4011

Основні питання економічної теорії

Конспект

Экономическая теория и математическое моделирование

Вступ У системі економічних дисциплін економічна теорія займає провідне місце, оскільки вона виступає методологічною базою для цілої системи економічних наук, розкриває основоположні базові поняття, економічні закони, категорії, принципи господарюва...

Украинкский

2012-11-10

1.08 MB

10 чел.

Вступ

У системі економічних дисциплін економічна теорія займає провідне місце, оскільки вона виступає методологічною базою для цілої системи економічних наук, розкриває основоположні базові поняття, економічні закони, категорії, принципи господарювання, які реалізуються в усіх галузях і сферах людської діяльності. Економічна теорія дає можливість вивчати закони розвитку економічних систем, діяльність економічних суб’єктів, спрямовану на ефективне господарювання в умовах обмежених ресурсів, з метою задоволення своїх безмежних потреб. Розкриваючи і формуючи економічні категорії і закони, економічна теорія тим самим збагачує знання людей, примножує інтелектуальний потенціал суспільства, розширює науковий світогляд людей, сприяє науковому передбаченню економічного розвитку суспільства.

Мета навчальної дисципліни полягає у формуванні в майбутніх спеціалістів нової системи економічних знань, які б відповідали умовам переходу України до ринкових відносин; формування навиків необхідних для аналізу реальних економічних процесів; прийняття обґрунтованих рішень з приводу економічних проблем; розкриття суті соціально–орієнтованої ринкової економіки, логіки функціонування ринкових відносин у конкретних господарських системах, соціально–економічних суперечностей підприємницького господарювання.

Курс економічної теорії покликаний формувати економічне мислення студентів. Студенти повинні:

  •  вільно володіти економічною термінологією;
  •  знати загальні основи економічного життя суспільства;
  •  знати механізм дії економічних законів і механізм використання їх дії в процесі господарської діяльності;
  •  вміти аналізувати економічні процеси та явища;
  •  розкривати об’єктивні економічні зв’язки між предметами та явищами;
  •  вміти використовувати економічні знання в повсякденній діяльності;
  •  вміти застосовувати набуті знання для вирішення практичних економічних завдань.

Тема 1. Предмет і методи економічної теорії

План

  1.  Економічні знання: поняття, зародження та етапи розвитку.
  2.  Предмет економічної теорії.
  3.  Методи пізнання економічних процесів і явищ.
  4.  Економічні категорії, закони і принципи.
  5.  Функції економічної теорії.

Питання перше. Економічні знання: поняття, зародження та етапи розвитку.

Економічна наука – це сфера розумової діяльності людини, функцією якої є пізнання та систематизація об’єктивних знань про закони і принципи розвитку реальної економічної дійсності.

Джерело економічної науки слід шукати у вченнях мислителів Стародавнього Сходу. Стародавньоіндійські „Закони Ману”(IV-III ст.до н.е.) відмічали існування суспільного розподілу праці, відносин власності і підпорядкування.

Подальший розвиток економічні знання отримали в Стародавній Греції. Погляди стародавніх грецьких мислителів: Ксенофонта, Платона, Аристотеля – можна охарактеризувати як теоретичні вихідні пункти сучасної економічної науки.

Економічні погляди мислителів Стародавнього Риму (Варрона, Калумелли, Сенеки) були продовженням економічної думки Стародавньої Греції.

Як наука, тобто як систематизоване знання про сутність, цілі і завдання економічної системи, економічна теорія виникла в XVI-XVII ст. Це період становлення капіталізму, зародження мануфактури, поглиблення суспільного поділу праці, розширення внутрішніх і зовнішніх ринків, інтенсифікація грошового обороту.

Основні етапи розвитку економічної науки (з ХVІІ до кінця ХІХ ст.)

Меркантилізм (представники: А. Монкретьєн, Т. Манн, Д. Юм) – основним джерелом багатства вважали сфери обігу, торгівлю; багатство ототожнювали з накопиченням золотих і срібних монет.

Фізіократи (Ф. Кене, А. Тюрго, В Мірабо, Д. Норе) – перенесли акцент дослідження на природу і виробництво. Але джерелом багатства вважали тільки працю у сільському господарстві.

Класична політична економія. Виникла з розвитком капіталізму. Засновники: У.Петті, А.Сміт, Д. Рікардо, Міль. Вони зосереджують увагу на аналізі  економічних явищ і закономірностей розвитку всіх сфер виробництва; започаткували трудову теорію вартості, а ринок розглядали як саморегулюючу систему.

Марксизм або політична економія праці (засновники Маркс, Енгельс). Досліджували систему законів капіталістичного суспільства з позиції робітничого класу.

Маржиналізм ( представники: К.Менгер, Ф. Візер, Л. Вальрас, У. Джевонс) – теорія, яка пояснює економічні процеси і явища, виходячи з універсальної концепції використання граничних, крайніх (“мах” чи “міn”) величин, які характеризують не внутрішню сутність самих явищ, а їхню зміну в зв’язку зі зміною інших явищ.

Сучасні напрямки економічної теорії

  1.    неокласицизм – заперечує необхідність втручання держави в економіку, розглядає ринок як саморегульовану економічну систему, здатну самостійно встановити рівновагу між сукупним попитом і пропозицією. Засновники теорії – Маршалл і Пігу. Послідовники – Фрідмен, Лаффер. Даний напрям охоплює багато шкіл і концепцій (монетаризм, теорію суспільного вибору, теорію реальних очікувань);
    1.  кейнсіанство (засновник англ. економіст Дж. Кейнс) – це теорія, яка обґрунтовує необхідність активного втручання держави в регулювання ринкової економіки шляхом стимулювання попиту та інвестицій через проведення певної кредитно-бюджетної політики (антикризове та анти циклічне регулювання, перерозподіл доходів, збільшення соціальних виплат);
    2.  інституціоналізм (представники Веблен, Мітчелл, Коммонс) – розглядають економіку як систему, в якій відносини між господарюючими суб’єктами складаються під впливом як економічних, так і політичних, соціально–психологічних факторів. Об’єктами вивчення для них є “інститути”, під якими вони розуміють державу, корпорації, профспілки;
    3.  неокласичний синтез (представники Д. Хікс, П. Самуельсон) – це узагальнююча концепція, яка обґрунтовує принцип поєднання ринкового і державного регулювання економічних процесів, наголошує на необхідності руху до змішаної економіки.

 

Питання друге. Предмет економічної теорії

При вивченні  предмету економічної теорії з ціллю більш чіткого його осмислення доцільно виділити:

  •  сферу дослідження – економічне життя або середовище, в якому здійснюється господарська діяльність;
  •  об’єкт дослідження – економічні явища;
  •  суб’єкт дослідження – людина, група людей, держава;
  •  основне завдання економічної теорії – дати не просто опис економічних явищ, а показати їх взаємозв’язок і взаємообумовленість, тобто розкрити систему економічних явищ, процесів і законів.

Економічна теорія, вивчаючи реальні економічні процеси, сама перебуває у постійному пошуку і розвитку, предмет її дослідження змінюється й уточнюється.

Визначення предмета економічної теорії різними школами (авторами).

  1.  Давньогрецькі та давньоримські мислителі - вчення про закони    домашнього господарства;
  2.  Меркантилісти, фізіократи, класична політична економія - наука про створення, примноження та розподіл багатства нації;
  3.  Марксисти   - наука про виробничі відносини і закони, що управляють виробництвом, розподілом, обміном та споживанням благ на різних етапах розвитку людського суспільства;
  4.  Сучасні західні економісти визначають економічну теорію як науку про:

А. Маршал    - сферу індивідуальних і суспільних дій людей, що  найтіснішим чином пов’язана зі створенням і використанням матеріальних основ добробуту;

П. Самуельсон (неокласичний синтез) -  дії людей у процесі вибору обмежених ресурсів для  виробництва різних товарів;

Е. Долан  -  діяльність людей за умов рідкісності ресурсів;

К.Р.Макконелл - ефективне використання обмежених виробничих ресурсів або управління ними з метою досягнення максимального задоволення потреб людини.

Таким чином: Економічна теорія – це суспільна наука, яка вивчає закони розвитку економічних систем, діяльність економічних суб’єктів, спрямовану на ефективне господарювання в умовах обмежених ресурсів, з метою задоволення своїх безмежних потреб.

Економічна теорія в широкому розумінні включає такі розділи:

  •  основи економічної теорії (політекономія);
  •  мікроекономіка;
  •  мезоекономіка;
  •  макроекономіка;
  •  мегаекономіка.

Питання третє. Методи пізнання економічних процесів і явищ

Метод економічної теорії – це сукупність прийомів, засобів і принципів, за допомогою яких досліджуються категорії і закони функціонування та розвитку економічних систем.

Діалектика як метод – загальний для всіх наук метод пізнання, у тому числі і для економічної теорії. Він базується на використанні законів і принципів філософії, сутність яких полягає у пізнанні економічних явищ і принципів у їхньому зв’язку та взаємозалежності, у стані безперервного розвитку, у розумінні того, що накопичення кількісних змін зумовлює зміни якісного стану, що джерелом розвитку є єдність і боротьба протилежностей.

Наукова абстракція як метод полягає у поглибленому пізнанні реальних економічних процесів шляхом виокремлення основних, найсуттєвіших ознак сторін певного явища, очищених (абстрагованих) від всього випадкового, неістотного. Результатами застосування методу наукової абстракції є формування понять, економічних категорій, виявлення і формування законів.

Аналіз і синтез. При аналізі об’єкт дослідження розкладається на складові частини, кожна з яких вивчається окремо; при синтезі відбувається об’єднання різних елементів, сторін об’єкта в єдине ціле з урахуванням взаємозв’язків між ними.

Індукція і дедукція. Індукція – це метод пізнання від окремого до загального, від знання нижчого ступеня до знання вищого ступеня. Дедукція – метод пізнання від загального до одиничного.

Історичний і логічний методи використовуються економічною теорією для дослідження економічних процесів у єдності. Історичний метод вивчає ці процеси у тій історичній послідовності, в якій вони виникали, розвивалися і змінювалися один одним. Логічний метод досліджує економічні процеси в їхній логічній послідовності, прямуючи від простого до складного, звільняючись при цьому від історичних випадковостей.

Економічне моделювання – формалізований опис економічних процесів і явищ, структура якого абстрактно відтворює реальну картину економічного життя. Види економічних моделей: макро – і мікроекономічні; абстрактно – теоретичні і конкретно – економічні; статичні і динамічні; коротко – і довгострокові.

Економічний експеримент – штучне відтворення економічних процесів і явищ з метою вивчення їх за оптимально сприятливих умов та подальшого практичного впровадження. Він дає змогу попередити помилки і провали в економічній політиці держави.

 Питання четверте. Економічні закони, категорії і принципи

Економічні категорії – це поняття, які в узагальненому вигляді виражають суттєві властивості економічних явищ і процесів. Наприклад: товар, власність, капітал, прибуток, ринок, попит і т. д.

Економічні закони відображають найсуттєвіші, стійкі, такі, що постійно повторюються, причинно–наслідкові  взаємозв’язки і взаємозалежності економічних процесів і явищ.

Існує система економічних законів, яка включає в себе:

  •  всезагальні закони – функціонують у всіх економічних системах (закон зростання продуктивності праці, закон зростання потреб і т. д.);
  •  загальні закони – функціонують у кількох економічних системах, де існують для них відповідні економічні умови (закони ринкової економіки);
  •  специфічні закони – функціонують лише у межах однієї економічної системи;
  •  стадійні закони – функціонують на певних стадіях економічної системи (становлення, зрілості чи занепаду).

Рівні використання економічних законів:

І   -   науково – теоретичний (на основі результатів наукового аналізу економічних процесів і явищ відкриваються і формулюються економічні закони, дається тлумачення їх і створюються концепції розвитку економіки);

ІІ  -  державно – управлінський (державна влада, спираючись на закони економічної теорії і провідні концепції, розробляє відповідні нормативні акти та положення, створює програми економічного розвитку та форми і засоби їх виконання);

ІІІ  -   господарсько – практичний (використання економічних законів у практиці господарювання економічних суб’єктів).

Економічні принципи – теоретичні узагальнення, що містять певні допущення, усереднення, які відображають загальні тенденції розвитку економічної системи. Порівнюючи економічні принципи із законами, то перші носять менш обов’язків характер.

Питання п’яте. Функції економічної теорії

У процесі становлення і розвитку економічної теорії як науки були сформовані і її основні функції: пізнавальна, методологічна, практична, прогностична, виховна.

Пізнавальна функція. Реалізується через дослідження сутності економічних процесів і явищ. Розкриваючи і формулюючи економічні категорії і закони, економічна теорія тим самим збагачує знання людей, при інтелектуальний потенціал суспільства, розширює науковий світогляд людей.

Методологічна функція - економічна теорія виступає методологічною базою для цілої системи економічних наук, оскільки розкриває основоположні базові поняття, які реалізуються в усіх галузях і сферах людської діяльності.

Практична функція економічної теорії зводиться до обґрунтування економічної політики держави, розробки рекомендацій щодо застосування принципів і методів раціонального господарювання.

Прогностична функція економічної теорії виявляється у розробці наукових основ передбачення перспектив соціально – економічного розвитку в майбутньому.

Виховна функція – полягає у формуванні в громадян економічної культури, логіки сучасного економічного мислення, які забезпечують цілісне уявлення про функціонування економіки і дають їм можливість виробити грамотну господарську поведінку в умовах ринкової системи.

      

Література

Основна: 2,3,5,6,7,9,15,16,17,18,20.

Додаткова: 14,28.

Тема 2. Загальні проблеми економічного розвитку

План

  1.  Потреби та їх класифікація. Закон зростання потреб. Варіанти співвідношення потреб і виробництва.
    1.  Суть та класифікація виробничих ресурсів. Виробничі ресурси як фактори виробництва.
    2.  Виробництво: суть, еволюція поглядів.
    3.  Суспільний продукт, його структура та відтворення.
    4.  Ефективність використання ресурсів.
    5.  Крива виробничих можливостей. Альтернативна вартість.
    6.  Економічні інтереси: сутність, суб’єкти, об’єкти, класифікація.

Питання перше. Потреби та їх класифікація. Закон зростання потреб. Варіанти співвідношення потреб і виробництва.

Потреба – це необхідність в будь-чому, об’єктивно необхідному для підтримки життєдіяльності і розвитку людини, колективу, нації, суспільства в цілому; внутрішній збудник активності.

Модель ієрархії потреб А. Маслоу

Самореалізація

Саморозвиток

Повага

Визнання

Соціальні потреби

Безпека, захищеність

Фізіологічні потреби

Згідно з ієрархією потреб А.Маслоу вищі запити людини не виступають на перший план доти, доки не будуть задоволені найнагальніші. Задоволення первинних потреб породжує бажання задовольнити наступні за вагомістю (вторинні) потреби, які стають рушійною силою свідомої діяльності.

Економічні потреби – це потреби в економічних благах. Задоволення економічних потреб виступає внутрішнім спонукальним мотивом виробництва, розвитку, обміну та споживання у рамках певної системи соціально – економічних відносин.

Класифікація економічних потреб

І. За характером виникнення:

  •  первинні (пов’язані з самим існуванням людини);
  •  вторинні (виникнення та зміна яких зумовлені розвитком цивілізації);

ІІ. За засобами задоволення:

  •   матеріальні;
  •   нематеріальні (духовні потреби);

ІІІ. За нагальністю задоволення: 

-      першочергові (предмети першої необхідності);

-      другорядні (предмети розкоші);

ІV. За можливостями задоволення:

  •   насичені (мають чітку межу і можливість повного задоволення);
  •   ненасичені (не можуть бути задоволені повністю, не мають меж насичення);

 V. За участю у відтворювальному процесі:

  •   виробничі (потреби у засобах виробництва);
  •   невиробничі (потреби у споживчих благах);

 VІ. За суб’єктами вияву:

  •  особисті (виникають і розвиваються у процесі життєдіяльності людства);
  •  колективні (потреби колективу);
  •  суспільні (потреби функціонування та розвитку суспільства);

 VІІ. За кількісною визначеністю та мірою реалізації:

  •   абсолютні (перспективні потреби, які мають абстрактний характер і є    орієнтиром економічного розвитку);
  •   дійсні (формуються залежно від досягнутого рівня виробництва і є    суспільною нормою для певного періоду);
  •   платоспроможні (визначаються платоспроможним попитом);
  •   фактичні (задовольняються наявними товарами та послугами).

Економічний закон зростання потреб

Всезагальний економічний закон зростання потреб відбиває внутрішньо необхідні, суттєві й сталі зв’язки між виробництвом та споживанням, потребами та існуючими можливостями їхнього задоволення.

Відповідно до цього закону безперервний розвиток потреб є рушійною силою економічного та духовного прогресу людства, що, у свою чергу, стимулює появу дедалі нових і нових потреб.

Таким чином, потреби і виробництво перебувають у суперечливій залежності взаємовпливу та взаємозумовленості. Потреби у споживанні породжують стимули до виробництва. Виробництво задовольняє існуючі та породжує нові потреби. Складний механізм взаємодії потреб та виробництва забезпечує безперервність суспільного відтворення.

Взаємовплив потреб і виробництва

                                   задовольняє існуючі та

                                   створює нові потреби

                                

стимулюють виробництво

Вирішення протиріччя між невгамовністю та незадоволеністю потреб обмеженістю ресурсів породжує проблему вибору й визначає мету економічної діяльності.

Варіанти співвідношення потреб і виробництва

В господарському житті різних країн сформувалися три основні варіанти кількісних пропорцій між виробництвом і потребами.

Перший варіант – регресивний (з лат. – рух назад). Він виникає в тих країнах і регіонах, де довгостроковий спад господарства веде до згортання споживання, а тим самим до кількісного і якісного зменшення потреб. Відчувається рух назад до найвищого рівня людських потреб. Таку ситуацію можна бачити в ряді країн Азії, Африки, Латинської Америки.

Другий варіант – застійний. При цьому випуск порівняно обмеженого набору товарів зростає дуже повільно. Потреби залишаються досить традиційними і лише трохи розширюються. Рух по колії “виробництво – розподіл – обмін – споживання - потреби” нагадує замкнуте коло. Звідси випливає досить тривалий загальний застій в економіці. В наш час подібне положення можна спостерігати в окремих країнах і регіонах Азії та Африки.

Третій варіант – прогресивний (з лат. – рух вперед). В даному випадку виробництво кількісно зростає і якісно вдосконалюється, підвищується рівень споживання і потреб. Цей варіант характерний для провідних промислових розвинутих країнах: США, Японія, Великобританія, Німеччина, Франція та ін.

Питання друге. Суть та класифікація виробничих ресурсів. Виробничі ресурси як фактори виробництва.

Для ведення господарської діяльності використовують засоби, які прийнято називати ресурсами. Виробничі ресурси складаються з усього того, що неодмінне для виробництва товарів і послуг, потрібних людям. Це фабричні й сільськогосподарські будівлі й споруди, різне устаткування, інструменти, машини, засоби транспорту, зв'язку, незліченні види праці, земля, найрізноманітніші корисні копалини тощо.

Одні з цих ресурсів дає природа (відновлювані й невідновлювані), і вже тому вони абсолютно обмежені (земля, корисні копалини). Інші ресурси обмежені, оскільки обмежений наш власний розвиток (праця, знання, інформація, вміння, кваліфікація, види використовуваної енергії тощо). У будь-якому разі у кожний момент часу суспільство має лише певний обсяг ресурсів, які неможливо моментально збільшити. Правда, обмеженість ресурсів дещо відносна, бо вона зумовлена рівнем потреб. Звуженням потреб можна порівняно зменшити й обмеженість ресурсів.

Ринкова класифікація ресурсів

  Економісти поділяють виробничі ресурси  на дві великі групи:

  - матеріальні ресурси   —   земля  і капітал;

- людські ресурси — праця і підприємницький хист.

Земля як економічний ресурс - це всі дарові блага природи, які застосовують у виробництві: орні землі, ліси, родовища корисних копалин, водні ресурси тощо.

Капітал, або капітальні блага, як економічний ресурс, охоплює всі виготовлені виробничі знаряддя, тобто машини, інструменти, устаткування, будівлі, споруди, транспортні засоби, збутову мережу тощо. Капітал, по-перше, завжди є результатом попередньої праці людей і вже тому обмежений ресурс; по-друге, він призначений не для безпосереднього споживання, як споживчі блага, а для подальшої участі в процесі виробництва. Процес виробництва і придбання капітальних благ називають інвестуванням. Економісти часто називають капітал фізичним, бо він існує у вигляді речей. Гроші не належать до фізичного капіталу. Оскільки гроші нічого не виробляють, а тільки відображають капітал і можуть за певних умов на нього перетворюватися (коли за них купують засоби виробництва), то їх не вважають економічним ресурсом. Гроші — це фінансовий капітал.

Праця — це сукупність фізичних і розумових здібностей людини, які застосовують у виробництві життєвих благ. Вона є джерелом усіх дій, спрямованих на перетворення речовини природи для задоволення потреб людини. Тільки завдяки праці людське суспільство досягло того надзвичайно високого ступеня матеріальної й духовної культури, який маємо нині і який є основою нашої цивілізації.

Розвиток національної економіки та її результативність зумовлені кількістю і якістю праці.

Кількість праці залежить від кількості населення, його вікового і статевого складу, ступеня фізичного здоров'я та господарської активності.

Якість праці визначають освітній і професійний рівень працівників, суспільний і технічний поділ праці, ступінь особистої свободи, психофізіологічні умови.

Поєднання й організацію трьох видів економічних ресурсів у процесі виробництва забезпечує підприємництво (підприємливість), яке є ще одним, четвертим економічним ресурсом.

Підприємницький хист, або просто підприємливість, — це особливий людський ресурс. Підприємець виконує низку функцій.

По-перше, він організовує сполучення ресурсів землі, праці, капіталу в єдиний процес виробництва товарів і послуг.

По-друге, підприємець ухвалює рішення у процесі ведення бізнесу.

По-третє, підприємець — це новатор, який намагається запровадити у виробництво нові продукти чи нові виробничі технолога.

По-четверте, підприємець — це людина, яка ризикує. У ринковій економіці прибуток не гарантований. Результатом господарської діяльності підприємця може бути і збиток.

Виробничі ресурси називають ще факторами виробництва. Фактори виробництва – це всі необхідні елементи, які використовуються для виробництва матеріальних і духовних благ.

Економічна наука до складу факторів виробництва відносить: працю, капітал, землю, підприємницькі здібності, науку, інформацію, екологію.

Праця як фактор виробництва є фізичною та інтелектуальною діяльністю людини, спрямованою на виробництво економічних благ і надання послуг.

Людський капітал – це сформований в результаті інвестицій і накопичений людиною запас знань, навичок, здібностей, мотивацій і стан здоров’я, які доцільно й ефективно використовуються в тій чи іншій сфері суспільного виробництва.

Капітал – це економічний ресурс, що визначається як сукупність усіх технічних, матеріальних і грошових засобів, які використовуються для виробництва товарів та послуг.

Земля як фактор виробництва включає в себе землю, лісові й водні ресурси, родовища корисних копалин та інші природні багатства, що використовуються у виробничому процесі.

Наука – це специфічна форма людської діяльності, спрямована на отримання та систематизацію нових знань про природу, суспільство і мислення.

Інформація в сучасних умовах виступає найважливішим фактором суспільного виробництва, який можна визначити як систему збору, обробки та систематизації різноманітних знань людини з метою використання їх у рівних сферах її життєдіяльності й насамперед в економічній сфері.

Екологічний фактор – це система спеціалізованих видів трудової діяльності та витрат, спрямованих на раціональне використання природних ресурсів, охорону навколишнього середовища, а також на його відтворення.

Підприємницькі здібності – це фактор виробництва, що відображає діяльність людини стосовно поєднання та ефективного використання всіх інших факторів виробництва з метою створення благ та послуг.

Питання третє. Виробництво: суть, еволюція поглядів.    

Виробництво — це доцільна діяльність людей, спрямована на задоволення їхніх потреб. Результатом виробництва є матеріальні й нематеріальні блага, які задовольняють людські потреби. Погляди на зміст поняття "виробництво" як і на "багатство" зазнали змін. На науковому і побутовому рівні під багатством розуміли тільки матеріальні блага, а під виробництвом — виготовлення тільки матеріально-речових предметів. Сферою, де створювали матеріальні блага, а, отже, й багатство народу, фізіократи вважали сільське господарство (головно землеробство) Адам Сміт розширив цю сферу, увівши до неї промисловість. Це означало, що джерелом багатства є вся праця, яка була докладена до створення матеріальних благ (речей).

Однак ще з ХІІІ ст. висловлювали думки й щодо інших — нематеріальних — форм багатства. Адже людина має не тільки матеріальні, а й духовні потреби, які можуть бути задоволені тільки нематеріальними благами і послугами. Тому виробництво має виробляти і матеріальні, і нематеріальні блага й послуги.

Наприкінці XIX ст. особливу увагу проблемі нематеріальних благ приділяв англійський економіст А. Маршали.

Виробництво нематеріальних благ і послуг істотно зросло у XX ст., особливо в другій половиш, що зумовлено надзвичайним попитом на них. Адже нематеріапьні форми багатства важливі для розвитку працівника, його інтелектуальних і фізичних здібностей, фахових знань, підвищення освітнього і культурного рівня. Тому зміст поняття виробництво сьогодні розширився і збагатився. Вважають, що процес виробництва нині охоплює створення і матеріальних благ та послуг, і нематеріальних.

Процес пристосування багатства природи до потреб людей означає взаємодію людини з природою і навколишнім середовищем.

Виробництво - це процес дії людини на предмет (речовину) із використанням сил природи та пристосування їх для задоволення певних потреб. Взаємодія людини з природою означає процес праці, що складається із основних моментів: 1) праці людини; 2) предметів праці; 3) засобів праці.

Праця – це свідома, доцільна і творча діяльність людей, спрямована на виробництво життєвих благ.

Предмет праці – це все те на що спрямовано людську працю: грунт, що обробляє хлібороб; пряжа, з якої роблять тканини; метал, який обробляють на машинобудівному заводі ,та ін.

Предмети праці бувають двох видів: 1) дані самою природою ( риба , яку ловлять; дерево, яке рубають); 2) ті, що підлягають попередній обробці              (видобута руда обробляється на металургійному заводі). Такий предмет праці називають сирим матеріалом, сировиною.

Засоби праці – це річ або комплекс речей, за допомогою яких люди впливають на предмети праці. Серед них вирішальну роль відіграють знаряддя праці. У сучасному виробництві до них належать машини устаткування, інструменти і прилади. У широкому розумінні слова до засобів праці відносяться всі матеріальні умови праці – виробничі будівлі, дороги, трубопроводи, а також природні  умови – земля, повітря, вода.

Засоби праці в єдності з предметами праці утворюють засоби виробництва, які часто називаються капіталом.

Робоча сила являє собою особистий фактор, а засоби виробництва – уречевлені фактори виробництва ( ресурси).

Засоби виробництва і працівники в їх єдності і взаємодії утворюють продуктивні сили .

Продуктивні сили  знаходяться у стані безперервного розвитку. У їхньому історичному прогресі виділяються три великі епохи:

  •  до індустріальна, заснована на ручних ремісничих знаряддях праці;
  •  індустріальна, заснована на великій техніці;

постіндустріальна, основою якої є електронізація та інформатизація суспільства.

Питання четверте. Суспільний продукт, його структура та відтворення.

Поняття "виробництво" вживають часто з означенням суспільне — суспільне виробництво. Визначення процесу виробництва як суспільного ґрунтується на тому фундаментальному факті, що воно відбувається в умовах суспільного поділу праці, який об'єднує окремі підприємства в єдину систему. Навіть найменше підприємство, окремий ремісник працюють у системі суспільного поділу праці й пов'язані з іншими виробниками господарськими зв'язками, хоча можуть цього й не усвідомлювати. Усі суб'єкти господарювання пов'язані певними правилами гри, обмеженнями (правовими, моральними, традиційними тощо), що також надає виробництву суспільного характеру.

Результатом суспільного виробництва є створення суспільного багатства.

Матеріальними носіями цілей і структури виробництва слугують його результати. Результатом окремого процесу праці виступає одиничний продукт – продукти харчування, одяг, взуття, автомобілі, верстати і т.д. А результатом суспільного виробництва є суспільний продукт (ССП), який проявляє себе в різноманітності споживчих вартостей. Чим більш розвинутим є суспільний поділ праці, тим різноманітнішою і більшою буде сукупність продуктів праці. До складу сукупного суспільного продукту входять як речі, так і послуги. В індустріально розвинутих країнах основну і переважну частину суспільного продукту складають послуги.

За своєю економічною роллю ССП поділяється на два види: предмети споживання; засоби виробництва.

Перши слугують задоволенню особистих і невиробничих потреб (продукти харчування, одяг, взуття, житло і. т.п.). Другі призначені для задоволення виробничих потреб (залізна руда, металорізальні верстати, автоматичні лінії, виробничі будівлі і споруди та ін.). Важливе місце в складі суспільного продукту посідає військова продукція.

У складі суспільного продукту розрізняють дві частини:

  1.  матеріальні витрати  ( с );
  2.  чистий продукт ( v+m ).

Перша частина виражає витрати сировини, матеріалів, палива, енергії, спрацювання засобів праці, що були використані при виробництві ССП. Ця частина втілює втрати минулої праці, призначена для продовження процесу виробництва (фонд відшкодування). Інша частина суспільного продукту – це дійсний результат виробництва даного періоду. У ньому втілена жива праця робітників суспільного виробництва за визначений період часу, наприклад, протягом року.

Розрізняють чистий продукт як необхідний і додатковий. Цей розподіл обумовлений, у свою чергу, розподілом на необхідну і додаткову працю.

Необхідний продукт (v) – це частина суспільного продукту, необхідна для відтворення робочої сили . Цей вид продукту спрямовується на задоволення потреб працівників і членів їхніх родин у продуктах харчування, одязі, взутті. Житлі. Призначення необхідного продукту – задоволення не тільки фізіологічних, но і культурних, соціальних і духовних потреб. Мінімальна величина необхідного продукту визначається мінімумом життєвих засобів, необхідних працівникові для відтворення його робочої сили. У багатьох країнах світу встановлюється державою у формі мінімального прожиткового мінімуму на одну особу.

Досягнутий рівень розвитку продуктивних  сил у більшості країн світу за умов справедливих відносин економічної власності та влади дозволяє забезпечити не лише мінімальну величину.

Додатковий продукт ( m )це частина суспільного продукту, створення працівниками різних сфер суспільного виробництва понад необхідного продукту.

Додатковий  продукт виникає в період розпаду первіснообщинного ладу на основі нових знарядь праці, першого суспільного її поділу. Поява додаткового продукту звільнила частину людей від створення засобів фізичного існування і дала змогу їм займатися  мистецтвом, наукою, державними справами, сформувала необхідні умови для розвитку людської цивілізації.

Додатковий продукт призначений  для задоволення загальних суспільних потреб, насамперед нагромадження , тобто розширення виробництва. Тому в свою чергу він поділяється на фонд споживання  і фонд нагромадження.

У процесі розподілу необхідний продукт набирає форми заробітної плати, трудових доходів селян (фермерів), а додатковий продукт виступає у формах прибутку, земельної ренти, позичкового відсотка, Похідними формами виступають дивіденди, пенсії, стипендії.

Питання п'яте. Ефективність використання ресурсів.

Ефективність виробництва(використання ресурсів) – категорія, яка характеризує віддачу, результативність виробництва.

Розрізняють в економічній теорії такі види ефективності виробництва:

1 – економічна ефективність – це досягнення виробництвом найвищих результатів за найменших витрат живої та уречевленої праці або зниження сукупних витрат на одиницю праці;

2 – соціальна ефективність – це ступінь відповідності результатів виробництва соціальним потребам суспільства, інтересам окремої людини.

Узагальненим показником економічної ефективності розраховується за формулою:

                  

Однак цей показник дуже узагальнений, оскільки характеризує ефективність усіх сукупних витрат, які припадають на випуск одиниці продукції. Тому для визначення ефективного використання кожного фактора виробництва окремо, застосовується система конкретних показників: трудомісткість, фондовіддача, фондомісткість, матеріаловіддача, матеріаломісткість, капіталомісткість, еколого ефективність, продуктивність праці.

З метою визначення рівня і динаміки продуктивності праці її оцінюють різними показниками.

Продуктивність праці на мікрорівні визначається як відношення обсягу виробленої продукції до кількості робітників, зайнятих у її виробництві, або до кількості відпрацьованих людино-годин за певний проміжок часу, і розраховується за формулою:

           

Продуктивність праці на макрорівні визначають як відношення національного доходу до середньої чисельності працівників, зайнятих у його створенні:

  

Трудомісткість – це показник, який відображає кількість затраченої живої праці на виробництво одиниці продукції:

       

Фондовіддача – це показник, який характеризує ефективність використання засобів праці, тобто кількість продукції, виробленої з одиниці основних виробничих фондів:

             

Фондомісткість показує вартість витрат виробничих фондів на одиницю виробленої продукції:

              

Матеріаловіддача характеризує ефективність використаних предметів праці, тобто показує, скільки вироблено продукції з одиниці витрачених матеріальних ресурсів (сировини, матеріалів, палива, електроенергії та ін.):

                  

Матеріаломісткість є зворотним показником матеріаловіддачі, який характеризує вартість витрат матеріальних ресурсів на одиницю виробленої продукції:

        

Капіталомісткість – це показник, близький до показника фондомісткості продукції і розраховується за формулою:

,    де                                        

Ка – капіталомісткість продукції;

К – обсяг капіталовкладень;

- приріст обсягу виробленої продукції.

Питання шосте. Крива виробничих можливостей. Альтернативна вартість.

