39172

ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

Книга

География, геология и геодезия

Тимченко ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів КИЇВ2005 вищих навчальних закладів УДК342187075. Б 86 Державне право зарубіжних країн: Навчальний посібник. 504 с ISBN 9663640545 Навчальний посібник являє собою комплекс навчальнометодичних матеріалів до курсу Державне конституційне право зарубіжних країн який є обов'язковим для викладання у вищих юридичних закладах IIIIV рівня акредитації. 2005 Центр навчальної літератури 2005...

Украинкский

2013-10-01

3.29 MB

100 чел.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЗАПОРІЗЬКИЙ ЮРИДИЧНИЙ ІНСТИТУТ МВС УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ ЮРИДИЧНИЙ ІНСТИТУТ МВС УКРАЇНИ

С.К.Бостан, СМ.Тимченко

ДЕРЖАВНЕ ПРАВО

ЗАРУБІЖНИХ

КРАЇН

Рекомендовано

Міністерством освіти і науки України

як навчальний посібник для студентів

КИЇВ-2005

вищих навчальних закладів


УДК342(1-87)(075.8) ББК 67.9(О)я73 Б 86

Гриф надано

Міністерством освіти і науки України (лист №14 / 18.2-2397 від 16.12.2002 р.)

Рецензенти:

кафедра конституційного і адміністративного права Запорізького державного університету;

Ващенко С.В. - кандидат юридичних наук, доцент.

Бостан С.К., Тимченко СМ.

Б 86      Державне право зарубіжних країн: Навчальний посібник. -К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 504 с

ISBN 966-364-054-5

Навчальний посібник являє собою комплекс навчально-методичних матеріалів до курсу "Державне (конституційне) право зарубіжних країн", який є обов'язковим для викладання у вищих юридичних закладах III-IV рівня акредитації. Зміст та структурна побудова посібника обумовлена потребами юридичної освіти на сучасному етапі і спрямований на впровадження в навчальному процесі новітніх технологій навчання, зокрема модульно-рейтин-гової системи. Посібник побудований на основі модулів - навчальних блоків, кожний з яких містить у собі навчальну та методичну частини. Основу навчальної частини складає тези і тексти лекцій, методичної частини комплекс завдань для індивідуальної самостійної роботи, підготовки до семінарських занять та проміжного (модульного) і підсумкового контролю, їх виконанню допоможуть додаткова література та джерельний матеріал -витяги з 11 конституцій зарубіжних країн.

Для студентів вищих юридичних закладів та факультетів.

УДК 342(1-87)(075.8) ББК 67.9(О)я73

ISBN 966-364-054-5

) Бостан С.К., Тимченко СМ., 2005 ) Центр навчальної літератури, 2005

 ПЕРЕДМОВА

"Державне право зарубіжних країн" як система знань про відповідну науку і основну галузь права зарубіжних країн викладається в усіх юридичних навчальних закладах III-IV рівня акредитації як обов'язкова навчальна дисципліна. Необхідність її вивчення обумовлена місцем, яке державне (конституційне) право як головна галузь права займає в системі права тієї чи іншої країни.

Мета даної дисципліни - розкрити зміст основних положень конституційної теорії і політичної практики, пов'язаних з регулюванням державно-правових відносин в зарубіжних країнах. її завданнями є:

ознайомити тих, хто навчається, із основними понят
тями, категоріями, інститутами науки та галузі дер
жавного права зарубіжних країн;

дати тим, хто навчається базові знання щодо провідної
галузі права зарубіжних країн.

Значення вивчення державного права зарубіжних країн полягає у тому, що, маючи спеціалізований, політико-право-вий характер, дана дисципліна є важливою передумовою не тільки юридичної, а й загальнотеоретичної підготовки студентів (курсантів), розширення їх світоглядних уявлень. Це сприятиме політичному самопізнанню, розумінню місця і ролі Української держави у світі, розв'язанню питань державотворення в нашій країні шляхом використання зарубіжного досвіду, який знайшов концентрований вираз у теорії і практиці розвинутих країн і може сприйматися як своєрідне мірило для прогнозування конституційного розвитку України.

Державне права зарубіжних країн як наука тісно пов'язана з іншими юридичними науками та навчальними дисциплінами - загальнотеоретичними, історико-юридичними та галузевими. Теорія держави і права формулює найбільш загальні положення, на яких ґрунтується конституційно-правова теорія.


С.К.Бостан, С.М.Тимченко

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

Історія держави і права пропонує більш конкретну (історичну) інформацію і такого ж змісту узагальнення. Тісні зв'язки державного права з такими галузевими юридичними дисциплінами, як конституційне право України, адміністративне право України, а також з міжнародним публічним правом. З гуманітарних дисциплін державне право зарубіжних країн найбільш тісно пов'язане з політологією. Але співвідношення цих дисциплін має свої особливості. Предметом вивчення політології є всі без винятку елементи політичної системи, а державного права - лише один з них - держава. Політологія ґрунтується на узагальнених підходах до свого предмета і у цьому вона подібна до теоретико-правових дисциплін. Державне право більш конкретизовано за змістом і має як теоретичний, так і прикладний характер.

Конкретний зміст дисципліни визначається типовими навчальними програмами, робочими програмами, які розробляються кафедрами на основі існуючих вимог, з урахуванням специфіки навчального закладу, в якому вона викладається. Складена нами робоча програма курсу має дві особливості. По-перше, вона не містить двох окремих частин: Загальної та Особливої. Програмний матеріал має інтегративний характер, який виражається в тому, що загальні, концептуальні конституційно-правові положення (Загальна частина) супроводжуються конкретизацією тих чи інших аспектів державного права окремих країн, які відображають багатство та різноманітність конституційно-правових систем сучасності (Особлива частина).

По-друге, в контексті реалізації в Україні вимог болонського процесу навчальна програма побудована на базі модулів. Суть такої структурної побудови програми полягає у тому, що весь навчальний курс, програмний матеріал логічно розділено на окремі блоки - модулі. Модуль розглядає одне фундаментальне поняття або групу споріднених питань, які логічно і функціонально між собою пов'язані. Безпосередній результат від такого структурування - оптимальне компанування про-

 грамного матеріалу, що дає можливість усунути повторення та заощадити аудитсрний час. У сучасних умовах це досить актуально, тому що організація навчального процесу за модульною системою націлена на раціональне використання часу, відведеного для аудиторної роботи, стимулювання максимальною мірою самостійної роботи тих, хто навчається.

Пропонований посібник представляє собою комплекс навчально-методичних матеріалів з кожної теми курсу і у структурному відношенні складається: 1) в основному з тез і деяких повних текстів лекцій (див.: Тема 4.2), які спрямовані на формування певної системи знань; 2) завдань для самостійної роботи (індивідуальні завдання, завдання для підготовки до семінарських занять або до написання модульних контрольних робіт чи складання заліку), націлених на формування у студентів у процесі позааудиторної роботи певних навичок та вмінь. Під час виконання самостійних завдань є можливість використовувати деякі джерела (повні тексти або витяги з 11 конституцій та одного конституційного закону -див.: Додатки) і додаткову літературу, перелік якої наведений після кожної теми. Список основної навчальної літератури, де знайшли відображення всі теми курсу з метою запобігання повторів, наводимо нижче.

  1.  Георгіца А.З. Конституційне право зарубіжних країн:
    Підручник.—Тернопіль: Астон,2003.
  2.  Конституційне право зарубіжних країн: Навчальний
    посібник / Під ред В.О Ріяки . - К.: Юрінком Інтер,2002.
  3.  Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн:

Підручник. - К.,1997 (і наступні перевидання).

*     *     *

  1.  Арановский В.Ф. Государственное право зарубежных
    стран: Учебник.-М.,1998
    (і наступні перевидання)
  2.  Жакке Ж.-П. Конституционное право и политические
    институты
    /   Перевод с франц. проф. В.В.Маклакова.—М.:
    Юристъ,2002.
  3.  


С.К.Бостан, С.М. Тимченко

  1.  Иностранное конституционное право /Под ред. проф.
    В. В. Маклакова.
    - М., 1996.
  2.  Конституционное (государственное) право зарубеж
    ных стран. Учебник в
    4-х томах. -Т. 1-2 /Отв. ред. Б.А. Стра-
    шун.- М.: БЕКД995;
    2-е изд.- М.: БЕК, 1996 (і наступні пере
    видання);
    Т.З.-М..БЕКД997.
  3.  Конституционное право зарубежных стран. Учебник
    для вузов
    / Под общ. ред. члена корр. РАН, проф. М.В.Баглая,
    д.ю.н.,  проф.   Ю.И.Лейбо  и д.ю.н.,  проф.  Л.М.Энтина.—
    М.:НОРМА,
    2000.
  4.  Мишин А.А. Конституционное (государственное) пра
    во зарубежных стран.- М.: Белые альвы,1996
    (і наступні пере
    видання).
  5.  Михалева Н.А.  Конституционное право зарубежных
    стран СНГ.-М: Юристъ,1998.

11. Правовые системы стран мира: Энциклопедический
справочник/ Отв. ред. д.ю.н., проф. А.Я Сухарев.-2-е изд. изм.
и доп. -М.: НОРМА.2001.

  1.  Сравнительное конституционное право / Б.Н.Топор-
    нин, В.Е.Чиркин, Ю.А.Юдин и др.—М.:Манускрипт,1996.
  2.  Сравнительное конституционное право: Уч. пособие /
    Отв. ред. В.Е.Чиркин.—М.: Международные отношения, 2002

14..Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных стран: Учебник.-М.,1997 (і наступні перевидання).

  1.  Чудаков М.Ф. Конституционное (государственное)
    право зарубежных стран.-Минск,
    1998 (і наступні перевидан
    ня).
  2.  Якушев А.В. Конституционное право зарубежных стран
    (курс
    лекцій).-М.: Приор, 2000.

Враховуючи той факт, що в деяких темах цього посібника міститься матеріал, що відображає точку зору одного з його авторів, вкажемо на те, що навчально-методичні матеріали з тем №№ 1, 2, 3, 4, 5.1, 5.2, 5.3 підготовлені С.К. Бостаном, а з тем №№ 5.4, 6, 7, 8 - С.М.Тимченком. Певний внесок у підго-

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

товку окремих фрагментів посібника зробили курсанти, члени наукової проблемної групи кафедри загальноправових дисциплін Запорізького юридичного інституту МВС України "Держава і право зарубіжних країн: історія і сучасність", Даніїл Бостан (двопалатні парламенти), Поліна Бузало (політичні режими), Дмитро Григоришин (змішані форми правління), Юлія Старук (монархічна форма правління). Автори вдячні рецензентам - кафедрі конституційного і іністративного права Запорізького державного університету та доценту кафедри адміністративного права і адміністративної діяльності Запорізького юридичного інституту МВС України, кандидату юридичних наук, С.В.Ващенку за висловлені поради під час роботи над рукописом посібника. Ми готові взяти до уваги пропозиції щодо подальшого покращення структури і змісту запропонованого посібника, співпрацювати при підготовці нових навчальних видань з державного (конституційного) права зарубіжних країн.


МОДУЛЬ І

ПОНЯТТЯ ДЕРЖАВНОГО ПРАВА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН (ПРОГРАМНІ ВИМОГИ)

Перші три теми являють собою групу споріднених питань, які об'єднуються у межах першого модуля. Для оволодіння сукупністю знань цього модуля студенти, курсанти, слухачі повинні опрацювати у процесі аудиторної та самостійної роботи питання відповідних тем:

ТЕМА №1. Державне (конституційне) право як галузь права, наука та навчальна дисципліна

1.1. Історичні засади державного (конституційного) права
зарубіжних країн. Основні риси сучасного державного (кон
ституційного)   права:   дефініція,   предмет   регулювання,
суб'єкти. Система державного права: принципи, норми, інсти
тути.

1.2. Наука  державного   (конституційного)   права  за
рубіжних країн, її розвиток та сучасний стан. Взаємозв'язок
науки державного права зарубіжних країн з іншими науками.
Методи дослідження конституційно-правових явищ. Сучасні
наукові досягнення у сфері конституційного (державного)
права зарубіжних країн.

1.3. Місце державного права зарубіжних країн у системі
юридичних дисциплін.  Співвідношення понять "державне
право" та "конституційне право". Предмет, система та метод
навчальної дисципліни "Державне право зарубіжних країн".

ТЕМА №2. Джерела державного (конституційного) права

зарубіжних країн

2.1. Поняття джерел державного права. Класифікація джерел державного права зарубіжних країн: формалізовані і не-формалізовані джерела, їх юридичні властивості та особливості використання в зарубіжних країнах.

8

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

2.2. Конституція як головне джерело державного (консти-.ного) права. Визначення конституції. Основні риси кон-тггуцій зарубіжних країн, їх класифікація, форма і структура. Прийняття та внесення змін до конституцій зарубіжних країн.

ТЕМА №3. Конституційні   засади   суспільного   ладу  зарубіжних країн

3.1. Поняття суспільного ладу. Суспільний лад і державне
право.    Способи    конституційного    регулювання    основ
суспільного ладу.

3.2. Закріплення в конституціях загальних засад еко
номічної організації суспільства. Конституційно-правове ре
гулювання соціальної системи. Духовно-культурні відносини,
їх регулювання конституціями зарубіжних країн. Політична

система та її конституційно-правове регулювання.

*     *     *

У результаті вивчення тем 1-го модуля "Поняття державного права зарубіжних країн" студенти, курсанти, слухачі повинні:

а) знати:

предмет,  метод  і  систему  державного  права  за
рубіжних країн;

джерела державного права зарубіжних країн та особ
ливості їх використання в різних правових системах;

конституції зарубіжних країн, їх сутність та тенденції
розвитку на сучасному етапі;

конституційно-правові засади суспільного ладу за
рубіжних країн.

б) вміти:

класифікувати джерела державного права зарубіжних

країн;

класифікувати конституції зарубіжних країн;

аналізувати шляхи та способи прийняття конституцій
у зарубіжних країнах, оцінювати їх.


ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

ТЕМА 1. ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЯК ГАЛУЗЬ ПРАВА, НАУКА ТА НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА

І. ТЕЗИ ЛЕКЦІЇ

1. Державне право як галузь права. 2. Державне
(конституційне) право зарубіжних країн як наука.
3. Державне (конституційне) право зарубіжних країн як
навчальна дисципліна

§1. Державне право як галузь права

1.1. Історичні засади конституційного права зарубіжних країн та основні етапи його розвитку

В історії конституційного права можна виділити кілька етапів. Перший етап - друга половина XVII cm. - кінець XVIII cm. - це час, коли у провідних зарубіжних країнах сформувалися засади конституційного права як самостійної й автономної галузі національного права. її соціальним призначенням став захист прав та законних інтересів людини від можливих неправомірних дій з боку держави, її органів та посадових осіб. Для цього необхідне було правове обмеження публічної влади суворими рамками права і тим більше - ліквідація умов, за яких можливі зловживання і свавілля з її боку.

В умовах панування абсолютизму можливість формування особливої системи правових норм, котрі б могли обмежити цю владу, була майже виключена. Тільки повалення абсолютизму й ліквідація відповідних режимів створили реальні умови формування особливої системи правових норм, які були покликані утвердити як вищі цінності - свободу індивіда, права і свободи людини та підкорити таким цінностям порядок формування, організацію та здійснення державної влади.

10

 Становлення конституційного права як галузі національного права — тривалий і далеко не завжди прямолінійний процес. Об'єднання окремих норм та інститутів у систему залежало від ступеня практичної реалізації головних принципів побудови держави нової епохи (і конституційного права) - парламентаризму та конституціоналізму. Початок їх втілення в державне життя пов'язаний насамперед з історією Англії.

Як відомо, історія англійського парламенту бере свій початок ще від XIII ст., але парламентаризм як система взаємодії держави й суспільства, для якої характерним є визнання провідної ролі парламенту у здійсненні державою своїх функцій, став об'єктивною необхідністю, коли буржуазія стала самостійною силою та прагнула до самовираження. Це сталося в роки англійської революції середини XVII ст. і особливо після неї, коли у правових актах ("Білль про права" 1689 р. та ін.) було визначено провідне місце парламенту в системі органів влади: за ним закріплювалися законодавчі повноваження; міністри стали відповідальними перед парламентом (перший випадок колективної відставки кабінету мав місце у 1782 р. через поразку Британії у війні з американськими колоніями), кабінет став формуватися на партійних засадах (уперше це сталося в 1727 р. - С.Б). Яскравим свідченням утвердження парламентаризму в Англії став перехід її форми правління від так званої дуалістичної монархії до парламентської.

Поява конституціоналізму - політико-правового стану, при якому управління державними справами здійснюється у визначених конституціями межах, - теж пов'язана з Англією ("історична конституція" Англії - "Велика хартія вільностей" 1215 p., "Петиція про право" 1628 p., інші парламентські акти вже певним чином визначали межі здійснення державної влади), але затвердження його як одного з основних принципів конституційного права (певним чином через невдалий досвід створення Англією своєї писаної конституції - Знаряддя уп-

11


С.К.Бостан, С.М.Тимченко

равління 1653 р.) пов'язане з досвідом Франції й особливо Сполучених Штатів Америки.

До числа фундаментальних документів цих країн, які сприяли формуванню конституційно-правових основ і стали віхою в процесі утвердження конституціоналізму та становленні конституційного права, відносяться американська Декларація незалежності 1776 р. та французька Декларація прав людини і громадянина 1789 року.

В американській Декларації на рівні нормативного правового акту було підтверджено те, що тільки народ є джерелом влади, а сама держава та уряд мають право на існування тільки в тому разі, якщо вони служать людині та захищають її інтереси. У французькій Декларації міститься спеціальна стаття, де зазначається, що народ, який не знає гарантій основних прав та свобод і принципу поділу влади, не має конституції. Мова тут іде про те, що справжній конституційний лад, який закріплюється в нормах конституційного права, має ґрунтуватися на певних принципах, до числа яких віднесені насамперед основні права та свободи людини і принцип поділу влади, який повинен перешкодити узурпації влади і зловживання нею.

Обидва названі документи ґрунтуються на положеннях вчення про природні й невідчужувані права людини, тобто про права і свободи, що невід'ємно належать людській особистості від народження. При цьому не має суттєвого значення розходження у формулюваннях американського і французького документів, які говорять про права і свободи, даровані Творцем, чи проголошують, що всі люди народжуються вільними й рівними у правах. Нормативно-правове закріплення природних прав людини мало важливе значення для утвердження конституційного права як самостійної галузі права: в результаті були досить чітко з'ясовані призначення й сам предмет конституційного права, основною метою якого ставали забезпечення гарантії здійснення природних і невідчужуваних прав

12

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

та свобод людини в її відносинах (і протистоянні) з публічною владою.

Однак, якими б важливими не були документи епохи формування національного конституційного права в зарубіжних країнах, не можна не відзначити, що в цілому це був складний, динамічний і суперечливий процес. На розвиток і формування інститутів конституційного права впливало дуже багато факторів: історичні, національні й культурні особливості тієї чи іншої країни, демографічні та природні умови, і, нарешті (що особливо важливо), протистояння різних соціальних класів і груп, котрі боролися за державну владу, за закріплення своїх інтересів у нормах права. Та все ж можна стверджувати, що основним напрямком у розвитку конституційного права було динамічне розширення сфери його дії та кола суб'єктів, які користувалися захистом за допомогою конституційно-правових норм.

Другий етап - XIX - поч. XX cm. - характеризується ліквідацією феодальних пережитків у регулюванні державно-правових відносин, утвердженням конституціоналізму в значній частині країн західної цивілізації й набуттям інститутами конституційного права сучасного змісту.

Характерною рисою цього періоду розвитку конституційного права є певна однобічність у розвиткові його інститутів. Це, зокрема, знайшло своє відображення в тому, що в основних законах держави (та й у законодавстві в цілому), в першу чергу закріплюються інститути, безпосередньо пов'язані зі здійсненням публічної влади. Тобто на цьому етапі продовжує, як і раніше, домінувати тенденція політизації конституційного права. Конституції декларували громадянські (особисті) та політичні (публічні) права і свободи людини та громадянина (у Франції в 1848 р. вперше запроваджується таємне голосування. - СБ.), а з соціально-економічних - звичайно тільки право власності. Природно, що в конституційному порядку встановлювався устрій державної влади, її поділ

13


С. К. Бостан, С. М. Тимченко

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

на законодавчу, виконавчу й судову, визначалися взаємини між цими гілками влади. У федеративних державах конституції регулювали відносини між федерацією в цілому та ЇЇ суб'єктами, визначали статус цих суб'єктів. Є, щоправда, деякі винятки з цього правила (наприклад, перша французька Конституція, прийнята в 1791 p., визначала окремі завдання державної соціальної політики), однак протягом XIX ст. такі винятки суттєвого поширення не набули.

Поряд із політтшзацією вже в XIX ст. проявляється інша тенденція - демократизація конституційного права. Найбільш яскраве своє вираження вона отримала в поступовому переході від цензового до загального й рівного виборчого права, закріпленні статусу громадянина. Це було результатом політичної, і насамперед класової боротьби, в ході якої правлячі сили усвідомлювали необхідність демократичних реформ, котрі дозволили в багатьох випадках уникнути громадянських воєн.

На цьому відтинку часу по суті завершилася дискусія про назву галузі права між захисниками державного права як вияву необмеженої, бюрократичної, монархічної влади держави з одного боку, і прихильниками конституційного права як демократичного обмеження державного свавілля конституцією - з іншого.

Представники німецької юридичної школи, котрі абсолютизували роль держави й зосереджували увагу на ідеї її примату щодо права, зупинилися на "державному праві", а британці, американці та французи, які вихідними для цієї галузі вважали ідеї природного права та конституціоналізму, демократії й законності, - на "конституційному праві". Крім цих принципових позицій, вибір назв-термінів обумовлений також певними традиціями слововживання. Наприклад, для романо- та англомовних країн характерним стало вживання терміну "конституційне право", а для германських - "державне право". Тому майже в усіх країнах англо-американської та романської

14

 правових сімей використовували термін "конституційне право", а в германській (у XX ст. і колишніх соціалістичних країнах) усталився термін "державне право".

Якщо подивитися на становлення й еволюцію конституційного права, можна відразу ж помітити, що первинне коло повноправних суб'єктів конституційно-правових відносин, та й сфера застосування норм конституційного права у XIX ст. були значною мірою обмежені. Тільки в наступному столітті в цьому напрямку був зроблений значний крок уперед.

Третій етап - початок XX ст. - до сьогодні. У цей час конституційне право остаточно набуває сучасного вигляду, вдосконалюється, стає головною галуззю національного права переважної більшості країн світу.

Посилення соціально-класових конфліктів у XX ст. привело до того, що конституції стали в тій чи іншій формі регулювати основи всього суспільного ладу, включаючи його політичну, економічну, соціальну й духовно-культурну підсистеми, зобов'язуючи державу проводити в цих сферах політику, що сприяє створенню та зміцненню суспільно прийнятного балансу соціальних інтересів. Перелік конституційних прав і свобод поповнюється соціально-економічними та соціально-культурними правами і свободами (те ж стосується і обов'язків), суб'єктами яких переважно стають "працюючі", а точніше кажучи, працівники найманої праці. З'являються також конституційні права та свободи підприємців, роботодавців. Таким чином, у конституційному праві цього часу проявляється тенденція його соціалізації.

Першою конституцією, в якій стала досить помітною тенденція соціалізації, була Політична конституція Мексиканських Сполучених Штатів від 5 лютого 1917 р. Вона була результатом перемоги в цій країні демократичної революції, вміщує спеціальний розділ про працю та соціальне забезпечення, докладно регулює відносини між працею і капіталом та ряд гарантій для осіб, що належать до тієї й іншої сторони.

15


С.К.Бостан, С.М.Тимченко

Зміцненню у світовій конституційній практиці розглянутої тенденції чимало сприяли "соціалістичні" конституції, насамперед радянські. Саме вони, починаючи зі сталінської Конституції СРСР 1936 року, в переліку конституційних прав і свобод головний акцент робили на соціально-економічних правах, хоча основне з них - право на працю як право на одержання гарантованої роботи з оплатою праці по його кількості і якості - юридичного механізму реалізації мати просто не може.

Проте законодавець у демократичних країнах уже не міг, як колись, ігнорувати соціально-класові відмінності. Саме існування "соціалістичних" та "націонал-соціалістичних" тоталітарних режимів, що виникли на основі обґрунтованого соціального протесту трудящих, показало світові ту грізну небезпеку, яка можлива через обмеження демократичної держави роллю "нічного охоронця", сподівання на стихійне ринкове саморегулювання суспільних відносин, включаючи міжкла-сові відносини. Потрібні були конституційні засоби перерозподілу суспільного багатства з метою недопущення небезпечного майнового розшарування, соціальної несправедливості, породжуваної стихійною дією ринку .

Конституції, прийняті після другої світової війни у країнах, що вступили чи повернулися на шлях демократичного розвитку, приділяють значну увагу регулюванню соціальних відносин у широкому та вузькому розуміннях. Наприклад, частина І Конституції Італійської Республіки (І947 р.) містить глави, присвячені відповідно цивільним (особисті і майнові права, свободи та гарантії), етико-соціальним, економічним (права, свободи та гарантії трудящих, відносини власності), політичним (політичні права, свободи й гарантії) відносинам.

У зв'язку з розглянутою тенденцією слід відзначити також інстпитуціоналізацію    (закріплення    правового    статусу)

16

 ітичних партій, а в ряді випадків - інших громадських об'єднань. У минулому столітті існування політичних партій у конституціях ніякого відображення зазвичай не знаходило. Тепер же визначення їх політичної ролі стає невід'ємною частиною будь-якої демократичної конституції, з'являються спеціальні закони, що регулюють їх статус. Встановлюються конституційні гарантії діяльності профспілок, кооперативів, організацій підприємців, інших інститутів громадянського

суспільства

Продовжує діяти така тенденція розвитку конституційного права, як його демократизація. Поряд з розширенням переліку конституційно проголошуваних прав і свобод людини та громадянина, вдосконаленням їх гарантій виникають і розвиваються нові демократичні інститути. Як приклад можна назвати адміністративну та конституційну юстицію, омбуд-сменів (парламентських уповноважених з прав людини - СБ.), заміну адміністративної опіки над місцевим самоврядуванням адміністративним наглядом тощо.

В останні десятиріччя XX ст. простежується тенденція інтернаціоналізації конституційного права, котра виявляється насамперед у зближенні національного конституційного права кожної демократичної країни з міжнародним публічним правом, унаслідок чого між ними часом стирається чітка межа.

Існування відзначених тенденцій не означає, що конституційно-правовий розвиток кожної країни здійснюється в " точній відповідності до них: в окремих країнах бувають перерви в їх дії і навіть рух назад. Так, навряд чи можна стверджувати, що чинна конституція Французької Республіки 1958 р. є більш демократичною, ніж попередня, прийнята в 1946 році. Однак огляд саме генеральної лінії розвитку конституційного права зарубіжних країн дозволяє зробити висновок про незворотність зазначених тенденцій, котрі обумовлені соціальним прогресом.

1-ПН       17


С.К.Бостан, СМ.Тимченко

І.2. Основні риси сучасного державного (конституційного) права в зарубіжних країнах

1.2.1. Дефініція державного права

У літературі існують різні дефініції поняття "державного права", які за змістом дуже близькі. Найбільш оптимальним з них, на нашу думку є дефініція цього поняття, котру пропонує В.М.Шаповал1.

Державне (конституційне) право - це сукупність юридичних норм, які закріплюють основи суспільного устрою; порядок формування, організацію і компетенцію найважливіших ланок державного механізму; політико-територіальну організацію держави, а також визначають основи взаємовідносин між державою і особою.

Це найбільш загальне визначення, тому спробуємо його "розгорнути" через призму предмета регулювання, суб'єктів, систему державного права.

1.2.2. Предмет правового регулювання державного права

Як відомо з курсу теорії держави і права, галузі права виокремлюються за специфічним колом суспільних відносин, які ними регулюються.

Державне (конституційне) право регулює суспільні відносини, які за своїм характером є політичними. Але не всі. Предметом державного (конституційного) права можна вважати безпосередньо ті відносини, які виникають у сфері державного володарювання. їх можна назвати державно-політичними відносинами володарювання, а звідси і державне (конституційне) право можна визначити як сукупність юридичних

1 Див.: Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн: Підруч-НИК.-К.Д997.-С.7.

18

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

норм, що регулюють и державно-політичні відносини володарювання.

Державно-правові відносини поділяються на 3 групи:

  1.  відносини, безпосередньо пов'язані з економічною і
    політичною організацією суспільства;
  2.  відносини, які виникають у процесі становлення і
    функціонування публічних, державних інститутів і відобража
    ють   територіальну   організацію   держави   (організація   і
    діяльність державного механізму, політико-територіальний і
    адміністративно-територіальний устрій держави);
  3.  відносини, які характеризують основи взаємозв'язків

держави і особи.

Ці відносини ще називають конституційно-правовими або ж державно-правовими. їх учасниками можуть бути тільки певні суб'єкти.

1.2.3. Суб'єкти державного (конституційного) права

Суб'єкт державного (конституційного) права - це потенційний носій прав і обов'язків, передбачених нормами державного (конституційного) права.

Суб'єктами державного (конституційного) права є:

а) держава загалом і зокрема через:

державні органи;

органи влади суб'єктів федерації, адміністративно-територіальних одиниць тощо.

б) фізичні особи:

депутати представницьких органів влади; громадяни чи їх спільноти (територіальні, соціальні)

тощо;

іноземні громадяни, особи без громадянства, біпатриди.

в) політичні партії;

г) в деяких державах - громадські об'єднання.

19


С.К.Бостан, С.М.Тимченко

1.2.4. Система державного (конституційного) права

Державне (конституційне) право є складною системою, яка включає в себе взаємодіючі частини та елементи. Основні з них:

а) загальні принципи державного (конституційного) права;

б) інститути;

в) норми.

Загальні принципи складають каркас системи державного (конституційного) права і надають їй єдиної спрямованості. Вони регулюють суспільні відносини не безпосередньо, а через конкретні конституційно-правові норми і таким чином втілюються в правозастосовчій діяльності.

У державному (конституційному) праві можна виділити загальні принципи, які декларуються конституціями, наприклад, народний суверенітет (ст. З Конституції Франції 1958 p.); народне представництво (преамбула Конституції Японії 1946 p.); розподіл влади (ст.20. Основного Закону ФРН); рівноправність (ст. З Конституції Італії 1947 р.)

Ці принципи не формулюють прав і обов'язків, але є визначальними для багатьох конституційно-правових норм.

Крім загальних принципів є ще такі принципи, які мають чітку юридичну форму вираження і безпосередньо застосовуються в державній діяльності. Це, наприклад, принцип незалежності депутатів від виборців (ст.27 Конституції Франції 1958 p.); судового захисту конституційних прав (ст. 53 Конституції Іспанії 1978 р.) та ін.

Інститут державного (конституційного) права (державно-правовий інститут) - це відносно самостійна група норм державного (конституційного) права, які регулюють однорідні і взаємопов'язані між собою суспільні відносини.

Державно(конституційно)-правові інститути розподіляються на:

  1.  Загальні;
  2.  Основні, які входять до складу загальних;

20

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

3. Початкові, котрі, як правило, містять в собі кілька правових норм. Наприклад: Загальний інститут - інститут організації і діяльності

державного механізму. Основні інститути:

інститути кожного з вищих органів влади;

інститути місцевого управління і самоврядування тощо.
Загальний інститут - інститут територіальної організації

держави.

Основні інститути:

політико-територіальний устрій;

адміністративно-територіальний устрій;

державна територія.

Загальний інститут - інститут конституційного статусу

особи.

Основні інститути:

інститут громадянства;

основних прав і свобод.

Державно (конституційно)-правові норми - загальнообов'язкові правила поведінки, встановлені або санкціоновані державою з метою регулювання і охорони конституційно-правових відносин.

Державне (конституційне) право містить велику кількість норм. їх можна класифікувати за наступними критеріями:

За функціональною спрямованістю:

регулятивні;

матеріальні.

Зовнішня форма більшості конституційно-правових норм виражається в статтях конституцій або ж в інших джерелах державного (конституційного) права.

Таке загальне уявлення про державне (конституційне) право як галузь права. Однак слід акцентувати увагу на те, що такої єдиної галузі права як "державне право зарубіжних країн" не існує, бо саме поняття "зарубіжні країни" є умовним.

21


С. К. Бостан, С. М. Тимченко

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

Воно може застосуватись тільки відносно науки і навчальної дисципліни, які представляють собою "результати" вивчення (дослідження) провідної галузі права зарубіжних країн.

§2.Державне (конституційне) право зарубіжних країн як наука

Конституційно-правова наука порівняно молода. Вона відокремилась від філософії, соціології та інших суспільних наук лише в першій половині XIX ст., тобто значно пізніше таких юридичних наук, як цивільне, кримінальне, процесуальне право. Державне (конституційне) право як цілісна наука остаточно сформувалося у другій половині XIX ст.

Вважається, що сучасна наука конституційного (державного) права єдина, а предмет її дослідження - двоєдиний.

По-перше, предметом дослідження даної науки виступає відповідна галузь національного права, наприклад, "Конституційне право України", "Держа'вне право Англії" тощо.

По-друге, предметом її дослідження виступають галузі державного (конституційного) права зарубіжних країн.

Загалом твердження про двоєдиний характер науки конституційного (державного) права є вірним, але з урахуванням тенденцій її розвитку останнім часом можна умовно говорити про наявність двох самостійних, але тісно пов'язаних між собою юридичних наук.

Якщо говорити про науку державного (конституційного) права в цілому, то вона вивчає :

конкретний зміст галузі конституційного права, її ок
ремих інститутів і норм, на основі чого визначаються
закономірності розвитку самої галузі;

практику реалізації конституційно-правових норм з
метою вироблення науково обґрунтованих рекомен
дацій законодавчим суб'єктам і суб'єктам застосуван
ня права з удосконалення відповідних правових поло
жень, а окремим особам - з їх використання;

22

 теорії і погляди, що розробляються дослідниками дер
жавного (конституційного) права, умови, які вплива
ють на їх еволюцію.

Наука державного (конституційного) права зарубіжних країн вивчає конституційно-правовий досвід різних країн з метою:

а) виявлення загальних тенденцій і закономірностей роз
витку державного (конституційного) права в сучасному світі;

б) використання ефективних конституційно-правових

рішень;

в) уникнення помилок допущених у державно-правовому

розвитку.

Наука державного (конституційного) права зарубіжних країн тісно пов'язана з іншими науками:

соціально-політичними (наприклад, з політологією,
предметом дослідження якої є всі без виключення елементи
політичної системи, в той час як у державному (консти
туційному) праві лише одна держава);

юридичними науками теоретико-історичного профілю
(теорія держави і права, що формулює найбільш загальні по
ложення,   на   яких   засновуються   конституційно-правові
дослідження та історія держави і права, особливо зарубіжних
країн, яка пропонує конкретно-історичну інформацію і уза
гальнення в цій сфері).

юридичними науками галузевого профілю (консти
туційне право України; міжнародне публічне право та ін.).

Наука державного (конституційного) права зарубіжних країн, як і кожна юридична наука, має свої методи дослідження, іншими словами свій методологічний інструментарій.

