38379

Трудове право

Конспект

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Конституційні основи права на працю. Предметом правового регулювання такої галузі права як трудове є насамперед трудові відносини тобто суспільні відносини що виникають у процесі застосування людиною своїх здібностей у виконанні певної трудової функції. Предметом правового регулювання норм трудового права є також відносини що тісно пов'язані з трудовими. Трудове право окрема галузь права України яка регулює відносини що виникають у процесі реалізації особою права на працю.

Украинкский

2013-09-28

298.5 KB

2 чел.

Трудове законодавство. Конституційні основи права на працю. Поняття і зміст трудових правовідносин. Поняття, сторони і зміст трудового договору. Порядок прийняття на роботу. Особливості прийняття на роботу неповнолітніх.

1. Трудове право – система правових норм, яка регулює трудові відносини між працівником та власником.

Предметом правового регулювання такої галузі права, як трудове є, насамперед, трудові відносини, тобто суспільні відносини, що виникають у процесі застосування людиною своїх здібностей у виконанні певної трудової функції. Предметом правового регулювання норм трудового права є також відносини, що тісно пов'язані з трудовими. Трудове право - окрема галузь права України, яка регулює відносини, що виникають у процесі реалізації особою права на працю. Трудове право являє собою внутрішньо єдину, цілісну систему загальнообов'зкових правил поведінки, що регулюють трудові, а також деякі інші, тісно зв'язані з трудовими, відносини найманих працівників. Методи трудового права: 1. за нормативним регулювання труд відносин:дозвіл(сторони самостійно встановлюють для себе права та обов”язки в межах, наданих державою), наказ(держава встановлює конкретні умови для всіх учасників відносин), заборона(встановлення державою категоричних умов поведінки у конкретних ситуаціях); 2. за способом впливу на поведінку людей: авторитарний(полягає у виданні державою законів і підзаконних актів) та автономний(має місце коли держава санкціонує прийняття і дію джерела правового регулювання праці).Принципи: загальноправові(принципи гуманізму, законності, демократизму та ін) та спеціальні(свобода праці, рівноправність, стабільність тощо).

Труд договір є двосторонньою угодою, що укладається між роботодавцем і працівником, згідно з якою роботодавець зобовязується надати працівникові роботу за обумовленою труд фун-єю(спеціальністю, кваліф-єю або посадою), забезпечити умови праці, своєчасно та в повному обсязі виплачувати працівникові зар плату, а працівник зобов”яз особисто виконувати визначену цією угодою труд фун-ію, дотрим чинного в організації внутрішнього труд розпорядку. Як вбачається з цією дифініції, сторонами труд договору є работодавець і працівник. Згідно з законодавством, работодавцем є власник підп-ства, установи, орг-ії, незалежно від форм власності, виду діяль-сті та галузевої належності або уповноважений ним орган чи фіз особа, які відповідно до законодавства використовують найману працю. Працівником є фіз особа, яка працює на підставі труд договору роботодавця. Зміст труд договору склад сукупність умов, які встановлюють взаємні права та обов”язки сторін труд договору. Серед умов труд договору розрізняють 2 групи: необхідні(ті, що обов”язково повинні бути передбачені труд договором) і факультативні(додаткові): ті, що не повинні бути обов”язково передбачені труд договором. Законодавством передбачено 2 форми укладання труд договору: усна та письмова.

З метою перевірки відповідності працівника роботі, яка йому доручається, при укладенні труд договору може бути обумовлена угодою сторін випробування, що повинно бути зазначене у наказі(розпорядженні) при прийнятті його на роботу. Загальний строк випробування при прийнятті на роботу не може перевищувати 3 місяців, за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організвції на під-ві – 6 міс, а при випробуванні при прийнятті на роботу робітників – 1 міс. Окремим категоріям працівників строк випробування не встановлюється: які не досягли 18 річного віку; молоді спеціалісти, що закінчили вищі навчальні заклади і в установленому порядку направлені на роботу; осіб, переведених з іншого місця роботи та інших категорій прцівників. Випробування забороняється при прийнятті на роботу неповнолітніх, молодих робітників після закінчення професійних навчально-виховених закладів, молодих спец-ів після закінчення вузів, осіб, звільнених у запас з військової чи альтернативної служби, інвалідів. Направлених на роботу відповідно до рекомендацій медико-соціальної експертизи, при прийнятті на роботу в ін місцевість та при переведенні на роботу на ін під-во.

Неповнолітні, тобто особи, які не досягли вісімнадцяти років, у трудових правовідносинах прирівнюються у правах до повнолітніх, а у сфері охорони праці, робочого часу та деяких інших умов праці користуються пільгами, встановленими законодавством України.
Згідно зі ст. 188 Кодексу законів про працю прийом на роботу осіб віком до 16 років не допускається. Поряд з цим, за виняткових обставин приймаються на роботу особи, які досягли 15 років, але тільки за згодою одного з батьків або особи, що його замінює. Для підготовки молоді до продуктивної праці допускається прийняття на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і вищих навчальних закладів для виконання легкої праці, що не завдає шкоди здоров’ю і не порушує процесу навчання, у вільний від навчання час до досягнення ними чотирнадцятирічного віку за згодою одного із батьків або особи, що його замінює.
Прийом на роботу осіб, які не досягли 18 років, здійснюється після обов’язкового попереднього медичного огляду, і в подальшому до досягнення ними 21 року вони підлягають щорічному обов’язковому медичному огляду.
На кожному підприємстві, в установі, організації має вестися спеціальний облік працівників, які не досягли 18 років, із зазначенням дати їх народження.


2. Загальні підстави припинення трудового договору. Порядок припинення трудового договору з ініціативи працівника. Порядок звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.

Законодавством передбачено обов'язкове письмове по-передження працівником власника про звільнення за два тижні до припинення трудових відносин. Коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажан-ням зумовлена неможливістю продовжувати роботу власник або уповноважений ним орган повинен розі-рвати трудовий договір у строк, запропонований праців-ником. Для деякої категорії працівників законодавством уведено обмеження щодо припинення трудового дого-вору в певний період за власним бажанням: молоді спе-ціалісти протягом терміну, визначеного в направленні на роботу або за договором, а також для осіб, засуд-жених до виправних робіт без позбавлення волі. Розір-вання молодим спеціалістом угоди до закінчення трьох років після її укладення можливе з поважних причин: установлення інвалідності 1 або 2 групи; установлення інвалідності 1 або 2 групи у дружини(чоловіка) випуск-ника, одного з батьків(осіб які їх заступають) випускни-ка; якщо молодий спеціаліст - вагітна жінка; мати чи батько, які мають дитину у віці до трьох років; одинока мати чи батько, які мають дитину до 14 років або ди-тину-інваліда; проходження чоловіком(дружиною) вій-ськової служби; вступу до вищих навчальних закладів 3 - 4 рівнів акредитації. Строкові трудові договори не мо-жуть бути розірвані за ініціативою працівника. Стро-ковий трудовий договір з ініціативи працівника може бути розірвано достроково в разі хвороби або інвалід-ності, які перешкоджають виконанню роботи за догово-ром, порушення власником чи уповноваженим ним ор-ганом законодавства про працю, колективного або тру-дового договору.

Трудовий договір може бути розірваний власником або уповноваженим ним органом лише на загальних або спеціальних підставах. Загальні: зміни в організації в-ва чи праці; виявлення невідповідності працівника зай-маній посаді; систематичного невиконання працівником без поважних причин обов'язків; прогулу без поважних причин; нез'явлення на роботу протягом більш як 4 місяців поспіль внаслідок тимчасової непрацездатності; поновлення на роботі працівника, який раніше вико-нував цю роботу; появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного оп'яніння; вчинення за місцем роботи розкрадання. Спеціальні підстави: од-норазове грубе порушення трудових обов'язків керів-ником підприємства, заступника, главного бухгалтера; скоєння винних дій працівника, який безпосередньо обслуговує грошові або товарні цінності; вчинення пра-цівником, який виконує виховні функції, аморального проступку; якщо працівника визнано таким, що не витримував випробування; коли працівника зараховано з порушенням спеціальних правил прийняття на роботу. Державна служба припиняєтьс у разі: порушення умов реалізації права на державну службу; недотримання пов'язаних з проходженням державної служби вимог; досягнення державним службовцем граничного віку проходження державної служби; відставки держ. служ-бовців які обіймають посади 1-ї або 2-ї категорії; вия-влення чи виникнення обставин, які перешкоджають пе-ребуванню держ. службовця на державній службі; від-мови держ. службовця від прийняття присяги або її по-рушення; неподання або подання державним службов-цем неправдивих відомостей щодо його доходів. Для звільнення працівника з ініціативи власника в більшості випадків профспілкового комітету чи органу, уповнова-женого репрезентувати інтереси трудового колективу. Винятком з цього правила є звільнення: у зв'язку лік-відації підприємства, установи, організації; працівника через незадовільний результат випробування; із су-міщуваної роботи у зв'язку з прийняттям на роботу іншого працівника, який не є сумісником; у зв'язку з по-новленням на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу; працівника який не є членом професійної спілки; з підприємства, установи, організації де немає профспілкової організації; керівника підприємства, ус-танови, організації, його заступників, головного бух-галтера, його заступників, а також службових осіб мит-них органів, державних податкових інспекцій, яким при-своєно персональні звання, службових осіб державної контрольно-ревізійної служби та органів державного ко-нтролю за цінами; працівника, який вчинив за місцем роботи розкрадання.

3. Поняття і види робочого часу. Скорочений та неповний робочий час. Поняття і види часу відпочинку. Відпустка, як вид відпочинку. Робочий час і час відпочинку неповнолітніх.

Види робочого часу: нормальна і скорочена тривалість робочого часу; неповний робочий час, ненормований робочий день. Тривалість робочого часу за нормального робочого тижня не може перевищувати 40 годин. Деякі категорії працівників мають скорочені обсяги робочого часу: працівники віком 16 - 18 років - 36 годин на тиждень; од 15 до 16(учні 14 - 15 років, які працюють на канікулах) - 24 години на тиждень; працівників, зайня-тих на роботах зі шкідливими умовами праці - не більше 36 годин на тиждень; учителям у середньому вста-новлено шести годинний робочий день; лікарям - 5,5 го-динний; лікарям стаціонарних лікарських закладів, спеціалізованих санаторіїв - 6,5 годинний робочий день. Для вирішення питань про встановлення неповного ро-бочого часу працівникові зазвичай необхідно отримати згоду власника, за скороченого робочого часу це не пот-рібно. Оплата праці за неповного робочого часу здій-снюється пропорційно до відпрацьованого часу або за-лежно від виробітку, а за скороченого - в повному роз-мірі ставки. За неповного робочого часу можливе змен-шення тривалості як робочого дня так і днів робочого тижня. Законодавством передбачено можливість роботи понад установлену нормальну тривалість робочого часу. Списки професій, посад і робіт, за якими дозволяється застосування ненормованого робочого дня включаються в колективний договір.

Час відпочинку - час, вільний од виконання трудових обов'язків, використовуваний працівником на власний розсуд. Як і робочий час. Час відпочинку має декілька видів. Це - перерви в робочому дні для відпочинку і харчування, щоденний відпочинок після роботи, щотиж-неві дні відпочинку, святкові й неробочі дні, щорічні й додаткові відпустки. Перерви впродовж робочого дня надаються через 4 години після початку роботи і три-вають від 30 хвилин до 2 годин. Не включається в робо-чий час. Додаткові перерви надавані через короткий від-тинок часу, як-от: під час роботи на вільному повітрі в холодний період року; на вантажно-розвантажувальних роботах; секретарям-машиністкам, операторам ЕОМ - після кожних 45-50 хвилин 10-15 хвилин відпочинку… Святкові дні: 1 січня - Новий рік; 7 січня - різдво христове; 8 березня - Міжнародний жіночий день; 1 і 2 травня - День міжнародної солідарності трудящих; 9 травня - День Перемоги; 28 червня - День Конституції України; 24 серпня - День незалежності України; 7 і 8 листопада - річниця Великої Жовтневої соціалістичної революції. До неробочих днів належать дні релігійних свят: 7 січня - Різдво Христове; один день(неділя) - Пасха(Великдень); один день(неділя) - Трійця. Відпус-тка має декілька видів: щорічна; додаткова; творча; соціальна; відпустка без збереження заробітної платні.

