38413

Основи цивільного права

Конспект

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Місце цивільного права в системі правових галузей. Система та завдання курсу Цивільне та сімейне право як навчальної дисципліни. Загальна характеристика приватноправових систем зарубіжних країн. Цивільноправові відносини: поняття особливості елементи та види.

Украинкский

2013-09-28

1014 KB

2 чел.

1. Предмет і система цивільного права. Місце цивільного права в системі правових галузей.

2. Система та завдання курсу "Цивільне та сімейне право" як навчальної дисципліни.

3. Дія цивільного законодавства у часі, просторі та за колом осіб. Застосування цивільного законодавства за аналогією.

4. Роль судової та арбітражної практики в удосконаленні, тлумаченні та застосуванні цивільного законодавства.

5. Загальна характеристика приватноправових систем зарубіжних країн.

6. Цивільно-правові відносини: поняття, особливості, елементи та види.

7. Поняття і зміст цивільної право- та дієздатності фізичних осіб.

8. Обмеження права фізичної особи на заняття підприємницькою діяльністю.

9. Визнання громадянина безвісно відсутнім та оголошення його померлим. Ім'я та місце проживання громадянина.

10. Поняття та ознаки юридичної особи.

11. Порядок виникнення і припинення юридичних осіб.

12. Організаційно-правові форми (види) юридичних осіб та їх об'єднання. Філії та представництва.

13. Участь держави Україна та її органів у цивільних правовідносинах.

14. Поняття та види об'єктів цивільних прав.

15. Речі як об'єкти цивільних прав. Класифікація речей.

16. Цінні папери як об'єкти цивільних прав.

17. Нематеріальні блага як об'єкти цивільних прав.

18. Підстави виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин.

19. Поняття та види цивільних правочинів. Умови і строки в правочинах.

20. Правові наслідки недодержання сторонами при вчиненні правочину вимог закону.

21. Представництво і довіреність: поняття, підстави і види.

22. Строки та терміни у цивільному праві: поняття та порядок їх визначення.

23. Здійснення та захист цивільних прав.

24. Вплив часу на здійснення та захист цивільних прав. Початок, зупинення та переривання перебігу позовної давності. Наслідки спливу позовної давності.

25. Поняття та види особистих немайнових прав. Захист особистих немайнових прав.

26. Загальна характеристика права власності. Його місце в системі речових прав.

27. Зміст права власності. Способи набуття і припинення права власності.

28. Поняття і зміст права приватної власності громадян.

29. Поняття, підстави виникнення та припинення права спільної власності.

30. Захист права власності та інших речових прав.

31. Місце інституту володіння в системі речових прав.

32. Поняття і види прав на чужі речі: сервітути, емфітевзис, суперфіцій.

33. Цивільно-правове регулювання відносин, пов'язаних з творчою діяльністю.

34. Право літературно-художяьої власності. Авторське право і суміжні права.

35. Право промислової власності: поняття, види та порядок захисту.

36. Правові засоби індивідуалізації учасників товарного обороту, товарів і послуг.

37. Правова охорона нетрадиційних об'єктів інтелектуальної власності (правова охорона відкриття, службової і комерційної таємниці, топологій інтегральних схем та раціоналізаторських пропозицій).

38. Цивільно-правове зобов'язання: поняття, склад та підстави виникнення.

39. Поняття і зміст цивільно-правового договору. Укладення, зміна та розірвання договору.

40. Поняття та принципи виконання зобов'язань. Місце, строк та спосіб виконання зобов'язання.

41. Зобов'язально-правові способи забезпечення виконання зобов'язань.

42. Речові способи забезпечення виконання зобов'язань.

43. Множинність осіб у зобов'язанні. Перехід прав кредитора до третіх осіб і переведення боргу.

44. Поняття та способи припинення цивільно-правових зобов'язань.

45. Цивільно-правова відповідальність: поняття, види та підстави настання.

46. Купівля-продаж: поняття, види, зміст та правові наслідки порушення договору. Договір міни (бартеру).

47. Купівля-продаж у роздрібній торгівлі. Загальна характеристика законодавства про захист прав споживачів.

48. Поняття і зміст договору постачання. Договір контрактації.

49. Договори дарування, ренти та довічного утримання як специфічні види зобов'язань з передачі майна у власність.

50. Поняття і види договору майнового найму (оренда).

51. Цивільно-правове регулювання найму житлового приміщення.

52. Поняття і види договору лізингу. Позичка.

53. Поняття і зміст договору підряду. Договір побутового замовлення.

54. Договори про виконання науково-дослідних, дослідно-конструкторських і технологічних робіт.

55. Договір про виконання проектних та пошукових робіт.

56. Авторські договори: поняття, види та їх зміст.

57. Договори про використання промислової власності.

58. Загальна характеристика договорів перевезення вантажів залізничним, автомобільним та повітряним транспортом.

59. Особливості перевезення вантажів внутрішнім водним та морським транспортом. Договір про буксирування.

60. Особливості перевезення пасажирів та багажу. Транспортна експедиція.

61. Поняття і види зобов 'язань зі страхування.

62. Права та обов'язки сторін за договором зберігання та їх відповідальність.

63. Договір доручення: поняття, значення та зміст.

64. Договір комісії як різновид зобов'язань з надання послуг.

65. Правове регулювання кредитних відносин.

66. Цивільно-правове регулювання розрахункових відносин.

67. Юридична характеристика договору позики як кредитного договору.

68. Особливості договору франчайзингу як договору по передачі комплексу виключних прав на використання у підприємницькій діяльності.

69. Поняття та основні види зобов'язань за спільною діяльністю.

70. Зобов'язання у сфері інвестицій та виробничої кооперації.

71. Поняття і зміст договору факторингу.

72. Позадоговірні зобов'язання: поняття, види та підстави виникнення.

73. Цивільно-правова відповідальність за шкоду, завдану актами влади в галузі адміністративного управління.

74. Відповідальність за шкоду, завдану неповнолітніми та недієздатними.

75. Специфіка відповідальності за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки.

76. Відповідальність за шкоду, завдану життю та здоров'ю громадянам.

77. Відповідальність роботодавця за шкоду, завдану його працівником.

78. Відшкодування шкоди, завданої правомірними діями.

79. Відшкодування шкоди, завданої через недоліки товарів, робіт і послуг,

80. Підстави відповідальності за завдання моральної шкоди та розмір її компенсації.

81. Зобов'язання з безпідставного збагачення (придбання або збереження майна).

82. Загальна характеристика сімейного права. Історичні форми сім'ї та шлюбу.

83. Сімейні правовідносини: поняття, види, підстави виникнення, зміни та припинення.

84. Юридичне значення родства і свояцтва. Здійснення і захист сімейних прав.

85. Шлюб: поняття, умови вступу, та перешкоди до укладання.

86. Поняття і види особистих і майнових правовідносин подружжя.

87. Поняття та види припинення шлюбу та його юридичні наслідки.

88. Недійсність шлюбу: підстави, порядок визнання шлюбу недійсним та його юридичні наслідки.

89. Особисті права та обов'язки батьків і дітей за чинним законодавством.

90. Майнові та аліментні правовідносини батьків і дітей та інших членів сім'ї і родичів.

91. Значення та юридична характеристика інституту усиновлення (удочеріння).

92. Особливість опіки та піклування як інституту спрямованого на забезпечення і захист законних прав та інтересів фізичних осіб.

93. Поняття і загальна характеристика спадкових правовідносин.

94. Особливості спадкування окремих видів майна.

95. Спадкування за заповітом. Поняття заповідального відказу та субституції.

96. Спадкування за законом. Спадкування за правом представлення.

97. Здійснення права на спадкування (прийняття, відмова, перерозподіл, охорона та управління спадщиною).

98. Оформлення права на спадщину.

99. Особливості спадкування за спадковим договором.

1. Предмет і система цивільного права. Місце цивільного права в системі правових галузей.

Цивільне право - це система правових норм, які регулюють на засадах диспозитивності, ініціативи і юридичної рівності майнові та особисті немайнові відносини, що складаються між майново та організаційно відокремленими суб'єктами цивільних правовідносин (фізичними, юридичними особами, державою, територіальними громадами) з метою задоволення їх законних інтересів.

Предметом цивільного права виступають: 1) особисті немайнові відносини; 2) майнові відносини; 3) відносини, що виникають у сфері інтелектуальної діяльності. Особисті немайнові відносини виражають не потенційну, а реальну можливість особи бути їх носієм та виникають насамперед з приводу благ, що забезпечують природне існування людини, і благ, що забезпечують її соціальне життя. Відносини, що виникають у сфері інтелектуальної діяльності поділяються на відносини, що регулюються нормами авторського права, суміжних прав, прав на наукові відкриття, винаходи, корисні моделі, промисловий зразок та інші об'єкти творчості. Майнові відносини - це конкретні вольові відносини з приводу належності, використання чи переходу нерухомого і рухомого майна та інших матеріальних благ від одного суб'єкта до іншого. За змістом вони поділяються на: 1) відносини власності та відносини, що виникають при володінні та (або) користуванні чужим майном; 2) відносини, що складаються у сфері товарообігу.

Майнові відносини, які складають основну, переважну частину предмета цивільно-правового регулювання характеризуються такими специфічними ознаками: а) майнова відокремленість учасників; б) рівноправність і незалежність учасників; в) еквівалентно-оплатний характер.

Під системою цивільного права слід розуміти порядок розташування норм та інститутів цивільного права в його головних кодифікованих актах. В Україні система побудови цивільного права розподілена на дві великі частини - Загальну та Особливу. Загальна частина містить в собі інститути, які включають норми, що вирішують загальні питання для всіх видів відносин, врегульованих цивільним правом. її становлять норми, які закріплюють завдання та принципи цивільного законодавства, коло відносин, що регулюються цивільним правом, про суб'єкти та об'єкти цивільного права, угоди, представництво і довіреність, позовну давність. В Особливій частині зосереджені підгалузі та інститути, що регулюють окремі види цивільно-правових відносин з тільки їм притаманними специфічними особливостями. Сюди належать норми про: речове, зобов'язальне, спадкове право, право інтелектуальної власності.

Підгалузь як елемент системи цивільного права являє собою сукупність інститутів, що охоплюють своїм регулюванням цілісну сферу певних відносин, які входять в його предмет. Такими за своєю сутністю є речове право, зобов'язальне право, виключні права, спадкове право та захист особистих немайнових благ. Цивільно-правовий інститут як елемент системи цивільного права уявляє собою певну сукупність цивільно-правових норм, що регулюють відносно самостійну групу суспільних відносин (наприклад, право власності, інститути окремих договірних зобов'язань, спадковий договір тощо).

2. Система та завдання курсу "Цивільне та сімейне право" як навчальної дисципліни.

У цивільному праві як навчальній дисципліні висвітлюється чимало теоретичних питань, розкривається зміст цивільно-правових категорій, які передбачаються законами, що є головним завданням цивільного права. Система курсу "Цивільне право України", як і система науки цивільного права, деякою мірою ширша порівняно з системою цивільного права як галуззю права.

Під системою цивільного права розуміють об'єктивно існуюче явище. Курс цивільного права виконує пізнавальне та практичне завдання.

Пізнавальне полягає в тому, що за допомогою цього курсу студент повинен засвоїти зміст цивільно-правових інститутів, об'єктивні закономірності їх розвитку, а також суть цивільно-правових категорій, передбачених у цивільному законодавстві.

Практичне значення вивчення курсу поляга не тільки у засвоєнні лише теоретичних положень і змісту цивільного законодавства, а й у набутті навичок із застосування його норм до конкретних життєвих ситуацій. З цією метою у книзі наведено керівні роз'яснення пленумів Верховного Суду України, в яких аналізується і узагальнюється судова практика з різних категорій цивільних справ. Показано також практику розгляду спорів у господарських судах.

Курс "Цивільне право України" складається з таких розділів:

1. Вступ. Визначаються поняття, предмет, метод, функції сучасного цивільного права, характеризуються елементи його системи. Розглядаються питання сучасного цивільного законодавства. 2. Цивільні правовідносини: поняття, зміст, види цивільних правовідносин, а також правоздатність і дієздатність фізичних, юридичних осіб, держави, територіальних громад. Висвітлюються питання про об'єкти цивільних прав, юридичні факти, угоди, представництво, позовну давність. 3. Особисті немайнові права фізичних осіб: поняття, види, зміст, здійснення, захист. Немайнові права юридичних осіб. 4. Речове право: ноняття, підстави виникнення, об'єкти, суб'єкти, види, захист . Право власност: поняття, зміст, здійснення, недоторканність права власності, форми і види, захист. Право власності українського народу, фізичних, юридичних осіб, держави і територіальних громад, право спільної власності. 5. Право інтелектуальної власності: поняття, об'єкти, підстави виникнення. Авторське право та суміжні права. Право промислової власності. Право на винаходи, корисні моделі і промислові зразки. Право на захист нерозкритої інформації від незаконного використання. Право на засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг. 6. Зобов'язальне право: поняття, зпідстави виникнення. виконання, забезпечення виконання , перехід прав кредитора до третіх осіб, відповідальність за порушення, припинення, загальні положення про договори. 7. Окремі види зобов'язань. 8. Недоговірні зобов'язання. 9. Спадкове право. Курс сімейного права складається з таких розділів: Розділ І. Загальні положення: Поняття сімейного права; Сімейне законодавство; Сімейні правовідносини Розділ II. Правовідносини подружжя:  Шлюб; Особисті немайнові правовідносини подружжя; Майнові правовідносини подружжя; Припинення шлюбу.Розділ 3. Правовідносини батьків і дітей;  Визначення походження дітей, Особисті немайнові правовідносини батьків та дітей;

Майнові правовідносини батьків та дітей. Розділ 4 Правовідносини інших членів сім'ї та родичів; Особисті немайнові правовідносини інших членів сім'ї та родичів; Майнові правовідносини інших членів сім'ї та родичів. Розділ V. Форми влаштування дітей,позбавлених батьківського піклування; Усиновлення; Опіка та піклування над дітьми; Патронат над дітьми. Розділ VI. Правове регулювання сімейних відносин за участю іноземців та осіб без громадянства

3. Дія цивільного законодавства у часі, просторі та за колом осіб. Застосування цивільного законодавства за аналогією.

Дія цивільного закону у часі починається з моменту вступу їх в силу (набрання ними чинності) та триває до втрати ними правової сили у встановленому законом порядку. За загальним правилом закон вступає в силу через 10 днів із дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачене власне законом, але не раніше від дня його опублікування. Відповідно до ст. 5 ЦК України акти цивільного законодавства не мають зворотної сили у часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують цивільну відповідальність особи. Якщо ж цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ними чинності.

Дія актів цивільного законодавства у просторі припускає визначену територію, на яку поширюються норми цивільного права. Цивільно-правові нормативні акти в Україні діють на всій території держави або на визначеній його частині в залежності від виду і характеру цих актів. Фізичні та юридичні особи однієї держави можуть знаходитися в цивільних правовідносинах із громадянами іншої держави. Тому кожна держава допускає в певних випадках застосування іноземного закону.

Дія цивільного закону за колом осіб характеризується тим, що він може поширюватися в межах території своєї дії на всі особи - як фізичні, так і юридичні. У силу прямої вказівки закону він може застосовуватися лише до визначених учасників відповідних відносин. Наприклад, Закон України "Про господарські товариства" поширюється тільки на господарські товариства.

Цивільне законодавство розмежовується на загальне і спеціальне. ЦК відноситься до числа загальних нормативних актів, оскільки він розрахований на регулювання всіх майнових відносин, охоплюваних цивільним правом. До числа спеціальних відносяться нормативні акти, що поширюють свою дію тільки на визначені види відносин (умови перевезення вантажів, пасажирів і багажу автомобільним транспортом визначається Статутом автомобільного транспорту). Спеціальні акти видаються у відповідності з ЦК і не можуть йому суперечити.

Цивільному законодавству, на відміну від кримінального, відомий інститут аналогії (ст. 8 ЦК України). 

Під аналогією закону розуміють застосування до неврегульованих цивільних відносин норми, що регулює подібні суспільні відносини. Застосування закону за аналогією можливо лише при наявності наступних умов: ]) необхідно, щоб відносини були майновими або особистими немайновими за своїм характером і складали предмет правового регулювання цивільного права; 2) необхідно, щоб ці цивільні відносини не були врегульовані безпосередньо нормами цивільного права; 3) необхідно, щоб була норма, яка б регулювала подібні цивільні відносини. Подібність цивільних відносин визначається за їх структурою (об'єкт, суб'єкти, зміст).

В деяких випадках, законодавець сам вказує на необхідність застосування аналогічного закону. Так, наприклад, відносини по купівлі-продажу і відносини по міні певного майна подібні між собою. Тому для недопущення зайвих повторів законодавець встановив в ст. 716 ЦК України, що до договору міни застосовуються правила про договір купівлі-продажу, якщо інше не випливає із відносин сторін.

Під аналогією права розуміють заповнення прогалин в законодавстві на підставі загальних засад (принципів) цивільного законодавства. За стосування закону за аналогією можливо лише при наявності наступних умов:

  1.  Необхідно, щоб відносини були майновими або особистими немай новими за своїм характером і складали предмет правового регулю вання цивільного права.
  2.  Необхідно, щоб ці цивільні відносини не були врегульовані безпосе редньо нормами цивільного права.
  3.  Необхідно, щоб не було норми, яка б регулювала подібні цивільні відносини, тобто спір не можливо вирішити на підставі аналогії закону.

4. Роль судової та арбітражної практики в удосконаленні, тлумаченні та застосуванні цивільного законодавства.

Важливе значення для ефективного функціонування правової системи мають постанови Пленуму Верховного Суду України, в яких на підставі аналізу й узагальнення судової практики містяться керівні розяснення судам з питань застосування чинного цивільного законодавства при розгляді різних категорій цивільних справ. Вони віддзеркалюють стан застосування судами України законодавства і публікуються у відповідних збірниках.

Судова практика, яка закріплюється в окремих рішеннях з цивільних справ, не має обов'язкового значення для судів країни. Рішення з конкретних справ зобов'язують лише учасників спорів, і у разі набрання ними законної сили є обов'язковими для всіх органів, підприємств, установ, організацій, службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України (ст. 14 ЦПК України). Разом з тим вивчення судової практики необхідно для з'ясування змісту цивільних законів та їх правильного застосування. Судову практику законодавець також враховує у процесі вдосконалення чинного законодавства і видання нових нормативних актів.

Статтею 40 ЗУ "Про судоустрій України" від 5 червня 1981 р. передбачалася обов'язковість керівних роз'яснень Верховного Суду України з питань застосування законодавства для судів, інших органів і посадових осіб, що застосовують закон, з якого було дано роз'яснення. Статтею 12 ЗУ "Про арбітражний суд" від 4 червня 1991 р. також встановлювалося, що роз'яснення Вищого арбітражного суду є обов'язковими для судів та учасників господарських правовідносин, що застосовують законодавство, з якого було дано роз'яснення. Однак у зв'язку з проведенням судової реформи відбулися певні зміни у компетенції Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів, одним з яких є Вищий господарський суд України. Так, відповідно до ст. 55 ЗУ "Про судоустрій України" від 7 лютого 2002 р. Пленум Верховного Суду України дає роз'яснення судам загальної юрисдикції з питань застосування законодавства, у разі необхідності визнає нечинними відповідні роз'яснення вищих спеціалізованих судів, а за ст. 44 цього ж Закону Пленум Вищого спеціалізованого суду дає роз'яснення з питань застосування спеціалізованими судами законодавства при вирішенні справ відповідної судової юрисдикції. Таким чином, за новим законодавством роз'яснення зазначених судових органів мають рекомендаційний характер.

У юридичній науці роз'яснення вищих судових органів іноді визнаються джерелом права.

На наш погляд, є більше підстав розглядати їх лише як форми тлумачення чинного законодавства, що застосовується судами. ЦК України надає судам можливість при розгляді цивільних справ враховувати звичаї ділового обороту та норми моралі (статті 7, 13). Особлива роль у правовій системі належить рішенням Конституційного Суду України, які є обов'язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені (КУ).

5. Загальна характеристика приватноправових систем зарубіжних країн.

Предметом цивільного та торгового права зарубіжних країн є майнові, а також комплекс немайнових відносин. Але, на відміну від предмета цивільного права України, він має багато особливостей.

1. Предмет цивільного права зарубіжних країн розширюється за рахунок включення значного обсягу товарно-грошових відносин, пов'язаних з придбанням та відчуженням земельних ділянок, деяких відносин землекористування. Це випливає з права власності на землю усіх суб'єктів цивільного права.

2. До предмета цивільного права багатьох країн входять, як правило, сімейно-шлюбні відносини. Здебільшого вони містяться у цивільних кодексах, що регулюють сімейні відносини як наслідок шлюбної угоди.

3. Загальною тенденцією є розширення кола немайнових відносин, що регулюються цивільним правом. Так, закріплення у цивільному праві загального положення про захист особистості громадянина (право громадянина на повагу особистості) дає можливість охопити цивільно-правовим діянням широке коло особистих відносин, не пов'язаних з майновими, та виключає можливість відмови у захисті особистих благ з формальних підстав.

4. До орбіти майнових відносин дедалі більше потрапляють немайнові за своєю природою людські цінності (честь, гідність, ділова репутація).

5. Відмова деяких східноєвропейських держав від концепції єдиного цивільного права призвела до виключення з предмета цивільного права майнових відносин між господарськими організаціями. Ці відносини регулювалися окремою галуззю господарського права. Зазнав змін також зміст деяких традиційних цивільно-правових відносин. Так, відносини між організаціями та громадянами щодо задоволення культурних і матеріальних потреб останніх розглядалися у деяких країнах не як традиційні зобов'язальні відносини, в яких боржник і кредитор мають протилежні інтереси, а як відносини співробітництва і взаємодопомоги.

6. Майнові та особисті немайнові відносини у багатьох західних країнах врегульовано двома кодексами права - цивільним та торговим. Це так звана дуалістична система приватного права. Вона існує у західних країнах континентальної Європи, а також у країнах, що рецепіювали західноєвропейські правові моделі.

Система цивільного права країн з дуалістичним характером приватного права включає такі правові інститути: становище фізичних і юридичних осіб; сімейне право; право на речі; зобов'язання договірні, квазідоговірні, із заподіяння шкоди та безпідставного збагачення; спадкоємство.

Система торгового права складається з інститутів, норми яких регулюють правове становище та діяльність комерсантів, торговельні угоди і торгове представництво, кредитні цінні папери, морську торгівлю, неплатоспроможність і банкрутство. До торгового права тяжіють інститути авторського та патентного права.

Названі інститути часто мають комплексний характер з погляду поділу права на публічне і приватне.

Англо-американська система "загального" права не знає ні цивільного, ні торгового права.

У західних країнах немає дискусії щодо поділу системи права на галузі, яка ведеться у нашій країні. Традиційно тут іменується "правом" будь-який комплекс норм, що регулюють відокремлену сферу суспільних відносин (наприклад, конкурентне право, видавниче, біржове, картельне). Проблема відмежування цивільного і торгового права від інших галузей права тут зводиться в основному до проблеми розмежування публічного і приватного права.

Публічне право включає норми, що визначають структуру, організацію діяльності держави, регулюють відносини держави та її органів з приватними особами методом влади та підпорядкування. До публічного належать конституційне, адміністративне, кримінальне та фінансове право.

Приватне право регулює відносини між приватними особами, що є юридично рівними суб'єктами права. Серцевину приватного права становить цивільне та торгове право. До приватного належать також певні норми транспортного, трудового та аграрного права, що відмежувалися від торгового та цивільного. Згаданим галузям, які поєднують у своєму складі норми публічного і приватного характеру, притаманна комплексність.

Визначення місця цивільного права у правовій системі держави пов'язано також з проблемою його взаємовідносин з іншими галузями права, передусім тими, які регулюють майнові та особисті немайнові відносини, тобто галузями, які розвивалися у межах або на основі цивільного права.

Цивільне право серед цих галузей виконує інтегруючу міжгалузеву функцію. Багато його норм та інститутів субсидіарно застосовують для регулювання сімейних, трудових, кооперативних відносин. Наприклад, у сфері сімейного права субсидіарно застосовуються цивільно-правові норми про дієздатність, представництво, довіреність, позовну давність, угоди, відповідальність тощо. Деякі інститути трудового права певною мірою регулюються сьогодні положеннями цивільного права. Так, правова доктрина західних країн характеризує трудовий договір як специфічну угоду приватно-правового порядку. У Франції Кодекс праці прямо передбачає, що на трудовий договір поширюється поліпшення цивільного права. У трудовому праві широко застосовуються цивілістична техніка та цивільно-правові формулювання і конструкції. Прогалини у трудовому праві часто заповнюються шляхом звернення до цивільного права.

6. Цивільно-правові відносини: поняття, особливості, елементи та види.

Цивільно-правові відносини - це майнові та особисті не-майнові відносини (врегульовані нормами сучасного цивільного права між майнова відокремленими, юридична рівними учасниками, що є носіями суб'єктивних цивільних прав та обов'язків, які виникають, змінюються, припиняються на підставі юридичних фактів і забезпечуються можливістю застосування засобів державного примусу.

Особливості цивільно-правових відносин:

а) це майнові (відносини власності і товарно-грошові) і особисті немайнові відносини, врегульовані нормами цивільного права;

б) їхні учасники характеризуються майновою відокремленістю і юридичною рівністю;

в) суб'єктивні права та суб'єктивні обов'язки учасників цивільно-правових відносин виникають, змінюються і припиняються на підставі юридичних фактів.

Наука цивільного права окреслює такі елементи цивільно-правових відносин:

суб'єкти і об'єкти, суб'єктивне цивільне право та суб'єктивний цивільний обов'язок.

Суб'єкти - особи, які є учасниками цивільно-правових відносин.

Фізичним, юридичним особам як суб'єктам цивільно-правових відносин притаманні такі суспільно-юридичні якості: цивільна правоздатність і цивільна дієздатність.

Цивільна правоздатність - це здатність мати цивільні права та обов'язки. Вона є необхідною передумовою правоволодіння у правовідносинах. Цивільна дієздат-ність - це здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки.Дієздатністі залежить від віку і стану здоров'я. Вона виникає у повному обсязі з настанням повно-ліття. Розрізняють: повну дієздатність настає з досягненням фізичною особою повноліття; неповну цивільну дієздатність мають фізичні особи у віці 14-18 років (неповнолітні особи).

Часткова цивільна дієздатність харак-терна для осіб віком до 14 років (малолітні), які мають право вчиняти дрібні побутові правочини.

Обмежена цивільна дієздатність встановлюється судом щодо фізичних осіб, які страждають на психічний розлад здоров'я, що суттєво впливає на їх здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Громадянин, який внаслідок хроніч-ного, стійкого, психічного розладу здоров'я не здатний усвідомлювати значення своїх дій чи керувати ними, може бути визнаний судом недіє-здатним, у зв'язкку з чим над ним встановлюється опіка, що призводить до втрати ним можливості вчиняти будь-який правочин.

Юридичні особи як суб'єкти цивільних правовідносин також мають цивільну правоздатність і цивільну дієздатність.

Об'єктами цивільних правових відносин є: а) речі; б) дії, у тому числі послуги; в) результати духовної та інтелектуальної творчості; г) особисті немайнові блага.

Суб'єктивне цивільне право - це можливості відповідного суб'єкта.

Суб'єктивний цивільний обов'язок - це міра необхідної поведінки зобов'язаної особи для задоволення інтересів уповноваженої особи.

Види цивільно-правових відносин

За підставами виникнення:

Регулятивні - це правовідносини, через які здійснюється регулювання нормальних економічних відносин (власності, товарно-грошових) та особистих немайнових відносин.

Охоронні - цивільна-правова форма усунення наслідків правопорушень, поновлення нормального правового й економічного або особистого становища. виникають із правопорушень.

За колом зобов'язаних осіб і ступіня їх конкретизації

Абсолютний суб'єктивний обов'язок покладається на кожного, і його зміст полягає в утриманні від порушення абсолютного права.

Загальнорегулятивні відносини відоб-ражають зв'язок кожного з кожним. У них на боці уповноваженої і зобов'язаної сторін - кожен і всі.

У відносних правовідносинах конкретно визначено обидві сторони - уповноважену і зобов'язану. Відносними правовідносинами є зобов'язальні.

За характером поведінки зобов'язаної сторони: активні та пасивні

Якщо на зобовязану сторону у правовідносинах покладено обов'язок активної поведінки, то суб'єктивне право вичерпується лише двома повноваженнями - правом вимоги і правом захисту порушеного суб'єктивного права (у разі невиконання обов'язку). При цьому суб'єктивне право покликане забезпечити виконання обов'язку, тобто досягнення активної діяльності зобов'язаної сторони.

До активних правовідносин належать зобов'язальні відносини.

У пасивних правовідносинах змістом суб'єктивного обов'язку є пасивна поведінка: зобов'язана сторона повинна утримуватися від порушення суб'єктивного права уповноваженої сторони.

За об'єктом правовідносин: речові та зобов'язальні відносини.

Вони різняться. Об'єктом речових правовідносин є речі, майно. До них належать відносини власності. У зобов'язальних відносинах об'єктом є дії.

За характером об’єкту: майнові та особисті немайнові відносини. У майнових відносинах об'єктом є майно. Це перш за все відносини власності. В особистих немайнових відносинах об'єктом є немайнові блага: честь, гідність, авторство та ін.

7. Поняття і зміст цивільної право- та дієздатності фізичних осіб.

Цивільна правоздатність згідно зі ст. 25 ЦК - це здатність мати цивільні права та обов'язки. Така здатність визнається за ст. 25 нового ЦК за всіма фізичними особами. Вона виникає в момент народження громадянина (згідно ст. 25 ЦК у випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини) і припиняється його смертю. Таким чином, правоздатність - це невід'ємна властивість кожного громадянина. Він є правоздатним протягом всього свого життя незалежно від віку та стану здоров'я.

Зміст правоздатності фізичних осіб передбачений ст. 26 ЦК. Згідно з цією статтею фізична особа має усі особисті немайнові права, встановлені КУ, ЦК, а також усі майнові права, що встановлені ЦК та іншими законами. Крім того, фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені КУ, ЦК, іншими законами, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства.

Згідно принципу громадян у п.1 ст. 26 ЦК закріплюється, що усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов'язки, але за п. 3 ст. 25 ЦК встановлює, щоякою у випадках, встановлених законом, здатність мати окремі цивільні права та обов'язки може пов'язуватись з досягненням фізичною особою відповідного віку.

Цивільна дієздатність фізичної особи ст. 30 ЦК - це її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. Змістом дієздатності є здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати цивільні обов'язки (правонабувальна здатність); здатність самостійно здійснювати цивільні права та виконувати обов'язки (правоздійснювальна або правовиконавча здатність); здатність своїми діями розпоряджатися належними особі правами (право-розпорядча здатність); здатність нести відповідальність за протиправну поведінку (деліктоздатність). Закон розрізняє кілька різновидів дієздатності: 1) повна; 2) часткова; 3) неповна; 4) обмежена; 5) визнання фізичної особи недієздатною.

Повна цивільна дієздатність - це здатність громадянина власними діями набувати і здійснювати будь-які майнові та особисті немайнові права, брати на себе й виконувати будь-які обов'язки, тобто реалізовувати належну йому правоздатність у повному обсязі. Її має особа, яка досягла 18 років (повноліття). Ст. 35 ЦК передбачає, що повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини.

Неповна дієздатність неповнолітніх. Такою дієздатністю наділені неповнолітні у віці від 14 до 18 років за ЦК України. Неповна дієздатність характеризується тим, що за громадянином визнається право вчиняти не всі, а лише деякі дії, передбачені законом.

Для цього виду дієздатності характерні такі елементи:

право самостійно вчиняти дрібні побутові угоди; право розпоряджатися своєю заробітною платою (заробітком) або стипендією;

самостійне здійснення всього комплексу авторських або винахідницьких прав, прав на відкриття, починаючи від оформлення винаходу, раціоналізаторської пропозиції, відкриття, укладення авторських договорів І закінчуючи одержанням авторської винагороди і розпорядженням нею;  право самостійно вносити вклади до кредитних установ і розпоряджатися ними. У цьому разі не має значення, з якого джерела одержано кошти, що їх вкладає неповнолітня особа до кредитної установи. Розпорядження коштами, що внесені іншими особами на їхнє ім'я, здійснюється неповнолітнім за згодою батьків (усиновителів) або піклувальників.

Часткова дієздатність. Такою дієздатністю відповідно до ст. 31 ЦК наділені малолітніми, які не досягли 14 років - права вчиняти дрібні побутові угоди. Інші угоди укладають батьки (усиновителі) або опікуни від імені неповнолітніх. Останні є цілком неделіктоздатними, і, отже, не несуть цивільно-правової відповідальності за свої неправомірні дії.

У ЦК прямо визначається, що малолітня особа не несе відповідальності за завдану нею шкоду. Але за ЦК встановлює, що шкода, завдана малолітньою особою, відшкодовується її батьками (усиновителями) або опікуном чи іншою фізичною особою, яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої особи, якщо вони не доведуть, що шкода не є наслідком несумлінного здійснення або ухилення ними від здійснення виховання та нагляду за малолітньою особою.

- у ЦК за малолітніми закріплюється право здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом.

Обмежена дієздатність. Обмеження у дієздатності полягає в тому, що громадянин позбавляється здатності своїми діями набувати певні цивільні права і створювати певні цивільні обов'язки, які він міг набувати і створювати.

Обмеження у дієздатності громадянина здійснюється у судовому порядку.

Правовими наслідками обмеження цивільної дієздатності громадянина є те, що обмежено дієздатний громадянин лише за згодою піклувальника може: укладати угоди з розпорядження майном (купівлі-продажу, позики, дарування, комісії тощо);  одержувати заробітну плату, пенсію або інші види доходів і розпоряджатися ними, за винятком дрібних побутових угод. Обмеження у дієздатності стосується лише цивільно-правової дієздатності, за винятком тих випадків, коли у відповідній галузі законодавства на це є пряма вказівка.

8. Обмеження права фізичної особи на заняття підприємницькою діяльністю.

Підприємництво - це безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством.

Підприємці мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству. Особливості регулювання окремих видів підприємництва встановлюються законодавством України.

Перелік видів діяльності, підприємництво в яких не застосовується у зв'язку з підвищеними вимогами до безпеки робіт та необхідністю централізації функцій управління, встановлюється Верховною Радою України.

Діяльність, пов'язана з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів, здійснюється відповідно до Закону України "Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів".

Діяльність, пов'язана з виготовленням і реалізацією військової зброї та боєприпасів до неї, видобуванням бурштину, охороною окремих особливо важливих об'єктів права державної власності, перелік яких визначається у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку, а також діяльність, пов'язана з проведенням криміналістичних, судово-медичних, судово-психіатричних експертиз та розробленням, випробуванням, виробництвом та експлуатацією ракет-носіїв, у тому числі з їх космічними запусками із будь-якою метою, може здійснюватися тільки державними підприємствами та організаціями, а проведення ломбардних операцій - також і повними товариствами.

Діяльність, пов'язана з технічним обслуговуванням та експлуатацією первинних мереж (крім місцевих мереж) та супутникових систем телефонного зв'язку в мережах зв'язку загального користування (крім супутникових систем телефонного зв'язку в мережах загального користування, які мають наземну станцію спряження на території України та створюються або розгортаються за допомогою національних ракет-носіїв або національних космічних апаратів), здійснюється виключно державними підприємствами і об'єднаннями зв'язку.

Діяльність, пов'язана з виробництвом бензинів моторних сумішевих з вмістом не менш як 5 відсотків високооктанових кисневмісних добавок - абсолютованого технічного спирту та етил-трет-бутилового ефіру, здійснюється нафтопереробними підприємствами, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України.

Діяльність, пов'язана з виробництвом високооктанових кисневмісних добавок, здійснюється державними спиртовими заводами, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України. (ЗУ Про підприємництво)

9. Визнання громадянина безвісно відсутнім та оголошення його померлим. Ім'я та місце проживання громадянина.

Безвісна відсутність - засвідчений у судовому порядку факт довготривалої відсутності громадянина в місці його проживання, якщо не вдалося встановити місце його перебування.

Для визнання громадянина безвісно відсутнім потрібна наявність таких умов:

1) громадянин відсутній у місці його постійного проживання протягом року; 2) згідно зі ст. 43 ЦК громадянина в судовому порядку може бути визнано безвісно відсутнім, якщо протягом одного року в місці, де він постійно або переважно проживає, немає відомостей про місце його перебування.  3) визнання громадянина безвісно відсутнім допустимо за умови, що встановити місце його перебування неможливо. Тому до розгляду справи у відповідні організації за останнім відомим місцем перебування громадянина, місцем роботи, місцем народження і т. п. надсилаються запити про існуючі відомості про нього.

Рішення суду про визнання громадянина безвісно відсутнім є підставою для встановлення органом опіки та піклування опіки над його майном.

Не можна визнавати безвісно відсутнім громадянина, про якого вірогідно відомо, що він живий, але немає точних відомостей про його місце перебування.

Оголошення фізичної особи померлою провадиться у судовому порядку за таких умов: 1) фізична особа протягом трьох років відсутня за місцем свого постійного проживання; 2) протягом цього ж строку ніяких відомостей про її місцезнаходження не надійшло; 3) вжиті заходи для встановлення місця перебування цієї фізичної особи не дали результатів; 4) причини, заради яких заявник просить визнати фізичну особу померлою, визнані юридичне поважними.

Оголошення фізичної особи померлою призводить до настання фактично таких же правових наслідків, як і при настанні її смерті. Особливістю є неможливість спадкоємців особи, оголошеної померлою, протягом 5 років відчужувати успадковане нерухоме майно.

У разі повернення фізичної особи, оголошеної померлою, або одержання відомостей про її місце перебування скасовується рішення суду про оголошення фізичної особи померлою, після чого вона має права вимагати від особи, яка володіє її майном, повернення цього майна, якщо воно збереглося та безоплатно перейшло до неї після оголошення.

Ім'я та місце проживання громадянина.

За ст. 28 нового ЦК визнається, що фізична особа набуває прав та обов'язків і здійснює їх під своїм ім'ям, ім'я фізичної особи, яка є громадянином України, складається із прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вони належать.

Здійснюючи окремі цивільні права, фізична особа відповідно до закону може використовувати псевдонім (вигадане ім'я) або взагалі не користувалися ні своїм, ні вигаданим ім'ям.

Так, згідно зі ст. 14 ЗУ "Про авторське право і суміжні права" автору належать такі особисті (немайнові) права: 1) вимагати визнання свого авторства, шляхом зазначення належним чином імені автора на творі та його примірниках і за будь-якого публічного використання твору, якщо це практично можливо; 2) забороняти згадування свого імені під час публічного використання твору, якщо він як автор твору бажає залишитися анонімом; 3) обирати псевдонім (вигадане ім'я) у зв'язку з використанням твору, зазначати і вимагати зазначення псевдоніма замість справжнього імені автора на творі та його примірниках і під час будь-якого його публічного використання. Але, використовуючи псевдонім, необхідно враховувати, що вигадане ім'я не повинно збігатися з будь-яким іменем конкретного громадянина, оскільки в цьому разі матиме місце використання імені іншого громадянина; 4) вимагати збереження цілісності твору і протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору або будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі і репутації автора.