По-перше, в конституційному правознавстві, як і в інших юридичних науках застосовуються такі загальні методи як:

історичний метод, що передбачає виявлення історич
них обставин, які обумовили конституційно-правові
явища, що вивчаються;

23


С.К.Бостан, СМ.Тимченко

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

системний метод, який допомагає визначити місце і
роль кожного конституційно-правового інституту в
системі права;

структурно-функціональний метод, який допомагає
визначити наскільки теорія тієї або іншої консти
туційної системи відповідає практиці.

метод соціологічного аналізу, що виявляє соціальну
ефективність   прийнятих  конституційно-правових
рішень;

• інші методи, наприклад, статистичного аналізу.
По-друге, наука державного (конституційного) права за
рубіжних країн спирається на свої спеціальні методи:

  1.  формально-догматичний, необхідний для з'ясування
    змісту нормативного матеріалу, що досліджується
  2.  порівняльно-правовий (компаративний), який за умв
    необхідності вивчення відповідних галузей права багатьох
    країн набуває особливого значення. Використання даного ме
    тоду створює додаткові можливості як для глибокого і
    всебічного дослідження галузей конституційного права окре
    мих країн, так і для визначення загальних закономірностей
    розвитку теорії і практики зарубіжного конституціоналізму
    загалом.

Матеріал науки державного (конституційного) права зарубіжних країн у концентрованому вигляді знаходить свій вираз в навчальній дисципліні із такою ж назвою.

§3. Державне (конституційне) право зарубіжних країн як навчальна дисципліна

Державне (конституційне) право зарубіжних країн як навчальна дисципліна досить молода. Вона з'явилася на початку 90-х років XX ст. у зв'язку з тим, що існуючі на той час навчальні дисципліни "Державне право буржуазних країн" і "Державне право соціалістичних країн" під впливом соціаль-

24

 но-політичних подій кінця 80-х - поч. 90-х pp., втратили свій предмет. На базі цих дисциплін формується новий навчальний курс, який викладається як обов'язковий у всіх вищих навчальних закладах (або ж на факультетах) юридичного профілю III-IV рівня акредитації.

3.1. Предмет державного права зарубіжних країн

Предметом вивчення навчального курсу "Державне право зарубіжних країн" є основна галузь права зарубіжних країн -державне (конституційне) право. Оскільки чисельність сучасних зарубіжних країн наближається до 200, то розглянути в межах такого обсягу навчального часу конституційно-правові аспекти відносно всіх країн земної кулі неможливо, та й не має такої потреби. Ми зупинимося лише на основах державного (конституційного) права деяких зарубіжних країн.

По-перше, найбільший інтерес об'єктивно викликає досвід конституційно-правового будівництва розвинутих зарубіжних країн (Великобританія, США, ФРН, Італія, Японія, Франція та ін.).

По-друге, важливим в цій сфері є досвід "постсоціалістич-них" країн, котрі, як і Україна, здійснюють пошук найбільш оптимальних шляхів державно-правового розвитку (Росія, Білорусь, Польща, Угорщина, Словаччина, Румунія, Молдова

та ін.).

По-третє, розгляду підлягають основи державного права -деяких країн, що характеризуються своїми специфічними конституційно-правовими рисами (Близький Схід, Латинська Америка, Африка).

3.2. Система навчальної дисципліни

Навчальні програми класичних юридичних навчальних закладів або ж факультетів передбачають розподіл навчального матеріалу на дві частини: Загальну і Особливу. Однак, скла-

25


С. К. Бостан, С. М. Тимченко

сти робочу програму цього курсу за таким принципом нам не дозволив, по-перше, обмежений обсяг аудиторних годин, відведений для вивчення такої дисципліни (50-80 аудиторних годин). По-друге, подача навчального матеріалу в порівняльному плані нам здається більш ефективною для відпрацювання студентами (курсантами) навичок порівняльного аналізу.

Тому робоча програма курсу складена так, що загальні, концептуальні конституційно-правові положення супроводжуються конкретизацією тих або інших аспектів державного права окремих зарубіжних країн. У цьому полягає перша особливість структури цього навчального курсу.

Друга особливість полягає в тому, що теми за певними схожими ознаками згруповані у модулі. З цього витікає те, що форми всіх видів навчального контролю здійснюватимуться на основі модульно-рейтингової системи оцінки знань.

Як і наука, навчальна дисципліна "Державне право зарубіжних країн" тісно пов'язана з іншими навчальними дисциплінами:

Конституційним правом України і її спецкурсами
(Державне будівництво і самоврядування в Україні; Права і
свободи людини та громадянина)

Теорією держави і права (Актуальними проблемами
теорії держави і права України);

Історією держави і права зарубіжних країн;

Міжнародним правом;

Політологією;

Тактикою професійної діяльності міліції;

• Іноземними мовами.

Навчальний матеріал посібника викладається на основі наведених вище методів, серед яких центральне місце займає порівняльно-правовий.

І, нарешті, в чому полягає необхідність (значення) вивчення даної навчальної дисципліни, яке її місце в цілісній системі вищої юридичної освіти?

26

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

По-перше, вивчення курсу "Державне право зарубіжних країн" сприяє розширенню політичного кругозору майбутнього юриста. Це одна з цеглин у фундаменті його юридичної освіти, професійної кваліфікації.

По-друге, вивчення курсу має велике пізнавальне значення, бо ознайомлення з національними особливостями державного права зарубіжних країн дозволяє визначити місце і роль України на конституційно-правовій карті світу.

По-третє, вивчення конституційної теорії і практики має і практичний результат і сприяє вирішенню питань державного будівництва в нашій країні.

0  II. ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

Завдання і. Використовуючи взаємозв'язки між навчальними дисциплінами, зокрема між державним правом зарубіжних країн та історією держави та права зарубіжних країн, підготувати історичну довідку про становлення державного права як галузі права у зарубіжних країнах.

Завдання 2. Ознайомитись із статтею О.Єгорова "Порівняльне правознавство" // Право України.-1992.-№3, скласти тези основних її положень.

Завдання 3. У спеціальному зошиті розпочати роботу над складанням словника основних понять та термінів з державного права зарубіжних країн, наприклад:

Державне право - це ...

Державне право зарубіжних країн - це ...

Компаративізм - це ...

Державно-правовий інститут - це ...

Конституційно-правові норми - це...

Ш       III. ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА

1.  Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна: Навч. посібник для вузів.-К.,1997.

27


С. К. Бостан, С. М. Тимченко

  1.  Борис В.Д., Лубсъкий B.I. Мусульманське право: Курс
    лекцій.-К., 1997.
  2.  Богданова НА. К новой концепции преподавания кон
    ституционного права
    // Государство и право.-1994.-№ 7.
  3.  Богданова НА. О значении конституционного права
    для юридического образования и практической деятельности
    юриста (вступительная лекция)
    // Вестник Московского
    Университета, сер.
    11. Право.-1995.- № 1.
  4.  Богданова НА. Конституционное право (общая часть):
    Учебное пособие: В
    2-х частях.-М.,1996.

6. Давид Р. Основные правовые системи современнос-
ТИ.-М.Д988.

  1.  Джиффорд Д.Дж., Джиффорд К.Х. Правовая система
    Австралии.- М.,1988.
  2.  Гессен В.М. Очерки науки конституционного права //
    Конституционное право: Учебное пособие.-Ч.П. Хрестома-
    тия.-М.Д994.
  3.  Єгоров О. Порівняльне правознавсгво // Право Ук
    раїни,- і 992.-№3.
  4.  Тихомиров ЮА. Развитие теории конституционного
    права// Государство
    pi право.-1998.-№7.

28

 ТЕМА 2. ДЖЕРЕЛА ДЕРЖАВНОГО (КОНСТИТУЦІЙНОГО) ПРАВА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

І. ТЕЗИ ЛЕКЦІЇ

1. Загальна характеристика джерел державного права
зарубіжних країн. 2. Конституції зарубіжних країн - головні
джерела державного права зарубіжних країн

§1. Загальна характеристика джерел державного права зарубіжних країн

Конституційно-правові джерела зарубіжних країн досить різноманітні. їх відмінності здебільшого пов'язані з різними підходами до розуміння права в цілому та існуванням різних моделей правових систем.

У країнах так званої континентальної, або романо-гер-манської правової системи, головними джерелами права є законодавчі акти. Історичні витоки цієї моделі виникли в країнах континентальної Європи - Франції, Німеччині, Іспанії та інших. Право кожної з цих країн впливало на формування загальних характеристик вказаної моделі.

Іншою моделлю є англосаксонська, або англо-амер; ікансь-ка модель правової системи. У країнах цієї правової сім'ї важливе місце серед юридичних джерел займають судові прецеденти. Останні не характерні для країн континентальної Європи і для тих, що наслідували пропоновані ними зразки.

За відмінностями механізмів нормотворення джерела конституційного права поділяють на формалізовані та нефор-

малізовані.

Зміст формалізованих джерел конституційного права є результатом відносно автономного, спеціалізованого право-творчого процесу, здійснюваного державними органами. До них належать:

29


С.К.Бостан, С.М.Тимченко

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

нормативно-правові акти:

а) різновиди законів - основні, конституційні, органічні,
звичайні;

б) нормативно-правові акти виконавчої влади - окремі
акти глави держави й уряду;

в) парламентські регламенти;

г) акти органів конституційного контролю;

д) в деяких випадках акти органів місцевої влади.

судові прецеденти;

договори (міждержавні, наприклад, для країн Євро
пейського союзу, а також
внутрішні, наприклад, під час прий
няття конституції, при утворенні федерації тощо);

джерела релігійного характеру (наприклад, Коран
для мусульманських країн).

До неформалізованих джерел відносяться конституційні звичаї (конституційні угоди, конвенційні норми), які можуть бути юридичні або політичні. Перші - це не завжди передбачуваний і узгоджуваний підсумок практичної діяльності державних органів (вони є обов'язкові для виконання), другі -результат практичної діяльності політичних партій (не є обов'язковими для виконання).

§2. Конституції- головні джерела державного права зарубіжних країн

2.1. Смислове значення терміну "конституція"

Конституція - це система правових норм, що мають вищу юридичні/ силу і регулюють основи організації самої держави та основи взаємовідносин між людиною, суспільством і державою.

Термін конституція виступає в кількох значеннях: У матеріальному значенні конституція являє собою писаний акт, сукупність актів або конституційних звичаїв, які:

ЗО

 

проголошують і гарантують права людини і громадя
нина, їх свободи;

визначають:

основи суспільного ладу; форму правління; форму територіального устрою;

основи організації центральних і місцевих органів влади, їх компетенцію і взаємовідносини; державну символіку і столицю.

У формальному значенні конституція - це основний закон або група законів, які мають вищу юридичну силу по відношенню до всіх інших законів.

Ці два значення знаходяться в певному співвідношенні: всі держави мають матеріальні конституції, але не всі вони мають формальні конституції.

Вища юридична сила конституції в формальному значенні

виявляється в тому, що:

її норми мають завжди перевагу над актами виконавчої влади;

закони і підзаконні акти повинні прийматися передбаченими в конституції органами і за встановленою нею процедурою.

Під юридичною конституцією розуміється певна система правових норм, що закріплюють і регулюють вказане вище коло суспільних відносин.

Фактична конституція - це реально існуючі відносини. Фіктивні конституції (точніше статті) виникають тоді, коли зафіксована в конституції норма на практиці не виконується.

2.2. Історичні засади сучасних конституцій

Конституції в їх сучасному розумінні існують майже більше 200 років. За цей період відбулося шість "хвиль" прийняття конституцій, що породили шість своєрідних консти-

31


С. К. Бостан, С. М. Тимченко

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

туцшних епох. Характер цих епох, який визначався насамперед засобом прийняття конституцій та їх змістом, обумовлений різними чинниками: а) історичним минулим народу й держави; б) суспільною думкою на момент підготовки та прийняття конституції; в) менталітетом народу; г) рівнем культури в суспільстві; д) розстановкою соціально-політичних сил у суспільстві та їх представництві в органах державної влади, які приймають конституцію; є) впливом конституційного досвіду інших держав; ж) іноді - впливом окупаційних сил іноземної держави.

Перша хвиля за часом є найтривалішою - від прийняття перших конституцій (США - у 1787 p., Польщі - у 1791 р., у Франції - 1791 р.) до завершення Першої світової війни.

За зразком названих держав до 30-х років XIX ст. конституції були прийняті в деяких латиноамериканських та європейських країнах (Іспанія - 1812 р., Норвегія - 1814 p., Нідерланди - 1815 p., Бельгія - 1831 p.).

"Весна народів" - революційні події 1848 р. - впровадила конституції в колишніх німецьких державах (Австрії, Прусії, Данії, П'ємонті), Італії - 1848 p., Сербії, Болгарії, Люксембургу - 1868 p., Німеччині - 1871 p., Швейцарії - 1874 p., Японії - 1889 p., Австралії - 1900 p., Португалії - 1911 р. та ін.

Конституції цього періоду за формою і змістом були короткими й лаконічними, писалися архаїчною мовою, визначалися невисокою юридичною технікою (мали багато прогалин, неточностей, не зовсім зрозумілих норм тощо). Засобами їх прийняття були установчі збори (конституційна асамблея, конвент тощо) і референдум. Установчими зборами були прийняті Конституція США, перша Конституція Франції, Конституція Норвегії та деякі інші конституції XIX століття. На референдум виносилася більшість конституційних актів Франції кінця XVIII - початку XIX століття. Поряд з цим у переважній більшості європейських монархічних держав використовувалось октроювання - "дарування" конституції монархом.

32

 Конституції цього періоду приймалися під впливом революцій та в інших надзвичайних ситуаціях. Основна увага в них приділялася питанням організації влади в державі: обмежували владу монархів або встановлювали республіку, закріплювали принцип поділу влади, засновували виборні представницькі органи народу - парламенти. Правам і свободам людини і громадянина присвячена лише незначна частина конституційних текстів, причому закріплювались тільки найважливіші права, насамперед політичні. Майже всі конституції першої хвилі закріплювали недоторканість власності.

Друга хвиля конституцій припадає на роки між двома світовими війнами (1919-1939 pp.). Цей період пов'язаний з докорінними змінами на карті Європи й виникненням нових

жав (Латвія, Литва, Естонія, Веймарська Німеччина, Австрійська Республіка, Угорщина, Чехословаччина, Югославія, Польща, Фінляндія), де були прийняті нові конституції.

Конституції цього періоду значно відрізнялися від перших конституцій: вони були більш грамотно і професійно написані, значно розширювали предмет свого регулювання, збільшилися за обсягом. Конституції цього періоду відзначаються більш досконалим переліком демократичних прав і свобод (наприклад, Веймарська конституція 1919 р., Чехословаччини 1920 р. і ін.), уперше стали закріплювати соціальні права (так, Веймарська конституція 1919 р. вказувала, що власність зобов'язує й повинна приносити благо всьому суспільству. -СБ.). Вони стали більш демократичними за духом, удосконалюючи парламентаризм (виборче право стало загальним, ліквідувалися цензи), закріплюючи певні елементи конституційної юстиції. Зокрема, у 1920 в Австрії вперше створений спеціальний державний орган - Конституційний суд.

Нова ситуація у світі певною мірою викликана результатами другої світової війни, породила третю хвилю прийняття

конституцій- 1945-1960 pp.

Прийняття конституцій "третього покоління" відбувалося

за двома напрямками:

33


С. К. Бостан, С. М. Тимченко

приймалися нові конституції в переможених країнах
та оновлювались у країнах-переможницях;

в усьому світі почали поширюватися народно-демо
кратичні й соціалістичні конституції.

Принципово нові конституції були прийняті в колишніх країнах—агресорах, котрі зазнали поразки у війні: Конституція Італії (1947 p.), Конституція Японії (1947 p.), Основний закон ФРН (1949 p.). Вони розроблялися під впливом окупаційних сил країн-переможниць (насамперед СІЛА) і мали на меті кардинальну зміну самого характеру переможених держав. Вони фактично заново заклали основи державності (ФРН стала новою державою, що виникла майже водночас з Основним законом; Італія з монархії перетворилася на республіку; Японія - з дуалістичної в парламентську монархію), закріпили широкий спектр прав і свобод людини (Італія революційно для свого часу сформулювала соціально-економічні та трудові права своїх громадян). Конституції цих країн засудили фашизм і створили передумови неможливості відродження фашизму й мілітаризму в майбутньому, закріпили відмову від війни, а Японія взагалі відмовилася від збройних сил; вони заклали основи демократії, багатопартійності й парламентаризму.

Значно демократизувала в 1946 р. свою конституцію Франція. Суттєво змінився конституційний лад держав, котрі опинилися в радянській зоні впливу: НДР, Польщі, Чехосло-ваччини, Угорщини, Болгарії, Румунії. В усіх цих країнах спочатку були прийняті народно-демократичні конституції, які легалізували місцеві компартії й узаконили можливість експропріації власності. Це були "компромісні" конституції, які тимчасово примирили національну буржуазію та соціалістичні сили, але створили правові передумови для зміни фактичних відносин власності і приходу до влади комуністів.

Використовуючи можливості "компромісних" народно-демократичних конституцій, комуністи прийшли до влади

34

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

11947 - 1948 pp.) у всіх зазначених державах і, експропріювавши власність у національної буржуазії, змінили існуючу соціальну структуру суспільства. Після цього у всіх семи країнах "радянського блоку" були прийняті "соціалістичні" конституції, що закріпили державний соціалізм як еко-шмгічний лад і належність влади комуністичним партіям. Усі зазначені соціалістичні конституції приймалися під впливом Конституції СРСР 1936 року.

В цей же період приймалися народно-демократичні,

онально-визвольні і соціалістичні конституції у країнах Азії - В'єтнамі, Китаї, Індії, Індонезії й інших країнах.

Четверта хвиля прийняття конституцій була викликана

пням системи колоніалізму наприкінці 50-х - початку 60-х pp. XX ст. (1960 - сер.70-хpp.). Свої національні консти-

і прийняли країни Африки. Деякі з них розроблялися країнами, що звільнилися, самостійно. Частіше вони прийма-

я за участю колишніх метрополій (Великобританії, Франції) чи дарувалися ними. Процес деколонізації, а саме події в Алжирі - колишній колонії Франції - сприяв прийняттю нової, "деголлівської" Конституції Франції 1958 року.

П'ята хвиля нових конституцій (серЛО-х pp.—1990 p.) була обумовлена падінням останніх фашистських режимів у Європі - у Греції, Португалії (1974 р.) та в Іспанії (1975 р.). У цих країнах (у Греції - в 1975 p., Португалії - в 1976 p., Іспанії - у 1978 р.) були прийняті нові, демократичні конституції, які - закріпили права та свободи людини, парламентаризм, новий конституційний лад і демократичний політичний режим. Нові конституції (за зразком португальської 1976 р.) були прийняті і її колишніми колоніями, котрі стали незалежними державами.

Європейські конституції 50—80-х років нерідко визначають як новітні. У них відображено більшу роль держави в економічній сфері, закріплено вже сформульовану на той час державну функцію. Вони визнають пріоритет за людиною в її взаєминах з державою. Новітні конституції, як правило,

35


С. К. Бостан, С. М. Тимченко

містять порівняно ширші за змістом положення про права і свободи і, звичайно, фіксують соціально-економічні права. Водночас ними встановлено належні юридичні гарантії реалізації прав та свобод і запроваджено нові механізми їх захисту (омбудсман, конституційна скарга тощо). У новітніх конституціях більшою мірою представлені загальні положення соціального характеру, хоча їх сенс і призначення є різними. В одних випадках в основних законах ідеться про соціальні орієнтири та відповідні завдання держави, необхідність проведення реформ; в інших - усе обмежується "соціальною" фразеологією. Предметом конституційного регулювання постали відносини, що виникають у межах політичної системи суспільства поза суто державною організацією. Це стосується передусім діяльності політичних партій у їх взаємозв'язках з державним механізмом. Нарешті, ознакою новітніх конституцій є наявність у їх текстах положень про зовнішньополітичну діяльність держави та про співвідношення норм національного й міжнародного права.

Шоста хвиля конституцій стала результатом краху соціалістичного табору й розпаду СРСР. Біля двох десятків держав кардинально змінили свій суспільний лад. Крім цього, близько 20 нових держав з'явилося на карті світу (15 - на території колишнього СРСР, 5 - на території колишньої Югославії).

У текстах цих основних законів робиться ще більший акцент на значущості для суспільства й держави прав людини. Практично всі вони визначають державу як правову та соціальну, констатують політичний, економічний та ідеологічний плюралізм, фіксують певні положення за змістом ідеології природних прав, хоча цим не знімаються проблеми їх реалізації. Заслуговує на увагу й те, що нерідко взірцем побудови державного механізму для їх авторів слугувала згадувана Конституція Франції 1958 p.: якою було започатковано практику змішаної республіканської форми державного правління.

36

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

2.2. Суть конституції, її основні риси

Юридична суть конституції полягає у тому, що вона є основним законом, який має найвищу юридичну силу.

Соціально-політична суть конституції визначається ре-

.татом співвідношення політичних сил, що існували на момент ЇЇ прийняття.

Соціальні функції конституції, тобто суспільне призначення конституції і способи її реалізації:

юридична - "закон для законів";

політична - закріплює устрій держави, її відносини з
окремими людьми та їх групами, служить правовою
основою політичної системи;

ідеологічна - найбільш авторитетний закон, котрий
містить загальні цінності людини.

Загальні риси конституцій зарубіжних країн:

  1.  закріплюють принцип народного суверенітету;
  2.  проголошують основні засади теорії розподілу влад;

встановлюють   і   закріплюють   форму   правління
відповідної держави;

встановлюють і закріплюють форму державного уст
рою;

  1.  проголошують  демократичні  свободи  громадян  і

підданих;

6) визначають принципи організації системи вищих ор
ганів державної влади: глави держави, уряду, парла
менту, в деяких державах вищого органу консти
туційного нагляду.

Об'єкти конституційного регулювання. Перші конституції регулювали: організацію вищої влади;

політико-територіальний устрій;

права і свободи людини та громадянина.

У XX столітті конституції стали регулювати зовнішньополітичні функції. Значний розвиток відбувся в області прав і

37


С. К. Б оста н, С.М.Тимченко

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

свобод (право на охорону навколишнього середовища, на охорону материнства).

2.3. Класифікація конституцій

I. За часом (або тривалістю) дії:

постійні (необмежені у часі);

тимчасові (обмежені у часі).

II. За політичним режимом, що оформлюється:

демократичні;

недемократичні:

авторитарні;

тоталітарні.
III.За формою правління:

республіканські;

монархічні.

IV. За формою державно-територіального устрою:

  1.  унітарні;
  2.  федеративні:

федеративні (національні);

суб'єктів федерації.

V. За формою вираження волі засновника:

1) писані:

кодифіковані;

некодифіковані;

  1.  неписані;
  2.  змішані.

Писані конституції - це єдиний акт (кодифікована конституція) або кілька актів (некодифікована конституція) що мають вищу юридичну силу.

Абсолютна більшість конституцій зарубіжних країн - це конституції кодифіковані. Але є у сучасному світі кілька зарубіжних країн, основні закони яких за формою є некодифи-кованими. Хрестоматійним прикладом такої конституції є конституція Швеції, котра бере свій початок з прийняття

38

 1809 р. першого конституційного акту про форму правління.

акт іноді називали конституцією, хоча відповідну зна--г.шість за змістом і юридичною формою мали й деякі інші акти, запроваджені в XIX ст.: про престолонаслідування (1810 р.), про свободу друку (1812 р.) і про парламент (1810 p.). Усі вони були прийняті парламентом кваліфікованою більшістю голосів. Саме сукупність названих чотирьох актів, на думку офіційних кіл, утворювала те, що було первісною конституцією Швеції.

З часом більшість із цих актів кілька разів змінювалася й доповнювалася, однак складові конституції Швеції номінально залишалися тими ж. На сьогодні чинну Конституцію цієї держави складають прийняті парламентом у лютому 1974 р. ікти "Форма правління", "Акт про парламент" і "Акт про свободу друку". Саме цей рік вважається роком прийняття Конституції Швеції, четвертою складовою котрої є "Акт про престолонаслідування 1810 р." зі змінами та доповненнями.

Шведський досвід сприйняла й інша скандинавська країна - Фінляндія. її конституція до кінця XX ст. складалася також з чотирьох парламентських актів, які були запроваджені в різні роки: "Форма правління 1919 р." (цим же роком зазвичай позначалася і сама конституція країни. - С.Б.), два акти щодо організації виконавчої та судової влади, прийняті в 1922 р., та "Акт про парламент 1928 p.". Однак 11 червня 1999 р. Фінляндія, прийнявши свою нову конституцію - "Основний закон Фінляндії", відмовилася від некодификованої

-конституції.

Некодифікованою вважається також Конституція Австрії. Поняття конституції в цій країні, як правило, ототожнюється з Конституційним законом 1920 p., що регламентує питання державного устрою. Однак він не вичерпує змісту конституційного регулювання в цій країні. Офіційно конституційними законами визнані також "Конституційний закон про нейтралітет 1955 р." та деякі інші акти, прийняті в попередні роки, зокрема, ще за часів існування Австро-Угорської імперії. Се-

39


С. К. Бостан, С. М. Тимченко

ред них слід назвати насамперед "Закон про захист свободи особи 1862 р." і датований тим же роком "Закон про охорону недоторканості житла", "Основний закон держави про загальні права громадян і земель 1867 p.".

У Канаді поняття конституції асоціюється з сукупністю актів, частина з яких прямо названа конституційними законами, а решта є такими за своїм характером. Ці акти прийняті протягом 1867-1982 pp., причому більшість їх уведена парламентом колишньої метрополії або октройована британським монархом.

Змішаними є конституції Великобританії і Нової Зеландії, які складаються із сукупності різних джерел конституційного права. У Великобританії - це парламентські акти (статути), судові прецеденти, конституційні угоди (правові звичаї), док-тринальні джерела. Доктринальні джерела - це погляди авторитетних вчених, до яких звертаються в тих випадках, коли прогалини в конституційному праві не можуть бути заповнені за допомогою названих вище джерел конституційного права.

Неписані конституції - це конституції, які не зафіксовані документально. На сьогодні таких немає.

VI. За порядком прийняття:

октройовані;

"народні" (прийняті або на референдумі, або парламен
том,
або "конституантою" - установчими зборами)

VII. За порядком внесення змін:
гнучкі;

- жорсткі;

- особливо жорсткі;
змішані.

0 II. ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

Завдання 1. Використовуючи навчальну та спеціальну літературу, визначте та класифікуйте джерела державного права зарубіжних країн і відобразьте це у вигляді схеми.

40

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

Завдання 2. Використовуючи конституції (витяги), наведені в додатках до цього посібника, класифікуйте їх за

іовідними критеріями.

Завдання 3. Продовжіть поповнення словника новими поняттями та термінами державного права зарубіжних країн, наприклад:

Формалізовані джерела - це...

Неформалізовані джерела - це...

Органічний закон - це...

Конституційний закон -це...

Конституанта - це...

Октроювання - це...

Ц5       НІ- СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ

Тема:    Конституції зарубіжних країн - основні джерела державного (конституційного) права"

ПЛАН

  1.  Класифікація конституцій зарубіжних країн.
  2.  Форма, структура та мова конституцій.

Прийняття та зміна конституцій в зарубіжних країнах:
загальні риси та особливості.

Методичні рекомендації до семінарського заняття

Підготовку до семінарського заняття необхідно почати з ознайомлення з планом семінару та рекомендованої до нього літератури. Організаційно заняття представляє собою семінар із елементам практичного заняття. Воно поділяється на дві частини, що обумовлює порядок та методи його проведення .

У першій частині передбачається розгляд першого питання "Класифікація конституцій зарубіжних країн" методом ма-

41


С. К. Бостан, С. М. Тимченко

лих груп. Його сутність полягає у тому, що навчальна група поділяється на 6 малих грун ("держав"), кожна з яких обирає свого "главу держави".

Викладач дає двом групам завдання класифікувати за певний проміжок часу (2-3 хв.) конституцію окремої країни. "Глава держави" однієї групи називає критерії класифікації і відповідь, а глава держави іншої - правильно чи ні. Кожна група отримує за кожну правильну відповідь один бал, тобто максимальна кількість балів - 7. Така процедура використовується для кожної групи по чотири рази, тобто максимум балів, який може набрати кожна група, складає 28.

Після цього кожна з малих груп на чолі з "главою держави" розподіляє між собою кількість набраних балів залежно від внеску кожного члена групи ("громадянина") у колективну відповідь. Результати повідомляються викладачеві, який відповідним чином оцінює тих, що навчаються.

Для ефективної підготовки до цієї частини семінарського заняття необхідно виконати завдання, які виносяться на самостійну роботу.

Друга частина семінарського заняття проводиться у формі заслуховування доповідей з п.п. 2,3 плану семінару. Доповідь на 10-12 хв. необхідно готувати на основі вивчення рекомендованої літератури і вказівок викладача, які були зроблені на лекції.

Розкриваючи другий пункт плану семінарського заняття, слід звернути увагу на те, що структура конституцій, за деякими винятками, має стандартний вигляд:

  1.  преамбула (вступ);
  2.  основна частина (текст конституції);
  3.  ряд положень: заключних, перехідних, додаткових;
  4.  додатки (в деяких конституціях).

Преамбула - виклад мети Конституції, історичних умов прийняття, прав і свобод громадян, початку державного функціонування.

42

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

Основна частина - права і свободи громадян, основи ільного устрою, система і статус державних органів, державні символи, порядок зміни Конституції. Основна частина складається, як правило, з:

частин;

розділів;

глав;

статей.

Чіткої регламентації в структурі основного тексту немає.

Заключні положення встановлюють порядок набрання чинності конституції.

Перехідні положення визначають терміни введення окремих норм.

Додаткові положення - тлумачні норми.

Стиль викладу конституцій суворо документальний, має деякі особливості в країнах романської, германської та англосаксонської правових систем.

При підготовці до третього питання слід засвоїти, що більш ніж 200-літня історія конституціоналізму за способами прийняття Основного Закону знає конституції  "октройо-

вані"і "народні".

I. Октройовані - це даровані конституції. Вони властиві
насамперед країнам з монархічною формою правління. Про
ект основного закону розробляється під контролем самого мо
нарха (у парламентарних монархіях під контролем уряду) без
залучення представницького органу або виборчого корпусу і
ним же затверджується. Історично октройованими були кон
ституції переважної більшості європейських держав. Із сучас
них країн - октройованими є конституції Бахрейну, Йорданії,
Кувейту, Марокко та деяких інших держав, де глави держав -
монархи - зберігають значні владні повноваження.

II. На відміну від дарованої конституції, джерелом "на
родної"
конституції є виборчий корпус (громадяни), котрий:
а) обирає парламент, б) установчі збори
(конституанта),
в) безпосередньо приймає Основний Закон на референдумі.

43


С. К. Бостан, С. М. Тимченко

А) Якщо починати з Конституції США 1787 р., то історично першим способом прийняття Конституції були установчі збори (конституційна асамблея, конвент тощо). Крім Конституції США конституантою прийнято першу Конституцію Франції, Конституцію Норвегії та деякі інші конституції XIX ст. У XX столітті установчими зборами були схвалені або прийняті чинні конституції Італії, Індії, Португалії, Болгарії, Румунії та інших держав.-

Позитивна риса цього способу прийняття конституції полягає в тому, що установчі збори утворюються тільки з метою розробки та прийняття Основного Закону, а після цього розпускаються. Наприклад, так було прийнято Конституцію Франції 1848 р. В конституційному праві ці установчі збори визначають як "суверенні конституанта". Але у конституційній практиці зарубіжних країн більше місце займають так звані "несуверенні конституанты", які беруть участь тільки у розробці тексту конституції. Остаточне ж його затвердження здійснюється іншим способом, наприклад, референдумом (Франція, Італія, Югославія - 1945-1947 pp.; Португалія - 1975-1976 pp.; Болгарія і Румунія - 1990-1991 pp.).

Б) Ще одним з "народних" способів прийняття сучасних конституцій, який досить широко застосовується, є референдум. При цьому він зазвичай виступає лише як кінцева стадія конституційної правотворчості. Іноді, як вже було зазначено, референдуму передує розробка і схвалення конституції установчими зборами (Румунія). Досить часто проект конституції розробляє спеціальна комісія, до складу якої входять депутати парламенту (Ірландія, Данія, Іспанія), або розробку його контролює уряд (Казахстан, Франція, Туреччина, Росія). У будь-якому випадку роль громадян, які беруть участь у відповідних референдумах, обмежується можливістю проголосувати "за" або "проти" запропонованого проекту.

Як стверджує В.М.Шаповал, "історія зарубіжних країн свідчить про те, що роль референдуму як способу прийняття основного закону не слід перебільшувати. Його значення і зміст

44

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

можуть бути перекручені і навіть зведені нанівець шляхом різних маніпуляцій правлячих кіл, активного впливу їх на масову політичну свідомість. Немає прямої залежності між використанням процедури референдуму і демократичністю самої конституції. Головним фактором тут виступає розклад політичних сил у суспільстві на момент прийняття конституції, спроможність їх відобразити і захистити відповідні інтереси"1.

В) Досить поширеним "народним" способом прийняття конституції є введення її законодавчим органом (парламентом) на основі так званої кваліфікованої більшості (як правило, 2/3 від загальної кількості депутатів). Так були прийняті чинні конституції Австрії, Фінляндії, Швеції, Японії, основні закони переважної більшості держав Центральної і Східної Європи, а також тих країн, що утворилися на терені колишнього СРСР.

Іноді парламент схвалює спеціальну процедуру розробки і затвердження основного закону, якої сам і дотримується. Так було прийнято чинну Конституцію Греції. У деяких випадках парламент прямо проголошує себе установчими зборами і діє відповідним чином. Такий порядок використовувався при прийнятті в 60-і роки XX ст. перших конституцій в більшості франкомовних країн Африки, а також конституцій ряду інших країн, що розвиваються.

Існують і інші, комплексні способи прийняття конституцій. Зокрема, проект чинного Основного Закону ФРН був розроблений спеціальним конституційним конвентом, до складу якого ввійшли прем'єр-міністри земель. Після цього він обговорювався у парламентській раді, сформованій за участю окупаційної адміністрації США, Великобританії і Франції. Членами цієї ради були також представники законодавчих органів земель - ландтагів. Кінцевою стадією конституційної творчості стало схвалення проекту Основного Закону ландтагами, після чого він набрав чинності.

1 Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. - К.: Арт Ек, Вища шк., 1997. - С 23.

45


С.К.Бостан, С.М.Тимченко

Значними особливостями відрізнявся порядок прийняття чинної Конституції Австралії. її проект був розроблений конституційним конвентом. Делегатів на цей конвент обирало населення колоній, на основі яких з часом були утворені штати -суб'єкти майбутньої федерації. Розроблений проект конституції, винесений на референдум у колоніях, згодом був остаточно прийнятий британським парламентом у вигляді спеціального закону. Розглянута процедура поєднує в собі майже всі відомі способи прийняття конституцій. Австралійська конституція є "народною", тобто прийнятою із застосуванням засобів прямої і представницької демократії. Водночас тут можна знайти елементи октройованої конституції.