Відпустка – це вільний від виконання робочої функ-ії період, який встановлюється на законодавчому та локальному рівнях у календарних днях.Щорічна основна відпустка не повинна бути меншою ніж 24 календарні ні за відпрацьований робочий рік. Щорічна додаткова відпустка надається тривалістю до: 35 календарних днів працівникам, зайнятим на роботах, що пов'язані з негативним впливом на здоров`я шкі-дливих виробничих чинників; 7 календарних днів праці-вникам із ненормованим робочим днем. Загальна три-валість щорічних основної і додаткової відпусток не мо-же перевищувати 59 календарних днів, а для праців-ників, зайнятих на підземних гірничих роботах, - 60 календарних днів. Відпустки у зв”язку з навчанням надаються при навчанні працівників у середніх навч закладах, проф-технічних навч закл-ад, вузах, навч закладах післядипломної освіти та аспірантури за наявності умов, передбачених законодавством. Творча відпустка надається працівникам для закінчення дисертаційних робіт, написання підручників та ін випадках, передбачених законодав-ом. Законодав-ом передбачено відпустку без збереження зар плати, яка надається роботодавцем за згодою сторін, за сімейними обставинами та ін причин на термін, обумовлений угодою між ними але не більше 15 календарних днів на рік. Разом з тим передбачено соц відпустки, до яких належать відпустки у зв”язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею 3-річ віку працівникам, які мають дітей. Право на щорічну відпустку повної тривалості настає після закінчення шести місяців непе-рервної роботи на цьому підприємстві. До закінчення шестимісячного терміну роботи в перший рік роботи на підприємстві, а також у наступні роки за бажанням працівника у зручний для нього час відпустка надається: неповнолітнім; інвалідам; жінкам перед відпусткою у зв'язку з вагітністю та пологами або після них; жінкам, які мають двох та більше дітей віком до 15 років або ди-тину-інваліда; іншим працівникам. Права на відпустку позбавлено: осіб засуджених до виправних робіт без по-збавлення волі з їх відбуванням за місцем роботи на весь строк покарання; осіб, яких звільняють за пору-шення трудової дисципліни.

Як уже зазначалося, встановлюється скорочена тривалість робочого часу для працівників віком від 16 до 18 років -36 годин на тиждень, а для осіб віком від 15 до 16 років (учнів віком від 14 до 15 років, які працюють у період канікул) -24 години на тиждень.

Тривалість робочого часу учнів, які працюють протягом навчального року у вільний від навчання час, не може перевищувати половини максимальної тривалості робочого часу, передбаченої в п.1 для осіб відповідного віку.

Особи віком до 18 років мають право на додаткову відпустку в один календарний місяць.

Трудова дисципліна. Дисциплінарна відповідальність працівників, види та порядок накладення дисциплінарних стягнень

Трудова дисципліна - це сукупність правових норм, встановлених на підприємстві, в установі, організації, які є обов'язковими для усіх учасників трудового процесу. Вона полягає в обов'язках працівників працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати законні розпорядження роботодавця, -додержувати технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір (ст. 53 Кодексу законів про працю України).

Ст. 140 Кодексу законів про працю України передбачає такі методи забезпечення трудової дисципліни:

а) переконання; б) виховання; в) заохочення.

Ст. 143 визначає, що заохочення можуть бути будь-якими у рамках закону.

Види дисциплінарних стягнень

Ст. 147 проголошує: "За порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосований тільки один з таких заходів стягнення:

1) догана;

2) звільнення".

Відповідно до ст. 148 одне з таких стягнень застосовується до працівника:

а) або безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника з роботи у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці;

б) стягнення не може бути накладене пізніше 6 місяців з дня вчинення проступку.

Ст. 149 застерігає, що роботодавець до застосування стягнення повинен заждати від порушника трудової дисципліни письмових пояснень.

Стягнення оголошується у наказі (розпорядженні) і повідомляється її раї ціп пікові під розписку.

Стягнення може бути оскаржене працівником.

Згідно зі ст 151, якщо впродовж одного року працівник не матиме нових стягнень, то він вважається таким, що не млі» дисциплінарне стягнення.

Роботодавець може сам не накладати стягнення, а передати питання про порушення трудової дисципліни на розгляд трудового колективу.

4. Охорона праці неповнолітніх.

Не допускається залучення неповнолітніх до праці на важких роботах і на роботах із шкідливими або небезпечними умовами праці, на підземних роботах, до нічних, надурочних робіт та робіт у вихідні дні, а також до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми, відповідно до переліку важких робіт і робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, граничних норм підіймання і переміщення важких речей, що затверджуються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі охорони здоров'я. 

Неповнолітні приймаються на роботу лише після попереднього медичного огляду. 

Порядок трудового і професійного навчання неповнолітніх професій, пов'язаних з важкими роботами і роботами із шкідливими або небезпечними умовами праці, визначається положенням, яке затверджується спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з нагляду за охороною праці. 

Вік, з якого допускається прийняття на роботу, тривалість робочого часу, відпусток та деякі інші умови праці неповнолітніх визначаються законом.

5. Поняття трудової дисципліни. Права та обов'язки працівника. Порядок притягнення до дисциплінарної відповідальності. Види дисциплінарних стягнень. Відповідальність за прогул. Відповідальність за появу на роботі у нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння. Матеріальна відповідальність працівників за шкоду, заподіяну з їх вини підприємству. Розгляд індивідуальних трудових спорів.

Дисциплінарна відповідальність є одним із видів юридичної відповідальності й застосовується до поруш-ників трудової дисципліни (Трудова дисципліна - cyкyпнicть нe лишe пeвниx пpaвил пoвeдiнки пpaцiвникiв, a й питaнь, пoв'язaниx iз нeoбxiднicтю дoтpимaння вcтaнoвлeнoгo пopядкy і мeтoдiв йoгo зaбeзпeчeння.Tpyдoвa диcциплiнa зaбeзпeчyєтьcя мeтoдaми пepeкoнaння, зaoxoчeння, а іноді – пpимycy.

Bci зaoxoчeння oгoлoшyютьcя влacникoм y нaкaзi, дoвoдятьcя дo вiдoмa тpyдoвoгo кoлeктивy i зaпиcyютьcя дo тpyдoвoї книжки.)

Може бути накладено одне з дисциплінарних стягнень: догана або звільнення. До державних службовців, окрім загальних видів дисциплінарної відповідальності, застосовуються: попередження про неповну службову відповідальність; затримка до одного року у присвоєнні чергового рангу або у призначенні на вищу посаду. Дисциплінарне стягнення застосовується власником безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця від дня його виявлення. Дисциплінарне стягнення не може бути накладене після того, як проминуть шість місяців од дня вчинення дисциплінарного проступку. Для зас-тосування дисциплінарного стягнення власник зобов'я-заний зажадати письмового пояснення порушника. За одне порушення трудової дисципліни може бути засто-совано лише одне дисциплінарне стягнення. Стягнення оголошується наказом і повідомляється працівникові під розписку протягом трьох робочих днів. Якщо протягом року від дня накладення дисциплінарного стягнення працівника не буде піддано новому дисциплінарному стягненню, то він уважається таким, що не мав дисци-плінарного стягнення.

Дисциплінарна відповідальність є одним із видів юридичної відповідальності й застосовується до поруш-ників трудової дисципліни. Підставою для її застосу-вання є порушення трудової дисципліни. Може бути накладено одне з дисциплінарних стягнень: догана або звільнення. До державних службовців, окрім загальних видів дисциплінарної відповідальності, застосовуються: попередження про неповну службову відповідальність; затримка до одного року у присвоєнні чергового рангу або у призначенні на вищу посаду. Дисциплінарне стягнення застосовується власником безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця від дня його виявлення. Дисциплінарне стягнення не може бути накладене після того, як проминуть шість місяців од дня вчинення дисциплінарного проступку. Для зас-тосування дисциплінарного стягнення власник зобов'я-заний зажадати письмового пояснення порушника. За одне порушення трудової дисципліни може бути засто-совано лише одне дисциплінарне стягнення. Стягнення оголошується наказом і повідомляється працівникові під розписку протягом трьох робочих днів. Якщо протягом року від дня накладення дисциплінарного стягнення працівника не буде піддано новому дисциплінарному стягненню, то він уважається таким, що не мав дисци-плінарного стягнення.

Працівники несуть матеріальну відповідальність за шко-ду, заподіяну підприємству, установі, організації внас-лідок порушення покладених на них трудових обов'яз-ків. Ця відповідальність, як правило, обмежується пев-ною частиною заробітку працівника і не повинна пере-вищувати повного розміру заподіяної шкоди, за винят-ком випадків, передбачених законодавством України. Ознаки шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації: пряма дійсна шкода; протиправність пове-дінки працівника; причинний зв'язок між протип-равними діями та заподіяною шкодою; вина працівника. У відповідності з законодавством України обмежену матеріальну відповідальність несуть: працівники – за зіпсування або знищення через недбалість матеріалів, напівфабрикатів, виробів, у тому числі при їх вигото-вленні, за псування або знищення через недбалість інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування; керівники підприємств, установ, організацій та їх зас-тупники, а також керівники структурних підрозділів на підприємствах, в установах, організаціях та їх заступ-ники, шкода підприємству, установі, організації запо-діяна зайвими грошовими виплатами, неправильною постановкою обліку і зберігання матеріальних чи гро-шових цінностей, невжиттям необхідних заходів до запобігання простоям, випускові недоброякісної продук-ції, розкраданню, знищенню і зіпсуванню матеріальних чи грошових цінностей. Працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди у випадках, коли: між працівником і підприємством, установою, організацією укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей; майно та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовою довіреністю або за іншими разовими документами; шкоди завдано діями працівників, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку; шкоди завдано працівником, який був у нетве-резому стані; шкоди завдано недостачею, умисним зни-щенням або умисним зіпсуванням матеріалів, напівфаб-рикатів, виробів, у тому числі при їх виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціаль-ного одягу та інших предметів, виданих підприємством працівникові в користування; відповідно до законодав-ства України на працівника покладено повну відпо-відальність за шкоду, заподіяну підприємству при виконанні трудових обов'язків; шкоди задано не при виконанні трудових обов'язків; службова особа винна в незаконному звільненні або переведені працівника на іншу роботу.

Види матеріальної відповідальності.

Працівник, який завдав матеріальної шкоди підприє-мству, організації, установі, несе матеріальну відпо-відальність незалежно від того, чи був він притягнутий до дисциплінарної відповідальності за діяння, що ними спричинено цю шкоду. Чинне законодавство встанов-лює два види матеріальної відповідальності: обмежену, яка не перевищує середнього заробітку працівника, і повну. Шкода, розмір якої перевищує середній заро-біток працівника, може бути відшкодована працівником добровільно, а в разі відмови відшкодувати заподіяну шкоду питання відшкодування вирішується судом, який, до речі, також розглядає трудові спори.

Повна матеріальна відповідальність настає в таких випадкахa нaявнocтi мiж пpaцiвникoм i opгaнiзaцiєю пиcьмoвoгo дoгoвopy пpo взяття нa ceбe пpaцiвникoм пoвнoї мaтepiaльнoї вiдпoвiдaльнocтi; кoли мaйнo тa iншi цiннocтi бyли oдepжaнi пpaцiвникoм пiд звiт зa paзoвoю дoвipeнicтю aбo зa iншими paзoвими дoкyмeнтaми; якщo шкoди зaвдaнo дiями пpaцiвникa, якi мaють oзнaки злoчинy; якшo шкoди зaвдaнo пpaцiвникoм, який бyв y нe-твepeзoмy cтaнi; кoли шкoди щодо власності орг-ції зaвдaнo умисно; якщo нa пpaцiвникa зaкoнoдaвcтвoм пoклaдeнo пoвнy мaтepiaльнy вiдпoвiдaльнicть;

Колективний спор – спор між трудовим колективом (профспілкою) і власникомчи уповноваженим ним органом з питань установлення нових або хміни чинних соціально-ек умов праці та виробничого побуту; укладення або зміни колективного договору, виконання колект договору або його окремих положень, невиконання вимог законодавства про працю. Трудові спори розглядають: комісії по трудовим спорам; районними(міськими) народними судами. Ко-місія по трудових спорах обирається загальними збо-рами трудового колективу підприємства з числом пра-цюючих не менше 15 чоловік. Працівник може звер-нутися до комісії по трудових спорах у тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Комісія по трудових спорах зобов'язана розглянути трудовий спір у десятиденний строк з дня подання заяви. У районних(міських) народ-них судах розглядаються трудові спори за заявами: пра-цівника чи власника або уповноваженого ним органу, коли вони не погоджуються з рішенням комісії по трудових спорах підприємства; прокурора, якщо він вважає, що рішення комісії по трудових спорах супере-чить чинному законодавству. Безпосередньо в район-них(міських) судах розглядаються трудові спори за зая-вами: працівників підприємств і організацій, де комісії по трудових спорах не обираються; працівників про поновлення на роботі незалежно від підстав припинення трудового договору; керівника підприємства, організа-ції, його заступників, службових осіб, керівних праців-ників державних органів; власника або уповноваженого ним органу про відшкодування працівником матеріа-льної шкоди, заподіяної організації; спорів, які були роз-глянуті власником або профспілковим комітетом в межах наданих їм прав чинним законодавством про працю; в судах розглядаються також спори про відмову в прийнятті на роботу працівників, які мають право по-воротного прийняття на роботу або з якими власник зо-бов'язаний укласти трудовий договір відповідно до чин-ного законодавства.

