38336

Міжнародне приватне право

Конспект

Мировая экономика и международное право

Поняття суб’єкт об’єкт та джерела міжнародного приватного права. Субєкти МПрП це учасникицивільних правовідносин ускладнених іноземним елементом: 1 фізичні особи громадяни особи без громадянства апатриди; іноземні громадяни особи які мають подвійне громадянство біпатриди; 2 юридичні особи державні організації приватні фірми підприємства науководослідні та інші організації; 3 держави; 4 нації і народи які борються за свободу і незалежність і створення власної державності в особі своїх керівних органів до них...

Украинкский

2013-09-28

244.5 KB

12 чел.

1.Поняття, суб’єкт, об’єкт та джерела міжнародного приватного права.

МПрП – комплексна правова система, що обєднує норми національного законодавства, міжнародних договорів та звичаїв, які регулюють майнові та особисті не майнові відносини ускладнені іноземним елементом за допомогою колізійно-правових та матеріально-правових методів.

Суб'єкти МПрП - це учасникицивільних правовідносин, ускладнених «іноземним елементом»: 

1) фізичні особи (громадяни, особи без громадянства - апатриди; іноземні громадяни, особи, які мають подвійне громадянство - біпатриди);

2) юридичні особи (державні організації, приватні фірми, підприємства, науково-дослідні та інші організації);

3) держави;

4) нації і народи, які борються за свободу і незалежність, і створення власної державності в особі своїх керівних органів (до них відноситься, наприклад, Організація Звільнення Палестини);

5) міжнародні міжурядові організації;

6) державно-подібні утворення, які є суб'єктами міжнародного публічного права (до них належать вільні міста і Ватикан - резиденція глави римсько-католицької церкви).

Обєктом МПрП є цивільно – правові, сімейні та трудові відносини ускладнені іноземним елементом. Існує три групи відносин з іноземним елементом:

1)майнові відосини, субєктом яких являється сторона, яка за своїм характером є іноземною.

2)майнові відносини, при яких всі учасники належать до однієї держави, але обєкт цих відносин знаходиться за кордоном.

3)майнові відносини виникнення, змінення або припинення яких повязане з юридичним фактом що має місце за кордоном.

Джерела МПрП:

1.Міжнародні – договори (багатосторонні або універсальні, регіональні та двосторонні) та звичаї (мають неписану фору, нормативний зміст формується у практиці держав, певного періоду часу, що достатній для доказу загальної практики. Появою звичаю може бути рішення міжнародних судових органів, але ці органи иш підтверджують їх)

2.Національні – національне законодавство у сфері приватно-правових відносин ускладнених іноземним елементом, судова практика – рішення суддів на певне правове питання, що має керівне значення, у прийнятті судами рішення в аналогічних справах (прецидент) та національні звичаї.

2.Методи правового регулювання в міжнародному приватному праві

Правовий метод регулювання — це сукупність узгоджених між собою способів впливу на певну групу відносин. Для МПрП характерним є цивільно-правовий метод, що виражає правову природу цієї галузі.

Матеріально-правовий метод спирається на матеріальну норму і полягає в тому, що відносини регулюються безпосередньо юридичними нормами, без відсилання до іноземної правової системи.Ці норми регулюють відносини ускладнені іноземним елементом та містяться у державному законодавстві ( ЗУ «Про правовий статус іноземців», «Про регулювання міжнародних інвестицій»). Здебільшого матеріально-правовий метод застосовується при укладанні угод з питань авторського права, регулювання праці, відшкодування шкоди, зовнішньоекономічних відносин, деяких інших. Використання матеріально-правового методу має переваги перед колізійним. По-перше, цей метод створює значно більшу визначеність для учасників відносин, оскільки для них ці норми можуть бути відомими заздалегідь. По-друге, уніфіковані матеріально-правові норми дозволяють уникнути односторонності у правовому регулюванні. 

Колізійно-правовий є необхідним для регулювання цивільно-правових відносин, регламентація яких не узгоджена, а також у разі потреби зробити вибір між нормами права. Він спирається на колізійну норму і за допомогою нього визначається правом якої держави мають регулюватися правовідносини ускладнені іноземним елементом. Використання цього методу є особливістю МПрП. Потреба застосування колізійного методу може виникати як у випадку неідентичності законодавства різних правових систем з одного і того ж питання, так і у випадку їх схожості. Для винесення рішення на основі законодавства певної держави суд повинен, насамперед, зробити вибір між законодавством цих держав, тобто звернутися до колізійної норми. Колізійний метод застосовується також за відсутності міжнародної уніфікації матеріально-правових норм із певного питання.

Порівняльний метод, як особливий спеціально-науковий метод дослідження, застосовується поряд з іншими методами та способами наукового пізнання у міжнародному приватному праві й полягає у знаходженні рис, які характеризують схожість та відмінність певних правових явищ. Він має як науково-теоретичне, так і практичне значення. Порівняльний метод застосовується до певних об'єктів права. Ними можуть бути системи й "сім'ї" права, його галузі, інститути, норми. Порівняльне право передбачає зіставлення об'єктів іноземних правових систем. Метою застосування цього методу є вивчення права інших держав у зв'язку з численними міжнародними зв'язками, юридичними угодами, а також уніфікацією права.

3.Застереження про публічний порядок у МПрП

Результат дії колізійної норми, а саме: застосування чи не-застосування іноземного права у певних випадках пов'язане з застереженням про публічний порядок . Це застереження міститься у джерелах права усіх правових систем і дає змогу обмежувати відсилання до іноземного закону. Воно означає наступне. По-перше, іноземний закон, до якого відсилає колізійна норма, може не застосовуватися, якщо він протирічить основам публічного порядку певної держави. Тому права та обов'язки, які грунтуються на такому іноземному законі, не визнаються у державі, де не може бути застосований такий закон. По-друге, іноземний закон може не використовуватися, якщо це суперечило б основам застосування законодавства у цій державі. Так, в Україні не застосовуються правові норми сімейного законодавства Алжиру, які допускають полігамні шлюби. Проте права та обов'язки осіб, які грунтуються на факті укладення таких шлюбів в Алжирі, визнаються в Україні. Визначення межі застосування цього застереження входить до компетенції суду. Ст. 12 ЗУ про МПрП «Норма   права   іноземної   держави  не  застосовується у випадках,  якщо її  застосування  призводить  до  наслідків,  явно несумісних  з  основами правопорядку (публічним порядком) України. У таких випадках застосовується право,  яке  має  найбільш  тісний зв'язок  з  правовідносинами,  а  якщо  таке  право  визначити або застосувати неможливо, застосовується право України».

4.Поняття та види колізійних норм в міжнародному приватному праві

Колізійна норма — це норма, яка визначає, право якої держави повинно бути застосоване до даних правовідносин, «ускладнених» іноземним елементом. КН складається з обєма і прив’язки. Обєм це вказівка на коло правовідносин до яких застосовується К.Н.,прив’язка це формула прикріплення, вказівка на право держави що застосовується до правовідносин. Ознаки -не містить інформації про права і обов’язки; є різновидом відсилочної норми; не використовується окремо, тільки з відповідною матеріальною нормою - К.Н. + матеріальна норма = правило поведінки; якщо КН відсилає до іноземного права, то ця норма являється санкцією до застосування саме іноземного права; вирішує конфлікт між 2-ма або більше правовими системами коли ці системи претендують на регулювання одних і тих самих відносин. Застосування - визначення наявності іноземного елемента у правовідносинах що регулюються, визначити за допомогою якого метода здійснюються правовідносини  - застосувати право що визначено цією нормою

Прив'язки: Lex personalis-особистий закон фіз.соби; Lex patriae-громадянство; Lex domicilii-місце проживання особи;Lex societatis-особистий закн юр.особи;Lex rei sitae-місце знаходження речі;Lex voluntatis-автономії волі;Lex loci actus-здійснення дії на місці;Lex loci activities-місця діяльності;Lex venditoris-закн країни продавця;Lex loci delicti commissi-місця здійснення шкди;Lex causae-право,яке найбільш тісно пов’язане з данними правовідносинами;Lex fori-право країни суду;Lex loci celebration-місця укладення шлюбу;Lex loci laboris-місця робти; Lex flagi-країни прапору;

Види колізійних норм:

1)Односторонні – привязка вказує на застосування конкретного національого права.

2)Двосторонні – привязка не містить вказівку на право конкретної держави, а виділяє яку-небудь загальну (спільну) ознаку. Застосовується як дозаконодавства своєї держави так і до іноземної з урахуванням цієї ознаки.

3)В залежності від зобовязальності норми: імперативні та диспозитивні.

4)В залежності від структурі прив’язки або об’єму: прості колізійні норми (один об’єм відповідає одній прив’язці) та складні колізійні норми (може складатися з кількох об’ємів і прив’язок).

5.Зворотнє відсилання та відсилання до права третьої держави

Зворотне відсилання - повторне відсилання колізійної норми права іноземної держави до правопорядку держави,  колізійна  норма якого відіслала до даного іноземного правопорядку (renvoi I)

Відсилання   до   права   третьої   держави  -  відсилання колізійної норми права іноземної держави, визначеної відповідно до ЗУ «Про МПрП», до права третьої держави (renvoi II)

Будь-яке  відсилання  до  права  іноземної   держави   має розглядатися  як  відсилання  до  норм  матеріального  права,  яке регулює відповідні правовідносини,  виключаючи  застосування  його
колізійних норм, якщо інше не встановлено законом.
У випадках,  що стосуються особистого та сімейного статусу фізичної особи, зворотне відсилання до права України приймається.

6.Основні формули прикріплення в міжнародному приватному праві

Формули прикріплення є результатом узагальнення найпоширеніших двосторонніх колізійних прив'язок і визначення їх основних видів, які прийнято називати по-латині.

Розглянемо найбільш відомі формули прикріплення:

1) Особистий закон фізичної особи (Іех personalis), згідно з ним визначаються правовий статус фізичної особи, її право- та дієздатність, а також особисті та інші права. Різновидами особистого закону фізичної особи є:

 закон громадянства (lex patriae, lex nationalis) — означає застосування права тієї держави, громадянином якої є дана особа;

 закон місця проживання (lex domicilii) — означає застосування права тієї держави, де відповідна особа постійно чи переважно проживає.

Необхідно зазначити, що сьогодні розширюється коло держав, які все частіше використовують так звану «зміша ну систему» особистого закону (тобто застосовуються обид ва варіанти), що підвищує його ефективність.

2) Закон «національності» юридичної особи (Lex societatis) — використовується при вирішенні колізій законів, пов'язаних з правовим положенням іноземної юридичної особи. Дана формула прикріплення передбачає застосування права тієї держави, якій належить юридична особа. Міжнародній практиці відомі різноманітні варіанти ви значення «національності» юридичної особи, тобто при ви борі ознак для визначення особистого статусу юридичної особи немає єдиної думки:

• вирішує питання особистого статусу юридичної особи за законом місця реєстрації її статуту.

• за ознакою «осілості» юридичної особи, а «осілість» звичайно визначається за місцем знаходження адміністративного центру юридичної особи.

• «національність» юридичної особи визначається з урахуванням основного місця фактичного здійснення діяльності юридичної особи.

3) Закон місця знаходження речі (Lex rei sitae) — означає застосування права тієї держави, на території якої знаходиться річ, і застосовується щодо права власності та інших речових прав, а також у сфері спадкування.

4) Закон, обраний особою, яка здійснила правочин (Lex voluntatis), — являє собою застосування права тієї держави, яку оберуть самі сторони. Дана формула прикріплення, яка ще має назву «автономія волі», прийнята в більшості країн. Як національне колізійне право, так і міжнароднідоговори виходять з того, що при вирішенні всіх колізійних питань у сфері договірних зобов'язань вирішальною є воля сторін.

