в силу принципа jus soti (права почвы) или jus sanguinis (право крови),либо путем натурализации, либо даже в результате предыдущего правопреемства государств.

Когда приобретение или утрата гражданства в связи с правопреемством государств влияют на единство семьи, затрагиваемые государства принимают все надлежащие меры к тому, чтобы эта семья оставалась единой или воссоединилась.

12.Міжнародно-правовий режим Антарктики.

Стаття І

використовується тільки в мирних цілях. Заборона військових дій,але можна використовувати військовий персонал чи оснащення для наукових досліджень .

Стаття II

Свобода наукових досліджень

Стаття III

Для сприяння міжнародному співробітництву у наукових дослідженнях в Антарктиці

    а) обмін інформацією стосовно планів наукових робіт

    b) обмін науковим персоналом в Антарктиці між експедиціями i станціями;

    с) обмін даними i результатами наукових спостережень

Стаття IV

(1) Ніщо, що міститься в цьому Договорі, не повинно тлумачитись як:

    а) відмова сторони від раніше заявлених прав або претензій на територіальний суверенітет     b) претензії на територіальний суверенітет в Антарктиці або скорочення цієї основи;

Стаття V

ядерні вибухи i видалення в цьому районі радіоактивних матеріалів забороняються.

Стаття VI

район південніше 60-ї паралелі південної широти, включаючи всі шельфові льодовики

Стаття VII

представники мають право брати участь у нарадах, має право призначати спостерігачів для проведення будь-якої інспекції, передбаченої цією Статтею. Спостерігачі повинні бути громадянами тих Договірних Сторін, які їх призначають.

(4) Спостереження з повітря

Інформування про:  а) про всі експедиції     b) про всі станції     c) про будь-який військовий персонал або оснащення,

Стаття IX

заходи щодо:

    а) використання Антарктики тільки в мирних цілях;

    b) сприяння науковим дослідженням в Антарктиці;

    с) сприяння міжнародному науковому співробітництву в Антарктиці;

    d) сприяння здійсненню прав інспекції, передбачених у Статті VII цього Договору;

    е) питань, що стосуються здійснення юрисдикції в Антарктиці;

    f) охорони i збереження живих ресурсів у Антарктиці.

13. Розвиток принципу захисту прав людини в універсальних та регіональних договорах.

У міжнародному праві норми про права людини спочатку виникали як реакція на жорстокі та нелюдські способи й методи ведення воєн. На основі цих норм виникло міжнарод­не гуманітарне право. На межі XVIII—XIX століть під впли­вом ідей гуманізму в суспільстві стало виникати більш ши­роке розуміння прав людини, яке вплинуло на становлення міжнародного права прав людини. Перші такі міжнародні акти були спрямовані на боротьбу з рабством і работоргівлею (Декларація про заборону торгівлі неграми-невільниками 1815 р., Генеральний акт про Конго 1885 р., Брюссельська конвенція 1889 р., Генеральний акт Брюссельської конфе­ренції 1890 р. та ін.). Але лише в ХХ ст. ідея прав людини опинилася дійсно в центрі світової політики. Після закінчен­ня Першої світової війни Ліга Націй безпосередньо взялася за розробку міжнародно-правових питань захисту прав на­ціональних, етнічних, релігійних і мовних меншин. Це мало велике значення для розвитку теорії та практики міжнарод­ного захисту прав людини.

Після Другої світової війни питання захисту прав люди­ни постало перед ООН, яка згідно зі ст. 1 Статуту зобов’яза­на «здійснювати міжнародне співробітництво в розв’язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культур­ного та гуманітарного характеру і в заохочуванні та розвит­ку поваги до прав людини й основних свобод для всіх, не­залежно раси, статі, мови та релігії». Поява цієї норми у Статуті ООН не була випадковою: закріплюючи у Статуті ООН норму про права людини, держави одночасно створю­вали міжнародно-правову основу для об’єднаної боротьби з тоталітаризмом, оскільки права людини та тоталітаризм за своєю природою несумісні.

Норми Статуту ООН про обов’язок держав співпрацювати в галузі захисту прав людини відігравали та продовжують відігравати величезну роль у становленні міжнародно-пра­вового захисту прав людини. Ці норми є найбільш загаль­ним правовим зобов’язанням, на основі якого здійснюється все наступне міжнародне співробітництво в цій області. Це положення Статуту дозволило Генеральній Асамблеї ООН проголосити в 1948 р. Загальну декларацію прав людини. Згодом велика кількість найважливіших універсальних міжнародних договорів про права людини була розроблена й ухвалена саме в рамках ООН. Особливо слід виокремити кон­венції, ухвалені в галузі захисту соціальних і економічних прав Міжнародною організацією праці. Крім того, у рамках ООН розроблена значна кількість міжнародних документів, що хоча і не є юридично обов’язковими, проте узагальнили в собі величезний досвід захисту прав людини та тому набули значної морально-політичної ваги (Кодекс поведінки поса­дових осіб щодо підтримки правопорядку, Основні принци­пи незалежності судових органів та ін.).

Особливе місце в розвитку міждержавного співробітниц­тва у сфері захисту прав людини посідає співробітництво в регіональних міжнародних міжурядових організаціях, де затверджено значну кількість міжнародних договорів та інших міжнародних актів, спрямованих на забезпечення дотримання в державах-учасницях прав людини. У низці випадків регіональні договори встановили більш високі стандарти прав людини, ніж передбачені універсальними міжнародними договорами.

Найважливішим досягненням міжнародного співробіт­ництва щодо захисту прав людини стало створення міжна­родного механізму захисту прав людини. Деякі з таких органів можуть розглядати індивідуальні скарги про захист прав людини в окремих державах і ухвалювати щодо них рішення, юридично обов’язкові для цих держав. Серед найбільш авторитетних у міжнародному механізмі захис­ту прав людини можна назвати Комісію ООН з прав люди­ни, Комітет з прав людини, Європейський суд з прав людини. Для звернення до кожного із цих органів існує спеціаль­на процедура.

Україна є учасницею більшості універсальних договорів з прав людини і визнає для себе юрисдикцію Комітету з прав людини і Європейського суду з прав людини. З одного боку, це покладає на Україну відповідальність за відповідність її законодавства міжнародним зобов’язанням у цій галузі. З іншого боку, це означає, що завжди зберігається можливість оскаржити дії державних органів у міжнародних установах із захисту прав людини. Конституція України визнає таке право (ст. 55).

14. Система органів ООН

Організація Об'єднаних Націй має шість головних органів: Ге­неральну Асамблею, Раду Безпеки, Економічну і Соціальну Раду, Раду з Опіки, Міжнародний Суд і Секретаріат (рис. 5.1).

Генеральна Асамблея ООН (ГА ООН)

Генеральна Асамблея — ГА (General Assembly)— є головним політичним консультативним органом ООН. Кожна держава може бути представлена в ній делегацією щонайбільше з п'яти осіб. Од­на держава має в Генеральній Асамблеї один голос. Кожна країна представлена в ГА дипломатом високого рангу, але час від часу міністри закордонних справ і навіть голови держав також відвіду­ють сесії ГА. Рішення з таких важливих питань, як підтримання миру і безпеки, прийом нових членів і бюджетні питання, потре­бують більшості в дві третини голосів. Рішення з інших питань приймаються простою більшістю голосів. ГА, як правило, збирає­ться у Нью-Йорку (докладно про ГА див. п. 5.3).

Рада Безпеки ООН

Рада Безпеки, згідно зі Статутом, несе головну відповідаль­ність за підтримання міжнародного миру і безпеки.

У 1965 р. кількість її членів було збільшено з 11 до 15 (перша поправка до Статуту ООН): п'ять постійних членів — Великоб­ританія, Китай, Росія, США, Франція — і десять членів, які оби­раються Генеральною Асамблеєю на два роки за географічною ознакою. П'ять з десяти членів переобираються щороку.

Кожен член Ради має один голос. Для прийняття рішень з пи­тань діяльності ООН потрібно дев'ять голосів, включаючи голоси всіх п'яти постійних членів Ради. Це і є так зване правило одно­стайності великих держав, або право вето. Всі п'ять постійних членів вдавалися в різні часи до права вето. Якщо постійний член не підтримує рішення, але не хоче блокувати його прийняття, він не голосує проти, а утримується при голосуванні.

На відміну від інших органів ООН, тільки Рада Безпеки має право приймати рішення, обов'язкові для виконання всіма чле­нами ООН.

Рада Безпеки проводить свої засідання у Нью-Йорку, коли в цьому виникає необхідність.

Економічна і Соціальна Рада (ЕКОСОР)

Економічна і Соціальна Рада (ЕКОСОР) — головний орган з координації економічної діяльності ООН та спеціалізованих установ, пов'язаних з ООН. Важливість цього органу засвідчує той факт, що на нього припадає майже 70 % всіх бюджетних ре­сурсів, а також персоналу ООН. У 1965 р. кількість членів Еко­номічної і Соціальної Ради було збільшено з 18 до 27 і в 1973 р. — до 54 членів (друга і четверта поправки до Статуту). По регіонах представництво розподіляється так: 14 місць — квота Африки, 10 — Латинської Америки, 11 — Азії, ІЗ — Західної Європи й інших країн і 6 — країн Східної Європи. Членів ЕКОСОР обира­ють строком на три роки, щорічно по 18 членів. Кожен член Ради має один голос, рішення приймаються простою більшістю голосів.

ЕКОСОР проводить щорічно дві сесії тривалістю в один місяць: у Нью-Йорку і в Женеві. Як один із шести головних органів ООН Економічна і Соціальна Рада має такі функції і повноваження:

—обговорює міжнародні економічні й соціальні проблеми глобального і міжгалузевого характеру і розробляє рекомендації щодо політики з цих проблем для країн-членів і для системи ООН;

— проводить дослідження, складає доповіді, розробляє реко­мендації з міжнародних проблем в економічній і соціальній сфе­рах Генеральній Асамблеї, членам Організації та зацікавленим спеціалізованим установам;

— заохочує держави до дотримання прав людини і основних свобод для всіх;

—скликає міжнародні конференції і розробляє для подання Генеральній Асамблеї проекти конвенцій з питань, що входять до її компетенції;

—веде переговори зі спеціалізованими установами відносно домовленостей, угод, що стосуються взаємовідносин цих установ з ООН;

— погоджує діяльність спеціалізованих установ через кон­сультації з ними і надання рекомендацій;

— надає послуги і допомогу (за ухвалою Генеральної Асамб­леї) членам ООН, а також спеціалізованим установам на прохан­ня останніх;

— консультує відповідні неурядові організації з питань, які входять до її компетенції.

Протягом року робота ЕКОСОР провадиться в її допоміжних органах: комісіях і комітетах, які регулярно збираються, і пода­ють доповіді і звіти.

Механізм допоміжних органів ЕКОСОР складається з функціо­нальних комісій, постійних комітетів, регіональних комісій, пос­тійних експертних органів. Організаційна структура ЕКОСОР по­дана на рис. 5.2. Крім того, сімнадцять спеціалізованих установ, пов'язаних з ООН спеціальними угодами про співробітництво і координацію, взаємодіють з нею і одна з одною через коорди­нуючий апарат ЕКОСОР. Це самостійні міжнародні організації, створені на основі міжурядових угод, які мають широку компе­тенцію і працюють у співробітництві з ООН. Спеціалізовані установи користуються самостійністю і мають повну юридичну правоспроможність. ЕКОСОР координує їхню діяльність.

Рада з Опіки ООН

Рада з Опіки — один із шести головних органів 0014, на який покладено завдання спостереження за управлінням підопічними територіями (територіями, що були колоніями). Рада уповноваже­на вимагати і розглядати звіти держав, що управляють цими тери­торіями відносно політичного, економічного, соціального прогре­су підопічних територій, розглядати (консультуючись з місцевою владою) петиції з підопічних територій і направляти туди спеці­альні місії. Остання з 11 таких територій, над якими була встанов­лена опіка, — Палаї (група островів у Мікронезії), отримала не­залежність у листопаді 1994 р. і наступного місяця стала країною — членом ООН. З цього часу Рада з Опіки формально припинила своє існування.

Змінивши свої правила процедури, вона буде тепер проводити засідання тоді і там, коли і де того вимагатимуть обставини.

Міжнародний Суд

Міжнародний Суд — головний судовий орган ООН, до юрис­дикції якого входять усі питання, що передаються йому держава­ми, і всі питання, передбачені Статутом ООН і чинними договора­ми і конвенціями. Цей орган складається з 15 суддів, яких окремо обирають Генеральна Асамблея і Рада Безпеки на дев'ять років. Судді обираються за рівнем кваліфікації, а не за національною ознакою. Проте не може бути обрано двоє суддів з однієї країни. Місцезнаходження суду — Гаага (Нідерланди). Країни-члени мо­жуть передавати на розгляд Міжнародного Суду справи про при­кордонні суперечки, право на рибну ловлю, право на корисні ко­палини та інші спірні питання. Генеральна Асамблея або Рада Безпеки можуть консультуватися з Міжнародним Судом з будь-якого питання.

Секретаріат ООН

Секретаріат — адміністративний орган ООН, який обслуго­вує інші органи, виконує програми і втілює в життя політику, розроблену ними. Робота Секретаріату включає: керівництво операціями з підтримування миру; організацію міжнародних кон­ференцій з проблем світового значення; підготовку оглядів сві­тових економічних та соціальних тенденцій і проблем; здійс­нення досліджень; перекладання виступів, документів; забезпе­чення світових засобів масової інформації відомостями про діяльність ООН.

