38360

Національна економіка. Особливості економічної теорії

Конспект

Экономическая теория и математическое моделирование

Загалом названі цілі досягаються через застосування певних інструментів макроекономічного регулювання економіки основними з яких є: фіскальна політика оперування державним бюджетом через податкову систему і витрати держави; грошовокредитна політика контроль за грошовою пропозицією через ставку відсотка резервну норму та інше; політика регулювання доходів від вільного встановлення заробітної плати і цін до декретного контролю; зовнішньоекономічна політика торгівельна політика регулювання обмінного курсу. Етапи становлення системи...

Украинкский

2013-09-28

1.32 MB

1 чел.

Тема 1. Національна економіка: загальне і особливе

1.1. Національна економіка як соціально-економічна система країни.

1.2. Основні цілі національної економіки.

1.3. Фактори функціонування національної економіки.

1.1. Національна економіка як соціально-економічна система країни

Національна економіка – велика, складна господарська система, яка являє собою взаємопов’язані сектори, сфери та галузі.

У сучасному уявленні під національною економікою прийнято розуміти народне господарство конкретної країни. Це сукупність усіх суб’єктів, що поєднані у єдиний організм багатосторонніми економічними зв’язками та інтересами. В національній економіці в нерозривному комплексі виступають виробництво, реалізація, обмін і споживання матеріальних благ, послуг та духовних цінностей. Національна економіка є продуктом історичного розвитку певного суспільства та має свої сектори: державний, приватний та змішаний.

Як цілісна система (або як цілісний організм) національна економіка характеризується  такими ознаками:

загальним економічним середовищем, в якому діють господарюючі суб'єкти з загальним законодавством, єдиною грошовою одиницею, загальною кредитно-грошовою та фінансовою системами;

наявністю тісних економічних зв'язків між господарюючими суб'єктами країни, що базуються на розподілі праці;

територіальною визначеністю із загальним політичним та економічним центром, який виконує регулюючу та координуючу роль, тобто контролює діяльність господарюючих суб'єктів. Цим центром є держава;

спільною системою національного захисту, що передбачає наявність свого роду економічних кордонів у вигляді експортно-імпортних податків, квот, тощо.

Національна економіка складається з низки крупних сфер: виробничої сфери, представленої матеріальним та нематеріальним виробництвом, та невиробничої сфери.

Найважливішою складовою частиною національної економіки є матеріальне виробництво, у якому створюються необхідні для життя й розвитку суспільства засоби виробництва й предмети споживання. До матеріального виробництва відносяться такі галузі, як промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт, торгівля, зв'язок. В економічній теорії серед підприємств матеріальної сфери виділяють підприємства з виробництва засобів виробництва та підприємства з виробництва предметів споживання. В статистичній звітності їх зазвичай виділяють, відповідно, як групу «А» (підприємства першого підрозділу) та групу «Б» (підприємства другого підрозділу).

Нематеріальне виробництво відрізняється від матеріального своїм продуктом, що має нематеріальну форму: наукові знання й інформація; витвори мистецтва (кінофільми, книги, театральні постановки); послуги, що надаються населенню. Нематеріальне виробництво включає науку й наукове обслуговування, мистецтво й культуру, охорону здоров'я й ін.

До невиробничої сфери входить утримування армії, судові і юридичні органи, релігійні установи, інші громадські організації.

1.2. Основні цілі національної економіки

Основу національної економіки складають підприємства, фірми, організації, домашнє господарство, які об’єднані економічними взаємовідносинами у єдине ціле, виконують певні функції у суспільному поділі праці, виробляють товари та послуги.

У національній економіці кожен суб’єкт, чи то господарство, фірма, регіон, держава, включаючись до економічного простору, переслідує свій інтерес. Узгодження інтересів зумовлюється об’єктивними економічними законами і знаходить своє втілення в національному інтересі.

Національна економіка, прагнучи до стабільності, ефективності, намагається досягнути таких основних цілей:

1. Стабільності зростання національного обсягу виробництва. Це означає стійке зростання виробництва товарів і послуг у даній країні без різких змін, спадів та криз.

2. Стабільного рівня цін. Потрібно враховувати, що незмінні протягом тривалого часу ціни сповільнюють темпи росту ВНП, знижують зайнятість населення. Низькі ціни гарні для споживача, але позбавляють стимулу виробника, високі ж, навпаки, стимулюють виробництво, але знижують купівельну спроможність населення. Тому досягнення стабільності цін у сучасній ринковій економіці означає не "заморожування" їх на тривалий період, а планову регульовану зміну.

3. Високого, стабільного рівня зайнятості, який досягається у випадку, якщо кожний бажаючий одержати роботу знаходить її. Але це не означає, що повна зайнятість охоплює все працездатне населення країни. У будь-якій країні в конкретний момент часу є певна кількість людей, що тимчасово не працюють у зв'язку зі зміною місця роботи або місця проживання. Крім того, завжди є структурне безробіття, обумовлене невідповідністю структури нових робочих місць (пов'язаних із впровадженням нових технологій) наявній структурі робочої сили й відставанням останньої за кваліфікаційними вимогами і новими професіями від попиту на ці професії.

Таким чином, повна зайнятість завжди складає менше 100% працеспроможного населення. Рівень безробіття при повній зайнятості називається природним рівнем безробіття, який дорівнює добутку рівнів фрикційного та структурного безробіття. Тому максимально можливий рівень зайнятості відповідає природному рівню безробіття.

4. Підтримання рівноважного зовнішньоторговельного балансу. На практиці це означає досягнення відносної рівноваги між експортом і імпортом, а також стабільний обмінний курс національної валюти на валюти інших країн. Якщо в країну ввозиться більше товарів, чим продається за кордон, то виникає негативне сальдо торговельного балансу. Якщо вивозиться більше товарів, ніж надходить у країну, то говорять про позитивне сальдо. На стан торговельного балансу значний вплив має курс валюти – величина грошової одиниці однієї країни, виражена в грошовій одиниці іншої країни. Підвищення або зниження курсу валют може змінити існуючий баланс і викликати позитивне або негативне сальдо.

Слід наголосити на тому, що характер та спосіб досягнення цілей національної економіки залежить від типу економічної системи, до якої вона належить, а також від специфіки даної національної економіки.

Загалом, названі цілі досягаються через застосування певних інструментів макроекономічного регулювання економіки, основними з яких є:

фіскальна політика (оперування державним бюджетом через податкову систему і витрати держави);

грошово-кредитна політика (контроль за грошовою пропозицією через ставку відсотка, резервну норму та інше);

політика регулювання доходів (від вільного встановлення заробітної плати і цін до декретного контролю);

зовнішньоекономічна політика (торгівельна політика, регулювання обмінного курсу).

Загальним і кінцевим результатом функціонування національної економіки є приріст національного багатства, обсягів прибутків і потрібних суспільству товарів і послуг, найефективніше використання обмежених людських ресурсів і матеріалів.

1.3. Фактори функціонування національної економіки

На функціонування та розвиток національної економіки впливають різноманітні фактори.

Специфіка національної економіки та особливості її функціонування визначаються не лише внутрішніми, але й зовнішніми факторами. Під зовнішніми факторами прийнято розуміти фактори, що здатні вплинути на функціонування національної економіки, але знаходяться поза контролем держави. Під внутрішніми факторами розуміють фактори, що діють всередині країни, обумовлені особливостями її розвитку та піддаються контролю з боку держави. Однак слід враховувати, що обидві категорії факторів – зовнішні та внутрішні – взаємопов’язані.

Загалом усі внутрішні та зовнішні фактори можна об’єднати в певні групи, представлені на рис. 1.1.

Тема 2. Економічні теорії та базисні інститути національної економіки

2.1.  Етапи становлення системи державного регулювання національної економіки.

2.2. Типи національних економічних систем, механізми їх регулювання.

2.3. Види та моделі регулювання економіки змішаного типу.

2.1. Етапи становлення системи державного регулювання

національної економіки

В узагальненому вигляді національна економіка являє собою сферу усвідомленої, організованої та цілеспрямованої діяльності людей у системі галузей матеріального та нематеріального виробництва. Придати діяльності людей усвідомлений, цілеспрямований та організований характер може лише держава. Ось чому роль держави в становленні та регулюванні економічної системи країни досить велика.

Державне регулювання національної економіки здійснюється на основі поєднання різних економічних теорій, зумовлених практикою господарювання. В розвитку теорій регулювання економіки фахівці виділяють декілька етапів, які найповніше характеризують певний часовий період господарювання (див. рис. 2.1.).

Першим етапом державного регулювання економіки вважається економічна школа – меркантилізм, представники якої розглядали золото та срібло як джерела багатства і розробляли рекомендації своїм правителям відносно розвитку зовнішньої торгівлі. Вони вважали, що до збагачення веде перевищення експорту над імпортом, нагромадження благородних металів. Політика обмеження доступу іноземних купців до внутрішнього ринку через запровадження високого мита доповнювалася заходами щодо стимулювання вивозу готової продукції на зовнішні ринки. Така політика забезпечувала перевищення експорту над імпортом. Вважалося, що держава стає багатшою, якщо володіє більшою кількістю грошей. Прихильники меркантилізму проголошували необхідність активного втручання держави в економіку з метою поповнення державної скарбниці.

Наступна економічна школа (або наступний етап державного регулювання економіки) – фізіократи, основоположником якої є Ф. Кене. Представники цієї економічної школи вважали, що джерелом багатства є праця у сільському господарстві і продукти землі, тому рекомендували урядам своїх країн розвивати саме цю галузь. Фізіократи вважали, що уряди не повинні втручатися в природний хід економічного життя, і їх завданням є запровадження таких законів, які б відповідали законам розвитку природи.

Класична теорія регулювання (саморегулювання) економіки (друга половина 18 – початок 19 століття). Найвидатніші її представники – англійські економісти А. Сміт та Д. Рікардо основним регулятором економічних відносин визнавали ринковий механізм, який автоматично встановлює економічну рівновагу між попитом та пропозицією, заперечуючи необхідність втручання держави в економіку. На їх думку, ринкова система здатна до саморегулювання, в основі чого лежить особистий інтерес, пов'язаний із прагненням до отримання прибутку. Він виступає головною рушійною силою економічного розвитку.

Глибокі економічні кризи, безробіття породили марксистську теорію регулювання, засновану на вченні К. Маркса про трудову природу багатства на основі суспільної власності. Ця теорія обґрунтовувала необхідність знищення приватної власності, конкуренції, переконувала в доцільності впливу держави на соціально-економічні процеси за допомогою плану.

Паралельно з’являється нова теорія економічного розвитку, яка обґрунтовує необхідність і практичну доцільність державного регулювання економіки на засадах приватної власності, конкуренції – кейнсіанська. Її засновником важаться Джон Мейнард Кейнс, який обґрунтував об’єктивну необхідність і роль державного регулювання економіки, описав засоби та інструменти впливу держави на економіку: стимулювання сукупного попиту шляхом заохочення інвестицій, зменшення ціни кредиту, розширення державних закупівель, підвищення рівня зайнятості, проведення ефективної фіскальної політики. Кейнсіанської теорії дотримувалися уряди більшості держав після Другої світової війни, що й сприяло виходу економіки цих країн з кризи і розрухи.

На базі класичної теорії саморегулювання опоненти Кейнса створюють низку неокласичних теорій (монетаризм, раціональних очікувань, «економіки пропозиції»). Ці теорії визнають необхідність державного втручання в економічне життя суспільства, але зводять його до мінімуму і віддають перевагу непрямим (опосередкованим) методам державного впливу.

У сучасних умовах продовжується пошук нових форм і методів впливу держави на економіку, удосконалюються теорії державного регулювання відповідно до змін середовища. З’явилася теорія «неокласичний синтез», яка стала теоретичною основою змішаної системи регулювання економіки, «соціально-інституціональний напрям», прихильники якого стверджують, що економічні відносини в суспільстві формуються під впливом політичних, соціальних, психологічних та інших факторів.

Незважаючи на відмінності, в основі всіх сучасних теорій лежать положення кейнсіанської та монетаристської теорій регулювання економіки.

2.2. Типи національних економічних систем, механізми їх регулювання

Економічна система – це упорядкована сукупність елементів національної економіки.

Слід відмітити, що, по-перше, жодна економічна система не існує без людей, по-друге, до складу продуктивних сил входять не тільки люди, а й продукти їхньої інтелектуальної діяльності (наука, технологія), менталітет, що відрізняє один народ від іншого. Невід'ємною складовою економічної системи є природне середовище, яке перетворюють люди.

Отже, економічну систему прийнято розглядати як складну систему, що являє собою особливим чином упорядковану, скоординовану систему зв’язків між суб’єктами національної економіки. Економічна система – це одна з підсистем суспільства, яка поєднує в собі сукупність усіх компонентів (елементів, ланок) економіки (галузі, підприємства, індивідуальні господарства, людей як безпосередніх учасників виробництва), природне середовище і виробничі відносини (див. рис. 2.2.). Функціонування і розвиток економічної системи визначають економічне життя суспільства.

Виділяють такі основні типи економічних систем:

традиційна (натуральне господарство);

ринкова;

адміністративно-командна система (АКС);

змішана (ринкова економіка змішаного типу);

перехідна.

В основі функціонування певного типу економічної системи лежали положення відповідної теорії державного регулювання:

  •  натуральному господарству відповідає класична теорія саморегулювання;
  •  в основі ринкової лежать кейнсіанська та неокласична теорії регулювання економіки;
  •  регулювання адміністративно-командної системи здійснювалося відповідно до марксистської теорії;
  •  ринковій економіці змішаного типу відповідають методи теорії неокласичного синтезу та інституціональних перетворень.

Кожен із типів економічних систем має свій механізм регулювання економічних процесів. Так, регулятором ринкової економіки є ринковий механізм, АКС — планово-централізований, ринкової економіки змішаного типу — змішана система регулювання (поєднання елементів ринкового механізму та державного регулювання економіки).

2.3. Види та моделі регулювання економіки змішаного типу

Фахівці виділяють два основні види та декілька моделей регулювання економіки змішаного типу – економічний лібералізм, економічний дирижизм та типові моделі державного регулювання економіки (див. рис. 2.3.).

Економічний лібералізм (лат. – вільний) – система соціально-економічних відносин, у якій домінують ринкові регулятори, а роль держави зведена до мінімуму. До країн економічного лібералізму можна віднести США, Канаду, Великобританію, Австралію, в яких державний сектор не перевищує 10%, державні витрати сягають 30-35% від ВВП, переважають правові та економічні методи регулювання.

Економічний дирижизм (лат. – керований) – система соціально-економічних відносин зі значним впливом держави на соціально-економічний розвиток. До країн економічного дирижизму відносять Австрію, Японію, Німеччину, Швецію, в яких державний сектор відіграє істотну роль (сягає 10 – 20%), державні витрати сягають 45 – 50% від ВВП, для регулювання активно використовуються прямі, адміністративні і специфічні методи.

Тема 3. Теорія суспільного добробуту

та соціально-ринкової економіки

  1.  Кругообіг благ і ресурсів, доходів і видатків в національній економіці.
    1.  Макроекономічні показники розвитку національної економіки.
    2.  Методи виміру макровеличин.

3.1. Кругообіг благ і ресурсів, доходів і видатків у національній економіці

За умов макроекономічного підходу вирізняють чотири суб’єкти та три ринки національної економіки. Суб’єктами економіки виступають: домашні господарства, підприємства, держава, закордон. Вони виявляють свою господарську діяльність на макроринках: товарному, ресурсному, фінансовому.

Основні макроекономічні зв’язки між суб’єктами і ринками представлені на рис. 3.1.

Домашні господарства охоплюють, з одного боку, всіх постачальників ресурсів для підприємств і держави, а з іншого — всіх споживачів товарів і послуг. Тобто це окремі особи, сім'ї, організації некомерційного характеру — церква, дитячі будинки та будинки для людей похилого віку. Домашні господарства є власниками (володіють) усіх чинників виробництва (економічних ресурсів), що знаходяться у приватній власності. Але вони  потребують предметів споживання (оскільки вони – споживачі, а не виробники). Отже, діяльність домашніх господарств спрямована на задоволення власних потреб. Продаючи чинники виробництва або надаючи їх в оренду, домашні господарства одержують свій дохід, який після сплати особистих податків розподіляють між поточним споживанням і заощадженням.

Отже, домашні господарства проявляють такі види економічної активності:

  •  створюють пропозицію чинників виробництва на ринку ресурсів;
  •  сплачують особисті податки до державного бюджету;
  •  споживають частку одержаного доходу на товарному ринку і формують споживчий попит;
  •  заощаджують частку одержаного доходу на фінансовому ринку, чим створюють потенційні можливості для кредитування підприємств і подальшого перетворення кредитів у інвестиції.

Таким чином, особистий дохід домашніх господарств після сплати податків, як правило, зменшується на величину заощаджень, після чого спрямовується на споживання.

У реальній дійсності структуру виробництва та його обсяг визначають саме домашні господарства, формуючи споживчий попит на ринку товарів і послуг. Зміна попиту впливає і на сукупну пропозицію, а відтак і на всю сферу підприємницької діяльності.

Підприємства — це ділові господарські одиниці, фірми, торгівля, транспорт, усі організаційні форми капіталу, що виробляють товари й послуги, але для цього їм потрібні економічні ресурси. Їх діяльність полягає у придбанні чинників виробництва, продажу виробленої продукції та послуг, відтворенні виробничої бази. У своїй діяльності підприємства керуються ринковою ціною. З урахуванням ціни вони прогнозують шанси своїх виробів і послуг на ринку й розраховують можливі доходи.

Отже, видами економічної активності підприємств є:

  •  формування попиту на чинники виробництва на ринку ресурсів;
  •  формування сукупної пропозиції товарів і послуг на товарному ринку;
  •  сплата податків до державного бюджету;
  •  формування попиту на кредити на фінансовому ринку;
  •  формування інвестиційного попиту на товарному ринку.

Підприємства, на відміну від домашніх господарств, витрачають більше, ніж одержують у вигляді виручки від реалізації товарів і послуг. Це відбувається, тому що вони можуть брати кредити на фінансовому ринку і перетворювати їх в інвестиції.

Держава охоплює всі бюджетні організації та установи. Держава займається виробництвом громадських благ, які надаються споживачам безкоштовно або на пільговій основі. Специфіка господарської діяльності держави полягає в тому, що, на відміну від підприємств, держава не ставить за мету максимізацію прибутку, а намагається створити умови для підвищення продуктивності підприємницької діяльності та сприяти зростанню рівня життя населення.

Держава робить державні закупівлі товарів і послуг, які виробляють підприємства, оплачує працю зайнятих у бюджетній сфері, надає дотації, субсидії, субвенції та здійснює трансфертні платежі. Всі ці витрати називають державними. Джерелом їх покриття є податки, що стягуються з домашніх господарств і підприємств. Держава здійснює також капіталовкладення з державного бюджету, впливає через Національний банк на пропозицію грошей.

Отже, видами економічної активності держави є:

  •  надання суспільних благ;
  •  закупівля товарів і послуг на товарному ринку (формування державного замовлення);
  •  формування попиту на чинники виробництва на ринку ресурсів;
  •  стягнення податків;
  •  надання трансфертів, дотацій, субсидій, субвенцій;
  •  інвестування за рахунок державного бюджету;
  •  вплив на пропозицію грошей на фінансовому ринку.

Як відомо з макроекономіки, податки є вилученнями з потоку грошових доходів. Домашнім господарствам ці вилучення частково компенсуються зворотним потоком трансфертів. Тому чисті податки держави визначаються як різниця між валовими податками і трансфертами:

Т = Тg – TR,

де Т— чисті податки; Tg — валові податки; TR — трансферти.

Саме трансферти разом з державними закупівлями формують державні витрати:

Gc = G + TR,

де Gc — державні витрати; G — державні закупівлі.

Держава в моделі кругообігу пов'язана також з фінансовим ринком. А саме — за рахунок позик на фінансовому ринку покривається дефіцит державного бюджету. Зазвичай ці позики здійснюються шляхом продажу державних цінних паперів на відкритому ринку. Сплачуючи борг за попередніми позиками, уряд бере нові позики — здійснює рефінансування.

Держава суттєво впливає на процес кругообігу ресурсів через державні закупівлі, податки й зміну пропозиції грошей. Так, скорочення державної закупівлі призводить до нагромадження товарно-матеріальних запасів у виробників. Останні починають тоді скорочувати обсяги виробництв, що призводить до зменшення попиту на ринку ресурсів — зростає безробіття, і навпаки. Тобто уряд може стимулювати економічне зростання або стримувати його, змінюючи через державні закупки сукупний попит.

Регулюючи податкові ставки, уряд також впливає на динаміку сукупного попиту. Підвищення рівня податкових ставок призводить до зменшення доходу в розпорядженні домашніх господарств і внаслідок цього — до скорочення їх споживчого попиту на товарному ринку. Виробники відповідають на це зменшенням обсягів виробництва, скороченням попиту на робочу силу. В результаті зростає безробіття, і навпаки.

Впливаючи на грошову масу в обігу, уряд через Національний банк може змінювати відсоткову ставку і таким чином впливати на інвестиційні витрати підприємств, стимулюючи розширення виробництва або, навпаки, стримуючи його.

Слід зауважити, що ВВП за рік більше, ніж кількість грошей в обігу, оскільки кожна грошова одиниця може бути витрачена кілька разів. Збільшення кількості грошей не приведе до збільшення доходу (ВВП), якщо гроші не будуть витрачені. Але потік доходів-витрат може зрости, якщо за умов незмінної грошової маси підвищиться швидкість обігу грошей.

Закордон охоплює економічні суб'єкти, які розташовані за межами даної країни і мають з нею господарські зв'язки. Види економічної активності закордону такі:

  •  формування експорту-імпорту товарів і послуг на товарному ринку;
  •  формування експорту-імпорту капіталу на фінансовому ринку;
  •  здійснення валютних операцій.

Крім перелічених специфічних видів економічної активності, кожний суб'єкт національної економіки взаємодіє з іншими через систему кредитів і позик.

Далі розглянемо макроекономічні ринки.

Товарний ринок представлений сукупним товаром і сукупними послугами. Саме на цьому ринку фірми пропонують вироблені продукти (предмети споживання) домашнім господарствам, що проявляють на них попит. На товарному ринку внаслідок взаємодії попиту та пропозиції формуються ціни продуктів, продукти (предмети споживання) переходять від фірми до домашніх господарств. Домашні господарства оплачують ціни продуктів у вигляді споживчих витрат, які отримують фірми у вигляді доходів від продажу своєї продукції.

Всі товари й послуги розглядаються як: засоби виробництва (інвестиційні товари), попит і пропозицію яких формують підприємства; споживчі товари і послуги, попит на які формують домашні господарства, а пропозицію — підприємства або держава (у вигляді послуг бюджетних організацій та установ); товари і послуги у вигляді державного замовлення, попит на які формує держава, а пропозицію — підприємства.

Ресурсний ринок. Саме тут пропонують свої ресурси домашні господарства фірмам, які пред’являють попит на ці ресурси. В результаті взаємодії попиту та пропозиції на ринку формуються ціни ресурсів, ресурси переходять від домогосподарств до фірм. У свою чергу від фірм до домашніх господарств рухається грошовий потік – фірми планують ціни ресурсів у вигляді витрат на виробничі витрати, які отримують домашні господарства у якості факторних доходів.

Ринок ресурсів взагалі є ринком чинників виробництва, до яких належать праця, земля, капітал і підприємництво. Але з усіх чинників виробництва в макроекономічному аналізі, як правило, розглядається праця. На ринку праці формується пропозиція робочої сили з боку домашніх господарств, попит на робочу силу – з боку підприємств і держави.

Фінансовий ринок охоплює грошово-кредитний, фондовий та валютний ринки. На грошово-кредитному ринку формуються пропозиція грошей і попит на них, визначається відсоткова ставка, попит на кредити для інвестування. На фондовому ринку формуються попит і пропозиція цінних паперів, визначаються біржові індекси, а також обсяг продажу цінних паперів. На валютному ринку формуються попит і пропозиція валют, визначаються валютні курси.

На кожному макроекономічному ринку під впливом специфічних для цього ринку чинників встановлюється рівновага, яка може і порушуватись. Оскільки суб'єкти ринків приймають свої рішення щодо економічної активності незалежно один від одного, то їхні дії можуть бути взаємоузгодженими лише випадково. Саме тому загальна економічна рівновага (тобто рівновага одночасно на всіх ринках) не є типовим станом ринкової економіки. Але суб'єкти ринку завжди намагаються досягти рівноваги, а аналіз економіки потребує її визначення.

Досягнута на кожному ринку рівновага може бути стійкою або нестійкою. Рівновага є стійкою, коли у разі її порушення під впливом якогось екзогенного чинника ринок самостійно здатен відновити рівновагу на попередньому або новому рівні економічної активності. Рівновага є нестійкою, коли після впливу екзогенного чинника вона самостійно не відновлюється.

Якщо розглядати лише два суб’єкти національної економіки – підприємства та домашні господарства та два ринки – ресурсний та товарний, то маємо просту модель економічного кругообігу (див. рис. 3.2).

Модель являє собою економічний кругообіг, оскільки має місце круговий рух реальних економічних благ – ресурсів та продуктів (лінії проти годинникової стрілки), що супроводжується зустрічним рухом грошових потоків – витрат та доходів фірми та домогосподарств (лінії за годинниковою стрілкою).

3.2. Макроекономічні показники розвитку національної економіки

Для ефективного управління розвитком національної економіки в інтересах досягнення стратегічних та поточних цілей соціально-економічного прогресу необхідним є визначення та регулювання важливих макроекономічних показників.

Основними макроекономічними показниками, що оцінюють результати функціонування національної економічної діяльності, є:

  •  валовий внутрішній продукт (ВВП);
  •  валовий національний продукт (ВНП);
  •  чистий національний продукт (ЧНП);
  •  національний дохід (НД).

В основі розрахунку всіх цих показників лежать такі три основні принципи:

Перший принцип полягає у тому, що ВНП и НД країни створюються як у сфері виробництва, так і у сфері послуг. Тобто, під час їх розрахунку враховуються усі види діяльності. Виняток становлять: ведення особистого домашнього господарства (прибирання, приготування їжі, прання тощо) та праця вчених на себе. Не враховуються також нелегальні види бізнесу (наркобізнес та проституція), а також тіньовий бізнес.

Другий принцип полягає у визнанні того, що у створенні вартості товарів та послуг поряд з працею бере участь земля, капітал та підприємницька діяльність, а створений прибуток – це результат сукупного використання перерахованих факторів.

Третій принцип передбачає виключення повторного рахунку. Це означає, що всі товари та послуги, що виробляються, враховуються в макроекономічних показниках лише один раз, без матеріальних витрат (сировини та матеріалів), тобто враховується лише вартість кінцевої продукції.

З визначень основних макроекономічних показників (ВНП та ВВП) випливає, що в основі розрахунку ВВП лежить принцип територіальності, або принцип територіального розташування постачальників економічних ресурсів (підприємств, організацій, населення), а в основі розрахунку ВНП лежить принцип національної належності постачальників економічних ресурсів.

Різниця між ВВП і ВНП у розвинених країнах досягає 1%.

Через те, що частина доходів отримується в тіньовій економіці, і, як результат, не опубліковується статистичними органами і не оподатковується, вирізняють офіційний та неофіційний ВВП. Спроба статистичних органів включити певну частку неофіційного ВВП до обсягу офіційного призводить до необґрунтованого завищення податкової бази, доходів бюджету, невиконання доходних статей бюджету.

Завищування або ж навпаки заниження величини основних макропоказників має негативні наслідки. Так, якщо величина ВВП занижена, то:

  •  буде занижена доходна частина бюджету, що призведе до необґрунтованого зростання дефіциту бюджету;
  •  відбудеться недофінансування економіки, економіка не буде забезпечена потрібною грошовою масою, що призведе до затримки розрахунків між суб’єктами ринку.

Таку ситуацію виправляють шляхом щоквартального коригування ВВП.

Якщо величина ВВП завищена, то:

  •  необґрунтовано зросте грошово-кредитна емісія, що спровокує інфляцію;
  •  будуть передбачені нереальні доходи бюджету, що призведе до збільшення незабезпечених доходами бюджетних витрат.

3.3. Методи виміру макровеличин

Основним макроекономічним показником, з якого починаються розрахунки, є показник ВВП.

ВВП може бути розрахований за допомогою одного із трьох методів:

  •  методом кінцевого використання (за витратами);
  •  розподільчим методом (за доходами);
  •  виробничим методом (за доданою вартістю).

При розрахунку ВВП методом кінцевого використання, т.б. за витратами, додаються витрати всіх економічних агентів, що використовують ВВП: домашніх господарств, фірм, держави та іноземців (витрати на наш експорт):

ВВП = С+І+Д+Е,

де

С –  споживчі витрати населення, що включають витрати домашніх господарств на товари довгострокового користування та поточного споживання, на послуги, але не враховують витрати на придбання житла;

І –  валові інвестиції (інвестиційні витрати підприємств), включають виробничі капіталовкладення та інвестиції в основні виробничі фонди (витрати фірм на придбання нових виробничих підприємств та обладнання); інвестиції в запаси;

Д –  державні закупівлі товарів та послуг, наприклад, витрати на будівництво та утримання шкіл, доріг, утримання армії та державного апарату управління; однак це лише частина державних витрат, до складу якої не входять, наприклад, трансфертні платежі;

Е –  чистий експорт товарів та послуг за кордон (різниця між експортом та імпортом).

При розрахунку ВВП за доходами додаються усі види факторних доходів (заробітна плата, рента, відсотки та інше), а також два компоненти, що не є доходами: амортизаційні відрахування та чисті непрямі податки на бізнес.

Під час розрахунку ВВП за виробничим методом додається вартість, додана на кожній стадії виробництва кінцевого продукту. Додана вартість (ДВ) – це різниця між вартістю продукції, що виготовлена фірмою, та сумою, що була сплачена нею іншим суб’єктам господарювання за придбану сировину, матеріали тощо (тобто за проміжну продукцію). ДВ являє собою різницю між обсягом валового випуску (ВВ) за рік та чистими матеріальними витратами (ЧМВ).

ДВ = ВВ – ЧМВ

На основі показника ВВП розраховується ціла низка інших макроекономічних показників. Перший з них – показник ВНП (через сальдо первинних доходів). Зв'язок між цими двома показниками можна виразити наступним чином:

ВНП = ВВП + Чисті факторні доходи з-за кордону

Чисті факторні доходи з-за кордону (ще їх називають сальдо первинних доходів) дорівнюють різниці між доходами, що отримали громадяни даної країни за кордоном, та доходами іноземців, які отримані на території даної країни.

Іншими словами, ВНП відмінний від ВВП на суму переведеного у країну прибутку від вкладеного за кордоном капіталу (власності) та заробітної плати громадян, що працюють за кордоном, за винятком аналогічних, вивезених з країни доходів іноземців та іноземних суб’єктів господарювання.

ВНП = ВВП + Д (П) резидентів – Д (П) нерезидентів,

Д (П) резидентів – доходи (прибуток) фізичних осіб – громадян даної країни (юридичних осіб – національних підприємств) , що працюють за кордоном;

Д (П) нерезидентів – доходи (прибуток), отримані іноземними фізичними та юридичними особами, що працюють в Україні.

Оскільки сальдо первинних доходів може бути як додатним, так і від’ємним, то ВВП може перевищувати ВНП або навпаки, бути меншим, ніж ВНП. Ситуація, коли ВВП перевищує ВНП, виникає, якщо сальдо є від’ємним. Це характерно для країн, що розвиваються, оскільки ці країни вимушені сплачувати доходи (відсотки, дивіденди) розвинутим країнам. І навпаки, для розвинутих країн характерне додатне сальдо первинних доходів і ВНП перевищує ВВП.

Якщо з ВВП вирахувати суму річної амортизації, то отримаємо ЧНП.

ЧНП = ВНП – А

Показник ЧПН характеризує річний обсяг виробництва товарів та послуг, який країна виробила та спожила у всіх секторах національної економіки. Іншими словами, ЧНП показує розмір доходу національних постачальників економічних ресурсів за надані ними землю, робочу силу, капітал та підприємницьку діяльність, за допомогою яких був створений цей ЧНП.

Якщо з ЧНП вирахувати непрямі податки, то отримаємо показник національний дохід – сукупну вартість доходів усіх економічних агентів. Національний доход – це створена за рік вартість, яка характеризує, що додало суспільство у поточному році до свого добробуту.