5) Закон місця здіснення акту (Lex loci actus) — означає застосування права тієї держави, на території якої був здійснений акт. Приватноправовий акт — це широке понят тя, що охоплює різні приватноправові дії. Існує кілька варі антів закону місця здійснення акту, що зустрічаються най частіше:

•закон місця укладення договору (lex loci contractus) — означає застосування права держави, на території якої було укладено договір, та застосовується у сфері зобов'язального права. Відносно даної прив'язки існує проблема визначення місця здійснення договору, якщо він укладений між сторонами шляхом листування. Місце укладення договору по-різному трактується в праві різних країн. Наприклад, в англо-американському праві договір вважається укладеним в тому місці, звідки відправлений акцепт, в країнах Європи — де отриманий акцепт;

•закон місця виконання договору (lex loci solutionis) — означає застосування права тієї держави, на території якої зобов'язання, що випливають з договору, підлягають виконанню;

•закон місця укладення шлюбу (lex loci celebrationis) — застосовується в законодавстві деяких країн, що регулює сімейні відносини, і означає застосування права тієї держави, на території якої укладений шлюб;

•закон місця заподіяння шкоди (lex loci delicti commissi) — означає застосування права тієї держави, на території якої була заподіяна шкода, і застосовується для регулювання деліктних зобов'язань.

6) Закон країни продавця (lex venditoris) — означає застосування права тієї держави, на території якої заснована, має місце проживання або основне місце діяльності сторона-продавець. Закон країни продавця застосовується в дослівному його розумінні — до договору купівлі-продажу, а також в широкому розумінні — до інших приватноправових договорів.

7) Закон найбільш тісного зв'язку (proper law) — означає застосування права тієї держави, з якою правовідноси ни найбільш тісно пов'язані, й застосовується як в зобов'я зальному праві, так і у сфері деліктів, шлюбно-сімейних, спадкових, трудових відносин.

8) Закон суду, який вирішує спір (lex fori), — означає застосування права тієї держави, суд якої розглядає справу з участю іноземного елементу (суд застосовує своє націо нальне право). Загальноприйнятою сферою застосування закону суду є міжнародний цивільний процес.

9) Закон місця роботи (lex loci laboris) — означає зас тосування права країни, на території якої здійснюється тру дова діяльність, і застосовується у сфері міжнародних трудових відносин (основним винятком з даного правила є форма трудового договору).

10) Закон прапору (lex flagi) — означає застосування права тієї країни, під прапором якої ходить судно, і застосовується у сфері торговельного мореплавства.

7. Тлумачення, кваліфікація та конфлікт кваліфікацій в міжнародному приватному праві

Тлумачення це зясування змісту норми. Тлумачення є офіційне(Конституційний суд) і неофіційне(вчені, юристи, органи які видають норми). Тлумаченням норми можна вважати з'ясування її змісту. Кваліфікація є елементом тлумачення норми й полягає в її юридичній оцінці. Воиа спрямована на встановлення мети норми права. Тлумачення та кваліфікація є взаємопов'язаними процесами у правозастосовній практиці. Водночас вони є різними за своєю суттю та значенням. Кваліфікація не існує окремо від тлумачення та застосування норми, зокрема колізійної. В працях німецького правника Кана та французького — Бартена обидва вчені дійшли висновку, що колізійні норми різних правових систем, навіть у випадку їх формулювання однаковою термінологією, криють у собі "приховані колізії", що породжують "конфлікт кваліфікацій", тобто неузгодженість принципів національного права. Так, поняття "доміцилію" має різний зміст у праві Великобританії та Франції. Правові наслідки кваліфікації цього поняття за правом різних держав є неоднаковими. По-різному у правових системах може вирішуватися будь яке питання. Для прикладу приведемо питання співавторства. Так, французьке право вважає творців музично-драматичного твору (композитора та лібретиста) співавторами. Проте за німецьким правом мова йде про існування взаємопов'язаних, але все ж самостійних авторських прав на два твори. Та й саме порушення авторських прав може належати в одних правових системах до інституту авторського права, в інших — до деліктних правовідносин.

8. Правовий статус фізичної особи в міжнародному приватному праві

Серед суб’єктів міжнародного приватного права значне місце посідають фізичні особи — громадяни та іноземці. У доктрині, законодавстві та практиці поняття «іноземець» об’єднує власне іноземних громадян (підданих), осіб без громадянства (апатридів), осіб з кількома громадянствами (біпатридів) та ін. У сучасних умовах до кола осіб, відносно яких діють норми міжнародного приватного права, з урахуванням особливостей їхнього правового становища відносять також біженців, осіб, яким надано політичний притулок та ін. Нормами міжнародного приватного права регулюються цивільні, сімейні, трудові, процесуальні права фізичних осіб, тобто дані особи наділяються певним правовим статусом у міжнародних приватноправових відносинах.У загальному розумінні правовий статус суб’єкта — це система визнаних і закріплених державою у законодавчому порядку прав і обов’язків даного суб’єкта. Правовий статус фізичних осіб як суб’єктів міжнародного приватного права — це сукупність усіх належних їм прав, свобод та обов’язків. Особливість правового статусу фізичної особи полягає в тому, що, перебуваючи в іншій державі, вона підпорядковується двом правопорядкам:своєму вітчизняному (закону громадянства (lexpatriae) чи закону постійного місця проживання (lexdomicilii), оскільки зберігає правовий зв’язок з державою свого громадянства чи постійного місця проживання, правовий статусгромадянина своєї держави, користується її захистом, підкоряється її законам, а також правопорядку держави перебування (тієї держави, на території якої фізична особа перебуває у конкретний момент).Статус цих осіб визначається ще такими міжнародними угодами, як, наприклад, Конвенцією про правовий статус біженців від 28 липня 1951 р., Конвенцією про правовий статус осіб без громадянства від 28 вересня 1954 р., іншими міжнародними угодами щодо прав і обов’язків фізичних осіб у конкретних правовідносинах.

9. Правовий статус юридичної особи в міжнародному приватному праві

Юридичні особи є активними суб'єктами міжнародного приватного права. Ними вважаються підприємства, організації, установи, створені відповідно до законодавства певної держави. Проте поняття юридичної особи не в усіх правових системах є нормативно визначеним. У законодавстві та практиці, як правило, визнається, що юридична особа створюється у порядку, передбаченому законодавством, має майно, права та обов'язки, переважно майнові, самостійно (від свого імені) виступає в цивільних правовідносинах та господарському обігу, відповідає за зобов'язаннями з договорів та деліктів.Ознаки юридичної особи — сукупність обов'язкових та мінімально необхідних внутрішніх характеристик організації, які в сукупності є підставою для визнання її юридичною особою. Вирізняють такі істотні ознаки юридичної особи:

1. Майнова відокремленість.— це визнана за юридичною особою здатність придбати майно, що буде відокремлене від майна інших осіб, насамперед засновників. Вона полягає, по-перше, у відокремленості від її засновника (засновників), по-друге — у відокремленості від майна інших осіб, та не залежить від їх подальшої долі2. Організаційна єдність. Означає, що юридична особа існує та діє як єдине ціле: колектив є цілісним механізмом, що формує єдину волю. 3. Участь у цивільному обороті від свого імені (власне найменування). 4. Здатність організації нести самостійну майнову відповідальність. 5. Здатність бути позивачем або відповідачем у суді, арбітражному чи третейському суді.

10. Правовий статус іноземних юридичних осіб в Україні

Правовий статус визначається нормами як українського законодавства, так і мд України з іншими державами. Статус іноземної юридичної особи зумовлює її державну належність для визначення: обсягу її правосуб'єктності; податкового режиму; вирішення колізійних питань; звернення по дипломатичну допомогу; порядку її ліквідації тощо.

Згідно з багатосторонньою конвенцією про правову допомогу країн СНД від 22 січня 1993 р. правоздатність юридичних осіб визначається законодавством держави, за законами якої вони утворені. Іноземні юридичні особи підтверджують свій статус виписками з торгового, банківського або судового реєстрів тощо. При цьому вказані виписки повинні бути засвідчені відповідно до законодавства країни їх видачі, переведені на українську мову та легалізовані в консульській установі України, якщо міжнародними договорами, в яких бере участь Україна, не передбачено інше. Наприклад, у договорах України з іноземними державами про надання правової допомоги передбачено, що легалізація цих та інших документів не потрібна. Зазначені виписки можуть бути також засвідчені в посольстві відповідної держави в Україні.

З 1 липня 2004 р. набув чинності Закон України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців", згідно з яким документ про підтвердження реєстрації юридичної іноземної особи в країні її місцезнаходження повинен бути легалізований у встановленому порядку.

Згідно із ч. 2 ст. З Закону України "Про режим іноземного інвестування" від 19 березня 1996 р. іноземні юридичні особи можуть утворювати в Україні підприємства, які повністю їм належать, філії та інші опосередковані підрозділи, а також набувати у власність діючі підприємства повністю. Участь іноземного капіталу у спільних підприємствах, заснованих в Україні, зумовлює утворення юридичних осіб права України. У певних питаннях іноземні юридичні особи підпорядковані законам країни своєї "національності".

В Україні юридичними вважаються особи, які отримують цей статус від моменту їх реєстрації на території України відповідно до Положення про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності від 25 травня 1998 р. Реєстрація здійснюється у виконавчому комітеті міської, районної в місті ради або в районній, районній міст Києва і Севастополя державних адміністраціях за їх місцезнаходженням, місцем проживання суб'єкта, якщо інше не передбачене законом України.

Філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи, створені суб'єктом підприємницької діяльності — юридичною особою відповідно до чинного законодавства України, юридичної реєстрації не потребують. У своїй діяльності вони керуються положенням, затвердженим юридичною особою. Якщо відокремлені підрозділи розташовані за межами України, їхня діяльність регулюється законодавством України.

Українські юридичні особи за кордоном. Юридичні особи України мають право здійснювати свою діяльність за межами України відповідно до: законодавства України; статутних завдань; законодавства іноземної держави; міжнародних угод.

Законодавство України регулює види діяльності юридичної особи у міжнародному господарському обороті. Юридичні особи України діють від свого імені, несуть самостійну майнову відповідальність, тобто не відповідають за дії інших суб'єктів права України, наприклад держави як суб'єкта цивільних відносин.

Статутом (установчими документами) юридичних осіб визначаються: а) права осіб як юридичних (з моменту реєстрації); б) їхня спеціальна правоздатність. Юридичні особи можуть діяти як суб'єкти міжнародного приватного права тільки у тих сферах господарювання, що визначені статутом. Тобто, суб'єкти господарської діяльності України мають право укладати угоди, спрямовані виключно на виконання статутних завдань.

У разі порушення положень установчих документів або законодавства України до вказаних суб'єктів можуть застосовуватися спеціальні санкції, передбачені законодавством України.

11. Правовий статус держави як суб’єкта міжнародного приватного права

Україна водночас може бути й суб'єктом приватно-правовим і мп. Це підтверджується і її нормативно-правовими актами. Положення Декларації про державний суверенітет, Конституції України, Законів «Про економічну самостійність України», «Про зовнішньоекономічну діяльність» та інших засвідчують, що держава Україна є самостійним суб'єктом у здійсненні правовідносин з іноземними суб'єктами права. Позитивним є те, що в проекті Цивільного кодексу України вказується, що до цивільно-правових відносин з «іноземним елементом» за участю держави застосовуються правила Книги восьмої проекту на загальних підставах, якщо інше не передбачено законом (ст. 1573).

Як суб'єкт мчп держава може вступати у відносини з приводу отримання майна за договором дарування, у спадок за заповітом чи за законом. При цьому її правовий статус може відрізнятися від статусу інших суб'єктів права. Як спадкоємець держава опиняється у ролі носія будь-яких суб'єктивних цивільних прав за винятком тих, що пов'язані з особистістю суб'єкта.

Україна може виступати стороною в угодах з іноземного інвестування, оренди майна за кордоном. Вона є й власником майна, розміщеного за її межами. Сьогодні Україна є власником посольських приміщень, придбаних майже у двох десятках держав, займається ремонтом та реконструкцією дипломатичних представництв у державах Балтії та інших.

Україна може бути стороною у правовідносинах з продажу іноземним громадянам майна, цінних паперів, наприклад, облігацій внутрішньої державної позики. І навпаки, держава може заборонити вчинення певних дій. Так, до набрання чинності законодавством України про роздержавлення майна постановою Верховної Ради Української РСР «Про захист суверенних прав власності Української РСР» від 29 листопада 1990 р. було заборонено випуск та реалізацію акцій усіх Державних підприємств, організацій та установ, розташованих на території України, фізичним та юридичним особам з поза меж України.