Головна економічна проблема, що постає перед економічними індивідами полягає в обмеженості. Уся господарська діяльність людей була спрямована на подолання обмеженості ресурсів. Обмеженість виникає внаслідок незбалансованості між щораз більшими і невгамовними потребами та порівняно обмеженими і рідкісними ресурсами, які використовуються для задоволення цих потреб.

Припустимо, що економіка країни використовує власні ресурси на    виробництво лише двох товарів: засобів виробництва - тракторів і предметів споживання – масла (рис.1).

Будь-яка точка на кривій показує максимальну кількість одиниць засобів виробництва і предметів споживання, які виробляються при повному і ефективному використання ресурсів.

Рис. 1. Межа виробничих можливостей.

т.А характеризує максимально можливу кількість засобів виробництва, яка виробляється з наявних ресурсів, за умов відсутності виробництва предметів споживання. т.F – навпаки. Пересуваючись уздовж кривої з т.В в т.E, слід відмовитися від виробництва певної кількості засобів виробництва. т.W знаходиться поза межею виробничих можливостей країни. Рух вздовж кривої характеризує альтернативну вартість або вартість втрачених можливостей, а саме кількість одиниць товару, якою необхідно пожертвувати заради виробництва однієї додаткової одиниці іншого товару. Так, при переході з т.В в т.С ми відмовляємось від виробництва двох тисяч тракторів для того, щоб створити додатково 1 млн.кг. масла. В якій точці на кривій слід зупинитися, вирішує граничний аналіз, згідно з логікою якого: кращий вибір буде при рівності вартості втрачених можливостей і корисності від додаткових одиниць блага.

Економіка може вийти за межу своїх виробничих можливостей в наслідок запровадження нововведень. Крива виробничих можливостей під дією економічного зростання може переміщатися вгору.  Якщо пропозиція ресурсів збільшується або вдосконалюється техніка й технологія, то крива виробничих можливостей переміщується праворуч.

Ринковій системі доводиться вирішувати такі основні питання: що виробляти? Скільки виробляти? Як виробляти? Для кого виробляти? Чи здатна ринкова система до адаптації? При вирішенні цих питань керуються принципом альтернативної вартості на основі використання граничного аналізу.

В наслідок обмеженості ресурсів концепція ефективності є центральною в економічному аналізі.

Альтернативна вартість товару визначається кількістю товару, від якої треба відмовитись, щоб отримати деяку кількість іншого товару:

    

У нашому випадку ціна масла виражена кількістю тракторів, від виробництва яких треба відмовитись. До того ж,   ціною придбання якогось товару може бути й час, яким довелось пожертвувати, щоб отримати цей товар. Тобто, ціна товару може бути виміряна у грошах, товарах, часі.

Питання сьоме. Економічні інтереси: сутність, суб’єкти, об’єкти, класифікація

Інтерес (від лат. іnteresse – мати важливе значення) – форма вияву потреби, усвідомлене прагнення людини до задоволення.

Економічні інтереси є сутнісною характеристикою рушійних сил формування і розвитку економічних суб’єктів.

Економічні інтереси – усвідомлене прагнення економічних суб’єктів задовольнити певні потреби, що є об’єктивним спонукальним мотивом їхньої господарської діяльності.

Суб’єкти економічних інтересів – окремі індивіди, сім’ї, домогосподарства, колективи, групи людей, держава, суспільство в цілому.

Об’єкти економічних інтересів – економічні блага (товари, послуги, інформація тощо).

Економічні інтереси суспільства утворюють складну та динамічну систему і можуть бути класифіковані за різними критеріями:

  1.  за суб’єктами: особисті, колективні, суспільні;
  2.  за нагальністю: першочергові, другорядні;
  3.  за часовою ознакою: поточні, перспективні;
  4.  за об’єктами: майнові, фінансові, інтелектуальні;
  5.  за ступенем усвідомлення: дійсні, уявні.

В ринковій економіці виділяють також:

  •  економічні інтереси домашніх господарств спрямовані на максимізацію корисності благ з урахуванням існуючих цін та доходів;
  •  економічні інтереси підприємців спрямовані на максимізацію прибутку, зниження витрат і підвищення конкурентоспроможності продукції;
  •  економічні інтереси держави спрямовані реалізацію потреб суспільства в цілому.

Водночас інтереси держави не тотожні суспільним інтересам, оскільки включають до свого складу інтереси державної бюрократії.

Потреби у свідомості людини перетворюються на інтерес або мотив спонукальної цільової дії. Мотив у літературі використовується у значенні усвідомленого спонукання.

Спонукання економічних суб’єктів до певних дій породжує конкретний результат у вигляді задоволення, часткового задоволення або незадоволення потреби, утворюючи, таким чином, логічний ланцюжок активної діяльності:

 

 

Отже, суперечлива взаємодія виробництва та споживання, інтересів та потреб є рушійною силою соціально – економічного розвитку.

Література

Основна: 3,5,6,7,11,14,17,18,20.

Додаткова: 5,14,28,30.

Тема 3. Економічні системи

План

  1.  Національна економіка та економічна система.
    1.  Економічна система: сутність, цілі та основні структурні елементи.
    2.  Типізація економічних систем.
    3.  Особливості сучасних економічних систем.
    4.  Власність: сутність, об’єкти та суб’єкти.
    5.  Типи та форми власності.

Питання перше. Національна економіка та економічна система.

Економічні ресурси використовуються у межах національної економіки і відповідно певної господарської економічної системи.

Національна економіка або господарство країни – це сукупність домогосподарств, підприємств, відповідних державних інституцій, установ, інфраструктури та різних активів у межах певного природного середовища й державної території.

Основне завдання національної економіки – виробництво й розподіл споживчих і капітальних благ, потрібних для підтримки життєдіяльності суспільства.

У національній економіці виділяють фізичну і грошову. Фізична економіка охоплює виробничі ресурси та вироблені життєві блага. Головним компонентом монетарної (грошової) економіки є гроші і пов’язані з ними процентні ставки, валютні курси тощо. Монетарна економіка обслуговує фізичну економіку, впливає на неї, але має власні закономірності росту. Фізична і монетарна економіка утворюють складну єдність.

Національна економіка складається із галузей – сукупність підприємств і виробництв, які виготовляють однакову або подібну продукцію. Національна економіка має складну структуру і функціонує як певне системне утворення – економічна система.  

Питання друге. Економічна система: сутність, цілі та основні структурні елементи.

Система – це сукупність взаємопов’язаних і розміщених у належному порядку елементів певного цілісного утворення.

Властивості системи: цілісність, упорядкованість, стабільність, саморух,  загальна мета.

Економічна система – це сукупність взаємозв’язаних і відповідним чином упорядкованих елементів економіки, що утворюють певну цілісність, економічну структуру суспільства.

Американський економіст П.Самуельсон визначає будь-яку економічну систему, незалежно від її соціально – економічної форми, як таку, що має відповідати на три запитання:

1. Що виробляти і в яких обсягах?

2. Як виробляти (хто і за допомогою яких ресурсів та технологій)?

3.  Для кого виробляти (хто буде власником і споживачем виробленої    продукції)?

Структурні  елементи економічної системи

Економічна система складається з трьох основних ланок: продуктивних сил, економічних відносин і механізму господарювання.

  1.    Продуктивні сили – це сукупність засобів виробництва, працівників з їхніми фізичними і розумовими здібностями, науки, технологій, інформації, методів організації та управління виробництвом, що забезпечують створення матеріальних і духовних благ, необхідних для задоволення потреб людей.

2) Економічні відносини – це відносини між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних і нематеріальних благ.

Система економічних відносин складається з техніко – економічних, організаційно – економічних, соціально - економічних відносин.

2.1)  Техніко – економічні відносини – це відносини між людьми з приводу використання ними знарядь та предметів праці у процесі виробництва, за допомогою яких вони впливають на сили природи і створюють необхідні життєві блага. Техніко – економічні відносини є матеріально – речовим змістом суспільного виробництва;

2.2) Організаційно – економічні відносини – це відносини між людьми з приводу застосування способів і методів організації та управління суспільним виробництвом: відносини обміну діяльністю між людьми, спеціалізація праці, кооперування, концентрація та комбінування виробництва;

2.3)  Соціально - економічні відносини - насамперед це відносини власності в економічному значенні цього поняття. Відносини власності в економічній системі – спосіб поєднання працівника з засобами виробництва;

3) Механізм господарювання є структурним елементом економічної системи, що складається із сукупності форм і методів регулювання економічних процесів та суспільних дій господарюючих суб’єктів на основі використання економічних законів, економічних важелів, правових норм та інституційних утворень.

Питання третє. Типізація економічних систем.

Найпоширенішою в економічній науці є класифікація економічних систем за формою власності на засоби виробництва і за способом управління господарською діяльністю.

На основі цих ознак розрізняють такі типи економічних систем: традиційна; командна; ринкова;  змішана.

Традиційна економічна система властива слаборозвиненим країнам. Вона характеризується багатоукладністю економіки, збереженням натурально–общинних форм господарювання, відсталою технікою, широким застосуванням ручної праці і виробництва, бідністю населення. На соціально–економічні процеси значний вплив справляють освячені століттями традиції та звичаї, релігійні та культові цінності, кастовий і соціальний поділ населення.

Ринкова економічна система характеризується поширенням приватної власності на інвестиційні ресурси, передбачає функціонування великої кількості діючих виробників і покупців товарів, свободу вибору підприємницької діяльності, особисту свободу всіх економічних суб’єктів, однаковий доступ їх до ресурсів, науково – технічних досягнень, інформації. Всі макро- та мікроекономічні процеси (розподіл ресурсів, ціноутворення, створення доходів) регулюються ринковим механізмом на основі вільної конкуренції. Втручання держави в економічні процеси виважене. Усі економічні рішення приймаються ринковими суб’єктами самостійно на свій страх і ризик.

Командна економічна система базується на пануванні державної власності, одержавленні та монополізації народного господарства, централізованому директивному плануванні виробництва і розподілі ресурсів, не визнає реальних товарно – грошових відносин, конкуренції і вільного ціноутворення. Їй притаманні висока затратність виробництва, несприйнятливість до НТП, зрівняльний розподіл результатів виробництва, відсутність матеріальних стимулів до ефективної праці, хронічний дефіцит (особливо товарів народного споживання). Командна економіка була панівною у колишньому Радянському Союзі та низці країн Східної Європи й Азії.

Змішана економічна система є адекватною формою функціонування сучасних розвинутих країн і характеризується такими рисами:

  1.  високим рівнем розвитку продуктивних сил і наявністю розвинутої інфраструктури суспільства;
    1.  різноманітністю (плюралізмом) форм власності й рівноправним функціонуванням різних господарюючих суб’єктів (приватних, колективних, корпоративних, державних);
    2.  поєднанням ринкового механізму з державними методами регулювання економіки, які органічно переплітаються і доповнюють один одного;
    3.  орієнтацією на посилення соціальної спрямованості розвитку економіки. Збільшуються затрати на освіту, медичне обслуговування, створюються державні і приватні фонди соціального страхування та соціального забезпечення населення.

Питання четверте. Особливості сучасних економічних систем Американська модель є найчистішим різновидом вільного підприємництва, "індивідуалістичним" капіталізмом. Основу американської моделі становить система всілякого заохочення підприємництва, досягнення особистого успіху, збагачення найактивнішої частини населення. Групам населення з низькими доходами забезпечено прийнятний рівень життя завдяки частковим пільгам і допомогам. Завдання соціальної рівності тут узагалі не ставлять.

Державне втручання в економіку неглибоке й охоплює визначення правил гри на ринку, підтримання стабільної кон'юнктури й економічної рівноваги та перерозподілу доходів через податковий механізм тощо.

Ця модель ринкової економіки високоефективна, якщо вона формується за таких умов. По-перше, населення зростає повільно, що дає змогу поступово і без обмежень нагромаджувати капітал, нарощувати промислове виробництво, підвищувати продуктивність праці у промисловості, а через запровадження нових технологій — і в сільському господарстві; населення може мігрувати із сільського господарства у промисловість. По-друге,  країна досягає стадії масового споживання, коли найвищим пріоритетом стає задоволення індивідуальних потреб споживача, зокрема в товарах тривалого користування, предметах розкоші тощо. Це передбачає велику кількість підприємств, здатних задовольняти різні смаки й запити.

Японська модель є різновидом узгодженого вільного підприємництва. Ще інакше її називають "комунітарним" капіталізмом, або державно-керованим капіталізмом. її характеризує істотне втручання держави в господарське життя, щоб створити таке макроекономічне середовище, в якому прогресивні галузі зростають найшвидше. Розвиток економіки підпорядкований загальним національним завданням. Розв'язанням соціальних завдань здебільшого займаються корпорації, а не держава. Цій моделі притаманне певне відставання темпів зростання зарплатні порівняно зі зростанням продуктивності праці. Завдяки цьому досягають зниження витрат виробництва і підвищення конкурентоспроможності продукції на світових ринках. Спеціальних перешкод, що стримують майнове розшарування населення, немає, проте розрив у рівнях доходів між 10% найбагатшого населення і 10% найбіднішого помітно менший, ніж в інших країнах.

Така модель ринкової економіки можлива лише за винятково високого розвитку національної свідомості, пріоритету інтересів нації над інтересами конкретної людини, готовності населення йти на певні матеріальні жертви задля процвітання країни. Це є наслідком своєрідного культурно-історичного розвитку, де держава традиційно відіграє важливу роль в економічному розвиткові.

У цій моделі законодавча і виконавча влади чітко не розмежовані, не протистоять одна одній, а отже, законодавство й управління ліпше узгоджені. Схема консультацій різних сил, зокрема узгодження інтересів уряду, бізнесу і праці, добре відпрацьована, і її чітко дотримуються. У країні є компетентна, віддана національній справі керівна еліта.

Шведська модель — це своєрідне поєднання ринкової економіки і соціалістичної ідеології. її часто називають розподільним соціалізмом. Головний принцип цієї моделі полягає в розмежуванні двох економічних функцій: створення багатства і його розподілу. Першу функцію виконує в конкурентній ринковій економіці приватний сектор, другу — уряд, який намагається усунути на його погляд, несправедливість через перерозподіл доходів. У Швеції одержавлено лише 5% засобів виробництва, однак частка державних видатків у 90-х роках становила майже 70% валового внутрішнього продукту. Понад половину цих видатків спрямовують на соціальні потреби — забезпечення доступності освіти, охорону здоров'я, щедре страхування на випадок безробіття та пенсії у старості. Зрозуміло, що це можливе лише в умовах високих ставок оподаткування.

Однак шведську громадськість непокоять високі податки і громіздкий бюрократичний апарат, що збільшує накладні витрати і знижує конкурентоспроможність на світових ринках. Чимало фахівців уважає, що зрівнювання матеріального становища людей через перерозподіл доходів уповільнило економічний розвиток цієї країни. Це ставить перед цією моделлю ринкової економіки головне запитання: чи можливий сталий прогрес економіки в умовах руху суспільства до соціальної та економічної рівності? Прийнятність розподільного соціалізму для інших націй залежить від їхньої здатності розв'язати це питання.

Питання п'яте.  Власність: сутність, об’єкти та суб’єкти.

Власність – це сукупність відносин між суб’єктами господарювання з приводу привласнення засобів виробництва та його результатів.

Привласнення – це процес, що виникає в результаті поєднання об’єкта і суб’єкта привласнення, тобто це конкретно – суспільний спосіб оволодіння річчю. Воно означає відношення суб’єкта до певних речей як до власних.

Вихідним моментом привласнення є сфера виробництва. Саме тут створюється об’єкт власності і його вартість. Кому належать засоби виробництва, той і привласнює результат виробництва. Після цього процес привласнення продовжується через сфери розподілу і обміну, які виступають як вторинна і третинна форми привласнення.

Відчуження – це позбавлення суб’єкта права на володіння, користування і розпорядження тими чи іншими об’єктами власності.

Привласнення і відчуження – парні категорії, які існують одночасно. Привласнення певного об’єкта власності одним суб’єктом одночасно означає відчуження його від іншого суб’єкта.

Відносини власності виявляються через суб’єкти та об’єкти власності.

Об’єкти власності – це все те, що можна привласнити чи відчужити. До них належать:

  •  засоби виробництва в усіх галузях народного господарства;
  •  нерухомість (будинки і споруди, відокремлені водні об’єкти..);
  •  природні ресурси (земля, її надра, ліси тощо);
  •  предмети особистого споживання та домашнього вжитку;
  •  гроші, цінні папери, дорогоцінні метали та вироби з них;
  •  інтелектуальна власність (твори літератури і мистецтва, досягнення науки і техніки, відкриття, винаходи, інформація, комп’ютерні програми, технології тощо);
  •  культурні та історичні цінності;
  •  робоча сила.

      Суб’єкти власності – це персоніфіковані носії відносин власності:

  •  окрема особа – людина як носій майнових і немайнових прав та обов’язків;
  •  юридичні особи – організації, підприємства, установи, об’єднання осіб усіх організаційно-правових форм;
  •  держава в особі органів державного управління, органів місцевого управління, органів місцевого управління та самоврядування;
  •  декілька держав або всі держави планети.

Юридичний аспект власності реалізується через право власності.

Право власності – це сукупність узаконених державою прав та норм економічних взаємовідносин фізичних і юридичних осіб, які складаються між ними з приводу привласнення й використання об’єктів власності.

Власність, як економічна категорія, виражає відносини між людьми з приводу привласнення об’єктів власності й перш за все засобів виробництва та його результатів.

Власність, як юридична категорія, відображає законодавче закріплення економічних відносин між фізичними і юридичними особами з приводу володіння, користування й розпорядження об’єктами власності через систему юридичних законів і норм.

Володіння – початкова форма власності з господарським володінням ними. Саме по собі володіння не означає повної власності. Господарем об’єкта може бути як власник, так і не власник (наприклад, орендар).

Користування – виражає економічні відносини власності з приводу виробничого чи особистого використання корисних властивостей її об’єктів відповідно до функціонального призначення останніх.

Розпорядження – вища і всеохоплююча категорія прав власності, яка передбачає, що розпорядник об’єкта є його повним власником, а ,отже, має право самостійно вирішувати долю певного об’єкта (використовувати, продавати, обмінювати, здавати в оренду, дарувати, ліквідувати тощо) або делегувати таке право іншим суб’єктам ринкової системи.

Питання шосте. Типи та форми власності.

Найскладнішою проблемою економічної науки є проблема форм власності. Існують два підходи до класифікації форм власності: вертикально-історичний і горизонтально-структурний.

Вертикально-історичний підхід визначає історичні форми власності, які зароджуються у процесі тривалої еволюції суспільства, і зміни однієї форми власності іншою. Кожному етапу розвитку людського суспільства відповідає певна форма власності, яка відбиває досягнутий рівень розвитку продуктивних сил, особливості привласнення засобів і результатів виробництва та основного суб'єкта, який концентрує права власності. На перших етапах розвитку людство протягом тисячоліть використовувало колективні форми власності, спочатку у формі племінної, а потім — общинної власності. Низький рівень розвитку продуктивних сил зумовлював те, що люди могли тільки спільно (колективно) добувати засоби до існування і спільно їх споживати. Лише в такий спосіб людство могло вибороти своє право на життя. Згодом розвиток продуктивних сил, вдосконалення самої людини, зміни умов її життя приводять до формування нового типу власності — приватної. Ці два типи власності (суспільна, колективна й приватна) на різних етапах історичного розвитку суспільства виявлялися в найрізноманітніших конкретно-історичних формах, відображаючи соціально-економічну природу панівного суспільного ладу.

Для первіснообщинної форми власності характерні однакові права всіх членів общини на панівний об'єкт власності — землю, а також на засоби праці й результати виробництва.

Рабовласницька форма власності характеризується абсолютною концентрацією прав власності рабовласника на засоби виробництва, результати праці й на працівника (раба).

Феодальна власність передбачає абсолютні права власності феодала на землю й обмежені права на працівника (селянина-кріпака).

Капіталістична власність характеризується зосередженням прав власності підприємця на засоби та результати праці і відсутністю власності на найманого робітника, який має особисту свободу.

Однак юридична рівноправність усіх громадян капіталістичного суспільства не означає рівності в розподілі й концентрації прав власності. Це породжує економічну владу одних і економічну залежність інших.

Ліквідація приватної власності в колишніх соціалістичних країнах і заміна її так званою загальнонародною власністю з метою зрівняти всіх людей у правах на засоби виробництва і результати їх використання спричинили розрив природно-еволюційного процесу розвитку відносин власності, що стало однією з причин кризи і розвалу соціалістичної системи.

Горизонтально-структурний підхід визначає класифікацію економічних форм власності, а також її види і типи.

Умовами і критеріями означеної класифікації є рівень розвитку продуктивних сил, характер поєднання працівника із засобами виробництва, ступінь правочинностей суб'єкта на ресурси, результати й управління виробництвом, механізм розподілу доходу тощо.

Існує два основних типи власності: приватна і суспільна.

Приватна власність — це такий тип власності, коли виключне право на володіння, користування і розпорядження об'єктом власності та отримання доходу належить приватній (фізичній чи юридичній) особі.

Приватний тип власності виступає як сукупність індивідуально-трудової, сімейної, індивідуальної з використанням найманої праці, партнерської і корпоративної форм власності.

Приватна власність в усіх її формах є потужним фактором розвитку суспільства, оскільки стимулює у власника підприємницьку ініціативу, інтерес до збільшення особистого, а отже, й суспільного багатства, надає йому економічну свободу вибору, певний статус у суспільстві, самоповагу, право успадкування, утверджує реальну майнову відповідальність тощо.

Індивідуально-трудова власність характеризується тим, що фізична особа в підприємницькій діяльності одночасно використовує власні засоби виробництва і свою робочу силу.

Якщо в господарстві використовується праця членів сім'ї, така власність має вигляд сімейної трудової власності (наприклад, фермерське сімейне господарство).

Індивідуальний приватний власник може використовувати в господарстві й працю найманого робітника (постійно чи на сезонних роботах).

Партнерська власність є об'єднанням капіталів або майна кількох фізичних чи юридичних осіб. З метою здійснення спільної підприємницької діяльності кожний учасник партнерського підприємства зберігає свою частку внесеного ним капіталу чи майна у партнерській власності.

Корпоративна (акціонерна) власність — це капітал, утворений завдяки випуску і продажу акцій. Об'єктом власності акціонерного товариства, крім капіталу, створеного за рахунок продажу акцій, є також інше майно, придбане в результаті  господарської діяльності.

Особливість корпоративної власності полягає в тому, що вона поєднує риси приватної і суспільної власності. З одного боку, власники акцій є приватними власниками тієї частки капіталу, яка відповідає номінальній чи ринковій ціні їхніх акцій, а також доходу від них. Разом з тим, пересічні акціонери через розпорошеність пакета акцій не мають реального права на участь у розпорядженні капіталом акціонерного товариства. Реальне право на розпорядження й управління капіталом товариства мають лише ті, хто володіє контрольним пакетом акцій.

Якщо розглядати реалізацію корпоративної власності через відносини володіння, розпорядження й управління, то носіями відносин володіння є відокремлені власники акцій, які одержують на них доходи (дивіденди). Відносини ж розпорядження й управління реалізуються не розрізнено (тобто кожним власником акцій), а власниками контрольного пакета акцій, які розпоряджаються й управляють капіталом акціонерного товариства як єдиною власністю.

Таким чином, акціонерний капітал поєднує приватну власність і колективну форму її використання, оптимально враховуючи особисті й колективні інтереси акціонерів. У цьому сенсі акціонерна власність виходить за межі індивідуальної класичної приватної власності і долає ті обмеження, які їй притаманні. Вона виступає у формі асоційованої (інтегрованої) власності, яка поєднує в собі риси приватної і суспільної власності.

Суспільна власність означає спільне привласнення засобів виробництва і його результатів. Суб'єкти суспільної власності відносяться один до одного як рівноправні співвласники. У цих умовах основною формою індивідуального привласнення стає розподіл доходу, а мірою його розподілу — праця.

Суспільна власність існує у двох формах: державній і колективні. 

Державна власність — це така система відносин, за якої абсолютні права на управління і розпорядження власністю здійснюють органи (інститути) державної влади.

Державна власність поділяється на загальнодержавну і муніципальну (комунальну).

Загальнодержавна власність — це спільна власність усіх громадян країни, яка не поділяється на частки і не персоніфікується між окремими учасниками економічного процесу.

Власність необхідна державі для виконання економічних, соціальних і оборонних функцій. Об'єктами державної власності є природні ресурси (земля, її надра, ліси, води, повітряний простір), енергетика, транспорт, зв'язок, дороги, навчальні заклади, заклади національної культури, фундаментальна наука, оборонні та космічні об'єкти тощо. Муніципальна (комунальна) власність — це власність, яка перебуває в розпорядженні регіональних державних органів (області, міста, району тощо).

Кооперативна власність — це об'єднана власність членів окремого кооперативу, створена на добровільних засадах для здійснення спільної діяльності. Власність кооперативу формується в результаті об'єднання майна, грошових внесків його членів і доходів, одержаних від їхньої спільної трудової діяльності. Кожен член кооперативу має однакові права на управління та дохід, який розподіляється відповідно до внесеного паю і трудового вкладу членів кооперативу.

Власність трудового колективу — спільна власність, передана державою чи іншим суб'єктом у розпорядження колективу підприємства (на умовах викупу чи оренди), яка використовується відповідно до чинного законодавства. Колективна власність може існувати в різних видах залежно від джерела викупу. Якщо підприємство викуплене за рахунок накопиченого прибутку, то створюється неподільна власність колективу підприємства. Якщо підприємство було викуплено за рахунок особистих доходів його працівників, то утворюється пайова власність.

Власність громадських та релігійних об'єднань створюється за рахунок власних коштів, пожертвувань громадян чи організацій або шляхом передачі державного майна. Суб'єктами такої власності є партії, профспілки, спортивні товариства, церкви та інші громадські організації.

Змішана власність поєднує різні форми власності — приватну, державну, колективну, кооперативну та інші, в тому числі й  власність іноземних суб'єктів.

Комбіновані форми власності, У розвинутих країнах Заходу з метою забезпечення ефективнішого функціонування виробництва відбувається процес об'єднання підприємств різних форм власності, однак за умови збереження кожною із них своєї базової якості. У результаті створюються комбіновані форми власності: концерни, трести, холдинги, фінансово-промислові групи та інші об'єднання. Кожний учасник такого об'єднання делегує органу     управління такий обсяг своїх повноважень, який не спричиняє втрати основних властивостей притаманної йому форми власності.

В Україні в результаті реформування відносин власності на основі роздержавлення й приватизації склались і законодавчо закріплені такі форми власності:

приватна;

колективна;

державна.

Допускається також існування змішаних форм власності, власності інших держав, власності міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав.

Сучасна економіка розвинутих країн перебуває на порозі постіндустріального розвитку і характеризується динамізмом та новітніми тенденціями в розвитку відносин власності.

Результатом цих процесів є:

1) подальше розширення плюралізму форм власності — приватної (великої, середньої, дрібної, сімейної), корпоративної, колективної, кооперативної, державної тощо. Ці форми взаємодіють і доповнюють одна одну, кожна з них знаходить свою "нішу" продуктивного функціонування і максимальної реалізації можливостей, закладених у ній. Завдяки останньому забезпечується конкуренція і ефективне функціонування економіки в цілому;

  1.  значне поширення змішаних і комбінованих форм
    власності, де провідна роль належить корпораціям і вели
    ким фірмам;
  2.  посилення процесів демократизації і соціалізації
    відносин власності: створюються асоційовані форми    власності трудових колективів, збільшується частка акцій серед працівників фірм, вони залучаються до управління і розподілу доходів, забезпечуються дешевим житлом,  медичним обслуговуванням тощо;
  3.  прогресивна зміна структури об'єктів власності:     пріоритетними стають такі об'єкти власності, як наукові знання, інформація, комп'ютерні програми, нові технології, космічні об'єкти, висококваліфікована робоча сила, духовні блага тощо;
  4.  розширюються форми та об'єкти міжнародної     власності на основі поглиблення міжнародного поділу праці й посилення економічних зв'язків між країнами.

Тема 4. Форми організації суспільного виробництва.

План

  1.  Сутність і структура суспільного виробництва.
  2.  Форми організації суспільного виробництва.
  3.  Товар та його властивості. Альтернативні теорії вартості.
  4.  Гроші, їх суть, виникнення та функції грошей.
  5.  Грошовий обіг і його закони.
  6.  Ціна, її функції та види.
  7.  Інфляція, її сутність, причини виникнення, типи і соціально-економічні наслідки, методи боротьби.

Питання перше.  Сутність і структура суспільного  виробництва

Суспільне виробництво – це сукупна організована діяльність людей із перетворення речовин і сил природи з метою створення матеріальних і нематеріальних благ, необхідних для їх існування та розвитку.

Праця – свідома доцільна діяльність людини, яка спрямована на створення тих чи інших благ з метою задоволення потреб.

До основних моментів процесу праці належать:

а) особистий фактор виробництва: робоча сила;

б) речові фактори виробництва: предмети праці і засоби праці;

Робоча сила – це сукупність фізичних та інтелектуальних здібностей людини, які вона використовує у процесі праці.

Предмети праці – всі речовини природи, на які спрямована праця людини і які становлять матеріальну основу майбутнього продукту.

Засоби праці – це річ або комплекс речей, якими людина діє на предмети праці.

Сукупність предметів і засобів праці складають засоби виробництва, які є одним з елементів продуктивних сил.

Суспільне виробництво поділяється на дві великі сфери: матеріальне і нематеріальне виробництво.

Матеріальне виробництво – сукупність галузей і сфер, які виробляють матеріально-речові блага й надають матеріальні послуги.

Нематеріальне виробництво – сукупність галузей і сфер, що виробляють нематеріальні блага та нематеріальні послуги, які задовольняють духовні й соціальні потреби людей.

Взаємозв’язок матеріального і нематеріального виробництва:

  •  матеріальне виробництво створює матеріально-технічну базу для функціонування і відтворення як самого себе, так і сфери нематеріального виробництва;
  •  нематеріальне виробництво задовольняє потреби людей в освіті, лікуванні, спорті, туризмі, культурному, естетичному, моральному піднесенні, забезпечуючи тим самим умови для нормального відтворення усіх працівників, у тому числі і сфери матеріального виробництва.

Питання друге. Форми організації суспільного виробництва

Форма організації суспільного виробництва – це певний спосіб організації господарської діяльності.

Історично першим є натуральне виробництво, при якому продукти праці призначаються для задоволення власних потреб, для споживання всередині господарства, що їх виробило.

Основні риси натурального господарства:

1) замкнутість економічної діяльності (кожна господарська одиниця відокремлена від інших, спирається на власні виробничі та природні ресурси, забезпечує себе всім необхідним для життя, тобто є самодостатньою);

2) ґрунтується на ручній праці, примітивних засобах виробництва та найпростішій організації праці;

3) відсутність обміну (продукція розподіляється між учасниками господарства і безпосередньо надходить до їхнього особистого споживання без зворотних зв’язків);

4) натуральне виробництво – це панівна форма суспільного виробництва в усіх докапіталістичних формаціях;

5) натуральне виробництво малоефективне і забезпечує дуже повільний розвиток продуктивних сил.

Поступово на зміну натуральному господарству прийшло товарне виробництво як розвинутіша і ефективніша форма організації суспільного виробництва.

Товарне виробництво – така форма організації суспільного господарства, коли продукти виробляються не для власного споживання їхніми виробниками, а спеціально для обміну, для продажу на ринку.

Причини виникнення товарного виробництва:

1) суспільний поділ праці – спеціалізація виробників на виготовленні окремих видів продуктів або на певній виробничій діяльності. Поділ праці є об’єктивною основою необхідності обміну результатами діяльності виробників;

2)   соціально-економічна відокремленість виробників, яка робить їх економічно самостійними товаровласниками. Економічною основою відокремленості виробників є приватна власність на засоби виробництва.

Основні риси товарного виробництва:

1) на відміну від натурального господарства є відкритою економічною формою господарства;

2) між виробниками складаються не безпосередні господарські зв’язки, а опосередковані, тобто через обмін продуктами своєї праці як товарами;

3) виробники є економічно вільними у виборі товарів і партнерів;

4) товарне виробництво функціонує і розвивається на засадах властивих йому економічних законів (закону вартості, попиту й пропозиції, конкуренції, грошового обігу та ін.).

Типи товарного виробництва:

а) просте товарне виробництво – це дрібне виробництво індивідуальних самостійних ремісників і селян, що працюють на ринок.

б) розвинута форма товарного виробництва – це вищий і ефективніший ступінь товарної організації господарства, заснований на великій приватній власності, найманій праці й машинній індустрії.

Питання третє. Товар та його властивості. Альтернативні теорії  вартості

Товар – це економічне благо, що задовольняє певну потребу людини і використовується для обміну.

Згідно теорії трудової вартості, яка була започаткована Адамом Смітом і Давідом Рікардо (згодом її продовжили розробляти Карл Маркс і його прихильники) основними характеристиками товару є споживча вартість і вартість.

Споживча вартість – це здатність товару задовольняти будь-яку потребу людини.

Оскільки товар задовольняє потреби не самого виробника, а іншої особи, то він має не просто споживчу вартість, а суспільну споживчу вартість, тобто є споживчою вартістю для інших.

Вартість товару – це уречевлена в товарі суспільна праця виробника.

Вартість проявляється за допомогою зовнішньої форми її виразу – мінової вартості.

Мінова вартість є певним кількісним співвідношенням (пропорцією), в якій споживчі вартості одного роду обмінюються на споживчі вартості іншого роду.