Ще одним цікавим прикладом є чинна Конституція Об'єднаних Арабських Еміратів (ОАЕ). Процедура її введення полягає у тому, що розроблений політиками і юристами проект був підписаний (і тим самим затверджений) правителями всіх еміратів. Ця конституція має риси міждержавного договору, що відобразилося і у формі державного устрою ОАЕ.

Спосіб прийняття конституції відіграє важливу роль у визначенні основних характеристик політичного і державного ладу конкретної країни. Певною мірою він впливає і на зміст самого основного закону. Кожний з розглянутих способів по-різному узгоджується з концепцією установчої влади, з принципами демократії. Наближення порядку прийняття конституції до вимог цієї концепції є найбільш раціональним, зважаючи на авторитет основного закону в суспільстві. Прийняття конституції установчими зборами забезпечує зв'язок між народом як джерелом державної влади і змістом основного закону, за яким ця влада здійснюється. Саме установчі збори сприяють встановленню більш глибоких, а головне - усвідомлених зв'язків між волевиявленням на виборах їхнього складу і процесом розробки та введення конституції. Це стосується і порядку внесення змін до конституції.

46

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

Основні способи зміни конституцій і внесення до них поправок:

  1.  гнучкі, змінюються водночас з появою якогось джерела
    конституційного права (Великобританія, Нова Зеландія);
  2.  жорсткі - змінюються і доповнюються в більш склад
    ному порядку, ніж звичайні законодавчі процедури;
  3.  особливо жорсткі - Конституція США;

4) гнучкі - поєднують в собі риси названих вище способів.
Способи зміни конституції (передбачають реалізацію

трьох стадій):

1) ініціатива зміни конституції, як правило, виходить від

парламенту або глави держави;

  1.  схвалення запропонованого проекту (кваліфікована
    більшість);

остаточне схвалення.

Під час семінарського заняття курсанти і студенти, які не виступають з доповідями, беруть участь в обговоренні: ставлять питання доповідачеві; доповняють; беруть участь у дискусії. Кожна з таких форм участі студента (курсанта, слухача) в роботі семінару оцінюється відповідною кількістю балів.

Ш       IV. ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА:

  1.  Источники права. Серия "Государство и право в разви
    вающихся странах". -М.,
    1986.
  2.  Каррі Д.П. Конституція Сполучених штатів Америки:
    Посібник для всіх.- К.,1993.
  3.  Комаров А.С. Источники права Швеции // Советское
    государство и право.-1986.-№
    6.
  4.  Кагикин СЮ. Конституция на переломе цивилизаций:
    формирование глобального конституционного идеала
    // Госу
    дарство и право.-1992.-№
    11.
  5.  Конституції нових держав Європи та Азії / За ред.
    В.Шаповала.—К.: Право,
    1996.

47


С. К. Бостан, С. М. Тимченко

  1.  Конституции зарубежных государств.—М.:БЕК,1996.
  2.  Конституции государств Европы: В 3 т. / Под общей
    редакцией и со вступительной статьей директора Института
    законодательства и сравнительного правововедения при Пра
    вительстве   Российской   Федерации   Л.А.Окунькова.—М.:
    НОРМА,
    2001.
  3.  Конституции государств-участников СНГ.—М.:НОР-
    МА,
    2001.
  4.  Конституция США: история и современность (под об
    щей редакцией д.ю.н. профессора Мишина А.А. и д.и.н. про
    фессора Язькова Е.В.).
    - М.,1988.
  5.  Мишин А.А., Власихин В.А. Конституция США: поли
    тико-правовой комментарий.- М.,1985.

11'. Шаповал В.Н.  Британская конституция.  Политико-правовой анализ.- К.,1991.

48

 ТЕМАЗ. КОНСТИТУЦІЙНІ ЗАСАДИ СУСПІЛЬНОГО ЛАДУ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

регламентація економічної організації суспільного життя

3. Конституційна регламентація соціальних і духовно-

культурних засад суспільного життя

І. ТЕЗИ ЛЕКЦІЇ

§1. Поняття суспільного ладу

Суспільний лад - це всеохоплююча організація суспільства, яка обумовлена певним рівнем соціально-економічного та політичного розвитку, характерними рисами суспільної свідомості і традиціями взаємодії людей у різних

сферах життя.

Супільний лад охороняється державою і правом, його засади знаходять своє закріплення в Основному Законі держави. У структурному відношенні суспільний лад складається з 4-х основних підсистем, кожна з яких об'єднує групу суспільних відносин в економічній, соціальній, духовно-культурній і політичній сферах.

§2. Конституційна регламентація економічної організації суспільного життя

Конституційна регламентація суспільного життя в різних країнах неоднакова за формою і обсягом. У сфері економічної організації вона протягом тривалого часу зводилась до закріплення в основних законах права власності.

Інститут власності - це форма присвоєння благ та відношення між людьми з його приводу. За своїм характером власність поділяється на два види:

1) публічна власність, яка за своїм характером відрізняється неподільністю;

49


С.К.Бостан, С.М.Тимченко

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

2) приватна власність - подільна. Суб'єктами публічної власності є:

держава:

суб'єкти федерації;

самоврядна місцева територіальна община;

- громадські формування.

Суб'єктами приватної власності можуть бути будь-які юридичні або фізичні особи.

Публічний або приватний характер власності визначається режимом майна, а не тим, хто є власником. Публічна власність завжди є колективною. Приватна може бути індивідуальною, груповою, сімейною, акціонерною тощо. Перехід публічної власності у приватну називається приватизацією.

Історично право власності розглядалось як природне право людини. "Власність є правом недоторканним і священним, і ніхто не може бути позбавлений її інакше, ніж у випадку встановленої законом явної суспільної необхідності і за умов справедливого і попереднього відшкодування", - записано у ст.17 Декларації прав людини і громадянина 1789 року. Отже, наприкінці XVIII ст. право власності не характеризувалося як політичний і юридичний абсолют. Доля власності, що належала окремим особам, пов'язувалася з об'єктивними соціальними потребами. Відповідні конституційні формулювання вже тоді відображали намагання узгодити інтереси особи і суспільства.

З цієї статті Декларації прав людини і громадянина по суті випливає юридична модель конституційної гарантії власності:

  1.  право власності невід'ємне;
  2.  позбавлення цього права можливе тільки як виняток;

порядок позбавлення повинен бути встановлений за
коном;

  1.  закон, в свою чергу, має визначити такі випадки

50

 суспільної необхідності, за яких можливо позбавлення суб'єкта права власності;

  1.  ця необхідність повинна бути очевидною;
  2.  позбавлення права власності можливе лише з відшко
    дуванням;
  3.  відшкодування повинно бути попереднім.

У СТ.14 Основного закону ФРН сказано: "Власність зобов'язує.   Користування  нею  повинно  водночас  служити

ьному благу". У ст.29 Конституції Японії зазначено, що 'право власності визначається законом у такий спосіб, щоб воно не зачіпало суспільного добробуту". Цим за приватною зласністю прямо визнається соціальна функція, а сама власність тісніше прив'язується до потреб суспільства в цілому.

Розширення змісту і обсягу діяльності у сфері економіки спричинило зміни в державному механізмі, які знайшли своє відображення в основних законах. Зокрема, в Конституції Франції міститься спеціальний розділ, присвячений Економічній і соціальній раді - органу, до повноважень якого входять консультування уряду з відповідних питань і розробка законодавчих пропозицій. Утворення подібного консультативного органу - Національної ради економіки і праці - передбачено також Конституцією Італії.

Принципи економічної діяльності, які, як правило, закріплюються в конституціях:

використання національних багатств у загальних інтересах незалежно від того, хто їх власник; державне планування чи прогнозування економічного

життя;

забезпечення приватної конкуренції і недопущення

приватних монополій;

особлива охорона національного капіталу і виробника. Важливим компонентом економічної підсистеми є фінансова система, через яку держава вирішує фінансові завдання, регулює бюджетні і податкові відносини.

51


С.К.Бостан, СМ. Тимченко

§3. Конституційна регламентація соціальних і духовно-культурних засад суспільного життя

Формою конституційної регламентації засад суспільного життя можна вважати проголошений в основних законах низки країн принцип соціальної держави. Уперше він був закріплений в Основному Законі ФРН: "Федеративна Республіка Німеччина є демократичною і соціальною федеративною державою" (ст.20). У подальшому ідея соціальної держави була зафіксована в конституціях інших держав, включаючи держави Центральної і Східної Європи та держави, що утворилися на терені колишнього СРСР.

Серед конституційних положень, на основі яких здійснюється регламентація окремих сторін суспільного життя, можна виділити положення про взаємовідносини держави і церкви. Звичайною практикою є фіксація в основних законах свободи віросповідання (нерідко - свободи совісті). Наприклад, у СТ.16 Конституції Іспанії гарантується ідеологічна, релігійна і культова свобода індивідів і товариств. Ці свободи можуть бути обмежені у своїх проявах лише для підтримання публічного порядку, що охороняється законом. Ніхто не може бути примушений до висловлення своєї думки з питань ідеології, релігії або віросповідання.

За Конституцією Румунії, релігійні культи самостійні, відокремлені від держави і користуються її підтримкою, зокрема, через сприяння релігійній присутності в армії, лікарнях, в'язницях, притулках і дитячих будинках (ст.29).

У прийнятих у XIX ст. конституціях Бельгії і Люксембургу визначено, що цивільний шлюб має передувати церковному. При цьому в усіх випадках позиція держави є нейтральною щодо церкви або однаково прихильною до всіх конфесій.

Іноді в конституціях акцентується увага на питаннях церковного і світського виховання й освіти. "Релігійне навчання в державних школах, за винятком неконфесійних, є обов'язко-

52

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

- зафіксовано в ст.7 Основного закону ФРН. Але водночас зазначається, що держава має право нагляду за таким на-«чанням, і жоден викладач не може бути примушений провади-та його. У §2 Конституції Норвегії записано, що ті особи, які аювідують євангелічну лютеранську релігію, зобов'язані вихо-; ."ьати в її дусі дітей. У Конституції Туреччини підкреслюється, ~о "виховання і навчання релігії та етиці має бути проведене під наглядом і контролем держави. Навчання релігійній куль-

і моральне виховання повинні бути обов'язковими у програмах початкових і середніх шкіл" (ст. 24).

У конституціях окремих держав та чи інша конфесія про-

>шена державною або національною. "Євангелічна лютеранська церква є національною церквою" (§4 Конституції Данії). Статус євангелічної лютеранської церкви як національної встановлений основними законами Ісландії та Норвегії. Згідно положень британської конституції, монарх є главою англіканської церкви.

У дещо іншій формі відповідні стосунки між державою і церквою відображено в ст. 13 Конституції Болгарії, де поряд з

;)женнями про відокремленість релігійних установ від держави і про неприпустимість використання їх у політичних

їх зазначено, що "традиційною релігією в Республіці Болгарія є східно-православне віросповідання".

Окремо слід згадати Конституцію Греції. По-перше, вона містить спеціальний розділ "Відносини між державою і церквою", де, зокрема, записано, що "панівною релігією в країні є релігія східно-православної церкви Христової" (ст. 3), визначено засади церковного управління. По-друге, в іншому розділі спеціально визначений статус гори Афон - місцевості, де розташовані монастирі, що належать до різних православних автокефальних церков. Як зазначено в ст.105, частина Афонського півострова наділена "давнім привілейованим статусом самоврядної частини Грецької держави". В духовному відношенні відповідна територія підпорядкована Вселенському (Констан-

53


С.К.Бостан, СМ. Тимченко

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

тино-польському) патріарху. Всі особи, які ведуть там чернече життя, автоматично набувають громадянства Греції. На цій території, що відома як Свята гора, заборонено селитися іновірцям і розкольникам. Докладний режим Святої гори визначається так званою конституційною хартією, яка затверджується Вселенським патріархом і грецьким парламентом.

Відносини між державою і церквою належать до сфери конституційного регулювання і в країнах, що розвиваються. Найбільшою мірою це характерно для мусульманських країн, де, як зазначалося, релігія ісламу відіграє важливу роль у суспільному і державно-політичному житті. Закріплення цієї ролі здійснюється зазвичай шляхом конституційного проголошення ісламу державною релігією. Іноді в конституціях зроблено застереження про неприпустимість перегляду їх положень щодо статусу цієї релігії (Бахрейн, Марокко).

У більшості країн конституційне закріплення за ісламом статусу державної релігії є лише визнанням того факту, що його сповідує майже все населення. Водночас у конституціях йдеться про відданість ісламським традиціям. У конституціях Сирії і Тунісу іслам визначений як "релігія президента". Як правило, визнання ісламу державною релігією поєднується із світськими ідеологічними установками, яких дотримуються правлячі кола. Виняток становлять лише ті країни, де ісламські принципи враховані при формуванні політичних і державних інститутів (Саудівська Аравія та країни Перської затоки) або навіть сама держава визначається як ісламська (Іран). Тут іслам покладений в основу офіційної політико-правової теорії і відіграє майже універсальну роль у суспільному житті.

Окрім питань релігії конституції також регулюють:

А) міжнаціональні відносини, їх відповідні форми:

  1.  національно-територіальна автономія;
  2.  рівноправність незалежно від раси, національності,
    мови, релігії;

54

 3)   визнання і гарантування колективних прав національних меншин.

Б) сімейно-шлюбні відносини (Конституція Китаю, ст.25, 41).

В) питання науки та освіти.

Наведене вище не суперечить висновку про те, що консти-ії є  насамперед  основними  законами держави,  а  не іільства, хоча вони в найбільш загальному вигляді регламентують суспільне життя.

D  II. ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

Завдання 1. Використовуючи тексти конституцій за-іжних країн, підготувати по два приклади (статті або їх витяги) конституційного закріплення основ суспільного ладу в економічній, соціальній, духовно-культурній сферах.

Завдання 2. Продовжити поповнення словника новими поняттями та термінами державного права зарубіжних країн, наприклад,

Суспільний лад - це...

Інститут власності - це...

Публічна власність - це...

Приватна власність - це...

Приватизація - це...

III. ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА:

  1.  Конституционное (государственное) право зарубеж
    ных стран: Учебник в
    4-х томах /Отв.ред. проф. Б.А.Стра-
    шун.- М: Изд-во БЕК,
    1996.- Т.1-2.-С.169-215.
  2.  Чиркан В.Е. Конституционное (государственное) право
    зарубежных стран: Учебник.-М.,1997.-С.88-100.
  3.  Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн:
    Підручник.-
    К.,1997.- С.3-18.

55


С. К. Бостан, С. М. Тимченко

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

 IV. МОДУЛЬНИЙ КОНТРОЛЬ

Перший модульний контроль проводиться після вивчення програмного матеріалу тем №№ 1-3 у вигляді контрольної роботи, примірний варіант якої наводиться нижче. Для успішного її виконання слід повторити матеріал модуля та відповісти на наступні контрольні питання.

? КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ ?

  1.  Схарактеризуйте зміст поняття конституційне (дер
    жавне) право.
  2.  Схарактеризуйте  основні  етапи  розвитку  консти
    туційного права в зарубіжних країнах
  3.  Дайте характеристику державного права зарубіжних
    країн (ДПЗК) як науки.
  4.  Схарактеризуйте ДПЗК як навчальну дисципліну.
  5.  Дайте загальну характеристику джерел ДПЗК.
  6.  Розкрийте соціальну та юридичну суть конституції -
    головного джерела державного (конституційного) права.
  7.  Класифікуйте конституції зарубіжних країн.
  8.  Схарактеризуйте способи прийняття конституцій у за
    рубіжних країнах.
  9.  Схарактеризуйте способи зміни конституцій в за
    рубіжних країнах.
  10.  Дайте дефініцію суспільного ладу, визначте як його за
    сади закріплюються та охороняються державою?
  11.  Як здійснюються конституційна регламентація еко
    номічної організації суспільного життя?

12. Розкрийте основні риси конституційного регулюван
ня соціальних і духовно-культурних засад суспільного життя.

 ВАРІАНТ № _

1. До якої галузі права відносяться такі правові джерела як
органічні закони:

а) кримінальне право;

б) державне (конституційне) право;

в) екологічне право.

2. Розкрийте значення терміна "конституанта"

3. Дайте  визначення  поняття   "державне право за
рубіжних країн".

  1.  Передайте у вигляді схеми формалізовані джерела дер
    жавного права зарубіжних країн.
  2.  Класифікуйте конституцію Швеції.
  3.  Наведіть два приклади конституційного закріплення:

питань власності;

сім'ї і шлюбу.

*     *     *

7. Схарактеризуйте способи зміни конституцій у за
рубіжних країнах.

Сумарна оцінка цього та інших   модулів складається з оцінок, які були отримані студентом (курсантом), наприклад,

за:

роботу на семінарських заняттях;

наукову організацію своєї праці (ведення конспекту
лекцій тощо);

своєчасне і якісне виконання завдань для самостійної

роботи;

контрольну роботу;

відвідування занять;

ведення конспектів лекцій та першоджерел.

56

 57


ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

МОДУЛЬ II.

"КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ФОРМИ ДЕРЖАВИ В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ"

Для оволодіння сукупністю теоретичних знань /7-го модуля (Теми № 4.1.-4.4), курсанти, студенти, слухачі повинні опрацювати у процесі навчальної та самостійної роботи питання відповідних тем:

Тема №4.1 Держава як конституційно-правовий інститут

Держава як суб'єкт конституційного (державного) права. Конституційні характеристики сучасної держави. Консти-туціоналізація державного механізму. Конституційно-правовий статус державних органів.

Тема №4.2 Форми    державного правління в зарубіжних країнах

4.2.1.Поняття форми державного правління: дефініція, ознаки. Типологія форм державного правління.

4.2.2 Монархічна форма правління та її види: абсолютна і дуалістична монархії.

4.2.2. Поліархічна форма державного правління та її види. Президентська (дуалістична) поліархія: поняття, ознаки, різновиди. Парламентарна поліархія: поняття, ознаки, різновиди. Змішана форма поліархічного правління: поняття, ознаки, різновиди.

Тема №4.3 Форми політико-територіального устрою в зарубіжних країнах

4.3.1. Територіальний устрій зарубіжних країн і ор
ганізація публічної влади. Конституційні форми політико-те
риторіального устрою держав, їх ознаки.

4.3.2. Унітарна держава, її територіальний поділ. Консти
туційно-правовий    статус    політико-територіальних    та
адміністративно-територіальних    одиниць.    Автономія    в
унітарній державі.

58

 4.3.3. Федеративна держава. Конституційно-правовий статус суб'єктів федерації. Розподіл компетенції між федерацією та її суб'єктами. Територіальний поділ суб'єктів федерації.

Тема №4.4 Політичні   та  державні   режими в зарубіжних країнах

Поняття "політичний режим" та "державний режим" у конституційному (державному) праві. Класифікація політичних та державних режимів, їх закріплення в конституціях зарубіжних країн.

*     *      *

У результаті вивчення тем ІІ-го модулю "Конституційно-правові форми держави в зарубіжних країнах"

студенти, курсанти, слухачі повинні:

а) знати:

основні конституційно-правові характеристики дер
жави;

складові частини конституційно-правового статусу

державних органів;

♦ ознаки конституційних форм:

державного правління;

політико-територіального устрою;

політичного і державного режимів зарубіжних країн.

б) вміти:

аналізувати конституційне законодавство та консти
туційну практику зарубіжних країн і на підставі цього
визначити:

конституційно-правовий статус того чи іншого дер
жавного органу;

форми правління, політико-територіального устрою
та політичного і державного режиму зарубіжних
країн.

59


ТЕМА 4.1. ДЕРЖАВА ЯК КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ ІНСТИТУТ

І. ТЕЗИ ЛЕКЦІЇ і£)

1.  Конституційні характеристики держави. 2.  Конституційно-правовий статус державних органів.

§1. Конституційні характеристики держави

Держава (як конституційно-правовий інститут) - це сукупність органів влади, які діють у масштабі всієї країни, суб'єкта федерації чи автономного утворення, разом з виборчим корпусом названих вище територіальних одиниць.

Інакше - під державою як суб'єктом конституційного права розуміють державні, точніше державоподібні утворення (хоча суб'єкти федерації, автономні утворення - державами у повному розумінні цього слова не можуть бути).

Примусовий характер влади держави відрізняє її від інших політичних інститутів, робить її основою політичної системи. Свою роль в політичній системі держава виконує через певні функції:

політичну;

економічну;

соціальну;

ідеологічну.

Сучасні конституції містять наступні конституційно-правові характеристики:

1. Соціальна держава. Ідея соціальної держави по-різному тлумачиться в зарубіжній конституційній теорії. Найбільшу увагу їй приділено в німецькій юридичній літературі. Іноді цю ідею пов'язують з узагальненим поняттям соціальної справедливості, наявністю певного рівня економічного добробуту і культури, доступного усім верствам і групам населення.  В іншому випадку вважають, що ідея

60

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

соціальної держави відображає посилення ролі держави в ре-;ванні різного роду соціально-економічних процесів. Вод-ючас вказують на визнання суспільством відповідальності пе-:«ед його членами.

  1.  Правова держава - це держава, яка проголошує непо
    рушність прав людини і громадянина, встановлює механізм
    гарантій цих прав, незалежність судів, діє через свої органи
    тільки у рамках закону, вищим з яких є конституція, де панує
    пріоритет норм міжнародного права над нормами національ
    ного права, верховенство права.
  2.  Демократична держава - це держава, організація якої
    відкриває громадянам та їх об'єднанням можливість форму
    вання державних органів, впливу на зміст державних рішень,
    реалізує вимоги щодо реалізації в цих рішеннях своїх соціаль
    них інтересів.
  3.  Світська держава - це держава, де основним принци
    пом є відокремлення церкви від держави і школи від церкви
    (Конституції Італії (ст.7), Франції (ст.1)). Протилежністю
    світської держави є
    теократична держава, де державна влада
    належить церковній ієрархії.

§2. Конституційно-правовий статус державних

органів

Становище кожного державного органу, яке регулюється правовими нормами, складає його правовий статус. -    Правовий статус державного органу включає :

  1.  Соціальне призначення цього органу, яке знаходить свій
    вираз в
    його завданнях.
  2.  Невід'ємний елемент правового статусу державного ор
    гану - його
    компетенція, яка складається з його функцій та по
    вноважень
    (К=Ф+П).
  3.  Компетенція державного органу реалізується тільки в
    його
    актах і діях. "Державний орган може тільки те, що дозво
    лено законом" - таким є основний принцип його діяльності.

61


С. К. Бостан, С. М. Тимченко

  1.  Важливим елементом статусу державного органу є по
    рядок
    його формування (частіше обрання або призначення).
  2.  Внутрішня організація.
  3.  Порядок роботи державного органу, його процедура.
  4.  У багатьох державних органів елементом правового ста
    тусу є
    відповідальність.

D  II. ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

Завдання і. Використовуючи тексти або витяги з конституцій зарубіжних країн:

зробити виписки конституційних характеристик 5 за
рубіжних держав;

визначити складові конституційно-правового статусу
органів законодавчої або виконавчої влади однієї країни. Ре
зультати оформити у зошиті із конкретним посиланням на ті
чи інші статті конституції обраної держави.

Завдання 2. Продовжити поповнення словника новими поняттями та термінами державного права зарубіжних країн, наприклад:

Держава як конституційно-правовий інститут - це...

Соціальна держава - це...

Правова держава - це...

Демократична держава - це...

Світська держава - це...

III. ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА:

  1.  Конституционное (государственное) право зарубеж
    ных стран: Учебник: В
    4-х томах. -Т. 1-2 /Отв. ред. Б.А. Стра-
    шун.-
    2-е изд.- М.,1996.- С.217-236.
  2.  Чиркин В.Е. Конституционное (государственное) право
    зарубежных стран. Учебник.-М.,1997.-С.88-100.

62

 ТЕМА 4.2. ФОРМИ ДЕРЖАВНОГО ПРАВЛІННЯ В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ

І. ТЕКСТИ ЛЕКЦІЙ*

1. Поняття "форма державного правління". 2. Типологія форм державного правління 3. Монархія в зарубіжних країнах. 4. Поліархія в зарубіжних країнах

§1. Поняття "форма державного правління"

З поняттям "форма правління", його змістом Ви вже знайомі з навчального курсу "Теорія держави і права". Але форма правління, що зовнішньо відображає зміст держави, є таким же багатогранним явищем, як. і сама держава. Тому поряд з загальною теорією держави вона виступає предметом безпосереднього вивчення і іншими юридичними науками, зокрема конституційного (державного) права.

Аналіз сучасної юридичної літератури показує на наявність певного різноманіття дефініцій форми правління, які, з суто формальних позицій, можуть бути поділені на прості і складні. Прості дефініції невеликі за обсягом, зміст їх у вищій мірі абстрактний і вказує лише на найбільш суттєві ознаки самого поняття. Такий підхід до дефінітивного формулювання форми правління використаний, зокрема, українськими дослідниками - теоретиком П.Рабиновичем і конституціоналістом В.Шаповалом, російським теоретиком С.Кома-ровим, білоруським конституціоналістом М.Чудаковим. Останній відзначає, що "під формою правління найчастіше розуміють устрій вищої державної влади. Форма правління - це

*3вертаємо Вашу увагу на те, що в цій темі подаються не тези лекцій, а самі тексти лекцій. їх зміст, який не завжди співпадає з традиційними точками зору щодо поняття та класифікації форм державного правління, відображають власну позицію одного з авторів - С.К.Бостана.

63


С.К.Бостан, С.М.Тимченко

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

 1

тип головування в даній державі"1. С.Комаров вважає, що "форма правління являє собою відображення способів організації державної влади конкретної держави"2, а В.Шаповал визначає її як "спосіб організації державної влади, зумовлений принципами взаємовідносин вищих органів держави"3.

Складні дефініції більш великі і, відповідно, змістовніші. За обсягом охоплених ними відповідних ознак їх, теж умовно, можна розділити на три групи.

Як вихідну для першої групи візьмемо дефініцію, запропоновану харківською дослідницею О. Скакун, котра визначає форму державного правління як "порядок утворення й організації вищих органів влади в державі"4. Дещо ширше визначення сформульоване авторами виданого в Мінську "Словника сучасних економічних і правових термінів". Вони вважають, що форма правління це "поняття, яке характеризує структуру, порядок утворення й організації вищих органів державної влади і встановлений у даній державі порядок відносин між ними"5. Майже такий сенс у зміст даного поняття, але з деякими уточненнями вкладають і інші вчені. Наприклад, київські юристи - автори узагальнюючої праці з теорії держави і права - до вищих органів державної влади додають ще

Чудаков М.Ф. Конституционное (государственное) право зарубежных стран.-Мн.: Харвест, 1998.-С.282-283.

Комаров С А. Общая теория государства: Курс лекций.—Изд.2-е, испр. и доп.,-М.,1995.-С52.

Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник.—К.: АртЕк, Вища шк., 1997.—С.80; Шаповал В.М. Державний лад країн світу,—К. Український Центр Правничих Студій, 1999,—С. 282.

Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник.—Харьков: Консул; Ун-т внутр. Дел,2000.—С.79; Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос—Харків: Консум, 2001—С.73. Дещо вужче дефініція російського дослідника А.Якушева. Див..Якушее А.В. Конституционное право зарубежных стран (курс лекцій).—М.: Приор,2000.—С.23.

Словарь современных экономических и правовых терминов / Авт.сост. В.Н.Шимов, А.Н.Тур, Н.В.Стах и др. Под ред В.Н.Шимова и В.С.Каменко-ва.-Мн.: Амалфея, 2002.-С.668.

64

 "органи управління"', а російський теоретик В.Хропанюк замість словосполучення "взаємини органів влади" використовує "розподіл компетенції між ними"2.

Для другої групи дефініцій характерно доповнення, котре вказує на певний зв'язок органів державної влади не тільки між собою, але і з населенням. "Форма правління, - відзначають автори фундаментальної роботи з методологічних проблем теорії держави і права, - характеризує порядок утворення й організації вищих органів державної влади, їх взаємовідносини один з одним і населенням"3. Такої ж позиції дотримуються В.Кулапов4, Л.Морозова5, багато інших фахівців6, що зробило цю дефініцію найбільш розповсюдженою у сучасній юридичній літературі. В деяких її модифікаціях міститься конкретизація щодо ступеня "участі населення в їх (органів влади - С.Б.) формуванні"7, вказівка на

1 Див.: Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник / За заг. ред. акад. АпрН України, д.ю.н., проф. В.В.Копейчикова. Стереотипне видання— К.: Юрінком Інтер,2001.— С.78; Теорія держави і права: Навчальний посібник / A.M.Колодій, В.В.Копейчиков, С.А.Лисенков та ін.; За заг. ред. С.АЛисенкова та В.В.Копейчикова. - К.: Юрінком Інтер,2002.— С.93.

' Див.: Хропанюк В.Н. Теория государства и права.—М.,1995— С.100.

3 Див.: Проблемы теории права и государства: Учебное пособие / Под
ред. М.Н.Марченко.-М.: Юристъ,2002.-С183.

4 Див.: Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. Н.И.Матузо-
ва и А.В.Малько.—
2-е изд.перераб и доп.—М.: Юристъ, 2001.—С.79.

Див.:  Морозова Л.А.   Теория  государства  и   права:   Учебник.— Ъ1.:Юристь,2002.-С75.

6 Общая теория права и государства: Учебник/Под ред. В.В.Лазарева. -2-е изд., перераб. и доп. - М.: Юристь, 1996. —С.ЗОЗ; Теория государства и права: Учебник для вузов/ Под ред. М.М.Рассолова, В.О.Лучина, Б.С. Эбзе-ева, - М.:ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право, 200І.-С.80.

Див.: Теория государства и права. Учебник для юридических вузов и факультетов. Под ред.В.М.Корельского и В.Д.Перевалова.—М: ИНФРА-М-НОРМАД997.-С.179, 2-е изд. изм. и доп.-М.: НОРМА (ИНФРА-М),2002.—С.184; Мухаев Р.Т. Теория государства и права.— М.: Приор, 2002.-С.129-130.

65


С. К. Бостан, С. М. Тимченко

"принципи взаємин між ними (органами - СБ.), або ж участь громадян в обранні цих органів"1, на "правовий (передусім -конституційний) порядок відносин між ними і населенням"2.

Третя група являє собою своєрідний конгломерат дефініцій, що характеризується певним індивідуальним змістом. Більшою різноманітністю відрізняються, як правило, конституціоналісти. У науковому обігу дотепер вживається визначення А.Мішина про те, що "форма правління є найбільш зовнішнім вираженням змісту держави, що обумовлена структурою і правовим становищем вищих органів державної влади"3. К.Арановський називає форму правління як юридичну характеристику держави, що визначає умови утворення і структуру вищих інститутів влади, а також розподіл повноважень між ними4, а В.Чиркін - як характеристику "структури і взаємин органів законодавчої і виконавчої влади або інших основних органів держави в тих країнах, де немає розподілу на законодавчу, виконавчу і судову владу, а прийнята концепція "республіки рад"5.

Автори 4-хтомного фундаментального видання з "Конституційного права зарубіжних країн" під формою правління розуміють "систему формування і взаємовідносин глави держа-

Конституционное право зарубежных стран. Учебник для вузов / Под общ. ред члена-корр. РАН, проф. М.В.Баглая, д.ю.н., проф. Ю.И.Лейбо и д.ю.н., проф Л.М.Энтина.-М: НОРМА (ИНФРА-МрООО.-СПб.

Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів] / М.В.Цвік, В.Д.Ткаченко, Л.Л.Рогачова та ін.; За ред. М.В.Цвіка, В.Д.Ткаченка, О.В.Петришина.— Харьків: Право, 2002.-С.86.

3 Див.: Мишин А.А. Конституционное (государственное) право зарубеж
ных стран: Учебник.— М.: Белые альвы,1996,— С.
79. 19 Див.: Чиркин В.Е.
Конституционное право зарубежных стран.—М.: Юристъ,1997.—С.139.

4 Див.: Арановский К.Ф. Государственное право зарубежных стран: Учеб
ник для вузов. -М: ФОРУМ-ИНФРА-М,
1998.- С.154.

5 Див.: Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных стран. - М.:
Юристъ,1997. -С.139.

66

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

зи, вищих органів законодавчої і виконавчої влади'", український конституціоналіст АТеоргіца - "спосіб організації та функціонування вищих органів, який у принципі зумов люється становищем глави держави та його відносинами із законодавчою владою"2, а В.Шановал в одній з останніх, доповнених ним дефініцій, стверджує, що "форма державного правління - це відображений в основному законі спосіб організації державної влади, який засвідчує особливості компе-тенційних взаємозв'язків між вищими органами держави, насамперед тими, що співвіднесені із законодавчою та виконавчою владою"3.

Відокремлено у цьому ряду стоїть дефініція Е.Григониса, на думку котрого, форма правління "являє собою організацію вищої державної влади в країні, певні способи її здійснення, що залежать від політичного режиму" *.

Причина цього різномаїття поглядів, на нашу думку, полягає у тому, що вчені по-різному "бачать" об'єкт пізнання. Спробуємо і ми скласти уявлення про форму правління держави, як частини об'єктивно існуючого матеріального світу. І почнемо за допомогою методу "від зворотного", тобто зі з'ясування суті поняття "правління".

Зміст поняття "правління", на відміну від поняття "управління", в сучасній державознавчій літературі не розкривається. Яскравим прикладом цього є те, що навіть у "Юридичній енциклопедії" термін правління наводиться лише в од-

1 Конституционное (государственное) право зарубежных стран. Учебник
в
4-х томах. -Т.1-2 /Отв. ред. Б.А. Страшун.- М: БЕК, 1995- С.ЗОЗ. 23 Гри-
гонис Э.П.
Теория государства и права: Курс лекций.—СПб.: Питер, 2002.—

С.60.

2 Георгіца A3. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник.—Тер
нопіль: Астон,2003.-С199.

3 Шаповал В. Форма держави в конституційному праві // Вісник консти
туційного суду України,—2003.—№2.—С.49.

4 Григонис Э.П. Теория государства и права: Курс лекций. - СПб.: Питер,
2002. - С.60.

67


С.К.Бостан, С.М.Тимченко

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

ному значенні: як "виконавчий колегіальний орган колективного підприємства, господарчого товариства..."1. Дійсно, поняття "правління" містке, воно може бути статичним, як у зазначеному випадку, так і динамічним. Нас цікавить останній аспект, де "правління" виступає як вид соціального керівництва, котрий цілеспрямовано впливає на певну сферу соціальних відносин. Оскільки це керівництво (правління) може здійснюватися на різних рівнях: сімейному, корпоративному, державному тощо, термінологічне позначення виду правління, що відповідає кожному з цих рівнів, завжди потребує конкретизації.

Відносно досліджуваної нами проблеми правління буде державним, тобто "державне правління", яке являє собою особливий і самостійний вид діяльності держави щодо керівництва соціальними процесами, котрі б результатом взаємодії певного кола державних органів, які у сукупності утворюють спеціальну державну систему. Саме ця система, виступаючи як своєрідний "двигун", що виробляє "енергію" правління в державі і є, на нашу думку, тим самим об'єктивно і реально існуючим об'єктом пізнання - "формою державного правління".

