38699

Досвід організації виконавчої влади у зарубіжних країнах

Лекция

Политология и государственное регулирование

У наш час існує є спроба провести детальний аналіз форм і методів забезпечення підзвітності у системі органів виконавчої влади, а також цікаві висновки автора про необхідність конкретизації методів та форм підзвітності відповідно до певних сфер діяльності органу виконавчої влади з метою створення відповідного

Украинкский

2014-11-16

26.85 KB

4 чел.

Тема 12. Досвід організації виконавчої влади у зарубіжних країнах

1. Досвід організації виконавчої влади у зарубіжних країнах.

       Питання організації урядів включають насамперед порядок і процедури їх формування.
У країнах з парламентською та змішаною формами державного правління застосовується так званий парламентський спосіб (порядок) утворення уряду. Суть його полягає в тому, що парламент безпосередньо здійснює відповідні процедури. При цьому в конституціях, де визначений спосіб утворення уряду, нерідко не уточнюється питання про правосуб'єктність при формуванні уряду та, зокрема, призначені його глави.
    Інший підхід застосовано в основних законах Болгарії, Греції, Македонії, Молдови, Португалії та деяких інших держав. Наприклад, в ст 37 Конституції Греції записано, що «прем'єр-міністром призначається керівник політичної партії, яка має абсолютну більшість місць в палаті депутатів (парламенті)». Близьке за змістом положення містить Конституція Болгарії:
    «Президент після консультацій з парламентськими групами пропонує сформувати уряд кандидату, який рекомендований найбільшою за чисельністю парламентською групою» (ст. 99).
     Конституції держав з парламентською і змішаною формами правління встановлюють в основному дві процедури формування урядів. Обидві вони засновані на спільних діях парламенту і глави держави при утворенні уряду, хоча характер і послідовність їх дій відмінні.
     Першою слід назвати процедуру формування уряду, яка історично склалася у Великобританії і тривалий час з певними особливостями щодо окремих країн була майже загальноприйнятою. Відповідно до цієї процедури глава держави формально на свій розсуд призначає прем'єр-міністра та за пропозицією останнього — інших членів уряду. Парламент у цій процедурі ніякої участі не бере. Вважається, що уряд має підтримку парламенту (звичайно тільки його нижньої палати) доти, доки представницький орган не проголосує проти урядової пропозиції з принципово важливого питання або прямо не висловить урядові недовір'я шляхом прийняття спеціальної резолюції. І хоч теоретично прем'єр-міністр і очолюваний ним уряд можуть існувати та діяти проти волі парламенту, практично ж їх дії, як свідчить практика, будуть швидко паралізовані через парламентську обструкцію.
      Особливістю застосування відповідної процедури формування урядів у ряді країн є необхідність одержання урядом інвеститури у парламенті. Порівняно з викладеним вище це є новацією — необхідність інвеститури досить широко визнана в так званих новітніх конституціях, тобто прийнятих у роки після другої світової війни.

2. Підзвітність в органах виконавчої влади: довід правового регулювання зарубіжних країн.

У наш час існує є спроба провести детальний аналіз форм і методів забезпечення підзвітності у системі органів виконавчої влади, а також цікаві висновки автора про необхідність конкретизації методів та форм підзвітності відповідно до певних сфер діяльності органу виконавчої влади з метою створення відповідного організаційно-правового забезпечення. Серед процедур, які використовуються для забезпечення підзвітності, автор слушно розглядає процедури моніторингу та оцінювання, впровадження стандартів та типових регламентів, а також аудит ефективності управлінської діяльності.

Не менш значущим досягненням є підрозділ, присвячений проблемі визначення і систематизації основних теоретико-методологічних та концептуальних підходів до аналізу співвідношення понять відповідальності та підзвітності.

