38372

Постійні представництва держав при міжнародних організаціях структура, персонал та особливості діяльності

Доклад

Мировая экономика и международное право

Постійні представництва держав при міжнародних організаціях структура персонал та особливості діяльності Для міждержавної організації характерними ознаками єчленство держав; наявність міжнародного договору на підставі якого засновано організацію; постійно діючі органивизнання суверенітету державчленів. Отже так само як і посольства постійні представництва при міжнародних організаціях входять до системи зарубіжних органів зовнішніх зносин і є складовою частиною дипломатичної служби держави. Головна з них полягає в тому що посольства...

Украинкский

2013-09-28

40.5 KB

7 чел.

70. Постійні представництва держав при міжнародних організаціях структура, персонал та особливості діяльності

Для міждержавної організації характерними ознаками є-членство держав; наявність міжнародного договору, на підставі якого засновано організацію; постійно діючі органи-визнання суверенітету держав-членів. З урахуванням цих ознак можна констатувати, що міжнародна (міжурядова) організація — це об’єднання держав, засноване міжнародним договором (угодою) для досягнення спільних цілей, яке має постійні органи, що діють у загальних інтересах держав-членів, неодмінно поважаючи при цьому їхній суверенітет.

Головною ознакою неурядових міжнародних організацій є те, що для їх створення немає необхідності укладати міждержавні договори і об'єднують вони як фізичних, так і юридичних осіб (наприклад, Асоціація міжнародного права, Міжнародна федерація Товариств Червоного Хреста та Червоного Півмісяця).

Юридичні засади інституту постійних представництв держав при міжнародних організаціях були закладені в перших міжнародно-правових актах та документах повоєнного періоду. Перш за все сам Статут ООН у п. 2 ст. 105 передбачав, що «представники членів Організації та її службові особи також користуються привілеями та імунітетами, необхідними для самостійного виконання ними своїх функцій, пов'язаних із діяльністю Організації». Ст. IV розділу 16 Конвенції про привілеї та імунітети ООН від ІЗ лютого 1946 р. передбачає, що «поняття представники» в даній статті включає всіх делегатів, їхніх заступників, радників, технічних експертів та секретарів делегації. Хоча ця стаття мала на увазі, головним чином, тимчасових представників держав на сесіях ООН, вона загалом охоплює статус і постійних представництв при ООН та їхній персонал.

Безперечно, головним міжнародно-правовим документом, який сьогодні регламентує діяльність постійних представників та постійних представництв при міжнародних організаціях, є Віденська конвенція про представництво держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру від 14 березня 1975 р. До речі, у преамбулі Конвенції, у поняття «міжнародна організація універсального характеру» включені «ООН, її спеціалізовані установи, Міжнародне агентство з питань атомної енергії і будь-яка аналогічна організація, членський склад і відповідальність якої має широкий міжнародний характер». Все це означає, що при бажанні будь-яка регіональна або субрегіональна організація у своїх відносинах із державами-членами за їхньої згоди може застосовувати положення Конвенції 1975 р. на практиці.

Конвенція 1975 р. трактує інститут постійного представництва як «місію постійного характеру, яка направляється для того, щоб представляти її при цій організації». Отже, так само як і посольства, постійні представництва при міжнародних організаціях входять до системи зарубіжних органів зовнішніх зносин і є складовою частиною дипломатичної служби держави. Адже їм притаманна така принципова ознака, як представницький характер у їхній закордонній діяльності. Хоча, звичайно, між дипломатичним представництвом (посольством) та постійним представництвом при міжнародній організації є певні відмінності.

Головна з них полягає в тому, що посольства завжди діють у сфері двосторонніх зв'язків між акредитуючою державою та країною перебування, тоді як постійні представництва при міжнародних організаціях діють у сфері тристоронніх зв'язків: держави, що направляє представництво, — організації — країни перебування штаб-квартири або відділення даної міжнародної організації. При цьому для членства в організації та заснування при ній постійного представництва для заінтересованої держави не є обов'язковим її визнання де-юре з боку інших держав-членів або наявність дипломатичних відносин із ними. Певна складність, щоправда, може полягати в тому, що хоча постійне представництво, на відміну від посольства, не акредитується в державі перебування. а створюється виключно для підтримання зв'язків із Організацією. Привілеї та Імунітети фактично надаються представництву державою перебування, і обсяг їх реалізації залежить як від внутрішнього законодавства, так і від стану політичних відносин між двома державами.

Що стосується процедури заснування постійного представництва при міжнародній організації, то ст. 5 Конвенції 1975 р. проголошує: «1. Держави-члени можуть, якщо це допускається правилами Організації, засновувати постійні представництва для виконання  функцій, викладених у статті 6. 2. Держави, що не є членами Організації, можуть, якщо це допускається правилами Організації, засновувати постійні комісії спостерігачів для виконання функцій, викладених у статті 7. 3. Організація повідомляє держави перебування про заснування представництва заздалегідь». Варто зауважити, що створення постійного представництва це право, а не ітеративний обов'язок держави-члена. При цьому відсутність постійного представництва при Організації аж ніяк не відбивається на правах та обов'язках, що передбачаються у зв'язку із членством в Організації. Виняток становить хіба що членство в Раді Безпеки ООН, як постійне, так і тимчасове.

