38364

Фінанси. Курс лекцій

Конспект

Финансы и кредитные отношения

Фінансова система України. Проблеми розвитку фінансової системи України та шляхи її вдосконалення. Враховуючи також ланки окремих сфер фінансової системи сучасна фінансова система України має такий вигляд Рис.

Украинкский

2013-09-28

2.83 MB

89 чел.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Ф І Н А Н С И

Курс лекцій

для студентів усіх форм навчання

всіх спеціальностей

ОДЕСА ОДЕУ  2008



МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Ф І Н А Н С И

Курс лекцій

для студентів усіх форм навчання

всіх спеціальностей

Усі цитати, цифровий і фактичний

матеріал, бібліографічні відомості   перевірені,  написання    сторінок відповідає стандартам.

Зауваження рецензентів ураховані

--------------------------------------------

          /підпис укладача/

Затверджено на засіданні

кафедри фінансів.

Протокол   №17

від  05  червня  2007 року

ОДЕСА  ОДЕУ  2007


Фінанси.  Курс лекцій для студентів усіх форм навчання всіх спеціальностей  (Укл.  Н.А.Шикіна. – Одеса: ОДЕУ, ротапринт, 2008 р. – 290 с.)  

 

Укладач:           Н.А.Шикіна, канд. екон. наук, доцент

 Рецензенти:      І.С.Лапіна, канд. екон. наук, доцент

                                              (зовнішній рецензент)

      В.П. Хомутенко, канд. екон. наук, доцент

          Л.П.Лисовська, канд. екон. наук, доцент

 Коректор:         А.О.Ковальова

Основні теми курсу лекцій викладено з урахуванням навчальної програми курсу  „Фінанси”,   яка відповідає вимогам підготовки спеціалістів високого рівня компетентності та професіоналізму у своїй галузі.

Курс лекцій містить матеріал, який є обов’язковим  мінімумом  для студентів спеціальності „Фінанси” та рекомендований для інших економічних спеціальностей, в навчальному плані яких вивчається дисципліна „Фінанси”, та  для всіх бажаючих поглибити свої знання  з найважливіших проблем фінансової діяльності, а також включає інформаційно-аналітичний матеріал для самостійної роботи студентів.


Тема 1.  Сутність фінансів, їх необхідність, функції і роль

 

1.  Фінанси і їх місце в системі суспільних відносин.

2.  Суть та об’єктивна необхідність фінансів.

 3.  Функції фінансів.

4.  Взаємозв’язок фінансів з іншими економічними

категоріями    розподільчого характеру.

1.  Фінанси і їх місце в системі суспільних відносин

Фінанси – одна з небагатьох економічних категорій, яку досліджують майже всі напрямки економічної науки. Найчастіше фінанси розглядають через призму історичних, економічних та юридичних підходів.

Термін „фінанси” походить від латинського  „finantia”, що в перекладі означає „платіж”. Вперше він був застосований на практиці в Італії у  XIII ст.  Зокрема, у Флоренції, Венеції та Генуї, де були добре розвинені торгівля, грошові розрахунки та банківська справа. Цим словом позначалися платежі та внески, які здійснювалися на користь держави.

Фінанси виникли і тривалий час розвивались як система мобілізації коштів, матеріальних і фінансових ресурсів для потреб правлячої еліти, різних форм державних утворень і захисту певної території. З цією метою держава вводила різні форми податків, зборів і платежів. Використання зібраних у такий спосіб грошей виключало контроль з боку пересічних громадян. Внаслідок цього протягом майже шести століть поняття „фінанси” сприймалось як форма гноблення населення і несправедливого зменшення його доходів.

Фінанси є продуктом існування держави і товарно-грошових відносин.  Зміст цього поняття пов’язаний з певною історичною епохою. Він відтворює еволюцію товарно-грошових відносин, розвинення функцій держави, а також методи і способи реалізації цих функцій.

І хоча термін „фінанси” почали застосовувати ще наприкінці ХІІІ ст., найбільшого поширення він дістав у ХІХ ст., коли функції держави значно розширились і вдосконалились, а товарно-грошові відносини почали домінувати в економічних системах. У свою чергу розвиток товарно-грошових відносин був зумовлений суспільним поділом праці, наявністю різних форм господарювання, економічною відособленістю їх суб’єктів і зовнішньоекономічними зв’язками. Іншими словами, фінанси стали універсальним і дійовим елементом економічного життя.

Більшість науковців вважають, що фінансова наука виникла у ХVXVI ст. Але вперше про господарські об’єкти згадується вже у працях античних філософів Ксенофонта і Аристотеля.

Сучасні підходи до виявлення суті фінансів значно розширили зміст цього поняття. Проте різні погляди на фінанси, викладені в науковій літературі, внесли певну плутанину  у  визначення цієї економічної категорії. Між тим, визначення фінансів як багатопланової категорії є стратегічним у її вивченні.

Функціонування фінансів нерозривно пов’язано з такими поняттями як фінансові відносини, фінансова діяльність, фінансові ресурси та гроші.

У той самий час треба зазначити, що відмінності у визначенні фінансів полягають у виборі відправної точки для їх характеристики. Якщо ключовим елементом визначають відносини, то тоді обов’язково з’являються абстракції. Якщо ж за основу беруть результати фінансової діяльності, то визначення носить більш прагматичний  характер.

Фінансові відносини в системі економічного кругообігу виникають на стадії виробництва. Саме на цій стадії відбувається первинний розподіл створеної вартості і формуються первинні доходи (заробітна плата, процент, рента, прибуток). Сума цих доходів на рівні суспільства утворює національний доход країни. Потоки формування національного доходу є найбільш значущими в економічному кругообігу. Рух цих потоків пов’язаний з економічними відносинами, що виникають у суспільстві з приводу розподілу прибутку, формування фондів внутрішньогосподарського призначення, взаєморозрахунків з державою тощо.

Наступна стадія виникнення фінансових відносин пов’язана з перерозподілом первинних доходів і формуванням фондів суспільного призначення – державного бюджету, позабюджетних і банківських фондів та ін. Особливість цієї стадії полягає в тому, що фінансові відносини опосередковують перерозподіл раніше створених доходів і взаємодіють з такими економічними  категоріями як податки і кредит.

Вітчизняна теорія фінансів традиційно базується на єдиному комплексному підході до бачення суті фінансів. При цьому у більшості випадків увага акцентується не на особливостях прояву фінансів на макро- та мікрорівнях, а на таких характерних ознаках фінансів:

  •  грошовий характер фінансових відносин;
  •  розподільчий характер фінансових відносин;
  •  формування і використання грошових фондів.

Таким чином, фінансові відносини визначаються як суспільні відносини між державою, суб’єктами господарської діяльності і населенням, що виникають з приводу формування, розподілу, перерозподілу та використання певних грошових фондів.

2.  Сутність та об’єктивна необхідність фінансів

З огляду на багатоплановість прояву фінансових відносин існують  різні підходи до визначення економічної суті поняття  „фінанси”.

По-перше, фінанси – це система економічних (грошових) відносин, за допомогою яких створюються, розподіляються та перерозподіляються фонди грошових коштів.

По-друге,  фінанси – це сукупність об’єктивно зумовлених  економічних відносин, що мають розподільчий характер, грошову форму вираження, матеріалізуються у грошових доходах і нагромадженнях, які зосереджуються в державних структурах і у суб’єктів господарювання з метою розширеного відтворення, матеріального стимулювання працівників та задоволення соціальних потреб суспільства.

По-третє,  фінанси – це система економічних відносин між державою, юридичними та фізичними особами і населенням з приводу формування, розподілу і використання централізованих і децентралізованих грошових фондів, які повинні регулюватися правовими нормами.

Дуже часто фінанси асоціюються з рухом грошових коштів, але фінанси – це не гроші. Проте матеріально-речовою формою фінансів завжди є фонди грошових коштів.

Залежно від рівня, на якому проходить формування фондів грошових коштів, вони поділяються на:

-  централізовані, тобто ті, що створюються на рівні держави (Державний бюджет; місцеві бюджети; Пенсійний фонд; Фонд соціального страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням і похованням; Фонд соціального страхування на випадок безробіття; Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань; фонди міністерств та відомств тощо);

- децентралізовані, тобто фонди підприємств та організацій (амортизаційний фонд; фонд оплати праці; фонд виплати дивідендів; резервний фонд; фонди економічного стимулювання тощо).

Об’єктивна необхідність фінансів обумовлена такими явищами:

1)  наявністю суспільного поділу праці;

2)  наявністю товарно-грошових відносин (фінанси не можуть існувати без грошей);

3)  наявністю різних форм власності;

4)  наявністю держави і необхідністю виконання нею своїх функцій;

5)  дією економічних законів розвитку суспільства.

Об’єктами фінансових відносин є:

1) валовий внутрішній продукт, тобто вартість товарів і послуг, виготовлених суб’єктами економічних відносин у сфері матеріального і нематеріального виробництва за певний період часу (переважно за рік);

2)  національний доход, тобто частина сукупного суспільного продукту, в якому представлена новостворена  протягом року вартість (v + m). Кількісно національний доход визначається як різниця між сукупним  суспільним продуктом і матеріальними затратами на його створення (амортизація, сировина, матеріали);

3)  національне багатство – сукупність створених і нагромаджених у країні працею всього суспільства матеріальних і нематеріальних благ, які у свою чергу поділяються на суспільне (створене працею) багатство і природне (природні ресурси).

Суб’єктами фінансових відносин виступають:

-  держава;

-  суб’єкти господарської діяльності;

-  населення.

3.  Функції фінансів

 

 Сутність категорії  „фінанси”  розкривається у її функціях, які характеризують суспільне призначення.

Переважна більшість вітчизняних вчених і практиків визнають, що фінансам притаманні дві основні функції:

- розподільча;

- контрольна.

 Розподільча функція є головною і проявляється  в процесі розподілу валового внутрішнього продукту у вигляді утворення фондів грошових кошів та використання їх за цільовим призначенням.

 Об’єктом розподілу виступають:

1)  валовий внутрішній продукт, тобто вартість вироблених у суспільстві благ за певний період часу (переважно за рік);

2)   національне багатство, тобто сукупність  створених та нагромаджених благ, якими володіє суспільство, а також природні ресурси, залучені в економічний оборот. Національне багатство залучається у розподільчі процеси лише у виняткових випадках (війни, катастрофи, стихійні лиха тощо).

Суб’єктом розподілу є юридичні та фізичні особи, які беруть участь у відтворювальному процесі, та у розпорядженні яких формуються фонди цільового призначення.

Призначення розподільчої функції полягає у формуванні потенційних можливостей для створення фінансової основи функціонування держави.

Розподільча функція реалізується в процесі  первинного і вторинного розподілу (перерозподілу) національного доходу. В результаті первинного розподілу утворюються первинні (основні) прибутки учасників процесу виробництва: працівників (у формі оплати праці);  підприємств (у формі прибутку); держави. До первинних прибутків відносяться також прибутки населення від особистих підсобних господарств, індивідуальної трудової діяльності.  В сукупності всі первинні прибутки утворюють національний доход країни.

Вторинні прибутки утворюються в результаті перерозподілу національного доходу, що здійснюється за допомогою фінансових відносин і за допомогою оплати послуг, що виробляються соціальною сферою (сферою нематеріального виробництва).

Таким чином, за допомогою фінансів держава здійснює розподіл суспільного продукту  не тільки в натурально-речовій формі, а й за вартістю. У цьому зв’язку стає можливим і необхідним контроль за забезпеченням вартісних і натурально-речових пропорцій у процесі розширеного відтворення.

 Контрольна функція фінансів зумовлюється об’єктивно  притаманною їм здатністю кількісно відображати рух фінансових потоків і забезпечувати контроль за дотриманням пропорцій в розподілі валового внутрішнього продукту, правильністю формування, розподілу та використання  фінансових ресурсів держави і суб’єктів господарювання.

Об’єктом контролю виступає безпосередньо розподільчий процес.  Контрольна функція фінансів на практиці реалізується в діяльності осіб, що проводять фінансовий контроль. В Україні до органів, що здійснюють фінансовий контроль, належать: Міністерство фінансів, Державне казначейство, Державна контрольно-ревізійна служба, Державна податкова адміністрація, Державна митна служба, Пенсійний фонд, Рахункова палата та інші.

Одним із напрямків дії фінансового контролю є контроль за дотримуванням фінансової дисципліни суб’єктами фінансових відносин. А саме за своєчасним перерахуванням у встановлені терміни платежів за поставлену продукцію, виконані роботи та надані послуги, а також за своєчасною і повною сплатою податків до бюджету та позабюджетних фондів.

Через розподільчу і контрольну функції фінанси активно впливають на процес відтворення, опосередковуючи, по-перше, створення фондів нагромадження та споживання, по-друге, додержання пропорцій обігу натуральних і грошових ресурсів та їх раціональне використання. Це сприяє збільшенню суспільного продукту, а відтак і національного доходу.

 

4. Взаємозв’язок фінансів з іншими економічними категоріями розподільчого характеру

Фінанси перебувають в тісному взаємозв’язку з такими категоріями розподільчого характеру як гроші, заробітна плата, ціна, кредит.

Фінанси і гроші.  Аналіз категорій  „фінанси”  і  „гроші”  свідчить про їхню особливу систему зв’язків, яка часто приводить до їх ототожнення.

На побутовому рівні фінанси у багатьох випадках визначають як певну суму грошей, яка знаходиться у розпорядженні юридичної чи фізичної особи. Але певна сума грошей – це ще не фінанси.

Можна мати гроші і водночас не мати ніякого відношення до фінансів. І, навпаки, при відсутності грошей, лише володіючи майном, майновими правами, правами інтелектуальної власності, оцінивши їхню вартість,  можна здійснювати інвестування, виступати співзасновником фірми, тобто мати відношення до фінансово-господарської діяльності фірми. Крім того, фінанси відрізняються від грошей і за функціями, які вони виконують.

Водночас гроші завжди є технічним засобом вираження величини доходу суб’єктів фінансових відносин, своєрідними обліковими одиницями цього доходу або видатку. Гроші та грошовий обіг суттєво впливають на фінансове становище держави, суб’єктів господарської діяльності та населення.  Надлишкове збільшення грошей в обігу призводить до їх знецінення і, як наслідок, до загального погіршення фінансового стану у країні.

Будучи тісно пов’язаними між собою, фінанси і гроші не можуть існувати одне без одного. Тому часто вживається таке визначення як фінансово-грошові відносини, адже не можна досягти поліпшення фінансового становища, не налагодивши нормального грошового обігу у державі, і навпаки.

Фінанси і ціна. Ціна – це грошовий вираз вартості будь-якого товару, тобто ціни, як і фінанси, здійснюють розподіл валового внутрішнього продукту.

Можна дійти висновку, що ціна визначає параметри впливу фінансів на всі процеси, пов’язані зі створенням та використанням валового внутрішнього продукту. До певної міри це так, бо при реалізації товарів, робіт чи послуг встановлюється їхня дійсна вартість і обсяги фондів фінансових ресурсів, які будуть створені по закінченні виробничого циклу. Це фонди нагромадження, споживання та відновлення виробничих фондів – основних і обігових.

У той самий час фінанси мають ширший діапазон розподілу, ніж ціна. Вони здійснюють не лише первинний розподіл валового внутрішнього продукту на рівні виробничої структури, а й подальший перерозподіл через бюджетну систему. На цьому етапі ціни можуть регулюватися за допомогою дотацій і виплат із бюджету різниці в цінах (дотації вугільній промисловості, дотації на комунальні послуги, потреби електротранспорту, на окремі види ліків та ін.).

У теорії і практиці цінові та фінансові методи часто розглядаються  як рівнозначні щодо регулювання економічних процесів. Вони доповнюють один одного і їхнє використання залежить від конкретної економічної ситуації.

Фінанси і заробітна плата. За своєю економічною природою заробітна плата є грошовим виразом вартості праці.  Це фонд грошових засобів, що знаходиться в розпорядженні працівника і використовується для задоволення особистих потреб.

Для виплати заробітної плати на підприємстві створюється фонд фінансових ресурсів. Це свідчить про органічний зв’язок фінансів і заробітної плати, тобто фінанси створюють необхідні умови для функціонування заробітної плати.

Взаємозв’язок фінансів і заробітної плати  проявляється у тому, що держава регулює величину заробітної плати  за допомогою фінансових важелів, зокрема, податків, створюючи загальнодержавні фонди фінансових ресурсів. Водночас держава за допомогою цих же фондів може стимулювати розвиток окремих видів діяльності, виділяючи дотації, субсидії та субвенції.

Відмінності між фінансами і заробітною платою полягають у наступному:

- фінанси розподіляють валовий внутрішній продукт, а заробітна плата – це категорія, яка стосується лише частини валового внутрішнього продукту, а саме фонду оплати праці;

-  заробітна плата пов’язана лише з одним фактором виробництва – робочою силою, а фінанси впливають на використання всіх факторів виробництва.

 Фінанси і кредит.  Спільним для обох цих категорій є те, що вони використовуються в кругообігу коштів і сприяють підвищенню ефективності виробництва.

При нестачі фінансових ресурсів суб’єкти фінансових відносин можуть залучати кредитні ресурси, а за умов наявності надлишкових фінансових ресурсів – можуть тимчасово вільні кошти надавати в кредит іншим суб’єктам фінансових відносин.

Відмінності між фінансами і кредитом полягають у тому, що фінансам притаманний односторонній рух вартості. До того ж за допомогою фінансів розподіляється валовий внутрішній продукт, а кредит діє лише на стадії перерозподілу тимчасово вільних ресурсів.  

Під час фінансування кошти надаються на безповоротній основі, а процес кредитування передбачає надання коштів за принципами платності, строковості, повернення і забезпеченості.

 

Тема 2.  Фінансова система України

1.  Сутність фінансової системи, її структура та принципи побудови.

 2.  Загальна характеристика сфер і ланок фінансової системи.

3. Проблеми розвитку фінансової системи України та шляхи

її вдосконалення.

1.  Сутність фінансової системи, її структура та принципи        побудови

Фінансові відносини у країні, маючи різноманітні форми прояву, разом утворюють цілісну фінансову систему, кожна ланка якої є носієм певних властивих їй фінансових відносин, що реалізуються у створенні та використанні відповідних грошових фондів. Усі ланки фінансової системи в сукупності відображають державний устрій країни, характеризують ступінь розвиненості її грошових, кредитних, валютних та інших відносин.

Таким чином, фінансова система – це сукупність різноманітних видів фондів фінансових ресурсів, сконцентрованих у розпорядженні держави, нефінансового сектора економіки (господарських суб’єктів), окремих фінансових інститутів і населення (домогосподарств) для виконання покладених на них функцій, а також для задоволення економічних і соціальних потреб.

Кожна ланка фінансової системи є і носієм властивих їй фінансових відносин, і водночас перебуває в певному зв’язку з іншими ланками системи. Тому фінансова система має певну чітку структуру, завдяки якій, розглядаючи кожну з ланок, можна отримати комплексне уявлення про фінансову систему загалом.

Фінансова система визначається як сукупність, з одного боку, певних сфер фінансових відносин, а з іншого – різних інститутів, що забезпечують функціонування і взаємодію всіх сфер, а також управління ними.

В узагальненому вигляді фінансова система країни (відповідно до основних суб’єктів фінансових відносин – держави, підприємств і населення) – це сукупність трьох сфер фінансових відносин: державних фінансів, фінансів підприємств і фінансів населення.

Розглянемо узагальнену модель фінансової системи (Рис.2.1).

Наведена модель визначає загальні взаємозв’язки основних сфер фінансових відносин. Але динамічні зміни в соціально-економічному житті  ускладнюють фінансові процеси, що в свою чергу, позначається на складі фінансової системи, коли з’являються нові фінансові інститути, а також на змісті її окремих ланок.

У фінансовій системі окремі підсистеми вирізняються за такими ознаками:

- наявністю власної фінансової бази, що утворюється на основі первинних доходів суб’єктів економічних відносин;

-  функціональним призначенням кожної підсистеми, що забезпечує фінансування витрат для досягнення конкретних специфічних цілей (для суб’єктів господарювання це виробництво та реалізація товарів і надання послуг з метою отримання прибутку та збільшення капіталу; для працівників – це задоволення матеріальних і культурних потреб індивіда; для держави – це задоволення суспільних потреб, соціальна підтримка і захист економічного неактивного населення та безробітних);

 

Рис. 2.1.  Структура фінансової системи.

- єдністю та взаємодією підсистем, що визначаються спільністю джерела первинних доходів (ВВП) і фінансової політики, спрямованої на узгодження інтересів суб’єктів економічних відносин, а також взаємоузгодженістю їх фінансових планів і балансів.

В Україні нині фінансова система реформується в напрямку посилення суспільного значення соціальних страхових фондів та подальшого розвитку фінансового ринку. Враховуючи також ланки окремих сфер фінансової системи, сучасна фінансова система України має такий вигляд (Рис.2.2).

Таким чином, фінансова система – це сукупність окремих її ланок, кожна з яких має свої особливості в створенні та використанні фондів фінансових ресурсів, які зосереджені в розпорядженні держави, нефінансового сектора економіки, певних фінансових інститутів та домогосподарств для фінансового забезпечення економічних і соціальних потреб суспільства в цілому, господарських структур та населення.

Принципами побудови фінансової системи є:

- принцип єдності, який передбачає здійснення  єдиної економічної і фінансової політики;

- принцип функціонального призначення ланок, який виражається в тому, що  в кожній з них вирішуються свої завдання специфічними методами, а також існують відповідні фонди грошових коштів та апарат управління.

До організаційного складу фінансової системи входять:

1) органи управління:

- Міністерство фінансів;

- Державна податкова служба;

- Державна контрольно-ревізійна служба;

- Державне казначейство;

- Пенсійний фонд;

- Рахункова палата Верховної Ради України;

- Аудиторська палата;

- Комітет з нагляду за страховою діяльністю.

Рис. 2.2. Сучасна фінансова система України

 

2) фінансові інститути:

- Національний банк;

- комерційні банки;

- небанківські кредитні установи;

- страхові компанії;

- міжбанківська валютна біржа;

- фондова біржа;

- фінансові посередники на ринку цінних паперів.

 

2. Загальна характеристика сфер і ланок фінансової системи

Державні фінанси – це основний елемент структури фінансової системи. Його складовими є державний бюджет (основний фінансовий план держави за доходами та видатками), місцеві бюджети, державні цільові позабюджетні фонди і державний кредит.

Кожна складова державних фінансів виконує певні функції і забезпечує здійснення відповідної фінансово-економічної політики, сприяє розв’язанню певних соціальних проблем, підтримує розвиток культури та мистецтва. Одним із основних напрямків дії державних фінансів полягає в узгодженні інтересів усіх членів суспільства і секторів економіки.

У сфері державних фінансів центральне місце посідають бюджети, сукупність яких утворює бюджетну систему. До неї входять: Державний бюджет України, бюджет Автономної республіки Крим та місцеві бюджети (обласні, міські, районні, селищні, сільські). Всього в Україні налічується понад 10 тис. бюджетів. За допомогою них  перерозподіляється майже половина валового внутрішнього продукту України. Використовуються бюджетні кошти на розвиток народного господарства, соціально-культурні заходи, оборону, управління, створення державних резервів.

Значну частину своїх функцій держава виконує завдяки державному бюджету. Його стан і структура як у дохідній, так і у витратній частині характеризують загальний соціально економічний стан держави.

Принципи побудови бюджетної системи регулюється бюджетним законодавством і залежать насамперед  від дії адміністративно-територіального поділу. Взаємовідносини між різними складовими бюджетної системи визначаються рівнем розвитку демократичних засад. За своєю сутністю бюджет характеризує фінансове становище держави.

 Другою за значенням ланкою державних фінансів є система місцевих фінансів з відповідними їм бюджетами. В структурному значенні місцеві фінанси споріднені державним, але управління ними з регіональними органами громадської влади через прийняті у конкретній адміністративно-територіальній одиниці і законодавчо закріплені системи інститутів.

Державні цільові фонди – це фонди грошових коштів, які мають цільове призначення і знаходяться в розпорядженні центральних та місцевих органів влади. В систему державних цільових фондів України входить біля 20 різноманітних фонів. Найбільшими з них є:

-  Пенсійний фонд;

-  Фонд соціального страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням і похованням;

-  Фонд соціального страхування на випадок безробіття;

- Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань;

-  Державний інноваційний фонд;

-  Фонд соціального захисту інвалідів;

-  Фонд охорони навколишнього природного середовища.

Державний кредит – це сукупність відносин, у яких держава виступає в ролі позичальника коштів або кредитора, або гаранта угоди. Існування державного кредиту обумовлене постійним протиріччям між потребами держави і її фінансовими можливостями, а також хронічною нестачею централізованих фінансових ресурсів.

Найважливішими формами державного кредиту є державні позики, грошово-речові лотереї, використання частини вкладів населення в ощадних установах. Існування державного кредиту призводить  до утворення  державного боргу як сукупності зобов’язань держави перед населенням, юридичними особами, іноземними державами та міжнародними організаціями в залежності від того, мова йде про внутрішній борг або про зовнішній. У видатковій частині Державного бюджету щорічно передбачаються видатки на обслуговування державного боргу.

Фінанси підприємств, організацій, установ – це сукупність економічних відносин на рівні окремих суб’єктів господарювання, пов’язані з формуванням, розподілом та використанням коштів у процесі здійснення господарської діяльності.

Фінанси підприємств відіграють важливу роль не тільки у фінансовій системі, а й у забезпеченні ефективного економічного та соціального розвитку країни:

- за їх рахунок формується найбільша частина фінансових ресурсів, які концентруються державою для централізованого фінансування різноманітних суспільних потреб;

- вони створюють необхідний фінансовий базис для забезпечення безперервності виробничого процесу, спрямованого на задоволення попиту на товари та послуги;

- система фінансів підприємств сприяє формуванню фінансового потенціалу їх розвитку відповідно до стратегії підприємств на різних стадіях їх життєвого циклу;

- за їх допомогою підприємства децентралізовано розв’язують соціальні завдання розвитку суспільства, оскільки частини сформованих підприємствами фінансових ресурсів спрямовується на споживання;

- вони уможливлюють ефективне використання грошових заощаджень населення, тобто їх можна інвестувати в акції, облігації та інші доходні фінансові інструменти;

-   вони сприяють раціоналізації обігу коштів у країні, забезпечуючи ефективне їх використання у процесі функціонування економіки.

До цієї ланки належать також фінанси невиробничої сфери, яка поділяється на фінанси освіти, охорони здоров’я, культури, науки, оборони та інших підрозділів.

 Фінанси домогосподарств відображають рівень життя та фінансового забезпечення населення. Вони є засобом створення та використання фондів фінансових ресурсів для задоволення особистих потреб громадян. У соціально орієнтованій ринковій економіці, до якої прямує Україна, стан розвитку та організації фінансів домогосподарств відображає ефективність функціонування фінансової системи в цілому.

Доходи домогосподарств формуються головним чином із наступних джерел:

- заробітна плата працюючих членів;

- соціальна допомога та пенсії;

- доходи від підсобних господарств і присадибних ділянок;

- доходи від власного бізнесу;

- дивіденди та відсотки від цінних паперів;

- проценти від банківських вкладів тощо.

Основну частку видатків домогосподарств в Україні становлять видатки на житло, харчування, одяг та речі побутового вжитку, що свідчить про низький рівень життя.  Обмеженість фінансових ресурсів домогосподарств не дає змогу реалізувати соціально-культурні потреби кожної людини, одержати якісне медичне обслуговування, бажану освіту тощо.

 Фінанси страхування  відіграють специфічну роль у фінансовій системі. Вони є сукупністю фондів фінансових ресурсів, основне призначення яких полягає в покритті витрат, що виникли з непередбачливих причин, або фінансового забезпечення заходів, які не були включені в плани фінансування, але  є важливими для держави.

Страхові фонди створюються за рахунок страхових внесків юридичних та фізичних осіб і перебувають в розпорядженні страхових організацій і страхових компаній різних форм власності. Вони можуть використовуватись також як інвестиційні та кредитні ресурси в економіці до настання страхового випадку.

 Фінансовий ринок – це ланка фінансової системи, яка створює і використовує  фонди фінансових ресурсів у тих випадках, коли інші ланки фінансової системи не можуть діяти ефективно.

 Ринок грошей – це фонди фінансових ресурсів, які передбачені для зовнішньоторговельних операцій.

 Ринок капіталів або кредитних ресурсів є формою залучення тимчасово вільних коштів на інвестиційні та інші потреби. Він регулюється за допомогою облікової ставки національного банку.

Ринок цінних паперів – це кошти, які мобілізуються на потреби господарської діяльності шляхом випуску і реалізації цінних паперів і які є гарантом повернення вкладених коштів і одержання прибутку.

3. Проблеми розвитку  фінансової системи України та шляхи  її          вдосконалення

 

         Найважливішими проблемами розвитку фінансової системи України на сучасному етапі є:

- відсутність політики захисту вітчизняного товаровиробника;

- відсутність ефективної державної підтримки розвитку малого і середнього бізнесу;

- недосконала процедура банкрутства підприємств;

- недосконалість діючої системи оподаткування;

- неефективний контроль за сплатою податків;

- недостатній контроль за цільовим і раціональним використанням бюджетних коштів;

- високий рівень видатків на управління;

- невідокремленість державних цільових фондів від Державного бюджету;

- недостатні обсяги тимчасово вільних коштів у підприємств і населення;

- низький рівень довіри до держави взагалі і до банківської системи зокрема;

- низький рівень розвиненості фінансового ринку;

- нераціональне використання коштів, залучених за допомогою державного кредиту;

-  низький рівень кредитування реального сектора економіки;

- великі обсяги тіньової економіки;

- надлишкова кількість готівкових коштів, які перебувають в обігу.

Удосконалення фінансової системи України має грунтуватися на забезпеченні фінансової безпеки, зміцненні фінансової самодостатності її інститутів, фінансовій інтеграції України у світове співтовариство через активізацію її участі в діяльності міжнародних фінансових організацій на рівних з іншими країнами правах.

Удосконалення фінансової системи України можливе через здійснення комплексу таких заходів:

- чіткий розподіл фінансових ресурсів між центральними та регіональними органами влади як на стадії їх формування, так і у процесі їх використання;

- розширення функцій, прав і можливостей регіонів з підвищенням їх відповідальності за результати діяльності;

- перегляд витратної частини бюджету (зокрема, відмова від фінансування більшої частини виробничого сектора, особливо за тими напрямками, де є зацікавленість приватного капіталу);

- перегляд політики надання субсидій у напрямку їх скорочення, за винятком пріоритетних галузей (наприклад, сільського господарства);

- формування необхідних централізованих резервів для їх використання замість залучення емісійних кредитів;

- чітка організація діяльності державного казначейства з метою контролю за надходженням коштів та їх цільовим використанням.

Тема 3.  Фінансові ресурси  держави

1. Поняття фінансових ресурсів, їх склад та структура.

2. Фінансові резерви: призначення та характерні риси.

 3. Державний бюджет як провідна ланка фінансової системи

1. Поняття фінансових ресурсів, їх склад та структура

Потенційні можливості економічного розвитку кожної країни залежать від її ресурсного забезпечення. Всі елементи ресурсного потенціалу є дуже важливими – і природні ресурси, і виробничі потужності, і кваліфікований персонал. Та все ж головним можна сміливо вважати забезпеченість фінансовими ресурсами, за умов наявності яких у достатній кількості завжди можна придбати за кордоном  ресурсні елементи, яких бракує у країні на певному етапі.

Потенційна дієздатність фінансових ресурсів залежить від двох основних чинників. Насамперед, безумовно, від їх загального обсягу. Домінуючою проблемою у фінансах є, як правило, нестача ресурсів. Тому першочерговим завданням провідних фінансових органів та інституцій – міністерства фінансів та центрального банку – завжди є створення передумов та всебічне сприяння зростанню обсягів фінансових ресурсів при забезпеченні стабільності національної грошової одиниці. Але не меншою мірою продуктивність фінансових ресурсів обумовлюється їх раціональним розміщенням, яке має забезпечити як вільний доступ до ресурсів, так і стимулювання ефективності їх використання.

Фонди фінансових ресурсів є об’єктивно необхідною  умовою здійснення процесу розширеного відтворення на всіх його стадіях і у всіх його формах. Джерелом утворення фінансових ресурсів є вироблений валовий внутрішній продукт.  Із трансформацією вартості валового внутрішнього продукту у відповідні фонди фінансових ресурсів починається вплив фінансів на процес розширеного відтворення, і вони починають діяти як складова частина економічного механізму.

Загалом, фінансові ресурси це сукупність доходів та надходжень, які перебувають у розпорядженні підприємств, організацій та держави і спрямовуються на задоволення суспільних потреб з метою розширеного відтворення та зростання матеріального добробуту населення.

Фінансові ресурси держави охоплюють ресурси всіх секторів економіки: державного, підприємницького та приватного.

 У розпорядженні держави знаходяться ресурси бюджетної системи, централізованих і окремих децентралізованих фондів грошових коштів, а також державних фінансових інституцій (Національного банку, державних кредитних установ тощо).

Джерелами фінансових ресурсів підприємств є статутний капітал, прибуток, амортизаційний фонд, резервний фонд, фонди економічного стимулювання.

Фінансові ресурси поділяють на власні та залучені. До власних фінансових ресурсів відносять грошові кошти, отримані в ході фінансово-господарської діяльності (статутний капітал, прибуток, амортизаційний фонд, інші фонди підприємства). Залучені ресурси – це грошові кошти, отримані в результаті кредитів і  позик, які набувають характеру заборгованості (кредити; фінансові ресурси, залучені шляхом випуску цінних паперів; кредиторська заборгованість).

Актуальним питанням удосконалення фінансових відносин є питання про встановлення раціонального співвідношення між централізованими  і децентралізованими фінансовими ресурсами. Високий рівень централізації податків та інших обов’язкових внесків призводить до зростання фінансових ресурсів державного сектора і, відповідно,  зменшення фінансових ресурсів підприємств, що негативно відображається на результатах їх діяльності, підриває матеріальну зацікавленість у досягненні кращих показників, а також сприяє відтоку коштів  у тіньовий сектор економіки.

Основні напрями використання фінансових ресурсів, які знаходяться у розпорядженні держави:

- розвиток народного господарства та структурна його перебудова;

- фінансування закладів соціальної сфери;

- соціальний захист населення;

- зовнішньоекономічна діяльність;

- охорона навколишнього середовища;

- управління;

- оборона країни;

- створення матеріальних та фінансових резервів.

Напрями використання фінансових ресурсів підприємств:

- розширене відтворення і розвиток підприємств;

- вирішення соціальних проблем;

- матеріальне стимулювання;

- створення фінансових резервів;

- задоволення інших потреб.

 

2. Фінансові резерви: призначення та характерні риси

Одним із елементів фінансових ресурсів є фінансові резерви, які являють собою грошові кошти, що свідомо відволікаються з господарського обороту і призначаються для використання у випадках збоїв у процесах суспільного відтворення.

Фінансові резерви створюються лише у грошовій формі та їх створення є необхідною умовою нормального розвитку економіки.

Основні методи формування фінансових резервів:

- бюджетний (створення в складі кожного бюджету резервного фонду. У Державному бюджеті України резервний фонд передбачається обов’язково. Рішення щодо необхідності створення резервного фонду місцевого бюджету приймає відповідна рада);

- галузевий (створення  резервів на рівні міністерств, галузей, відомств на основі відрахувань  з прибутків підпорядкованих підприємств   витрата їх на допомогу цим підприємствам);

- госпрозрахунковий (формування фінансових резервів підприємств, організацій та установ. Найпоширенішими такі резерви є в сільському господарстві. Держава законодавчо встановлює обов’язковий порядок формування резервного фонду для акціонерних товариств у розмірі 25 % від величини статутного капіталу);

- страховий (утворення фондів страхових організацій. Фонди створюються за рахунок внесків учасників страхування і лише ці учасники можуть претендувати на виплати із страхових фондів).

Одним із видів бюджетних резервів є резервний фонд Державного бюджету України. Його створення, на відміну від місцевих бюджетних резервів, є обов’язковим. Формується він для здійснення непередбачених видатків, що не мають постійного характеру і не могли бути передбаченими при складанні проекту Державного бюджету на відповідний рік.  Цей фонд створюється у розмірі до 1 % від обсягу видатків загального фонду Державного бюджету і входить до складу видатків Державного бюджету.

Порядок використання коштів з резервного фонду бюджету визначається Кабінетом Міністрів України.

Головними напрямками витрачання коштів резервного фонду Державного бюджету України є:

- фінансування витрат, пов’язаних із надзвичайними ситуаціями;

- фінансування робіт по ліквідації наслідків стихійних явищ та аварій;

- непередбачені витрати, пов’язані з введенням нових законів;

- інші заходи, які не могли бути передбаченими під час затвердження Державного бюджету.

Одночасно встановлена вимога, згідно з якою кошти резервного фонду Державного бюджету України не можуть використовуватися на погашення боргів уряду та на збільшення сум по статтях видатків, передбачених у Державному бюджеті.

Кабінет Міністрів України щомісячно звітує перед Верховною Радою про витрачання коштів резервного фонду Державного бюджету.

Одним із видів фінансових резервів є також золотий і валютний запаси країни.

 3. Державний бюджет як провідна ланка фінансової системи

Центральною ланкою державних фінансів і одним із найважливіших інститутів економічного суверенітету держави виступає бюджет. Він забезпечує не тільки акумулювання коштів, необхідних для фінансування держави, використовується не лише для часткового перерозподілу доходів із метою формування сприятливого соціального середовища у державі, але й активно впливає на економічні, соціальні, національні, регіональні процеси у суспільстві та впровадження вищими органами влади відповідної національної стратегії розвитку, спрямованої на зміцнення державної безпеки.

Ринкова економіка при розмаїтті її моделей, відомих світовій практиці, характеризується соціально-орієнтованим господарством, яке доповнюється державним регулюванням. Значну роль як у самій структурі ринкових відносин, так і в механізмі їх регулювання з боку держави відіграє Державний бюджет. Він - невід'ємна частина ринкових стосунків і одночасно важливий інструмент реалізації державної політики. Виходячи з цього, важливо знати суть, природу Державного бюджету, особливості його формування і функціонування, способи використання в інтересах ефективного розвитку суспільного виробництва.

Змістовну організацію бюджетних відносин, які б відповідали сучасним вимогам, потрібно знати ще й тому, що Україна повільно виходить із затяжної фінансової кризи. Прерогативами за цих умов є правильні відповіді на запитання: як стабілізувати економіку, забезпечити ефективність господарювання, якими методами нормалізувати фінансовий стан країни та бюджетний дефіцит.

Державний бюджет, як одна з головних ланок фінансової системи України, є економічною категорією і відображає грошові стосунки між державою, з одного боку, і юридичними та фізичними особами, з іншого боку, з приводу утворення централізованого фонду грошових коштів держави і його використання на розширене відтворення, підвищення рівня життя населення і задоволення інших суспільних потреб. Тобто через бюджет держава має можливість зосереджувати фінансові ресурси на важливих ділянках економічного і соціального розвитку.

При переході економіки України до ринкових умов господарювання Державний бюджет зберігає свою важливу роль. Але при цьому змінюються методи його впливу на суспільне виробництво і сферу соціальних стосунків. Тому він широко використовується для міжгалузевого і територіального перерозподілу фінансових ресурсів з урахуванням рівня економічного та соціального розвитку по всій території України. Сьогодні через бюджет перерозподіляється близько 50% валового внутрішнього продукту.

Бюджет слід розглядати з таких основних позицій як:

- економічну категорію;

- центральну ланку фінансової системи;

- централізований фонд грошових коштів;

- основний фінансовий план держави.

Як економічна категорія бюджет характеризується певними напрямами економічних (грошових) відносин між:

-  державою і підприємствами державної форми власності;

- державою і підприємствами колективної форми власності (акціонерні товариства, спільні підприємства тощо);

- державою і приватними підприємствами;

- державою і громадськими організаціями;

- державою і населенням;

- Україною та іншими державами і міждержавними організаціями.

Бюджет є також центральною ланкою фінансової системи, оскільки саме через бюджет здійснюється перерозподіл валового внутрішнього продукту між галузями матеріального виробництва, між виробничою та соціальною сферами, між окремими ланками бюджетної системи та між окремими категоріями населення. Іншої ланки, яка могла б забезпечити у такому масштабі розподільчі та перерозподільчі процеси, у державі не існує.

Бюджет як економічна категорія знаходить своє матеріальне відображення у централізованому фонді грошових коштів, тобто бюджет є матеріальною базою існування держави.

Характерними рисами бюджету як фонду грошових коштів є такі:

- значні розміри;

- маневреність його коштів;

- наявність резервних фондів.

Бюджет як основний фінансовий план забезпечує мобілізацію грошових коштів та здійснює їх розподіл згідно з соціально-економічною політикою держави. Бюджет - єдиний фінансовий план, що має силу закону.

Необхідність існування бюджету обумовлена такими факторами:

1)  за допомогою бюджету держава виконує свої функції;

2)  здійснює утримання соціальної сфери;

3)  перерозподіляє кошти між окремими територіями і галузями;

4)  здійснює соціальний захист населення;

5)  вирішує національні проблеми;

6)  має вплив на розвиток науково-технічного прогресу через фінансування наукових установ;

7)  вирішує питання охорони навколишнього середовища тощо.

Фактори, що впливають на розмір бюджету:

- рівень розвитку економіки;

- методи господарювання (в умовах адміністративно-командної системи частка бюджету в перерозподілі валового внутрішнього продукту є дуже великою — близько 80%, в ринковій економіці частка бюджету значно зменшується - зараз майже 50% - і є тенденція до зниження);

- характер і масштаби тих програм, які держава планує здійснювати через бюджет.

Більшість вчених схиляються до думки, що бюджет виконує дві функції: розподільчу і контрольну.

Через розподільчу функцію проходить процес концентрації грошових коштів у руках держави і їх використання з метою задоволення загальнодержавних потреб; контрольна функція сприяє формуванню уявлень про те, наскільки своєчасно і повно фінансові ресурси надходять у розпорядження держави, як фактично складаються пропорції в розподілі бюджетних коштів та чи ефективно вони використовуються.

Особливості Державного бюджету як економічної категорії відобра-жаються у функціях, які він виконує. Зміст функцій, сфера і об'єкт їх дії характеризуються відповідною специфікою.

Так, зміст розподільчої функції бюджету визначається процесами перерозподілу фінансових ресурсів між різними підрозділами суспільного виробництва. Ні одна із інших ланок фінансової системи не здійснює такого багатогранного (міжгалузевого, міжтериторіального) і багаторівневого (обласного, міського, районного) перерозподілу коштів, як бюджет.

Специфіка розподільчої функції полягає ще й в масштабності операцій, багатоканальності грошових коштів і великій різновидності цільових фондів, які утворюються. Розподіляючи майже половину всього валового внутрішнього продукту, бюджет формує багаточисельні фонди цільового призначення. З Державним бюджетом пов'язані всі підрозділи суспільного виробництва і соціальної сфери. Таким чином, розподільча функція Державного бюджету характеризується багатократністю розподілу, вона проявляється у всіх сферах суспільних відносин і використовується державою для регулювання економічного та соціального розвитку.