Україна може спадкувати майно, що розміщене за кордоном.

Держава, вступаючи у відносини з іншими суб'єктами права, несе самостійну відповідальність за свої дії. Вона не відповідає за діяння юридичних та службових чи посадових осіб, як і вказані особи не відповідають за дії держави. Так, згідно з Віденською конвенцією про цивільну відповідальність за ядерну шкоду від 21 травня 1963 р. (вступила в силу 12 листопада 1977р.)

Різним є правове положення держави у міжнародних (міждержавних, в т. ч. господарських та ін.) організаціях. Як суверен, держава вступає у вказані організації, які виникають на підставі міжнародних угод і формуються на засадах членства. Держави-члени можуть виділяти вказаним організаціям майно.

У всіх правовідносинах від імені держави, як суб'єкта мчп, діють уповноважені нею суб'єкти: наприклад, уряд, закордонні представництва, окремі службові або посадові особи.

Україна здійснює права та обов'язки як суб'єкт міжнародного приватного права через інших суб'єктів права. Від імені держави певні повноваження можуть надаватися Кабінету Міністрів України, Прем'єр-міністру, Національному банку, міністерствам, відомствам.
Сьогодні деякі повноваження у галузі зовнішньоекономічної діяльності Україна поклала на торговельно-економічні місії, які діють на основі постанови Кабінету Міністрів України «Про організацію роботи торговельно-економічних місій у складі дипломатичних представництв України за кордоном» від 28 грудня 1993 р., Указу Президента України «Про торговельно-економічну місію у складі дипломатичного представництва України за кордоном» від ЗО квітня 1994р., інших нормативно-правових актів.

12. Право власності у МПрП. Право власності іноземців та іноземних юридичних осіб на землю

Власність є матеріальною основою суспільного розвитку. В економічному аспекті — це присвоєння матеріальних благ, сутність якого полягає в належності наявних засобів виробництва й одержаних продуктів праці державі, територіальним громадам та окремим колективам чи індивідам. За ЦКУ пр. вл. є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.   Право власності охоплює права: володіння, користування та розпорядження майном.

За Цивільним кодексом Ураїни (ст.328) право власності  набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Стаття 38.. Право власності визначаються правом держави, у якій це майно знаходиться, якщо інше не передбачено законом..Класифікація майна визначаються правом держави, у якій це майно знаходиться.

Стаття 39. Виник та прип права власності та інших реч прав визначається правом держави, у якій відповідне майно перебувало в момент, коли мала місце дія або інша обставина, яка стала підставою для виникнення або припинення права власності та інших речх прав, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України. Вибір права сторонами правочину не зачіпає прав третіх осіб. Внаслідок набувальної давності визначається правом держави, у якій майно знаходилося на момент спливу строку набувальної давності.

Стаття 40.Пр.влас. та інші речові права, відомості про які підлягають внесенню до державних реєстрів, визначаються правом держави, у якій це майно зареєстровано.

Стаття 41. Право власності та інші речові права на рухоме майно, що перебуває в дорозі визначаються правом д-ви, з якої це майно відправлене, якщо інше не встановлено за згодою сторін.

Стаття 42. Захист пр.влас. та інших речових прав на вибір заявника відповідно до права д-ви,у якій майно знаходиться, або відповідно до права д-ви суду.

ст. 81 ЗК іноземці та особи без громадянства можуть набувати право власності на земельні ділянки, на яких відсутні об’єкти нерухомого майна, тільки в межах населених пунктів. За межами населених пунктів придбання земельних ділянок можливо тільки за умови розташування на них нерухомості, що належить їм на праві приватної власності.

Іноземні юридичні особи, згідно з ч. 2 ст. 82 ЗК можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення тільки у разі придбання об’єктів нерухомого майна та для спорудження об’єктів, пов’язаних зі здійсненням підприємницької діяльності в Україні. Отже, вони не можуть набувати земельні ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, оскільки такий вид використання земельних ділянок не належить до підприємницької діяльності. Ці обмеження стосуються і спільних підприємств.

Крім того, ні іноземці, ні іноземні юридичні особи також не можуть придбати землі сільськогосподарського призначення та землі державної власності, що не можуть передаватися в приватну власність згідно з ч. 4 ст. 84 Земельного кодексу.

13. Міжнародно-правова охорона авторських прав та прав промислової власності

Створення в Україні сучасної державної системи правової охорони інтелектуальної власності, її удосконалення і розвиток неможливі без міжнародного співробітництва у сфері інтелектуальної власності. Міжнародне співробітництво суттєво впливає на соціально-економічний розвиток нашої держави, зокрема на зовнішню торгівлю, підприємництво, інноваційну та інвестиційну політику, формування науково-технічного потенціалу суспільства. У складі колишнього Союзу Україна не мала можливості самостійно здійснювати заходи з розвитку міжнародного співробітництва в сфері інтелектуальної власності. У той же час Україна як член Організації Об'єднаних Націй (ООН) є однією з держав-засновниць Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ). ВОІВ була заснована в 1967 р., а у 1969 р. отримала статус однієї із 16 спеціалізованих організацій ООН. Сьогодні участь України в міжнародному співробітництві у сфері інтелектуальної власності реалізується переважно в таких формах: активна співпраця з ВОІВ, включаючи конкретну участь в роботі її керівних органів, постійних комітетів та робочих груп; участь в Союзах, Договорах, Угодах, Конвенціях, адміністративні функції яких здійснює ВОІВ; співробітництво з регіональними Міжнародними організаціями (зокрема Європейською патентною організацією, Євразійською патентною організацією, Міждержавною радою з питань охорони промислової власності країн СНД); двостороннє міжурядове співробітництво й співробітництво на рівні відповідних відомств іноземних країн; співробітництво з неурядовими й громадськими організаціями, діяльність яких пов'язана зі сферою інтелектуальної власності -Коаліцією захисту прав інтелектуальної власності, Міжнародною федерацією фонографічної промисловості, Міжнародною асоціацією власників товарних знаків та іншими; 6) участь в організації та проведенні міжнародних семінарів, конференцій, симпозіумів з питань інтелектуальної власності.  

 Вже у XIX ст.. були розроблені й підписані перші конвенції, спрямовані на захист інтелектуальної власності. З науково-технічним прогресом збільшувалося коло об'єктів, які підлягали правовій охороні. Це зумовлювало потребу нових форм міжнародно-правової охорони права інтелектуальної власності. Як наслідок, у 1967 р. була створена Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ) шляхом підписання Стокгольмської конвенції 1967 р. Охорона об'єктів інтелектуальної власності поділяється па міжнародно-правову охорону об'єктів авторського права (творів науки, літератури і мистецтва) і міжнародно-правову охорону об'єктів промислової власності (винаходів, корисних моделей, промислових зразків, товарних знаків тощо). Поряд з міжнародно-правовими документами питання охорони інтелектуальної власності передбачено і в окремих національних законах про міжнародне приватне право. В Україні нормативною основою регулювання коментованих відносин є Закони України «Про авторське право і суміжні права», «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», «Про охорону прав на промислові зразки», «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» тощо. У ЦК України міститься Книга четверта «Право інтелектуальної власності», в якій передбачені норми, покликані регулювати відносини зі створення, передання та охорони об'єктів інтелектуальної власності. ГК України також регламентує відносини у сфері інтелектуальної власності. Він містить главу 34 «Правове регулювання інноваційної діяльності», в якій йдеться про особливості здійснення прав інтелектуальної власності у господарській сфері. Отже міжнародно-правова охорона прав інтелектуальної власності безпосередньо пов'язана з національним правопорядком, а також формує його основні засади з позицій вимог міжнародного приватного права.  

14. Принципи МПрП:

Принципи МЧП-керівні правила поведінки суб’єктів,що виникають як результат суспільльної практики. 

Принцип автономії волі(ст.1п.5 та ст. ЗУ «Про МЧП»)-окремий інститут,що об'єднує норми правового регулювання які виникають в наслідок укладання договору між суб’єктами МЧП та визначає право,що має бути застосовано до відносин між ними.У законі про МЧП ст5 визначено, що учасники можуть самостійно визначати право,що буде застосовуватися до правовідносин між ними.Лише у тих випадках коли законом встановлена можливість  вибора права, учасники застосовують цей принцип.Закон вимагає щоб вибір права був явно вираженим або прямо випливав з дії сторін правочину,умов правочину чи обставин справи,які розглядаються в їх сукупності,якщо інше не передбачене законом.

Режим найбільшого сприяння є одним із головних принципів торгівельних договорів. Відповідно до цього принципу  іноземці користуються  максимальною кількістю прав,які надаються іншою державою(ЗУ «Про ЗЕД»).Іноді  юридичним та фізичним особам у певних сферах діяльності надається такий же режим,який вже надано,або буде надаватися фіз та юр особам 3ої країни(режим існує у СОТ). Завжди встановлюється кгодою (в СОТ це угода ГАТТ).

Національний режим-відповідно до цього режиму іноземним громадянам та юридичнним особам надається такий же правовий режим.Ст.26 КУ іноземці та особи без громадянства,що перебувають в Україні на законних підставах користуються такими самими правами та свободами,а також несуть таку саму відповідальність як і громадяни укр.,за винятками передбаченими КУ та міжн. Дог Укр.Іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку,передбаченому законом.Надання нац режиму передбачає надання права звернення до суду для захисту прав,свобод та нац інтересів.

Реторсія-застосування обмежень у відповідь на недружні або дискримінаційні заходи іноз держави. Якщо одна держ приймає заходи,що наносять шкоду іншій держ і мають безпідставний характер,то ця держ може прийняти заходи,що мають обмежувальний характер.Правове рег ситуацій пов'язаних з регул реторсії належать ВР,ПМУ,мін.зак.справ,мінек

.Взаємності- надання фізичним та юридичним особам іноземної держави певних прав за умови, що фізичні та юридичні особи надає ці права держави користуватимуться аналогічними правами в даному іноземній державі. Вводячи застереження про взаємність у міжнародний договір, держава має на меті забезпечити своїм організаціям і громадянам за кордоном користування певними правами.

15. Колізійно-правове регулювання спадкових відносин в між нар. приватному праві

Інститут спадкового права у міжнародному приватному праві (далі -.МЛрП), у сучасних правових системах - один з найскладніших та найцікавіших з наукової точки зору, в якому відбиваються різні аспекти життя суспільства. Його значення зумовлено ще й тим, що найбільш вірогідним об'єктом спадкування є право власності. Доля майна, яке залишитеся після смерті власника, - одна з проблем права, що з найдавніших часів і до сьогодні залишається у центрі уваги суспільства, держави і громадян.

Процес переходу спадкового майна до спадкоємців було започатковано у часи первіснообщинного ладу.І.Шахрайчук вказує, що у період матріархату спадкове майно частіше переходило у спадщину найближчим родичам з боку матері.

Найбільш цікавим з точки зору досконалості та поетапності розвитку в період рабовласницького ладу є спадкове право Римської імперії. Звичайно, спадкове право існувало у стародавньому Єгипті, Вавилоні, Ассирії, Індії тощо. Так, наприклад, спадкування регулювалося Законами Ліпіт-Іштара Правила щодо спадкування містилися у Законах Ману, зокрема описувалися способи спадкування батьківського майна: майно або ділилося порівну між синами, або його повністю забирав старший брат, а інші брати жили при ньому, як при батьку. У пізнішому збірнику настанов «Артхашастра» чи «Наука політики» вказувалося: якщо розподіл спадкового майна здійснювався за життя батька, то він не повинен віддавати перевагу комусь із синів. За відсутності майна батька старші повинні підтримувати молодших тощо. Проте більш повне регулювання спадкових правовідносин міститься саме у римському праві. У ньому спадкові відносини врегульовані настільки повно, що всі наступні законодавства не в змозі були вже внести до спадкового права кардинальних змін. О.Підопригора зазначає, що саме «римське цивільне право стало основою сучасної цивілістики всього світу - в одних правових системах більшою мірою, а в інших меншою. Рециптувавши це право, Європа побудувала на його засадах свою цивілістику».