В сучасній неокласичній економічній теорії існують і інші підходи до характеристики товару та його властивостей. Зокрема для характеристики будь-якого товару використовуються такі поняття, як “корисність”, “цінність”, та “рідкість” товару.

Корисність показує ступінь задоволення або приємності, які стримує конкретна людина від споживання того чи іншого товару або послуги.

Цінність – оцінка ступеня корисності блага індивідом.

Цінність має лише те, що є цінним в очах покупця, чиї суб’єктивні оцінки і є основою для визначення виробленого блага як вартості.

Поєднання вартості й цінності та їхнє суспільне визначення відбивається в ціні. Ціна зумовлює можливість одночасного прояву інтересів виробників і споживачів. Тільки вартість є рушійним мотивом для товаровиробника, так само як цінність – рушійним мотивом для споживача.

Рідкість – характеристика економічних благ, що відображає обмеженість ресурсів для задоволення безмежних потреб суспільства.

Альтернативні теорії вартості

В економічній науці існують різні теорії вартості. Серед них можна виділити наступні:

1) теорія факторів (витрат) виробництва визначає вартість товарів за витратами на їхнє виробництво;

2) теорія попиту і пропозиції визначає вартість товарів за співвідношенням попиту і пропозиції на них у процесі обміну;

3) теорія трудової вартості оцінює вартість товарів залежно від затрат суспільно необхідної праці на їхнє виробництво;

4) теорія граничної корисності визначає вартість товарів ступенем корисності останньої одиниці товару для споживача.

Гранична корисність – додаткова корисність, яку отримує споживач від споживання додаткової одиниці товару чи послуги.

  

 Питання четверте. Гроші, їх суть, виникнення та функції грошей.

Гроші – це особливий товар, який виконує роль загального еквівалента, виступає посередником в обміні товарів і виражає економічні відносини між людьми з приводу виробництва та обміну товарів.

Гроші мають багато тисячолітню історію. Існують дві основні концепції, що пояснюють причини виникнення грошей: раціоналістична й еволюційна.

Раціоналістична концепція панувала до кінця ХVІІІ ст. (прихильники П.Самуельсон, Дж.К.Гелбрейт). Дана концепція пояснює виникнення грошей як результат домовленості між людьми про введення спеціального інструменту (грошей) для здійснення обміну товарів.

Еволюційна концепція вперше була сформульована К.Марксом, який, спираючись на ідеї А.Сміта та Д.Рікардо, показав, що гроші мають товарне походження і виникли в результаті тривалого розвитку товарообміну та послідовної зміни форм вартості.

У теорії грошових відносин склався далеко неоднозначний підхід до визначення функції грошей. У працях Д.Рікардо віддавалася перевага функції грошей як засобу обігу. “Гроші, - писав він, - є  товаром..., що слугує загальним засобом обміну”. У підручнику “Економікс” підкреслюється, що гроші виконують функції засобу обігу, міри вартості та засобу її збереження.

К.Маркс обґрунтував дію п’яти грошових функцій – міри вартості, засобу обігу, нагромадження, платежу і функції світових грошей. Далі розглянемо їх детальніше.

Функції грошей – це певна дія чи “робота” грошей щодо обслуговування руху вартості в процесі суспільного відтворення.

Міра вартості – це функція, в якій гроші забезпечують вираження і вимірювання вартості товарів, надаючи їй форму ціни.

Функція грошей як засобу обігу. Процес товарного обігу, опосередкованого грошима, можна зобразити формулою Т – Г – Т/, де Т – товар, Г – гроші. Це процес включає дві протилежні дії – продаж товару за гроші (Т – Г) і купівлю іншого товару за гроші (Г – Т/), в яких гроші відіграють роль посередника і виконують функцію засобу обігу.

Перехід від безпосереднього товарообміну (за формулою Т – Т/) до товарного обігу за допомогою грошей (Т – Г – Т/) дає змогу успішно подолати межі (індивідуальні, часові, та просторові), пов’язані з безпосереднім обміном товару на товар.

Функцію засобу нагромадження гроші виконують, якщо за обміном товару не настає обмін грошей на товар і гроші залишають сферу обігу та утворюють скарб. Виникнення функції засобу нагромадження історично стало можливим тоді, коли товаровиробник виявився спроможним частину грошової виручки від продажу своїх товарів не витрачати на придбання інших споживчих вартостей, необхідних для виробництва чи особистого споживання, а відкласти на майбутнє. Ця функція грошей могла виникнути лише тільки після функцій засобу обігу і розвинутися на її основі.

Функція засобу платежу – це функція, в якій гроші обслуговують погашення різноманітних боргових зобов’язань між суб’єктами економічних відносин, що виникають у процесі розширеного відтворення. Коли гроші здійснюють самостійний рух, переходячи від одного власника до іншого, то вони виконують функцію засобу платежу. Цю функцію вони здійснюють як у сфері товарного обігу (продаж товарів у кредит), так і поза ним (наприклад, виплата заробітної плати, податків, орендної плати, плати за комунальні послуги тощо).

Функція світових грошей - це функція, в якій гроші обслуговують рух вартості в міжнародному економічному обороті і забезпечують реалізацію взаємовідносин між країнами.

Гроші на світовому ринку виконують функцію загального платіжного засобу, загального купівельного засобу і засобу перенесення багатства з однієї країни в іншу. Це означає, що світові гроші – комплексна функція, що повторює по суті, всі функції властиві грошам на внутрішньому ринку.

Питання п’яте. Грошовий обіг та його закони

Грошовий обіг – це рух грошей у процесі виробництва, розподілу, обміну й споживання національного продукту, який здійснюється  шляхом безготівкових розрахунків та через обіг готівки. грошовий обіг – це сукупність усіх грошових платежів і розрахунків, що відбуваються в народному господарстві.

Гроші не існують самі по собі, вони обслуговують потреби економіки, і тому повинні за своєю кількісною масою і структурою адекватні їм.

На мікрорівні  грошовий обіг обслуговує кругооборот індивідуального капіталу. При цьому гроші виступають однією з функціональних форм капіталу, є його складовою та елементом багатства, яким володіє власник цього індивідуального капіталу.

На макроекономічному рівні  грошовий обіг обслуговує кругооборот усього сукупного капіталу суспільства на всіх стадіях суспільного відтворення: у виробництві, розподілі, обміні і споживанні.

Суб’єктами грошового обігу є всі юридичні та фізичні особи, які беруть участь у створенні, розподілі, обміні та споживанні ВНП:

фірми – суб’єкти, що забезпечують створення та реалізацію ВНП;

домашні господарства – суб’єкти, які забезпечують виробництво ВНП основними факторами (робочою силою, засобами виробництва тощо) і є кінцевими його споживачами;

державні структури – суб’єкти, які забезпечують розподіл та перерозподіл вартості створеного національного доходу, здійснюючи вплив на реалізацію та споживання останнього;

фінансові посередники – суб’єкти грошового ринку, які спрямовують потік грошових коштів від їх власників до позичальників.

Закон грошового обігу полягає в тому, що протягом певного періоду часу для обігу необхідна лише певна об’єктивно зумовлена маса купівельних і платіжних засобів. Він з’ясовує внутрішні зв’язки між кількістю грошей в обігу і масою товарів, рівнем цін, швидкістю обігу грошей.

Згідно з класичним підходом (за К.Марксом) кількість грошей, необхідних для обігу, може бути визначена за такою формулою:

                                                                             де       К     –  кількість грошей необхідних для обігу;

          СЦ  –  сума цін товарів, що підлягають реалізації в даному періоді;

          К     –  сума цін товарів проданих в кредит;

П   –  платежі за кредити минулого року (сума цін товарів, проданих в  минулі періоди);

ВП – сума платежів, які погашаються шляхом взаємного зарахування боргів;

 О   –  швидкість обороту грошової одиниці за рік.

Більшість сучасних західних економістів для визначення кількості грошей, необхідної для обігу, базуються на неокласичній теорії збалансованості грошової і товарної мас, запропонованої американським економістом І.Фішером:

                                        

де          М  – маса грошей в обігу;

V  – середня швидкість обігу грошей;

Р  – середній рівень цін на товари та послуги;

Q  – кількість товарів та послуг, представлених на ринку.

Згідно цього рівняння можна визначити кількість грошей, необхідних для обігу:

                                                

Отже, закон грошового обігу означає, що маса грошей, помножена на швидкість їх обертання, повинна дорівнювати обсягу випущених товарів помноженому на рівень цін. Якщо рівновага порушується, то за допомогою фінансово-економічних заходів необхідно один з показників підкорегувати: збільшити виробництво чи імпорт товарів, відрегулювати швидкість обертання грошей, скоротити грошову масу і підвищити рівень цін.

Питання шосте. Ціна, її функції та види.

Ціна це кількість грошей, яку сплачують за одиницю певного товару чи послуги. Ціну товару, що виражена в грошах, називають його абсолютною ціною.

Залежно від способу формування ціни поділяють на адміністративні та ринкові.

Адміністративні ціни визначає не ринок, а державний орган. Наприклад, в СРСР ціни визначав Державний комітет цін. Такі ціни не відображають реальних витрат на виробництво продукту; вони не виконують головних функцій ціни.

Ринкові ціни формуються у процесі взаємодії попиту і пропозиції. Ринкова ціна виконує такі головні функції в економіці: нормувальну; інформаційну; стимулювальну.

Ринкова ціна залежить від попиту і пропозиції. Попит відображає кількість продукту, яку споживачі бажають купити, а пропозиція — кількість продукту, яку виробники спроможні виробити й поставити на ринок. З підвищенням ціни попит зменшується, а пропозиція збільшується. У ринковій економіці спроможність конкурентних сил пропозиції і попиту визначати ціну на рівні, на якому купівля й продаж зрівноважуються, називають нормувальною функцією ціни. Ціна, за якої попит і пропозиція дорівнюють одне одному, є рівноважною ціною. Рівноважна ціна "очищає" ринок, тобто на ньому немає незручних нестач для потенційних покупців. Не буває також надлишку, або надвиробництва, що обтяжує продавців.

Ринкова ціна виконує також інформаційну, або орієнтувальну функцію. Під впливом різних обставин смаки та уподобання споживачів змінюються. Скажімо, споживачі вирішили купувати більше одягу з природних волокон, зокрема льону, й менше — зі штучних. Цю зміну у смаках споживачів буде передано виробникам у вигляді збільшення попиту на одяг з льону і зменшення попиту на одяг зі штучних волокон. Ціни на лляний одяг підвищуватимуться, а на одяг із штучних волокон — знижуватимуться. Вищі ціни на одяг з льону дають змогу підприємствам, що виготовляють лляні тканини, платити вищі ціни за сировину — льон. Площі під льоном розширюватимуться. Протилежний процес простежується у виробництві штучних волокон, яке зазнає спаду.

Здатність ринкової системи передавати зміни в потребах покупців і зумовлювати відповідну реакцію з боку фірм та постачальників ресурсів називають інформаційною, або орієнтувальною, функцією цін. Ринкова система пристосовується через ціни й до інших фундаментальних змін, наприклад, до змін у технології або до змін у пропозиції ресурсів.

Здатність конкурентної ринкової системи ініціювати технічний прогрес називають стимулювальною функцією цін. Застосування фірмою нової технології знижує витрати, що забезпечує цій фірмі тимчасову перевагу над її конкурентами. Нижчі витрати виробництва фірми, яка запровадила нововведення, означають збільшення її прибутку, що стимулює подальше вдосконалення технології і техніки. Конкуренти повинні брати приклад з передової фірми, інакше вони зазнають збитків і збанкрутують. Збільшення прибутків завдяки технічному прогресові розширюватиме інноваційну галузь. Таке розширення є результатом збільшення обсягу виробництва наявних фірм, або входження в галузь нових фірм, яких приваблюють високі прибутки, що їх початково створив технічний прогрес. Розширення галузі означає, що ресурси відводять з менш прогресивних галузей у прогресивніші. Отже, стимулювальна функція цін підвищує рівень ефективності використання обмежених ресурсів.

Питання сьоме. Інфляція, її сутність, причини виникнення, типи і соціально-економічні наслідки

Інфляція – це знецінення грошей, спричинене диспропорціями в суспільному виробництві й порушенням законів грошового обігу, яке виявляється у стійкому зростанні цін на товари і послуги.

Інфляція зумовлена комплексом внутрішніх і зовнішніх причин.

До внутрішніх причин інфляції належать:

порушення пропорцій суспільного виробництва (між виробництвом і споживанням; між нагромадженням і споживанням; між попитом і пропозицією; між грошовою масою в обігу і сумою товарних цін);

значне зростання дефіциту державного бюджету і державного боргу, зумовлених непродуктивними державними витратами;

надмірна емісія паперових грошей, яка порушує закони грошового обігу;

мілітаризація економіки, що відволікає значну частину ресурсів в оборонну промисловість, призводить до недовиробництва товарів народного споживання, створює їх дефіцит;

збільшення податкового тягаря на товаровиробників;

випередження темпів зростання заробітної плати порівняно з темпами зростання продуктивності праці.

Зовнішні причини інфляції  пов’язані з посиленням інтернаціоналізації господарських зв’язків між державами, що супроводжується загостренням конкуренції на світових ринках капіталів, товарів та послуг, робочої сили, загостренням міжнародних валютно-кредитних відносин, зі структурними світовими кризами (енергетичною, продовольчою, фінансовою та ін.).

Процес, зворотний інфляції – падіння цін і витрат, - називають дефляцією. Інфляцію вимірюють за допомогою індексу цін (індекс споживчих цін, індекс оптових цін виробника, дефлятор ВНП). Найуніверсальнішим індексом є дефлятор ВНП (відношення номінального ВНП до реального), оскільки визначає не тільки споживчі, а й інші ціни. Індекс споживчих цін визначається за формулою:

                 

                 

Розрізняють наступні типи  інфляції:

І.   За темпами зростання цін:

помірна – ціни зростають повільно (менше ніж 10% за рік), вартість грошей при цьому зберігається;

галопуюча – ціни зростають від 20 до 200% за рік;

гіперінфляція – темпи інфляції перевищують 200% за рік. Кількість грошей в обігу та ціни зростають астрономічними темпами. Розходження цін та заробітної плати стає катастрофічним. Знижується добробут майже всіх верств населення;

ІІ.   За характером прояву:

відкрита  інфляція розвивається вільно і ніким не стримується;

прихована – це така інфляція, коли держава вживає заходи, спрямовані на безпосереднє стримування цін на товари і послуги;

ІІІ.  Залежно від переважаючого впливу факторів:

інфляція попиту – вона насамперед пов’язана з надлишковою емісією грошей, яка призводить до перевищення попиту над існуючою пропозицією товарів та послуг. Інфляція попиту, як правило, виникає в умовах повної зайнятості та повної завантаженості виробничих потужностей. У цих умовах зростання попиту не супроводжується еластичним розширенням пропозиції, тому ціни зростають. До причин виникнення інфляції попиту належать: розширення державних замовлень (військових та соціальних); зростання попиту на засоби виробництва в умовах майже повної завантаженості виробничих потужностей; зростання доходів населення в результаті узгоджених дій профспілок;

інфляція пропозиції (витрат) – зростання цін внаслідок підвищення витрат виробництва чи скорочення сукупної пропозиції. Головним джерелом інформації, що зумовлюється зростанням витрат, є збільшення номінальної заробітної плати та цін на сировину і енергію. Вона може також виникнути в результаті зміни структури пропозиції на ринку;

ІV.  За ступенем прогнозування:

очікувана – зазвичай помірна інфляція, яку можна спрогнозувати на будь-який період часу;

неочікувана характеризується раптовим стрибком цін, зумовленим збільшенням під впливом інфляційних очікувань суспільного попиту населення на засоби виробництва;

За співвідношенням темпів зростання цін на товари:

збалансована  - це така інфляція, до якої економіка призвичаїлась. У цьому разі відповідно до щорічного зростання виробництва і зайнятості, цін на основні види товарів та послуг зростає відсоткова ставка. Ситуація відповідає тій, коли ціни стабільні. Така інфляція нічого не змінює в економіці;

незбалансована – ціни різко зростають, причому неодночасно на всі товари і послуги. Від такої інфляції потерпають насамперед грошовий обіг та система оподаткування населення, прагнучи зберегти свої гроші, намагається перевести їх у цінні папери, що дають прогресивний відсоток прибутку, свідомо завищуючи їхню номінальну вартість.

Наслідки інфляції:

інфляція руйнує нормальні господарські зв’язки, посилює диспропорції в економіці;

порушується нормальне функціонування кредитно-грошової системи. Знецінення грошей підриває стимули до їх нагромадження, розриваються кредитні угоди, тому що при інфляції невигідно надавати довгострокові кредити під невеликі проценти;

підривається конкурентноспроможність і експорт вітчизняних товарів;

знижується офіційний ринковий курс національної валюти;

знижується життєвий рівень усіх верств населення;

посилюється безробіття.

Антиінфляційна політика держави  передбачає: зростання виробництва і насичення ринку товарами; обмеження емісії грошей; скорочення дефіциту державного бюджету; стимулювання нагромаджень та інвестицій; скорочення ставок податків; регулювання валютного курсу та ін.

       Література 

Основна: 3,5,6,7,11,14,17,18,20.

Додаткова: 5,14,28,30.

Тема 5. Ринкова економіка

План

  1.  Суть, функції та етапи формування ринку.
  2.  Основні суб’єкти ринкової економіки. Кругообіг ресурсів, товарів і доходів в ринковій економіці.
  3.  Структура ринку.
  4.  Інфраструктура ринку.

Питання перше. Суть, функції та етапи формування ринку

З давніх часів ринок визначали як місце (ринкова площа), де здійснюється купівля або продаж товарів. Це є правильним лише частково на даному етапі розвитку суспільства.

Історично ринки виникли ще в рабовласницькому суспільстві. Але до

ХІІ ст. міста з округами були відокремленими економічними районами і мало залежали від ввозу продуктів харчування, сировини.

У ХІІ ст. починає розвиватися обмін між містами. В них відбувалися численні регулярні ярмарки. Так, у середині ХІІ ст. ярмарки у великих містах на півдні Франції відбувалися по 6 разів на рік. Це свідчило про початок формування єдиного внутрішнього ринку.

Ринок – це певна сукупність відносин власності між покупцями і продавцями з приводу купівлі – продажу товарів і послуг та механізм забезпечення цього процесу згідно із законами товарного виробництва.

Більш повно і глибоко сутність ринку можна розкрити через функції, які він виконує:

  1.  регулююча функція ринку забезпечує постійність зв’язків між різними галузями виробництва, попитом і споживанням, встановлення пропорцій в економіці та безперервність процесу відтворення.
  2.  стимулююча функція ринку полягає в тому, що вона сприяє заохоченню тих, хто найбільш раціонально використовує фактори виробництва для одержання найкращих кінцевих результатів, застосовуючи найновіші досягнення науки, техніки, організації стимулювання праці та управління;
  3.  розподільча функція полягає в тому, що коли суб’єкти господарювання не прагнуть до постійного підвищення ефективності виробництва, їхні індивідуальні витрати виробництва будуть вищими, ніж суспільно необхідні, то вони будуть не конкурентноздатними і стануть банкрутами. Відповідно відбувається і соціальне розшарування суспільства за доходами – на багатих і бідних;
  4.  інтегруюча функція ринку проявляється у формуванні цілісності національної економіки та у зв’язку з іншими економіками в масштабі світового ринку.

Для ефективного функціонування ринку необхідні певні умови:

  •  реальна наявність різноманітних форм власності та форм господарювання (індивідуальна, колективна, державна, змішані форми власності);
  •  неспроможність суб’єктів підприємницької діяльності впливати на рівень цін. За наявності такого впливу, що передбачає існування монополій, ефективність функціонування ринку зменшується;
  •  наявність достовірної інформації про ринок і його суб’єктів;
  •  конкуренція, яка надає усім суб’єктам господарювання можливість вибору підприємницької діяльності: свободи вибору покупців, постачальників, примушує підприємців застосовувати найпередовішу техніку і технологію, сприяючи цим зменшенню витрат виробництва, підвищенню ефективності економіки;
  •  еквівалентний обмін товарів;
  •  обмеження ролі адміністративного регулювання економікиі переважання при цьому економічних методів.

Етапи формування ринку

  1.  класичний вільний ринок (до середини ХІХ ст.), в якому держава не втручається в економіку, вона лише стежила за тим, щоб усі, хто має самостійне джерело доходів, ретельно сплачували податки до державної казни;
    1.  регульований ринок (середина ХІХ ст. – 50-ті роки ХХ ст.) характеризувався втручанням держави в економічне життя суспільства з метою обмеження діяльності монополій та захисту конкурентного середовища;
    2.  соціально-орієнтований ринок, у якому, крім механізмів регулювання, держава бере на себе виконання функції соціального захисту населення.

Питання друге. Основні суб’єкти ринкової економіки .Кругообіг ресурсів, товарів і доходів в ринковій економіці.

На ринку функціонують багато різноманітних учасників: це виробники і споживачі, підприємці і наймані робітники, банкіри і торговці, власники позичкового капіталу та власники цінних паперів та інші.

Домогосподарства на ринку одночасно виступають:

  •  як власники економічних ресурсів, пропонують на ринку ресурсів фактори виробництва;
  •  отримують доходи від проданих ресурсів;
  •  використовують доходи на придбання споживчих товарів та послуг для задоволення особистих потреб.

Підприємці пред’являють попит на ресурси; пропонують товари та послуги як для підприємницького й державного секторів (засоби виробництва й виробничі послуги), так і для домогосподарств (споживчі товари та послуги); а також вони здійснюють інвестування отриманих доходів.

Держава на ринку виконує такі функції: пред’являє попит на економічні ресурси для здійснення економічної діяльності в державному секторі економіки; пред’являє попит на засоби виробництва для виготовлення суспільних та інших благ; пропонує гроші та пред’являє попит на них; пропонує суспільні блага без їх безпосередньої оплати, що покращує продуктивність підприємницького сектору і зменшує витрати на споживання домогосподарств; здійснює урядове регулювання ринкової економіки.

Функції суб’єктів ринку відображаються у кругооборот ресурсів, продуктів і доходів в економіці:

Питання третє. Структура ринку.

Пізнати ринок як економічну категорію неможливо без глибокого аналізу його структури, тобто елементів, з яких він складається і які взаємодіють між собою. Для цього слід обрати критерій, за яким можна розмежувати елементи ринку.

І. За економічним призначенням об’єктів ринкових відносин

а) ринок предметів споживання і послуг призначений для задоволення фізіологічних та соціальних потреб людини.

б) ринок засобів виробництва спрямований на задоволення виробничих потреб.

в)   ринок нерухомості формується для торгівлі землею, об’єктами, що на ній збудовані;

г) ринок науково-технічних розробок та інформації  включає науково-технічну продукцію, технічні засоби інформації, інформаційні системи;

д) фінансовий ринок (ринок капіталу, фондовий ринок) – це специфічна сфера економічних відносин, де відбувається купівля-продаж фінансових ресурсів. Він формується на основі коштів підприємств, організацій і населення й обслуговує обіг платіжних коштів, кредитів та цінних паперів;

е) ринок праці (ринок робочої сили) означає надання прав кожній людині на вільний продаж своєї робочої сили за власним бажанням і вибором на засадах трудового найму.

ІІ. За ступенем зрілості ринкових відносин

а) розвинений ринок – це система товарно-грошових відносин, які є визначальною формою зв’язку між суб’єктами господарської діяльності, покупцями і продавцями, що здійснюється на основі економічної самостійності, рівноправності та конкуренції товаровиробників і споживачів. Характерні риси: відпрацьованість і узгоджувальність законодавчих актів, нормативних документів щодо господарського життя його суб’єктів; стійкість позитивної психічної налаштованості населення щодо ринку;

б) ринок, що формується – перебуває у стадії становлення. Характерні риси: наявність елементів неринкових відносин (бартер, надмірне втручання держави у господарське життя), не відпрацьованість законодавчих документів, антиринкова психологія багатьох верств населення;

в) ринок з різним ступенем обмеження конкуренції (монопольний, олігопольний). Монопольним називається ринок, на якому домінує один постачальник або продавець. Головною ознакою олігополії є ситуація, коли на ринку товарів чи послуг панує мала кількість господарських суб’єктів.

ІІІ. Класифікація ринків відповідно до чинного законодавства

а) нелегальний (тіньовий)  ринок – заборонений законом (приховування від обліку доходів, незаконна діяльність);

б) легальний ринок.

ІV. За адміністративно-територіальною ознакою

а) місцевий – розташований у певному місці (на певній території), де здійснюється купівля продаж різноманітних товарів і послуг;

б) національний (внутрішній) – є ринком конкретної країни, який інтегрує у собі всі ринки: предметів споживання і послуг, засобів виробництва, нерухомості і т.д.;

в) світовий – це сукупність національних ринків. Він ґрунтується на міжнародному поділі праці.

Питання четверте. Інфраструктура ринку

Інфраструктура ринку – комплекс інститутів, служб, підприємств, організацій, які забезпечують нормальний режим безперебійного функціонування ринку.

До основних елементів інфраструктури ринку належать товарні біржі, фондові біржі, валютні біржі, біржі праці, аукціони, банківські і небанківські інститути.

Термін “біржа” в перекладі з латинської мови означає “шкіряний гаманець”. Біржі виникли як місця, де комерсанти здійснюють торгівельні операції. Перша біржа була зареєстрована в Антверпені у 1531р., друга – у Лондоні в 1566р.

Біржа – організаційно–правова форма оптової торгівлі масовими товарами за стандартами та зразками (товарна біржа) або систематичних операцій з купівлі-продажу цінних паперів (фондова біржа), робочої сили (біржа праці).

Товарна біржа – це оптовий товарний ринок, для якого характерні такі особливості:

  •  торгівля товарами за стандартами та зразками, що дає можливість реалізувати не сам товар, а контракт на його поставку;
  •  регулярність торгів на основі певних правил;
  •  формування цін на основі зіставлення попиту і пропозиції (котирування);
  •  стандартизація контрактів і мінімальних партій поставок.

Залежно від об’єкта продажу товарні біржі поділяють на універсальні та спеціалізовані.

Біржа виконує наступні функції: 

1-надання послуг в укладенні біржових угод , виявлення товарних цін, попиту, пропозиції та реалізації продукції;

       2-вивчення,впорядкування та пожвавлення товарообігу та пов’язаних з ним операцій;

       3-збирання,обробка інформації та надання інформаційних послуг членам та відвідувачам біржі;

       4-формування своїх засобів через статутні внески членів біржі, доходів від платних послуг, доходів від укладених угод, інші дозволені законом надходження.

        Фондова біржа – це установа, яка створена для забезпечення сприятливих умов вільної купівлі-продажу цінних паперів за ринковими цінами на регулярній та упорядкованій основі.

Фондова біржа сприяє придбанню на певних умовах і на певний строк вільних грошей, залученню коштів за рахунок випуску і продажу акцій, облігацій і спрямування їх на технічне оновлення підприємства, його переорієнтацію на випуск продукції, яка має найвищий попит.

Фондова біржа виконує функцію організатора торгів цінними паперами, надає місце для проведення цих торгів, створює необхідну інфраструктуру, позитивно впливає на економіку країни в цілому.

В Україні діяльність фондових бірж регулюється Законом України “Про цінні папери і фондову біржу” (із змінами і доповненнями від 10.09.1997р.).

Валютна біржа – це ринок, на якому здійснюються певні операції з купівлі-продажу іноземних валют, зливків та виробів з благородних металів. Основним завданням валютної біржі є організація і проведення операцій з купівлі-продажу іноземної валюти; сприяння, регулювання і формування ринкового курсу гривні. Валютна біржа – це не лише місце торгівлі валютами, а й важливий організуючий чинник банківської політики. Вона організовує валютні торги, проводить розрахунки в іноземній та національній валюті відповідно до домовленостей, визначає поточний ринковий курс іноземних валют по відношенню до гривні, а також організовує операції Національного банку з метою регулювання або підтримки поточного валютного курсу національної грошової одиниці. Право на участь у торгах валютної біржі і право стати її членом мають лише зареєстровані банки і фінансові установи, які отримали офіційний дозвіл (ліцензію НБУ).

На початок 2002 року в Україні функціонують такі фондові та валютні біржі: Українська фондова біржа, Київська міжнародна фондова біржа, Київська універсальна біржа, Кримська фондова біржа, Донецька  фондова біржа, Придніпровська фондова біржа, Українська міжнародна фондова біржа, Українська міжбанківська валютна біржа.

Біржа праці – це установа, яка здійснює посередницьку місію між найманими працівниками та роботодавцями у процесі купівлі-продажу товару “робоча сила”.

Згідно Закону України “Про зайнятість населення” в Україні реалізується програма формування ринку праці через створення регіональних центрів зайнятості, які проводять реєстрацію безробітних і здійснюють їх працевлаштування.

Основним місцем, де можна придбати дефіцитний товар є аукціони, де проводиться публічний розпродаж товарів, які отримують ті покупці, що запропонували за даний товар найбільшу ціну.

Банки – це підприємства, що виконують посередницькі функції при здійсненні платежів і кредитних операцій між суб’єктами економічної діяльності. Перехід до ринкових відносин передбачає введення дворівневого порядку банківської системи, що юридично закріплено Законом України “Про банки і банківську діяльність”. Згідно з цим законом функціонує Національний банк України і комерційні банки, у тому числі Зовнішньоекономічний банк України, Ощадний банк України та інші комерційні банки різних видів та форм власності.

Література            

Основна: 3,5,6,15,16,18.

Додаткова: 1, 20, 33, 38.

Тема 6. Доходи в ринковій економіці

План

1.Дохід від використання землі.

2. Заробітна плата.

3. Позичковий відсоток.

4. Прибуток.

 

Питання перше. Дохід від використання землі.

Формування доходів — це проблема, яка не може залишити байдужою жодну людину. Ми вже знаємо, дохід у ринковій економіці є своєрідною платою за використання виробничого ресурсу або винагородою за його внесок у створення продукту. Кожний ресурс, що бере участь у процесі виробництва, дістає свою ринкову оцінку, а отже, і відповідну винагороду. Тепер нас цікавитимуть конкретні питання, а саме:

якою буває рента та що таке ціна землі;

як установлюється заробітна плата конкретному працівникові;

чому диференціюються ставки позичкового відсотка;

що визначає розмір прибутку підприємця.

Рента — це ціна за використання землі та інших природних ресурсів, кількість яких обмежена. Пропозиція землі, як уже відомо, є фіксованою, а її вплив на земельну ренту — пасивним. Попит стає основним фактором, який визначає розмір земельної ренти. Проте сам попит на землю (та інші природні ресурси) залежить саме від якості землі.

Землі розрізняються за своєю родючістю. Оскільки ділянки землі різні за якістю, то це обумовлює різні доходи. Чому це так? Спробуємо дати відповідь на це питання, скориставшись прикладом.

Підприємець, що хазяйнує на гіршій землі, отримує менший врожай, ніж той, хто працює на середніх і кращих ділянках. Це відбувається тоді, коли вони здійснюють однакові витрати. Продається ж однорідна продукція за спільною для всіх ринковою ціною. Отже, підприємці на середніх і кращих землях після реалізації своєї продукції матимуть більшу виручку. Вона дасть їм можливість привласнювати ренту. Проілюструємо це табл. 1.

Здійснивши однакові виробничі витрати (колонка 2), підприємці через різну якість земель отримали різний врожай (колонка 3).

Таблиця 1

ФОРМУВАННЯ РЕНТИ

Ділянки

землі

Витрати виробництва

Вироблено продукції, ц

Ціна за одиницю

Виручка від реалізації

Рента

Гірша

100

6

20

120

Середня

100

8

20

160

40

Краща

100

10

20

200

80

Оскільки ціна продажу одиниці продукції є загальною (колонка 4), то виручка підприємців від реалізації є різною (колонка 5).

Рента визначається як різниця між виручкою від реалізації продукції на середніх і кращих землях і виручкою від реалізації продукції на гіршій землі (колонка 6). На середній землі вона становить 40 ∙(160 – 120 = 40), а на кращій — 80 ∙ (200 – 120 = 80).

Коротка історична довідка

Рента як додатковий прибуток на середніх і кращих землях була досліджена видатним англійським економістом Давідом Рікардо ще на початку XIX ст. Своє пояснення він зробив виходячи з трудової теорії вартості. Рікардо вважав, що вартість сільськогосподарських продуктів визначається витратами праці на гірших землях, а середні та кращі дають можливість отримувати надприбуток. Він стверджував, що найгірші ділянки взагалі не дають ренти.

К. Маркс, який також вибудовував свою теорію ренти на трудовій теорії вартості, заперечив ідею Рікардо про те, що гірші землі не приносять ренти, на тій підставі, що і найгіршу землю її власник не надасть у користування безплатно. Ренту, яку отримує власник, надаючи землю у користування і яка не залежить від якості землі, Маркс назвав абсолютною, а ту ренту, яку відкрив Рікардо, — диференціальною.

З огляду на те, що існує рента у формі обов'язкової плати за користування будь-якою землею і рента, породжена господарюванням на середніх і кращих землях, сучасні економісти розрізняють комерційну та економічну ренти.

Комерційна рента є доходом власника будь-якої землі. Економічна рента створюється лише на кращих землях.

Економічна рента може виникати принаймні ще у двох випадках.

Випадок перший пов'язаний із можливостями альтернативного використання однієї і тієї самої землі. Нехай певна ділянка землі традиційно використовувалася для вирощування кукурудзи, а попит на цей продукт і його продажна ціна зумовлювали ренту в розмірі 100 грошових одиниць. Виявилося, що земля придатна для вирощування винограду, а значний попит на виноград підняв ренту до 120 одиниць. У цьому випадку виникає економічна рента в обсязі 20 одиниць (120 - 100 = 20).