Громадянин має право змінити своє ім'я, якщо воно йому не подобається, по досягненні 16 років. Зміна імені проводиться органами РАГСу за місцем проживання заявника згідно.

Місце проживання громадянина.

За ст. 29 нового ЦК встановлюється, що місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. При цьому фізична особа може мати кілька місць проживання.

Громадянин, має право обирати собі місце проживання на свій розсуд. Свобода у виборі місця проживання - це одне із найважливіших прав людини, передбачених міжнародними угодами. Обмеження свободи вибору місця проживання пропискою у нашій країні є порушенням цього права.

За ст. 29 нового ЦК місцем проживання фізичної особи у віці від 10 до 14 років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від 10 до 14 років визначає орган опіки та піклування або суд. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла 10 років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає.

10. Поняття та ознаки юридичної особи.

Юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку (ст. 80 ЦК).

Виходячи з цього визначення, можна виділити такі істотні ознаки юридичної особи:

1. Організаційна єдність. Для того, щоб бути юридичною особою, організація повинна виступати як єдине ціле, мати органи управління та інші індивідуальні ознаки. Про організаційну єдність свідчить також наявність місця знаходження юридичної особи, яке визначається місцем її державної реєстрації і зазначається в її установчих документах. 2. Майнова відокремленість. Кожна юридична особа має своє майно, яке може належати їй на прав власності або законного володіння. Необхідність відокремлення майна створює матеріальну базу незалежного існування юридичної особи. Майнова відокремленість потрібна юридичній особі для досягнення певної мети. Це може бути: вироблення продукції; досягнення творчих результатів; культурно-освітня діяльність тощо..     3. Самостійна майнова відповідальність. Юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями усім належним їй майном. 4. Здатність мати цивільну правоздатність і дієздатність. 5. Державна реєстрація або легалізаційна ознака. Юридична осо ба має у встановленому законом порядку бути зареєстрована і отримати в разі необхідності спеціальні дозволи на здійснення своєї статутної діяльності. 6. Участь у цивільному обігу від власного імені (найменування). Кожна юридична особа, маючи індивідуальне найменування, може дія ти лише від свого імені: від свого імені вона набуває майнові і особисті немайнові права, несе обов'язки, вступає в різноманітні цивільно-правові відносини з іншими суб'єктами цивільного права. Від імені юридичної особи діють її органи, інші особи можуть виступати від імені юридичної особи на підставі довіреності - діяти як представники. 7. Здатність бути позивачем або відповідачем у суді, господарському чи третейському суді. Порядок розгляду цивільно-правових спорів за участю юридичних осіб регулюється цивільно-процесуальним правом. Всі перелічені ознаки юридичної особи тісно пов'язані між собою і повинні розглядатися в сукупності, взаємодії функціональної діяльності юридичної особи.

11. Порядок виникнення і припинення юридичних осіб.

Для створення юридичної особи потрібні насамперед засновники. Засновниками можуть бути: власники майна або уповноважені ними органи, а у передбачених законом випадках - інші особи.

Залежно від того, хто є засновником юридичної особи, встановлені такі способи їх створення: розпорядчий, нормативно-явочний, дозвільний, договірний.

Розпорядчий порядок створення юридичної особи полягає у тому, що компетентний орган державної влади або управління приймає рішення (розпорядження) про створення організації - юридичної особи - і затверджує її статут чи положення про неї.

Нормативно-явочний порядок полягає у тому, що умови створення юридичної особи зафіксовані в законодавчому акті у вигляді загального дозволу держави. Для створення конкретної юридичної особи потрібна відповідно ініціатива її засновників і реєстрація її у відповідному органі.

Дозвільний порядок утворення юридичної особи означає, що однією з необхідних умов її виникнення є дозвіл (згода) відповідного органу чи підприємства.

Договірний порядок створення юридичної особи застосовується тоді, коли громадянин або юридичні особи добровільно об'єднуються для досягнення певної мети.

Припинення існування юридичної особи відбувається шляхом реорганізації або ліквідації.

При реорганізації відбувається припинення існування юридичної особи, за винятком реорганізації шляхом виділу, з переходом її прав і обов'язків до іншої юридичної особи у порядку загального правонаступництва.

При ліквідації юридична особа припиняє свою діяльність без пра-вонаступництва. Майно ліквідованої юридичної особи не переходить до інших суб'єктів як цілісний майновий комплекс.

12. Організаційно-правові форми (види) юридичних осіб та їх об'єднання. Філії та представництва.

Згідно ст. 83 ЦК України юридичні особи можуть створюватися у формі: - товариств; - установ; - інших формах, встановлених законом.

Товариством є організація, створена шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створено і однією особою.

Установою визнається організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.

Види юридичних осіб. Поділ юридичних осіб на види може здійснюватися за різними ознаками. Аналізуючи норми ЦК, та законів та інших нормативно-правових актів України, можна дійти висновку, що залежно від того, якою є мета діяльності законодавець розрізняє підприємницькі й непідприємницькі юридичні особи.

До підприємницьких юридичних осіб належать ті, які виникають заради досягнення прибутку. Такими особами є:

1) підприємницькі товариства:

господарські товариства;

виробничі кооперативи;

2) державні та комунальні унітарні підприємства.
Непідприємницькими юридичними особами вважаються ті, які не мають за мету одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками. Такі юридичні особи виникають для задоволення певних потреб громадян (наприклад, у житлі, тощо) і покликані виконувати управлінські, освітянські, культурно-пропагандистські та інші невиробничі функції. До непідприємницьких юридичних осіб належать:

  1.  приватні, комунальні та державні установи, у тому числі благодійні та інші фонди;
  2.  непідприємницькі товариства: споживчі кооперативи; об'єднання громадян (політичні партії, громадські й релігійні організації, їх об'єднання);

3) казенні підприємства.

Непідприємницькі юридичні особи можуть займатися виробничою та торговельною діяльністю, пов'язаною з досягненням цілей, заради яких вони утворені, і яка збігається з цими цілями.

Філія юридичної особи - це структурно і територіально відокремлена її частина, яка за своїм місцезнаходженням виконує всі або найголовніші функції самої юридичної особи: виробничу, наукову тощо.

Представництво - теж частина юридичної особи, але воно здійснює лише деякі функції від імені юридичної особи поза її місцезнаходженням (укладає договори, дає згоду на оплату рахунків тощо). Філії і представництва не мають прав юридичної особи. Керівник філії або представництва діє на підставі довіреності, одержаної від юридичної особи.

13. Участь держави Україна та її органів у цивільних правовідносинах.

Держава діє як суб'єкт цивільного права тоді, коли стороною у цивільних правовідносинах є не той чи інший відокремлений державний орган, а саме держава. Держава - це особливий суб'єкт цивільного права, це не юридична особа. До держави як суб'єкта цивільних правовідносин неможливо застосувати загальні положення, що є характерними для юридичних осіб.

Держава сама є джерелом права. Вона створює правові норми щодо виникнення та припинення діяльності юридичних осіб.

Держава як суб'єкт цивільного права не може припинитись шляхом ліквідації чи реорганізації.

Держава як власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається майном, яке їй належить.

Держава може виступати суб'єктом цивільного права лише у випадках, передбачених законом. Наприклад, ст. 1170 ЦК покладає на державу відшкодування шкоди, завданої власникові прийняттям закону, що припиняє право власності на певне майно.

Держава бере участь у зобов'язальних правовідносинах, зокрема випускає облігації державної позики, а утримувачі їх вступають у цивільно-правові відносини з державою. Цивільно-правові відносини виникають також у разі стягнення у дохід держави з осіб, засуджених за вчинення злочинів, коштів, витрачених на стаціонарне лікування потерпілих громадян при заподіянні шкоди їхньому здоров ю у результаті злочинних дій. Такі правовідносини виникають також при відшкодуванні організаціями та громадянами збитків, заподіяних порушенням законодавства про охорону природи.

Крім держави, у цивільних правовідносинах можуть брати участь Автономна Республіка Крим і територіальні громади.

Автономна Республіка Крим набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права та обов'язки через органи місцевого самоврядування у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

14. Поняття та види об'єктів цивільних прав.

Під об'єктом цивільних прав розуміють матеріальні та нематеріальні блага, з приводу яких виникають цивільні правовідносини.

Об'єктом цивільних прав (правовідносин) - те, заради чого суб'єкти вступають у правовідносини і на що спрямовані їхні суб'єктивні права та обов'язки з метою здійснення своїх законних права та інтересів.

Об'єкти цивільних прав за правовим режимом і цільовим призначенням поділяють, зокрема, на такі види: речі, включаючи гроші, валютні цінності та цінні папери, інше майно, у тому числі майнові права, дії (роботи) та послуги, результати духовної та інтелектуальної діяльності, службова та комерційна таємниця, особисті немайнові блага, а також інші матеріальні та нематеріальні блага.

Поняття "майно" слід розглядати в широкому і вузькому значенні. В широкому розумінні до майна потрібно віднести всі майнові блага, з приводу яких виникають цивільні правовідносини.

У вузькому розумінні майном як особливим об'єктом вважається окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. Саме таке визначення майна покладено в основу поділу інститутів цивільного права на речово-правові і зобов'язально-правові.

Поряд з майном застосовують терміни "нематеріальні блага" і "немайнові блага". До нематеріальних благ належать результати творчої діяльності та інформація. Особистими немайновими благами громадянина є життя і здоров'я; честь, гідність і ділова репутація; ім'я; свобода та особиста недоторканність; вільний вибір роду занять та місця проживання, а також інші блага, які охороняються законом

Відповідно до ст. 4 .ЗУ Про власність власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Тобто можна зробити висновок, що на території України діє презумпція: об'єкти цивільних прав можуть вільно обертатися, якщо вони не вилучені з обігу або не обмежені в обігу. При цьому види об'єктів цивільних прав, які вилучені з обігу, та об'єктів цивільних прав, обмежених в обігу, мають бути прямо вказані в законі або визначені в порядку, встановленому законом.

15. Речі як об'єкти цивільних прав. Класифікація речей.

Речами в цивільному праві називають предмети матеріального світу, здатні задовольняти певні потреби людини. Головне, щоб людина могла панувати над цими предметами, щоб вони були в цивільному обігу, мали значення майна. Відкриті, але не видобуті корисні копалини, не зловлені дикі тварини не є речами у цивільно-правовому розумінні. Вони можуть бути об'єктами адміністративного, кримінального права.

До речей можуть відноситися як предмети природи, так і вироби людської праці.

Речі залежно від їх особливостей поділяють на такі види: рухомі та нерухомі речі; вилучені з цивільного обороту, обмежені в обороті або не вилучені з цивільного оборогу; індивідуально-визначені та родові; споживні та неспоживні; подільні та неподільні; головні та приналежності; продукція, плоди та доходи; гроші; валютні цінності та цінні папери.

Гроші є особливою категорією об'єктів цивільного права, оскільки виконують роль загального еквіваленту і відповідно до цього їм властивий цілий ряд специфічних особливостей.

Законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є гривня.

16. Цінні папери як об'єкти цивільних прав.

Цінними паперами є документи встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчують грошове або інше майнове право і визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила (видала) і власником, та передбачають виконання зобов'язань згідно з умовами їх випуску, а також можливість передачі прав, що випливають з цих документів, іншим особам.

Ознаки цінних паперів:

1) це документ, який посвідчує майнове право 

2) відповідає вимогам щодо форми і має усі необхідні реквізити.

3) порядок здійснення прав, закріплених у цінних паперах, визначається при їх випуску (емісії), а також у тексті цінного паперу;

4) є обігоздатними документами.

5) є публічно достовірними документами.

Види цінних паперів і порядок їх обігу встановлюються законом. Перелік видів цінних паперів закріплений у ЗУ "Про цінні папери і фондову біржу". Вказаний нормативний акт спрямований врегулювати порядок випуску та обігу: 1) акцій; 2) облігацій (внутрішніх та зовнішніх державних позик; місцевих позик; підприємств); 3) казначейських зобов'язань республіки; 4) ощадних сертифікатів; 5) інвестиційних сертифікатів; 6) векселів; 7) приватизаційний паперів. Крім того, спеціальними нормативними актами врегульовані правовідносини з заставними, коносаментами, іпотечними сертифікатами та деякими іншими цінними паперами.

17. Нематеріальні блага як об'єкти цивільних прав.

До особливої групи об'єктів цивільних прав відносяться нематеріальні блага. Під нематеріальними благами розуміють невіддільні від особистості їхнього носія права та свободи, визнані чинним законодавством і не мають матеріального змісту.

Характерна риса цієї групи об'єктів полягає в тому, що вони: 1) не мають матеріального (майнового) змісту; 2) невіддільні від особистості їхнього носія; 3) мають властивість індивідуалізації самої особистості власника цих прав.

До них належать:

Результати інтелектуальної, творчої діяльності та інші об'єкти права інтелектуальної власності.

Інформація - документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому середовищі.

Особисті немайнові блага - здоров'я, життя; честь, гідність і ділова репутація; ім'я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, а також інші блага, які охороняються цивільним законодавством.

ЦК України не тільки грунтовно узаконив інститут особистих немайнових прав фізичних осіб у книзі 2, а й значно розширив особисті немайнові блага фізичних осіб, що охороняються нормами цивільного права. Тут не тільки традиційні особисті нематеріальні блага фізичних осіб: життя, здоров'я, честь і т. п. У книзі 2 передбачаються нові особисті нематеріальні блага: інформація про стан здоров'я, таємниця про стан здоров'я, свобода і особиста недоторканність, безпечне довкілля, індивідуальність, особисті папери та інші, які є об'єктами цивільно-правових відносин.

В кодексі також передбачається відкритий перелік особистих немайнових прав юридичних осіб на недоторканність їх ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права. Зазначені права захищаються так само, як і аналогічні права фізичних осіб (книга 2 ЦК).

18. Підстави виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин.

Цивільно-правові відносини - це майнові та особисті не-майнові відносини, врегульовані нормами сучасного цивільного права між майнова відокремленими, юридична рівними учасниками, що є носіями суб'єктивних цивільних прав та обов'язків, які виникають, змінюються, припиняються на підставі юридичних фактів і забезпечуються можливістю застосування засобів державного примусу.

Підставою виникнення, зміни і припинення цивільних правовідносин є юридичні факти. Під юридичними фактами в цивільному праві слід розуміти конкретні життєві обставини, з якими норми цивільного законодавства пов'язують настання правових наслідків і перш за все виникнення, зміни і припинення цивільних правовідносин.

Виходячи з норм чинного законодавства, можна зазначити такі підстави виникнення зобов'язань:

  1.  правочини (у тому числі договори), як передбачені, так і не пе редбачені законом, але такі, шо не суперечать йому;
  2.  створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;
  3.  заподіяння шкоди іншій особі, а також придбання або збереження майна за рахунок іншої особи без достатніх підстав;
  4.  адміністративні акти (наприклад, видача ордера держадміністрацією, внаслідок чого виникає зобов'язання укласти договір найму житла);
  5.  інші дії громадян та організацій (наприклад, вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення);
  6.  події, з якими закон пов'язує настання цивільно-правових наслідків;
  7.  судове рішення (наприклад, по переддоговірному спору).

Припинення зобов'язання означає, що учасники зобов'язання втратили свої права та обов'язки за зобов'язанням, тобто кредитор вже не має права вимагати, а боржник не зобов'язаний виконувати. Для припинення зобов'язання необхідне існування певної обставини, тобто юридичного факту, з настанням якого закон або договір пов'язує припинення зобов'язання.

Підстави припинення зобов'язань можна поділити на дві основні групи:

1) зобов'язання, які припиняються за волею сторін або однієї із сторін: виконання; новація; зарахування зустрічних вимог; надання відступного; прощення боргу.

2) припинення зобов'язання незалежно від волі учасників: неможливість виконання; поєднання в одній особі боржника та кредитора; смерть фізичної особи (якщо зобов'язання може бути виконане лише боржником особисто); ліквідація юридичної особи без правонаступництва.

Найбільш поширеним способом припинення зобов'язання є його належне виконання. Надбання третьою особою всіх прав, що належали раніше кредиторові, внаслідок виконання цією третьою особою обов'язків боржника щодо кредитора, має назву суброгації.

19. Поняття та види цивільних правочинів. Умови і строки в правочинах.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. З ст. 202 ЦК).

Правочини можна класифікувати за рядом критеріїв:

За кількістю сторін, які вчиняють правочин, вони поділяються односторонні, двосторонні та багатосторонні. Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (наприклад, складення заповіту, оголошення конкурсу тощо).

Двосторонні та багатосторонні правочини називаються договорами. 

Дво- чи багатостороннім правочином є такий правочин, для вчинення якого необхідна погоджена дія на настання, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків двох або більше сторін.

За моментом настання цивільних прав та обоє'язків правочини поділяються на консенсуальні та реальні. Для вчинення консенсуального правочину достатньо лише досягнення між сторонами згоди стосовно усіх істотних умов. Для вчинення реального правочину, на відміну від консенсуального, досягнення згоди стосовно істотних умов недостатньо.

За майновим інтересом для сторін правочини поділяються на платні і безоплатні. У платних правочинах дії сторін пов'язані з майновим інтересом: дії однієї сторони відповідає обов'язок іншої вчинити зустрічну дію, пов'язану з наданням майна. В свою чергу, за безоплатним правочином зустрічного майнового задоволення сторона не отримує: правочин становить майновий інтерес лише для однієї сторони.

За значенням підстав (мети) правочину для його дійсності правочини поділяються на казуальні та абстрактні.

Бшьшість правочинів є казуальними. Це правочини, які мають підставу (мету) вчинення. Гак, за договором купівлі-продажу майно покупцю передається у пласкість; за договором майнового найму - у користування. Відсутність підстави (мети) у вчиненому правочину може зумовити його недійсність.

В абстрактних правочинах не визначаються підстави їх вчинення. Як приклад абстрактного правочину можна нанести вексель. Незалежно від підстави отримання векселя (чи внаслідок купівлі-продажу, чи внаслідок майнового найму) він зобов'язує одну особу виплатити визначену грошову суму Іншій.

Умови

Для того, щоб правочин був дійсним і породжував ті правові наслідки, яких прагнули досягнути його сторони, необхідна наявність ряду умов.

Під умовами дійсності правочину розуміються такі вимоги закону щодо змісту, дієздатності його сторін, спрямованості волі та відповідності її волевиявленню, а також форми вираження, яким повинен відповідати вчинений правочин.

Правочин для визнання його дійсним має відповідати таким умовам.

1) Зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

2) Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

3) Волевиявлення учасника правочиїгу має бути вільним і відпові дати його внутрішній волі.

4) Правочин має вчинятись у формі, встановленій законом.

5) Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

6) Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), неї може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Порушення хоча б однієї умови дійсності правочину має наслідком його абсолютну недійсність (нікчемність) або можливість визнання його недійсним судом за позовом заінтересованої особи (оспорюваність).

Порушення умови дійсності правочину щодо його форми може спричиняти інші правові наслідки.

20. Правові наслідки недодержання сторонами при вчиненні правочину вимог закону.

У ст. 215 ЦК України визначаються загальні правові засади визнання недійсним правочину. Такою правовою підставою ЦК визнає факт недодержання однією стороною чи всіма сторонами вимог, встановлених частинами 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК, тобто вимог щодо змісту правочину, волевиявлення учасника правочину, щодо настання реальних правових наслідків правочину, щодо недопустимості порушення правочину, вчинюваного батьками, інтересів малолітніх дітей. Недійсність правочину може встановлюватися за ті чи інші порушення безпосередньо законом.

Порушення вимог закону, допущені стороною (сторонами) після укладення правочину не можуть спричиняти його недійсність, а призводить до інших правових наслідків, передбачених законом.

Недійсність правочину може наступати лише за певні порушення закону. За ступенем недійсності правочину усі правочини поділяються на абсолютно недійсні з моменту їх вчинення (нікчемні) та відносно недійсні (оспорювані), які можуть бути визнані недійсними, але за певних умов.

Нікчемним (абсолютно недійсним) є той правочин, недійсність якого прямо передбачено законом. Відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК України визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Рішенням суду у таких випадках можуть бути визначені відповідні правові наслідки недійсності правочину, зобов'язано державні органи скасувати реєстрацію тощо.

Оспорюваними є правочини, які ЦК України не визнає в імперативній формі недійсними, а лише допускає можливість визнання їх недійсними у судовому порядку за вимогою однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи. До них належать переважно правочини з дефектами волі та волевиявлення його суб'єктів.

Водночас у ЦК України передбачаються такі недійсні правочини, які не можуть бути безпосередньо віднесені ні до нікчемних, ні до оспорюваних. Такими є правочини, вчинені під впливом обману (ст. 230), в результаті зловмисної домовленості представником однієї сторони з другою стороною (ст. 232), а також фіктивні правочини (ст. 234).

21. Представництво і довіреність: поняття, підстави і види.

Представництв - правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. (ч.1 ст.237 ЦК)

Мета представництва - здійснення представником угод та інших юридичних дій в інтересах і за рахунок особи, яку він представляє.

У відносинах представництва беруть участь три суб'єкти: особа, яку представляють, представник і третя особа.

Особою, яку представляють, може бути будь-який суб'єкт цивільного права - громадянин, юридична особа незалежно від наявності у них дієздатності.

Представником є громадянин або юридична особа, які мають повноваження на здійснення юридичних дій від імені особи, яку представляють. Представники громадяни, як правило, мають бути повністю дієздатними. Як виняток, представниками можуть бути особи, які досягли трудового повноліття, тобто в основному 16-річного віку (ст. 188 КЗпП України).

Третьою особою, з якою внаслідок дії представника встановлюються, змінюються або припиняються цивільні права та обов'язки, може бути будь-який суб'єкт цивільного права.

Наявність у представника повноважень є обов'язковою умовою будь-якого представництва.

Підставами виникнення представництва є юридичні факти, коло яких визначено в законі.

Обсяг та характер повноважень представника залежать від тих юридичних фактів, з яких виникає представництво. Розрізняють такі види представництва:

1) представництво, яке грунтується на договорі;

2) представництво, яке грунтується на законі;

3) представництво, яке грунтується на адміністративному акті.

ЦК України визначає довіреність як письмовий документ, що видається однією особою іншій для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі (ч. 3 ст. 244ЦК).

За своєю юридичною природою довіреність являє собою односторонню угоду, яка визначає повноваження представника. Тому її видача не вимагає згоди представника, а прийняття довіреності або відмова від неї є правом представника.

За змістом та обсягом повноважень, що їх отримує представник, розрізняють три види довіреностей: генеральні (загальні), спеціальні та разові.

Генеральна довіреність видається на вчинення широкого кола угод та юридичних дій (наприклад, генеральною є довіреність, яка видається керівникові філії юридичної особи).

Спеціальна довіреність видається представникові на здійснення багатьох однорідних юридичних дій (наприклад, довіреність на представництво у суді, довіреність, яка видається експедиторові на отримання вантажів від залізниці).

Разова довіреність видається для вчинення однієї конкретної угоди або іншої юридичної дії (наприклад, довіреність на отримання зарплати, на підписання певного договору).

Довіреність має бути обов'язково вчинена в простій письмовій формі і нотаріально посвідчена, якщо закон висуває відповідні вимоги до форми правочину, на вчинення якого видається довіреність.

22. Строки та терміни у цивільному праві: поняття та порядок їх визначення.

Під строком у цивільному праві розуміють проміжок часу, зі спливом якого пов'язані певні юридичні наслідки.

Термін - це певний момент в часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Строк та термін можуть бути визначені актами цивільного законодавства, правочином або рішенням суду.

(ст. 251 ЦК)

Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами.

Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.

(ст.253 ЦК) Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

(ст. 254 ЦК) Закінчення строку

Строк, що визначений роками, спливає у відповідні місяць та число останнього року строку.

До строку, що визначений півроком або кварталом року, застосовуються правила про строки, які визначені місяцями. При цьому відлік кварталів ведеться з початку року.

Строк, що визначений місяцями, спливає у відповідне число останнього місяця строку.

Строк, що визначений у півмісяця, дорівнює п'ятнадцяти дням.

Якщо закінчення строку, визначеного місяцем, припадає на такий місяць, у якому немає відповідного числа, строк спливає в останній день цього місяця.

Строк, що визначений тижнями, спливає у відповідний день останнього тижня строку.

Якщо останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, що визначений відповідно до закону у місці вчинення певної дії, днем закінчення строку є перший за ним робочий день.

(ст. 255 ЦК) Порядок вчинення дій в останній день строку

Якщо строк встановлено для вчинення дії, вона може бути вчинена до закінчення останнього дня строку. У разі, якщо ця дія має бути вчинена в установі, то строк спливає тоді, коли у цій установі за встановленими правилами припиняються відповідні операції.

Письмові заяви та повідомлення, здані до установи зв'язку до закінчення останнього дня строку, вважаються такими, що здані своєчасно.

23. Здійснення та захист цивільних прав.

Згідно ч.1 ст. 12 (здійснення цивільних прав) ЦК особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд. Так у загальному вигляді закріплено принцип диспозитивності, за яким суб'єкти цивільного права здійснюють та реалізують свої права вільно, на власний розсуд. Учасники цмвільних відносин самостійно приймають рішення щодо встановлення договірних відносин та їх умов, щодо обрання того чи іншого способу захисту порушених цивільних прав та охоронюваних законом інтересів тощо.

Відповідно до ч. 2 ст. 12 ЦК нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення, крім випадків, встановлених законом.

Особа може за відплатним або безвідплатним договором передати своє майнове право іншій особі, крім випадків, встановлених законом.

Захист цивільних прав здійснюється способами, встановленими главою 3 ЦК – судом; нотаріусом; самозахист; здійснення права на захист; ПрезидентомУкраїни, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування

(ст.16) Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути:

1) визнання права;

2) визнання правочину недійсним;

3) припинення дії, яка порушує право;

4) відновлення становища, яке існувало до порушення;

5) примусове виконання обов'язку в натурі;

6) зміна правовідношення;

7) припинення правовідношення;

8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування

майнової шкоди;

9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

24. Вплив часу на здійснення та захист цивільних прав. Початок, зупинення та переривання перебігу позовної давності. Наслідки спливу позовної давності.

Позовна давність - це строк, протягом якого особа може звернутися до суду за захистом своїх прав.

Значення позовної давності полягає в тому, що цей інститут забезпечує визначеність та стабільність цивільних правовідносин.

Позовна давність поширюється на всі вимоги, за винятком випадків, прямо передбачених в законодавстві, а саме:

на вимоги, що випливають з порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом;

на вимоги вкладника про видачу вкладу;

на вимогу про відшкодування школи, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю:

на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про виплату страхової суми та деякі інші.

Позовна давність у п'ять років застосовується до вимог про визнання недійсними правочинів, вчинених під впливом насильства або обману.

Позовна давність у 10 років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину.

За домовленістю сторін строк позовної давності може бути збільшений.

Для обчислення строків позовної давності потрібно визначили їх початковий момент, оскільки від цього залежить не тільки правильне обчислення строку, а й можливість захисту порушеного матеріального права.

За загальним правилом перебіг строку позовної давності починається з того моменту, коли у особи виникає право на позов. Право на позов виникає, коли особа дізналась чи повинна була дізнатися про порушення свого права.

У зобов'язаннях, строк виконання яких невизначений або визначений моментом витребування, давність починають обчислювати з того часу, коли у кредитора виникає право вимагати виконання зобов'язання, а якщо при цьому боржникові надається пільговий семиденний строк на виконання, то давність починають обчислювати по його закінченні.

Зупинення перебігу позовної давності.

Перелік обставин, які є підставою для зупинення перебігу позовної давності, наводиться у ст. 263 ЦК:

1) надзвичайна або невідворотна за даних умов подія (непереборна
сипа)
.

2) зупинення дії закону чи іншого нормативного акта, який регу
лює відповідні відносини;

3) встановлена законодавством відстрочка виконання зо
бов'язання (мораторій);

4) перебування позивача чи відповідача у складі Збройних Сил України
або інших військових формуваннях, що переведеш на військовий стан.

На час існування наведених обставин, які перешкоджають зверненню з позовом, перебіг позовної давності зупиняється.

Наслідки спливу позовної давності(ст. 267ЦК)

Особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності.

Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

25. Поняття та види особистих немайнових прав. Захист особистих немайнових прав.

Характерними ознаками особистих немайнових прав, що регулюються нормами цивільного права, є те, що вони:

- утворюються в духовній сфері життя суспільства і не мають
економічного змісту;

є абсолютними правами;

виникають і припиняються, як правило, з настанням події - на
родженням людини і її смертю.

ЦК особисті немайнові права поділяє на два види:

- особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи (Право на життя; Право на усунення небезпеки, яка загрожує життю та здоров'ю; (Право на охорону здоров’я; Право на медичну допомогу; Право на інформацію про стан свого здоров’я; на таємницю про стан здоров’я; Права фізичної особи, яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров'я; Право на свободу; Право на особисту недоторканність; Право на донорство; Право на сім’юПраво на опіку або піклування; Право на безпечне для життя і здоров’я довкілля)

- особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи (Право на ім’я; Право на зміну імені; Право на використання імені; Право на повагу до гідності та честі; Повага до людини, яка померла; Право на недоторканність ділової репутації; Право на індивідуальність; Право на особисте життя та його таємницюПраво на інформацію; Право на особисті папери Розпоряджання особистими паперами Право на ознайомлення з особистими паперами, які передані до фонду бібліотек або архівів; Право на таємницю кореспонденціїя; Охорона інтересів фізичної особи, яка зображена на фотографіях та в інших художніх творах; Право на місце проживання; Право на недоторканність житла; Право на вибір роду занять; Право на свободу пересування; Право на свободу об'єднання; Право на мирні зібрання.)

Фізична особа має право на захист свого особистого немайнового права від протиправних посягань інших осіб. Захист особистого немайнового права здійснюється способами, встановленими главою 3 ЦК – судом; нотаріусом; самозахист; здійснення права на захист; Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування.(ст. 275)

(ст.16) Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути:

1) визнання права;

2) визнання правочину недійсним;

3) припинення дії, яка порушує право;

4) відновлення становища, яке існувало до порушення;

5) примусове виконання обов'язку в натурі;

6) зміна правовідношення;

7) припинення правовідношення;

8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування

майнової шкоди;

9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу

26. Загальна характеристика права власності. Його місце в системі речових прав.

Відповідно до ст. 2 ЗУ "Про власність", право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном.

Право власності - це юридична категорія. За допомогою цього права утверджується панування власника над належними йому речами та його повноваження з володіння, користування та розпорядження ними.

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. 316 ЦК). Крім законодавчого визначення права власності, існує таке визначення цього поняття у цивільному праві.

Право власності - це визнане законом право, яке закріплює абсолютну належність майна особі (власникові) та визначає її права та обов 'язки щодо цього майна.

Виділяють право власності в об'єктивному і суб'єктивному розумінні. Право власності в об'єктивному розумінні - це сукупність норм, які врегульовують відносини права власності в суспільстві. Зміст права власності в суб'єктивному розумінні становлять його правомочності - право володіння, користування і розпорядження.

ЦК до речових прав відносить не тільки право власності, а й речові права на чуже майно (статті 395-417). Основу речового права, його ядро становить право власності, але законом цей інститут доповнений ще й правами на чуже майно. речові права на чуже майно є похідними від права власності, обмежені за змістом порівняно з ним. Відповідно до ст. 395 ЦК речовими правами на чуже майно визнаються:

а) право володіння;

б) право користування (сервітут);

в) право користування земельною ділянкою для сільськогосподар ських потреб (емфітевзис);

г) право забудови земельної ділянки (суперфіцій).

Серед загальних ознак прав на чужі речі відзначають те, що вони:

обтяжують право власності;

здійснюються незалежно від волі власника;

здійснюються лише у певних межах;

захищаються від усіх осіб, в тому числі від власника.

27. Зміст права власності. Способи набуття і припинення права власності.

Зміст права власності полягає у володінні, користуванні та розпоряджанні власником своїм майном незалежно місця проживання власника та місцезнаходження майна.(ст. 317)

Підстави набуття права власності - це передбачені законом юридичні факти, за яких в учасника відносин виникає суб'єктивне право власності.

Право власності набувається на підставах, не заборонених законом, зокрема з правочинів. Вважається, що право власності набуто правомірно, якщо інше не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Підстави припинення права власності - це передбачені законом юридичні факти, за яких власник втрачає суб'єктивне право власності.

Відповідно до ст. 346 ЦК право власності припиняється у разі:

- відчуження власником свого майна; - відмови власника від права власності; - припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; - знищення майна; - викупу пам'яток історії та культури; - викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю; - викупу нерухомого майна у зв'язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене; - звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника; -реквізиції; -конфіскації; - припинення юридичної особи чи смерті власника.

Ця норма має невичерпний характер, оскільки право власності, визначене в ній, може бути припинене і в інших випадках, встановлених законом.

Усі підстави припинення права власності поділяють на дві групи:

а) такі, що залежать від волі власника,

б) такі, що не залежать від волі власника.

До першої групи можна віднести правочини, укладені власником щодо відчуження свого майна; відмова власника від своєї власності; знищення майна власником та інші.

Другу групу становлять, наприклад, випадки примусового продажу або примусового вилучення майна, що передбачені законом (реквізиція, конфіскація); знищення майна власника іншою особою поза його волею; загибель майна власника внаслідок стихійного лиха тощо

28. Поняття і зміст права приватної власності громадян.

У кожній державі економічні відносини власності взагалі і власності громадян зокрема набувають відповідного правового регулювання, яке здійснюється переважно нормами цивільного права. У такому разі слід говорити про право власності громадян. При цьому в цивільно-правовій науці прийнято розмежовувати право власності в об'єктивному і суб'єктивному значенні.

В об'єктивному значенні право приватної власності громадян - це сукупність правових норм, які встановлюють і охороняють належність громадянам майна споживчого і фінансово-виробничого призначення та забезпечують власникам-громадянам здійснення права володіти, користуватися і розпоряджатися цим майном на свій розсуд, використовувати його для будь-яких цілей, якщо інше не передбачено законом.

Право приватної власності громадян у суб'єктивному значенні - це передбачене і гарантоване законом право власника-громадянина здійснювати володіння, користування і розпорядження належним йому майном на свій розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом.

Володіння об'єктами права приватної власності (тобто фактичне панування над річчю чи фактичне утримання її у сфері власних потреб власника) кожен громадянин здійснює самостійно або за власною волею спільно з іншими особами (як фізичними так і юридичними), зокрема членами сім'ї

Користування майном також є для власника одним з найважливіших рушійних мотивів у набутті права власності, оскільки ця правомочність безпосередньо сприяє задоволенню його матеріальних, культурних і господарських потреб.

Розпорядження є не менш важливим правом власника. Воно остаточно утверджує абсолютну владу громадянина над майном, дає можливість реалізувати цю владу шляхом тимчасової передачі майна Іншим особам або відчуження його за угодами продажу, дарування, заповіту тощо.

29. Поняття, підстави виникнення та припинення права спільної власності.

Право спільної власності - це право двох або більше осіб на один об'єкт.

Підстави виникнення

Воно може виникати, зокрема, на підставі договорів про спільну діяльність, в результаті спільного створення чи спільного придбання майна, успадкування майна кількома спадкоємцями, внаслідок приватизації житла тощо. Головне, щоб підстава виникнення права спільної власності не суперечила закону. Отже, як спільна часткова, так і спільна сумісна власність можуть виникати або на підставі прямої вказівки закону, або на підставі правочину. Законодавством в окремих випадках надається право особам на власний розсуд визначати для спільного майна режим часткової або сумісної власності.

Підстави припинення

Право на спільну часткову власність припиняється у разі відчудження учасником власної частки (ст. 361 ЦК право розпоряджатися своєю часткою), за вимогою інших співвласників.

Право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо:

1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі;

2) річ є неподільною;

3) спільне володіння і користування майном є неможливим;

4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї. (ст. 365 ЦК)

Право на спільну часткову та сумісну власність припиняється в таких випадках:

1) Виділ частки із майна, що є у спільній частковій (ст.364 ЦК), сумісній (ст.370) власності. Це є правом співвласника, здійснюється в натуральній або грошовій формі.

2) Звернення стягнення на частку у майні, що є у спільній частковій (ст.366 ЦК), сумісній (ст.371) власності кредитором на майно, що є у спільній власності, у разі недостатності у нього іншого майна, на яке може бути звернене стягнення, шляхом позовного звернення.

3) Поділ майна, що є у спільній частковій (ст.367 ЦК), сумісній (ст.372) власності; Може бути в натурі між співвласниками за домовленістю між учасниками. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене.

30. Захист права власності та інших речових прав.

Під захистом права власності та інших речових прав слід розуміти сукупність передбачених чинним законодавством заходів, що застосовуються у випадках порушення цього права і спрямовані на попередження порушення чи відновлення порушеного права власності.

Засоби захисту права власності поділяють на речові-правові; зобов'язально-правові; спеціальні.

До основних речово-правових засобів належать: віндикаційний та негаторнии позови. Допоміжні речово-правові позови становлять: позов про визнання права власності; позов про виключення майна з опису; позови про захист прав співвласника у разі виділу, поділу та продажу спільного майна. Речово-правові засоби є абсолютними, оскільки спрямовані на захист абсолютного права власника. Вони можуть бути заявлені до будь-якої третьої особи, яка порушила це право.

До зобов'язально-правових засобів належать: позови про витребування майна від особи, якій воно було передано у користування за договором; позови про відшкодування завданої власнику шкоди; позови про повернення майна, що придбане або збережене за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав.

Зобов'язально-правові засоби застосовуються у випадках, коли власник перебуває з правопорушником у зобов'язальних відносинах.

Спеціальні засоби становлять, позови про визнання угоди недійсною; заходи захисту права власності померлих та осіб, визнаних безвісно відсутніми або оголошених померлими; заходи захисту прав власників від неправомірного чи правомірного втручання державних органів.

Аналіз чинного законодавства дозволяє виділити кілька важливих ознак, які характеризують правовідносини, пов'язані з захистом права власності:

а) рівний захист суб'єкта права власності незалежно від форми власності;

б) право власника на відшкодування як майнової так і моральної шкоди;

в) захист права власності судом, господарським або третейським судом;

г) непорушність права власності;

д) захист речових прав на чуже майно на рівні і за нормами захисту права власності.

31. Місце інституту володіння в системі речових прав.

Інститути, які є складовими Цивільного кодексу України, значно розширюють можливість цивільно-правового регулювання відносин у нашій державі.

Нижче зміст названих цивільно-правових інститутів розкрито відповідно до Цивільного кодексу України.
У римському праві (як і в Цивільному кодексі України) поняття володіння (роssеsіо) має двояке значення:

1) самостійний правовий інститут, незалежний від права власності;

2) одна з правомочностей власника.

У першому значенні мається на увазі саме володіння, а в другому - право володіння.

Володіння слід чітко відрізняти від права власності. Володіння власника, як уже зазначалося, є лише одним із елементів права власності, одна з головних його правомочностей. Якщо в однієї речі поєднується володілець і власник, то володіння є лише істотною частиною цього права. Якщо володілець і власник не збігаються в одній особі, то відповідно є окремий цивільно-правовий інститут, значення якого полягає в юридичних наслідках володіння, або держання. Отже, володільцем чужого майна є особа, яка фактично тримає його у себе. Фактичне володіння майном вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду.

