38813

НОВІТНЯ ІСТОРІОГРАФІЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ТРАДИЦІЙ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

Дипломная

История и СИД

Українська історіографія, висвітлюючи національні традиції державотворення, служить формуванню державницького світогляду, усвідомленню належності до українського народу, сприяє дедалі кращому розумінню національних інтересів, потреб і завдань, зростаючому прагненню до історичної правди. Історична наука допомагає вирішити чи не найголовніше завдання – виховання суверенного мислення, державницького світосприймання, державницького підходу до складних подій сьогодення

Украинкский

2013-09-30

2.77 MB

34 чел.

PAGE  60

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

Інститут української археографії та джерелознавства

ім. М.С. Грушевського

На правах рукопису

Радько Петро Григорович

УДК 321 (477) «654» (043. 3)

НОВІТНЯ ІСТОРІОГРАФІЯ

НАЦІОНАЛЬНИХ ТРАДИЦІЙ УКРАЇНСЬКОГО

ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

07.00.06 – Історіографія, джерелознавство

та спеціальні історичні дисципліни

Дисертація

на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

Науковий консультант:

Сохань Павло Степанович,

доктор історичних наук,

професор, член-кореспондент

НАН України

Київ – 2012


ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………………...4

РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЧНІ, ДЖЕРЕЛОЗНАВЧІ ТА МЕТОДОЛОГІЧНІ

АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ………………………………………………………..20

1.1. Стан наукової розробки проблеми……………………………………..…20

1.2. Джерельний комплекс дисертації………………………………………....3

1.3. Теоретико-методологічний інструментарій дослідження.........................3

РОЗДІЛ 2. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ІСТОРІОГРАФІЧНОГО ПРОЦЕСУ З ПРОБЛЕМИ ДОСЛІДЖЕННЯ……………………………………

2.1. Історіографія зародження національних традицій у княжу добу..............6

2.2. Історіографія національного осмислення козацької державності України............................................................................................................8

2.3. Збагачення державницьких традицій у добу Української революції

(1917 – 1921 рр.)............................................................................................1

РОЗДІЛ 3. ВІДОБРАЖЕННЯ В ІСТОРИЧНІЙ НАУЦІ РЕСПУБЛІКАНСЬКО-ПАРЛАМЕНТСЬКОГО ДОСВІДУ НАЦІОНАЛЬНОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

3.1. Вічеві традиції в політичній системі України-Русі....................................1

3.2. Козацькі ради  новий етап українського народовладдя...........................1

3.3. Національно – правові засади державних утворень періоду Української революції 1917 – 1921 рр. ...........................................................................22

3.4. Національне підгрунтя трансформації політичної системи незалежної України..........................................................................................................24

РОЗДІЛ 4. ОСМИСЛЕННЯ В ІСТОРІОГРАФІЇ НАЦІОНАЛЬНИХ ТРАДИЦІЙ ФУНКЦІОНУВАННЯ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ……………………..25

4.1. Виконавча влада в Київській та Галицько-Волинській державах............2

4.2. Система державного управління козацько-гетьманської доби.................2

4.3. Виконавчі структури в державних утвореннях доби Української

революції (1917 – 1921 рр.).........................................................................3

4.4. Структура та характер радянської виконавчої влади................................32

4.5. Традиції та новації виконавчої влади незалежної України.......................3

РОЗДІЛ 5. ІСТОРІОГРАФІЧНЕ ВІДБИТТЯ ТРАДИЦІЙ УКРАЇНСЬКОГО СУДОЧИНСТВА…………………..............................................................................3

5.1. Судочинство княжої доби.............................................................................3

5.2. Козацьке судочинство та його традиції.......................................................3

5.3. Судочинство в умовах Української революції...........................................4

5.4. Судочинство в УРСР.....................................................................................4

5.5. Реформування судової влади в процесі утвердження  незалежної України......................................................................................................21

ВИСНОВКИ..................................................................................................................4

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ .....................……………………………..4


ВСТУП

Серед пріоритетних напрямів досліджень в українській історіографії чільне місце посідають національні традиції українського народу. Особливої актуальності ця проблема набула в умовах відновлення державної незалежності України і розбудови самостійної європейської держави. Минуле двадцятиріччя супроводжувалося плідною дослідницькою діяльністю в галузі Українськкої державності, появою численних праць з цієї проблематики. Підвищений інтерес українських істориків до історії національної державності – одна з особливостей і традицій новітнього історіографічного процесу, про що свідчить перевидання в Україні праць представників державницького напряму національної історіографії, який у сучасних умовах набув домінуючого характеру.

Кожен народ, кожна нація, у тому числі й українська, вибудувала власні традиції державності, які уособлюють етнічну самобутність і неповторність національної держави. Як  підкреслювалося в Акті проголошення незалежності України, український народ має тисячолітню традицію державотворення [5, с. 1063]. За останні два дисятиріччя до наукового обігу введено досить великий обсяг нових історичних та історіографічних джерел з історії української державності, триває процес очищення історіографії від фальсифікацій і спотворень, яких вона зазнала в імперські та тоталітарні часи, а також перекручення української минувшини, «зачистки» історичної пам’яті від національного духу, тотального наступу на демократичні цінності, на українську освіту, культуру, церкву. Подальші дискурси з цієї важливої проблеми можливі лише за умови наполегливої історіографічної роботи, починаючи від пошуку, вивчення надбань істориків та звершуючи їх історіографічним аналізом.

Суспільству все ще нав’язується думка, немовбито розпад СРСР і відновлення державної незалежності України – справа випадкового збігу обставин, боротьби Єльцина проти Горбачова або прикре непорозуміння, яке сталося «всупереч волі українського народу». Спростовуючи ці та подібні їм домисли, учені переконливо доводять, що державна самостійність України – закономірний процес, зумовлений тенденціями історичного розвитку українського народу, результат його багатовікової боротьби за національне визволення, за реалізацію свого права на самовизначення і власну державність. Національні традиції державності України закладалися ще в княжу добу, вони збагачувалися в часи козацьких повстань і Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького, обгрунтовувалися в документах кирило-мефодіївців, відстоювалися творчістю Т. Шевченка, М. Драгоманова, І. Франка, Лесі Українки, М. Грушевського, перевірялися на міцність у роки Української революції 1917 – 1921 рр., втілюються практикою сучасного державного життя.

Актуальність історіографічного осмислення національних традицій українського державотворення зумовлюється кількома чинниками.

По-перше, розбудова державної незалежності України потребує дедалі ширшої опори на історичний досвід, урахування повчальних уроків минулого, усебічного осягнення національної ідеї та використання національних цінностей, набутих у минулому. Сучасний стан державного життя в Україні, його кризові явища вимагають глибокого і неупередженого осмислення національної державності не лише в змістовно-структурному, а й в часовому вимірі, що може забезпечити вибір найбільш досконалих його моделей.

По-друге, у сучасних умовах суттєво змінюється статус української історіографії, яка виконує не тільки пізнавальну, але й важливу критично-прогностичну функцію щодо вивчення конкретних історичних подій і явищ, виступаючи засобом програмування та управління історіографічним процесом, посилення впливу історичної науки на формування національно- державницької свідомості народу. Цим і пояснюється підвищена увага істориків до історіграфічних досліджень, що мають сприяти розвиткові нових знань на основі аналізу наукового доробку попередніх поколінь істориків.

Українська історіографія, висвітлюючи національні традиції державотворення, служить формуванню державницького світогляду, усвідомленню належності до українського народу, сприяє дедалі кращому розумінню національних інтересів, потреб і завдань, зростаючому прагненню до історичної правди. Історична наука допомагає вирішити чи не найголовніше завдання – виховання суверенного мислення, державницького світосприймання, державницького підходу до складних подій сьогодення, потреби активної участі в побудові цивілізованої української держави, проведення в ній ефективних соціальних, політичних та економічних перетворень, реформації законодавчої, виконавчої та судової влади.

По-третє, інтеграція України в європейські та світотові структури, розширення її міжнародного співробітництва актуалізує розвиток демократії, гармонізацію правової бази з обов’язковим збереження національних особливостей системи права. З огляду на це зростає роль історіографічного осмислення суспільно-політичного розвитку України, конституційного процесу, законодавчої діяльності, узагальнення історичного досвіду.

По-четверте, дослідження національних традицій державотворення в новітній українській історіографії дає можливість проаналізувати внесок представників різних течій, напрямів і наукових шкіл історико-правової думки, простежити всі етапи формування державницьких концепцій, ідей і водночас зрозуміти реалії державотворення українського народу. Суспільство очікує вироблення конструктивних пропозицій щодо подолання розколу і протидії політичних сил, консолідації української політичної нації на державницькій платформі.

По-п’яте, дослідження національних традицій українського державотворення стимулює утвердження в українській історіографії національно-державницького напряму, консолідація навколо нього істориків материкової України та діаспори. Ключова роль у цій ділянці відводиться історіографічним студіям, залученню до них молодої, ідеологічно не заангажованої генерації істориків.

Кожен суспільно-політичний, державний устрій, не дивлячись на панування певних керівних начал, включає залишки минулого, інколи дуже живучі та сильні. Для того, щоб їх подолати, необхідно з’ясувати їх глибоке коріння. Крім того, кожен народ зберігає у своєму житті багату спадщину своїх вікових господарських і культурних зусиль, про які необхідно знати і використовувати, щоб, спираючись на історичний досвід поколінь, забезпечити свідому побудову більш досконалих суспільних відносин. Треба вчитися не тільки у власного народу, вдумуючись в історичні особливості його життя, трудових навичок, національного характеру, варто вивчати історичний досвід інших народів, помічаючи спільні та відмінні риси їхнього розвитку, щоб краще орієнтуватися і в міжнародних відносинах, і в боріннях власного народу. Саме тепер актуальним видається звернення до тих сторінок історії, у яких розкривається багатоетапний, суперечливий, часом навіть драматичний процес формування української нації та української державності.

Історіографія переконує в безперечному факті неперервності національних традицій державотворення, багатостолітньому існуванні в українців державницької ідеї. Ми відновлюємо Українську державу і розбудовуємо державність, повертаючись, звичайно, до власних державницьких традицій, власного державотворчого процесу, пам’ятаючи, що саме Українська держава є національно-історичним феноменом. Йдеться про незнищенність ідей самостійної та соборної України, які закріпилися в ментальності українського народу. Ця ідея, звичайно, мала різний вигляд: ідея державно-територіальної автономії України («козацька автономія»); Українська держава часів Б. Хмельницького; «політична автономія» в межах федеративного зв’язку з Росією (Центральна Рада), Українська Народна Республіка як суверенна держава, незалежна Українська держава П. Скоропадського, УНР у формі Директорії, ЗУНР, Карпатська Україна. Отже, українська державницька традиція має під собою міцний політичний, ідеологічний, соціальний і культурний грунт, перманентний процес державного творення, боротьби за національну державність. В українській політико-правовій, етнополітичній думці цей процес дістав назву тяглість, або спадкоємність українського державотворення.

Тема представленого на розгляд дослідження була визначена автором з часу утворення незалежної України. У процесі роботи над нею відбулися бурхливі зміни в історичній долі нашого народу, а саме: неодноразові парламентські вибори, вибори президентів, прийняття Конституції незалежної України та її змін, утвердження багатопартійності в суспільстві. Але поряд з цим у політичному і соціально-економічному житті дали про себе знати негативні тенденції: неефективність політичних рішень вищих органів влади, неузгодженість діяльності різних гілок державної влади, неконструктивність пропозицій різних політичних сил і виконавчих органів, необґрунтованість курсу реформ, що зумовило спад національного виробництва, криміналізацію владних структур, загострення соціальних проблем. Зміни у світогляді суспільства, методології гуманітарних дисциплін українознавчого циклу спонукали автора до пошуків нового бачення проблеми, переоцінки давно встановлених, здавалося б, стереотипів історичної науки, неодноразових повернень до вже опрацьованих джерел і літератури. Це дало змогу глибше зрозуміти необхідність об’єктивнішої оцінки національних традицій державотворення, прагматичного бачення «добра» і «зла» в наших традиціях, усвідомлення того, що раціональні зерна «добра» наших великих предків треба сьогодні використовувати і позбуватися традиційного «зла», щоб українська молода державність мала перспективне майбутнє.

Найпершою умовою розв’язання окресленої наукової проблеми є встановлення її питомої ваги в системі теоретичного знання та практики державного будівництва. Автор вважає проблему національних традицій державотворення в контексті законодавчої, виконавчої та судової влади фундаментальною в політичній історії, історіографії та історіософії. Це особливо необхідно підкреслити, щоб відокремити свою позицію від тих тверджень, які окреслене питання намагаються звести до вже глибоко розроблених, як у новітній історіографії, так і тих, що вже стали вагомим надбанням нашої національної історичної науки.

Сучасні історики акцентують увагу на майже повному припиненні або упередженому підході дослідження державотворчої проблематики до її висвітлення протягом кількох десятиліть. Це призвело до того, що не тільки не створено комплексних праць з проблеми, але й досі не узагальнено наукового доробку істориків минулих поколінь та неоцінено творчу діяльність репрезентантів новітньої української історіографії. Правдивим є зауваження, що подібної праці не існує не тільки у вітчизняній, а й у зарубіжній українській історіографії, незважаючи на те, що традиція дослідження державотворчих процесів в Україні в наукових центрах української діаспори практично не припинялася. Тому фахівці стверджують, що подібне узагальнення не тільки б сприяло грунтовному з’ясуванню об’єктивних процесів розвитку історичної науки в нашій державі, а й дозволило б своєчасно і глибше подивитися на деякі дискусійні моменти в історії державного будівництва в Україні, що могло б сприяти об’єктивному осмисленню важливих державотворчих процесів сучасності.

Дослідження національних традицій державотворення в новітній українській історіографії дає можливість проаналізувати внесок представників української історико-політичної та історико-правової думки в оцінку ними політичних, соціально-економічних та культурно-духовних процесів, простежити основні етапи формування державницьких концепцій, ідей і, водночас, зрозуміти реалії державницьких борінь українського народу з їхніми конструктивними і руйнівницькими тенденціями. Дослідження теоретичної спадщини українських істориків, різних суспільно-політичних течій, народно-демократичних, консервативних, національно-державницьких поглядів сприятиме глибокому осмисленню нашої багатої і складної минувшини, розширенню горизонтів національної свідомості, слугує піднесенню політичної культури та державницького мислення.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою частиною державних наукових програм, пов’язаних з історією України та її державності, у тому числі дослідницьких планів Інститутів історії України, української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України («Історико-культурна спадщина України ХVІІ-ХХ століть» № державної реєстрації 0105U007946), держави і права імені В. М. Корецького НАН України, а також гуманітарних кафедр Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка («Трансформаційні процеси в Лівобережній Україні (ХVІІІ – ХХ ст.): політика, суспільство, релігія» № державної реєстрації 0109U001577.

Мета дослідження – виявити та дослідити провідні тенденції відображення в новітній українській історіографії сутності національних традицій українського державотворення, їх зародження, збагачення та втілення в суспільно-політичній практиці, узагальнити дослідницький досвід, нагромаджений істориками в часи незалежної України, виокремити у вивченні проблеми та окреслити перспективні напрями подальших студій.

Досягненню поставленої мети підпорядковані наступні дослідницькі завдання:

– визначити стан дослідження проблеми, сформувати її джерельний комплекс, здійснити класифікацію історіографічних джерел, опрацювати теоретико-методологічні засади дисертації;

– з’ясувати особливості новітнього історіографічного процесу, пов’язаного з відновленням державної незалежності України, з відродженням історичної науки та спрямованого на дослідження провідних тенденцій і закономірностей зародження, формування та реалізацію національних традицій українського державотворення;

– проаналізувати новітні надбання українських істориків у вивченні державотворення в контексті його національних особливостей, простежити вплив методологічної та світоглядної переорієнтації дослідників України, їхню співпрацю із зарубіжними вченими, зокрема української діаспори, на збагачення проблематики та підвищення наукового рівня досліджень з історії національної державності.

– узагальнити здобутки української історіографії у вивченні проблем національних традицій українського державотворення, зокрема функціонування законодавчої, виконавчої та судової влади на всіх етапах існування дердавності, зокрема окреслити ті з них, що вимагають уваги з боку дослідників, експонувати методологічні й методичні аспекти історичних досліджень;

– виокремити нові явища в розвитку знань про державотворчі традиції українського народу, висвітлити процес відтворення історичної правди, подолання стереотипів минулого, очищення історичної науки від спотворень та фальсифікацій державницьких традицій українського народу;

– простежити процес інституалізації нових організаційних структур і осередків української історичної науки, її видань, пов’язаних з дослідженням досвіду українського державотворення та його застосування в умовах незалежної України;

– виявити домінуючі наукові та ідейно-світогляді напрями, течії та школи, пов’язані з вивченням державницьких традицій українського народу, виокремити персональний внесок провідних істориків у їх дослідження;

– не вдаючись до докладного переліку усіх історичних творів останніх років (оскільки це неможливо), зупинитися лише на найважливіших, які становлять інтерес з точки зору фаховості в популяризації національних традицій в контексті функціонування державних інституцій;

– зробити історіографічну оцінку повноти висвітлення самобутності українського державотворення, привернути увагу науковців до прогалин та недостатньо досліджених аспектів проблеми, сформулювати низку пропозицій та рекомендацій щодо подальшого вивчення національних традицій державотворчих процесів в Україні, дедалі повнішого узагальнення історичного досвіду та його застосування в сучасних умовах з метою утвердження та захисту національної державності України.

Об’єктом дослідження є історіографічний процес в умовах незалежної України, комплекс історіографічних джерел, створених українськими істориками з історії української державності України, української суспільно-політичної думки, у яких знайшли відображення національно-визвольна та державницька ідея, багатовіковий державницький рух і традиції українського державотворення та державного будівництва.

Предметом дослідження є провідні тенденції та закономірності розвитку і збагачення історичних знань у період з кінця 80-х років ХХ ст. і до 2011 р. з історії українського державотворення, його національних засад, їх реалізації на різних етапах національно-визвольних змагань українського народу, його боротьби за власну державу.

Хронологічні межі дослідження охоплюють два виміри: а) конретно-історичний, тобто від зародження України-Русі у княжу добу до відновлення незалежності України і розбудови держави; б) суто історіографічний, пов’язаний з утвердженням державницького напряму української історіографії, поверненням до її національних традицій (кінець 1980- х рр. – 2011 рік).

Географічні межі дослідження охоплюють територію України і зарубіжжя, на якій функціонують осередки української історіографії і ведуться дослідження історії державності України, її національних традицій.

Методологічні засади дисертації базуються на пріоритетних принципах історіографії: історизму, об’єктивності, усебічності, наступності, системного, комплексного та проблемно-хронологічного підходів. Застосовано комлекс історіографічних та інших дослідницьких методів: аналізу та синтезу, історико-порівняльний, ретроспективний, біографічний, типологізації й персоніфікації та інші.

Методологічний аспект дослідження зумовлюється:

– потребою утвердження нового, гуманістичного, національно-державницького світогляду, переходу на позиції загальноцивілізованого мислення;

– процесом формування плюралістичних підходів до вивчення процесів українського національного державотворення;

– необхідністю відмови від антидемократичних концепцій держави, хибність яких доведена практикою.

Теоретичний аспект дослідження зумовлений такими чинниками:

по-перше, окремі державницькі погляди та концепції представників історичної науки тривалий час були і досі залишаються поза увагою дослідників;

по-друге, значна частина архівних матеріалів та рукописів, праць з вищеозначеної проблематики не опублікована і тому належним чином ще не використовується дослідниками;

по-третє, окремі фрагментарні дослідження з історії державницької думки не можуть задовольнити потреб науки, а відсутність фундаментальних розробок з цієї проблематики породжує появу антинаукових, політизованих і заідеологізованих видань;

по-четверте, нагальною потребою залишається глибоко наукове і політичне тлумачення феномена державотворчих традицій, їх сутності, структури і функцій для розуміння сучасних державотворчих процесів і їхнього традиційного характеру.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в дисертації поставлена нова історіографічна проблема, яка досі не була предметом самостійного дослідження, отримані важливі і багато в чому нові результати, а саме:

уперше:

– комплексно і системно проаналізовано новітній історіографічний процес дослідження національних традицій українського державотворення, встановлено стан і повноту вивчення проблеми, відзначено, що наявні праці лише частково або дотично торкаються історіографії, їх сутності та реалізації на окремих етапах історії державності України. Вони не дають цілісного уявлення про надбання українських істориків у цій галузі історичної науки;

– здійснено комплексний аналіз новітніх праць істориків України і діаспори, а також історичної складової суміжних досліджень, присвячених національним традиціям державотворення у хронологічно-історичному вимірі, починаючи з княжих та козацько-гетьманських часів і завершуючи добою Української революції 1917 – 1921 рр. та відновленням незалежності України і розбудови самостійної держави на зламі тисячоліть;

– доведено, що новітня історіографія розглядає національні традиції українського державотворення в контексті національно-державницької ідеї, багатовікової національно-визвольної боротьби українського народу за волю, незалежність, самостійність і соборність Української держави;

– обгрунтовано доцільність подальших досліджень національних традицій українського державотворення, узагальнення позитивного і негативного досвіду, генетичних, ментальних, психологічних, світоглядних та інших особливостей українського народу.

удосконалено:

– наукові підходи до історіографічного аналізу зародження, формування та побутування національних традицій державотворення, з’ясування їх сутності та особливостей на різних етапах українського державотворчого процесу, збереження їхніх ідейних засад в умовах перебування українських земель у складі інших держав, наслідком чого стали деякі регіональні відмінності, співіснування в сучасній Україні різних уявлень про характер, функції, правові засади держави, демократичні та національні цінності, форми державного правління тощо;

– збагачено методику дослідження історіографії спадкоємності в розвитку історичних форм української державності, діяльності інститутів державної влади, збереження та утвердження національно-культурної ідентичності українського народу, кристалізації та зміцнення національної ідеї;

– уточнено історіографічне розуміння взаємообумовленості національної та державницької ідеї, його історичного підгрунтя, ролі національних традицій визвольних змагань і державницького руху українського народу, осмислення досвіду державного життя в Київській Русі, Галицько-Волинській державі, Запорізькій Січі та Козацько-гетьманській державі, а також УНР та ЗУНР, Українській Державі гетьмана П. Скоропадського, Карпатської України його застосування в сучасних умовах;

подальшого розвитку набули:

– історіографія національно-державницьких традицій як ефективної форми успадкування та передачі досвіду попередніх поколінь в організації політики в суспільстві, забезпечення правових засад державної влади та її основних гілок – законодавчої, виконавчої та судової, розвитку демократії та захисту прав і свобод громадян;

– утвердження в історіографії положення про державність українського народу, історія якого цілком уписується в західно-європейський державотворчий процес з урахуванням деяких конкретно-історичних та етнічних особливостей.

Практичне значення одержаних результатів. Зміст та висновки дослідження можуть бути використані в порівняльно-історичному аналізі сучасних тенденцій державотворення в Україні, вони дозволять глибше з’ясувати історичне коріння багатьох явищ у нинішньому державному житті України, а також уникати повторення помилок минулого.

Матеріали проведеного дослідження допоможуть краще орієтуватися у величезному масиві літератури з історії українського державотворення, критичніше ставитися до неї, рельєфніше бачити її досягнення і прогалини. Отримані результати можуть бути використані для написання підручників з історіографії, історії політичної думки та історії держави і права України.

Особистий внесок дисертанта полягає в концептуальному переосмисленні надбань новітньої історіографії багатовікових традицій українського державотворення, зокрема функціонування законодавчої, виконавчої та судової влади; в обгрунтуванні ролі історичної науки в популяризації державницької ідеї та її реалізації; історіософському підході до проблеми «історія та історик» (безпосередня участь історика в державотворенні); комплексному з’ясуванні значення самої історичної науки в державотворчих процесах, розкритті проблеми українського народу як джерела державної влади, гаранта її суверенітету; аналізі вічових традицій та звичаєвого права, парламентсько-республіканських надбань українського козацтва, досвіду державних інститутів доби Української революції 1917 – 1921 рр., короткотривалої державності Карпатської України, критичного аналізу радянської системи.

Наукова апробація дослідження. Основні положення та висновки дисертації доповідалися на науково-теоретичних та науково-практичних конференціях: «Історичне краєзнавство і культура»: Матеріали VІІІ Всеукраїнської наукової конференції (Київ-Харків, 1997); «Національна революція в Україні: правда і вигадки»: Доповіді регіональної науково-теоретичної конференції, присвяченої 80-річчю національної революції (Полтава, 1997); «Розбудова суверенної України і проблеми виховання молоді у вищих навчальних закладах»: Матеріали міжвузівської науково-практичної конференції (Полтава, 1999); «Україна: державотворчі традиції новітнього часу»: Матеріали наукової конференції (Київ-Полтава, 1999); «Українська культура: історичний вимір та сучасна парадигма» (Полтава, 2005); «Соціально-економічні трансформації в епоху глобалізації»: Матеріали третьої Всеукраїнської науково-практичної конференції (Полтава, 2009); «Соціально-економічні трансформації в епоху глобалізації». Матеріали четвертої Всеукраїнської науково-практичної конференції (Полтава, 2011); «Історична роль християнськї віри та православної церкви в розбудові та консолідації українського суспільства» // Збірних наукових статей і матеріалів учасників Всеукраїнської конференції присвяченої пам’яті академіка Володимира Олександровича Пащенка (20 жовтня 2010 року).– Полтава: ППУ імені .В.Г. Короленка, 2011. – С. 67-77.

Результати дослідження обговорювалися на засіданні відділу джерел з новітньої історії України Інституту української археографії та джерелознавства ім.М.С. Грушевського НАН України та кафедри історії України Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка.

Публікації. За матеріалами дисертації оприлюднено 2 монографії: Національні традиції державотворення в українській історіографії та політичній літературі ХІХ – ХХ століть: концепції, ідея, реалії / П.Г. Радько. – К.: Ін т укр. археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, 1999.– 388с.; Національні традиції державотворення в контексті Конституції Пилипа Орлика / П.Г. Радько. – Полтава: ТВО «Фірма « Техсервіс», 2010.– 348 с.; 36 наукових статей, у т.ч. , 23 у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура та основний зміст дисертації визначаються логікою дослідження проблеми, поставленою метою і завданнями. Керуючись ними, автор звертається в першому розділі до методологічного аналізу та джерельної бази дослідження. У другому розділі дається загальна характеристика історіографічного процесу. У третьому розділі в історіографічному аспекті розкриваються традиції законодавчої влади та їх роль у творенні держави. Окреслюється специфіка функціонування цієї гілки влади на різних етапах існування української державності. У четвертому розділі розкриваються традиції українського державотворення в облаштуванні виконавчої влади епохи Київської Русі, Гетьманщини, Національно-демократичної революції 1917 – 1921рр. З’ясовується проблема еволюції виконавчої влади в Україні залежно від існуючих історичних умов, зумовлених внутрішніми і зовнішніми обставинами. У п’ятому розділі знаходить місце відображення в історико-правовій літературі правничих традицій у контексті творення справедливої судової влади. Загальний обсяг дисертації – 609 стор., у тому числі 448 стр основного тексту, джерел та літератури 150 стор.


РОЗДІЛ 1

Історіографічні, джерелознавЧІ та методологічні аспекти дослідження

1.1. Стан наукової розробки проблеми

Сучасна вітчизняна наука нині переживає новий етап свого розвитку. Дослідниками історії України розробляється різноманітний спектр теоретичних, історіософських, джерелознавчих проблем, пов’язаних з вивченням, систематизацією та узагальненням традицій державотворення. При цьому відчувається прагнення до подолання застарілих стереотипів і уявлень. Важливими темами, над якими працюють історики, є проблеми національного відродження в контексті історичного досвіду, національної ідеї, ідеології державотворення, політичної культури, національного характеру та менталітету, міжконфесійних проблем. У зв’язку з цим звертається увага на те, як окреслені проблеми впливають на процес державотворення в контексті історичної ретроспективи і реалій сучасності.

Ці проблеми знаходять відображення у працях М. Брайчевського, В.Верстюка, Л. Винара, І. Гирича, Я. Грицака, Я. Дашкевича, Я. Ісаєвича, Я. Калакури, С .Кульчицького, Ю. Мицика, Я. Пеленського, Р. Пирога, В. Потульницького, О. Пріцака, В. Рички, В. Сергійчука, В. Смолія, П . Соханя, О. Субтельного, В. Ульяновського, Г. Швидько, Ф. Шевченка, В . Щербака, Н. Яковенко та інших. Знайомство з працями згаданих дослідників дає можливість зрозуміти складні моменти вітчизняної історії, традиції українського державотворення, стати на перешкоді захопленню різноманітними міфами, налаштовує на критичне та неупереджене ставлення до історичних джерел та до історичних фактів. Новітня історіографія оцінила внесок сучасних істориків у розвиток історичних знань, зокрема Г. Швидько [433], Т. Мацьківа [749], Л.Винара [750], М. Ковальського [804]. В. Сергійчука [1006], В. Цибульського [1117] та інших.

Новітня українська історіографія акцентує увагу на тому, що для всебічної реконструкції історичного минулого мають цінність дослідження різнопланового характеру, написані з різних позицій, навіть такі, що іноді зовсім не збігаються з баченням візії минулого. Одна група істориків, що вивчає історію держави, зосереджує свою увагу на етатичних моментах, другі – на поясненні логіки дій історичних осіб та факторів, що цю логіку обумовлювали, у третіх переважають патріотичні аспірації.

Важливе значення для розвитку сучасного історіографічного процесу має популяризація творчої спадщини відомих українських вчених, зокрема М.Василенка [102], В. Вернадського [124], В. Винниченка [142], Б. Грінченка [255], М. Драгоманова [255; 350], Д. Дорошенка [344 - 347], Б.Крупницького [565] та інших.

У сучасній історіографії знаходить відображення діяльність Українського історичного товариства та його провідних періодичних видань у популяризації національних традицій українського державотворення. Л. Винар [140] зупинився на здобутках та перспективах УІТ. О. Купчинський [585] вдався до аналізу 230 томів «Записок НТШ». На ролі «Українського історика» зупинилися Л. Винар [141], В. Грон [257], Л. Сакада [978]. Значення «Українського історичного журналу» розкрили О. Гуржій [272], Г. Єфименко [368], В. Матях [668]. О.Рубльов [961]. О. Удод [1185]. Роль «Київської старовини» у вивченні козацтва відзначено В. Матях [667]. Видання Інституту історії України проаналізовані О. Реєнтом [941].

Історія українського державотворення знаходить відображення у працях політологів В. Горбатенка, М. Горєлова, О. Дергачова, В . Ігнатова, М.Кармазіної, О. Картунова, І. Кураса, Ю. Левенця, М. Михальченка, М.Панчука, Ю. Римаренка, В. Солдатенка, Ю. Шаповала, Л. Шкляра, М. Шульги та інших. Корисним у них є розкриття політичних аспектів українського державотворення. Значний історіографічний інтерес має багатотомне видання «Україна: антологія пам’яток державотворення Х – ХХ ст. Приваблюють до себе Т. 2: Ренесанс ідеї державності (ХІV – Х1V ст.) [1188]; Т 10: Відродження і утвердження української державності [1189]. Важливим історіографічним джерелом стало 6-ти томне видання «Політична історія України: ХХ століття». Особливу увагу привертають Т.1: На зламі століть (кінець ХІХ ст. 1917 р. [873]; Т. 2: Революція в Україні: політико-державні моделі та реалії (1917 – 1920) [871]; Т. 6: Від тоталітаризму до демократії (1945 – 2002) [872]. Заслуговує на увагу дослідження «Українська державність у ХХ ст.: історико-політологічний аналіз (кер. О. Дергачов) [1194].

Якщо торкатися конкретних історичних досліджень та їхньої проблематики, то В.Баран [37] звертаєтьсі до етногенезу українського народу. Воля Олесь Мор [167] уклав книгу буття українського народу. О. Воропай [170] досліджує звичаї нашого народу. І. Кульбідою [578] визначені історичні уроки тисячолітнього державотворення. С. Кульчицький [583] звернув увагу на історичне місце української радянської державності та обґрунтував імперський чинник в історичному розвитку України. В. Лазарович [599] змальовує Україну в боротьбі за незалежність. Історію української державності досліджували Я. Малик [655], М.Пасічник [832], В. Пригода [902], П. Сас [985], С. Семенюк [999]. Політичну культуру українського народу вивчала Л. Нагорна [752]. Концепції української державності в історії української політичної думки досліджував О. Салтовський [980]. Політичну і правову думку аналізує О. Скакун [1026]. В.Сергійчук [1007] вивчає межі і державний кордон України. Привертають увагу публікації, авторами яких стали Г. Музієнко [747], В.Потоцький [888], В. Семененко [998], Р. Шпорлюк [1316] та інші. Важливе місце в розумінні національних традицій українського державотворення мають публікації присвячені історичній пам’яті та національній свідомості, авторами яких стали В. Антонюк [17], В. Вашкевич [105], Я. Верменич [120; 121], В. Масненко [663], В. Ткаченко [1156] та інші.

Якщо торкатися новітнього процесу розгортання історіографічних досліджень, присвячених історії української державності та ролі в ньому національних традицій, то деякі аспекти проблеми знайшли відображення у працях із загальної та проблемної історіографії, у низці докторських та кандидатських дисертацій, зокрема В. Великочого, Я. Дашкевича, І. Загорного, Л. Зашкільняка, Я. Калакури, В. Капелюшного, І. Колесник, А. Коцура, В. Коцура, В. Кравченка, В. Масненка, І. Мищака, О. Реєнта, В. Смолія, В. Солдатенка, С. Стельмаха, В. Стопчака та інших. У наявних дослідженнях поданий аналіз гносеологічної природи історіографічного знання, понятійного апарату та методів історіографії, проаналізовано основні напрями розвитку української історичної думки, розкрито новітній процес формування української національної історичної науки. Багато з названих дослідників у тій чи іншій мірі торкалися популяризації національних традицій державотворення українського народу, зародження та розвитку національної ідеї.

Стан, здобутки та проблеми української історіографії на зламі ХХ і ХХІ ст. досить грунтовно висвітлено в колективній праці за ред. Л. Зашкільняка [1198]. Важливі питання сучасної української історіографії розглянув Я. Дашкевич [296]. Розвитку української історіографії в контексті національної державності присвячена публікація Я. Калакури [445]. Якщо торкатися стану вивчення проблеми, як зазначає Я. Калакура, то слід зазначити, що в сучасних умовах суттєво змінюється статус української історіографії, яка виконує не лише допоміжну функцію щодо вивчення конкретних історичних подій, але й виступає засобом управління, планування та контролю за пізнавальною діяльністю історика, а також формування національної свідомості, інструментом створення новітньої концепції історії України. Цим пояснюється значна увага сучасних істориків до історіографічних досліджень, що мають сприяти розвитку нових знань і методів на основі аналізу наукового доробку попередніх поколінь істориків [445, с. 27 – 29].

Сучасна історіографія ретельно досліжувала внесок істориків різних поколінь та наукових шкіл у розробку різноманітних проблем історії України, популяризацію наукової спадщини відомих українських учених. Так, зокрема, В. Антоновичу присвятили свої публікації О. Кіян [474], Ю. Лавріненко [597] Ю. Пінчук [859], П. Сохань [1083], В. Ульяновський [1209; 1211], О. Ясь [1357] та інші. Творчість М. Аркаса досліджували І. Старовойтенко [1090], В.Шкварець [1315]); Д. Багалія – О. Богдашина [60], Н. Герасименко [188], Т. Щербань [1324], В. Юрчук [1327]); В. Біднова – С. Абросимова [1] та інші. Особлива увага була звернута на внесок патріарха української історіографії Михайла Грушевського, багатогранній спадщині якого присятили свої наукові розвідки Т. Андрусяк [9], С. Білокінь [50], І. Ватанович [104], В. Ващенко [108], В. Верстюк [129], Л. Винар [139], І. Гирич [193; 196], Я. Голобородько [198], В. Гоцуляк [234], Я. Дашкевич [292], І. Дзира [316], О. Домбровський [341], А. Жуковський [370], О. Копиленко [508; 509], В. Масненко [664], П. Овдієнко [777], Р. Пиріг [849; 850; 855], О. Ростовська [960], Л. Сакада [979], В. Смолій [1047], П. Сохань [1047], В. Солдатенко [1066], В. Тельвак [1139; 1141;], П. Толочко [1167], Ю. Тягліна [1182], В. Чишко [1260], Т. Траверсе [1175], І.Цибенко [1247], Ю. Шаповал і І. Верба [1294] та інші. У полі зору знаходилася творчість Д. Дорошенка (В.Андрєєв [7], Л. Винар [138], О. Лупандін [574]); М. Драгоманова (Т. Андрусяк [11], Я. Грицак [246], Г. Денискіна [300], Л. Депенчук [303], В. Комзюк [500], А. Луценко [634], В.Солдатенко [1063], Г.Чернихівська [1257]); М. Костомарова (О. Гончар [212], В. Єгоров [362], В. Замлинський [387], Л. Іванова [403], Ю. Пінчук [859; 860; 861], П. Толочко [1164]). Сучасні дослідники вивчали науковий доробок К. Гуслистого (О.Колобов [496], О. Удод [1184]); В. Іконникова ( І. Войцехівська [162]); І.Каманіна (А. Якобчук [1331]); Б. Крупницького (О. Ясь [1359]); О. Лазаревського (В. Воронов [169], А. Денисенко [299], С. Світленко [990]); О. Левицького (І. Гирич [195], В. Сарбей [983], О. Удод [1184]); І. Крип’якевича (Т. Гошко [1236]); О. Лотоцького (В. Швидкий [1297]); М. Максимовича (М. Колесник [494]) та учасники Всеукраїнських читаннь [172]; М. Маркевича (О. Ясь [1356]); О. Оглоблина (І. Верба [118]); Н. Полонської-Василенко (І. Верба [113]); С. Смаль-Стоцького (В. Даниленко [287]); О. Шульгина (Г.Дідівська [321], П. Дорожицький [342]); Д. Яворницького (В. Заруба [389І], Коляда [498], Г.Мерніков [688], М. Чабан [1252], І. Шаповал [1292]); М. Яворського (А. Санцевич [981]) та інші.

Для вивчення національних традицій державотворення важливе значення мають публікації присвячені історикам українського права, зокрема М. Василенкові (В Верстюк [133]; Д. Рященко [973], В. Юрчук [1328]); М. Дністрянському (М. Бармак [38]); Б. Кістяківському (Л. Депенчук [302]); М. Слабченку (С. Водотика [157], В. Заруба [391], І. Курас [587]), С. Старосольському (Ю. Древніцький [351]; С. Шелухіну ([Т. Осташко [799]), А. Яковлеву (Я. Попенко [884]) та інші.

Сучасна історіографія проявила інтерес до творчої спадщини та громадської діяльності відомих провідників національно-визвольного руху, а саме: Юліана Бачинського (І. Бегей [44], В. Великочий [112]); Дмитра Донцова (М. Горєлов [219], О.Федоренко [1121]); В’ячеслава Липинського (Л. Білас [48], І. Верба [114], П.Сохань [1086]); Миколи Міхновського (Ю.Вільчинський [149], М. Горєлов [218], А. Доценко [348], Л. Кудрявцев [571], В. Мартинець [656,], В.Ситник [1019], Ф. Турченко[ 1179], О. Федоренко [1120)]; Симона Петлюри (М. Плав’юк [863], В. Савченко [974], Д. Табачник [1129], Г. Темко[1142]) та інші.

Не залишилася поза увагою творчість відомих сучасних дослідників історії України, зокрема О. Апанович (М. Дмитрієнко [328]), М. Марченка (О. Рубльов [962]), Т. Мацьківа (Я. Калакура [446); Я. Пеленського (П. Гай-Нижник [177]); Ф. Шевченка (О. Апанович [30], І. Колесник [493]), а також правознавців Б. Бабія (В. Нагребельний [753]), В. Корецького (В. Денисов [301]) та інші.

Особливу зацікавленість українських науковців можуть викликати публікації зарубіжних дослідників П. Берка, Р. Даритона, Г. Гаскела [772], які пошушують нові перспективи історіописання, Р. Дж. Еванса [356] роздуми про захист історії, М. Каммена [455] про сучасну американську історіографію і «проблемну історію», Р. Колінгвуда [495] про ідею історії, Б. Кроче [564], які порушили важливі теоретичні та методологічні проблеми світової історіографії. Окремі проблеми з історії України розглядали А. Граціозі [245] в контексті взаємостосунків більшовиків і селян в Україні 1918 – 1919 рр., Т. Мацьків [673] про Зборівський договір у західно-європейських джерелах, Б.Нольде [773] про автономію України з історичного погляду.

Певний інтерес викликають публікації російських дослідників, зокрема Н.Єрофєєва [360] щодо історіографії російської революції 1917 р., С. Карпова [463], де розкрито стан історичної науки на сучасному етапі, А.Лубського [628] щодо неокласичної моделі історичного дослідження, Л. Рєпіної [948] де розкрито проблеми історичної пам’яті в контексті сучасної історіографії, В.Соргіним [1081] порушуються питання сучасної історіографічної революції,Т.Яковлєва [1341] розкриває проблеми Хмельниччини і Гетьманщини в сучасній російській історіографії.

Сучасною українською історіографією розглянуто різноманітні проблеми розвитку історичної науки. Стан історичної науки та історіографічних досліджень в Україні проаналізували С.Білокінь [49], Я. Дашкевич [291; 296] та інші. Історіографію кризи історичної науки в українському контексті розкрили В. Головко [203], Л. Таран [1133]. Проблеми соборності України в сучасній українській історіографії порушив Р. Бутенко [100]. Творча діяльність сучасних українських істориків на шляху до соборності національної історіографії оцінена Я. Калакурою [443], який вважає, що соборність української історіографії – це такий її стан, коли в єдиний потік зливаються провідні течії й напрями історичної думки, консолідуються її представники навколо високих ідеалів української національної та державницької ідеї з метою глибокого об’єктивного і правдивого дослідження та висвітлення історії України, коли солідаризуються і акумулюються здобутки різних поколінь української історіографії, синтезуються їхні наукові праці [443, с .11].

Розвиток історичної науки на різних її етапах становленння знаходить відображення в новітній українській історіографії. І. Колесник [491] дослідила розвиток української історіографії ХVІІІ – початку ХХ ст. В. Кравченко [541] уклав нариси з української історіографії епохи Відродження та висвітлив місце «Історії Русів» в національній історіографії, вдався до огляду сучасної історіографії в контексті українсько-російських взаємин. С. Стельмах [1093] розглянув інтеграційні процеси в європейській історичній науці наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. та дослідив розвиток історичної науки в Україні ХІХ – початку ХХ ст.[1094]. Розвиток історичної науки на порозі ХХІ ст. дослідили В.Даниленко [285], О. Мазурок [648]. Історіографічні та методологічні аспекти висвітлення «білих плям» вітчизняної історії на сторінках публіцистики 1989 – 1991 рр. пояснив В. Тарасов [1135].

Дослідники вивчали окремі методологічні питання розвитку сучасної історіографії. Я. Калакура [445] торкнувся української історіографії в контексті національної державності та місця української історіографії в структурі історичної наука [450], дослідник також окреслив значення етнополітології в структурі політичного знання [440], обґрунтував історичні засади українознавства як науки і навчальної дисципліни [441], розкрив роль українознавства в обороні історичної пам’яті від фальсифікацій і спотворень [444], довів що національна ідея є українознавчою проблемою [447], звернув увагу на міфологізацію української історії в добу хрущовської «відлиги» [442]. О. Коляструком [499] з’ясовано в історіографічному ракурсі предмет історії повсякденності. Ф. Левітаса [603] зацікавила подразлива тема новітньої української історіографії. С. Савченком [976] досліджено відображення в українській історіографії полемічної літератури ХVІ – ХVІІ ст. Я.Грицака [249] та О. Яся [1358] зацікавила українська історіографія з методичної та дидактичної перспективи. Історіографічні ескізи з документознавства зроблені В. Бедрабком [45.] Проблеми історіографічного районування порушені О. Журбою [375]. Історія ментальностей в контексті української культури та історіографії порушені І. Колесник [492]. Взаємозв’язки української історіографії та політології простежені С. Попуденком [882]. Т. Поповою [885] розкрита історіографія в особах, проблемах, дисциплінах.

Сучасна українська історіографія намагається порушити різноманітні проблеми щодо вдосконалення теоретичного арсеналу та методологічного інструментарію розвитку історичної науки в Україні. Відомий дослідник О. Реєнт [938] звернув увагу на кризу сучасної історичної науки у джерелознавчому аспекті та окреслив зріз і тематичні напрямки подальшого наукового пошуку [942]. До питання про методологію вивчення історії України зверталися І. Михальчишин [699] та Н. Яковенко [1333]. Про зміну вимірів історії на зламі тисячоліть зауважує М. Кримський [562]. Проблем досягнення українською історичною наукою світового рівня торкнувся Ю. Мицик [708]. Історіософія світової та української історії визначена В. Потульницьким [889; 891]. На необхідність продовження традицій істориків минулого націлює П. Толочко [1168]. З новою концепцією вивчення історії намагався виступити А. Трубайчук [1178]. Методологічні аспекти державотворення в незалежній Україні розкрив В. Моргун [737]. Чому міфологія стала на заваді історії з’ясував П. Усенко [1215]. Питання епістемології історії досліджені Н. Тараном [1132]. Шляхи соціалізації української історичної науки окреслені О. Тарасенком [1134].

Дослідники вдалися до розробки конкретних методів вивчення історичних проблем. Я. Верменич [121; 122; 123] дослідив теоретико-методологічні проблеми історичної регіоналістики, мікроісторії, міської історії. Останнім часом актуалізуються сенергетичні методи, які досліджували і популяризували М.Галіченко [184], А. Стьопін [1122], В. Шевченко [1304] та інші. До традиційного питання історизму, історичної правди привернуто увагу П. Панченком [826]. Кількісні методи в історичних дослідженнях окреслено Ю. Ганжуровим [187]. Про корисність порівняльного методу заявив С. Плохій [866]. Системний підхід до висвітлення фальшувань історії України пояснив М.Лукінюк [630]. «Людиновимірність» історичних досліджень пояснено С. Ганабою [186]. Проблеми законів історії в сучасній українській соціально-філософській думці обгрунтовані А. Мельником [678]. В. Космина [522; 523] вивчала методологічні «контроверзи» дослідження історії А. Тойнбі та історичний метод Освальда Шпенглера. Українська історіографія в контексті логіко-гносеологічного аналізу поняття порушена Є. Сахновським [988]. Шляхи самовизначення історичної соціології репрезентувала Л. Сохань [1082].

Важливою проблемою для новітньої української історіографії стала тема: «Україна очима іноземців». В. Брехуненко [88] розкрив думки Гійома Лавесера де Боплана про Україну. Р. Дмитерко [324] показана Україна ХVІІ ст. очима Павла Алепського. В. Калашникова [452] розкрила значення англомовних мемуарів, записок, щоденників іноземців про Україну. Козацька революція в російській рецепції очима українця досліджена В. Крот [563]. Ю. Мицик [706] торкнувся опису Московської держави у хроніці О. Гваньїні. Д. Наливайко [758] змалював рецепцію України в Західній Європі ХІ – ХVІІІ ст. І. Панчук [827] уклав довідник-хрестоматію в контексті бачення іноземцями історії України. В.Сергійчук [1008] пояснив ставлення світу до української державності 1917 –1921 р з аналізом сьогодення.

Сучасна українська історіографія вивчала окремі періоди становлення та функціонування української державності. Слід зазначити, що історія першої східнослов’янської держави продовжує залишатися актуальною темою досліджень протягом багатьох десятиліть. Якщо в минулому основний акцент робився на доведенні того, що суспільство Східної Європи і в середні віки нічим не відрізнялося від суспільства Європи Західної, то сьогодні ця тема дедалі частіше використовується при ствердженні виключного права того чи іншого сучасного східнослов’янського народу на тисячолітню спадщину.

З огляду теми дослідження слід звернути увагу на історіографічні дослідження з найбільш важливих періодів української державності, зокрема В. Барана, Л. Залізняка, О. Ковальчук, С. Троян щодо історіографії давньої історії, студії О. Моці, О. Степанка, П. Толочка, В. Рички, Ю. Фігурного, О. Шостак з історіографії Київської Русі та Галицько-Волинської держави.

У своєму історіографічному дослідженні О. Моця [743] нагадує, що «Київська Русь», або «Давня Русь», чи «Русь-Україна» – це кабінетні терміни. Вищевказана назва з’явилася на основі розробки московськими книжниками ХVІст., а пізніше – М. Карамзіним, С. Соловйовим, В. Ключевським та іншими дослідниками Російської імперії концепції про генеалогічну безперервність протягом тривалого часу правлячого в Москві князівського роду. Водночас із обгрунтуванням вказаної теорії виникли і терміни «Київська Русь», «Московська Русь» – за назвами центрів концентрації владних функцій. Цієї концепції дотримуються більшість сучасних російських (та й не тільки російських) істориків. Говорячи про київський період першої в історії східнослов’янської цивілізації, О. Моця відзначає, що територія Середнього Подніпров’я дійсно була центром Русі. Це зафіксував ще князь Олег, який у 882 р., знищивши стару династію Києвичів, об’єднав північні та південні території, а Київ назвав «матір’ю міст руських» [743, с. 41].

Дослідник А. Павко [805] зазначає, що термін «Київська Русь» з другої половини ХІХ століття став популярним і в українській історіографії, яка розвивалася в гострій інтелектуальній полеміці з історіографією великоруською. Отже, термін «Київська Русь» бере початок не з джерел, а зі сторінок історичних праць імперської доби. Саме в цей період історіографія, вивільнившись від літературознавчих аспектів та аматорських підходів, перетворилася на серйозну науку, яка почала досліджувати важливі проблеми вітчизняної історії з методологічних, концептуальних позицій.

На думку відомих фахівців із проблематики Київська Русь являла собою могутнє державно-політичне утворення, що зародилося у ІХ столітті у Середньому Подніпров’ї та існувало до середини ХІІІ століття. А. Павко [805] поділяє точку зору сучасних дослідників, які вважають, що віддати давньоруську спадщину лише одному зі слов’янських народів (українцям, росіянам чи білорусам) є однаково некоректними.

Стосовно історіографічних досліджень традицій державотворення Київської Русі слід звернути увагу на аналіз зроблений В. Ричкою [950] на Міжнародній науковій конференції «Україна і Росія: діалог історіографій», що відбулася в Чернігові 22 – 25 серпня 2002 року. В. Ричка називає відомих дослідників історії Київської Русі, зокрема М. Брачевського Я. Дашкевича, Л. Залізняка, Я. Ісаєвича, М. Котляра, О. Моцю, П. та О  Толочків. До цього авторитетного списку додаються Ф. Андрущук, Т. Вілкул І. Дзира, В. Коваленко, Л. Махновець, В. Петрашенко, С. Сафонович, Б. Тимощук та інші.

Доречно зауважити, що сучасні дослідники зверталися до історіографічних розвідок окремих проблем історії Київської Русі. О. Ковальчук [484] порушила історіографічні питання вивчення давньої історії України в період романтизму. В. Половець [879] – історіографію та походження половців, С. Троян [1177] – тему слов’янства в українській історичній науці.

Можна погодитися з думкою Ю. Фігурного про те, що ми ніколи не осягнемо усієї цивілізаційної величі Русі, її потужного впливу на поступальний розвиток народів Східної Європи загалом і українського зокрема, якщо не дослідимо, коли, як, і за яких умов вона була утворена, які історичні передумови сприяли цьому тривалому історичному процесу, які етнічні спільноти були в цьому задіяні першими, а які опосередковано. Ця проблема ще дуже далека від свого остаточного вирішення. І тому кожне неупереджене дослідження, яке використовує нові наукові опрацювання і найбільш сучасні теоретико-методологічні розробки, сприяє пошуку істини загалом та осягненню таємниці утворення Києво-Руської держави зокрема [1230, с. 178].

Історіографія Козацької держави знаходить своє відображення перш передусім у працях відомих дослідників українського козацтва, Національно-визвольної війни середини ХVІІ століття, Національної революції 1648 – 1676 рр. та взагалі Гетьманщини. Історіографічні аспекти вищевказаних тем мають місце в дослідженнях О. Апанович, В. Брехуненка, Д. Вирського, В. Горобця, О. Гуржія, І. Дзири, Л. Зашкільняка, В. Кривошеї, С. Лип’явки, Ю. Мицика, В. Сергійчука, В. Смолія, В. Степанкова, О. Струкевича, Б. Сушинського, В. Панашенка, О. Путро, Ф. Турченка, В. Цибульського, Т. Чухліба, В. Шевченка, В. Щербака, Н. Яковенко, Т. Яковлєвої та інших.

Сучасні історики досліджували спеціальні історіографічні теми, пов’язані з історією Козацької державності. Д. Вирський [145] схарактеризував феномен козацтва в речпосполитівській історіографії. І. Дзира [314] висвітлив джерела та історіографію козацького літописання. Л. Зашкільняк [397] розкрив історіографію та суспільну свідомість у контексті орієнтацій України між Польщею та Росією. Проблеми державотворення в козацькій Україні та стан досліджень українсько-російських відносин другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. у вітчизняній історіографії оцінено в публікаціях В. Матях [669; 670]. Історіографію становлення Козацької держави в добу Національно-визвольної війни висвітлено В. Романцовою [958]. Зарубіжним українським дослідником Т. Мацьківим [675] проаналізовано образ Хмельниччини в тогочасних західноєвропейських джерелах. В. Смолій та В. Степанков [1043] розкрили історіографічний образ Української революції ХVІІ ст.

Новітня історіографія акцентує увагу на тому, що з кінця 80-х рр. окреслився новий період у вивченні Української революції середини ХVІІ ст., який у 90-х рр. ХХ ст. – першому десятиріччі ХХІ ст. ознаменувався якісно новими здобутками. Як зауважують В. Смолій та В. Степанков [1043, с. 41], їх глибокий аналіз вимагає спеціального дослідження. Найголовнішим стало переосмислення у першій половині 90-х рр. усталених у радянській історіографії поглядів на суть Визвольної війни та її наслідки (В. Борисенко, О. Гуржій, Я.Дашкевич, В.Замлинський та ін.). Науковому загалу було запропоновано нову концепцію, яка докорінно переглядала сенс національно-визвольних змагань українського народу середини і другої половини ХVІІ ст.

Історіографія Української революції (1917 – 1921 рр.) та її державницькі заходи знаходить грунтовне відображення у працях В. Великочого, І. Гошуляка, В.Капалюшного, Р. Пирога, Л. Радченко, В. Солдатенка, В. Стопчака та інших. Так, зокрема В. Солдатенко [1073; 1074; 1075; 1078; 1079] розкрив концепцію та історіографію революції, окреслив стан історіографічної розробки та актуальні проблеми дослідження історії Української революції, визначив тенденції та актуальні проблеми історіографічного опанування досвіду українського національного руху в 1917 – 1922 рр., торкнувся проблеми єврейських погромів в УНР та висловив міркування з приводу деяких історіографічних тенденцій. Дослідником В. Гораком [217] вивчено літопис української революції за книгою П. Христюка «Замітки і матеріали до історії революції: Історіографічний аналіз». В. Капелюшний [457] підготував історіографічний нарис української державності доби національно-визвольних змагань (1917 – 1921 рр.). С. Дерев’янко [304] дослідив ЗУНР в українській історіографії, а І. Гошуляк [238] дав історіографічну оцінку Акту Злуки ЗУНР та УНР. Л. Радченко [909] проаналізував сучасну історіографію національно-демократичної революції 1917 – 1921 рр. Сучасні дослідники визначили основні підходи вітчизняної історичної науки щодо вивчення політичних партій доби національно-визвольної революції 1917 – 1922рр. (Т. Бевз, В. Гусєв, С. Донченко, І. Михальський, А. Павко, В.Стрілець, В. Якунін та ін.).

У контексті дослідження національних традицій важливе значення має переосмислення історії радянської доби. Праці С. Кульчицького, Ю. Шаповала,, І. Біласа, С. Білоконя, В. Сергійчука, Г. Касьянова, В. Даниленка, В. Барана, В.Калініченка, О. Веселової, Л. Гриневич, В. Марочка, О. Мовчана, О. Стасюк та інших започаткували критичний, здебільшого викривальний підхід до аналізу драматичних подій 1920 – 1950 –х років, їх трагічні наслідки. Дослідники переконливо доводять, що партійно-державна політика СРСР мала протиукраїнський, злочинний, антигуманний характер, а життя показало повну безперспективність такої політики.

