38357

Теорія міжнародного права

Конспект

Мировая экономика и международное право

Міжнародне право - це самостійна система права, що складається з юридично обовязкових принципів і норм, які регулюють відносини між державами та іншими субєктами міжнародного права з метою забезпечення мирного співіснування та міжнародної співпраці.

Украинкский

2013-09-28

931.5 KB

14 чел.

1. Поняття міжнародного права. Особливості міжнародного права

Міжнародне право - це самостійна система права, що складається з юридично обов'язкових принципів і норм, які регулюють відносини між державами та іншими суб'єктами міжнародного права з метою забезпечення мирного співіснування та міжнародної співпраці.

Міжнародне право як самостійна система права має свої об'єкт, предмет, метод, суб'єкти.

Об'єктом міжнародно-правового регулювання є суспільні відносини, що виникають в рамках міжнародного співтовариства держав.

Особливий характер відносин передбачає і особливий механізм формування та дії норм міжнародного права. Він носить саме міждержавний, а не наддержавний характер. Методом формування норм міжнародного права є узгодження воль його суб'єктів.

Предметом міжнародного права є міжнародні правовідносини. Під міжнародними розуміються відносини за участю держав, міжнародних міжурядових організацій, націй та народів, що борються за національне визволення, та державоподібних утворень, які і є суб'єктами міжнародного права.

Міжнародне право - горизонтальна система права, заснована на рівності і незалежності її суб'єктів. У цьому полягає головна специфіка міжнародного права, його істотна відмінність від права національного. Суб'єкти міжнародного права виступають не тільки носіями прав і обов'язків, але і створюють, здійснюють і самостійно контролюють реалізацію міжнародно-правових норм. У міжнародному праві відсутній будь-який наддержавний орган міжнародної правотворчості та примусу.

Особливістю сучасного міжнародного права є наявність імперативних норм міжнародного права (jus cogens), які є обов'язковими для суб'єктів міжнародного права незалежно від того, чи погодилися вони на створення та існування цих норм.

2. Юридично обов'язкова сила норм міжнародного права

Питання юридичної сили міжнародного права виникає через відсутність примусу до виконання норм міжнародного права. З'являються навіть точки зору щодо виключно моральної сили цієї системи права. Проте, більшість юристів-міжнародників відзначають, що міжнародне право має саме юридично обов'язкову силу. Проблема обов'язкової сили міжнародного права пов'язана з поглядом на його природу. Прихильники школи природного права бачать джерело обов'язкової сили в законах природи, в людському розумі або ж в божественній силі. Представники позитивістської школи джерелом обов'язкової сили вважають угоду держав.

Отже, міжнародне право є унікальною системою права, оскільки сама її сутність полягає у неможливості примусити суб'єкта до виконання норм, згоду на обов'язковість яких він не надав. Тому Лукашук І.І. вбачає юридичну силу міжнародного права в угоді держав, згоді міжнародного співтовариства в цілому на добросовісне виконання зобов'язань за міжнародним правом. При створенні норми міжнародного права суб'єкти узгоджують зміст норми та погоджуються на надання їй юридично обов'язкової сили.

Правове регулювання міжнародних відносин - абсолютна необхідність, тому визнання за міжнародним правом обов'язкової сили визначається потребами життя міжнародного співтовариства та інтересами держав. Доказом юридично обов'язкової сили міжнародного права є наявність такої імперативної норми, як принцип добросовісного виконання зобов'язань, що витікають з принципів і норм міжнародного права.

3. Міжнародне право як самостійна правова система

Міжнародне право як самостійний нормативний комплекс (правова система) являє собою сукупність юридичних норм, що створюються спільно державами з метою регулювання їх взаємних відносин у сфері їх спільних інтересів. Відносини, що регулюються міжнародним правом - це відносини між державами - двосторонні та багатосторонні; між державами та міжнародними міжурядовими організаціями, насамперед у зв'язку з членством держав у міжнародних організаціях; між міжнародними міжурядовими організаціями. 

При розгляді міжнародних, міждержавних відносин слід враховувати, що такий характер вони набувають тому, що за своїм змістом виходять за межі компетенції та юрисдикції будь-якої окремої держави, стають об'єктом спільної компетенції та юрисдикції держав чи всього міжнародного співтовариства в цілому. Можна виділити три категорії справ (питань), які характеризують предмет міжнародного регулювання: 

Справи, які за своєю суттю є міждержавними і не можуть належати до внутрішньої компетенції будь-якої держави, не можуть вирішуватися односторонніми актами держави. Це міжнародна безпека, роззброєння, глобальні екологічні процеси, режим відкритого моря, космічного простору. 

Справи, хоча і не пов'язані з загальнолюдськими інтересами, але здійсненне тільки спільними зусиллями двох або декількох держав на основі врахування взаємних інтересів. Це встановлення і режим державного кордону, надання правової допомоги, подвійне громадянство, візовий або безвізовий порядок в'їзду. 

Справи, врегулювання яких відноситься до внутрішньої компетенції кожної держави, але які з метою більш ефективного їх вирішення доцільно регулювати спільними актами держав. Це забезпечення і захист прав і свобод людини, надання допомоги у випадку ядерної аварії або радіаційної аварійної ситуації. 

4. Сфера дії міжнародного права. Суб'єктна і об'єктна сфери дії міжнародного права. Просторова сфера дії міжнародного права

Сфера дії міжнародного права - це межі застосування міжнародно-правових норм. Відповідно, можна виділити суб'єктну, об'єктну і просторову сфери дії міжнародного права.

Суб'єктна сфера дії міжнародного права охоплює держави, міжнародні міжурядові організації, нації та народи, що борються за національне визволення, та державоподібні утворення. Інколи специфічну міжнародну правосуб'єктність визнають за фізичними особами, які виступають суб'єктами деяких міжнародних правовідносин (наприклад, вони можуть звернутися зі скаргою до Європейського Суду з прав людини, можуть нести кримінальну відповідальність за міжнародним правом). Те ж саме стосується й правосуб'єктності транснаціональних компаній та деяких міжнародних неурядових організацій.

Що стосується об'єктної сфери міжнародного права, то вона включає коло міжнародних (міждержавних) відносин, що підпадають під його регулювання. Міжнародне право регулює не всі відносини, а лише ті, які зачіпають істотні інтереси держав або міжнародного співтовариства в цілому. Об'єктна сфера міжнародного права постійно розширюється, оскільки з'являються нові відносини, не урегульовані ним (правовий статус космічних об'єктів, питання міжнародної безпеки, запобігання глобальним екологічним катастрофам), або ж взаємодія держав призводить до необхідності урегулювання відносин,що традиційно були сферою регулювання внутрішньодержавного права (наприклад, захист прав людини).

За простором міжнародне право діє всюди, де є міждержавні відносини. Однак сфера дії договору не обмежується територією учасників цього договору, а може стосуватись й інших просторів. Наприклад, заборона ядерних випробувань стосується дій суб'єкта на будь-якій території. Норми міжнародного права не поширюються на територію держави автоматично нарівні з нормами внутрішньодержавного права, однак зобов'язують державу забезпечити виконання норм на своїй території*

5. Виникнення міжнародного права та періодизація його історії. Сучасне міжнародне право та його ознаки

Питання про походження міжнародного права та його періодизацію є одним з найбільш спірних в науці міжнародного права.

Існує декілька точок зору щодо моменту виникнення міжнародного права. Згідно з однією із них, міжнародне право виникло за первісного ладу. Дійсно, з утворенням крупних і стійких племен між ними встановлювалися певні відносини,укладалися угоди про мир,спільні військові дії, розмежування володінь, визнавалася певна недоторканність представників племен тощо. Без договору про мир кожне плем'я вважало себе таким, що знаходиться у стані війни з іншими племенами.

Все це свідчить про те, що навіть на ранніх стадіях становлення суспільства відносини між окремими утвореннями вимагали регулювання. Проте не всяке нормативне регулювання є правовим. Міжплемінні норми були необхідними для співіснування племен елементарними правилами поведінки, що складалися в їх практиці. Ці мононорми не відповідали основним характеристикам права.

Друга, більш поширена точка зору, полягає в тому, що міжнародне право, як і право внутрішнє, з'являється одночасно з державою. Такий підхід є типовим для вітчизняної доктрини. Левін Д.Б. дійшов висновку, що міжнародне право виникає там і тоді, де і коли виникає класове суспільство і держава.

Що ж до міжнародного права, то воно могло виникнути лише тоді, коли система міждержавних відносин досягла достатньо високого рівня розвитку. Зростаюча взаємозалежність держав спонукала їх усвідомити, що заради своїх національних і інтернаціональних інтересів необхідно підпорядковуватися у своїх стосунках нормам, що мають юридичну силу.

Обґрунтовуючи тезу про виникнення міжнародного права одночасно з державою, посилаються на те, що держави укладали договори, направляли одна до одної представників, за якими визнавалися деякі привілеї, і т.п. Проте договори були особистими зобов'язаннями правителів. Підтвердженням тому можуть служити договори про династичні шлюби, що мали важливе політичне значення. Договори скріплялися

релігійними клятвами, а їх обов'язкова сила спиралася на релігійну мораль. Свою дію вони припиняли разом із зміною голови держави.

Лукашук I. І. вказує, що для створення норми міжнародного права, крім згоди суб'єктів щодо змісту норми, необхідна ще і згода надати їй юридичну сипу. Цей другий елемент і був відсутній на початковій стадії розвитку держав. Учасники не допускали самої можливості існування міжнародного права. Цей факт визнають і автори, що стверджують, ніби міжнародне право виникло одночасно з державою.

Історичні факти свідчать, що міжнародне право як юридичний засіб регулювання міждержавних відносин знаходить визнання в практиці держав лише наприкінці Середньовіччя. Проте, підґрунтя для цього складного соціального явища готувалося впродовж попередньої історії, в ході якої накопичувався досвід регулювання міждержавних відносин, вироблялися відповідні форми, створювалися передумови для формування міжнародно-правової свідомості. З урахуванням цього можна виділити наступні періоди історії міжнародного права:

 передісторія міжнародного права (із Стародавніх часів до кінця Середньовіччя);

класичне міжнародне право (з Вестфальського миру 1648 р. до прийняття Статуту Ліги Націй 1919 p.);

перехід від класичного до сучасного міжнародного права (від прийняття Статуту Ліги Націй до прийняття Статуту ООН 1945 p.);

- сучасне міжнародне право - право Статуту ООН.

Термін «сучасне міжнародне право» стійко увійшов в науку і практику міжнародного права, хоча він є не зовсім коректним з огляду на те, Що для кожного хронологічного періоду часу існує своє «сучасне» міжнародне право. Існують неоднозначні точки зору щодо часу виникнення сучасного міжнародного права. Радянська наука міжнародного права вела відлік від революції 1917 p., західна - з часу закінчення Першої світової війни і підписання системи Версальських договорів в 1919 р.

Сучасна наука міжнародного права веде відлік сучасного міжнародного права від прийняття Статуту ООН в 1945 р.

Можна назвати наступні характерні ознаки сучасного міжнародного права:

заборона застосування сили і погрози силою; 1 мирне вирішення міжнародних спорів;

відмова від концепції «міжнародне право - право цивілізованих народів»;

гнучке поєднання універсального, загального, регіонального, локального і партикулярного регулювання міжнародних відносин;

наявність ефективних механізмів створення, забезпечення і застосування міжнародного права;

зростання ролі міжнародних організацій;

гуманізація міжнародного права;

зростання ролі процесуальних, процедурних компонентів міжнародного права;

розширення сфери міжнародно-правового регулювання.

6. Взаємодія і взаємовплив міжнародного і внутрішньодержавного права

Міжнародне та внутрішньодержавне право знаходяться у тісному взаємозв язку.

Так, міжнародне право повинне враховувати суспільно-політичний устрій держав, зокрема наявність органів державної влади, які правомочні виражати волю держав у їх взаємостосунках з іншими суб'єктами міжнародних відносин, і поважати наявність суспільних відносин, що входять у внутрішщ.комдете^цію держави і не підлягають міжнародно-правовому регулюванню.

В свою чергу, національне право повинно враховувати міжнародно-правові зобов'язання даної держави, які піддягають реалізації у внутрішньодержавному праві в результаті імплементації.

Взаємовплив міжнародного і внутрішньодержавного права проявляється в двох аспектах.

По-перше, кожна держава, що бере участь в створенні міжнародного права, виходить з характеру і положень свого національного права. Тому вплив норм внутрішньодержавного права на міжнародне можна назвати первинним. Наприклад, більшість міжнародних актів з прав людини беруть початок з норм національних законів демократичних країн.

По-друге, у процесі взаємодії вже існуючих норм міжнародного та національного права реалізується принцип переважного значення норм міжнародного права, що витікає з положень ст. 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р., згідно з якою учасник договору не «може посилатися на положення свого внутрішнього права як виправдання для невиконання ним договору». Міжнародне право істотно впливає на становлення, формування і динаміку норм національного права, накладаючи на держави виконання зобов'язань, прийнятих ними при підписанні міжнародних договорів (наприклад, Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р.).

7. Дуалізм І монізм у взаємовідношенні міжнародного! внутрішньодержавного права. Ст. 9 Конституції України про співвідношення міжнародного І внутрішньодержавного права

Доктрина міжнародного права щодо питання про співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права виробила три основні підходи: один дуалістичний і два моністичних.

В основі дуалістичного підходу (основоположник - Г. Триппель; пануючий підхід в радянський період) лежить теза про те, що міжнародне право і право національне є двома різними правопорядками, які ніколи не перетинаються, хоча іноді і стикаються.

Суть моністичних концепцій полягає у визнанні єдності обох правових систем. Міжнародне і національне право розглядаються як частини єдиної системи права. Розрізняються вони у питанні примату цих правових систем. Концепція примату внутрішньодержавного права над міжнародним (Г. Еллінек, Г. Гегель) виходить з того, що міжнародне право є зовнішнім державним правом, тому кожна держава формує «своє» міжнародне право. Концепція примату міжнародного права над внутрішньодержавним (Г. Кельзен та зарубіжна демократична доктрина і практика) виходить з ототожнення держави, що діє в межах міжнародного правопорядку, з юридичною особою, що діє в межах національного правопорядку.

У законодавстві України питання щодо співвідношення міжна-[ родного та внутрішньодержавного права вирішено у ст. 9 Конституції України наступним чином: «чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України».

Закон України «Про міжнародні договори України» 2004 р. у ст. 19 підтверджує положення ст. 9 Конституції України і вказує на те, що «чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість ЯКИХ надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства», уточнюючи, що якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору (ч. 2 ст. 19).

8. Імплементація норм міжнародного права

Одним із найважливіших практичних питань співвідношення міжнародного і національного права є питання про порядок виконання державою міжнародних договірних і звичаєвих зобов'язань на її території. Як пише В.Г. Буткевич, моністичні концепції співвідношення двох правопорядків припускають пряму дію норм міжнародного права в національній правовій системі В інших концептуальних напрямках по різному пояснюється суть процесу виконання міжнародно-правових норм у внутрішньодержавній сфері.

Механізм дії національного права непридатний для регулювання міжнародних відносин, а міжнародне право не здатне регулювати внутрішньодержавні взаємини. Щоб бути спроможними регулювати взаємини за участю фізичних і юри дичних осіб, правила, які містяться в міжнародному праві, необхідно включити до правової системи країни у встановленому нею порядку. За І.І. Лукашуком, процес входу норм міжнародного права в правову систему називається імплементація.

Імплементація норм міжнародного права - є цілеспрямованою організаційно-правовою діяльністю держав, яка здійснюється індивідуально, колективно або в рамках міжнародних організацій з метою своєчасної, всебічної і повної реалізації ухвалених ними відповідно до міжнародного права зобов язань. У випадку реалізації міжнародно-правових норм на національному рівні, необхідні додаткові внутрішньодержавні заходи для перетворення цілей, закладених у нормах міжнародного права, у реальні дії юридичних осіб і громадян, які знаходяться під державною юрисдикцією. Національне право виступає основним інструментом імплементації норм міжнародного права.

Процес імплементації норм міжнародного права відбувається шляхом рецепції національним правом правил міжнародних договорів. Вирізнять два основних види рецепції - загальну та індивідуальну.

Загальною рецепцією є закріплення в конституціях держав положення, що міжнародні договори є частиною національного права. При індивідуальній рецепції для введення норми міжнародного права у національну правову систему потрібен окремий внутрішньодержавний акт. Індивідуальна рецепція може відбуватися у формі:

інкорпорації, ...

трансформації

відсилання.

Інкорпорація — це включення національних, систем права норм, які зовнішньо цілком ідентичні з нормами акту міжнародного права. У більшості випадків зазначений міжнародний-правовий акт зберігає форму, найменування, хоча і виступає в якості закону.

Трансформація - не лише відтворення, але і переробка норм міжнародного договору відповідно до загальних принципів національного права. Правовим результатом трансформації, на відміну від інкорпорації, е не тільки доповнення чинного внутрішнього права, але і зміна норм у зв'язку з вимогами міжнародної угоди.

Відсилання - вказівка у національному законодавстві на те, що певна поведінка державних органів, посадових осіб, громадян регулюється загальними положеннями або конкретними нормами міжнародних договорів.

9. Система міжнародного права

Система міжнародного права - це об'єктивно існуюча цілісність внутрішньо взаємозв'язаних норм міжнародного права, що розподіляються по відносно відособленим комплексам, спрямованим на регулювання однорідних суспільних відносин. Вона включає галузі, інститути та норми.

Галузями міжнародного права є комплекси норм, які регулюють якісна однорідну сферу міжшрдщих відносин. До традиційних від-носять право міжнародних договорів, право міжнародник організацій. право зовнішніх зносин, міжнародне морське право, право міжнародної безпеки, право збройних конфліктів.

Серед відносно нових галузей права необхідно назвати: міжнародне право прав людини, міжнародне кримінальне право, міжнародне економічне право*, міжнародне екологічне право, міжнародне атомне право, міжнародне повітряне, міжнародне космічне право, міжнародне трудове право та деякі інші.

Інститутом міжнародного права є система відносно відокремлених норм в межах певної галузі міжнародного права, що регулюють окрему групу взаємозалежних міжнародних відносин. Наприклад, інститут пра-вонаступництва, інститут міжнародно-правової відповідальності та ін.

Основою міжнародного права є його норма. Норма міжнародного права-це юридично обов'язкове правило поведінки держав та інших, суб'єктів міжнародного права в міжнародних відносинах. Внаслідок компромісів, поступок і узгоджень держави приходять до взаємно погодженого рішення про певні правила взаємовідносин.

10. Співвідношення міжнародного публічного і міжнародного приватного права

Міжнародні відносини не обмежуються тільки міждержавними зв'язками основних суб'єктів міжнародного права. Відбуваються постійні контакти між фізичними і юридичними особами різних держав, відносини на рівні міжнародних неурядових організацій, які регулюються нормами міжнародного приватного права.

Між міжнародним публічним і міжнародним приватним правом існує тісний взаємозв'язок, який проявляється в тому, що вони регулюють міжнародні відносини. Норми міжнародного приватного права не повинні суперечити основним принципам міжнародного права. Крім того, вони мають спільну мету - забезпечення мирного співіснування та розвитку міжнародного співробітництва держав.

Розмежування між міжнародним публічним і міжнародним приватним правом можна провести за різними підставами:

- за об'єктом: міжнародне приватне право регулює цивільно-правові (цивільні, сімейні, трудові та ін.) відносини, ускладнені іноземним елементом, а міжнародне право - міждержавні відносини.

- за суб'єктами: суб'єктами міжнародного права є держави, нації і народи, що борються за національне визволення, міжнародні організації та державоподібні утворення; основними суб'єктами міжнародного приватного права - фізичні та юридичні особи;

- за джерелами: основними джерелами міжнародного права є міжнародний договір і міжнародний звичай; коло джерел міжнародного приватного права є значно ширшим - це національне законодавство, судова практика, міжнародні договори, торгові звичаї та ін.;

- за методом правового регулювання: в міжнародному праві це метод узгодження воль держав; в міжнародному приватному праві -матеріально-правовий та колізійний;

за видами відповідальності; в міжнародному праві настає міжнародно-правова відповідальність, а в міжнародному приватному праві - цивільно-правова;

за сферою дії сферу дії міжнародного права можна визначити як глобальну; міжнародне приватне право має національні межі - в кожній державі є своє міжнародне приватне право.

11. Норми міжнародного права. Створення норм міжнародного права

Норма міжнародного прана - це юридично обов'язкове правило поведінки, шо створюється суб'єктами міжнародного права та регулює відносини між ними.

Суб'єкти міжнародного права самі виконують роль гаранта прийнятих норм. В міжнародному праві санкції відділені від правил поведінки. Держави та інші суб'єкти міжнародного права, як правило, самі обирають засоби примусу, що дозволені міжнародним правом. Тому міжнародно-правові норми складаються  з двох елементів - гіпотези та диспозиції.

Як правило, створення міжнародно-правових норм проходить у два етапи; 1) узгодження волі суб'єктів міжнародного права щодо змісту правила поведінки; 2) надання суб'єктами міжнародного права згоди на юридичну обов'язковість даного правила.

Міжнародно-правові норми поділяються на універсальні ~ норми міжнародного права, що встановлюються усією міжнародною спільнотою і адресуються усім суб'єктам міжнародного права, та норми регіональні (локальні), адресовані обмеженій кількості суб'єктів міжнародного права, за згодою між якими вони встановлюються.

За юридичною силою норми міжнародного права поділяються на імперативні та диспозитивні Від диспозитивних норм суб'єкти можуть відступати за взаємною згодою. Імперативність міжнародно-Правової норми означає,що суб'єкти міжнародного права не можуть за власним бажанням змінювати об'єм та зміст прав та обов'язків, що нею передбачені. У сукупності імперативних норм міжнародного права виділяють норми, що мають характер jus cogens. Норма jus cogens «приймається та визнається світовою спільнотою держав в цілому як норма, відхилення від якої є неприпустимим і яка може бути змінена лише наступною нормою загального міжнародного права, що має такий самий характер» (ст. 53 Віденської конвенції про право міжнародних договорів). Норми jus cogens мають більшу порівняно з іншими міжнародно-правовими нормами юридичну силу. Якщо, наприклад, виникає нова імперативна норма jus cogens, то будь-який існуючій договір, який суперечить цій нормі, стає недійсним та припиняється. Загальновизнано, що нормами jus cogens є основні принципи міжнародного права, деякі положення Статуту ООН та інші норми, відхилення від яких є неприпустимим.

12. Міжнародне м’яке право

Серед питань, пов'язаних з джерелами міжнародного права, існує проблема кваліфікації таких норм, як, наприклад, резолюції або декларації Генеральної Асамблеї ООН, які містять стандарти поведінки для міжнародної спільноти, але не є зобов язальними. Такі норми прийнято відносити до «м'якого права» («soft law»), норми якого, на відміну від так званого «твердого права» («hard law»), не породжують чітких прав та обов'язків, а дають лише загальну установку,якої мають дотримуватися суб'єкти міжнародного права. В них використовуються формулювання «намагатися досягти», «докласти зусилля» і т.п.

«М'яке право» має цілий ряд переваг. Воно дозволяє державам приймати участь у створенні нових правил поведінки без необхідності їх імплементації у національне право. Норми «м'якого права» вирішують завдання, з якими не може впоратися «тверде право» в таких сферах, як, наприклад, охорона навколишнього середовища, коли держави, з одного боку, ще не готові приймати на себе зобов'язання, а, з іншого, - згодні дотримуватися певних міжнародних стандартів в цій галузі.

13. Кодифікація та прогресивний розвиток міжнародного права

Кодифікація міжнародного права - це систематизація діючих міжнародно-правових норм з метою уточнення їх змісту, а також виправлення та усунення наявних суперечностей. Важливу роль в кодифікації міжнародного права відіграє Комісія міжнародного права (КМП),яка є допоміжним органом ООН. Питаннями кодифікації також займаються міжнародні організації, а також міжнародні конференції, які скликаються спеціально з цією метою.

Як правило, кодифікація міжнародного права супроводжується його прогресивним розвитком, яке має зі мету уточнення діючих норм, а також розробку нових норм та їх закріплення в міжнародних договорах.

Починаючи з 1945 року під егідою ООН проводяться численні кодифікаційні конференції, результатом яких, наприклад, є чотири конвенції з морського права (Женева, 1958 р.), Конвенція про право міжнародних договорів (Відень, 1969 р.), Конвенція з морського права Монтего-Бей, 1982 р,) та ін.

14. Поняття джерел міжнародного права. Міжнародний договір в системі джерел міжнародного права.

Джерела міжнародного права - це зовнішня форма вираження правил поведінки суб'єктів міжнародного права. У міжнародному праві відсутній єдиний нормотворчій орган, а також відповідна система судових органів, які б мали юрисдикцію тлумачення та визначення порядку застосування норм міжнародного права.

Жодний з документів міжнародного права не містить вичерпного переліку його джерел. Загальновизнано, що джерела сучасного міжнародного права названі у. cт. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН, який є невід'ємною частиною Статуту ООН. Згідно з даною статтею, «Міжнародний Суд ООН, що зобов'язаний вирішувати передані на його розгляд спори на основі міжнародного права, застосовує:

а) міжнародні конвенції, як загальні так і спеціальні, що встановлюють правила, виразно визнані державами, що сперечаються;

в) міжнародний звичай, як доказ загальної практики, визнаної в якості правової норми;

с) загальні принципи права,що визнані цивілізованими народами;

d) судові рішення та доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів з публічного права різних націй як допоміжний засіб визначення правових норм».

Зміст вищенаведеної статті піддається цілком обґрунтованій критиці, передусім через те, що вказаний перелік джерел не є вичерпним. Це пояснюється тим, що її текст був сформульований майже 90 років тому (дану статтю включав ще Статут Постійної Палати Міжнародного Правосуддя, прийнятий після Першої світової війни) і не враховує еволюцію, яку пройшло міжнародне права Так, стаття 38 Статуту Міжнародного Суду ООН не згадує правотворчі рішення міжнародних організацій і односторонні акти держав, які сьогодні значно впливають на формування міжнародного права. У статті не знаходить відображення концепція jus cogens, що відіграє фундаментальну роль у сучасному міжнародному праві. Тому, з урахуванням існуючих серед спеціалістів з міжнародного права поглядів, зміст статті 38 Статуту Міжнародного Суду ООН треба сприймати як відправну точку для дискусій щодо переліку джерел міжнародного права.

Джерела міжнародного права можна поділити на основні - ними є договір та звичай - та допоміжні: загальні принципи права, правотворчі рішення міжнародних організацій, односторонні акти держав. Судова практика та доктрини є засобами визначення змісту норм міжнародного права.

У міжнародному праві, на відміну від внутрішньодержавного, відсутня чітка ієрархія джерел. Можна лише говорити про імперативні норми jus cogens, які визнаються міжнародним співтовариством як норми, відхилення від яких є неприпустимим.

Відповідно до Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. і Віденської конвенції про право договорів між державами і міжнародними організаціями 1986 p., міжнародний договір - це міжнародна угода,укладена державами та іншими суб'єктами міжнародного права в письмовій формі, незалежно від того, чи міститься така угода в одному, двох або декількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від " конкретного найменування.

На відміну від звичаю, міжнародний договір є більш сучасним та свідомим методом формулювання норм міжнародного права. Вплив договору на процес створення норм міжнародного права залежить від його природи.

15. Міжнародний звичай у системі джерел міжнародного права. Способи виникнення міжнародних звичаїв.

Протягом тривалого часу міжнародно-правовий звичай був основним джерелом міжнародного права. З XX ст. більш вагому роль стали відігравати міжнародні договори, однак звичай і досі має велике значення.

Статут Міжнародного суду ООН визначає звичай як доказ загальної практики^_що визнана в якості правової норми. Звичаєва норма являє собою неписане правило поведінки, що склалося в результаті тривалої практики і за яким визнається юридична сила. Новим видом звичаєвих норм є норми, які створюються не в результаті тривалої практики^а в результаті визнання одного чи декількох прецедентів. Найчастіше такі норми містяться в неправових актах міжнародних організацій.

Для виникнення звичаєвої норми необхідне поєднання двох елементів: об'єктивного - наявність практики, а саме регулярне здійснення суб'єктами певних вчинків або утримання від певних дій (usus); і суб'єктивного - усвідомлення правового зобов'язання, тобто переконаність суб'єктів у тому, що здійснення певних вчинків або утримання від певних дій є обов'язковим згідно з правом (opinio juris «ve necessitates). Міжнародна практика повинна бути постійною, загальною, одноманітною та тривалою. Доказами існування opinio juris є: конвенції, що не набирали чинності; акти Міжнародного суду О0і4; акти міжнародних органів та організацій; офіційні заяви щодо позицій держав, законодавство та судова практика держав тощо. При цьому критерій тривалості є достатньо відносним. Для створення міжнародного звичаю потрібно стільки часу,скільки вимагає ситуація. Тому й існує категорія так званих «миттєвих звичаїв» («моментальних звичаїв»), наприклад, право вільного прольоту космічного об'єкта над територією інших держав - звичай, який сформувався за час прольоту першого космічного апарату у повітряному просторі.

Звичаєві норми міжнародного права можуть мати універсальний, регіональний та локальний характер. Звичаєві норми загального між-народного права поширюють свою дію на всі держави 1 Міжнародні організації. Згода суб'єкта на обов'язковість ДЛЯ нього звичаєвої норми загального міжнародного права може бути надана шляхом явно висловленого або мовчазного визнання (відсутності протесту).

Звичаєва норма загального міжнародного права може бути змінена або відмінена лише міжнародним співтовариством в цілому. Будь-яка дешеава, у тому числі новостворена, зобов'язана дотримуватися зви-чаєвих норм загального міжнародного права.

Регіональна (або локальна) звичаєва норма обмежена географічною сферою дії і має відповідати інтересам обмеженого кола безпосередньо зацікавлених держав. Для її формування необхідна їх одностайна та ясно висловлена згода.

Міжнародний звичай слід відрізняти від звичаєвості (usage) та міжнародної ввічливості (comitas gentium) - правил, яких суб'єкти міжнародного права дотримуються у взаємовідносинах, але які при цьому не є юридично обов'язковими. Прикладом звичаєвості є морські формальності, міжнародної ввічливості - дипломатичний протокол.

16. Допоміжні засоби визначення норм міжнародного права

Згідно зі ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН, Суд застосовує судові рішення та доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів з публічного права різних націй в якості допоміжного засобу для визначення правових норм.

Ані судова практика, ані доктрина не можуть створювати правові норми, а можуть лише доводити існування звичаєвих чи договірних норм, або загальних принципів права.

Доктрина міжнародного права - у широкому значенні - це система поглядів та концепцій про сутність та призначення міжнародного права у певних історичних умовах. Доктрина міжнародного права - у вузькому значенні - це наукові праці юристів-міжнародників.

Ще донедавна існувала думка, згідно з якою міжнародне право вважалося правом доктринальним, правом вчених. Такі автори, як Гуто Гроцій, Корнеліс ван Бінкерсхук, Емер де Ваттель, Ласса Оппенгейм,

Жан-Жак Руссо зробили значний внесок у формування та розвиток міжнародного права. І сьогодні доктрина може впливати на розробку нових норм міжнародного права. Особливе значення мають колективні погляди юристів з різних країн, які знаходять відображення у дослідженнях та документах Інституту міжнародного права, Асоціації міжнародного права та ін.

Згідно зі ст. 59 Статуту Міжнародного суду ООН, його рішення мають обов'язкову силу виключно для сторін і лише в межах справи, що розглядається. Таким чином, рішення Міжнародного суду ООН не створює прецедент, обов'язковий при майбутньому вирішенні аналогічних справ, і являє собою акт судового правозастосування. Судова практика має важливе значення для встановлення змісту норми міжнародного права.

17. Поняття основних принципів міжнародного права.

Основні принципи міжнародного права - основоположні, загаль-новизнані норми, що відображають характерні риси і основний зміст міжнародного права та мають найвищу юридичну силу. Принципи міжнародного права є критерієм законності всіх інших норм міжнародного права, а також фактичної поведінки держав. їх перелік міститься у найбільш авторитетних міжнародно-правових документах, а саме: Статуті ООН, Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 р., Заключному акті Ради з безпеки та співробітництва в Європі 1975 р. У цих документах закріплено принципи:

  1.  незастосування сили або погрози силою;
  2.  мирного вирішення спорів;
  3.  невтручання у внутрішні справи держав;
  4.  співробітництва між державами;
  5.  рівноправ'я та самовизначення народів;
  6.  суверенної рівності держав;
  7.  сумлінного виконання зобов'язань за міжнародним правом)
  8.  непорушності державних кордонів;
  9.  територіальної цілісності;

10. поваги прав людини та основних свобод.

Останні три принципи були додані до загального переліку Заключним актом Ради з безпеки та співробітництва в Європі 1975 р.

Наявність системи основних принципів є характерною особливістю сучасного міжнародного права. Принципи міжнародного права виконують важливі функції, визначають основи взаємодії суб'єктів міжнародного права.

18. Нормативний зміст основних принципів міжнародного права

Відповідно до принципу незастосування сили або погрози силою, всі держави зобов'язані утримуватися від погрози силою або її застосування проти територіальної недоторканості та політичної незалежності інших держав або будь-яким іншим чином, несумісним з цілями ООН. Погроза силою не повинна застосовуватися в якості засобу врегулювання спорів між державами. Агресивні війни проголошуються злочином проти миру та людства і тягнуть відповідальність за міжнародним правом. Пропаганда війни є забороненою. До нормативного змісту принципу також включається: заборона окупації території іншої держави у порушення норм міжнародного права; заборона актів репресалій, пов'язаних із застосуванням сили; надання державою своєї території іншій державі для здійснення агресії проти третьої держави; організація, підбурювання, надання допомоги або участь в актах громадянської війни або терористичних актах в іншій державі; організація або заохочення збройних банд, нерегулярних сил, зокрема, найманців, до вторгнення на територію іншої держави тощо.

Згідно з принципом мирного вирішення спорів, держави зобов'язані вирішувати свої міжнародні спори з іншими державами мирними засобами таким чином, щоб не ставити під загрозу міжнародний мир, безпеку та справедливість. Держави зобов'язані докладати усіх зусиль для того, щоб у короткий термін прийти до справедливого вирішення спору на основі міжнародного права. Держави повинні утримуватися від будь-яких дій, які можуть погіршити становище і зробити мирне врегулювання спору більш складним.

На основі принципу невтручання у внутрішні справи держав, кожна держава має право самостійно обирати свою політичну, економічну, соціальну та культурну систему без втручання з боку інших держав. Держави не мають права прямо або опосередковано втручатися у внутрішні або зовнішні справи іншої держави; не повинні заохочувати підривну діяльність, спрямовану на зміну строю іншої держави насильницьким шляхом; не повинні втручатися у внутрішню боротьбу в іншій державі, утримуватися від надання допомоги терористичній або підривній ді-яльностШри цьому, принцип невтручання у внутрішні справи держав не зачіпає примусових заходів, що застосовуються Радою Безпеки ООН для забезпечення міжнародного миру та безпеки.

Згідно з принципом співробітництва, держави зобов'язані здійснювати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного та гуманітарного характеру, а також підтримувати міжнародний мир та безпеку і з цією метою приймати ефективні колективні заходи. Конкретні форми співробітництва та його обсяг залежать від самих держав.

В силу принципу рівноправ'я та самовизначення народів всі народи мають право вільно визначати без втручання ззовні свій політичний статус та здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна держава зобов'язана утримуватися від будь-яких насильницьких дій, які могли б перешкодити народам здійснювати це право. Формами реалізації народами права на самовизначення можуть бути створення суверенної держави, вільне приєднання до незалежної держави або об'єднання з нею, встановлення іншого політичного устрою та ін.

Основне призначення принципу суверенної рівності держав - забезпечення юридично рівної участі у міжнародних відносинах усіх держав, незалежно від відмінностей економічного, соціального, політичного або іншого характеру. Згідно з принципом суверенної рівності, усі держави у міжнародних відносинах користуються суверенною рівністю, мають рівні права та обов'язки і є рівноправними членами світової спільноти.

Відповідно до принципу сумлінного виконання зобов'язань за міжнародним правом, держави зобов'язані сумлінно виконувати взяті на себе міжнародні зобов'язання, які витікають із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права і з відповідних міжнародному праву договорів та інших угод, учасниками яких вони є.

Основний зміст принципу непорушності державних кордонів зводиться до трьох елементів: визнання існуючих кордонів в якості юридично встановлених згідно з міжнародним правом; відмова від будь-яких територіальних домагань на момент прийняття Заключного акту РБСЄ1975 р. або у майбутньому; відмова від будь-яких інших посягань на ці кордони, включаючи погрозу силою або її застосування.

Принцип територіальної цілісності держав - держави повинні поважати територіальну цілісність одна одної та утримуватися від будь-яких дій, що є несумісними з цілями та принципами Статуту ООН. Держави також мають утримуватися від перетворення території одна одної в об'єкт окупації або застосування сили у порушення міжнародного права. Жодна окупація або набуття території в такий спосіб не визнаються законними.

Принцип поваги прав людини та основних свобод. Держави повинні поважати права людини та основні свободи, включаючи свободу думки, совісті, релігії та переконань, для всіх без відмінності раси, статі, мови або релігії. Повага прав людини є суттєвим фактором миру, справедливості та демократії, що необхідні для дружніх відносин та співробітництва між державами. Держави повинні заохочувати ефективне здійснення громадянських, політичних, економічних, соціальних та культурних прав та свобод, які витікають з гідності, що властива кожній особистості, і є істотними для її вільного та повного розвитку.

19. Поняття та види суб'єктів міжнародного права

Під суб'єктом міжнародного права розуміють носія міжнародних прав та обов’язків,що витікають з норм міжнародного права.

У міжнародному праві немає норми, яка б містила вичерпний перелік суб'єктів міжнародного права. Єдиним джерелом, в якому згадуються суб'єкти міжнародного права, є стаття 3 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р., згідно з якою:«... Конвенція не застосовується до міжнародних угод, укладених між державами та іншими суб'єктами міжнародного права або між такими іншими суб'єктами міжнародного права». При цьому цих інших суб'єктів Конвенція не називає.

З наведеної статті витікає, що держави є основними суб'єктами міжнародного права. Разом з тим, визнається існування й інших суб'єктів. Окрім держав, в доктрині до суб'єктів міжнародного права відносять також міжнародні організації, нації та народи, що борються за своє національне визволення, а також державоподібні утворення.

Суб'єкти міжнародного права можуть поділятися на види за різними підставами. Кожний вид суб'єктів міжнародного права наділений характерними рисами, що притаманні лише йому. Так одні суб'єкти міжнародного права, а саме: держави, нації та народи, що борються   за своє національне визволення - користуються суверенітетом. Інші суб’єкти міжнародного права - міжнародні організації та державоподібні утворення суверенітетом не користуються. Прикладом можуть служити ООН, Ватикан.

За природою правосуб'єктності суб'єкти міжнародного права поділяються на:

основні (первинні) - держави, нації та народи, що борються за національне визволення. їх правосуб'єктність ґрунтується на притаманному їм державному або національному суверенітеті, а їх виникнення та існування є об'єктивною реальністю і не залежить від волі інших суб'єктів.

похідні (вторинні) - міжнародні організації та державоподібні утворення. Міжнародна правосуб'єктність цих суб'єктів є похідною від волі держав, що їх засновують, тому обсяг правосуб'єктності визначається наміром держав-засновників.

Ще одна риса, що характеризує суб'єкта міжнародного права, - це обсяг його правосуб'єктності.

За обсягом правосуб'єктності суб'єкти міжнародного права поділяються на держави, що мають повну правосуб'єктність, та суб'єкти міжнародного права, що мають спеціальну правосуб'єктність. До них відносяться нації і народи, що борються за своє національне визволення, міжнародні організації, а також державоподібні утворення

20. Поняття та зміст міжнародної правосуб'єктності. Обмеження міжнародної правосуб'єктності

Міжнародна правосуб'єктність виражається в володінні певними правами та обов'язками, що виникають з норм міжнародного права.

Міжнародна правосуб'єктність складається з міжнародної правоздатності, дієздатності та деліктоздатності. Міжнародна правоздатність - це здатність володіти міжнародними правами та обов'язками, тоді як міжнародна дієздатність - це здатність набувати власними діями міжнародні права та нести міжнародні обов'язки. Під міжнародною деліктоздатністю розуміється здатність нести міжнародно-правову відповідальність.

Зміст міжнародної правосуб'єктності залежить від виду суб'єкта міжнародного права. Найширший він у держав, міжнародна правосуб'єктність якихєуніверсальною (повною) тавключаєздатністьдо:

укладення міжнародних договорів;

підтримання дипломатичних та консульських стосунків;

участь у міжнародних організаціях;

звернення до мирних засобів вирішення міжнародних спорів;

застосування самооборони;

~ несення міжнародно-правової відповідальності* Зміст міжнародної правосуб'єктності похідних суб'єктів визначається намірами суб'єктів, що їх створюють. Так, зміст правосуб'єктності міжнародних організацій витікає з положень їх статутів, у зв'язку з чим говорять про спеціальний характер правосуб'єктності міжнародних організацій.

В історичній ретроспективі міжнародному праву відомі декілька засобів обмеження міжнародної правосуб'єктності, а саме: відносини васалітету, колоніальні території, території домініонів і протекторатів, кондомініуми, несамоврядні території, підмандатні та підопічні території, а також території з невизначеним статусом. Ці території характеризувалися обмеженням або відсутністю суверенітету, а звідси - міжнародної правосуб'єктності.

Васалітет був одним з видів міжнародної опіки, за яким держава-сюзерен в міжнародних відносинах повністю або з найважливіших справ представляла васальну державу. Васалітет виникав на підставі укладення міжнародного договору.

Колонії - це залежні території, що знаходяться під владою іноземної держави (метрополії), без самостійної політичної та економічної влади, управління якими здійснюється в особливому порядку.

В залежності від ступеню самоврядування колонії поділялися на:

самоврядні колонії - домініони, які пройшли розвиток від повної відсутності міжнародної правосуб'єктності до часткової правосуб'єктності, а згодом й до повної правосуб'єктності;

колонії, що користувалися самоврядуванням з питань внутрішньої політики;

колонії, державне управління в яких здійснювалося метрополією;

- протекторати;

- підмандатні території.

Протекторат - це договірні відносини між двома державами (сильною та слабкою), що встановлюють взаємні права та обов'язки. Відповідно до договору більш сильна держава (держава-протектор) брала на себе зобов'язання захищати свого партнера, а слабка держава, формально зберігаючи свій суверенітет, зобов'язувалася виконувати певні обов'язки, обумовлені договором. Держава-протектор таким чином виконувала щодо держави, яка знаходиться під протекторатом, зовнішньополітичні та оборонні функції при зовнішньому збереженні доколоніальних форм управління.

Близькі до колоній за своїми правовими ознаками кондомініуми - території, що знаходяться під спільним управлінням декількох держав Прикладом сучасного кондомініуму є Андорра, яка знаходиться під спільним управлінням Іспанії та Франції.

Підмандатні та підопічні території за своїм правовим статусом подібні до відносин протекторату, але на відмінну від останнього базувалися не на договорі, а на нормах міжнародного права.

Система мандатів, що вводилася Статутом Ліги Націй (стаття 22), поділялася на три категорії («А», «В» і «С»), які відрізнялися за ступенем колоніальної залежності від держав-мандатаріїв. За влучним виразом судді Міжнародного суду Макнейра, «Суверенітет над підмандатною територією знаходився в призупиненому стані; якщо і коли населення території отримає визнання в якості незалежної держави... суверенітет відновиться і буде належати новій державі».

Система опіки «для управління тими територіями, що можуть бути включені до неї наступними індивідуальними угодами й для нагляду за цими територіями» була схвалена Статутом ООН (стаття 75). В системі опіки головною задачею управляючої держави було формування суверенітету. Нагляд за управлінням підопічними територіями покладався на діючу під керівництвом Генеральної Асамблеї ООН Раду з Опіки (глава XIII Статуту ООН).

Правовий статус несамоврядних територій визначений у главі XI Статуту ООН, в якій закріплена відповідальність членів ООН за управління територіями, народи яких не досягай ще повного самоврядування.

Правовий режим території з невизначеним статусом (sub judice) характерний для територій, які знаходяться під окупацією або іншим незаконним володінням, що не призводить до визнання над ними суверенітету держави, яка володіє цими територіями.

Проголошуючи в Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. принцип рівноправ'я та самовизначення народів, було визнано окремий статус територій колоній та несамоврядних територій, який буде існувати до тих пір, поки народ даної колонії або несамоврядної терииторії не здійснить своє право на самовизначення відповідно до Статуту ООН.

21. Міжнародна правосуб’єктність держав. Зміст правосуб’єктності держав. Основні права та обов’язки держав.

Держава є основним суб'єктом міжнародного права. Міжнародна правосуб'єктність держав виникає з самої природи міжнародного права, яке окрім своєї традиційної назви є по суті правом міждержавним. Слід підкреслити, що всі держави мають статус суб'єкта міжнародного права. Лише держава"має повну право- та дієздатність. Інші суб'єкти мають обмежену право- та дієздатність, обсяг яких визначається державами. Саме держави можуть створювати інші суб'єкти міжнародного права.

Міжнародні угоди, оперуючи поняттям «держава», не дають визначення його змісту. Єдиним міжнародним договором, в якому надано дефініцію держави» є Конвенція про права та обов'язки держав 1933 р.

