38393

Теорія держави і права

Конспект

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Поняття і особливості методології теорії права і держави Метод теорії держави і права це сукупність логічних прийомів і конкретних засобів пізнання загальних і основних закономірностей виникнення розвитку і функціонування держави і права. Методи науки теорії держави і права поділяються на загальні окремі конкретні і спеціальні. Загальним методом теорії права і держави як і всіх суспільних наук є метод філософської діалектики. Він полягає у підході до вивчення держави і права який ґрунтується на загальних закономірних зв'язках розвитку...

Украинкский

2013-09-28

303 KB

0 чел.

1.Поняття і особливості методології теорії права і держави

Метод теорії держави і права — це сукупність логічних прийомів і конкретних засобів пізнання загальних і основних закономірностей виникнення, розвитку і функціонування держави і права. Його слід розглядати як вихідну базисну категорію методології.

Методологія (вчення про методи) — система певних теоретичних принципів, логічних прийомів, конкретних засобів дослідження предмета науки. Теоретичні принципи — історизм, єдність логічного та історичного. Логічні прийоми — дедуктивний та індуктивний умовивід, аналіз і синтез, порівняння, узагальнення. Конкретні засоби дослідження — інструменти пізнання, що застосовуються для встановлення знання про досліджуваний предмет.

Методи науки теорії держави і права поділяються на загальні, окремі (конкретні) і спеціальні.

Загальним методом теорії права і держави, як і всіх суспільних наук, є метод філософської діалектики. Він полягає у підході до вивчення держави і права, який ґрунтується на загальних закономірних зв'язках розвитку буття і свідомості.

Загальний метод філософської діалектики розкривається через:

1) логічний метод сходження від простого до складного, від абстрактного до конкретного. Відповідно до цього методу пізнання здійснюється в два етапи. На першому етапі пізнання об'єкта сприймається як деяке неподільне ціле. На другому, за допомогою аналізу, об'єкт пізнається конкретними частинами. Таким чином, відбувається рух від менш змістовного знання до більш змістовного. Наприклад, теорія держави і права розпочинається з аналізу процесу розпаду первіснообщинного ладу і становлення державно-правових явищ. Потім вивчаються більш складні відносини, що лежать в основі держави і права, причому простіше явище розглядається раніше тому, що його легко зрозуміти, і воно історично передує складнішому явищу;

2)  метод (принцип) єдності логічного та історичного. Сутність історичного методу полягає у тому, що процес розвитку державно-правових явищ відтворюється в усій багатогранності, в усій повноті — із усіма випадковостями, зигзагами, частковостями, що перекручують об'єктивну логіку розвитку; із усім позитивним, що накопичено історичним досвідом. При логічному дослідженні держави і права важливо відволіктися від усіх випадків, окремих фактів, особливостей, несуттєвого, тобто теоретично відтворити об'єкт у сутнісних, закономірних зв'язках, уявити необхідне — загальне і особливе — у процесі розвитку того чи іншого явища.

3) системно-структурний метод, котрий припускає, що всі державно-правові явища розглядаються як елементи систем. Найчастіше системно-структурний метод дозволяє осягнути взаємодію держави і права як комплексний процес з усіма його проявами, простежити зв'язки між причиною і наслідком у державно-правових явищах.

Основні окремі (конкретні) методи теорії держави і права:  

1) формально-догматичний (юридико-технічний) метод припускає вивчення права як такого, у «чистому вигляді», поза зв'язку з економікою, політикою, мораллю та іншими соціальними явищами. Його призначення полягає в аналізі чинного законодавства і практики його застосування державними органами, у виявленні зовнішніх, очевидних аспектів правових явищ без проникнення у внутрішні сутнісні сторони та зв'язки. Він здійснюється за допомогою формально-логічних прийомів: аналізу і синтезу, індукції та дедукції, абстракції та інших, що сприяють встановленню зовнішніх ознак правових явищ, їхніх відмінностей одне від одного, виробки понять та їх визначень у стислих формулах.

2) соціологічний метод полягає в дослідженні права не на рівні абстрактних категорій, а на підставі конкретних соціальних фактів. Соціологічний метод містить у собі такі засоби, як аналіз статистичних даних і різного роду документів, соціально-правовий експеримент, опитування населення і т. ін.

3)  статистичний метод використовується для встановлення статистичних даних про предмет вивчення, скажімо, даних про кількість правопорушень, про відсоток економічних злочинів тощо;

4) конкретно-історичний метод допомагає вивчити специфіку державно-правового явища конкретного історичного періоду, простежити динаміку його розвитку, наприклад, особливості соціального регулюв. в період первіснообщин. ладу, ранньої державності, сучасн. правов. держави та ін.;

5)  порівняльно-правовий метод припускає зіставлення юридичних понять, явищ і процесів і виявлення між ними схожості та відмінностей. Порівняння дозволяє класифікувати державно-правові явища, з'ясувати їх історичну послідовність, генетичні зв'язки між ними.

Спеціальні методи — методи, що грунтуються на досягненнях суспільних і технічних наук: математичний; кібернетичний; психологічний та ін.

З метою різнобічного пізнання держ. і пр. слід користуватися зазначеними методами у сукупності.

2.Поняття держави та її ознаки

Держава – це організація політичної влади в суспільстві, яка виражає інтереси і волю пануючої в ньому частини населення (зокрема, певного класу), здіснює управління суспільними процесами за допомогою системи загальнообов`язкових норм (правил) поведінки і механізму їхнього впровадження у життя.

Держава є організацією суспільства, але організацією особливою, яка характеризується тим що вона:

•всеохоплююча організація – об`єднує в єдине ціле всіх членів суспільства, забезпечує загальносуспільні інтереси і потреби;

•територіальна організація – об`єднує членів суспільства (громадян) за територіальним принципом, а територія є матеріальною базою держави;

•єдина організація – об`єднує все суспільство як ціле, всі інші соціальні організації (політичні партії, професійні та молодіжні спілки, асоціації підприємців тощо), на відміну від держави, охоплюють лише частини, окремі верстви населення;

•офіційна організація – репрезентує суспільство, виступає від його імені, і в такій якості визнана іншими суспільствами (державами);

•універсальна організація – об`єднує членів суспільства для вирішення питань, що стосуються різних сфер їх суспільного життя;

•верховна організація – є вищим за значенням та силою об`єднанням суспільства, всі інші соціальні організації в сфері загальносуспільних інтересівпідпорядковані їй;

•централізована організація – внутрішня побудова держави здіснюється за ієрархією.

Ознаки характеризують особливості держави та поділяються на дві групи:

Основні ознаки, що безпосередньо характеризують державу і відсутність хоча б однієї з яких не дає можливості характеризувати суспільне утворення як державне. Серед основних ознак держави називають:

1)наявність політичної публічної влади. Політичний характер влади визначає рівень обов`язковості владних рішень, а публічний характер визначає рівень поширеності державних рішень на населення;

2)наявність території, тобто частини земної кулі, в рамках якої населення перетворюється в громадян, і на яку поширюється суверенітет держави. Територія є необхідною умовою визнаття держави суб`єктом міжнародних відносин;

3)суверенітет, тобто політико-правова характеристика влади, що закріплюється нормативним актом та характеризує державну владу як верховну, незалежну, неподільну та єдину. Існує три різновиди суверенітету: національний суверенітет, тобто реальна можливість нації створювати незалежну державу; народний суверенітет, тобто реальна участь народу у здісненні влади; державний суверенітет, тобто політико-правова властивість державної влади, що виражається в її незалежності від іншої влади в середині країни та в праві держави самостійно вирішувати свої проблеми на основі принципів міжнародного права. Компонентами державного суверенітету, що характеризують його зміст є: верховенство влади, тобто можливість існування лише однієї державної влади та можливість визнати незаконними рішення будь-якої іншої соціальної влади; незалежність, тобто можливість вирішувати будь-яке питання зовнішнього чи внутрішнього характеру без втручання інших держав на основі принципів національної та міжнародної системи права; неподільність, тобто можливість держави самостійно вирішувати питання щодо участі в роботі міжнародних асоціацій, а також визначати статус адміністративно-територіальних одиниць; єдність, тобто наявність єдиного змісту влади (державно-політична) та розподіл влади на законодавчу, виконавчу та судову в процесі реалізації владних повноважень; наявність системи органів та організацій, що створюються державою для виконання її функцій та завдань і охоплюється поняттям механізм держави. Частина органів держави, що створюється для реалізації владних повноважень охоплюється поняттям апарат держави; наявність можливості розробляти загальнообов`язкові правила поведінки, що визначаються як правові норми.

Серед факультативних ознак держави розрізняють: наявність конституції; наявність державних символів; наявність громадянства; грошової одиниці; збройних сил; участь держави у міжнародних органах і організаціях тощо.

3.Політика і політична система (поняття, елементи).

Політику слід розглядати як суспільну діяльність, зміст якої становлять організація, регулювання та контроль відносин між людьми, соціальними групами з точки зору загально значущих для суспільства тенденцій. Тому головним у політиці є участь в управлінні державою, прагнення до оволодіння державною владою як організацією, що здатна використовувати ресурс суспільства в загальнонаціональному масштабі.Політика розглядається як системне утворення, що характеризується цілісністю, виконує певні функції, має визначену структуру, складається з відповідних елементів.

Політична система суспільства — упорядкована на засадах права система всіх політичних явищ, що функціонують і взаємодіють (або протидіють) у суспільстві з метою завоювання, утримання або участі у політичній владі; це механізм організації і функціонування політичної влади.

Держава хоча й найважливіша, але не одна лише політична організація в суспільстві. До складу політичної системи суспільства входять такі недержавні громадські об'єднання, як партії, професійні спілки, жіночі організації, громадські рухи (наприклад, Народний рух в Україні), інститути громадської думки та ін.

Елементи політичної системи суспільства:

•  суб'єкти політики — держава, політичні партії, політичні рухи, громадські об'єднання та ін.;

•  політичні норми і принципи;

•  політичні відносини;

•  політична ідеологія, свідомість, погляди, культура;

• зв'язки між названими елементами.

Взаємодія елементів (компонентів) політичної системи суспільства дозволяє виділити п 'ять підсистем її функціонування.

1. Інституціональна — суб'єктний склад (народ, соціальні верстви, політичні партії, громадські організації та інші об'єднання громадян, трудові колективи, держава та ін.).

2.  Нормативна (регулятивна) — система політичних (а також правових) норм і принципів, що регулюють відносини між народами, соціальними групами, партіями, політичними лідерами.

3.  Функціональна — політичні відносини, політичний процес, політичний режим, оскільки через них формується, змінюється, здійснюється політика.

4.  Ідеологічна — політична ідеологія, свідомість, погляди, культура, можливість громадянина оцінити політичне буття і обрати варіант поведінки.

5.  Комунікативна — интегративні (об'єднуючі) зв'язки всіх підсистем функціонування політичної системи суспільства в цілому.

Кожна із самостійних частин — ланок політичної системи суспільства має власну структуру, свої принципи організації та діяльності, самостійність у вирішенні питань, що належать до їх внутрішніх і зовнішніх справ.

Зазначені елементи і частини об'єднуються в єдину політичну систему категорією «політична влада».

4.Поняття громадянського суспільства: основні складові.

Громадянське суспільство — система взаємодії в межах права вільних і рівноправних громадян держави, їх об'єднань, що добровільно сформувалися та перебувають у відносинах конкуренції і солідарності, поза безпосереднім утручанням держави, покликаної створювати умови для їх вільного розвитку.

Не кожне суспільство можна назвати громадянським суспільством, тобто суспільством із достатньо розвинутими економічними, культурними, правовими і політичними відносинами між його членами; незалежним від держави, але взаємодіючим із нею.

Ознаки (риси) громадянського суспільства — у його співвідношенні з державою:

1) не існує до держави і поза державою;

2)  не включає державу, розвивається самостійно — без безпосереднього втручання держави;

3)  складається із суб'єктів — вільних і рівноправних громадян і об'єднань, що добровільно сформувалися і знаходяться у відносинах конкуренції і солідарності;

4)  має певний пріоритет перед державою, проте зацікавлено в добробуті держави і сприяє її розвитку;

5) справляє вплив на створення і функціонування державних органів у власних інтересах;

6)  має право жадати від держави захисту життя, здоров'я, безпеки громадян, не допускаючи її втручання в їх приватні інтереси;

7)  формує право, що формулюється державою в законах та інших нормативно-правових актах, гарантує і захищає її від порушень із боку будь-кого. Усі потреби громадянського суспільства реалізуються за допомогою волі держави, вираженої у формі правового акта;

8) розвивається і взаємодіє з державою в межах права, котре виступає як рівний і справедливий масштаб свободи і справедливості, а не як спосіб нав'язування державної волі.

І громадянське суспільство, і держава функціонують для задоволення потреб та інтересів людини. Громадянським суспільством можна назвати таке суспільство, у якому головною діючою особою є громадянин як автономна особа:

• суб'єкт, який усвідомлює себе вільним членом суспільства; вільним економічно - який має право вибору форм і видів трудової діяльності, у тому числі підприємницької; вільним ідеологічно і політичне;

• суб'єкт, який наділений правами і свободами, у тому числі правом приватної власності («суб'єкт-власник»);

• суб'єкт, який усвідомлює відповідальність перед суспільством;

•  суб'єкт, який захищений законом від прямого втручання і довільних обмежень з боку держави.

Громадянське суспільство грунтується на багатоманітності форм і видів власності. Кожна з них покликана: (1) забезпечити добробут усіх; (2) відкрити економічний простір для збільшення власності на основі більшої інтенсивності праці, здібностей, творчої ініціативи і підприємливості. Співвідношення праці і різноманітних форм власності в громадянському суспільстві повинно бути таким, щоб праця дозволяла створити для кожного гідний суспільному прогресу стандарт життя. Переваження у державі так званого «середнього класу» — один із показників сформованого в ній громадянського суспільства.

Сучасна концепція громадянського суспільства виходить із того, що воно є передумовою соціальної правової держави..

Держава повинна орієнтуватися в першу чергу на інтереси громадянського суспільства. Конфронтація інтересів держави і громадянського суспільства є показником неефективності державного управління і самого механізму держави.

5.Поняття форми держави. Зміст, основні складові, практичне значення.

Форма держави — порядок (спосіб) організації та здійснення державної влади в країні.

Структура форми держави -- стійка єдність елементів, їх зв'язків, цілісності, зв'язків елементів із цілим. Вона включає три взаємозалежних елементи: форму державного правління, форму державного устрою, форму політичного (державного) режиму.

Форма держави:

1) Форма державного правління- порядок утворення і організації вищих органів влади в державі

2) Форма державного устрою - порядок поділу території держави на певні складові частини і співвідношення влади між ними і державою в цілому

Унітарна держава - проста єдина держава, частинами якої є адміністративно-територіальні одиниці, що не мають суверенних прав

Федерація - складова союзна держава, частинами якої є державні утворення, що мають суверенні права

• Конфедерація — тимчасовий союз суверенних держав, які об'єдналися для досягнення певних цілей і спільно здійснюють низку напрямків державної діяльності (оборона країни, зовнішня торгівля, митна справа, грошово-кредитна система тощо) при збереженні в інших питаннях повної самостійності.