Доцільно звернути увагу на проблеми, пов’язані з історіографією відновлення державної незалежності та розбудови самостійної України на зламі тисячоліть. Хоча нерідко, як зазначає Я. Калакура [451, с. 445], лунають голоси, ніби сучасність – це закрита сторінка для історика, однак, з точки зору логіки, будь-яка подія, що відбулася, же належить історії, а значить підлягає історичному пізнанню. Це особливо для таких переломних рубежів, які переживає Україна на межі тисячоліть, коли йде інтенсивний пошук шляхів виходу із системної кризи, побудови демократичного і громадянського суспільства, інтеграції у світове співтовариство. Участь істориків у науковому осмисленні цих процесів засвідчує розуміння ними свого громадянського й патріотичного обов’язку. З огляду на це варті уваги ґрунтовні монографії В.Кременя, Д. Табачника, та В. Ткаченка «Україна: альтернативи поступу (критика історичного досвіду)» (1996), під редакцією Ф. Рудича «Громадянське суспільство в сучасній Україні: специфіка становлення, тенденції розвитку» (2008), у них на основі історіософського осмислення української минувшини та сьогодення обґрунтовуються повчальні уроки, багатоваріантність шляхів трансформації політичної системи України, побудови громадянського суспільства. Можна згадати дослідження І. Дзюби [318], П.Кравченка [542], К.Ніколаєць [771], М. Поповича [886], В. Литвина [899], О.Рафальського [937], В. Ткаченка [1155], а також матеріали наукової конференції «Десять років незалежності України: минуле та сучасне державотворення» (Бердянськ, 2001) [306] та фундаментальне видання «Україна: Утвердження незалежної держави (1991 – 2001) (Київ, 2001) [1191], у яких в тій чи іншій мірі подається аналіз розвитку історичної науки в сучасних умовах та її вплив на державотворчий процес.

1. 2. Джерельний комплекс дисертації

Важливою і необхідною умовою подальшого розвитку української історичної науки є опрацювання і розробка теоретико-методологічних, методичних, джерелознавчих і власне дисциплінарних проблем історії цієї науки, пошук нових теоретико-методологічних підходів, осмислення історіографічних процесів. Гарантом об’єктивності та правдивості висвітлення історичних подій є вивільнення істориків з-під ідеологічної закомплексованості, утвердження свободи наукового пошуку, забезпечення високого рівня професіоналізму.

Відомо, що сучасна наука ще не виробила універсальної системи класифікації та групування джерел за певними спільними ознаками, оскільки для кожної епохи, для кожного історіографічного періоду розвитку історичної науки властиві деякі специфічні різновиди джерел. Крім того, доцільно враховувати, звичайно, і проблематику дослідження, його мету та завдання.

Домінуючу групу історіографічних джерел складають наукові дослідження, опубліковані книги, брошури, статті, матеріали науково-практичних конференцій, конгресів українознавців, історіографічних читань, наукова періодика, бібліографічні огляди та рецензії. У нашому дослідженні використані матеріали конференцій присвячних: Любецькому з’їзду князів 1097 р. та його ролі в історичній долі Київської Русі (Чернігів, 1997) [637], до 1110-річчя Галицько-Волинського князівства (Івано-Франківськ, 1999) [183], Українському козацтву, його витокам, еволюції та спадщині (Вінниця, 2004; Київ, 1996) [419 – 426], до 400-річчя від дня народження Б. Хмельницького ( Рівне, 1995; Київ, 1996) [58], до 340-річчя Переяславської ради [761; 838; 839], І. Мазепі та його добі (Київ – Полтава, 2008) [401], Гетьманату Павла Скоропадського (К., 2008) [190], ролі столиці у процесах державотворення (Київ, 1996) [956]. Значним історіографічним джерелом послугували матеріали Четвертого Конгресу україністів (Одеса, 1999) [726], П’ятого Конгресу україністів (Чернівці, 2002) [725], Всеукраїнських Максимовичівських читань (Черкаси, 2004) [172], матеріали діалогу української та російської історіографій [1193] та інше.

Пріоритетним носієм розвитку науки виступають монографії, тобто дослідження, присвячені в більшій чи меншій мірі історії Української держави в хронологічному чи конкретно періодичному варіанті (Київська Русь, Козацька держава, Українська державність 1917 – 1921 рр.). Монографії, як засвідчує практика, є головним каналом розвитку та поширення знань, адже вони закладають фундамент для створення узагальнювальних праць. З цього приводу можна назвати дослідження Б. Андрусишина, О. Апанович, В. Бодрухіна, О. Бойка, В. Борисенка, М. Брайчевського, В. Брехуненка, І. Верби, Л. Винара, В. Горобця, С.  Грабовського, Я. Грицака, О. Гуржія, Т. Гунчака, Р. Іванченко, В. Ідзьо, В. Даниленка, Я. Дашкевича, Л. Дещинського, М. Котляра, А. Коцура, О. Кузьминця, В. Кульчицького, Я. Малика, Ю. Мицика, О. Пріцака, О. Реєнта, В. Рички, В. Смолія, В. Степанкова, О. Субтельного, П. Толочка, Г. Швидько, В. Шевченка, В. Щербака, Т. Чухліба, Н. Яковенко, Т. Яковлєвої та інших.

Важливим підгрунтям для вивчення національних традицій державотворення українського народу стали історико-правові дослідження, зокрема таких давно відомих учених, як М. Василенка, В. Гришка, Л. Окіншевича, М. Слабченка, С. Юшкова, а також представників новітньої історіографії І. Бойка, К. Віслобокова, С. Водотики, П. Захарченка, В. Капелюшного, В. Медведчука, П. Музиченка, І. Паньонка, А. Пашука, В. Сокуренка, М. Стахіва, Б. Тищика, І. Усенка, В. Цвєткова та інших.

Корисним історіографічним джерелом послугували навчальні посібники, підручники, науково-популярна та довідникова література, а також публіцистичні твори сучасних істориків. Цей різновид джерел має відповідну специфіку, зумовлену своїми функційним призначенням, науково-популярним викладом матеріалу, оскільки підручники, навчальні посібники з історії України, історії держави і права, історіографії та джерелознавства, історії політичної думки здебільшого синтезують найновіші здобутки наукових досліджень на час їх створення, що наближає їх до академічних праць.

З точки зору впливу навчальної літератури на формування суспільно-політичної свідомості, утвердження національно-державницької ідеї їм належить пріоритетне місце. У досліджуваний нами період більшість навчальних посібників з історії України, історії права і держави, української історіографії, політології створювали провідні науковці. Саме їм відводилася визначальна роль у підготовці статей з історії до енциклопедій та словників, зокрема історичних [653; 1208], козацьких [1124; 1224], юридичних [1326], політологічних [876], енциклопедій українознавства [358], довідникових видань. Наголосимо на тому, що публіцистика нерідко дає первісне відображення  й узагальнення явищ історичної науки.

Важливим історіографічним джерелом стали підручники та посібники з історії України Д. Багалія [31], Д. Дорошенка [345; 346], О. Бойка [69], М.Брайчевського [80], П. Магочія [644], О. Субтельного [1123], а також О. Гуржія [277], Н. Яковенко [1334] та інших. Об’єктом уваги стали посібники та нариси з українського державотворення, авторами яких стали С. Грабовський [243], Я. Грицак [250], Т. Гунчак [264], Р. Іванчеко [406], В. Ідзьо [410; 411], М. Котляр [530], А. Коцур [537], Я. Малик [654], Р. Млиновецький [733], а також посібники з політичної історії А. Кудряченка [573], Г. Швидько [875], нариси з української політології В. Потульницького [890], філософії історії за редацією І. Бойченка [1236], Ю. Вільчинського [150] та інших. Серйозним підгрунтям для дослідження стали історіографічні праці І. Загорного [381], Л. Зашкільняка [396], Я. Калакури [451], І. Колесник [491], А. Коцура [538], В. Коцура [539], М. Марченка [658], а також з джерелознавства історії України О. Богдашиної [59], В. Воронова [168], Я. Калакури [418], М. Ковальського [311], C. Макарчука [651] та інших, а також нариси з історії становлення нації С. Єкельчика [357], етнічної історії України П.Толочка [361] та звичаїв нашого народу О.Воропая [170].

У процесі дослідження були використані авторитетні підручники та посібники з історії держави і права України, авторами яких стали: В. Журавський [373], В. Заруба [392], П. Захарченко [394], В. Іванов [402], В. Гончаренко [429], А. Рогожин [430], А. Чайковський [431], В. Капелюшний [458], О. Кузьминець [575], В. Кульчицький [581], П. Музиченко [744; 746], Г. Одінцова [782], Г. Швидько [1301], а також хрестоматія з історії держави і права [1244].

Автор дослідження виходить із того, що своєрідним і важливим історіографічним джерелом і водночас жанром історіографічних дискурсів повинні виступити бібліографічні довідники та огляди історичної, правової, політичної літератури, рецензії на наукові дослідження. Тому вважаємо за доцільність використання матеріалів Книжкової палати України, Національної бібліотеки імені В.І. Вернадського, Історичної та інших бібліотек, які регулярно видають бібліографічні покажчики, зокрема історико-, юридично-, політично-тематичні інформаційні матеріали, що дають уявлення як про кількісні параметри праць, так і про їхню тематичну спрямованість.

Огляди книг і рецензій містять оцінку фахівців тих чи інших проблем, зокрема історіографічну. Доречно зауважити, що одним із показників ефективності може бути облік використання результатів дослідження в навчальній практиці, їхнє застосування в оригінальних працях послідовників і опонентів, у створенні й підтримці наукових шкіл і напрямів. У цьому плані, як на нашу думку, доцільно вказати і на недолік: рецензування праць колег здійснюється від випадку до випадку, на сторінках історичних журналів йому не надається належної уваги. До речі, у таких виданнях, як «Annales», «Speculum» і більшості інших престижних журналів на Заході до половини обсягу випуску, перевага надається рецензіям та історичним оглядам. Там і лежать ключі і до інформації, і до її оцінки. Щоб налагодити хоча б анотування вітчизняних і зарубіжних публікацій доцільно по можливості залучати наукову молодь, потурбувавшись і про матеріальне заохочення.

У нашому історіографічному дослідженні було використано близько 70 рецензій провідних вітчизняних та діаспорних учених, авторами яких стали Б. Андрусишин [8], І. Бойко [64], В. Борисенко [76], Б. Брехуненко [86], А. Буравченков [97; 98], І. Верба [117], Д. Вирський [146], Л. Войтович [158], О. Гуржій [271], В. Даниленко [286], М. Дмитрієнко [327], В. Курило [588], М. Кучера [593], В. Лозовий [625], С. Макарчук [649], Л. Мельник [686], Ю. Мицик [714; 715], В. Наулко [762], Ю. Овсінський [779], А. Петрик [842], Р. Пиріг [851], О. Путро [905; 906], О. Реєнт [940], В. Сарбей [984], Р. Симоненко [1016], В. Степанков [1095], П. Тронько [1176], В. Цибульський [1248], Т. Чухліб [1269], В. Шевченко [1305], В. Щербак [1323], О. Ясь [1358] та багатьох інших дослідників.

       Важливу групу історіографічних пам’яток становлять джерела особового походження. Йдеться про автобіографії істориків і визначних державних діячів, їх спомини, мемуари, щоденники, листи, особові архівні фонди або приватні колекції. Тільки в досліджуваний період оприлюднені автобіографічні матеріали, щоденники, спогади, листи М. Костомарова, В. Антоновича, Д. Багалія, М.Грушевського, Д. Дорошенка, О. Оглоблина та інших істориків та громадсько-державних діячів, що містять багатий на інформацію відомості щодо розвитку та перспектики історичної науки і що важливо, причетність їх до популяризації національних традицій державотворення українського народу. Це дає слушний шанс простежити процес накопичення історичних знань та проаналізувати внесок новітньої української історіографії в осмислення важливої державницької проблеми, утвердження національної ідеї та визначити можливі шляхи її реалізації в сучасному громадянському суспільстві. У нашому дослідженні використані спогади П. Скоропадського [1030], уривки зі споминів М. Шаповала [693; 1293], мемуари колишнього посла в Туреччині О. Лотоцького [748], щоденники В. Винниченка [143], М. Грушевського [261], а також перекладені англомовні мемуари, записки, щоденники ХVІІ – першої половини ХVІІІ століття іноземців про Україну [452]. Викликали науковий інтерес листи Д. Багалія [188], М.Василенка [613], В. Вернадського [373], В. Липинського [173], І. Мазепи [378; 647], С. Петлюри [840; 841], Д. Яворницького [338; 377] та інших. З цього приводу слушно зауважує Н. Миронець, що в міру того як дослідники почали звертати увагу на особистісний фактор в історії, став зростати їхній інтерес і до мемуарної, і до епістолярної спадщини. Предметом зацікаленості послугували публікації І. Гирича [196] щодо щоденника М. Грушевського, О. Гончара [211] про науковий диспут М. Костомарова і М. Погодіна в епістолярному розрізі, І. Заболотної [380] з листування І. Крип’якевича та М. Брайчевського, Н. Миронець [694] з епістолярної спадщини громадсько-політичних діячів України (1917 р.), зокрема про листування М. Шаповала, Н. Мтіхарян [748] про мемуарну спадщину колишнього посла в Тучеччині О. Лотоцького, Т. Осташко [802] стосовно епістолярної спадщини В. Липинського та ін.

У дослідженні використано документальні джерела: Повчання Мономаха [165], Акти та документи Галицько-Волинського князівства [586], Галицько-Волинський літопис [182], Документи Богдана Хмельницького [339], Універсали Богдана Хмельницького (1648 – 1657) [1211], Статті Б. Хмельницького [1093], документи і матеріали возз’єднання України з Росією [171], Доба Мазепи в документах [334], Пакти й конституції законів і вольностей Війська Запорозького [818], Прохання малоросійської шляхти і старшини, разом з гетьманом про відновлення прав Малоросії [903], Зібрання малоросійських прав: 1907 р. [1054], Документи російських архівів з історії України [340], Конституційні акти 1917 – 1920 рр. [504], Документи фонду Генерального секретаріату народної освіти [251], Документи і матеріали Української Центральної Ради [1202], Документи і матеріали Директорії [320], Указ Президента України Л. Кучми «Про відродження історико-культурних та господарських традицій Українського козацтва» [1186], Конституція України [505] та інше.

До історіографічного дискурсу залучалися ті документи державних, громадських, наукових, видавничих органів та установ, які безпосередньо або опосередковано мали вплив (позитивний чи негативний) на розвиток історичної науки, діяльність наукових центрів, інститутів НАН України, видання та поширення історичної літератури.

Сформований джерельний комплекс є цілком повноцінним, репрезентативним, таким, що дав змогу реалізувати дисертаційні завдання і розкрити надбання новітньї історіографії національних традицій українського державотворення.

1.3. Теоретико-методологічний інструментарій дослідження

Правда, істина та об’єктивність – основні наукові цінності історичної науки. Принагідно зауважимо, що авторитетні вчені нагадували: сила аргументів залежить не від того, хто їх висуває, а від їхньої істинності. І сьогодні не втратила значення ця знехтувана, на превеликий жаль, нашими сучасними істориками формула, згідно з якою при вирішенні будь-якої і передусім суспільно-історичної проблеми «більше значення слід надавати силі доказу, ніж авторитетові», який його висуває. Стародавній філософ Марк Тулій Ціцерон пояснював це так: «Тим, які хочуть навчитися, авторитет учителя здебільшого навіть завдає шкоди, бо вони перестануть самі міркувати, а незаперечними вважають лише судження тієї особи, яку вони поважають»[1251, с. 18]. Як відомо, історики В. Антонович, М. Костомаров, М. Драгоманов, М. Грушевський, В. Липинський і багато інших не сприймали не лише авторитаризму в науці, а й зворотного його боку догматизму, закликаючи підходити творчо до розв’язання кожної проблеми, спираючись передусім на власний розум, на здоровий глузд. Хоча, з іншого боку, обмін науковим досвідом завжди допомагає «вчителям» підвести підсумки своїх пошуків і досягнень, а «учням» – засвоїти еволюцію творчої думки і підняти науку на новий, більш високий щабель. «Учні» в деяких випадках випереджають своїх «вчителів»: вони виховуються в більш складних умовах, над ними менше тяжіють гальмівні традиції минулого, але все-таки «вчителі» можуть багато чому навчити молоде покоління, зокрема, як уникнути старих помилок та швидше засвоїти перевірені життям методи.

Видатні історики України прагнули до використання наукових методів, обережного і чесного ставлення до науки, гаряче повставали проти внесення будь-якої тенденційності в наукову роботу, дотримуючись суворого обгрунтування всіх висновків та точних джерел. Характеризуючи діяльність того чи іншого державного або громадського діяча, треба враховувати історичну епоху, у якій він жив, і це повинно викликати більш об’єктивне і спокійне судження про давно минулу боротьбу. Крім того, якими б не були наші симпатії стосовно тих чи інших історичних діячів і явищ, історична неупередженість повинна бути вище цих симпатій: «Amicus Plato sed magis amica veritas (Платон, нам друг та істина дорожча)», – промовляє стародавня мудрість.

Академік В.І. Вернадський вважав, що кожне нове покоління дослідників переписує історію науки наново не тому, що змінюються запаси наших знань. У минулому вони знаходять ідеї та методи, що відповідають нинішній дійсності, але які були не помічені або відкинуті їхніми сучасниками. Помилки, зауважував учений, постійно знаходяться в історії науки і примушують обережно і уважно ставитися до панівного світогляду. Науковий світогляд і дані науки повинні бути доступні повній критиці всякого, критиці, яка виходить із принципів наукового дослідження і спирається на наукові істини. І тут відкривається широке поле для прояву наукової індивідуальності. До того часу, поки дані наукового світогляду не складуть наукової істини, або істинність цих даних не може бути доведена, вони можуть і повинні піддаватися критиці [106, c . 52,53,169]..Тому сьогодні гостро стоїть питання нового осмислення подій, що мали справді доленосний характер. Історія не вмирає з минулим поколінням, а продовжується наступними, вбираючи тисячолітній досвід розуміння добра і зла.

Історія, за словами М. Грушевського, повинна «служити перемозі і закріпленню ідей і настроїв гуманності і демократизму». Тому «зовсім не бажано нашій країні дістати покоління національних нарцисів, хвалькуватих і самозалюблених» [259, с. 183,186,189], що приведе до втрати всякої об’єктивності. У результаті на не науково підготовленого читача, який не завжди спроможний відрізнити правду від вигадки, падає злива псевдопатріотичної сфальсифікованої «інформації», яка деформує історичні традиції нації та викривляє її майбутні перспективи. Якби в нашому минулому все було  так добре і гарно, як намагаються репрезентувати багато авторів, то Україна і український народ певно не були б у такому непривабливому становищі, в якому вони опинилися на сьогодні.

У сучасних умовах чимале значення для вивчення та пропаганди державотворчих традицій мають погляди М.С. Грушевського щодо проблеми організації влади в державі. У брошурі «Хто такі українці і чого вони хочуть?» патріарх української історичної науки звертає увагу на те, що Україна має стати демократичною республікою, у якій її громадянам були б гарантовані всі права і свободи. «Щоб не було ніякої тісноти від власті людям, щоб вона не каверзувала людьми, не накидала їм своєї волі, немає бути іншої власті, тільки з  вибору народного! Се називається устроєм демократичним – щоб народ сам собою правив. Як у селі все має становити вибрана сільська рада, а правити виборча сільська управа, так має бути в повіті, в губернії і всім краю» [259, с. 116].

Сучасних дослідників хвилює питання: «Чому ж повсюдно всю владу в суспільстві беруть люди, які за своєю природою не повинні та й не здатні керувати, не тільки суспільством, але і власним життям?». Сучасна Європа не зможе зітхнути спокійно доти, доки її доля не перейде до рук по-справжньому сучасних людей, які могли б у теперішньому моменті відчути пульсацію минулого. Тому є необхідність глибоко засвоїти уроки історичного досвіду людства, щоб уникнути помилок минулого, щоб не повернутися в минуле.

Актуальними сьогодні можуть бути твердження В. Липинського про правову українську державу, про її громадянина, як «чесного українського урядовця не злодія і не хабарника, чесного хлібороба не глитая, чесного робітника не чрезвичайника, чесного промисловця не визискувача і не обрізувача «купонів від анонімних акцій», «чесного купця не спекулянта, чесного інтелігента не шарлатана, чесного політика не кар’єриста і не демагога»[611, с. 109]. Інакше може повторитися наша традиційна біда, коли «провідна верства перекинулася до сильніших сусідів, а народ піклувався одиноким: аби ж якось вижити». Хочеться ще раз підкреслити актуальність міркувань В.Липинського стосовно сучасності, коли первинне нагромадження капіталу в Україні відбувається за рахунок нечуваного пограбування основної маси населення відверто кримінальними структурами, зрощеними мафіозними зв’язками зі старою номенклатурою, що разом ведуть боротьбу і за політичну владу. В. Липинський пророче застерігав, що переможці політичної сварки в Україні визискуватимуть народ із ще більшим цинізмом, ніж їхні попередники. Витрачені на виборчу кампанію кошти намагатимуться повернути ті, хто, їх втративши, переміг, а ті, хто їх не мав, після отримання влади намагатимуться збагатитися.

Розглядаючи проблему відображення в історичній науці національних традицій державотворення, слід, напевно, дещо по-іншому розглянути концепцію історії України, з’ясовуючи її, передусім, з позицій української державницької ідейної традиції, беручи до уваги, насамперед, «період, що передував утворенню Київської держави», «епоху державного життя», «литовсько-польську епоху», «занепад козацтва і українського життя», «українське відродження» та ін. Теза «Київська Русь є першою формою української державності» для М. Грушевського стає найважливішою точкою відліку в обгрунтуванні не тільки культурних, а й політичних змагань українства в боротьбі за самовизначення України. Отже, маючи за собою славну історію Київської Русі, український народ замість того, щоб принижено благати «визнання» за ним статусу «дозрілого» власного політичного розвитку, з повним правом вимагає відновлення своєї тисячолітньої «державницької традиції» (див.: [1204]). Тут М. Грушевський – учений поступається місцем М. Грушевському – політикові, але з точки зору його української ідеї, позиція вченого є цілком закономірною.

Своїми дослідженнями, фундаментальними і прикладними, учені-історики засвідчили здатність, навіть у найскладніші періоди, створювати праці справді європейського рівня. Вони різні щодо методологічних підходів застосування наукового інструментарію, джерельної бази, але у них є спільне: вони переконливо засвідчують, що існує держава Україна, її народ, який має давню і стійку етнодержавну традицію і позитивний досвід, чи то часів Київської Русі, Б.Хмельницького, Центральної Ради, Гетьманату П. Скоропадського, Директорії, ЗУНР, Карпатськї України чи то Радянської України, і ми цей досвід можемо і повинні творчо використовувати на нинішньому етапі державотворення. Чим швидше ми засвоїмо цю аксіому, тим менше допускатимемо помилок.

Висвітлення історичною наукою національних традицій державотворення передбачає з’ясування суті і змісту поняття «національна ідея». Ще визначні мислителі минулого М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський, Ю. Бачинський, В. Липинський та інші відомі діячі українського відродження визнавали необхідність існування національної ідеї в державотворчому процесі. В.Липинський із болем писав про відсутність національної єдності серед українців, притаманні їм гострі внутрішні суперечності, розподіл їхніх сил на різні, нерідко ворогуючі між собою політичні табори.

І сьогодні проявляється відсутність ідеології «української мрії», здатної об’єднати народ, наповнити смислом його політичне життя. Хоч і активно на сьогодні культивується проблема «державницької ідеології», але, на жаль, «державницька ідеологія» не має за собою домінуючих політичних сил, які виробляють відповідну ідеологічну «матерію», немає достатнього зв’язку державних установ із політичними силами, ще не вироблені основні цілі, методи, стратегії українського державотворення, а політична, правова, філософська думка ще не поставила в основу своєї діяльності розробку саме цих основоположних засад (див.: [1204, с. 145]).

Очевидно, слід виходити з того, що національна ідея має бути універсальною і загальноприйнятою для всіх громадян України. Кожна держава та її народ прагне сформулювати ідею, притаманну тільки їй і підтримувану її громадянами. Як правило, національні ідеї віддзеркалювалися в двох-трьох ключових словах: «американська мрія», яка визначає Америку як суспільство рівних можливостей з притаманним йому індивідуалізмом і динамізмом, «величність Франції», яка імпонувала власній гідності цього народу. Росія також мала національні ідеї, чи такі, які вважалися національними: «Москва – третій Рим», «Православ’я. Самодержавність. Народність». Російсько-імперська ідеологія базувалася на постулатах єдиного східнослов’янського племені (а саме єдиної мови, культури, віри, держави), Київської Русі як спадщини Великоросії та неминучості довічного «возз’єднання» Росії, Білорусії, України. Ця ідеологія впроваджувалася урядовими вердиктами, і всіма засобами освіти, науки, мистецтва, отже, була підступно-агресивною. Об’єднувальною стала національна ідея «соціалізму з китайською специфікою» для КНР.

Для України, як наголошував М. Грушевський ; «Реалізація національної ідеї в її універсальній сутності; торжество народовладдя, рівності, справедливості і свободи». Очевидно, що розуміння національної ідеї ґрунтується на глибоких історичних традиціях, які ведуть свій родовід з життєдайних джерел Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, Козацької держави. Це ідея сильної і процвітаючої України, ідея державності, патріотизму і солідарності, ідея духовності, конституційного порядку, громадянського миру і злагоди, ідея справедливості та добробуту; ідея відкритості світу.

Отже, українська національна ідея ґрунтується на історичних традиціях. Наприклад, історизм української ідеї Я. Калакура вбачає в тому, що, по-перше, українська ідея є продуктом історичного розвитку українського народу, невід’ємною частиною його суспільно-політичного, духовного і культурного життя, виявом національної самосвідомості. Українська ідея – це не лише категорія ідеології, а й спосіб мислення, могутній духовний фактор, світоглядний чинник, який матеріалізується в змаганнях українського народу за волю і незалежність. По-друге, з позицій історизму та за допомогою його методів можна простежити, коли і як зародилася українська ідея, які основні етапи на своєму шляху пройшла, чим стала сьогодні, хто стояв біля її витоків, розвивав, збагачував, утверджував, обороняв, боровся за її реалізацію. По-третє, історизм відкриває простір для з’ясування як загальних тенденцій формування національної ідеї, властивих усім народам, так і найхарактерніших рис і особливостей української ідеї, її визвольного характеру, гуманізму і демократизму, державотворчої спрямованості, християнської традиції [448, с. 37].

Можна припустити, що національна ідея – це не етнічна категорія, а державно-політична, яка має історичну ретроспективу. Очевидно, вона повинна бути не вузькою, або досить загальною, але близькою і зрозумілою не тільки для етнічних українців, але й для українців російських, білорусів, татар, угорців, румунів, болгар, євреїв та інших народів, для яких Україна є батьківщиною. Досвід європейського демократизму показує, що ідея державності не може набути чинності, якщо не є національним пріоритетом. Ідея повинна сконцентрувати увагу нації на суспільстві і громадянинові, а також на соціальній політиці держави. Напевно, що цю ідею повинен сформулювати дійсний лідер нації, якого буде сприймати більшість населення, він повинен бути авторитетом у минулому і сучасному, бачити переконливі перспективи на майбутнє, мати свою команду інтелектуалів-державників, патріотів, які знають, куди вести націю, розраховуючи на її мудрість і бажання створити, спираючись на власні сили, державу гідну свого народу.

На сьогодні актуальним завданням є розробка і введення в науковий обіг поняття «державницька ідея» як підгрунтя національного розвою, важливої детермінанти пробудження народу, національного поступу, а також понять «державницький інтерес», як цілком природного права на особисте виявлення свого власного інтересу; «національна безпека», яка співвідноситься зі ступенем захищеності інтересів і прав особи, народу, держави від зовнішніх і внутрішніх небезпек.

Очевидно, що розробка та практична реалізація проблем, які пов’язані з «національною ідеєю», «державницькою ідеєю», «державною ідеологією», «державницьким інтересом», «національною безпекою», і повинні ґрунтуватися, передусім, на розумінні наших віковічних народних традицій, актуалізації понять, які використовував М. Грушевський. У нашій історичній науці ця проблема майже не досліджена і потребує ґрунтовного висвітлення.

Розбудова суверенної Української держави вимагає консолідуючої ідеї, прийнятної для всього її поліетнічного населення. Через відсутність такої ідеї державотворчий процес гальмується, постійно наштовхується на серйозні перепони. Заяви про те, що національна ідея у нас не спрацювала, видаються вкрай некоректними. Йдеться лише про те, що національна ідея на сьогодні ще не стала загальнонаціональним надбанням. Крім того, необхідно констатувати відсутність концептуально оформленої національної ідеї. Головне завдання, яке постає при цьому, визначення її змісту, щоб зробити національну ідею загальносприйнятною. Не менш важливим є і ліквідація відмежованості національної ідеї від реального життя держави, вирішення проблем органічного поєднання її з державотворчою ідеєю, усвідомлене сприйняття цих ідей та активна діяльність усього народу України стосовно втілення її в життя [1225, с. 193].

Останнім часом дослідниками здійснено спробу комплексного політико-правового підходу до феномена національної ідеї та сучасного етапу державотворення. Акцентується увага на тому, що, не зважаючи на пануючий у демократичних суспільствах принцип ідеологічного плюралізму, кожна країна має свою державницько-правову ідею, яка об’єднує весь народ і має загальнонаціональний характер. Автори доводять необхідність домінування суспільної злагоди й солідарності над радикалізмом в українському суспільстві і поєднання ліберального, націонал-демократичного та соціал-демократичного політичних чинників у національній ідеї. Будь-яка національна ідея, що справді заслуговує на увагу, завжди повинна мати державницький характер. Як чинники становлення змісту національної ідеї розглядаються громадянське суспільство, світ людини, державність, демократизм, національні традиції [677].

Сучасні дослідники вдалися до розробки теоретичних проблем формування національної, державницької ідеї українського народу. У публікації Д. Дмитренко [325] розкрита роль національної ідеї як інноваційної стратегії розвитку держави. М. Жулинський [371] з’ясував значення національної ідеї в ідеологічній системі державотворення. А. Захарчук [395] дослідив становлення феномена ідеї української державності через призму політичної антропології. Я. Калакура [ 448] сформулював національну ідею як українознавчу проблему в контексті історизму. Ю. Сиволоб та В. Солдатенко [1013] з’ясували передумови і зародження національної ідеї. В. Солдатенко, В. Крижанівський, Ю. Левенець [1076] уклали спеціальний історичний нарис про українську ідею. Б. Сушинський [1128] розкрив проблему нації та національної ідеї в контексті історії України. Вчені-історики за редакцією І. Кураса підготували збірник нарисів про перші речники української ідеї [1195]. До питання про українську національну ідею була звернута увага В. Хоменко [1241].

Українські вчені, дотримуючись принципу історизму української ідеї, вдалися до конкретних періодів її формування. Р. Іванченко [405] торкнулася державницької ідеї давньої України-Русі. В. Задунавський [383] окреслив становлення української національної ідеї в руслі козацьких традицій. А. Бульвінський [94], В. Смолій та В. Степанков [1045] розкрили проблеми формування, еволюції та реалізації української державної ідеї в ХVІІ – ХVІІІ ст. М. Кармазіна [461] дослідила ідеї державності в українській політичній думці (кінець ХІХ – початок ХХ ст.). О. Копиленко [509] розкрито «українську ідею» М. Грушевського. Р. Вєтров [136] окреслив державницький потенціал української національної ідеї у 1917 – 1920 рр. І. Гошуляк [239] проаналізував національну ідею в контексті соборності України.

Відсутність консолідуючої мети, усвідомлення шляхів її досягнення оберталися трагічними наслідками, вели до втрати священного права кожного народу на свободу і незалежність, можливості самостійно обирати свою долю, визначати власну історичну перспективу, утілювати омріяне в життя. Сьогодні повинні враховуватися обставини, за яких об’єднання нації відбуватиметься у відповідності з державним устроєм, частково на підставі звичаїв, частково на основі законів.

Висвітлення історичною наукою національних традицій державотворення передбачає необхідність вивчення такого явища, як «український менталітет». Це поняття, яке ще донедавна через ідеологічні причини перебувало за межами наукового аналізу вітчизняних учених, активно входить у науковий обіг, стає предметом системного аналізу фахівців різного профілю, насамперед істориків, філософів, політологів та представників інших гуманітарних дисциплін. Нагальною є потреба в дослідженні особливостей української ментальності та її впливу на державотворчі процеси. З’ясування традицій етнічної ментальності дасть можливість позбутися народові певних негативних рис, допомогти практикам правильно визначити національну політику в державі, захистити інтереси національних меншин, а також уміло стимулювати етнічні інтеграційні процеси в напрямку політичної консолідації українського народу. У зв’язку з цим доцільним є звернення до творчої спадщини українських істориків, зокрема М. Максимовича, Й. Бодянського, М . Маркевича, О. Лазаревського, М. Костомарова, В. Антоновича, П. Куліша, М. Драгоманова, М. Грушевського, В. Липинського та її нове переосмислення.

Важливість опрацювання проблеми, пов’язаної з феноменом українського менталітету викликана тим, що історія нинішнього етапу українського державотворення – четверта історична спроба побудувати власну державу – виявляє глибокі суперечливі тенденції соціально-політичного та духовного розвитку українського народу. Принципово важливою є та обставина, що формування сучасного українського менталітету проходить в умовах державної незалежності України. Проте, державний лад України сьогодні є конгломератом елементів парламентської республіки, президентського правління і радянської влади. І, дійсно, сьогодні зберігаються інститути державності, успадковані від колишнього СРСР, і робляться спроби некритичного використання тих чи інших моделей сучасного зарубіжного досвіду. У результаті – державний устрій не є цілісним і не відповідає належним чином менталітетові народу, його традиціям і звичаям.

Поняття традицій в історії українського державотворення запроваджувалися видатними істориками, зокрема «державницькі традиції» (М. Грушевський) та «державно-національна традиція» (В. Липинський). Важливість розуміння таких «традицій» пояснюється тим, що життєздатним є державний лад, який залишили нам предки, які дбали про свою державу, і кожна держава дотримується в певній мірі своїх давніх традицій.

М. Грушевський вбачав державницькі традиції українського народу в постійному прагненні реформування державного і суспільного ладу, встановлення основ вільного громадянського, політичного розвитку та життя, завоювання політичної свободи, створення умов людського існування, просвітницького та економічного прогресу, забезпечення соціально-політичного самовизначення. “За нами, – писав історик, – стихійні, непереможні потреби нашого народу, – стримані, але не вбиті. За нами сила вікових традицій, сила інстинкту самозбереження». Крім цього, М. Грушевський у традиціях вбачав моральний стимул, засіб соціального виховання. З них, на думку вченого, вибирається кожного разу особливо те, що ціниться взагалі в соціальній діяльності людини. «Традиція є тою підставою людської солідарності, на якій живе і розвивається громадське життя» [260, с.56].

В. Липинський визначав творчу суть нашої державно-національної традиції в постійному змаганні великої і дужої української нації до здобуття вільного та незалежного, організованого та розумного національного існування на своїй власній землі. Український народ, «як громада спільною кров’ю, традицією, вихованням і працею спаяна» мав для України, на думку В. Липинського, державотворчу вартість [611, с. 29]. Він слушно зауважував : «Кожна нація має тільки таку традицію, яку вона сама по своїй історії витворила. Кожна нація може мати тільки таку форму національно-державного ладу, який з цієї традиції виростає і на який цієї традиції вистачає. Нищити свою власну державно-національну традицію, тому що в ній є недоліки й помилки, це значить... нищити самих себе. Досконалити цю традицію – тобто обережно відкидати з неї все, що в життті нації було нездоровим, і з любов’ю та пієтизмом розвивати те, що показало свою творчу силу і життєздатність – ось завдання тих, хто будує, хто творить, хто живе життям нації, хто з життям нації зв’язує своє власне життя» [611, с. 94].

Сучасний історик Я. Дашкевич вважає, що історична традиція відіграє велетенську роль в епоху національного відродження, а саме: у державному будівництві, у творенні та поширенні національної ідеї, у побудові фундаментів національного виховання, національної школи [290, с. 6] та національної історичної науки, яка мусить передати новим поколінням історичний досвід, застерегти їх від старих політичних помилок, показати, які традиції себе не виправдали.

Історична традиція завжди оточувалася шанобливістю та повагою, виступаючи в ролі авторитетного аргументу в ідеологічних і політичних дискусіях, і водночас потребувала свого подолання в ім’я дальшого прогресивного розвитку. Інколи інноваціями вважають своєрідне бажання повернути «чудове» минуле в сучасне, ним же намагаються і прогнозувати віддалене майбутнє. Історична пам’ять зовсім не передбачає копіювання якихось соціально-політичних інститутів минулого, вона тільки сприяє зв’язкам між поколіннями, хоч за своєю природою вона мінлива і вибіркова залежно від пануючих на даний час у суспільстві ідейних засад. Історична пам’ять (традиція) особливо експлуатується різними політичними партіями і групами в часи соціально-політичних і економічних криз, які в своїх інтересах намагаються висвітлити певні події і факти в життєдіяльності народу [1225, с. 34].

Отже, державницька традиція – одна із найважливіших форм передачі соціального досвіду попередніх поколінь у справі організації політики в різних сферах суспільного життя, зокрема конституційного влаштування державної влади (законодавчої, виконавчої, судової). Ці традиції акумулюють у собі провідні ідеї нації ― народу, їхній менталітет, політичну і правову культуру, соціальні, економічні та духовні цінності. Традиції відображають сьогодення і тенденцією свого розвитку здатні передбачити майбутнє. Традиції можуть мати як прогресивний, так і регресивний характер. Вони є відносно сталими комплексами, що сформовані як результат взаємодії, взаємовпливу історичних, економічних, політичних, культурних, психологічних особливостей народу (етносу), які вироблені в певному світосприйманні, символіці, звичках чи модусах мислення та поведінки.

Таким чином, національні традиції українського державотворення це відносно сталі комплекси, що сформувалися історично як результат зародження і розвитку державності  українського народу, його багатовікової боротьби за національне визволення, свободу і незалежність, за цілісніть і соборність України. Вони втілюють ментальні, психологічні, світоглядні, культурно-духовні та інші особливості українського етносу, сформовані та збережені в контексті національного світосприйняття, звичаїв, поведінки, сисмволів тощо. Завдяки національним традиціям у політичній історії існують зв’язок, спадкоємність, через які елементи політичної спадщини включаються в реальні політичні процеси тими своїми аспектами, які відповідать новим умовам. Традиції здатні відігравати як творчу, так і деструктивну роль у суспільстві. Гідним наслідування є ті, що діють на благо того чи іншого народу.

Доцільно погодитися з тими дослідниками, зокрема А. Лясотою, яка вважає, що на сьогоднішній день національні (політичні) традиції як самостійний феномен, залишаються, на жаль, недостатньо вивченими. У політичних імплікаціях розгляд традицій здійснюється так: – ідеологічна традиційність, де традиціям відводилася роль основоположної системоутворюючої цінності, особливо в рамках консерватизму; державницька традиційність, яка пов’язанаа з пошуками тих національних цінностей, котрі б сприяли процесу державотворення та інтеграції багатоскладових суспільств; – транзитивна традиційність, яка визначає традицію як форму суспільного (політичного) устрою, яка потребує модернізації; – культурна традиційність, яка розглядається як найважливіший елемент політичної культури, який виконує функції інтеграції, регуляції, наступності, легітимації.

Основним методологічним орієнтиром нашого історіографічного дослідження є визначена Конституцією України національно-державницька парадигма, згідно з якою традиції мають багатовікову історію українського державотворення, а держава розглядається як найважливіша форма реалізації народного суверенітету, народ же є джерелом державної влади. Наука, зокрема історична, як важливий атрибут державності, має сприяти консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури. Важливим є також методологічне застереження М. Грушевського про те, що історія повинна слугували перемозі та закріпленню ідей, настроїв гуманізму і демократизму [260, с. 232]. Однак, є сенс ураховувати ту обставину, що логічні та методологічні правила не створюються довільно, а виробляються відповідно до матеріалу і спеціальних знань, які ставить собі за мету та чи інша наука.

Багато часу, коштів і зусиль потрачено, наприклад, не на наукове вивчення, а на беззастережне «утвердження» «нового соціалістичного способу життя», «нових звичаїв та обрядів», «нової історичної спільності», прославлення «возз’єднання» та історії «колиски трьох народів», на вивчення «досвіду виховання «на революційних, бойових та трудових традиціях», величних наслідків «колективізації», «індустріалізації» та обґрунтування «актуальності» дослідження цих проблем у суспільно-політичних науках, зокрема в історичній.

Сьогодні бідьшість авторів історіографічних досліджень зовсім не розглядають радянської історіографії, оскільки там, де політика та ідеологія заступала всі ділянки суспільного життя, дуже мало було науки. Тому, з одного боку, критика цієї історіографії сьогодні виглядає кон’юнктурною, а з другого -–дуже важливо аналізувати думки, висловлені між рядками тими вченими, які зберігали громадянське та професійне сумління. Українська історична наука радянської доби була позбавлена можливості висвітлювати питання причетності українського народу до багатовікових традицій національного державотворення, порушувати проблеми зародження в українському суспільстві державницьких ідей, парламентських традицій, автономістських та незалежницьких прагнень, згубності впливу на українців «Переяславської легенди». Українській історіографії відводилася допоміжна роль при вивченні історії вітчизняної науки у вищих навчальних закладах Радянської України. Другорядність, провінціалізм, відірваність від здобутків світової історичної науки, – усе це наслідок політико-ідеологічної обмеженості, інтелектуальної ізольованості, відсутності стилю радянської історичної науки та її національних осередків [311, с. 18].

Сучасний стан історичної науки характеризується деякими тенденціями, що значною мірою впливають на її розвиток. Подолання обмеженостей формаційної концепції і використання можливостей цивілізаційного підходу, який дозволяє осягнути історію людства у всій її багатогранності, поставити в центр історичного вивчення людину (не лише її предметно-практичну діяльність, а й багатство її духовного життя), потребує залучення нових джерел. Разом з тим, просте розширення джерельної бази науки, при її важливості, – це в загалом екстенсивний шлях

Важливе місце, яке посідала і посідає історіографія в житті українського суспільства, зумовлювало звернення до її проблематики кількох дослідників із різних галузей знань: істориків та археологів, фахівців з історії вітчизняної етнографії, географії, суспільно-політичної думки, філософії, культури загалом. Прикладом такого підходу може бути Володимир Антонович, який працював у різних наукових галузях: археології, етнографії, історії та ін. В історика, як представник однієї з суспільних наук, сформульовані наукові погляди під впливом загального стану інших суспільних наук, зокрема філософії, права та економіки. Було б дивним вимагати від кожного історика новизни в його загальному уявленні про історичний процес.

Особливу роль при вивченні української історіографії відіграє теорія державного будівництва, яка покликана відобразити специфіку та загальні закономірності історичного розвитку. Вона дозволяє одержати загальні уявлення про характер взаємодії історичних знань із громадсько-політичною думкою, іншими гуманітарними науками, з’ясувати умови розвитку історіографії.

Корисний також зв’язок історіографії з політичною філософією, яка порушує проблеми устрою в суспільстві, критерії оцінки суспільних інституцій і вивчає можливості цих критеріїв сприяти виборові та утвердженню того чи того державного ладу. Поєднання з політичною філософією сприятиме втіленню принципів справедливості та доброчесності, визначенню тих традиційних інституцій, які потрібні для координації державного життя, розвитку радикальних реформ та окремих політичних структур.

Досліджуючи проблему національних традицій державотворення українського народу, важливо дотримуватися принципу історизму, усебічності, об’єктивності та наступності, залучити методи пізнання, зокрема історіографічного аналізу, синтезу, системного, проблемно-хронологічного, порівняльного. Ці методи дослідження дають змогу: по-перше, простежити процес кількісного та якісного накопичення сучасними істориками знань з проблем, які відображають національні традиції державотворення, окреслити основні напрями досліджень та методи, які використовували вчені, визначити рівень і масштабність залучення історичних джерел; по-друге, досліджуючи загальну проблему вивчення національних традицій державотворення, доречно застосувати функціональне розчленування в напрямі дослідження законодавчої, виконавчої та судової влади; по- третє, вивчаючи національні традиції та їхні функціональні елементи, слід дотримуватися ретроспективного (історичного) аналізу згідно з визначеною періодизацією національного державотворення та історіографічного процесу; по-четверте, звернути увагу на історичну роль українського та російського козацтва, відображення цих феноменів в українській, російській та зарубіжній історіографії.

Якщо конкретно торкатися відображення в сучасній українській історіографії порівняльного методу та його значення для вивчення національних традицій державотворення, то значний інтерес представляють наступні публікації: Вячеслав Липинський і Михайло Грушевський у дореволюційні часи (П.  Сохань [1084]); Порівняльний аналіз історіософських поглядів М. Костомарова та В. Антоновича (В. Ващенко [107]); М. Костомаров і М. Погодін: в епістолярному розрізі (О. Гончар [211]); Микола Костомаров і Володимир Антонович: єдність ідей та відмінність методології (Ю. Пінчук [859]; Б. Грінченко – М. Драгоманов: діалоги про українську національні справу [255]; М. Драгоманов – І. Франко і дилема українського соціалізму (Я. Грицак [246]); До питання про відносини В. Липинського з гетьманом П. Скоропадським [А. Боляновський [71]; П. Скоропадський і М. Міхновський 1918 р. (Ф. Турченко [1180]; Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби (В. Солдатенко [1067]; Україна і Росія: діалог історіографій [1193] та ін.

З-поміж методологічних аспектів історіографії проблеми важливе місце належить періодизації як еволюції зародження, становлення та функціонування української державності, так і самого історіографічного процесу. Адже в періодизації як способі структурування, тобто впорядкуванняі історіографічного матеріалу зацікавлений будь-який історик, незалежно від досліджуваної ним проблеми. Періодизація є також одним із дійових, з точки зору дидактики способів вивчення історії, оскільки упорядкованість основа систематики. Основними критеріями періодизації стали: кількість і якість, події і процеси, політична революція чи реформа.

Основні періоди зародження, становлення та функціонування української державності зреалізовані в наступному:

Княжа доба пов’язана із зародженням державності, з утворенням києво-руської держави як держави українського народу, її трансформацією в Київську . Русь, з успадкуванням її традицій в Галицько-Волинській державі та у Великому князівстві Литовському ХІV – перша половина ХVІ ст.). Це – епоха «військової і вічової демократії», формування князівської адміністрації, судочинства, християнізації Русі, розвиток і піднесення місцевого самоврядування. Серед атрибутів державного ладу, звичаїв та права Київської Русі дослідники виокремлюють: схильність до індивідуальної свободи, народоправство у публічному житті (народне віче, вибір князя, укладання договору з ним, існування поряд з центральною владою місцевого самоврядування), зародки федеративного устрою (удільні князівства в межах однієї держави) тощо. Однак ці романтизовані уявлення виглають дещо спрощеними у світлі сучасної історичної науки.

Козацько-гетьманська державність зберегла і примножила княжі традиції державності в контексті Запорізької Січі, держави Б.Хмельницького та Гетьманщини (друга половина ХVІ – ХVІІ ст.) З одного боку, це результат колективного генія народу, що привів у рух політичні традиції козаччини, а з іншого – цілеспрямованої діяльності Б. Хмельницького та його прибічників із створення нових форм суспільної та державної організації, певної ієрархії владних відносин, перетворенню українського уряду на суб’єкт міжнародних відносин.

Державність часів Української революції (1917 – 1921 рр.): представлена: Українською Народною Республікою доби Центральної Ради, Гетьманатом П. Скоропадського, УНР часів Директорії, Західноукраїнською Народною Республікою. Період Української революції супроводжувався пошуком форм і засобів формування української державності, зусиллями спрямованими на побудову громадянського суспільства, гострим суперництвом різних суспільних сил, чисельних політичних партій, що домагалися права бути речниками сподівань і прагнень народу. Продовження національних визвольних змагань стала спроба утвердження державності в Карпатській Україні.

Радянська державність (1919 – 1990 рр.). Новітня українська історіографія трактує цю добу не лише як нищення національних традицій державності, але і як період їх виживання у боротьбі за суверенітет і самостійність, за соборність України і формування етнічних і державних кордонів України. 

Відновлення та зміцнення державної незалежності України (з 1991р.), пов’язане з відродженням низки національних традицій державності, їх втіленням у розбудові інститутів держави і гроиадянського суспільства, формування сучасної політичної системи, у розвитку місцевого самоврядування, демократії і правових засад. Стрижнем державотворчого процесу протягом першої половини 90-х років ХХ ст. був конституційний процес, що мав забезпечити утвердження стійкої системи державної влади, національної правової ситеми, законності й правопорядку.

Отже, опора на надбання попередників, вагому джерельну базу, дотримання основоположних методологічних принципів, комплексне застосування дослідницьких методів, понятійно-термінологічного апарату сприяло досягненню поставленої мети.


РОЗДІЛ 2

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ІСТОРІОГРАФІЧНОГО ПРОЦЕСУ

З ПРОБЛЕМИ ДОСЛІДЖЕННЯ

Вдаючись до загальної характеристики історіографічного процесу з проблеми дослідження необхідно окреслити періодизацію новітнього розвитку знань з історії української державності :

початковий (кінець 80-х ХХ ст.), який нагадував період хрущовської «відлиги» середини 50-х – початку 60-х рр. і започаткував формування нової історіографічної ситуації в УРСР. Саме в цей період почався процес формування нової історіографічної ситуації в УРСР під впливовим курсом М. Горбачова на перебудову і кризи марксистської парадигми історії, започатковується повернення радянських істориків до національно-державницької схеми української історії, їх долучення до надбань національної та світової історіографії.

Перший етап (90-ті рр. ХХ ст.) характеризується початком «націоналізації» історіографічного процесу і створення національної історії України, її державності, методологічною переорієнтацією значної частини радянських істориків і переходом на позиції національно-державницького історіописання. Історична наука почала позбуватися статусу «прислужниці» політичних та ідеологічних доктрин тоталітаризму.

Другий етап (з початку ХХІ ст.) відзначився посиленням критичного погляду погляду на здобутки та прогалини у розвитку історіографії, що проявилося в справжньому «історіографічному бумі». Побачив світ ряд історіографічних студій, зокрема Я. Ісаєвича, Л. Зашкільняка, Я. Калакури Г. Касьянова,  І. Колесник, К. Кондратюка, А. Коцура, В.Коцура, В. Масненка, О. Удода, В. Яремчука та інших, у яких головну увагу приділено характеристиці витоків і особливостей розвитку української історичної думки, її розвитку в княжу добу, у козацько-гетьманські часи, а також у часи визвольних змагань початку ХХ ст. за відновлення та зміцнення державної незалежності України.

У контексті запропонованої періодизації новітньої історіографії спостерігаються особливості нагромадження знань з історії національних традицій українського державотворення, аналізуються найбільш загальні надбання історичної науки. Відновлення незалежності України та розбудова правової і демократичної держави стали важливим імпульсом для відродження національних традицій української історіографії, у тому числі її державницького напряму, створення справді наукової історії української державності. Вагоме значення мало повернення для широкого використання творчої спадщини М. Костомарова, В. Антоновича, М. Драгоманова, М. Грушевського. Д. Багалія, В. Біднова, М. Василенка, Д. Дорошенка, В. Липинського, С. Томашівського, В. Кучабського, І. Крип’якевича, М. Кордуби, О. Оглоблина, Л. Окіншевича, Н. Полонської-Василенко, О. Терлецького, М. Чубатого, О. Шульгіна, Д. Яворницького, А. Яковлева та інших, що значно збагатило джерельну базу дослідження історіографії державності України.

Новий етап вивчення національних традицій державотворення пов'язаний з методологічною переорієнтацією пострадянських істориків, відмовою від ідеологічних стереотипів тоталітарної доби, прилученням до надбань західних істориків, розширенням тематики наукових досліджень, збагаченням їхнього  змісту та підвищенням фахового рівня. Велику роль у відродженні національної історіографії та її соборності відіграло розширення джерельної бази, створення під егідою академічного Інституту історії України ґрунтовної «Історії України. Нове бачення» у 2-х книгах, низки монографічних досліджень, нового покоління навчальної літератури, поширення надбань діаспорних істориків, зокрема Л. Винара, Т. Гунчака, Т.Мацьківа, І .Нагаєвського, О. Пріцака, О. Субтельного та інших.

Упродовж 1990-х рр. тривало дослідження на монографічному рівні майже всіх періодів українського державотворення на основі залучення нових або нового прочитання існуючих джерел. Більш високого рівня узагальнення історичного досвіду української державності досягнуто у другому десятиріччі незалежності України, коли завершилося серійне видання «Україна крізь віки», побачили світ «Енциклопедія етнодержавознавства», «Енциклопедія українознавства», «Юридична енциклопедія України», нові томи «Енциклопедії історії України». В історіографічному процесі активно заявила про себе генерація молодих істориків. За підрахунками автора, за період з кінця 1980 – х до 2011 р. опубліковано близько 3 тисяч праць, прямо або опосередковано присвячених історії державності України.

2.1. Історіографія зародження національних традицій державності в княжу добу

У досліджуваний період значно зросла увага науковців до з’ясування передумов державного життя та етногенезу українського народу. Свідченням цього стали студії В. Барана, М. Брайчевського, Л. Войтовича, Л. Залізняка, Р.Іванченко, А. Карасевича, Д. Козака, М. Корінного, М. Котляра, О. Моці, Б.Панасюка, О.Пріцака, В.Рички, П. і О. Толочків та інших, у який простежено витоки етнонаціотворення та показано безперевність цих процесів

Відомо, що традиційна тема Київської Русі, започаткована ще найдавнішим літописом «Повість временних літ», продовжувала хвилювати українських хроністів, літописців ХVІІ – ХVІІІ ст., істориків ХІХ – ХХ ст., актуальною вона є сьогодні. Із наукового погляду це пов’язано з тим, що історичні джерела – літописні, актові, літературні, лінгвістичні, археологічні, етнографічні та інші – збереглися здебільшого лише фрагментарно. Зважаючи на це, як зауважує С. Макарчук, в історіографію ввійшло багато поверхових, суперечливих їхніх інтерпретацій, які є взаємно протилежними [649, с. 212].

Потреба в синтетичних наукових працях була завжди, та особливо актуальною вона стала на початку 90-х років ХХ ст., коли розпочалася цілеспрямована й масова міфологізація України. Неосвічені, зате надміру політизовані й самовпевнені дилетанти звалили на голови довірливих читачів гори тенденційних вигадок та нісенітниць, при чому нерідко таких, що породжують недоброзичливість, а то й ворожнечу до інших народів. А дійсно наукових праць з історії стародавньої України, розраховані на студентів вишів, не було.

У дослідженні основних проблем Київської Русі останнім часом намітився, на думку В. Рички, відхід від універсалізації формаційного підходу, що дає змогу з’ясувати тільки один аспект історичного буття – соціально-економічний. Якщо раніше в центрі уваги вітчизняних учених були переважно проблеми розвитку виробничих відносин, то віднедавна спектр досліджуваних питань урізноманітнився за рахунок, зокрема, культурних аспектів політичних зв’язків, історії ідей та ментальностей [950, с. 24].

Стало очевидним, що цьому сприяла поява в пострадянському історіографічному просторі незалежних часописів та спеціальних періодичних видань. Таким, безумовно, є започаткований в 1992 р. О. Толочком та Н. Яковенко науковий збірник «Mediaevalia Ucrainica: ментальність та історія ідей». З 2002 р. Центр досліджень історії Київської Русі Інституту історії України НАН України почав видавати науковий періодичний збірник «Ruthenica». Перші чотири випуски цього альманаху середньовічної історії та археології Європи здобули схвальні відгуки критики.

Національні традиції українського державотворення періоду Київської Русі знайшли своє відображення у колективних працях узагальнювального характеру за редакцією П. Толочка, зокрема «Давня історія України: В 3.Т.: 3 т Слов’яно-Руська доба» (К., 2000), «Етнічна історія давньої України» (К., 2000), «Україна. Хронологія розвитку з найдавніших часів до античності» (К., 2008). Важливе місце в сучасній історіографії посідають праці самого академіка П. Толочка «Від Русі до України: Вибрані науково-популярні, критично-публіцистичні праці» (К., 1997), «Київська Русь» (співавтор О. Толочко) (К., 1998), «Київ Русь. Вибрані твори. 2008 рр.» (К., 2008). Вагоме значення мають дослідження М. Брайчевського [83; 84; 85], Л. Войтовича [159; 160, 161], Я. Дашкевича [294; 295], Р. Іванченко [405; 406; 407; 408], В. Ідзьо [410; 411; 412], М. Котляра [525 – 535], О. Купчинського [586], О. Моця [741], О. Пріцака [896], В. Рички [949; 953; 954; 955], С. Федака [1218], та інших.

Доречно зауважити, що предметом особливої рефлексії українських науковців залишалися питання, пов’язані з формуванням давньоруської державності. Цій проблемі присвятив низку своїх досліджень М.Ф. Котляр. На початку 90-х років з’явилася його книга «Полководці Давньої Русі» (К., 1991), у якій відтворюється життя та діяльність видатних полководців Давньої Русі: Олега Віщого, Святослава Ігоревича, його сина Володимира, Володимира Мономаха та його правнука Данила Галицького, героїчна боротьба давніх русичів за незалежність, зміцнення авторитету держави. Дослідник зауважує, що близько тисячі років на великому обширі східноєвропейської рівнини склалася ця могутня держава, звеличена у думах, оспівана в давньоруських переказах, скандинавських сагах, половецьких піснях, описана вітчизняними літописцями, візантійськими істориками, західноєвропейськими хроністами, арабськими мандрівниками, нанесена на карти кращими в середньовічному сірійськими та персидськими географами. Історичним ядром стало Середнє Подніпров’я на чолі з найдавнішим східнослов’янським містом Києвом [534, с. 7].