6.Законодавство про соціальний захист. Право громадян на соціальний захист. Види пенсій за законодавством України.

Громадяни мають право на соціальний захист у сфері зайнятості згідно із законодавством України про зайнятість. Особи, визнані у встановленому порядку безробітними, мають право на одержання допомоги по безробіттю. 

Соціальні права — це можливості людини щодо забезпечення належних соціальних умов життя. їх завдання — забезпечити можливість нормального фізіологічного існування людини в суспільстві. За Конституцією України до них належать право на працю (ст. 43), право на страйк (ст. 44), право на відпочинок (ст. 45), право на соціальний захист (ст. 46), право на житло (ст. 47), право на достатній життєвий рівень (ст. 48), право на охорону здоров'я, медичну допомогу і медичне страхування (ст. 49), право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50), право на захист сім'ї, дитинства, материнства і бать­ківства (ст. 51), право на благодійницьку діяльність щодо дітей (ст. 52). Право на соціальний захист є одним із конституційних прав громадян України.

Основні засади права на соціальний захист: 1) усі без ви­нятку громадяни України мають право на соціальний захист; 2) основою такого захисту є соціальне забезпечення; 3) підставами соціального забезпечення є передбачені законом соціальні випадки, зокрема, повна, часткова або тимчасова втрата працездатності, втрата годувальника, безробіття з незалежних від особи обставинах, старість, інші випадки, визначені законом; 4) гарантіями забезпечення цього права є загальнообов'язкове державне страхування за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення і створення мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними; 5) пенсії, інші види соціальних виплат та допомог, що є основним джерелом існування, мають забезпечу­вати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом. Сказане більше стосується права на соціальне забезпечення, ніж права на соціальний захист. Ос­таннє право набагато ширше, регулюється різними галузями права, не має чітко окреслених меж. Тому доцільніше вживати вужче поняття цього права.

Право на соціальну пенсію мають усі непрацюючі громадяни України.
Особам, які мають одночасно право на різні державні пенсії, призначається одна за їх вибором, за винятком пенсій інвалідам внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали під час захисту Батьківщини чи при виконанні інших обов’язків військової служби.
Розрізняють певні види трудових пенсій:
а) за віком (право на цю пенсію мають чоловіки після досягнення ними віку 60 років і стажу роботи 25 років; жінки віком 55 років і стажу роботи 20 років);
б) з інвалідності (призначаються у разі настання інвалідності, що спричинила повну або часткову втрату здоров’я, внаслідок трудового каліцтва, професійного захворювання);
в) у разі втрати годувальника (право на цю пенсію мають особи в разі втрати годувальника, які були на його утриманні);
г) за вислугу років (призначаються окремим категоріям громадян, зайнятим на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком (наприклад, працівники авіації, освіти);
д) наукова пенсія (призначається науковим працівникам).
Соціальні пенсії призначаються і виплачуються непрацюючим громадянам, крім інвалідів з дитинства, при відсутності права на трудову пенсію.
Соціальні пенсії призначаються і виплачуються таким особам: 
а) інвалідам І, II, III груп, а також інвалідам з дитинства; 
б) особам, які досягли віку: чоловіки – 60 років, жінки – 55 років; 
в) дітям – у разі втрати годувальника; 
г) дітям-інвалідам віком до 16 років.
Усі пенсії призначаються і виплачуються районними (міськими) відділами соціального забезпечення.

7. Екологічне законодавство. Загальна характеристика екологічного законодавства України. Екологічні права та обов'язки громадян. Права і обов'язки власників природних ресурсів і природокористувачів. Право природокористування та його види. Право загального і спеціального природокористування. Правові форми відшкодування збитків за порушення екологічного законодавства. Правові форми екологічної експертизи. Правові засади забезпечення екологічної безпеки.

Екологічне право – система правових норм, якими регу-люються суспільні відносини з охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів. До складу системи входять земе-льне, водне, лісове, гірниче право, інші галузі права, якими регулюються відносини з охорони й раціона-льного використання певних видів природних ресурсів. Екологічні права і обов'язки громадян України – сис-тема юридично закріплених за громадянами повнова-жень і зобов'язань в екологічній сфері. Вони закріплені в ЗУ “Про охорону навколишнього природного середови-ща”. Громадянин України має право на: безпечне для життя і здоров`я навколишнє природне середовище; об'єднання в громадські природоохоронні формування; одержання в установленому порядку повної та дос-товірної екологічної інформації тощо. В Конституції України записано: “Кожен має право на безпечне для життя і здоров довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення”. Громадяни зобов'язані: берегти, охороняти й раціонально використовувати при-родні багатства; не порушувати екологічних прав інших суб'єктів; компенсувати завдану ними шкоду тощо.

Різновидами права природокористування є:

-    право землекористування;

-    право водокористування;

-    право лісокористування;

-    право користування надрами;

-    право користуватися тваринним світом;

-    право користуватися природно-заповідним фондом і т. д.

Розрізняють загальне і спеціальне природокористування.

Загальне природокористування означає гарантоване право громадянам використовувати природні ресурси для задоволення життєво необхідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних тощо) безоплатно, без закріплення цих ресурсів за окремими особами і надання відповідних дозволів.

Спеціальне природокористування означає, що природні ресурси надаються громадянам, підприємствам, установам і організаціям у володіння, користування або оренду на підставі спеціальних дозволів, зареєстрованих у встановленому порядку, за плату для здійснення виробничої та іншої діяльності.

Закон «Про охорону навколишнього природного середовища» покладає спеціальні обов’язки на суб’єктів спеціального природокористування. За спеціальне природокористування встановлюється збір, розмір якого залежить від кількості та якості використаних ресурсів, місцезнаходження тощо.

Суб’єкти спеціального природокористування зобов’язані також вносити плату за забруднення навколишнього природного середовища.

У сфері природокористування та охорони навколишнього природного середовища здійснюється державний та громадський контроль.

Законодавство України встановлює дисциплінарну, адміністративну, цивільну та кримінальну відповідальність за порушення екологічного законодавства.

Адміністративна відповідальність у сфері екології настає за скоєння еколого-правових проступків. Адміністративні стягнення покладаються на юридичних і фізичних осіб, які мають різний статус: посадових осіб, громадян за порушення загальнообов’язкових правил поведінки, загального порядку щодо використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища і забезпечення екологічної безпеки, встановлених для всіх громадян, незалежно від місця і характеру їх роботи.

Екологічна експертиза полягає в оцінці можливого впливу передбаченої або запланованої діяльності на стан довкілля, її відповідності вимогам екологічного законодавства.

Екологічна експертиза є самостійною управлінською функцією, що «відбрунькувалась» від функції екологічного контролю. За своєю правовою природою вона є екологічним контролем, який має попереджувальний характер.

Екологічна експертиза в Україні базується на таких принципах:

—попередній характер (за загальним правилом вона проводиться на найбільш ранніх стадіях, коли діяльність ще не почала здійснюватись і можна найбільш раціонально, найбільш економічно вплинути на прийняття господарських чи управлінських екологічно важливих рішень);

—обов'язковість щодо видів діяльності та об'єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку;

—  комплексність в оцінці матеріалів, поданих на експертизу
(оцінці піддається діяльність на відповідність вимогам всього екологічного законодавства, а не окремо земельного, водного чи гірничого; при цьому слід підраховувати і не лише найближчі, а й віддалені
 екологічні наслідки господарської діяльності; ґрунтується на міжгалузевому екологічному дослідженні);

—свобода вибору експертами форм і методів еколого-експертного аналізу;

—наукова обґрунтованість (об'єктивність висновків екологічної експертизи забезпечується науковою методологією, що застосовується в процесі дослідження, кваліфікаційними вимогами до експертів екологічної експертизи, що є єдиними для учасників усіх видів екологічної експертизи);

—прозорість процедури та висновків екологічної експертизи, гарантії участі громадськості в її здійсненні;

—  відповідальність суб'єктів екологічної експертизи за організацію, проведення, її висновки та дотримання умов, що в них містяться.

Особливу увагу екологічній безпеці приділено у Законі «Про охорону навколишнього природного середовища» (розділ XI, статті 50-59). Норми цього розділу закріплюютьекологічні вимоги щодо окремих видів діяльності: інвестиційної, господарської та упроцесі розміщення і розвитку населених пунктів (містобудівної) (статті 51, 59); вимоги екологічної безпеки: транспортних засобів (ст. 56); щодо проведения наукових досліджень,впровадження відкриттів, винаходів, застосування нової техніки, імпортного устаткування, технологій і систем (ст. 57) та щодо військових оборонних об'єктів і військової діяльності (ст. 58), а також вимоги щодо охорони довкілля від неконтрольованого та шкідливого біологічного впливу (ст. 53); від акустичного, електромагнітного, іонізуючого та іншого шкідливого впливу фізичних факторів і радіоактивного забруднення (ст. 54); від забруднення виробничими, побутовими, іншимивыходами (ст. 55); у процесі застосування засобів захисту рослин, мінеральних добрив,токсичних, хімічних речовин та інших препаратів (ст. 52).

8. Земельне законодавство. Загальна характеристика Земельного кодексу України. Право державної власності на землю. Право комунальної власності на землю. Право приватної власності на землю. Земельні приватизаційні правовідносини. Правові засади плати за землю. Правові основи оренди землі. Правові форми та підстави набуття та придбання права власності на землю. Право землекористування та його види. Порядок вирішення земельних спорів.

Земельне право — це галузь права, якою регулюються суспільні відносини щодо власності на землю,державного управління земельним фондом, використання та охорони землі як природного ресурсу. Основним джерелом земельного права є Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 р.

Землі України відповідно до призначення

Землі сільськогосподарського призначення - Надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури або призначені для цих цілей

Землі житлової та громадської забудови - Ділянки в межах населених пунктів для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об’єктів загального користування

Землі природно-заповідного призначення - Ділянки суші й водного простору з природними комплексами та об’єктами, що мають особливу природно-охоронну, екологічну, наукову, естетичну та іншу цінність, яким надано статус територій та об’єктів природно-заповідного фонду

Землі оздоровчого призначення - Землі, що мають природні лікувальні властивості, які можуть використовуватися для профілактики захворювань і лікування людей

Землі рекреаційного призначення - Землі, призначені для організованого масового відпочинку і туризму та проведення спортивних заходів

Землі історико-культурного призначення - Землі історично-культурних заповідників, поховань, архітектурних

пам’яток та архітектурно-ландшафтних комплексів

Землі лісового фонду - Землі, вкриті лісом або надані для потреб лісового господарства

Землі водного фонду - Землі, зайняті річками, озерами, болотами, водоймами, водогосподарськими спорудами, а також землі, виділені по берегах водойм підсмуги відведення

Землі промисловості, транспорту тощо - Землі, зайняті під промислові потреби, транспортні шляхи

Основні принципи земельного законодавства - Поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу та основного засобу виробництва; Забезпечення рівності права власності на зем-

лю громадян, юридичних осіб, територіальних громад і держави; Невтручання держави у здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом; Забезпечення раціонального використання та охорони земель; Забезпечення гарантій прав на землю; Пріоритет екологічної безпеки.

Право власності на землю — це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Земельна ділянка як об’єкт права власності — це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування та визначеними щодо неї правами.

Форми власності – державна, приватна, комунальна (територіальні громади, органи місцевого самоврядування).

Землекористування — це використання землі у визначеному законом порядку.

Право постійного користування земельною ділянкою - Це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають: підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності;громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об’єднання), установи та організації

Право оренди земельної ділянки - Це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземним громадянам і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об’єднанням і організаціям, а також іноземним державам. Оренда земельної ділянки може бути короткостроковою — не більше 5 років та довгостроковою — не більше 50 років. Орендована земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця передаватись орендарем у володіння та користування іншій особі (суборенда). Орендодавцями земельних ділянок є їх власники

або уповноважені ними особи. Відносини, пов’язані з орендою землі, регулюються законом

Право концесійного землекористування - Для здійснення концесійної діяльності концесіонеру надаються в оренду земельні ділянки у порядку, встановленому Земельним Кодексом. Види господарської діяльності, для яких можуть надаватися земельні ділянки в концесію, визначаються законом

Право земельного сервітуту - Це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками)

Права землекористувачів: Самостійно господарювати на землі,, Власність на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію; Використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, водні об’єкти, а також інші корисні властивості землі; На відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; Споруджувати житлові будинки, виробничі та інші будівлі і споруди;

Обовязки: Забезпечувати використання землі за цільовим призначенням; Додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;; Своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату; Не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; Підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні

властивості землі; Своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом; Дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов’язаних зі встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; Зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі  зрошувальних і осушувальних систем.

Громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених Земельним кодексом України.

Відповідальність за порушення земельного законодавства: цивільна, адміністративна, кримінальна.

9. Цивільне законодавство. Загальна характеристика цивільного законодавства України. Предмет цивільно-правового регулювання.

Цивільне право – одна з провідних галузей нац. права України, яка регулює певну групу правових відносин за участю фізичних і юридичних осіб та держави в цілому. Предмет правового регулювання Ц.п. скл. правові відно-сини, що регулюються цивільно-правовими нормами. Це, зокрема, такі групи відносин: майнові відносини; особисті немайнові відносини.Систему Ц.п. України ви-значає розміщення його складових у певній системі, обумовленій взаємозв’язком її елементів – юридичних норм та інститутів. Вона поділяється на дві частини: за-гальну та особливу. Загальну частину Ц.п. скл. правові норми та інститути, що стосуються всіх цивільно-право-вих відносин, а саме: положення про суб'’ктів та об’єкти цивільного права, угоди, представництво й довіреність, позовна давність. Особливу частину Ц.п. скл. норми права, які регулюють окремі групи спеціальних цивіль-но-правових відносин. Вона криє в собі такі інститути: право власності; зобов’язальне право; авторське право; право на відкриття; право на винахід, корисну модель, промисловий зразок, знак для товарів і послуг, раціона-лізаторську пропозицію; спадкове право; правоздатність іноземних громадян та юридичних осіб; застосування цивільних законів іноземних держав і міжнародних до-говорів. Як частина юридичної науки, цивільне право вивчає закономірності цивльно-правового регулювання суспільних відносин, історію його становлення й розви-тку, а також розробляє способи його подальшого вдос-коналення.

Джерелами цивільного права України є Конституція України (28.06.1996), Цивільний кодекс України (прий-нятий ЗУ РСР від 18.07.1963 і введений в дію 1.01.1964), Житловий кодекс України (від 30.06.1983 року), ЗУ “Про власність” (від 7 лютого 1991), “Про підприємства в Україні” (від 27 березня 1991), “Про підприємництво” (від 7 лютого 1991), “Про господарські товариства”, “Про захист прав споживачів”, “Про об’єднання грома-дян”,“Про приватизацію державного житлового фонду”, “Про приватизацію майна державних підприємств”, “Про малу приватизацію”, “Про заставу”, “Про цінні папери та фондову біржу” (від 18 червня 1991) та ін. Серед інших нормативних актів, що є джерелами циві-льного права, а отже й містять цивільно-правові норми, можна відмітити укази Президента (наприклад, “Про тимчасові Положення про правову охорону об’єктів промислової власності та раціоналізаторських пропози-цій в Україні” від 18 вересня 1992), постанови й розпо-рядження КМУ (скажімо, постанова КМУ “Про мініма-льні ставки авторської винагороди за використання тво-рів л-ри й мистецтва” від 18 лбтого 1994), а також поло-ження, інструкції, накази та інші відомчі нормативні акти, які стосуються майнових та особистих немайнових відносин, що приймаються міністерствами й відомства-ми України

Цивільно-правові відносини – врегульовані нор-мами цивільного права майнові та особисті немайнові відносини, учасники яких виступають юридично рівх-ними носіями прав та обов'язків. Цивільно-правові від-носини скл. з трьох основних елементів: суб'єктів, об'єк-тів і змісту. Суб'єктами цивільно-правових відносин мо-жуть бути фізичні та юридичні особи, а також держава Укр, АР Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб”єкти публічного права. Об'єктами цивільно-правових відносин можуть бути: речі, дії, продукти творчої діяльності, особисті немайнові блага. Зміст цивільно-правових відносин утворюють цивільні права та обов”язки суб”єктів правовідносин. У даному випадук суб”єктивне право – це заснована на законі можливість конкретної особи здійснювати певні дії та вимагати задоволення свого інтересу від зобов”язаної особи. Зміст суб”єктивного права знаходить своє відображення у відповідних можливостях учасника зазначених відносин: здійснювати певні дії(купувати,продавати тощо); можливість звернутися до застосування примусової сили державного апарату для реалізації правовимоги. Цивільні правові відносини виникають. Змінюються або припиняються на підставі юрид фактів, тобто обставин. Які мають юрид значення і породжують певні правові наслідки.

10. Суб'єкти цивільних правовідносин. Громадяни як учасники цивільних правовідносин. Поняття і загальна характеристика цивільної правоздатності і цивільної дієздатності громадян. Співвідношення понять "правоздатність", "дієздатність", "суб'єктивне право".

Суб”єктами цивільних правових відносин є фіз та юр особи, які вступають між собою в цивільно-правові відносини з приводу майна та особистих немайнових благ. В окремих випадках суб”єктами зазначених відносин може бути держава, АР Крим, територ гроиади, інозем держави та ін суб”єкти публічного права. Людина як учасник цивільних відносин вважається фіз особою. До фіз осіб належать громадяни Укр. Інозем громадяни та особи без громадянства. Для визнання осіб суб”єктами цивіль права необхідна наявність їх правоздатності та дієздатності. Цивіль првоздатністю назив здатність особи мати цивільні права і нести цивільні обов”язки. Правоздатність у громадянина Укр виникає у момент його народження і припиняється з його  смертю.Цивіль дієздатність – здатність іфз особи своїми діями набувати для себе цивіль прав і самостійно їх здійснювати , а також здатність своїми діями створювати для себе цивіль обов!язки, самостійно їх виконувати та відповідати у разі їх невиконання. Цивіль дієздатність поділяється ена такі види:-повна дієздатність настає з досягненням повноліття, у разі одруження до досягнення повноліття з моменту реєстрації шлюбу-неповна дієздатність – мають фіз особи від 14 до 18 років-часткова цивіль дієздатність характерна для осіб віком до 14 років, які не несуть цивіль-прав відповідальності за заподіяну ними шкоду-обмежена цивіль дієздатність визначається судом щодо фіз осіб, які ситраждають на психічний розлад здоров”я.Громадянам, які внаслідок хронічного стійкого психічного розладу здоров”я не здатні усвідомлювати значення своїх дій чи керувати ними, може бути визнаним судом недієздатним.

Для визнання осіб суб”єктами цивіль права необхідна наявність цивіль правосуб”єктності, тобто їх правоздатності та дієздатності. Цивільною правоздатністю називається здатність особи мати цивільні права і нести цивільні обов'язки. Правоздатність у громадянина України вини-кає від дня народження і припиняється з його смертю. Цивільна дієздатність – це здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки, тобто його здатність розпоряджатися власними правами і нести відповідальність за свої дії. Цивіль дієздатність поділяється ена такі види:-повна дієздатність настає з досягненням повноліття, у разі одруження до досягнення повноліття з моменту реєстрації шлюбу-неповна дієздатність – мають фіз особи від 14 до 18 років-часткова цивіль дієздатність характерна для осіб віком до 14 років, які не несуть цивіль-прав відповідальності за заподіяну ними шкоду-обмежена цивіль дієздатність визначається судом щодо фіз осіб, які ситраждають на психічний розлад здоров”я.Громадянам, які внаслідок хронічного стійкого психічного розладу здоров”я не здатні усвідомлювати значення своїх дій чи керувати ними, може бути визнаним судом недієздатним.У разі коли громадянин зникає, його місце перебування невідоме та його розшуки не дають позитивних результатів, а тривала відсутність на місці його проживання робить правовідносини за його участю невизначеними, громадянин визнається безвісно відсутнім, а потім оголошується померлим у порядку, визначеному чинним законодавством.

11. Юридичні особи як суб'єкти правовідносин. Представництво та його види. Довіреність. Оформлення довіреності.

Юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлена майно, можуть набувати майнових та осо-бистих немайнових прав і нести обов'язки, бути пози-вачем і відповідачем у судових органах. Правовими оз-наками юридичної особи є: організаційна єдність; наявність відокремленого майна; можливість виступати в цивільному обороті від власного імені; здатність са-мостійно нести майнову відповідальність. Юридичні особи наділено цивільною правосуб`єктністю, тобто цивільною правоздатністю та цивільною дієздатністю, які виникають водночас із моменту їх державної реєст-рації. Цивільна правоздатність юридичної особи визна-чається характером і змістом діяльності юридичної осо-би, що передбачена статутом організації. Цивільна дієз-датність здійснюється відповідними органами юридич-ної особи, які можуть бути як єдиноначальними, так і колегіальними. Для юридичної особи правосуб`єктність виникає: з моменту затвердження статуту або положен-ня; з моменту видання компетентним органом постано-ви про утворення організації; з моменту реєстрації ста-туту, якщо він підлягає реєстрації. Залежно від харак-теру власності розрізняють такі види юридичних осіб: державні; колективні; орендні; акціонерні; спільні, за участю закордонних суб'єктів; приватні; сімейні; релі-гійні та ін. За характером діяльності юридичні особи поділяються на: підприємства, що виробляють про-дукцію; установи, котрі надають послуги населенню; колгоспи – колективні виробничі сільськогосподарські підприємства; комерційні та інші організації. Правосуб`-єктність юридичної особи припиняється: з моменту її ліквідації; з моменту реорганізації.

Представництво, себто такі відносини, за яких угоду ук-ладено представником від імені іншої особи, яку він ре-презентує, створює для останньої відповідні права та обовязки. Воно виникає з огляду на відсутність юри-дичної здатності або фізичної можливості в особи, яку репезентують, вчиняти юридичні дії. Буває обовязковим і доовірним(добровільним). Обовязкове представництво встановлюється законом. Добровільне представництво залежить від бажання конкретної особи, яку репрезен-тують, і визначає повноваження представника видачею довіреності чи у формі договору. При цьому пред-ставник повинен діяти тільки в межах наданих йому повноважень. Різновидом добровільного є комерційне представництво. Комерційний представник - це особа, яка постійно і самостійно виступає представником від імені підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності. Різновидом добровільного є представництво за довіреністю. Письмовим документом, що його видає одна особа іншій для представництва перед третіми осо-бами, є довіреність, може бути разовою(довіреності на вчинення чітко визначеного правочину чи ін дії), спеціальною(довіреності на вчинення однорідних правочинів чи ін юр дій у певній сфері) чи генеральною(довіреності на вчинення широкого кола різноманітних правочинів та ін юр дій). Укладається тільки у письмовій формі. Не може перевищувати 3 років. Видача довіреності не зобов2язує представника безумовно до вчинення дій,які були визначені у довіреності.

12. Особисті немайнові права громадян та їх захист. Майнові права громадян і юридичних осіб.

ОСОБИСТІ НЕМАЙНОВІ ПРАВА ГРОМАДЯН ТА ЇХ ЗАХИСТ

Цивільне право регулює майнові та пов’язані з ними особисті немайнові відносини. У процесі цивільно-правового регулювання особисті немайнові відносини набувають майнової форми. Між суб’єктами складаються правові зв’язки з приводу духовних благ, що належать особі. Наприклад, право громадянина на честь, гідність, таємницю особистого життя передбачає обов’язок інших осіб не порушувати це право.

Особисте немайнове право – це суб’єктивне право, яке надає особі можливість вимагати від оточуючих припинення будь-яких дій, що заважають правильно оцінювати її індивідуальні особливості.
Основними немайновими правами громадян є:

-    право громадян на ім’я. Воно надає носієві юридично забезпечену можливість мати певне ім’я, вимагати від оточуючих, щоб його називали власним іменем. Інші особи не можуть користуватися цим ім’ям або привласнювати його;

-    право громадянина на власне зображення означає, що ніхто не вправі зображати громадянина яким би то не було чином без його згоди, за винятком, прямо вказаним у законі;

-    право громадянина на особисту недоторканність означає юридично забезпечену можливість громадянина без перешкод розпоряджатися собою на власний розсуд і припиняти будь-які протиправні дії, що обмежують особисту свободу. Цьому праву відповідає обов’язок осіб, що оточують громадянина, не зазіхати на його особистість шляхом фізичного, психологічного, юридичного та іншого впливу;

-    право громадянина на особисту свободу означає юридично забезпечену можливість вимагати припинення дій іншої особи, якщо ці дії обмежують свободу переміщення, свободу обирати рід занять і місце проживання тощо;

-    право громадянина на охорону життя і здоров ‘я означає юридично забезпечену можливість вимагати припинення будь-яких дій осіб, які загрожують здоров’ю або життю громадянина;

-    право на недоторканність особистого життя включає право на недоторканність житла, право на особисту документацію, право на таємницю особистого життя та на таємницю спілкування.

Конституція та законодавство встановлюють способи захисту особистих немайнових прав. Відповідальність за їх порушення може мати майновий та немайновий зміст. Загальним засобом захисту всіх особистих немайнових прав є припинення дій, які порушують ці права, а також здійснення правопорушником дій, спрямованих на відновлення порушеного права. Захист особистих немайнових прав здійснюється в судовому порядку.

