39932

ПРАВОВІ ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ УКРАЇНСЬКИХ МАС-МЕДІА

Реферат

Журналистика, издательское дело, полиграфия и СМИ

Нормою стали дотації і спонсорські вкладення у ЗМІ за так зване інформаційне забезпечення ангажованість видань і телерадіопрограм порушення етичних норм серед журналістів. Основна частина населення країни близька до того що незабаром буде позбавлена доступу до друкованого слова а отже і до інформації про соціальноекономічне політичне і духовне життя України про події за рубежем. Крім того у декларації зазначається що “згідно зі ст. 19 Загальної декларації прав людини започаткування підтримка та зміцнення незалежної...

Украинкский

2013-10-12

142.5 KB

0 чел.

ПРАВОВІ ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ УКРАЇНСЬКИХ МАС-МЕДІА

Преса, радіо і телебачення України переживають глибоку кризу. Сьогодні в країні майже немає газет і журналів, телекомпаній і радіостанцій, які б отримали справжню економічну незалежність. Економічний успіх видання, теле- радіопрограми України — в силу діючого законодавства, існуючих правових і економічних регламентів ринку ЗМІ — майже зовсім не залежить від кількості передплатників (читачів, глядачів, слухачів). Ряд газет і журналів у рекламних цілях у кілька разів перевищують свої тиражі, публікують необ’єктивні рейтинги популярності. Нормою стали дотації і спонсорські вкладення у ЗМІ за так зване інформаційне забезпечення, ангажованість видань і телерадіопрограм, по­рушення етичних норм серед журналістів. Падіння тиражів газет і журналів, що почалося у 1991 році, не припинилось.

Основна частина населення країни близька до того, що незабаром буде позбавлена доступу до друкованого слова, а отже — і до інформації про соціально-економічне, політичне і духовне життя України, про події за рубежем. Ми змушені констатувати, що наша країна давно перестала бути “найбільш читаючою”. За рівнем насиченості періоди­чними виданнями на тисячу осіб населення вона значно (у 5-20 разів) відстає від інших країн світу. Порівняно з початком 90-х років, коли кожна українська сім’я передплачувала в середньому три-чотири видання, нині на сім’ю в середньому припадає 0,71 видання, що передплачено, а в Луганській області — 0,32.

Згідно з Віндхукською Декларацією (прийнята Генеральною Конференцією ЮНЕСКО у 1991 році та Міжнародною Федерацією журналістів у Монреалі в 1992 році), “Під незалежною пресою ми розуміємо пресу, незалежну від урядового, політичного або економічного контролю, а також від контролю матеріалів та інфраструктури, необхідної для виробництва та розповсюдження газет, журналів та періодичних видань… Під плюралістичною пресою ми розуміємо кінець будь-якої монополії та існування якомога біль­шої кількості газет, журналів та періодичних видань, що відображають якомога ширший діапазон поглядів у суспільстві”. Крім того, у декларації зазначається, що “згідно зі ст. 19 Загальної декларації прав людини започаткування, підтримка та зміцнення незалежної, плюралістичної та вільної преси є суттєвими для розвитку і сприяння демократії і економі­чного розвитку в країні”.

У Постанові Ради Європи — “ЗМІ у демократичному суспільстві” (прийнята на Четвертій європейській конференції з політики в галузі ЗМІ у Празі 7-8 грудня 1994 року) передбачається підтримка акцій, що забезпечують плюралізм та незалежність медіа, а також розвиток громадського телерадіомовлення. Але поглянемо на українські реалії.

Друкованих засобів масової інформації на 1 квітня 1999 року зареєстровано 8500. Характерно, що більше половини — це видання з місцевою сферою розповсюдження, а 3654 — загальнодержавної, регіональної та зарубіжної сфери розповсюдження.

Перше місце серед засновників новоутворених видань посідають комерційні структури. Друге — видання, створені приватними особами, і лише після них ідуть видання, засновані трудовими колективами підприємств, організаціями та установами, громадськими організаціями, Радами народних депутатів, іншими державними органами, устано­вами. 381 видання засноване державними установами, 1779 — комерційними структурами, 262 — навчальними закладами, 371 — громадськими організаціями, 35 — політични­ми партіями, 296 — науковими установами, 129 — самими редакціями тощо.

Домінуючу позицію в інформаційному просторі держави нині посідають електронні засоби масової інформації, хоча за кількістю об’єктів телебачення і радіо становлять лише 11,6 відсотка від загальної кількості об’єктів розповсюдження інформації — до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України внесено понад 900 телераді­оорганізацій (з них 28 — державних).

Щораз відкритішою стає політична ангажованість окремих ЗМІ. Війна компроматів, маніпулювання громадською думкою, прихована реклама витісняють з екранів та сто­рінок об’єктивну інформацію, підмінюють свободу слова, переконань, гласність.

Значних фінансових труднощів зазнають регіональні теле- й радіокомпанії. Різко скоротилось вітчизняне відеовиробництво. Погіршується матеріальний стан журналістів, особливо — регіональних ЗМІ.

Щорічно після закриття газет і журналів сотні журналістів залишаються без роботи. Одночасно посилюється тиск на журналістів політичними, економічними і адміністра­тивними методами. Чиняться перепони у виконанні ними професійних обов’язків з боку владних структур, у тій чи іншій формі відроджується цензура. Переслідування журналі­стів ведуться і в судовому порядку.

Взагалі, рамочні умови діяльності національної преси, радіо, телебачення є одним з найважливіших питань, які треба розв’язати для успішного розвитку демократичного суспільства в Україні. Слід відзначити, що в законодавстві України цій проблемі приділяється значна увага. Взагалі, Україна займає одне з перших місць в СНД за кількістю зако­нів, присвячених діяльності мас-медіа. Але рівень використання цих законів на практиці, на жаль, залишає бажати кращого.

Головне досягнення наших законів — це законодавче скасування цензури. Ч. 3 ст. 15 Конституції так і стверджує “Цензура заборонена”.

Проте в законодавстві України чимало суперечностей. Зокрема між ст. 32 і 34 Конституції України. Ч. 2 ст. 32 наголошує: “Не допускається збирання, зберігання, викорис­тання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини”. Ці положення утруднюють виконання пресою своїх функцій, на яке дає право ст. 34. У ч. 2 цієї статті говориться: “Кожен має право вільно збирати, зберігати, ви­користовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір”. Це право значно обмежується ч. 3 даної статті: “Здійснення цих прав може бути обмежено законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоро­в’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередже­ності правосуддя”. Як бачимо, список обмежень досить таки великий. Крім того, недоладність у дусі Дж.Оруелла містить ч. 1 ст. 34 Конституції України. Вона, зокрема, гарантує право на свободу думки, що в принципі є внутрішньою справою людини.