Розвиток суспільства зумовив виникнення великої кількості теорій та концепцій щодо спадкового права. Так, Г.Гроцій вважав, що спадкування має відповідати законам природи - природному праву. На відміну від нього, Ш.Монтеск'є стверджував, що природне право не має ніякого віде:-шення до спадкових законів, що норми спадкового права встановлюються суспільством відповідно до політичних та цивільних законів держав Г.В.Ф.Гегель підкреслював, що в основу спадкового права мають бути покладені моральні основи, які випливають з інтересів родини. Г.В.Лейбнігг: доводив тезу про те, що людина має право заповідати своє майно через те що має думку. Нині проблеми міжнародного спадкування досліджуються Г.Дмитрієвою, Ю.Власовим, Є.Рябоконем, А.Степанюк, Г.Фединяк. Л.Фединяк, С.Фурсою, Є.Фурсою та іншими вченими.

Розширення всебічних зв'язків у різних сферах життєдіяльності людей значно полегшило переїзд громадян з однієї держави до іншої та працевлаштування на новому місці. Сьогодні у світі, за різними оцінками, нараховується від 150 до 175 млн осіб, які проживають за межами країни сб:-го походження. Так, наприклад, населення Франції становить близько 61 млн жителів, із них 4,3 млн - мігранти8.

За даними Уповноваженого з прав людини Верховної Ради України на території 69 держав померло 2424 громадянина України. Державами, де померло найбільше громадян України, є Німеччина - 655 осіб, Португалія - 297, Польща - 250, Італія - 204, Росія - 143 особи. Адже спадкові справи з іноземним елементом - це неминучий наслідок переміщення населення та його ділової активності.

У разі смерті громадянина за кордоном виникає низка правових проб-тем, серед яких важливе місце посідають питання правового регулювання спадкових відносин. Спадкове право різних держав має значні розбіжності у врегулюванні цих відносин. Зокрема, прослідковується різний підхід щодо підстав спадкування, форми та змісту заповіту, заповідальної ~-:здатності громадянина, скасування заповіту тощо. Крім цього, декілька держав можуть претендувати на врегулювання тих самих спадкових відносин з іноземним елементом. Така «конкуренція» правових систем щодо спадкування у МПрП усувається за допомогою колізійних норм спадкового права.

При визначенні об'єкта дослідження слід звернути увагу на класифікацію норм, що регламентують спадкові відносини у МПрП. При цьому слід підходити як з методу правового регулювання МПрП, так і з природи, характеру й призначення самих норм.

У літературі неоднозначно визначається коло норм, які становлять :МПрП, що пояснюється різним підходом до його природи і сутності. Зазвичай, до норм МПрП зараховують колізійні, спеціальні матеріальні ті норми міжнародного цивільного процесу. Наприклад, у німецькій доктрині по-різному підходять до цього питання. Так, Л.Раапе, М.Вольф обмежують предмет МПрП колізійним правом, але Г.Кегель, Х.Шак включають до нього також і міжнародний цивільний процес. Вчені Польщі, Угорщини, Італії, США, Голландії (М.Сосьняк, К.Пшибиловський, В.Валашек, Л.Рецеї, Ф.Мадл, І.Сасі, Дж.Чешир, П.Норт, М.Коппенол-Ляфор: підтримують останній підхід. І.Перетерський вважав, що до сфери МПрП необхідно віднести також внутрішні матеріальні норми, які без застосування колізійних норм регулюють відносини з іноземним елементомЛ.Лунц, хоч і висловлював критичні зауваження з цього приводу, сам навів аргумент на користь включення до складу МПрП уніфікованих матеріально-правових норм міжнародних договорів. На користь включення матеріальних норм також висловлювався В.Корецький. Взагалі більшість дослідників не відстоюють позицію зведення змісту МПрП виключно до колізійних норм. Отже, теорія в цілому виходить з того, що структура МПрП не обмежується колізійними нормам.

Слід зазначити, що історично саме колізійні норми завжди становить основу МПрП. Істотною особливістю регулювання цивільно-правових відносин з іноземним елементом є те, що норми МПрП не містять прямої відповіді, прямого припису щодо того, як вирішити справу. Ці норми .тише вказують, яке законодавство треба застосувати. Існування колізійес:норми має сенс за умови використання матеріально-правової норми, тобто такої, що, по суті, регулює відносини з іноземним елементом.

Регулювання спадкових відносин з іноземним елементом у МПрП здійснюється двома шляхами: застосуванням колізійної норми та норми національного матеріального права, до якої вона відіслала; використанням норм, що містяться у міжнародних договорах держав. Отже, для врегулювання зазначених відносин застосовуються два методи регулювання колізійний та матеріально-правовий. У процесі регулювання цих відносин методи взаємодіють між собою, доповнюючи один одного. У зв'язку з цим викладення матеріалу побудовано на аналізі шляхів регулювання зазначених відносин у державах різних систем права.

16. Поняття міжнародного цивільного процесу. Хар-ка основних документів в цій сфері

Враховуючи, що іноземна держава, її дипломатичні представники й деякі інші особи користуються судовим імунітетом, до джерел МЦП слід віднести затверджений Указом Президента України від 25 червня 2002 р. Порядок здійснення захисту прав та інтересів України під час розгляду справ у закордонних юрисдикційних органах, Консульський Статут від 2 квітня 1994 р., Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затверджене Указом Президента України від 10 червня 1993 р., а також Положення про дипломатичне представництво України за кордоном, затверджене розпорядженням Президента України від 22 жовтня 1992 р.

Друга група джерел МЦП — міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Важливим актом є Віденська конвенція про правонаступництво держав відносно договорів від 23 серпня 1978 р. Стосовно міжнародних договорів, в яких Україна самостійно не брала участі, діють загальні положення Конвенції, викладені в ч. IV «Об'єднання та відокремлення держав», і зокрема ст. 34 «Правонаступництво держав в разі відокремлення частин держави». Згідно з цією статтею, якщо частини території держави відокремлюються і утворюють нові держави, будь-який договір, що діє на момент правонаступ-ництва держав, продовжує діяти по відношенню до кожної утвореної в такий спосіб держави-наступника. Норми міжнародного цивільного процесу містяться і в Конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р., яка встановила умови та межі дії міжнародних угод.

Бажаючи полегшити передачу та виконання судових доручень, а також створити відповідні засоби, для того щоб судові чи несудові документи, які підлягають врученню за кордоном, були доведені до відома їх одержувачів у належний строк, Україна приєдналася до двох конвенцій: Конвенції про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах, укладеної 18 березня 1970 р., та Гаазької конвенції про вручення за кордоном судових і поза-судових документів у цивільних або комерційних справах, укладеної 15 листопада 1965 р. Ці конвенції замінюють положення статей 1 —16 Гаазької конвенції з питань цивільного процесу від 1 березня 1954 р.

Після приєднання України до Статуту Ради Європи 31 жовтня 1995 р. з'являються нові джерела МЦП. Передусім слід згадати Конвенцію про захист прав і основних свобод людини від 4 листопада 1950 р., Перший протокол та протоколи № 2, 4, 7, 11 до Конвенції, які були ратифіковані Україною 17 липня 1997 р.

До джерел міжнародного цивільного процесу належать також норми Віденської конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р. та Віденської конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 року, в яких брав участь СРСР, і які є чинними для України.

Цивільні процесуальні норми вміщуються також в укладених Україною Консульських конвенціях і договорах.

Вирішуючи питання про визнання та виконання рішень іноземних судів і арбітражів, суди України повинні з'ясовувати наявність міжнародних договорів про взаємне надання правової допомоги між Україною і державою, від якої надійшло відповідне клопотання. На цей час є чинними, зокрема, такі міжнародні договори з цього питання, які Україна уклала або до яких вона приєдналася:

а)Конвенція про правову допомогу і правові відносини в цивільних, сімейних і кримінальних справах, укладена державами-членами Співдружності Незалежних Держав у м. Мінську 22 січня 1993 р.;

б)Угода про порядок вирішення спорів, пов'язаних зі здійсненням господарської діяльності, підписана урядами держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у м. Києві 20 березня 1992 р.;

в)Конвенція про визнання й виконання іноземних арбітражних рішень, укладена у м. Нью-Йорку 1958 р.;

г)Європейська конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж, підписана в Женеві 21 квітня 1961 р.;

д)двосторонні договори України про правову допомогу та правові відносини в цивільних справах: з Республікою Грузія (підписано 9 січня 1995 р.), з Естонською Республікою (підписано 15 лютого 1995 р.), з Республікою Молдова (підписано 13 грудня 1993 р.), з Республікою Польща (підписано
24 травня 1993 р.), з Китайською Народною Республікою (підписано 31 жовтня1992 р.), з Литовською Республікою (підписано 7 липня 1993 р.), з Латвійською Республікою (підписано 23 травня 1995 р.), з Монголією (підписано 27 червня 1995 р.), з Республікою Узбекистан (підписано 19 лютого 1998 р.), із Соціалістичною республікою В'єтнам (підписано 6 квітня 2000 р.), з Республікою Македонія (підписано 10 квітня 2000 р.), з Турецькою Республікою (підписано 23 листопада 2000 р.), з Угорською Республікою (підписано 24 серпня 2001 р.), з Чеською Республікою (підписано 28 травня 2001 р.), з Румунією (підписано 30 січня 2002 р.), з Грецькою республікою (підписано 2 липня 2002 р.), Республікою Куба (підписано 27 березня 2003 р.), з Корейською Народно-Демократичною Республікою (підписано 13 жовтня 2003 р.), Республікою Болгарія (підписано 21 травня 2004 р.;

е)двосторонні договори про взаємну правову допомогу, які були укладені СРСР та є чинними для України: з Народною

Республікою Албанія, з Алжирською Народною Демократичною Республікою, з Іракською Республікою, з Народною Демократичною Республікою Ємен, з Республікою Кіпр, з Сирійською Арабською республікою, з Туніською Республікою, з Фінляндською Республікою, а також Конвенція між СРСР та Італійською Республікою про правову допомогу в цивільних справах.

17. Міжнародна підсудність в міжнародному приватному праві

У міжнародному приватному праві термін "міжнародна підсудність" означає компетенцію судів певної держави із вирішення спору з "іноземним елементом". У міжнародних договорах натомість зазначеного терміна, як правило, використовують термін "юрисдикція" чи "компетенція". У російській доктрині дореволюційного періоду застосовували термін "приватна міжнародна юрисдикція".

В запропонованому правниками України розділі "Міжнародний цивільний процес", що є складовою частиною згадуваного проекту Цивільного кодексу України стосовно зазначених питань використано терміни "підсудність" та "компетенція" [глава 115, назва якої "Підсудність та виконання іноземних судових доручень" (ст. 1615-1619)].

Розрізняють пряме та непряме визначення міжнародної підсудності спорів з "іноземним елементом". Суть прямою визначення підсудності полягає в тому, що питання про підсудність спору з "іноземним елементом" виникає при безпосередньому вирішенні спору судом держави. Суд може визнавати себе компетентним чи некомпетентним у вирішенні спору. Проте суд не може визнати компетентними іноземні судові установи. Національний закон встановлює тільки межі територіальної компетенції власних судів. Тобто іноземний закон визнає підсудність спорів власним судовим установам.

Суть непрямого визначення підсудності пов'язана з позана-ціональною дією судових рішень, тобто з питанням визнання та виконання рішень іноземного суду. Таке визначення підсудності полягає у тому, що іноді необхідно встановити компетентність іноземного суду, який прийняв рішення. Таким чином, національний закон опосередковано проникає в іноземну правову систему.

Встановлення органу, компетентного розглядати спір, залежить, по-перше, від визначення національної юрисдикції, тобто права органів певної держави розглядати відповідні вимоги. По-друге, від визначення судових органів, які повинні розглядати певні види спорів. По-третє, від вибору конкретного суду для розгляду спору. Найбільш складним є питання про встановлення національної юрисдикції.

Сутність розбіжностей у питанні про визначення національної юрисдикції демонструє спір, який виник після зіткнення норвезького судна "Ронда" з американським судном "ЛюсіЛь Блумфїлд". Судноволодільці норвезького судна вважали, що цей спір повинен вирішуватися у Великобританії. Володільці "Люс}ль Блумфілд" наполягали на національній юрисдикції США. Деякі володільці коносаментів надавали перевагу юрисдикції Франції.