Другий випадок пов'язаний із вигідним розташуванням землі щодо ринків збуту, центрів бізнесової активності тощо. Наведемо для прикладу щорічну плату за квадратний метр офісної площі у різних містах Англії в середині 80-х років:

Лондон — 235 ф. ст.

Бедфорд — 33 ф. ст.

Шеффілд — 60 ф. ст.

Ліверпуль — 54 ф. ст.

Диференціація ціни помешкань зумовлена суттєвими відмінностями в ціні землі. Орендна плата за вигідніше розташовані ділянки та будови містить економічну ренту.

Своєрідної форми набуває рента в добувній промисловості. Коли із землі видобувають якийсь мінеральний ресурс, то рента сплачується за тонну видобутої сировини.

Ми вже наголошували, що земля може бути застосована по-різному з точки зору користувача. Одна й та сама ділянка може використовуватися для вирощування різних культур, для випасання худоби, для будівництва, для спортивного майданчика.

Соціальний прошарок населення, який існує лише за рахунок дивідендів або відсотків від своєї власності і не веде активної трудової діяльності називається рантьє.

Рента властива насамперед сільському господарству. Землевласник отримує земельну ренту, яка, в свою чергу, виступає у формі абсолютної ренти, диференційної та монопольної ренти.

Абсолютна рента визначається співвідношенням попиту і пропозиції. Її мають всі власники землі, які здають землю в оренду і вона є результатом власності на землю.

Різні ділянки землі мають різну родючість і розташування. За інших рівних умов, орендатор буде сплачувати більше за одиницю землі, яка більш вигідно розташована і має більш високу родючість. Власник такої ділянки буде отримувати диференційну ренту І. Вона розраховується як різниця між ринковою ціною продукції і витратами виробництва. Витрати виробництва на таких ділянках будуть нижчими ніж на інших.

Виробник може здійснювати капіталовкладення в землю у вигляді нової техніки, технології, агрохімії і отримувати більший дохід, який буде створювати диференційну ренту ІІ. Вона є результатом більш ефективного використання капіталу. Диференційна рента І,ІІ виникає тому, що є власність на землю як на об’єкт господарювання.

Деякі ділянки землі мають унікальні властивості, що дозволяє вирощувати рідкісні культури. Тут виникає монопольна рента, тому що ціни на продукцію монополізовані і вищі, ніж на конкурентному ринку.

Є альтернатива й у власника землі: він може продати землю, здати її в оренду або залишити собі. Від продажу землі він хотів би мати таку суму, яка, будучи покладена в банк, давала б йому дохід не нижчий, ніж рента. Інакше йому вигідніше віддавати землю в оренду й одержувати ренту. На підставі цього розраховується ціна землі, тобто капіталізована земельна рента. Формула її така:

  Рента

Ціна землі = –––––––––––––––––––––––––  ∙100%.

                      Відсоток за банківські вклади

Отже, ціна землі залежить від розміру ренти та від норми відсотка, що його дає банк своїм вкладникам.

Ціна землі в ринковій економіці зростає, що, безперечно, очікує і нашу країну в процесі побудови справжнього ринку.

Питання друге. Заробітна плата.

Заробітна плата — це винагорода, яку одержує власник робочої сили за свою працю, або ціна, яку платить підприємець працівникові за використання його праці.

Давайте поміркуємо: за що конкретно платить підприємець працівникові, коли наймає його на роботу? Логічно було б припустити, що він платить за те саме, що й ми, купуючи інші товари, а саме — за корисний ефект, який дає споживання даного товару. Використання праці в процесі виробництва — це послуга, яку надає робітник наймачеві. її ціною і є заробітна плата. Західні економісти виходять із теорії граничної продуктивності у поясненні заробітної плати. Згідно з цією теорією в забезпеченні випуску продукції беруть участь три фактори виробництва: праця, земля, капітал (I, L, k). Мовою математики це означає, що величина випуску продукції є функцією від трьох незалежних змінних:

Q = f (I, L, k).

Кожний фактор, який бере участь у процесі створення продукту, має одержати винагороду, пропорційну своєму внескові.

Оскільки йдеться про фактор праці, припустимо, що величини двох інших факторів зафіксовані на незмінному рівні. Тоді збільшення фактора праці на одиницю (наприклад, на одного робітника) приведе до відповідного приросту продукції. Саме цей приріст продукції, одержаний завдяки найму ще одного (додаткового, граничного) робітника, й утворює граничний продукт праці. Підприємцеві вигідно збільшувати кількість найманих працівників до тієї межі, поки вартість граничного продукту дорівнює заробітній платі.

Гранична продуктивність праці, як уже зазначалось у попередній темі, є одним із вирішальних факторів попиту на працю. Пропозицію праці визначають фактори економічної поведінки працівника на ринку. Працівник вибирає між втратою свого вільного часу і тими споживчими благами, які він може придбати, отримавши винагороду за працю. Отже, нижньою межею ціни праці з боку працівника має бути така вартість споживчих благ, яка принаймні дає йому змогу відшкодувати витрати своєї робочої сили.

Перехід до ринкової економіки означає появу ринку праці, а, отже, купівлю-продаж товару робоча сила. Вихідним положенням при з’ясуванні суті заробітної плати слід брати потреби працівника. Вони можуть бути зведені до так званого споживчого кошика, тобто до певного набору життєвих засобів. Далі відбувається грошова оцінка життєвих засобів споживчого кошика з урахуванням деяких факторів оцінки робочої сили (кваліфікації працівника, умов його праці, співвідношення попиту і пропозиції на робочу силу). Все це утворює вартість або ціну робочої сили. Потім цю вартість ділять на тривалість робочого дня (при почасовій оплаті) або на кількість виробів, які мають бути вироблені при даному робочому дні (при відрядній оплаті) і одержують так звану ціну праці. Далі ціну праці зіставляють з мірою праці, тобто з тим обсягом роботи, який повинен бути виконаний працівником. Потім враховують фактичні витрати і результати праці, відповідно до яких встановлюють грошову оплату праці (фактичне одержання грошової винагороди).

Таким чином, заробітна плата виражає і вартість товару „робоча сила”, і оплату за працю, за витрати і її результати, що визначені ринком.

В економічній теорії розрізняють номінальну і реальну заробітну плату.

Номінальна заробітна плата – це сума грошей, яку одержує працівник за годину, день, місяць.

Реальна заробітна плата виражається в сумі товарів і послуг, які працівник може придбати за свою грошову заробітну плату.

Розмір реальної заробітної плати визначається за наступною формулою:

                                      (6.4)

де   ЗПреал. – реальна заробітна плата (грн.);

ЗПномін. – номінальна заробітна плата (грн.);

Індекс цін виражає рівень інфляції в країні.

Номінальна і реальна заробітна плата не обов’язково змінюються в одному напрямі. Наприклад, номінальна заробітна плата може підвищитися, а реальна заробітна плата – знизитись, якщо ціни на товари і послуги зростали швидше, ніж номінальна заробітна плата.

Структура заробітної плати

Заробітна плата містить різні за функціональним значенням складові частини. Співвідношення між ними утворює структуру заробітної плати. У ній розрізняють основну, додаткову частини і види винагороди, що входять до кожної з них.

Основна заробітна плата – це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норм часу, виробітку, обслуговування, посадові обов’язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників (залежно від виробітку).

Додаткова заробітна плата – це винагорода за працю понад установленні норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні та компенсаційні виплати і премії, пов’язані з використанням виробничих завдань і функцій.

Виділяють дві основні форми оплати праці: відрядна і погодинна.

При відрядній формі оплата праці проводиться за нормами і розцінками встановленими виходячи з розряду виконуваних робіт. Основними умовами застосування відрядної оплати праці є наявність кількісних показників роботи, що безпосередньо залежать від конкретного працівника і піддаються точному обліку.

Погодинна форма передбачає оплату праці в залежності від відпрацьованого часу.

Отже, винятково важлива роль заробітної плати в механізмі функціонування ринкової економіки зумовлена тим, що вона має виконувати такі функції:

а) відтворювальна функція заробітної плати полягає в тому, що вона є джерелом коштів для розширеного відтворення робочої сили;

б) стимулююча. Заробітна плата це основна ланка мотивації високоефективної праці; встановлення безпосередньої залежності заробітної плати від кількості і якості праці кожного працівника, його трудового внеску;

в) регулююча. Заробітна плата є засобом перерозподілу доходів з врахуванням ринкової кон’юнктури (якщо попит на робочу силу більший за пропозицію на неї, то в основному рівень заробітної плати зростає, і навпаки);

г) соціальна. Забезпечення соціальної справедливості (за однакову працю – однакова винагорода).

Ставки заробітної плати істотно різняться залежно від професії, рівня кваліфікації і навіть у межах однієї професії. Таке явище називається диференціацією заробітної плати. У загальних рисах вона може пояснюватися взаємодією попиту і пропозиції. Пригадаймо: якщо пропозиція певного товару (робочої сили в даному разі) перевищує попит, то ціна (заробітна плата) буде рухатися вниз. І навпаки, коли високий попит зустрічається з недостатньою пропозицією, ціна (заробітна плата) зростає. Але чому попит і пропозиція є різними на різних ринках праці щодо різних професій і спеціальностей? Фактори диференціації заробітної плати зображені: наявність не конкуруючих груп, різні умови праці, обмеження мобільності робочої сили.

Працівники відрізняються один від одного природними здібностями, рівнем освіти, кваліфікацією. Тому перехід з однієї професійної групи в іншу ускладнюється. Водії таксі, наприклад, не можуть конкурувати з бухгалтерами, а ті — з оперними співаками. Це перешкоджає вирівнюванню заробітної плати, зберігаючи професійні відмінності. Унікальні здібності людини оплачуються вище і в межах однієї професії, роблячи талановитого працівника незамінним: соліст опери оплачується вище, ніж той, хто співає в хорі.

На рівень заробітної плати впливають умови праці. Щоб утримати людей на роботі у шкідливих для здоров'я умовах, треба доплачувати їм, компенсуючи негативний вплив шумових ефектів, забрудненості, вібрації та ін.

Конкурентному встановленню рівноважної заробітної плати перешкоджають і обмеження мобільності робочої сили. Людина прив’язана до місця своєї роботи місцем проживання. Іноді не можна змінити роботу через обмеження з боку профспілок. Обмеження конкуренції на ринку праці пов’язані і з соціальними чинниками. Так, жінки, як правило, одержують нижчу заробітну плату: багато підприємств надає перевагу чоловікам у разі найму на певні посади. Нині в Україні рівень диференціації заробітної плати дуже високий. Одні й ті самі послуги праці, наприклад програміста, юриста, водія, по-різному оцінюються в різних галузях економіки, регіонах, на підприємствах різних форм власності. Так, середня заробітна плата в економіці України у 1997 р. становила 156 грн, тоді як по областях вона суттєво різнилася: у м. Києві — 215 грн, а, скажімо, у Волинській обл. — 117 грн. Ще більшим був галузевий розмах диференціації середньої заробітної плати: якщо у сфері фінансування, кредитування та страхування вона становила 302 грн., то в громадському харчуванні — лише 69 грн. Розрив між крайніми верхнім і нижнім рівнями заробітної плати називається коефіцієнтом її диференціації.

Щоб знайти конкретну відповідь на питання, чому в ринковій економіці працівник має певну (таку, а не нижчу) заробітну плату, треба усвідомлювати, що її встановлення є складним процесом. Він включає державне регулювання мінімуму заробітної плати, договірне регулювання оплати праці через тарифні угоди та визначення Індивідуальної заробітної плати на підприємстві.

Державне регулювання мінімальної зарплати. Держава законодавчо визначає рівень мінімальної заробітної плати, який відбиває вартість робочої сили у певному періоді. Це є водночас тим мінімумом, що забезпечує задоволення всіх основних фізіологічних і соціально-культурних потреб виходячи із науково обгрунтованих стандартних наборів товарів і послуг. У СІІІА, наприклад, мінімальна зарплата становить 5 дол. за годину. Такий рівень не забезпечує відшкодування витрат на відпочинок, освіту, харчування поза домівкою тощо. Але задоволення базових потреб він гарантує.

Договірне регулювання оплати праці через тарифні угоди. Загальною базою укладання тарифних угод є гарантований державою мінімум заробітної плати. Тарифна угода — це тристоронній договір, участь у якому беруть уряд, об'єднання підприємців та об'єднання працівників (профспілки). Вони укладаються на трьох рівнях: національному, галузевому, базовому (підприємство). У тарифних угодах відбиваються такі обставини: зростання вартості життя, темп зростання продуктивності праці в галузі, прибутковість підприємств. У ФРН, наприклад, тарифні угоди про оплату праці враховують: збільшення вартості життя (3 % — 4,5 % щорічно), зростання суспільної продуктивності праці, скориговане на зміну цін (1,5 % — 2,5 %), приріст чистого прибутку фірми (в межах 4 %). Виходячи з цього, заробітна плата поточного року визначається шляхом збільшення зарплати минулого (базового) року на 11 % (4,5 % + 2,5 % + 4 % = 11 %).

Визначення індивідуальної заробітної плати на підприємстві. Галузеві тарифні угоди стають орієнтиром при укладанні угод на окремому підприємстві. Підприємство має більші можливості для реальної оцінки послуг праці конкретного працівника. Ми вже зазначали, що теоретично дохід конкретного працівника визначається граничним продуктом його праці. Але у конкретній ситуації важко розраховувати граничний продукт і дохід за формулою для кожного працівника. Тому існують опосередковані, непрямі засоби. Наприклад, в англійській промисловості широко застосовують гнучкі тарифні ставки. Вони дають змогу врахувати такі показники роботи, як якість і обсяг, самостійність працівника та його професіоналізм. Методами оцінки стають: ранжування робіт за складністю та впливом на кінцеві результати виробництва та їх бальна оцінка. Заробітна плата працівника коригується з урахуванням кількості набраних балів та з її ринковою оцінкою, яка складається на даному ринку праці (токарів, інженерів, лікарів).

На особливу увагу заслуговує японська система оплати праці. Тривалий час в Японії панувала так звана система пожиттєвого найму, якій відповідала повікова тарифна ставка. Заробітна плата традиційно пов'язувалася з віком, стажем роботи. Така концепція відповідала характеру виробництва, при якому продуктивність праці залежала, насамперед, від стажу та досвіду людини. Сучасні тенденції в розвитку науково-технічного прогресу зумовили нові фактори зростання продуктивності праці. Сьогодні вона залежить від здатності працівника постійно підвищувати свою кваліфікацію, швидко оновлювати знання, виявляти творчість. На це відреагувала тарифна система. На зміну традиційній тарифній ставці прийшла так звана трудова, яка безпосередньо пов'язує винагороду за працю з її результативністю. Проте не відмовляються й від старих форм в оплаті праці. Ось чому основним елементом тарифної системи в Японії є синтезована тарифна ставка — согокаттейкю, яка поєднує елементи традиційної (повікової) та нової (трудової) тарифної ставки.

Процес ринкових перетворень в оплаті праці розпочався і в Україні: держава офіційно визначає мінімальну зарплату, з 1992 р. укладаються тарифні угоди, підприємства отримали певні свободи у розподілі доходів між працівниками. Проте ефект цих перших кроків у переході від адміністративного до ринкового розподілу є, скоріше, негативним, ніж позитивним. Причину такого стану, напевне, слід шукати у повільному і некомплексному здійсненні ринкових перетворень.

Зокрема, на мінімальну заробітну плату — 15 грн. у 1997 р. — можна було прогодувати в місяць лише 0,15 умовного громадянина. Отже, мінімальна зарплата в Україні має економічний зміст певної доплати, а не гарантії мінімального (але пристойного) рівня споживання, як це відбувається у країнах ринкової економіки.

Держава продовжує утримувати збиткові підприємства. В країні існує значне приховане безробіття. Ситуація погіршується заборгованістю держави по заробітній платі. За цих умов заробітна плата неспроможна відбивати реальний внесок працівника у формування доходів підприємства, адже сумнівною є сама реальність доходів.

Без створення конкурентного ринкового середовища годі сподіватись, що підприємства почнуть працювати на споживача і заробітна плата стане формою відшкодування справжнього внеску праці у створення товарів та послуг.

Питання третє. Позичковий відсоток.

Позичковий процент є винагородою, яку дістає власник грошей за те, що надав їх підприємцям або приватним особам для користування. Гроші самі по собі не є продуктивним ресурсом, тобто не можуть виробляти товари чи послуги. Але за гроші підприємці купують засоби виробництва, наймають робочу силу, орендують землю, одержують інформацію і в результаті отримують готову продукцію. Оскільки частину готової продукції створено завдяки використанню позичених грошей, підприємець має не лише повернути борг, а й заплатити за користування грошима. Ціна, яку сплачують за користування грошима, називається ставкою, або нормою позичкового процента. Вона розраховується як процент від кількості позичених грошей. Наприклад, якщо ви позичили 1000 грошових одиниць, а маєте повернути через рік 1200, то річна ставка процента становитиме 20.

((1200 – 1000)/1000) ∙100 % = 20 %.

Ставка процента, як ви вже знаєте з попередньої теми, визначається взаємодією попиту і пропозиції на грошовому ринку. Рівень ставки процента залежить від багатьох факторів. Насамперед, слід розрізняти номінальну та реальну ставки процента. Номінальна ставка —- це кількісне вираження процентної ставки за поточним курсом грошової одиниці. Реальна ставка дорівнює номінальній мінус рівень інфляції:

ir = inTi ,

де,  ir — реальна ставка процента; in — номінальна ставка процента; 

Ti — рівень інфляції.

Прийняття рішень з інвестування залежить від величини реальної ставки відсотку. Припустимо, банк надав позику під 50 % річних, але рівень інфляції також становить 50 %. У такій ситуації інфляція «з'їсть» приріст грошей, а отже, втратиться сенс діяльності банку.

Ставки відсотку диференційовані, тобто існує декілька ставок. Це залежить від таких факторів:

  •  Ризик. Якщо є можливість того, що позичальник не сплатить позику, то ставка відсотку буде високою.
  •  Термін. Ставка відсотку залежить від терміну позики. Для довгострокових позик вона більш висока ніж для короткострокових.
  •  Величина позики. За інших рівних умов ставка відсотку більш висока на меншу позику ніж на велику.
  •  Оподаткування. Кредитор, що має високий дохід може надати перевагу меншій ставці відсотку і сплачувати менший податок.
  •  Обмеження умов конкуренції ринку. Монопольне становище кредитора дозволяє йому штучно підвищувати ставку відсотку.

Питання четверте. Прибуток.

Прибуток — це винагорода, яку одержує підприємець. У наступному розділі йтиметься про підприємство як унікальне явище ринкової економіки, про те, як підприємець обчислює свої доходи. В даній темі розглянемо прибуток як ще одну форму ринкової винагороди.

Власник землі одержує ренту, працівник — заробітну плату, власник грошового капіталу — процент, а підприємець винагороджується прибутком. Це є плата за те, що він організовує виробництво, управляє ним, упроваджує інновації (нововведення), ризикує. Виконуючи свої функції, підприємець забезпечує перевищення виручки (доходу) від реалізації продукції над витратами на виробництво.

Джерелом такого перевищення, по-перше, може бути досконалість організації виробництва та кваліфікованість управління. Завдяки цьому підприємець може навіть без додаткових інвестицій скоротити витрати на виробництво. Частка прибутку в ціні продукції збільшиться.

По-друге, реалізація нових ідей у процесі виробництва сприяє зниженню витрат, поліпшенню якості товарів і послуг, появі на ринку нової продукції, збільшенню обсягів продажу, що забезпечує додатковий дохід фірмі.

По-третє, прибуток є платою за ризик, який бере на себе підприємець. Економічним або підприємницьким ризиком називається загроза того, що підприємець матиме збитки, втратить ресурси чи одержить доходи менші, ніж ті, на які він розраховував. Але прибуток підприємець отримує, звичайно, не просто за те, що ризикує, а за те, що вміє своєчасно запобігти можливим втратам, реально оцінити варіанти виробничо-торговельних операцій, обрати кращі. Ризик, на який свідомо йде підприємець, упереджуючи всі негативні наслідки, є розумним. Це — гідна підстава для винагороди.

По-четверте, прибуток може включати відшкодування за виняткове становище виробника в певній галузі.

Прибуток — це дохід, який має кілька елементів. Його частиною є заробітна плата підприємця за управління певною справою. Вона подібна до плати, яку одержує звичайний службовець.

Другою частиною прибутку є так званий нормальний прибуток. Його визначають як прийнятне відшкодування капіталовкладень. Кожний підприємець, вклавши у справу капітал, сподівається на розумне відшкодування інвестицій у певній галузі. Якщо це відшкодування виявиться замалим, то власник капіталу шукатиме іншого способу його застосування. У теоретичній моделі ідеальної ринкової економіки, де ніщо не перешкоджає переміщенню капіталу із галузі в галузь, має існувати загальна, усереднена норма прибутку для всіх. У реальному житті цей процес відбувається не зовсім так. Зокрема, деякі дослідники стверджують, що певні галузі є традиційно більш прибутковими і нормальний прибуток у них вищий, ніж в інших галузях.

Третя частина прибутку — це так звана квазі-рента. Вона є прибутком, що тимчасово виникає у підприємців певної галузі через ускладнення із входженням у неї конкурентів. Такі ускладнення можуть бути спричинені дефіцитом кваліфікованих працівників або необхідністю реконструкції підприємств протягом певного часу.

Четвертим елементом прибутку може бути монопольна рента. Вона виникає тоді, коли комусь із підприємців удається подолати своїх конкурентів і мати монополію у галузі. Це досягається патентуванням певних прав на виробництво, привласненням джерел натуральних ресурсів або надзвичайно майстерним виготовленням певних речей тощо.

Прибутки, які одержують окремі підприємці, розрізняються за своєю величиною, їхня диференціація зумовлюється різними факторами: кількість залучених до виробництва коштів, прибутковість вкладів, рівень витрат на виробництво, швидкість обороту капіталу.

Чим більші обсяги вкладених у виробництво коштів, тим значніші обсяги виробництва, а отже, і виручка від реалізації. Відповідно збільшується величина отриманого прибутку.

Величина прибутку залежить від прибутковості, тобто від співвідношення прибутку і витрат. Існують галузі з різною прибутковістю, що залежить від технологічних особливостей, рівня технічного розвитку. Капітал, вкладений у більш прибуткове виробництво, забезпечує більший прибуток.

Скорочення витрат на виробництво підносить частку прибутку в ціні продукції. Засобами скорочення витрат можуть бути: підвищення технічної озброєності праці, поліпшення її організації, економія сировини, палива тощо.

Прискорення обороту капіталу навіть при незмінній сумі коштів, що обертається, збільшує обсяги виробництва та реалізації продукції, а отже, й величину прибутку.

Коливання ринкової ціни спричиняє коливання величини прибутку.

Якщо ціна формується на рівні витрат, підприємство взагалі не отримує прибутку. Ціна на рівні, що перевищує витрати, дає можливість отримувати прибутки. Своїми зусиллями у сфері реалізації підприємець може стимулювати попит на продукцію і у такий спосіб підвищити прибуток.

Прибуток, що обчислюється як різниця між виручкою (ціною реалізації) та витратами фірми (на виробництво і реалізацію продукції), називається балансовим, або бухгалтерським, прибутком. Отримавши його, фірма має зробити певні виплати та відрахування. Головним чином, це — податок на прибуток, проценти за кредити, рентні платежі.

Після всіх відрахувань у підприємця залишається чистий прибуток. Хоча він є власністю підприємця, його ніколи не використовують тільки на особисті цілі. В ринковій економіці прибуток головним джерелом фінансування розвитку підприємства.

У конкурентній економіці прибуток виконує три функції:

  1.  розвитку виробництва, оскільки частина прибутку знову складається в розширення та оновлення підприємства, підготовку і перепідготовку кадрів, преміювання працівників тощо;
  2.  стимулу виробництва, оскільки прибуток спонукає підприємця до пошуку нових, нетрадиційних рішень у виробництві та реалізації продукту;
  3.  орієнтиру доцільного розподілу ресурсів, оскільки прибуток показує, яку галузь слід розвивати, а яку, навпаки, скорочувати чи залишати як неконкурентоспроможну.

Розрахунковий прибуток – це різниця між вартістю реалізованої продукції і витратами на її виробництво.

Підприємство може мати розрахунковий прибуток, але не мати економічного. При такому становищі інвестування капіталу в цю сферу діяльності припиняється.

Абсолютні розміри прибутку не є достатньою підставою для характеристики якості цієї роботи. Величина прибутку залежить від обсягу виробництва, на який впливає чимало чинників. Тому якість роботи підприємства визначають за відносним показником, який відображає ступінь прибутковості стосовно різних факторів виробництва. Таким показником є рентабельність.

Рентабельність підприємства – відношення прибутку до вартості основних виробничих та оборотних засобів.

Рівень рентабельності продукції – відношення прибутку від реалізації продукції до витрат на її виробництво.

Нормальний прибуток – це той мінімальний дохід, який має заробити підприємець, щоб залишитися у своєму бізнесі. Можна також сказати, що це дохід, який власник міг би отримати, вкладаючи свої ресурси в інше діло, використовуючи власні ресурси поза своєю фірмою.

Література

Основна: 3,5,6,15,16,18.

Додаткова: 1, 20, 33, 38.

                 Тема 7. Основи саморегулювання ринкової економіки

План

1. Попит. Закон попиту. Фактори зміни попиту.

2. Пропозиція. Закон пропозиції і фактори, що на неї впливають.

3. Еластичність попиту і пропозиції.

4. Ринкова рівновага.

Питання перше. Попит. Закон попиту. Фактори зміни попиту

Попит – це кількість продукту, який споживачі готові та спроможні купити за певну ціну протягом відповідного проміжку часу і в певному місці.

Попит зазвичай розглядають з погляду вигідності ціни, тобто попит показує кількість продукту, яку споживачі купуватимуть за різними можливими цінами.

Закон попиту – за інших рівних умов, коли ціна на товар зростає, обсяг попиту на товар зменшується.

Обернено пропорційну залежність між ціною і величиною попиту відображає крива попиту:

      Р

             (ціна)

 

                                                     D

                                                              Q D

                                                             (обсяг попиту)

Рис. 7.1 Крива попиту (D)

Про дію закону попиту свідчать, по-перше, те, що низькі ціни посилюють у споживача бажання купувати товари (практика розпродажу товарів за зниженими цінами). По-друге, оскільки споживання підлягає дії принципу знижувальної граничної корисності (покупець товару отримує менше задоволення або корисності від кожної наступної одиниці продукції), то споживачі купують додаткові одиниці продукту лише за умови, що його ціна знижується. По-третє, підтвердженням закону попиту виступають ефект доходу та ефект заміщення. Зміст ефекту доходу полягає в тому, що зниження ціни на споживчі товари рівнозначне зростанню доходу. Тому за нижчу ціну споживач може придбати більше певного товару, не обмежуючи себе у споживанні інших благ. Товар, попит на який збільшується зі збільшенням доходу за інших рівних умов, називають нормальним товаром.

Ефект заміщення характеризує взаємозв’язок між цінами товарів і обсягом попиту споживача. Наприклад, зниження цін на яблука при незмінних цінах на інші фрукти означає їхнє відносне здешевлення відносно останніх. Споживач замінюватиме відносно дорожчий виноград, купуючи дешеві яблука і у значно більшій кількості. Якщо зниження ціни одного товару зменшує попит на інший товар, то обидва товари називаються взаємозамінними. Коли зменшення ціни одного товару веде до збільшення попиту на інший товар, такі товари називаються взаємодоповнюючими.

На ринку можлива також ситуація, коли при зростанні ціни на певні товари (вироби високої якості) попит на них до певної межі зростає. За такої умови діє ефект Веблена. Це пояснюється тим, що серед споживачів на ринку є такі покупці, які купуючи товари, керуються не цінами, а престижними міркуваннями – належністю до певного суспільного класу, певним соціальним статусом тощо.

Попит постійно змінюється під впливом багатьох нецінових чинників, а саме: 1) економічних – зміни реальних потреб, грошових доходів, цін на взаємодоповнюючі товари і товари замінники; 2) соціальних – рівня загальнолюдської культури, традицій, звичаїв; 3) психографічних – належність до певного суспільного класу, смаки, уподобання, тип особистості; 4) демографічних – зміни в структурі населення.

Зміна цінових чинників зумовлює рух по кривій попиту, тобто перехід від однієї комбінації “ціна – кількість товару” до іншої.

Зміна нецінових факторів зумовлює зсув кривої попиту вліво або вправо. Сприятливі зміни нецінових чинників для певного товару збільшують попит і переміщують криву попиту вправо (DD1), і навпаки (рис. 7.2).

        Р

                (ціна)

                                                       D1 

                                                              D

                                                           D2

                                                                                                    Q D(обсяг

                                         попиту)

  Рис.7.2 Зсув кривої попиту

          

Питання друге. Закон пропозиції і фактори, що на неї впливають

Пропозиція – це кількість товарів і послуг, яку виробники готові продати на певному ринку за певною ціною за конкретний період.

Зміст закону пропозиції полягає в тому, що чим вища ціна (за інших однакових умов), тим більше товару за такою ціною товаровиробники готові запропонувати на ринок упродовж певного проміжку часу.

Прямопропорційну залежність між ціною товарів та їх пропозицією можна подати у вигляді графіка пропозиції (рис. 7.3).

  

       Р

           S

     Q S

Рис. 7.3. Графік пропозиції

Пропозиція, як і попит, може змінюватися під впливом не тільки ціни, а й нецінових чинників, а саме:

1) ціни на ресурси. Зниження цін на ресурси знизить витрати виробництва і збільшить пропозицію. У цьому разі крива пропозиції S зсувається вправо, в позицію S1, тобто виробник продаватиме більше товарів за ціною, що зросла (рис. 7.4).

          Р           S2

      S

         S1

       

            →

                                           ←

    

   

           QS 

Рис. 7.4. Зсув кривої пропозиції

Якщо ресурсні зміни зростають, збільшуються витрати виробництва і зменшується пропозиція (зсув кривої пропозиції S в позицію S2).

2) технологічні зміни. Нова досконала технологія дає змогу виробляти кожну одиницю продукту з меншими витратам ресурсів. За незмінних ресурсних цін зменшаться витрати виробництва і збільшиться пропозиція (). Це пов’язано з тим, що досконала технологія дає можливість підприємству виробляти товари за низькими цінами;

3) ціни на взаємопов’язані товари. Якщо ціна на товар, що виробляється, зростає, підприємство може збільшити виробництво цього товару із зростаючими цінами за рахунок іншого продукту, ціни на який низькі () (пропозиція товару з низькою ціною впаде);

4) очікування підприємців щодо цін у майбутньому. Якщо очікується, що ціна на товар у майбутньому зросте, то частину товару можна вилучити з продажу (). Проте, коли ціни почнуть зростати, підприємство за рахунок товарів, вилучених у минулому з реалізації, збільшить пропозицію ();

5) кількість продавців. Зростання їх кількості зумовлює збільшення обсягу ринкової пропозиції () і навпаки;

6) податки і субсидії. Підвищення податків, які виплачує виробник, збільшує витрати виробництва і пропозиція знизиться () і навпаки. Субсидії перемістять криву пропозиції вправо ().

Питання третє. Еластичність попиту і пропозиції

Еластичність є ступенем реакції однієї величини на зміну іншої. Еластичність показує, на скільки відсотків змінилася одна змінна економічна величина при зміні іншої на 1%.

Еластичність попиту (ED) – це міра реакції попиту на зміну будь-якого конкретного чинника, що впливає на величину попиту. Розрізняють еластичність попиту за ціною, еластичність попиту за доходам, перехресна еластичність

Еластичність попиту за ціною, показує як змінився попит на товар при зміні його ціни на 1% (5.1):

   ,                        

де        EDpкоефіцієнт еластичності попиту за ціною;

 - зміна обсягу попиту (у %);

  - відсоткова зміна ціни.

Еластичний попит (EDp>1) – зміна ціни на 1% викликає більшу зміну попиту;

Нееластичний попит (EDp<1) – зміна ціни на 1% зумовлює меншу зміну обсягу попиту.

Одинична еластичність попиту (EDp=1) – зміна ціни на 1% викликає зміну попиту на 1%.

Абсолютно нееластичний попит (EDp=0) – зміна ціни не впливає на зміну обсягу попиту (йдеться про товари, які мають винятково важливе значення для забезпечення життєдіяльності людини, ціна на які не обмежує попит. Наприклад, це інсулін для хворих на цукровий діабет.

Фактори, що впливають на цінову еластичність попиту

1) значимість товару для споживача. Товари, без яких споживач не може обійтися, нееластичні за ціною. Товари першої необхідності нееластичні, а предмети розкоші еластичні;

2) доступність товарів-замінників. Товари, що мають замінників, вирізняються більш еластичним попитом, оскільки споживачі мають можливість використовувати один товар замість іншого;

3) значимість взаємодоповнюючих товарів у загальній структурі споживання – зростання цін на електроенергію може вплинути на скорочення споживчого попиту на електричні насоси більшою мірою, ніж на мастильні матеріали для насосів;

4) фактор часу. У короткотерміновому періоді попит має тенденцію до зменшення еластичності, а в довготерміновому – до зростання еластичності.

Перехресна еластичність – це чутливість споживчого попиту на товар А до змін, що відбулися в ціні супутнього товару В.

Коефіцієнт перехресної еластичності попиту – це відношення відсоткової зміни попиту на товар А до відсоткової зміни ціни товару В.

   ,                                       

де EDA/B – перехресна еластичність попиту;

  - відсоткова зміна обсягу попиту на товар А;

  - відсоткова зміна ціни на товар В.