Ще більш утруднив діяльність журналістів коментар, який дав Закону “Про інформацію” Конституційний суд України. 6 листопада 1997 року він прийняв рішення у спра­ві мешканця Дніпропетровська К.Устименка. Справа в тому, що у 1988-1990 рр. К.Устименко знаходився на психіатричному обліку, що обмежувало його право на працевлашту­вання, причому і суд, і прокуратура відмовили йому надати інформацію про причину постановки на облік і історію хвороби. Згідно з тлумаченням, яке дав у зв’язку з цим Конс­титуційний суд, “забороняється не тільки збір, але й зберігання, використання і розповсюдження конфіденційної інформації про особу без її попередньої згоди, крім випадків, пе­редбачених законом, причому лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту, прав та свобод людини”. До конфіденційної інформації, зокрема, відносяться ві­домості про освіту, сімейний стан, стан здоров’я, дата і місце народження, віросповідання, матеріальний стан особи тощо. Звичайно, таке тлумачення Конституційного суду істо­тно обмежує права журналістів, оскільки тепер можна притягати журналістів до суду ще й за опублікування конфіденційної інформації без попередньої згоди особи. Сам голова Конституційного суду І.Тимченко, заявивши, що тлумачення Закону “Про інформацію” не спрямоване проти журналістів, одночасно відзначив, що їм треба у кожному випад­ку, коли виникає сумнів, щодо законності збору інформації і ступеня її конфіденційності, консультуватися з “гарними юристами”. Однак такої можливості у більшості засобів масової комунікації України просто немає.

На жаль, дуже часто діяльність ЗМК стає предмет розгляду під час судових засідань. Інколи справи щодо захисту честі та гідності носять несумлінний характер. За даними Фонду захисту гласності, на території країн СНД 70 % необґрунтованих скарг, тобто — позови, спрямовані не на захист честі та гідності, а для: 1) приборкання преси шляхом її фі­нансового придушення, 2) отримання грошей, 3) з “ідейних” міркувань.

З 4 березня 1995 року почала діяти постанова пленуму Верховного Суду за № 4 “Про відшкодування моральної шкоди”, в якій йдеться про механізм визначення розміру відшкодування моральних збитків, встановлення їх межі. Проте необхідно відразу зазначити, що здебільшого під час розгляду подібних справ на цей документ посилаються рід­ко.

Чекає законодавчого розв’язання доцільність введення державного мита під час подання позову на відшкодування моральних збитків. Необхідно визначити його в розмірі 10 % чи хоча б 5 % від позовної суми. Видається, що в такий спосіб будуть зменшені астрономічні суми, які пред’являються журналістам та редакціям, і менше буде необґрунтованих скарг. Нині навіть якщо інформація необразлива, але не відповідає дійсності, подаються позови на велетенські суми. Підстави такі: я дуже страждав після опублікування ма­теріалу і це оцінюю в отаку суму. Отже, поки що позивачі платять невеличке мито і “розважаються” з газетами і телерадіокомпаніями. До речі, свого часу Верховний Суд Украї­ни сам виходив з ідеєю про сплату державного мита у справах щодо захисту честі, гідності та ділової репутації відповідно до суми позову. На жаль, ця пропозиція, а також пропо­зиція про встановлення верхньої межі відшкодування не пройшли. Противники встановлення залежності мита від суми позову наголошують на тому, що вимога про компенса­цію моральної шкоди носить немайновий характер, але позивач вимагає виплати йому певну суму грошей, таким чином вимога стає майновою незалежно від того, з якої підста­ви (майнової чи немайнової) вона виникла. Зараз же, згідно з Декретом Кабінету Міністрів України “Про державне мито” від 21 січня 1993 року з наступними змінами і допов­неннями, позивач за справами щодо захисту честі, гідності та ділової репутації має заплатити як мито один неоподаткований мінімум доходів громадян, а якщо одночасно заявле­ні вимоги про відшкодування моральних збитків, то ще 0,05 неоподаткованого мінімуму доходів громадян. Якщо справа — про захист від втручання в особисте чи сімейне жит­тя, то мито за вимоги відшкодування матеріальної шкоди становить 5% від суми позову, а морально — ті ж самі 0,05 неоподаткованого мінімуму доходів громадян.

Сьогодні серед можновладців різних рангів є чимало прихильників підтримки тільки тих ЗМІ, які ведуть так звану державницьку політику. А від “незручних”, надто сміли­вих газет і окремих журналістів чиновники від влади та їх підручні намагаються у будь-який спосіб позбутися. Прикладів таких чимало, але головне (і це тривожно!), що ця тенден­ція існує ось уже кілька років і жодні закони поки що нездатні її зупинити. З огляду на таку ситуацію необхідно підкреслити, що нині має бути висока взаємовідповідальність органів влади і журналістів, преси і суспільства в цілому, по-перше, і, по-друге, незалежне економічне становище преси. У Законі “Про порядок висвітлення діяльності органів держа­вної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації” нарешті врегульоване питання взаємовідносин ЗМІ і влади: 1) діяльність владних орга­нів висвітлюється тільки за плату, на кошти, які окремо мають виділяться у бюджеті, навіть якщо відповідні владні структури є засновниками того чи іншого органу ЗМІ; 2) якщо газети фінансуються з бюджету, то на висвітлення відводиться не більше 20 % газетної площі; 3) час на телерадіомовленні розподіляється до 3 % на гілку влади.

Залежність преси від влади є нонсенсом, ненормальним явищем. Преса має бути в конструктивній опозиції до влади. Але у сьогоднішніх умовах повне скасування такої підтримки неминуче призведе до загибелі більшості регіональних, особливо районних, видань. Закон “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” забезпечує таку підтримку. Важливим є те, що ця підтримка йде не через укази, а на підставі закону. Вона розповсюджується на всі медіа, окрім: ЗМІ рекламного та еротичного характеру, тих, які засновані за участю осіб, до сфери діяльності яких входить виробництво і постачання паперу, поліграфічного обладнання, технічних засобів мов­лення, заснованих міжнародними організаціями або іноземцями, в яких понад 50 % інформаційної продукції — зарубіжних ЗМІ. Кошти на ці пільги йдуть окремим рядком у Державному бюджеті. Вводять податкові, митні, орендні пільги для всіх ЗМІ. За законом тариф на доставку періодичних видань має не перевищувати 40 % від їх собівартості. Ко­рисно й те, що в законі передбачена відпустка в 36 днів та деякі інші заходи щодо соціального захисту журналістів.

Нормою ставлення до журналістів стає насилля. Почастішали випадки нападу на них, знущань і образ. На їх адресу лунають погрози, зростають факти жорстокої розпра­ви над ними, доходячи до вбивств.