3) Форма державного режиму - порядок здійснення державної влади у певні способи   певними, методами і засобами

Форма державного правління:

1) Монархія— форма державного правління, при якій державна влада зосереджена цілком або частково в руках однієї особи — монарха, передається в спадщину, не залежить від населення (як правило, не затверджується ним)

Абсолютна (необмежена) - Монарх не обмежений конституцією; здійснює законодавчу діяльність; керує урядом, який формує сам; контролює правосуддя, місцеве самоврядування, тобто вся державна влада зосереджена в його руках . Збереглася в первозданному вигляді  в одиничних країнах . Сучасна абсолютна монархія, як правило, має і конституцію, і парламент. Конституція встановлює, що влада виходить від монарха, тобто затверджує його абсолютну владу. Парламенту приділяється роль консультативної ради при монарху , яка у будь-який час може бути розпущена.

• Конституційна (обмежена) - Влада монарха обмежена конституцією, він не може прямо впливати на склад і політику уряду, що формується парламентом і підзвітний йому; парламент здійснює законодавчу діяльність (Велика Британія, Іспанія, Данія, Швеція, Бельгія, Голландія, Японія та ін.).

2) Республіка- форма державного правління, при якій вища державна влада здійснюється представницьким загальнонаціональним органом влади (парламентом), обраним населенням на певний строк

парламентська - Глава держави (президент)   не   може впливати на склад і політику уряду, який формується парламентом і підзвітний йому. Повноважень у президента менше, ніж у прем'єр-міністра. Тут здійснюється принцип верховенства парламенту, що обирається населенням країни. Президент обирається парламентом або більш широкою колегією за участі парламенту (Італія, Греція, Індія, ФРН, Чехія, Угорщина)

президентськаГлава держави (президент) особисто або з наступним схваленням верхньої палати парламенту формує склад уряду, яким керує сам. Уряд, як правило, несе відповідальність перед президентом, а не перед парламентом. Президент обирається непарламентсь-ким шляхом — прямими чи непрямими виборами населення (США, Аргентина, Мексика, Бразилія, Швейцарія, Іран, Ірак)

змішана (напівпрезидентська) - Глава держави (президент) пропонує склад уряду (насамперед кандидатуру прем'єр-міністра), який підлягає обов'язковому затвердженню парламентом. Виконавча влада належить не лише президенту, але й прем'єр-міністру, який очолює уряд. Президент має вправо головувати на засіданнях уряду. Президент обирається позапарламентським шляхом (Україна, Фінляндія, Франція

6.Форма правління: поняття, основні різновиди.

Форма державного правління — це організація вищих органів державної влади, характер і принципи їх взаємодії з іншими органами держави, з політичними партіями, класами і соціальними групами.За формами правління всі держави поділяють на дві великі групи: - монархії;  - республіки.

Монархія — це така форма правління, при якій повноваження верховної влади належать одній особі: королю, царю, султану, шаху, імператору і т.п. При такій формі правління вся вища законодавча, виконавча і судова влада належать монарху. Влада монарха передається, як правило, у спадщину.Іноді монарх може обиратися. За свою державну діяльність монарх ні перед ким не звітується і не несе юридичної відповідальності. Як правило, такі монархи несуть відповідальність тільки перед Богом.

Всі монархії поділяються на: абсолютні, обмежені, дуалістичні, теократичні, станово-представницькі.

При абсолютній монархії влада монарха не обмежена і має всі характерні риси, які викладені у визначенні. Такі монархії були найбільш розповсюджені в епоху рабовласництва і феодалізму. Сьогодні їх залишилось дуже мало, зокрема в Марокко, Арабських Еміратах, Кувейті та ін.В останнє століття найбільш поширеними є обмежені монархії. Іноді їх називають парламентськими або конституційними. Вони характеризуються тим, що влада монарха обмежена парламентом або конституцією. За таких форм правління монарх — глава держави, але він може суттєво впливати на законодавчу діяльність парламенту і на формування ним уряду. Іноді монархічна форма правління має формальний характер. До обмежених монархій відносяться Іспанія, Швеція, Японія, які ще можна назвати конституційними монархіями. До парламентських монархій можна віднести Англію.Дуалістична монархія — це така форма правління, коли монарх — глава держави сам формує уряд і призначає прем'єр-міністра. В такій монархії діє два вищих державних органи — монарх і уряд на чолі з прем'єр-міністром. В ній можуть існувати і інші вищі державні органи, зокрема судові.Теократична монархія — це така форма правління, коли абсолютна влада релігійного лідера зливається з державною владою. Релігійний лідер є одночасно і главою держави. Наприклад, Ватикан, Тибет.Станово-представницька монархія характеризується тим, що поряд з монархом — главою держави існує який-небудь дорадчий представницький орган певних класів або всього населення. До таких держав можна віднести Росію до 1917 р., Польщу в XVII— XVIII століттях.

Республіка — це така форма правління, при якій повноваження вищих державних органів здійснюють представницькі виборні органи. Республіки не мають монарха. В республіці вищі представницькі органи і їх вищі посадові особи обираються на певний строк. Вони періодично змінюються, переобираються.Нині всі республіки поділяються на три види: президентська республіка, напівпрезидентська (або змішана), парламентська.

Їх назви в певній мірі умовні, разом й тим кожна з них має свою специфіку. Існували та існують і інші види республік: Радянська республіка. Народно-демократична республіка, республіка Паризька Комуна, ісламські республіки і інші.

Президентська республіка характеризується тим, що президент обирається всім населенням, так як і парламент. В такій республіці президент формує і очолює уряд, є главою держави і формально не підзвітний парламенту. Наприклад, у США, Мексиці, Іракці.Напівпрезидентська або змішана — це така республіка, коли президент — глава держави обирається народом, так як і парламент. В такій республіці уряд обирається (призначається) парламентом за рекомендацією президента. Уряд підзвітний одночасно президенту і парламенту. Президент не очолює уряд і не несе юридичної відповідальності за його діяльність. Наприклад, Франція, Фінляндія, Україна, Російська Федерація.Парламентська республіка характеризується центральним становищем парламенту (законодавча влада), який обирає главу держави — президента і уряд — виконавчу владу. Вони підзвітні парламенту. Іноді президент не обирається, і главою держави стає прем'єр-міністр. Наприклад, Італія, ФРН.

7. Правова держава: поняття, ознаки, співвідношення з громадянським  суспільством.

Правова держава - це держава, у якому організація й діяльність державної влади в її взаєминах з індивідами і їхніми об'єднаннями заснована на праві і йому відповідає.

Ідея правової держави спрямована на обмеження влади (чинності) держави правом; на встановлення правління законів, а не людей; на забезпечення безпеки людини в його взаємодіях з державою.

Основні ознаки правової держави:

1. Здійснення державної влади відповідно до принципу її поділу на законодавчу, виконавчу, судову з метою не допустити зосередження всієї повноти державної влади в або одних руках, виключити її монополізацію, узурпацію однією особою, органом, соціальною верствою.

2. Наявність Конституційного Суду - органа, що забезпечує конституційну законність і верховенство Конституції, відповідність їй законів і інших актів законодавчої й виконавчої влади.

3. Верховенство закону й права, що означає: жоден орган, крім вищого представницького (законодавчого), не вправі скасовувати або змінювати прийнятий закон.

4. Зв'язаність законом рівною мірою як держави в особі його органів, посадових осіб, так і громадян, їхніх об'єднань.

5. Взаємна відповідальність держави й особистості:

6. Реальність закріплених у законодавстві основних прав людини, прав і свобод особи, що забезпечується наявністю відповідного правового механізму їхньої реалізації, можливістю їхнього захисту найбільш ефективним способом - у судовому порядку.

7. Реальність, дієвість контролю й нагляду за здійсненням законів, інших нормативно-правових актів.

8. Правова культура громадян - знання ними своїх обов'язків і прав, уміння ними користуватися; поважне відношення до права.

Громадянське суспільство – це, по-перше асоціація людей у який кожна людина вільна як така, що володіє невідчужуваними правами, рівноправна з іншими членами суспільства, самостійна у виборі правового стану (громадянство, іноземного громадянства, відсутність громадянства), по-друге, недержавні (інституціоналізовані в об'єднання громадян) асоціації людей по соціальній, етнічній, релігійній і іншим належностям, політичним, професійним і ін. інтересам, що, по-третє формуються на цих основах суспільні (недержавні) відносини, що розвиваються і функціонують на самоуправлінських засадах, самопрояві волі й інтересів окремих індивідів, їхніх угрупувань, діючих у вільному від державно-правового впливу просторі суспільства.

Найважливіші принципи громадянського суспільства і демократично-правової держави, закріплені системі конституційного ладу. Визначається службова, обслуговуюча роль держави у відношенні цивільного суспільства, відтворення для нього нормальних демократичних умов існування і розвитку. З іншого боку, функціонування громадянського суспільства відповідно до законів держави, повага суспільством державності.

8. Механізм держави: основні структурні елементи.

Механізм держави — цілісна ієрархічна система державних органів, що здійснюють державну владу, а також установ, підприємств, за допомогою яких виконуються завдання і функції держави.

Ознаки механізму держави:

1)  це ієрархічна система;

2)  це цілісна система внутрішньо організованих елементів, яка має єдині принципи побудови і єдині завдання та цілі діяльності.;

3)  це система, яка має чітку структуру з певними зв 'язками між її елементами. Первинними елементами є державні органи;

4)  це система, яка має єдину бюджетну, грошову, банківську системи, державну власність, котрі становлять її організаційно-економічну основу;

5)  це взаємодіюча, динамічна і реально працююча система, за допомогою якої функціонує держава.

Поняття механізму держави ширше за поняття державного апарату за складом і структурою.

Слід відрізняти державні органи, що мають владні повноваження, і державні підприємства і установи, що не мають владних повноважень. За цим критерієм можна розмежувати механізм держави і апарат держави, які лише в своїй основі й збігаються.

Поняття «механізм держави» охоплює державні підприємства і державні установи, що під керівництвом апарату держави практично здійснюють функції держави у сфері виробничої діяльності, пов'язаної зі створенням матеріальних цінностей держави (державні підприємства) і нематеріальних цінностей (державні установи). Для державних установ типовою є невиробнича діяльність у сфері охорони здоров'я, наукових досліджень, проектування, навчально-виховної, духовно-освітнної роботи тощо.

Державні підприємства і державні установи слід відрізняти від органів держави, але їх не можна протиставляти одне одному, оскільки усі вони належать до державних організацій, які діють у єдності та взаємозв'язку: державний апарат забезпечує реалізацію функцій держави завдяки діяльності підприємств і установ, якими керує.

9. Апарат держави: поняття, елементи, принципи

Державний апарат являє собою систему органів, за допомогою яких здійснюється державна влада, виконуються функції держави, досягаються різноманітні цілі та завдання держави.

В основу побудови та функціонування державного апарату будь-якої країни покладаються об'єктивні та суб'єктивні фактори: єдність економічної основи функціонування держави; єдність політичної основи функціонування суспільства; наявність єдиних принципів побудови і функціонування органів; спільність мети і завдань, що здійснюють органи держави; єдність підходів до розуміння соціальної основи суспільства; забезпечення діяльності апарату єдиними організаційними, фінансовими та правовими засобами; відображення у діяльності апарату єдиної волі всього суспільства, держави чи певної соціальної групи.

Ознаки:

— це система створених державою структур, що мають форму органу держави;

— наявність виключно владних повноважень, які визначають функціональне призначення органу;

— наявність чиновників, що реалізують повноваження від імені держави на професійній основі;

— наявність нормативно закріпленої структури та законодавчо визначених повноважень (компетенції);

— зв'язаність з державою, оскільки всі рішення відображають її волю та приймаються від її імені;

— фінансування з бюджету;

— забезпечення реалізації державних функцій і завдань з управління суспільством;

— система органів, розподілених за принципом поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову;

— система органів, наділених матеріально-технічними та організаційними засобами, що забезпечують реалізацію повноважень.

Основним призначенням органів законодавчої влади є законодавча діяльність. У демократичних державах вони займають центральне місце у апараті держави. Представницькі органи поділяють на вищі та місцеві. До вищих належать парламенти, однією з функцій яких є прийняття законів. Однак у деяких випадках парламент передає частину повноважень іншим структурам. Виникаюча при цьому система актів іменується делегованим законодавством.

Місцеві органи влади забезпечують здійснення влади на місцях. Виконавчо-розпорядчу діяльність здійснюють органи виконавчої влади. Систему органів виконавчої влади, наприклад, в Україні створюють Кабінет Міністрів України, міністерства, відомства і державні комітети та місцеві державні адміністрації. Органи управління складають систему підпорядкованих структур. Залежно від територіальної дії розрізняють центральні органи управління, діяльність яких поширюється на територію держави, та місцеві органи, діяльність котрих обмежується межами однієї чи декількох адміністративно-територіальних одиниць. за  обсягом повноважень органи виконавчої влади поділяють на загальні, що забезпечують керівництво суспільством (уряд); відомчі (галузеві), які здійснюють керівництво окремими галузями державного управління (міністерства, відомства, державні комітети); місцеві (виконавчі комітети місцевих органів влади, муніципалітети) та локальні, що забезпечують управління певними колективами працівників (адміністрація підприємств, установ та організацій).

Особливе місце у структурі державного апарату належить системі судових органів. Основним їх призначенням є здійснення правосуддя.

Важливе значення для функціонування апарату держави має посада Президента. В Україні він є главою держави і виступає від її імені (ст. 102). Він — гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституції, прав і свобод людини та громадянина.

Принципи:

— ієрархічність;    — поєднання виборності і призначуваності;        — демократизм;           — змінюваність;        — поєднання колегіальності та єдиноначальності;    — науковість;      — гласність;     — прозорість;     — підконтрольність;     — відповідальність;                     — стабільність кадрів; — рівне право на державну службу;          — народовладдя;            — позапартійність.

10.Державна влада та  сучасне розуміння її розподілу (принципи).

Державна влада є особливим різновидом соціальної влади. Якщо у первісному суспільстві соціальна влада має публічний (суспільний) характер, то в класово-організованому — політичний. У державі ми маємо справу з політичною владою. В аналізі політичних систем суспільства влада посідає таке саме місце, як гроші в економічних системах: вона має міцні корені в суспільному і приватному житті громадян.

Державна влада - це спосіб керівництва (керування) суспільством для якого характерна опора на спеціальний апарат примуса (авторитет чинності).

Державна влада:

-є владою публічної ( офіційно управляє справами всього суспільства в цілому) і політичної, тобто вона регулює відносини між більшими й малими соціальними групами й, будучи відносно відособлена від суспільства (соціально неоднорідного в особі класів, етносів, націй, національних меншостей і т.п.), керує їм в інтересах тої його частини, більш або меншої, котра опанувала цією владою (служить інструментом реалізації волі політичних чинностей, вартих у влади);

-є суверенною владою, тобто в сфері державних справ має верховенство, самостійністю й незалежністю стосовно якої-небудь іншої влади як усередині держави ,так і за його межами;

-здійснюється на постійній основі спеціальним апаратом влади (державним апаратом);

-має монопольне право застосовувати примус на території своєї дії (території держави);

-має монопольне право оподатковування певних осіб, що перебувають на території держави ( для формування бюджету - скарбниці держави );

-поширюється на всіх осіб (фізичних, юридичних), щоперебувають на території держави (виключення: наприклад, іноземні дипломати);

-видає нормативно-правові акти.