Контрольна функція полягає в тому, що бюджет об'єктивно через формування і використання фонду грошових коштів держави відображає економічні процеси, які протікають в структурних ланках економіки. Завдяки цій властивості бюджет формує уявлення про те, як поступають в розпорядження держави фінансові ресурси від різних суб'єктів господарювання, чи відповідає розмір централізованих ресурсів держави обсягу її потреб тощо.

Основу контрольної функції складає рух бюджетних коштів, які відображаються у відповідних показниках бюджетних надходжень і видаткових призначень.

Особливістю контрольної функції бюджету є високий рівень централізації фінансових ресурсів у руках держави, а централізація завжди означає підзвітність і створює передумови для організації державного фінансового контролю зверху донизу.

Бюджет є невід'ємним атрибутом держави, і одночасно він є фундаментальним її носієм. Адже саме через державний бюджет відбувається централізація фінансових ресурсів, що дає змогу маневрувати коштами, зосередити їх на вирішальних ділянках економічного і соціального розвитку, здійснювати єдину економічну і фінансову політику на території країни.

 Відповідно до статті 13 Бюджетного кодексу (Складові частини бюджету):

1. Бюджет може складатися із загального та спеціального фондів.

2. Загальний фонд бюджету включає:

1) всі доходи бюджету, крім  тих,  що  призначені  для зарахування до спеціального фонду;

2) всі видатки бюджету за рахунок надходжень до загального фонду бюджету;

3) фінансування загального фонду бюджету.

3. Спеціальний фонд бюджету включає:

1) бюджетні призначення на видатки за рахунок конкретно визначених джерел надходжень;

2) гранти або дарунки (у вартісному обрахунку), одержані розпорядниками бюджетних коштів на конкретну мету;

3) різницю між доходами і видатками спеціального  фонду бюджету.

4. Розподіл бюджету на загальний та спеціальний фонди визначається законом про Державний бюджет України. Джерела формування спеціального фонду визначаються виключно законами України.

5. Підставою для рішення відповідної ради про створення спеціального фонду у складі місцевого бюджету може бути виключно закон про Державний бюджет України.

6. Передача коштів між загальним та спеціальним фондами бюджету дозволяється тільки в межах бюджетних призначень шляхом внесення змін до закону про Державний бюджет України чи рішення відповідної ради.

 7. Платежі за рахунок спеціального фонду здійснюються в межах коштів, що надійшли до цього фонду на відповідну мету.

 8. Створення позабюджетних фондів органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування та іншими бюджетними установами не допускається.

Визначення загального та спеціального фондів бюджетів -нововведення у чинному бюджетному законодавстві. Ця новина замінила ситуацію з існуванням позабюджетних фондів. Якщо до прийняття Бюджетного кодексу України допускалися існування позабюджетних фондів, акумуляція коштів бюджетних установ поза бюджетом, облік їх в установах комерційних банків, то частиною 8 статті 13 Кодексу закріплено норму, відповідно до якої створення позабюджетних фондів органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування та іншими бюджетними установами не допускається. Згідно з цією нормою всі кошти подібних суб'єктів мають розміщуватись виключно на рахунках органів Державного казначейства України, розміщення їх в установах банків забороняється,

Компетенція Державного казначейства України як органу державної виконавчої влади ще у 1999 році була розширена постановою Кабінету Міністрів України «Про деякі питання діяльності Державного казначейства України» від 17 лютого 1999 р. № 180. На відміну від норм попередньої редакції Указу Президента України «Про Державне казначейство, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1995 р. № 335/95, а також Положення про Державне казначейство України» від 31 липня 1995 р. № 590, на Державне казначейство було покладено управління наявними коштами державного бюджету, а також коштами державних позабюджетних фондів.

Прийнятими у 1999 році змінами та доповненнями до згаданих нормативних актів було суттєво розширено компетенцію Державного казначейства щодо управління також і позабюджетними коштами установ та організацій, що фінансувались за рахунок коштів державного бюджету.

Загальний фонд бюджету включає фінансування видатків бюджету за рахунок усіх доходних надходжень, крім тих, що призначені для зарахування до спеціального фонду. Загальний фонд бюджету забезпечує фінансування основних функцій та завдань держави, територіальних громад, які деяким чином узагальнені.

Спеціальний фонд бюджету передбачає предметно-цільове використання бюджетних коштів за бюджетним призначенням (ст. 2 Кодексу), яке виступає як повноваження, надане головному розпоряднику бюджетних коштів Кодексом, законом про Державний бюджет України або рішенням про місцевий бюджет, що має кількісні та часові обмеження та дозволяє надавати бюджетні асигнування.

Бюджетні асигнування ще більше конкретизують мету використання коштів, бо означають повноваження, надане розпоряднику бюджетних коштів, відповідно до бюджетного призначення, на взяття бюджетного зобов'язання та здійснення платежів з конкретною метою в процесі виконання бюджету.

До складу спеціального фонду входять бюджетні призначення на видатки за рахунок конкретно визначених джерел надходжень; гранти або дарунки (у вартісному обчисленні), одержані розпорядниками бюджетних коштів на конкретну мету; різниця між доходами і видатками спеціального фонду бюджету.

Питання, пов'язані з розподілом бюджету на загальний та спеціальний фонди, джерелами формування спеціального фонду, створенням спеціального фонду у складі місцевого бюджету, передачею коштів між загальним та спеціальним фондами бюджету, визначаються виключно законами.

Створення спеціального фонду слід розглядати як захід, спрямований на посилення централізованого регулювання коштів бюджетних установ. Перелік власних надходжень бюджетних установ затверджується Кабінетом Міністрів України (див.: Про затвердження переліку груп власних надходжень бюджетних установ вимог щодо їх утворення та напрямів використання: постанова Кабінету Міністрів України від 17 травня 2002 р. № 659 // Юридичний вісник України. - 2002. -№ 38) і включає плату за послуги, що надаються бюджетними установами (надходження від господарської або виробничої діяльності, надання в оренду майна тощо), та інші надходження (гранти та дарунки, отримані бюджетними установами; кошти, що отримуються ними на виконання окремих доручень).

Вперше виділення у складі Державного бюджету України спеціального фонду було здійснено у 2000 році з метою запровадження казначейського обліку та виконання коштів бюджетних установ, які раніше враховувались та обліковувались поза бюджетом.

 

Тема 4.   Фінансова політика: її сутність, види та значення

1. Сутність та значення фінансової політики

2. Особливості фінансової політики України на сучасному етапі

3. Фінансова політика в умовах перехідної економіки

1. Сутність та значення фінансової політики

Фінансова політика – це сукупність заходів держави, спрямованих на мобілізацію фінансових ресурсів, їх розподіл та використання з метою досягнення певних економічних, соціальних і міжнародних цілей, підпорядкованих реалізації інтересів суспільства.

Фінансова політика має забезпечувати нормальне функціонування фінансової системи держави  і, як наслідок, створення необхідних умов для максимально ефективного виконання державою її функцій.

 Зміст фінансової політики визначається прийнятою концепцією розвитку фінансів, її стратегічними цілями, що розкривають основні напрямки формування, розподілу та використання фінансів, і системою заходів, які здійснюють органи державної влади та управління щодо досягнення поставлених цілей. При цьому заходи у фінансовій сфері та кожній з її підсистем мають бути узгоджені з тими, що здійснюються в інших сегментах соціально-економічної політики.

Найважливіша мета фінансової політики – збільшити обсяг фінансових ресурсів на основі економічного розвитку, нарощування  державних фінансів, необхідних для повнішого задоволення потреб суспільства.

Центром фінансової політики є система організації фінансових відносин, механізм фінансового регулювання та забезпечення соціально-економічного розвитку суспільства.

Фінансова політика реалізується зазвичай у декілька етапів:

1)  формування науково обґрунтованих концепцій розвитку фінансів на основі вивчення вимог економічних законів, всебічного аналізу перспектив удосконалення виробництва та потреб населення;

2)  визначення основних напрямків використання фінансів у перспективі  та в поточному періоді, тобто формування стратегії і тактики фінансової політики. На цьому етапі, виходячи з поставлених цілей, варто враховувати можливості збільшення та зменшення обсягів фінансових ресурсів, а також зовнішні, політичні та економічні фактори;

3)  безпосередні практичні дії, спрямовані на досягнення поставлених цілей.

Залежно від характеру заходів і часу, на який вони розраховані, виділяють фінансову стратегію і фінансову тактику.

Фінансова стратегія – це основні напрямки використання фінансів на тривалу перспективу. Прикладом стратегічних завдань є впровадження власної грошової одиниці, проведення приватизації, подолання інфляції і спаду виробництва тощо.

Фінансова тактика спрямована на вирішення завдань окремого етапу розвитку країни. Яскравим прикладом фінансової тактики є: удосконалення податкової системи, надання пільг окремим платникам податків, територіальний перерозподіл фінансових ресурсів через бюджетну систему.

Зрозуміло, що фінансова політика починає прямо впливати на економіку лише на третьому етапі, але такий вплив визначається змістом двох попередніх етапів.

Фінансову політику розглядають переважно в певному часовому періоді: довгостроковому (перспективному) чи короткостроковому (поточному).

Поточна фінансова політика пов’язана з оперативним регулюванням ланок фінансової системи, їх збалансуванням і підтримкою рівноваги між ними.

Перспективна фінансова політика розрахована на тривалий період. Вона має забезпечити виконання стратегічних масштабних завдань, які потребують великих витрат часу та капіталу. Стратегічні завдання фінансової політики найчастіше пов’язують зі структурними змінами у фінансовій системі та фінансовому механізмі загалом.

Часовий період фінансової політики визначає способи та методи її реалізації. Їх регулюючий зміст  пов’язаний з вибором одного з трьох основних напрямків фінансової політики: економічного розвитку, стабілізації чи обмеження ділової активності.

Зазначені напрямки застосовують відповідно до конкретних соціально-економічних умов країни. З кожним напрямком пов’язані певні заходи з реалізації фінансової політики.

Під політикою економічного розвитку розуміють систему фінансових заходів, спрямованих на збільшення фактичного обсягу валового внутрішнього продукту та підвищення рівня зайнятості населення.

Політика економічного зростання спрямована на досягнення необхідного для країни рівня щорічного збільшення обсягів ВВП (ВНП)1 з урахуванням її потенціалу. Вона націлена на розширення обсягу фінансових ресурсів та забезпечення їх доступності як за цінами, так і за умовами залучення.

Реалізація цієї політики може здійснюватись трьома основними способами — зростання державних видатків, зниження рівня оподаткування та проведення політики «дешевих грошей». Використання державних видатків як стимулу зростання ВВП характеризує прямий державний вплив на основі бюджетного фінансування економічних потреб. Це фінансування відображає приплив додаткових зовнішніх ресурсів, необхідних підприємствам для розширення обсягів виробництва. Зниження рівня оподаткування забезпечує збільшення маси внутрішніх фінансових ресурсів підприємств. Політика «дешевих грошей» полягає у мінімізації процентних ставок за кредитами і розширює можливості підприємств у залученні кредитних ресурсів.

Політика стабілізації – це система фінансових заходів, спрямованих на утримання обсягу випуску продукції на досягнутому в країні рівні.

Політика стабілізації спрямована на підтримання макроекономічної рівноваги на основі сталих обсягів виробництва за стабільності цін. Її реалізація засновується на стабільних обсягах фінансових ресурсів, сталих пропорціях розподілу і перерозподілу отриманих доходів. Вона, у свою чергу, може мати два різновиди, які досить суттєво відрізняються один від одного. Перший — це політика стабілізації після економічного спаду, яка має стимулюючий характер. Другий — це політика стабілізації в період економічного піднесення, яка має обмежувальне спрямування.

Політика обмеження ділової активності  - це система стримувальних фінансових заходів, спрямованих на зниження темпів зростання реальних обсягів ВВП порівняно з досягнутими. Уряд застосовує таку політику в періоди економічного піднесення для того, щоб запобігти кризі перевиробництва.

Політика стримування ділової активності використовується для регулювання економічного циклу з метою запобігання кризи надвиробництва та недопущення виснаження економіки внаслідок надмірних темпів економічного зростання. Вона здійснюється тими самими основними способами, що й політика економічного розвитку, тільки у зворотному напрямі — скорочення державних видатків, підвищення рівня оподаткування, установлення високих процентних ставок за кредитами.

Розглянуті напрямки фінансової політики є основними, але не єдиними в економічній науці та практиці. Їх застосування залежить від фази економічного циклу та конкретної соціально-економічної ситуації у країні.

Фінансова політика пов’язана з діяльністю органів законодавчої та виконавчої влади і об’єднує заходи, методи і форми організації та використання фінансів для забезпечення соціально-економічного розвитку держави. Основна мета фінансової політики полягає в підвищенні рівня суспільного добробуту.

Складовими фінансової політики є:

- бюджетна політика;

- податкова політика;

- грошово-кредитна політика;

- інвестиційна політика;

- митна політика;

- валютна політика;

- цінова політика;

- антиінфляційна політика;

- зовнішньоекономічна політика;

- конкурентна політика;

- політика детінізації економіки;

- соціальна політика тощо.

Головним завданням фінансової політики є забезпечення реалізації тієї чи іншої державної програми відповідними фінансовими ресурсами.

 

Проявляється фінансова політика у:

- фінансовому законодавстві;

- системі форм і методів мобілізації фінансових ресурсів (найважливішим з яких є податки);

- перерозподілі фінансових ресурсів між окремими верствами населення, галузями, регіонами;

- структурі доходів і видатків бюджетів тощо.

2. Особливості фінансової політики України на сучасному етапі

Фінансова політика в Україні є важливою складовою економічної стратегії перебудови економіки країни. Тому, крім основних її завдань (визначених вище), варто визначити і специфічні:

- впровадження ринкових відносин та створення умов для їх розвитку;

- оздоровлення грошово-кредитної системи;

- ефективна підтримка процесів роздержавлення та приватизації;

- допомога у здійсненні антимонопольної політики;

- формування повноцінного фінансового ринку;

- удосконалення податкової системи;

- ліквідація бюджетного дефіциту;

- подолання кризи державної неплатоспроможності;

- перехід до нових умов фінансування економіки та формування ефективної структури економіки;

- створення ефективної системи соціальної підтримки населення.

Як свідчить досвід країн, де вже встановилися ринкові відносини, трансформація економіки України пов’язана з певними труднощами. Процес трансформації охоплює щонайменше три фази:

- критичну;

- становлення ринкових відносин;

- структурного коригування, коли під впливом ринкових сил змінюється характер виробництва та зайнятості.

Фази різняться тривалістю і кожна потребує відповідної фінансової політики.

Першу фазу, яка характеризується фінансовою кризою, гіперінфляцією, катастрофічним спадом виробництва, нестачею товарів першої необхідності, Україна вже пережила.

Нині Україна переживає другу фазу, тобто становлення ринкових відносин. Ця фаза базується на таких основних принципах:

- економічної свободи;

- приватної власності;

- комерціалізації економічних відносин.

На сьогодні в Україні усуваються перешкоди для економічних свобод, конкуренції, ліквідовано ціновий контроль, з’явилася можливість розвитку традиційно ринкових структур, таких як валютні, фондові та товарні біржі .

Третя фаза ринкових реформ в Україні, як свідчить досвід інших країн, є бажаною перспективою. Її початок означатиме певні досягнення у здійсненні ринкових реформ.

Фінансова політика в Україні формувалася під впливом конкретних економічних реалій і вже сама по собі є предметом дослідження її переваг і недоліків, методів та інструментів здійснення. Так, на початку економічних реформ (1993 р.) в Україні інфляція досягла рекордного рівня (понад 1000 % на рік). У такій ситуації фінансова політика повинна була спрямовуватися на зниження темпів інфляції та стабілізацію грошового обігу у країні.

Окремі економісти вважали, що інфляція в Україні була спричинена нестачею товарів, а не надлишком грошей в обігу. Але навіть у період значних спадів економіки обсяг річного виробництва в Україні не зменшувався на величину інфляційних відсотків. Таким чином, інфляція була спричинена значним збільшенням грошової маси.

Збільшення грошової маси призвело до того, що підприємства і приватні особи дістали можливість пропонувати більшу кількість грошей за товари, стимулюючи, таким чином, підвищення цін. У більшості країн процес грошової емісії контролює і регулює Центральний банк (в Україні—Національний банк). Національний банк України вжив низку невиважених заходів, що й спричинили спочатку галопуючу, а згодом гіперінфляцію.

На той час НБУ видав багато кредитів як комерційним банкам, так і уряду, який за рахунок цих коштів фінансував дефіцит державного бюджету і впливав на інші державні заходи. Наслідки такої політики для України були катастрофічними. Економіка країни практично перейшла на бартерні угоди або ж здійснювала розрахунки в іноземній валюті. Процес доларизації країни унеможливив здійснення в цей період ефективної фінансової політики.

Як відомо, перевищення річного рівня інфляції 20 % унеможливлює нормальне функціонування економіки.

Більшість західних і вітчизняних економістів вважають інфляцію бюджетним явищем. Це означає, що висока інфляція, як правило, є наслідком неплатоспроможності уряду, якому для сплати рахунків не вистачає податкових надходжень до бюджету. У такій ситуації згідно з класичною схемою уряд звертається за позиками до Центрального банку, а це, у свою чергу, спричинює високі темпи інфляції.

Таким чином, ліквідація неплатоспроможності уряду в умовах інфляції є найважливішим завданням фінансової політики країни. Практично в кожній програмі стабілізації економіки прогнозується скорочення бюджетного дефіциту. Як правило, в успішних стабілізуючих фінансових програмах передбачається, з одного боку, скорочення урядових видатків, з іншого - збільшення податків.

Істотно знизити бюджетний дефіцит можна за рахунок зменшення державних субсидій, хоча такі заходи спричинюють соціальне напруження в суспільстві. До інструментів стабілізації належить також відмова від фінансування бюджетного дефіциту за рахунок позик Центрального банку як емісійного джерела.

Правильний напрямок фінансової політики гарантує надійність виконання обраної загальноекономічної стратегії і тактики.

Упровадження заходів фінансової політики по-різному сприймається в суспільстві. Так, підвищення податків вкрай непопулярне. Проте, якщо при цьому збільшити видатки на соціальні потреби (допомогу пенсіонерам, малозабезпеченим тощо), можна послабити негативну реакцію громадян.

За останні п'ятнадцять років багато країн продемонстрували приклади успішного здійснення стабілізуючої фінансової політики: Ізраїль (1985р.), Мексика (1987р.), Польща (1990р.), Аргентина (1991 р.), Естонія (1992 р.).

З необхідністю здійснення такої політики зіткнулися й окремі країни Західної Європи (Італія, Португалія, Велика Британія). Упровадження  стабілізуючих заходів фінансової політики свідчить про те, що найбільшим випробуванням для країн, що здійснюють таку політику, є боротьба зі зростаючим рівнем безробіття і необхідність скорочення бюджетних субсидій. Жорсткий контроль за грошовою масою спричинює банкрутство низки підприємств.

Характеризуючи типи фінансової політики, С. Фішер, Р. Дорнбуш і Р.Шмаленсі зазначають, що політика стабілізації складається з урядових дій, які спрямовані на встановлення контролю над економікою з метою наближення обсягів ВНП якнайближче до його потенційно можливого рівня при одночасному утриманні низького рівня інфляції чи цінової стабільності.

Експансіоністська політика націлена на збільшення реального ВНП, а протилежна (стримуюча.) на його скорочення відносно потенційно можливого рівня. Таким чином, оцінюючи результати фінансової політики, необхідно врахувати не тільки отримані відповідні результати, а й те, як вони співвідносяться з потенційно можливими.

На даний час для України актуальною є політика економічного зростання. Етап макроекономічної стабілізації у цілому закінчився. Це означає необхідність суттєвого коригування фінансової політики. У монетарній політиці певні зрушення відбуваються. В останні роки знизилась облікова ставка НБУ - наприкінці 2000 р. вона становила 27 % річних, з кінця 2001 р. - 12,5 %, з квітня 2002 р. - 10 %, а з липня цього ж року - 8 %. У фіскальній політиці багато надій покладалось на прийняття бюджетного і податкового кодексів. Однак затвердження податкового кодексу нескінченно відкладалось.

Прийнятий же влітку 2001 р. Бюджетний кодекс охоплює, в основному, питання бюджетного процесу та регулювання міжбюджетних відносин, а належної уваги проблемам економічного зростання в ньому взагалі не приділяється. Це дає підстави стверджувати, що у фіскальній політиці відсутнє адекватне реагування на зміну економічної ситуації в Україні. Адже лише засобами жорсткої монетарної політики вирішити ці завдання буде неможливо.

Так, ця політика виправдала себе в період стабілізації. Але її можливості у забезпеченні економічного зростання вкрай обмежені. Тому на даний час дуже актуальним є завдання активізації фіскальної політики держави як у сфері оподаткування, так і щодо державних інвестицій.

Визначившись із спрямуванням фінансової політики, дуже важливо вибрати її оптимальний, з позицій вирішення цих завдань, тип. Тип фінансової політики обумовлюється характером регламентування фінансових відносин у суспільстві, яке може здійснюватись державою у законодавчій та адміністративній формах. Головною формою реалізації фінансової політики в умовах ринкової економіки є законодавче регламентування фінансових відносин, оскільки воно ставить фінансову діяльність усіх суб'єктів на стабільну правову основу, що робить стійкою і фінансову політику.

3. Фінансова політика в умовах перехідної економіки

Залежно від ступеня законодавчого чи адміністративного регламентування фінансових відносин, який характеризується тією часткою доходу, що розподіляється і споживається відповідно до чинних законів чи адміністративних рішень, можна виділити три типи фінансової політики: жорстка регламентація, помірна регламентація, політика мінімальних обмежень.

Жорстка регламентація полягає у тому, що переважна частина фінансових відносин регулюється державою. Права підприємств і громадян у здійсненні фінансових операцій визначаються не стільки їх інтересами, скільки правилами, установленими законами чи адміністративним рішеннями.

Така політика проводиться в умовах або адміністративної економіки і відповідної їй фінансової моделі, або у разі обмеженості фінансових ресурсів. Подібна фінансова політика малоефективна, тому що підриває стимули до продуктивної діяльності, адже її фінансовим продуктом - доходом - більше розпоряджається держава, ніж його власники - юридичні та фізичні особи. Така політика, як правило, передбачає досить високий рівень бюджетної централізації національного продукту.

Помірна регламентація здійснюється у законодавчій формі й охоплює обмежену частину фінансових відносин - взаємовідносини з державою, окремі сегменти та елементи взаємовідносин на кредитному, фондовому, валютному та страховому ринках. Помірна регламентація має врівноважити інтереси держави і суспільства у цілому та інтереси окремих юридичних і фізичних осіб. Вона забезпечує цим особам достатні стимули для продуктивної діяльності і водночас дає змогу державі впливати на соціально-економічний розвиток суспільства.

Політика мінімальних обмежень спрямована на формування максимальної заінтересованості суб'єктів підприємницької діяльності і громадян в ефективному господарюванні. За цієї політики, в основному,  регламентуються тільки взаємовідносини з державою, які до того ж зводяться до мінімуму. Переважна частина фінансових відносин за таких умов регламентується на договірних засадах між окремими суб'єктами.

Нині в Україні основне завдання  фінансової політики полягає у відновленні кредитоспроможності держави. Уряд України сьогодні не може позичати великі суми грошей як на внутрішньому ринку у вітчизняних інвесторів, так і на зовнішньому ринку. Здебільшого це пояснюється браком довіри. Єдиним джерелом зовнішніх  запозичень для уряду України залишаються кредити іноземних урядів, які надаються не в межах комерційної угоди, а у вигляді фінансової допомоги. Повернення  довіри кредиторів держави також є стратегічним завданням фінансової політики України.

Крім того, фінансова політика має сприяти створенню ефективної системи соціального захисту населення та соціальних гарантій, насамперед через трансфертні платежі бюджету, які перерозподіляють податкові доходи, отримані від суб’єктів оподаткування, на користь тих, хто найбільше потребує державної допомоги ( діти, безробітні, інваліди, малозабезпечені).

Правильно вибрана стратегія фінансової політики визначає реалізацію всіх економічних і соціальних зрушень у країні.

Найважливішими умовами результативності фінансової політики є:

- врахування дії об’єктивних економічних законів розвитку суспільства;

- вивчення та використання досвіду попередніх етапів господарського будівництва;

- врахування специфіки сучасних умов,  а також змін  у зовнішній та внутрішній політиці;

- комплексність у розробці заходів, пов’язаних  із удосконаленням фінансових відносин.

Таким чином, фінансова політика – це дієвий інструмент впливу на всі аспекти соціально-економічного життя у країні. Використання її інструментів дає змогу подолати будь-які труднощі. Але при цьому необхідно дотримуватись певних принципів її впровадження:

- послідовності;

- визначеності;

- доцільності;

- продуманості;

- виваженості кожного напрямку її дії.

В умовах перехідної економіки саме вибір типу фінансової політики є найбільш складною проблемою. В Україні дуже важко оцінити, який саме тип політики використовується в даний час і який найбільш доцільно використовувати. Адже визнати у цілому нинішню політику як жорстку регламентацію навряд чи буде правильно. Водночас вона і не завжди помірна, і тим більше не є політикою мінімальних обмежень.

Це пояснюється тим, що фінансова політика нашої держави в окремих її напрямах суттєво різниться. Так, у податковій політиці досить чітко виражена жорстка регламентація – достатньо навести приклад визначення оподатковуваного прибутку, який у регламентації доходить до дрібниць. Можна навести й інші приклади, зокрема валютне регулювання. Загалом переважає якщо не жорстка, то досить відчутна регламентація.

Одним з головних завдань у даний час є поступовий перехід в усіх сферах до політики мінімальних обмежень, яка надасть більше прав у фінансовій діяльності суб'єктам підприємництва, установить відповідні передумови і стимули до економічного зростання. Безумовно, дуже важливо при цьому не втратити регулюючої та спрямовуючої ролі держави. Однак реалізація її координуючої дії має бути підсилена не кількісно (втручанням у всі сфери діяльності юридичних і фізичних осіб), а якісно на основі використання обмеженого кола інструментів і важелів цілеспрямованої та високоефективної дії.

Вироблення та реалізація фінансової політики ґрунтується на певних економічних теоріях. На даний час сформувались два базових напрями світової економічної думки - кейнсіанський та неокласичний, їх постійне протиборство призвело не до перемоги якоїсь однієї теорії, а до взаємозбагачення і взаєморозвитку. Чіткі межі між ними все більше і більше стираються, але, водночас, навряд чи коли-небудь зникнуть повністю.

Наявність саме двох напрямів розвитку економічної думки пояснюється досить просто. Макроекономічна стабільність (а саме на її досягнення насамперед спрямована фінансова політика) - ні що інше як урівноваженість двох складових: сукупного попиту і сукупної пропозиції. Представники неокласичної школи роблять наголос на впливі в бік пропозиції, тоді як кейнсіанці вважають, що необхідно регулювати попит.

Оскільки попит і пропозиція - це два діалектично взаємозв'язані явища і їх не можна розглядати окремо. Врешті-решт макроекономічне регулювання можна здійснювати, впливаючи як на пропозицію, так і на попит.

Реалізація фінансової політики забезпечується через фінансову систему держави, яка відіграє надзвичайно важливу роль у розвитку суспільства, її побудова і подальша оптимізація передбачають вирішення таких завдань:

- формування, концентрація й оптимальне розміщення фінансових ресурсів, достатніх для виробництва певного обсягу національного продукту;

- забезпечення максимальної ефективності використання наявних фінансових ресурсів, тобто максимізація обсягів виробленого національного продукту;

- установлення оптимальних пропорцій розподілу і перерозподілу національного продукту для повного забезпечення потреб громадян, підприємств і держави;

- усебічне сприяння залученню всіх тимчасово вільних коштів юридичних і фізичних осіб через інституції фінансового ринку на інвестиції в економіку;

- формування страхових фондів із метою мінімізації різноманітних ризиків і відшкодування втрат фінансових ресурсів і доходів;

- забезпечення впливу фінансів на регулювання пропорцій соціально-економічного розвитку, на макроекономічну стабілізацію й економічне зростання.

Тема 5. Засади фінансової стратегії і тактики в контексті економічного зростання

1. Стратегічні орієнтири фінансової політики.

2. Роль політики доходів і зайнятості в системі фінансової  стратегії держави.

3. Ресурсне забезпечення економіки країни як складова економічного зростання.

1. Стратегічні орієнтири фінансової політики

Досвід ринкових перетворень у колишніх соціалістичних країнах свідчить про те, наскільки складними є трансформаційні процеси, що мають свої специфічні ознаки і проблеми в кожній країні. Водночас цей досвід наочно показав, що успіхи або невдачі ринкових реформ багато в чому залежать від наявності обґрунтованої фінансової стратегії.

Країни, що чітко визначилися з подальшими шляхами розвитку, наприклад Угорщина, Чехія, Польща, вже  досягли відчутних результатів. Ті ж країни, до яких належить і Україна, що проводили реформи без чітко визначеної стратегії, намагаючись об'єднати те, що аж ніяк не може співіснувати разом - так звані завоювання соціалізму і ринкові відносини, пережили значний економічний спад і затяжну фінансову кризу.

Нині Україна є втіленням своєрідної парадоксальності в зіставленні потенційних можливостей і одержаних у процесі реформування економіки результатів. Свого часу після розпаду СРСР вона характеризувалася як одна з найперспективніших у плані економічного розвитку на основі ринкових перетворень. Вона мала досить потужний промисловий потенціал, розгалужену інфраструктуру, достатню в цілому ресурсну забезпеченість, кваліфіковані кадри з високим освітнім рівнем. Але реальність ринкових перетворень виявилася досить болючою, внаслідок чого те, що напередодні економічного реформування й утворення незалежної держави здавалося надійним потенціалом, насамперед потужний військово-промисловий комплекс, перетворилося фактично в непосильну ношу. Водночас реальна оцінка того, що відбулося, свідчить, що Україна не стільки розгубила свої потенційні можливості, скільки вони були перебільшені, і навіть не перебільшені, а просто виявилися зайвими і непотрібними в нових умовах.

Діюча нині в Україні система макроекономічного регулювання недостатньо ефективна, про що свідчить багато фактів. Разом з тим найбільш показовими є саме ті сфери, де докладалися значні зусилля, але отримані результати були або негативними, або мізерними порівняно з цими зусиллями. Такими сферами є насамперед податкова, бюджетна і грошова політика.

Податкова політика в Україні з моменту її незалежності характеризується крайньою нестабільністю. За десять років було прийнято три редакції закону про систему оподаткування. Тричі кардинально змінювався порядок справляння основних податків - на додану вартість і на прибуток підприємств. Метою цих змін було вдосконалення механізму оподаткування як у напрямку посилення його фіскальної ефективності, так і в бік підвищення дієвості впливу податків на соціально-економічний розвиток.

Подальший аналіз економічної і фінансової ситуації в Україні свідчить, що реальних позитивних результатів від податкових реформацій досягнуто не було, а податкова система так і не забезпечує ані достатніх доходів для бюджету, ані цілеспрямованості впливу на соціально-економічний розвиток. У зв'язку з цим з метою комплексного підходу до оподаткування було розроблено проект Податкового кодексу України, який тривалий час перебуває на обговоренні у Верховній Раді України. За цей час він теж зазнав численних змін, але так і не ухвалений донині. У результаті знову йдеться про необхідність реформування хоча б окремих податків, насамперед на доходи громадян. Але за такого підходу неможливо буде провести комплексну податкову реформу.

Аналогічно можна охарактеризувати і бюджетну політику. Хоча в окремі роки її орієнтири дещо змінювалися, у цілому  бюджету була властива соціальна спрямованість, а основне завдання, що стояло перед бюджетом, полягало в забезпеченні соціального захисту населення. Наскільки ж реалізоване це завдання? Як показав проведений аналіз, рівень соціального захисту громадян і фінансування соціальної сфери перебувають на дуже низькій відмітці. У результаті тривалої політики соціального захисту потреба в ньому не тільки не зменшувалася, а й постійно зростала і продовжує зростати. Проте не може ж держава нескінченно захищати своїх громадян - це нонсенс.

За таких умов стабілізувати бюджет дуже важко, якщо взагалі не неможливо. Тому результативність подібної бюджетної політики можна оцінити тільки негативно, хоча, звичайно, ми розуміємо об'єктивну потребу в цих видатках.

У цілому бюджетній політиці був властивий пасивний характер. Вона була спрямована не на протидію негативним тенденціям і виведення країни з економічної і фінансової кризи, а на ліквідацію наслідків кризи. Можливо, це і необхідно, але за подібного підходу криза може тривати нескінченно, а потреба в соціальному захисті, що вимагає значних коштів, набуває хронічного характеру. Проте світова практика свідчить, що бюджетна політика може відігравати й активну роль у виведенні країни з економічної кризи.

Оцінюючи монетарну політику України, варто зазначити, що саме в ній удалося досягти певних результатів. Насамперед це стосується стабілізації в останні роки національної грошової одиниці. Обвалу гривні, на грані якого кілька разів перебувала українська національна валюта, вдавалося уникнути. Протягом 2001-2002 рр. гривня не тільки не девальвувала, а й постійно зміцнювалася відносно головних валют світу.

Процес курсоутворення був досить керованим і прогнозованим. Це, безумовно, сприяло відносній стабілізації фінансової системи, що і дало підстави стверджувати про певні ознаки макроекономічної стабілізації. Проте поки що обнадійливі позитивні результати 2000 - 2002 рр. не дають твердих гарантій, а тому й оцінка монетарної політики має бути зваженою.

Таким чином, ні у фіскальній, ні в монетарній політиці, незважаючи на значні зусилля і досягнення певних позитивних результатів, ситуацію неможливо визнати безпроблемною. При цьому не можна однозначно характеризувати цю політику як неправильну або неадекватну реальній економічній ситуації. Навпаки, хоча і були допущені окремі, іноді серйозні, помилки, у цілому характер і напрямки політики були зваженими й обґрунтованими.

Причин неефективної фінансової політики багато. Виділимо серед них ключові. Передусім це фінансова модель, що дісталася в спадщину від адміністративної економіки, а також відсутність чіткої фінансової стратегії у здійсненні ринкових перетворень. Кожний напрям фінансової політики - податкова, бюджетна, монетарна – розроблявся і реалізовувався без достатнього ув'язування їх між собою. При цьому стратегія як така взагалі була відсутня, а вся політика зводилася до вирішення розрізнених тактичних завдань.

Характерною ознакою нинішнього часу є зміна ситуації в економіці України. Перехід до етапу економічного зростання вимагає кардинальних змін у фінансовій політиці держави. Повинна змінитися не тільки спрямованість цієї політики, а й її ідеологія. Необхідні, по суті, принципово інші фінансові стратегія і тактика. Водночас, досліджуючи завдання і проблеми їх зміни, необхідно передусім всебічно проаналізувати фінансову стратегію і тактику макроекономічної стабілізації, яка використовувалася до цього часу.

Якщо тактичні засоби, переважно монетарного напряму, як було показано вище, ще піддаються певному аналізу, то щодо фінансової стратегії можна констатувати, по суті, її повну відсутність. І хоча останнім часом питання стосовно того, що створюється в Україні, не обговорюється, повної ясності в тому, який саме тип економічної системи формується в Україні, немає. Не маючи ж чітко визначеної економічної доктрини, неможливо сформувати і відповідну фінансову стратегію. Тому насамперед спробуємо визначитися з їх орієнтирами.

У переважній більшості офіційних документів указується, що Україна прагне сформувати соціальне орієнтовану економіку.

Проте будь-яка економіка є соціально орієнтованою, адже вона існує не заради самої себе, а для задоволення потреб населення. Питання в тому, як вони забезпечуються – переважно на основі індивідуального чи суспільного (насамперед через бюджет) споживання, чи на основі оптимального співвідношення між ними. В Україні слід формувати економічну систему на основі поєднання індивідуального і суспільного споживання, але з перевагою індивідуального на основі фінансової моделі, властивої західноєвропейським країнам. Виходячи саме з такого розуміння завдань економічного розвитку України, спробуємо визначити концептуальні основи її фінансової стратегії.

Якщо до останнього часу головним завданням фінансової політики фактично було пом'якшення наслідків глобальної економічної кризи та вихід з неї, то віднині домінантою фінансової стратегії має стати надійне забезпечення реалізації політики економічного зростання. Основа основ цієї стратегії - забезпеченість підприємницьких структур і держави достатніми фінансовими ресурсами й створення передумов їх раціонального та ефективного використання.

Ключовими проблемами у забезпеченні економічного зростання фінансовими ресурсами є встановлення оптимального співвідношення за двома параметрами. По-перше, між внутрішніми і зовнішніми джерелами формування цих ресурсів. По-друге, між фінансовою централізацією та децентралізацією і, відповідно, між суспільним та індивідуальним споживанням.

Стосовно пропорцій між внутрішніми та зовнішніми джерелами фінансових ресурсів слід зауважити, що з позицій стратегічних орієнтирів головним є визначення пріоритетності зусиль. Останнім часом переважали зусилля щодо залучення зовнішніх фінансових ресурсів. Безумовно, без припливу капіталу досягти прогресу у відродженні економіки і наступному зростанні як обсягів ВВП, так і його розмірів на душу населення, неможливо.

В умовах глобалізації світової економіки і вільного руху капіталів вирішити завдання економічного зростання за фінансової ізоляції просто неможливо. Проте яку б важливу роль не відігравали ці ресурси у забезпеченні потреб економічного розвитку України, все ж слід визнати, що наріжним орієнтиром фінансової стратегії України на найближчу перспективу має стати всебічне сприяння формуванню національного капіталу.

Іноземні інвестиції і запозичення – дуже важливий чинник економічного зростання, однак підвалини цього зростання завжди мають національні корені. При цьому роль національного капіталу не лише у тому, що він є основою фінансового забезпечення суспільного прогресу і добробуту. Він створює відповідне економічне середовище всередині країни, яке й сприяє надходженню іноземних інвестицій.

Економісти й політики весь час намагаються визначити, в чому причина того, що іноземні інвестиції в українську економіку вкрай обмежені. Називається безліч причин – і нестабільність законодавства, і надмірний податковий тиск, і бюрократичні перепони, що, безперечно, є реальністю. Однак ігнорується основний чинник – практична відсутність цивілізованого, дієспроможного, розвинутого і потужного легального національного капіталу в країні. Адже іноземний капітал може працювати тільки у відповідному середовищі, і якщо його не створити, не допоможуть ніякі пільги і переваги.

Отже, першою складовою фінансової стратегії України має стати сприяння формуванню і нарощенню національного капіталу. Засоби, що можуть і повинні використовуватись для реалізації цієї стратегічної мети, лежать насамперед у сфері фіскальної та грошово-кредитної політики. Стратегічним завданням у сфері фіскальної політики є зниження податкового тиску на підприємницьку діяльність. У свою чергу, це можливо лише за умови докорінної зміни податкової структури в Україні. Досі основними платниками податків та обов'язкових платежів є підприємства.

За таких умов усі намагання знизити рівень оподаткування призводять до виникнення протиріч між податковою і бюджетною політикою. Неможливо одночасно знижувати рівень оподаткування підприємств і намагатись забезпечити хоча б мінімум соціальних видатків. До того ж  податкова політика в Україні характеризується нестабільністю і непослідовністю.

Велику роль у розвитку національного капіталу має відігравати грошово-кредитна політика. Немає потреби зайвий раз підкреслювати важливість стабільності національної валюти. Сьогодні процес курсоутворення є досить керованим і прогнозованим. Однак у цій проблемі є інший пріоритетний аспект – вартість грошей. На даний момент вона в середньому в 2,5-3 рази вища, ніж у країнах із розвиненою ринковою економікою.

При цьому певною мірою втрачено вплив Національного банку України на процеси ціноутворення на кредитному ринку через механізми облікової ставки та обов'язкового резервування. Тому, незважаючи на позитивну тенденцію зниження процентних ставок за кредитами комерційних банків, стратегічним завданням має бути подальше зниження вартості грошей з метою забезпечення переважній більшості суб'єктів підприємницької діяльності реального доступу до кредитних ресурсів.

У сфері грошово-кредитної політики є ще одна невирішена проблема, яка обов'язково має бути врахована у фінансовій стратегії України, - мобілізація ресурсів через інституції фінансового ринку. У нашій державі створені досить розгалужені банківська система та інфраструктура фондового ринку. Однак обсяги фінансових ресурсів, що ними мобілізуються, не відповідають ні потребам економічного зростання, ні потенційним можливостям цих інституцій.

І хоча наша держава далеко не багата країна, ресурси, що обертаються поза межами фінансового ринку, досить значні, їх мобілізація дала б змогу істотно знизити потреби у зовнішніх джерелах фінансування, досить дорогих для нас і за ціною, і за умовами.

Другою важливою складовою фінансової стратегії України має стати  оптимізація пропорцій між індивідуальним та суспільним споживанням. Це те стратегічне завдання, яке випливає з нинішніх проблем у сфері державних фінансів. Велике навантаження, яке припадає на бюджет, ускладнює фінансову ситуацію в країні. Намагання вирішувати за рахунок бюджету досить широке коло проблем має об'єктивне підґрунтя – вкрай низький рівень доходів громадян. Звідси і напруженість у бюджеті, бо держава змушена фінансувати значні соціальні видатки.

Звісна річ, проблеми бюджету неможливо вирішити за один-два роки. Але не помічати того, що нинішня бюджетна модель передбачає значну централізацію коштів, фактично звужуючи ресурсне забезпечення підприємницьких структур і фінансового ринку, далі неможливо. Роль бюджету у суспільстві досить велика. Він не тільки провідна ланка фінансової системи, а й основний центр концентрації грошових коштів, найбільш ефективний у руках держави інструмент впливу на економіку (як під час мобілізації доходів, так і під час їх використання). У зв'язку з цим такими важливими для суспільства є порядок і пропорції його формування і використання – навколо цих питань завжди відбувається гостра політична боротьба.

Світова практика свідчить, що бюджетна політика може відігравати активну роль у виведенні країни з кризи, стабілізації економіки і фінансів, в економічному зростанні. Тому виникає питання: чому цей чинник не використовується – тому, що неправильно визначені орієнтири бюджетної політики, чи тому, що їх неможливо змінити в умовах існуючої системи фінансових відносин у суспільстві? Глибинна суть проблеми полягає у тому, що в Україні збереглась практично недоторканною фінансова модель адміністративної економіки. Оскільки вона не адекватна ринковим відносинам, то і всі реформи, що спрямовані на перехід до ринкової економіки, виявились поки що мало результативними.

Детальний аналіз свідчить, що за змістом фінансові відносини в Україні практично не змінилися. Результатом проведених реформ була зміна форм, а не суті цих відносин. Так, в умовах адміністративної економіки централізація частини національного продукту в бюджеті здійснювалась за допомогою платежів державних підприємств, які становили до 90 % усіх доходів бюджету.