Суб'єктами володіння можуть бути ті ж фізичні і юридичні особи, які можуть бути суб'єктами права власності. Право володіння чужим майном може належати одночасно двом або більше особам.

Об'єктом володіння може бути майно, здатне бути об'єктом права власності.

Для виникнення володіння необхідне поєднання двох елементів - фактичної наявності речі у майні конкретної особи і щоб ця особа вважала цю річ своєю. Для припинення володіння достатньо втратити один із цих двох елементів. Право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передане власником (наприклад, майно отримане у володіння за договором оренди) а також на інших підставах, встановлених законом. Наприклад, особа добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти майном протягом певного строку (набувальна давність).

Право володіння припиняється у разі:

• відмови володільця від володіння майном;

• витребування майна від володільця власником майна або іншою особою;

• знищення майна.

Захист володіння майном має специфічні характерні риси, властиві тільки йому. Як зазначалося вище, фактичне володіння вважається правомірним доти, доки інше не буде встановлено судом. Таким чином, володільницький захист не потребує доведення права, оскільки самого права може не бути. Це передусім спрощений і полегшений спосіб захисту порівняно з так званим петиторним захистом, який потребує доведення права. Володільницький захист потребує тільки доведення самого факту володіння і факт.., його порушення. При доведенні цих двох фактів володільцю і надається захист.

Володілець має право захищати своє майно від будь-якої особи, що самоправне ним заволоділа, у тому числі від власника чи від особи, яка має інші права на майно, якщо судом не визнано право останніх на це майно. Володілець має право вимагати будь-яких порушень свого володіння, навіть якщо ці порушення і не були пов'язані з втратою реального володіння майном

Незаконне недобросовісне володіння не захищається. Недобросовісний володілець зобов'язаний негайно повернути майно особі, яка має на це майно право власності чи інше право, передбачене договором чи законом, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов'язку заінтересована особа має право подати позов про витребування цього майна.

32. Поняття і види прав на чужі речі: сервітути, емфітевзис, суперфіцій.

Інститут речового права закріплено у нормах Книги третьої ЦК (ст.316-417).

До речових прав відносять: право власності; право володіння; сервітутні права; право користування чужою землею для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); право користування чужою землею для забудови (суперфіцій). Законом можуть передбачатися й інші речові права.

Основним речовим правом є право власності, що полягає реалізації правомочностей власника: володіння, користування і розпорядження своїм майном. Власник має право на свій розсуд вчиняти щодо належного йому майна будь-які дії, що не суперечать закону та не порушують прав і таких, що охороняються законом, інтересів інших осіб.

Право власності - це найбільш повне право з усіх речових прав (сукупність повноважень щодо володіння, користування і розпорядження майном).

Право власності належить до природних прав людини. З ним пов'язуються всі інші речові права, але вони завжди обмежені за змістом порівняно із більш повним правом власності.

Право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передане власником, чи на інших підставах, встановлених законом.

Сервітут - це право користування чужим майном.

Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом, або рішенням суду (на певний строк або без визначення строку). Він обов'язково визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном. Особа, яка користується сервітутом, зобов'язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Важливо, що сервітут не підлягає відчуженню. Збитки, завдані власникові (володільцеві) земельної ділянки або іншого нерухомого майна особою, яка користується сервітутом, підлягають відшкодуванню на загальних підставах.

Окремою нормою законодавець встановлює правила щодо права членів сім'ї власника житла на користування цим житлом. Члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається власником.

Член сім'ї власника житла втрачає право на користування житлом у разі його відсутності без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Обов'язковими умовами, за яких припиняється сервітут, законом визнані:

а)поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлений сервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом;

б)відмова від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут;

в)сплив строку, на який було встановлено сервітут;

г)припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту;

д)невикористання сервітуту протягом трьох років підряд;

є) смерть особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.

Власник земельної ділянки має право вимагати припинення сервітуту, якщо він перешкоджає використанню цієї земельної ділянки за її цільовим призначенням. Не виключається припинення сервітуту і в інших випадках, встановлених заковом.

Емфітевзвс та суперфіцій. Серед речових прав на чуже майно мають місце також емфітевзис (статті 407-412) та суперфіцій (статті 413-417 ЦК).

Емфітевзис - це право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб. Боно встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою (землекористувачем). Строк дії договору встановлюється сторонами.

Важливою особливістю зазначених відносин є те, що право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування.

У разі продажу права користування земельною ділянкою власник цієї земельної ділянки має переважне перед іншими особами право його придбання за ціною, що оголошена для продажу, та на інших рівних умовах. Якщо право користування земельною ділянкою продано іншій особі, власник земельної ділянки має право на одержання відсотків від ціни продажу (вартості права), встановленої договором.

Право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб припиняється у разі:

а) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землеко ристувача;

б) спливу строку, на який було надане право користування;

в) викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю.

Емфітевзис може бути припинено за рішенням суду і в інших випадках, встановлених законом.

Власник земельної ділянки в праві надати її іншій особі не тільки для сільськогосподарських потреб, а й для будівництва.

Суперфіцій - право передачі земельної ділянки в користування іншій особі для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель. Суперфіцій може виникати на підставі договору або в порядку спадкування, на визначений або невизначений строк.

Право користування земельною ділянкою для забудови припиняється у разі:

а) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача;

б) спливу строку права користування; в) відмови землекористувача від права користування;

г) невикористання земельної ділянки для забудови протягом трьох років підряд.

В інших випадках, встановлених законом, право користування земельною ділянкою для забудови може бути припинене за рішенням суду.

33. Цивільно-правове регулювання відносин, пов'язаних з творчою діяльністю.

Інтелектуальна власність - це умовне збірне поняття, яке використовується для визначення сукупності виключних прав на результати інтелектуальної, перш за все творчої діяльності (винаходи, корисні моделі, промислові зразки, топографії інтегральних мікросхем, сорти рослин, літературні та художні твори, комп'ютерні програми, виконання, фонограми, відеограми тощо), а також на прирівняні до них за правовим режимом засоби індивідуалізації юридичних осіб, продукцію юридичних або фізичних осіб, зокрема: комерційне (фірмове) найменування; торговельну марку (знак для товарів і послуг).

Результати інтелектуальної, творчої діяльності - це нематеріальні блага. Однак об'єктами цивільних прав вони стають лише тоді, коли отримують якусь об'єктивну форму, що забезпечує їх сприйняття іншими людьми. Так, літературний твір повинен бути зафіксований у рукописі, на магнітній плівці; винахід - у вигляді креслень, моделі, схеми тощо.

Всі ці об'єкти є різними за походженням, природою створення, тому їм відповідають різні методи законодавчого забезпечення.

Так, літературні і художні твори, комп'ютерні програми, виконання, фонограми охороняються законодавством про авторське право і суміжні права. Об'єкти права промислової власності (винаходи, корисні моделі і промислові зразки) захищаються патентним правом.

Об'єктом ІВ – є саме ті ідеї, думки, міркування, образи, символи тощо, які реалізуються чи втілюються у певних матеріальних носіях. Право інтелектуальної власності та право власності на річ не залежать одне від одного, хоча вони і мають багато спільного:

їх суб'єктам належать однакові права на об'єкти власності - право володіння, користування і розпорядження об'єктом своєї власності на свій розсуд (ст. 41 Конституції України).

спільними є способи виникнення права власності і права інтелектуальної власності, незважаючи на їх різноманітність. Право власності виникає шляхом виробництва об'єкта, право інтелектуальної власності виникає також шляхом створення твору, винаходу тощо. Право власності виникає шляхом укладення цивільно-правових договорів, так само виникає й на інтелектуальну власність.

В об'єктивному розумінні право інтелектуальної власності - це сукупність правових норм, які врегульовують відносини щодо створення, використання та захисту об'єктів інтелектуальної власності.

У суб'єктивному розумінні - це сукупність прав, які належать суб'єкту у зв'язку зі створенням і використанням об'єкту інтелектуальної власності.

Суб'єктами права інтелектуальної власності є особи (творці), чиєю працею створено об'єкт. Це може бути автор твору, винахідник, виконавець та інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності, передбачені законом.

До особистих немайнових прав інтелектуальної власності належать: право на визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником тощо) об'єкта права інтелектуальної власності; право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації творця об'єкта права Інтелектуальної власності. Інші особисті немайнові права інтелектуальної власності можуть бути передбачені окремим законом. Вони належать творцеві об'єкта права інтелектуальної власності. У випадках, передбачених законом, особисті немайнові права інтелектуальної власності можуть належати іншим особам. Такі права не можуть відчужуватися, за винятком випадків, передбачених законом.

Майновими правами інтелектуальної власності є: право на використання об'єкта права інтелектуальної власності; виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної" власності; виключне право перешкоджати неправомірному використанню об'єкта права інтелектуальної власності, в тому числі забороняти таке використання та інші.

34. Право літературно-художньої власності. Авторське право і суміжні права.

В об'єктивному розумінні авторське право - це сукупність правових норм, які регулюють відносини, що виникають внаслідок створення і використання творів науки, літератури та мистецтва.

У суб'єктивному розумінні - це сукупність прав, які належать автору або його правонаступникам у зв'язку зі створенням і використанням твору літератури, науки і мистецтва.

Суміжні права - це права виконавців на результати творчої діяльності, їх спадкоємців та осіб, яким на законних підставах передано суміжні майнові права щодо виконання, права виробників фонограм, відеограм, їх спадкоємців (правонаступників) та осіб, яким на законних підставах передано суміжні майнові права щодо фонограм і відеограм, а також організацій мовлення та їх правонаступників, які охороняються авторським правом.

До об'єктів авторського права належать: 1) літературні та художні твори; 2) комп'ютерні програми; 3) компіляції даних (бази даних), якщо вони за добором або упорядкуванням їх складових частин є результатом інтелектуальної діяльності; 4)інші твори.

Об'єктом авторського права може бути як твір в цілому, так і його окрема частина (433 ЦК) Для авторського права не мають значення сутність твору, його наукова, літературна, художня цінність.

Об'єктом авторського права може бути твір, який має певні, встановлені законом, ознаки: а) творчий характер; б) оригінальність; в) вираження в об'єктивній формі.

Об'єктами суміжних прав без виконання будь-яких формальностей щодо цих об'єктів та незалежно від їх призначення, змісту, цінності тощо, а також способу чи форми їх вираження є : 1) виконання; 2) фонограми; 3) відеограми; 4) програми (передачі) організацій мовлення.

Аавтор є первинним суб'єктом (ст. 11 ЗУ „Про авторське право і суміжні права”), якому належить авторське право. За відсутності доказів іншого, автором твору вважається особа, зазначена як автор на оригіналі або примірнику твору (презумпція авторства).

Суб'єктом похідного авторського права та суміжних прав може стати будь-яка фізична чи юридична особа, до якої право перейшло на підставі цивільного правочину або в порядку спадкування.

Суб'єктами суміжних прав (ст. 450 ЦК) є: - виконавці творів, виробники фонограм, відеограм, їх спадкоємці та особи, яким на законних підставах передано суміжні майнові права; - організації мовлення та їх правонаступники.

Авторське право діє протягом усього життя автора і 70 років після його смерті. Чинність авторського права починається з 1 січня року, наступного за роком, в якому мали місце юридичні факти.

Відповідно до ст. 44 Закону „Про авторське право і суміжні права" особисті немайнові права виконавців охороняються безстроково. Майнові права виконавців охороняються протягом 50 років від дати першого запису виконання.

Право інтелектуальної власності на виконання виникає з моменту першого його здійснення, на фонограму - з моменту її вироблення, на передачу (програму) організації мовлення - з моменту її першого здійснення.

Авторські та суміжні права поділяють на особисті немайнові та майнові.

До особистих немайнових прав належать: право на визнання особи творцем; право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності (ІВ), здатному завдати шкоди честі чи репутації автора; право вимагати зазначення свого імені, якщо це практично можливо; право забороняти зазначення свого імені; право обирати псевдонім; право на недоторканність.

До майнових прав автора належать: право на використання зазначених обєктів ІВ; виключне право дозволяти використання ІВ; право перешкоджати неправомірному використанню ІВ, в тому числі забороняти таке використання ІВ; право на відтворення тощо.

Захист особистих немайнових і майнових прав суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав здійснюється в порядку, встановленому адміністративним, цивільним і кримінальним законодавством. Найпоширенішими, звичайно, є цивільно-правові засоби захисту авторського права і суміжних прав.

Законом передбачені випадки, що дають підстави для судового захисту авторського права і суміжних прав (ст. 50 Закону „Про авторське право і суміжні права"):

а) вчинення будь-якого особою дій, які порушують особисті немайнові права суб'єктів авторського права і суміжних прав;

б) піратство у сфері авторського права і суміжних прав - опублікування, відтворення, ввезення на митну територію України, вивезення з митної території України і розповсюдження контрафактних примірників творів (у тому числі комп'ютерних програм і баз даних), фонограм, відеограм і програм організацій мовлення;

в) плагіат - оприлюдненім (опублікування) повністю або частково чужого твору під іменем особи, яка не є автором цього твору;

г) ввезення на митну територію України без дозволу осіб, які мають авторське право і суміжні права, примірників творів (у тому числі комп'ютерних програм, баз даних), фонограм, відеограм, програм мовлення та інші випадки.

Потерпілий має право:

вимагати визнання та поновлення своїх прав;

звертатися до суду з позовом про поновлення порушених прав або припинення дій, що порушують авторське право та суміжні права чи створюють заірозу їх порушення;

- подавати позови про відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

подавати позови про відшкодування збитків, включаючи упущену вигоду, або стягнення доходу, отриманого порушником внаслідок по рушення ним авторського права і (або) суміжних прав, або виплату компенсацій;

вимагати припинення підготовчих дій до порушення авторського права і (або) суміжних прав, призупинення митних процедур, якщо є підозра, що можуть бути пропущені на митну територію України чи з її митної території контрафактні примірники творів, фонограм, відеограм, засоби обходу технічних засобів захисту, в порядку, передбаченому Митним кодексом України;

вимагати, в тому числі у судовому порядку, публікації в засобах масової інформації даних про допущені порушення авторського права і (або) суміжних прав та судові рішення щодо цих порушень;

вимагати вжиття інших передбачених законодавством заходів, пов'язаних із захистом авторського права і суміжних прав.

35. Право промислової власності: поняття, види та порядок захисту.

В об'єктивному значенні право промислової власності - це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, що складаються у процесі створення, оформлення та використання результатів науково-технічної творчості.

В суб'єктивному значенні правом промислової власності є право, яким наділяється відповідно до законодавства автор будь-якого результату науково-технічної діяльності. Тобто, об'єктом суб'єктивного права промислової власності може бути будь-який результат науково-технічної діяльності незалежно від того, чи відповідає цей результат встановленим вимогам.

Промислова власность - різновид і складова частина інтелектуальної власності. Відповідно до Паризької конвенції про охорону промислової власності 1883 об'єктами промислової власності є патенти на винаходи, корисні моделі, пром. зразки, товарні знаки, знаки обслуговування, фірмові найменування, які використовуються при здійсненні промислової чи торгової діяльності, та вказівки про походження чи найменування місця походження товару, а також запобігання недобросовісній конкуренції. З часом перелік об'єктів П. в. розширився і нині включає також рац. пропозиції, секрети в-ва (ноу-хау), селекц. досягнення тошо.

Відповідно до чинного законодавства України про промислову власність до цієї групи об'єктів інтелектуальної власності належать: винаходи, корисні моделі, промислові зразки, комерційна таємниця, селекційні досягнення, раціоналізаторські пропозиції.

До селекційних досягненнь належать сорти рослин та породи тварин.

Об'єктами племінного тваринництва є племінна (чистопородна) велика рогата худоба, свині, вівці, кози, коні та птиця (далі - тварини). 

Комерційною таємницею є інформація, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв’язку з цим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію.

Порядок захисту

В Україні прав, охорона надається тим об'єктам промислової власності, які відповідають умовам патентоздатності, не суперечать суспільним інтересам, принципам гуманності й моралі. Авторство і право власності на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, засвідчуються патентом, а на знаки для товарів і послуг, топографій інтегральних мікросхем - свідоцтвами, які видаються Держ. департаментом інтелект. власності М-ва освіти і науки України, права на селекційні досягнення засвідчуються державною реєстрацією (немайнові права) та патентом (майнові права). Сусп. відносини, що стосуються промислової власності., регулюються ЦивК України (Глава 39-42,46), ЗУ «Про власність» (1991), «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», «Про охорону прав на промислові зразки», «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», «Про охорону прав на сорти рослин»(усі - 1993), «Про наукову і науково-технічну експертизу» (1995), „Про племінну справу у тваринництві” (1993) «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем»(1997), Паризьку конвенцію з охорони промислової власності 1883 року, Євразійську патентну конвенцію (1994 р.).

Патентне право - це сукупність норм, що регулюють майнові й особисті немайнові відносини, які виникають у зв'язку з використанням авторства на винаходи, корисні моделі і промислові зразки, з охороною прав на винаходи, корисні моделі і промислові зразки, встановленням режиму використання цих об'єктів, матеріальним і моральним стимулюванням, а також захистом прав авторів і патентовласників

Власникові патенту належить виключне право на використання винаходів, що охороняються відповідним документом, на свій розсуд, якщо це не порушує прав інших його власників. Патент також надає його власникові право забороняти іншим особам використовувати винахід (корисну модель, пром. зразок, сорт рослин) без його дозволу, крім випадків, коли зак-вом таке використання не визнається порушенням прав власника док-та. Будь-яке посягання на права власника патенту вважається порушенням прав останнього і тягне за собою відповідальність згідно з встановленому законодавством. України. Цивільна відповідальність за порушення права інтелектуальної власності передбачені статтями 16, 22, 23 ЦК України

36. Правові засоби індивідуалізації учасників товарного обороту, товарів і послуг.

Комерційне найменування - це передусім будь-яка назва підприємства, установи чи організації, що має статус юридичної особи. Назва має бути чіткою, короткою, такою, що легко сприймається і запам'ятовується або, як кажуть, благозвучною.

Право інтелектуальної власності на комерційне найменування є чинним з моменту першого використанння цього найменування та охороняється без обов'язкового подання заявки на нього чи його реєстрації і незалежно від того, є чи не є комерційне найменування частиною торговельної марки.

Майновими правами на комерційне найменування є: право на використання комерційного найменування; право перешкоджати іншим особам неправомірно використовувати комерційне найменування, в тому числі забороняти таке використання, а також будь-які інші майнові права, що не заборонені законом.

Майнові права інтелектуальної власності на комерційне найменування передаються іншій особі лише разом з цілісним майновим комплексом особи, якій ці права належать, або його відповідною частиною(ст. 490 ЦК).

Чинність майнових прав інтелектуальної власності на комерційне найменування припиняється у разі ліквідації юридичної особи та з інших підстав, встановлених законом (ст. 491 ЦК).

Юр. особа, яка неправомірно використала чуже комерційне найменування має бути зобов'язана припинити його використання і відшкодувати потерпілому заподіяні збитки в повному обсязі.

Знаки для товарів і послуг - це зареєстровані у встановленому порядку позначення, за якими товари і послуги одних осіб відрізняються від однорідних товарів і послуг інших осіб.

Торговельною маркою може бути будь-яке позначення або будь-яка комбінація позначень, які придатні для вирізнення товарів (послуг), що виробляються (надаються) однією особою, від товарів (послуг), що виробляються (надаються) іншими особами. (ст.492 ЦК)

Товарні знаки виконують в основному чотири функції: 1) вирізнення товару або послуг серед інших подібних, що перебувають у цивільному обороті; 2) вказівка на походження товару або послуг; 3) вказівка на певну якість товарів і послуг; 4) рекламування даних товару і послуг.

Основні функції знаків для товарів і послуг - це індивідуалізація вироблюваної продукції і надаваних послуг, захист їхньої якості та інших достоїнств від зазіхань, забезпечення стійкості попиту, захист інтересів сумлінних виробників І споживачів, реклама виробів та послуг, підвищення конкурентоспроможності вітчизняних товарів і послуг в умовах ринкової економіки.

Захист прав на знаки для товарів і послуг може здійснюватися в адміністративному, змішаному або судовому порядку.

Порушенням прав власника свідоцтва вважається будь-яке посягання на них з боку третіх осіб. На вимогу власника свідоцтва таке порушення має бути припинено. Якщо порушенням власникові свідоцтва були заподіяні майнові чи моральні збитки, їх має відшкодувати порушник.

Зазначення походження товару - це термін, який охоплює такі терміни: просте зазначення походження товару і кваліфіковане зазначення місця походження товару. В поняття "кваліфіковане зазначення місця походження товару" входять: назва місця походження товару, тобто назва географічного місця, яка вживається як позначення у назві товару, що походить із зазначеного географічного місця та має особливі властивості, виключно або головним чином зумовлені характерними для даного географічного місця природними умовами або поєднанням цих природних умов з характерним для даного географічного місця людським фактором; та географічне зазначення походження товару - назва географічного місця, яка вживається як позначення у назві товару, що походить із цього географічного місця та має певні якості, репутацію або інші характеристики, в основному зумовлені характерними для даного географічного місця природними умовами чи людським фактором або поєднанням цих природних умов і людського фактора.

За новим ЦК України (гл. 45) передбачено право інтелектуальної власності лише на географічне зазначення, яке передбачає правову охорону з дати державної реєстрації цього права. Обсяг правової охорони визначається характеристиками товару ( послуги) і межами географічного місця його походження, зафіксованими державною реєстрацією права інтелектуальної власності на географічне зазначення.

Правами інтелектуальної власності на географічне зазначення є: право на визнання позначення товару (послуги) географічним зазначенням; право на використання географічного зазначення; право перешкоджати неправомірному використанню географічного зазначення, в тому числі забороняти таке використання. Таке право є чинним з дати, наступної за датою державної реєстрації, і охороняється безстроково за умови збереження характеристик товару (послуги), позначених цим зазначенням.

Суб’єктами права інтелектуальної власності на географічне зазначення є виробники товарів, асоціації споживачів, інші особи, визначені законом.(ст.502 ЦК)

Якщо зазначення походження товару набуває правового захисту, то в законі передбачено і захист цього права в разі його порушення.

Володілець свідоцтва має право заборонити використання зазначення походження товару особам, які не мають свідоцтва на право його використання. Якщо свідоцтво на право використання зазначення місця походження товару мають кілька осіб, то всі вони мають право забороняти його використання іншим особам.

Крім заборони неправомірного використання найменування місця походження товару, володілець свідоцтва має право вимагати від порушника:

- припиннення дій, що прушують право або створюють загрозу порушення;

- вилучення з обігу товару з неправомірним використанням зазначення походження;

- вилучення з товару чи його упаковки неправомірно нанесеного зазначення походження, а при неможливості цього - знищення товару;

- відшкодування втрат, включаючи неодержані доходи;

- відшкодування збитків у розмірі, не більшому ніж отриманий порушником прибуток.

Усі спори, пов'язані з використанням зазначення походження товару, має розв'язувати суд.

37. Правова охорона нетрадиційних об'єктів інтелектуальної власності (правова охорона відкриття, службової і комерційної таємниці, топологій інтегральних схем та раціоналізаторських пропозицій).

ВІДКРИТТЯ - виявлення невідомих раніше об'єктивно існуючих закономірностей, якостей та явищ матеріального світу, що вносять істотні зміни у рівень знань. Є основою створення винаходів принципово нової техніки, обладнання, технол. процесів і матеріалів. За своїм характером В. не піддаються монополізації. У цьому головна причина того, що в багатьох країнах, у т. ч. в Україні, не існує правової охорони В.

Автор наукового відкриття має право надати науковому відкриттю своє ім’я або спеціальну назву. Право на наукове відкриття засвідчується дипломом та охороняється у порядку, встановленому законом.(ст.458)

Укладений 1978 рядом країн у межах Всесвітньої організації інтелектуальної власності Женевський договір про міжнародну реєстрацію В. не передбачав особливих заходів охорони наукових В., однак створив передумови для формування системи їх міжнар. реєстрації

СЛУЖБОВА ТАЄМНИЦЯ - узагальнена назва відомостей, розголошення яких забороняється чинним зак-вом або зумовлюється служб. необхідністю, які стали відомими і якими користуються у процесі та при виконанні своїх служб, обов'язків службові особи. Є конфіденційною інформацією, різновидом професійної таємниці, що містить відомості з обмеж, доступом про діяльність держ. органів, органів місц. самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності й про особу. Збереження С. т. є обов'язком державних службовців (ст. 10 ЗУ «Про державну службу» 1994). За КК України, до Крим. відповідальності притягуються служб. особи за розголошення відомостей, що стали їм відомі у зв'язку з виконанням служб, обов'язків, зокрема про проведення мед. огляду на виявлення зараження вірусом СНІД чи ін. невиліковної інфекц. хвороби (ст. 132); розголошення комерційної таємниці без згоди її власника, якщо воно вчинене з корисливих чи ін. особистих мотивів і завдало істотної шкоди суб'єкту госп. діяльності (ст. 232); розголошення державної таємниці (ст. 328); за передачу екон., н.-т. або ін. відомостей, що становлять конфі-денц. інформацію, яка є власністю д-ви, іноз. підприємствам, установам, організаціям або їх представникам або збирання таких відомостей для них (ст. 330); порушення таємниці листування, телеф. розмов, телегр. чи ін. кореспонденції, що передається засобами зв'язку або через компютер (ст. 163).

Здійснення правової охорони нерозкритої інформації в Україні стало можливим на підставі ЗУ "Про інформацію" від 2 жовтня 1992 р., інших законів про інформацію і прийнятого ЦК – гл.46-ст.505-508.

Комерційною таємницею визнається технічна, організаційна, комерційна, виробнича та інша інформація, здатна сприяти підвищенню виробництва або давати інший позитивний ефект, яка невідома третім особам, внаслідок чого має комерційну цінність..

Комерційна таємниця охороняється законом від незаконного використання третіми особами за умови, що:

• ця інформація має дійсну або потенційну цінність і фактично невідома третім особам;

• до цієї інформації немає вільного доступу третіх осіб на законних підставах;

• володілець зазначеної інформації вживає відповідних заходів для збереження її конфіденційності.

РАЦІОНАЛІЗАТОРСЬКА ПРОПОЗИЦІЯ - пропозиція, що містить технол. (технічне) або орг. рішення у будь-якій сфері діяльності. Спрямована на вдосконалення застосовуваної техніки і технології. Об'єктом Р. п. є матеріальний об'єкт або процес. Пропозиція може стосуватися будь-яких виробів, технологій, задіяної техніки або складу матеріалів. Вона спрямовується на зміну, вдосконалення, модернізацію уже відомих рішень з урахуванням специф. умов конкр. в-ва. Заяву на Р. п. має право подавати її автор, незалежно від віку та дієздатності. Йому належать й особисті немайнові, й майнові права інтелектуальної власності на свою пропозицію. Юр. особа, яка прийняла заяву на Р. п. до розгляду, протягом місяця повинна прийняти по ній відповідне рішення. Якщо пропозиція визнається раціоналізаторською, її авторові видається відповідне свідоцтво. Право одержати свідоцтво на Р. п. і винагороду за неї переходить за спадкоємством у встановленому законом порядку. В Україні Р. п. охороняються ЦивК (гл. 41-ст.481-484) та ін. нормат.-правовими актами. Обсяг правової охорони раціоналізаторської пропозиції визначається її описом, а також кресленнями, якщо вони подані.(ст.481 ЦК) Автор раціоналізаторської пропозиції має право на добросовісне заохочення від юридичної особи, якій ця пропозиція подана. Юр. особа, яка визнала пропозицію раціоналізаторською, має право на використання цієї пропозиції у будь-якому обсязі. (ст.482 ЦК)

Компонування (топографія) інтегральної мікросхеми - це зафіксоване на матеріальному носієві просторово-геометричне розміщення сукупності елементів інтегральної мікросхеми та з'єднань між ними (ст. 1 ЗУ «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» від 5 листопада 1997 р.).

Відповідно до ст. 471 гл.40 ЦК та ст. 5 ЗУ «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» критерієм для надання компонуванню інтегральної мікросхеми правової охорони є її оригінальність. За загальним правилом, встановленим п. 2 ч. 2 ст. 5 вищезгаданого Закону, діє юридична презумпція щодо оригінальності компонування (топографи) інтегральної мікросхеми. Виходячи з цієї презумпції, компонування (топографія) інтегральної мікросхеми визнається оригінальним доти, доки не доведено протилежне.

Питання правової охорони зазначених об'єктів інтелектуальної власності регулюються низкою інших нормативно-правових актів. Серед них важливо зазначити: постанову Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку надання Кабінетом Міністрів України дозволу на використання запатентованого винаходу (корисної моделі) чи зареєстрованої топографії інтегральної мікросхеми» від 14 січня 2004 р. № 8; накази Міністерства освіти і науки України, зокрема «Про затвердження Правил складання, подання та розгляду заявки на реєстрацію топографії інтегральної мікросхеми» від 18 квітня 2002 р. № 260; «Про затвердження Положення про Державний реєстр України топографій інтегральних мікросхем» від 12 квітня 2001 р. № 292; «Про затвердження Інструкції про подання, розгляд, публікацію та внесення до реєстру відомостей про передачу права власності на топографію інтегральної мікросхеми та видачу ліцензії на використання топографії інтегральної мікросхеми» від 3 серпня 2001 р. № 577.

38. Цивільно-правове зобов'язання: поняття, склад та підстави виникнення.

Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку (ст. 509 ЦК). Із наведеного визначення випливає, що зобов'язання являє собою окремий вид цивільних правовідносин.

Як і будь-яке цивільне правовідношення, зобов'язання включає в себе такі елементи: суб'єкт, об'єкт, зміст.

Суб'єктами в зобов'язанні є його учасники, яких законодавець називає кредитором і боржником. Це можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

Об'єкт зобов'язань - це те, на що спрямовані права та обов'язки суб'єктів, тобто це певні дії щодо речей, грошей, послуг. Ці дії можуть полягати в: а) передачі речей у власність чи користування; б) виконанні певної роботи; в) наданні певних послуг г) сплаті грошей (відшкодування збитків) тощо.

Зміст зобов'язання - це сукупність суб'єктивних прав та обов'язків його учасників. Оскільки зобов'язання є правовідносинами майнового характеру, то і зміст їх становлять суб'єктивні права та обов'язки також майнового характеру.

Підстави виникнення зобов'язань

Підставами виникнення зобов'язань є юридичні факти. Сам закон не є підставою виникнення зобов'язань, він лише зазначає, з яких юридичних фактів вони виникають. Зобов'язання можуть виникати на підставі одного чи кількох юридичних фактів. Наприклад, вказаний у заповіті спадкоємець може стати власником спадкового майна за наявності таких юридичних фактів, що розвиваються у певній послідовності: складання заповіту спадкодавцем; відкриття спадщини; прийняття спадщини спадкоємцем. Юридичні факти не тільки породжують ті чи інші зобов'язання, а й є підставою їх зміни чи припинення.

Виходячи з норм чинного законодавства, можна зазначити такі підстави виникнення зобов'язань:

- правочини (у тому числі договори), як передбачені, так і не передбачені законом, але такі, шо не суперечать йому;

- створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;

- заподіяння шкоди іншій особі, а також придбання або збереження майна за рахунок іншої особи без достатніх підстав;

- адміністративні акти; (наприклад, видача ордера держадміністрацією, внаслідок чого виникає зобов'язання укласти договір найму житла);

- інші дії громадян та організацій (наприклад, вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення);

- події, з якими закон пов'язує настання цивільно-правових наслідків;

- судове рішення (наприклад, по переддоговірному спору).

Серед підстав виникнення зобов'язань центральне місце належить договору. Поняття „договір” і „зобов'язання” інколи ототожнюють. Але зобов'язання є ширшим поняттям. Договори - це лише частина зобов'язань.

39. Поняття і зміст цивільно-правового договору. Укладення, зміна та розірвання договору.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків.

Змістом договору є сукупність погоджених між сторонами умов. Розрізняють істотні, звичайні й випадкові умови договору.

Істотними умовами договору вважаються умови, без погодження яких договір взагалі не вважається укладеним.

Істотні умови договору це: 1) умови, безпосередньо зазначені в законі; 2) умови, які необхідно погодити саме для цього виду договору; 3) умови, на погодженні яких наполягає одна із сторін.

Звичайні умови - це умови, які традиційно, за звичаєм, включаються в договір. Вони можуть бути і відсутні безпосередньо в договорі, але зрозуміло, що вони підлягають виконанню.

Випадкові умови - це умови, які, як правило, не передбачаються певним видом договору, але можуть бути встановлені за погодженням сторін, або умови, які за погодженням сторін встановлюються, відступаючи віл принципу диспозитивності.

Укладення договору.

Укладення договору проходить принаймні дві стадії: шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір, яка має назву оферти, і прийняття пропозиції другою стороною, або акцепту. Відповідно сторона, яка зробила пропозицію, називається оферентом, а сторона, яка прийняла її, - акцептантом.

Загальний порядок укладення цивільно-правових договорів визначено в ст. 638-650 ЦК України.

Офертою визнається пропозиція укласти договір, яка адресована одній чи кільком особам, містить вказівку на істотні умови договору і виражає намір особи, яка зробила пропозицію, вважати себе зв'язаною договором у разі її прийняття.

Відповідь особи, якій адресовано оферту, про прийняття нею пропозиції визнається акцептом. Акцепт має бути повним і безумовним.

Якщо пропозицію укласти договір зроблено із зазначенням строку для відповіді, то договір вважається укладеним за умови, що особа, яка зробила пропозицію, одержала від другої сторони відповідь про прийняття пропозиції протягом цього строку (ст.643ЦК).

Якщо письмова оферта не містить строку для акцепту, договір вважається укладеним за умови, що акцепт одержано оферентом до закінчення строку, встановленого законом чи іншим нормативно-правовим актом, а якщо такий строк не встановлений - протягом необхідного для цього часу. (644 ЦК)

Договір вважається укладеним у момент одержання акцепту особою, яка направила оферту. Якщо ж для укладення договору, крім згоди сторін, потрібна передача майна або вчинення іншої дії (реальний договір), то він вважається укладеним з моменту передачі відповідного майна або вчинення певної дії (п. 1 і 2 ст. 640 ЦК)

Зміна та розірвання договору

Зміна договору означає, що зобов'язання сторін діють відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо. При розірванні договору зобов'язання сторін припиняються. Зміна і розірвання договору допускаються лише за угодою сторін, якщо інше не передбачено законодавчими актами або договором. Угода про зміну або розірвання договору вчиняється в тій самій формі, в якій був укладений договір, якщо із законодавчого акта, договору або звичаїв ділового обороту не випливає інше.

Відповідно до пунктів 2 і 3 ст. 654 ЦК України сторона може заявити вимогу про зміну чи розірвання договору при істотному порушенні договору другою стороною. Порушення договору, допущене однією із сторін, вважається істотним, якщо воно тягне за собою таку шкоду для другої сторони, що остання значною мірою позбавляється того, на що вона мала право розраховувати на підставі договору, за винятком випадків, коли сторона, яка порушила договір, не передбачила такого результату і розумна інша особа, яка діє за аналогічних обставин, не передбачила б цієї шкоди.

За ст. 652 ЦК України істотна зміна обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, є підставою для його зміни або розірвання, якщо інше не передбачено договором або не випливає з його суті. Зміна обставин визнається істотною, коли вони змінилися настільки, що якби сторони могли це розумно передбачити, договір взагалі не був би ними укладений на умовах, які значно відрізняються від погоджених умов.

Якщо сторони не досягли згоди про приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінилися, або про його розірвання, договір може бути розірваний, а за підставами, зазначеними у ч. 4 ст. 652 ЦК, змінений судом на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов:

- у момент укладення договору сторони виходили з того, що таких змін обставин не відбудеться;

- зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла подолати за того ступеня турботливості та обачності, яких від неї вимагалося за характером договору та умовами обороту;

- виконання договору без зміни його умов настільки порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і спричинило б для заінтересованої сторони таку шкоду, що вона значною мірою позбулася б того, на що мала право розраховувати при укладенні договору;

- із звичаїв ділового обороту або суті договору не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.

Зміна договору у зв'язку з істотною зміною обставин допускається за рішенням суду у виключних випадках, коли розірвання договору суперечить громадським інтересам або потягне за собою для сторін шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом (ч.4 ст. 652 ЦК).

40. Поняття та принципи виконання зобов'язань. Місце, строк та спосіб виконання зобов'язання.

Зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. (ст.509 ЦК)

Виконання зобов'язання полягає у вчиненні його сторонами певних дій, які становлять зміст їх прав та обов'язків.

В більшості випадків виконання зобов'язання полягає саме у вчиненні активних дій, хоча виконання зобов'язання може полягати в діях пасивних - утриманні від вчинення певних дій (наприклад, автор не повинен передавати рукопис в інше видавництво).

Виконання зобов'язання повинно здійснюватися за загальними правилами або принципами виконання зобов'язання.

До принципів виконання зобов'язання традиційно відносять:

принцип належного виконання зобов'язання;

принцип реального виконання зобов'язання.

Принцип належного виконання зобов'язання полягає в тому, що зобов'язання повинно виконуватися боржником відповідно до умов договору та вимог закону, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обігу або інших вимог, що звичайно ставляться (ст. 526 ЦК).

Найважливішими з таких вимог і умов є ті, які пред'являються до суб'єктів, предмету, способу, строку і місця виконання зобов'язання.

Принцип реального виконання зобов'язання полягає в тому, що боржник повинен виконати зобов'язання саме в натурі (тобто передати річ, виконати роботу, надати послуги тощо), а не замінити його виконання сплатою грошової компенсації. Ч. 1 ст.622 ЦК передбачає, що боржник, який сплатив неустойку і відшкодував збитки, завдані порушенням зобов'язання, не звільняється від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, якщо інше не встановлено договором або законом.

Предметом виконання зобов'язання є вчинення певної дії або утримання від певних дій. Предметом виконання зобов'язання є те майно, робота, послуга, яку в силу зобов'язання боржник повинен передати, виконати чи надати кредитору.

Спосіб виконання зобов'язання - це порядок вчинення боржником дій на виконання зобов'язання. Спосіб виконання зобов'язання визначають сторони при виникненні зобов'язання. За загальним правилом кредитор має право не приймати виконання зобов'язання частинами.

Строки виконання зобов'язання можуть бути визначені законом (термін сплати за комунальні послуги); подією, яка неминуче настане (початок навігації); договором або моментом пред'явлення вимоги. В цьому випадку боржник повинен виконати свій обов'язок у 7 строк, якщо обов'язок негайного виконання не випливає з договору або актів цивільного законодавства.

В тому випадку, коли зобов'язання не передбачає строку його виконання і не містить умов, які дозволяють визначити цей строк, воно повинно бути виконано в розумний строк після виникнення зобов'язання, тобто протягом такого часу, який звичайно необхідний для виконання дій, передбачених зобов'язанням. Дострокове виконання зобов'язання вважається належним виконанням, якщо інше не встановлене договором, законом або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обігу.

Місце виконання зобов'язання - це місце, де боржник повинен вчинити певні дії, а кредитор прийняти виконання.

Якщо місце виконання зобов'язання не визначено договором, законом, звичаями ділового обігу і не випливає із суті зобов'язання, виконання проводиться за зобов'язаннями:

про передачу нерухомого майна - за місцем знаходження майна;

про передання товару, що виникає на підставі договору перевезення - за місцем здавання товару перевізникові;

про передання товару, що виникає на підставі інших правочинів

за місцем виготовлення або зберігання товару, якщо це місце відоме кредитору на момент виникнення зобов'язання;

грошовими - за місцем проживання кредитора;

за іншим - за місцем проживання боржника.