Законодавча влада — це делегована народом своїм представникам у парламенті (Верховній Раді, Державній Думі, Конгресі, Сеймі, Фолькетинзі, Альтинзі та ін.) державна влада, що має виключне право приймати закони. Відповідно до ст. 75 Конституції України «єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України».

Не менш істотною функцією законодавчої влади є фінансова, яка реалізується в праві щорічно затверджувати бюджет країни.

функції парламенту:

- представницьку, - законодавчу, - фінансову, - засновницьку, - контрольну.

Виконавча влада . Носієм є уряд. Назва уряду встановлюється Конституцією і законодавством. Частіше за все уряд має офіційну назву — Ради або Кабінети міністрів. У Швейцарії, наприклад, — це Федеративна Рада, в Італії -- Рада Міністрів, у Японії -- Кабінет. Очолює уряд його глава. Як правило, це прем'єр-міністр . Уряд забезпечує виконання законів та інших актів законодавчої влади, є відповідальним перед нею, підзвітним і підконтрольним їй.

Таким чином, призначення органів виконавчої влади — управління, що охоплює:

• виконавчу діяльність — здійснення тих рішень, що прийняті органами законодавчої влади;

• розпорядчу діяльність — здійснення управління шляхом видання підзаконних актів і виконання організаційних дій.

Судова влада — незалежна влада, що охороняє право, виступає арбітром у спорі про право, відправляє правосуддя.

Судова влада здійснюється одноособово суддею (при розгляді незначних правопорушень) або судовою колегією у формі судової процедури. Межі дії судової влади обмежені нормами, що регламентують право на звернення до суду, а також принципами права.

Свої функції суд покликаний здійснювати, керуючись лише законом, правом.

Таким чином, основні функції судової влади:

• охоронна (охорона прав);• функція правосуддя (захист, відновлення прав);• контрольно-наглядова (за іншими гілками влади).

11. Загальне право розуміння: основні сучасні підходи

Розпочинаючи до визначення поняття права, ми повинні знати, що йтиметься не про безпосередньо-соціальне, а про юридичне право, не про природне, а про позитивне право, тобто про право, виражене в законах, інших джерелах, які є результатом цілеспрямованої вольової діяльності законодавців, суддів, самих суб'єктів права. Відокремлюючи позитивне право від природного, слід зважувати й на те, що юридичні норми можуть бути одночасно втіленням природного права, носієм природно-правових цінностей. Коротше це можна сказати так: «позазако-нодавче» (природне) право може стати і стає «законодавчим».

Отже, ми розглядатимемо, головним чином, «законодавче» право, юридичне право, позитивне право, котре є волевиявленням держави, полягає у регулюванні суспільних відносин за допомогою норм і забезпечується її примусовою силою.

Кожна історична епоха виробляла своє розуміння права. Є кілька оригінальних концепцій походження, сутності та призначення права, створених за тисячоліття.

Сучасні наукові концепції (теорії) праворозуміння можна звести до трьох підходів:

1. Ідеологічний (аксіологічний), або природно-правовий: вихідна форма буття права — громадська свідомість; право — не тексти закону, а система ідей (понять) про загальнообов'язкові норми, права, обов'язки, заборони, природні умови їх виникнення та реалізації, порядок і форми захисту, яка є у громадській свідомості та орієнтована на моральні цінності[3]. При такому підході право і закон розмежовуються, першість віддається праву як нормативно закріпленій справедливості, а закон розглядається як його форма, покликана відповідати праву як його змісту.

2. Нормативний (позитивістський): вихідна форма буття-права — норма права[4], право — норми, викладені в законах та інших нормативних актах. При такому підході відбувається ототожнення права і закону. Водночас нормативне праворозуміння орієнтує на такі властивості права, як формальна визначеність, точність, однозначність правового регулювання.

3. Соціологічний: вихідна форма буття права — правовідносини; право — порядок суспільних відносин, який проявляється у діях і поведінці людей. При такому підході правом визнається його функціонування, реалізація, його «дія» у житті — у сформованих і таких, що формуються, суспільних відносинах, а не його створення правотворчими органами у формі закону та інших нормативно-правових актів[5]. При усій цінності врахування «життя» права в суспільному середовищі, прихильники цього підходу плутали самостійні процеси правотворчості та застосування права, тоді як умовою дотримання і забезпечення режиму законності може бути діяльність правозастосувальника в межах, встановлених законом.

Віддати перевагу слід інтегративному підходу, який враховує і поєднує усе цінне в зазначених концепціях праворозуміння.

12. Соціальне регулювання: поняття, функції, основні типи (способи).

Соціальне регулювання — це здійснюваний за допомогою системи спеціальних засобів вплив суспільства на поведінку суб'єктів з метою упорядкування відносин та забезпечення соціального компромісу.

У юридичній літературі існують різні підходи до проблеми соціального регулювання: від релігійних до класових, від біхевіористських (пов'язаних з поведінкою суб'єктів) до кібернетичних.

Кожен з цих підходів є складним, поліструктурним комплексом. Так, релігійні уявлення про соціальне регулювання містять різні вихідні постулати. Теологічні теорії, згідно з якими поведінка людини повністю залежить від «Божої волі», а беззаперечне підкорення цій волі є змістом людської діяльності; інші теологічні теорії, менш радикальні, виходять з того, що людина має божественне начало, але водночас має і свободу вибору своєї поведінки. Основу релігійних поглядів складають певні правила (заповіді, канони, закони), яким повинні слідувати всі члени суспільства.

Складним є і класовий підхід щодо соціального регулювання. В його основу покладено класові інтереси, ідеали та цінності, які формуються пануючими класами, а тому ці моральні та правові норми діють як регулятори суспільного життя.

Соціальне регулювання повинно знайти відображення у різноманітності форм виразу: від правових (закони, підзаконні нормативно-правові акти) до моральних (кодекси честі, етика адвоката, підприємця тощо); від естетичних (стиль, мода) до організаційно-технічних (стандарти, правила безпеки); від централізованих (програми, директиви) до синергетичних (фактори, які формують навколо себе однорідні, подібні стани, групи явищ тощо).

Біхевіористський підхід розглядає соціальне регулювання з позиції певного впливу норм, що встановлені та визнані в суспільстві, у державі, в певній соціальній спільності, на поведінку людини, з урахуванням різних факторів.

Для кібернетичного підходу характерний погляд на суспільство як врегульовану систему, де соціальне регулювання розглядається як засіб впливу на суспільні відносини, процеси, системи, котрий має забезпечувати їх певні характеристики. Суспільні відносини повинні набувати заданих нормою права певних ознак. Коли характеристики об'єкта регулювання виходять за ці межі, ці відносини чи системи повинні бути відкореговані до відповідних параметрів. Цей процес передбачає зворотній зв'язок, який дає повну інформацію щодо стану об'єкта правового регулювання, своєчасного застосування заходів додаткового впливу на останній та повернення його у межі запропонованих параметрів.

Соціальне регулювання характеризується наступними ознаками:

— Воно здійснюється в межах суспільства. — Регулює поведінку соціальних суб'єктів.

— Має загальний характер. — Поширюється на всіх суб'єктів. — Здійснюється за допомогою спеціальних засобів. — Гарантується суспільством. — Забезпечує функціонування суспільства як певним чином організованої системи.

Соціальне регулювання характеризується як найбільш раціональне поєднання двох його різновидів: нормативного регулювання та індивідуального регулювання.

Соціальне регулювання реалізується в суспільстві, його змістом є перехід від нормативного регулювання до індивідуального. Процес упорядкування відносин між суб'єктами пов'язується з можливістю конкретизації правил загального характеру до певного випадку чи суб'єкта.

Вказані види соціального регулювання мають рівноцінне значення, оскільки нормативне визначає правила поведінки в цілому, а індивідуальне — є засобом реалізації нормативного шляхом його конкретизації до певних життєвих обставин.

13. Право: поняття i основні ознаки.

Право - це система правових норм;

- це правила поведінки загального характеру;

- ці правила мають загальнообов'язковий характер;

- вони тісно зв'язані між собою, діють у єдності, складаються в правові інститути, правові галузі та інші частини системи права;

- формально визначені й закріплені в нормативно-правових актах та інших джерелах права;

- установлюються, санкціонуються, гарантуються й забезпечуються державою та її органами;

- у своїй сукупності регулюють соціальні відносини між людьми;

- правила поведінки повинні встановлюватися державою з урахуванням принципів правди, справедливості, гуманізму й милосердя.

Кожне право як елемент правової системи, складається з багатьох правових норм. Аби вірно вибрати ту чи ту норму, треба знати, що вони об'єднуються не за випадковими ознаками, - між ними існують конкретна схожість і відмінності. Завдяки цій об'єктивній обумовленості й характерним ознакам схожості та відмінностей між правовими нормами все право можна подати як визначену систему. Воно є системою правил загального характеру. Це означає, що право має соціальне призначення з регулювання поведінки не якоїсь конкретної особи, а будь-кого, хто вступає у ті відносини, що ним регулюються.

Право має загальнообов'язковий характер. Його положення, що їх містить уся система правових норм, повинні сприйматись як безумовне керівництво до дії, що виходить із державних структур і не підлягає обговоренню чи оцінці під кутом зору їхніх доцільності, раціональності, бажаності чи небажаності здійснення.

Право характеризується внутрішньою формою, тобто об'єднанням правових норм в інститути, підгалузі й галузі права та окремі правові комплекси.

Формальна визначеність права характеризується тим, що поведінка суб'єктів у вигляді нормативної моделі закріплюється в нормах права як права та обов'язки учасників суспільних відносин, а також як вид і міра реакції держави (санкції), застосовувані у випадках порушень велінь, що містяться в нормативних приписах. Пі приписи повинні виконуватись саме в тому обсязі та у випадках, у яких вони знайшли своє формальне закріплення в тексті правової норми.
Право стає обов'язковим лише тоді, коли воно виїдається чи санкціонується уповноваженим на те суб'єктом, у межах його компетенції та в порядку, передбаченому встановлюваною процедурою, тобто з дотриманням установлених вимог, що пред'являються до розроблення, обговорення, прийняття, набирання чинності, зміни та скасування дії правових приписів.

Здійснення права забезпечується державою. Це проявляється в тому, що держава створює, з одного боку, реальні умови й засоби, які сприяють безперешкодному добровільному здійсненню відповідними суб'єктами сформульованих у правових нормах зразків поведінки, а з іншого - відповідні заходи заохочення, переконання і примусу до здійснення бажаної поведінки, та застосовує ефективні санкції в разі невиконання вимог правових норм.

Отже, право як волевиявлення держави - це система загальнообов'язкових, формально визначених, установлених чи санкціонованих державою, гарантованих і забезпечених нею правил поведінки, що тісно між собою зв'язані та регулюють суспільні відносини між людьми в інтересах певної частини (більшої чи меншої) населення в соціальне неоднорідному суспільстві.

14.Право та його функції. Соціальна цінність права.

Право має певні напрямки впливу та будується на конкретних правових і демократичних засадах.
Функції права - це основні напрямки його впливу на суспільні відносини. Призначення функцій полягає в тому, щоб визначити активну й багатогранну роль права у громадянському суспільстві з позиції його впливу на суспільні відносини між людьми.

Функції права поділяють на загальносоціальні та спеціальні юридичні.
До загальносоціальних відносять функції:

  •  гуманістичну - право охороняє та захищає права людства, народу, людини;
    організаторсько-управлінську - право суб'єктів на розв'язання певних економічних і соціальних проблем;
  •  інформаційну (комунікативну) - право інформує людей про волю законодавця;
    оцінно-орієнтувальну - поведінка людей оцінюється з огляду на закони держави, вказує на безконфліктні, соціальне допустимі способи й засоби задоволення потреб людини в межах правомірної поведінки;
  •  ідеологічно-виховну - право формує у людини певний світогляд, виховує в неї зразки правомірної поведінки;
  •  гносеологічну (пізнавальну) - право само виступає як джерело знань.
    До спеціальних юридичних функцій права відносять регулятивну (статичну і динамічну) та охоронну.
  •  Регулятивна функція спрямована на врегулювання суспільних відносин способом закріплення бажаної поведінки в тих чи тих галузях чи інститутах права.
    Регулятивно-статична функція закріплює суспільний порядок у соціальне неоднорідному суспільстві у стані спокою;
  •  регулятивно-динамічна забезпечує динамічний розвиток громадянського суспільства.
    Охоронна функція спрямована на охорону відповідної системи суспільних відносин, на забезпечення їхньої недоторканності з боку правопорушників, на недопущення правопорушень, зменшення чи усунення їх із повсякденного життя.

Принципи права - це закріплені у праві вихідні нормативно-керівні положення, що характеризують його зміст, основи, зазначені в ньому закономірності суспільного життя.
У сучасній юридичній літературі визнають принципи: демократизму, законності, гуманізму, рівності всіх перед законом, взаємної відповідальності держави та особи тощо. Розрізняють також загальноправові, міжгалузеві, галузеві принципи та принципи інститутів права.
Принципи права, як керівні юридичні вимоги, відображають особливості та специфіку юридичного права, мають нормативний, регулятивний характер, визначають і направляють правомірну поведінку людей. У теорії права існують різні класифікації принципів права. Наприклад, їх поділяють на загальнолюдські, типологічні, конкретно-історичні, галузеві, міжгалузеві та принципи інститутів права.

15.Поняття правової системи. Основні елементи.

Пізнання сутності і ролі права в житті вимагає широкого підходу до правових явищ у всім їхньому різноманітті і взаємодії між собою, а також обліку функціональних властивостей правових явищ стосовно людини, державі, суспільству. Разом з численними визначеннями поняття права що відбивають і розкривають його істотні риси, у науковому проведенні було обґрунтовано і затвердилося поняття "правова система". Правова система - це заснована на державній волі пануючого чи класу всього суспільства сукупний зв'язок правий, правосвідомості і юридичної практики. Це поняття охоплює широке коло правових явищ, включаючи нормативне, організаційне, соціально-культурні аспекти, сторони правового феномена.

В окремих авторів міститися різні погляди на елементи правової системи, але в основних положеннях ці погляди збігаються. У роботах російських учених структура правової системи характеризується трьома групами правових явищ. По-перше, це юридичні норми, принципи й інститути; по-друге, сукупність правових заснувань; по-третє, сукупність правових поглядів, представлень, ідей, властивих даному суспільству, правова культура.

Близька до цієї характеристика елементів правової системи міститься в книзі американського дослідника Л.Фрідмена "Введення в американське право", де виділені правові явища, об'єднані також у три групи.

Перша група, називана автором "структура", включає принципи правової системи і правові заснування; друга - "сутність" поєднує норми й образи поводження людей усередині правової системи, рішення, "живий закон", норми, що приймаються; третя група - "правова культура" включає відносини людей до права і правової системи, ідеали і чекання в правовій системі суспільства. Правова культура, на думку Фрідмена, це та частина загальної культури суспільства, що має відношення до правової системи.