Не дивлячись на регіональний характер цієї Конвенції, в доктрині міжнародного права стаття 1 Конвенції використовується для визначення держави як суб'єкта міжнародного права. Згідно з цим положенням, держава як суб'єкт міжнародного права повинна мати наступні складові: а) постійне населення; Ь) визначену територію; с) уряд, а також 6) здатність встановлювати стосунки з іншими державами.

Невід'ємним атрибутом держави є суверенітет. Суверенітет означає верховенство держави у межах її території та незалежність і самостійність у взаємовідносинах з іншими державами.^лементами суверенітету держави є територіальне верховенство, територіальна цілісність, нероздільність державної влади, незалежність державної влади.

Зміст міжнародної правосуб'єктності держави складають її права та обов'язки.

Держави мають право:

  •  укладати міжнародні договори;
  •  брати участь у діяльності міжнародних організацій;
  •  підтримувати дипломатичні, консульські та інші зв’язки;
  •  виступати стороною у Міжнародному суді ООН;
  •  у разі необхідності правомірно застосовувати силу відповідно до Статуту ООН тощо.

Крім того, відповідно до проекту Декларації прав та обов´язків держав держави мають наступні права: право держави на здійснення юрисдикції на своїй території і над усіма особами та речами, що знаходяться в її межах, із дотриманням визнаного міжнародним правом імунітету; право держави на незалежне та вільне здійсненим усіх своїх законних прав; право на індивідуальну і колективну самооборону проти збройного нападу; право нарівні з іншими державами права; право на участь у міжнародних договорах; право вимагати вирішення спорів мирними засобами і обов´язок самому поважати це право та ін.

Обов´язки держав: мирного вирішення міжнародних спорів, утримуватися від втручання у внутрішні і зовнішні справи інших держав; утримуватися від подання допомоги іншій державі, яка не виконує головного обов´язку утримуватися від загрози силою або її застосування проти територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави чи якимось іншим чином, несумісним з міжнародним правом, або проти якої ООН вживає заходів попередження чи примусу; поважати права людини; утримуватися від визнання територіальних загарбань іншої держави, які здобуті в порушення чинного зобов´язання не застосовувати силу; добросовісно виконувати свої міжнародні зобов´язання; утримуватися від підбурювання міжусобиць на території іншої держави; встановлювати на своїй території такі умови, які б не загрожували міжнародному миру, та ін.

22. Правосуб'єктність націй І народів,що борються за національне визволення

Нації і народи, що борються за національне визволення, як суб'єкт міжнародного права набули актуальності в 60-ті роках XX століття в період розпаду колоніальної системи. Народ, який в процесі визвольної боротьби набуває елементи державності, створює органи.

цивільні або військові, що здатні його представляти на міжнародній арені, стає суб'єктом міжнародного права і трактується як держава in statu nascendi.

Сучасним прикладом народу, що бореться за свою незалежність як суб'єкт міжнародного права, є палестинський народ. У1964 р. було створено його представництво в особі Організації Визволення Палестини (ОВП). У1974 р. ОВП було визнано ООН офіційним представником Палестинського народу. ОВП отримала статус спостерігача в ООН. В березні 1993 р. ОВП було визнано представником палестинського народу ізраїльським урядом. В даний час статус спостерігача в ООН має не ОВП, а Палестина, яка має право участі в сесіях ГА ООН (без права голосу). Палестинський народ як суб'єкт міжнародного права має: право посольства (наприклад, Палестина утримує постійну місію спостерігачів при ООН), право укладати двосторонні угоди (наприклад, ізраїльсько-палестинські домовленості 1993 p.), право участі в роботі міжнародних організацій (наприклад, статус спостерігача в ООН, членство в Лізі Арабських Держав).

До створення палестинської держави палестинський народ залишатиметься суб'єктом міжнародного права.

23. Міжнародна правосуб'єктність державоподібних утворень

До суб'єктів міжнародного права належать також державоподібні утворення - вольні міста та Ватикан.

Вольне місто уявляє собою політичне формування, якому міжнародним договором надається міжнародно-правовий статус, що дозволяє йому приймати участь в економічних, адміністративних та культурних міжнародних відносинах.

Створення вольного міста зазвичай було результатом врегулювання спірного питання щодо його приналежності тій або іншій державі на підставі міжнародного договору. Наприклад, спірне між Німеччиною та Польщею питання щодо Данцига (Гданська) було вирішене шляхом надання йому статусу вольного міста під гарантією Ліги Націй. Зовнішні зносини міста здійснювались Польщею.

Ватикан - це місто-держава, яка є резиденцією центра католицької церкви - Святого Престолу. Святий Престол слід розуміти як сукупність центральних органів з Папою Римським на чолі, в свою чергу місто-держава Ватикан є геополітичним формуванням, створеним на підставі договору між Святим Престолом та Італією від 11 лютого 1929 р. Згідно з цим договором, Ватиканська держава є власністю Святого Престолу, який здійснює над нею виключну та необмеженою владу та суверенну юрисдикцію.

Ватикан наділений специфічною міжнародною правосуб'єктністю. В міжнародних відносинах він виступає під назвою «Святий Престол» або «Ватикан», але з точки зору міжнародного права це є один суб'єкт. Показово, що як член Міжнародної агенції з атомної енергії Ватикан виступає спочатку під назвою Ватиканська держава, а потім - без застосування процедури виходу та вступу - під назвою Святий Престол. Святий Престол і Ватиканська держава ніколи не є одночасно сторонами одного й того ж міжнародного договору, членами однієї й тієї ж міжнародної організації або учасниками однієї й тієї ж міжнародної конференції.

Спільна міжнародна правосуб'єктність Святого Престолу та міста-держави Ватикан складається з таких істотних елементів, як здатність до укладання договорів, право посольства і здатність до членства в міжнародних організаціях.

Здатність до укладання міжнародних договорів реалізують як Святий Престол, так і Ватиканська держава. В міжнародних договорах політичного або гуманітарного характеру стороною виступає Святий Престол, а в міжнародних договорах адміністративного характеру - Ватиканська держава. Конкордати, будучи угодами, що регулюють різні питання функціонування католицької церкви в окремій державі, укладає, зазвичай, Святий Престол.

Дипломатичні стосунки Ватикану становлять пріоритет Святого Престолу. Такі стосунки встановлені з 173 державами, серед яких 71 відкрила при Святому Престолі свої дипломатичні представництва.

Окрім Ватикану, існує також проблема міжнародно-правового статусу Суверенного Мальтійського Ордену. Коли Орден володів територіальною владою, а тому був інтегрально зв'язаний з державою, він визнавався суб'єктом міжнародного права. У подальшому деякі держави і надалі підтримували з ним дипломатичні стосунки, а в останні тридцять років їх кількість зросла до біля однієї третьої міжнародної спільноти. Можна вважати, що Мальтійський Орден володіє деякими ознаками міжнародної правосуб'єктності в відносинах з державами, які її визнають.

24. Визнання у міжнародному праві. Теорії визнання. Види і форми визнаня.

Проблема визнання держави виникала у разі її утворення на колишній залежній території в результаті деколонізації. В даний час вона виникає частіше усього при територіальних змінах: при об'єднанні двох і більше держав або при їхньому розпаді (поділі, виділенні). Особливо актуальне визнання при здобутті незалежності, при соціальних революціях, а також при нелегітимних засобах зміни політичного режиму (в результаті військового перевороту, при встановленні диктатури або виникненні нової держави в результаті збройної інтервенції іншої держави — наприклад, «Турецької Республіки Північного Кіпру»).

Визнання нової держави є політичним актом і не регламентується міжнародним правом. Воно здійснюється звичайно за допомогою заяви держави, що визнає, адресованої визнаній державі, про намір вступити з нею у взаємовідносини як із суверенною державою, зокрема — установити з нею дипломатичні відносини. Правовідносини визнання і дипломатичні, консульські правовідносини витікають із різноманітних норм міжнародного публічного права. У той же час, визнання як юридичний факт є базою для всіх наступних відносин між суб'єктами міжнародного права, і дипломатичні, і консульські відносини встановлюються після визнання [11, с.106].

Проте зразу виникає питання, чи можна вважати новоутворену державу рівноправним суб’єктом міжнародного права, якщо її не визнають інші держави і чи не ставиться обсяг її правосуб’єктності в пряму залежність від волевиявлення вже існуючих суб’єктів. Існує дві протилежні теорії на проблему визнання держав: конститутивна та декларативна.

Конститутивна теорія набула практичного втілення в політиці європейських держав після Віденського конгресу 1815 р. і була широко поширена до Другої світової війни. Її прихильниками були Л. Оппенгейм, Г. Лаутерпахт, Д. Анцилотті. Відповідно до конститутивної теорії тільки визнання надає дестинатору (адресату) відповідну конституюючу (правостворюючу) якість: державі — міжнародну правосуб'єктність, уряду — здатність представляти суб'єкта міжнародного права в міждержавних відносинах. Без визнання з боку групи провідних держав нова держава не може вважатися суб'єктом міжнародного права.

Відповідно до декларативної теорії визнання не надає дестинатору відповідної якості, а лише констатує його появу і служить засобом, що полегшує здійснення з ним контактів. Іншими словами, визнання носить декларативний (явочний) характер і спрямоване на встановлення стабільних, постійних міжнародних правовідносин між суб'єктами міжнародного права. Визнання припускає внутрішню незалежність знову виниклої держави, але не створює її.

Декларативна теорія знайшла своє закріплення в міжнародно-правових документах: стаття 9 Статуту Організації американських держав, наприклад, закріплює, що політичне існування держави не залежить від визнання її іншими державами. Навіть до визнання держава має право на захист своєї цілісності і незалежності [14, с.240].

Поширено думку, що декларативна теорія в більшій мірі відповідає реальностям сучасного міжнародного життя. Проте в тих випадках, коли визнають суб'єктом міжнародного права такі утворення, що об'єктивно не можуть бути ними (наприклад, Мальтійський орден), визнання набуває конститутивного або, точніше, квазіконститутивного характеру, надаючи видимість набуття якості, що той, хто визнає, бажає бачити в дестинатора.

У міжнародному праві існують три основні форми визнання - defacto, dejure та adhoc.

Визнання de facto — це визнання офіційне, але не повне. Воно означає вираження непевності в тому, що дана держава або уряд достатньо довговічні або життєздатні. Воно може спричинити встановлення консульських відносин, але це не є обов'язковим. Визнання de facto є практичне визнання, що включає в себе економічні і культурні контакти, при відсутності повних контактів, відсутності дипломатичного визнання. Але й у цих відносинах держава (уряд), у відношенні якої відбулося визнання de facto, вступає в міжнародні відносини як суверен. Так, у 1960 році СРСР визнав de facto Тимчасовий уряд Алжирської Республіки.

Як правило, через якийсь час визнання de facto трансформується у визнання de jure. Визнання de jure — повне, остаточне визнання, що означає встановлення між суб'єктами міжнародного права міжнародних відносин у повному обсязі і у всіх галузях міжнародного спілкування. Визнання de jure здатне спричинити обмін дипломатичними представниками вищого класу, визнання прав визнаної держави на розпорядження майном та іншими цінностями, що належать їй за кордоном, визнання її імунітету від юрисдикції держави, що визнає, і т.п. Іноді таке визнання супроводжується різноманітними застереженнями з боку держави, що визнає, наприклад, про територіальні межі поширення визнаної влади (при визнанні Великобританією Союзу РСР у 1924 році) або про відношення до міжнародних зобов'язань (роблена Великобританією при визнанні Народної Республіки Болгарії в 1947 році) [14, с.242].

Зустрічаються випадки, коли держави, уряди вступають в офіційний контакт одна з одною вимушено, для розв'язання яких-небудь конкретних питань, але водночас не бажають визнавати одна одну. У цьому випадку говорять про визнання ad hoc. Визнання ad hoc означає офіційний контакт із невизнаною державою задля вирішення конкретної проблеми у двосторонніх відносинах (наприклад, у разі необхідності повернення літака, якого було угнано терористами на територію невизнаної держави). Іноді метою таких контактів може бути укладання міжнародних договорів. Наприклад, чотири учасники переговорів про закінчення війни у В'єтнамі (СІЛА і три в'єтнамські сторони) підписали в 1973 році відомі Паризькі угоди, хоча деякі з них один одного не визнавали. Відсутність визнання в таких випадках не повинна відбиватися на юридичній чинності договору [18, с.34].

25. Інститут правонаступництва держав в міжнародному праві. Джерела міжнародного правонаступництва

Міжнародне правонаступництво держав — перехід прав та обов'язків від держави-попередниці до держави-наступниці відповідно до норм міжнародного права.

Наука міжнародного права розрізняє дві основні теорії правонаступництва — універсальну та негативну

Згідно з універсальною теорією, держава-наступниця повністю успадковує всі міжнародні права та зобов'язання від держави-попередниці. Негативна теорія — міжнародні права та зобов'язання держави-попередниці не діють по відношенню до держави-наступниці. На практиці жодна з цих теорій не діє в чистому вигляді.

Інститут міжнародного правонаступництва має переважно звичаєвий характер або базується на міжнародних угодах безпосередньо заінтересованих держав. У рамках ООН були прийняті дві конвенції — Віденська конвенція про правонаступництво держав стосовно договорів 1978 р. та Віденська конвенція про правонаступництво держав стосовно державної власності, державних архівів і державних боргів 1983 р., але вони набрали незначну кількість ратифікацій (Україна їх ратифікувала). Радою Європи розроблено Європейську конвенцію про громадянство 1997 р., статті 18-20 якої присвячено правонаступництву держав.

Питання міжнародного правонаступництва виникає у разі об'єднання кількох держав у нову, єдину державу, поділу однієї держави на кілька нових держав, відокремлення від держави частини території та утворення на ній самостійної держави (або держав), при входженні однієї (або кількох держав) до складу іншої держави, внаслідок деколонізації та в інших випадках. Об'єктами міжнародного правонаступництва можуть виступати міжнародні договори, державна власність, державні борги, громадянство, членство в міжнародних організаціях і багато іншого.

Україна ще не врегулювала питання, пов'язані з міжнародним правонаступництвом колишнього СРСР. Це стосується делімітації та демаркації державних кордонів, морської економічної зони, розподілу закордонної власності, алмазного та золотого запасів держави-попередниці та ін.

26. Поняття правонаступництва в міжнародному праві. Види і форми правонаступництва. Підстави правонаступництва.

«Правонаступництво держав означає заміну однієї держави іншою при несенні відповідальності за міжнародні стосунки будь-якої території».

Визначаючи поняття «правонаступництво держав», фахівці-міжнародники зазначають такий важливий його аспект, як перехід прав та обов'язків однієї держави до іншої, і конкретизують твердження про «будь-яку територію», що є надто широким і не досить чітким щодо питання, яке аналізується.

З урахуванням викладеного правонаступництво держав означає перехід прав та обов'язків однієї держави до іншої внаслідок виникнення або припинення існування держави чи її територіальних змін, а також зміну однієї держави іншою при несенні міжнародної відповідальності за міжнародні стосунки між такими територіями.

У здійсненні правонаступництва беруть участь дві сторони: держава-попередниця, яку було змінено іншою державою у випадку правонаступництва держав, і держава-наступниця, яка замінила іншу державу у випадку правонаступництва держав. Правонаступництво держав не повинне порушувати права третіх країн, які перебували з ними в договірних стосунках.

Підставами правонаступництва держав є: соціальні революції, деколонізація, об'єднання держав, переділ держави, відокремлення від держави частини території та передача частини території однієї держави іншій.

Об'єктами дії норм правонаступництва можуть бути: державна територія, державна власність у країні і за кордоном, міжнародні угоди, учасником яких був суб'єкт міжнародного права, що припинив існування або змінив статус, державні борги, державні архіви, державні кордони, членство держав у міжнародних організаціях.

Питання про правонаступництво держави не виникає за умови зміни уряду незалежно від того, відбулася ця зміна конституційним або неконституційним шляхом. І в тому, і в іншому випадку держава продовжує бути пов'язаною своїми правами та обов'язками відповідно до міжнародного права. Така зміна не порушує неперервності існування держави, з чого й постає принцип неперервності держави.

Раніше питання правонаступництва, насамперед територіальної належності, боргів, вирішувалися за допомогою багатосторонніх мирних угод. Наприклад, Сен-Жерменська угода від 1919 р. передбачала розв'язання територіальних проблем держав-наступниць унаслідок розпаду Австро-Угорської монархії, а також їхню відповідальність за державні борги держави-попередниці. Існувала практика укладання двосторонніх угод про передачу прав і зобов'язань між колоніальними державами, які залишають територію колонії, і новими незалежними державами, під чиїм впливом вони перебували. Подібна практика була властива таким державам, як Франція, Нідерланди, Англія. Наприклад, Велика Британія уклала аналогічні угоди більш ніж із десятьма такими державами, серед яких були Гана, Кіпр, Нігерійська федерація, Сьєрра-Леоне, Мальта. Такі угоди містили перехідні, тимчасові настанови про обов'язкове виконання цими державами попередніх прав і зобов'язань метрополії та положення про наступні договірні стосунки між ними. Проте багато держав розглядали таку договірну систему як примусову й незадовільну, і подальшого розвитку вона не набула.

Тривалий час чинні міжнародно-правові норми інституту правонаступництва складалися з норм звичаєвого права, що пояснювалося небажанням держав пов'язувати себе чіткими договірними нормами з питань правонаступництва. Більшість держав діє таким чином і понині.

На сьогодні основні питання правонаступництва держав урегульовані у двох універсальних міжнародних угодах, прийнятих під егідою ООН: Віденській конвенції про Правонаступництво держав щодо договорів 1978 р., яка, згідно зі ст. 49 п. 1, має необхідне число ратифікацій (15) і набрала чинності 6 листопада 1996 р., та Віденській конвенції про Правонаступництво держав щодо державної власності, державних архівів і державних боргів 1983 р., яка ще на початок 2002 р. не набрала чинності. Проте вона є досить відомим актом, і її положення можуть застосовуватися як кодифіковані міжнародні звичаєві норми. Україна ратифікувала обидві конвенції і є їхнім учасником. Існування універсальних договірних норм в інституті правонаступництва держав забезпечує надійні правові підстави сучасних міжнародних відносин.

Вдоктрині міжнародного права виділяють наступні види правонаступництва держав:

  •  правонаступництво міжнародних договорів;
  •  правонаступництво державної власності;
  •  правонаступництво державних архівів;
  •  правонаступництво державних боргів.

27. Міжнародно-правове регулювання правонаступництва держав відносно міжнародних договорів, державної власності, державних архівів та боргів.

Правонаступництво держав стосовно міжнародних договорів Віденська конвенція 1978 року регулює правонаступ-ництво тільки стосовно договорів, що укладені в писемній формі, і тільки лише між державами. У відношенні усних договорів і договорів між державами й іншими суб'єктами міжнародного права діють звичайні норми.

Конвенція закріплює такі правила правонаступниц-тва стосовно договорів:

а) у разі створення в результаті деколонізації нової незалежної держави діє принцип tabula rasa («чистої дошки»): нова держава не пов'язана з договорами, укладеними колишніми державами-метрополіями;

б) нова незалежна держава не зобов'язана зберігати який-небудь договір або ставати його учасником тільки тому, що в момент правонаступництва

цей договір був чинним у відношенні території —

об'єкта правонаступництва;

в) нова держава може стати учасницею будь-якого багатостороннього договору, що був у силі для території правонаступництва, шляхом повідомлення про правонаступництво. Якщо до моменту правонаступництва держава-попередниця підписала договір з умовою ратифікації, прийняття або затвердження, правонаступник може стати учасником договору, ратифікувавши, прийнявши або затвердивши його (крім випадків несумісності участі правонаступника з об'єктами і цілями договору).

Якщо частина території держави стає частиною території іншої держави, стосовно цієї території:

а) договори держави-попередниці втрачають силу;

б) договори держави-правонаступниці набувають сили, крім випадків, коли застосування цих договорів було б несумісним із їхніми об'єктами і цілями.

Двосторонній договір, що знаходиться в силі, у від ношенні території — об'єкта правонаступництва вважається чинним і для держави-правонаступниці, якщо нова держава домовилася про це з контрагентом або це випливає з її поводження.

При об'єднанні двох або декількох держав права і зобов'язання по їхніх договорах переходять до правонаступника, якщо сторони не встановили інше і якщо це не суперечить об'єктам і цілям договору.

При відділенні частини території і приєднанні її до іншої держави договори попередника продовжують знаходитися в силі для правонаступника.

Про правонаступництво договорів робляться письмові повідомлення депозитарію договору і/або його учасникам.

Віденською конвенцією 1983 року встановлені правила правонаступництва стосовно державної власності, державних архівів і державних боргів.

Відповідно до Конвенції державна власність — це майно, а також права й інтереси, що на момент правонаступництва належали відповідно до внутрішнього права держави-попередниці, цій державі.

Державні архіви являють собою сукупність документів будь-яких давнини і роду, зроблених або набутих державою-попередницею у ході її діяльності, що належать державі на момент правонаступництва відповідно до її внутрішнього права, і такі, що зберігаються під її контролем у якості архівів для різноманітних цілей.

Під державним боргом розуміється будь-яке фінансове зобов'язання держави стосовно іншої держави, міжнародної організації або будь-якого іншого суб'єкта міжнародного права, що виникло відповідно до міжнародного права.

Перехід власності, архівів і боргів при правонаступ-ництві регулюється угодами між державою-попередницею і державою-спадкоємницею. При відсутності таких угод діють наступні правила:

а) При передачі частини території держави іншій державі до правонаступника переходять:

— усе нерухоме майно, що знаходиться на відповідній території, а також рухоме майно, пов'язане з діяльністю держави на даній території;

— частина архівів, що стосується відповідної території і необхідна для її нормального управління;

— державний борг (у справедливій долі).

б) При створенні нової незалежної держави на території держави-попередниці до держави-правонаступниці переходять:

— нерухоме майно, що знаходиться на її території, а також нерухомість, що належить державі-попередниці і знаходиться за кордоном. До правонаступника переходить також рухоме майно, що знаходиться на території держави-попередниці;

— архіви, що належать її території, а також частина інших архівів, необхідних для нормального управління.

Державні борги до правонаступника не переходять.

в) При об'єднанні декількох держав в одну до правонаступника переходять: уся власність держав-попередників, їхні архіви і борги.

г) При відділенні частини території від держави до правонаступника переходять:

— нерухоме майно, що знаходиться на даній території, а також усе пов'язане з нею рухоме майно і частина іншого рухомого майна (у справедливій долі);

— частина архівів, що стосується даної території, а також інші архіви, необхідні для управління нею;

— державний борг (у справедливій долі).

д) При поділі держави, коли частини території утворюють дві або декілька держав-правонаступниць, до правонаступників переходять:

— нерухоме майно, що знаходиться на їх території, а також рухома власність, що належить їй;

— частина архівів, що стосується даної території, а також інші архіви, що мають безпосереднє відношення до неї;

— державний борг (у справедливій долі).

28. Питання про правонаступництво стосовно договорів Союзу РСР, державної власності, державних архівів і державних боргів СРСР виступає в якості одного з найважливіших наслідків припинення існування Радянського Союзу.

Україна в особі своїх вищих органів влади визначила правонаступництво в тих випадках, коли в силу міжнародного права це підлягає вирішенню одностороннім волевиявленням, а в інших випадках — шляхом укладання відповідних міжнародних угод.

Одностороннім волевиявленням установлена безперервність держави України, її територіальне наступництво в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року. Цей документ закріплює існування України як суверенної національної держави в існуючих кордонах, діяльність її вищого представницького органа, що має виключне право виступати від імені всього народу — Верховної Ради У РСР, на основі верховенства Конституції.Тут же проголошувалися встановлення українського громадянства, територіальне верховенство республіки на всій її території, економічна самостійність і право здійснення зовнішніх зносин.

У Декларації оголошувалося правонаступництво на свою частку в загальносоюзному багатстві, зокрема в загальносоюзних алмазному і валютних фондах і золотому запасі, що створений завдяки зусиллям народу Республіки.

Подальший розвиток ця тенденція одержала в Законі України від 12 вересня 1991 р. «Про правонаступництво». Відповідно до цього Закону:

— з моменту проголошення незалежності України вищим органом державної влади в Україні була її Верховна Рада;

— до прийняття нової Конституції України діяла Конституція У РСР;

— закони й інші акти УРСР діяли на території України за умови, якщо вони не суперечили законам України, прийнятим після проголошення незалежності України;

— органи держави, сформовані на основі Конституції УРСР, діяли до створення органів держави на основі Конституції України;

— державним кордоном України був її державний кордон у складі СРСР за станом на 16 липня 1990 року;

— Україна підтверджувала свої зобов'язання по міжнародних договорах, що були ратифіковані УРСР до проголошення незалежності України, і проголошувала себе правонаступницею прав і обов'язків по договорах СРСР, що не суперечать Конституції України й інтересам Республіки;

— Україна не несла відповідальності по кредитних договорах СРСР, що були підписані після 1 липня 1991 року без згоди України;

— усі громадяни СРСР, що постійно мешкали на момент проголошення незалежності України на її території, ставали громадянами України.

При укладанні міжнародних договорів з різноманітних аспектів правонаступництва Україна виходила зі своїх національних інтересів.

Угода про створення Співдружності Незалежних Держав від 21 грудня 1991 року містить гарантії держав-учасниць СНД з виконання міжнародних зобов'язань, що випливають із договорів і угод колишнього СРСР. Водночас кожна держава СНД мала право підтвердити дію для себе того або іншого договору СРСР. Так, рішеннями 1992 року про участь держав-учасниць СНД у Договорі між СРСР і СІЛА про ліквідацію їхніх ракет середньої і меншої дальності 1987 року, у Договорі між СРСР і США про обмеження систем протиракетної оборони 1972 року держави-правонаступниці СРСР, у тому числі й Україна, підтвердили свою участь у цих договорах стосовно їхніх територій і з урахуванням їхніх національних інтересів.

Кожна з держав СНД, у тому числі й Україна, погодившись із тим, щоб членство СРСР в ООН було продовжено Російською Федерацією, самостійно вступали (крім України і Білорусії) в ООН, ставали учасницями різних міжнародних договорів.

Так, 6 липня 1992 року між Україною, Вірменією, Білорусією, Казахстаном, Киргизією, Молдавією, Російською Федерацією, Таджикистаном, Туркменістаном і Узбекистаном була підписана Угода про розподіл усієї власності колишнього Союзу РСР за кордоном. Предметом угоди була вся рухома і нерухома власність та інвестиції за межами території.СРСР, що знаходилася у володінні, користуванні і розпорядженні СРСР, його органів або інших структур, під його контролем або юрисдикцією. Під власністю, зокрема, розумілася: нерухомість, використовувана дипломатичними і консульськими представництвами СРСР; інфраструктури СРСР за рубежем і прибуток від їхньої експлуатації; власність СРСР і прибуток від діяльності юридичних осіб, що знаходилися під юрисдикцією СРСР; прибуток від виконання робіт із міжнародних угод СРСР та ін. Ця власність ділилася у відсотках — від 0,70 (для Туркменістану) до 61,34 (для Російської Федерації). Україна одержала 16,37 %. Сукупна частка Грузії, Латвії, Литви й Естонії склала 4,77 % і цією угодою не розглядалася.

У цей же день 1992 року між тими ж суб'єктами за участю України була підписана Угода про правонаступ-ництво стосовно державних архівів колишнього Союзу РСР. Загальним принципом цієї угоди стало проголошення цілісності архівних фондів колишньої Російської імперії і Союзу РСР. Угодою передбачався перехід під юрисдикцію держав-учасниць СНД державних архівів та інших архівів союзного рівня, включаючи державні галузеві архівні фонди колишнього СРСР, що знаходяться на їх території. Сторони даної Угоди мають право на повернення тих фондів, що утворилися на їх території й у різний час виявилися за їхніми межами. Крім того, передбачена можливість використання державами-учасницями на основі укладання спеціальних двосторонніх угод архівів, що знаходяться в розпорядженні будь-якого учасника, шляхом доступу до них або одержання копій.

У 1992-1994 роках були укладені двосторонні угоди між Україною, з одного боку, і Азербайджаном, Вірменією, Грузією, Казахстаном, Молдавією, Російською Федерацією, Таджикистаном, Узбекистаном — з іншого, про врегулювання питань правонаступництва стосовно зовнішнього державного боргу й активів колишнього Союзу РСР.

29. Поняття та підстави міжнародно-правової відповідальності. Види міжнародно-правової відповідальності.

Міжнародна відповідальність — це всі форми правових відносин, що можуть виникнути в міжнародному праві у зв'язку із правопорушенням, що вчинене державоюЗ врахуванням цього міжнародно-правову відповідальність можна визначити як зобов'язання суб'єкта міжнародного права потерпіти певні обставини негативного характеру внаслідок заподіяння шкоди іншому суб'єкту міжнародного права як у результаті вчинення міжнародного правопорушення, так і в результаті правомірної діяльності.

Суб'єктом відповідальності може бути лише держава. При цьому держава розглядається як єдине ціле незалежно від того, який орган держави скоїв діяння, котре кваліфікується як правопорушення. Держава відповідає за всі свої органи, так само як і за діяння посадових та інших уповноважених осіб.

Поведінка осіб розглядається як діяння держави, якщо встановлено, що особа або група осіб фактично діяли від імені цієї держави. Дії, які не пов'язані зі здійсненням прерогатив державної влади або які не стосуються політики держави, розглядаються як дії приватних осіб і не ставляться у провину державі. Якщо держава не вживає відповідні заходи, міжнародно-правова відповідальність настає за бездіяльність її органів..

Цілі відповідальності: утримати потенційного правопорушника від вчинення правопорушення; спонукати правопорушника належним чином виконати свої зобов'язання; забезпечити потерпілому компенсацію за завдану йому матеріальну чи моральну шкоду; вплинути на майбутню поведінку сторін з метою добросовісного виконання ними своїх зобов'язань.

Підстави для відповідальності поділяються на юридичні та фактичні.

Юридичні підстави — це сукупність юридично обов'язкових міжнародно-правових актів, на підставі яких певна поведінка (дія або бездіяльність) кваліфікується як міжнародне правопорушення. Юридичні підстави відповідальності можуть міститися в будь-яких джерелах міжнародного права й інших актах, які фіксують обов'язкові для держави правила поведінки.

Фактичні підстави міжнародно-правової відповідальностіце те, за що настає відповідальність. Тобто це певний юридичний факт, а саме — міжнародне правопорушення.  Вирішення питання про те, чи є дія держави порушенням міжнародних зобов'язань і фактичною підставою для відповідальності, залежить від наявності в неї ознак правопорушення.

Види міжнародно-правової відповідальності

а) матеріальна;

б) політична.

Матеріальна відповідальність виражається у формі реституцій та репарацій.

Реституція -це відшкодування правопорушником матеріальної шкоди в натурі. Різновидом реституції є субституція - заміна неправомірно знищеного чи пошкодженого майна аналогічним за вартістю та призначенням.

Репараціяце відшкодування матеріальної шкоди грошима, товарами, послугами. Репарація застосовується, коли відновлення попереднього стану у формі ресторації є неможливим і має на меті відшкодування шкоди.

Матеріальна відповідальність також може бути абсолютною й обмеженою. Абсолютна відповідальність не вимагає доказів того, що шкода завдана на підставі вини суб'єкта або це відповідальність за вчинення правомірних дій. Встановлення факту завдання шкоди та причинного зв'язку з діями, що потягли шкоду, є достатнім доказом для виникнення відповідальності й обов'язку сплатити компенсацію. Така відповідальність ще має назву об'єктивної відповідальності та застосовується, як правило, до власників джерел підвищеної небезпеки, які завдають шкоду під час правомірної діяльності. Обмежена відповідальність виникає в разі доведення того факту, що шкода завдана в результаті вини чи умислу.

Нематеріальна відповідальність виражається у формі ресторації, сатисфакції, обмежень суверенітету, декларативних рішеннях, міжнародні санкції тощо.

Ресторація становить собою відновлення правопорушником попереднього стану та взяття ним відповідальності за всі несприятливі наслідки. Сатисфакція — це задоволення нематеріальних вимог для відшкодування шкоди, завданої перш за все честі та гідності потерпілої держави, її політичним інтересам. Обмеження суверенітету (надзвичайні сатисфакції) — це тимчасове призупинення діяльності державних органів держави, окупація країни або її частини, реорганізація політичної системи, розпуск злочинних політичних партій тощо. Декларативні рішення виражаються у формі рішення міжнародного органу чи організації, які визнають певну дію міжнародним правопорушенням.

Санкції — примусові заходи, що здійснюються лише міжнародними організаціями. Що ж стосується держав, то прийняті ними заходи слід іменувати контрзаходами.

30. Кодифікація норм про відповідальність у міжнародному праві

Незважаючи на те, інститут міжнародної відповідальності є одним із найдавніших інститутів міжнародного права, його норми і досі не кодифіковані.

Починаючи з 1956 р. Комісія міжнародного права за дорученням Генасамблеї ООН проводить роботу по укладенню уніфікованої кодексу міжнародно-правової відповідальності. З 1980 р. Комісією проводиться робота щодо прийняття конвенції про відповідальність за дії, не заборонені міжнародним правом. На жаль, досі ці конвенції не прийняті.

Норми про міжнародно-правову відповідальність містяться у різних галузях міжнародного права, зокрема у праві міжнародних договорів, праві міжнародних організацій, праві міжнародної безпеки, міжнародному гуманітарному праві тощо.

Основним джерелом норм, які стосуються міжнародно-правової відповідальності, є звичай, крім того, різними міжнародними договорами закріплюються норми, що стосуються відповідальності за ті чи інші види правопорушень чи регламентують застосування відповідальності в певних сферах міжнародних відносин. Наприклад, ст. 39-41 Статуту ООН передбачають загальну процедуру реалізації за такий вид міжнародного правопорушення, як посягання на мир і міжнародну безпеку, Конвенція ООН з морського права 1982 р. регламентує застосування відповідальності за морські правопорушення. Однією з тенденцій сучасного міжнародного права є досить детальне врегулювання засобів міжнародної відповідальності за екологічні правопорушення. Зокрема, це стосується Віденських конвенцій про цивільну відповідальність за ядерну шкоду 1963 р. та 1997 р., Міжнародної конвенції про цивільну відповідальність за забруднення моря нафтою 1969 р., Протоколу про відповідальність та компенсацію за шкоду, заподіяну внаслідок транскордонного перевезення небезпечних відходів та їх видалення 2000 р. та ін.

31. Поняття, ознаки і елементи міжнародного правопорушення

Міжнародне правопорушення являє собою складне правове явище. З юридичної точки зору, в якості міжнародного правопорушення розглядається міжнародно-протиправне діяння суб'єкта міжнародних правовідносин, у якому є ознаки (елементи) складу міжнародного правопорушення.

Міжнародне правопорушення характеризують такі основні ознаки:

— міжнародна суспільна небезпека;

— протиправність;

— причинно-слідчий зв'язок між протиправним діянням і шкідливими наслідками, що наступили;

— карність.

Міжнародна суспільна небезпека — це здатність міжнародного правопорушення заподіяти шкоду (завдати шкоди) відносинам і об'єктам, що охороняються міжнародним правом.

Протиправність правопорушення обумовлена порушенням правил поведінки, закріплених у міжнародно-правових зобов'язаннях держав, чим порушуються права інших суб'єктів.

'Причинно-слідчий зв'язок є найважливішою ознакою правопорушення, тому що саме вона дозволяє з'ясувати, що причиною нанесеної шкоди є міжнародне правопорушення. Якщо це не вдасться з'ясувати або виявляється інша причина, відповідальність даного суб'єкта не наступає.

Карність є правовим наслідком, закономірним результатом правопорушення. Признаючи певні діяння правопорушеннями, суб'єкти міжнародного права встановлюють можливість притягнення правопорушника до міжнародно-правової відповідальності.

У міжнародному правопорушенні, подібно внутрішньодержавному, виділяється склад міжнародного правопорушення, що являє собою сукупність об'єктивних і суб'єктивних ознак, на підставі яких порушники залучаються до відповідальності. Проте слід враховувати, що елементи складу міжнародного правопорушення не завжди ідентичні таким елементам у внутрішньодержавному праві.

До складу міжнародного правопорушення входять:

— об'єкт міжнародного правопорушення — це ті блага матеріального або нематеріального характеру, на якізазіхає міжнародне правопорушення (міжнародний правопорядок, система міжнародних відносин, що склалася, права і свободи людини, інші зазіхання на міжнародний правопорядок, установлені міжнародними зобов'язаннями);

— об'єктивна сторона міжнародного правопорушення — вона виявляється у вигляді діяння суб'єкта міжнародних відносин, який порушує міжнародно-правові зобов'язання, що спричиняє міжнародно-правову відповідальність. Як і у внутрішньодержавному праві діяння міжнародно-протиправного характеру може виражатися зовні у формі як дії (активне поведінка правопорушника), так і у формі бездіяльності (невиконання суб'єктом обов'язку вчинити яку-небудь дію);

— суб'єктами міжнародного правопорушення, як уже відзначалося, можуть виступати тільки держави. Деякі автори відносять до числа суб'єктів міжнародного правопорушення інших суб'єктів міжнародного права, зокрема міжнародні організації або інші підприємства, організації і навіть окремих індивідів, що вчинили міжнародно-протиправні діяння. На цій підставі вони розширюють коло міжнародних правопорушень, про що більш докладно буде говоритися нижче.

Водночас деякі вчені думають, що суб'єктивна сторона міжнародного правопорушення може виражатися як у формі наміру, так і у формі необережності. Але міжнародна доктрина, як правило, не використовує розподіл наміру на прямий і непрямий, а необережності — на злочинну недбалість і злочинну самовпевненість. Тому в міжнародних конвенціях дуже часто використовують терміни «навмисне», «переднавмисне» і т.д. Більш того, деякі склади міжнародних злочинів сконструйовані таким чином, що суб'єктивна сторона як обов'язковий елемент складу правопорушення в них відсутня. Мова йде про так звану «відповідальність незалежно від провини», зокрема про відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки (наприклад, зброєю масового знищення, повітряними силами, космічними об'єктами, ядерними об'єктами і т.д.).

32. Міжнародна відповідальність за правомірну діяльність

Міжнародне право в окремих випадках допускає міжнародно-правову відповідальність, коли держава здій¬снювала правомірні дії. 

Особливості відповідальності за правомірну діяльність:

1. Предмет діяльності (об'єкт підвищеної небезпеки)

2. Фактична підстава виникнення відповідальності (об'єктивна подія)

3. Юридична підстава виникнення відповідальності (договірна природа)

Першою принципово важливою рисою відповідальності за правомірну діяльність є предмет діяльності – об’єкти підвищеної небезпеки. При завданні шкоди іншим державам цими об’єктами держави-власники об’єктів мають нести відповідальність навіть у тих випадках, коли в їх діяльності не було складу міжнародного правопорушення або між настанням їх діяльністю та настанням шкоди не було безпосереднього, прямого та недвозначного зв’язку.

Другою особливістю є підстави виникнення відповідальності: фактичною підставою для відповідальності за право¬мірну діяльність буде не діяння держави, а незалежна від неї подія, що призвела до заподіяння збитку. 

При цьому по¬дія повинна кваліфікуватись як непереборна сила; збитки повинні мати матеріальний характер; вимагається прямий зв'язок між аварією об'єкта підвищеної небезпе¬ки та матеріальним збитком.

Третьою принципово важливою особливістю відповідальності за правомірну діяльність є її договірна природа: держава може нести відповідальність за правомірну діяльність виключно в тих випадках, коли висловлює на це явну, пряму і недвозначну згоду. На сьогодні подібна згода держав вже закріплена у великій кількості документів. Окрім раніше наведених двох, таку відповідальність передбачено: 

Конвен¬цією про відшкодування збитків, заподіяних іно¬земними повітряними суднами третім особам на поверхні (Рим, 1952 р.); 

Конвенцією про відповідальність щодо третіх осіб в галузі атомної енергетики (Париж, 1960);

Конвенцією про відповідальність операторів ядерних суден (Париж, 1962 р.); 

Конвенцією про ци¬вільну відповідальність за ядерні збитки (Відень, 1963 р.) та Додатковим протоколом до неї 1997 р.; 

Конвенцією про цивільну відповідальність за зби¬тки, заподіяні забрудненням нафтою (Брюссель, 1969 р.); 

Конвенцією про додаткові відшкодування ядерних збитків (Відень, 1997 р.) тощо.

33. Типи і види міжнародно-правових санкцій. Механізм застосування міжнародно-правових санкцій

До міжнародних санкцій відносять головним чином засоби примусу, що застосовуються міжнародними організаціями або державами до держав, які здійснили найтяжчі міжнародні правопорушення.

Практика дозволяє виокремити два види контрзаходів (санкцій): індивідуальні (самодопомога) і колективні (у рамках міжнародних організацій). Кожний вид має декілька форм: індивідуальні — реторсії, репресалії, невизнання, розрив відносин, самооборона; колективні — відмова у членстві в організації, призупинення прав члена організації, виключення з міжнародного спілкування, колективні збройні заходи.

Реторсії — це заходи впливу однієї держави на іншу, що мають на меті спонукати останню припинити недружелюбні, несправедливі, дискримінаційні, але, проте, правомірні дії. Тому і заходи реторсії не можуть виходити за рамки міжнародного права. Строго кажучи, реторсія є контрзаходом при порушенні політичних і моральних норм, правил ввічливості.

Репресалії — односторонні примусові заходи, що допускаються міжнародним правом як контрзахід у разі правопорушення. Вони здійснюються відповідно до міжнародного права, але оскільки є контрзаходами щодо правопорушника, остільки можуть виходити за рамки міжнародного права в тих межах, що визначаються характером правопорушення. Репресалії припиняються із досягненням мети. Мета ж полягає в тому, щоб спонукати до припинення правопорушення та до виконання зобов’язань щодо породжених ним правовідносин відповідальності. Сучасне міжнародне право забороняє збройні репресалії – бомбардування, інтервенцію, мирну блокаду.

Невизнання є відмовою визнавати ситуацію, створену неправомірними актами. Як приклад можна навести невизнання юридичної чинності протиправних договорів, територіальних змін у результаті агресивної війни, протиправних режимів тощо. У певних ситуаціях держави вдаються до розриву дипломатичних і консульських відносин для захисту своїх прав. У рамках міжнародних організацій передбачені санкції, що передбачають призупинення членства та виключення з організації.

Самооборона — особливий вид санкцій, оскільки передбачає збройні примусові заходи. Право на самооборону відповідно до ст. 51 Статуту ООН може бути реалізоване виключно у відповідь на збройний напад. Цей різновид контрзаходів близький репресаліям, але, оскільки мова йде про реакцію на найбільш серйозне правопорушення, що служить підставою для застосування збройних сил, самооборона виокремлена в особливий вид.

У разі особливо небезпечних зазіхань на міжнародний правопорядок може бути використано міжнародний механізм для застосування проти держави-порушника колективних примусових заходів із використанням збройної сили. Важлива роль тут належить Раді Безпеки ООН. Стаття 42 Статуту ООН уповноважує його починати такі дії повітряними, морськими чи сухопутними силами, які виявляться необхідними для підтримання (відновлення) міжнародного миру та безпеки.

Чітке договірне оформлення процесуального механізму врегулювання становить собою необхідну передумову реальної сили норм міжнародного права. Саме в цьому вбачаються значні можливості підвищення їхньої ефективності. Коли порядок захисту прав нормативно не закріплений, державі важко змусити порушника нести відповідальність. Третя частина “Врегулювання спорів” Проекту статей становить собою спробу формулювання такого порядку та називає такі заходи: переговори, добрі послуги та посередництво, примирення, погоджувальні комісії, арбітраж.

За загальним правилом можливості арбітражної та судової процедури обмежені необхідністю згоди сторін. Так, до компетенції Міжнародного Суду належать, як правило, справи, передані обома конфліктуючими сторонами.

Санкції можуть застосовуватися лише в разі вчинення міжнародного навмисного делікту. Застосування санкцій в інших випадках не можна вважати правомірним, тому що, власне кажучи, санкції є реакцією на навмисне здійснення протиправних дій чи навмисне заподіяння збитку. На відміну від інших форм прояву принципу відповідальності (пред’явлення претензії на відшкодування збитку) застосування санкцій полягає не лише в компенсації інтересів по-страждалої сторони за рахунок інтересів сторони-відпові-дача, але й в обмеженні політичних і матеріальних інтересів останньої. Санкції за своїми наслідками не завжди пропорційні шкоді, заподіяній деліктвентом, вони можуть перевищувати обсяг і характер шкоди. У цьому полягає характерна риса санкцій, що відрізняє їх від інших форм відповідальності та надає їм характер покарання.

Згідно зі ст. 41 Статуту ООН Рада Безпеки може вимагати від членів ООН застосування примусових заходів, що передбачають “повне або часткове припинення економічних відносин, використання залізничних, морських, повітряних, поштових, телеграфних, чи радіо- й інших засобів сполучення, а також розрив дипломатичних відносин”.

Можуть застосовуватися й інші обмежувальні заходи: підвищення мита на товари цієї держави, відмова у в’їзді її громадянам тощо. На практиці cанкції можуть виражатися також у виключенні держави з міжнародної організації, розриві з нею дипломатичних відносин, призупиненні прав і привілеїв, що випливають із членства в міжнародних організаціях, припиненні економічних, господарських і культурних відносин, обмеженні прав фізичних і юридичних осіб держави-деліктвента тощо.

Щодо переможених держав, які розв’язали агресивну війну, можуть вживатися такі санкції, як обмеження державного суверенітету, заборона мати свої збройні сили і т. д. Своєрідною санкцією можна вважати переслідування порушника міжнародного права.