Характерною особливістю цих платежів була по суті їх попередня сплата. Платежі з прибутку сплачувались авансовими внесками в процесі його формування, а не після визначення фінансових результатів. Податок з обороту, що являв собою різницю між фіксованими державою роздрібними й оптовими цінами, вносився після відвантаження товарів, а не їх кінцевої реалізації. Це вело до того, що формування бюджету, хоча і було гарантованим, відбувалося у відриві від реалізованого ВВП. Саме в цьому були витоки штучної бездефіцитності бюджету.

У процесі реформування на початку 90-х років системи платежів підприємств у бюджет було здійснено перехід до податкових взаємовідносин. Замість платежів з прибутку був уведений податок на прибуток (в окремі роки на доход), а функції податку з обороту передавалися податку на додану вартість. При цьому підхід до їх сплати практично залишився незмінним - як і раніше пріоритетними є інтереси держави. Авансовий характер платежів дає змогу провести первинне вилучення ВВП до бюджету ще до його розподілу між виробниками - підприємцями та найманими працівниками.

У цій моделі фінансових відносин заробітна плата продовжує відігравати другорядну роль, перебуваючи у шкалі пріоритетів на останньому місці після платежів до бюджету та формування прибутку.

2. Роль політики доходів і зайнятості в системі фінансової  стратегії держави

У центр фінансової стратегії держави слід поставити політику доходів і зайнятості, їх головне завдання – забезпечити високий рівень індивідуальних доходів, що, з одного боку, сприятиме зростанню добробуту, а з іншого – зніме напруженість з державних фінансів. Саме політика доходів і зайнятості має стати ключовим елементом фінансової стратегії України.

Економічна доктрина країни може засновуватися на різних концептуальних підходах, які різняться між собою рівнями централізованого і децентралізованого споживання. На спадок від адміністративної системи нам дісталась переважаюча роль суспільного споживання, коли вирішальне значення мала бюджетно-податкова політика (це яскраво видно із щорічних перипетій з прийняттям Державного бюджету). Однак подальший прогрес у суспільстві на основі цієї доктрини неможливий.

Необхідно всіляко сприяти персоніфікації виробленого ВВП на основі актуалізації політики доходів. Адже, з одного боку, забезпечити потрібний рівень економічного зростання можна тільки на основі реальних стимулів, якими насамперед є доходи юридичних і фізичних осіб, а з іншого, саме підвищення рівня добробуту народу, що досягається через зростання доходів, є метою соціально-економічного розвитку.

Здійснення політики доходів і зайнятості вимагає визначення її складових і напрямів. Складові – це система оплати праці, пенсійне забезпечення, соціальні виплати тощо. Домінуюча роль має належати системі оплати праці. Напрямами політики доходів є два взаємозв'язані елементи – забезпечення можливості реалізувати гарантоване Конституцією право на працю і встановлення максимальної мотивації до праці (стимули і необхідність заробляти якомога більше).

Стратегічною концепцією політики доходів і зайнятості має стати значне зростання індивідуальних доходів громадян як за рахунок збільшення обсягів ВВП на душу населення, так і внаслідок зміни структури ВВП через підвищення в ньому питомої ваги оплати праці та зниження реального рівня його централізації в бюджеті.

Необхідно встановити високий рівень самозабезпечення громадян індивідуальними доходами, а не намагатись через бюджет вирішувати проблеми їх всеохоплюючого соціального захисту. Це дасть змогу також оптимізувати і податкову структуру, забезпечивши зростання до світових стандартів частки податків і платежів фізичних осіб.

Тактика реалізації політики доходів і зайнятості має засновуватись на визначенні її напрямів та етапів. У зв'язку з цим необхідно докорінно змінити підходи до формування державних програмних документів. Вони повинні містити максимально конкретизовані завдання та напрями, етапи і засоби їх реалізації. На початковому етапі реалізації політики доходів основу її тактики має становити визначення першочергових завдань і пріоритетів. На нашу думку, ними мають бути:

По-перше, забезпечення працездатного населення робочими місцями. Соціальний захист громадян з боку держави має здійснюватись саме через надання можливості своїм громадянам заробляти гроші на своє утримання, а не за допомогою різних пільг і бюджетних трансфертів. Це завдання повинно вирішуватися як через державну інвестиційну політику, так і через всебічне стимулювання підприємницької діяльності. Що стосується державного фінансування, то, враховуючи досвід виходу з економічної кризи 30-х років, необхідно спрямувати основні зусилля на розвиток інфраструктури, насамперед на будівництво нових і реконструкцію діючих автомобільних шляхів та залізниць.

Також слід значно активізувати інвестиційний процес, у тому числі за рахунок бюджетних коштів. З цих позицій створення державного банку реконструкції та розвитку є вкрай актуальним і необхідним. У частині стимулювання підприємницьких структур надзвичайно важливо знизити податкове навантаження на підприємницьку діяльність та підтримати нагромадження капіталу і продуктивне використання доходів. Очевидно було б доцільним рівень оподаткування ув'язувати з кількістю робочих місць.

По-друге, формування системи стимулів до зростання заробітної плати й інших доходів, тобто мотивація людей до активної праці, а підприємців – до інвестування. На даний момент дуже важливо сформувати нове ставлення до праці, стимулюючи максимальну трудовіддачу. Відповідно фінансова політика держави має бути активнішою, тобто сприяти максимальній зайнятості та створенню умов, за яких кожен громадянин зміг би реалізувати свої здібності.

По-третє, зниження рівня податкового тиску на індивідуальні доходи. Насамперед слід установити реальний неоподатковуваний доход, тобто на рівні прожиткового мінімуму. Доцільно також перейти до альтернативного (за бажанням платника) оподаткування або сукупного сімейного доходу, або доходів окремих членів сім'ї (крім усього іншого, це сприятиме зміцненню інституту сім'ї у суспільстві).

Важливим є податкове стимулювання громадян, які забезпечують себе самостійно та інвестують тимчасово вільні кошти. З цією метою з оподатковуваного доходу слід знімати погашення кредитів і сплату процентів за ними, оплату різних платних послуг (навчання, лікування, страхові платежі тощо), придбання акцій, облігацій та інші інвестиції.

По-четверте, реформування та оптимізація системи бюджетних видатків. Необхідно не тільки забезпечити можливість заробити достатньо грошей і створити стимули до зростання доходів. Дуже важливо сформувати потребу в доходах. За бюджетного забезпечення частини життєво важливих потреб громадян така необхідність суттєво знижується, що, зрештою, відіграє негативну роль у розвитку суспільства. На нашу думку, державна соціальна допомога має охоплювати тих громадян, які об'єктивно не можуть забезпечити себе самостійно. Суть соціального захисту з боку держави повинна полягати не стільки у наданні з бюджету різного роду фінансової допомоги і безоплатних послуг, скільки у створенні своїм громадянам достатніх для самозабезпечення можливостей.

По-п'яте, широке впровадження системи споживчого кредиту. Забезпечення значної кількості потреб громадян на кредитній основі дає змогу зблизити у часі потреби і можливості, що сприяє зростанню реальних доходів громадян. З цією метою потрібно створити у бюджеті відповідний фонд коштів, котрий використовуватиметься через банки на позичковій основі.

Таким чином, у центрі фінансової стратегії має бути зміна співвідношення між суспільним та індивідуальним споживанням. Тільки на цій основі можуть бути закладені надійні підвалини економічного зростання, позитивних змін у внутрішній структурі  національного продукту. Адже підвищення частки і величини індивідуальних доходів створює передумови для формування реальних стимулів до виробничої діяльності. Зростання доходів громадян також стимулюватиме виробництво на основі збільшення обсягів сукупного попиту.

У даний час економічні проблеми України насамперед пов'язані з незначними обсягами внутрішнього сукупного попиту, що певною мірою є наслідком вкрай низької купівельної спроможності населення. Насамперед саме це, а не тільки високі податки, роблять виробництво безглуздим. Крім того, зростання індивідуальних доходів, яке сприятиме збільшенню платежів громадян у бюджет і зменшенню обсягу соціальних видатків держави, дасть змогу вирішити одне з найбільш актуальних завдань перехідної економіки –зниження рівня оподаткування підприємницької діяльності.

Розуміння фактично всіма важливості цього завдання не дає сьогодні практичних результатів, оскільки необхідно фінансувати значні соціальні видатки. Зниження рівня оподаткування підприємств, у свою чергу, створить передумови для відкритого та ефективного функціонування бізнесу.

Між завданнями економічного зростання і політикою доходів існує тісний двосторонній взаємозв'язок. З одного боку, політика доходів ґрунтується на фінансових можливостях країни, які, у свою чергу, визначаються обсягами виробленого ВВП. При цьому слід ураховувати і його галузеву структуру. До речі, з позицій структурного аналізу рівень зниження ВВП на душу населення в Україні не такий уже і високий, як здається на перший погляд, адже раніше в ньому значна частина припадала на галузі військово-промислового комплексу.

Тобто це була та (і досить значна) частина, якою громадяни все одно не могли скористатися, що відбивалося в майже суцільному дефіциті товарів і послуг. З іншого боку, політика зростання доходів забезпечує всебічне сприяння розвитку економіки.

По-перше, тільки установлення відповідного рівня заробітної плати створює дійові стимули до праці та може забезпечувати надійність економічного зростання. По-друге, збільшення доходів громадян веде до розширення обсягів сукупного попиту, що є основним чинником розвитку виробництва. І, нарешті, по-третє, чим вищі доходи громадян, тим вищий і рівень заощаджень, які через фінансовий ринок інвестуються в економіку. При цьому саме заощадження громадян у сучасних умовах є основним джерелом ресурсів, що обертаються у сфері фінансового ринку.

Отже, політика економічного зростання тільки тоді доцільна і тільки тоді надійна, коли вона узгоджується з політикою доходів. Звичайно, можна зосередитися на політиці економічного зростання, ігноруючи інтереси населення. Але така стратегія не буде мати міцного фундаменту і, відповідно, соціально орієнтованої цілі. Могутня держава в бідній країні – це нонсенс, а тому про подібну фінансову стратегію не може бути й мови.

3. Ресурсне забезпечення економіки країни як складова економічного зростання

Проблема ресурсного забезпечення розв'язання завдань розвитку економіки є ключовою. Як свідчить світовий досвід, у ній виділяються два основні підходи - орієнтир на власні фінансові ресурси і на залучення інвестицій ззовні. Кожна країна, що ставила перед собою завдання економічного прориву, повинна була вирішувати подібну дилему. Характер же її вирішення залежав від вихідних орієнтирів. Так, свого часу в СРСР так звана «індустріалізація» забезпечувалася за рахунок внутрішніх джерел. Проте це були не накопичення державних підприємств, як стверджувала офіційна історична наука, а примусовий перерозподіл і звичайне здирство.

Примусовий перерозподіл здійснювався в різних формах, у тому числі через сферу державних фінансів, зокрема і за рахунок державних позик, що розповсюджувалися під підписку. Значна частина ресурсів була отримана від «розкуркулювання», тобто фактично від грабежу селян. Крім того, не слід забувати і про безоплатну робочу силу за рахунок сотень тисяч репресованих громадян. Безумовно, що про подібні «методи» не може бути й мови.

Ситуація з забезпеченістю потреб економічного розвитку внутрішніми фінансовими ресурсами, що перебувають у розпорядженні підприємств і сконцентровані у фінансовому секторі, в Україні досить напружена.

Визначення реального обсягу фінансових ресурсів країни – досить складний процес. Так, в Україні в складі одного з елементів внутрішніх ресурсів - оборотних коштів - більше 2/3 перебуває в кредиторській заборгованості, майже  половина якої є простроченою. Це, по суті, як уже зазначалось, непрацюючі, а в частині простроченої заборгованості багато в чому і втрачені ресурси.

У складі ресурсів комерційних банків понад половину становлять розміщені в них кошти тих самих підприємств, їх включення в загальний обсяг ресурсів відбиває, з одного боку, подвійний облік. Однак, з іншого боку, їх концентрація в банках дає можливість використання цих коштів іншими суб'єктами підприємницької діяльності. Невключення у зведені дані бюджетних асигнувань й іноземних інвестицій пов'язане з тим, що ці кошти направляються на підприємства і вже враховані в складі їхніх ресурсів.

Обсяги потенційних ресурсів, що можуть бути використані безпосередньо в економіці України, катастрофічно малі. По приблизним даним вони становлять   близько 90 млрд. дол. США або 100 млрд. євро. Реально ж працюючих ресурсів і того менше – близько 65-70 млрд. дол. При цьому звертає на себе увагу вкрай незначна роль фінансового сектора, у якому зосереджено всього біля 7 % загального обсягу ресурсів. І хоча останнім часом питома вага ресурсів, сконцентрованих у банківській системі, дещо підвищилася, їх роль, як і раніше, вкрай незначна. Поки що банки є скоріше посередниками в розрахунках, ніж фінансовими центрами країни. Роль же ресурсів, що мобілізуються страховими компаніями, взагалі невідчутна – менше 1 %.

Отже, проведений аналіз свідчить про те, що проблема з ресурсним забезпеченням фінансової стратегії економічного зростання в Україні надзвичайно складна і не може вирішуватися за допомогою концентрації зусиль на певному напрямку. Необхідно докласти максимум зусиль абсолютно в усіх сферах. Тільки такий підхід дасть змогу мобілізувати достатню масу ресурсів. Водночас фінансова стратегія повинна встановити пріоритетність окремих джерел і виділити той елемент, за допомогою якого буде здійснюватися збалансування потреб із ресурсами.

По-перше, слід усіляко сприяти нарощуванню і продуктивному використанню фінансових ресурсів підприємств. Фінансова стратегія України має ґрунтуватися на пріоритетності саме фінансових ресурсів підприємств, а не на бюджеті держави, як це фактично було до цього часу. Проте цьому істотно перешкоджає проблема неплатежів, що залишається все ще досить складною, про що свідчить питома вага дебіторської і кредиторської заборгованості.

Так, дебіторська заборгованість в активах підприємств на початок 2000 р. становила 25 %, а на початок 2001 р. - 28 %, тоді як оборотні кошти в запасах товарно-матеріальних цінностей – відповідно 9 і 8 %. Кредиторська заборгованість у пасивах становила ще більше – 33 і 39 %. Необхідно скасувати введений за рекомендацією західних експертів порядок сплати податків за методом нарахувань, що призводить до вимивання оборотних коштів.

Потрібно відмовитися від будь-якого вилучення з підприємств їхніх амортизаційних відрахувань, що практикувалося в період макроекономічної стабілізації. Тобто головною домінантою фінансової стратегії має стати зміцнення фінансової бази підприємницьких структур. Держава, як вказувалось вище, має всебічно сприяти зміцненню національного промислового капіталу.

По-друге, слід значно більше уваги приділити банківській системі, насамперед її ресурсному потенціалу. Тенденція зростання вкладів громадян повинна одержати своє підкріплення різними засобами фінансової політики, насамперед податкової. В умовах стабільної, насиченої ресурсами економіки, доходи від фінансових операцій громадян можуть і повинні оподатковуватися на загальних підставах. Але якщо ресурсів не вистачає, якщо вкрай необхідним буде їх нарощування, а основним джерелом і резервом їх збільшення можуть бути саме заощадження громадян, то і доцільним, і виправданим буде надання різних пільг.

Наприклад, виключення з оподатковуваного доходу громадян їхніх вкладів в установи банківської системи, звільнення від оподаткування отриманих процентних доходів (із метою недопущення зловживань – на рівні середньої ставки за вкладами) і т. п. Водночас необхідно стимулювати і нарощування банками власного капіталу, що є запорукою стабільності банківської системи.

По-третє, незважаючи на всі проблеми із залученням іноземних інвестицій, важливою складовою фінансової стратегії має стати створення сприятливого інвестиційного клімату. Без припливу зовнішніх фінансових ресурсів успішно вирішити завдання економічного зростання буде неможливо. З цього приводу вже досить багато написано і сказано. Але іноземні інвестори без розв'язання двох попередніх завдань і не прийдуть, і не запрацюють ефективно, їм необхідне відповідне ринкове середовище всередині країни. Тоді і тільки тоді їхні інвестиції зможуть стати вагомим чинником виходу економіки України на стабільну позитивну економічну динаміку.

По-четверте, зважаючи на обмеженість фінансових ресурсів підприємств і банків і проблеми із залученням іноземних інвестицій, слід активізувати інвестиційну діяльність держави. Необхідно усвідомити очевидну реальність – поки що внутрішніх ресурсів украй недостатньо порівняно з потребами економічного зростання, а сподівання на те, що іноземні інвестиції вирішать проблеми української економіки, безпідставні, який би сприятливий інвестиційний клімат не був створений.

Тому і виникає дилема щодо фінансового забезпечення подальшого розвитку: використовуючи існуючий фінансовий потенціал сприяти поступовому нарощуванню темпів економічного зростання або спробувати різко активізувати інвестиційний процес і на цій основі підвищити темпи зростання економіки. Звичайно, якби не було обвального падіння економіки і життєвого рівня, за основу фінансової стратегії можна було б взяти поступальний характер розвитку.

Але помірні темпи зростання ВВП – до 3 % щорічно, призведуть до того, що відновлення втрачених життєвих стандартів розтягнеться на декілька десятиліть, що просто неможливо. Зрештою, для цього особливо і не потрібна, як це і було досі, фінансова стратегія – можна покластися на природний перебіг розвитку.

Необхідність, як уже зазначалося, досягнення на найближчі десять років щорічного приросту ВВП у середньому на рівні 6-9 % вимагає екстраординарних, чітко стратегічно окреслених дій. Вважаємо, що в наступні десять років у фінансовій стратегії України цілком припустимим і виправданим буде використання деяких концептуальних положень кейнсіанства з відповідним підвищенням ролі державних фінансів у забезпеченні потреб соціально-економічного розвитку. Конкретним проявом цієї політики повинні стати державні інвестиції в економіку, підвищення рівня заробітної плати і пенсій з метою підвищення рівня платоспроможного попиту.

Потреба істотного збільшення, порівняно з існуючим рівнем, державних інвестицій вимагає вирішення певних теоретичних і практичних проблем. З погляду фінансової теорії необхідно обґрунтувати роль і місце економічної діяльності держави в перехідній економіці. Практичний аспект цієї проблеми полягає в забезпеченні цільового характеру й ефективності державного фінансування економічного розвитку.

У цілому теоретичні основи ролі держави у вирішенні економічних проблем у період подолання кризи та в забезпеченні зростання ВВП сучасною економічною наукою визначені досить чітко. Але є один аспект, пов'язаний саме з перехідною економікою. Свого часу у зв'язку з відходом від адміністративно-командної економіки була переглянута і роль бюджету.

Практично однозначно було визнано, що фінансування потреб економіки не є прерогативою держави, що, безперечно, загалом правильно. Значно скоротилися як обсяги видатків на економічну діяльність, так і їх питома вага. Якщо в 1991 р. вони становили в зведеному бюджеті 46 %, то вже у 2001 р. – лише 16 %. Змінилася і їх структура. Сьогодні переважають не капітальні, як раніше, а поточні видатки на утримання загальнодержавної виробничої інфраструктури.

Капітальні вкладення становлять в останні роки не більше 2-3 %. При цьому внаслідок розпорошення коштів через відомчий підхід до їх фінансування реальної результативності цих вкладень практично не було.

Необхідність зменшення рівня прямого державного фінансування економічних потреб обґрунтовувалася тим, що таке фінансування повинні здійснювати насамперед самі суб'єкти господарювання і комерційні банки. Звичайно, для стабільної економіки ця теза є абсолютно правильною. Проте в Україні розвиток ситуації набув такого характеру, що сьогодні ні підприємства, ні банки не в змозі забезпечити не тільки потреби економічного зростання, а й підтримання стабільної діяльності економічного комплексу, що теж стало одним із чинників економічної кризи. Це визначає необхідність кардинального перегляду ролі бюджетної політики у фінансовій стратегії. Те, що з огляду на реалії економічної ситуації це вкрай необхідно, є очевидним.

Теперішню бюджетну політику можна охарактеризувати як спробу підтримати на мінімальному рівні всі потреби, хоча офіційно вона визначається як політика соціальної спрямованості. Свого часу переорієнтування бюджету відбулося у зв'язку з відмовою від так званого залишкового підходу до фінансування соціальної сфери.

Але в умовах кризи це не поліпшило, і не могло поліпшити ситуацію, оскільки реальні обсяги фінансування значно знизилися внаслідок зменшення реальних обсягів бюджету в результаті інфляції і скорочення обсягів ВВП. Соціальна спрямованість бюджету в таких умовах не одержує реального наповнення, про що свідчить украй низький – нижче офіційного прожиткового мінімуму – рівень оплати праці в соціальній сфері і непогашена досі у повному обсязі заборгованість із заробітної плати.

Заходи щодо підвищення заробітної плати в соціальній сфері, які здійснені в 2001 р. - у середньому на 30 %, навіть не компенсують її реального зниження за попередні чотири роки - сумарний рівень інфляції становив 198,1 %. При цьому практично відсутній бюджетний перерозподіл між окремими верствами населення, адже прибутковий податок сплачується з доходу, що перевищує 17 грн.

Таким чином, головним завданням у сфері бюджетної політики з позицій фінансової стратегії економічного зростання може стати її переорієнтування на економічні потреби. При цьому слід наголосити, що подібний підхід ніякого протиріччя із соціальною політикою не має, навпаки, реальність соціальних гарантій може бути забезпечена тільки за умови ліквідації наслідків економічної кризи. Тому сприяння розвитку економіки є набагато реальнішою і більш наповненою соціальною спрямованістю бюджету, ніж нинішня декларативність, що не підкріплена достатнім рівнем фінансування.

Вирішення стратегічних завдань збільшення обсягів державних інвестицій в економіку обов'язково передбачає визначення їхніх джерел і розроблення механізмів, які забезпечили б їх ефективність. Не маючи подібних механізмів, немає і сенсу розвивати це інвестування. Крім того, весь бюджетний процес слід розглядати в площині економічного зростання.

Наприклад, усім відомо, скільки нині суперечок викликає прийняття Державного і місцевих бюджетів в Україні, яке супроводжується розглядом значної кількості їх варіантів. Водночас абсолютно не зрозуміло, що ж є критерієм вибору того чи іншого варіанта? Хоча прийняття бюджету значною мірою політичний процес, усе ж воно повинно ґрунтуватися на чітких економічних і фінансових критеріях.

На найближчі десять років за основу критеріальної оцінки того чи іншого варіанта проекту бюджету варто взяти забезпечення на його основі максимального рівня приросту ВВП при задоволенні мінімуму соціальних потреб. Це, по-перше, поставить на стабільну основу бюджетний процес, а по-друге, сприятиме розв'язанню основного завдання – забезпечення економічного зростання.

Для потреб бюджетного забезпечення розвитку економіки можуть використовуватися джерела бездефіцитного і дефіцитного фінансування. Збільшення обсягів бездефіцитного фінансування вимагає перерозподілу коштів між окремими групами видатків. Аналіз складу, структури і рівня бюджетних видатків в Україні показує, що сьогодні резервів їх скорочення (за винятком окремих статей видатків на управління) фактично не існує.

Тому і бездефіцитне фінансування економічних потреб на практиці видається нереальним. Нарешті, нестача ресурсів і є однією з ознак кризи - якби її не було, то і коштів було б достатньо. Тому спроби державного сприяння економічному розвитку на основі бездефіцитного фінансування будуть приречені на невдачу, оскільки не відображають фінансових реалій у суспільстві.

Крім того, бездефіцитне фінансування можливе за рахунок або підвищення рівня оподаткування, або залучення неподаткових надходжень. Питання підвищення рівня оподаткування навіть не може розглядатися. Навпаки, цей рівень необхідно знижувати. До речі, таке зниження теж необхідно розглядати з позицій економічного зростання, а саме: як засіб розширення внутрішніх фінансових ресурсів підприємств. Тому необхідно не просто знижувати рівень податкового навантаження на підприємства, а надавати пільги у разі направлення вивільнених від оподаткування коштів на потреби розвитку виробництва.

Щодо неподаткових доходів, а вони в Україні досить значні - у різні роки від 20 до 30 % і більше від загального обсягу доходів бюджету, то нині вони фактично виконують функції заміщення відсутніх податкових надходжень. Так, доходи від приватизації взагалі повинні були б виділятися в бюджеті окремо і направлятися або на погашення державного боргу, або на потреби розвитку економіки.

Але цього не було зроблено, оскільки тоді мобілізованих податкових надходжень просто не вистачало б для фінансування потреб держави. Можливо, враховуючи необхідність вирішення тактичних завдань фінансової політики – ліквідації бюджетного дефіциту, це і було доцільно, але з позицій фінансової стратегії – просто безглуздо, адже приватизація за рік-два закінчується і проблеми виникнуть знову.

Отже, сьогодні резервів збільшення доходів бюджету для забезпечення потреб економічного зростання на бездефіцитній основі не існує. Навпаки, ситуація через один-два роки може погіршитись унаслідок зниження податкового тягаря у зв'язку з майбутнім прийняттям Податкового кодексу України і завершенням приватизації.

Дефіцитне фінансування передбачає використання державних запозичень і грошової емісії. Саме тут містяться реальні, з погляду їх використання, резерви і важелі впливу на забезпечення економічного зростання. При цьому хоча перевага і повинна надаватися неінфляційним позиковим джерелам, обов'язково слід враховувати і вартість запозичень. Так, ту практику, що мала місце в Україні, коли рівень доходності за ОВДП досягав 100% річних, не можна визнати обґрунтованою. Навіть тактично – з метою забезпечення фінансування державних видатків – вона не може бути виправдана. Стратегічно ж вона була не тільки безглуздою, а й вкрай шкідливою, оскільки спричинила набагато більше проблем, ніж вирішила завдань.

Використання державного запозичення вимагає вирішення проблеми оптимізації його структури як щодо ринків запозичення, так і кредиторів. І внутрішні, і зовнішні запозичення мають як певні переваги, так і недоліки. Тому дуже важливо оцінити можливості залучення коштів, їх вартість і наслідки. Що стосується внутрішнього запозичення, то слід підкреслити обов'язкову потребу в його розвитку. Але кредиторами держави повинні бути не комерційні банки чи суб'єкти підприємницької діяльності, а фізичні особи.

Звичайно, реалізувати ці стратегічні завдання дуже складно, адже на громадян у демократичному суспільстві натиснути неможливо, тоді як стосовно банків можна знайти важелі впливу. Забезпечення ж принципу добровільності – надзвичайно важливе завдання, враховуючи необхідність раціонального й ефективного використання запозичень, – громадяни тільки тоді довірять свої заощадження державі, коли будуть упевнені у своїх непорушних правах і одержанні певної вигоди.

Важливим напрямом розвитку внутрішнього державного запозичення може стати використання поряд із звичайними цільових позик під конкретні проекти. При цьому погашення боргу може здійснюватися акціями побудованих або реконструйованих підприємств, тобто фактично заборгованість  держави взагалі не буде формуватися. Виконання державою функцій засновника або одного з засновників акціонерних товариств в умовах ринкової трансформації економіки і фінансової системи буде цілком виправданим і доцільним.

Створення реальних акціонерних товариств необхідне і з погляду формування ефективного фондового ринку, який теж повинен відіграти важливу роль у мобілізації фінансових ресурсів на потреби економічного зростання. Сьогодні цей ринок малоактивний, оскільки реальний товар на ньому практично відсутній. Це - відображення реального факту перерозподілу власності, а не формування акціонерного капіталу.

Доти, доки не з'являться справжні акціонерні товариства, акції яких відбиватимуть фінансові реалії, доки вони не будуть вільно продаватися і купуватися, фондовий ринок не виконуватиме тієї ролі, яку він повинен відігравати в ринковій економіці. Тому, розвиваючи на зазначених засадах внутрішнє запозичення від фізичних осіб, держава сприятиме і розвитку фондового ринку.

У сфері зовнішнього державного запозичення на потреби розвитку можуть використовуватися системні позики Світового банку і комерційні запозичення. Перевага, безумовно, повинна надаватися позикам Світового банку, які призначені для потреб реконструкції і розвитку. Комерційні запозичення навряд чи є прийнятними, оскільки вони дуже дорогі і забезпечити необхідну для їх обслуговування доходність інвестиційних проектів буде практично неможливо.

Використання механізму дефіцитного фінансування для потреб економічного розвитку потребує незалежного організаційного й інституційного забезпечення. Адже подібне фінансування доцільне лише тоді, коли забезпечується його висока ефективність. Якщо ж цього немає, то краще взагалі державі його не використовувати. З метою гарантування цільового й ефективного використання коштів дефіцитного фінансування необхідно вирішити дві основні проблеми.

По-перше, забезпечити чітку юридичну визначеність у використанні таких коштів. Це можливо лише за умови формування двох відособлених один від одного бюджетів - поточного і розвитку. Поточний бюджет має бути бездефіцитним і забезпечуватися за рахунок податкових надходжень. Це сформує надійну і стабільну основу його виконання. Бюджет розвитку буде формуватися як за рахунок податків, так і державних позик, а за необхідності також на емісійній основі. Кошти цього бюджету можуть направлятися винятково на фінансування інвестиційних проектів (як на будівництво нових об'єктів, так і на розширення, реконструкцію і модернізацію діючих підприємств).

Необхідно забезпечити чітку і прозору процедуру конкурсного відбору проектів, розробивши критерії цього відбору. Абсолютно очевидно, що головними серед них мають бути фінансовий (термін окупності капітальних вкладень не більше трьох-чотирьох років), економічний (вплив на збільшення обсягів певного виробництва) І соціальний (додаткові робочі місця) ефекти. Безперечно, повинні враховуватися і техногенні, і екологічні, і технічні, і технологічні чинники, але вже як додаткові критерії.

По-друге, необхідні надійні гарантії ефективності використання коштів. З цією метою доцільно створити спеціалізовану фінансову установу -  Державний банк розвитку. Необхідність такого банку для України обговорюється вже протягом декількох років, але реально для його створення нічого не зроблено, хоча, як було показано раніше, у ньому є велика потреба. Саме через цей банк можливо було б забезпечити ефективніше співробітництво з Міжнародним і Європейським банками реконструкції і розвитку. Наприклад, кошти, що надходять у рамках системних кредитів від МБРР, можна було б направляти в банк розвитку, а не на рахунки Державного бюджету, де вони втрачають цільове призначення.

Реалізація на практиці фінансової стратегії і тактики розвитку української економіки вимагає чіткої координації дій провідних фінансових і економічних органів країни - Міністерства фінансів, Національного банку, Міністерства економіки. З метою більшої узгодженості фінансової політики і посилення ролі Міністерства фінансів України як центра, координуючого цю політику в масштабах країни, варто всі державні фінансові органи, у тому числі й Державне казначейство, Державну податкову адміністрацію включити до системи Міністерства фінансів на правах відособлених спеціалізованих підрозділів.

Тема 6.  Макроекономічна стабільність в Україні  та шляхи

її досягнення

1. Макроекономічна стабільність в умовах ринкової економіки.

2. Основні показники макроекономічної стабільності.

3. Макрофінансові індикатори як показники  економічної рівноваги.

1. Макроекономічна стабільність в умовах  ринкової економіки

Внутрішньовластивою особливістю функціонування ринкової економіки є наявність у ній тенденції до встановлення макроекономічної стабільності, тобто певної рівноваги сукупного попиту і пропозиції. Ця закономірність знаходить свій прояв у відповідних макроекономічних параметрах, які мають корелюватись між собою.

Ці параметри відображають взаємодію та взаємозалежність розвитку реальних економічних та фінансових процесів і умовно можуть бути розділені на дві групи.

До першої належать загальноекономічні показники, головними з яких є: валовий внутрішній продукт (ВВП) і валовий національний продукт (ВНП), валові інвестиції та валові заощадження, сальдо платіжного та торговельного балансів, показники зайнятості та рівня безробіття.

До другої групи відносять монетарні та  фінансові показники, основними з яких є: величина грошової маси та її структура, інфляція і курс національної валюти, облікова ставка центрального банку і процентні ставки за кредитами комерційних банків, бюджетний дефіцит і величина державного внутрішнього та зовнішнього боргу.

Розглянута сукупність параметрів макроекономічної стабілізації дає підстави для виділення двох її складових: суто макроекономічної та макрофінансової. Такий поділ, який був запропонований С. В. Льовочкіним2, створює передумови для детального і глибокого макроекономічного аналізу. Він дає змогу розділити і класифікувати параметри, а отже й оцінку досягнутих результатів. Адже може бути досягнута певна стабілізація у сфері фінансів, однак продовжуватись стагнація або спад виробництва, як це мало місце в Україні наприкінці 90-х років.

Між макроекономічною і макрофінансовою стабільністю існує тісний взаємозв'язок. Загальна макроекономічна стабільність передбачає стабільність і врівноваженість обох складових. Недоцільно досягати економічного зростання за рахунок виснаження фінансової системи, оскільки це рано чи пізно спричинить кризу. Але безглуздо і на межі можливого підтримувати макрофінансову стабільність, якщо це або негативно відображається на економіці, або не дає позитивних результатів.

Реальна стабільність можлива тільки за умови її досягнення в обох напрямах. Звісна річ, як стратегічна політика може проводитись поетапна стабілізація. Причому вона може йти як від економіки до фінансів, так і навпаки. Однак визначальним чинником все ж є стабілізація економічної системи.

По-перше, вона є базовою, адже основа основ життєдіяльності суспільства –

виробництво. Фінанси являють собою швидше засіб досягнення такої стабілізації, її передумову.

По-друге, тільки макроекономічна стабілізація створює надійну базу для макрофінансової стабільності. Макрофінансова стабілізація за умов спаду виробництва є штучною і тимчасовою, тому що вона не має надійної опори.

По-третє, макрофінансова стабілізація може бути досягнута і на низькому рівні фінансового забезпечення, яке проявляється в обмежених доходах юридичних і фізичних осіб. За таких умов не може бути і мови про макроекономічну стабільність.

Оцінюючи за зазначеними показниками макроекономічну ситуацію в країні, необхідно враховувати, що вони відображають як відповідні економічні та фінансові параметри, так і взаємний вплив цих показників. Так, обсяги і темпи зростання ВВП, з одного боку, визначають фінансові можливості країни, а відтак прямо впливають на стан національної валюти і бюджету держави.

Але, з іншого боку, найважливішою передумовою розвитку економіки є достатній фінансовий потенціал та відповідні інвестиції у її розвиток, у тому числі й за рахунок державного дефіцитного фінансування, яке спричиняє, як правило, інфляцію. Намагання за будь-яку ціну досягти стабільності національної грошової одиниці, у тому числі за рахунок стримування зростання грошової маси обмеженням доходів громадян, веде до скорочення заощаджень і, відповідно, інвестицій в економіку, хоча, безумовно, стабільна валюта сприяє розвитку економіки. Крім того, окремі показники мають різну, іноді протилежну, спрямованість.

Так, зменшення бюджетного дефіциту і державного боргу можуть за певних умов скоротити державні інвестиції і, відповідно, спричинити підвищення рівня безробіття. Тому макроекономічна стабільність характеризується врівноваже-ністю й збалансованістю всіх параметрів.

За умови, коли навіть один показник істотно відхиляється від нормального стану, немає підстав для визнання загальної макроекономічної стабільності. Адже, якщо в даний час він і не спричиняє загострення економічної ситуації, то може значно її погіршити в майбутньому.

Як уже зазначалося, всі показники, що характеризують макроекономічну і макрофінансову стабільність, є дуже важливими. Водночас серед них виділяються основні, тобто такі, що відображають базові параметри стабільності. Серед економічних показників такими є ВНП (ВВП) і рівень безробіття, а серед фінансових — інфляція та бюджетний дефіцит. Інші показники чи являють собою їх доповнення, чи є похідними від них.

Так, показник валових інвестицій безпосередньо впливає на стан економіки, забезпечуючи зростання ВВП і сприяючи зайнятості населення. Величина державного боргу (зовнішнього і внутрішнього) багато в чому є похідною від бюджетного дефіциту.

Валютний курс значною мірою залежить від стану національної валюти, який характеризується рівнем інфляції. Тому, характеризуючи параметри загальної макроекономічної стабільності, слід насамперед оцінювати саме ці основні показники.

Параметри макроекономічної і макрофінансової стабільності можуть відображатись в абсолютних та відносних показниках. До абсолютних відносять обсяг виробленого ВНП (ВВП), чисельність безробітних, обсяг грошової маси, суму бюджетного дефіциту і державного боргу тощо. Однак за цими показниками дати оцінку стану економіки та фінансів досить складно.

Тому в макроекономічному аналізі використовують насамперед відносні показники, які, у свою чергу, поділяються на дві групи — середні показники та показники динаміки. Середні показники дають можливість оцінити і порівняти макроекономічні параметри розвитку, показники динаміки — оцінити тенденції розвитку країни.

Вихідним макроекономічним параметром є ВНП (ВВП). З одного боку, він відображає результативність функціонування економічної та фінансової системи. З іншого, саме він є фундаментом добробуту, оскільки являє собою основне джерело нарощення фінансових ресурсів. Оцінка ВНП проводиться за двома показниками: рівень на душу населення та його динаміка.

Показники обсягу, рівня та динаміки ВНП (ВВП) є головними в макроекономічному аналізі. Водночас їх оцінку слід проводити у взаємозв'язку з показниками зайнятості та інфляції. Збалансованість та наближеність за параметрами один до одного економічних показників розвитку країни — це одне з центральних завдань, що стоїть перед урядом у процесі реалізації політики макроекономічної стабілізації і зростання.

Уся складність цього завдання полягає в тому, щоб завдяки державному регулюванню постійно тримати на належному, тобто збалансованому, рівні темпи економічного зростання, величину зайнятості робочої сили і відповідно середньозважений показник безробіття, а також темпи інфляції. Адже якщо, наприклад, інфляція набуває досить високих темпів, то — як наслідок — падає купівельна спроможність грошової одиниці, знижується валютний курс, погіршується стан платіжного балансу.

В умовах високої інфляції дезорганізується процес виробництва, згортається інвестиційна діяльність, погіршується матеріальне становище широких верств населення, скорочується сукупний попит, врешті-решт економіка вповзає в депресію.

Намагаючись вийти з цієї фази економічного циклу, уряди використовують різні регулюючі засоби, зокрема вдаються до політики стимулювання сукупного попиту як через механізм державних фінансів, насамперед, відповідну фіскальну політику, так і через здешевлення кредитів, що надаються комерційними банками. У сфері зовнішньоекономічної діяльності вони намагаються всіляко сприяти стимулюванню товарного експорту і в такий спосіб активізувати дію зовнішніх факторів виробництва.

Таким чином, прагнучи збалансувати економічну систему, уряди країн з розвиненою ринковою економікою щоразу мусять вирішувати досить складне і суперечливе завдання: вони повинні знайти ту «золоту середину», за якої досягалися б помірні темпи зростання цін, існувала б «зважена», або, як її ще називають, «природна» норма безробіття та позитивна економічна динаміка.

Крім того, в умовах глибокого розвитку глобалізації світової економіки основні макроекономічні показники більшою чи меншою мірою мають корелюватися не лише між собою всередині економічної системи, а й з середньозваженими економічними параметрами інших країн.

А відтак уряди, насамперед найбільш розвинених країн, особливо тих, що відіграють роль «локомотива» розвитку всієї світової економіки, повинні тримати в полі зору означені вище головні макроекономічні показники.

2. Основні показники макроекономічної стабільності

Одним з таких показників макроекономічної стабільності є показник кількості безробітних. Безробіття завжди було і лишається однією з найгостріших проблем ринкової економіки. Більше того, як визнають американські економісти П. Самуельсон та В. Нордгауз, «безробіття лишається головною соціальною бідою ринкової економіки».

Безробіття, особливо коли воно стає масовим, — це не лише гостра соціальна проблема, а й причина величезних матеріальних втрат, яких зазнає суспільство внаслідок того, що, з одного боку, мільйони людей виключені з виробничого процесу, а з іншого — більшість з цих «зайвих» людей змушена  брати на своє утримання держава, тобто знову ж таки суспільство.

Як правило, зауважував американський економіст Г. Хаберлер, «кожна година, що витрачається внаслідок існування безробіття, означає скорочення виробництва, а скорочення виробництва — це пряма втрата матеріальних благ».

Економічна система, яка не повністю використовує ресурси робочої сили, що кожного разу пропонуються на ринку праці, функціонує не досягаючи межі своїх виробничих можливостей. «Величина суспільного продукту, недоотриманого внаслідок існування безробіття, — як констатує американський економіст  Е. Долан, — інколи може сягати сотень мільярдів доларів».

Безробіття як соціальне явище характеризується неможливістю певною кількістю громадян у працездатному віці знайти собі роботу за незалежних від них причин, а служба зайнятості не може запропонувати їм відповідної роботи.

Безробіттю передують глибокі структурні зрушення в економіці, які стримують диспропорції між кількістю, якістю і структурою попиту і пропозиції праці; спади і кризи в економіці, які ведуть до скорочення попиту на працю і нерівномірне розміщення продуктивних сил, в результаті чого попит і пропозиція праці розділяються територіально.

Також може скластися така ситуація, коли в один і той же час серед одних категорій робітників у відокремлених районах спостерігається досить високий рівень зайнятості, а інколи і незадоволений попит на робочу силу, а в інших районах залишається безробіття.

Нерівномірність пропозиції та попиту трудових ресурсів може відбуватися також серед різних категорій працівників за фахом. У тих районах, де попит на робочу силу залишається незадоволеним, відбувається зростання заробітної плати, що у свою чергу призводить до зростання витрат виробництва і, як наслідок, до підвищення цін.

Проте безробітні не мають можливості зразу оволодіти іншими, а іноді навіть досить рідкими та складними, спеціальностями, бо це потребує значних витрат часу, фінансів та особистих зусиль. Але, коли безробіття приймає масовий характер, працюючі вимушені погоджуватися на меншу заробітну плату, що сприяє повільному зниженню цін.

Певна річ, не можна повну зайнятість ототожнювати з абсолютною відсутністю безробіття. Це так само дійсно, як і те, що природна норма безробіття ніколи не може дорівнювати нулю. Проте рівень безробіття має наближатися до своєї природної норми. Повна зайнятість визначається як різниця між загальною кількістю працездатного населення та природною нормою безробіття.

Природного характеру безробіття може досягти лише за умов збалансованості ринку робочої сили. Якщо кількість безробітних, шукаючих роботу, перевищує існуючі вакансії, це вказує на незбалансованість ринку робочої сили, яка у даному випадку супроводжується дефіцитом сукупного попиту  та циклічним  безробіттям.

При надлишковому сукупному попиті спостерігається дефіцит робочої сили, коли  існує перевищення кількості робочих місць над кількістю робітників, шукаючих роботу. Тоді фактичний рівень безробіття навіть нижчий за природну норму безробіття. Але, як правило, в економіці має місце ситуація, коли фактичне безробіття перевищує свій природний рівень.

Між тим, значна більшість західних економістів дотримуються думки, що поточний рівень безробіття не обов’язково має бути обмежений природним безробіттям у декілька відсотків, а може бути і вищий за нього і досягати 6-7% від загальної кількості безробітних.