Деякі правознавці тлумачать правову систему, як право в "широкому змісті", поєднують як основні елементи цієї складної структури правосвідомість, норми права, правовідносини, правові заснування, правову культуру.

Правова система кожної держави відбиває закономірності розвитку суспільства, його історичні "національно-культурні" особливості. Кожна держава має свою правову систему, що має як загальні риси з правовими системами інших держав, так і відмінності від них, тобто специфічні особливості.
Виникнення й історія розвитку правової системи держави свідчить про те, що на зміст і динаміку правової системи впливає вся духовна культура суспільства: релігія, філософія, мораль, художня культура, наука. На правову систему великий вплив робить політика, політична культура. Сучасна правова карта світу розкриває різноманіття правових систем і в теж час свідчить про прагнення держав до зближення, єдності в законодавстві, правозастосовчої діяльності в сфері регулювання ринкові відносини, охорони навколишнього середовища, у регулюванні інших сфер суспільного і державного життя.

Розширенню взаємодії правових систем сприяє Організація Об'єднаних Націй, що нараховує в даний час понад 180 держав-членів. Цей процес стимулюють також законодавчі акти суверенних держав, що закріплюють пріоритет дії міжнародних актів, що відносяться до прав людини, до мирного врегулювання конфліктів між державами. Правові системи по подібності, єдності їхніх елементів поєднуються в групи, "правові родини". Угруповання правових систем у "правові родини" здійснюються на основі юридичного підходу, при якому за основу беруться джерела праве, чи приватне чи публічне право, інші юридичні якості.

У древньому світі самою розвитий правовою системою було римське право, юриспруденція Древнього Рима. Рецепція римського права стала найважливішою складовою частиною формування в середньовічній Європі романо-германської правової системи, "правової родини". Свої цінності, особливості притаманні правовій системі, що сформувалася в Англії й основою родини, що стала, загального права. На формування індуського, іудейського, а також мусульманського права вирішальне вплив зробила релігія.

16.Система права та її елементи (на прикладі України).

Правознавство розрізняє поняття «правова система» та «система права».

Правова система включає всі правові явища даного суспільства, в т. ч. систему права, систему законодавства, правовідносини, правосвідомість, правову культуру, правопорядок, законність і т. д.

Система права – це внутрішня структура права певної держави, яка включає галузі, інститути та норми права.

Основою поділу права на ці групи і в першу чергу – на галузі виступає предмет правового регулювання та метод правового регулювання.

Предмет правового регулювання – це сукупність якісно однорідних суспільних відносин, врегульованих правовими нормами (наприклад, майнові відносини, відносини в сфері державного управління і т. д.).

Метод правового регулювання – це сукупність засобів і методів впливу права на суспільні відносини.

Основним елементом системи права є галузь права.

Гапузь права – це сукупність правових норм, що становлять самостійну частину системи права та регулюють якісно однорідну сферу суспільних відносин своїм особливим методом.

Інститут права – це група норм певної галузі чи підгалузі права, яка регулює один конкретний вид суспільних відносин. Наприклад, інститут власності у цивільному праві. Інститути права бувають внутрігалузеві (всі норми належать до однієї галузі) та міжгалузеві (містять норми, що належать до різних галузей).

Система права — це комплекс взаємопов'язаних і взаємодіючих чинних юридичних норм певної держави.

Існує кілька класифікацій системи права:

1. за призначенням виділяють матеріальне і процесуальне право. Норми матеріального права безпосередньо регулюють суспільні відносини (наприклад, цивільне право, кримінальне право), тоді як норми процесуального права встановлюють порядок застосування норм матеріального права (наприклад, цивільно-процесуальне право, кримінально-процесуальне право).

2. за характером регульованих відносин — приватне і публічне право.

3. за формою права — звичаєве, прецедентне, договірне і статутне (інша назва право законів, кодифіковане, декретне право) право.

Отже, структура системи права — це об'єктивно зумовлена внутрішня організація права певної держави, яка полягає в єдності й погодженості всіх юридичних норм держави та в їхньому розподілі за галузями та інститутами права.

Основними елементами структури системи права є 1) правові (юридичні) норми, 2) інститути права, 3) галузі права.

17.Система законодавства (поняття, принципи).

Система законодавстваце система всіх упорядкованих певним чином нормативно-правових актів даної держави.

Структура системи законодавства — це комплекс взаємопов'язаних і взаємодіючих чинних нормативно-правових приписів, що вміщені в нормативно-правових актах, який виражається в їхній єдності й узгодженості, а також у розподілі за галузями, інститутами та іншими групами законодавства.

Структура системи законодавства має два основних різновиди:

1. горизонтальна, тобто галузева (розподіл НПА за предметом правового регулювання);

2. вертикальна, тобто субординаційна або ієрархічна (розподіл НПА за певними групами залежно від юридичної сили (закони і підзаконні НПА).

Крім того, у федеративних державах система законодавства структурується на законодавство суб’єктів федерації та федеральне законодавство.

Cистема права і система законодавства співвідносяться, як зміст і форма його виразу.

Право і законодавство тісно взаємопов'язані, але не тотожні правові явища. Відмінність між системою права і системою законодавства полягає:

1. Первинним елементом системи права є правова норма, а системи законодавства — нормативно-правовий припис.

2. Система права формується об'єктивно, а система законодавства є результатом цілеспрямованої діяльності певних суб'єктів і тому залежить також від інтересів держави, потреб юридичної практики, рівня розвитку юридичної науки, законодавчої техніки.

3. Система права має тільки галузеву структуру, а система законодавства крім галузевої ще й ієрархічну, а у федеративних державах і федеративну структуру.

4. Галузі законодавства не завжди співпадають з галузями права. Можливі три варіанти: 1) галузь права є, а галузі законодавства немає (фінансове право, право соціального забезпечення). Такі галузі не кодифіковані, а діючі у цій сфері нормативний матеріал розкиданий по різних НПА, що потребує систематизації. 2) галузь законодавства існує без галузі права (митне законодавство). 3) ідеальний варіант, коли галузь законодавства співпадає з галуззю права (трудове, цивільне, кримінальне право).

5. Норми галузі права відрізняються високим ступенем однорідності, оскільки розподіляються за предметом і методом правового регулювання. Галузі законодавства виділяються тільки за предметом правового регулювання і не мають єдиного методу.

18.Правові відносини: поняття, структура, зміст.

У суспільстві існує багато різних за змістом відносин, серед яких правові відносини займають своє особливе місце. Правові відносини є результатом дії вимог норм права щодо відносин між різними суб'єктами. Вони мають ряд ознак, що у своїй сукупності відрізняють їх від інших видів суспільних відносин.

Ознаки правових відносин:

  1.  виникають тільки між людьми (суб’єктами права визнаються тільки люди).
    1.  правовідносини є результатом свідомої діяльності людини (особи, які не можуть усвідомлювати значення своїх дій (наприклад, визнані судом недієздатними) хоча й є суб’єктами права (володіють правоздатністю), проте не можуть вступати у правовідносини, оскільки не володіють дієздатністю);
    2.  правовідносини нерозривно пов'язані з нормами права, оскільки виникають на їхній основі. Реально можуть виникати лише ті правовідносини, на котрі вказує юридична норма. Єдиний виняток з цього правила — виникнення правовідношення у випадку вирішення справи на основі аналогії закону та аналогії права;
    3.  правовідносини — це особлива форма взаємозв'язку між суб'єктами через їхні права і обов'язки, що закріплені у правових нормах;
    4.  у правовідносинах реалізація суб'єктивних прав і здійснення юридичних обов'язків забезпечується можливістю застосування заходів державного примусу;
    5.  правовідносини — це вольове відношення між суб'єктами, тобто для його виникнення потрібне виявлення їхньої волі. При цьому, є правовідносини, для виникнення яких потрібне волевиявлення всіх його учасників (наприклад, укладення шлюбу, договір купівлі-продажу), а також правовідносини, для виникнення яких досить волевиявлення лише одного з його учасників (наприклад, проведення обшуку, накладення адміністративного стягнення).

Правове відношення — це специфічне вольове суспільне відношення, що виникає на основі відповідних норм права, учасники (суб'єкти) якого взаємопов'язані суб'єктивними правами та юридичними обов'язками.

Види правовідносин:

1) за галузевою ознакою — конституційні, цивільні, кримінальні та інші, відповідно до галузей права;

2) за кількістю суб'єктів правовідношення — прості (між двома суб'єктами); складні (між трьома і більше суб'єктами);

3) за рівнем визначеності кількості суб'єктів — загальні (кількість уповноважених або зобов'язаних суб'єктів невизначена); конкретні (кількість суб'єктів правовідносин точно визначена);

4) за функціональною спрямованістю норм права, на основі яких вони виникають — регулятивні (поведінка суб'єкта повністю відповідає приписам норм права, тобто є правомірною); охоронні (реакція держави на неправомірну поведінку суб'єктів);

5) залежно від розподілу прав і обов'язків — односторонні (кожна зі сторін має або права, або обов'язки); двосторонні (кожна зі сторін має і права, і обов'язки);

6) за характером дії зобов'язаного суб'єкта — активні (зобов'язаний суб'єкт повинен вчинити певні дії); пасивні (зобов'язаний суб'єкт повинен утриматися від певних дій).

  1.  Склад правовідносин: суб'єкти, об'єкти і зміст правовідносин.

Склад (структуру) правовідносин складають суб'єкти, об'єкти і зміст правовідносин.

Суб'єкт правовідносин — це правоздатний суб'єкт суспільного життя, який є носієм юридичних прав і обов'язків.

Об'єкт правовідносин — це матеріальні і нематеріальні блага, з приводу яких суб'єкти правовідносин вступають між собою у певні правові відносини. Тобто, об'єкт правовідносин — це те, з приводу чого виникають правовідносини.

Об'єкти правовідносин поділяються на:

1)  предмети матеріального світу: речі, цінності, майно тощо. Речі — предмети природи в їх природному стані, а також створені в процесі трудової діяльності. Цінності — гроші, акції, векселі, облігації, цінні документи (диплом, атестат).

2)  послуги виробничого і невиробничого характеру — виконання роботи, обумовленої договором або контрактом, наприклад, договір перевезення, підряд на капітальне будівництво, виконання пісні на святковому концерті та ін.

3)  продукти духовної та інтелектуальної творчості — твори мистецтва, літератури, живопису, кіно, інформація, комп'ютерні програми та інші результати інтелектуальної діяльності, що захищаються законом.

4) особисті немайнові блага — життя, здоров'я, честь, гідність, право на освіту та інші права і свободи. Наприклад, між учнем і керівництвом школи виникають правовідносини, їх об'єктом є не атестат, а освіта. Між громадянином, що придбав путівку в санаторій, і адміністрацією санаторію виникають правовідносини, їх об'єкт — здоров'я громадянина тощо.

Виходячи з того, що у правовідношенні поєднуються фактичні суспільні відносини і юридичні (правові) норми, розрізняють його юридичний і фактичний зміст.

Юридичний зміст правовідносин — це зафіксовані в нормах права суб'єктивні права та юридичні обов'язки їхніх учасників.

Суб'єктивне право — міра можливої поведінки, що належить уповноваженій особі для задоволення її інтересів та потреб і яка забезпечується відповідними юридичними обов'язками інших (зобов'язаних) осіб.

Юридичний обов'язок — це покладена на зобов'язану особу і забезпечена можливістю застосування засобів державного примусу міра необхідної поведінки, яку вона зобов'язана здійснювати в інтересах уповноваженої особи.

Фактичний зміст правовідносин — це реально здійснювані учасниками правовідносин дії, спрямовані на реалізацію їхніх суб'єктивних прав та юридичних обов'язків.

  1.  Суб’єкти правовідносин.

Види суб'єктів правовідносин:

  1.  фізичні особи (люди, індивіди):
    •  громадяни даної держави;
    •  іноземці (громадяни інших держав);
    •  апатриди (особи без громадянства);
    •  біпатриди (особи, що мають громадянство двох держав).
  2.  колективні суб’єкти (юридичні особи):
    •   державні органи, організації, установи, підприємства;
    •   органи місцевого самоврядування;
    •  комерційні організації (акціонерні товариства, приватні фірми)
    •  громадські об'єднання (політичні партії, громадські організації);
    •  релігійні організації.
  3.  соціальні спільноти: народ (нація); населення певної адміністративно-територіальної одиниці (міста, села, області, будинку, мікрорайону); трудові колективи.

Юридична особа — організація, якій притаманна така ознака як організаційна єдність, має відокремлене майно, може від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов'язки, бути позивачем і відповідачем у суді.

Така ознака як організаційна єдність означає, що вона має чітку внутрішню структуру, органи управління і відповідні підрозділи для виконання завдань і функцій, закріплених статутом. Має реквізити, затверджені при реєстрації в державних органах (статут, круглу печатку, штампи, назву та ін.) і органах державної статистики (присвоєння ідентифікаційного коду, який є єдиним для всього простору України і зберігається протягом усього періоду існування).

Для того, щоб юридична чи фізична особа була суб'єктом правовідносин, вона повинна володіти правосуб'єктністю, яка включає в себе правоздатність, дієздатність та деліктоздатність.

Правоздатність — це закріплена в законодавстві і забезпечувана державою можливість суб'єкта мати юридичні права і нести юридичні обов'язки.

Дієздатність — це закріплена в законодавстві і забезпечувана державою можливість суб'єкта своїми діями набувати і здійснювати юридичні права і юридичні обов'язки.

Деліктоздатність — здатність суб'єкта правовідносин нести юридичну відповідальність за вчинене правопорушення.

У фізичної особи правоздатність виникає з моменту народження і припиняється зі смертю. Повна дієздатність фізичної особи, згідно з чинним законодавством України, наступає з 18 років. Залежно від виду правовідносин, в які вступає суб’єкт (цивільні, кримінальні тощо), він може володіти більшим чи меншим обсягом дієздатності, що встановлюється нормами відповідної галузі права (наприклад, неповна цивільна дієздатність 14-18 років). Законодавством передбачені випадки, коли неповнолітня особа може набувати повної цивільної дієздатності (так званий акт емансипації, наприклад, укладення шлюбу).

Проте, іноді, повнолітня особа, у встановлених законодавством випадках, може бути обмежена у дієздатності або повністю позбавлена її, що можливе лише за рішенням суду (наприклад, у разі зловживання спиртними напоями, що ставить сім’ю у тяжке матеріальне становище).

Деліктоздатність фізичних осіб, згідно з чинним законодавством, наступає з 16 років (за окремі види правопорушень може наступати раніше або пізніше).

Право-, діє- та деліктоздатність юридичної особи, як правило, наступають одночасно, тобто з моменту реєстрації чи затвердження її статуту (положення) і припиняються з ліквідацією юридичної особи.

19. Суб'єкти права (ознаки, види).

Суб'єкти правовідносин — це учасники правовідносин, індивіди або організації, які мають суб'єктивні права та виконують юридичні обов'язки на основі юридичних норм.

Суб'єктами правовідносин можуть бути:

  1.  Індивідуальні суб'єкти (фізичні особи), які поділяються на такі групи:
    1.  громадяни (володіють повним набором прав і обов'язків в державі),
    2.  іноземці та особи без громадянства (мають обмеження щодо політ, не виконують військ. обов'язок),
    3.  особи з подвійним громадянством.
  2.  Колективні суб'єкти (юридичні особи):
    1.  держава,
    2.  державні органи та установи,
    3.  громадські об'єднання,
    4.  адміністративно-територіальні одиниці та їх населення,
    5.  виборчі округи,
    6.  релігійні організації,
    7.  промислові підприємства,
    8.  іноземні підприємства тощо.