Міжнародний персонал Секретаріату налічує 15 тисяч співро­бітників з більш ніж 170 країн, що працюють як у центральних установах у Нью-Йорку, так і у відділеннях по всьому світові.

Секретаріат очолює Генеральний секретар, якого призначає Ге­неральна Асамблея за рекомендацією Ради Безпеки. Першим Ге­неральним секретарем був Трюгве Лі (Норвегія), який обіймав цю посаду до 1953 року. Даг Хаммаршельд (Швеція) був Генеральним секретарем з 1953 по 1961 рік. У Тан (Бірма, нині Мьянма) очолю­вав ООН до 1971 р., його змінив Курт Вальдхайм (Австрія), який перебував на цій посаді з 1972 по 1981 рік. Хав'єр Перес де Куе-льяр (Перу) вступив на посаду 1 січня 1982 року. 31992 р. Гене­ральним секретарем ООН був єгиптянин Бутрос Бутрос Галі. У грудні 1996 р. Секретаріат очолив представник Африканського континенту, дипломат з Гани Кофі Аннан. Нині – Пан Гі Мун.

15. Мирне врегулювання міждержавних спорів.

Тривалий час загальне міжнародне право не покладало на держав обов’язку вирішення будь-яких спорів виключ­но мирними засобами, який вважався державами занадто обтяжливим для свого суверенітету.

Таке зобов’язання держави брали на себе лише в рамках двосторонніх договорів з окремих питань. Значно рідше укладалися угоди про вирішення конкретних суперечок або певних типів спорів. Серед них особливе значення мав До­говір між США та Великобританією про дружні відносини, комерцію та навігацію, укладений 1794 р. (відомий як До­говір Джея). Арбітражна процедура, передбачена цим до­говором, не тільки дозволила вирішити велику кількість спорів між двома державами, а й стала взірцем при ство­ренні інших міждержавних арбітражів, яких у 1795—1914 роках було більше двохсот.

Із другої половини ХІХ ст. до початку Другої світової війни відбувається становлення норми про обмеження пра­ва держав використовувати немирні засоби для врегулюван­ня міжнародних спорів, а згодом — і про повну заборону таких засобів. Інші напрями розвитку міжнародного права цього часу — регламентація на універсальному рівні окре­мих мирних засобів вирішення спорів, а також створення всесвітнього міжнародного судового органу.

На І Гаазькій мирній конференції 1899 р. було укладено Конвенцію про мирне врегулювання міжнародних спорів, яка на ІІ Гаазькій конференції 1907 р. була викладена в новій редакції1. За цими конвенціями держави-учасниці по­годилися забезпечувати мирне залагодження своїх міжна­родних суперечок та уникати, наскільки це можливо, звер­нення до сили у стосунках між собою. Конвенції детально регламентували деякі мирні засоби вирішення спорів (добрі послуги, посередництво, слідчі комісії) і передбачили ство­рення Постійного третейського суду.

Статут Ліги Націй, укладений 1918 р., наклав на держав – членів цієї організації більш жорсткі зобов’язання: не роз­починати війну, допоки не мине три місяці від дня ухвален­ня рішення щодо певного спору міжнародним арбітражем, судом або Лігою Націй. 1920 р. вперше був створений все­світній судовий орган – Постійна палата міжнародного пра­восуддя (ППМП).

Першим багатостороннім договором, що заборонив вда­ватися до війни, став Пакт про відмову від війни як знаряд­дя національної політики, укладений 27 серпня 1928 р. в Парижі (Пакт Бріана — Келлога). Держави – учасниці Пак­ту постановили, що «врегулювання або вирішення всіх спорів, що можуть виникнути між ними, якого б характеру чи якого б походження вони не були, повинні завжди здійснюватися тільки мирними засобами», а також засуди­ли звернення до війни для врегулювання міжнародних спорів і відмовилися у своїх взаємовідносинах від війни як знаряддя національної політики. До Пакту приєдналася абсолютна більшість держав світу, тобто напередодні Дру­гої світової війни договірне зобов’язання мирного вирішен­ня міжнародних спорів набуло універсального характеру. Утім численні порушення Пакту звели його практичне зна­чення нанівець.

Остаточне закріплення цього зобов’язання на всесвітньо­му рівні було здійснене у Статуті ООН — міжнародної орга­нізації, створеної з метою мирними засобами, відповідно до принципів справедливості та міжнародного права, вирішу­вати міжнародні спори чи ситуації, що можуть призвести до порушення миру (ст. 1). Статут закріплює принцип, згідно з яким ООН і всі її держави-члени «вирішують свої міжнародні спори мирними засобами так, щоб не піддава­ти загрозі міжнародний мир, безпеку та справедливість» (п. 3 ст. 2). Також був створений Міжнародний Суд як головний судовий орган ООН, який замінив ППМП.

У Гельсінському Заключному акті НБСЄ 1975 р. євро­пейські держави підтвердили, що у своїх стосунках керу­ватимуться принципом мирного врегулювання спорів. Ус­тановчі документи впливових регіональних організацій, створених після Другої світової війни (ОАД, ОАЄ, ОБСЄ, НАТО, СНД та ін.), закріпили обов’язок держав-членів ви­рішувати свої міжнародні спори мирними засобами.

Характеристика міжнародно-правового зобов’язання мирного вирішення міжнародних спорів

На сьогодні кожна з держав світу є учасницею числен­них двосторонніх і багатосторонніх договорів, що зобов’я­зують вирішувати міжнародні спори виключно в мирний спосіб. Міжнародний Суд 1986 р. у рішенні у справі про військову та воєнізовану діяльність в і проти Нікарагуа кон­статував існування обов’язку мирного вирішення міжнарод­них спорів як звичаєвої міжнародно-правової норми. Орган­ізація Об’єднаних Націй, інші універсальні та регіональні міжнародні організації постійно підтверджують обов’язок держав і міжнародних організацій мирно вирішувати свої спори. Усе це дає підстави вважати зобов’язання мирного вирішення міжнародних спорів нормою загального міжна­родного права.

На сьогодні немає доказів офіційного визнання зобов’я­зання мирного вирішення міжнародних спорів нормою, що має характер jus cogens, тобто імперативною нормою загаль­ного міжнародного права. Утім, зважаючи на всесвітнє ви­знання принципу в юридичній та політичній площинах, існує велика ймовірність того, що будь-який договір, який встановить право вирішувати спори в немирний спосіб, буде визнаний юридично недійсним (нікчемним)1.

Зважаючи на важливість зобов’язання мирного вирішен­ня спорів для сучасних міжнародного права та системи міжнародних відносин, досить поширеним є його характе­ристика як принципу. У вітчизняній теорії склалася тра­диція відносити цю норму до кола основних принципів міжнародного права, тобто загальновизнаних і загально­обов’язкових норм, що визначають фундаментальні засади сучасного міжнародного правопорядку.

Зміст принципу мирного вирішення міжнародних спорів

Хоча принцип мирного вирішення міжнародних спорів закріплений у Статуті ООН, його юридичний зміст усе ще залишається досить невизначеним. Проблема полягає в тому, що наявність зобов’язань, які складають зміст цього принципу, доводиться на підставі переважно документів рекомендаційного характеру (міжнародного «м’якого» пра­ва): Декларації про принципи міжнародного права, що сто­суються дружніх відносин і співробітництва між держава­ми відповідно до Статуту ООН (резолюція Генеральної Асам­блеї ООН 2625 (XXV) від 24 жовтня 1970 р.), Манільській декларації про мирне вирішення міжнародних спорів (ре­золюція Генеральної Асамблеї ООН 37/10 від 15 листопада 1982 р.), Декларації про запобігання й усунення спорів, що можуть загрожувати міжнародному миру та безпеці, і про роль ООН у цій галузі (резолюція Генеральної Асамблеї ООН 43/51 від 5 грудня 1988 р.), Гельсінського Заключного акта НБСЄ 1975 р. та ін.

Типовий перелік зобов’язань за принципом мирного ви­рішення міжнародних спорів, що пропонується сучасною доктриною міжнародного права, має такий вигляд: вирішувати міжнародні спори виключно мирними засобами; вирішувати мирними засобами всі свої спори, незалежно від їх виду; вирішувати спори своєчасно, у найкоротші строки; не залишати спори невирішеними, не припиняти процес мирного врегулювання та пошуку взаємоприйнятних рішень; використовувати визнані в міжнародному праві мирні й інші засоби на власний вибір; утримуватися від дій, що можуть загострити спір або поглибити напруженість (на­приклад, висування ультимативних вимог), і не наражати на небезпеку міжнародний мир та безпеку; вирішувати спо­ри на основі міжнародного права та справедливості; вико­нувати прийняте в узгодженому порядку рішення.

На практиці виникають сумніви щодо юридичної обов’яз­ковості майже кожного з перелічених зобов’язань, а також здатності міжнародної судової установи вирішити спір про дотримання цього принципу. Як виглядає, для вирішення такого спору на основі міжнародного права доведеться вста­новлювати, наскільки і в якому обсязі певне зобов’язання, що складає зміст принципу мирного вирішення спору, вста­новилося як звичаєва норма або закріплене в міжнародно­му договорі, учасниками якого є сторони спору.

Поняття міжнародного спору, класифікація міжнародних спорів

Термін «спір» широко вживається в договірній практиці. Також можна зустріти такі терміни, як «неузгодженість», «суперечка», «протиріччя», «розбіжність», «конфлікт» тощо. Здебільшого вони є синонімами. Стала практика вживання конкретного терміна для позначення певного різновиду спо­ру не склалася. У доктрині термін «міжнародний спір» ви­користовується як узагальнююче (родове) поняття.

У міжнародному праві немає загальновизнаного визна­чення поняття «міжнародний спір». Ознаки спору встанов­люються для потреб реалізації певної процедури врегулю­вання міжнародних спорів, передбаченої конкретним міжнародним договором. Водночас досить часто регламентація процедур мирного врегулювання відбувається без фор­мального визначення ознак міжнародного спору. Утім у сучасній теорії склався загалом єдиний підхід до визначен­ня змісту цього поняття. Він ґрунтується на практиці Міжнародного Суду, який під міжнародним спором розуміє конфлікт правових поглядів, що об’єктивно існує до почат­ку розгляду справи. Це означає, що для наявності спору недостатньо констатації самої лише різниці в поглядах сторін із питання права чи факту або ж їхніх інтересів. Така розбіжність повинна бути об’єктивно виражена в офіційних діях, принаймні однієї з них.

Отже, міжнародний спір можна визначити як формаль­но (об’єктивно) виражену суперечність між суб’єктами міжнародного права з питання факту або права. Міжнарод­ний спір — це юридичний факт, констатація наявності яко­го вимагає від його учасників та інших заінтересованих суб’єктів міжнародного права реалізації принципу мирно­го вирішення міжнародних спорів.

Не існує універсальної класифікації міжнародних спорів. Кожний договір має свою унікальну класифікацію, що заз­вичай служить двом цілям: визначити, які спори підпада­ють під дію цього договору; встановити, які мирні засоби слід застосовувати для врегулювання певних видів спорів. На­приклад, Конвенції 1899 і 1907 років про мирне вирішення міжнародних спорів рекомендують державам-учасницям для врегулювання «серйозної незгоди або конфлікту» вдаватися до мирних послуг або посередництва; при «розходженнях міжнародного характеру, що не зачіпають їхньої честі або життєвих інтересів та випливають із різниці в поглядах на питання факту» — створювати слідчу комісію; арбітраж ре­комендується як найбільш ефективний і справедливий спосіб вирішення «питань юридичного характеру, особливо при тлумаченні або застосуванні міжнародних конвенцій».

У міжнародному праві та доктрині досить поширений поділ спорів на юридичні (правові) та політичні (неправові). Вважається, що предметом правового спору є конфлікт сторін щодо тлумачення або застосування існуючої міжна­родно-правової норми. Коли ж спір зводиться до вимоги однієї зі сторін змінити зміст чинної норми, він не є правовим. Мета такої класифікації — виокремити спори, які зда­тен вирішити суд як орган, що за своєю природою тільки застосовує право, але не створює його. Утім ця класифіка­ція вважається занадто академічною через відносний харак­тер відмінності між цими видами спорів. Дійсно, навряд чи міжнародний спір може бути виключно правовим, тому що він завжди має політичний вимір; з іншого боку, зіткнення політичних інтересів суб’єктів міжнародного права має ви­рішуватися на основі норм міжнародного права.

16. Поняття, види, форми міжнародно-правової відповідальності.

Відповідальність у міжнародному праві відіграє важливу роль в забезпеченні стабільного функціонування міжнародної системи. Комісія міжнародного права ООН визначила зміст міжнародної відповідальності як «ті наслідки, які те або інше международно-протиправне діяння може мати відповідно до норм міжнародного права в різних випадках, наприклад наслідку діяння в плані відшкодування збитку й відповідних санкцій». У науці міжнародного права під міжнародно-правовою відповідальністю розуміються конкретні негативні юридичні наслідки, що наступають для суб'єкта міжнародного права в результаті порушення їм міжнародно-правового зобов'язання.

У цілому можна відзначити, що поняття міжнародно-правової відповідальності характеризується наступними ознаками: наступає вона за здійснення міжнародного правопорушення; реалізується на основі норм міжнародного права; пов'язана з певними негативними наслідками для правопорушника; спрямована на зміцнення міжнародного правопорядку.

Норми, що визначають відповідальність держав у міжнародному праві, утворять особливий міжнародно-правовий інститут. Зміст цього інституту змінювалося відповідно до змін у розвитку міжнародного права.