Майнові права - це суб'єктивні права учасників правових відносин, які пов'язані з володінням, користуванням і розпоряджанням майном, а також з тими матеріальними вимогами, які виникають з приводу розподілу й обміну майна.

Майнові права - це права власника, який здійснює право господарського відання майном, а також зобов'язальні права, як-то відшкодування заподіяної шкоди, права авторів на винагороду, спадкові права.

Майнові права можуть виникати з приводу дій та інших юридичних фактів, передбачених цивільним законодавством, а також дій, які хоч і не передбачені законом, але на підставі загальних засад і змісту цивільного законодавства породжують цивільні права та обов'язки. Майнові права неповнолітніх.

Питання про майнові права неповнолітніх безпосередньо пов'язане з їх дієздатністю: відповідно до ст. 11 Цивільного кодексу України, дієздатність громадян виникає у повному обсязі з настанням повноліття, тобто по досягненні вісімнадцятирічного віку.

У випадках, коли законом дозволяється одружуватися до досягнення вісімнадцятирічного віку, громадянин, який не досяг цього віку, набуває дієздатності в повному обсязі з моменту одруження.

Ст. 13 Цивільного кодексу визначає, що неповнолітні віком від 15 до 16 років вправі укладати угоди за згодою своїх батьків (усиновителів) або піклувальників.

Проте вони вправі самостійно учиняти дрібні побутові угоди. Вони також вправі самостійно розпоряджатися своєю заробітною платою (заробітком) або стипендією, здійснювати авторські або винахідницькі права на свої твори, винаходи, раціоналізаторські пропозиції і промислові зразки, права на свої відкриття, але при наявності достатніх підстав орган опіки і піклування може обмежити їх в праві самостійно розпоряджатися своєю заробітною платою (заробітком) або стипендією.

За неповнолітніх, які не досягай 15 років, угоди укладають від їх імені батьки (усиновителі) або опікун. Вони вправі учиняти лише дрібні побутові угоди (ст. 14 Цивільного кодексу).

13. Поняття строку позовної давності. Значення строку позовної давності. Види строків позовної давності. Зупинення та перерив строку позовної давності.

Прав. строк – період або момент у часі, з настанням або закінченням якого пов’язують певну дію або подію, яка має юридичне значення.Позивна давність – строк для захисту порушеного права за позивом особи.Види строків:

загальні (для держави – 1р., для громадян – 3р.)

скорочені строки:

  •  стягнення неустойки
  •  недоліки проданих речей
  •  по спорах, що випливають з поставки продукції неналежної якості
  •  проявні недоліки в роботі по договорах побутового замовлення

Початок строку з того дня, коли особа дізналась, або повинна була дізнатися про порушення права.

Випадки припинення строку позивної давності:

  •  якщо пред’явлення позиву перешкоджала неприборкана сила (стихія).
  •  в силу відстрочки виконання зобов’язання, що встановл. законодавством України.
  •  якщо позивач або відповідач перебуває у складі збройних сил, переведених на воєнний стан.

Випадки переривання строку давності:

  •  пред’явлення позиву
  •  якщо одна сторона – громадянин (фізична особа) і він вчинив дію, що свідчить про визнання боргу.

Наслідки закінчення строку давності: суд може відмовити у розгляді позиву.

14. Поняття права власності за законодавством України. Захист права власності. Поняття приватної власності за законодавством України.

В ст. 41 Конституції закріплено, що кожен громадянин має право володіти. Користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Власність - це конкретні історично-обумовлені сусп. відносини конкретних індивідів або їх колективів з приводу привласнення засобів і продуктів праці, шляхом усунення від них всіх осіб. В еконо-мічному значенні – це привласнення матеріальних благ окремими суб'єктами, в юридичному – це розмежування “мого” і “чужого”, це панування власника над річчю і можливість користуватися і розпоряджатися  нею, незалежно від інших осіб. Зміст права власності розкрив. через володіння (фактичне утрим. майна в госп. діяльності) і користування (отрим. від речей користі) і розпорядження (виріш. долі речей).Тільки самому власнику належать всі три компонента зміста права власності. Титульним власникам  не  належать усі три компонента зміста права власності. Суб”єкти права вл-сті в Укр: укр народ, фіз особи, юр особи, Укр як суверенна і незалежна демократична соціальна правова держава, АРК, територіальні громади, інозем держави та ін суб”єкти публічного права. Форми права власності:1. власність укр народу-земля, її надра,водні та ін природні рес-си, що знаходяться у межах території країни;2.приваина вл-сть-майнові та особисті немайнові блага конкретної фіз чи юр особи;3. колективна вл-сть- це майно, що належить певному колективу і необхідне для його функціонування;4. держ вл-сть-майно, у т ч кошти, необхідні для виконання державою своїх функцій

Захист права власності закріплений в Конституції України, в Кримінальному, Цивільному кодексі, в Кодексі про адміністративні правопорушення і інших галузях права. Власність є основою економічно-го розвитку суспільства, тому держава і її правоохо-ронні органи захищають різні форми власності різними правовими засобами. Чинне законодавство визначає основні способи захисту права вл-сті, до яких належать: визнання права вл-сті на землю, ваідшкодування майнової та моральної шкоди, завданої порушенням права вл-сті, усунення порушень права вл-сті. Які не пов!язані з втратою володіння, витребування майна з чужого незаконного володіння.Право вл-сті є непорушним. Власник може вимагати усунення будь-яких порушень його права і вимагати повернення його майна з чужого незаконного володіння протягом трирічної позовної давності.Найважливішим цивільно-право-вим засобом захисту права власності є віндикація – віндикаційний позов, другий засіб – негаторний позов, третій засіб – відшкодування шкоди. Віндикація, віндикаіцйний позов – це позов власника про витребу-вання майна з чужого незаконного володіння. Негаторний позов – це такий позов, який направлений на усунення перешкоди законному власнику в користуванні або розпорядженні майном. Відшкодування заподіяної шкоди – збитки відшкодовуються в повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент припи-нення права власності, включаючи і неодержані доходи.

15. Поняття цивільного договору. Договір купівлі-продажу, його види. Договір майнового найму та його види. Договір доручення. Договір комісії.

Договір є основною підставою виникнення зобов”язально-прав відносин, що встановлює певні суб”єктивні права і суб”єктивні обов”язки для сорін, які його уклали. Договір можна визначити як угоду двох або кількох осіб, спрямовану на встановлення, зміну або припинення цивіль правовідносин. Предметом договору завжди є певна дія, але ця дія може бути тільки правомірною. Головним елементом прав договору є воля сторін, спрямована на досягнення певної мети, яка не заперечує закону. Змістом будь-якого договору є права і обов”язки сторін, встановлені ним. Зміст б-якого договору характеризується його умовами. Прийнято розрізняти істотні, звичайні та випадкові умови договору. Договори, у яких бере участь посад 2 осіб. Назив багатосторінніми. Договори, у яких одна сторона має лише права, а ін обов”язки, називають односторонніми. Договори, в яких кожна із сторін має і права і обов”язки, назив двосторонніми або взаємними. Розрізняють договори реальні і консенсуальні. Реальні договори вважаються укладеними, тобто набувають юр значення. Лише з моменту фактичного здійснення певних дій. Консенсуальні договори вважаються укладеними і набувають юр значення з моменту досягнення угоди з основних умов договору. За своєю формою договори можуть бути усними і письмовими. Останні в свою чергу поділяються на прості і нотаріально-посвідчені. У процесі укладення договору розрізняють 2 стадії: пропозиція укласти договір(оферта) і прийняття пропозиції(акцепт). Часто сторони самі визначають момент вступу договору в юр силу, тобто момент. З якого договір вважається укладеним, про що прямо зазначають у договорі - договір набуває сили з такого-то дня, місяця і року. Момент набуття договором чинності має важливе значення. Оскільки з цим моментом пов”язані певні юр наслідки - перехід права вл-сті до покупця, ризик випадкової загибелі речі. Кожен вид договору має свій порядок розхриву.

15. Договір купівлі-продажу - це угода, за якою продавець зобов'язується передати у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. Сторонами в договору купівлі-продажу виступають продавець і покупець. Істотними умовами цього договору є умови про предмет і ціну. Доки сторони не дійдуть згоди щодо цих умов, договір не може вважатися укладеним. Інші умови також можуть набути значення істотних, якщо стосовно до них за заявою однієї із сторін належить досягти згоди. Предметом договору купівлі-продажу можуть бути окремі речі або їх сукупність, а також певні зобов'язальні права, пов'язані з можливістю реалізації зафіксованих у них повноважень на можливе отримання майнових вигод. Предметом цього договору не можуть бути боргові зобов'язання, авторські права. Форма договору купівлі-продажу визначається характером і вартістю товару, а також часом виконання договору. Договори, що виконуються в момент укладення, можуть бути укладені в усній формі. Якщо договір виконується після його укладення, то його належить укласти в письмовій формі, а окремі договори потребують нотаріального посвідчення. Продавець зобов'язаний попередити покупця про всі права третіх осіб на продавану річ.

За договором майнового найму(оренди) наймодавець зо-бов'язується надати наймачеві майно у тимчасове кори-стування за плату. Договір майнового найму між гро-мадянами на строк більше одного року, найму майна державних та інших громадських організацій повинен бути укладений у письмовій формі. Строк договору май-нового найму визначається за погодженням сторін, якщо інше не встановлено чинним законодавством. Коли до-говір майнового найму укладено без зазначення строку, він вважається укладеним на невизначений строк, і кож-на із сторін вправі відмовитися від договору в будь-який час, попередивши про це другу сторону в письмовій формі за три місяці. По договору майнового найму най-мач зобов'язаний: своєчасно вносити плату за корис-тування майном; користуватися майном відповідно до договору і призначення майна; підтримувати орендне майно у справному стані; провадити за свій рахунок по-точний ремонт, якщо інше не встановлено законом або договором; при припиненні договору найму повернути майно у тому стані, в якому він його одержав, з урахуванням нормального зносу, або у стані, обумовле-ному договором. Наймодавець має право достроково розірвати договір найму в судових органах, якщо най-мач: користується майном не відповідно до договору або призначення майна; навмисно або з неостережності погіршує стан майна; не вніс плати протягом трьох міся-ців з дня закінчення строку платежу, а за договором по-бутового прокату - протягом одного місяця, якщо більш короткі строки не встановлені типовим договором; не робить капітального ремонту в тих випадках, коли за за-коном або договором капітальний ремонт лежить на обов'язку наймача. Наймач може достроково розірвати договір найму: якщо наймодавець не робить капіталь-ного ремонту, який зобов'язаний робити; якщо майно, в силу обставин, за які наймач не відповідає, виявиться в непридатному для користування стані.

Договір комісії - Цей договір опосередковує відносини, як правило, по наданню торговельних послуг шляхом вчинення угод однією особою для другої (торгове посередництво). Договір комісії має широку сферу застосування у внутрішньому, а також і у зовнішньому оборотах. Він укладається комісійними магазинами з громадянами на продаж у порядку роздрібної торгівлі товарів широкого вжитку, антикваріату. Організації споживчої кооперації укладають договори комісії з виробниками щодо продажу лишків сільськогосподарської продукції. Договори на комісійних засадах укладаються також з підприємствами, товарними біржами для реалізації матеріалів, устаткування тощо. Шляхом договору комісії виробничі кооперативи та громадяни, які займаються підприємницькою діяльністю, реалізують товари, що виготовляються ними, через комісійні магазини державної торгівлі, споживчої кооперації. Комісійна форма відносин використовується і в зовнішньоторговому обороті, коли зовнішньоторговельні об'єднання виконують комісійні доручення організацій на закупівлю імпортних товарів за кордоном.

Поняття договору. За договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за винагороду вчинити одну або кілька угод від свого імені за рахунок комітента (частина перша ст.395 ЦК України). Договір комісії є консесуальним, двостороннім (взаємним) і сплатним. 

16. Поняття і підстави цивільно-правової відповідальності. Форми цивільно-правової відповідальності. Цивільно-правова відповідальність неповнолітніх.

Цивільно-правова відповідальність – установлена зако-ном негативна реакція держави на цивільне правопо-рушення, що виявляється в позбавленні особи певних цивільних прав чи накладення на неї обов'язків майно-вого характеру. Підставами для цивільно-правової від-повідальності є: наявність майнової шкоди; протип-равність поведінки; вина; причинний зв'язок між збит-ком і протиправною поведінкою. Під майновою шкодою слід розуміти будь-яке зменшення наявного майна або неодержання доходів. Якщо дії чи бездіяльність, якими вчинено договірну чи позадоговірну шкоду, є протип-равними або забороненими законом, настає відпові-дальність. Принцип вини, тобто відповідальність настає лише за вини заподіювача шкоди. Умовою цивільно-правової відповідальності є також наявність причинного зв'язку між протиправною дією боржника і тим негатив-ним наслідком, що настав через цю протиправну дію. Різновидностями цивільно-правової відповідальності є: договірна та позадоговірна; часткова і солідарна; основна і субсидіарна(додаткова); повна та обмежена. За деякі дії цивільно-правова відповідальність може нак-ладатися без вини, якщо вона обумовлена законом чи угодою: за невиконання грошового зобов'язання; збері-гача за втрату, недостачу чи пошкодження майна; за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки.