41. Зобов'язально-правові способи забезпечення виконання зобов'язань.

Способи забезпечення виконання зобов'язання - це сукупність заходів, за допомогою яких сторони цивільно-правових відносин впливають одна на одну з метою належного виконання передбаченого договором економічного завдання під загрозою вчинення певних дій, які зумовлять настання негативних наслідків майнового характеру для боржника, незалежно від того, чи понесе кредитор збитки фактично.

Згідно зі ст. 546 ЦК виконання зобов'язань може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком та іншими способами, встановленими законами або договором. Загалом ці способи забезпечення поділяють на зобов'язально-правові та речово-правові.
До першої групи віднесено неустойку, поруку, гарантію та завдаток, до другої — заставу і притримання.

Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання. (ст.549 ЦК)

За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов’язання частково або у повному обсязі. (ст. 553 ЦК)

За гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов’язку. Гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником. (ст. 560 ЦК)

Завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов’язання і на забезпечення його виконання. Якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом. (ст. 570 ЦК)

В силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов’язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). (ст. 572 ЦК)

Кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов’язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов’язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до виконання боржником зобов’язання. Притриманням речі можуть забезпечуватись інші вимоги кредитора, якщо інше не встановлено договором або законом. Кредитор має право притримати річ у себе також у разі, якщо права на неї, які виникли після передачі речі у володіння кредитора, набула третя особа. Наведені вище способи забезпечення виконання зобов'язання мають спільну мету: надати кредитору додаткову можливість отримати належне йому за зобов'язанням. Кожен зі встановлених способів обумовлює поруч з головним (основним) зобов'язанням нове зобов'язання, яке є додатковим до головного, тобто має акцесорний характер. З цього випливає, що додатковим зобов'язанням можна забезпечувати лише дійсні вимоги, тобто такі, які реально існують на момент укладення правочину.

Правочин щодо встановлення способу забезпечення виконання зобов'язання має бути укладено тільки в письмовій формі незалежно від форми основного зобов'язання. Недодержання письмової форми спричиняє недійсність правочину щодо встановлення способів забезпечення виконання.

Способи, які забезпечують виконання зобов'язань, встановлюють в інтересах кредитора. Тому при переході прав до нового кредитора переходять усі права, які забезпечують виконання зобов'язання. Водночас при переході боргу зберігають чинність лише ті способи забезпечення зобов'язань, які стосуються зобов'язань між ними і третіми особами (порука, гарантія).

42. Речові способи забезпечення виконання зобов'язань.

До речово-правових способів забезпечення віднесено заставу і притримання.

Застава за своєю природою має речово-правовий характер, оскільки заставодавець, який порушує зобов'язання, позбавляється права на річ шляхом примусового її вилучення на підставі судового рішення.

Особа, яка надає майно в заставу, називається заставодавцем. Заставодавцем може бути як сам боржник, так і третя особа (майновий поручник). При заставі майна заставодавцем може бути як власник майна, так і особа, якій власник у встановленому порядку передав майно і право застави на нього. Особа, яка отримує майно в заставу, називається заставодержателем.

Застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду. Заставою може бути забезпечена вимога, яка виникне в майбутньому. Тобто кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом.

Предметом застави може бути будь-яке майно (в тому числі речі, цінні папери, майнові права), яке може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення. Як правило, предмет застави залишається у заставодавця. Право застави поширюється також на плоди, продукцію та доходи, одержані від використання заставленого майна (майбутній урожай, приплід худоби та ін.).

Нотаріальне посвідчення договору застави вимагається, якщо предметом застави є нерухоме майно, транспортні засоби, космічні об'єкти. Застава нерухомого майна підлягає також державній реєстрації (внесенням запису до Державного реєстру застав рухомого майна).
Право виникнення застави виникає з моменту укладення договору застави, а у випадках, коли договір підлягає нотаріальному посвідченню, - з моменту нотаріального посвідчення, якщо інше не випливає з умов договору.

Заставодержатель набуває права звернення стягнення на предмет застави у разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, його не буде виконано (якщо інше не передбачено законом чи договором). При частковому виконанні боржником забезпеченого заставою зобов'язання застава зберігається в початковому обсязі.
Звернення стягнення на заставлене майно здійснюється за рішенням суду, якщо інше не передбачено законом або договором. Заставлене майно, на яке звернено стягнення, реалізується державним виконавцем на підставі виконавчого листа суду або виконавчого напису нотаріальних органів. Реалізація проводиться з публічних торгів у порядку, передбаченому процесуальним законодавством, якщо інше не передбачено договором або законом. У разі коли протягом розумного строку заставлене майно не буде продано, заставоутримувач має право залишити заставлене майно за собою.

Заставодавець має право в будь-який час до моменту реалізації предмета застави припинити звернення стягнення на майно виконанням свого зобов'язання.
Право застави припиняється у разі:

• припинення забезпеченого заставою зобов'язання;

• загибелі заставленого майна, якщо заставодавець не замінив предмет застави;

• набуття заставодержателем права власності на предмет застави;

• реалізації предмета застави;

• при закінченні терміну дії права, що становить предмет застави.

Другим речово-правовий способом забезпечення виконання зобов'язання є право притримання. Сутність цього способу полягає в тому, що кредитор, у якого перебувала річ, що її належить передати боржникові або особі, зазначеній боржником, у разі невиконання боржником у строк зобов'язання щодо оплати цієї речі або компенсації кредиторові пов'язаних з нею витрат та інших збитків, має право притримувати її доти, доки відповідне зобов'язання не буде виконано.
Кредитор, який притримує річ, зобов'язаний негайно повідомити про це боржника. Кредитор не має права користуватися притриманим майном. Він відповідає за його втрату, псування або пошкодження, якщо не доведе, що це сталося внаслідок дії непереборної сили.
Боржник, який є власником притриманої речі, зберігає право розпорядження нею. У цьому разі він зобов'язаний сповістити набувача речі про факт притримання речі та права кредитора.
Вимоги кредитора, який притримує річ, задовольняються з її вартості відповідно до положень про звернення стягнення на предмет застави.

43. Множинність осіб у зобов'язанні. Перехід прав кредитора до третіх осіб і переведення боргу.

Множинність осіб у зобов'язанні — стан, за якого суб'єктами зобов'язання як з однієї, так і з другої сторони можугь бути кілька осіб (кредиторів, боржників, кредиторів і боржників). Залежно від того, на якій стороні виникла М. о. у з., вона може бути активною, пасивною або змішаною. За способом виконан ня зобов'язання поділяються на часткові та солідарні (ст. 540-543 ЦК).

У частковому пасивному зобов'язанні кредитор може вимагати від боржників виконання у певній для кожного з них частці. Особа, що погасила своє зобов'язання, вибуває з кола боржників; решта з них залишається зобов'язаною.

У змішаному частковому зобов'язанні існує кілька кредиторів та кілька боржників, кожен з яких має право вимагати виконання або має обов'язок виконати зобов'язання лише у певній частці.

У солідарному активному зобов'язанні кожен з кредиторів має право вимагати від боржника в повному обсязі виконання обов'язку. З його виконанням зобов'язання припиняється.

У солідарному пасивному зобов'язанні кредитор може вимагати виконання зобов'язання в повному обсязі від будь-якого з боржників. У змішаному солідарному зобов'язанні поєднуються множинність з боку кредиторів та множинність з боку боржників із дотриманням принципу солідарного виконання.

Солідарний порядок розрахований лише на деякі випадки, зокрема:

1) коли законом або іншим нормативним актом прямо передбачено солідарне виконаний зобов'язання. (ст.1190 ЦК встановлюють, що особи, які спільно заподіяли шкоду, є солідарними боржниками перед потерпіли);

2) якщо солідарний спосіб виконання зобов'язання передбачений угодою сторін. ( при укладенні договору позики сторони можуть встановити солідарні зобов'язання для боржників);

3) коли предмет зобов'язання є неподільним. У такій ситуації виконання зобов'язання частками неможливо.

Перехід прав кредитора до третіх осіб і переведення боргу.

Солідарний боржник, який виконав зобов язання, може перекласти відповідні частки виконання на інших солідарних боржників. Обсяг таких обов'язків визначається характером відносин, які пов'язують співборжників. Так, п. 1 ст. 544 ЦК України передбачають, що боржник, який виконав солідарне зобов'язання, має право зворотної вимоги (регресу) до кожного з решти боржників у рівних частках, якщо інші умови не встановлені законом або договором. Невиплачене одним із співборжників боржникові, який виконав солідарне зобов'язання, поділяється у рівних частках між ним та іншими співборжниками.

Таким чином, регресним визнається зобов'язання, на підставі якого кредитор (регредієнт), зобов'язаний перед третіми особами до виконання, має право віднести його повністю або частково за рахунок боржника (регресата), дія або бездіяльність якого зумовили залучення кредитора до відповідальності. Як правило, регресат відповідає перед регредієнтом, а регредієнт — перед третьою особою. Пряма відповідальність регресата перед третьою особою без відповідальності регредієнта може мати місце лише у випадках, безпосередньо встановлених законом.

Надбання третьою особою всіх прав, що належали раніше кредиторові має назву суброгації або ціесії.

Суброгація - різновид уступки права, що виникає на підставі закону і полягає у переході до нового кредиторасуброганта вимог у розмірі реально сплаченої суми грошей або в межах ін. фактичного виконання.

Суброгація відрізняється від цесії тим, що, по-перше, вона завжди виникає на підставі закону, а не угоди, а, по-друге, обсяг вимог, що одержує суброгант, є обмеженим, тоді як за цесією новий кредитор (цесіонарій) набуває право вимоги поперед, кредитора (цедента) у повному обсязі.

44. Поняття та способи припинення цивільно-правових зобов'язань.

Припинення зобов'язання означає, що учасники зобов'язання втратили свої права та обов'язки за зобов'язанням. Для припинення зобов'язання необхідне існування певної обставини, тобто юридичного факту, з настанням якого закон або договір пов'язує припинення зобов'язання.

В ЦК припиненню зобов'язань присвячена глава 50. Відповідно до ст. 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Підстави припинення зобов'язань можна поділити на дві основні групи:

1) зобов'язання, які припиняються за волею сторін або однієї із сторін: виконання; новація (тобто заміна первісного зобов'язання новим за домовленістю сторін); зарахування зустрічних вимог; надання відступного; прощення боргу.

2) припинення зобов'язання незалежно від волі учасників: неможливість виконання; поєднання в одній особі боржника та кредитора; смерть фізичної особи (якщо зобов'язання може бути виконане лише боржником особисто); ліквідація юридичної особи без правонаступництва.

Найбільш поширеним способом припинення зобов'язання є його належне виконання. Надбання третьою особою всіх прав, що належали раніше кредиторові, внаслідок виконання цією третьою особою обов'язків боржника щодо кредитора, має назву суброгації.

Під належним виконанням зобов'язання розуміють виконання належній особі, в належному місці, в належний строк з додержанням усіх інших вимог і принципів виконання зобов'язань.

Виконання, яке припиняє зобов'язання, за загальним правилом, оформляється тим способом, у тій формі, що і його встановлення.

Зарахування. В ЦК зарахування як підстава припинення зобов'язань передбачена статтями 601, 602 і 603.

Зарахування — це такий спосіб припинення зобов'язання, за якого погашаються зустрічні однорідні вимоги, строк виконання яких настав або строк яких не зазначений чи визначений моментом витребування.

Здійснюється витребування за наявності трьох умов.

1) вимоги сторін мають бути зустрічні, тобто такі, які випливають з двох різних зобов'язань між двома особами, де кредитор одного зобов'язання є боржником іншого. Те саме повинно бути і з боржником.

2) вимоги мають бути однорідні, тобто в обох зобов'язаннях повинні бути речі одного роду.

3) необхідно, щоб за обома вимогами настав уже строк виконання, оскільки не можна пред'явити до зарахування вимоги за таким зобов'язанням, яке не підлягає виконанню.

Зарахування є односторонньою угодою, для нього достатньо заяви однієї сторони.

Угода сторін. Відповідно до ст. 604 ЦК зобов'язання може припинятися за домовленістю сторін. Вона може мати місце, коли сторони не приступили до виконання зобов'язання або виконали його частково.

Серед підстав припинення зобов'язань угодою сторін виділяють новацію, відступне, прощення боргу.

Новація — це угода про заміну первісного зобов'язання новим зобов'язанням між тими самими сторонами.

Юридичною підставою для зобов'язання, яке виникає при новації, є угода сторін про припинення первісного зобов'язання.

Оформляється відступне договором, в якому вказуються розмір відступного, порядок і строк його надання. Що стосується форми надання відступного, то вона може бути різною: передача грошей, майна, виконання робіт, надання послуг та ін.

Розмір, строки і порядок надання відступного встановлюються угодою сторін.

Прощення боргу. Зобов'язання припиняється внаслідок звільнення (прощення боргу) кредитором боржника від його обов'язків, якщо це не порушує прав третіх осіб щодо майна кредитора (ст. 605 ЦК України).

Таке формулювання допускає припинення зобов'язання одностороннім актом кредитора, який прощає борг.

За загальним правилом, не допускається одностороння відмова від зобов'язання (ст. 162 ЦК УРСР, ст. 525 ЦК України).

Відповідно до ст. 653 нового ЦК України зобов'язання сторін припиняються у разі розірвання договору. Розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути розірвано за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Неможливість виконання зобов'язання. Розрізняють випадкову і винну неможливість виконання.

За випадкової неможливості виконання зобов'язання припиняється, і боржник не несе відповідальності за його невиконання.

Випадкова неможливість може бути зумовлена як непереборною силою, так і будь-якою іншою обставиною, настання якої боржник не міг і не повинен був передбачити. Якщо жодна зі сторін до виникнення неможливості виконання ще

За винної неможливості виконання зобов'язання не припиняється, а лише змінюється, оскільки для винної сторони обов'язок виконання трансформується в обов'язок відшкодувати завдані контрагентові збитки, сплатити неустойку і т. ін.

Зобов'язання припиняється неможливістю його виконання у зв'язку з обставиною, за яку жодна із сторін не відповідає (ст. 607).

Збіг боржника і кредитора в одній особі. Припинення зобов'язань у разі збігу боржника і кредитора в одній особі (ст. 606 ЦК) відбувається внаслідок правонаступництва, тобто переходу прав та обов'язків боожника до кредитора і навпаки.

Щодо юридичних осіб зобов'язання можуть припинятися збігом боржника і кредитора у зв'язку зі злиттям юридичних осіб або якщо в зобов'язанні одна з них була кредитором, а інша — боржником. В обох випадках зникає другий суб'єкт правовідносин, у зв'язку з чим вони припиняються.

При поділі юридичної особи, яка виникла внаслідок злиття або приєднання, доля попередніх зобов'язань визначається заново за роздільним балансом.

Припинення зобов'язання смертю громадянина або ліквідацією юридичної особи.

Зобов'язання, виконання яких має особистий характер, не можуть бути предметом спадкування і припиняються смертю того учасника, з особою якого вони пов'язані.

Відповідно до ст. 608 ЦК України зобов'язання припиняється смертю боржника, якщо воно нерозривно пов'язане з його особою у зв'язку з цим не може бути виконане іншою особою.

Зобов'язання також припиняється смертю кредитора, якщо якщо воно нерозривно пов'язане з особою кредитора (ст. 608).

Зобов'язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов'язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема за зобов'язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншими ушкодженнями здоров'я або смертю (ст. ст. 609 ЦК).

45.Цивільно-правова відповідаль-ність: поняття, види та підстави настання.

Цивільно-правова відповідальність - це санкції, що застосовуються до правопорушника у вигляді покладення на нього додаткових цивільно-правовях обов'язків або позбавлення належного йому суб'єктивного цивільного права.

Види

Залежно від підстав виникнення розрізняють договірну та позадоговірну відповідальність.

Договірна відповідальність виступає у вигляді санкції за порушення договору. Якщо боржник вчасно не передає речі, не виконує роботи або виконує її неналежним чином, він повинен відшкодувати кредиторові збитки, заподіяні таким невиконанням, а у випадках, передбачених законом або договором - сплатити і неустойку. При цьому у більшості випадків вважається, що попереднє зобов'язання боржника залишилось, і кредитор має право вимагати його виконання.

Позадоговірна відповідальність наступає у разі заподіяння особою шкоди будь-якій іншій особі. Позадоговірна, відповідальність має місце тоді, коли відповідна санкція застосовується до правопорушника, який не перебуває у договірних відносинах з потерпілим.

Залежно від характеру розподілу відповідальності кількох осіб розрізняють часткову, солідарну і субсидіарну відповідальність.

Часткова відповідальність має місце тоді, коли кожний із боржників несе відповідальність тільки в тій частині, яка випадає на нього відповідно до законодавства або договору. Часткова відповідальність має значення загального права і застосовується тоді, коли законодавством або договором не встановлено солідарної або субсидіарної відповідальності. Частки, що припадають на кожну з відповідальних осіб, визнаються рівними, якщо законодавством або договором не встановлено іншого їх розміру.

Солідарна відповідальність характеризується тим, що кредитор може вимагати відшкодування збитків як від усіх боржників разом, так і від кожного з них окремо, причому як повністю, так і в частині боргу. Зачинним цивільним законодавством солідарна відповідальність настає лише у випадках, прямо передбачених законом чи договором. Прикладом солідарної відповідальності, передбаченої законом, є відповідальність кількох осіб за спільне заподіяння шкоди.

Субсидіарна відповідальність (її ще називають додатковою відповідальністю) застосовується тоді, коли у зобов'язанні беруть участь два боржники, один з яких є основним, а другий - додатковим. Суть субсидіарної відповідальності полягає в тому, що перед тим, як звернутись з вимогою до додаткового боржника, кредитор повинен притягнути до відповідальності основного боржника. І лише у разі неспроможності останнім відшкодувати збитки або його відмови від задоволення позову кредитор може притягти до відповідальності додаткового боржника

Підстави

Підставою для цивільно-правова відповідальності є такі умови: а) наявність шкоди; б) протиправність поведінки боржника; в) причинний зв'язок між протиправною поведінкою і шкодою; г) вина боржника.

Шкода в цивільному праві - це зменшення або знищення суб'єктивного цивільного права чи охоронюваного законодавством блага.

Шкода може бути завдана особистим немайновим правам особи, а також її майну. В юридичній літературі, судовій практиці, законодавстві використовуються поняття "шкода" і "збитки". Ці поняття не тотожні. Шкода за своїм змістом більш широке поняття, складовими якого є майнова і немайнова шкода. Майнова шкода проявляється у вигляді збитків, а немайнову називають моральною шкодою.

Протиправною визнається така поведінка, яка порушує норму права, незалежно від того, знав чи не знав правопорушник про протиправність своєї поведінки. За порушенням норми цивільного права завжди стоїть порушення суб'єктивного права потерпілої особи. Правомірними діями особа здійснює своє право, протиправними - порушує право інших осіб.

Роль критеріїв визначення протиправності можуть виконувати підстави виникнення зобов'язань. Так, протиправними є заподіяна шкода, порушення договору або умов адміністративного акта чи одностороннього правочину.

Причинний зв'язок - це об'єктивно існуючий зв'язок між поведінкою боржника і наслідком, який настав.

У тих випадках, коли наслідок є проявом випадкового, незакономірного збігу певних обставин, серед яких поведінка боржника не є істотною, причинний зв'язок, в розумінні законодавця, відсутній.

Вина - це певне психічне ставлення особи до своєї неправомірної поведінки та її наслідку. Вина є суб'єктивною умовою відповідальності. Застосовування цього поняття в цивільному праві має свої особливості.

У кримінальному праві діє презумпція невинності, а у цивільному презумпція винності боржника. Відсутність власної вини в цивільному праві доводиться особою, яка порушила зобов'язання. Боржник буде вважатися винним доти, доки не доведе свою невинність.

Кримінальне право надає великого значення розрізненню форм вини - з умислу чи необережності. В цивільному праві форма вини, як правило, не впливає на розмір відповідальності. Істотного значення встановлення вини набуває лише у разі невиконання зобов'язання з вини кредитора.

Цивільно-правова відповідальність не настає у разі відсутності складу правопорушення, крім випадків, коли боржник не звільняється від відповідальності за відсутності вини.

Загальними підставами звільнення від цивільно-правової відповідальності є випадок і непереборна сила.

46. Купівля-продаж: поняття, види, зміст та правові наслідки порушення договору. Договір міни (бартеру).

Договір купівлі-продажу

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (ст. 655 ЦК).

Розрізняють кілька видів договору купівлі-продажу, зокрема:

а) договори купівлі-продажу в оптовій та роздрібній торгівлі; договори, що їх укладають на біржах та аукціонах;

б) договори купівлі-продажу, які укладаються у внутрішньому та зовнішньоекономічному обігу;

в) договори купівлі-продажу земельних ділянок, валютних цінностей, жилих будинків, квартир, автомашин;

г) договори купівлі-продажу на умовах комісії, консигнації та поставки;

д) договори купівлі-продажу об'єктів приватизації; є) форвардні та ф'ючерсні угоди купівлі-продажу

Договір купівлі-продажу іменний, двосторонній, консенсуальний і оплатний договір. Істотними умовами договору купівлі-продажу традиційно вважаються предмет та ціна. ЦК 2003 р. ціна є істотною умовою лише для окремих видів договорів купівлі-продажу (наприклад, продаж нерухомості). В інших випадках за відсутності прямої вказівки на ціну безпосередньо в договорі вона визначається за правилами ст. 632 ЦК, тобто сплачується звичайна ціна, яка склалася на аналогічні товари на момент укладення договору.

Умова про консесуальність договору не є однозначною. Інколи договір купівлі-продажу можна вважати реальним (момент виконання збігається з моментом укладення).

Предметом договору можуть виступати як речі, визначені індивідуальними та родовими ознаками, так і майнові права та право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру.

Умова щодо предмету договору купівлі-продажу вважається виконаною, якщо зміст договору дозволяє визначити найменування товару і його кількість. Кількість може визначатися в мірах ваги, площі, штуках тощо.

Сторонами в договорі є продавець і покупець. За загальним правилом право продажу товару надано власнику. Водночас у певних випадках стороною може бути й інша особа.

Форма договору залежить від ціни договору, суб'єктного складу, предмета договору і спеціальних вказівок закону. Так, договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового» комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

Договір купівлі продажу належить до типових двосторонніх договорів, зміст договору становлять права та обов'язки сторін.

Головними обов'язками продавця є:

передати товар покупцеві у власність.

передати покупцеві необхідні документи на товар, які передбаче ні законом чи договором;

забезпечити виникнення у покупця права власності на товар;

інформувати покупця про недоліки речі;

попередити покупця про права третіх осіб, тобто про так звані «юридичні недоліки речі» ;

зберігати продану річ в тих випадках, коли право власності переходить до покупця до її передачі;

виступити на боці покупця, якщо треті особи звернулися до покупця з позовом про витребування речі.

Головні обов'язки покупця:

сплатити обумовлену грошову суму за товар;

вчинити дії, необхідні для забезпечення передачі товару;

прийняти товар або забезпечити зберігання товару, який покупець відмовився прийняти;

оглянути товар і перевірити його якісні і кількісні характеристики;

притягнути продавця до справи, якщо треті особи звернулися з
позовом про витребування речі.

Наслідки порушення договору

При цьому між сторонами є спільні обов'язки, зокрема: відшкодування збитків, які виникли у контрагента у зв'язку з неналежним виконанням договору, затримкою виконання або відмовою.

Відповідальність може настати за невиконання будь-якої умови договору у вигляді сплати неустойки і відшкодування збитків. Так, покупець, якому передано товар неналежної якості, має право вимагати від покупця за своїм вибором:

пропорційного змінення ціни;

безоплатного усунення недоліків в розумний строк;

відшкодування витрат на усунення недоліків.

Якщо недоліки товару настільки істотні, що їх неможливо усунути, покупець має право вимагати заміни товару або взагалі відмовитися від договору. Продавець також відповідає за продаж некомплектного товару, продаж товару без тари і упаковки, порушення асортименту тощо.

На покупця може бути покладена відповідальність за безпідставну відмову від оплати чи порушення строків оплати товару у вигляді неустойки.

Договір міни

За договором міни або бартеру кожна із сторін зобов'язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший (ст. 715 ЦК). Договором може бути встановлена доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості.

Сторонами договору міни є покупець та продавець - фізичні та юридичні особи, які є власниками обмінюваного майна. При цьому кожна із сторін договору міни є продавцем того товару, який вона передає в обмін, і покупцем товару, який вона одержує взамін.

Предметом договору міни с товари (речі, майнові та особисті не-майнові права, призначені для продажу), роботи (діяльність, результати якої мають матеріальний вираз і можуть бути реалізовані для задоволення потреб фізичних чи юридичних осіб) та послуги (діяльність, результати якої не мають, як правило, матеріального виразу, а реалізуються і споживаються в процесі здійснення самої діяльності).

За загальним правилом товари, послуги та роботи, що становлять предмет договору міни, якщо інше не передбачено домовленістю сторін, мають бути рівноцінними. В іншому разі, договором міни може бути встановлена доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості.

За своїми юридичними ознаками договір міни є сплатним, двостороннім та консенсуальпим. До договору міни застосовуються загальні положення про купівлю продаж, положення про договір поставки, контрактації або інші договори, елементи яких містяться в договорі міни, якщо це не суперечить суті зобов'язання. На відміну від договору купі-влі-продажу, у якому вартість, проданого майна має грошовий вираз, за договором міни у разі нерівноцінності майна, що підлягає обміну, сторона яка отримує річ більшої вартості, може компенсувати іншій стороні різницю відповідною грошовою сумою.

Відповідно до положень ЦК поняття "міни" та "бартеру" є тотожними. Проте слід відмітити, що не зважаючи на таку позицію законодавця, правове регулювання бартерних операцій, зокрема у галузі зовнішньоекономічної діяльності, має низку особливостей, визначених ЗУ "Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності" від 23.12.1998 р'.

47. Купівля-продаж у роздрібній торгівлі. Загальна характеристика законодавства про захист прав споживачів.

За договором роздрібної купівлі-продажу продавець, який здійснює підприємницьку діяльність з продажу товару, зобов'язується передати покупцеві товар, що звичайно призначається для особистого, домашнього або іншого використання, не пов'язаного з підприємницькою діяльністю, а покупець зобов'язується прийняти товар і оплатити його.

Договір роздрібної купівлі-продажу є публічним, тобто таким, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів кожному, хто до неї.

Крім окремих статей ЦК, цей договір регулюються ЗУ „Про захист прав споживачів” і окремими правилами торгівлі (на ринках, в розстрочку, правилами продажу транспортних засобів і номерних агрегатів, продовольчих товарів, непродовольчих товарів та іншими).

Продавець, який не надав покупцеві можливості одержати повну і достовірну інформацію про товар, несе відповідальність за недоліки товару, які виникли після його передачі, якщо покупець доведе, що вони виникли у зв'язку з відсутністю у нього такої інформації.

Істотною умовою договору роздрібної купівлі-продажу виступає ціна, яка є однаковою для всіх покупців. При цьому продавець не має право завищувати розмір ціни для окремих покупців. На продавця може бути покладений обов'язок лише зменшувати ціну для осіб, яким надано пільги за законом. Покупцеві надається право протягом 14 днів з дня продажу обміняти непродовольчий товар на аналогічний товар іншого розміру, фасону, кольору чи комплектації.

Перелік товарів, які не підлягають обміну або поверненню на вищезазначених підставах, встановлюється нормативно-правовими актами, зокрема Постановою кабмыну від 19.03.1994 р. № 172 "Про реалізацію окремих положень ЗУ "Про захист прав споживачів"". Відповідно до додатку № 3 даної Постанови обміну (поверненню) не підлягають такі товари належної якості: продовольчі товари, лікарські препарати та засоби, предмети сангігієни; непродовольчі товари:; аудіо-, відеокасети, диски для лазерних систем зчитування із записом; вироби з натурального та штучного волосся (перуки); товари для немовлят.

У разі виявлення покупцем протягом гарантійного або інших строків, встановлених обов'язковими для сторін правилами чи договором, недоліків, не застережених продавцем, або фальсифікації товару, покупець має право за своїм вибором:

- вимагати безоплатного усунення недоліків або відшкодування
витрат, здійснених покупцем на їх виправлення;

замінити товар на аналогічний належної якості або на такий самий
товар іншої моделі з відповідним перерахунком у разі різниці в ціні;

вимагати зменшення ціни товару;

розірвати договір і вимагати повернення сплаченої суми.

При розірванні договору розрахунки з покупцем у випадку підвищення ціни на товар проводяться, виходячи із його вартості на момент звернення, при зниженні ціни на товар - виходячи із ціни, яка була сплачена на момент купівлі (ч. 5 ст. 14 Закону» Про захист прав споживачів»).

48. Поняття і зміст договору постачання. Договір контрактації.

Договір поставки

За договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або у інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім та іншим подібним використанням, а покупець - прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

Законодавець відносить поставку до різновиду купівлі-продажу.

Договору поставки властиві ознаки, що виокремлюють його серед інших договорів і дають підстави говорити про нього як про договір, якому властиве особливе правове регулювання:

  1.  в обсяг прав і обов'язків сторін входить не тільки продаж товару, що поставляється, але і його доставка;
  2.  передача товарів продавцем (постачальником) покупцеві повинна здійснюватися в обумовлений договором строк або строки;
  3.  у договорі поставки момент укладання договору віддалений у
    часі від моменту виконання, тому що товару, який є предметом договору поставки, може і не бути на момент укладання договору;

за договором поставки покупцеві передається товар для використання його в підприємницькій діяльності або інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім і іншим подібним використанням;

5) система договірних зв'язків при укладанні договору поставки найчастіше складна. Тому постачальником не завжди виступає власник (виробник) майна, що є предметом поставки, їм може бути і посередник, який реалізує покупцеві товар з метою одержання прибутку.

Крім зазначених ознак, договір поставки має й інші істотні особливості.

Предметом договору поставки є визначені родовими ознаками продукція, вироби з найменуванням, зазначеним у стандартах, технічних умовах, документації до зразків (еталонів), або продукція, вироби, визначені індивідуальними ознаками.

Загальна кількість товарів, що підлягають поставці, їх часткове співвідношення (асортимент, номенклатура) за сортами, групами, підгрупами, видами, марками, типами визначаються специфікацією.

У ЦК України не передбачено спеціальних норм щодо форми договору поставки. Тому, при його укладанні потрібно керуватися загальними правилами про форму правочинів (ст. 205-210 ЦК України). Як правило, договір поставки - це єдиний документ, підписаний сторонами. Але також існує можливість укладання договору поставки шляхом обміну документами за допомогою поштового, телеграфного, телефонного, телетайпного, електронного або іншого зв'язку, що дозволяє вірогідно встановити, що документ виходить від сторони за договором.

Строки поставки встановлюються сторонами в договорі з урахуванням необхідності ритмічного та безперебійного постачання товарів споживачами, якщо інше не передбачено законодавством.

Якість та комплектність товарів, що поставляються, мають відповідати стандартам, технічним умовам, іншій технічній документації.

Кабінет Міністрів України затверджує Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення та поставки товарів народного споживання, а також Особливі умови поставки окремих видів товарів.

У разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектору економіки, або порушення пов'язане із виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України, застосовуються штрафні санкції у таких розмірах:

- за поставку неякісних (некомплектних) товарів - штраф у розмірі 20% від вартості неякісних товарів;

- за порушення строків поставки - неня в розмірі 0,1% від вартос ті товарів за кожен день прострочення, якщо інше не передбачено законом чи договором.

Договір контрактації

За договором контрактації виробник сільськогосподарської продукції зобов'язується виробити визначену договором сільськогосподарську продукцію і передати її у власність заготівельнику (контрактанту) або визначеному ним одержувачеві, а заготівельник зобов'язується прийняти цю продукцію та оплатити її за встановленими в договорі цінами.

Договір контрактації є одночасно різновидом і договору купівлі-продажу, і договору поставки. Тому на нього, відповідно, поширюються загальні норми купівлі-продажу і поставки, якщо інше не встановлено договором чи законом.

Договір контрактації - це типовий консенсуальний, сплатний і двосторонній договір.

Сторонами договору контрактації сільськогосподарської продукції є виробник сільськогосподарської продукції та її заготівельник (контрактант). Виробником може бути юридична особа або фізична особа-піддриемець, яка вирощує (виробляє) сільськогосподарську продукцію. Заготівельником (контрактантом) є також юридична особа або фізична особа-підприємець, яка закуповує сільськогосподарську продукцію для наступного продажу або наступної переробки.

В деяких випадках до суб'єктів договору контрактації сільськогосподарської продукції, крім сторін, може також належати визначений заготівельником (контрактантом) одержувач.

Предмет договору контрактації - будь-яка продукція сільськогосподарського виробництва (рослинництва, тваринництва, тощо) як в не-обробленому вигляді (зернові, картопля, овочі), так і та, що пройшла первинну обробку (масло, вершки).

В договорі обов'язково зазначаються:

- види продукції (асортимент), номер державного стандарту або техні чних умов, граничне допустимий вміст у продукції шкідливих речовин;

- кількість продукції, яку контрактант приймає безпосередньо у виробника;

ціна за одиницю, загальна сума договору, порядок і умови доставки, строки здавання-приймання продукції;

обов'язки контрактанта щодо надання допомоги в організації виробництва сільськогосподарської продукції та її транспортування на приймальні пункти і підприємства;

взаємна відповідальність сторін у разі невиконання ними умов договору.

Виробництво сільськогосподарської продукції значною мірою залежить від кліматичних умов, тому конкретні строки здачі продукції сторони можуть погоджувати додатково.

Оплата за договором, як правило, здійснюється у вигляді повного чи часткового авансування.

Особливість цього договору полягає в тому, що виконання договірних зобов'язань виробником сільськогосподарської продукції значного мірою залежить від погодних умов, тому на заготівельника покладається низка додаткових обов'язків: не тільки прийняти продукцію у заготівельника, а й забезпечити її вивезення, надати пакувальні матеріали, тару. Заготівельник не має права відмовитися від прийняття продукції, яка відповідає умовам договору і знаходиться у визначеному місці здачі.

Державна закупівля сільськогосподарської продукції здійснюється за договорами контрактації, які укладаються на основі державних замовлень на поставку державі сільськогосподарської продукції, відповідно до Типового договору контрактації.

49. Договори дарування, ренти та довічного утримання як специфічні види зобов'язань з передачі майна у власність.

Договір дарування (ст.717-730 гл.55 ЦК)

За договором дарування одна сторона - дарувальник передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні - обдаровуваному безоплатно майно - дарунок у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування (ст. 717 ЦК).

Основними видами договору дарування є: договір дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому, договір дарування з обов'язком обдаровуваного на користь третьої особи, договір про пожертву.

За своїми юридичними ознаками договір дарування є безвідплатним, одностороннім або двостороннім, консенсуальним або реальним.

Сторонами договору дарування є дарувальник і обдаровуваний. Ними можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим та територіальна громада.

Предметом договору дарування можуть бути рухомі та нерухомі речі, в тому числі гроші Й цінні папери, а також майнові права, якими дарувальник володіє, або які можуть виникнути у нього в майбутньому.

Форма Договір дарування предметів особистого користування та побутового призначення може бути укладений усно. Якщо ж предметом договору є нерухома річ або валютні цінності на суму, яка перевищує 50-кратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, то такі договори укладаються у письмовій формі та підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню. У письмовій формі укладаються: договір дарування майнового права, договір дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому та договір дарування рухомих речей, які мають особливу цінність.

Сторонами в договорі дарування можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, Автономна Республіка Крим і територіальні громади. 

Договір дарування від імені дарувальника може укласти його представник. Доручення на укладення договору дарування, в якому не встановлено імені обдаровуваного, є нікчемним. Батьки (усиновлювачі), опікуни не мають права дарувати майно дітей, підопічних.

Дарувальник несе відповідальність за шкоду, заподіяну обдаровуваному річчю з недоліками, відомими дарувальнику, про які він не повідомив обдаровуваного. (ст.721 ЦК)

З укладенням договору дарування у сторін не виникає взаємних або односторонніх обов'язків. Належність дарування до односторонніх договорів не позбавляє цей договір ознак двосторонньої угоди, для укладення якої необхідна єдність волі та волевиявлення обох сторін.

Право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття. Дарунок є прийнятим, якщо його направлено обдаровуваному без його попередньої згоди і обдаровуваний негайно не заявить про відмову від його прийняття.

Обдаровуваний має право у будь-який час одностороньо відмовитися від договору дарування і повернути річ дарувальникові, якщо вона не потребує догляду або особливих умов утримання чи зберігання. Якщо річ потребує догляду або особливих умов утримання чи зберігання, вона може бути повернута дарувальнику тільки за його згодою.

Договором дарування може бути встановлений обов'язок дарувальника передати обдаровуваному дарунок у майбутньому через певний час (у певний термін) або у разі настання відкладальної обставини. При настанні строку (терміну), який встановлено договором з обов'язком передати дарунок у майбутньому, обдаровуваний має право вимагати від дарувальника передання дарунка або відшкодування його вартості.

Якщо до настання строку (терміну), встановленого договором дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому, дарувальник або обдаровуваний помре, договір дарування припиняється. Дарувальник має право відмовитися від передання дарунка у майбутньому, якщо після укладення договору його майновий стан істотно погіршився.

За договором дарування може бути встановлений і обов'язок обдаровуваного на користь третьої особи, тобто обов'язок вчинити певну дію майнового характеру (не на користь дарувальника), а на користь третьої особи (передати грошову суму чи інше майно у власність, виплачувати грошову ренту, надати право довічного користування дарунком чи його частиною, не пред'являти вимог до третьої особи про виселення тощо). У разі порушення обдаровуваним цього обов'язку на користь третьої особи дарувальник має право вимагати розірвання договору і повернення подарунка, а якщо таке повернення неможливе, — відшкодування його вартості.

Дарувальник має право скасувати договір дарування нерухомих речей чи іншого цінного майна, якщо:

• обдаровуваний умисно вчинив злочин проти життя, здоров'я, власності дарувальника, його батьків, дружини (чоловіка) та дітей;

• дарунок становить для дарувальника велику немай-нову цінність, а обдаровуваний створює загрозу її безповоротної втрати;

• через недбале ставлення обдаровуваного до речі, що становить історичну, наукову, культурну цінність, ця річ може бути знищена або істотно пошкоджена.

На вимоги про скасування договору дарування застосовується позовна давність в один рік. У разі скасування договору дарування дарувальнику повертається дарунок у натурі.

Різновидом договору дарування, є пожертва. Пожертвою є дарування нерухомих та рухомих речей, зокрема грошей та цінних паперів, конкретним особам для досягнення ними певної, наперед обумовленої мети.

Договір про пожертву є укладеним з моменту прийняття пожертви. Пожертвувач має право контролювати використання пожертви відповідно до обумовленої мети. Якщо пожертва використовується не за призначенням, то пожертвувач або його правонаступники мають право вимагати скасування договору про пожертву.