Історичний досвід держав свідчить про те, що в деяких з них, за загальним правилом, питання стосовно міжнародної підсудності вирішувалося за нормами цивільних процесуальних кодексів про територіальну підсудність та нормами міжнародних договорів (наприклад, § 20—25, ч. 1 § 184 ЦПК НДР). Водночас слід мати на увазі, що поняття "компетенція судової системи" має інший зміст, ніж термін: "територіальна компетенція судового органу". Тобто норми про міжнародну підсудність визначають вибір між двома чи більшою кількістю судових систем, які є під суверенітетом різних держав. А правила про національну територіальну підсудність дозволяють зробити вибір між двома судами, елементами однієї судової системи. Норми національного законодавства держав про міжнародну підсудність поширюють свою дію тільки на власну національну судову систему. Проте слід мати на увазі, що законодавство не усіх держав має норми, які б визначали міжнародну підсудність. Існуючі міжнародні угоди з питань підсудності не є загальновизнаними. Тому у тих випадках, коли держава не бере участі у відповідних угодах і не має спеціальних норм для визначення міжнародної підсудності, їх відсутність компенсується національними правилами про загальну територіальну, предметну, альтернативну, договірну та виключну підсудність, а також про підсудність по зв'язку справ.

Норми національного цивільного процесуального законодавства вказують види підсудності. Як правило, норми національних цивільних процесуальних кодексів визначають предметну (родову) та територіальну (місцеву) підсудність. Перша грунтується на предметі спору і має публічний характер. Територіальна підсудність передбачає розподіл спорів на підставі географічного розташування судів. Законодавство держав допускає довільне визнання юрисдикції суду незалежно від нормативного визначення підсудності. Тобто сторони можуть звернутися навіть до некомпетентного за територіальною ознакою руду (ст. 28; ст. 93, абз. 2 ЦПК Алжиру). Підсудність може визначатися за зв'язком справ (ст. 131 ЦПК України). Нормативні акти більшості держав встановлюють виключну та договірну підсудність. Вказані правила передбачені для спорів, які виникають у національній системі. Проте наявність у справі "іноземного елемента" викликало обговорення питань про можливість охоплення системою національного процесуального права норм про підсудність спорів з "іноземним елементом", а також про витоки підсудності спорів з "іноземним елементом" з предметної чи територіальної компетенції. Вирішивши ці питання, можна зробити висновок про компетентність національних судів розглядати спори з "іноземним елементом". Оскільки міжнародне право не має норм, які розмежовують компетенцію судових органів різних держав, кожна держава самостійно, використовуючи неоднакові критерії, визначає межі компетенції власних установ юстиції. Відповідно до законодавства держав підсудність поділяється на загальну та спеціальну. Загальна підсудність полягає у тому, що національні суди компетентні розглядати міжнародний спір, а спеціальна підсудність ототожнюється з національною територіальною юрисдикцією та означає встановлення суду, який володіє територіальною юрисдикцією стосовно певного спору. Отже, визначення підсудності спорів з "іноземним елементом" запозичене з норм про внутрішню територіальну юрисдикцію.

Основою національних норм про підсудність є природа спору. Крім того, для міжнародної підсудності характерним є врахування місцезнаходження чи "національності" сторін. Відомі кілька способів визначення міжнародної підсудності. Основними з них є: громадянство сторін спору (Алжир, Франція); місце проживання відповідача, тобто поширення засад внутрішнього законодавства на справи з "іноземним елементом" (ФРН); особиста участь відповідача або наявність належного йому майна на території певної держави (Англія, США, Угорщина); місце знаходження спірної речі (Угорщина); місце заподіяння шкоди (Україна).

Застосовують й інші критерії, які грунтуються на зв'язку спору з територією певної держави, наприклад, виконання договору або специфічності певних відносин. Так, спеціальними критеріями визначення підсудності спорів, які виникають у зв'язку з морськими аваріями, є національність судна (Греція, Швейцарія), порт приписки (Італія, Марокко, Нідерланди, Норвегія, ФРН), порт-притулок (Італія, Франція, Японія), місце призначення судна (Греція).

Норми про визначення міжнародної підсудності можуть формулюватися та трактуватися по-різному. Наприклад, відповідно до норм ЩІК Болгарії 1952 р. (із змінами та доповненнями) громадянство (особисте верховенство) для міжнародної підсудності має значення тільки у тому випадку, якщо громадянин чи юридична особа Болгарії потребують захисту. Місце проживання болгарського громадянина — позивача значення не має (ст. 9). У разі, якщо майно є критерієм створення засад для міжнародної підсудності, значення має його розмежування як рухомого чи нерухомого. Беруться також до уваги й речеві права на це майно. Знову ж, відповідно до норм болгарського законодавства, якщо предметом спору є речеві права на нерухоме майно, що знаходиться за кордоном, спори про такі речеві права завжди підвідомчі іноземному суду. Аналогічні справи щодо речевих прав та нерухомості за кордоном підвідомчі іноземному суду і за законодавством Польщі (ст. 1102 § 2 ЩІК Польщі).

Законодавство, міжнародні договори та практика більшості держав допускають договірну підсудність. Тобто за згодою сторін вирішення спору може бути передане суду будь-якої держави чи арбітражному (третейському) суду, хоч за законом країни спір підсудний іншому суду. Наприклад, договірну підсудність регулюють регламенти міжнародних комерційних ар-бітражів: Регламент Лондонського міжнародного третейського суду 1985 p., призначений для світового використання; Регламент міжнародного комерційного арбітражного суду при ТПП Російської Федерації від 8 грудня 1994 р. та ін.

Правові норми можуть передбачати особливі умови стосовно договірної підсудності спору. Наприклад, в Законі з міжнародного приватного права Угорщини 1979 р. вказано, що сторони можуть змінити підсудність спору, зробивши письмове застереження про передання його на розгляд іноземного, національного або третейського суду за умови, якщо цей спір виникне саме з міжнародного господарського договору (§ 62).

Закон колишньої СФРЮ "Про вирішення колізій між законом і нормами іноземного права у певних правовідносинах" 1982 р. визначає інші умови допущення договірної підсудності. По-перше, спір не повинен належати до категорії шлюбно-сімейних і норми національного законодавства не повинні вказувати на виключну компетенцію національних судів щодо цього спору (ч. 1 ст. 49). По-друге, одна із сторін спору повинна мати іноземне громадянство, якщо це фізична особа, або резиденцію за кордоном, якщо це юридична особа. Домовитися про компетенцію національного суду сторони можуть у випадку, якщо хоч би одна з них має югославське громадянство чи є юридичною особою з резиденцією в Югославії (ч. 2 ст. 49).

Законодавство держав, яке регулює шлюбно-сімейні відносини, встановлює особливі правила міжнародної підсудності. Наприклад, відповідно до болгарського Закону "Про особи т^ сім'ю" спори за позовами із шлюбно-сімейних відносин підвідомчі судам Болгарії у всіх випадках, якщо хоч би один із подружжя є громадянином цієї держави. Болгарські суди можуть розглянути позов і у випадку, якщо обидва подружжя є іноземними громадянами, відповідач проживає у Болгарії та вітчизняний закон іноземних громадян не виключає спору з юрисдикції іноземної держави (ст. 59).

18. Міжнародних комерційний арбітраж

Міжнародний комерційний арбітраж  (надалі - МКАС) - це третейський суд, метою якого  є розгляд і вирішення міжнародної комерційної суперечки по суті  в певній процесуальній формі.

На сьогоднішній день МКАС є органом, який сприяє вирішенню спорів, що виникають у сфері міжнародної торгівлі без залучення державних судових органів.

Існує два види міжнародного комерційного арбітражу:

МКАС, що постійно діє, створюється при торгівельній палаті, торговельно-промисловому союзі або асоціації;

Арбітраж ad hoc - створюється тільки для вирішення конкретної суперечки і після винесення ухвали припиняє своє існування.

Основними джерелами права, що регулюють питання міжнародного комерційного арбітражу  виступають міжнародні договори і внутрішньодержавне законодавство, які представлені цілим рядом документів як універсального, так і регіонального характеру.

Однією з  найбільш  характерних  меж  визначення  підвідомчості суперечок  МКАС  є  те,  що  він  розглядає  спори   за наявності письмової угоди між сторонами про  передачу  спору на вирішення до МКАС. Найбільш поширеним видом такої угоди є арбітражне застереження, що включається сторонами в контракт.

За своїм суб'єктивним складом спори, підвідомчі МКАС, включають дві категорії суперечок, а саме:

  •  спори з  договірних  та  інших  цивільно-правових  стосунків, що виникають при здійсненні  зовнішньоторговельних  та  інших  видів міжнародних   економічних   зв'язків,   якщо    одна з сторін є нерезидентом;
  •  спори підприємств з іноземними інвестиціями, міжнародних об'єднань і організацій, створених на території  України,  між собою, спори між їх учасниками, а рівно і спори з  іншими суб'єктами права.

До особливостей змісту позовної заяви  в  арбітражному  процесі слід віднести необхідність обгрунтування компетенції  даного  арбітражного органу, а також вказівку арбітра і запасного арбітра, вибраних позивачем,  або наявність прохання про  те,  щоб  арбітр  і  запасний  арбітр  були  призначені Головою МКАС.

В процесі ведення розгляду арбітраж в першу чергу застосовує положення Регламенту МКАС. 

При  вирішенні  питань,  не  врегульованих  а ні Регламентом, а ні угодою  сторін,  арбітраж,  грунтуючись  на  українському законодавстві   про    міжнародний    комерційний    арбітраж,    здійснює розгляд у спосіб, який він сам вважає  належним,  дотримуючись при цьому  рівного  ставлення  до  сторін  і  надаючи  кожній   стороні можливості для захисту своїх інтересів. Для  викладу  сторонами  своїх  позицій  на основі доказів, що надаються, і для проведення усних дебатів здійснюється усне  слухання справи.

Рішення МКАС при ТПП України є остаточними і обов'язковими для сторін і при відмові від їх добровільного виконання виконуються в примусовому порядку за місцезнаходженням боржника відповідно до норм Конвенції "Про  визнання і приведення у виконання іноземних арбітражних рішень" (Нью-Йорк, 1958).

19. Поняття міжнародних сімейних відносин та особливості їх регулювання в Україні

Глобалізація світових процесів торкнулися й України як рівноправної учасниці світового співтовариства. Крім того, варто згадати, що наша Батьківщина, рахує свою незалежність лише другим десятком років, а до 1991 року міграційні потоки в межах СРСР не тільки не обмежувалися, а всіляко стимулювалися керівництвом держави. Тому цілком природною і поширеною є ситуація, коли в країнах, що створили Співдружність Незалежних Держав (далі - СНД), існують родини, громадянство членів яких є різним.

Існування родин, "обтяжених" іноземним елементом, ускладнюється відсутністю єдності в правовому регулюванні сімейних відносин матеріально-правовими нормами різних держав. Це зумовлено тим, що на формування національного законодавства кожної держави, включаючи і сімейне, впливають соціально-економічні, релігійні, побутові особливості, що в свою чергу породжує колізії, як тільки сімейні відносини ускладнюються іноземним елементом.

Які ж сімейні відносини варто розглядати як обтяжені іноземним елементом?

Відносини з іноземним елементом поділяють на кілька груп:

- відносини, суб'єктом яких виступає особа, яка за своїм характером є іноземцем. Згідно із Законом України "Про правовий статус іноземців" іноземцем є особа, що не має громадянства України і є громадянином (підданим) іншої держави чи держав; особа без громадянства - це особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином (ч.1,2 ст.1);

- відносини, в яких хоча всі учасники належать до однієї держави, але об'єкт (майно), у зв'язку з яким виникають ці відносини, знаходиться за кордоном;

- відносини, виникнення, зміна або припинення яких пов'язані з юридичним фактом, що має місце за кордоном.

Таким чином, сімейні відносини з іноземним елементом - це відносини, суб'єктами (суб'єктом) яких є іноземці або апатриди, або виникнення, зміна, припинення яких пов'язані з юридичним фактом, що має місце за кордоном. Зокрема, до таких відносин належать укладення чи розірвання шлюбу з іноземним громадянином на території України; усиновлення дитини, що є громадянином України, але проживає за її межами; укладення шлюбу громадянами України за її межами. Саме на регулювання відносин подібного роду і розраховані норми, розміщені в розділі VI Сімейного кодексу України.