-  Для товарів-замінників: обсяг попиту на товар А змінюється прямо пропорційно зміні ціни на товар В (EDA/B>0);

- Для взаємодоповнюючих товарів: обсяг попиту на товар А знаходиться в оберненій залежності від зміни ціни на товар В (EDA/B<0);

- Для незалежних товарів (які не є спорідненими) коефіцієнт перехресної еластичності має нульове значення, тобто EDA/B=0. Це означає, що, наприклад, зміна ціни на пральний порошок не впливає на обсяг попиту на взуття.

Еластичність попиту за доходом показує ступінь зміни попиту на товар, зумовлений зміною доходу споживача

,                   

де EDI – коефіцієнт еластичності попиту за доходом.

Відсоткова зміна доходу визначається як відношення зміни обсягу доходу до обсягу доходу до його зміни.

Для нормальних товарів EDI>0, для нижчих - EDI<0.

Нормальні товари – це такі товари, попит на які зростає в міру зростання доходів споживачів.

Нижчі товари – це товари, попит на які в міру зростання доходів споживачів зменшується (неякісні товари, послуги щодо ремонту одягу та взуття тощо).

Еластичність продукції – це чутливість пропозиції до змін, що відбуваються в ціні товару, який підприємець готовий поставити на ринок.

Коефіцієнт еластичності пропозиції (ESP) кількісно визначається як відношення зміни обсягу пропозиції () до зміни ціни (), вираженої у відсотках :

                                                 

Пропозицію товару називають еластичною, якщо зміна ціни веде до суттєвої зміни обсягу пропозиції (ESP>1). Пропозицію вважають нееластичною, якщо зміна ціни призводить до незначної зміни обсягу пропозиції (ESP<1).

На еластичність пропозиції впливають також фактор часу і взаємозамінність факторів виробництва (зростання ціни на один із факторів, який можна замінити іншим, дешевшим, зумовлює скорочення витрат підприємця і збільшення пропозиції).

Питання четверте.  Ринкова рівновага

Ситуація на ринку, коли підприємці пропонують за певною ціною стільки товарів, скільки споживачі готові купити, називають ринковою рівновагою (рис. 7.5).

На графіку рівновага зображена точкою N, де перетинаються крива попиту (D) і пропозиції (S). Цій точці рівноваги відповідає рівноважна ціна PN та рівноважний обсяг попиту і пропозиції QN.

Рівноважна ціна PN – це ціна, за якої внаслідок дії конкурентних сил продавці пропонують стільки товарів, скільки покупці готові їх купити. Якщо ціна підніметься вище рівноважного рівня, тобто зміститься вгору до точки РМ, то на ринку відбудуться такі зміни: обсяг попиту зменшиться, а пропозиція зросте. Утвориться надлишок запропонованих товарів.

Якщо ж ціна опуститься нижче рівноважного рівня (), то попит зросте, а пропозиція зменшиться. Утвориться дефіцит товарів.

     Р

             ціна D             S     надлишок

    PM  

      

             

                          N     дефіцит

    PN

                   PK

                 

                               0                        QN                     Q, обсяг,

Рис.7.5  Ринкова рівновага попиту і пропозиції     обсяг пропозиції попиту

Для відновлення рівноваги в першому випадку ціна повинна знизитись, а в другому – зрости і повернутися до рівня ціни РN.

Ціна рівноваги означає, що покупці зорієнтовані продовжувати здійснювати закупівлю товарів у тих обсягах, у яких виробники погоджуються продовжувати постачати їх на ринок.

В умовах конкуренції під впливом законів ринкового ціноутворення ціна вирівнюється автоматично. Проте ринкове ціноутворення може порушуватись або діяльністю монополій, або втручанням держави, яка вольовим рішенням установлює ціни вище або нижче точки рівноваги.

Література

Основна: 3,5,6,15,16,18.

Додаткова: 1, 20, 33, 38.

Тема 8. Підприємство і підприємництво

План

Підприємство як суб’єкт ринкової економіки.

Сутність підприємництва та його роль у ринковій економіці.

3. Особливості підприємництва в агропромисловому комплексі.

Питання перше. Підприємство як суб’єкт ринкової економіки.

 Суб'єктами товарних відносин є насамперед товаровиробники. Той, хто виробляє товари, автоматично виступає суб'єктом ринкової економіки і ринкових відносин. Водночас, товаровиробник виступає і як суб'єкт пропонування товарів на ринку. В даному разі він уже виступає торговцем.

Місце підприємства в ринковій економіці визначається тим, що воно є первинною ланкою суспільного поділу праці й водночас основною ланкою народногосподарського комплексу, є товаровиробником і забезпечує процес відтворення на засадах самостійності та самоокупності.

В умовах ринкової економіки діють підприємства, різноманітні за формами. їх класифікують за різними критеріями: 1) формами власності; 2) формами організації; 3) розмірами; 4) сферами діяльності.

Умови виробництва — це умови відтворення. Жодне підприємство не може безпосередньо виробляти, тобто відтворювати, не перетворюючи безперервно певної частини свого валового доходу знов у засоби виробництва. За інших рівних умов воно може відтворювати свій капітал або підтримувати його на незмінному рівні лише в тому разі, якщо матеріали, спожиті протягом виробничого циклу, наприклад року, заміщуються рівною кількістю нових екземплярів того самого роду і т. д. Це буде просте відтворення.

Питання друге. Сутність підприємництва та його роль у ринковій економіці.

У ринковій економіці виробнича, інвестиційна, комерційна діяльність підприємства органічно пов'язана з підприємцем — одним з людських чинників виробництва. Щоб стати підприємцем у наш час, не обов'язково мати реальний капітал і бути власником майна, оскільки капіталом підприємця є його господарський хист. Використовуючи свій господарський талант, підприємець може успішно вести економічну діяльність, залучаючи позичковий капітал, тобто банківський кредит, або орендуючи цілісні комплекси чи використовуючи лізинг тощо. Проте зазвичай підприємець є власником, іноді великого, капіталу, а також тією чи іншою мірою менеджером. Підприємництво часто визначають як уміння починати та вести справу, генерувати і використовувати ініціативу, зважуватися на ризик, долати протидію середовища тощо.

У Законі України «Про підприємництво» зазначено, що підприємництво — це самостійна ініціатива, систематична на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг та зайняття торгівлею з метою одержання прибутку.

Слід звернути увагу на три головні функції сфери підприємницької діяльності:

ресурсну (формування і продуктивне використання капіталу, трудових, матеріальних та інформаційних ресурсів);

організаційну (організація маркетингу, виробництва, збуту і реклами та інших господарських справ);

творчу (новаторські ідеї, генерування та активне використання ініціативи, уміння  ризикувати).

У цілому підприємництво в нашій країні як чинник виробництва формувалось у 90-ті рр. XX ст. Воно утвердилось в усіх сферах економічної діяльності. Проте з погляду цивілізаційних норм та уміння вести бізнес вітчизняне підприємництво ще не досягло рівня підприємництва цивілізованих країн. Показником цього є тіньова економіка, приховування суб'єктами підприємницької діяльності більшої чи меншої частини доходів з метою уникнення податків, корупція, хабарництво, рекет тощо.

В економічній теорії вважається, що основними напрямами подальшого розвитку підприємництва в Україні є:

формування науково обґрунтованої законодавчої бази, сприятливої для формування ефективного і цивілізованого підприємництва;

удосконалення фінансово-кредитної сфери, у тому числі податкового законодавства;

активізація боротьби центральних і місцевих виконавчих органів з тіньовим бізнесом; усі сфери бізнесової діяльності (до ходи, обсяги оплати праці, прибутки, розмір податків тощо) по
винні відповідати вимогам чинних законів;

інформаційне і кадрове забезпечення бізнесу;

стимулювання цивілізованої зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів великого, середнього і дрібного підприємництва.

З цього випливає, що ключова роль у розвитку цивілізованого вітчизняного підприємництва належить українській державі, її центральним законодавчому і виконавчому органам.

Питання третє. Особливості підприємництва в агропромисловому комплексі.

Слово "аграрний" походить від латинського алфавіту і в перекладі на українську мову дослівно означає "земельний".

Аграрні відносини — це складова частина економічних відносин, які виникають у сільському господарстві з приводу володіння й використання землі як головного засобу сільськогосподарського виробництва, а також виробництва, розподілу, обміну й споживання сільськогосподарської продукції та послуг.

Найважливішою особливістю аграрних відносин є те, що в сільському господарстві основним засобом виробництва є земля.

Земля — перша й основна умова будь-якого виробництва, але в сільському господарстві вона ще й головний засіб виробництва, елемент продуктивних сил. Тому в цій сфері результати виробництва значною мірою визначаються якістю земельних ділянок, їхньою родючістю, місце розташуванням щодо ринків збуту, баз постачання потрібної техніки, мінеральних добрив тощо.

Особливість аграрних відносин зумовлена й тим, що земля є предметом праці й одночасно засобом виробництва.

Процес виробництва, технологічні операції в аграрній сфері тісно переплітаються з природними процесами, органічно комбінуючись у процесі створення споживчої вартості. Основні фактори сільського господарства наведені на наслідок того, що економічний процес відтворення в аграрній сфері тісно переплітається з природним, виникає Ще низка особливостей сільськогосподарського виробництва:

— природнокліматичні умови, структура ґрунту, біологічні чинники, що впливають на продуктивність праці. Одні й ті самі кількість і якість затраченої праці можуть бути представлені різною кількістю продукції, залежно від названих факторів;

— природнокліматичні фактори зумовлюють і ритм виробництва, його сезонний характер, значний розрив між робочим періодом і часом виробництва;

— особливості використання техніки, фінансування і формування доходів сільськогосподарських підприємств у  зв'язку із сезонним характером виробництва. Для виконання сільськогосподарських робіт необхідно мати повний комплекс техніки, яка використовується протягом певного сезону, а решту часу простоює:

— остаточний розмір доходів формується лише наприкінці року, після реалізації продукції (особливо в землеробстві);

— рівень концентрації виробництва значною мірою визначається розмірами земельних угідь, їхньою врожайністю й інтенсивністю використання;

— спеціалізація виробництва зумовлена, насамперед, географічними і природнокліматичними факторами;     

— ефективне використання землі можливе за раціонального комбінування сільськогосподарських галузей, економічно і біологічно обґрунтованих сівозмін;

— значна частина виробленої продукції споживається всередині господарств. Тому в аграрній сфері довше зберігаються натуральні та напівнатуральні види виробництва;

— широка комбінація великих, середніх і дрібних господарських одиниць різних форм власності;

— велика залежність результатів виробництва від погодних умов вимагає створення в господарствах страхових фондів на випадок посухи, повені, іншого стихійного лиха для забезпечення безперервного процесу відтворення. Необхідності створення таких страхових фондів немає в інших галузях народного господарства, де природний фактор не впливає або майже не впливає на результати господарювання.

Суб'єктами економічних відносин в аграрному секторі є 

— суспільство в цілому в особі держави;

— сільськогосподарські підприємства;

— індивідуальні виробники сільськогосподарської продукції (фермери, сімейно-індивідуальні господарства).

Взаємодія суб'єктів аграрних відносин є основою економічних відносин у цьому секторі. Ці суб'єкти вступають в економічні відносини не лише між собою, а й з представниками інших галузей і суспільством в цілому. Отже, аграрні відносини є складовою загальної системи економічних відносин суспільства.

Характер і особливості аграрних відносин визначаються насамперед формою власності на землю як основний засіб виробництва. Земельні відносини у всіх країнах світу пройшли тривалий шлях розвитку й у кожній країні набули своїх особливостей. В Англії капіталістична власність на землю виникла в результаті зігнання селян з їхніх земель і огородження їхніх земельних ділянок. У Німеччині, колишній Російській імперії та ряді інших країн Європи поміщицькі латифундії поступово перетворилися на капіталістичні господарства. Велика французька революція (1789— 1794 рр.) ліквідувала феодальне володіння землею, яку було передано в приватну власність. У США, де на більшій частині території не було феодальних відносин, у результаті безплатного надання землі у власність виник клас землевласників-фермерів .

У сучасних умовах власність на землю в різних країнах має такі форми : державна  колективна приватна. Наявність різних форм власності на землю і землекористування є основою багатоукладності сільського господарства . Світова практика показує, що в аграрному секторі ефективно функціонують різноманітні за розмірами і формами власності види підприємств — дрібні, середні й великі, засновані на повній власності на землю, частковій власності й оренді; сімейні ферми, сільськогосподарські кооперативи і корпорації. Усі вони мають однакові права у відносинах з державою, іншими аграрними і несільськогосподарськими підприємствами та організаціями .

Під впливом певних умов, економічних, природних, соціальних, науково-технічних факторів, історичних традицій сформувалися різні моделі ефективних аграрних економік.

Американська форма організації аграрної сфери, приміром, ґрунтується на приватних фермах з власною або орендованою землею, тісно пов'язаних із сервісними структурами, харчовою індустрією, банками. Останнім часом дедалі активнішу роль відіграють акціонерні підприємства.

Західноєвропейська модель спирається на сімейні ферми, розгалужену і всеохоплюючу кооперацію з чітко налагодженим сервісом, дотриманням цінового паритету і жорстких квот.

Процес агропромислової інтеграції — це встановлення сталих прямих зв'язків селянських господарств із підприємствами й організаціями суміжних галузей (сфери заготівлі, зберігання, переробки й реалізації продукції, а також обслуговування сільського господарства).

Форми агропромислової інтеграції залежать від того, на якому рівні здійснюється цей процес. У масштабі всієї країни й у великих регіонах інтеграція виявляється через посилення міжгалузевих зв'язків сільського господарства, формування і розвиток галузевих та регіональних агропромислових комплексів. На рівні підприємств і районів агропромислова інтеграція виявляється в утворенні різних агропромислових формувань — агропромислових підприємств, об'єднань і комбінатів, агрофірм, районних агропромислових об'єднань, виробничих і науково-виробничих систем.

Завдяки взаємозв'язку і взаємодії сільського господарства з іншими галузями народного господарства формується цілісна багатогалузева організаційно-економічна система, орієнтована на виробництво продукції із сільськогосподарської сировини та її реалізацію споживачам.

У результаті агропромислової інтеграції формується агропромисловий комплекс (АПК).

Агропромисловий комплекс — це організаційно-економічна форма інтеграції сільськогосподарських і промислових видів діяльності; сукупність галузей народного господарства, зайнятих виробництвом сільськогосподарської продукції. Ті зберіганням, переробкою і доведенням до споживача, а також виробництвом відповідних засобів виробництва.

Структура АПК визначається особливостями сільськогосподарського виробництва як результату взаємодії різних груп факторів і законів — природно-біологічних і соціально-економічних. Відповідно до стадії відтворювального циклу в складі АПК виділяють такі сфери:

І — ресурсна, галузі, які забезпечують АПК засобами виробництва і виробничими послугами, включаючи будівництво, ремонтні й меліоративні роботи;

II — аграрно-сировинна: власне сільське та лісове господарство;

III — переробна: галузі, що займаються заготівлею, зберіганням, переробкою, транспортуванням та реалізацією сільськогосподарської продукції;

IV — виробнича і соціальна інфраструктура: галузі, які забезпечують загальні умови соціально-економічного розвитку, — шляхово-транспортне господарство, зв'язок, складське і тарне господарство, підготовка кадрів, житлові й культурно-побутові об'єкти, в тому числі заклади охорони здоров'я та ін.

В Україні склалася структура АПК, характерна для країн з відносно низьким рівнем господарського розвитку. Основна частина капіталу і робочої сили зайняті в галузях І і II сфери, тобто в самому сільському господарстві й виробництві засобів виробництва; у переробній (III) сфері задіяно непропорційно мало ресурсів (включаючи оптову і роздрібну торгівлю). Недостатньо також розвинута виробнича і соціальна інфраструктура (IV сфера). Усе це зумовлює низьку загальну ефективність АПК, значні втрати продукції на шляху до споживача. Підраховано, що якби всю продукцію, вироблену в сільському господарстві України, було збережено і своєчасно перероблено, то приріст обсягу виробництва і продовольства становив би не менше як 25 %, а за деякими видами — 35—40 %. У країнах з розвинутою ринковою економікою структура АПК значно відрізняється за рахунок більшої питомої ваги III сфери (насамперед харчової промисловості, системи торгівлі, громадського харчування).

Агропромисловий комплекс є одним з найважливіших секторів народного господарства України. Тут зосереджено близько 30 % основних виробничих фондів; працює майже третина загальної чисельності працівників, зайнятих у народному господарстві; виробляється третина національного доходу, формується 70 % роздрібного товарообігу. Продукція АПК є однією з основних статей експорту. Порівняльні переваги української економіки зосереджуються головним чином у сільському господарстві. За оцінками експертів, Україна належить до числа країн із найвищим рейтингом щодо потенційних можливостей АПК. Основними складовими цього потенціалу є концентрація найродючіших у світі чорноземів (понад 65 % ґрунтового покриву країни), достатньо висока кваліфікація і відома у всьому світі працелюбність українських селян. За умов інтенсивного розвитку Україна має цілком реальні можливості приєднатися до групи країн — основних виробників сільськогосподарської продукції та продовольства для населення. Дослідження підтверджують, що використання значних наявних можливостей України для виробництва продовольства може забезпечити найближчими роками не тільки розв'язання продовольчої проблеми в країні, а й створити значний експортний потенціал.

Досвід розвинутих країн, система агробізнесу яких тривалий час формувалася під впливом держави, переконливо засвідчує, що в умовах ринкової економіки життєдіяльність сільськогосподарських підприємств, ефективність аграрного виробництва і відносна стабільність соціальної сфери в сільській місцевості значно зумовлені державним регулюванням.

Головними завданнями державного регулювання в країнах з розвинутою ринковою економікою в аграрній сфері є:

— підвищення прибутковості сільського господарства і розширення експорту основних видів продовольчих товарів;

— попередження перевиробництва окремих видів сільськогосподарської продукції;

— обмеження монополізму в суміжних із сільським господарством галузях промисловості.

Потребу й особливості державного регулювання агропромислового комплексу визначають низка об'єктивних чинників.

Тема 9. Капітал. Витрати виробництва.

План

  1.  Витрати виробництва, їхня сутність та класифікація.
  2.  Витрати в короткостроковому періоді.
  3.  Довгостроковий період у визначенні витрат.
  4.  Суть та види капіталу.
  5.  Кругооборот  і оборот промислового капіталу. Основний і оборотний капітал.

Питання перше. Витрати виробництва, їхня сутність та  класифікація

Будь яка фірма, незалежно від її правової форми, працює для того, щоб отримати прибуток. Для виготовлення кінцевої продукції, яку продадуть на ринку, вона купує різні фактори виробництва, або ресурси.

Витрати виробництва є вартістю ресурсів, залучених до виготовлення кінцевої продукції фірми.

В економічній науці виділяють економічні і бухгалтерські витрати.

Економічні витрати на навчання в університеті містять не лише плату за навчання, книги, олівці тощо, а й втрату доходу який міг заробити студент, якби він не навчався в університеті.

Економічні витрати – це платежі, які має робити фірма для отримання і використання всіх ресурсів. Вони складаються з двох частин: явних і неявних витрат.

Явні витрати (бухгалтерські, розрахункові, грошові) – це платежі за ресурси, які фірма купує на ринках ресурсів, оскільки сам виробник не може володіти всіма ресурсами (платежі за електроенергію, паливо, сировину, працю тощо).

Бухгалтерські витрати групують за економічними елементами та калькуляційними статтями.

Відповідно до економічного змісту витрати класифікуються наступним чином (економічні елементи):

1) матеріальні витрати;

2) витрати на оплату праці;

3) амортизація основних засобів;

4) відрахування на соціальні заходи;

5) інші витрати.

Групування витрат за економічними елементами використовують для складання кошторису витрат на виробництво.

Кошторис витрат – це плановий розрахунок витрат на всі потреби підприємства за певний проміжок часу (як правило, рік).

Класифікація витрат за калькуляційними статтями відображає склад витрат залежно від місця їх виникнення і виробничого призначення. Аналіз калькуляційних статей дає змогу виявити, за рахунок яких джерел можна реально скоротити витрати на одиницю продукції.

Калькулювання – це обчислення собівартості окремих видів продукції.

Приблизна номенклатура калькуляційних статей витрат для більшості підприємств різних галузей є така:

1) сировина і матеріали;

2) покупні комплектуючі вироби, напівфабрикати, роботи і послуги виробничого характеру сторонніх підприємств і організацій;

3) паливо і енергія для технологічних цілей;

4) основна заробітна плата виробничих робітників;

5) додаткова заробітна плата виробничих робітників;

6) відрахування на соціальні потреби виробничих робітників;

7) утримання і експлуатація машин і устаткування;

8) загальновиробничі витрати;

9) загальногосподарські витрати;

10) підготовка і освоєння виробництва;

11) позавиробничі витрати.

Фірма може володіти деякими ресурсами, які вона використовує у виробничому процесі. Це, наприклад, капітальні блага, управлінські навички власника фірми, частина або всі фінансові ресурси тощо. Оскільки ці ресурси є власністю виробника, то платежі за їх використання мають неявний характер, їх прямо не оплачують. Такі витрати називають неявними, або неоплачуваними.

Для визначення своїх економічних витрат фірма повинна обчислити у грошовому вираженні неявні витрати і додати їх до бухгалтерських витрат.

Економічні витрати поділяють на короткострокові та довгострокові, тобто витрати, що здійснюються відповідно в короткостроковому та довгостроковому періоді.

Питання друге. Витрати в короткостроковому періоді

Короткостроковий період – це проміжок часу, надто короткий для заміни виробничих потужностей підприємства, але достатній для зміни рівня використання наявного устаткування. У цьому періоді виробничі потужності підприємства незмінні. Проте обсяг продукції можна змінити.

У короткостроковому періоді виділяють постійні і змінні витрати.

Постійні витрати (FC) не залежать від обсягів виробництва. Вони існують навіть тоді, коли виробництво взагалі припиняється. Постійними витратами можуть бути видатки, пов’язані з виплатою орендної плати, відсотки за отриманий кредит, амортизація тощо.

Змінні витрати (VC) – це витрати, які змінюються зі зміною обсягів виробництва. До них належать витрати на оплату праці, сировини, матеріалів тощо. Зі збільшенням обсягу виробництва змінні витрати зростають і навпаки.

Загальні витрати (TC) – це сума постійних і змінних витрат:

TC=FC+VC                                             

На основі ТС можна визначити середні та граничні витрати, які є різновидами короткострокових витрат.

Середні витрати – це витрати на одиницю продукції.

Середні постійні витрати (AFC) – це постійні витрати поділені на обсяг виробництва (Q):

                                            

Середні змінні витрати (AVC) - змінні витрати поділені на обсяг виробництва:

                                           

Середні загальні витрати (АТС) – загальні витрати поділені на обсяг виробництва:

                                           

Середні загальні витрати часто називають вартістю одиниці продукції.

В короткостроковому періоді виділяють також граничні витрати.

Граничні витрати в короткостроковому періоді не залежать від постійних витрат. На їхній рівень впливають тільки змінні витрати або загальні витрати.

Граничні витрати (МС) – це додаткові витрати на виробництво додаткової одиниці продукції. Вони розраховуються як відношення приросту сукупних витрат () до приросту обсягів виробництва (). Тобто:

                                         

Граничні витрати показують, яких додаткових витрат коштувало виробнику виробництво додаткової одиниці продукції. Граничні витрати в короткостроковому періоді не залежать від постійних витрат. На їхній рівень впливають тільки змінні витрати. Отже, можна записати:

                                       

Постійні витрати (FC) графічно відображаються прямою горизонтальною лінією. Це пояснюється тим, що незалежно від змін обсягу виробництва (Q) значення постійних витрат є сталим. Збільшення обсягу виробництва впливає на збільшення змінних витрат. Однак між цими величинами немає прямопропорційної залежності. Крива VC має дві гілки зростання. На ранніх етапах виробництва рівень випуску продукції низький, змінні витрати зростають у спадному темпі в результаті зростання продуктивності змінного фактора, поки не буде досягнутий певний рівень виробництва Q. Перевершення цього рівня виробництва спричиняє зростання змінних витрат у зростаючому темпі в результаті зменшення продуктивності змінного фактора виробництва.

Криву загальних витрат ТС можна побудувати, додавши до кривої постійних витрат криву змінних витрат. Криві ТС і VC паралельні одна до одної. Відстань між ними по вертикалі для будь-якого рівня виробництва дорівнює значенню постійних витрат.

Криві короткострокових витрат виробництва

 

     С,   ТС = VС + FC

          витрати

 

                                                                                 змінні витрати

                                       VC

                           FC

       

 

     постійні витрати

             

0    Q/    Q,         обсяг виробництва

Рис. 9.1. Графічне відображення постійних, змінних та загальних витрат

Графік граничних витрат, середніх змінних та середніх загальних буде мати вигляд (рис. 9.2):

                                            МС

                                                                АТС

         С,                                                    

витрати                                     С                                                        

                                                           AVC

                                                                            

                                              В

             

                                            А

                                              Q,обсяг випуску

Рис.9.2. Графік МС, АVС, АТС

1)   в точці А граничні витрати мінімальні. Тобто після точки А при кожній наступній додатковій одиниці продукції величина додаткових сукупних витрат буде збільшуватися;

2)  криву МС перетинають криві середніх загальних витрат (АТС) і середніх змінних витрат (AVC) в точках їх найменшого (мінімального) значення;

3) в точці С, де АТС=МС значення середніх загальних витрат мінімальне, тобто фірма оптимізує виробництво з точки зору на мінімальні витрати.

Питання третє. Довгостроковий період у визначенні витрат

Довгостроковий період – це проміжок часу, достатньо тривалий для того, щоб фірма могла змінити обсяг усіх використовуваних ресурсів, у тому числі виробничих потужностей. У цьому періоді немає поділу на постійні та змінні витрати: усі витрати можуть змінюватися залежно від обсягу виробництва. В довгостроковому періоді найголовніша проблема – оптимізація розмірів підприємства. В даному періоді розрізняють три види витрат: довгострокові загальні, середні та граничні витрати.

При розширенні фірми відбудеться зміна загальних витрат. Як і в короткостроковому періоді, вони будуть спочатку зменшуватися за рахунок ефекту масштабу. Коли дія ефекту масштабу виробництва буде вичерпана, витрати досягнуть свого мінімального значення. Потім розпочнеться процес збільшення загальних витрат.

загальні                                                                                                      АТС 5

витрати      АТС 1                                   АТС 4

на одиницю                                        АТС 2

продукції                         В 1                         АТС3                      В 5

 В 2                               В 4    

                  В 3

                                            А 1             А 2          А 3            А 4         А 5                 Q

Рис. 9.3. Крива довгострокових середніх загальних витрат фірми (п’ять варіантів потужностей)

Ефект масштабу – загальні витрати на одиницю продукції до певного обсягу виробництва знижуються, досягаючи свого мінімального значення, а при подальшому розширенні виробництва, починають зростати.

На рис. 9.3 ординати А11, А22 і наступні виражають величину загальних витрат при нарощуванні виробничих потужностей фірми.

Неважко помітити, що середні загальні витрати мінімальні в третьому варіанті, а потім починають зростати.

Реальна динаміка валових витрат при збільшенні виробничих потужностей буде виражена кривою В1В2В3В4В5, яка являє собою ламану криву, кожний з елементів якої відповідає певному етапу нарощування потужностей фірми. Разом з тим, дана крива – це крива вибору фірми. Коли змінюється ситуація на ринку – необхідно приймати нове рішення: збільшувати або зменшувати потужності.

Основні напрямки зниження витрат у всіх сферах національної економіки:  1 – використання досягнень НТП;

2 – удосконалення організації виробництва і праці;

3 – державне регулювання економічних процесів.

Питання четверте. Суть та види капіталу.

Капітал в перекладі з латинської означає „головне майно”, „головна сума”. Капіталом можуть називати: обладнання, фабрику, талановитого інженера або менеджера. Аналіз визначення капіталу дозволяє зробити висновок, що між численними визначеннями немає принципової відмінності крім підходу Маркса. Маркс дає три визначення капіталу:

Капітал – вартість, що приносить додану вартість.

Капітал – це економічні відносини, які базуються на експлуатації найманої праці. Більшість економістів вважає, що капітал відображає відносини з приводу використання ресурсів і створення матеріальних благ.

Капітал – це вартість, що самозростає. Але насправді, вартість сама по собі не може зростати. Додану вартість може приносити використання капіталу.

У.Фішер визначає капітал як „ дисконтова ний потік доходу”. Це означає, що кожен елемент багатства, що дає регулярний дохід його власнику на протязі тривалого часу, можна розглядати як капітал. Вартість капіталу оцінюється шляхом дисконтування. Тобто певна сума грошей, якщо вона є капіталом, дає власнику через рік збільшену суму на величину відсотку.

ТВГ = МВГ / (1 + і)t,       

де: МВГ – майбутня вартість грошей;

ТВГ – теперішня вартість грошей.

Ставка позичкового відсотку являє собою ціну, що сплачується за використання грошей. Ставку розглядають як відсоток від кількості позичених грошей. Гроші не є економічним ресурсом. Однак, їх можна використовувати для придбання засобів виробництва. Таким чином, використовуючи грошовий капітал, підприємці отримують можливість користування реальними засобами виробництва, тобто вони інвестують.

Інвестування – це процес створення і поповнення запасу капіталу. Процес інвестування який залежить від ставки позичкового відсотку, так і від норми прибутку, який очікується в результаті інвестування. Гроші будуть інвестуватися в тому випадку, коли норма чистого прибутку, що очікується, буде дорівнювати або більше ніж ставка відсотку. Процес інвестування триває у часі і тому підприємцю важливо знати теперішню вартість грошей.

Питання п’яте. Кругооборот і оборот промислового капіталу. Основний і оборотний капітал.

Якщо процес виробництва на підприємстві відновлюється у зростаючих масштабах, то це буде розширене відтворення. Якщо виробництво на підприємстві має капіталістичну чи соціалістичну форму, то й відтворення матиме таку саму соціально-економічну форму.

Перша стадія кругообігу  має вигляд:

Г — Т (Рс + Зв).

Далі, використовуючи формулу кругообігу капіталу

Г —Т  ...В..ВТ'—Г'.

Капітал, що перебуває у виробничій формі, за характером обороту традиційно поділяють на основний і оборотний.

Основний капітал — це частина продуктивного капіталу, яка цілком і багаторазово бере участь у виробництві товару, переносить свою вартість (за принципом втрачених альтернативних можливостей) на новий продукт частинами (у міру зношення). До основного капіталу відносять ту частину авансованого капіталу, яка втілюється в засобах праці. Перенесена частина вартості основного капіталу створює амортизаційний фонд. При цьому слід запам'ятати два види зношування основного капіталу — фізичне і моральне, їх особливості і значення.

На відміну від основного капіталу, оборотний капітал являє собою ту частину продуктивного капіталу, вартість якої входить у створювані товари цілком і яка повністю повертається в грошовій формі після їх реалізації.

Функціонуючи за схемою Г—Т—Г', капітал безперервно повертається до своєї початкової форми, здійснюючи своєрідний рух по колу.

Реальний кругооборот промислового капіталу проходить три логічно послідовні стадії:

І — закупівля необхідних факторів виробництва (засобів виробництва (3В) та робочої сили (РС));

II — виробництво визначеної товарної маси;

III — продаж створеної товарної продукції.

Г – Т  

Кругооборот промислового капіталу — безперервний: рух капіталу по трьох стадіях із послідовною зміною форм та поверненням у свою початкову форму у збільшеному, як правило, розмірі.

Безперервний рух капіталу за логікою його кругообороту є оборотом капіталу.

Оборот капіталу — це безперервно повторюваний кругооборот капіталу, в результаті якого авансовані кошти повністю повертаються до своєї початкової форми.

У процесі обороту різні частини промислового капіталу

одночасно функціонують у грошовій, продуктивній і товарній формах капіталу — конкретніша категорія, ніж кругооборот. Його конкретизують пов'язані між собою кількісно-вартісне вираження авансованого капіталу і швидкість руху цього капіталу за часом.

Перший вимір швидкості обороту капіталу — відрізок часу, протягом якого до підприємця у вигляді виручки повертається вся грошова сума авансованого капіталу, що зросла на величину прибутку. Цей відрізок часу становить один оборот.

Другий вимір швидкості обороту капіталу — кількість обертів авансованого капіталу за рік. Цей вимір є похідним від першого і відображається формулою:

п =О/о,

де п — кількість оборотів авансованого капіталу за рік; О — рік (12 місяців); о — тривалість одного обороту.

Оборот капіталу характеризується безперервною циклічністю. У процесі його руху генерується дохід та відбувається зростання авансованої вартості.

Окремі частини промислового капіталу, представлені його особливими матеріально-речовими елементами, обертаються з різною швидкістю.

Засоби праці (будови, споруди, верстати, машини, обладнання) функціонують від кількох років до кількох десятків років. Вони становлять матеріально-технічну основу підприємств і послідовно беруть участь у багатьох виробничо-технологічних циклах.

Комплексна характеристика матеріально-технічної бази і засобів виробництва, рівня його розвитку складає виробничий потенціал підприємства. Він показує здатність виробляти продукцію певних видів, обсягу і якості.

Виробничий потенціал підприємства відображається виробничими фондами підприємства.

Виробничі фонди

 Основні фонди   Оборотні фонди

 (засоби праці або  (предмети праці)

 основний капітал)

Оборотні виробничі фонди – це частина виробничих фондів у вигляді певної сукупності предметів праці, елементи яких, цілком споживаються у кожному виробничому циклі, змінюють або повністю втрачають свою натуральну форму і переносять всю свою вартість на вартість вироблюваної продукції (виробничі запаси, напівфабрикати, залишки готової продукції).