У дусі державницької традиції М. Котляр підкреслює, що держави не народжуються миттєво, а ті з них, які творилися в такий спосіб за допомогою меча, виявлялися не довговічними, розсипалися, мов фортеці з піску, по смерті засновника (класичний приклад Олександра Македонського). Виникнення їх, закономірний результат внутрішнього розвитку суспільства, досягнення ним такого рівня суспільно-економічної еволюції, коли державність стає історично необхідною. У східних слов’ян вона склалася у другій половині ІХ століття. Своєю славою, могутністю й міжнародним авторитетом Київська Русь багато в чому завдячувала звитяжним подвигам руських дружин та мудрості полководців-князів, що їх очолювали [534, с. 7].

У наступній своїй книзі «Історія України в особах: Давньоруська держава» (К., 1996) М. Котляр доводить, що з давніх-давен учені сперечаються з приводу того, хто саме творить історію: народні маси чи видатні особи. Дискусія триває й досі, крім того, вона дедалі загострюється. Але, на перший погляд, важливі й суто наукові суперечки є безплідними й догматичними, бо в самому вислові «людина творець історії» щось відоме, але не певне. На думку М. Котляра, життя не вкладається в абстрактні схеми, воно в тисячу разів складніше та різноманітніше, автор переконаний, що абсолютній більшості читачів байдужі дискусії. Підсвідомо вони стають на бік тих, хто висвітлює переважно роль видатних постатей в історичному процесі, залюбки читають книжки про діяння осіб, не лише історичних.

Вагоме місце в новітній історіографії традицій українського державотворення посіло чергове дослідження М. Котляра «Галицько-Волинська Русь» (К., 1998). Дослідник зауважує, що обидві землі, Волинська і Галицька, формувалися протягом двох-трьох століть, якщо порівняти з Київською чи Чернігівською, то це досить тривалий термін. Зумовили це й історичні причини. У часи існування централізованої монархії на Русі обидві землі перебували на периферії політичного та економічного життя держави. У середині ХІ ст. у Русі одноосібна монархія перетворилася на монархію федеративну – своєрідний союз князівств, зокрема з середини ХІ ст. є підстави говорити про більш-менш автономне буття Галицько-Волинського князівства, що в сукупності складали Галицько-Волинську Русь [526].

М. Котляр акцентує увагу на тому, що Галицько-Волинська Русь була землею з гармонійно добре розвинутим господарством, високою матеріальною та духовною культурою. Проте, чвари поміж нащадками Романовичів, боярська опозиція, очільники якої знову підняли голови після смерті Данила, процеси удільної роздробленості, що були об’єктивно неминучим супутником суспільно-економічного поступу у той час все це зумовило те, що Галицько-Волинська Русь потрапила під владу Польського королівства та Великого князівства Литовського. Та пам’ять про велику, могутню прекрасну державу Романа його синів збереглася в народі [526, с. 11].

Новітня українська історіографія національних традицій українського державотворення періоду Київської Русі, на думку В. Рички, яскраво представлена відомим дослідником М. Брайчевським, який послідовно й наполегливо боронив думку про те, що саме в середині ІХ ст., тобто в епоху напівлегендарного Аскольда, «завершується формування давньоруського феодалізму (sic ! ) Давньоруської держави». Аскольд у М.  Брайчевського та його шанувальників громадського об’єднання «Товариство Аскольда» був фундатором Київської Русі (України) й, евентуально, першим святим (див: [949, с. 25]).

Проблеми етногенезу українського народу, утвердження в ойкумені української нації стане стрижнем наукової діяльності М. Брайчевського. Ще у 60-ті роки ХХ ст. з’являються капітальні особисті монографії  «Коли як виник Київ» (1963), «Біля джерел слов’янської державності» (1964), «Походження Русі» (1968). Ці фундаментальні розробки, як зауважує Ю. Кухарчук, що підсумували й узагальнили викладені в десятках статей результати послідовного всебічного дослідження етнічного розвитку східнослов’янського масиву впродовж цілого тисячоліття, стали справжніми віхами в історичній науці. Вони принесли українському вченому світове визнання [592, с .9].

Неупереджено підходячи до аналізу політичних колізій і глобальних соціальних потрясінь, які періодично виникали в надрах давньоруського суспільства, М. Брайчевський вже у вступі монографії «Суспільно-політичні рухи в Київській Русі» (1980) рішуче відкинув один із розхожих постулатів радянської доби: хід історії в усі часи визначала тільки боротьба народних мас. «Звичайно, боротьба народних мас була найважливішим фактором історичного розвитку у найбільш відповідальні, критичні хвилини, – зазначав він. Але ж історія складається не тільки з таких критичних моментів. Нормальний, поточний хід розвитку у великій мірі залежав від активності тих, хто зосереджував у своїх руках державну владу, – від їх інтересів, прагнень, від їх розуміння реальної обстановки, від їхніх здібностей і вміннь ставити та розв’язувати актуальні практичні завдання» (цит. за: [592, с. 31]). Важко не погодитись з цією думкою сучасному українцеві, на очах якого «здібностями» та моральними якостями тих, кого примхи долі занесли на верхівку влади, Україна, маючи після розвалу Союзу найкращий поміж колишніх республік «стартовий капітал», без війни та революцій ... перетворилася у злиденну корумповану країну «третього світу», з якою не бажають мати справу цивілізовані держави [592, с. 31].

Для ретельного дослідження національних традицій українського державотворення в контексті історії Київської Русі важливим є звернення знову ж до наукової спадщини «провісника українського народу» М. Брайчевського, зокрема його «Суспільно-політичних рухів в Київській Русі», а саме нарисів: «Ідеологічні засади Аскольда», «Реформи Ольги», «Реформи Володимира», «Ідеологічні заходи Ярослава Мудрого», «Заповіт Ярослава», «Володимир Мономах», «Лубецький з’їзд», «Адміністративні заходи Мономаха», «Ідеологічні заходи Мономаха», «Політичний план Романа», «Данило Галицький» та ін.

Новітня історіографія походження Київської держави та її ранньої історії дедалі виразніше позбувається магічних чар літописної нації, подвійне тло якої досі визначала схему історіописання. Вдумливе й обережне ставлення до оповідальних парадигм і формул літописних текстів демонструє книга академіка П. Толочка «Київська Русь» (К., 1996). Автор цілком слушно розглядає історіографію як еволюцію концепцій та ідей, боротьбу й консенсус між ними, а не як набір анотацій до основних праць з проблеми, що, звичайно, притаманне оглядам літератури у працях навіть досвідчених істориків. Він простежує наскрізні лінії в історіографії, групує авторів за школами, добре розуміючи певну умовність цього поділу. Спостерігається коректність та повага автора до попередників, що, безумовно, свідчить про наукову й загальнолюдську культуру та етичність ученого, який грунтовно розглядає основні твори дореволюційної історіографії, оскільки вони заклали фундамент і багато в чому визначили напрямок майбутніх досліджень.

Об’єктивно аналізує П. Толочко процес становлення й розвитку радянської історіографії Київської Русі, відзначає її недоліки, спричинювані головним чином ідеологічною несвободою й нав’язування всім ученим однакового способу мислення. Водночас він наголошує на її безсумнівних досягненнях, завдяки чому ця галузь радянської науки була й залишається на рівні світової, що дало змогу дослідникам давньоруської проблематики не перекреслювати здобутки минулого й власні, а й розважливо оцінити зроблене й поступово рухатися далі нескінченим шляхом удосконалення як методики, так і науки ідей.

У руслі дослідження нами загальної теми викликає інтерес розділ третій «Політична історія Русі ІХ – ХІІІ ст.», що перегукується з п’ятим – «Суспільно-політичні відносини на Русі». Вони доповнюють один одного, бо, досліджуючи політичну історію, не можна не вивчати форму держави й інституції влади, віче й народні рухи, суспільно-політичні стосунки загалом. У той же час в обох розділах різнобічно висвітлено політичне життя Київської Русі ІХ – ХІІІ ст. Якщо в третьому показано загальний перебіг суто політичної історії, то в п’ятому в проблемному плані – процеси та явища суспільно-політичного життя.

Здавалося, що нового можна додати до характеристики політичної історії Русі ІХ – ХІІІ ст., коли взяти до уваги, що темі присвячено багато фундаментальних монографій і численна кількість статей. П. Толочко викладає власне бачення етнополітичного поступу східнослов’янського суспільства часів генезису й наступних етапів розвитку його державності. Третій розділ містить чимало цікавих авторських думок і новацій, зокрема наголошення на відчутній ролі печенізького чинника в стосунках Русі з Візантією першої половини Х ст., або зовсім не очевидний зв’язок активної зовнішньої політики київських князів від Олега до Святослава з негативними явищами в економіці й демографічній ситуації Давньоруської держави.

Чи не основним у третьому розділі є параграф «Русь в період загострення боротьби за Київ», оскільки саме ця боротьба відображала головний напрямок політичного життя Давньоруської держави часів її поділу на автономні князівства і землі. Дослідник показує суперечливість політичного життя Русі, починаючи з 40-х років ХІІ ст., змагання доцентрових і відцентрових сил, що їх репрезентували соціальні прошарки і стани різних князівств та земель. З повнотою визначається «величезна притягувальна сила Києва» [1163, с. 105], що спонукала князів домагатися «золотого київського стола», а, здобувши його, перетворюватися з автономістів на поборників єдності Русі, відновлення держави й єдиновладного способу правління в ній. Сторінки третього розділу про боротьбу князів за Київ добре доповнюються текстами п’ятого, у яких йдеться про віча, народні рухи, політичну форму держави. Адже претенденти на Київ та великі міста систематично встановлювали контакти з міськими громадянами, верхівка яких (віча) перебувала в руках боярства та багатого купецтва. Князям доводилося зважати на народні прагнення та дії.

Повертаючись до цікавого для нас п’ятого розділу «Суспільно-політичні відносини на Русі ІХ – ХІІІ ст.», на особливу увагу заслуговує перший параграф «Політична форма держави», який П. Толочко починає з стислого, але змістовного історіографічного екскурсу, певно, не лише для того, щоб ввести читача в суть проблеми, показати становлення теорій і гіпотез, а, може, для того, щоб були зрозумілішими його власні неординарні погляди. Історик виступає проти досі поширеної в науковій літературі тези про розпад Київської держави в часи роздробленості на півтора десятка самостійних «князівств-королівств» (як образно назвав Б. Рибаков). Він дотримується думки, що Київська Русь після 1140-х років залишилася спільною для всіх східних слов’ян державою, хоча й змінилася структура й форма правління: вона стала федерацією князівств. П. Толочко вважає провідною формою правління на Русі часів удільної роздробленості голів основних князівських кланів.

Значний науковий і суспільний інтерес у дослідженні П. Толочка становить «Післямова», у якій учений повідомляє про руйнівний вплив монголо-татарської навали на долі давньоруської державності й народності, яка призвела до загибелі тисяч людей, руйнування продуктивних сил, занепаду політичного, суспільного, економічного, культурного життя. Автор стисло порушує питання про історичну спадщину Київської держави та етнокультурної спільності (народності). П. Толочко слушно вважає, що ні Галич, ні Володимир-Волинський не зуміли продовжити давньоруську традицію, були неспроможні очолити процеси політичної консолідації Південної Русі. «Колись єдиний державотворчий потік, що виходив з Києва, розділився на кілька окремих річищ, насильно консервованих завойовниками: монголо-татарами, згодом Литвою і Польщею» [1163, с. 341 – 342]. Стосовно давньоруської спадщини, то вона рівною мірою належить і українцям, і росіянам, і білорусам. Сучасна наука має всі підстави погодитися з цим висновком автора.

Вдумливе й обережне ставлення до оповідальних парадигм і формул демонструє, зокрема, узагальнювальне дослідження з Київської Русі пера О. і   П.Толочків [1163]. Дослідники обґрунтували хибність хрестоматійних наукових конструкцій про хронологічну першість княжіння в Новгороді та наступного його перенесення до Києва і «шляху з варяг у греки» як стрижня, упродовж якого буцімто й утворилася, використовуючи історіографічние кліше минулих часів, «відносно єдина Давньоруська держава з центром у Києві» [1163, с 26]. За офіційною історіографічною традицією, точкою її відліку вважається 882 рік, коли Олег об’єднав Русь в один державний механізм з центром у Києві. Відомо, що уявлення про поділ Русі на Новгородську і Київську «половини» були сформульовані літописцями кінця ХІ – початку ХІІ ст.

Історики зауважують, що процеси формування державності на півночі і на півдні східнослов’янського світу відбувалися асинхронно і нерівномірно, мали свої особливості політичного, економічного, соціального і правового характеру. Крім того, не варто перебільшувати ступінь політичної міцності та й виразності цих первісних об’єднань. Віддалені один від одного сотнями кілометрів, укритих густими лісовими масивами й непрохідними болотами, державні утворення різнилися рівнем соціально-економічного, політичного, культурного розвитку впродовж ІХ – середини Х ст. та розвивалися незалежно одне одного [950, с. 25].

Українська історіографія останніх років зазнали суттєвої трансформації наукових уявлень про роль варягів в утворенні Київської держави. Після повного заперечення радянською історіографією їхньої участі в державотворчих процесах на сході Європи, нині спостерігається цілковита реабілітація ідей норманізму. Проблема утворення Русі в багатьох сучасних дослідженнях розглядається в однобічній залежності від скандинавської активності у Східній Європі. За цією схемою, підкреслює В. Ричка, Давньоруська держава починається в районі Приладожжя, звідки об’єднувальні імпульси поширюються на Південь Київської Русі [950, с. 25]. Крім того, за такого підходу, як зауважує О. Толочко, «вектор історії залишається цілком літописним: вона пересувається з півночі на південь». При цьому дослідник слушно наголошує на тому, що вся військово-економічна діяльність скандинавів ІХ – Х ст. (прокладання і організація ними торговельних магістралей, заснування поселень протоміського типу ), «насправді до історії Русі як такої, тобто Київської держави, не мають жодного стосунку. З погляду її наступної історії, більшість феноменів, перед тим детально обстежених, доводиться визнати свого роду глухими гілками розвитку» [1163, с. 28]. Інакше кажучи, додає В. Ричка, необхідно чітко розмежувати історію скандинавської інфільтрації на терени Східної Європи від власне історії Русі [950, с. 26].

Історики зауважують, що запровадження християнства в Київській державі за Володимира Святославича остаточно закріпило, або «удержавило» державність. Християнізація Русі символізувала входження до «Візантійської спільноти», залучення до світової співдружності християнських держав. Завдяки принизливому для візантійського дому шлюбу Володимира з Анною Порфирогенет київський князь одразу посів чільне місце [950, с. 28]. З прийняттям християнства Київська Русь ніби очистилася  від сквери, знайшла духовне прозріння й, відтак, з недержави стала державою. При цьому слід мати на увазі, що саме слово держава до ХVІІ ст. вживалося не у високому значенні, а побутувало лише як одне з визначень верховної влади, було метафорою царственості й могутності. Отже, годі навіть уявити, що хтось із жителів княжого Києва, Чернігова чи іншого давньоруського міста міг подумати про те, що він живе в Давньоруській / Київській або якійсь іще державі. Принагідно, В. Ричка зауважує, що автори модерних західних досліджень з історії Київської Русі уникають застосування щодо неї терміна «держава» [950, с. 29].

Продовжуючи аналіз проблеми, пов’язаної з запровадженням християнства як державницької ідеології, варто згадати книгу О. Моця і В. Рички «Київська Русь: від язичництва до християнства» (К., 1996), де в основній текстовій частині на основі хронологічної періодизації розглядаються етапи розвитку релігії східних слов’ян: спочатку традиційних язичницьких вірувань, аж до створення в 980 р. пантеону найбільш популярних божеств, а потім, починаючи з 988 р., поступового поширення християнського віровчення за візантійським обрядом, аналізуються причини відмирання старих ідей і ствердження нових. Автори доводять, що це зумовлювалося самим розвитком східнослов’янського світу, модернізацією багатьох сторін тогочасного життя, а не відсталістю язичницького світосприйняття чи «прозрінням» великого князя київського Володимира Святославича. Дослідниками з’ясовано, що лише до другої половини ХІІ – ХІV ст. слід віднести повну перемогу християнства над язичництвом. Тоді ж розпочався новий історичний період, що характеризувався церковно-політичним протистоянням між землями Південно-Західної та Північно-Східної Русі. У результаті релігійний центр з берегів Дніпра був перенесений на землі Московії.

Історики зауважують, що специфічними були в середньовічній Русі й уявлення про владу: «влада належить роду, а не особі, і тільки вождь, прийнявши її від старших, може від імені всіх розпоряджатися нею як треба. Влада – це сила роду, якою час від часу наділяють одного з його членів. Таку владу держать різні представники роду, і слово держава в такому вживанні означає просте держання влади» (цит за: [1163, с. 29]). Прийняття князем Володимиром Святославовичем християнства, розцінене літописцем як чудесне прозріння, символізує перевтілення самого Володимира, перетворення його влади на святу і царствену. Невипадково після хрещення Володимир прибирає ім’я Василія, яке не тільки символізувало його небесного християнського патрона, але й було тотожне йменню шурина – візантійського імператора Василія ІІ.

Культурно-антропологічний аналіз уявлень про владу і соціокультурні механізми її функціонування, проведений у низці праць О. Толочка, переконливо засвідчив, що за умов давньоруського реалітету формою існування держави була сім’я. «Рюриковичі, що одержали повноту влади в Східній Європі протягом другої половини Х ст., були, – зауважує дослідник, – сакральним князівським родом, для якого влада іманентною сутністю, а держава – єдино можливим способом існування. Держава навіть не становить собою мету існування цього роду, вона безпосередньо ідентифікується з ним. Творення держави є і організацією життєвого простору такої сім’ї, і одночасно ніби побічним наслідком життєдіяльності. Князівський рід мислиться як містична єдність, буквально як єдина тілесна сутність, нероздільне сімейне тіло, якому має відповідати єдине державне тіло» (цит. за: [950, с. 30]).

Суттєвого перегляду зазнають останнім часом наукові погляди на природу окремих інститутів влади Київської Русі. Новизною дослідницьких підходів до вивчення відрізняються, зокрема праці Т.Л. Вілкул, присвячені проблемам давньоруського віча та рецепції цього явища в літописах ХІ – ХІІІ ст. [147]. На основі ґрунтовного джерелознавчого аналізу літописних текстів, дослідниця запропонувала оригінальну реконструкцію соціальної природи й компетенції віча. З’ясовано, що віче було зібранням соціальної верхівки, а його склад зазвичай збігався з дружинним оточенням князя.

«Виданням століття» назвав Л. Войтович дослідження О. Купчинського «Акти та документи Галицько-Волинського князівства ХІІІ – першої половини ХІV століть» (Львів, 2004). Ця унікальна праця, яка немає аналогів в українській історіографії, актуальність якої поза сумнівами, бо дослідження історичних джерел Середньовічної України сьогодні є чи найважливішими завданнями історичної науки, давно була на часі. У сусідніх Польщі та Росії цілі колективи та сотні науковців займаються дослідженням джерел, загалом з історії України. У нас цим займаються одиниці [158, с. 143].

Акти та документи, опубліковані в дослідженні, містять інформацію загальнополітичного характеру, відомості з соціально-економічних відносин, права, побуту і культури українського народу періоду становлення та розвитку Галицько-Волинського князівства та королівства Русі як окремої центральноєвропейської держави. Документи відбивають стан торговельних відносин, міжкнязівські стосунки, аспекти внутрішнього життя країни, діяльність міських громад, духовенства і боярства, рівень відносин різних верств населення, роботу князівської канцелярії та канцелярій князівської адміністрації, характер актових матеріалів і напрями його еволюції, значення актів у внутрішньому житті, а також тривалість вартості цих актів як правових документів у наступні епохи та їхню доказовість зауважити, що окремі документи, які пізніше були втрачені, містять унікальну політичну інформацію.

На думку Л. Войтовича, не буде перебільшенням зазначити, що жоден дослідник не тільки історії та культури Галицько-Волинської держави, а й історії та культури України княжої доби не зможе не звернутися до праці О. Купчинського, як значного досягнення сучасного українського джерелознавства і археографії. Вона відзначена спеціальним призом серед 12 найкращих українських книг Національної книжкової виставки «Форум видавців у Львові», 2005 р. [158, с. 145].

Важливим науковим завданням новітньої української історіографії є подальше з’ясування конкретних шляхів і механізму континуїтету, або перетворення Київської Русі в Русь-Україну і Русь-Росію. Обговорення проблеми у «новій» історичній науці було започатковано на Другому Міжнародному конгресі україністів у 1993 р. доповідями О.Толочка, Б. Флорі та Н. Яковенко і їхніми більш розгорнутими публікаціями на цю тему в науковій періодиці. У 1995 р. у Санкт-Петербурзі з’явилося оригінальне в Україні, яке на жаль, майже не помічене, дослідження М.Б. Плюханової  «Сюжеты и символы Московского царства», у якому авторка порушує питання обробки московськими книжниками київської історичної традиції та її осмислення в контексті власної, московської історії. Таке співвіднесення історичної свідомості на зламі різних епох із київським минулим, переконаний В. Ричка, відкриває незрівнянно ширші перспективи для осягнення східнослов’янської єдності і східнослов’янської роз’єднаності, спроможностей інтерпретації національно-культурної автентичності східнослов’янських народів і розмежування нашої спільноти [950, с.37].

Відчутний резонанс у наукових історичних колах викликала книга П. Толочка «Древнерусская народность: воображаемая или реальная» (Санкт-Петербург, 2005), у якій під кутом зору державотворчих процесів і з погляду етнополітичного розвитку Давньої Русі автор відводить пріоритетну роль Києву та Південній Русі. Простір кожного важливого історичного явища, на думку автора, завжди повинен мати своє ядро. Він, зокрема, пише: «Для давньоруської народності таке ядро розташовувалося у Середньому Подніпров’ї, а його серцевиною була столиця Русі – Київ» [1170, с. 25]. Автор також зазначає, що Південна Русь була «етнополітичною серцевиною всього східнослов’янського простору» [1170, с. 123]. Ту найранішу історичну Русь, яка державно організувала весь східнослов’янський простір і яка з часом дала йому своє ім’я, П. Толочко локалізує у трикутнику Київ – Чернігів – Переяслав. До речі, автор уже не вперше на основі літописних текстів простежує, як етнополітонім і етнонім «Русь» поширюється від означеного трикутника, який на початку ХІІІ ст. остаточно перетворився в самоназву всього слов’янського суперетносу роздрібненої вже політичної держави.

Заслуговує на увагу переконливе обґрунтування етнокультурної, економічної, великою мірою, політичної тотожності руських князівств у період так званої «феодальної роздрібненості». У політичній свідомості правлячої еліти династії Рюриковичів, Київ сприймався саме як центр Русі, літописної «матирі городів руських». Основною метою військово-політичної боротьби між удільними князями завжди було бажання оволодіти Києвом. Для загальної справи єдності Русі дезінтеграційні міжусобиці ніби компенсувалися однаковістю мети – бачити саме Київ центром вітчизни, хоч кожен з учасників боротьби пов’язував це бажання з власним захопленням «київського престолу».

Дійсно, незважаючи на згадані міжусобиці, відносну політичну єдність Русі ХІ – ХІІІ ст. репрезентувала єдність правлячої династії, яка, розуміється, навіть не могла допускати своєї етнічної відокремленності. Тотожність тодішньої національної свідомості династичної еліти продовжувалася в однаковості її матеріальної і духовної культури, починаючи від зодчества та християнської релігії, і закінчуючи епосом та дитячими іграшками, обрядом поховання і берестовими грамотами, двочленними іменами та інше. Як про консолідаційний фактор в етнічному розвитку Русі аж до 1240 р. у книзі П. Толочка подаються відомості про «княжий коловорот», що завжди супроводжувався масовішим «коловоротом» служилих та інших простих людей, про будови державного значення, на які посилали багато людей, про поселення в різних місцях Русі іноплемінних полонених, про міграцію ще в ХІ ст. руських людей із Подніпров’я у верхів’я Оки та інше [1170, с.102 – 116].

У традиціях української національної історіографії П. Толочко піддав обґрунтованій критиці політично спекулятивну теорію Михайла Погодіна, за якою прямими нащадками історії та культури Подніпровської Русі ІХ – ХІІІ ст. були великороси, бо, як свідчать історичні факти, після ординського завоювання Південної Русі в 1241 р. місцеве південноруське населення, яке залишилося не винищеним ординцями, вийшло у Північно-Східну Русь, тому Москва перебрала на себе всю традицію, історичний спадок Київської Русі. Українці ж, ніби, утворилися після того, як Орду вигнали, тобто в кінці ХІV – ХVІ ст. унаслідок змішання пришельців із західних підкарпатських земель із блукаючими у Наддніпрянщині ватагами турків, печенігів, половців, берендеїв та інших кочівників. Мабуть, як зауважує у своїй рецензії С.А. Макарчук, у нашого шановного автора є підстави неодноразово з повагою згадувати російського історика В.О. Ключевського. Але при всьому тому, ради об’єктивності, слід було сказати, що схему М. Погодіна, за якою нібито утворювався український народ, дещо обережно, але поділяв також той же В. Ключеський, який називав той народ «малороссийское племя» [649, с. 214]. Вищенаведений приклад свідчить про те, як історики Росії проявляють взаємну солідарність, коли йде мова про російський інтерес.

Не все бездоганно, на думку С.А. Макарчука, у поясненні П. Толочком термінів «Мала Русь», або «Велика Русь». Автор пише про «Малу Русь», що «пріоритет у його утворенні належить московським офіційним колам, які таким чином означили землі, що ввійшли у склад Московської держави. Подібні міркування зрозумілі і логічні [1170, с. 34], але у дійсності термін «Мала Русь» на триста років давніший за термін «Велика Русь». П. Толочко несхвально відгукується у своїй книжці про істориків з української західної діаспори, проте один з них (Дмитро Дорошенко) логічніше пояснив історичні обставини ранішньої появи терміна «Мала Русь», ніж терміна «Велика Русь». У практиці світової історії означення «Мала» завжди давалося тій частині якогось великого етнополітичного простору, яка була історично висхідною того простору, старою його частиною, на зразок Малої Греції, Малої Азії, історик С. Макарчук додає Малої Польщі. Отже, пріоритет у впровадженні означення термінів належить не московським колам, а європейській історичній дійсності ХІV ст. [649, с. 217]. У критиків викликає певне заперечення означення «колиска трьох братніх народів». Якщо під колискою розуміємо давньоруську державу, то під трьома братніми народами ніяк не можна вбачати «единой древнерусской народности». На щастя, фактологічні матеріали книги переконливо доводять, що відносно «єдиною» в етнополітичному розуміння слова була хіба що правляча князівська верхівка з династії Рюриковичів та верхівка православного кліру. Етнічні ж риси народних мас на півдні, півночі і заходу держави Русі залишалися майже індиферентними до князівських міжусобиць.

У працях останніх років П. Толочко зосереджує увагу передусім на питаннях політичної історії, історичних персоналіях. Він виступив проти спроб переглянути дніпро-центриську концепцію формування Русі Б. Рибакова, які мали в російській історіографії 1990-х років. Ця концепція провідного радянського вченого базувалася на історичній схемі утворення Русі М.Грушевського. Б.Рибаков розглядав її в контексті антинорманської теорії і використовував як вагомий аргумент в полеміці з норманістами. П. Толочко аргументовано доводить безперспективність нових пошуків ядра Русі на півночі або північно-східній околиці слов’янського світу. Він наголошує, що центром формування Русі не випадково стало Середнє Подніпров’я, оскільки тут були давні історичні і державотворчі традиції [1163, с. 30-32].

Серед питать політичної історії П. Толочко традиційно виокремлює норманську проблему, вказуючи на необхідність «більш об’єктивного вивчення питания про роль варягов в історії Русі, не примешуючи її, але й не перебільшуючи». Автор піддає критиці сучасні неорманістські подходи і продовжує відстоювати точку зору про вирішальну роль східних слов’ян в процесс формуванні Русі. При цьому він не виводить за рамки традиційної аргументації, акцентуючи увагу зокрема на походженні назви «Русь» і київської правлячої династії, тобто питаниях, які все-таки є другорядними, коли мова йде про утворення середньовічної держави. Участь варягов в міжнародній торгівлі східноєвропейського региону, їхня роль в процесах політичної консолідації східнослов’янських племен, ступень осілості на території Русі – це ті проблеми, грунтовне вивчення яких у вітчизняній історіографії ще не розпочалося і які дозволили б більш об’єктивно і всебічно з’ясувати значения норманського шинника в процесі формування Русі (див: [1198, с. 129]).

Новітня українська історіографія в останні роки поповнилася монографією О. Моці «Південна «Руська земля» (К., 2007), у якій з’ясовується питання, звідки пішла «Руська земля», поставленого ченцем Києво-Печерської Лаври Нестором – літописцем ще на початку ХІІ сторіччя. Відомо, що воно цікавило не лише автора «Повісті минулих літ», ним переймалися літописці ХІІІ – ХV сторіч, і упорядники перших історичних компіляцій ХVІ – ХVІІ ст., і багато генерацій професійних істориків і філологів, наукові інтереси яких перебували в площині Київської Русі. Самий тільки перелік праць з цієї проблематики міг би скласти багатотомник, проте, як і понад 900 років тому, вищезазначена тема не втратила актуальності.

Так само актуальним є дослідження О. Моці [741], який обрав один з найменш досліджених аспектів, дотичних назві «Руська земля», а саме: з’ясування її просторових меж. Уже у передмові автор слушно вказує на те, що в процесі утворення, зміцнення та розпаду києво-руської держави це поняття набувало різного змісту, у широкому плані – для означення всієї території Рюриковичів, та вузькому, використовуваного як назва історичного серця, центру державницьких процесів. Поставивши перед собою завдання «розвести» їх у часі та просторі, він чітко окреслює коло джерел, залучених для його розв’язання: літописні свідчення, дбайливо зібрані ним у Лаврентіївському, Іпатіївському та Радзивілівському зводах і вміщені в додатках, а також археологічні матеріали, у нагромадженні яких він брав безпосередню участь під час багаторічних розкопок давньоруських пам’яток. Такий підхід є цілком виправданим: як перша, так і друга категорія джерел містить чимало «білих плям», лише комплексне використання відомостей різних дисциплін максимально зменшує ризик довільних тлумачень і можливих помилок.

Аналізуючи процес формування Київської Русі, О. Моця не зміг не згадати деяких сучасних російських учених (А. Кирпичникова, О. Богуславського та ін.), які намагалися обґрунтувати тезу про те, що Київ був лише третьою після Ладоги та Новгорода (Рюрикового городища) – столицею цього державного утворення. Якщо Київ був лише «онукою» Ладоги, розмірковує автор [741, с. 21], то чому саме його князь Олег назвав «матір’ю міст руських»? Відповідь на це запитання очевидна: Київ як міський центр, що відіграв неабияку роль в історії східнослов’янської спільноти, сформувався задовго до появи тут перших представників династії Рюриковичів [994, с. 158].

Важливе місце в монографії О. Моця відведено «давньоруській народності», яка є занадто політизованою. На сторінках книги йдеться про те, що появі концепції давньоруської народності «як спільної колиски трьох братніх східнослов’янських народів» наука завдячує ЦК КПРС, який оголосив про неї в «Тезах про 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654 – 1954)». Партійне «наукове обґрунтування» цієї концепції було настільки вагомим, зауважує автор, що аж до розпаду СРСР залишилося «єдино правильним ученням». Звільнення з роботи, поневіряння і навіть арешт – ось що ще кілька десятиріч тому чекало на тих поодиноких дослідників (Я. Дашкевича, М. Брайчевського та інших), які наважувалися піддати сумнівові головні положення сумнозвісних «Тез». Усе, що суперечило їм, забороняли, усіх, хто обстоював їх – заохочували [994, с .163].

У наші дні кількість прихильників давньоруської народності, яку один знаний вітчизняний дослідник назвав «створеною запаленою уявою», впала до критичної межі. Натомість з’явилися інші гіпотези, згідно з якими українці з’явилися на історичній арені у VVІ ст., білоруси – у ІХ– Х ст. ст., а росіяни  – лише у ХІІ ст.. Парадоксально, але факт: між цими гіпотезами є багато спільного – оскільки і в першому, і в другому випадку, як зауважує автор, етнічні спільності розглядають як статичні і незмінні утворення за принципом  «є» або «немає» [741, с. 193].

Дослідник О. Моця обрав свій шлях розв’язання цієї проблеми, зосередивши увагу на соціально-економічних і політичних чинниках етнічних процесів доби Київської Русі. Схарактеризувавши соціальний  «зріз» давньоруського суспільства, він дійшов висновку про те, що «етнічне єднання відчували представники верхніх соціальних прошарків тих часі» (с. 200), які були виразниками офіційної, міської, дружинної або дружинно-міської субкультури. Стосовно жителів села – смердів, які складали більшість населення держави Рюриковичів, то вони були носіями народної, сільської, позаетнічної субкультури, не відчуваючи своєї етнічної спорідненості з людністю віддалених територій. «Мабуть, – зауважує автор з цього приводу, – близько 90 відсотків тогочасного люду не мали ніякого поняття про загальноетнічну єдність» [741, с. 200]. Тому про яку ж давньоруську народність може йтися? [994, с. 164].

Підбиваючи підсумки свого дослідження, О. Моця чітко й неоднозначно формулює положення про те, що «Руська земля» – це в першу чергу південно-руський регіон розселення слов’ян за часів Київської Русі, що цей термін практично не застосовували для означення інших регіонів держави Рюриковичів. Стосовно широкого значення назв «Русь», «Руська земля», яке почало поширюватися здебільшого після монголо-татарської навали, генератором «руської» територіальної ідеї в північних та східних регіонах були, як слушно зауважує автор, вихідці із старої, південної Русі.

Сучасна історіографія вдало репрезентована регіональною проблематикою Київської Русі. Яскраві сторінки до літопису Київської держави Середньовіччя вписало Переяславське князівство, а тому не дивно, що його історія привертає останнім часом дедалі пильнішу увагу вчених як в Україні, так далеко за її межами. На превеликий жаль, численні розвідки джерелознавців, присвячені Переяславщині, розпорошені в різноманітних вітчизняних і зарубіжних журналах та збірниках наукових статей і більшість їх є недоступними не тільки краєзнавцям, учителям та працівникам музеїв, а й професійним науковцям. Тому слід тільки вітати появу фундаментальної праці «Переяславська земля, Х –  перша половина ХІІІ століття» (К., 1992) історика М. Корінного. Учений користується найновішою методикою дослідження так званих «земельних» тем, розробленою його авторитетними попередниками, зокрема І. Крип’якевичем, П. Толочком, Л. Алексєєвим, В. Кучкіним та іншими. Спираючись на досягнення джерелознавства, нове переосмислення писемних джерел, а також відомості допоміжних історичних дисциплін, М. Корінний розкриває різноманітні аспекти етнічної, політичної, воєнної, соціально-економічної історії князівства, показує їх досягнення в галузі економіки й культурного розвитку.

Автор на основі комплексу джерел по-своєму пояснює давній «гордіїв вузол» – проблему «откуда есть, пошла Русская земля». М. Корінний досить переконливо показав тенденційність сформульованості цього питання вже в давньоруській історіографії. Намагання київських літописців довести споконвічність походження «Польської землі» до Середнього Подніпров’я, як й інтерполяція з «Руською землею» – фальсифікація історії краю. Водночас автор виклав своє бачення проблеми заселення слов’янами території сучасної України, а також формування її нової гілки – українства, яка, однак, заявила про себе на повний голос лише в пізньому середньовіччі. Утім, ці міркування, на думку критиків, досить дискусійними [593, с. 145].

Дослідження історичного розвитку та занепаду Переяславської землі в Х – ХІІІ ст., здійснене автором на широкому історико-географічному тлі, що допомагає зрозуміти причини й механізми феодального дроблення Русі та приреченості «імперії Рюриковичів» на занепад у ХІІ – ХІІІ ст. Важливим підтвердженням значення й місця князівства в давньоруській історії є показ тимчасових владних повноважень переяславських князів. Саме з цих сюжетів стає зрозумілим, звідки переяславські князі використовували матеріальні ресурси на численні походи в половецький степ, а також значне будівництво міст, оборонних об’єктів та культових споруд у другій половині ХІ – першій половині ХІІ сттоліть.

Значну історіографічну цінність для вивчення проблем Київської Русі мають праці В. Бодрухіна [63] про українську державність удільної доби, С. Копилова [511] про проблеми слов’янських народів в історичній думці України (остання третина початок ХХ ст.), Б. Носової [774] про уроки історії та походження традицій в контексті Київської Русі, В. Рички [951] з історії політичної думки та ідеології середньовічної Русі, В. Сергійчука [1001], В.Духопельникова [335] про хрещення Русі. Для вивчення українського державотворення важливе значення мають дослідження присвячені Галицько-Волинському князівству, зокрема Я. Дашкевича [294], Ю. Нікітіна [770], В. Ідзьо [411], М. Котляра [525; 526; 529], О. Купчинського [586], В. Рички [954], а також збірник наукових статей «Галицько-Волинська держава ХІІ – ХІVст.» (Львів, 2002) [181] та матеріали міжнародної конференції та урочистих зборів до 1110-річчя Галича, 800-річчя Галицько-Волинського князівства [183]. Державницьку діяльность Романа Мстиславича розглянули П. Грицак та П. Кралюк [545], а Данила Романовича В. Бадяк [33], О. Головко [203] та інші. У полі зору дослідників знаходилися також взаємостосунки Держави Романовичів та Золотої орди [204]. На окрему увагу заслуговують дослідження Н. Кальніцької [454] про міжкнязівські відносини в Південній Русі в 1146 р. та матеріали міжнародної наукової конференції, присвяченої 900-літтю з’їзду київських князів у Любечі [637].

Українська історіографія має традицію грунтовно та науково виважено висвітлювати роль видатних особистостей, зокрема Київської Русі. Привертають увагу передусім дослідження М. Котляра «Історія України в особах: давньоруська держава» (К., 1996), раніше згадані «Полководці Давньої Русі» (К., 1996), «Суперник Мономаха: про правління князя Олега Святославовича» (К., 1999), «Останній князь дружинної Русі: про Ярослава Ізяславича» (К., 1999). «Данило Галицький» (К., 2002). Викликає інтерес книга В. Рички «Княгиня Ольга» (К., 2004). Ґрунтовним дослідженням відрізняється книга Б. Сушинського «Князі та полководці Стародавньої України» (Одеса, 2006) [1126]. Князям, зокрема Ігореві, присвятили свої праці В. Логінов [623], В. Святищук [989]; Володимиру Великому ― І. Назарко [756]; Володимиру Мономаху – Т. Вілкул [148] Особливо вирізняється монографія О. Гринів «Імператив Володимира Мономаха» (Львів, 2000). Князям чернігівським присвятили свої дослідження О. Добриця [335] та С. Павленко [810]. Приваблює до себе увагу монографічне дослідження О.Толочка [1160] про владу, власність та ідеологію князя у Стародавній Русі.

Сучасна історіографія акцентує увагу на тому, що важливу роль у державотворчих процесах відігравала господарча діяльність київських князів, спрямована на розвиток економіки, фінансової системи та міжнародної торгівлі. М. Котляр присвятив вибрані сторінки з тисячолітньої історії використання на території Стародавньої Русі та інших слов’янських земель лічильної, вагової та монетної гривень [527]. О. Ємченко простежив шляхи до утвердження ринкових відносин за часів Київської Русі [364]. О. Балушок [35] та М. Шевердін [1302] цікавилися даниною та її роллю у формуванні податкової системи Київської Русі. Міжнародній торгівлі Київської Русі присвячено дослідження А. Філіпенко [1235].

Невід’ємним напрямом досліджень сучасної української історіографії послугувало продовження вивчення правових аспектів функціонування державності в києво-руську епоху. В. Ричка зацікавився знаками влади в контексті організації та формі репрезентації верховної влади у Київській Русі [955]. А. Павко вивчав інститут державної влади Київської Русі в контексті політичних процесів сьогодення [806]. Віче в Київській Русі як важлива складова державного механізму стало предметом дослідження Т. Вілкул [147] та В. Єрмолаєва [365]. Окремі питання державного управління від Київської Русі до Конституції України порушено Ф. Фіночко [1237].

Помітне місце в сучасній історіографії посідають «Нириси історії України...» (Київ, 1997) Н. Яковенко, яка підтримала норманську теорію утворення Київської Русі в сенсі скандинавського походження і слова «Русь», і правлячої династії. У питанні політичної історії цієї держави в ХІІ – ХІІІ ст. дослідниця дотримується думки, що хоча до середини ХІІ ст. Русь розпалася, однак єдність продовжувала існувати в свідомості князівської верстви і живила її прагнення до оволодіння Києвом – «еферним символом єдності» (с. 43). Погляди більшості українських і російських істориків про «самобутність» і «оригінальність» книжності Київської Русі піддано сумніву, відтак відстоююється думка про «поміркованість амбіцій» руської вченості, її «дитячий» характер і щільну залежність від візантійської спадщини (с. 54-55). Критикуючи теорію «давньоруської народності», авторка вважає, що ще в докиївський та київські часи формувалися риси майбутнього українського народу.

Серед узагальнюючих праць слід звернути увагу на «Історію України» (Львів, 2002), авторами якої стали Ю. Зайцев, В. Баран, Л. Войтович. У них політичний розвиток Київської Русі в синтезі представлено через призму «автохтонної» теорії – від східнослов’янських союзів племен і племінних княжінь до «Київського князівства Аскольда» середини ІХ ст. і утворення Давньоруської держави кінця ІХ ст. Про норманський фактор авторами не згадано жодного разу. При цьому «перша руська держава» проходить еволюцію від примітивної «надплемінної» і «дружинної» організації ІХ-Х ст. до активного державного будівництва часів Володимира Великого  і «завершення формування держави за Ярослава Мудрого», коли вона «сягнула зеніту свого розквіту і могутності, ставши в один ряд із головними країнами середньовічного світу: Візантією та Германською імперією» [437, с.40]. Варто звернути увагу на те, що розділі про Київську Русь досить часто підкреслюється її самобутність, велич, визнані політичні здобутки, натомість не поставлено питання про її цивілізаційні запозичення. Спостерігається погляд авторів на час і причини «настання доби феодальної роздробленості». Автори вважають, що Русь не розпалася, а перетворилася в «поліцентричне» утворення, яким керувало об’єднання найсильніших князів сюзеренів (с. 44-48).

Отже, для новітнього етапу в розвитку української історіографії характерними стали наступні ознаки: 1) початок переосмислення (більшою чи меншою мірою) радянської історіографічної спадщини; 2) пов’язане з ним повернення (іноді без належних коректив) до надбань української історіографії ХІХ – початку ХХ ст.; 3) залучення в сучасний історіографічний процес української діаспорної історіографії, починаючи з праць, опублікованих у міжвоєнний період і до найновіших публікацій; 4) поодинокі поки що спроби використати здобутки зарубіжної історіографії, зокрема в галузі методології історії та історіософії до висвітлення історичних процесів в Україні.

Сучасна українська історіографія врізноманітнила спектр досліджуваних питань за рахунок культурних аспектів політичних зв’язків, історії ідей та ментальностей. Цьому сприяла поява на пострадянському історіографічному просторі незалежних часописів та спеціальних періодичних видань, а також створення центру досліджень історії Київської Русі при Інституті історії України НАН України. Предметом особливої рефлекції українських науковців залишалися питання, пов’язані з формуванням давньоруської державності, відтворення життя та діяльності видатних полководців Давньої Русі, героїчної боротьби давніх русичів за незалежність та зміцнення авторитету держави.

Історики продовжували досліджувати процес зародження феодальних відносин у ранньоплемінному суспільстві, що призвело до поступового формування державного утворення (Київського або Полянського князівства), перетворення одноосібної монархії в монархію федеративну, своєрідний союз князівств. Значна увага надавалася процесу утворення Галицько-Волинського князівства, яке було землею з гармонійно розвинутим господарством, високою матеріальною та духовною культурою. Дослідники намагалися розширити соціальні межі персонажів політичних подій: до образів імператорів, князів, королів, церковних владик додаються вчені-книжники, дипломати, полководці.

Стрижнем наукового пошуку істориків стали проблеми етногенезу українського народу, утвердження української нації. Неупереджено підходячи до аналізу політичних колізій і глобальних соціальних потрясінь, які періодично виникали в надрах давньоруського суспільства новітня українська історіографія рішуче відкинула один із постулатів радянської доби: хід історії в усі часи визначала тільки боротьба народних мас. Важливим науковим надбанням стало подальше з’ясування конкретних шляхів і механізму континуїтету, або перетікань Київської Русі в Русь-Україну і Русь-Росію. У кінці ХХ – на початку ХХІ ст. сформувалася новітня модерна, т. зв. конвергентна, концепція утворення Русі-України, головним продовженням якої є те, що складний і неоднозначний процес виникнення Києво-Руської держави став підсумком конвергентної (зближуючої), інтегративної, суперечливої і продуктивної слов’яно-скандинавської взаємодії при домінуючій ролі тих племен, які склали в майбутньому ядро українського етносу.

Новітня вітчизняна історіографія середньовічної історії України поповнилася низкою монографічних досліджень, присвячених передусім політичній історії. Якщо в цій галузі спостерігаємо розширення тематики наукових студій, висвітлення т. зв. «білих плям», зокрема стосовно польсько-литовської доби, то ґрунтовне вивчення соціально-економічних, культурних процесів тільки розпочалося. Те саме можна сказати й про проблеми етнічної історії, історії державотворчих процесів, які, на наш погляд, вимагають нового осмислення.

2.2. Історіографія національного осмислення козацької державності України

Козацька доба – одна із складних та водночас вагомих сторінок вітчизняної історії. Не буде перебільшенням твердження, що саме вона справила вплив на подальшу долю українського народу, який завжди мріяв здобути незалежність, побудувати свою державу на демократичних засадах. Козацька держава з її героїчним воїнством стала в європейській історії зразком відчайдушної боротьби сотень тисяч людей, які взялися за зброю, встали під прапорами своїх уславлених відвагою ватажків й об’єдналися в ім’я свободи. Доволі тяжким і довгим був шлях до вимріяної роками незалежності. Однак козацтво, долаючи відчайдушний опір сильних армій держав-сусідів, які зазіхали на його вольності й землю, здобувало перемоги у кривавих боях із переважаючими силами загарбників-поневолювачів, проявляючи при цьому могутність духу, героїзм та воїнську звитягу, якими захоплювалися наступні покоління українців, і які були прикладом прояву безмежної любові до рідної землі.

Cучасна українська діаспорна історіографія, зокрема П.-Р. Магочій [644], акцентує увагу на тому, що піднесення козацтва, початки якого виходять ще з часів литовського панування в Україні, провістило нову епоху в українській історії. Козацька доба як особливо важливий період в історії була широко опрацьована в українській історіографії. Найвідоміші українські історики (М.Костомаров, М. Грушевський, В. Липинський, Д. Дорошенко, Д.Яворницький, а також літератори – вихователі національного духу ХІХ ст. (Т.Шевченко, І.Франко) вважали феномен козацтва втіленням найкращих рис українців, які, на загальне переконання, відобразились у козацькій пристрасті до свободи, незалежності та демократичному способі життя. Інші, визнаючи, що козаки грали важливу історичну роль, критикували їхню схильність до руйнівних повстань та неприйняття державних структур (П. Куліш), а також нездатність створити власну цивілізацію і втілити загальнонаціональну мету (В.Антонович), через що українці не спромоглися на власну державу. Попри пізніші оцінки, всі українські історики погоджуються в тому, що козацький феномен займає чільне місце в українському історичному процесі [644, с. 171].

Тому, серед пріоритетних напрямів досліджень українських істориків 90-х – початку ХХІ ст. вагоме значення мала козацько-гетьманська тематика (понад 350 праць) як знакового явища в історії України. Слід указати на значний внесок досліджень О. Апанович, В. Борисенка, В. Брехуненка, В. Горобця, О. Гуржія, Я.Дашкевича, Я. Качмарчика, Л. Косенка, С. Леп’явки, Т. Мацьківа, Ю.Мицика, С.Плохія, О. Путра, П. Саса, Ф. Сасина, В. Сергійчука, І. Сторженка, О.Струкевича, Т. Чухліба, Г. Швидько, В. Щербака, Т. Яковлєвої та інших у з’ясуванні ролі козацтва та державницьких програм Б. Хмельницького, І.Виговського, П.Дорошенка, І. Мазепи, П. Орлика та інших, їх боротьби за реалізацію державної ідеї. Концептуальне значення мають монографії В. Смолія та В. Степанкова «Богдан Хмельницький» (1995), «Українська державна ідея: проблеми формування, еволюції, реалізації» (1997), інших публікацій, у яких події середини ХVІІ ст. інтерпретуються як Українська національна революція, задяки якій постала козацько-гетьманська держава. В. Степанков [1100] дослідив Українську революцію 1648 – 1676 рр. в контексті європейського революційного руху ХVІ – ХVІІ ст., викристивши порівняльний метод. Важлива роль у дослідженні історії козацької України належить Науково-дослідному інституту козацтва, сформованого на громадських засадах під егідою Інституту історії України НАН України, а також Науково-дослідному інституту козацтва при Запорізькому державному університеті, старанням вчених, зокрема С.Абросимової, А.Авраменко, П. Александрова, Ф. Турченка побачила світ Мала енциклопедія українського козацтва [1206]. Авторський колектив Інституту історії України на чолі В. Смолієм [438] підготували двотомник нарисів з історії українського козацтва.

Безліч фундаментальних наукових розвідок, десятки сотень статей написали вчені, які досліджували історію козаччини та його політичний інститут – Гетьманщину, яка символізувала собою українську Козацьку державу з атрибутами демократичної християнської республіки. На основі широкого кола залучених різних типів і видів джерел вони реконструювали в деталях перебіг історичних подій, представили нащадкам широкомасштабну картину того вікопомного часу, який насичений національними традиціями українського державотворення.

Новітня українська історіографія акцентує увагу на тому, що перша половина ХVІІ ст. займає особливе місце в історії України доби феодалізму. У цей період чітко окреслилися негативні тенденції в розвитку Речі Посполитої. Водночас відбувається інтенсивне формування козацького стану, який став відігравати провідну роль у суспільно-політичному житті українського суспільства, становленні української державності, розвитку національної самосвідомості, розгортанні антифеодальної та визвольної боротьби, що зумовило причини Визвольної війни. Радянська історіографія має вагомі здобутки у їх вивченні. Разом з тим слід відзначити, що до кінця 80-х років ХХ століття чимало питань з історії селянсько-козацьких виступів 30-х років ХVІІ століття, участі в них різних груп реєстрового козацтва й козацької старшини, діяльності керівників повстань тощо залишалися нез’ясованими. Це в свою чергу ускладнювало вивчення окремих подій Визвольної війни, соціально-економічної політики Б.Хмельницького.

Тому монографія В. Щербака «Антифеодальні рухи на Україні напередодні Визвольної війни 1648 – 1654 рр.» (К., 1989) частково компенсувала зазначені вище наукові проблеми історії України. На основі конкретного матеріалу автор розглядає реакційні процеси, що відбувалися в соціально-економічному й політичному житті Речі Посполитої й гальмували розвиток продуктивних сил України. Справедливо зауважується, що прагнення магнатів і шляхти одержувати максимальні прибутки зумовило до широкого запровадження в другій чверті ХVІІст. на більшій частині території України найобтяжливішою з форм феодальної ренти – панщини. При цьому, як зауважують критики, поза увагою автора не залишився той факт, що темпи її зростання в різних районах України були неоднаковими [1317, с. 14 – 15]. Одночасно, як видно з тексту монографії, відбувалося погіршення умов життя міщанства й козацтва [1317, с. 15 – 18], польськими феодалами проводилася політика денаціоналізації українського населення, насильного насадження католицизму та уніатства [1317, с. 9  – 10, 19]. На думку В. Степанкова, авторові слід було більше уваги приділити характеристиці козацтва як специфічного стану українського суспільства, розкрити причини ідеалізації його з боку селянських мас [1095, с. 139]. 

Розриваючи процес розгортання народних рухів у першій чверті ХVІІ ст., автор відзначає одну з найпоширеніших форм антифеодальної боротьби – покозачення селян і міського поспільства. Варта уваги його думка про те, що цей рух спрямовувався не лише проти існуючих феодальних порядків, а й відображав прагнення народних мас до утвердження нових суспільних форм [1317, с. 20]. Немало нового автор вніс у висвітлення розвитку повстання 1630 р. під проводом Тараса Федоровича. Наведені ним дані свідчать, що масштаби цього виступу були значно більшими, ніж це стверджувалося в історичній науковій літературі. В.Щербак аналізує також розвиток селянсько-козацького повстання 1637 – 1638 років, у якому правомірно виділяє два періоди. Прологом до цього, зауважує автор, став спільний виступ улітку 1636 р. козаків Чигиринського полку і «випищиків», на чолі яких був Павло Бут (Павлюк). Не викликає сумніву і твердження автора про те, що у війську Павлюка перебував Б. Хмельницький [1317, с. 66, 67].

На основі різноманітних джерел у монографії робиться спроба визначити різні форми класових виступів на Україні в 1639 – 1647 рр. відповідно до масштабів і результативності тих чи інших проявів соціального протесту. Серед найбільш поширених форм боротьби справедливо називаються скарги і протестації селян і міщан, їхні втечі з шляхетських маєтків [1317, с. 83 – 86]. Зроблений автором аналіз боротьби народних мас України проти феодально-кріпосницького й національно-релігійного гніту в 1639 – 1647 рр. спростовує положення тих істориків, які намагалися довести існування в той час на українських землях так званого «періоду золотого спокою». Не можна не погодитися з висновком автора про те, що ті роки були важливим етапом консолідації сил українського народу, підготовки необхідних умов для Визвольної війни середини ХVІІ століття.

На зламі 80 – 90 рр. в українській історіографії з’явилося чимало публікацій, присвячених такому яскравому й самобутньому явищу вітчизняної історії, як запорозьке козацтво. Книги з цієї проблематики завжди привертали велику увагу шанувальників історичного минулого України. Не стала винятком і книга дніпропетровських дослідників Ю. Мицика, С  Плохія та І. Стороженка «Як воювали козаки: Історичні розповіді про запорізьке козацтво» (Дніпропетровськ, 1990) [722]. Побудоване на проблемно-хронологічній основі видання репрезентує низку історичних нарисів, у яких у популярній формі розповідається про виникнення запорозького козацтва, його побут і звичаї, героїчну боротьбу проти турецько-татарської й польсько-шляхетської експансії проти українського народу, розвиток освіти та культури в козацькому середовищі тощо. Важливо те, що, спираючись на широке коло вітчизняних і зарубіжних джерел, багату історіографічну спадщину, автори зуміли досить повно відтворити основні етапи історичного розвитку українського козацтва, показати колоритність цього феноменального у світовій історії явища.

Як зазначається в книзі, жорстока експлуатація феодальною верхівкою Польсько-Литовської держави змушувала населення її міст і сіл шукати порятунку в безмежних українських степах. Другою головною причиною утворення козацтва була турецько-татарська агресія, що посилилася у ХV – ХVІ ст. і змусила прикордонне населення об’єднуватися у військові формування. Поділяючи загалом цю точку зору, В. Ричка зауважує, що, висвітлюючи історичні передумови виникнення українського козацтва, необхідно враховувати й давньоруські традиції освоєння цього краю. Йдеться, зокрема, про появу в ХІІ столітті у степах Північного Причорномор’я своєрідних попередників козацтва так званих бродників, або «галицьких вигнанців». До цього слід додати й колонізаційні процеси, що мали місце на землях Південного Подніпров’я в ХІV–ХV ст. [952, с. 153].

Великий науковий і пізнавальний інтерес становлять наведені в книзі матеріали, у яких висвітлюються характерні риси військової й адміністративно-територіальної структури Запорізької Січі. Тут докладно розповідається також про обов’язки, які покладаються на козацьку старшину. Пояснюється, зокрема, хто такі були кошовий отаман, військовий суддя, писар, осавул, обозний, військовий довбиш, пушкар, тлумач, які були символи влади тощо. Уміщені на сторінках видання численні карти й схеми допомагають читачеві уявити структуру Війська Запорізького, полковий устрій середньовічної України та складових паланок Січі.

На сторінках книги висвітлюються передумови й хід козацьких повстань проти польсько-шляхетського панування в українських землях наприкінці ХVІ  –  у середині ХVІІ ст. Як відомо, кульмінацією цієї боротьби стала Визвольна війна українського народу 1648 – 1654 рр. під проводом Б. Хмельницького. Проте, історик В. Ричка висловлює жаль з приводу того, що автори обмежилися тільки схематичним викладом перебігу основних військових подій. Поза їхньою увагою опинилася така важлива проблема, як формування української державності, роль у цьому процесі Війська Запорізького й особисто Б. Хмельницького. У цьому зв’язку дискусійною є точка зору авторів щодо акту 1654 р. та використання ними терміна «возз’єднання» [952, с. 154].