Сімейні відносини, обтяжені іноземним елементом, надзвичайно поширені. Проблема застосування іноземних законів, визнання в Україні актів цивільного стану, зареєстрованих за законами іноземних держав, або іноземних судових рішень виникає в багатьох ситуаціях. При цьому, щоразу, коли судові чи інші державні органи будь-якої країни зустрічаються із сімейними відносинами, ускладненими наявністю в них іноземного елемента, відбувається так зване "зіткнення" двох і більше законів і виникає проблема "вибору" закону, що у міжнародному приватному праві називається "колізійною проблемою".

Коли на території України укладається шлюб між особами, що мають громадянство різних держав, виникає комплекс питань, зокрема, за яким законодавством має відбуватися процедура оформлення шлюбу і яких умов слід дотримуватися при цьому. Від правильного вирішення цього колізійного питання цілком залежать конкретні правові наслідки: чи буде вважатися шлюб, укладений, наприклад, за законодавством України, дійсним і за її межами, чи він не отримає визнання в іншій державі, а отже, не стане розглядатися як юридичний факт, що породжує певні правові наслідки і буде віднесений до так званих "шлюбів, що кульгають", тобто нестійких.

Колізійна норма сімейного права - це норма, що визначає, право якої держави має бути застосоване до відповідних сімейних відносин з іноземним елементом.

Для з'ясування правової природи колізійної норми недостатньо лише одного її визначення. Необхідно також звернути увагу на істотну відмінність змісту цієї норми від змісту "традиційних" норм сімейного або цивільного права, які, виходячи з прийнятих у загальній теорії права поглядів на зазначену проблему, складаються з трьох елементів: гіпотези, диспозиції, санкції.

Колізійні ж норми "з юридично-технічного боку - це найскладніші норми, які застосовуються в міжнародному приватному праві". Вони складаються з двох структурних елементів, а саме об'єму колізійної норми, що представляє собою вказівку на вид суспільних відносин, на які поширюється норма, в даному випадку на сімейні відносини та колізійної прив'язки, тобто вказівки на правову систему (закон), що підлягає застосуванню до виду суспільних відносин, зазначеного в об'ємі колізійної норми. Таким чином, саме колізійна прив'язка дозволяє розв'язати колізію правових актів різних держав.

Колізійні норми можуть міститися або в актах національного законодавства країни, або в міжнародно-правових актах (міжнародних конвенціях, угодах і договорах), що входять до системи національного законодавства даної держави (так звані уніфіковані колізійні норми). Прикладом колізійних норм, що закріплені в нормативно-правових актах сімейного законодавства України, можуть бути норми, зібрані в Розділі VI СК.

Міжнародно-правовими джерелами уніфікованих колізійних норм сімейного права України виступають багатосторонні міжнародні конвенції та двосторонні міжнародні договори й угоди.

Так, 22.01. 1993 р. представники держав - членів СНД підписали в Мінську Конвенцію "Про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах", яку Україна ратифікувала (із застереженнями) 10.11. 1994 р.

Уніфіковані колізійні норми містяться й у двосторонніх міжнародних договорах про правову допомогу, укладених Україною з деякими державами, що також встановлюють взаємне визнання судових рішень і розмежовують юрисдикцію в сімейних справах.

20. Колізійно-правове регулювання міжнародних сімейних відносин

Колізійна норма сімейного права - це норма, що визначає, право якої держави має бути застосоване до відповідних сімейних відносин з іноземним елементом.

Колізійні норми можуть міститися або в актах національного законодавства країни, або в міжнародно-правових актах (міжнародних конвенціях, угодах і договорах), що входять до системи національного законодавства даної держави (так звані уніфіковані колізійні норми). Прикладом колізійних норм, що закріплені в нормативно-правових актах сімейного законодавства України, можуть бути норми, зібрані в Розділі VI СК.

Міжнародно-правовими джерелами уніфікованих колізійних норм сімейного права України виступають багатосторонні міжнародні конвенції та двосторонні міжнародні договори й угоди.

Так, 22.01.1993 р. представники держав — членів СНД підписали в Мінську Конвенцію «Про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах» (далі — Мінська конвенція країн СНД), яку Україна ратифікувала (із застереженнями) 10.11.1994 р. При підготовці й укладенні вказаної Конвенції її учасниці усвідомлювали факт існування в кожній з них родин, члени яких — громадяни різних країн-учасниць, і прагнули забезпечити їм і іншим особам, що там проживають, надання на своїх суверенних територіях такого ж правового захисту щодо особистих і майнових прав, як і власним громадянам. Поряд з колізійними нормами сімейного права, що містяться в частині 3 Конвенції, в останній також зосереджені норми, які встановлюють взаємне визнання і виконання судових рішень і рішень інших компетентних органів, винесених у сімейних справах.

Уніфіковані колізійні норми містяться й у двосторонніх міжнародних договорах про правову допомогу, укладених Україною з деякими державами, що також встановлюють взаємне визнання судових рішень і розмежовують юрисдикцію в сімейних справах.

Гаагські конвенції з сімейного права:

  •  о регулюванні колізій законів в сфері заключення браків
  •  о регулювання коліз. законів, щодо розлучень (іноді судових);
  •  щодо коліз. закон. Майнових відносин.
  •  Конвенція про заключення браків: визнання його недійсним
  •  Щодо права застосов.до майна.

Колізійні прив’язки матеріально-правові норми сімейного права дуже багато, що породжує колізію при вирішенні питань шлюбних відносин.

  •  закон місця укладання шлюбу;
  •  закон громадянства подружжя;
  •  закон країни постійного проживання подружжя;
  •  закон усиновлення
  •  закон суду тощо.

21. Усиновлення ускладнене іноземним елементом

Правове регулювання усиновлення підкоряється твердій імперативній вимозі, що міститься в Розділі VI СК, відповідно до якої у всіх випадках виникнення відносин з усиновлення, обтяжених іноземним елементом, слід застосовувати українське законодавство, що, в цілому, відповідає положенням ст. 21 Конвенції «Про права дитини» від 20.11.1998 р. Відступи від зазначеного правила припустимі лише в ситуаціях, коли інше встановлено міжнародними договорами України.

Стаття 282.  Усиновлення дитини,  яка є громадянином України, але проживає за межами України, здійснюється в консульській установі або дипломатичному представництві України. Якщо усиновлювач не є громадянином України,  для  усиновлення дитини,  яка  є  громадянином  України,  потрібен дозвіл урядового органу державного управління з усиновлення та захисту прав дитини.

Стаття 283.  Усиновлення іноземцем дитини, яка є громадянином України

Усиновлення іноземцем в Україні дитини, яка є громадянином України,  здійснюється на загальних підставах, встановлених Кодексом.

Дитина,  яка є громадянином України,  може бути усиновлена іноземцем,  якщо  вона  перебуває  не менш як один рік на обліку у урядовому  органі  державного  управління з усиновлення та захисту прав дитини.

Якщо усиновлювач є родичем  дитини  або  дитина  страждає  на хворобу,   що  внесена  до  спеціального  переліку,  затвердженого Міністерством охорони  здоров'я  України,  усиновлення  може  бути здійснене до спливу цього строку.

Дитина  може  бути  усиновлена  іноземцем,  якщо  протягом одного  року  з  моменту  взяття  її  на  облік у урядовому органі державного  управління  з  усиновлення  та  захисту прав дитини не виявилося  громадянина  України,  який  бажав  би її усиновити або взяти під опіку чи піклування до себе в сім'ю.

Переважне  право  на усиновлення дитини - громадянина України мають іноземці, які є: 1)родичами дитини; 2) громадянами  держав,  з  якими  Україна уклала договір про надання правової допомоги.
На  усиновлення дитини іноземцем потрібна згода урядового органу державного управління з усиновлення та захисту прав дитини. (Орган перевіряє особу усиновителя).

Усиновлення  іноземцями  провадиться за умови забезпечення дитині прав в обсязі  не  меншому,  ніж  це  встановлено  законами України. За  усиновленою  дитиною зберігається громадянство України до досягнення нею 18р.

Стаття 284.  Усиновлення дитини, яка є іноземцем і проживає в  Україні здійснюється громадянами України або іноземцями,  які проживають в Україні, на загальних підставах.

Стаття 285.  Усиновлення іноземцем дитини не є таємним.

Стаття 286.  Усиновлення  в  Україні іноземцем дитини,  яка є іноземцем або особою б/гр-ва здійснюється в Україні відповідно до законів України,  якщо інше  не  встановлено міжнародними договорами України.

ЗУ про МЧП Стаття 69. Усиновлення

1. Усиновлення   та  його  скасування  регулюються  особистим законом дитини   та   особистим   законом    усиновлювача.    Якщо усиновлювач - подружжя, яке не має спільного особистого закону, то застосовується право, що визначає правові наслідки шлюбу.

2. Здатність особи бути усиновлювачем визначається відповідно до її особистого закону.

3. Правові   наслідки   усиновлення   або   його   припинення визначаються особистим законом усиновлювача.

4.Нагляд та облік дітей,  усиновлених відповідно до положень
цієї статті, здійснюються відповідно до особистого закону дитини.

22. Правове регулювання деліктних відносин у МПрП

Деліктне зобовяз.-право/обовязок потерпілої ос.вимагати в межах та способами,вказ.в н-мах джерел права,відновлекння чи компенсац.порушених прав собою,що протиправ.діяннями заподіяла шкоди потерпілому. Умови виникнен.зобовяз.з делікту:1)заподіяння шкоди ос. чи майну;2)протиправн.діяння;3)причинний зв’язок між протиправ.повед.делінквента та заподіян.шкодою;4)вина делінквента.

Для визнач.зак-ва найчатіше використов. принцип – закон місця заподіяння шкоди(lex loci delicti).

ЗУ Про МЧП, ст.49-до зобовяз.,що виник.з дій однієї сторони застосов.право д-ви,у якій ця подія мала місце.Але права та обовяз., що виник.внаслідок завдання шкоди за кордоном,якщо сторони мали місце прожив. в одній д-ві,визнач. правом цієї д-ви. Право інозем. д-ви не застосов в Укр.,якщо дія,що стала підставою для вимоги про відшкодув.шкоди, не є протиправ.за зак-вом Укр. Стосовно шкоди,завдан. внаслідок недоліків товарів, робіт існують спец.коліз.привязки:1)право д-ви,де є місце прожив.потерпілого;2)пр.д-ви,де місце виробника,або ос.,що надала послугу;3)пр.д-ви,у якій споживач придбав товар/отримав послугу(ст.50)

23. Трудові відносини у МПрП

Трудовое законодательство любой страны носит сложный характер и является комплексным образованием, состоящим из норм частного и публичного характера. Вмешательство государства в данную сферу правоотношений обусловлено необходимостью определенной социальной политики, обеспечивающей баланс интересов работников и работодателей. К предмету международного частного права относится та часть трудовых отношений, которая имеет частноправовой характер (например, условия выплаты и определение размера заработной платы, регламентация порядка и условий возмещения ущерба, причиненного работнику трудовым увечьем и т.д.).

Правовое регулирование трудовых отношений с иностранным элементом осуществляется посредством международных договоров, подавляющую часть которых составляют Конвенции и рекомендации Международной организации труда (МОТ). В этих международных соглашениях тесно переплелись нормы частноправового и публично-правового характера, что отражает специфику самих трудовых отношений.

Международная организация труда (МОТ) приняла, в частности, Конвенции № 97 — о правах трудящихся-мигрантов; № 118 — о равноправии граждан страны и иностранцев и лиц без гражданства в области социального обеспечения; № 143 — о злоупотреблениях в области миграции и об обеспечении трудящимся-мигрантам равенства возможностей и обращения, а также рекомендации МОТ №86 и №151о трудящихся-мигрантах.

В рамках СНГ заключены многосторонние соглашения о сотрудничестве в области трудовой миграции и социальной защиты трудящихся-мигрантов.

Как правило, основной комплекс вопросов в этой сфере регулируется трудовым законодательством того государства, на территории которого заключен трудовой контракт и протекает основная трудовая деятельность.