34. Право міжнародних договорів як галузь міжнародного права. Кодифікація права міжнародних договорів

Право міжнародних договорів – це галузь міжнародного публічного права, яка об’єднує в собі норми і принципи, що регулюють відносини між суб’єктами міжнародного права з приводу укладення, дії і припинення міжнародних договорів.

Як галузь міжнародного права, право міжнародних договорів займає специфічне місце у системі міжнародного права. З одного боку, воно є самостійною галуззю міжнародного права, а з іншого – відіграє головну роль у регулюванні міжнародних відносин, визначаючи порядок утворення та реалізації переважної частини міжнародно-правових норм. Право міжнародних договорів є також основою міжнародного процесуального права, з ним так чи інакше пов’язане формування та функціонування всіх інших галузей та інститутів міжнародного публічного права.

Першим кодифікованим актом в галузі права міжнародних договорів була Гаванська конвенція 1928 року про договори, що носила регіональний характер і діяла у Латинській Америці.

З появою ООН і створенням Комісії міжнародного права ООН з кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного права кодифікація права міжнародних договорів стала однією з її головних задач.

Процесам кодифікації міжнародного договірного права сприяли і процеси, що відбувалися в 60-і і 70-і роки XX сторіччя в рамках міжнародного співтовариства, коли під впливом держав, що розвиваються, і за підтримки соціалістичних країн були укладені численні багатосторонні договори, що мають основною метою кодифікувати, а також змінити існуючі звичаєві норми в різноманітних галузях міжнародного права в більш вигідному для цих держав напрямку.

Комісія з міжнародного права ООН розробила проект статей про право міжнародних договорів, і на скликаній під Егідою ООН конференції, що відбулася у 1968-1969 роках, була прийнята Віденська конвенція про право міжнародних договорів, що вступила в силу 27 січня 1980 року (СРСР ратифікував конвенцію 4 квітня 1986 року, і конвенція вступила для нього в силу з 29 квітня 1986 року.

Україна є учасницею конвенції в складі СРСР: вона підписала конвенцію 29 квітня 1986 року; ратифікувала її 14 травня 1986 року; конвенція вступила для України в дію з 13 червня 1986 року).

У 1978 і 1986 роках у Відні на основі проектів статей, підготовлених Комісією міжнародного права, були прийняті Конвенція про правонаступництво держав стосовно договорів і Конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями, у яких СРСР не брав участь, і вони дотепер не набрали сили. Але багато положень цих конвенцій у даний час діють у якості звичаєвих норм.

Названі конвенції кодифікували не всі чинні звичаєві норми в галузі права міжнародних договорів. Зокрема, не піддалися кодифікації звичаєві норми, що стосуються впливу війни на міжнародні договори. Тому нарівні з договірними нормами продовжують діяти і звичаєві норми.

Водночас слід зазначити, що право договорів — одна із самих кодифікованих галузей міжнародного права. Тому що існує цілий ряд міжнародно-правових документів, що конкретизують і деталізують положення Віденських конвенцій, які є основними документами права міжнародних договорів.

35. Поняття міжнародного договору в сучасній доктрині і практиці. Найменівання і структура міжнародних договорів

У відповідності зі статтями 2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року і Віденської конвенції про право договорів між державами і міжнародними організаціями 1986 року: міжнародний договір означає міжнародну угоду, укладену державами й іншими суб'єктами міжнародного права в писемній формі, незалежно від того, чи міститься така угода в одному, двох або декількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування.

Хоча у визначенні говориться про договори в писемній формі і не говориться про договори в усній формі,держави й інші суб'єкти міжнародного права можуть за взаємною згодою поширити на усні договори дії положень Віденських конвенцій 1969 і 1986 років. Іншими словами, міжнародний договір — це явно виражена угода між державами або іншими суб'єктами міжнародного права, укладена з питань, що мають для них загальний інтерес, і покликана регулювати їх взаємовідносини шляхом створення їх взаємних прав і обов'язків.

Слова «договір означає міжнародну угоду» відбивають юридичну сутність міжнародного договору, його погоджувальну природу. На відміну від інших державних актів, міжнародний договір допускає наявність у ньому волевиявлень принаймні двох суб'єктів міжнародного права, причому ці волевиявлення в договорах не існують ізольовано одне від одного, а є взаємно узгодженими, тобто однаково й одночасно спрямованими на досягнення певної єдиної мети. Такі взаємно узгоджені волевиявлення й утворюють у договорі договірну угоду, суть договору. Тому угода складає юридичну сутність будь-якого міжнародного договору. У противному разі може бути поставлена під питання справжність волевиявлення держави при укладанні міжнародного договору і самого міжнародного договору в цілому.

Одним з елементів міжнародного договору є його найменування. Міжнародній практиці відомі такі найменування договорів, як конвенція, пакт, угода, договір, протокол, утомившись, статут, хартія й ін. Міжнародний договір може бути взагалі безіменним. Наприклад, обмін дипломатичними нотами може являти собою різновид міжнародного договору. Відповідно до норм звичайного й договірного права найменування міжнародного договору не має якого-небудь юридичного значення. Важливо, щоб цей документ містив правила поведінки сторін, визнані ними як юридичні норми. Тому широко використовуваний у доктрині міжнародного права термін «договір» повинен розглядатися як родове поняття

Договір складається з певних частин, які утворюють єдину впорядковану структуру. Такими частинами є:найменування, преамбула (вказує мотиви укладання договору, його цілі, принципи), основна частина (статті договору, які визначають предмет договору, права та обов’язки сторін), заключні положення (порядок набрання чинності, термін дії і умови припинення), додатки. Наявність всіх цих компонентів не є обов’язковою, і відсутність одного з них не впливає на юридичну силу договору.

36. Порядок і стадії укладання міжнародних договорів. Ратифікація міжнародних договорів. Ратифікаційні грамоти

Договірна ініціатива — це пропозиція однієї чи декількох держав укласти міжнародний договір для врегулювання певних відносин між собою. Зазвичай сторона, що виступила з такою пропозицією, представляє і проект майбутнього договору. Якщо пропозиція знаходить відгук, заінтересовані сторони визначають спільні заходи з підготовки тексту міжнародного договору.

Відповідно до Віденської конвенції 1969 р. поняття "укладення міжнародного договору" — це складання й прийняття тексту договору, встановлення автентичності тексту, підписання договору, ратифікація та інші способи вираження згоди на обов'язковість договору, обмін або депонування ратифікаційних грамот. Деякі цих процедур визначаються не тільки конвенцією, але й внутрішнім законодавством.

Міжнародна практика дозволила напрацювати три основні організаційно-правові форми підготовки узгодженого тексту договору: звичайні дипломатичні канали, міжнародні конференції та міжнародні організації.

У міжнародних організаціях текст договору приймається одноголосно; на міжнародних конференціях — голосуванням за нього двох третин членів цієї організації.

Розроблений і узгоджений текст міжнародного договору вважається автентичним, тобто остаточним, якщо він підписаний сторонами, які брали участь у його складанні. Підписання може мати принаймні три форми: парафування, підписання ad referendum і просто підписання. Парафування — це попереднє підписання, яке здійснюється шляхом проставлення уповноваженими особами на тексті договору своїх ініціалів; підписання ad referendum означає підписання за умови, до здійснення певної події, найчастіше за умови ратифікації, що має відбутися.

Щодо просто підписання, то тут стикаються з додержанням умов альтернату, тобто старшинства. Сьогодні правила альтернату зводяться до такого: у багатосторонньому договорі підписи ставляться відповідно до латинського алфавіту; у двосторонньому — сторони підписують його в рядок, і на одному примірнику договору одна сторона підписує ліворуч, інша — праворуч, на іншому примірнику підписи ставляться у зворотному порядку. Звичайно договір датується.

Крім підписання, у ряді випадків договір підлягає ратифікації. Ратифікація — це потвердження договору компетентним органом державної влади. Звичайно це законодавчий орган.

Ратифікація міжнародного договору — заключна стадія його укладення. Після цього договір набирає чинності. Але акт ратифікації в державах-учасницях може відбуватися не одночасно, і це може призвести до ситуації, коли один учасник буде вважати себе зв'язаним договором, а інший, де ратифікація ще це відбулася, себе зв'язаним вважати не буде. Тому сторони обмінюються ратифікаційними грамотами, і день обміну стає днем набрання договором чинності.

Ратифікація підтверджується ратифікаційною грамотою, яку В Україні підписує Голова Верховної Ради за скріпою (підписом) міністра закордонних справ.

Під час укладення договору в міжнародній організації або на міжнародній конференції сторони обумовлюють момент набрання договором чинності певною кількістю ратифікацій — третиною учасників, половиною тощо.

У тих випадках, коли учасник міжнародного договору не згодний з будь-якою частиною договору, яка, однак, не виключає його участі у договорі, він має право виявити цю незгоду шляхом заяви застереження.

Міжнародні договори, що набрали чинності, підлягають реєстрації та опублікуванню. Для цього їх відсилають у Секретаріат ООН "для зберігання в справах і занесення в перелік" (ст. 80 Конвенції 1969 р.). Хоча реєстрація й опублікування не належать до процесу укладання міжнародного договору, вони мають вельми важливе значення.

Відповідно до ст. 102 Статуту ООН "будь-який договір і будь-яка міжнародна угода, укладена будь-яким членом Організації, після набрання чинності даним Статутом, мають бути при першій можливості зареєстровані в Секретаріаті, й він має їх опублікувати". Указані міжнародно-правові акти виявилися необхідними, адже публікація договорів вела до виключення того, що називалося "таємною дипломатією", тобто укладення таємних договорів. Неопубліковані міжнародні договори не визнаються органами міжнародного правосуддя, насамперед Міжнародним Судом ООН, і посилатися на них під час спору сторони не мають права

37. Набрання міжнародним договором чинності. Дія міжнародного договору

Договір набирає чинності в порядку і з моменту, передбаченому в самому договорі або погодженому між державами, які брали участь у переговорах. При відсутності такого положення або домовленості договір набирає чинності, як тільки буде виражено згоду всіх учасників переговорів на обов'язковість для них договору.

До набрання чинності договір або його частина може застое* уються тимчасово, якщо це передбачається самим договором абс ержави, які брали участь у переговорах, домовилися про це в якійа ший спосіб.

Згідно з принципом pacta sunt servanda кожен чинний договір* бов'язковим для його учасників і повинен сумлінно виконуватися часник договору не може посилатись на положення свого внутріш-ього права як на виправдання для невиконання ним договору.

Як правило, договори не мають зворотної сили. Однак за взаємної згодою сторони можуть поширити дію договору на події і факти, і$ існували до набирання ним чинності.

Строк дії договору визначається в самому договорі. Існують безстрокові договори. До них належать мирні договори, договори пре кордони, статути міжнародних організацій тощо. Багато двостороннії договорів укладаються на певний строк, але передбачають, що пісщ його закінчення договір залишатиметься чинним до тих пір, поки оди з учасників не заявить про свій намір денонсувати договір. Частої договорі встановлюється, що після закінчення первинного строку» договір буде автоматично подовжено на певні періоди, якщо жодна* сторін до закінчення строку дії договору не направить повідомлени про намір припинити його дію. Продовження дії договору, здійснюване до закінчення його строку на умовах, передбачених в договор, називається пролонгацією. Якщо згідно з положеннями договору дй пролонгації не потрібне вчинення ніяких дій, вона є автоматично» якщо потрібне - ініціативною.

Від пролонгації слід відрізняти відновлення дії договору (ренова цію), яка здійснюється у разі припинення або зупинення дії договору

Якщо інший намір не випливає з договору або не встановлений) інший спосіб, то договір є обов'язковим для кожного учасника щодо всієї його території (ст. 29 Віденської конвенції 1969 p.).

Договори і треті держави. За загальним правилом, що міститься у ст. 34 Віденської конвенції 1969 p., договір не створює зобов'язань або прав для третьої держави без її на те згоди. Конвенція розрізні договори, які передбачають зобов'язання для третіх держав (ст. 35)* договори, які передбачають права для третіх держав (ст. 36). Відносно зобов'язань Конвенція вимагає вираження третьою державою ясно» згоди на це зобов'язання у письмовій формі. Щодо прав, згода третьої держави припускається доти, поки не має доказів протилежного,тобто того, що держава відмовляється від прав, що надаються договором.

Стаття 38 Конвенції закріплює за нормою, що міститься у договорі, можливість стати обов'язковою для третьої держави в якості звичаєвої норми міжнародного права.

38. Виконання міжнародних договорів. Принцип непорушності договорів.

Дотримання міжнародних договорів ґрунтується на давньому принципі, котрий, мабуть, більш відомий латинською, ніж будь-якою іншою мовою: pacta sund servanda — договори мають бути дотримані. Він закріплений у багатьох міжнародно-правових актах, проголошено ст. 26 Віденської конвенції 1969 р. У ній сказано: "Кожний чинний договір обов'язковий для його учасників, і вони повинні сумлінно його виконувати". Таким чином, ми стикаємося з двома характеристиками цього принципу: неухильне дотримання і сумлінне виконання міжнародного договору.

Сумлінне виконання міжнародного договору означає "точне виконання договору щодо його мети, змісту, термінів, якості, місця виконання, щоб те, що передбачено у договорі, дійсно було виконано".

Неухильне дотримання міжнародного права означає, що договір має виконуватися, незважаючи на обставини зовнішнього або внутрішнього фактора. "Учасник не може посилатися на положення свого внутрішнього права як виправдання для невиконання ним договору" (ст. 27 Віденської конвенції 1969 р.). При виконанні принципу неухильного дотримання договору держава не має права укладати договори, що суперечать раніш прийнятим зобов'язанням за іншими договорами. Забороняється також в односторонньому порядку припиняти дію міжнародного договору або змінювати його зміст.

39. Умови недійсності міжнародних договорів

В міжнародному праві існує презумпція дійсності договорів, згідно з якою кожний чинний договір є обов'язковим для учасників, поки інше не встановлено на основі міжнародного права. Таким чином, недійсність договору має бути встановлена, після чого кожен учасник має право вимагати, щоб в межах можливого було відновлене положення, змінене в результаті виконання договору.

Недійсність договору може бути відносною і абсолютною. Відносна недійсність робить договір оскаржуваним, її підставами є помилка, об-ман,підкуп представника держави,укладення договору з порушенням положень внутрішнього права, які стосуються компетенції укладати договори. Абсолютна недійсність означає нікчемність договору із самого початку. її підставами є примус представника держави, примус держави шляхом погрози силою або її застосування, протиріччя імперативній нормі загального міжнародного права (jus cogens).

Якщо договір визнано недійсним, можливо декілька варіантів: його учасники звільняються від зобов'язання виконувати договір у подальшому; усуваються підстави, які стали причиною недійсності договору; за згодою учасників переглядається весь договір або його частина.

40. Право міжнародних організацій як галузь міжнародного права. Джерела права міжнародних організацій

Міжнародні організації в їх сучасному розумінні виникли наприкінці XIX - початку XX ст.ст. Так, в 1874 р. був створений Всесвітній поштовий союз, в 1919 р. - Міжнародна організація праці і т.д. Першою міжнародною політичною організацією універсального характеру була Ліга Націй, заснована в 1919 р. відповідно до положень Версальської системи і що формально проіснувала до 1946 р.

Право міжнародних організацій є сукупністю норм, що регулюють процес утворення, діяльності та припинення діяльності організації, взаємодії з іншими суб'єктами міжнародного права та міжнародних відносин.

Право міжнародних організацій як самостійна галузь міжнародного права складається з двох груп міжнародних норм, утворюючих: по-перше, «внутрішнє право» організації (норми, що регулюють структуру організації, компетенцію її органів і порядок роботи, статус персоналу, інші правовідносини) і, по-друте, «зовнішнє право» організації (норми договорів організації з державами і іншими міжнародними організаціями).

Норми права міжнародних організацій переважно є договірними нормами, тому право організацій - одна з самих кодифікованих галузей міжнародного права. Джерелами цієї галузі є засновницькі документи міжнародних організацій, Віденська конвенція про представництво держав в їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р., Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р., угоди про привілеї і імунітети міжнародних організацій та ін.

41. Поняття й ознаки міжнародних організацій. Правовий статус і міжнародна правосуб’єктність міжнародних організацій

Міжнародна організація - заснована міжнародним договором організація, що покликана на постійній основі координувати дії держав членів відповідно до наданих їй повноважень.

Характерні риси організації:

створення шляхом укладення особливого договору, що є засновницьким актом;

'система постійно діючих органів;

автономний статус і відповідні функції.

Для класифікації міжнародних організацій можуть бути застою вані різні критерії.

За характером членства міжнародні організації поділяються а міжурядові та неурядові. Останні, хоча і відіграють значну роль ш міжнародній арені, не розглядаються як суб'єкти міжнародного праві оскільки створюються не державами, а юридичними та фізичним особами різних держав.

За колом учасників міжнародні міжурядові організації поділі ються на універсальні, відкриті для участі всіх держав світу (ООН її спеціалізовані установи), і регіональні, членами яких можуть бути держави одного регіону (Африканський Союз, Організація америкав ських держав).

Міжурядові організації поділяються також на організації загально і спеціальної компетенції. Діяльність організацій загальної компетенції стосується всіх сфер відносин між державами-членами: політичної економічної, соціальної, культурної і ін. (наприклад, ООН, СНД, ОАД) Організації спеціальної компетенції обмежуються співпрацею в одній спеціальній області (наприклад, Міжнародна організація праці) і за предметом діяльності можуть поділятися на політичні, економічні соціальні, культурні, наукові, релігійні і т.д.

За порядком вступу організації поділяються на відкриті (будь-яка держава може стати членом) і закриті (прийом в члени проводиться за згодою первинних засновників).

Держави, створюючи міжнародні організації, наділяють їх певною правосуб'єктністю, визнаючи за ними здатність: мати міжнародні права і обов'язки; приймати участь у створенні і реалізації норм міжнародного права; нести відповідальність за міжнародним правом. Тим самим держави створюють новий суб'єкт міжнародного права, який разом з ними здійснює правотворчі, правозастосовчі і правоохоронні функціїу сфері міжнародної співпраці. Воля організації не обов'язково співпадає з волею кожного з її членів, тобто організація має свою автономну волю.

В основі правової природи міжнародних організацій лежить наявність спільних цілей і інтересів держав-членів. Для правової природи міжнародної організації істотним є те, що її цілі і принципи, компетенція, структура і т.п. має узгоджену договірну основу.

Міжнародні організації наділяються договірною правоздатністю, тобто мають право укладати різноманітні угоди в межах своєї компетенції. Як встановлює ст. 6 Віденської конвенції про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р., «правоздатність міжнародної організації укладати договори регулюється правилами цієї організації». Пункт 1 ст. 2 Конвенції свідчить, що «правила організації» означають, зокрема, засновницькі акти, прийняті відповідно до них рішення і резолюції, а також сталу практику організації.

Міжнародні організації володіють здатністю брати участь у дипломатичних стосунках. При них акредитуються представництва держав, вони самі мають представництва в державах (наприклад, інформаційні центри ООН) і обмінюються представниками між собою. Міжнародні організації та їх посадовці користуються привілеями і імунітетами, які закріплені у Конвенції про привілеї та імунітети ООН 1946 р., Конвенції про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН 1947 р, та ін.

Як суб'єкти міжнародного права, міжнародні організації несуть відповідальність за правопорушення і нанесення збитків своєю діяльністю і можуть виступати з вимогами про відповідальність.

Кожна міжнародна організація має в своєму розпорядженні фінансові ресурси, які хоча і складаються в більшій частині з внесків держав, членів, але витрачаються виключно в загальних інтересах організації

42. Функції міжнародних організацій. Правова природа актів міжнародних організацій

Виділяють три основні функцій міжнародних організацій: контрольну, оперативну, регулятивну.

Контрольна функція полягає в здійсненні контролю за відповідністю поведінки держав нормам міжнародного права. Для цього організація має право збирати і аналізувати відповідну інформацію, обговорювати її та висловлювати свою думку в резолюціях. У багатщ випадках держави зобов'язані регулярно представляти доповіді про виконання ними норм міжнародного права і актів організації у відповідній області, особливо в області прав людини.

Оперативна функція полягає в досягненні цілей організації шляхон безпосередньої діяльності, власними засобами організації. Організащ надають економічну, науково-технічну і іншу допомогу, консультаційні послуги. Значний розвиток в цьому аспекті отримали операції ООН з підтримки миру.

Регулятивна функція є сьогодні найважливішою. Вона полягає в ухваленні рішень, що визначають цілі, принципи, правила поведіно держав-членів. Такого роду рішення мають лише морально-політичн; обов'язкову силу. Проте їх вплив на міждержавні відносини і на міжнародне право не можна недооцінювати.

Акти (рішення) міжнародних організацій приймаються, як правило, у формі резолюцій, що мають рекомендаційний характер. В той же час необхідною рисою джерела міжнародного права є обов’язковість, тобто формулювання правила поведінки суб’єктів права, за невиконання якого до відповідного суб’єкта можуть бути застосовані міри міжнародно-правової відповідальності [6, С. 26]. Незважаючи на це, все більше дослідників визнають, що за певних умов рішення міжнародних організацій стають джерелами міжнародного права, чи хоча б джерелами права міжнародних організацій.

Рішення міжнародних організацій загальної компетенції, як правило, визнавались джерелами міжнародного права ще в радянській науці. Особливо важливими з цієї точки зору є рішення міжнародних економічних організацій. Це пояснюється тим, що вони частіше від інших міжнародних організацій використовують можливість регулювання міжнародних відносин (економічних) за допомогою прийнятих ними рішень. Це зумовлено тим, що міжнародні економічні відносини постійно розвиваються та вимагають міжнародно-правового регулювання, а у зв’язку з недостатньою оперативністю регулювання на договірній основі вони у значній мірі визначаються рішеннями міжнародних економічних організацій.

Тому рішення (резолюції) міжнародних організацій є спеціальними джерелами міжнародного економічного права [9, С. 43-44], та вважає, що вказані документи містять декілька видів норм, таких як: діючі правові принципи та норми міжнародного економічного права; нові принципи та норми, які в результаті згоди держав (opinio juris), без тривалої практики та прецедентів стають нормами міжнародного права; політичні (рекомендаційні) норми, що мають високу обов’язкову силу морально-політичного характеру (м’яке право).

Таким чином, можна зробити висновок, що проблема юридичної природи рішень міжнародних організацій не є повністю вивченою. Деякі постанови міжнародних організацій є за своєю природою міжнародно-правовими актами і більше того, джерелами міжнародного права. Однак досі нема чіткого списку критеріїв відповідності рішень міжнародних організацій джерелам міжнародного права.

Незважаючи на гострі дебати між юристами щодо юридичної дії рішень міжнародних організацій, зокрема ООН, практика показує, що держави-члени не виконують даних рішень, якщо це суперечить їх національним інтересам, і практично не існує механізмів, що можуть змусити державу до виконання постанов міжнародних організацій.

43. ООН: цілі й принципи діяльності

ООН – це універсальна міжнародна організація, створена для підтримання міжнародного миру, загальної безпеки та для сприяння розвитку всебічного співробітництва між державами. Статут ООН був підписаний 26 червня 1945 р. на Конференції в Сан-Франциско та набув чинності 24 жовтня 1945 р.

Цілі, принципи і структура ООН. Цілі ООН викладені у ст. 1 Статуту: 1) підтримувати міжнародний мир і безпеку та з цією метою вживати ефективні колективні заходи для запобігання або усунення загрози миру, а також придушення актів агресії чи інших порушень миру, здійснювати мирними засобами, у згоді з принципами справедливості й міжнародного права, владнання або вирішення міжнародних спорів або ситуацій, що можуть привести до порушення миру; 2) розвивати дружні стосунки між націями на основі поваги принципу рівноправності й самовизначення народів, а також вживати інші відповідні заходи для зміцнення загального миру; 3) здійснювати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного та гуманітарного характеру та в заохоченні й розвитку поваги до прав людини й основних свобод, незважаючи на раси, статі, мови і релігії; 4) бути центром для узгодження націй у досягненні цих загальних цілей.

Згідно зі ст. 2 Статуту для досягнення зазначених цілей Організація та її члени діють відповідно до таких принципів: 1) суверенна рівність усіх членів Організації; 2) сумлінне виконання узятих на себе зобов’язань; 3) вирішення міжнародних спорів мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку; 4) утримання в міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим способом, не сумісним з цілями ООН; 5) надання ООН її членами всілякої допомоги в усіх діях, що здійснюються нею відповідно до Статуту; 6) забезпечення того, щоб держави, що не є членами ООН, діяли відповідно до принципів Статуту; 7) невтручання ООН у справи, що входять до внутрішньої компетенції будь-якої держави.

44. Рада Безпеки ООН, її функції. Членство. Порядок прийняття рішень

Рада Безпеки є одним з головних органів ООН,що виконує основну роль в підтримці міжнародного миру і безпеки та згідно з п. 1 ст. 24 Статуту ООН діє від імені всіх членів ООН.

Рада безпеки уповноважена розслідувати будь-який спір або ситуацію для визначення того, чи не може продовження цього спору або ситуації загрожувати міжнародному миру і безпеці. На будь-якій стадії такого спору або ситуації Рада може рекомендувати належну процедуру або методи врегулювання.

Сторони спору, продовження якого може загрожувати міжнародному миру або безпеці, мають право самостійно ухвалити рішення про його передачу на вирішення Ради Безпеки. Проте якщо Рада Безпеки вважає, що продовження даного спору може загрожувати підтримці міжнародного миру і безпеки, вона може рекомендувати такі умови вирішення спору, які визнає відповідними.

Держава, що не є членом ООН, також може звернути увагу на будь-який спір, в якому вона є стороною, якщо відносно цього вона прийме на себе передбачені в Статуті ООН зобов'язання мирного вирішення спорів.

Крім того, Рада Безпеки визначає існування будь-якої загрози миру, будь-якого порушення миру або акту агресії і робить рекомендації сторонам або вирішує, які заходи слід вжити для відновлення міжнародного миру і безпеки. Рада може зажадати від держав виконання тих тимчасових заходів, які вона визнає необхідними. Рішення Ради Безпеки є обов'язковими для всіх членів ООН. Рада Безпеки приймає рішення щодо необхідності застосування збройних сил, при цьому держави-члени ООН зобов'яжуть надати в розпорядження Ради Бе: пеки необхідні для підтримки миру озброєні підрозділи.

Рада Безпеки складається з 15 членів: пяти постійних (США,Росц Великобританія, Франція, Китай) і 10 непостійних,обраних відповіді до Статуту ООН строком на 2 роки без можливості негайного переор рання з врахуванням справедливого географічного розподілу і ступени участі держави в підтримці миру і досягненні інших цілей ООН.

У даний час розглядається питання про розширення складу Раді: Безпеки. На постійне представництво в Раді претендують Німеччині і Японія, посилаючись, зокрема, на те, що їх грошові внески є одним* з найбільших, а також Індія та Бразилія. Не має жодного постійною представника в Раді Безпеки Африканський континент.

Кожна держава-член Ради Безпеки має в ній одного представиш Рада встановлює свої правила процедури.

Рішення в Раді Безпеки з питань процедури вважаються прийнятими, якщо за них подані голоси дев'яти членів Ради. З інших питай рішення вважаються прийнятими, коли за них подані голоси дев'яті членів Ради Безпеки, включаючи співпадаючі голоси всіх постійні членів, причому сторона, що бере участь в суперечці, повинна утриматися від голосування. Якщо при голосуванні з непроцедурного питанні один з постійних членів Ради проголосує проти, рішення вважаєш* не прийнятим (право вето).

45. Генеральна Асамблея ООН, її структура. Порядок роботи та порядок прийняття рішень

Генеральна Асамблея - один з головних органів ООН, що складається з представників всіх держав-членів ООН. Делегація кожної держави-члена ООН складається не більш, ніж з п'яти представник і п'яти їх заступників.

Генеральна Асамблея в межах Статуту ООН, має право обговори вати та робити рекомендації членам ООН або Раді Безпеки з будь-яких питань або справ в межах Статуту, крім питань, що знаходяться # розгляді Ради Безпеки стосовно будь-якого спору або ситуації.

Структурно Генеральна Асамблея складається з семи головна комітетів, в кожному з яких представлені всі члени ООН: Комітет з політичних питань і питань безпеки (Перший комітет), Спеціальний політичний комітет; Комітет з економічних і соціальних питань (Другий комітет); Комітет з соціальних, гуманітарних питань (Третій комітет); Комітет з питань опіки і несамоврядних територій (Четвертий комітет); Комітет з адміністративних і бюджетних питань (П'ятий комітет), Комітет з правових питань (Шостий комітет). Крім головних комітетів Генеральною Асамблеєю створено велику кількість допоміжних комітетів і комісій.

Генеральна Асамблея, зокрема: розглядає принципи співпраці в області забезпечення міжнародного миру і безпеки; обирає непостійних членів Ради Безпеки ООН, членів Економічної! Соціальної Ради; за рекомендацією Ради Безпеки призначає Генерального Секретаря ООН; спільно з Радою Безпеки обирає членів Міжнародного Суду ООН; координує міжнародну співпрацю в економічній, соціальній, культурній і гуманітарній сферах; здійснює інші повноваження, передбачені Статутом ООН.

Генеральна Асамблея працює в сесійному порядку. Сесії Асамблеї проводяться щорічно, в жовтні-березні На вимогу Ради Безпеки або більшості членів ООН можуть бути скликані спеціальні або надзвичайні сесії. Робота сесії проходить у формі пленарних засідань і засідань комітетів і комісій.

Кожний член Асамблеї має один голос. Рішення з важливих питань ухвалюються більшістю в дві третини присутніх членів ООН, з інших питань рішення приймаються простою більшістю членів. Рішення оформлюються у вигляді резолюцій, а найзначніші з них іменуються деклараціями. Згідно Статуту ООН, всі вони носять рекомендаційних характер.

46. Міжнародні регіональні організації. Рада Європи, ОБСЄ, НАТО

Рада Європи була заснована 5 травня 1949 р. Відповідно до ст. 1 Статуту «метою Ради Європи є досягнення більшої єдності між її Членами в ім’я захисту та здійснення ідеалів і принципів, що є їхнім спільним надбанням, і сприяння їхньому економічному та соціальному прогресу». Питання, що стосуються національної оборони, не входять до компетенції Ради Європи. На сьогодні членами Організації є 45 держав.

Відповідно до ст. 10 Статуту органами Ради Європи є Комітет міністрів і Парламентська (консультативна) асамблея. Їхню роботу забезпечує Секретаріат, очолюваний Генеральним секретарем. У 1994 р. Комітетом міністрів був заснований як консультативний орган Конгрес місцевої та регіональної влади Європи. Найважливішу роль у реалізації цілей Ради Європи відіграє Європейський суд з прав людини.

Організація безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) є регіональною міжнародною міжурядовою організацією, що формується. З погляду міжнародного права ОБСЄ на сьогодні є політичним утворенням, оскільки її установчі документи є не міжнародно-правовими, а політичними угодами1.

Основні цілі ОБСЄ – створення умов для проведення консультацій, прийняття рішень зі співробітництва держав-учасниць у Європі; зміцнення добросусідських відносин, заохочення укладання двосторонніх, регіональних і загальноєвропейських угод між державами-учасницями; сприяння широкому застосуванню своїх принципів і розвитку свого потенціалу у сфері діяльності з вирішення конфліктів, регулювання криз, підтримання миру та подолання наслідків конфліктів; підвищення безпеки та стабільності шляхом контролю над озброєнням, роззброєння та зміцнення довіри та безпеки на всьому просторі ОБСЄ і на рівні окремих регіонів; захист прав людини й основних свобод; поглиблення співробітництва між державами-учасницями з метою налагодження міцної ринкової економіки у всіх країнах регіону ОБСЄ.

Організаційна структура ОБСЄ. Вищим органом ОБСЄ є Нарада голів держав і урядів.

Загальне керівництво оперативною діяльністю Організації здійснюється Діючим Головою. Як правило, цей пост обіймає міністр закордонних справ держави, у якій проходило останнє засідання Ради міністрів. Генеральний Секретар – головна адміністративна особа. Він надає підтримку Діючому Голові, керує роботою Секретаріату.

Бюро з демократичних інститутів і прав людини (знаходиться у Варшаві) сприяє обміну інформацією та розширенню співробітництва держав-учасниць у сфері людського виміру та становлення демократичних інститутів, контролює виконання зобов’язань у сфері людського виміру.

Верховний комісар у справах національних меншин забезпечує попередження та негайне реагування на напружені ситуації, пов’язані із захистом прав національних меншин.

Форум із безпеки та співробітництва в Європі створений як постійно діючий орган для надання регулярних консультацій щодо контролю над озброєнням, роззброєнням і активізації співробітництва з питань, пов’язаних із безпекою.

НАТО заснована Північноатлантичним договором, який був підписаний 4 квітня 1949 р. і набрав чинності 24 серпня 1949 р. На сьогодні членами НАТО є 19 держав.

Основною метою НАТО є забезпечення стабільності та добробуту в Північноатлантичному регіоні. Відповідно до ст. 5 Північноатлантичного договору члени організації розглядають збройний напад на одного або декількох із них у Європі або Північній Америці як напад на всіх учасників договору. Якщо такий збройний напад відбудеться, кожний член організації впорядку здійснення права на індивідуальну або колективну самооборону, визнаного ст. 51 Статуту ООН, прийняв на себе зобов’язання надати стороні або сторонам, що зазнали нападу, таку допомогу, яку визнає необхідною, включаючи застосування збройної сили. НАТО має сповістити Раду Безпеки ООН про будь-який збройний напад і про всі заходи, вжиті внаслідок нього. Такі заходи мають бути припинені після дій Ради Безпеки, необхідних для відновлення та підтримання миру.

Держави — члени НАТО зобов’язалися утримуватися у своїх міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування будь-яким способом, несумісним із цілями ООН, вирішувати всі свої спори мирними засобами, сприяти подальшому розвитку мирних і дружніх відносин між народами. У зв’язку з корінними змінами в Європі та розпуском Організації Варшавського Договору на початку 90-х років НАТО заявило про нову концепцію свого стратегічного розвитку (Лондонська декларація «Північноатлантичний альянс у процесі змін» від 6 липня 1990 р.) включаючи пропозиції щодо розвитку співробітництва з державами Центральної та Східної Європи з широкого спектра політичних і військових питань. 7–8 листопада 1991 р. головами держав і урядів, що брали участь у сесії Ради НАТО в Римі, були прийняті Нова стратегічна концепція Альянсу та Римська декларація про мир і співробітництво. У Заяві Ради НАТО, зробленій у Брюсселі в 1994 р., було оголошено про початок програми «Партнерство в ім’я миру».

Органи НАТО. Для реалізації цілей НАТО створена складна політична та військова структура.

Вищим політичним і військовим органом є Північноатлантична рада.

Комітет оборонного планування зазвичай збирається на рівні постійних представників держав-членів (крім Франції) та не менше двох разів на рік на рівні міністрів оборони. У межах сфери своєї діяльності має ті самі повноваження, що й Рада. Група ядерного планування збирається на рівні постійних представників і міністрів оборони. Розглядає будь-які питання, що стосуються політики Альянсу у відношенні ядерної зброї. Військовий комітет – головний військовий орган, що складається з начальників генеральних штабів усіх держав-членів. Він розробляє основні напрями військової політики та стратегії Альянсу. Міжнародний військовий штаб складається з військового персоналу держав-членів, направленого до Штаб-квартири НАТО для роботи в міжнародній якості задля досягнення загальних цілей Альянсу. Штаб проводить дослідження та розробляє плани та рекомендації з військових питань. Генеральний секретар призначається Радою, що засідає на рівні голів держав і урядів і є основною адміністративною особою. Відповідає за сприяння і вироблення рішень в Альянсі. Може пропонувати теми для обговорення та виносити на розгляд власні проекти рішень різних питань порядку денного. Від імені Альянсу робить заяви у пресі. Керує роботою персоналу.

47. Міжнародні конференції: поняття, правила процедури, порядок прийняття рішень

Міжнародна конференція - зібрання офіційних делегацій держав з метою вирішення різних проблем політичного, військового, економічного і т.д. характеру, що носить тимчасовий характер і є важливим засобом багатосторонньої дипломатії.

Конференція - узагальнююче найменування нарад, з'їздів, конгресів, в яких бере участь не менше трьох делегацій різних держав. Тривалість роботи конференцій - від одного дня до декількох років.

При участі невеликої кількості держав правила процедури є спрощеними. Конференції з широкими повноваженнями приймають досить детальні правила. Щоб уникнути зайвої роботи, за основу зазвичай беруться правила процедури Генеральної Асамблеї ООН. Наради з небагатьма учасниками обмежуються вибором голови і створенні секретаріату. Конференції з широким представництвом мають досип складну організаційну структуру: голова, комітети, підкомітети,робочі групи, секретаріат. Основні організаційні питання вирішує генеральний комітет, що складається з голови конференції і голів комітетів. Особливий комітет займається перевіркою повноважень.

Правила процедури (регламент конференції) визначають порядок голосування, ухвалення рішень. На нарадах обмеженого складу рішення ухвалюються одноголосно. На конференціях з широкими повноваженнями процедурні питання вирішується простою більшістю присутніх, що приймають участь в голосуванні. Остаточний текст зазвичай приймають більшістю в дві третини. Часто використовується процедура консенсусу - рішення ухвалюється за відсутності заперечень.

Рішення зустрічей обмеженого складу, як правило, оформлюють спільною заявою або комюніке. Більш широкі конференції приймають заключні акти, конвенції: і рекомендації, що містять підсумки роботи, тексти ухвалених рішень. Вони підписуються учасниками, а підписання акту, що містить текст прийнятого договору, означає встановлені його автентичності.

Резолюції конференцій не є юридично обов'язковими, але вони поважаються учасниками як морально-політичні зобов'язання. Юридично обов'язкову силу мають лише рішення, оформлені у виглядів договору. Резолюції міжнародних конференцій є актами «м'якого права» Вони швидше формуються, держави погоджуються з ними легше,ніж з жорсткими зобов'язаннями за договорами і готують ґрунт для відповідних правових норм. Їх значення є істотним і при тлумаченні норм.

48. Міжнародно-правова регламентація стану населення. Громадянство і його значення для стану населення.

Під населенням частіше всього розуміють сукупність всіх фізичних осіб, що знаходяться на території держави і підкоряються її юрисдикції.

Населення будь-якої держави складається з наступних категорій: громадян даної держави, іноземцівта осіб без громадянства. Є деякі проміжні категорії, але вони входять до однієї з перерахованих основних категорій (наприклад, особи, які мають подвійне громадянство, входять до числа громадян відповідних держав). Правовий статус людини і громадянина включає: громадянство, правоздатність та дієздатність, права і свободи, їх гарантії, обов'язки.

У кожній державі правове становище людини і громадянина різне. Воно залежить від багатьох факторів, в тому числі від політичного режиму, рівня соціально-економічного розвитку, національних, культурних, релігійних традицій.

Громадянство - стійкий правовий зв'язок особи з державою, що визначається наявністю їх взаємних прав та обов'язків. Взаємні права і обов'язки громадянина по відношенню до держави і держави по відношенню до громадянина визначаються національним законодавством на основі міжнародних стандартів. 

Способи набуття громадянства можна умовно розділити на дві великі групи. Перша група охоплює способи набуття громадянства взагальному порядку, друга - у винятковому порядку. Способи набуття громадянства в загальному порядку є більш-менш стабільними, звичайними для законодавства держав. До них відноситься придбання громадянства: а) у результаті народження, б) в результаті натуралізації (прийому до громадянства). До цих способів примикає рідко зустрічається в практиці держав надання громадянства.

Придбання громадянства у винятковому порядку охоплює наступні способи: а) групове надання громадянства, або колективнанатуралізація (окремий випадок - так званий трансферт), б) оптація, або вибір громадянства; в) реінтеграція, або поновлення у громадянстві.

Придбання громадянства в результаті народження - самий звичайний спосіб його придбання. Законодавство держав з цього питання грунтується на одному з двох принципів: право крові чи праві грунту. Іноді в доктрині придбання громадянства по праву крові іменується набуттям громадянства за походженням, а по праву грунту - за народженням. Право крові означає, що особа набуває громадянство батьків незалежно від місця народження; право грунту - що особа набуває громадянство держави, на території якого народилося, незалежно від громадянства батьків. Більшість держав світу дотримується права крові. Російське законодавство також засновано переважно на праві крові.

Натуралізація (укорінення) - індивідуальний прийом до громадянства на прохання зацікавленої особи. Натуралізація - добровільний акт. Примусова натуралізація суперечить міжнародному праву, і спроби здійснити її завжди викликали ноти протесту.

Дарування громадянства надається громадянам, які мають великі заслуги перед даною державою.

Надання громадянства у винятковому порядку породжується подіями, що ведуть до масового переселення, а також територіальними змінами. Групове надання громадянства - це наділення громадянством населення будь-якої території в спрощеному порядку або надання у спрощеному порядку громадянства переселенцям.

Окремим випадком групового надання громадянства є трансферт - перехід населення будь-якої території з одного громадянства в інше в зв'язку з передачею території, на якій вона проживає, однією державою іншій. Автоматичний трансферт може викликати заперечення з боку будь-якої частини населення переданої території, тому зазвичай він коригується правом оптації (вибору громадянства), тобто фактично правом збереження зацікавленими особами колишнього громадянства.

Оптація - вибір громадянства населенням території, яка переходить від однієї держави до іншої за угодою між останніми. Навідміну від трансферту, при оптації кожен громадянин має право вибору: залишитися на колишній території, але придбати громадянство держави-наступника, або переїхати на іншу територію своєї держави, зберігши його громадянство. 3

Відновлення в громадянстві практикується державами у випадках, коли особи мали громадянство держави, потім його втратили, після чого знову захотіли його придбати. Згідно зі ст. 15 Федерального закону «Про громадянство Російської Федерації» іноземні громадяни та особи без громадянства, що раніше мали громадянство Російської Федерації, можуть бути відновлені в її громадянство. При цьому термін їхнього проживання на території Російської Федерації скорочується до трьох років. 4

Що стосується втрати громадянства, то можна виділити три її форми: автоматичну втрату громадянства; вихід з громадянства; позбавлення громадянства. Автоматична втрата громадянства в отечествен іншої практиці зустрічається лише у міжнародних угодах і у спеціальних законодавчих актах. Вихід з громадянства - це втрата громадянства на підставі рішення компетентних органів держави, що виноситься на прохання зацікавленої особи. Дана форма характерна, зокрема, для російського законодавства. Позбавлення громадянства містить в собі елемент покарання. На відміну від виходу з громадянства, воно здійснюється за ініціативою державних органів і, як правило, щодо осіб, замішаних у ворожому цього державі діяльності.

Позбавлення громадянства може здійснюватися: а) за певних умов, передбачених загальним законодавством (наприклад, у випадку натуралізації обманним шляхом), б) на підставі спеціального акта, який стосується конкретної особи або осіб певної категорії. Російське законодавство можливість позбавлення громадянства не передбачає.

49. Міжнародно-правове регулювання без громадянства і подвійного громадянства.

Значна частина міжнародно-правових норм, що регулюють відносини громадянства, присвячені питанням множинності громадянства (поліпатризму) та безгромадянства (апатризму)

        Множинне громадянство (поліпатризм) – це правове становище фізичної особи, яка одночасно перебуває у громадянстві двох чи більше держав.

        Найбільш поширеним різновидом поліпатризму є подвійне громадянство (біпатризм), тобто перебування особи одночасно у громадянстві двох держав.

        Подвійне громадянство часто має певні негативні наслідки, пов’язані із наданням дипломатичного захисту, військовою та державною службою, сплатою податків тощо. Як правило, кожна з держав, громадянство якої одночасно має певна особа, не звільняє її від військового обов’язку та обов’язку сплачувати податки. Для вирішення таких проблем може застосовуватися т. з. принцип “ефективного” громадянства, який створює переважний правовий зв’язок біпатрида з тією державою, де особа постійно проживає. Проте навіть застосування цього принципу не усуває усіх колізій, пов’язаних із множинним громадянством. Більш ефективним способом вирішення проблем правового статусу поліпатридів є прийняття державами відповідних двосторонніх та багатосторонніх міжнародних договорів.

       Залежно від функціональної спрямованості можна виділити три основні види міжнародних договорів, спрямованих на врегулювання питань множинного громадянства:

       1) договори, спрямовані на взаємне визнання права громадян на множинне (як правило, подвійне) громадянство та врегулювання питань, що при цьому виникають.

       2) договори, спрямовані на ліквідацію множинного громадянства як явища.

       3) договори, які не забороняють множинне громадянство, але спрямовані на подолання його негативних наслідків.

       Особливим правовим станом фізичної особи є безгромадянство, тобто відсутність у особи громадянства будь-якої держави. За законодавством більшості країн світу особами без громадянства (апатридами) визнаються як особи, що не перебувають у громадянстві жодної держави, так і особи що не мають достатніх доказів перебування у будь-якому громадянстві.

       Найпоширенішими причинами утворення безгромадянства як правового становища особи можуть бути:

· народження дитини від батьків-апатридів, якщо законодавство держави, на території якої народилася така дитина не наділяє її своїм громадянством;

· втрата особою громадянства однієї держави і ненабуття нею будь-якого іншого громадянства; вступ у шлюб з іноземцем, якщо внаслідок такого шлюбу перше громадянство автоматична втрачається, а нове не набувається автоматично.

       Особи без громадянства повністю підпорядковуються юрисдикції тієї держави, на території якої вони проживають. Правове становище апатридів близьке до становища іноземних громадян, однак з тією відмінністю, що вони не користуються захистом іноземної держави. Таке положення закріплено і в українському законодавстві, зокрема у Законі України від 04.02.1994 р. № 3929-ХІІ “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”.