Норми, що становлять інститут міжнародно-правової відповідальності, носять переважно звичайний характер, що надає підвищену значимість їхньої кодифікації. Комісія міжнародного права ООН провела більшу попередню роботу із цього питання. Вісім доповідей свого спеціального доповідача італійського професора Р. Аго, зроблених їм в 1969 — 1980 р., були покладені Комісією в основу ч. 1 проекту статей про відповідальність держав «Походження міжнародної відповідальності».

З 1981 р. комісія працює над частинами 2 і 3 проекти статей «Зміст, форми й обсяг міжнародної відповідальності» і «Здійснення міжнародної відповідальності й урегулювання суперечок».

Інший важливий напрямок у діяльності Комісії міжнародного права ООН — підготовка проекту Кодексу злочинів проти миру й безпеки людства, що проводилася з 1947 по 1954 р. і відновила в 1982 г.Підставою міжнародно-правової відповідальності держави є порушення їм міжнародного зобов'язання, тобто здійснення цією державою міжнародного правопорушення. Щоб зробити висновок про наявність міжнародного правопорушення, необхідно встановити, що мало місце дія або бездіяльність посадових осіб або органів держави, що по діючих нормах міжнародного права може бути вменено державі, і це поводження порушило міжнародне зобов'язання даної держави.

У зв'язку з тим що держава може робити певні дії або не діяти за допомогою своїх органів і посадових осіб, йому може ставитися між народ але-протиправне поводження лише таких індивідів, які мають статус органа держави або його посадової особи. Дія або бездіяльність цих осіб, що порушує норму міжнародного права, розглядається в міжнародній практиці як поводження самої держави.

Держава буде нести міжнародну відповідальність за дії свого законодавчого органа в тому випадку, якщо він прийняв закон або інший нормативний акт, що йде врозріз із міжнародними зобов'язаннями даної держави. Підставою для виникнення відповідальності буде офіційне оприлюднення такого акту парламенту. Неприйняття ж парламентом держави законодавчого акту, що необхідний для виконання його міжнародного зобов'язання, може поспричиняти відповідальність даної держави тільки у випадку, якщо це заподіяло моральний або матеріальний збиток.

Найбільш часта держава відповідає за дії або бездіяльність своїх виконавчих органів: міністерств і відомств, армійських і поліцейських підрозділів, прикордонних і спеціальних служб, аж до нижчої ланки виконавчої влади.

Відповідальність держави може мати місце й внаслідок порушення його міжнародних зобов'язань діями або бездіяльністю національних судів. Звичайно, суди при відправленні правосуддя не повинні залежати від інших галузей влади й підкорятися тільки закону, але при цьому суди є органами держави. Тому їхнє поводження розглядається в міжнародній практиці як поводження самої держави.

Державі також ставиться поводження його адміністративно-територіальних одиниць і організацій, уповноважених виконувати державно-владні функції, зокрема при перевищенні ними своїх повноважень, установлених внутрішньодержавним правом, або порушенні інструкцій, що ставляться до їхньої діяльності (ст. 11 проекту статей). Держава не може ухилитися від відповідальності, посилаючись на та обставина, що відповідно до внутрішнього законодавства ці дії не випливало робити або випливало робити іншим способом. У Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. установлено, що держава «не може посилатися на положення свого внутрішнього права як виправдання для невиконання їм договору».

Тільки у випадку, якщо особа діяла або не діяла не в якості посадового особи або органа держави, його поводження не ставиться державі. Однак, якщо фізична особа, що не володіє офіційним державним статусом, своїми діями зазіхає на охоронювані міжнародним правом праваі й інтереси іншої держави, держава, що не забезпечила захист цих прав і інтересів, буде нести міжнародно-правову відповідальність. Найчастіше ці дії фізичних осіб зводяться до замаху на честь і достоїнство іноземної держави, образа його прапора й герба, замаху на честь і достоїнство, життя й здоров'я представників іноземних держав і т.п. Зрозуміло, за самі дії приватних осіб держава не несе відповідальності. Воно відповідає за невиконання своїх зобов'язань по забезпеченню прав і законних інтересів іноземного государства на своїй території, що виразилося в бездіяльності державних органів, покликаних захищати ці права й інтереси.

Те або інше діяння органів держави і його посадових осіб може вважатися підставою для міжнародно-правової відповідальності тільки в тому випадку, якщо в наявності буде сукупність наступних ознак, що утворять склад міжнародного правопорушення: 1) протиправний характер поводження держави, що виразився в дії або бездіяльності його органів і посадових осіб; 2) наявність шкоди як результату протиправного поводження держави; 3) причинно-наслідковий зв'язок між поводженням держави й шкідливим результатом, що наступив.

Шкідливий результат або збиток, заподіяний протиправним поводженням держави, може бути двоякого роду: матеріальним (збиток, заподіяний життя й здоров'ю людей, майну, фінансам держави) і нематеріальним (наприклад, порушення державного суверенітету, замах на честь і достоїнство держави й т.п.). Іноді протиправним поводженням держави заподіюється одночасно як матеріальний, так і нематеріальний збиток.

Відносно провини як підстави міжнародно-правової відповідальності держави єдиної думки в науці міжнародного права немає. У міжнародній практиці й доктрині вважається, що будь-яке международно-протиправне поводження держави винне.

Разом з тим при здійсненні міжнародних деліктів (простих правопорушень) держава-порушник має право доводити свою невинність, наприклад при порушенні режиму територіального моря, виняткової економічної зони й континентального шельфу, прикордонних інцидентах і т.д., і посилатися при цьому на форс-мажорні обставини, непередбачений випадок або нещастя (ст. 31 проекту статей). Здійснення ж міжнародних злочинів у силу специфіки цих протиправних діянь може бути тільки винним.

Слід зазначити, що загальні зміни, що происшли в міжнародному праві в сучасну епоху, наклали відбиток і на інститут міжнародно-правової відповідальності. Так, відбулися істотні зміни в підставах міжнародно-правової відповідальності; з'явилися нові склади міжнародних правопорушень, яких не було в класичному міжнародному праві; перетерпіли зміни способи реализации міжнародно-правової відповідальності. У міру розвитку й удосконалювання міжнародного права в цілому буде вдосконалюватися й інститут міжнародно-правової відповідальності.Відповідальність держави - порушника міжнародного зобов"язання реалізується в конкретних видах і формах. У міжнародному праві розрізняють два види відповідальності: нематеріальну і матеріальну.

У міжнародно-правовій доктрині для позначення нематеріальної відповідальності використовуються також три інших терміни: моральна, політична, морально-політична відповідальність.

Від специфіки міжнародного правопорушення залежить, який вид відповідальності буде нести держава-порушник. За деякі правопорушення можуть застосовуватися обидва види відповідальності одночасно.

Форми відповідальності відбивають конкретні способи здійснення для держави-порушника несприятливих для нього наслідків  за невиконання міжнародного зобов"язання.

У рамках нематеріального виду відповідальності виділяються такі форми: репресалії, реторсії, сатисфакції й санкції.

Репресалії - це правомірні примусові дії держави, що мають метою відновлення своїх прав, порушених іншою державою. По сучасному міжнародному праву в якості репрессалий неприпустиме застосування сили або погрози силою. Репресалії можуть виражатися в заморожуванні або арешті банківських авуарів, затримці або арешті рибальських судів (за порушення режиму рибальства) і т.п. Міри, прийняті потерпілою державою в якості репрессалий, повинні бути пропорційні їхньому правопорушенню, що викликало, і припиняються з моменту відновлення status quo (положення речей до зміни ситуації).

Реторсії являють собою правомірні примусові дії держави у відповідь на недружній акт із боку іншої держави, за допомогою якого посадові, фізичні або юридичні особи першої держави були поставлені в дискримінаційні умови. Реторсії націлені на відновлення принципу взаємності у взаєминах відповідних держав. Міри, використовувані в якості реторсий, повинні бути розмірні їхньому акту, що викликав, і припинятися з моменту відновлення колишнього положення. Як реторсія не можна використовувати збройну силу.

Сатисфакція виражається в наданні державою-порушником задоволення постраждалій державі. Сатисфакція може здійснюватися у вираженні жалю й завіренні постраждалої сторони в недопущенні повторення правопорушення, у публічному вибаченні, у покаранні винних, у наданні особливих почестей постраждалій державі й т.п. Застосування конкретної форми сатисфакції залежить від прилагоджені збитки й політичні взаємини між державами.

Після другої світової війни норми міжнародного права про репарацію одержали подальший розвиток. Вони були втілені в тексти мирних договорів і інших угод і домовленостей. У зв'язку з тим що матеріальний збиток, заподіяний Німеччиною державам антигітлерівської коаліції, склав більше 200 млрд доларів США, що перевищувало все національне надбання переможеної Німеччини, було ухвалене рішення про відшкодування збитку не в повному обсязі. У всіх мирних договорах установлювалося, що право на одержання репарації поширювалося не на всі держави, що брали участь у війні проти Німеччини й понесшие збитки, а лише на ті з них, на території яких велися воєнні дії й територія яких піддалася окупації. З 1 січня 1954 р. СРСР в однобічному порядку відмовився від стягнення репарацій із ГДР у кожній формі.

Історично репарації передувала контрибуція, тобто виплачування грошових сум переможеною державою переможцеві після закінчення війни. Основу контрибуції становило «право переможця», незалежно тому, справедливу або загарбницьку війну вело перемігшу державу. Розмір, порядок і форми виплати контрибуції визначалися винятково державою-переможцем

Реституція - одна з форм матеріальної відповідальності, що полягає в поверненні в натурі майна, неправомірно вилученого й вивезеного воюючою державою з території супротивника. Наприклад, повернення автотранспорту, залізничного транспорту, річкових і морських суден і т.д., які були неправомірно вилучені в супротивника й викрадені воюючою державою. При цьому реституції підлягає майно, що перебуває не тільки під контролем воюючої сторони, але й оказавшееся під контролем будь-якої третьої держави.

Різновидом реституції є субституція, тобто повернення майна аналогічного роду й приблизно равноценного тому, що було неправомірно вилучене й вивезено воюючою стороною з території супротивника. Відповідно до мирного договору з Італією 1947 р. дана держава зобов'язалася повернути все монетне золото, награбоване й незаконно вивезене в Італію, або передати кількість золота, рівне по вазі й пробі вивезеному

Перераховані форми матеріальної відповідальності пов'язані зі здійсненням міжнародного злочину - агресії. Однак матеріальний збиток може заподіюватися міжнародними деліктами й навіть у результаті правомірної діяльності держав при використанні джерел підвищеної небезпеки (авіації, космічних об'єктів, атомної енергії й т.п.). У цих випадках компенсації підлягає дійсний матеріальний збиток (прямій і непрямий); упущена ж вигода, як правило, не відшкодовується. Міжнародні угоди звичайно передбачають обмеження абсолютної матеріальної відповідальності, тобто відповідальності за правомірну діяльність. У таких договорах вказується максимальна сума, що може бути виплачена постраждалій стороні як компенсація за заподіяний збиток. Таке положення втримується, зокрема, у Віденській конвенції про громадянську відповідальність за ядерний збиток 1963 г.

При заподіянні такого роду збитку потерпіла сторона не може вимагати одержання суми понад установлену межу, навіть якщо фактичний збиток перевищує цю межу.

Установлення договірних обмежень на суму компенсації при реалізації абсолютної відповідальності є своєрідним стимулятором держав до використання техніки, що представляє підвищену небезпеку, однак виконує важливі функції в життєдіяльності людей. При цьому відбувається як би перерозподіл ваги матеріальних збитків між експлуатуюче джерело підвищеної небезпеки державою й постраждалою стороною.

При реалізації абсолютної відповідальності постраждала сторона в кожному разі одержить компенсацію, навіть якщо держава, що заподіяла збиток, буде доводити, що всієї його дії були зовсім правомірними.

17. Сучасна система підтримання миру в рамках ООН

Одним з механізмів попередження та подолання криз вважають миротворчі операції або миротворчість. Поняття миротворчість доволі нове. Його можна трактувати як творення миру. Для сучасних міжнародних відносин миротворчість знаменує собою операції з підтримання миру та безпеки. Щоправда сам термін та перші миротворчі операції були пов’язані з діяльністю Генерального секретаря ООН Дага Хаммаршельда, який обіймав цю посаду два терміни – з 10 квітня 1953 р. до 18 вересня 1961 року (загинув в авіакатастрофі на території Африки під час проведення миротворчої місії). Під час опису Перших надзвичайних сил ООН у 1956 р., які спрямовувалися на Синайський півострів і було вперше застосовано термін миротворчість.

Сьогодні під терміном миротворчість розуміють операції з підтримання миру та безпеки, які наприкінці ХХ століття здобули певної активізації і є одною з форм співробітництва країн світу і міжнародних організацій в питаннях миру та безпеки. З огляду на те, що проведення миротворчих місій проходить в тісному співробітництві країн світу, саму миротворчість можна вважати одним з інструментів творення нової системи міжнародних відносин як і нової архітектури безпеки.

Необхідність проведення міжнародних миротворчих операцій (місій), здійснюваних на основі положень Статуту ООН при суворому дотриманні норм міжнародного права, стала очевидною вже незабаром після створення ООН. Згідно VІ та VІІ розділів Статуту ООН, Рада Безпеки несе основну відповідальність за збереження міжнародного миру та безпеки. Існування такого органу, як РБ ООН надає можливість блокувати намагання окремих держав нарощувати військові потужності, розвивати свої агресивні наміри шляхом безкарного захоплення території сусідніх держав та ведення широкомасштабних війн на планеті.