В Украине основным нормативным актом в сфере регулирования трудовых отношений является КзОТ

 Законодательство зарубежных стран содержит специальные коллизионные нормы, регулирующие трудовые отношения международного характера. Законодательства большинства государств привязывают трудовые отношения к праву государства места осуществления трудовой деятельности. Из этого же принципа исходит Римская Конвенция 1980 г. о праве, применимом к договорным обязательствам. Существуют и иные коллизионные привязки - места заключения контракта, личный закон работодателя.

Спорным является вопрос относительно возможности применения к трудовым отношениям принципа автономии воли. Государства, рассматривающие трудовой договор как один из институтов общего гражданского права (Германия и др.), выбор права сторонами договора допускают. Так, свобода выбора права, регулирующего трудовые отношения (принцип автономии воли), применяется в Великобритании, Италии, Канаде, ФРГ, Польше. Например, в Польше «стороны могут подчинить трудовые правоотношения выбранному им закону, если он находится во взаимосвязи с этими правоотношениями».

По закону места работы к иностранцам применяется законодательство государства, в котором находится место работы. Это правило закреплено в законодательствах Австрии, Албании, Венгрии, Испании, России, Швеции и других стран.

Разновидностью закона места работы является закон флага судна (lex flagi). Трудовое соглашение работника, исполняющего службу на водном или воздушном транспорте, регламентируется законом страны, где зарегистрировано транспортное средство.

Достаточно распространена практика выбора правопорядка по закону места нахождения работодателя. В соответствии с этим коллизионным принципом, если согласно трудовому договору работу следует выполнить на территории нескольких государств, то к трудовому отношению следует применять закон места нахождения, места жительства или места коммерческой деятельности работодателя. Личный закон работодателя применяется в виде места нахождения или гражданства работодателя.

Следует отметить и закон страны заключения контракта о найме. Например, по законодательству Англии и США к трудовым отношениям, заключенным в этих странах, применяется законодательство этих государств.

24. Шлюбно-сімейні відносини ускладнені іноземним елементом

Шлюб – юридично оформлений добровільний союз чоловіка та жінки, направлений на утворення родини, який породжує для них взаємні майнові права і обовязки.

В МЧП існує три концепції шлюбу:

1) шлюб – партнерство (характерний для країн континентального права)

2) шлюб, як союз між рівноправними партнерами

3) шлюб, як договірна концепція (країни мусульманського права) 

Країни з різними формами шлюбу:

- правові наслідки породжує лише зареєстрований шлюб (Німеччина, Франція, Швейцарія..)

- шлюб може бути укладений в цивільній формі  (Англія, США ...)

- лише релігійна форма шлюбу (Ізраїль, Ірак, Іран)

Умови укладання шлюбу - обставини, наявність яких необхідна для того, щоб шлюб мав юридичну силу.Умови реєстрації шлюбу поділяються на матеріальні та формальні. Матеріальними вважаються позитивні або негативні вимоги, з наявністю чи відсутністю яких пов'язується питання про дійсність. Формальні умови шлюбу — це вимоги до процедури його оформлення.

1) Матеріальні (досягення шлюбного віку, згода представника неповнолітньої особи, неперебування у іншому нерозірванному шлюбі, відсутність відносин родинності та свояцтва, взаємна згода осіб, шлюби протилежної статі, обізнаність щодо стану здоров′я осіб що вступають у шлюб, заборона взяття нового шлюбу протягом певного строку, заборона брати шлюб певним особам)

2) Формальні (цивільний шлюб, релігійний шлюб, змішаний; процедура оформлення: заручини, оголошення, знайомство сім′ями; присутність обох осіб при укладанні шлюбу; присутність свідків).

  1.  Майнові відносини між подружжям у МПрП

Подружжя, що знаходиться в зареєстрованому шлюбі, набуває особистих і майнових прав та обов'язків. До особистих прав та обов'язків, тобто таких, що не мають майнового змісту, слід віднести, наприклад, право кожного з подружжя за власним бажанням, вільно обирати як їхнє спільне, так і зберігати своє дошлюбне прізвище, або приєднати до свого прізвища прізвище другого з подружжя. Крім того, до цієї групи прав слід віднести також право кожного з подружжя вільно обирати заняття, професію й місце проживання, спільно вирішувати питання виховання дітей, користуватись у сім'ї рівними правами і нести рівні обов'язки.

Окрім особистих, подружжя має майнові права та обов'язки. Згідно з сімейним законодавством, розрізняються спільна й сумісна власність та роздільне майно подружжя.

Майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю, тобто кожен із подружжя однаковою мірою має право володіти, користуватись і розпоряджатися цим майном; при цьому не береться до уваги кількість виконаної праці та її форми відносно кожного з подружжя. Майном, що нажите за час шлюбу, подружжя може розпоряджатися за спільною згодою. Це означає, що за укладання угод одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

На відміну від спільного майна, роздільне майно подружжя - це таке, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування. До цієї категорії майна належать і речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), навіть якщо їх придбано під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей і предметів розкоші. Володіє, розпоряджається і користується цим майном кожен із подружжя самостійно.

У разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їхні частки визнаються рівними. При цьому судовий поділ майна подружжя може бути проведений як під час перебування в шлюбі, так і після розірвання шлюбу.

Згідно зі шлюбно-сімейним законодавством, подружжя повинно матеріально підтримувати один одного. У разі відмови від такої підтримки той з подружжя, який потребує матеріальної допомоги (непрацездатний, вагітна дружина), має право звернутися до суду з позовом про присудження на його користь аліментів.

Майнові: на особис. приват.власн.-майно,набуте до шлюбу;подароване під час шлюбу;набуте за кошти,що належали особисто+пр.на доходи від особ.прив.власн.(ст.57,58);

спільна суміс.власн.-б.я.речі,крім тих,що виключ.з цивіл.обороту.(ст.61); пр.на уклад. договорів між собою щодо особис.чи спіл.майна; пр.на розпорядж.спіл.майна.

Майн.вілнос. регул за зак-вом(СКУ) чи за шлюбним догвором: письм угода, потреб. нотаріал.завірення, регул. лише майн. віднос., договвр відкладної дії-вступ. в дію з моменту реєстрації шлюбу.

  1.  Особливості шлюбно-сімейних відносин у мусульманському праві

Правовая база мусульманского брака, базируется на Коране и Сунне – основополагающих источниках права. Во многих мусульманских странах большое распространении имеют полигамные браки.

В этих странах государственная регистрация брака существует, но не является обязательной.

Мусульманин вправе заключить брак с любой женщиной, кроме атеистки. Неограниченная власть мужа в семье  дает ему право и возможность обратить жену в свою веру. Женщине-мусульманке  запрещается вступать в брак с иностранцем иной веры.

В шариате самым главным в семейных отношениях является продолжение рода, действует строгий запрет добрачных отношений.

В шариатских законах существуют постоянные и временные запреты на брак. Одним из постоянных является запрет, который существует в большинстве стран мира - мужчине нельзя вступать в семейные отношения с женщинами, которые состоят с ним в кровном родстве. Шариат запрещает женщине выходить замуж после смерти мужа в течение 4 месяцев и 10 дней, устанавливая временный запрет.

В мусульманском законодательстве брак представляет собой самостоятельный гражданско-правовой договор, по созданию семьи с последующим возникновением прав и обязанностей супругов.

В мусульманском праве имеется институт помолвки. Институт помолвки направлен на то, чтобы будущие супруги могли лучше узнать друг друга, поскольку мужчины и женщины, не находящиеся в близкой степени родства, не имеют права встречаться  друг с другом, наличие же помолвки данное ограничение снимает.

Процедура заключения брака по мусульманскому браку весьма упрощена и не требуется какой-либо регистрации. Для признания брака действительным необходимо соблюдение процедуры, которая состоит из предложения о заключении брака и  принятия этого предложения в то же время и в том месте непосредственно за предложением. Договор брака  должен соответствовать предъявляемым условиям. В мусульманском праве, помимо условий о добровольном согласии брачующихся, при заключении брака также необходимо участие попечителя невесты (вали), давшего согласие на вступление в брак, идвух свидетелей.

Мусульманским правом предусматривает возможность заключения брака под условием. 

Брачное сожительство без заключения брака в какой-либо форме, признается мусульманским правом уголовным преступлением.

Мусульманское право предусматривает только режим раздельной собственности супругов.

В мусульманском праве обязанность по содержанию (нафака) семьи возлагается исключительно на мужа. Муж обязан содержать как детей, так и жену, а также ее прислугу, если она ее имела до заключения брака. Размер нафака определяется достатком мужа. При наличии нескольких жен муж обязан соблюдать равенство между женами, в предоставляемом им содержании.

Личные и неимущественные права и обязанности супругов в шариате очень своеобразны. Мужчина, в общем, наделен правом запретить жене работать. При переезде мужа на другое место жительства жена должна следовать за ним, для того, чтобы не допустить распад семьи и ухудшение отношений между супругами. Такая обязанность с нее снимается, если переезд опасен для ее жизни или здоровья, либо она по состоянию здоровья не может проживать вместе с мужем на новом месте жительства.

Основными обязанностями жены в семейной жизни являются подчинение мужу. Муж имеет право, в случае если жена не выполняет его законных требований, наказать ее.

Основными обязанностями мужа являются обхождение с женой по справедливости, уважение её чувств, проявление заботы и уважения. Он обязан воспитывать жену.

Неимущественные отношения супругов по мусульманскому праву регулируются на основе более высокого положения супруга,  и обязанности жены подчиняться мужу, если его требования носят законный характер. 

  1.  Особливості розлучення у мусульманському праві

У державах з мусульманською правовою системою розлучення відбувається за рішенням суду переважно з ініціативи чоловіка (повнолітнього, повністю дієздатного) й тільки іноді за взаємною згодою подружжя. Хоч останнім часом у Єгипті, Лівані, державах південно-східної Азії, де проживають мусульманські общини, право звертатися до суду за розлученням надано тільки дружині.

Підставами для звернення до суду в мусульманських державах є: хвороба чи фізичні недоліки подружжя; тривала (1-2 роки) відсутність чоловіка без достатніх підстав, що заподіює моральну шкоду дружині; конфлікт між подружжям чи заподіяння одним із них моральної шкоди іншому. Специфічними підставами для звернення до суду з вимогою про розлучення в окремих державах з мусульманською правовою системою може бути: укладення чоловіком нового шлюбу без дозволу суду; нездатність чоловіка належно утримувати всіх дружин (ЙАР).

Особливістю припинення шлюбу за ініціативою чоловіка є його право тричі давати розлучення дружині. Причому перші два розлучення можуть не припиняти шлюбних відносин, якщо протягом певного терміну чоловік повертає дружину. Але якщо навіть при перших двох розлученнях сплив цей строк і шлюб припинено, попереднє подружжя має право знову укласти шлюб між собою, не поновлюючи шлюбного договору. Третє розлучення остаточно припиняє шлюб у його правовому розумінні.

Розірвання шлюбу за взаємною згодою осіб у мусульманських правових системах може відбуватися у договірній формі. Суттєвою умовою такого договору є матеріальне відшкодування дружиною чоловікові грошової суми, яка еквівалентна вартості шлюбного подарунка чоловіка.

  1.  Спадкові відносини у МПрП

Основними колізійними питаннями у галузі спадкового права є загальне правило щодо визначення закону, що застосовується до спадкових відносин, форми заповіту, а також можливість реалізації автономії волі у заповідальних розпорядженнях.

У німецькому праві відносинам спадкування присвячені статті 25 та 26 ВЗ НЦУ. Стаття 25 встановлює два традиційні принципи колізійного спадкового права: громадянство спадкодавця як основна прив'язка та принцип єдності спадкової маси. Іншими словами, закон однаково підходить до регулювання, незалежно від предмета спадщини — рухомого чи нерухомого майна. Водночас законодавець якоюсь мірою допустив можливість відходу від правила громадянства в цій сфері на користь автономії волі (наприклад, щодо нерухомості, яка знаходиться на території ФРН). Таким чином, німецький законодавець відійшов від традиційного підходу (регулювання спадкових відносин імперативною колізійною нормою), допустивши, хоч і незначною мірою, диспозитивність.