       Основними міжнародно-правовими актами, що регулюють правове становище осіб без громадянства є Конвенція про статус апатридів 1954 р. та Конвенція про скорочення випадків безгромадянства 1961 р. (в обох Конвенціях Україна участі не бере). Конвенція про статус апатридів 1954 р. визначає їхні основні права і спрямована на попередження дискримінації цих осіб, але не передбачає ліквідації самого стану безгромадянства. Конвенція про скорочення випадків безгромадянства 1961 р., навпаки, має на меті припинення цього стану, вона заохочує держави надавати своє громадянство апатридам, що проживають на їх території, а також дітям, що народжуються на території цих держав від осіб без громадянства. Цією Конвенцією передбачено також створення спеціального міжнародного органу, який би займався проблемами апатридів. За рішенням Генеральної Асамблеї ООН ці функції покладено на Верховного комісара ООН у справах біженців.

50. Міжнародно-правовий режим біженців і вимушених переселенців. Право притулку.

Поняття “біженці” вперше з’явилося в міжнародному праві під час другої світової війни. Післявоєнні збройні конфлікти та інші надзвичайні ситуації, що зумовлювали і зумовлюють масове переміщення осіб з регіонів постійного проживання в інші, викликають необхідність спеціального міжнародно-правового регулювання статусу біженців, переміщених осіб та вимушених переселенців.

       Основним міжнародно-правовим документом, який регулює це питання є Конвенція про статус біженців 1951 р. та Протокол до неї 1967 р. крім того, важливе значення має Статут Управління Верховного комісара ООН у справах біженців – спеціального органу, створеного на підставі резолюції генеральної Асамблеї ООН у 1950 р. Крім системи захисту прав біженців у рамках ООН є й інші, перш за все регіональні договори і створені на їх основі організації, що займаються проблемами біженців на постійних чи тимчасових засадах. Прикладом регіональних договорів може бути Угода держав СНД про допомогу біженцям і вимушеним переселенцям 1995 р. На національному рівні статус біженців може визначатися відповідними законами та підзаконними актами конкретної держави, але, як правило, вони є адаптацією міжнародно-правових актів до конкретних національних умов. Прикладом такої адаптації є Закон України від 21.06.2001 р. № 2557-ІІІ “Про біженців”.

       Біженці – це особи, які в силу обґрунтованих побоювань стати жертвами переслідувань за ознакою раси, національності, релігійних переконань, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних переконань знаходяться поза межами країни громадянства або звичайного місця проживання і не можуть або не бажають користуватися захистом цієї країни внаслідок зазначених побоювань чи з інших міркувань, не пов’язаних з мотивами особистої зручності.

       Іноді біженців називають особами без громадянства de facto, оскільки їх правовий статус майже нічим не відрізняється від статусу осіб без громадянства. Хоча, покидаючи свою країну, біженець не втрачає, як правило, свого громадянства, однак той факт, що особа відмовляється від захисту своєї держави, свідчить про те, що біженець, на відміну від звичайного іноземця, не має “подвійного підпорядкування”. Набуття статусу біженця фактично означає, що особа підпадає лише під юрисдикцію держави перебування, і звільняється від підпорядкування правопорядку держави громадянства.

       Конвенція 1951 р. передбачає основні права біженців (на працю за наймом, на придбання рухомого і нерухомого майна, на освіту, на соціальне забезпечення, на свободу пересування тощо) і, зокрема, вказує, що їх становище не повинно бути гіршим, ніж те, що передбачено для інших іноземців. Для біженців державами можуть встановлюватися пільгові умови набуття громадянства держави перебування, наприклад, скорочений строк проживання та ін. Ця Конвенція закріплює і специфічні механізми захисту прав біженців, спрямовані перш за все на попередження дискримінації з боку держави, громадянами якої вони є і яку вони з тих чи інших мотивів залишили. Зокрема, держава, яка надала притулок не має права висилати біженців, які законно проживають на її території, окрім як з міркувань державної безпеки або громадського порядку. Вислання таких біженців може здійснюватися лише на виконання рішень, винесених у судовому порядку. Але навіть якщо і буде винесене судове рішення про вислання біженця, держава перебування повинна надати йому достатній строк для отримання законного права (дозволу) на в’їзд до іншої країни.

       Крім біженців існують ще такі категорії осіб як вимушені переселенці та переміщені особи.

       Переміщені особи – це особи, насильницьким шляхом вивезені під час другої світової війни гітлерівцями та їх союзниками з окупованих територій для використання на примусових роботах.

       Після війни СРСР було укладено кілька договорів про репатріацію таких осіб. Для сприяння поверненню біженців та переміщених осіб на батьківщину в 1946 р. була створена Міжнародна організація у справах біженців, діяльність якої припинена в зв’язку зі створенням УВКБ ООН.

       Вимушені переселенці (або, т.зв., внутрішні біженці) – це особи, які з тих же причин, що й біженці, змушені покинути місце свого постійного проживання і переселяються в іншу частину однієї й тієї ж країни.

       Їхнє правове становище визначається внутрішнім законодавством держав, однак має відповідати загальновизнаним стандартам прав людини.

Політичний притулок – це надання державою певній особі юридично закріпленої можливості переховуватися від переслідувань з політичних мотивів з боку країни громадянства чи постійного місця проживання. При цьому переслідування з політичних мотивів – це переслідування не лише за політичні переконання, але й за громадську діяльність, релігійні переконання, расову або національну належність тощо.

       В міжнародному праві не існує спеціальних правил щодо надання притулку і користування ним. Так, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права взагалі не містить такого поняття. Однак Загальна декларація прав людини передбачає право кожної людини шукати притулку і користуватися ним. Однак це право не визнається і не може бути використано при вчиненні особою неполітичного злочину або діяння, що суперечить цілям і принципам ООН. В цілому переважна більшість норм, що стосуються політичного притулку, мають характер міжнародних правових звичаїв.

51. Захист прав людини і основних свобод міжнародно-правовоими засобами

Усі сучасні держави залежно від стану дотримання ними основних прав людини можна розділити на три групи: Тоталітарні держави, які відверто нехтують правами людини (М'янма (Бірма), Ірак, Судан, Заїр). Держави, котрі декларують, визнають загалом всі основні права людини, проте ще не створили усіх належних механізмів для їх дотримання (Україна, Росія, деякі країни Східної Європи, ряд держав Центральної і Латинської Америки, які звільнилися від диктатури). Держави, де існують досить розвинені правові інститути із захисту прав громадян, хоча й там є порушення прав окремих меншин (ФРН, Франція).

Таке становище вимагає використання у різних країнах засобів міжнародного контролю за дотриманням прав людини. До них належать: а) міжнародно-правові акти, які вміщують правила діяльності, формулюють права і обов'язки відповідних суб'єктів (конвенції, пакти, угоди, договори тощо), а також міжнародні документи, які звичайно не вміщують норм, правил поведінки, безпосередньо не формують прав і обов'язків (зокрема декларації, заяви, меморандуми); б) міжнародні органи спостереження, контролю за дотриманням основних прав людини (комісії, комітети) та захисту цих прав (суди, трибунали).

Серед усіх цих засобів слід також розрізняти «всесвітні» (тобто такі, які створені і використовуються світовим співтовариством в особі Організації Об'єднаних Націй, її компетентних органів або під її егідою) і «регіональні» (або, умовно кажучи, континентальні).

Засоби всесвітнього співтовариства

а) Міжнародно-правові акти, документи:

Загальна декларація прав людини (1948 р.); Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.); Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966 р.); Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права; Декларація соціального прогресу і розвитку (1969 р.); Декларація про право на розвиток (1986 р.); Декларація і План дій другої Всесвітньої конференції з прав людини (1993 р.).

б)            Міжнародні органи:

Комісія з прав людини Економічної і Соціальної Ради ООН; Комітети ООН з прав людини; економічних, соціальних, культурних прав; ліквідації расової дискримінації; ліквідації дискримінації жінок; Центр з прав людини Відділення ООН у Женеві; Верховний Комісар ООН з прав людини; Верховний Комісар ООН у справах біженців.

Регіональні (континентальні) засоби

Європа

а)             Міжнародно-правові акти, документи:

Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод (прийнята Радою Європи, до складу якої тоді входило 11 країн, в Римі у 1950 р.; зараз до складу Ради Європи входять понад 40 країн, у тому числі й східноєвропейські); Європейська соціальна хартія (Турін, 1961 р.); Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) (підписаний 35 державами в Гельсінкі у 1975 р.); Підсумковий документ Віденської зустрічі держав — учасниць НБСЄ (1989 р.); Хартія основних соціальних прав робітників Європейського Економічного Співтовариства (Страсбург, 1989 р.); Паризька хартія для нової Європи (НБСЄ, 1990 р.); Документи Конференцій з людського виміру загальноєвропейського процесу держав — учасниць НБСЄ (Паризької (1989 р.), Копенгагенської (1990 р.), Московської (1991 р.); Заключний документ Гельсінської наради держав — учасниць НБСЄ «Виклик часу перемін» (1992 р.).

б)            Міжнародні органи:

Європейський суд з прав людини; Комісар Ради Європи з прав людини.

Америка 

а) Міжнародно-правові акти, документи:

Американська декларація прав та обов'язків людини (прийнята Організацією Американських Держав (ОАД), до складу якої входять понад 30 держав, у квітні 1948 р.); Американська   конвенція   про   права   людини (ОАД, Коста-Ріка, 1969 р.). б) Міжнародні органи: Міжамериканська комісія з прав людини; Міжамериканський суд з прав людини.

Африка

а)             Міжнародно-правові акти, документи:

Африканська хартія прав людини і народів (прийнята Організацією африканської єдності (ОАЄ), до складу якої входить ЗО держав, у м. Бан-джулі (Гамбія) 1981 р.).

б)            Міжнародні органи:

Африканська комісія з прав людини і народів.

Отже, сучасна практика свідчить про інтенсифікацію процесу міжнародного визнання і забезпечення основних прав людини, що, безперечно, має гуманістичне, прогресивне значення.

52. Понаття, джерела і принципи міжнародного захисту прав людини й основних свобод

Права та свободи людини у міжнародному публічному праві розглядаються як природні та невід’ємні, завдяки яким людина може реалізувати себе як особистість.

Під міжнародним захистом прав людини розуміють систему міжнародно-правових норм, принципів і стандартів, закріплених у міжнародних догово-рах універсального, регіонального та локального характеру, які визначають права і свободи людини, зобов’язання держав і міждер жавних організацій щодо дотримання, розвитку вказаних прав і свобод, а також міжнародні ме-ханізми забезпечен ня і контролю за дотриманням суб’єктами міжнародного права зобов’язань у цій галузі права і відновленням пору шених прав конкрет-них осіб чи груп населення. Отже, в такому розумінні міжнародний захист прав людини та основних свобод — це галузь сучасного міжнародного права з розвинутою сукупністю інститутів права і належ ними механізмами забез-печення їх функціонування.

У структурі міжнародного захисту прав людини та ос новних свобод мож-на виділити: загальні принципи права, принципи міжнародного права, норми міжнародного права звичаєвого характеру і міжнародно-правові стан дарти. Загальні принципи права, будучи спільними для всіх правових систем, нада-ють основним правам людини характеру універсальності, недискримінації, рівності ста тусу фізичних осіб, відповідності їх прав і обов’язків та ін. У структурі галузі міжнародного захисту прав людини та основних сво-бод функціонують практично всі принци пи міжнародного права. Але найха-рактернішими для неї є: принцип загальної поваги прав людини та основних свобод (стрижневий принцип), принцип самовизначення, принципи проти-правної колоніалізму, неоко лоніалізму й расизму, принцип верховенства права, принцип плюралістичної демократії та ін.

Система міжнародно-правових актів у сфері регламентації прав і свобод людини містить у собі до нинішнього часу близько 300 документів, котрі можна класифікувати як акти універсального характеру, акти спеціального характеру та акти регіонального характеру.

З-поміж міжнародно-правових актів, що мають універсальний (загальновизнаний і глобальний) характер, насамперед варто назвати Статут ООН (прийнятий 24.06.1945), Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., Конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього (1948); " Конвенція про політичні права жінок (1952);- Додаткова конвенція про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв, подібних до рабства (1956);- Конвенція про ліквідацію дискримінації у сфері освіти (1960); *- Конвенція про ліквідацію дискримінації у сфері праці і занять (1958);- Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1956) та ін. У грудні 1966 р. під егідою ООН були прийняті два дуже важливі документи універсального характеру - Пакт про громадянські та політичні права і Пакт про економічні, соціальні та культурні права.

53. Поняття та зміст міжнародно-правови стандартів у сфері прав людини. Основні міжнародно-правові акти про права людини та їх класифікація.

Міжнародно-правові стандарти прав людини - це узгоджені державами загальнолюдські права і свободи, обов'язкові для держав заходи із забезпечення прав і свобод та охорони їх від посягань, а також надання особі юридичної можливості реалізовувати і захищати визнані права і свободи.

Стандарти закріплюють нормативний мінімум, що визначає рівень державної регламентації з допустимими відступленнями у бік перевищення або конкретизації.

Можна позначити наступні функції стандартів:

  1.  визначення переліку прав і свобод, що відносяться до категорії основних і обов'язкових для всіх держав;
  2.  формулювання головних рис змісту кожного з цих прав (кожної з цих свобод), які повинні бути втілені у відповідних національних нормативних положеннях;
  3.  встановлення зобов'язань держав з визнання і забезпечення проголошуваних прав і введення на міжнародному рівні найнеобхідніших гарантій, що обумовлюють їх реальність;
  4.  фіксація умов користування правами і свободами, пов'язаних із законними обмеженнями і навіть заборонами.

Співвідношення між міжнародно-правовими стандартами і нормами національного законодавства виражається перш за все в необхідності принципової узгодженості внутрішньодержавного переліку прав і свобод, їх змісту і засобів забезпечення і захисту з міжнародним.

Існує значна кількість міжнародних договорів, що стосуються захисту прав людини. Залежно від мети прийняття та предмету регулювання можна виділити декілька групи цих договорів.

До першої групи слід відносити універсальні договори, що мають найбільш загальний характер. Перш за все, це т.зв. “Міжнародний біль про права людини”, до складу якого входять:

· Загальна декларація прав людини 1948 р.; Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р.; Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р.; Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р.; Другий факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права щодо скасування смертної кари 1989 р. 

Другу групу складають договори, спрямовані на попередження, припинення чи скасування дій, що посягають на права та свободи великих людських спільнот чи окремих осіб. Зокрема, до таких договорів відносяться:

· Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1966 р.; Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 р.; Конвенція про припинення злочину апартеїду та покарання за нього 1973 р.; Конвенція про рабство 1926 р. зі змінами, внесеними Протоколом 1953 р.; Додаткова конвенція про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв подібних до рабства 1956 р.

Тертя група охоплює договори, що стосуються захисту прав і свобод окремих соціальних груп, наприклад, жінок, дітей, біженців, трудящих-мігрантів і т.п. Такими договорами, наприклад, є:

· Конвенція про політичні права жінок 1953 р.; Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р.; Декларація прав дитини 1959 р.; Конвенція про права дитини 1989 р.; Європейська конвенція про здійснення прав дітей 1996 р.; Конвенція про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей 1996 р.; Конвенція про контакт з дітьми 2003 р.; Міжнародна конвенція про захист прав всіх трудящих-мігрантів та членів їхніх родин 1990 р.;

· Конвенція про статус біженців 1951 р.; Конвенція про захист і інтеграцію корінного та іншого населення, що веде племінний та напівплемінний спосіб життя, у незалежних державах 1957 р.; Конвенція про корінні народи, які ведуть племінний спосіб життя в незалежних країнах 1989 р.

До четвертої групи відносяться договори, що містять норми міжнародного гуманітарного права, тобто спрямовані на забезпечення прав індивідів та груп людей в умовах збройних конфліктів. В основі джерел міжнародного гуманітарного права лежать Женевські конвенції про захист жертв війни 1949 р. та Додаткові протоколи до них, прийняті у 1977 р.:

· Конвенція про захист цивільного населення під час війни 1949 р.; Конвенція про поводження з військовополоненими 1949 р.; Конвенція про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях 1949 р.; Конвенція про поліпшення долі поранених, хворих та осіб, які зазнали корабельної аварії, із складу збройних сил на морі 1949 р.; І Додатковий протокол до Женевських конвенцій, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, 1977 р.; ІІ Додатковий протокол до Женевських конвенцій, що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру, 1977 р.

П’яту групу міжнародних актів у галузі прав людини складають конвенції Міжнародної організації праці, спрямовані не лише на вирішення питань організації праці, а й на забезпечення широкого кола соціальних та економічних прав людини. Найважливішими у цьому відношенні серед Конвенцій МОП є:

· Конвенція про примусову чи обов’язкову працю № 29 1930 р.; Конвенція про скасування примусової праці № 105 1957 р.; Конвенція про рівне винагородження чоловіків і жінок за працю рівної цінності № 100 1951 р.; Конвенція про мінімальний вік для прийому на роботу № 138 1973 р.; Конвенція про оплачувані відпустки № 132, переглянута у 1970 р.; Конвенція про захист заробітної плати № 95 1949 р.

Окрему групу становлять регіональні міжнародні договори у сфері захисту прав людини. Особливістю цих договорів є те, що вони не повинні суперечити відповідним універсальним договорам і можуть встановлювати додаткові гарантії реалізації прав людини. До таких договорів відносяться:

· Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950 р. та додаткові протоколи до неї;· Європейська соціальна хартія 1961 р.;· Американська конвенція прав людини 1969 р.;· Африканська хартія прав людини і народів 1981 р.;· Декларація СНД про міжнародні зобов’язання в галузі прав людини і основних свобод 1993 р.;· Конвенція СНД про права і основні свободи людини 1995 р.

54. Універсальні і регіональні механізми захисту прав людини

Міжнародні механізми захисту прав людини - це міжнародно правові акти з прав людини, а також спеціалізовані міжнародні інстру менти, організації, установи, які безпосередньо спрямовані на захис прав людини та виконання цих актів.

Залежно від рівня реалізації механізмів захисту прав людини рої різняються:

універсальні механізми, які діють на рівні всього світу (наприк лад, Рада з прав людини, Комітет з прав людини ООН, Верховий комісар ООН з прав людини, Верховний комісар ООН у справа! біженців і т.д.);

регіональні механізми, що діють в межах певного регіону (Орга-нізація з безпеки та співробітництва у Європі, Європейський суд з прав людини, Американський комітет з прав людини тощо).

Залежно від підстав створення міжнародні органи та організації діяльність яких спрямована на захист прав людини, поділяються ш два види:

конвенційні органи, утворені на підставі міжнародних договорів Це, зокрема, Комітет з прав людини ООН (діє на підставі Пакту про громадянські та політичні права 1966 р), Європейський суд з прав лю дини (діє на підставі Європейської конвенції про захист прав людини ті основних свобод 1950 р.), Комітет з прав дитини (засновано відповідне до Конвенції про права дитини 1989 р.) та інші.

органи, утворені міжнародними організаціями. Специфіко» діяльності цих органів є те, що їх рішення мають, як правило, рекомен даційний характері забезпечуються лише авторитетом самих органе зацій. До таких органів відносяться Рада з прав людини ООН, Комісія з положення жінок (засновані Економічною та соціальною радою ООН), Верховний комісар ООН у справах біженців (посада заснована Генеральною Асамблеєю ООН), Міжнародне бюро праці (засновані Міжнародною організацією праці).

55. Міжнородний контроль за дотриманням прав людини і основних свобод

Роль міжнародного контролю в даній області дуже значна. В даний час система такого контролю являє собою досить складний і недостатньо організований механізм, що знаходиться в процесі становлення.

Контроль здійснюється ООН, перш за все Генеральною Асамблеєю, Економічним і Соціальним Радою, а також такими спеціалізованими органами, що Комісія з прав людини та Комісія з прав жінок. У 1993 р. Генеральна Асамблея заснувала посаду Верховного комісара з прав людини, яка щорічно подає ООН доповіді про стан прав людини в окремих країнах і в світі в цілому. Значну увагу прав людини приділяють спеціалізовані установи ООН, наприклад ЮНЕСКО. Найбільш налагоджений контрольний механізм МОП.

На основі конвенцій про права людини створені комітети з контролю за їх виконанням. Загальної компетенцією в цьому плані має Комітет з прав людини, створений на базі Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Вісімнадцять членів Комітету обираються в особистій якості беруть участь у цьому Пакті державами. Останні подають Комітету доповіді про вжиті ними заходи по реалізації прав людини. Комітет вивчає доповіді і повідомляє державам свої зауваження.

Таким чином, на універсальному рівні застосовуються три основні заходи контролю:

- Розгляд періодичних доповідей держави;

- Процедури розгляду спорів про тлумачення і здійсненні конкретних угод;

- Розгляд індивідуальних петицій.

На регіональному рівні з'являються й зовсім нові інститути. Так, відповідно до Маастрихтського договору 1992 р. в рамках Європейського союзу (далі - ЄС) заснована посада омбудсмена, яка до цього була відома праву лише кількох держав. Його основне завдання - контролювати дотримання прав людини.

У рамках ЄС омбудсмен покликаний сприяти забезпеченню прав не тільки фізичних, а й юридичних осіб. Остання обставина має істотне економічне значення. Контроль здійснюється лише за діяльністю органів ЄС і не поширюється на дії органів окремих держав.

Особливий інтерес представляє система забезпечення прав людини в рамках Ради Європи. Центральне місце займає Європейський суд з прав людини.

Кожна держава - член ЄС представлено в Суді одним суддею. Обирається він Парламентською асамблеєю строком на шість років. Суд розглядає петиції як від окремих осіб, так і від держав. Петиції розглядаються палатами, кожна з яких складається з семи суддів. При попередньому розгляді комітет з трьох суддів може вирішити, що справа не підлягає розгляду. Кожна з палат має право в деяких випадках направити справу на розгляд Великої палати, що складається з 17 суддів. Держава, стосовно якої винесено рішення, зобов'язана його виконати. За цим стежить Комітет міністрів Ради Європи.

56. Спеціалізовані органи ООН з захисту прав людини

1. Верховний комісар ООН у справах біженців.

Відповідно до Статуту Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ), прийнятим у 1950 році, Верховний комісар, діючи під керівництвом Генеральної Асамблеї, бере на себе обов'язки із надання міжнародного захисту, під егідою ООН, тим біженцям, які підпадають під дію даного Статуту, і з вишукування остаточного вирішення проблеми біженців шляхом виявлення сприяння урядам і, за згодою відповідних урядів, приватним організаціям для полегшення добровільної репатріації указаних біженців або їхньої асиміляції в нових країнах. Особливість діяльності Верховного комісара полягає в тому, що вона є цілком аполітичною за своїм характером; вона носить гуманітарний і соціальний характер і стосується, як загальне правило, лише окремих груп і категорій біженців.

Верховний комісар володіє в рамках ООН певним правовим статусом. Зокрема, він має право викладати свою точку зору в Генеральній Асамблеї, у ЕКОСОР і в їх допоміжних органах. Крім того, Верховний комісар щорічно зобов'язаний представляти доповідь Генеральній Асамблеї через ЕКОСОР; його доповідь розглядається як окремий пункт порядку денного Генеральної Асамблеї.

2. Верховний комісар ООН із заохочення та захисту всіх прав людини.

Посада Верховного комісара ООН із заохочення та захисту всіх прав людини була заснована відповідно до резолюції 48-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН у грудні 1993 року.

Верховний комісар призначається Генеральним секретарем ООН і затверджується Генеральною Асамблеєю на чотирирічний період із можливістю продовження ще на один термін.

За своїм статусом Верховний комісар є заступником Генерального секретаря ООН. Він діє в рамках Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, інших міжнародних документів в галузі прав людини і несе основну відповідальність за діяльність міжнародного співтовариства в галузі прав людини.

3. Комісія з прав людини.

Комісія ООН з прав людини заснована ЕКОСОР у 1946 році. Спочатку в її склад входило 18 членів. В даний час

Комісія обирається ЕКОСОР на три роки і складається вже з 43 членів.

Основне завдання Комісії полягає в розробці пропозицій і рекомендацій і представленні ЕКОСОР доповідей щодо міжнародно-правової регламентації громадянських і політичних прав людини, прав жінок і дітей, захисту меншин, попередження дискримінації за ознаками статі, раси, мови і релігії, іншими питаннями прав людини.

57. Європейська система захисту прав людини: загальна характеристика

Регіональні міжнародні механізми захисту прав людини створюються на підставі міжнародних договорів окремих груп держав, як правило в межах географічних регіонів. На цей час регіональні механізми захисту прав людини створено в Європі (у рамках Ради Європи — на підставі Конвенції про захист прав людини й основних свобод 1950 р.; у рамках ЄС — на підставі установчих договорів ЕС; у рамках ОБСЄ — згідно з Гельсінським Актом 1975 р.); в Америці —Серед регіональних міжнародних органів із прав людини є судові органи (Європейський суд з прав людини, Міжамериканський суд з прав людини), квазісудові органи (Комітет незалежних експертів, утворений згідно з Європейською соціальною хартією), конвенційні органи (Європейський комітет із питань запобігання тортурам і такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, утворений згідно з Європейською конвенцією про запобігання тортурам і нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню).

Європейська комісія з прав людини створена на підставі Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод, схвалену 4 листопада 1950 р. в рамках Ради Європи. Члени Комісії обираються від кожної держави, котра бере участь, але діють в особистій якості, тобто не представляють ту державу, яка їх обрала. Із скаргою (петицією) у Комісію може звернутися будь-яка приватна особа, група осіб або неурядова організація, які вважають себе жертвами порушення прав, проголошених у даній Конвенції. Комісія має право провадити розслідування або "надає себе у розпорядження заінтересованої сторони з метою забезпечення мирного врегулювання питання на основі поваги прав людини" (ст. 28). Якщо врегулювання не досягнуто, Комісія складає доповідь, у якій викладає факти, які вона встановила, і висловлює думку з цього питання. Доповідь направляється Комітету Міністрів Ради Європи разом з пропозиціями Комісії. Якщо справа не направляється Суду Ради Європи, Комітет Міністрів приймає рішення про те, чи мало місце порушення Конвенції, і встановлює період, протягом якого сторони мають ужити заходів, передбачених рішенням.

Суд Ради Європи складається з суддів, які обираються в кількості, рівній числу членів Ради. Правом звернення в Суд користуються тільки держави і Комісія з прав людини (ст. 44). Суд може почати розгляд справи лише після того, як Комісія визнала неможливим дружнє врегулювання спору. Сторонами під час розгляду справи можуть бути Комісія, держава, громадянин якої є передбачуваною жертвою, держава, яка передала справу в Суд, і держава, на яку подана скарга. Якщо Суд визнає скаргу обґрунтованою, він прийме рішення "про справедливе задоволення сторони, яка постраждала" (ст. 50).

Європейський суд з прав людини. Правовою основою діяльності Європейського суду з прав людини є Конвенція про захист прав людини та основних свобод і Регламент Європейського суду з прав людини. Відповідно до Конвенції Суд може розглядати, по-перше, заяви держав — учасниць Європейської конвенції з прав людини з питань порушення Конвенції в інших державах-членах (ст. 33). По-друге, заяви окремих осіб, груп і неурядових організацій про порушення прав людини, що мали місце в державах-членах (ст. 34). Порядок розгляду таких заяв різний.

У разі звернення до Суду із заявою держави — члена Ради Європи (таке звернення може бути зроблене з метою захисту прав людини в іншій державі-учасниці) Суд розглядає цю заяву, досліджує представлені факти, а в разі необхідності може провести розслідування. Держава, щодо якої було подано заяву, повинна створити всі необхідні умови для встановлення викладених у ній фактів.

Процедура розгляду Європейським судом з прав людини заяв окремих осіб, груп і неурядових організацій більш складна.

По-перше, мають бути дотримані умови, що стосуються суб´єкта подачі заяви. Якщо це особа, то мають бути дотримані вимоги, встановлені ст. 1 Конвенції. Особою вважається як індивід, так і юридична особа. Якщо це група осіб, то справа має стосуватися ідентичного порушення прав усіх осіб, що складають групу. Групою можуть бути визнані, наприклад, подружжя, члени організації. Якщо це неурядова організація, то для її звернення до Європейського суду в порядку ст. 34 Конвенції мають бути дотримані умови, що належать до критеріїв «асоціацій» (ст. 11). По-друге, для звернення до Європейського суду з прав людини необхідно, щоб заявник вичерпав усі внутрішньодержавні способи правового захисту свого права. Практика Суду говорить про те, що в якості засобів правового захисту розглядаються лише засоби судового захисту, а також про те, що заявник повинен вичерпати не тільки всі доступні йому в державі засоби судового захисту, а й повноцінно використовувати існуюче законодавство. Заявник може звернутися до Європейського суду з прав людини, не використовуючи всіх внутрішньодержавних засобів правового захисту, в тому разі, коли вони безсумнівно неефективні. Звернення до органів несудового захисту (Уповноваженого із прав людини, прокурора, органів виконавчої влади, Президента держави тощо) не розглядаються Судом як звернення до правових засобів захисту. По-третє, заява може бути прийнята, якщо з дня ухвалення останнього рішення у цій справі внутрішньодержавними судовими органами минуло не більше шести місяців. По-четверте, Європейський суд не розглядає: анонімні заяви (ст. 35), але заявник може просити не вказувати його ім´я в разі офіційного опублікування результатів розгляду скарги; заяви, які одного разу вже були розглянуті Європейським судом з прав людини (ст. 35); заяви, що є предметом розгляду в іншому міжнародному органі із захисту прав людини (ст. 35); заяви, несумісні з положеннями Конвенції, явно необґрунтовані або такі, що містять ознаки зловживання правом звернення до Суду (п. З ст. 35). Неприйнятними є заяви, за якими Європейський суд з прав людини некомпетентний приймати рішення, наприклад не пов´язані з порушенням прав, проголошених у Європейській конвенції з прав людини.

58. Поняття і види територій в міжнародному праві. Демілітаризовані і нейтралізовані території. Умовна територія

У міжнародному праві під територією розуміють природні простори земної, повітряний простір в атмосфері Землі, космічний простір, небесні тіла, а також штучні об’єкти та споруди.

Територія є основною складової держави, котра в свою чергу є основним суб’єктам міжнародного права міжнародне право найбільше торкається права держав щодо володіння, користування чи розпорядження нею.

Види територій: 1. державна територія — це територія, що належить певній державі, яка здійснює в її межах територіальне верховенство.

2. територія з міжнародним режимом — простір, що знаходиться за межами державної території, що не належать комусь одному, а знаходиться в загальному користуванні всіх держав у відповідності з міжнародним правом. Це — відкрите море, повітряний простір, глибоководне морське дно за межами континентального шельфу, Антарктика і повітряний простір над нею, космічний простір, Місяць та інші небесні тіла

3. території зі змішаним режимом: виключна економічна зона і континентальний шельф. Ці райони не належать до території держав, проте кожна прибережна держава має суверенні права на розробку природних ресурсів континентального шельфу та виключної економічної морської зони, а також на охорону природного середовища цих районів.

Демілітаризована територія - це територія, відносно якої держава прийняли міжнародне зобов'язання скоротити або взагалі не розташовувати в її межах військові укріплення і споруди, певні види озброєнь збройних сил. Такі території створюються на основі міжнародних угод з метою забезпечення міжнародної безпеки.

Демілітаризація може бути повною або частковою. Повна демілітаризація передбачає ліквідацію всіх військових об'єктів із забороною спорудження нових, забороною всіх видів зброї, знаходження на ції території збройних сил, окрім поліцейських, а також заборону ввезення і транзиту військових матеріалів, прольотів військових літаків, тобк заборону використання даної території з військовою метою.

Часткова демілітаризація полягає в тому, що на таких територія] реалізується один або декілька з наступних заходів: ліквідація певних військових об’єктів, заборона будівництва таких нових об'єктів, заборона використання нових видів озброєнь, обмеження контингент] збройних сил і т.п. (наприклад, Суецький канал є частково нейтралізованим відповідно до Константинопольської конвенції 1888 р.).

Нейтралізована територія - територія, яку забороняється використовувати як театр військових дій або як базу для ведення військовий дій в інших регіонах світу. Нейтралізованою може бути лише певна частина держави. У випадку військового конфлікту держава не повинна використовувати нейтралізовану частину території для ведення військових операцій.

Демілітаризації та нейтралізації підлягають також міжнародні території (наприклад, Антарктика, космічний простір, включаючи місяць та інші небесні тіла).

Особливим видом нейтралізованої і одночасно демілітаризовано! торії е без'ядерні зони, в межах яких забороняється розміщувати ядерну зброю. Без'ядерною зоною проголошено, наприклад, Африку Латинську Америку.

59. Державна територія. Способи придбання державної території. Склад державної території

Під державною територією розуміється просторова сфера дії державного суверенітету, сфера територіальної юрисдикції держави. До складу державної території входять:

- сухопутна територія (поверхня суші), включаючи острови; - водна територія (акваторія), що включає внутрішні води і територіальне море;

земні надра;

повітряний простір, розташований над вищевказаними просторами.

До внутрішніх вод відносяться:

води портів;

води заток, бухт, лиманів, ширина входу в які не перевищує 24 морські милі;

води заток, бухт, лиманів і проток, ширина входу в які перевищує 24 морські милі, але які історично належать даній державі;

води річок, озер і інших водоймищ, що знаходяться в межах території даної держави.

Під територіальним морем розуміють прибережний морський пояс шириною до 12 морських миль, що знаходиться під суверенітетом прибережної держави.

Важливою частиною державної території, джерелом природних багатств є надра, які знаходяться під сухопутною і водною територією держави. Глибина надр необмежена і теоретично має вигляд конусу, вершиною якого є центр Земної кулі.

Повітряна територія є повітряним простором, що знаходиться над сухопутною і водною територією держави. Висотна межа повітряної території проходить на висоті 100 - 110 км над рівнем моря.

Держава може односторонньо або за договором обмежити свою територіальну юрисдикцію, передавши певні права іншій державі (наприклад, транзитне повітряне сполучення або перебування іноземних збройних сил).

Способи придбання державної території поділяються на первини і похідні. Історично до первинних способів відноситься «первинне привласнення» або «окулярна окупація» (право на землю отримував той, хто першим її відкрив). Пізніше в міжнародному праві з'явилася вимога «ефективної окупації», тобто практичного, господарського освоєння відкритих територій.

Сьогодні до первинних способів придбання державної території відноситься прирощення території, який полягає у встановленні державою суверенітету над утворюваними новими ділянками суші, поява яких пов'язана як з природними процесами (наприклад, землетрусом) так і з діяльністю людини, спрямованою на збільшення території держави (наприклад намивання нових ділянок території в морі).

Похідні способи полягають у переході території однієї держав* до складу території іншої як на договірній, так і на позадоговірній основі.

До договірних способів придбання державної території відносяться:

- цессія (поступка території) - передача території однієї держави іншій за домовленістю між ними. Прикладом цессії може служити поступка в 1867 р. Росією Аляски СІЛА за 7,2 млн. доларів;

- обмін, наприклад, рішення про обмін територіями (у районі с. Паланка, Одеська область), ухвалене у 1999 р. між Україною і Республікою Молдова, за яким Молдова дістає доступ до річки Дунай і віддає належну їй ділянку, що проходить по території України;

- дарування території, наприклад, за шлюбним контрактом між царюючими особами;

-- продаж території, наприклад, придбання в 1803 р. СІЛА у Франції Луїзіани;

- плебісцит - всенародне голосування з питання про територіальні зміни (наприклад, в 1944 р. Ісландія на основі плебісциту вийшла зі складу Данії).

До правомірних способів територіальних змін сучасна міжнародна практика відносить відторгнення частини території держави-агресора в якості санкції (наприклад,у 1945 р. від Німеччини було відторгнуто і передано СРСР північну частину Східної Пруссії з містом Кенігсберг).

Міжнародному праву також відомий такий правомірний спосіб придбання державної території як ад'юдикація, тобто передача частини території однієї держави іншій на підставі рішення судового органу, яка є правомірною якщо держави, що сперечаються, мають достатні для цього правові підстави і якщо обидві держави визнають юрисдикцію даного суду.

Не визнаються правомірними такі способи придбання території, як дебелляція (завоювання, захоплення території за допомогою сили) і анексія (подарунок переможцю, незаконне відторгнення території).

60. Державні кордони. Види кордонів. Делімітація і демаркація. Режим державного кордону України.

Державний кордон - юридично обґрунтована умовна лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, яка визначає межі державної території. Значення кордонів обумовлено тим, що вони визначають межі територіальної юрисдикції держави.

Міжнародне право зобов'язує утримуватися від будь-яких посягань на кордони інших держав, від будь-яких вимог або дій, спрямованих на захоплення частини або всієї території будь-якої держави. Кордони можуть змінюватися відповідно до міжнародного права мирним шляхом.

Лінія проходження кордонів і їх режим закріплюється договорами між прикордонними державами. Відомі також випадки, коли традиційні кордони визнаються без договірного оформлення, спираючись на норми звичаєвого права.

Залежно від виду території, розрізняють сухопутні, водні і повітряні кордони, а також кордони надр.

Сухопутні кордони, проведені по характерних позначках, лініях рельєфу або ясно видимим орієнтирам (річки, гори і т.п.) мають назву орографічних. При цьому повинні враховуватися інтереси місцевого населення.

Відомі також так звані астрономічні кордони, що співпадають із меридіанами і паралелями географічної сітки (наприклад, кордон між Північною та Південною Кореєю).

У багатьох випадках кордони доводиться проводити між умовним позначками без природних орієнтирів шляхом проведення прями ліній - це геометричні кордони. Широко застосовувалися такі кордоні при розмежуванні колоніальних володінь в Африці.

Водні кордони на річках встановлюються таким чином: якщо річка судноплавна, то посередині головного фарватеру або по тальвегу (ліні найбільших глибин); якщо ж річка несудохідна - по її середині; якщо річка має декілька рукавів - посередині головного рукава. На озерах інших водоймищах кордон проходить по прямій лінії, що з'єднує виході сухопутного кордону до берегів водоймища. Кордон, що проходить ш річці, озеру або іншому водоймищу, як правило, автоматично не переміщується при зміні контуру берегів або рівню води і при відхиленні русла річки.

Після створення водосховища або іншого штучного водоймищ? кордон залишається на тому ж місці, де він проходив до затоплення Він лише перетворюється з сухопутного на водний. По мостах і дамба? кордон проходить по центру цих споруд або по технологічній осі, не залежно від лінії водного кордону.

Морські кордони - це зовнішні кордони територіальних вод держави.

Повітряні кордони - умовна проекція сухопутних і водних кордонів держави, що обмежують стовп повітря над сухопутною й водною територією держави. Висотна межа повітряного кордону встановлюється на відстані 100 - 110 км від поверхні моря, оскільки саме на цій висоті знаходяться мінімальний перигей орбіти штучного супутника Землі

Проведення кордону проходить у дві стадії. Перша стадія називається делімітацією - це детальний опис кордону в договорі і його нанесення на карту. Після цього кордон визначається на місцевості, встановлюються прикордонні знаки, складаються відповідні документи. Це стадія демаркації. Відновлення або оновлення раніше встановленого кордону називається редемаркацією.

Уздовж державного кордону на місцевості (як на суші, так і на водія 1 як правило, встановлюється прикордонна зона шириною до 5 км, в межах якої прикордонні війська володіють особливими правами відносно забезпечення прикордонного режиму.

З метою врегулювання прикордонних інцидентів уряди багатьох держав призначають спеціальних прикордонних представників, що називаються прикордонними комісарами або прикордонними уповноваженими. Вони взаємодіють з аналогічними представниками сусідніх держав на основі двосторонніх договорів. В практиці договірних відносин з даного питання зустрічаються приклади, коли і сам інститут [  прикордонних представників як такий, і порядок їх призначення, а також права і обов'язки таких представників, правила їх стосунків між собою, імунітет і т.п. спочатку визначаються договорами про режим кордону і про порядок врегулювання прикордонних інцидентів.

Режим державного кордону України встановлюється Законом України «Про державний кордой України» 1991 р.

61. Міжнародно-правове регулювання режиму річок. Правовий режим міжнародних рік

Міжнародні річки - річки, що протікають по території декількох держав або розділяють території декількох держав.

Розрізняють власне міжнародні річки - судноплавні річки, що мають вихід до моря і використовуються для цілей інтенсивного торгового судноплавства; трансграничні (багатонаціональні) річки - ті, що протікають по території декількох держав і що не мають виходу до моря, вони або несудноплавні, або судноплавство по них носить місцевий характер; та прикордонні - річки, що розділяють території держав.

У визначенні статусу міжнародних річок найбільша роль відводиться міжнародному праву. Першим документом, який містив принцип свободи судноплавства по міжнародних річках Європи, став Заключний акт Віденського конгресу 1815 р. Одночасно була визнана юрисдикція прибережних держав над відповідними ділянками річок.

В 1885 р. було встановлено свободу торгового судноплавства по річках Конго і Нігер. Після Першої світової війни мирні договори встановили свободу судноплавства по таких європейських річках, як Одер, Німан, Вісла та ін. В1921 р. було прийнято Конвенцію про режим Дунаю,у розробці та підписанні якої, крім при дунайських державу приймали участь Франція, Великобританія, Італія, Бельгія, Греція.

Режим трансграничних і прикордонних рік визначається за взаємною згодою прибережних держав.

Якщо у минулому режим міжнародних річок стосувався лише судноплавства, то сьогодні росте значення регулювання використання річок у господарських цілях: для отримання електроенергії, для забезпечення потреб промисловості і сільського господарства. Тут діє загальний принцип: будь-які способи використання не повинні за вдавати шкоди законним інтересам інших прибережних держав. Більш того, прибережні держави спільно і кожна окремо повинні приймати заходи, необхідні для збереження річки.

62. Режим Арктики. Секторальний принцип розподілу арктичних просторів. Співробітництво приарктичних держав у сфері охорони й освоєння Арктики

Арктика - розташована навколо Північного полюсу область земної кулі, що включає Північний Льодовитий океан з островами і прилеглі частини Атлантичного і Тихого океанів. В нього входять також північні частини материків Євразія і Північна Америка в межах полярного кола. Приарктичними країнами є Росія, Канада, США, Данія (завдяки Гренландії), Норвегія, а також Ісландія, Фінляндія і Швеція.

Природні ресурси, військово-стратегічна безпека, міжнародні сполучення - ось причини уваги, яка приділяється режиму Арктики.

Правовий режим Арктики встановлюється міжнародним правом, а також законами приарктичних держав. Простори Арктики історично поділені між Росією, Канадою, США, Данією та Норвегією на п'ять секторів. Процес привласнення території Арктики розпочався 1925 p., коли Канада прийняла доповнення до національного закон про північно-західні території, якими були визначені географічні межі Канадської Арктики і заборонено іноземним державам і їх громадянам здійснювати будь-яку діяльність в межах Канадської Арктики без дозволу влади Канади.

В 1928 р. Ухвалою Президії ЦВК СРСР «Про оголошення територією Союзу PCP земель і островів, розташованих в Північному Льодовитому океані» було проголошено право СРСР на всі землі і острой відкриті і ще не відкриті, в межах встановлюваних географічних меж.

Так з'явилася концепція арктичних секторів держав, що володіють арктичним узбережжям. Сектор є трикутником, основою якої є узбережжя відповідної держави, а сторонами - лінії, що проходи по меридіанах до Північного полюсу. Встановлення Канадою і Росією полярних секторів означає, що землі і острови, як відкриті, так і невідкриті, що знаходяться в їх межах, належать цим державам.

Режим морських просторів Арктики є загальним, але має деяку специфіку. На Арктику розповсюджується загальне положення Конвенції з морського права 1982 p., щодо права прибережної держави приймати і забезпечувати дотримання недискримінаційних законів і правил і запобігання, скорочення і збереження під контролем забруднення морського середовища з суден у вкритих кригою районах (ст. 234). Ц право діє в межах виключної економічної зони.

Особливості режиму морських просторів Арктики проявляються по-перше, у тому, що, оскільки природа Арктики особливо чутливі до негативних впливів, приарктичні держави прийняли національні закони про охорону природного середовища регіону.

Друга особливість стосується прибережного судноплавства Норвегія і Канада своїми законами встановили особливий режим для такого судноплавства. В Росії про це йде мова в Законі про морські води (ст. 14). Північний морський шлях розглядається як історично національна, цілісна комунікація Російської Федерації, що проходить також через ділянки відкритого моря. Користування нею здійснюється відповідно до законів і договорів Росії, а також Правил плавання по трасах Північного морського шляху, затверджених урядом РФ. Відповідно до Правил плавання по трасах Північного морського шляху 1991 p., цей шлях відкритий для міжнародного судноплавства. Здійснюється воно за згодою і під контролем російських органів влади. Центральне місце серед них займає Адміністрація Північного морського шляху.

Розпочато формування міжнародних органів, що займаються перш за все охороною навколишнього середовища в Арктиці. Так, створена Рада Баренцева Євроарктичного регіону (1993 р.) і Арктична Рада (1994 p.).

63. Правовий режим Антарктики. Система договору про Антарктику

Антарктика - це область земної кулі, що охоплює власне материк Антарктида площею близько 14 млн. кв. м, що складає 1/10 площі суші земної кулі і прилеглі до нього ділянки Атлантичного, Індійського Тихого океанів, включаючи розташовані там острови, від Південного полюса до 60-ї паралелі південної широти.

З метою визначення міжнародно-правового режиму Антарктики 1 грудня 1959 р. у_м. Вашингтон був укладений Договір про Антартику, який набрав чинності 23 червня 1961 р. (беруть участь понад ЗО держав).