Національний дохід має дві форми – натуральну та вартісну. В натуральній формі – це предмети споживання для задоволення особистих потреб населення та засоби виробництва для розширення виробництва. У вартісній формі – це вартість необхідного та доданого продукту. Необхідний продукт забезпечує відтворення робочої сили та існує у формі оплати праці, виплат та пільг з суспільних фондів споживання. Доданий продукт йде на розширення виробництва, тобто закупівлю засобів виробництва та найму додаткової робочої сили, а також для утримання невиробничої сфери, створення страхових резервів та інших цілей.

Аналіз динаміки ВВП та інших показників у цілому та в розрізі їх складових дозволяє зробити висновки щодо економічного зростання, стагнації або спаду. Причому окремі складові ВВП змінюються різними темпами з різною тенденцією. А це, у свою чергу, зумовлює структурні зрушення в економіці.

 Тема 4. Структурна перебудова

національної економіки

4.1. Структура національної економіки: поняття, види.

4.2. Найважливіші пропорції розвитку економіки.

4.3. Економічний розвиток та економічне зростання.

4.4. Організаційно-економічні засади структурної політики держави.

4.1. Структура національної економіки: поняття, види

Структура економіки – це співвідношення різних елементів економічної системи, яке характеризує пропорції народного господарства та стан суспільного поділу праці.

Кількісно характеристику структури економіки можна визначити як частку окремих структурних елементів у складі всієї структури:

, де

dai – кількісне значення елемента ai;

∑aj – сума всіх елементів структури.

Структура економіки має важливе значення для забезпечення збалансованого, ефективного і стабільного розвитку національного виробництва, задоволення потреб суспільства в коротко- та довгострокових періодах.

У практиці державного регулювання зазвичай виділяють такі основні види структури:

відтворювальна,

галузева,

регіональна (територіальна),

соціальна,

структура зовнішньоекономічних зв’язків.

Відтворювальна структура характеризується співвідношенням окремих компонентів валового випуску (ВВ) за вартістю (фондів заміщення, споживання, нагромадження) та за матеріально-речовим складом (засобами виробництва і предметами споживання); оцінюється частка окремих складових у ВВ.

Фонд заміщення (ФЗ) у відтворювальній структурі включає вартість матеріальних витрат і амортизацію. Його висока частка у валовому випуску свідчить про ресурсовитратність економіки.

Фонд споживання (ФС) охоплює споживчі витрати населення та інших суб’єктів ринку.

Нагромадження вирізняють валове і чисте. Валове нагромадження охоплює чисте нагромадження та амортизацію. Чисте нагромадження є аналогом чистих інвестицій, а валове – валових інвестицій. Між споживанням і чистим нагромадженням існує певне протиріччя. Це пояснюється тим, що нагромадження якоюсь мірою обмежує споживання. Але чисте нагромадження в той час є джерелом розширеного відтворення, сприяє економічному зростанню. Збільшення нагромадження веде до скорочення можливостей споживання, і навпаки.

Основним регулюючим фактором розвитку економіки є норма нагромадження:

Н = Чисте нагромадження / НД, або

Н = Чисте нагромадження / ВВП.

Норма нагромадження вважається достатньою, якщо становить приблизно 25% від ВВП. Якщо частка нагромадження у ВВП менша, то в економіці можуть спостерігатися застійні явища, оскільки не вистачає коштів для відновлення застарілих основних засобів. Тоді процеси відтворення не ефективні. Проте надто висока норма нагромадження (більше 30%) одночасно знижує можливості споживання, зменшує фонд споживання у ВВП.

Галузева структура економіки характеризує частку окремих галузей, великих народногосподарських комплексів у загальному валовому випуску. Іншими словами вона характеризує внесок окремих видів економічної діяльності, окремих виробництв, галузей у загальний обсяг макроекономічних показників – ВНП, ВВП.

Аналіз галузевої структури економіки дозволяє визначити переважаючий тип розвитку (промисловий, аграрно-промисловий, аграрний), а також виявити основні чинники економічного зростання – екстенсивний та інтенсивний. Визначаючи галузеві пріоритети, треба віддавати перевагу розвитку галузей, що мають швидкий обіг капіталу. Це легка, харчова промисловість, а також галузі, що забезпечують їх сировиною. Інша група галузей – що потребує пріоритетного розвитку, – це наукомісткі галузі промисловості: машинобудування, хімічна, приладобудування.

Регіональна (територіальна) структура пов'язана з характером розміщення продуктивних сил по території країни й виділяє два її головних аспекти: економіко-географічний й адміністративний.

Економіко-географічний аспект територіальної структури народного господарства пов'язаний з виділенням природноекономічних зон, великих економічних районів, територіальних комплексів, промислових і транспортних вузлів і т.п. Адміністративний – з адміністративним поділом України на області, райони й автономну республіку Крим.

Регіональна структура завжди багатогалузева. Її аналіз включає визначення виробничої спеціалізації регіону.

Соціальна структура характеризує розподіл народного господарства за формами власності – державною, комунальною, приватною, власністю міжнародних організацій.

Інфраструктура характеризує матеріально-речовинні фактори й умови суспільного відтворення й життєзабезпечення населення країни в цілому.

Структура зовнішньоекономічних зв'язків показує характер зовнішньоекономічної діяльності держави й місце країни у світовому суспільному поділі праці (характеризує співвідношення між зовнішнім та внутрішнім секторами).

Структура економіки, як і сама економіка, не є стабільною, вона постійно змінюється під впливом внутрішніх та зовнішніх чинників, тобто має динамічний характер. Динаміка структури народного господарства проявляється в зникненні деяких старих і появі нових елементів економіки й зміні співвідношення між ними. У цьому полягає принципова схема структурних змін. Таким чином, відбуваються структурні зрушення, які супроводжуються прогресивними чи депресивними змінами в економіці. Об’єктивною основою цих зрушень є невідповідність можливостей економіки її загальним потребам.

4.2. Найважливіші пропорції розвитку економіки

Макроекономічні пропорції – це кількісні співвідношення між різними підрозділами та сферами суспільного виробництва, галузями, територіально-виробничими частинами національної економіки.

Кожен тип національної економіки має свої особливості формування пропорцій. У планово-регульованих національних економіках вони встановлюються централізовано, в ринкових – на основі попиту та пропозиції, у змішаних – ринком з урахуванням регулюючого впливу держави.

Макроекономічні пропорції утворюють систему. В ній виділяють наступні їх види:

загальноекономічні (народногосподарські) – пропорції (або співвідношення) між крупними сферами національної економіки, наприклад, між виробництвом, споживанням і накопиченням; матеріальним і нематеріальним виробництвом; між сферою виробництва та сферою послуг; між виробництвом засобів виробництва та предметів споживання тощо;

міжгалузеві – пропорції між окремими галузями (наприклад, галузями промисловості та сільського господарства, капітальним будівництвом і промисловістю і т.д.);

внутрігалузеві між взаємопов’язаними виробництвами в межах однієї галузі, наприклад, рослинництвом та тваринництвом у сільському господарстві;

міжрегіональні – між різними регіональними утвореннями (областями), внесок яких у розвиток економіки держави не однаковий;

трудові – між чисельністю зайнятих трудових ресурсів та незайнятих; між чисельністю працюючих у працездатному віці та чисельністю ти, що працюють у віці за межами працездатного (пенсіонери, підлітки);

міждержавні – між окремими державами на основі міжнародного поділу праці.

Також макроекономічні пропорції класифікують за формою відображення, виділяючи натурально-речові, вартісні, пропорції розподілу трудових ресурсів.

Натурально-речові пропорції характеризують співвідношення між виробництвом і споживанням окремих видів продукції, наприклад, між виробництвом і споживанням сталі, прокату, автомобілів, цукру. Аналізуються такі пропорції за допомогою матеріальних балансів.

Вартісні пропорції показують співвідношення між окремими елементами вартості ВНП: доходами в сферах матеріального і нематеріального виробництва, доходами підприємств і населення.

Пропорції розподілу трудових ресурсів характеризують співвідношення трудових ресурсів між виробничою і невиробничою сферами, містом та селом, окремими регіонами тощо.

Зміна пропорцій означає в остаточному підсумку зміну темпів росту елементів економіки, що беруть участь у визначенні даної пропорції. Важливу роль відіграє і регулювання пропорцій, адже кожна національна економіка прагне до встановлення оптимальних пропорцій, що забезпечують найбільш повне задоволення суспільних потреб при найменших витратах праці.

4.3. Економічний розвиток та економічне зростання

Економічний розвиток суспільства – це еволюція його виробничих сил і виробничих відносин, що відбувається на базі розширеного відтворення.

Економічне зростання – це розширення масштабів виробництва, зростання випуску продукції, збільшення національного доходу або валового національного продукту, тобто економічне зростання характеризується зміною обсягів товарів та послуг, що виробляють у країні.

Світовій економічній історії відомі два типи економічного росту: екстенсивний та інтенсивний.

Екстенсивний відбувається завдяки збільшенню кількості факторів виробництва. Цей тип є простим типом економічного росту. Головна його перевага полягає в тому, що він дозволяє забезпечити найлегший шлях підвищення темпів господарського розвитку, порівняно швидко та відносно дешево збільшити економічний потенціал країни.

Інтенсивний – це більш складний тип росту, оскільки вирішальну роль тут відіграє НТП, відповідно цей тип росту передбачає високий рівень розвитку виробничих сил, техніки, технології, високий професійний рівень робітників. Інтенсивний тип росту дає можливість здолати проблему обмеженості ресурсів.

У чистому вигляді в реальному житті обидва типи економічного росту не існують окремо, тому прийнято говорити про переважно інтенсивний або переважно інтенсивний типи економічного росту залежно від ступеня переваги одного над іншим.

Економічне зростання залежить від низки факторів, які прийнято класифікувати за різними ознаками. Наприклад, залежно від характеру росту виділяють екстенсивні та інтенсивні фактори.

Екстенсивні – фактори, що призводять до економічного росту завдяки збільшенню кількості економічних ресурсів. Це, наприклад, такі фактори, як збільшення обсягів інвестицій при збереженні існуючого рівня технологій; збільшення чисельності зайнятих робітників; зростання обсягів сировини, матеріалів, палива, що використовуються при виробництві продукції.

Інтенсивні – фактори, що призводять до економічного росту шляхом більш ефективного використання економічних ресурсів та підвищення їх якості. Наприклад, підвищення кваліфікації робітників; краще використання сировини, матеріалів, земельних ресурсів; оновлення та краще використання основних фондів.

Також прийнято виділяти фактори економічного росту залежно від економічних ресурсів, що використовуються при виготовленні товару (див. табл. 4.1).

Економічний розвиток є багатофакторним процесом, який відображає зміни в усіх сферах господарського життя країни. Для визначення рівня економічного розвитку країни використовують систему показників, наприклад:

  •  ВВП та НД, у тому числі на душу населення;
  •  виробництво і споживання основних видів продукції на душу населення;
  •  показники ефективності економіки;
  •  рівень та якість життя населення.

Основним показником економічного розвитку країни є ВВП на душу населення. Саме цей показник покладено в основу міжнародних класифікацій, за якими всі країни поділяють на розвинуті та країни, що розвиваються.

Таблиця 4.1.

Класифікація факторів економічного росту

Економічні ресурси

Фактори

залежно від якості росту

екстенсивні

інтенсивні

Праця

Збільшення кількості зайнятих робітників

Підвищення кваліфікації робітників

Земля

(у т.ч. її надра)

Зростання обсягів споживання земельних надр, розширення земельних площ у використанні

Краще використання землі та її надр

Капітал:

- основний

- обіговий

Розширення основних фондів за рахунок додаткового залучення інвестицій

Зростання обсягів споживання обігового капіталу

Краще використання діючих основних фондів та їх поновлення на новій технологічній основі

Краще використання сировини, матеріалів

Підприємницька діяльність

Розширення підприємницької діяльності

Підвищення ефективності підприємницької діяльності за рахунок кращої організації, підвищення кваліфікації підприємця

Зовнішньоекономічна діяльність (ЗЕД)

Розширення ЗЕД

Підвищення ефективності ЗЕД

Про рівень економічного розвитку свідчать показники виробництва і споживання ключових (базових) видів продукції на душу населення – енергоспоживання, автомобілі, мінеральні добрива, папір, зерно, м'ясо, молоко, цукор тощо. Ці показники свідчать про задоволення потреб країни в цих основних видах продукції.

У світовій практиці економічне зростання визначається і вимірюється двома способами:

- річними темпами зростання (у %) реального ВВП за певний період часу;

- річними темпами зростання ВВП на душу населення (у %).

4.4. Організаційно-економічні засади

структурної політики держави

Структурна політика держави – це комплекс заходів щодо розвитку окремих елементів економічної системи, які сприяють вирішенню актуальних проблем суспільства, забезпечують економічний розвиток та конкурентоспроможність економіки.

Світова практика господарювання сформувала два типи структурної політики: пасивний та активний.

Пасивна структурна політика зводиться до створення правової бази для вільного переміщення факторів виробництва з однієї сфери в іншу, з однієї галузі в іншу, з одного регіону в інший. При цьому структура економіки змінюється внаслідок зміни норми прибутковості. Якщо в галузі попит перевищує пропозицію, то це призводить до зростання цін і збільшення норми прибутковості. Капітал з інших, менш прибуткових галузей, переливається в цю галузь, збільшуючи тим самим виробництво товарів.

Активна структурна політика полягає в тому, що, використовуючи державні важелі, органи управління сприяють прискоренню структурних зрушень в економіці. Такими важелями є державна програма структурних перетворень, пряме державне інвестування програм структурної перебудови, створення спеціальних фондів, залучення іноземних і приватних інвестицій, податкові і кредитні пільги.

Активна політика визначає пріоритети, насамперед щодо вдосконалення галузевої структури економіки. При визначенні пріоритетних галузей виходять з таких критеріїв: експортного потенціалу галузі, перспектив попиту на продукцію галузі на внутрішньому ринку, розв’язання проблем зайнятості населення, вирішення екологічних проблем.

З огляду на це, пріоритетними групами галузей структурних перетворень визнані:

  •  наукомісткі та технологічні галузі – ракетно-космічна, літакобудування, робототехніка, біотехнології;
  •  галузі АПК, для яких створені найкращі природні умови, традиції виробництва – харчова, кондитерська, консервна;
  •  галузі транспорту, зв’язку, телекомунікацій – транзит нафти та газу, міжнародні перевезення;
  •  рекреаційно-туристичний та оздоровчий комплекси.

 Тема 5. Державність та державне управління економікою

  1.   Державне регулювання економіки: поняття, необхідність, функції.
    1.   Об’єкти и суб’єкти ДРЕ.
    2.   Поняття методології ДРЕ.
    3.   Економічна політика і державне регулювання.

5.1. Державне регулювання економіки: поняття,

необхідність, функції

Роль держави у становленні та регулюванні економічної системи країни велика. Зокрема, це зумовлено тим, що лише держава здатна надати діяльності людей цілеспрямований, організований характери.

Для визначення ролі держави в економіці використовуються різні терміни: “державне втручання”, “державне управління”, “державна економічна політика”, “державне регулювання економіки” та інші. Всі вони взаємопов’язані та характеризують відносини держави з суспільством.

Регулювання економіки з боку держави повинно полягати у впливі органів влади та управління на економічні процеси з метою підтримання їх на певному рівні, подолання несприятливих явищ. При цьому, якщо у централізованій економіці регулювання здійснюється завдяки використанню директивних методів, то в ринковій економіці – шляхом використання, в основному, ринкових регуляторів.

У більшості країн з розвиненою економікою активне державне регулювання здійснюється саме в тих сферах, де ринкові механізми не забезпечують досягнення пріоритетних стратегічних цілей, це, наприклад, охорона здоров’я, медицина, освіта, наука, культура, виробництво товарів першої необхідності.

Таким чином, державне регулювання економіки (ДРЕ) за своєю сутністю – це форма цілеспрямованого впливу держави (законодавчих, виконавчих та контролюючих органів) на соціально-економічні процеси, що відбуваються у суспільстві, спрямована на досягнення цілей та пріоритетів державної соціально-економічної політики.

Говорячи про необхідність втручання держави в економіку, слід відмітити, що така діяльність зумовлена, зокрема:

створенням умов для ефективного функціонування самого ринкового механізму,

усуненням негативних наслідків ринкових процесів,

захистом національних інтересів на світовому ринку,

вирішенням проблем, які ринковий механізм не може вирішити, або вирішує їх погано.

З огляду на це діяльність держави може бути підтримуючою, компенсаційною та регулюючою.

Підтримуюча діяльність держави (підтримка функціонування ринку) передбачає: правове забезпечення ринкової діяльності, створення ринкової та виробничої інфраструктури, підтримання конкурентного середовища.

Компенсаційна діяльність держави покликана компенсувати недоліки та негативні наслідки функціонування ринку шляхом проведення антимонопольних та екологічних заходів, організації системи захисту для непрацездатних та малозабезпечених верств населення, боротьби з безробіттям.

Регулююча діяльність держави передбачає регулювання економічних і соціальних відносин з метою реалізації певних цілей.

Функції державного регулювання економіки досить різноманітні, їх вибір залежить від соціально-економічного і політичного рівня розвитку держави, компетенції органів державного регулювання, рівня розвитку ринкового господарства, моделі розвитку національної економіки.

Основними функціями державного регулювання економіки є:

визначення цілей та пріоритетів макроекономічного розвитку країни;

розробка та затвердження правових основ розвитку економіки;

регулювання макроекономічних процесів та пропорцій;

захист внутрішнього товаровиробника і пріоритетних виробництв;

регулювання зовнішньоекономічних відносин;

розробка і регулювання регіональної політики;

соціальний захист населення;

утримання і забезпечення ефективної роботи органів державної влади;

розроблення і регулювання науково-технічної, інвестиційної та соціальної політики.

У період становлення ринкових відносин до цих функцій додаються ще й такі:

формування інститутів державного регулювання економіки;

створення умов та інфраструктури існування ринку;

розвиток місцевого самоврядування;

стимулювання конкуренції;

здійснення цінової політики;

кредитно-грошове регулювання, контроль за грошовим обігом та інші.

Економічні функції держави визначають не лише необхідність, але й мету державного регулювання.

5.2. Об’єкти та суб’єкти державного регулювання економіки

З визначення поняття ДРЕ випливає, що об’єктом державного регулювання економіки у широкому розумінні цього слова є економіка держави та соціально-економічні процеси, що відбуваються в ній.

У вузькому розумінні цього слова об’єктами ДРЕ є ті умови, процеси, відносини, елементи та сектори народного господарства, функціонування яких ринковий механізм не забезпечує взагалі або забезпечує незадовільно.

Конкретними об’єктами ДРЕ є: економічний цикл, структура економіки, інвестиційна діяльність, грошовий обіг, інфляція, оточуюче середовище, блок соціальних проблем (зайнятість, доходи населення, соціальний захист, підготовка та перепідготовка кадрів) та інші.

За рівнем задач та проблем, що вирішуються, прийнято класифікувати об’єкти ДРЕ на:

- загальногосподарські процеси і відносини, такі як економічний  цикл, грошовий обіг, зайнятість,  інвестиції, НИОКР, ціни;

- великі сектори економіки (промисловість, будівництво, сільське господарство, інфраструктура, фінансова сфера);

- фірми й корпорації як приватні елементи народного господарства;

- комплексний розвиток регіонів країни;

- глобальні процеси (екологія);

- зовнішньоекономічні зв’язки.

Суб’єктом державного регулювання економіки, як це видно з визначення цього поняття, є держава та її інституційні органи.

Але насправді економіка регулюється не лише державою, тому прийнято говорити про суб’єкти регулювання економіки взагалі. З цієї точки зору, говорячи про суб’єкти регулювання економіки, прийнято виділяти носіїв, виразників та виконавців господарських інтересів. Носії: соціальні групи, робітники, власники підприємств, фермери, управлінці, інші, що мають свої власні інтереси, обумовлені їх соціально-економічним статусом, а також належністю до певного виду діяльності, регіону тощо. Виразниками господарських інтересів у ринковій економіці є об’єднання, асоціації, профспілки, політичні партії та інші. Виразником господарських інтересів є органи центральної та місцевої влади, а також національний банк.

5.3. Поняття методології ДРЕ

Під методологією державного регулювання прийнято розуміти сукупність вимог, що висуваються до впливу органів державної влади на соціально-економічні процеси. Вона включає підходи, принципи, форми впливу держави на соціально-економічний розвиток країни та формує логіку ДРЕ.

Логіка ДРЕ характеризує послідовність заходів держави, необхідних для управління соціально-економічним розвитком країни та передбачає:

  1.  аналіз рівня розвитку національної економіки, її проблем та можливостей;
  2.  формування мети, задач, пріоритетів та кінцевих результатів ДРЕ;
  3.  формування необхідних ресурсів (фінансових, трудових, інформаційних, матеріальних, інтелектуальних);
  4.  прогнозування ризиків та наслідків управлінських рішень.

Мета – це те, на що «спрямовані зусилля та ресурси». У процесі державного регулювання економіки зусилля держави спрямовані на виконання економічних функцій ДРЕ, а також на ліквідацію проблем, що виникли у суспільстві. Виділяють генеральну мету, а також цілі, що підпорядковані генеральній. У сукупності всі цілі разом утворюють, так зване дерево цілей».

Визначившись з метою, визначають задачі ДРЕ, тобто ті умови, які повинна створити держава для досягнення поставленої мети, іншими словами задачі ДРЕ – це способи досягнення мети.

Наприклад, для підвищення рівня зайнятості населення трудових ресурсів, як одну з найважливіших цілей державного регулювання, держава може визнати створення умов для розвитку малого та середнього бізнесу. У свою чергу, створення сприятливих умов для розвитку малого бізнесу передбачає активне використання податкових пільг, надання субсидій підприємцям, що працюють у даному виді бізнесу та інше.

Лише після того, як визначені мета та задачі, формуються необхідні ресурси, прогнозуються ризики та наслідки управлінських рішень.

Державне регулювання економіки базується на певних правилах, тобто принципах державного регулювання. Найважливішими методологічними принципами ДРЕ прийнято вважати такі:

принцип пріоритетності права над економікою;

принцип оптимального поєднання адміністративно-правових та економічних важелів впливу;

принцип адекватності впливу на соціально-економічні процеси;

принцип системності державного впливу;

принцип справедливості державного регулювання;

принцип стабільності;

принцип ефективності впливу на соціально-економічні процеси.

Для виконання економічних функцій та поставлених цілей держава використовує різноманітні форми державного регулювання економіки. Форми впливу держави на соціально-економічний розвиток країни проявляються через економічну політику держави.

5.4. Економічна політика і державне регулювання

Економічна політика держави – це система соціально-економічних ідей, цілей розвитку країни, основні завдання, засоби їх досягання, а також діяльність органів державної влади й управління щодо їх реалізації. Економічна політика держави повинна бути гнучкою, твердою і стабільною, створювати сприятливі умови для розвитку всіх господарських одиниць.

Економічна політика держави реалізується у формі антициклічної (антикризової), структурної, амортизаційної, інвестиційної, науково-технічної, цінової, фіскальної, зовнішньоекономічної, соціальної, екологічної, регіональної політики.

Антициклічна – спрямована на підтримку певних стабільних темпів економічного зростання (регулювання макроекономічної кон’юнктури).

Структурна передбачає формування сучасної прогресивної і ефективної структури національної економіки.

Амортизаційна покликана заохочувати нагромадження капіталу, яке у майбутньому стане основою розширення й оновлення виробництва.

Інвестиційна регулює капіталовкладення з метою структурної перебудови виробництва, його технічного та технологічного оновлення і модернізації.

Науково-технічна та інноваційна політики держави спрямовані на розвиток науки й техніки, забезпечення стратегічних наукових і технологічних проривів, впровадження результатів НТП у виробництво.

Цінова – вплив держави на ціни й ціноутворення з метою приборкання інфляції, стимулювання модернізації виробництва, посилення конкурентноздатності вітчизняних товарів на світовому ринку.

Фіскальна (бюджетно-податкова) визначає механізм часткового вилучення доходів суб’єктів господарювання для формування державного бюджету.

Грошово-кредитна передбачає державне забезпечення економіки країни необхідною кількістю грошей, регулювання грошового та кредитного ринків.

Зовнішньоекономічна охоплює різні аспекти зовнішньої торгівлі, контроль за міграцією капіталів, робочої сили, підтримку вітчизняного підприємництва за кордоном тощо з метою усунення диспропорцій платіжного балансу та досягнення зовнішньоекономічної рівноваги.

Соціальна зосереджена на формуванні ефективних соціально-економічних умов життя всіх членів суспільства, регулюванні відносин між соціальними групами, формуванні економічних стимулів для участі у виробництві, забезпеченні ефективної зайнятості населення, створенні соціальних гарантій і умов для підвищення добробуту населення.

Регіональна забезпечує збалансований і комплексний розвиток окремих територій країни, виходячи із загальнодержавних та регіональних інтересів, шляхом використання абсолютних та відносних переваг регіонів.

Екологічна спрямована на забезпечення екологічної рівноваги, охорону навколишнього середовища, створення безпечних умов життя громадян.

 Тема 6. Інституціональні чинники розвитку національної економіки

  1.  Система органів державного регулювання та їх функції у сфері управління національною економікою.
    1.  Методи державного регулювання національної економіки.
    2.  Методи прямого ДРЕ та їх інструменти.
    3.  Опосередковані методи ДРЕ.

6.1. Система органів державного регулювання та їх функції у сфері управління економікою

Для управління економікою країни утворюються відповідні центральні та місцеві органи управління економікою (див. рис. 6.1).

Функції, права та обов’язки державних органів України окреслені Конституцією, законами України та іншими нормативно-правовими актами.

Інтегруючу функцію щодо трьох гілок влади згідно з Конституцією країни (законодавчої, виконавчої та судової) надано Президенту – главі держави. Він повинен сприяти узгодженості у діяльності органів державної влади, їх взаємодії з органами місцевого самоврядування. Він має беззаперечне відношення як до виконавчої, так і до законодавчої влади.

Законодавча влада представлена Верховною Радою, що приймає закони та законодавчі акти щодо регулювання економіки в цілому та окремих її сфер. Відповідно до Конституції України на Верховну Раду покладено виконання, зокрема, таких функцій щодо регулювання економіки:

  •  прийняття законів;
  •  затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього,
  •  контроль за виконанням Державного бюджету;
  •  затвердження державних програм економічного, соціального, науково-технічного розвитку;
  •  здійснення контролю за діяльністю КМУ;
  •  затвердження переліку об’єктів державної власності, що не підлягають приватизації.

Виконавча влада в умовах України має багаторівневий характер і включає:

  •  вищий рівень – уряд (КМУ);
  •  центральний рівень – міністерства, комітети, центральні органи виконавчої влади, наділені спеціальним статусом (див. рис. 6.2.).
  •  місцевий рівень – обласні, районні державні адміністрації; органи галузевої та функціональної компетенції.

Вищий орган виконавчої влади – КМУ, якому підпорядковуються міністерства, комітети, центральні органи, наділені спеціальним статусом. Основна роль в управлінні економікою, забезпеченні реалізації законів, постанов та інших законодавчих актів належить КМУ.

Місцеві органи влади й управління наділені всією повнотою державної влади на своїй території. Вони управляють місцевими бюджетами, формують регіональну політику, створюють умови для виконання державних та регіональних програм, самостійно здійснюють зовнішньоекономічні зв’язки, забезпечують соціальний захист населення території, дотримання соціальних норм та стандартів.

6.2. Методи державного регулювання національної економіки

Метод регулювання – це конкретний спосіб (прийом), за допомогою якого здійснюється вплив на соціально-економічні процеси, що відбуваються у суспільстві. Сукупність способів (прийомів) впливу держави на соціально-економічні процеси, тобто сукупність методів державного регулювання економіки являють собою методику державного регулювання економіки.

Різноманіття об’єктів, цілей та задач державного регулювання ринкової економіки зумовили необхідність використання різноманітних методів впливу на соціально-економічні процеси. У свою чергу це зумовлює необхідність їх класифікації. Методи регулювання національної економіки прийнято класифікувати за різними ознаками (див. рис. 6.3.).

Методи державного регулювання розроблюються та реалізуються офіційними виконавчими, законодавчими та судовими органами, оформлюються у вигляді законів, норм, інструкцій, указів. Суспільне регулювання здійснюється суспільними організаціями, що переслідують мету захисту законодавчо закріплених прав усіх учасників економічного процесу, як споживачів, так і виробників.

Методи прямого регулювання прямо спрямовані на досягнення бажаного результату. Методи опосередкованого впливу створюють сприятливі умови для досягнення бажаного результату за допомогою певних важелів та стимулів.

Прийоми впливу, засновані на силі державної влади, утворюють адміністративний метод державного регулювання.

До бюджетного методу відносять інструменти, засновані на використанні ресурсів Державного бюджету.

Грошово-кредитний метод базується на функціях Національного банку.

Способи впливу держави на соціально-економічний розвиток країни за допомогою податків, а також завдяки використанню податкових пільг об’єднуються в податковий метод.

6.3. Методи прямого державного регулювання економіки

та їх інструменти

У складі прямих методів ДРЕ виділяють адміністративний та бюджетний методи державного регулювання економіки.

АдмІнІстративний метод державного регулювання економіки

Адміністративний метод державного регулювання представляє собою сукупність дій адміністрації держави (регіону), спрямованих на збалансованість інтересів господарюючих суб’єктів за допомогою нормативних актів, указів та розпоряджень. Адміністративні міри базуються на силі державної влади та включають в себе міри заборони, дозволу та примусу.

Адміністративний метод покликаний:

  •  встановити межі приватного підприємництва з метою запобігання об'єктивно властивих йому недоліків;
  •  регламентувати взаємини між різними виробниками, виробниками і споживачами з метою захисту їх інтересів від недобросовісного бізнесу;
  •  захистити від незаконного втручання державних і суспільних структур у підприємницьку діяльність;
  •  ввести обов'язкові економічні і соціальні стандарти і санітарні норми;
  •  забезпечити антимонопольні заходи.

Усі інструменти адміністративного методу прийнято поділяти на економічні і правові (див. рис. 6.4).

Адміністративні економічні заходи передбачають використання регуляторів, що регламентують вимоги до організації господарської діяльності, до якості продукції (робіт, послуг).

Адміністративними правовими називають заходи регулювання, за допомогою яких встановлюються суворі правила і обмеження при здійсненні господарської діяльності і міри відповідальності за їх порушення.

Державне замовлення як інструмент регулювання

Державне замовлення – це засіб державного регулювання економіки шляхом формування на конкурсній (договірній) основі складу та обсягів товарів, робіт і послуг, необхідних для забезпечення пріоритетних державних потреб, розміщення державних контрактів на їх поставку (закупівлю) серед підприємств, організацій та інших суб’єктів господарської діяльності України всіх форм власності.

Державні замовники – Верховна Рада України та інші центральні органи державної влади України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, державні організації та інші установи – головні розпорядники коштів державного бюджету.

Виконавці державного замовлення – суб’єкти господарювання всіх форм власності (резиденти або нерезиденти), які виготовляють або поставляють товари (роботи, послуги) для задоволення пріоритетних державних потреб.

Отже, можна сказати, що за формою державне замовлення – це договір, що укладається між державою, від імені якої виступає певне міністерство (відомство) або адміністрація регіону, з підприємством (організацією) на виробництво (надання) певного виду й обсягу продукції або послуг; а за своєю суттю державне замовлення – це спосіб прямого державного регулювання господарських зв'язків між державою-замовником і підприємством-виконавцем; форма співпраці держави і підприємства (організації).

Механізм державних замовлень широко використовується в багатьох країнах світу як метод прямого впливу держави на суб’єктів ринку, наприклад, у Франції, США, Італії і ін. В Україні держзамовлення були впроваджені в 1987 році і спочатку носили характер обов'язкових директивних завдань. Виконавців держзамовлення держава забезпечувала фінансовими ресурсами і надавала пільги. Питома вага продукції, що вироблялася за державним замовленням, була чималою і складала 100%, поступово вона скорочувалася до 70-80%, 30-50%. На поступове скорочення питомої ваги держзамовлення вплинуло зародження ринкових відносин, зниження монополії державної торгівлі і ролі міністерств і відомств. З 1993 року в Україні було впроваджено поняття держзамовлення і держконтракт (державна закупівля).