У новітній українській історіографії чільне місце посідає ще одна праця відомого українського дослідника В. Щербака «Формування козацького стану в Україні (друга половина ХV― середина ХVІІ ст.)» (К., 1997) [1324]. Автор слушно зазначає, що українське козацтво починає свій відлік з ХV ст., підкреслюючи, що відомі на сьогодні джерела «не дають підстав для твердження про пряму спадковість козацтва від войовничої давньоруської людності, яка проживала в цьому регіоні» [1322, с. 15]. Водночас В. Щербак допускає існування протокозацтва у ХІІ – ХІІІ ст., маючи на увазі бродників, а пізніше (ХІІІ – ХІV ст.) – військову служилу людність України в часи Великого князя Вітовта та інше. Можна в принципі погодитися з автором з тим фактом, коли він робить висновок про причини походження козацтва, вбачаючи насамперед такі, як необхідність протидії агресії Османської імперії, розвиток уходництва, соціальні фактори. Належним чином проаналізовано питання про джерела формування українського козацтва, зокрема висновок про домінацію представників трудящих мас. Вказується і на організуючу роль вихідців з панівного класу, насамперед боярства (тут В. Щербак поділяє точку зору чернігівського дослідника С. Леп’явка). Слушно підкреслюється роль Запорозької Січі як ядра консолідації козацтва, з появою якої воно зросло численно й організаційно, коли авторитет козацтва як потужної військової сили поширюється далеко за межі України. Стосовно появи першої Січі автор дотримується точки зору, що Січ Дмитра Вишневецького Байди була швидше прототипом Січі класичної. На думку Ю. Мицика, існуючі джерела дають змогу трактувати Хортицьку Січ уже як першу з восьми дніпровських Січей. Її ж певна нестандартність пояснюється насамперед тим, що вона існувала найкоротший період з усіх Січей і тому не встигла по-справжньому сформуватися [715, с. 153]. В окремому розділі «Формування станових ознак українського козацтва» В. Щербак простежує витоки козацького права, вказує на його зв’язок з нормами українського звичаєвого права, яке було використане і при упорядкуванні «Литовського Статуту», розкриває розвиток процесу козацького правотворення, який відбувався в умовах зростаючої ролі козацтва, посилення українського національно-визвольного руху. Важливе місце займає аналіз процесу формування реєстрового козацтва, що з часів М. Грушевського практично не досліджувався в українській історіографії. В. Щербак слушно вказує на реальне, а не міфічне існування реформи козацтва, проведеної з волі короля Речі Посполитої Стефана Баторія, вказує на її значення і наслідки, не завжди передбачувані і самим Баторієм. Тут авторові варто було б вказати, на думку Ю. Мицика, на зв’язок даної реформи з молдавськими виправами козацтва в часи Івана Підкови. Те, що останній став молдавським господарем, засвідчило могутність козацтва і провіщало його державотворчі акції в майбутньому в самій Україні. Саме це, пришвидчило реформу козацтва Баторієм, дало змогу відтягти неминучий конфлікт між Річчю Посполитою та Січчю [715, с. 153].

Заслуговує на увагу висвітлення проблем, пов’язаних з правовим утвердженням козацького стану, які висвітлюються в ракурсі аналізу особового й етнічного складу запорозького козацтва, включно з реєстровцями. У першому випадку автор належним чином роз’язав завдання, дав досить повну картину особового складу козацької старшини, що є цінним для дослідників козацької генеалогії, оскільки серед козацької старшини ХVІ ст. – першої третини ХVІІ ст. легко можна знайти безпосередніх або ймовірних родичів сподвижників Богдана Хмельницького, протопластів ряду козацьких родів. Коли мова йде про етнічний склад козацтва, то автор приділяє вищезазначеному питанню надто мало уваги, а деякі його висновки дозволяють трактувати їх двозначно, навіть усупереч тому, що твердив В. Щербак в інших працях.

Отже, коли йдеться про Реєстр Війська Запорозького 1649 – 1650 рр., то не доцільно заперечувати висновок автора про те, що в Реєстрі можна знайти прізвища типові для 23 національностей. Однак В. Щербак не вказав чомусь про співвідношення між цими національностями згідно з прізвищами реєстру. За висновками німецької дослідниці Реєстру Війська Запорозького 1649 – 1650 рр. З.Любер, в останньому, безперечно, переважають українські прізвища (понад 90%), а решта (польські, молдавські, російські, тюрські та ін.) разом узяті становлять менше 10 %. У зв’язку з цим, зауважує Ю. Мицик, авторові варто було б обережніше підходити до вибору адекватного терміна і долучити конкретні факти вищезазначене твердження, згідно з яким «багатоетнічний склад козацтва, безумовно, впливав на формування його станової свідомості» [1322, с. 90]. В. Щербак аналізує шляхи й основні етапи формування козацького стану, перетворення козацької старшини в окремий соціальний прошарок у середині ХVІІ століття.

Найважливіша тема монографії – це «зародження станової і національної свідомості», у якій зреалізовано становлення свідомості козацького стану, його менталітету, указано на те, що козацтво усвідомлювало спадковість між Київською Руссю й сучасною їм Україною. Причому таке усвідомлення відбувалося під активним впливом українського православного духовенства. Усупереч «новомодним» теоріям деяких авторів, які прагнуть довести деструктивну роль козацтва в історії, прагнення обмежитися у боротьбі проти Речі Посполитої задоволенням виключно своїх станових інтересів, В. Щербак переконливо засвідчує, що козацтво все більше усвідомлювало себе як захисника загальнонаціональних інтересів і невипадково стало авангардною силою в національно-визвольній боротьбі українського народу. Автор звернув увагу на важливі визнання, які виходять із документів керівників повстань кінця ХVІ – середини ХVІІ ст., та з документів тих, хто ці повстання придушував і котрі засвідчують державотворчу роль козацтва, прагнення до відродження власної незалежної Української держави. Доречно зауважити, крім В. Щербака з’ясуванням процесу формування та «спрямованості політичної культури козацького стану займалися О. Апанович, В. Брехуненко, О. Гуржій, Ю. Мицик, П.Сас, С. Плохій, О. Струкевич та інші.

Зросла увага істориків до висвітлення ролі конфесійного чинника у визвольних змаганнях українців, зокрема значущості православ’я й православної церкви, політики гетьманів у релігійному питанні (С. Здіорук, Ю. Мицик, В.Мордвінцев, С. Плохій, М. Харишин). В. Щербаком розкрита роль церкви, функції козацтва як оборонця православної віри. Слушним є його висновок про те, що «конфесійний фактор відіграв важливу роль у формуванні станової свідомості козацтва, розвитку національно-визвольного руху першої половини ХVІІ ст.» [1322, с. 126].

Історія українського козацтва знаходить відображення в монографічних дослідженнях О. Бачинської [41] про козацтво в «післякозацьку добу» української історії; В. Голобуцького про запорізьке [199] та чорноморське [201] козацтво; В.Горобця [232] про Україну від козацької реформи до здобуття Сагайдачним Кафи; В. Заруби [393] про українське козацьке військо в російсько-турецьких війнах; І.Кривошеї [556]; В. Мільчева [728] про соціальну історія запорізького козацтва кінця ХVІІ –  VІІІ ст.; В. Лободаєва [621] про вільно козацький рух в Україні початку ХХ ст. Г. Нудьги [775] про республіку козаків; С. Плохія [ 865] про козацтво та релігію в ранньомодерній Україні; Т. Чухліба [1267] про козаків і яничар.

Сучасна українська історіографія значно поповнилася науковими дослідженнями присвяченими історії українського козацтва та його державотворчих традицій. Ю. Фігурний [1233] грунтовно вивчав історичні джерела українського лицарства, розкривши у своїх нарисах процес запровадження і розвитку козацьких традицій культури та національного військового мистецтва в українознавчому вимірі. В. Щербак [1321]  виявив зацікавленість проблемами українського козацтва в контексті  формування соціального стану у другій половині ХV – середині ХVІІ ст. В. Горобець [228] намагався розкрити таємниці, казуси і курйози української історії козацької доби. Д. Вирський [145] вдався до характеристики українського козацтва в річпосполитівській історіографії останньої третини ХVІ – середини ХVІІ ст.

Козацька тематика посіла чільне місце в історичних періодичних виданнях. О. Гуржій [270] розповів як запорожці вольності виборювали у Петра І. А.Зборовський [399] намагався довести, що козаки не загарбники. С. Леп’явко [609] розкрив участь козацтва у міжнародних відносинах. Г. Корольов [518] з’ясував проблеми козацького автономізму. У публікації О. Олійник [788 ]з’ясовані причини ліквідації козацтва. С. Легеза [606] виводить образ запорізького козацтва в українському романтизмі. С. Леп’явко [607] розкрив перебування українського козацтва на державній службі та його участь у війнах, які велися різними державами за вплив у Європі [608]. П. Саc [987] пояснює взаємостосунки козаків і Ліги християнської міліції. О. Ситник [1022] розкриває ідеологію козацтва. В.Федонюк [1219] дослідила історію козацтва на сторінках праць європейських вчених. Т. Чухліб [1274, 1279] вивчав козацький устрій Правобережної України.

Значну історіографічну цінність мають історія українського козацтва у 5175 фотосвітлинах (наук. ред. В.О. Щербак, О.С. Федорук) (К., 2004) та «Історія українського козацтва: Нариси: У 2 т.» , зокрема Т. 1 (авт. кол. В. Брехуненко, Л. Войтович, О. Головко) (К., 2006). Авторським колективом у складі В.Горобця, О. Гуржія, В. Матях [436] укладені нариси про державних, громадських та культурних діячів часів козаччини. Витоки, еволюція, спадщина українського козацтва розглядалися на науковій конференції в Дніпропетровську. Для вивчення козацьких традицій важливим підґрунтям послугують матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції, що відбулася у Вінниці 24 – 27 вересня 2004 р., матеріали якої складаються з восьми частин: Ч. 1: Виникнення українського козацтва та його устрій; Ч. 2: Роль козацтва у визвольній боротьбі українського народу; Ч. 3: Козацтво на Поділлі; Ч.4: Внесок козацтва у розвиток української культури; Ч. 5: Козацькі традиції в Україні; Ч. 6: Козацтво в літературі та мистецтві; Ч. 7: Козацтво у наукових дослідженнях українських та зарубіжних істориків; Ч. 8: Тема козацтва у бібліотечно-бібліографічній діяльності бібліотек.

Ролі козацтва в історії українського народу присвячені статті, опубліковані в фахових виданнях. Козацтво як ментальність українського народу та його конструктивна діяльність знаходять відображення в публікаціях О. Апанович [20; 21]. В. Задунайського [383; 384] та О. Пономаренко [883], які розкривають роль козацько-лицарської спадщини у визначенні української національної ідеї. Стаття А. Шевченка [1303] відображає роль і місце українського козацтва у формуванні громадянського суспільства. У публікаціях Ю. Куліненко [576; 577] доведено, що українське козацтво стало важливим фактором формування української нації та простежено роль релігії в житті українського козацтва. В. Котов [536] окреслив основні фактори еволюції феномена українського козацтва. В. Балушок [34] розкрив важливі ініціації запорозьких козаків. Відомий дослідник Ю. Мицик [707] акцентував увагу на «білих плямах» історії України козацької доби та кроках на шляху їх подолання.

У полі зору представників новітньої історіографії знаходилися проблеми Запорізької Січі як організаційної структури запорозького козацтва. В. Горобець [224] охарактеризував Запорізький кіш в політичній структурі козацької України. Виникнення Запорзької Січі розкриває А. Гурбик [267]. А. Левченко [604] висвітлює Запорізьку Січ як форму саморганізації українського козацтва. В.Нікітін [768] розкрив феномен Запорізької Січі як історичного етапу і передумови становлення громадянського суспільства. І. Стороженко [1107] аналізує організаційні структури Запорізької Січі. В. Голобуцький [200] показав Запорізьку Січ в останні часи свого існування. Важливе історіографічне значення мають нариси про козацькі січі видані Інститутом історії НАН України, НДІ козацтва за редакцією В. Смолія [487]. Об’єктом дослідження стали окремі козацькі січі, зокрема Микитинська Січ (П. Богуш [61]), Кам’янська Січ (Ю.Голобородько [197]), Задунайська Січ (збірник праць [382]), Шулявська Січ (Д.Стефанович [1034]) та інші.

Останнім часом новітня історіографія проявила интерес до історичної регіоналістики, як окремого напряму досліджень що стосується, зокрема козацької тематики. У полі зору істориків стали окремі козацькі регіони: Козацька Волинь приваблювала Г. Гуртового [280], козацтво Брацлавщини та Вінничини стало об’єктом зацікавленості О. Дан [283; 284], Ю. Мицик [719; 720] досліджував козацтво Дніпропетровська та Умані, Чорноморське козацьке військо описане О.Олійником [789], козацтво Приазов’я репрезентоване М.Руденко [965] Л.Сапухіна [982] розповіла про історію сумських козацьких та гусарських полків. Наукові нариси про одеських козаків уклали О. Бачинська, Т.Гончарук, С.Гуцалюк, А. Мисечко [781].

Сучасна українська історіографія, розглядаючи проблеми пов’язані з феноменом українського козацтва, намагається розкрити всебічно його революційну та національно-визвольну роль у житті українського народу середини ХVІІ століття. Доречно звернути увагу на те, що в науковій літературі за останні роки зміщені акценти на концептуальні підходи щодо трактування понять, пов’язаних з історичними подіями вказаного періоду та його хронологічних меж. Одні історики дотримуються думки про те, що маємо справу з «Національно-визвольною війною», другі – з «Українською національною революцією», треті – з «Хмельниччиною». Авторитетні історики В. Смолій та В. Степанков присвятили свої праці Українській національній революції ХVІІ століття (1648 – 1676) [1051]. Відомі дослідники В.  Кривошея [551] та Ю. Мицик [716] опублікували свої дослідження, присвячені причинам Національно-визвольної війни українського народу середини ХVІІ століття. Історики  В. і. З. Чуприни [1265] акцентують увагу на «Хмельниччині», хоча разом з тим, не заперечують ні «революції», ні «визвольної війни під проводом Б. Хмельницького». О. Ростовська і А. Блануца досліджували українську ментальність у Національно-визвольній революції 1648 – 1676 рр [950]. Крім того, є публікації полемічного характеру, зокрема С. Сторожуком опубліковано статтю «Українська «національна» революція ХVІІ ст.: міф чи реальність» [1109]. Сучасна історіографія у своєму арсеналі має збірник статей за редакцією академіка В. Смолія «Національно-визвольна війна українського народу середини ХVІІ ст.: політика, ідеологія, військове мистецтво» (К., 1998). Дослідник Ю. Мицик [705] підбив підсумки, окреслив проблеми і визначив перспективи дослідження Національно-визвольної війни українського народу 1648 – 1658 років.

Сучасні історики у своєму науковому доробку мають розробки, у яких здійснюється загальна характеристика гетьманської держави. Дослідник В.Батюк  [40] вивчав українську державність напередодні та в роки Визвольної війни, яка знаходить відображення у дослідників західної діаспори. А. Блануцою [54] з’ясовано причини Визвольної війни. І. Бойко [66] вдався до характеристики держави і права Гетьманщини. В. Горобець [220; 221;224; 225; 229] цікавився владою та соціумом гетьманату в контексті політичної та соціальної історії ранньомодерної України та зовнішньою політикою Гетьманату, а також політичним устроєм українських земель другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. Л.Мельник [685] змалював політичну історію Гетьманщини. О. Гуржій [275] досліджував еволюцію соціальної структури селянстка у козацькій державі. Т. Чухліб [1271; 1273; 1278; 1280] вивчав український гетьманат у ракурсі його міжнародного утвердження. І. Овсій [778] розкрив дипломатичне забезпечення Визвольної війни. В. Смолій [1048] вдався до характеристики політичної системи українського суспільства у роки Національної революції ХVІІ ст. О. Струкевич [1115] схарактеризував інститут гетьманства в політико-культурному сприйнятті старшинської еліти України-Гетьманщини. С.Полтавець [880] звертає увагу конфліктний потенціал політичний ідей в Українській революції середини ХVІІст. О. Ситник [1021] висвітлює ідеологічні погляди та концепції періоду Руїни. За ініціативи О. Гуржія [966] видані прозові твори, історичні дослідження, документальні матеріали присвячені Руїні другої половини ХVІІ ст. В. Шевчук [1309; 131] показав Козацьку державу як ідею в системі суспільно-політичного мислення ХVІ – ХVІІ ст. та уклав етюди до історії українського державотворення. Інститут історії України НАН України, Науково-дослідний Институт козацтва підготували збірник статей «Українська козацька держава: витоки та шляхи историчного розвитку» [1199].

Узагальнюючі праці про гетьманів України репрезентували чатачеві О. Апанович [26], В. Замлинський [388], О. Реєнт [947], О. Уривалкін [1212], Т. Чухліб [1272], підговлені історичні портрети про володарів гетьманської булави [164], довідникове видання про гетьманів України [191], спеціальні дослідження С.Сегеди [995], Т. Яковлевої [1131]. Наявні дослідження про окремих гетьманів України. Богдану Хмельницькому присвятили свої дослідження І. Верба [115], В.Заруба [390], В. Степанков [1099], Ф.Ступак [1119], Я. Федорук [1222], Ю. Фігурний [1231], В. Чуприна [1262], Т.Чухліб [1270], Г.Швидько [1298]та інші. Добі Б. Хмельницького до 400 річчя з дня його народження підготовлено збірник наукових праць [332]. Постать гетьмана Івана Виговського зацікавила А.Бульвінського [96], І. Вербу [115], І.Діптан [322], Д.Олянчина [790], Г.Соловйова [1080] та інших. Останнім часом переосмислена державницька діяльність Івана Мазепи, свідченням чого стали публікації О.Дубини [354], С. Павленка [807], І. Симоненка [867], Т. Яковлевої [1131], Т.Якубової [1343] та інших [870]. Гетьману І. Мазепі присвячено збірник наукових праць за редакцією В. Смолія [189]. Доба І. Мазепи знайшла відображення в матеріалах міжнародної науково-практичної конференції (2008р.) [333]. Новітня історіографія досліджувала постаті інших гетьманів, зокрема Данила Апостола (О. Ковальчук [485], Т. Коструба [524], В. Пришляк [893]), Дем’яна Многогрешного (В.Борисенко [74]), Павла Полуботка (В.Кононенко [503]), Павла Скопопадського (Д. Яневский [1346]). Посилився інтерес до вивчення постатей І. Виговського, Ю.Хмельницького, П. Тетері, П.Дорошенка. Зроблені перші спроби переглянути діяльність Д. Многогрішного, І. Брюховецького, І. Самойловича, М. Ханенка, П. Суховієка, С. Опари.

Центральною постаттю в українській історіографії періоду Української революції середини ХVІІ ст. став гетьман Б. Хмельницький. Сучасний дослідник з української діаспори П.-Р. Магочій переконує в тому, що Хмельницькому вдалося встановити контроль над більшістю центральноукраїнських земель й управляти цією територією, як незалежною державою. Його Козацька держава була невичерпним джерелом натхнення для майбутніх поколінь українців, багато з яких боролися за відновлення того, що вважали незалежною Україною часів Хмельницького  [644, с. 191].

Доречно зауважити, що ставлення до Богдана Хмельницького як важливої фігури у східноєвропейській і сторії ХVІІ ст. було дуже різним. Не дивно, традиційна польська історіографія вважала його ватажком руйнівного повстання, яке підірвало основи і врешті знищило Польську державу. Російська історіографія називала його лідером, котрий привів православних «малоросів» у лоно Російської держави. Українські автори вбачали у Хмельницькому видатного провідника, який  вдихнув нове життя в ідею національної незалежності, приспану з часів Київської Русі. Хоча дехто і критикував Хмельницького за соціально-політичні й дипломатичні помилки, а надто за його рішення присягнути на вірність Московії, проте всі погоджувалися, що період його правління став поворотним моментом в історичному розвитку України. Єврейські дослідники вважають Хмельницького підбурювачем першого геноциду в історії євреїв Нового часу. Вони вказують на те, що процвітаючу єврейську спільноту в Україні не лише було винищено, але й цей ранній «голокост» містичним чином визначив подальшу історію східноєвропейських євреїв-ашкеназі. Зрештою, і російські, й українські радянські історики-марксисти наголошували на загальнонародному революційному аспекті Хмельниччини. З 1930-х рр.. вони відносили козацького ватажка до нечисленного, але політично значущого пантеону визначних національних героїв дорадянського періоду, насамперед тому, що він розпочав рух до «возз’єднання» братніх українського та російського народів. Отже, для одних Богдан Хмельницький є великим чи не дуже великим героєм, водночас інші вбачають у ньому лиходія і навіть втілення диявола. Якою була ця особа чия кар’єра донині є предметом історичних дискусій та полеміки [644, с. 191].

Його державницька діяльність, як відомо, ґрунтовно досліджувалася М. Грушевським, Д. Дорошенком, М. Костомаровим, І. Крип’якевичем, І. Огієнком, а також зарубіжними авторами, зокрема Я. Качмарчиком, П. Меріме та ін. Серед сучасних українських дослідників вагоме місце посідає науковий доробок В. Смолія та В. Степанкова [1046], а також відомих істориків В. Брехуненка [89; 90], С. Горошка [233], О. Гуржія [274], Ю. Джеджули [307], С. Коваленка [478], Л. Пріцак [894; 895], В. Сергійчука [1002; 1004; 1005], І. Стороженка [1106; 1108], Ю. Тис-Крохмалюк [1147] та ін.

Особливий інтерес викликала монографія польського історика Я .Качмарчика «Богдан Хмельницький» (1988), у якій висвітлно політичну біографію видатного державного і військового діяча України. Написана вона в дусі визнання історичних заслуг козацького гетьмана, його державної мудрості й відданості справі визволення України від польсько-шляхетського панування. Автор наукової розвідки поділяє погляди ряду істориків, зокрема і сучасних, які прирівнюють Богдана Хмельницького до найвидатніших світових історичних постатей свого часу, зокрема таких, як О. Кромвель і Дж. Мазаріні [650, с. 150].

Зміст книги свідчить, що вона написана з позиції польського автора. Його оцінки українського гетьмана зроблені часом з точки зору захисту політики короля Яна Казимира, поразки якого дуже турбували автора. Про універсал «Ради Коронної і світської» від 9 червня 1648 р., що вимагав підготовки «посполитого походу» з метою придушення козацького повстання, автор пише як про правильне рішення, що мало служити Речі Посполитій [467, с. 50 ], про перемоги селянсько-козацьких військ на Брацлавщині і Волині  – як про «криваву славу Максима Кривоноса» [467, с. 68]. Не зовсім об’єктивний автор при описі головних битв Б.Хмельницького. Практично про всі битви, в яких перемогу здобували козацькі війська, розповідається дуже коротко і поверхово. Натомість під Берестечком, у якій перемогу здобули польські війська, висвітлена детально.

Очевидно, саме той момент, що книга про Богдана Хмельницького написана з іншої точки бачення історії, ніж та, яку ми сприймаємо, викликає до неї великий інтерес [650, с. 150]. Власне через це в сюжет монографії ширше, ніж це знаходимо в радянській історіографії, уведені аналітичні й ілюстративні матеріали про діяльність і позицію польської правлячої верхівки щодо Визвольної війни українського народу та політики Б. Хмельницького. Досить рельєфно у науковій розвідці відображені особливості політичних намірів королів Владислава ІV і Яна Казимира, коронних канцлерів Єжи Оссолінського і Анджея Лещинського, великого канцлера литовського Альбрехта-Станіслава Радзівілла. Іноді автор вважає за потрібне наводити домисли про Б. Хмельницького, яких, здається й сам не поділяє. Розглянемо, хоча б наклеп про те, що Б. Хмельницький залишив поле бою під Берестечком з переляку [467, с. 164].

У радянській історіографії післявоєнних років мета Національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького загалом зведена до формули «віковічного прагнення до возз’єднання з Росією», та так, що ні Богдану, ні його полковникам, ні козакам і всій посполитій масі й у голову не приходило бодай засумніватися в благородності царя, у «перевагах» російського кріпосного права. Як відомо, ця думка пронизує багатотомну «Історію Української РСР», вишівські й шкільні підручники, спеціальні монографії. Я. Качмарчик не йде за прийнятим українською радянською історіографією стереотипом про «поконвічне прагнення» до возз’єднання і не визнає його прогресивне значення. Проте він уважно простежує логіку політичної, дипломатичної і військової діяльності гетьманської України, що зумовила рішення Переяславської ради, намагається знайти джерела українсько-російських зв’язків у розташуванні політичних сил в Європі 1648 році.

400-річному ювілею від дня народження великого сина України гетьмана Богдана Хмельницького присвячено низку видань наукової та науково-популярної літератури. Книга В. Смолія та В. Степанкова «Богдан Хмельницький: соціально-політичний портрет» (К., 1993) є першою біографією Богдана Хмельницького, написаною та виданою в незалежній Українській державі. Автори об’єктивно висвітили тему, не впадаючи в газетну публіцистику та не догоджаючи смакам будь-яким політичних сил чи партій. Безсумнівно, позитивною рисою роботи є те, що вона ґрунтується на міцному джерельному фундаменті, причому багато з цих джерел було вперше виявлено у ряді вітчизняних та зарубіжних архівосховищ. Автори використали значну кількість праць попередників, особливо тих, які були забутими або «проідексованими» (видання дисидентів, представників української еміграційної історіографії), на які донедавна не варто було покликатися. Усе це дозволило створити солідну, повнокровну та науково обґрунтовану біографію Б. Хмельницького [700, с. 141].

Насамперед, автори звернули увагу на замовчуваний та нерідко фальсифікований аспект діяльності гетьмана: його роль як творця відродженої Української держави. Вони слушно підкреслили прогресивний характер діяльності Хмельницького в цьому напрямку, проаналізували еволюцію його державотворчої програми, з’ясували сильні і слабкі сторони останньої. Історик Ю. Мицик вважає, що саме ці сторінки будуть з глибокою зацікавленістю прочитані нашими сучасниками, тому що історія дає чимало матеріалу для зіставлень та аналогій з сьогоденням України [700, с. 141].

У науковій розвідці окреслені головні стратегічні напрямки зовнішньої і внутрішньої політичної діяльності, титанічні зусилля гетьмана по консолідації українського народу, створення єдиного фронту для успішної боротьби проти іноземних поневолювачів за незалежну Українську державу. Причому постать Б. Хмельницького не ідеалізується, у дослідженні згадані його помилки та прорахунки. Слушно підкреслюється головна політична помилка гетьмана: недооцінка значення західноукраїнських земель, відхід з них без бою на кордоні Волині і Поділля наприкінці 1648 – початку 1649 рр.

Для розуміння державотворчих традицій важливим є те, що автори приділили увагу останнім рокам життя і діяльності Б.  Хмельницького (від Переяславської ради до смерті гетьмана). Про діяльність гетьмана в цей період ще донедавна історики УРСР повинні були або мовчати, або говорити скоромовкою, обходячи «незручні» та «неактуальні» сюжети. Автори ж доводять тут, що зовнішня політика Б. Хмельницького була в цей період гнучкою і плідною для України, зовсім не зорієнтованою виключно на Росію. Блискучий політик і дипломат, Б. Хмельницький усіма засобами боронив суверенітет України перед наступом не тільки з Заходу ( Річ Посполита), але і з Сходу, оскільки московський уряд усе активніше хотів порушити рівноправний характер взаємного договору 1654 р., тому у праці проаналізовано союзи, укладені урядом України зі Швецією і Трансінвалією для збереження політичної рівноваги, адже вони були формально у стані війни з Московською державою. Це було відповіддю на значне порушення московським урядом (укладення сепаратного миру з Польщею) договору 1654 року. Ряд важливих відомостей наводиться щодо переможних походів українських військ проти Речі Посполитої у 1656 – 1657 рр., взяття ними Любліна, Варшави, Кракова та інших міст, про що чомусь дуже не любили згадувати в радянській історіографії, хоча війна, яку вела Україна, була справедливою, спрямованою на визволення з-під гніту Польщі [700, с. 141].

У полі зору дослідників були різновекторні заходи урядової політики Б. Хмельницького. Окреслилися істотні зрушення у з’ясуванні війської доктрини Б. Хмельницького, створенні української армії та проведенні нею воєнних кампаній у ході революції (О. Апанович, А. Бульвінський, А. Гурбик, В. Заруба, О. Сокирко, І. Стороженко). У книзі І. Стороженка «Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у Визвольній війні українського народу середини ХVІІ ст.» (Дніпропетровськ, 1996) чи не вперше повно відтворино воєнну доктрину Запорізької Січі першої половини ХVІІ ст., яка мала оборонну спрямованість. Із схеми доктрини та схеми еволюції українського козацтва ХVІ – першої половини ХVІІ ст. можна дізнатися, як і чому виникла Запорозька Січ, як було побудовано Військо Запорізьке і якими способами воно вело збройну боротьбу проти агресорів.

Важливо й те, що у науковій праці реконструйовано воєнну доктрину Української козацької держави Богдана Хмельницького, яка мала національно-визвольне спрямування. Автор визначає її воєнно-політичну мету, основні принципи побудови козацьких збройних сил. Уперше у світлі воєнних доктрин Запорізької Січі та Української козацької держави Богдана Хмельницького схарактеризовано озброєння, спорядження та оснащення української козацької армії, а також тактичні способи його застосування проти ворога на полі бою.

По-новому висвітлено роль кримсько-татарської допомоги як в окремих битвах, так у війні загалом. Українське козацьке військо до середини ХVІІ ст., як зазначає автор, було піхотним. У зв’язку з цим польська армія мала над ним оперативно-стратегічну перевагу в кавалерії. Це було основною причиною поразок козацьких повстань, які передували Визвольній війні. Богдан Хмельницький урахував досвід минулих повстань, а також зміни способів збройної боротьби, що відбувалися на той час у Західній Європі (народження лінійної тактики). За угодою з кримським ханом 1648 р. він увів до складу українського війська татарську кінноту і цим самим ліквідував польську оперативно-стратегічну перевагу, оскільки поляки не мали піхоти рівноцінної українській, а польська кавалерія поступалася татарській у маневровості, то поєднання на полі бою української козацької піхоти з татарською кіннотою обернулося для польської армії і держави катастрофою, і як наслідок – поразки на Жовтих Водах, під Корсунем, Пилявцями, Зборовом та Батогом [1248, с. 146].

Як зазначає В. Цибульський, видання не позбавлене деяких недоліків. По-перше, простежується певна ідеалізація діяльності Богдана Хмельницького та його соратників. Адже в їхніх діях були й помилки (наприклад, запізнення із створенням власної військової кінноти) кавалерії, залишення західноукраїнських земель восени 1648 р. та ін.). По-друге, відчувається недостатня обізнаність автора із зарубіжною історіографією. У деяких випадках це зауваження стосується як джерельних, так і архівних матеріалів. По-третє, недостатньо висвітлена роль морального фактора, духовних якостей українського козацтва. По-четверте, має місце ідеалізація українсько-татарського військового союзу [1248, с. 147].

Продовженням дослідження козацької державності та його живих традицій стала наступна праця І. Стороженка «Богдан Хмельницький і Запорозька Січ кінця ХVІ – середини ХVІІ століть. ― Кн. 2: Генезис, еволюція та реформування структури Січі» (Дніпродзержинськ, 2007), у якій скрупульозно проаналізовано праці А. Скальковського, М. Грушевського, Д. Яворницького, М. Слабченка, О. Рябініна-Скляревського, А.  Гурбика, О. Толочка, С. Леп’явка, В. Маєвського, О. Галенка та інших і зроблено висновок про неузгодженість наукових версій названих дослідників і про наявність прогалин та «білих плям» в історії козаччини й Січі, які науковець вдало проаналізував.

У монографії йдеться про Великий степовий кордон як військову систему. Указавши, що вперше цей термін увів до обігу Я. Дашкевич, а науково (щодо історії козацтва) обґрунтував С. Леп’явко, І. Стороженко структурує Великий кордон на зону відчуження, прикордонну територію і гінтерланд (район, що примикає до певного центру). Далі ретельно досліджується роль і місце зони відчуження – Дикого поля; прикордонні території – Київщини й Брацлавщини з півночі та Кримського ханату з півдня; гінтерланду ― держав, суміжних із Великим кордоном (Росії, Польщі, Туреччини). На думку вченого, його інтегральною функцією як військової системи стало виконання ролі прозорого бар’єра між війною і миром із часовою перевагою у хронологічному вимірі воєнних конфліктів над мирними життям.

Предметом ґрунтовного аналізу стала організаційна структура й лицарська ідеологія українського козацтва, що передували утворенню Запорозької Січі. Автор зупиняється, насамперед, на генезисі та еволюції організаційної структури козацтва у другій половині ХVІ століття. За його версією, до Люблінської унії (1569 р.) чиєсь козакування означало не соціальне становище, а спосіб життя, крім того, криміналізований. Тоді козацтво (тобто відповідні елементи від селян до магнатів) поступово набуває форми певного соціуму, дислокуючись спочатку у волостях (1570 – 1578), а згодом – у Дніпровському пониззі (1579 – 1590 рр.). Після цього, піддавши критиці господарську або промислово-уходницьку, теорію походження козацтва М. Грушевського (не зрозуміло, як зазначає В. Заруба, чому тільки саме її, позаяк існують й інші), І. Стороженко обґрунтовує детерміновану ним лицарську корпоративну ідеологію та характеризує, як на її підставі було реалізовано механізм утворення Базавлуцької Запорозької Січі – «держави міста» [390, c. 214].

Постать Богдана Хмельницького, його багатовекторна суспільно-політична діяльність знаходить своє різнобічне відображення у статтях істориків опублікованих у різноманітних періодичних виданнях. Будівничому Української держави Богданові Хмельницькому присвятила свої публікакації О. Апанович [18; 22; 25]. В. Брехуненко [79] розкрив витоки кримської політики Б. Хмельницького. В. Горобець [222] проаналізував московську політику Б. Хмельницького в контексті дипломатичної риторики та політичної практики. Богдан Хмельницький і його доба у дзеркалі полеміки Михайла Максимовича з Миколою Костомаровим стала предметом дослідження Ю. Пінчука [858]. Суть української ідеї через призму бачення Б. Хмельницького з’ясована О. Рудакевичем [964]. В. Сергійчук [1005] схарактеризував армію Богдана Хмельницького. Ф. Сисин [1017] рокрив роль Хмельниччини у творенні української модерної нації. В. Степанков [1098] порушив проблеми становлення монархічної форми правління за часів Богдана Хмельницького. Добродійно-меценатська діяльність гетьмана стала об’єктом уваги Ф. Ступака [1120]. Деякі проблеми зовнішньополітичної діяльності уряду Б. Хмельницького в зарубіжній історіографії (1945 – 1990 рр.) досліджені В. Цибульським [1249]. В. та З. Чуприни [1263] опублікували розвідку «Треба відступити від царя!», у якій розкрито діяльність Б. Хмельницького у боротьбі за Українську державу в 1654 – 1657 рр. Доречно нагадати, що важливі проблеми, пов’язані з державницькою діяльністю гетьмана Богдана Хмельницького, опубліковані в статтях Л. Нагорної [751], А. Пінчука [858], Ю. Савчука [977], В. Смолія [1041], Ю. Фігурного [1228] та інших.

До 400-річчя від дня народження великого гетьмана Богдана Хмельницького був підготовлений за ініціативою НАН України, Інституту історії України збірник наукових праць «Доба Богдана Хмельницького» (К., 1995), а також проведена міжнародна конференція (Київ, 25 – 26 жовт. 1995 р.). Згодом до 350-річчя Української держави Богдана Хмельницького були опубліковані матеріали міжнародної наукової конференції, яка відбулася 15 – 16 грудня 1998 р. (К., 1998).

Проблемам національних традицій державотворення козацької доби присячена книга О. Гуржія «Українська козацька держава в другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст.: кордони, населення, право» (К., 1996), у якій, продовжуючи традиції своїх попередників, представників державницького напряму у вітчизняній історичній науці –  В. Липинського, О.  Терлецького, Д. Дорошенка, І. Крип’якевича, С. Томашівського, М. Слабченка, В. Герасимчука, Л. Окиншевича, О. Оглоблина, А. Яковліва, М. Кордуби та інших – автор робить спробу вперше з’ясувати проблему становлення та шляхів розвитку території Української держави, визначити її межі у другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст. Разом з тим ці процеси висвітлено через призму демографічних змін та міграційних рухів тогочасного автохтонного населення, його правової культури.

У монографії простежено процес формування державної території України за часів Б. Хмельницького. На підставі вивчення різних джерел, а також спеціальних студій схарактерезовано територіальні зміни, починаючи з початку становлення національної держави в 1648 році. і до смерті Б. Хмельницького в 1657 році. Аргументовано полемізуючи з попередниками (зокрема, з М. Василенком), О. Гуржій дійшов висновку, що вже на 1648 – 1649 рр. припадає становлення автономної області українців, яка через декілька років стала територіальним ядром майбутньої козацької держави. Звертаючись до висвітлення подій Визвольної війни, автор відзначає, як відсутність значних природних кордонів і постійна загроза військового втручання сусідніх країн ускладнювали утвердження молодої Української держави.

Автор переконливо доводить, що після гетьманування Б. Хмельницького держава не зникла (як про це стверджують шовіністично налаштовані до України історики), а продовжувала існувати з своїми головними атрибутами – територією і кордонами. Простежується еволюція поглядів на державні межі України таких гетьманів, як І. Виговський, Ю. Хмельницький, І. Брюховецький, Д. Многогрішний, П. Дорошенко. На думку В. Наулка та Т. Чухліба, слід було б детальніше схарактеризувати прагнення гетьмана П. Дорошенка об’єднати Правобережну і Лівобережну Україну, а також зупинитися на питанні розвитку державної території за правління П. Тетері (1663 – 1665 рр.) та І. Самойловича (1672 – 1687 рр.). Згідно з твердженнями автора, які спираються на автентичні документи, на середину 80-х років ХVІІ ст. відбулося правове оформлення кордону між трьома державами: Україною, Річчю Посполитою та Росією. Очевидно, що тут слід було чіткіше визначити характер політичних взаємин між Україною-Гетьманщиною та Московською державою. У зв’язку з цим переконливішої аргументації потребують твердження автора про те, що після 1686р. дві частини України – Лівобережна і Правобережна мали риси практично автоновних держав у складі різних великих утворень [269, с. 52].

У спеціальному розділі «Державні кордони України та їх ліквідація в кінці ХVІІ – ХVІІІ ст.» він охоплює період від початку гетьманування І. Мазепи і до скасування державних інституцій Гетьманщини наприкінці ХVІІІ ст. Автор переконливо доводить, що протягом свого правління І. Мазепа не полишав надії знову возз’єднати під власною булавою Правобережжя й Лівобережжя, а в тогочасних документах він титулувався як «гетьман Війська Запорозького обох боків Дніпра» [269, с. 61]. Науковою знахідкою є вперше наведені в історичній літературі документи про функціонування в ХVІІІ ст. державного та митного кордону між Гетьманщиною, Великим князівством Литовським [269, с. 68] і Росією [269, с. 76 – 77]. Зокрема, автор наводить цитати з указів російської цариці та розпоряджень намісницьких управлінь за 1782 р., у яких  наголошуено на необхідність остаточного скасування «малоросійських» митниць і «застав» на білоруських кордонах, а також на межі з Псковською і Смоленською губерніями. Водночас наголошується на негативному ставленні московських урядів до України, яке полягало в перманентному обмеженні її державності.

Однією з найважливіших ознак, які характеризують сутність держави, завжди було право. О. Гуржій наголошує, що Визвольна війна українського народу середини ХVІІ ст. помітно змінила не лише форми місцевої судової практики, але й сам соціальний зміст права та зумовила його нові форми. Уперше в історичній науці він ставить питання про суспільну значущість та етнічну цінність права в житті українців. Серйозну наукову цінність роботи становить з’ясування особливостей поряд з «писаним» і звичаєвим правом, що діяло в Україні протягом багатьох століть. Події Визвольної війни і становлення козацької держави зумовили значне поширення звичаєвих правових норм на території всіх регіонів України, де було ліквідовано владу польських урядовців. Разом з тим у ХVІІІ ст. відбувається процес поступового звуження звичаєвого права у зв’язку з витісненням його писаними законами. Протягом першої половини ХVІІІ ст. була створена визначна пам’ятка тогочасної української правової думки «Права, по которым судится малороссийский народ». Автор підтверджує, що в «Правах...» (цей кодифікаційний збірник так і не був уведений у практику) найбільш виразно визначалися ті норми, до юридичного узаконення яких так наполегливо прагнула козацька старшина в боротьбі з великодержавними прагненнями російського уряду.

Новітня історіографія має вагомі здобутки в царині дослідження геополітичного становища козацької України, зовнішньої політики українського уряду, характеру відносин із Росією, Реччю Посполитою, Портою, Кримом, Швецією, Молдавією та іншими країнами (В. Брехуненко, В. Газін, А. Гвоздик- Пріцак, В. Горобець, А. Гурбик, М. Крикун, В. Сергійчук, Я. Федорук, Т. Чухліб та ін.).

Важливе місце в сучасній українській історіографії посідають проблеми пов’язані з Переяславською Радою та договором з московським царем 1654 р. Цій події присвятили свої дослідження О. Апанович [29], М. Брайчевський [81], В. Брехуненко [91], В. Горобець [22], С. Грабовський [244], О. Гуржій [278], О. Рафальський [936], В. Сергійчук [1009], Т. Чухліб [1277; 1278] та інші. Дослідники намагалися розкрити суть московської експансії стосовно України; проаналізувати взаємостосунки Українського Гетьманату та російської династії до і після Переяслава; прагнули відповісти на запитання: що принесла Україні Переяславська Рада?; окреслити наміри та наслідки Переяславської легенди в контексті сучасних поглядів; довести, що Переяславська рада – трагедія України і програш Європи; акцентувати увагу на тому, як Переяслав вплинув на проблеми утвердження Українського гетьманату, сформульовано концепцію полівасалітетної залежності Гетьманщини.

Значний науковий інтерес мають також статті відомих вчених у періодичних виданнях, присвячених відомій Переяславській Раді, зокрема П. Гончарука [214], С. Грабовського [242], Т. Гунчака [263], Р. Іванченко [404], Ю. Мицика [703; 709; 718], С. Славинського [1037], В. Степанкова [1097], Ю. Степанчука [1102], Н. Юсової [1329]. Наслідки Переяславської Ради 1654 року знайшли відображення у збірнику статей переможців всеукраїнського молодіжного конкурсу «Що принесла Переяславська Рада Україні» (К., 2004). У Переяславі-Хмельницькому 26 лютого 2003 року відбулася науково-практична конференція «Переяславська рада: історичне значення та політичні наслідки».

Так, зокрема О. Апанович [24; 28] оцінила договір в контексті міфів і реальності, В. Смолій [1049; 1052] проаналізував угоди гетьманського уряду 1654 – 1764 рр. та окреслив нові підходи до вивчення проблеми, В. Тельвак [1140] дослідив Переяславську Раду 1654 р. в дослідженнях М. Грушевського та В. Липинського. В. Цибульський [1250] зупинився на оцінці Переяславської Ради у зарубіжній історіографії. Т. Яковлева [1340] комплексно дослідила українсько-московські договори ХVІІ – ХVІІІ ст..

Доречно зупинитися на державотворчих боріннях наступників Богдана Хмельницького. Ґрунтовне відображення ця проблема знайшла своє місце в сучасній історіографії, зокрема в книзі О. Рички «Усі гетьмани України: легенди, міфи, біографії» (Х., 2008). Сучасні дослідники досить неоднозначно оцінують постать І. Виговського, але це тема окремого аналізу, який у певній мірі  вже зробили сучасні відомі дослідники, зокрема Ю. Мицик [701], О. Путро [904], В. Степанков [1096] та інші.. Крім того, О. Апанович [19] вдалася до аналізу І. Виговського як видатного стратега і тактика. На думку Я. Дзири [315], гетьман І. Виговський це авторитет нації, реформатор українського правопису та основоположник національної діалектології. В. та Н. Іржицькі [415] зацікавилися родиною Виговських в історії української козацької держави. Ю. Мицик [710] убачає в І. Виговському справжнього спадкоємця Б. Хмельницького. В. Скуратівський [1033] пише про гетьмана, який перший виступив проти Росії. Б. Сушинський [1125] присвятив І. Виговському роман-есе. В. Чуприна [1263] оцінює діяльність гетьмана І. Виговського через призму Конотопської битви 1659 р.

Об’єктом зацікавленості істориків стали інші гетьмани. Для Я. Дашкевича [293] Павло Тетеря як незрозумілий гетьман. В. Горобець [227] дає оцінку московського договору І. Брюховецького 1665 р. П. Пиріг [847] наводить штрихи до соціально-політичного портрета гетьмана Дем’яна Многогрішного. Т. Чухліб [1276] вказує на особливості зовнішньої політики І. Самойловича та проблеми міжнародного становища Українського гетьманату в 1672 – 1686 рр. Л. Мельник [682] намагається дати загальну характеристику діяльності І. Самойловичу. О. Гуржій [273] присвятив гетьманові Івану Скоропадському спеціальне монографічне дослідження. Історик Т. Каструба [464] досліджував постать Данила Апостола. Гетьманство Кирила Розумовського зацікавило О. Путро [907], В. Соколова [1057], В. Шевчука [1307] та інших.

Останнім часом українська історіографія проявляє підвищений науковий інтерес до гетьманування Івана Мазепи (1687 – 1709). Адже відомо, що наприкінці ХVІІ ст. унаслідок міжусобних воєн і вторгнень іноземних армій, що тривали практично без перерви з 1648 р., Україна перебувала в тяжкому стані. Українська автономія з кожним новим гетьманом, з кожною зміною протекторату від Польщі до Росії і від Польщі до Туреччини втрачала свої здобутки, досягнуті за часів Хмельниччини. Гетьманська влада й авторитет занепадали, старшина досить легко могла скинути того, хто їй не догодив. Зокрема за такої ситуації почалося двадцятидвохлітнє гетьманування Івана Мазепи – одного з найвідоміших європейських діячів того часу. Біографія його містить значну кількість білих плям, легенд, домислів, а часом і прямих фальсифікацій, через що не все в його кар’єрі ясно й очевидно. Гетьман Мазепа та його доба знайшли наукове відображення ще в дослідженнях М. Костомарова, О. Лазаревського, Ф. Уманець, М. Грушевського, Б. Крупницького, М. Андрусяка, Н. Полонської-Василенко, О. Оглоблина, В. Дядечка, О Субтельного та інших.

Державну концепцію і політичній діяльністі Івана Мазепи репрезентують публікації І. Куташев [589], Є. Маланюк [652], Ю. Мицик [713], В. Смолій [1042], О. Теліга [1136], Ю. Фігурний [1227], а його соратників та прибічників С. Павленко [811]. Дослідники акцентують увагу на тому, що Мазепа прагнув об’єднати в єдиній державі всі українські землі – Лівобережжя, Правобережжя, Запоріжжя, Слобожанщину. Він передбачав побудову в Україні станової держави західноєвропейського зразка із збереженням традиційного козацького устою. Реалізовуючи свої задуми, гетьман дбав про формування аристократичної верхівки українського суспільства. З цією метою козацька старшина наділялася значними землеволодіннями, одержуючи нові права та привілеї. Проте, простаршинська політика гетьмана викликала незадоволення простолюддя та запорожців.

Сучасні дослідники намагалися простежити ставлення до діяльності І. Мазепи істориків минулого, а також співвітчизників та зарубіжних учених, колишніх союзників Мазепи. О. Мішуков [732] цікавився європейськими поглядами на І. Мазепу. Т. Мацьків [674] висвітлював проблему ставлення шведів до бунтівного українського гетьмана. Науково-популярна література акцентує увагу на історичному та літературному образі Івана Мазепи [596]. Доброчинна діяльність гетьмана Івана Мазепи знайшла відображення у публікаціях Ф. Ступака [1120].

Предметом особливої уваги українських істориків останнім часом стали зовнішньополітичні акції І. Мазепи. Ця проблема розглядається через призму двох етапів. Перший етап характеризувався бажанням дружніх стосунків із Москвою та з іншими європейськими державами. Дослідники акцентують увагу на тому, що 1700 року І. Мазепа став другим кавалером заснованого Петром І ордена Андрія Первозванного, у 1703 р. йому надано Крупську волость у Севському повіті. Король Польщі нагородив його орденом Білого Орла, а 1707 р. імператор Йосиф І надав гетьманові титул князя Священної Римської імперії. Другий етап символізує прояв напруженості в стосунках І. Мазепи та Петра І. Справа в тому, що реформи Петра І загрожували українській автономії та незалежності козацького війська. Під тиском незадоволеної старшини гетьман Мазепа почав сумніватися в доцільності верховенства Москви. Невдоволення, що зрештою штовхнуло Мазепу шукати іншого покровителя, було пов’язане з питанням захисту України. Більш ґрунтовно ці та інші питання розглядаються в новітній українській історіографії.

Дослідник Т. Чухліб [1275] розглядає дилему вибору протекції Мазепинської України між Російською та Шведською коронами. В. Станіславський [1088] зачіпає турецький вектор дипломатичної діяльності Івана Мазепи. С. Павленко [808; 809] розкриває таємну місію агента Мазепи Соломона (1689 – 1690) до Польщі з проханням про допомогу, пише про перші спроби І. Мазепи розірвати відносини Москвою. Т. Якубова, використовуючи факти історичної літератури Національної бібліотеки імені В. Вернадського простежила військову діяльність гетьмана Івана Мазепи. Дослідники П. Більченко та В. Березка [53] порушують риторичне питання: За що ж таки боровся гетьман Мазепа?

Значний науковий резонанс викликала наукова розвідка російської дослідниці Т. Таїрової-Яковлєвої «Мазепа» (М., 2007). Книга написана чудовим літературним стилем й читається не як «суха» наукова монографія, а як захоплюючий історичний роман, зі сторінок якого до читача звертаються «оживлені» через багато століть образи не тільки гетьмана Мазепи, а й багатьох його сучасників – лівобережного гетьмана Івана Самойловича, кошових отаманів Івана Сірка і Кості Гордієнка, генеральних писарів Василя Кочубея і Пилипа Орлика, генерального осавула Михайла Миклашевського і генерального хорунжого Івана Ломиковського, полковників Івана Скоропадського, Данила Апостола, Семена Палія, Іллі Новицького, батька гетьмана Степана Адама і матері Марини-Магдалини (Мокієської), батуринського ігумена Данила Тупталенка (майбутнього святого Димитрія Ростовського), багатьох інших наставників, сподвижників і соратників Мазепи, а також високих сановників церковно-культурних діячів Московії-Росії – патріарха Йоакима, родини Наришкіних, В. Голіцина, П. Прозоровського, В.Долгорукого, Л. Неплюєва, О. Українцева, Ф. Шакловитого, Л. Лопухіна, С. Медведєва та інших. Особлива увага звернута, зазвичай, на політичні й приватно-публічні стосунки гетьмана з російською царицею Софією та царем Петром  І, шведським королем Карлом ХІІ Густавом, польськими королями Яном ІІІ Собеським і Станіславом Лещинським та іншими монархами Центрально-Східної та Південно-Східної Європи [1339, с. 4].

«Природжений політик, талановитий полководець і дипломат, людина відважна, чесна й цілеспрямована – він був відображення епохи українського духовного відродження і розвитку козацтва. Поет і філософ, високоосвічений, казково багатий...» – саме так характеризує російська дослідниця видатного гетьмана Івана Мазепу. Символічно, що на відміну від інших своїх російських (а також окремих українських) колег авторка визнає існування наприкінці ХVІІ – на початку ХVІІІ ст. європейської держави – Гетьманщини.

Проте, українським критикам впадає в око певна «нелюбов» російської дослідниці до своїх попередників. Наприклад, вже на першій сторінці вступу вона пише, що такі видатні вчені-історики, як Микола Костомаров і Михайло Грушевський, «поверхово зверталися до гетьманування Мазепи, не вивчали його серйозно та обмежувалися першим тенденційним враженням без глибокого аналізу джерел». Т. Чухліб зазначає, що це не так, а доробок вище названих достойників є значним внеском до світової історичної науки й базується на величезній архівній базі. Доречно також захистити запорозьких козаків, яких у книзі названо (мовою оригіналу) рицарями «ножа и топора» [1339, с. 27], однак насправді вони були більше лицарями шаблі та мушкету. На жаль, як зауважує Т. Чухліб, пані Т. Яковлєва не розглянула складні питання участі України та Росії у Великій Північній війні 1700 – 1721 рр., яка, за словами Олександра Оглоблина, мала особливе значення в світовій історії. Відомо ж бо, що змагання двох потужних імперських структур – Шведського королівства та Московського царства – за право бути «володарем світу» у Північній та Східній Європі завершилися на користь останньої, але не на користь Українському гетьманату на чолі з його видатним правителем Іваном Мазепою [1269, с. 191 - 203].

Перед українськими істориками відриваються нові пошукові обрії для поглибленого вивчення діяльності гетьмана Мазепи на благо України. Важливим підґрунтям можуть послугувати видання: «Доба гетьмана Мазепи в документах (упоряд. С.О. Павленко)» (К., 2008), «З епістоляної спадщини гетьмана Івана Мазепи» збірник, що містить 85 уперше опублікованих листів (К., 1996), «Мазепа І. Листи Івана Мазепи. 1687 – 1691. – Т. 1» (К., 2002). Опубліковані матеріали міжнародних наукових конференцій 15 – 17 жовтня 2008 р. (Київ – Полтава), «Іван Мазепа та його доба: історія, культура, національна пам’ять» (К.,2008) та «Доба гетьмана І. Мазепи в європейській історії: міфи та реалії» (7 – 8 листопада 2008) (К., 2009).

Для вивчення національних традицій українського державотворення періоду Гетьманщини важливе значення мають праці В.В. Панашенка «Соціальна еліта Гетьманщини (друга половина ХVІІ – ХVІІІ ст. (К., 1995) та «Полкове управління в Україні (середина ХVІІ – ХVІІІ ст (К., 1997). У першій книзі автор поставила за мету висвітлити процеси корінних змін, яких зазнала протягом другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. структура козацької старшини і вищого духовенства Гетьманщини як її соціальна еліта, передовсім, показати зміцнення її соціально-економічної бази, висвітлити правові чинники привілейованого становища старшини, простежити основну тенденцію ― перетворення козацької старшини і вищого духовенства в шляхетство та подальше включення його до складу російського дворянства.

Розглядаючи процес формування нової генерації соціальної еліти Гетьманщини протягом другої половини ХVІІ ст., яка включала, насамперед, вищу козацьку старшину (генеральну, полкову і сотенну) і вище православне духовенство, автор зазначає, що після Хмельниччини відносна соціальна рівність усередині Війська Запорозького (городового, реєстрового) «поступово нівелювалася». На вищий щабель українського суспільства послідовно і невпинно піднімалася нова еліта, яка формувалася з козацького товариства, шляхти, заможних міщан (міського патриціату) і вищого духовенства. «Набуваючи політичної і соціальної ваги, – пише В.Панашенко, – займаючи ключові позиції в державотворчих процесах, прагнучи поширити свій вплив на суспільство, новосформована еліта домагалася для себе старих привілеїв, поступово обмежувала права народних мас насамперед послушенства селян новим панам. Отже, поглиблювався поділ українського суспільства на пануючих і підневільних» [834, с. 38].

Потім автор, навівши значний фактичний матеріал та проаналізувавши його, зазначає, що протягом ХVІІІ ст. у Гетьманщині відбувається процес станової консолідації української еліти, який супроводжувався зміцненням позицій місцевих урядників – дідичів – вищої козацької старшини, російських дворян та вихідців з Сербії, Волощини, Грузії, яким були надані значні земельні володіння в Україні. «Зосередження військової та адміністративно-політичної влади в руках представників цієї частини соціальної еліти відбувалося разом з розширенням їхніх рангових та приватновласницьких маєтностей, що в свою чергу зобов’язувало посполитих цих маєтностей відбувати службу і повинності на користь їхніх власників, тобто сприяло перетворенню місцевих урядовців на панів», – зазначає В. Панашенко. Велика земельна власність місцевих державців «служила основним джерелом їхніх прибутків і мірилом станової диференціації в середовищі соціальної еліти суспільства» [824, с. 57].

В. Панашенко твердить, що генеральна старшина «проводила феодально-старшинську політику» у різних галузях управління. Наприклад полковник Миларадович, скуповучуючи і захоплюючи силоміць козацькі землі й угіддя, змушував останніх «як підданих відбувати послушенство» і невдовзі «став одним із заможних феодалів». До «великих феодалів» автор відносить Полуботка, Апостола, Горленка та інших, а далі пише, що на місцях полкова старшина захищала інтереси козацької старшини і «зміцнювала її феодальну власність на землю» [824, с. 50].