Договор ренти (ст.731-743 гл.56 ЦК)

За договором ренти одна сторона (одержувач ренти) передає іншій стороні (платникові ренти) у власність майно, а платник ренти зобов'язується в обмін на одержане майно періодично сплачувати одержувачеві ренту у формі певної грошової суми або в іншій формі. За цим договором сторони можуть встановити обов'язок сплачувати ренту безстрокове або протягом певного строку. Сторонами цього договору можуть бути фізичні або юридичні особи.

Договір ренти укладається письмово і підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню. Крім того, договір, що передбачає відчуження нерухомого майна під виплату ренти, підлягає також державній реєстрації.

Майно, що відчужується під виплату ренти, може бути передане одержувачем ренти у власність платника ренти як за плату, так і безоплатно.

Істотною умовою цього договору є те що, у разі передання під виплату ренти земельної ділянки або іншого нерухомого майна одержувач ренти набуває права застави на це майно.

У разі невиконання платником ренти своїх обов'язків, а також у разі втрати забезпечення або погіршення його умов внаслідок обставин, за які одержувач ренти не відповідає, одержувач ренти має право розірвати договір ренти і вимагати відшкодування збитків, спричинених розірванням цього договору.

Ренту виплачують у розмірі, що встановлюється договором. Рента може виплачуватися у грошовій формі або шляхом передання речей, виконання робіт чи надання послуг. У разі передання під виплату ренти грошової суми вона сплачується в межах облікової ставки банківського процента, застосовуваної в певній місцевості. Розмір ренти змінюється відповідно до зміни розміру облікової ставки НБУ.

Коли в договорі не було визначено строк виплати ренти, вона виплачується після закінчення кожного календарного кварталу. За прострочення виплати ренти платник ренти сплачує одержувачеві ренти проценти, розмір яких встановлюється договором.

Платник виплачуваної безстрокове ренти має право відмовитися від подальшої виплати ренти шляхом її викупу. Викупна ціна ренти визначається в договорі сторонами. У разі відсутності умови щодо викупної ціни в договорі, за яким майно передано у власність під виплату ренти з оплатою, викуп здійснюється за ціною, що відповідає річній сумі належної до виплати ренти. Умова договору, відповідно до якої платник безстрокової ренти не може відмовитися від договору ренти, є нікчемною. Сторони можуть встановити умови здійснення відмови від договору платником безстрокової ренти. Договір ренти припиняється після закінчення трьох місяців від дня одержання одержувачем ренти письмової відмови платника безстрокової ренти від договору за умови повного розрахунку між ними.

Одержувач безстрокової ренти має право вимагати розірвання договору, якщо:

• платник ренти прострочив її виплату більш як на один рік;

• платник безстрокової ренти порушив свої зобов'язання щодо забезпечення виплати ренти;

• платник ренти визнаний неплатоспроможним або виникли інші обставини, які явно свідчать, що рента не виплачуватиметься ним у розмірі та в строки, встановлені договором.

Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження майна, переданого безоплатно під виплату безстрокової ренти, несе платник ренти. Але він має право вимагати відповідно припинення зобов'язання щодо виплати ренти або зміни умов її виплати. Випадкове знищення чи випадкове пошкодження майна, переданого під виплату ренти на певний строк, не звільняє платника ренти від зобов'язання сплачувати її до закінчення строку виплати ренти на умовах, передбачених договором.

Договір довічного утримання (ст.744-758 гл.57 ЦК)

Договір довічного утримання — це одна з правових форм можливості фізичної особи у разі необхідності забезпечити собі довічний догляд.

Набувач не має права під час дії договору обтяжувати одержане майно боргами та відчужувати його. Відчужувач майна набуває права застави на це майно. Випадкова втрата або пошкодження майна, одержаного набувачем, не звільняє набувача від обов'язків, взятих на себе за договором.

Договір довічного утримання може бути розірваний за рішенням суду:

• на вимогу відчужувача або осіб, на користь яких був укладений договір, якщо набувач майна не виконує обов'язків, які він взяв на себе за договором;

• на вимогу набувача майна (фізичної особи), якщо з незалежних від нього обставин його майновий стан змінився настільки, що він не в змозі надавати відчужувачеві або зазначеній ним третій особі обумовлене забезпечення (суд може залишити за набувачем право власності на частину майна, з урахуванням тривалості часу, протягом якого він належно виконував свої обов'язки за договором).

У разі розірвання договору із зазначених вище підстав майно має бути повернене відчужувачеві. При цьому, витрати на забезпечення відчужувача, здійснені набувачем майна до розірвання договору, не відшкодовуються.

Договір припиняється зі смертю відчужувача. Якщо право на одержання мали кілька осіб, то у разі смерті однієї з них договір припиняється щодо особи, яка померла.

У разі смерті набувача майна (фізичної особи) обов'язки за договором переходять до тих спадкоємців, до яких переходить майно, яке було відчужене за договором, а при ліквідації юридичної особи обов'язки за договором довічного утримання переходять до правонаступників юридичної особи, яка уклала договір.

50. Поняття і види договору майнового найму (оренда).

Договір найму (оренди)

За договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк (ст. 759 ЦК).

Право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права. Здаючи майно в найм, його власник продає його споживну вартість частинами.

За юридичними ознаками договір найму (оренди) є двостороннім, платним та консенсусиіьним. 

Предметом договору найму можуть бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками й зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні, а також майнові права.

Договір оренди має декілька різновидів, кожному з яких притаманні певні особливості. Договори оренди можна класифікувати за такими підставами:

за часом: з встановленим строком і без встановленого строку;

за предметом договору оренди: оренда речей, оренда цілісних
майнових комплексів, оренда майнових прав;

за правом власності на майно, що є предметом договору оренди:
оренда приватного, комунального, державного майна;

за видом майна: оренда рухомого майна (договори прокату, найму (оренди) транспортного засобу тощо), оренда нерухомого майна (договори найму (оренди) земельної ділянки, найму будівлі або іншої капітальної споруди, оренди водного об'єкту тощо).

ЦК виділяє такі види договорів найму (оренди): прокат, найм (оренда) земельної ділянк, найм будівлі або іншої капітальної споруди, найм (оренда) транспортного засобу, лізинг (гл. 58. ЦК), найм (оренда) житла (гл. 59. ЦК)

Відповідно до ЦК України сторонами договору оренди виступають наймодавець і наймач. В інших нормативно-правових актах та спеціальній літературі їх ще називають орендодавцем і орендарем.

Наймодавцем може бути фізична або юридична особа, яка володіє правомочністю розпорядження цим майном у формі передання майна у найм:

  1.  власник майна, що передається у найм;
  2.  особа, якій належать майнові права, що передаються у найм;

особа, яка уповноважена за законом або договором на укладання
договору найму певного майна (ст. 761 ЦК України).

Наймач, який належно виконує свої обов'язки за договором найму, після спливу строку договору має переважне право перед іншими особами на укладення договору найму на новий строк, повідомивши про це наимодавця до спливу строку зазначеного в договорі, а якщо він не встановлений договором -у розумний строк.

Наймач зобов'язаний користуватися річчю відповідно до її призначення та умов договору, у разі порушення його умов наймодавець має право вимагати розірвання договору та відшкодування збитків. Наймач має право змінювати стан речі, переданої йому у найм, лише за згодою наимодавця. При зміні власника переданої у найм речі до нового власника переходять права та обов'язки наймодавця. Наймачеві належить право власності на плоди, продукцію, доходи, одержані ним в результаті користування річчю, переданою у найм.

Якщо наймодавець не передає наймачеві майно, наймач має право:

1) вимагати від наимодавця передання майна і відшкодування збитків, завданих затримкою;

2) відмовитись від договору найму і вимагати відшкодування збитків.

Наймодавець зобов'язаний: 1) передати наймачеві річ у комплекті й у стані, що відповідають умовам договору та її призначенню; 2) попередити наймача про особливі властивості та недоліки речі, які йому відомі і які можуть бути небезпечними для життя, здоров'я, майна наймача або інших осіб або призвести до пошкодження самої речі під час користування нею; 3) повідомити наймача про всі права третіх осіб на річ, що передається у найм.

Наймодавець може гарантувати якість речі протягом всього строку найму, а у разі виявлення недоліків, що перешкоджають використанню речі, наймач має право за своїм вибором вимагати: 1) заміни речі, якщо це можливо; 2) відповідного зменшення розмір плати за користування річчю; 3) безоплатного усунення недоліків речі або відшкодування витрат на їх усунення; 4) розірвання договору і відшкодування завданих збитків.

Якщо наймо-давець не провів капітального ремонту речі, що перешкоджає її використанню, наймач має право: 1) відремонтувати річ, зарахувавши вартість ремонту в рахунок плати за користування річчю, або вимагати відшкодування вартості ремонту; 2) вимагати розірвання договору та відшкодування збитків.

Згідно зі ст. 778 ЦК наймач може поліпшити річ, яка є предметом договору, лише за згодою наймодавця. Якщо поліпшення можуть бути відокремлені від речі без її пошкодження, наймач має право на їх вилучення. Якщо поліпшення речі зроблені за згодою наймодавця, наймач має право на відшкодування вартості необхідних витрат або на зарахування їх вартості у рахунок плати за користування річчю. У разі якщо поліпшення зроблені без згоди наймодавця і їх не можна відокремити без шкоди для речі, наймач не має права на відшкодування їх вартості. Якщо в результаті поліпшення, зробленого за згодою наймодавця, створена нова річ, наймач стає її співвласником.

Наймач зобов'язаний усунути погіршення речі, які сталися з його вини, але за ті, які сталися внаслідок нормального її зносу або упущень наймодавця, він не відповідає. У разі неможливості відновлення речі наймодавець має право вимагати відшкодування завданих йому збитків.

Договір найму припиняється: 1) у разі смерті фізичної особи-наймача, якщо інше не встановлено договором або законом; 2) у разі ліквідації юридичної особи, яка була наймачем або наймодавцем; 3) у разі відмови наймодавця від договору найму.

Наймодавець має право вимагати розірвання договору найму, якщо: 1) наймач користується річчю всупереч договору або призначенню речі; 2) наймач без дозволу наймодавця передав річ у користування іншій особі; 3) наймач своєю недбалою поведінкою створює загрозу пошкодження речі; 4) наймач не приступив до проведення капітального ремонту речі, якщо обов'язок проведення капітального ремонту був покладений на нього; 5) наймач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд.

Наймач має право вимагати розірвання договору найму, якщо: 1) наймодавець передав у користування річ, якість якої не відповідає умовам договору та призначенню речі; 2) наймодавець не виконує свого обов'язку щодо проведення капітального ремонту речі.

У разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу. Якщо наймач не може повернути річ, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

51. Цивільно-правове регулювання найму житлового приміщення.

             (гл.59 ст.810-826 ЦК)

За договору найму житла одна сторона - власник житла (наймодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (наймачеві) житло для проживання у ньому на певний строк за плату (ст. 810, гл.59 ЦК).

Форма договору - письмова.

Предметом договору - помешкання, зокрема квартира або її частина, житловий будинок або його частина. Помешкання має бути придатним для постійного проживання у ньому. Наймач житла у багатоквартирному житловому будинку має право на користування майном, що обслуговує будинок.

Сторони – фізичні або юридичні особи.

Розмір плати за користування житлом встановлюється у договорі найму житла. Якщо законом встановлений максимальний розмір плати за користування житлом, плата, встановлена у договорі, не може перевищувати цього розміру. Якщо строк внесення плати за користування житлом не встановлений договором, наймач вносить її щомісяця.

Наймач зобов'язаний: 1) використовувати житло лише для проживання у ньому; 2) забезпечувати збереження житла та підтримувати його в належному стані; 3) своєчасно вносити плату за житло; 4) самостійно вносити плату за комунальні послуги, якщо інше не встановлено договором найму; 5) здійснювати поточний ремонт житла, переданого у найм, якщо інше не встановлено договором. Капітальний ремонт житла, переданого у найм, зобов'язаний здійснювати наймодавець, якщо інше не встановлено договором. Наймач не має права провадити перевлаштування та реконструкцію житла без згоди наимодавця. Без згоди наймача не допускається переобладнання житлового будинку.

У договорі найму житла мають бути вказані особи, які проживатимуть разом із наймачем. Наймач несе відповідальність перед наймодавцем за порушення умов договору особами, які проживають разом з ним. Якщо наймачами житла є кілька осіб, їхній обов'язок за договором найму житла є солідарним. Наймач та особи, які постійно проживають разом з ним, мають право за їх взаємною згодою та за попередньою домовленістю з наймодавцем вселити у житло інших осіб для постійного або тимчасового проживання у ньому.

Договір найму житла укладається на строк, встановлений договором. Якщо у договорі строк не встановлений, договір вважається укладеним на п'ять років. У разі спливу строку договору найму житла або продажу житла наймач має переважне право на укладення договору найму житла на новий строк або на його придбання.

Не пізніше ніж за три місяці до спливу строку договору найму житла наимодавець може запропонувати наймачеві укласти договір на таких самих або інших умовах чи попередити наймача про відмову від укладення договору на новий строк.

Наймач житла має право за згодою інших осіб, які постійно проживають разом з ним, у будь-який час відмовитись від договору найму, письмово попередивши про це наимодавця за три місяці. Якщо наймач звільнив помешкання без попередження, наймодавець має право вимагати від нього плату за користування житлом за три місяці.

За рішенням суду на вимогу наймодавця договір найму житла може бути розірваний у разі: 1) невнесення наймачем плати за житло за шість місяців, якщо договором не встановлений більш тривалий строк, а при короткостроковому наймі - понад два рази; 2) руйнування або псування житла наймачем або іншими особами, за дії яких він відповідає.

За рішенням суду наймачеві може бути наданий строк не більше одного року для відновлення житла.

Договір найму може бути розірваний на вимогу наймодавця у разі необхідності використання житла для проживання самого наймодавця та членів його сім'ї. Наймодавець повинен попередити наймача про розірвання договору не пізніше ніж за два місяці. Якщо наймач житла або інші особи, за дії яких він відповідає, використовують житло не за призначенням або систематично порушують права та інтереси сусідів, наимодавець може попередити наймача про необхідність усунення цих порушень.

52. Поняття і види договору лізингу. Позичка.

                 Договір лізингу (гл.58 пр.6 ст.806-809 ЦК)

Лізинг — це особлива форма оренди, пов'язана з передачею в користування машин, обладнання, інших матеріальних засобів і майна.

За договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі). (ст.806 пр.6 гл.58 ЦК)

Відносини між суб'єктами лізингу регулюються Цивільним кодексом України, ЗУ "Про лізинг" (1997р.), "Про фінансовий лізинг" (2003р.)

Характеристики договору: реальний або консенсуальний, оплатний, строковий, дво-, три- або багатосторонній.

Договори Л. класифікуються за: об'єктами (Л. рухом. майна, що було і не було у вжитку, нерухом. майна, вироб. комплексів тощо); субєк тами, шо беріть участь у Л. (прямий, непрямі зюротний, пайовий і роздільний Л.); сектор ринку, в якому здійснюється Л. (внутр. і міжнар Л.); ступенем окупності інвестицій і можли вістю чи неможливістю переходу об'єкта Л. у власність лізингоодержувача (фін. і оператив ний Л.); способом передачі об'єкта Л. у власність лізингоодержувача (строковий, безстроковий щодо викупу і умовний Л.); умовами викорис тання об'єкта Л. (цільовий і безумовний Я умовами надання послуг лізингоодержувачу (Л. з повним і непов. набором послуг, спец. послугами, компенсац., чистий); характером лізинг, платежів (Л. з грош., компенсац. і змішаним платежами). Найбільше практ. значення має поділ на договори фін. і операт. (операційного, експлуатаційного) Л. Характерною рисою договорів фінансового Л. є можливість переходу права вчасності на об'єкт Л. до лізингоодержувача після використання об'єкта Л. протягом строку, близького, як правило, до строку його повної амортизації. Строк дії договорів оперативного Л. є суттево коротшим від строку повної амортизації об'єкта Л., а сам об'єкт після закінчення строкудогово ру повертається лізингодавцю, якщо тільки договір не продовжується на новий строк.

Субєктами лізингу є лише юридичні особи.

Предметом договору лізингу може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками, віднесена відповідно до законодавства до основних фондів. (ст.807 ЦК)

Форма – письмова.

Лізингоодержувач зобов'язаний:

• належним чином користуватися майном, підтримувати його відповідно до умов договору, на яких воно було передане, з урахуванням його природного зносу та змін майна, погоджених сторонами;

• своєчасно та у повному обсязі за погодженим з лізингодавцем графіком здійснювати лізингові платежі;

• у разі припинення договору, якщо він не реалізує своє право на купівлю (викуп) майна та не продовжить його використання, повернути майно у стані, зазначеному в договорі.

Лізингоодержувач має право:

• відмовитися від прийняття предмета лізингу, який не відповідає умовам договору, або затримувати належні лізин-годавцеві платежі до усунення ним порушення;

• вимагати від лізингодавця відшкодування збитків, що виникли внаслідок його винних дій або упущень.

Характеристики договору: безоплатний, двосторонній, може бути як реальним, так і консенсуальним.

Сторонами можуть виступати будь-які суб'єкти цивільного права. Водночас юридична особа, яка здійснює підприємницьку діяльність, не може передавати речі у безоплатне користування особі, яка є її засновником, учасником, керівником, членом Ті органу управління чи контролю.

Предметом договору є речі, визначені індивідуальними ознаками.

Форма договору залежить від суб'єктного складу договору та предмету договору. Так, договір позички:

речей побутового призначення між фізичними особами може укладатися в усній формі;

між юридичними особами, а також між юридичною та фізичною особою укладається в письмовій формі;

будівлі, іншої капітальної споруди укладається у письмовій формі, а строком понад один рік - підлягає нотаріальному посвідченню;

транспортного засобу, якщо однією із сторін є фізична особа - укладаєгься в нотаріальній формі.

Кожна із сторін має право вимагати дострокового розірвання договору у випадку істотних порушень договору іншою стороною. Так, позичкодавець має на це право, якщо у зв'язку з непередбаченими обставинами річ стала потрібною йому самому; використання речі не відповідає її призначенню та умовам договору; річ самочинно передана у користування іншій особі; в результаті недбалого поводження з річчю вона може бути знищена або пошкоджена.

Договір позички зберігає свою чинність і при зміні власника речі, але новий власник має право в будь-який час розірвати договір, який укладено без визначення строку. При розірванні договору користувач має бути повідомлений заздалегідь, у строк, що відповідає меті позички.

53. Поняття і зміст договору підряду. Договір побутового замовлення.

(ст.837-864 гл. 61 ЦК)

За договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язаний прийняти та оплатити виконану роботу. (ст.837 ЦК)

Характеристики договору: консенсуальний, двосторонній і оплатний.

Предметом договору підряду є індивідуальний результат праці підрядника, який набуває тієї чи іншої матеріалізованої форми, придатної для оцінки. Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку або переробку, ремонт речі або на виконання іншої роботи з переданням її результату замовнику.

Договірними сторонами можуть виступати як юридичні, так і фізичні особи. Підрядні роботи виконують спеціально створені для цього організації (будівельні, будівельно-монтажні, у сфері побутового обслуговування тощо), а також інші організації, що займаються виробничо-господарською діяльністю.

Підрядник має право доручити виконання певної роботи третім особам, несучи відповідальність перед замовником як генеральний підрядник, а перед субпідрядником — як замовник.

Підрядник зобов'язаний виконати роботу, обумовлену договором, зі своїх матеріалів і своїми засобами, якщо інше не передбачено договором.

Якщо робота виконується повністю або частково з матеріалу замовника, підрядник несе відповідальність за неправильне використання цього матеріалу.

Особливості договору підряду такі: 

• як на стороні підрядника, так і на стороні замовника можлива участь декілька осіб;

• підрядник має право залучати до виконання роботи третю особу без згоди замовника. У цьому разі замовник укладає договір з генеральним підрядником, а підрядник - договір підряду з субпідрядником;

• підрядник сам вибирає засоби і способи досягнення обумовленого договором підряду результату;

• замовник зобов'язаний сприяти підрядникові у виконанні роботи у випадках, в обсязі та в порядку, встановлених договором підряду;

• якщо замовник не сплатив встановленої ціни роботи або іншої суми, належної підрядникові у зв'язку з виконанням договору, підрядник має право притримати результат роботи, а також устаткування, залишок невикористаного матеріалу та інше майно замовника, що є у підрядника;

• окрім предмета і ціни істотними умовами договору підряду є строк виконання робіт або строки виконання окремих етапів робіт. Якщо у договорі немає вказівок про строки виконання робіт, підрядник зобов'язаний виконати роботи, а замовник має право вимагати їх виконання в розумні строки

• ціна договору визначається кошторисом. Кошторис на виконання робіт може бути приблизним або твердим.

• для виконання окремих видів робіт, передбачених законом, субпідрядник зобов'язаний одержати спеціальний дозвіл (ліцензію) на ведення цих робіт;

• позовна давність для вимог, спричинених неналежною якістю роботи, виконаної за договором підряду, становить один рік, а щодо будівель і споруд — три роки від дня прийняття роботи замовником. Якщо відповідно до договору підряду робота прийнята замовником частинами, перебіг позовної давності починається від дня прийняття роботи в цілому.
Цивільний кодекс України визначає такі різновиди договорів підряду: побутовий підряд; будівельний підряд; підряд на проектні та пошукові роботи.

Договір побутового підряду (ст.865-874 пр.2 гл. 61 ЦК)

За договором побутового підряду підрядник, який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується виконати за завданням фізичної особи (замовника) певну роботу, призначену для задоволення побутових та інших особистих потреб, а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу. (ст.865 ЦК)

Характеристики договору: консенсуальний: двосторонній (взаємний); оплатний; публічний.

Сторонами договору побутового підряду є підрядник і замовник.

Форма договору побутового підряду - проста письмова (квитанція або інший документ). Відсутність у замовника цього документа не позбавляє його права залучати свідків для підтвердження факту укладення договору або його умов.

Ціна (розмір плати) за договором побутового підряду визначається за погодженням сторін, якщо інше не передбачено у встановленому порядку прейскурантами (цінниками), тарифами тощо

54. Договори про виконання науково-дослідних, дослідно-конструкторських і технологічних робіт.

(ст.892-928 гл. 62 ЦК)

За договором на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт підрядник (виконавець) зобов'язується провести за завданням замовника наукові дослідження, розробити зразок нового виробу та конструкторську документацію на нього, нову технологію тощо, а замовник зобов'язується прийняти виконану роботу та оплатити її. (ст.892 ЦК)

Характеристики договору: консенсуальний, оплатний; двосторонній.

Сторонами за договором на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт є: замовник - будь-яка фізична чи юридична особа, орган державної влади, які заінтересовані в проведенні відповідних наукових досліджень і розробок; виконавець - фізична чи юридична особи-підприємець, яка має ліцензію на проведення наукових досліджень, розроблення та виготовлення зразків нових виробів тощо.

Предметом договору є виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт та їх результат.

Ціна (оплата робіт) за виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт встановлюється договором і вноситься повністю після завершення робіт, але договором може бути передбачена оплата окремих етапів робіт або інший спосіб оплати.

Форма договору на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт - проста письмова. До договору додаються: технічне завдання замовника, погоджений сторонами кошторис, календарний план тощо.

Виконавець зобов'язаний:

провести особисто, якщо інше не встановлено договором, за завданням замовника наукові дослідження, розробити зразок нового виробу та конструкторську документацію на нього, нову технологію тощо (ст. 892, 893 ЦК);

виконати роботи відповідно до погодженої із замовником програми (техніко-економічних показників) або тематики і передати замовникові результат у строк, встановлений договором;

вживати заходів для захисту одержаних при виконанні робіт результатів, що підлягають правовій охороні, та інформувати про це замовника;

7) негайно інформувати замовника про виявлену неможливість одержати очікувані результати або недоцільність продовжувати роботу (ст. 897 ЦК України).

Виконавець має право:

залучати до виконання науково-дослідних робіт інших осіб лише за згодою замовника, а до виконання дослідно-конструкторських та технологічних робіт, якщо інше не встановлено договором (ст. 893 ЦК);

використати одержаний ним результат робіт також для себе, якщо інше не встановлено договором. Договором може бути передбачено право виконавця передавати результати робіт іншим особам (ч. 2 ст.896 ЦК).

Замовник зобов'язаний:

видати виконавцеві технічне завдання та погодити з ним програму (техніко-економічні показники) або тематику робіт;

передати виконавцеві необхідну для виконання робіт інформацію;

прийняти виконані роботи та оплатити їх (ст. 898 ЦК України);

оплатити роботи, проведені до виявлення неможливості отримати передбачені договором результати, але не вище відповідної частини ціни робіт, визначеної договором, якщо у ході науково-дослідних робіт виявляється неможливість досягнення результату внаслідок обставин, що не залежать від виконавця, (ч. 1 ст. 899 ЦК України);

відшкодувати витрати виконавця, якщо у ході виконання дослідно-конструкторських та технологічних робіт виявляється неможливість досягнення результату внаслідок обставин, що виникли не з вини виконавця (ч. 2 ст. 899 ЦК України).

Крім того, виконавець і замовник зобов'язані забезпечити конфіденційність відомостей щодо предмета договору на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт, ходу його виконання та одержаних результатів, якщо інше не встановлено договором. Обсяг відомостей, що належать до конфіденційних, встановлюється договором (ст. 895 ЦК України).

55. Договір про виконання проектних та пошукових робіт.

        (ст.887-891 пр.4 гл. 61 ЦК)

Договір підряду на проведення проектних та пошукових робіт тісно пов'язаний з будівельним підрядом. До початку будівництва звичайно проводяться пошукові роботи, результат яких лягає в основу техніко-економічного обґрунтування будівництва і необхідний для складання проекту.

За договором підряду на проведення проектних та пошукових робіт підрядник зобов'язується розробити за завданням замовника проектну або іншу технічну документацію та виконати пошукові роботи, а замовник зобов'язується прийняти та оплатити їх. (ст.882 ЦК)

При укладанні даного договору замовник передає підрядникові завдання на проектування, а також інші вихідні дані, необхідні для складання проектно-кошторисної документації. Завдання на проектування може бути підготовлене за дорученням замовника підрядником.

Результат роботи - проектно-кошторисна документація, яка являє собою юридичний акт, що підлягає затвердженню компетентними органами. Проектна документація є частиною договору з усіма наслідками, що випливають з договору.

Сторонами договору є: замовник - будь-яка фізична та юридична особа; підрядник - фізична чи юридична особа-підприсмець, яка мас ліцензію на проведення проектних та пошукових робіт.

Предмет договору підряду на проведення проектних та пошукових робіт - виконання робіт та їх результат (складання документації).

Технічна документація являє собою комплекс документів (техніко-економічне обгрунтування, креслення, схеми, пояснююча записка до них, специфікації тощо), що визначають обсяг і зміст будівельних робіт, а також інші вимоги, що пред'являються до них.

Підрядник зобов 'язаний:

виконувати роботи відповідно до вихідних даних для проведення проектування та згідно з договором;

погоджувати готову проектно-кошторисну документацію із замовником, а в разі необхідності - також з уповноваженими органами державної влади та органами місцевого самоврядування;

передати замовникові готову проектно-кошторисну документацію та результати пошукових робіт;

на вимогу замовника безоплатно переробити проектно-кошторисну документацію або здійснити необхідні додаткові пошукові роботи, а також відшкодувати завдані збитки, якщо інше не встановлено до говором або законом, у разі виявлення недоліків у проектно-кошторисній документації або в пошукових роботах (ч. 2 ст. 891 ЦК України).

Замовник зобов'язаний, якщо інше не встановлено договором підряду на проведення проектних та пошукових робіт:

прийняти розроблену підрядником за його завданням проектну або іншу технічну документацію та (або) результати виконаних пошукових робіт (ч. 1 ст. 887 ЦК України);

передати підрядникові завдання на проектування, а також інші вихідні дані, необхідні для складання проектно-кошторисної докумен тації (ч. 1 ст. 888 ЦК України);

надавати послуги підрядникові у виконанні проектних та пошукових робіт в обсязі та на умовах, встановлених договором;

брати участь разом з підрядником у погодженні готової проектно-кошторисної документації з уповноваженими органами державної влади та органами місцевого самоврядування;

залучити підрядника до участі у справі за позовом, пред'явленим до замовника іншою особою у зв'язку з недоліками складеної проектної документації або виконаних попгукових робіт (ст. 889 ЦК України).

Підрядник відповідає за недоліки проектно-кошторисної документації та пошукових робіт, включаючи недоліки, виявлені згодом у ході будівництва, а також у процесі експлуатації об'єкта, створеного на основі виконаної проектно-кошторисної документації і результатів пошукових робіт (ч. 1 ст. 891 ЦК України).

56. Авторські договори: поняття, види та їх зміст.

Використання твору будь-якою особою допускається виключно на основі авторського договору. Саме у такий спосіб забезпечується реалізація і охорона особистих немайнових та майнових прав автора.

За авторським договором автор передає або зобов'язується створити і в установлений договором строк передати свій твір замовнику для використання обумовленим договором способом, а замовник зобов'язується здійснити або почати використання твору.

ЦК України (ст. 1107) визначає невичерпний перелік видів договорів щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності:

1) ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності;

2) ліцензійний договір;

3) договір про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності;

4)договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності;

5) інший договір щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності.

За загальним правилом договори про передачу прав на використання творів укладаються в письмовій формі (крім використання твору в періодичних виданнях - газетах, журналах тощо). Договір вважається укладеним, якщо між сторонами досягнуто згоди щодо всіх істотних умов (строку дії договору, способу використання твору, території, на яку поширюється право, що передається, розміру і порядку виплати авторської винагороди, а також інших умов, щодо яких за вимогою однієї із сторін повинно бути досягнуто згоди).

Найпоширенішими видами договорів про використання творів є авторські договори-замовлення; видавничі договори - про видання або перевидання твору в оригіналі; постановочні - договори про публічне виконання неопублікованого твору; сценарні - про використання неопублікованого твору в кіно або телевізійному фільмі; договори художнього замовлення - про створення твору образотворчого мистецтва з метою його публічного показу; договори про видання творів у перекладі, у переробці; авторські договори на створення і передачу комп'ютерних програм.

Авторський договір-замовлення укладається на створення кон-кретного твору, за яким автор зобов'язується створити твір відповідно до умов договору і передати його замовнику.

Видавничий договір - договір, за яким автор або інший володілець авторського права (ліцензіар) надає дозвіл видавцеві (або іншому ліцензіату) використати твір у формі і на умовах, узгоджених між ними. За договором видавець отримує виняткову ліцензію на твір і видання відповідного твору в стандартному комерційному тиражі, що містить обгрунтовану кількість примірників. В договорі можуть передбачатися певні» допоміжні права» , спеціальні положення щодо цілісності твору тощо. Видавничий договір поширюється на літературні твори, твори образотворчого мистецтва, музичні твори, переклади раніше випущеного у світ літературного твору та інші.

Постановочний договір укладається, коли основним способом використання твору є його публічне виконання (драматичні твори, музика або лібретто опери, балету, оперети, музичні комедії тощо).

Сценарний договір - регламентує відносини, пов'язані з використанням літературного твору, за яким знімається кінофільм, телефільм, здійснюється радіо- або телепередача, проводиться масово-видовищний захід тощо.

Договір художнього замовлення визначає відносини, пов'язані зі створенням твору образотворчого мистецтва з метою його публічного показу.

Договір на використання в промисловості творів декоративно-прикладного мистецтва призначений для урегулювання питань, що виникають у зв'язку з тиражуванням в промисловості оригінальних творів декоративно-прикладного мистецтва.

Авторський договір на створення і використання комп'ютерних програм може включати умови щодо можливості пере відстушіення авторського договору, визначення типів персональних комп'ютерів, для яких може бути використана комп'ютерна програма,

57. Договори про використання промислової власності.

Право на використання промислової власності надається шляхом видачі ліцензії або підписання ліцензійного договору.

Ліцензія — це письмове повноваження, на підставі якого ліцензіат отримує від особи, яка має виключні майнові права інтелектуальної власності, дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності у певній обмеженій сфері.

Ліцензія є одностороннім правочином.

Вона може бути оформлена як окремий юридичний документ або бути складовою ліцензійного договору. Як окремий юридичний документ ліцензія свідчить про отримання фізичною чи юридичною особою дозволу на виконання однієї або декількох дій, що підпадають під виключні права патентоволодільця. Але, як правило, вказаний дозвіл надається на певних договірних умовах, які зазначаються сторонами письмово.

Ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності може бути виключного, невиключною або одиничною, а також іншого виду (наприклад, патентна, безпатентна, повна, особиста, разова тощо), що не суперечить закону.

За виключною ліцензією весь обсяг своїх прав, що випливають з володіння патентом, ліцензіар передає одному конкретно визначеному ліцензіату на певний строк. Цей вид ліцензії виключає можливість використання ліцензіаром об'єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена даною ліцензією. На строк видачі виключної ліцензії ліцензіар обмежується у своїх виключних правах, пов'язаних з використанням об'єкта права інтелектуальної власності.

Одинична ліцензія за змістом ототожнюється з виключною ліцензією. Відмінність названих двох видів ліцензій полягає у тому, що за виключною ліцензією ліцензіат монопольно використовує об'єкт права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена даною ліцензією, а за одиничною ліцензією це право може залишити за собою і ліцензіар.

Невиключна ліцензія не обмежує прав ліцензіара, що пов'язані з використанням об'єкта права інтелектуальної власності. При невиключній ліцензії ліцензіар має можливість самостійно використовувати об'єкт права інтелектуальної власності у сфері, обмеженій цією ліцензією, та видавати іншим особам будь-яку кількість ліцензій на використання даного об'єкта у зазначеній сфері.

Ліцензійний договір

За ст. 1109 ЦК одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) право на використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін з урахуванням вимог ЦК та інших спеціальних законів (закони України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», « Про охорону прав на промислові зразки», «Про авторське право і суміжні права»). Ліцензійний договір є двостороннім, консенсуальним, відплатним.

У ліцензійному договорі визначаються вид ліцензії, сфера використань об'єкта права інтелектуальної власності розмір, порядок і строки внесення плати за використання об'єкта права інтелектуальної власності, а також інші умови,

Строк ліцензійного договору не повинен перевищувати строку, протягом якого є чинним майнове право на визначений у договорі об'єкт права інтелектуальної власності.

Якщо ліцензіат порушує встановлений у ліцензійному договорі термін початку використання об'єкта права інтелектуальної власності, ліцензіар може відмовитися від ліцензійного договору,

Відповідальність сторін за Л. д. настає у вигляді обов'язку відшкодувати ін. стороні заподіяну невиконанням чи неналежним виконанням своїх обов'язків шкоду, а при грош. зобов'язаннях — сплатити неустойку (штраф чи пеню).

58. Загальна характеристика договорів перевезення вантажів залізничним, автомобільним та повітряним транспортом.

За договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити довірений другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.

Предметом договору є транспортні послуги, а предметом перевезення - конкретний вантаж.

Цей договір є двостороннім, сплатним і реальним, оскільки вважається укладеним з моменту прийняття вантажу перевізником від відправника. В тих випадках, коли договір укладається на умовах надання для перевезення певного повітряного чи морського судна, він вважається консенсуальним, оскільки з моменту погодження істотних умов договору (яке судно фрахтується; кількість вантажу; місце завантаження; розмір фрахту; місце прибуття тощо) договір вже є укладеним.

Сторонами договору є вантажовідправник і перевізник, одержувач. За загальним правилом договір перевезення вантажів є публічним, оскільки надання транспортних послуг належить до видів підприємницької діяльності, що підлягає ліцензуванню, звідси випливає обов'язок перевізника здійснювати перевезення вантажів будь-якої особи.

Вантажовідправник зобов 'язаний:

сплатити обумовлену договором провізну плату;

підготувати вантаж до перевезення, затарити, запакетувати, замаркувати;

здати вантаж до перевезення з дотриманням встановлених правил;

заповнити перевізні документи і надати необхідні супровідні документи;

забезпечити правильне використання транспортних засобів;

завантажити не нижче встановленої технічної норми завантаження і не вище вантажопідйомності й опломбувати транспортний засіб (якщо за договором це є обов'язком відправника).

Перевізник зобов'язаний:

надати рухомий склад придатний для перевезення в технічному і у комерційному відношенні завантажити і опломбувати транспортний засіб

забезпечити збереженість вантажу під час перевезення;

своєчасно доставити вантаж до пункту призначення;

видати вантаж належному вантажоодержувачеві.

Обов'язки вантажоодержувача:

своєчасно прийняти вантаж

провести остаточні розрахунки з перевізником;

очистити транспортні засоби з внутрішньої і зовнішньої сторони.

На всіх видах транспорту відповідальність побудована за принципом вини і діє, як правило, презумпція вини зобов'язаної сторони, (ст. 924 ЦК), Відповідно перевізник несе відповідальність за втрату вантажу, його пошкодження, псування, нестачу вантажу, порушення строків доставки, а також за невиконання інших обов'язків за договором

Пошкодження вантажу - це зміна його механічних властивостей внаслідок биття, ламання тощо.

Межа відповідальності перевізника - розмір дійсної вартості вантажу.

В ст. 924 ЦК передбачено, що перевізник звільняється від відповідальності за втрату, нестачу, псування або пошкодження прийнятого до перевезення вантажу, багажу, пошти, якщо не доведе відсутність своє вини.

Комерційний акт складається для засвідчення обставин у разі: 1) невідповідності найменування, маси і кількості місць вантажу натурою з даними, зазначеними у транспортних документах; 2) виявлення вантажу, багажу чи вантажобагажу без документів або документів без вантажу; 3) псування, пошкодження вантажу; 4) повернення транспортній організації вкраденого вантажу.

Залізниця зобов'язана скласти комерційний акт, якщо вона сама виявила зазначені вище обставини або якщо про існування хоча б однієї з них заявив одержувач або відправник вантажу. В усіх інших випадках обставини, що виникли в процесі перевезення вантажу і які можуть бути підставою для матеріальної відповідальності, оформляються актами загальної форми

59. Особливості перевезення вантажів внутрішнім водним та морським транспортом. Договір про буксирування.

Перевезення вантажів внутрішнім водним та морським транспортом здійснюється за письмовим договором, який складається із застосуванням системи єдиного документу: система коносаменту та чартеру на морському транспорті.

Договір морського перевезення вантажу — різновид договору перевезення, що регулює відносини між суб'єктами комерц. діяльності у зв'язку з транспортуванням товарів.

Після приймання вантажу до перевезення перевізник, капітан або агент перевізника повинен видати відправникові коносамент, який є доказом прийняття вантажу, зазначеного у коносаменті. Відправник повинен своєчасно передати перевізникові всі (передбачені портовими, митними, санітарними та ін. адм. правилами) док-ти, що стосуються вантажу. Вантажі, які потребують затарювання чи упакування для запобігання втратам, нестачі і пошкодженням, слід пред'являти до перевезення у цілій тарі чи упаковці.

Перевізник може не видавати одержувачеві вантаж до сплати ним платежів на відшкодування витрат, здійснених перевізником, оплати простою судна та ін. (право утримання вантажу). При цьому перевізник має право застави на вантаж, що перевозиться..

За неналежне виконання обов'язків за Д. м. п. в. учасники договору несуть майнову відповідальність. Так, перевізник відповідає за втрату, нестачу або пошкодження прийнятого до перевезення вантажу, якщо не доведе, що вони сталися не з його вини,

Перевізник не відповідає за втрату, нестачу або пошкодження вантажу, якщо доведе, що вони сталися внаслідок дій чи упущень капітана, ін. осіб суднового екіпажу і лоцмана в судноводінні або управлінні судном (навігаційна помилка).