Коли внутрішньодержавний конфлікт починає процес дестабілізації безпеки в цілому регіоні, настає час для дій регіональної організації зі збереження миру та стабільності згідно Статті 52 Статуту ООН.

Залежно від рівня залучення країн до участі у миротворчих операціях, ролі і місця Ради Безпеки ООН щодо керівництва миротворчими підрозділами, миротворчі операції можна поділити на чотири види. Це так звані «класичні миротворчі операції» та операції сил швидкого розгортання, які проводяться під керівництвом безпосередньо ООН із залученням багатьох країн, які спроможні за порівняно короткий термін виділити в розпорядження ООН необхідний військовий контингент і потрібні матеріальні ресурси. Для сучасних міжнародних миротворчих операцій характерні також операції, що проводяться під егідою ООН при головній ролі однієї країни із залученням інших. Прикладом є операція, яка проводилася Італією в Албанії. І останній тип це операції, що проводяться за рішенням ООН відповідними регіональними організаціями. Прикладом можуть бути миротворчі операції в колишній СФРЮ за участю НАТО, операції ЕКОВАС в Африці.

Не зважаючи на деякі розбіжності у визначенні миротворчих операцій, всі вони мають багато спільного та відображають специфіку різноманітних типів миротворчої діяльності. Деякі з них можливо віднести до загальновизнаних.

Операції з підтримання миру проводяться на підставі глави VI Статуту ООН з метою забезпечення виконання мирної угоди та спостереження за її виконанням [6]. Вони покликані сприяти локалізації конфліктів, врегулюванню і ліквідації їх наслідків. Операції з сприяння миру здійснюються також відповідно до вимог положень глави VI Статуту ООН. Вирішення конфліктів здійснюється шляхом мирного урегулювання спорів. Метою цих операцій є остаточне врегулювання конфлікту. Слід зазначити, що іноді ці два останні типи операцій відносять до «класичної миротворчості», тобто до операцій, які проведені в суворій відповідності зі Статутом ООН, який передбачає наступні методи розв’язання конфліктів під час виконання цих операцій: переговори, обстеження, посередництво, примирення, арбітраж, судовий розгляд.

Операції з встановлення миру (примушення до миру) проводяться на підставі глави VII Статуту ООН, частіше всього задля припинення конфліктів, що відбуваються переважно у вигляді громадянських або міжетнічних війн [6]. Такі дії можуть бути проведені за рішенням Ради Безпеки ООН щодо використання військової сили з метою примушення конфліктуючих сторін до згоди з міжнародними санкціями та резолюціями. Операції з встановлення миру здійснюють, коли конфлікт створює реальну загрозу глобальній чи регіональній безпеці. У цьому випадку Рада Безпеки ООН передбачає наступні заходи для вирішення проблеми: розрив економічних відносин; розрив дипломатичних відносин; загроза застосування військової сили; дії із застосуванням військової сили.

Операції з відбудови миру включають заходи, спрямовані на відновлення життєдіяльності найважливіших елементів інфраструктури та цивільних інститутів країни у постконфліктний період із використанням як військових, так і невійськових засобів. Головна мета цих операцій – запобігання повторення конфлікту.

Порівняно новою формою миротворчих операцій є електоральні операції, які можуть бути як самостійними операціями, так і складовою більш масштабних операцій з постконфліктного врегулювання. Демократичні вибори – один з ефективних засобів запобігання та врегулювання конфліктів, оскільки демократично обрані уряди, як правило, не воюють один проти одного. Саме розуміння цього взаємозв'язку та зростання демократизації в глобальному масштабі, особливо в Латинській і Південній Америці, Східній Європі, спонукали Секретаріат ООН за останні роки значно підвищити ступінь своєї участі в електоральних операціях [4].

У деяких джерелах до міжнародних миротворчих операцій віднесені гуманітарні. Ці операції по суті не намагаються досягти розв’язання конфлікту як такого, вони націлені на порятунок життя людей.

Як показує практика міжнародні миротворчі операції – це завжди комплекс дій та заходів. Колективні сили з підтримки миру формуються на коаліційній основі за участю тих держав, які погодилися брати участь в миротворчих місіях. При цьому кожна із держав, сама визначає форму своєї участі та кількість поданого контингенту, згідно зі своїм національним законодавством.

Перша місія Організації Об’єднаних Націй започаткована у 1948 р. і відтоді було проведено 63 операції з підтримання миру. Деякі з миротворчих операцій тривають до тепер: з січня 1949 р. присутня група військових спостерігачів у Індії та Пакистані, військові сили ООН з підтримки миру присутні з березня 1964 р. і до тепер на Кіпрі, з березня 1974 р. сили ООН за спостереженням за роз’єднанням присутні в ізраїльсько-сірійському регіоні, з березня 1978 р. тимчасові сили ООН присутні в Лівані, з квітня 1991 р. розпочалася місія ООН з проведення референдуму на території Західної Сахари, з червня 1999 р. діє місія ООН з питань тимчасової адміністрації у Косово, з вересня 2003 р. місія ООН в Ліберії, з квітня 2004 р. триває місія у Кот-д’Івуарі, з червня 2004 р. місія ООН із стабілізації діє на Гаіті, з березня 2005 р. в Судані, з серпня 2006 р. інтегрована місія ООН присутня у Тіморі-Лешті, з липня 2007 р. змішана операція Африканського Союзу – Організації Об’єднаних Націй діє у Дарфурі, з липня 2010 р. місія ООН з стабілізації на території Конго. Таким чином на сьогоднішній день миротворчі місії ООН присутні у 13 країнах і регіонах світу [7].

Крім того міжнародні миротворчі операції проходять під егідою таких міжнародних організацій як НАТО та ОБСЄ. Місії ОБСЄ працюють в Албанії, Республіці Боснія і Герцеговина, Грузії, Естонії, Латвії, Македонії, Молдові, Нагірному Карабасі, Таджикистані, Хорватії, СРЮ (Косово). Загалом постійні місії ОБСЄ на місцях були задіяні у 25 різних операціях [3]. На підтримку діяльності ООН в питаннях миру та безпеки активно діє у зонах конфлікту Північноатлантичний Альянс. Прикладом є участь НАТО у Боснії, Герцеговині, Косово, Македонії, Дарфурі, Іраку. Міжнародні сили сприяння безпеці діють в Афганістані.

18. Навколишнє середовище як об’єкт міжнародно-правового захисту

Природа Землі не знає адміністративних меж і розвивається за єдиними законами. Тому й зусилля однієї окремо взятої країни в царині природоохоронної діяльності навряд чи увінчаються успіхом, якщо вони не будуть поєднуватися з інтернаціональними заходами, спрямованими на охорону довкілля. Усвідомлення об'єктивної необхідності об'єднати правоохоронну діяльність усіх країн світу, всієї світової спільноти для вирішення глобальних екологічних проблем приходило поступово, в міру розвитку науково-технічного прогресу й наростання загрози екологічної кризи в масштабах усієї планети.

Потреба в міжнародному співробітництві у сфері екології обумовлена глобальністю проблеми взаємовідносин суспільства і природи. Ідея такої необхідності була усвідомлена і проголошена ще до першої конференції в Берні з охорони навколишнього природного середовища (1913 p.). Згодом вона одержала закріплення й розвиток у міжнародних правових документах.

Поступово сформувався, а за сучасних умов одержав досить широкого розвитку один із головних напрямків міжнародного співробітництва у сфері екології -- міжнародноправова охорона навколишнього середовища. Важливими передумовами міжнародногоправового регулювання охорони оточуючого людину при-родного середовища є обмеженість простору й ресурсів біосфери, заінтересованість країн і народів у справедливому розподілі природних ресурсів, у забезпеченні прав громадян на сприятливе для життєдіяльності довкілля.

Об'єктом міжнародного співробітництва у сфері екології є не навколишнє природне середовище, що знаходиться під національною юрисдикцією, а міжнародно-правовий природний простір, що оточує природне середовище Землі в цілому, глобальна екологічна рівновага.

Міжнародна правова охорона навколишнього природного середовища ґрунтується на певних принципах, вироблених спільними зусиллями держав, міжнародних організацій і конференцій. Вони сформульовані в окремих рішеннях міжнародних організацій, документах конференцій, а також обов'язково викладені в національному законодавстві. В узагальненому вигляді до цих принципів належать пріоритетність екологічних прав людини, суверенні права держави на природні ресурси в межах її території, вільний обмін міжнародною екологічною інформацією; взаємодопомога держав при надзвичайних обставинах (екологічних катастрофах тощо), неприпустимість екологічного благополуччя однієї держави внаслідок заподіяння екологічної шкоди іншій та ін.

Серед об'єктів міжнародно-правової охорони навколишнього природного середовища, під якими розуміють природні об'єкти, з приводу яких у держав і міжнародних організацій формуються й розвиваються екологічні відносини, вирізняють дві категорії: ті, що належать до юрисдикції держави, й ті, які до неї не належать.

До першої категорії відносять Світовий океан, космос, Антарктиду, мігруючі види тварин та деякі інші. Особливість даних об'єктів полягає в тому, що їх правовий режим визначається нормами міжнародного екологічного права. Друга категорія - міжнародно-правові об'єкти природи, включені до числа світового природного існування (міжнародні водні об'єкти, занесені до Міжнародної червоної книги, що знаходяться під загрозою зникнення, рідкісні види фауни, флори та деякі інші).

Однією з правових форм міжнародного співробітництва Укра-їни у сфері екології є міжнародні договори. Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обо-в'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Більше того, якщо між-народним договором України, укладеним у формі закону, вста-новлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору.

На сучасному етапі міжнародне співробітництво в галузі охо-рони довкілля здійснюється на трьох рівнях - світовому (або глобальному), європейському і регіональному.

Важливою віхою міжнародної співпраці в зазначеній сфері на світовому рівні стала Стокгольмська конференція, ООН з на-вколишнього природного середовища (1972 p.). Вона не тільки прийняла важливі документи (Декларацію, що містить 27 прин-ципів екологічно коректної поведінки держав, і Програму дій), а й послужила джерелом формування міжнародного екологічно-го права.

На регіональному рівні міжнародне співробітництво розви-вається з урахуванням особливостей географічних і природних регіонів, у межах яких створені й функціонують єдині екологіч-ні системи.Формами такого співробітництва є міжнародні еко-логічні програми за участю України - «Чорне море», «Карпати» та ін.

Самостійною формою міжнародної співпраці у сфері еколо-гії є міжнародні договори екологічного змісту. Серед них виріз-няються договори комплексного й поресурсового змісту. До пер-ших належать ті, що мають глобальний характер, другі спрямо-вані на охорону окремих об'єктів природи.

Специфічною і досить поширеною формою міжнародного співробітництва виступають численні міжнародні конференції з проблем охорони навколишнього природного середовища, що позитивно впливають на міжнародну політичну атмосферу та напрямки подальшого розвитку такої співпраці. Найбільш зна-чимою є Конференція ООН з навколишнього середовища й роз-витку, що відбулася в 1992 р. у Ріо-де-Жанейро, у якій взяли участь 179 держав. Конференція прийняла Декларацію Ріо та «Порядок денний на XXI сторіччя». На ній також були подані відкриті для підписання Конвенції «Про зміни клімату» та «Про біологічне різноманіття».

Міжнародно-правовими угодами регламентуються екологіч-ні проблеми, які мають планетарний характер і які не можуть ефективно регулюватися тільки законодавством однієї або де-кількох країн. Водночас необхідно зазначити, що існують і такі екологічні проблеми, які мають регіональний характер. Для їх вирішення укладаються міжнародно-правові угоди між держа-вами відповідного регіону. Наприклад, 21 квітня 1992 р. на Кон ференції причорноморських країн, що відбулася в м. Бухаресті (Румунія) була підписана Конвенція про захист Чорного моря від забруднення.

Україна, як член Ради Європи - однієї з впливових органі-зацій, у діяльності яких питання охорони довкілля посідають доволі важливе місце, - підписала й ратифікувала 29 міжна-родних конвенцій, що стосуються екології, стала учасником 44 двосторонніх міжнародних угод і договорів у зазначеній сфері.

Міжнародні природоохоронні організації

Важливе значення в галузі охорони навколишнього природного середовища мають спеціалізовані автономні установи Організа-ції Об'єднаних Націй (ООН) та неурядові світові громадські ор-ганізації, їх характерною особливістю є універсальність, тобто участь в них більшості країн світу, які являють собою різні еко-номічні й соціально-політичні системи.

Завдання охорони здоров'я народів світу, яке ставить перед собою Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ), про що зазначено в її Статуті, логічно передбачає вжиття заходів щодо оздоровлення і підтримання належної якості оточуючого люди-ну середовища.

Міжурядова морська консультативна організація (ІМКО) має на меті сприяння міжурядовому співробітництву в усіх тех-нічних областях, пов'язаних з міжнародним торговельним суд-ноплавством. Однією з функцій діяльності цієї організації є роз-робка високих стандартів екологічної безпеки судноплавства. До компетенції ІМКО належить боротьба з забрудненням Світо-вого океану нафтою. З цією метою був створений Комітет з без-пеки на морі. Характерним є заснування, Юридичного комітету.

В структурі органів Всесвітньої метеорологічної організації (ВМО) знайшли відображення спеціальні функції в галузі охо-рони навколишнього середовища. До складу Виконавчого комі-тету ВМО входять групи експертів з питань забруднення навко-лишнього середовища, з кліматичних змін, з питань зміни пого-ди. Є спеціальний підрозділ, який займається питаннями забруд-нення атмосфери і атмосферною хімією. До компетенції Комісії з гідрології належать питання моніторингу навколишнього середовища.