Держзамовлення зазвичай фінансується з власних джерел підприємства, а держава надає при цьому певні привілеї, пільги (в оподаткуванні, кредитуванні, гарантуванні ринку збуту); виконавцям держзамовлення держава гарантує реалізацію виготовленої продукції.

Державна закупівля фінансується з державного бюджету. Виконавець держконтракту централізовано забезпечується фінансовими ресурсами, використання яких контролюється державою. Саме тому, такий інструмент державного регулювання розглядається у складі інструментів бюджетного методу.

Державне замовлення розміщується на конкурсних принципах і договори укладаються з тими підприємствами, які забезпечують найкращі умови їх виконання та найкращі результати.

Основним нормативно-правовим актом, що регулює питання у сфері державних замовлень є Закон України «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб» №3205-IV від 15.12.2005 р.

Так, згідно із зазначеним нормативно-правовим актом, пріоритетні державні потреби – це потреби України в товарах, роботах, послугах, необхідних для розв’язання найважливіших соціально-економічних проблем, підтримання обороноздатності країни та її безпеки, створення і підтримання на належному рівні державних матеріальних резервів, реалізації державних і міждержавних цільових програм, забезпечення функціонування органів державної влади, що утримуються за рахунок Державного бюджету України.

Обсяги коштів для закупівлі необхідних товарів, робіт і послуг передбачаються в Законі про Державний бюджет України на поточний рік і визначаються КМУ відповідними рішеннями про використання позабюджетних джерел фінансування.

Ліцензія як інструмент регулювання

Законодавством України (Законом України «Про ліцензування окремих видів підприємницької діяльності» та Законом України «Про підприємництво») визначено, що ліцензуванню підлягають ті види підприємницької діяльності, які безпосередньо впливають:

  •  на здоров'я людини;
  •  на навколишнє природне середовище;
  •  на безпеку держави.

Тобто, щоб займатися відповідним видом господарської діяльності необхідно отримати дозвіл (ліцензію) та дотримуватися ліцензійних умов – умов та правил здійснення даного виду діяльності, які встановлені Кабінетом Міністрів України або уповноваженим ним органом.

Ліцензія – це документ, що видається відповідним органом, уповноваженим КМУ, відповідно до якого власник ліцензії має право займатися тим видом підприємницької діяльності, що зазначений у документі протягом визначеного терміну на умовах дотримання ним ліцензійних умов.

В Україні ліцензуванню підлягають близько 63 видів господарської діяльності, серед яких, зокрема, є такі:

  •  виготовлення й реалізація лікарських засобів;
  •  виготовлення пива, алкогольних напоїв, а також виготовлення й реалізація спирту етилового, коньячного й плодового;
  •  виготовлення тютюнових виробів;
  •  медична практика, ветеринарна практика;
  •  юридична практика;
  •  створення й зміст ігрових закладів, організація азартних ігор;
  •  міжнародні перевезення пасажирів і вантажів залізничним і автомобільним (крім країн СНД), повітряним, річковим, морським транспортом;
  •  виготовлення й ввіз бланків цінних паперів, документів суворої звітності й знаків поштової оплати, а також матеріалів і напівфабрикатів для їхнього виробництва;
  •  видобуток дорогоцінних металів і дорогоцінних каменів, виготовлення й реалізація виробів з їхнім використанням;
  •  аудиторська й страхова діяльності;
  •  виготовлення ветеринарних медикаментів і препаратів;
  •  діяльність, пов'язана з організацією іноземного й закордонного туризму;
  •  здійснення операцій з металобрухтом;
  •  посередництво в працевлаштуванні на роботу за кордоном.

Термін дії ліцензії встановлюється органом, що видав ліцензію, але не може бути меншим за три роки.

Для одержання ліцензії до відповідного органу ліцензування подається заява, у якій вказуються:

  •  для громадянина-підприємця – прізвище, ім'я, по батькові, паспортні дані, а для юридичної особи – найменування, місцезнаходження, банківські реквізити, організаційно-правова форма, ідентифікаційний код;
  •  вид діяльності, на здійснення якої заявитель бажає отримати ліцензію;
  •  термін дії ліцензії.

Крім заяви, підприємцям-громадянам необхідно представити такі документи:

  •  копії документів, що засвідчують рівень утворення й кваліфікації, необхідний для здійснення певного виду підприємницької діяльності;
  •  копії посвідчення про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності.

Ліцензія видається після ухвалення рішення про її видачу й подання заявителем в орган, що видає ліцензію, документа про внесення плати за видачу ліцензії. Розмір плати за видачу ліцензії встановлюється Кабінетом Міністрів України.

При втраті ліцензії або зміні яких-небудь відомостей, зазначених у документі, суб'єкт підприємницької діяльності зобов'язаний у 10-денний строк подати заяву про видачу дубліката (при втраті) або переоформлення ліцензії.

Патент як інструмент регулювання

Крім ліцензії, для здійснення діяльності у сфері оптової та роздрібної торгівлі, діяльності з обміну наявних валютних цінностей, а також діяльності з надання послуг у сфері ігорного бізнесу та побутових послуг, необхідно одержати торговельний патент (порядок одержання патенту визначається Законом "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності").

Для одержання торговельного патенту необхідно представити в податкові органи за місцем проведення підприємницької діяльності відповідну заяву, яка повинна містити такі реквізити:

  •  найменування суб'єкта підприємницької діяльності;
  •  витяг з установчих документів про юридичну адресу суб'єкта підприємницької діяльності, а у випадку, якщо патент здобувається для структурного (окремого) підрозділу, із вказівкою цього місця;
  •  вид підприємницької діяльності, здійснення якого вимагає придбання торговельного патенту;
  •  найменування документа про повну або часткову оплату вартості торговельного патенту.

Установлення будь-яких додаткових умов для придбання торговельного патенту не дозволяється.

Торговельний патент видається за плату суб'єктам підприємницької діяльності державними податковими органами за місцем розташування цих суб'єктів або місцем розташування їх структурних підрозділів; суб'єктам підприємницької діяльності, що здійснюють торговельну діяльність або надають побутові послуги (крім пересувної торговельної мережі), – за місцем розташування пункту продажу товарів або пункту з надання побутових послуг; а суб'єктам підприємницької діяльності, що здійснюють торгівлю через пересувну торговельну мережу, – за місцем реєстрації цих суб'єктів.

Пунктами продажу товарів відповідно до згаданого Закону вважаються:

  •  магазини й інші торговельні мережі, що перебувають в окремих приміщеннях, будовах або їхніх частинах і мають торговельні зали для покупців або використовують для торгівлі його частину;
  •  кіоски, намети й інші малі архітектурні форми, що займають окремі приміщення, але не мають вбудованого торговельного залу для покупців;
  •  автомагазини, розвезення й інші види пересувної торговельної мережі;
  •  лотки, прилавки й інші види торговельних мереж у відведених для роздрібної торгівлі місцях, крім тих, які здаються в оренду суб'єктам підприємницької діяльності – фізичним особам і розташовані на території ринків, створених за рішенням органів місцевого самоврядування;
  •  стаціонарні, малогабаритні й пересувні автозаправні станції, заправні пункти, що здійснюють торгівлю нафтопродуктами й стисненим газом;
  •  фабрики-кухні, їдальні, ресторани, кафе, бари, буфети, відкриті літні площадки, кіоски й інші пункти громадського харчування;
  •  оптові бази, склади-магазини або інші приміщення, використовувані для здійснення оптової торгівлі за наявні засоби, готівкою й з використанням кредитних карток.

У випадку, якщо суб'єкт підприємницької діяльності має структурний підрозділ, торговельний патент здобувається окремо для кожного структурного підрозділу (торговельного пункту).

Вартість торговельного патенту для здійснення торговельної діяльності встановлюється органами місцевого самоврядування залежно від місцезнаходження пункту продажу товарів і асортиментного переліку товарів. Так, на території обласних центрів та міста Київ вона складає від 60 до 320 грн., на території міст обласного підпорядкування та м. Севастополя – від 30 до 160 грн., а на території інших населених пунктів – до 80 грн. за календарний місяць. У випадку, якщо пункти продажу товарів розташовані в курортних місцевостях або ж на територіях, що прилягають до митниць, інших пунктів переміщення через митний кордон, органи місцевого самоврядування, у бюджети яких направляється плата за торговельний патент, можуть прийняти рішення про збільшення плати за торговельний патент, але не більше 320 гривень за календарний місяць.

Термін дії торговельного патенту на здійснення торговельної діяльності становить 12 календарних місяців. Термін дії короткострокового торговельного патенту на здійснення торговельної діяльності становить від 1 до 15 днів.

Без придбання торговельного патенту суб'єкти підприємницької діяльності або їхні структурні підрозділи здійснюють торговельну діяльність хлібом і хлібобулочними виробами, сіллю, цукром, маслом соняшниковим і кукурудзяним, молоком і молочними продуктами, морозивом, яйцями, рибою, продуктами дитячого харчування, безалкогольними напоями, яловичиною, свининою, плодоовочевою продукцією й деякими іншими видами товарів вітчизняного виробництва. Є перелік товарів, передбачених для реалізації в пільговому торговельному патенті (розмір плати за пільговий патент становить 25 грн. на весь строк його дії). Крім того, самостійно суб'єкт підприємницької діяльності може ухвалити рішення щодо придбання спеціального торговельного патенту, при цьому він не сплачує низку податків, зазначених Законом України від 10.02.1998 № 102/98-ВР.

З порядком придбання торговельного патенту на здійснення інших видів діяльності можна ознайомитися в Законах України "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності" від 23.03.1996 №98/96-ВР і "Про внесення змін у Закон України "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності" від 10.02.1998 №102/98-ВР.

Квотування як інструмент регулювання

Квотування як інструмент державного регулювання економіки вводиться з метою прямого встановлення державою для підприємств-монополістів їх частки у виробництві, реалізації, товарів. У міжурядових угодах встановлюється квота на експорт і імпорт, яка являє собою систему обмежень на вивезення та ввезення товарів на певний термін. У конкретному випадку воно покликано сприяти захисту власного виробника, збереженню рівня зайнятості населення.

Порядок квотування виробництва і звороту (включаючи експорт і імпорт), а також розподіл квот встановлюється КМУ.

Норми і стандарти як інструмент регулювання

Система норм і стандартів регулює відносини у сфері якості продукції, охорони довкілля, соціального захисту населення за допомогою встановлення вимог до їх стану. Встановлення державних стандартів і нормативів – це визначення єдиних вимог, норм відносно якості, хімічного складу, фізичних властивостей, ваги, розмірів, кількості тощо.

Стандарт – офіційний державний або нормативно-технічний документ галузі або підприємства, що встановлює необхідні якісні характеристики, вимоги, яким повинен відповідати даний вид продукції або послуг. Види і порядок сертифікації продукції встановлюються Декретом КМУ «Про стандартизацію і сертифікацію».

Розрізняють:

  •  економічні стандарти на нормативи – втілюють показники ефективності виробництва: норми рентабельності, енерго-, праце-, матеріаломісткості продукції;
  •  соціальні стандарти – встановлені державою нормативи у сфері соціальних відносин (мінімальна заробітна плата, пенсія, рівень прожиткового мінімуму, тривалість робочого тижня, умови праці);
  •  харчові стандарти – вимоги відносно якості продуктів харчування (допустимі види добавок, не шкідливих для здоров'я);
  •  фармацевтичні стандарти – нормативи виготовлення лікарських препаратів, перелік ліків, вживання і реалізація яких офіційно дозволена державою.
  •  екологічні стандарти включають норми безпечного викиду шкідливих речовин у повітря або водоймища, рівень радіаційного забруднення.

При невідповідності стандартам до компаній порушників застосовуються штрафні санкції.

Антимонопольне законодавство

Антимонопольне законодавство покликане:

1 – запобігати формуванням монополій;

2 – регулювати діяльності монополістів;

3 – стимулювати конкуренцію;

У сучасному розумінні антимонопольне регулювання економіки є системою правил, що встановлюються урядовими органами, за порушення яких передбачається покарання. Антимонопольне регулювання може мати місце відносно цін, обсягу виробництва продукції, норми прибутку, інформації, що належить фірмі, стандартів якості. Необхідність у такому регулюванні обумовлена прагненням держави обмежити ринкову владу, підвищити ефективність суспільного виробництва, захистити споживача і підтримати якість і інші стандарти послуг, включаючи професійну етику лікарів, юристів і тому подібне. Антимонопольне регулювання економіки покликане також обмежувати запеклу конкуренцію, захищати постачальників від непередбачуваних змін попиту і раптового падіння цін. Воно сприяє забезпеченню значного числа працездатного населення робочими місцями, а також здійсненню більш справедливого розподілу доходів.

До найбільш загальних напрямів антимонопольного регулювання держави відносяться:

  •  контроль за долею на ринку;
  •  контроль за злиттям компаній;
  •  контроль за об'єднанням покупців;
  •  контроль за монопольними цінами;
  •  оцінка методів конкуренції на ринку.

У антимонопольному законодавстві будь-якої країни вказуються ознаки монополії. У законодавстві України головною ознакою монополізму є доля фірми на вітчизняному ринку. В даний час вона визначена у розмірі 35 %. У інших країнах передбачаються і інші показники.

Відстеженням формування монополії займається спеціальний державний орган – Антимонопольний комітет, який має представництва у всіх регіонах.

Бюджетний метод

державного регулювання економіки

Бюджетними називаються методи регулювання економіки, засновані на використанні ресурсів державного бюджету у вигляді асигнувань у національну економіку і соціально-культурну сферу.

Їх головними функціями є:

  1.  Підтримка розвитку галузей економіки, виробництв і сфер діяльності, невигідних з точки зору ринку, але необхідних для суспільства в цілому: фундаментальна наука, виробнича інфраструктура і т.п.
  2.  Забезпечення соціальної стабільності суспільства через пом'якшення недоліків ринкової економіки, що призводять до майнового розшарування (за допомогою виплат з безробіття, допомоги малозабезпеченим, дотацій на утримання об'єктів соціальної сфери).
  3.  Стимулювання вкладень приватного капіталу у виробництва і сфери діяльності, що відповідають інтересам макроекономічної політики держави (за допомогою субсидій на розвиток науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок, на впровадження прогресивних нововведень з більшим строком окупності та високим ризиком).

У практиці державного регулювання розрізняють такі інструменти бюджетного регулювання:

  •  дотації;
  •  субсидії;
  •  субвенції;
  •  пряме бюджетне фінансування;
  •  державні допомоги;
  •  державні капіталовкладення;
  •  державні закупівлі.

Загальним для всіх них є те, що асигнування не потрібно повертати.

Дотація. З метою соціального захисту населення, держава ставить завдання забезпечити рівень цін на окремі види товарів (продукції, послуг) – предмети першої необхідності, доступний для всіх категорій громадян. Для цього використовується механізм прямого втручання в процес ціноутворення. Результатом такого прямого втручання держави в процес ціноутворення є встановлення відповідними державними органами відпускної ціни для виробника нижчої за реальну ринкову ціну, тобто нижче за той рівень, що забезпечує підприємству покриття витрат і отримання норми прибутку. Очевидно, що в таких умовах виробник зазнаватиме певних збитків. Це до певної міри суперечить принципам ринку. Аби компенсувати виробникові збитки, які він зазнав з цієї причини, держава і застосовує механізм виплати дотацій, тобто покриття різниці між реальною ринковою ціною виробника і встановленою державою відпускною ціною.

Розмір дотації визначається за формулою:

Д=(Цр-Цв)*А

де Д – розмір дотації на виробництво продукції (послуг), грн.

Цр – реальна ринкова ціна за одиницю продукції;

Цв – відпускна ціна, яка встановлюється відповідним державним органом (ціна, що діє, на одиницю товару);

А – обсяг виробництва товару, що підлягає дотуванню з бюджету.

Дотація має місце в тому випадку, якщо Цр>Цо.

Дотації доцільно виплачувати в тих галузях, в яких витрати перевищують рівень ринкової ціни, але в той же час ці галузі украй необхідні для розвитку національної економіки, зайнятості (наприклад, сільське господарство, вугільна промисловість, комунальні платежі і так далі). Дотації мають вимушений характер, держава виплачує їх лише тому, що інакше економічні втрати будуть ще більші. Результатом застосування даного інструменту регулювання є те, що кінцевий споживач отримує більш дешеву продукцію, а виробник цієї продукції – дохід у повному обсязі.

Коло виробництв і галузей, що дотуються, обмежене. Нині в Україні такими є: вугільна промисловість, дотації для якої передбачаються в державному бюджеті; окремі види сільськогосподарської продукції; деякі види житлово-комунальних послуг (теплопостачання, газопостачання); виробництво окремих видів хліба в окремих регіонах, дотації для якого виплачуються з місцевого бюджету.

Обсягам дотацій є природна межа, яка залежить від можливостей національної економіки підтримувати дотаційні галузі за рахунок податків.

Дотація виступає мірою соціального захисту населення; встановлена законодавчо, вона виплачується постійно на щомісячній основі.

Субсидія – це виплати коштів з державного або місцевого бюджету, для оперативного вирішення фінансових проблем як підприємств, так і населення.

На відміну від дотацій, субсидії є або одноразовими виплатами (зазвичай підприємствам), або обмеженими в часі (населенню). Таким чином, розрізняють субсидії підприємствам і населенню. Джерелом і тих, і інших є централізований державний бюджет. У витратній частині держбюджету виділяється загальний фонд субсидій, а їх розподілом займається Кабінет Міністрів.

Найбільшого поширення в Україні набули субсидії населенню на оплату послуг житлово-комунального господарства. Законодавчо встановлені субсидії населенню на оплату комунальних послуг призначаються строком на 6 місяців. Після закінчення даного терміну той, хто отримує субсидію, повинен підтвердити своє право на її подальше отримання.

Субсидія на житлово-комунальні послуги розраховується за формулою:

Сжкп = Цжкп – 0,15(0,2)* ССД,

де

Сжкп – розмір субсидії, що надається споживачеві житлово-комунальних послуг, на місяць.

Цжкп – вартість житлово-комунальних послуг за місяць у межах встановлених норм вживання послуг.

ССД – середньомісячний сукупний дохід сім'ї за попередні півроку.

Ставка 0,15 (0,2) залежить від рівня малозабезпеченості, який визначається, виходячи із порівняння розміру ССД у розрахунку на одного члена сім’ї з половиною прожиткового мінімуму.

Іншим видом субсидій є державні субсидії підприємствам. Вони призначені для оперативного вирішення фінансових проблем підприємств (організацій), пов'язаних із запобіганням банкрутству або проведення широкомасштабної реконструкції, технічного переозброєння підприємств. Такі субсидії можуть отримувати підприємства різних форм власності і підприємництва. Головний критерій при її виділенні – зацікавленість держави в продовженні функціонування і розвитку даного підприємства (організації). Проте в умовах дефіциту державного бюджету дана міра в Україні не одержала свого широкого застосування.

Пряме бюджетне фінансування – це асигнування з державного бюджету коштів на утримання неприбуткових підприємств і організацій, що повністю або частково знаходяться на державному забезпеченні. В Україні до них відносяться: державна освіта, охорона здоров'я, державні культурно-просвітницькі установи, науково-дослідні інститути академічного напряму, а також органи, що забезпечують виконання прямих функцій держави (оборона, національна безпека, охорона громадського порядку, підприємства що друкують грошові знаки, цінні папери і інші). Особливістю прямого бюджетного фінансування є неприбутковість об'єктів фінансування.

Завдяки даній мірі споживачі послуг, що надаються організаціями, які знаходяться на прямому бюджетному фінансуванні, отримують їх безкоштовно (у повному обсязі або частково).

Для визначення розміру бюджетного фінансування складається кошторис витрат на утримання організації, який передається в галузеве міністерство для складання зведеного кошторису. Проте, фактичний розмір прямого бюджетного фінансування залежить від доходів державного бюджету.

Субвенція – кошти, що надаються за цільовим призначенням, або у випадку стихійного лиха, війни, землетрусу тощо.

Державні допомоги – виплата з державного бюджету коштів для фінансової підтримки окремих категорій громадян. Вони є мірою соціального захисту населення. Перелік і розмір допомоги визначається державою в законодавчому порядку. Наприклад, одноразова допомога при народженні дитини, допомога з догляду за дитиною до півроку і трьох років і ін.

Державна закупівля – це придбання замовником товарів, робіт і послуг за державні кошти. Предметом закупівлі є, зокрема:

  •  продукція харчової промисловості, лікарські засоби, вироби медичного призначення, пальне, послуги з організації гарячого харчування, транспортні послуги, послуги з ремонту, сировина;
  •  поштові послуги, а також поштові марки та марковані конверти;
  •  телекомунікаційні послуги, в тому числі щодо трансляції радіо- та телесигналів (за винятком послуг мобільного зв’язку та Інтернет-послуг);
  •  послуги з транспортування нафти та нафтопродуктів трубопроводами;
  •  послуги банків з приймання комунальних платежів та обслуговування поточних рахунків;
  •  товари, послуги, безпосередньо пов’язані з розробленням дизайну, виготовленням захищеного паперу, банкнот і монет.

Перелік не є вичерпним, більш детально про предмет державної закупівлі зазначено в Законі України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» від 2000 р. У новому нормативно-правому акті – Тимчасовому положенні про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти від 28 березня 2008 року, який набрав чинності у зв’язку із її втратою попереднім Законом, зазначається лише перелік предметів закупівлі, на які не поширюється дія тимчасового положення.

Державні закупівлі здійснюються на основі таких принципів: максимальна економія та ефективність; добросовісна конкуренція серед учасників; відкритість і прозорість на всіх стадіях державних закупівель; недискримінація учасників; об’єктивна та неупереджена оцінка тендерних пропозицій; запобігання проявам корупції; вільного доступу відкритості та доступності інформації з питань закупівель у тому числі для громадян України та громадських організацій.

Стадіями державних закупівель є такі:

  1.  затвердження кошторису (програми, плану використання державних коштів);
    1.  затвердження річного плану державних закупівель;
    2.  обрання і проведення процедур закупівель на підставі затвердженого кошторису (програми, плану використання бюджетних коштів) та річного плану державних закупівель;
    3.  визначення переможця процедури закупівель;
    4.  укладення договорів про закупівлю;
    5.  складання звіту про результати здійснення процедури закупівлі;
    6.  виконання договорів про закупівлю;
    7.  контроль за виконання договорів про закупівлю.

Закупівля може здійснюватися шляхом таких процедур: відкритих торгів із зменшенням ціни; торгів з обмеженою участю; двоступеневих торгів; запиту цінових пропозицій (котирувань); закупівлі в одного учасника.

Державні капіталовкладенняце кошти державного бюджету, передбачені на фінансування капітального будівництва об’єктів виробничого і невиробничого призначення.

Об’єкт виробничого призначення – об’єкт сфери матеріального виробництва (промисловість, сільське господарство, транспорт та зв’язок, будівництво, торгівля, громадське харчування, матеріально-технічне забезпечення та збут.

Об’єкт невиробничого призначення – об’єкт житлового та комунального господарства, закладів охорони здоров’я, фізкультури, соціального забезпечення, освіти, культури, мистецтва, науково-дослідних та інших організацій, пов’язаних з розвитком науки.

Основні питання щодо державних капіталовкладень регламентовані  Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження порядку державного фінансування капітального будівництва» від 27 грудня 2001 року №1764.

Вживання бюджетних методів носить подвійний характер, а саме, з одного боку фінансові асигнування дозволяють запобігти багатьом негативним сторонам ринкового господарювання або здолати їх з меншими втратами. З іншого боку, збільшення витрат бюджету приносить в економіку серйозні негативні наслідки у вигляді збільшення рівня інфляції під впливом дефіциту державного бюджету у вигляді зниження інвестиційної активності приватного капіталу у зв’язку з неминучим збільшенням податків, а також до ослаблення ринкових стимулів.

6.4. Опосередковані методи державного регулювання економіки

У складі опосередкованих методів ДРЕ виділяють податковий, грошово-кредитний методи державного регулювання економіки та амортизаційне регулювання.

ПОДАТКОВИЙ МЕТОД

державного регулювання економіки

Податкове регулювання – сукупність заходів впливу держави на соціально-економічні процеси, що відбуваються в суспільстві, за допомогою системи податків і зборів.

Правовою основою податкового регулювання є Закон України “Про систему оподаткування” і інші нормативно-правові акти з оподаткування.

Метою податкового регулювання є:

  1.  стимулювання діяльності (або її обмеження), що відповідає (або що не відповідає) інтересам економічної політики держави;
  2.  перерозподіл доходів підприємств і населення і створеного ВВП в цілому;
  3.  стимулювання або обмеження попиту за допомогою зміни податкових ставок.

Інструментом податкових методів регулювання є податки і збори.

У системі ДРЕ податки виконують такі важливі функції:

а) фіскальну – полягає в зібранні грошових коштів для створення державних грошових фондів і матеріальних умов для функціонування держави (тобто забезпечення доходів державного бюджету з метою фінансування державних витрат). У всіх державах, при всіх суспільних формаціях податки виконували в першу чергу фіскальну функцію, тобто були інструментом забезпечення фінансів для суспільних витрат, у першу чергу витрат державних органів влади.

б) соціальну – у підтримці соціальної рівноваги у суспільстві шляхом зменшення розбіжностей у реальних доходах окремих соціальних груп громадян. Реалізація цієї функції досягається шляхом зменшення податку на доходи фізичних та юридичних осіб та збільшенні виплат з державного бюджету.

в) регулюючу – у впливі на відтворювання, стимулювання, забороні темпів його росту, посиленні або ослабленні накопичення капіталу, розширенні або зменшенні платоспроможного попиту через податки.

Податки класифікують за різними критеріями. Залежно від способу зібрання – прямі й непрямі податки.

1. Прямі податки стягуються з конкретної фізичної або юридичної особи. Їх можна підрозділити на два види:

- реальні прямі податки – податки на окремі види майна (поземельний, побудинковий, промисловий, податок на цінні папери);

- особисті прямі податки – податки на майно або доходи окремих осіб (прибутковий податок із громадян, податок на прибуток корпорацій, податок на надприбутки (наприклад, на прибутки від видобутку нафти); податки на прибутки від грошових капіталів; податок на спадщину й дарування, майновий податок.

2. Непрямі податки – це податки, що стягуються в сфері реалізації або споживання товарів та послуг у вигляді націнки на товари й послуги. Вони прямо включаються в ціну товару (послуги). Непрямі податки бувають трьох видів:

- акцизи (податки, що стягують у країні за допомогою їх включення в ціни товарів широкого споживання, алкоголю, палива, автомобілів), ПДВ,

- митні податки – податки з транзитних товарів і товарів, які вивозяться та ввозяться, експортні, імпортні, транзитні, фіскальні та інші.

- фіскальні монопольні податки – податки на прибутки монополії держави, які виробляють та реалізують окремі види творів, наприклад, тютюн, спирт.

Згідно з законом України «По систему оподаткування» за формою надходження – розрізняють податки загальнодержавні та місцеві.

Загальнодержавні – це встановлені ВРУ податки і збори, що стягуються на всій території держави. Вони зараховуються до державного і місцевого бюджетів відповідно до законодавчо встановленої пропорції розподілу коштів (ПДВ, податок на прибуток підприємств, з доходів фізичних осіб, на землю, податок з власників транспортних засобів).

Місцеві – це податки і збори, що стягуються на відповідній території держави місцевими органами і зараховуються до місцевого бюджету. Перелік місцевих податків і зборів визначається Законом «Про систему оподаткування». В даний час він включає 2 податки (податок з реклами і комунальний податок) і 13 зборів. Місцеві органи влади на сесії відповідної Ради народних депутатів приймають рішення і затверджують перелік місцевих податків і зборів, що діють на даній території.

За величиною ставок розрізняють:

- прогресивні. Податок, ставка якого підвищується у міру збільшення бази оподаткування, називається прогресивним. Вживання прогресивного податку завжди вимагає розробки певної шкали, що містить розмір бази оподаткування і відповідної ставки податку. Прикладом прогресивного податку може бути податок на доходи фізичних осіб, що діяв до 1 січня 2004 року, який передбачав наявність у шкалі 5 величин податкових ставок (від 10% до 40%) залежно від суми отримуваного доходу. У даний час прогресивних податків в Україні немає.

- Регресивні. Податок, ставка якого знижується у міру збільшення бази оподаткування, називається регресивним. В Україні такі податки не застосовуються. Але в світовій практиці вони використовуються досить широко як засіб стимулювання. Так у Німеччині для стимулювання розширення виробництва використовується регресивний податок на прибуток.

- Пропорційні. Пропорційним називається податок, ставка якого залишається незмінною незалежно від розміру і зміни бази оподаткування. Всі податки, що діють у даний час в Україні, є саме такими. Наприклад, податок на прибуток юридичних осіб, ставка якого встановлена на рівні 25% незалежно від суми отримуваного валового прибутку (база оподаткування).

Щоб бути ефективним інструментом державної економічної політики, податкова система передбачає використання у механізмі податкового регулювання певних податкових пільг. Податкова пільга за своєю суттю – це уступка платнику податку у сплаті податку. Розрізняють такі види податкових пільг: неоподатковуваний мінімум; звільнення від сплати податку окремих категорій платників податку; зниження ставки оподаткування; податковий кредит, як і сам податок, податкова пільга встановлюється в порядку та на умовах, визначених законодавчими актами.

ГРОШОВО-КРЕДИТНИЙ МЕТОД

державного регулювання економіки

Грошово-кредитне регулювання – діяльність держави, спрямована на забезпечення економіки повноцінною і стабільною національною валютою і регулювання грошового обігу через величину грошової маси і обсягу кредитів відповідно до потреб економіки. Всі заходи грошово-кредитного регулювання базуються на функціях Національного банку і поділяються на інструменти грошової політики і інструменти кредитної політики (див. рис. 6.5).

До інструментів, що регулюють грошову масу в обігу (інструменти грошової політики), відносять: грошову емісію; грошову реформу. Але варто пам’ятати, що збільшення грошової маси в обігу призводить до зростання інвестиційного і споживчого попиту і може викликати зростання цін і інфляцію.

Важливим інструментом, що регулює обсяг грошової маси, є операції на відкритому ринку – купівля і продаж цінних паперів. Шляхом купівлі або продажу на відкритому ринку казначейських цінних паперів Національний банк може здійснювати або вливання ресурсів у грошову систему держави, або вилучати їх звідти. Коли Національний банк має намір стримати зростання грошової маси, він вдається до продажу державних зобов'язань. Останні переміщаються до приватних власників, а гроші, виручені від такої операції, вилучаються з обігу. Викуп цих цінних паперів здійснює НБУ, коли має намір збільшити грошову масу.

Важливою складовою грошово-кредитного регулювання є регулювання валютного курсу. Підтримка стабільності курсу національної валюти має велике значення для забезпечення стабільності цін і грошового обігу. Зниження курсу національної валюти веде до підвищення цін на внутрішньому ринку спочатку на імпортні, а потім і вітчизняні товари, тобто до зменшення купівельної спроможності національної грошової одиниці. В умовах постійного зниження курсу національної валюти, ціни на товари на внутрішньому ринку орієнтуються не стільки на витрати виробництва, скільки на падіння курсу національної валюти. Зниження курсу стає чинником інфляції.

Регулювання Національним банком валютного курсу за допомогою валютної інтервенції (тобто купівлі-продажу іноземної валюти на національну) безпосередню впливає на грошовий обіг. Купівля іноземної валюти призводить до збільшення грошової маси в національній валюті, а продаж — до її скорочення.

Інструменти, що регулюють обсяг кредиту (інструменти кредитної політики), поділяються на дві групи: загальні і селективні. Загальні – впливають на операції всіх комерційних банків і на ринок позикових капіталів або обсяг кредиту в цілому. Селективні (вибіркові) призначені для регулювання конкретних видів (форм) кредиту (наприклад, споживчого) або кредитування різних галузей (житлового будівництва, експортної торгівлі).

Загальними заходами кредитної політики є:

  1.  ставка відсотку, за якою Національний банк надає кредити комерційним банкам.

Якщо банк проводить політику скорочення грошової маси в обігу, він підвищує ставки. Підвищення відсоткової ставки Національного банку здорожує кредити і, тим самим, зменшує можливості комерційних банків в отриманні кредиту для поповнення своїх ресурсів, що, у свою чергу, призводить до скорочення їх позик, а значить грошової маси і збільшенню ринкових відсоткових ставок. Підвищуючи відсоткові ставки, Національний банк проводить політику обмеження кредиту, тобто політику кредитної рестрикції.