Системність - це головна умова, середовище матеріального існування форми державного правління. Вона насамперед виявляється у тому, що форма державного правління як система має свою мету, тобто те, чого вона повинна досягти на основі свого функціонування - правити (керувати) державою. Це дуже важливо, тому що об'єкт виступає як система лише відносно своєї мети. Ціль, вимагаючи для свого досягнення визначених функцій, обумовлює через них склад і структуру системи.

Склад системи - повна (необхідна і достатня) сукупність елементів системи, узята поза її структурою. В якості еле-

Юридична енциклопедія: В 6 т./ Редкол.: Ю.С.Шемшученко та ін.— К.:"Укр. енцикл" ім. М.П.Бажана, 2002.- Т.4: Н-П.-С.715

68

 ментів форми державного правління - внутрішньої вихідної ниці, функціональної частини системи, власна будова якої не розглядається, а враховуються лише її властивості, необхідні для побудови і функціонування системи, - виступають органи державної влади. Однак склад системи - це просто набір елементів, котрий не здатний виконувати відповідні функції і досягти мети без наявності структури - тобто відповідних відносин і зв'язків, що утворюють певну цілісність, єдність між цими державними органами. Оскільки процеси державного керівництва здійснюють різні органи, доцільно підкреслити, що "державне правління" є прерогативою тих органів, який за словами М.Коркунова, здійснюють "верховне управління", тобто вищі органи державної влади. Саме структурно-інституціональна єдність цих вищих органів держави складає основний каркас "форми державного правління".

Постає питання: чи усі вищі державні органи здійснюють державне правління, які взаємозв'язки між ними і на чому вони базуються?

На перше питання можна відповісти, погодившись з наведеними вище думками В.Шаповала та авторів багатотомного видання з "Конституційного права зарубіжних країн" за редакцією Б.Страшуна про те, що структурними елементами форми державного правління виступають тільки вищі органи законодавчої і виконавчої влади. Якщо точніше, то дана система буде складатися з наступної тріади вищих державних інститутів: інституту законодавчої влади, інституту глави держави та інституту уряду. Як бачимо, до складу елементів форми державного правління не входять органи судової влади. Це обумовлено тим, що вони суттєво впливають на форми і методи здійснення політичної влади, тобто "відповідають за стан" іншої складової частини форми держави - форми політичного режиму. Можна погодитися з деякими авторами (наприклад, В.Чиркіним), що і судова влада впливає на форму державного

69


С. К. Бостан, С. М. Тимченко

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

правління, але цей вплив непрямий, і обумовлений він загальним станом форми держави, у системі якої знаходяться ці органи.

Що стосується взаємозв'язків елементів форми державного правління, то вони обумовлені відповідним принципом, покладеним в основу цієї структурно-інституціональної системи влади. Якщо її будова базується на принципі концентрації а не розподілу влади, то кількість взаємозв'язків у системі - влада законодавча, влада глави держави і влада уряду - мінімальна, оскільки вони "замикаються", як правило, на одному елементі (органі), що, по суті, і править у державі. Якщо за основу узятий принцип деконцентрації влади, тобто розподілу влади, то кількість взаємозв'язків у зазначеному владному трикутнику збільшиться і саме державне правління буде результатом загальної (сукупної) діяльності названих вище органів державної влади.

Ці взаємозв'язки виявляються:

а) принципом розподілу (або нерозподілу) влади;

б) у порядку формування вищих органів законодавчої і
виконавчої влади;

б) у розподілі компетенції між ними;

в) у способах взаємного впливу цих органів через засоби
контролю і відповідальності один перед іншим.

Виходячи з викладеного форма державного правління, на нашу думку - це структурно -інституціональна і функціональна державна система, зміст якої визначається принципами організації та взаємодії вищих органів законодавчої і виконавчої влади, порядком їх формування та правовим становищем.

Ця "матеріальна" модель, у свою чергу, може стати джерелом різних дефініцій, вироблених представниками різних наукових галузей державознавства під своїм "гносеологічним" кутом зору. У юридичній науці, наприклад, можна виділити кілька теоретичних рівнів сприйняття досліджуваного явища,

70

 ио, деякою мірою, знайшло відображення у наведеному гру-лнні дефініцій. Вказуючи на їх авторів, ми не випадково актували увагу на "належність" вчених до однієї з галузей юридичної науки - теорії держави або ж конституційного їжавного)  права.   Як  видно,  і  теоретики,  і   консти-юналісти знаходяться у всіх цих групах, і це, на наш погляд, свідчить про певну непогодженість отриманого результату з предметом науки, яку даний учений представляє. З метою запобігання такої плутанини є необхідність у розмежуванні пізнавальних підходів: теоретикам доцільно вивчити форму державного правління через призму сутнісних якостей держави на загальнотеоретичному рівні, а конституціоналістам - через призму конституційного законодавства та конкретної політико-правової практики - особливі й одиничні їх прояви. З позиції теорії держави, форму державного правління, на наш погляд, слід розуміти як спосіб вираження тієї сторони змісту держави, що визначається принципами організації та функціонування системи вищих органів законодавчої і виконавчої влади, порядком їх формування та правовим становищем.

А з позиції конституційного права - як відносно стійку, що одержала своє закріплення в юридичних, як правило, конституційно-правових нормах, структурно-інституціональну систему влади, зміст якої визначається порядком формування, правовим становищем і принципами взаємовідносин вищих органів законодавчої і виконавчої влади. Іншими словами, форма державного правління, з позиції конституціоналіста - це конституційно-правовий інститут, який являє собою внутрішньо погоджену систему норм, що регулюють у їх єдності порядок формування, правове становище і принципи взаємовідносин вищих органів законодавчої і виконавчої влади.

З вищенаведеного витікає, що, досліджуючи форму державного правління, і теоретики, і конституціоналісти відтворюють різні за рівнем узагальнення теоретичні моделі (прототипи) форм державного правління. У сучасному світі особли-

71


С.К.Бостан, С.М.Тимченко

ве й одиничне в цих теоретичних прототипах знаходять висвітлення в їх конституційних моделях. Ефективність останніх, у свою чергу, може бути оцінена тільки при зіставленні з їх практичними проявами, або ж, за словами Г.Єллінека, політичними формами державного правління, котрі являють собою не систему елементів з передбачуваним результатом, a сукупність функціональних взаємовідносин відповідних суб'єктів влади, результатом якої є реальне (практичне) правління в державі.

В ідеалі і теоретико-юридична, і політична моделі форми державного правління повинні збігатися, на практиці ж остання, як "моментальний знімок держави" (Г.Єллінек) має схильність до "дрейфу". Цей "дрейф" може знаходитися в межах, визначених правовим полем конституційної моделі, або ж виходити за нього. Тому на конституційному праві лежить велика відповідальність, оскільки тільки воно може визначити межі, коли ці політичні форми державного правління стають нелегітимними і мають бути "повернуті" у правове (конституційне) поле, або ж коли такі відхилення від конституційного прототипу показують свою ефективність на практиці і тим самим обумовлюють корегування змісту самої конституційної моделі.

§2. Типологія форм державного правління

Сучасна класифікація форм державного правління спирається на підготовлений попередніми поколіннями дослідників відповідний базис. Найбільшою різноманітністю відрізняються класифікаційні схеми зарубіжних державоз-навців, котрі в своїй більшості спираються на формально-юридичні або політико-практичні критерії. Для постсоціалістич-ної, у тому числі і сучасної вітчизняної юридичної науки характерний багаторівневий підхід до класифікації форм державного правління. За деякими виключеннями ані теоретики, ані конституціоналісти не виходять за межі загальноприйня-

72

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

тої класифікаційної схеми форм державного правління. Розподіляючи держави за формами правління, вони зокрема відзначають, що "традиційно в науці розрізняють дві форми правління - монархію і республіку". Монархії бувають необмежені (абсолютні) та обмежені або ж конституційні (дуалістичні та парламентарні ), а республіки - класичні: президентські та парламентарні , гібридні (змішані) та деякі особливі (соціалістичні, директоріальні, монократичні, мілітарні тощо), що знайшло своє практичне втілення в одній або в невеликій групі держав.

Засади цієї класифікації, котра певним чином були "модернізована" вітчизняними державознавцями радянських часів, закладені ще на рубежі минулого століття. Постає питання: чи відповідає ця класифікаційна схема політико-право-вим реаліям і науковим потребам початку XXI століття? В принципі так, оскільки базові елементи цієї конструкції досі збереглися. Але ж у певних деталях, на нашу думку, є можливості для її вдосконалення.

Це, насамперед має стосуватись типології форм державного правління - класифікаційної операції вищого рівня, яка за найбільш суттєвими ознаками дозволяє створити "збірний" зразок (образ), тип досліджуваного явища. Чи є вищезгадані "основні форми" типами форми державного правління? З одного боку ніби-то так, оскільки вони займають верхню сходинку на цій класифікаційній схемі і є вихідними для виділення спадних видів форм державного правління. З іншого - ні, оскільки поділ на монархію і республіку, по суті, здійснюється за формальними критеріями. За наявною в юридичній науці традицією основні види (типи) форм правління тих чи інших держав визначаються порядком заміщення поста (посади) глави держави - якщо глава держави обраний народом, то це республіка, якщо він заміщує свій пост шляхом наслідування — монархія. Однак у сучасних умовах цей критерій втратив свою колишню сутнісну значимість і набув формальної ознаки. Для

73


С.К.Бостан, С.М.Тимченко

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

типологізації форм державного правління потрібен ґрунтовний аналіз сутнісних ознак форми державного правління, зміст якої обумовлений державою (типом держави і типом її форми.—С.Б.) відповідної історичної епохи.

Історія державно-організованого суспільства свідчить, що однією з найдавніших форм організації державної влади є монархія (від гр. моно - один, єдино і архія - влада, правління '). На питання чи є монархія типом форми державного правління ми відповідаємо ствердно, оскільки, незважаючи на деякі видові розходження ЇЇ в рабовласницькому та феодальному суспільствах, у країнах Західної та Східної цивілізацій, згадані типові риси (ознаки) у сукупності створюють характерну саме для держави станово-кастового суспільства (рабовласницького і феодального суспільств)2 типову модель форми правління, її зміст знайшов безпосереднє відображення у самому терміні монархія (моноправління) і характеризувався стійкістю, стабільністю, довготривалістю, оскільки обумовлювався сутністю держави станово-кастового суспільства, його моно-кратичною формою 3.

Громадянське суспільство, що прийшло на зміну станово-кастовому, обумовило появу нового типу держави, його загальної полікратичної форми та протилежного монархії типу форми державного правління4. Структура і характер цієї структурно-інституціональної системи влади мала під собою соціально-економічні, політичні й ідеологічні підстави, обумовлені специфікою нового безстанового (громадянського), суспільства.

1 Пазенюк B.C. Архія// Юридична енциклопедія: В 6 т./ Редкол.: Ю.С.Шемшученко та ін.— К.:"Укр. енцикл" ім..М.П.Бажана,1998.— ТІ: А-Г.-С.153.

Див. докладніше: Бостпан Л.М., Бостан С.К. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник—К.: Центр навчальної літерату-ри,2004.-672 с

Див.: Сравнительное конституционное право / Отв. ред. В.Е.Чиркин.— М.: Международные отношения, 2002.—С.255

Там само.

74

 Поява такої форми державного правління, де формування і функціонування складових її органів засновано на тих чи інших демократичних засадах, мало під собою насамперед соціально-економічні основи: ринкову економіку, засновану на приватній власності, нову соціальну структуру суспільства, наявність чисельного "середнього класу" тощо. Але на відміну від монархії, котра виникла ірраціонально, на базі практичного досвіду, поява протилежної їй форми державного правління в громадянському суспільстві була підготовлена попередньою суспільно-політичною думкою. Вона, виходячи з принципу формальної рівності людей (неприпустимого для колишнього суспільства), підготувала суспільну свідомість до раціонального сприйняття державної влади, представником якої може стати будь-який громадянин, створила різні моделі її декон-центрації, засновані на принципі поділу влади і їх балансу через систему стримувань та противаг. Саме визнання та практичне втілення цього принципу у державне життя здійснили кардинальний переворот в структурно-інституціональній системі вищих органів державної влади, результатом якого став перехід від правління одного (мпнпт) органу до правління взаємопов'язаних між собою багатьох (сплй) вищих державних органів.

Як зазначалося, цю "основну" форму державного правління зазвичай називають республікою. Але широко відомий термін "республіка" для позначення форми правління є, на нашу думку, не зовсім вдалим, оскільки його етимологічний зміст не розкриває сутності досліджуваного явища. Останнє, як відомо, являє собою систему влади, владних інститутів, що має знайти відображення у його назві. Термін "монархія" для цього цілком підходить, оскільки його етимологічний зміст - єдиновладдя, єдиноправління - безпосередньо дає уявлення про джерело і суб'єкт правління у державі. Термін же "республіка" (від лат. res - справа і publica -публічна, суспільна), який дослівно означає "справа публічна

75


С. К. Бостан, С. М. Тимченко

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

(суспільна)", прямого уявлення про форму державного правління не Дає. Постає питання: чому термін "республіка" зайняв місце у цьому понятійному ряду? Певною відповіддю на це може бути формальна аргументація абсолютної більшості сучасних державознавців, котрі поділ на монархію і республіку пояснюють "традицією", що склалася у державознавстві.

Така традиція дійсно міцно закріпилася в державознавстві. Своїми коренями вона сягає у давнину. Термін "республіка" вперше у понятійний обіг був уведений відомим давньоримським мислителем Цицероном, який, сформулювавши положення "res publica est res populi" (загальна справа є справу народу), сприяв входженню терміну "республіка" до суспільно-політичного лексикону та сприяв його наступному поширенню. З висоти сьогодення видно, що Цицерон під республікою розумів "державу" з відповідним соціальним змістом, а не один з видів (типів) форми державного правління. На користь цього, зокрема, свідчить те, що термін "республіка" він використовував як синонім терміну "держава". Одна з його праць - "Про державу" латинською мовою так і називається "De re publica"1. Як додатковий аргумент також можна навести факт відсутності терміну "республіка" серед тих, що використані Цицероном для позначення форм держави: монархія, аристократія і демократія.

Родоначальником двочленного поділу "основних форм правління" на монархію та республіку вважається відомий італійський мислитель Н.Макіавеллі. "З того часу, як Макіавеллі протиставив республіку пануванню князя, - писав Г.Єллінек на рубежі ХІХ-ХХ ст. - грецький тричленний поділ на монархію, аристократію і демократію (політію) та їх перекручені форми хоча й не витісняються протиставленням монархії та республіки, але все ж таки пізніше й інші автори під

1 Див.:Цицерон. О Государстве - О законах.-М.: Наука, 1Э66.-С.20, 183.

 впливом Макіавеллі кладуть двочленний поділ в основу вчення про форми держави"1. "Всі держави, які володіли або володіють владою над людьми, - зокрема писав Н.Макіавеллі, -були або республіками або державами, керованими єдиновладно"2. Н.Макіавеллі ці поняття справді використовує дуже часто, але більш детальний аналіз його праць "Державець" і, особливо, "Роздуми про першу декаду Тита Лівія" свідчить про те, що італійський мислитель, як і його попередник Цицерон, під республікою і монархією теж розумів не форму держави, а саму державу із відповідним соціальним змістом. У першому випадку це держава, яка спирається на соціальну рівність, в іншому - на соціальну нерівність3.

У такому ж сенсі, тобто як синонім держави, республіку розумів і Ж.Боден. Тільки після нього суспільно-політична думка починає використовувати термін республіка і для позначення форми правління. Це, однак, було обумовлено не стільки державницькою теорією, скільки практикою державотворення того часу в деяких країнах. Не випадково першу спробу сприйняття терміну республіка як форми правління здійснено голландським мислителем та юристом Г.Гроцієм, за "плечима" якого був досвід побудови в Нідерландах "Республіки Об'єднаних провінцій" у 80-х pp. XVI ст. Англійська буржуазна революція сер. XVII ст. з її невдалою спробою встановлення республіки теж привернула увагу до неї мислителів (наприклад, Ш.Монтеск'є, Ж.Ж.Руссо та ін.), але своєрідну крапку над "і" у цьому питанні поставила американська конституція 1787 p., котра юридично закріпила за створеною новою державою - США - так звану   республіканську форму

правління.

Таким чином, юридичне закріплення і практичне втілення

ідей про республіку в СІЛА сприяли відходу від початкового

1 Еллинек Г. Общее учение о государстве.—T.I.—СПб., 1908.—С.492.

Макиавелли Н. Государь: Сочинения.—Харьков: Фолио,1998.—С.50. 3 Там само.-С. 179.

76

 77


С.К.Бостан, С. М. Тимченко

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

етимологічного змісту самого терміну і остаточному закріпленню у вченні про форми держави двочленного поділу на монархію і республіку. Під впливом такого переконливого досвіду в науці про державу відбулося змішання елементів різних понятійних рядів, яке чітко видно, якщо на це явище подивитись через призму понятійно-категоріального апарату сучасного державознавства, особливо вітчизняної загальної теорії держави і права.

Спираючись на такі ключові поняття останньої як сутність держави та форма держави, можна дійти висновку, що, використовуючи положення "публічна справа є справа народу", Цицерон, як утім і Н.Маккіавелі, Ж.Боден та ін., мали на увазі не форму держави, а соціальну сутність останньої. Саме у цьому ж сенсі, на нашу думку, має бути використаний у державознавстві термін "республіка", який би слугував для характеристики якісно нової, народної держави. Тобто під республікою, повертаючись до початкового змісту цього терміну, слід розуміти створену народом (populi) державу, соціальне призначення та мета функціонування якої є забезпечення його загальних інтересів (публічної справи - res publico), а не окремих верств населення. Оскільки забезпечення загальних інтересів народу можливо за умов рівності усіх його суб'єктів (громадян), то республіка - це держава, сутність якої обумовлена певним періодом розвитку державно-організованого суспільства, а саме його "громадянським" станом. Іншими словами республіка - це тип держави епохи громадянського суспільства. Всі ж держави колишньої, станово-кастової епохи за своєю сутністю і відповідно типом - "нереспубліки" (аге-spublica), оскільки були засновані на соціальній нерівності суб'єктів державного спілкування. З точки зору формальної логіки нонсенсом виглядає позначення, наприклад, античних держав як республік, оскільки вони були "загальною справою" тільки частини народу, в той час як інша його частина, як правило, набагато чисельніша, знаходилась у рабстві. Станова ра-

78

 бовласницька або феодальна держава за своєю сутністю у принципі не може бути республікою.

Неузгодженість понять "монархія" і "республіка" проявляється і на сучасному етапі. Так звані "парламентарні монархії", котрі, якщо узяти за основу традиційний критерій -порядок заміщення поста глави держави, з одного боку на 1/3 є "монархіями", оскільки державу очолює спадкоємний, не відповідальний ні перед ким глава держави, а з іншого - на 2/3 республіками", оскільки органи законодавчої і урядової влади формуються безпосередньо (парламент) або опосередковано (уряд) громадянами. Питання виникає також щодо наявності "феодальних" монархічних форм за походженням в розвинутих країнах Європи, Північної Америки, Азії та Австралії, які вже віджили, і конституюванні множини "прогресивних" республіканських форм у відсталих державах Африки.

На сучасному етапі такі суперечності все більше стають очевидними і свідчать про наявність певної кризи у питаннях про класифікацію форм державного правління. Тому цілком закономірними є спроби деяких вчених знайти нові підходи щодо поділу держав за їх формами правління. У цьому плані заслуговує на увагу точка зору Е.Григониса, котрий стверджує, що "всі форми правління можна поділити на єдиновладні та засновані на поділі влад, причому як тими, так і іншими можуть бути і монархія, і республіка"1. На перший погляд, автор ніби-то дає зрозуміле пояснення з приводу того, що являють собою "африканські республіки", котрі за цим критерієм є "єдиновладними республіками". Але "єдиновладна республіка," як і "монархія, заснована на поділі влад", це "нон-сенсні", за своїм змістом словосполучення, такі, що взаємо ви^ ключають один одне, оскільки у принципі монархія має бути тільки єдиновладною, а республіка - тільки такою, що заснована на поділі влад. У даному випадку ми маємо справу зі

1 Григонис Э.П. Теория государства и права.—СПб.: Питер,2002.—С.62.

79


С.К.Бостан, СМ.Тимченко

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

своєрідною "підгонкою" нового змісту під традиційні, непорушні поняття, що однак, чіткості цьому питанню не додає.

Щоб вийти з цієї ситуації, на нашу думку, необхідно знайти терміну "республіка" відповідне місце у понятійному ряду: держава - тип держави - тип форми держави - тип форм державного правління та переглянути критерії типологізації і класифікації форм державного правління.

Зазначений вище понятійний ряд для відповідної історичної епохи виглядає наступним чином:

  1.  держава епохи станово-кастового суспільства за типом
    - нереспубліка
    (arespublica), за типом форми держави - моно-
    кратія, за типом форми державного правління - монархія;
  2.  держава епохи громадянського суспільства за типом -
    республіка, за типом форми держави - полікратія, а за типом
    форми    правління    пропонуємо    назвати    цю    державу
    поліархією.

Термін поліархія, що походить від сполучення грецьких слів полі - багато і архія - правління, влада, вперше в науковий обіг був уведений на початку 50-х pp. XX ст. американським політологом Р.Далем. Вважаючи незаслуженим те, що він вийшов з уживання, наступну свою наукову діяльність Р.Даль пов'язав з розробкою його змісту. Віддаючи належне американському політологу за "реанімацію" терміну "поліархія", ми однак повинні констатувати, що він використовується ним у самому широкому сенсі1, по суті, для позначення саме типу держави громадянського суспільства. На нашу думку, його відхід від смислового змісту терміну поліархія як "управління державою чи містом багатьма на противагу монархії", що

Водночас деякими сучасними авторами термін поліархія трактується дуже вузько, наприклад як "множина форма правління різних осіб, родин". Див.: Пазенюк B.C. Архія // Юридична енциклопедія: В 6 т./ Редкол.: Ю.С.Шемшученко та ін.— К.:"Укр. енцикл" ім..М.П.Бажана,1998.— ТІ: А-Г.-С153.

80

 містилось в оксфордському словнику 1909 р. і самому Р.Далю послужило відправною точкою для його наукових розробок, не має достатніх підстав. Більш слушною у цьому випадку вважаємо думку авторів зазначеного вище довідникового видання, які під поліархією розуміють форму організації влади протилежну монархії.

Введення терміну "поліархія" і в науковий обіг вітчизняного державознавства, у тому числі і конституційно-правової науки, сприяло б, на нашу думку, досягненню певного балансу між термінами "монархія" і "республіка.

Використання "поліархії" замість "республіки" при типології форм державного правління", по-перше, усунуло б існуючий мовно-термінологічний "грецько-латинський" дисбаланс у цьому питанні, беручи за основу одну мову - грецьку, котра є загальновизнаним термінологічним джерелом державознавства, на відміну від латинської, яка вважається мовою права (правознавства).

По-друге, усувається існуючий дисбаланс між етимологічним змістом цих понять. Монархія - влада, яка є похідною від одного суб'єкту, а правління є результатом дії теж одного державного органу - монарха; поліархія - влада, яка похідна від багатьох суб'єктів (народу), а правління є результатом колективних дій теж багатьох (більше одного) державних органів.

По-третє, обидва ці терміни за природою відображених в них явищ є юридичними (нейтральними), оскільки безпосередньо пов'язані з державною владою. При старому поділі монархія - за змістом політико-правовий термін, республіка ж -соціальний.

І нарешті, використання термінологічної пари: монархія -поліархія внесе у науку загальної теорії держави і права пев-

1 Даль Р. Полиархия, плюрализм и пространство // Антология мировой политической мысли: В 5 т.—Т.2.—С.614.

81


С. К. Бостан, С. М. Тимченко

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

ний порядок у понятійний ряд: держава - тип держави - тип форми держави - тип форм державного правління, де термін "республіка", виходячи зі свого етимологічного змісту, у цій понятійно-категоріальній ієрархії має зайняти більш високу, ніж раніше, сходинку.

Відносно критеріїв класифікації, нагальною є потреба у створенні комплексного класифікатора форм державного правління як певної сукупності ієрархічно розміщених критеріїв, котрі залежно від свого змісту, будуть використані для визначення типів, видів та підвидів форм державного правління. До складу такого класифікатора доцільно включити такі класифікаційні критерії.

  1.  Принцип поділу влади, відсутність або наявність якого
    вирішальним чином впливає на спосіб організації, механізм
    реалізації державної влади, а відповідно і на здійснення
    правління в державі.
  2.  Режим взаємодії вищих органів законодавчої і виконав
    чої    влади     (режим    злиття,    режим    поділу,    режим
    співробітництва) та
    ступінь впливу інститутів глави держави
    і законодавчої влади через засоби формування та контролю на
    урядову владу.
  3.  Спосіб (порядок) формування вищих органів виконавчої
    та законодавчої влади.

Як видно, критерій, що вказує на способи формування державних органів (особливо інституту глави держави), котрий завжди вважався головним, ми помістили на останньому місці. І це не випадково, оскільки у сучасних умовах він набув формального характеру. Як підтвердження цьому можна вказати на однаковий правовий статус глав держав з т.зв. парламентарною формою правління, коли одні з них наслідують цю посаду ("парламентарна монархія), а інші - на неї обираються ("парламентарна республіка"). У сучасній юридичні літературі справедливо відзначається, що ці "обидві форми державного правління не мають принципової різниці в організації та

82

 кціонуванні вищих органів державної влади, за винятком зизнання    главою   держави    обраного    президента    або,

ювідно, спадкового монарха" \

Порядок заміщення посади глави держави на певному історичному етапі (майже до початку XX ст.) дійсно був одним з тих основних чинників, що визначав зміст форми правління. Але у подальшому він втратив своє колишнє першорядне значення, оскільки визначальним для поділу форм правління стало визнання принципів, на яких будується відповідна система владних органів, котра здійснює правління у державі, а не хто є главою держави і яким шляхом він заміщує цю посаду. З урахуванням цього можна скласти удосконалену класифікаційну схему форм правління сучасних держав.

Узявши за основу принцип поділу влади, відсутність або наявність якого обумовлена сутністю держави відповідної історичної епохи, ми можемо визначити вихідні для цієї класифікації одиниці. Ними будуть, з одного боку, монархія, обумовлена типом держави станово-кастового суспільства з його монократичною формою, а з іншого - поліархія, обумовлена типом держави громадянського суспільства з його полікратич-ною формою.

§3. Монархія в зарубіжних країнах

3.1. Поняття монархічної форми правління. Класифікація монархічних держав

Монархія склалася ще на зорі появи держави, у суспільствах ранніх землеробських культур, де організація влади, здійснювана на жорстко централізованій основі, згори

1 Тихонова Є А. Парламентська республіка // Юридична енциклопедія: В 6 т./ Редкол.: Ю.С.Шемшученко та ін.— К.:"Укр. енцикл" ім..М.П.Бажана, 2002.- Т.4: Н-П.-С.438-439.

83


С. К. Бостан, С. М. Тимченко

донизу, була найбільш ефективною, зрозумілою, відповідала найсуворішій регламентації сільськогосподарського виробництва, духовному світу хліборобів-общинників. Духовною її основою було те, що в патріархальній свідомості склалося уявлення про природну нерівність людей, їх диференціацію за майновим становищем, званням, місцем в соціальній ієрархії. Звідси і розподіл суб'єктів державного спілкування (населення) за походженням "на тих, хто допущений і тих, хто не допущений до здійснення верховної влади...'". Саме закріплена у праві соціальна нерівність населення є джерелом і живильним середовищем монархічної влади протягом тривалого історичного періоду. В історії державно-організованого суспільства цей період займає цілу епоху - епоху станово-кастового суспільства. Протягом усього цього часу така форма організації верховної державної влади набула відповідних типових рис (ознак).

Першою, найбільш суттєвою ознакою, котра етимологічно знайшла своє практичне втілення у змісті самого терміну монархія, є єдиновладдя (єдиноправління). Це означає, що державна влада, яка характеризується організаційною і функціональною єдністю своїх органів, сконцентрована в руках одного з них - глави держави, що персоніфікується монархом. Оскільки серед суб'єктів державного спілкування один він є джерелом державної влади, то в його руках зосереджується вся повнота цієї влади. Влада монарха верховна, суверенна, не знає обмежень і поширюється на усі сфери державної діяльності. Тобто правління в такій державі є результатом одноособових дій одного вищого органу влади - глави держави, оскільки навіть при розподілі повноважень між іншими державними органами остаточне рішення з будь-якого питання залишається за ним.

(НОРМА-ИНФРА), 2002.-С593. 84

Проблемы общей теории права и государства: Учебник для вузов /Под.общ. ред. акад. РАН, д.ю.н., проф. В.С.Нерсесянца.—М.:НОРМА

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

Суть другої ознаки, котра вказує на монархічний характер системи влади цієї історичної епохи, полягає у тому, що суб'єкти державного спілкування (населення) усунуті від процесу формування органів верховної влади, а відтак і процесу легітимації політичної влади у державі. Владні інституції формуються одним правителем і відповідальність несуть перед ним.

Третьою типовою ознакою монархічної форми правління є відсутність юридично закріпленого механізму відповідальності глави держави. Правитель не несе конкретної політичної і юридичної відповідальності за результати свого правління, а за помилки і зловживання в державному керівництві відповідають державні чиновники.

Четверта її ознака - спадковість при передачі влади від одного глави держави до іншого,

П'ята - безстроковість, довічність влади правителя.

Шосте - така форма правління є політичною, за своєю суттю не правовою (точніше неконституційною) системою влади, оскільки її структура і порядок функціонування визначаються монархом, виходячи з власних міркувань політичної доцільності.

Таким чином, монархія - це типова для держави станово-кастового суспільства структурно -інституціональна і функціональна державна система, де верховна влада сконцентрована в руках глави держави, котрий у силу свого особливого політичного статусу (первинність і довічність владних повноважень, безвідповідальність і спадковість) одноосібно править державою.

Монархія як форма правління держави колишньої епохи, в епоху громадянського суспільства закономірно має піти з історичної арени. Це підтверджує і тенденція її розвитку в останні сто років: якщо на початок минулого століття країни з монархічною формою правління за своєю чисельністю суттєвого переважали, то на початку XXI ст., за деякими дани-

85


С.К.Бостан, С.М.Тимченко

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

ми, таких держав існує 45, тобто біля 1/5 всіх країн світу. Географія її поширення така: в Європі - 12 (Андорра, Бельгія, Ватикан, Великобританія, Данія, Іспанія, Ліхтенштейн, Люксембург, Монако, Нідерланди, Норвегія, Швеція), в Америці - 10 (Канада, Антигуа і Барбуда, Багамські Острови, Барбадос, Беліз, Гренада, Сент-Вісент і Гренадини, Сент-Кітс і Невіс, Сент-Люсія, Ямайка), в Австралії та Океанії - 6 (Австралія, Нова Зеландія, Папуа-Нова Гвінея, Соломонові Острови, Тонга, Тувалу); в Азії - 11 (Бахрейн, Бруней, Йорданія, Малайзія, Непал, Камбоджа, Кувейт, Катар, Об'єднані Арабські Емірати, Оман, Саудівська Аравія, Таїланд, Японія); в Африці - З (Лесото, Свазіленд, Марокко) '.

Перелічені вище монархії визначені за традиційним критерієм - порядком заміщення посади глави держави (наслідування, хоча в деяких з цих країн вони обираються), але, якщо узяти за основу поділ влади, то "справжніх" монархій у сучасному світі стане ще менше. Такими, на нашу думку, мають бути держави, які за рівнем соціально-політичного розвитку "знаходяться" ще у станово-кастовому суспільстві, або ж на перехідному до громадянського суспільства етапі. Ключовою ознакою форми їх державного правління є невизнання принципу поділу влади, котре приводить до єдиновладдя глави держави, що етимологічно знаходить своє практичне втілення у змісті самого терміну "монархія".

Виходячи з цього, дійсною монархією, на нашу думку, слід вважати не державу, глава якої формально наслідує владу, а лише ту державу, де політична влада зосереджена в руках її глави, поширюється на усі сфери державної діяльності і "є рушійною силою усього державного механізму"2. Саме у такій державі глава держави є монархом, оскільки він є єдиновладним правителем. В т.зв. "монархії, заснованій на поділі влади" (парламентарній   монархії), глава держави не є монархом,

1 Георгіца A3. Конституційне право зарубіжних країн.—С.205.

2 ЕллинекГ. Общее учение о государстве.—T.I.—СПб., 1908.—С.502.

 оскільки колишня його одноосібна влада (тоді він дійсно був монархом) поділена поміж іншими органами, котрі у цій системі владних відносин, як правило, переважають владу глави держави. Керівник такої держави - це не монарх, а лише глава держави, який займає свою посаду у певному порядку престо-лонаслідування. Така держава за формою правління, на нашу думку, взагалі не є монархією, навіть обмеженою, оскільки щоб так називатись потрібна наявність єдиновладдя у державі, котре могло б бути обмеженим якимось іншим органом, але без втрати самого монархічного елементу.

Виходячи з цього, існуючі ще у сучасному світі монархії, залежно від обсягу і характеру повноважень глави держави -монарха, повноти його влади, можна поділити на необмежені і обмежені. До необмеженої, як це загальноприйнято, слід віднести абсолютну монархію, а до обмеженої, на противагу традиційній класифікації, тільки т.зв. дуалістичну монархію. Останню поряд з т.зв. "парламентарною монархією", як правило, визначають як конституційну. Це, на нашу думку, не досить правильно, оскільки всі сучасні форми правління, у тому числі і деякі абсолютні монархії, тією чи іншою мірою знаходять своє закріплення у конституційному законодавстві.

3.2. Абсолютна монархія

Абсолютна монархія як форма правління держави колишнього станово-кастового суспільства зберегла основні свої риси передусім на арабському Сході. Така її живучість пояснюється наявністю "благодатної" соціально-економічної бази і відсутністю характерних для класичного абсолютизму гострих соціальних суперечностей. Це обумовлено багатими природними ресурсами, наявність яких у цьому регіоні дозволяє абсолютній (у політичній сфері) владі здійснювати соціально спрямовану політику і таким чином гальмувати об'єктивні процеси руйнування станово-кастового суспільства, у якому ці країни ще знаходяться, та їх перехід до громадянського

87


С.К.Бостан, С.М.Тимченко

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

суспільства. Цей чинник, тобто інша соціально-економічна база, відрізняє сучасну абсолютну монархію від її класичного прототипу пізньофеодальних часів. Від останнього сучасну абсолютну монархію відрізняє також те, що її зміст, як правило, визначається нормативними актами: конституціями або ж прирівняними до них конституційними законами, що на Сході, зазвичай, називаються нізамами. Однак вони виступають певним прикриттям, її "сучасною оболонкою", оскільки походять від монарха, котрий є джерелом всієї влади у державі. І нарешті, у державі з такою формою правління будь-які виборні органи відсутні, проте це не виключає можливість існування різного роду дорадчих установ, котрі, однак, одноосібну владу монарха ніяким чином не обмежують. З огляду на це, щоб відрізнити від класичної монархії періоду пізнього феодалізму сучасну абсолютну монархію, останню, на нашу думку, доцільно було б визначити як неабсолютну.