Для того щоб бути суб'єктом права, організація або індивіди повинні володіти правосуб'єктністю. Лише за наявності правосуб'єкт-ності суб'єкт може бути учасником правовідносин. Правосуб'єктність — це передбачена нормами права юридична властивість учасників правових відносин, яка складається з двох елементів — правоздатності та дієздатності.

Правоздатність — це визнана державою загальна (абстрактна) можливість мати передбачені законом права і обов'язки, здатність бути їх носієм. Це не є фактична здатність реалізовувати права і обов'язки на практиці, це — принципова потенційна здатність суб'єкта мати їх (в цей момент або в майбутньому). Всі громадяни незалежно від віку та стану здоров'я наділені правоздатністю. Правоздатність однакова для всіх. Вона виникає з моменту народження та припиняється смертю. Вона гарантована державою і носить універсальний характер. Правоздатність випливає з міжнародних пактів про права людини, принципів гуманізму, формальної рівності, справедливості.

Але замало просто володіти правами та обов'язками. Важливо бути здатним свідомо здійснювати ці права, виконувати обов'язки, проводити необхідні для їх набуття дії з прийняттям на себе відповідальності за їх наслідки.

Така здатність називається дієздатністю, тобто юридичною здатністю громадянина своїми власними діями набувати права і обов'язки, самостійно реалізовувати їх, нести відповідальність за свої дії та керувати своїми вчинками. Дієздатність передбачає здатність розпоряджатись правами та виконувати обов'язки. Наявність дієздатності свідчить про те, що громадянин здатний чинити дії, які породжують юридичні наслідки.

Повністю дієздатна особа — це повнолітня особа, яка є психічно здоровою та розумово повноцінною, тобто такою, що усвідомлює значення своїх дій та несе за них відповідальність. Повною мірою дієздатність проявляється з моменту досягнення повноліття, а до того часу доповнюється дієздатністю батьків. Отже, дієздатність, на відміну від правоздатності, залежить від віку та стану психічного здоров'я і розумової повноцінності особи.

У деяких випадках до складу правосуб'єктності ще входить деліктоздатність — тобто здатність нести юридичну відповідальність за скоєні правопорушення.

Для організацій правосуб'єктність знаходить свій вияв в сукупності прав і обов'язків, які надані їм для виконання відповідних функцій згідно з цілями і завданнями організації, зафіксованими в установчих документах. У організацій правосуб'єктність єдина, виникає з моменту державної реєстрації і носить спеціальний характер.

Поняття "суб'єкти правовідносин" і "суб'єкти права" не є тотожними. Поняття "суб'єкти права" є ширшим, бо малолітні, душевнохворі є суб'єктами права, але суб'єктами правовідносин можуть бути лише особи, наділені дієздатністю. Кожен є суб'єктом права, але водночас у всіх наявних в державі правових відносинах він перебувати не може.

 

  1.  Поняття правосуб'єктності. Її основні елементи.

 Правосуб'єктність фізичних осіб (індивідуальних суб'єктів правовідносин) — це передбачена нормами права здатність (можливість) бути учасниками правовідносин.

У міжнародних документах про права людини (ст. 6 Загальної декларації прав людини, ст.16 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права) записано, що кожна людина, де б вона не знаходилася, має право на визнання її правосуб'єктності.

В основі визначення природи правосуб'єктності (праводієздат-ності) фізичної особи лежать два критерії:

- вікова характеристика (певний вік);

- зрілість психіки, відсутність психологічних дефектів.

Склад правосуб'єктності фізичної особи:

• правоздатність;

• дієздатність;

• деліктоздатність.

Правоздатність — це передбачена нормами права здатність (можливість) індивіда мати суб'єктивні юридичні права і виконувати суб'єктивні юридичні обов'язки. Правоздатність виникає з моменту народження і припиняється зі смертю особи.

Вік, психічний і фізичний стан громадянина не впливають на його правоздатність.  

Дієздатність — це передбачена нормами права здатність індивіда самостійно, своїми усвідомленими діями здійснювати (використовувати і виконувати) суб'єктивні юридичні права, обов'язки і нести відповідальність.

Дієздатність, на відміну від правоздатності, залежить від віку, фізичного стану особи. Повна дієздатність настає з моменту громадянського повноліття.

Повна дієздатність настає з 18 років.

Неповна (відносна) дієздатність: 14 — 18 років (проектується в новому Цивільному кодексі України), 15—18 (за чинним законодавством).

Законодавством передбачена можливість оголосити неповнолітнього, який досяг 16 років, повністю дієздатним, якщо він працює за трудовим договором, у тому числі за контрактом, чи займається підприємницькою діяльністю. Оголошення неповнолітнього повністю дієздатним (акт емансипації) провадиться за рішенням органу опіки і піклування — за згодою батьків, усиновителів або піклувальника, а в разі відсутності такої згоди — за рішенням суду.

Часткова дієздатність: до 14 років (проектується в новому Цивільному кодексі України), до 15 років (за чинним законодавством).

Обмежена дієздатність виражається в такому:

• обмеження прав і свобод людини і громадянина законом держави передбачено в тій мірі, в якій це необхідно для захисту основ конституційного ладу, моральності, здоров'я, прав і законних інтересів інших осіб, забезпечення оборони і безпеки країни;

• обмеження прав і свобод людини і громадянина можливо за рішенням суду внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами.

Абсолютна недієздатність встановлена для осіб, визнаних недієздатними за рішенням суду внаслідок душевної хвороби чи слабоумства.

Ніхто не може бути обмежений у дієздатності інакше як за рішенням суду і відповідно до закону.  

Деліктоздатність — це здатність нести відповідальність за вчинені правопорушення. У деяких випадках Деліктоздатність передує настанню повної дієздатності. Передумовою деліктоздатності є осудність, тобто здатність у момент вчинення суспільне небезпечного діяння усвідомлювати свої дії і керувати ними.

Правосуб'єктність фізичних осіб може бути:

  •  загальною
  •  спеціальною
  •  індивідуальною

У конкретних правовідносинах суб'єкт може виступати як носій загальної, спеціальної та індивідуальної правосуб'єктності.

Правосуб'єктність -- юридична передумова для визнання особи носієм відповідного правового статусу  

 

 

  1.  Поняття джерела права та їх види.

Юридичні джерела (форми) права — вихідні від держави або визнані нею офіційно-документальні форми вираження і закріплення норм права, які надають їм юридичного, загальнообов'язкового значення.

1. Нормативно-правовий акт— офіційний акт-документ компетентних органів, що містить норми права, забезпечувані державою (конституції, закони, укази президента, постанови та ін.). Є основним юридичним джерелом права більшості країн, особливо романо-герман-ського типу (сім'ї) правових систем — Франція, ФРН, Італія, Іспанія та ін.

2. Правовий прецедент- акт-документ, що містить нові норми права в результаті вирішення конкретної юридичної справи судовим або адміністративним органом, якій надається загальнообов'язкове значення при вирішенні подібних справ у майбутньому. Є одним із провідних джерел права англо-американського типу правових систем — Англія, США, Індія та ін.

3. Нормативно-правовий договір- спільний акт-документ, що містить нові норми права, які встановлюються за взаємною домовленістю між правотворчими суб'єктами (результат двосторонньої або багатосторонньої угоди) із метою врегулювання певної життєвої ситуації, і забезпечується державою. На відміну від договорів-операцій, які мають індивідуально-разовий характер, нормативно-правовий договір розрахований на кількаразове застосування: його зміст складають норми — правила поведінки загального характеру (колективний, трудовий договір, типовий договір та ін.). Він має суттєве значення у сфері комерційних відносин і майнового обороту. Може мати місце між суб'єктами федерації (наприклад, Федеративний договір Російської Федерації 1992 p.).Особливим видом нормативно-правового договору є міжна-родний-правовий акт, що (на відміну від внутрішньодержавного нормативно-правового договору) можна розглядати як самостійне джерело права.

4. Правовий звичай- акт-документ, що містить норми-звичаї (правила поведінки, які склалися в результаті багаторазового повторення людьми певних дій), які санкціоновані державою і забезпечуються нею. Держава визнає не всі звичаї, що склалися в суспільстві, а лише ті, що мають найбільше значення для суспільства, відповідають його інтересам і відповідають історичному етапу його розвитки. Правовий звичай — найстародавніше джерело права, він історично і фактично передував закону. Зберігав значення в середньовіччя, не втратив популярності в сучасних правових системах традиційно-общинного типу.У цивільному праві сучасних держав континентальної правової системи визнаються «звичаї ділового обороту», сфера застосування яких в основному обмежена зовнішньоторговельними операціями.

5. Правова доктрина— акт-документ, що містить концептуально оформлені правові ідеї, принципи, розроблені вченими з метою удосконалення законодавства, усвідомлені суспільством і визнані державою як обов'язкові. Правова доктрина не у всіх країнах є джерелом права, хоча значення наукових праць юристів для формування моделі правового регулювання визнається законодавцями багатьох країн. У наші дні роль доктрини є важливою для правотворчості: вона сприяє удосконаленню нормативно-правових актів, створенню нових правових понять і категорій, розвитку методології тлумачення законів. Правова доктрина служила безпосереднім джерелом права в англо-американській правовій системі: при вирішенні справи судді посилалися на праці вчених; а також у релігійно-філософській правовій системі: іслам, індуїзм, іудаїзм мають у своїй основі правила загальнообов'язкової поведінки, почерпнуті з праць видатних юристів.

6. Релігійно-правова норма- акт-документ, що містить церковний канон або іншу релігійну норму, яка санкціонується державою для надання їй загальнообов'язкового значення і забезпечується нею. Релігійно-правова норма поширена в традиційно-релігійних правових системах (наприклад, у мусульманських країнах). У деяких країнах релігійно-правова норма тісно переплелася із правовим звичаєм, традиціями общинного побуту (держави Африки, Латинської Америки).

7. Міжнародний-правовий акт— спільний акт-документ двох або кількох держав, що містить норми права про встановлення, зміну або припинення прав і обов'язків у різних відносинах між ними. З санкції держави такий акт поширюється на її територію, стає частиною внутріш-ньонаціонального законодавства. На внутрішньодержавне право впливають джерела міжнародного права: загальновизнані принципи міжнародного права, міжнародні договори (пакти, конвенції) (див. § «Міжнародний договір»).

7. Принципи права– див. пит. № 22

 

  1.  Принципи права та правова доктрина як специфічні джерела права.

Правова доктрина. У ряді правових систем до числа джерел права належить також правова доктрина (вчення, система знань), тобто думки авторитетних учених з питань права. Специфіка і складність права об'єктивно веде до участі юристів-учених у поясненні тих чи інших проблемних моментів юристам-практикам. Сюди належить і така сфера цієї діяльності, як тлумачення (з'ясування і роз'яснення) права.

Так, думки провідних юристів були джерелом права в Давньому Римі, де їх повчання ставали складовою нормативно-правових актів, кодексів, судових прецедентів. Яскравий приклад — кодекс Юстині-ана (VI ст. н. е.), до якого увійшло багато положень римських юристів. У європейській середньовічній правовій історії велике місце займали глосатори (тлумачі, коментатори). Важливу роль відіграла правова доктрина у становленні й розвитку мусульманського права, у тій частині ісламу, що є основою для вирішення сімейно-шлюбних, майнових й інших спорів.

У країнах англосаксонського права судді нерідко обґрунтовують свої рішення посиланнями на праці англійських учених. Такі праці, а також юридичні навчальні посібники називаються літературними джерелами права. Доктрина використовується в тих випадках, коли під час розгляду справи відсутній необхідний закон, судовий прецедент чи звичай.

Принципи права. Принципи права є джерелом права в багатьох правових системах. Разом з тим нині відсутня єдина концепція принципів права як джерела права.

У системі традиційного права немає поняття "принципи права", але існує комплекс основних ідей, що фактично є ними. Це насамперед ідеї про вічність, незмінність і універсальність норм традиційного права. Сьогодні в ряді країн мусульманського Сходу шаріат та його принципи вважаються основним джерелом права. У романо-германських країнах принципи права теж вважаються джерелом права. У деяких країнах загальні принципи права розглядаються як деяке вище право, своєрідний аналог природного права. Англійському праву в силу його специфіки невідоме поняття загальних принципів права. Споконвічно у разі прогалин судові справи вирішувались тут на основі раціоналізму та прагматизму. У сучасному світі досить по­ширені принципи міжнародного права.

  1.  Дія нормативних актів в часі, у просторі та за колом осіб.

Дія нормативно-правового акта в часі. Закон, як і будь-який нормативно-правовий акт, має межі своєї дії в трьох «вимірах»:

1) у часі, тобто обмежений періодом дії, коли закон має юридичну чинність;

2) у просторі, на який поширюється дія закону;

3) за колом осіб, які підпадають під вплив закону: на основі закону у них виникають юридичні права і обов'язки.

Початковим і кінцевим моментами дії закону в часі є вступ закону в дію і припинення дії закону. Слід відрізняти момент (день) вступу закону в дію від моменту (дня) набуття ним юридичної сили. Закон набуває юридичної сили у день його ухвалення, тобто підписання закону.

Закони починають діяти:

1. З моменту ухвалення (наприклад, Конституція України);

2. З моменту опублікування;

3. З часу, який позначено в самому законі;

4. З часу, який зазначено в постанові про порядок введення закону в дію.  

5. Закони, у яких не вказаний час набрання чинності і щодо яких не було постанови про порядок введення в дію, вступають у силу по всій території України одночасно після закінчення 10-денного строку з дня офіційного опублікування. Закони мають бути опубліковані не пізніше ніж через 15 днів після їх підписання і ухвалення до виконання Президентом України;

6. Закони (рішення), ухвалені в результаті референдуму, вводяться в дію з моменту їх опублікування, якщо в них самих не визначений інший строк. Датою ухвалення закону (рішення) є день проведення референдуму.

За всіх умов закон вступає в дію не раніше дати опублікування.

Відповідно до Конституції України 1996 р. закони, що визначають права і обов'язки громадян, не доведені до відома населення в порядку, встановленому законом, є нечинними (ст. 57).

Вступ закону в дію відбувається відповідно до трьох принципів:

  •  негайна дія— коли закон із дня вступу в дію поширюється на усі випадки лише «уперед»; усе, що передувало дню вступу закону в дію, під нього не підпадає;
  •  зворотна дія (зворотна сила) закону— коли закон поширюється на всі випадки і «уперед» і «назад», тобто і на випадки, що відбувалися раніш, у минулому, до введення закону в дію.

Загальним є правило: закон зворотної сили не має.

Винятки з цього правила рідкісні і допускаються:

а) за наявності вказівки в законі про надання йому (або окремим статтям) зворотної сили;

б) у загальному правилі про неодмінне надання зворотної сили кримінальному закону, який скасовує або пом'якшує кримінальну відповідальність.