У разі проведення політики, спрямованої на збільшення грошей в обігу, Національний банк знижує рівень відсоткових ставок за своїми активними операціями, що стимулює попит на кредити, і, отже, кредитну діяльність комерційних банків. Зниження ставок Національного банку є мірою політики розширення кредиту — кредитної експансії.

  1.  встановлення норми обов'язкових резервів для комерційних банків, що входять у національну кредитну систему. Комерційні банки зобов'язані зберігати певний відсоток своїх резервів у Національному банку України. Вона може диференціюватися залежно від розмірів банківських установ, видів притягнених депозитів і інших умов. За порушення встановлених норм резервів стягується штраф або застосовуються інші санкції. Норма обов'язкових резервів періодично передивляється.

Механізм регулювання розміру обов'язкових резервів діє таким чином:

  •  збільшуючи обсяг обов'язкових резервів комерційних банків, держава тим самим обмежує їх можливості в кредитуванні економіки і знижує кредитну емісію;
  •  в період пожвавлення економіки держава знижує обсяги обов'язкових резервів, надаючи можливість комерційним банкам розширювати кредитування підприємницької діяльності.

Селективними заходами, що використовуються в Україні, є: пряме обмеження розмірів банківських кредитів для окремих банків або позик (так звані кредитні стелі); регламентація умов видачі конкретних видів кредитів, зокрема, встановлення розмірів маржі, тобто різниці між сумою забезпечення і розміром виданої позики, різниці між ставками по депозитах і ставками по кредитах; безвідсоткове кредитування будівництва житла для молодих сімей, іпотечне кредитування – кредитування під заставу майна (нерухомості).

Амортизаційне регулювання

Амортизаційне регулювання реалізується в трьох основних формах:

1. Вартісна оцінка основних фондів протягом їх експлуатації. Сутність цієї форми знижує залежність господарських результатів підприємства від рівня інфляції шляхом надання права підприємству автоматично індексувати балансову вартість основних фондів при перевищенні 5-% значення рівня інфляції, дозволяє їм збільшувати суму амортизаційних відрахувань і тим самим скорочувати суму податків з прибутку.

2. Надання амортизаційних пільг. Мова йде про встановлення вищих норм амортизації на прогресивне устаткування, яке більшою мірою сприяє прискоренню НТП. Унаслідок придбання такого устаткування підприємства отримують додаткові пільги у вигляді зниження суми податків.

3. Прискорена амортизація. Її сутність полягає в тому, що підприємство на свій розсуд, але з урахуванням необхідних вимог до устаткування (новизна, продуктивність) може змінювати порядок рівномірного нарахування амортизації.

Нарахування амортизації

РОКИ

1

2

3

4

5

Рівномірне

20%

20%

20%

20%

20%

Прискорена амортизація

40%

30%

10%

10%

10%

Таким чином, списуючи в перші два роки до 70% вартості основних фондів, він отримує лише пільги в податках, але і прискорює обіг амортизаційних фондів. Отже, встановленням правил прискореної амортизації держава може стимулювати придбання підприємствами новіших зразків техніки, хоча і дорожчих.

Отже:

  •  при амортизаційному регулюванні сфера діяльності спрямовується на оновлення основних фондів;
  •  за допомогою амортизаційного регулювання можна досягти стимулювання конкретних напрямів витрат. Це досягається встановленням різних норм амортизації на різні види устаткування (чим більш прогресивне устаткування, тим вища норма  амортизації);
  •  амортизаційні пільги поширюються на весь період окупності устаткування.

 Тема 7. Програмування та прогнозування

національної економіки

  1.  Макроекономічне прогнозування як інструмент ДРЕ. Основні методи соціально-економічного прогнозування.
    1.  Програмування національної економіки.
    2.  Планування соціально-економічного розвитку країни.
    3.  Індикативне планування у системі ДРЕ.
    4.  Методи індикативного планування.

7.1. Макроекономічне прогнозування як інструмент державного регулювання економіки. Основні методи соціально-економічного прогнозування

Життя сучасного суспільства неможливе без передбачення майбутнього, визначення цілей і завдань його розвитку, обґрунтування засобів досягнення поставлених цілей. Для виконання функцій ДР економічними процесами необхідно спрогнозовувати наслідки багатьох економічних явищ, щоб правильно вирішити теперішні завдання. Для цього і потрібне прогнозування на всіх ієрархічних рівнях управління.

Під прогнозом розуміють науково обґрунтоване міркування (судження) про розвиток, стан об’єкта у майбутньому, можливі шляхи і строки його досягнення. Процес розробки прогнозів називається прогнозуванням. Тобто прогнозування – це наукове виявлення ймовірних шляхів майбутнього розвитку явищ, процесів та закономірностей діючих економічних, соціальних та науково-технічних систем на різних рівнях (мікро-, мезо-, макрорівні).

Прогнозування поєднує у собі два елементи – передбачення і пропонування. Якщо у першому випадку описують можливі перспективи, стани, вирішення проблем майбутнього, то у другому – визначають бажаний (можливий) стан явища під впливом цілеспрямованої діяльності.

Сутність прогнозування – формування уявлень про можливий стан системи у майбутньому шляхом обробки інформації про її минуле та теперішнє.

Процес прогнозування складається з низки етапів: ретроспекції, діагнозу, проспекції.

На стадії ретроспекції досліджується історія розвитку об’єкта прогнозування (визначаються джерела прогнозної інформації; відбувається збір, зберігання та обробка інформації; з’ясовуються та уточнюються кількісні та якісні характеристики об’єкта прогнозування, методів виміру та надання інформації).

На стадії діагнозу визначається нинішній стан об’єкта прогнозування (розроблюється модель прогнозування та вибирається адекватний метод прогнозування).

Стадія проспекції – розробка самого прогнозу (за даними діагнозу складається прогноз) – оцінюється повнота інформації про об’єкт прогнозування, уточнюється; коригування прогнозної моделі відповідно до нової інформації, що надходить.

Суб’єктом прогнозування виступає держава в особі державних органів управління певного ієрархічного рівня, економічних служб органів місцевого самоврядування, економічних підрозділів підприємств та організацій різних форм власності. (Конкретними суб’єктами є – відділ прогнозів соціально-економічного розвитку, науково-дослідний економічний інститут Міністерства економіки з питань європейської інтеграції, Український науково-дослідний інститут проблем ринку та інші).

У цілому прогноз:

- надає інформацію для обґрунтування рішення і вибору необхідних інструментів управління;

- характеризує можливість того або іншого шляху розвитку в майбутньому;

- дозволяє виявити в сьогоденні ті чинники, які формують майбутнє;

- дозволяє виробити рекомендації з активного впливу на чинники розвитку;

- дозволяє обґрунтувати заходи з активного впливу на процеси.

Характерна риса прогнозування народного господарства – комплексна постановка завдань, а також проблемний підхід до тих комплексів, галузей, які визначають у перспективі якісні зміни структури виробництва.

Прогнози класифікують за різними критеріями:

А) за масштабом (рівнем) прогнозування:

  •  макроекономічні (охоплюють прогноз національної економіки в цілому);
  •  прогнози розвитку народногосподарських комплексів;
  •  галузеві – розроблюються для окремих галузей народного господарства з метою забезпечення зв’язку при розробці макроструктурних прогнозів;
  •  регіональні – складаються для окремих адміністративних одиниць;
  •  мікропрогнози (окремих підприємств);
  •  суперпрогноз (світової економіки).

Б) за терміном реалізації прогнозу:

  •  оперативні (до місяця);
  •  короткострокові (до року);

в перших двох варіантах характеристика об’єкта дослідження – кількісна

  •  середньострокові (на декілька років);
  •  довгострокові ( від 5 до 20 років);

характеристика об’єкта дослідження  – кількісно-якісна

  •  далекострокові (понад 25 років)

характеристика об’єкта дослідження  – якісна.

Чим більший період прогнозування, тим менша точність і нижча ймовірність реалізації прогнозу.

В) за напрямком прогнозування прогнози поділяються на два типи: пошуковий і нормативний.

Пошуковий – базується на умовному перенесенні на майбутнє тенденцій розвитку об’єкта, що склалися у минулому і діють нині, абстрагуючись від факторів здатних змінити ці тенденції. Мета цього прогнозу – з’ясувати, як розвиватимуться події за збереження існуючих тенденцій.

Нормативний прогноз – розроблюється на основі заздалегідь визначених цілей і завдань і передбачає визначення  шляхів і термінів їх досягнення.

Г) за змістом (об’єктом прогнозування) прогнози бувають економічні, соціальні, демографічні, науково-технічні та інші.

Об’єктом нашого вивчення є соціально-економічне прогнозування. Воно ґрунтується на вивченні закономірностей розвитку економічних явищ і процесів, виявляє найбільш імовірнісні та альтернативні шляхи їх розвитку і дає базу для вибору та обґрунтування економічної політики.

Об’єктом соціально-економічного прогнозування є економічний і соціальний потенціал України (галузі, регіони, підприємства), який включає: сукупність трудових ресурсів (трудовий потенціал), природних ресурсів, галузей матеріального виробництва (промислово-виробничий потенціал), галузей невиробничої сфери (соціальний потенціал), сфери науки і наукового обслуговування, передовий досвід (науково-технічний потенціал).

З класифікацією прогнозів тісно пов’язане питання про джерела інформації. Розрізняють три основні джерела прогнозної інформації, кожному джерелу відповідає свій спосіб прогнозування (див. рис. 7.1).

Методи прогнозування – це сукупність прийомів мислення і способів, які дають змогу на основі аналізу тенденцій та закономірностей розвитку внутрішніх (ендогенних) та зовнішніх (екзогенних) даних об’єкта прогнозування зробити висновок про його розвиток у майбутньому за певних умов.

Всі методи прогнозування поділяють на дві великі категорії: інтуїтивні та формалізовані.

Інтуїтивні використовуються для аналізу і прогнозування складних об’єктів (явищ, процесів), на розвиток яких впливає багато факторів. Передбачають розробку прогнозу на основі індивідуального чи колективного опитування спеціалістів (тому їх ще називають методами експертних оцінок). У свою чергу вони можуть бути індивідуальні та колективні.

Індивідуальні інтуїтивні методи проводяться на основі збору інформації від окремих спеціалістів. Найпоширенішими є методи анкетування, інтерв’ю, аналітичний, написання сценарію.

Анкетування передбачає опитування експертів у письмовій формі за допомогою спеціально складеного переліку питань щодо майбутнього розвитку об’єкта прогнозування.

При методі інтерв’ю здійснюється безпосереднє опитування експерта-спеціаліста.

Аналітичний метод передбачає всебічний аналіз прогнозованого явища з підготовкою відповідної доповідної записки.

Метод написання сценарію базується на визначенні логіки розвитку прогнозованого об’єкта за різних умов. Будується алгоритм вирішення проблеми.

Сутність колективних методів експертних оцінок полягає у досягненні погодженості думок експертів з перспективних напрямків розвитку об’єкта прогнозування, що були раніше сформовані окремими експертами. Для проведення колективних експертних оцінок створюються робочі групи, які проводять опитування, обробку матеріалів і аналіз результатів колективної експертної оцінки. До таких методів відносять методи “Комісій”, “Мозгова атака”, “Дельфі”, матричний.

Метод “комісій” полягає в тому, що обговорюється актуальна проблема групою спеціалістів і складається прогноз за результатами обговорення.

“Мозкова атака” – активний та творчий процес обговорення проблеми групою висококваліфікованих спеціалістів:

1) формується група учасників – 10-15 чоловік, висококваліфікованих, ерудованих спеціалістів;

2) описується проблемна ситуація;

3) відбувається генерація ідеї – обговорення проблемної ситуації за певними правилами: лаконічні та точні висловлювання (максимум 3 речення), не дозволяються критичні зауваження, а також  використання домашніх заготовок;

4) висловлені ідеї систематизуються;

5) далі настає етап деструкції: руйнування висловлених ідей – дається критична оцінка кожної висловленої ідеї з позицій її ефективності, доцільності, практичної реалізації;

6) і нарешті складається прогноз у вигляді списку ідей відносно майбутнього розвитку об’єкта, які можна і потрібно реалізувати.

Метод “Дельфі” дозволяє узагальнити думки окремих експертів в узгоджену групову думку. Особливість методу полягає в анонімності експертів (учасники експертної оцінки не знайомі один з одним), використання результатів попереднього типу опитування (з анкет вибирається лише потрібна інформація), відображення точки зору більшості.

Формалізовані методи прогнозування передбачають складання прогнозів на основі використання математичних формул та економіко-математичних моделей для визначення кількості параметрів. До групи формалізованих методів відносяться методи екстраполяції та моделювання.

Методи прогнозної екстраполяції – вивчення попереднього і сучасного стану розвитку об’єкта і перенесення закономірностей минулого і сучасного розвитку на майбутнє. Прогнозна екстраполяція може здійснюватися за допомогою методів найменших квадрантів, дисперсії, кореляції, регресійного аналізу та інших статистичних методів.

Моделювання – це спосіб прогнозування, який передбачає конструювання моделі реального процесу чи явища, що можуть відбутися у майбутньому. До методів моделювання прогнозів відносяться структурне, сітьове, матричне та імітаційне моделювання.

7.2. Програмування національної економіки

Об’єктивна необхідність державного програмування економіки зумовлена потребою глибоких і швидких структурних змін у національній економіці та недостатньою ефективністю ринкових механізмів. Суть програмування полягає в аналізі стану національної економіки, виявленні проблем, які не можуть вирішити ринкові механізми, розробці та реалізації окремих економічних програм.

Мета державного програмування полягає у забезпеченні найбільш ефективного варіанта розвитку економіки.

Програмування, як форма державного регулювання економіки, має такі особливості:

  •  втручання держави в економіку не ліквідує стихійність у ринкових перетвореннях, а лише коректує цей процес;
  •  програмування є елементом сучасної ринкової організації економіки, оскільки держава не керує агентами ринку, а лише спрямовує їхню діяльність;
  •  основою програмування є структурне регулювання;
  •  програмування, як форма впливу на економіку, є системним і комплексним.

Отже, програмування – це процес орієнтації економіки з боку органів державного управління шляхом регулярного і комплексного впливу на її структуру відповідно до поставленої мети соціально-економічного розвитку на певний період.

Основу державного програмування становлять розробка і виконання державних програм економічного і соціального розвитку. Ці програми існують як субординарні одна до одної, так і як співіснуючі і взаємодоповнюючі.

Державні програми включають комплексні програми розвитку національної економіки та спеціальні програми розвитку окремих секторів, галузей, територій.

Прикладом комплексної програми в Україні є програма “Україна – 2010”, а спеціальної – Державна програма ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, Державна програма зайнятості населення, Державна програма підтримки підприємництва, Державна програма приватизації, ДП соціального захисту населення, ДП зі стабілізації економіки та її виходу з кризового стану та інші.

Особливістю програмування є те, що функції розробки програм відділені від функції її реалізації. Виконання функцій перебуває в руках різних суб’єктів господарювання, що робить їх необов’язковими при виконанні як для самих суб’єктів господарювання, так і для органів державного управління. Програма розглядається як орієнтир, який може керуватися у часі.

Виняток становлять державні цільові комплексні програми.

Комплексно-цільова народногосподарська програма – це директивний, адресний плановий документ, у якому передбачений комплекс економічних, техніко-виробничих, організаційних, науково-дослідних та інших заходів, ресурси, терміни і виконавці, об’єднані з метою розв’язання глобальної народногосподарської проблеми. В реалізації таких програм беруть участь декілька галузей, регіонів, науково-дослідних і проектно-конструкторських організацій. Координатором КЦНП виступають органи державної влади.

За змістом комплексні цільові програми є такі:

  •  соціально-економічні, спрямовані на підвищення добробуту населення, поліпшення  умов праці та відпочинку;
  •  виробничі, спрямовані на збільшення обсягів виробництва певних видів продуктів (послуг), розвитку нових видів виробництва, підвищення конкурентоспроможності продукції, якісних характеристик продукції, зростання ефективності використання ресурсів;
  •  науково-технічні, спрямовані на розвиток наукових досліджень, вирішення проблем розробки і впровадження в практику нових видів техніки і технологій;
  •  екологічні, спрямовані на виконання  природоохоронних проектів;
  •  інституційні, спрямовані на удосконалення організації управління господарськими системами;
  •  регіональні, спрямовані на господарське освоєння нових районів, реструктуризацію економіки розвинутих районів України.

Показники цільових комплексних програм є в індикативному плані (Державній програмі економічного та соціального розвитку). До таких показників належать: виробництво найважливіших видів продукції для потреб програм; ліміти капіталовкладень і обсяги будівельно-монтажних робіт на її реалізацію; державні замовлення на виробництво (поставку) продукції, робіт, послуг, потрібних для виконання програми; державні замовлення на введення в дію виробничих потужностей і основних фондів; перелік найважливіших будов; витрати з державного бюджету на реалізацію цільових програм; витрати валютних ресурсів і найважливіші заходи у сфері зовнішньоекономічних зв’язків.

Цільові комплексні програми фінансуються за рахунок коштів Бюджету України. Однак у зв’язку з напруженістю можуть залучатися кошти державного кредиту, кошти підприємств. Механізм формування і реалізації коштів для фінансування ЦКП перебуває на особливому контролі.

Організаційними передумовами формування цільових комплексних програм є своєчасне визначення переліку проблем, з яких потрібно розробляти програми; формування колективу розробників, визначення головної організації; визначення і затвердження вихідних матеріалів на програму, попередня зорієнтованість на ресурси і результати.

Формуванню переліку проблем, за якими повинні розроблятися ЦКП, передує визначення пріоритетних напрямків розвитку народного господарства, які вимагають програмного розв’язання. Ці напрямки визначає ВРУ, і такими на сьогодні є: охорона навколишнього середовища, рівень життя та здоров’я людини, продовольство, наукомісткі технології, ресурсозбереження, автоматизація та приладобудування, національно-культурне відродження. За цими напрямками з урахуванням критерію актуальності методом експертних оцінок визначається перелік програм. Перелік програм формує Академія наук України за участю зацікавлених міністерств, галузевих науково-дослідних закладів. Розглядається цей перелік КМУ та виноситься на затвердження ВРУ. За переліком, затвердженим ВРУ, відкривається конкурс на розробку цільової комплексної програми.

Учасники повинні розробити пропозиції щодо розробки програми: концепцію, структуру, кінцеву мету програми, визначити перелік заходів, які реалізовуватимуться в рамках програми.

  1.  Планування соціально-економічного розвитку країни

Макроекономічне планування – це цілеспрямована діяльність органів державного управління із забезпечення пропорційного й динамічного розвитку суспільства, визначення основних параметрів економіки у майбутньому та досягання їх з найменшими витратами суспільної праці. Планування передбачає розробку та обґрунтування планових показників, які характеризують розвиток економіки в майбутньому; економічних нормативів, які визначають взаємовідносини з державою, фінансово-бюджетною системою. Воно охоплює всі аспекти соціально-економічного розвитку, науку, культуру, освіту, охорону здоров’я тощо.

Завдання макроекономічного планування зводиться до забезпечення 1) макроекономічної рівноваги і збалансованості, 2) стабільного економічного розвитку (зростання), 3) високої конкурентоспроможності вітчизняної економіки, 4) соціальної справедливості та екологічної безпеки.

Макроекономічне планування як спеціальний інструмент державного регулювання економіки виконує такі функції:

  1.  Визначення цілей та пріоритетів розвитку національної економіки.
  2.  Забезпечення оптимального варіанта розвитку національної економіки (найкоротшого, найефективнішого способу досягнення поставленої мети).
  3.  Координація економічної діяльності суб’єктів господарювання (забезпечення інформацією, стимулювання, організація тощо).
  4.  Контроль за ходом реалізації цілей та завдань, оперативне регулювання умов господарювання або змін завдань економічної політики держави.

Світовій практиці відомі два основних види макроекономічного планування: директивне та індикативне.

Директивне планування діяло в більшості країн з централізованою системою управління економікою. Його сутність полягала в тому, що централізовано розроблені планові показники розроблялися вищою за рівнем ланкою управління народним господарством і доводилися нею нижчій за рівнем ланці для обов’язкового виконання. Виконання доведених планових показників забезпечувалося виділенням відповідних фондів, трудових ресурсів і стимулювалося преміями та відзнаками. За невиконання планових завдань керівники несли персональну адміністративну та партійну відповідальність.

Основні особливості директивного планування: планові завдання є обов’язковими для виконання (план – закон), домінування вертикальних відносин в економіці (накази, директиви доводяться згори), підприємства перетворюються на простих виконавців наказів; використовуються адміністративні, прямі методи ДРЕ.

Недоліки використання директивного плану на практиці:

  •  зниження конкуренції, створення умов для монополізму;
  •  диктат виробництва;
  •  ігнорування НТП;
  •  зниження ефективності виробництва, якості товарів, звуження їх асортименту;
  •  виникнення постійного товарного дефіциту;
  •  породження бюрократизму, корупції.

Найбільшого розповсюдження у системі макроекономічного планування набуло індикативне планування. Індикативне планування характерне для змішаної економіки. Цей вид планування – адекватна ринковим відносинам форма макроекономічного планування, головною відмітною особливістю якої є рекомендаційний характер показників, що розробляються на державному рівні.

7.4. Індикативне планування у системі державного регулювання економіки

Основою індикативного планування є ретроспективний аналіз економічного і соціального стану держави та прогнозів його розвитку, в тому числі масштабів, темпів, структури виробництва, кон’юнктури ринку, та інших показників. На базі цих розробок і розрахунків формують перспективні цілі і пріоритети соціально-економічного розвитку, а також відповідну державну політику (податкову, фінансову, цінову, екологічну) з урахуванням визнаних законом прав і повноважень державних органів.

Завдання індикативних планів мають орієнтовний, рекомендаційний характер (обов’язкові тільки для державних підприємств). Показники індикативного плану виражають головні напрямки економічного і соціального розвитку, вони не є адресними а є орієнтирами; їх досягнення повинні домагатися державні органи шляхом застосування різних стимулюючих заходів і економічних важелів.

Отже, сутність індикативного планування полягає у постановці цілей, визначенні пріоритетів розвитку національної економіки, а також у застосуванні стимулів, створенні таких умов, які б спонукали суб’єкти господарювання до виконання поставлених завдань. Певна частина плану повинна бути директивною. Це стосується заходів, що фінансуються з бюджету.

Вищесказане, не означає, що в умовах ринкової економіки взагалі немає місця директивному плануванню. У ситуаціях, коли ринкова економіка знаходиться в стані глибокої економічної кризи, вихід з неї, як показує практика, неможливий без використання елементів директивного планування. Це підтверджує досвід багатьох держав, економіка яких знаходилася в кризисному стані і виводилася з такого стану із застосуванням елементів директивного планування.

Правовою основою індикативного планування в Україні є прийнятий 23.03.2000 року Закон України „Про державне прогнозування і розробку програм економічного і соціального розвитку України”.

Процес планування представляє собою розрахунок, що дозволяє максимально точно, а, отже, науково обґрунтовано передбачити доцільність соціально-економічного розвитку на майбутній період. Результатом такого розрахунку є документ, що називається індикативним планом. Починаючи з 2001 року, державний індикативний план отримав назву „Державна програма економічного і соціального розвитку України”.

Програма економічного і соціального розвитку України – це документ, в якому визначаються цілі і пріоритети економічного і соціального розвитку, засоби і шляхи їх досягнення, формується взаємоузгоджена і комплексна система заходів органів законодавчої і виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, спрямованих на ефективне вирішення проблем економічного і соціального розвитку, досягнення стабільного економічного зростання, а також характеризуються очікувані зміни в економічній та соціальній сферах.

Завдання індикативного плану:

♦ визначення основних орієнтирів, що характеризують масштаби, пропорції і кінцеву мету розвитку суспільного виробництва;

♦ спрямування і координування рішень, які прийматимуться самостійно на підприємствах і підприємцями.

Показники індикативного плану носять рекомендаційно-орієнтовний характер. Вони не є адресними (а тим більше примусовими), вони лише інформують громадськість і ділові кола про передбачувану спільну картину стану економіки в майбутньому періоді, про потенційний попит, стан справ у суміжних галузях, стан ринку.

В Україні досвід розробки індикативних планів на державному рівні не настільки великий, як в інших країнах з ринковою економікою. Відомо, наприклад, що у Франції і в Японії загальнонаціональні індикативні плани економічного розвитку складаються протягом всього післявоєнного періоду і їм надається велике значення в процесі управління економікою.

Розробка індикативних планів базується на певній методології, яка являє собою сукупність методологічних принципів (правил), що покладені в основу розробки індикативних планів, а також методів, що використовуються при цьому.

Основними методологічними принципами індикативного планування є такі принципи, як: аналізу вихідного рівня соціально-економічного розвитку країни; науковості; об’єктивності; вивчення попиту та орієнтації на його задоволення; врахування наявних можливостей; пріоритетності; комплексності; пропорційності розвитку; економічної ефективності; гласності.

Індикативні плани класифікують за різними ознаками:

І. Залежно від масштабу:

  •  плани в масштабах держави (програми соціально-економічного розвитку країни), тобто мова йде про народногосподарські індикативні плани, в яких об’єктом виступає народне господарство країни у цілому. Прикладом може бути індикативний план економічного і соціального розвитку України;
  •  територіальні плани (програми економічного і соціального розвитку регіонів), об’єктом таких програм виступає відповідна адміністративно-територіальна одиниця держави. Іншими словами, це плани на рівні окремої території, області, АРК, міста (наприклад, індикативний план економічного і соціального розвитку Одеської області);
  •  галузеві плани (програми розвитку галузей економіки).

ІІ. Залежно від календарного періоду часу розрізняють поточні та перспективні плани.

Поточні плани (оперативні), розробляються строком на один календарний рік, тому їх також називають короткостроковими.

Плани, що розробляються строком більше, ніж на рік, називаються перспективними. У свою чергу вони поділяються на середньострокові – розробляються строком на 2-5 роки (або тактичні плани) та довгострокові – розробляються на період більший ніж 5 років (стратегічні плани).

ІІІ. Залежно від об’єкта розрізняють: економічні, соціальні, науково-технічні, екологічні, інвестиційні плани.

Індикативний план – документ, що містить систему взаємопов’язаних економічних показників та завдань, які об’єднуються у відповідні розділи.

Економічний показник плану – це вимірник того або іншого економічного явища або процесу, має три невід'ємні характеристики:

  •  назва, яка відображає суть явища або процесу, що вимірюється. Наприклад, валовий внутрішній продукт. Він відображає сукупну вартість кінцевого виробництва товарів і послуг в обох сферах економіки за рік у межах території держави незалежно від національної приналежності постачальників економічних ресурсів;
  •  числове значення – це кількісна оцінка даного показника. Наприклад, ВВП складає 263 млрд.
  •  одиниця виміру відповідна суті явища, що характеризується, або процесу. Так, одиницею виміру ВВП є гривня (грн.).

Показники індикативного плану класифікують за різними ознаками. Так, залежно від суті явища чи процесу, що відображається за допомогою показника, виділяють:

  •  кількісні – характеризують масштаби розвитку економіки (обсяг ВНП, валовий збір зерна тощо);
  •  якісні, характеризують ефективність використання ресурсів, що використовуються, в цілому, так за окремими їх видами.

Залежно від одиниць виміру: абсолютні (вартісні та натуральні) та відносні (вимірюються у процентах, коефіцієнтах).

В індикативному плані можуть бути як директивні показники – обов’язкові до виконання після затвердження такого плану, так і рекомендаційні. Кількість директивних завдань зведена до мінімуму та включає на сьогодні: державне замовлення, соціально-економічні норми та нормативи, ліміти, податки. Ці показники обов’язкові. Всі інші – носять рекомендаційний характер.

Як відмічалося раніше, всі заходи, показники та завдання індикативного плану групуються у відповідні розділи, утворюючи тим самим певну структуру індикативного плану. Слід відмітити, що структура плану, а відповідно, і кількість його розділів, не є постійною.

Розробка Державної програми економічного та соціального розвитку країни – досить трудомісткий процес, який займає чимало часу. Процедура цього процесу затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2003 року № 621.

Програми економічного і соціального розвитку розробляються:

  •  народногосподарська – Міністерством економіки України, в розробці державної програми економічного і соціального розвитку країни беруть участь Міністерство фінансів, Міністерство праці, державний комітет статистики, антимонопольний комітет, Фонд державного майна, інші міністерства та відомства, місцева влада, залучаються науково-дослідні заклади. Функція координації покладена на Міністерство економіки України.
  •  територіальні – обласними державними адміністраціями (управлінням економіки обладміністрацій):
    •  програми розвитку міст – міствиконкомом (управлінням економіки міствиконкому),
    •  програми розвитку району – райдержадміністраціями (управління економіки райдержадміністрації),
    •  програми розвитку сіл – сільськими радами,
  •  галузеві – галузевими міністерствами.

7.5. Методи індикативного планування

Метод індикативного планування – конкретний спосіб чи прийом розрахунку того або іншого показника індикативного плану. Різноманіття показників індикативного плану диктує необхідність використання різних методів їх розрахунку, які утворюють певну систему – впорядковану сукупність взаємопов’язаних прийомів розрахунку показників. Існують такі методи планування:

  •  балансовий метод;
  •  нормативний метод;
  •  метод факторів;
  •  методи експертних оцінок;
  •  метод системного аналізу;
  •  економіко-статистичні методи, такі як індексний, метод екстраполяції, метод кореляційно-регресійного аналізу;
  •  економіко-математичні методи.

Найбільшого поширення набув балансовий метод. Його суть зводиться до ув'язки потребу потенційних споживачів з ресурсами, які можна отримати для їх задоволення від усіх потенційних постачальників. Метою застосування даного методу є виявлення пропорцій і диспропорцій в економіці, розробка рекомендацій з ліквідації виявлених диспропорцій з метою забезпечення збалансованого розвитку економіки. Інструментом балансового методу є баланси, розробка яких вимагає використання нормативного методу.

Суть нормативного методу полягає у використанні системи норм і нормативів: за допомогою норм і нормативів визначають потребу в продукції (послугах). Окрім цього, норми і нормативи в плануванні виконують контрольну функцію; завдяки ним контролюють ефективність виробництва, екологічну ситуацію, регулюють взаємини між товаровиробниками і державою, регіонами і державою.

Нормативний метод використовується для розрахунку як якісних показників, так і кількісних, а балансовий лише для розрахунку кількісних показників.

Метод факторів широко застосовується при розрахунку якісних показників. Його суть полягає у визначенні впливу факторів-аргументів на фактор-функцію. Для цього визначається форма і ступінь залежності.

Метод системного аналізу використовується для вивчення економічної ситуації в народному господарстві у минулому, сьогоденні і майбутньому з урахуванням різних варіантів розвитку.

Економіко-статистичні методи застосовують для розрахунку як якісних, так і кількісних показників. Досить широко при розробці програм економічного і соціального розвитку використовується метод екстраполяції, заснований на вивченні досліджуваного явища в минулому періоді і перенесенні закономірностей його розвитку на майбутній період.

Суть методів експертних оцінок полягає в організації проведення експертами аналізу економічної проблеми з кількісною оцінкою їх думки і математико-статистичною обробкою отриманих результатів. Думка експерта – це результат уявного аналізу і узагальнення процесів на підставі власного досвіду, кваліфікації і інтуїції. Підсумкове рішення експертів приймається як вирішення проблеми. Серед методів експертних оцінок виділяють: метод експертних комісій, індивідуальну експертну оцінку, кількісну експертну оцінку, тощо, (дивись вище).

Економіко-математичні методи в планеруванні побудовані на основах реалізації принципу оптимізації, тобто вибору плану з найбільшим економічним ефектом. Вибрати найефективніший варіант дають можливість методи математичного програмування.

Балансовий метод планування отримав свою назву від слова «баланс». За своєю сутністю особливість цього методу полягає в ув’язці потреб (П) та ресурсів (Р), необхідних для задоволення цих потреб. Оскільки завжди має місце нерівність типу П>Р, то приведення їх до відповідності один одному (тобто, П=Р) – це завжди компроміс між тим, що нам потрібне, та тим, що ми здатні отримати. Своє втілення балансовий метод планування знаходить у документі, що зветься «Баланс».