На сьогодні до держав з такою формою правління можна віднести Бахрейн, Бруней, Катар, Об'єднані Арабські Емірати, Оман, Саудівську Аравію1, але цей перелік може бути легко змінений, оскільки зміст форми правління цих держав досить динамічний, тому що цілком залежить від волі одного монарха. Це, наприклад, знайшло своє підтвердження у Бахрейні, який, після набуття 14 червня 1971 р. незалежності, обрав для себе дуалістичну форму монархічного правління. За прийнятою в 1973 р. Конституцією Бахрейну, главою держави визначався емір, він же - верховний головнокомандувач збройних сил. Виконавчу владу мала здійснювати Рада міністрів на чолі з прем'єр-міністром, якого призначав емір. Конституція передбачала створення однопалатного парламенту - Національних зборів у складі членів уряду та ЗО депутатів, що обиралися б населенням на 4 роки. Але справа до цього не дійшла, у 1975 р. емір, призупинивши дію конституції, розпустив парламент, і

1 Георгіца A3. Конституційне право зарубіжних країн.—С.201

88

 тим самим, по суті, встановив замість дуалістичної абсолютну монархію. її зміст не змінився і тоді, коли через 17 років, у грудні 1992 p., був сформований спеціальний державний орган - рада (шура) з ЗО чоловіків, котра на дорадчих началах, як прийнято в цих країнах, брала участь у розробці проектів законів, що затверджуються главою держави1.

Схожим є і зміст форми правління Саудівської Аравії. Главою держави є Король, котрий виступає уособленням влади сімейства Саудитів, якому історично належить роль лідера в політичному житті країни. Король водночас є головою Ради міністрів, верховним головнокомандувачем збройними силами; він має право оголошувати війну, надзвичайний стан і загальну мобілізацію, призначати на всі відповідальні цивільні, військові й дипломатичні посади. Рада міністрів розглядається як орган виконавчої та регламентарної влади; вона формується Королем, перед котрим несе відповідальність. Рада міністрів разом із Королем фактично здійснює законодавчі функції: схвалені ним нізами уводяться в дію королівськими декретами. Організація й діяльність Ради міністрів регулюється спеціальним нізамом 1958 року. Консультативна рада, організація якої регулюється спеціальним нізамом 1992 p., є дорадчим органом, котрий висловлює свою думку з приводу проектів нізамів, підготовлених Радою міністрів. Він призначається Королем у складі голови і 60 членів терміном на 4 роки. Консультативна рада також висловлює свою думку щодо проектів планів соціально-економічного розвитку, обговорює звіти міністрів та міжнародні договори й угоди2.

Як зазначалося, характерною рисою неоабсолютної монархії є те, що її владна конструкція може бути закріпленою у

1 Див.: .Федоренко В.Л. Бахрейн // Юридична енциклопедія: В 6 т./ Ред-кол.: Ю.С.Шемшученко та ін.— К.:"Укр. енцикл" ім.М.П.Бажана,1998.—

Т.1:А-Г.-С.2О2.

Див.: Правовые системы стран мира. Энциклопедический справочник / Отв. ред.—д.ю.н., проф. А.Я.Сухарев.—2-е изд. изм. и доп.—М.: НОР-МА-ИНФРА-М,2001.-С.562.

89


С.К.Бостан, С.М.Тимченко

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

"конституції" або ж прирівняних до неї законодавчих актах. Так, у Саудівській Аравії ст.5 конституційного документу (нізаму) 1992 р. декларує: "система влади у Королівстві Саудівська Аравія - монархічна. Влада належить синам короля -засновника Абдель Азіза Ібн Абдель Рахмана Аль-Фейсала Аль Сауда та синам їх синів...". Ст.5 Конституції ("Базового статуту держави" Оману 1996 р. проголошує, що "система правління - султанська ("монархічна"). І далі міститься положення, відповідно до якого влада буде успадкована по чоловічій лінії нащадками Турки Ібн Саїда Ібн Султана. Аналогічні положення містяться в конституціях Бахрейну, Катару, котрі проголошують своїх монархів також "недоторканними" персонами.

На "конституційному" рівні, як правило, закріплюється правове становище монарха, його широкі повноваження, і в першу чергу в сфері виконавчої влади. Наприклад, у Конституції Бахрейну прямо записано, що глава держави реалізує свою владу через міністрів (ст.ст. 33 і 55). У Конституції Катару також підкреслюється, що емір здійснює виконавчу владу за допомогою уряду (ст.18). Глава держави тут має повноваження на призначення та зміщення голови уряду і міністрів, вони є йому підзвітні. До наведеного додамо, що до компетенції монархів цих країн належить прийняття законів, їх ратифікація, повсюдно монарх є верховним головнокомандувачем1.   "Конституційні"   норми,   які  надають  такій  формі правління певний "ореол" легітимності, ще більше підвищують правлячий статус глави держави, посилюють його абсолютну владу.

3.3. Дуалістична монархія

Дуалістична монархія, будучи історично перехідною формою державного правління, об'єднує у своєму змісті елементи

1 Георгіца A3. Конституційне право зарубіжних країн.—С.201

90

 монархії та незначні елементи парламентарної форми правління. Серед перших - те, що главою держави є монарх, котрий володіє основними прерогативами у сфері виконавчої глади (він формує уряд, котрий як правило, є відповідальним перед ним, здійснює керівництво збройними силами, поліцейськими та іншими правоохоронними органами країни тощо), може призначати членів верхньої палати парламенту, розпускати останній, накладати вето на прийняті парламентом законопроекти. Наявність парламенту, котрий формується частково на основі загальних виборів, його можливість обмежувати повноваження монарха у законодавчій та уряду - у виконавчій сферах через інститут парламентської відповідальності - вказують на існування в таких державах рис парламентарної форми правління.

Згадані елементи так чи інакше знайшли своє відображення в формах правління Йорданії, Кувейту, Марокко,

В Кувейті главою держави є емір. Він же - верховний головнокомандувач збройних сил країни, верховний суддя і духовний лідер мусульман Кувейту. Виконавча влада належить емірові та раді міністрів на чолі з прем'єр-міністром, якого призначає монарх. За поданням прем'єр-міністра емір призначає міністрів з числа депутатів парламенту. Ключові посади в уряді обіймають члени правлячої династії. Законодавча влада належить еміру та однопалатному парламентові - Національним зборам у складі 50 депутатів, які обираються на 4 роки шляхом загальних прямих виборів (право голосу мають чоловіки, котрі досягли 30 років) при таємному голосуванні. Парламент відіграє роль переважно консультативного органу

при емірові1.

Відповідно до конституції країни 1952 р. главою Йорданського Хашімітського Королівства є король, який володіє

1 Див.: Федоренко ВЛ. Кувейт // Юридична енциклопедія: В 6 т./ Ред-кол.: Ю.С.Шемшученко та ін.— К.:"Укр. енцикл" ІМ..М.П.Бажана,1998.— Т.З: К-М.-С.426.

91


С. К. Бостан, С. М. Тимченко

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

широкими повноваженнями як в сфері виконавчої, так і законодавчої влади. Серед них: керівництво всіма збройними силами як верховного головнокомандувача; право оголошення війни і укладення миру, ратифікації договорів і угод, призначення виборів у Палату депутатів (нижню палату) і призначення членів Сенату (верхньої палати), а також спікера Сенату і прийняття його відставки, скликання Національних зборів (парламенту), розпуск обох палат парламенту чи звільнення від членства будь-якого сенатора, уведення, присвоєння і позбавлення цивільних і військових рангів, звань і почесних титулів, а також нагородження орденами і медалями, помилування чи скасування вироку суду; підтвердження винесеного судом смертного вироку.

Під безпосереднім керівництвом короля виконавчу владу здійснює уряд (Рада міністрів) на чолі з прем'єр-міністром. Король призначає прем'єр-міністра, звільняє його з посади чи приймає його відставку; призначає (за рекомендацією прем'єр-міністра) міністрів, звільняє їх від посади чи приймає їх відставку. Усі рішення Ради міністрів підписуються прем'єр-міністром і міністрами і у передбачених Конституцією і законом випадках передаються королю для затвердження.

Прем'єр-міністр і міністри несуть колективну відповідальність перед Палатою депутатів за здійснення державної політики країни. Крім того, кожен міністр відповідальний перед Палатою депутатів за роботу свого міністерства. Конституція вимагає, щоб кожен новий кабінет представив програму своєї діяльності Палаті депутатів. Якщо палата виносить вотум недовіри, кабінет має піти у відставку.

Законодавча влада належить королю і Національним зборам, які складаються із Сенату і Палати депутатів. Члени Сенату призначаються королем терміном на чотири роки (його склад оновлюється наполовину кожні два роки). Члени Палати депутатів (80 місць) обираються на загальних прямих вибо-

92

 рах. Закон про вибори закріплює частину депутатських місць за національними меншинами: шість місць - за бедуїнами (корінними жителями країни), три місці - за черкесами і чеченцями, дев'ять місць - за християнами. Прийнята 19 листопада 1974 р. парламентом поправка до конституції дає королю право розпустити обидві палати парламенту і правити країною протягом року одноосібно !.

Як видно в змісті форми правління Йорданії домінують елементи абсолютної монархії, але певні зміни в політичній системі країни, які відбулися, починаючи з початку 90-х pp. XX ст., ще раз свідчать про перехідний характер дуалістичної монархії. У прийнятій у 1990 р. Національній хартії -своєрідному доповненні до Конституції 1952 p., —Йорданія була проголошена правовою державою, котра дотримується принципу верховенства закону і черпає свою легітимність у "вільному волевиявленні народу". У 1991 р. скасований воєнний стан, що діяв з 1967 р., а в 1992 р. дозволена діяльність політичних партій, котра була заборонена ще в 1957 р.2

Форма державного правління Марокко юридично знайшла своє закріплення в Конституції 1972 р., нова редакція якої була прийнята в 1996 році. Вона поєднує у собі риси як абсолютної, так і парламентарної монархій. Перші виявляються в тому, що духовним і світським главою держави є Король, символ єдності нації, особа якого священна і недоторканна. Його особисті повноваження, які не потребують контрасигнування, знаходяться у сфері виконавчої влади: загальне керівництво апаратом управління, збройними силами, поліцією, призначення прем'єр-міністра, формування складу уряду, оголошення в країні надзвичайного стану, призначення суддів тощо. У

1 Див.: Федоренко ВЛ. Йорданія // Юридична енциклопедія: В 6 т./ Ред-
кол.: Ю.С.Шемшученко та ін.— К.:"Укр. енцикл" ім..М.П.Бажана,1999.— Т.2:
Д-Й.-С.740.

2 Правовые системы стран мира. Энциклопедический справочник / Отв.
ред.—д.ю.н., проф. А.Я.Сухарев.—
2-е изд. изм. и доп.—М.: НОРМА-ИН-
ФРА-М,2001.-С.242-243.

93


С.К.Бостан, СМ.Тимченко

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

законодавчій сфері Король має право відкладального вета, він вправі зажадати від Палати представників (нижньої палати) провести нове читання будь-якого законопроекту чи законодавчої пропозиції. Якщо ж проект або пропозиція, передані на нове читання, були прийняті або відхилені більшістю в 2/3 голосів нижньої палати парламенту, Король може своїм декретом передати на референдум будь-який законопроект або законодавчу пропозицію. Він також має право розпуску нижньої палати парламенту, але може це робити тільки після консультації з Головою Конституційної ради країни. Це право він використовував неодноразово, і протягом тривалого часу у Марокко продовжувалося безпарламентське правління.

Серед парламентських рис форми правління марокканської держави слід зазначити, по-перше, наявність самого парламенту - двопалатного законодавчого органу країни. Палата представників обирається терміном на шість років (2/3 - загальними прямими виборами, 1/3 - колегіями виборців). Верхня палата - Палата радників - була сформована в 1997 р. із представників профспілок і професійних організацій, а також органів місцевого самоврядування відповідно до змін в Конституції, схвалених в 1996 р.

На зразок запозиченої у Франції концепції "раціоналізованого парламентаризму" законодавча влада марокканського парламенту обмежена. Він може приймати закони тільки з кола питань, прямо перерахованих в Конституції. Всі інші сфери законодавчого регулювання залишені на розсуд регламентар-ної влади Короля й уряду. Палата представників повноважна приймати рамочні закони, котрі визначають лише найбільш загальні напрямки розвитку економічного, соціального і культурного життя держави. їх "конкретизацією" займається уряд, який має "регламентарні повноваження" на видання нормативних актів з цих питань.

По-друге, наявність Уряду (Ради міністрів) на чолі з Прем'єр-міністром як органу виконавчої влади. Після призна-

94

 -ення Королем членів Уряду Прем'єр-міністр викладає Палаті ■редставників свою програму. У переліку найважливіших по-моважень Прем'єр-міністра - здійснення регламентарної влади (нормативно-правового регулювання з питань, що не вхо-

до сфери законодавчих повноважень парламенту). Акти регламентарної влади, видані Прем'єр-міністром, контрасиг-

.ься міністрами, відповідальними за їх виконання.

Прем'єр-міністр може за заявою про загальну політику або лри голосуванні законопроекту порушити питання про відповідальність Уряду перед Палатою представників. Рішеная про відмову в довірі чи про відхилення законопроекту може бути прийняте тільки абсолютною більшістю голосів усіх членів Палати і спричиняє колективну відставку Уряду. Такою ж більшістю повинна бути схвалена резолюція осуду, що з метою відставки уряду може бути ініційована не менш ніж 1/4 членів Палати представників1. Таким чином, Уряд Марокко несе відповідальність перед Королем і Палатою представників, але навіть за конституцією, не говорячи про конкретну практику, із двох цих видів відповідальності уряду більш вагомою є відповідальність перед монархом, що свідчить про домінування в системі елементів форми правління Марокко рис абсолютної монархії.

Отже, монархії у повному розумінні цього слова з усіх регіонів світу збереглися в основному в Азії та Африці. І це закономірно, оскільки у соціально-політичному відношенні багато з цих дер/ в знаходяться на різних стадіях станово-кастового суспільства, якому об'єктивно відповідає монархічна форма правління. Зосередженням різних видів монархій є насамперед Аравійський півострів, народи якого тільки в другій половині XX ст. стали складатися в нації і в силу цього прийняли законодавче закріплення влади правлячих династій як цілком  природне,  історично виправдане явище.  У силу

Правовые системы стран мира. Энциклопедический справочник.— С.414-416.

95


С.К.Бостан, С.М.Тимченко

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

патріархально-племінної свідомості вони виходили з того, що висування даного сімейства в лідери здійснювалося за згодою соплемінників, а традиціоналістське сприйняття диктувало їм лояльність стосовно такого лідера. Стійкість монархій у цих країнах у достатній мірі кореспондується із суспільно-політичною свідомістю, культурно-історичною матрицею населення, що відповідає певному рівню їх соціально-політичного розвитку1.

Як зазначалося, на відміну від класичних феодальних монархій, збереження лояльності до монархічної надбудови на сучасному Сході обумовлено виваженою лінією, котра проводиться правлячими сімействами, особливо в соціальній сфері. Вкладаючи нафтодоллари в національну економіку, впроваджуючи сучасні технології і підвищуючи її ефективність, вони тим самим об'єктивно сприяють поліпшенню матеріального становища основної частини суспільства, переконуючи його в тому, що монархічна форма правління відображає і захищає інтереси всього народу, а не тільки правлячого сімейства і його оточення. Останній чинник сприятиме суттєвому "продовженню життя" монархічної форми правління у цьому регіоні, але за загальними законами суспільного розвитку монархія -це форма державного правління минулого і рано чи пізно вона має прийти до свого закономірного фіналу. Майбутнє ж у всіх регіонах світу за поліархією, тобто формою державного правління, яка об'єктивно має прийти на зміну монархії. Процес заміни старої державної форми новою йде вже кілька століть (починаючи з перших буржуазних революцій в Європі та Америці) і факт конституювання у більшості держав світу поліархічної форми правління вказує на перспективну тенденцію її розвитку на сучасному етапі.

Александров ИЛ. Монархии персидского залива: этап модернизации.— М.: Дело и сервис, 2000.-С.152.

96

 §4. Поліархія в зарубіжних країнах

4.1. Поняття поліархії. Класифікація поліархічних держав

Накопичений досвід побудови державних форм в епоху громадянського суспільства свідчить про те, що на зміну монархії прийшов якісно новий тип форми державного правління, якому притаманні власні характерні ознаки.

По-перше, джерелом верховної влади є не один (моно), а багато (полі) суб'єктів державного спілкування (громадяни, виборці), які безпосередньо або опосередковано беруть участь у формуванні всіх складових інституцій форми правління -вищих органів законодавчої і виконавчої влади.

По-друге, правління у такій державі, на противагу монархії, є результатом колективних дій відповідних органів влади.

По-третє, у таких державах влада деконцентрована - єдина за своєю суттю вона розділена на ряд гілок: законодавчу, виконавчу і судову.

По-четверте, вищі державні органи влади обираються на певний термін, тобто реалізується принцип змінюваності.

По-п'яте, державні органи через посадових осіб несуть відповідальність. Вона має насамперед політичний характер і може виражатися в таких діях, як достроковий відзив (депутата), відхід у відставку (уряду, міністрів), розпуск парламенту тощо. Чіткий розподіл компетенції між державними органами дозволяє установити, на якій ділянці державного механізму відбувся збій у роботі і де потрібно замінити ту чи іншу посадову особу.

По-шосте, така форма державного правління є правовою (конституційною), оскільки її структурно-інституціональна система закріплена конституційно-правовими нормами.

Виходячи з наведеного, поліархію можна визначити як спосіб    вираження    сутності    держави    громадянського

97


С.К.Бостан, С.М.Тимченко

суспільства, який знаходить своє відображення в політико-правовій системі вищих законодавчих та виконавчих інституцій, організація та функціонування котрої базується на принципі поділу влади та відповідній системі стримувань та противаг.

Здійснюючи загальну класифікацію держав з такою формою правління, ми повинні підкреслювати, що поліархія як тип форми державного правління - це система вищих законодавчих і виконавчих органів держави, котра заснована на принципі поділу влади. Тобто, на відміну від єдиновладної монархії, поліархія обов'язково є багато(полі)владною системою. Видові розходження змісту форм правління поліархічних держав визначені компетенційними взаємозв'язками між вищими законодавчими і виконавчими органами держави, характер взаємовідносин яких обумовлений обраним державою типом поділу влади. Тип поділу влад визначається тим чи іншим підходом до тлумачення його змісту, котрий знаходить "втілення в різних формах правління і водночас відображає власне факт їхнього існування'". Теорія і практика побудови поліархічних форм державного правління свідчать про те, що в основі виникнення її окремих видів стоять три підходи до тлумачення його змісту.

Історично першим, що був обумовлений теорією і практикою державного будівництва Великобританії, є підхід, котрий спирається на основні концепції дифузії (дисперсії) влади. Згідно цієї концепції, яка заперечує жорсткий поділ влад (і тому цей тип поділу влади умовно назвемо "м'який"), владні повноваження здійснюються різними державними органами та посадовими особами. Між цими органами далеко не завжди можна провести чітку межу за інституціональним і функціональним принципом, що не виключає ієрархії між ними. Чим більше органів здійснюють владні повноваження, тим

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

меншою є ймовірність монополізації влади, тим менше можливостей для свавільного і деспотичного правління1. Оскільки у структурно-інституціональній владній системі, побудованій на основі типу "м'якого" поділу влад, над урядовою владою домінує парламент, то форми правління таких держав, зазвичай, іменують парламентськими.

Тип "м'якого" поділу влад знайшов своє втілення переважно у політико-правовій практиці європейських держав. За океаном же був обраний інший тип поділу влад - "жорсткий", котрий передбачає формальну ізольованість кожної з них, відсутність між ними тісних функціональних відносин. У класичному варіанті цей тип поділу влад знайшов своє юридичне закріплення в Конституції США, де з системоутворюючих елементів форми правління виконавча влада, яка організаційно складається з глави держави (президента) і підпорядкованого йому уряду, здійснює поточне політичне керівництво державою, а законодавча, приймаючи закони, забезпечує необхідне для цього правове поле. Оскільки формальна ізольованість державних органів призвела б на практиці до дисбалансу всієї державної влади, "жорсткий" поділ був доповнений так званою системою стримувань і противаг. Виходячи з того, що при побудові на такому розумінні принципу "поділу та балансу влад" у формі державного правління домінуюче становище займає глава держави - президент, ці держави за формою свого правління традиційно називають президентськими.

Незважаючи на те, що обидві ці форми державного правління фактично побудовані на обумовлених різними підходами до розуміння принципу поділу влад полярних засадах, в них є і дещо спільне. Мова йде про встановлений у системі елементів форми правління цих держав своєрідний дуалізм владних відносин відповідних державних органів, який накладає відбиток на зміст правління у такій державі. Це знайшло відображення у тому, що державний орган, який виконує

98

 Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн.—К.,1997.—С.81.

 Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн.—К., 1997. —С.83.

99


С.К.Бостан, С.М.Тимченко

функцію головного "реалізатора" правління у державі - уряд, опинився, по суті, "поглиненим" іншими органами цієї системи. У президентських державах таким органом став президент, який сам очолює сформований і відповідальний перед ним уряд, а у парламентарній - це відповідно парламент, який формує відповідальний перед ним уряд.

З суто теоретичної точки зору така внутрішня конструкція парламентарної і президентської поліархій, котра більшою мірою була обумовлена політико-правовою практикою відповідного історичного періоду, ніж певними теоретичними прогнозами, є незбалансованою. Історичний досвід та сучасна політична практика свідчать, що перекіс, породжений домінуванням у системі форми правління одного з її елементів, при відповідних обставинах, може привести до надмірної концентрації верховної влади і самого процесу правління у державі в руках одного державного органу.

Ці недоліки певною мірою були усунуті у створеному теорією і практикою державного будівництва XX століття новому виді форми державного правління - змішаної поліархії, котра на сьогодні є однією з найпоширеніших в Європі.

Таким чином, узагальнюючи наведене, слід зазначити, що поліархії, залежно від базового типу поділу влади та ступеню впливу на уряд парламенту або ж глави держави, поділяються на парламентарні, президентські та змішані. В межах кожного з цих видів можна виділити окремі підвиди (різновиди), але це можливо тільки після аналізу теоретико-юридичної, як правило, закріпленої на конституційному рівні, моделі форми правління конкретних сучасних держав. Тобто певне, закінчене уявлення про ієрархічну класифікаційну схему, таку, що складається з трьох рівнів (тип, вид, підвид) форми правління, можна скласти після обґрунтованого аналізу конституційних моделей парламентарної, президентської та змішаної форм поліархічного правління та синтезування отриманих результатів.

100

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

4.2. Парламентарна поліархія в зарубіжних

країнах

4.2.1. Поняття парламентарної поліархії

Однією з ключових ознак парламентарної форми державного правління є тип розподілу влади '. Першим показником практичного втілення принципу розподілу влад є наявність владної полісистеми, що складається з трьох інститутів верховної влади: парламенту, уряду та глави держави.

Парламент - постійно діючий орган, форум, на якому відкрито, гласно і публічно обговорюються питання суспільно-політичного і державного життя народу та приймаються акти, котрі мають вищу юридичну силу - є носієм законодавчої влади в державі. Його становище в системі вищих державних органів визначається тим, що він є вищим представницьким органом, оскільки влада, що належить народові, здійснюється ним через своїх представників - парламентаріїв. Обрані шляхом усенародного голосування представники становлять у своїй сукупності орган, який реалізує або повинен реалізовувати суверенну верховну волю. Тому як офіційна доктрина, так і політико-правова практика визнають акти парламенту і, насамперед закони країни, вираженням загальної волі, яка є підґрунтям їх загальнообов'язковості і верховенства стосовно будь-яких інших нормативних актів.

Уряд у країнах з парламентськими формами державного правління є основним носієм виконавчої влади. Це також окремо існуючий колегіальний орган, котрий здійснює функції управління державними справами. У минулому вважалося, що уряд покликаний в основному забезпечити виконання законів. Звідси і саме найменування влади, котра уособлюється урядом, як виконавчої. Зовнішньо відмінною рисою парла-

Шаповал В. Форма держави в конституційному праві // Вісник Конституційного суду України.— 2003.—№2.— С.54.

101


С. К. Бостан, С. М. Тимченко

ментарної форми державного правління є наявність посади голови уряду.

Третій інститут верховної влади на відміну від попередніх двох колегіальних органів представлений одноособовим главою держави. Його правовий статус, незалежно обраний цей глава або спадкоємний, однаково "слабкий". Цей, колись головний інститут виконавчої влади, у ході історичної еволюції парламентарної форми правління втратив своє значення. Якщо в інших поліархічних державах (президентських, змішаних) тією чи іншою мірою він пов'язаний з виконавчою владою, у парламентських глава держави фактично (хоча деякі формально-юридичні норми відносно цього збереглися - С.Б.) винесений за межі виконавчої влади. Він є верховним представником держави, символом національної єдності і наступності держави, однак його юридичні повноваження і ще більш конкретна політична практика не дозволяють йому широкої участі у керівництві і управлінні державними справами.

Кожний з видів поліархічного правління, як вже зазначалося, спирається на свій тип "розподілу влади". Відмінною рисою типу, притаманного формі правління парламентарної держави, є те, що поділ влади "жорстко" здійснюється між законодавчою та виконавчою владою з одного боку і судовою -з іншого. В площині законодавчої і виконавчої влади, взаємо-переплітіння їх організаційних і функціональних зв'язків настільки міцне, що дозволяє часом сумніватися в реальності здійснення самого принципу поділу влади. Це дає підставу деяким авторам стверджувати, що в дійсності поділу влади в парламентських країнах немає1. Інші, серед них і відомий український конституціоналіст В.Шаповал, справедливо, на нашу думку, зауважують, що мова йде про особливий тип поділу влади, який спирається на концепції дифузії (дисперсії) вла-

1 Див.: Эншин JIM. Разделение властей опыт современных государств.— М.: Юрид. лит., 1995.-С.66-67.

102

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

ди1. Оскільки зміст цього типу розподілу влад є прямо протилежним тому, що використовується у президентських поліархіях - "жорсткому", умовно назвемо його "м'яким".

Обумовлена "м'яким" типом принципу поділу влади взаємозалежність парламенту, уряду та глави держави структурно створює той самий двигун, результатом функціонування якого є правління у державі. Ефективним воно може бути тільки за умови існування добре налагодженої системи стримувань і противаг, котра відображає баланс інтересів інститутів влади та тих сил, які за ними стоять.

У більш конкретизованому вигляді наведені вище ознаки парламентарної поліархії будуть такими:

1) структура системи вищих органів законодавчої і вико
навчої влади, що утворюють форму правління парламентарної
держави, побудована на засадах притаманного їй "м'якого " ти
пу поділу влади і системи стримувань та противаг, котра йо
му відповідає.
Це знаходить вираз у тому, що:

а) виконавча влада відокремлена від глави держави і ре
ально відноситься до уряду;

б) повноваження глави держави і глави уряду здійсню
ються різними особами;

в) глава держави має право розпуску парламенту;

г) акти, що промульговуються главою держави, потребу
ють контрасигнації з боку глави уряду або відповідно
го міністра.

2) провідне місце у системі вищих державних органів нале
жить парламентові, тому утворена ним у сукупності з таки
ми інституціями як уряд та глава держави форма правління
отримала назву парламентарної .
Це знаходить свій вираз у
значному впливі парламенту на уряд:

а) уряд, за номінальною участю глави держави, формується парламентом (нижньою палатою) з обов'язковим вра-

1 Див.:   Шаповал   ВМ.   Конституційне   право   зарубіжних   країн. -К.,1997.-С.83.

103


С.К.Бостан, С.М.Тимченко

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

хуванням позиції політичної партії або коаліції партій, котрі мають більшість у законодавчому органі.

б) уряд несе солідарну (колективну), а іноді і індивідуальну політичну відповідальність виключно перед парламентом, який через прийняття резолюції осуду чи недовіри може відправити главу уряду, а разом з ним і весь уряд, а також окремих його членів у відставку.

3) Правовий статус глави держави, його фактичний вплив на уряд - основного "реалізатора" правління в державі - характеризується як "слабкий". Це знаходить свій вираз у тому, що:

а) глава держави не є центральною фігурою у системі ви
щих державних органів;

б) він формально-юридично і ще більше фактично виведе
ний за межі виконавчої влади;

в) функції глави держави значно обмежені, можливості
для значного впливу на уряд відсутні, оскільки він не може бу
ти главою уряду, здійснювати контроль над ним.

г) глава держави невідповідальний за свої дії, оскільки йо
го акти контрасигнуються прем'єр-міністром або відповідним
міністром, котрі і несуть відповідальність за реалізацію
політичних рішень, ними запропонованих .

Синтезуючи вищенаведені ознаки, можна сформулювати дефініцію одного з видів поліархичної форми державного правління - парламентарної поліархії, котра являє собою засновану на "м'якому" типові розподілу влади систему з трьох вищих державних інститутів (парламенту, глави держави та уряду), де виконавча влада в особі очолюваного прем'єр-міністром уряду знаходиться під безпосереднім впливом сформованого у результаті загальних виборів парламенту.

Якщо здійснити спробу класифікації форм правління держав в межах зазначеного виду, визначити підвиди парламентарної поліархії, то основним критерієм для цього може слугувати порядок формування інституту глави держави, котрий

104

 дозволяє чітко поділити держави з парламентарною формою правління на дві групи (підвиди): в одній з них глави держав займають цей пост непарламентським шляхом, за спадком, в іншій - виборчим шляхом, де тією чи іншою мірою, але обов'язково, приймає участь парламент.

4.2.2. Парламентарні поліархії зі спадковим главою держави

До держав з таким підвидом поліархічної форми правління відносяться, на нашу думку, Великобританія, Бельгія, Данія, Іспанія, Нідерланди. Люксембург, Ліхтенштейн, Монако, Норвегія, Швеція, Японія, а також колишні домініони Великобританії, нині члени "британської Співдружності": Австралія, Канада, Нова Зеландія та ін1. Традиційно ці держави за формою правління визначаються як парламентарні монархії, але, на нашу думку, це не зовсім вірно, оскільки назва (точніше половина її) цього підвиду форми правління не відповідає його змісту. З точку зору формальної логіки назві "парламентарна монархія" має відповідати зміст "єдиновладдя парламенту, парламентське єдиновладдя". В історії такі приклади були, але в сучасних перелічених державах такого немає, оскільки у їх системах вищих органів законодавчої і виконавчої влади парламент, хоча і відіграє провідну роль, не є монополістом всієї державної влади. Тобто, ні в цьому сенсі, ні в тому, який зазвичай вкладають у цю назву - "держава на чолі з монархом", ці держави не можуть бути визначені саме як монархії.

Це обумовлено, по-перше, тим, що вони відносяться до розряду розвинутих, насамперед у політико-правовому відношенні, країн, система державної влади котрих побудована на основі такого ключового конституційного принципу як розподіл влади. Цей принцип є антиподом єдиновладного (мо-

Див.: Сравнительное конституционное право.— М.,2002.—С.260.

105


С.К.Бостан, С.М.Тимченко

нархічного) принципу і водночас з ним існувати не може. Іншими словами монархія, заснована на поділі влади, як нами вже зазначалося, це нонсенс.

По-друге, це пояснюється тим, що на чолі названих держав стоїть вже не монарх, а лише глава держави, який втратив тогочасний свій правовий статус єдиного правителя, самодержця і перетворився на один з вищих і найбільш слабких державних органів в системі влади цих країн. З монархічних елементів зберігся колишній порядок заміщення поста глави держави шляхом його наслідування, який певною мірою відображає специфіку цієї групи держав з парламентарною формою правління.

Порядок престолонаслідування, як утім і вся "монархічна атрибутика", безумовно є інститутом колишньої епохи, "архаїкою" сучасного державного життя. На питання, "чому одні люди можуть бути монархами, а інші - ні", "за яким це правом" та їм подібні, що ставились ще раціоналістами середньовіччя, чітких відповідей у сучасних умовах немає. І це зрозуміло, оскільки спадковий принцип заміщення поста глави держави порушує головний принцип громадянського суспільства - рівність громадян. Але він застосовується і схоже ще довго застосовуватиметься у політико-правовій практиці низки країн світу. Така його "живучість" в розвинутих країнах пояснюється кількома причинами. По-перше, це данина багатовіковій історичній традиції тих чи інших країн. По-друге, спадковий порядок заміщення поста глави держави "безпечний", оскільки він регулюється, як правило, конституціями. По-третє, цей порядок, в умовах відсутності достатнього рівня загальної політичної культури так званих "республіканських" держав, практично виступає доброю альтернативою порядку обрання глави держави шляхом виборів. На відміну від останнього, спадкоємний порядок зайняття посади забезпечує легітимність кожного нового глави держави, представляє стабільний, зручний і економічний спосіб переходу

106

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

нлади,   "працює"   на   спокій,   згуртованість   відповідного суспільства в критичних ситуаціях.

Особливістю парламентських поліархій зі спадковим главою держави є те, що правовий статус останнього (з метою запобігання ексцесів монархізації влади. - С.Б.) досить детально регламентується конституціями. Ступінь цієї деталізації, як правило, залежить від часу прийняття Конституції, що ще раз свідчить про явну тенденцію обмеження "монархічних" рис державної влади. Яскравим прикладом цього є Іспанія, де правовий статус Короля - глави відродженої після режиму "ка-удільо" (вождя) Ф.Франко "монархії" - закріплений в Конституції, прийнятій на референдум 6 грудня 1978 року '.

З одного боку, глава держави наділений достатньо широкими юридичними повноваженнями. Пункт 1 ст. 56 Конституції Іспанії зокрема проголошує:"Король - глава держави, символ її єдності та спадкоємності, арбітр і примиритель у повсякденній діяльності державних органів". Статті 56, 62, 63, 99, 100, 123, 124 встановлюють такі повноваження короля:

а) вище представництво держави у міжнародних відносинах;

б) підписання і промульгація законів; в) скликання і роз
пуск Генеральних кортесів і призначення виборів; г) пропону
вання кандидатури голови Уряду, призначення або звільнен
ня його з посади; д) призначення на цивільні та військові по
сади, нагородження орденами і присвоєння почесних звань;
є) головування на засіданнях Ради Міністрів на прохання го
лови Уряду; ж) Верховного головнокомандувача; з) здійснен
ня права помилування; й) призначення послів та інших дипло
матичних представників; і) підписання міжнародних дого
ворів: к) проголошення війни і укладання миру за попереднь-

1 Конституція Іспанії від 27 грудня 1978 р. Див.: Конституции государств Европы: В 3 т.—Т.2. / Под общей редакцией и со вступительной статьей директора Института законодательства и сравнительного правововедения при Правительстве Российской Федерации Л.А.Окунькова.—М.: НОРМА, 2001.-С.35-94.

107


С. К. Бостан, С. М. Тимченко

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

ою згодою парламенту тощо. В той же час його повноваження є обмеженими навіть у порівнянні з іншими сучасними державами. Король, зокрема, навіть формально не наділений правом вета на закони, прийняті Генеральними Кортесами (парламентом). Усі його акти контрасигнуються главою уряду та відповідним міністром. Контрасигнуються і його рішення про розпуск обох палат парламенту у разі нездатності останнього призначити главу уряду.