Дослідниця цілком слушно зауважує, що суспільна позиція (статус) козацької старшини «не була однозначною, а залежала від майнового цензу, тобто володіння більшими чи меншими маєтностями, набуття військових й адміністративних чинів, сімейних зв’язків з гетьманом, його оточенням та царськими урядовцями» [824, с. 57]. Розкриваючи питання про бунчукових товаришів, В. Панашенко правомірно зазначає, що більшість з них були заможними землевласниками (як і вища старшина), але далі підкреслює, що останні наприкінці ХVІІІ ст. перетворилися на поміщиків [824, с. 66].

Висвітлюючи питання про правові чинники привілейованого становища старшини і шляхти, автор вважає, що термін «шляхетство» в Гетьманщині «випав з повсякденного вжитку на кілька десятків років» і лише в першій половині ХVІІІ ст. уживається знову. Це цікаве спостереження, але варто було б, на думку дослідника Л. Мельника, підкріпити його документальним матеріалом. Адже відомо, що ще за часів Хмельницького в Гетьманщині існував численний прошарок православної шляхти [786, c. 130]. Аналізуючи становище українського духовенства в ХVІІІ автор наводить значний фактичний матеріал і цілком слушно стверджує, що внаслідок політики царизму українське духовенство втрачало свої права в церковному самоврядуванні та політичному житті Гетьманщини, обмежувалися й інші привілеї [824, с. 114]

Автор значну увагу приділила процесові перетворення козацької старшини й вищого духівництва в дворянство, який відбувався шляхом консолідації великих старшин-дідичів, представників верхівки міст і духовенства. Так формувався новий привілейований стан, який називали шляхетством. Поступово складалася традиція спадкоємництва і зв’язків із довоєнною шляхтою, яка походила з різних польських шляхетських родів. При цьому набуло популярності одруження старшинських дітей із шляхетськими нащадками хоч і зубожілими [824, с. 115]. Побут і звичаї козацької старшини також трансформувалися завдяки зміцненню її соціально-економічного становища, під впливом освітнього цензу та контактів з шляхетством зарубіжних країн. Київська академія, різні колегіуми, перебування за кордоном і навчання в європейських навчальних закладах сприяли зростанню культурно-освітнього рівня молодого покоління вихідців зі старшинсько-шляхетського стану, його самовизначенню та відмежуванню від рядового козацтва і поспільства.

Дослідники вказують на важливість обраного В.В. Панашенко предмета дослідження – формування української еліти у другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст. Адже це питання донедавна в українській радянській історіографії замовчувалося. Крім того ж багато авторів знаходилися під впливом істориків-народників (О. Лазаревського, О. Єфименко), які основну увагу зосереджували на негативній діяльності старшини, її соціальної політики й всього суспільно-політичного життя Гетьманщини, не бажаючи зрозуміти, що іншого ладу, крім заснованого на приватній власності на землю, країни Центральної і Східної Європи у ХVІІ – ХVІІІ ст. не знали. Їхня земельна аристократія була творцем власної державності. Народ-нація без сильної, освіченої і впливової еліти – носія ідеї державності неминуче втрачає державну незалежність, а відтак перетворюється на колоніальне «бидло» інших країн [786, с. 131].

Останнім часом простежується пожвавлення інтересу до поглибленого дослідження проблем пов’язаних із становленням та функціонуванням української козацької еліти, її ролі в житті суспільства. В. Горобець [223] дослідив, як козацька еліта України відшукувала шляхи політичної легітимації у відносинах з Москвою та Варшавою в 1654 – 1665 років. В. Кривошея [550; 553] ґрунтовно і всебічно розкрив значення для Гетьманщини козацької старшини, зокрема неурядової старшини, її роль у здійсненні державотворчих процесів. М. Палій [821] феномен козацької старшини репрезентував на основі документів та нарисів. О. Струкевич [1116] окреслив політико-культурні орієнтації еліти України-Гетьманщини. В. Томазов [1173] з’ясував генеалогію козацько-старшинських родів у контексті історіографії та джерел з другої половини ХVІІ – початку ХХІ ст. Доповненням до вищеназваних праць можуть стати публікації в періодичних виданнях. Так, зокрема, О. Апанович [30] розкрила функції урядових службовців Гетьманщини ХVІІІ століття. В. Кривошея [554] вивів родоводи козацької старшини доби козацько-гетьманської держави, зробив огляд джерельної бази. П. Пиріг [846] розповів про українську шляхту ХVІІ ст.

Для більш ґрунтовного вивчення традицій українського державотворення вагоме значення має праця В. Панашенко [822], присвячена полковому устрою Гетьманщини. Дослідниця розглядає державотворчі процеси, які відбувалися в Наддніпрянській України з середини ХVІІ ст. і зумовили створення власного своєрідного адміністративно-територіального управління, в основу якого було покладено полко-сотенний устрій реєстрового Війська Запорозького. У монографії розглянуто владні прерогативи полкової і сотенної старшини, структуру полкових і сотенних органів влади («урядів»). Авторка простежує зміни в системі військово-територіального устрою Гетьманщини, зумовлені, передовсім, політикою царизму, спрямованою в ХVІІІ ст. на обмеження владних прерогатив вищих і місцевих адміністративних установ України – аж до скасування традиційної системи військового та адміністративного самоврядування, що означало остаточне знищення залишків української козацької державності.

Доречно зауважити, що проблема полкового устрою досліджувалася іншими українськими істориками, зокрема В. Сергійчуком [1003]. Деякі дослідники звертали увагу на вивчення окремих козацьких полків. В. Горобець [231] дослідив структуру врядування та соціального дисциплінування в південних полках Гетьманщини: за матеріалами ревізії Полтавського полку. За редакцією В. Мокляка видані «Джерела з історії Полтавського полку (середина ХVІІ – ХVІІІ ст.) (К., 2007). Автор дослідження Полтавському полку присвятив спеціальний науково-популярний нарис історії з часу його виникнення до кінця ХVІІ ст. [735]. Досліджувалася історія інших полків: Г. Швидько [1301] – Миргородський полк; І. Козюра [490] – Лубенський полк; Ю. Бодров [62], Т. Кузнець [574] – Уманський полк; В. Сокіл [1056] – Кальницький полк; В. Кривошея [554] – Канівський полк; Л. Сапухіна [982] – Сумський полк; І. Кривошея [560] – Переяславський полк. Викликають інтерес також публікації А. Кушинського [595] про сердюцькі полки, В. Маслійчука [661] про слобідські полки.

Щоб глибше зрозуміти традиції українського державотворення варто з’ясувати різниі аспекти діяльності полкового уряду, зокрема історичних портретів козацьких полковників. Інститутом історії України НАН України, науково-дослідним інститутом Козацтва підговлено видання «Полководці Війська Запорозького», у якому подано 29 нарисів про героїв Визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст. (К., 1998, кн. 1; К., 2004, кн. 2). Важливу історіографічну цінність має двотомник Б.І. Сушинського «Козацькі вожді України: Історія України в образах її вождів та полководців ХV―ХІХ ст.: Іст есе» (Одеса, 2006). Історики прослідкували діяльность окремих козацьких полковників. С. Вирський [144] змалював образ полковника Михайла. В.Горобець [226] з’ясував роль Івана Нечая в українсько-російських змаганнях за Білорусь (1654 – 1659 рр.). А. Гурбик [265; 268] дослідив образ полковника Антона Ждановича. О. Гуржій [276] та Б. Флоря [1238] проаналізував деякі міфи та реальності про Івана Богуна. В. Маслійчук [661] – зацікавився сумським полковником Герасимом Кондратьєвим, Ю. Мицик [711] – Тимішом Носачем, П.Мірчук [729; 730] – Максимом Залізняком та Іваном Гонтою, В. Студьова [1118] – чернігівськими полковниками, В. Чуприна [1264] – Максимом Кривоносом.

Особливе місце в новітній українській історіографії посіла книга П.С. Саса «Політична культура українського суспільства (кінець ХVІ – перша половина ХVІІ ст.) (К., 1998). Автор характеризує особливості політичного устрою Речі Посполитої (у складі цієї держави перебувала тоді більшість українських земель), роль української православної шляхти як головного репрезентанта політичних інтересів України в ХVІ ст., аналізує процес формування політичних концепцій руського (українського) народу, визначає творців цієї концепції, насамперед, письменників-полемістів, літописців, діячів Православної Церкви в Україні. Особливу увагу автор приділяє Метелію Смотрицькому, як творцеві ранньоновітньої теорії нації, та Адамові Киселю. Слушними є думки автора книги, що розвивають усталене в українській історіографії положення про нерозривний зв’язок між Київською Руссю та Україною козацьких часів, про вплив давньоруської спадщини на історичну й політичну думку України ХVІ – ХVІІ ст. Автор має рацію, коли наголошує на тому, що в проявах політичної самосвідомості запорозьких козаків поняття «народ» позбавляється ситуативного, буденного змісту (як-от: «люди») і набуває абстрагованого вербального плану, у якому «руський народ» виступає як категорія політичної культури [986, с. 57 -58].

Значне місце автор приділяє новому прошарку українського суспільства, який дедалі наполегливіше відтісняв українську шляхту і з кінця ХVІ ст. швидко став авангардною силою в національно-визвольній боротьбі українського народу. Погоджуючись й тут з основними висновками автора, зазначає Ю. Мицик, водночас хотілося б відзначити неуважність (свідому чи несвідому) до співвідношення міфу й дійсності в історичному минулому. Звичайно, козацтво і його вожді, насамперед, Петро Конашевич-Сагайдачний, були, як переконливо довів П.М. Сас, об’єктом міфологізації з боку українських книжників ХVІ – ХVІІ ст., навіть католиків. Але чомусь П.М. Сас не вказав на те, що й без будь-якої міфологізації козацтво мало багато заслуг перед українським народом і християнською Європою. При всіх своїх вадах і недоліках козацтво, дійсно, виступало в обороні України перед агресорами, стримувала експансію Османської імперії на південно-східних кордонах християнської Європи, дійсно виступала як авангардна і державотворча сила українського народу наприкінці ХVІ – першій половині ХVІІ ст., яка таки спромоглася, на відміну від шляхти, відродити незалежну Українську державу в 1648 році. [714, с. 126].

Автором викладено важливі думки про особливості державного устрою Війська Запорізького, формування козацького стану, козацького менталітету, зокрема, понять запорожців про свободу, вольності і права свого стану. Ця проблема дуже актуальна з огляду хоча б на те, як гостро у світі і, зокрема, в Україні стоїть проблема прав людини. Хоча для ХVІ – ХVІІ ст. такого поняття, як «права людини», ще не існувало, однак бачимо, що й українська політична і суспільна думка, так само як і думка інших європейських країн (Польщі, Англії, Франції та ін.) та їх народів, робила певні кроки у правильному напрямку. Книга П.М. Саса зайвий раз переконує в тому, що українська історична наука переживає нині період давноочікуваної зміни векторів, прямує до гуманізації історичного знання, і добре коли дослідника цікавить людина з її почуттями, віруваннями, уподобаннями. Дослідники зауважують, що хоча автор цілком слушно зупинився на трьох головних станах українського суспільства, які формували його політичну думку (козацтво, церква , шляхта), з поля зору чомусь випало міщанство. Цікаво було б знати, а чи мало воно свої політичні погляди, хоча б елементарні? [714, с. 127].

Суттєвим доповненням до вище викладеної проблеми є праця І.В. Катушева «Політична думка доби Гетьманщини» (К., 2007), в якій автор, зокрема, подає аналіз концепцій національної державності в політичній думці Козацької держави. Запропонувавши власну схему періодизації цього періоду автор детально аналізує пам’ятки, що належать кожному стану та визначає особливості названих етапів. Таких етапів І.В. Катушев виділяє три: становлення Козацької держави, її розвиток і занепад. Слід наголосити, що автору вдалося визначити ті риси, що дають підстави говорити про існування таких етапів у політичній думці.

На особливу увагу заслуговує аналіз І. Катушевим політичної концепції гетьмана Б. Хмельницького. Автор по-новому трактує особливості його державницьких поглядів. Систематизувавши та проаналізувавши існуючі джерела, присвячені Хмельниччині, І. Катушев виробив власну концепцію, суть якої полягає в тому, що Б. Хмельницький від ідеї протекторату іншої держави над Україною поступово наблизився до ідеї незалежності України. Автор правомірно зазначає, що після орієнтаційних ідей на різні країни, зокрема – Польщу і Туреччину, гетьман приймає протекторат Москви, що дало змогу досягти юридичного статусу автономної держави. Слід підкреслити, що  Б Хмельницький розумів автономність як військовий союз. Після Віленського миру, що порушив ідею Переяславського договору – військово-політичного союзу Козацької держави і Москви, Б. Хмельницький відходить від російського протекторату як єдино можливого й шукає іншого протектора.

Цілком новою є теза І. Катушева про те, що після смерті Богдана Хмельницького простежуємо дві тенденції в розвитку політичної стратегії – на союз з Польщею та на союз з Москвою. На Польщу орієнтувався Павло Тетеря, повсякчас утверджуючи сателітну залежність Козацької держави від Речі Посполитої. Іван Виговський був найбільш послідовним продовжувачем справи Б. Хмельницького, який наполягав на поверненні до умов Зборівського договору і розширенні прав Козацької держави. І. Катушев твердить, що Юрій Хмельницький посідав деструктивні позиції щодо Козацької держави, і доводить, що фактично на позиціях повної залежності від Росії був і гетьман Іван Брюховецький. Петро Дорошенко прийшовши до влади, здійснив реальні спроби припинити процес поглинання України Росією, адже бачив Україну тільки незалежною державою. Уперше наголошується на політичній концепції Петра Суховія, який пропагував ідею татарського протекторату, а гетьман Дем’ян Многогрішний одночасно прагнув зберегти протекцію російського царя і козацькі вольності. Михайло Ханенко бачив Козацьку державу як сателіта Польщі, а Іван Самойлович наполягав на підданстві російському цареві [834, с. 186].

На думку І. Катушева, гетьман Іван Мазепа спочатку бачив Україну як автономну частину у складі Російської імперії. Але незабаром переконався в загарбницькій політиці Москви щодо Козацької держави, тому й пішов на союз з Швецією, зробивши таким чином спробу вийти з під влади Москви й утвердити власну державність.

Автор стоїть на тому, що політична думка в часи занепаду Козацької держави, тобто після поразки Івана Мазепи, характеризується занепадом державницької ідеї. Зникає орієнтація на Польщу, натомість спостерігаємо послідовне підпорядкування України Москві. Продовжувачем справи І. Мазепи став гетьман на еміграції Пилип Орлик. Демократичні засади його концепції І. Куташев правомірно визначає як найкращий здобуток політичної думки доби гетьманщини цього періоду. На території України промосковської орієнтації дотримувався Іван Скоропадський, який все ж робив спроби послабити тиск Москви. Спроба Павла Полуботка вчинити бунт про політики Петра І завершилася трагічно. Гетьман Данило Апостол зробив внесок у розвиток судової системи, прагнучи унезалежнити її від Росії. Заслуга гетьмана Кирила Розумовського визначається останніми спробами реанімації Козацької держави. Цікавим є аналіз наказів і прохань старшини і шляхти до Катерини ІІ, який свідчить про прагнення української еліти зберегти автономний статус України, хоча Росія й не надавала їй цього статусу [834, с. 186 – 187].

Новітня українська історіографія національних традицій репрезентована не тільки політичними ідеями гетьманської стратегії державного будівництва та управління, але й козацькими літописами. Тематика видатних пам’яток вітчизняної української історичної й політичної думки – козацьких літописів – присвячена українській історії від найдавніших часів до козацької доби. Водночас порушені в цих ґрунтовних творах питання не втрачають важливості до сьогодення.

Українські літописи, складовою частиною яких є так звані козацькі, завжди привертали увагу не лише дослідників, а й широких кіл громадськості. Проте внаслідок несприятливих умов розвитку вітчизняної історіографії вивчені були тільки частково. Тому узагальнення питань, які стосуються джерелознавчого й історіографічного аспектів козацького літописання 30 х – 80 х рр. ХVІІІ ст., є важливим науковим завданням. Адже створені в той час історико-літературні пам’ятки істотно вплинули на процес відродження української культури, мови, національної самосвідомості. Проаналізувавши здобутки вітчизняної історіографії, І. Дзира подав глибокий фаховий аналіз джерел, на основі яких була створена праця «Козацьке літописання 30-х – 80 рр. ХVІІІ ст.: джерелознавчий та історіографічний аспекти» (К., 2006). На його думку, тематика козацьких літописів Лівобережжя 30-х – 80-х рр. ХVІІІ ст. виходить далеко за межі військово-політичної історії та біографії гетьманів. Важливе значення має детальний аналіз указаних літописів як пам’яток історичної думки. Це дало підстави для логічних висновків щодо національної свідомості українців, означених автором за трирівневим ступенем: етнокультурним, історичним і політико-правовим. Слушною є теза, що при відсутності сталої термінології стосовно назви країни в тогочасному українському суспільстві існували чітка самоідентифікація власної етнічної спільноти на території її проживання, відмінність від інших народів. При цьому на сторінках історико-літературних творів зустрічаються назви багатьох держав, що свідчать про уявлення українців щодо етнічної карти Європи та частини азійського континенту. Традиційне використання політичної термінології – «народ», «нація», «вітчизна» – було наслідком тривалого формування відповідних понять. Важливим елементом національної самосвідомості є також релігія. Питання православ’я розглядаються в усіх без винятку літописах ХVІІІ ст., зокрема Берестейська унія 1596 р., відновлення православної ієрархії 1620 р., конфесійний фактор при виборі союзника під час Національно-визвольної війни 1648 – 1657 рр., мазепинська доба [1319, с. 227].

Відомо, що невід’ємною складовою української національної ідентичності є відчуття територіальної єдності. Протягом багатьох століть вона була відсутня, що надзвичайно негативно впливало на розвиток етносу. Тому невипадково проблема соборності з усією повнотою постала перед авторами літописів досліджуваного автором періоду української історії. Представники інтелектуальної еліти намагалися пробудити почуття солідарності між українцями незалежно від соціальних, культурних і регіональних особливостей.

Уміщені до літописних пам’яток юридичні аргументи були правовим обґрунтуванням законності існування Української козацької держави. Автори літописів зібрали значний фактичний матеріал для оцінки певних подій та явищ вітчизняної історії, зробили відповідні узагальнення й висновки. Використання з цією метою історичних документів сприяло пропаганді ідей державної самостійності й історичної тяглості етносу від княжої доби до Гетьманщини. Літописи знайомили також читача з основними віхами європейської історії, зокрема сусідніх держав – Речі Посполитої, Московії, Молдавії та ін.

І. Дзира переконливо довів, що козацькі літописи були важливим чинником формування української історіографії. На прикладі історичної спадщини Михайла Антоновського, Максима Берлінського автор показує вплив на них козацького літописання, яке послугувало джерельною основою «Історії Малої Росії» Дмитра Бантиша-Каменського та «Запорозької старовини» Ізмаїла Срезневського. Як переддень вітчизняної науки проаналізовано спадщину Миколи Маркевича – продовжувача досліджень козацьких літописів.

Серед узагальнюючих праць помітною є концепція подій середини ХVІІ століття, названих «козацькою революцією 1648 -1657 років» Н. Яковенко у її «Нарисах ...», які базується на акцентуванні глибини змін, спричинених ними, тлумаченні їх насамперед через призму інтересів та політичних ідеалів козацтва (хоча не відкидаються й соціальні, національні, релігійні причини революції), заперечення «героїчного» і ствердженні людського їх виміру. Одна з частин книги присвячена «кошмарам війни». Тут відверто йдеться про трагічний досвід Хмельниччини і для українського, і для польського та єврейського народів. Дослідниця вважає, внутрішньополітичні передумови для майбутніх конфліктів Руїни було закладено ще в часи Б. Хмельницького з утворенням в середовищі козацької верхівки трьох лідерських груп з відмінними інтересами, в т. ч. «полярними зовнішньополітичними орієнтаціями» (с. 177-209). Діяльність І.Мазепи і «мазепенців» розглядається в контексті тодішніх соціальної і політичної практик. Тому стверджується, що І. Мазепа проводив соціальну політику як «син свого народу», який «не уявляв впорядкованого світу без поділу його на вищих і нижчих, привілейованих і залежних, власників і підданих, а Конституція П.Орлика мислилася її автором як традиційна для Річі Посполитої угода між (гетьманом) і політичним народом (козацтвом), а не «Перша Конституція Української держави» (с. 237-238).

Слід звернути увагу на «Історію України» (Львів, 2002), авторами якої стали Ю. Зайцев, В. Баран, Л. Войтович. У них найбільший теоретичний блок має розділ про Хмельниччину і Руїну, висвітлені в контексті знаної концепції «Української національної революції» В. Степанкова і В. Смолія. З’ясовано її причини, рушійні сили і характер, проблеми типології, хронологічних меж і періодизації, хід подій, особливості та історичне значення. Виклад історії «Визвольної війни 1648-1657 років», як зауважує В. Яремчук у своєму історіографічному нарисі, обмежується військово-політичними аспектами. Тлумачення вузлових конкретних проблем (політична програма Б.Хмельницького, угода 1654 р.) спирається на ідеї В.Липинського. Так само через призму державотворення і «боротьби за незалежність» висвітлюється історія Гетьманщини другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. Показовим в сенсі «державницької» позиції авторів є їхнє ставлення до І. Сірка та І. Мазепи. Так, всупереч визнанню того, що за гетьманування І. Мазепи «посилювався визик низів», його постать оцінюється цілком позитивно. З іншого боку, на думку вчених, І. Сірко «був неперевершеним полководцем, але не найкращим політиком», оскільки «не зрозумів і вчасно не підтримав далекоглядних вождів, які боролися за незалежність не частини, а всієї України». Візія сепаратиського руху, пов’язаного з П. Орликом та його Конституцією (названою «першою в Європі конституцією демократичного суспільства», «першою у світі Конституцією», виглядає занадто ідеалізовано навіть на тлі «державницької традиції» (див: [1198, с. 82-83].

Отже, новітня українська історіографія без перебільшення довела, що саме козацька доба справила важливий вплив на подальшу долю українського народу, який завжди мріяв здобути незалежність, побудувати свою державу на демократичних засадах. Історики намагалися ґрунтовно дослідити історію козаччини та його політичний інститут – Гетьманщину, яка символізувала собою українську Козацьку державу з атрибутами демократичної християнської республіки. На основі широкого кола залучених різних типів і видів джерел вони реконструювали в деталях перебіг історичних подій, представили сучасникам широкомасштабну картину того вікопомного часу, який насичений національними традиціями саме українського державотворення.

Дослідниками звернуто увагу на процес формування козацького стану, який став відігравати провідну роль у суспільно-політичному житті українського суспільства, становленні української державності, розвитку національної самосвідомості, розгортанні антифеодальної та визвольної боротьби. Істориками досліджено історичні витоки козацького роду, а саме: виникнення козацтва та його устрій; козацтво в різних регіонах України; соціальна історія козацтва; формування ідеології козацтва як визначальний чинник політико-правового розвитку середньовічної Європи; українське козацтво на державній службі (початковий період); роль релігії в житті українського козацтва; українське козацтво як фактор формування української нації; участь козацтва у війнах інших держав; українське козацтво в міжнародних відносинах; керівники селянсько-козацьких повстань у кінці ХVІ ст.; генеалогія українського козацтва; основні фактори еволюції феномена українського козацтва; внесок козацтва у розвиток української культури; козацтво в літературі та мистецтві; козацтво в наукових дослідженнях українських і зарубіжних істориків; козацтво в бібліотечно-біографічній діяльності бібліотек. В українській історіографії схарактеризовано Запорізьку Січ як фактор консолідації українського суспільства середини ХVІІ ст., визначено її політичну роль у розвитку Національної революції 1648 – 1676 років.

Разом з тим, і це знаходить відображення в новітній історіографії, у певних наукових колах явно простежується тенденція до реанімації на основі нових постмодерністських теорій польської концепції «домової війни», а коріння такого повороту заховане в далекій від історіографічної інтерпретації площині й не вносить нічого нового у з’ясування сутності цієї епохальної події української історії.


2.3. Збагачення державницьких традицій у добу Української революції (1917 – 1921 рр.)

До останнього часу одним з найбільш політизованих напрямків новітньої історії України були питання, пов’язані з процесом національного державотворення 1917 – 1921 років (кількість праць сягнула близько 500 назв). Численні аспекти цієї проблеми вивчалися переважно на основі гіперболізації всесвітньої місії пролетаріату як творця нового суспільства та його керівного ядра – Комуністичної партії. Утвердження України як самостійної і незалежної держави активізувало наукові дослідження, присвячені періоду 1917 – 1921 рр., що характеризуються небаченим за своїм розмахом та змістом соціальним вибухом, бурхливим зростанням національно-визвольних змагань народів колишньої царської Росії. Перед науковцями стояло складне завдання відтворення цілісної правдивої картини подій тих років, очищення її від ідеологічних нашарувань і перекручень, що мали місце за радянського режиму.

Доречно зауважити, що цей період за масштабами та гостротою політичної боротьби не має аналогів у вітчизняній історії. За більше ніж 90-річний період його дослідження накопичено таку кількість наукової, науково-популярної літератури українською та іноземними мовами, якої немає з жодної іншої проблеми української історії. Слід акцентувати увагу й на тому, що, крім істориків, які, безумовно, внесли левову частку в дослідження різноманітних аспектів проблеми, у її вивченні та осмисленні брали участь також юристи, економісти, філологи, політологи, філософи. Після появи в 1991 р. суверенної України опубліковано низку документальних збірників, захищено десятки докторських і кандидатських дисертацій, видано сотні монографічних досліджень, брошур і статей, проведено безліч наукових конференцій і «круглих столів», матеріали яких опубліковані. Проте цей масив літератури, на жаль, ще не став об’єктом усебічного ґрунтовного історіографічного дослідження. Крім того, не зважаючи на досить довгу історичну дистанцію – більш як дев’яносто років, серед вітчизняних дослідників, як і істориків української діаспори, ще й нині немає згоди та продовжуються дискусії стосовно оцінки суті й характеру багатьох подій, що відбувалися тоді в Україні.

Поступ сучасної вітчизняної історіографії про революцію, зазначає В. Верстюк, найпростіше виявити через зміну метафоричного ряду. На відміну від інших ділянок української історії ХХ ст., він тут найяскравіше окреслений. Якщо до 1991 р. революція асоціюється виключно червоним кольором, то після проголошення Україною незалежності кольорова гама подій 1917 – 1921 рр. набрала жовто – синіх відтінків. Це було наслідком націоналізації історії, яка відбулася після проголошення незалежності України. Зміна метафори перетворення революції з «Великої Жовтневої ... на Україні» в «Українську революцію» поставило вітчизняних дослідників в позицію освоювачів цілини. Якщо і далі розглядати метаморфози, то можна сказати, що людям, які за десятки років праці звикли до окультуреної ріллі, прилаштованої до неї техніки, певних культур і технологій, довелося на марші, не зупиняючись, прилаштовуватися до нових умов [134, с. 128].

Новими, не розробленими виявилися не лише тематика, фактологічне наповнення хронологічних проміжків, але й загальна концепція революції й методологічний інструментарій, за допомогою якого повинні були з’явитися нове знання. Як це відбувалося за останні більше як півтора десятки років – тема для розлогого історіографічного дослідження.

Якщо спробувати собі геометрично вибудувати ідеї, які стимулювали дослідження про революцію, то, напевно, як зазначає В. Верстюк, найближчою до реального стану справ фігурою буде уявний трикутник, однією стороною якого є стара радянська історіографія, другою – еміграційна (діаспорна) література і третьою – світова (дуже не велика кількісно) історична література. Кожна із згаданих сторін здійснювала свій специфічний вплив на історіографічний процес. Творення нового знання, а часто псевдознання відбувалося у формі якогось химерного симбіозу, у якому переважно поєднувалося непоєднуване. Але такими були реалії перехідного пострадянського періоду радянської історіографії [134, с. 128].

Як відомо, радянська історіографія не надавала революційним подіям 1917 – 1921 рр. в Україні самостійного значення, розглядаючи їх як місцевий варіант Великої Жовтневої соціалістичної революції. Упродовж 90-х років ХХ ст. відбувся повний демонтаж цієї схеми. Цей процес був надзвичайно непослідовним і суперечливим, проте сьогодні українська історіографія вже не говорить про розвиток революції в період двовладдя, не пише про перемогу Великого Жовтня на Україні або перші кроки соціалістичного будівництва, чи війну з буржуазно-поміщицькою Польщею. На зміну сталінській схемі революції прийшла концепція Української революції. Зміна схеми вивчення революції є помітною рушійною силою, яка принципово відрізняє сучасну українську історіографію від радянської. Якщо в радянській історіографії Центральну Раду, гетьманат П.П. Скоропадського, Директорію можна було згадувати з обов’язкововим додаванням епітетів «буржуазно-поміщицька» чи «контрреволюційна» і завжди в контексті їхнього розгрому чи краху, то сьогодні ця тематика експлуатується надзвичайно інтенсивно і широко. За підрахунками вчених з 1991 – 2002 рр. в Україні було захищено 17 докторських та 135 кандидатських дисертацій з історії Української революції [1193, с. 128 – 129]. Академік В.А. Смолій у своєму виступі на Всеукраїнській науковій конференції 19 – 20 травня 2008 р. «Гетьманат Павла Скопадського: історія, постаті, контроверсії» зазначив: «Тема Української революції за роки незалежності збагатилася численними працями. Тільки дисертацій захищено у 1999 – 2006 роках (вдумайтеся!) 343, з них 33 – докторські. Очевидно, історіографічне осмислення цього масиву праць, розвитку історіографічної традиції, образу Української революції в зарубіжній історіографії є нагальним завданням історичної науки, виконання якого можливе тільки при задіяні колективних зусиль науковців» [190, с. 5].

Характерною особливістю сучасних досліджень про Українську революцію є масштабне використання еміграційної та діаспорної літератури. Особливо активно використовуються українськими дослідниками праці В. Винниченка, Д. Дорошенка, М. Грушевського, І. Мазепи. П. Феденка, П. Христюка, М. Шаповала. Важливим історіографічним джерелом стала публікація споминів В.Петріва [843] з історії Української революції 1921 – 1921 років. Із цих праць була запозичена парадигма Української революції. Потрібен був деякий час, щоб дослідники, принаймні їх частина, зрозуміли, що діаспорна і еміграційна література далекі від наукової об’єктивності. Позиції більшості згаданих авторів – партійні, а концепції, на яких написані їхні праці, уже застаріли. Це, зокрема, концепція «програної революції», а звідси вічне з’ясування питання про винуватців поразки визвольних змагань. Сучасна українська література не одразу створила імунітет від цієї хвороби, тому, наприклад, у праці Ю. Павленка та Ю. Храмова «Українська державність у 1917 – 1919 рр.» читаємо, що період гетьманату був позначений «реальними успіхами у справі державотворення», а падіння «гетьманату було початком кінця Української держави і вина за це, передусім, лягає на провід Директорії, головним чином на Володимира Винниченка та Симона Петлюру» [1193, с. 130].

Для світової історіографії сюжети Української революції завжди були затінені подіями в Росії. На думку В. Верстюка, інтерес до обговорюваної проблеми лише прокидається. І ця обставина не може не впливати на сучасну українську історіографію, яка, власне, позбавлена готових рецептів дослідження і змушена творити їх сама, але західна історіографія справляє потужний вплив на українських істориків методологічними засадами [134, с. 130].

Взявши на озброєння поняття «Українська революція», запроваджене в історіографію емігрантською літературою, сучасні українські історики після тривалих розмірковувань, як здається В. Верстюку, майже остаточно відмовилися від його звуженого ототожнення лише з визвольними змаганнями. Сьогодні Українська революція розуміється значно ширше – вона включає в себе також і сюжети, пов’язані з утвердженням радянської влади, і хронологічно сягає осені 1921 р. [134, с 131].

Сучасна концепція Української революції розуміє її як самобутнє і самодостатнє явище, пов’язане насамперед, зі спробами реалізації українською нацією свого права на самовизначення як явище, для якого характерне тісне переплетіння соціальних та національних чинників, визначення рівня національної свідомості і соціальної мобільності мас. У центрі концепції Української революції стоїть проблема політичної готовності української еліти до творення державних інститутів та консолідації нації. Зважаючи на національний характер революції, досить гостро ставиться питання про міжнаціональні та міжетнічні стосунки цього періоду, робиться наголос на їх крайньому загостренні, яке посилювалося соціальними та політичними чинниками. Через це окремо розглядається проблема взаємозв’язку Української та Російської революцій. Останнім часом активно дискутується питання і вивчається проблема тісного переплетіння сюжетів Першої світової війни з революційними подіями, висловлюються слушні думки про інтегроване вивчення подій 1914 – 1923 рр. як особливого періоду воєн і революцій [128, с. 62 – 67].

Загалом переважна більшість істориків вивчає політичну площину революційного минулого, що призвело до формування панівного уявлення про революцію як про чередування контраверсійних режимів та державних утворень. Історики плідно працюють над вивченням діяльності українських політичних партій, різноманітних державних інститутів. На думку В. Верстюка, краще відпрацьованими на сьогодні виглядають дослідження історії Центральної Ради та Української держави 1918 р., гірше доба Директорії та ЗУНР. Можна сподіватися, що незабаром державотворча модель Української революції набуде завершених форм, проте критично мислячий дослідник, знайомий з джерельним матеріалом, не може забути про те, що революція була часом найменшої стабільності державної влади. Навіть у Києві влада за різними підрахунками змінювалася 10 – 15 разів, а, скажімо, в Умані чи Гуляй-Полі зміна влади відбувалася, можливо, 50 чи 60 разів. У значній кількості документів засвідчено, що села, у яких проживала більшість населення, були дуже далекі від політичного процесу, який відбувався в містах. Неодноразово такі села проголошували створення своїх сільських республік. Революція була саме тим часом, коли авторитет влади і держави впав до найнижчого пункту, тим часом, коли людині доводилося вчитися жити чи в безвладному просторі, чи в режимі перманентної зміни влади. Чи могла така людина бути активним учасником державотворчого процесу? Відповіді на це запитання ми ще не маємо, проте подібне порушення проблеми дає змогу створити принципово відмінну від політичної модель революції [134, с. 132].

Сучасна концепція Української революції базується на принципі найтіснішого поєднання національного та соціального аспектів. Як пише І. П. Хімка, «треба прагнути до розуміння соціальної та національної революції Україні як єдиного цілого» (цит. за: [1194, с. 132]). Що б могло бути наскрізною зв’язувальною ланкою такої моделі? На думку В. Верстюка, такою ланкою, наскрізною віссю може стати протидія двох соціумів: міста і села. Якщо село було практично мононаціональним, українським, то міста в Україні, особливо великі промислові, лише частково були заселені українцями (у середньому на 30  %), в містах домінувала російська імперська культура, російські громадські та політичні організації. Українській владі за всі роки революції не вдалося на довгий час закріпитися в жодному з великих промислових центрів України. Міста в кращому випадку виявлялися нейтральними, у гіршому – ворожими до українського руху. У зв’язку з цим українська національна революція , хотіла вона того чи ні, набула характеру селянського руху. В. Верстюк навіть конретизує – селянського-повстанського, яке з особливою силою визначає перебіг революційних подій з осені 1918 року. Набутий повстанським рухом масштаб дозволяє говорити про Українську революцію як селянську. Це твердження для В. Верстюка не є евристичним, яке складалося роками праці над повстанською тематикою [134, с. 132].

Велику увагу на селянський повстанський рух звертає увагу зарубіжна історіографія. Скажімо, через постать Н. Махна Українська революція сьогодні більш знана у світі, ніж через постаті М. Грушевського, П. Скоропадського, В. Винниченка та С.  Петлюри. На думку Андреа Граціозі, український рух був у ХХ ст. прототипом великих національно-визвольних рухів, основу яких складало селянство (див.: [1194, с. 132 – 133]). Італійський історик вважає, що в Україні вперше здійснювалась теорія «довгої боротьби», яка спиралася на село і була спрямована на поступове втягування у цю боротьбу міста. Події, які мали місце в Україні під час революції, дуже нагадують А. Граціозі події в колоніальних країнах після Другої світової війни. У цьому сенсі український досвід, на його думку, «має парадигмальну цінність, особливу оригінальність і певне право на первинність у багатьох історіях нашого століття» (див.: [1192, с. 132 – 133].

Соціальна модель революції дає змогу відмовитися від концепції програної революції. Якщо українська державність протягом 1917 – 1921 рр. не змогла утвердитися, то це не є підставою говорити про повну поразку революції, а тим більше про катастрофу. Соціальні катастрофи призводять до суспільного занепаду. Ми ж можемо говорити про потужний мобілізаційний вплив революції на національні сили. Вона сприяла зростанню національної консолідації, самосвідомості, росту еліти. Роки революції – це час відчутної модернізації селянського народу в націю. Можна твердити, зауважує В. Верстюк, що в огні і бурі революції відбулося народження нації. Останнє твердження допомагає сформулювати проблему ролі та місця подій 1917 – 1921 рр. у модерній історії України. Українська революція зв’язує в єдине ціле «довге» ХІХ і «коротке» ХХ століття. Вона одночасно може розглядатися завершенням першого і початком другого. У ній переплелися процеси, які не знайшли свого завершення в історії ХІХ ст. (національна і соціальна мобілізація), і процеси, які згодом визначили особливість ХХ ст. (тоталітаризм, націоналізм). Можна думати, що Українська революція була наслідком, продуктом української історії ХІХ ст., її результати були тісно пов’язані до цієї історії, спричинені нею. Революція значно зміцнила її та визначила новий напрямок розвитку української історії ХХ ст. Ці особливості роблять вивчення цієї проблеми надзвичайно масштабними і перспективними, вони є доброю підказкою до сучасного моделювання історії України ХІХ ст., без досконалого знання якого важко розібратися в революційних перипетіях (див.:[1194, с.133]).

Якщо звернутися до конкретних досліджень з Української революції то привертає увагу концептуальне та історіографічне дослідження В.Ф. Солдатенка «Українська революція: концепція та історіографія» (К., 1997). Критики зауважували, що йому притаманно багато позитивних рис: по-перше, за змістом, авторською позицією щодо порушення проблем та визначенням шляхів їх розв’язання його можна назвати сміливим; по-друге, вихід у світ книги є своєчасним; по-третє, книга максимально об’єктивна в контексті авторського аналізу історіографічної спадщини історії української революції 1917 – 1921 рр.; по-четверте, книга написана в полемічному ракурсі як щодо праць основоположників української революції, так і розвідок їх наступників з різноманітними світоглядними позиціями; по-п’яте, праця написана досвідченим дослідником проблематики, пов’язаної з історією української революції; по-шосте, книга оригінальна за структурою і новаторська за змістом [984, с. 145 – 147].

Автор, з «цеглинок», розкиданих в аналізованій ним спадщині будує власну споруду, малює свою картину революції: спочатку на основі виробленої ним самим соціологічної схеми, за пунктами якої аналізує різнорідні тлумачення й оцінки (нерідко – протилежні) явищ української революції, а згодом розглядає в тому історіографічному аспекті процес її розвитку за традиційною і найбільш результативною дослідницькою схемою – хронологічною.

Така «зміна віх» уявляється цілком логічною. Адже соціологічна схема за своєю суттю є переважно абстрагованою від реалій історичного процесу. Тому заслуговує підтримки авторська спроба оживити соціологічні абстракції шляхом підпорядкування їх єдиному стрижню – найголовнішій в історіографічних дослідженнях науковій категорії – концепції. Щоправда, інтерпретація останньої в монографії В.Ф. Солдатенка відмінна від загальноприйнятого тлумачення, згідно з яким вона є системою ідей, способом взаємозв’язаного розуміння історичного процесу. Автор ототожнює назване поняття з позицій фахового інструментарію історичної науки з поняттями поточної політики ( «платформа», «програма») або із загальнофілософського змісту поняттям «теорія», що стосується будь-якої наукової галузі і розуміється як її окреме вчення про належні їй об’єкти пізнання [1078, с. 5, 27, 107, 108 та ін.]. Він навіть намагається обґрунтувати це своєрідне розуміння введення до наукового обігу поняття «концепції української революції у вузькому значенні слова», пропонуючи їх тлумачити «як перспективні політичні плани дій, загальні настанови, народжені, обґрунтовані лідерами українського руху в 1917 та наступних роках» [1079, с. 28], хоча сам же, зменшує обґрунтованість своєї пропозиції такою заявою: «говорити про концепцію української революції як про щось цілісне, викінчене, незмінне було не правомірно» або звинуваченням лідерів української революції за «відсутність у них чіткої і ясної програми» [1078, с. 6, 275].

До речі, саме ці критичні зауваження В. Сарбей вважав небезпідставними, підтвердженими історіографічним аналізом, який переконливо довів, що концептуальне бачення і тлумачення історичних подій в Україні 1917 – 1921 рр. корифеями історіографії української революції було далеко не одностайним і неоднозначним. Інакше й не могло бути, оскільки на протилежних світоглядно-політичних флангах стояли, з одного боку, М. Грушевський і В. Винниченко, з другого – Д. Дорошенко, між ними перебували П. Христюк і М. Шаповал. Звідси і визначені автором різні підходи названих діячів до оцінки перепитій взаємин Центральної Ради з Тимчасовим урядом, Радою Народних Комісарів, німецькими окупаційними військами [984, с. 148].

Усебічний аналіз конкретного фактологічного матеріалу дав змогу авторові зробити суттєвий внесок у розуміння подій і явищ української революції, суті розбіжностей у позиціях «лівих» і «правих» діячів Центральної Ради, її політики державотворення, військового будівництва, соціального питання, успіхів більшовизму в Україні 1917 р., оцінки І з’їзду Рад України, бою під Крутами, вторгнення німців 1918 р та інше. [1078, с. 164, 258 – 259, 346, 357].

Помітним позитивом є те, що В. Солдатенко не байдужий і до сучасного історіографічного процесу. Крім того, він прагне аргументовано показати розвиток негативних тенденцій, зокрема спроби «поліпшення історії», насадження ультрапатріотичної державницької концепції, негативного показу лідерів Центральної Ради за їхню самокритичність щодо недооцінки необхідності розвитку не тільки демократичної, а й соціальної проблеми української революції (це вкрай актуально і для нашого часу!), за їхню «соціалістичність» (тобто належність до партій соціалістичного спрямування і проведення ними відповідної політики) аж до беззастережного твердження, «що соціалізм – взагалі тупіковий, шкідливий для розвитку суспільства» [1078, с. 283, 288].

Друга книга В.Ф. Солдатенка «Українська революція: концепція та історіографія (1918 – 1920)» (К., 1999), присвячена аналізові основних подій революційного руху в добу Української держави П. Скоропадського та Української Народної Республіки під проводом Директорії, у якій розкривато подальший розвиток концепції Української революції в хронологічних межах, які охоплюють період після 29 квітня 1918 р. до кінця 1920 р. Запропонований для розгляду період автор визначає як другий етап Української революції.

Учений піддав ґрунтовному історіографічному аналізові позиції різних політичних сил у період Гетьманату, особливо з’ясування ними ідейно-політичної класифікації сутності політичного режиму П. Скоропадського, причини різко критичного ставлення до нього. Багато відповідей на порушені питання знаходимо в наведених у монографії історіографічних оцінках [1079, с. 61 – 64].

Відповідно своїй дослідницькій соціологічній схемі В.Ф. Солдатенко чітко виписує соціально-політичну базу Гетьманату, яку становила Українська хліборобсько-демократична партія та Українська партія соціалістів-федералістів. Основними ж силами, на думку дослідника, на яких тримався гетьманський режим, були австро-німецькі окупанти та російське офіцерство [1079, с. 71, 74]. Водночас поза аналізом опинилися програмні документи організацій і партій речників експлуататорських класів, зокрема протофіса, який здійснював сильний тиск на політику гетьмана, схиляючи її «вправо» [8, с. 138].

Предметом скрупульозного історіографічного аналізу став режим П. Скоропадського, оцінки якого як «контрреволюційного», «антидемократичного з антинаціональною природою», «репресивно-диктаторського режиму» з його «реакційною політикою», «антинаціональними орієнтаціями», «нестерпними репресіями проти населення» [1079, с. 91, 101, 102] зроблені автором, є, на думку Б. Андрусишина, надто категоричними, намальовані чорно-білими фарбами так, як це зробили П. Христюк, В Винниченко, І. Мазепа та М. Шаповал [8, с. 138]. Період Гетьманату, включений до аналізу історика, за його словами, лише тому, що він розглядається як генетична складова єдиного процесу «революція – контрреволюція», які не можуть існувати одна без одної, а перебувають в «органічному зв’язку»[1069, с. 11]. Наведені оцінки є суперечливими, про що свідчать численні факти стосовно діяльності Гетьманату у галузі не лише культурно-освітницького будівництва, на що досить часто посилаються прибічники гетьмана, а й у царині економічної (відносна стабілізація економічної ситуації), церковної (спроба осягнути автокефалію), робітничої політики, яка вченими кваліфікується як «бонапартистська» (проявилася у створенні міжвідомчих органів: Комітет праці, Законодавча комісія) для підготовки конкретно робітничого законодавства тощо.

До історіографічного аналізу В. Солдатенко залучає, безперечно, фундаментальні праці з історії Української революції 1917 – 1920 рр. провідних ідеологів, практиків, визначних корифеїв державного будівництва, які є надзвичайно цінними не лише як історичні першоджерела, але й як історіографічні твори. Водночас поза увагою залишилися праці не менш визначних діячів та істориків періоду 1917 – 1921 рр., серед яких слід назвати Є. Коновальця, П. Скоропадського, Д. Донцова, В. Липинського, Л. Цегельського, М. Стахіва та інші, які незаслужено, обійдені увагою автора. Деякі праці названих авторів побіжно згадуються на сторінках монографії, але детально не розглядаються, що, на думку Б. Андрусишина, збіднює дослідження, робить його «нахиленим уліво». У той же час у працях названих авторів міститься багатий фактичний матеріал, висвітлюються погляди на доленосні події людей, які по-іншому бачили можливість суспільного поступу України [8, с. 138].

Важливим у монографії є інформаційно-довідниковий розділ про визначних діячів та історіографів Української революції С. Петлюру та І. Мазепу, у якому подані їхні, дійсно, нетрадиційні, усебічні і колоритні портрети. Цілком можна погодитися з характеристиками І. Мазепи не як «політичного авантюриста», а людини «сміливої», «відважної», «інтересної», «з високими життєвими ідеалами», здатної на самопожертву «в ім’я величної мети» [1079, с. 57], одного «з когорти найвагоміших лідерів Української революції і найталановитіших її істориків» [1079, с. 62]. Не такою однозначною є оцінка С. Петлюри, його історіографічної спадщини. Характеризуючи Головного Отамана як «непересічного діяча» [1079, с. 13, 46], не заперечуючи «величезного, нерідко визначального впливу С. Петлюри на вибір шляхів розвитку Української революції 1919 – 1920 рр.» [1079, с. 47], В. Солдатенко іноді солідаризується з позиціями В. Винниченка, який піддає нищівній критиці С. Петлюру у «Відродженні нації» і полемізує з істориком В. Харченком, який протиставляє «пізнього» В. Винниченка «ранньому», водночас і сам цілком справедливо підкреслює [1079, с. 32], що ставлення В. Винниченка до С Петлюри «позначене суб’єктивізмом, несе на собі відбиток політичного суперництва і ворожнечі, взаємних образ» [1079, с. 17].

Для всебічної, максимально об’єктивної оцінки постаті С. Петлюри необхідно залучити до наукового аналізу не лише мемуари його політичних противників, а то й просто суперників на владних пірамідах, а в першу чергу архівів, особливо тих, які довгі роки зберігалися в спецфондах, зробити порівняльний аналіз з описаними сучасними подіями. Зазначене передусім стосується проблеми єврейських погромів в Україні 1917 – 1921 рр., оцінка яких донедавна відійшла від традиційних оцінок радянської історіографії про відповідальності за ці злочини проти євреїв С. Петлюри. Тому багато місця на сторінках своєї книги В.Ф. Солдатенко присвятив аналізові історіографічної спадщини В. Винниченка та С. Петлюри стосовно єврейських погромів у добу УНР [1079, с. 45, 299, 304 – 325].

Можна цілком підтримати методику, застосовану автором при розгляді історіографічного процесу в тісному зв’язку з синхронними подіями і явищами політичної та воєнної історії. Водночас, у книзі потрібно було б дати історіографічну картину соціально-економічної історії Української революції, аналіз діалектики між соціальними і національними аспектами в революційних процесах того часу, про що автор, на жаль, лише декларує [1079, с. 416]. Не зовсім обґрунтованою виглядає теза про «антиробітничу» політику Директорії, яка намагалася реалізувати програмні засади української соціал-демократії. Принципи соціальної справедливості відстоював і С. Петлюра, сповідував включення ідеї української соціальності в українську визвольну революцію, без чого її чекала неминуча катастрофа. Він сповідував ті основоположні соціал-демократичні принципи, які протиставлялися ленінській програмі соціалістичної революції, проте злет С. Петлюри, на думку Б. Андрусишина, відбувся запізно, аби врятувати українську державу [8, с. 140]. Доречно зауважити, що підготовка робітничого законодавства Директорії велася з урахуванням передового досвіду країн Європи та Америки.

На основі аналізу фактичного матеріалу, програмних документів різних політичних сил В.Ф. Солдатенкові вдалося зробити вагомий внесок у розуміння таких «нюансів» Української революції, як проблема трансформації програми національно-державного відродження Директорії [1079, с. 165], з’ясування позицій українських політичних партій щодо гетьманського перевороту [1079, с. 190], вибору С. Петлюрою серединної лінії між «лівими» і «правими» [1079, с. 122], оцінки сутності політичної програми КП(б) У [1079, с. 203], кваліфікацій «петлюрівщини» [1079, с. 13, 219], отаманії [1079, с. 24, 226, 236, 281, 297, 298], військового будівництва [1079, с. 234], повстання проти влади Директорії та її розколу [1079, с. 263, 276, 280, 281], персональної відповідальності С. Петлюри в тогочасних процесах [1079, с. 300 – 303], суперечностей усередині соборного українського табору [1079, с. 330, 341 – 343], денікінщини [1079, с. 334, 346], державотворчості 1920 р. [1079, с. 397] та інші.

Дослідники зауважують, що не з усіма запропонованими В. Солдатенком твердженнями можна погодитися, у першу чергу, з фактичним ототожненням влади Директорії після виходу з неї В. Винниченка з «отаманщиною» ознакою якої, за словами автора, стало «домінування військового начала над політичним» [1079, с. 413], перенесенням цього визначення на все суспільно-політичне життя доби і перекладанням всієї відповідальності на С. Петлюру. Не вдаючись в детальний аналіз причин «отаманії», треба сказати, що основні та глибинні з них лежали не в провині Головного Отамана, а в пробудженні селянської стихії, засиллі молоді у революційному русі, яка поєднувала дух жертовності з юнацьким радикалізмом, у слабкості державного апарату, наявності численних повстанських загонів, які не підкорялися центральній владі, в підривній більшовистській пропаганді [8, с. 141].

Значну увагу автор приділяє історіографії причин поразки Української революції [1079, с. 383 – 393], урокам, які випливають з набутого досвіду [1079, с. 394 – 398, 403], а також висновкам, зробленими талановитими вченими [1079, с. 398 – 401].

У новітній українській історіографії значна увага надавалася вивченню питань, пов’язаних із становищем робітничого класу України в період визвольних змагань. Переосмисленню соціально-політичних змін у середовищі робітничого класу України, присвячена праця О.П. Реєнта «Українська революція і робітництво. (Соціально-політичні та економічні зміни 1917 – 1920 рр.)» (К.,1996). Абстрагуючись від ідеологічної заангажованості більшості попередніх праць на цю тему, варто наголосити, що досі серед них не було таких, у яких пролетаріат став би предметом послідовного й цілісного вивчення протягом усього періоду 1917 – 1921 років. У радянській історіографії він розглядався переважно в контексті існування більшовицького режиму в Україні у різний час, що істотно деформувало загальну картину, спрощувало реалії. Отже, уперше історія робітництва України в 1917 – 1921 рр. подається як перманентний процес, а це дало можливість оцінити його соціально-політичні акції під впливом тих чи інших режимів, а також відповідних змін у власному середовищі.

Розглядаючи питання про взаємовідношення пролетарських верств і Центральної Ради, О.П. Реєнт наголошує, що реалізація ідеї української державності сприяла поляризації суспільно-політичних сил в Україні, які деякий час зберігали певну одностайність після Лютневої революції. На конкретному матеріалі розкрито хиткість позицій Центральної Ради в робітничому середовищі, показано, що сприяння російської соціал-демократії (як більшовиків, так і меншовиків) на пролетаріат промислово розвинутих регіонів України забезпечило їй перемогу з національно-патріотичними силами. Переконливо і доказово реконструйована розстановка й еволюція політичних сил в Україні.

Особлива увага в монографії приділяється характеристиці становища робітничого класу в період існування Української держави. У виданні показано, що, незважаючи на декларативні заяви про охорону робітничих інтересів, режим Скоропадського здійснював ряд репресивних кроків щодо робітництва, унаслідок чого виникли інтенсивний страйковий рух і дестабілізація Української держави. Так само невдалою була спроба Директорії знайти підтримку серед робітничого класу України попри соціальну радикалізацію своєї внутрішньої політики.

Проте, як зазначають В. Курило та О. Лисенко, можна зробити закид авторові в дещо довільній інтерпретації історичного матеріалу. Відомо, що не гетьман П. Скоропадський давав згоду на вивезення німцями з України значної кількості продовольства та сировини [946, с. 62], а це відбулося на основі торговельної угоди, підписаної урядом УНР. Не можна погодитися з твердженням, що гетьман неодноразово закликав народ України до відновлення єдиної й неподільної Російської імперії [946, с. 63], а він не робив цього жодного разу [588, с. 140]. Правильно визначаючи основні напрями політики Директорії в робітничому питанні, автор усе ж таки не уникнув окремих суперечливих і неточних оцінок її діяльності. Не можна погодитися з думкою про причетність «буржуазно-демократичного крила Директорії» до єврейських погромів, або що з «відставкою В. Винниченка процес розвалу Української держави значно пришвидшився» [946, с. 70]. Для цього були більш вагомі і глибокі причини [588, с.140].

Історіографічний інтерес для нас має наукова розвідка О. Реєнта «У робітнях історичної науки» (К., 1999). Автор здійснив спробу дати збалансований, об’єктивний огляд основних чинників, що визначали процес визвольних змагань 1917 – 1921 рр. Професійний підхід О. Реєнта зреалізувався у прагненні, з одного боку, зробити власний внесок у висвітлення до недавнього замовчуваних історіографією національних проблем, а з другого – ознайомити читача з власними професійними надбаннями знавця соціально-економічних аспектів української революції.

Науково обґрунтовані концептуальні позиції автора реапрезентовано спочатку в розкритті політичних програм і змісту визвольних змагань напередодні 1917 р. Справедливо визначаючи кінець ХІХ – початок ХХ ст. переломними у становленні української ідеї, О.П. Реєнт зв’язує її оформлення з початком партійно-політичного життя в бездержавній Україні. Належна увага до передумов могутнього спалаху українських визвольних змагань у 1917 і наступних роках позитивно позначилися на оригінальному рельєфному відтворенні обставин, пов’язаних з виникненням Центральної Ради, співвідношенням партійно-політичних сил, що стали біля її керма, перших кроків тодішнього українського парламенту, його державотворчої діяльності. У книзі загалом об’єктивно відтворено загальне й відмінне, спільні позиції і тактичні розходження, які супроводжували діяльність керівників Центральної Ради протягом усього періоду її існування. Окремо слід відзначити й особистий внесок автора у висвітлення національно-культурного та церковно-релігійного життя в Україні, чіткість, визначеність і обґрунтованість висновків щодо основних тенденцій початків становлення української політичної нації періоду березня 1917 – квітня 1918 років. Водночас Р. Симоненко мусив зазначити, що подекуди О. Реєнтові не вдалося утриматися від дещо забарвлених нинішніми пристрастями інвектив на адресу М. Грушевського та В. Винниченка – провідних постатей тогочасних українських визвольних змагань [1015, с. 139].

Спеціальний розділ основної праці автора, присвячений гетьманській державі П. Скоропадського, також містить низку обґрунтованих підходів, вдалих розробок і цікавих знахідок. Зокрема, О. Реєнт досить переконливо змальовує «невідрадну соціально-економічну ситуацію в державі» [945, с. 131], справедливо вбачаючи саме в ній одну з найсуттєвіших причин падіння гетьманату та його глави. Трохи інакше виглядає, на думку критиків, справа із зображенням національних аспектів діяльності П. Скоропадського. Гострі дискусії щодо цього беруть свій початок ще від часів перебування гетьмана при владі. У національній історіографії вони не вщухали і не вщухають протягом усього наступного періоду. Усе ще недостатня впорядкованість нинішнього положення України, певно, є однією з основних причин сьогоднішнього спалаху симпатій до П. Скоропадського та спроб видати його чи не за взірцевого українського державотворця. Таким він і сам змалював себе у книзі «Спогади. Кінець 1917 року по грудень 1918 року». Однак і ця найпримітніша мемуарна публікація з часів, про які йдеться, для науковця є передусім історичним джерелом, що, як і кожне інше, потребує критичного розгляду.