19. Головні теорії у сфері взаємозв’язку і взаємодія міждержавного і національного права.

 МП і внутрішньодержавне право не ізольовано одне від одного. На нормотворчість в МП  впливають національні правові системи. Норми національного права регулюють здійснення зовнішньої політики України, а міжнародне право, в свою чергу, впливає на  національне законодавство.

В питанні співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права у науці міжнародного права мають місце різні погляду які можна умовно зводити до двох основних напрямів - «дуалістичному» і «моністичному».

Прихильники дуалістичного напряму дотримуються погляду, відповідно до якого визнається паралельне існування системи МП  та внутрішньодержавного права. Прибічники такого підходу вважають, що правові системи держав і міжнародного права розвиваються незалежно, але, одночасно, й у взаємозв'язку один з одним. Прибічники моністичного напряму вважають, що внутрішньодержавна правова система і міжнародне право перебувають у певній супідрядності, саме чи внутрішнє право панує над міжнародним чи міжнародне домінує над внутрішнім правом. Теорія визнання примату міжнародного права над внутрішнім правом отримала широке визнання.

На практиці тією чи іншою мірою, мають місце і цей перший і другий варіанти співвідношення внутрішньодержавного і міжнародного права. З одного боку, міжнародно-правові норми закріплюють права та обов'язки лише суб'єктів міжнародного права, і на розподіл державам, які є суверенними у виконанні зовнішньої діяльності та самостійно, незалежно і добровільно набувають прав та покладають на себе обов'язки під час укладання міжнародного договору. Але щоб забезпечити фактичну реалізацію міжнародних зобов'язань на внутрішньодержавному рівні здійснюються заходи для трансформації міжнародно-правових норм в законодавство.

Прийняті державами міжнародні зобов'язання повинні ними сумлінно виконуватись.

В ряді держав ратифіковані міжнародні договори автоматично стають частиною національного законодавства. У законах багатьох держав встановлюється правило, що у разі розбіжностей положень внутрішнього законодавства і договірними міжнародних зобов'язань держави. переважну силу мають міжнародні зобов'язання. Так, наприклад, в п. 4, ст. 15 Конституції РФ говориться, що загальновизнані принципи та норми міжнародного права та міжнародних договорів РФ є складовою частиною її правової системи. Якщо міжнародним договором РФ встановлені інші правила, ніж законом, то застосовуються правила міжнародного договора.

Взамодія:

Наприклад: свою регулюючу функцію МП без внутрішньодержавного права не могло б  здійснити, порядок укладання договорів регулюється, як МП так і внутрішньодержавним правом.

При взаємодії “національне – міжнародне право” застосовується загальне правило: чим прогресивніший суспільний лад  держави, тим значніший вплив його конституційних принципів і зовнішньої політики на розвиток МП.

Імплементація - процес транспонування МПактів, включаючи створення порядку та процедур їх впровадження (імплементація у вузькому сенсі); цей процес також включає тлумачення, практику застосування, забезпечення дотримання та виконання норм МП  органами державної влади (імплементація в широкому сенсі).

Трансформація – певна переробка норм відповідного міжнародного договору або перенесення їх до національного законодавства. Пряма – самовик. Непряма – треба перетворити на норму МП.

  1.  Поняття та джерела консульського права.

Консульское право зародилось много веков тому назад. Появление норм консульского права было вызвано потребностями развивающейся торговли. В начальный период своего развития это право ограничива-лось защитой в государстве пребывания торговых интересов иностранных купцов, а также рассмотрением споров между отечественными и иностранными купцами. Постепенно консульские функции стали расширяться. Становление консульского права в России относится

к XVIII в.1 Источники консульского права. Основой консульского права является Венская конвенция о консульских сношениях 1963 г. Она определяет классы глав консульских учреждений, регулирует порядок открытия консульских учреждений, назначения и отзыва консулов, консульские функции, привилегии и иммунитеты консульских учреждений, их со-

трудников и консулов. Весьма развита практика заключения двусторонних консульских

конвенций, в которых детально регулируются вопросы консульских отношений между конкретными государствами. Кроме того, практически каждое государство имеет свои внутренние нормативные правовые акты, в которых регулируются вопросы консульской службы.

Установление консульских отношений между государствами осуществляется по их взаимному согласию. Если иное не оговорено двумя го-сударствами, то согласие, данное на установление дипломатических отношений, означает и согласие на установление консульских отношений.

Разрыв же дипломатических отношений не влечет за собой автоматического разрыва консульских отношений (ст. 2 Венской конвенции о консульских сношениях 1963 г.).

  1.  Поняття та джерела дипломатичного права.

Дипломатическое право — совокупность правовых принципов и норм, регулирующих правовой статус зарубежных государственных органов внешних сношений. Эти органы подразделяются на: 1) постоянные и 2) временные. К постоянным органам внешних сношений относятся: 1) дипломатические представительства — посольства и миссии; 2) консульские учреждения; 3) торговые представительства; 4) постоянные представи-

тельства государств при международных организациях. К временным зарубежным органам внешних сношений относятся:

1) специальные миссии, направляемые в иностранные государства для участия в переговорах, церемониальных мероприятиях, в иных специальных целях; 2) делегации и группы наблюдателей на международных конференциях; 3) делегации для участия в работе сессий международных организаций и др.

Источниками дипломатического права являются:

1) Венская конвенция о дипломатических сношениях 1961 г.;

2) Конвенция о специальных миссиях 1969 г.;

3) Конвенция о предотвращении и наказании преступлений против лиц, пользующихся международной защитой, в том числе дипломатических агентов 1973 г.;

4) некоторые региональные соглашения и двусторонние договоры в указанной области сотрудничества.

22. Види та форми міжнародно-правового визнання.

Визнання — це односторонній добровільний акт держави, у якому вона:

а) прямо чи побічно заявляє або про те, що розглядає іншу державу як суб'єкт міжнародного права і має намір підтримувати з нею офіційні відносини, або

б) про те, що вважає владу, що затвердилася не конституційним шляхом у державі або на частині її території, достатньо ефективною, щоб виступати в міждержавних відносинах у якості представника цієї

держави або населення відповідної території.

Слід мати на увазі, що обов'язку визнання не існує, це право держави. За допомогою акту визнання держава погоджується з відповідними змінами в міжнародному правопорядку і/або міжнародної правосуб'єктності. Визнання, зокрема, свідчить про вихід на міжнародну арену нової держави або уряду і спрямоване на встановлення між державою, що визнає, і державою, що визнається, правовідносин, характер і обсяг яких залежать від виду і форми визнання. Визнання на практиці означає, що держава визнає іншу нову державу як юридичну особу, тобто з усіма її правами й обов'язками, що випливають із міжнародного права. Таким чином, право і дієздатність кожного суб'єкта реалізуються у взаємовідносинах з іншими і залежать від їхнього бажання прийняти його в міжнародне співтовариство.

Визнання нової держави є політичним актом і не регламентується міжнародним правом. Воно здійснюється звичайно за допомогою заяви держави, що визнає, адресованої визнаній державі, про намір вступити з нею у взаємовідносини як із суверенною державою, зокрема — установити з нею дипломатичні відносини.

Виникаючі на основі акту визнання правовідносини існують незалежно від встановлення між суб'єктом, що визнає, і суб'єктом, що визнається, дипломатичних, консульських або інших відносин. Правовідносини визнання і дипломатичні, консульські правовідносини витікають із різноманітних норм міжнародного публічного права. У той же час, визнання як юридичний факт є базою для всіх наступних відносин між суб'єктами міжнародного права, і дипломатичні, і консульські відносини встановлюються після визнання.

У міжнародному праві існують такі форми визнання:

— de facto;

— de jure;

— ad hoc.

Визнання de facto — це визнання офіційне, але не повне. Воно означає вираження непевності в тому, що дана держава або уряд достатньо довговічні або життєздатні. Воно може спричинити встановлення консульських відносин, але це не є обов'язковим. Визнання de facto є практичне визнання, що включає в себе економічні і культурні контакти, при відсутності повних контактів, відсутності дипломатичного визнання. Але й у цих відносинах держава (уряд), у відношенні якої відбулося визнання de facto, вступає в міжнародні відносини як суверен. Так, у 1960 році СРСР визнав de facto Тимчасовий уряд Алжирської Республіки.

Як правило, через якийсь час визнання de facto трансформується у визнання de jure.

Визнання de jure — повне, остаточне визнання, що означає встановлення між суб'єктами міжнародного права міжнародних відносин у повному обсязі і у всіх галузях міжнародного спілкування. Визнання de jure здатне спричинити обмін дипломатичними представниками вищого класу, визнання прав визнаної держави на розпорядження майном та іншими цінностями, що належать їй за кордоном, визнання її імунітету від юрисдикції держави, що визнає, і т.п. Іноді таке визнання супроводжується різноманітними застереженнями з боку держави, що визнає, наприклад, про територіальні межі поширення визнаної влади (при визнанні Великобританією Союзу РСР у 1924 році) або про відношення до міжнародних зобов'язань (роблена Великобританією при визнанні Народної Республіки Болгарії в 1947 році).

Зустрічаються випадки, коли держави, уряди вступають в офіційний контакт одна з одною вимушено, для розв'язання яких-небудь конкретних питань, але водночас не бажають визнавати одна одну. У цьому випадку говорять про визнання ad hoc (у даній ситуації, у конкретній справі). Іноді метою таких контактів може бути укладання міжнародних договорів. Наприклад, чотири учасники переговорів про закінчення війни у В'єтнамі (СІЛА і три в'єтнамські сторони) підписали в 1973 році відомі Паризькі угоди, хоча деякі з них один одного не визнавали. Відсутність визнання в таких випадках не повинна відбиватися на юридичній чинності договору.  

Види визнання:

  •  держави
  •  уряду

Визнання уряду відбувається, як правило, одночасно з визнанням нової держави, тому що акт визнання безпосередньо адресується йому.

Визнання уряду, за своєю суттю, означає визнання його здатності здійснювати ефективну владу в державі. Історії міжнародного права відомі спеціальні доктрини про визнання урядів, названі іменами міністрів закордонних справ Еквадору Карлоса Тобара (доктрина Тобара) і Мексики Хенаро Естради (доктрина Естради), що сформувалися на початку XX століття в практиці держав американського континенту.

Доктрина Тобара одержала закріплення в Конвенції держав Центральної Америки від 20 грудня 1907 року, у статті 1 якої є зобов'язання урядів договірних сторін (Гватемали, Гондурасу, Коста-Рики, Нікарагуа і Сальвадору) не визнавати уряди, що можуть установитися в одній з п'яти країн у результаті державного перевороту або революції, спрямованих проти визнаного уряду, поки вільно обраний уряд не реорганізує країну в конституційних формах. Таким чином, ця доктрина мала на меті обмеження перманентних революцій в іспано-американських країнах.

Доктрина Естради викладена в Комюніке Міністерства закордонних справ Мексики про визнання держав від 27 вересня 1930 року, у якому закріплене положення про те, що уряд Мексики інструктував своїх дипломатичних представників у країнах, де відбулися перевороти, про те, що «Мексика не висловлюється з питання про надання визнання», тому що в результаті заяв про визнання «...створюється образлива практика, яка, крім того, що вона зазіхає на суверенітет інших націй, веде до того, що внутрішні справи останніх можуть бути предметом оцінки з боку інших урядів, що беруть на себе тим самим роль критика, який виносить позитивну або негативну оцінку з питання про закономірність режиму». Таким чином, ця доктрина виступала проти застосування доктрини визнання, «у результаті якої питання про те, законний або не законний новий режим, виноситься на розсуд іноземних урядів».

Незважаючи на те, що визнання уряду відбувається, як правило, одночасно з визнанням нової держави, у даний час практика міжнародного життя знає визнання уряду без визнання держави. Це має місце у вже зазначених випадках, коли уряд приходить до влади неконституційним шляхом у вже визнаній державі (громадянські війни, військові перевороти). При цьому багато держав, що оголошують про визнання нового уряду, виходять із того, що тільки народ кожної держави вправі вирішувати питання про уряд і форму правління і що повага суверенних прав є головним принципом відносин між державами. Водночас і тут є певні умови такого визнання прагматичного характеру. Воно відбувається, якщо:

а) уряд здійснює дійсний контроль над більшою

частиною країни й ефективне керівництво нею;

б) у процесі приходу до влади нового уряду не

були суттєво порушені права людини.

Визнання уряду є або остаточним і повним, або тимчасовим чи обмеженим лише деякими юридичними відносинами.

Визнання de facto нового уряду виражається різноманітними засобами: визначеною заявою; підписанням угод, що мають тимчасовий характер або обмежене значення; підтримка епізодичних відносин із новим урядом і т.д. Визнання de facto уряду не спричиняє в обов'язковому порядку визнання компетенції його судової, адміністративної або іншої влади або наслідків екстериторіальності його актів.

Визнання de jure нового уряду витікає або з визначеної заяви, або з позитивного факту, що однозначно показує наявність наміру надати це визнання (конклюдент-ні дії). При відсутності такої заяви або факту визнання не може бути отримано. Визнання de jure нового уряду має зворотну силу з моменту, коли воно почало здійснювати свою владу.

23.Право міжнародних договорів.

До нинішнього часу "право міжнародних договорів" як поняття (як це фіксується в різних літературних і правових джерелах) являє собою сукупність міжнародно-правових норм договірного і звичайного характеру, що регулюють відносини держав та інших суб'єктів міжнародного права у питаннях укладання, дії і припинення дії міжнародних договорів.