Баланс – це документ у вигляді таблиці, де одна частина, що характеризує ресурси за усіма джерелами їх надходження, дорівнює другій частині, що характеризує розподіл ресурсів за усіма напрямками їх використання. Зазвичай баланси складаються у вигляді двосторонньої таблиці або таблиці, що поділяється на верхню та нижню частини.

В індикативному плануванні використовуються три групи балансів:

  •  матеріальні баланси – відображають потребу у матеріальних ресурсах та джерела її покриття (наприклад, баланси засобів виробництва, предметів споживання, природних ресурсів, сировини, обладнання, цукру, прокату чорних металів та інші);
  •  трудові (баланси праці), дозоляють охарактеризувати трудові пропорції та відображають формування, розподіл та використання трудових ресурсів. Головне їх завдання полягає в узгодженні наявних трудових ресурсів з потребою в них. У практиці індикативного планування розробляються баланси трудових ресурсів та баланси ринку праці.
  •  фінансові, характеризуються співвідношенням між потребою у фінансових ресурсах та джерелами їх отримання (наприклад, зведений баланс доходів та видатків, баланси доходів та видатків населення, окремо за міністерствами).

Найбільшу групу складають матеріальні баланси, які можуть розроблятися як в натуральному вираженні, так і в грошовому вимірі. У свою чергу ця група балансів класифікується за різними ознаками. У їх складі виділяють, наприклад:

  •  планові та звітні;
  •  однопродуктові та багатопродуктові;
  •  народногосподарські, галузеві, територіальні, баланси окремих підприємств.

Послідовність розробки розрахункового матеріального балансу

Однопродуктовий матеріальний баланс складається за наступною формою, представленою у таблиці 7.1.

Таблиця 7.1.

Однопродуктовий матеріальний баланс ресурсу, (од. вим.)

№ з/п

Джерела ресурсів (можливості)

Кіль-кість

№ з/п

Розподіл ресурсів (потреби)

Кіль-кість

1

Залишки ресурсу на початок року

- у постачальників ресурсу

- у споживачів ресурсу

1

Виробничо-експлуатаційні потреби

Всього:

у т.ч. за галузями народного господарства:

2

Виробництво у плановому періоді (добуток, заготівля)

2

Капітальне будівництво

3

Імпорт

3

Ринковий фонд

4

Розбронювання державного резерву ресурсу

  •  з метою зменшення
  •  з метою оновлення

4

Закладення державного резерву:

  •  на розширення
  •  з метою оновлення

5

Інші ресурси

5

Експорт

6

Залишки (запаси) ресурсу на кінець року

- у постачальників ресурсу

- у споживачів ресурсу

Всього

Всього

Сальдо

Сальдо

Баланс

Баланс

Розробка матеріального балансу починається з частини «Розподіл», саме тут фіксуються потреби усіх потенційних споживачів матеріальних ресурсів, а саме: галузей народного господарства, населення, інших держав (в статті експорт), державного резерву.

Виробничі потреби в ресурсі зафіксовані у перших двох статтях частини «Розподіл».

Виробничо-експлуатаційні потреби (ВЕП) відображають потреби усіх галузей народного господарства у певному виді ресурсу (продукції). Загальна потреба в ресурсі визначається (нормативним методом) за формулою:

, де

Q вир-ва – обсяг продукції, що виробляється і-ю галуззю, та вимагає витрат відповідного ресурсу;

N – норма витрат відповідного ресурсу на виробництво одиниці продукції і-ї галузі.

n – кількість галузей, що споживають даний ресурс під час виробництва продукції.

У статті “Капітальне будівництво” потреба у ресурсах визначається нормативним методом за формулою:

, де

Qбмр – обсяг будівельно-монтажних робіт і-го виду, для виконання яких потрібен даний ресурс;

N – норма витрат відповідного ресурсу на виконання одиниці і-го виду робіт.

Стаття “Ринковий фонд” характеризує потреби населення в даному ресурсі. Ця потреба розраховується нормативним методом, як правило, за формулою:

, де

Т – чисельність населення, що споживає даний вид ресурсу.

N – науково-обґрунтована норма споживання даного ресурсу на оду особу.

Для визначення потреби населення в ресурсах, що споживаються для задоволення комунально-побутових потреб, наприклад, потреби населення у вугіллі, розрахунки здійснюють за формулою:

, де

S – загальна площа житла, що опалюється за допомогою даного ресурсу.

N/s – норма витрат ресурсу за фіксованими цінами на відповідну площу опалення.

Стаття “Експорт” характеризує потреби інших держав у даному ресурсі. Розрахунок цієї статті може здійснюватися двома способами:

  1.  Якщо угоди з іншими державами укладені, на момент розрахунку цієї статті, то обсяг експорту визначається методом прямого підрахування, тобто додаються обсяги експорту даного виду ресурсу за укладеними угодами з іншими державами.

, де

Еді – експорт за договором з і- ю державою.

  1.  Якщо угоди не укладені, то застосовується метод екстраполяції. Сутність цього методу полягає у визначенні питомої ваги експорту у загальному обсязі споживання за декілька останніх років (як правило, три-п’ять) та перенесенні отриманої величини на майбутній період.

Стаття “Закладка до державного резерву”. Державний резерв – запас, що створюється на випадок стихійного лиха, військових дій, для допомоги інших державам, за нормативами, які затверджує КМУ. Нормативний розмір державного резерву визначається наступним чином:

, де

Nд.р. – норматив державного резерву, який встановлює КМУ.

Закладення ресурсу до державного резерву можливе у двох випадках:

  1.  Якщо виникає потреба у розширенні (створенні) державного резерву. За таких обставин розмір закладення визначається за формулою:

ЗДР (розширення) = ДРn – ДРп.р., де

ДРn – нормативний розмір державного резерву,

ДРп.р. – фактична наявність ресурсу у державному резерві на початок розрахункового року.

Якщо отриманий результат має від’ємне значення, це означає необхідність скорочення державного резерву шляхом його розбронювання на дану величину.

  1.  Якщо виникає потреба в поновленні ресурсів державного резерву у зв’язку із скороченням нормативних строків зберігання певного ресурсу. У такому випадку розмір державного резерву на поновлення визначається за даними оперативної звітності.

Загальний обсяг закладення ресурсів до державного резерву визначається як добуток закладення державного резерву на розширення та на поновлення:

ЗДР = ЗДР розширення + ЗДР поновлення.

Відповідно стаття «Розбронювання держаного резерву» із ресурсної частини балансу визначається як добуток розміру розбронювання резерву на скорочення та на поновлення:

РДР = РДР скорочення + РДР поновлення.

Залишки на кінець розрахункового року утворюються виробниками продукції, що споживають відповідний ресурс під час виробництва продукції, з метою забезпечення неперервного процесу виробництва. Розмір нормативних запасів визначається індивідуально для кожної галузі на базі встановленого нормативного запасу в днях (N), та середньодобового споживання даного ресурсу в галузі ().

Загальний підсумок частини «Розподіл» показує загальний обсяг споживання ресурсу у розрахунковому році.

У другій частині балансу – “Ресурси” фіксуються можливості усіх потенційних постачальників матеріального ресурсу. Основним постачальником є виробництво. Можливий обсяг виробництва ресурсу визначається за формулою:

– середньорічна виробнича потужність галузі (або групи підприємств), що виробляє даний ресурс;

К використання – коефіцієнт використання виробничої потужності.

Стаття “Залишки на початок року” визначається як добуток фактичних залишків ресурсу у виробників продукції та постачальників ресурсу на початок року.

Стаття “Імпорт” розраховується аналогічно статті експорт.

Стаття “Інші ресурси” характерна для матеріальних балансів ресурсів сільськогосподарського походження та характеризує можливість закупівлі даного ресурсу у населення.

Підсумок ресурсної частини показує загальний обсяг наявних ресурсів.

Матеріальні баланси можуть мати сальдо. Воно:

- позитивне, якщо ресурси перевищують потреби,

- негативне, якщо розподіл ресурсів більший за їх наявність.

Досягнення рівноваги (ліквідація сальдо) – це завжди компроміс тим часом, що нам потрібно і тим, що ми можемо отримати.

Матеріальний баланс як інструмент планування використовується в наступних випадках: для визначення необхідного обсягу виробництва, можливого розміру експорту, необхідного розміру імпорту, можливого ринкового фонду. При цьому використовується прийом «Балансової ув’язки». Наприклад, необхідний обсяг виробництва визначається як:

Виробництво = ∑ частини розподіл – (∑ст..1, 2, 3, 5 ресурсів).

Нормативний метод планування. Класифікація норм і нормативів

Суть нормативного методу планування полягає у використанні сукупності норм і нормативів при розрахунку показників індикативного плану. Норма – це абсолютна величина гранично допустимого розміру витрат матеріального ресурсу (тобто, сировини, палива), а також витрат живої праці на виготовлення одиниці продукції. Норматив – відносний показник, що характеризує міру використання знарядь праці, предметів праці, витрат живої праці.

Норми та нормативи бувають:

  1.  Техніко-економічні норми, породжені конкретними технологічними процесами, що фіксуються у відповідних документах. До них відносяться норми витрат і запасів сировини, матеріалів, палива і енергії, норми витрат праці, норми потреби в устаткуванні і ін.
  2.  Особливу роль у плануванні відіграють соціально-економічні норми і нормативи, які включають такі три групи:

• норми і нормативи споживання товарів;

• норми і нормативи споживання платних послуг;

• норми і нормативи розвитку матеріальної бази соціальної інфраструктури.

Норми та нормативи споживання товарів передбачають раціональні норми споживання основних продуктів харчування, виробів легкої промисловості у розрахунку на одну особу, а також норми раціонального забезпечення предметами культурно-побутового та господарського призначення.

Норми та нормативи споживання платних послуг – це система оцінки рівня споживання однією людиною окремих видів послуг, що побудована на науково-обґрунтованих розрахунках раціонального споживання.

Серед норм та нормативів забезпечення населення матеріальною базою інфраструктури виділяють нормативні параметри розвитку пасажирського транспорту, мережі закладів освіти, охорони здоров’я, побутового обслуговування тощо.

3. Економічні (норматив рентабельності, ефективності інвестицій). У ринкових умовах господарювання кожна господарська одиниця, що функціонує не за рахунок державних ресурсів та коштів, самостійно встановлює для себе нормативи економічної ефективності. У той же час для державних підприємств та закладів, а також для заходів, що фінансуються за рахунок державного бюджету, діють норми економічної ефективності, встановлені державою. Наприклад, норматив економічної ефективності державних капіталовкладень.

4. Екологічні норми та нормативи (наприклад, норма викиду шкідливих речовин у повітря).

Уся система норм та нормативів повинна відповідати наступним принципам:

  1.  Наукової обґрунтованості. Згідно з цим принципом, соціально-економічні, екологічні норми та нормативи розроблюються та затверджуються на державному рівні.
  2.  Норми та нормативи повинні періодично переглядатися (кожні 5 років) та відповідати розвитку техніко-економічного прогресу.

 Рекомендована література

  1.  Закон України «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб» №3205-IV від 15.12.2005 р.
  2.  Закон України „Про державне прогнозування і розробку програм економічного і соціального розвитку України” від 23.03.2000 року.
  3.  Закон України «Про ліцензування окремих видів підприємницької діяльності» від 01.06.2000 р.
  4.  Закон України "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності" від 23.03.1996 №98/96-ВР.
  5.  Закон України «Про підприємництво».
  6.  Закон України “Про систему оподаткування” від 18 лютого 1997 р.
  7.  Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження порядку державного фінансування капітального будівництва» від 27 грудня 2001 року №1764.
  8.  Постановление Кабинета Министров Украины № 89 от 2 апреля 1995 года «О предоставлении населению субсидий для возмещения расходов на оплату жилищно-коммунальных услуг».
  9.  Декрет КМУ «Про стандартизацію і сертифікацію».
  10.  Тимчасове положення про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти від 28 березня 2008р.№274.
  11.  Бабашкина А.М. Государственное регулирование национальной экономики. – М.: Финансы и статистика, 2003. – 480 с.
  12.  Бункина М.К. Национальная экономика: Учебное пособие. – М.: Палеотип, 2002. – 487 с.
  13.  Владимирова Л.П. Прогнозирование и планирование в условиях рынка: Учебное пособие. – М.: Издательский дом «Дашков и К0», 2001.
  14.  Волочкова Л.Т. Планирование социально-экономического развития: Теория, методология, организация. Учебное методическое пособие. – СПб, 1999.
  15.  Гейко Л.М., Марущак В.П. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник. – О., 2006. – 110 с.
  16.  Градов А.П. Национальная экономика: Курс лекций. – СПб: Специальная литература, 1997.
  17.  Гриньова В.М., Новікова М.М. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник. – Х.: Видавничий дім «ІНЖЕК», 2004 . – 756 с.
  18.  Дворядкина Е.Б. Национальная экономика. – Екатеринбург, 2000. – 130 с.
  19.  Державне регулювання економіки / За ред. І.Р. Михасюка. – Л.: «Українські технології», 1999. – 640 с.
  20.  Державне регулювання економіки: Навч. посібник / С.М. Чистов, А.Є. Никифоров, Т.Ф. Куценко та ін. – К.: КНЕУ, 2000. – 316 с.
  21.  Дідівська Л.І., Головко Л.С. Державне регулювання економіки: Навч. посібн. – К.: Знання-Прес, 2002. – 214 с.
  22.  Егоров В.В., Парсаданов Г.Л. Прогнозирование национальной экономики. – М.: Высшая школа, 2002 . – 304 с.
  23.  Кучеренко В.Р., Карпов В.А., Кузнецов Э.А. Основы государственного регулирования экономики/ Учебное пособие. – Одесса: Астропринт, 2001. – 157 с.
  24.  Лобкович Э.И. Национальная экономика: цели и результаты. – Минск: НКФ «Экоперспектива», 1996. – 26 с.
  25.  Орешин В.П. Государственное регулирование национальной экономики: Учебное пособие. – М.: Юристъ, 1999.
  26.  Парсаданов Г.А., Егоров В.В. Прогнозирование национальной экономики. – М. Высшая школа, 2002. – 304 с.
  27.  Пухтаєвич Г.О. Аналіз національної економіки: Навчальний посібник. – К.:КНЕУ, 2005. – 254 с.
  28.  Савруков Н.Т. Национальная экономика: Конспект лекций. – СПб.: Политехника, 1999.
  29.  Стеченко Д.М. Державне регулювання економіки: Навч. посібник. – К.: МАУП, 2000.
  30.  Стеченко Д.М. Державне регулювання економіки: Навч. посібник. – К.: Вікар, 2003.
  31.  Турецкий О.А. Национальная экономика и ее регулирование. – О.: СМИЛ, 2002. – 380 с.
  32.  Швайка Л.А. Державне регулювання економіки: Навч. посіб. – К.: Знання, 2006. – 435 с.

Тема 1. Прогнозування і державне регулювання промислового виробництва

  1.  Промисловість як об’єкт регулювання. Показники промислового виробництва.
    1.  Визначення потреб держави у промисловій продукції та обґрунтування обсягу промислового виробництва необхідними ресурсами.
    2.  Обґрунтування можливого обсягу виробництва промислової продукції.

  1.  Промисловість як об’єкт регулювання. Показники

промислового виробництва

Найбільшим у структурі виробничої сфери України за всіма показниками є промислове виробництво. Тут зайнято 40% (разом з будівництвом) усіх працівників сфери, виробляється 60% валового суспільного продукту і понад 40% національного доходу.

Від рівня розвитку промисловості залежить технічне переозброєння й інтенсифікація всіх галузей економіки, підвищення рівня життя населення, зміцнення обороноздатності країни. Цим визначається особлива роль промисловості в розвитку й підвищенні ефективності всієї економіки держави. Промисловість визначає масштаби й темпи розвитку інших галузей матеріального виробництва – транспорту й зв'язку, будівництва, торгівлі й громадського харчування й ін.

Промисловість України включає близько 20 галузей (підгалузей):

добувні галузі (електроенергетика, нафтодобувна, газова, вугільна, торф’яна);

чорна металургія;

хімічна і нафтохімічна,

кольорова металургія,

машинобудівна та металообробна,

лісова, деревообробна, целюлозно-паперова;

промисловість будівельних матеріалів;

скляна і фарфоро-фаянсова;

переробні галузі промисловості (легка, харчова, борошномельно-круп’яна, комбікормова, мікробіологічна, поліграфічна тощо)

При характеристиці промисловості виділяють наукомісткі, високотехнологічні галузі, які визначають науково-технічний розвиток країни; матеріало-, енерго- та трудомісткі галузі.

Забезпечуючи народне господарство технікою, машинами та устаткуванням, а також основною сировиною (вугілля, руда), промисловість визначає розвиток усієї економіки, масштаби та темпи всього суспільного виробництва, зростання матеріального добробуту народу.

Основним завданням промисловості – є найбільш повне задоволення суспільних потреб у високоякісній продукції, забезпечення технічного переоснащення та інтенсифікації виробництва. Для вирішення цього головного завдання необхідно:

  1.  збільшувати виробництво, поновлювати асортимент та підвищувати якість промислової продукції;
  2.  здійснювати структурні перетворення у промисловості на користь галузей «Групи Б», тобто підвищувати темпи зростання виробництва предметів споживання;
  3.  раціонально використовувати основні фонди, виробничі потужності, матеріальні, трудові та фінансові ресурси,
  4.  створювати умови для технічного переоснащення та реконструкції основних фондів;
  5.  підвищувати рівень організації виробництва в галузі та інше.

Галузевий поділ промислового виробництва є в основі галузевого державного регулювання. Об’єктами державного регулювання на макроекономічному рівні є міжгалузеві комплекси – єдині господарські системи, які складаються з групи взаємопов’язаних галузей і покликані забезпечити потребу національної економіки у певному виді кінцевої продукції. Предметом державного регулювання в промисловості є обсяг виробництва продукції.

Державне регулювання промислового виробництва ведуть у вигляді прямого державного управління об’єктами (підприємствами) і регулювання їхньої підприємницької діяльності.

Пряме управління промисловим виробництвом  передбачає управління з боку міністерств об’єктами, що є у сфері державної власності; організацію монопольного виробництва деяких видів промислової продукції; індикативне планування; контроль за виробництвом і розподілом частини продукції, яку виготовляють на державних підприємствах.

До методів регулювання підприємницької діяльності в промисловому виробництві належать:

державні дозволи та контроль за розміщенням промислових підприємств;

залучення промислових підприємств до виконання державних та регіональних цільових комплексних програм;

антимонопольні заходи;

застосування системи податків і податкових пільг;

грошово-кредитне регулювання;

регулювання цін на деякі види промислової продукції аж до запровадження державних цін;

використання норм амортизації та інших норм та нормативів.

У процесі формування прогнозів, індикативних планів, вироблення регуляторів щодо суб’єктів ринку, які функціонують у сфері промислового виробництва, обсяги виробництва продукції оцінюють у натуральному та вартісному вираженнях.

Натуральним показником виступає номенклатура промислової продукції – це перелік основних видів промислової продукції із зазначенням їх кількості у натуральному виразі.

Формування номенклатури промислової продукції здійснюється за двома напрямками:

а) прямі угоди підприємств із споживачами;

б) державне замовлення.

У процесі прогнозування і планування розрізняють:

- номенклатуру найважливіших видів продукції, яка є основою для випуску інших видів продукції (продукція базових галузей промисловості). Ця група включає: електроенергію (млрд. кВт-год); нафту з газовим конденсатом (тис.т); газ (млрд. м3); вугілля (млн.т), сталь (млн.т), готовий прокат (млн.т.); мінеральні добрива (тис. т); цемент (тис. т) тощо;

- номенклатуру промислової продукції, яка сприяє розвитку науково-технічного прогресу (станки з програмно-числовим управлінням, комп’ютери тощо);

- номенклатуру промислової продукції, що входить до складу державного замовлення і державного контракту: шкільні підручники, шкільні зошити, лікарські засоби тощо;

- номенклатуру продукції, що характеризує рівень життя і добробут населення: телевізори (тис. шт.), легкові автомобілі (тис. шт.), м'ясо (тис. т), хліб і хлібобулочні вироби (тис. т) тощо;

- номенклатуру продукції, виробництво і розподіл якої контролюється державою.

Загальний обсяг випуску промислової продукції, а також за галузями та підгалузями визначається вартісними показниками. До них належать: обсяг валової, товарної, реалізованої, чистої або нормативно-чистої продукції.

Валова продукція (ВП) – це обсяг усієї випущеної промисловістю продукції, з урахуванням вартості внутрішнього обігу (тобто продукції на власні промислово-виробничі потреби). Величину валової продукції обчислюють у діючих і порівняльних цінах. Цей показник використовується для обчислення показника ВНП та його динаміки.

Товарна продукція (ТП) – це продукція, що пройшла всі стадії промислової обробки і готова для реалізації. До її складу включають готові вироби (ГВ), напівфабрикати (НФ) і побічні роботи промислового характеру.

На основі даних про обсяг товарної продукції визначають структуру промислового виробництва, фінансові показники. Величину товарної продукції обчислюють у діючих і порівняльних цінах.

Реалізована продукція (РП) – промислова продукція, що надійшла у народногосподарський обіг, тобто така, що відвантажена замовникам й оплачена ними. Величину реалізованої продукції визначають на основі показника товарної продукції та залишків нереалізованої продукції на початок і кінець розрахункового періоду (∆ЗРП).

РП = ТП+(-)∆ЗРП        (1.1)

Чиста продукція – характеризує знову створену вартість у промисловості та використовується для обчислення національного доходу; розраховується як різниця між валовою (товарною) продукцією (ВП) та сумою витрат на її виробництво (МВ).

ЧП = ВП – МВ         (1.2)

1.2. Визначення потреб держави у промисловій продукції

Визначення потреб держави в промисловій продукції здійснюється за єдиною загальноприйнятою методикою, але з урахуванням специфіки виду продукції. Основним засобом розрахунку, що використовується для цього є балансовий метод. При цьому складаються два види балансів: баланс засобів виробництва – якщо визначається потреба у засобах виробництва та предметів споживання – якщо, відповідно, визначається потреба у предметах споживання.

За змістом баланси засобів виробництва та предметів споживання не мають суттєвих відмінностей; їх схеми представлені відповідно у табл. 1.1. та 1.2. Більш того, їх ресурсні частини ідентичні. Відмінні лише частини розподілу ресурсів.

Таблиця 1.1

Схема балансу засобів виробництва

Ресурси

(можливості)

Кіль-кість

Використання ресурсів (потреби)

Кіль-кість

1.  Залишки на початок періоду

1  Виробничо-експлуатаційні потреби

2. Виробництво

2. Капітальне будівництво

3. Імпорт

3. Ринковий фонд

4. Розбронювання державного резерву

4. Експорт

5. Інше

5. Закладення до державного резерву

6. Залишки на кінець періоду

Усього:

Усього:

Таблиця 1.2

Схема балансу предметів споживання

Ресурси

(можливості)

Кіль-кість

Використання ресурсів

(потреби)

Кіль-кість

1. Залишки на початок періоду

1.Ринковий фонд

2. Виробництво

2. Неринковий фонд,

у тому числі:

промислова переробка

виробниче споживання,

потреби бюджетних організацій,

  •  потреби інших організацій невиробничої сфери.

3. Імпорт

4. Розбронювання державного резерву

5. Інше

3.  Експорт

4. Закладення до державного резерву

5. Залишки на кінець періоду

Усього:

Усього:

Потреба національного виробництва у сировині і матеріалах включає сумарні їх витрати на виробничо-експлуатаційні потреби, капітальне будівництво, експорт та інші. Для прогнозування перспективної потреби розробляють показники питомих витрат найважливіших видів сировини, палива й енергії на виробництво одиниці продукції.

Питомі витрати (коефіцієнти витрат) є укрупненими нормами витрат найважливіших видів матеріальних ресурсів. Їх розробляють для основних видів продукції, в яких їх використовують, а також у розрахунку на 1 млн. грн. продукції. Обґрунтовують питомі витрати методами техніко-економічного проектування, які охоплюють:

  •  аналіз динаміки питомих витрат на період, який передує прогнозному;
  •  визначення головних факторів, що зумовлюють зміни питомих витрат у прогнозному періоді, і оцінку їхнього впливу на рівень питомих витрат;
  •  розрахунок сукупного впливу факторів на зміну питомих витрат у прогнозному періоді та розрахунок перспективних коефіцієнтів витрат матеріальних ресурсів.

Крім того, потрібно враховувати такі чинники: впровадження нових прогресивних технологій, розширення використання нових видів сировини, зміни у структурі виробництва, підвищення якості продукції, поліпшення показників комплексного використання природних ресурсів, зменшення відходів та втрат ресурсів.

Порядок розрахунку статей зазначених балансів міститься в темі «Прогнозування та програмування національної економіки» (у питанні балансовий метод індикативного планування).

Окремі статті частини «Розподіл» балансу предметів споживання мають певні особливості.

Прогноз потреби населення у товарах народного споживання (стаття «Ринковий фонд») формується на основі використання норм споживання і відомостей про споживчі бюджети; вивчення тенденцій зміни структури споживання.

Стаття «Неринковий фонд» характеризує потреби виробничих споживачів, а також невиробничих споживачів. Ці потреби розраховуються нормативним методом відповідно як добуток обсягу виробництва на норму витрат, а також виходячи із чисельності обслуговуючого контингенту населення та душових норм споживання.

Державні потреби у промисловій продукції включають потреби на оборону, утримання державного апарату, охорону здоров’я, освіту тощо. Державна потреба в промисловій продукції забезпечується через державний контракт і державне замовлення. Цю потребу визначають шляхом встановлення переліку видів продукції, необхідної для галузей-споживачів, що фінансуються з бюджету; для формування державних запасів; експортно-імпортних операцій за урядовими угодами, а також переліку видів продукції, виробництво якої потребує стимулювання з боку держави.

Таким чином, для визначення потреби у виробництві промислової продукції необхідно:

1) розрахувати загальну потребу у продукції (частина розподіл);

2) виявити та розрахувати всі окрім виробництва джерела ресурсу даного виду продукції;

3) використовуючи принцип «балансової ув’язки» визначити необхідний обсяг виробництва (Qн):

Qн = підсумок частини «Розподіл» - відомі джерела ресурсу  (1.3)

1.3. Обґрунтування можливого обсягу виробництва

промислової продукції

Обсяг виробництва промислової продукції залежить від сукупної дії таких факторів:

  •  наявності та ступеня використання виробничих потужностей;
  •  наявності та використання трудових ресурсів;
  •  забезпеченості матеріальними ресурсами;
  •  наявності фінансових ресурсів.

При цьому максимально можливий випуск продукції визначається розміром виробничої потужності. Це випливає із визначення виробничої потужності: виробнича потужність (ВП) – максимально-можливий випуск продукції даної структури в одиницю часу.

Розмір виробничої потужності залежить від факторів:

  •  кількості обладнання, яким розпоряджається підприємство (Nоблі),
  •  продуктивності одиниці обладнання в одиницю часу (Аоблі),
  •  часу використання обладнання (tоблі).

Залежність виражається такою формулою:

ВП = ∑ Nоблі × Аоблі* × tоблі,              (1.4)

де і – групи обладнання.

З формули випливає, що виробнича потужність – динамічна величина. Це пов’язано зі зміною кількості обладнання, яке може бути виведено із експлуатації або придбано тобто введено в експлуатацію. У зв’язку з цим для визначення розміру виробничої потужності використовується ряд показників ресурсної частини балансу виробничих потужностей (див. табл. 1.3).

Таблиця 1.3

Баланс виробничих потужностей промисловості

Показники

Умовне

позначення

Значення,

ум. од.

1. Виробнича потужність на початок розрахункового року

ВП п.р.

90

2. Введення в дію потужності

ВП введ

10

3. Середньорічне введення в дію потужності

3,5

4. Виведення потужності

ВП вив

5

Продовження табл. 1.3.

5. Середньорічне виведення потужності

1,75

6. Виробнича потужність на кінець розрахункового року

ВП к.р.

95

7. Середньорічна виробнича потужність

91,75

8. Випуск продукції у розрахунковому році

80,28

9. Коефіцієнт використання виробничої потужності

Квик ВП

0,872

10. Резерв потужності, %

Р

12,8

Середньорічне введення у дію потужності та середньорічне виведення потужності визначають з урахуванням терміну використання обладнання.

Якщо терміни введення (виведення) визначені, то розрахунки проводяться за формулою:

,      (1.5)

,        (1.6)

де  та  – відповідно середньорічне виведення потужності та середньорічне введення у дію потужності.

Твик. – кількість місяців, коли обладнання працювало.

Якщо терміни введення (виведення) в дію обладнання не визначені, то при розрахунку середньорічного введення (виведення) використовується коефіцієнт 0,35. Таким чином, з урахуванням сказаного:

= ВП введ × 0,35      (1.7)

= ВП вив × 0,35       (1.8)

Середньорічна потужність розрахункового року визначається за формулою:

,   (1.9)

Можливий обсяг виробництва продукції у розрахунковому році визначається за формулою:

    (1.10)

Резерв потужності розраховується як:

Р = (1-КвикВП) × 100%       (1.11)

Тема 2. Прогнозування і державне регулювання сільськогосподарського виробництва

2.1. Сільське господарство як об’єкт держаного регулювання економіки. Показники сільськогосподарського виробництва.

2.2. Обґрунтування потреб виробництва сільськогосподарської продукції.

2.3. Обґрунтування можливостей виробництва сільськогосподарської продукції.

2.1 Сільське господарство як об’єкт державного регулювання економіки. Показники сільськогосподарського виробництва

Сільське господарство належить до важливих галузей матеріального виробництва. Це єдина галузь, яка забезпечує потреби населення у продуктах харчування та постачає необхідну сільськогосподарську сировину галузям промисловості, що випускають продукти харчування для населення.

Таким чином, сільське господарство – це сфера виробництва, призначення якої полягає у забезпеченні галузей народного господарства засобами виробництва (сировиною), а населення предметами споживання.

Сільське господарство включає 2 підгалузі: рослинництво та тваринництво.

Сільськогосподарське виробництво, перш за все рослинництво, має такі особливості:

сезонний характер виробництва продукції рослинництва;

головним засобом сільськогосподарського виробництва є земля, яка у процесі постійного використання зменшує свою родючість, але не підлягає заміні. Крім того, мають місце значні відмінності у родючості земельних угідь;

сільськогосподарське виробництво повязане з живими організмами, які розвиваються згідно законам природи;

сільське господарство ведеться на значних площах, що визиває великий обсяг внутрівиробничих перевезень;

частина виробленої продукції цієї галузі використовуються як засоби виробництва (до 40%);

результати сільськогосподарського виробництва багато в чому залежать від природно-кліматичних умов;

значним покупцем сільськогосподарської продукції є держава, яка скуповує у порядку державного замовлення певний обсяг необхідних ресурсів.

Головне завдання сільськогосподарського виробництва – зростання виробництва сільськогосподарської продукції з найменшими витратами на одиницю продукції та найбільш повне задоволення потреб населення якісними продуктами харчування та переробних галузей сировиною.

З огляду на те, що у складі сільського господарства виділяють дві суттєво від’ємні підгалузі, результати сільськогосподарського виробництва вимірюються двома відповідними групами показників (див рис. 2.1.)

Головними показниками рослинництва виступають валовий збір та урожайність.

Валовий збір – це натуральний кількісний показний, що вимірює обсяг певного виду продукції, яка вироблена сільськогосподарськими виробниками за рік. Вимірюється у центнерах або у тонах. Наприклад, згідно статистичних даних у 2008 році валовий збір зерна в Україні становив 35 млн. т.

Урожайність культури – це якісний показник, що характеризує виробництво певного виду сільськогосподарської продукції в середньому з одиниці земельної площі (в Україні – з одного гектара). Вимірюється у центнерах з одного гектару та визначається за формулою:

У = ВЗ / Sпос ,                                                       (2.1)

де  У – урожайність певної культури, ц/га;

ВЗ – валовий збір певної культури, ц;

Sпос – посівні площі, що зайняті певною культурою, га.

Посівні площі – це розмір земельних площ, які зайняті певною сільськогосподарською культурою. Вони є частиною ріллі і менше неї на площу земельних парів. Обсяг посівних площ, що зайняті певною культурою, можливо спостерігати у балансі ріллі.

Головними показниками тваринництва є валовий випуск продукції та продуктивність тварин.