Договір встановив режим нейтралізованої і демілітаризоване території, тобто Антарктика використовується лише в мирних цілях. На її території заборонено створювати військові бази, проводити маневри, випробовувати зброю. Закріплена свобода наукових досліджень. Оскільки на Антарктику не розповсюджується територіальна юрисдикція держав, то особи, що там перебувають, знаходяться під персональною юрисдикцією своєї держави.

Для сприяння реалізації цілей і принципів Договору створен; Консультативна рада, що надає свої рекомендації національним урядам та готує проекти конвенцій щодо ресурсів Антарктики.

Договір про Антарктику 1959 р. є основою ряду суміжних угод, яка разом з заходами, прийнятими в рамках Договору про Антарктику та суміжних угод, нерідко називають Системою Договору про Антарктику. До цих угод відносяться: Протокол з охорони навколишньої середовища до Договору про Антарктику (1991 р.), Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики (1980 р.), Конвенція про збереження тюленів Антарктики (1972 р.).

Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики 1980 р. є самою загальною. Згідно з нею всі види живих організмів можуть бути об'єктом промислу за умови збереження чисельності будь-якої популяції не нижче за рівень, що забезпечує її стійкий стан, та ненанесення шкоди екосистемі в цілому. Для нагляду за дотриманням Конвенції створено Комісію зі збереження морських живих ресурсів Антарктики.

Режим використання мінеральних ресурсів встановлено Конвенцією по регулюванню освоєння мінеральних ресурсів Антарктики 1988 р. Освоєння ресурсів не повинне завдавати шкоди природному середовищу. Контроль здійснюється Комісією з мінеральних ресурсів Антарктики.

Протоколом з охорони навколишнього середовища до Договору про Антарктику 1991 р. зона дії Договору про Антарктику була оголошена природним заповідником, призначеним для миру і науки. В ньому встановлений суворий режим захисту навколишнього середовища і охорони цілісності екосистеми.

У цілому заснована на Договорі про Антарктику система представляє собою ефективний механізм, що забезпечує збереження життєво важливого для всього людства регіону.

64. Кодифікація міжнародного морського права. Види морських просторів.

Міжнародне морське право являє собою систему міжнародно-правових принципів і норм, що визначають правовий режим морських просторів і регулюють відносини між державами та іншими суб'єктами міжнародного права з приводу їх діяльності з дослідження та використання просторів Світового океану та його ресурсів.

Міжнародне морське право відноситься до однієї з найбільш старих галузей міжнародного права і спочатку склалося у формі звичаєвих норм. Кодифікація морського права була проведена в XX ст. в результаті роботи трьох конференцій ООН з морського права.

I Конференція ООН з морського права відбулася у Женеві в 1958 р. і зібрала представників 86 держав. Результатом роботи конференції стало прийняття чотирьох Женевських конвенцій з морського права, що стосувались територіального моря і прилеглої зони, відкритого моря, континентального шельфу та рибальства і охорони живих ресурсів відкритого моря.

  1.  Конференція, що проходила в 1960 р., успіху не мала. Виробити яку-небудь суттєву угоду про межі територіального моря і права на рибальство не вдалося.

Конференція, що проводилась з 1973 р.по 1982 р., стала найважливішим етапом кодифікації морського права. Усього було проведено одинадцять сесій. Результатом роботи III Конференції стало прийняття Конвенції ООН з морського права, яка 10 грудня 1982 р. була відкрита для підписання.

Окремі питання співробітництва з використання морських просторів та їхресурсів регулюються спеціальними угодами (Міжнародною конвенцією з охорони підводних телеграфних кабелів 1884 р., Конвенцією про заснування ІМКО 1948 р. та ін.).

Таким чином, міжнародне морське право регламентує діяльність у водних просторах, що включає у себе визначення правового режиму різного роду територій, встановлення статусу членів екіпажу і пасажирів морських суден, порядку освоєння природних ресурсів океану, охорону морського середовища та ін.

Існує декілька видів водних просторів, що відрізняються між со бою за правовим режимом:

внутрішні води;

територіальні води (територіальне море);

відкрите море;

прилегла зона; ^континентальний шельф;

виключна економічна зона;

міжнародний район морського дна;

міжнародні проливи та канали;

архіпелажні води.

65. Внутрішні морські води та їх правовий режим. Режим морських портів.

Внутрішні морські води і їх правовий режим. Режим морських портів

Внутрішні морські води - це води, розташовані в сторону берега від вихідної (базисної) лінії територіального моря.

До складу внутрішніх морських вод входять: води заток, бухт, лиманів, «історичні» затоки, води морських портів, а також води, розташовані в сторону берега від вихідних ліній, прийнятих для обчисленні ширини територіального моря.'

Під морською затокою розуміють добре окреслене поглибленні берегу, що значно вдається у сушу і утворює щось більше, ніж просту звивину берегу. Не визнається проте затокою поглиблення,» його площа не дорівнює або не більша площі півкола, діаметром якого є лінія, що пересікає вхід у це поглиблення. Води затоки відносяться до внутрішніх морських вод, якщо її берега належать одній державі* ширина природного входу до затоки не перевищує 24 морських миль Якщо відстань між пунктами природного входу до затоки перевийщує 24 морські милі, всередині затоки проводиться лінія в 24 морські милі так, щоб нею було обмежено як можна більший водний простір.

Обмеження ширини входу не застосовується до так званих історичних вод і заток, тобто таких, що здавна розглядаються як внутрішні морські води відповідної прибережної держави. Прикладом таких вод можуть бути моря, що знаходяться у північних берегів Сибірі, і розглядаються як історичні води Росії та відносяться до внутрішніх морських вод. Історичними є затока Петра Великого в Російській Федерації, Гудзонова затока у Канаді, затока Делавер у США.

Якщо віднесення вод морських портів до внутрішніх морських вод не викликає сумнівів, то це є спірним щодо вод морських рейдів, які використовуються для завантаження, розвантаження, якірної стоянки суден. Конвенція ООН з морського права не розглядає води портів як окрему категорію внутрішніх морських вод, а включає їх до складу територіального моря.

Таким чином, внутрішні морські води є частиною державної території відповідної держави, на яку поширюється в повному обсязі її суверенітет та юрисдикція. Іншими словами, внутрішні морські води, разом з їх дном та надрами, знаходяться під повним територіальним верховенством прибережної держави. Тому режим перебування іноземних суден, інше використання цих вод цілком залежить від прибережної держави.

Правовий режим морських портів в основному регулюється нормами національного права. Правовий режим українських портів встановлений розділом IV «Морський порт» Кодексу торгового мореплавства України. Згідно зі ст. 73 КТМ морський порт є державним транспортним підприємством, призначеним для обслуговування суден, пасажирів і вантажів на відведених порту території і акваторії, а також перевезення вантажів і пасажирів на суднах, що належать порту. На території України існують торговельні, рибні та інші спеціалізовані морські порти.

Прибережна держава самостійно вирішує питання про характер порту, зокрема його закритість або відкритість для міжнародного судноплавства. Закритими є військові порти, а також порти, що призначені виключно для власних морських суден, які не є військовими кораблями, наприклад для рибацьких суден.

Прибережна держава не повинна проте відмовляти у дозволі на вхід до закритого порту судну, яке знаходиться в небезпеці у випадку аварії або штормової погоди (судну, що зазнає лихо).

З метою забезпечення власної безпеки, прибережна держава може. встановити заборону на вхід до відкритих портів певної категорії суден, наприклад, суден з ядерними установками. Відкриті морські порти мають бути відкритими для суден усіх держав на однакових умовах, у тому числі для суден держав, що не мають виходу до моря.

До відкритих морських портів іноземні торгівельні судна можуть заходити без будь-якого спеціального дозволу. Торгівельне судно в іноземному порту підлягає юрисдикції (кримінальній, цивільній, адміністративній) прибережної держави, виконання владних повноважень якої не має перешкоджати морському судноплавству. Прибережна держава, зазвичай, не втручається у відносини між капітаном, екіпажем та пасажирами. Щодо кримінальної юрисдикції, то прибережна держава здійснює її у випадках, коли наслідки злочину поширюються на її територію, коли злочин порушує спокій або добрий порядок прибережна держави, або коли капітан судна, дипломатичний агент чи консульська посадова особа держави прапору судна звернеться до влади прибережної держави з проханням про надання допомоги.

Захід військових кораблів до іноземних портів залежить від дозволу прибережної держави, що надається кожного разу. Прибережна держава не має юрисдикції над іноземними військовими кораблями, що знаходяться у її портах. Як частина збройних сил держави прапору, військові кораблі користуються імунітетами, що належать державам. Вони не підлягають ані кримінальній, ані цивільній юрисдикції прибережної держави. Прибережна держава проте може вимагати вій військового корабля, який порушив її право, залишити порт.

66. Поняття і межі територіального моря. Право мирного проходу. Правовий режим територіальних вод

Територіальне море - це пояс морських вод шириною до 12 морських миль, що розташований між берегом (чи безпосередньо за внутрішніми морськими водами або архіпелажними водами держави) та відкритим морем або водами спеціальних зон.

Власне територіальне море мають острови, прибережні установки та штучні острови територіальних вод не мають. Внутрішня межа територіального моря називається вихідною лінією і від неї відміряється його ширина. Територіальне море, як й внутрішні морські води, є частиною території прибережної держави. Зовнішня межа територіального моря є державним кордоном.

Нормальною вихідною лінією є лінія найбільшого відливу впродовж берега. При сильній звивистості та зрізаності берегу, наявності ланцюга островів,прибережна держава може використовувати систему прямих вихідних ліній, які з'єднують відповідні точки найбільш виступаючої у море лінії найбільшого відливу, морських островів, збільшуючи тим самим внутрішні морські води, що знаходяться у сторону

берегу від цих ліній.

Допустима ширина територіального моря становить 12 морських миль, що відраховуються від вихідної пінії. Лінія, кожна точка якої знаходиться від вихідної лінії на відстані,що дорівнює ширині територіального моря, утворює зовнішню межу територіального моря.

В межах територіального моря прибережній державі належить територіальне верховенство над ним, його дном та надрами. Єдиним обмеженням її верховенства є право мирного проходу, що належить суднам іноземних держав. На підставі цього права торгівельні судна можуть проходити через територіальне море іноземної держави без спеціального дозволу лише за умови дотримання права прибережної держави. Прохід військових кораблів також є допустимим, якщо це не загрожує спокою, доброму порядку чи безпеці прибережної держави. Підводні човни пропливають територіальне море у надводному стані та з піднятим прапором своєї держави.

Під проходом розуміється перепливання через територіальне море з метою перетнути це море без заходу у внутрішні морські води,пройти у внутрішні морські води або вийти з цих вод у відкрите море. Прохід повинен бути безперервним та швидким. Однак, прохід може включати зупинку та стоянку на якорі, коли це повязано зі звичайним плаванням або є необхідним внаслідок непереборної сили або лиха.

Мирність проходу означає, що судно або корабель у межах територіального моря уникають таких дій, як використання будь-якої зброї, збирання інформації на шкоду безпеці прибережної держави, порушення її митних, міграційних або санітарних правил або здійсненні рибальства.

Торгівельні судна (недержавні та державні), що знаходяться у територіальному морі, підлягають кримінальній і цивільній юрисдикції прибережної держави.

Кримінальна юрисдикція прибережної держави може здійснюватися на борту іноземного судна, що проходить через територіальне море, лише в наступних випадках: якщо наслідки злочину поширюються на прибережну державу; якщо злочин порушує спокій в країні або добрий порядок в територіальному морі; якщо капітан судна, дипломатичний агент або консульська посадова особа держави прапора звернеться до місцевої влади з проханням про надання допомоги; або це необхідно для припинення незаконної торгівлі наркотичними засобами чи психотропними речовинами.

Прибережна держава не повинна зупиняти прохід через територіальне море іноземного судна з метою здійснення цивільної юрисдикції щодо особи, яка перебуває на його борту.

З-під юрисдикції прибережної держави виключаються військові кораблі та неторговельні (наприклад, дослідницькі) судна іноземної держави,які розглядаються як органи держави і тому користуються повним імунітетом. Проте у разі порушення законів прибережної держави їм може бути пред'явлена вимога докинути територіальне море.

67. Поняття та правовий режим прилеглої зони

Прилегла зона - це пояс морських вод, що примикає до територіального моря, в межах якого прибережна держава здійснює контроль з метою недопущення порушень певних правил (митних, фіскальних, імміграційних, санітарних).

Прилегла зона не входить до державної території і за своєю правовою природою є частиною відкритого моря зі спеціальним режимом:) межах даної зони прибережна держава має право здійснювати контроль з метою запобігання або покарання за порушення її приписів із зазначених питань. Із цих питань вона здійснює юрисдикцію над іноземними суднами так само, як і у територіальному морі.

Режим прилеглої зони має виключно цільовий характер: вона встановлюється задля забезпечення дотримання митних, фіскальних, імміграційних чи санітарних законів та правил прибережної держави. Розширення цих цілей за змістом Конвенції 1982 р. є неприпустимим. Відповідно розрізняють чотири види прилеглої зони: митну, фіскальну, імміграційну та санітарну.

Конвенція про територіальне море та прилеглу зону 1958 р. встановлює, що прилегла зона не може пролягати далі, ніж на 12 морських миль від вихідної лінії, від якої відміряється ширина територіального моря, проте Конвенція з морського права 1982 р. містить положення, що прилегла зона не може пролягати за межі 24 морських миль від цієї лінії

Розвитком інституту прилеглої зони стала практика встановлення прибережними державами - за межами свого територіального моря-зон виключного рибальства. Така зона представляє собою морський пояс, у межах якого прибережна держава у справах рибальства мас такі самі повноваження, як і у територіальному морі. Допуск рибалок іноземних держав до вилову у цій зоні є можливим лише за згодою прибережної держави, яка закріплюється у міжнародних договорах або односторонніх актах. Ширина морських зон виключного рибальства в практиці держав різниться. Інколи вона встановлюється у межах 12 морських миль, а в деяких випадках досягає навіть 200 морських миль Це с припустимим в світлі визнання за прибережною державою права встановлення виключної економічної зони такої ширини.

68. Виключна економічна зона та її правовий режим

Виключна економічна зона є районом, який знаходиться за межами територіального моря і прилягає до нього. Ширина виключної економічної зони не повинна перевищувати 200 морських миль, що відраховуються від вихідних ліній, від яких відмірюється ширина територіального моря. Прибережна держава в межах виключної економічної зони має суверенні права на розвідку, розробку і збереження природних ресурсів, як живих, так і неживих, що знаходяться у її водах, на морському дні або його надрах.

Прибережна держава в межах своєї виключної економічної зони користується не тільки економічними повноваженнями, але й юрисдикцією щодо створення і використання штучних островів,установок і споруд; морських досліджень та захисту і збереження морського середовища.

Суверенні права прибережної держави у межах виключної економічної зони не відміняють свобод відкритого моря, що належать всім державам. Тому у виключній економічній зоні всі держави користуються свободою судноплавства і польотів, свободою прокладки кабелів і трубопроводів. Держави при здійсненні своїх прав повинні враховувати суверенні права прибережної держави.

Виключна економічна зона може бути піддана делімітації між державами з протилежними або суміжними узбережжями на підставі міжнародних домовленостей з дотриманням принципу справедливості.

69. Континентальний шельф і його правовий режим. Межі континентального шельфу.| Делімітація континентального шельфу

Відповідно до Конвенції ООН з морського права 1982 р. континентальний шельф прибережної держави включає морське дно і надра підводних районів, що простираються за межі територіального моря на всьому протязі природного продовження її сухопутної території до зовнішньої межі підводної околиці материка або на відстань 200 морських миль від вихідних ліній, від яких відмірюється ширина територіального моря, коли зовнішня межа підводної околиці материка не тягнеться на таку відстань.

Підводна околиця материка включає продовження континентального масиву прибережної держави, що знаходиться під водою,і складається з поверхні і надр шельфу, схилу і підйому. Вона не включає дна океану на великих глибинах, зокрема його океанічні хребти або його надра.

Виходячи з визначення, наданого у Конвенції 1982 р., внутрішнім кордоном континентального шельфу є зовнішня межа територіального моря (лінії на відстані 12 морських миль від вихідної лінії). Зовнішнім же кордоном континентального шельфу є зовнішня межа підводної околиці материка або лінія, що знаходиться на відстані 200 морських миль від вихідних ліній, від яких відмірюється ширина територіальною моря, коли зовнішня межа підводної околиці материка не тягнеться на таку відстань.

У випадку, коли підводна частина материка простирається за межі 200 морських миль від вихідних ліній, прибережна держава за погодженням з Комісією з кордонів континентального шельфу може подовжити свій континентальний шельф, але зовнішній кордон континентального шельфу повинен знаходитися не далі 350 морських миль від вихідних ліній, від яких відмірюється ширина територіального моря, або не далі 100 морських миль від 2 500-метрової ізобати, яка є лінією що поєднує глибини в 2 500 метрів.

Прибережна держава здійснює ресурсний суверенітет над континентальним шельфом: вона має виключні суверенні права на розвідку та розробку природних ресурсів континентального шельфу. Це означає що якщо прибережна держава не здійснює розвідку континентальной) шельфу або не розробляє його природні ресурси, ніхто не може цього робити без її на те згоди.

Можна говорити про два режими експлуатації континентальной) шельфу: один - у межах 200-мильної зони, в якій прибережна держава користується виключними суверенними ресурсними правами. Другий - на континентальному шельфі за межами 200 морських миль від вихідних ліній. Особливістю режиму експлуатації континентальної шельфу за межами 200 морських миль є те, що, по-перше, продовження континентального шельфу за такі межі погоджується з Комісією з кордонів континентального шельфу; по-друге, прибережна держава проводить відрахування або внески натурою у зв'язку з розробкою неживих ресурсів континентального шельфу за межами 200 морських миль, що відраховуються від вихідних ліній, від яких відмірюється ширина територіального моря.

Відрахування і внески проводяться щорічно відносно всієї продукції на ділянці після закінчення перших п'яти років добичі на цій ділянці.

Розмір відрахувань або внеску за шостий рік складає один відсоток вартості або об'єму продукції на даній ділянці. Цей розмір збільшується на один відсоток кожен подальший рік до закінчення дванадцятого року і потім зберігається на рівні семи відсотків. Відрахування або внески робляться через Міжнародний орган з морського дна, який розподіляє їх між державами-учасниками Конвенції 1982 р. на основі критеріїв справедливості, зважаючи на інтереси і потреби держав, що розвиваються, особливо тих з них, які найменше розвинені і не мають виходу до моря.

Делімітація континентального шельфу між державами з протилежними або суміжними узбережжями здійснюється шляхом угоди на основі міжнародного права, як це вказується в статті 38 Статуту Міжнародного Суду ООН, в цілях досягнення справедливого рішення. Континентальний шельф розмежовується за принципом рівної віддаленості від ближчих точок вихідних ліній, від яких відмірюється ширина територіального моря.

Якщо протягом розумного терміну угода не досягнута, зацікавлені держави можуть передати розгляд існуючого між ними спору щодо делімітації континентального шельфу до Міжнародного Суду 00Н, Міжнародного трибуналу з морського права або прибігти до арбітражних процедур розгляду спору. Так, спір щодо розмежування континентального шельфу та виключної економічної зони між Румунією та Україною було передано сторонами у 2004 році на вирішення Міжнародним Судом ООН. З лютого 2009 р. Суд оголосив своє рішення, яке встановлює морські кордони між державами та визначає виключні економічні зони Румунії та України*

70. Відкрите море І його правовий режим. Свободи відкритого моря

За зовнішньою межею територіального моря знаходяться простори морів і океанів, які не входять до складу територіальних вод будь-якої держави і утворюють відкрите море. У ст. 1 Конвенції про відкрите море 1958 р. відкрите море визначено як «усі частини моря, які не входять ані до територіального моря, ані до внутрішніх вод будь-якої держави». Конвенція ООН з морського права 1982 р. встановила, що положення Частини VII «Відкрите море» застосовуються до всіх частин моря,які не входять ані до виключної економічної зони, ані до територіальною моря або внутрішніх вод будь-якої держави, ані до архіпелажних вод держави-архіпелагу (ст. 86).

Відповідно до ст. 87 Конвенцій 1982 р. всі держави (у тому числі і ті, що не мають виходу до моря) користуються у відкритому морі правом на:

свободу судноплавства;

свободу польотів;

свободу прокладати підводні кабелі і трубопроводи;

свободу рибальства;

свободу зводити штучні острови й інші установки, що допускаються міжнародним правом;

- свободу наукових досліджень. Вказаний перелік не є вичерпним.

Відкрите море не знаходиться під суверенітетом жодної з держав, всі держави мають право користуватися ним в мирних цілях на засада рівності. Ніяка держава не має права претендувати на підпорядкуванні будь-якої частині відкритого моря своєму суверенітету.

У відкритому морі судно підлягає юрисдикції тієї держави, під прапором якої воно плаває. Судно розглядається як частина території держави, в якій воно зареєстроване. Виключення з цього правила встановлюються міжнародними договорами. Так, ст. 22 Конвенції про відкрите море 1958 р. встановлює, що військовий корабель не має права піддавати огляду іноземне торгівельне судно, якщо немає достатніх підстав підозрювати:

~ що судно займається піратством або работоргівлею;

- що судно, хоча на ньому піднятий іноземний прапор, має ту ж національність, що і даний військовий корабель.

Арешт або затримання судна у відкритому морі може здійснити лише влада держави прапору судна.

Разом з тим, ст. 23 Конвенції про відкрите моря 1958 р. передбачає право прибережної держави на переслідування по «гарячих слідах». Переслідування іноземного судна може бути здійснене,якщо компетентна влада прибережної держави має достатні підстави вважати, що судно порушило закони і правила цієї держави. Переслідування повинне початися тоді, коли іноземне судно або одна з його шлюпок знаходяться у внутрішніх водах, в територіальному морі або в прилеглій зоні держави, що переслідує, і може продовжуватися за межами територіального моря або прилеглої зони тільки за умови, що воно є безперервним. Право переслідування припиняється, як тільки переслідуване судно входить в територіальне море своєї країни або третьої держави.

Переслідування може бути розпочато після подачі звукового або світлового сигналу зупинитися. Переслідування може здійснюватися тільки військовими кораблями або військовими літальними апаратами, або судами і апаратами, що знаходяться на урядовій службі (наприклад, поліцейськими) і є спеціально на це уповноваженими. Право переслідування не може здійснюватися відносно військових кораблів, деяких інших суден, що перебувають на державній службі (поліцейських, митних).

71. Правовий статус Міжнародного району морського дна. Використання ресурсів Міжнародного району морського дна. Міжнародний орган з морського дна

Морське дно за межами континентального шельфу і економічної зони є територією з міжнародним режимом і утворює міжнародний район морського дна (далі - Район). Відповідно до ст. 1 Конвенції ООН з морського права 1982 р. «Район» означає дно морів та океанів і його надра за межами національної юрисдикції.

Конвенція 1982 р. встановлює, що жодна держава не може претендувати на суверенітет або здійснювати суверенні права відносно якої б то не було частини Району і його ресурсів (ст. 137). Район було оголошено «загальною спадщиною людства». Це означає, що права на ресурси Району належать всьому людству (незалежно від географічного розташування держав - як прибережних, так і тих, що не мають виходу до моря), від імені якого діє Міжнародний орган з морського дна (далі - Орган).

Корисні копалини Району можуть бути відчужені відповідно до норм міжнародного права і правил, що встановлюються Міжнародним органом з морського дна, який створюється на підставі Конвенції 1982 р. Передбачається, зокрема, можливість розвідки і розробки ресурсів Району як спеціальним підрозділом Органу - Підприємством, так і окремими державами за договором з Органом. Підприємство безпосередньо здійснює діяльність в Районі, транспортування, переробку і збут мінералів. Орган забезпечує справедливий перерозподіл фінансових та інших економічних вигод, що надходять від діяльності в Районі, на ^дискримінаційній основі з особливим урахуванням інтересів і потреб держав, що розвиваються, і народів, які не отримали повної незалежності або іншого статусу самоуправління.

Орган має не тільки функції і повноваження, надані Конвенцією, але і повноваження, що маються на увазі, необхідні для його діяльності В рамках Органу засновані Асамблея, Рада і Секретаріат.

72. Поняття і види міжнародних проток. Правовий статус і режим міжнародних проток. Правовий режим Чорноморських проток

Протока - це природний водний шлях, що поєднує морські простори (наприклад, відкрите море, виключну економічну зону або територіальне море).

Берега протоки можуть належати одній державі або двом чи більше державам. Якщо ширина протоки перевищує подвійну ширину територіального моря прибережної держави або держав, на тій частини протоки, що знаходиться поза межами територіального моря, діє принцип свободи судноплавства. Якщо ж ширина протоки не є більшою, ніж подвійна ширина територіального моря, міжнародно-правовий статус протоки є подібним до статусу територіального моря (так звані «територіальні протоки»). Традиційно на підставі звичаєвої норми міжнародного морського права в водах протоки діяло право мирного проходу.

Женевська конвенція про територіальне море і прилеглу зону забороняє у п. 4 ст. 16 призупиняти право мирного проходу іноземних суден через протоки, які служать для міжнародного судноплавства між двома частинами відкритого моря або між відкритим морем і територіальним морем іноземної держави.

Враховуючи, що внаслідок збільшення ширини територіального Моря, багато проток стало територіальними, Конвенція ООН з морського права 1982 р. задля гарантування морського судноплавства запровадила новий інститут - право транзитного проходу.

Транзитний прохід полягає у використанні свободи судноплавства і польоту лише з метою безперервного і швидкого транзиту через протоки між однією частиною відкритого моря або виключної економічної зони і іншою частиною відкритого моря або виключної економічної зони. Транзитний прохід має бути безперервним і швидким, що не виключає прохід через протоку для цілей входу, виходу або повернення з держави, що межує з протокою, при дотриманні умов входу в таку державу.

Судна і літальні апарати при здійсненні права транзитного проходу повинні утримуватись від будь-якої діяльності, окрім тієї, яка властива їх звичайному порядку безперервного і швидкого транзиту, за винятком випадків, коли така діяльність викликана обставинами непереборної сили або лихом. Також вони повинні дотримуватись морських коридорів, що визначені прибережною державою, а також інших правил цієї держави.

У свою чергу прибережна держава не повинна ані чинити перешкод транзитному проходу, ані призупиняти це право.

Держави, що межують з протоками, не повинні перешкоджати транзитному проходу і повинні відповідним чином сповіщати про будь-яку відому їм небезпеку для судноплавства в протоці або прольоту над протокою. Не повинно бути ніякого припинення транзитного проходу.

Конвенція ООН з морського права допускає, щоб правовий режим деяких проток було врегульовано окремими міжнародними угодами, укладеними задовго до набрання чинності Конвенцією. До таких про-

ток можна віднести Балтійські протоки, Чорноморські протоки ъ Магелланову протоку.

Правовий режим Балтійських проток (Великий Бельт, Малий Бе% та Сунд) врегульовано Копенгагенським трактатом 1957 р., за якиц Данія відмовилась від стягування мита за прохід через протоку, а також зобов'язувалась гарантувати свободи судноплавства.

Магелланова протока підлягає регулюванню положеннями аргентинсько-чілійського договору 1881 р. Ця умова закріплює свободу судноплавства через протоку, приписує її нейтралізувати та забороняє будування військових укріплень і фортець на її узбережжі.

Чорноморські протоки (Босфор, Дарданелли та Мармурове море) мають важливе економічне та військове значення для всіх чорноморських держав. Правовий режим проток визначений Конвенцією про режим проток,яку було укладено у 1936 р. в швейцарському місті Монтрьо. Відповідно до Конвенції, гарантується принцип повної свободи судноплавства по Чорноморським протокам для торгівельних суден» в мирний, так і в військовий час (якщо Туреччина є воюючою стороною, то правом вільного проходу користуються тільки судна держав, що не допомагають противнику Туреччини).

Відносно проходу через протоки військових кораблів, Конвенція встановила ряд загальних положень: обов'язкове повідомлення про прохід, обмеження кількості та тоннажу кораблів, що проходять через протоки, та ін. Конвенція проводить чітку різницю між проходом через протоки кораблів чорноморських та нечорноморських держав. Чорноморським державам дозволяється проводити через протоки кораблі будь-якого тоннажу, а також підводні човни. Підводні човни повинні проходити протоки у надводному стані, а лінійні та інші великотоннажні кораблі - поодинці у супроводі не більше двох міноносців.

Конвенція дозволяє нечорноморським державам проводити через протоки тільки легкі військові кораблі водотоннажністю до 10 тисі Загальний тоннаж усього військового флоту нечорноморських держа який може перебувати в стані транзиту через протоки, обмежується 15 тис т„ число кораблів, які одночасно проходять через протоки, загальний тоннаж військового флоту нечорноморських держав у Чорному морі - ЗО тис. т. (при можливості його збільшення до 45 тис. т. зі збільшенням тоннажу військово-морських сил чорноморських країн). Граничний термін перебування кораблів нечорноморських держав в Чорному морі - 21 доба.

Порядок проходу суден через протоки регламентується численними правилами турецького уряду і обов'язковими постановами портів.

73. Правовий режим міжнародних каналів. Режим Суецького каналу

Міжнародні канали - це штучні морські шляхи, що поєднують морські простори та використовуються для інтересів морського судноплавства. Особливістю правового режиму міжнародних каналів є те, що вони, будучи частиною території держави-власника каналу, підпадають під дію відповідних міжнародних договорів, що істотно обмежують правомочність даної держави.

До принципів правового режиму міжнародних каналів відносяться: повага суверенних прав власника каналу і невтручання в його внутрішні справи; свобода судноплавства по каналу для суден усіх держав без будь-якої дискримінації; обов'язок користувачів дотримуватись норм міжнародного права і національного законодавства держави-власника каналу.

Режим судноплавства по більшості каналів характеризується наступними основними рисами:

канали в мирний час відкриті для всіх невійськових суден і військових кораблів всіх держав;

адміністрації каналу заздалегідь повідомляється назва і приналежність судна, отримується свідоцтво на судно (у більшості каналів обмежується проходження судів певних розмірів і тоннажу), передбачена сплата зборів;

~ встановлюються правила проходження каналу. У військовий час воюючим державам в каналі забороняється висаджувати і приймати на борт війська, приймати на борт та розвантажувати військові вантажі і т.д.; відносно території каналу забороняє її блокада.

Детально правовий режим каналів регулюється національну правом відповідної держави і міжнародними договорами, наприклад Конвенцією щодо забезпечення вільного плавання по Суецькому^. налу 1888 р.

Статус Суецького каналу, відкритого для міжнародного судноплавства в 1896 р.,врегульований угодою,яку було укладено у Константинополі у 1888 р. Конвенція закріпила засаду повної свободи судноплавства для суден і військових кораблів. Канал було також нейтралізовано. В 1956 р. Уряд Єгипту націоналізував канал, однак односторонньою декларацією 1957 р. підтвердив свободу судноплавства.

Плавання по Панамському каналу регулюється положеннями британсько-американського договору 1901 р., а також угодою між США та Панамою 1903 р. Канал є вільним і відкритим для суден і військових кораблів всіх держав. На підстав першого договору було нейтралізовано канал, проте другий договір надав США «на вічні часи» право будівництва, експлуатації та адміністрування каналу. За Договором про Панамський канал 1977 р. США передала Панамі значну частину прав над каналом. 31 січня 2000 р. над Панамським каналом повністю відновлено суверенітет Панами.

Кільський канал з'єднує Балтійське і Північне море. Спочатку він підлягав регулюванню німецьким правом, однак після Першої світової війни Версальський договір закріпив, що канал та підхідні до нього шляхи повинні бути вільними та відкритими на засадах повної рівності для військових кораблів та торгівельних суден всіх народів, що знаходяться у стані миру з Німеччиною. В теперішній час канал знаходиться під повною юрисдикцією Німеччини.

74. Дипломатія і дипломатичне право. Органи зовнішніх зносин держав

Дипломатію можна визначити як офіційну діяльність державних органів зовнішніх зносин, які реалізують функцію держави із встановлення та підтримки міжнародних відносин, а також з захисту прав та інтересів держави, її юридичних і фізичних осіб за кордоном.

Первинне значення слова «дипломатія» - це «утримувач диплома» (від старогрецької - diploma), тобто рекомендаційної або вірчої грамоти, яка видавалася в Стародавній Греції офіційним особам, що відправлялися за кордон.

Зовнішня політика, дипломатія і міжнародне право тісно взаємопов'язані. Зовнішня політика є загальним курсом держави в міжнародних відносинах. Дипломатія є головним інструментом реалізації зовнішньої політики держави. Як зовнішня політика в цілому, так і засіб її здійснення - дипломатія - повинні відповідати міжнародно-правовим нормам, зокрема нормам дипломатичного права. Дипломатичне право, у свою чергу, є сукупністю міжнародно-правових норм, що визначають правове положення та регулюють діяльність дипломатичних представництв держав.

Право на участь у зовнішніх зносинах, будучи одним з основних прав держав, витікає з права посольства. Розрізняють активне право посольства - право держави направляти своїх дипломатичних та консульських представників до іноземних держав, і пасивне право посольства - право приймати у себе дипломатичних і консульських представників іноземних держав.

Дипломатична діяльність держави реалізується через систему органів зовнішніх зносин. Розрізняють внутрішньодержавні і закордонні органи зовнішніх зносин.

У свою чергу, внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин поділяються на органи загальної компетенції (так звані органи політичного керівництва - голова держави, уряд, міністерство закордонних справ) та спеціальної компетенції (органи, які представляють державу в одній більш-менш широкій сфері її зовнішніх відносин).

Президент України відповідно до Конституції України забезпечу державну незалежність, національну безпеку і правонаступник держави; представляє державу в міжнародних відносинах, здійсни* керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України; приймає рішення про ви знання іноземних держав; призначає та звільняє голів дипломатичну представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відзивні грамоти дипломатичних представника іноземних держав; вносить до Верховної Ради України подання про призначення міністра закордонних справ України; присвоює вищі дипломатичні ранги.

Верховна Рада України приймає закони, зокрема закони про ратифікацію міжнародних договорів; визначає засади внутрішньої зовнішньої політики; оголошує за поданням Президента України ста війни і укладення миру, схвалює рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань) разі збройної агресії проти України; призначає за поданням Президента України міністра закордонних справ України; затверджує рішення про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним держави та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позі, не передбачених Державним бюджетом України, здійснює контроль за їх використанням; схвалює рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил Украй до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держи на територію України; надає законом згоду на обов'язковість міжнародних договорів України та денонсує міжнародні договори України.

Кабінет Міністрів України забезпечує державний суверенітеті економічну самостійність України; здійснює заходи щодо реалізації зовнішньої політики держави; приймає рішення про проведення перс говорів і укладення міжурядових і міжвідомчих договорів.

Міністерство закордонних справ України (МЗС), як один із центральних органів виконавчої влади, є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації  державної політики у сфері зовнішніх зносин України. Відповідно до Положення про МЗС України від 12 липня 2006 р., МЗС: бере участе у провадженні зовнішньополітичної діяльності держави; розробляє пропозиції щодо визначення засад зовнішніх зносин; розробляє загальну стратегію зовнішньої політики України і представляє пропозиції Президентові України; забезпечує дипломатичні і консульські відносини України з іноземними державами, міжнародними організаціями, представництво і захист за кордоном інтересів України,прав і інтересів українських фізичних і юридичних осіб, ведення переговорів від імені України, розробку проектів міжнародних договорів України, нагляд за виконанням договорів України та ін.

До закордонних органів зовнішніх зносин відносяться:

- постійні органи (дипломатичні і консульські представництва, торгівельні представництва, постійні представництва держав при міжнародних організаціях);

- тимчасові органи (делегації на міжнародних нарадах і конференціях, спеціальні місії).

75. Дипломатичні представництва. Поняття і види. Функції дипломатичних представництв

Дипломатичні представництва займають найвищу позицію серед закордонних органів зовнішніх зносин держави. Вони також носять назву дипломатичних місій.

Існує два види дипломатичних представництв: посольства і місії. Суттєвих відмінностей між посольствами та місіями немає, але більшість держав обмінюються дипломатичними представництвами § посольствами. Посольства очолює надзвичайний і повноважний посол, місію - надзвичайний і повноважний посланник або повірений у справах.

Встановлення дипломатичних відносин між державами і заснування постійних дипломатичних представництв здійснюється на підставі угоди між відповідними державами.

Згідно з Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 р., дипломатичні представництва виконують наступні функції:

представництво своєї держави в країні перебування;

захист інтересів держави, що акредитує, та її громадян у країні перебування у межах, що допускаються міжнародним правом;

ведення переговорів з урядом держави перебування;

з'ясування всіма законними засобами умов і подій в держав, перебування і повідомлення про них уряду держави, що акредитує;

заохочення дружних відносин між державою, що акредитуй і державою перебування і розвитку їх взаємин в області економіки, культури і науки.

Зазначений вище перелік функцій дипломатичного представництва не є вичерпним. Воно може виконувати й інші функції, наприклад консульські. Тоді в них створюються консульські відділи.

В практиці соціалістичних держав часто складовою частиною дипломатичного представництва були торгівельні представництва, які відповідали за економічну співпрацю. Функціонування таких торгівельних представництв було пов'язано з державною монополією на зовнішню торгівлю.

76. Голова дипломатичного представництва. Початок місії голови дипломатичного представництва. Закінчення місії голови дипломатичного представництва

Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р. визначає три класи голів дипломатичних представництв:

надзвичайний і повноважний посол;

надзвичайний і повноважний посланник;

повірений у справах.

Найменування голів постійних дипломатичних представництв деяких держав є іншими. Наприклад, в дипломатичній практиці Святою Престолу послу відповідає нунцій, а посланнику - інтернунцій.

Голови постійних дипломатичних представництв перших двох класів акредитуються при голові держави, а голова дипломатичною представництва третього класу - при міністрі закордонних справ. Також їх статус відрізняється щодо старшинства та етикету.

Клас, до якого належатиме голова дипломатичного представництва (а тим самим - клас дипломатичного представництва), визначається за домовленістю між державами.

До призначення голови представництва держава, що акредитуй запитує у держави перебування агреман (згоду) на призначення конкретної особи головою представництва в даній державі Відмова в наданні агреману або відсутність відповіді перешкоджає призначенню даної особи головою представництва. Держава перебування не повинна повідомляти державі, що акредитує, мотиві відмови в агремані. Якщо агреман було надано, призначеному послу або посланнику видаються вірчі грамоти для їх вручення голові держави перебування. Під час офіційної церемонії вони вручаються голові держави перебування і цим розпочинається дипломатична місія представника на посаді посла або посланника.

Місія дипломатичного представника припиняється за ініціативою держави, що акредитує (вихід у відставку, нове призначення,хвороба), або за ініціативою держави перебування в разі визнання даної особи persona поп grata, або в разі дісмісла (оголошення дипломата приватною особою), або відмови дипломата виконувати свої функції. Підставами для припинення діяльності представництва в цілому є розірвання дипломатичних відносин, стан війни, припинення існування однієї із сторін як суб'єкта міжнародного права, а також інколи соціальна революція в одній з держав або просто неконституційна зміна уряду.

77. Персонал дипломатичних представництв. Класи і ранги дипломатичних агентів. Дипломатичний корпус

Персонал дипломатичних представництв поділяється на три категорії: дипломатичний, адміністративно-технічний і обслуговуючий.

Членами дипломатичного персоналу є члени персоналу представництва, які мають дипломатичний ранг. Дипломатичні ранги - це службові звання, які, на відміну від встановлених міжнародним правом класів, які призначені лише для голів представництв, надаються дипломатичним працівникам на основі законодавства держави, що їх акредитує. В Україні Законом «Про дипломатичні ранги» від 28 листопада 2002 р. встановлені наступні ранги для дипломатичних агентів: Надзвичайний і Повноважний Посол; Надзвичайний і Повноважний Посланник першого класу; Надзвичайний і Повноважний Посланник другого класу, радник першого класу; радник другого класу; перший секретар першого класу; перший секретар другого класу, другий секретар першого класу; другий секретар другого класу; третій секретар; аташе.

Адміністративно-технічний персонал - економісти, референту бухгалтери, перекладачі, шифрувальники, канцелярські працівники, технічні секретарі та ін. Всі ці співробітники не мають дипломатичних рангів.

Обслуговуючий персонал включає шоферів, прибиральників, садівників, кухарів, кур'єрів та інших осіб, що виконують обов'язки з обслуговування дипломатичного представництва. Він переважно комплектується з громадяни держави перебування.

Встановлення чисельності персоналу дипломатичного представництва в принципі є компетенцією держави, що акредитує. Щоправда, Віденська конвенція 1961 р. допускає можливість пропозицій з боку приймаючої держави щодо скорочення персоналу іноземних представництв.

В літературі з міжнародного права існує таке поняття, як «дипломатичний корпус». У вузькому розумінні, дипломатичний корпус - це сукупність голів іноземних дипломатичних представництв, які акредитовані у державі перебування. У широкому розумінні - крім голів дипломатичних представництв, у дипломатичний корпус входять усі члени дипломатичного персоналу всіх іноземних дипломатичних представництв, які акредитовані у державі перебування, а також члени їх родини.

Дипломатичний корпус виступає як єдине ціле щодо церемоніальних питань, лід час урочистих заходів (наприклад, вступ на посада голови держави, відзначення національного свята, вислoвлeння співчуття та ін.).

Дипломатичний корпус очолює дуаєн (старшина), яким, згідно з існуючою традицією, стає найвищій за класом і перший за часом свого перебування у приймаючій державі голова одного із акредитованих! ній дипломатичних представництв. У католицьких державах дуаєном е папський нунцій. Серед обов'язків дуаєна - консультування новопризначених голів дипломатичних представництв щодо традицій, протоколу та особливостей взаємовідносин з владою держави перебування.

78. Дипломатичні привілеї та імунітети

У силу свого особливого положення дипломатичним агентам та дипломатичним представництвам надаються виключні гарантії, які покликані забезпечувати максимально сприятливі умови для виконання ними своїх функцій. Під дипломатичним імунітетом слід розуміти непідлеглість дипломатичних представництв та їх персоналу місцевій юрисдикції. Дипломатичні привілеї - деякі особливі права, пільги та переваги, які надаються дипломатичним представництвам та їх персоналу.

У Віденській конвенції 1961 р. дипломатичні імунітети і привілеї поділені на імунітети і привілеї дипломатичного представництва та особисті імунітети і привілеї членів дипломатичного персоналу та їхніх родин.

До першої категорії відносяться: недоторканність приміщень дипломатичного представництва, недоторканість його архівів і документів, фіскальні (митні) пільги та переваги, право на прапор, право на безперешкодні зносини представництва зі своїм центром та іншими представництвами своєї держави тощо.

До другої категорії відносяться: особиста недоторканість, недоторканість особистої резиденцій повний імунітет від кримінальної юрисдикції держави перебування, а також від цивільної і адміністративної юрисдикції у відношенні виконавчих дій, фіскальний імунітет, митні привілеї, звільнення від особистих повинностей.

Допускаються три виключення з імунітету від цивільної та адміністративної юрисдикції держави перебування: дипломатичному агенту можна пред'явити судовий позов з приводу нерухомого майна, яким дипломат або член його родини володіє особисто, позов по спадкоємній справі,у якому дипломати виступають як спадкоємці і т.п., а також позов із приводу професійної чи комерційної діяльності, якою вони займаються з метою особистої вигоди.

79. Постійні представництва держав при міжнародних організаціях

Держава в міжнародній організації може бути представлена постійним представництвом і місією спостерігачів.

Постійні представництва при міжнародних організаціях можуть відкривати тільки держави — члени таких організацій. Держави, що не є членами таких організацій, але заінтересовані в їх діяльності, можуть мати при них постійні місії спостерігачів, якщо це допускається установчими документами організацій.

Слід мати на увазі, що відкриття при міжнародній організації постійного представництва є правом держави, а не її обов'язком. Тому що таке право випливає з об'єктивного права на представництво в міжнародних відносинах.

Правове становище представництв держав при міжнародній організації визначається насамперед статутом самої організації, а також нормами Віденської конвенції про представництво держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру від 14 березня 1975 року, угодами про привілеї та імунітети організації й інших міжнародно-правових документів.

Функції постійних представництв держав при міжнародних організаціях зафіксовані в статті 6 зазначеної Віденської конвенції 1975 року. До них, зокрема, належать:

а) забезпечення представництва держави, що посилає, при організації;

б) підтримка зв'язку між державою, що посилає, і організацією;

в) ведення переговорів з організацією й у її рамках;

г) з'ясовування здійснюваної в організації діяльності і повідомлення про неї уряду держави, що посилає;

ґ) забезпечення участі держави, що посилає, у діяльності організації;

д) захист інтересів держави, що посилає, у відношенні організації;

є) сприяння здійсненню цілей і принципів організації шляхом співробітництва з організацією й у її рамках.

У статті 7 цієї ж Конвенції визначені функції постійної місії наглядачів при міжнародній організації. Слід зазначити, що в порівнянні з функціями постійного представництва вони носять більш обмежений характер. Зокрема, вони полягають в:

а) забезпеченні представництва держави, що посилає, і охороні її інтересів стосовно організації, а також підтримці зв'язків із нею;

б) з'ясовуванні здійснюваної в організації діяльності і повідомленні про неї уряду держави, що посилає;

в) сприянні співробітництву з організацією і веденні з нею переговорів.

Слід вказати на те, що частина функцій постійних представництв держав при міжнародних організаціях практично збігається з функціями дипломатичних представництв. Але тут є і розрізнення, що пов'язані зі специфікою діяльності міжнародних організацій і наявністю тристоронніх зв'язків (держава, що посилає,— оргалізація — держава, що приймає) у процесі здійснення такої діяльності.