Протягом історично тривалого часу єдиним джерелом права міжнародних договорів був міжнародно-правовий звичай. Породжений у давні часи, звичай укладати міжнародні договори з питань війни, миру, торгівлі, взаємодопомоги і т. д. поступово обростав різними правилами і процедурами вчинення окремих протокольних дій і згодом перетворився в цілі комплекси звичайних норм, що регулюють процес укладання, виконання і припинення дії міжнародних договорів.

Прикладом тому є формування великого комплексу звичаїв ведення морської війни.

20-е століття стало переломним у цьому плані. У 1928 р. в Гавані на Конференції міжамериканських держав, хоча й у регіональному масштабі, але з більш широким значенням, був прийнятий один із перших міжнародних документів, мета якого полягала в тому, щоб узагальнити наявні численні звичайні норми міжнародного права у сфері права міжнародних договорів і закріпити їх у правовому акті договірного характеру.

Після Другої світової війни питанням розвитку і кодифікації права міжнародних договорів займалася Комісія міжнародного права ООН. Ця робота ознаменувалася прийняттям у 1969 р. у Відні спеціальної Конвенції про право міжнародних договорів. Дана Конвенція набула чинності у 1980 р. і до нинішнього часу є найважливішим міжнародно-правовим документом, що докладно регламентує порядок укладання, дії і припинення дії міжнародних договорів, укладених між державами.

З огляду на деякий пробіл у сфері правонаступництва держав щодо міжнародних договорів, Комісія міжнародного права ООН розробила текст Конвенції про правонаступництво держав стосовно міжнародних договорів. Ця Конвенція була прийнята у Відні у 1978 р.

У зв'язку з бурхливим післявоєнним розвитком міжнародних відносин і істотним розширенням кола суб'єктів міжнародного права за рахунок значного росту різних міжнародних організацій і з огляду на специфіку й обсяг їхньої міжнародної правосуб'єктності, а також беручи до уваги зростання їхньої ролі й активності в міжнародних відносинах, виникла необхідність у спеціальному міжнародно-правовому документі, що регламентує участь цих організацій у договірному процесі. Тому, за поданням Комісії міжнародного права ООН, у Відні в 1986 р. була прийнята Конвенція про право міжнародних договорів між державами "і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями.

Резюмуючи питання про джерела права міжнародних договорів, слід зазначити:

Суб'єктна сфера дії зазначених джерел чітко визначена в їхніх назвах і в зв'язку з цим суворо обмежена. Отже, дія Віденської конвенції 1969 р. поширюється тільки на міжнародні договори, укладені державами, тоді як дія Віденської конвенції 1986 р. поширюється на договори за участю міжнародних організацій і не поширюється на договори, укладені тільки між державами.

Віденські конвенції 1969 р. і 1986 р. не мають універсальної регламентації права міжнародних договорів, і деякі питання в цьому праві поки що продовжують регулюватися нормами звичайного міжнародного права (наприклад, дія міжнародних договорів у період воєнних конфліктів).

У питаннях про джерела права, особливо у питанні реалізації цього права, велике значення мають національні правові акти держави, що демонструють політику кожної держави, її ставлення до вимог міжнародного права у цій сфері. Зокрема в Україні в 1991 р. прийнято Закон "Про право міжнародних договорів України", в якому знайшли відбиток основні положення Віденської конвенції 1969 р.

Суб'єктами права міжнародних договорів можуть бути тільки суб'єкти міжнародного права (держави, нації і народи, що борються за свою незалежність, міжнародні організації, державоподібні утворення).

Суб'єктами права міжнародних договорів є учасники конкретних міжнародних договорів, що виступають як їхні сторони.

Міжнародна правосуб'єктність держав визначається положеннями Міжамериканської конвенції 1933 p., що сформулювала основні ознаки держави як суб'єкта міжнародного права (наявність території, населення, суверенітету).

У ст. 6 Конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. підкреслюється, що кожна держава має правосуб'єктність укладати договори.

Державу, як учасника і сторону, при укладанні міжнародного договору можуть представляти: глава держави, глава уряду, міністр закордонних справ, інші спеціально уповноважені особи.

Згідно з одним із найважливіших принципів сучасного міжнародного права - про право націй на самовизначення, нації та народи, що борються за своє визволення, визнаються суб'єктами міжнародного права і, отже, є повноправними суб'єктами права міжнародних договорів. При укладанні міжнародних договорів за їхньою участю їх, як правило, представляють їхні лідери (Організація визволення Палестини - Ясер Арафат). Можуть уповноважуватися й інші особи.

Віденська конвенція 1986 р. регламентує право і процедури участі міжнародних організацій, зареєстрованих в ООН як похідні суб'єкти міжнародного права, у різних міжнародних договорах. Однак необхідно враховувати, що міжнародні право і дієздатність міжнародних організацій суворо обмежені їхніми статутами, за рамки яких вони не мають права виходити. При укладанні міжнародних договорів ці організації представляють їхні керівники і спеціально уповноважені на те особи.

24. Міжнародне право та збройні конфлікти.

 Согласно положениям Устава ООН и в соответствии с основными принципами международного права государства должны решать международные споры мирными средствами. Однако современное международное право допускает возможность правомерного применения вооруженных сил (самооборона от агрессии, применение вооруженных сил ООН, реализация права на самоопределение).

В международном праве имеется большое число норм, регламентирующих общественные отношения в период вооруженных конфликтов. Объем и качество регулирования этих отношений позволяют говорить о существовании самостоятельной отрасли международного права, которая определяет допустимость средств и методов ведения войны, обеспечивает защиту жертв вооруженных конфликтов, устанавливает взаимоотношения между воюющими и невоюющими государствами и т.д. Эта отрасль получила название — право вооруженных конфликтов.

Традиционно до конца XIX в. основную роль в регламентации права вооруженных конфликтов играли международные обычаи; само это право обычно именовалось — «законы и обычаи войны». Международные обычаи сохранили определенное значение для данной отрасли международного права и сегодня. Однако в настоящее время основной массив норм права вооруженных конфликтов составляют нормы международных договоров. В их числе:

  •  Санкт-Петербургская декларация об отмене употребления взрывчатых и зажигательных пуль 1888 г.;
  •  Гаагские конвенции 1899 г. и 1907 г. «Об открытии военных действий», «О законах и обычаях сухопутной войны», «О правах и обязанностях нейтральных держав и лиц в случае сухопутной и морской войны» и др.;
  •  Женевский протокол о запрещении применения на войне удушливых, ядовитых или других подобных газов 1925 г.;
  •  Конвенция об улучшении участи раненых и больных в действующих армиях 1949 г., Конвенция об улучшении участи раненых, больных и лиц, потерпевших кораблекрушение, из состава вооруженных сил на море 1949 г., Конвенция об обращении с военнопленными 1949 г., Конвенция о защите гражданского населения во время войны
  •  1949 г.;
  •  Дополнительный протокол I к Женевским конвенциям от 12 августа 1949 г., касающимся защиты жертв международных вооруженных конфликтов, 1977 г. и Дополнительный протокол II к Женевским конвенциям от 12 августа 1949 г., касающимся защиты жертв вооруженных конфликтов немеждународного характера, 1977 г.

Международное сотрудничество в сфере вооруженных конфликтов развивается в настоящее время по следующим основным направлениям:

  •  предотвращение вооруженных конфликтов;
  •  правовое положение участвующих и не участвующих в конфликте государств;
  •  ограничение средств и методов ведения войны;
  •  защита прав человека в период вооруженных конфликтов;
  •  обеспечение ответственности за нарушение норм международного права.

Различают международные вооруженные конфликты и вооруженные конфликты немеждународного характера.

Согласно положениям Женевских конвенций 1949 г. международными вооруженными конфликтами признаются такие конфликты, когда один субъект международного права применяет вооруженную силу против другого субъекта. Таким образом, сторонами в международном вооруженном конфликте могут являться государства, нации и народности, борющиеся за свою независимость, международные организации, осуществляющие коллективные вооруженные меры по поддержанию мира и международного правопорядка.

Согласно ст. 1 Дополнительного протокола I международными являются также вооруженные конфликты, в которых народы ведут борьбу против колониального господства и иностранной оккупации и против расистских режимов в осуществление своего права на самоопределение.

Вооруженный конфликт между повстанцами и центральным правительством является, как правило, внутренним конфликтом. Однако повстанцы могут быть признаны «воюющей стороной», когда они: имеют свою организацию; имеют во главе ответственные за их поведение органы;

установили свою власть на части территории;

соблюдают в своих действиях «законы и обычаи войны».

Признание повстанцев «воюющей стороной» исключает применение к ним национального уголовного законодательства об ответственности за массовые беспорядки и т.п.

Вооруженные конфликты немеждународного характера — это все не подпадающие под действие ст. 1 Дополнительного протокола I вооруженные конфликты, происходящие на территории какого-либо государства «между его вооруженными силами или другими организованными вооруженными группами, которые, находясь под ответственным командованием, осуществляют такой контроль над частью его территории, который позволяет им осуществлять непрерывные и согласованные военные действия и применять положения Протокола II».

В соответствии с Гаагской конвенцией об открытии военных действий 1907 г. (Россия участвует) государства признают, что военные действия между ними не должны начинаться без предварительного и недвусмысленного предупреждения, которое будет иметь или форму мотивированного объявления войны, или форму ультиматума с условным объявлением войны. Состояние войны должно быть без замедления оповещено нейтральным странам и будет иметь для них действительную силу лишь после получения оповещения.

Объявление войны, даже если за этим актом не следуют собственно военные действия, означает начало юридического состояния войны.

  1.  Право міжнародних організацій.

 Первые международные организации появились в XIX в. как одна из форм многосторонней дипломатии. Начиная с создания в 1815 г. Центральной комиссии навигации по Рейну международные организации стали достаточно автономными образованиями, наделенными собственными полномочиями. Во второй половине XIX в. появились первые универсальные международные организации - Всемирный телеграфный союз (1865 г.) и Всемирный почтовый союз (1874 г.). В настоящее время в мире насчитывается более 4 тыс. международных организаций, более 300 из которых имеют межправительственный характер.

Право международных организаций - это совокупность норм, регулирующих правовое положение, деятельность международных организаций, их взаимодействие как между собой, так и с другими субъектами международного права, а также их участие в международном правотворчестве.

Правовые принципы и нормы, касающиеся международных организаций, зафиксированы в весьма широком круге источников. Главные из них - учредительные акты международных организаций или соглашения об их создании. Эти акты, конституирующие международные организации, содержат основу права международных организаций. Вопросы, связанные с правовым статусом и деятельностью международных организаций, регламентируются в ряде многосторонних конвенций: в Венской конвенции о праве договоров между государствами и международными организациями или между международными организациями 1986 г., Конвенции о привилегиях и иммунитетах ООН 1946 г., Венской конвенции о представительстве государств в их отношениях с международными организациями универсального характера 1975 г. В числе других источников - регламенты, акты, устанавливающие статус персонала; соглашения с государствами по различным юридическим вопросам; соглашения с другими международными организациями; некоторые решения самих организаций и т.д.

В правовом положении международных организаций различаются три группы юридических норм:

  •  нормы, составляющие “внутреннее право” международных организаций;
  •  нормы, составляющие “внешнее право” международных организаций;
  •  нормы, касающиеся деятельности международных организаций в процессе международного нормотворчества.

Нормы “внутреннего права” определяют структуру, компетенцию органов, их функции, а также деятельность в международных вопросах, связанных с режимом и трудовыми отношениями различных категорий персонала, разрешением имущественных, финансовых и иных проблем.

Внутриорганизационные нормы создаются самой организацией, ее решением. Обладая всеми при признаками юридических норм, внутриорганизационные нормы отличаются от правовых норм общего характера: их применение ограничено рамками данной международной организации, они “привязаны” к ее компонентам, если рассматривать международную организацию как систему, то - к органам, членам, персоналу организации. Они имеют конкретный предмет регулирования - функционирование международной организации, закреплены в специальных актах - резолюциях ее органов, правилах процедуры, регламентах. Внутриорганизационные нормы устанавливаются на основе устава, представляют собой начальную ступень в иерархии норм права, международных организаций.

“Внешнее право” международных организаций обозначает арсенал правовых средств, с помощью которых международные организации обеспечивают свой статус в конкретных условиях их местопребывания, свои связи с государствами или другими (в том числе и неправительственными) организациями и т.п.

Отношения между организациями основываются на заключенных между ними международно-правовых договорах. Их характер может быть различным - в одних случаях речь идет об отношениях равенства, в других - субординации, особенно когда существует система подчинения вспомогательных органов главным.

Другим компонентом внешнего права являются соглашения, предусматривающие режим пребывания и деятельности штаб-квартиры в том или ином государстве, привилегии и иммунитеты как самой организации, так и определенных категорий ее должностных лиц (например, соглашения между ООН и США, Швейцарией и Австрией, между ЮНЕСКО и Францией, МОТ и ВОЗ и Швейцарией и т.д.). В соответствии с подобными соглашениями международные организации могут издавать свои правила внутреннего распорядка, необходимые для успешного выполнения функций организации.

Наряду с международно-правовыми договорами международные организации заключают соглашения гражданско-правовые, в том числе и о приобретении недвижимости, включая случаев земли, а также движимого имущества, заключают контракты на производство работ, арендуют суда, заключают контракты о перевозке и т.д.   