Це правило має гуманістичну спрямованість. Відповідно до Міжнародного пакту 1966 р. у ст. 58 Конституції України 1996 р. закріплено: «Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на момент їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення»;

  •  переживання закону - коли закон, що втратив юридичної чинності, за спеціальною вказівкою нового акта (закону) повинен продовжувати діяти з окремих питань.

Закони втрачають дію:

• після закінчення строку, на який вони були ухвалені;

• у разі зміни обставин, на які вони були розраховані;

• у разі прямого скасування (призупинення дії) даного закону іншим законом або спеціально призначеним актом (в Україні закон може бути скасований рішенням Конституційного Суду у разі визнання його невідповідності Конституції України);

• у разі фактичного скасування, коли ухвалений новий закон з того самого питання, а старий формально не скасований.

Дія нормативно-правового акта в просторі і за колом осі. Дія нормативно-правового акта у просторі може бути територіальною і екстериторіальною.

Територіальна дія нормативно-правового акта окреслена територією держави (Україна) або окремого регіону (Крим) і визначається державним суверенітетом.

Нормативно-правові акти України поширюються на територію всієї країни, нормативно-правові акти Автономної Республіки Крим — на власну територію в межах повноважень, визначених Конституцією України і Конституцією Автономної Республіки Крим[6].

Під територією держави розуміється її:

• суходольний простір — земна територія;

• водний простір — внутрішні води усередині державних меж і територіальні води в межах 12 морських миль;

• повітряний простір над державними межами — на висоті до 35 кілометрів;

• надра;

• військові і торговельні судна у відкритому морі;

• повітряні кораблі, що знаходяться в польоті за межами України;

• космічні об'єкти під прапором і гербом держави;

• трубопроводи;

• підводні кабелі і нафтові морські вишки;

• території дипломатичних представництв і консульств за кордоном.

Екстериторіальна дія нормативно-правового акта регулюється міжнародними договорами і передбачає поширення законодавства даної держави за межами її території.

Вона відома як право екстериторіальності держав — порядок, відповідно до якого установи або фізичні особи, що розташовані або перебувають на території іншої держави, розглядаються як такі, що розташовані або перебувають на власній національній території і підвладні законам і юрисдикції власної держави. Правом екстериторіальності користуються військові кораблі та літаки, що із дозволу держави перебування знаходяться на її території, але розглядаються як частина території держави прапора або пізнавальних знаків.

Право екстериторіальності завжди використовувалося для обгрунтування дипломатичних привілеїв та імунітетів — особливих прав і привілеїв, якими наділяються дипломати і члени їх сімей.

Дія за колом осіб: закон діє стосовно всіх осіб (громадяни, іноземці, апатриди, біпатриди,  усі внутрішньодержавні, спільні, іноземні, міжнародні організації, які не користуються правом екстериторіальності), які перебувають на території його дії і є суб'єктами відносин, на які він розрахований.

Види законів у дії за колом осіб:

1. Загальні — розраховані на все населення. Низка законів, насамперед кримінальних, поширюються на громадян держави незалежно від місця їх перебування (за кордоном);

2. Спеціальні — розраховані на певне коло осіб. Одні закони поширюються на всіх індивідуальних і колективних суб'єктів, інші — лише на конкретну категорію осіб (пенсіонерів, військовослужбовців, лікарів, вчителів тощо), їх дія в просторі та за колом осіб не збігається.

3. Виняткові — роблять винятки з загальних і спеціальних. Глави держав і урядів, співробітники дипломатичних і консульських представництв, деякі інші іноземні громадяни (члени екіпажів військових кораблів, військовослужбовці військових частин та ін.), що знаходяться на території невласної держави, наділені імунітетом -- дипломатичним, консульським та ін.

  1.  Поняття реалізації правових норм. Основні форми.

Реалізація норм права — це втілення розпоряджень правових норм у правомірній поведінці суб'єктів права, в іх практичній діяльності, її можна розглядати як процес і як кінцевий результат.

Реалізувати нормативні розпорядження, що містяться в законах та інших нормативно-правових актах, означає втілити в життя — у суспільні відносини, поведінку громадян — волю законодавця й інших суб'єктів правотворчості, спрямовану на встановлення правопорядку. Без такої реалізації право втрачає своє соціальне значення і призначення.

Поняття реалізації права охоплює декілька способів і форм впливу на поведінку суб'єктів права.

За рівнем (глибиною) реалізації розпоряджень, що містяться в нормативних актах, можливі:

  •  Реалізація загальних установлень
  •  Реалізація загальних правових норм поза правовідносинами: активна, пасивна
  •  Реалізація правових норм у конкретних правовідносинах

Реалізація загальних установлень— це втілення в життя загальних установлень, які містяться в преамбулах законів, статтях, що фіксують загальні завдання і принципи права та правової діяльності. Вплив права на суспільні відносини в результаті реалізації його загальних установлень, завдань і принципів може бути чималим, але вона позбавлена юридичної специфіки і скоріше має ідейний, моральний характер, виражає «дух» права, а не його «літеру».

Реалізація загальних правових норм поза правовідносинами— це втілення в життя загальних норм, які встановлюють правовий статус і компетенцію суб'єктів права, тобто безперешкодне використання суб'єктивних юридичних прав і свідоме виконання суб'єктивних юридичних обов'язків — без конкретних зв 'язків або відносин між суб 'єктами права.

Є дві форми такої реалізації:

• активна — припускає реалізацію загальних правових норм, якими користуються суб'єкти права щодо всіх інших суб'єктів. Цим правам відповідають обов'язки всіх інших суб'єктів не робити дій, які б могли перешкодити їх здійсненню;

• пасивна — припускає реалізацію норм, що містять заборони, через утримання суб'єкта від дій, за які встановлюється юридична відповідальність. Вона полягає в додержанні обов'язків, непорушенні заборонних норм, узгодженні своєї поведінки зі змістом норм права, які встановлюють юридичну відповідальність.

Реалізація конкретних правових норм у конкретних правовідносинах— це втілення в реальні відносини конкретних норм права  

Форми реалізації права за суб'єктами такі:

— індивідуальна;

— колективна.

Форми реалізації права за складністю і характером дій суб'єкта (за участю чи без участі держави) такі:

  •  Проста, безпосередня(без участі держави)
  •  Складна, опосередкована(за участю держави)

Схематично представимо три форми безпосередньої реалізації права:

Додержання— полягає в утриманні від дій, заборонених юридичними нормами, суворому додержанні встановлених заборон (наприклад, дотримання швидкості руху автомобіля у місті 60 км на годину).Припускає пасивну поведінку суб'єкта — незалежно від його власного бажання

Виконання— полягає в обов'язковому вчиненні активних дій, що наказуються нормами права в інтересах правомочної сторони, у виконанні обоє 'язків (наприклад, своєчасне заповнення та подання до податкової інспекції декларації про доходи).Припускає активну поведінку суб'єкта — незалежно від його власного бажання

Використання- полягає у використанні можливостей, наданих правовими нормами, у здійсненні суб'єктивних прав для задоволення власного інтересу (наприклад, реалізація права на вищу освіту).Припускає як активну, так і пасивну поведінку

  1.  Тлумачення в праві: поняття, функції, значення та способи

тлумачення нормативних актів.

Вибір правових норм у ході правозастосування неминуче зв'язаний із з'ясуванням їхнього змісту. Часто в цьому допомагають правозастосувачеві роз'яснення нормативно-правових актів, що дають різні органи й особи в офіційному і неофіційному порядку.

Тлумачення норм права (інтерпретація норм права) -інтелектуально-вольова пізнавальна діяльність, що полягає у встановленні точного змісту (смислу) норм права і здійснюється за допомогою певних способів (прийомів) з метою правильного їх застосування та реалізації.

Проблема тлумачення виходить за рамки чи правозастосування реалізації права. По-перше, вона має самостійне значення в процесі наукового чи повсякденного пізнання державно-правового життя. По-друге, необхідність чіткого представлення про зміст діючих норм виникає в ході правотворчих робіт. Ні видати новий акт, ні систематизувати наявні не можна без знання справжньої волі законодавця, що одержала офіційне вираження.

Об'єктом тлумачення є закони і підзаконні акти, Важливе значення мають не тільки сформульовані в них норми, але і преамбули актів, інші правоположення, що містяться в них.

Предметом тлумачення є історична воля законодавця (нормодавця), виражена в законі (у нормативному акті). Воля законодавця часу застосування закону також враховується, тому що в тілі тлумачуємих актів можуть міститися норми, чи прямо побічно змінюють зміст попередніх актів. Історія різних держав дає приклади такої практики, коли під видом тлумачення проголошувалися нові норми. Режим твердої законності і нормальний правопорядок у принципі виключають змішання правотворчої і правороз‘яснювального процесів.

Тлумачення підрозділяється на види насамперед у залежності від того, чи йде мова про з'ясування нормативних чи актів про їхнє роз'яснення.

З'ясування актів досягається рядом способів. Способи тлумачення — це відносно відособлені сукупності прийомів аналізу правових актів.

Виділяють  граматичне, логічне, систематичне, історико-політичне, телеологічне, спеціально-юридичне тлумачення.

  •  Граматичне тлумачення являє собою сукупність спеціальних прийомів, спрямованих на з'ясування морфологічної і синтаксичної структури тексту акта. Воно охоплює з'ясування окремих слів і термінів, граматичного змісту всієї пропозиції, групи пропозицій. Тут з'ясовуються рід, число, падіж імен іменників і прикметників; особа, час, число і вид дієслів; значення уживаних союзів, приводів, розділових знаків і т.п.
  •  Логічне тлумачення — припускає самостійне використання законів і правил логіки для з'ясування змісту норми, що іноді не збігається з буквальним значенням через невдале обрання законодавцем словесних форм.
  •  Систематичне тлумачення — з'ясування змісту і змісту правових вимог у їхньому взаємному зв'язку, у зв'язку з їхнім місцем і значенням у даному нормативному акті, інституті, галузі і всій системі права в цілому. Усі норми мають потребу в систематичному тлумаченні, особливо норми відсильні і бланкетні.
  •  Історико-політичне тлумачення — з'ясування змісту законодавчої волі в зв'язку з історичною обстановкою видання акта; розміщенням політичних сил; соціально-економічними і політичними факторами, що обумовили ініціативу і саму появу акта.
  •  Телеологічне (цільове) тлумачення правових актів спрямовано на встановлення цілей його видання: безпосередніх, віддалених, кінцевих.
  •  Спеціально-юридичне тлумачення — сукупність прийомів, що відокремилися від інших способів тлумачення в зв'язку з аналізом спеціальних термінів, техніко-юридичних засобів і прийомів вираження волі законодавця.

Результати використання всіх способів обумовлюють обсяг тлумачення. По обсязі тлумачення підрозділяється на три види: адекватне (буквальне), обмежувальне, розширювальне.

Як правило, має місце адекватне тлумачення. Обмежувальне і розширювальне допускаються завжди при одній неодмінній умові — розбіжності дійсного (сьогодення, справжнього) змісту норми з буквальним. Норма витлумачується чи ширше вже буквального її змісту, але обов'язково відповідно до того, що знайдено в підсумку з'ясування щирого змісту норми.

Визначальним моментом у визначенні видів роз'яснення правових актів є суб'єкт — особа чи орган, що дає це роз'яснення.

Офіційне тлумачення чи дається тим органом, що видав даний акт (і тоді воно зветься автентичного), чи ж органами, на які покладений обов'язок тлумачити чи закони інші нормативні акти (легальне тлумачення). Акти офіційного тлумачення обов'язкові для правозастосувачів.

Серед актів офіційного нормативного тлумачення виділяються акти конституційного тлумачення. У багатьох державах його дає конституційний суд.

Суб'єктами офіційного автентичного тлумачення можуть виступати всі державні органи, що організують процес реалізації права. Коло їх широке, тому юридична чинність актів тлумачення неоднакові.

Вищою юридичною чинністю володіють акти тлумачення парламентських органів і вищих судових інстанцій, якщо вони уповноважені на тлумачення законів.

У зв'язку зі здійсненням виконавчо-розпорядницьких функцій, організацією правовідносин і контролем за дотриманням законодавства тлумачення підзаконних актів здійснюють уряд, міністри й інші виконавчі органи.

У правоохоронній сфері велику роль грають роз'яснення (інструктивні і директивні листи, накази й інструкції) таких відомств, як Міністерство юстиції. Вищий арбітражний суд, прокуратура, органи внутрішніх справ. Більшість з них є внутрішньовідомчими, але є і такі роз'яснення, що приймаються до посібника громадянами. Такі, наприклад, офіційні роз'яснення органами внутрішніх справ правил дорожнього руху.

Неофіційне тлумачення не є юридично обов'язковим. Сила його тільки в глибині аналізу, у переконливості й обґрунтованості. Відповідно виділяють повсякденне тлумачення, що дається громадянами; компетентне, котре дається знаючими в праві людьми (фахівцями); доктринальне, вихідне від учених, що ведуть дослідницьку роботу в цьому напрямку.

У залежності від сфери дії актів роз'яснення правових норм проводиться розподіл тлумачення на нормативне і казуальне.

Нормативне тлумачення споконвічне призначено для поширення його результатів на невизначене коло осіб і випадків. Воно, подібно правовій нормі, має абстрактний характер, тобто не прив'язується до конкретної ситуації.

Казуальне тлумачення, навпроти, викликано цілком визначеним випадком і переслідує основною метою правильне рішення саме даної справи.

26. Галузь та інститути права (поняття, ознаки).

Галузь права - відносно самостійна сукупність юридичних норм, що регулює якісно однорідну сферу (рід) суспільних відносин і володіє тільки їй властивим режимом правового регулювання. Як раніше вказувалося, підставою формування галузей права є режим правового регулювання, що визначається поєднанням предмета, мети, методу, способів, типу правового регулювання.

Ознаки галузі права:

  1.  охоплює певну якісно однорідну сферу суспільних відносин;
  2.  має відносно самостійну сукупність юрид. норм - диспозицій (прав і обов'язків), що визначають умови їх реалізації, та своєрідних санкцій;
  3.  відзначається своєрідністю обсягу, кількістю інститутів, що її складають; наявністю чи відсутністю підгалузей права;
  4.  володіє лише їй властивим режимом правового регулюв., котрим забезп. ефективність дії як галузі в цілому, так і підгалузей та інститутів.
  5.  є стійкою і автономною у своєму функціонуванні.

За фундаментальністю норм, сконцентрованих у галузях права, їх можна поділити на:

  •  базові (фундаментальні) - містять вихідні норми права, які регулюють первинні суспільні відносини, та володіють вихідними юридичними режимами правового регулювання, що мають особливу значущість для інших галузей права і використовуються ними (конституційне - провідне; цивільне; адміністративне; кримінальне);
  •  профілюючі (спеціальні, конкретизуючі) - містять норми права, які регулюють сфери суспільних відносин, що пов'язані з первинними суспільними відносинами, і спрямовані на конкретизацію і підсилення дії певних норм базових галузей права.
  •  комплексні - містять норми права, що регулюють сфери державного й господарського життя (господарське, аграрне, екологічне, морське право й ін.), виникають на основі подальшого розвитку комплексних інститутів права, що утворюються на стику суміжних галузей права і користуються режимами, які належать цим галузям (господарське, аграрне, екологічне, житлове, транспортне право).