Перевезення вантажів мор. тр-том пов'язані, зокрема, з непередбачуваними обставинами (небезпекою, випадковістю), які нерідко завдають шкоди судну або вантажу. Іноді доводиться навмисно вдаватися до втрат, щоб врятувати людей, судно і вантаж.

Д. м. п. в. має бути укладений у письмовій формі. Документами, що підтверджують наявність і зміст договору, є: 1) рейсовий чартер 2) коносамент, якщо договір такої умови не передбачає; 3) ін. письмові докази.

За договором буксирування власник одного судна зобов'язується за винагороду буксирувати інше судно чи інший плавучий об'єкт на певну відстань або протягом відповідного часу, або для виконання якогось маневру  Отже, договір буксирування взаємний та оплатний

За договором про буксирування кожна сторона повинна завчасно привести своє судно (об'єкт) у такий стан, при якому можливе буксирування.

Буксирувальник зобов'язаний буксирувати судно або інший плавучий об'єкт на певну відстань чи протягом відповідного часу для виконання якогось маневру, відповідно друга сторона за це сплачує винагороду.

За договором річкового буксирування екіпаж судна або плоту, що буксируються, в оперативному відношенні підпорядковується капітанові буксира, згідно з цим пароплавство відповідає за шкоду, заподіяну володільцеві судна (плоту). За прострочення у буксируванні судна чи плоту пароплавство сплачує штрафи у таких самих розмірах, як і за прострочення доставки вантажу (ст. 188 Статуту внутрішнього водного транспорту).

60. Особливості перевезення пасажирів та багажу. Транспортна експедиція.

         Договір перевезення пасажира та багажу

За договором перевезення пасажира одна сторона (перевізник) зобов'язується перевезти другу сторону (пасажира) до пункту призначення, а в разі здавання багажу - також доставити багаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання багажу, а пасажир зобов'язується сплатити встановлену плату за проїзд, а у разі здавання багажу - також за його провезення.

Характеристика договору: оплатний, двосторонній та консенсуальний.

Договір укладається як усно - при попередньому продажі квитка, так і шляхом вчинення конклюдентних дій -посадка пасажира при подачі транспортного засобу.

Пасажир має право:

одержати місце у транспортному засобі згідно з придбаним квитком;

провозити з собою безплатно одну дитину віком до шести років без права зайняття нею окремого місця;

купувати для дітей віком від 6 до 14 років дитячі квитки за пільговою ціною;

перевозити з собою безоплатно ручну поклажу у межах, встанов
лених транспортними кодексами (статутами) тощо.

Поняття "багаж" вживається у вузькому значенні як речі, що передаються пасажиром у відання перевізника і за окрему плату перевозяться ним у окремому приміщенні транспортного засобу (багажному вагоні, відсіку, відділенні тощо), який прямує в тому ж напрямку, що й пасажир. На посвідчення прийому багажу пасажиру видається багажна квитанція, що визначає умови перевезення багажу. Ручна поклажа - це речі незалежно від виду упакування, що легко переносяться і за своїми розмірами без труднощів розміщуються у пасажирських приміщеннях транспортних засобів (купе, каюті, салоні тощо) на спеціально відведених місцях. Так, на кожний пасажирський квиток на автомобільному транспорті в якості ручної поклажі дозволяється перевозити багаж, розміри якого не перевищують 100 х 50 х 30 см або вагу 40 кг, та ручна поклажа відповідно 60 х 40 х 20 см і ЗО кг.

Договір транспортного експедирування (гл.65 ст.929-935)

За договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних із перевезенням вантажу.

Характеристика договору: консенсуальний, двосторонній, сплатний.

Предметом договору транспортного експедирування є транспортно-експедиційні послуги, які надаються експедиторами та складаються з комплексу послуг, пов’язаних з підготовкою та відправленням вантажів, проведенням взаєморозрахунків, контролем за їх проходженням і одержанням.

Сторонами договору транспортного експедирування є клієнт (кредитор) та експедитор (боржник).

За загальним правилом експедитор повинен виконати свої обов'язки особисто, але в договорі може бути передбачено його обов'язок організувати належне виконання договору експедирування. У разі залучення до виконання своїх обов'язків інших осіб експедитор відповідає перед клієнтом за порушення умов договору. Клієнт повинен видати експедитору довіреність, якщо вона необхідна для виконання його обов'язків в тих випадках, коли експедитор буде діяти від імені клієнта.

Експедшор може надавати й інші послуги - перевіряти кількість і стан вантажу; завантажувати розвантажувати вантаж; виконувати митні формальності; сплачувати мито; зберігати вантаж тощо.

Сторони можуть відмовитися від договору транспортного експедирування, попередивши про це контрагента в розумний строк. В цьому випадку сторона, яка відмовилася від договору, зобов'язана відшкодувати іншій стороні завдані останній у зв'язку із розірванням договору збитки.

61. Поняття і види зобов 'язань зі страхування. (ст.979-999 ЦК, ст. 20,21 ЗУ «Про страхування») Страхування - це вид цивільно-правових відносин що-до захисту майнових інтересів гр. та юр.осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати гр-ми та юр-ми особами стра-хових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.

Об'єкти страхування: майнові інтере-си, що не суперечать законодавству України. Залежно від об'єктів страху-вання поділяється на: 1) особисте - страхування життя; від нещасних ви-падків; медичне страхування; 2) май-нове - страхування засобів наземного, повітряного, водного транспорту; страхування вантажів; інших видів майна; фінансових ризиків; 3) відпо-відальності; 4) перестрахування; 5) інші види страхування, визначені в ліцензії. Страхування може бути добровільним або обов'язковим.

Добровільне страхування здійсню-ється на основі договору. Загальні умови і порядок проведення добро-вільного страхування встановлю-ються правилами страхування, що їх визначає страховик самостійно.

Договір страхування - це письмова домовленість між страхувальником і страховиком, згідно з якою страхо-вик бере на себе зобов'язання у разі настання страхового випадку здійс-нити страхову виплату страхуваль-нику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхуваль-ником, на користь якої укладено договір страхування (надати допомо-гу, виконати послугу тощо), а страху-вальник зобов'язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати ін. умови договору. Дого-вір страхування є: двостороннім - відповідні права та обов"я-зки виникають і у страхувальника, і у страховика; реальним - набуває чин-ності з моменту внесення першого страхового платежу, якщо інше не передбачено договором; сплатним - страхувальник сплачує страхову пре-мію, а страховик несе ризик настання страх. випадку, а за наявності остан-нього здійснює страхову виплату.

У випадках, передбачених законом або іншими нормативно-правовими актами, проводиться страхування без укладення договору (обов'язкове страхування).Обов'язковість страху-вання полягає в тому, що воно вини-кає на підставі закону незалежно від волі його учасників. Обов'язкове страхування здійснюється відповідно до законодавчих актів, у яких вста-новлюються: види майна, що підлягає обов'язковому страхуванню; події, з приводу яких проводиться страху-вання; обсяг (норма) страхового за-безпечення; визначаються права та обов'язки сторін страхових право-відносин; порядок встановлення та-рифних ставок страхових платежів; передбачаються санкції за простро-чення платежів тощо.

62. Права та обов'язки сторін за до-говором зберігання та їх відпові-дальність.

(ст.936-978 ЦК) За договором збері-гання одна сторона (зберігач) зобо-в'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодав-цем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності (ст. 936 ЦК). Права та обов'язки сторін за договором збері-гання. Плату за зберігання, строки її внесення визначають сторони в до-говорі. Якщо інше не визначено до-говором, то й витрати зберігача зі зберігання речі також включають до винагороди за зберігання. При безо-платному зберіганні поклажодавець зобов'язаний відшкодувати зберіга-чеві здійснені ним витрати зі збе-рігання речі, якщо законом або договором не передбачено інше. Зберігач зобов'язаний повернути по-клажедавцеві або особі, зазначеній ним як одержувач, річ, що була пе-редана на зберігання, а якщо дого-вором було передбачено зберігання знеособлених речей (змішані родо-ві), - тотожну або обумовлену кіль-кість речей того самого роду та якос-ті. Тотожність речі, прийнятої на зберігання, і речі, повернутої покла-жодавцеві, може підтверджуватися свідченнями свідків. Зберігач також зобов'язаний передати і плоди та до-ходи, одержані ним за час зберігання речі. Зберігач відповідає за втрату, нестачу, пошкодження майна, пере-даного на зберігання. Збитки, зав-дані поклажодавцеві втратою, неста-чею чи пошкодженням речей, від-шкодовуються на загальних підста-вах. За втрату, нестачу чи пошко-дження прийнятих на зберігання ре-чей після того, як настав обов'язок поклажодавця взяти ці речі назад, зберігач несе відповідальність лише за наявності з його боку умислу чи грубої необережності. Зберігач зо-бов'язаний на першу вимогу покла-жодавця повернути річ, прийняту на зберігання, навіть якщо перед-бачений договором строк її збері-гання ще не закінчився. Однак у цьо-му разі поклажодавець зобов'язаний відшкодувати зберігачеві збитки, спричинені достроковим припинен-ням зобов'язання, якщо інше не пе-редбачено умовами договору.
Розглянуті правила застосовують до всіх видів зберігання, встановлених ЦКУкр, якщо правилами про окремі види зберігання не встановлено інше. ЦКУкр визначає права та обов'язки сторін за договором склад-ського зберігання, а також спец. ви-дів зберігання: зберігання у лом-барді; зберігання цінностей у банку; зберігання речей у камерах схову транспортних організацій; зберіган-ня речей у гардеробах організацій; зберігання речей у готелях; збері-гання речей, що є предметом спору (секвестр); зберігання транспортних засобів
; договору охорони.

63. Договір доручення: поняття, значення та зміст(ст1000-1010 ЦКУ)

За договором доручення одна сто-рона (повірений) зобов'язується вчи-нити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки довірителя.(ст. 1000). У договорі доручення або у виданій на підставі договору довіре-ності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Такі дії мають бути право-мірними, конкретними та здійснен-ними. Характеристики договору доручення: консенсуальний; двосто-ронній; змішаний (може бути сплат-ним і безоплатним); фідуціарний (у відносинах за участю фізичних осіб).

Сторонами в договорі доручення є довіритель і повірений, якими можуть бути дієздатні фіз. та юр.особи.

Предметом договору доручення є юридичні дії, пов'язані із наданням нематеріальних посередницьких пос-луг (підписання документів, вчинення правочинІв, навантаження вантажу тощо). Предмет договору доручення конкретизується у вказівках довіри-теля, які мають своєрідну форму за-мовлення на надання посередницьких послуг. Законом не передбачені спец. вимоги щодо форми договору дору-чення, тому на договір доручення по-ширюються загальні правила про форму правочинів. Якщо договір ук-ладено в усній формі, повноваження повіреного мають бути підтверджені довіреністю. Строк дії договору дору-чення залежить від характеру даного довірителем доручення. У договорі доручення може бути визначений строк, протягом якого повірений має право діяти від імені довірителя. Ціна (розмір плати за пос-луги) у сплатному договорі доручення визначається домовленістю сторін.

64. Договір комісії як різновид зо-бов'язань з надання послуг.

За договором комісії одна сторона (ко-місіонер) зобов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчи-нити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента (ст. 1011 ЦК). Це двосторонній і завжди оплатний договір. Сторонами за договором комісії є комісіонер і комітент, якими можуть бути дієздатні фіз. та юр. особи. Предметом договору комісії є діяльність комісіонера (посередницькі послуги комісіонера, спрямовані на вчинення правочинів), а не сам правочин як результат діяль-ності комісіонера. Договір комісії неза-лежно від суми укладається в простій письмовій формі.

Договір комісії має багато спільного з договором доручення. Як і за дого-вором доручення, за договором комі-сії виконавець діє в інтересах і за рахунок довірителя. Відмінність між цими договорами полягає насамперед в тому, що договір доручення є дого-вором про представництво, тобто повірений діє від імені довірителя, а комісіонер хоча і діє в інтересах комітента, але виступає вже від влас-ного імені. В свою чергу договір комісії відносин представництва не породжує, оскільки у відносинах з третіми особами комісіонер діє від власного імені. Повірений у разі вступу у відносини з третіми особами, не стає стороною у право-відносинах між довірителем та тре-тьою особою; комісіонер навпаки стає стороною за угодою, укладеною з третьою особою, набуває за нею прав та обов'язків. Договір комісії, на відміну від договору доручення, зав-жди є сплатним. Крім того, дії комі-сіонера завжди мають бути спрямо-вані на укладення угод. Що харак-терно, на відміну від договору доручення, смерть комітента не при-пиняє виконання договору комісіоне-ром.

65. Правове регулювання кредит-них відносин

Правове регулювання кредитних відносин здійснюється ЗУ„Про господарські товариства” , „Про банки i банювську діяльність” , „Про цінні папери та фондовий ринок”, "Про обіг векселів в Україні", "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати" , ЦК, Женевсь-ка конвенція 1930р., Указ Президента України "Про випуск та обіг векселів для покриття взаємної заборгованості суб'єктів підприємницької діяльності України" від 14.09.94 р., Положення НБУ "Про кредитування" та ін. прий-нятих актів законодавства України.

До способів отримання позичкових коштів є отримання кредиту шляхом укладення кредитного договору та імітування боргових цінних паперів (цінні папери, що посвідчують відно-сини позики і передбачають зобов’я-зання емітента сплатити у визначений строк кошти відповідно до зобов’я-зання). До боргових цінних паперів відносяться: облігації підприємств; державні облігації України; облігації місцевих позик; казначейські зо-бов’язання України; ощадні (депо-зитні ) сертифікати; векселі.

Кредитний договір (ст.1054-1057 ЦК) є самостійним різновидом договору позики (ст.1046-1053 ЦК). Ця обста-вина дає можливість, і так прямо зазначено в законі (ст.1054 ЦК Укр), до кредитного договору застосову-вати правила про договір позики, як-що інше не передбачено правилами про кредит і не випливає із суті кре-дитного договору. За кредитним дого-вором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язу-ється надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умо-вах, встановлених договором, а пози-чальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Характеристики кредитного догово-ру: консенсуальний; двосторонній; сплатний. Сторонами кредитного до-говору є: кредитодавець -банк або ін. фін. установа; позичальник - будь-яка особа.

Істотними умовами кредитного дого-вору є умови про: предмет кредиту, строк повернення кредиту, проценти за кредит, вартість інших банківських послуг, майнову відповідальність сто-рін за порушення договору, порядок його розірвання та інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Предметом кредитного договору є грошові кошти (кредит). Кредитний договір укла-дається обов'язково у письмовій фор-мі, як шляхом складання одного до-кумента, підписаного кредитодавцем та позичальником, так і шляхом об-міну листами, телеграмами тощо, під-писаними стороною, що їх надіслала. Кредитний договір, укладений з не-додержанням письмової форми, є нік-чемним (1055 ЦК України).

66. Цивільно-правове регулювання розрахункових відносин

Розрахунки - форма виконання зоб-в'язань, що виникають з угод або передбачених зак-вом підстав, за якою зобов'язана сторона (боржник) задо-вольняє дійсну вимогу кредитора шляхом переказу грош. коштів чи пе-редачі йому ін. закон, засобу платежу (векселя, чека тощо). Грошові роз-рахунки здійснюються у нац. або іноз. валюті й можуть провадитися у готів-ковій або безготівковій формах за до-помогою розрахункових док-тів у па-пер. або електрон. вигляді. Готівкові розрахунки, як правило, здійснюються між фіз. та юр. особами і між самими фіз. особами; безготівкові — в основному між юр. особами, хоча ост. часом ними дедалі більше корис-тується і населення. За способом, обся-гами та ін. критеріями розрізняють Р.: банківські (міжбанківські), міжнаро-дні, клірингові, укрупнені, централі-зовані, бюджетні, планові тощо. Осн. формами безготівкових розрахунків є розрахунки із застосуванням платіж-них доручень, акредитивів, розрахун-кових чеків (чеків), розрахунки за ін-касо, гарант. зобов'язаннями а також ін. розрахунки, передбачені законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту. Сторони у договорі мають право обрати будь-який вид безготівкових розрахунків на свій розсуд. Безготівкові розрахунки про-вадяться через банки, інші фінансові установи (далі - банки), в яких від-крито відповідні рахунки, якщо інше не випливає із закону та не обумов-лено видом безготівкових розрахунків. (ст.1088 ЦК) Платежі здійснюються у межах наявних коштів на рахунку платника. В разі потреби банк може надати платникові кредит для здійс-нення розрахунків. Установи банків забезпечують розрахунки відповідно до зак-ва та вимог клієнта на умовах договору про розрахункове обслу-говування. Цей договір повинен місти-ти реквізити сторін, умови відкриття і закриття рахунків, види послуг та від-повідальність за їх невиконання, а та-кож умови припинення договору. Пра-вові засади здійснення розрахункових операцій визначаються нормами гл. 74 ЦКУкр, ст. 341 ГК України, ЗУ «Про порядок здійснення розрахунків в іно-земній валюті), «Про банки і банківсь-ку діяльність», «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні», ін. актами зак-ва та нормат. док-тами НБУ, а також відповід. міжнар.-правов. актами з питань розрахунків.

За платіжним дорученням банк зобов’язується за дорученням плат-ника за рахунок грошових коштів, що розміщені на його рахунку у цьому банку, переказати певну грошову суму на рахунок визначеної платником особи (одержувача) у цьому чи в іншому банку у строк, встановлений законом або банківськими правилами, якщо інший строк не передбачений договором або звичаями ділового обороту. Ці положення застосовуються також до відносин, пов’язаних із пере-рахуванням грошових коштів через банк особою, яка не має рахунка у цьому банку, якщо інше не вста-новлено законом, банківськими прави-лами або не випливає із суті відносин. (ст. 1089 ЦК). У разі невиконання або неналежного виконання платіжного доручення у зв’язку з порушенням правил розрахункових операцій виконуючим банком відповідальність може бути покладена судом на цей банк. Якщо порушення банком правил розрахункових операцій спричинило помилковий переказ банком грошових коштів, банк несе відповідальність відповідно до ЦК та закону.

У разі розрахунків за акредитивом банк (банк-емітент) за дорученням клієнта (платника) - заявника акреди-тива і відповідно до його вказівок або від свого імені зобов’язується провес-ти платіж на умовах, визначених ак-редитивом, або доручає іншому (ви-конуючому) банку здійснити цей пла-тіж на користь одержувача грошових коштів або визначеної ним особи - бенефіціара. У разі відкриття покри-того акредитива при його відкритті бронюються грошові кошти платника на окремому рахунку в банку-емітенті або виконуючому банку. У разі від-криття непокритого акредитива банк-емітент гарантує оплату за акреди-тивом при тимчасовій відсутності коштів на рахунку платника за рахунок банківського кредиту. (ст. 1093 ЦК). У разі необґрунтованої від-мови у виплаті або неправильної вип-лати грошових коштів за акредитивом внаслідок порушення виконуючим банком умов акредитива виконуючий банк несе відповідальність перед бан-ком-емітентом. У разі порушення ви-конуючим банком умов покритого акредитива або підтвердженого ним безвідкличного акредитива відпо-відальність перед платником може бу-ти за рішенням суду покладена на виконуючий банк. (ст. 1097 ЦК). Роз-рахунковим чеком (чеком) є документ, що містить нічим не обумовлене письмове розпорядження власника рахунку (чекодавця) банку переказати вказану у чеку грошову суму одержувачеві (чекодержателю). Плат-ником за чеком може бути лише банк, в якому чекодавець має грошові кошти на рахунку, якими він може розпоряджатися. Відкликання чека до спливу строку для його подання не допускається. Видача чека не погашає грошового зобов’язання, на виконання якого він виданий. Порядок та умови використання чеків встановлюються ЦК, законом та банківськими прави-лами. Чек має містити всі реквізити, передбачені банківськими правилами. Чек, в якому відсутній будь-який із реквізитів або до якого внесені виправлення, є недійсним. Форма чека та порядок його заповнення встанов-люються законом і банківськими правилами. (ст. 1102 ЦК). У разі розрахунків за інкасовими доручен-нями (за інкасо) банк (банк-емітент) за дорученням клієнта здійснює за рахунок клієнта дії щодо одержання від платника платежу та (або) акцепту платежу. Банк-емітент, який одержав інкасове доручення, має право залучати для його виконання інший банк (виконуючий банк). (ст. 1099 ЦК)

Випадки застосування та порядок здійснення розрахунків за інкасовими дорученнями встановлюються законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту. У разі відмови платника в оплаті чека чекодержатель має право пред’явити позов до суду. Чекодержатель має право вимагати крім оплати суми чека відшкодування своїх витрат на одержання оплати, а також процентів. До вимог чекодер-жателя про оплату чека застосовується позовна давність в один рік. (ст.1106 ЦК)

67. Юридична характеристика дого-вору позики як кредитного договору

(ст.1046-1053 ЦК) Договір позики належить до зобов'язань, направлених на передачу майна, і займає са-мостійне місце в системі цивільно-правових інститутів. Це зумовлено правовою природою договору позики, його призначенням та притаманними йому ознаками. Договір позики є загальною моделлю, за якою будується регулювання всіх кредитних відносин в цивільному обороті. Позика пред-ставляє собою одну з цив.-прав. форм кредитування. За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (пози-чальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.(ст.1046 ЦК) Характеристики договору позики: односторонній; реальний; сплатний (позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або зако-ном. Розмір і порядок одержання про-центів встановлюються договором. Проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики, якщо ін. не встановлено договором) чи без-оплатний (якщо він укладений між фіз. особами на суму, яка не перевищує 50-кратного розміру неоподатко-вуваного мінімуму доходів громадян, і не пов'язаний зі здійсненням під-приємницької діяльності хоча б од-нією із сторін, а також у разі пере-дання позичальникові речі, визначеної родовими ознаками). Сторони за договором позики - позикодавець і позичальник, якими можуть бути будь-які суб'єкти цивільного права. Предметом договору позики є гроші (іноземна валюта) і речі, визначені родовими ознаками. Форма договору позики - письмова, якщо його сума не менш як у 10 разів перевищує вста-новлений законом розмір неоподат-ковуваного мінімуму доходів гро-мадян, а у випадках коли позикодав-цем є юридична особа - незалежно від суми. На підтвердження укладення до-говору позики та його умов може бути надана розписка позичальника або ін. документ, який засвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошо-вої суми або визначеної кількості ре-чей. Строк договору позики може бу-ти визначений календарною датою або моментом пред'явлення вимоги. У цьо-му випадку позика має бути повернена позичальником протягом 30 днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо ін. не встановлено дого-вором.

Обов'язки позичальника:

повернути позикодавцеві позику (грошові кошти, речі, визначені ро-довими ознаками) у такій самій кіль-кості, такого самого роду та такої са-мої якості, що були передані йому по-зикодавцем у строк та в порядку, що встановлені договором;

якщо позичальник своєчасно не по-вернув суму позики – сплатити гро-шову суму боргу з урахуванням вста-новленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річ-них від простроченої суми, якщо ін. роз-мір процентів не встановлений догово-ром або законом;

якщо позичальник своєчасно не по-вернув речі, визначеної родовими оз-наками - сплатити неустойку у роз-мірі, встановленому законом або дого-вором.

Позичальник має право оспорити до-говір позики на тій підставі, що гро-шові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або бу-ли одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. В цьому ви-падку рішення суду не може грунту-ватися на свідченнях свідків, якщо до-говір позики має бути укладений у письмовій формі. За домовленістю сторін борг, що виник із договорів ку-півлі-продажу, найму майна або з ін. підстави, може бути замінений пози-ковим зобов'язанням. Заміна боргу провадиться з додержанням вимог про новацію і здійснюється у формі, вста-новленій для договору позики.

68. Особливості договору франчай-зингу як договору по передачі комп-ексу виключних прав на викорис-тання у підприємницькій діяльності (гл.76 ст.1115-1129)

Комерційна концесія (франчайзинг) - інститут цивільного права України, метою якого є сприяння розпов-сюдженню на ринку високотехноло-гічного устаткування, що є засобом виробництва товарів, виконання робіт чи надання послуг. За договором комерційної концесії одна сторона (правоволоділець) зобов'язується на-дати другій стороні (користувачеві) за плату право користування від-повідно до її вимог комплексом на-лежних цій стороні прав з метою ви-готовлення та (або) продажу певного виду товару та (або) надання послуг. (ст.1115 ЦК) Характеристики дого-вору комерційної концесії: консен-суальний; двосторонній (взаємний); оплатний. Сторонами можуть бути фіз. та юр. особи, які є суб'єктами підприємницької діяльності Предме-том договору франчайзингу є право на використання об'єктів права інтелек-туальної власності (торговельних ма-рок, промислових зразків, винаходів, творів, комерційних таємниць тощо), комерційного досвіду та ділової репу-тації. Форма - письмова. У разі недодержання письмової форми такий договір є нікчемним. Договір франчайзингу підлягає державній реєстрації органом, який здійснює державну реєстрацію правоволодільця. Якщо правоволоділець зареєстрований в іноземній державі, реєстрація здійс-юється органом, який здійснив дер-авну реєстрацію користувача. У від-носинах з третіми особами сторони договору франчайзингу мають право посилатися на договір лише з моменту його державної реєстрації.

1. Особливі умови договору фран-чайзингу:

1) обов'язок правоволодільця не на-давати ін. особам аналогічні комп-лекси прав для їх використання на закріпленій за користувачем території або утримуватися від власної анало-гічної діяльності на цій території;

2) обов'язок користувача не конку-рувати з правоволодільцем на тери-торії, на яку поширюється чинність до-говору, щодо підприємницької діяль-ності, яку здійснює користувач з ви-користанням наданих правоволоділь-цем прав;

3) обов'язок користувача не одержу-вати аналогічні права від конкурентів (потенційних конкурентів) правоволо-дільця;

4) обов'язок користувача погоджувати з правоволодільцем місце розташу-вання приміщень для продажу товарів (виконання робіт, надання послуг), передбачених договором, а також їх внутрішє і зовнішнє оформлення.

2. Умова договору, відповідно до якої правоволоділець має право визначати ціну товару (робіт, послуг), перед-баченого договором, або встано-влювати верхню чи нижню межу цієї ціни, є нікчемною.

3. Умова договору, відповідно до якої користувач має право продавати то-вари (виконувати роботи, надавати по-слуги) виключно певній категорії по-купців (замовників) або виключно по-купцям (замовникам), які мають місце-знаходження (місце проживання) на території, визначеній у договорі.

69. Поняття та основні види зобов'язань за спільною діяльністю.

Залежно від особливостей співробіт-ництва, цілей, що ставлять перед собою його учасники, та ін. чинників група зобов'язань за спільною діяль-ністю поділяється на два основні типи: 1) учасники можуть обрати організаційно-правову форму їх спіль-ної діяльності, що не передбачає створення юридичної особи. Ці відносини оформляються у договорі про спільну діяльність, який є юр. фак-том або підставою виникнення зобо-в'язання за спільною діяльністю і міс-тить усі істотні та ін. умови взаємовід-носин сторін.

2) спільна діяльність учасників може бути спрямована на здійснення спів-робітництва для створення і діяльності самостійного суб'єкта права – юр. особи. Тут учасникам необхідно укласти установчий договір, який регулює їх спільну діяльність і визначає правовий статус створеної ними з цією метою юр. особи.

За договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юр. особи для досягнення будь-якої мети, що не суперечить законові (ст. 1130). Таким чином, загальна ознака всіх договорів про спільну діяльність - спільна діяльність для досягнення загальної мети. Якщо така діяльність здій-снюється на основі поєднання вкладів учасників, такий договір називається договором простого товариства. Для всіх видів договорів про спільну діяльність ЦКУкр передбачає ще два загальні положення: 1)письмова форма договору; 2)учасникам договору на-дається велика диспозитивність у вста-новленні умов договору, якщо інше не передбачено законом про окремі види спільної діяльності (ст. 1131).

Відносини сторін за договором про спільну діяльність регулюються гл.77 ЦКУкр та загальними положеннями про зобов'язання, закріпленими у ЦК України (гл. 47-53).

Договір про спільну діяльність може бути двостороннім або багато-стороннім. Оскільки для укладення та-кого договору достатньо згоди сторін за всіма істотними умовами, його можна вважати консенсуальним.

Предметом даного договору є спільна діяльність сторін для досягнення пев-ної мети без створення юр. особи.

Головною особливістю договору про спільну діяльність є те, що його учасники прагнуть досягнення спіль-ної мети і, зазвичай, не виступають відносно один одного як боржники та кредитори, на відміну від учасників ін. договорів.

ЦКУкр містить єдине застереження щодо мети, за для якої сторони укла-дають договір про спільну діяльність, - вона не може суперечити законові. Сторони, укладаючи даний договір, можуть ставити перед собою мету як пов'язану з отриманням прибутку, так і не пов'язану з отриманням прибутку.

Сторонами (учасниками) договору про спільну діяльність можуть виступати фіз і юр. особи, а також фізичні особи-підприємці.

Для всіх видів договорів про спільну діяльність законодавство предбачає:

- письмову форму договору;

- надання учасникам договору великої диспозитивності у встановленні умов договору.

70. Зобов'язання у сфері інвестицій та виробничої кооперації.

ЗУ «Про режим іноземного інвестування», "Про зовнішньоеконо-мічну діяльність". Однією з форм здій-снення зовнішньоекономічної діяль-ності є зовнішньоекономічний договір (контракт). Іноземні інвестори мають право укладати договори (контракти) про спільну інвестиційну діяльність (виробничу кооперацію, спільне виробництво тощо), не пов'язану із створенням юр. особи, відповідно до законодавства України. Правовід-ноини, що виникають між названими суб'єктами, мають цив.-прав. характер. Договір (контракт) укладається відпо-відно до ЗУ (см в начале) та ін. ЗУ з урахуванням міжнародних договорів України. Суб'єкти підприємницької діяльності при складанні тексту договору (контракту) мають право використовувати відомі міжнародні звичаї, рекомендації міжнарод-них органів та організацій, якщо це не заборонено прямо та у виключній фор-мі законодавством України. Крім названих нормативних актів, правове регулювання зовнішньоекономічних договорів (контрактів) здійснюється на основі інших нормативно-правових актів. Зокрема, порядок розрахунків за зовнішньоекономічними договорами здійснюється відповідно до ЗУ "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті".

Згідно з Указом Президента України "Про облік окремих видів зовнішньо-економічних договорів (контрактів) в Україні" певні контракти підлягають реєстрації. Облік (реєстрація) зовніш-ньоекономічних договорів здійсню-ється в строк не більше 7 робочих днів з дати подання документів.

Господарська діяльність договорів (контрактів) регулюється законодавст-вом України. Сторони за договорами (контрактами) повинні вести окремий бух. облік та складати звітність про операції, пов'язані з виконанням умов цих договорів (контрактів), та від-крити окремі рахунки в установах бан-ків Укр. для проведення розрахунків за цими договорами (контрактами).

Договори (контракти) повинні бути за-реєстровані у терміни та в порядку, що встановлюються Каб. Мін. Укр. 

Майно (крім  товарів для реалізації або власного споживання), що ввозиться в Укр. іноземними інвесторами на строк не менше 3 років з метою інвестування на підставі зареєстрованих договорів (контрактів), звільняється від обкла-дення митом у порядку, передбаче-ному ЗУ«Про режим...». При від-чуженні такого майна раніше трьох років з часу зарахування його на ба-ланс мито сплачується у порядку, передбаченому цим ЗУ.

Прибуток, одержаний від спільної ін-вестиційної діяльності за договорами (контрактами), оподатковується від-повідно до законодавства України.

71. Поняття і зміст договору факторингу.Факторинг - це вид фінансових послуг, коли компанія-фактор здобуває у клієнтів право на стягнення боргів, частково сплачує клієнтам вимоги до їхніх боржників до настання терміну їх виплати боржниками; решту боргу фактор-компанія повертає клієнтам лише після повного погашення боргу боржниками за відрахуванням плати за надання цієї послуги.За договором факторингу одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).Характеристики договору факторингу: двосторонній; консенсуальний (у випадку, коли фактор зобов'язується передати грошові кошти у розпорядження клієнта); реальний (у випадку, коли фактор передає клієнтові грошові кошти); оплатний.Сторонами у договорі факторингу є: фактор - банк або фінансова установа, а також фізична особа - суб'єкт підприємницької діяльності, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції; клієнт - фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності.Предметом договору факторингу може бути:

- право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога);

- право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Майбутня вимога вважається переданою фактору з дня виникнення права вимоги до боржника. Якщо передання права грошової вимоги зумовлене певною подією, воно вважається переданим з моменту настання цієї події. У цих випадках додаткового оформлення відступлення права грошової вимоги не вимагається. Форма договору - письмова. Фактор зобов'язаний:

передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження клієнта;

надає клієнтові звіт і передає суму, що перевищує суму боргу клієнта, якщо відступлення права грошової вимоги факторові здійснюється з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором;

здійснює інші фінансові послуги для клієнта, перелік яких вста
новлюється в договорі.

Обов'язки клієнта:

- відступає право грошової вимоги;

- несе відповідальність за дійсність грошової вимоги, право якої відступається;

- письмово повідомляє боржника про відступлення права грошової вимоги факторові з визначенням грошової вимоги, яка підлягає виконанню, і фактора, якому має бути здійснений платіж.Фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги. Клієнт не несе відповідальності перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові.

72. Позадоговірні зобов'язання: поняття, види та підстави виникнення.Позадоговірні зобов'язання — зобов'язання, які виникають з підстав, передбачених законом. Назва "недоговірні зобов'язання" підкреслює те, що вони виникли не з договорів чи іншої будь-якої угоди, а саме з односторонньої дії якої-небудь особи. Підставою для виникнення їх може бути односторонній правочин або інше майнове надання однієї сторони іншій. Разом з тим зобов'язально-правові відносини, що виникають із такого роду односторонніх дій осіб, за характером і змістом практично не відрізняються від подібних відносин, які виникли з договору.Одностороння дія, з якої виникло подібне зобов'язання, за характером повинна бути правомірною. Із недозволеної дії виникає зовсім інший тип недоговірних зобов'язань — заподіяння шкоди (деліктні зобов'язання).До недоговірних правомірних зобов'язань Цивільний кодекс України відносить такі категорії зобов'язань:

1) публічне обіцяння винагороди без оголошення конкурсу — пр.1 гл 78 ЦК;

2) публічне обіцяння винагороди за результатами конкурсу — пр.2 гл 78 ЦК;

3) вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення - гл. 79 ЦК;

4) рятування здоров'я та життя іншої особи, майна фізичної або юридичної особи- гл.80 ЦК.

До недоговірних зобов'язань належить також група зобов'язань, що виникають з цивільних правопорушень. На відміну від зазначених вище недоговірних зобов'язань, в основу яких покладено дозволені дії, в основу деліктних зобов'язань покладено, навпаки, тільки неправомірні дії.Такими недоговірними зобов'язаннями є:

1) створення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи- гл. 81 ЦК;

2) заподіяння шкоди - гл. 82 ЦК;

3) набуття, збереження майна без достатньої правової підстави- гл. 83 ЦК.

Юридичною підставою позадоговірної відповідальності є склад цивільного правопорушення (ст. 440 ЦК УРСР, ст. 1166 ЦК України). Необхідні елементи складу такі: шкода, протиправна поведінка, причинний зв'язок між шкодою і протиправною поведінкою, вина. Шкода — зменшення або знищення майнових чи немайнових (особистих) благ, що охороняються законом. Виступаючи як зменшення наявних майнових, особистих благ, шкода може бути майновою і моральною (немайновою). Майновою вважається шкода, яка має певну економічну цінність і виражається у грошах. Моральною є шкода, яка не має економічного змісту. У судовій практиці моральна шкода визначається як моральні або фізичні страждання, заподіяні внаслідок порушення особистих немайнових прав громадянина або організації чи їхніх майнових прав .Протиправність поведінки — це невиконання юридичного обов'язку, встановленого нормою права. Відповідно до форм юридичних обов'язків протиправність виступає у формі дії і бездіяльності. Протиправна дія — це поведінка, що заборонена законом. У разі протиправної бездіяльності особа не вчиняє дії, до якої вона зобов'язувалася нормою права.

73. Цивільно-правова відпові-дальність за шкоду, завдану актами влади в галузі адміністративного управління.ЦК врегулював питання відшкодування шкоди, завданої актами влади, у трьох ст. гл. 82: ст. 1173 "Відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування", ст. 1174 "Відшкодування шкоди, завданої посадовою або службовою особою органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування" та ст. 1175 "Відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування у сфері нормотворчої діяльності". Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.(ст.1173ЦК)Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.(ст.1174ЦК)Шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.(ст.1174ЦК)Незаконними є діяння або нормативно-правові акти, які суперечать не тільки законам, а й іншим правовим актам. Такі діяння можуть мати різноманітні види та форми.В українському деліктному праві застосовується система генерального делікту, відповідно до якої будь-яке заподіяння шкоди визнається протиправним і тягне за собою обов'язок заподіювача відшкодувати таку шкоду, якщо він не доведе свою уповноваженість на її заподіяння. В сфері відносин, що розглядається, діє протилежне правило, а саме, що будь-який акт влади визнається законним, в тому числі й той, яким заподіяно шкоду. Пояснюється це тим, що шкода в даному випадку заподіюється діями, регулювання яких здійснюється не цивільним, а іншими галузями права — адміністративного, кримінального, кримінально-процесуального тощо. Отже, для відшкодування шкоди необхідно визнати акт влади незаконним. В разі якщо шкоду заподіяно внаслідок прийняття органом влади незаконного нормативно-правового акта, вона підлягає відшкодуванню лише в тому випадку, якщо такий нормативно-правовий акт було визнано у відповідному порядку незаконним та скасовано (ст. 1175 ЦК України).Відповідальність за шкоду, заподіяну актами влади, не залежить від того, хто виступає в якості потерпілого — фізична або юридична особа.