Зміст ст. 26 нової редакції Вступного закону засвідчує рецепцію положень Гаазької конвенції 1961 р. про колізії законів стосовно форми заповітів. Такий підхід в цілому притаманний державам — учасницям Конвенції. Наприклад, ст.93 швейцарського Закону 1987 р. безпосередньо відсилає до положень Конвенції в питаннях регулювання форми заповітів. В Австрії вирішення колізій у спадковому праві регулюється ст. 28 Закону 1978 р. Перша частина цієї статті містить загальну норму. Вона передбачає, що законом, який підлягає застосуванню до спадкових відносин, є національний закон спадкодавця на момент смерті. Ця основна норма змінена в другій частині. Якщо процедура переходу спадщини відбувається в Австрії, то при прийнятті спадщини, виплаті боргів та виконанні зобов'язань із спадкування застосовується австрійський закон.

Австрійська кодифікація враховує той факт, що в питаннях спадкування різниця в законах не стосується порядку спадкування та визначення кола спадкоємців. Законодавець вважає, що колізійна норма, скоріше, повинна бути присвячена питанню про те, як спадкоємець має приймати власність спадкодавця. Необхідно взяти до уваги, наприклад, прийняття спадщини за умови опису спадкового майна. Тут неможливо відокремити закон, що застосовується, від процедури. Надзвичайно складно пристосувати іноземні норми про спадкування до процедури прийняття спадщини за законом країни суду. Рішення австрійської кодифікації є досить вдалим. Національний закон спадкодавця застосовується для вирішення питань про спадкоємців, а закон країни суду -про перехід спадкового майна.

Швейцарське законодавство про МПрП, навпаки, у питаннях спадкування виходить з принципу останнього місця проживання спадкодавця (ст. ст. 90,91 Закону 1987 р.). Характерно, що швейцарська кодифікація, якій притаманне широке використання категорії lex voluntatis, досить обережно ставиться до автономії волі в питаннях заповідальних розпоряджень. Право спадкодавця підпорядковувати заповіт законові одного з громадянств, які має особа, передбачено лише для іноземців, що мешкають у Швейцарії і лише за умови, що вони не втратили на момент смерті свого громадянства і не набули громадянства Швейцарії.

Такий стриманий підхід до автономії волі спадкодавця притаманний переважній більшості досліджених нами кодифікацій. Майже всі новітні закони у сфері МПрП ґрунтують визначення права, що застосовується до спадкових відносин, на критеріях громадянства або останнього місця проживання і водночас передбачають можливість обрання спадкодавцем закону доміцилію замість закону громадянства (ст. 46 Закону Італії 1995 р.) або відповідно закону громадянства замість закону доміцилію (ст. 1610 проекту ЦК України), хоча і з обмежувальними застереженнями на зразок наведеного вище положення швейцарського закону.

В деяких актах встановлюється різний режим для спадкування рухомого майна та нерухомості. Для останньої дедалі частіше передбачається принцип lex rei sitae (ст. 66 (б) румунського Закону 1992 р.; ст. 1611 проекту ЦК України),

Щодо форми заповіту кодифікаційна практика останніх років йде шляхом встановлення гнучкої системи прив'язок з метою сприяння збереженню дійсності заповіту. Наприклад, відповідно до ст. 1612 проекту ЦК України, яка в цілому орієнтується на новітні кодифікаційні підходи, форма заповіту і акт його скасування визначаються правом країни, в якій спадкодавець мав останнє постійне місце проживання в момент складення акта або в момент смерті. Проте заповіт або його скасування не можуть бути визнані недійсними внаслідок недодержання форми, якщо остання відповідає вимогам права місця складення заповіту, або права країни громадянства, або права країни звичайного місця перебування спадкодавця в момент складання акта чи в момент смерті, а також права країни, в якій знаходиться нерухоме майно.

Аналіз тенденцій законодавчого регулювання у сфері колізійних питань спадкового права свідчить: основний масив проблемних ситуацій, що виникають у цій царині, пов'язаний з особистим статутом спадкодавця, і вирішуються такі колізії здебільшого шляхом застосування закону громадянства або доміцилію спадкодавця. Не слід, однак, забувати, що спадкові відносини в більшості випадків виникають з приводу майна. Останнє у цій категорії правовідносин виступає фактично основним «іноземним елементом». Отже, в цілому, припустимим є застосування у спадкових відносинах таких же колізійних критеріїв, які використовуються для вирішення колізійних питань права власності. Це чітко простежується у законодавчих актах з МПрП, де має місце розрізнення рухомого і нерухомого майна.

Стосовно форми заповідальних розпоряджень спостерігається тенденція відходу від класичного правила locus regit actum на користь системи більш гнучких прив'язок. Хоча цю тенденцію навряд чи можна назвати новою, оскільки формула locus regit actum критикувалася ще на початку XX ст.

  1.  Види заповіту та особливості його виконання

В международной практике возникает целый ряд вопросов, касающихся наследования по завещанию, и прежде всего относительно способности лица к составлению и отмене завещания, а также формы самого завещания.

В большинстве стран завещание должно быть составлено в письменной форме и удостоверено в определенном порядке, например у нотариуса. В некоторых же странах допускается составление завещания в так называемой олографической форме, т.е. завещание пишется наследодателем собственноручно, и не требуется, чтобы оно было удостоверено. По законам одних государств нельзя в завещании ограничить права какой-либо категории наследников. В других же странах в завещании может быть установлен ряд условий наследникам для получения наследства.

Заповіт - особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті, здійснюється особисто. Спадкодавець самостійно визначає спадкоємців і об’єм спадщини. Остаточний заповіт скасовує попердній.

Форми:

  •  з умовою – встановлюються умови для отримання спадку;
  •  З подружжя- спіл. З. майна,після смерті одного ін. не може змінити З.;
  •  таємний – посвідч-ся нотаріусом без ознайомл.з його змістом.
  •  Усний З. – визн-ся не у всіх кр-х, але в деяких можливий за наявності 2 свідків;
  •  олеграфічний – написаний власноруч(в Укр. – відсут.), перед-ся, як і таємний, у конверті.

В Минской конвенции 1993 г. (ст. 47) и Кишиневской конвенции 2002 г. (ст. 50) коллизионный вопрос относительно способности лица к составлению и отмене завещания, формы завещания решается следующим образом: подлежит применению законодательство страны, где завещатель имел место жительства в момент составления завещания. Однако завещание или его отмена не могут быть признаны недействительными вследствие несоблюдения формы, если она удовлетворяет требованиям законодательства страны, где составлялось завещание.

  1.  Обхід закону та особливості його врегулювання

За ЗУ про МЧП ст. 1 п.9 обхід  закону  - застосування до правовідносин з іноземним елементом  права  іншого,  ніж  право,   передбачене   відповідним законодавством.

Ст. 10  Наслідки обходу закону  1. Правочин та інші дії учасників приватноправових  відносин, спрямовані  на підпорядкування цих відносин праву іншому,  ніж те, що визначається згідно із цим Законом,  в обхід його  положень,  є нікчемними.  У  цьому  разі  застосовується  право,  яке  підлягає застосуванню відповідно до норм цього Закону.

Обхід закону в МПрП означає усвідомлене створення хоча б однією стороною підстав для застосування закону тієї правової системи, яка лояльніше визначає певний правовий статус. Так, різні принципи визначення „національності” суб”єктів господарської діяльності, установ, організацій дозволяють підпорядковувати їхній правовий статус законодавству тієї держави, яка є поблажливішою в укладаннях й виконанні господарських договорів, податкової політики.

Обхід закону виникає найчастіше:

- у правових системах, де монополія держави обмежена;

- зі значною часткою приватної власності;

- з нечітким законодавчим визначенням застереження про публічний порядок.

У сфері особистого статусу обхід закону може мати місце у випадках, коли особи прагнуть узяти чи розірвати шлюб, встановити опіку чи піклування, усиновити за законом тієї правової системи, яка встановлює менш обтяжливе коло умов для цього. Наприклад, для подачі заяви про розлучення законодавством різних держав може встановлюватися неоднаковий термін проживання на їх території або ж узагалі такий термін не встановлюється.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

25809. Фиброма носоглотки. Паралич мягкого неба 14.89 KB
  Паралич мягкого неба. Паралич мягкого неба. У детей нередко наблюдается паралич мягкого неба. Чаще всего такой паралич возникает при дифтерии.
25810. Заболевания гортани. Аномалии развития. Инородные тела гортани 16.5 KB
  Заболевания гортани. Инородные тела гортани. В некоторых случаях наблюдается врожденная диафрагма гортани тонкая перепонка между истинными голосовыми связками или под ними оставляющая небольшой просвет через который проходит воздух. Острое воспаление слизистой оболочки гортани острый ларингит развивается чаще всего как часть разлитого поражения слизистой верхних дыхательных путей при гриппе или сезонном катаре верхних дыхательных путей.
25811. Острый и хронический ларингит 15.39 KB
  Острый и хронический ларингит Острый ларингит. Острое воспаление слизистой оболочки гортани или острый ларингит развивается чаще всего как часть разлитого поражения слизистой оболочки дыхательных путей при гриппе и так называемом сезонном катаре верхних дыхательных путей. Острый ларингит длится недолго и при правильном лечении проходит в течение 7 10 суток. При остром ларингите нередко возникает припухание слизистой оболочки гортани под истинными голосовыми связками подсвязочный ларингит.
25812. Узелки голосовых складок 13.99 KB
  Узелки голосовых складок Узелки голосовых складок связок доброкачественные разрастания образующиеся вследствие постоянной перегрузки голосовых складок. Отмечено что чаще всего узелки голосовых складок появляются у женщин в возрасте 20 – 50 лет. Перегрузка голосовых складок приводит к формированию на них небольших уплотнений. Обычно узелки на голосовых складках расположены симметрично.
25813. Фиброма голосовой складки. Папиллома гортани 16.55 KB
  Фиброма голосовой связки называемая иногда полипом гортани представляет собой округлую опухоль с гладкой поверхностью. Иногда фиброма сидит на широком основании но значительно чаще она имеет тонкую ножку . Растет фиброма медленно величина ее колеблется от размеров просяного зерна до крупной горошины. В тех случаях когда фиброма образуется на верхней или нижней поверхности голосовой связки она может долго не вызывать заметных изменений голоса; если же она исходит из свободного края связки то возникает хрипота выраженная тем более резко...
25814. Нервно-мышечные нарушения гортани 15.35 KB
  Паралич нижнегортанного возвратного нерва и его ветвей сопровождается поражением всех внутренних мышц соответствующей половины гортани как суживающих так и расширяющих голосовую щель. В результате несмыкания истинных голосовых связок при фонации происходит утечка воздуха через несомкнутую голосовую щель голосообразование резко нарушается возникает афония и становится возможной только шепотная речь. Так при параличе внутренней щиточерпаловидной мышцы составляющей основу истинной голосовой связки голосовая щель во время фонации зияет...
25815. Профилактика нарушений голоса и речи у детей. Охрана голоса у педагогов 14.15 KB
  Профилактика нарушений голоса и речи у детей. Профилактика нарушения речи у детей проводится при помощи специальных упражнений суть которых – помочь в расстановке правильного ударения формировании правильного дыхания артикуляции фонации и развитии словесного мышления. Очень важно использовать методики дыхательной гимнастики для устранения заикания и других видов нарушения речи. Для устранения дефектов голоса и речи вызванных анатомическими нарушениями в органах голосообразования и артикуляции требуются обычно медицинские мероприятия в...
25816. Основные этапы речевого акта: образование воздушной струи, голосообразование, образование звуков 15.39 KB
  Этот отдел отвечает за силу голоса участвует в образовании речи обеспечивает плавность речи. Функция генераторного отдела: образование голоса и звуков. Функция резонаторного отдела: усиление голоса и звукообразования. Пассивные: отчётливость голоса достигается благодаря резонаторам.
25817. Особенности дыхания при голосообразовании 11.97 KB
  Поэтому речевое дыхание имеет свои особенности: дыхательный цикл который состоит из вдоха и выдоха удлиняется; продолжительность выдоха больше а вдох укорачивается; увеличивается жизненная ёмкость лёгких; частота дыхания уменьшается. при речевом дыхании вдох активней через рот; особенность выдоха в том что он осуществляется при участии дыхательных мышц.