Достатньо аргументованим є положення про необхідність вдосконалення порядку притягнення державних службовців до відповідальності за неналежне виконання обов’язків з урахуванням результатів оцінювання якості їх роботи. З цією метою аргументованим уявляються також пропозиції автора щодо впровадження кри­теріїв оцінки якості роботи та виконавської дисципліни керівників, заступників керівників структурних підрозділів з метою забезпечення диференційованого підходу до визначення рівня якості та результативності їх роботи щодо забезпечення реалізації повноважень виконавчої влади, а також визначення підстав для притягнення їх до дисциплінарної відповідальності.

Цілком слушним є зроблений акцент на необхідність запровадження комплексу типових документів, спрямованих на вдосконалення організації діяльності органів виконавчої влади, в яких повинні бути рег­ламентовані питання підзвітності органів виконавчої влади, зокрема: Типового регламенту внутрішньої організації органів виконавчої влади, Типового положення про структурний підрозділ органу виконавчої влади, Типового регламенту взаємодії органів виконавчої влади.

Автор обґрунтовує, що розробка системи типових внутрішніх стандартів сприятиме оптимізації та формалізації процедур організації, а також взаємодії в органах виконавчої влади, залученню інститутів громадянського суспільства до участі у діяльності органів ви­конавчої влади, створенню ефективних юридичних рамок для гарантування підзвітності державних службовців

3. Місце уряду в системі державних органів.

  Центральною ланкою всього державного механізму, його найважливішою складовою частиною є уряд. У зарубіжних країнах вищий орган урядової влади може мати різні найменування. Найбільш поширені такі: Рада Міністрів, Кабінет, Кабінет Міністрів, Державна рада, Федеральна рада тощо. Термін “уряд” використовується як збиральний.
   Уряд у більшості зарубіжних країн здійснює загальне управління всіма справами держави, керує її внутрішньою та зовнішньою політикою. Уряд - колегіальний орган, до якого входять особи (міністри, секретарі), що очолюють державні відомства (міністерства, департаменти) з окремих галузей управління (збройні сили, фінанси, юстиція, іноземні справи тощо). У деяких випадках до складу уряду входять також особи, які не очолюють будь-які міністерства (міністри без портфелів, або державні міністри). У президентських республіках функції глави уряду виконує сам президент. У парламентарних країнах (республіках і монархіях) є посада глави уряду, що заміщується особою, яку найчастіше називають прем'єр-міністром. Слід зазначити, що офіційно глава уряду може називатися й інакше: в Італії, наприклад, він офіційно іменується головою Ради Міністрів, у Швеції та Норвегії -Державним міністром, у Німеччині та Австрії - Канцлером тощо.
   У всіх зарубіжних країнах уряд відіграє головну роль у розробці, формуванні та здійсненні основних напрямів політики держави, визначенні шляхів і засобів їх досягнення.
   Міністри без портфелів - особи, які очолюють відомства, що не прирівнюються до міністерств, або виконують окремі доручення глави уряду та є при цьому його помічниками.
   При розгалуженні функцій сучасної держави посилюється вплив урядової влади на всі сфери життя суспільства. За обґрунтування зростаючого впливу уряду править теорія “самостійного мандата”, що дістала певного поширення. Сутність цієї теорії полягає в тому, що виборці на загальних виборах висловлюються не стільки за того чи іншого кандидата в депутати, скільки за урядову політику в цілому. Тим самим вони дають певний мандат уряду, який здійснює виконавчу владу за волею виборців. Це зменшує роль парламентських дебатів при оцінці діяльності уряду. Відомо, що парламентська процедура характеризується складністю і перешкоджає оперативному прийняттю рішень. Урядова ж влада менш схильна до впливу громадської думки.
   За сучасних умов, коли держава активно втручається в економіку, втілюючи у життя намічені програми, зростання ролі урядової влади стає об'єктивною передумовою. Уряд часто є ініціатором законодавства з питань державного регулювання економіки. У цьому разі парламент виступає як орган, що “реєструє” урядові законопроекти.

4. Порядок формування і структура уряду.