За шкоду, заподіяну неповнолітнім, який не досяг віку п'ятнадцяти років, відповідають його батьки чи опі-кунії. якщо вони. не доведуть, шо шкода заподіяна не з вини неповнолітнього.Неповнолітній у віці від п'ятнадцяти до вісімнадцяти років сам відповідає за заподіяну ним шкоду. У випажку, якщо у неповнолітнього у віці від п ятнадцяти до вісімнадцяти років немає майна чи заробітку достатнього для відшкодування заподіяних ним збитків, шкоду у відповідному співвідношенні повинні відшкодовувати батьки чи піклувальники.

17. Спадкування за цивільним законодавством. Особливості спадкування за законом. Поняття заповіту, спадкування за заповітом.

Спадкування – це перехід майна померлого грома-дянина до його спадкоємців. Майно, яке після смерті спадкодавця переходить до спадкоємців, називається спадщиною. Перехід спадщини є загальним або універ-сальним правонаступництвом. Спадкоємництво здійс-нюється за законом і заповітом. Спадкоємство за зако-ном має місце, коли і оскільки воно не змінено запо-вітом. Якщо немає спадкоємців ні за законом, ні за запо-вітом або жоден із спадкоємців не прийняв спадщини чи всі спадкоємці позбавленні заповідачем спадщини, то майно померлого за правом спадкоємства переходить до держави. Згідно ст. 549 ЦК визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Для прийняття спадщини встановлено шестимісячний строк. Не мають права бути спадкоємцями ні за законом, ні за заповітом особи, які навмисно позбавили життя спад-кодавця чи кого-небудь із спадкоємців або зробили за-мах на їх життя. Не мають права стати спадкоємцями за законом батьки після дітей, у відношення яких вони позбавлені батьківських прав і не були поновлені в цих правах на момент відкриття спадщини, а також батьки і повнолітні діти, які злісно ухилялися від покладених на них в силу закону обов'язків по утриманню спадкодавця, якщо ці обставини підтвердженні в судовому порядку. При спадкуванні за законом, спадкоємцями першої черги є в рівних частках діти(у тому числі усиновлені), дружина і батьки(усиновителі) померлого. Також дити-на померлого, яка народилася після його смерті. Онуки і правнуки спадкодавця є спадкоємцями за законом, якщо на час відкриття спадщини немає в живих того з батьків, хто був би спадкоємцем. Брати і сестри померлого, а також дід та бабка померлого як з боку батька так і з боку матері -–друга черга. До числа спадкоємців за зако-ном належать непрацездатні особи, які перебували на утриманні померлого не менше одного року до його смерті. Предмети звичайної домашньої обстановки і вжитку переходять до спадкоємців за законом, які проживали спільно з спадкодавцем, незалежно від їх черги і спадкової частки, якщо вони проживали з спадкодавцем до його смерті не менше одного року.

Заповіт - це розпорядження спадкування стосовно свого майна на випадок смерті, яке зроблено у встановленій законом формі. Неповнолітні особи і особи, які визнані судом недієздатними, не можуть вчиняти заповіт. За-повіт повинен бути оформлений в письмовій формі, під-писаний і нотаріально завірений. Види заповітів, які прирівнюються до нотаріально засвідчених: заповіти громадян, які перебувають на стаціонарному лікуванні, в будинках престарілих і інвалідів; заповіти громадян, які перебувають у плаванні; заповіти громадян, які пере-бувають у різних експедиціях; заповіти військовослуж-бовців у пунктах, де немає нотаріальних контор; запо-віти осіб, які перебувають в місцях позбавлення волі. Незалежно від змісту заповіту, неповнолітні або непра-цездатні діти спадкоємця(в тому числі усиновлені), а також непрацездатні дружина, батьки(усиновителі)  і ут-риманці померлого успадковують не менше двох третин частки, яка б належала кожному з них при спадкоємстві за законом(обов'язкова частка). 6-ти місячний строк з дня відкриття спадщини для пред'явлення претензій кре-дитора спадкодавця до спадкоємців продовженню не підлягає. Частина майна, що залишилася незаповіданою, розподіляється між спадкоємцями за законом, заклика-ними до спадкоємства в порядку ст. 529-533 ЦК

18. Розгляд цивільних спорів в судах. Принципи здійснення правосуддя у цивільному процесі. Законне представництво в цивільному процесі. Види судочинства в цивільному процесі.

Цивільний процес — форма здійснення правосуддя, що покликано забезпечити і гарантії правосуддя, і гарантії прав і свобод особи. У порядку цивільного судочинства розглядаються справи по спорах, що виникають з цивільних відносин; трудових відносин; сімейних відносин; адміністративно-правових відносин.

Під стадією цивільного процессу розуміють сукупність процесуальних дій суду й учасників процесу, спрямованих на порушення справи, підготовку справи до судового розгляду, судовий розгляд, винесення судового рішення, здійснення апеляційного і касаційного провадження, перегляд рішень, визначень і постанов, що вступили в законну силу, у зв’язку із обставинами, що знову відкрилися.

Цивільне право – одна з провідних галузей нац. права України, яка регулює певну групу правових відносин за участю фізичних і юридичних осіб та держави в цілому. Предмет правового регулювання Ц.п. скл. правові відно-сини, що регулюються цивільно-правовими нормами. Це, зокрема, такі групи відносин: майнові відносини; особисті немайнові відносини.

Цивільне судочинство здійснюється в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України. Законодавство про цивільне судочинство встановлює єдиний порядок розгляду цив справ. Стадіями цив процесу є:

1. Порушення цив справи у суді(справа розпочин за волевиявленням особи, права та інтереси якої порушенні)

2. Підготовка цив справи до судового розгляду(забезпечення своєчасного і правильного вирішення справи, сприяння найповнішому і реальному захисту прав та інтересів заінтересованих осіб)

3. Судовий розгляд справи: підготовча, розгляд справи по суті, судові дебати та винесення рішення, ухвали

4. Апеляційне провадження (повторний розгляд і перевирішення справ по рішеннях та ухвалах, які не набрали законної сили.)

5. Виконавче провадження(рішення й ухвали суду, що набрали законної сили)

6. Касаційне провадження(суд за скаргою осіб, що беруть участь у справі, перевіряє законність рішень і ухвал суду першої та апеляційної інстанції, що набрали чинності)

7. Перегляд рішень у зв’язку з нововиявленими та винятковими обставинами.

18. Житлове законодавство. Право громадян на житло і форми його реалізації. Договір найму жилого приміщення. Права і обов'язки наймача. Правове регулювання приватизації державного житлового фонду.

Систему нормативно-правових актів, що регулюють житлові відносини в Україні, складають: Конституція України; Житловий кодекс України; Закон України про приватизацію державного житлового фонду та інші закони; укази Президента України; постанови Кабінету Міністрів України та інші нормативно-правові акти.

Право громадян України на житло закріплено в Конституції України. Воно забезпечується розвитком і охороною всіх видів державного житлового фонду, утворенням ринкової системи житлового забезпечення громадян через приватизацію житла, справедливим розподілом жилої площі під контролем громадськості.

Конституційне право на житло вважається забезпеченим лише тоді, коли громадянин України має житло, що відповідає установленим нормам і придатне для проживання. За відсутності такої жилої площі та потреби в соціальному захисті громадянин визнається таким, що потребує покращення житлових умов і згідно з чинним законодавством може претендувати на одержання відповідного житла, яке надається за правом наймання державою чи органами місцевого самоврядування безоплатно, або на забезпечення себе і своєї сім'ї житлом за свій рахунок за доступну для них плату.

Основними завданнями житлового законодавства є регулювання житлових відносин із метою: забезпечення конституційного права громадянина України на житло; належного використання і збереження всіх видів житлового фонду; зміцнення законності в царині житлових відносин за ринкової економіки.

Житловий кодекс України прийнято ЗО червня 1983 р. і введено в дію з 1 січня 1984 р.,

Він складається з 7 розділів (193 статті): Розділ І. Загальні положення. Розділ II. Управління житловим фондом. Розділ III. Забезпечення громадян житловими приміщеннями. Користування житловими приміщеннями. Розділ IV. Забезпечення збереження житлового фонду, його експлуатації та ремонту. Розділ V. Відповідальність за порушення житлового законодавства. Розділ VI. Вирішення житлових СПОРІВ. Розділ VII. Заключні положення. У розділі І (Загальні положення) містяться норми права, що регулюють: право громадян України на житло; основні завдання житлового законодавства; систему нормативно-правових актів, що регулюють житлові правовідносини; житловий фонд України і його види, інші загальні питання.

19. Сімейне законодавство. Поняття шлюбу, порядок його укладення. Підстави і порядок розірвання шлюбу. Особисті та майнові права та обов'язки подружжя.

Сімейне право — це сукупність правових норм, що регулюють сімейні та похідні від них майнові відносини, які виникають між людьми зі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення (удочеріння), опіки та піклування.

Особливістю сучасного регулювання сімейних (шлюбних, родинних) відносин в Україні є те, що вони можуть бути врегульовані двома способами:

1) законами та іншими нормативно-правовими актами;

2) за домовленістю (договором) між їх учасниками.

Регулювання сімейних відносин здійснюється з максимально можливим урахуванням інтересів дитини та непрацездатних членів сім'ї. Держава бере під свою охорону кожну дитину, яка позбавлена належного батьківського піклування.

Сімейні правовідносини мають ряд специфічних особливостей: 1) їх суб'єктами можуть бути тільки фізичні особи, коло яких визначене в законі. В конкретних правовідносинах суб'єкти суворо індивідуалізовані, внаслідок чого їх заміна іншими особами неможлива;

В Україні шлюбний вік для жінки встановлюється у 17, а для чоловіка — у 18 років. Але за будь-яких обставин мінімальний вік особи, за якого можливе укладення шлюбу, становить 14 років. Встановлення шлюбного віку зумовлене тим, що для вступу до шлюбу необхідна певна ступінь психічної та фізичної зрілості. Разом з тим, законодавство не встановлює максимального віку для вступу до шлюбу.

Особисті немайнові права та обов’язки подружжя», яка визначає наведені нижче права подружжя.

  1.  Право на материнство і право на батьківство. Право дружини на материнство означає як право народити дитину, так і право утриматися від цього. Закріплене Конституцією право на особисту свободу виключає примушування до інтимних відносин, материнства чи аборту. Оскільки право жінки на материнство може бути реалізовано, за нормальних обставин, завдяки статевим стосункам з її чоловіком, то небажання чоловіка мати дитину або нездатність його до зачаття дитини може бути причиною розірвання шлюбу. З іншого боку, відмова жінки від народження дитини або нездатність її до народження дитини може бути причиною розірвання шлюбу за ініціативою чоловіка.
  2.  Право дружини, чоловіка на повагу до своєї індивідуальності, своїх звичок та уподобань.
  3.  Право дружини, чоловіка на фізичний і духовний розвиток, прояв своїх здібностей, на створення умов для праці і відпочинку.
  4.  Право дружини та чоловіка на зміну прізвища.
  5.  Право на розподіл обов’язків та спільне вирішення питань життя сім’ї. Усі найважливіші питання сімейного життя (зокрема, питання материнства, батьківства, виховання, освіти дітей) мають вирішуватися подружжям спільно, на засадах рівності.кожен із подружжя має рівні права та обов’язки у шлюбі та сім’ї. Спільне вирішення передбачає врахування волі обох з подружжя при прийнятті рішення. При цьому не обов’язково, щоб дружина і чоловік з будь-якого приводу укладали між собою договір. Головне — щоб жоден із подружжя не вирішував проблеми сімейного життя всупереч волі іншого, оскільки це призведе до порушення принципу рівності.
  6.  Право на особисту свободу. Дружина та чоловік мають право на вибір місця свого проживання.

20. Особисті та майнові права і обов'язки батьків та дітей. Позбавлення батьківських прав. Усиновлення та удочеріння. Опіка та піклування.

Взаємні права та обов’язки батьків і дітей ґрунтуються на походженні дітей, засвідченому у встановленому законом порядку.

Батьки і діти зобов’язані надавати один одному взаємну моральну підтримку та матеріальну допомогу.

Батько і мати мають рівні права та обов’язки щодо своїх дітей.

Батьки користуються рівними правами та мають рівні обов’язки щодо своїх дітей і у випадках, коли шлюб між ними розірвано.