На їх погляд такий стан ринку робочої сили є показником ефективного функціонування економічної системи, що на відміну від низького рівня безробіття, яке супроводжується зростанням оплати праці найманих робітників, не сприяє розкручуванню інфляційної спіралі і, як наслідок, погіршенню загального стану в економіці.

Взагалі існування деякого відсотка безробітних за умов повної зайнятості на перший погляд здається декілька незрозумілим. Але, якщо пригадати, що економіка постійно змінюється, утворюються нові робочі місця, а старі ліквідуються, що люди постійно поповнюють ринок праці та покидають його, ситуація декілька роз’яснюється. Це пов’язано з тим, що завжди є люди, які не мають роботи, але шукають її. Це саме та ситуація, коли загальний стан економіки не має ніякого значення.

Коли фактичний рівень безробітних дорівнює природній нормі, то люди, які шукають роботу, як правило, знаходять її за досить незначний період часу. Те само відбувається і з роботодавцями, які шукають працівників для заповнення існуючих вакансій. Підвищення норми безробіття у більшості  випадків  свідчить про погіршення стану серед безробітних.

У свою чергу, зниження цієї норми у більшості випадків призводить до інфляції заробітної плати, коли роботодавці не можуть найняти необхідну кількість працівників за умов існуючого рівня заробітної плати. Таким чином, для вирішення цієї проблеми необхідно утримувати фактичну норму безробіття на рівні, досить близькому до її природної норми.

В основі безробіття полягає залежність «заробітна плата - рівень цін». На фоні зростання заробітної плати поступово зростають витрати виробництва і як наслідок зростання цін на продукцію. Зростання цін у свою чергу сприяє прагненню працівників до підвищення заробітної плати. Коло замикається.

Між тим, постійне зростання витрат виробництва призводить до скорочення чисельності працівників на підприємстві і відповідно до підвищення рівня безробіття. Одним із шляхів виходу із цієї ситуації є підвищення ефективності праці, яка надає можливість зростання винагороди за працю, не впливаючи на рівень цін. Проте здебільше процес зростання заробітної плати та рівня цін відбувається незалежно від підвищення продуктивності праці.

Закономірність залежності рівня безробіття від темпів приросту цін  у 1958 році  опублікував новозеландський вчений А.Філліпс, зобразивши її графічно (Рис.6.1).

Цей висновок став  результатом багаторічних, з 1861 по 1957 роки, досліджень, які проводились на базі емпіричних даних  і  які полягли в основу встановленого  кореляційного  зв’язку  між динамікою номінальної заробітної плати та  існуючим  рівнем  безробіття.

РЦ

            А

    

                              В

                                      РБ

Рис. 6.1. Крива Філліпса.

Крива Філліпса вказує на існування обернено пропорційної залежності між рівнем безробіття РБ і рівнем зростання цін РЦ.

А.Філліпс встановив, що коли рівень  безробіття  дорівнює  приблизно  6-7%, рівень заробітної плати  залишається відносно  стабільним  на відміну  від  того,  коли  рівень  безробіття  падає  нижче  цих  відсотків,  що  супроводжується  зростанням  рівня  заробітної  плати.  Та  чим  більше  рівень  безробіття  наближується  до  свого  мінімального  значення,  тим  швидше  зростає  рівень  заробітної  плати,  а  відповідно  і  ціни,  що  призводить  до  посилення  інфляційних  процесів.  І  навпаки,  коли  РБ > 7%,  тобто  в  умовах  масового  безробіття,  рівень  заробітної  плати  значно  зменшується,  а  ціни  падають  нижче  своєї  нульової  відмітки.   

Тобто,  якщо  не  відмовлятись  від  заданого  темпу  зростання  продуктивності  праці,  подолати  інфляцію  можна  лише за  рахунок зростання безробіття. Таким чином, високі рівні інфляції супроводжуються низьким рівнем безробіття і навпаки. Оскільки рівень безробіття відображає рівень виробництва, то лінія АВ може бути також зразком обернено пропорційної залежності між рівнем інфляції та рівнем виробництва.

Відповідно до теорії Філліпса кожна держава має зробити вибір: або інфляція, або безробіття. Інфляція є своєрідною платою за високий рівень зайнятості, а безробіття в свою чергу - платою за цінову стабілізацію.

Серед фінансових параметрів основним показником макроекономічної стабільності чи, навпаки, нестабільності є динаміка індексу цін або інфляція.  Економічний ландшафт кожної країни значною мірою визначається розмірами інфляції. Чим вищі темпи інфляції, тим більша макроекономічна нестабільність, і насамперед нестабільність національної валюти як фундаментального інструменту функціонування будь-якої ринкової економіки і фінансової системи. І навпаки, чим нижчий рівень інфляції, тим вищою є макроекономічна стабільність, тим ефективніше функціонує грошово-кредитна та фінансова система.

Інфляція — це складний, багатофакторний феномен, який проявляється у зростанні цін на товари та послуги. Як процес кумулятивного зростання цін вона глибоко вражає економіку будь-якої країни. Особливо руйнівного характеру набуває розвиток інфляції в країнах, що трансформуються. В усіх цих країнах в процесі економічних реформ відбувалася лібералізація цін, яка була пов'язана з усуненням значною мірою державного контролю над ними. А відтак першим, досить «шокуючим» результатом лібералізації цін було стрибкоподібне та фронтальне їх підвищення.

Інфляційний процес на початковому етапі економічних реформ підштовхувався товарним дефіцитом, який був успадкований від адміністративно-командної системи. Тому в процесі лібералізації цін у країнах з перехідною економікою відбувалося потворне переплетіння різних факторів розвитку та стимулювання інфляції: «інфляції попиту» та «грошової інфляції». Ці типи інфляції, злившись в єдиний могутній інфляційний процес, певною мірою дезорганізували, деформували, спотворили та виснажили економіку.

Антиінфляційна політика в будь-якій країні, як з розвиненими ринковими відносинами, так і в країнах з перехідною економікою, має бути науково обґрунтованою, всебічно зваженою, а отже, максимально ефективною. Адже, як вже наголошувалося, чим вищі темпи інфляції, тим більша макроекономічна нестабільність у країні, і, навпаки, однією з важливих ознак економічної і соціальної стабільності є відсутність інфляції чи її незначний рівень.

Хоча інфляція — це багатофакторне явище, все ж одним з головних і визначальних її чинників є бюджетний дефіцит. І хоча взаємозв'язок інфляції і бюджетного дефіциту доволі складний, можна стверджувати, що саме дефіцит значною мірою обумовлює інфляцію. Вплив інфляції на стан бюджету загалом теж негативний. Однак за певної фінансової політики його можна значно обмежити, встановивши приблизно однаковий вплив інфляції як на видатки, так і на доходи бюджету.

Дефіцит бюджету держави — досить багатопланове і неоднозначне явище, яке завжди вимагає детального дослідження. Його розміри визначаються двома чинниками. По-перше, це об'єктивне співвідношення видатків і доходів, що характеризує рівень збалансованості потреб і можливостей. По-друге, це суб'єктивний, обліковий підхід до визначення розмірів бюджетного дефіциту. У зв'язку з цим виникає питання про визначення самого поняття «бюджетний дефіцит». Можна навести численні приклади визначення бюджетного дефіциту як різниці між видатками і доходами.

Загалом це визначення правильне, але неповне і тому неточне. Адже при цьому виникає елементарне питання: яким чином можуть бути профінансовані «зайві» видатки, якщо під них немає ніяких доходів? Адже у фінансах діють ті ж самі закони, що і в природі: ніщо нізвідки не з'являється і нікуди безслідно не зникає. Це означає, що, визначаючи бюджетний дефіцит, необхідно у певний спосіб структурувати доходи бюджету.

З погляду формування доходної бази бюджету його доходи поділяються на дві групи: постійні та поворотні. Держава, як і суб'єкти підприємницької діяльності, може користуватись власними і позиковими коштами. Власні кошти — це ті доходи, що безпосередньо надійшли їй у постійне користування від державного сектора чи у результаті податкового перерозподілу ВВП. Позикові кошти мають обумовлені терміни їх використання. Під бюджетним дефіцитом, незалежно від того, як його визначають, розуміють перевищення видатків над власними доходами держави, що надійшли на постійній основі.

Важливу роль у макроекономічному аналізі відіграє показник державного боргу. Як і всі інші, він не має і не може мати однозначної оцінки. Залучення державою позикових коштів на фінансування потреб економічного зростання і підтримання соціальної стабільності дає змогу прискорити вирішення певних завдань фінансової політики. Власне, це фінансування за рахунок майбутніх доходів, яке, крім того, створює і передумови для зростання ВВП. Але водночас накопичення значного державного боргу може стати критичним дестабілізуючим чинником у суспільстві, про що свідчать, наприклад, уроки фінансової, економічної та політичної кризи в Аргентині у 2001 р.

У цілому,   існують досить точні показники, які відображають головні макроекономічні параметри. За їх допомогою ми можемо як об'єктивно оцінити макроекономічну та макрофінансову ситуацію, так і активно впливати на неї. Водночас переважна більшість цих показників мають  дуалістичний характер.

Саме це пояснює, чому одні й ті самі досягнуті параметри можуть по-різному, іноді прямо протилежно, оцінюватись науковцями, політиками і широкими верствами населення або різними політичними силами. У цьому, власне, і полягає складність реалізації економічної та фінансової політики держави та її макроекономічної оцінки.

У цілому більшою чи меншою мірою всі показники корелюють із розвитком економічної ситуації. Так, зростання чи зменшення рівня інфляції вело в наступному році відповідно до прискорення чи уповільнення темпів економічного спаду. Водночас взаємозалежність між окремими показниками чітко не виражена.

Наприклад, зниження рівня інфляції і поліпшення стану торговельного балансу не відображалось адекватно на динаміці курсу національної валюти. Так, у 1995 р. ціни споживчого ринку зросли у 2,8 рази, а курс українського карбованця знизився в 4,6 рази. Найвищий рівень інфляції був зафіксований у 1993 р. за скорочення майже втричі порівняно з попереднім роком рівня бюджетного дефіциту відносно обсягу видатків бюджету.

Показники ж рівня безробіття взагалі випадають із загального контексту розвитку економічної ситуації, але це скоріше за все специфіка його врахування, коли підприємства не працювали, однак своїх працівників не звільняли і не платили їм заробітну плату.

Відсутність чітко детермінованих зв'язків між основними макроекономічними показниками в 1991—1996 рр. свідчить про недостатню керованість ситуацією в економіці та фінансах у цей період. На той час ще не була створена у повному обсязі відповідна законодавча база, не визначена до кінця роль держави в економічній системі, не врегульовані питання взаємодії фінансових органів та інституцій, не досить чітко визначені їх функції і повноваження.

Водночас саме подібний розвиток ситуації привів до чіткого усвідомлення необхідності створення надійної системи макроекономічного регулювання в Україні з посиленням ролі державних структур, але на основі використання саморегульованих механізмів, властивих ринковій економіці. Саме активізація впливу на економічні процеси і стала одним із вагомих чинників досягнутої макроекономічної стабілізації.

3. Макрофінансові  показники  економічної рівноваги

З позицій     дослідження процесу реструктуризації фінансової системи в перехідній економіці необхідним є оцінювання результативності її функціонування. Таке оцінювання фінансової результативності здійснюється на основі системи макрофінансових індикаторів, що відображають стан фінансової системи та її вплив на розвиток економіки і соціальної сфери.

Розрахунки макрофінансових індикаторів грунтуються на макроеконо-мічних і макрофінансових показниках. Основними макроекономічними показниками, як було показано вище, є обсяги валового внутрішнього (національного) продукту і національного доходу, а головними макроекономічними індикаторами — рівень ВВП (ВНП) на душу населення і темпи економічного зростання.

Макрофінансовими показниками виступають кількісні вираження фінансових ресурсів: маса грошей в обігу; обсяги кредитних ресурсів; бюджет держави; фонди цільового призначення; обсяги ресурсів, що обертаються на фінансовому ринку, тощо. Ці узагальнюючі показники можуть розкладатись на окремі складові: готівкова і безготівкова грошова маса; доходи бюджету, у тому числі податки; окремі групи його видатків та ін.

Суть макрофінансових індикаторів полягає у зіставленні макрофінансових показників з макроекономічними і між собою. Основним у зіставленні двох видів показників є рівень бюджетної централізації ВВП (ВНП). Це — визначальне співвідношення у характеристиці фінансової політики держави. Характерною ознакою сучасності є поступове зростання рівня бюджетної централізації ВВП.

Рівень бюджетної централізації ВВП — дуже важливий критерій, але навряд чи він може виконувати функції макрофінансового індикатора, оскільки відображає суть і напрями фінансової політики держави, але не характеризує її ефективність. З одного боку, одних і тих же результатів можна досягти за різних рівнів централізації ВВП у бюджеті.

При цьому не існує критерію, за яким можна оцінити, яка ж з типів фінансової політики є більш раціональною. З іншого боку, за одного й того самого рівня бюджетної централізації, різні держави можуть мати різні результати. Тому оцінити результативність функціонування фінансової системи за допомогою рівня державної централізації ВВП неможливо.  

Однак і проводити макрофінансовий аналіз, ігноруючи цей рівень, теж неприпустимо. Необхідно як визначати, оцінювати і прогнозувати його, так і аналізувати вплив на суспільство, економіку, людину.

Одним з найважливіших макрофінансових індикаторів є макроекономічна платоспроможність, яка проявляється в двох аспектах. По-перше, як інтегрована платоспроможність всіх суб'єктів господарювання і банків, котрі обслуговують їх розрахунки. По-друге, як платоспроможність суб'єктів макроекономіки, до яких належить держава та інституції фінансового ринку.

Макроекономічна платоспроможність є надзвичайно важливим фінансовим індикатором. Це — визначальний елемент нормального функціонування економічної і фінансової систем. Криза неплатежів, яка до цього часу не подолана в економіці України, вкрай негативно впливає на фінансову систему та результативність її функціонування.

Крім указаних індикаторів, можуть розраховуватись додаткові макрофінансові коефіцієнти платоспроможності. Насамперед це швидкість розрахунків. При цьому необхідно розрізняти технічну і фінансову швидкість платежів. Технічна швидкість визначається ефективністю платіжної системи.

На даний час в Україні створена сучасна система розрахунків, яка дає змогу проводити перерахування коштів з рахунка платника на рахунок отримувача за лічені хвилини. Але не технічна швидкість визначає платоспроможність. У системі показників ефективності фінансової діяльності підприємств важливим є показник кількості днів, що проходять між укладенням відповідної угоди і надходженням коштів на рахунок (відношення сум, належних до сплати, до середньої величини продажу за один день).

Однак, цей вагомий для мікроекономічного середовища показник не відіграє такої ж ролі на макрорівні, оскільки характеризує внутрішню швидкість проходження грошових потоків, тобто взаєморозрахунків. Водночас, не будучи макрофінансовим індикатором, він дуже важливий довідковий показник, адже, відображаючи швидкість взаєморозрахунків, характеризує ефективність функціонування фінансової системи в цілому і банківської зокрема.

Важливою складовою макроекономічної платоспроможності є діяльність банківської системи, яка забезпечує проведення розрахунків між окремими суб'єктами. На технічному боці розрахунків, котрий забезпечує відповідну швидкість проходження грошей, ми зупинились вище. Хоча при цьому слід зауважити, що інтереси клієнтів банків у даному напрямі розходяться з інтересами самих банків.

Якщо підприємства зацікавлені в максимальній швидкості розрахунків, то банки більше влаштовує їх певна затримка. Залишки коштів на рахунках становлять ресурси комерційного банку, їх використання приносить банку доходи. Для банків прискорення розрахунків означає втрату частини ресурсного потенціалу, а отже і доходів. Тому так важливо знайти оптимальне вирішення проблеми термінів розрахунків, щоб це не спричиняло істотного затримання обігу грошових коштів і не надмірно зменшувало ресурсний потенціал банку, а значить і всієї фінансової системи.

З фінансового боку вплив банків на макроекономічну платоспроможність проявляється в забезпеченні платоспроможності самих банків. Втрата платоспроможності підприємств — вкрай негативне явище, але воно — ще тільки частковий прояв фінансової кризи. Втрата ж платоспроможності банківських установ — набагато складніше явище. Якщо воно зачіпає всю банківську систему, то настає фінансова криза. У зв'язку з цим центральними банками завжди контролюється платоспроможність комерційних банків.

Важливим чинником макроекономічної платоспроможності є стан державних фінансів. Держава — важливий суб'єкт фінансових відносин на цьому рівні. Разом з тим оскільки зміст фінансової діяльності держави відрізняється від фінансової діяльності підприємств, то неоднаковою буде й оцінка їх платоспроможності. У даному разі коефіцієнт ліквідності, наприклад, не підходить (навіщо потрібне державі декілька кратне перевищення коштів над зобов'язаннями).

Доцільно визначати сальдо платоспроможності, тобто збалансованість державних доходів і видатків. Основним показником є стан бюджету (урівноваженість доходів і видатків, перевищення доходів над видатками та перевищення видатків над доходами). Макрофінансовим індикатором при цьому виступає рівень бюджетного дефіциту (профіциту) — його відношення до обсягу ВВП.

Якщо відношення дефіциту до обсягу видатків бюджету, що розглядалося раніше, характеризує рівень незабезпеченості державного фінансування постійними доходами, то його відношення до ВВП дає можливість оцінити платоспроможність держави відносно загальних фінансових можливостей суспільства, які, у свою чергу, визначаються обсягами виробленого ВВП.

Взаємозв'язок бюджетного дефіциту з макроекономічною платоспроможністю досить складний.

По-перше, можлива висока інтегрована платоспроможність суб'єктів підприємницької діяльності за низької платоспроможності держави. Це свідчить про наявність фінансових проблем тільки у держави. Така ситуація характерна для високорозвинених країн, у яких державні фінанси посідають підпорядковане місце у фінансовій системі.

По-друге, як протилежний варіант можна розглядати високу платоспроможність держави в умовах недостатності фінансових ресурсів у економіці. Вона можлива тоді, коли провідне місце у фінансовій системі відводиться саме державним фінансам. Причому недостатній рівень фінансової самозабезпеченості підприємств походить від надмірної централізації фінансових ресурсів державою. Також можливі варіанти поєднання як належної, так і недостатньої інтегрованої платоспроможності підприємств і держави.

Важливим макрофінансовим показником, котрий інтегровано характеризує діяльність суб'єктів підприємницької діяльності, держави та фінансових інституцій у сфері міжнародних фінансових відносин, є сальдо торговельного та платіжного балансу. Негативне сальдо показує  відплив фінансових ресурсів і зниження міжнародної платоспроможності даної країни, а позитивне, навпаки, — примноження фінансових ресурсів, які, зокрема, можуть спрямовуватись на погашення зовнішнього державного боргу. Сальдо торговельного балансу важливе саме у фінансовому контексті, адже з економічного погляду його неможливо однозначно оцінити позитивно чи негативно.

Так, негативне сальдо відображає відплив фінансових ресурсів, але натомість країна отримує матеріальні чи сировинні ресурси, товари чи послуги. І навпаки, позитивне сальдо характеризує збільшення фінансових ресурсів, але означає скорочення внутрішнього споживання. Тому оцінку даного показника слід проводити саме з позицій потреб тієї чи іншої країни у коштах, котрі забезпечують її міжнародну платоспроможність. Макрофінансовим індикатором використовують, як і стосовно бюджетного дефіциту і державного боргу, відношення сальдо торговельного балансу до ВВП.

Друга група макрофінансових індикаторів відбиває ефективність фінансової системи. Результативність економічної діяльності відображається в прирощенні вартості. На макрорівні це приріст ВВП у поточному періоді. Мета фінансової діяльності підприємства — отримання прибутку. Мета макроекономічного регулювання — створення відповідних передумов для виробництва необхідного обсягу ВВП, який задовольнить потреби суспільства. Результативність макроекономіки — приріст ВВП.

На основі показника, який характеризує макроекономічну результативність, можна визначити відповідний макрофінансовий індикатор, яким є відношення приросту ВВП до обсягу приросту інвестиційних вкладень в економіку. За допомогою цього індикатора можливе управління процесом економічного зростання, адже можна розраховувати, скільки необхідно інвестицій для досягнення певного рівня зростання і який рівень зростання можна забезпечити на основі певних інвестицій.

Важливу роль у системі макрофінансових індикаторів відіграють показники  керування заборгованістю. На макрорівні показники заборгованості  можуть визначатись  за двома напрямами. По-перше, за сумарною заборгованістю суб'єктів господарювання кредитній системі. При цьому можливе і використання того самого коефіцієнта заборгованості — відношення кредитної заборгованості до загальної вартості майна. По-друге, установлення рівня заборгованості держави. Найбільш поширеним є відношення державного боргу до обсягу ВВП, і саме цей показник використовується як макрофінансовий індикатор державної заборгованості.

За наявності державного боргу необхідно встановити рівень платоспроможності держави за процентними платежами і поверненням боргу. Ураховуючи важливість забезпечення як повернення боргу, так і виплати процентів, слід розраховувати два коефіцієнти.

Перший характеризує забезпечення державного боргу. Коефіцієнт покриття боргу розраховується як до обсягу приросту ВВП за період, що встановлено до строку погашення боргу, так і до приросту обсягу доходів бюджету (за вирахуванням нових позик) за цей період, адже погашення позик здійснюється з бюджету. Якщо частина позик погашається з інших джерел, то вона вираховується з тієї суми боргу, що відноситься до приросту доходів бюджету.

Другий показник характеризує забезпечення процентних платежів. Він може розраховуватись аналогічно, тобто як відношення суми процентних платежів до обсягу приросту ВВП і відповідних доходів бюджету. Однак при цьому обсяги приросту ВВП і доходів бюджету зменшуються на суму виплат державного боргу, адже тільки ця різниця характеризує реальне джерело виплати процентів.

Крім макрофінансових індикаторів є специфічна сфера макроекономіки фінансовий ринок. Важливий індикатор, що характеризує ділову і фінансову ефективність, — активність фінансового ринку. На даний час з метою її оцінки у світовій практиці широко використовуються спеціальні індекси та рівень капіталізації доходів.

Індексна оцінка активності проводиться на фондовому ринку, насамперед, у частині біржової торгівлі. Всесвітнього визнання набув, наприклад, індекс Доу-Джонса, який характеризує середній показник курсів акцій, що розраховується для певної групи найбільших корпорацій. Він обчислюється як середньоарифметична щоденних котирувань акцій цих корпорацій на момент закриття біржі. У США індекс Доу-Джонса визначається як для основних галузей - комунальних (газо- та електропостачання), промислових і транспортних компаній, так і в цілому для провідних корпорацій — зведений індекс. Також застосовуються індекси «Велью Лайн» (для Нью-Йоркської і Американської фондових бірж та позабіржової торгівлі у США), Ніккеї (на Токійській фондовій біржі), FАZ і DАХ (для провідних концернів Німеччини) та ін. Активність фондового ринку оцінюється за динамікою того чи іншого індексу: зростання свідчить про активізацію діяльності, зниження — про падіння ділової активності.

Рівень   капіталізації   характеризує   спрямування   частини отриманих у суспільстві доходів на формування фінансових ресурсів через фондовий ринок. Якщо індексна оцінка характеризує так би мовити внутрішню активність фондового ринку, то рівень капіталізації доходів показує ступінь суспільної концентрації фінансових ресурсів, тобто активність виходу на ринок юридичних і фізичних осіб. Це дуже важливий показник, оскільки він відображає динаміку нарощення фінансового потенціалу у суспільстві, котрий є основою його розвитку.Капіталізація доходів являє собою ту базу, яка забезпечує економічне зростання,   тобто   реалізацію   основного   завдання   макроекономічного регулювання. Водночас необхідно установити оптимальний рівень як загальних пропорцій між споживанням і нагромадженням, так і між тією капіталізацією, що здійснюється через фондовий ринок, та індивідуальною і суспільною (через державні фінанси) капіталізацією.

Таким чином, ми охарактеризували  систему макрофінансових індикаторів, яка поділяється на три напрями макроекономічної оцінки — платоспроможність, фінансова ефективність і результативність та заборгованість.

Необхідність використання системи показників визначається тим, що не існує єдиного індикатора, який би дав повну інтегровану оцінку макрофінансовій ситуації. Навряд чи доцільно, як це робиться на мікрорівні, формувати також рейтингову оцінку за зваженою сукупністю окремих показників. Необхідна саме система індикаторів, кожен з яких відображає певний бік макрофінансової діяльності.

При цьому слід, ухвалюючи відповідні рішення, враховувати взаємозв'язок макрофінансових індикаторів. Необхідно знати, як те чи інше рішення відіб'ється на всій сукупності показників. Не існує рішень, які б одночасно поліпшували (чи погіршували) всі показники. Виграш в одному напрямі може супроводжуватись погіршенням ситуації в іншому.

Водночас треба зазначити, що не всі із запропонованих макрофінансових індикаторів використовуються у світовій та українській практиці. Найбільш поширеними на даний час є індекс інфляції, рівень бюджетного дефіциту і державного боргу, сальдо платіжного балансу, біржові індекси.

Тема 7.  Фінансовий механізм, фінансове управління та фінансовий контроль

 1. Суть та складові елементи фінансового механізму.

2.  Зміст і принципи фінансового планування.

3.  Управління фінансами та його складові елементи.

4.  Фінансовий контроль: зміст, принципи та види.

 1. Суть та складові елементи фінансового механізму

 Для впливу на процеси  суспільного відтворення держава використовує  певний господарський механізм, склад і структура якого визначаються рівнем розвитку економіки, відносинами власності, історичними та національними особливостями. Важливою складовою господарського механізму є фінансовий механізм.

За загальним визначенням фінансовий механізм може бути охарактеризований як комплекс спеціально розроблених і законодавчо закріплених у державі форм і методів створення і використання фінансових ресурсів для забезпечення економічного розвитку та соціальних потреб громадян.

 Фінансовий механізм – це сукупність  конкретних фінансових форм, методів та важелів, за допомогою яких забезпечується процес суспільного відтворення, тобто здійснюються розподільчі та перерозподільчі відносини, утворюються  доходи суб’єктів господарювання і фонди грошових коштів (Рис.4.1).

Фінансовий механізм – це, по суті,  методичні, організаційні та правові положення та заходи, які визначають функціонування фінансів у економіці держави, їхнє практичне використання для досягнення визначених відповідними програмами цілей і завдань.

Фінансовий механізм є складовою частиною господарського механізму в державі, яка значною мірою визначає характер не лише господарського механізму зокрема, а й економічної системи в цілому. За допомогою фінансів визначається кінцевий результат усієї господарської діяльності в державі.

Рис.7.1. Склад фінансового механізму.

Формування і використання фондів фінансових ресурсів для задоволення загальнодержавних потреб, а також потреб підприємницьких структур і населення здійснюються на основі відповідних нормативних актів та методичних положень, які визначають техніку мобілізації і використання цих ресурсів, а також обовязки субєктів, що беруть участь у цих процесах.

 Призначення фінансового механізму зводиться до двох основних функцій – фінансового забезпечення і фінансового регулювання  економічних і соціальних процесів у державі. Але треба зауважити , що вказані функції є певною теоретичною абстракцією. За наявного досвіду фінансове забезпечення одночасно виконує функцію регулювання так само, як регулювання може здійснювати функцію фінансового забезпечення.

Кількісна та якісна характеристики фінансового механізму визначаються тим, яка величина фінансових ресурсів зосереджується та витрачається  на відповідних рівнях господарського управління  та якою є технологія їх зосередження і витрачання.

 Фінансове забезпечення – це формування цільових грошових фондів у достатньому розмірі та їх ефективне використання.

Основними елементами фінансового забезпечення суб’єктів господарської діяльності є:

- самофінансування (відшкодування витрат на основну діяльність та її розвиток за рахунок власних джерел);

- кредитування (надання коштів за принципами поворотності, платності, строковості та забезпеченості);

- бюджетне фінансування (надання коштів із бюджету на безповоротних засадах);

- оренда (передача майна у користування на певний строк і за певну плату);

- інвестування (вкладання коштів у ті чи інші об’єкти з метою отримання прибутку або соціального ефекту).

 Фінансове регулювання – це метод фінансового впливу, пов’язаний із регулюванням економічних процесів.

Основними елементами фінансового регулювання є:

- оподаткування (вилучення частини доходів підприємств і населення до бюджету та державних цільових фондів);

- бюджетні трансферти (дотації, субсидії, субвенції).

Для зацікавлення суб’єктів господарювання в досягненні кращих результатів використовуються  фінансові стимули.  До них належать:

- заохочувальні фонди підприємств, які утворюються з прибутку;

- бюджетне фінансування ефективних напрямків розвитку народного господарства (у т.ч. дотації підприємствам, діяльність яких має важливе значення для економіки країни);

- спеціальні фінансові пільги (пільги на податки та можливість проведення прискореної амортизації).

У фінансових важелях важливе місце займають фінансові санкції як особливі форми організації фінансових відносин, покликані посилити матеріальну відповідальність суб’єктів господарювання за виконання взятих зобов’язань. В умовах ринку роль фінансових санкцій значно зростає. Найбільш розповсюдженими серед  них є штрафи і пені.

 Штрафи – це міра матеріального впливу на винних у порушенні законодавства, угод або діючих правил. Застосовується, як правило, в твердій грошовій сумі.

 Пеня  застосовується при несвоєчасному виконанні грошових зобов’язань  і нараховується на кожен день простроченого платежу.

Для нормального функціонування фінансового механізму необхідним є його відповідне нормативно-правове забезпечення, яке представлене, передусім, Конституцією України, численними законами, а також підзаконними нормативно-правовими актами. Закони приймаються Верховною Радою України, є обов’язковими до виконання і мають вищу юридичну силу по відношенню до інших нормативних актів. Провідне місце в регламентації фінансових відносин мають такі закони: „Про власність”, „Про систему оподаткування”, „Про підприємництво”, „Про підприємства в Україні”, Бюджетний кодекс України.

Підзаконні нормативно-правові акти приймаються компетентними державними органами на підставі діючих законів. До таких документів належать: Укази Президента України, Декрети та Постанови Кабінету Міністрів, інструкції і накази міністерств, міжнародні договори, укладені і ратифіковані Верховною Радою України.

 У сучасних умовах реформування економіки України відбувається вдосконалення фінансового механізму. Найважливішими проблемами, які вирішуються при цьому, є такі:

- створення передумов для розвитку і становлення ринкових відносин в Україні;

- забезпечення раціональних пропорцій розподілу і перерозподілу валового внутрішнього продукту;

- забезпечення необхідних темпів економічного зростання;

- науково обгрунтоване фінансове планування і прогнозування обсягів централізованих і децентралізованих фінансових ресурсів, їх розподілу і використання;

- підвищення результативності фінансового контролю;

- удосконалення механізму дії фінансових важелів, стимулів і санкцій;

- адекватне правове і нормативне забезпечення функціонування всього фінансового механізму.

2.  Зміст і принципи фінансового планування

Фінансове планування – це діяльність щодо складання планів формування, розподілу і використання фінансових ресурсів на рівні окремих суб’єктів господарювання, їх об’єднань, галузевих структур, територіально-адміністративних одиниць та країни в цілому.

У фінансовому плануванні важливим є застосування принципів наукового обгрунтування показників плану і забезпечення їх стабільності, а також використання прогресивних норм і нормативів із залученням електронно-обчислювальної техніки.

Фінансове планування є складовою частиною народногосподарського планування. пов’язаною з загальним управлінням фінансами. Воно передбачає визначення основних завдань діяльності суб’єктів господарювання на перспективу.

Обєктом фінансового планування виступають фінансові ресурси, що утворюються в процесі розподілу і перерозподілу валового внутрішнього продукту (прибуток, амортизаційні відрахування, податки та обов’язкові збори в державні цільові фонди тощо).

Фінансові плани це плани формування, розподілу і використання фінансових ресурсів. Їх особливістю є те, що вони складаються виключно у грошовій формі.

Фінансові плани складаються окремими підприємствами, установами, об’єднаннями, відомствами (баланс доходів і видатків, кошторис, бізнес-план, платіжний календар) в розрізі окремих територій (місцеві бюджети) та на рівні держави в цілому (Державний бюджет, зведений бюджет, баланс фінансових ресурсів і витрат держави).

За тривалістю дії такі плани поділяють на:

- перспективні фінансові плани (складаються на період, більший 1-го року);

- поточні (складаються на один рік);

- оперативні (складаються на квартал, місяць).

Принципами фінансового планування є:

- наукова обгрунтованість (проведення розрахунків фінансових показників на основі певних методик, з урахуванням кращого досвіду, використанням засобів обчислювальної техніки,  економіко-математичних методів, які передбачають багатоваріантність розрахунків і вибір найоптимальнішого);

- єдність фінансових планів (полягає в єдності фінансової політики, єдиній методології розрахунку фінансових показників);

- безперервність (взаємозв’язок перспективних, поточних і оперативних фінансових планів);

- стабільність (незмінність показників фінансових планів).

При складанні фінансових планів використовують відповідні методи: нормативний, балансовий, економіко-математичний, метод коефіцієнтів та метод економічного аналізу.

 Метод коефіцієнтів передбачає розповсюдження встановлених раніше тенденцій на майбутній період або розповсюдження вибіркових даних на іншу частину сукупності досліджуваних об’єктів. Наприклад, в плановому періоді обсяги реалізації продукції мають збільшитись на 20 %.  Потрібно визначити величину очікуваного прибутку.  Для цього обчислюємо коефіцієнт зміни обсягів реалізації (1,2) і множимо на величину прибутку за попередній період.

Цей метод надзвичайно простий у застосуванні, але він має суттєвий недолік: разом з коефіцієнтом на наступний період механічно переносяться всі негативні явища, які мали місце в попередньому періоді.

Метод коефіцієнтів використовується при індексації основних засобів, дооцінці товарно-матеріальних цінностей у зв’язку з інфляцією, при планування прибутку та величини власних оборотних коштів.

Нормативний метод  у фінансовому плануванні передбачає розрахунок фінансових показників на основі встановлених норм і нормативів. Це нормативи утворення фондів грошових коштів, норми амортизаційних відрахувань, нормативи розподілу прибутку, норми витрачання коштів в бюджетних установах тощо.

Нормативний метод є більш ефективним за умов, коли норми і нормативи відповідають наступним вимогам:

- вони мають бути науково обгрунтованими;

- прогресивними, тобто орієнтованими на кращий досвід;

- стабільними.

Балансовий метод  передбачає відповідність видатків джерелам їхнього покриття та ув’язку всіх розділів фінансового плану, в результаті чого досягається збалансованість плану.  В сучасних умовах цей метод набуває особливого значення, тому що видатки підприємств залежать від зароблених кощтів, і підприємства повинні розраховувати  лише на власні надходження, а не на допомогу держави або міністерства.

 Баланс доходів і видатків – це поточний фінансовий план, який складається на підприємстві і розраховується на рік з розподілом по кварталах.

 Платіжний календар – це  оперативний фінансовий план, який складають на квартал з розбивкою по місяцях або на місяць і з розбивкою по декадах.

 Платіжний календар конкретизує поточний фінансовий план, уточнює його показники, дає чіткіше уявлення про стан платежів та розрахунків у періоді, що аналізується. За допомогою платіжного календаря постійно контролюється платоспроможність підприємства.

Бізнес-план   - це  план реалізації певного проекту або угоди, які потребують вкладення коштів.

Бізнес-план складається у випадках:

- приватизації;

- продажу контрольного пакету акцій іноземному інвестору;

- при створенні спільних підприємств за участю держави;

- при наданні підприємству кредитними установами довгострокових позик (для обгрунтування повернення кредитів).

 У перших розділах бізнес-плану подається загальний опис проекту, вказується його мета, виробничі характеристики майбутнього підприємства, принципи та методи керівництва ним.

Заключні розділи бізнес-плану – фінансові. В них подаються розрахунки прибутку і рентабельності від реалізації угоди або проекту, обгрунтовуються терміни і джерела повернення позик, а також строки окупності  затрат.

 Кошториси доходів і видатків складають установи соціальної сфери, тобто бюджетні організації. Кошторис містись два основних розділи:

І. Доходи:

- надходження коштів з загального фонду бюджету;

- надходження з інших джерел (плата за навчання, за лікування, орендна плата, плата за проживання у гуртожитку, доходи від підсобних господарств тощо);

ІІ. Видатки:

- зарплата працівника бюджетних установ;

- нарахування на заробітну плату;

- придбання предметів постачання і матеріалів;

- оплата послуг по утриманню установи;

- відрядження;

- оплата комунальних послуг та енергоносіїв;

- капітальні видатки;

-інші.

 Бюджет як фінансовий план завжди складається з двох частин: доходної і видаткової.

І.Доходи:

- податки;

- відрахування в державні цільові фонди, приєднані до бюджету;

- неподаткові надходження (вартість конфіскованого майна, надходження від зовнішньоекономічної діяльності, кошти від випуску державних цінних паперів).

ІІ. Видатки:

- на народне господарство (капітальні вкладення, дотації);

- на соціальний захист населення;

- на оборону;

- на управління;

- на утримання соціальної сфери;

- на екологію;

- на створення державних резервів;

- на інші цілі.

Особливістю Державного бюджету як фінансового плану є те, що він єдиний має силу закону.

 Баланс фінансових ресурсів і витрат держави складається з метою визначення обсягів фінансових ресурсів країни і напрямків їх використання. Відмінність балансу від зведеного бюджету полягає в тому, що, крім централізованих фінансових ресурсів, які мобілізуються через фінансову систему, в ньому відображаються і децентралізовані фінансові ресурси, зосереджені у суб’єктів господарювання і населення.

Баланс фінансових ресурсів і витрат держави є фінансовою програмою економічного і соціального розвитку держави.  У ньому передбачаються можливості фінансового забезпечення темпів і пропорцій розвитку економіки держави у прогнозованому періоді.  Також баланс фінансових ресурсів і витрат держави служить інформаційною  та аналітичною основою для розробки та обгрунтування фінансової політики держави.

Метою розробки балансу фінансових ресурсів держави є визначення розмірів державних фінансових ресурсів, збалансування доходів та витрат держави, перевірка економічного обгрунтування  розрахунків державного бюджету, балансу грошових доходів та витрат населення, платіжного балансу та інших фінансових балансів.

  Основними напрямками удосконалення фінансового планування в сучасних умовах є:

- забезпечення стабільних умов господарювання та, як наслідок, стабільного надходження податків та зборів до бюджету;

- підвищення ролі перспективного фінансового планування;

- широке застосування економічних нормативів, економіко-математичних методів, електронно-обчислювальної техніки у фінансовому плануванні.

 

3.  Управління фінансами та його складові елементи

Управління – це цілеспрямована діяльність, пов’язана з впливом керуючого суб’єкта на керований об’єкт з метою досягнення певних цілей та результатів.

Управління притаманне всім сферам людської діяльності, в тому числі економічній і фінансовій.

 Управління фінансами – це складова частина управління економікою. Його здійснює спеціальний фінансовий апарат за допомогою специфічних прийомів та методів.

Об’єктами  управління виступають фінансові відносини, в тому числі і ті, що пов’язані з формування і використанням фондів грошових коштів. Найважливіші об’єкти управління – це фінанси підприємств, організацій і установ, фінанси домогосподарств, загальнодержавні фінанси.

Суб’єктами управління виступають держава в особі законодавчих і виконавчих органів, у т.ч. фінансових, а також фінансові служби підприємств, організацій і установ.

Сукупність всіх організаційних структур, які здійснюють управління фінансами, утворює фінансовий апарат.

Управлінська діяльність включає наступні функціональні елементи:

- планування, в ході якого кожен суб’єкт господарювання оцінює свій фінансовий стан, виявляє резерви збільшення фінансових ресурсів та напрямки їх ефективного використання;

- оперативне управління як комплекс заходів, що проводяться на основі оперативного аналізу конкретної фінансової ситуації. Мета оперативного управління – досягти максимального ефекту при мінімальних затратах шляхом своєчасної зміни фінансових відносин та маневрування  фінансовими ресурсами;

- контроль, який пронизує всі стадії управлінської діяльності і в той же час має велике самостійне значення. В процесі контролю порівнюються фактичні результати із запланованими і виявляються резерви.

Розрізняють стратегічне і оперативне управління фінансами.

Стратегічне управління – це управління  фінансами на перспективу, яке виражається у встановленні обсягів фінансових ресурсів на перспективу для реалізації цільових програм, пов’язаних з піднесенням економіки України, проведенням її структурної перебудови, конверсії оборонних галузей. зміцнення агропромислового комплексу, вирішення соціальних проблем.

 Його здійснюють Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Президент.

 Оперативне управління фінансами здійснюють Міністерство фінансів України; дирекції позабюджетних фондів та страхових організацій; фінансові служби міністерств, підприємств та організацій.

В сучасних умовах гостро стоїть проблема пошуку альтернативних методів управління і впливу на суб’єкти господарювання, які відповідали б ринковій економіці.

 Верховна Рада України як найвищий орган законодавчої влади приймає закони, у т.ч. з фінансових питань, затверджує Державний бюджет України та здійснює контроль за його виконанням в особі Рахункової палати, а також визначає засади внутрішньої та зовнішньої політики в сфері фінансів.

 Президент України як голова держави створює у межах коштів, передбачених Державним бюджетом для здійснення своїх повноважень, консультативні та інші допоміжні органи і служби, підписує закони, прийняті Верховною Радою, має право вето щодо цих законів із наступним поверненням їх до Верховної Ради на повторний розгляд.

Кабінет Міністрів України як найвищий орган виконавчої влади забезпечує проведення фінансової, інвестиційної та податкової політики, політики у сферах праці і зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки, культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; організує розробку проекту закону про Державний бюджет і забезпечує його виконання.

Міністерство фінансів України як центральний орган виконавчої влади, підвідомчий Кабінету Міністрів:

- реалізує державну фінансову політику;

- складає проект Державного бюджету;

- організовує виконання Державного бюджету;

- контролює виконання Державного бюджету та складає звіт про його виконання;

- забезпечує захист фінансових інтересів держави, здійснює контроль за дотриманням фінансового законодавства;

- проводить методичну роботу з питань фінансового та бюджетного планування;

- здійснює управління державним внутрішнім та зовнішнім боргом;

- розробляє пропозиції щодо удосконалення податкової політики;

- здійснює контроль за випуском та обігом цінних паперів та бере участь в роботі керівних органів фондових бірж;

- вивчає валютно-фінансові проблеми в сфері міжнародного економічного співробітництва;

- готує і подає до Кабінету  Міністрів пропозиції щодо вступу України до міжнародних фінансових організацій та членства в них.

До 1996 року в складі Міністерства фінансів знаходилась Державна податкова служба України, але пізніше вона була відокремлена від Міністерства фінансів і набула статусу окремого міністерства. Це було аргументовано метою посилення контролю за справлянням податків.