Особую группу составляют нормы, касающиеся деятельности международных организаций в процессе международного правотворчества. Формы подобной деятельности чрезвычайно разнообразны, но среди них выделяются две: вспомогательная роль резолюций международных организаций и подготовка многосторонних конвенций.  В первом случае речь идет прежде всего о тех резолюциях, которые выражают мнение мирового сообщества в целом, а не какой-то отдельной группы стран. Важной представляется роль Комиссии международного права, подготавливающая проекты многосторонних соглашений, которые впоследствии заключаются на международных форумах.

  1.  Територія в міжнародному праві.

У широкому значенні слова, під територією в міжнародному праві розуміються різноманітні простори земної кулі з її сухопутною і водною поверхнею, надрами і повітряними просторами, а також космічний простір і небесні тіла, що знаходяться в ньому.

Таким чином, термін «територія» використовується в міжнародному праві для позначення земного, а також позаземного простору, відмежованого від інших просторів певними межами, і такого, що має визначений юридичний статус (наприклад, статус державної території) і відповідний йому правовий режим.

Під правовим статусом території слід розуміти її базисну правову характеристику, визначення її основної приналежності відповідно до міжнародно-правової класифікації територій (наприклад, державна територія, міжнародна територія й ін.). Правовий режим виступає у виді визнаних у міжнародному праві й у законодавстві держав специфічних рис і характеристик певної території, що в сукупності визначають і обумовлюють певний, відмінний від інших, порядок її використання.

Більшість авторів сходяться в тому, що територія в міжнародному праві відіграє важливу роль із позицій її приналежності або неприналежності визначеному територіальному суверену (державі) або можливості її використання всіма державами — членами світового співтовариства. Звідси виділяють два види територій: а) державну; б) міжнародну. Деякі автори виділяють ще території зі змішаним і з особливим режимом.

Державна територія — це територія, що правомірно знаходиться під суверенітетом конкретної держави, над якою нею здійснюється територіальне верховенство.

Міжнародна територія — це територія, на яку не поширюється суверенітет якоїсь держави. Таких територій небагато: відкрите море; міжнародний район морського дна — морське дно і його надра за межами континентального шельфу прибережних держав (за межами національної юрисдикції); повітряний простір за межами державних територій; Антарктика; космічний простір, Місяць та інші небесні тіла. На цій території, що знаходиться в загальному користуванні держав, діють загальновизнані принципи і норми міжнародного права.

Територія зі змішаним режимом — це територія, на якій діють одночасно як норми міжнародного права, так і норми національного законодавства прибережних держав.

Території зі змішаним режимом умовно можна розділити на дві групи:

1) ті, що прилягають, і виняткові економічні зони і континентальний шельф прибережних держав, що не входять до складу державної території прибережних держав;

2) міжнародні ріки, міжнародні протоки, що перекриваються територіальними водами прибережних держав, і міжнародні канали, що входять до складу територій прибережних держав.

Своєрідним різновидом територій є території з особливим міжнародним режимом — це демілітаризовані і нейтралізовані зони і зони миру (у разі їхнього встановлення). Виділення таких територій носить суто функціональний характер із метою визначення ступеня їхньої мілітаризації. До складу цих територій можуть входити державні території або державні, міжнародні території і території зі змішаним режимом одночасно: наприклад, архіпелаг Шпіцберген, Аландські острови, Панамський і Суецький канали, Місяць та інші небесні тіла та ін.

  1.  Україна як суб’єкт міжнародного права (документи)

Щоб бути тим або іншим суб'єктом міжнародного права, необхідно мати певні ознаки. Для деяких суб'єктів ці обов'язкові ознаки закріплені в міжнародно-правових актах. Так, відповідно до положення Міжамериканської конвенції 1933 р. "Про права й обов'язки держав", критеріями держави, як суб'єкта міжнародного права, закріплені наявність постійного населення, наявність певної території і наявність влади.

Україна стала повноправним членом міжнародного співтовариства і володіє в повному обсязі міжнародною правосуб'єктністю. Володіння повною міжнародною правосуб'єктністю розкриває перед Україною широкі можливості для активної участі у всіх сферах міжнародного життя. І Україна дуже широко використовує ці можливості. Для підтвердження цього достатньо сказати, що на сьогоднішній день Україна є членом близько 30 міжнародних організацій, бере участь у близько 250 міжнародних договорах, має дипломатичні відносини більш ніж із 150 державами і бере активну участь у роботі ООН та її робочих органів.

Найважливіші напрямки і завдання міжнародної діяльності України, і тим самим - реалізація її міжнародної правосуб'єктності, були сформульовані в Постанові Верховної Ради України "Про основні напрямки зовнішньої політики України" від 1993 року.

Вивчаючи питання про національні правові основи міжнародної правосуб'єктності України, необхідно розглянути такі нормативні акти:

  •  Декларацію про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р.;
  •  Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 p.;
  •  Закон України "Про правонаступництво України" від 12 вересня 1991 p.;
  •  Декларацію прав національностей України від 1 листопада 1991 p.;
  •  До парламентів і народів світу від 5 грудня 1991 р.
  •  Закон України "Про міжнародні договори України" 2004р. (1991,1993).;
  •  Конституцію України від 28 червня 1996 p.;

Першим документом, що заклав фундамент для утвердження України як нового суб'єкта міжнародного права, як за часом прийняття, так і за значенням, стала Декларація про державний суверенітет України, ухвалена Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 року. Декларація проголошувала державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території і рівноправність у зовнішніх відносинах. Це був перший крок до міжнародного визнання, визнання як держави, і отже, суб'єкта міжнародного права.

У Декларації було сказано, що вона є основою нової Конституції, законів України і визначає позиції республіки при укладанні міжнародних угод. Стаття X Декларації так і називається - "Міжнародні відносини", і містить дуже важливі з правової точки зору положення, відповідно до яких Українська РСР:

  •  є суб'єктом міжнародного права;
  •  здійснює безпосередні відносини з іншими державами;
  •  виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування;
  •  визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими;
  •  визнає пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права.

Акт проголошення незалежності має велике значення тому, що саме в ньому було проголошено створення "самостійної української держави - України", недоторканність і неподільність території України. В Акті підкреслювалося, що створення незалежної держави ґрунтується на праві народів на самовизначення, що передбачено Статутом ООН.

При розгляді питання про правосуб'єктність України слід зазначити такі положення Закону України "Про правонаступництво України":

  •  Україна підтверджує свої зобов'язання за міжнародними договорами, укладеними УРСР до проголошення незалежності (ст. 6);
  •  Україна є правонаступником прав і обов'язків за міжнародними договорами Союзу РСР, що не суперечать Конституції України й інтересам республіки (ст. 7);
  •  Україна гарантує забезпечення прав людини кожному громадянинові України, незалежно від національної приналежності та інших ознак, відповідно до міжнародно-правових актів про права людини (ст. 9).

Звернення Верховної Ради України "До парламентів та народів світу" було спрямоване на міжнародне визнання України. У черговий раз від імені держави заявлялося, що з метою побудови демократичної держави Україна буде неухильно дотримуватися норм міжнародного права, керуючись Загальною декларацією прав людини, міжнародними пактами про права людини, що їх Україна ратифікувала, та іншими відповідними міжнародними документами. Висловлювалася готовність України приєднатися до європейських інституцій з прав людини, у тому числі: до Європейської конвенції з прав людини; до актів НБСЄ, зокрема, до Гельсінкського заключного акта і до Паризької хартії. Основою зовнішньої політики признавалися загальновизнані принципи міжнародного права.

Фундаментальним документом для розвитку міжнародно-правових відносин і формування зовнішньої політики є Конституція України. Державний устрій і принципи діяльності української держави, які знайшли відображення в Конституції України, перебувають у повній відповідності до положень і принципів сучасного міжнародного права, виражених у Статуті ООН.

Дуже важливим у питанні "Конституція України і міжнародне право" є положення ст. 9 Конституції. В ній говориться: "Діючі міжнародні договори, згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України".
Цим положенням Конституція визнає в Україні примат міжнародного права, що, у свою чергу, поряд з іншими конституційними положеннями, характеризує Україну як демократичну і правову державу.

Всі розглянуті вище документи свідчать про прагнення України одержати міжнародне визнання і стати повноправним учасником міжнародних правових відносин. Одним із факторів міжнародного визнання України стало підтвердження з її боку відданості принципам міжнародного права.

  1.  Право Європейського Союзу.

Право ЄС – це сукупність правових норм, які регулюють процеси європейської інтеграції, здійснюваної в межах Євросоюзу.

Економічна інтеграція не може успішно розвиватися без належної правової основи. Такою основою є право Європейського Союзу.

Європейський Союз є сукупністю структур, які регулюють здійснення економічної, політичної та правової інтеграції 15 європейських держав (Австрії, Бельгії, Великої Британії, Голландії, Греції, Данії, Ірландії, Іспанії, Італії, Люксембургу, Німеччини, Португалії, Фінляндії, Франції і Швеції). Йогоскладовими елементами є три європейські організації — Європейське об'єднання з вугілля та сталі (ЄОЕС), Європейське співтовариство — ЄС, Європейське співтовариство з атомної енергії (Євратом), а також структури, що відповідають за спільну зовнішню політику і політику безпеки та співробітництво у сфері охорони порядку та правосуддя у кримінальних справах. Ця складність конструкції ЄС спричинена поступовим розвитком процесів європейської інтеграції, коли до сфер, які вже охоплені правовим регулюванням міждержавних установ, додаються все нові галузі. Проте такий розвиток інтеграції негативно позначається на формуванні права Європейського Союзу як гомогенної системи правових норм, оскільки кожна з цих структур діє у своєму правовому полі

Право Європейського Союзу поділяється на первинне та вторинне. До первинного права Європейського Союзу належать норми міжнародних угод, які становлять правову основу для функціонування усіх структур, що формують Європейський Союз.

Вторинне право Європейського Союзу являє собою складнішу підсистему норм. До нього відносять норми, які закріплено в актах органів Європейського Союзу, а також у міжнародних угодах, що уклали між собою європейські співтовариства та інші суб'єкти міжнародного права.

Вторинне право Європейського Союзу не повинно суперечити первинному праву ЄС, яке є основою правопорядку Європейського Союзу.

Система права Європейського Союзу ще проходить етап свого становлення. Але вже зараз можна виділити такі її окремі складові, як галузі та інститути.

До галузей права Європейського Союзу належать: сукупність правових норм, які визначають правове становище Європейського Союзу, правове регулювання внутрішнього ринку; торговельне та комерційне право, право конкуренції, право охорони навколишнього середовища; право щодо державних замовлень; трудове право, право зовнішніх зносин тощо.

Що стосується інститутів права Європейського Союзу, то можна говорити про їх два види. По-перше, це інститути, що є загальними для всієї системи права Європейського Союзу. До них належать визнання, правонаступництво, відповідальність. Крім того у кожній галузі права Європейського Союзу формуються свої інститути. У межах правового регулювання внутрішнього ринку ЄС існують такі інститути, як свобода пересування товарів, вільний рух людей, свобода економічної діяльності і надання послуг, вільний рух капіталів.

Право конкуренції складається з інституту забезпечення рівних можливостей для суб'єктів підприємницької діяльності на ринку ЄС та інституту державної допомоги.

У галузі торговельного та комерційного права формуються такі інститути, як право компаній, право на промислову та інтелектуальну власність, банківське право, страхове право тощо.

Законодавство ЄС щодо захисту довкілля складається з окремих груп норм, які регулюють охорону живої природи, питання боротьби із забрудненням повітря та шумом, обмеження хімічного забруднення та утилізація відходів, питання боротьби за чистоту води тощо.

У рамках права ЄС щодо державних замовлень є групи норм, що регулюють діяльність державних та комунальних установ у сферах виконання робіт, поставок та надання послуг.

Право зовнішніх зносин ЄС охоплює такі нормативні масиви, як договірне право ЄС та дипломатичне право ЄС.

До вищезгаданих галузей права ЄС треба віднести також групи норм, що регулюють європейську інтеграцію у сфері мирного використання атомної енергії, виробництва та продажу вугілля та сталі. У цих сферах так званої секторної інтеграції склалися та діють окремі нормативні масиви у рамках ЄОВС та Євратома.

Характеристика системи права ЄС буде неповною, якщо не звернути уваги на таку її особливість: ці галузі та інститути права ЄС, як правило, не охоплюють повністю правовідносини у тій чи іншій сфері правового регулювання, а лише доповнюють відповідні галузі національного права дер-жав-членів. Винятком з цього правила є такі галузі: норми, що визначають правовий стан ЄС, право конкуренції та право зовнішніх зносин ЄС.

Тому будь-яка стратегія зближення законодавства третіх країн, включаючи Україну, з правом ЄС повинна враховувати цю особливість системи права ЄС.

Основними джерелами права ЄС є:

• Договір про заснування Європейського співтовариства 1957 р. зі змінами, внесеними Амстердамськими домовленостями у формі консолідованого тексту цього Договору, що набрав чинності 1 травня 1999 p.; Договір про заснування Європейського співтовариства з атомної енергії 1957 p., Договір про заснування Європейського об'єднання з вугілля та сталі 1951 p., Договори про бюджет 1970 та 1975 pp., Єдиний європейський акт 1986 p., Акти про приєднання 1972 р. (Велика Британія, Ірландія, Данія), 1979 р. (Греція), 1985 р. (Іспанія, Португалія), 1994 р. (Австрія, Швеція, Фінляндія), Договір про Європейський Союз 1992 р. зі змінами, внесеними Амстердамськими домовленостями у формі консолідованого тексту цього Договору, що набрав чинності 1 травня 1999 p.;

• міжнародні звичаї, що склалися у процесі діяльності ЄС;

• міжнародні угоди, укладені в ході імплементації положень установчих документів;

• міжнародні угоди, укладені компетентними структурами ЄС з іншими суб'єктами міжнародного права;

• акти органів ЄС зобов'язального характеру у формі регламентів, директив, рішень, рамкових рішень, конвенцій, актів представників держав-членів, що засідають у Раді міністрів ЄС тощо;

• загальні принципи права.