Права та обов’язки батьків і дітей поділяються на особисті та майнові. До особистих прав і обов’язків батьків належать:

– право й обов’язок батьків визначати ім’я, по батькові, прізвище, громадянство дитини;

– право та обов’язок батьків на представництво від імені дітей;

– право й обов’язок батьків визначати місце проживання дитини;

– право батьків на відібрання дітей у осіб, які їх незаконно утримують;

– право і обов’язок батьків на виховання своїх дітей.

Батьки мають право і зобов’язані виховувати своїх дітей, піклуватися про їх здоров’я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, готувати їх до праці. При неналежному виконанні (одним з батьків) обов’язків щодо виховання або при зловживанні батьківськими правами діти мають право звернутися до органів опіки і піклування за захистом своїх прав та інтересів. Органи опіки і піклування надають допомогу батькам у вихованні дітей і перевіряють виконання покладених на них обов’язків щодо виховання дітей.

Особисті права та обов’язки учасників батьківських правовідносин в основному тривають до досягнення дітьми повноліття або до часу їх одруження. Достроково ці права та обов’язки можуть припинитися тільки у випадках, передбачених законом.

За неналежне виконання або невиконання батьківських прав і обов’язків допускається позбавлення батьківських прав, а також обмеження їх здійснення.

Майнові правовідносини між батьками і дітьми складаються з двох груп: до першої відносяться різноманітні зв’язки батьків і дітей з приводу майна, що знаходиться у сфері володіння сім’ї, до другої – аліментні зобов’язання батьків і дітей.

За життя батьків діти не мають права на майно батьків, так само і батьки не мають права на майно дітей. Таким чином, батьки мають права на те майно, що належить їм, а саме: можуть його продати, подарувати, не запитуючи згоди дітей. Розмежування майна батьків і дітей зумовлює їх особисту відповідальність за свої борги: батьки не відповідають за зобов’язаннями своїх дітей (за винятком неповнолітніх), а діти не відповідають за зобов’язаннями батьків.

Якщо у неповнолітніх дітей є належне їм майно, батьки керують ним, тобто фактично виконують права і обов’язки власників майна, діючи в інтересах дітей. Проте вони не можуть передавати майно, що належить їх неповнолітнім дітям, іншим особам у власність (дарувати, заповідати).

Батьки зобов’язані утримувати своїх дітей (неповнолітніх і непрацездатних повнолітніх), які потребують матеріальної допомоги. При ухиленні батьків від цього обов’язку кошти на утримання дітей стягуються з них у судовому порядку.

Повнолітні діти зобов’язані піклуватися про батьків і надавати їм матеріальну допомогу. У більшості випадків повнолітні діти добровільно надають своїм батькам матеріальну допомогу. Якщо діти відмовляються добровільно утримувати своїх батьків, то батьки, які потребують допомоги, мають право звернутися до суду із заявою про примусове стягнення аліментів з повнолітніх дітей на своє утримання.

Розмір аліментів на дітей чи батьків визначається судом.

1. Мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він:

1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування;

2) ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини;

3) жорстоко поводяться з дитиною;

4) є хронічними алкоголіками або наркоманами;

5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва;

6) засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини.

2. Мати, батько можуть бути позбавлені батьківських прав з підстав, встановлених пунктами 2, 4 і 5 частини першої цієї статті, лише у разі досягнення ними повноліття.

3. Мати, батько можуть бути позбавлені батьківських прав щодо усіх своїх дітей або когось із них.

4. Якщо суд при розгляді справи про позбавлення батьківських прав виявить у діях батьків або одного з них ознаки злочину, він порушує кримінальну справу.

5. Рішення суду про позбавлення батьківських прав після набрання ним законної сили суд надсилає державному органу реєстрації актів цивільного стану за місцем реєстрації народження дитини. (Статтю 164 доповнено частиною п'ятою згідно із Законом N 2710-IV від 23.06.2005)

Усино́влення (або удоче́ріння) — влаштування у сім'ях дітей, які залишилися без піклування рідних батьків; адопція (лат. adoptio, від adopto — усиновлюю). Усиновленням є прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду, крім випадку, передбаченого статтею 282 Сімейного Кодексу України.

Окреме важливе місце в сімейному законодавстві належить інституту усиновлення. Головною і визначальною ідеєю інституту усиновлення є турбота про дітей, які втратили батьків або з тих чи інших причин позбавлені батьківського піклування, створення для них середовища, яке є характерним для сім'ї.

Усиновленням є прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду.

Усиновлення дитини проводиться у її найвищих інтересах для забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя. При усиновленні завжди забезпечується єдність інтересів тих, хто усиновлює, з інтересами тих, кого усиновлюють. Суб'єктами відносин усиновлення є усиновлювачі і усиновлені.

Прийняття усиновлювачем дитини в сім'ю здійснюється на підставі рішення суду. Ця вимога закону поширюється на відносини:

а) усиновлення в Україні громадянами України дитини, яка також є громадянином України;

б) усиновлення іноземцем в Україні дитини, яка є громадянином України;

в) усиновлення дитини, яка є іноземцем і проживає в Україні, громадянами України або іноземцями, які проживають в Україні.

Закон не обмежує кількість дітей, яку може усиновити один усиновлювач. Невідомі також будь-які законодавчі обмеження усиновлення за ознакою раси, національності, віросповідання.

Усиновлення здійснюється за взаємною згодою осіб. Як правило, усиновлюються діти, які не мають батьків. Але досить часто усиновлюється дитина, яка має одного або й обох батьків. За таких обставин усиновлення дитини здійснюється за вільною згодою її батьків. Згода батьків на усиновлення дитини має бути безумовною і може надаватися ними лише після досягнення дитиною двомісячного віку. Закон застерігає про недопустимість плати за згоду батьків на усиновлення їх дитини. Письмова згода батьків на усиновлення засвідчується нотаріусом. Якщо мати чи батько дитини є неповнолітніми, крім їхньої згоди на усиновлення, потрібна згода їхніх батьків.

Усиновлення дитини провадиться без згоди батьків, якщо вони: 1) невідомі; 2) визнані безвісно відсутніми; 3) визнані недієздатними; 4) позбавлені батьківських прав щодо дитини, яка усиновлюється. Без згоди повнолітніх батьків усиновлення дитини може бути проведено, якщо судом буде встановлено, що вони, не проживаючи з дитиною понад шість місяців без поважних причин, не виявляють щодо неї батьківської турботи та піклування, не виховують та не утримують її. На усиновлення дитини одним із подружжя потрібна письмова згода другого з подружжя, засвідчена нотаріально. Таким чином, згода на усиновлення дитини другого з подружжя є окремою умовою здійснення усиновлення.

21. Фінансове законодавство. Відносини, що регулюються фінансовим правом. Суб'єкти фінансових правовідносин.

Фінансове право – сукупність правових норм, що регу-люють суспільні відносини у сфері збирання, розподілу та використання органами державної влади та місцевого самоврядування коштів із метою забезпечення виконан-ня покладених на ці органи завдань і функцій. Що ж до предмета регулювання фінансового права, то його скла-дають відносини, що виникають у процесі становлення: бюджетної системи України, порядку розподілу доходів і видатків між її ланками; порядку готування, прийняття й виконання Державного бюджету України та місцевих бюджетів; визначення системи оподаткування, видів і розмірів податків, зборів та інших обов’язкових плате-жів до бюджету. Предмет регулювання фінансового пра-ва становлять: бюджетна система України, порядок роз-поділу доходів і видатків між її ланками; порядок готу-вання, прийняття й виконання Державного бюджету України та місцевих бюджетів; система оподаткування, ви-ди, розміри і строки сплати податків, зборів та інших об-ов’язкових платежів до бюджету; засади створення фі-нансового, грошового, кредитного та інвестиційного ри-нків; порядок державного фінансування та кредитуван-ня, утворення й погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України; порядок випуску та обігу цінних паперів, їх види і типи.

22. Поняття податку та його види. Прибутковий податок з громадян.

Система оподаткуваннясукупність податків, що сплачуються до бюджетів і державних цільових фондів у встановленому законом порядку, а також права, обов’-язки й відповідальність платників. Кожна держава вста-новлює власну систему оподаткування, тобто визначає платників податків, об’єкти оподаткування, види пода-тків і порядок їх сплати. Тип системи оподаткування ви-значається співвідношенням 4 секторів формування по-датків і зборів (обов’язкових платежів): державний; ко-мерційний; фінансовий; населення. Ці питання регулю-ються ЗУ “Про систему оподаткування” від 18 лютого 1997 р. Згідно з цим законом установлення і скасування податків до бюджетів і до державних цільових фондів здійснюється ВРУ, а також – у межах, установлених цим законом, іншими ЗУ про оподаткування, - ВР АРК, сіль-ськими, селищними, міським радами. ВР АРК, сільські, селищні, міські ради мають право встановлювати додат-кові пільги з оподаткування в межах сум, що надходять до їхніх бюджетів. Ставки, механізм справляння подат-ків і пільги з оподаткування визначаються тільки зако-нодавчими актами про оподаткування. Податкова систе-ма України базується на принципах: стимулювання під-приємницької виробничої діяльності та інвестиційної активності; обов’язковості; рівнозначності й пропорцій-ності; рівності, недопущення будь-яких проявів подат-кової дискримінації; соціальної справедливості; стабіль-ності; економічної обгрунтованості; рівномірності спла-ти; компетенції; єдиного підходу й доступності.

До суб’єктів оподаткування відносять юридичні та фізи-чні особи(за статусом); національні платники (резиден-ти) та нерезеденти (іноземні платники) – за стосунком до держави. Об’єктами оподаткування – є доходи (при-бутки), додана вартість продукції (робіт, послуг), варті-сть продукції (робіт, послуг), у тому числі митна або її натуральні показники, спеціальне використання природ-них ресурсів, майно юридичних і фізичних осіб та інші об’єкти, визначені законодавчими актами України.

На платників податку покладаються такі обов'язки: вес-ти бухгалтерський облік; подавати декларації, бухгал-терську звітність та інші документи й відомості, пов'я-зані з обчисленням і сплатою податків; сплачувати нал-ежні суми податків у встановлені законами терміни; допускати посадових осіб державних податкових орга-нів до обстеження приміщень, що використовуються для одержання доходів чи пов'язані з утриманням об'єк-тів оподаткування, а також для перевірок із питань об-числення і сплати податків. Платники податків мають такі права: подавати документи, що підтверджують пра-во на пільги з оподаткування; одержувати та ознайом-люватися з актами перевірок, проведених державними податковими органами; оскаржувати рішення держав-них податкових органів та дії посадових осіб.

23. Адміністративне законодавство. Загальна характеристика джерел адміністративного права. Державна служба в Україні. Поняття адміністративного проступку. Поняття та підстави адміністративної відповідальності. Поняття і види адміністративних стягнень.

Адміністративне право являє собою окрему галузь права Укр, що покликана регулювати особливу групу суспільних відносин. Головною їх особливістю є те, що вони виникають, розвиваються і припиняють своє існування у сфері держ управління у зв’язку з організацією та функціонуванням системи виконавчої влади на всіх рівнях управління в державі.  Предмет регулювання адміністрат права охоплює коло однорідних сусп відносин, до яких необхідно віднести: управлінські відносини, в межах яких безпосередньо реалізується завдання, функції та повноваження викон влади; управлінські відносини внутрішнього організаційного характеру, що склались у процесі діяльності інших органів держ влади; управлінські відносини, що виникають за участі суб’єктів місцевого самоврядування; управлінські відносини організаційного характеру, що виникають усередині системи громадських організацій. Отже, адміністр право є окремою галуззю права, що складає систему правових норм, покликаних регулювати суспільні відносини управлінського характеру в сфері держ-управлінської діяльності органів виконавчої влади. Дже-рела адміністративного права – це зовнішні форми відображення адміністративно-правових норм, закріплені в Конституції України, законодавчих актах, урядових постановах, рішеннях держ адміністрацій та інших нормативних актах держ органів. Різноманітність адміністр-правових норм передбачає і різні джерела адміністрат права України. За певними критеріями їх можна поділити на нормативні акти органів законодавчої влади, а також затверджені зазначеними органами положення, устави, нормативно-правові документи, що регулюють управлінську діяльність. Необхідно зазначити, що джерела адміністрат права мають свої особливості, що обумовлюються спрямованістю норм, їхнім змістом, а також юрид силою та сферою поширення. За вказаними ознаками джерела права поділяються на загальнодержавні, галузеві та локальні. Загальнодержавні є обов’язковими для виконання всіма органами управління незалежно від їх підпорядкування. Галузеві й локальні поширюються тільки на конкретно визначені підвідомчі органи. Залежно від територіального устрою держави джерела поділяються на державні, обласні, міські, районні. Джерела адміністрат права, що базуються на нормах Конст Укр та законах, мають вищу юрид силу щодо інших підзаконних актів, прийнятих нижчим за ієрархією органами виконавчої влади. З огляду на чисельність джерел адміністрат права доцільно розділити їх на такі види: Конст Укр. Вона веде перед у системі джерел адміністр права, є Основним Законом Укр. Закріплені в ній норми мають пряму адміністрат-правову спрямованість. Вони визначають основи формування та діяльності органів виконавчої влади, розмежовують повноваження між центр й місцевими органами влади, закріплюють права і свободи громадян щодо здійснення ними держ управління, участь громадських організацій в управлінні держ та громадськими справами тощо.