Порядок формування уряду, як правило, визначається формою правління держави. Можна виокремити два основних способи утворення уряду: парламентський і позапарламентський.

Парламентський спосіб утворення уряду має кілька різновидів. Найбільш відома англійська модель, за якою лідер партії, що перемогла на виборах, формує уряд. Уточнимо, що це не обов'язково може бути лідер партії. Це може бути лідер коаліції, блоку. Принаймні є певний державний діяч загальнодержавного масштабу, що спирається на більшість у парламенті.

Такий лідер формально призначається главою держави (або монархом, або президентом). Він формує склад уряду й представляє його та програму діяльності для затвердження парламентом. Після затвердження парламентом глава держави видає або підписує формальний акт про призначення прем'єр-міністра. Іноді глава держави таких актів не видає, і уряд приступає до роботи безпосередньо після затвердження його парламентом і видання при цьому звичайної парламентської постанови.

Такий варіант, крім Великобританії, характерний для країн, які були під впливом англосаксонської правової системи, входили до складу Британської Співдружності Націй або були її територіями (колоніями, домініонами): Канади, Австралії, Нової Зеландії, Індії, Малайзії та ін.

Якщо жодна партія не має більшості у парламенті, то ситуація ускладнюється. У такому випадку глава держави проводить консультації з лідерами партійних фракцій і намагається з'ясувати, чи можливе утворення коаліції і хто з керівників фракції може очолити цю коаліцію або організувати навколо себе коаліцію.

У деяких країнах (Нідерланди, Бельгія, Данія) перед такими переговорами призначається не прем'єр-міністр, спеціальна державна фігура – форматор. До речі, треба виокремити два рідких терміни: "форматор" і "інформатор". Форматор – це відповідальна особа, якій глава держави доручає визначити потенційних членів уряду й осіб, які могли б очолити уряд. Це особа, що від імені глави держави веде переговори з політичними діячами й займається організаційною роботою з підбору майбутніх членів уряду. Якщо форматор може домовитися з лідерами фракцій, заручитися їхньою підтримкою, він складає список фракції, що його підтримують. У випадку успіху такої місії форматор, як правило, стає главою уряду – прем'єр-міністром, однак він може привести до влади іншу особу. Так, у Бельгії в 1982 р. була складна політична ситуація й змінилося чотири форматори, перш ніж М. Мартене зміг надати королеві список реального уряду та став прем'єр-міністром.

Інша тимчасова державна посада – інформатор. Інформатор – особа, що проводить консультації, зустрічається з різними політичними силами й підбирає майбутнього форматора. Інформатором, як правило, стає прем'єр-міністр, що збирається піти у відставку, або якийсь політичний діяч, що не претендує на посаду глави уряду, а займається цією роботою для блага держави. В основному такі своєрідні посади, як форматор та інформатор, застосовуються в Скандинавських країнах: Данії, Норвегії та ін.

5. Компетенція уряду.