Головними завданнями Державної податкової адміністрації є:

- здійснення контролю за додержанням податкового законодавства, правильністю обчислення, повнотою і своєчасністю сплати податків і зборів;

- розробка пропозицій щодо вдосконалення податкового законодавства, прийняття нормативних актів і методичних рекомендацій з питань оподаткування;

- формування та ведення Державного реєстру фізичних осіб – платників податків та єдиного банку даних про платників – юридичних осіб;

- проведення роз’яснювальної  роботи  серед платників податків з питань оподаткування;

- попередження та розкриття злочинів та інших правопорушень у сфері оподаткування.

При Міністерстві фінансів України діють також Державна контрольно-ревізійна служба та Державне казначейство.

Головними завданнями Державної контрольно-ревізійної служби є:

- здійснення державного контролю за витрачанням коштів і матеріальних цінностей в міністерствах, відомствах, державних комітетах, державних фондах, бюджетних установах, а також на підприємствах і організаціях, які отримують кошти з бюджетів усіх рівнів;

- здійснення контролю за станом і достовірністю бухгалтерського обліку і звітності в цих установах;

- розробка пропозицій щодо усунення виявлених недоліків і порушень та запобігання їм у подальшому.

 Державне казначейство України було створено у 1995 році з метою ефективного управління коштами Державного бюджету. Основними завданнями казначейства є:

- організація виконання Державного бюджету та здійснення контролю за цим процесом;

- фінансування видатків Державного бюджету;

- ведення обліку касового виконання Державного бюджету, складання звіту про виконання Державного бюджету;

- здійснення управління державним внутрішнім і зовнішнім боргом;

- управляє наявними коштами Державного бюджету, у т.ч.  в іноземній валюті, та коштами державних позабюджетних фондів у межах видатків, установлених на відповідний період;

- здійснює розподіл між Державним бюджетом та бюджетами АР Крим, областей, міст Києва і Севастополя, розподіл відрахувань від загальнодержавних податків, зборів і платежів за нормативами, затвердженими Верховною Радою України;

- здійснює контроль за надходженням і використанням коштів державних позабюджетних фондів;

- розробляє нормативно-методичні документи з питань бухгалтерського обліку, звітності та організації виконання бюджетів усіх рівнів, які є обов’язковими для всіх підприємств, організацій і установ, що використовують бюджетні кошти державних позабюджетних фондів.

1997 році було прийнято Закон „Про  Рахункову палату Верховної Ради  України”. 

Основними завданнями Рахункової палати є:

- контроль за своєчасним виконанням Державного бюджету, фінансуванням загальнодержавних програм, укладанням угод про державні позики і кредити;

- контроль за використанням золотого запасу, а також дорогоцінних металів та каменів;

- надання кредитів та здійснення операцій з розміщення золотого резерву і резерву в іноземній валюті.

 Органи місцевого самоврядування у сфері фінансів мають такі повноваження :

- самостійно розробляють і виконують відповідні місцеві бюджети;

- використовують вільні бюджетні кошти, додатково отримані в процесі виконання місцевих бюджетів;

- мають право встановлювати розміри ставок місцевих податків і зборів, перелік яких затверджується Верховною Радою України;

- мають повноваження в галузі ціноутворення;

- мають право здійснювати місцеві позики, випускати цінні та організовувати грошово-речові лотереї;

- можуть виступати гарантами під надання кредитів підприємствам  і установам, що належать до комунальної власності.

4.  Фінансовий контроль: зміст, принципи та види

Фінансовий контроль – це діяльність уповноважених органів, спрямована на забезпечення виконання суб’єктами господарювання встановлених форм і методів реалізації фінансових відносин, а також на аналіз їх ефективності та розробку пропозицій щодо їх удосконалення.  Фінансовий контроль відображає практичну реалізацію притаманної фінансам контрольної функції. Він являє собою контроль з боку держави за процесом створення і руху фінансових ресурсів усіх ланок фінансової системи. Сферою діяльності фінансового контролю є процес формування, розподілу і використання фондів грошових коштів.

 Принципи фінансового контролю:

- незалежність (виключення матеріальної чи моральної зацікавленості перевіряючого);

- гласність (результати перевірок публікуються для широкого загалу);

- превентивність (попереджувальний характер фінансового контролю);

- дієвість (за результатами контрольної перевірки завжди приймаються певні міри);

- регулярність (контроль проводиться згідно з вимогами діючого законодавства);

- об’єктивність (контроль проводиться згідно з вимогами діючого законодавства);

- всеохоплюючий характер (по можливості фінансовий контроль повинен охоплювати всі сторони фінансово-господарської діяльності).

Фінансовий контроль проводиться на макро-  та  мікро-  рівнях. Об’єктом фінансового контролю на макрорівні є державні фінанси. Суб’єктами фінансового контролю є державні органи влади і управління.

 Фінансовий контроль на мікрорівні – це контроль на рівні суб’єктів господарювання всіх форм власності. Об’єктом контролю на цьому рівні є фінансово-господарська діяльність підприємств, організацій і установ. Предметом контролю є фінансові показники,  а саме прибуток, собівартість, податки, відрахування. Схематично класифікацію фінансового контролю можна зобразити таким чином (Рис.7.2).

Залежно від суб’єктів, що здійснюють  фінансовий  контроль, розрізняють наступні його види:  

 Державний фінансовий контроль проводять органи державної влади і управління. Державний фінансовий контроль поділяється на загальнодержавний і відомчий.

Загальнодержавний контроль здійснюють Кабінет Міністрів України, Міністерство фінансів, Державна податкова адміністрація, Державна контрольно-ревізійна служба,  Державна митна служба, місцеві державні адміністрації та інші структури.

Рис. 4.2. Класифікація фінансового контролю

Відомчий фінансовий контроль застосовується тільки по відношенню до підвідомчих підприємств і організацій та проводить контрольно-ревізійними підрозділами міністерств та відомств.

 Громадський фінансовий контроль на сьогодні в Україні здійснюють:

- громадські організації (партії, рухи, профспілки, що стежать за виконанням умов трудового договору);

- засоби масової інформації;

- окремі фахівці (фізичні особи) на основі добровільності та без жодних матеріальних відрахувань.

 Аудит – відносно новий для України вид фінансового контролю. 22 квітня 1993 року був прийнятий Закон „Про аудиторську діяльність”, який визначив правові засади здійснення аудиторської діяльності і був спрямований на створення системи незалежного фінансового контролю з метою захисту інтересів власника. Це незалежний зовнішній фінансовий контроль, заснований на комерційних засадах. Поява і розвиток аудиту в Україні обумовлений:

- відмиранням неефективного відомчого контролю;

- наявністю підприємств нових форм власності;

- неможливістю загальнодержавними органами фінансового контролю охопити регулярними і глибокими перевірками всіх суб’єктів господарської діяльності.

Залежно від часу виділяють такі форми фінансового контролю:

- попередній, що проводиться до здійснення фінансових операцій (наприклад, бухгалтерія підприємства перед тим, як виписати документи на витрачання коштів, перевіряє доцільність витрат та  їх відповідність потребам згідно з нормами);

- поточний, що проводиться в процесі здійснення фінансовий операцій (наприклад, перерахування податків, здійснення виплат);

- наступний, що проводиться після закінчення певних періодів (за підсумками місяця, кварталу, року).

 Методи фінансового контролю – це конкретні прийоми проведення фінансового контролю. Вони поділяються на:

- натуральні, коли контроль проходить не по документах, а перевіряється  наявність товарно-матеріальних цінностей (інвентаризація, лабораторний аналіз, контрольний замір, контрольний запуск сировини у виробництво, перевірка фактично виконаних робіт);

- документальні, коли контроль проходить по документах.

До органів, що здійснюють фінансовий контроль в Україні, відносяться:

- Рахункова палата Верховної Ради України;

- Кабінет Міністрів України;

- Міністерство фінансів (Державна контрольно-ревізійна служба, державне казначейство);

- Державна податкова служба;

- галузеві міністерства;

- Фонд державного майна (контролює процеси, пов’язані з приватизацією);

- Національний банк України (здійснює контроль за грошей в обігу, дотриманням касової дисципліни, а також контроль при видачі, перевірці забезпечення і стягнення позик);

- державні комітети (Державний комітет по цінах; Державний комітет статистики; Державний антимонопольний комітет; Державний комітет стандартизації, метрології та сертифікації; Державний комітет у справах захисту прав споживачів; Державна служба зайнятості і соціальної політики);

- інші (Пенсійний фонд, органи охорони навколишнього природного середовища, органи санітарно-епідеміологічного нагляду, органи пожежного нагляду).

Тема 8. Бюджетний устрій та бюджетна система України

1. Визначення бюджетної системи України та її структура.

2. Принципи побудови бюджетної системи України.

3. Бюджетна класифікація та її показники.

1. Визначення бюджетної системи України та її структура

Під бюджетною системою слід розуміти сукупність окремих її ланок, юридично пов’язаних між собою, які базуються на загальноприйнятих принципах, що відповідають міжнародним стандартам.

Як правило, бюджетні системи існують двох типів. В унітарних державах – дворівнева система, яка включає державний та місцеві бюджети. У державах із федеративним устроєм (США, Німеччина, Росія) бюджетні системи включають три і навіть чотири рівні: федеральний бюджет, бюджети членів федерації та місцеві бюджети, а також бюджети земель.

Економічна природа та суть бюджетної системи виявляються не в її структурі, тобто не в тому, скільки в ній ланок, а в тому, які фінансові можливості законодавчо закріплені за кожною ланкою та який рівень фінансової незалежності мають ці ланки при здійсненні покладених на них Конституцією та чинним законодавством функцій.

Бюджетна система України - це сукупність Державного бюджету та місцевих бюджетів, побудована з урахуванням економічних відносин, державного і адміністративно-територіальних устроїв і врегульована нормами права.

Бюджетний устрій – це організація і принципи побудови бюджетної системи, її структури, взаємозв’язок між окремими ланками бюджетної системи. Бюджетний устрій України визначається з урахуванням державного устрою і адміністративно-територіального поділу України. У червні 2001 року Верховною Радою України був прийнятий Бюджетний кодекс, який визначив основні засади бюджетної системи України, її структуру, принципи та правові аспекти функціонування і який набрав чинності 1 січня 2002 року.

Державний бюджет висвітлює систему фінансових показників, які відображають створення і використання фінансових ресурсів у всіх секторах економіки держави. У ньому в найбільш загальній формі фінансово обґрунтовується прогноз економічного та соціального розвитку держави. Державний бюджет, віддзеркалюючи обсяг ресурсів, що мобілізуються в даному періоді, та їх використання, своїми результатами засвідчує загальне збалансування фінансових ресурсів і їх витрат. Фактично державний бюджет конкретизує фінансові ресурси адресно, територіально і галузево.

Відповідно до статті 5 Бюджетного кодексу (Структура бюджетної системи України):

  1. Бюджетна система України складається з державного бюджету та місцевих бюджетів.

  2. Бюджетами місцевого самоврядування визнаються  бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об'єднань.

  3. Місцевими  бюджетами  визнаються  бюджет  Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети, бюджети районів у містах та бюджети місцевого самоврядування.

Стаття 2 Закону України «Про бюджетну систему України» в редакції від 29 червня 1995 р., який діяв до прийняття Бюджетного кодексу України, встановлювала, що бюджетна система України складається з Державного бюджету України, республіканського бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів. Там же містилось визначення зведеного бюджету як сукупності всіх бюджетів, що входять до складу бюджетної системи України, з подальшою деталізацією складових зведених бюджетів різного рівня.

Показово, що статтею 3 цього ж Закону було визначено поняття бюджетного устрою як організації і принципів побудови бюджетної системи, її структури, взаємозв'язку між її окремими ланками. Чинне бюджетне законодавство не дає подібного визначення.

Згідно зі статтею 2 Кодексу бюджетна система України - сукупність державного бюджету та місцевих бюджетів, побудована з урахуванням економічних відносин, державного і адміністративно-територіальних устроїв і врегульована нормами права. Таким чином, на зміст та склад бюджетної системи України впливають декілька складових:

а) економічні відносини;

б) державний устрій;

в) адміністративно-територіальний устрій.

Ці положення є відображенням конституційних норм, які містяться в статтях 132-133 Конституції України, що визначають засади територіального устрою (ст. 132) та систему адміністративно-територіального устрою України (ст. 133). Фактично відповідно до статті 133 Конституції України і побудовано склад бюджетної системи України, яка включає:

1) Державний бюджет України;

2) місцеві бюджети:

а) бюджет Автономної Республіки Крим;

б) обласні бюджети;

в) районні бюджети;

г) бюджети районів у містах;

д) бюджети місцевого самоврядування:

- бюджети територіальних громад сіл;

- бюджети територіальних громад селищ;

- бюджети територіальних громад міст та їх об'єднань.

Підставами розмежування бюджетів на бюджети місцеві та бюджети місцевого самоврядування є повноваження певних органів влади щодо їх прийняття та виконання і особливості формування доходної частини. Доходи місцевих бюджетів містять переважно закріплені доходи (ст. 66 Кодексу), тобто ті, що надходять за рахунок розподілення загальнодержавних податків і зборів.  Бюджети місцевого самоврядування містять як доходи аналогічного характеру (ст. 64 Кодексу), так і значне коло власних надходжень, доходів, що формуються за рахунок власних джерел відповідних територіальних громад: місцевих податків та зборів; плати за землю; податку з власників транспортних засобів, податку на промисел; коштів від відчуження майна; плати за оренду майнових комплексів, що перебувають у комунальній власності (ст. 69 Кодексу). Бюджети місцевого самоврядування - базові бюджети.

 Відповідно до статті 6 Бюджетного кодексу (Зведений бюджет):

  1. Зведений бюджет є сукупністю показників бюджетів, що використовуються для аналізу і прогнозування економічного  і соціального розвитку держави.

  2. Зведений  бюджет України включає показники Державного бюджету України, зведеного бюджету Автономної Республіки Крим та зведених бюджетів областей та міст Києва і Севастополя.

  3. Зведений  бюджет  Автономної  Республіки Крим включає показники бюджету Автономної Республіки Крим, зведених бюджетів її районів та бюджетів міст республіканського значення.

  4. Зведений  бюджет  області включає показники обласного бюджету, зведених бюджетів районів і бюджетів міст обласного значення цієї області.

  5. Зведений  бюджет  району  включає  показники районних бюджетів, бюджетів міст районного значення, селищних та сільських бюджетів цього району.

  6. Зведений бюджет міста з районним поділом включає показники міського бюджету та бюджетів районів, що входять до його складу. У разі, коли місту або району у місті адміністративно підпорядковані інші міста, селища чи села, зведений бюджет міста або району в місті включає показники бюджетів цих міст, селищ та сіл.

Зведений бюджет є сукупністю бюджетних показників усіх бюджетів, що існують на відповідній території. Зведені бюджети використовуються для аналізу і прогнозування економічного та соціального розвитку держави, територіальних громад.

Зведені бюджети існують на рівні держави, Автономної Республіки Крим, області, району, міста з районним поділом.

Частини 2-6 статті 6 Кодексу побудовані за єдиною схемою, за якою відповідний зведений бюджет визначається як сукупність показників бюджетів, що існують на території дії зведеного бюджету. Так, зведений бюджет України включає показники Державного бюджету України, зведеного бюджету Автономної Республіки Крим та зведених бюджетів областей та міст Києва і Севастополя. Відповідним чином визначені й інші зведені бюджети.

Зведені бюджети існують з метою:

а) розрахунків соціальних та фінансових нормативів, норм для складання проектів бюджетів;

б) аналізу ефективності бюджетних витрат;

в) з'ясування підстав надання трансфертів.

Зведені бюджети не затверджуються, а мають розрахунково-інформаційний характер.

На відміну від Закону України «Про бюджетну систему України» в редакції від 29 червня 1995 р., де визначення складу бюджетної системи та зведеного бюджету містилось в одній статті (ст. 2), у чинному Бюджетному кодексі України - це дві статті: стаття 5 «Структура бюджетної системи України» і стаття 6 «Зведений бюджет».

Незважаючи на те, що стаття 6 містить шість частин, фактично вони об'єднуються в дві складові цієї статті: поняття зведеного бюджету та склад відповідних зведених бюджетів (України, Автономної Республіки Крим, області, району, міста з районним поділом), побудований за однотипною схемою.

2. Принципи побудови бюджетної системи України

Згідно з Бюджетним кодексом бюджетна система України ґрунтується на таких принципах (Стаття 7. Принципи бюджетної системи України):

1) принцип єдності бюджетної системи України забезпечується єдиною правовою базою, єдиною грошовою системою, єдиним регулюванням бюджетних відносин, єдиною бюджетною класифікацією, єдністю порядку виконання бюджетів та ведення бухгалтерського обліку і звітності;

2) принцип збалансованості – повноваження на здійснення витрат бюджету повинні відповідати обсягу надходжень до бюджету на відповідний бюджетний період;

3) принцип самостійності – Державний бюджет України та місцеві бюджети є самостійними. Цей принцип забезпечується закріпленням за бюджетами відповідних джерел доходів, правом відповідних органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування на визначення напрямків використання коштів відповідно до законодавства України, правом Верховної Ради Автономної Республіки Крим та відповідних рад самостійно і незалежно одне від одного розглядати та затверджувати відповідні бюджети;

4) принцип повноти – до складу бюджетів підлягають включенню всі надходження до бюджетів та витрати бюджетів, що здійснюються відповідно до нормативно-правових актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів самоврядування;

5) принцип обґрунтованості – бюджет формується на реалістичних макропоказниках економічного і соціального розвитку держави та розрахунках надходжень до бюджету, що здійснюються відповідно до затверджених методик та правил;

6) принцип ефективності – при складанні і виконанні бюджетів усі учасники бюджетного процесу мають прагнути досягнення запланованих цілей при залученні мінімального обсягу бюджетних коштів та досягнення максимального результату при використанні визначеного бюджетом обсягу коштів;

7) принцип субсидіарності полягає в тому, що розподіл видів видатків між державним бюджетом та місцевими бюджетами, а також між місцевими бюджетами повинен ґрунтуватися на максимально можливому наближенні надання суспільних послуг до їх безпосереднього споживача;

8) принцип цільового використання бюджетних коштів – бюджетні кошти використовуються тільки на цілі, визначені бюджетними призначеннями;

9) принцип справедливості та неупередженості – бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами;

10) принцип публічності та прозорості – Державний бюджет України та місцеві бюджети затверджуються, а рішення щодо звіту про їх виконання приймаються відповідно Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим та відповідними радами;

11) принцип відповідальності учасників бюджетного процесу – кожен з учасників несе відповідальність за свої дії або бездіяльність на кожній стадії бюджетного процесу.

Виходячи зі статті 95 Конституції України, бюджетна система будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами; закріплюється виключно законодавче та цільове регулювання видатків держави на загальносуспільні потреби; проголошується ідея збалансованості бюджету; закріплюються засади звітності та прозорості. Статтею 7 Кодексу деталізуються ці загальні засади через виділення та пояснення вичерпного переліку принципів бюджетної системи України як основних засад у регулюванні бюджетної діяльності.

Принцип єдності бюджетної системи України виділяє загальні підстави співвідношення, взаємодії різних типів бюджетів, на базі яких вони поєднуються та діють як елементи єдиної бюджетної системи України (єдина правова база та грошова система, єдине регулювання бюджетних відносин та бюджетна класифікація, єдність бюджетного процесу та бухгалтерського обліку і звітності). За рахунок акумуляції коштів на бюджетних рахунках створюється можливість централізації грошових фондів для виконання функцій держави. Заборона обліку коштів бюджетних установ на банківських рахунках, перехід виключно на казначейський облік ще більше підсилили єдність коштів у межах бюджетної системи.

Матеріальний зміст цього принципу підсилюється та відображається і нормою статті 92 Конституції України щодо встановлення Державного бюджету України, бюджетної системи України виключно законами. Загальне визначення бюджетного процесу, його стадій, єдність бюджетної класифікації, що застосовується до всіх типів бюджетів, — все це забезпечує єдність ланок бюджетної системи.

Принцип збалансованості є певним продовженням попереднього принципу і деталізує одне з положень статті 95 Конституції України, виходить з раціонального співвідношення обсягу доходів та витрат, забезпечення фінансування окремих функцій та завдань за рахунок реально залучених коштів від податків, зборів, інших бюджетних надходжень. Фактично цей принцип закладає засади бюджетного планування на бюджетний період, його дотримання створює умови для уникнення дефіциту та профіциту бюджету.

Принцип самостійності випливає з визначення бюджетної системи України як сукупності державного бюджету та місцевих бюджетів, побудованої з урахуванням економічних відносин, державного і адміністративно-територіального устрою. Саме виходячи з адміністративно-територіального устрою, з наявності територіальних громад, які використовують власні та залучені кошти для фінансування потреб регіонів, і формуються підходи до самостійних ланок бюджетної системи.

Державний бюджет України затверджується щорічно Верховною Радою України, контроль за використанням його коштів від імені Верховної Ради України здійснює Рахункова палата (ст. 96, 98 Конституції України). Згідно із статтею 112 Конституції України фінансовою основою місцевого самоврядування є доходи місцевих бюджетів, інші кошти, що перебувають у власності територіальних громад.

При цьому держава бере участь у формуванні доходів місцевого самоврядування, фінансове підтримує його. Але це не означає державної власності на кошти місцевих бюджетів. Самостійність місцевих бюджетів гарантується власними та закріпленими за ними на соціальній основі законом загальнодержавними доходами, а також правом самостійно визначати напрямки використання коштів місцевих бюджетів відповідно до закону. Втручання державних органів у процес складання, затвердження і виконання місцевих бюджетів не допускається (ч. 4, 5 ст. 61 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Принцип повноти вимагає обліку та включення до бюджету без винятку всіх доходів і витрат, які мають акумулюватися на всіх бюджетних рахунках. Бюджетним кодексом закріплюється визначення та наводяться складові Бюджетної класифікації, її зміст, що деталізується вичерпним переліком доходів і витрат, закріпленим наказом Міністерства фінансів України «Про бюджетну класифікацію та її введення» від 27 грудня 2001 р. № 604.

З прийняттям Бюджетного кодексу доходи можуть надходити виключно на бюджетні рахунки, облік їх в установах банків заборонено, як і створення так званих позабюджетних коштів. Цей принцип застосовується на всіх стадіях бюджетного процесу, але це не виключає і певної спеціалізації використання коштів, цільової спрямованості їх використання, чому сприяє поява в рамках бюджету спеціального фонду (ст. 13 Кодексу).

Принцип обґрунтованості передбачає складання та виконання бюджету виходячи з реальних, об'єктивних показників економічного і соціального розвитку держави, затвердження методик і правил, відповідно до яких мають бути встановлені бюджетні показники.

Формування бюджетних показників здійснюється на підставі затверджених Постановою Верховної Ради України Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період, які містять найсуттєвіші обґрунтовані бюджетні показники (граничний розмір дефіциту (профіциту) бюджету; частку внутрішнього валового продукту, що перерозподіляється через зведений бюджет України; граничний обсяг державного боргу та його структуру; обсяг міжбюджетних трансфертів і коефіцієнт вирівнювання для місцевих бюджетів; перелік головних розпорядників коштів Державного бюджету України; захищені статтею видатки бюджету та інші показники, що передбачені статтею 33 Кодексу).

Принцип ефективності полягає в максимальному досягненні запланованих бюджетних показників при залученні мінімального обсягу бюджетних коштів. Реалізація цього принципу спрямована на досягнення найбільш повної та своєчасної реалізації завдань держави. Додержання цього принципу дозволяє перейти до контролю за досягненням кінцевого результату при витрачанні бюджетних коштів, забезпечити їх ефективне використання, найбільш повне задоволення потреб за рахунок централізованих грошових фондів.

Принцип субсидіарності формує засади найефективнішого надання суспільних послуг безпосередньо споживачам. Цей принцип тісно пов'язаний з принципом самостійності бюджетів, за яким окремі бюджетні фонди спрямовані на задоволення потреб безпосередніх споживачів. Децентралізація видатків у бюджетах забезпечує найбільш точну прив'язку коштів відповідного бюджету до отримувачів бюджетних коштів, ефективніше виконання видаткових повноважень на місцях.

Засади видатків, що повинні фінансуватися приблизно однаково всім громадянам України, регулюються шляхом закріплення окремих доходів за певними бюджетами та надання міжбюджетних трансфертів. За рахунок цих коштів забезпечується задоволення потреб, гарантованих державою (освіта, охорона здоров'я тощо), для мешканців усіх територіальних громад.

Принцип цільового використання бюджетних коштів передбачає використання бюджетних коштів виключно у відповідності до бюджетних призначень. Тобто бюджетні кошти використовуються їх розпорядниками та одержувачами для чітко визначеної мети, на яку спрямовуються бюджетні витрати. Підсилюється цей принцип і певними змінами чинного законодавства України, зокрема встановленням кримінальної відповідальності за нецільове використання бюджетних коштів, відповідальності за бюджетні правопо-рушення (гл. 18 Кодексу).

Принцип справедливості та неупередженості виходить з певних гарантій справедливого розподілу суспільного багатства між громадянами та територіальними громадами. За рахунок бюджетної системи України забезпечується однаковий доступ усіх громадян України до соціальних програм, освіти, незалежно від місця їх проживання, як на стадії надходжень доходів відповідних бюджетів, так і при виділенні трансфертів, збалансуванні бюджетів.

Принцип публічності та прозорості закладає засади прийняття бюджетів відповідними радами. Норми Бюджетного кодексу гарантують доступність інформації щодо кожної стадії бюджетного процесу, показників проекту бюджету, прийнятого бюджету, звіту про його виконання, проекту Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період. Відповідними процесуальними нормами забезпечуються гарантії гласності, оприлюднення закону та рішень про бюджет, етапів підготовки та розгляду звітів про виконання бюджету тощо.

Принцип відповідальності учасників бюджетного процесу пов'язаний, фактично, з кожним принципом бюджетної системи України, бо вони реалізуються через дії учасників бюджетного процесу: органів та посадових осіб, які наділені бюджетними повноваженнями. Відповідно до цього закріплюються повноваження учасників бюджетного процесу щодо дотримання бюджетного законодавства, вводиться поняття бюджетного правопорушення та відповідальність за нього.

На відміну від Бюджетного кодексу України, який статтею 7 закріплює принципи бюджетної системи України, Закон України «Про бюджетну систему України» в редакції від 29 червня 1995 р. визначав (ст. 4) принципи бюджетного устрою. Норма згаданого Закону здається більш вдалою та логічною. Виходячи із назви статті 7 Кодексу, мова в ній має вестися про принципи бюджетної системи України як сукупності державного бюджету та місцевих бюджетів, тоді як зміст цієї статті значно ширше.

Він охоплює багато норм, що регулюють бюджет та його складові, використання бюджетних коштів, відповідальність учасників бюджетного процесу тощо, містить положення, які виходять за рамки бюджетної системи. Більш вдала редакція статті 4 Закону України «Про бюджетну систему України» саме й вирішувала ці проблеми, коли закріплювала принципи бюджетного устрою як організації та засад побудови бюджетної системи, її структури, взаємозв'язку між її окремими ланками (ст. 3).

3. Бюджетна класифікація та її показники

Стаття 8.  Бюджетна класифікація

1. Бюджетна класифікація України застосовується для здійснення контролю за фінансовою діяльністю органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших розпорядників бюджетних коштів, проведення необхідного аналізу в розрізі доходів, а також організаційних, функціональних та економічних категорій видатків, забезпечення загальнодержавної і міжнародної порівнянності бюджетних показників.

2. З метою досягнення цілісності бюджетних категорій доходів і видатків та для забезпечення взаємозв'язку між функціональними призначеннями і економічним характером видатків бюджету Міністр фінансів України затверджує бюджетну класифікацію, а також зміни до неї та інформує про це в обов'язковому порядку Верховну Раду України.

3. Бюджетна класифікація має такі складові частини:

1) класифікація доходів бюджету;

2) класифікація видатків (в тому числі кредитування за вирахуванням погашення) бюджету;

3) класифікація фінансування бюджету;

4) класифікація боргу.

Визначення бюджетної класифікації міститься в статті 2 Кодексу. Бюджетна класифікація являє собою єдине систематизоване згрупування доходів, видатків (у тому числі кредитування за вирахуванням погашення) та фінансування бюджету за ознаками економічної сутності, функціональної діяльності, організаційного устрою та іншими ознаками відповідно до законодавства України та міжнародних стандартів. Тобто це - систематизоване вичерпне згрупування за певними ознаками доходів і видатків бюджету, які розташовані та закодовані у певному порядку.

За рахунок показників бюджетної класифікації здійснюється контроль за діяльністю розпорядників бюджетних коштів, забезпечується порівнянність міжнародних та загальнодержавних бюджетних показників. Бюджетна класифікація сприяє реалізації принципу єдності при регулюванні бюджетної діяльності, забезпечує єдину базу щодо систематизації показників доходів, видатків, фінансування, боргу для всіх бюджетів, що входять до складу бюджетної системи України.

Верховна Рада України постановою від 12 липня 1996 р. № 327 «Про структуру бюджетної класифікації» з метою створення єдиної інформаційної системи зведення державних доходів і видатків на всіх рівнях влади, забезпечення загальнодержавної та міжнародної порівнянності бюджетних даних затвердила загальну структуру бюджетної класифікації України. Нову бюджетну класифікацію на виконання цієї постанови було введено з 1 січня 1998 р. наказом міністра фінансів України «Про запровадження нової бюджетної класифікації України» від 3 грудня 1997 р. № 265 (додатки 1-6 до наказу). Відомчі класифікації видатків республіканського бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів затвердили міністр фінансів Автономної Республіки Крим та керівники відповідних фінансових органів. Ця структура бюджетної класифікації була чинною до прийняття Бюджетного кодексу України.

Нині чинна бюджетна класифікація введена в дію на виконання статті 8 Бюджетного кодексу з 1 січня 2002 р. наказом Міністерства фінансів України «Про бюджетну класифікацію та її введення» від 27 грудня 2001 р. № 604. Частина 2 статті 8 Кодексу передбачає обов'язкову інформацію Верховної Ради України міністром фінансів України щодо затвердження та змін бюджетної класифікації, відповідно до чого цим наказом департаменту по бюджету було доручено в тижневий строк проінформувати Верховну Раду України про затверджену бюджетну класифікацію. Відповідно, наказ від 3 грудня 1997 р. з 1 січня 2002 р. втратив чинність.

Бюджетна класифікація містить чотири складові частини, кожній з яких присвячено окрему статтю Бюджетного кодексу:

1) класифікація доходів бюджету (ст. 9);

2) класифікація видатків (у тому числі кредитування за вирахуванням погашення) бюджету (ст. 10), яка включає:

а) функціональну класифікацію;

б) економічну класифікацію;

в) відомчу класифікацію;

г) програмну класифікацію;

3) класифікація фінансування бюджету (ст. 11);

4) класифікація боргу (ст. 12).

Відповідно до статті 9 Бюджетного кодексу (Класифікація доходів бюджету):

  1. Доходи бюджету класифікуються за такими розділами:

  1) податкові надходження;

  2) неподаткові надходження;

  3) доходи від операцій з капіталом;

  4) трансферти.

  2. Податковими   надходженнями  визнаються  передбачені податковими законами України загальнодержавні і місцеві податки, збори та інші обов'язкові платежі.

  3. Неподатковими надходженнями визнаються:

  1) доходи від власності та підприємницької діяльності;

  2) адміністративні  збори  та  платежі,  доходи  від

некомерційного та побічного продажу;

  3) надходження від штрафів та фінансових санкцій;

  4) інші неподаткові надходження.

  4. Трансферти - це кошти, одержані від  інших  органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших держав або міжнародних організацій на безоплатній та безповоротній основі.

 Відповідно до статті 10 Бюджетного кодексу (Класифікація видатків бюджету):

  1. Видатки бюджету класифікуються за:

  1) функціями,  з  виконанням  яких  пов'язані  видатки (функціональна класифікація видатків);

  2) економічною характеристикою операцій, при проведенні яких здійснюються ці видатки (економічна класифікація видатків);

  3) ознакою головного розпорядника бюджетних коштів (відомча

класифікація видатків);

  4) за  бюджетними  програмами  (програмна  класифікація видатків).

  2. Функціональна  класифікація  видатків  має такі рівні деталізації:

  1) розділи, в яких  визначаються  видатки  бюджетів  на здійснення  відповідно  загальних функцій держави, Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування;

  2) підрозділи  та групи, в яких конкретизуються напрями спрямування бюджетних коштів на здійснення відповідно функцій держави, Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування.

  3. За економічною класифікацією видатки бюджету поділяються на  поточні  видатки, капітальні видатки та кредитування за вирахуванням погашення, склад яких визначається Міністром фінансів України.

  4. Відомча класифікація видатків бюджету визначає перелік головних розпорядників бюджетних коштів. На її основі Державне казначейство України та місцеві фінансові органи ведуть реєстр усіх розпорядників бюджетних коштів.

  5. Програмна класифікація видатків бюджету застосовується при формуванні бюджету за програмно-цільовим методом.

 Відповідно до статті 11 Бюджетного кодексу (Класифікація фінансування бюджету):

  1. Класифікація  фінансування  бюджету  визначає  джерела отримання фінансових ресурсів, необхідних для покриття дефіциту бюджету, і напрями витрачання фінансових ресурсів, що утворилися в результаті перевищення доходів бюджету над його видатками (до цієї категорії належать платежі з погашення основної суми боргу).

  2. Класифікація фінансування бюджету здійснюється за такими ознаками:

  1) фінансування за типом  кредитора  -  за  категоріями кредиторів або власників боргових зобов'язань;

  2) фінансування за типом боргового зобов'язання - за засобами, що використовуються для фінансування дефіциту  або профіциту.

Класифікація фінансування бюджету передбачає згрупування за певними ознаками фінансових ресурсів для покриття дефіциту бюджету, конкретизації напрямів використання коштів, що утворились в результаті профіциту бюджету. Визначення дефіциту бюджету (перевищення видатків бюджету над його доходами) та профіциту бюджету (перевищення доходів бюджету над його видатками) надано в статтях 2 і 14 Кодексу.

Згідно зі світовими стандартами бюджетної статистики у Бюджетному кодексі класифікація фінансування бюджету здійснюється за двома ознаками: типом кредитора та типом боргового зобов'язання. Деталізується це відповідними нормами Бюджетної класифікації (розділ III).

Згідно з нею фінансування бюджету розподіляється:

1) за категоріями кредиторів або власників боргових зобов'язань (типом кредитора):

а) внутрішнє фінансування (за рахунок коштів бюджетів різних рівнів та державних фондів; за рахунок позик банківських установ; інше внутрішнє фінансування; надходження від приватизації державного майна; фінансування за рахунок залишків коштів на рахунках бюджетних установ та організацій; зміна обсягів депозитів та цінних паперів, що використовуються для управління ліквідністю; коригування);

б) зовнішнє фінансування (позики, надані: міжнародними організаціями економічного розвитку; органами управління іноземних держав; іноземними комерційними банками; постачальниками; позики, не віднесені до інших категорій; зміна обсягів депозитів та цінних паперів, що використовуються для управління ліквідністю);

2) за засобами, що використовуються для фінансування дефіциту або профіциту (типом боргового зобов'язання):

а) внутрішнє фінансування (довгострокові зобов'язання із строком розміщення від п'яти до десяти років; середньострокові зобов'язання із строком розміщення від одного до п'яти років; короткострокові із строком розміщення до одного року; інші зобов'язання; зміна обсягів коштів, депозитів та цінних паперів, що використовуються для управління ліквідністю; надходження від приватизації державного майна);

б) зовнішнє фінансування (довгострокові зобов'язання, середньострокові зобов'язання, короткострокові зобов'язання; інші зобов'язання; зміна обсягів депозитів та цінних паперів, що використовуються для управління ліквідністю).

 

Відповідно до статті 12 Бюджетного кодексу (Класифікація боргу):

1. Класифікація боргу систематизує інформацію про всі боргові зобов'язання держави, Автономної Республіки  Крим,  місцевого самоврядування.

2. Борг  класифікується за типом кредитора та за типом боргового зобов'язання.

Тема 9. Бюджетні права. Бюджетний процес в Україні

 1. Бюджетні права органів державної влади і управління

2. Суть і особливості бюджетного процесу в Україні

 

 1. Бюджетні права органів державної влади і управління

 В українському законодавстві, а також в економічній літературі часто вживається термін „бюджетні права” для характеристики статусу органів державної влади та управління.

Бюджетне право – це сукупність юридичних норм, що регулюють діяльність органів державної влади і управління по складанню, розгляду, затвердженню і виконанню бюджету.

Особливість бюджетних прав полягає в тому, що вони за своїми юридичними властивостями наближаються до обов’язків, значною мірою одночасно і є обов’язками (наприклад, право затверджувати бюджет, право розподіляти бюджетні кошти). Отже, у більшості випадків бюджетне право і обов’язок об’єднані в одному повноваженні.

Основу бюджетно-правового статусу державних органів влади і їх територіальних підрозділів становить право на самостійний бюджет. Це право на отримання відповідних доходів, розподіл і використання їх на потреби визначених територій, а також право на регулювання бюджетних відносин у межах обумовленої компетенції.

Зміст бюджетних прав України зумовлено її суверенітетом. Незалежність бюджетних прав суверенної держави надає їм особливих ознак та вирізняє їх серед прав інших суб’єктів. Роль бюджетних прав України полягає, зокрема, у тому, що бюджетні права України забезпечують створення фінансової бази, без якої є неможливим здійснення державного суверенітету. За допомогою цих прав у розпорядженні державного органу влади утворюється державний бюджет, необхідний для функціонування України як суверенної держави, а також для виконання нею своїх внутрішніх і зовнішніх завдань.

Визначальним елементом та причиною існування права регулювання бюджетних відносин є розподіл доходів і видатків між окремими ланками бюджетної системи. Враховуючи принципи розподілу доходів і видатків між ланками бюджетної системи України, держава закріпила за центральним (державним) бюджетом загальнодержавні податки і збори, а за місцевими бюджетами – місцеві податки і збори, доходи, що закріплюються за місцевими бюджетами, а також доходи, які передаються з бюджету вищого рівня до бюджету нижчого рівня.

Результатом такого розподілу, є насамперед, запрограмована нестача власних доходів у переважній більшості місцевих бюджетів для покриття необхідних видатків. Збалансування місцевих бюджетів у такому випадку здійснюється за допомогою бюджетного регулювання, тобто передачі частини коштів бюджетів вищого рівня для збалансування бюджетів нижчого рівня, або передачі запланованого перевищення доходів над витратами з бюджетів нижчого рівня до бюджетів вищого рівня.

Бюджетно-правовий статус державних і місцевих органів влади узагальнено становить сукупність таких прав:

- право на власний бюджет;

- право на отримання бюджетних доходів і залучення їх до даного виду бюджету;

- право на використання бюджетних коштів на потреби держави та місцевих органів влади за призначенням;

- право розподілу бюджетних доходів між бюджетами даної території;

- право утворення і використання в межах бюджету цільових або резервних фондів.

Місце кожного з суб’єктів у системі адміністративно-територіального поділу впливає на конкретний перелік наданих їм бюджетних прав. Районні та міські органи влади (міст з районним поділом) володіють більш широким колом бюджетних прав, оскільки вони вступають в стосунки не тільки з керівними, але й з підпорядкованими органами влади. Тому ряд бюджетних прав відсутній у нижчій ланці місцевих органів влади (сільських, селищних). Наприклад, таких як право на розподіл доходів між бюджетами, нагляд за виконанням підпорядкованих бюджетів.

 Стаття 4. Склад бюджетного законодавства:

1. Нормативно-правовими  актами,  що  регулюють  бюджетні відносини в Україні, є:

  1) Конституція України;

  2) цей Кодекс;

  3) закон про Державний бюджет України;

  4) інші закони,  що  регулюють бюджетні правовідносини, передбачені статтею 1 цього Кодексу;

  5) нормативно-правові акти  Кабінету  Міністрів  України, прийняті на підставі і на виконання цього Кодексу та інших законів України, передбачених пунктами 3 та 4 частини першої цієї статті;

  6) нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади, прийняті на підставі і на виконання цього Кодексу, інших законів України та нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, передбачених пунктами 3, 4 та 5 частини першої цієї статті;

  7) рішення органів Автономної Республіки Крим, місцевих державних  адміністрацій,  органів  місцевого  самоврядування, прийняті відповідно до цього Кодексу, нормативно-правових актів, передбачених пунктами 3, 4, 5 і 6 частини першої цієї статті.

  2. При здійсненні бюджетного процесу в Україні положення нормативно-правових актів застосовуються лише в частині, в якій вони не суперечать положенням Конституції України, цього Кодексу та закону про Державний бюджет України.

  3. Якщо міжнародним  договором України,  поданим  на ратифікацію, встановлено інші положення, ніж у відповідних нормах бюджетного законодавства України, такі положення приймаються окремими законами про внесення змін до відповідних законів і розглядаються Верховною Радою України одночасно з ратифікацією міжнародного договору України, яким такі положення передбачені.

  4. Розгляд  законопроектів, які впливають на доходну чи видаткову частину бюджетів, здійснюється за особливою процедурою, що визначається статтею 27 цього Кодексу.

Бюджетна ініціатива – це право членів законодавчого органу вносити зміни в представлений урядом проект бюджету.

Такими правами наділені народні депутати і Президент.

Бюджетні права органів державної влади та управління розподілені таким чином:

Верховна Рада України як найвищий орган законодавчої влади приймає закони, в т.ч. з фінансових питань, приймає Основні напрями бюджетної політики на наступний бюджетний період, затверджує Державний бюджет та вносить зміни до нього, здійснює контроль за виконанням Державного бюджету, визначає перелік податків і зборів, а також засади внутрішньої і зовнішньої політики України.

Президент України як голова держави створює у межах коштів, передбачених Державним бюджетом, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби, підписує закони, прийняті Верховною Радою, має право вето щодо цих законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд у Верховну Раду.

Кабінет Міністрів України як найвищий орган виконавчої влади забезпечує проведення фінансової, інвестиційної та податкової політики, політики у сферах праці і зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки, культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; організовує розробку проекту закону про Державний бюджет і забезпечує його виконання.

Міністерство фінансів України як центральний орган виконавчої влади, підвідомчий Кабінету Міністрів:

- реалізує державну фінансову політику;

- складає проект Державного бюджету;

- організовує виконання Державного бюджету;

- контролює виконання Державного бюджету та складає звіт про його виконання;

- забезпечує захист фінансових інтересів держави, здійснює контроль за дотриманням фінансового законодавства;

- проводить методичну роботу з питань фінансового та бюджетного планування;

- здійснює управління державним внутрішнім та зовнішнім боргом;

- розробляє пропозиції щодо вдосконалення податкової політики;

- здійснює контроль за випуском та обігом цінних паперів та бере участь в роботі керівних органів фондових бірж;

- вивчає валютно-фінансові проблеми в сфері міжнародного економічного співробітництва;

- готує і подає до Кабінету Міністрів пропозиції щодо вступу України до міжнародних фінансових організацій та членства в них.