Допоміжними джерелами права ЄС є:

• рішення суду ЄС;

• доктрина.

За своєю юридичною природою право ЄС становить особливу, третю систему права, яка діє поряд з міжнародним та національним правом. Основними характерними рисами права ЄС, що відрізняють цю систему права від інших двох, є його пріоритет щодо національного права країн—членів ЄС та пряма дія норм права ЄС у їх національних правопо-рядках.

Обгрунтування пріоритету права ЄС базується на положеннях ст. 10 Амстердамської угоди про заснування Європейського співтовариства та відповідних положеннях національних конституцій держав—членів ЄС (статті 63, 66 і 67 Конституції Голландії, ст. 55 Конституції Франції, ст. 11 Конституції Італії, ст. 25 (а) Конституції Бельгії, ст. 24 (1) Основного Закону ФРН, ст. 20 Конституції Данії тощо). Він означає, що будь-які акти законодавчої, виконавчої або судової влади країн-членів, включаючи положення національних конституцій, прийняті як до вступу в дію положень ЄС, так і ті, що можуть бути прийняті пізніше, не повинні застосовуватись, якщо вони суперечать праву ЄС.

Пряма дія норм права ЄС у національних правопорядках держав-членів означає, що положення права ЄС можуть застосовуватися у національних судах поряд з положеннями національного права під час розгляду судових справ.

Крім того, органи ЄС, або як їх називають в установчих документах ЄС та спеціальній літературі інститути ЄС, мають компетенцію набагато ширшу, ніж відповідні структурні підрозділи інших міжнародних організацій. Тому їх часто характеризують як наднаціональні, їх рішення є обов'язковими не тільки для держав—членів ЄС, а й для усіх національних установ цих держав та для їх фізичних і юридичних осіб.

  1.  Міжнародне морське право. Поняття, джерела.

Издавна пространства морей и океанов служат человечеству в качестве поприща разнообразной деятельности (мореплавания, добычи живых и неживых ресурсов моря, научных исследований и др.)

В процессе этой деятельности государства и международные организации вступают в отношения друг с другом, которые регулируются юридическими нормами, взаимосвязанными и составляющими в целом область международно-правового регулирования, называемую международным морским правом.

Ввиду своеобразия морской деятельности подавляющее большинство норм международного морского права не встречается в других областях международно-правового регулирования. Таковы свобода судоходства в открытом море, право мирного прохода морских судов через территориальные воды иностранных государств, право беспрепятственного транзитного прохода судов и пролета летательных аппаратов через проливы, используемые для международного судоходства, и др.

Некоторые из норм международного морского права рассматриваются в качестве его принципов ввиду их большого значения для регулирования морской деятельности. Укажем, в частности, на принцип свободы судоходства для всех судов всех государств в открытом море. Этот принцип оказывает определенное воздействие на содержание правового режима территориальных вод, исключительных экономических зон, международных проливов и некоторых других морских пространств. Целесообразно отметить также установленное Конвенцией ООН по морскому праву 1982 года принципиальное положение о том, что все морские районы и зоны за пределами территориальных вод резервируются конвенцией для использования в мирных целях.

Международное морское право - совокупность общепризнанных и специальных принципов и норм, регламентирующих правовой режим морских пространств и разнообразную деятельность в них субъектов международного права.

Важнейшими из общепризнанных для этой древнейшей отрасли права принципами являются принципы суверенного равенства государств, неприменения силы или угрозы силой, невмешательства во внутренние дела, нерушимости границ и др. Специальными принципами являются следующие принципы: свободы открытого моря, исключительной юрисдикции государства флага, полного иммунитета военных кораблей от иностранной юрисдикции, защиты и сохранения морской среды, ответственности государств за деятельность в Мировом океане и др.

В течение столетий правовой основой деятельности государств в морских пространствах были международные обычаи, затем появились Родосский кодекс, византийская Базилика, Кодекс Ганзы и другие.

На конгрессах в Вене (1815 г.) и Париже (1856 г.) и конференциях конца XIX - начала XX вв. (Гаагские конференции мира 1899 и 1907 гг., Лондонская морская конференция 1908-1909 гг.) морские державы рассматривали отдельные вопросы морского права исключительно в целях обеспечения свободы действий для своих военных флотов, соглашаясь лишь на частичную регламентацию деятельности военных флотов во время морской войны, добиваясь ограничения морской правоспособности побежденных государств. Кроме того, заключались договоры по отдельным вопросам морского права.

Большой вклад в кодификацию норм международного морского права внесли I, II и Ш конференции ООН по морскому праву, международные межправительственные организации ИМО, ЮНЕСКО, ЮНЕП и др.

На I конференции ООН в 1958 г. были приняты четыре конвенции: "О территориальном море и прилежащей зоне", "Об открытом море", "О континентальном шельфе", "О рыболовстве и охране живых ресурсов открытого моря".

На II конференции в 1960 г., закончившейся безрезультатно, обсуждались вопросы ширины территориального моря.

III конференция ООН (1973-1982 гг.) завершилась принятием Конвенции ООН по морскому праву (вступила в силу 16 ноября 1994 г.). 28 июля 1994 г. было принято Соглашение об осуществлении части XI Конвенции ООН по морскому праву 1982 г. (Соглашение подлежит толкованию и применению вместе с частью XI Конвенции ООН по морском праву 1982 г. как единый документ). 4 декабря 1995 г. принято Соглашение об осуществлении положений Конвенции ООН по морскому праву 1982 г., которые касаются сохранения трансграничных рыбных запасов и запасов далеко мигрирующих рыб и управлении ими.

В качестве других источников можно назвать многочисленные конвенции, касающиеся предотвращения загрязнения морской среды, оказания помощи и спасания на море, регулирования безопасности судоходства, прокладки подводных телеграфных кабелей, Антарктики, Суэцкого и Панамского каналов. Черноморских и Балтийских проливов и др.

  1.  Міжнародне повітряне право. Поняття, джерела

Международное воздушное право – совокупность международно-правовых принципов и норм, регулирующих международные полеты и иные виды использования воздушного пространства.

Международное воздушное право – это отрасль международного права, представляющая собой совокупность общепризнанных и специальных принципов и норм, которыми определяется правовое положение воздушного пространства и находящихся в нем летательных аппаратов, устанавливается режим использования этого пространства для целей гражданской авиации, регулируются отношения, возникающие между пользователями по поводу воздушных передвижений, связанных с ними коммерческих операций и обеспечения безопасности полетов.

Пространственная сфера действия данной отрасли международного права определяется с учетом физических свойств атмосферы - убывания ее плотности по мере удаления от земной поверхности, в связи с чем верхний предел воздушн пространства оценивается высотой в 100-110 км.

Наряду с основными принципами международного права международному воздушному праву известны и специальные принципы, которые более четко определяют юридический статус воздушного пространства и общие условия пользования им в целях международной воздушной навигации. К числу таковых относится:

  •  принцип полного и исключительного суверенитета государства над его воздушным пространством. Это означает право каждой страны самостоятельно устанавливать правовой режим пользования частью атмосферы, расположенной над ее территорией, - суверенного воздушного пространства.
  •  принцип свободы полетов в международном воздушном пространстве, к которому относится часть атмосферы, расположенная за пределами государственных границ. Согласно этому принципу летательные аппараты любого государства имеют право на беспрепятственное осуществление полетов в международном воздушном пространстве при условии соблюдения установленных международным правом предписаний.
  •  принцип обеспечения безопасности международной гражданской авиации, подразумевающий два направления охранной деятельности:
  •  принятие мер по обеспечению надежности летательных аппаратов, четкой работы управляющих и вспомогательных служб, меры по обеспечению экологической безопасности;
  •  организация на международном и национальном уровнях борьбы с незаконными актами, угрожающими безопасности полетов.

 Начало формированию конкретных юридических норм международного воздушного права было положено подписанием в 1874 г. многосторонней Брюссельской декларации о правовом статусе воздухоплавателей, которая в силу не вступила, но была воспринята Гаагской конвенцией о законах и обычаях сухопутной войны 1899 г. Двусторонние договора об условиях полетов заключила Германия с Австрией (1898) и Францией (1913). На сегодняшний день количество таких двусторонних соглашений исчисляется многими сотнями.

В числе многосторонних договоров следует упомянуть Международную (Парижскую) конвенцию о воздушных передвижениях 1919 г.; в 1929 г. была принята действующая до сих пор Варшавская конвенция для унификации некоторых правил, касающихся международных воздушных перевозок (установлены обязательные для участников основные условия договора воздушной перевозки, проформы транспортных документов, порядок установления и пределы материальной ответственности авиаперевозчика за вред, причиненный пассажиру и грузу). Ту же цель преследовали заключенные в 1933 г. Римские конвенции о правилах предупредительного ареста воздушного судна и об ущербе, причиненном воздушным судном третьим лицам на поверхности (ныне действует в редакции 1952 г.), а также Брюссельская конвенция об унификации некоторых правил относительно оказания помощи воздушным судам и их спасания или помощи и спасания посредством воздушных судов на море 1938 г.

Важнейший этап в развитии международного воздушного права составила упоминавшаяся Чикагская конвенция 1944 г. (с поправками, принятыми в 1962, 1971 и 1973 гг.), которая, помимо подтверждения действительности принципа полного и исключительного суверенитета государства над его воздушным пространством, имеет целью регулирование комплекса правоотношений между государствами в области международной гражданской авиации в части осуществления регулярных и нерегулярных полетов, регистрации и определения национальной принадлежности воздушных судов, требований к их экипажам и т.д. Конвенция одновременно является учредительным актом ИКАО.

Серьезный вклад в развитие международного воздушного права оказывают принятые и принимаемые ИКАО приложения к Чикагской конвенции, посвященные обеспечению технико-эксплуатационной и экологической безопасности, содержащие правила полетов по международным воздушным трассам, а также регламентирующие условия признания годности воздушных судов к полетам, методы управления воздушным движением, создания аэронавигационных карт, ведения бортовых документов и пр.

Все такие акты - правила, стандарты, процедуры, принимаемые ИКАО и другими авиационными организациями, имеют статус рекомендаций и обязательными нормами права не являются.

Весьма важное значение для реализации норм МВП играет национальное законодательство, регулирующее деятельность гражданской авиации и связанные с этим международные правоотношения.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

73480. ОСОБЕННОСТИ ХИМИЧЕСКИХ СВОЙСТВ АТОМАРНОГО КИСЛОРОДА И ВОДОРОДА 229.5 KB
  В этой работе представлены некоторые особенности химических свойств атомарного водорода и кислорода. Химия этих элементов довольно интересна и разнообразна. Особенности химических свойств объясняются строением этих атомов.
73481. Система применения удобрений в хозяйстве АО «Дружба» 226.5 KB
  Определить потребность севооборота в элементах питания с учетом его продуктивности и разработать наиболее эффективную рациональную систему удобрения в севообороте с учетом агроклиматических ресурсов, плодородия почвы, биологических особенностей культур...
73482. Инвестиционная деятельность предприятий нефтедобывающей отрасли 220 KB
  Целью данной курсовой работы является анализ организации финансов предприятий нефтедобывающей отрасли. Для достижения данной цели были поставлены следующие задачи: раскрыть теоретические аспекты организации финансов предприятий нефтедобывающей отрасли...
73483. Форма сделок 212.5 KB
  Актуальность темы данной курсовой работы в том, что среди вопросов, связанных с оформлением гражданско-правовых договоров, важное значение имеют проблемы квалификации различных форм сделок, приобретающих все более широкое распространение в современном гражданском обороте.
73484. Организация бухгалтерского учета на предприятии «Елена» 208 KB
  Целью практики являлось углубить и закрепить теоретические и практические умения и навыки, полученные в университете при изучении учебных дисциплин; продолжить работу по формированию базовых и ключевых компетенций экономиста в сфере создания бухгалтерской службы на предприятии...
73485. Пути развития коммуникативной компетенции подростков в процессе внеучебной деятельности 202 KB
  Цель исследования: изучить и выявить пути развития коммуникативной компетенции подростков в процессе внеучебной деятельности. Дать характеристику внеучебной деятельности и ее роли в развитии коммуникативной компетенции подростков.
73486. Управління асортиментом товарів 202 KB
  Представлення маркетологів щодо оптимальних обсягів асортименту багато в чому залежать від роду діяльності тих або інших компаній: виробництво оптова торгівля роздріб та інші особливості вужчої спеціалізації. Наприклад у випадку з роздрібним товаром зусилля направлені...
73487. Пути повышения инвестиционной привлекательности ООО «НефтехимРесурс» 196 KB
  Актуальность оценки управления реальными инвестициями предприятия подтверждается большим значением инвестиций не только для будущего положения предприятия но и для экономики страны в целом. При оценке инвестиционной привлекательности предприятия потенциальные инвесторы в первую...
73488. Английские фразеологизмы как отражение английской национальной культуры 195.5 KB
  Рассмотреть фразеологию как самостоятельную дисциплину английского языка. Осветить предмет и основные задачи фразеологии. Рассмотреть понятие идиома и идиоматическое выражение. Исследовать специфику английских фразеологизмов, отражающих особенности английской национальной культуры.