Такі випадки ще раз підтверджують, що працівники ЗМІ відносяться до групи підвищеного професійного ризику і потребують спеціального правового захисту, незадовіль­но забезпеченого Кримінальним законодавством. Ще менш обнадійливою залишається практика органів правопорядку. Далеко не всі злочини, пов’язані з журналістами, розкриті. У слідчих органах досить часто намагаються знизити суспільну значущість таких подій і згладити їх гостроту, пропонуючи версії, що не пов’язані з професійною діяльністю жертви, зводячи справи до рядового криміналу, до “побутовщини”.

Згідно із Законом “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”, журналістів прирівняли до працівників правоохоронних орга­нів за рівнем відповідальності за завдання шкоди, але це не вирішує проблеми.

Не додало оптимізму у стосунки преса — влада і розпорядження Президента України N 419, видане у листопаді 1995 року, “Про координацію роботи прес-служб та інфор­маційно-аналітичних підрозділів органів державної виконавчої влади”. Практично була створена вертикаль прес-центрів, які мають “координувати з Прес-службою Президента України підготовку матеріалів, що передаються засобам масової інформації”. Розцінивши це як наступ на свободу слова, порушення прав журналістів і всіх громадян на інфор­мацію, СЖ України, Комітет захисту свободи слова звернувся до Президента із закликом скасувати це розпорядження. Проте відповіді не одержали. Своєрідну відповідь дав пар­ламент, подолавши вето Президента на Закон “Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової ін­формації”. У цьому Законі чітко розписані обов’язки прес-служб бути провідниками, а не цензорами інформації.

Що потрібно зробити, щоб інформаційне законодавство було більш ефективним, щоб закони, які регламентують діяльність ЗМІ, реально працювали, захищали як права журналістів, так і права аудиторії? Як бачиться, в сьогоднішніх умовах необхідна кваліфікована юридична служба, яка б надавала консультації журналістам ще до судового розг­ляду їх справ. Варто б було збирати банк даних щодо порушення судових справ проти преси.

Хотілося б також зупинитися на проблемах дотримання авторського права в Україні. Було б помилково думати, що систематично порушуються права тільки іноземних митців та журналістів (хоча трансляція західних фільмів та відеокліпів є найбільш розповсюдженою формою порушення авторського права). Таким же чином, хоча і не в таких масштабах, порушуються права і власних громадян. І це проблема не тільки України, а й інших республік СНД. Коли я 1999 року виступав на міжнародній конференції в Грузії, до мене звернувся відомий грузинський композитор, якій розповів про те, що національне радіо постійно передає його музику та пісні, але майже жодного разу не послалося на нього, не кажучи вже про виплату гонорарів. Жодні звернення до судових інстанцій не допомогли через недосконалість законодавства. Отже, ми бачимо, що такі проблеми існу­ють, і вирішувати їх треба у комплексі.

Нині в Україні склалася така ситуація, коли різноманітні владні структури знову хочуть приборкати засоби мас-медіа. Тепер вже не існує цензури в її старому вигляді, більш різноманітним став контингент засновників газет, радіо- і телекомпаній, тому діяти старими методами вже не можна. Але бюрократія вишукує все нові засоби впливу. Один із найрозповсюдженіших — судові позови на “незручних” журналістів чи органи масової комунікації. Треба зазначити, що часто журналісти самі дають привід для такого переслідування, оскільки тепер на хвилі демократизації у журналістику прийшло багато аматорів, котрі не вважають за потрібне суворо дотримуватися кодексу честі українсько­го журналіста, часто дають матеріали без перевірки фактичних даних, принижують честь та гідність критикованих осіб.

Та мовитимемо про інше. Часто владні структури під різноманітними приводами просто закривають газети, де їх критикують, чи намагаються зобов’язати їх через суд ви­плачувати такі гроші за моральні збитки, що просто дивуєшся, звідки могли ці цифри взятися. А деякі газети просто закривають, вилучивши все їх майно. Приклад — газета “Опозиція”.

Треба відзначити, що сатиричні радіо і телепередачі, газети є невід’ємною частиною мас-медіа в усіх демократичних країнах. Спільне в них — карикатура, сатира на ви­щих посадових осіб, на тих, хто керує суспільством. Вважається загальновизнаним, що ті, хто досяг вершин влади, мають самовіддано витримувати все, що про них говорять та пишуть, як їх висміюють. До речі, більшість політиків вважає за аксіому: говори що хочеш, але тільки про мене. Тобто використовують навіть сатиричні передачі для саморекла­ми. До речі, це пояснює популярність такої передачі, як “П’ятий кут”. Якщо про політика перестають писати та говорити, — він стає нецікавим, непотрібним.

У світовій практиці є гідні приклади ставлення політиків до сатири. Щоденно для Рейгана прес-служба готувала вирізки з газет з карикатурами на нього. З вивчення цієї па­пки Рейган починав робочий день. Колишній угорський комуністичний лідер Я.Кадар полюбляв ходити в кабаре, де був головним героєм сатиричних програм. Колишній лідер англійських консерваторів — лорд Теббіт якось заявив: “Якщо б мене не висміювали, то я б не досяг тих вершин, на яких опинився”. На двох каналах французького телебачення перед заключним випуском новин виходять дві сатиричні програми вже протягом десятиріччя. Про те, наскільки вони популярні, свідчить той факт, що останні секунди перед їх початком — найдорожчий рекламний час на телебаченні. За всі роки ніхто не наважився виступати проти авторів цих програм. На Заході це означало б політичну смерть. А у нас це вважають порушенням прав людини.

Ще одним пунктом, у якому порушуються права журналістів в Україні, є порядок акредитації в державних органах. Якщо в Німеччині така процедура носить реєстрацій­ний характер, то в Україні — дозвільний. Наприклад, у Німеччині для того, щоб отримати тимчасову перепустку до бундестагу, достатньо показати журналістське посвідчення, а для постійної перепустки — кілька матеріалів про роботу парламенту, причому як позитивного, так і негативного спрямування. В Україні та інших республіках СНД негативні матеріали, які, на думку відповідних владних органів, необ’єктивно висвітлюють їх діяльність, можуть служити підставою хіба що для ненадання акредитації. Перепона — Закон “Про висвітлення...” спрацьовує слабо.

Але найсильнішим залишається не законодавчий, а економічний тиск на органи мас-медіа, які намагаються стати незалежними. У регіонах місцеві органи влади, як прави­ло, є засновниками преси. І ці засновники активно втручаються в її діяльність. Якщо ж газета відмовляється від тісної співпраці з представниками цих відомств, — вони або про­бують змінити редактора, або просто виходять з числа засновників. Для України, з її складною економічною ситуацією, коли газета не може існувати на засадах самоокупності, це часто фактично означає загибель. Ще один фактор тиску — відмова друкувати газети. У регіонах досі фактично ще існує монополізм на тиражування у міськрайонних друкарнях. Конкуренцію їм там складати нема кому. І коли ці друкарні відмовляються від тиражування газет, то тим самим ставлять їх у дуже скрутне становище. Так, в Україні було відмовлено у тиражуванні газетам “Прикарпатська правда” (Івано-Франківськ), “Нова газета” (Дніпропетровськ), “Вечерний Севастополь”.