Не розглядаючи скрупульозно, дослідник Р. Симонеко відзначає головне: навряд чи варто ставити знак рівності між політичними зрушеннями в адміністративно-управлінській сфері гетьманської держави порівняно, передусім, з періодом Центральної Ради, з одного боку, і національним українським державотворенням – з іншого. Йому сприяли, мабуть, найбільше заходи в освітньо-науковій сфері, насамперед створення Національної академії наук. Стосовно порушеної вище проблеми, то, висвітлюючи її, О. Реєнт наводить показові факти, які засвідчують: гетьман спирався в своєму державотворенні на старе російське законодавство [1015, с. 116, 121], не виключаючи репресивного [1015, с. 130]. У цьому випадку, здається, було б корисним звернути більше уваги на склад адміністративно-управлінських кадрів гетьманського режиму, яких загалом постачала російська бюрократія, що масово перебралася в Україну – «стара мацапура», як іменував недавніх царських чиновників В. Винниченко. Висвітлення проблеми адміністративної й значною мірою військової опори гетьманського правління зробило б розповідь про «державу П. Скоропадського» у науковій праці О. Реєнта ще змістовнішою [1015, с. 140].

На позитивну оцінку заслуговують і наступні розділи праці, у якій проаналізовано бурхливий, справді переломний хід подій в Україні від падіння режиму П. Скоропадського й до утвердження радянської влади в Україні після поразки «походу Пілсудського на Київ» і розгрому Врангеля. О. Реєнту вдалося методично чітко, а головне, зрозуміло для читача вибудувати системну розповідь про явища буремної української дійсності 1919 – 1920 рр. На схвалення заслуговує те, що автор не уник складних і дискусійних наукових проблем, які постають перед кожним дослідником цього періоду, прагнучи розібратися в них, так би мовити, з середини. Це стосується вже перших сторінок відповідної частини книги, присвячених початку діяльності Директорії, виробленню внутрішнього та зовнішньополітичного курсу відновленої після гетьманату УНР.

Складне, іноді неймовірне з першого погляду переплетіння історичних процесів в Україні і навколо неї (практично невщухаюча збройна іноземна інтервенція, невпинне наростання найгостріших форм класової боротьби, що розколола українське суспільство, невдалі спроби порозуміння й примирення між прихильниками антагоністичних форм української державності, постійний тиск білогвардійських армій «єдиної і неділимої Росії», далеко не простий характер взаємин з Радянською Росією, загальне не сприйняття всесильним Заходом ані самої можливості появи України на політичній карті світу, ані масових різнорідних рухів в Україні, ані лідерів УНР тощо) робить їх і сьогодні предметом постіних дискусій [1015, с. 140].

Ураховуючи ту обставину, що Українській революції присвячена багатоманітна література, історики України підготували науково-бібліографічне видання «Українська революція і державність (1917 – 1920 рр.)», яке є фактично першою у вітчизняній науковій бібліографії спробою зібрати в одній праці відомості про численні друковані матеріали з історії Української революції і державності 1917 – 1921 рр. для того, щоб бібліографічними засобами якнайповніше репрезентувати творчий доробок учених з цієї теми за весь час її вивчення. У ньому ретельно враховано й описано, крім того, ж на основі новітніх досягнень вітчизняної бібліографії, документальні праці, наукові дослідження й розвідки, науково-популярні та мемуарні публікації, підручники, книги, брошури, автореферати дисертацій, статті з журналів, збірників, видань типу «наукові записки», матеріали і тези наукових конференцій, рецензії, депоновані рукописи.

Заслуговує схвалення обрана редколегією та укладачами загальна схема подання зібраного бібліографічного матеріалу, в основі якої покладено центральну проблему революції – українську державність, різні її форми. Вона дала змогу вдало й оптимально зручно його розмістити. Основна частина бібліографічного покажчика складається з шести розділів. Передує їй коротка, але змістовна передмова. У кожному з розділів література подається в наступній послідовності. Спочатку йдуть документальні видання, за ними спогади, огляд джерел, історіографія і загальні праці до кожного розділу. Потім подаються дослідження з проблем державотворення, соціально-економічної політики, національних відносин, збройних сил, зовнішньої політики і міжнародних відносин, культури, науки та освіти, преси і видавничої діяльності, релігії й церкви.

Ураховуючи цінність згаданого видання, доречно зупинитися на загальних рисах основного змісту, а також специфіці кожного розділу.

До першого з них – «Загальний розділ» – включені праці, у яких досліджуено весь період Української революції 1917 – 1920 рр. Крім названих рубрик, притаманних усім розділам, окремо представлені документи й матеріали політичних партій, література про їхню діяльність. У спеціальних підрозділах зібрані підручники найрізноманітнішого призначення.

Другий розділ – «Українська Центральна рада. Утворення Української Народної Республіки» – присвячено літературі доби Центральної Ради, який має в своєму складі основні підрозділи, які передбачені у всіх наступних розділах. Лише в підрозділі «Державотворення» окремо виділяються рубрики «Універсали» і «Конституція», ураховуючи особливу значимість названих документів.

У третьому розділі –  «Українська держава. Гетьманат» – подано літературу, у якій висвітлюється українська державность. Тут більш широко представлено документи й матеріали з питань культури, науки, освіти. Це обумовлено великою увагою до названих питань з боку гетьмана та його уряду, що зумовило, зокрема, у прийнятті відповідних законів і постанов про заснування Української академії наук, Національної бібліотеки, багатьох вищих навчальних закладів, гімназій, архівів тощо.

Література четвертого розділу, який має назву «Директорія. Відродження і розвиток Української Народної Республіки», відображає дану героїчну та драматичну добу. У підрозділ «Державотворення» включено публікації про історичний акт злуки УНР і ЗУНР від 22 січня 1919 року.

П’ятий розділ – «Західноукраїнська Народна Республіка» – включає дослідження, присвячені цій дуже важливій і своєрідній формі національної державності українців. Спеціальним підрозділом подається література про такі західноукраїнські землі, як Закарпаття і Буковина.

Cучасна історіографічний процес свідчить про комплексний та системний аналіз подій Української революції початку ХХ ст. Дослідники М. Бушин, В.Лазуренко, А. Лега [798] окреслили особливості становлення української державності 1917 – 1920 рр. Проблемам вивчення Української революції  присвячено збірник статей за редакцією В. Верстюка [898]. Українські визвольні змагання 1917 – 1924 рр. ретельно досліджували О. Реєнт та О. Рубльов [963]. На форми і проблеми розбудови української державності 1917 – 1922 рр. звернув увагу В. Рум’янцев [969]. Досконало вивчали Українську революцію дослідники на чолі з І. Гошуляком [1200]. В. Сергійчук [1010] зачепив проблему відродження українства в контексті української соборності. В. Довбня [336] та С.Липовецький [612] визначили організаційні та правові засади діяльності українських січових стрільців 1917 – 1920 рр. Науковий інтерес викликали публікація полемічного характеру С. Боровика [77] «Анархізм в Україні 1917 – 1921 рр.: закономірність чи випадковість ?». В. Солдатенко [1061; 1063] порушує питання про формування традицій взаємин української влади і суспільства 1917 – 1920 рр. та соціально-політичних альтернатив в контексті проблем української державності.

У новітній українській історіографії ґрунтовно розкривається початок Української революції, її перший етап, пов’язаний з виникненням і діяльністю Центральної Ради, яка в українській пострадянській історіографії УЦР стала предметом посиленої уваги дослідників, зокрема В.Верстюка, М. Литвина, Ю.Павленка, Р. Пирога, О. Реєнта, В. Солдатенка, Ю. Храмова, Д. Яневського та інших. У численних статтях, кандидатських дисертаціях, брошурах були з’ясовані окремі фрагменти її історії. Помітне просування забезпечило видання корпусу документів «Українська Центральна Рада: документи і матеріали в двох томах» (К., 1996 – 1997). Керівником колективу упорядників і автором вступної статті цього видання був В. Верстюк. Згодом з’явилася його праця «Українська Центральна Рада. Навчальний посібник» (К., 1997). Її було визнано однією з найкращих на конкурсі, проведеному Міністерством освіти України та Міжнародним фондом «Відродження» й опубліковано в межах програми «Трансформація гуманітарної освіти в Україні». Незважаючи на те, що жанр книги – навчальний посібник, її варто розглядати як першу спробу ґрунтовного, комплексного дослідження історії виникнення та діяльності УЦР. Особливістю цієї розвідки є те, що автор не адаптує вже засвоєні академічною наукою знання до рівня вишівського спецкурсу, а здійснює дослідницьку, аналітичну роботу й одночасно викладає її результати живою, зрозумілою широкому загалу мовою.

Українську революцію загалом і Центральну Раду зокрема В. Верстюк бачить вершиною, логічним завершенням українського націотворчого руху, який розвивався протягом ХІХ – початку ХХ ст. і який розглядається за добре відомою у світовій історіографії схемою, запропонованою чеським істориком М. Грохом. Такий підхід дає можливість краще зрозуміти внутрішній стан українського суспільства в 1917 р., його політичну неоднорідність, внутрішні суперечності, а також специфіку взаємин з офіційною російською владою, загальноросійською революційною демократією [97, с. 144].

Створення Української Центральної Ради автор цілком слушно пов’язує з падінням самодержавства в Росії. Він визнає, що в початковий період Українська революція була тісно пов’язана з російською, а Центральна Рада була лише київською міською громадською організацією, яка не виділялася своєю активністю і не мала чіткої політичної програми. Та цей початковий етап був нетривалим. Уже після проведення 6 – 8 квітня 1917 р. у Києві Всеукраїнського Національного конгресу Центральна Рада стає провідною політичною силою України.

У радянській історіографії УЦР розглядалася як однорідна буржуазно-націоналістична інституція, в соціально – політичному плані близька до Тимчасового уряду. У дослідженні В. Верстюка за допомогою конкретного історичного матеріалу переконливо доводиться, що це було не так. За своєю політичною побудовою Центральна Рада була багатопартійною структурою, до її складу входило 19 політичних партій, насамперед українських, єврейських, польських. За соціальною ознакою структурне ядро УЦР становила інтелігенція, а кількісно переважало незаможне селянство. Отже, Центральна Рада була типовою революційно-демократичною інституцією. Вона ніколи відкрито не виступала з гаслом повалення Тимчасового уряду, як це робили більшовики. Але, висунувши програму здобуття Україною автономії у складі федеративної Росії, Центральна Рада наштовхнулася на несприйняття своєї програми Тимчасовим урядом. З цієї причини стосунки Києва і Петрограда не могли стати партнерськими. Автор багато уваги приділяє осмисленню автономістської тактики Центральної Ради. Він вважає, що в конкретних умовах 1917 р. вона була цілком раціоналістичною і поділялася не лише переважною більшістю членів Центральної Ради, але й більшістю українського суспільства. Водночас автономія не була запереченням державності України, а шляхом до неї. Небажання Тимчасового уряду впровадити автономію України і федералізувати Росію посилювало конфронтацію з Центральною Радою, позбавило уряд підтримки цієї впливової політичної сили в критичні жовтневі дні 1917 року. Автор зробив певні висновки та узагальнення, які стосуються Жовтневого перевороту в Петрограді, політики більшовиків, тактики останніх щодо України. Без перебільшення ці здобутки можна оцінити як нове слово в українській політичній історії.

Доречно зауважити, що В. Верстюк відкидає поширену в радянській історіографії версію про більшовистське повстання в Києві та підступне захоплення влади у місті Центральною Радою. В книзі за допомогою раніше замовчуваних фактів дається зовсім інша оцінка жовтневих подій. У Києві 29 – 31 жовтня 1917 р. мали місце збройні конфлікти, спровоковані штабом КВО. Вони мали локальний, не пов’язаний з боротьбою за владу характер. Влада в місті в руки Центральної Ради була передана за рішенням спеціальної узгоджувальної комісії, до складу якої входили представники переважної більшості політичних і громадських організацій Києва.

Переважна частина матеріалу книги присвячена діяльності Центральної Ради після проголошення Української Народної Республіки. Автор відслідковує розвиток українсько-більшовицького конфлікту, спочатку його політичну, а згодом воєнну стадії. Можна погодитися з висловленою в книзі думкою, що цей конфлікт був неминучим, оскільки більшовики і Центральна Рада були центрами різного політичного спрямування. Більшовики уособлювали крайні деструктивні сили суспільства, тоді як УЦР намагалася проводити конструктивну політику: будувати національну державу, підтримувати соціальний мир. Деструктивні сили виявилися сильнішими. Не маючи змоги їм протидіяти, українські політики вдалися до військової допомоги країн Четвертного союзу. Прихід в Україну німецької та австрійської армій, хоч і звільнив її від більшовицької влади, але не додав популярності Центральній Раді, яка не змогла знайти вихід із ситуації загострення соціального напруження і зійшла з політичної арени. Висловлені вище авторські міркування не викликають заперечення, проте, як зазначає А. Буравченков, останній розділ книги виглядає дещо схематичним. Авторові слід було б більше уваги приділити законодавчим ініціативам УЦР та діяльності уряду. Заслуговують на детальне висвітлення суспільно-політичне життя УНР, наростання опозиційних настроїв, підготовка гетьманського перевороту. Поліпшили б книгу і узагальнювальні висновки, від яких автор з незрозумілих причин відмовився [97, с. 145].

Потреби суспільної практики, дедалі більше загострюють інтерес до наукового осмислення унікального явища як в українській, так і світовій історії – Української Держави на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським. Держава П.Скоропадського – один із етапів державного будівництва в Україні ХХ ст., коли успіхм та досягнення поєднувалися з прорахунками та непопулярними політичними заявами керманичів. Владні інституції Гетьманату зіткнулися із надзвичайно складними випробуваннями: непорозуміння, а то й відверта ворожість сучасників, зрада колишніх союзників, пряма протидія окремим соціальним ініціативам від айстро-німецької окупаційної влади. Державність доби гетьманування П. Скоропадського знайшла відображення у дослідженнях Т.Андрусяка, К. Бондаренка, А. Буравченкова, В.Горєлова, Л. Жванко, Т.Заруди, В. Засєкіна, Я. Малика, Л. Осавуленка, Т. Осташко, Г. Папакіна, Я. Пеленського, О.Реєнта, П. Соханя, М. Скрипника, Ф. Проданюка та інших. Історики акцентують увагу на тому, що новітня наукова енциклопедична література трактує терміни «Українська Держава» (офіційна назва) і «Гетьманат Павла Скоропадського» як абсолютні синоніми, але друге поняття одержало значно більшого поширення. Рідше застосовуються терміни «новий гетьманат», «останній гетьманат», «гетьманат 1918 року». Очевидно, ці поняття були вироблені для уникнення тотожності і плутанини з гетьманатами ХVІІ – ХVІІІ століть. У радянській історіографії стосовно Української Держави використовувалося здебільшого поняття «Гетьманщина» і мало принизливий відтінок. Наприклад, у «Радянській енциклопедії історії України» Гетьманщина кваліфікувалася, як «контрреволюційна буржуазно-поміщицька диктатура на Україні, уособлена маріонетковим «урядом» на чолі з колишнім царським генералом П. Скоропадським», а далі йшла розлога цитата В.І. Леніна про Гетьманщину, як реставрацію буржуазно-поміщицького монархізму [449, с. 69].

Дослідження феномена гетьманату триває більш ніж дев’яносто років, і за цей час нагромаджена колосальна кількість різножанрових праць: наукових, науково-популярних, навчально-методичних, публіцистичних, мемуарних та інших, які не раз рецензувалися і піддавалися історіографічному осмисленню. Історик Я.С. Калакура у науковому дискурсі виокремив головні надбання новітніх досліджень, починаючи з 90-х рр. ХХ ст. і закінчуючи сучасними, привернув увагу до деяких дискусійних питань історіографії на зразок: хто, чому і в який спосіб привів П. Скоропадського до влади; чи мав переворот 29 квітня 1918 р. контрреволюційний характер і яке місце він посідає в Українській революції 1917 – 1921 рр. та в історії українського державотворчого процесу; наскільки політика Гетьманату уособлювала намір українського суспільства і які причини його поразки; які повчальні настанови для сьогодення можна запозичити з тієї доби. Роздуми навколо цих питань покликані були окреслити деякі перспективні напрями подальших наукових студій [449, с. 70].

Так, Я. Калакура зазначає, що новітня історіографія гетьманату П. Скоропадського сформувалася на фундаменті, закладеному безпосередніми учасниками тих подій, оскільки значна частина літератури про нього була створена ними ще в міжвоєнний період. Їхнє гостре ідейно-політичне протиборство, міжособистісні та амбітні конфлікти зумовили формування вже тоді трьох основних історіографічних течій – уенерівської, прогетьманської і більшовицької, представники яких за допомогою викривально-критичних епітетів і образ оцінювали погляди один одного [449, с.70].

Традиція ідеологічного протидії і взаємопоборення розповсюдилися на сучасний український історіографічний процес, розділивши його учасників на прихильників і критиків гетьманату, який зумовив цей вододіл науку порушити важливі питання: а) чи був переворот контрреволюцією; б) чи є гетьманат компонентом Української революції; в) як співвідносилися в політиці гетьмана українськість і російськість, тобто кому більше прислужився П. Скоропадський. Він досить рельєфно простежується в новітній історіографії гетьманату та дотичних до нього проблем доби Української революції.

Отже, сучасна або новітня історіографія образу гетьманату сформована головним чином із названих трьох течій, а тому природно, що її досить рельєфно репрезентують нинішні носії декількох паралельних до попередників підходів. Перша група – це представники національно-демократичного крила української історіографії, так би мовити, «позашлюбні діти» М. Грушевського, більшість з яких часто нівелюють успадковані контроверсії, ведуть пошук поміркованих оцінок Гетьманату. Якщо порівнювати їх бачення найбільш дискусійної проблеми його образу – співвідношення в ньому українськості і російськості, то більшість із них усвідомлює непродуктивність дихотомних оцінок, тобто послідовного поділу цілісного явища на два протилежні та його змалювання лише двома фарбами: рожевою або чорною. Очевидно, цим і пояснюється спроба примирити ці підходи, знайти «золоту» середину. [449, с.72], зокрема Я. Грицак, В. Верстюк, В. Смолій та ін.

Друга група – це спадкоємці гетьманців, частина яких схильні ідеалізувати гетьманат та перебільшувати роль Павла Скоропадського в державотворчому процесі доби визвольних змагань. Ряд авторів розглядають прихід гетьмана до влади як тяглість і збереженість власної історичної орієнтації і традиції, як закономірний етап національної революції, а Українську Державу як таку, що «ґрунтувалася на незвичайному поєднанні монархічних, республіканських та диктаторських засадах» (О. Білодід, К. Бондаренко, А. Буравченков, В. Клименко, В. Панченко, В. Потульницький, Д. Яневський та інші). Грунтовніше і виваженіше дослідженням гетьманату займаються В. Масненко, Ю. Павленко, Г. Папакін, Я. Пеленський, Ф. Проданюк, О. Реєнт, Ф. Турченко, Ю. Храмов, які розглядають його як природну альтернативу утвердженню в Україні соціалізму в його радикально-більшовитському вигляді, тобто вони вбачають у гетьманаті знаряддя боротьби не з Українською Центральною Радою, а з експансією більшовицької Росії і тими силами, які цьому сприяли. В умовах, коли Україну оточували держави з аторитарними режимами, гетьманат мав досить високий шанс зберегти і захистити українську державність.

Третя група – це історики прорадянської орієнтації, частина яких залишається в полоні синдрому класичних оцінок і досить вороже налаштована як стосовно самого гетьманського перевороту, так і щодо політики П. Скоропадського, захисту ним великого капіталу і приватної власності. Вони оцінюють прихід гетьмана до влади і всю його політику винятково як «історичну катастрофу» і «контрреволюцію». Але ж контрреволюція – це боротьба проти революції, це рух за повернення дореволюційних порядків. Дослідник Я.С. Калакура зауважує, що в нас немає фактів, які б засвідчували, що гетьман повернув царські порядки і українофобію [449, с.74]. Є ще одна група істориків України, які продовжують знаходитися у фарватері пострадянської російської історіографії. Вони стоять на позиціях новітнього малоросійства, але більше ідентифікують себе з російським баченням української історії, ніж українським. Як відомо, під «малоросійством» розуміють успадкований комплекс провінціалізму або меншовартості частини громадян в Україні, зумовлений її довготривалим перебуванням у складі Російської імперії, а відтак у СРСР. Тут доречно звернутися до думки Є. Маланюка, який вважав, що хоч Скоропадський не був типовим «малоросом», проте він залишив класичний приклад українського політичного гамлетизму, який пов’язаний з «малоросійством» (див: [449, с. 74].

Аналізуючи стан сучасної історіографії проблеми Гетьманату, можна константувати, що головні дослідники – історики нової генерації незалежної України. Саме вони із середини 90-х років минулого століття. отримавши змогу працювати в донедавна закритих архівних фондах, розпочали комплексне дослідження історії Української Держави. На якісно іншому рівні, порівняно з радянською добою, ними висвітлено здобутки Гетьманату у галузі культурно-освітньої, фінансової, аграрної, внутрішньої, зовнішньої політики тощо.

Одним з важливих наукових видань, присвячених складним, неоднозначним, суперечливим, драматичним подіям державотворення періоду Української Держави (квітень – грудень 1918 р.), є книга дослідника в галузі військово-політичної історії Ю. Фігурного «Державотворча та етнонацієтворча діяльність українського гетьмана Павла Скоропадського в українознавчому вимірі». Видання має практичну цінність: автор одним з перших серед дослідників життя гетьмана П. Скоропадського комплексно, із залученням теоретико-методологічних основ розвитку українознавчої науки, намагався оцінити діяльність цієї суперечливої постаті в українській історії ХХ ст. Концептуальною основою змісту книги стала теза Ю. Фігурного про те, що загальнонаціональна єдність українців є передумовою втілення ними свого націєтворчого ідеалу – відновлення і розбудови Української держави.

Отже, у сучасній українській історичній літературі образ гетьманату П. Скоропадського все ще подається в дуалістичному ключі, тобто на засадах успадкованої історіографічної традиції, сповненої класового антагонізму і протидії політичних платформ, або на шляхах еклектики. Спроби національної ідентифікації також носять доволі розмитий образ «ні української, ні російської» чи «малоросійської» державності. Багатьом українським історикам усе ще бракує україноцентризму в оцінці таких рубіжних явищ, яким був гетьманат. Підтверджуючи пророчі слова видатного ідеолога гетьманського руху В. Липинського про те, що образ Гетьманської України, який ми винесли з нашої історичної традиції, з народних переказів, з родинних пам’яток і сімейних споминів у всіх нас ще не однаковий, не однаково ясний (цит. за: [449, с .76].

Ці слова стосувалися ХVІІ – ХVІІІ ст., але їх можна віднести і до гетьманату доби П. Скоропадського, який усе ще залишається недоусвідомленим і недописаним в українській історіографії належним чином. Це означає, що потрібні подальші дослідження, виявлення додаткових джерел, перегляд уже відомих свідчень, відмова від партійно-класових підходів і чужих ідеологічних штампів, утвердження україноцентризму. Гетьманат, зауважує Я.С. Калакура, це наша, українська історія, якою б гіркою і непривабливою для декого вона не видавалася. Тут широке поле для інтелектуальної діяльності молоді, ідеологічно незаангажованої генерації істориків, для продуктивних пошуків і творчих дискусій у руслі інтелектуального плюралізму [449, с .76].

Важливою подією є вихід у світ збірника документів і матеріалів, присвячених діяльності Директорії й Ради Народних Міністрів УНР, підготовленого вченими відділу Історії Української історії Інституту історії України НАНУ. Видання відкривається передмовою доктора історичних наук В. Верстюка, у якій зазначено, що період Директорії УНР є найскладнішим у добу Української революції, крім того, найменш дослідженим вітчизняними істориками. Одна з причин такого стану вбачається в недостатньому використанні архівних матеріалів, що й надихнуло колектив учених на масштабну роботу з виявлення та систематизації комплексу документів, який усебічно розкриває діяльність Директорії й уряду УНР. Вступна стаття, на думку В.С. Лозового, є досить повним і об’єктивним нарисом про події та процеси розглядуваного періоду. Оскільки значна частина протоколів про засідання Директорії й Ради Народних Міністрів подається в стислій формі, питання, які були на порядку денному, лише називаються без зазначення політичних і військових умов, за яких вони розв’язувалися. Ґрунтовна стаття передмови, а також примітки допомагають читачеві осмислити той чи інший документ у контексті тогочасних динамічних подій [625, с. 223].

У передмові до збірника визначено також його головну ідею, яка полягає в тому, щоб за допомогою опублікованих документів відтворити в хронологічному порядку діяльність Директорії та урядів УНР з листопада 1918 р. по листопад 1920 року. Тут же зазначено специфіку публікацій матеріалів, особливості відтворення документів у виданні, обґрунтовано його тематичні й хронологічні межі, указано архівні фонди. Відповідно до поставленого завдання максимального відтворення політичної діяльності Директорії та уряду впорядкована і структура видання. В основу компонування документів двотомника покладено предметно-хронологічний принцип. Виділено три частини, що охоплюють період з 1918 по 1920 рр. У перших двох із них друкуються журнали засідань Директорії, далі Ради комісарів, потім Ради або Кабінету Народних Міністрів. Публікація документів фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України  – Ф. 1429 – канцелярії Директорії УНР, Ф. 1065 – Ради Народних Міністрів і деяких міністерств (Ф.1092, 3696, 3866, 1465), а також науково-довідникової бібліотеки центральних архівів України дає можливість відтворити хроніку подій, об’єктивно оцінити державотворчу діяльність вищих органів влади в складних умовах військо-політичної конфронтації й нестабільності внутрішнього становища.

Матеріали видання відображають політичні кроки УНР. Це передусім спроби встановлення відношень із французьким командуванням на півдні України, відправлення Надзвичайної дипломатичної місії до Франції, утримання різних закордонних посольств і делегацій, результати польсько-українських переговорів. Документи збірника висвітлюють також питання загострення протидії між Директорією та Раднаркомом, яке вилилося у широкомасштабну війну. В умовах перманентних воєнних дій одним із чільних питань порядку цього засідання вищих органів влади УНР було посилення обороноздатності країни, упорядкування сфер діяльності й розподіл функцій між військовими посадовцями, мобілізаційні заходи, забезпечення армії, спроби вгамувати «атаманщину», реорганізувати військо.

Опубліковані матеріали дають підстави стверджувати, що часті зміни урядів, а також політичної лінії керівництва УНР детерміновані внутрішньо- і зовнішньополітичним становищем. У контексті складної внутрішньополітичної ситуації, впливів іноземних держав документи дають можливість простежити еволюцію ідеологічних засад державотворення УНР від класової демократії трудових рад, за яким обирати й бути обраним до органів самоврядування мали право лише представники працюючих верств, до загальнодемократичних засад формування влади всіма громадянами, тобто створення парламентської державної моделі [625, с. 223].

Збірник містить цінну інформацію про соціально-економічну політику Директорії та уряду УНР. Численні документи свідчать про важливість і пріоритетність вирішення аграрного питання й продовольчої проблеми для країни з домінуванням селянства в соціальній структурі населення. Саме до цієї верстви досить часто зверталися в своїх відозвах вищі органи української влади. Незважаючи на постійні бойові дії, численні питання, які пов’язані з фінансами, освітою, охороною здоров’я, шляхами сполучення тощо, були на порядку денному вищих владних структур УНР. І цікавий, як зауважує В.С. Лозовий, факт, який стверджує актуальність значної частини транспольованих у сьогодення тогочасних суспільних проблем українства. У двотомнику міститься документ, який свідчить, що 8 лютого 1919 р. уряд УНР затвердив закон «Про українські написи на кінематографічних фільмах в Українській Народній Республіці». Зараз історія повторюється. [625, с.224].

За документами збірника можна простежити хід подій, що стосуються об’єднання східної та західної частини України в єдину й соборну державу. Факти свідчать, що це був неоднозначний, суперечливий процес, пов’язаний із різними ідеологічними засадами й політичними орієнтаціями лідерів УНР і ЗУНР, що призвело до конфліктів та, врешті, до руйнації єдиного українського фронту в 1919 році, підписання угоди з Польщею в 1920 році., за якими Галичина залишалася поза межами Української держави.

Опубліковані матеріали неспростовно свідчать, що Директорія й уряд намагалися оперативно реагувати на випадки трагічних антисемітських ексцесів, вживали заходи, щоб збити погромну хвилю, налагодити українсько-єврейську співпрацю.

Документи видання містять сотні прізвищ діячів національно-визвольного руху доби Директорії, учасників драматичної боротьби за становлення і збереження української державності. Найчастіше згадуються імена С. Петлюри, Б. Мартоса, І. Мазепи, А. Лівицького, Д. Одрини, І. Паливоди, В. Петріва, Т. Черкаського, І. Огієнка та інших. Навіть стисла інформація, незначні фактичні дані журналів засідань дають можливість оживити історію визвольної боротьби, визначити роль тієї чи іншої особи в державотворчому процесі.

Важливо, що в збірнику представлено, крім журналів засідань, широкий видовий спектр документів – закони, постанови, накази, універсали, статути, відозви, звернення, привітання тощо, які дають уявлення про документально-комунікативну сферу діяльності Директорії, РНМ УНР, оскільки однією з найменш досліджених сторінок Української революції залишається державотворча діяльність Директорії й уряду УНР у 1918 – 1920 рр. Поява збірника, який містить значну кількість документів і матеріалів, що висвітлюють зазначену тему, була схвально сприйнята науковим співтовариством. Безперечно, двотомник викликав зацікавленість учених і став у пригоді не лише фахівцям – історикам, політологам, правознавцям, а й усім, хто цікавиться історією Української революції, вітчизняними державотворчими процесами. Адже документи збірника всебічно розкривають діяльність вищих владних структур УНР у добу Директорії й всупереч стереотипам стверджують, що, незважаючи на військово-політичну нестабільність, постійну зміну місця перебування, за будь-яких обставин державний центр функціонував, уособлюючи прагнення українців до власної демократичної країни.

Упродовж останніх років увага науковців та публіцистів прикута до двох постатей доби Української революції – В  Винниченка та С. Петлюри, про яких написані монографічні дослідження, сотні наукових статей, проведено десятки конференцій. Не один рік шукають відповіді на питання, хто з них важливіший для української історії, хто більш послідовний політик, виважений державний діяч, талановитіший у мистецтвах, впливовіший у діяльності УСДРП. Оцінюючи стан історіографічного освоєння проблеми: яка роль В. Винниченка і С. Петлюри в Українській революції, як значною мірою незадовільний, суперечливий, виникла потреба підготувати працю, у якій паралельно були б викладені факти біографії, громадсько-політичної,державницької, художньо творчої діяльності великих українців.

Власне книга В.Ф. Солдатенка «Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби» (К., 2007) стала реальною спробою порівняти двох політиків революційної доби: за ступенем обдарування, рівнем інтелекту, широтою ерудиції, життєвими принципами, вчинками, поведінкою, оцінити внесок кожного в справу українського відродження, державотворення, національну суспільно-політичну думку, науку і культуру. Тому «для пошуку істини важливо не лише принципово відмовитися від тенденційності у висхідних світоглядних позиціях, а й до фактів, документів, не допустити абсолютизації одних при відкиданні інших» [1064, с. 347].

Можна цілком погодитися з автором «Передмови» академіком В. Литвином, що «для реалізації задуму в книзі обрано простий, але водночас, дуже ефективний прийом. Оскільки обидва діячі пройшли життєвим шляхом схожими стежками, що нерідко пересікалися і перепліталися, автор у хронологічній послідовності, крізь призму фактів і документів, паралельно простежує еволюцію їхніх суспільно-політичних поглядів, аналізує вчинки, поведінку, дії» [1064, с.4].

В. Солдатенко у «Передмові» пояснює таку сюжетну лінію: «Іноді для з’ясування реальної ролі В. Винниченка і С. Петлюри в неоднозначних, суперечливих подіях видається виправданим і необхідним дати дещо ширші сюжети (скажімо, про українізацію армії, про пошук оптимальної державно-правової моделі розбудови УНР, про феномен отаманщини та єврейські погроми, про соборницький процес, про сутність українсько-польських стосунків тощо)» [1064, с. 42].

Особливістю монографії є її полемічний характер, адже навколо обох історичних постатей та оцінки їхнього внеску в прогрес нації, українську справу продовжується невщухаюча полеміка. Тому доречним є включення до тексту монографії дискусійних елементів, спроби відстояти пропоновану точку зору з одночасною критикою, спростування позицій тих авторів, які, як видається, стоять на неправильних, хибних позиціях. На сторінках дослідження здійснено глибокий аналіз праць попередників, а також сучасних українських авторів. Найбільше, що й закономірно, В. Солдатенко полемізує з тими авторами, які написали монографічні дослідження, присвячені В. Винниченкові та С. Петлюрі, зокрема з С. Литвином [1064, с. 17, 22 – 23, 156, 166, 224 – 226, 306 – 307], В. Савченком [1064, с. 21 – 22, 167, 312 – 313], Д. Яневським [1064, с.196 – 198], В. Барладяну [1064, с. 198 – 199], Р. Ковалем [1064, с. 307 – 308], В. Сергійчуком [1064, с. 10 – 11, 359 – 361] та іншими дослідниками. В. Содатенко також констатує, що «сумним фактом залишається те, що кожен автор прагне віднайти в документах те, що хотілося б віднайти для підтверження власної позиції, побачити й вичитати, що хочеться побачити й вичитати [1064, с. 361]. Це досить детально, як зауважує Т. Бевз, показано в дослідженні [42, с. 180].

В. Солдатенко, аналізуючи діяльність обох діячів у період так званих «золотих годин», коли: В. Винниченко стає на чолі Директорії, С. Петлюра - Головним Отаманом. «Голова Директорії тонко відчував биття пульсу нації, її настрої і прагнення, напрочуд точно розрахував момент антигетьманського повстання, передбачив його масштабність і потужність, очолив могутній суспільний рух проти авторитарно-монархічного режиму, за торжество республікансько-демократичного (народноправого) ідеалу державного устрою. Натомість Головний Отаман став центром тяжіння політично активних елементів нації, створення республіканського повстанського війська, повів його на штурм гетьманської влади, здобув у ході воєнних дій авторитет ключової особистості в досягненні перемоги» [1064, с. 300]. Однак «людина творча, відповідальна, щира, В. Винниченко краще за всіх інших лідерів Української революції розумів потребу вироблення ефективної суспільної стратегії, визначення оптимальних шляхів зміцнення національної державності, забезпечення зовнішньополітичних гарантій розвитку. Уловлюючи потужну тенденцію до повеління мас, разом з ними – значної частини членів українських політичних партій, саме В. Винниченко запропонував перетворення відродженої в ході повстання Української Народної Республіки в Республіку трудового народу» [1064, с. 300].

У той же час «С. Петлюра не міг піднятися до усвідомлення всієї складності процесів, які наповняли життя УНР. Він абсолютизував такий чинник досягнення мети, реалізації поточної політики, як військова сила. Остання постала в його уяві й діях як найнадійніший гарант збереження влади у власних руках у всіх її можливих проявах. Не знаходячи ідейно-теоретичних аргументів-заперечень проти державотворчої концепції В. Винниченка, С. Петлюра на практиці саботував погоджений українською елітою політичний курс, підмінив його запровадженням режиму отаманщини, що почав виявляти свою згубну для УНР дію з перших же днів відновлення республіканської влади» [1064, с. 301].

У своїй узагальнюючій праці «Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ – ХХ ст.» (Київ, 2000) Я. Грицак, висвітлюючи події Української революції розглядає їх в контекті «неголосних здобутків передреволюційного десятиліття» і Першої світової війни, яку, власне, вважає її початком з огляду на явища військового і політичного структурування українського руху в ході війни. На історію державних утворень революційного часу автор дивиться з погляду можливостей тодішньої ситуації, а не уявлень про «можливе» і «неможливе» з позицій сьогоднішнього дня. Так, національну мобілізацію народних мас та проголошення УНР він оцінює як «чималі успіхи» Центральної Ради. Постать і політику П. Скоропадського пропонує розглядати на тлі незалежних від гетьмана обставин, «волі долі» й «логіки державного будівництва». Обгрунтовуючи думку про непричетність лідерів українських держав до єврейських погромів, їхнє толерантне ставлення до єврейських меншин та мінімальні ресурси, які були у їхньому розпорядженні, для припинення цього ганебного явища. Вирішальними причинами, які призвели до поразки Української революції, за характеристикою автора, були відсутність міжнародної підтримки та переваги більшовиків над українськими силами в організаційному та ідеологічному плані, а не «недозрілість» українського руху, як це часто стверджується (див: [1198, с. 92].

У новітніх дослідженнях висвітлюється історія утворення ЗУНР та проголошення Акту Злуки (М. Литвин, С. Макарчук, І. Мищак, А. Панчук та інші). Автори виділяють як одну з визначальних традицій українського державотворення ідею соборності України, адже перспективним завдання галицьких і східних українців мало стати створення спільної держави всього українського народу. Особливо слід виділити монографічні дослідження В.Великочого [110] щодо джерел вивчення державного будівництва в ЗУНР та історіографію суспільно-політичних процесів у Галичині 1914 – 1919 рр. [111]., а також дослідження М. Литвина [617] з історії ЗУНР. Приваблює увагу також публікація С. Дерев’янко [304], у якій подається історіографія ЗУНР. Сучасні дослідники вдалися до аналізу державотворчого процесу в ЗУНР. О. Босак та О.Красівський [79] подали загальну характеристику державності ЗУНР. В.Кондратюком [501] простежено становлення та захист завоювань ЗУНР. Проблему легімітації проголошення ЗУНР пояснив О. Реєнт [943], а Р. Тимченко [1146] з’ясовано взаємостосунки ЗУНР і Української Держави 1918 р. Українській соборності присвячено збірник матеріалів наукової конференції (1999 р.) [1201].

Сучасна історіографія поповнилася особливо актуальним дослідженням Б. Тищика «Західно-Українська Народна Республіка (1918 – 1923) [1151]. Історія держави і права» (Львів, 2004). Цій державі в часи тоталітарного комуністичного режиму створили негативний імідж, вона всіляко опаплюжувалася і очорнювалася, її історія фальшувалася або й замовчувалася. Історії ЗУНР присвячено чималий обсяг літератури, починаючи з численних газетно-журнальних публікацій, спогадів, мемуарів, фрагментів і окремих праць – до предметних і ґрунтовних монографій. Але, по-перше, загалом література історико-партійна, а ґрунтовних праць державно-правового характеру не було. По-друге, історія ЗУНР все одно залишається одним з найменш вивчених і дискусійних питань в історії України, зрештою, як і період УНР та Української держави.

У часи радянського тоталітарного режиму ця була тема, як уже зазначалося, негласно заборонена. Коли про неї писали, то тільки в негативному світлі: що ЗУНР була «буржуазно-націоналістичною державою», створена «ворогами українського народу, трудящих мас», тобто «українськими буржуазними націоналістами» тощо. Не було належної, об’єктивної оцінки української національно-демократичної революції кінця ХІХ – початку ХХ ст. у Австро-Угорщині взагалі. Щоправда, як зазначають І. Бойко та М. Кобилецький, – у ті часи, коли панував антиукраїнський тоталітарний режим, дослідникам інакше про ЗУНР не можна було писати, оскільки це загрожувало репресіями [64, с. 161].

Найбільш позитивною рисою праці, безумовно, є фундаментальний підхід до вирішення проблем, пов’язаних з правотворчою діяльністю ЗУНР, який, насамперед, простежується у предметі дослідження, методологічній базі, неординарних підходах до вирішення поставлених завдань. Лише короткий аналіз елементів новизни монографії потребував би змістовної наукової статті.

У монографії ґрунтовно проаналізовано соціально-економічне та політичне становище Галичини у складі Австро-Угорщини що є виправданим, оскільки в цей період на західноукраїнських землях відбувалися, порівняно із східноукраїнськими землями, значні прогресивні перетворення: зокрема, буржуазно-демократична революція 1848 р., скасування кріпосництва, утворення і діяльність Руської Ради, яка виступила з об’єднання всіх українських земель у межах Австро-Угорщини, створення і діяльність органів самоврядування  (Галицький і Буковинський крайові сейми – 1861 – 1918 рр.), затвердження австрійських конституцій 1848, 1849, 1867 рр., що проголошували демократичні права і свободи (рівноправність мов тощо), дозвіл використання української мови, традицій, поява української преси, книгодрукування. З наведенням багатьох прикладів розкрито виникнення та діяльність у досліджуваний період політичних партій у Галичині, визначено їхню позитивну роль у суспільно-політичному житті краю. Виправданим є викладення у монографії впливу Першої світової війни на суспільно-політичні відносини у Східній Галичині [64, с. 161 – 162].

Цінність дослідження, крім того, визначається ґрунтовним аналізом формування державного апарату ЗУНР, зокрема законодавчого органу, центральних і місцевих органів державного управління, судово-прокурорських органів, адвокатури, нотаріату, збройних сих, створення правових засад їхній організації та діяльності, показано об’єднання двох держав ЗУНР і УНР – у соборну незалежну державу, дипломатичну діяльність ЗУНР, проблему ЗУНР на міжнародній Паризькій мирній конференції, ставлення західних держав до проблеми Східної Галичини та спосіб їх вирішення. Аргументовано розкрито також причини поразки Західно-Української Народної Республіки.

Суттєвим реальним внеском автора в історико-правову науку є глибинний аналіз правових засад і сутності державно-політичних, соціально-економічних, культурно-освітніх та інших перетворень у ЗУНР. Абсолютно правильне є твердження Б.Й. Тищика, що напружена зовнішньополітична ситуація, усе масштабніша і завзятіша війна з Польщею, складні відносини з Антантою не перешкодили парламентові  – УН Раді та урядові – Державному Секретаріату продовжувати активну діяльність щодо організації державно-політичного життя, створення її правової основи, вирішення наболілих соціальних, економічних, культурно-освітніх та інших проблем.

Детальний аналіз державно-правового розвитку ЗУНР дозволив авторові зробитим висновк, що проголошення на західних землях України окремої незалежної держави – Західно-Української Народної Республіки аж ніяк не було самоціллю місцевих політиків, державних діячів, політичних партій і організацій. Об’єднання західних і східних земель України в єдину соборну національну державу було одним з найважливіших завдань як усієї листопадової революції в Галичині, так і національно-державного будівництва в Україні того часу. Правителі ЗУНР хоч і проголосили на території Східної Галичини окрему державу, проте не мислили її довготривалого існування у відриві від усієї України, оскільки у Східній Галичині ніколи не було сепаратиських, самостійницьких політичних настроїв. Про це свідчать факти. Так, уже 5 листопада, на п’ятий день після взяття влади, УН Рада вислала до Києва двох своїх представників (О. Назарука і В. Шухевича) з метою встановити контакт з гетьманською владою в Україні і розвідати грунт для возз’єднання західноукраїнських земель з усією Україною. Утворивши 9 листопада уряд ЗУНР – Державний Секретаріат ― УН Рада одним з найважливіших завдань поставила якнайшвидше «вжити усіх заходів для з’єднання всіх українських земель в одну державу» [64, с.163].

Якщо говорити про узагальнюючі праці з історії Української революції, то привертає увагу «Історія України» (Львів, 2002) львівських дослідників, а саме Ю.Зайцева, В. Барана, Л.Войтовича у тій частині синтези, де викладено події «Української революції 1917 – 1921 рр.», подано змістовний аналіз політичного курсу національно-державних утворень того періоду, вказано на причини невдачі спроб зберегти власну державність. Особливу майстерність і академічну виваженість продемонстровано в параграфах, присвячених Гетьманській державі. Автори не належать ні до завзятих критиків, ні до апологетів режиму П. Скоропадського. Не зустрінемо в книзі й поширені в сучасній літературі спроби «примирення» цих крайніх поглядів методом подіду політичних кроків Гетьманату на «добрі» і «погані». Ключ до розуміння політики Української держави 1918 р. історики пропонують шукати не в особі П.Скоропадського та його оточенні, а у наявності нездоланної й об’єктивної суперечності між консервативним соціально-політичним курсом Гетьманату та українським суспільством, «деформованим і політично, і соціально», «нездатним до суголосних форм політичного життя (с.236).

Отже, новітня українська історіографія витворила цілісну правдиву картину подій Української революції, позбулася ідеологічних нашарувань і перекручень, що мали місце за радянського режиму. Доведено, що цей період за масштабами та гостротою політичної боротьби не має аналогів у вітчизняній історії. Довгий час Українська революція не була об’єктом усебічного ґрунтовного історіографічного аналізу, і тільки останнім часом ситуація в дослідженні цієї теми поліпшилася. Проте, незважаючи на досить тривалий період більше, ніж дев’яносто років, серед вітчизняних дослідників, як і істориків української діаспори ще й нині немає згоди та продовжуються дискусії щодо оцінки й характеру багатьох подій, що відбувалися в той час в Україні. Провідні вчені акцентують увагу на тому, що нові дослідження Української революції зазнали впливу старої радянської історіографії, еміграційної (діаспорної) літератури і світової літератури.

Пошуки причин невдачі Української революції були чи не головним заняттям української політичної еміграції 20 – 30-х років. Це був своєрідний відгомін недавнього минулого, спроба віднайти додаткові аргументи на свою користь та ще раз показати пальцем на справжніх винуватців катастрофи. Сучасні дослідники, автори другого тому «Політичної історії України. ХХ століття» зауважуть, що рецидиви подібного способу мислення можна зустріти і в сьогоднішній історичній літературі. Неонародники, неогетьманці, неосамостійники та необільшовики не тільки переймають риторику й прийоми своїх історичних попередників, а й намагаються поновити їхні дискусії. Однак навряд чи сьогодні щось можна пояснити звинуваченнями Центральної Ради в соціалістичності її ідеології чи в нерозумінні армії. Як вважають сучасні дослідники, пошуки пояснень у межах самих подій революції вже мало чого додадуть, хоч би як ми ці події не вибудовували. Потрібна значно ширша система аргументації, яка б включала б у себе довготривалі явища, котрі вплинули на хід революції, але були спричинені задовго до неї, а також певний порівняльний контекст, принаймі в межах Центральної та Східної Європи. Цей контекст повинен допомогти знайти відповідь на близьке нашій темі запитання: чому в один і той самий час Польща, Чехословаччина, Литва, Латвія, Естонія, Фінляндія дістали свою державність, а Україна, Білорусія, народи Кавказу – ні.

Сучасними істориками доведено, якщо українська державність протягом революції не змогла утвердитись, то це ще не є підставою для  тверджень про повну поразку революції, а тим більше про катастрофу. Соціальні катастрофи неминуче призводять до суспільного занепаду. Дослідники відзначають значні позитивні зрушення в стані української нації, які відбулися в роки революції. Можна говорити про потужний мобілізаційний вплив революції на національні сили. Вона сприяла зростанню національної самосвідомості еліти та народу.Вона цілком і повністю знищила той ганебний статус, який мали українці в царській Росії.

Новітня українська історіографія використавши спогади, маніфести, звернення політичних діячів до народу, листи учасників державотворчого процесу (зокрема В. Гренджа-Донського, С. Клочурака, А. Кущинського, С. Росохи, В.Шандори), нормативно-правові документи того часу, телеграми та інше довела, що політичні процеси, які відбувалися на Закарпатті у 30-х рр. ХХ ст., зокрема  державотворення в Закарпатській Україні, позначені зростанням національної свідомості українського народу. У цей час визначним лідером закрпатських українців став відомий філософ, теолог і викладач о. А. Волошин. який від початків своєї діяльності стояв на твердих соборно-державницьких позиціях. Дослідження, авторами яких стали М. Болтижар, М. Вегеш, В. Гиря, М.Делеган, О. Довганич, В. Лемак, М. Макара, О. Мишанич, І. Мищак, Р.Офіцинський, Б.Ринажевський та інші, перконують в тому, що саме ідеї українсього націоналізму стали тією силою, під впливом якої свідомість переважної частини краю в історично короткий термін зробила колосальний стрибок від політичного русинства до локалізму, до розуміння себе в загальноукраїнському контекті як частини єдиної нації.

Сучасні дослідники, зокрема В. Кравченко та Панченко зауважують, що Карпатська Україна як незалежна держава проіснувала декілька днів, залишивши свій слід у боротьбі за національну державність. Але за цей короткий відрізок часу українське суспільство отримало декілька важливих історичних уроків. Один з них полягав у тому, що вкрай помилковою, нереальною є позиція політичних і державних діячів, які орієнтуюьься на підтримку інозмних держав. Незважаючи на існування таких атрибутів влади як сейм і армія, державність Карпатської України спиралася не на власну міць, а на нетривкий баланс політичних сил в Європі.

Українська історіографія поповнилася низкою досліджень з історії радянської державності України (до 40 назв). Дослідники В. Гриченко, Л.Гриневич, С. Кокін, С. Кульчицький, О. Мовчан, О. Шапова та інші довели, що створення політичного і соціально-економічного ладу як підгрунтя тоталітарного режиму відбувалося шляхом експорту режиму з Російської Федерації, воєнної ескалації і масового політичного терору. Разом з тим були досягнуті деякі зрушення в процесі політики українізації, позитвні успіхи в модернізації народного господарства і культурному будівництві. Історики української державності періоду Другої світової війни, зокрема В. Кучер, В. Гриневич, В.Коваль, спираючись на унікальний архівний матеріал, переосмислили і місце Украни у контексті передвоєнного партнерства, а згодом воєнного протистояння двох диктаторів, висвітлили внесок українців у розгром нацизму, розгортання радянського партизанського руху, боротьби ОУН і УПА, з’ясували політичні наслідки воєнного протистояння двох тоталітарних систем.Дослідники повоєнної державності, зокрема .В. Андрущенко, В. Баран, О.Бойко, В. Кремень, В. Литвин, О. Майборода, М. Михальченко, О.Рафальський, Ю. Шаповал, Л. Шкляр, Б. Ярош та інші, висвітлили її кризу, розкрили історичну закономірність і неминучість розпаду Радянського Союзу, карху комуністичної ідеології, однопартійної системи, «єдиного народно-господарського комплексу», «пролетарського інтернаціоналізму» тощо.

Питому вагу в новітній історіографії української державності займають праці, авторами яких стали В. Андрушенко, В. Баран, О. Бойко, О. Дергачов, В.Котигоренко. В. Кремень, В. Литвин, О. Майборода, М. Михальченко, О.Рафальський, М. Рудич, Ю. Шаповал та інші, присвячені відновленню незалежності України та розбудові правової, демократичної  держави (близько 200 назв). Слід зауважити, що цей процес продовжувався відродженням національних традицій української історіографії, посиленням у ній національно-державницького напряму. У працях знайшли відображення й національні традиції українського державотворення, зокрема народоправства, парламентаризму, конституалізму, демократичних прав людини, справедливості та інші.

Отже, у сучасні історіографії на розлоговій документальній основі відтворено складні, суперечливі державотворчі процеси, що скдали стрижень життя і розвитку нації, розкрито пошук теорето-правових моделей національно-державницької організації та їх втілення у супільну практику. На основі порівняльного аналізу головних напрямів державотворення, запровадження різних форм політичних систем з’ясовано домінантні орієнтації українства, що виявилися визначальними для всього його наступного історичного поступу.

Новітній історіографічний процес пов’язаний не тільки з відновленням державної незалежності України, але й з відродженням національних традицій і формуванням соборності української історичної думки. Соборність історіографії не має нічого спільного з одноманітністю, монополією якоїсь однієї методології чи ідеології. Вона не заперечує розмаїття наукових напрямів чи шкіл, широких наукових дискусій, плюралізму поглядів тощо. Сучасна історіографія представлена різними потоками наукових сил, дослідницьких напрямів, характеризується розмаїтістю наукових методів, але домінуючою простежується тенденція до консолідації істориків материкової України, західної і східної діаспори українців до соборності української історичної науки.


РОЗДІЛ 3

ВІДОБРАЖЕННЯ В ІСТОРИЧНІЙ НАУЦІ

ПАРЛАМЕНТСЬКО - РЕСПУБЛІКАНСЬКОГО ДОСВІДУ НАЦІОНАЛЬНОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

3. 1. Вічеві традиції в політичній системі України - Русі

Київська Русь мала вагоме значення у світовій історії ІХ – ХІІІ ст., тому постійний інтерес до серед учених сучасного світу. В Америці, та багатьох країнах Європи, як слов’янських, так і не слов’янських, а також в океанії Австралії й екзотичній Японії плідно працюють над проблемами давньоруської історії десятки вчених [277, с .41]. Київська Русь завжди займала важливе місце в політичному житті Європи та Близького Сходу [277, с. 41].

На устрій стародавніх держав не варто моделювати ті критерії, якими ми визначаємо державний лад нинішнього часу. Сучасна держава живе та функціонує на основі суворо визначених законів і становить собою дуже складний організм, у якому кожний окремий орган управління відає тільки певною часткою владної структури. Характер управління визначається законами, а не особистими якостями правлячої особи. Зовсім інший тип презентують собою багато держав минувшини, зокрема й давньоруські князівства. Конкретного законодавства, формул, які б визначали державний лад не існує. Звичайно, у деяких випадках простежується народний звичай, завдяки якому тільки й можна скласти для себе уявлення про характер державного правління, але і звичай далеко не все охоплює. Тип ранньої руської державності можна визначити, на думку Н. Яковенко, як патримонію, тобто устрій, за якого влада панівного роду та підпорядкована їй територія вважалися нерозривно поєднаними: право на владу мав кожний член роду, а після смерті чергового правителя територія розподілялася між його синами, як співучасниками володарювання. Цю стадію розвитку держави називають «тіло братів»; а потім вона переростає в сеньйорат – зверхність старшого брата, ще далі в монархію – владу однієї особи. Патримоніальна модель володарювання не була суто руським витвором. Із неї починали своє державне життя практично всі ранні політичні утворення «варварської» Європи – Франкське королівство, Норвегія, Британія, Угорщина, Чехія, Польща та інші. [1334, с. 52–53].

Як зазначає О. Толочко, на чиї міркування Н. Яковенко покликається в характеристиках давньоруських владних структур, засади, що на них функціонувала Київська Русь як держава, сформувалися довкола поняття «родини» – з її колективним правом володіти «Руською землею» (О. Пресняков називав цю владну модель «сімейним володінням», В. Пашуто – «колективним сюзеренітетом», О. Назаренко – «родовим сюзеренітетом»). За ідеальною схемою цієї моделі, вивершення одного члена роду коштом інших («самовластя») рішуче не схвалювалося: кожний князь мусив володіти своєю часткою, не переступаючи «преділ братня». Метафора «братерства» усіх членів роду Рюриковичів знайшла підгрунтя в церковній доктрині, згідно з якою бажати обсягу влади більшого, ніж дав Бог, – значить нехтувати божественним промислом [1334, с. 53].

Сучасними дослідниками В. Бодрухіним, М. Брайчевським, Л. Войтовичем, В. Єрмолаєвим, Р. Іванчеко, В. Ідзьо, М. Котлярем, В. Ричкою, С. Федакою та іншими пояснюється панівний у Київській Русі абсолютний погляд на княжу владу, створюється нам ідеал її, а разом із тим указується, у чому ж основні обов’язки княжої влади. Усе тодішнє державне правління зосереджувалося в руках князя, тому сфера його діяльності була широка й багатопланова. Віче, як відомо, тільки контролювало дії князя, який відав відносинами з іншими державами, укладав союзи та угоди і звичайно, оголошував війну та підписував мир. При воєнних згодах і мирових угодах він інколи повинен радитися з вічем, а у військовій справі князь був повним господарем.

В узагальненому вигляді легітимні державні повноваження Великого князя сучасні державознавці Г. Одінцова, В. Дзюндзюк, Н. Мельтюхова та інші окреслюють таким чином: охорона державних кордонів; керівництво військом  (дружиною і земським ополченням); збір данини; судочинство (вища апеляційна інстанція); дипломатична діяльність; охорона торговельних шляхів; придушення антидержавницьких політичних і соціальних рухів; поширення християнства; скликання княжих з’їздів («снемів»); призначення на вищі посади в княжій адміністрації; видання уставів та інших законодавчих актів; будівництво шляхів сполучення; патронат над Церквою [782 с. 95].

Сучасні дослідники, зокрема М. Бессонова, О. Бірюков, С. Бондарчук, А.Колодій, висвітлюючи різні форми та моделі державного правління впродовж історії української державності, виділяють їх спільні ознаки та певні особливості, зумовлені конкретно-історичними умовами. Ученими визначено кілька типів давньоруських князівств, відмінних за вагою в них княжої влади. Скрізь діє віче, відіграючи контролююче значення, й маючи право вибору або вигнання князя, а ступінь цього впливу народного зібрання неоднакова. Подекуди легітимні державні повноваження народного (міського) віча зводилися до наступного: захист міста від нападу ворогів у разі князівської неспроможності; організація земського ополчення; укладання «ряду» (договорів) з князем; обрання й усунення князя за невиконання ним попередніх умов договору («ряду» на князівство); здійснення суду в особливих випадках; адміністративні функції: організація міського життя, призначення міських урядовців тощо [782, с. 95].