Валовий випуск продукції тваринництва – це натуральний кількісний показник, що вимірює обсяг виробництва продукції тваринництва за рік за її видами ( м’яса у живій вазі, яєць і ін.).

Продуктивність тварин це якісний показник, що визначає корисний вихід продукції в середньому з однієї голови продуктивної тварини. Наприклад, надой молока (літрів) на одну корову за рік, настриг вовни (кілограмів) з однієї овци за рік і т.д. Для його розрахунку використовується наступна формула:

П = ВВ /  Nпог,                                                      (2.2)

де  П – продуктивність тварин;

ВВ – валовий випуск продукції тваринництва;

Nпог - кількість голів (поголів’я) продуктивних тварин.

Поголів’я продуктивних тварин визначається на підставі відповідного балансу (оборота стада), в якому відображається усе поголівя тварин за віковими (половими) групами.

2.2 Обґрунтування потреб виробництва

сільськогосподарської продукції

Розрізняють державні та внутрішньогосподарські потреби у сільськогосподарській продукції.

Як основний метод розрахунку потреб використовується балансовий метод: за всіма видами сільськогосподарської продукції розробляються баланси у 2-х варіантах: баланс державних закупівель та баланс валових зборів.

Значна частина суспільних потреб у продукції сільського господарства забезпечується державним замовленням. Держава закуповує у фермерів сільськогосподарську продукцію для задоволення потреб населення та для промислової переробки. Інша частина використовується для годування худоби, на насіння тощо.

Для того, щоб розрахувати необхідний обсяг закупівлі державою продукції сільського господарства для задоволення державних потреб складається баланс державних закупівель, який має такий вигляд (див. табл. 2.1).

Більшість статей розділу «Використання ресурсів» за своїм змістом та методами розрахунків є відомими з теми «Методи індикативного планування», яка викладена у частині першій конспекту лекцій. Виключення складає стаття «Фуражний фонд», яка характеризує потреби у кормах сільськогосподарського походження для тварин, що утримуються у державних зоопарках, звіринцях тощо.

Необхідний обсяг державних закупівель визначається прийомом «балансової ув’язки», як різниця між загальними державними потребами та іншими (статті 1, 3, 4 та 5) наявними ресурсами.

Таблиця 2.1

Схема балансу державних закупівель

Ресурси

(можливості)

Кіль-кість

Використання ресурсів

(потреби)

Кіль-кість

1. Залишки на початок періоду

1. Ринковий фонд

2. Державні закупівлі

2. Промислове споживання (промислова переробка)

3. Імпорт

3. Фуражний фонд

4. Розбронювання державного  резерву

4. Експорт

5. Інше

5. Закладення до державного резерву

6. Залишки на кінець періоду

Усього:

Усього:

Забезпечення державних потреб залежить від обсягів виробництва сільськогосподарської продукції сільськогосподарськими виробниками. Ці потреби є складовою загальних потреб у продукції сільського господарства. Для визначення необхідного обсягу виробництва сільськогосподарської продукції в цілому складається другий баланс, у якому спостерігається прямий зв'язок з балансом державних закупівель – баланс валових ресурсів (валових зборів) сільськогосподарської продукції (див. табл. 2.2).

Стаття «Державні закупівлі» переноситься з ресурсної частини балансу централізованих ресурсів та характеризує потреби держави у сільськогосподарській продукції.

Стаття «Внутрігосподарські потреби» розраховується переважно нормативним методом. Так, для визначення розміру насінного фонду  необхідно володіти даними про посівні площі, що планується засіяти певною культурою, та норму висіву насіння на одиницю площі. Добуток їх (S*N) свідчить про потребу у насінному фонді. Розмір ресурсу на годування тварин визначається також як добуток поголів’я тварин та норми споживання корму.

Таблиця 2.2

Схема балансу валового збору сільськогосподарської продукції

Ресурси

(можливості)

Кіль-кість

Використання ресурсів

(потреби)

Кіль-кість

1. Залишки на початок періоду у сільськогосподарських виробників

1. Державні закупівлі

2. Валовий збір (виробництво)

2. Внутрішньогосподарські потреби:

насінний фонд,

фуражний фонд,

страховий фонд,

продаж на ринку населенню

оплата праці продукцією

втрати (невикористані відходи)

залишки на кінець року у сільськогосподарських виробників

3. Інші ресурси

Усього:

Усього:

Для визначення необхідного у розрахунковому періоді обсягу валового виробництва продукції використовується прийом «балансової ув’язки» потреб та ресурсів сільськогосподарської продукції. Отриманий таким чином розмір валового збору (виробництва) показує, скільки продукції рослинництва (тваринництва) необхідно отримати у розрахунковому році, щоб забезпечити як державні потреби у ній,  так і  потреби самих господарств.

  1.  Обґрунтування можливостей виробництва

сільськогосподарської продукції

Обґрунтування можливостей виробництва сільськогосподарської продукції здійснюється окремо по галузям рослинництва та тваринництва з урахуванням їх специфіки.

Загальними факторами, що визначають можливість сільськогосподарського виробництва є:

забезпеченість матеріальними ресурсами, та ефективність їх використання,

забезпеченість трудовими ресурсами та їх продуктивність,

забезпеченість фінансовими ресурсами.

Специфічними факторами для рослинництва є наявність посівних площ, що займаються під певну культуру, та урожайність рослинницької культури, а для тваринництва – поголів’я тварин взагалі та продуктивних у особистості і продуктивність тварин.

Розрахунок можливого обсягу продукції рослинництва базується на залежності, що відображується формулою (2.3):

ВЗ =   Sпос х  У,                                                       ( 2.3)

де ВЗ – можливий обсяг валового збору певної культури, ц;

Sпос – посівні площі, що будуть зайняті у розрахунковому році певною

           культурою, га;

У – урожайність певної культури, яка очікується у розрахунковому році, ц/га.

Посівні площі, що будуть зайняті певною культурою, плануються згідно сівообігу, який використовується у вітчизняному рослинництві як підґрунтя раціонального використання земельних угідь (ріллі). Інформація про розподіл ріллі за видами рослинницьких культур міститься у балансі ріллі.

Урожайність рослинницьких культур, що очікується у розрахунковому році, залежить від впливу кліматичних та організаційно-технічних факторів, які планується впровадити у сільськогосподарському виробництві. Головними з них є такі:

внесення мінеральних та органічних добрив;

використання нових елітних сортів насіння;

впровадження прогресивних форм організації виробництва;

здійснення зрошення (осушення) земель.

Послідовність розрахунку можливого обсягу валового збору рослинницької культури включає наступні кроки:

  1.  Визначається середня урожайність культури, яка досягнута за 5 попередніх до розрахункового років.
  2.  Визначається так званий умовний обсяг валового збору продукції за умови, що урожайність культури залишиться на рівні середньої за 5 попередніх років, а посівні площі для виробництва рослинницької культури заплановані у певному розмірі.
  3.  Визначається приріст валового збору у розрахунковому році під впливом факторів, що заплановані як такі, що забезпечують зростання урожайності культури.
  4.  Визначається очікуваний у розрахунковому році можливий обсяг валового збору рослинницької продукції як сума умовного обсягу валового збору (пункт 2) та очікуваного його приросту (пункт 3).

Розрахунок можливого обсягу виробництва продукції тваринництва за своєю методикою не відрізняється від методики, що використовується у рослинництві, та базується на наступній залежності:

ВВ = Чпог х П,                                                           (2.4)

де ВВ – можливий обсяг валового виробництва певної продукції тваринництва;

Чпог - кількість голів (поголівя) продуктивних тварин, що очікується у розрахунковому році;

П – продуктивність тварин, яка очікується у розрахунковому році.

Поголівя продуктивних тварин, що очікується у розрахунковому році, визначається за допомогою балансу стада тварин, а продуктивність тварин – методом факторів.

Тема 3. Прогнозування і державне регулювання

трудових відносин

3.1.  Зайнятість населення як соціально-економічне явище. Показники зайнятості населення.

3.2. Трудові ресурси України: їх склад і визначення потреби.

3.3.  Визначення надлишку (додаткової потреби) робочої сили в галузях національної економіки.

3.1 Зайнятість населення як соціально-економічне явище.

Показники зайнятості населення

Згідно з законодавством України зайнятість населення – це діяльність, пов’язана з задоволенням власних та суспільних потреб. Зайнятістю визнається діяльність не тільки на державних підприємствах, але і в особистому, фермерському та інших видах господарств; індивідуальна трудова діяльність; підприємництво і т. п., тобто діяльність, яка базується на праві вільного володіння своєю здатністю до праці та праві власності на засоби виробництва для виконання цих робіт.

Зайнятість як соціально-економічна категорія характеризує різні форми участі населення у суспільно корисній діяльності з отриманням відповідних доходів. Виходячи з цього, система зайнятості виконує три функції:

  •  економічну – як чинник створення суспільного продукту;
  •  прибуткову – як засіб отримання трудових доходів;
  •  суспільну – як засіб задоволення потреби в праці.

Українське законодавство до зайнятого відносить такі групи економічно активного населення (громадян) України:

а) громадян, що працюють по найму за умов повного або неповного робочого дня (тижня) на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності, в міжнародних та іноземних організаціях;

б) громадян, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю, творчою діяльністю, членів кооперативів, фермерів і членів їх сімей, які беруть участь у виробництві;

в) громадян, які вибрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в органах державної влади, управління і громадських організаціях;

г) осіб, які проходять службу в Збройних силах України, Національній гвардії України, Службі безпеки України, Пограничних військах України, військах внутрішньої та конвойної охорони і цивільної оборони України, органах внутрішніх справ України, інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України, альтернативну (не військову) службу;

д) осіб, які проходять професійну підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації з відривом від виробництва; вчаться у вищих навчальних закладах або загальноосвітніх школах на денній формі навчання.

До складу зайнятого населення не включаються особи, які виконують неоплачувану суспільну або добровільну роботу, і особи, які виконують тільки домашні обов'язки, оскільки вони є неекономічними видами діяльності.

Явищем діаметрально протилежним зайнятості є безробіття. Воно, відповідно, відображає незабезпеченість населення робочими місцями і неучасть його в суспільно корисній діяльності.

Безробіттям називається соціально-економічна ситуація в суспільстві, при якій частина активних працездатних громадян не може знайти роботу, яку вони здатні виконувати. Відповідно, особа, яка не може знайти роботу, називається безробітною.

За визначенням Міжнародної організації праці, безробітні – це особи віком  15-70 років (зареєстровані та незареєстровані в державній службі зайнятості), які одночасно задовольняють трьом умовам:

не мають роботи (прибуткового заняття);

активно шукають роботу або намагаються організувати власну справу протягом останніх 4-х тижнів;

готові приступити до роботи протягом наступних двох тижнів.

Відповідно до українського законодавства безробітними вважаються тільки зареєстровані в органах служби зайнятості особи працездатного віку, які шукають роботу. «Зареєстровані безробітні – це працездатні громадяни працездатного віку, які не мають заробітку або інших, передбачених законодавством, доходів, зареєстровані в державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, готові та здатні приступити до відповідної роботи».

Не можуть вважатися безробітними:

особи віком до 16 років (виняток складають, ті хто працював, але був звільнений у зв’язку з реорганізацією, ліквідацією або скороченням чисельності);

ті, хто вперше шукає роботу та не має професії (наприклад, випускники загальноосвітніх шкіл);

ті, хто двічі відмовився від пропозицій щодо роботи після реєстрації у державній службі зайнятості;

ті, хто має право на пенсію.

Оскільки не всі безробітні схильні до реєстрації, безробіття складається з двох компонентів: зареєстрованого та незареєстрованого.

Причини наявності незареєстрованого безробіття: достатньо жорсткі критерії надання допомоги, її низькі розміри, затримки в її виплаті, непрестижність роботи, яку пропонують служби зайнятості та низький рівень її оплати. Це часто призводить до того, що значна частина населення, перш за все чоловіки, відмовляються від реєстрації, шукаючи роботу самостійно.

Основними показниками кількісної оцінки зайнятості населення є:

• чисельність зайнятих/безробітних;

• рівень зайнятості/безробіття населення;

Абсолютним показником зайнятості населення виступає чисельність зайнятих. Вона визначається на основі чисельності груп економічно активного населення, що відноситься до зайнятого, про що мова йшла у попередньому питанні. Інформація про чисельність зайнятих міститься в статистичної звітності, що складається щорічно Державним комітетом статистики України. У ній містяться дані про склад населення за статтю, віком та місцем проживання (міське і сільське населення).

Серед відносних показників кількісної оцінки зайнятості, перш за все, виділяють:

1. Рівень зайнятості населення (Кз). Він визначається як відношення зайнятих до загальної чисельності населення:

Чисельність зайнятого населення

Кз = ------------------------------------------------------- × 100% (3.1)

Загальна чисельність населення

Даний показник відображає залежність зайнятості від демографічних факторів (коефіцієнта народжуваності, смертності та приросту населення). Він є однією з характеристик добробуту суспільства.

2. Рівень зайнятості працездатного населення (Кзпн).

Цей показник пов'язаний з динамікою працездатного населення залежно від змін демографічних і соціально-економічних факторів. Він розраховується як відношення чисельності зайнятого населення до чисельності всього працездатного населення (трудових ресурсів):

Чисельність зайнятого населення

Кзпн = --------------------------------------------------------- × 100% (3.2)

Чисельність працездатного населення

3. Рівень зайнятості трудових ресурсів суспільства за сферами суспільно-корисної діяльності. Він вимірюється у вигляді відсотка зайнятих навчанням, у домашньому господарстві та в інших видах суспільно-корисної діяльності. Визначаються вони аналогічно попереднім показникам з метою встановлення необхідних пропорцій у розподілі трудових ресурсів.

Безробіття як соціально-економічне явище, протилежне зайнятості вимірюється також за допомогою абсолютних і відносних показників.

Абсолютними показниками безробіття є:

1. Загальна чисельність безробітних – фіксується як за всією сукупністю населення, так і за окремими групами (за статтю, віком, освітньою підготовкою і т. п.).

2. Середня тривалість безробіття розраховується для осіб, які раніше мали роботу.

3. Середня тривалість пошуку роботи розраховується для всього незайнятого населення (включаючи тих, хто вперше вийшов на ринок праці та раніше не мав роботи). Її розрахунки можуть виконуватися як за всією сукупністю безробітних, так і за окремими групами – професійними, соціально-демографічними і т. п.

До відносних показників безробіття відносять:

рівень безробіття;

структуру безробіття.

Рівень безробіття за методологією МОП визначається відношення (у відсотках) кількості безробітних віком 15-70 років до економічно активного населення (робочої сили) зазначеного віку. Рівень зареєстрованого безробіття визначається відношенням (у відсотках) кількості безробітних, зареєстрованих у державній службі зайнятості, до працездатного населення працездатного віку.

Структура безробіття може визначатися як за чисельністю безробітних, так і за тривалістю періоду безробіття. Структура безробіття за чисельністю безробітних визначається за статтю, віком і місцем проживання безробітних.

Головним джерелом інформації є статистична звітність, що складається за результатами реєстрації безробітних службами зайнятості, і розрахунки чисельності та складу пропозиції робочої сили на ринку праці, а також обстеження населення з питань економічної активності, які, починаючи з 1995 року, щоквартально проводить Держкомстат України.

3.2 Трудові ресурси України: їх склад і визначення потреби

Трудові ресурси – це частина населення країни, яка завдяки своїм фізичним можливостям і трудовим навичкам бере або може брати участь у різних сферах економічної діяльності. В складі трудових ресурсів виділяють три категорії населення.

1. Працездатне населення працездатного віку. Відповідно до Конституції Україні до цієї категорії належать чоловіки віком 16-60 років і жінки віком 16-55 років за винятком інвалідів 1 та 2 груп, а також осіб, які одержують пенсію на пільгових умовах (частка цієї категорії приблизно становить 85%).

2. Особи старші працездатного віку, тобто громадяни пенсійного віку, що продовжують своєю працею брати участь у різних сферах економічної діяльності (їх частка – 12%).

3. Особи, що не досягли працездатного віку. Це підлітки до 16 років, які за особливим дозволом відповідного Державного органу беруть участь у певних видах економічної діяльності за особливих умов.

Одним із інструментів регулювання використання трудових ресурсів в Україні є розробка різних видів трудових балансів, що розробляються при складанні програм соціально-економічного розвитку країни. До найважливіших видів трудових балансів відносяться: зведений баланс трудових ресурсів, баланс ринку праці, баланс робочої сили.

Зведений баланс трудових ресурсів України – це прогнозно-аналітичний документ, який складається з 4 розділів: 1 і 2 – ресурсна частина; 3 і 4 – розподіл ресурсів. Перший розділ зведеного балансу трудових ресурсів містить інформацію про загальну кількість населення країни, у другому відображається кількісний склад трудових ресурсів, у третьому та четвертому розділах фіксується інформація про розподіл трудових ресурсів за видами зайнятості, сферами та галузями економіки. Спрощена схема балансу наведена у таблиці 3.1

Таблиця 3.1

Спрощена схема зведеного балансу трудових ресурсів України

Показники

Базовий період

Розрахунковий період

Розділ 1. Населення

Розділ 2. Трудові ресурси – всього

          у тому числі:

  1.  Працездатне населення працездатного віку.
  2.  Особи старші працездатного віку.
  3.  Особи, що не досягли працездатного віку.

Розділ 3. Розподіл трудових ресурсів

за видами зайнятості:

  1.  Зайняті у різних сферах економічної діяльності.
  2.  Ті, що навчаються з відривом від виробництва (у тому числі ті, що проходять професійну підготовку та підвищення кваліфікації).
  3.  Незайняте працездатне населення – всього

з них – безробітні

Розділ 4. Розподіл трудових ресурсів

за сферами та галузями економіки:

1. Зайняті у галузях сфери виробництва – всього

у т. ч. за окремими галузями: промисловість; будівництво; сільське господарство; транспорт; інші сфери.

2. Зайняті у галузях сфери послуг – всього

у т.ч. за галузями: охорона здоров’я; фізична культура; освіта; житлово-комунальне господарство; апарат органів державного управління; інші галузі.

Розробляється баланс кожні 5 років Міністерством праці та соціальної політики спільно з Міністерством економіки. Звітний баланс складається на базі перепису населення, що проводиться раз у 10 років. Дані в балансі фіксуються з розбивкою на міське і сільське населення та використовуються при розробці програм соціально-економічного розвитку.

Баланс є інструментом та інформаційною базою державного регулювання трудових відносин. Метою розробки балансу як інструменту державного регулювання є визначення очікуваної чисельності незайнятого населення. Для її визначення слід від прогнозованого значення чисельності трудових ресурсів відняти розраховане значення показників: очікувана чисельність зайнятих у різних сферах економічної діяльності та розрахункове значення очікуваної чисельності учнів з відривом від виробництва.

3.3 Визначення надлишку (додаткової потреби) робочої сили

в галузях національної економіки

Основою державного регулювання ринку праці є розрахунок потреби (надлишку) робочої сили. Відповідні розрахунки здійснюють за допомогою балансу робочої сили, який складається в галузевому та кваліфікаційному розрізах (таблиця 3.2).

Вихідним показником балансу є загальна потреба в робочій силі у розрахунковому році у відповідній галузі, яка залежить від обсягу виробництва продукції або послуг, від зміни продуктивності праці (для виробничої сфери) та від зміни норми обслуговування (у сфері послуг).

Загальна потреба в робочій силі у галузях промисловості визначається виходячи з виробітку одного працівника. Виробіток розраховується на одного працівника промислово-виробничого персоналу (ПВП), тому відношення обсягу виробництва до виробітку ПВП дає нам показник чисельності промислово-виробничого персоналу в промисловості.

Таблиця 3.2

Спрощена схема балансу ринку праці

Показники

Усього

У т.ч. за галузями

Галузь 1

Галузь 2

1. Загальна потреба в робочій силі у розрахунковому році.

2. Наявність робочої сили на початок року.

3. Приріст (+) або зменшення (-) робочої сили

4. Вибуття робочої сили з наявного складу протягом розрахункового року з різних причин

5. Надлишок (-) або додаткова потреба (+) у робочій силі у розрахунковому році.

  1.  спрямування надлишку робочої сили: на пенсію, в інші галузі народного господарства,
  2.  джерела покриття додаткової потреби у робочій силі.

Однак, загальна чисельність робочої сили в промисловості включає також непромисловий персонал, частка якого в загальній чисельності робочої сили коливається від 5 до 10%. При визначенні чисельності робочої сили їх слід додати до чисельності ПВП. Отже,

       (3.3)

де  – чисельність промислово-виробничого персоналу;

Q – обсяг виробництва продукції;

q – рівень продуктивності праці ПВП.

       (3.4)

де  – загальна чисельність робочої сили у промисловості;

 – питома вага промислово-виробничого персоналу в загальній чисельності робочої сили у промисловості.

У сільському господарстві рівень продуктивності праці вимірюється показником – виробітком одного працівника, зайнятого у сільському господарстві. Тому відношення необхідного обсягу виробництва продукції до показника виробітки дає нам показник необхідної чисельності робочої сили у сільському господарстві.

Потреба в робочій силі у галузях сфери послуг (освіті, охороні здоров’я та інших) виходить з такої залежності:

Чисельність робочої сили = Чисельність населення (контингенту   

обслуговування) × норму обслуговування населення  (3.5)

Дана норма є соціально-економічним нормативом і встановлюється, як правило, в розрахунку на 10 тис. населення.

Приклад, якщо чисельність населення – 1 млн. осіб, а норма обслуговування – 20 лікарів на 10 тис. населення, то потреба у лікарях складе:

Таким чином методика розрахунку надлишку (додаткової потреби) робочої сили має такі стадії:

- визначення загальної потреби в робочій силі;

- розрахунок приросту (+), або зменшення робочої сили (-) шляхом віднімання від загальної потреби у робочій силі її наявності на початок року;

- розрахунок надлишку або додаткової потреби у робочій силі у розрахунковому році як добуток приросту (зменшення) робочої сили і її вибуття з наявного складу протягом розрахункового року.

Після проведення відповідних розрахунків приймається обґрунтоване рішення щодо покриття додаткової потреби у робочій силі або ліквідації надлишку. Для цього аналізуються всі можливі варіанти.

3.4. Державне регулювання оплати праці

Оплата праці – це заробітна плата, яка обчислюється, як правило, у грошовому виразі та яку за трудовим договором роботодавець або уповноважений ним орган виплачує працівнику за виконану ним роботу або надані послуги.

Складається оплата праці з основної та додаткової заробітної плати. Основна заробітна плата залежить від результатів роботи і визначається тарифними ставками, розцінками, посадовими окладами, а також надбавками та доплатами, визначеними чинним законодавством України (за роботу в нічний час, у святкові та вихідні дні та ін.). Додаткова оплата визначається залежно від результатів діяльності підприємства і видається у вигляді премій, винагород та ін.

Розрізняють такі види та форми регулювання оплати праці:

• Державне регулювання здійснюється:

  •  методами прямого регулювання, які зводяться до такого: держава здійснює регулювання оплати праці шляхом установлення мінімальної заробітної плати, різних норм і гарантій в оплаті праці, умов і розмірів оплати праці в бюджетних організаціях та установах, мінімальних розмірів посадових окладів керівників державних підприємств;
    •  непрямими методами регулювання – регулювання фонду споживання, оподаткування доходів працівників.

Договірне регулювання оплати праці здійснюється на основі системи тарифних угод, що укладаються на міжгалузевому рівні (генеральна тарифна угода), на галузевому – галузева тарифна угода, і виробничому – тарифна угода в колективному договорі.

Державне регулювання здійснюється відповідно до Конституції України, Закону України «Про оплату праці», Кодексу законів про працю.

Договірне регулювання здійснюється відповідно до Закону України «Про колективні договори і угоди».

Основним елементом державного регулювання оплати праці є регулювання мінімальної заробітної плати.

Мінімальна заробітна плата – це визначений державою розмір заробітної плати за просту некваліфіковану працю, нижче якого не може здійснюватися оплата за фактично виконану роботу найманому працівникові. Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов'язковою для підприємств усіх форм власності та господарювання.

Розмір мінімальної заробітної плати визначається на основі прожиткового мінімуму, який представляє собою вартість мінімального споживчого кошика, необхідного для відтворення робочої сили.

Розрізняють біологічний і соціальний прожитковий мінімум. Біологічний включає тільки продукти харчування, а соціальний – як продукти харчування так і непродовольчі товари і певний обсяг послуг.

Розмір прожиткового мінімуму визначається методом споживчого кошика. Сутність його полягає в тому, що по-перше, визначається перелік життєво важливих засобів, необхідних для відтворення здатності людини до праці; по-друге, виявляється їх обсяг, у розрахунку на місяць; з урахуванням вартості одиниці кожного засобу визначається вартість всього набору.

В Україні споживчий кошик включає тільки продукти харчування із 22 найменувань, в т.ч. борошно пшеничне, хліб пшеничний, вермішель, крупа мана, яловичина, свинина, курятина, молоко, сметана, сир, маргарин, яйця, цукор, рослинна олія, картопля, капуста, морква, цибуля, буряк, яблука.

При розрахунку кількості перерахованих продуктів харчування виходять з того, що людині для відтворення фізичних здібностей до праці необхідно в середньому 2500 кілокалорій на добу.

Тема 4. Прогнозування і державне регулювання соціального розвитку та рівня життя населення

4.1. Соціальна політика держави: мета, пріоритети, принципи.

4.2. Соціальні індикатори (показники) рівня життя.

4.4. Номінальні та реальні доходи населення: склад та методика розрахунку.

4.5. Баланс доходів і витрат населення: сутність та порядок розробки.

4.1 Соціальна політика держави: мета, пріоритети, принципи

Соціальна політика – сукупність принципів, рішень, дій суспільних об’єктів, що знаходять втілення у соціальних програмах та соціальній практиці з метою задоволення соціальних потреб та інтересів людини, соціальних спільнот і суспільства загалом.

Важливу роль у соціальній політиці відіграють суб’єкти – людина, держава, суспільство, соціальні спільноти та інститути, політичні партії, громадські організації, асоціації громадян, фонди, колективи тощо. Всі вони мають різний суспільний характер, займаються різною соціальною діяльністю, у них різні можливості, масштаби та засоби впливу на розвиток соціального буття, забезпечення соціальної безпеки людини і суспільства.

Основним координуючим суб’єктом виступає держава, яка своїм потенціалом переважає можливості інших суб’єктів цього процесу.

Соціальна політика держави – діяльність держави щодо створення та регулювання соціально-економічних умов життя суспільства з метою підвищення добробуту членів суспільства, усунення негативних наслідків функціонування ринкових процесів, забезпечення соціальної справедливості та соціально-політичної стабільності в країні.

Вона включає:

  •  регламентацію умов взаємодії суб’єктів економіки в соціальній сфері;
    •  регулювання зайнятості населення;
    •  розподіл і перерозподіл доходів населення;
    •  вирішення проблем безробіття та забезпечення ефективної зайнятості;
    •  формування стимулів до високопродуктивної суспільної праці й надання соціальних гарантій економічно активній частині населення;
    •  створення системи соціального захисту населення;
    •  забезпечення розвитку елементів соціальної інфраструктури (закладів освіти, охорони здоров’я, науки, культури, спорту, житлово-комунального господарства та ін.)

Отже, основними об’єктами соціальної політики є:

  •  ринок праці та зайнятість населення;
    •  трудові відносини;
      •  оплата праці та доходи населення;
        •  елементи соціальної інфраструктури;
        •  громадяни як споживачі.

В основу реалізації соціальної політики покладено декілька підходів – соціальний, ринковий та їх комбінація.

Соціальний підхід гарантує кожному членові суспільства доходи, не менші за межу малозабезпеченості. Ринковий підхід передбачає створення належних умов для виявлення кожним членом суспільства економічної активності з метою отримання доходів. Комбінований підхід містить елементи перших двох, що забезпечує ефективність соціальної політики та високий рівень добробуту населення.

Соціальна політика реалізується через систему соціального захисту та соціальних гарантій. Соціальний захист – підтримка найбільш уразливих верств населення від негативного впливу ринкових процесів. Соціальні гарантії – це система зобов’язань держави перед своїми громадянами щодо задоволення їхніх соціальних потреб.

Функції державного регулювання рівня життя та соціального захисту населення виконують Міністерство економіки і Міністерство праці та соціальної політики.

4.2 Соціальні індикатори (показники) рівня життя

Одним з ключових об'єктів державного регулювання є народний добробут. Зміст цієї категорії розкривається через такі поняття як: умови життя, рівень життя, якість життя.

Умови життя включають об'єктивні обставини життєдіяльності населення: зайнятість, оплату праці та доходи, характер житла, майнову забезпеченість та ін.

Рівень життя – це забезпеченість населення необхідними для його життєдіяльності матеріальними і духовними благами, досягнутий рівень їх споживання і ступінь задоволення потреб людей у цих благах.

Якість життя характеризує, з одного боку самого суб'єкта суспільного життя і потреб (тривалість життя, рівень здоров'я, освіти і т.п.), а з іншого – комфортність, зручність життєвих умов, стан середовища проживання людей.

У процесі розробки прогнозів рівня життя, програм та індикативних планів використовується система показників рівня життя та соціальних гарантій, що включає три групи:

Група 1 – синтетичні показники рівня життя:

1) показники, що характеризують рівень задоволення потреб, пов'язаних з підтриманням життя (коефіцієнти народжуваності, смертності, природного приросту);

2) показники задоволення потреб населення у праці (зайнятість економічно активного населення, тривалість робочого тижня, рівень безробіття та її структура, частка некваліфікованої праці);

3) показники, що характеризують задоволення потреб у розвитку особистості громадян (рівень освіти, частка часу на культурну діяльність, структура вільного часу);

4) показники стану навколишнього середовища;

5) показники рівня та якості забезпеченості житлом (загальна площа житла в розрахунку на одну особу, число членів сім'ї на одне житлове приміщення).

Група 2 - узагальнюючі показники рівня життя населення:

1) виробництво національного доходу (ВВП, ВНП) на душу населення;

2) фонд споживання і його частка в національному доході;

3) номінальні та реальні доходи на душу населення;

4) рівень мінімальної та середньої заробітної плати;

5) мінімальний споживчий бюджет.

Група 3 – натуральні показники, що визначають обсяги споживання конкретних матеріальних благ:

1) забезпеченість населення особистим майном (побутовою технікою, легковими автомобілями та ін.);

2) споживання продуктів харчування;

3) прожитковий мінімум.

4.3 Номінальні та реальні доходи населення:

склад та методика розрахунку

Усі доходи, отримані населенням країни, поділяються на три категорії:

• номінальні доходи,

• реальні доходи,

• ті, що реально використовуються  або кінцеві доходи.

Під номінальними доходами розуміють ту частину ВВП, ВНП або НД на яку населення має право в результаті здійснення будь-яких видів діяльності, що приносить доход або отримання доходів у виді державних трансфертів (пенсії, допомоги, стипендії), соціальних трансфертів (виплати з фонду соціального страхування та ін.).

Таким чином, номінальні доходи це частина національного доходу, який отримується населенням у вигляді:

  •  натуральних доходів (від особистого підсобного господарства, фермерського господарства, від підприємств та організацій різних форм власності),
  •  грошових доходів (одержуваних населенням від різних підприємств, організацій і установ з урахуванням податків),
  •  непрямих доходів (одержуваних у процесі використання послуг, що надаються безкоштовно установами соціальної інфраструктури, які обслуговують населення.

Реальні доходи населення визначаються шляхом вирахування з номінальних доходів сум, сплачених населенням у вигляді податків, інших обов'язкових платежів та оплати послуг. При цьому враховується індекс цін у звітному або прогнозованому періоді (рівень інфляції). Кінцеві доходи являють собою частину реальних доходів населення, яка використовується безпосередньо на придбання матеріальних благ та послуг.

Кінцеві доходи населення можуть розраховуватися за такою схемою:

1. Грошові доходи – всього

у т.ч.:

- заробітна плата;

- доходи від власності;

- надходження від фінансової системи;

- пенсії та допомоги;

- стипендії;

- інші доходи.

2. Натуральні доходи від особистого підсобного господарства, фермерських господарств, підприємств і організацій.

3. Матеріальні витрати установ, які безкоштовно обслуговують населення.

4. Усього номінальних доходів населення (п.1 + п.2 + п.З).

5. Обов'язкові платежі та внески.