74. Відповідальність за шкоду, завдану неповнолітніми та недієздатними.Неповнолітня особа (у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років) відповідає за завдану нею шкоду самостійно на загальних підставах.У разі відсутності у неповнолітньої особи майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьками (усиновлювачами) або піклувальником, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. Якщо неповнолітня особа перебувала у закладі, який за законом здійснює щодо неї функції піклувальника, цей заклад зобов’язаний відшкодувати шкоду в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі, якщо він не доведе, що шкоди було завдано не з його вини.Обов’язок батьків (усиновлювачів), піклувальника, закладу, який за законом здійснює щодо неповнолітньої особи функції піклувальника, відшкодувати шкоду припиняється після досягнення особою, яка завдала шкоди, повноліття або коли вона до досягнення повноліття стане власником майна, достатнього для відшкодування шкоди. (ст.1179 ЦК)Шкода, завдана неповнолітньою особою після набуття нею повної цивільної дієздатності, відшкодовується цією особою самостійно на загальних підставах.У разі відсутності у неповнолітньої особи, яка набула повної цивільної дієздатності, майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьками (усиновлювачами) або піклувальником, якщо вони дали згоду на набуття нею повної цивільної дієздатності і не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. Обов’язок цих осіб відшкодувати шкоду припиняється з досягненням особою, яка завдала шкоди, повноліття. (ст.1180 ЦКШкода, завдана спільними діями кількох неповнолітніх осіб, відшкодовується ними у частці, яка визначається за домовленістю між ними або за рішенням суду.Якщо в момент завдання шкоди кількома неповнолітніми особами одна з них перебувала в закладі, який за законом здійснює щодо неї функції піклувальника, цей заклад відшкодовує завдану шкоду у частці, яка визначається за рішенням суду. (ст.1182 ЦК)Шкода, завдана недієздатною фізичною особою, відшкодовується опікуном або закладом, який зобов’язаний здійснювати нагляд за нею, якщо він не доведе, що шкода була завдана не з його вини. Обов’язок цих осіб відшкодувати шкоду, завдану недієздатною фізичною особою, не припиняється в разі поновлення її цивільної дієздатності.Якщо опікун недієздатної особи, яка завдала шкоди, помер або у нього відсутнє майно, достатнє для відшкодування шкоди, а сама недієздатна особа має таке майно, суд може постановити рішення про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю потерпілого, частково або в повному обсязі за рахунок майна цієї недієздатної особи. (ст.1184 ЦК)

75. Специфіка відповідальності за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки.В ч. 1 ст.1187 ЦК України зазначається, що джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб.Характерною ознакою такої відповідальності є те, що вона небезпечна не сама по собі, а у зв'язку з певними матеріальними об 'єктами, які не підлягають стовідсотковому контролю з боку того, хто ними володіє. Тому джерело підвищеної небезпеки складається з двох частин: діяльності і матеріального об'єкта, який може вийти з-під контролю володільця незалежно від дотримання ним усіх інструкцій і правил щодо його використання.Стаття 1187 ЦК до матеріальних об'єктів, пов'язаних з підвищеною небезпекою відносить: транспортні засоби; механізми та обладнання; хімічні, радіоактивні, вибухо- і вогненебезпечні та інші речовини; диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо. Перелік не є вичерпним. До них можуть бути віднесені певні види мікроорганізмів та бактерій, парові установки під тиском тощо.Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій основі (право власності, інше речове право; договір підряду, оренди тощо) володіє матеріальним об'єктом, використання, зберіганіія або утримання якого створює підвищену небезпеку.Особа, яка неправомірно заволоділа небезпечним матеріальним об'єктом і завдала шкоди діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, зобов'язана відшкодовувати її на загальних підставах (ч. З ст. 1187 ЦК). Загальними підставами відповідальності є: шкода, протиправність, причинний зв'язок і вина, а законний володілець джерела підвищеної небезпеки у разі заподіяння комусь шкоди може нести відповідальність і без вини.Підставою звільнення володільця джерела підвищеної небезпеки від обов'язку відшкодувати заподіяні потерпілому збитки є юридичні факти, з якими норми права пов'язують повне звільнення від названого обов'язку або зменшення обсягу відшкодування. Виходячи з цього, такі підстави можна поділити на дві групи:1) юридичні факти, які повністю звільняють володільця джерела підвищеної небезпеки від відшкодування збитків: непереборна сила умисел потерпілого та в деяких випадках неправомірне заволодіння джерелом підвищеної небезпеки (ст. 1187 ЦК України);2) юридичні факти, що частково звільняють володільця джерела підвищеної небезпеки від відшкодування збитків: груба необережність потерпілого та майновий стан заподіювана (ст. 1193 ЦК України).

76. Відповідальність за шкоду, завдану життю та здоров'ю громадянам.Фізична або юридична особа, яка завдала шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я фізичній особі, зобов'язана відшкодувати:

заробіток (дохід), втрачений потерпілим внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності;

додаткові витрати, викликані необхідністю посиленого харчуван
ня, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо (ч. 1 ст. 1195 ЦК).

На підставі ч. 2 ст. 1167 ЦК відшкодовується також моральна шкода, заподіювана незалежно від вини.Особливості відшкодування шкоди залежать від умов, за яких була заподіяна шкода. Так, відшкодування шкоди, завданої фізичній особі під час виконання нею договірних зобов'язань (цивільних правочинів), підлягає відшкодуванню на загальних підставах (ст. 1166 ЦК), а якщо шкода була завдана джерелом підвищеної небезпеки - на підставі ст. 1187Має специфіку визначення заробітку (доходу), втраченого внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я фізичної особи, яка працювала за трудовим договором (ст. 1197 ЦК).На визначення розміру втраченого фізичною особою заробітку (доходу) згідно зі ст. 1197 ЦК:

середній місячний заробіток потерпілого;

ступінь втрати професійної або загальної працездатності.

Середньомісячний заробіток (дохід) обчислюється за бажанням потерпілого за дванадцять або за три останні календарні місяці роботи, що передували ушкодженню здоров'я або втрати працездатності внаслідок каліцтва або Іншого ушкодження здоров'я. Якщо середньомісячний заробіток (дохід) потерпілого є меншим від п'ятикратного розміру мінімальної заробітної плати, розмір втраченого заробітку обчислюється, виходячи з п'ятикратного розміру мінімальної заробітної плати. Стаття 1197 ЦК встановлює також порядок підрахунку відшкодування.Право на відшкодування шкоди, завданої смертю потерпілого, мають непрацездатні особи, які були на його утриманні або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання, а також дитина потерпілого, народжена після його смерті. Перелік осіб, які мають в цьому випадку право на відшкодування, та розмір відшкодування зазначені в ст. 1200 ЦК.Особа, яка завдала шкоди смертю потерпілого, зобов'язана відшкодувати особі, яка зробила необхідні витрати на поховання та спорудження надгробного пам'ятника, ці витрати. Відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю потерпілого, здійснюється щомісячними платежами, якщо інше не передбачено законом.

77. Відповідальність роботодавця за шкоду, завдану його працівником.Юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов’язків. (ч.1ст.1172 ЦК)У даному випадку для покладення на юридичну або фізичну особу відповідальності необхідна наявність як загальних умов деліктної відповідальності (протиправна поведінка працівника; причинний зв'язок між такою поведінкою і шкодою; вина особи, яка заподіяла шкоду), так і певних спеціальних умов. До таких спеціальних умов відносяться:

- перебування завдавача шкоди в трудових (службових) відносинах з юридичною або фізичною особою-роботодавцем, незалежно від характеру таких відносин: постійні, тимчасові, сезонні тощо (п. 5 ППВСУ «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» від 27 березня 1992 р. № 6);

- завдання шкоди під час виконання працівником своїх трудових (службових) обов'язків. Тобто виконання роботи згідно з трудовим договором (контрактом), посадовими інструкціями, а також роботи, яка хоча і виходить за межі трудового договору або посадової інструкції, але доручається роботодавцем або викликана невідкладною виробничою необхідністю, як на території роботодавця, так і за її межами, протягом усього робочого часу. Якщо шкода завдана працівником у робочий час, але діями, які не пов'язані з виконанням трудових (службових) обов'язків, роботодавець відповідальності нести не буде.

78. Відшкодування шкоди, завданої правомірними діями.Чинне законодавство передбачає випадки, коли заподіяння шкоди вважається правомірним. Відповідно до ст. 1166 ЦК шкода, заподіяна правомірними діями, підлягає відшкодуванню лише у випадках, передбачених законом. Заподіяння шкоди вважається правомірним у таких випадках:

1) здійснення прав та виконання обов'язку. Це найпоширеніший спосіб заподіяння шкоди правомірними діями;

2) згода потерпілого на заподіяння йому шкоди. Така згода має юридичне значення за умови, що вона є добровільною та її здійснення не порушує інтереси інших осіб. Пошкодження, на відвернення якого дано згоду, є у вільному розпорядженні потерпілого. Проте не має юридичного значення згода потерпілого на ушкодження здоров'я, заподіяння смерті, така дія завжди буде протиправною;

3) виключається протиправність заподіяння шкоди дією, яку вчинено у стані необхідної оборони. Відповідно до ст. 1169 ЦК така шкода не підлягає відшкодуванню. У разі перевищення меж необхідної оборони шкода, заподіяна посягаючому, підлягає відшкодуванню.

4) правомірними вважаються дії, якими завдано шкоди у стані крайньої необхідності. З гідно ст. 1171 ЦК шкода, завдана особі у зв'язку з вчиненням дій, спрямованих на усунення небезпеки, що загрожувала цивільним правам чи інтересам іншої фізичної або юридичної особи, якщо цю небезпеку за даних умов не можна було усунути іншими засобами (крайня необхідність), відшкодовується особою, яка її завдала. Умовами правомірності заподіяння шкоди є: неможливість за певних обставин усунути небезпеку, що загрожує, іншими засобами.

За ст. 1170 ЦК в разі прийняття закону, що припиняє право власності на певне майно, шкода, завдана власникові цього майна, відшкодовується державою в повному обсязі, а також Відшкодування шкоди, завданої правомірними діями, встановлено також ст. 277 КТМ України, згідно з якою збитки, завдані внаслідок зроблених навмисно і розумно надзвичайних витрат або пожертвувань з метою врятування судна, фрахту і вантажу, що перевозиться на судні, від загальної для них небезпеки (загальна аварія) розподіляються між судном, фрахтом і вантажем пропорційно їх вартості.

79. Відшкодування шкоди, завданої через недоліки товарів, робіт і послуг,Продавець, виготовлювач товару, виконавець робіт (послуг) зобов’язаний відшкодувати шкоду, завдану фізичній або юридичній особі внаслідок конструктивних, технологічних, рецептурних та інших недоліків товарів, робіт (послуг), а також недостовірної або недостатньої інформації про них.Відшкодування шкоди не залежить від їхньої вини, а також від того, чи перебував потерпілий з ними у договірних відносинах. (ч1,2 ст.1209 ЦК)Підставами відповідальності є: 1) протиправність заподіяння шкоди; 2) фактична наявність шкоди, завданої майну потерпілої фізичної чи юридичної особи та/або майнової шкоди, пов'язаної із заподіянням каліцтва, іншого ушкодження здоров'я або смерті фізичної особи; 3) причинний зв'язок між недоліками товарів, робіт, послуг або недостовірної чи недостатньої інформації про них та шкодою, завданою потерпілому.Продавець, виготовлювач товару, виконавець робіт (послуг) звільняються від відшкодування шкоди, якщо вони доведуть, що шкода виникла внаслідок непереборної сили або порушення потерпілим правил користування або зберігання товару (результатів робіт, послуг). (ч3 ст.1209 ЦК)Відшкодуванню підлягає як моральна так і матеріальна шкода.Моральної шкоди відшкодовуватиметься на підставі статей 23 і 1167 ЦК, а також спеціальних норм Закону України «Про захист прав споживачів» (ст.4 і 22). Право на відшкодування такої шкоди належить винятково фізичним особам, оскільки ст. 23 ЦК надає юридичного значення лише одній формі немайнової шкоди, що її може бути завдано юридичній особі, а саме — приниженню її ділової репутації.Суб'єктами відповідальності (ст.1210 ЦК) за шкоду, завдану внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг) є:

продавець або виготовлювач товару у разі завдання шкоди внаслідок недоліків товару або ненадання повної чи достовірної інформації щодо властивостей і правил користування товаром;

виконавець роботи або послуги у разі заподіяння шкоди внаслідок їх недоліків.

Потерпілий мас право вибирати, хто повинен відшкодувати завдану йому шкоду внаслідок недоліків товарів - продавець чи виготовлювач товару. Шкода, завдана внаслідок недоліків робіт (послуг), підлягає відшкодуванню їх виконавцем.

Строки відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг) можуть бути встановлені строками придатності товарів, робіт (послуг), а якщо вони не встановлені - протягом десяти років від дня виготовлення товару, виконання робіт (надання послуг). (ст.1211 ЦК)

80. Підстави відповідальності за завдання моральної шкоди та розмір її компенсації.

Моральна шкода - втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, завданих фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. (п. З ППВС № 4 від 31.03.1995 року "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди)

Підстави відповідальності

Частина 1 ст.1167 ЦК визначає загальні умови відповідальності за заподіяння моральної шкоди, за наявності яких виникає відповідне зобов'язання: моральна (немайнова) шкода, протиправна дія (бездіяльність), причинний зв'язок між діями (бездіяльністю) і такою шкодою, вина.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала:

1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;

2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; (ч.2 ст.1167 ЦК)

За ст. 1 ЗУ «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» від і грудня 1994 р. моральна шкода відшкодовується незалежно від вини посадових осіб цих органів у разі:

1) незаконного засудження, незаконного притягнення як обвинуваченого, незаконного взяття і утримання під вартою, незаконного проведення у ході розслідування чи судового розгляду кримінальної справи обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та вчинення інших процесуальних дій, що обмежують права громадян;

2) незаконного застосування адміністративного арешту чи виправних робіт, незаконної конфіскації майна, незаконного накладення штрафу;

3) незаконного проведення оперативно-розшукових заходів, передбачених законами України «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18 лютого 1992 р., «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» від ЗО червня 1993 р. та іншими актами законодавства.

До інших встановлених законом випадків відшкодування моральної шкоди незалежно від вини слід віднести також випадки її заподіяння внаслідок:

- прийняття державою закону, що припиняє право власності на певне майно (див. коментар до ст. 1170 цього Кодексу);

- неправомірних дій органів державної влади, органів Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування (ст. 1173 ЦК), в тому числі дій у сфері нормотворчої діяльності (ст.1175), або дій їх посадових чи службових осіб (ст. 1174);

- безпідставного огляду транспорту, вантажу, що знаходиться у ньому, водія і пасажирів, а також безпідставного доставлення їх в органи внутрішніх справ (ст. 8 ЗУ «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними» від 15 лютого 1995 р.);

- здійснення компетентними органами оперативно-розшукових заходів щодо особи, причетність якої до правопорушення не підтвердилася (ст. 9 Закону «Про оперативно-розшукову діяльність»);

- інших незаконних рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56 Конституції України);

- актів і дій, що визнані неконституційними (ст. 152 Конституції).

У всіх цих випадках відповідальність за завдану моральну шкоду настає незалежно від вини названих органів, їх посадових чи службових осіб.

Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

81. Зобов'язання з безпідставного збагачення (придбання або збереження майна).

Ці зобов'язання можуть виникати як в результаті одностороннього, двостороннього правочину, так і внаслідок події. В силу цього зобов'язання особа, яка одержала (набула) або зберегла майно за рахунок іншої особи без достатньої правової підстави, встановленої законом або договором, зобов'язана повернути безпідставно набуте або збережене майно потерпшій особі.

Суб'єктом зобов'язань із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави є особа, яка безпідставно набула або зберегла майно - набувач (боржник), і той, хто має право на отримання від боржника безпідставно набутого (збереженого) - потерпілий (кредитор). І боржником, і кредитором можуть як фізичні особи, в тому числі недієздатні (оскільки безпідставне набуття (збереження) може виникати незалежно від волі набувача), так і юридичні особи незалежно від характеру їх правосуб 'ектності.

Об'єктом (предметом) зобов'язання є дії боржника, пов'язані з поверненням безпідставно набутого (збереженого) майна.

Змістом вказаного зобов'язання є право потерпілого вимагати повернення безпідставно набутого (збереженого) в натурі або шляхом компенсації від набувача і обов'язок останнього повернути безпідставно набуте (збережене) майно потерпілому.

Умовами виникнення зобов'язань з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави є:

збільшення або збереження майна набувачем за рахунок іншої особи - потерпілого;

збільшення або збереження майна на стороні набувача повинно бути безпосередньо пов'язане або зі зменшенням, або з відсутністю збільшення майна на стороні потерпілого;

відсутність правової підстави, встановленої законом або угодою для такої зміни майнового стану сторін.

Під відсутністю правової підстави набуття (збереження) майна розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідно-шення і його юридичному змісту.

Зобов'язання щодо повернення набутого (збереженого) майна без достатньої правової підстави виникають внаслідок збігу обставин, за яких одна особа за відсутністю своєї волі та свідомості набуває майно, завдаючи при цьому шкоди іншій особі.

Особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, зобов'язана відшкодувати всі доходи, які вона одержала або могла одержати від цього майна з часу, коли дізналася або могла дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави. З цього часу вона відповідає також за допущене нею погіршення майна. Відшкодування доходів відбувається лише за наявності доказів, наданих потерпілим, які підтверджують, що отримане однією із сторін майно явно перевишує вартість переданого іншій стороні. В свою чергу, набувач, який діяв невинно при набутті (збереженні) майна без достатньої правової підстави, має право вимагати відшкодування зроблених ним необхідних витрат на утримання майна від часу, з якого він зобов'язаний повернути доходи. У разі безпідставного одержання чи збереження грошей нараховуються проценти за користування ними (ст. 536 ЦК).

Випадки і правила щодо майна, набутого або збереженого без достатньої правової підстави, яке не підлягає поверненню: 1) заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фіз. або юр. особою добровільно, за відсутності, рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача; 2) інше майно, якщо це встановлено законом.

Перераховане майно не підлягає поверненню при наявності одночасно двох умов: 1) якщо немає недобросовісності зі сторони набувача; 2) немає рахункової помилки.

82. Загальна характеристика сімейного права. Історичні форми сім'ї та шлюбу.

Сімейне право — галузь права, що регулює сімейні особисті немайнові та майнові відносини, що випливають із шлюбу, належності до сім'ї та спорідненості.

Предметом сімейного права є сукупність норм, які регулюють особисті немайнові права та ті, що випливають з них, майнові відносини людей, які виникають на грунті шлюбу та сім'ї. Законод. основою С. п. є Конституція України і Сімейний кодекс України. С. п. тісно пов'язане з цив. правом, особливо це стосується майн. відносин членів сім'ї. Спірні питання у цій частині вирішуються за ЦивК України.

Принципи сімейного права - це основні засади, керівні ідеї, відповідно до яких здійснюється сімейно-правове регулювання суспільних відносин:

- одношлюбність (моногамія);

- принцип свободи і добровільності при укладенні шлюбу та свобода розірвання;

- принцип повної рівності чоловіка і жінки в особистих та майнових правах.;

Система сімейного законодавства виражена головним чином у системі СімКод. Система сімейного права є специфічною тому, що складається з інститутів, яких немає в інших галузях права. До основних із них належать: шлюб (порядок його реєстрації і припинення), правовідносини (право-відносини подружжя, правовідносини батьків і дітей, правовідносини інших членів сім'ї), усиновлення, опіка і піклування, реєстрація актів цивіль-ного стану.

Історичні типи шлюбу

1) Шлюбні стосунки будуються без розбору рідні, без врахування ступеня спорідненості. Для цього періоду характерними були невпорядковані статеві зносини. Допускалися шлюби як по горизонталі, так і по вертикалі - між батьками і дітьми, між братами і сестрами. Цьому періоду не відомі такі поняття, як шлюб, сім'я: ні сім'ї, ні шлюбу тут не існувало, а було плем'я як неподільний осередок. Із цього первісного стану виникли дві форми групового шлюбу.

2 Кровноспоріднена сім'я - перший ступінь розвитку сім'ї. Це така форма сім'ї, коли споріднена група (орда, селище) поділена на різні шари поколінь. Шлюбні зв'язки будуються в межах поколінь. Між членами різних поколінь шлюбні стосунки заборонені, але в одному поколінні вони дозволені, незважаючи на кровну спорідненість.

3 Пуналуа - це вже другий ступінь розвитку сім'ї, коли не можуть бути в подружньому зв'язку не тільки батьки та діти, але й брати та сестри. При цій формі сім'ї все ще не відомо - хто є батьком дитини, але відомо - хто її мати. Якщо вмирала жінка, то її майно переходило дітям, сестрам, батькам - усі вони й становили рід. Така сім'я називалась безбатьківською. Чоловіки приходили в цей рід для шлюбного співжиття і не були родичами. Шлюби всередині роду заборонялися.

4 Парна сім'я витіснила групові подружжя, що поволі зникали через заборону одружуватися з кровними родичами. Здебільшого кілька парних сімей живуть в одному помешканні, ведуть спільне господарство, причому заправляють господарством не чоловіки, а жінки, бо під час одруження чоловіки переселяються до жінок, а не навпаки. Шлюб можна було легко розірвати, бо він був заснований на особистих почуттях. Діти залишалися з матір'ю. Дитина дістає від матері ім'я свого родового союзу. Господарство належало не парній сім'ї, а роду, і це був подружній осередок, а не господарський.

5 Патріархат.

6 Моногамна сімя. Грунтувалася на пануванні чоловіка з певно вираженою метою - народження дітей. Моногамна сім'я відрізняється від парного шлюбу міцними подружніми зв'язками, які вже не можна розірвати за бажанням сторін. Тепер уже, як правило, тільки чоловік може розірвати шлюб і прогнати свою дружину.

 

83. Сімейні правовідносини: поняття, види, підстави виникнення, зміни та припинення.

Сімейні правовідносини - це суспільні відносини, врегульовані нормами сімейного права. Яке ж коло суспільних відносин регулюється нормами сімейного права? Для відповіді на це запитання необхідно дослідити ознаки сімейних правовідносин, а також дослідити їх елементи, до яких належать: суб'єкти, об'єкти та суб'єктивні сімейні права та суб'єктивні сімейні обов'язки.

Суб'єктами сімейних правовідносин можуть бути лише фізичні особи, які перебувають у шлюбі, кровному спорідненні чи відносинах усиновлення. До суб'єктів сімейних правовідносин належать подружжя; батьки, діти, усиновлювачі, усиновлені; баба, дід, прабаба, прадід, онуки, правнуки; рідні брати, рідні сестри; мачуха, вітчим, падчерка, пасинок.

Суб'єкти сімейних правовідносин мають бути пов'язані спільним проживанням, спільним побутом, наявністю взаємних прав та обов'язків. При цьому сімейне законодавство передбачає випадки, за яких сімейні правовідносини можуть виникати між особами, що не проживають разом. Так, ст. З СК встановлює перелік поважних причин, за наявності яких окреме проживання може слугувати підставою для виникнення сімейних правовідносин: навчання, робота, лікування, необхідність догляду за батьками, дітьми та ін. Сімейні правовідносини існують і тоді, коли дитина не проживає спільно з батьками, незалежно від причин (ст. З СК).

Об'єктом сімейних правовідносин можуть бути: 1) майнові блага (речі); 2) особисті немайнові блага (право на ім'я, право на виховання дитини, право на спілкування батьків і дітей, право на материнство та батьківство, право на особисту свободу та ін.); 3) дії, в тому числі послуги (обов'язок подружжя турбуватися про сім'ю; виховання, розвиток та утримання дітей (ст. 2 СК); 4) обов'язок батьків зареєструвати народження дитини в державних органах РАЦСу та Ін.)

Зміст сімейних правовідносин становлять суб'єктивні сімейні права і обов'язки. Суб'єктивні сімейні права - це міра можливої поведінки суб'єкта сімейних правовідносин. Суб'єктивний сімейний обов'язок -це міра необхідної поведінки суб'єкта сімейних правовідносин.

В сімейному праві підставами виникнення, зміни і припинення є юридичні факти. Юридичні факти бувають:

а) правоутворюючі (укладення шлюбу, визнання батьківства, встановлення факту материнства або батьківства, усиновлення дитини);

б) правозмінюючі (зміна прізвища дружиною при укладенні шлюбу, відновлення шлюбу); в) правоприпиняючі (припинення шлюбу, позбавлення батьківських прав).

Суб'єктам сімейних правовідносин надане право регулювання сімейних (родинних) відносин за договором, якщо це не суперечить вимогам СК, інших законів та моральним засадам суспільства.

84. Юридичне значення родства і свояцтва. Здійснення і захист сімейних прав.

СімКод України відсутнє визначення кровного споріднення (родинності).

В юридичній науці родинність розглядається як родинні зв'язки між людьми, що ґрунтуються на походженні однієї особи від іншої чи кількох осіб від спільного пращура; кровний зв'язок осіб, що походять один від одного чи від спільного пращура.

До осіб, що походять один від одного, належать пращури та їхні нащадки як чоловічої, так і жіночої статі (наприклад, прадід, дід, мати, дочка, онук, правнук та ін.).

Розрізняють також повнорідну родинність - походження рідних братів, сестер від спільних батька, матері; і неповнорідну родинність - походження рідних братів (сестер) від різних батька чи матері.

Неповнорідна родинність також буває єдинокровною (за батьком); єдиноутробною (за матірю).

У разі, коли в сім'ю входять діти, в яких немає ні спільної матері, ні спільного батька, ці діти називаються зведеними. Такі зв'язки між зведеними братами і/та сестрами називають свояцтвом.

Свояцтво - це відносини між родичем одного з подружжя і другим з подружжя, а також між родичами кожного з подружжя. Свояцтво поділяється на дві категорії: до першої належать відносини, що складаються між чоловіком (зятем) і тещею, дружиною і свекрухою, між вітчимом і пасинком (мачухою і падчеркою) та ін.; до другої - відносини, що складаються між братом жінки і братом чоловіка, матір'ю дружини і матір'ю чоловіка та ін. Підставою для виникнення відносин свояцтва є укладення шлюбу. Підставою для їх припинення - розірвання шлюбу. Виняток з цього правила - продовження відносин свояцтва після смерті одного з подружжя або розірвання шлюбу, в якому залишилась дитина (діти) - розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, а також мачуха та вітчим зобов'язані утримувати малолітніх неповнолітніх падчерку, пасинка, які з ними проживають, якщо вони в змозі надавати матеріальну допомогу. Відповідно лише ці два випадки породжують юридичні наслідки в сімейному законодавстві. В усіх інших випадках свояцтво не підпадає під дію сімейно-правових норм.

Для родства (кровного споріднення) характерним є також поняття ступеня родства, яке визначає близькість кровного споріднення.

Юридичного значення кровне споріднення набуває лише у випадках, прямо передбачених законом. Так, встановлення родинних зв'язків між дитиною і батьками здійснюється шляхом вчинення про це запису в свідоцтво про народження дитини.

Наявність родинних зв'язків прямої лінії споріднення є підставою для неможливості перебування цих осіб у шлюбі між.

Трудовим законодавством також встановлена норма про наділення власника правом запроваджувати обмеження щодо спільної роботи на одному і тому ж підприємстві, в установі, організації осіб, які є близькими родичами чи свояками, якщо у зв'язку з виконанням трудових обов'язків вони безпосередньо підпорядковані або підконтрольні один одному.

85. Шлюб: поняття, умови вступу, та перешкоди до укладання.

Відповідно до ст. 21 СК України шлюб - це сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану.

Ознаками шлюбу є: 1) добровільність, 2) досягнення шлюбного віку жінкою та чоловіком, що вступають в шлюб; 3) реєстрація шлюбу у встановленому законом порядку органом, визначеним СК; 4) спрямованість на утворення особистого сімейного союзу чоловіка і жінки.

Умови реєстрації шлюбу поділяються на формальні та матеріальні. Формальні умови шлюбу - це вимоги до процедури його оформлення. Так, на території України шлюбом визнається сімейний союз жінки та чоловіка, тільки зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану.

Відповідно до СК умовами вступу в шлюб є:

1) взаємна вільна згода жінки та чоловіка на укладення шлюбу. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається. Шлюб повинен бути добровільним. Якщо відбулася реєстрація шлюбу з особою, яка визнана недієздатною, а також з особою, яка з інших причин не усвідомлювала значення своїх дій і (або) не могла керувати ними, то такий шлюб визнається недійсним.

2) досягнення особами, що бажають зареєструвати шлюб, на день реєстрації шлюбу шлюбного віку. Для жінки шлюбний вік становить 17 років, для чоловіка - 18 років. При цьому СК встановлює можливість вступу в шлюб особи, яка досягла 14 років, для чого їй (йому) необхідно отримати рішення суду про надання права на шлюб. Суд прийме рішення про надання права на шлюб, якщо це відповідає інтересам особи.

Перешкодами для укладення шлюбу є:

1) перебування в іншому шлюбі - необхідно або припинити шлюб, або не перебувати у шлюбі;

2) наявність між особами, що бажають одружитися, родинних зв'язків прямої лінії споріднення;

3) наявність між особами, що бажають укласти шлюб, відносин усиновлення;

4) недієздатність осіб (або особи), які бажають укласти шлюб.

86. Поняття і види особистих і майнових правовідносин подружжя.

Особисті немайнові правовідносини подружжя - врегульовані нормами сімейного права відносини з приводу особистих немайнових благ та інтересів осіб, що перебувають у шлюбі. Особисті майнові правовідносини подружжя - врегульовані нормами сімейного права відносини з приводу спільного і роздільного майна подружжя та захисту їх порушених прав. До особистих майнових прав належить право приватної власності та права спільної сумісної власності.

Ст. 57 СК України надає вичерпний перелік майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка: 1) майно набуте до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але па підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) речі індивідуального користування 5) премії, нагороди за особисті заслуги. 6) кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, а також як відшкодування завданої моральної шкоди; 7) страхові суми, одержані за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням.

Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя зазначені в ст. 60 СК - майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об'єктами права спільної сумісної власності подружжя можуть бути будь-які речі, за винятком тих, які виключені з цивільного обороту, заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або внесені на його особистий рахунок у банківську (кредитну) установу.

Особисті нємайнові права та обов'язки подружжя

До особистих немайнових прав подружжя СК відносить: право на материнство та батьківство; право на повагу до своєї індивідуальності; право на духовний розвиток; право на вибір прізвища при реєстрації шлюбу і зміні його, перебуваючи у шлюбі; право на розподіл обов'язків та сімейне вирішення питань життя сім'ї; право на особисту свободу. Кожен із подружжя зобов'язаний турбуватись про сім'ю.

СК в главі 6 закріплює такі обов'язки подружжя: 1) дружина та чо ловік зобов'язані спільно піклуватися про побудову сімейних відносин між собою та іншими членами сім'ї на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги; 2) чоловік зобов'язаний утверджувати в сім'ї повагу до матері, а дружина зобов'язана утверджувати в сім'ї повагу до батька; 3) дружина та чоловік відповідальні один перед одним, перед іншими членами сім'ї за свою поведінку в ній; 4) дружина та чоловік зобов'язані спільно дбати про матеріальне забезпечення сім'ї.

87. Поняття та види припинення шлюбу та його юридичні наслідки.

Під припиненням шлюбу розуміється припинення правовідносин між подружжям, зумовлене настанням певних юридичних фактів. Залежно від настання певного юридичного факту можна назвати такі підстави припинення шлюбу (ст. ст. 104-105 СК).

Шлюб припиняється у разі: 1) смерті одного з подружжя або оголошення його померлим; 2) внаслідок його розірвання.

У разі смерті одного з подружжя або оголошення його померлим, правовідносини між подружжям припиняються, і другий з подружжя може вступити в інший шлюб, не порушуючи питання про розірвання шлюбу.

В разі з'явлення одного з подружжя, оголошеного у встановленому законом порядку померлим, і скасування відповідного рішення суду шлюб вважається поновленим, якщо другий з подружжя не вступив у новий шлюб (ст. 118 СК).

Якщо особа, що була визнана безвісно відсутньою, з'явилася, і відповідне рішення суду скасоване, її шлюб з іншою особою може бути поновлений за їх заявою за умови, що ніхто не перебуває у повторному шлюбі.

При житті подружжя шлюб припиняється шляхом його розірвання в судовому порядку або через державні органи РАЦСу.

Якщо подружжя або один із подружжя бажає розірвати шлюб, необхідно подати спільну заяву подружжя або одного з них до державного органу реєстрації актів цивільного стану. Також шлюб може бути припинено внаслідок його розірвання за спільною заявою подружжя на підставі рішення суду у випадках, якщо подружжя має дітей.

Також в органах РАЦСу провадиться розірвання шлюбу з особами, визнаними у встановленому законом порядку безвісно відсутніми, недієздатними внаслідок душевної хвороби чи недоумства, а також засудженими за вчинення злочину до позбавлення волі на строк не менше 3 років. Якщо між подружжям, що розлучаються, в органах РАЦСу виникає спір про майно, про дітей або про стягнення аліментів на користь того з подружжя, який є недієздатним, розірвання шлюбу провадиться через суд.

Юридичні наслідки розірвання шлюбу

Особа, яка змінила своє прізвище у зв'язку з реєстрацією шлюбу, має право після розірвання шлюбу надалі іменуватися цим прізвищем або поновити своє дошлюбне прізвище.

Розірвання шлюбу, здійснене за рішенням суду, має бути зареєстроване (?) в державному органі РАЦСу за заявою колишніх дружини чи чоловіка.

Розірвання шлюбу засвідчується Свідоцтвом про розірвання шлюбу, зразок якого затверджує Кабінет Міністрів України.

Після розірвання шлюбу та одержання Свідоцтва про розірвання шлюбу особа має право на повторний шлюб.

88. Недійсність шлюбу: підстави, порядок визнання шлюбу недійсним та його юридичні наслідки.

Підставою недійсності шлюбу с порушення вимог, встановлених статтями 22, 24-26 СК України: недосягнення шлюбного віку, порушення принципів добровільності шлюбу та одношлюбності, укладання шлюбу між особами, які не можуть перебувати у шлюбі між собою.

Розрізняють три види підстав визнання шлюбу недійсним:

1) шлюб, який є недійсним , тобто рішення суду з цього приводу не потрібно; 2) шлюб, який визнається недійсним за рішенням суду; 3) шлюб, який може бути визнаний недійсним за рішенням суду.

Підставами для визнання шлюбу недійсним є:

1) реєстрація шлюбу з особою, яка одночасно перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі.

2) реєстрація шлюбу між особами, які є родичами прямої лінії споріднення, а також між рідними братом і сестрою.

3) реєстрація шлюбу з особою, яка визнана недієздатною.

Підставами для визнання шлюбу недійсним за рішенням суду є:

1) реєстрація шлюбу без вільної згоди жінки або чоловіка.

2) фіктивність шлюбу. Шлюб є фіктивним, якщо його укладено жінкою та чоловіком або одним із них без наміру створення сім'ї та набуття прав та обов'язків подружжя.

Шлюб не може бути визнаний недійсним, якщо на момент розгляду справи судом відпали обставини, які засвідчували відсутність згоди особи на шлюб або її небажання створити сім'ю.

Підставами, що можуть послугувати для визнання шлюбу недійсним за рішенням суду, якщо шлюб був зареєстрований; 1) між усинов-лювачсм та усиновленою ним дитиною, не отримавши рішення суду про право на шлюб між цими особами; 2) між двоюрідними братом та сестрою; між тіткою, дядьком та племінником, племінницею; 3) з особою, яка приховала свою тяжку хворобу або хворобу, небезпечну для другого з подружжя і (або) їхніх нащадків; 4) з особою, яка не досягла шлюбного віку і якій не було надано права на шлюб.

Недійсний шлюб, а також шлюб, визнаний недійсним за рішенням суду, не є підставою для виникнення у осіб, між якими він був зареєстрований, прав та обов'язків подружжя, а також прав та обов'язків, які встановлені для подружжя іншими законами України.

Крім цього правовим наслідками недійсності шлюбу є:

  1.  Якщо протягом недійсного шлюбу особи набули майно, воно вважається таким, що належить їм на праві спільної часткової власності. Розмір часток кожного з них визначається відповідно до їхньої участі у придбанні цього майна своєю працею та коштами.
  2.  Якщо особа одержувала аліменти від того, з ким була в недійсному шлюбі, сума сплачених аліментів вважається такою, що одержана без достатньої правової підстави, і підлягає поверненню відповідно до ЦК, але не більш як за останні три роки.
  3.  Особа, яка поселилася у житлове приміщення іншої особи у зв'язку з реєстрацією з нею недійсного шлюбу, не набула права на проживання у ньому і може бути виселена.
  4.  Особа, яка у зв'язку з реєстрацією недійсного шлюбу змінила своє прізвище, вважається такою, що іменується цим прізвищем без до статньої правової підстави.

Правові наслідки застосовуються до особи, яка знала про перешкоди до реєстрації шлюбу і приховала їх від другої сторони і (або) від державного органу реєстрації актів цивільного стану.

Але, якщо особа не знала і не могла знати про перешкоди до реєстрації шлюбу, то настають особливі правові наслідки недійсності шлюбу, які полягають в тому, що вона має право:

  1.  на поділ майна, набутого у недійсному шлюбі, як спільної сумісної власності подружжя;
  2.  на проживання у житловому приміщенні, в яке вона поселилася у зв'язку з недійсним шлюбом;
  3.  на аліменти відповідно до статей 75, 84, 86 і 88 СК;
  4.  на прізвище, яке вона обрала при реєстрації шлюбу.

Щодо до дитини, яка народилася в недійсному шлюбу, то СК в ст. 47 наголошує, що недійсність шлюбу не впливає на обсяг взаємних прав та обов'язків батьків і дитини, яка народилася у цьому шлюбі.

Від недійсного шлюбу необхідно відрізняти неукладений шлюб.

Під неукладеним шлюбом розуміється укладання шлюбу у відсутності нареченої і (або) нареченого. Запис про такий шлюб у державному органі реєстрації актів цивільного стану анулюється за рішенням суду за заявою заінтересованої особи, а також за заявою прокурора.

89. Особисті права та обов'язки батьків і дітей за чинним законодавством.

Особисті немайнові права та обов'язки батьків і дітей

Сімейне законодавство визначає цілу низку особистих немайнових прав, які належать дитині: право жити та виховуватись у сім'ї, право на ім'я, по батькові та прізвище, право висловлювати свою думку, право на спілкування з батьками та іншими родичами, право на свободу переміщення та вибору місця проживання, право на свій захист.

За ст. 143 СК України комплекс обов'язків батьків щодо дитини починається з обов'язку забрати дитину з пологового будинку або іншого закладу охорони здоров'я.

Якщо батьки не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування, вони можуть бути позбавлені судом батьківських прав У разі, якщо батьки не забрали дитину з пологового будинку, забрати її мають право баба, дід, інші родичі з дозволу органу опіки та.

Батьки зобов'язані також невідкладно, але не пізніше одного місяця від дня народження дитини, зареєструвати її народження в державному органі реєстрації актів цивільного стану з одночасним визначенням та присвоєнням прізвища, імені та по батькові. За СК України, ім'я дитини визначається за згодою батьків. Дитині можна надати не більше двох імен, якщо інше не випливає із звичаю національної меншини, до якої належить мати і (або) батько.

Дитина має право на належне батьківське виховання. Законодавство закріплює обов'язок батьків щодо виховання та розвитку дитини (статті 150, 151, 152 СК України, ст. 12 ЗУ «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 р.). Батьки мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини.

За СК України батьки зобов'язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини. Вони зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток; забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати При цьому батьки повинні поважати дитину, їм забороняються будь-які види експлуатації своєї дитини, фізичні покарання та застосування інших видів покарань, які принижують людську гідність дитини.

Батьки мають право обирати форми та методи виховання, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства. Дитина має право на належне батьківське виховання.

За відсутності згоди між батьками щодо участі у вихованні дитини того з них, хто проживає окремо, і виникненні спору один із батьків може звернутися до органу опіки і піклування для вирішення питання. Орган опіки та піклування визначає способи участі у вихованні дитини та спілкування з нею того з батьків, хто проживає окремо від неї (ч. 1 ст. 158 СК). Якщо той із батьків, з ким проживає дитина, чинить перешкоди тому з батьків, хто проживає окремо, у спілкуванні з дитиною та у її вихованні, зокрема, якщо він ухиляється від виконання рішення органу опіки та піклування, другий з батьків має право звернутися до суду з позовом про усунення цих перешкод (ч. 1 ст. 159 СК).