Якщо за вихідну точку порівняльного аналізу повноважень глав   держав   з   парламентарною   поліархічною   формою правління узяти конституційні повноваження Короля Іспанії, то за цим критерієм глави інших подібних держав мають бути розміщені на цій умовній класифікаційній шкалі з обох її боків. Серед найбільш "сильних" за владними повноваженнями, закріпленими у конституції, глав держав є Король Норвегії. Він за §12 Конституції наділений "верховною владою щодо всіх справ Держави". Йому ж формально "належить виконавча влада" (§3), а також достатньо широкі законодавчі повноваження. Зокрема, у випадках "особливої терміновості" в період між сесіями парламенту (Стортингу) він може приймати акти, що мають силу закону, які, однак, після поновлення роботи парламенту ним затверджуються. Крім цього Король наділений правом відкладального вета на закони, прийняті Стортингом. Для його подолання закон має бути знову прийнятий парламентом двох скликань. При цьому засідання, на яких парламент розглядатиме цей закон, повинні бути віддалені одне від одного щонайменше двома черговими сесіями. З парламентських поліархій зі спадковим главою держави Норвегія є чи не єдиною, де за главою держави визнано реальне право відкладального вето.

Стаття 33 Конституції Люксембургу закріплює положення про те, що Великий Герцог "один здійснює виконавчу владу", а СТ.42 Конституції Нідерландів, що "уряд складається з Короля і міністрів", СТ.36 Конституції Бельгії, §§21, 22 Кон-

108

 гуції Данії, СТ.47 Конституції Нідерландів поряд з правом

існювати виконавчу владу надають главі держави або його спадкоємцю (у Бельгії спадкоємець престолу є за власним правом членом верхньої палати парламенту з моменту по-зноліття. - С.Б.) право участі у здійсненні законодавчої влади. Князь Ліхтенштейну навіть наділений правом законодавчої ініціативи, що зовсім не звично для такого підвиду форми державного правління.

Конституційне формулювання повноважень перелічених лав держав, пов'язаних зі "здійсненням виконавчої і законодавчої влади", як справедливо стверджує В.Шаповал, є формальною даниною історико-правовій традиції, конституційною фікцією, яка є досить характерною для змісту так званих старих (тобто прийнятих у XVIII-XIX ст.ст.) основних законів європейських держав з відповідною формою правління1. Це свідчить про "слабкий" правовий статус глав цих держав, але світова конституційно-правова практика знає приклади ще більш слабких юридичних повноважень глав держав з парламентарно-поліархічною формою правління.

До таких "слабких" глав держав можна було б віднести реально Королеву Великобританії. Але ж це важко довести, оскільки її правовий статус закріплений переважно "неписаними" конвенційними (звичаєвими) нормами, котрі "приспали" колишні монархічні прерогативи англійського монарха. Оскільки теоретично "пробудження сплячих прерогатив" британського глави держави є більш ймовірним, ніж "підсилення" повноважень глави держави, закріплених в писаних законодавчих нормах, то хрестоматійними прикладами "слабкого" глави держави у сучасному державознавстві є конституційно відрегульований правовий статус глав шведської і японської держав.

Статус Короля Швеції визначений актами "Форма правління" та "Про парламент", прийнятими Рікстагом (пар-

1 Див.: Шаповол В.М. Державний лад країн світу.—С136.

109


С. К. Бостаи, С. М. Тимченко

ламентом) у лютому 1974 р., а також "Актом про престоло-наслідування" 1810 р. зі змінами і доповненнями, котрі (разом з "Актом про свободу друку" 1974 р. - С.Б.) складають чинну, так звану некодифіковану, Конституцію цієї держави1. Повноваження Короля у владній сфері, по суті, зведені нанівець. Зокрема, Король повністю усунутий від участі у формуванні уряду. В главі п'ятій (§1) "Форми правління" лише записано, що "глава держави має бути поінформований Прем'єр-міністром про державні справи". Він не наділений навіть номінальним правом вето на закони, прийняті Рікстагом. До цього слід додати, що промульгацію законів здійснює не монарх, а глава уряду: закони набувають сили після підписання Прем'єр-міністром .

Чинна Конституція Японії (1947 р.)2, визначає главою держави Імператора, котрий є "символом японської держави і єдності японського народу" (ст.1). Відповідно до ст. 7 Конституції "Імператор за порадою і зі схвалення Кабінету здійснює від імені народу наступні дії, що відносяться до справ держави: промульгацію поправок до Конституції, законів, урядових указів і договорів; скликання Парламенту; розпуск Палати представників; оголошення загальних парламентських виборів; підтвердження призначень і відставок державних міністрів та інших посадових осіб відповідно до закону, а також повноважень і вірчих грамот послів і посланців; підтвердження загальних і часткових амністій, пом'якшень і відстрочок покарань і відновлення у правах; дарування нагород; підтвердження ратифікаційних грамот та інших дипломатичних документів відповідно до закону; прийом іноземних

Тут і далі посилання даються на Конституцію Швеції. Див.: Конституции государств Европы: В 3 т.—Т.З. / Под общей редакцией и со вступительной статьей директора Института законодательства и сравнительного правоведения при Правительстве Российской Федерации Л.А.Окунькова.—М.: НОРМА, 2001.-С.583-702.

Тут і далі посилання даються на Конституцію Японії від 3 травня 1947 р. Див.: Конституции зарубежных государств.—М.:БЕК,1996.—С.291-314.

110

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

послів і посланців; здійснення церемоніалу". Однак цей, здавалося б достатньо широкий перелік повноважень, може бути реалізований тільки під "наглядом уряду", який, контрасигну-ючи відповідні рішення, бере на себе значну частину повноважень глави держави і несе за це відповідальність. З огляду на зазначене, доволі показовим є припис, за яким Імператор не може "здійснювати владу над урядом" (ст.4).

В основі усунення глав держав з парламентарно-поліархічною формою правління від безпосередньої реалізації своїх повноважень, від відповідальності ніби-то стоїть феодальний принцип, за яким "монарх не може бути неправий, і його дії не можуть бути неправомірними". Фактично же значна частина його повноважень легітимно "узурпована" парламентом і особливо урядом. За сучасним "монархом" залишені ті його повноваження та права, які суттєво на державну владу не впливають, а лише створюють певний монархічний антураж. Серед них наявність у спадкового глави держави спеціальних особистих прав, пільг і привілеїв, зокрема права на певні символічні атрибути влади (корона, мантія, скіпетр і держава) та титул. Найбільш поширеним серед групи цих держав є титул "король". Поряд з ним використовується імператор, великий герцог, князь, до яких зазвичай додають різні почесні іменування, назви територіальних володінь та вказівки на династичні зв'язки.

Особа "монарха", як правило, конституціями, визнається недоторканою. Це означає, що він не може бути звинувачений у порушенні норм права і є непідсудним, а посягання на його особу відносять до тяжких злочинів.

Одним з особистих прав сучасного "монарха" є право на державне утримання за рахунок так званого цивільного листа - особливої статті у державному бюджеті, де визначені кошти на його утримання, а також його найближчих родичів та двору. Знаменним слід визнати зміст такого положення, який знайшов відображення в двох статтях Конституції Японії. Зокрема у ст. 88 записано: "усе майно імператорської родини є

111


С. К. Бостан, С. М. Тимченко

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

власністю держави. Усі витрати імператорської родини повинні затверджуватися Парламентом як частина бюджету", а в СТ.8 - "ніяке майно не може бути передане імператорській родині чи отримане нею, і ніякі дарунки не можуть бути прийняті нею інакше як відповідно до резолюції Парламенту". На основі цих статей Конституції, прийнятої в 1946 році, здійснювався процес "підриву" політичної та економічної позиції японської монархії. Згідно з "Законом про господарство імператорського двору" 1947 р. майно імператорської сім'ї було передане державі, імператорська земельна власність та капітали у вигляді акцій компаній націоналізовані. Прибутки імператорської сім'ї обмежувалися бюджетними асигнуваннями, котрі затверджувалися парламентом. Було ліквідоване старе Міністерство імператорського двору. Замість нього створено Управління імператорського двору, що діяло при канцелярії Прем'єр-міністра і займалося вирішенням питань, пов'язаних з повсякденним веденням справ імператора й імператорського дому, організацією імператорського церемоніалу, утриманням та охороною імператорської власності. Начальник цього управління призначався Прем'єр-міністром за схваленням Імператора. Тобто влада колишнього монарха суттєво обмежувалась не тільки юридично, але й економічно1.

Хоча інші глави, особливо європейських держав, у матеріальному становищі не такі "безправні" (щорічна сума коштів за цивільним листом доволі солідна, наприклад, Єлизавета II отримує біля 12 млн. фунтів стерлінгів.— СБ.), все ж юридична норма про надання монархові "зарплатні" у певних межах, зводить нанівець монархічну суть цієї посади. Глава держави, який є дійсно монархом, дозволу на використання тієї чи іншої суми з "державної" скарбниці, зазвичай, ні у кого не просить. Це ще один аргумент на користь нашої позиції, що

1 Див.: Бостан Л.М., Бостан С.К. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник.—К.: Центр навчальної літератури, 2004.— С.598-599.

112

 глави цих держав і політично і економічно не є монархами, а лише "найнятими" (справді на тривалий термін) на державну службу особами.

Дещо специфічним у групі парламентарно-поліархічних держав зі спадковим главою держави є правовий статус глав держав колишніх домініонів Великобританії, а нині членів Співдружності. Особливістю форми правління цих держав є те, що номінальним главою держави визначений "монарх" Великобританії, а формально, призначений ним за поданням "місцевого" уряду представник, який має титул генерал-губернатора. При цьому взаємовідносини між генерал-губернатором, урядом і парламентом, а також організація парламенту та уряду в багатьох деталях змодельовані з британського досвіду. Серед них : Австралія, Канада, Нова Зеландія та низка країн басейну Карибського моря та Океанії (Багами, Барбадос, Нова Гвінея-Папуа, Ямайка тощо).

Аналізуючи інші зв'язки у системі елементів форми правління парламентських держав зі спадковим главою держави, доходимо до висновку, що у цілому вони відповідають притаманній для цих форм правління загальній схемі. Але водночас в деяких державах є і певні відхилення від неї, деякі конкретні прояви, що відображають специфіку державно-правового розвитку цих країн.

В першу чергу звернемо увагу на наявність в окремих країнах такої інституції як Державна рада. В Норвегії існування Державної ради є, по суті, конституційною формою існування самого уряду: до її складу входять окрім самого Короля, Прем'єр-міністра, не менше семи інших членів. Останніх призначає глава держави, однак у своєму виборі він пов'язаний тим, яка політична партія або коаліція партій має більшість місць у парламенті. Рішення Державної Ради за відсутністю Короля, підписуються Королем і виконуються від імені Державної Ради. Хоча останнє є певною формою організації виконавчої влади, здійснення її зосереджено на Прем'єр-міністрові

113


С. К. Бостан, С. М. Тимченко

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

та інших членах уряду, оскільки вони контрасигнують усі акти Короля1.

У Люксембурзі Державна рада відіграє суттєву роль у законодавчому процесі. До її складу входить 21 особа, призначувана довічно главою держави. До її компетенції входить здійснення юридичної експертизи законопроектів, запропонованих від імені Великого Герцога. Водночас Державна рада може активно впливати на остаточні результати законодавчого процесу. Згідно зі ст. 59 Конституції, "усі законопроекти мають бути повторно проголосовані, якщо Палата у відкритому засіданні за згодою з Державною радою не вирішить інакше"2. Між двома відповідними голосуваннями має пройти не менше трьох місяців. У даному випадку Державна рада виконує роль своєрідної другої палати парламенту.

До найбільш важливих функцій Державної ради в Нідерландах віднесено консультування (попередній розгляд) з питань прийняття конкретних законів та актів глави держави, ратифікацію міжнародних договорів, а також розгляд адміністративних спорів. Головою Державної ради є сам Король, хоча зазвичай її роботу координує заступник голови, котрий призначається з членів Ради. Усіх членів Державної ради призначає безстроково Король. Членами Ради, як правило, є відставні державні діячі, політики тощо3.

Певні особливості має процедура формування уряду в Іспанії, котра передбачає так звану презумпцію довіри. Кандидатура глави уряду пропонується Королем нижній палаті парламенту, і палата, заслухавши його політичну програму, має висловити довіру кандидату на посаду Голови Ради Міністрів.

1 Тут і далі посилання даються на Конституцію Норвегії від 17 травня
1814 р зі наступними змінами. Див.:
Конституции государств Европы: В 3
Т.-Т.2.-С.658-672.

2 Тут і далі посилання даються на Конституцію Великого герцогства
Люксембург від 17 жовтня 1868 р. з наступними змінами //
Конституции го
сударств Европы:
В З Т.-Т.2.-С.402-418.

Див.: Шаповал В.М. Державний лад країн світу.—К.,1999.—С.164.

114

 Відповідне рішення приймається абсолютною більшістю голосів. Після цього Король здійснює формальне призначення глави уряду, а за поданням останнього - інших його членів. Повноваження уряду конституційно не деталізуються, однак слід акцентувати увагу на передбаченому Основним законом інституті делегованого законодавства. Парламент у певних випадках може делегувати уряду свої законодавчі повноваження уряду, який "у надзвичайних і термінових випадках" має право видавати декрети-закони, котрі у наступному все ж мають бути затверджені парламентом.

Серед інших особливостей можна відзначити наявність у Князя Ліхтенштейну права законодавчої ініціативи, з одного боку, а з іншого - у народу, коли законопроекти можуть бути внесені до Ландтагу від імені тисячі виборців. Своєрідністю відрізняється в цій державі структура і діяльність уряду. За Конституцією Ліхтенштейну, "управління усіма справами держави, за винятком шкільної справи, має здійснюватися Урядом, що є відповідальним перед Князем і перед Ландтагом" (ст.78). Питаннями шкільної освіти опікується окремий державний орган - Державна шкільна рада, яку очолює глава уряду.

У Конституції Люксембургу передбачено спеціальну процедуру притягнення членів уряду до кримінальної відповідальності за вчинені злочини, яка може бути ініційована парламентом. За клопотанням останнього тільки глава держави може помилувати засудженого у такий спосіб члена уряду. У Нідерландах встановлений принцип несумісності депутатського мандата і посади члена уряду, а члени уряду в Норвегії хоча і мають право брати участь у засіданнях парламенту, зокрема у парламентських дебатах, але голосувати не можуть.

Таким чином, схарактеризований вище підвид форми державного правління у цілому відповідає загальним ознакам парламентарної форми правління. Стосовно віднесення її до поліархії можуть виникнути деякі сумніви, пов'язані з правовим статусом глави держави, джерелом його влади. Щодо йо-

115


С.К. Бостан, С. М. Тимченко

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

го правового статусу, то ми показали, що він не є монархом у повному розумінні цього слова, а лише спадковим главою держави - одним з вищих державних (найбільш слабких) тієї полісистеми влади, котра утворює форму державного правління. Так що у такому сенсі цей її підвид є поліархічним, точніше триархічним. Окрім нього джерелом провідного органу в цій системі - парламенту (прямо) і сформованого ним уряду (опосередковано) є громадяни-виборці. Оскільки останніх за своєю чисельністю теж багато (полі), то за джерелом влади система органів форми правління без усяких питань вже на 2/3 є поліархічною.

Єдине питання, що постає, пов'язане з джерелом влади інституту глави держави. Зрозуміло, що колишня аргументація, а саме, визнання "божественності" влади у сучасних умовах є незадовільною. Аналіз конституцій "монархічних" держав останніх часів свідчить, що у цьому питанні "мо-нархічність" значно звужена і залежить від вищого представницького органу державної влади. Показовою у цьому плані є прийнята 17 лютого 1994 р. Конституція Бельгії. Стаття 33 закріплює положення (воно характерно для всіх сучасних "монархічних" держав), що "вся влада похідна від народу" і здійснюється вона "так, як це встановлює Конституція"'. Стаття 105 Конституції визначає: "Король не має іншої влади окрім тієї, що надана йому Конституцією і спеціальними законами, прийнятими на підставі Конституції". Тобто так звана "монархічна" влада теж похідна від народу і, що у сучасних умовах є закономірним явищем, за своїм джерелом теж є поліархічною. З огляду на наведене вище ніяких сумнівів щодо поліархічного його характеру не викликає інший підвид парламентарної   форми державного правління - з обраним главою держави, влада якого походить від народу.

 4.2.3. Парламентарні поліархії з обраним главою держави

Зазначений підвид парламентарної форми правління за традиційною класифікацією позначається як парламентарна республіка. Якщо цю назву узяти не у контексті форми державного правління, то з цим можна погодитись, оскільки абсолютна більшість держав, котрі спеціалістами відносяться до них, за своєю соціальною сутністю є "публічною справою народу", тобто республіками. За формою правління вони є поліархічними, на що вказує, як зазначалося, джерело верховної влади - народ (громадяни-виборці), котрі безпосередньо або ж опосередковано формують ті вищі органи влади, результатом спільних дій яких є правління у державі. З урахуванням того, що у системі зазначених вище органів центральне місце займає законодавчий орган, узагальнююча назва цього підвиду поліархії як парламентарної, теж сумнівів не викликає.

Проведений нами аналіз конституційних моделей парламентських поліархій з обраним главою держави показує, що вони відрізняються більшою різноманітністю, ніж розглянутий нами у попередньому параграфі підвид поліархії. Певною формальною ознакою для внутрішньої класифікації може слугувати тип глави держави: одноособовий чи колективний.

Самою великою, котра традиційно державознавцями визначається як "парламентарна республіка", є група держав з одноособовим главою, як правило, президентом, котрий так чи інакше обирається за участю парламенту. Така парламентарна поліархія конституйована в Албанії, Греції, Естонії, Ізраїлі, Індії, Італії, Латвії, Молдові1, Німеччині, Туреччині, Угорщині, Чехії та інших державах.

Тут і далі посилання даються на: Конституцію Бельгії від 17 лютого 1994 р. (консолідований текст). Див.: Конституции государств Европы: В ЗТ.-Т.1.-С.341-380.

116

 1 У результаті здійснених у 2000 р. конституційних змін Молдова, перша на терені СНД, зі змішаної поліархії перетворилася на парламентську

поліархію з обраним главою держави.

117


С.К.Бостан, С.М.Тимченко

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

Аналіз конституційного законодавства зазначених країн свідчить, що форми їх державного правління відповідають загальним ознакам парламентарної форми правління, але у той же час вони мають певні особливості.

Розглянемо питання відносно формування інституту президента. Конституційне законодавство цих країн передбачає у цілому характерні для парламентських республік процедури обрання президента: він обирається або парламентським корпусом, або спеціально створеною колегією. Перший шлях конституційно закріплений в Албанії, Греції, Ізраїлі, Молдові, Латвії, Пакистані, Туреччині, Чехії та Угорщині. Обрання парламентами президентів з правом зайняття цієї посади не більше двох термінів характерно для всіх перелічених вище країн, за винятком Туреччини. Відмінність полягає, по-перше, у тому, що за винятком Албанії, Греції, Індії та Угорщини, одна й та ж особа може бути обраною на посаду президента не більше як на два терміни підряд; по-друге, конституційні терміни їх повноважень різні: у Туреччині - 7 років (без права переобрання), Албанії, Греції, Ізраїлі, Пакистані та Чехії - 5 років, Молдові та Угорщині - 4, у Латвії - найменший у сучасній конституційно-правовій практиці - 3 роки; по-третє, в деяких державах ускладнений порядок обрання. Прикладом останнього є визначений Конституцією 1998 р. порядок обрання Президента Албанії. Глава цієї держави обирається кваліфікованою більшістю у три п'ятих від складу Зборів (однопалатного парламенту). Дозволяється не більше п'яти турів голосувань щодо відповідних кандидатур і якщо у такий спосіб Президент не буде обраний, Збори саморозпускаються і проводяться парламентські вибори. Новоутворений парламент обирає Президента вже абсолютною більшістю голосів його членів '.

1 Тут і далі посилання даються на Конституцію Республіки Албанія від 21 жовтня 1998 р. Див.: Конституции государств Европы: В 3 т.—Т.1.— С.171-218.

118

 Другий шлях формування президентури конституційно закріплений в Естонії, Індії, Італії, ФРН. Процедуру обрання Президента Естонії можна схарактеризувати як змішану, оскільки СТ.79 Конституції передбачає у разі неможливості обрання Президента Республіки парламентом (Державними Зборами) використання для цього колегії виборців, до складу якої входять члени парламенту і представники рад місцевих самоврядувань (муніципалітетів)1. Схожою з останньою стадією естонської виборчої процедури є порядок обрання Президента Італії, котрий згідно ст.83 Конституції може отримати цей мандат від депутатів обох палат парламенту та делегатів від обласних рад на їх спільному засіданні2, а також Президента Індії, котрий обирається колегією вибірників, до складу якої входять обрані члени обох палат федерального парламенту і обрані члени законодавчих зборів штатів. У Німеччині президент обирається спеціальною колегією - Федеральними Зборами, які складаються з усіх членів Бундестагу і такої ж кількості інших членів, котрі обираються ландтагами земель на засадах пропорційного представництва від різних парламентських фракцій (ст.54 Основного Закону ФРН) 3. Строк перебування на посаді італійського президента один з найбільш тривалих - 7 років (без особливих обмежень - СБ.), а естонського, індійського і німецького - 5 років і тільки на два терміни.

Обрані у такий спосіб глави держав наділяються конституціями певним переліком повноважень, який є звичайним для парламентарної поліархії. Типовими можна вважати конституційні повноваження Президента Угорщини, який репре-

Тут і далі посилання даються на Конституцію Естонії від 28 липня 1992 р. Див.: Конституции государств Европы: В 3 т.—Т.З.—С.7ОЗ-744.

Тут і далі посилання даються на Конституцію Італійської Республіки від 22 грудня 1947 р. з наступними змінами. Див.: Див.: Конституции государств Европы: В З Т.-Т.2.-С.104-132.

3 Тут і далі посилання даються на Основний Закон ФРН від 23 травня 1949 р.. Див.: Конституции государств Европы: В 3 т.—Т.1.—С.565-636.

119


С.К.Бостан, С.М.Тимченко

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

зентує державу; укладає договори самостійно або за згодою парламенту; акредитує і приймає послів; може ініціювати перед парламентом - Державними зборами - питання щодо проведення референдуму або повернути прийнятий закон на повторний парламентський розгляд, звертатись до Державних зборів та їх комітетів; розпустити парламент у разі тривалої конфліктної ситуації як такої, що виникла між ним й урядом, або у разі їх нездатності здійснити процедуру заміщення посади глави уряду, є головнокомандувачем збройних сил (ст.ст.ЗО, ЗО/А Конституції)1.

Перелічені повноваження типові і для Президентів Ізраїлю, Індії, Італії, Латвії, Німеччини, Пакистану та Естонії, хоча є деякі специфічні риси. Наприклад, Президент ФРН навіть формально не визнаний головнокомандувачем збройних сил. Такий підхід пояснюється реакцією авторів Основного Закону ФРН на характер попереднього етапу державно-правового розвитку країни2. Президент Латвії, згідно ст.72 Конституції, має право, а якщо цього вимагає третина членів Сейму, то і зобов'язаний, відкласти опублікування закону на два місяці. "Затриманий" таким чином закон, якщо цього вимагатиме не менше ніж одна десята частина виборців, має бути винесений на референдум (народне голосування), тобто пройти процедуру, яка у теорії конституційного права називається народне вето3.

За статтею 53 Конституції Індії (1950 р. з наступними змінами) "виконавча влада належить Президенту", однак цей припис є значною мірою фіктивним. Президент здійснює повноваження за порадою Ради Міністрів. Зокрема, у такий спосіб

1 Тут і далі посилання даються на Конституцію Угорської Республіки від
18 серпня 1949 р. у редакції 1989
р. Див.: Конституции государств Европы: В
ЗТ.-Т.1.-С.538-564.

2 Див.: Шаповал В.М. Державний лад країн світу.—С.246.

3 Тут і далі посилання даються на Конституцію Латвійської Республіки
від 15 лютого 1922 р. з наступними змінами. Див.:
Конституции государств
Европы:
В З Т.-Т.2.-С.308-316.

120

 вш може накласти вето на закон, прийнятий парламентом, роз-

і йти Народну Палату, видавати укази, що мають силу зако-ja умов, коли "негайне прийняття закону з даного питання

іаментом не є можливим" (ст.123 Конституції). Видавати кази, що мають силу закону, має право і Президент Пакистану. Він є "символом єдності держави" (ст.41 Конституції), призначає губернаторів провінцій і здійснює інші важливі призначення, може ввести надзвичайний стан тощо. Проте його не наділено правом вето, не визначено головнокомандувачем збройних сил. У здійсненні усіх своїх повноважень має діяти за порадою Прем'єр-міністра, і такі поради є для нього обов'язковими'.

Президенти інших держав - Албанії, Греції, Молдови, Туреччини та Чехії - наділені більш широкими повноваженнями, які не є типовими для класичних парламентських форм правління. Це, на нашу думку, пояснюється наявністю у "внутрішніх" формах цих держав "залишків" колишніх тоталітарних режимів.

Прийнята після повалення режиму "чорних полковників" Конституція Греції 1975 р. закріпила за Президентом широкий обсяг повноважень. Але у 1986 p., було прийнято кілька поправок, згідно з якими Президент втратив право на зміщення глави уряду, розпуск парламенту на свій розсуд - він це може робити лише за умови висловлення парламентом недовіри двом підряд складам уряду, здійснювати більшість своїх повноважень без контрасигнування з боку членів уряду. Разом з тим деякі з них він здійснює на власний розсуд, зокрема, може призначати главу уряду, має право "за виключних обставин" скликати засідання уряду і головувати на них, може повертати прийняті закони для повторного розгляду у парламенті (парламент повинен повторно прийняти закон абсолютною більшістю) та деякі інші2.

Див.: Шаповал В.М. Державний лад країн світу.—С. 174. Тут і далі посилання даються на Конституцію Греції від 11 червня 1975 р. Див.: Конституции государств Европы: В 3 т.—Т.1.—С.646-696.

121


С.К.Бостан, С.М.Тимченко

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

Широкими владними повноваженнями наділений Конституцією 1982 p., що була прийнята не без "допомоги" військових, Президент Туреччини. Згідно зі ст.104 Конституції, він "забезпечує застосування норм Основного Закону, а також регулює і узгоджує діяльність органів державної влади". Серед конкретних повноважень Президента треба виділити його право скликати парламент у будь-який момент, відправляти прийнятий парламентом закон на повторний розгляд, скликати засідання уряду і головувати на них, ратифікувати міжнародні договори, виносити на референдум поправки до Конституції тощо. Президент очолює Раду національної безпеки. Ця рада, до складу якої входять найавторитетніші за посадою члени уряду і керівництво збройних сил, надає рекомендації, які уряд повинен розглянути у пріоритетному порядку1.

Достатньо широкими є і повноваження Президента Чехії: на власний розсуд він призначає і звільняє Прем'єр-міністра та інших членів уряду, звільняє Уряд і приймає його відставку, у визначених Конституцією випадках розпускає нижню палату - Палату Представників, призначає суддів Конституційного Суду, призначає з числа суддів голову та заступників голови Верховного Суду та здійснює деякі інші повноваження. Лише частина його актів потребує контрасигнування з боку Прем'єр-міністра або уповноваженого ним члена уряду (ст.ст. 62-64 Конституції)2.

Майже аналогічними є повноваження Президента Молдови, котрий виконує представницькі функції, репрезентуючи державу за кордоном, укладаючи договори, які мають бути ратифіковані парламентом, за пропозицією Уряду акредитує і

1 Тут і далі посилання даються на Конституцію Турецької Республіки від 7 листопада 1982 р. Див.: Конституции государств Европы: В 3 т.—Т.З.— С.222-286.

Тут і далі посилання даються на Конституцію Чеської Республіки від 16 грудня 1992 р. Див.: Конституции государств Европы: В 3 т.—Т.2.— С.500-530.

122

 ■ідкликає послів; приймає участь у формуванні уряду, є головнокомандувачем збройних сил, має право ввести військовий стан у випадках агресії тощо. Його право дострокового розпуску парламенту обмежено наступними випадками: якщо неможливо формування уряду або протягом трьох місяців бло-їсується прийняття законів; якщо протягом 45 днів парламент не висловив Уряду вотум довіри (інвеституру, яка передбачена Конституцією. - СБ.), відхиливши його пропозицію не менше двох разів. Позиції Президента підсилюються також тим, що укази, за допомогою яких він здійснює свої повноваження, контрасигнуються Прем'єр-міністром тільки у межах, передбачених Конституцією1. Міцність же Президента Албанії пояснюється тим, що Конституцією не передбачено взагалі контрасигнування актів глави держави Прем'єр-міністром або іншими членами уряду.

Таким чином, наведене вище показує, що за своїми владними повноваженнями президентів парламентських поліархій можна розподілити на дві категорії - "слабкі", котрі володіють владою номінально, як це передбачається "законами" парламентарної форми правління і "сильні", котрі виходять за встановленні канони.

У порядку формування уряду, переліку повноважень та форм відповідальності його перед парламентом розглядається загальна для парламентських держав схема, але з наявністю деяких особливостей. Найбільш чітко регламентованою та відповідно громіздкою є процедура формування уряду у пост-соціалістичних парламентських державах.

В Албанії кандидатуру на посаду Прем'єр-міністра пропонує Президент з числа лідерів політичної партії або коаліції партій, яким належить більшість місць у парламенті. Якщо відповідна кандидатура не буде затверджена, Збори самостійно здійснюють одну або дві спроби обрати главу у виз-

Див. :Правовые системы стран мира.—С.435-436.

123


С.К.Бостан, С.М.Тимченко

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

начені терміни і на основі абсолютної більшості голосів уряду. Обраний у такий спосіб Прем'єр-міністр формально призначається на посаду главою держави. Призначений Прем'єр-міністр протягом десяти днів має одержати інвеституру: у відповідний термін він подає до парламенту урядову програму і пропонує склад уряду. Проте ця процедура не потребує відповідного голосування у Зборах. Членів уряду призначає на посади і звільняє з посад Президент виключно за пропозицією Прем'єр-міністра, а декрети про такі призначення або звільнення мають бути затверджені Зборами. Ключову роль в уряді відіграє саме Прем'єр-міністр, який за Конституцією "пропонує Раді Міністрів основні напрями загальної політики і є відповідальним за їх здійснення" (ст. 101).

Згідно з Конституцією Естонії, виконавча влада належить Урядові Республіки, до складу якого входять Прем'єр-міністр та міністри.  Президент призначає кандидата у Прем'єр-міністри, якому доручає здійснити подальші відповідні дії. Кандидат у Прем'єр-міністри у певний строк після отримання доручення сформувати Уряд подає Державним Зборам доповідь про основи формування Уряду. Після цього парламент приймає рішення про надання кандидату у Прем'єр-міністри повноважень на формування Уряду.  Кандидат у Прем'єр-міністри, який одержав від Державних Зборів повноваження на формування Уряду, у визначений термін подає його склад Президенту, який і здійснює відповідні призначення. Зміни у складі призначеного Уряду проводяться Президентом за поданням Прем'єр-міністра. Беручи обов'язки, члени Уряду складають присягу перед Державними Зборами.

Процедура формування Уряду в Молдові починається з того, що Президент висуває кандидатуру на посаду Прем'єр-міністра. У визначений термін кандидат на посаду Прем'єр-міністра звертається до Парламенту з проханням висловити вотум довіри програмі діяльності і всьому складу Уряду, тобто отримати інвеституру. Програма діяльності і склад Уряду

124

 .•'говорюються на засіданні Парламенту, після чого останній має висловити вотум довіри Уряду більшістю голосів депутатів1.

Досить близькою до Молдови є процедура формування ду в Угорщині. Вона починається з обранням Державними Зборами (парламентом) Прем'єр-міністра за пропозицією Президента. Вибори Прем'єр-міністра відбуваються разом з прийняттям урядової програми. Інвеституру у вигляді вотуму довіри має отримати Кабінет Міністрів Латвії, котрий визнали Конституцією як орган виконавчої влади. Латвійський уряд складається з Міністра-президента (глави уряду) і призначених ним міністрів. Він формується особою, визначеною цього Президентом, і призначається останнім, якщо Сейм надав йому відповідну інвеституру. Інвеституру обох палат парламенту має отримати уряд Італії - Рада Міністрів. Зі своєю програмою діяльності перед Великими Національними Зборами для її затвердження має постати також і Рада Міністрів Туреччини. Особливістю формування органу виконавчої влади у цій країні є те, що юридично Прем'єр-міністр та інші члени уряду, котрі обов'язково мають бути членами парламенту, можуть призначатися Президентом без врахування партійно-політичних сил у парламенті.

Прем'єр-міністра Пакистану, який обов'язково має бути мусульманином і членом нижньої палати парламенту, обирають Національні Збори на основі абсолютної більшості голосів. Прем'єр-міністр формує Уряд, призначаючи його членів виключно зі складу парламенту.

Типовим для парламентських країн є порядок формування уряду в Індії, де Прем'єр-міністра, і за його поданням інших міністрів, призначає Президент, вибір якого обумовлюється розстановкою партійно-політичних сил у нижній палаті парламенту. Донедавна майже за такою процедурою формувався і

1 Тут і далі посилання даються на: Constituroia Republicei Moldova de la 29 julie al anuluil994.- Kisineu , 2004.

125

 


С.К.Бостан, С.М.Тимченко

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

Уряд Ізраїлю. Але наявність багатопартійної системи, котра породжувала труднощі з формуванням уряду, обумовила необхідність внесення певних змін у систему утворення органу виконавчої влади. Нова процедура, котра була закріплена у прийнятому у 1992 р. Основному Законі і на практиці стала використовуватись з 1996 p., дістала унікальні, притаманні тільки Ізраїлю риси. її суть полягає у тому, що Прем'єр-міністра обирає безпосередньо виборчий корпус під час парламентських виборів. Спираючись на це, Прем'єр-міністр "відняв" у Президента, який обирається парламентом, частину повноважень. Зокрема, він наділений правом призначити до половини складу Уряду не з числа членів політичної партії, яку сам він репрезентує, розпускати Кнесет, однак реалізація ним цього права водночас означає відставку самого глави уряду. Ця спроба модернізувати форму правління Ізраїлю за рахунок такого "нововведення" дослідниками оцінюється досить критично. Дж.Сарторі, зокрема відзначає, що "прямі вибори прем'єр-міністра не є одним із видів сурогату або замінника для президентської форми правління. Якщо хто-небудь бажає ввести президентське правління, то доведеться перебудувати весь механізм. І навпаки, введення обраного всенародно прем'єр-міністра, якого не можна змістити, в парламентську систему рівнозначно тому, що в двигун вдарив камінь. Він не зруйнує двигун, але шкоди завдасть багато"'.

Оскільки за будь якої парламентарної форми найважливішу роль у ході формування урядів відіграють політичні партії, конституції усіх зазначених вище держав так чи інакше вказують на необхідність врахування саме співвідношення партійних сил (фракцій) у парламенті. Але у цих державах, котрі конституювалися як парламентарні поліархії тільки у XX ст., існують багатопартійні, у силу своєї молодості ще не належним чином організовані партійні системи, котрі не такі

СарторіДж. Порівняльна конституційна інженерія. - К., 2001. —СІП.