Хоча, як я вже вказував, і газети вдаються до численних порушень. Це перш за все порушення етичного порядку. Вони пов’язані зі складним економічним становищем, в якому опинилися преса, радіо, телебачення. Найрозповсюдженішою є практика, коли реклама йде “під маскою” редакційного матеріалу.

Назагал, аналізуючи ситуацію в Україні та порівнюючи її зі станом мас-медіа у розвинених країнах, слід відзначити таке. Українське законодавство нині ще не є доскона­лим, то ж потрібні зусилля як депутатів, так і журналістів для того, щоб створити для преси, радіо, телебачення, інших засобів масової комунікації придатні рамкові умови для роботи.

Гострою для суспільства є проблема інформаційної відкритості. Доступ журналістів до інформації все більш ускладнюється. Положення Закону України “Про інформацію” в частині права на отримання інформації і санкцій за відмову в ній практично не працюють.

Засоби масової інформації, виконуючи інформаційну функцію, є водночас і каналом вираження громадської думки, і засобом його формування, і інструментом соціаль­ного контролю громадськості над владою і державою. Тому право на інформацію і доступ до неї є життєво важливо не тільки для журналістів. Однак численні факти свідчать, що між правом на інформацію і реальним доступом до неї — все більш зростаюча дистанція. Укриття інформації в найвитонченіших формах і під різними причинами стало звичним способом дій усіх гілок влади, органів управління, чиновництва, суб’єктів, що господарюють, фінансових структур, деяких громадських об’єднань.

Згідно з Декларацією про свободу висловлювань та інформації від 29 квітня 1982 року (вона була прийнята Кабінетом Міністрів Ради Європи), влада повинна забезпечити плюралізм мас медіа, свободу висловлення думок і точність викладення новин. Журналісти, в свою чергу, теж мають дотримуватися певних норм. Деякі з них закріплені в резо­люції № 2 Четвертої Європейської конференції з політики в галузі засобів масової інформації (Прага, 7-8 грудня 1994 року). Це — повага права громадськості бути точно поін­формованою про факти та події, використання тільки чесних засобів для збирання інформації, уникнення невиправданого втручання у приватне життя, спростування неточної інформації, зберігання у таємниці джерела інформації, відсутність дискримінації за ознаками статі, раси, сексуальної орієнтації, мови, релігії, політики або інших думок, національного, регіонального або соціального походження.

Взагалі, суспільству необхідно точно уяснити, що інформація — утіха небезкоштовна, а засоби масової комунікації — важливий економічний сектор, який повинен дава­ти чималі прибутки своїм власникам. Індустрія інформації має ряд специфічних рис. Продукція ЗМІ швидко “псується”, втрачає свою цінність. Товарна цінність щоденного ви­дання, за деяким винятком, зберігається протягом кількох годин, тижневика — протягом кількох днів. Обмеженість терміну життя інформації зумовлює дорожнечу її виробництва і розповсюдження, позначається на всій економіці ЗМІ. Фінансування виробництва інформації в усьому світі здійснюється переважно комерційним методом. Найбільші прибутки приносить продаж площі видань і часу рекламодавцям. На жаль, у нас через економічні труднощі це правило ще не діє. Останнє десятиріччя характерне виділенням серед журналістів нового прошарку. Це фахівці з питань управління і економіки підприємств, тобто менеджери. Сектор ЗМІ став настільки великим, що управління ним не може вестися іншими засобами, ніж менеджментом, причому — близьким до промислового.

В Україні, як у Східній Європі взагалі, ринок ЗМК пройшов кілька етапів свого розвитку. Для першого етапу змін був характерним “стихійний ентузіазм”. Це стосується розвитку незалежних видавничих ініціатив на регіональних ринках преси та організаційної перебудови у старих органах преси. Відбулося швидке зростання нових видань, з яких потім мало хто вижив. Дався взнаки спад кількості читачів, їх недовіра до нової пропозиції на видавничому ринку. Другий період — “уявної стабілізації”. Для нього характерне формування нового порядку на ринку преси і розширення пропозиції з боку електронних ЗМК. Поліграфічні видання у цей період поліпшили своє оформлення, деякі з них ста­ли видаватися за кордоном. Знизився інтерес до суспільно-політичних видань, а також до релігійної та культурної преси. Новітнім етапом став етап “боротьби за ринок”. Тепер уже кожне видання змушене відбивати свій сегмент ринку від конкурентів. Які ж видання мають найбільший шанс вижити в умовах ринку? Тут, окрім багатьох рекомендацій, можна виділити три вимоги. По-перше, в них мають бути солідні кошти, котрі постійно поповнюються за рахунок меценатів чи власної комерційної діяльності. По-друге, володіння потужними джерелами свіжої інформації, сучасними засобами зв’язку і новітньою поліграфічною базою. По-третє, основним фактором, який визначає успіх видавництва, є кадровий склад його співробітників.

Можна констатувати, що реальні умови політичного і соціально-економічного розвитку країни викликають суперечності між потребами суспільства в розширенні вільно­го обміну інформацією і необхідністю збереження окремих обмежень на її розповсюдження. Адже в умовах інформаційної відкритості України створюються широкі можливос­ті для використання інформаційного простору країни різними закордонними та вітчизняними організаціями у власних цілях. Їх комерційна та інформаційна діяльність часто не узгоджується, а інколи й суперечить національним інтересам України.

Без урахування державних інтересів і національної безпеки відбувається комерціалізація сфери інформаційних послуг, куди без належного державного контролю вкладаю­ться кошти як закордонних, так і вітчизняних політичних та ділових кіл.

Інформаційна система, що утворюється українськими мас-медіа, має обмежений вплив навіть на території України, особливо у східних і південних регіонах, не кажучи вже про зарубіжні країни. Основні причини: інтелектуальна неконкурентоспроможність інформації та переважна орієнтація на традиційні носії інформації.

Аналіз сучасного стану пропагандистського забезпечення міжнародної підтримки соціально-політичних та економічних реформ в Україні свідчить про неспроможність відповідних органів на сучасному етапі виконувати на належному рівні поставлені завдання. З одного боку, простежується намагання пропагувати за кордоном досягнення України, звертати увагу на її проблеми на шляху до демократичного суспільства, правової держави та цивілізованої ринкової реформи, але воно є, як правило, безсистемно-епі­зодичним. З другого — наша інформаційна система часто не готова до відповідного реагування тоді, коли на замовлення тих чи інших сил країна піддається необ’єктивній критиці.