Право на місце проживання дитини – місце проживання дитини, яка не досягла 10 років, визначається за згодою батьків. За відсутності згоди, спір між ними може вирішуватися судом. Якщо суд визнав, що жоден із батьків не може створити дитині належних умов для виховання, на вимогу баби, діда або інших родичів дитина може бути передана комусь із них. Якщо дитина не може бути передана жодній з цих осіб, суд може постановити рішення про відібрання дитини від особи; з якою вона проживає, і передати її для опікування органів опіки та піклування. Якщо дитина досягла 14 років, вона сама обирає місце свого проживаня у разі окремого проживання її. У зв'язку з ним спір між батьками про місце проживання дітей, які досягли 14-річного віку, не підлягає судовому розгляду.

90. Майнові та аліментні правовідносини батьків і дітей та інших членів сім'ї і родичів.

Аліментні зобов'язання батьків щодо утримання дітей. Аліменти - утримання, яке за законом одна особа (боржник) повинна надати іншій особі (кредитору), що знаходиться з нею в сімейних правовідносинах, за умови неповноліття останньої або її непрацездатності чи нужденності.

Утримання дитини, надання їй матеріальної допомоги є природним обов'язком батьків, що виникає у них з часу народження дитини і існує до досягнення нею повноліття, а у разі непрацездатності дитини, а також продовження дитиною навчання, зберігається за батьками і після досягнення сином чи дочкою 18 років. Коли обидва з батьків проживають разом з дитиною, обов'язок по утриманню виконується автоматично. Якщо ж батьки розлучилися, і той, з ким залишилась дитина, не в змозі сам забезпечувати дитині належний рівень життя, а другий не подає належної допомоги, в ці взаємовідносини втручається держава.

Ст. 181 СК України прямо визначено, що способи виконання батьками обов'язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. Той з батьків, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі.

Якщо ж той з батьків, з ким проживає дитина, не виконує добровільно свого прямого обов'язку по утриманню дитини, і справа дійшла до суду, то розмір утримання суд може присудити в частці від доходу платника аліментів і (або) у твердій грошовій сумі.

Ст. 182 СК визначено, що за жодних обставин розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим трьох прожиткових мінімумів для дітей відповідного віку.

Відповідно до статті 191 СК аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня пред'явлення позову, а якщо позивач подасть суду докази того, що він вживав заходів щодо одержання аліментів з відповідача, але не міг їх одержати у зв'язку з ухиленням останнього від їх сплати, суд може присудити аліменти за минулий час, але не більш як за три роки.

Права та обов'язки інших членів сім'ї та родичів

До інших членів сім'ї та родичів СК України відносить: бабу, діда, прабабу, прадіда, внуків, правнуків, рідних (повнорідних, неповнорідних) братів та сестер, мачуху, вітчима, пасинка, падчерки. За такими членами сім'ї та родичами СК закріплює як особисті немайно-ві, так й майнові права та обов'язки.

До особистих немайнових прав СК України відносить:

1) право баби та діда, прабаби та прадіда на виховання внуків, правнуків. Так, згідно ст. 257 СК України баба, дід, прабаба, прадід мають право спілкуватися зі своїми внуками, правнуками, брати участь у їх вихованні. Батьки чи інші особи, з якими проживає дитина, не мають права перешкоджати у здійсненні бабою, дідом, прабабою, прадідом своїх прав щодо виховання внуків, правнуків. Якщо такі перешкоди чиняться, баба, дід, прабаба, прадід мають право на зверненім до суду з позовом про їх усунення.2) право баби і діда щодо захисту внуків. Ст. 258 СК України наголошує, що баба і дід мають право на самозахист внуків. 3) право братів та сестер на спілкування. Права та обов'язки, встановлені законом для братів та сестер, мають рідні (повнорідні, неповнорідні) брати та сестри. Брати та сестри, зокрема ті, які не проживають разом, мають право на спілкування. Мати, батько, баба, дід, інші особи, з якими проживають неповнолітні брати та сестри, зобов'язані сприяти їхньому спілкуванню. Повнолітні особи мають право брати участь у ви хованні своїх неповнолітніх братів та сестер, незалежно від місця їхнього проживання (ст. 259 СК України).4) право мачухи, вітчима брати участь у вихованні пасинка, падчерки. Якщо мачуха, вітчим проживають однією сім'єю з малолітніми, неповнолітніми пасинком, падчеркою, вони мають право брати участь у їхньому вихованні та захисту.

Закріплюючи права інших членів сім'ї СК закріплює й їхні обов'язки. Так, внуки, правнуки зобов'язані піклуватися про своїх бабу, діда, прабабу, прадіда. Повнолітні брати, сестри, пасинки, падчерки зобов'язані піклуватися про брата, сестру, вітчима, мачуху, які виховували їх та надавали їм матеріальну допомогу. Такий обов'язок мають особи і щодо тих, з ким вони проживали однією сім'єю до досягнення повноліття.

СК закріплює положення щодо взаємного утримання інших членів сім'ї та родичів. Так, баба, дід зобов'язані утримувати своїх малолітніх, неповнолітніх внуків, якщо у них немає матері, батька або якщо батьки не можуть з поважних причин надавати їм належного утримання, за умови, що баба, дід можуть надавати матеріальну допомогу. Повнолітні внуки, правнуки зобов'язані утримувати не працездатних бабу, діда, прабабу, прадіда, які потребують матеріальної допомоги і якщо у них немає чоловіка, дружини, повнолітніх дочки, сина або ці особи з поважних причин не можуть надавати їм належного утримання, за умови, що повнолітні внуки, правнуки можуть надавати матеріальну допомогу.

Повнолітні брати, сестри зобов'язані утримувати малолітніх, неповнолітніх братів та сестер, які потребують матеріальної допомоги і якщо вони не мають батьків, чоловіка, дружини або ці особи з поважних причин не можуть надавати їм належного утримання, за умови, що повнолітні брати та повнолітні брати і сестри зобов'язані утримувати непрацездатних повнолітніх братів і сестер, які потребують матеріальної допомоги, якщо вони не мають чоловіка, дружини, батьків або повнолітніх дочки, сина, за умови, що повнолітні брати та сестри можуть надавати матеріальну допомогу. Мачуха, вітчим зобов'язані утримувати малолітніх, неповнолітніх падчерку, пасинка, які з ними проживають, якщо у них немає матері, батька, діда, баби, повнолітніх братів та сестер або ці особи з поважних причин не можуть надавати їм належного утримання, за умови, що мачуха, вітчим можуть надавати матеріальну допомогу. Суд може звільнити вітчима, мачуху від обов'язку по утриманню падчерки, пасинка або обмежити його певним строком, зокрема у разі: 1) нетривалого проживання з їхнім матір'ю, батьком; 2) негідної поведінки у шлюбних відносинах матері, батька дитини.

Особи, у сім'ї яких виховувалася дитина, зобов'язані надавати їй матеріальну допомогу, якщо у неї немає батьків, баби, діда, повнолітніх братів та сестер, за умови, що ці особи можуть надавати матеріальну допомогу.

Повнолітні падчерка, пасинок зобов'язані утримувати непрацездатних мачуху, вітчима, якщо вони потребують матеріальної допомоги і якщо вони надавали падчерці, пасинкові систематичну матеріальну допомогу не менш як п'ять років, за умови, що падчерка, пасинок можуть надавати матеріальну допомогу.

Обов'язок падчерки, пасинка по утриманню мачухи, вітчима виникає, якщо у мачухи, вітчима немає чоловіка, дружини, повнолітніх дочки, сина, братів та сестер або якщо ці особи з поважних причин не можуть надавати їм належного утримання. Якщо особа до досягнення повноліття проживала з родичами або іншими особами однією сім'єю, вона зобов'язана утримувати непрацездатних родичів та інших осіб, з якими проживала не менш як п'ять років, за умови, що ця особа може надавати матеріальну допомогу.

Цей обов'язок виникає, якщо у того, хто потребує матеріальної допомоги, немає дружини, чоловіка, повнолітніх дочки, сина, братів та сестер або ці особи з поважних причин не можуть надавати їм належного утримання.

91. Значення та юридична характеристика інституту усиновлення (удочеріння).

УСИНОВЛЕННЯ — прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах сина (доньки). Внаслідок У. між усиновлювачем та усиновленим встановлюються такі правовідносини, які існують між кровними батьками і дітьми. У. тільки тоді визнається правовстановлючим юрид. фактом, коли відповідає певним вимогам, передбаченим зак-вом. Вимоги У. регламентуються СК. Це, зокрема: 1) згода усиновлювача, яка полягає у здійсненні всіх необхід. дій для У.; 2) нотаріально посвідчена згода батьків дитини, яка відповідно до ст. 217 СК повинна бути повною, безумовною і може бути дана ними лише після досягнення дитиною двоміс. віку; ця згода не потрібна, якщо батьки дитини невідомі, визнані безвісно відсутніми, недієздатними або позбавлені батьк. прав щодо дитини, яка усиновлюється, а також якщо вони, не проживаючи з дитиною понад 6 місянів без поваж, причин, не виявляють щодо неї батьк. турботи та піклування, не виховують і не утримують її (ст. 219); 3) згода осіб, які замінюють батьків, — опікунів, піклувальників, і закладу охорони здоров'я або навч. закладу, в якому перебуває дитина (ст. 221); 4) згода дитини на усиновлення, що дається у формі, яка відповідає її віку; У. провадиться без згоди дитини, якщо вона у зв'язку з віком або станом здоров'я не усвідомлює факту усиновлення або проживає у сім'ї усиновлювачів і вважає їх своїми батьками (ст. 218); 5) згода другого подружжя, якщо У. здійснює один із подружжя; У. провадиться без такої згоди, якщо другий із подружжя визнаний безвісно відсутнім, недієздатним, у разі встановлення режиму окр. проживання подружжя, а також за наявності інших обставин, що мають істотне значення (от, 220).

Усиновлювачем дитини може бути повнолітня дієздатна особа, якщо вона старша за дитину не менш як на 15 років. У разі У. по-вноліт. особи різниця у віці не може бути меншою, ніж 18 років (ст. 211). Особа, яка бажає усиновити дитину, подає до суду заяву про У. Не допускається подання такої заяви через представника. Заява про У. може бути відкликана до набуття чинності рішенням суду про У. (ст. 223).

Постановляючи рішення про У., суд враховує обставини, що мають істотне значення, зокрема: стан здоров'я та матеріальне становище особи, яка бажає усиновити дитину, її сімейний стан та умови проживання, ставлення до виховання дитини; мотиви, на підставі яких особа бажає усиновити дитину; мотиви другого з подружжя, що не бажає бути усиновлювачем; взаємовідповідність особи, яка бажає усиновити дитину, та дитини, а також те, як довго ця особа вже опікується дитиною; особу дитини та стан її здоров'я; ставлення дитини до особи, яка бажає її усиновити. Суд постановляє рішення, яким оголошує особу усиновлювачем, за дотримання всіх умов У. (ст. 224).

Сімейне закво передбачає також заборони щодо У. Усиновлювачами не можуть бути особи, які: обмежені в дієздатності; визнані недієздатними; позбавлені батьк. прав, якщо ці права не були поновлені; були усиновлювачами ін. дитини, але усиновлення скасоване або визнане недійсним з їхньої вини; перебувають на обліку або на лікуванні у психонев-р. чи наркол. диспансері; зловживають спирт, напоями або наркотичними засобами; не мають постійного місця проживання та постійного заробітку (доходу); страждають на хвороби, перелік яких затв. МОЗ України; ін. особи, інтереси яких суперечать інтересам дитини (ст. 212). Не можуть бути усиновлюва-їами також особи однієї статі, неповнолітня особа. Особи, які не перебувають у шлюбі між собою, не можуть усиновити одну і ту саму дитину (ст. 211). У. вважається здійсненим у день набуття чинності відповід. рішенням суду.

92. Особливість опіки та піклування як інституту спрямованого на забезпечення і захист законних прав та інтересів фізичних осіб.

Опіка (піклування) є особливою формою державної турботи про неповнолітніх дітей, що залишились без піклування батьків, та повнолітніх осіб, які потребують допомоги щодо забезпечення їх прав та інтересів. Опіка (піклування) встановлюється для забезпечення виховання неповнолітніх дітей, які внаслідок смерті батьків, хвороби батьків або позбавлення їх батьківських прав чи з інших причин залишились без батьківського піклування, а також для захисту особистих і майнових прав та інтересів цих дітей.

Органами, які приймають рішення щодо опіки і піклування, є районні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, виконавчі комітети міських, районних у містах, сільських, селищних рад.

Опіка встановлюється над дитиною, яка не досягла 14 років, а піклування - над дитиною у віці від 14 до 18 років. Опіка, піклування над дитиною встановлюється органом опіки та піклування, а також судом у випадках, передбачених ЦК України. Опіка (піклування) над неповнолітніми дітьми встановлюється, якщо батьки: померли; невідомі; визнані в судовому порядку безвісно відсутніми або померлими.

Опіку (піклування) може бути встановлено і при житті батьків неповнолітніх дітей у випадках, коли батьки: 1) судом позбавлені батьківських прав або прийнято рішення про відібрання дитини і передачу її під опіку незалежно від того, позбавлені вони батьківських прав чи ні; 2) визнані у встановленому порядку недієздатними або обмежено дієздатними; 3) понад шість місяців не можуть займатись вихованням своїх дітей; 4) понад шість місяців не проживають разом з дитиною та без поважних причин не беруть участі в її вихованні та утриманні і це підтверджено відповідними актами, складеними органами внутрішніх справ; 5) відмовились від дітей в установленому законом порядку; 6) виїхали на постійне місце проживання або на постійне місце роботи за кордон чи перебувають у довготривалому відрядженні; 7) перебувають під слідством.

Опіка (піклування) встановлюється за місцем проживання особи, яка підлягає опіці (піклуванню), або за місцем проживання опікуна (піклувальника).

Рішення про встановлення опіки (піклування) повинно бути прийняте не пізніше як у місячний термін з моменту, коли відповідному органові опіки та піклування стане відомо про потребу встановлення опіки чи піклування.

Для безпосереднього здійснення опіки та піклування органами опіки та піклування призначається опікун чи піклувальник. ТІри призначенні опікуна (піклувальника) беруться до уваги його можливості виконувати опікунські обов'язки, стосунки між ним та підопічним. Опікун чи піклувальник призначається лише за його згодою і, як правило, з числа родичів чи близьких підопічному осіб.

Призначеному опікуну або піклувальнику видається посвідчення установленого зразка.

Опікунами (піклувальниками) не можуть бути особи, які:

не досягли 18 років; визнані в установленому порядку недієздатними або обмежено дієздатними; перебувають на обліку або лікуються в психоневрологічних та наркологічних закладах; раніше були опікунами чи піклувальниками та з їх вини опіку чи піклування було припинено; позбавлені батьківських прав; інтереси яких суперечать інтересам осіб, що підлягають опіці чи піклуванню; засуджені за скоєння тяжкого злочину.

Дитина, над якою встановлено опіку або піклування, має право: 1) на проживання в сім'ї опікуна або піклувальника, на піклування з його боку; 2) на забезпечення їй умов для всебічного розвитку, освіти, виховання і на повагу до її людської гідності; 3) на збереженім права користування житлом, у якому вона проживала до встановлення опіки або піклування; 4) на захист від зловживань з боку опікуна або піклувальника.

Дитина, яка залишилася без піклування батьків і проживає у дитячому закладі або закладі охорони здоров'я, має право: 1) на всебічний розвиток, виховання, освіту, повагу до її людськ гідності; 2) на збереження права користування житлом, у якому вона раніше проживала; 3) на пільги, встановлені законом, при працевлаштуванні після закінчення строку перебування у зазначеному закладі.

Встановлення опіки та піклування або влаштування дитини до дитячого закладу або закладу охорони здоров'я, не припиняє права дитини на аліменти, пенсії, інші соціальні виплати, а також на відшкодування шкоди у зв'язку з втратою годувальника.

Опікуни (піклувальники), в свою чергу, мають право вимагати через суд повернення їм дітей, що перебувають у них під опікою і піклуванням, від будь-яких осіб, які утримують дітей у себе без законних підстав та управляти майном підопічних на користь останніх.

Опікуни (піклувальники) над неповнолітніми зобов'язані виховувати підопічних у дусі загальноприйнятих моральних норм, піклуватися про їх здоров'я, духовний і фізичний розвиток, навчання, готувати їх до праці та самостійного життя, захищати їх права та інтереси. Опікун (піклувальник) повинен раз на рік здійснювати повне медичне обстеження підопічних.

Опікуни (піклувальники) подають щорічно до органів опіки та піклування звіт про свою діяльність за минулий рік щодо захисту прав та інтересів підопічних, у тому числі щодо збереження належного їм майна та житла

Обов'язки з опіки та піклування опікунами та піклувальниками виконуються безоплатно. Дії опікунів (піклувальників) можуть бути оскаржені будь-якою особою, у тому числі і підопічною, в органи опіки та піклування за місцем проживання підопічного або до суду. Особа може бути звільнена від обов'язків опікуна або піклувальника дитини у випадках, передбачених ЦК України, а також тоді, коли між опікуном, піклувальником та дитиною склалися стосунки, які перешкоджають здійсненню ними опіки, піклування.

Опіка припиняється: 1) після досягнення неповнолітніми чотирнадцяти років за винятком випадків, коли вони будуть в установленому порядку визнані недієздатними внаслідок психічних захворювань; 2) у разі повернення неповнолітніх, які не досягли чотирнадцяти років, на виховання батькам; 3) унаслідок смерті підопічного; 4) унаслідок смерті опікуна; 5) за рішенням органу опіки та піклування.

Після досягнення підопічним 14 опіка припиняється і призначається піклування. Опікун стає піклувальником.

Піклування припиняється: 1) після досягнення підопічними вісімнадцяти років; 2) при одруженні неповнолітньої особи; 3) внаслідок смерті особи, що перебувала під піклуванням; 4) внаслідок смерті піклувальника.

Рішення про припинення опіки чи піклування виносить орган опіки та піклування. Посвідчення, видане опікуну або піклувальнику, повинно бути повернуто органам опіки та піклування.

93. Поняття і загальна характеристика спадкових правовідносин.

Спадкове право - це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють відносини, що виникають у зв'язку із спадкуванням. Легальне поняття спадкування закріплено у статті 1236 ЦК, відповідно до якої спадкування - це перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Право спадкування тісно пов'язане з правом власності, оскільки спадкування є одним із найпоширеніших засобів набуття права власності і слугує охороні цього права. Спадкування становить універсальну правонаступність. Саме в спадкуванні яскраво виявляється така особливість універсального правонаступництва, як одночасність переходу до правонаступника всіх прав та обов'язків, які належали правопопереднику.

Майно, яке переходить в порядку спадкування, називається спадщиною або спадковою масою і складається із сукупності майнових прав та обов'язків померлого громадянина.

Що стосується спадщини, то її склад має деякі особливості:

у порядку спадкування переходять лише ті права та обов'язки спадкодавця, що належали йому на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Права спадкодавця мають назву в теорії цивільного права як активи спадщини (це права спадкодавця, його приватна вкласність, об'єкти нерухомості, окремі види майна тощо); борги (або обов'язки), які також переходять до правонаступників (спадкоємців) мають назву пасиви спадщини);

права та обов'язки спадкодавця переходять до правонаступників як єдине ціле з урахуванням усіх забезпечувань та обтяжувань. Якщо право спадкодавця було забезпечене, наприклад, заставою, то це забезпечення переходить і до його правонаступників, які у разі невиконання зобов'язання боржником мають право вимагати звернення стягнення на предмет застави;

деякі права та обов'язки особи не входять до складу спадщини і не переходять до правонаступників. Це такі права та обов'язки, що безпосередньо пов'язані з особистістю спадкодавця. Головних їх п'ять, вони закріплені у ст. 1219 ЦК України.

Не переходять у спадщину ті права та обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця: особисті немайнові права; право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом; право на аліменти; право на участь в товариствах; право на членство в об'єднаннях тощо.

Спадкодавець - фізична особа, права та обов'язки якої після смерті переходять до інших осіб.

Спадкоємці - особи, які набувають право на спадщину, тобто фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народилися після відкриття спадщини. Спадкоємцями можуть виступати юридичні особи і держава.

Відкриття спадщини - це наявність певних юридичних фактів, з якими законодавець пов'язує виникнення права спадкування. Спадкові правовідносини виникають із смертю громадянина або з оголошенням його у встановленому порядку померлим.

Місцем проживання малолітньої і неповнолітньої особи є місце проживання її При спадкуванні має місце два види визначення спадкоємців та розподілу спадкового майна:

- спадкування за законом;

- спадкування за заповітом

94. Особливості спадкування окремих видів майна.

Основним джерелом спадкового права є Книга шоста ЦК України, де містяться загальні положення спадкового права. Проте стосовно окремих прав та обов'язків, що за певних умов можуть увійти до складу спадщини, встановлено особливі правила спадкування, які містяться у спеціальних нормативних актах.

Так, Законом України "Про господарські товариства" від 19 вересня 1991 р. встановлено спеціальний порядок та підстави набуття спадкоємцями права на вступ до товариства. Для товариства з обмеженою відповідальністю, для повного товариства І товариства з додатковою відповідальністю та для командитного товариства такий порядок встановлений статтями 55 та 69 згаданого закону.

Зі смертю громадянина-учасника товариства у спадкоємців виникає переважне право вступу до цих товариств. Отже, до спадкоємців не переходить суб'єктивне право власності на частку в статутному фонді товариства. Проте для реалізації цього права недостатньо однієї волі спадкоємця на прийняття спадщини, як це здебільшого відбувається.

Стосовно товариств з обмеженою відповідальністю і товариств з додатковою відповідальністю така реалізація можлива у разі згоди самого товариства у прийнятті до нього спадкоємця, а щодо повних товариств і командитних товариств — згоди всіх учасників.

За ст. 55 Закону України "Про господарські товариства", у якій встановлено, що у разі відмови спадкоємця чи відмови товариства у прийнятті до нього спадкоємця йому видається у грошовій або натуральній формі частка у майні, яка належала спадкодавцеві.

Коли особа успадковує право членства, до неї переходить не тільки комплекс корпоративних прав, а й сукупність обов'язків. Що стосується товариства з обмеженою відповідальністю і товариства з додатковою відповідальністю до особи, якій перейшла частка, переходять права та обов'язки, що належали учаснику, в нашому випадку — спадкодавцеві, а щодо повного товариства спадкоємець також несе відповідальність за борги учасника перед товариством, що виникли за час його діяльності, але, крім того, спадкоємець відповідатиме за борги товариства перед третіми особами. Перехід права членства в акціонерному товаристві відбувається на підставі переходу права власності на акції цього товариства, тобто для того, щоб стати акціонером товариства з набуттям відповідно комплексу корпоративних прав, треба придбати акцію. Законодавством встановлено можливість придбання акцій у порядку спадкоємства (ст. 28 Закону України "Про господарські товариства").

Згідно ст.129 і 130 ЦК після смерті учасника повного та командитного товариств до спадкоємців переходить не переважне право на вступ до товариства, а право власності на частку в товаристві, оскільки вибуття з товариства у разі смерті можливе лише за відсутності спадкоємців (ст. 129). Крім того, відмова від вступу до товариства спадкоємця не може прирівнюватися до відмови від спадщини, оскільки в разі прийняття ним такого рішення йому виплачується вартість частини майна товариства, яка відповідає частці померлого учасника у складеному капіталі, якщо інше не встановлене засновницьким договором.

А ось стосовно спадкоємства частки у статутному капіталі в товаристві з обмеженою відповідальністю законодавець своєї позиції принципово не змінив. Так, відповідно до ст.147 ЦК частка у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю переходить до спадкоємця фізичної особи чи правонаступника юридичної особи — учасника товариства, якщо статутом товариства не передбачено, що такий перехід допускається лише за згодою інших учасників товариства.

По-різному вирішуються питання спадкування права членства в кооперативі та права власності на пай у різних видах кооперативів. Зауважимо, що право членства в кооперативі є головним стосовно права власності на пай. Відповідно до ст. 10 Закону України "Про сільськогосподарську кооперацію" від 17 липня 1997 р. членство в сільськогосподарському кооперативі припиняється у разі смерті члена кооперативу, тобто це право не успадковується. До спадкоємців члена сільськогосподарського кооперативу переходить лише право власності на пай. Спадкування права на земельну ділянку члена кооперативу — спадкодавця здійснюється в порядку та на умовах, передбачених цивільним законодавством щодо успадкування майна за статутом кооперативу.

Встановлено особливий порядок переходу прав члена житлово-будівельного кооперативу після його смерті стосовно його членства в цьому кооперативі та право на паєнагромадження.

Відповідно до ст. 166 нового ЦК України у разі смерті члена виробничого кооперативу спадкоємці можуть бути прийняті у члени кооперативу, якщо інше не встановлено статутом кооперативу. При відмові прийняти спадкоємців у члени кооперативу кооператив виплачує спадкоємцям віртість паю померлого члена кооперативу.

Особливим об'єктом спадкового права є авторське право. Ми вже зазначали, що успадковуються не всі спадкові права, а лише їх частина. Спадкуванню не підлягають особисті (немайнові) права автора:

1) вимагати визнання свого авторства шляхом зазначення належним чином імені автора на творі та його примірниках та за будь-якого публічного використання твору, якщо це практично можливо;

2) забороняти під час публічного використання твору згадування свого імені, якщо він як автор твору бажає залишитись анонімом;

3) вибирати псевдонім, зазначати і вимагати зазначення псевдоніма замість справжнього імені автора на творі та його примірниках і під час будь-якого його публічного використання;

4) вимагати збереження цілісності твору і протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору або будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі і репутації автора.

Проте до спадкоємців переходять права на захист від порушення зі сторони третіх осіб, право авторства на твір і право протидіяти перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору, а також будь-якому іншому посяганню на твір, що може завдати шкоди честі та' репутації автора (ст. 29 Закону України "Про авторське право і суміжні права" від 23 грудня 1993 р. в редакції Закону України від 11 липня 2001 року). Термін захисту цих прав має безстроковий характер, щодо терміну охорони інших прав спадкоємців законодавство встановило певні правила. За загальним правилом, авторські права спадкоємців діють протягом 70 років після смерті автора починаючи з 1 січня року, наступного за роком смерті автора. Але для творів, обнародуваних анонімно або під псевдонімом, термін охорони закінчується через 70 років після того, як твір було обнародувано. Якщо взятий автором псевдонім не викликає сумніву щодо особи автора або якщо авторство твору, оприлюдненого анонімно або під псевдонімом, розкривається не пізніше ніж через 70 років після оприлюднення твору, застосовується строк, передбачений ч. 2 цієї статті.

Для творів, створених у співавторстві, термін охорони прав спадкоємців починає відліковуватися після смерті останнього співавтора і діє протягом 70 років. Такий самий термін дії охорони творів посмертно реабілітованих авторів, але він починає відліковуватися після реабілітації авторів. Правила початку відліку всіх цих термінів розраховують за загальними правилами, тобто починаючи з 1 січня року, наступного за роком, у якому мали місце юридичні факти, необхідні в кожному випадку (ст. 28 Закону України "Про авторське право і суміжні права").

Майнові права виконавців охороняються протягом 50 років від дати першого запису виконання. Права виробників фонограм і відеограм охороняються протягом 50 років від дати першого опублікування фонограми (відеограми) або їх першого звукозапису (відеозапису), якщо фонограма (відеограма) не була опублікована протягом зазначеного часу. Організації мовлення користуються наданими цим Законом правами протягом 50 років від дати першого публічного сповіщення передачі. Закінчення строку захисту суміжних прав настає 1 січня року, наступного за роком, у якому закінчилися передбачені цією статтею строки захисту.

До спадкоємців виконавців і правонаступників виробників фонограм і відеограм та організацій мовлення переходить право дозволяти чи забороняти використання виконань, фонограм, відеограм, публічні сповіщення, а також право на одержання винагороди у межах зазначених строків (ст. 44 Закону).

Окремо можна виділити таке важливе для спадкоємців право слідування, яке полягає в тому, що спадкоємці у вказані нами строки щодо проданих автором-спадкодавцем оригіналів творів образотворчого мистецтва користуються невідчу-жуваним правом на одержання 5 відсотків від ціни кожного наступного продажу твору через аукціон, галерею, салон, магазин тощо, що йде за першим його від-ступленням, здійсненим автором твору.

Розглядаючи питання обсягу спадкової маси, слід зауважити, що до її об'єктів не входять автомобілі, які були надані інвалідам органами соціального захисту населення безоплатно чи на пільгових умовах. Згідно з п. 37 Порядку забезпечення інвалідів автомобілями, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 вересня 1997 р. № 999, у разі смерті інваліда автомобіль, одержаний ним безоплатно, повертається в повній комплектності відповідному органу соціального захисту населення. Автомобілі, одержані інвалідами на пільгових умовах, повертаються органам соціального захисту населення з наступним відшкодуванням ними спадкоємцям оплаченої інвалідом вартості автомобіля з урахуванням ступеня його зношення. За бажанням члена сім'ї автомобіль може бути проданий їм через комісійний магазин у встановленому порядку з дозволу органів соціального захисту населення

95. Спадкування за заповітом. Поняття заповідального відказу та субституції.

У випадку, коли спадкодавець виявив свою волю відносно розпорядження спадковим майном у заповіті, застосування норм закону щодо розподілу майна виключається. Такий порядок спадкування має назву спадкування за заповітом. Законодавець надає фізичній особі право призначити спадкоємців особисто шляхом складання заповіту.

Заповіт - це особисте розпорядження фізичної особи на випадок її смерті. Головне в будь-якому заповіті - призначення спадкоємців. Підпризначення спадкоємця - це призначення заповідачем додаткового спадкоємця на той випадок, коли основний спадкоємець, який вказаний у заповіті, помре раніше заповідача, відмовиться від спадщини або не прийме її.

Заповідач має право охопити заповітом права та обов'язки, які йому належать на момент час складання заповіту, а також ті права та обов'язки, які йому будуть належати у майбутньому.

Заповіт повинен бути складений у письмовій формі і нотаріально посвідчений. Особливість заповіту полягає в тому, що він містить в собі волю спадкодавця, яку він висловив ще за життя, але безпосереднє здійснення цієї волі можливе лише за умови смерті спадкодавця.

Заповіт повинен відповідати загальним правилам щодо дійсності правочину, а саме: 1) заповідач повинен бути дієздатним на момент укладення заповіту; 2) зміст заповіту не повинен суперечити закону; 3) зміст заповіту повинен відображати дійсну волю заповідача; 4) заповіт повинен бути вчинений у визначеній законом формі; 5) умови заповіту повинні бути здійсненими.

До нотаріально посвідчених заповітів прирівнюються заповіти, посвідчені певними посадовими особами (головними та черговими лікарями; директорами будинків для осіб похилого віку та інвалідів; капітанами суден; начальниками експедицій; командирами військових частин; начальниками виправно-трудових установ; слідчих ізоляторів). При посвідченні заповіту посадовими особами обов'язкова участь двох свідків. Свідками не можуть бути спадкоємці, близькі родичі, особи, які не можуть підписати і прочитати заповіт.

В заповіті заповідач може обумовити виникнення права на спадщину у спадкоємця наявністю певної умови, як пов'язаної, так і не пов'язаної безпосередньо з поведінкою спадкоємця (наприклад, проживання в сільській місцевості, набуття освіти, народження дитини тощо). Умова, визначена в заповіті, повинна існувати на час відкриття спадщини.

Обов'язкова частка у спадщині. Будь-який дієздатний громадянин може залишити за заповітом все своє майно або його частку (не виключаючи предметів домашньої обстановки та вжитку) одній чи кільком особам, які як належать, так і не належать до кола спадкоємців за законом, а також окремим організаціям чи державі, позбавити спадщини одного чи всіх спадкоємців, не зазначаючи підстави позбавлення спадщини. В цьому і полягає принцип свободи заповіту. Водночас свобода заповіту обмежується правилом щодо обов'язкової частки спадщини.

Обов'язкові спадкоємці - це визначені законом особи, які незалежно від змісту заповіту завжди мають право отримати певну частку спадщшш.

До обов'язкових спадкоємців належать: неповнолітні або непрацездатні діти померлого (у тому числі й усиновлені); непрацездатне подружжя; непрацездатні батьки (у тому числі й усиновителі).

Наведений законодавцем перелік осіб, які мають право на обов'язкову частку спадщини, є вичерпним і розширеному тлумаченню не піддягає. Інші непрацездатні родичі померлого: брати, сестри, дід, баба, тітка, дядько, внуки, правнуки - не є обов'язковими спадкоємцями. Злиденність спадкоємця не є умовою отримання обов'язкової частки спадщини.

Розмір обов'язкової частки становить половину частки, яка б належала особі за заповітом. Тобто право заповідача на вільне розпорядження своїм майном у даному випадку обмежується. До обов'язкової частки належить і домашнє майно, і предмети домашнього вжитку, і вклади в банківських установах. Обов'язкова частка спадщини не обтяжується боргами спадкодавця.

Розмір обов'язкової частки може бути зменшено судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями і спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення (наприклад, обов'язковий спадкоємець претендує на частину однокімнатної приватизованої квартири, в якій за життя проживали спадкоємці за заповітом).

ЦК дає заповідачу право скласти так званий секретний заповіт, тобто заповіт із змістом якого не має права ознайомитися навіть нотаріус. Особа, яка склала секретний заповіт, заклеює конверт і ставить свій підпис на ньому. Такий заповіт в присутності двох свідків кладуть в конверт і опечатують. Після відкриття спадщини нотаріус призначає день оголошення заповіту і повідомляє про це членів сім'ї і родичів спадкодавця. В призначений день нотаріус в присутності заінтересованих осіб і свідків відкриває конверт і оголошує зміст заповіту. Про оголошення заповіту складається протокол, в якому записується зміст заповіту. Протокол підписують нотаріус і свідки. Оригінал протоколу зберігається в нотаріальній конторі, а спадкоємцям видають нотаріально посвідчені копії.

Спадкодавець також має право доручити одному чи кільком спадкоємцям виконати за рахунок спадкового майна певні дії на користь третьої особи, яка вказана в заповіті. Покладання виконання таких обов'язків на спадкоємця називається заповідальним відказом або легатом. Відказоодержувачами можуть бути будь-які особи незалежно від того, чи належать вони до числа спадкоємців за законом.

Предметом заповідального відказу може бути передача відказооде-ржувачеві у власність або за іншим речовим правом речі, що входить або не входить до складу спадщини. Це може бути доручення спадкоємцям передати певну річ чи певну грошову суму, простити борг.

Особливим видом заповідального відказу є надання прав довічного користування житловим будинком, квартирою або іншим рухомим або нерухомим майном, зобов'язання виконати роботи чи надати послуги третій особі (відказоодержувачу)

96. Спадкування за законом. Спадкування за правом представлення.

Спадкування за законом виникає у разі, якщо воно не змінено або не скасовано спадкодавцем у заповіті. ЦК значно розширив коло спадкоємців за законом. Це здійснюється як збільшенням кількості черг спадкоємців (статті 1261-1265 ЦК), так і розширенням кількості осіб, які мають право спадкування за правом представлення (ст. 1266 ЦК України).

Спадкування за законом може, зокрема, наступати, якщо:

а) відсутній заповіт; б) заповіт визнано недійсним повністю або частково; в) заповідана лише частина спадкового майна; г) всі спадкоємці за заповітом відмовилися від спадщини або не прийняли її; д) всі спадкоємці за заповітом померли до відкриття спадщини; є) всі спадкоємці усунуті від права на спадщину.

Об'єктивними обставинами для того, щоб мало місце спадкування за законом, є:

• смерть спадкодавця; • наявність спадкового майна; • наявність спадкоємців за заповітом.

До суб'єктивних умов, які спричинюють спадкування за законом, можна віднести:

• належність конкретного спадкоємця до певної черги спадкоємців за законом, оскільки їх право на спадкування за законом залежить від того фактору, до якої черги за законом віднесено спадкоємця;

• можливість документально підтвердити свої родинні або шлюбні відносини із спадкодавцем;

• фактичний вступ в управління або володіння спадщиною у встановлені законом строки.

При спадкуванні за законом до спадкування закликаються ті особи, яких законодавець називає спадкоємцями. Тобто в цьому випадку спадкове майно розподіляється між особами, які зазначені як спадкоємці у відповідних статтях ЦК. Такі особи називаються законними спадкоємцями, або колом спадкоємців за законом.

Держава (інші особи публічного права) за загальним правилом не визнається законним спадкоємцем фізичної особи. Лише у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття спадщина може переходити у власність особи публічного права - територіальної громади за місцем відкриття спадщини. Для цього суд визнає спадщину відумерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування, яка подається після спливу одного року після відкриття спадщини (ст. 1277 ЦК України).

Спадкоємці за законом закликаються до спадкування у порядку черги. Спадкоємцями першої черги є: діти (в тому числі й усиновлені), дружина (чоловік), батьки (в тому числі усиновителі), а також дитина, яка народилася після смерті спадкодавця. До спадкоємців другої черги належать брати, сестри, дід, баба померлого. Третю чергу право на спадкування за законом мають рідні дядько та тітка спадкодавця. У четверту - особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до відкриття спадщини.

П'яту чергу спадкоємців становлять інші родичі спадкодавці до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення. До спадкоємців п'ятої черги належать також утриманці померлого (тобто непрацездатні і не повнолітні особи), які не були членами його сім'ї, але протягом п'яти років одержували від спадкодавця матеріальну допомогу яка була для них єдиним або основним джерелом засобів існування.

Частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є рівними. Спадкоємці за усною угодою між собою, якщо це стосується рухомого майна, можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них. Спадкоємці за письмовою угодою між собою, посвідченою нотаріусом, якщо це стосується нерухомого майна або транспортних засобів, можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них.(ст.1267ЦК)

Черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування може бути змінена нотаріально посвідченим договором: заінтересованих спадкоємців, укладеним після відкриття спадщині Водночас цей договір не може порушувати прав спадкоємця, яки не бере в ньому участі, а також спадкоємця, який має право обов'язкову частку спадщини.

Черговість спадкування може бути змінена і за рішенням суду. Так, фізична особа, яка протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані, може вимагати в судовому порядку визнання за не права на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка право на спадкування.

Спадкоємці, які протягом року до часу відкриття спадщині проживали разом із спадкодавцем однією сім'єю, мають переважне право на виділ їм у натурі предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку в розмірі частки у спадщині, яка їм належить.

Спадкування за правом представлення має місце, коли спадкоємець, який закликався б до спадщини, помер до її відкриття. За цих обставин до спадщини закликають особи, які заступають місце померлого спадкоємця (представляють його).

Спадкування за правом представлення можливе лише при спадкуванні за законом. За правом представлення спадкують: внуки, правнуки спадкодавця - частку спадщини, яка б належала б їхнім батькам чи бабі з дідом, якби вони були живими на момент відкриття спадщини; прабаба і прадід - частку, яка б належала за законом їхнім дітям; племінники спадкодавцічастку, яка б належала за законом їхнім батькам; двоюрідні брати і сестри спадкодавця - частку, яка б належала б їхнім батькам.

При спадкуванні по прямій низхідній лінії право представлення діє без обмеження ступеня споріднення.

97. Здійснення права на спадкування (прийняття, відмова, перерозподіл, охорона та управління спадщиною).