Основні виробничі фонди – це частина засобів виробництва, що бере участь у процесі виробництва; зберігає протягом тривалого часу натуральну форму і лише поступово, по мірі зношування переносить свою вартість, на вартість готового виробу.

Основний капітал протягом свого тривалого функціонування зазнає фізичного і економічного спрацювання (фізичний знос), а також техніко-економічного старіння (моральний знос).

Фізичний знос основних фондів – це втрачання ними своїх первинних техніко-економічних якостей, тобто споживної вартості, що призводить до поступового зменшення їх реальної вартості – економічного спрацювання.

Моральний знос основних фондів – це втрачання засобами праці своєї споживної вартості внаслідок удосконалення застосовуваних та створення нових засобів виробництва, впровадження принципово нової технології.

Необхідною умовою відновлення засобів праці є їх відшкодування у вартісній формі, яке здійснюється через амортизацію.

Амортизація – це процес перенесення авансованої раніше вартості всіх видів засобів праці на вартість продукції з метою їх повного відшкодування.

Для відшкодування вартості зношеної частини основних фондів підприємство здійснює амортизаційні відрахування, тобто встановлює певну грошову компенсацію відповідно до розмірів спрацювання й старіння.

Норма амортизації – це встановлений розмір амортизаційних відрахувань на повне відновлення основних фондів за певний період часу по конкретному їх виду, який виражений у відсотках до їх балансової вартості.

      

де ВП – балансова вартість основних фондів.

Література

Основна: 3,5,6,15,16,18.

Додаткова: 1, 20, 33, 38.

                      

Тема 10. Конкуренція і монополія в ринковій економіці

План

  1.  Види ринкових структур.
  2.  Конкуренція як економічна категорія. Умови виникнення конкуренції. Внутрішньогалузева і міжгалузева, цінова і нецінова конкуренція.
  3.  Суть та види монополій.

Питання перше. Види ринкових структур

Види ринкових структур відображені на рис. 10.1

Рис. 10.1. Класифікація ринкових структур

Досконала конкуренція передбачає, що ринок складається з великої кількості конкурентів (виробників, продавців). Вони пропонують покупцям товар з однаковими якісними параметрами або ж цілком ідентичні товари. Причому частка кожного з них настільки мала, що практично ніхто не може впливати на ціну ринку.

На практиці вважаються досконалими конкурентами фірми, що діють у сільському господарстві, в рибній промисловості, в деяких галузях текстильної промисловості, на ринках зерна, олії, цукру. Ціна на даних ринках формується під впливом попиту та пропозиції.

Для монополістичної конкуренції притаманні наступні риси:

- наявність на ринку багатьох покупців і продавців (від 10 до 100);

- покупці та продавці мають досконалу інформацію про ціни на ринку і характеристики товарів;

- вступ на ринок і вихід з нього вільний;

- товари, що обертаються на цьому ринку, з точки зору покупця, в кожного продавця різні, з різними споживчими властивостями.

Відмінність між ринками з досконалою і монополістичною конкуренцією полягає в тому, що на першому продукція ідентична, а на другому – диференційована.

Приклади ринків з монополістичною конкуренцією: ринки роздрібної торгівлі, громадське харчування, виробництво товарів широкого вжитку, побутової техніки.

Олігополія – це тип ринкової структури, коли декілька великих фірм монополізують виробництво та збут основної мас продукції і ведуть між собою нецінову конкуренцію. В олігополії ціноутворення залежить від дій конкуруючих фірм. За таких умов кожне підприємство розробляє цінову політику не тільки відносно покупців, а зважаючи також на можливі дії інших конкурентів.

Дуополія – це тип ринкової структури, при якій існує тільки два постачальники певного товару і між ними повністю відсутні монополістичні угоди при ціни, ринки збуту та інше.

Здатність підприємства до виживання характеризує коефіцієнт конкурентоспроможності фірми (ККФ), який виражає відношення між ринковою вартістю та витратами виробництва:

                                   

         де Р – ціна;

FC – постійні витрати;

VC – змінні витрати.

ККФ має бути більшим одиниці. Якщо ККФ=1 – підприємство працює без прибутку. Чим більше коефіцієнт перевищує одиницю, тим успішніше діє суб’єкт конкуренції, тим міцніша його позиція на ринку.

Питання друге. Конкуренція як економічна категорія. Умови виникнення конкуренції. Внутрішньогалузева і міжгалузева, цінова і нецінова конкуренція

Конкуренція означає економічне суперництво між відокремленими виробниками продукції, робіт, послуг щодо задоволення інтересів, пов’язаних з продажем продукції, виконанням робіт, наданням послуг одним і тим самим споживачам.

Основне завдання конкуренції – завоювати ринок у боротьбі за споживача, перемогти своїх конкурентів, забезпечити одержання сталого прибутку.

Умови виникнення конкуренції:

1)  наявність на ринку великої кількості виробників будь-якого товару або ресурсу. Якщо виробництво зосереджене у руках одного власника, як в умовах адміністративно-командної системи, коли при створенні багатьох видів продукції домінував один виробник – держава, тоді утворюється монополія, яка по суті заперечує конкуренцію;

2) свобода виробників щодо вибору господарської діяльності. Кожний повинен мати можливість визначити не тільки що виробляти, а й регулювати якість та обсяг продукції;

3) відповідність між попитом і пропозицією; інакше, якщо, припустимо, попит перевищує пропозицію, то покупець обмежений у виборі продукції;

4) наявність ринку засобів виробництва. У конкурентній боротьбі велике значення має встановлення високої норми прибутку, яка є орієнтиром у виборі господарської діяльності. Проте вибір діяльності показує тільки можливість виробництва. Для того щоб ця можливість перетворилася на дійсність, потрібно, маючи грошовий капітал, перетворити його на засоби виробництва.

Конкуренція має як позитивні так і негативні риси. Негативні риси конкуренції полягають у тому, що дрібні виробники витісняються великим капіталом (одні розоряються, інші збагачуються); посилюється соціальне і майнове розшарування населення, зростає безробіття, посилюється інфляція.

Позитивні риси конкуренції:

- вона є рушійною силою економіки; в умовах конкуренції перемагає той, хто створює якісну продукцію при найменших витратах виробництва завдяки використанню науково-технічних досягнень, передової організації праці;

- стимулює економію матеріальних, трудових і фінансових ресурсів, спонукає постійно оновлювати асортимент продукції, що випускається, стежити за досягненнями НТП і швидко впроваджувати їх у виробництво.

Еволюційний шлях розвитку конкуренції

Конкуренція була властива рабовласницькій та феодальній епохам. Її зародження та виникнення історично відносять до появи товарного виробництва. Для ринкового господарства XVIII ст. була характерна вільна конкуренція.

На рубежі XIX ст. і XX ст. конкуренція в усіх країнах діяла як одна з динамічних сил економічного прогресу. Протягом XX ст. у найрозвинутіших країнах світу було запроваджено механізм регулювання конкуренції, тобто встановлені “правила гри”: коли підприємства та фірми намагаються запровадити нові принципи суперництва, то при цьому вони керуються кон’юнктурою ринку, а не силою витісняють один одного.

Функції конкуренції

1  –  функція контролю – конкуренція обмежує і контролює економічну силу кожного підприємства. Наприклад, підприємець може призначити високу ціну, та конкуренція надає покупцеві можливість вибирати серед декількох продавців. Чим досконаліша конкуренція, тим справидливіша ціна;

2 – функція розподілу – конкуренція розподіляє прибуток серед підприємств і домашніх господарств відповідно до їхнього ефективного внеску в створення суспільного продукту;

3   –   функція мотивації – полягає в наступному:

- підприємства, що пропонують кращу за якістю продукцію або виготовляють її з меншими виробничими витратами отримують винагороду у вигляді прибутку;

- підприємства, що не реагують на уподобання клієнтів або порушують правила конкуренції зі своїми суперниками на ринку, отримують нижчі прибутки або взагалі банкрутують;

4  –  функція регулювання – для того щоб перемогти у конкурентній боротьбі, підприємець повинен виготовляти товар, якому надає перевагу споживач. Виходячи з цього, під впливом ціни капітали спрямовують в ті галузі, де можливий вищий прибуток.

На основі вище перерахованих основних функцій конкуренції можна сформувати похідні функції конкуренції:

- підвищення продуктивності праці;

- формування механізму вибору найефективніших рішень;

- розвиток виробничих сил і відносин;

- інтенсифікація товарообмінних процесів;

- регулювання співвідношення попиту і пропозиції;

- встановлення рівноважної ринкової ціни;

- перелив капіталу між галузями;

- покращення якості товарів та розширення їх асортименту;

- сприяння впровадженню та вибору нововведень;

- підвищення ефективності виробництва.

Для економік, що розвиваються (перехідних економік) до похідних функцій конкуренції також можна віднести:

1) прискорення демонополізації економіки;

2) створення умов для вільного вибору діяльності усіма учасниками ринку;

3) зростання ділової активності суб’єктів ринку;

4) посилення інтеграції в малому та середньому бізнесі.

Внутрішньогалузева конкуренція – це конкуренція між товаровиробниками, що діють в одній галузі народного господарства. Через різний рівень техніки, організації виробництва, продуктивності та інтенсивності праці тощо у кожного з них встановлюється індивідуальна вартість виробництва певного товару.

Міжгалузева конкуренція – це конкуренція між товаровиробниками, які діють у різних галузях народного господарства.

Залежно від різних умов виробництва в галузях підприємці за однакових витрат капіталу одержують неоднакову масу продукту. Тому в епоху вільної конкуренції ті товаровиробники, які отримали меншу кількість прибутку, намагалися вкладати свої капітали в галузі, де він вищий. Якщо це відбулося, то пропозиція товарів у малоприбуткових галузях зменшувалася (що згодом зумовлювало зростання попиту на них), а у високоприбуткових – збільшувалася пропозиція і зменшувався попит. Внаслідок цього ринкові ціни на товари, виготовлені в галузях, куди переливаються нові капітали, знижуються, а в інших (звідки капітали відливають) – зростають і стають вищими від ринкової вартості. Коли рівень прибутків у різних галузях вирівнюється, переливання капіталів припиняється, і в кожній галузі на однаковий капітал отримується однаковий середній прибуток.

Міжнародна конкуренція – це конкуренція виробників на світовому ринку, яка поєднує внутрішньогалузеву і міжгалузеву конкуренцію. Міжнародна конкуренція сприяє збалансованому розвиткові світового ринку, переливу капіталу не тільки між сферами виробництва, а й між різними державами.

Основними методами конкуренції є підвищення якості продукції, зниження цін (“війна цін”), реклама, до- і післяреалізаційне обслуговування, створення нових товарів і послуг із використанням досягнень НТР.

Конкуренція поділяється на цінову і нецінову конкуренцію.

Цінова конкуренція означає, що головним методом боротьби проти конкурентів є ціна. У такій боротьбі перемагає той, хто домагається нижчої, ніж ринкова ціна, вартості своєї продукції. Це, по суті, боротьба за скорочення витрат виробництва завдяки використанню досягнень НТП, наукової організації праці, підвищенню її продуктивності.

Нецінова конкуренція пов’язана зі стратегією боротьби, спрямованої не на зміну цін, а на створення зовнішніх умов, які поліпшують реалізацію продукції.

Методи нецінової конкуренції: покращення якості продукції, використання реклами.

Питання третє.  Суть та види монополій

Монополізація – економічний результат концентрації та централізації виробництва і капіталу.

Концентрація виробництва – це зосередження засобів виробництва, працівників і обсягів виробництва на великих підприємствах.

Централізація капіталу – це збільшення розмірів капіталу внаслідок об’єднання або злиття раніше самостійних капіталів (наприклад, утворення акціонерних компаній).

Монополія – це полярна відмінність від досконалої конкуренції. На такому ринку, як правило, один продавець товару, який використовуючи монопольну владу може одноосібно диктувати рівень цін і обсяг виробництва продукції.

Монополії характерні такі риси:

- один продавець займає весь ринок;

- продукція продавця є унікальною (не існує подібних товарів, на які б могли перейти споживачі);

- існують значні бар’єри, що перешкоджають появі інших фірм на ринку, а вихід з ринку також ускладнений (бар’єри входу до галузі – високе мито, значні транспортні витрати, високий рівень капіталомісткості; вихідні бар’єри – необхідність відшкодування вкладених великих інвестицій; небажання втратити свій імідж; великі затрати на ліквідацію підприємства; протест постачальників, споживачів).

На практиці існують такі види монополій:

1) адміністративна (закрита) монополія – це галузь, яка захищена від конкуренції за допомогою юридичних обмежень (наприклад, патентний захист, інститут авторських прав);

2) природна монополія відображає ситуацію, коли попит на даний товар (послугу) найкраще задовольняється однією фірмою. У цьому випадку розподіл випуску між двома і більшою кількістю фірм призведе до того, що масштаби кожної будуть неефективно малі. Тут конкуренція неможлива або небажана (наприклад: зв’язок, трубопровідний транспорт);

3) економічна (відкрита) монополія – це економічне явище, при цьому фірма на деякий період стає єдиним постачальником певного товару, не володіючи при цьому ніяким спеціальним захистом від конкуренції. До цього ведуть два шляхи:

- успішний розвиток підприємства, постійне зростання його масштабів шляхом концентрації капіталу;

- базується на процесах централізації капіталу, тобто на добровільному об’єднанні або поглинанні переможцями банкрутів;

Монополія має ряд переваг і недоліків.

Переваги зумовлені можливостями “великої” справи, потужної матеріально-технічної бази. Головними перевагами монополії є: а) концентрація значної частини науково-технічних розробок, патентів, нових технологій; б) вона сприяє економії та витратах факторів виробництва, забезпечує споживачів дешевою і якісною продукцією; в) найвища ефективність виробництва при найменших витратах.

Недоліком монополії є можливість встановлення монопольних цін, що значно відхиляються від ринкових, створюючи додаткові прибутки монополістам. Покупці змушені купувати товари за цінами вищими ніж за умов конкурентного середовища. Монополія веде до гальмування НТП. Послабивши натиск конкуренції монополія створює економічні передумови для стримування впровадження у виробництво технічних новинок, сповільнення нововведень.

Література

     Основна: 3, 6,7,9,11,14,15,16, 18,20.

     Додаткова: 28,37.

Тема 11. Основні макроекономічні показники результативності         національної економіки

План

  1.  Суть системи національних рахунків. Методи обчислення  ВНП, ВВП.
  2.  Розрахунок ЧНП, НД, ОсД та ДКВ.
  3.  Номінальні та реальні макроекономічні показники.

Питання перше. Суть системи національних рахунків. Методи обчислення  ВНП, ВВП

Найбільш прийнятною для розрахунку основних макроекономічних показників за сучасних ринкових  умов є система національних рахунків (СНР).

СНР – це комплекс взаємопов’язаних статистичних показників, поданих у вигляді певних рахунків і таблиць. СНР розглядає економіку країни як єдине ціле. Вона не відокремлює сферу матеріального виробництва і невиробничу сферу одну від одної. Тим самим забезпечується узагальнююча характеристика діяльності всього народного господарства для різноманітних господарських одиниць, що функціонують в усіх секторах і на всіх рівнях економіки.

Головним макроекономічним показником у СНР є валовий національний продукт (ВНП), який характеризує , по-перше, сукупний доход усіх громадян країни, а, по-друге, загальний обсяг витрат на придбання вироблених товарів і послуг. Він виступає кінцевим підсумком діяльності національної економіки.

ВНП визначається як сукупна ринкова вартість усього обсягу кінцевого виробництва товарів і послуг в економіці за один рік незалежно від того, продані вони чи витрачені на збільшення запасів. У зв’язку з тим, що більшість продуктів перш ніж потрапити на ринок проходить кілька виробничих стадій, тому окремі частини й компоненти цих продуктів купуються і продаються кілька разів. Щоб уникнути багаторазового обліку (або подвійного рахунку) окремих частин продукту при визначенні ВНП, враховується тільки ринкова вартість кінцевих продуктів.

Кінцеві продукти - це товари і послуги, що купуються для кінцевого використання, а не для перепродажу чи обробки й переробки.

Додана вартість – це ринкова ціна обсягу продукції, виробленої фірмами, за винятком вартості спожитої сировини і матеріалів, куплених ними у постачальників:

                                      ДВ=В– МВ,                                                              

   де       ДВ   –   додана вартість (грн.);

                       В    –   виручка  від реалізації продукції (грн.);

              МВ – матеріальні витрати на виробництво і реалізацію продукції (грн.).

В економічній практиці використовують три методи розрахунку ВНП:

  1.  виробничий метод Згідно цього ВНП обчислюється як сума доданих вартостей всіх галузей економіки, тобто за місцем їх створення;
    1.  розрахунок ВНП за витратами. В даному випадку ВНП вимірюється як сума всіх витрат, пов’язаних зі створенням кінцевого продукту:

                                   ВНП=СВ+ ВІ + ДВ + ЧЕ,                                        

   де        СВ  –  споживчі витрати;

                ВІ   –  валові  інвестиції;

                ДВ  – державні витрати;

                ЧЕ  – чистий експорт.

Споживчі витрати  (СВ) –це витрати домашніх господарств, які пов’язані із закупівлею предметів споживання довгострокового використання, товарів поточного споживання і сплатою послуг.

Валові  інвестиції (ВІ) складаються з:

  •  інвестиції на заміщення капіталу, який був зношений у процесі виробництва протягом року (амортизація);
  •  чистих інвестицій (чистого приросту обсягів основного капіталу). За натуральною формою це: будівництво, машини і устаткування, зміни в запасах, житлове будівництво та ін.

Державні витрати (ДВ) об’єднують усі витрати держави, які йдуть безпосередньо на виробництво товарів та послуг (причому державні трансферти не включаються у ВНП, тому що вони не відображають зростання поточного виробництва).

Чистий експорт  (ЧЕ) – це різниця між обсягами експорту та імпорту.

  1.  розрахунок ВНП за доходами :

                                 ВНП=ЗП+ Р + Пр + П + А + НП,                           

де     ЗП  – заробітна плата(це грошова винагорода за працю робітників і службовців, яка включає додаткові виплати на соціальне забезпечення, соціальне страхування, виплати приватних пенсійних фондів);

           Р – рентні платежі (рентні доходи, які отримують домашні господарства за здані в оренду землі, приміщення, житло та ін.);

          Пр  – проценти (дохід від грошового капіталу);

          П    – прибуток, який отримують власники одноосібних господарств, товариств та корпорацій (він включає податок на прибуток, дивіденди, нерозподілений прибуток корпорацій);

          А    – амортизація;

          НП – непрямі податки (акцизи, мито, ПДВ).

Валовий внутрішній продукт (ВВП) – характеризує кінцеві підсумки діяльності, так званої, внутрішньої економіки країни.

               ВВП = ВНП – ЧЕ;   

               ВНП = ВВП + чисті доходи із-за кордону. 

Питання друге. Розрахунок ЧНП, НД, ОсД та ДКВ

Крім показника  ВНП і ВВП, що характеризує  річний  випуск продукції і послуг в економіці, в СНР є ряд взаємопов’язаних показників, які можуть бути розраховані на основі ВНП. До таких показників слід віднести ЧНП, НД, особистий доход і доход після сплати податків (використаний доход).

Чистий національний продукт (ЧНП) представляє собою ВНП, з якого вилучена вартість засобів виробництва, зношених у процесі виготовлення продукції (амортизаційні відраховування).

ЧНП = ВНП – А = СВ + ЧІ + ДВ + ЧЕ = ЗП + Р + Пр + П + НП   

де    ЧІ чисті інвестиції (валові приватні інвестиції – амортизація).

Національний доход  відображає сукупність доходів, що отримують домашні господарства. НД – це доход, який визначається шляхом вилучення з вартості чистого національного продукту непрямих податків:

НД = ЧНП – НП= ЗП+Р+Пр+П   

Використаний НД становить сукупність фондів споживання і нагромадження.

Особистий доход (ОсД) – це доход, отриманий приватними особами. Він розподіляється на споживання, заощадження і виплату податків.

                   

Урядові трансфертні платежі це державні виплати індивідам, які не обумовлюються безпосередньо їхньою участю в суспільному виробництві. До них належать допомога по безробіттю і пенсії.

Використаний доход (дохід кінцевого використання). Його розраховують шляхом вилучення з особистого доходу індивідуальних податків.

Питання третє. Номінальні та реальні макроекономічні показники

ВНП різних років може бути зіставлений для визначення фізичних обсягів національного виробництва тільки за умови, що ціни були незмінними. Але насправді ціни з року в рік, як правило, змінюються: зростають або знижуються. Це означає, що на величину ВНП впливають зміни як фізичних обсягів національного виробництва, так і цін. З метою врахування цінового фактора в макроекономічних розрахунках обчислюють два види ВНП: номінальний і реальний.

Номінальний ВНП відображає обсяг виробництва у ринкових цінах, що склалися на момент створення цього обсягу продукції, й обчислений у національній валюті за її поточним курсом.

Реальний ВНП  визначається за незмінними (базисними) цінами. Реальний ВНП відображає вартість загального обсягу виробництва у різні роки за умови незмінного рівня цін, починаючи з базового року. Таким чином, реальний ВНП показує ринкову вартість обсягу продукції кожного року, яка визначена у постійних цінах базового року й обчислена у національній валюті за її незмінним курсом.

Відношення номінального ВНП до реального ВНП характеризує дефлятор ВНП (індекс цін):

де   РП,Б -  ціни, відповідно в поточному і базисному періодах;

  QП,Б – обсяг виробництва в поточному і базисному періоді.

Більш точнішим показником, який показує динаміку фізичного обсягу виготовленого продукту є реальний ВНП.

Література

Основна: 3,5,6,7,13,16,18,19.

Додаткова: 14,21,28. 

Тема 12. Циклічність економічного розвитку та економічне зростання.

План

  1.  Суть, типи та фактори економічного зростання.
  2.  Циклічність економічного розвитку. Економічні характеристики циклів.
  3.  Особливості сучасних економічних циклів. Антициклічна політика держави.

Питання перше. Суть, типи та фактори економічного зростання

Економічне зростання – це розвиток національної економіки протягом певного періоду, котрий вимірюється абсолютним приростом чи темпами приросту ВВП й НД в цілому або темпами приросту цих показників у розрахунку на душу населення. На рис. 12.1 відображено основні типи і фактори економічного зростання.

Рис. 12.1 Типи економічного зростання

Екстенсивний тип економічного зростання  досягнення завдяки  кількісному приросту факторів виробництва за їхнього технічного рівня. У таких умовах обсяг національного продукту зростає за рахунок кількісного збільшення обсягів праці (чисельності працівників, збільшення тривалості робочого часу), залучення у виробництво нових джерел сировини, палива енергії, використання додаткових земельних плац ( при незмінній віддачі природних ресурсів), а також на основі незмінної ефективності використання засобів праці. Інтенсивний тип економічного зростання характеризується  зростанням обсягу ВВП за рахунок удосконалення факторів виробництва та ефективного їх використання. Він здійснюється  на базі технічного й технологічного вдосконалення виробництва, якісних змін у кваліфікації робочої сили, економії природних ресурсів тощо.

Виділяють також третій тип  економічного зростання – реальний та змішаний. Його  притаманне збільшення обсягів ВВП  як завдяки залученню більшої кількості факторів виробництва, так і за рахунок удосконалення техніки, технології, організації виробництва.

Факторами економічного зростання називають явища та процеси, які впливають на обсяги реального виробництва і якість продукції.

1. Прямі фактори безпосередньо впливають на економічне зростання. До них належать:

  •  удосконалення технології та організації виробництва;
  •  збільшення кількості та поліпшення якості природних ресурсів, зростання чисельності й професіоналізму трудових ресурсів;
  •  збільшення обсягу і поліпшення якісного складу основного капіталу;
  •  розвиток підприємства.

2. Непрямі фактори – впливають на можливість реалізації потенціалу прямих факторів. До них відносяться: рівень цін на виробничі  ресурси, рівень податків, норма позичкового відсотка ступінь монополізації ринку.

Питання друге. Циклічність економічного розвитку. Економічні характеристики циклів

Економіка, як і будь-яка інша система, розвивається не рівномірно, хвилеподібно. Така форма руху пояснюється  значною мірою законом спадної граничної продукції всіх факторів виробництва.

Проблема виявлення періодичності коливань в економіці та причини, що їх зумовлюють, не залишало байдужим жодного з провідних економістів ХІХ – ХХ ст.. розглянемо деякі з теорії циклів.

Монетарна теорія пояснює цикли розширення і згортання банківського кредиту. Збільшення пропозиції грошей і прискорення швидкості їхнього обороту стимулює сукупний попит, а він, у свою чергу, зумовлює розвиток  обсягів національного виробництва, обсягів реалізації та зростання цін, і навпаки, зростання кредиту (пропозиції грошей) спричиняє протилежну тенденцію – зменшення обсягів виробництва тощо. Фаза піднесення стимулюється  розширенням кредиту і триває до того часу, поки обсяги кредиту не скоротилися. Інструментом впливу на розширення (згортання) банківського кредиту є відсоткова ставка. Якщо відсоткова ставка низька – попит на гроші зростає, кредит розширюється і навпаки.

Розширення кредиту не може бути обмеженим. Щоб уникнути бурхливого розвитку інфляції, банки мусять підвищувати відсоткову ставку. Розширення кредиту припиняється, економіка переходить до низхідної фази. Щоб забезпечити рух по висхідній, на думку прихильників даної теорії, достатньо вдатися до кредитної експансії.

Інноваційна теорія (Й.Шумпетер, Е.Хансек) пояснюють цикли використання у виробництві важливих нововведень, таких як, залізниці, авіаційні лінії, сучасні системи сукупного зв’язку тощо. Вона акцентує увагу на величезному визначенні технічних змін, нововведень та відкриттів.

Теорія недоспоживання вбачає причину криз у надмірному заощадженні доходів. Якщо заощадження не перетворяться на інвестиції, то збільшення їх спричинятиме скорочення споживання. Частина споживчих товарів не буде реалізована, зменшення доходів тих, хто виробляє предмети споживання, призведе до скорочення попиту на засоби виробництва для  виготовлення предметів споживання і, відповідно, доходів тих, хто ці засоби виробництва виробляє. Останні зменшать попит на засоби виробництва, що використовуються для виготовлення засобів виробництва  задля створення предметів споживання. Прихильники цієї теорії вважають, що стабільність на ринку споживчих товарів є запорукою без кризового розвитку.

Класифікація економічних циклів за тривалістю

  1.  короткі цикли пов’язані з порушенням та встановленням рівноваги на споживчому ринку. Причиною їх є зміни у сфері кредиту, тому вони й проявляються з періодичністю 3 роки і 4 місяці (за дослідженнями Джозефа Кітчини  та Уеслі Мітчела);
  2.  середні цикли, їх ще називають циклами Жеглера (за ім’ям  французького вченого економіста, який досліджував середні цикли у другій половині ХІ ст.). Вони повторюються з періодичністю 8-10 років, причину яких вчені пов’язують з періодичністю оновлення основного капіталу.
  3.  довгі хвилі (великі цикли) пов’язані зі зміною базових технологій, джерел енергії та об’єктів  інфраструктури.

Середні цикли( промислові) є базисними в економічному розвитку. Матеріальною основою промислового циклу, згідно з марксисткою теорією, є періодичне оновлення основного капіталу. Періодичність циклів таким чином, визначається періодом оновлення основного капіталу. Чим швидше воно відбувається, тим частіше відбуваються кризи. У період, описаний К. Марксом, оновлення основного капіталу здійснюється з періодичністю 10-11 років. Такою була і періодичність середніх (промислових) циклів.

Класична схема циклів об’єднує чотири фази: криза депресія, пожвавлення, піднесення (рис.12.2).

Рис.12.2 Схема ділового циклу.

Ознаки „економічної кризи” – перевиробництво товарів стосовно платоспроможного попиту на них; значне скорочення обсягів виробництва; падіння цін; дефіцит вільних грошових коштів, необхідних для платежів; банкрутство підприємців; зростання безробіття; зниження рівня заробітної плати; склад рівня прибутку; дезорганізація кредитної системи.

Ознаки депресії – застій виробництва, низький рівень цін, незначний обсяг торгівлі; невисока ставка позичкового відсотка.

Ознаки “пожвавлення” – розширення обсягів виробництва кризового рівня; зростання цін, підвищення прибутку; зростання зайнятості; пожвавлення торгівлі.

Ознаки “піднесення” – перевищення максимального обсягу виробництва до кризового рівня; швидке зростання зайнятості; підвищення заробітної плати й інших видів доходів; розширення пропозиції, яка з часом перевищує попит і готує нову кризу.

Середні цикли, а також кризи, які в них проявляються, досить часто спричиняються короткими циклами.

Матеріальною основою малих циклів є процеси, які відбуваються у грошовій сфері, а також у сфері товарів тривалого користування (цінні папери, нерухомість). Короткі цикли характеризуються особливою гостротою та інтенсивністю, що часте, але не завжди накладається на кризу виробництва. 

Теорія “довгих хвиль”

Найбільш визначальними або епохальними вважаються довгострокові циклічні коливання, які в перше були виявлені англійськими економістом У.С.Джевонсоном (1879 р.). Вперше наукову теорію довгих хвиль розробив російський вчений Микола Кондратьєв та  Йозеф Шумпетер у 20-х роках ХХ ст. За Кондратьєвим довгі  цикли безпосередньо пов’язані із циклічністю розвитку виробничих сил. За Шумпетером  довгі хвилі визначаються змінами у технологіях виробництва, а також змінами інноваційної активності підприємців.

Матеріальну основу довгих хвиль становить структурне оновлення технологічного способу виробництва.

Воно може переходити двома шляхами: еволюційним (вдосконалення) і революційним (докорінна зміна техніки і технології).

Низхідна фаза великого циклу – це період змін базових технологій і технологічних структур тривалістю 20-25 років.

Упродовж цієї фази відбуваються економічні кризи малих і середніх циклів. Одна з таких криз неодмінно призводить до технічних нововведень. На цей час також припадає найбільше навантаження у вимірі перебудови економічної структури суспільства адекватно технологічному оновленню виробництва.

Висхідна фаза великого циклу – це період тривалого піднесення економічного та науково – технічного розвитку суспільства, який триває 25 –30 років. Протягом такого проміжку часу можливі також циклічні кризи, пов’язані з оновленням основного капіталу, характерне масове поширення нових технологій, зародження і розвиток нових галузей економіки.

До тепер в світовій ринковій економіці відбулося чотири великих економічних цикли:

І – це демонополістичне  виробництво, яке впроваджується після промислового перевороту, який пройшов вкінці ХVІІ на початку ХІХ ст. (вплив вільної конкуренції);

ІІ – середина ХІХ ст. - це монополістичне  виробництво, яке проявляється згортанням конкурентної боротьби і поширенням впливу монополій;

ІІІ – період державного монопольного  виробництва, який розпочався в 30-х роках ХХ ст., і характеризується підвищенням ролі держави в економічних процесах, а також монопольного впливу на економіку;

ІVдруга половина 70-х років ХХ ст. – транснаціональний період, він характеризується докорінною зміною технологій, а також інтернаціоналіза-

цією структури виробництва.

Питання третє. Особливості сучасних економічних циклів. Анти циклічна політика держави

Сучасні економічні цикли істотно відрізняються від циклів кінця ХІХ – першої половини ХХ ст.

  •  зменшилось тривалість промислового економічного циклу;
  •  змінилися амплітуда коливань економічного циклу: фаза економічного спаду стала коротша, а фаза піднесення – триваліша. Відсутня фаза депресії, хоча якщо спад дуже глибокий і тривалий, то фазу рецесії називають депресією.
  •  зникло чітке розмежування між пожвавленням та піднесенням. Ці фази об’єднуються в одну, яку називають розширенням виробництва. Виділяються верхня (бум) та нижня (спад) точки ділового циклу.
  •  змінилися й економічні показники у фазах циклу.

Це пов’язано з тим, що на сучасний цикл суттєвий вплив здійснюють ряд факторів:

  1.  швидкоплинний розвиток НТР спричиняє потребу і робить можливим частіше оновлення основного капіталу внаслідок чого повторюваність криз стає частішою;
  2.  інтернаціоналізація виробництва, поглиблення науково-технічного співробітництва, глобалізація економіки та розвиток НТП зумовлюють синхронізацію економічних циклів у різних країнах та регіонах світу;
  3.  перевиробництво супроводжується не тільки зростанням безробіття, а й підвищенням цін та інфляцією – стагфляцією. Це пояснюється монопольним ціноутворенням та надмірними державними витратами, які покриваються додатковою грошовою емісією, що порушує нормальний грошовий обіг;
  4.  більшість держав світу проводить антициклічну політику, спрямовану на згладжування коливань в економіці. Існують два типи заходів держави: політика стримування і політика експансії. Усі ці заходи пов’язані з регулюванням сукупного попиту і впливом на величину витрат, що здійснюються економічними агентами.

Антициклічна політика спрямована на  згладження коливань в економіці. Найчастіше виділяють два типи заходів держави, спрямованих на подолання  циклічних коливань: політика стримування і політика експансії.

Політика стримування - це заходи держави, спрямовані на обмеження сукупного попиту. Вони застосовуються в тому разі, коли економіка перебуває у фазі піднесення. У цей час в економіці відбувається  зростання попиту, і виробники прагнуть розширити виробництво. Але це розширення має свої межі виникнення інфляційний вибух. Для запобігання цьому  держава використовує підвищення ставок оподаткування, скорочення державних витрат, тощо.

Політика експансії – це заходи держави, спрямовані на розширення сукупного попиту, які  використовуються тоді, коли економіка перебуває у фазі спаду. Збільшуючи обсяги сукупних витрат, держава прагне підвищити рівень ділової активності. Політика експансії створює передумови  для подальшої кризи й переходу економіки у фазу пожвавлення та зростання.