До 1996 року в складі Міністерства фінансів знаходилась Державна податкова служба України, але пізніше вона була відокремлена від Міністерства фінансів і набула статусу окремого міністерства. Це було аргументовано метою посилення контролю за справлянням податків.

Головними завданнями Державної податкової адміністрації є:

- здійснення контролю за додержанням податкового законодавства, правильністю обчислення, повнотою і своєчасністю сплати податків і зборів;

- розробка пропозицій щодо вдосконалення податкового законодавства, прийняття нормативних актів і методичних рекомендацій з питань оподаткування;

- формування та ведення Державного реєстру фізичних осіб – платників податків та єдиного банку даних про платників – юридичних осіб;

- проведення роз’яснювальної роботи серед платників податків з питань оподаткування;

- попередження та розкриття злочинів та інших правопорушень у сфері оподаткування.

При Міністерстві фінансів України діють також Державна контрольно-ревізійна служба та Державне казначейство.

Головними завданнями Державної контрольно-ревізійної служби є:

- здійснення державного контролю за витрачанням коштів і матеріальних цінностей в міністерствах, відомствах, державних комітетах, державних фондах, бюджетних установах, а також на підприємствах і організаціях, які отримують кошти з бюджетів усіх рівнів;

- здійснення контролю за станом і достовірністю бухгалтерського обліку і звітності в цих установах;

- розробка пропозицій щодо усунення виявлених недоліків і порушень та запобігання їм у подальшому.

 Державне казначейство України було створено у 1995 році з метою ефективного управління коштами Державного бюджету. Основними завданнями казначейства є:

- організація виконання Державного бюджету та здійснення контролю за цим процесом;

- фінансування видатків Державного бюджету;

- ведення обліку касового виконання Державного бюджету, складання звіту про виконання Державного бюджету;

- здійснення управління державним внутрішнім і зовнішнім боргом;

- управляє наявними коштами Державного бюджету, у т.ч. в іноземній валюті, та коштами державних позабюджетних фондів у межах видатків, установлених на відповідний період;

- здійснює розподіл між Державним бюджетом та бюджетами АР Крим, областей, міст Києва і Севастополя, розподіл відрахувань від загальнодержавних податків, зборів і платежів за нормативами, затвердженими Верховною Радою України;

- здійснює контроль за надходженням і використанням коштів державних позабюджетних фондів;

- розробляє нормативно-методичні документи з питань бухгалтерського обліку, звітності та організації виконання бюджетів усіх рівнів, які є обов’язковими для всіх підприємств, організацій і установ, що використовують бюджетні кошти державних позабюджетних фондів.

1997 році було прийнято Закон „Про Рахункову палату Верховної Ради України”. 

Основними завданнями Рахункової палати є:

- контроль за своєчасним виконанням Державного бюджету, фінансуванням загальнодержавних програм, укладанням угод про державні позики і кредити;

- контроль за використанням золотого запасу, а також дорогоцінних металів та каменів;

- надання кредитів та здійснення операцій з розміщення золотого резерву і резерву в іноземній валюті.

Згідно з Положенням «Про Державний департамент фінансового моніторингу», затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 18 лютого 2002 р. N 194 :

 1. Державний департамент фінансового моніторингу (Держфінмоніто-ринг) є урядовим органом державного управління, який діє у складі Мінфіну і йому підпорядковується.

2. Держфінмоніторинг у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, цим Положенням та наказами Мінфіну.

3. Основними завданнями Держфінмоніторингу є:

- участь у реалізації державної політики у сфері протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом;

- збір, обробка і аналіз інформації про фінансові операції, що підлягають обов'язковому фінансовому контролю, та інші операції, пов'язані з легалізацією (відмиванням) таких доходів;

- створення єдиної інформаційної системи і ведення бази даних у сфері протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом;

- налагодження співробітництва, взаємодії та інформаційного обміну з органами державної влади, компетентними органами іноземних держав та міжнародними організаціями в зазначеній сфері;

- забезпечення представництва України в установленому порядку в міжнародних організаціях з питань протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом.

4. Держфінмоніторинг відповідно до покладених на нього завдань:

- вносить пропозиції щодо розроблення актів законодавства, бере участь у підготовці нормативно-правових актів, що ініціюються органами державної влади з питань протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом;

- звертається до органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, суб'єктів господарювання із запитами щодо одержання інформації, необхідної для реалізації покладених на нього завдань;

- співпрацює з державними органами, завданнями яких є протидія легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом;

- інформує за наявності достатніх підстав правоохоронні органи відповідно до їх компетенції про операції, пов'язані з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом;

- бере участь в установленому порядку в міжнародному співробітництві з питань протидії легалізації (відмиванню) таких доходів;

- досліджує методи та фінансові схеми легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом;

- здійснює координацію та методичне забезпечення діяльності суб'єктів обов'язкового фінансового контролю з питань протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом;

- проводить аналіз ефективності заходів, що вживаються суб'єктами обов'язкового фінансового контролю для запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом;

- сприяє виявленню у фінансових операціях, які підлягають фінансовому контролю відповідно до законодавства, фактів використання доходів, одержаних злочинним шляхом;

- у процесі аналізу діяльності суб'єктів, що здійснюють фінансові операції, надає уповноваженим державним органам експертні висновки щодо відповідності фінансових операцій та порядку їх здійснення законодавству України та віднесення таких операцій до значних, сумнівних або незвичних;

забезпечує ведення обліку фінансових операцій, які мають ознаки значних, сумнівних або незвичних, у встановленому законодавством порядку;

- бере участь за дорученням Кабінету Міністрів України у підготовці відповідних міжнародних договорів України;

- виконує інші функції, що випливають з покладених на нього завдань.

 Органи місцевого самоврядування у сфері фінансів мають такі повноваження :

- самостійно розробляють і виконують відповідні місцеві бюджети;

- використовують вільні бюджетні кошти, додатково отримані в процесі виконання місцевих бюджетів;

- мають право встановлювати розміри ставок місцевих податків і зборів, перелік яких затверджується Верховною Радою України;

- мають повноваження в галузі ціноутворення;

- мають право здійснювати місцеві позики, випускати цінні та організовувати грошово-речові лотереї;

- можуть виступати гарантами під надання кредитів підприємствам і установам, що належать до комунальної власності.

2. Суть і особливості бюджетного процесу в Україні

Бюджетний процес – це регламентована нормами права діяльність, пов’язана із складанням, розглядом, затвердженням і виконанням бюджетів, що складають бюджетну систему України.

Бюджетний кодекс України визначає такі стадії бюджетного процесу:

1) складання проектів бюджетів;

2) розгляд та прийняття закону про Державний бюджет України та рішень про місцеві бюджети;

3) виконання бюджету, в тому числі у разі необхідності внесення змін до закону про державний бюджет України, а також рішення про місцеві бюджети;

4) підготовка та розгляд звіту про виконання бюджету і прийняття рішення щодо нього.

Від початку складання бюджетів до затвердження звітів про їх виконання весь бюджетний процес проходить під контролем Верховної Ради України та місцевих органів самоврядування.

Тривалість стадій бюджетного процесу різна в окремих країнах, але в більшості випадків весь процес триває у середньому близько двох років.

Бюджет складається на рік. Цей період має назву бюджетного періоду і в Україні він співпадає з календарним роком. Проте є ряд держав, у яких бюджетний рік не збігається з календарним. Наприклад, у США бюджетний рік триває з 1-го жовтня по 30-те вересня, У Швеції – з 1-го липня по 30-те червня, в Японії – з 1-го квітня по 31-ше березня.

Відповідно до статті 3 Бюджетного кодексу (Бюджетний період):

   1. Бюджетний період для всіх бюджетів, що складають бюджетну систему, становить один календарний рік, який починається 1 січня кожного року і закінчується 31 грудня того ж року. Неприйняття Верховною Радою України закону про Державний бюджет України до 1 січня не є підставою для встановлення іншого бюджетного періоду.

2. Відповідно до Конституції України бюджетний період для Державного бюджету України за особливих обставин може бути іншим, ніж передбачено частиною першою цієї статті.

3. Особливими обставинами, за яких Державний бюджет України може бути прийнято на інший, ніж передбачено частиною першою цієї статті, бюджетний період, є:

1) введення воєнного стану;

2) оголошення надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях;

3) оголошення  окремих  місцевостей  зонами  надзвичайної екологічної  ситуації,  необхідність  усунення  природних  чи техногенних катастроф.

4. У випадку прийняття Державного бюджету України на інший, ніж передбачено частиною першою цієї статті, бюджетний період місцеві бюджети можуть бути прийняті на такий же період.

У бюджетному процесі значну роль відіграє бюджетне планування, складання проекту бюджету, його розгляд і затвердження, оскільки від правильного визначення планових показників бюджету залежить також і якість його виконання. Сутність бюджетного планування характеризується як науково обґрунтований процес визначення обсягів і джерел формування та напрямів використання централізованого фонду грошових коштів держави.

Особливостями бюджетного планування як вхідної підсистеми бюджетного процесу є те, що держава використовує його для визначення рівня централізації фінансових ресурсів у процесі розподілу та перерозподілу валового внутрішнього продукту і національного доходу, методів мобілізації грошових коштів до централізованого фонду, напрямів використання бюджетних коштів відповідно до засад економічної політики держави. Саме за допомогою бюджетного планування можна забезпечити належне функціонування бюджетної системи держави та поступове зростання темпів соціально-економічного розвитку.

У процесі бюджетного планування забезпечуються необхідні фінансові пропорції згідно з програмою економічного і соціального розвитку; визначаються обсяги доходу бюджету та резерви їхнього зростання, а також обсяги видатків та резерви їхнього скорочення; створюється належна фінансова база соціального захисту населення; розподіляються доходи і видатки між окремими ланками бюджетної системи, утворюються державні матеріальні та бюджетні резерви.  

Бюджетні резерви, у свою чергу, мають забезпечувати міжгалузеві пропорції в економіці, сприяти розв’язанню найзначніших економічних завдань, здійсненню прогресивних структурних змін у народному господарстві, реалізації нових науково-технічних досягнень.

Організація бюджетного планування передбачає такі етапи: складання, розгляд і затвердження бюджетів.

Складанню проекту бюджету передує велика тривала підготовча робота, яка проводиться Кабінетом Міністрів України, Міністерством економіки України, Міністерством фінансів України та їх органами на місцях.

Не пізніше 1-го червня у Верховній Раді України відбуваються парламентські слухання з питань бюджетної політики на наступний бюджетний період. З доповіддю про Основні напрями бюджетної політики на наступний бюджетний період виступає прем’єр- міністр України або за його дорученням міністр фінансів України.

Кабінет Міністрів України подає до Верховної Ради України проект Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період, де містяться пропозиції Кабінету Міністрів України щодо:

1) граничного розміру дефіциту (профіциту) Державного бюджету України у відсотках до прогнозного річного обсягу валового внутрішнього продукту;

2) частки прогнозного річного обсягу валового внутрішнього продукту, що перерозподіляється через зведений бюджет України;

3) граничного обсягу державного боргу та його структури;

4) питомої ваги обсягу міжбюджетних трансфертів у видатках Державного бюджету.

Основні напрямки бюджетної політики на наступний бюджетний період ґрунтуються на прогнозних макропоказниках економічного і соціального розвитку України на наступний бюджетний період із зазначенням показників обсягу валового внутрішнього продукту, індексу споживчих та гуртових цін, прогнозованого офіційного обмінного курсу гривні у середньому за рік та на кінець року, прогнозованого рівня безробіття.

За результатами парламентських слухань Верховна рада України приймає постанову про схвалення або взяття до відома Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період.

Безпосередня робота по складанню проекту державного бюджету виконується за дорученням Кабінету Міністрів Міністерством фінансів України. На практиці процес складання проекту бюджету триває біля 7-ми місяців (з березня по вересень) і охоплює багато узгоджувальних операцій.

Для підготовки пропозицій проекту Державного бюджету України Міністерство фінансів України розробляє і доводить до головних розпорядників бюджетних коштів інструкції щодо підготовки бюджетних запитів.

Головні розпорядники бюджетних коштів організовують розроблення бюджетних запитів для подання Міністерству фінансів України відповідно з термінами і порядком, встановленими Міністерством фінансів України.

На основі аналізу бюджетних запитів, поданих головними розпорядниками бюджетних коштів, міністерство фінансів України готує проект закону про Державний бюджет України і подає його Кабінету Міністрів України для розгляду.

Кабінет Міністрів України приймає постанову щодо схвалення проекту закону про Державний бюджет України та подає його разом з відповідними матеріалами Верховній Раді України не пізніше 15-го вересня року, що передує плановому.

Разом з проектом закону про Державний Бюджет України, схваленим Кабінетом Міністрів України, подаються:

1) пояснювальна записка до проекту закону про Державний бюджет України;

2) прогнозні показники зведеного бюджету України відповідно до бюджетної класифікації, а також зведений баланс фінансових ресурсів України;

3) перелік пільг на податки, збори та інші обов’язкові платежі із розрахунком втрат доходів бюджету від їх надання;

4) зведення та структура фінансових зобов’язань із державного боргу та державних гарантій на поточний і наступний бюджетні періоди до повного погашення боргових зобов’язань, включаючи суми на обслуговування державного боргу;

5) доповідь про хід виконання Державного бюджету України у поточному бюджетному періоді;

6) інші матеріали, обсяг і форму яких визначає Кабінет Міністрів України.

Представлений проект Закону до 1-го жовтня підлягає попередньому розгляду комітетами Верховної Ради. Після цього проект розглядається у трьох читаннях на пленарних засіданнях Верховної ради і приймається Верховною Радою до 1-го грудня року, що передує плановому.

Під виконанням бюджетів слід розуміти забезпечення своєчасного і повного надходження запланованих доходів, а також повного і безперервного фінансування, передбачених бюджетом заходів.

Участь у виконанні бюджетів беруть підприємства, організації та установи усіх форм власності, а також населення, які безпосередньо пов’язані з доходами і видатками бюджетів.

Виконання Державного бюджету забезпечує Кабінет Міністрів України. Міністерство фінансів України здійснює загальну організацію та управління виконанням Державного бюджету України, координує діяльність учасників бюджетного процесу з питань виконання бюджету.

В  Україні  застосовується  казначейська  форма  обслуговування Держав-ного бюджету України, яка передбачає здійснення Державним казначейством України таких операцій:

1) операцій з коштами державного бюджету;

2) розрахунково-касового обслуговування розпорядників бюджетних коштів;

3) контролю бюджетних повноважень при зарахуванні надходжень, прийнятті зобов’язань та проведенні платежів;

4) бухгалтерського обліку та складання звітності про виконання державного бюджету.

В основу діяльності Державного казначейства покладено принцип „єдиної каси”, що дає змогу в поєднанні з централізованою казначейською телекомунікаційною системою мати вичерпну інформацію про щоденний стан державних фінансів і забезпечує можливість гнучкого маневрування державними грошовими ресурсами.

Безпосередньо касове виконання бюджету здійснюється через установи Національного банку, Укрексімбанку, Укрсоцбанку, Промінвестбанку. Вказані банки здійснюють прийом та зарахування на відповідні рахунки бюджету податків та зборів, прийом і видачу позабюджетних коштів установ і організацій, які фінансуються з місцевих бюджетів.

Державний бюджет України виконується за розписом, який затверджується міністром фінансів України відповідно до бюджетних призначень у місячний термін після набрання законом про Державний бюджет України чинності.

Після закінчення бюджетного року Міністерство фінансів складає Звіт про виконання Державного бюджету. Річний звіт про виконання закону про Державний бюджет України подається Кабінетом Міністрів України Верховній Раді України не пізніше 1-го травня року, наступного за звітним.

Річний звіт про виконання закону про Державний бюджет України включає такі частини:

1) звіт про фінансовий стан (баланс) Державного бюджету України;

2) звіт про виконання Державного бюджету України;

3) звіт про рух грошових коштів;

4) інформацію про виконання захищених статей видатків Державного бюджету України;

5) звіт про бюджетну заборгованість;

6) звіт про використання коштів з резервного фонду Кабінету Міністрів України;

7) інформацію про стан державного боргу;

8) звіт про кредити та операції, що стосуються державних гарантійних зобов’язань;

9) зведені показники звітів про виконання бюджетів;

10) інформацію про виконання місцевих бюджетів;

11) іншу інформацію, визнану Кабінетом Міністрів України необхідною для пояснення звіту.

Звіт Кабінету Міністрів України перед Верховною Радою України представляє міністр фінансів України. Верховна Рада України може заслухати головних розпорядників коштів Державного бюджету України щодо використання ними бюджетних коштів.

За результатами розгляду Верховна Рада України приймає рішення щодо звіту про виконання закону про Державний бюджет України.

На всіх стадіях бюджетного процесу здійснюються фінансовий контроль і аудит та оцінка ефективності використання бюджетних коштів.

Предметом бюджетного контролю є грошові відносини, пов’язані з надходженням доходів до бюджету та використанням бюджетних коштів в якості видатків.

За формами бюджетний контроль, залежно від періодичності його здійснення, поділяють на попередній, поточний і заключний.

За інформаційним забезпеченням розрізняють документальний і фактичний контроль.

Виходячи з характеристики особливостей бюджетного контролю, можна зробити висновок, що бюджетний контроль є об’єктивно зумовленою складовою процесу економічної діяльності та однією з функцій управління бюджетною системою.

Бюджетний контроль є останньою, заключною підсистемою бюджетного механізму. Він дає можливість встановити, наскільки ефективно, раціонально та законно використовувались бюджетні кошти, а також чи були задіяні всі резерви стосовно наповнення доходної частини бюджетів.

Будучи заключною підсистемою бюджетного механізму, бюджетний контроль обслуговує всі етапи бюджетного процесу, що надає йому універсального характеру управлінської діяльності.

 

Тема 10. Державний бюджет України

1. Державний бюджет як провідна ланка фінансової системи.

2. Резервний фонд бюджету.

3. Фінансовий контроль в бюджетному процесі.

 

1. Державний бюджет як провідна ланка фінансової системи

Центральною ланкою державних фінансів і одним із найважливіших інститутів економічного суверенітету держави виступає бюджет. Він забезпечує не тільки акумулювання коштів, необхідних для фінансування держави, використовується не лише для часткового перерозподілу доходів із метою формування сприятливого соціального середовища у державі, але й активно впливає на економічні, соціальні, національні, регіональні процеси у суспільстві та впровадження вищими органами влади відповідної національної стратегії розвитку, спрямованої на зміцнення державної безпеки.

Ринкова економіка при розмаїтті її моделей, відомих світовій практиці, характеризується соціально-орієнтованим господарством, яке доповнюється державним регулюванням. Значну роль як у самій структурі ринкових відносин, так і в механізмі їх регулювання з боку держави відіграє Державний бюджет. Він - невід'ємна частина ринкових стосунків і одночасно важливий інструмент реалізації державної політики. Виходячи з цього, важливо знати суть, природу Державного бюджету, особливості його формування і функціонування, способи використання в інтересах ефективного розвитку суспільного виробництва.

Змістовну організацію бюджетних відносин, які б відповідали сучасним вимогам, потрібно знати ще й тому, що Україна повільно виходить із затяжної фінансової кризи. Прерогативами за цих умов є правильні відповіді на запитання: як стабілізувати економіку, забезпечити ефективність господа-рювання, якими методами нормалізувати фінансовий стан країни та бюджетний дефіцит.

Державний бюджет, як одна з головних ланок фінансової системи України, є економічною категорією і відображає грошові стосунки між державою, з одного боку, і юридичними та фізичними особами, з іншого боку, з приводу утворення централізованого фонду грошових коштів держави і його використання на розширене відтворення, підвищення рівня життя населення і задоволення інших суспільних потреб. Тобто через бюджет держава має можливість зосереджувати фінансові ресурси на важливих ділянках економічного і соціального розвитку.

При переході економіки України до ринкових умов господарювання Державний бюджет зберігає свою важливу роль. Але при цьому змінюються методи його впливу на суспільне виробництво і сферу соціальних стосунків. Тому він широко використовується для міжгалузевого і територіального перерозподілу фінансових ресурсів з урахуванням рівня економічного та соціального розвитку по всій території України. Сьогодні через бюджет перерозподіляється близько 50% валового внутрішнього продукту.

Бюджет слід розглядати з таких основних позицій як:

- економічну категорію;

- центральну ланку фінансової системи;

- централізований фонд грошових коштів;

- основний фінансовий план держави.

Як економічна категорія бюджет характеризується певними напрямами економічних (грошових) відносин між:

-  державою і підприємствами державної форми власності;

-  державою і підприємствами колективної форми власності (акціонерні товариства, спільні підприємства тощо);

- державою і приватними підприємствами;

- державою і громадськими організаціями;

- державою і населенням;

- Україною та іншими державами і міждержавними організаціями.

Бюджет є також центральною ланкою фінансової системи, оскільки саме через бюджет здійснюється перерозподіл валового внутрішнього продукту між галузями матеріального виробництва, між виробничою та соціальною сферами, між окремими ланками бюджетної системи та між окремими категоріями населення. Іншої ланки, яка могла б забезпечити у такому масштабі розподільчі та перерозподільчі процеси, у державі не існує.

Бюджет як економічна категорія знаходить своє матеріальне відображення у централізованому фонді грошових коштів, тобто бюджет є матеріальною базою існування держави.

Характерними рисами бюджету як фонду грошових коштів є такі:

- значні розміри;

- маневреність його коштів;

- наявність резервних фондів.

Бюджет як основний фінансовий план забезпечує мобілізацію грошових коштів та здійснює їх розподіл згідно з соціально-економічною політикою держави. Бюджет - єдиний фінансовий план, що має силу закону.

Необхідність існування бюджету обумовлена такими факторами:

1)  за допомогою бюджету держава виконує свої функції;

2)  здійснює утримання соціальної сфери;

3)  перерозподіляє кошти між окремими територіями і галузями;

4)  здійснює соціальний захист населення;

5)  вирішує національні проблеми;

6)  має вплив на розвиток науково-технічного прогресу через фінансування наукових установ;

7)  вирішує питання охорони навколишнього середовища тощо.

Фактори, що впливають на розмір бюджету:

- рівень розвитку економіки;

- методи господарювання (в умовах адміністративно-командної системи частка бюджету в перерозподілі валового внутрішнього продукту є дуже великою — близько 80%, в ринковій економіці частка бюджету значно зменшується - зараз майже 50% - і є тенденція до зниження);

- характер і масштаби тих програм, які держава планує здійснювати через бюджет.

Більшість вчених схиляються до думки, що бюджет виконує дві функції: розподільчу і контрольну.

Через розподільчу функцію проходить процес концентрації грошових коштів в руках держави і їх використання з метою задоволення загальнодержавних потреб; контрольна функція сприяє формуванню уявлень про те, наскільки своєчасно і повно фінансові ресурси надходять у розпорядження держави, як фактично складаються пропорції в розподілі бюджетних коштів та чи ефективно вони використовуються.

Особливості Державного бюджету як економічної категорії відобра-жаються у функціях, які він виконує. Зміст функцій, сфера і об'єкт їх дії характеризуються відповідною специфікою.

Так, зміст розподільчої функції бюджету визначається процесами перерозподілу фінансових ресурсів між різними підрозділами суспільного виробництва. Ні одна із інших ланок фінансової системи не здійснює такого багатогранного (міжгалузевого, міжтериторіального) і багаторівневого (обласного, міського, районного) перерозподілу коштів, як бюджет.

Специфіка розподільчої функції полягає ще й в масштабності операцій, багатоканальності грошових коштів і великій різновидності цільових фондів, які утворюються. Розподіляючи майже половину всього валового внутрішнього продукту, бюджет формує багаточисельні фонди цільового призначення. З Державним бюджетом пов'язані всі підрозділи суспільного виробництва і соціальної сфери. Таким чином, розподільча функція Державного бюджету характеризується багатократністю розподілу, вона проявляється у всіх сферах суспільних відносин і використовується державою для регулювання економічного та соціального розвитку.

Контрольна функція полягає в тому, що бюджет об'єктивно через формування і використання фонду грошових коштів держави відображає економічні процеси, які протікають в структурних ланках економіки. Завдяки цій властивості бюджет формує уявлення про те, як поступають в розпорядження держави фінансові ресурси від різних суб'єктів господарювання, чи відповідає розмір централізованих ресурсів держави обсягу її потреб тощо.

Основу контрольної функції складає рух бюджетних коштів, які відображаються у відповідних показниках бюджетних надходжень і видаткових призначень.

Особливістю контрольної функції бюджету є високий рівень централізації фінансових ресурсів у руках держави, а централізація завжди означає підзвітність і створює передумови для організації державного фінансового контролю зверху донизу.

Бюджет є невід'ємним атрибутом держави, і одночасно він є фундаментальним її носієм. Адже саме через державний бюджет відбувається централізація фінансових ресурсів, що дає змогу маневрувати коштами, зосередити їх на вирішальних ділянках економічного і соціального розвитку, здійснювати єдину економічну і фінансову політику на території країни.

 Відповідно до статті 13 Бюджетного кодексу (Складові частини бюджету):

1. Бюджет може складатися із загального та спеціального фондів.

2. Загальний фонд бюджету включає:

1) всі доходи бюджету, крім  тих,  що  призначені  для зарахування до спеціального фонду;

2) всі видатки бюджету за рахунок надходжень до загального фонду бюджету;

3) фінансування загального фонду бюджету.

3. Спеціальний фонд бюджету включає:

1) бюджетні призначення на видатки за рахунок конкретно визначених джерел надходжень;

2) гранти або дарунки (у вартісному обрахунку), одержані розпорядниками бюджетних коштів на конкретну мету;

3) різницю між доходами і видатками спеціального  фонду бюджету.

4. Розподіл бюджету на загальний та спеціальний фонди визначається законом про Державний бюджет України. Джерела формування спеціального фонду визначаються виключно законами України.

5. Підставою для рішення відповідної ради про створення спеціального фонду у складі місцевого бюджету може бути виключно закон про Державний бюджет України.

6. Передача коштів між загальним та спеціальним фондами бюджету дозволяється тільки в межах бюджетних призначень шляхом внесення змін до закону про Державний бюджет України чи рішення відповідної ради.

 7. Платежі за рахунок спеціального фонду здійснюються в межах коштів, що надійшли до цього фонду на відповідну мету.

 8. Створення позабюджетних фондів органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування та іншими бюджетними установами не допускається.

Визначення загального та спеціального фондів бюджетів -нововведення у чинному бюджетному законодавстві. Ця новина замінила ситуацію з існуванням позабюджетних фондів. Якщо до прийняття Бюджетного кодексу України допускалися існування позабюджетних фондів, акумуляція коштів бюджетних установ поза бюджетом, облік їх в установах комерційних банків, то частиною 8 статті 13 Кодексу закріплено норму, відповідно до якої створення позабюджетних фондів органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування та іншими бюджетними установами не допускається. Згідно з цією нормою всі кошти подібних суб'єктів мають розміщуватись виключно на рахунках органів Державного казначейства України, розміщення їх в установах банків забороняється,

Компетенція Державного казначейства України як органу державної виконавчої влади ще у 1999 році була розширена постановою Кабінету Міністрів України «Про деякі питання діяльності Державного казначейства України» від 17 лютого 1999 р. № 180. На відміну від норм попередньої редакції Указу Президента України «Про Державне казначейство, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1995 р. № 335/95, а також Положення про Державне казначейство України» від 31 липня 1995 р. № 590, на Державне казначейство було покладено управління наявними коштами державного бюджету, а також коштами державних позабюджетних фондів.

Прийнятими у 1999 році змінами та доповненнями до згаданих нормативних актів було суттєво розширено компетенцію Державного казначейства щодо управління також і позабюджетними коштами установ та організацій, що фінансувались за рахунок коштів державного бюджету.

Загальний фонд бюджету включає фінансування видатків бюджету за рахунок усіх доходних надходжень, крім тих, що призначені для зарахування до спеціального фонду. Загальний фонд бюджету забезпечує фінансування основних функцій та завдань держави, територіальних громад, які деяким чином узагальнені.

Спеціальний фонд бюджету передбачає предметно-цільове використання бюджетних коштів за бюджетним призначенням (ст. 2 Кодексу), яке виступає як повноваження, надане головному розпоряднику бюджетних коштів Кодексом, законом про Державний бюджет України або рішенням про місцевий бюджет, що має кількісні та часові обмеження та дозволяє надавати бюджетні асигнування.

Бюджетні асигнування ще більше конкретизують мету використання коштів, бо означають повноваження, надане розпоряднику бюджетних коштів, відповідно до бюджетного призначення, на взяття бюджетного зобов'язання та здійснення платежів з конкретною метою в процесі виконання бюджету.

До складу спеціального фонду входять бюджетні призначення на видатки за рахунок конкретно визначених джерел надходжень; гранти або дарунки (у вартісному обчисленні), одержані розпорядниками бюджетних коштів на конкретну мету; різниця між доходами і видатками спеціального фонду бюджету.

Питання, пов'язані з розподілом бюджету на загальний та спеціальний фонди, джерелами формування спеціального фонду, створенням спеціального фонду у складі місцевого бюджету, передачею коштів між загальним та спеціальним фондами бюджету, визначаються виключно законами.

Створення спеціального фонду слід розглядати як захід, спрямований на посилення централізованого регулювання коштів бюджетних установ. Перелік власних надходжень бюджетних установ затверджується Кабінетом Міністрів України (див.: Про затвердження переліку груп власних надходжень бюджетних установ вимог щодо їх утворення та напрямів використання: постанова Кабінету Міністрів України від 17 травня 2002 р. № 659 // Юридичний вісник України. - 2002. -№ 38) і включає плату за послуги, що надаються бюджетними установами (надходження від господарської або виробничої діяльності, надання в оренду майна тощо), та інші надходження (гранти та дарунки, отримані бюджетними установами; кошти, що отримуються ними на виконання окремих доручень).

Вперше виділення у складі Державного бюджету України спеціального фонду було здійснено у 2000 році з метою запровадження казначейського обліку та виконання коштів бюджетних установ, які раніше враховувались та обліковувались поза бюджетом.

2. Резервний фонд бюджету

Стаття 24.  Резервний фонд бюджету

1. Резервний фонд бюджету формується для здійснення непередбачених видатків, що не мають постійного характеру не могли бути передбачені при складанні проекту бюджету. Порядок використання коштів з резервного фонду бюджету визначається Кабінетом Міністрів України.

2. Рішення про виділення коштів з резервного фонду бюджету приймаються відповідно Кабінетом Міністрів України, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими державними адміністраціями та виконавчими органами місцевого самоврядування.

3. Резервний фонд бюджету не може перевищувати одного відсотка обсягу видатків загального фонду відповідного бюджету.

4. Кабінет Міністрів України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації та виконавчі органи місцевого самоврядування щомісячно звітують відповідно перед Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим та відповідною радою про витрачання коштів резервного фонду відповідного бюджету.

5. У Державному бюджеті України резервний фонд передбачається обов'язково. Рішення щодо необхідності створення резервного фонду місцевого бюджету приймає відповідна рада.

Держава - складний механізм. Забезпечити всі її потреби неможливо, тому при плануванні витрат обирають першочергові, пріоритетні, і для їх фінансового забезпечення включаються призначення до відповідних бюджетів. Однак все передбачити неможливо, особливо випадки, пов'язані із стихійними лихами - снігопадами, зливами, землетрусами, аваріями на шахтах тощо. Держава повинна заздалегідь виокремити частину бюджетних коштів, призначених для фінансування невідкладних витрат, які не могли бути передбачені при затвердженні бюджету.

Порядок використання коштів визначається Кабінетом Міністрів України. Міністерство фінансів України і Міністерство економіки України визначають доцільність та ефективність фінансування витрат за рахунок резервного фонду. Кошти резервного фонду не витрачаються на погашення боргів, у тому числі пов'язаних із гарантіями та іншими видами забезпечення, які надаються Урядом України, для збільшення сум за статтями видатків, передбачених у загальному фонді Державного бюджету України.

Рішення про виділення коштів на фінансування витрат, пов'язаних з фінансуванням надзвичайних ситуацій, робіт по ліквідації аварій та наслідків стихійного лиха, непередбачених витрат й інших заходів, не передбачених і які не могли бути передбачені при затвердженні бюджету, приймаються відповідно Кабінетом Міністрів України, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими державними адміністраціями та виконавчими органами місцевого самоврядування.

У Державному бюджеті України резервний фонд існує обов'язково. Розмір резервного фонду визначає Верховна Рада України при затвердженні закону про державний бюджет. Він не може перевищувати одного відсотка обсягу видатків загального фонду бюджету. Що ж до місцевих бюджетів, то законодавство дозволяє їм створювати резервні фонди у такому ж розмірі до видаткової частини загального фонду відповідного бюджету за рішенням відповідної ради.

Органи виконавчої влади всіх рівнів зобов'язані щомісячно звітувати перед відповідною радою, яка затвердила бюджет, про витрачання коштів резервного фонду. Контроль за використанням коштів резервного фонду здійснює і Рахункова палата за дорученням комітетів Верховної Ради України (п. З ст. 6 Закону України «Про Рахункову палату» від 11 липня 1996 р. № 315/96-ВР із змінами та доповненнями).

Кабінет Міністрів України щомісячно подає докладні письмові звіти про витрати з резервного фонду з обґрунтуванням необхідності, економічності, ефективності та досягнення фактичних наслідків за підсумками використання коштів резервного фонду.

Одним із видів фінансових резервів є також золотий і валютний запаси країни.

3. Фінансовий контроль у бюджетному процесі

Відповідно до статті 26 Бюджетного кодексу (Аудит та фінансовий контроль) в Україні здійснюється такий фінансовий контроль:

 1. Внутрішній фінансовий контроль, який здійснюється на всіх стадіях бюджетного процесу, повинен забезпечувати:

1) постійну оцінку достатності та відповідності діяльності бюджетної установи вимогам внутрішнього фінансового контролю;

2) оцінку  діяльності  на  відповідність  результатів встановленим завданням та планам;

3) інформування безпосередньо керівника бюджетної установи про результати кожної перевірки (оцінки, розслідування, вивчення чи  ревізії), проведеної підрозділом внутрішнього фінансового контролю.

 2. Керівник бюджетної установи відповідає за організацію ефективної  системи  внутрішнього  контролю за фінансовою та господарською діяльністю цієї установи з урахуванням:

1) положень цього Кодексу та інших нормативно-правових актів;

2) вимог  цілеспрямованого,  ефективного  і  економного управління функціями кожного структурного підрозділу, правильного розмежування функціональних обов'язків;

3) правил бухгалтерського обліку та контролю щодо активів, пасивів, доходів та видатків бюджетної установи;

4) забезпечення відповідності діяльності бюджетної установи вимогам внутрішнього фінансового контролю.

 3. Розпорядники бюджетних коштів несуть відповідальність за організацію і стан внутрішнього фінансового контролю та аудиту як у своїх закладах, так і в підвідомчих бюджетних установах.

4. Зовнішній контроль та аудит фінансової та господарської діяльності бюджетних установ здійснюються Рахунковою палатою – в частині контролю за використанням коштів  Державного  бюджету України, Головним  контрольно-ревізійним управлінням України - відповідно до його повноважень, визначених законом.

 Внутрішній фінансовий контроль є специфічною формою управління бюджетною установою і засобом забезпечення законності в діяльності цієї установи, бо будь-яка діяльність вимагає витрачання бюджетних коштів. Цей контроль повинен забезпечувати постійну оцінку достатності та відповідності діяльності бюджетної установи вимогам внутрішнього фінансового контролю і відповідати вимогам Закону України «Про бухгалтерський облік і фінансову звітність в Україні» від 16 липня 1999 р. № 996-ХІУ (зі змінами та доповненнями, внесеними Законами № 1707—III від 11 травня 2000 р., № 1807-ІП від 8 червня 2000 р., № 1829-ПІ від 22 червня 2000 р.).

 Щоденний внутрішній контроль проводить головний бухгалтер, бухгалтерія, централізована бухгалтерія або аудиторська фірма. Форми організації бухгалтерського обліку і внутрішнього контролю, який здійснює бухгалтерія, залежать від штатного розкладу бюджетної установи. Головний бухгалтер разом із керівником бюджетної установи підписує всі документи, які потрібні для приймання і видачі товарно-матеріальних цінностей, коштів, а також розрахункових, фінансових зобов'язань і господарських угод. Головний бухгалтер не приймає до оформлення та виконання документів за операціями, що суперечать законодавству або порушують бюджетну чи договірну дисципліну. Якщо головний бухгалтер одержує незаконне розпорядження, він зобов'язаний письмово звернути на це увагу керівника. Після одержання підтвердження головний бухгалтер виконує його.

 Аудит - це перевірка публічної бухгалтерської звітності, обліку, первинних документів та іншої інформації відносно фінансової діяльності з метою визначення достовірності звітності бюджетної установи, обліку, повноти, відповідності чинному законодавству, встановленим нормативам. Правові засади здійснення аудиторської діяльності в Україні визначені Законом України «Про аудиторську діяльність» від 22 квітня 1993 р. № 3125-ХІІ (з наступними змінами). Стаття 10 цього Закону визначає юридичних осіб, для яких проведення аудиту обов'язкове.

Бюджетний кодекс встановлює завдання для внутрішнього фінансового контролю і вимагає обов'язкового інформування безпосереднього керівника бюджетної установи про результати кожної перевірки у вигляді оцінки достатності та відповідності фінансової діяльності бюджетної установи вимогам внутрішнього контролю, наслідків розслідування, вивчення або ревізії, але не державними контрольними органами, а підрозділом внутрішнього фінансового контролю.

Керівник бюджетної установи відповідає за всю її діяльність, у тому числі й за ефективну діяльність підрозділу внутрішнього фінансового контролю. Перш за все, керівник бюджетної установи повинен перевіряти дотримання фінансовою службою чинного законодавства, з'ясувати цілеспрямованість, ефективність і ощадливість управління функціями кожного підрозділу цієї установи і розмежування функціональних обов'язків, від чого завжди залежить якість роботи установи. А з'ясувати все це може фінансовий підрозділ, перевіряючи фінансову діяльність установи стосовно використання бюджетних коштів, одержаних на виконання державних програм, придбання, витрачання і зберігання матеріальних цінностей тощо.

На розпорядників бюджетних коштів Кодекс покладає обов'язок відповідати за організацію і стан внутрішнього контролю та аудиту як у своїх закладах, так і в підвідомчих бюджетних установах, тобто за проведення відомчого контролю відповідає керівник міністерства (відомства), який згідно з чинним законодавством є розпорядником бюджетних коштів.

Для проведення перевірок і ревізій утворюються спеціальні контрольно-ревізійні управління, відділи, групи, які безпосередньо підпорядковані міністру (керівнику відомства).

Завдання та функції відомчого контролю визначаються «Порядком здійснення міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади внутрішнього фінансового контролю» затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 22 травня 2002 р. № 685.

Контрольно-ревізійні підрозділи перевіряють:

- обґрунтованість бюджетних запитів, дотримання фінансово-бюджетної, кошторисної дисципліни, збереження і цільове використання бюджетних коштів та коштів державних цільових фондів;

- збереження та використання державного майна;

- ефективність використання матеріальних і фінансових ресурсів своєчасність документального оформлення господарських операцій, повноту виявлення та мобілізації внутрішньогосподарських резервів, причини непродуктивних витрат і втрат;

- економічний стан підприємств, установ та організацій, результати виконання виробничих та фінансових планів;

- правильність ведення бухгалтерського обліку та фінансової звітності, своєчасність і повноту відображення в обліку фінансових, кредитних та розрахункових операцій, а також законність їх здійснення, виконання зобов'язань перед бюджетом і кредиторами;

- додержання порядку формування, встановлення та застосування цін і тарифів;

- стан виконання заходів, спрямованих на усунення недоліків, виявлених попередньою ревізією (перевіркою);

- додержання встановленого порядку закупівлі товарів (робіт, послуг) за державні кошти;

- виконання інших завдань з питань, визначених наказами керівників міністерств, інших центральних органів виконавчої влади відповідно до їх специфіки, в межах компетенції контрольно-ревізійного підрозділу.

Згаданий документ визначає права і обов'язки посадових осіб контрольно-ревізійних підрозділів. Наслідки перевірок розглядає керівник органу виконавчої влади, який застосовує заходи для усунення недоліків, виявлених при проведенні перевірок.

Тема 11. Доходи Державного бюджету України

 

 1. Економічна природа та класифікація доходів Державного бюджету.

2. Склад доходів Державного бюджету України.

1. Економічна природа та класифікація доходів бюджетів

Доходи бюджету – це частина централізованих ресурсів держави, які необхідні для виконання нею відповідних функцій. Вони виражають економічні відносини, що виникають в процесі формування фондів грошових коштів і надходять в розпорядження органів державної влади і управління.

Згідно з Бюджетним кодексом України, до доходів бюджету належать усі податкові, неподаткові та інші надходження на безповоротній основі, справляння яких передбачено законодавством України, включаючи трансферти, дарунки та гранти.

Бюджетні доходи поняття більш вузьке, ніж доходи держави, які включають, крім коштів бюджетів усіх рівнів, фінансові ресурси позабюджетних фондів і державного сектору економіки.

Відповідно до розділу І Бюджетної класифікації «Класифікація доходів бюджету» до податкових надходжень віднесені:

а) податки на доходи, прибуток, збільшення ринкової вартості (прибутковий податок з громадян, податок на прибуток підприємств);

б) податки на власність (періодичні податки на чисту вартість майна; податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин та механізмів);

в) збори за спеціальне використання природних ресурсів (збір за спеціальне використання лісових ресурсів та користування земельними ділянками лісового фонду; збір за спеціальне використання водних ресурсів; платежі за користування надрами; збір за геологорозвідувальні роботи, що виконані за рахунок державного бюджету; плата за землю; плата за використання інших природних ресурсів);

г) внутрішні податки на товари та послуги (податок на додану вартість; акцизний збір з вироблених в України товарів; акцизний збір з ввезених на територію України товарів; податки на окремі категорії послуг; плата за ліцензії на окремі види господарської діяльності; плата за торговий патент);

д) податки на міжнародну торгівлю та зовнішні операції (ввізне та вивізне мито; кошти, отримані за здійснення консульських дій; інші надходження);

е) інші податки (місцеві податки та збори; плата за надання послуг по оформленню документів на право виїзду за кордон; податки, що не віднесені до інших категорій; фіксований сільськогосподарський податок; єдиний податок для суб'єктів малого підприємництва; збір на розвиток виноградарства, садівництва та хмелярства).