Представництво держав у міжнародній організації зазвичай містить у собі таких осіб: главу представництва, членів дипломатичного, адміністративно-технічного й обслуговуючого персоналів.

Припинення функцій персоналу постійного представництва в Конвенції зв'язується з двома умовами:

1) повідомленням про це організації державою, що посилає;

2) остаточним або тимчасовим відкликанням постійного представництва.

80. Право спеціальних місій. Привілеї та імунітети спеціальної місії та її членів.

Правовий режим спеціальних місій встановлений у Віденській конвенції про спеціальні місії 1969 р. Згідно з Конвенцією, спеціальна місія - це тимчасова місія, яка за своїм характером представляє державу і направляється однією державою до іншої за згодою останньої дня спільного розгляду певних питань або для виконання щодо неї певного завдання. Держава може направляти спеціальну місію в іншу державу за згодою останньої, попередньо отриману через дипломатичні та інші узгоджені або взаємоприйнятні канали. Функції спеціальної місії визначаються за взаємною згодою між державою, що посилає, і приймаючою державою. Для направлення або прийняття спеціальної місії не є необхідною наявність дипломатичних або консульських відносин між державами. За деякими виключеннями, держава, що посилає, може на свій розсуд призначити членів спеціальної місії, повідомивши попередньо приймаючій державі всю необхідну інформацію про чисельність і шал спеціальної місії і, зокрема, повідомивши про прізвища і посади осіб яких вона має намір призначити. Приймаюча держава може не надалі своєї згоди на направлення спеціальної місії, чисельність якої вона не вважає прийнятною через обставини і умови в приймаючій державі та потреби даної місії. Вона може також, не повідомляючи причин відмови, не надати згоди на призначення будь-якої особи як члена спеціальної місії. Функції спеціальної місії розпочинаються з моменту встановлення місією офіційного контакту з міністерством закордонних справ або іншим органом приймаючої держави, щодо якого є домовленість Функції спеціальної місії припиняються, зокрема: а) за домовленістю зацікавлених держав; в) після виконання завдання спеціальної мій с) після закінчення строку, встановленого для спеціальної місії, якщо він спеціально не продовжений; d) після повідомлення державою, що посилає про те, що вона припиняє або відкликає спеціальну місію; е) після повідомлення приймаючої держави про те, що вона вважає діяльність спеціальної місії припиненою.

Імунітети і привілеї спеціальної місії пов'язані з задачами,що перед нею поставлені. Разом з тим у Конвенції 1969 р. закріплені деякі обмеження імунітетів і привілеїв спеціальних місій. Зокрема,у ст.25,яка передбачає недоторканність приміщень, що займає спеціальна місія, допускається вступ у ці приміщення представників місцевої влади у випадку пожежі або іншого стихійного лиха без згоди голови місії чи голови відповідного постійного дипломатичного представництва.

У ст. 31, присвяченій імунітетам членів дипломатичного персоналу спеціальної місії від юрисдикції держави перебування, Конвенція1969 р. встановлює, що зазначеним особам можуть бути пред'явлені позови про відшкодування збитків, завданих внаслідок нещасного випадку, викликаного транспортним засобом, що використовується за межами офіційних функцій даної особи. Також Конвенцією 1969 р. встановлені такі самі підстави для пред'явлення позовів, які допускає Віденська конвенція 1961 р. стосовно членів дипломатичного персоналу представництва.

81. Консульське право і його джерела. Поняття і види консульських установ.

Консульське право - сукупність міжнародно-правових норм, що регламентують правове положення та порядок діяльності консульських установ.

Головним джерелом консульського права є Віденська конвенція про консульські зносини 1963 р. Важливу роль у консульських відносинах відіграють двосторонні консульські конвенції, у яких, крім врегулювання загальних питань, закріплюються особливості здійснення консульських відносин між конкретними державами. Загальні засада діяльності консульських установ також визначаються актами національного законодавства, зокрема, Консульським статутом України, затвердженим Указом Президента України 1994 р., Положенням про нештатних (почесних) консулів України, затвердженим Указом Президента України 1997 р., Інструкцією про порядок консульської легалізації офіційних документів в Україні і за кордоном, затвердженою наказом МЗС України 2002 р. тощо.

Віденська конвенція про консульські зносини 1963 р. передбачає наступні класи консульських установ: генеральні консульства, консульства; віце-консульства; консульські агентства. Голови цих консульських установ йменуються відповідно генеральний консул» консул, віце-консул і консульський агент. Держава може призначити «почесним консулом» іноземного громадянина, який, як правило, і Громадянином держави перебування і має в ній високий авторитет. Почесні консули не отримують регулярну заробітну плату за виконання консульських функцій, на них не розповсюджуються консульські імунітети та привілеїв

Місцезнаходження консульської установи та її клас визначаються за узгодженням з державою перебування. Держава, що представляється, може відкрити декілька консульських установ в одній державі за згодою останньої. Якщо на території держави перебування консульські установи певною державою не створені, виконання консульських функцій покладається на консульський відділ постійного дипломатичного представництва цієї держави. Такі відділи очолюються завідуючими, що іменуються генеральними консулами або консулами. Територіальні межі компетенції кожної консульської установи іменуються консульським округом.

Згідно зі ст. 5 Конвенції про консульські зносини, основним завданням консулів є захист в державі перебування інтересів держави, що представляється, та її фізичних та юридичних осіб. Вони також сприяють розвитку торгівельних, економічних, культурних та наукових зв'язків між державою, що представляється, та державою перебування. Консульські установи здійснюють певні функції щодо громадян своєї держави, що знаходяться в державі перебування (виконання обов'язків нотаріуса, реєстратора актів громадянського стану тощо), а також видають візи іноземним громадянам, які бажають поїхати в державу, яка представляється. Консульські установи здійснюють нагляд за суднами, літаками та їх екіпажами, що прибувають з держави, що представляється, а також надають їм допомогу у разі необхідності.

82. Порядок призначення голови консульського представництва. Закінчення консульської місії. Консульські імунітети та привілеї

Голови консульських установ призначаються державою, яку вони представляють, і допускаються до виконання своїх функцій державою перебування. Голові консульської установи надається «консульський патент» державою, що представляється. Держава перебування отримує його по дипломатичних каналах і розглядає питання про допущення запропонованої особи до виконання службових обов'язків у зазначеному консульському окрузі. До виконання своїх обов'язків голова консульської установи може приступити лише після отримання дозволу держави перебування, який має назву екзекватура. Екзекватура оформлюється у формі запису на консульському патенті або у вигляді окремого документу. Завідуючим консульських відділів посольств консульський патент і екзекватура, як правило, не видаються, оскільки вони діють як співробітники дипломатичного представництва. Держава,що відмовила у виданні екзекватури, не зобов'язана повідомляти державі, що представляється, мотиви такої відмови.

Початком консульської місії голови консульської установи вважається момент видачі йому екзекватури, інших консульських посадових осіб - повідомлення країни перебування про їх прибуття з зазначенням імені прізвища, посади, рангу тощо.

Консульська місія припиняється на наступних підставах: відкликання консульської посадової особи державою, що представляється; анулювання екзекватури державою перебування; оголошення консульської посадової особи persona поп grata у державі перебування; повідомлення державою перебування держави, що представляється, про те, що держава перебування перестала вважати консульську посадову особу працівником консульського персоналу.

Від припинення місії консульської посадової особи слід відрізняти припинення діяльності консульської установи, яка можлива у таких випадках: вихід території консульського округу зі складу держави перебування; закриття консульської установи; оголошення стану війни між державами тощо.

Консульські привілеї та імунітети можна визначити як сукупність особливих пільг, переваг та преференцій, що надаються іноземним консульським установам та їх співробітникам відповідно до норм міжнародного права та законодавства країни перебування. В консульському праві, як і в дипломатичному, розрізняють дві категорії привілеїв та імунітетів: а) привілеї та імунітети консульських установ; 6) привілеї та імунітети штатних консульських посадових осіб та інших працівників консульських установ.

Найсуттєвішими в першій категорії є: недоторканність консульських приміщень; звільнення консульських приміщень від податків; недоторканність консульського архіву та документів; свобода зносин; безперешкодні зносини і контакти з громадянами держави, що представляється. Консульські установи також мають право отримувати інформацію від компетентних органів країни перебування про смерть, опіку та піклування, про аварії суден і літаків (держави, що представляється); здійснювати безперешкодно зносини з органами країни перебування; стягувати консульські збори.

Другу категорію консульських привілеїв та імунітетів становлять особиста недоторканність консульських посадових осіб, яка є значно меншою порівняно з дипломатичною, тому що вони можуть бути заарештовані або ув'язнені за скоєння важких злочинів; імунітет від юрисдикції, який також не є абсолютним  і консульські посадові особи та працівники консульських установ захищаються лише щодо дій, які вчиняються ними при виконанні консульських функцій; звільнену від реєстрації іноземців та від отримання дозволу на проживанні, звільнення від отримання дозволу на роботу; звільнення від митної^ збору та огляду; звільнення від особистих повинностей і зборів тощо

83. Поняття міжнародного кримінального права, його предмет та джерела

В літературі зустрічаються різні концепції міжнародного кримінального права. І.І. Лукашук визначав міжнародне кримінальне право як галузь міжнародного публічного права, принципи і норми якої регулюють співпрацю держав і міжнародних організацій в боротьбі зі злочинністю. Досить поширеною є концепція, згідно з якою міжнародне кримінальне право включає як міжнародні норми, так і відповідні норми внутрішньодержавного кримінального права. При будь-якому підході слід відмітити головну особливість міжнародного кримінального права, а саме - встановлення прямої кримінальної відповідальності фізичних осіб за порушення найбільш важливих норм міжнародного права.

Система міжнародного кримінального права знаходиться в процесі формування. Сьогодні до цієї галузі входять норми, що відносяться до кримінального та кримінально-процесуального права, а також до судоустрою. Тому в широкому сенсі міжнародне кримінальне право є сукупністю міжнародно-правових принципів і норм, що регулюють співпрацю між суб'єктами міжнародного права з запобігання злочинам і притягнення винних фізичних осіб до відповідальності за скоєння злочинів за міжнародним кримінальним правом, надання судової допомоги, проведення розслідувань, кримінального переслідування і судового розгляду, вживання і виконання мір покарання, оскарження і перегляду судових рішень.

Початком кодифікації міжнародного кримінального права можна вважати прийняття в 1945 р. Статуту Нюрнберзького трибуналу. Далі процес кодифікації продовжився прийняттям Статуту Токійського трибуналу 1946 р., Статуту Міжнародного трибуналу по колишній Югославії 1993 р., Статуту Міжнародного військового трибуналу по Руанді 1994 р. і Статуту Міжнародного кримінального суду 1998 р.

На сьогоднішній день джерелами міжнародного кримінального права також є численні конвенції про боротьбу з міжнародними злочинами і злочинами міжнародного характеру, договори про співпрацю і правову допомогу у кримінальних справах, договори, що регулюють діяльність міжнародних організацій, в компетенцію яких входить боротьба зі злочинністю.

84. Структура міжнародного кримінального права: міжнародне кримінальне право «strict sensu » і транснаціональне кримінальне право.

Міжнародне кримінальне право має таку структуру: воно складається з підгалузей та інститутів. А саме у ньому можна виділити дві підгалузі.

Перша підгалузь міжнародного кримінального права регламентує підстави і порядок притягнення індивідів до кримінальної відповідальності органами міжнародної кримінальної юрисдикції, встановлюючи рідкісні для міжнародно-правової системи вертикальні відносини, через що за нею закріпилася назва «міжнародне кримінальне право stricto sensu».

Друга підгалузь складається з норм, які не можуть функціонувати поза національним правовим простором: ці норми або регламентують певні аспекти взаємодії національних кримінально-правових систем, або є зобов’язаннями, які впливають на національне право, і може бути названо «транснаціональним кримінальним правом».

85. Індивідуальна кримінальна відповідальність у міжнародному праві

Відповідальність фізичних осіб за міжнародні злочини найчастіше настає за умови, що їхні злочинні дії пов’язані зі злочинною діяльністю держави. Офіційний статус особи (голова держави, уряду тощо) не звільняє її від кримінальної відповідальності. Тому зараз загальновизнаними є норми вироку Нюрнберзького трибуналу. По-перше: „Злочини проти міжнародного права вчиняються людьми, а не абстрактними категоріями, і тільки шляхом покарання окремих осіб, які скоїли такі злочини, можуть бути виконані норми міжнародного права…”. Це положення безпосередньо обґрунтовує наявність та необхідність саме індивідуальної відповідальності фізичних осіб. А по-друге: „Принцип міжнародного права, який в окремих випадках захищає представника держави, не може бути застосований до дій, які засуджуються як злочинні за міжнародним правом”. Принцип індивідуальної кримінальної відповідальності фізичних осіб знайшов своє відображення також у статутах Міжнародного трибуналу для колишньої Югославії (ст. 7) і Міжнародного кримінального трибуналу для Руанди (ст. 6), а також у Римському Статуті Міжнародного кримінального суду. Так, згідно з ч. 1 ст. 25 Римського Статуту визначено юрисдикцію Суду щодо фізичних осіб, незалежно від того, чи є вони представниками державної влади, чи приватними особами

Затверджуючи принцип індивідуальної кримінальної відповідальності, Міжнародний воєнний трибунал у Нюрнберзі наголосив: «…Порушення міжнародного права породжує індивідуальну відповідальність. Саме люди, а не абстрактні організації, вчинюють злочини, зупинення яких необхідне як санкція міжнародного права».

Серед цілей індивідуальної кримінальної відповідальності за порушення норм міжнародного права слід назвати, насамперед, саме мету покарання винної у скоєнні міжнародного злочину особи у вигляді застосування до неї конкретних негативних наслідків, передбачених санкціями норм міжнародного права. По-друге, дуже важливою метою кримінальної відповідальності є превенція – тобто запобігання повторення скоєного злочину. Виокремлюють загальну та спеціальну превенції. Остання передбачає попередження повторного вчинення злочину винною особою. Що ж до загальної, то вона спрямована на попередження вчинення даного злочину іншими особами

86. Поняття і види міжнародних злочинів

Підставою для притягнення до міжнародної кримінальної відповідальності фізичних осіб є скоєння ними міжнародного злочину або злочину міжнародного характеру. До міжнародної кримінальної відповідальності фізичну особу можна притягнути безпосередньо на підставі норм міжнародного права.

Під міжнародними злочинами розуміють заборонені міжнародним правом діяння окремих осіб чи груп осіб, які виступають від імені держави або приймають участь у здійсненні державної політики. Такі злочини прямо пов'язані з міжнародно-протиправними діяннями держав. До них відносяться злочини проти миру і безпеки людства. Держави за такі діяння несуть міжнародно-правову відповідальність, а фізичні особи, тобто особи, які направляють і здійснюють державну політику, що виражається в злочинній поведінці відповідної держави, - міжнародну кримінальну відповідальність. За злочини проти миру і безпеки людства (міжнародні злочини) фізичні особи можуть бути притягнені до відповідальності міжнародним трибуналом або судом держави.

На відміну від міжнародних злочинів, злочини міжнародного характеру - це протиправні діяння, які зазіхають на міжнародні відносини, міжнародний правопорядок, тобто зачіпають інтереси декількох держав, але вчиняються індивідами поза зв'язком з політикою якої-небудь держави, для досягнення власних інтересів. До злочинів такого виду можна віднести підробку грошових знаків,угон повітряного судна, незаконні операції з наркотичними засобами, торгівлю людьми тощо. За скоєння злочинів міжнародного характеру фізичні особи несуть відповідальність за внутрішнім кримінальним правом. На державі лежить обов'язок забезпечити реалізацію такої відповідальності. Якщо держава порушить цей обов'язок, вона буде притягнута до міжнародно-правової відповідальності.

Сучасне міжнародне право відносить до міжнародних злочинів чотири групи діянь, а саме агресію,геноцид,злочини проти людяності, військові злочини.

Одним з найбільш небезпечних міжнародних злочинів є агресія. У міжнародному праві відсутнє конвенційне визначення агресії. Генеральна Асамблея ООН у Резолюції «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 р. під агресією розуміє застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави або яким-небудь іншим способом, несумісним зі Статутом ООН.

Іншим видом міжнародних злочинів є геноцид.

Відповідно до ст. II Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 р. під геноцидом розуміються наступні «дії, які вчиняються з наміром знищити, цілком або частково, яку-небудь національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку: а) вбивство членів такої групи; Ь) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи; с) навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове фізичне знищення її; сі) міри, розраховані на недопущення дітонародження в середовищі такої групи; е) насильницька передача дітей з однієї групи в іншу».

До злочинів проти людяності Статут Міжнародного кримінального суду відносить будь-яке з наступних діянь, які здійснюються в межах широкомасштабного або систематичного нападу на будь-яких цивільних осіб, якщо такий напад здійснюється свідомо: вбивство; знищення; поневолення; депортація; катування; зґвалтування, обернення в сексуальне рабство; переслідування за політичними, расовими, національними, етнічними, культурними, релігійними, тендерними мотивами; злочин апартеїду; інші нелюдські діяння аналогічного характеру.

Згідно зі Статутом Міжнародного кримінального суду військові злочини являють собою серйозні порушення Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р., інші серйозні порушення законів і звичаїв, що застосовуються в міжнародних та неміжнародних збройних конфліктах

Притягнення до міжнародної кримінальної відповідальності найчастіше здійснюється через національні кримінально-правові системи. Питома вага діяльності міжнародних трибуналів є невеликою.

Слід також зазначити, що існують і інші погляди щодо класифікації злочинів за міжнародним кримінальним правом, окрім виділення міжнародних злочинів та злочинів міжнародного характеру. Таїсії. Лукашук пропонує поділяти злочини на: транснаціональні, тобто загально кримінальні злочини, що підпадають під юрисдикцію двох і більше держав; злочини за загальним міжнародним правом, а саме злочини,за здійснення яких встановлена особиста відповідальність безпосередньо на основі міжнародного права незалежно від того, чи вважаються відповідні дії злочинними в державі, де вони скоєні (сформульовані в ст. 6 Статуту Нюрнберзького трибуналу: злочини проти миру, військові злочини і злочини проти людяності); та конвенційні злочини - злочини, склад яких визначений міжнародними конвенціями, що зобов'язали держав-учасниць ввести відповідні норми в своє кримінальне право.

87. Поняття «міжнародний екстрадицій ний злочин», «міжнародний транснаціональний злочин», міжнародно-правовий злочин

Поєднання множинної (подвійної і більше) або міжнародної кримінальності та множинної (подвійної і більше) або міжнародної юрисдикції дозволяє виокремити у структурі міжнародної злочинності три категорії міжнародних злочинів: 1) міжнародний екстрадиційний злочин; 2) транснаціональний злочин; 3) міжнародно-правовий злочин.

Екстрадиційний злочин - передбачене кримінальним законом тієї чи іншої держави діяння, яке відповідає вимогам міжнародного договору щодо покарання, яке призначене вироком суду або може бути призначене у разі визнання особи винною у його вчиненні. За вироком того чи іншого суду суб’єкта даного злочину можна видати для відбування покарання однією державою іншій державі в порядку екстрадиції.

Транснаціональний злочин – це діяння, визнане злочинним не менш як у двох державах, під юрисдикцію яких воно підпадає. Зазначається, що вчинення таких діянь тягне кримінальну відповідальність тільки у тому разі, якщо кримінально-правова заборона міститься в національному законодавстві. Боротьба із цими правопорушеннями може знаходитися під міжнародним контролем, але відповідальність за них не встановлюється безпосередньо міжнародним правом. Таким чином, транснаціональний злочин є національним за характером кримінальної заборони і міжнаціональним за своєю поширеністю.

Міжнародно-правовий злочин, чи міжнародний злочин stricto sensu, – це діяння, що є «міжнародним» за походженням кримінально-правової заборони. Воно криміналізоване міжнародним правом і потенційно підпадає не тільки під національну юрисдикцію, але й під юрисдикцію міжнародних кримінальних судів. Міжнародно-правова криміналізація має прояв у приматі міжнародного визнання злочинності діяння перед положеннями національного права. Такі злочини безпосередньо порушують норми міжнародного права й існують незалежно від наявності кримінально-правової заборони в національному праві.

88. Поняття і принципи кримінальної юрисдикції в міжнародному кримінальному праві

Поняття “юрисдикція” є категорією як національного, так і міжнародного права. При всій розмаїтості можливих модифікацій, міжнародна кримінальна юрисдикція може бути двох типів: договірна (мультинаціональна) і загальнообов'язкова. Вузька концепція судової юрисдикції зводиться до компетенції судового органу, тобто меж юрисдикції за часом, місцем, персональною і предметною характеристикою. Таке трактування юрисдикції може бути застосовне в національному контексті, але не в міжнародному праві. Стосовно юрисдикції міжнародних кримінальних судів (трибуналів) питання про їхню легітимність, яку слід розуміти як правомірність заснування, торкається самої суті поняття юрисдикції як влади (power) здійснювати судові повноваження у визначених межах. Дане питання є першочерговим та обумовлює всі інші аспекти юрисдикції. Таким чином, проблема легітимності заснування міжнародного судового органу є центральною проблемою його юрисдикції.

Юрисдикція, здійснювана в межах державної території, іменується територіальною. В її основі лежить територіальний принцип. Юрисдикція, що здійснюється за межами території, називається екстратериторіальною. В її основі лежить персональний принцип, в силу якого держава має право зобов'язати своїх громадян за кордоном дотримувати свої закони, але не може застосовувати заходи примусу. Персональний принцип все частіше поширюється державами і на осіб без громадянства, які постійно проживають на їхній території.

Існує також принцип захисту або безпеки, який покликаний забезпечити захист істотних інтересів держави та її громадян від злочинних діянь, що здійснюються за кордоном. У таких випадках держава має право притягнути до кримінальної відповідальності будь-яку особу незалежно від місця скоєння злочину, зрозуміло, за умови, що така особа виявиться в сфері її повної юрисдикції. Принцип захисту отримує все більш широке поширення в законодавстві і судовій практиці держав.

Нарешті, існує принцип універсальності, що передбачає можливість поширення кримінальної юрисдикції держави на діяння, визнані злочинними міжнародним правом, незалежно від громадянства особи, яка його та місця вчинення. У минулому він охоплював лише піратство і работоргівлю, нині поширює свою дію і на ряд злочинів за загальним міжнародним правом (злочини проти миру і безпеки людства).

89. Види кримінальної юрисдикції: предметна - ratione materiae ; просторова - ratione loci ; темпоральна - ratione temporis ; персональна - ratione personae

Юрисдикція, у тому числі юрисдикція міжнародних кримінальних судів, має кілька параметрів, відповідно до яких виділяють такі її види: 1) предметну - ratione materiae (через обставини, зв'язані з предметом розгляду); 2) просторову - ratione loci (через обставини, зв'язані з місцем); 3) часову - ratione temporis (через обставини, зв'язані з часом); 4) персональну - ratione personae (через обставини, зв'язані із суб'єктами).

Предметна юрисдикція ratione materiae  Міжнародного кримінального суду охоплює «найсерйозніші злочини, що викликають стурбованість усього міжнародного співтовариства». Це формулювання встановлює критерій важкості злочинів, акцентуючи увагу на її найвищому ступені.

Відповідно до статуту МІжнародного кримінального Суду, часова юрисдикція ratione temporis встановлює, що, Суд має юрисдикцію тільки щодо злочинів, які вчинені після набрання чинності даним Статутом. Якщо будь-яка держава стає учасницею даного Статуту після набрання ним чинності, Суд може здійснювати свою юрисдикцію лише щодо злочинів, вчинених після набрання чинності даним Статутом для цієї держави, якщо тільки ця держава не зробить відповідної заяви. Таким чином, юрисдикція Міжнародного кримінального суду не має ретроактивного характеру. Він може розглядати тільки злочини, вчинені після набрання чинності Статутом. 

Статут заснований на принципі індивідуальної кримінальної відповідальності (ratio personae). Під час обговорення статей, що стосуються персональної юрисдикції, представники держав нерідко займали різні позиції. По-перше, це було викликано невідповідністю правових систем, термінології і концептуального змісту багатьох юридичних понять. По-друге, утруднення викликало те, що пропонований текст Статуту не містив у собі звичну для багатьох держав структуру кримінального закону, так, наприклад, не встановлював пом'якшуючі й обтяжуючі обставини при визначенні відповідальності 

90. Поняття міжнародної кримінальної юрисдикції.

Проблема міжнародної кримінальної юрисдикції належить до числа найбільш дискусійних сфер міжнародного права.

Поняття «юрисдикція» в міжнародному праві відображає два аспекти владного прийняття рішень: перший належить до утворення норм, що регулюють громадський порядок, інший - до виконання цих норм. Загальновизнано, що кожна держава має право регулювати громадську поведінку в межах своєї території та поза нею в разі, якщо така поведінка стосується внутрішніх інтересів даної держави.

За дією в просторі розрізняють територіальну й екстратериторіальну юрисдикцію, за характером влади - законодавчу, виконавчу (адміністративну) і судову, за обсягом - повну й неповну.

Юрисдикція, у тому числі й та, що належить міжнародним кримінальним судам, має кілька параметрів, відповідно до яких виділяють такі її види:

  1.  предметну (через обставини, пов'язані з предметом розгляду);
  2.  просторову (обставини місця);
  3.  часову (обставини часу);
  4.  персональну (обставини, пов'язані із суб'єктами).

Міжнародно-правова інтерпретація поняття юрисдикції міжнародного судового органу не обмежується питаннями меж його компетенції. Нормативний комплекс, що регламентує правові підстави юрисдикції, умови і порядок її здійснення, предметну, просторову, часову, персональну межі юрисдикції та інші юрисдикційні аспекти заснування й діяльності міжнародного кримінального суду, може бути названий юрисдикційним режимом цього суду (трибуналу).

Поряд із розглянутою вимогою легітимності, юрисдикційний режим міжнародного кримінального суду має відповідати вимогам цілісності та єдності. Вимога єдності юрисдикційного режиму міжнародного кримінального суду припускає існування однакових умов здійснення його юрисдикції стосовно осіб, ситуацій, держав, на які поширюється юрисдикція суду. Вимога цілісності юрисдикційного режиму означає взаємопов'язаність і погодженість його елементів, неприпустимість обмежень, здатних порушити чи похитнути юрисдикційну систему.

Юрисдикція міжнародних кримінальних судів, створюваних на основі угоди, похідна від юрисдикції держав, що засновують такий судовий орган. Як правило, держави на підставі їхнього суверенітету мають первинне право на здійснення юрисдикції щодо правопорушень, вчинених на їхній території.

Доктрина територіальної юрисдикції, чи «територіальний принцип», має загальне визнання. Територіальна юрисдикція полягає в тому, що держава наказує і здійснює правила поведінки в межах її кордонів. Цей принцип, більше за будь-який інший, є проявом суверенітету; усі держави твердо дотримуються територіальної юрисдикції, заснованої на принципі суверенної рівності держав. Територіальна юрисдикція застосовується до всіх осіб - громадян та іноземців. Іноді злочин чиниться в одній державі, а його наслідки настають в іншій. У такому разі територіальну юрисдикцію мають обидві держави. Держава, на території якої вчинено злочин, має юрисдикцію за суб'єктивним принципом, а держава, де вчинок завершений, користається юрисдикцією за об'єктивним принципом територіальності.

91. Правові основи утворення і діяльності нюрнберзького і токійського військових трибуналів

Статутами міжнародних судів було закладено основи міжнародного кримінального судоустрою. Уперше фізичні особи були притягнуті до міжнародної кримінальної відповідальності на підставі вироків Нюрнберзького та Токійського військових трибуналів.

В 1945 р. СРСР, США, Великобританія і Франція заснували Міжнародний військовий трибунал для суду над головними військовими злочинцями європейських країн осі (Німеччини і її союзників). На основі Статуту Трибуналу відбувся судовий процес над групою головних нацистських воєнних злочинців. Міжнародний військовий трибунал визнав підсудних винними у здійсненні підготовки і веденні агресивних єн проти миролюбних країн, у порушенні міжнародних договорів та од» у здійсненні спланованих воєнних злочинів, що скоювалися з особливою жорстокістю, у злочинах проти людства. Згідно зі Статутом Трибуналу службове положення підсудних не могло служити підставою для ^звільнення від відповідальності та обставиною для пом'якшення вини, це надавало їм імунітету. Обвинуваченим надавалися всі права на захист.

Для суду над головними японськими воєнними злочинцями у 1946 р. був заснований Міжнародний військовий трибунал для Далекого Сходу. До юрисдикції трибуналу відносилися злочини проти миру, військові злочини і злочини проти людяності.

92. Юрисдикція міжнародних кримінальних трибуналів ad hoc по колишній Югославії та Раунді

Досвід створення міжнародних кримінальних судів був відновлений на початку 90-х років, коли Радою Безпеки ООН були засновані Міжнародний трибунал для переслідування осіб, винних у серйозних порушеннях міжнародного гуманітарного права, скоєних на території колишньої Югославії, починаючи з 1991 р. (трибунал по Югославії) та Міжнародний кримінальний трибунал для переслідування осіб, винних в геноциді та інших серйозних порушеннях міжнародного гуманітарного права, скоєних на території Руанди, і руандійських громадян, винних в геноциді і інших подібних злочинах, скоєних на території сусідніх держав в період між 1 січня 1994 р. і 31 грудня 1994 р. (трибунал по Руанді).

Заснування трибуналів ґрунтувалося на широкому тлумаченні глави VII Статуту ООН, в якій йдеться про повноваження Ради Безпеки ООН в разі загрози миру, порушенні миру та актів агресії.

Статут трибуналу по Югославії встановив юрисдикцію стосовно порушень загальновизнаних норм про захист жертв війни, які закріплені в Женевських конвенціях 1949 р., а також правил ведення війни, закріплених в Гаазьких конвенціях 1907 р. і додатках до них, а також геноцид і злочини проти людяності. У Статуті трибуналу по Руанді йшлося про злочини проти людяності, а також про порушення норм, що стосується конфліктів неміжнародного характеру, як вони відображені в Женевських конвенціях 1949 р. і в другому Додатковому протоколі до них 1977 р.

В статутах обох трибуналів було закріплено, що офіційне положення обвинуваченого, будь то голова держави або уряду, не звільняє його від кримінальної відповідальності. Більш того, вони несуть відповідальність і за те, що не запобігли скоєнню злочинів своїми підлеглими. Це стало новим положенням міжнародного кримінального права. В статутах наголошувалося, що заснування міжнародних трибуналів не повинне перешкоджати діяльності національних судів щодо відповідних злочинів. Якщо по одній і тій самій справі було порушено переслідування національним судом і міжнародним трибуналом, пріоритет належить міжнародному трибуналу.

Дані суди вважаються ad hoc, тобто створювались для досягнення спеціальної мети.

93. Римський Статут Міжнародного кримінального суду: загальна характеристика

У 1998 р. відбулася в Римі Дипломатична конференція під егідою ООН прийняла Римський статут Міжнародного кримінального суду (далі - Суд). У роботі Конференції взяли участь делегації 160 держав. За прийняття Статуту проголосували 120 держав, включаючи Росію. Двадцять одна держава утрималося, і сім проголосували проти. Найбільш активно за обмеження повноважень Суду виступали США.

Суд був заснований як постійний орган, що володіє юрисдикцією щодо осіб, відповідальних за найсерйозніші злочини, що викликають занепокоєння міжнародного співтовариства. При цьому мова йде тільки про ті злочини, які перелічені в Статуті. Міжнародний кримінальний суд не підмінює кримінальні суди держав. Його юрисдикція є заповнювати.

Свої функції Суд може здійснювати на території будь-якої держави-учасника Статуту, а на основі спеціальної угоди і на території будь-якої іншої держави. Суд є самостійним міжнародним органом. Він володіє міжнародною правосуб'єктністю. Відносини Суду з ООН будуть регулюватися його угодою з цією організацією. Місцем перебування є Гаага.

Статут представляє великий за обсягом (126 статей) і досить складний документ. Пояснюється це рядом причин. Він містить положення, що відносяться до матеріального і процесуального кримінального права, судового устрою, співробітництва держав, що забезпечують діяльність Суду.

Юрисдикція Суду обмежена найбільш серйозними злочинами, що зачіпають інтереси міжнародного співтовариства в цілому. До таких злочинів віднесено: геноцид, злочини проти людяності, військові злочини і агресія. Держави пішли шляхом граничного обмеження кола злочинів, що відносяться до юрисдикції Суду.

Імунітет посадових осіб, що належить їм в силу внутрішнього або міжнародного права, не може бути перешкодою для притягнення їх до кримінальної відповідальності. Статут підлягає застосуванню в рівній мірі до всіх осіб незалежно від їх офіційного статусу, включаючи статус глави держави або уряду, члена уряду чи парламенту та ін Офіційний статус не може також служити підставою для пом'якшення вироку.

Статут встановлює кримінальну відповідальність командирів та інших начальників за злочинні дії осіб, які перебувають під їх контролем.

Діяльність Суду покликана сприяти підвищенню рівня функціонування та кримінальної юстиції держав, досягненню нею більш високих стандартів правосуддя, забезпечення "належного процесу", дотримання прав всіх учасників процесу.

94. Поняття і види транснаціональних злочинів. Конвенційні злочини

Транснаціональний злочин – це діяння, визнане злочинним не менш як у двох державах, під юрисдикцію яких воно підпадає. Зазначається, що вчинення таких діянь тягне кримінальну відповідальність тільки у тому разі, якщо кримінально-правова заборона міститься в національному законодавстві. Боротьба із цими правопорушеннями може знаходитися під міжнародним контролем, але відповідальність за них не встановлюється безпосередньо міжнародним правом. Таким чином, транснаціональний злочин є національним за характером кримінальної заборони і міжнаціональним за своєю поширеністю.

Сьогодні найнебезпечнішім для міжнародного співробітництва такі види транснаціональних злочинів, які в основі мають організований характер: тероризм; незаконний обіг наркотичних засобів, зброї та військової техніки; викрадення радіоактивних матеріалів; фальшивомонетництво; "відмивання" грошей; работоргівля у формі найму робочої сили; крадіжки автотранспорту; контрабанда людськими органами та тканинами; захоплення та угон повітряних та морських суден; торгівля жінками та дітьми. Цей список не вичерпний, оскільки суспільно небезпечні діяння дедалі набувають міжнародного характеру.

Конвенційний злочин» (treaty crime) як діяння, стосовно якого укладено багатосторонню міжнародну угоду. Підкреслюється, що це поняття охоплює дві суттєво відмінні між собою категорії злочинів: по-перше, діяння, які підпадають під сферу застосування конвенції, по-друге, діяння, які держави-учасниці угоди зобов’язалися криміналізувати.

95. Поняття міжнародно-правового співробітництва в галузі боротьби з транснаціональною злочинністю. Конвенційний та інституційний механізм боротьби зі злочинністю.

Всеохоплююче конвенційне поняття транснаціонального організованого злочину має чіткі параметри і дає можливість створення єдиного комплексного підходу та єдиної ефективної стратегії співробітництва у боротьбі зї злочинністю. Аналіз Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності (2000) дозволяє зробити висновок, що стосовно попередження, розслідування і кримінального переслідування, поняття «транснаціональний організований злочин» охоплює дві категорії правопорушень: 1) широкий спектр серйозних злочинів, тобто злочинів, що караються позбавленням волі на максимальний строк не менше чотирьох років чи більш суворою мірою покарання, якщо вони мають транснаціональний характер і скоєні за участі організованої злочинної групи; 2) правопорушення, які підлягають криміналізації відповідно до Конвенції, тобто: участь в організованій злочинній групі, відмивання доходів від злочинів, корупція, перешкоджання здійсненню правосуддя. За допомогою визначення організованої злочинної групи як діючої «з метою отримати, прямо чи опосередковано, фінансову чи іншу матеріальну вигоду», Конвенція обмежує сферу свого поширення діяннями з корисливою мотивацією, виключаючи з поняття «транснаціональний організований злочин» політично мотивовані правопорушення. Із врахуванням протоколів, що доповнюють Конвенцію, до третьої, додаткової, категорії можуть бути віднесені ті види злочинів, які охоплюються цими протоколами, тобто: торгівля людьми, особливо жінками і дітьми; незаконний ввіз мігрантів по суші, морю і повітрю; незаконне виготовлення і обіг вогнепальної зброї. За допомогою визначення організованої злочинної групи як діючої «з метою отримати, прямо чи опосередковано, фінансову чи іншу матеріальну вигоду», Конвенція обмежує сферу свого поширення діяннями з корисливою мотивацією, виключаючи з поняття «транснаціональний організований злочин» політично мотивовані правопорушення. Це формулювання має принципове значення. По суті, за його допомогою здійснюється розмежування ідеологічної та інших форм транснаціональної організованої злочинності. Конвенція охоплює дії тих організованих злочинних груп, які керуються прагматичними, а не ідеологічними міркуваннями. Необхідно зазначити, що поняття «транснаціональний організований злочин» для цілей криміналізації не використовується. Визначення, яке служить моделлю складу злочину для національного права, як правило, не містить ознаки транс національності: правопорушення визнається національним правом злочинним незалежно від того, чи поширюються воно і/чи його наслідки за межі однієї держави.

Конвенція Конвенції ООН проти транснаціональної організованої злочинності і протоколи, що її доповнюють, є важливим внеском у розвиток міжнародного кримінального права. Вони мають вагомий вплив на розвиток національного кримінального права багатьох держав. Для виконання зобов’язань, передбачених Конвенцією і протоколами, багатьом державам необхідно прийняти нові закони чи внести зміни до діючого законодавства, а також зміцнити свої правоохоронні структури і системи кримінального правосуддя. Слід зазначити, що Конвенцію було розроблено для загальних цілей, внаслідок чого рівень абстракції Конвенції є вищим, ніж це необхідно для внутрішнього законодавства.

96. Поняття і структура міжнародного економічного права. Принципи міжнародного економічного права. Джерела міжнародного економічного права

У сучасній правовій літературі висунуто дві основні концепції міжнародного економічного права (МИТ). Згідно з однією з них, МЕП - галузь міжнародного публічного права, принципи і норми якої регулюють економічні відносини суб'єктів міжнародного права. Другою (панівною в західній літературі) є концепція, за якою МЕП поширює свою дію на всіх суб'єктів права, які беруть участь у комерційних відносинах, що виходять за межі однієї держави. Остання концепція відображає ту обставину, що МЕП тісно взаємодіє з внутрішнім правом держав.

Відносини, що регулюються МЕП, можна поділити на дві групи:

- міждержавні економічні відносини. При цьому на міждержавному рівні розробляються основні напрямки та механізми міжнародного Економічного співробітництва;

- відносини, в яких оборот товарів і грошових коштів здійснюється між фізичними та юридичними особами різних держав і які відбуваються в рамках внутрішньодержавного правопорядку. У цьому випадку МЕП встановлює стандарти внутрішньодержавного публічно-правового регулювання даних відносин. їх цивільно-правове регулювання здійснюється нормами міжнародного приватного права.

Сучасна практика свідчить, що основну частину МЕП складають норми, що регулюють міждержавні економічні відносини. Так, норми, спрямовані на регулювання правовідносин за участю фізичних та юридичних осіб, переважно регулюють відповідні міждержавні відносини щодо застосування до фізичних та юридичних осіб уніфікованих правил за допомогою відповідних національно-правових процедур. Однак, в деяких випадках неміждержавні відносини також прямо регулюються нормами МЕП (наприклад, у практиці ЄС є зустрічаються випадки прямого застосування міжнародно-правових актів до юридичних осіб).

МЕП має доволі складну структуру. На думку В.Г. Буткевича, в рамках МЕП можна виокремити такі структурні одиниці, як:

підгалузі (міжнародне торговельне право, міжнародне фінансове право, міжнародне інвестиційне право, міжнародне податкове право, міжнародне транспортне право);

нормативні інститути (наприклад, інститут найбільшого сприяння, інститут економічних преференцій, інститут міжнародної економічне» безпеки);

право міжнародного економічного розвитку;

- право міжнародних економічних організацій.

МЕП ґрунтується на таких основних принципах, як принцип суверенітету держави над своїми природними ресурсами та своєю економічною діяльністю; принцип економічного співробітництва; принцип взаємної та рівної вигоди; принцип вільного доступу до моря і з нього для країн, що не мають виходу до моря; принципи недискримінації, найбільшого сприяння, надання національного режиму, надання преференційного режиму, тощо.

Основними джерелами МЕП є міжнародні договори. У число

універсальних документів входять установчі акти відповідних міжнародних організацій, Генеральна угода про тарифи і торгівлю 1947 р., Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р., Конвенція про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів 1974 р., Конвенція ООН про морське перевезення вантажів 1978 р. тощо.

Значний внесок у формування МЕП вносять також двосторонні договори, які носять міжурядовий характер. Найбільш поширеними є договори, що регулюють рух товарів, послуг, капіталів через державні кордони, договори про уникнення подвійного оподаткування, платіжні, інвестиційні, кредитні та інші угоди.

Значення звичаїв у МЕП також не можна недооцінювати. Значну роль в регулюванні міжнародних економічних зв'язків відіграють і положення «м'якого права», особливо в праві міжнародного економічного розвитку.

97. Сучасна система міжнародних економічних організацій. Основні напрями впливу міжнародних економічних організацій на міжнародні економічні відносини

Інституційним механізмом міжнародного економічного співробітництва є міжнародні економічні організації, що діють на універсальному та регіональному рівнях. На універсальному рівні основними організаціями є ООН, її спеціалізовані установи і СОТ.

ООН здійснює регулювання міжнародних економічних відносин через один із своїх головних органів - ЕКОСОР, який координує економічну діяльність країн-членів і системи ООН. Незважаючи на важливу роль ООН в регулюванні міжнародних економічних відносин,основну роботу з розробки універсальних стандартів в галузі МЕП сьогодні здійснюють МВФ, Група Світового банку та СОТ.

МВФ - це спеціальне агентство ООН, метою якого є сприяння міжнародній співпраці в валютно-фінансовій сфері, стабільності валют, а також надання країнам-членам фінансової допомоги при дефіциті платіжного балансу. Основними функціями МВФ є нагляд за міжнародною валютною системою, кредитування і технічна допомога. Разом з МВФ інституційну основу міжнародної фінансової системи складає Група Світового банку. До складу Групи входять Міжнародний банк реконструкції та розвитку, Міжнародна асоціація розвитку, Міжнародна фінансова корпорація, Міжнародне агентство з гарантій інвестицій та Міжнародний центр з врегулювання інвестиційних спорів.

СОТ була створена в 1994 р. на основі Генеральної угоди про торгівлю і тарифи 1947р. (ГАТТ). Установчим документом СОТ є Марракешська угода про заснування СОТ 1994 р. Функції СОТ: нагляд за станом торгівлі й надання консультацій з питань управління в галузі міжнародної торгівлі; вирішення міжнародних торговельних спорів; розробка й прийняття світових стандартів торгівлі та ін. Головними принципами діяльності ГАТТ /СОТ є: надання режиму найбільшого сприяння в торгівлі; надання національного режиму щодо внутрішнього оподаткування та регулювання іноземних товарів і послуг; свобода транзиту товарів; прозорість національної політики у сфері регулювання торгівлі тощо.

Головною формою співробітництва держав у рамках ГАТТ/СОТе багатосторонні переговори, у процесі яких держави домовляються про зняття національних обмежень.

Будь-яка держава може стати членом СОТ на умовах, погоджених між нею і СОТ. Україна вступила у СОТ в 2008 р.

На регіональному рівні основну роль в регулюванні економічних відносин між державами відіграють інтеграційні об'єднання, більшість з яких сконцентровано на економічній інтеграції (ЄС, СНД, НАФТА та ін.) Крім того, на міжнародні економічні відносини впливають ін-ституційно не оформлені групи держав, які мають спільні економічні інтереси, наприклад, Велика вісімка (G-8) (поєднує найбільш розвинені і впливові країни світу: Великобританію, Німеччину, Італію, Канаду, Росію, США, Францію та Японію) або Група 77 (G-77) - міждержавна і організація країн, що розвиваються, яка діє в рамках ООН.

98. Структура і основні напрями діяльності Всесвітньої торгової організації

Світові торгівельні зв’язки регулюються спеціалізованими міжнародними економічними інститутами. Одним із найважливіших з цих інститутів – Всесвітня торгова організація або Світова організація торгівлі (СОТ).

Світова організація торгівлі (СОТ) перекладається на англійську мову як World Trade Organization (WTO) і є головним міжнародним регулятором світової торгівлі. СОТ- це законодавча та інституціональна основа міжнародної торгівельної системи, це механізм багатостороннього узгодження та регулювання політики країн – членів у сфері торгівлі товарами, послугами, інтелектуальною власністю, що займається також вирішенням торгівельних суперечок і розробкою стандартів зовнішньо – торгівельної документації (єдиних технічних стандартів).

СОТ перетворена з Генеральної угоди тарифів і торгівлі (ГАТТ) у 1995 році.

СОТ налічує 156 держави – члени. Україна вступила до СОТ у 2008 р..

Штаб квартира СОТ знаходиться в Женеві.

Головною метою СОТ є лібералізація міжнародної торгівлі, усунення дискримінаційних перешкод на шляху потоків товарів та послуг, вільний доступ до національних ринків і джерел сировини. Досягнення цієї мети забезпечить зміцнення світової економіки, зростання інвестицій, розширення торговельних зв’язків, підвищення рівня зайнятості й доходів в усьому світі.