Новітня історіографія вітчизняного парламентаризму розійшлася у висновках: частина дослідників вважає віче і боярську думу органами народовладдя і представницької влади в Русі (С. Грабовський, С. Ставрояні, Л. Шкляр), інші – «такий інститут, як віче, не мав системи представництва, компетенції, термінів скликання, процедури», головними функціями якого були комплектування та обрання військових ватажків (В. Журавський) (див.: [365, с. 136]).

Один із перших дослідників історії віча в Київській Русі професор права В. Сергєєвич ще в ХІХ ст. доводив, що віче і князь – два однакових суттєві елементи давньоруського суспільного буття. Відомий історик права М. Володимирський-Буданов на відміну від В. Сергєєвича виділяв три органи влади – князь, боярська дума і віче. Наступні дослідники поділяли точку зору як В. Сергєєвича, так і М. Володимирського-Буданова. Крім того, М. Довнар-Запольський вважав, що як носій верховної влади в державі віче мало таке значення, як народні збори в стародавніх Афінах чи Римі [337, с. 27].

Сучасні дослідники доводять, що слідом за М. Костомаровим історики українського права Р. Лащенко, С. Дністрянський, С. Чубатий, С. Федорів вирізняли давню українську державу серед європейських саме за ознакою народоправства і визначали владу віча як верховну. Так, Р. Лащенко вважав, що «віче було зверхнім народним органом влади,... у ньому відбивалася верховна воля народу». С. Дністрянський писав: «Українська держава несе в собі довгу передісторію парламентаризму, що починається саме з існування віча княжої доби, коли функціонування останнього надавало правлінню київських князів найбільш демократичного характеру». М. Грушевський висловлював свою думку менш категорично: «У важливі моменти віче виступало як справжній суверен». В умовах київської централізації віче залишалось у ролі надзвичайного органу і лише із занепадом цетралізації держави, вважає учений, «починає знову прокидатися політична самоуправа» (цит. за:  [365, с. 136 – 137]).

Отже, ця проблема потребувала більш детального аналізу на основі вивчення першоджерел і праць авторитетних істориків. Сучасна українська історіографія намагалася детально проаналізувати порядок скликання, склад, процедуру діяльності віча та його повноваженнь.

Дослідники звертають увагу на ту обставину, що скликання віча, як відомо з літописів, нерідко викликалося надзвичайними обставинами – зовнішньою загрозою, необхідністю покликання князя, його утверждення чи зміщення тощо. При цьому віча скликалися за ініціативою князя. Так, наводить приклад В. Єрмолаєв, 987 р. «созва Володимер бояри своя и старцы градские», які вирішили направити в інші країни посланців для ознайомлення з різними релігіями, щоб люди були присутні на віче і добре проінформовані. У Новгороді 1148 р. князь наказав зібрати віче. Очевидно, сам князь змушений був звертатися до віча за рішенням і підтримкою, коли цього вимагали обставини і коли його авторитет був недостанім [365, с. 137].

Висвітлюючи порядок скликання віча сучасні дослідники спираються на літописні свідчення, коли віча відбувалися з ініціативи народу (за підрахунками В. Єрмолаєва їх відбулося близько двадцяти) [365, с. 137]. Інколи важко історикам встановити, кому саме належала ініціатива народних зборів – князю, боярській думі чи самому народу. У будь-якому випадку, як зазначають сучасні історики права, спираючись на В. Сергєєвича, для скликання народних зборів «треба, щоб народ бажав радитись, без чого віче не відбудиться». В. Єрмолаєв погоджується й з М. Довнар-Запольським: віча скликались, коли виникала потреба у князів, тисяцьких порадитись з народом або коли сам народ бажав висловити свою волю. Вирішальна роль народу у скликанні віча, без згоди якого віче не могло відбутися, підкреслює його значення як справжньої форми народовладдя. За літописами в Києві, Новгороді, Пскові, Володимирі, Суздалі віче скликались не лише князем або посадником, тисяцьким, але й натовпом («голотьбою»), одного чи кількох ініціаторів, навіть одночасно в різних кінцях Новгорода. А «кромольники» жорстоко каралися, якщо підстави для скликання віча були маловажливими. Ще М. Костомаров зазначав: «Созвать вече – значило представить дело на обсуждение народа, и потому всякий, кто считал себя вправе говорить перед народом, мог и созвать вече» (цит. за: [365, с. 138]).

Стосовно складу учасників вічевих зборів, як зауважують дослідники, то, як правило, ними вважалися вільні громадяни від вищих до нижчих прошарків населення. У Києві в народних зібраннях брали участь князі і митрополит; у Новгороді не тільки «кращі люди» (бояри, купці), але й смерди, навіть прості люди. Кожний, хто мав право, бере участь безпосередньо, а не через представника. На факти представництва історичні пам’ятки не містять ніяких вказівок [1000, с. 52 – 54]. Учасники віча вирішували самі свою долю і діяли досить рішуче з виконанні волі віча. Скликання віча в наведених випадках дійсно було викликано надзвичайними обставинами. В той же час сучасний дослідник права В. Єрмолаєв висловлює дискусійні міркування з цього приводу. По-перше, саме життя русичів ішло в надзвичайно складних умовах державотворення, зміцнення й розширення території держави, постійної зовнішньої небезпеки, що й не сприяло ні утвердженню сталих термінів скликання народних зібрань, ні виробленню процедури їхнього здійснення. По-друге, потрібно врахувати і те, що літописи здебільшого фіксували не моменти короткого мирного життя, а надзвичайні політичні події. Лише гіпотетично можна сказати про більш-менш періодичне скликання віча на «братчини», дня великих церковних свят. По-третє, про вічові зібрання можна дізнатися переважно з літописів, у яких зафіксовані далеко не всі випадки скликання віча. Літописці, люди духовного звання, виховані на догмах Святого Письма й зразках візантійського абсолютизму, дивилися на князя, як на єдиного носія влади, посланого Богом. Тому прояви народовладдя рідко попадали на літописні сторінки, а якщо і попадали, то в центрі подій залишилися все ж таки князі [365, с. 138].

Більшість дослідників вважають, що у віче брали участь представники всіх класів. Діяло лише два обмеження. Як свідчать літописи вимагалося, щоб учасник віча був вільний і не був під батьківською опікою або в приватній залежності (закупи, холопи, раби), а також жінки. За дорослих синів, які були під батьківською опікою, рішення приймали батьки, але виконувалися в разі необхідності разом, поскільки за загальним правилом не існувало визначених термінів скликання віча, а часто – і попереднього оповіщення, участь у його роботі жителіві землі і навіть передмість була обмеженою. Право участі в народному зібранні не підкріплювалися обов’язком такої участі. Відомі випадки, коли на віче, що скликалося князем, ніхто не йшов [365, с. 139].

Історики не знаходять вказівок на періодичність вічевих зборів. Вони проходили у межах необхідності, адже віче не займалося ніякими повсякденними питаннями законодавства, суду і управління. Проходили вони будь-який раз по особливим запрошенням. За відсутності необхідного приводу віче могло не збиратися не тільки протягом місяця, але навіть цілого року; і, навпаки, за один тиждень могло бути декілька вічевих зборів. Так, у 1384 році в Новгороді, у справі князя Патрикія віче збиралося щодня протягом двох тижнів [1000, с. 56].

Історична наука подає інформацію про місце вічевих зборів, на які сходиться «многое множество народа» на вільні місця під відкритим небом. Місце збору, зазвичай, визначається самим ініціатором. У 1147 році князь Ігор скликає киян на віче під Угорське; самі ж кияни в тому ж році і з того приводу збираються біля Турової божниці. І це незважаючи на те, що в Києві поблизу святої Софії було місце, більше пристосоване для вічевих зібрань. Тут, можна радитися, були влаштовані лавочки, на яких народ міг сидіти; біля Турової ж Божниці (імовірно – на Подолі) місць для сидіння не було, і народ брав участь у віче на конях. Крім цих трьох місць, у Києві згадується ще Торговище і Ярославів двір, як місця вічевих зібрань [365, с. 138].

Є свідчення істориків про те, що вічеві зібрання проходили поза межами міста. Вони були досить звичними під час військових походів, а також через занадто великої кількості учасників, коли неможливо було розташуватися на якій-небудь із міських площ. Цим потрібно пояснити, що ростовці, суздальці і переяславці, з’їхалися до Володимира, щоб вибрати князя, проводячи віче не в місті, а поза його межами. Так, князь Ярослав Мудрий після зіткнення з новгородцями «Заутра собра новгородцов избыток и сотвори вече на поли» [365, с. 138]. У виключних випадках віче збиралося в закритих приміщеннях, але не в особливо влаштованих залах, а у «дворах» приватних осіб. Це робилося тоді, коли вимагалася таємниця, коли, наприклад, народ  хотів завчасно дізнатися, скільки буде прибічників відомої пропозиції.

Як зауважують історики, із стислості літописних повідомлень ми дуже мало знаємо про хід вічевих зборів, проте Київський літопис залишив нам доволі повну картину віча 1147 року. Як свідчать історичні факти, наша стародавність не виробила норми найменшого числа членів, при наявності яких віче вважалося таким, що відбулося. Очевидно, потрібно вважати, що таким, яке відбулося при будь-якій кількості присутніх, достатньо багаточисленним, щоб настояти на здійсненні свого рішення [1000, с. 60].

Відсутні також відомості про існування особливого голови вічевих зібрань. Як скоро народ збирався і займав місце, перше слово промовляв той, хто збирав віче. За заведеним порядком той, хто скликав віче, оголошував предмет обговорення. Якщо віче збирав князь, то він відкривав зібрання, звертаючись до учасників віча в шанобливому тоні: князь шле уклін митрополиту, цілує тисяцького і всіх горожан (як рівних), звертаючись до присутніх – «братие» [365, с. 139]. Так робить у Києві князь Володимир, який зібрав віче (1147 р.) за дорученням брата, Ізяслава. При відсутності голови, значна роль головування належало «кращим людям», які присутні на віче, зокрема боярам і старійшинам. Таке переважаюче значення боярам і старшинам надавав Володимир Святий з приводу вибору віри. Покликаючись на це місце літопису, ми зовсім не впевнені, що вибір віри проходив в дійсності так, як описано, адже літописець, зазвичай, відтворював свій час, на якому присутні бояри, старійшини і всі люди. Але на запитання Володимира відповідають тільки бояри і старійшини; решта ж людей висловлюють тільки схвалення відповіді бояр та старійшин. Стає зрозуміло, що боярам, людям забезпеченим, що мають значний життєвий досвід старійшинам належала вагома роль на вічевих зборах. Проте це не означало, що вони мали на віче особливе право, ніж решта людей. Права у всіх були рівні, і кожний говорив або мовчав за своїм власним бажанням і переконанням [1000, с .61].

Історики наголошують на тому, що порядок прийняття вічевих рішень має надзвичайно характерну особливість. Підрахунку голосів зовсім не робилося через те, що більшість голосів (абсолютна і тим більше відносна) не вважалась достатньою для вирішення справи. Вимагалося або єдиноголосне рішення, або таку більшість, яку ясно видно без будь-якого підрахунку голосів. Це повинна бути переважна більшість, яка б змусила замовкнути всіх, хто думає по-іншому [1000, с. 63]. Дослідник В. Єрмолаєв відзначає: якщо пропозиції ініціаторів віча не викликали незгоди або суперечок, то питання вирішувалися швидко і однозначно. Більш складні питання, винесені на віче, як свідчать ряд літописних згадок, усебічно обговорювалися. Своє схвалення чи незгоду учасники віча вислолювали у виступах, дебатах або голосними криками. Хоча право голосу мали всі присутні, імовірно керівну роль в обговоренні належала (крім стихійних віч) «лучшим», «старцам градским» тощо [365, с. 139].

Дослідники окреслюють, спираючись на історичні дослідження, деякі конкретні деталі вічового устрою:

– не було сталого способу збору народу на віче: воно скликалося з ініціативи князя, митрополита або самих народних мас;

– не було визначеного часу для скликання віча: воно збиралося тоді, коли виникала потреба порадитися з народом або коли сам народ виявляв бажання висловити свою волю;

– місць для проведення народних зборів у великих містах було кілька, зокрема в Києві – це Ярославів двір, площа перед Софійським собором; потім віче збиралося біля Турової Божниці, на Торговищі;

– порядок зборів не був чітко визначений; головував зазвичай князь, у якого було найбільше приводів зібрати віче, для того щоб дізнатися думку народу або висловити йому свою; якщо князя не було в місті на вічі в Києві головував митрополит або інша знана особа;

– для вічевого зібрання не вимагалося визначеного числа присутніх, оскільки ніколи не було конкретно окресленої кількості учасників, за якої віче вважається законним (воно було при будь-якій кількості учасників, аби їх вистачило для визнання постанови за підтриману всією землею або для вияву достатньої сили);

– віче було всенародним зібранням по суті: будь-який вільний житель певного міста або навіть усієї землі мав право брати участь у вічі. Літопис інколи перераховує верстви суспільства, які прибули на віче, називаючи бояр, дружину, купців, кращих людей, а також смердів, простих мужиків;

– теоретично віче завжди презентувало зібрання всієї землі і приймало постанови від її імені, але насправді це було зібрання одного міста; зрозуміло, що не всі жителів пригородів могли бути присутніми на віче, не завжди їм давали знати про зібрання віча, ще частіше для цього не було часу;

– порядок ведення вічевих зібрань свідчить, що для визначення вічевого рішення не міг бути застосований підрахунок голосів. Досвідчений голова віча або ватажок партії за силою схвального чи несхвального гулу розумів, згодний народ чи незгодний. Рішення приймалося за умови, що сторона могла настояти на його виконанні. Поняття більшості давньоруське віче не знало. За тогочасним уявленням, якою б не була більшість, що прийняла певне рішення, вважалося, що всі «стали за одного», тобто наступила повна згода, єднання.

Дослідниками, доведено, що віче було спрямовуючим органом у державі, окремо не мало у своєму розпорядженні виконавчих органів, а основним завданням мало контроль за діяльністю князя та його урядовців, у Новгороді – і за діяльністю посадника (представника князя на землі). Зауважимо загалом, що віче виконувало тільки спрямовуючу функцію, а його рішення стосувалися внутрішньої і зовнішньої політики держави Київської Русі. Одна з цікавих закономірностей соціального розвитку Русі, на думку М. Брайчевського, полягала в тому, що історія законодавчої діяльності київських князів дуже тісно переплетена з історією класової боротьби в її найбільш активній та рішучій формі. Після кожного значного повстання – з невеликим хронологічним діапазоном у два-три роки – відбувався черговий акт, що вносив істотні зміни в чинне законодавство [84, с. 124].

Істориками доведено, що важливу роль у політичному устрої Київської держави, крім віча, відігравала Боярська рада. Прихильна рада бояр, а спочатку – дружини князя, була невід’ємним учасником княжого правління. Радитися із старшими членами дружини та боярами було моральним обов’язком князя. Тут він мав і свій інтерес: дружина завжди могла відмовити йому в послуху, якщо бачила нехтування, зневагу, байдужість до неї. У «Повчанні» Мономаха читаємо про наради з боярами – постійні, щоденні. Літописець із докором називає імена князів, які уникали нарад із боярами: Святослав Всеволодович Чернігівський не обмірковував плану війни з Ростиславичами в боярській раді, а тільки в приватній розмові з жінкою та улюбленцями. Галицьке боярство повстало проти Володимира Ярославича головним чином тому, що він «думи не любяшеть с мужми своїми». Іноді на раду князі запрошували єпископів, а також міське купецтво. Незважаючи на моральну обов’язковість нарад, на фактичне існування їх, боярські ради не стали державною інституцією з окресленим складом, компетенцією, функціями, а весь час мали характер випадковий: бували на них присутніми ті, кого запрошував князь, обговорювалися питання, які були актуальними на той час.

Сучасний відомий історик М. Брайчевський зауважує, що давньоруське боярство, яке на кінець ХІ ст. встигло вже пустити міцне коріння у своїх вотчинах (а в більшості випадків мало його від самого початку) і мало місце економічне підґрунтя, усвідомлювало себе силою, на якій тримається держава. Перші парості тієї концепції формувалися ще в середині ХІ ст. новгородськими публіцистами, згуртованими посадником Остромиром. Потім аналогічні тенденції починали пробивати собі шлях і в Києві та інших великих феодальних центрах [84, с. 288].

Лідером, як засвідчує М. Брайчевский, боярської партії в Києві стає Ян Вишатич Концепція, яку Ян відстоював як голова боярської партії, полягала у ствердженні пріоритету старого київського боярства в суспільному житті країни. У цьому він спирався на давні і органічні для Русі традиції. Відомо, що Київська Русь наполегливо й послідовно йшла шляхом заперечення принципу єдиновладдя; функції великого князя хоча й визнавалися юридично найвищими політичними прерогативами, але на практиці досить суттєво обмежувалися волею репрезентантів наймогутнішої суспільної верхівки. Деякі дослідники називають це «боярською думою» або «радою», але слід наголосити, що офіційно ствердженого і постійно чинного станового органу влади в домонгольському Києві не існувало. Реальна сила боярської влади визначалася не юридичною санкцією, а скоріше моральним авторитетом та економічними й військовими потенціями кожної конкретної особи [84, с. 288]. Саме Ян Вишатович був лідером тих «смислених» або «болших», що їхніх порад не послухав Святополк – тобто старого київського боярства, яке вважало себе головною, відповідальною за долю країни, силою. Нехтування думкою досвідчених бояр, зневага до їхніх порад стає прямою причиною поразки і всіх нещасть [84, с. 292].

Сучасна дослідниця Т. Вілкул зауважує, що однією з найбільших загадок історії є принципи фіксації в літописах вічових зборів. Давно помічені нерегулярність повідомлень про них, розміщення їх серіями, приписування інколи важливих дій водночас князям та городянам, необов’язковість самого слова «вече». Спроби введення цих повідомлень в якісь суворі межі стикаються з певними труднощями [147, с. 70]. Нерегулярність повідомлень про віче більшістю істориків, на думку Т. Вілкул, пояснюється тим, що вони «піднімали голови» в часи всіляких негараздів і тимчасового послаблення князівської влади. На противагу цьому прибічники теорії народоправства знаходять численні приклади мирних взаємин віча й князя, а також приховані, здебільшого реконструйовані свідчення про вічову діяльність, що припадає на час між періодами сплесків вічової активності. Приписування ініціативи у проведенні певних акцій водночас князям та городянам трактується як відбиток фактичного співвідношення сил або ж як тенденційне бажання літописців змінити історію народу історією князів. Необов’язковість згадування в літописах слова «вече» визнають учені цілком протилежних напрямів, але сам цей факт вони ніколи належним чином не пояснюють [147, с. 70 – 71].

Відомий сучасний дослідник М. Брайчевський при аналізі суспільно-політичних процесів у Київській Русі зауважив, що міські рухи мали свій керівний орган – віче. Проте, на його думку, давньоруського віча як офіційно визнаного органу влади  історія (усупереч поширеним поглядам) уже не застала. Воно відмерло в епоху, не освітлену писемною традицією, хоча пам’ять про нього ще не зовсім втратилася з народної свідомості, тому ІХ – перша половина ХІ ст. взагалі не дають нам жодної згадки про віче. У більш пізній час воно відродилося, але не скрізь, а лише в деяких центрах (Новгород, Псков), що виробили в себе своєрідну республікансько-олігархічну форму правління. Тут віче було відновлене в зовсім новій соціально-політичній якості – уже не як орган народоправства, а як речник боярсько-патриціанської диктатури, оскільки ремісничо-торговельно-фінасова верхівка завжди прагнула до колегіальних методів урядування [84, с. 50].

М. Брайчевський акцентує увагу на тому, що в більшості давньоруських міст, що перебували під князівською юрисдикцією (Новгород і Псков під цим поглядом становили на Русі такий самий виняток, як ганзейські міста в Німеччині та Польщі), віче так і не відродилося. Не було його, зокрема, і в Києві. Крім того, київська адміністрація розглядала віче як безумовне зло і прагнула всіляко запобігти його стихійному виникненню. Натомість усі значні київські повстання починалися зі скликання віча, яке виступало як орган повсталої маси, принципово протиставлений офіційній владі князя й тисяцького, зокрема ця особливість народних рухів у містах свідчить про їх більш організований, цілеспрямований характер порівняно з виступами забитої й темної селянської маси [84, с. 50].

В оцінці політичної сутності та значення віча, як зазначає А. Павко, представники різних поколінь істориків існують істотні розбіжності. Якщо одні дослідники вважали віче органом народоправства, який забезпечував участь у державному управлінні різних прошарків давньоруського суспільства, то інші оцінювали його як вузькокласовий інститут, що діяв винятково в інтересах феодалів боярської аристократії (див.: [805, с. 36]). Аналізуючи діяльність київського віча в період 1068 – 1069 років, коли об’єднані сили трьох Ярославичів зазнали поразки від половців під Переяславом, можна дійти константувати, що воно було вузькокласовим органом, об’єднувало лише великих феодалів і не відповідало принципам діяльності народних зборів. Вічові зібрання, які відбулися в Києві, свідчили про глибокі суперечності у правлячих колах міста [805, с. 36].

Для їх розв’язання сильніша боярська партія залучала представників торговельно-ремісничого стану, яка користувалася ситуацією для зведення рахунків із князівською адміністрацією. Водночас загальноміське віче істотно впливало на розв’язання принципово важливих державно-політичних проблем давньоруського суспільства. Одним із переконливих виявів правової й політичної дієздатності київського віча було запрошення на київський стіл Володимира Мономаха в 1113 році. Як свідчать історичні документи, на перше запрошення він відповів відмовою. Після повторного, надісланого до Переяслава, у якому розповідалося про можливість анархічного розвитку подій у Києві в разі нової відмови, Володимир, з огляду на історичні обставини та підтримуючи демократичне волевиявлення, змушений був прийняти Київ як народний обранець [805, с. 37].

Аналізуючи основні тенденції вічової діяльності в Київській Русі, сучасні дослідники виокремлюють, насамперед, зміцнення економічних та політичних позицій великого боярства, яке значно активізувалося в управлінні містом і землею. Акцентується увага на таких особливостях в діяльності віча, як істотні розбіжності між князівською владою і боярською феодальною демократією, а також серйозні суперечності всередині самого боярства, яке не вирізнялося політичною єдністю. У кожному великому князівстві існувало кілька боярських угруповань, які виборювали право посадити на князівський стіл свого ставленика [805, с. 37].

Відомо, що особливо гострою була боротьба за успадкування великокнязівського столу в Києві. О. Толочко та П. Толочко зазначають, що у процесі цієї внутрішньої політичної боротьби окреслилися позиції двох боярських угруповань, одне з яких орієнтувалося на династичні традиції чернігівських князів Олеговичів, інше виборювало право на управління Києвом представників Мономахового роду. Як відомо з праць деяких дослідників, результатом цього суперництва стала система дуумвірату–  одночасного «сидіння» на київському столі князів із двох найсильніших князівських династій [1163, с. 220]. В історичній літературі наведено також приклади, коли діяльність віча була звичайною змовою певного боярського угруповання, спрямованого проти князя та його найближчого оточення. Так, у 1146 році боярською партією таємно від князя і його адміністрації прийнято рішення про усунення Ігоря Ольговича та заміну його переяславським князем Ізяславом Мстиславичем [804, с. 37].

Отже, як зазначається в сучасній українській історіографії, віче, яке посідало чільне місце в політичній системі давньоруського суспільства, загалом було вузькостановчим органом державного управління, а не повноцінним інститутом народовладдя чи широкої участі демократичних верств населення в політичному житті. Керівна роль і переважне право в ньому належали феодальним верхам суспільства. Очевидно, що в Київській Русі в Х – ХІІІ століттях віче як орган феодальної демократії і князівської влади в особі великого князя та його аристократичного оточення взаємодоповнювали один одного, нерідко вступаючи в суперництво між собою [804, с. 37].

Новітня українська історіографія довела, що в історії української держави форма її правління мала і різні моделі, і певні особливості. Історики акцентували увагу на тому, що Київська Русь завжди багато важила в політичному житті Європи та Близького Сходу, проте конкретного законодавства, формул, які б влучно визначили державний лад Київської Русі, не існувала. Відомо, що в деяких випадках існував звичай, завдяки якому тільки й можна скласти для себе уявлення про характер державного правління, але й звичай далеко не все охоплює. При характеристиках давньоруських владних структур, засад, що на них функціонувала Київська Русь як держава, варто мати на увазі, що вона сформувалася навколо поняття «родини» з її колективним правом володіти «Руською землею». Ознаками існування державності в ранньосередньовічному суспільстві сучасні історики вважають наявність влади. відстороненої від народу, розміщення населення за територіальним (а не племінним) принципом і стягнення данини для утримання влади.

Важливим висновком сучасних дослідників є те, що потреба в княжій владі цілком усвідомлювалася ранньофеодальним суспільством, але не існувало однакових уявлень на якості й широти цієї влади. Взаємостосунки князя з вічем залежали від авторитету князя. Якщо князь сильний як державець, віче демонструє толерантне ставлення до нього, якщо навпаки, віче могло відкликати його з престолу. Отже, особливості княжого управління ґрунтувалися виключно на особистості князя.

Сучасна українська історіографія загалом характеризує віче як верховний демократичний орган влади, що продовжував розвиватися разом із княжою владою. Це дійсно народне зібрання, важлива складова державного організму, яке вирішувало кардинальні проблеми соціально – політичного життя держави. Віче обирало князів, розв’язувало питання війни і миру, розпоряджалося земельними і фінансовими ресурсами землі чи волості, брало участь у законодавстві, зміщувало, хоч і рідко, адміністрацію тощо. Демократичний характер вічових нарад закріпився в досить усталеній процедурі їх проведення, у початках представництва, складі, у якому участь брали «людье», тобто прості люди. Наявні демократичні традиції соціально-політичного життя в Київській Русі спростовують спрощене тлумачення її державного ладу, взаємин народу і влади, форми правління як феодальної монархії.

3. 2. Козацькі ради – новий етап українського державотворення

В умовах необхідності проведення конституційної реформи та реформації політичної системи, утвердження національної ідеї в Україні нагальною є проблема вивчення та узагальнення історичного досвіду національного державотворення українського народу. Новітня українська історіографія акцентує увагу на тому, що серцевиною національної ідеї поневоленого народу є комплекс уявлень і положень про створення самостійної держави. З цього приводу відомі українські історики зазначали, що український народ піднісся на недосяжну височінь. І чим глибше усвідомлював він своє економічне багатство, духовну велич, тим гостріше відчував контраст між цим піднесенням і національним пригніченням: йому бракувало свободи та власної держави. Патріарх української історіографії М. Грушевський зауважував, що «могутній інстинкт національного будівництва» витворив в останній третині ХVІ ст. зародок державного організму – Запорізьку Січ. Цей феномен політичного життя українського народу викликав науковий інтерес відомих українських істориків М. Грушевського, Д. Дорошенка, М. Костомарова, І. Крип’якевича, Н. Полонської-Василенко, Д. Яворницького, а також австрійського посла Еріха Лясоти, французького інженера й картографа Гійома Левассера де Боплана, німецького історика Еразма Франциска та інших.

Державницькі наміри змушували козаків на повстання 1591 – 1596 рр. та до формування власних владних структур, утворення власної юрисдикції, унаслідок чого, як зауважили сучасні українські історики В. Смолій та В. Степанков, у Варшаві заговорили про їхні наміри захистити «бідний і пригнічений люд» від насильства й тиранії Польщі та «заснувати нову Республіку» [1046, с. 67]. Успадкований від Запорізької Січі адміністративно-територіальний устрій, як доводять Г. Одінцова, В. Дзюндзюк, Н. Мельтюхов,  – це в Козацькій державі логічне продовження вічових традицій Київської Русі та Галицько-Волинської держави. У цих державах усі урядники – від гетьмана до представника сотенної старшини – формально обиралися самими козаками, хоча вже при Богдані Хмельницькому реальна виборність фактично була відсутньою [782, с. 84].

Українська державна ідея розвивалася на ґрунті суспільно-політичної організації «козацького устрою», що визначалася демократизмом. На думку В. Смолія та В. Степанкова, його основні принципи передбачали заперечення феодальної залежності й станової нерівноправності; рівність у праві власності на землю й сільськогосподарські угіддя, заняття промислами й торгівлею; вільний вступ до козацького стану будь-кого, незалежно від станової, конфесійної чи національної належності та майнового становища; право обирати органи самоуправління й бути обраним до них. Козацтво обирало власний кодекс «прав і вольностей» неписаних етичних правил, природних прав і правових норм, які визначали його соціально-правовий статус у суспільстві [1046 с. 68].

Дослідниця Н. Яковенко звертає увагу на фундаментальні «закони» козацької спільноти, які складалися в середині ХVІ ст. і є достатньо відомі з пізніших прикладів, і просто не могли бути іншими, бо інакше не вижила б сама спільнота. Найперше – це мала бути група рівних індивідів, у якій перевага надається фізичній силі, витривалості й швидкій реакції на небезпеку, а не родовитості чи заможності. Козацька спільнота не могла розділятися на «своїх» і «чужих» за етнічною чи якоюсь іншою ознакою (як властиво стабільному суспільству тих часів), оскільки їхніх членів єднала вища спільність «Ми», протиставлена загрозі ззовні, тільки так забезпечувалася колективна захищеність; відтак, авторитет ватажків залежав, насамперед, від їхньої здатності виконувати колективну волю групи, що гарантувало необхідну в екстремальних умовах єдність у досягненні мети [1334, с. 190].

В історичній літературі першої половини 90-х років ХХ ст. окреслилася тенденція до ідеалізації «демократичності» республіканської форми правління Запорізької Січі, під якою малася на увазі класична охлократія, украй небезпечна для розбудови держави. Справді, демократичний принцип виборності на загальних («чорних») радах своїх старшин з часом розвинувся в ніким і нічим не обмежене всевладдя (а відтак і свавілля) мас, оскільки обране керівництво «християнської козацької республіки», по суті, було заручником доброї чи злої волі, хвилинного спалаху позитивних або ж негативних емоцій козацького загалу і постійно відчувало над собою загрозу втрати не лише посади, а й самого життя [1045, с.19]. Дослідник Л. Косенко акцентує увагу на тому, що охлократична поведінка є однією з характерних рис вільної військової спільноти. До того ж звичаї і традиції через своє давнє походження були не в змозі врегулювати мінливі відносини [521, с. 246].

Якщо визначити козацькі мотивації щодо наріжних принципів політичного життя та створюваного козаками державного організму, то, як з’ясовано було П. Сас, «центральне місце в системі демократичних громадянських цінностей запорізької спільноти посідало поняття колективної волі». Вона реалізовувалася через козацьку раду, що була формою прямого волевиявлення всіх її повноправних членів, які будь-коли могли утворити радний орган. Рішення ради були обов’язковими (під загрозою смертної кари) для виконання гетьманом, старшинами, рядовими козаками. Так, у козацькій Україні формувалася республіканська форма правління, за якої всі посади були виборними [1046, с.68]. Дослідниками аргументовано доведено, що унікальний в європейській державно-управлінській практиці того часу принцип виборності всіх посадових осіб у державі дозволив забезпечити тісну взаємодію старшини і рядових козаків, що реально зміцнювало засади демократії в українському суспільстві. Цей принцип підсилював відцентрові тенденції в українській старшині, оскільки, при необхідності, він давав легітимну санкцію будь-яким сепаратистським устремлінням окремих полковників в епоху Руїни (друга половина ХVІІ ст.) [782, с. 84-85].

Сучасні дослідники О. Апанович, І. Бойко, В. Борисенко, І. Стороженко, В. Смолій, В. Горобець, М. Журавель, І. Катушев, Л. Косенко, Ю. Мицик, Н. Нудьга, І. Паньонко, О. Путро, В. Щербак та інші визнають, що республіканська форма правління знайшла своє відображення саме в козацьких радах, на яких вирішувалися адміністративні, судові, військові справи, обиралася козацька старшина. На Запорізькій Січі козацька рада вважалася найвищим органом влади. За традицією вона збиралася 1 січня, але можливі були й неординарні ради, на яких розглядалося широке коло питань або ж одне найнагальніше. У раді мали право брати участь всі без винятку козаки. Інколи ради проводилися і на репрезентативній основі депутацій від куренів або ж були виключно старшинські. Зібрання козаків з їх власної ініціативи інколи називаються «чорною» радою. Місцем проведення ради, як правило, була Січ, але в поході вона могла відбутися будь-де. Під час Визвольної війни, як зауважує В. Щербак, козацька рада перетворюється на вищий законодавчий орган Української козацької держави. Із зміцнення гетьманської влади скликалася рідше. Після Чорної ради 1663 р. у Ніжині в ній брали участь лише представники від полків (див.: [653, с. 329]. Дослідник О. Путро акцентує увагу на тому, що в період гетьманства К. Розумовського зросла роль генеральної старшини і фактично перестала діяти загальновійськова козацька рада, компетенція якої остаточно перейшла до старшинської ради, що складалася, насамперед, із генеральної старшини. Вона включала найзаможніших і найвпливовіших представників старшинських родин і перестала існувати в 80-ті роки ХVІІІ ст. у зв’язку з остаточною ліквідацією залишків української автономії (див.: [653, с. 376]).

Більшість істориків права, зокрема П. Музиченко та інші, доводять, що в ХVІІІ ст. сформувалися старшинські ради, які хоча й були представницьким органом, але представляли не весь народ, а тільки окремі його прошарки. Існували чотири різновиди старшинських рад: а) рада гетьмана з колегією генеральної старшини; б) зібрання генеральної старшини; в) зібрання генеральної старшини з участю полковників; г) з’їзди старшин, у яких брали участь всі козаки, крім рядових. Дослідники акцентують увагу на тому, що зовнішні процеси не дали можливості старшинським радам перетворитися в український парламент, хоча вже і проявилася система двохпалатного парламенту, де вищою палатою було зібрання генеральної старшини, а нижньою – з’їзди всіх старшин. Зібрання колегії генеральної старшини мало постійний характер і відбувалося кожного дня; з’їзди старшин проходили на Різво і Великдень – найбільші релігійні свята.

Дослідники звертають увагу на свідчення іноземців, яким доводилося знайомитися з практикою проведення січових рад. Так, можна навести визнання французького інженера й картографа Гійома Левассера де Боплана: «Гетьмани дуже суворі, але нічого не чинять без військової ради. Неласка, якої може зазнати гетьман, примушує його бути надзвичайно розважним у військовому поході... Бо, коли трапиться йому виявити свою малодушність, то його вбивають як зрадника і відразу ж обирають іншого гетьмана... Управляти ними і вести їх у похід – нелегка справа, і нещасний той, хто невдало це зробить. За сімнадцять літ, які я провів у цьому краї, усі, хто займав цю посаду, трагічно закінчили свої дні» [72, с .67.].

Подібна практика розв’язання найважливіших питань, на думку дослідників, створювала сприятливу атмосферу для інтриг і відкритої боротьби за владу як окремих осіб, так і старшинських угруповань. Незрідка «чорна» рада перетворювалася у знаряддя в руках досвідчених політиків або ж спритних демагогів для досягнення ними своєї мети. Стає традиційною нестабільність позицій козацтва, а міжусобна боротьба, зміна політичного курсу вкрай негативно позначилися на процесі консолідації козацького стану (постійно існували гострі суперечності між запорізькими й городовими козаками), на результатах боротьби з Реччю Посполитою. Не можна не враховувати негативний вплив охлократично-демократичних принципів політичного життя на формування козацької ментальності. Насамперед, вони призводили до превалювання в шкалі морально-соціальних цінностей особистої свободи над обов’язком перед владою, формували стереотип спротиву будь-яким заходам з боку старшинської адміністрації, спрямованих на її обмеження (що є неминучим у процесі становлення механізму державної влади). З цього погляду цілком слушним є тонке спостереження сучасника національної революції німецького історика Еразма Франциска, який відзначав, що козаки понад усе цінували свою «дику свободу» (цит за: [722, с. 256]).

Історики звернули увагу, що ось у такій атмосфері формувався світогляд Б. Хмельницького, який, беручи активну участь у козацьких акціях, здобував життєвий, політичний і військовий досвід. Отримавши привілеї та клейноди, Богдан Хмельницький, вловивши основні тенденції розвитку суспільства, у 1646р. розпочав підготовку нового козацького повстання. Звертає на себе увагу той факт, що під час проведення таємних рад зі своїми однодумцями він відзначав посилення не лише соціального гніту, а й національно-релігійного. У вересні та першій половині жовтня 1647 р. було проведено кілька таємних рад для обговорення плану дій і пошуку союзників у майбутній боротьбі, оскільки в пам’яті козаків жили гіркі спогади про минулі поразки в боях з польськими військами у 30 –  х рр., тому дехто боявся повстання, приреченого, на їхню думку, на поразку через перевагу ворожих сил. На це Б. Хмельницький відповів, що під час своїх поїздок українськими землями «скрізь бачив жахливі утиски й тиранства», а отже, селяни і городяни могли підтримати козаків, тому він уявляв майбутню боротьбу як спільний виступ різних груп українського населення.

Представник сучасної української історіографії І. Бутич акцентує увагу на тому, що повстання, очолене Богданом Хмельницьким, яке дістало назву Хмельниччини, поклало початок новому етапі в історії Східної Європи, України зокрема. Як керівник активної боротьби українського народу за здійснення соціальних, політичних і культурних ідеалів, Хмельницький протягом десяти років перебував у центрі подій. Відбиваючи загальнонародні інтереси, гетьман зробив справжній переворот у формуванні внутрішньої політики, згуртував у єдиний повстанський табір різні суспільні сили, організував їх і повів на повалення влади польської шляхти в Україні. Він стояв біля джерел створення Української держави і, як визначний політик, зумів не лише очолити боротьбу за національну незалежність, але й за допомогою соціально-економічної політики об’єднати, для досягнення цієї мети, різні стани українського суспільства і цим створити сприятливі умови для завершення в загальних рисах процесу формування української держави. Як творець нової адміністрації, Б.Хмельницький багато зробив для становлення державного апарату та налагодження його функціонування (див.: [1211, с. 11]).

Історики української діаспори порушили питання: як називати Козацьку державу? На їхню думку, нова Козацька держава, яка виникла в 1649 р. у результаті повстання Б. Хмельницького, мала офіційну назву «Військо Запорозьке», незважаючи на те, що її центром було не Запорожжя. До того ж, це був витвір реєстрових козаків, що жили на українських землях на північ від Запорожжя, з яким їх поєднувала лише особа Хмельницького. Ще одним джерелом плутанини є кількість назв Козацької держави: Військо Запорозьке, Військо Запорозьке Низове, Гетьманщина, Малоросія. Насправді, Військо Запорозьке Низове стосується лише запорозьких земель, тоді як Гетьманщина і Малоросія (особливо, у московських та російських джерелах) – це козацькі полки на лівому березі Дніпра, що підлягали безпосередній владі гетьмана (за винятком Запорожжя та Слобідської України) і після 1667 р. відійшли до Московії [644, с.225]

Сучасна українська історіографія наголошує на тому, що важко переоцінити роль Б. Хмельницького в творенні державних інституцій (насамперед, органів влади, армії, судових установ) та розробці підгрунтя внутрішньої і зовнішньої політики уряду. Істотного значення набуває проблема співвідношення влади гетьмана з повноваженнями «чорної» козацької ради. Відомо, що обрання Б. Хмельницького відбулося на «чорній» раді відразу ж після захоплення повстанцями Січі приблизно в першій половині лютого 1648 р. (див.: [339, с. 31]). Звичайно, перші кроки в зносинах з польською стороною йому доводилося робити лише за згодою загальної козацької ради, що скликалася в середині березня з нагоди прибуття послів М. Потоцького, М. Хмелецького і С. Ричевського для обговорення змісту вимог до коронного гетьмана. Доволі складним було становище Б. Хмельницького у військовому таборі під Білою Церквою, де зібралися десятки тисяч осіб, а в середині червня з Полонного повідомляли, що гетьман «жодним чином не може вгамувати свавілля черні». За свідченням іншого джерела, гетьман не міг мати серед повстанців міцної влади, бо вони «навчилися топити своїх гетьманів». Украй напружено проходила «чорна» рада 10 – 12 червня 1648 р., і лише з великими труднощами Б. Хмельницькому вдалося її переконати в доцільності припинення наступальних дій і спорядженні посольства до Варшави. До речі, тоді ж було вирішено, що після двотижневого перебування по домівках усі знову зберуться до козацького війська, щоб заслухати «реляцію, яку привезуть посли». 29 червня в Чигирині знову збирається «чорна» рада для заслуховуння листа від А. Кисіля та підготовки відповіді. Отже, «чорна» козацька рада протягом першої половини 1648 р. цілковито контролювала прийняття гетьманом рішень з найважливіших політичних питань [1045, с. 37].

Як зауважують В. Смолій та В. Степанков, надзвичайно важливе значення для розбудови козацької армії, діяльності державного апарату, визначення функцій гетьмана мали розроблені і ухвалені козацькою радою у другій половині червня 1648 р. «Статті про устрій Війська Запорозького». Їхні настанови виходили за межі військового статуту й охоплювали інші сфери життя козацької України [1046, с. 146]. Спираючись на «Статті про устрій Війська Запорозького», гетьман уживає заходи для вгамування свавілля повсталих, насамперед, розіслав по всій Україні універсали з наказом: «Кожен, з нашого Війська Запорозького, та і з інших шляхетських підданих, під страхом суворої кари ці бунти й заворушення мусить припинити» (див.: [1211, с. 79-89]), а дізнавшись про жорстокі розправи М. Кривоноса, заборонив йому «свавілля чинити, міста палити й руйнувати».

Дослідники звертають увагу на ще один суттєвий момент. При розв’язанні важливих питань розгортання Національної революції протягом липня – серпня 1648 р. гетьман відмовляється від практики скликання «чорних» козацьких рад, обмежуючись нарадами зі старшиною. В. Смолій та В. Степанков підкреслюють, що на цей новий аспект політичного розвитку Української держави звернув увагу посланців А. Кіселя сам Б. Хмельницький: «...не так у нас тепер ведеться справа, як це було здавна у Війську Запорозькому, бо я з черню не раджуся і з нею не спілкуюся». За свідченням шляхтича Кордиша (28 серпня), полонені козаки повідомляли, що тепер гетьман з черню ради не має, «чого перед цим не було, бо завжди чернь домагалася того, що з ними радилися, а тепер лише з самою своєю старшиною має раду» [1045, с. 39]. Сказане, однак, зовсім не означає, що Б. Хмельницький дозволяв собі нехтувати думкою основної маси війська, яка з другої половини серпня все настирливіше вимагала припинити переговори з Польщею.

Не можна замовчати, на думку дослідників, й такий важливий аспект політичної діяльності Б. Хмельницького, як проведення курсу на зміцнення прерогатив гетьманської влади, що суперечив традиційному республіканству Війська Запорозького. Уже в другій половині 1648 р. він дедалі частіше відмовляється від практики скликання «чорної» ради, прагнучи зміцнити владу самого гетьмана. На військовій нараді під Замостям він заявив: «Панове полковники! Тут на війні мій один голос – усім наказ! До послушенства всі і ждати моїх наказів!». З іншого боку, доводиться діяти дуже обачно, остерігаючись виступу в козацькому війську. За визнанням А.Г. Мокрського, який неодноразово зустрічався з Б. Хмельницьким, хоча гетьман «деспотично керує військом з 300 тис. осіб, проте він не може бути спокійним за своє життя, яке піддається небезпеці при всякому незначному випадку і при всякому заколоті цієї ницої черні...» (див: [611, с. 52-53].

У першій половині 1649 р. спостерігається, за словами В. Липинського, «прояв самодержавних, монархічних устремлінь Б. Хмельницького» [611, с. 117-120]. Це не лише позначається на політичному розвитку Української держави, а й формує в свідомості її населення зародок ідей монархізму. Він прямо чи опосередковано почав висловлюватися про свою владу не як про владу виборного гетьмана, а як про надану Богом самодержавну владу володаря Русі. 22 лютого 1649 р. заявив польським послам: «Правда то єсть, жем лихий і малий чоловік, але мі то Бог дав, жєм єсть єдиновладцем і самодержцем руським». Так, на думку В. Смолія та В. Степанкова, започаткувалася еволюція влади виборного і жорстко підлеглого «колективній волі» Війська Запорозького гетьмана до освяченої Богом влади володаря, чиїй волі тепер мала підпорядковуватися «колективна воля» громади. Б. Хмельницький усуває з арени політичного життя генеральну (чорну) раду, що була формою прямого волевиявлення козацтва. Її замінює старшинська рада. Зводить також нанівець принцип виборності генеральної старшини і полковників. Так, у травні 1649 р. гетьман змінив частину з 30 полковників, для яких закінчився «рік регіменту» (керування полком), хоча міг продовжити термін перебування на цій посаді [1046, с. 190]. Однак, як зауважують дослідники, ця заміна відбувалася не механічно, а з огляду на лояльність того чи іншого полковника до гетьмана.

В умовах різкого загострення внутрішньополітичної ситуації на перше місце висувалася розробка підвалин соціально-економічної політики. Дослідниками доведено, що задля цього, гетьман вирішив провести в Києві розширену старшинську раду (за участі київського воєводи та заслужених реєстрових козаків), яку В.Я. Рудавський назвав «з’їздом публічним Русі» «на зразок польського сейму». У першій декаді березня сюди прибули Б. Хмельницький, старшини і запрошені козаки, а також 10 тис. «випищиків». Дочекавшись 13 березня приїзду з Варшави послів та А. Кіселя, через день гетьман розпочав роботу ради. Вона відбулася у складних умовах, бо частина радикально налаштованих старшин виступала проти допуску шляхти до маєтків і відновлення старих порядків, а «випищики», вочевидь, готувалися до бунту, який і розпочався 16 березня, коли повстанці оточили замок і вимагали стратити А. Кіселя. За наказом Б. Хмельницького, козаки розігнали бунтівників; водночас усіх «випищиків» гетьман розпорядився поновити в реєстрі [1046, с. 212-213].

Дослідники звертають увагу на те, що в цей час на Лівобережжі загострилася конфліктна ситуація. За розпорядженням миргородського полковника М. Гладкого, маси невдоволених політикою гетьмана почали збиратися в обозах на берегах Хорола, Псла й Ворскли. Не виключено, що серед старшин виникла змова проти Б. Хмельницького з метою його усунення від влади, на чолі якої перебували М. Гладкий і прилуцький полковник Семен Герасимов. Тому 2 травня 1652 р. відбулася старшинська рада, на якій Ф. Джеджалій вказав на «полковника миргородського Матвія Гладкого що він полковник та інші сотники з ним хочуть його гетьмана згубити і розпочати війну з поляками». Подібне обвинувачення було висунуте проти С. Герасимова. Рада винесла їм смертний вирок, і незабаром їх розстріляли. Жорстокість розправи над групою старшин пояснюється не їхніми антипольськими настроями та участю у виступах на Лівобережжі (не менш опозиційно до виконання умов договору були налаштовані І. Богун, С. Подобайло та інші старшини), а участю в антигетьманській змові [1046, с. 269].

Сучасні історичні дослідження свідчать, що 16 січня 1653 р. гетьман Б. Хмельницький провів старшинську раду, що ухвалила не миритися з польським королем, мобілізувати військо, заборонити купцям вивозити хліб до Польщі та клопотатися про «милість» у царя. Надіслав кримському ханові повідомлення про те, що Річ Посполита готує наступ проти України, і попросив надіслати допомогу. Зібрана Іслам-Гіреєм нарада мурз ухвалила спрямувати до Чигирина посланця для з’ясування масштабів загрози польського наступу. Якщо його очолюватиме король, на допомогу Богданові вирушить орда під проводом самого хана. У пошуках додаткової підтримки гетьман відправив послів до турецького султана й провів переговори з посланцем Дьєрдя ІІ, який прибув разом з українським посольством. У листі до трансільванського князя висловлював задоволення фактом збереження «старої дружби» й запевняв, що зі свого боку не дасть «жодної нагоди для розриву приязні...» [1046, с. 287].

Дослідниками встановлено, що на зібраній у травні 1653 р. старшинській раді з метою прийняття турецької протекції всі полковники, якщо вірити І. Виговському, за винятком А. Ждановича, висловилися на її користь. Навіть якщо генеральний писар перебільшив, однак є підстави стверджувати, що робота ради засвідчила існування серед старшин сильного угруповання протурецької орієнтації. Інше угруповання, очолюване, мабуть, І. Виговським, висловилося за прийняття протекції московського царя. Зрозуміло, що остаточне рішення залежало від позиції гетьмана. І в цей відповідальний момент, на думку В. Смолія та В. Степанкова, Б. Хмельницький припустився стратегічної помилки: вочевидь, не до кінця усвідомлюючи глибини внутрішньої кризи, яку переживала держава, а також не вловивши погіршення її геополітичного становища, гетьман вирішив і далі провадити політику балансування між інтересами Речі Посполитої, Криму, Росії й Порти, намагаючись залучитися підтримкою Порти й Росії, обіцяючи її володарям прийняти їхню протекцію. Одначе, потенціал цієї політики впродовж 6 років уже вичерпав себе. Слід було визначатися й робити відповідний крок, інакше реальною ставала загроза, перехитрувавши себе, стати заручником своїх обіцянок і потрапити в пастку [1046 c. 293].

Історики звертають увагу на ту важливу обставину, що на початку серпня 1653 р. Б. Хмельницький прийняв турецького посла, а згодом направив посольство до Стамбула, яке мало клопотатися про повернення влади союзникові В. Лупулу. У цей час гетьман зібрав старшинський з’їзд за участю заслужених козаків і «начальників міст і містечок», щоб обговорити, чи доцільно прийняти протекцію султана або царя, чи варто повернутися у підданство короля. Якщо вірити словам захопленого жовнірами в полон хірурга, який «служив самому Хмельницькому», на з’їзді було «названо труднощі, які б виникли при прийнятті того чи іншого рішення. Присутні відповіли, що не хочуть йти ані під турка, ані під московита, що їх не обеззброїли, ані в неволю до шляхти. Не маючи способу домогтися пробачення з боку короля, доведеться їм зі зброєю в руках сміливо завершити свої клопоти і своє життя». Російські джерела засвідчують, начебто рада ухвалила прийняти протекцію Олексія Михайловича. Чи це так, сказати важко, але достеменно відомо, що на початку другої декади вересня 1653 р. до Москви відбув посол Лаврін Капуста з проханням прислати воєвод з військом для відбиття наступу поляків і виявити «государеву милість». В. Смолій та В. Степанков констатують, що старшинський з’їзд відхилив пропозицію про прийняття турецької протекції (основну причину цього рішення вбачають у традиційному несприйнятті українцями мусульманського світу, їхнього неприхильного, якщо не відверто ворожого ставлення до Порти, як оплоту споконвічного ворожого степу [1046, с. 302-303].

Відомо, що політичні наслідки Жванецької кампанії для Української держави виявилися катастрофічними. Кримсько-польська угода не передбачала навіть визнання самого факту її існування, не кажучи вже про автономію чи навіть незалежність. Вона засвідчила також політичну безперспективність для виборення. У зв’язку з таким несприятливим перебігом подій гостро постала проблема пошуку, ще за визначенням О. Оглоблина, «міцної, концентрованої військово-політичної допомоги ззовні». За тодішніх обставин її можна було одержувати або від Порти, або від Росії. Не можна не погодитися з міркуванням Я. Дешкевича: трагедія України полягала в тому, що як соборна держава вона могла виникнути й зміцніти лише під протекторатом одного з прихильних сусідів. У неї не було можливості здійснити перехід до незалежності без попереднього залежного періоду (див.: [293, с. 274]). Дослідниця Н. Яковенко нагадує, що дипломатична активність Богдана Хмельницького в балансуванні між Варшавою та Стамбулом і його васалами – Кримом, Молдовою й Семигородом – від перших днів війни доповнювалася складним плетивом контактів із північно-східним сусідом – Московським царством [1336, с. 348].

Історики допускають імовірність, що 16 грудня 1653 р. Б. Хмельницький зібрав старшинську раду, на якій ознайомив присутніх зі змістом основних положень кримсько-польської угоди та порушив питання про повний розрив з Річчю Посполитою: «йти від короля геть...». Інформував їх про згоду царя прийняти Військо Запорозьке під свою протекцію, що сприйнялося позитивно. Гетьман розіслав універсали до її населення, попереджаючи остерігатися проходження татар. Його шлях пролягав через Сатанів, Городок, Меджибіж, Летичів, Літин, Вінницю на Корсунь. Щоб запобігти грабункам татар, залишив у Меджибожі 500 вояків, а в Брацлаві  – 3 полки. З Літина послав застереження ханові, що коли його вояки чинитимуть свавілля й братимуть ясир, то він вживатиме відповідні заходи. Близько 26 грудня розпустив військо, наказавши старшині (полковникам, осавулам, сотникам) негайно з’їжджатися до Переяслава. 31 грудня наказав посольству В. Бутурліна, яке мав супроводжувати полковник І. Федорович, їхати до Переяслава [1046, с 314].

Дослідниками доведено, що в суботу 17 січня гетьман зустрівся з російськими послами, які запропонували в неділю передати йому царську грамоту, зачитати указ Олексія Михайловича й принести присягу в церкві на вірність володареві Московії. Б. Хмельницький погодився, зауваживши, що спочатку вранці 18 січня проведе таємну старшинську раду, після якої вони заслухають царський указ, обговорять його зі старшинами, а вже після цього присягнуть цареві. На жаль, через недостатність фактичних джерел історикам невідомий зміст старшинської ради. Можна припустити, що в центрі обговорення перебували статті, на основі яких мали прийняти російську протекцію. Гетьман і старшини вважали, що цей акт повинен мати договірний характер із взаємною присягою сторін на узгоджених умовах. Проте, вони не враховували такої специфіки політичного устрою Московії, як самодержавності влади царя, що еволюціонувала в бік абсолютизму і не припускала можливості принесення монархом присяги стороні, яка трактувалася підданою його владі. Також виникає враження, що українська сторона не спромоглася (з невідомої причини) до початку ради узгодити з російською всі умови прийняття протекції [1046, с. 315].

Факти встановлені дослідниками свідчать, що о другій годині дня на майдані довбиші вдарили в барабани, скликаючи на раду присутніх старшин, військове товариство та городян, тобто «все товариство». Сюди прибув Б. Хмельницький з генеральними старшинами й 13 полковниками. Загалом зібралися, вочевидь, понад 300 осіб (відомо, що присягли 284 особи), тобто відбувся старшинський з’їзд із залученням жителів (мабуть, представників міської верхівки) Переяслава, а не генеральної козацької ради – верховного органу влади козацької України. Історик Н. Яковенко акцентує увагу на тому, що, за підрахунками Михайла Грушевського, на Переяславській соборній площі зібралося близько 200 представників старшини та козацтва, серед них 12 полковників [1334, с. 353].

Близько 15 години гетьман звернувся із відомою промовою до присутніх. Дослідниця Н. Яковенко  акцентує увагу на тому, що назагал у публічних виступах Б. Хмельницький демонстрував досконале володіння мистецтвом показної відвертості й сміливого жесту [1336, с. 317]. Як занотовано у звіті московського посольства, Богдан Хмельницький, розпочинаючи раду, виголосив промову, де наголосив на тяжких випробуваннях шестилітньої війни «з гнобителями і ворогами нашими, які хочуть викорінити Божу церкву». Ця рада, сказав він, зібралася для того, «щоб ви з нами обрали собі володаря з чотирьох, кого ви хочете – султана, хана, короля чи царя. Турецький цар – це бусурман; усім відомо, якої біди зазнають наші браття, православні християни, греки, і в якому утиску вони від безбожних. Кримський хан також бусурман; ми його поневолі прийняли до дружби, і якого нестерпного лиха ми зазнали! Яка неволя, яке нещадне пролиття християнської крові, які утиски від польських панів – нікому з вас розповідати не треба... А православний християнський великий государ, цар східний, є з нами одного благочестя грецького закону, одної віри..., якщо ми його щиро полюбимо, крім його царської високої руки, спокійнішого пристановища не знайдемо» [1334, с. 353]. Отже, як зауважують ще раз В.Смолій та В. Степанков, йшлося не про те, чи залишитися козацькій Україні самостійною, чи обрати протектора, а лише про вибір захисника серед чотирьох. Створювався негативний образ турецького, кримського і польського володарів і позитивний – царя, який є «з нами єдиного благочестя грецького закону, єдиного сповідання, єдино єсми тіло церкви з православієм Великої Росії» [1046 с. 316].