ПОЛІТИКА РАДИ ЄВРОПИ
ЩОДО ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ

Цьогоріч минає п’ять років відтоді, як Україна приєдналась до Статуту Ради Європи. Входження України до Ради Європи було цілеспрямованим і поступовим. Від початків унезалежнення Україна будувала свою зовнішню політику — і в ширшому розумінні — свою незалежність на “поверненні до Європи” (7; 8).

Відразу після референдуму, який підтвердив Акт проголошення незалежності України (грудень, 1991), Міністерство закордонних справ України звернулося до Генерального секретаря Ради Європи з пропозицією провести переговори про визначення сфери і форм співробітництва. З грудня 1991 року розпочався діалог молодої Української держави із Радою Європи. Парламентські делегації України відвідали Страсбурґ, керівники Ради Європи, експерти, члени комісій і комітетів Ради Європи відповідно побували в Україні. Вже у вересні 1992 року наша країна отримала статус “спеціально запрошеної країни” й була включена до програм цієї організації. Як асоційованого члена Україну прийняли до комісії “За демократію через право” (“Венеціанська комісія”) (8; 10). Восени 1995 року Парламентська Асамблея Ради Європи розглянула заявку України на членство в цій організації. За рекомендацією Комітету Міністрів Україна була прийнята до Ради Європи. Приєднання України до статуту Ради Європи закріплено у Законі “Про приєднання України до Статуту Ради Європи” від 31 жовтня 1995 року (№ 398/95 ВР), де констатовано: “Підтверджуючи відданість України ідеалам та принципам, які є спільним надбанням європейських народів, та враховуючи, що інтереси збереження та подальшого втілення в життя цих ідеалів, а також сприяння економічному та соціальному прогресу потребують більш тісного єднання між усіма європейськими країнами, Верховна Рада України постановляє: приєднатися від імені України до Статуту Ради Європи (994 001)” (2; 287).

Членство України у Раді Європи визначило і пріоритети нашої держави. А саме: 1) розвиток демократії, 2) захист прав людини; 3) забезпечення верховенства права. У цьому контексті для України важливою є і діяльність засобів масової інформації, особливо у виробленні нових форм і засобів для популяризації та утвердження цих пріоритетів. Європейський вектор української політики висунув нові вимоги перед українськими ЗМІ. Вступ України до Ради Європи означає, що Україна мусить зважати на вимоги Ради Європи до засобів масової інформації та орієнтуватись на них.

Засоби масової інформації — важливий напрям діяльності Ради Європи. Від часу свого заснування організація працює над поширенням і зміцненням свободи слова та інформації, вільним обміном ідеями, розвитком загальноєвропейських політичних заходів, а також відповідних правових та інших документів — зокрема, підготовкою матеріалів, щоб законодавство та політика у сфері ЗМІ були на рівні технологічних, економічних та регламентаційних змін (6; 29).

Сьогодні робота Ради Європи у царині засобів масової інформації сконцентрована на трьох основних темах:

1) засоби масової інформації та демократія (моніторинг за концентрацією засобів масової інформації);

дослідження впливу нових технологій звязку на права людини та демократію; гарантія високого рівня захисту для власників; свобода інформації та ін.;

2) вироблення стратегії для поглиблення зобовязань щодо засобів масової інформації у загальноєвропейській перспективі;

3) засоби масової інформації та права людини (захист джерел інформації журналістів, репортажі ЗМІ про розгляд справ у суді).

Розвиткові, деталізації та конкретизації цих завдань сприяють Європейські конференції міністрів, які відповідають за засоби масової інформації. Ці конференції також постійно підтверджують зобов’язання щодо свободи ЗМІ, ухвалюють важливі стратегічні пропозиції та визначають орієнтири у подальшій роботі Ради Європи. Відбулося вже шість конференцій. Перша працювала у Відні 1986 року і була присвячена проблемам майбутнього телебачення у Європі. Друга конференція (Стокгольм, 1988) розглядала тему “Європейська політика засобів масової інформації у міжнародному контексті”. У підтемах конференції йшлося про європейську причетність до розвитку національних та мультинаціональних масмедійних систем, а також про міжнародну циркуляцію європейських аудіо-візуальних праць. Третя конференція міністрів (Кіпр, 1991) відбулася вже після радикальних змін на політичній карті Європи. Тому головною була тема “Передові напрями європейських мас-медіа у 1990-х роках”, а підтеми стосувалися економічного, політичного та культурного плюралізму у мас-медіа та нових каналів й засобів масової комунікації у Європі”. Серед результатів конференції — пропозиції щодо законодавчої реформи і підготовки професіоналів мас-медіа у країнах Центральної та Східної Європи, створення консультаційного пункту, рекомендація послідовно наближати та розвивати нові комунікаційні технології, нівелювати відмінності не тільки в одній країні, а й між державами серед різних соціокультурних груп.

Значно активніше ці та інші актуальні питання обговорювались на четвертій конференції міністрів у Празі 1994 року, головною темою якої була “Мас-медіа у демократичних суспільствах”. Підтемами — “Майбутнє громадської служби радіо” та “Журналістська свобода і права людини”. На цій конференції, зокрема, було проголошено, що Рада Європи зважаючи  на своє специфічне призначення у сфері прав людини, особливу компетенцію у секторі ЗМІ, широку географічну базу, є інститутом, що найбільше пристосований для вироблення політики, спрямованої на розвиток діяльності ЗМІ у демократичному суспільстві. Конференція також прийняла рішення підтримувати демократичні реформи ЗМІ у країнах Центральної та Східної Європи, закласти основи тісної співпраці в царині ЗМІ у межах активної європейської інтеграції, забезпечити кращу координацію між різними ініціативами щодо надання допомоги особам, які приймають політичні рішення, і професіоналам ЗМІ цих країн. Конференція підготувала “План стратегічних дій щодо розвитку засобів масової інформації в демократичному суспільстві”, адресований Комітетові міністрів Ради Європи. У плані було сім пунктів: “Концентрація ЗМІ”, “Інформація і права людини”, “Нові комунікаційні технології”, “ЗМІ і захист власників прав”, “Звукове й аудіовізуальне піратство”, “ЗМІ і нетерпимість”, “ЗМІ та насильство”. Щодо засобів масової інформації в загальноєвропейській перспективі, то Конференція зобовязалася сприяти різним заходам і процедурам, зокрема з обміну інформацією, підготовки кадрів, спрямованих на зміцнення демократичної реформи ЗМІ, розширення їхньої свободи у контексті європейської інтеграції тощо. Важливим пунктом у цьому документі є зобов’язання Комітету міністрів стежити за еволюцією концентрації ЗМІ у державах-членах Ради Європи і відзначати усі значні явища, що впливають на політичний і культурний плюралізм, а також випрацювати загальноєвропейські підходи до дискусій.