Основні функції СОТ:

· нагляд за станом торгівлі й надання консультацій з питань управління в галузі міжнародної торгівлі;

· вирішення міжнародних торговельних суперечок;

· розробка й прийняття світових стандартів торгівлі;

· співробітництво з іншими організаціями з питань міжнародної торгівлі і політики;

· обговорення нагальних проблем міжнародної торгівлі.

Організаційна структура СОТ:

· Конференція міністрів

· Генеральна рада

· Рада з торгівлі товарами

· Рада з торгівлі послугами

· Рада з торговельних аспектів прав інтелектуальної власності

· Галузеві комітети, робочі групи

· Секретаріат

Конференція міністрів є вищим органом, складається з міністерств, скликається раз на два роки, усі члени мають один голос, а рішення приймається консенсусом. Найактуальніше питання для розгляду – підтягування країн, що розвиваються до рівня трудових й екологічних стандартів розвинених країн.

Генеральна рада – виконавчий орган, здійснює поточну роботу, складається з представниць країн-членів.

Раді з торгівлі товарами підпорядковано 14 комітетів, які компетентні щодо питань доступу до ринків, сільського господарства, заходами щодо санітарії й фітосанітарії, інвестицій, субсидій і компенсацій, мита, технічних перешкод у торгівлі, антидемпінгової практики, ліцензування імпорту тощо.

Рада з торгівлі послугами надає допомогу групам переговорів з таких питань: базові телекомунікації, рух фізичних осіб, послуги з морських перевезень. Їм підпорядковані Комітет з торгівлі фінансовими послугами й Робоча група з професійних послуг.

Рада з торговельних аспектів прав інтелектуальної власності (ТРІПС) здійснює контроль за дотриманням інтелектуальної власності (права на літературні твори, твори мистецтва, винаходи тощо), а також бореться з міжнародною торгівлею підробленими товарами.

Секретаріат виконує поточну адміністративну роботу; очолюється генеральним директором. Сюди входить відділ технічного співробітництва й професійно підготовки; він надає допомогу країнам, що розвиваються, в формі інформації, довідкової документації, посилання місій, організації семінарів. Діють курси підготовки кадрів в галузі торговельної політики.

99. Поняття і предмет міжнародного торгового права, його система.

Міжнародне торгове право — це система норм і принципів, яка має своїм предметом відносини, що виникають у галузі міжнародної торгівлі, і є складовою частиною міжнародного економічного права.

Як і будь-яке право, міжнародне торгове право має свої джерела. До них належать: *міжнародні договори і, зокрема, міжнародні торгові договори; *міжнародні торгові звичаї, в яких відтворена практика міжнародних торгових відносин; *судові прецеденти міжнародних арбітражів і судів; *національне законодавство країни, якщо воно за згодою держав використовується для регулювання міжнародних торгових відносин; *міжнародно-правові акти міжнародних організацій. Найпоширенішим і основним джерелом права в цій галузі правового регулювання є міжнародний торговий договір.

Якщо міжнародне економічне право — галузь міжнародного права, то міжнародне торгове право — його підгалузь. Як і будь-яке право, міжнародне торгове право має свою систему. Система міжнародного торгового права складається з окремих інститутів. В них визначені поняття і система міжнародного торгового права; правові принципи здійснення міжнародної торгівлі; система органів, які виконують функції управління міжнародною торгівлею; міжнародні організації у галузі міжнародної торгівлі, міжнародні торгові договори та угоди; міжнародно-правове регулювання угод у галузі зовнішньої торгівлі; міжнародно-правовий режим торгових портів; міжнародно-правовий режим морських, залізничних, річкових і повітряних торговельних шляхів; міжнародно-правові засоби розгляду торгових спорів.

100. Поняття права міжнародної безпеки. Джерела права міжнародної безпеки. Цілі й принципи права міжнародної безпеки

Право міжнародної безпеки - галузь міжнародного права, принципи і норми якої регулюють взаємодію суб'єктів в цілях забезпечення миру і безпеки.

Безпека кожної держави залежить від безпеки всіх, тому скорочення озброєння до рівня, необхідного для самооборони і участі в колективних миротворчих діях, стало вимогою часу.

Сучасна система безпеки охоплює не тільки військові та політичні, але також і інші аспекти - економічні, екологічні, гуманітарні і, зрозуміло, правові. Особливе значення надається розвитку та вдосконаленню демократії в міжнародних відносинах і в державах. На перший план висувається превентивна дипломатія. Попередження конфліктів, усунення загроз миру і безпеці є найефективнішим шляхом до забезпечення миру.

 Норми міжнародного права, пов’язані з питаннями міжнародної безпеки, зосереджені у значній кількості міжнародно-правових актів, серед яких можна назвати і Конвенцію про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 р., Декларацію про принципи міжнародного права 1970 р., Європейську конвенцію про боротьбу з тероризмом 1977 р., Конвенцію ООН з морського права 1982 р. і т.д. Проте існує низка міжнародно-правових актів, що безпосередньо регламентують відносини, пов’язані з підтриманням міжнародної безпеки і які можна розглядати в якості джерел права міжнародної безпеки. Систему таких джерел складають:

1) Статут ООН.

2) Резолюції Ради Безпеки та Генеральної Асамблеї ООН, що спрямовуються на конкретизацію положень Статуту ООН і стосуються питань міжнародної безпеки.

3) міжнародні договори, спрямовані на стримування нарощування ядерних озброєнь у просторовому відношенні.

4) міжнародні договори, спрямовані на стримування нарощування озброєнь у кількісному та якісному відношеннях.

5) міжнародні договори, спрямовані за заборону виробництва окремих видів зброї та ліквідацію наявних запасів таких видів зброї.

6) міжнародні договори, спрямовані на попередження випадкового (несанкціонованого) виникнення війни.

7) міжнародно-правові акти, спрямовані на створення регіональних систем безпеки.

Основні цілі та принципи права міжнародної безпеки є одночасно цілями і принципами міжнародного права в цілому, що характеризує місце цієї галузі в системі міжнародного права. Основоположним актом права міжнародної безпеки є Статут ООН. В ньому сформульована головна мета - «підтримувати міжнародний мир і безпеку». Вказані також шляхи її досягнення - «застосовувати ефективні колективні заходи для запобігання і усунення загрози миру і придушення актів агресії або інших порушень миру»; «проводити мирними засобами залагоджування, вирішення міжнародних спорів або ситуацій, які можуть привести до порушення миру». Статут ООН визначив основні принципи права міжнародної безпеки. Перш за все, це принципи мирного вирішення спорів і незастосування сили або загрози силою. Для здійснення цих принципів Статут зобов'язує держави надавати ООН допомогу в її діях і утримуватися від надання допомоги будь-якій державі, стосовно якої ООН спрямовує дії превентивного або примусового характеру.

Більш того, згідно зі Статутом ООН забезпечує, щоб і держави, які не є її членами, діяли відповідно до вказаних принципів, оскільки це може бути необхідним для підтримання міжнародного миру та

безпеки.

101. Поняття і види колективної безпеки. Загальна колективна безпека

Колективна безпека – це система спільних дій держав та (або) міжнародних організацій з метою підтримання міжнародного миру та безпеки, попередження або припинення за допомогою адекватних та легітимних засобів актів агресії.

Залежно від рівня створення систем колективної безпеки розрізняють два їх види – загальну (універсальну) та регіональні системи колективної безпеки.

Основи загальної колективної безпеки заклав Статут ООН. Характерною рисою системи безпеки ООН перш за все є попередження загрози миру шляхом створення і підтримки усесторонньої системи мирної співпраці. Для цього держави зобов'язані проявляти терпимість; розвивати дружні відносини і усесторонню співпрацю; створювати умови, за яких може дотримуватися справедливість і повага до міжнародних зобов'язань; утримуватися від загрози силою або її застосування; ви-ріпіувати спори і ситуації виключно мирними засобами; об'єднувати свої сили для підтримки миру і безпеки.

Лише ООН за рішенням Ради Безпеки має право застосовувати силу або загрозу силою у випадках, передбачених її Статутом. Рада Безпеки визначає наявність загрози миру або порушення миру. Встановивши відповідні факти, вона вирішує питання про вживання заходів, передбачених Статутові.

Для забезпечення здійснення своїх рішень Рада Безпеки ще право застосувати невійськові заходи, зажадати від членів ООН повного або часткового припинення економічних відносин, транспортного сполучення, роботи ліній зв'язку і, нарешті, дипломатичних відносин з державою-правопорушницею.

Якщо Рада Безпеки визнає, що такого роду заходи виявилися недостатніми або можуть виявитися недостатніми, вона має право ухвалити рішення про застосування заходів військового характеру. Вони можуть включати демонстрацію збройних сил, блокаду і інші операції збройних сил членів ООН. Останні зобов'язані надати в розпорядження Ради Безпеки відповідні збройні сили і засоби їх обслуговування. Держави-члени ООН повинні утримувати в стані постійної готовності відповідні контингенти збройних сил.

Виключенням із загального принципу незастосування сили є право на самооборону. Статут ООН підтвердив існування «невід'ємного права на шдивідуальну або колективну самооборону,якщо відбудеться збройний напад» (ст. 51). Рада Безпеки повинна бути негайно сповіщена про вжиті заходи. Право на самооборону здійснюється до тих пір, поки Рада Безпеки не вживе заходів, що необхідні для відновлення миру. Заходи самооборони повинні бути адекватними, Це виходити за межі необхідної оборони. Наприклад, у відповідь на локальний прикордонний конф/гікт не можна розгортати повномасштабні військові дії. Право на самооборону виникає лише за наявності факту збройного нападу, а, отже, превентивні військові дії є неправомірними. Це положення було підтверджено Міжнародним судом ООН в рішенні у справі «Нікарагуа проти США» (1980 р.). Суд також відзначив, що постачання повстанцям зброї і запасів не може розглядатися як збройний напад.

У Статуті ООН йдеться також про право на колективну самооборону. Договори про колективну безпеку зазвичай містять положення, згідно з яким напад на одну із сторін розглядатиметься як напад на всіх.

Міжнародний суд в рішенні у справі «Нікарагуа проти США» обумовив застосування права на колективну самооборону наступними вимогами: держава, що зазнала нападу, повинна офіційно заявити, що вона є жертвою збройного нападу; необхідне також ЇЇ звернення до союзних держав про надання допомоги в порядку колективної самооборони.

Останні роки в практиці держав стало актуальним питання про існування права на гуманітарну інтервенцію - застосовування сили для захисту своїх громадян в іншій державі. Застосування сили у такому разі може розглядатися як здійснення права на самооборону, що витікає з розширеного тлумачення ст. 51 Статуту ООН. Застосування сили для порятунку своїх громадян не заборонено міжнародним правом. Воно не може розглядатися як спрямоване проти територіальної недоторканності або політичної незалежності держави. За всіх умов воно повинне використовуватися виключно за цільовим призначенням, тільки в тих випадках, коли у держави немає інших шляхів порятунку життя своїх громадян.

102. Регіональні міжнародні організації у системі колективної безпеки. Організація з безпеки і співробітництва в Європі, Організація Північноатлантичного договору

Статут ООН містить спеціальний розділ VIII про регіональні угоди і органи для вирішення питань, що відносяться до підтримки миру і безпеки на регіональному рівні. При цьому угоди і органи, а також їх діяльність повинні бути сумісними з метою і принципами ООН. Рада Безпеки заохочує мирне вирішення суперечок в рамках таких угод і органів. Вона використовує регіональні угоди і органи для примусових дій під її керівництвом. Без повноважень Ради Безпеки вони не можуть вчиняти примусові дії, за винятком тих, що здійснюються в порядку колективної самооборони. Рада Безпеки повинна бути проінформована про всі дії, здійснені або намічені для підтримки миру і безпеки.

Основними регіональними організаціями у системі колективної безпеки є Організація з безпеки та співробітництва в Європі та Організація північноатлантичного договору. їх засновницькі договори передбачають обов'язок держав-членів співробітничати в підтримці миру і безпеки.

Організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) була створена в 1995 р. у результаті перетворення Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) у міжнародну організацію з метою збільшення її внеску в безпеку, стабільність і співпрацю регіону. Основним напрямком діяльності організації є превентивна дипломатія, а також миротворчість та постконфліктне відновлення, зміцнення безпеки і стабільності шляхом контролю над озброєннями, роззброєнням, розвитку заходів довіри.

Концепція ОБСЄ в сфері безпеки одержала подальший розвиток у прийнятому в 1994 р. Кодексі поведінки з військово-політичних аспектів безпеки. Безпека кожної держави нерозривно пов'язується з безпекою всієї решти держав. Учасники зобов'язалися негайно консультуватися з державою, що потребує допомоги при здійсненні свого права на індивідуальну або колективну самооборону. Вони спільно розглядають характер загрози і визначають дії, які потрібні для цілей захисту їх спільних цінностей.

Організація Північноатлантичного договору (НАТО) була створена на основі Вашингтонського договору 1949 р. за ініціативи США як військово-політичне об'єднання. Штаб-квартира організації знаходиться в Брюсселі. Згідно з положенням Вашингтонського договору збройний напад на одну з держав-членів організації розглядатиметься як напад на всі договірні сторони. У такому разі кожна сторона надасть допомогу, включаючи озброєну.

На 2010 рік членами НАТО є: Бельгія, Великобританія, Данія, Франція, Нідерланди, Ісландія, Канада, Люксембург, Норвегія, Португалія, США, Італія, Греція, Туреччина, Німеччина, Іспанія, Чехія, Польща, Угорщина, Болгарія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія, Естонія, Албанія та Хорватія.

На ювілейній сесії Ради НАТО в 1999 р. була прийнята нова концепція, яка, зокрема, поширила сферу дії договору на прилеглі до регіону області.

Вашингтонський договір містить положення, згідно з яким сторони зобов'язалися не приймати ніяких міжнародних зобов'язань, що йому суперечать. Тим самим Вашингтонському договору наданий характер основоположного правового акту зовнішньої політики учасників договору.

На основі Вашингтонського договору сформувалася досить громіздка система, що складається із понад 200 різного роду органів. Головними з них є Рада НАТО і Комітет планування оборони.

В 1997 р. була прийнята Хартія про особливе партнерство між НАТО і Україною. НАТО і Україна, наголошується в Хартії, розвиватимуть механізм кризових консультацій на випадок, якщо Україна вбачатиме пряму загрозу своїй територіальній цілісності, політичній незалежності або безпеці. Україна буде не менше двох разів на рік обговорювати проблеми безпеки з Радою НАТО. Поступово центр тяжіння в діяльності НАТО при забезпеченні безпеки зміщується з військової в бік політичної і навіть соціально-економічної сфери.

103. Міжнародно-правові проблеми роззброєння. Нерозповсюдження ядерної зброї. Обмеження стратегічних наступальних озброєнь

Роззброєння є найнадійнішою гарантією безпеки. Ця ідея знайшла відображення у низці міжнародно-правових актів. Набула поширення концепція принципу роззброєння. Зобов'язання держав в цій області сформульовано у принципі незастосування сили наступним чином: держави повинні сумлінно вести переговори з метою швидкого укладення універсального договору про загальне і повне роззброєння під ефективним міжнародним контролем. Статут ООН уповноважив Генеральну Асамблею «розглядати загальні принципи співпраці в справі підтримки міжнародного миру і безпеки, зокрема принципи, що визначають роззброєння і регулювання озброєнь» (ст. 11). На Раду Безпеки покладена відповідальність за формулювання «планів створення системи регулювання озброєнь» (ст. 26). Про те, що є загальним і повним роззброєнням, можна судити за схваленою Генеральною Асамблеєю Спільною заявою урядів СРСР і США 1961 р. Вона припускає розпуск збройних сил, ліквідацію військових споруд і озброєнь; знищення і припинення виробництва зброї масового знищення, а також засобів її доставки; скасування органів військового керівництва і припинення військового навчання; припинення витрачання коштів на військові цілі. Зберігаються лише військові засоби, необхідні для підтримки внутрішнього правопорядку.

Нереальність досягнення повного роззброєння незабаром стала очевидною, оскільки держави потребували озброєнь для гарантування своєї безпеки, підтримки внутрішнього порядку і виконання миротворчих функцій, тому можливе лише часткове роззброєння, скорочення озброєнь. І Особливе значення має запобігання вживанню ядерної зброї і інших видів зброї масового враження (хімічної, бактеріологічної, радіологічної, екологічної).

Починаючи з 1961 р., Генеральна Асамблея ООН прийняла ряд резолюцій, що забороняють застосування ядерної зброї. Істотне значення мають угоди між СРСР і США - Угода про заходи зі зменшення І небезпеки виникнення ядерної війни 1971 р., Угода про запобігання ядерній війні 1973 р. та ін.

В 1963 р. був підписаний Московський договір про заборону випробувань ядерної зброї у атмосфері, в космічному просторі та під водою. У1996 р. Генеральна Асамблея прийняла Договір про всеосяжну заборону ядерних випробувань.

З 1968 р. діє Договір про нерозповсюдження ядерної зброї. Держави, що володіють ядерною зброєю, зобов'язалися не передавати її неядерним державам, а останні зобов'язалися не приймати ядерну зброю. Перед укладенням цього Договору Рада Безпеки в 1968 р. прийняла Резолюцію про гарантування безпеки, згідно з якою агресія із застосуванням ядерної зброї або загрози такої агресії проти держави, що не володіє ядерною зброєю, викличе негайні дії з боку Ради Безпеки, і перш за все її постійних членів.

Отже, позиція міжнародного права щодо ядерної зброї виглядає таким чином:

а) не заборонено володіння ядерною зброєю тими державами, які її вже мають в своєму розпорядженні (ядерні держави);

б) розповсюдження цієї зброї є протиправним;

в) неядерним державам повинні бути надані гарантії безпеки від ядерної агресії.

Істотну роль в обмеженні розповсюдження ядерної зброї і в забезпеченні безпеки неядерних держав відіграють без'ядерні зони. У 1967р. був прийнятий Договір про заборону ядерної зброї в Латинській Америці, який оголосив регіон вільним від ядерної зброї. Друга без'ядерна зона була створена у 1985 р. шляхом прийняття Договору про без'ядерну зону південної частини Тихого океану. У ньому містяться норми, що забороняють заховання радіоактивних речовин в морі в межах зони. Підписавши Протокол II, п'ять ядерних держав прийняли на себе ті ж зобов'язання, що і відносно Латинської Америки.

Договір про Антарктику 1959 р. створив без'ядерну зону, заборонивши проведення будь-яких випробувань ядерної зброї в Антарктиці. Договір про космос 1967 р. заборонив виведення на орбіту і розміщення в космічному просторі ядерної зброї. Угода про діяльність держав на Місяці та інших небесних тілах 1979 р. встановила додаткові обмеження в цьому плані. Договір про морське дно 1971 р. забороняє розміщення будь-якої ядерної зброї на морському дні і в його надрах.

Що стосується неядерних видів зброї масового враження, то в т області серйозним досягненням стала Конвенція про заборону розробки, виробництва і накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) і токсичної зброї та про їх знищення 1972 р. та Конвенція про заборону розробки, виробництва і накопичення та застосування хімічної збрита про її знищення 1993 р.

Екологічним засобам і методам ведення війни присвячено Кон-венцію про заборону військового чи будь-якого іншого ворожого застосування засобів впливу на природне середовище 1976 р. Конвенція забороняє вдаватися до будь-якого ворожого застосування засобів дії на природне середовище, які мають масові, тривалі і важкі наслідки. Зокрема, забороняється використання засобів, здатних змінити погодні умови, викликати землетруси, приливні хвилі, затоплення, а також привести до виснаження озонового шару.

Одним з головних напрямів забезпечення міжнародної безпеки є обмеження стратегічних озброєнь (ОСО). Зрозуміло, основна роль в цьому процесі із самого початку належала двом «наддержавам» - CPCP і США. В 1972 р. вони підписали угоди, відомі як ОСО-1. Вони включають Договір про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО) і Тимчасову угоду про деякі заходи в галузі обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО).

Договір по ПРО обмежив кількість районів розміщення систем ПРО двома для кожної зі Сторін. В1974 р. Сторони підписали Протокол, що обмежує кількість районів ПРО одним для кожної зі Сторін. Обмеження ПРО мало важливе значення, оскільки зменшувало здатність потенційного агресора протистояти удару у відповідь. Однак,у 2001 р. США денонсували Договір по ПРО.

Тимчасова угода про деякі заходи в галузі обмеження стратегічних наступальних озброєнь 1972 р. ввела обмеження відносно кількості пускових установок стратегічних балістичних ракет. Було також обмежено кількість балістичних ракет на підводних човнах до 950 для СРСР і Д° 710 для США. Термін дії Угоди - п'ять років. Проте в 1977 р. Сторони заявили, що вони будуть і надалі дотримуватися Угоди. #*

У1987 р. в результаті зустрічі на вищому рівні між СРСР і ЄША був підписаний Договір про ліквідацію ракет середньої і меншої дальності. Договір передбачив ліквідацію цілого класу ядерних озброєнь.

У березні 2002 р. в результаті зустрічі президентів Росії та США був підписаний договір між РФ і США про скорочення стратегічних наступальних потенціалів.

Скорочення звичайних озброєнь тільки починає здійснюватися, причому досить повільно..Найістотнішим досягненням в цій області є договір про звичайні збройні сили в Європі,підписаний у Парижіу 1990 р. 22 державами. Ним передбачено значне скорочення наземних, повітряних, але не морських сил.

104. Заборона розробки, виробництва, застосування хімічної і бактеріологічної зброї та їх знищення

10 квітня 1972 була відкрита для підписання Конвенція про заборону розробки, виробництва та накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) і токсинної-го зброї та про їх знищення (КОБО). Цей документ, що набув чинності 26 березня 1975, забороняє розробку, виробництво та накопичення біологічних токсичних препаратів, а також передбачає знищення такої зброї та засобів її доставки. У Конвенції беруть участь понад 150 держав.

Конвенція була першим міжнародним документом, який поставив поза законом один з видів зброї масового знищення. На жаль, при укладанні Конвенції не вдалося виробити протокол про контроль за її положеннями. Цей недолік намагається заповнити регулярно скликається Конференція з розгляду дії положень Конвенції.

У 1993 р. була відкрита для підписання Конвенція про заборону розробки, виробництва, накопичення і застосування хімічноїзброї та про її знищення (КЗХО). Документ набув чинності 29 квітня 1997 КЗХО є першим чинним багатостороннім договором, не тільки забороняє цілий вид зброї масового знищення, а й передбачає механізм перевірки військових і цивільних хімікатів. У 2003 р. в Конвенції брало участь 145 держав.

Конвенція передбачила установу Організації по забороні хімічної зброї (ОЗХЗ) зі штаб-квартирою в Гаазі.

105. Заходи зміцнення довіри. Міжнародний контроль

Заходи зміцнення довіри - порівняно новий елемент системи міжнародної безпеки. Його завдання - попередження погіршення відносин в результаті взаємного непорозуміння, створення впевненості у відсутності загрози безпеці. Першими міжнародно-правовими актами з даного питання можна вважати Угоди між СРСР і США про заходи щодо зменшення небезпеки виникнення ядерної війни (1971 р.) і про запобігання ядерній війні (1973 р.), в яких сторони зобов'язалися запобігати виникненню ситуацій, що можуть викликати небезпечне загострення їх відносин. У разі появи ризику виникнення де-небудь ядерного конфлікту, сторони негайно приступають до взаємних консультацій.

Саме поняття «заходи зміцнення довіри» було введено в обіг Заключним актом НБСЄ 1975 р. Він передбачив повідомлення про військову діяльність, нагляд за нею.

Заходи довіри розроблялися і Генеральною Асамблеєю ООН. Заключний документ першої спеціальної сесії з роззброєння 1978 р. підкреслив зв'язок роззброєння з довірою.

Комісія ООН з роззброєння у 1988 р. заявила, що ефективний контроль - найважливіший елемент будь-якої угоди із роззброєння. Зокрема, укладення Договору про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері,у космічному просторі та під водою (Москва, 1963 р.) стало можливим лише після створення національних технічних засобів надійного контролю за ядерними вибухами в інших державах Всі держави повинні поважати право на національний контроль і не перешкоджати його здійсненню.

Формами контролю є обмін інформацією про розміщення озброєнь і заходи з їх обмеження, а також взаємні інспекції на місцях Більшість договорів в області роззброєння передбачає створення систем контролю. Для здійснення контролю деякі договори передбачають створення міжнародних організацій.

Особливе місце в системі контролю займає Договір про відкрите небо 1992 р. Його мета - сприяти більшій відвертості у військовій діяльності сторін, а також зміцненню безпеки через заходи укріплення довіри. Договір встановив режим відкритого неба для проведення наглядових польотів державами-учасницями над територіями інших держав-учасниць.

106. Поняття права збройних конфліктів. Становлення та кодифікація права збройних конфліктів.

Право збройних конфліктів являє собою самостійну галузь міжнародного права, принципи і норми якої регулюють допустимість засобів і методів ведення війни, забезпечують захист жертв збройних конфліктів, встановлюють взаємостосунки між воюючими і невоюючими державами.

Безумовно, оскільки галузь права збройних конфліктів є однією з найбільш давніх у міжнародному праві, основним джерелом права є міжнародний звичай. Ми можемо знайти правила ведення війни у правових памятниках старовини та у практиці держав. Так, ще Закони Ману містили норми про заборону деяких засобів ведення війни, зокрема отруйних стріл. Або загальновідоме «Іду на Ви» князя Святослава як звичай оголошення війни. У даний час переважаюча більшість норм і принципів права збройних конфліктів міститься в міжнародних договорах.

Право збройних конфліктів складається з двох частин - «права Гааги» (права війни) та «права Женеви» (права миру). Основу такого поділу складають міжнародні конвенції як результат кодифікаційних процесів правил війни. Так, за підсумками Гаазьких мирних конференцій 1899 та 1907 рр. були прийняті декларації та конвенцій, які регулюють різні аспекти права збройних конфліктів, причому одинадцять конвенції 1907 р. замінили Конвенцію про закони і звичаї сухопутної війни та декларації 1899 р. Основні конвенції 1907 р.: Про відкриття воєнних дій; Про закони і звичаї сухопутної війни (або IV Гаазька конвенція}; Про стан ворожих торгових суден на початку воєнних дій; Про бомбардування морськими силами під час війни; Про деякі обмеження в користуванні правом захоплення в морській війні; Про права і обов'язки нейтральних держав під час морської війни та ін.

Основу «права Женеви» складають чотири Женевські конвенції від 12 серпня 1949 р.: І Конвенція про поліпшення долі поранених і хворих і діючих арміях, II Конвенція про поліпшення долі поранених, хворих та осіб зі складу збройних сил на морі, які потерпіли корабельну аварію, Ш Конвенція про поводження з військовополоненими, IV Конвенція про захист цивільного населення під час війни. Проблемою Женевських конвенцій є те, що вони скоріше застосовуються до наслідків військових дій, ніж до їх безпосереднього ведення. Вказану прогалину заповнили прийняті в 1977 р. два Додаткові протоколи до Женевських конвенцій 1949 p., що стосуються захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Додатковий протокол І) і збройних конфліктів неміжнародного характеру (Додатковий протокол II).

Додатковий протокол І значмо розширює сферу застосування правил ведення війни, згідно з яким сторони, що знаходяться в конфлікті, повинні спрямовувати свої дії тільки проти військових об'єктів.

Додатковий протокол II розширив коло осіб, на яких поширюються правила ведення війни, визначивши, що останні застосовуються до всіх збройних конфліктів, які відбуваються на території будь-якої держави, що підписала протокол.

Інші міжнародні договори присвячені забороні або обмеженню застосування певного засобу або методу ведення війни. Серед них необхідно відмітиш наступні: Санкт-Петербурзька декларація про відміну застосування вибухових і запалювальних куль 1868 p.; Женевський протокол про заборону застосування на війні задушливих, отруйних або інших подібних газів та бактеріологічних засобів 1925 p.; Гаазька конвенція про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту 1954 p.; Конвенція про заборону військового або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище 1977 p.; Конвенція про заборону або обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї, які можуть вважатися такими, що мають можливість наносити надмірні ушкодження чи мають невибіркову дію, 1981 р. і три Протоколи до неї (Протокол про осколки, які не піддаються виявленню; Протокол про заборону або обмеження застосування мін, мін -пасток та інших пристроїв; Протокол про заборону або обмеження застосування запалювальної зброї).

Крім того, в сучасному міжнародному праві існують документи, що встановлюють кримінальну відповідальність окремих осіб за агресію і за серйозні порушення норм права збройних конфліктів в ході ведення війни. До них відносяться: Статути Міжнародних військових трибуналів (Нюрнберзького 1945 р. і Токійського 1946 р.); Конвенція про незастосовність строків давності до військових злочинів і злочинів проти людства 1968 р.; Резолюції Генеральної Асамблеї ООН про видачу і покарання військових злочинців 1946 р. і про принципи міжнародної співпраці відносно виявлення, арешту, видачі і покарання осіб, винних у військових злочинах проти людства 1973 р., та ін.

107. Початок війни і його правові наслідки. Цілі війни. Театр війни

Відповідно до Гаазької конвенції про відкриття військових дій 1907 р., держави визнають, що «військові дії між ними не повинні починатися без попереднього і недвозначного попередження,яке матиме або форму мотивованого оголошення війни, або форму ультиматуму з умовним оголошенням війни».

Оголошення війни, навіть якщо за цим актом не слідують військові дії, означає початок юридичного стану війни. Між державами припиняють діяти норми міжнародного права, які застосовуються у мирний час Стан війни припиняє дипломатичні і консульські відносини, співробітникам дипломатичних і консульських установ повинна бути забезпечена можливість безперешкодного виїзду до своєї держави.

Всі громадяни на території держави поділяються на власних громадян, громадян союзних держав, інших держав та громадян ворожої держави. Стосовно власних громадян оголошується загальна мобілізація.

Для громадян союзних держав забезпечується можливість виїзду до своєї держави з метою надання можливості вступу до союзницьких збройних сил.

Громадяни іноземної держави можуть бути інтерновані. Відносно громадян ворожої сторони застосовуються різного роду обмеження. Ці особи можуть бути примушені до проживання на період війни в певному районі або інтерновані.

Майно, що належить безпосередньо ворожій державі, конфіскується (за винятком майна дипломатичного і консульського представництв). Майно громадян ворожої держави в принципі вважається недоторканним. Суднам надається певний термін (індульт) для того, щоб вони залишили порти і територіальні води ворожої держави, після закінчення якого судна підлягають конфіскації.

Ціллю війни є придушення збройного опору противника. Війна не ведеться на знищення противника і не має за мету захоплення його території. Проти осіб, що не приймають участь у військових діях, неприпустимо застосовувати зброю.

Військові дії розгортаються в певних просторових межах, що іменуються театром війни. Під театром війни розуміється вся територія воюючих держав (сухопутна, морська і повітряна), на якій вони потенційно можуть вести військові операції. Театр військових дій - це територія, на якій збройні сили воюючих фактично ведуть військові дії. Територія (сухопутна, морська, повітряна) нейтральних і інших невою-ючих держав не повинна використовуватися як театр військових дій.

Відповідно до міжнародних договорів не можуть використовуватися як театр військових дій:

а) деякі міжнародні протоки (наприклад, Магелланова протока за Договором 1981 р.);

б) міжнародні канали (наприклад, Суецький канал згідно з Константинопольською конвенцією 1888 р.);

в) окремі острови і архіпелаги (наприклад, архіпелаг Шпіцберген відповідно до Паризького договору про Шпіцберген 1920 р.);

г) окремі континенти (наприклад, Антарктика відповідно до Договору про Антарктику 1959 р.);

д) Місяць та інші небесні тіла (Договір про космос 1967 р.);

е) частини державної території воюючої сторони, на яких утворено спеціальні зони, передбачені нормами права озброєних конфліктів (наприклад, санітарні зони і місцевості).

108. Правовий статус учасників збройних конфліктів. Розвідники і шпигуни. Найманці. Парламентери

час збройних конфліктів населення, що проживає на території держави, поділяється на дві групи: таке, що відноситься до збройних сил, і таке, що не відноситься до збройних сил (цивільне населення). Першу групу поділяють на дві категорії осіб: комбатанти і некомбатанти.

Комбатанти - це особи, що входять до складу збройних сил воюючих сторін та безпосередньо ведуть бойові дії проти ворога зі зброєю в руках.

Некомбатанти - це особи, що входять до складу збройних сил та безпосередньо не беруть участь в бойових діях Це - військові кореспонденти, юристи, духівництво, інтенданти, медичний персонал. Некомбатанти можуть мати особисту зброю для самозахисту. У разі участі в бойових діях вони отримують статус комбатантів.

Відповідно до Женевських конвенцій 1949 р. до комбатантів відносяться:

  1.  особовий склад регулярних збройних сил;

ополчення, добровольчі загони, як ті що входять, так і не входять до складу регулярних збройних сил;

  1.  особовий склад рухів опору і партизанських формувань;

особи, що надають допомогу збройним силам, але участі в бойових діях не беруть;

члени екіпажів торгових суден і цивільних літаків, що надають допомогу тим, що воюють;

населення, яке при наближенні противника взялося за зброю, якщо воно відкрито носить зброю і дотримується законів і звичаїв війни.

Для визнання комбатантами партизани повинні належати до організованого загону на чолі з особою, відповідальною за своїх підлеглих перед своїм урядом, особою, що забезпечує дисципліну і дотримання прав міжнародного гуманітарного права. Партизани повинні відкрито носити зброю перед початком і під час битви і мати певні відмінні знаки.

Необхідно розрізняти такі категорії, як військовий шпигун і військовий розвідник. Військовий шпигун (лазутчик) - це згідно ст, 29 додатку до IV Гаазької конвенції 1907 р . «така особа, яка, діючи таємним чином або під помилковими приводами, збирає або прагне зібрати відомості в районі дій одного з воюючих з наміром повідомити їх стороні противника». Стаття 46 Додаткового протоколу І, уточнюючи правовий статус військового шпигуна, закріплює норму, згідно з якою особа зі складу збройних сил, що «потрапляє під владу сторони противника в той час, коли вона займається шпигунством, не має права на статус військовополоненого, і з нею можуть поводитися як із шпигуном».

Військовий розвідник - це особа, що збирає відомості в районі дії противника і відкрито носить форму своєї армії, тобто не приховує своєї справжньої особи. У випадку, якщо ця особа потрапить до рук противника, на неї повинен поширюватися режим військового полону.

Найманець - це особа, завербована для використання у військовому конфлікті, що фактично бере участь у військових діях в цілях отримання матеріальної винагороди (що істотно перевищує винагороду, обіцяну або виплачувану комбатантам такого ж рангу і з такими ж функціями з числа особового складу збройних сил даної сторони) та не входить до складу збройних сил сторони в конфлікті (ст. 47 Додаткового протоколу І). При цьому вона не повинна бути громадянином країни, що знаходиться в конфлікт, і не проживати постійно на її території. Від найманців слід відрізняти добровольців -осіб, що беруть участь в конфлікті не за матеріальними, а за іншими міркуваннями (політичне співчуття, спільність ідеології, релігії). Доброволець за власною ініціативою вступає в діючу армію однієї з воюючих сторін. Згідно V Гаазької конвенції 1907 р. окремі особи можуть «переходити кордон, щоб вступити на службу одного з воюючих».

В 1989 р. була прийнята Конвенція про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців. Конвенція визнала найманство серйозним злочином, що зачіпає інтереси всіх держав, і зобов'язала учасників або притягувати винних до суду, або видавати. Конвенція до категорії найманців відносить не тільки осіб, що безпосередньо беруть участь у збройних конфліктах, але і осіб, завербованих для участі в наперед запланованих актах насильства, направлених на повалення уряду якої-небудь держави, підрив її конституційного порядку або порушення її територіальної цілісності і недоторканності.

Парламентер — особа, спеціально уповноважена військовим командуванням воюючої сторони на ведення переговорів з командуванням противника.

109. Захист поранених і хворих під час війни

Норми про захист поранених і хворих у сухопутній війні містяться у І Женевській конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях 1949 р. і в першому Додатковому протоколі 1977 р. Згідно Конвенції встановлений нею режим поширюється на:

особовий склад збройних сил;

особовий склад ополчення і добровольчих загонів, а також організованих рухів опору, якщо на їх чолі стоїть особа, відповідальна за своїх підлеглих, якщо їх учасники мають ясно видимий відмінний знак, відкрито носять зброю, дотримуються норм міжнародного гуманітарного права.

Перший Додатковий протокол поширив цей режим на всіх поранених і хворих, військових або цивільних, які потребують негайної медичної допомоги.

Воюючі зобов'язані вживати негайних заходів для пошуку і збору поранених і хворих. У разі потреби для цього встановлюється перемир'я. До поранених противника слід відноситися з повагою, надавати їм необхідну медичну допомогу. Заборонені медичні експерименти над ними. Загиблих підбирають і гідно ховають. Інформація про поховання повідомляється Міжнародному Комітету Червоного Хреста (МКЧХ). Поховання повинні утримуватися в порядку, до них забезпечується доступ рідних. При захопленні противником поранених і хворих, вони користуються правами військовополонених, стан їх здоров'я також береться до уваги.

Медичний персонал знаходиться під захистом права збройних конфліктів. Медперсонал може бути затриманий противником. У такому разі він повинен продовжувати виконання своїх функцій, переважно відносно власних громадян. Захисту підлягають постійні медичні установи і рухомі медичні формування. Вони повинні мати відмінні знаки. Захист припиняється лише у разі їх використання в цілях спричинення шкоди противнику. Медперсонал має право мати особисту зброю для самооборони і захисту пацієнтів.

Режим поранених, хворих і осіб, що потерпіли корабельну аварію, визначений у II Женевській конвенції про поліпшення долі полонених, хворих та осіб зі складу збройних сил на морі, які потерпіли корабельну аварію, 1949 р. і у першому Додатковому протоколі 1977 р. В цілому застосовуються ті ж норми, що і у разі війни на суші, проте є певна специфіка. Особливе значення мають пошук і порятунок. Вони повинні здійснюватися негайно після битви самими бойовими кораблями. Воюючі можуть просити нейтральне судно прийняти на борт поранених і потерпілих корабельну аварію. Такі судна не підлягають захопленню.

Особливу складність рятувальні операції становлять для підводних човнів. За всіх умов підводні човни не мають права вчиняти ворожі дії відносно тих, хто рятується.

Госпітальні судна фарбуються в білий колір і несуть разом з національним прапор МКЧХ. Назва і опис судна повідомляється противнику. Госпітальні судна не можуть піддаватися нападу або захопленню. Медперсонал і команда судна не підлягає захопленню у полон. Здатні до пересування поранені і хворі можуть бути взяті в полон військовим кораблем противника. Госпітальне судно може бути піддане огляду і навіть поставлено під тимчасовий контроль противником.

110. Правовий статус військовополонених. Режим військового полону. Кримінальні і дисциплінарні покарання щодо військовополонених.

Основні норми про режим військового полону містяться у III Женевській конвенції 1949 р., а також в першому Додатковому протоколі 1977 р. (ст. ст. 43 - 47). ,»

Статус військовополонених надається законним учасникам військових дій (комбатантам). Особа зі складу збройних сил не може претендувати на статус військовополоненого у разі захоплення під час заняття шпигунством.

З моменту захоплення в полон відповідальність за військовополонених несе держава, що їх захопила. Військовополонений не злочинець, а солдат, що виконував свій обов'язок. Його ізоляція пояснюється виключно військовою необхідністю, тому будь-яка незаконна дія або бездіяльність, що призвела до смерті або заподіяла серйозну шкоду здоров'ю полоненого, є злочином.

Заборонено медичні експерименти на полонених. їм повинен бути забезпечений захист від фізичного насильства або залякування з боку місцевого населення.

Полонений зобов'язаний повідомити тільки своє прізвище, ім'я, звання, дату народження і військовий номер. Табори полонених не повинні розташовуватися так, щоб служити прикриттям військових об'єктів. Вони повинні знаходитися під керівництвом офіцерів строкової служби. Полонені мають свого представника, що спостерігає за умовами їх життя і підтримує зв'язок із адміністрацією табору. Полонені забезпечуються необхідним одягом, харчуванням, медичним обслуговуванням.

Рядові полонені можуть притягуватися до роботи з урахуванням їх фізичного стану. Офіцери беруть участь лише в керівництві такими роботами. Виконана робота оплачується відповідним чином. Виключається робота військового характеру. Участь у небезпечних для здоров'я роботах може мати місце тільки на добровільних засадах.

Дозволяється листування із зовнішнім світом. Полонені зберігають правосуб'єктність і можуть передавати юридичні документи через державу, що полонила їх, або через такі установи, як МКЧХ.

Для нагляду за дотриманням прав полонених може бути призначена держава-покровителька з числа нейтральних держав. Відповідні функції можуть здійснюватися МКЧХ.

Полонені підпорядковані законам і положенням, діючим в армії держави, що їх полонила. За скоєні злочини вони відповідають за цими законами. Невдала втеча тягне за собою лише дисциплінарну відповідальність. Після припинення військових дій полонені підлягають репатріації.

111. Режим військової окупації

Окупація - це встановлення однією державою контролю над частиною або всією територією іншої держави. Окупант при цьому не отримує суверенних прав, тобто він не має права анексувати або передати окуповану територію іншій державі, оскільки згідно з Статутом ООН завоювання не є законним методом придбання території.

Під час забезпечення на окупованій території необхідного порядку сам факт окупації (навіть незаконної) покладає на населення деякі обов'язки відносно окупанта, а останній несе відповідальність за дотримання прав населення.

За IV Гаазькою конвенцією 1907 р. основний критерій окупації носить фактичний характер - це встановлення реальної влади над територією. Згідно з спільною для всіх чотирьох Женевських конвенцій 1949 р. ст. 2, режим окупації застосовується і в тому випадку, коли територія була зайнята без збройного опору.

Існують різні види окупації: військова (тобто тимчасове заняття території військами противника в ході збройного конфлікту); післявоєнна (як засіб забезпечення виконання державою, що несе відповідальність за агресію, своїх зобов'язань); окупація при звільненні території союзника від ворожої окупації; зайняття воюючою стороною території нейтральної держави. До всіх випадків окупації застосовується право збройних конфліктів.

Окупація починається із встановлення фактичного контролю над територією та створення окупаційної адміністрації. Окупаційний режим припиняється з моменту втрати фактичного контролю над територією. Відповідні норми права збройних конфліктів діють до моменту припинення окупацЙ.

Управління окупованою територією здійснюється окупаційною адміністрацією з дотриманням відповідних норм права збройних конфліктів, по можливості зі збереженням дії місцевих законів. Дозволяється діяльність місцевих судів та органів влади, проте не допускається їх примушення до цього. Окупант має право створювати і щгі неполітичні військові суди. Окупаційна влада може використовувати державні будівлі, але право власності на них не отримує. Відносно нерухомої державної власності, лісів, сільгоспугідь окупаційна влада є лише тимчасовим керівником і повинна забезпечувати їх збереження.

112. Захист цивільного населення під час війни

Четверта Женевська Конвенція встановлює основи захисту мир-ного населення під час війни. Особи, що знаходяться під владою ворога поділяються на дві категорії: цивільні особи, які знаходяться у країні ворога та населення на окупованій території.

Обидві ці категорії мають право на повагу до їх особистих прав, обрядів, звичок та звичаїв,|3 ними завжди повинні поводитись гуманно, до них не повинні застосовуватися заходи примусу. Забороняється депортація чи вигнання населення. Не можна у примусовому порядку залучати до праці осіб, яким не виповнилося 18 років, а працюючих забороняється примушувати виконувати будь-яку роботу, яка 6 змушувала їх брати участь у воєнних операціях.

Сторона, яка окупувала, зобов'язана піклуватися про долю дітей, підтримувати санітарні служби гігієни, а також слідкувати за постачанням населенню всього необхідного. Щодо цивільних осіб, які знаходяться у країні ворога, то вони можуть покинути її, якщо цьому не перешкоджають міркування безпеки. Якщо їхній виїзд не відбувся з

В межах можливого, окупаційна влада зобов'язана поважати основні права людини, а також права, визначені міжнародними нормами. Мирному населенню повинен бути наданий певний рівень захисту з урахуванням, однак, з урахуванням інтересів безпеки окупаційних сил. Окупант зобов'язаний,у взаємодії з місцевою владою, максимально забезпечити населення медичним обслуговуванням, включаючи санітарні умови. Медичні установи можуть бути тимчасово реквізовані для лікування поранених, але таке вилучення компенсується створенням необхідних установ для мирного населення. Окупаційна влада стежить за забезпеченістю населення продуктами харчування і у разі потреби вживає необхідні заходи, також допускається допомога під егідою МКЧХ.

Населення не може примушуватися до діяльності, що має військове значення. Добровольці, що вступають на військову службу окупаційної держави, кваліфікуються як зрадники за законами своєї держави. Допускається залучення осіб старше 18 років до примусової праці, але працюючі повинні одержувати справедливу оплату і не можуть бути вивезені за кордон.

Реквізиція приватної власності для потреб окупаційних сил допускається, але з компенсацією готівкою або шляхом видачі розписки. Руйнування власності заборонено, окрім випадків абсолютної військової необхідності.

113. Особливості міжнародно-правового регулювання ведення збройного конфлікту на морі

Театром морської війни є внутрішні морські води, територіальне море і відкрите море. Комбатантами в морській війні є екіпажі військових кораблів, береговий обслуговуючий персонал а також самі військові кораблі. Під військовим кораблем слід розуміти будь-яке судно, що несе військово-морський прапор, а офіцери і екіпаж підпорядковані військовій дисципліні. Не є комбатантами госпітальні і санітарні судна, морська санітарна авіація.