Чітко і недвозначно Конвенція 1975 р. регламентує питання щодо повноважень глави представництва. Зокрема, ст. 10 передбачає: «Повноваження глави представництва видаються від Імені глави держави, глави уряду, міністра закордонних справ та, якщо це допускається, іншим компетентним органом надсилаючої держави і припроваджуються Організації». Як бачимо, процедура, по суті, аналогічна призначенню глави дипломатичного представництва.

Як і посольство, постійне представництво це орган зовнішніх зносин держави за кордоном, тож для виконання своїх функціональних обов'язків воно потребує штатного укомплектування. Ст. ІЗ Конвенції 1975 р. передбачає, що, «крім глави представництва, представництво може включати дипломатичний персонал, адміністративно-технічний персонал та обслуговуючий персонал». Отже, з цієї статті видно, що в штатному розкладі посольства та постійного представництва згідно з принципом їхнього формування є тотожність, але спостерігаються й відмінності. Так, у переважній більшості посольств, за винятком, мабуть, тільки США, не існує офіційної посади заступника посла, тоді як у постійних представництвах призначаються заступники або виконуючі обов'язки постійних представників відповідних країн у ранзі посла або посланника. Ще одна відмінність полягає в тому, що членами дипломатичного персоналу постійних представництв, згідно зі ст. І, п. 28 Конвенції 1975 р., є «члени персоналу представництва, делегації або делегації-спостерігача, які мають статус дипломата з метою представництва, делегації або делегації-спостерігача». Фактично це означає, що до складу постійних представництв при спеціалізованих організаціях (наприклад, МАГАТЕ) включаються експерти, фахівці, науковці та практичні спеціалісти в зазначеній галузі, які не є професійними, ранговими дипломатами, проте вони наділяються під час роботи у представництві дипломатичним статусом, оскільки виконують представницькі функції, а відтак на них мають поширюватися привілеї та імунітети, притаманні дипломатам, які працюють за кордоном.

Що стосується кількісного складу персоналу постійного представництва, то ст. 14 Конвенції 1975 р. проголошує: «кількість персоналу представництва не повинна виходити за межі, які є розумними та нормальними з урахуванням функцій Організації, потреб даного представництва та обставин і умов, що існують у державі перебування».

Для визначення старшинства постійних представників та постійних спостерігачів з огляду на протокол застосовується алфавітний порядок назв держав, представлених в Організації. Місцезнаходження представництва, як правило, збігається з місцезнаходженням Організації, проте, згідно з ст. 18 Конвенції 1975 р., за умови попередньої згоди держави перебування і якщо це допускається правилами Організації, надсилаюча держава може заснувати своє представництво або відділення представництва в іншому місті, ніж те, де перебуває штаб-квартира Організації. Як і посольство, представництво має право користуватися прапором та емблемою надсилаючої держави на фасадах своїх приміщень, а для глави представництва це право поширюється на його резиденцію та засоби пересування (ст. 19 Конвенції 1975 р.).

Припинення функції глави представництва або члена дипломатичного персоналу представництва відбувається у двох випадках: 1) коли держава, що їх надіслала, повідомляє Організацію про припинення їхніх функцій; 2) якщо представництво відкликається остаточно або тимчасово (ст. 40 Конвенції 1975 р.).

Що стосується такого надзвичайно важливого аспекту в діяльності представників держав, які беруть участь у роботі міжнародних організацій та конференцій, як визначення обсягу їхніх привілеїв та імунітетів, то необхідно наголосити, що Конвенція 1975 р. максимально наблизила, а в переважній більшості випадків навіть зрівняла ці привілеї та імунітети з аналогічними преференціями, якими користуються дипломатичні агенти державних закордонних посольств і місій.

Як і в конвенціях про дипломатичні та консульські зносини (відповідно, Відень, 1961, 1963 р.), Віденська конвенція 1975 р. про представництво держав у їхніх відносинах із організаціями універсального характеру привілеї та імунітети поділяє на дві групи: привілеї та імунітети самих органів зовнішніх зносин за кордоном і привілеї та імунітети співробітників цих органів.

До першої групи належать такі основні привілеї та імунітети, як недоторканність приміщень представництв і делегацій в органах і на конференціях, недоторканність їхніх архівів і документів, податкові пільги, митні привілеї, право користуватися прапором та емблемою (гербом) держави, що направляє делегацію, на приміщеннях та транспортних засобах представництв та делегацій. До другої групи належать — особиста недоторканність, недоторканність резиденції та майна, кореспонденції, імунітет від юрисдикції, звільнення від податків та зборів, свобода пересування та зв'язку, яка передбачає використання як дипкур'єрів, так і закодованих або шифрованих депеш. Загалом, опис усіх привілеїв та Імунітетів у Конвенції 1975 р. має досить детальний характер (він міститься у ст. 23—38, 51—70).