Але циклічність економічного розвитку має не лише недоліки, але і певні переваги. Оскільки криза справляє оздоровчий вплив на економіку, зумовлюючи ліквідацію тих підприємств, які задовольняли штучно створений попит.

Вона стимулює технічне оновлення виробництва, позбавлення від застарілих форм організації виробництва, посилює дух конкуренції та активізує економічне життя суспільства.

Література

Основна: 1,2,3,4,5,7,9,10,11,12,15,16.

Додаткова: 5,14,22.

Тема 13. Макроекономічний аналіз

План

  1.  Сукупний попит та сукупна пропозиція. Макроекономічна рівновага.
    1.  Споживання та заощадження.
    2.  Інвестиції. Фактори інвестиційного попиту.
    3.  Поняття та модель мультиплікатора.

Питання перше.  Сукупний попит та сукупна пропозиція. Макроекономічна рівновага

Сукупний попит D) – це реальний обсяг національного виробництва, який споживачі, підприємства та держава готові придбати за будь-якого рівня цін. Сукупний попит визначається споживанням населення, інвестиціями підприємств, державними витратами.

АD = ВНП = С + І + G + NE   

За інших рівних умов чим нижчий рівень цін, тим більшу частку реального обсягу національного виробництва бажають придбати споживачі (рис. 13.1).  

    Р

 ціна      

    

 

     

    AD

                                                           Q, обсяг національного виробництва

Рис. 13.1.  Крива сукупного попиту

На зміну сукупного попиту впливають наступні цінові фактори: ефект процентної ставки, ефект багатства, ефект імпортних закупок.

Ефект процентної ставки полягає в тому, що вищий рівень цін збільшує попит на гроші і процентну ставку, зменшуються інвестиції та споживчі витрати, що викликає скорочення попиту на реальний обсяг національного продукту.

Ефект багатства – вищий рівень цін зменшує реальне багатство населення (вартість нагромаджених фінансових активів), що скорочує сукупний попит і навпаки.

Ефект імпортних закупок виявляється у тих випадках, коли рівень цін у країні і за її межами різний. За підвищення рівня цін у країні ефект імпортних закупок призводить до зниження сукупного попиту на вітчизняні товари та послуги і навпаки.

Нецінові фактори впливу на АD:

1) зміни у споживчих витратах: добробут споживача, очікування споживача, заборгованість споживача, податки.

2) зміни в інвестиційних витратах: процентні ставки, очікування прибутків від інвестицій, податки з підприємств, технологія, надлишкові потужності;

3) зміни у державних витратах. Збільшення державних витрат на закупівлю національного продукту за деякого рівня цін призводитиме до зростання сукупного попиту до тих пір, поки податки та процентні ставки залишаться без змін і навпаки;

4)   зміни у витратах на чистий обсяг експорту (експорт-імпорт).

Графічно вплив нецінових факторів відображається зміщенням кривої сукупного попиту вправо чи вліво (рис. 13.2).   

 

     Р                           AD1

                          AD 

                  AD2

                              →

                        ←

                                                                                   Q

Рис. 13.2. Зсув кривої AD під впливом нецінових факторів

Сукупна пропозиція (AS) показує рівень наявного реального обсягу виробництва за умов кожного рівня цін. Вищі ціни створюють стимули для додаткового виробництва товарів, низькі – ведуть до скорочення виробництва товарів.

Сукупна пропозиціяS) показує рівень наявного реального обсягу виробництва за умов кожного рівня цін. Вищі ціни створюють стимули для додаткового виробництва товарів, низькі – ведуть до скорочення виробництва товарів.

В економічній літературі існують великі розбіжності в графічному відображенні АS. Важливо зазначити, що ця крива має три відрізки.

1) кейнсіанський (горизонтальний);

2) проміжний (висхідний);

3) класичний (вертикальний).

     Р

                                                                      АS 

                                                                       3

                                                               2

                                   1

                                                     Q 1            Q n                            Q 

Рис. 13.3.  Крива сукупної пропозиції

На рис.13.3 потенційний рівень реального обсягу національного виробництва за повної зайнятості позначений рівнем Q n. За цього обсягу виробництва виникає природний рівень безробіття. Це означає, що економіка вже працює на повну потужність і тому будь-яке підвищення цін не призведе до збільшення обсягу виробництва. На кривій AS такий стан економіки відображає класичний відрізок. Кейнсіанський відрізок кривої AS характеризує реальний обсяг національного виробництва (Q1), який значно менший  за обсяг Qn. Тому горизонтальний відрізок показує, що економіка перебуває в глибокій депресії, виробничі потужності завантажуються не повністю, велика кількість ресурсів не використовується. Ці невикористані ресурси можна привести в дію, не впливаючи при цьому на рівень цін.  Висхідний відрізок відбиває процес зростання реального обсягу національного виробництва за умови одночасного підвищення цін.

Тобто, класична школа вважає повну зайнятість нормою для економіки. А кейнсіанці вважають криву AS або горизонтальною або висхідною. Тому зменшення сукупного попиту має негативні наслідки для виробництва і зайнятості, скорочує їх. Перетин кривих сукупного попиту та пропозиції породжує макроекономічну рівновагу.

PP, Q – відповідно, рівноважний рівень цін і рівноважний обсяг виробництва. На рис. 13.4 крива AD перетинає криву AS на кейнсіанському відрізку. У цьому випадку рівень цін не відіграє ніякої ролі у визначенні рівноважного обсягу виробництва. Зростання попиту приводить до зростання реального обсягу виробництва і зайнятості при сталих цінах. Якщо сукупний попит зростає на проміжному відрізку, це призводить до зростання реального обсягу національного виробництва, рівня цін та зайнятості (рис.13.5).

Якщо AD зростає на класичному відрізку AS, це призводить до інфляційного зростання цін та номінального ВНП при незмінному обсязі

реального ВНП (Рис.13.6).

Неціновими факторами впливу на сукупну пропозицію є:

1) зміни цін на ресурси; 2) зміни продуктивності праці; 3) зміни податків і державного регулювання.

Зміна нецінових факторів впливу на AS призводить до переміщення кривої (рис. 13.7):

    Р,

  ціна

                                                          АS 2

                                                                 АS

                                                                        АS 1

                                                       

                                                        ←      

                                                             →

                                                                                    Q

Рис. 13.7. Зміна кривої сукупної пропозиції

Питання друге. Споживання та заощадження

Сукупний попит визначається такими категоріями як споживання та заощадження.

Споживання – це процес використання національного продукту для задоволення потреб суспільства і людини. Тобто споживання – це та сума грошей, яка витрачається населенням на придбання матеріальних благ і послуг.

Заощадження – це та частина доходу за мінусом податків, яка не споживається. Доход після сплати податків дорівнює сумі споживання та заощадження:

 

В економічній теорії для аналізу ролі споживання та заощадження були

введені Дж. Кейнсом такі поняття як функція споживання та функції заощадження.

Функція    споживання   показує   співвідношення   між   споживчими

витратами та доходом в їхній динаміці (рис. 13.8).

Якщо споживчі витрати повністю дорівнюють доходам, то графік функції споживання має форму прямої Б. В будь-якій точці даної прямої, споживання дорівнює доходу. Точка В означає нульове заощадження (повне споживання усього доходу). Ліворуч від неї відрізок АВ означає перевищення споживання над доходами, тобто життя в борг або за рахунок попередніх заощаджень. Праворуч від точки В – зона чистого заощадження, яка обмежується кривою споживання та бісектрисою. Обсяг споживання визначається відстанню від осі доходів до кривої споживання. Аналогічно розглядається і функція заощадження, яка є похідною від функції споживання (рис. 13.9).

Відрізок АБ вказує на відсутність заощаджень. Обсяг заощадження визначається від лінії доходів до кривої заощадження.

В процесі споживання виділяють поняття автономного споживання 0) – це частина реальних витрат на споживання не пов’язана з рівнем доходів, вона існує навіть при відсутності доходів. Споживання в цьому випадку відбувається внаслідок заощаджень або боргу тобто автономно.

В макроекономічному аналізі розрізняють середню та граничну схильність до споживання та заощадження.

Середня схильність до споживання (ARC) – це частка споживання (С) у доході (Y):

                                       

Середня схильність до заощадження (ARS) – це частка доходу (Y), що залишається на заощадження (S):

                                      

Закономірним є перевищення ARC над ARS. Крім того: ARC+ARS=100%.

Гранична схильність до споживання (MRC) показує, яка частка додаткового доходу () йде на додаткове споживання ():

                                      

Функцію споживання можна записати наступним чином:

,                                      

де С – споживання;

С0 – автономне споживання.

Гранична схильність до заощадження (MRS) вказує на співвідношення між додатковими заощадженнями () та додатковим доходом (), що викликав ці заощадження:

                                    

Завжди має виконуватися рівняння:

MRC+MRS=100%                                   

Таким чином, функція заощадження (S) записується:

                                    

або

                               

В міру збільшення доходів зростають також споживання та заощадження, але при цьому MRC має тенденцію до зниження, а MRS – до зростання.

На споживання і заощадження впливає ряд факторів:

- величина багатства;

- податки;

- рівень цін;

- очікування споживачів;

- споживча заборгованість.

Питання третє.  Інвестиції. Фактори інвестиційного попиту

Якщо поведінка економічних суб’єктів є раціональною, то власники заощаджень намагаються отримати доход на свої заощадження довіряючи їх певним фінансовим інститутам, останні використовують дані кошти як потік інвестицій.

Під інвестиціями розуміють витрати на відтворення основного капіталу (основних фондів), розвиток нових перспективних галузей, створення нових робочих місць, підвищення якості технологічних процесів, впровадження науково-технічних розробок.

Основними джерелами інвестицій: прибутки підприємств, організацій, фірм, заощадження населення, обсяги амортизаційних відрахувань (це внутрішні джерела), а також капіталовкладення інших держав (зовнішні джерела).

Нераціональне використання інвестицій призведе до „заморожування” виробничих ресурсів і скорочення обсягів національного виробництва.

На величину інвестицій впливають фактори пов’язані з доходом: величина чистого прибутку від інвестицій та процентна ставка.

Величина чистого прибутку від цих інвестицій розраховується таким чином:

NP = (GP – TP) – I × rp ,                               

де    NP – чистий прибуток;

GP – валовий прибуток;

TP – податок на прибуток;

I – величина інвестицій;

rp – реальна процентна ставка

Важливу роль у динаміці інвестицій відіграє процентна ставка (r) – це відсоток, який встановлюється банками за використання грошових коштів). Якщо очікувана норма чистого прибутку від інвестицій (доход за мінусом виробничих витрат і податків) перевищує ставку процента, то інвестування буде прибутковим. Але якщо процентна ставка перевищує очікувану норму чистого прибутку, то інвестування невигідне (рис. 13.10).

При цьому слід враховувати реальну відсоткову ставку, яка розраховується як різниця номінальної відсоткової ставки та рівня інфляції:

                                        

На інвестиції, крім факторів пов’язаних з доходом, впливають інші:

1) витрати на придбання, експлуатацію, обслуговування устаткування;

2) податки на доходи;

3) технологічні зміни;

4) очікування підприємців.

Питання четверте. Поняття та модель мультиплікатора

Слово „мультиплікатор” у перекладі з латинської мови означає множник. Саме поняття „мультиплікатор” і його принцип були вперше описані в економічній теорії англійським економістом Р. Каном в 1931 р. Також значну увагу цьому питанню приділив Дж. Кейнс у своїй праці „Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей”.

За Кейнсом, мультиплікатор – це числовий коефіцієнт, який показує залежність змін доходу від змін інвестицій.

Цю залежність можна виразити наступною нормативною моделлю:

                                           

де mмультиплікатор;

- приріст доходу;

- приріст інвестицій.

Мультиплікатор є тим коефіцієнтом, на який слід помножити приріст інвестицій, щоб дати прогнозовані оцінки майбутньому зростанню національного доходу:

                                    

Для визначення стану рівноваги економіки доцільніше використовува-

ти іншу модель мультиплікатора, яка ґрунтується на граничній схильності до споживання (MRC):

                                     

Ефект мультиплікаційного процесу прямопропорційно залежить від величини MRC: із зменшенням MRC  він зменшується, і навпаки.

Оскільки 1-MRC=MRS (гранична схильність до заощадження), то

                      

У міру наближення MRS до 1 збільшується затухання мультиплікаційного процесу, який припиняється саме тоді, коли MRS=1, тобто коли приріст заощадження () дорівнюватиме приросту доходу ().

Ефект мультиплікатора може виявитися тільки в умовах економіки неповної зайнятості. В економіці, яка повністю використовує всі ресурси суспільства, ефект мультиплікатора не може працювати на розширення доходу, а виявиться тільки в підвищенні загального рівня цін, тобто інфляції.

Література

Основна: 6,7,11,16,18,20.

Додаткова: 5,9,14,24.

Тема 14. Фінансова і кредитна система країни

План

Зміст, структура  фінансів. Фінансова система держави.

Державний бюджет та проблеми його збалансування.

Теорія оподаткування.

Суть та принципи функціонування кредиту.

Кредитна система.

Питання перше. Зміст, структура  фінансів. Фінанси та фінансова система держави

Термін „фінанси” (від лат. „financio” – доход, платіж) виник у ХІІІ ст. в Італії. Йшлося, в даному випадку про обов’язкове передавання громадянином частини свого доходу в розпорядження монарха, короля або іншого правителя для його матеріального утримання і здійснення певних витрат державного характеру.

Фінанси виникли внаслідок розширення регулярного товарно-грошового обміну, розвитку держави та її потреб у грошових ресурсах.

Фінанси – це грошові відносини, які виникають у процесі розподілу і перерозподілу ВНП і частини національного багатства у зв’язку із формуванням грошових доходів, накопичень у суб’єктів господарювання і держави та їх використання на розширене відтворення, матеріальне стимулювання працюючих і задоволення соціальних та інших потреб працюючих і суспільства.

Особливості фінансів як економічної категорії:

вони завжди мають грошову форму вираження;

розподільний характер фінансових відносин. За допомогою фінансів відбувається виділення у складі виручки від реалізації продукції коштів для відшкодування матеріальних витрат, амортизаційних відрахувань, фонду оплати праці, прибутку, відрахувань на соціальне страхування. Завдяки фінансам відбувається перерозподіл централізованих і децентралізованих доходів і надходжень через систему бюджетних і позабюджетних фондів, видатків підприємств, організацій, установ;

фінансові відносини завжди пов’язані з формуванням і використанням фінансових ресурсів, що утворюються в процесі розподілу і перерозподілу ВНП, а також частини національного багатства.

Фінансову систему формують фінансові відносини в сукупності з інвестиціями та механізмом, що використовується для забезпечення руху грошових ресурсів різної цілеспрямованості.

За внутрішньої будовою фінансова система являє собою сукупність взаємопов’язаних сфер і ланок фінансових відносин, які відображають форми і методи обліку, розподілу і перерозподілу ВВП.

За організаційною структурою фінансова система є сукупністю фінансових органів та інститутів, які керують грошовими потоками (МФУ, Державна податкова адміністрація, контрольно-ревізійна служба, казначейство – органи управління; Фінансові інститути: НБУ, комерційні банки, небанківські кредитні установи, страхові компанії і т.д.).

У будь-якій країні фінансова система складається з трьох основних взаємопов’язаних підсистем (внутрішня структура фінансової системи):

- державні фінанси;

- фінанси підприємств;

- фінанси населення.

Державні фінанси – це зосереджені в розпорядженні держави грошові фонди і відповідний механізм їх формування та використання.

Фінанси підприємств – це сукупність грошових ресурсів, форм і методів їх утворення та витрачання, що забезпечують процес відтворення на підприємствах.

Фінанси населення функціонують у вигляді фондів, що формуються у громадян з їхніх доходів, отриманих за рахунок трудової, господарської, підприємницької та іншої діяльності або отриманих у спадщину.

Питання друге. Державний бюджет та проблеми його збалансування

Формування фінансової системи будь-якої країни неможливе без утворення різних централізованих і децентралізованих фондів, де провідна роль належить бюджету як загальнодержавному фонду грошових ресурсів.

Бюджет – це план, який відображає утворення і використання фінансових фондів у державі.

За своєю будовою бюджет характеризується як бюджетна система.

Бюджетна система – це об’єднання усіх ланок державного бюджету на єдиних принципах (єдності, повноти, достовірності, гласності, наочності).

Бюджетна система кожної країни визначається її адміністративно-територіальним поділом і державним устроєм.

Структура бюджету країни характеризується насамперед двома головними взаємопов’язаними складовими: доходами і видатками. У доходах бюджету відображається податкова політика держави, а у видатках – пріоритетні напрямки вкладень коштів.

Доходи державного бюджету формуються за рахунок ПДВ, акцизу, податку на прибуток підприємств усіх форм власності і підпорядкування, надходжень від зовнішньоекономічної діяльності, доходів від приватизації державного майна та від його реалізації, внесків до пенсійного фонду, внесків до державного фонду сприяння зайнятості населення та інших фондів, надходжень від внутрішніх позик, плати за спеціальне використання природних ресурсів та інших надходжень передбачених законодавством.

До видатків державного бюджету належать:

- фінансування державних централізованих програм;

- витрати на соціальний захист і соціальне забезпечення;

- фінансування установ та організацій освіти, культури, науки, охорони здоров’я;

-фінансування виробничого і невиробничого будівництва, геологорозвідувальних, проектно-пошукових та інших робіт, що здійснюються відповідно до загальнодержавних програм;

- фінансування оборони, охорони навколишнього середовища;

- утримання державних органів і влади;

- здійснення зовнішньоекономічної діяльності;

- дотацій, що передаються з державного бюджету до бюджетів нижчих рівнів;

- фінансування сільського господарства, промисловості, енергетики та правоохоронної діяльності;

- утворення резервів;

- обслуговування внутрішнього та зовнішнього боргів;

- інші видатки.

Форми виплати із державного бюджету можуть бути наступних видів:

1) асигнування (видача грошових засобів із держбюджету на утримання підприємств і установ);

2) субсидії (вид державної грошової допомоги, яка надається організаціям, установам та населенню);

3) субвенції (вид державної грошової допомоги місцевим органам влади або окремим галузевим господарським органам для розвитку);

4) дотації (вид державної грошової допомоги організаціям, підприємствам для покриття збитків з метою підтримки).

Стан бюджету може характеризуватися балансом доходів і видатків, перевищенням доходів над видатками або, навпаки, видатків над доходами. Найбільш оптимальним і прийнятним для будь-якої країни є збалансованість доходів і видатків бюджету. Перевищення доходів над видатками (профіцит) означає надійну фінансову стабільність держави, але воно не може бути суттєвим і тривалим, оскільки немає сенсу збирати зайві податки. Найгострішою і складною є тут проблема бюджетного дефіциту. Випереджаюче зростання державних витрат порівняно з доходами зумовлює хронічний дефіцит бюджетів більшої частини країн світу.

Причинами виникнення дефіциту є спад виробництва; зниження ефективності функціонування окремих галузей економіки; несвоєчасне проведення структурних змін в економіці або її технічного переоснащення; великі воєнні витрати та інше.

Види державного дефіциту:

фактичний – відображає реальні надходження і видатки за певний період часу;

структурний – показує, якими можуть бути надходження, урядові витрати і дефіцит при потенційному обсязі національного виробництва;

циклічний – відбиває вплив циклічних коливань на надходження, видатки та дефіцит і визначається як різниця між фактичним і структурним дефіцитом.

Є три основні способи збалансування дефіцитного державного бюджету.

Підвищення податків має свої межі. У довгостроковому періоді залежність доходів держави від податків описує крива Лафера (рис.14.1). За нульових податкових ставок жодних податкових надходжень не буде. Якщо ж податки сягнуть 100%, тобто держава привласнюватиме всі результати праці громадян, ніхто не матиме бажання працювати в офіційній економіці і вся національна економіка стане тіньовою. Тому знову ж не буде податкових надходжень. Отже, податкові ставки можливо ефективно підвищувати лише до певної межі.

 

Рис.14.1. Крива Лафера

Ця крива виявляє таку ставку оподаткування, за якої податкові надходження досягають максимального обсягу (N). При подальшому зростанні податкової ставки знижуються стимули до підприємництва та праці, знижується податкова база та податкові надходження до бюджету.

Додаткова емісія грошей (сеньйораж) – це монетаризація дефіциту, шляхом випуску державою додаткової кількості грошей. Це дуже зручний для уряду метод збалансування бюджету. Але він викликає інфляцію;

Державні позики – випуск державних цінних паперів. Для отримання позики уряд випускає і продає державні цінні папери, натомість отримуючи гроші. Цей метод не викликає інфляції, але призводить до виникнення державного боргу.

Державний борг – це загальний розмір накопиченої заборгованості уряду власникам державних цінних паперів, який дорівнює сумі минулих бюджетних дефіцитів за мінусом бюджетних надлишків. Державний борг складається із внутрішнього та зовнішнього.

Внутрішній державний борг – заборгованість держави домогосподарствам і фірмам даної країни, які володіють цінними паперами, випущеними її урядом.

Зовнішній державний борг – це заборгованість держави перед іноземними громадянами, фірмами, урядами та міжнародними фінансовими організаціями.

Традиційним методом зменшення  державного боргу є його реструктуризація.

Рефінансування державного боргу – виплата власникам державних цінних паперів, строк погашення яких настав, грошей, що отримані від продажу нових цінних паперів.

Питання третє. Теорія оподаткування

Головним джерелом доходів держави є податки.

Податки – це примусові стягнення державою коштів з фізичних і юридичних осіб для здійснення її економічних функцій.

Податкова система – сукупність чинних у країні податків, форм, принципів та методів їхньої побудови, а також інститутів та організацій, що забезпечують їх вилучення, здійснюють контроль за дотриманням податкового законодавства.

Функції податків:

а) фіскальна (централізація частини ВВП у бюджеті на загальносуспільні потреби);

б) розподільча (перерозподіл вартості ВВП між державою, юридичними та фізичними особами);

в) регулююча (вплив податків на різні аспекти діяльності).

Елементи системи оподаткування:

- суб’єкт (платник податків) – юридична чи фізична особа, що сплачує податки;

- об’єкт оподаткування – дохід або майно з якого нараховується податок (податкова база);

- ставка податку (норма оподаткування) – законодавчо встановлений розмір податку на одиницю оподаткування:

тверді ставки, які встановлюються в абсолютній сумі на одиницю об’єкту не залежно від доходу;

пропорційні ставки, які встановлюються у вигляді незмінного відсотка до об’єкту податку;

прогресивні ставки встановлюються у відсотках, які зростають по мірі зростання доходу;

регресивні ставки встановлюються у відсотках і передбачають зменшення надходжень при зростанні доходу.

Класифікація податків

Залежно від рівня державних структур:

- загальнодержавні (встановлюються державними органами влади вищого рівня);

- місцеві (встановлюються місцевими органами влади);

За об’єктом оподаткування:

- податки на доходи фізичних і юридичних осіб;

- податки на майно (сплачується постійно впродовж усього часу перебування майна у власності);

- податки на споживання (сплачуються при використанні доходів);

Залежно від використання:

- загальні, надходячи в розпорядження державних органів, використовуються для фінансування найрізноманітніших заходів, тобто не закріплюються за конкретним видом видатків державного і місцевого бюджетів;

- специфічні – акумулюються в спеціальних фондах і використовуються за цільовим призначенням;

За формами оподаткування:

- прямі – вилучаються безпосередньо у власників майна, отримувачів доходу;

- непрямі – вилучаються у сфері реалізації або споживання товарів та послуг, тобто перекладаються на споживача і не залежать від рівня доходу.

Переваги непрямих податків:

- швидке надходження до бюджету, оскільки опосередковують реалізацію та споживання;

- рівномірність вилучення у територіальному аспекті;

- мотиваційна роль у створенні державою умов для виробництва і реалізації як передумови стабільності податкових надходжень;

- обмеження споживання одних груп товарів та послуг і розширення інших завдяки диференціації податкових ставок державою.

Недоліки непрямих податків:

- неадекватність податків розміру доходів платників;

- непомірна обтяжливість для малозабезпечених верств населення.

Принципи оподаткування:

1) обов’язковість;

2) оптимальне поєднання економічної ефективності та соціальної справедливості;

3) відносна стабільність у коротко- та середньостроковому періоді і гнучкість у довгостроковому періоді;

4) прогресивний характер оподаткування;

5) захист вітчизняного виробника;

6) уникнення подвійного оподаткування.

Питання четверте. Суть та принципи функціонування кредиту.

Ступінь зрілості ринкових економічних систем часто оцінюють за ступенем розвитку кредитних відносин, завдяки яким вирішується ціла низка як суто економічних, так і соціальних проблем. Термін "кредит" походить від латинського слова сredituт, що означає "позика" (від слова сredо - "вірю, довіряю"). У сучасних умовах кредит у найзагальнішому сенсі визначають як надання грошей, товарів чи послуг у борг з наступним поверненням позички та сплатою певного відсотка за користування нею.

Існування кредиту пов'язане з позичковим капіталом.

Позичковий капітал - це грошовий капітал, який надається його власниками або розпорядниками як позика з метою отримання доходу в формі позичкового відсотка (процента).

Рух позичкового капіталу називають кредитом.

Кредит - це система відносин з приводу акумуляції та використання тимчасово вільних грошових засобів на основі повернення та платності у формі позичкового відсотка.

Звідки ж беруться тимчасово вільні грошові засоби, що створюють матеріальну основу кредитних відносин?

1. Джерелом кредитних ресурсів є грошовий капітал, що вивільняється в процесі кругообороту промислового та торговельного капіталу. Таке вивільнення зумовлене:

  •  характером обороту основного капіталу, який переносить свою вартість на заново створювані продукти й повертається до підприємця частинами, а використовується за цільовим призначенням (на оновлення основного капіталу) тільки після закінчення амортизаційного періоду;
  •  характером оборотну оборотного капіталу. Так, заробітна плата видається раз або двічі на місяць, а затрати на оплату праці повертаються підприємцю з кожною партією реалізованого товару (послуги). Крім того, між реалізацією товарів і закупівлею нових матеріалів, сировини тощо теж проходить певний проміжок часу, в який відбувається нагромадження тимчасово вільних грошових засобів;
  •  акумуляцією частини прибутку на розвиток та модифікацію виробництва, вирішення певних соціальних завдань. Протягом певного періоду часу ця частина прибутку має цільове призначення і використовується як тимчасово вільний грошовий фонд.

2.   Наступним джерелом кредитних ресурсів є рух бюджетних засобів, цільових фондів та резервів.

3.   Третім джерелом тимчасово вільних грошових засобів є грошові доходи і заощадження приватних осіб.

Для того щоб тимчасово вільні грошові засоби не переставали виконувати функцію капіталу, вони повинні рухатись, бо тільки рух забезпечує їхнє зростання. Наявність тимчасово вільних грошових засобів, з одного боку, та наявність суспільної потреби в їхньому використанні з іншого, зумовлюють об'єктивну необхідність існування кредиту.

Принципи функціонування кредиту

Обов'язковість повернення кредиту. Тимчасове вивільнення грошових засобів робить можливим тільки тимчасове кредитування їх і передбачає обов'язкове повернення кредитних ресурсів.

Платність. Якби кредитор не мав прибутку від того, що він надає в тимчасове використання свої вільні грошові засоби, він би не ризикував ними і не позичав би їх. Платою позичальника за право тимчасового використання не свого (позиченого) капіталу є позичковий процент, який є для нього витратою. Для кредитора ж процент за кредит є платою за те, що він ризикує своїм грошовим капіталом, який надає в позику.

Строковість. Позика має бути повернена позичальником кредиторові у строк, визначений кредитною угодою.

          Питання п’яте. Кредитна система.

Кредитна система - це система кредитних відносин, принципів і форм кредитування (функціональна структура) та сукупність кредитно-фінансових установ, які створюють, акумулюють і надають грошові засоби на засадах кредитування (інституціональна структура).

У загальному вигляді інституціональну структуру можна представити таким чином:

  •  центральний банк;
  •  комерційні банки;
  •  спеціалізовані банківські установи (іпотечні, зовнішньоторговельні, ощадні банки тощо);
  •  небанківські фінансово-кредитні установи (страхові компанії, пенсійні фонди, інвестиційні компанії і т. ін.).
  •  Центральний банк - це державна установа, яка є головною ланкою кредитної системи. Його ще називають банком банків, виходячи із завдань та функцій, які він виконує.

Функції центрального банку:

  •  розробка та реалізація грошово-кредитної політики;
  •  емісія готівкових грошей - - монопольне право центрального банку;
  •  емісія безготівкових грошей;
  •  зберігання золотовалютних резервів країни;
  •  акумуляція та зберігання касових резервів комерційних банків. Зміст цієї функції полягає в тому, що кожний комерційний банк як член національної кредитної системи зобов'язаний зберігати певний відсоток від суми вкладів на резервних рахунках центрального банку. Норма резервування зростає, якщо виникає потреба скорочення пропозиції грошей, і зменшується, коли необхідно збільшувати пропозицію грошей. Таким чином, резервування є важливим засобом грошово-кредитної політики, за допомогою якого здійснюється регулювання кількості грошей в обігу.

    Крім того, резервування є і певним засобом забезпечення мінімальної ліквідності комерційних банків, своєрідною формою збереження депозитів:

  •  кредитування комерційних банків у період економічних труднощів;
    •  виконання кредитних та розрахункових операцій на потребу уряду. Зміст цієї функції полягає в тому, що надходження до державного бюджету акумулюються на рахунках центрального банку, тому саме він здійснює операції щодо акумуляції грошових засобів та витрат їх урядовими організаціями. Він також здійснює за розпорядженням уряду операції з іноземною валютою та золотом, із державними цінними паперами, виконує взаємне зарахування боргових зобов'язань тощо.

Головне завдання центрального банку - - управління емісійною, розрахунковою та кредитною діяльністю.

За допомогою норми резервування (r), норми відсоткової ставки на позички (і) та операцій на ринку цінних паперів (завдяки продажу центральним банком державних цінних паперів комерційним банкам зменшується кількість грошової маси, і, навпаки, з викупом їх у комерційних банків збільшується обсяг грошової маси) держава через центральний банк проводить грошово-кредитну політику.

Комерційні банки є основою кредитної системи. Найбільшого поширення набула така організаційно-правова форма банків, як акціонерна.

За способом формування статутного капіталу розрізняють комерційні банки без участі держави, з участю держави, з участю іноземного капіталу тощо.

Залежно від обсягу операцій, які виконують комерційні банки, їх поділяють на: універсальні (здійснюють усі операції) та спеціалізовані (виконують менший обсяг операцій, обслуговують певну галузь чи сферу економічної діяльності або групу клієнтів).

Функції комерційних банків:

  •  ведення поточних рахунків (акумуляція безстрокових депозитів);
  •  акумуляція строкових депозитів вкладників;
  •  видача грошових засобів з рахунків;
  •  перерахування з одного рахунка на інший;
  •  розміщення акумульованих грошових засобів шляхом надання кредитів, купівлі-продажу цінних паперів;
  •  продукування кредитних грошей шляхом мультиплікації банківських депозитів та ін.

Банківські операції поділять на активні й пасивні.

Пасивні банківські операції пов'язані з акумуляцією ресурсів, необхідних для проведення кредитних та інших активних операцій.

Активні операції комерційних банків пов'язані з розміщенням ресурсів з метою одержання прибутку. Це кредитні операції та операції з розміщення цінних паперів.

Елементом кредитної системи є також спеціалізовані кредитно-фінансові інститути.

Ощадні банки - фінансові установи, що спеціалізуються на обслуговуванні населення, залученні грошових заощаджень громадян, наданні кредитів та інших банківських послуг.

Іпотечний банк - банк, що спеціалізується на наданні довгострокових кредитів під заставу нерухомого майна (землі, будівель тощо) та випуску заставних листів, забезпечених нерухомістю.

Інноваційний банк спеціалізується на фінансуванні й кредитуванні інноваційних проектів. Кредитування здійснюється шляхом придбання відповідних акцій та розміщення облігаційних позик.

Інвестиційний банк залучає довгостроковий позичковий капітал і надає його в розпорядження позичальникам (підприємцям, державі) через випуск облігацій та інших видів боргових зобов'язань. Він з'ясовує характер і обсяг фінансових потреб позичальників, узгоджує умови позики, вибір виду цінних паперів, визначає термін їхньої нової емісії та розміщення серед інвесторів. Інвестиційний банк є не тільки посередником між інвестором і позичальником, а й гарантом емісії та організатором ринку.

Зовнішньоторговельний банк здійснює операції з кредитування експорту та імпорту за зовнішньоторговельними розрахунками, гарантує й обліковує векселі з експортних кредитів, наданих комерційними банками.

До складу кредитної системи входять і небанківські фінансові інституції, здатні акумулювати грошові засоби та розміщувати їх на засадах строковості, повернення і платності.

Страхові компанії здійснюють акумуляцію грошових засобів у специфічній формі — шляхом продажу страхового захисту, який засвідчується страховим полісом (договором, свідоцтвом). Отримані страхові премії страхові компанії вкладають у цінні папери приватних підприємств та державні цінні папери. Страхові компанії, що страхують життя, надають довгострокові кредити, а ті, що займаються ризиковими видами страхування, -короткострокові.

За законодавством деяких держав страхові компанії можуть виступати самостійними суб'єктами кредитного ринку.

Пенсійні фонди — акумулюють грошові засоби у формі пенсійних внесків та нарахувань. Вони формуються як приватними підприємствами, так і державними органами. Пенсійні фонди розрізняють за формою організації управління та за структурою активів. Так, мають місце пенсійні страхові фонди, управління якими здійснюють страхові компанії, а також пенсійні фонди, що перебувають в управлінні приватних підприємств або банків за дорученням останніх. Є також фондовані пенсійні фонди (їхні засоби інвестують у цінні папери) та нефондовані (виплата пенсій із поточних надходжень).