Присутні за фактами російських джерел (українські відсутні), одностайно загукали: «волимо під царя східного православного...». Потім, як зауважують українські дослідники В. Смолій, В. Степанков, Н. Яковенко, Переяславський полковник Павло Тетеря, обходячи майдан, запитував їх, чи всі так вважають? Відповідали: «усі одноголосно». Тоді гетьман прорік: «бути цьому, нехай Господь Бог наш укріпить під його царською кріпкою рукою». А члени ради закричали: «Боже, утверди, Боже, укріпи, щоб ми навіки всі єдино були». У такій чи приблизно такій атмосфері старшинський з’їзд ухвалив прийняття царської протекції [1334, с. 353].

Коли, читаючи цей звіт, зауважує Н. Яковенко, звертаєш увагу на стилістику московського дипломатичного етикету, ритуально піднесену стосовно царської персони та питань, дотичних православ’я, то все одно мусимо констатувати, що рада пройшла у згоді (що траплялося нечасто). Натомість затьмарив її публічний скандал в Успенському Переяславському соборі, коли прислані з Москви церковнослужителі запросили старшину скласти присягу. Здивований гетьман зажадав, аби спершу присягали від імені Олексія Михайловича посли, що «государ не видасть його, гетьмана, і все Військо Запорозьке польському королю, а також не порушить їхніх вольностей». Бутурлін, у свою чергу, обурено запротестував: у Московській державі «піддані повинні скласти присягу своєму государю, а не він їм», бо гетьманові навіть говорити про це «непристойно», бо ж й козакам, якщо вони хочуть служити цареві, слід «дати віру великому государю по євангельській заповіді без жодного сумніву» [1334, с. 353].

Ситуація ставала критичною, тож гетьман зі старшиною, покинувши собор, провели довгу нараду. Відправлені ще раз до московських послів полковники Тетеря і Григорій Лесницький намагалися вмовити Бутурліна аргументом, який здавався їм переконливим: польські королі завжди присягають своїм підданим. На це Бутурлін відповів, що «того за зразок ставити непристойно, бо ті королі невірні й не самодержавці»; цар прийняв Військо Запорозьке на його прохання, тому козаки повинні пам’ятати про царську ласку й присягнути, а «государеве слово перемінним не буває». Попри очевидну двозначність становища, відступати було нікуди. Повернувшись до собору, гетьман і старшина виконали присягу, «щоб бути їм з землями і з містами під государевою високою рукою навіки невідступними» [1334, с. 354].

Істориками доведено, що після завершення переговорів, які тривали ще кілька днів після церемонії, Бутурлін та члени посольства роз’їхалися по полках для прийняття присяги. Протягом січня – лютого 1654 р. на території 17 полків присягнуло понад 127 тис. чоловік, зокрема 64 тис. козаків. Від присяги відмовилося вище духовенство, посилаючись на відсутність дозволу Константинопольського патріархату; частина міщан Переяслава, Києва та Чорнобиля склала присягу лише під тиском козаків; не присягали Уманський, Брацлавський, Полтавський і Кропив’янський полки. За деякими відомостями, до травня зволікала з присягою Запорозька Січ, проте говорити про серйозний супротив стосовно присяги немає підстав. Упродовж шести літ виснажливої війни люди щодалі виразніше настроювалися на промосковські симпатії як ілюзію порятунку від воєнних незгод, не розуміючи, що насправді наближалася війна ще масштабніша, заради якої, власне, й було укладено Переяславську угоду [1334, с. 354].

Аналіз висловленої Богданом Хмельницьким аргументації на користь обрання протектором царя й реакції на неї присутніх (воліли під рукою царя православного у «нашій благочестивій вірі помирати, ніж ненависнику Христову, поганину дістатися») однозначно засвідчує, що єдиним і вирішальним чинником у прийнятті власне цього, а не якогось іншого рішення політичною елітою було усвідомлення нею історичної спільності православної віри населення Малої і Великої Русі. І коли учасники ради висловлювали побажання, щоб «ми навіки всі єдино були», то мали на увазі досягнення не етнічної чи політичної єдності (радянські та російські історики трактували раду, – на жаль, останні й нині зображують її – як «возз’єднання України з Росією, Малої і Великої Русі чи просто Русі»), а лише єдності конфесійної під протекцією царя. Приймаючи її, ні гетьман, ні старшина навіть гадки не мали йти на самоліквідацію українського державного життя й приєднання козацької України як Малої Росії до Великої Росії як її складової територіальної частини.

У їхньому уявленні, як переконливо довів О. Струкевич, цар Олексій Михайлович мав бути спільним монархом обох Росій (який триматиме у своїх руках не лише великоросійський, а й малоросійський скіпетри), які, утім, будуть політично окремими й незалежними одна від одної. Саме тому, щоб наголосити на їхню самостійність і рівноправність під владою царя-протектора, уже цього ж дня (18 січня) Б. Хмельницький у листі до нього вперше (на що звернули увагу С. Плохій і П. Толочко) вніс до його титулу суттєву зміну: замість «всієї Русії самодержавця» використав термін «всєї Великої і Малої Росії самодержавця». Через місяць він був взятий на озброєння російською урядовою канцелярією. У світлі сказаного необґрунтованою виглядає спроба Б. Флорі, як зауважують критики, спираючись на ідею етнічної спорідненості українського, російського й білоруського народів, довести, що, по-перше, на середину ХVІІ ст. замість них існував якийсь міфічний східнослов’янський «єдиний «руський народ», а, по-друге, що відповідно до ухвали Переяславської ради відбулося входження «територій створеного в результаті народно-визвольної війни на східнослов’янських землях Речі Посполитої гетьманства до складу Руської держави...», яке було «сприйняте обома сторонами як відновлення минулої єдності, як возз’єднання окремих частин Русі, раніше розділених політичними кордонами» (див. [1046, с. 317 – 318].

Представник української діаспорної історіографї П.-Р. Магочій оцінючи процес накопичення знань з Переяславської угоди підкреслює, що історики докладно обговорили значення Переяславської угоди – або, як дехто каже договору. Деякі дослідники вважали її формою входження України в Московське царствр з гарантією автономії на підставі договору (Б. Нольде), або персональної унії (В. Сергеєвич). Інші вважали, що Україна стала напівнезалежною державою під протекторатом Московії (М. Коркунов, А. Яковлів, М. Грушевський, Л.Окіншевич). Дехто вбачав у цій угоді лише військовий союз між козаками і Московією (В. Липинський, О. Оглоблин) або «нетипову» персональну унію між двома юридично рівноправними державами (Р. Лащенко) [644, с. 208].

Історики української діаспори наголошують, що незалежно від дебатів між науковцями, Переяславська угода, як і її ініціатор Богдан Хмельницький, відіграла символічну роль в історії відносин України з Росією і згадується як великий успіх, або як велика невдача. Наприклад, у ХІХ ст.. український поет Тарас Шевченко покладав на Хмельницького відповідальність за «поневолення» свого народу Росією. Натомість, уряд царя Олександра ІІІ (1881 – 1894 рр.) поставив в історичному центрі Києва великий пам’ятник Богдану Хмельницькому на коні, який показує рукою на північ. що мало б свідчити про прагнення України бути пов’язаною з Росією. Після Другої світової війни переяславський міф воскресили, цього разу це зробили радянські ідеологи, які з нагоди 300-літньої річниці Переяславської угоди 1954 р. перетворили цю подію на основний символ «возз’єднання» України з Росією, від якої Україна була насильно відрізана іноземними загарбниками після падіння Київської Русі [644, с. 208].

Дослідник П.-Р. Магочій зауважує, що незважаючи на дебати щодо легітимності тексту першої (1654) та другої (1659) Переяславських угод та безперервний військовий конфлікт і зміни кордонів, усі українські землі Лівобережжя з Києвом включно залишилися в межах Московської, а згодом Російської держави. Наприкінці ХVІІІ ст.. внаслідок нових територіальних здобутків більшість українських земель (за винятком Галичини, Буковини і Закарпаття) опинилися у складі Російської імперії. Отже, з часів Переяслава можна говорити про початок московської або російської фази в історії України [644, с. 211].

Сучасна українська історіографія Переяславської ради представлена дослідженнями В. Брехуненка, В. Горобця, С. Грабовського, Т. Гунчака, І. Іванченко, Ю. Мицика, О. Рафальського, В. Сергійчука, М. Славинського, О. Струкевича, Т. Чухліба, Н. Юсовою та інших. Дослідник Ю. Мицик опублікував матеріали з історії досліджень Переяславської ради 1654 р. [718]. Як же оцінює історична наука, зокрема, українська, сам факт Переяславської ради та тих угод, які з неї випливали? Переважна більшість істориків сходяться на тому, що договір був недосконалий, «сирий», дозволяв різні тлумачення сторонами, які його підписали. Разом з тим його слід вважати і певним проявом дипломатичної ментальності, з одного боку, європейської, на якій виховувалися українські політики і державні провідники, а з другого –  азіатської, властивої московській дипломатії. Найпоширенішими є такі думки: договір (1654 р.) є «персональною унією», коли дві незалежні держави визнають зверхність одного монарха; договір встановлював васальну залежність України від Росії; Україна прилучилася (як автономія) до Росії; договір мав характер військового союзу проти Польщі [243, с. 175 – 176].

Значний інтерес у сучасних дослідників викликала Конституція Пилипа Орлика – визначна пам’ятка в історії становлення українського конституалізму та один із найперших у світі прийнятих до дії, документально підтверджених варіантів нормативного визначення порядку організації та здійснення державного владарювання взагалі і визначення України як станової гетьманської держави парламентського типу [358, с 456] Проблеми функціонування законодавчої влади в контекті Конституції Пилипа Орлика досліджували В. Бадяк [32], Д. Голосніченко [207], Г. Демиденко [297], В. Єрмолаєв [367], Г. Корогод [516,] О. Кресін [547], О. Лукашевич [629], В. Медведчук [676], Б. Миндзяновський [691], П. Надолішний [754], І. Нікітін [769], М. Окладна [786], В. Северенюк [993], С. Серьогіна [1012], О. Скакун [1027], А. Смолка [1053], М. Страхов [1110], Ю. Тодика [1158], Ю. Фігурний [1232], Т. Чухліб [1268] та інші. Автори публікацій підкреслюють, що Конституція засвідчила новий етап розбудови державного правління. Конституція цікава дослідникам ще й тому, що стала новим яскравим продовженням усезагального пошуку шляхів оптимізації суспільного розвитку, який тривав від античних до нових часів і далі. Як зазначає Г. Журбелюк, вона створювалася на основі узагальнення певного досвіду цивілізації щодо визнання договірного походження держави, природних прав і свобод людини, її політичних прав, «натурального» права народів на самостійний розвиток і самовизначення, запроваджуючи перехід від січового військово-демократичного формату, започаткованого на Запоріжжі, до усвідомлення потреби республіканізму й запровадження його в межах Української гетьманської держави [376, с. 38-39].

Так, на основі вивчення оригінального тексту «Пактів і Конституцій законів і вольностей Війська Запорозького...» 1710 року Т. Чухліб доводить, що його творці спиралися на античну, пізньосередньовічну та ранньо-модерну політико-правову традиції, використовуючи при цьому ідеї багатьох європейських мислителів: від Платона і Томи Аквінського до Йоганна Альтузія і Джона Локка. Досліджується, що Пилип Орлик та інші мазепинці розглядали цей акт не тільки в рамках «елекційного» (виборного) і «конституційного» (законодавчого) права, а й створювали його як самобутній проект Ідеальної держави на теренах Східної Європи. Доречно зауважити, що у виданні «Пакти і Конституції» Українська козацька держава» (Львів, 2011), ініціаторами якого стали В. Смолій, М. Трофимук, Т. Чухліб, відтворено тексти оригіналу староукраїнською мовою, наведено переклади українською, англійською, німецькою, російською та французькою мовами. Публікація цієї визначної пам’ятки вітчизняної політико-правової думки раннього часу супроводжується передмовою, лінгвістичним аналізом, науковим коментарем, а також факсимільним відтворенням спеціального дослідження видатного історика та правознавця академіка М. Василенка (1929), у якому міститься грунтовний історико-юридичний аналіз джерела.

Головне, на думку В. Солдатенка. В. Крижанівського, Ю. Левенця, що прийняті пакти й конституції у формі договору між гетьманом і козацьким військом (народом) продовжували самобутні традиції державного устрою, які склалися на території України з найдавніших часів і помітно відрізняли місцевий процес державотворення від розвитку державницьких традицій у сусідніх народів. Вони проявлялися, зокрема, в оригінальному поєднанні авторитарного правління (високий ступінь концентрації влади в руках князя, кошового отамана, гетьмана) із виразними (переважно охлократичними) елементами раннього демократизму, що уособлювалися народним вічем, а згодом радами й були дійовими противагами авторитаризму князівської і гетьманської влади [1076, с. 47].

Дослідники звертають увагу на те, що конституція приймалася шляхом погодження її настанов між окремими політичними силами, які діяли тоді в Україні, стало першим підтвердженням її демократичного характеру – на стадії прийняття. Справа в тому, як зазначає В. Медведчук, що українська національна ідея, як ми її зараз розуміємо, а такий підхід повинен поширюватися й на попередні часи, – це ідея, яка не нав’язується зверху, а повинна виходити  від самого народу, його представників, що за тих унікальних умов, оскільки конституція приймалася у тяжкі часи російської навали, за межами України [676, с. 3].

Дослідниками доведено, що автори Конституції, продовжуючи демократичні традиції, ментально притаманні українству, висловили ідею всестанового представництва у владі, тобто створення такого політичного суб’єкта влади, який би міг представляти інтереси різних станів суспільства. У Конституції відбито також низку конкретних ідей щодо формування нових принципів дії влади:

1) народ виступає джерелом влади, а проблемі забезпечення його прав і свобод, соціального захисту починає приділятися належна увага;

2) у центрі і на місцях принципи партімоніалізму і спадковості у владі замінюються на принцип представництва, а виборність стає основним механізмом формування всіх інститутів влади;

3) проведення організаційного поділу влади (на законодавчу, виконавчу, судову) доповнюється запровадженням принципів відповідальності влади, взаємодії між гілками влади, між владою і народом, а інститут гетьманства фактично виводиться з політичної системи як чинник її регулювання, набуваючи надважливої функції гарантування незмінності всієї політичної системи;

4) влада поступово наближається до подолання розірваності політичного процесу, його відвічної зав’язаності на зовнішньополітичні чинники з переорієнтацією на більш повне використання внутрішніх чинників, більш чітке державне регулювання внутрішніх процесів;

5) для забезпечення автономного статусу й територіальної цілісності України стає необхідним пошук і практичне використання колективних зовнішньополітичних гарантій.

Історики єдині в тому, що конституція відбивала й закріплювала у своїх настановах чимало прогресивних для того часу думок, зокрема втілення ідеї соборності, що так необхідна була Україні. При цьому ідея соборності викладалася в найбільш прийнятному вияві. Ідеали кращого суспільства, здійснення в ньому принципу соборності пов’язувалися з ідеалами раннього християнства, передусім із гуманними ідеями щодо миролюбства, миру між людьми, які у свій час знайшли відображення в «Апокаліпсисі», «Євангелії від Луки», деяких інших релігійних настановах. Тобто йшлося не просто про злуку українського народу, а про єднання на високому моральному рівні, єдність, яка було б на користь усім верствам населення і передусім «народу Козацькому».

Дослідниками доведено, що у Конституції Пилипа Орлика значна увага приділялася питанням організації влади в «істинному» суспільстві. Ця влада повинна базуватися на легальних, колективних, парламентарних основах, бути зорієнтованою на справедливе громадянське суспільство, що мало місце в практиці діяльності відомих релігійних церковних братств. Доречно зауважити, що парламентський устрій України за Конституцією Орлика відзначався такими основними політичними атрибутами: загальне виборче право, суб’єктами якого були всі, хто належав до «народу Козацького»; проведення виборів через відповідні адміністративні (військові) осередки й участь у них усіх козаків; виборність усіх цивільних військових посад.

Дослідник А. Смолка навіть приблизно порахував кількісний склад Генеральної Ради: близько 10 чоловік Генеральної старшини; полковники з урядовцями і сотниками (до 16 полковників) – близько 40; генеральні радники (2 – 3 від кожного полку) – близько 40; кошовий із курінними отаманами Запорозької Січі (до 38 куренів) – близько 40 [1053, с. 33], тому разом маємо близько 130 осіб.

Звертаючи увагу на демократичні атрибути державного устрою за Конституцією, що розглядається, дослідники наголошують, що інститут козацького парламентаризму, його модель суттєво відрізнялися від форм державного правління, які мали тоді місце в переважній більшості європейських країн. Як правило, переважаючою формою правління була – абсолютна монархія в найбільш реакційних її формах, зокрема петровська деспотична влада в Росії. Натомість – і це повністю відповідало демократичній традиції української політичної думки, загальній спрямованості української національної ідеї – державний лад України повинен був утворюватися відповідно до традицій українського республіканізму, хоч і значна частина українського гетьманату, наприклад І. Мазепа, стояла на чітко визначених монархістських традиціях [676, с.6]. Тому Орлик не міг не помітити, як зауважує П. Гончарук, що в керівництві державою Мазепа допускав помилки, сумнівні методи керівництва, які, зрештою, завадили йому втілити в життя свої далекосяжні плани, спрямовані на відродження суверенної української державності [215, с. 15].

Доречно нагадати, що ще автор «Історії Русів» зауважував, що Мазепа найперше подбав про власну безпеку, заснувавши особисту Гвардію: «три полки піхотні Сердюцькі, батальйон жолдаків і полк кінних Компанійців, названих, «компанію надвірної корогви». У всі тії війська викликав з бажаючих <...>, що оточували резиденцію. Вони були в Мазепи його янголами-хранителями та духами, щ

Простежуючи відображення української національної ідеї в Конституції Орлика, сучасні дослідники зазначають, що демократизм документа обумовлений кількома головними причинами: саме визвольна боротьба українського народу, передусім козацтва, проти національного і соціального поневолення зробила демократію і республіканізм найважливішими прагненнями народу; тільки ідеї свободи, демократії, незалежності могли підняти та об’єднати всі сили українського народу в боротьбі з найактивнішим тоді загарбником – російським самодержавством. Якраз у цьому різниця Конституції Пилипа Орлика й політичних поглядів і симпатій Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка, Івана Мазепи та інших гетьманів, інтереси яких були спрямовані на встановлення особистої гетьманської влади в Україні [676, с. 7].

Доречними та принциповими були настанови про те, що гетьманські слуги (державні чиновники) не могли виступати посередниками між гетьманом і генеральною старшиною й не допускалися до участі в будь-яких законодавчих, управлінських, військових і посольських справах, а тим більше до виконання громадських доручень. Якщо б хтось із старшини, урядників чи рядових козаків учинив злочин, винуватця не повинен був карати сам гетьман «із власної ініціативи або помсти». Правопорушення мало стати предметом розгляду Генерального суду, який «повинен винести рішення не поблажливе й не лицемірне, а таке, якому кожен мусить підкоритися як переможений законом» [818, с. 31].

В. Медведчук, наголошуючи переважно на прогресивних концептах Конституції Орлика у сфері державного устрою України, акцентує також на перебільшеннях в оцінці демократичності документа, які трапляються в нашій науці [676, с. 7]. Так, конституція встановлювала політичні, громадянські права далеко не всіх верств населення, які за тих часів жили в Україні. Йшлося майже виключно про «народ Козацький», а значить, за межами конституційного регулювання залишалася переважна більшість населення України – так званий «простий люд». Щоправда, у Конституції вимагалося, щоб полковники на місцях «твердо стежили за порядком, керуючись приписами цієї спільної ради (йдеться про ради, які повинні були утворюватися в полках) і рішуче виступали проти спроб скривдити чи утискати тягарями простий люд» [818, с. 31], однак така настанова мала дуже загальне значення й не могла, природно, змінити на краще злиденний стан більшості українського народу [676, с.8].

Дослідники вдалися до всебічного аналізу Конституції Пилипа Орлика щодо положень, які стосуються організації державної влади в Козацькій християнській республіці. На думку А. Смолки, принциповий характер мають визначена форма правління, принципи управління й діяльності органів держаної влади [805, с. 27, 28]. Т. Чухліб найбільшим досягненням першої української Конституції називає виписану статтею 6 законодавчу норму про колективне ухвалення рішень через голосування на представницькому органі влади – «публічних радах» [1266, с. 27]. О. Кресін твердить, що лише в ст. 6 «Пактів» було закладено основи інституту парламентаризму у Війську Запорозькому [548, с .134]. Г. Корогод підкреслює, що Конституція зафіксувала норму, згідно з якою всі найважливіші рішення в державі мала приймати Генеральна Рада (до складу якої входили генеральні старшини, городові полковники та генеральні радники, які у своїх полках обиралися на загальних виборах), а в період між сесіями – Гетьман за обов’язковою участю Генеральної старшини [516, с. 36].

Дослідники О. Лукашевич та К. Манжул переконані, що метою ст. 6 було не дозволити гетьманові узурпувати владу, не допустити перетворення його на свавільного самодержавця [629, с. 21]. Про утвердження ідеї обмеження прерогативи гетьмана й підвищення ролі старшини у вирішенні державних справ досліджує Г. Корогод [516, с. 31]. Як справедливо зазначає О. Кресін, автори «Пактів» вирішили за доцільне встановити новий порядок законодавчої влади через те, що деякі гетьмани незаконно привласнили собі автократичні повноваження, що мало наслідком порушення політичної системи, прав і вольностей населення, збільшення податкового тиску, корупцію, зневажання управлінськими кадрами тощо [548, с. 132].

Дослідники вважають, що вперше в українській історії було створено правові основи представницького правління й парламентаризму. Пакти розподілили владні повноваження, які раніше належали цареві, між органами влади Війська Запорозького та створили передумови для подолання розірваності українського політичного і правового процесів [548, с. 137]. Влучним є зауваження Ю.Фігурного, мовляв, Конституція зафіксовує обмеження самодержавної (одноосібної) влади гетьмана і створення, як у поміч, так і на противагу йому, Генеральної ради старшини [1232, с. 20].

Історичні джерела свідчать (і це відображене в Конституції), що ще в період козацько-гетьманської держави (середина ХVII ст. – кінець ХVIII ст.) Україна визначалася як станова республіка на чолі з виборною гетьманською владою, хоча чіткої форми правління не визначалося, є підстави твердити, на наголошує О.Святоцький, що це була гетьмансько-парламентська республіка з виборним гетьманом на чолі [992, с. 64]. За Конституцією, на думку багатьох дослідників, в Україні формувалися три гілки влади: законодавча (Генеральна рада), виконавча (Гетьман і генеральна старшина) та судова (Генеральний суд). Створювався своєрідний козацький парламент – Гетьманська військова рада. Загалом у Конституції відчутні ліберально-демократичні традиції, а запровадження постійних генеральних рад свідчить про зародження засад парламентаризму в середовищі українських політиків.

Як вважає В. Чушенко, постає питання: чи ідеї доктрини поділу влади були притаманні теорії і практиці українського державотворення? Історія конституціоналізму України дає позитивну відповідь на питання. Уважний аналіз Угоди та Конституції 1710 р. дає змогу зробити висновк, що держава засновується на принципі поділу гілок влади: глава держави і виконавча влада уособлюється обраним Гетьманом і гетьманським урядом; прообраз початків парламенту вбачаємо в Загальній (Генеральній) Раді, що складається з генеральної старшини, городових полковників і генеральних радників у кожному полку («по одній вибраній значній, старовинній, добророзумній та заслуженій особі»). Із Генеральною Радою гетьман радиться «про цілісність Вітчизни, про її загальне добро і про всілякі публічні діла, нічого без їхнього дозволу й поради не зачинаючи приватною своєю владою...». Власне, продовжуючи характеристику принципів взаємовідносин виконавчої та представницької влади, у Конституції Орлика зазначається: «І як генеральна старшина, полковники й генеральні радники мають належно шанувати ясновельможного гетьмана <...>, так і ясновельможному Гетьманові взаємно шанувати їх і утримувати за товариство...». Ось це і є важелі взаємовпливу, урівноваження гілок влади в процесі їхньої взаємодії. Орлик виокремлює як самостійну гілку судочинство (причому, зауважує В. Чушенко, робить це вперше в історії): «Переступників сам ясновельможний Гетьман не має карати своєю приватною помстою та владою, повинен таку справу чи кримінальну здати на військовий генеральний суд» (див.:[1281, с. 32]).

Недоліком «Пакту» можна вважати те, що в ньому зовсім мало уваги приділяється правовому регулюванню й функціонуванню Запорозької Січі. Єдиним фіксованим у документі обов’язком Запорозької Січі щодо Війська Запорозького було вчасне делегування послів на сесію Генеральної Ради на заклик гетьмана [548, с. 136]. стосовно правового статусу гетьмана, то Г. Корогод допускає, що гетьман міг бути усунутий від влади достроково, а про термін його перебування при владі в «Пактах» нічого не зазначено, однак за аналогією з європейськими володарями Г. Корогод вважає, що він мав керувати до кінця свого життя [516, с. 36]. У ст. 6 «Пактів» окреслюється загальний принцип формування всіх органів державної влади знизу доверху, суть якого – у виборності посади. Також важливим є те, що Україна переходила до територіального представництва. Однак про чіткий розподіл влади на три гілки говорити було ще зарано. На думку Т. Чухліба, виборна Рада і виборний гетьман разом була водночас і законодавчим, і контрольним, і розпорядчим органом [1268, с. 27]. Форма правління, за ст. 6 «Пактів», як вважає О. Кресін, – це парламентсько-президентська республіка [548, с .137].

Отже, новітня українська історіографія акцентувала увагу на тому, що успадкований від Запорозької Січі адміністративно-територіальний устрій став у Козацькій державі логічним продовженням вічових традицій Київської Русі. Усі козацькі урядники – від гетьмана до представника сотенної старшини – формально обиралися самими козаками, хоча вже при Богданові Хмельницькому реальна виборність була фактично відсутньою. Це, очевидно, було пов’язано з ситуацією, яка склалася в середині держави та за її межами, що вимагало більшої концентрації влади в одних руках.

Крім того, сучасна історіографія довела, що в роки Визвольної війни Генеральна Рада як центральний орган влади мала вагоме значення. Після Переяславської Ради Генеральні Ради не збиралися. Пізніше гетьмани (І. Виговський, П. Дорошенко), які відстоювали республіканську форму правління, відрожують їх скликання. Загалом, Генеральні Ради були традицією, яка зв’язувала державність Гетьманщини з віковими порядками Київської Русі, і як анахронізм вони не могли стати органами влади. Отже сучасна історіографія аргументовано довела, що устрій запорізької вільної військової спільноти мав усі ознаки державності. Тут існував територіальний та військовий поділ, була розгалужена система управлінських посад та адміністративного апарату і значний ступінь суверенітету у вирішенні внутрішніх справ спільноти. Однак запорізька державність була альтернативною тій, що існувала у навколишніх країнах, ут не було підневільного населення й існували досить розвинуті демократичні інститути, головними з яких були виборність управлінського апарату та наявність рівноправ’я серед членів спільноти у вирішенні всіх важливих справ, пов’язаних з політичним та соціально-економічним життям запорізького товариства.

3.3. Національно-правові засади державних утворень періоду Української революції 1917 – 1921рр.

Сучасна історіографія намагається довести, що державницькі традиції княжої доби та демократичні засади козацтва знайшли продовження в подальшій історії українського визвольного руху. Вони значною мірою були реалізовані в період Української революції 1917 – 1921 рр. Історія діяльності Української Центральної Ради – одна з найяскравіших сторінок українського минулого. З моменту свого виникнення (3 – 7 березня 1917 р.) Центральна Рада виступила організатором і лідером українського національно-визвольного руху, який залучив широкі верстви українського народу (див.: [131, с. 5]). Дослідники акцентують увагу на тому, що одним з найважливіших завдань Центральної Ради був вибір, обґрунтування, популяризація стратегії і тактики боротьби, яка б максимально сприяла досягненню українством віками вимріяної мети. Природно, що в оцінці українського руху, визначенні шляхів його розвитку позиції різних політичних сил, їх лідерів не в усьому збігалися. Проте відмінності між ними були не суттєвими, та й авторитет голови Центральної Ради М. Грушевського в цій справі був незаперечним, майже абсолютним.

Історики звертають увагу на те, що від свого заснування Центральна Рада була інституцією всенародною. На відміну від окремих політичних партій, вона захищала інтереси не якогось одного стану, а перша публічно й відверто почала говорити від імені нації про проблеми нації, саме у цьому полягало її головне завдання. Центральна Рада не нехтувала можливостями широко та постійно звертатися до народу. І хоча в такій політиці був елемент популізму, вона сприяла мобілізації мас, піднесенню їх національної свідомості, робила їхньої активним чинником суспільному житті [131, с. 5].

Дослідниками аргументовано з’ясовано, що у галузі державотворення її зусиллями вперше в новітній історії постала нова українська держава – Українська Народна Республіка. Центральній Раді знадобилося лише 8 місяців для проголошення УНР у складі федеративної Росії та ще два місяці, щоб задекларувати її цілковиту незалежність. Це історичне сходження було позначене чотирма Універсалами Центральної Ради, кожен із яких знаменував окремий етап державотворення. В історичній літературі є закиди УЦР про те, що вона надто багато часу було втрачено на автономіській ілюзії, ІІІ і ІV Універсали проголосила під тиском зовнішніх обставин – збройного повстання в Петрограді та більшовицької інтервенції в Україну. У таких закидах хоч і є частка правди, одначе виразно простежується бажання принизити значення здійсненого Центральною Радою [131, с. 6].

Сучасна історіографія звертає увагу на ту важливу обставину, що демократичні засади були органічно притаманні українському визвольному рухові, вони випливали з його народницької ідеології. М. Ковальчук [482] звертається до характеристики діяльності Центральної Ради по розгортанню національного руху. Демократичні представницькі принципи було зреалізовано вже за формування нового складу УЦР на Всеукраїнському конгресі з урахуванням інтересів окремих територій, міст, громад, політичних партій, спілок, установ, соціальних верств. Із дотриманням тих самих принципів здійснювалася робота Центральної Ради, що відбилося у її найважливіших документах, насамперед, у Статуті про державний устрій, права і вольності УНР (Конституції УНР), ухваленому Центральною Радою 29 квітня 1918 р., передусім джерелом влади УНР Конституція визнавала народ. Своє суверенне право на владу він мав здійснювати через обрані загальним, рівним, безпосереднім таємним і пропорційним голосуванням усіх громадян, а Всенародні Збори України мали вищу законодавчу владу в державі. На думку переважної більшості сучасних дослідників, зокрема Т. Андрусяка [9], Т. Бевз [43], О. Бойка [70], В. Верстюка [126; 127; 132], І. Гошуляка [237; 241], Я. Грицака [248], Г. Гуляновича [262], В. Єрмолаєва [366], О. Реєнта [942] та інших, за формою державного устрою УНР визнавалася парламентською республікою. Найвища посадова особа УНР – голова Всенародних Зборів – за Конституцією мав виконувати «всі чинності, зв’язані з представництвом Республіки» [131, с. 8]. Влада в УНР за класичним демократичним принципом розподілялася на три гілки: законодавчу, виконавчу та судову. Велика увага надавалася захисту прав людини. Конституція забезпечувала для всіх громадян УНР рівні громадянські та політичні права, національні меншини – євреї, росіяни, поляки – отримали національно-територіальну автономію. В УНР скасовувалася смертна кара. Дослідники, зокрема В. Рум’янцев [968] вдався до загальної характеристики Конституції Української Народної Республіки.

Історики акцентують увагу на тому, що за існування УНР (1917 – 1920) її Конституція («Статут про державний устрій, права і вольності УНР»), затверджена Центральною Радою в останній день її існування – 29 квітня 1918 р., утверджувала принцип верховенства парламенту, тобто форму державного правління парламентську республіку. За Конституцією вся влада в УНР «походить від народу» (ст. 22); Всенародні Збори обираються рівним, прямим, таємним і пропорційним голосуванням на три роки з розрахунку один депутат від 100 тис. громадян. Особа депутата проголошується недоторканою. Уряд УНР (Рада Народних Міністрів) отримував свої повноваження від Всенародних Зборів і звітував лише перед ними. Депутати, що входили до складу уряду, зберігали свій мандат, але позбавлялися права вирішального голосу на сесіях Зборів (див.: [331, с. 33]).

Більшість дослідників єдині в тому, що історичне значення діяльності Центральної Ради як речника українського відродження у ХХ столітті полягає:

1) у політичній сфері – закладання основ національного самовизначення, самостійного правління, самоврядування України; проголошення автономії, а згодом і суверенітету УНР; згуртування навколо української ідеї численних політичних партій, громад, товариств, рухів, союзів; початок процесу державотворення, діяльність як першого українського парламенту, формування вищих виконавчих органів – спочатку Комітету УЦР, Генерального Секретаріату, потім Ради Народних Міністрів, секретарств, міністерств; організація й поширення компетенції місцевого самоуправління – національних українських рад і народних управ; спроба введення нового адміністративного поділу, розбудова української демократії – національні маніфестації, національні спілки, національні з’їзди; проголошення загальнолюдських політичних свобод, організація виборів на основі загального, рівного, безпосереднього, таємного і пропорційного голосування; впровадження української символіки – національного прапора, національного герба і т. ін.;

2) у правовій сфері – творення і вдосконалення діяльності законодавчих органів – Великої і Малої рад, гарантування громадянської і політичної правоздатності і дієздатності, рівності громадян незалежно від статі, віри, національності, освіти, майнового і податкового становища, недоторканості особи, її життя, листування, заборона смертної кари, катування й інших дій, що принижують людську гідність; визнання народу України єдиним джерелом влади та забезпечення громадянам УНР права безпосередньої участі у формуванні її органів; ухвала демократичних законів про громадянство та реєстрацію громадянства УНР; проголошення незалежності судової влади, обрання Генерального Суду, апеляційних та інших судів; затвердження першої в новітній історії України Конституції УНР тощо;

3) у соціально-економічній сфері – вирішення національного питання на демократичних засадах, надання росіянам, євреям, полякам права на національно-персональну автономію, на вільний національний розвиток усім іншим народам, формальне скасування приватної власності на поміщицькі, удільні, монастирські, кабінетські та церковні землі й проголошення їх, а також лісів, вод і надр власністю трудового народу; встановлення 8-годинного робочого дня, запровадження державного контролю над продукцією промисловості, банками, спроби збільшення продукції народного споживання, прибрання до своїх рук найважливіших галузей торгівлі, монополізація залізної, тютюнової промисловості, зовнішньої торгівлі, уведення українських грошових знаків, поширення емісійного права банків, курс на зміцнення профспілок, організація громадських робіт, відкриття шкіл ремесел для інвалідів, заходи щодо охорони праці малолітніх та жінок, прагнення організувати справедливий розподіл продовольства, сировини, матеріалів, палива, заснування бірж праці та деякі інші спроби боротьби із безробіттям;

4) у військовій сфері – формування українських військових частин, загонів «Вільного козацтва», спроба гарантування рекрутам з України відбуття військової повинності лише в її межах, переведення всіх юнкерських, прапорщицьких, морських, авіаційних та інших військових шкіл на українську мову навчання; організація українських просвітницьких курсів у війську, створення єдиного українського фронту, прагнення розбудови системи спеціальних корпусів військових інструкторів як фахівців для майбутнього українського народного війська, що мало замінити народну міліцію, проголошення Чорноморського флоту – і військового, і транспортного – флотом Української Народної Республіки. Перші кроки щодо переведення армії і флоту на контрактну, професійну основу і таке інше.

5) у духовній сфері – спрямування на досягнення Україною національно-культурної автономії, наголошується на тому, що національну свідомість треба підносити не через бурхливу політизацію населення, а шляхом розвитку науки і культури, наполегливе впровадження в усі сфери української мови як державної. Закладення підвалин національної Академії наук, комісії з розробки її статуту, початок творення самобутньої української школи на демократичних засадах, організація з цією метою курсів учителів, майбутнього видання навчальних посібників, проголошення рівного права на освіту, її безкоштовності, обов’язковості навчання. Підготовка до відкриття Педагогічної академії, народних університетів, до створення системи позашкільної освіти, закладення «просвіт» у селах, учительських спілок у повітах, дошкільних просвітніх установ, книгарень, бібліотек, підтримка національного мистецтва, заснування в Києві Української Академії мистецтв, порушення питання про перенесення в Україну національних архівних матеріалів з Росії, предметів української старовини – до національних музеїв тощо;

б) у міжнародній сфері – захист інтересів українців не лише в межах колишньої Російської імперії, а й поза її кордонами, прагнення надавати їм необхідну інформацію, встановлення безпосередніх відносин із Францією, Англією, США, потім із Німеччиною, Болгарією, Туреччиною та ін. [876, с. 382 –383].

Аналізуючи місце і роль Центральної Ради в модерній історії України, історик не має права не враховувати її численні помилки, прорахунки, невдачі. Заманіфестувавши домагання українського народу на самостійність України, діячі Центральної Ради виявилися не готовими до реального державного будівництва. Українська еліта, яка складалася здебільшого з письменників, журналістів, учених, студентів, не мала достатнього досвіду та навичок державної роботи. Більшість сповідувала народницьку, а не державницьку ідеологію. Для діячів УЦР влада, держава були швидше засобами, ніж самодостатньою метою. Як і ідея автономії, народництво домінувало в українській суспільно-політичній думці ХІХ – початку ХХ ст., а державницька ідея перебувала в зародковому стані внаслідок незрілості української нації. Одначе то не була якась українська унікальна риса, ті самі вади були властиві іншим «селянським» народам  Центральної та Східної Європи. Центральна Рада виявилася не готовою до боротьби за власну державу будь-якою ціною і проти такої сили, як більшовики, що тривалий час перед 1917 р. готувалися до захоплення влади. Їхні лідери розробили відповідну теорію та ідеологію, і в практичній діяльності виявилися добрими організаторами і провели повстання в Петрограді, а захопивши владу, у найближчі дні і тижні завдали серію превентивних ударів по вірогідних супротивниках, ліквідувати опозиційну їм пресу, розігнати Установчі збори, провадили активну пропаганду громадянської війни зі своїми політичними опонентами, яких оголосили контрреволюційними та буржуазними [131, с. 9].

Як зауважує В. Верстюк, Центральна Рада не здобулася на ефективні контрбільшовицькі заходи, за винятком запрошення німців в Україну. Прихід ворожих військ, хоч і звільнив Україну від більшовиків, проте підірвав довір’я до УЦР серед незаможних верств. Серед заможних довіра була підірвана утопічним соціально-економічним законодавством Центральної Ради, насамперед спробами розв’язати аграрну проблему соціалізацією землі та ліквідацією приватної власності на неї. Загалом діяльність УЦР засвідчила, яким складним, болючим і суперечливим є процес становлення нової держави, як при цьому діє величезна кількість чинників та як неточна оцінка будь-якого із них може мати непоправні наслідки. Ставлення держави не відбувається за такий нетривалий час, який був відведений історією для діяльності Центральної Ради. І все-таки вона стала вельми повчальним феноменом у справі українського державотворення [131, с. 9-10].

Сучасна українська історіографія звертає увагу на те, що сьогодні на історичну спадщину УЦР претендують різні політичні сили, проте вона не належить якійсь одній політичній течії або двом-трьом партіям соціалістичного ґатунку. Це велике надбання української історії, з яким насамперед пов’язуються такі глобальні процеси, як консолідація нації, відродження у свідомості народу свого державницького покликання, зрештою, відновлення української державності, надання національній державі гуманних, демократичних принципів. Центральна Рада ініціювала закріплення за українською мовою статусу державної, утвердила національний гімн, прапор, герб, грошову одиницю, обітницю державного службовця [131, с. 10].

Історія Української Народної Республіки, як і її Центральної Ради, виявилася не такою успішною, як би цього хотілося. Але, як відзначає В. Верстюк, поставши в щонайскладнішій ситуації перед проблемою вибору між політичними принципами і подальшим існуванням, УЦР обрала принципи і зійшла з політичної арени. Велике бачиться з відстані. Можливо, сьогодні ми нарешті, наближаємося до об’єктивного розуміння ролі та місця Української Центральної Ради в нашій сучасній історії. «Ми жили недаремно, наш час не проходив безслідно», – так лаконічно і дуже помірковано визначив історичну місію Центральної Ради її лідер М. Грушевський (див.: [131, с. 10]).

Сучасні українські історики Б. Буравченков [96], В. Кондатюк [502], Г. Корольов [517; 519], О. Кудлай [570], М. Литвин [615; 616], І. Лісна [620], І. Мищак [724]  Р. Млиновецький [733], В. Мороз [73, В. Рум’янцев [970], О. Ситник [1020] , М.Стопчак [1105] та інші простежують як державницькі засади Центральної Ради, її конституційно-парламенський досвід був підтриманий у період Гетьманату, Директорії та ЗУНР.

В українській історіографії наголошується, що Гетьманат П. Скоропадського був природною альтернативою спробі утвердження в Україні соціалізму в його половинчасто-центральнорадівському або радикально-більшовицькому вигляді. Проте, як зауважують Ю. Паленко і Ю. Храмов, у порівнянні з диктатурами типу Франко, Піночета або навіть режиму Т’єра він вражає своєю ліберальністю. Найкоректніше його порівнювати з початковим станом розбудови антибільшовицьких держав, що виникли після Першої світової війни, наприклад, Польща Пілсудського та Фінляндія Маннергейма, проте порівняння Польщі часів Пілсудського й України періоду Скоропадського загалом буде не на користь першої, бо на відміну від неї в Гетьманській державі представникам усіх націй та віросповідань було гарантовано і забезпечено однакові права і свободи [812, с. 10].

Українські історики, зокрема Л. Осавуленко [795], Г. Папакін [830], Д.Яневський [1346] Гетьманату П.Скоропадського присвятили спеціальні монографічні дослідження та нариси. Авторський колектив у складі М.Болотських, О. Бердник, О. Гончара, Н. Новицького [1187] підготував літопис Гетьманату.

Сучасна українська історіографія останній часом звертає увагу на ґрунтовне дослідження Гетьманату Павла Скоропадського. В. Солдатенко [1071]описує прихід П. Скоропадського до влади. Я. Пеленський [836] та П. Сохань [1086] подають загальну характеристику діяльності гетьмана Павла Скоропадського. П.Гай-Нижник [174] уклав нариси з історії становлення гетьманського руху. В.Горак [216] висвітлює гетьманський переворот в інтерпретації П.Скоропадського. В. Друмов [353] досліджує відображення Гетьманату в зарубіжній історіографії. М. Ковальчук [481] оцінює діяльність гетьмана Павла Скоропадського у контексті українського державотворення доби визвольних змагань. Т. Осташко [801] змальовує П. Скоропадського як лідера українського гетьманського руху. І. Логвиненко [622] визначає сутність і особливості Гетьманату. О. Любовець [639] аналізує Союз земельних власників у політичній системі Гетьманату. Ю. Терещенко [1143] оцінює Гетьманат як прояв консервативної традиції.

Дослідник Р. Пиріг зауважує, що це авторитарно-бюрократичний режим, з близькими до диктаторських повноважень глави держави, відсутністю представницького органу, поєднаннням в уряді законодавчих і виконавчих функцій, суттєвим обмеженням демократичних свобод, деформованою політичною системою, вузькою соціальною базою і тимчасовим характером правління. Державній моделі було надано традиційну для України ХVІІ – ХVІІІ ст., але архаїчну та нежиттєздатну на той час форму [854, с.5], однак нова модель української державності, її повноцінне функціонування, реалізація повноважень гетьмана та уряду, діяльність інститутів влади, суспільне життя суттєво обмежувалося фактором присутності в країні чужої мілітарної сили.

Питання устрою Української держави періоду Гетьманату, на думку Я. Пеленського, майже не досліджене в історичній науці. Не з’ясоване, зокрема, бачення Скоропадським цієї справи. Зміст основних документів, виданих у зв’язку із встановленням гетьманського режиму, є подекуди суперечливим. Згідно з цими документами гетьман тимчасово перебирає на себе «повноту влади», і влада управи [правління] належить виключно до гетьмана в межах всієї Української держави». До його прерогатив було віднесено також керівництво армією і закордонною політикою. Крім того, «гетьман стверджує закони, і без його санкцій ніякий закон не може мати сили», хоча гетьман намагався надати гетьманату форму і зміст правової держави, він був наділений істотним повновладдям у сфері судочинства, тобто йому підлягали виконавча, законодавча і судова влади (див.:  [854, с. 28].

У сучасній науковій і довідниковій літературі визначення «Українська Держава» і «Гетьманат Павла Скоропадського» уживаються як абсолютні синоніми. І все ж таки друга назва використовується частіше, оскільки офіційна назва збігається з більш широким поняттям «українська держава», «українська державність», включаючи й Українську Народну Республіку. Рідше послуговуються термінами «новий гетьманат», «ІІ гетьманат», «гетьманат 1918 р.». Ці часові ознаки введені головним чином для уникнення тотожності з гетьманщиною ХVІІ – ХVІІІ ст., оскільки поняття «гетьманщина» щодо Української Держави у той час дослідниками вживається дуже рідко, так як в українській зарубіжній і радянській літературі воно набуло зневажливого, таврувального сенсу. Хоча сам П. Скоропадський використовував цей термін, але неодмінно позначаючи «гетьманщина 1918 року» [854, с. 8].

Сучасний дослідник О. Реєнт вважає, що чітко розробленої процедури нормотворчості до початку червня 1918 р. в Українській Державі не існувало, як не було виробленої й певної законодавчої програми. В урядовій заяві від 10 травня, зокрема, повідомлялося, що Рада Міністрів «не вважає необхідним оголошувати повну програму законодавчої праці, бо останнє належить майбутньому народному представництву. Але влада вважає своїм обов’язком здійснити тепер же законодатні заходи, які являються негайними задля установлення в країні ладу, зміцнення влади і утворення нормальних і культурних умов правління та хазяйства» [939, с. 122].

Дослідниками доведено, що основоположними документами, що заклали підґрунтя правотворчого процесу Гетьманату, були «Грамоти до всього українського народу» й «Закони про тимчасовий державний устрій України». На думку сучасника подій, київського юриста А. Гольденвейзера, прототипом «Законів...» стали «Основні закони» Російської імперії в редакції від 23 квітня 1906 р. На той час це був найбільш прогресивний правовий акт в історії Росії, у якому знайшли відбиток завоювання початкового періоду революції 1905 – 1907 років., зокрема назви розділів гетьманського документа нагадували «Основні закони»: «Про гетьманську владу», «Права і обов’язки українських козаків і громадян», «Про закони», «Про Раду Міністрів і про міністрів».

Історики доводять, що одночасно П.  Скоропадський не виключав можливості представницької системи, оскільки «Закони про тимчасовий устрій України» містили зауваги, що вони є зобов’язувальними «тимчасово, до обрання Сейму». Отже, згідно з таким визначенням, одноосібна влада належала гетьманові тимчасово, оскільки в майбутньому мав бути обраний Сейм, який перебрав би на себе законодавчі функції. Встановлення виборного Сейму забезпечило б П. Скоропадському сильну президентську владу на зразок американської чи теперішньої французької [854, с. 28-30].

Доречно нагадати, що у «Спогадах» Скоропадського немає згадки про монархічні інспірації роду Скоропадських або про наміри його як гетьмана встановити в Україні гетьманську монархію. Навпаки, «Закон про спадкоємність», затверджений ним, передбачав «вибір нового гетьмана» на випадок смерті попереднього. П. Скоропадський вважав, що «стара історія України уся наповнена різноманітними ускладненнями саме через те, що зі смертю гетьмана не було влади, і починалися партійні чвари з приводу виборів нового гетьмана, обрання якого звичайно призводило до анархії» [854, с. 30]. Таке критичне ставлення до української традиції, можна твердити, було зумовлене його переконанням, що найкращою формою державного правління для України була б таки диктатура.

Сучасними дослідниками з’ясовано, що у сфері законодавчої діяльності Гетьманату П. Скоропадського можна побачити поєднання законодавчої й виконавчої влади: згідно зі ст. 30, 31 законів про тимчасовий державний устрій України, «закони розробляються в кожному Міністерстві по належності і передаються на загальне обміркування Раді Міністрів. По ухвалі Радою Міністрів внесених законопроектів вони передаються на ствердження Гетьманові». Положення законів, указаних вище, свідчить не тільки про незастосування принципу поділу влади в Українській Державі, а й про факт зосередження всієї повноти влади в руках Гетьмана України. Сучасні дослідники, розмежовуючи форми правління на «автократії і полікратії» та беручи підставою для розмежування «факт реальної концентрації вищої політичної влади в країні в руках конкретної особи чи кількох осіб, форму правління Української держави визначають, як автократичну, точніше ― як «одноособову автократію – монократію» [313, с. 49].

Дослідниками доведено, що на процес створення та функціонування вищих органів державної влади періоду Гетьманату впливали значно зовнішні фактори (особливо з боку Німеччини та Росії). Відомо, що німецькі військові і дипломати в Україні повели пошук сили альтернативної Центральній Раді. З німецькою пунктуальністю було обумовлено й прийняття майбутнім гетьманом умов, за яких йому забезпечувався прихід до влади. Альянс із П. Скоропадським дав німцям і австро-угорцям, якщо не повну гарантію, то достатню впевненість у керованості нового владного режиму, а значить і реалізації завдань східної кампанії. Водночас поразка Четвертного союзу у світовій війні поставила Гетьманат перед новими загрозливими викликами. Пошук заступництва в держав-переможниць примусив П. Скоропадського діяти на догоду волі Антанти в розв’язанні «російської проблеми». 14 листопада він оголошує курс на федерування з небільшовицькою Росією, принісши в жертву державну самостійність [854, с. 6 – 7].

Аналіз актів вищих органів державної влади періоду Гетьманату дає змогу говорити дослідникам про видання цими органами великої кількості вольових актів. Загалом упродовж існування Гетьманату, з’явилося близько 500 нових законів, водночас діяли й далі окремі юридичні нормативи, видані за часів царизму, Тимчасового уряду, Центральної Ради. Деякі правові документи вступили в дію вже після квітневого перевороту, (наприклад, Інструкція Генерального секретарства торгу та промисловості УНР органам місцевого самоврядування про перевірку мір і ваги), інші скасовувалися (накази Генерального секретарства продовольства УНР та інші) на підставі того, що йшли врозріз із політичним та соціально-економічним курсом гетьманського уряду. Дослідник О. Реєнт зауважує: «уряд Української Держави використовував кращі здобутки своїх попередників у галузі законодавства, підтверджує й той факт, що весь масив законів, які діяли в Україні до перевороту, не втрачав своєї чинності. Вибірково зупинялася дія лише тих норматив, мети). Ці закони і підзаконні акти досить часто суперечили як один одному, так і основному закону. Наприклад, своїм черговим наказом Гетьман «призначив» «Отамана Ради Міністрів» та весь склад Ради Міністрів, хоча згідно зі ст. 3 Законів про тимчасовий устрій України (на яку Гетьман і посилається в наказі), Гетьман не призначає, а «затверджує Кабінет у повному його складі» [313, с. 49], які суперечили політичній програмі нової влади» [939, с. 125].

Історики вдаються до аналізу важливих законів, які були прийняті Гетьманатом П. Скоропадського. Дослідники, спираючись на історичні джерела інформують про намагання Гетьмана, що «уряд докладає всіх старань в справі скликання восени парламенту». Підтвердженням слугує і Грамота Гетьмана Всієї України від 10 листопада 1918 р. про працю уряду над «скликанням Державного Сейму та розв’язанням земельної справи». Були зроблені і практичні кроки стосовно цих ідей у життя: 20 листопада 1918 р. на засіданні Ради Міністрів слухалося питання про видання закону, що встановлював порядок виборів до Українського Сейму. Було «постановлено визнати, що Український Сейм має бути скликаний на 15 лютого 1919 року, доручено Державному секретарю створити при Державній Канцелярії технічну комісію з представників науки для розробки проекту виборчого закону, і просить Державного секретаря при розробці цього закону взяти до уваги думку Ради Міністрів, що перший Сейм повинен бути парламентом з установчими функціями і що виборчий закон повинен базуватись на засадах загального, прямого, рівного й таємного голосування» [313, с. 50].

Привертає увагу дослідників Закон про громадянство Української Держави від 2 липня 1918 р., який надає громадянам «всю повноту політичних прав», як говорить п. 3. Також положення Законів про тимчасовий державний устрій України, які визначають права й обов’язки українських громадян, формально є досить демократичним. Наприклад, ст. 11 проголошує, що «умови придбання прав Українського козацтва і громадянства, рівно як їх загублення, визначаються законом», ст. 18 проголошує, що «кожний український козак і громадянин має право вільно вибирати місце мешкання і працю», у ст. 22 зауважено про їх «право гуртувати громади і спілки в метах не противних законам» тощо [313, с. 51].

Як відомо, Гетьманат проіснував менше восьми місяців, протягом яких, на думку О. Субтельного, реальна влада перебувала в руках німців, а його власний вплив був обмеженим. Спочатку він зміг здобути собі певну підтримку завдяки обіцянкам відновити правопорядок, якого прагнула велика частина населення. Проте він не спромігся належним чином підійти до розв’язання двох основних питань, що їх поставила революція на Україні, – питань соціально-економічної реформи та національної незалежності. Спроба відновити стабільність шляхом повернення дореволюційного соціально-економічного устрою, насамперед на селі, була найсерйознішою помилкою П. Скоропадського. У національному питанні його уряд займав двоїсту позицію: маючи на своєму рахунку великі досягнення, як, зокрема, українізація освіти й культури, він, однак, змушував українських націоналістів дивитися на нього як на уряд «український за формою, але московський за змістом» [1123, с. 442-443].

Сучасні історики справедливо зазначають, що, на жаль, у 1918 р. Україні не пощастило. Розкол між національно-соціалістичними та гетьманськими власницько-державницькими силами, повстання Н. Махна на півдні, відверта підготовка агресії з боку більшовицької Росії та невизнання України білими лідерами та країнами Антанти зумовили падіння Української держави. Спроби відновити Українську Народну Республіку під владою Директорії за таких умов, які були в Україні з кінця 1918 р., та через різні, невиважені дії її керівників – В. Винниченка та С. Петлюри – були приречені на поразку [812, с. 10].

З падінням Гетьманату П. Скоропадського та відновленням Української Народної Республіки під керівництвом Директорії Наддніпрянська Україна увійшла в третю, й кінцеву, фазу революційного періоду. Вона тривала від самого початку 1919-го до жовтня 1920 р., коли радянський режим остаточно утвердився по всій країні. Більшість українських та діаспорних дослідників відзначають, що політична програма Директорії на початку відображала погляди В. Винниченка, лівого соціаліста із достатньо туманними ідеями про державу, яка б спиралася на ради робітників. Проте він підтримував заклик Директорії до державності української мови та автокефалії Православної церкви. Дослідниками доведено, що прихід до влади Директорії відображав поворот вліво по відношенню до політики Гетьманату. Прикладом цього може слугувати відновлення значної частини законодавства Центральної Ради, прийнятого до квітня 1918 р., включаючи розподіл землі, яку уряд Гетьманату повернув великим землевласникам та церкві.

Новітня історіографія останнім часом поповнилася ґрунтовним історіографічним та джерелознавчим дослідженням С. Литвина [618], присвячена одному із лідерів Директорії С. Петлюрі. Крім цього, С. Петлюрі присвятили свої публікації В. Верстюк [125], М. Ковальчук [483], О. Кучерук [594] та інші. Дослідниками вивчалася громадсько-політична діяльність іншого лідера революції – В. Винниченка, якому присвятили свої публікації С.Кульчицький [584], Л.Лозинська [634] та інші.

Проте, вагоме місце в історіографічному процесі займають публікації присвячені популяризації національних традицій державотворення в період Директорії. Так, зокрема О. Бойко [67] показав Директорію у боротьбі за владу, дослідив хід протигетьманського повстання, фактори перемоги. Спроба історико-теоретичного аналізу «другої» УНР здійснена О. Копиленко [507]. Досвід державотворення в Україні періоду Директорії досліджено К. Кравчуком [543]. Про форму Української держави доби Директорії висловився В. Рум’янцев [968]. Д. Яневський [1347] оцінював Директорію УНР як міф.

Сучасна історіографія акцентує увагу на тому, що з національної точки зору, найважливішим актом Директорії було об’єднання з Західно-Українською Народною Республікою. Хоча проголошення української соборності 22 січня 1919р. урочистою подією, та фактична сила цього акту була лише трохи більша за символічну. Галицькі та наддніпрянські українці дотримувалися відмінних, а часто і конфліктних, політичних і військових поглядів.

Дослідники переконані, що шанс розбудувати незалежну несоціалістичну державу в Україні наприкінці 1918 р. був втрачений. Водночас факт існування Української держави, сприйнятий і усвідомлений широкими верствами населення, значною мірою зумовив те, що більшовики були змушені піти на утворення УРСР – відносно автономної від Радянської Росії квазідержавної територіально-адміністративної структури. У порівнянні зі станом на початку 1917 р. це був значний крок уперед. Наявність власної, до певної межі автономної політичної системи протягом майже семи десятиліть значно полегшило проголошення Україною незалежності 24 серпня 1991 року.

Історики наголошують на тому, що за часів радянської влади в Україні про форму державного правління навіть не йшлося, адже заперечувалася сама ідея поділу влади, а конституційно декларувався так званий