126

 ефективні, як "старі" партії парламентських поліархій зі спадковим главою держави.

Відносно інституту відповідальності у системі зв'язків цього підвиду поліархічної форми державного правління присутній певний дуалізм, що не є характерним для парламентських поліархій зі спадковим главою держави. Він знаходить свій вираз у тому, що відповідальність перед парламентом несе не тільки уряд, але і президент.

Визначений конституціями порядок відповідальності уряду, результатом якого може бути його відставка, характерний для парламентських форм державного правління. Через прийняття резолюції осуду або постанови про недовіру парламент може спричинити відставку глави уряду, усього уряду або когось з його міністрів. В Ізраїлі політичну відповідальність перед Кнесетом несе весь Уряд, в Італії передбачена колективна та індивідуальна політична відповідальність перед обома палатами парламенту. Таку ж відповідальність несе Кабінет Міністрів Латвії перед Сеймом, причому якщо Сейм висловлює недовіру Міністру-президенту, то у відставку йде весь Кабінет Міністрів.

Конституцією Албанії визначено механізми парламентського контролю за діяльністю уряду та його окремими членами. Зокрема, встановлено, що Прем'єр-міністр та інші члени Ради Міністрів зобов'язані у тритижневий термін давати відповіді на інтерпеляції та депутатські запити. Уряд Угорщини відповідає за свою діяльність перед Державними Зборами. Він регулярно подає парламенту звіти про свою роботу. Державні Збори шляхом висловлення недовіри Прем'єр-міністру, яка розглядається і як недовіра до всього Уряду, може відправити їх у відставку.

Своєрідною рисою парламентської відповідальності уряду Індії є те, що окрім колективної відповідальності уряду перед Народною Палатою, передбачена індивідуальна відповідальність міністрів перед Президентом. Проте Прези-

127


С.К.Бостан, С.М.Тимченко

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

дент може усунути з посади того чи іншого міністра лише за порадою Прем'єр-міністра.

Більш деталізованою є процедура притягнення до відповідальності глави держави. Причому тут розглядається певна закономірність, обумовлена особливостями політико-правового життя минулого деяких держав (Німеччини, Туреччини, Пакистану, постсоціалістичних країн), котрі мають негативний досвід авторитарно-особистої влади.

Президент Албанії може бути достроково усунений з посади у разі грубого порушення Конституції. Розгляд питання ініціюється членами парламенту, які складають четверту частину складу Зборів. Пропозиція про усунення Президента має бути підтримана двома третинами членів Зборів і остаточно набуває сили, якщо її приймає Конституційний Суд, який засвідчує наявність провини глави держави Майже аналогічною є така процедура в Угорщині, де однак відсутня стадія ініціації процесу усунення Президента з посади. В Туреччині і ініціювання парламентської процедури, і прийняття рішення потребує більш міцної підтримки парламентарів. Президент, в разі вчинення ним дій, що визначаються як державна зрада, може бути усунутий з посади тільки тоді, коли за подання, підтримане двома третинами членів Великих Національних Зборів, проголосують три чверті від загальної кількості членів парламенту.

В Німеччині обвинувачення Президенту в умисному порушенні Основного Закону або будь-якого федерального закону можуть пред'явити Бундестаг або Бундесрат. Пропозиція щодо обвинувачення має бути подана від імені не менше, ніж чверті голосів членів Бундесрату. Для прийняття відповідного рішення потрібна більшість у дві третини голосів членів Бундестагу або така ж більшість голосів членів Бундесрату. Після пред'явлення обвинувачення Федеральний Конституційний Суд може призупинити функції Президента до вирішення справи. Якщо Федеральний Конституційний Суд встановить, що Президент

128

 винний в умисному порушенні Основного Закону або федерального закону, він може оголосити про усунення його з посади. Остаточним також є рішення Конституційного Суду Чехії про усунення Президента з посади за державну зраду в разі прийняття обвинувального акту Сенатом.

Повноваження Президента Естонії припиняються, зокрема, із набуттям сили обвинувального вироку суду щодо нього. Сам же глава держави може бути притягнутий до кримінальної відповідальності зі згоди більшості членів Державних Зборів. Президент Пакистану може бути усунутий з посади за рішенням більшості у дві третини голосів, прийнятим на спільному засіданні палат парламенту. Також не менше двох третин голосів депутатів Сейму потрібно для прийняття, ініційованого не менше ніж половиною членів парламенту рішення про усунення з посади Президента Латвії. Водночас Конституцією передбачений і інший шлях вирішення цієї проблеми: Президент має право внести пропозицію про розпуск Сейму на референдум і якщо вона народом відхилена, то Президент вважається усуненим з посади.

Таким чином, різновиду форми правління з обраним одноособовим главою держави притаманні риси, у цілому характерні для парламентарної поліархії. Своєрідними є лише ті, що пов'язані з формуванням президентури і її зв'язків з іншими вищими органами цієї системи влади. Однак цього не можна сказати відносно форми правління держав, які мають "колективного" главу держави і характеризуються як парламентарні. Мова йде насамперед про форму державного правління Швейцарії.

Форму державного правління Швейцарії, встановлену Конституцією 1999 р. ', слід визнати унікальною в ряду поліархічних форм державного правління, що пов'язано насамперед зі специфікою статусу органу "верховної розпоряд-

1 Тут і далі посилання даються на Союзну конституцію Швейцарської Конфедерації від 18 квітня 1999 р. Див.: Конституции государств Европы: В З Т.-Т.З.-С.537-580.

129


С. К. Бостан, С. М. Тимченко

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

чої і виконавчої влади Союзу," яким за статтею 174 Конституції є Союзна (Федеральна) Рада. До складу Союзної Ради входить сім членів, котрі обираються Союзними Зборами (двопалатним парламентом) на термін повноважень нижньої палати парламенту (Національної Ради) - 4 роки. Характерно, що від одного і того ж кантону (суб'єкта федерації) може бути призначений тільки один член Союзної Ради. її склад оновлюється повністю після закінчення терміну повноважень Національної Ради і всі вакансії, що відкриваються в її складі протягом наступних чотирьох років, заміщуються парламентом лише на той період, що залишився до кінця терміну повноважень Національної Ради.

У структурі Союзної Ради важко виділити інститут глави держави та інститут уряду. З формальної точки зори (насамперед за назвою) у державі є пости Президента та Віце-президента. Союзний Президент (Президент Конфедерації), який згідно зі СТ.176 Конституції обирається Союзними Зборами зі складу Союзної Ради терміном на один рік, головує у Союзній Раді. Особа, призначена на посаду Союзного Президента не може бути обрана повторно або обрана Віце-президентом (заступник Союзного Президента, котрий обирається парламентом на такий же термін. —С.Б.) наступного року.

Союзний Президент, однак, не є "класичним" главою держави: зміст його компетенції насамперед зумовлений членством у Союзній Раді і зводиться тільки до головування в ній. Традиційна же для глави держави компетенція віднесена до Союзної Ради, котра "приймає рішення як колегія" (ст.177). Союзна Рада представляє Швейцарію на міжнародній арені, підписує та ратифікує договори (ст.184); приймає заходи для збереження зовнішньої безпеки, незалежності та нейтралітету Швейцарії, приймає заходи для збереження внутрішньої безпеки, у термінових випадках може застосовувати війська (ст.185).

Згідно статті 178 Союзна Рада "керує союзною адміністрацією. Вона опікується про її доцільну організацію і про цілес-

130

 прямоване виконання завдань". Саме через союзну адміністрацію, котра складається з очолюваних членами Союзної Ради департаментів (іноземних справ, внутрішніх справ, фінансів : митниць тощо) здійснюється реалізація урядової влади.

За наведеними вище ознаками: наявністю союзної адміністрації, посад Президента і Віце-президента, зосередження повноважень глави держави та уряду в руках Союзної Ради, швейцарська держава нагадує президентську поліархію (республіку). Водночас, форма державного правління Швейцарії містить і деякі парламентарні елементи, що дало підстави окремим авторам визначити її як "змішану республіку" з вираженим дуалістичним державним режимом '. Але детальний аналіз конституційних норм, котрі юридично закріплюють цю систему вищих органів законодавчої і виконавчої влади Швейцарії, показує, що більш слушною є точка зору В.Ша-повала, який вважає, що її форма державного правління "за багатьма" ознаками подібна до парламентарно-республіканської..."2 На це вказує:

по-перше, те, що згідно СТ.148 Конституції, Союзні Збори "здійснюють верховну владу у Союзі";

по-друге, Союзна Рада, яка поєднує функцію глави держави і уряду, формується парламентським шляхом, в той час як однією з ключових ознак "змішаної республіки" є обрання президента позапарламентським шляхом, тобто безпосередньо громадянами;

по-третє, Союзна Рада несе відповідальність перед Союзними Зборами, але ця процедура не так чітко відрегульована Конституцією як в традиційних парламентських країнах.

У п.1. СТ.169 Конституції записано, що "Союзні Збори здійснюють вищий нагляд за Союзною Радою та союзною

'Див.: Гєоргіца A3. Конституційне право зарубіжних країн.—С.224.; Маклаков В.В. Основы государственного (конституционного) права Швейцарии // Конституционное (государственное) право зарубежных стран. Особенная часть. Страны Европы. - Т 3. - М.,1997.— С.421.

2Див.: Шаповал В.М. Державний лад країн світу,—1999.—С.267-268.

131


С. К. Бостан, С. М. Тимченко

адміністрацією". Стаття 171 встановлює, що "Союзні збори можуть давати доручення Союзній Раді", а "подробиці, ... інструменти, за допомогою яких Союзні Збори можуть впливати на сферу компетенції Союзної Ради", регулюються законом. І нарешті, у n.b, CT.187 закріплено, що Союзна рада "регулярно подає звіт Союзним Зборам про ведення нею справ, а також про становище Швейцарії". Тобто Союзна Рада підконтрольна парламенту, але останній не має формального права відправити її у відставку.

По-четверте, незважаючи на відсутність у конституції прямих норм, Союзна рада, що формується з врахуванням співвідношення партійних сил у парламенті, реалізує політичну лінію парламентської більшості. Така форма взаємовідносин Союзної Ради і парламенту підсилює значення останнього і його роль у державному механізмі. Відсутність же традиційних процедур політичної відповідальності уряду перед парламентом у цьому випадку не перешкоджає їх взаємодії. Питання такої взаємодії вирішуються в межах парламентської демократії ' шляхом узгодження позицій головних партійно-політичних сил і практичної реалізації їх в урядовій діяльності2.

Таким чином, при всій своєрідності та унікальності державного ладу Швейцарії її форма правління за своїм змістом, на нашу думку, є особливим різновидом парламентарної поліархії, котра деякими зарубіжними 3, а слідом за ними і вітчизняним дослідниками4 (які спиралися на досвід організації влади у Франції "періоду директорії" 1794-1799 p., a

На підставі цього деякі дослідники визначають Швейцарію "республікою безпосередньої демократії" Див.: Арановскнй К.В. Государственное право зарубежных стран: Учебник для вузов.—М.: ФОРУМ-ИНФРА-МД998- С.156-158.

2 Див.: Шаповал В.М. Державний лад країн світу.—К.,1999.—С.269.

Швейцарію вважали "директоріальну республікою" політологи К.Доллінгер і К.Левенштейн.

4 Див.: Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн.—К.,1997.— С.87-88.

132

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

також України часів "Директорії УНР".— С.Б.) названа "ди-ректоріальною республікою".

4.3. Президентська поліархія в зарубіжних країнах 4.3.1. Поняття президентської поліархії

Створений 1787 р. конституційний прототип - "вашингтонська" модель президентської форми державного правління у подальшому була запозичена багатьма країнами, але жодна з них, незважаючи на тривалий час, що пройшов, не змогла кардинальним чином змінити американську конституційну модель. Він досі є тим джерелом, що дає уявлення про сучасне поняття президентської поліархії.

Президентський вид форми державного правління, як і парламентський, безумовно теж є поліархічним, оскільки насамперед базується на деконцентрованій системі влади, обумовленій відповідним типом "розподілу влади". На відміну від зарубіжних дослідників, де "цей поділ влади нелегко сформулювати"1, вітчизняні визначають його як "жорсткий"2. Побудова механізму здійснення державної влади саме на його засадах є однією з ключових ознак президентської форми державного

правління.

Зміст американського, жорсткого "розподілу влад" на відміну від "м'якого", британо-французького, полягає в максимальному відокремленні органів законодавчої і виконавчої влади в плані їх організації і діяльності.

Правовий статус законодавчої влади, яка в США представлена двопалатним Конгресом, закріплений в статті І Конституції 1787 р. Цей факт свідчив про значення, яке її творці приділяли цьому вищому державному органу і певної їх поступки представникам демократичної течії серед делегатів.

Сарторі Дж. Порівняльна конституційна інженерія—С. 82. 2 Див.: Шаповал В. Форма держави в конституційному праві // Вісник Конституційного суду України.— 2003.—№2.— С.56.

133


С. К. Бостан, С. М. Тимченко

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

Найважливішою прерогативою Конгресу було визначено законодавство. Ніяка інша влада, ніякий інший державний орган подібною владою не володіють, Це право носить у принципі універсальний характер, тобто закон може бути прийнятий з будь-якого питання. Але це має бути дійсно закон, а не просто акт, що підмінює управлінське рішення. Закон - це акт, який містить найбільш загальні правила (норми), які регулюють ту чи іншу сферу суспільних відносин. Якщо ж у формі закону   намагаються   вирішувати   оперативні   питання   управління, підмінити видання загальної норми індивідуально визначеною, яка може бути застосована лише до даного конкретного випадку, то мова йде про вторгнення в сферу діяльності виконавчої влади. Зрозуміло, що в такому випадку має місце порушення принципу поділу влади, а значить і сам такого роду законодавчий акт набував антиконституційного, тобто протиправного характеру1.

На відміну від законодавчих органів парламентських країн, парламенти в президентських псліархіях самі пропонують і приймають закони.  Мандат члена парламенту несумісний з посадою члена уряду. За логікою жорсткого "розподілу влад", покладеного в основу Конституції США, формально виключається наявність у президента та інших носіїв виконавчої влади права законодавчої ініціативи у парламенті. Такий підхід є протилежним прийнятому за умов парламентського правління, коли ініціювати законопроекти уповноважені депутати і уряд як вищий орган виконавчої влади, і саме   за   урядовою   ініціативою   приймають   переважну більшість законів. Більш того, в конституційній практиці США визнано, що президент, члени кабінету та інші посадові особи в системі виконавчої влади не мають навіть права доступу в палати парламенту (крім випадку, коли президент виступає з посланнями на спільному засіданні палат). Представни-

 ки виконавчої влади, як правило, можуть брати участь у роботі комітетів і комісій палат парламенту (але не в засіданні палат), вони готують найбільш важливі й суттєві законопроекти (володіючи для цього і необхідним апаратом, і інформаційною базою, і іншими можливостями), однак у класичному варіанті президентської поліархії виконавча влада юридично позбавлена права законодавчої ініціативи і має шукати різні шляхи для винесення законопроекту на розгляд палат. Урядовий законопроект може бути змінений і доповнений парламентаріями без згоди уряду.

В наступній, II статті, сильній законодавчій владі Конституція США (на вимогу делегатів федералістів. - С.Б.) "протиставила" сильну виконавчу владу. Структура останньої нагадувала структуру виконавчої влади часів "дуалістичної монархії" в Англії, коли глава держави (монарх) безпосередньо очолював відповідальний перед ним уряд і тому "вашингтонська" модель форми державного правління іноді і сьогодні спеціалістами визначається як "дуалістична республіка". Суттєва різниця полягала у тому, що замість монарха главою нової держави мав стати президент.

Крім того, саме в США президентство зародилося і набуло розвитку як інститут виконавчої влади, котрий на відміну від монархічних, спадкових інститутів того часу став формуватися виборчим шляхом. Відомо, що у подальшому обиратися стали деякі президенти - глави парламентських поліархій. Але якщо в останніх так чи інакше президентура формується з участю парламенту, у президентській поліархії - тільки позапарламентським шляхом, шляхом загальних виборів громадян. "Наявність прямих, або схожих на прямі, загальних виборів глави держави, - зазначає Дж. Сарторі, - є "першим визначальним критерієм для системи президентського правління..."1. У США з самого початку були запроваджені

С.26.

 Див.: Энтин Л.М. Разделение властей опыт современных государств.—

 Сарторі Дж. Порівняльна конституційна інженерія.—С.79.

134

 135


С.К.Бостан, СМ.Тимченко

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

"схожі на прямі", двоступеневі вибори президента, які передбачали його обрання не безпосередньо народом, а виборцями. Хоча в цьому плані американська виборча система дещо відрізняється від класичних прямих виборів, це не порушує саму основу цього критерію, оскільки джерелом формування інституту президентства залишається народ.

Ще однією ознакою, котра відрізняє президентську поліархію від парламентарної є закріплення за президентом прерогативи формування уряду: саме президент на власний розсуд призначає і звільняє членів кабінету міністрів. Зазначена ознака доповнюється тим, що сформований президентом уряд ним же і очолюється. Відсутність посади прем'єр-міністра є зовнішньо відмінною рисою президентської поліархії, де глава держави є одноособовим носієм виконавчої влади. Стаття 2 Конституції містить припис, згідно якого "виконавча влада належить президенту Сполучених Штатів". Колегіальний уряд, але є кабінет як дорадча структура при президентові.

Одна з найважливіших ознак президентської поліархії знаходить свій прояв в набагато ширших порівняно з главою парламентарної держави повноваженнях президента. В США наділення Президента широкими повноваженнями відповідало ідеї "батьків-засновників", особливо федералістів, про те, що централізацію створює тільки урядова влада.

Ще однією ключовою ознакою президентської поліархії є те, що в законодавчо-виконавчих зв'язках відсутні такі, що характерні для парламентських форм: 1) парламентської відповідальності уряду, тобто парламент (або нижня палата) не може висловити недовіру уряду і тим самим змусити його піти у відставку; 2) можливості виконавчої влади достроково розпускати парламент (нижню палату) і призначити позачергові парламентські вибори. Відсутність у президента повноваження розпускати парламент ще ідеологами Конституції США розглядалось як таке, що могло б деформувати побудовану ними

136

 зрівноважену систему між органами законодавчої і виконавчої влади та зумовити визнання домінуючої ролі виконавчої влади (президента). Вони стверджували, що ненадання президенту права дострокового припинення повноважень парламенту компенсується" відсутністю в останнього повноважень щодо визначення кадрового складу виконавчої влади, зокрема прав контролювати діяльність урядовців, які призначаються президентом, і приймати рішення про звільнення їх з посад '.

Закладений в Конституції США "жорсткий" тип поділу влади, котрий передбачав самостійність та незалежність кожної з зазначених гілок влади, на практиці міг би привести до неузгодженості, конфронтації, паралічу або узурпації влади. Оскільки така можливість "генетично" закладена в зазначеному типі поділу влад, творці Конституції постаралися виробити взаємозв'язки, котрі попередили би не тільки узурпаторські тенденції кожної з трьох гілок влади, а й забезпечили б стабільність і безперервність функціонування самої державної влади. У цьому плані усі гілки влади організовувалися за власним порядком, тобто мали своє особливе джерело. Єдиним джерелом законодавчої і виконавчої влади було визнано народ.

Усі вони мали різні терміни повноважень. Кожна зберігала певне право впливати на іншу. З одного боку Конституція надала Президенту право вето на прийняті Конгресом законопроекти, а з іншого - право Конгресу перебороти вето, а також висунути проти Президента обвинувачення в порядку імпічменту. Таким чином, порівняно з парламентськими формами правління серед законодавчо-виконавчих зв'язків президентської поліархії, покликаних забезпечити рівновагу системи, є вето та імпічмент.

Право вето президента на прийняті парламентом законопроекти - це "двосічна зброя", надмірне використання якої може не тільки призвести до політичної кризи, а й порушити

1 Див.: Шаповал В. Форма держави в конституційному праві // Вісник Конституційного суду України.— 2003.—№2.— С.56-57.

137


С. К. Бостан, С. М. Тимченко

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

існуючий у державному механізмі баланс між його найважливішими ланками. Тому вето намагаються насамперед розглядати як засіб компромісного узгодження позицій між цими ланками, не як інструмент тиску, а впливу з боку виконавчої влади на законодавчий процес.

Передбачений Конституцією США імпічмент проводиться за класичною для двопалатних парламентів процедурою. Нижня палата Конгресу США виступає в ролі слідчого та обвинувача. Для цього вона створює комітет з розслідування, і на основі його доповіді приймає рішення про обвинувачення. Порушену у такий спосіб справу на закритому засіданні розглядає верхня палата, рішення приймається 2/3 її складу. Наслідком може бути усунення з посади і позбавлення права займати "почесну, відповідальну або оплачувану посаду на службі Сполучених Штатів" будь-якої федеральної посадової особи1, якщо її, згідно ст.2 (розділ четвертий) Конституції, буде викрито у "зраді, хабарництві або інших тяжких злочинах і провинах"2. На цьому, однак, юридичні наслідки скоєного не закінчуються. В подальшому проводять розслідування загального характеру, справу передають до звичайного суду і винний несе покарання3. Порядок імпічменту, що використовується у США, в цілому характерний для більшості інших президентських поліархій.

Встановлені між цими органами взаємозв'язки, як у минулому, так і сьогодні, мають на меті запобігти посилення одного з них за рахунок іншого і перешкодити одній з частин системи діяти в протилежних напрямках. Подібна збалансованість державної системи ускладнює нововведення, але в той

1 Див.: Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн.— С.201.

2 Див.: Конституція США від 17 вересня 1787 р.// Чудаков М.Ф.Консти-
туционное (государственное
право зарубежных стран.—Мн.: Харвест,1998.—
С.606-697.

3 Див.: Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн.—С.201.
138

 же час перешкоджає можливості узурпації влади з боку будь якого з названих органів. У відомому рішенні United States v. Richard Nixon, винесеному в липні 1974 p., Верховний суд США пояснив: "Конституція не тільки роззосередила владу для кращого забезпечення свободи, але вона також припускає, щоб на практиці роззосереджена влада була об'єднана в ціле для ефективного управління. Конституція наказує, щоб гілки влади були водночас відділені одна від одної і взаємозалежні, були автономними і взаємодіючими одна з одною"1.

Узагальнюючи наведене, можна виділити ознаки цієї нової для держави епохи громадянського суспільства структур-но-інституціональної системи органів законодавчої і очолюваної президентом виконавчої влади, а саме:

1) система вищих органів законодавчої і виконавчої влади, які утворюють форму правління президентської держави, побудована на засадах притаманного їй "жорсткого" типу розподілу влад і системи стримувань та противаг, які йому відповідають. Це знаходить вираз у тому, що:

1.1.) система складається з двох організаційно відокремлених інститутів, котрі представляють виконавчу і законодавчу

влади:

а) виконавча влада, яка уособлюється главою держави та
керованим ним урядом, не має права:

законодавчої ініціативи,

розпуску парламенту

сумісництва своєї посади з депутатським мандатом;

б) законодавча влада не бере участі у формуванні уряду;

в) відсутні інститути парламентської відповідальності
уряду та контрасигнування актів глави держави.

1.2) стримування та противаги в законодавчо-виконавчих зв'язках забезпечуються:

а) правом президента накласти вето на прийняті парламентом закони;

1 Цит за: Конституция США (вступительная статья) // Конституции зарубежных государств.—М.:БЕК, 1996.—С.7-8.

139


С. К. Бостан, С. М. Тимченко

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

б)    правом    парламенту    притягти    президента    до відповідальності, використовуючи процедуру імпічменту.

2) провідну роль  у  здійсненні  соціально-політичного
керівництва державою відіграє урядова влада на чолі з прези
дентом (виконавча влада), звідки і походить саме назва прези
дентської.
Це знаходить свій вираз у значному впливі прези
дента на уряд:

а) президент формує склад уряду;

б) уряд несе політичну відповідальність виключно перед
президентом, який може відправити у відставку весь уряд або
його окремих членів.

3) Правовий статус глави держави, його фактичний вплив
на уряд
- основного "реалізатора" правління в державі - ха
рактеризується як "сильний".
Це забезпечується тим, що:

а) президентура утворюється позапарламентським шляхом
і має таке ж джерело формування як і законодавчий орган. Пре
зидент обирається шляхом загальних виборів громадянами.

б) президент поєднує повноваження глави держави і гла
ви уряду. Як глава держави він має суттєві повноваження в
сфері зовнішньої і внутрішньої політики, а як глава уряду -
здійснює поточне управління країною у межах прийнятих
парламентом законів.

Таким є "набір" ознак та "підознак", що характеризують президентську форму поліархічного правління. Синтезуючи їх, можна сформулювати дефініцію ще одного виду поліархич-ної форми державного правління - президентської поліархії, яка являє собою засновану на "жорсткому" типові розподілу влад дуалістичну систему вищих органів законодавчої і виконавчої влади, серед яких провідну роль у здійсненні правління в державі відіграє виконавча (урядово-президентська) влада, котру очолює обраний позапарламентським шляхом президент.

У сучасному світі президентська форма державного правління розповсюджена широко. Після США її сприйняли майже всі латиноамериканські держави. їй же пізніше віддали

140

 перевагу більшість африканських держав. В Азії цей перелік менше, з держав, котрі останніми конституювали таку форму правління - Узбекистан та Туркменистан (за формальною нормою конституції і Казахстан). А в Європі - найменший: форму державного правління близьку до американської, конституювали лише Азербайджан, Кіпр та Грузія. У цілому перелік сьогоднішніх так званих "президентських республік" чималий (біля 65) і аналіз їх юридичних (конституційних) моделей дає нам уявлення про загальні, які співпадають з класичним "вашингтонським" прототипом, риси, а також про обумовлені різними чинниками певні відхилення від нього. На особливості конституційних моделей сучасних президентських поліархій і звернемо увагу нижче.

4.3.2. Особливості конституційних моделей президентських форм правління сучасних держав

Із держав з президентською формою правління до "вашингтонської" моделі найближчими є Болівія, Нігерія, Еквадор та деякі інші. Від останньої їх форми правління відрізняються перш за все терміном повноважень президентів (і віце-президентів) та можливістю (або неможливістю) їх переобрання. Найбільш тривалим є термін повноважень у Президента і Віце-президента Болівії - 5 років (без права переобрання) і 4 роки (як в США) Президента Еквадору (без права переобрання) та Президента й Віце-президента Нігерії (не більше двох термінів підряд). Крім цього, в Нігерії уряд (адміністрація президента) носить назву Виконавча рада.

Структурно-інституціональні системи верховної влади зазначених вище держав, знаходячись у межах, визначеної "вашингтонським" класичним прототипом форми правління, складають певний його "серединний" тип. Порівняно з ним форми правління інших президентських держав мають деякі "відхилення", що знаходять свій прояв у тих чи інших особливостях.

141


С. К. Бостан, С. М. Тимченко

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

Перш за все відзначимо особливості, обумовлені інсти-туціональною специфікою виконавчої влади. Положення про належність виконавчої влади президента або про її здійснення президентом у тій чи іншій редакції наявні в конституціях усіх президентських держав. Іноді президент узагальнено названий главою уряду (Аргентина, Колумбія, Нікарагуа). В Грузії', Таджикистані2, Туркменистані3 і Узбекистані4 він визначений як глава виконавчої влади, а в Таджикистані і Узбекистані -ще й як керівник (глава або голова) уряду. В ст.85 Конституції Болівії закріплено, що "виконавча влада здійснюється президентом спільно з державними міністрами". Подібні положення містять основні закони Бразилії, Венесуели, Коста-Ріки, Панами, Перу і Уругваю1.

За класичною президентською поліархією в структурі виконавчої влади уряду як відносно самостійного органу не існує. Міністри складають кабінет (адміністрацію) президента, маючи лише дорадчий голос, і якщо навіть вони усі висловляться проти пропозиції президента, прийняття остаточного рішення залишається за ним. Але кілька десятиліть тому у формі президентської республіки стали відбуватися певні зміни6, які і привели до формування однієї із зазначених

Тут і далі посилання даються на Конституцію Грузії від 24 серпня 1995 р.. Див.: Конституции государств Европы: В 3 т.—Т.1. —С.742-743.

Тут і далі посилання даються на Конституцію Республіки Таджикистан від 6 листопада 1994 р. // Конституции государств-участников СНГ.— М.:НОРМА, 2001.-С.497-522.

Тут і далі посилання даються на Конституцію Туркменистану від 18 травня 1992 р. з наступними змінами, Див.: Конституции государств-участников СНГ.-М, 2001.-С.551-578.

Тут і далі посилання даються на Конституцію Республіки Узбекистан від 8 грудня 1991 р. з наступними змінами . Див.: Конституции государств-участников СНГ.-М., 2001.-С.594-626.

Див.: Шаповал В. Форма держави в конституційному праві // Вісник Конституційного суду України.— 2003.—№2.— С.57.

6 Див.:  Чиркин В.Е. Конституционное право: Россия и зарубежный опыт.-М: Зерцало, 1998.- С.273.

142

 структурно-інституціональних особливостей. Суть її полягає у тому, що в структурі виконавчої влади поряд з президентурою стали утворюватися окремі державні органи, по суті, уряди, головним призначенням яких стало здійснення виконавчої влади на основі повноважень, встановлених конституцією або фактично делегованих президентом. їх назви відрізняються різноманітністю: "уряди" в Грузії та Таджикистані; "Кабінети міністрів" - в Аргентині, Домініканській республіці, Туркменистані, Узбекистані; "Ради міністрів" - в Алжирі, Венесуелі, Кіпрі', Уругваї, Перу, Сирії, Судані, Тунісі, "Рада кабінету -в Панамі, "Виконавча рада"— в Нігерії, "Виконавчий юань" -на Тайвані тощо.

З зазначених держав більш чіткими є юридичні конструкції виконавчих органів держав Середньої Азії, конституційні положення відносно яких формулювалися не без впливу "парламентарної " Європи. Стаття 73 глави 5 Конституції Таджикистану закріплює, що уряд, який "складається з Прем'єр-міністра, його першого заступника і заступників, міністрів, голів державних комітетів" забезпечує "керівництво ефективним функціонуванням економіки, соціальної і духовної сфери, виконання законів, рішень Маджлісі Олі (парламенту.—СБ.), указів, і розпоряджень Президента Таджикистану". Майже аналогічним є завдання, яке покладено Конституцією (глава XX, ст.98) на Кабінет Міністрів Узбекистану. Основний закон Туркменистану це питання регламентує більш детально, зокрема ст.78 глави 5 Конституції містить перелік восьми конкретних повноважень Кабінету Міністрів.

Ці урядові установи зазвичай очолюються самими президентами, але в деяких з зазначених президентських держав конституціями передбачені окремі керівні посади: в Аргентині - це глава кабінету, в Алжирі, Єгипті, на Тайвані, в Тунісі та

1 Тут і далі посилання даються на Конституцію Республіки Кіпру від 16 серпня 1960 р. Див.: Конституции государств Европы: В 3 т.—Т.2. —С.233-235.

143


С.К.Бостан, С.М.Тимченко

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

Таджикистані - прем'єр-міністр, в Грузії - державний міністр, в Сирії - голова Ради міністрів. Але і в цих державах фактичним керівником над урядом і особливо над так званими "ключовими" міністрами є президент. Керівництво іншими міністрами з боку прем'єра теж має відносний характер, вони, як і сам прем'єр, підпорядковані президенту. Найважливіші рішення приймаються на засіданнях уряду тільки під головуванням президента і лише рішення оперативного характеру можуть прийматися урядом без його участі. Але і такі засідання прем'єр проводить, як правило, тільки за вказівкою президента. Виходячи з того, що такий глава уряду відіграє координуючу роль і виконує оперативні завдання, у спеціальній літературі він отримав назву "адміністративного прем'єра'". Наявність посади "адміністративного прем'єра" та уряду при усіх їх зовнішніх парламентських ознаках не порушують "логіку" системи президентської поліархії, оскільки і уряд, і його глава несуть відповідальність тільки перед президентом.

Ще одна структурно-інституціональна особливість пов'язана з наявністю або відсутністю в системі виконавчої влади посади віце-президента. Стосовно цього слід відзначити, що загальне для більшості латиноамериканських країн правило, коли поряд з президентом обирається та діє один віце-президент, тобто як у США. Але в деяких державах, наприклад, в Коста-Ріка та Панамі разом з президентами обираються два віце-президенти, а в Єгипті президент може призначати один, два або більше віце-президентів. Призначення віце-президента як заступника президента, покликано допомогти йому в поточному управлінні державою і, особливо, забезпечувати в непередбачених випадках наступність президентської влади. В той же час можна припустити, що віце-президент, перетягаючи на себе частину повноважень президента, "розпорошує"   владу   останнього.   Тому   серед   президентських

Див.:  Чиркин В.Е. Конституционное право: Россия и зарубежный опыт.-М.: Зерцало, 1998.- С.273.

144

 поліархій відсутність посади віце-президента є нерідким явищем. В Домініканській республіці, Перу, Чилі, Еквадорі, Алжирі, Грузії, Єгипті, Сирії, Сенегалі, Судані, Таджикистані, Тайвані, Тунісі, Туркменистані, Узбекистані, ці посади взагалі не передбачені конституційним законодавством.

Найсуттєвішими для держав, форми правління яких певним чином відрізняються від класичного прототипу, є особливості, пов'язані зі змістом повноважень, котрі надаються конституціями президентам. Аналіз цих повноважень та інших конституційних "важелів", які "підсилюють" або навпаки, "послаблюють" президентську владу, показує, що форми правління держав, котрі виходять за межі "серединного" типу (США, Болівія, Еквадор, Нігерія) характеризуються наявністю в їх системах елементів "посиленого прези-денціалізму" або ж "парламентаризму".

4.33. Президентські поліархії з елементами "посиленого парламентаризму"

За сукупністю своїх юридичних характеристик до держав з більш сильними елементами "президенціалізму" ніж в США, слід віднести, на нашу думку, Бразилію, Грузію, Домініканську республіку, Колумбію, Таджикистан, Туркменистан, Узбекистан, Чилі тощо. Якщо форми правління цих держав "розставити" на умовній шкалі за принципом зростання рівня "президенціалізму", то порядок цей буде приблизно такий.

Порівняно з американським Президентом, влада Президента Грузії сильніша за рахунок права останнього на законодавчу ініціативу; в Домініканській республіці та Колумбії президенти наділені більш широкими повноваженнями у надзвичайних випадках, коли є загроза громадському спокою та національній безпеці, а також у кадровій сфері, де формування уряду здійснюється президентом на свій розсуд '. Окрім

1 Правовые системы стран мира.—С.196, 330.

145


С. К. Бостан, С. М. Тимченко

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

цього всі акти Президента Колумбії, за винятком призначення міністрів, для набуття законної сили мають бути скріплені підписами відповідних членів уряду. Тобто мова йде про використання характерної для парламентських країн процедури контрасигнування. Але тут вона є протилежною за своєю якістю, оскільки, враховуючи повну залежність кар'єри члена уряду від президентів, цей інститут тут (у президентських поліархіях) означає покладання політичної відповідальності за зміст відповідних рішень і актів та за їх реалізацію на членів урядів, котрі вчинили контрасигнування. Тобто в президентській поліархії наявність інституту контрасигнатури є засобом не послаблення, а посилення влади президента в системі елементів форми правління.