До неподаткових надходжень відносяться:

а) доходи від власності та підприємницької діяльності (надходження від перевищення валових доходів над витратами Національного банку України; надходження від грошово-речових лотерей; надходження від розміщення в установах банків тимчасово вільних бюджетних коштів; дивіденди, що нараховані на акції (долі, паї) господарських товариств; рентна плата; інші надходження; надходження коштів, що отримані від продажу акцій відкритих акціонерних товариств за компенсаційні сертифікати; надходження коштів від відшкодування збитків сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва);

б) адміністративні збори та платежі, доходи від некомерційного та побічного продажу (плата за утримання дітей в школах-інтернатах; плата за утримання вихованців шкіл, профтехучилищ соціальної реабілітації; плата за надання послуг службою дозвільної системи органів внутрішніх справ; плата за оренду цілісних майнових комплексів та іншого майна; державне мито; митні збори; єдиний збір, що стягується в пунктах пропуску через державний кордон України);

в) надходження від штрафів та фінансових санкцій (суми, стягнуті з осіб, що винні за шкоду, яка нанесена підприємству, установі, організації; перерахування підприємцями частки вартості виготовленої нестандартної продукції за дозволом на тимчасове невиконання вимог відповідних стандартів; адміністративні штрафи та інші санкції; надходження штрафних санкцій за порушення правил пожежної безпеки);

г) інші неподаткові надходження (надходження сум різниці в ціні на природний газ; відрахування від сум перевищення розрахункового розміру фонду оплати праці; пеня за порушення строків розрахунків у сфері зовнішньоекономічної діяльності та невиконання зобов'язань; доходи від операцій по кредитуванню та наданню гарантій; власні надходження бюджетних установ; плата за послуги, що надаються бюджетними установами, інші джерела власних надходжень бюджетних установ; додаткові збори на сплату пенсій).

Доходи від операцій з капіталом складаються шляхом акумуляції:

а) надходжень від продажу основного капіталу (кошти від реалізації безхазяйного майна, скарбів, тощо; надходження коштів

від Державного фонду дорогоцінних металів та дорогоцінного каміння; надходження від відчуження майна, що належить Автономній Республіці Крим, знаходиться в комунальній власності);

б) надходжень від реалізації державних запасів товарів (матеріальних цінностей державного резерву та розброньованих матеріальних цінностей мобілізаційного резерву);

в) надходжень від продажу землі та нематеріальних активів;

г) податків на фінансові операції та операції з капіталом.

 Трансферти визначаються Кодексом як кошти, одержані від інших органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших держав або міжнародних організацій на безоплатній та безповоротній основі.

Трансферти в Україні існують у двох формах: дотація вирівнювання та субвенція (ст. 2 Кодексу). Дотація вирівнювання розглядається як міжбюджетний трансферт на вирівнювання доходної спроможності бюджету, який його отримує, тоді як субвенція -міжбюджетний трансферт для використання на певну мету в порядку, визначеному тим органом, який прийняв рішення про надання субвенції.

Принципова різниця між дотацією та субвенцією полягає в наявності чи відсутності мети використання коштів: в разі дотації мета відсутня, при наданні субвенції чітко визначено мету використання наданих коштів. Тому навряд чи можна характеризувати субвенцію як кошти, виділені на безповоротній основі (ст. 9 Кодексу), оскільки вони підлягають поверненню в разі нецільового використання.

До складу офіційних трансфертів Бюджетною класифікацією віднесено:

а) офіційні трансферти від органів державного управління (кошти, що надходять з інших бюджетів; дотації; субвенції);

б) кошти від урядів зарубіжних країн та міжнародних організацій (надходження від секретаріату ООН за участь українського контингенту в миротворчих операціях; гранти; дари);

в) кошти з іншої частини бюджету (із загального фонду бюджету в бюджет розвитку).

2. Склад доходів Державного бюджету України

Стаття 29.  Склад доходів Державного бюджету України

1. Доходи Державного бюджету України включають: 1) доходи (за винятком тих, що згідно з статтями 64, 66 та 69 цього Кодексу закріплені за місцевими бюджетами), що отримуються відповідно до законодавства про податки, збори і обов'язкові платежі та Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів», а також від плати за послуги, що надаються бюджетними установами, які утримуються за рахунок Державного бюджету України, та Інших визначених законодавством джерел, включаючи кошти від продажу активів, що належать державі або підприємствам, установам та організаціям, а також проценти і дивіденди, нараховані на частку майна, що належить державі в майні господарських товариств;

2) гранти і дарунки у вартісному обрахунку;

3) міжбюджетні трансферти з місцевих бюджетів.

Доходи Державного бюджету України складає сукупність безповоротних надходжень, справляння яких передбачено чинним законодавством України, які використовуються для фінансування виконання державних функцій. Статтею 29 Кодексу деталізуються положення статті 9 «Класифікація доходів бюджету», де визначено чотири типи надходжень (податкові надходження, неподаткові надходження, доходи від операцій з капіталом, трансферти). Стаття 9 закладає засади бюджетної класифікації, яка закріплює відповідним розділом вичерпний перелік бюджетних доходів.  Ця стаття уточнюється статтею 29 щодо Державного бюджету України.

При визначенні складу доходів Державного бюджету України використо-вується логіка «від зворотного» - це всі доходи, що отримуються згідно з податковим законодавством тощо, за винятком надходжень до місцевих бюджетів.

Останні визначаються статтями 64 «Склад доходів, що закріплюються за бюджетами місцевого самоврядування та враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів», 66 «Склад доходів бюджету Автономної Республіки Крим, обласних та районних бюджетів, які враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів», 69 «Доходи місцевих бюджетів, що не враховуються при  , визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів».

Тут слід зауважити таке. Статтями 14 та 15 Закону України «Про систему оподаткування» закріплено вичерпний перелік загальнодержавних та місцевих податків та зборів, які й складають податкові надходження до відповідних бюджетів. Але такий їх поділ на дві групи здійснено за принципом компетенції органу, який вводить відповідний платіж на певній території (держави чи територіальної громади).

При цьому багато загальнодержавних податків і зборів надходять до місцевих бюджетів. Тому при визначенні напряму надходження коштів - від податку чи збору доцільніше орієнтуватися на законодавчий акт, яким закріплено правовий механізм справляння окремого податку чи збору, або бюджетну класифікацію.

Розділ II Бюджетного кодексу України «Державний бюджет України» відкривається статтею 29 «Склад доходів Державного бюджету України». Це здається не зовсім логічним. Важко зрозуміти, як можна аналізувати доходи та видатки Державного бюджету України взагалі, не визначивши, що таке «державний бюджет».

 Показово, що і в статті 2 Кодексу «Визначення основних термінів» поняття «державний бюджет» відсутнє, хоча і місцеві бюджети, і бюджети місцевого самоврядування визначені досить ретельно. Правда, в цій статті дано поняття «закон про Державний бюджет України», але державний бюджет і законодавчий акт, на підставі якого він існує, зовсім різні поняття.

Тема 12. Видатки Державного бюджету України

 1. Економічна природа та класифікація видатків Державного бюджету.

2. Склад видатків Державного бюджету. Таємні видатки.

3. Видатки, що здійснюються з Державного бюджету України.

4. Бюджетне фінансування видатків, його принципи, форми і методи.

 

 1. Економічна природа та класифікація видатків Державного    бюджету

Економічна природа та класифікація видатків Державного  бюджету України регулюється статтею 10 Бюджетного кодексу.

Стаття 10.  Класифікація видатків бюджету

1. Видатки бюджету класифікуються за:

1) функціями, з виконанням яких пов'язані видатки (функціональна класифікація видатків);

2) економічною характеристикою операцій, при проведенні яких здійснюються ці видатки (економічна класифікація видатків);

3) ознакою головного розпорядника бюджетних коштів (відомча класифікація видатків);

4) бюджетними програмами (програмна класифікація видатків).

2. Функціональна класифікація видатків має такі рівні деталізації:

1) розділи, в яких визначаються видатки бюджетів на здійснення відповідно загальних функцій держави, Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування;

2) підрозділи та групи, в яких конкретизуються напрями спрямування бюджетних коштів на здійснення відповідно функцій держави, Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування.

3. За економічною класифікацією видатки бюджету поділяються на поточні видатки, капітальні видатки та кредитування за вирахуванням погашення, склад яких визначається Міністром фінансів України.

4. Відомча класифікація видатків бюджету визначає перелік головних розпорядників бюджетних коштів. На її основі Державне казначейство України та місцеві фінансові органи ведуть реєстр усіх розпорядників бюджетних коштів.

5. Програмна класифікація видатків бюджету застосовується при формуванні бюджету за програмно-цільовим методом.

Класифікація видатків бюджету здійснюється за різними підставами і групується за:

а) функціональними ознаками;

б) економічними ознаками;

в) відомчими ознаками;

г) програмними ознаками.

Функціональна класифікація видатків бюджету здійснюється шляхом їх групування відповідно до різновиду функцій держави та витрат на їх фінансування. Цей тип класифікації дозволяє проаналізувати динаміку витрат, зробити прогнози щодо наступних видатків. Нова класифікація видатків бюджету розроблена на основі класифікації функцій управління ООН та має три рівні деталізації:

- розділи (видатки бюджетів на здійснення загальних функцій держави, Автономної Республіки Крим, місцевого самоврядування);

- підрозділи та групи (напрями спрямування бюджетних коштів на здійснення функцій держави, Автономної Республіки Крим, місцевого самоврядування).

Нумерація розділів відповідає нумерації загальних цілей державного управління, тоді як номери підрозділів та груп вказують на засоби досягнення й реалізації визначених цілей та напрямів (наприклад: розділ 0170 «Обслуговування боргу»; підрозділ 0171 «Обслуговування внутрішнього боргу»).

Згідно з наказом Міністерства фінансів України «Про бюджетну класифікацію та її введення» від 27 грудня 2001 р. № 604 Департамент по бюджету та Державне казначейство України підготували роз'яснення щодо застосування функціональної та економічної класифікації видатків бюджету та перехідну таблицю з адекватності кодів функціональної класифікації видатків бюджету, що діяла в 2001 році.

При цьому здійснено перегрупування деяких видатків, тому що попередня бюджетна класифікація (наказ Міністерства фінансів України від 3 грудня 1997 р. № 265) мала 25 класифікаційних розділів, тоді як чинна бюджетна класифікація - 10 розділів відповідно до функціональної класифікації видатків бюджету.

Функціональна класифікація видатків бюджету включає видатки на:

а) загальнодержавні функції (утримання вищих органів державного управління, органів місцевої влади та місцевого самоврядування; фінансова та зовнішньоекономічна діяльність; економічна допомога зарубіжним країнам; інші функції державного управління; фундаментальні дослідження; дослідження та розробки в галузі державного управління; проведення виборів та референдумів; обслуговування боргу; міжбюджетні трансферти);

б) оборону (військова та цивільна оборона; військова допомога зарубіжним країнам; військова освіта; дослідження та розробки в галузі оборони; інша діяльність в галузі оборони);

в) функції охорони громадського порядку, забезпечення суспільної безпеки та функції судової влади (діяльність по забезпеченню громадського порядку; боротьба із злочинністю та охорона державного кордону; протипожежний захист і рятування; судова влада; діяльність у сфері безпеки держави; утримання кримінально-виконавчої системи; представницькі функції в суді; дослідження та розробки в галузі громадського порядку, безпеки і судової влади; інша діяльність у сфері громадського порядку, безпеки та судової влади);

г) економічну діяльність (загальна економічна, торгова та трудова діяльність; лісове та сільське господарство, полювання, рибне господарство; паливно-енергетичний комплекс; інша промисловість І будівництво; транспорт; зв'язок, телекомунікації та інформатика; інші галузі економіки; інша економічна діяльність);

д) охорону навколишнього природного середовища (запобігання та ліквідація забруднення навколишнього природного середовища; збереження природно-заповідного фонду; дослідження та розробки у сфері охорони навколишнього природного середовища; інша діяльність у цій галузі);

є) житлово-комунальне господарство (житлове господарство;

комунальне господарство; дослідження та розробки у сфері житлово-комунального господарства; інша діяльність у цій галузі);

ж) охорону здоров'я (медична продукція і обладнання; поліклініки та амбулаторії, швидка допомога; лікарні та санаторно-курортні установи; санаторно-профілактичні та протиепідемічні заходи та діяльність відповідних установ; дослідження та розробки в галузі охорони здоров'я; інша діяльність у цій галузі);

з) духовний та фізичний розвиток (фізична культура і спорт; культура і мистецтво; засоби масової інформації; дослідження та розробки у сфері духовного і фізичного розвитку; інша діяльність у цій галузі);

і) освіту (дошкільна освіта; загальна середня освіта; професійно-технічна освіта; позашкільна освіта; програми матеріального забезпечення навчальних закладів; дослідження та розробки у сфері освіти; інша діяльність в цій галузі);

к) соціальний захист та соціальне забезпечення (соціальний захист на випадок непрацездатності; соціальний захист пенсіонерів; соціальний захист ветеранів війни і праці; соціальний захист сім'ї, дітей та молоді; соціальний захист безробітних; допомога у вирішенні житлових питань; соціальний захист інших категорій населення; дослідження та розробки у сфері соціального захисту; інша діяльність у цій сфері).

 Економічна класифікація видатків бюджету уточнює використання бюджетних коштів відповідно до їх предметних ознак (заробітна плата, оренда, капітальні витрати тощо). На підставі економічної класифікації видатків забезпечується єдиний підхід до розпорядників та одержувачів бюджетних коштів, створюється можливість виділити захищені статті видатків бюджету. Видатки бюджету за цим типом класифікації групуються в єдині блоки і складають: поточні видатки; нерозподілені видатки; кредитування з вирахуванням погашення.

Поточні видатки включають:

а) витрати на товари та послуги;

б) виплати процентів (доходу) за зобов'язаннями;

в) субсидії та поточні трансферти;

До складу капітальних видатків входять:

а) придбання основного капіталу;

б) створення державних запасів та резервів;

в) придбання землі та нематеріальних активів;

г) капітальні трансферти.

 Нерозподілені видатки складають видатки з резервних фондів Державного бюджету України та місцевих бюджетів. Склад нерозподілених видатків визначається законом про Державний бюджет України чи рішенням відповідної місцевої ради.

Перелік видатків, що складають кредитування за вирахуванням погашення, визначається Міністерством фінансів України. До нього включаються:

а) надання внутрішніх кредитів за вирахуванням погашення;

б) надання зовнішніх кредитів за вирахуванням погашення.

 Відомча класифікація видатків бюджету визначає розподіл бюджетних призначень між головними розпорядниками бюджетних коштів, якими стаття 2 Кодексу визнає бюджетні установи в особі їх керівників, котрі відповідно до статті 22 Кодексу отримують повноваження шляхом встановлення бюджетних призначень.

На підставі відомчої класифікації Державне казначейство України та місцеві фінансові органи ведуть реєстр розпорядників бюджетних коштів.

До відомчої класифікації видатків Державного бюджету України входять видатки на фінансування Управління справами Верховної Ради України, Державного управління справами, Господарського управління Секретаріату Кабінету Міністрів України, Конституційного Суду України, Верховного Суду України, Вищого господарського суду України, Генеральної прокуратури України, міністерств, державних комітетів, державних управлінь та комісій, обласних державних адміністрацій тощо. Відомча класифікація видатків місцевих бюджетів визначається відповідно до рішення про місцевий бюджет (ч. З ст. 22 Кодексу).

 Програмна класифікація видатків бюджету будується на розподілі бюджетних призначень за бюджетними програмами. Згідно із статтею 2 Кодексу бюджетна програма є систематизованим переліком заходів, спрямованих на досягнення єдиної мети та завдань, виконання яких пропонує та здійснює розпорядник бюджетних коштів відповідно до покладених на нього функцій. Розробку, аналіз та відбір програм на стадії планування, складання проекту проводить головний розпорядник коштів, він же обґрунтовує свої пропозиції.

Якщо функціональна класифікація бюджетних видатків лише визначає загальний тип видатків з бюджету, то кожна програма має чітку цільову прив'язку, що відображається в структурі кодування програмної класифікації видатків державного бюджету. Код програмної класифікації містить сім знаків, якими кодується інформація про головного розпорядника, бюджетна програма, інституційні та інвестиційні проекти, резервний фонд, капітальні вкладення, напрями діяльності бюджетної програми. Код визначається цифрами від «1» до «9».

 Програмна класифікація видатків державного бюджету відповідно до вимог частини 3 статті 38 Кодексу щорічно визначається Законом України «Про Державний бюджет України».

 

2. Склад видатків Державного бюджету. Таємні видатки

Стаття 30.  Склад видатків Державного бюджету України

1. Видатки Державного бюджету України включають бюджетні призначення, встановлені законом про Державний бюджет України на конкретні ціле, що пов'язані з реалізацією державних програм, перелік яких визначено статтею 87 цього Кодексу.

 Видатки Державного бюджету України систематизують бюджетні призначення на конкретні цілі, що передбачені законом про Державний бюджет на відповідний рік. Видатки державного бюджету на здійснення повноважень держави визначаються шляхом встановлення бюджетних призначень головним розпорядникам коштів.

Стаття 31.  Таємні видатки

1. Державний бюджет України має містити пояснення всіх видатків, за винятком видатків, що пов'язані з державною таємницею (таємних видатків).

2. Таємні видатки, передбачені на діяльність органів державної влади, в інтересах національної безпеки включаються до Державного бюджету України без деталізації.

3. Контроль за проведенням таємних видатків здійснюється Рахунковою палатою та Міністерством фінансів України у порядку, визначеному Верховною Радою України.

4. Звіти про проведені таємні видатки розглядаються Комітетом Верховної Ради України з питань бюджету, Комітетом Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, Комітетом Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією, Комітетом Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони.

5. Окремі звіти про проведені таємні видатки розглядаються Верховною Радою України на закритому засіданні.

Одним із принципів побудови бюджетної системи є гласність і публічність - тобто бюджет проходить голосування (вотування) у представницькому органі влади - Верховній Раді України, Верховній Раді Автономної Республіки Крим та відповідних радах і після затвердження має бути опублікованим (обнародуваним). Це принцип, який застосовується кожною державою. Однак кожна держава має потреби, про які знають всі громадяни, але суми витрат на які не повинні розголошуватися, оскільки це пов'язане із забезпеченням національної безпеки і державними таємницями (таємні видатки).

Статтею 31 закріплено здійснення таємних видатків з Державного бюджету України для забезпечення діяльності окремих органів державної влади або їх підрозділів, які виконують повноваження в інтересах національної безпеки держави, а також інших установ, організацій, підприємств, які зайняті виконанням науково-технічних програм, розробкою новітніх технологій, виробництвом продукції, необхідних для забезпечення безпеки держави.

Згідно із статтею 7 Закону України «Про державну таємницю» від 21 січня 1994 р. № 3855-ХП фінансування витрат на здійснення діяльності, пов'язаної з державною таємницею, в бюджетних установах і організаціях здійснюється за рахунок Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів. Кошти на зазначені витрати передбачаються у відповідних бюджетах окремим рядком.

Оскільки бюджетні матеріали піддягають обнародуванню, таємні видатки, на відміну від інших видів видатків Державного бюджету України, включаються до Державного бюджету України без деталізації та широкого обговорення.

На Рахункову палату та Міністерство фінансів України покладено контроль за проведенням таємних видатків у порядку, встановленому Верховною Радою України.

Звіти про проведені таємні видатки розглядаються обмеженим колом органів Верховної Ради України. Верховна Рада на закритому засіданні розглядає лише окремі такі звіти за окремою процедурою.

3. Видатки, що здійснюються з Державного бюджету України

Стаття 87.  Видатки, що здійснюються з Державного бюджету України.

1. До видатків, що здійснюються з Державного бюджету України, належать видатки на:

1) державне управління:

а) законодавчу владу;

б) виконавчу владу;

в) Президента України;

2) судову владу;

3) міжнародну діяльність;

4) фундаментальні та прикладні дослідження і сприяння науково-технічному прогресу державного значення, міжнародні наукові та інформаційні зв'язки державного значення;

5) національну оборону;

6) правоохоронну діяльність та забезпечення безпеки держави;

7) освіту:

а) загальну середню освіту:

- спеціалізовані школи (в тому числі школи-інтернати), засновані на державній формі власності;

- загальноосвітні школи соціальної реабілітації;

б) професійно-технічну освіту (навчальні та інші заклади освіти, засновані на державній формі власності);

в) вищі навчальні заклади, засновані на державній формі власності;

г) післядипломну освіту (крім закладів і заходів, визначених підпунктом «г» пункту 2 статті 90 цього Кодексу);

ґ) позашкільні навчальні заклади та заходи з позашкільної роботи з дітьми, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України;

д) інші заклади та заходи в галузі освіти, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України;

8) охорону здоров'я:

а) первинну медико-санітарну, амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (багатопрофільні лікарні та поліклініки, Що виконують специфічні загальнодержавні функції, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України);

б) спеціалізовану, високоспеціалізовану амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (клініки науково-дослідних інститутів, спеціалізовані лікарні, центри, лепрозорії, госпіталі для інвалідів Великої Вітчизняної війни, спеціалізовані медико-санітарні частини, спеціалізовані поліклініки, спеціалізовані стоматологічні поліклініки, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України);

в) санаторно-реабілітаційну допомогу (загальнодержавні санаторії для хворих на туберкульоз, загальнодержавні спеціалізовані санаторії для дітей та підлітків, спеціалізовані санаторії для ветеранів Великої Вітчизняної війни);

г) санітарно-епідеміологічний нагляд (санітарно-епідеміологічні станції, дезінфекційні станції, заходи боротьби з епідеміями);

ґ) інші програми в галузі охорони здоров'я, що забезпечують Виконання загальнодержавних функцій, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України;

9) соціальний захист та соціальне забезпечення:

а) державні спеціальні пенсійні програми (пенсії військовослужбовцям рядового, сержантського та старшинського складу строкової служби та членам їх сімей, пенсії військовослужбовцям та особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, пенсії, призначені за іншими пенсійними програмами);

б) державні програми соціальної допомоги (грошову допомогу біженцям; компенсації на медикаменти; програма протезування; програми і заходи із соціального захисту інвалідів, у тому числі програми і заходи Фонду України соціального захисту інвалідів; відшкодування збитків, заподіяних громадянам; заходи, пов'язані з поверненням в Україну кримськотатарського народу та осіб інших національностей, які були незаконно депортовані з України; щорічна разова грошова допомога ветеранам Великої Вітчизняної війни; довічна стипендія для учасників бойових дій; кошти, що передаються до Фонду соціального страхування на випадок безробіття; часткове покриття витрат на виплату заборгованості з регресних позовів шахтарів);

в) державну підтримку громадських організацій інвалідів і ветеранів, які мають статус всеукраїнських;

г) державні програми і заходи стосовно дітей, молоді, жінок, сім'ї;

ґ) державну підтримку молодіжних громадських організацій на виконання загальнодержавних програм і заходів стосовно дітей, молоді, жінок, сім'ї;

д) державні програми підтримки будівництва (реконструкції) житла для окремих категорій громадян;

10) культуру і мистецтво:

а) державні культурно-освітні програми (національні та державні бібліотеки, музеї і виставки національного значення, заповідники національного значення, міжнародні культурні зв'язки, державні культурно-освітні заходи);

б) державні театрально-видовищні програми (національні театри, національні філармонії, національні та державні музичні колективи І ансамблі та інші заклади і заходи мистецтва згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України);

в) державну підтримку громадських організацій культури і мистецтва, що мають статус національних;

г) державні програми розвитку кінематографїї;

ґ) державну архівну справу;

11) державні програми підтримки телебачення, радіомовлення, преси, книговидання, Інформаційних агентств;

12) фізичну культуру і спорт:

а) державні програми підготовки резерву та складу національних команд та забезпечення їх участі у змаганнях державного і міжнародного значення (утримання центральних спортивних шкіл вищої спортивної майстерності, перелік яких затверджується Кабінетом Міністрів України, формування національних команд, проведення навчально-тренувальних зборів і змагань державного значення з традиційних та нетрадиційних видів спорту; підготовка і участь національних збірних команд в олімпійських та параолімпійських іграх, у тому числі фінансова підтримка баз олімпійської підготовки);

б) державні програми з інвалідного спорту та реабілітації (центр «Інваспорт», участь у міжнародних змаганнях з інвалідного спорту, навчально-тренувальні збори до них);

в) державні програми фізкультурно-спортивної спрямованості;

13) державні програми підтримки регіонального розвитку та пріоритетних галузей економіки;

14) програми реставрації пам'яток архітектури державного значення;

15) державні програми розвитку транспорту, дорожнього господарства, зв'язку, телекомунікацій та інформатики;

16) державні інвестиційні проекти;

17) державні програми з ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки, попередження та ліквідації надзвичайних ситуацій та наслідків стихійного лиха;

18) створення та поповнення державних запасів і резервів;

19) обслуговування державного боргу;

20) проведення виборів та референдумів;

21) інші програми, які мають виключно державне значення.

До видатків, які здійснюються за рахунок Державного бюджету України, відносяться:

1) видатки на забезпечення конституційного ладу держави, державної цілісності та суверенітету, незалежного судочинства, та видатки, які згідно з цим Кодексом не можуть бути передані на виконання органам Автономної Республіки Крим та органам місцевого самоврядування. Такі видатки здійснюються безпосередньо з Державного бюджету України;

2) видатки, які визначаються іншими функціями держави і можуть передані на виконання органам Автономної Республіки та органам місцевого самоврядування. Такі видатки плануються в Державному бюджету України у вигляді міжбюджетних трансфертів з додержанням вимог статей 96-105 Кодексу. При цьому Кабінет Міністрів своїми постановами визначає перелік заходів, закладів та організацій, видатки яких здійснюються з державного бюджету України як такі, що визначаються функціями держави.

4. Бюджетне фінансування видатків, його принципи, форми і  методи

Бюджетне фінансування - це безповоротне, безвідплатне виділення коштів з бюджету, що забезпечує процес розширеного відтворення, утримання соціальної сфери, обороноздатність та апарат управління державою з дотриманням режиму економії за постійного здійснення контролю.

Суть бюджетного фінансування полягає в тому, що за допомогою цього механізму налагоджуються грошові відносини, які виникають між державою, з одного боку, і підприємствами, організаціями і установами всіх форм власності та фізичними особами – з іншого, з точки зору спрямування та використання грошових коштів централізованого фонду на розширене відтворення, підвищення рівня життя, задоволення суспільних потреб і забезпечення інших безпосередніх державних заходів.

Обсяг, своєчасність і повнота фінансування значною мірою залежать від рівня централізації фінансових ресурсів і мобілізації коштів до бюджету, а це, в свою чергу, залежить від дотримання фінансової дисципліни окремими платниками податків та від рівня виконання доходної частини бюджету.

Незалежно від джерел покриття бюджетне фінансування здійснюється на основі таких принципів:

- плановості;

- цільового спрямування коштів;

- безповоротності та безвідплатності;

- ефективного використання коштів;

- оптимального поєднання власних, кредитних і бюджетних джерел;

- додержання режиму економії;

- здійснення постійного контролю за використанням бюджетних коштів.

У даний час використовуються такі форми бюджетного фінансування:

 1) кошторисне фінансування – це забезпечення державними грошовими коштами установ і організацій соціально-культурної сфери, оборони, органів державного управління та соціального захисту населення;

2) державне фінансування інвестицій. Відповідно до бюджетної класифікації видатків фінансування будівництва об’єднано в одну групу разом з архітектурою і включає державні інвестиції на основні об’єкти економічного і соціального розвитку України в ринкових умовах;

3) позички з державного бюджету державним підприємствам. Фінансова підтримка державним та іншим підприємствам, у майні яких частка державної власності перевищує 50 %, здійснюється з бюджетних асигнувань, як правило, на поворотній основі під затверджені проекти використання коштів, що надаються в якості державної підтримки. Фінансову підтримку у вигляді бюджетної позики надає Міністерство фінансів України на договірній основі;

4) державні дотації – це форма бюджетного фінансування, яка застосовується для фінансування планово-збиткових підприємств і організацій, які надають послуги або виробляють необхідну народному господарству продукцію, витрати на виробництво яких вищі від цін реалізації.

Кошторис доходів і видатків бюджетної установи або організації є основним плановим документом, який підтверджує повноваження щодо отримання доходів та здійснення видатків, визначає обсяг і спрямування коштів для виконання нею своїх функцій і досягнення цілей, визначених на рік відповідно до бюджетних призначень.

Бюджетне призначення – це повноваження, яке надано головному розпоряднику коштів бюджету законом України про державний бюджет, постановою Верховної Ради АР Крим, рішенням місцевої ради про місцевий бюджет, що має кількісні і часові обмеження, яке дозволяє Міністерству фінансів, Державному казначейству або місцевому фінансовому органу надавати бюджетні асигнування для здійснення платежів на конкретні заходи за рахунок коштів відповідного бюджету.

Кошторис має дві складові:

- загальний фонд, який містить обсяг надходжень із загального фонду бюджету та розподіл видатків за повною економічною класифікацією на виконання бюджетною установою або організацією основних функцій;

- спеціальний фонд, який містить обсяг надходжень із спеціального фонду бюджету та їх розподіл за повною економічною класифікацією на здійснення видатків спеціального призначення, а також на реалізацію пріоритетних заходів, пов’язаних з виконанням установою основних функцій.

Застосовують два методи бюджетного фінансування:

- метод єдиного казначейського рахунка;

- метод перерахування бюджетних коштів з поточних рахунків місцевих бюджетів на рахунки головних розпорядників бюджетних коштів.

Основу бюджетного фінансування складає бюджетне нормування, зміст якого полягає у визначенні науково обґрунтованих обсягів витрат на відповідну розрахункову одиницю. У процесі бюджетного нормування визначаються норми видатків та фінансові нормативи бюджетної забезпеченості. Залежно від того, в яких одиницях вимірювання відображаються норми, розрізняють дві основні групи норм: матеріальні та фінансові.

Тема 13. Бюджетний дефіцит і державний борг

 1. Бюджетний дефіцит як економічне явище та причини його       виникнення.

 2. Державний кредит як суспільна позикова система.

3. Управління державним боргом.

1.Бюджетний дефіцит як економічне явище та причини його виникнення

Бюджетний дефіцит – це перевищення видаткової частини бюджету над доходною.

В умовах ідеального стану економіки таке явище практично відсутнє, оскільки держава може оптимально порівнювати обсяги своїх видатків відповідно до фінансових можливостей без будь-якої шкоди для суспільства.

Розглянемо основні причини виникнення бюджетного дефіциту, які можуть бути зумовлені:

- надзвичайними подіями (війнами, епідеміями, стихійними лихами і т.д.), що потребує використання великого обсягу грошових коштів за умов нестачі звичайних резервів;

- необхідністю здійснення великих державних вкладень у розвиток економіки з метою її структурної перебудови, що у майбутньому дасть  можливість забезпечити приріст валового внутрішнього продукту, зміцнити економічну могутність держави та підвищити матеріальний і культурний рівень життя народу. Це явище відображає не кризу в економічному житті суспільства, а державне регулювання економіки, спрямоване на забезпечення прогресивних зрушень у суспільстві;

- кризовими явищами в економіці та її розвалом;

- неефективністю фінансово-кредитних зв’язків;

- недосконалістю фінансового законодавства.

В умовах, коли економіка країни розвивається динамічно і стабільно, бюджетний дефіцит у кількісно допустимих межах не є загрозливим. При цьому кількість не повинна переходити в негативну якість, тобто сума отриманих державою в борг фінансових ресурсів не повинна перекладатись на економіку  держави, на платників податків і супроводжуватись скороченням соціальних програм.

Таким чином, наявність  бюджетного  дефіциту  у допустимих межах не є негативним явищем в умовах динамічного розвитку економіки, проте рівень дефіциту бюджету повинен знаходитись під постійним контролем державних органів.

На початку  90-х років в Україні спостерігалось різке збільшення бюджетного дефіциту (Додаток 5), що було обумовлено такими негативними явищами:

- різким зниженням ефективності виробництва, що супроводжувалось скороченням обсягів валового внутрішнього продукту;

- значним зростанням та нераціональною структурою бюджетних видатків;

- неефективним функціонуванням бюджетного механізму, що не дозволило державі використовувати його в якості стимулу в розвитку економіки і соціальної сфери;

- недосконалістю і частими змінами фінансового законодавства, які в свою чергу сприяли невпевненості виробників у доцільності розширення виробництва і відтоку капіталу з України.

Ці та ряд інших причин сприяли дестабілізації економіки, зниженню доходів бюджету, значному збільшенню бюджетного дефіциту (див. Дод. 6), що призвело до нарощування інфляційних процесів, зростання цін на товари та послуги, зниження матеріального добробуту населення та інших негативних явищ.

 Прийняття Державного  бюджету України, бюджету АР Крим та міського бюджету на відповідний бюджетний період з дефіцитом дозволяється у разі наявності обгрунтованих джерел фінансування дефіциту відповідного бюджету.

Профіцит бюджету затверджується виключно з метою погашення основної суми боргу.

Бюджет АР Крим та міські бюджети можуть прийматися з дефіцитом виключно у частині дефіциту бюджету розвитку. Дефіцит бюджету АР Крим та міських бюджетів покривається за рахунок запозичень.

Затвердження обласних, районних, районних у містах, сільських та селищних бюджетів з дефіцитом не допускається.

Негативні наслідки великого бюджетного дефіциту потребують здійснення системи заходів щодо його подолання, проведенню активної фінансової політики, використання загальноприйнятих методів боротьби з дефіцитом. Прагнення до рівноваги між бюджетними доходами і видатками шляхом збалансованості Державного  бюджету на сьогодні є одним із головних завдань.

В умовах наявності бюджетного дефіциту держава зобов’язана обрати найбільш оптимальні джерела його покриття. У світовій практиці використовують два основних методи покриття бюджетного дефіциту: беземісійний та емісійний.  Найбільш ефективним є беземісійний метод, за допомогою якого можна позбутися дефіциту без додаткового випуску грошей в обіг.

 Беземісійний метод покриття дефіциту бюджету передбачає залучення до цього процесу зовнішніх та внутрішніх джерел.

Зовнішніми джерелами можуть бути кредити міжнародних фінансових інститутів та іноземних держав, а також безоплатна і безповоротна фінансова допомога під цільові програми, що мають міжнародне значення.

Внутрішніми джерелами можуть бути кредити Національного Банку України та доходи від операцій з цінними паперами.

Наявність зовнішніх і внутрішніх кредитних джерел зумовлює виникнення внутрішнього та зовнішнього боргу держави. Як наслідок, держава повинна здійснювати  контроль та ефективне управління державним боргом.

Емісійний метод покриття бюджетного дефіциту передбачає використання грошово-кредитної емісії. Такий метод є не зовсім доцільним, оскільки він негативно впливає на економічну ситуацію у державі. Бюджетним кодексом визначено, що емісійні кошти НБУ не можуть бути джерелом фінансування дефіциту Державного бюджету України.

Тобто, держава зобов’язана формувати свою бюджетну політику таким чином, щоб домогтися скорочення бюджетного дефіциту. До таких заходів можна віднести:

- перегляд напрямків направлення бюджетних коштів і спрямування їх на розвиток галузей, що визначають рівень економічної могутності держави та забезпечують впровадження передових наукових технологій у виробництво;

- створення сприятливих економічних умов для суб’єктів господарювання шляхом застосування пільг, субсидій та інших складових бюджетного механізму;

- широке залучення в Україну іноземного капіталу;

- скорочення обсягів державного сектору економіки і, відповідно, бюджетного фінансування;

- зниження видатків на оборону і управління.

 

 2. Державний кредит як суспільна позикова система

 Держава для своїх потреб може мобілізувати фінансові ресурси у формі державного кредиту. У такому випадку вона є позичальником коштів, а населення і підприємницькі структури – кредиторами.

Переважно держава виступає в ролі позичальника і боржника. При цьому за допомогою державного кредиту залучаються вільні фінансові ресурси юридичних і фізичних осіб, які використовуються для задоволення державних потреб.

Держава може виступати і в ролі кредитора,  надаючи позику населенню та підприємствам, а також у ролі гаранта в тих випадках, коли бере на себе відповідальність за погашення позик та виконання інших обов’язань, які взяли юридичні та фізичні особи.

Головною причиною наявності держаного кредиту в умовах трансформаційної економіки є нестача бюджетних коштів. І тому, перш за все, кошти, що залучаються за допомогою державного кредиту, передаються органам державного управління для покриття бюджетного дефіциту. Така практика є більш доцільною, у порівнянні з емісією грошей, наслідком якої є посилення інфляції.

За своєю економічною сутністю державний кредит – це форма вторинного перерозподілу валового внутрішнього продукту. Його джерелом є вільні кошти населення, підприємств і організацій.

Державні запозичення можуть здійснюватись тільки тоді, коли вичерпані інші джерела формування доходів держави або коли доцільно обмежити рівень оподаткування. При цьому обов’язково повинно забезпечуватись ефективність та результативність використання позичених коштів.

Основною формою державного кредиту є державні позики, які забезпечуються випуском цінних паперів двох видів – облігацій та казначейських зобов’язань.

Джерелами погашення державних позик можуть бути:

- доходи від інвестування позичених коштів у високо ефективні проекти;

- додаткові надходження від податків;

- економія коштів від зменшення видатків;

- емісія грошей;

- залучені від нових позик кошти (рефінансування боргу).

Існування державного кредиту призводить до появи державного боргу. Сума його складається з усіх випущених і непогашених боргових зобов’язань держави (як внутрішніх, так і зовнішніх), включаючи гарантії за кредитами.

Розрізняють поточний і капітальний, внутрішній і зовнішній борг.

 Поточний борг – це сума заборгованості, що підлягає погашенню в поточному році, і належних до сплати в цей період відсотків за усіма випущеними на даний момент позиками.

 Капітальний борг – це загальна сума заборгованості і відсотків, що мають бути сплачені за позиками.

 Внутрішній борг – це заборгованість кредиторам держави в даній крані.

Зовнішній борг – це заборгованість кредиторам за межами даної країни.

До складових державного зовнішнього боргу належать:

- прямий борг, що формується через залучення іноземних кредитів, безпосереднім позичальником за якими є держава, і випуск державних цінних паперів у вигляді зовнішніх державних позик. Кредитні відносини базуються на прямому державному управлінні;

- умовний борг, що формується при нормативно-адміністративному регулюванні запозичень за рахунок іноземних кредитів, залучених іншими позичальниками під гарантії держави (гарантований державний борг). Відповідальність за обслуговування цих кредитів несе або держава, або підприємницька структура - позичальник, який самостійно погашає іноземні кредити за рахунок власних коштів. Якщо безпосередній позичальник-підприємство не виконує своїх боргових зобов'язань перед нерезидентами, то за умовами угоди про позичання набирає чинності державна гарантія щодо виконання платежів на користь іноземного кредитора. У такому разі гроші перераховуються кредиторам з Державного бюджету, а потім держава намагається повернути кошти від безпосередніх позичальників.

Якщо бюджет формується і виконується з профіцитом, уряд отримує реальну можливість  погашати частину своїх боргів. Але не треба забувати, що борги мають властивість “підгодовувати” самих себе.

Навіть коли має місце збалансований бюджет, борг продовжує зростати. Це пов’язано з тим, що уряд вимушений брати в позику, щоб сплачувати процент за наявний борг, який нагромаджується відповідно до норми проценту, під який отримана попередня позика. Така форма нагромадження боргу носить загальний характер і притаманна будь-якому боргу незалежно від джерела його отримання.

Щоб припинити процес наростання боргу, уряд повинен завжди мати певний бюджетний надлишок для обслуговування наявного боргу. Цей надлишок має дорівнювати величині боргу, помноженій на норму проценту, під який була раніше отримана ця позика. Але навіть такого надлишку недостатньо для зменшення загальних обсягів державного боргу, бо він у повній мірі буде залучатися  на утримання боргу на сталому рівні.

Між тим, такий підхід до вирішення проблеми погашення державного боргу залишає поза увагою такі важливі показники, як темпи зростання реального валового внутрішнього продукту та можливість фінансування боргу шляхом грошової емісії.

Але головним показником  спроможності держави повертати борги є відношення  “борг-ВВП”. У тих випадках, коли ВВП стабільно зростає, відношення “борг-ВВП” може залишатися незмінним навіть за умов зростання державного боргу. Відповідно утримання абсолютного боргу на сталому рівні призведе до того, що відношення “борг-ВВП” неуклінно буде наближуватися до нуля.

Таким чином, результати змагання між темпом зростання економіки та реальною процентною ставкою за кредит будуть вирішувати темпи, за якими державний борг буде або зростати, або зменшуватись.

Звичайно, коли темпи зростання економіки випереджають норму процента, економіка сама долає заборгованість держави. Трохи інакше виглядає фінансування бюджетного дефіциту  та обслуговування державного боргу за умов використання грошової емісії.

У такому випадку стабілізація відношення  “борг-ВВП” не потребує наявності бюджетного надлишку і може досягатися навіть в умовах  бюджетного дефіциту, якщо тільки емісія грошової маси є достатньою.

Але емісія, особливо надлишкова, у свою чергу призводить до переповнення каналів грошового обігу, до збільшення грошової маси, не підтриманої відповідною товарною масою, і, як наслідок, до посилення інфляційних процесів.

У будь-якому разі на шляху стабілізації державного боргу, перш за все, треба починати з питання щодо бюджетного дефіциту, яке можна вирішити або через зменшення державних видатків, або через збільшення податкових надходжень.

Варіант стабілізації боргу через невиконання боргових зобов’язань можна не розглядати взагалі, бо важко уявити поважаючий себе уряд, який би вподобався до подібного заходу, бо вже наступним кроком будуть глобальні наслідки, пов’язані зі зменшенням обсягів іноземних інвестицій в економіку, зі зменшенням обсягів зовнішньої торгівлі і неможливістю отримання подальших зовнішніх запозичень.

 Між тим, у сучасному світі  проблема полягає в тому, що дуже часто країни змушені удаватися до нових позик, щоб виконати свої зобов’язання за старими боргами.

Але, якщо зобов’язання країни перевищують темпи зростання економіки, зовнішній борг можна розглядати як ще один податок, бо додаткові доходи спрямовуються не громадянам, а кредиторам; добробут населення погіршується, відбувається зниження інвестиційної активності, що у свою чергу призводить до подальшого падіння темпів економічного росту.

Формування державного боргу України почалося вже у 1991 році. Поступово у його складі було виділено  зовнішній та внутрішній борги.

 Треба зауважити, що Міжнародний банк реконструкції та розвитку критичним рівнем співвідношення суми зовнішнього державного боргу до ВВП вважає 80-100%. Наприклад, за даними МВФ у 1997 році цей показник дорівнював у Болгарії – 97,0%,  у Венгрії – 54,0%,  у Словаччині – 52,5%, у Чехії – 42,3%. У тому ж році в Україні цей показник дорівнював лише 20,5%. (Додатки 1, 2).

Але відносно невеликі розміри державних запозичень України це тільки одна сторона. Залучені кошти повинні стимулювати економічний розвиток держави, що відбувається у тих випадках, коли державні запозичення дорівнюють обсягам капітальних вкладень в економіку. 

3. Управління державним боргом

Управління державним боргом країни полягає в забезпеченості платоспроможності держави, тобто можливості погашення боргів.

Проблеми державного боргу полягають не в його величині, не в абсолютних сумах і не у відсотках відносно ВВП і обсягу бюджету, а у забезпеченні платоспроможності держави.

Існують такі способи коригування позикової політики:

- конверсія;

- консолідація;

- уніфікація;

- відстрочення погашення;

- реструктуризація;

- анулювання.