6. Добровільні платежі та внески.

7. Оплата послуг.

8. Приріст заощаджень.

9. Скорочення заборгованості населення за товари, куплені в кредит.

10. Усього кінцевих доходів у цінах відповідних років (п.4 - п.5 - п.6 - п.7 - п.8 - п.9).

11. Індекс цін і тарифів.

12. Кінцеві доходи у порівнянних цінах і тарифах

усього,

в тому числі: на душу населення.

13. Індекс зростання (падіння) доходів.

4.4 Баланс доходів і витрат населення: сутність та порядок розробки

У процесі розробки показників рівня життя населення широко використовується звітний і прогнозний баланс грошових доходів і витрат населення. За його допомогою:

1) обчислюють номінальні та реальні доходи населення, його купівельну спроможність.

2) визначають рівень забезпеченості населення готівковою грошовою масою, задають основні параметри для розрахунку показника емісії грошей;

3) визначають середній рівень достатку населення;

4) розраховують показники інфляції і т.п.

Цей баланс, схема якого наведена у таблиці 4.1 відображає обсяг і джерела грошових доходів населення, обсяг і структуру їх витрат, співвідношення між грошовими доходами населення, роздрібним товарообігом і обсягом платних послуг і заощаджень.


Таблиця 4.1

Схема балансу грошових доходів і витрат населення

Доходи

Витрати та заощадження

  1.  Оплата праці
  2.  Доходи робочих та службовців на підприємствах та організаціях, окрім оплати праці
  3.  Дивіденди
  4.  Надходження від продажу продуктів сільського господарства
  5.  Трансфертні платежі (пенсії, допомоги, стипендія)
  6.  Надходження від фінансової системи:
  •  страхові відшкодування
  •  позики на індивідуальне житлове будівництво
  •  зміна заборгованості за раніше виданими позиками на споживчі цілі
  •  відсотки за вкладами
  •  виграш та погашення по позикам
  •  виграш у лотерею
  •  зміна заборгованості населення за придбання товарів у кредит
  1.  Інші надходження:
  •  від продажу речей через комісійні магазини
  •  від продажу металолому, утилізаційної сировини тощо
  •  інші доходи
  1.  Гроші, отримані за переказом (за винятком переведених сум та внесених сум)

1. Придбання товарів та сплата послуг, усього

В тому числі:

  •  Придбання товарів за всіма каналами реалізації
  •  Сплата послуг та інші витрати, в тому числі:
    •  оплата житла та комунальних послуг
    •  оплата побутових послуг
    •  послуги системи освіти
    •  витрати на путівки в санаторії та будинки відпочинку. Туризм та медичні послуги
    •  витрати на кіно, театр
    •  витрати на всі види транспорту
    •  оплата послуг зв’язку
    •  інші витрати

2. Обов’язкові платежі та добровільні внески, всього

У тому числі:

  •  податки та збори
  •  платежі зі страхування
  •  внески до суспільних та корпоративних організацій
  •  повернення позик
  •  придбання лотерейних білетів
  •  відсотки за кредит
  •  обов’язкові страхові внески до Пенсійного фонду

3. Приріст заощаджень у вкладах та цінних паперах, всього:

У тому числі:

  •  приріст вкладів у банках
  •  придбання облігацій
  •  придбання акцій підприємств

4. Придбання житлових приміщень

5. Витрати населення на придбання іноземної валюти

6. Гроші, відправлені за переказом (за винятком сум, що отримані).

Усього грошових доходів

Усього грошових витрат та заощаджень

Перевищення витрат над доходами

Перевищення доходів над витратами

Розробка балансу здійснюється у два етапи. На першому етапі на основі первинних даних розраховується прогнозований розмір грошових доходів населення (як сума цін товарів і послуг, які можуть бути запропоновані населенню). На другому етапі здійснюється уточнення показників балансу, виходячи з інформації, що одержується від загальнодержавних органів управління (Міністерства фінансів, Національного Банку) про можливу величину грошових доходів населення в галузях та бюджетні виплати.

На основі даного балансу визначається платоспроможний попит населення як різниця між доходами населення (разом) і сумою статей 2, 3, 4, 5, 6 витратної частини балансу.

Мінімальний споживчий бюджет

Мінімальний споживчий бюджет – це головний соціальний критерій, який визначає межу бідності та реальний рівень життя населення, можливість отримання послуг від установ охорони здоров'я, житлово-комунального господарства.

Показники мінімального споживчого бюджету розраховуються відповідно до Закону про мінімальний споживчий бюджет на основі нормативних показників для населення в цілому, а також для окремих його груп. У основі цих розрахунків лежать розрахунки мінімального нормативного споживчого кошика; прогнозні дані про структуру населення і його поділ за рівнем середнього сукупного доходу на душу з урахуванням оцінки індексів споживчих цін.

Вартісна величина мінімального споживчого бюджету відповідає рівню межі бідності в прогнозному періоді. Натуральна величина цього показника визначає потребу в кількості тих або інших товарних ресурсів на мінімальному рівні. Структуру мінімального споживчого бюджету наведено у таблиці 4.2.

Таблиця 4.2

Структура мінімального споживчого бюджету

Показники

Усього

У тому числі:

На дитину

На дорослого

На людину пенсійного віку

1. Продукти харчування

 

 

 

 

2. Непродовольчі товари

 

 

 

 

Зокрема:

 

 

 

 

а)   одяг, білизна, взуття

 

 

 

 

б)  предмети гігієни, санітарії, ліки та медикаменти

 

 

 

 

в)  меблі, посуд, культтовари та інші предмети побутового і господарського призначення

 

 

 

 

г)  витрати населення на ведення особистого підсобного госп-ва

 

 

 

 

3. Послуги (витрати на):

 

 

 

 

а)  житлово-комунальні послуги

 

 

 

 

б) побутові послуги, транспортні послуги, зв’язок

 

 

 

 

в) культурно-освітні заходи і відпочинок

 

 

 

 

г) перебування дітей у дитячих дошкільних закладах

 

 

 

 

4. Податки, обов’язкові платежі

 

 

 

 

5. Алкогольні напої, тютюнові вироби

 

 

 

 

Усього за рік

 

 

 

 

Усього за місяць

 

 

 

 

Індексація та компенсація грошових доходів населення

До системи державного регулювання належить також індексація грошових доходів населення. Головна її мета – збереження життєвого рівня населення у випадках підвищення цін або як мінімум, захист найменш забезпечених верств населення. Держава може використовувати два варіанти індексації. Один повністю зберігає рівень життя населення, другий – передбачає компенсацію лише для частини населення. Індексації підлягають грошові доходи громадян, які не мають одноразового характеру. Для індексації грошових доходів використовують індекс споживчих цін на товари і послуги, які входять до мінімального споживчого бюджету.

Компенсація, на відміну від індексації, передбачає грошові відшкодування у зв’язку з подорожчанням окремих товарів і послуг (дитячого шкільного одягу, хліба, комунальних послуг та ін.).

 Тема 5. Прогнозування і державне регулювання інвестиційної діяльності

5.1. Інвестиційна діяльність та інвестиційна політика держави.

5.2. Структура капіталовкладень та її регулювання.

5.3. Державне регулювання інвестиційної діяльності на стадії проектування.

5.4. Державне замовлення на виконання робіт у капітальному будівництві як форма реалізації державних інвестицій.

5.1. Інвестиційна діяльність та інвестиційна політика держави

Важливим чинником структурних перетворень в економіці є інвестиції.

У широкому розумінні інвестиції – види майнових і немайнових (інтелектуальних) цінностей, які вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, внаслідок чого створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект.

Такими цінностями можуть бути:

  •  грошові кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери;
  •  рухоме і нерухоме майно (будинки, споруди, устаткування та інші матеріальні цінності);
  •  майнові права, що випливають з авторського права, досвід та інші інтелектуальні цінності;
  •  сукупність механічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навиків та виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованих;
  •  права користування землею, водою, ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права, інші цінності.

Інвестиції можна робити в основні фонди (будівлі, споруди, машини и й устаткування тощо) та оборотні фонди (для формування виробничих запасів товарно-матеріальних цінностей тощо), у нематеріальні ресурси й активи (цінні папери, патенти, ліцензії тощо).

Інвестиції – це те, що “відкладають” на завтрашній день для того, щоб мати можливість більше споживати в майбутньому. Одна частина інвестицій – це споживчі блага, які не використовуються в поточному періоді, а відкладаються в запас (інвестиції на збільшення запасів). Інша частина – це ресурси, які спрямовуються на розширення виробництва (вклади в споруди, машини та будівлі).

Таким чином, інвестиціями вважаються ті економічні ресурси, які направлені на збільшення реального капіталу суспільства, тобто на розширення чи модернізацію виробничого апарату. Це може бути пов’язано з придбанням нових машин, будинків, транспортних засобів, а також з будівництвом доріг, мостів та інших інженерних споруд. Сюди також треба включити витрати на освіту, наукові дослідження та підготовку кадрів. Ці витрати представляють собою інвестиції в “людський капітал”, які на сучасному розвитку економіки набувають все більшого і більшого значення, тому що на сам кінець результатом людської діяльності виступають і будинки, і споруди, і машини, і устаткування, і саме головне, основний фактор сучасного економічного розвитку – інтелектуальний продукт, який визначає економічне положення країни в світовій ієрархії держав.

Інвестиції класифікують за різними ознаками.

І. Розрізняють валові та чисті інвестиції.

Валові інвестиції – це сукупний обсяг інвестицій за конкретний період, спрямованих на будівництво, придбання засобів праці та приріст товарно-матеріальних цінностей.

Чисті інвестиції – це сума нових інвестицій, зменшена на суму амортизаційних відрахувань за деякий період часу.

ІІ. За об’єктами вкладання засобів розрізняють:

реальні інвестиції – це вкладання грошових коштів у реальні активи (матеріальні та нематеріальні), іншими словами це вкладення в основний капітал (придбання машин, обладнання, будівництво, поповнення запасів, тощо). Вкладання засобів у нематеріальні реальні активи, пов’язані з НТП, називають інноваційними інвестиціями.

Фінансові інвестиції – це вкладання грошових коштів у різні фінансові активи, передусім у цінні папери, валюту, розміщення капіталу в банках.

Інтелектуальні інвестиції – купівля патентів, ліцензій, ноу-хау, вкладення у науку, в людину ( освіту).

ІІІ. За характером участі в інвестуванні бувають такі інвестиції:

прямі інвестиції – це безпосередня участь інвестора у виборі об’єкта інвестування і вкладанні коштів.

Непрямі інвестиції – це опосередкована участь у виборі об’єкта інвестування і вкладання коштів іншими способами (фінансовими посередниками). Інвестор купує цінні папери фінансових посередників, наприклад, інвестиційні сертифікати інвестиційних компаній.

ІV. За терміном реалізації:

короткотермінові інвестиції – це вкладення капіталу на період не більше одного року.

Довготермінові інвестиції – це вкладання капіталу на період понад один рік. У практиці великих інвестиційних компаній довготермінові інвестиції деталізують так:

а) до двох років;

б) від двох до трьох років;

в) від трьох до п’яти років;

г) понад п’ять років.

V. За формою власності інвестиції поділяються на приватні, державні, іноземні та спільні.

Приватні інвестиції – інвестування, що здійснюється громадянами, недержавними підприємствами, господарськими асоціаціями, спілками і товариствами, громадським та релігійними організаціями, іншими юридичними особами, заснованими на колективній власності.

Державні інвестиції – інвестування, що здійснюють органи влади та управління за рахунок коштів бюджетів, позабюджетних фондів і позичкових коштів, а також державними підприємствами і установами за рахунок власних і позичкових коштів

Іноземні інвестиції – інвестування, що здійснюють іноземні громадяни, юридичні особи і держави.

Спільні інвестиції – інвестування, що здійснюють юридичні та фізичні особи як України так і закордонних держав.

VI. Економісти розділяють також інвестиції з огляду на спрямованість дій, виділяючи чотири їхні види: нетто-інвестиції, екстенсивні інвестиції, реінвестиції, брутто-інвестиції.

Нетто-інвестиції – це інвестиції на заснування проекту (початкові інвестиції).

Екстенсивні інвестиції – це інвестиції на розширення (збільшення) виробничого потенціалу.

Реінвестиції – повторні інвестиції за рахунок використання прибутку, отриманого від первинного вкладення капіталу.

Брутто-інвестиції – це нетто-інвестиції плюс реінвестиції.

Процес реалізації інвестицій називається інвестуванням, а сукупність заходів, що її забезпечують - інвестиційною діяльністю.

Джерелами інвестиційної діяльності можуть бути:

Внутрішні інвестиції:

  1.  державний бюджет,
  2.  капіталізована частка прибутку підприємств (амортизаційний фонд),
  3.  заробітна плата,
  4.  депозити комерційних банків,
  5.  кошти від приватизації,
  6.  заощадження населення,
  7.  ресурси інвестиційних, страхових фондів, кредитних спілок.

Зовнішні іноземні інвестиції:

  •  приватні іноземні інвестиції,
  •  державні іноземні інвестиції,
  •  кошти міжнародних фінансових організацій та установ.

Практика господарювання свідчить, що основою економічного зростання будь-якої країни є внутрішні інвестиції. Головним внутрішнім інвестором в Україні залишаються самі підприємницькі структури. Основними елементами власних інвестиційних ресурсів є амортизаційні відрахування і прибуток.

Збільшення внутрішніх інвестицій залежить від умов, які забезпечує держава для їх залучення, але не менша роль відводиться самим підприємствам, від ефективності функціонування яких залежать інвестиційні можливості держави.

Розрізняють інвестиційну політику держави та інвестиційну політику інвестора. Обидва рівня тісно пов'язані між собою, мають спільну нормативну базу, однак реалізуються самостійно.

Державна інвестиційна політика — це діяльність держави щодо регулювання інвестиційної діяльності з метою реалізації цілей економічної, науково-технічної та соціальної політики; комплекс економічних, організаційно-правових та інших заходів держави, спрямованих на створення сприятливого інвестиційного клімату, структурну перебудову, підвищення ефективності національної економіки.

Державне регулювання інвестиційної діяльності за своєю суттю це вплив, який чиниться державою на суб'єкти інвестиційної діяльності в процесі реалізації інвестицій. Таке регулювання здійснюється з метою реалізації економічної, науково-технічної та соціальної політики; визначається показниками економічного і соціального розвитку України, республіканськими (АР Крим) і регіональними програмами соціально-економічного розвитку, республіканським і місцевими бюджетами, передбаченими в них обсягами державного фінансування інвестиційної діяльності.

При цьому створюються пільгові умови інвесторам, що здійснюють діяльність у найбільш важливих напрямках для задоволення суспільних потреб. Перш за все, у соціальній сфері, технічному і технологічному вдосконаленні виробництва, створення нових робочих місць для громадян, які потребують соціального захисту, реалізації інноваційних проектів, у агропромисловому комплексі, у виробництві будівельних матеріалів, у галузі освіти, культури, охорони навколишнього середовища і здоров'я.

Інвестиційна політика в Україні визначена низкою нормативних актів. Так, положення щодо державного регулювання інвестиційної діяльності містяться в декількох нормативних актах. Перш за все, це Конституція України та Закон України "Про інвестиційну діяльність". Однак найбільше відображення вона знайшла в «Концепції регулювання інвестиційної діяльності в умовах ринкової трансформації економіки», затвердженій постановою Кабінету Міністрів України у 1995 році. У ній сформульовані принципи державної інвестиційної політика України, а саме:

  •  послідовна децентралізація інвестиційного процесу;
  •  збільшення частки внутрішніх (власних) коштів суб'єктів господарювання у фінансуванні інвестиційних проектів;
  •  перенесення центру ваги з безповоротного бюджетного фінансування у виробничу сферу на кредитування;
  •  виділення бюджетних коштів переважно для реалізації державних пріоритетів, програм і проектів, спрямованих на структурну перебудову економіки за адресним принципом;
  •  фінансування будівництва нових об'єктів за рахунок бюджетних коштів на конкурсній основі;
  •  надання переваг у завершенні раніше розпочатих будівель, технічного переозброєння та реконструкції діючих підприємств;
  •  здійснення державними органами контролю за цільовим використанням централізованих інвестицій;
  •  розширення змішаного фінансування інвестиційних проектів;
  •  удосконалення нормативної та правової бази з метою залучення значних обсягів інвестицій;
  •  впровадження системи страхування інвестицій.

Закон України "Про інвестиційну діяльність" закріплює форми державного регулювання інвестиційної діяльності; передбачає порядок розміщення державного замовлення на виконання робіт у капітальному будівництві; визначає основи здійснення державної експертизи інвестицій.

Відповідно до статті 12 частини 1 зазначеного закону державне регулювання інвестиційної діяльності включає:

  •  пряме управління державними інвестиціями;
  •  регулювання умов інвестиційної діяльності (опосередковане управління);
  •  контроль за законністю здійснення інвестиційної діяльності всіма інвесторами та всіма учасниками.

Управління державними інвестиціями здійснюється загальнодержавними, республіканськими (АР Крим) і місцевими органами виконавчої влади і управління та включає:

  •  прогнозування, планування та програмування розвитку національної економіки, її окремих елементів;
  •  формування бюджету, передбачення у ньому обсягів державного фінансування;
  •  планування централізованих державних засобів;
  •  розміщення держконтрактів і контроль за їх виконанням;
  •  визначення умов реалізації інвестиційних проектів та їх експертизу;
  •  проведення інвестиційної діяльності (інвестування бюджетних, позабюджетних та інших коштів, призначених для цих цілей).

Регулювання умов інвестиційної діяльності (вплив на приватні інвестиційні рішення) здійснюється за допомогою макро- та мікроекономічних, інституційних інструментів.

Макроекономічні важелі визначають загальноекономічний клімат інвестицій (ставка облікового процента, рівень інфляції, темпи розвитку, розмір дефіциту державного бюджету, способи його фінансування, зовнішньоекономічний режим тощо).

Мікроекономічні інструменти — це засоби впливу держави на окремі галузі, сфери або окремі складові інвестицій (податкові ставки, норми амортизації, пільгові кредити, гарантії і т. ін.).

Інституційні інструменти дають можливість узгодити дії інвесторів і створюють умови для проведення інвестиційної діяльності у найоптимальнішому режимі.

Державне регулювання умов інвестиційної діяльності здійснюється шляхом:

  •  системи податків з диференціацією суб'єктів і об'єктів оподаткування, податкових ставок і податкових пільг;
  •  політики ціноутворення;
  •  державних норм, правил і стандартів;
  •  проведення кредитної та амортизаційної політики, в т. ч. шляхом прискореної амортизації основних фондів;
  •  надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій, бюджетних позик на розвиток окремих регіонів, галузей і виробництв;
  •  проведення експертизи інвестиційних програм і проектів будівництва;
  •  визначення умов користування землею, водою та іншими природними ресурсами;
  •  ліцензування спеціальних видів робіт у процесі здійснення інвестиційної діяльності (в проектуванні, будівництві та ін);
  •  контролю за дотриманням державних стандартів, норм, правил, затвердженої містобудівної документації, інвестиційних програм і проектів будівництва.

5.2 Структура капіталовкладень та її регулювання

Близько 80% всіх інвестицій складають реальні інвестиції, спрямовані на розширене відтворення основних фондів виробничого та невиробничого призначення, які отримали назву капітальних вкладень.

Основними складовими капіталовкладень є:

  •  витрати на проектно-дослідну діяльність (розробку техніко економічного обґрунтування доцільності нового будівництва, розробку проектно-кошторисної документації);
  •  витрати на будівельно-монтажні роботи (на будівельні матеріали, використання будівельної техніки тощо);
  •  витрати на придбання різних видів устаткування, машин, механізмів, інструментів та монтаж устаткування (ліфтів).

Прийнято розрізняти:  галузеву, територіальну, відтворювальну та технологічну структури капіталовкладень.

Галузева структура означає розподіл капітальних вкладень за основними галузями економіки. Вона вважається прогресивною, якщо абсолютно й відносно збільшуються капіталовкладення у розвиток провідних галузей, які сприяють науково-технічному прогресу. До таких, насамперед, належать машинобудування, точне приладобудування, хімічна промисловість, розвиток комп'ютерних технологій тощо. Меншу частку займають такі галузі: житлове господарство, транспорт і зв'язок, будівництво об'єктів виробничної та невиробничої сфер, сільське господарство. Стан галузевої структури капітальних вкладень визначає темпи науково-технічного прогресу, ефективність функціонування економіки.

Територіальна структура характеризує розподіл капіталовкладень за економічними регіонами і залежить від низки чинників: стану інвестиційного клімату в регіоні, послідовності ринкових перетворень, рівня економічного розвитку, наявності природних ресурсів, стану виробничної та фінансової інфраструктур.

Відтворювальна структура капіталовкладень характеризується співвідношенням витрат на підтримку діючих виробничних потужностей, модернізацію, технічне переозброєння та реконструкцію підприємств. Ефективною вважається структура з високою часткою витрат на устаткування, що сприяє зменшенню капіталомісткості продукції та зростанню фондовіддачі. Відтворювальна структура впливає на технологічну.

Реконструкція означає повне або часткове переобладнання виробництва, яке супроводжується заміною устаткування, автоматизацією виробництва. Тобто це не тільки просте відтворення основних засобів, а й відновлення їх на більш високій технологічній основі. Під час реконструкції можуть розширюватися окремі будови і споруди виробничого призначення, якщо нове високотехнологічне устаткування не розміщується у старих приміщеннях, а також може здійснюватися будівництво нових споруд виробничого призначення замість тих, що ліквідуються.

Технічне переозброєння – це комплекс заходів щодо підвищення технологічного рівня виробництва відповідно до сучасних вимог шляхом оновлення та приросту устаткування. Технічне переозброєння впливає лише на активну частину основних засобів і, на відміну від реконструкції, не потребує додаткового розширення виробничих площ. Метою технічного переозброєння є інтенсифікація виробництва, збільшення виробничих потужностей, забезпечення зростання продуктивності праці та ресурсозбереження.

Між реконструкцією та технічним переозброєнням існує багато спільного відносно кінцевих цілей, складу робіт. Однак суттєва відміна між ними полягає в тому, що реконструкція за своїми масштабами охоплює значно більший обсяг робіт, пов'язаних із переобладнанням діючих і будівництвом нових об'єктів, комунікацій. Щодо технічного переозброєння, то воно означає насамперед упровадження прогресивних технологій з мінімумом будівельно-монтажних робіт. Саме тому частка будівельно-монтажних робіт у процесі технічного переозброєння не перевищує 10 % від загального обсягу капіталовкладень, тоді як під час реконструкції ця частка досягає 50-60 %.

Модернізація здійснюється під час капітального ремонту і полягає в удосконаленні тільки техніки, устаткування, засобів праці.

Технологічна структура капіталовкладень – це співвідношення витрат на будівельно-монтажні роботи, придбання устаткування, інструментів, інвентарю. Прогресивні зрушення в технологічній структурі оцінюються зіставленням у динаміці (порівняно з попереднім або базовим періодом) часток витрат на устаткування або на будівельно-монтажні роботи у загальному обсязі капіталовкладень. Ефективність технологічної структури визначається переважаючою часткою витрат на устаткування і зменшенням частки витрат на будівельно-монтажні роботи. Технологічна структура капіталовкладень має вирішальне значення для ефективного функціонування економіки. Відтворювальна та технологічна структури аналізуються за територіальною ознакою та по галузях.

Оскільки ефективність використання капіталовкладень значною мірою залежить від прогресивності їх технологічної структури, виникає необхідність аналізу чинників, що визначають цю структуру.

Суттєво впливає на технологічну структуру галузева структура капіталовкладень. Відносне збільшення асигнувань у галузі з традиційно високими частками витрат на устаткування (машинобудування, приладобудування, легка, харчова промисловість) зумовлює зростання активної частки вкладень і покращання технологічної структури. І навпаки, розширення асигнувань у такі галузі, як паливно-енергетичний комплекс, хімічна промисловість, чорна металургія, в яких частка витрат на устаткування значно менша (близько 40 %), призводить до погіршання технологічної структури капіталовкладень.

На технологічну структуру також впливає розподіл капіталовкладень між виробничою та невиробничою сферою, оскільки у виробничих вкладеннях частка будівельно-монтажних робіт нижча, ніж у невиробничих. Тому технологічна структура може погіршуватися за умови збільшення асигнувань у будівництво невиробничих об'єктів соціально-культурної сфери, а також розширення нового будівництва у разі подорожчання будівельно-монтажних робіт.

5.3 Державне регулювання інвестиційної діяльності

на стадії проектування

Держава регулює інвестиційну діяльність у сфері будівництва з метою захисту громадських інтересів споживачів, замовників, жителів, працівників відносно якості, потужності, а також безпеки і відповідності об'єктів будівництва встановленим нормам.

З цією метою використовуються така форма державного регулювання як обов'язкова експертиза інвестиційних проектів будівництва.

З правової точки зору інвестиційний проект – це розроблений за участю проектної організації та прийнятий у встановленому порядку правовий акт інвестора, який містить обов'язкове для суб'єктів інвестиційної діяльності рішення про будівництво і введення в експлуатацію об'єкта.

Особливий статус у здійсненні інвестиційної діяльності мають замовник і підрядник.

Замовник – це суб'єкт інвестиційної діяльності в галузі капітального будівництва, який замовляє у підрядника виконання проектно-вишукувальних, будівельних і пов'язаних з цим робіт. У ролі замовника може виступати як сам інвестор або уповноважена ним особа, в т.ч. консалтингова/інжинірингова організація, що спеціалізується на будівництві.

Підрядник – це організація або індивідуальний підприємець, який на договірних засадах за плату виконує за замовленням замовника проектно-вишукувальні, будівельні та пов'язані з цим роботи. Залежно від обсягу повноважень розрізняють генерального підрядника і субпідрядників.

Генеральний підрядник – це організація, яка забезпечує якісне виконання всього обсягу робіт на об'єкті, що будується і несе відповідальність за це перед замовником. При цьому вона власними силами може виконувати лише частину робіт, а для виконання решти – повинна залучати субпідрядників.

Субпідрядник – це організація, яка за договором з генеральним підрядчиком виконує доручений обсяг і вид робіт та несе відповідальність за виконання роботи перед генпідрядником.

Відповідальність за якість інвестиційного проекту несе проектна організація, яка розробляє такий проект.

Згідно зі статтею 15 Закону України "Про інвестиційну діяльність" інвестиційні програми і проекти будівництва підлягають обов'язковій державній експертизі на предмет дотримання в них санітарних та епідеміологічних нормативів, нормативів екології, охорони праці, енергозбереження, пожежної безпеки, надійності та необхідної довговічності будинків, споруд, а також архітектурних вимог.

Державна експертиза інвестиційного проекту – це офіційна оцінка компетентним державним органом основних даних інвестиційного проекту та його відповідності обов’язковим вимогам.

Державна експертиза інвестиційних програм та проектів будівництва проводиться спеціалізованою державною організацією – Українською державною інвестиційною експертизою, яка створюється та діє у порядку, встановленому КМУ.

Порядок проведення державної експертизи інвестиційних програм та проектів будівництва визначається КМУ. Сьогодні такий порядок регулюється Постановою КМУ «Про порядок затвердження інвестиційних програм та проектів будівництва та проведення їх державної експертизи» (2007р.).

Для проведення комплексної державної експертизи інвестиційних програм та проектів будівництва інвестор (замовник) укладає угоду з відповідною службою Укрінвестекспертизи, яка залучає на договірних засадах уповноважених юридичних осіб, які відповідно до законодавства мають право проводити державну експертизу. Як правило, державна експертиза проводиться протягом 45 календарних днів, але в окремих випадках, при проведенні експертизи більш складних в екологічному плані об’єктів, це може тривати і довше. Максимальний строк проведення комплексної експертизи, згідно з нормативними документами, складає 120 календарних днів. Вартість проведення такої експертизи складає не вище 10% вартості розробки інвестиційних проектів та програм.

5.5 Державне замовлення на виконання робіт у капітальному будівництві як форма реалізації державних інвестицій

Однією з форм реалізації державних інвестицій є державне замовлення на виконання робіт у капітальному будівництві.

Державне замовлення у капітальному будівництві – це договір, що укладається державою в особі уповноваженого міністерства (відомства) або адміністрації регіону з будівельною компанією (підрядником), або забудовником на виконання певного обсягу будівельно-монтажних робіт відповідної якості для введення в експлуатацію об’єкта будівництва. В економічній практиці він трансформується в економічний показник «державне замовлення на введення в дію об’єкта».

Державне замовлення у будівництві встановлюється як на введення в дію виробничих так і невиробничих об’єктів.

Державне замовлення на введення у дію об’єктів повинно бути обґрунтованим:

а) з огляду на потребу суспільства у необхідності введення такого об’єкта;

б)  з огляду можливостей здійснення подібних заходів.

Державне замовлення на виконання будівельних робіт та введення об’єкта в експлуатацію може мати місце лише в тому випадку, якщо виробничі можливості галузі не забезпечують потреби суспільства в той чи іншій продукції (послузі), а недержавні підприємницькі структури галузі не зацікавлені або не можуть забезпечити нарощування обсягу виробництва продукції (послуги) в розмірах, необхідних суспільству. За таких обставин виникає дефіцит продукції або послуги, обумовлений дефіцитом виробничих потужностей (основних фондів), який повинен бути усунений за допомогою збільшення виробничих потужностей (основних фондів) за рахунок державних коштів. Таким чином, першим етапом розрахунку є постановка питання: чи існує потреба в інвестуванні коштів у розвиток тієї чи іншої галузі. Відповідь буде позитивна, якщо при зіставленні необхідного обсягу виробництва продукції цієї галузі з можливим її виробництвом виявиться, що необхідний обсяг виробництва продукції більше можливого обсягу. Необхідний розмір інвестування повинен забезпечити приріст обсягу виробництва продукції.

При обґрунтуванні можливостей державного замовлення на виконання робіт у капітальному будівництві та введення в дію об’єктів необхідно мати на увазі, що вони, в першу чергу, залежать від фінансових ресурсів у державному і в тому числі у місцевому бюджетах.

Розміщується державне замовлення, як правило, на конкурсних засадах з урахуванням економічної вигідності цих замовлень для будівельних підприємств та організацій.

 Тема 6. Прогнозування та державне регулювання транспорту

6.1. Транспорт як об’єкт планування та державного регулювання.

6.2. Методологія державного регулювання перевезень.

6.3. Визначення потреб народного господарства у перевезенні народногосподарських вантажів.

6.4. Обґрунтування можливостей перевезення вантажів (на прикладі залізничного транспорту).

6.5. Державне регулювання пасажирських перевезень.

6.1 Транспорт як об’єкт планування та державного регулювання

Транспорт – галузь інфраструктури. Її призначення – обслуговування галузей матеріального виробництва, невиробничої сфери та населення шляхом надання послуг щодо переміщення вантажів та пасажирів. За цієї причини функціонування транспорту з перевезення вантажів відносять до матеріального виробництва, а з перевезення населення – до невиробничої сфери.

Продукцією галузі є послуга з перевезення вантажів та пасажирів. Вона не має матеріально-речового характеру, але (як і всяка інша продукція) має вартість, і таким чином, збільшує вартість продукції, яка створена у інших галузях народного господарства, та привносить свій внесок до загального обсягу, створеного у країні ВНП та НД.

Транспорт, що займається перевезеннями вантажів – вантажний транспорт, а перевезеннями пасажирів – пасажирський.

В Україні для перевезення народногосподарських вантажів та пасажирів використовуються такі 6 видів транспорту: залізничний, автомобільний, водний (морський та річковий), авіаційний та трубопровідний. В останні роки провідне місце в обсязі транспортної роботи посідає автомобільний транспорт (більш ніж 50%), а в обсязі перевезень вантажів – залізничний (до 40%).

При виборі виду вантажного транспорту необхідно врахувати такі критерії:

- вид вантажу (продукції);

- відстань доставки вантажу (особливо важливо для вантажів, що швидко псуються);

- вартість доставки вантажу.

Найбільш дешевим видом транспорту сьогодні є трубопровідний. Однак ним можна перевозити лише окремі види вантажів. Іншим дешевим транспортом є водний. Однак він має сезонний характер (особливо річковий), не скрізь є суднохідні водойми та швидкість доставки вантажу невелика.