Такий же наслідок в умовах президентської поліархії, де відсутній інститут парламентської відповідальності виконавчої влади, має право президента розпускати парламент. Серед держав з такою "порушеною" рівновагою є насамперед Чилі, де Президент може реалізувати це право лише один раз протягом строку його повноважень (хоча чітких підстав розпуску парламенту конституцією не встановлено. - С.Б.)\ В інших державах: Алжирі, Єгипті, Перу, Сенегалі, Сирії право президентів на розпуск певною мірою збалансовано наявністю парламентських елементів системи стримувань. "Обґрунтованим рішенням" Президента Сирії може бути і розпущений парламент цієї країни, але з конкретного питання таке рішення може прийматися тільки один раз.  Це може бути певною відповіддю Президента на винесення більшістю голосів членів парламенту вотуму недовіри Раді міністрів, коли прем'єр-міністр має надати Президенту пропозицію про відставку кабінету, а глава держави приймати відповідне остаточне рішення щодо відставки або розпуску2.

1 Див.: Шаповал В. Форма держави в конституційному праві // Вісник
Конституційного суду України.— 2003.—№2,— С.57.

2 Див.: Правовые системы стран мира.—С.579.

146

 В Сенегалі, наприклад, Президент може розпустити пар-ямент (Національні збори), якщо він за передбаченими Кон-гтитуцією (1963 р. з наступними змінами) формами парламентського контролю (усні та письмові питання з дебатами та без них, слідчі комісії тощо) прийняв резолюцію осуду Уря-

Схожий порядок і в Тунісі, де Президент, поряд з іншими такими сильними повноваженнями, як право законодавчої

іативи, право прийняття по визначеному переліку питань та на конкретний термін делегованого законодавства - декретів, що мають силу закону, може розпустити парламент, якщо протягом одного законодавчого періоду він двічі 2/3 голосів парламентарів прийняв резолюцію недовіри відносно

уряду г.

Форми правління кількох держав характеризується більшим ступенем "чистоти" президентських елементів, котрі однак сильніше ніж в США. Серед них перш за все Мексика, територіальне сусідство якої з США сприяло максимальною мірою запозиченню нею "вашингтонської" моделі влади. Але форма правління "Сполучених штатів Мексики" (!) відрізняється дещо посиленими елементами прези-денціалізму: президент на власний розсуд призначає і усуває з посад державних секретарів (міністрів) та цілий ряд інших федеральних посадових осіб, має право вводити надзвичайний стан, припинити дію конституційних гарантій, реалізувати можливість федеральної інтервенції у внутрішні справи штатів, втручатись у законотворчий процес. Останнє знаходить свій вираз у праві Президента на законодавчу ініціативу, а також у випадках, прямо вказаних в Конституції або за уповноваженням Конгресу, видавати декрети, що мають силу закону. Владу Президента, як вже зазначалося, посилює також наявність інституту контрасигнування актів і рішень Президента, котре здійснюється членами Централізованої адміністрації

1 Див.: Правовые системы стран мира,—С.569.

2 Див.: Там само. - С.647-648.

147


С. К. Бостан, С. М. Тимченко

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

(уряду), за що вони і несуть відповідальність. Передбачені Конституцією деякі парламентарні елементи: підзвітність членів уряду парламенту, коли при відкритті кожної сесії Конгресу члени Централізованої адміністрації подають звіт про стан справ у своїх відомствах, а кожна з палат Конгресу може викликати членів адміністрації з метою отримання інформації з питань, що обговорюються, особливих наслідків не має і на зміст президентської влади майже не впливає.

Ще сильніше елементи президенціалізму в Бразилії, де президентська поліархія була встановлена, по суті, рішенням народу в результаті проведеного 7 вересня 1993 р. плебісциту щодо форми державного правління. На питання, яку з них обрати: монархію чи республіку, якщо республіку, то президентську або парламентську, громадяни відповіли так: за республіку - 66%; за монархію - 10%; за парламентську республіку —25%, за президентську - 54% '. Таким чином, через 5 років після прийняття Конституції країни (1988 р.) форма державного правління Бразилії була остаточно визначена як президентська, але як така, що відрізняється від "вашингтонської" моделі більш широким обсягом повноважень президента.

Президенту Бразилії належить важливе право самостійно встановлювати стан оборони, стан облоги і так званий стан федерального втручання (інтервенції) у справи штатів. Для прийняття відповідних рішень йому необхідна формальна підтримка одного з двох визначених у Конституції консультативних органів - Ради Республіки або Ради національної оборони. До Ради Республіки входять віце-президент, голови палат федерального парламенту, лідери більшості і опозиції в обох палатах, міністр юстиції і шість бразильських громадян, котрі у рівній кількості призначаються Президентом і обираються палатами парламенту. До Ради національної оборони входять віце-президент,  голови палат парламенту і  ряд

Див.: Якушев Л.В. Конституционное право зарубежных стран.—М.: Приор,2000.-С239.

148

 міністрів. Позиції Президента у законотворчому процесі илює надане йому конституцією право законодавчої ініціативи, право видавати у випадку термінової необхідності акти, що мають силу закону (з наступним представленням в Конгрес) ', а також можливість використовувати вибіркове вето на законопроекти, прийняті парламентом. Вибіркове вето на відміну від "загального" дає президенту більше можливостей для маневру в його взаємовідносинах з парламентом 2. Водночас Конституція 1988 р. наділила Конгрес правом піддавати бразильського Президента, як це має місце і в США, суду імпічменту, у випадках скоєння ним злочинів або інших порушень конституції і законів, і у цьому немає нічого дивного. Примітним однак є те, що на відміну від США, де суд імпічменту за всю історію цієї країни жодного разу (з двох) не відправив у відставку президента, в Бразилії є практичний досвід: звинувачений в корупції Президент Ф.Коллор в 1992 р. усунений за це з посади глави держави 3.

І нарешті найсильнішими можна вважати становища президентів в трьох країнах Середньої Азії: Таджикистані, Туркменистані, Узбекистані. В усіх трьох конституціях цих держав міститься припис, що не є характерним для президентських поліархій інших регіонів, особливо американського. Мова йде про визнання президента гарантом Конституції і законів, прав і свобод людини і громадянина, національної незалежності, єдності і територіальної цілісності, охорони суверенітету, реалізації рішень з питань національно-державного устрою тощо. За Конституцією Президент Таджикистану є головнокомандувачем збройними силами, призначає і звільняє командувачів військами збройних сил, утворює Раду безпеки і керує нею, проголошує надзвичайний стан на всій території держави

Див.: Правовые системы стран мира,—С.95.

Див.: Шаповал В. Державний лад країн світу.—С.37.

Див.: Якушев А.В. Конституционное право зарубежных стран.—С.239.

149


С. К. Бостан, С. М. Тимченко

або в окремих місцевостях з "негайним" внесенням указу про це на затвердження до парламенту і повідомленням до Організації Об'єднаних Націй, керує здійсненням зовнішньої політики. Він уповноважений утворювати та ліквідовувати міністерства і відомства; призначати і звільняти Прем'єр-міністра та інших членів уряду; скасовувати чи призупиняти дію "актів органів державного управління", якщо вони суперечать Конституції і законам; призначати і звільняти голів територіальної автономії, областей, столиці, міст та районів. Серед найважливіших повноважень Президента є і його право здійснювати подання до Маджлісі Олі щодо призначень і відкликань голів та інших суддів Конституційного Суду, Верховного Суду і Вищого економічного суду, а також за поданням міністра юстиції призначати і звільняти суддів інших судів. За згодою парламенту глава держави призначає та звільняє генерального прокурора і його заступників (ст.69, 70).

Але якщо призначення на найважливіші урядові посади та на посади голів автономних і місцевих органів влади Президент Таджикистану здійснює за згодою парламенту (Маджлісі Олі) та маджлісів народних депутатів відповідних адміністративно-територіальних одиниць, то Президент Узбекистану при формуванні апарату виконавчої влади такої згоди не потребує. Він на свій розсуд призначає та звільняє прем'єр-міністра та інших членів Кабінету Міністрів, забезпечуючи взаємодію "вищих органів влади та управління", керує ним. Крім цього Президент Узбекистану є головнокомандувачем збройних сил, призначає і звільняє вище командування, присвоює вищі військові звання. Серед його повноважень слід також назвати право вести переговори та підписувати міжнародні договори, забезпечувати додержання укладених державою договорів, а також призначати і звільняти дипломатичних та інших представників Узбекистану в іноземних країнах .

Окрім таких же повноважень, характерних і для Президента Туркменистану, останній має право одноосібно призна-

150

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

чати на 5-річний термін з можливістю перепризначення суддів, керувати формуванням проекту державного бюджету і вносити його на розгляд і затвердження до Меджлісу (парламенту), видавати з окремих питань закони (це право йому було надано спеціальною постановою Меджлісу від 12 квітня 1993 р.'), скасовувати акти міністерств і відомств та місцевих органів управління, розпускати органи місцевого самоврядування, призначати за рішенням Халк Маслахати 2 референдуми, звертатися з посланнями до народу, достроково скликати Меджліс на сесію, надавати Халк Маслахати щорічні доповіді про стан країни, інформувати про найбільш важливі питання внутрішньої і зовнішньої політики та деякі інші3.

Влада президентів Туркменистану та Узбекистану суттєво підсилюється за рахунок їх можливостей розпускати парламен-

1 Правовые системы стран мира.— С.654.

2 Халк Маслахати (Народна Рада) за Конституцією Туркменистану є ви
щим представницьким
органом народної влади, в той час як парламент
(Меджліс) - вищим законодавчим органом. До складу Халк Маглахати вхо
дять Президент, депутати Меджлісу, а також члени, обрані народом у
кількості, що дорівнює числу депутатів Меджлісу. Крім того, до складу Халк
Маслахати входять голова Верховного Суду, голова Вищого господарського
суду, генеральний прокурор, члени уряду, глави адміністрацій в адміністра
тивно-територіальних одиницях, а також мери муніципальних рад міст і се
лищ. До компетенції Халк Маслахати, що обирається на термін - п'ять
років, віднесено розгляд і прийняття рішень з питань доцільності змін Кон
ституції або прийняття нової; проведення всенародних референдумів: роз
робки рекомендацій про основні напрями економічного, соціального і
політичного розвитку країни; зміни державного кордону і адміністративно-
територіального поділу; ратифікації і денонсації укладених від імені Турк
менистану договорів про міждержавні союзи та інші утворення; проголо
шення стану війни і миру; з інших питань, визначених Конституцією і зако
нами. Рішення Халк Маслахати реалізуються Президентом, Меджлісом та
іншими органами державної влади. Халк Маслахати скликається "за не
обхідністю", однак не менше ніж один раз на рік за ініціативою Президента,
Меджлісу або третини встановленого числа членів Халк Маслахати. Його
роботою керує Президент або обраний на його пропозицію будь-який член
Халк Маслахати.

3 Правовые системы стран мира.— С.654.

151


С.К.Бостан, С.М.Тимченко

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

ти, а також за рахунок складної процедури їх усунення від влади (Туркменистан) або ж взагалі її відсутністю (Узбекистан).

Конституцією Узбекистану (ст.95) визначено, що Президент за погодженням з Конституційним судом може достроково припинити повноваження парламенту в разі виникнення в його складі "нездоланних розбіжностей, що загрожують його нормальному функціонуванню, або неодноразового прийняття ним рішень, які суперечать Конституції". В Туркменистані випадки розпуску парламенту конституцією більш конкретизовані. Згідно ст. 64 "Меджліс може бути достроково розпущений ... Президентом у випадках неспроможності сформувати протягом шести місяців керівні органи Меджлісу або вираженої двічі протягом вісімнадцяти місяців недовіри Кабінету міністрів".

Відносно використання процедури імпічменту слід відзначити, якщо Конституція Узбекистану - єдина з конституцій країн СНД, котра не передбачає інституту імпічменту президента ', то механізм усунення від посади туркменського глави держави серед цих же держав є найбільш складним. Передбачене Конституцією Туркменистану право Халк Маслахати висловити недовіру Президенту фактично неможливо реалізувати, оскільки, по - перше, мала вірогідність того, що Халк Маслахати, більше половини членів котрого призначається Президентом., набере 2/3 голосів на підтримку цього рішення; по-друге, саме рішення про недовіру не призводить до відставки, а тільки до призначення референдуму з цього питання 2.

Наявність в конституціях Узбекистану та Туркменистану деяких елементів парламентарної поліархії не впливає на зміст форм правління цих держав. Так, в Туркменистані парламент уповноважений приймати рішення про недовіру уря-

 >днак юридичних наслідків такого рішення для уряду не визначено. В Узбекистані відповідальності кабінету міністрів перед парламентом не передбачено, однак він повинен складати повноваження перед новообраним парламентом. Відповідальність уряду перед парламентом, передбачена зазначеними нормами, є, по суті, умовною.

4.3.4. Президентські поліархії з елементами "парламентаризму "

Водночас серед президентських поліархій є певна група держав, де елементи "парламентаризму" тією чи іншою мірою впливають на зміст виконавчої і, насамперед, президентської влади. Серед держав цієї групи найближчою до класичного прототипу є форма державного правління Панами, де певною самостійністю володіє "Рада кабінету" (Consejo de Gabinete), яка хоч і діє при і під головуванням глави держави, але такі рішення, як призначення суддів Верховного суду, укладання договорів про займи, відчуження національного майна, декретування під колективну відповідальність Ради надзвичайного стану і призупинення окремих норм Конституції, президент приймає тільки зі згоди Ради кабінету'.

Взаємовідносини між Президентом та Радою Міністрів в Венесуелі певною мірою вирішуються на основі інституту контрасигнатури. Згідно з Конституцією Венесуели від 15 грудня 1999 р. Президент має повноваження, які можуть бути поділені на три групи: 1) його власні повноваження; 2) повноваження, що здійснюються через міністрів і потребують обов'язкової контрасигнації; 3) повноваження, що здійснюються Президентом у Раді Міністрів і також потребують контрасигнації. З цього переліку згідно СТ.190 Конституції тільки два повноваження відносяться до розряду власних повнова-

Див.: Якушев А.В. Конституционное право зарубежных стран .—С.239.

1 Див.: Якушев А.В. Там само.

2 Див •    Qvinnoa Л  R   To.. ,..,..„

 Див.: Правовые системы стран мира.— С.501.

152

 153


С. К. Бостан, С. М. Тимченко

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

жень Президента: право призначати та відкликати міністрів, всі інші потребують контрасигнації з боку відповідних міністрів.

Серед парламентських рис президентської поліархії в Алжирі слід відзначити деякі елементи інвеститури уряду, яка знаходить свій вираз у тому, що розроблена урядом програма діяльності має бути ухвалена парламентом - Національними народними зборами'.

Одним з найбільш поширених елементів парламентаризму в президентських поліархіях є інститут відповідальності виконавчої влади перед законодавчим органом. Ця, не характерна для класичної президентської поліархії ознака, з'явилася у її законодавчо-виконавчих зв'язках як певний юридичний засіб "приборкання, пом'якшення" президентської влади, котра у відповідних соціально-політичних обставинах часто приводила до узурпації главою держави всієї державної влади.

Найбільш легкою є форма парламентської відповідальності у Філіппінах, де депутати обох палат Конгресу (Палати представників та Сенату) мають право звернутись із запитами до виконавчої влади - Президента та очолюваного ним Кабінету міністрів, яке, однак особливих наслідків не має2. В Коста-Ріка Законодавчі збори (однопалатний парламент) можуть формулювати інтерпеляцію міністрам Уряду, а рішенням 2/3 присутніх на засіданні парламенту виносити осуд тим посадовим особам, які винні в здійсненні неконституційних або незаконних актів, серйозних помилок, що спричинили або змогли спричинити явну шкоду державним інтересам3. Інтерпеляція є засобом парламентського контролю над урядом і в Парагваї. Конгрес може викликати для запиту будь-якого міністра або іншого керівника виконавчої влади на засідання відповідної палати (Палати депутатів або Сенату). Якщо викликана поса-

1 Див.: Правовые системы стран мира. С.ЗО.

' Диз.: Там caMo.-C.697. 5Див.:Тамсамо.-С351.

 лова особа не з'явиться на засіданні палати або ж ця палата вважатиме відповідь на інтерпеляцію незадовільною, то обидві палати 2/3 голосів можуть винести резолюцію осуду і рекомендувати Президенту або ж безпосередньому начальникові посадової особи звільнити його від займаної посади.

В Аргентині політично відповідальним визнаний лише керівник міністерського кабінету. Глава Кабінету Міністрів зобов'язаний щомісяця звітувати по черзі перед кожною з палат парламенту з питань управління державними справами. Абсолютною більшістю від складу обох палат (Палати депутатів та Сенату) Національного конгресу він може бути відправлений у відставку. Всі члени міністерського кабінету на початку кожної сесії звітують перед парламентом, однак можливість висловлення їм недовіри у зв'язку з цим не передбачена. В Алжирі така можливість конституційним законодавством передбачена, але остаточне рішення— відправити уряд у відставку або ж розпустити парламент - за Президентом '. В Перу Конгрес може висловити Раді міністрів або ж окремому міністру вотум недовіри або ж відмовити у довірі, коли таке питання ставиться за міністерською ініціативою. Відмова у довірі Раді міністрів або ж міністру має наслідком його відставку. Але якщо Конгрес прийме резолюцію осуду або ж відмовить у довірі двом Радам міністрів, то Президент може розпустити парламент 2. У Венесуелі протягом перших 10 днів загальної сесії Конгресу кожнен міністр подає на спільному засіданні палат парламенту обґрунтовану і повну доповідь про діяльність свого міністерства за минулий рік та плани на наступний, а також фінансовий звіт про суми грошей, які виділені його міністерству. Нижня палата - Палата депутатів може відмовити міністрам у довірі, після чого вони зобов'язані піти у відставку3.

1 Див.: Правовые системы стран мира. С.ЗО.

2 Див.: Там само. - С.509.
Див.: Там само.
С.139.

154

 155


С. К. Бостан, С. М. Тимченко

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

Форми державного правління Уругваю та Єгипту характеризуються дещо більшим "набором" парламентських елементів. В Уругваї це обумовлено насамперед більшою самостійністю Ради Міністрів у системі виконавчої влади. Президент, котрий її очолює, уповноважений брати участь в урядових засіданнях з правом голосу, який вважається вирішальним у разі голосування членів Ради Міністрів нарівно (так званий розкол голосів). Однак рішення, прийняті Президентом разом з відповідним міністром або міністрами, можуть бути скасовані колегіальним рішенням уряду в цілому. Найважливішими повноваженнями Ради Міністрів, яка скликається на засідання Президентом або на прохання окремого члена або кількох членів уряду, є підготовка проекту державного бюджету та ініціювання його розгляду в парламенті, а також, за наявності відповідного рішення парламенту, оголошення війни '. Конституція Уругваю (1967 р. з наступними змінами) не передбачає традиційних механізмів парламентського контролю за діяльністю органів виконавчої влади. Однак певним замінником таких механізмів можна вважати право кожної палати за ініціативою третини її складу "запрошувати на засідання міністрів з метою отримати від них інформацію, потрібну для виконання законодавчих повнова-жень"(ст.119 Конституції), а також наявність певних елементів контрасигнатури, коли частково Президент "підписує рішення Виконавчої  влади  разом  з   компетентними  міністром  чи міністрами". Крім цього Президент Уругваю має можливість розпустити Генеральну Асамблею (двопалатний парламент, що складається з Палати представників та Сенату. - СБ.). Це може статися, якщо висловлена недовіра уряду в цілому або окремим його членам, буде підтверджена відповідним рішенням, прийнятим не менше, ніж 3/5 від складу кожної з палат. Новообрана Генеральна Асамблея повинна або скасувати, або підтвердити рішення попередниці щодо недовіри уряду. У випадку його підтвердження уряд зобов'язаний піти у відставку2.

 Порівняно з Президентом США, глава єгипетської держави має право законодавчої ініціативи, у випадках, коли парламент не засідає - видавати декрети, котрі мають силу закону, але за умов їх наступного затвердження законодавчим органом '. На свій розсуд він може проводити референдуми з будь якого важливого питання щодо інтересів країни, зобов'язаний проводити референдуми в разі зміни Конституції та розпуску парламенту (Народна Асамблея). Останній пов'язаний з інститутом парламентської відповідальності уряду, коли Народна Асамблея після прийняття більшістю голосів парламентаріїв резолюції недовіри у результаті ініційованої 1/10 членів парламенту інтерпеляції може відправити у відставку будь-якого міністра або заступника Прем'єр-міністра. Народна Асамблея може поставити перед президентом питання і про відставку Прем'єр-міністра або всього складу уряду. Якщо така пропозиція не підтримана Президентом, повторне її прийняття парламентом зобов'язує главу держави винести це питання на референдум. З урахуванням рішення Президент або відправляє у відставку Прем'єр-міністра (а разом з ним - і весь уряд), або розпускає Народну Асамблею. Ефективність цих елементів парламентської відповідальності невисока, оскільки остаточне рішення про відставку окремих міністрів приймає Президент, а процедура усунення від влади Прем'єр-міністра та всієї Ради Міністрів неймовірно ускладнена і із-за можливих, непередбачених для парламенту, наслідків. Одним словом, наявність парламентських елементів у єгипетській президентській поліархії суттєво владу самого президента та уряду не обмежує.

До президентських держав з елементами парламентаризму слід також віднести Азербайджан. У системі елементів форми правління цієї держави з одного боку досить сильні позиції президента, свідченням чого є той факт, що його статус у

Див.: Шаповал В.М. Державний лад країн світу.—С.242. 1 Див.: Там само .—С.241.

 1 Див.: Правовые системы стран мира.—С.201, 615.

156

 157


С.К.Бостан, С.М. Тимченко

загальному вигляді визначено у другій главі Конституції, яка має назву "Основи держави". Тут, зокрема, записано, що Президент "втілює єдність народу Азербайджану, забезпечує наступництво азербайджанської державності.., є гарантом незалежності і територіальної цілісності Азербайджанської держави, виконання міжнародних договорів" (ст.8)'.

Конституція • містить характерний для президентських поліархій припис, що "виконавча влада належить Президенту" (ст.7, 99), який "з метою організації здійснення виконавчих повноважень... утворює Кабінет Міністрів Азербайджанської Республіки", що є "вищим органом виконавчої влади Президента Азербайджанської Республіки" (ст.114). Уряд підпорядкований і підзвітний Президентові, котрий, в свою чергу, визначає порядок його діяльності і, незважаючи на те, що на чолі Кабінету Міністрів перебуває Прем'єр-міністр, фактичним керівником уряду є Президент. Він в "необхідних випадках" головує на засіданнях уряду, приймає рішення про його відставку, утворює центральні і місцеві органи виконавчої влади у межах відповідних бюджетних видатків, скасовує акти Кабінету Міністрів, а також акти уряду автономії (Нахічевані) тощо. Серед інших повноважень Президента можна зазначити його право затверджувати державні програми, воєнну доктрину, призначати і звільняти вищий командний склад збройних сил, давати згоду на використання збройних сил для "виконання завдань, не пов'язаних з їх призначенням".

Президент Азербайджану може бути достроково усунутий з посади у разі вчинення тяжкого злочину. Відповідне питання ініціюється Конституційним Судом на основі висновку Верховного Суду і розглядається Міллі Меджлісом. Постанова парламенту про усунення Президента має бути прийнята голосами s депутатів та протягом тижня схвалена Консти-

1 Тут і далі посилання даються на Конституцію Азербайджанської республіки від 12 листопада 1995 р. Див.: Конституции государств Европы: В ЗТ.-Т.1.-С.131-170.

158

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

туційним Судом, без чого вона не набуває чинності. Взагалі імовірність дострокового усунення з посади Президента Азербайджану незначна, оскільки постанова про усунення Президента має бути прийнята (висококваліфікованою більшістю -75%) і схвалена протягом двох місяців від дня ініціювання Конституційним Судом парламентського розгляду відповідного питання.

З іншого боку ці президентські елементи форми правління Азербайджану "послаблені" деякими парламентськими противагами. Серед них наявність окремого органу виконавчої влади - Кабінету Міністрів на чолі з Прем'єр-міністром, кандидатуру котрого Президент може призначити на цю посаду або ж звільнити з неї тільки за згодою парламенту - Міллі Меджлісу. При призначенні глави уряду Президент вносить відповідну пропозицію не пізніше місяця з дня початку своїх обов'язків або не пізніше двотижневого терміну з дня відставки Кабінету Міністрів. Парламент повинен протягом тижня висловити своє ставлення до представленої кандидатури. Якщо цей порядок Міллі Меджлісом буде порушений або три рази він не затвердить запропоновану Президентом кандидатуру, то останній може призначити Прем'єр-міністра без згоди парламенту (ст.118). Крім цього в ст.95 Конституції зазначено, що Міллі Меджліс "вирішує питання про довіру Кабінету Міністрів Азербайджанської Республіки". Наявність зазначених вище формальних парламентських елементів (участь парламенту у формуванні уряду, подвійна відповідальність перед президентом та перед Міллі Меджлісом. - С.Б.) дало підстави деяким дослідникам визначити форму правління азербайджанської держави як "змішану республіку"1. Але зазначений вище порядок призначення Прем'єр-міністра, а також проце-

1 Шаповал В.М. Державний лад країн світу.—С12. Цієї точки зори дотримувались раніше і ми: Див.: Бостан С.К. Президентсько-парламентська республіка як різновид змішаної форми республіканського правління // Вісник Запорізького юридичного інституту.—2001.—№2.—С.41.

159


С. К. Бостан, С. М. Тимченко

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

дура та наслідки "недовіри" уряду з боку парламенту, що ніяк не деталізовано Конституцією, свідчать про вирішальний вплив президентської влади на урядову, як це прийнято в президентських поліархіях.

Таким чином, аналізуючи форми правління групи держав, котрі відносяться до президентських поліархій, ми можемо констатувати, що більшість з них, незважаючи на наявність авторитетного "вашингтонського" прототипу, відрізняються своєю специфікою. Ця специфіка показана нами на прикладі закріплених в конституційних нормах теоретико-юридичних моделях форм правління, котрі характеризуються 1) елементами "посиленого президенціалізму" та 2) елементами "парламентаризму". Але роль цієї класифікації не слід переоцінювати, оскільки "юридична" модель президентської форми державного правління на практиці може набувати таких проявів, які суттєво віддалені від свого юридичного прототипу.

4.4. Змішана поліархія в зарубіжних країнах

Однією з сучасних форм поліархічного правління в зарубіжних країнах є змішана поліархія. Типовою ознакою цієї форми державного правління є те, що у своєму змісті вона поєднує риси президентської і парламентарної поліархій. Змішана поліархія на конституційному рівні закріплена у значній частині європейських країн, у тому числі і в Україні, що зумовлює потребу в більш глибокому ознайомленні з основними теоретичними та політико-практичними проблемами, що можливо на семінарському занятті.

D

II. ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

Завдання 1. Використовуючи літературу з теорії держави і права, та конституційного права України та зарубіжних країн, виписати дефініції форм державного правління, які належать тим чи іншим авторам. Порівняйте їх, зробіть висновки.

160

 Завдання 2. Використовуючи матеріал з теорії держави і права, а також той, що викладений вище, класифікуйте форми державного правління зарубіжних держав та відобразіть результати вашої роботи у вигляді двох схем. Порівняйте їх, зробить висновки.

Завдання 3. Використовуючи тексти (витяги ) з конституцій Латвії, США, Франції, Японії, визначте зміст форми правління цих держав.

Завдання 4. Проаналізуйте на основі Конституції Хорватії 1990 р. та "Постанови Палати представників Хорватського Державного сабору "Про проголошення Змін Конституції Республіки Хорватія" від 9 листопада 2000 p., зміни, які відбулися у змісті форми державного правління Хорватія наприкінці XX ст.

Завдання 5. Використовуючи досвід організації влади в зарубіжних країнах, підготуйте пропозиції щодо вдосконалення змісту форм правління української держави у вигляді "мініпроек-ту" Закону України "Про внесення змін у Конституцію України"

Завдання 6. Продовжити поповнення словника новими поняттями та термінами державного права зарубіжних країн, наприклад:

Державне правління - це

Форма державного правління - це...

Монархія - це...

Абсолютна монархія - це...

Дуалістична монархія - це...

Республіка - це...

Поліархія - це...

Президентська поліархія - це...

Парламентарна поліархія - це...

Змішана поліархія - це...

Імпічмент - це...

Контрасигнування - це...

Інтерпеляція - це..

161


С. К. Бостан, С. М. Тимченко

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

Й    НІ. СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ

Тема:    Змішана    форма    поліархічного    правління    в зарубіжних країнах

ПЛАН

  1.  Поняття змішаної форми поліархічного правління

Президентсько-парламентарні поліархії в зарубіжних
країнах

Напівпрезидентсько-напівпарламентарні поліархії в
зарубіжних країнах

Напівпарламентарно-напівпрезидентські поліархії в
зарубіжних країнах

Парламентарно-президентські поліархії в зарубіжних
країнах

Форма державного правління України та зарубіжних
країн: порівняльний аналіз.

Методичні рекомендації до семінарського заняття

Семінарське заняття присвячено одній із проблем програмної теми № 4.2 "Форми державного правління в зарубіжних країнах", а саме, змішаній формі поліархічного правління, тобто такій формі правління, яка 1996 р. була конституціоналізова-на і в Україні. На семінарському занятті доцільно глибше вивчити досвід організації влади зарубіжних країн, де встановлений такий вид поліархічного правління. Підготовку до семінарського заняття необхідно розпочати із ознайомлення з планом семінару та з рекомендованою до нього літературою. З кожного питання плану слід готувати доповідь (виступ) на 8-10 хв. та необхідні матеріали для їх обговорення.

Розкриваючи перше питання, слід звернути увагу на такі теоретичні проблеми як ознаки змішаної форми поліархічного правління та її дефініція.

162

 Змішана поліархія один з самих молодих видів форм державного правління. Перші спроби її створення і, відповідно, конституціоналізації, були здійсненні ще в 1919 р. Німеччиною та Фінляндією, але цілісну ЇЇ модель - прототип змішаної поліархії дала світові Франція часів "П'ятої республіки"

(1958 р.).

Цей вид форми державного правління, як і обидва "старі" класичні: парламентський та президентський безумовно теж є поліархічним, оскільки насамперед базується на деконцентро-ваній системі влади, обумовленій відповідним типом "розподілу влад". Останній ми б визначили як "помірний, частковий", оскільки він об'єднує у собі риси, характерні для "жорсткого" (президентського) і "м'якого" (парламентського) типів розподілу влад та обумовленої ними відповідної системи стримувань і противаг. Структурно-інституціональна система змішаної поліархії, на відміну від її класичних попередниць, є триархічною, оскільки правління у державі - це результат взаємодії трьох державних інституцій: глави держави, уряду і парламенту, котрі в "ідеалі" мають бути рівновіддалені та відносно автономні один від одного.

За французьким прототипом законодавчу владу представляє парламент, виконавчу - уряд; президент, юридично виведений за межі виконавчої влади, є главою держави, котрому відведено місце арбітра у відносинах всіх інших публічних інститутів. "Президент Республіки, - закріплено в СТ.5 Конституції Франції 1958 p., - пильнує за дотриманням Конституції. Він забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування державних органів, а також спадковість держави"1.

Концепція президента-арбітра сприйнята в більшості інших країн зі змішаною формою поліархічного правління. В їх основних законах запозичений зміст формулювань Консти-

1 Тут і далі посилання даються на Конституцію Французької Республіки від 4 жовтня 1958 р. з наступними змінами. Див.: Конституции государств Европы: В З Т.-Т.З.-С.411-430.

163


С. К. Бостан, С. М. Тимченко

туції Франції 1958 р., хоча сам термін "арбітраж" та похідні від нього зазвичай не вживаються. Згідно положень президент забезпечує нормальне функціонування демократичних інститутів (Португалія), функціонування органів державної влади і виступає посередником між державними "владами", а також між державою і суспільством (Румунія). В усіх цих випадках, як і у Франції, президент не наділений повноваженнями, котрі за характером є реально "арбітражними". Певний виняток становить право президента призначати референдум, яке у Португалії реалізується на пропозицію парламенту або уряду, в Хорватії - на пропозицію уряду, а в Румунії - після консультацій з парламентом'. Формулювання, близькі за своїм змістом до президентського арбітражу, знайшли місце і в основних законах, прийнятих у деяких пострадянських країнах з відповідною формою державного правління - Білорусі, Киргизстані, Росії. Хоча "президентський арбітраж" претендує на власну ознаку змішаної форми поліархічного правління і деяким дослідниками таким вважається2, на нашу думку, він такого "статусу" не набув, оскільки не є притаманним тільки для цього виду форми державного правління. По суті, положення про "арбітраж глави держави" (справді в різних формулюваннях) використовується в конституціях держав з різними формами правління: парламентськими - Греція, Молдова, Угорщина, Туреччина; президентськими - Азербайджан, Грузія, Еритрея, Єгипет, Колумбія, Таджикистан і Туркменистан; деякими африканськими суперпрезидентськими і навіть т.зв. "монархічними" державами3. Відносно останніх можна навести приклад Іспанії, де король - це "арбітр і гарант узгодженості повсякденної діяльності державних органів"(ст. 56 Конституції) 4.

1 Шаповоп В. Форма держави в конституційному праві // Вісник Кон
ституційного суду України,— 2003.— № 3.—С.69.

2 Там само.-С.бв.

3 Там само.—С.69.

А Конституція Іспанії від 27 грудня 1978 р. Див.: Конституции государств Европы: В З Т.-Т.2.-С.62.

164

 ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

Поряд з положенням про президентський арбітраж у ст.5 Конституції Франції 1958 р. також уперше йшлося про функції президента як гаранта у певних сферах державної діяльності. Схожі за змістом з французькою конституцією формулювання про главу держави як "гаранта національної незалежності, територіальної цілісності, виконання міжнародних договорів та угод" у подальшому були використані в значній частині держав зі змішаною формою правління; таке конституційне формулювання запозичене і в деяких пострадянських президентських поліархіях.

Конституційні положення про главу держави як арбітра або гаранта мають різні призначення і наслідки в реалізації і пов'язані з реальним статусом глави держави за умов конкретної "внутрішньої" форми держави. В державах з міцними демократичними традиціями прийнятною є концепція глави держави як арбітра-судді, в державах з тоталітарними традиціями - положення про президента "арбітра" або "гаранта" є своєрідною підставою для активного втручання президента в державно-політичне життя1. Про це свідчить досвід усіх президентських та змішаних поліархій СНД: Азербайджану, Білорусі, Грузії, Вірменії, Росії, Румунії, Казахстану, Киргизстану, України, Узбекистану, Таджикистану, Туркменистану. Таким чином, хоча зазначені вище конституційні положення    породжені    французьким    прототипом    змішаної поліархії, вони, вийшовши за межі цього виду та поширившись на інші форми державного правління, не стали її власною ознакою. Серед суто власних ознак змішаної поліархії, які сформувалися на рубежі ХХ-ХХІ ст. і у сукупності характеризують сучасну змішану форму поліархічного правління, є насамперед ті, що знаходяться у площині формування президен-