Конференція прийняла резолюції про “Майбутнє громадського телерадіомовлення”, “Журналістські свободи і права людини”.

У документах Пятої Європейської конференції привертає увагу передусім “Політична декларація”, у якій наголошено, що інформаційне суспільство у найближчі роки стане важливою рушійною силою економічних, соціальних і технологічних змін, матиме значний вплив як на функціонування суспільства взагалі, так і на стосунки поміж окремими людьми, групами і країнами на світовому рівні, надаючи широкі можливості звязку та обміну інформацією зокрема на транскордонному рівні, через глобалізацію широко доступних для суспільства мереж і служб.

У плані дій П’ятої конференції щодо розвитку свободи в межах інформаційного суспільства запропоновано:

·         інтенсифікувати роботу, спрямовану на вироблення західноєвропейського підходу щодо змісту і засобів впровадження універсальної соціальної служби, зважаючи на різні національні та регіональні умови й ресурси;

·         сприяти обмінам інформацією та досвідом на європейському і глобальному рівнях;

·         вивчати практичні та правові проблеми в боротьбі з поширенням закликів до ненависті, насильства і порнографії;

·         періодично оцінювати виконання державами-членами рекомендацій про відображення насильства в електронних ЗМІ (№ Р (97) 19), про висловлення в дусі ненависті (№ Р (97) 20) та про засоби масової інформації і розвиток культури терпимості (№ Р (97) 21), як і рекомендації, що стосується принципів поширення відеопрограм насильницького, грубого чи порнографічного змісту (Р (89) 7).

Конференція прийняла також дві резолюції.

У Першій резолюції, зокрема, зазначено, що держави-учасники погоджуються сприяти поширенню європейських творів, особливо в сфері культури та освіти, щоб розширити знання і розуміння європейської культури.

Друга резолюція присвячена переосмисленню нормативної основи діяльності ЗМІ (11).

Шоста європейська конференція з політики мас-медіа “Політика медіа завтра” (10) відбулася у Кракові 15-16 червня 2000 року. Генеральний секретар Ради Європи Вальтер Швіммер, відкриваючи конференцію, зокрема зазначив, що Рада Європи допомогла створити простір свободи висловлювання і свободи мас-медіа через міжнародні правові матеріали, що ґрунтуються на цінностях, зазначених у європейській конвенції прав людини, перевершивши межі державного регулювання (9). Однак Секретар висловив занепокоєння цензурою та обмеженнями щодо свободи висловлювання у таких європейських країнах, як Федеративна Республіка Югославії і Білорусь. Він також наголосив, що свободи нерозривно функціонують пліч-о-пліч з обовязками й відповідальністю. А тому, щоб зберегти політичний і культурний плюралізм у нашому суспільстві, ми мусимо бути впевнені, що повідомлення передавали мас-медіа, які не втратили своєї відмінності. У Декларації цієї конференції було підтверджено роль Ради Європи у сприянні демократії та дотриманні прав людини, особливо щодо загальних принципів у площині законів про мас-медіа й політики, у контексті політичних, культурних, економічних і технологічних змін у секторі мас-медіа. Серцевиною цієї діяльності повинні бути людські та демократичні виміри, що зосереджуються на таких чотирьох аспектах:

·         баланс між свободою висловлювання, інформацією, інших прав і законних інтересів,

·         плюралізм служб мас-медіа,

·         сприяння соціальному єднанню,

·         пристосування виконавчої структури РЄ до діяльності мас-медіа у контексті поточних змін.

У Програмі дій конференції особлива увага зосереджена на загальній і якнайшвидшій орієнтації на Європу, активному формуванню плюралізму послуг і змісту. Зазначено, що комісія з вироблення регламенту щодо мас-медіа повинна: контролювати вплив нових комунікацій та інформаційних служб на плюралізм і розвиток демократії, досліджувати у цьому контексті важливість для плюралізму збереження таємності джерел інформації, вивчати стратегії для збереження принципів культурних відмінностей, працювати над використанням нових комунікаційних служб, щоб розширити їхній вибір та збільшити демократичний потенціал як засіб активних громадських змін інформації, думок, а також скласти план політики і масштабу, що допомагали б членам урядів розвивати громадські послуги міжнародних організацій відповідно до принципів Ради Європи. Як і на попередніх конференціях, цього разу йшлося і про освіту працівників мас-медіа.

Серед інших, не менш важливих документів Ради Європи — Декларація Ради Європи про захист журналістів у напружених та конфліктних ситуаціях (1996), Рекомендації № (99) 15 Комітету Ради Європи країнам-членам щодо заходів з висвітлення засобами масової інформації виборчих кампаній, а також проект Рекомендації Ради Європи щодо права журналістів не розкривати своїх джерел інформації.

Отже, цілеспрямована і послідовна політика Ради Європи щодо ЗМІ охоплює усі аспекти творення єдиного європейського інформаційного простору, але із збереженням національних культурних особливостей кожної країни. Організація особливу увагу звертає на підготовку фахівців високої кваліфікації для ЗМІ, іхній соціальний захист і професійне зростання. Починаючи з 1989 року, Рада Європи приділяє особливу увагу побудові “спільного європейського дому”. Організація започаткувала спеціальну програму “Демосфен”, у рамках якої передавала країнам Центральної та Східної Європи досвід, потрібний для побудови демократичного суспільства, в основі якого — верховенство права і захист прав людини (1; 58). Програми з прав людини спрямовані переважно на конституційні та законодавчі реформи, однак останнім часом головну увагу зосереджено на програмах професійної підготовки правників та працівників засобів масової інформації. Слід зазначити, що Рада Європи у царині засобів масової інформації співпрацює з іншими європейськими установами: з ОБСЄ, Європейським Союзом, а також з ООН. Рекомендації Ради Європи щодо засобів масової інформації доповнюють стратегію в галузі масової комунікаціїї ООН. У новому Середньостроковому плані ЮНЕСКО на 1990-1995 рр. — “Комунікація на службі людству” — так окреслено сучасні підходи до масової комунікації: “Нова стратегія для розвитку комунікації, яку підтримала 161 країна-член ЮНЕСКО, зокрема передбачає просування до ширшого і збалансованого поширення інформації, без жодних перешкод для свободи висловлювання, завдяки втіленню конкретних заходів, якими ЮНЕСКО може надихнути свободу преси і незалежність, плюралізм та різнобічність громадських, приватних та інших медіа” (3; 54).

План ЮНЕСКО на 1990-1995 роки передбачав чотири мети.

1. Інвестиції в інфраструктуру, збільшення та модернізація комунікативних мереж у країнах, що розвиваються. 2. Підготовка кадрів, пріоритети освіти, нових технологій та прикладних досліджень. 3. Підготовка праць з проблем соціокультурного впливу мас-медіа та нових технологій на культурну ідентичність народів. 4. Розвиток програм, спрямованих на освіту тих, хто користується мас-медіа, щоб навчити їх критично орієнтуватись в отриманій інформації, вміти її аналізувати, реагувати на можливі маніпуляції та захистити свої права громадян (3; 54).