Визначити фактичний обсяг повноважень уряду тільки за допомогою аналізу конституційних текстів неможливо - необхідно досліджувати реальну діяльність уряду. Для всіх країн характерний разючий розрив між юридичним і фактичним статусом уряду.
                За загальним правилом в унітарних державах предметна компетенція уряду не визначається, тому що законодавець виходить з припущення про те, що кордони між виконавчою, законодавчою і судовою владою абсолютно очевидні. Більш того, багато конституції всі виконавчі повноваження вручають главі держави, хоча фактично вони завжди здійснюються урядом. Деякі конституції наділяють уряд чисто дорадчими функціями, конструюючи його як якийсь консультативний орган при главі держави. Так, Конституція Данії 1953 встановлює: "Король володіє в межах, встановлених цією Конституцією, верховною владою з усіх питань Королівства і здійснює таку верховну владу через міністрів". Норвезька Конституція теж надає виконавчу владу королю , а про Уряд – Державній раді - говорить дуже мало, зводячи в кінцевому рахунку його роль до подачі рад суверену.
              У ряді конституцій коротко визначається компетенція уряду. Так, стаття 20 Конституції V Французької Республіки говорить: "Уряд визначає і проводить політику нації. У його розпорядженні знаходяться адміністрація і Збройні сили". Проте в сучасній Франції реальна державна влада може бути зосереджена в руках Президента, якщо глава держави і прем'єр-міністр належать до партії (або коаліції) парламентської більшості.
            У деяких країнах (наприклад, у Панамі) конституції містять статті, що встановлюють предметну компетенцію уряду, але наведені ними переліки носять суто формальний характер.
У державах з федеративною формою державного устрою повноваження уряду також, за рідкісним винятком (Швейцарія), не визначаються. Конституції цих країн обмежуються розмежуванням компетенції між союзом і суб'єктами федерації.
Фактичне становище уряду в зарубіжних країнах не може бути абсолютно точно визначено, оскільки межі здійснення владних функцій органом, який є головним інструментом здійснення влади, досить рухливі і мінливі.
            В унітарних країнах обсяг повноважень уряду встановлюється в процесі здійснення владних функцій усіма вищими органами державної влади. У федеративних державах при демократичному режимі обсяг повноважень уряду залежить не тільки від фактичного розмежування функціональної і предметної компетенції вищих органів державної влади, а й від розподілу компетенції між союзом і суб'єктами федерації. Уряд федеративної держави у сфері здійснення зовнішніх функцій володіє такими ж повноваженнями, як і уряд унітарної держави; в сфері ж здійснення внутрішніх функцій обсяг повноважень федеративного уряду вже, ніж унітарного.
             У системі вищих органів влади уряд - найбільш активний і динамічний елемент, в найменшій мірі схильний правової регламентації. Воно стоїть над усіма іншими вищими органами держави. Не будучи схильне контролю з боку, уряд має можливість сама визначати обсяг своїх повноважень.
Розглянемо найважливіші функції уряду.
Управління державним апаратом - одна з основних функцій уряду. Уряд не тільки відіграє вирішальну роль у справі комплектування всього державного апарату, але і керує його діяльністю.
          

Сучасний державний апарат, пристосований для здійснення різноманітних державних функцій, не тільки великий чисельно, але й дуже складний в чисто організаційному відношенні. Уряд, будучи насамперед політичним інститутом, спрямовує і координує діяльність державного апарату через міністерства, департаменти, штаби і інші відомства. По відношенню до державного апарату уряд виступає в якості центру, який на підставі отриманої ним інформації ухвалює рішення, здійснювані різними ланками цього апарату.
     Виконання законів по букві конституції - найважливіша функція уряду.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

64592. Историческая основа дипломатической школы Египта 37 KB
  Во время войн на территории северного Египта мы встречаем первый случай предъявления ультиматума вождем гиксосов правителю Фив. Кстати после изгнания гиксосов из Египта между правителями Египта и другими древневосточными государствами установился систематический обмен посольствами.
64593. Критика эмпиризма 16.63 KB
  Причины в опыте не наблюдаются в этом проблема эмпиризма. Проблема непосредственности. Проблема описания факта. Проблема интерпретации факта.
64594. Обязанности нанимателей и работников по охране труда 30 KB
  Наниматель обязан обеспечить все рабочие места техническим оборудованием соответствующим требованиям по ОТ улучшать условия труда и быта работающих соблюдать законодательство о труде.
64595. Понятие архитектуры вычислительной системы 88.01 KB
  Организация памяти в ЭВМ Память используется для хранения следующих объектов: Компьютерные программы. В памяти недопустима обработка данных и следовательно применимы всего две операции: выборка информация не разрушается...
64598. Структурная схема ЭВМ 75.87 KB
  ЭВМ персональный компьютер ПК это универсальная вычислительная диалоговая система реализованная на базе микропроцессорных средств компактных внешних запоминающих устройств способная выполнять последовательность операций над информацией определенной программы.