Далі йде залізничний транспорт. Розвиненість в Україні мережі залізничних доріг та достатньо висока швидкість доставки ним вантажів сприяє тому, що цей вид транспорту стає домінуючим у загальному обсязі перевезень. Його доцільно використовувати для перевезення великих за обсягом вантажів на великі відстані.

Головними завданнями транспорту є задоволення потреб галузей народного господарства у перевезенні вантажів, а населення – у переміщенні. Для вирішення цих головних завдань транспорту треба вирішити такий комплекс заходів:

підвищити ефективність використання всіх видів транспорту;

скоротити терміни доставки вантажів;

обновити транспортний парк;

скоротити витрати, а відповідно, і вартість перевезень;

підвищити якість обслуговування пасажирів.

Результати функціонування транспорту вимірюються показниками його продукції та роботи.

Показниками продукції є:

Обсяг перевезень вантажів (Q пер) характеризує масу вантажу, що перевозиться і, відповідно, вимірюється в тоннах.

Чисельність пасажирів (Т пас) характеризує кількість перевезених пасажирів і визначається за кількістю проданих білетів.

Показниками роботи транспорту є:

Обсяг вантажообороту (Q ван.об) характеризує роботу щодо переміщення вантажів на певну відстань і, відповідно, вимірюється у тонно-кілометрах (т·км).

Обсяг пасажирообороту (Q пас.об), характеризує роботу щодо пересування пасажирів на певну відстань і, відповідно, вимірюється у пасажиро-кілометрах (пас·км).

Обсяг приведеного вантажообороту (Q пр.ван.об), характеризує роботу усього транспорту загалом. Визначається додаванням першого та другого показника. Але при цьому обсяг пасажирообороту за допомогою відповідних коефіцієнтів перерахунку перераховується у вантажообіг. Вимірюється цей показник у наведених тонно-кілометрах.

Q пр.ван.об = Q ван.об + Q пас.об × k пр,    (6.1)

де k пр – коефіцієнт приведення для відповідного виду транспорту.

Наприклад, для залізничного транспорту k пр = 0,112.  У даному коефіцієнті враховується середня вага пасажира (80 кг) та кількість (вага) вантажу, який дозволено безкоштовно перевозити разом  із пасажиром (32 кг).

Між показниками роботи транспорту та продукції транспорту існує така залежність:

Q ван.об = Q пер × l пер,       (6.2)

де l пер- дальність перевезень вантажів, км

Q пас.об = Т пас × L пер,       (6.3)

де L пер – дальність поїздки пассажира, км.

Звідси  випливають формули розрахунку середньої дальності однієї поїздки пасажира (L пер) та середньої дальності перевезення вантажів (l пер):

l пер= Q ван/об :∑ Q пер,      (6.4)

L пер = ∑Q пас/об : ∑Т пас       (6.5)

6.2 Методологія державного регулювання перевезень

Державне регулювання перевезень вантажів являє собою вплив держави на процеси, що відбуваються у транспортній галузі і, перш за все, на процес переміщення народногосподарських вантажів.

Виходячи з цього, предметом державного регулювання виступає обсяг перевезень вантажів.

Розрізняють такі види перевезень:

міждержавні,

міжрегіональні,

внутрішньорегіональні.

Інструментом державного регулювання виступає державне замовлення на перевезення народногосподарських вантажів – міжрегіональних та міждержавних. Воно поширюється на залізничний, морський, автомобільний транспорт та являє собою угоду, що укладається між державою в особі відповідного транспортного міністерства (міністерства шляхів сполучення, міністерства автомобільного транспорту) з транспортним підприємством на доставку споживачам певного вантажу.

У порядку державного замовлення перевозиться:

1) продукція промисловості та сільського господарства, що виробляється у порядку державного замовлення;

2) продукція (вантажі) , що відправляється на експорт за держзамовленням.

Методологія державного регулювання перевезень являє собою сукупність основних правил, що покладені в основу державного регулювання обсягу перевезень вантажів. Такими правилам є:

Для визначення напрямку, форм та методів державного регулювання обсяг перевезення вантажів обґрунтовується з двох боків: з боку потреб народного господарства у перевезеннях та з боку можливостей транспорту здійснювати перевезення вантажів.

У першу чергу визначається потреба народного господарства у перевезенні вантажів. При цьому застосовується метод збільшених вимірників, заснований на використанні показника «коефіцієнта перевезення вантажу».

Можливість транспорту здійснювати перевезення вантажів залежить від таких факторів:

наявності та стану транспортних магістралей;

наявності транспортних засобів та ефективності їх використання;

наявності необхідних матеріальних ресурсів (наприклад, запчастин) та ефективності їх використання;

наявності у галузі робочої сили та ефективності її використання;

наявності фінансових ресурсів та ефективності їх використання.

Під час урахування впливу перерахованих факторів використовується нормативний, балансовий методи та метод факторів.

6.3 Визначення потреб народного господарства у перевезенні народногосподарських вантажів

Як уже зазначалося вище, для визначення потреби народного господарства у перевезенні вантажів використовується метод збільшених вимірників. В основу даного методу покладено коефіцієнт перевезення вантажу (k пер), який показує ступінь перевезення продукції, що виробляється. Визначається він за видами продукції за такою формулою:

k пер =  Q пер : Q вир,       (6.6)

де : Q пер – сумарний обсяг перевезень даного виду продукції (вантажу) всіма видами транспорту;

Q вир – обсяг виробництва даного виду продукції.

Наприклад, коефіцієнт перевезення вугілля в Україні дорівнює 0,950. Це означає, що 95% вугілля, що виробляється у країні, перевозиться різними видами транспорту. (І лише 5% споживається у місцях його видобутку).

Теоретично значення даного коефіцієнта може змінюватися у сегменті [0; 1]. Практично його значення завжди більше 0, оскільки, як правило, певна частина продукції, що виробляється, завжди транспортується до місць її споживання. Більш того, його значення може перевищувати 1. Це має місце тоді, коли вантаж перевозиться різними видами транспорту.

Факторами, що впливають на коефіцієнт перевезення, є:

зміна кількості споживачів продукції:

зміна місць переробки сировини,

поява нових переробних підприємств за межами регіону видобутку сировини;

2) зміна обсягів споживання існуючими споживачами;

3) зміна обсягів переробки на діючих переробних підприємствах.

Методика розрахунку потреб народного господарства в обсязі перевезення даного виду вантажу зводиться до таких 4 стадій (етапів):

1. Проводиться розрахунок та аналіз показників базисного року:

- визначається сумарний обсяг перевезення даного виду продукції (вантажу) всіма видами транспорту:

Q пер° = ∑ Q пер i°,       (6.7)

де Q пер i° - обсяг перевезення даного виду вантажу у базисному році i-им видом транспорту;

- визначається ступінь перевезення даного виду продукції (вантажу):

k пер° =  Q пер° : Q вир°,      (6.8)

де Q вир° - обсяг виробництва даного виду продукції у базисному році.

Визначається очікувана у розрахунковому році зміна ступеня перевезення продукції під впливом j-их факторів (∆k пер j, k пер j).

Визначається очікувана у розрахунковому році ступінь перевезення даного виду продукції (вантажу):

k пер¹ = k пер° + k пер j      (6.9)

 Визначається очікуваний у розрахунковому році обсяг перевезень даного виду вантажу (продукції):

Q пер¹ = Q пр¹ × k пер¹      (6.10)

6.4 Обґрунтування можливостей перевезення вантажів (на прикладі залізничного транспорту)

Можливості транспорту здійснювати перевезення вантажів, як зазначалося вище, залежать та визначаються сукупним впливом ряду факторів. У першу чергу, можливість перевезення залежить від потужності та стану транспортної магістралі.

Потужність транспортної магістралі вимірюється двома показниками:

пропускною спроможністю транспортної магістралі (ПССМ);

перевізною спроможністю транспортної магістралі (ПВСМ).

Пропускна спроможність транспортної магістралі характеризує максимальну кількість транспортних засобів, які можуть бути пропущені даною транспортною магістраллю в обох напрямках руху. Одиниця виміру – кількість одиниць транспортних засобів.

Перевізна спроможність транспортної магістралі характеризує максимальну кількість вантажів, які можуть бути перевезені по даній транспортній магістралі в обох напрямках руху. Одиниця виміру – тони вантажу. Для розрахунку цього показника необхідно пропускну спроможність транспортної магістралі помножити на середню вагу вантажу, що перевозиться одним транспортним засобом.

На залізничному виді транспорту розмір цього показника залежить від:

збільшення кількості транспортних засобів;

покращення характеристик транспортного засобу.

Для визначення розміру перевізної спроможності транспортної магістралі використовується формула:

ПВСМ = ПССМ · ň        (6.11)

де: ň – середня маса вантажу, що перевозиться одним транспортним засобом, у тоннах.

Можливий обсяг перевезень вантажів залежить від кількості транспортних засобів та ефективності їх використання.

Оскільки провідне місце у перевезеннях народногосподарських вантажів займає залізничний транспорт, вплив даного фактора розглянемо на його прикладі.

На залізничному транспорті транспортними засобами для перевезення вантажів є вантажні вагони та локомотиви.

Для визначення кількості транспортних засобів, які можуть бути задіяні для перевезення вантажів, використовуються дані балансу рухомого складу, т. б. балансу вантажних вагонів та балансу локомотивів, який, як і будь-який матеріальний баланс, містить дві частини – «Ресурси» та «Використання». В частині «Використання» міститься стаття (показник) – «Робочий парк вагонів (локомотивів)», яка відображає кількість транспортних засобів, які можуть бути використані безпосередньо для перевезення вантажів.

Ефективність використання транспортних засобів вимірюється такими показниками:

Оборотом вагона (О ваг).

Середньостатичним навантаженням на вісь або один умовний (чотирьохосьовий) вагон (m).

Оборот вагону характеризує ефективність використання вантажного вагону у часі. Цей показник показує час (у годинах або добах) з моменту завантаження вантажу у вагон та до наступного завантаження вантажу у цей же вагон.

Його складові: час на завантаження та розвантаження (складає 35% часу обороту), час у русі (23%), час простоїв на проміжних та технічних станціях (42%).

Чим ефективніше використовується транспортний засіб, тим швидший оборот вагона, тим більше вантажу він спроможний перевезти.

Середньостатичне навантаження характеризує ефективність використання вантажопідйомної сили вагона. Цей показник показує середню кількість вантажу (в тонах), яка у середньому перевозиться одним транспортним засобом. Вимірюється т/ваг. Залежить від виду вантажу, що перевозиться. Розраховується за формулою середньозваженої, де в якості ваги виступає кількість вагонів, що перевозять даний вантаж. Чим більша кількість вантажу, що перевозиться одним вантажним вагоном, тим ефективніше використовується вантажний вагон.

Можливий обсяг перевезень вантажів залежить також від часу, протягом якого буде вестися робота з перевезення вантажу (Т).

Виходячи зі сказаного вище, для розрахунку можливого обсягу перевезень вантажів використовується така формула:

Q пер = N ваг ×  m × Т

О ваг         (6.12)

6.5 Державне регулювання пасажирських перевезень

Предметом державного регулювання пасажирських перевезень є обсяг пасажирообороту, що характеризує роботу пасажирського транспорту.

Для вибору напрямків та методів державного регулювання обсягів пасажирообороту необхідно провести розрахунок його очікуваного обсягу.

В основу розрахунку очікуваного обсягу пасажирообороту покладена транспортна активність населення.

Транспортна активність населення вимірюється:

1) Кількістю поїздок, що здійснює у середньому одна особа за рік. Одиниця виміру – поїздок /особу. Визначається за формулою:

Тр.а = N поїзд. : Т насел.,        (6.13)

де Т насел. – чисельність населення у країні у розрахунковому році;

N поїзд – кількість поїздок, що здійснює все населення за рік. (Чисельно дорівнює кількості пасажирів).

2) Обсягом пасажирообороту, що приходиться у середньому на одну особу на рік. Одиниця виміру – пас·км /чол. Визначається за формулою:

Тр.а = Q пас/об : Т насел.       (6.14)

На транспорту активність населення впливають такі фактори:

зміна грошових доходів населення;

зміна транспортних тарифів;

зростання цін на предмети першої необхідності;

розвиток туризму у країні.

Методика визначення очікуваного обсягу пасажирообороту являє собою таку послідовність розрахунків:

1. За кількістю проданих білетів визначається чисельність пасажирів у базисному році та на її основі розраховується транспортна активність населення:

N поїзд° = Т пас°        (6.15)

Тр.а° = N поезд° : Т насел°      (6.16)

2. Розраховується середня дальність однієї поїздки пасажира у базисному році

L пер° = ∑Q пас/об° : ∑Т пас°      (6.17)

3. Під впливом зазначених вище факторів прогнозується очікувана у розрахунковому році зміна транспортної активності населення (∆Тр.а ) (для цього використовуються регресійні моделі) та визначається очікувана транспортна активність населення у розрахунковому році:

Тр.а¹ = Тр.а° + ∆Тр.а       (6.18)

4. Експертним шляхом прогнозується очікувана зміна показників середньої дальності однієї поїздки пасажира у розрахунковому році ( ∆ L пер) та визначається середня дальність однієї поїдки пасажира у розрахунковому році:

L пер¹ = L пер° + ∆L пер       (6.19)

5. Розраховується очікувана у розрахунковому році чисельність пасажирів:

Тпас¹ = Тр.а¹ × Т насел¹       (6.20)

6. Визначається очікуваний у розрахунковому році обсяг пасажирообороту:

Q пас/об¹ = Тпас¹ × L пер¹       (6.21)

Порівняння розрахованого показника з можливим обсягом пасажирообороту, що вираховує виробничі можливості пасажирського транспорту, дозволяє виявити необхідність розвитку або стримання функціонування пасажирського транспорту в розрахунковому році або на перспективу.

 Тема 7. Інституціональні форми інтеграції

у світове господарство

7.1. Національна економіка як об’єкт світової економічної системи.

7.2. Особливості міжнародних економічних зв’язків України.

7.3. Зовнішньоекономічна та зовнішньоторговельна політика держави.

7.4. Баланс зовнішньоекономічних зв’язків держави.

7.1 Національна економіка як об’єкт світової економічної системи

Сьогодні на земній кулі нараховується велика кількість країн. Вони досить помітно відрізняються одна від одної як за розміром території й чисельністю населення, так і за економічною потужністю, тобто їх місцем у світовій економіці. Проте національна економіка кожної країни є складовим елементом глобальної економічної системи. Навіть найменш розвинуті країни докладають свій внесок у світовий процес економічного розвитку – своїми природними чи людськими ресурсами, виробництвом (навіть якщо воно незначного розміру в глобальному вимірі), споживанням імпортної продукції.

У наші часи немає жодної країни, яка б знаходилася за межами світового ринку, не входила в економічні відносини з іншими державами. Зміцненню економічної взаємодії між країнами, зміцненню їхньої взаємозалежності сприяють процеси глобалізації. Глобалізація обумовлює певну стандартизованість не тільки зовнішньоекономічних стосунків країн, але й національних економік. Разом з тим, кожній країні властива певна специфіка її національної економічної структури, властиві саме цій країні риси ділової культури. Тим самим за рахунок цього збагачується і світова економіка, вона стає більш різноманітною.

Сукупність національних економік та їх взаємодія становить світове господарство. Але, варто пам’ятати, що не просто сума народних господарств різних країн, а саме їх взаємодія складає цілісну економічну систему.

Основою виникнення світового господарства є поглиблення міжнародного територіального поділу праці. Цей процес полягає у дедалі більш виразній спеціалізації національних економік на виробництві певних товарів та послуг і, як наслідок, у зростанні обсягів обміну ними. Тривалий час міжнародний поділ праці виражався у поширенні міжнародної торгівлі. На певній стадії розвитку його проявом стають міжнародні потоки капіталу та робочої сили, а також виробнича кооперація між підприємствами різних країн, яка особливо активізувалася з другої половини ХХ століття під впливом науково-технічного прогресу. Виробнича кооперація здійснюється не лише у формі обміну деталями, технологіями між фірмами, але й у створенні міжнародних підприємств. Усе це є стимулом для розвитку міжнародної економічної інтеграції, в процесі якої взаємодія національних економік настільки посилюється й ускладнюється, що вони стають невід’ємним органічним доповненням, додатком одна до одної.

Отже, світове господарство являє собою сукупність національних економік, взаємопов'язаних міжнародним поділом праці, науково-технічною та виробничою кооперацією, міжнародною торгівлею, валютним, кредитним та іншими економічними відносинами.

7.2 Особливості міжнародних економічних зв’язків України

Усі держави світу пов’язані між собою складними схемами зовнішньоекономічних відносин – торгівлею, переміщенням капіталів, робочої сили, валютними операціями тощо. Зовнішньоекономічні відносини будь-якої країни розвиваються на основі міжнародного поділу праці та відкритості економіки.

Зовнішньоекономічні зв’язки – це сфера економіки, яка включає комплекс напрямів, форм і методів, спрямованих на переміщення матеріальних, інтелектуальних ресурсів між країнами з метою їх залучення до світової науки, техніки, промисловості, культури.

Зовнішньоекономічні зв’язки існують у різних формах (іншими словами, це форми зовнішньоекономічної діяльності, які відповідно до чинного законодавства, передусім Закону України «Про ЗЕД», можуть здійснювати суб’єкти ЗЕД, а саме:

  •  зовнішня торгівля товарами та послугами;
  •  рух капіталів та іноземні інвестиції;
  •  міграція робочої сили – переміщення працездатного населення;
  •  обумовлене економічними чинниками;
  •  науково-технічна співпраця із зарубіжними державами;
  •  валютно-фінансові операції;
  •  міжнародні перевезення;
  •  міжнародний туризм, маркетинг, лізинг – довгострокова оренда устаткування, інжиніринг – інженерно-консультаційні та інженерно-будівельні послуги комплексного характеру під час проектування та спорудження промислових об’єктів;
  •  інші види ЗЕД, не заборонені законодавством (дивись Закон «Про ЗЕД»)

Суб'єкти ЗЕД – це її учасники, здатні відносно незалежно і активно діяти з метою реалізації своїх економічних інтересів. Такими є:

  •  безпосередньо суб’єкти ЗЕД – фізичні особи та юридичні особи – підприємства, фірми, організації. Специфічними суб'єктами ЗЕВ виступають міжнародні підприємства – багатонаціональні корпорації (міжнародні за капіталом та управлінням і міжнародні – за сферою діяльності), транснаціональні корпорації (національні за капіталом та управлінням і міжнародні –за сферою діяльності);
  •  держави, які беруть участь у міжнародних відносинах як безпосередньо, так і через регулювання діяльності інших суб'єктів;
  •  міжнародні організації, що беруть участь у ЗЕВ у залежності від мети створення, завдань і напрямків діяльності.

Зовнішньоекономічні відносини здійснюються і розвиваються на таких рівнях:

  •  інтеграції (рівень участі у міжнародних організаціях), коли внаслідок інтернаціоналізації переплітаються національні господарства двох або декількох країн і ними проводиться узгоджена торговельно-економічна політика;
  •  рівні двосторонніх відносин:
    •  контактів (найпростіших економічних зв'язків, які мають епізодичний характер і регулюються, переважно, одиничними угодами);
    •  взаємодії (стійких економічних зв'язків на основі міжнародних угод і домовленостей, укладених на тривалий час);
    •  співробітництва (міцних економічних зв'язків на основі спільних, попередньо вироблених і узгоджених намірів, закріплених довгостроковими угодами і домовленостями).

І. Стосовно участі України у міжнародних організаціях:

а) Україна співробітничає в більшості найважливіших й найавторитетніших глобальних організаціях. Насамперед, це ООН та її структури, МВФ, Світовий банк, Європейський банк реконструкції та розвитку та СОТ.

б) Україна підтримує зв’язки з країнами-сусідами. Ці зв’язки мають:

  •  макрорегіональний характер – у формі великих інтеграційних міждержавних об’єднань;
  •  мезорегіональний характер – у формі прикордонного співробітництва.

На макрорегіональному рівні Україна є членом інтеграційних об’єднань, що сполучають країни Східної й Центральної Європи та Азії. Це – СНД, ЧЄС, ГУАМ.

Україна як європейська держава прагне інтегруватися в ЄС. Однак ця організація висуває такі вимоги до своїх потенційних членів, які Україна поки що неспроможна задовольнити. Крім того, наростає конкуренція між європейськими державами за членство в ЄС. Вступ до ЄС відкрив би великі можливості щодо прискорення економічного розвитку і підвищення добробуту нашої країни.

Інтеграція на мезорівні (співпраця прикордонних адміністративних регіонів) успішно розвивається у Західній Європі з кінця 50-х років минулого століття, вона одержала назву «єврорегіони». До компетенції еврорегіонів входить розробка і реалізація комплексних програм з вирішення спільних соціально-економічних, екологічних та інших проблем. Єврорегіони здебільшого охоплюють транскордонні території сусідніх країн, стимулюючи та активізуючи їхній економічний розвиток на основі інтеграції спільних інтересів. Україна, розташована у центрі Європи, бере активну участь у 4-х єврорегіонах: «Буг» (Волинська область, прикордонні регіони Польщі),; «Карпати» (Львівська, Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька області та суміжні території Польщі, Словаччини, Угорщини та Румунії); «Нижній Дунай» (Одеська область та суміжні території Молдови та Румунії); «Верхній Прут» (Чернівецька області та суміжні території Молдови та Румунії). В межах єврорегіонів здійснюється транскордонне співробітництво між сусідніми країнами. Основними напрямками співробітництва є торгівля, спільне підприємництво, екологія і культура.

ІІ. Рівень двосторонніх відносин

На двосторонньому рівні міжнародних відносин Україна має зв’язки переважно у формі зовнішньої торгівлі та інвестицій.

7.3 Зовнішньоекономічна та зовнішньоторговельна політика держави

Усі форми зовнішньоекономічної діяльності (ЗЕД) регулюються зовнішньоекономічною політикою держави.

Під зовнішньоекономічною політикою держави розуміється система заходів, що здійснюється країною (діяльність держави), спрямована на регулювання економічних відносин країни з іншими державами; на досягнення економікою цієї країни певних переваг на світовому ринку та одночасно на захист внутрішнього ринку.

Зовнішньоекономічна діяльність регулюється правовими, адміністративними та економічними методами.

Правові методи ґрунтуються на використанні положень законодавчих актів України, що регулюють зовнішньоекономічну діяльність: Законів України «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про державне мито», «Про квотування та ліцензування експорту товарів (робіт, послуг), «Про єдиний митний тариф» тощо.

Адміністративними важелями є реєстрація учасників, ембарго (повна заборона зовнішньоекономічних операцій), ліцензування, квотування, специфічні вимоги до товарів (маркування, упакування).

Регулювання за допомогою економічних методів здійснюється через мито, податки, кредити, дотації і пільги.

Історично первинною і найважливішою формою (видом) ЗЕД є зовнішня торгівля. Зовнішня торгівля – це система економічних відносин, основна мета якої полягає у ввезенні та вивезення товарів та послуг. Об’єктами зовнішньої торгівлі є товари: готова продукція, сировина, напівфабрикати; продукти інтелектуальної власності: патенти, ліцензії, фірмові знаки та інш.; послуги: міжнародний туризм, транспортні, страхові, посередницькі, будівельні операції тощо.

На ефективність зовнішньої торгівлі впливає політика країни, щодо умов її проведення та використовуваних інструментів регулювання.

У зовнішньоторговельній політиці виділяють дві її форми: протекціонізм та фритредерство (вільна торгівля).

Протекціонізм – політика, спрямована на захист внутрішнього ринку від іноземної конкуренції через систему певних обмежень. Протекціонізм спрямовано на стимулювання розвитку національної економіки шляхом надання певних переваг вітчизняним виробникам та утворення певних бар’єрів для проникнення іноземних конкурентів на внутрішній ринок. Протекціонізм у міжнародній торгівлі допомагає: дещо зменшити вплив на національну економіку негативних тенденцій, що є на світовому ринку; захистити від іноземної конкуренції національні галузі економіки, які ще не зміцніли; сприяє збільшенню зайнятості населення; дає змогу реалізувати внутрішні програми економічного розвитку. Водночас, протекціонізм, створюючи різні перешкоди на шляху міжнародного товарообміну, може завдати значної шкоди національній економіці, зменшити її ефективність і конкурентоспроможність.

Політика вільної торгівлі проводиться з метою лібералізації зовнішньоекономічної діяльності, вільного доступу на національний ринок товарів, капіталів, робочої сили тощо. Характеризується мінімальним втручанням держави у процеси ЗЕД, у цьому випадку експортно-імпортні операції регулюються ринком на основі попиту та пропозиції.

Тому сьогодні країни прагнуть проводити гнучку політику зовнішньої торгівлі, яка поєднує елементи протекціонізму та вільної торгівлі.

Інструменти зовнішньоторговельної політики поділяють на митні та не митні. Серед них розрізняють ті, що стимулюють експорт – прямі та непрямі експортні субсидії, й ті, що обмежують імпорт – мито, квоти, ліцензії тощо, тобто торговельні обмеження.

7.4 Баланс зовнішньоекономічних зв’язків держави

Результати взаємодії країни з зарубіжними країнами відображають у платіжному балансі. Платіжний баланс – це статистичний звіт про результати ЗЕД країни за певний період часу, як правило, за рік. Він показує різницю між валютними надходженнями у країну і сумарними платежами за кордон.

У більшості країн платіжні баланси розробляються за схемою, яка рекомендована Міжнародним валютним фондом. Відповідно до рекомендацій усі зовнішньоекономічні операції відображаються у балансі за принципом подвійного запису. До кредитних операцій, які записуються зі знаком «+», відносяться експорт товарів та послуг, отримання доходів, поточних та капітальних трансфертів від нерезидентів. (Трансферт – односторонній переказ (надходження), наприклад, гуманітарна допомога). У результаті таких угод відбувається відплив цінностей та приплив валюти у країну. До дебету відносяться операції, які характеризують придбання цінностей в обмін на валюту і записуються зі знаком «-», наприклад, імпорт товарів та послуг, надання трансфертів нерезидентам, збільшення фінансових активів.

За характером операцій усі угоди у платіжному балансі об’єднуються у три розділи:

І. Баланс поточних операцій. Відображає:

  •  експорт (+) та імпорт (-) товарів – торговельний баланс;
  •  баланс послуг та некомерційних платежів:
  •  експорт та імпорт послуг (оплата перевезень, сервісу, туризму, патентів тощо);
  •  доходи від зарубіжних інвестицій країни (надходження) і доходи від іноземних інвестицій на території цієї країни (платежі);
  •  односторонні трансферти, некомерційні платежі (витрати на утримання дипкорпусу, іноземна гуманітарна допомога, грошові перекази за кордон, кредит без повернення тощо).

Таким чином, поточними операціями є операції з товарами, послугами, доходами від інвестицій та поточні трансферти (тобто чисті грошові перекази).

ІІ. Баланс руху капіталів характеризує приплив (імпорт «+») і відплив (експорт «-») капіталів як довгострокового, так і короткострокового характеру.

Довгострокові операції:

  •  купівля та продаж цінних паперів (портфельні інвестиції);
  •  прямі інвестиції (купівля машин, обладнання тощо);
  •  надання та погашення довгострокових кредитів.

Короткостроковий капітал — високоліквідні засоби (поточні рахунки іноземців у певній країні, казначейські векселі та ін.).

ІІІ. Баланс офіційних резервів. Відображає:

  •  використання офіційних золотовалютних резервів, тобто ресурсів, що знаходяться у розпорядженні центрального банку (зменшення "+", збільшення "-");
  •  зміни у зобов'язаннях країни перед іноземними банками та міжнародними фінансовими організаціями (зменшення "+", збільшення "-").

Відповідно до принципів побудови платіжного балансу він має бути завжди збалансований. Поняття активного і пасивного балансу застосовується лише до окремих його статей. Активне сальдо платіжного балансу — коли надходження у країну перевищують зарубіжні платежі країни. Пасивне сальдо платіжного балансу — коли зарубіжні платежі країни перевищують надходження у країну. Держава врегульовує виникаючу нерівновагу шляхом використання переважно власних золотовалютних резервів, а також зовнішніх позик – кредитів МВФ, та інших міжнародних організацій, короткострокового кредитування.

 Рекомендована література

  1.  Закон України «Про зайнятість населення» вiд 01.03.1991  № 803-XII.
  2.  Кодекс законів про працю України N 322-VIII від 10.12.71 // ВВР, 1971, додаток до N 50, ст. 375.
  3.  Закон України "Про зовнішньоекономічну  діяльність" від 16.04.91 // Відомості Верховної Ради України, 2007 р., N 3, ст. 29.
  4.  Закон України "Про інвестиційну діяльність" від 18.09.91 // ВВР, 1991, N 47, ст.647.
  5.  Закон України "Про іноземні інвестиції» від 13.03.1992р. // ВВР, 1992, N 26, ст. 357.
  6.  Закон України "Про транспорт» N 233/94-ВР від 10.11.94, ВВР, 1994, N 51, ст.447.
  7.  Закон України "Про залізничний транспорт» N 274/96-ВР від 04.07.96, ВВР, 1996, N 40, ст. 184.
  8.  Бабашкина А.М. Государственное регулирование национальной экономики. – М.: Финансы и статистика, 2003. – 480 с.
  9.  Бункина М.К. Национальная экономика: Учебное пособие. – М.: Палеотип, 2002. – 487 с.
  10.  Владимирова Л.П. Прогнозирование и планирование в условиях рынка: Учебное пособие. – М.: Издательский дом «Дашков и К0», 2001.
  11.  Волочкова Л.Т. Планирование социально-экономического развития: Теория, методология, организация. Учебное методическое пособие. – СПб, 1999.
  12.  Гриньова В.М., Новікова М.М. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник. – Х.: Видавничий дім «ІНЖЕК», 2004 . – 756 с.
  13.  Державне регулювання економіки / За ред. І.Р. Михасюка. – Л.: «Українські технології», 1999. – 640 с.
  14.  Державне регулювання економіки: Навч. посібник / С.М. Чистов, А.Є. Никифоров, Т.Ф. Куценко та ін. – К.: КНЕУ, 2000. – 316 с.
  15.  Дідівська Л.І., Головко Л.С. Державне регулювання економіки: Навч. посібн. – К.: Знання-Прес, 2002. – 214 с.
  16.  Егоров В.В., Парсаданов Г.Л. Прогнозирование национальной экономики. – М.: Высшая школа, 2002 . – 304 с.
  17.  Парсаданов Г.А., Егоров В.В. Прогнозирование национальной экономики. – М. Высшая школа, 2002. – 304 с.
  18.  Пухтаєвич Г.О. Аналіз національної економіки: Навчальний посібник. – К.:КНЕУ, 2005. – 254 с.
  19.  Турецкий О.А. Национальная экономика и ее регулирование. – О.: СМИЛ, 2002. – 380 с.
  20.  Швайка Л.А. Державне регулювання економіки: Навч. посіб. – К.: Знання, 2006. – 435 с.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

58187. Липиды. Состав и строение белков 714 KB
  Последовательность аминокислот в составе полипептидной цепи представляет первичную структуру белка. Она уникальна для любого белка и определяет его форму свойства и функции. Эта спираль вторичная структура белка.
58190. Правовая основа бухгалтерского учета в РФ. Понятие организации бухгалтерского учета в РФ 166 KB
  Правовая основа бухгалтерского учета в РФ. Понятие организации бухгалтерского учета в РФ. Документы регламентирующие организацию бухгалтерского учета. Международные стандарты учета и адаптация к ним российской системы учета.
58191. Предложение. Три аспекта предложения 33 KB
  Современное языкознание располагает большим количеством лингвистических теорий, изучающих предложение. Сейчас особенно интенсивным стало изучение текста. Но предложение было и остается основной единицей синтаксиса, так как именно в предложении находят выражение наиболее существенные функции языка: коммуникативная
58193. Создание web-страниц. Таблицы 39 KB
  Это таблица TD TR TBLE BODY Еще атрибуты параметры тега TBLE lign выравнивание по странице TBLE lign=rigth Bckground изображение фон таблицы Bgcolor цвет фона TBLE lign=right bgcolor=red...
58195. Війни за княжих часів 29 KB
  Великий вплив на розвиток й уліпшення плавби у нас мали варяги. Тодішній корабель був понад 20 м. завдовжки, до 5 м. завширшки і на цілі 2 м. завглибшки. Будували його з дубового матеріалу, а тільки додаткові частини бували з яворини, ясенини, березини ті ін...