Галузі права за субординацією в правовому регулюванні:

  •  Галузі матеріального права - містять норми права, що прямо регулюють суспільні відносини (конституц., цивільне, адмін., кримін. та ін.).
  •  Галузі процесуального права - містять норми права, що визначають процедуру здійснення матеріального права і похідні від нього (адміністративно-процесуальне, цивільно-процесуальне, господарсько-процесуальне та ін.).

Галузі матеріального і процесуального права співвідносяться між собою, з одного боку, як самостійні, з іншого - як родинні, котрі необхідно доповнюють один одного. Матеріальне право і процесуальне право не можуть бути формою один одного, оскільки регулюють різні суспільні відносини і слугують їх правовою формою. Матеріальні галузі права регулюють відносини між суб'єктами матеріальних відносин у різних сферах громадського життя, процесуальні - між судом і учасниками процесу. Поділ галузей права на матеріальні і процесуальні залежить від того, які норми права в них переважають (матеріальні чи процесуальні).

Окремими взаємозалежними елементами галузі є інститути права.

Інститут галузі права - це система відносно відособлених правових норм у межах певної галузі права, що регулюють окрему групу (вид) взаємозалежних суспільних відносин.

Ознаки інституту галузі права:

  •  регулює не всю сукупність якісно однорідних суспільних відносин, а окремі видові особливості (сторони, ознаки) одного роду суспільних відносин або здійснює особливі завдання, функції в цьому регулюванні, тобто має видову однорідність соціального змісту;
  •  володіє відносною нормативною самостійністю, стійкістю і автономністю функціонування, але на іншому рівні, ніж галузь права;
  •  формується об'єктивно, а не створюється штучно; має відособленість від інших інститутів права - його норми не можуть з волі законодавця переміщатися в межі іншого правового інституту;
  •  характеризується специфічністю засобів правового регулювання;
  •  втілює у своєму змісті особливу юридичну конструкцію, деякі загальні положення, єдині принципи;
  •  має можливість формувати загальні поняття у власних межах, які допомагають забезпечувати безпрогальність регульованих ним відносин.

Як правило, кожна галузь права має інститути права як свій самостійний структурний підрозділ.

Види інститутів права:

  •  за галузевою приналежністю: інститути конституційного права, інститути цивільного та ін.;
  •  за функціональною роллю в правовому регулюванні (за функціями права): регулятивні (інститут міни); охоронні (інститут адміністративного нагляду); захисні (інститут відшкодування майнової шкоди);
  •  залежно від елементного складу: прості (галузеві) - прямо поєднують подібні норми права усередині якоїсь певної галузі права (інститут застави в цивільному праві); складні (комплексні, міжгалузеві) -складаються з сукупності відносно відособлених норм права різних галузей і спрямовані на регулювання певної групи (виду) взаємозалежних суспільних відносин (інститут власності становлять норми конституційної, цивільної, кримінальної та інших галузей права);
  •  за субординацією у правовому регулюванні: інститути матеріального права (інститут підряду); інститути процесуального права (інститут порушення кримінальної справи).

Міжгалузеві інститути права - система відносно відособлених правових норм кількох галузей права, спрямованих на регулювання певної групи (виду) взаємозалежних суспільних відносин. Так, інститут власності складається з норм конституційної, цивільної, кримінальної та інших галузей права. Найбільші міжгалузеві інститути права знаходять втілення у відповідній комплексній галузі законодавства.

У рамках інституту виділяють субінститут права - сукупність норм права, що відображає деякі особливості регулювання конкретного виду суспільних відносин, які перебувають у межах складного інституту (інститут злочинів проти життя і здоров'я в кримінальному праві може бути поділений на два субінститута - проти життя і проти здоров'я).

Родинні інститути однієї і тієї ж галузі права утворюють підгалузі права. Підгалузь права - це система однорідних предметно пов'язаних інститутів певної галузі права. Підгалузь права називають ще укрупненим інститутом.

27. Механізм правового регулювання: основні складові

У правовому суспільстві народ, з одного боку, і держава — з іншої, приймають на себе зобов'язання випливати праву. Звідси проблема реалізації права має двох сторін і може бути розглянута по двох напрямках: проходження праву з боку органів держави і посадових осіб; здійснення права у вчинках громадян, у діяльності їхніх організацій і об'єднань. Вихідною формою реалізації права державою є законодавання. Прийняття правових законів, формулювання в законах правових розпоряджень — сама важка і найблагородніша справа законодавців. Тим самим вони реалізують об'єктивні по обставинах і природні за умовами місця і часу вимоги, що випливають із самої природи речей, які містяться в суспільних відносинах.

Прийняття підзаконних актів — уже вторинний процес. Тут в основному у формі конкретизації реалізується право, виражене в законах. Хоча, конечно ж, життя як і раніше дає нам приклади того, як у підзаконних актах формулюються вихідні, первинні норми права, що не мають своєї основи в законах. У принципі й у нормальних умовах така практика підлягає осуду, оскільки відшукати право і сформулювати його належним чином представляється можливим тільки в ході зробленої парламентської діяльності в рамках оптимально організованого законодавчого процесу. Через правильність законів і відсутності норм у підзаконних актах конкретизацією права займаються також вищі судові інстанції, а в країнах англосаксонської системи права — суди взагалі. Можна по-різному оцінювати форму реалізації права судами, але факт залишається фактом: у визначених ситуаціях судді “черпали” право безпосередньо в житті і навіть конкурували в цьому відношенні з законодавцем. За загальним правилом основною формою реалізації права суддями й іншими посадовими особами держави вважається застосування правових норм, що містяться в законах і підзаконних нормативних актах. Саме на цей момент і варто звернути увагу студентів юридичного вузу. Якщо дивитися на реалізацію права з боку громадян, то було б невірно не помітити їхньої участі у всіх відзначених формах і їх самостійного в ряді випадків (на своєму рівні) здійснення прав в області законодавання, конкретизації і застосування права. Назвемо як приклади:

1) рішення якогось питання референдумом, коли народне волевиявлення (перебування права) закріплюється законом; 2) конкретизацію в рамках закону умов договору між підприємцем і найманим робітником; 3) порушення громадянином виробництва в справі приватного обвинувачення.

Однак для громадян найбільш характерна все-таки реалізація законодавчих розпоряджень волі законодавця, вираженої в законах і підзаконних актах. Свого роду формою реалізації волі законодавця є тлумачення нормативних актів посадовими особами і громадянами. Акти тлумачення до закону нічого не додають, але вони реалізують волю суб'єктів соціального спілкування на інтерпретацію волі, вираженої в нормативних актах. Усе зв'язане з розходженням права і закону має практичне значення, скоріше, для нормативної діяльності. Набагато більш широкий діапазон для юридичної практики має розподіл форм реалізації закону й інших нормативних актів держави. Саме про реалізацію права в об'єктивному змісті і прийнято найчастіше говорити, хоча не виключається аналіз реалізації суб'єктивних прав і юридичних обов'язків учасників конкретних правових відносин.

Реалізації права в даному аспекті являє собою діяльність, що відповідає вираженої в законі волі. Її можна розглядати як процес і як кінцевий результат.

Як кінцевий результат реалізація права означає досягнення повної відповідності між вимогами норм чи зробити утриматися від здійснення визначених вчинків і сумою фактично пішли дій. Так, наприклад, відповідно до норм, що регулюють індивідуальну трудову діяльність, громадяни до початку занять нею повинні: 1) одержати дозвіл; 2) сплатити державний збір за видачу документа на дозвіл; 3) одержати реєстраційне чи посвідчення придбати патент.

Тільки ці дії, а не які-небудь їхні еквіваленти і тільки в повному обсязі будуть позначати реалізацію вимог закону. Реалізацією права досягається той результат, до якого законодавець прагне і який, на його думку, повинний привести до якоїсь корисної мети. Досягнення останньої (у нашому прикладі, скажемо, розвиток якогось промислу, якихось послуг) виходить за рамки реалізації права. Юриста цікавлять лише дії, який вимагає закон.

Реалізація права як процес може бути охарактеризована з об'єктивної і суб'єктивної сторони. З об'єктивної сторони вона являє собою удосконалювання визначеними засобами у відомій послідовності, у терміни й у місці, передбачених нормами права правомірних дій. Із суб'єктивної сторони реалізація права характеризується відношенням суб'єкта до реалізованих правових вимог, його установками і волею в момент здійснення дій, що наказуються. Він може бути зацікавленим у реалізації права, здійсненого чи боргу зі страху несприятливих наслідків. Але головне в цьому процесі — скрупульозне проходження образу дій, умовам місця і часу їхнього здійснення. Реалізація не відбудеться, якщо одне яке-небудь з обов'язкових умов буде порушено.

Класифікація форм реалізації правових норм виробляється по різних підставах. З погляду рівня реалізації положень, що містяться в нормативних актах, виділяють: а) реалізацію загальних установлень законів, що містяться в преамбулах, у статтях фіксуючих загальні задачі і принципи права і правової діяльності. б) реалізацію (поза правовідносинами) загальних форм, що встановлюють правовий статус і компетенцію. в) реалізацію в конкретних правовідносинах конкретних правових норм.

По суб'єкті реалізації права можна виділити двох форм: 1. Індивідуальна; 2. Колективна

По зовнішньому прояві виділяють активну і пасивну форми реалізації права. У залежності від методу державного впливу на поводження суб'єктів розрізняє добровільне і примусове здійснення права. Характер дій суб'єктів, ступінь їх активності і спрямованість поводження дозволяють виділити наступні форми реалізації:

ДОТРИМАННЯ ПРАВА - це форма реалізації права дій, що полягає в помірності від здійснення, заборонених нормами . У даному випадку передбачається пасивна форма поводження суб'єкта права. ВИКОНАННЯ ПРАВА - це форма реалізації права яка передбачає здійснення активних дій суб'єктом права по виконанню юридичних обов'язків. ВИКОРИСТАННЯ ПРАВА - це форма реалізації права яка означає здійснення суб'єктами своїх прав. На відміну від виконання права, що наказує здійснення необхідних дій, ця форма реалізації права надає суб'єкту робити дозволені нормами права дії. ЗАСТОСУВАННЯ ПРАВА - це форма реалізації права, суб'єктами якої є компетентні органи, наділені владними повноваженнями. Виконання цих повноважень забезпечується примусовою силою держави. Застосування права є особливою формою реалізації права. Застосування права від інших форм реалізації відрізняє та обставина, що тут немислимо бездіяльність, право на правозастосувальна діяльність зливається з обов'язком її здійснити. Правозастосування носить похідний характер, оскільки забезпечує реалізацію права третіми особами. Застосування одних норм одночасно вимагає дотримання, виконання і використання інших. Звідси правозастосування - комплексна правореалізуюча діяльність.

28. Поняття правопорядку та законності (принципи)

Законність — це комплексне (принцип, метод, режим) соціально-правове явище, що характеризує організацію і функціонування суспільства і держави на правових засадах.

Термін «законність» є похідним від терміна «закон» і, будучи комплексним поняттям, охоплює всі сторони життя права — від його ролі в створенні закону до реалізації його норм в юридичній практиці.

Законність відображає правовий характер організації суспільно-політичного життя, органічний зв'язок права і влади, права і держави, права і суспільства. Вимога законності рівною мірою стосується вищих органів державної влади, інших державних органів, які ухвалюють у межах своєї компетенції під-законні акти (сфера правотворчості), безпосередніх виконавців законів — посадових осіб, а також громадських організацій, комерційних корпорацій, громадян (сфера правореалізації).

Законність характеризується поєднанням двох ознак:

зовнішньої (формальної) — обов'язком виконувати розпорядження законів і підзаконних правових актів державними органами, посадовими особами, громадянами і різними об'єднаннями;

внутрішньої (сутнісної) — наявністю науково обґрунтованих і відповідних праву законів; якістю законів.

Законність — явище багатоаспектне і може виступати як принцип, метод, режим. Законність є принципом діяльності державних органів, громадських організацій, комерційних корпорацій, посадових осіб, громадян. Принцип законності притаманний лише демократичним державам, оскільки він є антиподом сваволі і беззаконня, припускає пов'язаність всіх органів держави правовими нормами, дії в їх рамках і в ім'я їх реалізації.

Режим законності — неодмінний елемент демократії, тому що без законності демократія може перетворитися на охлократію — владу юрби. Без законності як режиму суспільно-політичного життя суспільство може бути ввергнуте в анархію і хаос, коли особа стає уразливою для безконтрольних дій з боку державної влади, незахищеною від її сваволі.

Принципи законності — це відправні засади, незаперечні за-садничі вимоги, які лежать в основі формування норм права і ставляться до поведінки учасників правових відносин. Принципи законності розкривають її сутність як режиму суспільно-політичного життя в демократичній правовій державі.

Принципами законності є такі.

1. Верховенство закону щодо всіх правових актів. Цей принцип припускає виключність закону, тобто підпорядкованість закону всіх юридичних актів (нормативних і застосовних) відповідно до їх субординації.

2. Загальність законності означає, що в суспільстві всі державні органи, громадські організації, комерційні об'єднання, посадові особи, громадяни перебувають під дією закону.

3. Єдність розуміння і застосування законів на всій території їх дії. Закони є єдиними для всієї держави, всіх її регіонів. Вони висувають однакові вимоги до всіх суб'єктів, які перебувають в сфері їх часової та просторової дії.

4. Недопустимість протиставлення законності і доцільності. Не можна відкидати закон, не виконувати його, керуючись міркуваннями життєвої доцільності (місцевої, індивідуальної та ін.), тому що такі міркування враховуються в законі.

5. Невідворотність відповідальності за правопорушення означає своєчасне розкриття будь-якого протиправного діяння.

6. Обумовленість законності режимом демократії, який передбачає суворе додержання двох типів правового регулювання:— спеціально-дозвільного — поширюється на владні державні органи і посадових осіб («дозволено лише те, що прямо передбачено законом»);— загальнодозвільного — поширюється на громадян та їх об'єднання («дозволено все, крім прямо забороненого законом»);

Правопорядок — частина громадського порядку. Громадський порядок — це стан (режим) упорядкованості соціальними нормами (нормами права, моралі, корпоративними нормами, нормами-звичаями) системи суспільних відносин і їх додержання. Поняття громадського порядку ширше за поняття правового порядку, оскільки в зміцненні і підтриманні першого важлива роль належить усім соціальним нормам. Правопорядок складається лише на підставі правових норм і внаслідок цього охороняється спеціальними державно-правовими заходами.

Отже, правопорядок — це частина системи суспільних відносин, що врегульовані нормами права і перебувають під захистом закону та охороняються державою. Він встановлюється в результаті додержання режиму законності в суспільстві. Якщо законність — це принцип, метод діяльності, режим дій і відносин, то правопорядок є їх результатом.

Правопорядок — стан (режим) правової упорядкованості (вре-гульованості і погодженості) системи суспільних відносин, що складається в умовах реалізації законності. Інакше: це атмосфера нормального правового життя, що встановлюється в результаті точного і повного здійснення розпоряджень правових норм (прав, свобод, обов'язків, відповідальності) всіма суб'єктами права. Правовий порядок як динамічна система вбирає в себе всі впорядковуючі засади правового характеру.