До морської війни застосовні загальні правила сухопутної війни, зокрема правила щодо заборони на певні засоби і методи. В правилах морської війни специфічними є правила для підводних човнів, морської блокади, бомбардувань і ін. В морській війні всі ворожі моряки, що знаходяться на борту ворожого торгового судна можуть бути взяті в полон у разі захоплення їх судна, інакше кажучи на них розповсюджується статус комбатантів.

Для підводної війни діють Правила про дії підводних човнів по відношенню до торгових судів у військовий час (додаток до Лондонського протоколу 1936 р.). Правила передбачають, що в своїх діях по відношенню до торгових суден підводні човни повинні погоджуватися з нормами, які діють для надводних кораблів. Зокрема, військовий корабель, як надводний, так і підводний, може потопити торгове судно або позбавити його можливості плавання у разі наполегливої відмови зупинитися після належно зробленої вимоги про зупинку, при опорі огляду або обшуку. Заздалегідь слід доставити екіпаж, пасажирів і судові папери в безпечне місце.

Міни як зброя міжнародним правом не заборонені, хоча вони значною мірою заподіювали збиток не тільки військовому, але і торговому флоту, зокрема нейтральних країн. Регламентація мінної війни встановлена VIII Гаазькою конвенцією 1907 р. Згідно з Конвенцією, міни повинні встановлюватися на якорях. Вони можуть встановлюватися! не на якорях, якщо протягом однієї години з моменту втрати контролю над ними втратять забійну силу (стануть безпечними). Забороняється також встановлювати міни біля берегів і портів супротивника з єдиною метою паралізувати торгове судноплавство. У разі втрати нагляду за мінами, слід вказувати в загальнодоступних документах місця небезпечного плавання.

Морська блокада є такими діями військово-морського флоту воюючих, які призначені для недопущення доступу до берегів супротивника з боку моря. Блокада є законною при дотриманні ряду умов. Блокада повинна бути оголошена, при цьому повинні бути визначені координати району, що блокується, і час початку блокади. Для суден, що знаходяться в районі блокади повинен бути встановлений термін, щоб мати нагоду вийти з району, що блокується. За порушення блокада судна-порушники можуть бути захоплені і конфісковані або знищені.

Виходячи з вимог сучасного міжнародного права, блокада вважається законною лише тоді, коли вона здійснюється в реалізацію права держав на індивідуальну або колективну самооборону відповідно до Статуту ООН, або на підставі рішення Ради Безпеки ООН. Блокада, здійснювана агресором, завжди протиправна.

Бомбардування наземних об'єктів морськими силами є законним способом ведення війни. Відповідно до правил IX Гаазької конвенції 1907 р. забороняється бомбардування морськими силами незахищених міст, портів, селищ, житла і будівель. Під «незахищеним об'єктом» звичайно мають на увазі населені пункти, що не мають військового значення, що не є фортецями або військово-морськими базами. Але бомбардування таких об'єктів допустиме лише після того, як місцева влада на зроблене попередження не зруйнувала вказані об'єкти. Конвенція допускає, коли цього вимагає термінова військова необхідність, почати бомбардування і без попередження. Бомбардування допустиме ще в одному випадку: якщо місцева влада, після зробленого попередження відмовиться надати морським силам продовольство або запаси води для потреб цих сил.

Історично існувало каперство,тобто перетворення торгових суден у військові, при якому власник торгового судна, одержавши каперське свідоцтво, на свій ризик йшов у море і вступав в сутичку з судами супротивника. На сьогоднішній день міжнародним правом каперство заборонене.

Приз - це захоплене в ході морської війни вороже торгове судно і його вантаж, рівно як і нейтральне судно, велику частину вантажу якого складає військова контрабанда, тобто різні заборонені товари і вантажі, які можуть бути використані супротивником у війні і які збільшують його військовий потенціал. Не підлягають захопленню невеликі риболовецькі судна, каботажні судна, судна, що виконують наукові або філантропічні доручення, а також судна, що вийшли в море до оголошення війни.

Трофеї - захоплені в ході боїв на морі або на березі військові кораблі, військова техніка, озброєння і майно, що належить супротивнику. Серед трофеїв можуть бути також цінності,зокрема дорогоцінні метали, цінні папери і т.п. Вони переходять до сторони, що захопила їх, і стають її власністю.

114. Поняття і принципи міжнародного повітряного права. Джерела міжнародного повітряного права

Міжнародне повітряне право - це система міжнародно-правових норм, які регулюють відносини між суб'єктами міжнародного права у зв'язку з використанням повітряного простору та визначають його

правовий режим.

Основним документом в галузі міжнародного повітряного права є Конвенція про міжнародну цивільну авіацію, укладена в Чикаго у 1944 р. Чиказька конвенція встановлює основні принципи міждержавного співробітництва в галузі міжнародних польотів, регулювання діяльності повітряного транспорту та забезпечення його безпеки, а також включає статутні положення Міжнародної організації цивільної авіації (ІКАО). «Міжнародні авіаційні регламенти» (стандарти,рекомендації, процедури і т.п.), що приймаються та стверджуються Радою ІКАО, відіграють велику роль в міжнародному повітряному праві.

У міжнародній практиці склалися наступні галузеві принципи міжнародного повітряного права:

а) принцип поваги повного и виключного суверенітету держави над її повітряним простором у межах її території;

б) принцип забезпечення безпеки міжнародної цивільної авіації;

в) принцип свободи польотів у міжнародному повітряному просторі.

115. Правовий режим повітряного простору. Свобода польотів у міжнародному повітряному просторі

Правовий режим повітряного простору, в якому здійснюється повітряна діяльність, є різним. Над міжнародною територією (наприклад, Антарктикою, відкритим морем) він встановлюється міжнародним повітряним правом, а над державами - їх внутрішнім законодавством та нормами міжнародного повітряного права.

Згідно з принципом свободи польотів у міжнародному повітряному просторі, повітряні судна підпорядковуються в даній сфері юрисдикції держави прапору, держави реєстрації Порядок реєстрації повітряних суден визначається внутрішнім правом. Національна приналежність повітряного судна зазначається на фюзеляжі літака.

Держави зобов'язані здійснювати контроль за відповідністю зареєстрованих в них повітряних суден вимогам безпеки польотів та за дотриманням ними міжнародних норм. Дана вимога стосується на лише літаків, але й аеропортів та інших структур з обслуговування.

Юрисдикція держави у власному повітряному просторі визначається її територіальним верховенством. Повітряний простір є частиною території держави. Використання повітряного простору держави можливе лише з її дозволу. Для даних цілей держави укладають двосторонні угоди про повітряне сполучення, які, разом з внутрішніми актами, визначають правила польотів у повітряному просторі

На практиці авіапідприємства здійснюють авіаційні перевезення в межах наданих їм «комерційних прав», які іншими словами називають «свободи повітря». Всього виділяють дев ять таких свобод:

право здійснювати транзитний політ без посадки на території держави, яка надала таке право;

право виконувати транзитний політ через територію іноземної держави з посадкою на її території в некомерційних цілях, тобто без права висаджувати або брати на борт пасажирів, вивантажувати чи завантажувати багаж, пошту та вантажі;

- право висаджувати на іноземній території пасажирів і вивантажувати багаж, пошту, вантажі, взяті на борт повітряного судна на території держави, національність якої має таке повітряне судно;

- право приймати на території іноземної держави на борт повітряного судна пасажирів, багаж, пошту та вантажі, що прямують на територію держави, національність якої має таке повітряне судно;

~ право приймати на території іноземної держави, яка є партнером за угодою про повітряні сполучення чи перевезення, пасажирів,їх багаж, вантаж та пошту, що прямують на територію будь-якої третьої держави, а також право висаджувати пасажирів та вивантажувати 6агаж,пошту

та вантаж, що прямують з будь-якої такої держави;

право здійснювати перевезення пасажирів, багажу, вантажів

та пошти між третіми країнами через територію держави реєстрам судна;

право іноземного авіаперевізника здійснювати перевезення пасажирів, багажу, вантажів та пошти між третіми державами, обминаючи

територію держави реєстрації повітряного судна;

право здійснювати внутрішнє перевезення на відповідній ділянці міжнародної авіалінії;

право здійснювати внутрішнє перевезення за маршрутом, що

повністю проходить над територією іноземної держави.

116. Міжнародна організація цивільної авіації

Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО) (з англ. International Civil Aviation Organizacion, ICAO) — заснована відповідно до Чиказької конвенції про цивільну авіацію1944 року, є спеціалізованою установою ООН, що займається організацією і координацією міжнародного співробітництва держав у всіх аспектах діяльності цивільної авіації. Учасниками ІКАО є біля 190 держав, у тому числі на основі правонаступництва й УкраїнаСРСР вступив в ІКАО 10 листопада 1970 року.

ІКАО досліджує проблеми організації міжнародної цивільної авіації, повітряних трас, створення аеропортів і аеронавігаційних засобів, розробляє міжнародні стандарти для конструювання й експлуатації повітряних суден, правила з використання устаткування, засобів зв'язку і контролю над польотами; сприяє уніфікації митних, імміграційних і санітарних правил і т.д. У рамках ІКАО розробляються проекти міжнародних конвенцій.

Статутною метою ІKАО є забезпечення безпечного, упорядкованого розвитку міжнародної цивільної авіації у всьому світі і інші аспекти організації та координації міжнародного співробітництва з усіх питань цивільної авіації, у тому числі міжнародних перевезень. Відповідно до правил ІКАО міжнародний повітряний простір розділений на райони польотної інформації - повітряний простір, межі якого встановлюються з урахуванням можливостей засобів навігації та контролю за повітряним рухом. Однією з функцій ІKАО є присвоєння аеропортам світу чотирибуквених індивідуальних кодів-ідентифікаторів, що використовуються для передачі аеронавігаційної та метеорологічної інформації щодо аеропортів, планів польотів (флайт-планів), позначення цивільних аеродромів на радіонавігаційних картах і т. д. У 1992 (Резолюція A29-1) ІKАО оголосила 7 грудня Днем цивільної авіації. Надалі це рішення підтримала ООН.

Статутом ІКАО вважається дев’ята редакція Міжнародної конвенції цивільної авіації (також називається Чиказькою конвенцією ), яка включає в себе зміни з 1948 по 2006 роки. Вона має також позначення IKAO Doc 7300 / 9. Конвенція складається з 18 розділів (Annexes), які перераховуються в основний статті — Чиказька конвенція.

Вищим органом є Асамблея з представництвом усіх членів ІKАО. Збирається не рідше разу на три роки.

Виконавчим органом ІКАО є Рада. Вона складається з представників 30 держав, що обираються Асамблеєю з числа країн із найбільш розвиненим повітряним транспортом.Рада є постійним органом ІКАО, підзвітною Асамблеї, що керується Президентом, який обирається Асамблеєю на три роки. У Раді представлено 33 держави.

Забезпечує роботу ІКАО Секретаріат, очолюваний Генеральним секретарем ІКАО. Місцеперебування ІКАО — Монреаль (Канада).

Основні напрямки діяльності ІKАО:

Технічний напрям:

  •  розробка, вдосконалення та впровадження стандартів і рекомендацій, які застосовуються у міжнародній цивільній авіації;

Економічний напрям:

  •  дослідження міжнародних пасажирських і вантажних перевезень і вироблення рекомендацій з питань ставок і зборів за користування аеропортами та аеронавігаційними засобами, а також порядку встановлення тарифів, що застосовуються на міжнародних лініях;
  •  вивчення питань спрощення формальностей при міжнародних повітряних перевезеннях;
  •  надання постійної технічної допомоги країнам, що розвиваються у створенні власних систем внутрішніх і міжнародних повітряних перевезень;

Правовий напрямок:

  •  розробка проектів нових документів з міжнародного повітряного права.

117. Відповідальність у міжнародному повітряному праві

Норми про відповідальність авіаперевізника, що виникає зі здійснення міжнародних комерційних повітряних польотів, містяться, як правило, у двосторонніх угодах про повітряне сполучення і складають найважливішу сферу правового регулювання в міжнародному повітряному праві. Межі відповідальності повітряного перевізника сформульовані у Варшавській конвенції 1929 р. й у Гаазькому протоколі до неї 1955 р.

Зазвичай норма про відповідальність складається з обов’язку перевізника відшкодувати шкоду, що виникає з його провини під час повітряного перевезення. У разі смерті пасажира або заподіяння шкоди його здоров’ю, а також у разі заподіяння матеріального збитку через запізнення під час перевезення перевізник несе відповідальність, якщо тільки не доведе, що вжив усі необхідні заходи або що відповідні заходи неможливо було вжити.

Перевізник також несе відповідальність за втрату, нестачу або ушкодження багажу з моменту прийняття його до перевезення і до видачі одержувачеві, а так само вантажу, якщо не доведе, що вжив всі необхідні заходи для запобігання заподіянню збитків або що такі заходи неможливо було вжити. Якщо перевізник доведе, що причиною виникнення шкоди є провина потерпілого, то умови відповідальності не настають або відповідальність може бути обмежена. Межі відповідальності перевізника не застосовуються, якщо буде доведено, що збиток виник внаслідок наміру або грубої необережності самого перевізника. У багатьох країнах широко застосовується також адміністративна та кримінальна відповідальність за порушення умов експлуатації міжнародних повітряних ліній.

118. Поняття і принципи міжнародного космічного права. Джерела міжнародного космічного права

Міжнародне космічне право - це сукупність міжнародних принципів і норм, що встановлюють правовий режим космічного простору, включаючи небесні тіла, та регулюють права та обов'язки учасників космічної діяльності.

Міжнародне космічне право формується переважно як договірне. Його основними джерелами є: Договір про принципи діяльності держав з дослідження та використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла 1967 р., Угода про рятування космонавтів, повернення космонавтів та об'єктів, запущених у космічний простір 1968 р., Конвенція про міжнародну відповідальність за шкоду, завдану космічними об'єктами 1972 р., Конвенція про реєстрацію об'єктів, що запускаються у космічний простір 1974 р., Угода про діяльність держав на Місяці та інших небесних тілах 1979 р.

Принципи міжнародного космічного права закріплені у Договорі про принципи діяльності держав з дослідження та використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла 1967 р. До них відносяться: дослідження та використання космосу на благо всього людства; рівне право всіх держав на дослідження та використання космосу; заборона національного привласнення космосу; відповідність космічної діяльності міжнародному праву; свобода космосу для наукових досліджень; використання Місяця та інших небесних тіл виключно у мирних цілях; міжнародна відповідальність держав за всю національну космічну діяльність; міжнародна відповідальність держав за шкоду, завдану космічними об'єктами; співробітництво та взаємна допомога держав при дослідженні та використанні космосу» збереження державами юрисдикції та контролю над космічними об'єктами, що занесені до їх реєстрів; обов'язок держав уникати шкідливого забруднення космосу.

119. Правовий режим космічного простору і небесних тіл

Космічний простір — це міжнародна територія, правовий статус і режим якої визначаються міжнародним правом. Згідно з рішенням

Комітету ООН з космосу 1979 р., розмежування повітряного простору держав, на який поширюється їх суверенітет, та «відкритого» космічного простору проходить на висоті 100-110 км над рівнем Світового океану. Під «небесними тілами» слід розуміти природні тверді об'єкти» що знаходяться у космічному просторі, а саме планети, їх супутники, астероїди, комети, метеорити та зірки.

Основоположною особливістю сучасного правового статусу космічного простору та небесних тіл є їх міжнародно-правова кваліфікація як надбання всього людства. Договір про космос 1967 р. встановлює, що ніяка частина космічного простору, включаючи небесні тіла, не підлягає національному привласненню ані шляхом проголошення над ними суверенітету, ані шляхом використання або окупації; ані будь-якими іншими способами, а дослідження космічного простору слід проводити відповідно до міжнародного права. Договір про космос 1967 р. забороняє розміщення в космосі зброї масового знищення. Тим самим космічний простір і небесні тіла проголошені частково демілітаризованою зоною, включно з без'ядерним статусом. У космосі також заборонено проводити будь-які випробування ядерної зброї. Розміщення в космосі звичайних видів озброєння та збройних сил загальним міжнародним правом не заборонено,так само як не заборонено використання космосу у військових цілях. Місяць та інші небесні тіла є демілітаризованими та нейтралізованими територіями,що забороняє будь-яке їх військове використання.

Вивчення та дослідження космічного простору і небесних тіл має відбуватися в такий спосіб, щоб уникати їх шкідливого забруднення, а також несприятливих змін земного середовища.

120. Правовий режим космічних об'єктів і екіпажів

Космічний об'єкт можна визначити як космічний супутник та його складові щетини, включаючи засоби його доставки в космічний простір. Згідно з Конвенцією про реєстрацію об'єктів, що запускаються В космічний простір 1975 р., держава, що здійснює такий запуск, реєструє космічний об'єкт у національному реєстрі. Кожна запускаюча держава представляє Генеральному секретарю ООН у найкоротший строк необхідну інформацію про кожний космічний об'єкт, занесений в її реєстр.

Права власності держави реєстрації на космічні об'єкти, запущені в космос, і на їхні складові частини залишаються непорушними під час їхнього знаходження в космічному просторі або на небесному тілі, або після повернення на Землю. Такі об'єкти та їхні складові частини, виявлені на іноземній території, повинні повертатися державі реєстрації космічного об'єкта. Для повернення космічного об'єкта і його складових частин запускаючій державі, по-перше, необхідне прохання запускаючої держави про це; по-друге, на вимогу необхідно представити до повернення пізнавальні дані; по-третє, витрати з виявлення і повернення об'єкта та його складових частин повинні покриватися запускаючою державою.

Космонавт - це людина, що здійснила політ в космічний простір, член екіпажу космічного корабля. У Договорі про космос 1967 р. встановлено, що космонавти розглядаються як посланці людства в космос. Держава, у реєстр якої занесений об'єкт, запущений у космос, здійснює юрисдикцію і контроль над екіпажем цього об'єкта. Юрисдикція держави реєстрації здійснюється під час знаходження об'єкта в космічному просторі, у тому числі й на небесному тілі.

Держави зобов'язані інформувати одна одну або ООН про встановлені ними явища у космосі, які могли б становити небезпеку для життя або здоров'я космонавтів. Держави зобов'язані надавати космонавтам будь-яку допомогу у випадку аварії, лиха або вимушеної посадки на території іншої держави або у відкритому морі.

Космонавтам, що здійснили вимушену посадку, має бути забезпечена безпека, і вони негайно повинні бути повернуті державі, у реєстр якої занесений їх космічний корабель.

Повернення космонавтів запускаючій державі є безумовним зобов'язанням, і держава, що повертає їх, не повинна вимагати компенсації витрат, пов'язаних з рятуванням і поверненням «посланців людства в космос».

121. Відповідальність у міжнародному космічному праві

Згідно з Договором про космос 1967 р., держави несуть міжнародну відповідальність за національну діяльність у космічному просторі, включаючи Місяць та інші небесні тіла, незалежно від того, чи здійснюється вона урядовими органами або неурядовими юридичними особами. Діяльність неурядових юридичних осіб у космічному просторі, включаючи Місяць та інші небесні тіла, має здійснюватися з дозволу і під постійним наглядом відповідної держави. У випадку діяльності в космічному просторі, включаючи Місяць та інші небесні тіла, міжнародної організації, відповідальність за виконання Договору про космос несуть, разом з міжнародною організацією, також і держави, що беруть у ній участь. Держава, що здійснює або організує запуск об'єкта в космос, а також кожна держава, з території або установок якої здійснюється запуск об'єкта, несе міжнародну відповідальність за шкоду, завдану такими об'єктами або їх складовими частинами на Землі, у повітряному або космічному просторі, включаючи Місяць та інші небесні тіла, іншій державі,її фізичним або юридичним особам. Згідно з Конвенцією про міжнародну відповідальність за шкоду, завдану космічними об'єктами 1972 р.,термін «шкода» означає позбавлення життя, тілесне пошкодження або інше пошкодження здоров'я; або знищення чи пошкодження майна держави, або фізичних чи юридичних осіб або майна міжнародних міжурядових організацій. Запускаюча держава несе абсолютну відповідальність з виплати компенсації за шкоду, завдану її космічним об'єктом на поверхні Землі або повітряному судну в польоті. Якщо в будь-якому місці, окрім поверхні Землі, космічному об'єкту однієї запускаючої держави або особам чи майну на борту такого космічного об'єкта завдано шкоди космічним об'єктом іншої запускаючої держави, то остання несе відповідальність тільки у випадку,коли шкоду завдано з її вини або з вини осіб, за яких вона відповідає. Конвенція про відповідальність передбачає також солідарну відповідальність кількох держав. Запускаюча держава може вимагати звільнення від абсолютної відповідальності, якщо вона доведе, що шкода стала повністю або частково результатом грубої недбалості або дій чи бездіяльності, вчинених з наміром завдати шкоди, з боку держави-позивача або фізичних чи юридичних осіб, яких вона представляє.

122. Поняття та система міжнародного екологічного права. Джерела міжнародного екологічного права

Міжнародне екологічне право - галузь міжнародного права, принципи і норми якої регулюють відносини між його суб'єктами в сфері охорони навколишнього середовища та раціонального використання природних ресурсів. Правове регулювання міжнародного екологічного права спрямоване на обмеження шкідливого антропогенного впливу на навколишнє середовище, забезпечення стійкого розвитку людства шляхом встановлення раціонального використання природних ресурсів, а також охорону та збереження унікальних природних, історичних та інших пам'яток, створених людиною (заповідників, резервацій та ін.).

Природні об'єкти, які входять у сферу регулювання міжнародного екологічного права, як правило, знаходяться поза межами юрисдикції окремих держав. На думку В.Г. Буткевича, до таких об'єктів можна віднести: об'єкти універсального, спільного користування - Світовий океан, відкрите море і морське дно за межами континентального шельфу, Антарктику, космічний простір, Місяць та інші небесні тіла тощо; багатонаціональні об'єкти (водні ресурси, мігруючі види тварин та птахів тощо); взаємні об'єкти - такі об'єкти, що спільно належать сусіднім державам (міжнародні річки, певні види флори і фауни та ін.).

Важливими джерелами міжнародного екологічного права є багатосторонні міжнародні договори, спрямовані на охорону певних видів навколишнього середовища або на обмеження певної діяльності, що впливає на навколишнє середовище. Держави також пов'язують себе двосторонніми угодами про співпрацю в області охорони навколишнього середовища, в яких визначаються різні напрямки і форми співробітництва та передбачається створення координаційних органів. Двосторонні угоди також регулюють використання транскордонних водних об'єктів, охорону окремих видів тварин, створення транскордонних заповідників та ін.

У міжнародному екологічному праві досить велике значення мають норми «м'якого права» (договори загального характеру, рамочні конвенції, резолюції міжнародних організацій). Найважливішими серед них є: Стокгольмська декларація з навколишнього середовища 1972 р. (прийнята на Конференції ООН з проблем навколишнього середовища людини в 1972 р.); Всесвітня хартія природи (ухвалена Генеральною Асамблеєю в 1982 р.); Порядок денний на XXI століття (прийнята Конференцією ООН з навколишнього середовища та розвитку в 1992 р,); Декларація Ріо-де-Жанейро з навколишнього середовища і розвитку (прийнята Конференцією ООН з навколишнього середовища та розвитку в 1992р.); Йоганнесбурзька декларація по сталий розвиток (прийнята в ході Всесвітньої зустрічі на вищому рівні зі сталого розвитку у2002 р.) тощо.

Важливе місце серед джерел галузі належить звичаям. Одною з норм звичаєвого права є правило, згідно з яким держави при використанні національних природних ресурсів не повинні завдавати шкоди території і законним інтересам інших держав. Статус звичаєвих норм також можуть набувати правила, що містяться у резолюціях міжна-одних організацій та конференцій.

Норми, що відносяться до міжнародного екологічного права, містяться також в інших галузях міжнародного права, наприклад, міжнародному праві прав людини, морському, космічному, гуманітарному, економічному праві на ін.

123. Класифікація принципів міжнародного екологічного права

Спеціальні (галузеві) принципи міжнародного права навколишнього середовища найбільш повно зафіксовані у Стокгольмській декларації з навколишнього середовища (26 принципів) і Декларації Ріо-де-Жанейро з навколишнього середовища і розвитку (27 принципів). Вони також відображені у Всесвітній хартії природи та інших актах міжнародного права навколишнього середовища.

До цих принципів, зокрема, належать:

- суверенне право держав розробляти свої природні ресурси і їх відповідальність у рамках національної юрисдикції не заподіювати шкоди навколишньому середовищу інших держав;

- міжнародного співробітництва держав у сфері охорони довкілля на основі рівноправ’я;

- попередження забруднення морів та заподіяння шкоди навколишньому середовищу;

- право людини на сприятливі умови життя в навколишньому середовищі, її відповідальності за охорону і поліпшення навколишнього середовища на благо теперішнього і майбутніх поколінь;

- суверенітет держав над власними природними ресурсами та їх раціональне використання;

- стабільний розвиток, що передбачає екологізацію економічного і соціального розвитку;

- екологічна безпека держав на засадах взаємного співробітництва;

- перестороги в екологічній діяльності;

- екологічне співробітництво держав на засадах рівноправності;

- скоординований підхід до планування й управління в галузі охорони навколишнього середовища;

- ефективна і динамічна роль міжнародних організацій у галузі охорони і поліпшення навколишнього середовища;

- наукова обгрунтованість екологічних заходів;

- контроль за додержанням узгоджених між державами екологічних вимог;

- доступ громадськості до екологічної інформації й розв’язання екологічних проблем;

- поширення екологічної інформації та відповідних знань серед населення;

- відшкодування шкоди, завданої довкіллю, зокрема на засадах “забруднювач платить”;

- мирне врегулювання екологічних спорів між суб’єктами міжнародного права навколишнього середовища;

- міжнародна відповідальність за екологічні правопорушення.

У Заключному акті наради по співробітництву в Європі охорона навколишнього середовища на благо теперішнього і майбутніх поколінь розглядається як одне із завдань держави по забезпеченню добробуту народу і економічного розвитку. Цей обов’язок держав закріплений також у резолюції “Про історичну відповідальність держав за збереження природи Землі для теперішнього і майбутнього поколінь”, прийнятій 35-ю сесією Генеральної Асамблеї ООН. Подальший розвиток принципи міжнародного права навколишнього середовища одержали в Декларації з навколишнього середовища і розвитку, прийнятій на конференції ООН у Ріо-де-Жанейро в 1992 році.

Право людини на життя у сприятливому навколишньому середовищі трансформувалося у право на здоров’я і плідне життя в гармонії з природою.

Принцип попередження, що одержує свій розвиток у теорії міжнародного права навколишнього середовища, у Декларації Ріо закріплений ширше - як обов’язок держав вживати заходів попередження серйозної та незворотної шкоди навколишньому середовищу та погіршення його стану.

Держави повинні застосовувати національний інструмент оцінки впливу на навколишнє середовище тих видів діяльності, що плануються і можуть мати суттєвий негативний вплив на довкілля.

Новим принципом, що був сформульований у Декларації Ріо, є принцип сталого розвитку, який означає, що сучасний економічний розвиток не повинен здійснюватись на шкоду інтересам навколишнього середовища. Для досягнення інтересів сталого розвитку охорона довкілля повинна складати невід’ємну частину процесу розвитку і не може розглядатися окремо від нього.

На конференції з навколишнього середовища і розвитку визнано, що розвинені держави несуть відповідальність за забезпечення сталого розвитку з врахуванням негативного впливу їхніх суспільств на навколишнє середовище в глобальному масштабі і технологій та фінансових ресурсів, якими вони володіють. Розвинені держави повинні передавати новітні технології, ділитися знаннями і ресурсами з країнами, що розвиваються, для досягнення цілей сталого розвитку.

124. Міжнародно-правова охорона атмосфери і озонового шару

Першим універсальним договором, що всебічно охоплює питання захисту повітряного простору від забруднення, є укладена в рамках ООН Конвенція про транскордонне забруднення повітря на великі відстані 1979 р., доповнена рядом протоколів. Особливу увагу надано зменшенню викидів в атмосферу сірки, яка спричиняє кислотні дощі.

В1985 р. з метою захисту озонового шару було прийнято Конвенію про захист озонового шару (доповнена Монреальським протоколом 1987 р.), мова в який йде про контроль за станом озонового шару та співробітництво з метою його захисту.

Особлива увага надається співробітництву у протидії збільшенню парникового ефекту, тобто глобального потепління. В1992 р. була прийнята Рамочна конвенція ООН про зміну клімату, на учасників якої покладено обов'язок вживати заходи з метою прогнозування, попередження та зведення до мінімуму причин зміни клімату і пом'якшення його наслідків.

Боротьбі з радіоактивним забрудненням атмосфери та космосу присвячено Московський договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, в космічному просторі і під водою 1963 р., Конвенцію про фізичний захист ядерних матеріалів 1980 р., договір про заснування Європейської агенції з атомної енергетики та ін.

125. Міжнародно-правова охорона флори і фауни

Серед конвенцій, присвячених флорі та фауні, передусім слід назвати Конвенцію про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини 1972 р., Конвенцію про міжнародну торгівлю видами дикої фауни та флори, що знаходяться під загрозою знищення 1973 р., Конвенцію про біологічне різноманіття 1992 р. тощо. Основна маса конвенцій, присвячених флорі та фауні, має за мету охорону певних видів тваринного та рослинного світу (білих ведмедів, тюленів, китів та ін.).

Так, цілями Конвенції про біологічне різноманіття 1992 р. є збереження біологічного різноманіття, стійке використання його компонентів і спільне отримання на справедливій і рівній основі вигод, зв’язаних з використанням генетичних ресурсів. Держави визначають компоненти біологічного різноманіття, вживають заходи по їх збереженню і раціональному використанню, здійснюють оцінку дії і зведення до мінімуму несприятливих наслідків, регулюють застосування біотехнологій і ін.

Міжнародно-правова охорона тваринного і рослинного світу розвивається по таких основних напрямах.

1) охорона природних комплексів. Наприклад, відповідно до Конвенції про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення головним чином як місце проживання водоплавних птахів, 1971 р. держави визначили на своїй території відповідні водно-болотні угіддя і включили їх в спеціальний Список, переданий на зберігання в Міжнародний союз охорони природи і природних ресурсів. Конвенція передбачає проведення періодичних конференцій країн-учасниць по виконанню її положень;

2) охорона рідкісних і зникаючих видів тварин і рослин. Міжнародне співробітництво в цій сфері відносин здійснюється передусім на підставі Конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що знаходяться під загрозою зникнення, 1973 р. До Конвенції прийнято три Додатки. Додаток I містить перелік видів, що знаходяться під загрозою зникнення, торгівля якими робить на них існування несприятливий вплив. У Додатку II перераховані види, що можуть опинитися під загрозою зникнення, якщо торгівля ними не буде суворо контролюватися. У Додатку III вказані види, торгівлю якими необхідно контролювати. Конвенція встановлює загальні правила державного регулювання торгівлі рідкісними видами фауни і флори. Відповідно до Угоди про збереження білих ведмедів 1973 р. заборонена здобич білих ведмедів, крім випадків використання їх в наукових цілях, місцевим населенням з використанням традиційних методів полювання тощо. Заборонений також експорт, імпорт і доставка на територію, а також торгівля на території учасників Конвенції білих ведмедів і одержаною з них продукцією (шкур і т.п.);

3) забезпечення раціонального використання природних ресурсів. Наприклад, Конвенція про збереження живих ресурсів Антарктики 1980 р. свідчить, що будь-який промисел і пов’язана з ним діяльність в районі на південь від 60-й паралелі південної широти повинні відповідати таким принципам:

· запобігання скороченню чисельності виловлюваної популяції до рівнів, нижче за які не забезпечується її стійке поповнення;

· відновлення виснажених популяцій;

· зведення до мінімуму небезпеки змін в морській екосистемі, щоб було можливим стійке збереження морських живих ресурсів Антарктики.

На підставі норм Конвенції створена Комісія зі збереження морських живих ресурсів Антарктики, до задач якої входить збирання інформації про використання ресурсів Антарктики і координація відповідної діяльності держав-учасників.

126. МІжнародно-правова охорона Світового Океану від забруднення. Співробітництво причорноморських держав у сфері охорони навколишнього середовища

Охорона Світового океану. Світовий океан - це все водне середовище Земної кулі. Одним з перших об'єктів охорони стало морське середовище. Захист морського середовища здійснюється за допомогою договорів, що ставлять під охорону окремі морські райони, та договорів, що відносяться до всіх морських просторів. Особлива увага надається боротьбі з забрудненням нафтою (Лондонська конвенція про запобігання забрудненню моря нафтою 1954 р., Брюссельська конвенція про втручання у відкритому морі у випадку аварій, що призводять до забруднення нафтою 1969 р.у Конвенція про забезпечення готовності на випадок забруднення нафтою, боротьбі з ним та співробітництву {990 р.таін.).

Конвенцією про запобігання забруднення моря викидами відходів ї* інших матеріалів 1972 р. заборонено заховання в морі екологічно небезпечних речовин. У Конвенції про запобігання забруднення моря з суден 1973 р. міститься заборона всіх скидів з суден.

Важливим етапом у розвитку правового захисту морського середовища було прийняття Конвенції ООН з морського права 1982 р., яка зобов'язала держави захищати та охороняти морське середовище.

Охороні морських просторів присвячено і угоди,укладені на регіональному рівні, напри клад, Гельсінська конвенція про захист морського середовища району Балтійського моря 1974 р., Конвенція про захист Чорного моря від забруднення 1992 р. та ін.

Важливим кроком на терені охорони та раціонального використання природних ресурсів Чорноморського басейну стало підписання всіма причорноморськими країнами (Болгарія, Грузія, Румунія, Російська Федерація, Туреччина та Україна) 21—22 квітня 1992 р. в Бухаресті Конвенції про захист Чорного моря від забруднення (Бухарестська конвенція), яка охоплює широке коло питань щодо покращання екологічного стану в цьому регіоні. Конвенція вступила в силу 15 січня 1994 р. після ратифікації її чотирма країнами. До лютого 1994 р. її було ратифіковано законодавчими органами всіх шести прибережних держав (Україна ратифікувала Конвенцію 7 лютого 1994 р.).

Головною метою Конвенції є створення міжнародно-правової бази для розгортання співробітництва причорноморських країн, спрямованого на реалізацію комплексу заходів щодо захисту Чорного моря від забруднення з морських суден, наземних джерел, внаслідок діяльності на континентальному шельфі. У рамках таких заходів передбачається проведення в Чорному морі спільних наукових досліджень та взаємний обмін інформацією.

6—7 квітня 1993 р. в Одесі на засіданні Міністрів охорони навколишнього природного середовища причорноморських країн була розглянута і прийнята Міністерська декларація про захист Чорного моря. В ній головну увагу звернуто на заходи щодо зниження вмісту шкідливих речовин, забруднення із суден, припинення переміщення токсичних речовин через кордон, відновлення, збереження та регулювання природних ресурсів Чорного моря, введення системи обов’язкової процедури оцінки впливу на навколишнє середовище усіх проектів приватного та державного сектора відповідно до національних критеріїв.

У червні 1993 р., щоб запобігти катастрофічному знищенню ресурсів Чорного моря і покращити його стан та для забезпечення фінансової підтримки Бухарестської Конвенції було започатковано Екологічну програму по Чорному морю (BSEP), яку офіційно затверджено в вересні 1993 р. Основна мета програми — створювати та зміцнювати регіональний потенціал управління екосистемою Чорного моря; розробляти відповідну політику і правову основу для оцінки, контролю та запобігання забрудненню і для збереження біорозмаїття; сприяти залученню надійних інвестицій у навколишнє середовище.

Серйозним кроком у розвитку співробітництва причорноморських держав у галузі охорони екосистеми Чорного моря та використання його ресурсів було схвалення Стратегічного плану дій для відновлення та захисту Чорного моря на Міністерській конференції, яка відбулася 30—31 жовтня 1996 р. в Стамбулі (Туреччина). У Конференції брали участь делегації всіх причорноморських країн, очолювані міністрами та заступниками міністрів охорони навколишнього середовища, представники природоохоронних, донорських і громадських організацій причорноморських країн та представники BSEP.

127. Поняття і значення права мирного вирішення міжнародних спорів

Право мирного вирішення міжнародних спорів - галузь міжнародного права, норми та принципи якої встановлюють порядок врегулювання спорів між суб'єктами міжнародного права мирними засобами.

Виникнення спорів між суб'єктами міжнародного права є невід'ємним елементом міжнародних відносин. Оскільки повне виключення спорів з життя міжнародного співтовариства є неможливим, слід докласти максимальних зусиль для їх запобігання або справедливого вирішення. Саме цим обумовлюється значення цієї галузі, оскільки без механізму мирного вирішення спорів система міжнародних відносин функціонувати нормально не може.

Правовим фундаментом даної галузі виступає один з основних принципів міжнародного права - принцип мирного вирішення міжнародних спорів, згідно з яким держави «вирішують свої міжнародні спори мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир та безпеку і справедливість» (п. З ст. 2 Статуту ООН). Цей припис є категоричним і не допускає жодних виключень. Він є зворотною стороною такої ж категоричної заборони звернення до війни у міжнародних відносинах. Спеціальним принципом галузі є принцип вільного вибору засобів мирного вирішення спорів відповідно до Декларації про принципи міжнародного права 1970 р.

Засоби мирного вирішення спорів» що були напрацьовані в процесі багатовікової практики міжнародного спілкування» вперше було нормативно закріплено в Гаазьких конвенціях 1899 р. та 1907 р, про мирне вирішення міжнародних зіткнень» які передбачали серед таких засобів добрі послуги та посередництво» міжнародні слідчі комісії, міжнародний третейський суд. Статутом Ліги Націй було засновано перший судовий орган - Постійну Палату Міжнародного Правосуддя, Прийнятий Лігою Націй в 1928 р. Загальний акт про мирне вирішення спорів встановлював обов'язкову юрисдикцію Постійної Палати Міжнародного Правосуддя, якщо міжнародний спір не було врегульовано шляхом переговорів.

Положення про мирне вирішення міжнародних спорів було зафіксовано у Статуті ООН (п. З ст. 2) і в подальшому було повторено, зокрема, у Декларації про принципи міжнародного права 1970 р„ Заключному Акті РБСЄ 1975 р., а також у Манільській декларації про мирне вирішення міжнародних спорів 1982 р. Положення Статуту ООН, що відносяться до мирного вирішення міжнародних спорів, стосуються не тільки держав-членів ООН, але також держав, які не є членами ООН. Мирне вирішення міжнародних спорів є, таким чином, принципом загального міжнародного права, обов'язковим для всіх держав світу.

128. Засоби вирішення міжнародних спорів. «Спір і ситуація». Класифікація мирних засобів вирішення міжнародних спорів

Статут ООН (п. З ст. 2) зобов'язує держави вирішувати свої міжнародні спори мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку та справедливість.

Статут ООН розрізняє спори та ситуації. Остання «може привести до міжнародних ускладнень або викликати спір” (ст. 34), тобто має місце, коли зіткнення інтересів держав не супроводжується явним висуванням претензій, хоча і породжує певні тертя між ними і напруженість. Хоча вони не мають нормативних характерних ознак, доктрина виходить з того, що "ситуація" не визначається чітко окресленими вимогами однієї держави до іншої, але згідно зі Статутом ООН в ситуації сторона не має стримуватися під час голосування з цього питання у Раді Безпеки, а в спорі — має. звідси вважають, що за змістом ситуація ширша, ніж спір.

Стаття 33 Статуту ООН серед мирних засобів вирішення міжнародних спорів вказує переговори, обстеження, посередництво, примирення, арбітраж, судовий розгляд, звернення до регіональних органів або угод. Цей перелік не є вичерпним і сторони можуть обрати інші мирні засоби на власний вибір.

Можна виділити дипломатичні (погоджувальні) та судові засоби вирішення міжнародних спорів. Критерієм цього поділу є питання, чи звернення до даної процедури завжди приводить до певною розв'язання міжнародного спору з міжнародно-правової точки зору. Дипломатичні засоби характеризуються тим, що сторони спору залишають за собою прийняття остаточного рішення у розв'язанні спор; та самі в більшій або меншій мірі беруть участь у пошуку засобів його вирішення. До дипломатичних засобів відносяться: переговори, добрі послуги, посередництво (медіація), слідчі та погоджувальні комісії, консультації. У свою чергу, при застосуванні судових засобів сторони спору є зв'язаними прийнятим рішенням і мають обмежені можливості впливу на вирішення спору. Судовими засобами є арбітраж та постій міжнародні суди.

Виділяють також вирішення спорів міжнародними організаціями. На відміну від дипломатичних та судових засобів, які цілком присвячені вирішенню спорів, для міжнародних організацій вирішена спорів є лише одним з напрямків діяльності. Вирішення спорів міжнародними організаціями проте не становить цілком окремий мирний засіб вирішення міжнародних спорів, оскільки в своїй діяльності у цій сфері вони користуються зазвичай дипломатичними, а інколи такс* судовими засобами.

129. Безпосередні переговори і консультації. Добрі послуги і посередництво

Переговори є Найважливішими і найпростішим засобом, що найчастіше застосовується для розв'язання міжнародних спорів. Переговори (або - безпосередні переговори) шляхом усунення розбіжностей в позиціях сторін ведуть до розв'язання міжнародного спору. Умовою досягнення цієї мети є зазвичай бажання та уміння сторонами найти компромісне рішення.

Переговори ведуться безпосередньо сторонами, які знаходяться у спорі. Проведення переговорів не вимагає участі третьої сторони (іншої держави, міжнародної організації). Ініціатива переговорів завжди належить сторонам спору, які тим самим здійснюють певний контроль над процесом його розв'язання.

Дипломатичні переговори від імені держав можуть проводити їх голови, голови урядів, міністри закордонних справ або інші спеціально на те уповноваженні Особи. Відсутність дипломатичних відносин між державами, які знаходяться у спорі, не виключає можливості проведення переговорів.

Переговори можуть проводитися на різних стадіях вирішення спорів, а також після застосування інших методів, якщо ситуація вимагає подальшого уточнення позицій сторін, наприклад, після винесення рішення слідчою комісією щодо фактичних обставин сторони встановлюють умови розв'язання спору шляхом переговорів.

Переговори, як правило, починаються добровільно, за згодою сторін. Однак проведення переговорів може бути обов'язковим відповідно до міжнародних угод або рішень міжнародних судів та арбітражів. Переговори можуть проводитись як усно, так і в письмовій формі (наприклад, у формі обміну нотами) або поєднуючи обидві ці форми. Від згоди сторін залежить, наскільки перебіг переговорів матиме публічний характер.

Переговори можуть бути також засобом запобігання спору. Така форма переговорів називається консультації. Консультації, які проводяться перед прийняттям рішення, що може порушити інтереси іншої держави, обмежують можливість виникнення протиріч позицій та інтересів у взаємовідносинах держав.

Слід підкреслити, що у міжнародному праві відсутня норма, яка 6 наказувала проводити переговори у кожному випадку. В доктрин та практиці існує проте думка, що обов'язок проведення переговорів виникає із загального обов'язку мирного вирішення міжнародних спорів. Крім того, деякі міжнародні договори прямо зобов'язують сторони до проведення переговорів перед застосуванням інших способів вирішення спору (наприклад, ст. 283 Конвенції ООН з морського права 1982 р.). До переговорів відсилають також рішення Міжнародного Суду ООН. У справі про юрисдикцію над рибними промислами (Сполучене Королівство проти Ісландії) 1974 р. Міжнародний Суд зазначив, що; випадку розходження позицій та інтересів, держави «несуть взаємній обов'язок вступити у переговори в дусі доброї волі з метою справедливого вирішення їх розбіжностей».

У випадку, коли переговори не приносять бажаних результатів! сторонам не вдається сісти за стіл переговорів, ефективними можуть стати добрі послуги та посередництво, або способи вирішення спорів, що передбачають участь третьої сторони. Зазвичай як третя сторона виступають держави або міжнародні організації, але ними можуть бути також і видатні особистості, які можуть виступати від імені міжнародної організації (наприклад, Генеральний Секретар ООН). Якщо мова йде про держави, то цю роль можуть виконувати лише держави, які підтримують добрі стосунки з обома сторонами спору. Ініціативі може виходити як з боку держав, що знаходяться у спорі, так і третіх держав.

Добрі послуги полягають у сприянні сторонам спору в налагодженні безпосередніх контактів - початку дипломатичних переговори або відновленні їх у разі переривання, - але без активної в них участі Посередництво навпаки є засобом, що йде далі, ніж добрі послуги оскільки воно передбачає активну участь посередника у переговори між сторонами спору, який надає їм поради і вказівки, а також власні пропозиції щодо вирішення спору, та інколи навіть керує процесом перебігу вирішення спору. Сторони спору не є зв'язаними пропозиціями посередника.

130. Міжнародна примирлива процедура: слідчі і погоджувальні комісії

До дипломатичних засобів вирішення міжнародних спорів відносяться також слідчі та погоджувальні комісії. Вони полягають у призначенні спільних органів держав-сторін спору, які називаються слідчими або погоджувальними комісіями. Ці комісії можуть бути постійними органами або створюватись ad hoc. Слідчі та погоджувальні функції можуть виконувати також міжнародні організації.

У склад комісії входять представники сторін, а також так звані нейтральні примирителі,участь яких гарантує неупередженість діяльності комісії. У практиці є також випадки призначення одного примирителя замість комісії. Рішення комісії приймаються більшістю голосів та не є обов'язковими для сторін спору.

Завданням слідчої комісії є з'ясування фактичних обставин, якщо між сторонами спору виникли різні підходи щодо цього. Результати слідства не є обов'язковим для сторін з міжнародно-правової точки зору, але можуть сприяти розв'язанню спору.

Завдання погоджувальної комісії є б