Однак реалізація цього плану, як і реалізація рекомендацій Ради Європи, ще не мають в Україні належної правової бази, а також правової традиції. За інформацією до травня 2000 р., Комітет інформації України спеціальної роботи у цьому напрямі не проводив. Небагато є наукових досліджень у цій царині. Правові аспекти, а також питання, повязані зі стимулюванням плюралізму в ЗМІ, плідно розробляє О. Кузнецова (5; 206-209), проблемами глобального розвитку систем масової комунікації і міжнародних відносин займається О. Зерницька (4), права та обовязки журналістів у світлі Європейської концепції з прав людини розглядає В. Іванов (6), європейські інтеграційні процеси у сучасному інформаційному контексті досліджують Т. Петрів (7), І. Слісаренко (9). Діяльність у цьому руслі дуже потрібна для планування курсу, не тільки внутрішньої, а передусім зовнішньої політики нашої держави, її вільного і рівноправного входження у європейське та світове співтовариство. У контексті цієї політики вже упродовж п’яти років працюють й українські ЗМІ: розвивають нові технології, нові комунікаційні та інформаційні служби в інтересах свободи слова, обмінюються інформацією про різні культури, освіту, тобто поширюють європейський досвід, знайомлять громадськість з контитентом Європа і з Україною у її складі від найдавніших часів, з європейцями, в тому числі й з українцями. Сьогодні важливо, як справедливо зазначає О. Зерницька, не тільки відстоювати право на інформацію, але й право на комунікацію, які можуть стати одним з підмурків розвитку демократичного суспільства (3; 55).

У цьому напрямі потрібно виховувати майбутніх журналістів, журналістів з широким європейським світоглядом, які б затишно, впевнено й гідно почувалися у “європейському домі”, у фундаменті якого є чимало українських цеглин. А тому вивчення історії європейської цивілізації, її сучасного досвіду, документів Ради Європи, інших європейських міжнародних організацій мало би стати окремим предметом на факультеті журналістики або хоча б спецкурсом “Європеїстика”. Сьогодні системи засобів масової комунікації, їх вплив на міжнародні відносини, “наслідки та прогностичні аспекти цього впливу” є новим полем для наукових міждисциплінарних досліджень і повинні бути відображені у програмах, робочих планах факультетів журналістики.


Національний
 реєстр електронних інформаційних ресурсів 

Національний реєстр електронних інформаційних ресурсів формується згідно розпорядженя Кабінету Міністрів України від 05.05.2003 N259-р (259-2003-р), постанов КМУ від 17.03.2004 N 326 (326-2004-п), від 17 березня 2004 р. N326 (326-2004-п), наказу Міністерства транспорту та з'вязку від 27.04.2005 №153.

Основна мета Національного реєстру на папері звучить так "запровадження єдиної системи обліку електронних інформаційних ресурсів держави і формується з використанням новітніх досягнень у сфері інформаційно-телекомунікаційних
технологій".

Призначення "Національний реєстр - це інформаційно-телекомунікаційна система, призначена для реєстрації, обліку, накопичення, оброблення і зберігання відомостей про склад, зміст, розміщення, умови доступу до електронних інформаційних ресурсів та задоволення потреб юридичних і фізичних осіб в інформаційних послугах".

Відповідно до "Положення про Національний реєстр електронних інформаційних ресурсів" у реєстрі мають бути зареєстровани державні інформаційні ресурси (та, за бажанням, ресурси юридичних осіб).

Попри деяку незграбність наказів та інших документів про Національний реєстр, ідея цікава. 

Потрібно державі мати реєстр власних інформаційніх ресурсів чи ні? З точки зору інформаційної безпеки держави - потрібно. Тим паче у повітрі літають концепції "електронного уряду", електронних скарг, довідок, заяв тощо.

Уряд поки що не визначив детальні функції (послуги) основної структури Національного реєстру - "Адміністратора реєстру". Адміністратора реєстру - комерційна структура, яка зберігає, надає та опрацьовує інформацію реєстру. Не визначено які послуги надаються користувачам Інтернет.

Тобто невідомо яка користь "власникам інформаційних ресурсів" від включення в реєстр, скільки це задоволення буде коштувати, які вимоги до Адміністратора реєстру тощо.

Одне ясно. Національний реєстр не перетвориться на публічний каталог українського сегменту Інтернет. Підстави:

  Національний реєстр не включає ресурси фізичніх осіб (наприклад http://it.ridne.net)

  Платність послуги включення у Національний реєстр не додає оптимізму власникам сайтів.

  Навряд чи буде повний безкоштовний доступ користувачів Інтернет до Національного реєстру. Підозрюю, що функція інтернет-каталогу в контексті Національного реєстру не розглядалась.

  Національній реєстр може з часом заповнитись “мертвими” ресурсами.

Участь у реєстрі практично добровільна. Навіть для державних ресурсів не передбачені санкції за відмову від реєстрації.

Мінуси документів про Національний реєстр. 

Певна незграбність наказів та інших документів. Наприклад, “подати об’єм ресурсу в байтах”. Виключення з реєстру відбувається за умови “подання власником ресурсу письмової заяви адміністратору про припинення існування ресурсу, яка подається за 30 днів до припинення існування ресурсу”

Набридлива ідея - створити черговий реєстр (потрібний владнив структурам і чиновникам перелік чогось) і перевести його на “хозрасчет”. Ти мусиш зареєструватися у нас, але оплати нам (у т.ч. чиновникам) послуги по твоїй реєстрації.

Не зрозуміло для чого власніку електронного інформаційного ресурсу потрібен паперовий сертифікат про реєстрацію в Національному реєстрі. Для звітності за витрачені кошти? Чи це підстава для отримання грошей від власників ресурсів?

____________

1.        Бюлетень Центру інформації та документації Ради Європи в Україні. — 1998. — Ч. 1.

2.        Відомості Верховної Ради (ВВР). — 1995. — Ч. 38.

3.        Див. зокрема: Кузнецова О. Рекомендації Ради Європи щодо стимулювання плюралізму в ЗМІ//Українська періодика: Історія і сучасність/Доп. та повід. шостої Всеукр. наук.-теорет. конф. 11-13 трав. 2000 р. — Львів, 2000; Кузнецова О. Правові гарантії незалежної преси//Українська періодика: Історія і сучасність/Доп. та повід. четвертої Всеукр. наук.-теорет. конф. 27-28 лист. Львів, 1998. — С. 381-384.

4.        Зерницька О. Інформація: вільний обмін чи взаємна залежність?//Політика і час. — 1995. — Ч. 6.