Правовий порядок і законність виступають правовим підґрунтям і засобом функціонування державної влади, демократії. Коли держава в особі уповноважених на те органів формулює норми права, вона закладає в них основи правопорядку і забезпечує їх реалізацію.

Таким чином, правопорядок як державно-правове явище служить стабілізації, підтриманню рівноваги між інтересами громадянського суспільства і держави. Його антиподом є сваволя і беззаконня.

Принципи правопорядку — це відправні засади, незаперечні вимоги, що формують правопорядок і є основою його існування та функціонування.

До принципів правопорядку можна віднести принципи законності. Однак, зважаючи на те, що правопорядок є самостійною якісною визначеністю, слід виділити його специфічні принципи.

1. Принцип конституційності — підпорядкування нормативним положенням конституції та забезпечення її реалізації.

2. Принцип законності — створення якісних законів та їх суворе додержання. Законність -- головна умова встановлення правопорядку.

3. Принцип системно-структурної організації — наявність цілісності і структурності як необхідних властивостей, що дозволяють злагоджено діяти всім елементам громадянського суспільства і правової системи держави.

4. Принцип ієрархічної субординації та підпорядкування — виявляється в точній співпідпорядкованості органів держави, посадових осіб, нормативних актів за юридичною силою, а також актів застосування норм права і т.д., які забезпечують упорядкованість їх зв'язків.

5. Принцип соціальної (в тому числі правової) нормативності — виражається в необхідності діяльності суспільства, яка впорядковує, і особливо суб'єктів правотворчості за допомогою соціальних, головним чином правових, норм.

6. Принцип справедливості і гуманізму — базується на високих моральних підвалинах, поважанні прав людини, її гідності і честі;

7. Принцип підконгрольності — наявність повсюдного, загального та універсального контролю, здійснюваного громадянським суспільством, його структурами, державою в особі її різних органів, громадянами.

8. Принцип державного забезпечення, охорони і захисту — виражається в реальних засобах гарантування прав учасників правопорядку, функціонування правової системи, досягнення законними засобами прав, свобод, обов'язків та ін.

29. Правопорушення: поняття, види, склад.

Правопорушення -це суспільне небезпечне або шкідливо неправомірне (протиправне) винне діяння (дія або бездіяльність) деліктоздатної особи, яке спричиняє юридичну відповідальність.

Правопорушенню властиві такі ознаки:

1) має протиправний, неправомірний, характер, тобто суперечить нормам права, чиниться всупереч праву, є свавіллям суб'єкта;

2) є суспільно шкідливим (наприкл. прогул,) або суспільна небезпечним (посягання на життя).

3) виражається в поведінці -- протиправній дії (крадіжка, розбій, наклеп, образа) або бездіяльності (недбалість, прогул, залишення особи в безпомічному стані).

4) має свідомо вольовий характер, тобто в момент вчинення правопор. залежить від волі і свідомості учасн., перебуває під контр. їх волі і свідомості, здійсн. ними усвідомлено і добровільно.

5) є винним. Правопорушенням визнається лише винне діяння, тобто дія, яка виражає негативне внутрішнє ставлення правопорушника до інтересів людей, завдає своєю дією (чи бездіяльністю) збитки суспільству і державі, містить вину. Вина — це психічне ставлення особи до свого діяння і його наслідків[2]. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ст. 62 Конституції України).

6) є кримінальним, тобто спричиняє застосування до правопорушника заходів державного примусу, заходів юридичної відповідальності у вигляді позбавлень особистого, організаційного і матеріального характеру.

Відсутність зазначених ознак не дозволяє розглядати діяння як правопорушення.

Склад правопорушення — це система ознак протиправної поведінки, необхідних і достатніх для притягнення до юридичної відповідальності.

Склад правопорушення: суб'єкт, суб'єктивна сторона, об'єкт, об'єктивна сторона. 

Суб'єкти правопорушення — фізичні і юридичні особи.

Фізичні особи як суб'єкти правопорушення повинні володіти деліктоздатністю, тобто здатністю нести юридичну відповідальність. Вік настання юридичної відповідальності фізичної особи є різним, що визначено в окремих галузях законодавства.

Суб'єктами кримінального, дисциплінарного, матеріального правопорушення виступають лише фізичні особи, цивільного — фізичні і юридичні особи, адміністративного — переважно фізичні особи, а в окремих випадках, встановлених у законодавстві, й юридичні особи (порушення правил пожежної безпеки, невиконання вимог щодо охорони праці, порушення законодавства про захист прав споживачів та ін.).

Суб'єктивна сторона правопорушення — сукупність ознак, які характеризують суб'єктивне (психічне) ставлення особи до вчиненого нею протиправного діяння і його негативних наслідків, а саме — вина, мотив, мета правопорушення. Обов'язковою серед них є вина — безпосередній вияв психічного ставлення до вчиненої шкідливої дії (або бездіяльності) та її негативних наслідків
Вина виражається у формі умислу чи необережності:

умисел: *прямий — усвідомлення особою протиправності своєї поведінки та бажання настання шкідливих або небезпечних наслідків.

*непрямий — усвідомлення протиправності своєї поведінки, але байдужне ставлення до настання можливих негативних наслідків.

необережність: *протиправна самовпевненість - усвідомлення протиправності свого діяння і легковажний розрахунок на можливість запобігання негативним наслідкам.

*протиправна недбалість — усвідомлення протиправності своєї поведінки та небажання настання негативних наслідків, які в силу професіоналізму та посадового становища можна і треба було передбачити. 

Мотив (наприклад, вбивство з корисливих і хуліганських мотивів) і мета (наприклад, вбивство з метою приховання іншого злочину) враховуються при кваліфікації правопорушення, визначенні міри покарання.

Об'єкт правопорушення — порушене матеріальне чи нематеріальне благо: власність, життя, здоров'я громадян, суспільний порядок, суспільні відносини, що захищаються нормами права.

Об'єктивна сторона правопорушення — сукупність зовнішніх ознак, що характеризують дане правопорушення: протиправне діяння; шкідливий результат, що спричинився; причинно-наслідковий зв'язок між діянням і шкідливим результатом. 

30. Поняття юрид. відповідальності. Умови виникнення юридичної відповідальності. Функції.

Юридична відповідальність — це різновид соціальної відповідальності.

Юридична відповідальність — це передбачені законом вид і міра державно-владного (примусового) зазнання особою втрат благ особистого, організаційного і майнового характеру за вчинене правопорушення.

Ознаки юридичної відповідальності:

1. Спирається на державний примус у формі каральних і правовідновлюючих (компенсаційних) способів.
Державний примус — це державно-владний вплив відповідних державних органів і службових осіб на поведінку людей. Кримінальне і адміністративне законодавства передбачають державний примус, який завжди реалізується через діяльність спеціальних державних органів, а цивільне законодавство — можливість добровільного виконання обов'язків (відшкодування заподіяної шкоди).

2. Виражається в обов'язку особи зазнавати певних втрат — позбавлення конкретних благ особистого (позбавлення волі, посади та ін.), організаційного і майнового характеру (конфіскація майна, штраф) за свою вину, тобто нести кару, яка є новим, додатковим, юридичним обов'язком, що не існував до правопорушення.

3. Настає лише за вчинені або вчинювані правопорушення у разі встановлення складу правопорушення. Ця вимога є обов'язковою при покладанні кримінальної або адміністративної відповідальності. Суб'єктом юридичної відповідальності може бути лише особа (фізична або юридична), винна в порушенні правових розпоряджень.

4. Здійснюється компетентним органом у суворій відповідності з законом, а саме — з санкціями норм права, якими встановлюються вид і міра втрат. Юридична відповідальність є реалізацією санкції правової норми в конкретному випадку стосовно конкретної особи.

5. Здійснюється в ході правозастосовної діяльності за дотримання певного процедурно-процесуального порядку і форм, встановлених законом (цивільним процесуальним і кримінально-процесуальним законом про адміністративні правопорушення). Поза процесуальною формою юридична відповідальність є неможливою.

Принципи юридичної відповідальності — це незаперечні вихідні вимоги, що ставляться до правопорушників і дозволяють забезпечувати правопорядок у суспільстві. Вони є різновидом міжгалузевих принципів права, відображають його глибинні усталені закономірні зв'язки.
У демократичній, соціальній, правовій державі юридична відповідальність передбачається лише за діяння, що є протиправними:

1) за фізичні діяння (а не за думки, світогляд, особистісні властивості);

2) за суспільне шкідливі і, як правило, винні діяння, вчинені деліктоздатною особою.

3) за юридичне заборонені діяння, тобто діяння, що суперечать природі права і літері закону;

4) за власні діяння правопорушника.

Юридична відповідальність грунтується на принципах:

  1.  законності
    1.  обґрунтованості
    2.  доцільності
    3.  невідворотності
    4.  своєчасності
    5.  справедливості

Функції юридичної відповідальності:

Правоохоронна, виховна, правовідновлююча (компенсаційна), загальнопревентивна, каральна (штрафна), спеціально-превентивна.

У разі застосування до особи примусових заходів охоронного (карального) характеру діє принцип презумпції невинності, тобто припущення, відповідно до якого обвинувачений вважається невинуватим, доки його вину не буде доведено у встановленому законом порядку. Це важлива конституційна гарантія охорони прав особи, що виключає необгрунтоване обвинувачення і осуд (див. ст. 62 Конституції України).

Залежно від галузевої структури права розрізняють такі види юридичної відповідальності: конституційну, матеріальну, дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову, кримінальну.

Види юридичної відповідальності залежно від її функцій: 1. Правовідновлююча (цивільно-правова і матеріальна), 2. Штрафна (каральна) (кримінально-правова, адміністративно-правова).

Підстави юридичної відповідальності — це сукупність обставин, наявність яких робить юридичну відповідальність можливою ma повинною. Відсутність сукупності таких обставин виключає її.

Слід розрізняти підстави притягнення до юридичної відповідальності і підстави настання юридичної відповідальності.

Підстави притягнення до юридичної відповідальності — це сукупність обставин, наявність яких робить юридичну відповідальність можливою.

Фактичною підставою притягнення до юридичної відповідальності є склад правопорушення.
Правопорушення не приводить автоматично до настання відповідальності, а служить лише підставою для притягнення до неї.

Підстави настання юридичної відповідальності — це сукупність обставин, наявність яких робить юридичну відповідальність повинною.

Підставами настання юридичної відповідальності є такі обставини:

  1.  факт здійснення соціальне небезпечної поведінки (правопорушення) — фактична підстава;
  2.  наявність норми права, яка забороняє таку поведінку і встановлює відповідні санкції (за її допомогою відбувається визначення складу правопорушення) — нормативна підстава.
  3.  відсутність підстав для звільнення від відповідальності. Можливість звільнення від відповідальності зафіксована нормами права (наприклад, передача неповнолітнього під нагляд батьків).
  4.  наявність правозастосовного акта — рішення компетентного органу, яким покладається юридична відповідальність, визначаються її вид і засіб (наказ адміністрації, вирок суду та ін.) — процесуальна підстава.

Настання юридичної відповідальності особи, яка вчинила правопорушення, відбувається в результаті її покладення уповноваженими на те посадовими особами державних органів.

Юридичній відповідальності властива чітка нормативна регламентація здійснення, яка встановлюється нормами процесуального права. Відсутність в окремих випадках процесуальної регламентації, механізму покладення відповідальності ускладнює розгляд обставин справи, складу правопорушення, забезпечення прав усіх учасників процесу.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

45313. Совет Федерации 20.7 KB
  Совет федерации. В Совет Федерации Федерального Собрания Российской Федерации далее Совет Федерации в соответствии с Конституцией Российской Федерации входят по два представителя от каждого субъекта Российской Федерации: по одному от законодательного представительного и исполнительного органов государственной власти субъекта Российской Федерации. Членом Совета Федерации может быть избран назначен гражданин Российской Федерации не имеющий гражданства иностранного государства либо вида на жительство или иного документа подтверждающего...
45315. Система и структура федеральных органов исполнительной власти 26 KB
  В систему федеральных органов исполнительной власти входят: Правительство РФ состоящее из Председателя Правительства РФ заместителей Председателя Правительства РФ и федеральных министров; министерства и другие федеральные органы исполнительной власти которые определяются на основе Конституции РФ Федерального конституционного закона О Правительстве Российской Федерации других федеральных законов и указов Президента РФ. в Российской Федерации началась широкомасштабная административная реформа конечной целью которой...
45316. Структура Администрации Президента РФ 21.06 KB
  Президент РФ в целях осуществления своих полномочий создает специальные органы занимающиеся исполнением распоряжений и указов Президента РФ и осуществляющие специальные полномочия. К ним в первую очередь относятся: 1 Администрация Президента РФ; 2 Совет Безопасности РФ. Порядок формирования и компетенция Администрации Президента РФ устанавливается Указом Президента РФ от 25 марта 2004 г. 400 Об Администрации Президента Российской Федерации.
45317. Понятие конституции 24.6 KB
  Правовой статус главы местной администрации. Главой местной администрации может быть не только избираемый населением глава муниципального образования но и так называемый наемный менеджер – муниципальный служащий принимаемый на работу по контракту. 37 Закона главой местной администрации может быть лицо назначаемое на должность главы местной администрации по контракту заключаемому по результатам конкурса на замещение указанной должности на срок полномочий определяемый уставом муниципального образования. В этом случае главой муниципального...
45318. Конституция - акт учредительной (верховной) власти 23.87 KB
  Иностранные граждане постоянно или преимущественно проживающие на территории муниципального образования обладают при осуществлении местного самоуправления правами в соответствии с международными договорами Российской Федерации и федеральными законами. на всей территории муниципального образования или на части его территории для выявления мнения населения и его учета при принятии решений органами местного самоуправления и должностными лицами местного самоуправления а также органами государственной власти. В опросе граждан имеют право...
45319. Содержание, форма и основные свойства конституции 25.12 KB
  Правовой статус главы муниципального образования. Закона об общих принципах организации местного самоуправления уставом муниципального образования может быть предусмотрена должность главы муниципального образования – выборного должностного лица возглавляющего деятельность по осуществлению местного самоуправления на территории муниципального образования. Глава муниципального образования соединяет в своем правовом и фактическом статусе черты префекта департамента Франции и председателя исполкома местного Совета. Термин глава муниципального...
45320. Механизм защиты Конституции РФ 22.96 KB
  В конституционной практике Российской Федерации давно сложился ряд правовых форм способов защиты Конституции:1 процесс охраны Конституции Президентом Российской Федерации. Во-первых в качестве гаранта федеральной Конституции Президент Российской Федерации который наделяется прерогативами по защите конституционного строя прав и свобод человека и гражданина осуществлению мер по охране суверенитета РФ ее независимости и государственной целостности обеспечению согласованного функционирования органов государственной власти. Суд наделен...
45321. Конституционный строй 19.94 KB
  Одним из ключевых институтов гражданской службы определенных Федеральным законом О государственной гражданской службе Российской Федерации является институт должности гражданской службы. Прохождение гражданской службы возможно только на должности государственной службы. При освобождении от должности и не будучи назначенным на другую должность лицо увольняется с гражданской службы. Должности федеральной государственной гражданской службы учреждаются федеральным законом или указом Президента Российской Федерации должности...