 Конверсія державного боргу – це зміна доходності позик. Вона здійснюється у разі зміни ситуацій на фінансовому ринку чи погіршення фінансового стану держави, коли вона не в змозі виплачувати передбачуваний кредиторами доход.

 Консолідація боргу – це передання зобов’язань за раніше випущеною позикою на нову позику з метою продовження терміну позики. Вона проводиться у формі обміну облігацій попередньої позики на нові.

 Уніфікація боргу – це об’єднання кількох позик в одну, що спрощує управління державним боргом.

 Відстрочення погашення означає перенесення строків виплати заборгованості.

 Реструктуризація боргу – це використання у комплексі чи частково зазначених вище методів.

 Анулювання боргів означає повну відмову держави від своєї заборгованості.

Основними завданнями боргової політики України є поступове зменшення боргового навантаження на Державний бюджет і економіку країни та оптимізація структури державного боргу. Адже великий розмір боргу держави перед кредиторами, особливо зовнішніми, створює загрозу фінансовій безпеці країни.

 Фінансова безпека – це захищеність фінансових інтересів держави і суб’єктів господарювання та їх забезпеченість фінансовими ресурсами, необхідними для задоволення потреб і виконання зобов’язань.

Фінансова безпека передбачає такий стан фінансової, грошово-кредитної, валютної, банківської, бюджетної та податкової систем, який характеризується збалансованістю, стійкістю до внутрішніх та зовнішніх негативних впливів та здатністю забезпечити ефективне функціонування національної економіки та економічне зростання.

Фінансову безпеку країни, в першу чергу, визначає фінансова незалежність, тобто кредитний, валютний та інші суверенітети.

Існують внутрішні та зовнішні загрози фінансовій безпеці держави. До внутрішніх загроз відносять:

- зростання внутрішнього державного боргу;

- неефективність податкової системи та масове ухилення від сплати податків;

-  бюджетний дефіцит;

- нерозвиненість фондового ринку;

- слабкість банківської системи;

- криза платежів;

- низький рівень інвестиційної діяльності.

Зовнішніми загрозами фінансовій безпеці держави можуть бути:

- зростання зовнішньої заборгованості;

- втручання у національну фінансову сферу міжнародних фінансових організацій;

- негативне сальдо торгового балансу;

- дефіцит платіжного балансу;

- залежність українського фінансового ринку від світового (вплив світових фінансових криз).

Основними завданнями боргової політики України є поступове зменшення боргового навантаження на державний бюджет і економіку країни та оптимізація структури державного боргу.

Для послаблення боргового навантаження на економіку країни є бажаним планування державного бюджету з профіцитом загального фонду в обсязі, не менш ніж 1 % ВВП, та активне здійснення операцій із дострокового погашення державного боргу.

Бюджет із профіцитом відповідатиме реальним можливостям держави здійснювати запозичення на зовнішньому та внутрішньому ринках капіталу, а також сприятиме уникненню стрімкого зростання обсягу платежів за державним боргом у майбутньому.

Важливими  аспектами боргової політики з точки зору недопущення зростання державного боргу є здійснення виваженої і стриманої політики  надання державних гарантій та уникнення прийняття на державний борг боргів підприємств, банків, організацій та органів місцевої влади.

Щодо оптимізації структури державного боргу та здійснення  ефективної і послідовної боргової політики особливої уваги набуває необхідність розвитку та постійного удосконалення управління борговими ризиками, поліпшення координації боргової політики ризиками, поліпшення координації боргової політики з фіскальною та грошовою політикою.

Не можна забувати, що наявність великого зовнішнього боргу в Україні створює тиск на курс національної валюти, а також  не сприяє протидії інфляції, забезпеченню країни необхідними валютними резервами та досягненню вільної конвертованості гривні.

 

Тема 14. Місцеві фінанси: їх місце та роль в економічній системі держави

 

 1. Формування науки про місцеві  фінанси.

2. Місцеві фінанси як система.

3. Правова база регулювання у сфері місцевих фінансів.

4. Поняття фінансової автономії місцевих органів влади.

1. Формування науки про місцеві  фінанси

Наука про місцеві фінанси є окремою, самостійною галуззю фінансової науки. Процес її формування відбувався у двох основних напрямках:

  •  По-перше, історично склалося так, що спочатку виникла наука про державні фінанси, а потім від неї відокремилося самостійне вчення про місцеві фінанси. Таким чином, поняття "місцеві фінанси" виникло на противагу поняттю "державні фінанси".
  •  По-друге, вчення про місцеві фінанси як наука виникло також у процесі розширення розуміння предмета фінансової науки, коли фінансове господарство общин  та інших територіальних колективів, яке до цього вважалося приватним, було включене до складу публічного фінансового господарства.

Вчення про місцеві фінанси як сукупність теоретичних положень про фінансове господарство та фінансову діяльність місцевих органів влади сформувалося в XIX ст. Наприкінці XIX ст. воно виокремилося в самостійну галузь фінансової науки. Це було пов'язано із завершенням становлення в більшості країн Західної Європи й Північної Америки органів місцевого самоврядування i регіональних органів влади, конституційним визнанням прав комун, общин, муніципалітетів, peгioнів, провінцій, штатів та інших адміністративно-територіальних утворень.

У Pociї процес формування теорії місцевих фінансів як окремої галузі фінансової науки розпочався після земської реформи 1864 р. В Українській Народній Республіці  кepiвництвом Центральної Ради в 1917—1918 pp. робилися спроби українізації земського та міського самоврядування із збереженням його інститутів i фінансових основ. Але після ліквідації Центральної Ради робота припинилася. Відродження Місцевих фінансів розпочалося в останній пepioд горбачовської перебудови в 1990 р., коли в СРСР було визнано інститут місцевого самоврядування.

Існують три основні теорії, що пояснюють суть i природу місцевого самоврядування як форми місцевої влади:

  1.   Теорія природних прав общини. Вона сформувалася в роки Великої Французької революції 1789 р. Теорія ґрунтується на тій ідеї, що є природні права общини за аналогією до природних прав людини i громадянина.
  2.   Державна теорія місцевого самоврядування, сформована в середині XIX ст. німецькою школою юристів. В її основі лежить твердження, що органи місцевого самоврядування є органами державного управління i створюються державною владою для реалізації її функцій та завдань на місцевому
    рівні. Таким чином, вони перебувають у структурі державної
    влади та їй підпорядковані.
  3.   Teopiя громадського самоврядування. Народилася вона також у Німеччині в другій половині XIX ст., трохи згодом її було названо теорією муніципального дуалізму. Вона синтезує ідеї двох попередніх. В основі цієї теорії лежить твердження, що органи місцевого самоврядування мають власну, природну, а отже, суверенну компетенцію тільки у сфері неполітичних відносин.

У XX ст. сталися значні зміни в організації місцевого самоврядування в більшості європейських країн та його певна уніфікація. У 1985 р. підписано Європейську хартію про місцеве самоврядування, яка заклала загально-європейські принципи організації місцевого самоврядування. У листопаді 1996 р. до Європейської хартії про місцеве самоврядування приєдналася Україна.

Якщо причиною функціонування фінансів взагалі є поява держави i товарно-грошових відносин, то причиною виникнення місцевих фінансів є наявність територіальних колективів, відокремлення функції i завдань, які покладаються на їxнi органи влади.

Місцеві фінанси — це система формування, розподілу i використання грошових та інших фінансових pecypciв для забезпечення місцевими органами влади покладених на них функції i завдань, як власних, так i делегованих.

2. Місцеві фінанси як система

Фінанси місцевих органів влади як система включають у себе кілька основних взаємопов’язаних структурних елементів:

  •  суб'єкти системи;
  •  об'єкти системи;
  •  видатки;
  •  доходи;
  •  способи формування доходів;
  •  інститути системи;
  •  відносини між суб’єктами системи, системою та іншими ланками   фінансової  системи  держави   взагалі.

Головним суб'єктом місцевих фінансів в Україні є територіальна громада та органи місцевого самоврядування, правовий статус яких закріплено в Конституції України.

 Територіальна громада – це жителі,  об'єднані постійним проживанням  у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними  одиницями,  або добровільне об'єднання  жителів кількох сіл,  що мають єдиний адміністративний центр.

Функції територіальних громад відображаються у Конституції України (Ст.143). Територіальні громади безпосередньо або через утворені ними органами місцевого самоврядування:

  •  управляють майном, що є  в  комунальній  власності;
  •  затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку  і  контролюють   їх  виконання;  
  •  затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць  і  контролюють їх виконання;
  •  встановлюють місцеві податки і збори  відповідно  до закону;  
  •  забезпечують  проведення   місцевих    референдумів    та реалізацію  їх  результатів;   
  •  утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації  і  установи,  а також здійснюють контроль за їх діяльністю;
  •  вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.

В інших країнах головними суб'єктами фінансових відносин у сфері місцевих фінансів є муніципалітети, комуни, регіони, департаменти, провінції, області, округи та інші адміністративно-територіальні утворення.

Об'єктами системи місцевих фінансів є фінансові ресурси, що мобілізуються, розподіляються та використовуються місцевими органами влади для виконання покладених на них функцій і завдань. Фінансові ресурси місцевих органів влади формуються як у фондовій, так і в нефондовій формах. Головними фінансовими фондами місцевих органів влади є: місцеві бюджети, резервні, позабюджетні валютні та цільові фонди, фонди грошових ресурсів комунальних підприємств та ін. Ресурси, що залучаються місцевими органами влади у вигляді банківських кредитів, від розміщення місцевих позик, та деякі інші, як правило, перебувають у нефондовій формі.

Головним елементом фінансів місцевих органів влади є видатки. Видатки є точним відображенням функцій і завдань, що покладаються на місцеву владу.

Видатки місцевих органів влади, залежно від їхніх завдань, поділяються на декілька функціональних видів:

  •  обов'язкові видатки: видатки, спрямовані на виконання обов'язкових завдань, які покладаються на всі органи місцевої влади з метою забезпечення певних стандартів послуг у масштабах всієї країни. До обов'язкових видатків належать також видатки місцевих органів
    влади, пов'язані з їхніми борговими зобов'язаннями за кредитами та позиками;
  •  видатки, що здійснюються для реалізації завдань у межах власної компетенції, а також так званих добровільних або факультативних обов'язків;
  •  видатки для  реалізації   делегованих (доручених) центральною владою завдань.

 Крім функціонального поділу, є поділ видатків відповідно до їхнього економічного призначення. У зв'язку з цим законодавство більшості країн вирізняє дві великі групи видатків:

  •  поточні (адміністративні) видатки;
  •  капітальні (інвестиційні) видатки.

Доходи місцевих органів влади може бути класифіковано за їхніми джерелами та за економічною природою. За джерелами доходи місцевих органів влади поділяються на:

  •  податкові доходи;
  •  неподаткові доходи (платежі, доходи від майна, що належить місцевій владі, та від господарської діяльності підприємств комунальної (муніципальної) форми власності, залучені місцевими органами влади на ринку позичкового капіталу);
  •  доходи за рахунок кредитів і позик;
  •  трансферти від центральної влади та органів влади вищого територіального рівня.

За економічною природою доходи місцевих органів влади поділяються на:

власні доходи: доходи, що мобілізуються місцевою владою самостійно на основі власних рішень і за рахунок джерел, визначених місцевим органом влади. До власних доходів належать місцеві податки і збори, доходи від майна, що належить місцевій владі, та від господарської діяльності комунальних (муніципальних) підприємств, комунальні платежі, а також доходи за рахунок комунальних кредитів і позик;

передані доходи: доходи, що передаються місцевій владі центральною владою або органами влади вищого територіального рівня.

В Україні за економічною природою доходи місцевих органів влади, згідно із законодавством, поділяються на власні, закріплені та регульовані:

  •  закріплені доходи - це одна з форм переданих доходів місцевим органам влади на стабільній, довгостроковій основі;
  •  регульовані доходи - це також одна з форм доходів, що передаються центральною владою місцевим органам влади або з бюджетів територій вищого адміністративного рівня до бюджетів територій нижчого адміністративного рівня.

Основним способом формування доходів місцевих органів влади в більшості розвинутих країн є місцеві податки і збори. Важливими способами є комунальні платежі, доходи від комунального майна та землі, доходи від діяльності комунальних підприємств, залучення кредитних ресурсів і мобілізація коштів за рахунок комунальних позик. Велику роль відіграють дотації та інші трансферти, закономірним явищем у практиці надання яких є перехід у більшості країн від спеціальних (цільових) трансфертів до загальних субсидій.

В Україні основним способом формування доходів місцевих органів влади нині є відрахування від регульованих доходів. Місцеві податки і збори, кредити та інші способи формування доходів місцевих органів влади, характерні для розвинутих індустріальних країн, в Україні відіграють незначну роль.

Під інститутами в системі місцевих фінансів, з одного боку, слід розуміти сукупність норм права, звичаїв, традицій, культурних зразків. З другого - це сукупність організаційних структур, які забезпечують функціонування місцевих фінансових систем. У системі місцевих фінансів з'явились і розвиваються такі інститути, як самостійний місцевий бюджет, позабюджетні, валютні та цільові фонди, комунальна власність, місцеві податки і збори, комунальний кредит, комунальні позики, фінансові ресурси комунальних підприємств, комунальні платежі, поточні видатки і видатки розвитку, поточний бюджет і бюджет розвитку та ін.

В окремих країнах до таких інститутів належить і комунальне страхування. У зарубіжних країнах ключова роль також належить інституту громадських послуг.

3. Правова база регулювання у сфері місцевих фінансів

Основними нормативно-правовими актами, що регулюють роботу у сфері місцевого самоврядування, місцевих бюджетів та міжбюджетних відносин в Україні, є Конституція України, Бюджетний кодекс України, Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні», Європейська хартія місцевого самоврядування  та ще 30 документів, серед яких закони, постанови, декрети, розпорядження та укази.

Європейська хартія місцевого самоврядування (Страсбург, 15 жовтня 1985 року) визначила конституційну та правову основу місцевого самоврядування, відповідно до якої принцип місцевого самоврядування  визнається в національному законодавстві і у міру можливості в конституції, а також концепцію місцевого самоврядування.

          Місцеве самоврядування означає право і спроможність органів  місцевого  самоврядування  в  межах  закону здійснювати регулювання  і  управління суттєвою часткою суспільних справ, які належать до їхньої компетенції, в інтересах місцевого населення.

Ст.9 Хартії регулює відносини у сфері  фінансових ресурсів органів місцевого самоврядування.

Органи  місцевого  самоврядування  мають  право  в  рамках національної економічної   політики   на   свої  власні  адекватні фінансові ресурси, якими вони можуть вільно розпоряджатися в межах своїх повноважень. Обсяг фінансових ресурсів органів місцевого самоврядування відповідає функціям, передбаченим конституцією або законом. Принаймні частина фінансових  ресурсів  органів  місцевого самоврядування  формується за рахунок місцевих податків та зборів, розмір яких вони мають повноваження встановлювати в межах закону.

Фінансові системи,  які  складають  підґрунтя   ресурсів органів місцевого самоврядування, мають достатньо диверсифікований і підвищувальний  характер  і  повинні  забезпечувати  можливість приводити  наявні  ресурси,  наскільки  це  практично  можливо,  у відповідність до  реального зростання  вартості  виконуваних ними завдань.

Захист більш слабких у фінансовому відношенні органів місцевого   самоврядування передбачає запровадження процедур бюджетного вирівнювання або аналогічних заходів з метою подолання наслідків нерівного розподілу потенційних  джерел  фінансування  і фінансового  тягаря,  який вони повинні нести. Такі процедури або заходи не завдають  шкоди  повноваженням,  які  органи  місцевого самоврядування можуть здійснювати  в  межах  їхньої  власної компетенції.

Органи  місцевого самоврядування інформуються відповідним чином про порядок виділення їм перерозподілених ресурсів. У міру можливості дотації органам місцевого самоврядування призначаються не для фінансування  конкретних  проектів.  Надання дотацій не  скасовує  основоположну  свободу  органів  місцевого самоврядування проводити свою  політику  в  межах  їхньої  власної компетенції. Для цілей здійснення позик інвестиційного капіталу органи місцевого самоврядування мають доступ до національного ринку капіталу в межах закону.

У Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні» (від 21.05.1997 року  №280-97-ВР) сформульовано основні принципи місцевого самоврядування, відповідно до яких місцеве самоврядування в Україні здійснюється на принципах:

  •  народовладдя;
  •  законності;
  •  гласності;
  •  колегіальності;
  •  поєднання місцевих і державних інтересів;
  •  виборності;
  •  правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності в  межах  повноважень,  визначених  цим  та  іншими законами;
  •  підзвітності та   відповідальності   перед  територіальними громадами їх органів та посадових осіб;
  •  державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування;
  •  судового захисту прав місцевого самоврядування.

Визначено також систему місцевого самоврядування. Система місцевого самоврядування включає:

  •  територіальну громаду;
  •  сільську, селищну, міську раду;
  •  сільського, селищного, міського голову;
  •  виконавчі органи сільської,  селищної,  міської ради;
  •  районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст;
  •  органи самоорганізації населення.

     У  містах  з  районним  поділом за рішенням територіальної громади міста або міської ради відповідно до цього Закону можуть утворюватися районні в місті ради. Районні в містах ради утворюють свої виконавчі органи та обирають голову ради,  який одночасно є і головою її виконавчого комітету.

Відповідно до Ст.140 Конституції України місцеве самоврядування  є  правом  територіальної громади - жителів  села чи  добровільного  об'єднання  у  сільську громаду  жителів кількох  сіл, селища та міста - самостійно вирішувати  питання  місцевого  значення  в  межах  Конституції  і законів України.

Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.

Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст,  є  районні  та обласні ради. Сільські, селищні, міські ради  можуть дозволяти за ініціативою жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації  населення  і  наділяти  їх  частиною власної компетенції, фінансів, майна.

Відповідно до Ст.142 Конституції України матеріальною  і  фінансовою  основою  місцевого самоврядування  є  рухоме  і  нерухоме  майно,  доходи    місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що  є  у  власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а  також об'єкти їхньої спільної  власності, що  перебувають  в  управлінні районних і обласних рад.

     Територіальні громади сіл, селищ і міст можуть об'єднувати на договірних засадах об'єкти комунальної власності,  а  також кошти бюджетів  для  виконання спільних проектів або  для  спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, організацій і установ, створювати для цього відповідні органи і служби.

     Держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансово підтримує місцеве самоврядування. Витрати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади, компенсуються державою.

4. Поняття фінансової автономії місцевих органів влади

Фінансова автономія - це база самоврядування територіальних колективів, самостійності всіх рівнів місцевої влади.

Фінансова автономія - це самоврядування у сфері фінансів.

Відомо, що фінанси місцевих органів влади - це система формування, розподілу та використання місцевою владою фінансових ресурсів для забезпечення покладених на неї функцій і завдань.

Принцип автономності реалізується в тому, що таку систему кожен місцевий орган влади створює сам: обирає її модель, внутрішню структуру, визначає співвідношення між окремими елементами.

Фінансова автономія є основною формою реалізації принципів місцевого самоврядування.

Відокремлення від завдань центральної влади завдань, що покладаються на місцеву владу, зумовлює потребу в таких фінансових джерелах, на які може впливати місцева влада. Саме такий підхід передбачає Європейська хартія про місцеве самоврядування. Для країн, які підписали хартію, встановлено вимогу визнавати наявність органів місцевого самоврядування, уповноважених приймати рішення, що користуються широкою автономією щодо компетенцій, порядку здійснення цих компетенцій і засобів, необхідних для виконання своєї місії.

Фінансова автономія місцевих органів влади - це фінансова незалежність цих органів при виконанні покладених на них функцій. Фінансова незалежність у сукупності з організаційною й адміністративною незалежністю є передумовою ефективного розв'язання місцевими органами влади покладених на них завдань.

Таким чином, головним критерієм, який засвідчує фінансову автономію місцевих органів влади, є наявність у них прав прийняття рішень у сфері власних фінансів. Якщо такого права не передбачено в законодавстві, то місцева влада фінансової автономії не має.

Право прийняття рішень є загальною передумовою фінансової автономії місцевих органів влади.

Рівень фінансової автономії місцевих органів влади може бути визначено також системою кількісних показників:

  •  показник питомої ваги видатків на реалізацію власних повноважень: характеризує обсяг функцій, що забезпечуються органами місцевого самоврядування поза межами прямого державного контролю;
  •  показник питомої ваги обов'язкових видатків: характеризує обсяг завдань, що забезпечуються місцевими органами влади під контролем державної влади на рівні встановлених нею єдиних державних стандартів;
  •  показник питомої ваги видатків на фінансування делегованих   повноважень:  відображає обсяг завдань державної влади, що делегуються нею для забезпечення місцевими органами влади;
  •  показник питомої ваги власних доходів у доходах місцевих бюджетів: вказує на ступінь залежності доходних джерел місцевих органів влади від їхньої власної діяльності та власних рішень і є найбільш універсальним показником рівня самостійності місцевих бюджетів;
  •  показник питомої ваги власних і закріплених доходів у доходах  місцевих  бюджетів: показує рівень самостійності місцевих бюджетів з урахуванням переданої їм державою на довгостроковій основі додаткової доходної бази;
  •  показник питомої ваги доходів місцевих бюджетів від місцевих податків і зборів характеризує частину до ходів бюджетів, які формуються за рахунок податків і зборів, що встановлюються місцевими органами влади;
  •  показник питомої ваги незв'язаних субсидій у доходах місцевих органів влади відображає обсяги фінансової допомоги місцевим органам влади з боку державної влади, яка не обумовлюється конкретною метою та завданнями. Така допомога може розглядатися як засіб для зміцнення власної доходної бази місцевих органів влади.

Важливим показником фінансової автономії є коефіцієнт податкоспроможності адміністративно-територіальної одиниці:

Кп = Пт/Пс

Пт— податкоспроможність окремої території,

Пс — середня податкоспроможність у межах країни,

Податкоспроможність території - це показник, який характеризує абсолютний обсяг ВВП, що виробляється в її межах на душу населення і який може бути об'єктом комунального оподаткування.

Коли  Кп > 1 – територія є фінансовим донором;

коли  Кп < 1 – територія отримує фінансову допомогу в процесі фінансового вирівнювання.

Коефіцієнт податкоспроможності адміністративно-територіальної одиниці є показником автономії місцевого органу влади від заходів фінансового вирівнювання його доходів і видатків, котрі здійснюються центральною владою.

Тема 15. Система місцевих фінансових інститутів

 

  1.  Структура місцевих фінансових інститутів.
  2.  Поняття самостійності бюджету.
  3.  Доходи місцевих бюджетів.
  4.  Видатки місцевих бюджетів. Вільні бюджетні кошти.
  5.  Дефіцит місцевих бюджетів.
  6.  Формування фондів місцевих органів влади.
  7.  Структура системи місцевих фінансових інститутів

Процес становлення місцевих фінансів України, що розпочався в 90 - х роках, зумовлює значні інституціональні зміни в усій фінансовій системі держави. Система місцевих фінансових інститутів в Україні ще не має завершеного характеру, їй не властива така найважливіша ознака будь-якої системи, як цілісність. Особливість України в тому, що більшість місцевих фінансових інститутів створюється згори, а не на основі еволюційного розвитку їх відповідно до місцевих інтересів. Тому система місцевих фінансових інститутів є фактично однотипною в усіх територіальних колективах.

1. Інститут громадських послуг

У зарубіжних країнах даний інститут є ключовим інститутом у системі місцевих фінансів. Він визначає модель місцевих фінансів. Обсяги й форма місцевих фінансів обумовлюються розподілом відповідальності держави та місцевої влади щодо надання громадських послуг. Модель системи місцевих фінансів визначається також кількісними характеристиками громадських послуг, їх переліком, структурою, обсягом, якістю.

2. Самостійні місцеві бюджети

Саме місцеві бюджети є фондами, в яких мобілізується основна частина фінансових ресурсів, необхідних для забезпечення громадських послуг. Особливо важливе значення для її становлення мають такі інститути, як :

  •  поточні бюджети;
  •  бюджети розвитку;
  •  видатки;
  •  власні та закріплені доходи.

3. Місцеві податки і збори

Забезпечують фіскальні передумови самостійності місцевих бюджетів у частині формування їхніх доходів.

4. Комунальний кредит

Комунальний кредит в умовах ринкової економіки - головне і, по суті, єдине джерело фінансових ресурсів для інвестиційних програм, що розробляються і здійснюються органами місцевого самоврядування.

5. Фінанси комунальних підприємств

За обсягами ресурсів фінанси комунальних підприємств у багатьох зарубіжних країнах можна поставити в один ряд із місцевими бюджетами. В Україні реальний процес становлення фінансів комунальних підприємств розпочався лише після прийняття Конституції 1996р., коли комунальні підприємства було роздержавлено.

6. Позабюджетні валютні й цільові фонди органів місцевого самоврядування та комунальні платежі. Позабюджетні валютні й цільові фонди та комунальні платежі надають локальним фінансовим системам більшої гнучкості, що сприяє стабілізації місцевих фінансів.

7. Інститут комунальної форми власності Комунальна форма власності на фінансові ресурси та майно місцевих органів влади є необхідною передумовою автономного існування місцевих фінансів.

2. Поняття самостійності бюджету

Із 1990 р. в Україні розпочався процес становлення системи самостійних місцевих бюджетів, здійснення на новій основі їхніх видатків, запровадження нових способів формування доходів.

Система місцевих бюджетів - сукупність самостійних місцевих бюджетів, які не включаються до складу державного бюджету і один до одного.

Система місцевих бюджетів включає два види бюджетів:

  •  бюджети територіальних громад та інших органів місцевого самоврядування;
  •  бюджети державних утворень, які є суб'єктами федерацій (наприклад, бюджети земель у ФРН, штатів у США, суб'єктів федерацій у Російській Федерації).

В унітарних країнах поняття місцеві бюджети збігається з поняттям бюджети місцевого самоврядування У федеративних державах використо-вується два види місцевих бюджетів. Україна є унітарною країною. Тому тут місцевими бюджетами слід вважати бюджети органів місцевого самоврядування.

Конституція України не визначила характеру республіканського бюджету Автономної Республіки Крим, обласних та районних бюджетів. Але їх, безумовно, слід вважати місцевими, оскільки у правовій унітарній державі може бути лише один державний бюджет - бюджет центрального уряду.

Місцевий бюджет може розглядатися в трьох аспектах:

• по-перше, це правовий акт, згідно з яким виконавчі органи влади отримують легітимне право на розпорядження певними фондами грошових ресурсів;

  •  по-друге, це план (кошторис) видатків і доходів відповідного місцевого органу влади чи самоврядування;
  •  по-третє, це економічна категорія, оскільки бюджет є закономірним економічним атрибутом будь-якої самостійної територіальної одиниці, наділеної відповідним правовим статусом.

В Україні існує система так званих зведених бюджетів. Вони використовуються в процесі бюджетного планування та бюджетного регулювання.

До місцевих зведених бюджетів в Україні відносять:

  •  бюджет Автономної Республіки Крим;
  •  бюджет області;
  •  бюджет міста з районним поділом;
  •  бюджет району.

Бюджет Автономної Республіки Крим об'єднує республіканський бюджет автономії та бюджети районів і міст республіканського підпорядкування цієї автономії.

Бюджет області складається з обласного бюджету та бюджетів районів і міст обласного підпорядкування.

Бюджет району об'єднує районний бюджет, бюджети міст районного підпорядкування, бюджети селищних і сільських рад.

Бюджет міста з районним поділом об'єднує міський бюджет та бюджети районів у місті.

Зведений (консолідований) бюджет України - це сукупність усіх бюджетів, що входять до складу державного та місцевих бюджетів.

3. Доходи місцевих бюджетів

Доходи місцевих бюджетів формуються за рахунок власних (Стаття 69 Бюджетного кодексу), визначених законом, джерел та закріплених (Стаття 69 Бюджетного кодексу) у встановленому законом порядку загально дер-жавних податків, зборів та інших обов'язкових платежів.

Доходи місцевих бюджетів районних у містах рад (у разі їх створення) формуються відповідно до обсягу повноважень,  що визначаються відповідними міськими радами.

Порядок зарахування доходів до місцевих бюджетів визначається законом про бюджетну систему та іншими законами.

У  доходній  частині  місцевого бюджету окремо виділяються доходи,  необхідні для виконання власних  повноважень,  і  доходи, необхідні для   забезпечення виконання делегованих законом повноважень органів виконавчої влади.

Місцевий бюджет поділяється на поточний бюджет і бюджет розвитку. Доходи бюджету розвитку формуються за  рахунок частини податкових надходжень, коштів,  залучених  від розміщення місцевих позик, а також інвестиційних субсидій з інших бюджетів.

Кошти  державного  бюджету,  що  передаються   у   вигляді дотацій,  субвенцій, розподіляються обласними радами між районними бюджетами  і  бюджетами міст обласного значення у розмірах, необхідних для  формування  доходних частин не нижче мінімальних розмірів місцевих бюджетів,   визначених законом, а також використовуються для фінансування з  обласного бюджету спільних проектів територіальних громад.

Кошти  обласного  бюджету,  передані  державою  у  вигляді дотацій,  субвенцій, зараховуються до районних бюджетів і розподіляються   районними радами   між  місцевими  бюджетами  у розмірах,  необхідних для  формування  доходних  частин  не  нижче мінімальних  розмірів  місцевих  бюджетів, визначених законом, а також використовуються для  фінансування  з  районного   бюджету спільних проектів територіальних громад.

Склад доходів, що закріплюються за місцевими бюджетами місцевого самоврядування, визначається статтями 64, 66 та Бюджетного кодексу. Вони групуються у два блоки: 1) доходи, що враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів, та 2) доходи, що не враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів. На базі цих надходжень і формуються підстави фінансування делегованих та власних повноважень.

Статтею 64 Кодексу визначено вичерпний перелік податків і зборів, що закріплюються за бюджетами місцевого самоврядування. За рахунок цих надходжень формується бюджет делегованих повноважень, тобто ті ресурси, що виділяє держава на виконання функцій і завдань держави на місцях. Саме тому вони формуються за рахунок загальнодержавних податків та зборів, інших надходжень, справляння яких регулюється виключно законами.

Законом України «Про Державний бюджет України на 2005 рік» у V розділі, який регулює взаємовідносини Державного бюджету України та місцевих бюджетів, Ст.48 встановлено, що до доходів загального фонду місцевих бюджетів у 2005 році належать:

1) податок з доходів фізичних осіб (крім податку з доходів фізичних осіб, що утримується з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями та особами рядового і начальницького складу (в тому числі відрядженими до органів виконавчої влади та інших цивільних установ) у зв'язку з виконанням обов'язків несення служби, за рахунок відповідних бюджетних асигнувань установ, що утримуються із державного бюджету, які є джерелом доходів цих осіб);

2) єдиний податок для суб'єктів малого підприємництва та фіксований податок (крім частини цих податків, що зараховується до Пенсійного фонду України, та відрахувань на обов'язкове соціальне страхування) і у повному обсязі фіксований сільськогосподарський податок;

3) акцизний збір з вироблених в Україні товарів (крім акцизного збору з вироблених в Україні нафтопродуктів і транспортних засобів), що сплачується платниками, які зареєстровані в Автономній Республіці Крим, - до доходів бюджету Автономної Республіки Крим, у тому числі тих, що враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів;

4) плата за ліцензії на право роздрібної торгівлі алкогольними напоями та тютюновими виробами - до доходів бюджету Автономної Республіки Крим, обласних бюджетів та міських бюджетів міст Києва і Севастополя;

5) дотації та субвенції з Державного бюджету України;

6) плата за надані в оренду водні об'єкти місцевого значення;

7) штрафні санкції, отримані внаслідок невиконання укладених розпорядником бюджетних коштів угод із суб'єктами господарювання на придбання товарів, робіт і послуг за рахунок коштів місцевих бюджетів;

8) доходи, що підлягають зарахуванню до загального фонду місцевих бюджетів згідно із статтями 64, 66, 69 Бюджетного кодексу України.

Податок на прибуток підприємств комунальної власності, засновником яких є Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, районні, міські, селищні та сільські ради, зараховується відповідно до бюджету Автономної Республіки Крим, обласних, районних, міських, селищних та сільських бюджетів.

Фіксований податок на доходи від підприємницької діяльності зараховується до відповідних місцевих бюджетів у порядку, визначеному Бюджетним кодексом України для податку з доходів фізичних осіб.

Джерелами формування спеціального фонду місцевих бюджетів у 2005 році є (Стаття 62 Закону):

1) надходження до бюджету розвитку місцевих бюджетів, які включають:

кошти від відчуження майна, яке належить Автономній Республіці Крим, та майна, що перебуває у комунальній власності;

90 відсотків коштів від продажу земельних ділянок несільськогоспо-дарського призначення, що перебувають у державній власності (до розмежування земель державної і комунальної власності); 100 відсотків коштів від продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення, що перебувають у комунальній власності (після розмежування земель державної та комунальної власності);

надходження дивідендів, нарахованих на акції (частки, паї) господарських товариств, що є у власності відповідної територіальної громади;

кошти від повернення позик, які надавалися з відповідного бюджету до набрання чинності Бюджетним кодексом України, та відсотки, сплачені за користування ними;

кошти, які передаються з іншої частини місцевого бюджету за рішенням відповідної ради;

запозичення, здійснені у порядку, визначеному законодавством;

субвенції з інших бюджетів на виконання інвестиційних проектів;

2) податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів (у тому числі податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, зареєстрованих у місті Києві, включається до доходів спеціального фонду Київського міського бюджету), що зараховується у розмірі  30 відсотків до бюджету Автономної Республіки Крим і обласних бюджетів та 70 відсотків - до бюджету міста Сімферополя і бюджетів міст - обласних центрів у разі реєстрації транспортних засобів на території цих міст; 50 відсотків - до бюджету Автономної Республіки Крим і обласних бюджетів та 50 відсотків - до міських, селищних і сільських бюджетів у разі реєстрації транспортних засобів на відповідній території;

3) плата за придбання торгових патентів пунктами продажу нафтопродуктів (автозаправними станціями, заправними пунктами);

4) власні надходження бюджетних установ, які утримуються за рахунок коштів відповідних місцевих бюджетів;

5) 70 відсотків збору за забруднення навколишнього природного середовища і грошові стягнення за шкоду, заподіяну порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища внаслідок господарської та іншої діяльності;

6) відрахування 10 відсотків вартості питної води суб'єктами підприємницької діяльності, які здійснюють реалізацію питної води через системи централізованого водопостачання з відхиленням від відповідних стандартів, що зараховуються до бюджетів міст, селищ та сіл;

7) надходження до цільових фондів, утворених Верховною Радою Автономної Республіки Крим та місцевими радами;

8) субвенція з Державного бюджету України міському бюджету міста Харкова на ліквідацію наслідків аварії на очисних спорудах;

9) субвенція з Державного бюджету України місцевим бюджетам на заходи щодо погашення заборгованості громадян за житлово-комунальні послуги та енергоносії в рахунок часткової компенсації втрат від знецінення грошових заощаджень;

10) надходження коштів від відшкодування втрат сільськогоспо-дарського і лісогосподарського виробництва;

11) 30 відсотків надходжень від збору за проведення гастрольних заходів;

12) повернення кредитів, наданих з місцевих бюджетів індивідуальним сільським забудовникам;

13) повернення кредитів, наданих з місцевих бюджетів молодим сім'ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) та придбання житла;

14) субвенція з Державного бюджету України на розвиток соціально-економічної сфери міста Севастополя та інших населених пунктів, в яких дислокуються військові формування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України;

15) субвенція з державного бюджету місцевим бюджетам на будівництво газопроводів-відводів та газифікацію населених пунктів, у першу чергу сільських.

Кошти спеціального фонду місцевих бюджетів витрачаються на заходи, передбачені законодавством.

При цьому у разі відсутності у населених пунктах вулиць, що  суміщаються з автомобільними дорогами загального користування державного значення, або відсутності потреби у проведенні відповідних робіт кошти від надходження податку з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів спрямовуються за рішенням відповідного органу місцевого самоврядування на ремонт і утримання доріг у цих населених пунктах.

 4. Видатки місцевих бюджетів. Вільні бюджетні кошти

Важливу роль у становленні бюджетів самостійних місцевих бюджетів відіграє порядок здійснення видатків і склад цих видатків.

Кошти республіканського бюджету Автономної Республіки Крим і місцевих бюджетів витрачаються лише з тією метою і в тих межах, які затверджені Верховною Радою Автономної Республіки Крим та місцевими радами.

Видатки всіх бюджетів поділяють на:

поточні видатки - це видатки з бюджетів на фінансування мережі підприємств, установ, організацій та органів, яка діє на початок бюджетного року, а також на фінансування заходів із соціального захисту населення тощо. У складі поточних видатків окремо виділяються видатки бюджету, зумовлені зростанням мережі перелічених щойно об'єктів;

видатки розвитку - це видатки бюджетів на фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності. Це також фінансування капітальних вкладень виробничого й невиробничого призначення, структурної перебудови народного господарства і субвенції та інші видатки, пов'язані з розширеним відтворенням.

З республіканського бюджету Автономної Республіки Крим і місцевих бюджетів здійснюються такі видатки:

  •  на фінансування установ та організацій освіти, культури, науки, охорони здоров'я, фізичної культури, молодіжної політики, соціального забезпечення й соціального захисту населення, які підпорядковані виконавчим органам влади Автономної Республіки Крим, областей, міст  Києва    і    Севастополя,  а  також  соціально-культурних заходів відповідно до покладених на ці органи влади функцій;
  •  на утримання органів влади Автономної Республіки Крим, місцевих органів державної влади та самоврядування;
  •  на фінансування підприємств і господарських організацій, які входять до складу місцевого господарства, а також природоохоронних заходів;
  •  на інші заходи, що фінансуються відповідно до законодавства України з республіканського бюджету Автономної Республіки Крим і місцевих бюджетів.

Якщо при виконанні місцевого бюджету рівень його Дефіциту перевищує встановлений або виникає значне зниження надходжень від доходних джерел, Верховна Рада України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, місцеві ради за пропозиціями відповідно Кабінету Міністрів України, Уряду Кримської автономії та виконавчих органів місцевих Рад приймають рішення про запровадження пропорційного скорочення затверджених бюджетних видатків.

Пропорційне скорочення видатків здійснюється щомісячно до кінця бюджетного року за всіма статтями бюджету, крім захищених, перелік яких відповідно визначається радою.

Крім того, видатки місцевих бюджетів поділяються на:

  •  видатки,    які    здійснюються    органами   місцевого самоврядування на потреби територіальних громад (їхній розмір і цільове прямування визначаються місцевими бюджетами цих громад);
  •  видатки, пов'язані із здійсненням районними, обласними радами заходів із забезпечення спільних інтересів територіальних громад (визначаються відповідними обласними і районними бюджетами);
  •  видатки, пов'язані з використанням власних повноважень місцевого самоврядування;
  •  видатки, пов'язані з виконанням делегованих законом повноважень органів виконавчої влади.

Видатки місцевих бюджетів згідно з частиною 7 статті 64 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» поділяються на дві частини:

а) видатки, пов'язані з виконанням делегованих законом повноважень органів виконавчої влади. Вони визначаються функціями держави та передаються на місця для виконання з відповідною деталізацією (ст. 88-90 Кодексу). Ці видатки враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів, регулюються державою, яка і забезпечує їх виконання відповідними ресурсами;

б) видатки, пов'язані з виконанням власних повноважень місцевого самоврядування (ст. 91 Кодексу), які спрямовуються на реалізацію повноважень місцевих органів та враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів.

Видатки місцевих бюджетів включають бюджетні призначення (ст. 2 Кодексу), встановлені рішенням про місцевий бюджет на певні цілі. Джерелом здійснення цих видатків є кошти місцевих бюджетів та міжбюджетні трансферти з Державного бюджету України. Згідно з частиною 2 статті 64 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільські, селищні, міські, районні в містах ради та їх виконавчі органи самостійно розпоряджаються коштами відповідних місцевих бюджетів, визначають напрями їх використання.

Статтею 67 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачається фінансування витрат, пов'язаних із здійсненням органами місцевого самоврядування повноважень органів виконавчої влади та виконання рішень органів державної влади. Повноваження органів виконавчої влади, надані законом, фінансуються державою в повному обсязі здійснення органами місцевого самоврядування таких повноважень. Кошти для цього передбачаються щорічно в законі про Державний бюджет України.

Вільні бюджетні кошти утворюються в місцевих бюджетах на початку бюджетного року і не враховуються при затвердженні бюджету поточного року. Вони включають:

  •  вільний залишок коштів;
  •  суми, додатково одержані в процесі виконання бюджету;
  •  суми перевищення доходів над видатками в разі збільшення доходів чи економії видатків або з інших джерел.

Вільні бюджетні кошти не може бути вилучено органами державної виконавчої влади вищого рівня. Рішення про використання їх приймають місцеві органи державної виконавчої влади або органи місцевого самоврядування. Ці рішення затверджуються відповідними радами.

Вільні бюджетні кошти можуть бути використані на:

  •  господарські заходи;
  •  купівлю акцій або інших цінних паперів;
  •  надання відсоткових чи безвідсоткових бюджетних позичок;
  •  інші заходи.

5. Дефіцит місцевих бюджетів

Стаття 72.  Дефіцит місцевих бюджетів

1. По загальному фонду місцеві бюджети можуть приймався з дефіцитом шляхом внесення змін до рішень про місцевий бюджет за результатами річного звіту про виконання відвідного місцевого бюджету за попередній бюджетний період включно на суму вільного залишку бюджетних коштів.

2. По спеціальному фонду можуть прийматися з дефіцитом виключно бюджет Автономної Республіки Крим та міські бюджети у частині дефіциту бюджету розвитку, який покривається за рахунок запозичень.

(Стаття 72 в редакції Закону № 1086-IV від 10.07.2003)

Конституція України (ст. 95) встановила, що держава прагне до збалансованості бюджету України, тому бюджет будь-якого рівня не повинен бути дефіцитним.

Дефіцит бюджету, як визначено в пункті 17 статті 2 Кодексу, є перевищенням видатків бюджету над його доходами. Стаття 14 Кодексу встановлює випадки прийняття державного і місцевих бюджетів з дефіцитом - це дозволяється лише за наявності обґрунтованих джерел фінансування дефіциту відповідних бюджетів з урахуванням особливостей, визначених статтею 72 Кодексу. Стаття 72 в редакції Закону від 10 липня 2003 р. № 1086- IV передбачає можливість прийняття місцевих бюджетів по загальному фонду з дефіцитом шляхом внесення змін до рішень про місцевий бюджет за результатами річного звіту про його виконання за попередній бюджетний період, але тільки на суму вільного залишку бюджетних коштів.

Залишок бюджетних коштів загального фонду включає обсяг коштів на рахунках відповідного бюджету та розпорядників коштів на кінець дня (п. 20 ст. 2 Кодексу). Шляхом внесення змін у рішення про місцевий бюджет за результатами річного звіту про вик