Фондові біржі, брокерські фірми, фінансові компанії та інші організаційні форми небанківських фінансових інститутів доповнюють структуру кредитної системи.

Крім національних кредитних інститутів, існують і міждержавні.

Міжнародний валютний фонд (МВФ) - міжнародна валютно-кредитна організація, що регулює міждержавні валютно-кредитні відносини. МВФ - спеціалізована установа ООН. Членом МВФ може бути тільки країна - член ООН. Заснований у 1944 р. на Бреттон-Вудській конференції (США). Штаб-квартира МВФ - у Вашингтоні.

Функції МВФ:

  •  сприяння міжнародному співробітництву у валютній сфері;
  •  сприяння міжнародній торгівлі шляхом стабілізації валютних курсів;
  •  встановлення багатосторонньої системи платежів між країнами -  членами МВФ;
  •  усунення валютних обмежень і надання кредитів для врегулювання платіжних балансів.

Кошти МВФ формують члени-учасники згідно із встановленої квотою. Членами МВФ є понад 150 країн світу. Його капітал перевищує 120 млрд. дол. США.

Світовий банк - міжнародний інвестиційний інститут (спочатку Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР)), створений одночасно із МВФ. Мета Світового банку - сприяння економічному та соціальному розвитку країн світу.

До складу Світового банку входять: МБРР, Міжнародна фінансова корпорація (МФК) та Міжнародна асоціація розвитку (МАР).

Одержання кредитів від Світового банку передбачає певне коригування економічної політики держави-позичальника. Умови отримання позик від Світового банку: відстрочка 3—5 років; термін погашення позики 15—20 років; уточнення облікової ставки через кожних 6 місяців і відповідне визначення вартості кредитів.

Банк міжнародних розрахунків (БМР) об'єднує на акціонерних засадах частину фінансових ресурсів центральних банків 30 країн, здійснює для них комерційні операції, та бере участь в організації міжнародного валютного співробітництва.

Література

Основна: 2,3,5,6,7,15,16,17,18,19,20.

Додаткова: 4,26,35,40.

Тема 15. Державне регулювання економіки

План

  1.  Необхідність та сутність державного регулювання економіки.
  2.  Форми і методи державного регулювання економіки.
  3.  Еволюція теоретичних поглядів на роль держави в економіці.
  4.  Монетарна політика держави.
  5.  Фіскальна політика держави.

Питання перше. Необхідність та сутність державного регулювання економіки.

У ринковій економіці функції держави зводяться до трьох основних : законодавчої, стабілізуючої, розподільчої.

Законодавча функція передбачає, що держава розробляє систему економічних, соціальних та організаційно – господарських законів і постанов, які створюють певні “правила гри”, тобто правові заходи ринкової економіки, що є гарантом однакових прав і можливостей для всіх форм власності та господарювання.

З метою захисту конкуренції як основної умови і регулятора ринкової економіки держава розробляє і реалізує антимонопольне законодавство. Це дає можливість суб’єктам ринкової економіки реалізувати свої інтереси, примушує їх діяти узгоджено і разом з тим не порушувати об’єктивних законів ринку.

Стабілізуюча функція полягає у підтримані високого рівня зайнятості та цінової рівноваги, а також у стимулюванні економічного зростання. З цією метою держава:

  •   визначає цілі, напрямки і пріоритети економічного розвитку, виділяє відповідні ресурси для їхньої реалізації;
  •   бере на себе організацію пропозиції грошей;
  •   забезпечує зайнятість і стабільний рівень цін, проводячи відповідну фіскальну і кредитно – грошову політику, спрямовану на боротьбу з інфляцією і безробіттям.

Розподільча функція пов’язана з досягненням справедливого розподілу доходів у суспільстві, а з іншого – з більш ефективним розміщенням ресурсів у ринковій економіці. Для здійснення цієї функції держава:

  •  здійснює перерозподіл доходів багатих верств населення на користь непрацездатних і малозабезпечених, проводячи відповідну фінансову, податкову політику регулювання цін;
  •  встановлює і контролює реалізацію постанов про мінімальну заробітну плату;
  •  бере на себе функцію забезпечення суспільними благами, у виробництві яких приватні та колективні суб’єкти не зацікавлені, але разом з тим без цих благ суспільство не може досягти благополуччя. Такі блага і послуги називають чистими суспільними товарами. Це національна оборона, забезпечення суспільного порядку, контроль за станом навколишнього середовища, освіта тощо.

Основні цілі державного регулювання економіки:

  1.  раціональне використання ресурсів і досягнення макроекономічної ефективності (зростання продуктивності праці в суспільному виробництві, пропорційний розвиток економіки, повне й оперативне задоволення соціально – економічних потреб суспільства);
    1.  забезпечення стабільного розвитку національної економіки;
    2.  забезпечення конкурентноздатності вітчизняних товарів на світовому ринку;
    3.  реалізація соціальних цілей розвитку суспільства (соціальна стабільність, забезпечення ефективної зайнятості, дотримання вимог економічної безпеки, задоволення соціально – культурних та духовних потреб населення).

           Державне регулювання економіки – це управління соціально-економічним розвитком країни, тобто сукупність заходів державного впливу на об’єкти і процеси з метою певного спрямування господарської діяльності суб’єктів національної економіки, узгодження їхніх інтересів і дій для реалізації конкретних цілей.

Розрізняють декілька моделей регулювання економіки:

  •  американська – передбачає поступовий характер реформи, пасивну роль держави в цьому процесі, зведену в основному до законодавчої діяльності й використання традиційних економічних важелів регулювання;
  •  японська – визначає активну роль держави в трансформаційному процесі через використання комплексу прямих, непрямих, економічних, правових, специфічних і нетрадиційних методів регулювання.

Питання друге. Форми та методи державного регулювання економіки

Державне регулювання економіки здійснюється у відповідних формах:

Бюджетно – податкове регулювання пов’язане з функціонуванням державних фінансів, формуванням державного бюджету та державними витратами і спрямоване на реалізацію цілей соціально – економічного розвитку країни.

Кредитно – грошове регулювання – діяльність держави, спрямована на забезпечення економіки повноцінною і стабільною національною валютою та регулювання грошового обігу відповідно до потреб економіки.

Адміністративно – економічне регулювання передбачає заходи адміністративного та економічного характеру, спрямовані на створення умов для функціонування ринкової системи і реалізації соціальних цілей суспільства (демонополізація, роздержавлення, приватизація, макроекономіч-

не планування і програмування, формування системи економічних, екологічних та соціальних стандартів і нормативів, регламентування зовнішньоекономічної діяльності).

Цінове регулювання здійснюється через вплив держави на ринкове ціноутворення шляхом законодавчих, адміністративних чи судових заходів з метою проведення кон’юнктурної та структурної політики, подолання інфляції, стимулювання виробництва, його модернізація, посилення конкурентноздатної національної економіки, пом’якшення соціальної напруги тощо.

Методи державного регулювання економіки – це сукупність способів, прийомів га засобів державного впливу на соціально – економічний розвиток країни.

Залежно від строкової розмірності розрізняють довгострокове й короткострокове регулювання.

Довгострокове регулювання – обумовлення необхідністю досягнення стратегічних цілей.

Короткострокове регулювання – це антициклічне регулювання, основою якого є вплив на сукупний попит.

За характером впливу на господарські суб’єкти державне регулювання економікою поділяється на пряме і непряме.

Прямі методи державного регулювання економікою – методи, за допомогою яких держава безпосередньо втручається в економічні процеси (держконтракт, держзамовлення, субсидії, субвенції, дотації, встановлення фіксованих цін, валютних курсів, ліцензування тощо).

Непрямі методи державного регулювання економікою – це сукупність опосередкованих засобів державного впливу на діяльність суб’єктів економіки. Вони поділяються на:

  •  правові методи державного регулювання економікою – система законів та законодавчих актів, що регламентують діяльність суб’єктів господарювання;
  •  адміністративні методи – це заходи державної влади: заборони, дозвіл або примус (укази, розпорядження, ліцензування тощо);
  •  економічні методи державного регулювання економікою – це створення державою фінансових чи матеріальних стимулів, здатних впливати на економічні інтереси суб’єктів господарювання і зумовлювати їхню поведінку (ставка податку, облікова ставка, митний тариф, норма амортизації).

Ліцензування – дозвіл державних органів на право займатися певним видом діяльності , в тому числі експортно – імпортними операціями тощо.

Фіксовані ціни на товари і тарифи на послуги – державне закріплення цін на деякі товари і тарифи на послуги на певному рівні.

Державні стандарти і нормативи – встановлення єдиних вимог, норм якості, хімічного складу, фізичних властивостей, ваги, розмірів, кількості тощо.

Держконтракт і держзамовлення – це угоди між державою і суб’єктами господарювання щодо виготовлення певного товару чи виконання певного виду послуг з метою задоволення соціально – економічних потреб споживача, стимулювання виробництва дефіцитного товару, в тому числі на експорт, розвитку приоритетних галузей і виробництв, впровадження нових технологій, виконання міжнародних угод та задоволення соціальних потреб суспільства.

Питання третє. Еволюція теоретичних поглядів на роль держави в економіці

В основі регулювання національної економіки лежать різні економічні теорії, кожна з яких по-різному уявляє механізм функціонування економіки та подає протилежні рекомендації стосовно ролі держави в стабілізації економіки. Серед них можна виділити наступні:

1) класична теорія регулювання;

2) кейнсіанська теорія;

3) альтернативні теорії: монетаризм, теорія „економіки продукції”, теорія раціональних очікувань.

Прихильники класичної теорії (друга пол. ХVІІІ – поч. ХІХ ст.) вважають, що ринковий механізм здатний автоматично забезпечувати повну зайнятість без державного втручання в економіку. Вони визнають, що інколи на економіку можуть негативно впливати зовнішні фактори, такі як війни, політичні перевороти, біржові крахи, які тимчасово виводять її зі стану рівноваги. Проте здатність ринку до автоматичного саморегулювання є достатньою, щоб через деякий час знову відновити такий рівень виробництва, який відповідає умовам повної зайнятості та економічної рівноваги.

Уявлення прихильників класичної теорії не витримує випробування на практиці. Історичний досвід світової економіки показує, що держава змушена втручатися в економічні процеси. Переконаність в цьому зросла під впливом світової економічної кризи 30-х років (Великої депресії). Вирішальну роль у перегляді класичних уявлень про економічний механізм відіграв відомий англійський економіст Джон Мейнард Кейнс. Новий економічний світогляд Кейнс подав у своїй книзі „Загальна теорія зайнятості, відсотка та грошей”, надрукованій у 1936р. Він уперше піддав критиці класичну теорію і запропонував альтернативну, в основі якої лежить державне регулювання економіки. Це явище отримало в науці назву „кейнсіанської революції”. Заслугою Кейнса є те, що він обґрунтував об’єктивну необхідність і роль державного регулювання ринкової економіки, з’ясував основні засоби та інструменти державного впливу: стимулювання сукупного попиту шляхом заохочення інвестиційної діяльності, а значить, зменшення ціни кредиту (рівня облікової ставки), розширення державних закупок; підвищення раціональної фіскальної політики тощо.

Кейнсіанська теорія тривалий час домінувала в теорії та практиці макроекономічного регулювання. Але наприкінці 70-х років в економіці багатьох країн головною стала проблема інфляції при одночасному падінні виробництва – „стагфляція”. Кейнсіанські рекомендації в нових умовах показали свою неефективність. Це призвело до виникнення альтернативних теорій.

Монетаристська теорія є найрішучішим виступом проти кейнсіанської теорії. Засновник – Мільтон Фрідмен. Цей напрям пропагує відмову від широкого втручання держави в економіку, віддає перевагу непрямим методам, а саме – регулюванню грошового обігу.

На відміну від кейнсіанців, монетаристи дотримуються думки, що ринкова система є достатньо самостійною і здатна самостійно відновлювати економічну стабільність. Вони відстоюють принципи вільної конкуренції.

Якщо кейнсіанці спираються на рівняння сукупних витрат (ВНП = СВ + І + ДВ + ЧЕ), то в основі монетаристської теорії лежить рівняння обміну: МV = PQ.

Монетаристи вважають, що:

  •  головну роль у регулюванні економіки виконує грошово-кредитна політика. Збільшуючи або зменшуючи грошову масу, держава може змінювати регулюючий вплив на економічну активність;
  •  швидкість обертання грошей є стабільною, зміну її можна передбачити і врахувати;
  •  стабільний розвиток економіки можна забезпечити за умов стабільного збільшення грошової маси. Цією метою Фрідмен запропонував монетарне правило: грошова маса має збільшуватися щорічно тими ж темпами, що й щорічний темп зростання реального ВВП.

Теорія економіки пропозиції виникла у зв’язку з нездатністю кейнсіанської теорії запропонувати ефективні заходи проти стагфляції. Це неоліберальна економічна теорія, яка, на відміну від кейнсіанства, пропагує необхідність стимулювання пропозиції, а також зростання ефективності виробництва на основі зниження витрат виробництва, скорочення прибуткових податків, стимулювання інноваційного підприємства, скорочення соціальних витрат тощо. Прихильники теорії економіки пропозиції виступають за зниження податкового тиску на економіку. Вони пропонують відмовитися від системи прогресивного оподаткування, знизити податкові ставки на підприємництво, на заробітну плату і дивіденди. Зниження податків веде до скорочення бюджетних доходів, пропонуються різні способи вирішення проблеми бюджетного дефіциту: зменшити соціальні програми, скоротити апарат державного управління тощо.

Згідно з теорією економіки пропозиції, зниження податків викличе зростання реального ВВП.

Теорія раціональних очікувань стала досить поширеною в середині 70-х років, коли в економіці деяких країн спостерігалася одночасно інфляція і безробіття. Ця неокласична теорія, яка стверджує, що заходи держави зі стабілізації економіки є неефективними. Це обумовлено тим, що суб’єкти господарювання (підприємці, споживачі, наймані робітники), осмислюючи всю інформацію про об’єкти, які представляють для них грошовий інтерес, розуміючи можливі наслідки економічної політики держави, ведуть себе раціонально: приймають оптимальні (найкращі для них) рішення – рішення, які максимізують їхнє благополуччя.

Питання четверте. Монетарна політика держави.

Грошово-кредитне регулювання економіки здійснює Національний банк за допомогою монетарної політики. Теоретичною базою монетарної політики слугує монетаристська теорія, в основі якої лежить кількісне рівняння: MV = PV

Згідно з монетариською теорією, швидкість обертання грошей (V) є стабільною, а можливі її зміни можна легко передбачити. За цих умов держава, регулюючи грошову масу (М), може цілеспрямовано впливати на ВНП через усі компоненти сукупного попиту.

↑М → ↑AD → ↑ВНП

Спираючись на це положення, М.Фрідмен, який є засновником монетаристської теорії, запропонував встановити „монетарне правило”, за яким грошова маса має щорічно збільшуватися такими самими темпами, що й темп приросту реального ВНП.

Δ ВНП = ΔМ

Монетарна політика – це сукупність певних цілей (економічне зростання, зайнятість, стабільність цін) та інструментів їх досягнення. Існують також проміжні цілі (грошова пропозиція, відсоткова ставка). За допомогою проміжних цілей Національний банк впливає на кінцеві цілі.

Основною проміжною ціллю є грошова пропозиція. На її динаміку Національний банк впливає трьома головними методами:

  1.  операції з державними цінними паперами. В процесі цих операцій Національний банк купує державні облігації або продає їх. При купівлі цих облігацій продавці їх отримують гроші, на величину яких збільшується грошова база. Протилежний результат досягається при продажу облігацій;
    1.  зміна норми обов’язкових резервів. За підвищення цієї норми зменшується грошовий мультиплікатор, що адекватно зменшує вплив грошової бази на грошову пропозицію. І навпаки;
    2.  зміна облікової ставки, згідно з якою Національний банк надає кредити комерційним банкам. Змінюючи облікову ставку, Національний банк регулює попит комерційних банків на свої кредити, що адекватно впливає на величину грошей, залучених банками на депозит, і в останньому підсумку – на грошову пропозицію.

Питання п’яте. Фіскальна політика держави

Фіскальна політика – один з основних видів макроекономічної політики, яка має справу з державним бюджетом – податками і урядовими видатками. Їх змінюють, щоб досягти повної зайнятості чи знизити рівень інфляції.

Фіскальна політика може бути дискреційною та автоматичною.

Дискреційна політика – зміна в оподаткуванні (податкових ставок) і державних видатках, здійснювані законодавчим органом країни задля досягнення обсягу національного виробництва за повної зайнятості.

Для стимулювання сукупного попиту в період економічного спаду уряд створює дефіцит державного бюджету, збільшуючи державні витрати або знижуючи податки. Відповідно в період підйому цілеспрямовано створюється бюджетний надлишок.

Між зміною величини податку і зміною обсягу виробництва діє ефект мультиплікатора податків(mT):

   

ΔQ = mTΔT    

Альтернативним засобом фіскальної політики є збільшення державних закупок благ. Між зміною величини державних закупок благ (ΔG) і зміною обсягу виробництва діє мультиплікатор державних витрат(mG):

≤   

ΔQ = mGΔG    

Застосування різних інструментів фіскальної політики (зміна державних витрат або рівня податкових ставок) має різний вплив на сукупний попит. Мультиплікативний ефект розширення сукупного попиту внаслідок зниження податків стимулює економіку менше, ніж збільшення державних видатків, оскільки мультиплікатор державних витрат перевищує податковий мультиплікатор. Це має значення для вибору інструментів бюджетно-податкової політики на різних фазах економічного циклу.

При автоматичній фіскальній політиці бюджетний дефіцит та надлишок виникають автоматично, внаслідок дії автоматичних стабілізаторів економіки. Автоматичний (вбудований)стабілізатор – механізм, який дозволяє зменшити циклічні коливання в економіці без проведення спеціальної економічної політики. Такими стабілізаторами є прогресивна податкова система і трансфертні платежі, а саме виплати по безробіттю.

Зміна цих величин внаслідок циклічних коливань сукупного доходу призводить до збільшення податкових надходжень у періоди зростання ВВП і до їхнього зменшення у фазі економічного спаду.

У фазі циклічного підйому доход зростає і податкові відрахування автоматично зростають, податковий мультиплікатор зменшується, а трансфертні платежі автоматично знижуються. Це зменшує сукупний попит – розширення економіки й інфляція стримуються.

У фазі циклічного спаду сукупний доход знижується – податкові надходження скорочуються, податковий мультиплікатор збільшується, а трансферти приватному секторові зростають. Наслідком цього є збільшення бюджетного дефіциту. Отже, зміни в податках і державних витратах  хоча й мають стабілізуючий вплив, але не можуть повністю усунути економічну нестабільність, адже автоматичні стабілізатори лише зменшують, а не зовсім усувають вплив податків та державних видатків на економіку.

Література

Основна: 5,6,7,8,9,13,16,18,19.

Додаткова: 14,28.

Тема 16. Зайнятість і безробіття. Соціальна політика держави

План

  1.  Соціально-економічний зміст і форми прояву зайнятості.
    1.  Безробіття: причини, види, наслідки.
    2.  Державне регулювання зайнятості.
    3.  Сутність соціальної політики. Соціальний захист населення.

Питання перше. Соціально-економічний зміст і форми зайнятості

Зайнятість (згідно Закону України „Про зайнятість населення”) – це діяльність громадян пов’язана із задоволенням особистих і суспільних потреб і така, що, як правило, приносить їм доход у грошовій та іншій формі.

Зайнятість (за Базилевичем В.Д.) – це явище, що відбиває складні, багатофакторні залежності попиту і пропозиції робочої сили як своєрідних індикаторів сумарної дії різних факторів суспільного буття: економічних, соціальних, політичних, правових, національних.

Зайнятість, як економічна проблема – це співвідношення між кількістю працездатного населення і кількістю зайнятих, яке характеризує рівень використання трудових ресурсів суспільства та ситуацію на ринку робочої сили.

Типи зайнятості:

  1.  ефективна – це зайнятість, що здійснюється відповідно до вимог інтенсивного типу відтворення та критеріїв економічної діяльності й соціальної результативності, зорієнтована на скорочення ручної, непрестижної, важкої праці;
  2.  фактична – фіксує результат розподілу ресурсів праці. В умовах ринку фактична зайнятість характеризується водночас елементами ефективного і неефективного розподілу робочої сили. Недосконалість конкуренції на ринках праці та капіталу істотно обмежує не лише можливість забезпечення, а й підтримання ефективної зайнятості.

Для аналізу форм зайнятості необхідно розглянути структуру працездатного населення.

Міжнародна статистика розрізняє категорії „економічно активне населення” та „економічно неактивне населення”.

Економічно активне населення – це частина працездатного населення, яка пропонує свою робочу силу для виробництва товарів та послуг (особи найманої праці; самостійні працівники; особи, що тимчасово не працюють з об’єктивних причин; особи, що поєднують навчання з працею на умовах неповного робочого часу; учні та особи, що проходять профпідготовку).

Економічно неактивне населення – включає всіх тих, хто незалежно від віку та статі не входить до вище визначеної категорії.

Населення

Працездатне  Непрацездатне

Робоча сила (R)      Вибувши із складу робочої сили (Н)

Зайняті (L)        Безробітні (F)

Рис.16.1. Структура населення

Працездатне населення – це всі, хто по віку (від 16 до 55 (60) років і по стану здоров’я здатний працювати.

Непрацездатне населення – населення непрацездатного віку (діти, пенсіонери), а також інваліди і особи, що знаходяться в інституційних установах (тюрмах, колоніях, психіатричних лікарнях).

Вибувши із складу робочої сили (Н) – працездатне населення, яке не має роботи і активно її не шукає (студенти, домогосподарки).

Робоча сила (R = L + F) – це сукупність зайнятих і безробітних.

Зайняті (L) – населення, яке має роботу чи працює неповний робочий день.

Безробітні (F) – працездатне населення, яке не працює, але шукає роботу.

Виходячи з цього виділяють такі форми зайнятості (рис.16.2):

Рис.16.2. Форми зайнятості

Повна зайнятість – це надання суспільством усьому працездатному населенню можливості зайнятися суспільно корисною працею, на основі якої здійснюється індивідуальне (в межах сім’ї) та колективне (із участю фірм, держави) відтворення робочої сили і задоволення всієї сукупності потреб. Риси повної зайнятості: робота лише в одного підприємця, стандартне навантаження протягом дня, тижня, року.

Тимчасова зайнятість – характеризується наявністю терміну закінчення трудового договору (контракту).

Часткова зайнятість – це регулярна зайнятість при значно скороченій тривалості роботи на конкретному об’єкті.

До самозайнятих відносять підприємці; трудящі, що працюють не за наймом; члени виробничих кооперативів; неоплачувані працівники сімейних підприємств (за класифікацією МОП).

Питання друге. Безробіття: причини, види, наслідки

Безробіття – це стан ринку робочої сили за умов, коли пропозиція робочої сили перевищує попит на неї.

Безробіття – це невід’ємна властивість ринкової системи господарювання. Вже з другої половини ХVІІІ ст. в Англії виступали робітники проти застосування машин, використання яких у виробництві супроводжувалося формуванням армії „надлишкових” людей.

Як свідчить статистика, кількість безробітних значно збільшується під час криз і в період піднесення. Найбільших розмірів безробіття досягло в 30-х роках ХХ ст. під час Великої депресії 1929-1933рр., коли нею було охоплено 15-20% працездатного населення розвинутих країн. Так, наприклад, в США більше 10 млн. чол. було позбавлено роботи, в той час як у відносно благополучні роки 1920-1929рр. середня чисельність безробітних складала 2,2 млн. чол.

Проблеми функціонування ринку праці та причини виникнення безробіття пояснюються економістами по-різному:

  1.  надлишок народонаселення (Т. Мальтус);
  2.  ріст органічної будови капіталу (К.Маркс);
  3.  високий рівень заробітної плати (неокласики);
  4.  недостатній сукупний попит (кейнсіанський).

Таким чином, згідно Закону України „Про зайнятість населення” безробітними вважаються працездатні громадяни в працездатному віці, які через незалежні від них причини не мають заробітку і трудового доходу, зареєстровані у державній службі зайнятості як особи, що шукають роботу, готові та здатні приступити до підходящої роботи.

Показники, які характеризують безробіття:

  1.  рівень фактичного безробіття – це частка безробітної частини робочої сили виражена у відсотках:
  2.  рівень зайнятих – частка зайнятих в складі робочої сили:

,   

U – рівень фактичного безробіття;

F – кількість безробітних;

Rробоча сила;

Lзайняті.

   

Види безробіття

  1.  Природне безробіття є добровільним і фрикційним:
    1.  добровільне – виникає внаслідок того, що працівникине хочуть працювати за встановлену їм заробітну плату, але б стали до роботи коли вона була б вищою;
      1.  фрикційне – пов’язане з постійним рухом населення з одного регіону в інший, зміною професій; очікуванням роботи.
  2.  Вимушене:
    1.  циклічне – вивільнення робочої сили викликане загальним спадом виробництва, тобто тією фазою економічного циклу, яка пов’язана з кризовими явищами в економіці, скороченням сукупного попиту, відповідним скороченням зайнятості та ростом безробіття;
      1.  структурне – вивільнення робочої сили під впливом структурних зрушень в економіці, які змінюють попит на окремі професії та пропозицією робочої сили по ним;
      2.  застійне – характеризується нерегулярною зайнятістю, деградацією робочої сили, падінням життєвого рівня громадян та призводить до руйнування навиків до праці;
      3.  приховане – виникає, коли число працівників на виробничих ділянках перевищують об’єктивно необхідну величину;
      4.  інституціональне – пов’язане з функціонуванням самих інститутів робочої сили та факторами, які впливають на його попит та пропозицію (неповна інформація про вакансії, завищений рівень допомоги по безробіттю, занижені податки на доходи та інше).

Економіка суспільства зазнає істотних економічних збитків від безробіття. У світовій практиці використовується закон Оукена, зміст якого полягає в тому, що коли рівень безробіття перевищує природний рівень (5-6%) на 1%, то втрати ВНП становлять 2,5%.

Наслідки безробіття:

  •  відставання фактичного обсягу ВНП в порівнянні з тим обсягом, якого б суспільство могло досягти при своїх потенційних можливостях;
    •  відбувається нерівномірний розподіл втрат від безробіття серед різних соціальних верств населення;
    •  втрачається кваліфікація працівників, що може згодом зумовити значне зниження заробітної плати чи нові звільнення.

Питання третє. Державне регулювання зайнятості

Сучасний механізм регулювання зайнятості досить складний. Він органічно поєднує ринковий механізм саморегулювання економічних процесів і систему заходів державного сприяння зайнятості.

Цілі механізму регулювання зайнятості:

  1.  економічна доцільність досягнення повного рівня зайнятості та вибору відповідних регулюючих заходів;
  2.  достатня і стабільна ефективність розподілу ресурсів праці;
  3.  утвердження гуманістичних і демократичних рис суспільства.

Цільові орієнтири зумовлюють відповідний вибір принципів державного регулювання зайнятості:

  •  безпека праці;
  •  правовий захист від безпідставного звільнення;
  •  гарантування зайнятості для соціально незахищених верств населення;
  •  забезпечення рівних можливостей усім громадянам на вільний вибір виду діяльності;
  •  сприяння повній, продуктивній та ефективній зайнятості;
  •  гарантування відтворення робочої сили на основі встановлення мінімального рівня доходу;
  •  матеріальна підтримка на випадок безробіття.

Виділяють наступні методи впливу на рівень зайнятості:

  1.  Пасивні:
  •  виплати вихідної допомоги та допомог по безробіттю;
  •  стипендії в період перепідготовки та підвищення кваліфікації;
  •  дострокове оформлення пенсій за віком.
  1.  Активні:
  •  перепідготовка та підвищення кваліфікації;
  •  сприяння в пошуку роботи;
  •  сприяння підприємством у заповнені вакансій;
  •  стимулювання створення нових робочих місць;
  •  організація громадських робіт;
  •  сприяння мобільності робочої сили.  

Питання четверте. Сутність соціальної політики. Соціальний захист населення

Соціальна політика – це комплекс заходів держави, які спрямовані на підвищення добробуту населення.

Соціальна політика повинна враховувати такі основні принципи:

  1.  забезпечення системи ефективної зайнятості, підготовки та перекваліфікації робочої сили, яка дозволяла б кожній людині застосувати свої здібності у відповідній сфері діяльності;
  2.  організація ефективної системи формування доходів при якій рівень винагороди безпосередньо визначається якістю та результатами роботи людини;
  3.  макроекономічне регулювання процесу диференціації в доходах і в особистому споживанні, забезпечення професійної і соціальної мобільності робочої сили;
  4.  встановлення реального рівня прожиткового мінімуму та регулярна його індексація;
  5.  захист інтересів споживачів.

Соціальний захист населення

Соціальний захист включає в себе систему заходів, які захищають будь-якого громадянина країни від економічної та соціальної деградації не тільки внаслідок безробіття, а й у випадку втрати чи різкого скорочення доходів, хвороби, народження дитини, виробничої травми, інвалідності, похилого віку тощо.

Витрати на соціальний захист населення залежать від можливостей економіки. У країнах з ринковою економікою склалася троїста система фінансування соціальних програм, об'єктами якої виступають держава, роботодавці та одержувачі соціальних виплат.

Сучасна система соціального захисту населення у країнах з перехідною економікою включає такі основні елементи:

сукупність державних соціальних гарантій, у тому числі соціальні пільги окремим категоріям населення;

традиційну форму державної соціальної допомоги;

соціальне страхування.

Система соціальних гарантій передбачає надання соціальне значущих благ та послуг усім громадянам без врахування їхнього трудового внеску і визначення потреби (безкоштовні освіта, лікування тощо). Мінімальний рівень цих гарантій є рухомим залежно від конкретно-історичних умов, а також можливостей суспільства. Ця форма соціального захисту громадян базується на принципах загального оподаткування і бюджетного фінансування соціальних витрат.

До системи соціальних гарантій входять також соціальні пільги, тобто соціальні гарантії окремим категоріям населення. Ця форма соціального захисту також характеризується універсальністю надання соціальних благ і послуг у межах визначеної соціально-демографічної групи населення (ветерани війни, інваліди та ін.) та забезпеченням за рахунок податково-бюджетної системи держави.

Під соціальною допомогою як формою соціального захисту населення розуміють надання соціальних благ та послуг соціально вразливим групам населення на основі визначення їх потреб. Об'єктом соціальної допомоги є малозабезпечені верстви населення, доходи яких нижчі від прожиткового мінімуму чи межі бідності. Державна соціальна допомога здійснюється двома шляхами: програми допомоги в грошовій формі та допомога в натуральній формі, тобто у вигляді продовольчих талонів, шкільних сніданків та обідів, продовольчих товарів людям похилого віку, медичного обслуговування, житлової допомога позичок студентам тощо.

Соціальне страхування є найбільш поширеною формою соціального захисту населення від різних ризиків, пов'язаних з втратою працездатності та доходів. Особливістю соціального страхування є його фінансування зі спеціальних позабюджетних фондів, які формуються за рахунок цільових внесків роботодавців і працівників за підтримки держави.

Література

Основна: 1,3,4,5,6,7,11,16,18,20.

Додаткова: 2,11,12,17,18,19,25,34.

Тема 17. Світове господарство і міжнародна валютна система

План

  1.  Поняття світового господарства і його еволюція.
    1.  Розвиток міжнародної валютної системи.
    2.  Валютні курси і валютна політика.

Питання перше. Поняття світового господарства і його еволюція

Сучасне світове господарство – це сукупність національних господарств окремих країн та інших об’єднань, які взаємопов’язані міжнародними економічними відносинами на основі міжнародного поділу праці.

Міжнародний поділ праці являє собою спеціалізацію деяких країн на виробництві певних видів продукції для задоволення потреб світового ринку. Практично це зводиться до зосередження у цій країні відносно більшої кількості певного виду праці в загальній структурі її витрат порівняно з іншими державами (наприклад, в Аргентині та Австралії – праці тваринників, у Японії – виробників електронної техніки тощо). Ґрунтуючись на природничих або суто економічних передумовах, така спеціалізація країн пов’язана зі світовими показниками.

Міжнародний поділ праці спочатку ґрунтувався на різниці в наявності в країні природних ресурсів (клімат, грунт, водні ресурси, ресурси лісу тощо). Після промислового перевороту посилюється спеціалізація, яка ґрунтується на різниці в наявних інших чинниках виробництва – капіталу, працею, підприємницькими здібностями, знаннями. Саме це сьогодні в багатьох визначає, на виробництві яких товарів і послуг світового ринку спеціалізується країна.

Розрізняють три послідовні форми міжнародного поділу праці: загальну, часткову та одиничну. Під загальною розуміють поділ праці за сферами виробництва (промисловість, сільське господарство тощо). Часткова форма міжнародного поділу праці передбачає спеціалізацію певних галузей виробництва на виробництво певних видів готової продукції; одинична – спеціалізацію різних країн на виготовленні окремих вузлів, деталей, комплектуючих, на технологічних стадіях виробництва.

У рамках міжнародного поділу праці розділяють всесвітній поділ праці, який охоплює світове господарство в цілому, і регіональний міжнародний поділ праці – на рівні окремих географічних регіонів світу.

Матеріальним фундаментом розвитку світового господарства є інтернаціоналізація виробництва та господарського життя в цілому (інтернаціоналізація – це надання по договору всім державам права користуватися на рівних умовах тими чи іншими ресурсами, спорудами, територіями і т. д.).

Інтернаціоналізація виробництва