Система адм.права скл з:

1.публічного адм права – норми, які регулюють усі суп відносини між юрид особами і державою.

2.приватне – норми, що регулюють відносини між громадянами і державою

Адміністративно-правові відносини – відносини, що виникають, розвиваються і припиняють своє існування у сфері державного управління у зв’язку з організацією та функціонуванням системи виконавчої влади на всіх рівнях управління в державі. Треба відмітити, що свій регулятивний вплив на ці відносини здійснює адмін. право через управління і цим упорядковує відповідні відносини в державі та суспільстві. Основна увага приділяється тим відносинам, які виникають із виконанням завдань і ф-ій державно-управлінської діяльності, тобто передбачається необхідність наявності відповідного суб’єкта виконавчої влади. Говорячи про адміністративно-правові відносини мусимо говорити і про предмет регулювання адмін. права, адже він охоплює коло відносин, до яких необхідно віднести: управлінські відносини, в межах яких безпосередньо реалізуються завдання , ф-ії та повноваження виконавчої влади; відносини внутрішнього організаційного характеру, що склались у процесі діяльності інших органів держ. влади; відносини, що виникають за участі суб’єктів місцевого самоврядування; відносини організаційного характеру, що виникають усередині системи громадських організацій.

Структ елементами адм-правової норми є :

Гіпотеза – складова адм-правової норми, в якій зазначені обставини (умови), з настанням чи ненастанням яких припис вступає в дію

Диспозиція – осн частина адм-правової норми, в якій визначено конкретне правило поведінки.

Санкція – складова адм-правової норми, в якій визначені заходи державного впливу у вигляді несприятливих наслідків, що застосовуються до держ органів, посадових осіб, недержавних господарських й соц-культ обєднань, підприємств, установ та громад організацій різних рівнів і фіз. Осіб, які порушили відповідні правила поведінки.

Державна служба в Україні – професійна діяльність осіб, які займають посади в державних орга-нах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і ф-ій держави та одержують зарплату за рахунок держ. коштів. Державна служба – спеціально організована професійна діяльність громадян з реалізації конституці-йних цілей і ф-ій держави. Д.с. – один з центральних ін-ститутів адмін. права. Д.с. необхідно розглядати в аспек-ті виконання службовцями їхніх обов’язків у держ. орга-нізаціях (органах держ. влади, підприємствах, організа-ціях, установах). Д.с. здійснюється на професійній осно-ві. Правовий інститут Д.с. скл. норми конст., трудового, цивільного, фінансового та інших галузей права. Із при-йняттям на держ. службу службовцеві присво.ється ранг у межах відповідної категорії посад.  Держ. службовець може бути позбавлений рангу лише за вироком суду. До найсуттєвіших обов’язків держ. службовця відносться: додержання Конституції та інших актів законодавства; забезпечення ефективної роботи і виконання завдання держ. органів відповідно до їхньої компетенції; недопу-щення порушення прав і свобод людини і громадянина; безпосереднє виконання покладених на них службових обов’язків, своєчасне і точне виконання рішень держ. органів чи посадових осіб, розпоряджень і вказівок керівників; забезпечення держ. таємниці, інформації про громадян, що стала їм відома під час виконання обов’яз-ків держ. служби, а також іншої інформації, яка згідно з законодавством не підлягає розголошенню, тощо. Держ. службовець має право: користуватися правами й свобод-ами, що гарантуються Конституцією та ЗУ; брати участь у розгляді питань і винесенні в межах іхніх повноважень рішень; одержувати від держ. органів, підприємств, ус-танов та організацій, органів місцевого й регіонального самоврядування необхідну інформацію з питань, що на-лежать до їхньої компетенції; на повагу особитої гіднос-ті, справедливе й шанобливе ставлення до себе з боку керівників, співробітників й громадян; вимагати керів-ником чітко визначеного обсягу службових повнова-жень за посадою службовця; на оплату праці залежно від посади, яку він обіймає, рангу, що йому присвоюєть-ся, якості, досвіду і стажу роботи; безперешкодно озна-йомлюватися з матеріалами, що стосуються проходжен-ня ним державної служби, в необхідних випадках давати особисті пояснення; на просування службовими щабля-ми з урахуванням кваліфікації та здібностей, сумлінного виконання службових обов’язків, участь у конкурсах на заміщення посад вищої категорії; вимагати службового розслідування з метою знаття безпідставних, на думку службовця, звинувачень або підозри; на здорові, безпеч-ні та належні для високопродуктивної роботи умови праці; на соціальний і правовий захист відповідно до йо-го статусу; захищати свої законні права та інтереси у ви-щих за ієрархією держ. органах та в судовому порядку. Конкретні обов’язки і права держ. службовців визнача-ються на основі типових кваліфікаційних характеристик і відображаються в посадових положеннях та інструкці-ях, що затверджуються керівниками відповідних дер-жавних органів у межах закону та їхньої компетенції. Необхідно відмітити, що адмін. право обслуговує пере-довсім держ. управління. Воно визначає адміністратив-но-правовий статус державних службовців системи дер-жавного управління відповідно до ЗУ “Про держ. служ-бу” від 16 грудня 1993 року.

У законодавстві поняття “адміністративне пра-вопорушення” сформульовано в Кодексі про адміністра-тивні правопорушення. Згідно з цим Кодексом адмініст-ративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи без-діяльність, що посягає на державний чи громадський по-рядок, суспільну власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавс-твом передбачено адміністративну відповідальність. Адміністративне правопорушення має притаманні тіль-ки йому юридичні ознаки. До них необхідно віднести: протиправність, винність і відповідальність (адміністра-тивне стягнення). Склад адміністративного правопо-рушення – це передбачена нормами права сукупність об’єктивних і суб’єктивних ознак, за наявності яких те чи інше діяння можна класифікувати як адміністративне правопорушення. Він криє в собі: об’єкт; об’єктивну сторону; суб’єкт; суб’єктивну сторону. Об’єкт адмініс-тративного правопорушення – це сукупність суспільних відносин, що охороняються адміністративним правом, а також регулюються нормами трудового, цивільного, зе-мельного, фінансового права, за порушення яких накла-даються адміністративні стягнення. Об’єктивна сторо-на адміністративного правопорушення знаходить прояв у дії чи бездіяльності, що заборонені адміністративним правом. Суб’єктами адміністративних правопорушень виступають громадяни чи посадові особи. Суб’єктивна сторона адміністративного правопорушення охоплює вину, мотив і мету поведінки правопорушника. Держав-неуправління – одна з головних форм діяльності держа-ви, особливий вид соц. управління в сус-ві. Йому харак-терні риси: свідоме, цілеспрямоване здійснення впливу на всі сфери сус-ва в інтересах людей. Основними еле-ментами структури управління вирізняється складністю. Її основними елементами виступають керівні й керовані системи, їхні суб’єкти та об’єкти. Це – виконавчі й розпорядчі органи, їхній аппарат, сфери й галузі управ-ління, підприємства, установи, організації тощо.

Під адміністративною відповідальністю слід розуміти застосування уповноваженим органом чи по-садовою особою адміністративного стягнення до особи, яка вчинила правопорушення, що за своїм характером не тягне за собою відповідно до чинного законодавства кримінальну відповідальність. Адміністративна відпо-відальністьвид відповідальності, який передбачає на-дання в уставленому нормами адміністративного права порядку й уповноваженими на те органами та посадо-вими особами адміністративних стягнень на винних у скоєнні адміністративних проступків з метою покаран-ня, виправлення та перевиховання правопорушників. Адміністративна відповідальність є визначальною мі-рою держ. примусу; настає за порушення винними своїх правових обов’язків; супроводжується доганою і держа-вним та суспідбним засудженням протиправного діяння й особи правопорушника.

Адміністративне стягнення – попередження, штраф, адміністративний арешт, позбавлення спеціальних прав, виправні роботи, оплатне вилучення предмета, який став знаряддям скоєння правопорушення, конфіскація, що накладається у разі скоєння вчинку, що має ознаки адміністративного проступку на винну особу (правопо-рушника). Адміністративне стягнення – захід відпові-дальності, що застосовується з метою виховання особи, яка скоїла адміністративний проступок, а також попере-дження скоєння нових правопорушень як самим право-порушником, так й іншими особами. Види адміністра-тивних стягнень закріплено в Кодексі про адміністра-тивні правопорушення (статті 23 – 32). До них законо-давець відносить такі види: попередження; штраф; оп-латне вилучення чи конфіскація предмета, що став зна-ряддям учинення чи безпосереднім об’єктом адміністра-тивного правопорушення; конфіскацію грошей, одержа-них завдяки вчиненню адміністративного правопору-шення; позбавлення спеціального права, наданого гро-мадянинові (права керувати транспортним засобом, по-лювати); виправні роботи; адміністративний арешт; ад-міністративне висилання за межі України іноземних громадян та осіб без громадянства за вчинки, що грубо порушують громадський порядок.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

13291. ТЕХНОЛОГІЇ ПРОГРАМУВАННЯ 1.46 MB
  МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ до лабораторних робіт з дисципліни ТЕХНОЛОГІЇ ПРОГРАМУВАННЯ Методичні вказівки до лабораторних робіт з дисципліни €œТехнології програмування€ для студентів напрямів 6.040302 Інформатика 6.040301 Прикладна математика / Упоряд. Кобилін О.А. Маш...
13292. ТЕХНОЛОГІЇ ПРОГРАМУВАННЯ. МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ ДО КУРСОВОГО ПРОЕКТУВАННЯ 666 KB
  МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ ДО КУРСОВОГО ПРОЕКТУВАННЯ З ДИСЦИПЛІНИ ТЕХНОЛОГІЇ ПРОГРАМУВАННЯ Методичні вказівки до курсового проектування з дисципліни Технології програмування для студентів напряму 6.040302 Інформатика /Упоряд.: Кобилін О.А. Руденко Д.О. Харкiв: ХНУРЕ ...
13293. Лабораторный практикум по механизации животноводства для студентов сельскохозяйственных высших учебных заведений инженерных специальностей 8.35 MB
  Лабораторный практикум по механизации животноводства для студентов сельскохозяйственных высших учебных заведений инженерных специальностей / В.К. Полянин В.Я. Спевак Р.А. Денисов Романов В книге рассмотрены устройство принцип действия техническое обслуживание р
13294. ЦСП ИКМ-480 611 KB
  ЦСП ИКМ480. Комплекс аппаратуры третичной ЦСП ИКМ480 предназначен для организации на внутризоновых и магистральной сетях связи пучков каналов по кабелю МКТ4 с парами 12/46 мм. Аппаратура обеспечивает организацию до 480 каналов ТЧ при скорости передачи группового потока 34 368...
13295. Принцип построения ЦСП 9.04 KB
  Принцип построения ЦСП В состав комплекса аппаратуры ИКМ30 входят аналогоцифровое оборудование АЦО оконечное оборудование линейного тракта ОЛТ необслуживаемый регенерационный пункт НРП и комплект контрольноэксплуатационных устройств содержащий пульты кон
13296. Формирование группового цифрового сигнала 45.85 KB
  Формирование группового цифрового сигнала передача телефонных сигналов по каналам ЦСП с ВРК осуществляется при использовании импульснокодовой модуляции ИКМ. В этом случае формирование группового цифрового сигнала предусматривает последовательное выполнение сле
13297. Линейный тракт аппаратуры ИКМ-30 10 KB
  Линейный тракт аппаратуры ИКМ30 включает в себя обслуживаемые оконечные и промежуточные станции соединенные кабельными линиями с включенными необслуживаемыми регенерационными пунктами НРП. Регенерация цифрового сигнала после прохождения каждого участка кабельно
13298. Искажение сигнала в линии 6.93 KB
  Искажение сигнала в линии На вход Регенераторарегенератор импульсов поступает искаженный помехами линейный сигнал. Основными видами помех в линейном тракте являются: межсимвольные помехи первогопервого и второговторого рода; переходные помехи от других с
13299. Межсимвольные помехи. Интегральный шум 4.81 KB
  Межсимвольные помехи. Интегральный шум Основной причиной появления межсимвольных помех являются искажения цифрового сигнала в кабельной линии возникающие за счет увеличения ее затухания с ростом частоты и нелинейности фазочастотной характеристики . Импульс после ...