5.        Зерницька О. Глобальний розвиток систем масової комунікації і міжнародні відносини. — К., 2000. — 351 с.

6.        Іванов В. Журналістські права та обовязки у світлі Європейської концепції з прав людини//Сучасна інформаційна політика. — К., 1999.

7.        Петрів Т.І. Проблеми європейських інтеграційних процесів у сучасному інформаційному контексті: Автореф. дис. ... канд. філол. наук. — К., 1997. — 14 с.

8.        Рада Європи. Діяльність та здобутки. — К., 1999.

9.        Слісаренко І. Мас-медіа і міжнародні процеси. — К., 1999. — 34 с.

10.     Україна і європейська інтеграція//Політика і час. — 2000. — Ч. 3-4.

11.     Шлях до Європи//Політика і час. — 1995. — Ч. 11.

12.     Media Ministers’ Conference: Walter Schwimmer stresses the need for freedom of information in a democratic society //http://www.dhdirhr. coe.fr

13.     The European Ministerial Conference on Mass Media Policy (Cracow, 15-16 June) //http://www.dhdirhr.coe.fr.

14.     The European Ministerial Conference on Mass Media Policy //Council of Europe activities in the media field. Strasbourg, 15 October, 1994. DH MM (94). — P. 36-41.

15.     Див. також: Media and Communication //http://www.coe.fr/eng/fct-e/emidicom.htm.

16.  Національний реєстр електронних інформаційних ресурсів. //http://it.ridne.net/ureginfres

PAGE  2


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

33982. Консервативное и оперативное лечение эндемического зоба. Виды оперативных вмешательств. Профилактика э.з 24 KB
  Консервативное и оперативное лечение эндемического зоба. Характер медикаментозной терапии эндемического зоба зависит от степени увеличения щитовидной железы и состояния ее функции. Показания к хирургическому лечению определяются наличием узлов особенно холодных не поглощающих изотопы быстрым ростом зоба наличием признаков сдавления окружающих органов и тканей подозрением на малигнизацию. После операции целесообразно назначение тиреоидных гормонов для предупреждения рецидива зоба.
33983. Тиреотоксический зоб 36 KB
  У больных тиреотоксикозом в крови был обнаружен длительно действующий стимулятор LTS который активирует функцию щитовидной железы. Вследствие этого LTS вызывает такое же возбуждение щитовидной железы как и тиреотропин поскольку связывается с теми же рецепторами что и последний. Большая частота заболевания у женщин объясняется более частыми у них нарушениями норм;льного взаимоотношения функций половых желез и гипоталамогипофизарной системы что сопровождается усиленным синтезом гормонов щитовидной железы. Увеличение щитовидной железы...
33984. Осложнения варикозного расширения вен 24 KB
  Осложнения варикозного расширения вен: трофические язвы острые тромбофлебиты расширенных вен кровотечения из варикозных узлов. Язвы как правило возникают на внутренней поверхности нижней трети голени в надлодыжечной области. Язвы обычно одиночные но могут быть и множественные как правило плоские дно их ровное края неправильно очерчены пологие выделения скудные серозные или гнойные. Длительно не заживающие и рецидивирующие язвы приносят больным мучительные страдания.
33985. Показания и противопоказания к оперативному лечению варикозного расширения вен конечностей. Виды оперативных вмешательств 26 KB
  Операцию начинают с перевязки основного ствола большой подкожной вены у места впадения в бедренную вену операция Троянова Тренделенбурга и ее добавочных ветвей. Оставление длинной культи большой подкожной вены с ее притоками является одной из причин рецидивов. Удаление большой подкожной вены целесообразнее производить по методу Бэбкокка. С этой целью в дистальный отдел пересеченной большой подкожный вены вводят зонд Бэбкокка или аналогичные ему инструменты.
33986. Тромбофлебит нижних конечностей. Клиника, диагностика, лечение острого тромбофлебита поверхностных вен 23 KB
  Тромбофлебит нижних конечностей. Клиника диагностика лечение острого тромбофлебита поверхностных вен. Поверхностный тромбофлебит воспалительное заболевание характеризующееся развитием тромбоза и реактивного спазма поверхностных вен чаще нижних конечностей. Тромбофлебит развивается при наличии следующих условий: замедлении кровотока повышении свёртываемости крови повреждении стенки или клапанов вен присоединении инфекции.
33987. Острый тромбофлебит глубоких вен нижних конечностей. Клиника, диагностика, лечение. Последствия 36 KB
  Острый тромбофлебит глубоких вен нижних конечностей. Тромбоз глубоких вен нижних конечностей формирование одного или нескольких тромбов в пределах глубоких вен нижних конечностей или таза сопровождаемое воспалением сосудистой стенки. Может осложняться нарушением венозного оттока и трофическими расстройствами нижних конечностей флегмоной бедра или голени а также ТЭЛА Флеботромбоз первичный тромбоз вен нижних конечностей характеризующийся непрочной фиксацией тромба к стенке вены Тромбофлебит вторичный тромбоз обусловленный...
33988. Осложнения острого тромбофлебита. Тромбоэмболия легочной артерии. Реанимация и способы хирургического вмешательства при тромбоэмболии легочной артерии 33 KB
  Тромбоэмболия легочной артерии. Реанимация и способы хирургического вмешательства при тромбоэмболии легочной артерии. Состояние трудно дифференцировать от острых нарушений артериального кровообращения при эмболии артерии явления артериальной непроходимости наступают сразу а при тромбофлебите к концу первых суток Синяя болевая флегмазия вторична по отношению к белой флегмазии: почти весь отток крови от конечности перекрыт в результате окклюзии бедренной и подвздошных вен. Тромбоэмболия лёгочной артерии Тромбоэмболия лёгочной артерии...
33989. Посттромбофлебитический синдром 25.5 KB
  Патогенез: образование тромба не подвергающегося лизису изменение вен превращающихся в ригидную склерозированную трубку с разрушенными клапанами тяжелые гемодинамические нарушения повышение давления в системе комуникантных вен при ходьбе кровь по глубоким венам вверх и в п к вены извращенный рефлюкс крови локальная венозная гипертензия повышение давления в венозных отделах растрытие артериовенулярных анастомозов ишемические изменения преемущественно в н 3 голени над медиальной лодыжкой образование трофических язв....
33990. Тромбоз магистральных сосудов нижних конечностей 45.5 KB
  Начало заболевания характеризуется болями в пораженной конечности которые при эмболиях возникают внезапно и становятся невыносимыми. К болям присоединяется чувство онемения похолодания и резкой слабости в конечности. Кожные покровы пораженной конечности приобретают мертвеннобледную окраску которая в дальнейшем сменяется характерной мраморностью. Кожная температура значительно снижена особенно в дистальных отделах конечности.