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

67882. ОБЪЕДИНЕНИЕ В ПРОФЕССИОНАЛЬНЫЕ СОЮЗЫ КАК ФОРМА РЕАЛИЗАЦИИ КОНСТИТУЦИОННОГО ПРАВА ЧЕЛОВЕКА НА ОБЪЕДИНЕНИЕ 108.5 KB
  Неотъемлемый элемент гражданского общества развитая система общественных объединений. Конституционное право каждого на объединение и является юридической основой образования и деятельности таких общественных институтов включая профсоюзы.
67883. О ПРОБЛЕМАХ ИСПОЛЬЗОВАНИЯ РЕЗУЛЬТАТОВ ОБЫСКОВ, ПРОВОДИМЫХ ВОЙСКОВЫМИ ПОДРАЗДЕЛЕНИЯМИ (ПО МАТЕРИАЛАМ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ ДЕПАРТАМЕНТА ЮСТИЦИИ МИССИИ ООН В КОСОВО) 69.5 KB
  В то же время на практике часто войсковые подразделения КФОР сталкиваются с признаками различных преступлений и впоследствии представляют материалы для рассмотрения возможности возбуждения уголовных дел доказывания вины и привлечения виновных к ответственности.
67884. ПРОБЛЕМЫ И ПЕРСПЕКТИВЫ КОНСТИТУЦИОННОГО РАЗВИТИЯ ЯПОНИИ 131 KB
  Что касается экономики Японии то она испытывает финансовый кризис; назрела необходимость коренной перестройки а любая перестройка страны начинается с Конституции. По общественному опросу проведенному газетой Иомиури сегодня в Японии 65 сторонников изменения Конституции.
67885. АДМИНИСТРАТИВНО-ПРАВОВОЙ РЕЖИМ ПРЕДПРИНИМАТЕЛЬСКОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ В ОСОБЫХ ЭКОНОМИЧЕСКИХ ЗОНАХ 72 KB
  Свободные экономические зоны на территории Российской Федерации начали создаваться в конце 80х годов XX в. Они рассматривались как вспомогательный институт государственной экономической политики и как способ стимулирования межгосударственных экономических отношений.
67886. ОСНОВНЫЕ НАПРАВЛЕНИЯ СОВЕРШЕНСТВОВАНИЯ ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВА, РЕГУЛИРУЮЩЕГО ПОРЯДОК РАЗРЕШЕНИЯ ЖАЛОБ НА ДЕЙСТВИЯ ТАМОЖЕННЫХ ОРГАНОВ 73 KB
  В настоящее время началась реализация новой Концепции развития таможенных органов Российской Федерации на 2006-2010 гг. Данная концепция является основой разработки программ и планов развития таможенных органов Российской Федерации на среднесрочную и долгосрочную перспективу.
67887. РАЗВИТИЕ ЛИЦЕНЗИОННОГО ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВА НА ФЕДЕРАЛЬНОМ И РЕГИОНАЛЬНОМ УРОВНЯХ 91.5 KB
  О лицензировании отдельных видов деятельности в соответствии с которой к лицензируемым видам деятельности относятся те ведение которых может повлечь за собой нанесение ущерба правам законным интересам здоровью граждан обороне и безопасности государства культурному наследию народов...
67888. РОЛЬ КОНСТИТУЦИИ РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ В ПРОЦЕССЕ ФОРМИРОВАНИЯ И РЕАЛИЗАЦИИ ЗАДАЧ И ПРИНЦИПОВ УГОЛОВНОГО ПРАВА 125.5 KB
  Акты действующие в сфере гражданского пенсионного уголовного и других отраслей законодательства подвергаются Конституционным Судом интенсивной ревизии с целью прекращения действия юридических норм нарушающих Конституцию РФ. № 113ФЗ О присяжных заседателях федеральных судов общей юрисдикции...
67889. РОЛЬ ГЕОПОЛИТИКИ В МЕЖДУНАРОДНЫХ ОТНОШЕНИЯХ 73.5 KB
  В научной или научно-популярной литературе по истории нередко можно встретить утверждение о том что выгодное географическое положение позволило такому-то государству добиться того-то и данный фактор весьма значимый для исторического развития государства. Привлекательность этих незначительных территорий...
67890. НЕКОТОРЫЕ ВОПРОСЫ ПРИНЯТИЯ ЗАЯВЛЕНИЙ О ПРЕСТУПЛЕНИЯХ, ПРЕСЛЕДУЕМЫХ В ЧАСТНОМ ПОРЯДКЕ 47.5 KB
  Согласно статье 20 УПК РФ уголовное преследование осуществляется в публичном частно-публичном и частном порядке. Порядок возбуждения уголовных дел публичного и частно-публичного обвинения закреплен в главе 20 УПК РФ а возбуждение уголовных дел частного обвинения регламентируется статьей 318 УПК РФ.