40423

Французький абсолютизм

Доклад

История и СИД

Він обіймав цю посаду 18 років продовжуючи політику Рішельє спрямовану на зміцнення Франції та посилення королівської влади. було скасовано кальвінізм заборонено а сотні тисяч гугенотів мусили виїхати з Франції. Зовнішня політика Франції в роки правління Людовіка XIV була відображенням його прагнень до особистої слави та бажання стати арбітром у європейських справах. за загарбання Голландії закінчилася для Франції поразкою.

Украинкский

2013-10-17

130.96 KB

18 чел.

  1.  Французький абсолютизм

Формування абсолютної монархії було завершено за Людовіка XIV (1643—1715 рр.). Людовіка проголосили королем у 5-річному віці. Від його імені правила мати Анна Австрійська, а фактичним правителем був її фаворит, наступник Рішельє на посаді першого міністра кардинал Мазаріні. Він обіймав цю посаду 18 років, продовжуючи політику Рішельє, спрямовану на зміцнення Франції та посилення королівської влади.

За Мазаріні було успішно закінчено Тридцятилітню війну, Франція домоглася панівного становища в Європі. Для успішного ведення війни були потрібні чималі кошти, тож Мазаріні запроваджував нові податки. Це викликало незадоволення, з якого скористалася аристократія, щоб повернути свої давні права. Цей рух дістав назву Фронда. Мазаріні спромігся успішно подолати Фронду.

Після смерті Мазаріні король заявив, що не збирається призначати нового першого міністра та управлятиме сам. Своєю наступною діяльністю Людовік XIV довів, що він є керівником, гідним могутньої європейської держави. Першою сферою, в якій король навів лад, були державні фінанси. Він наказав заарештувати генерального інтенданта Фуше за зловживання і кинути його до в'язниці. Новим міністром фінансів було призначено і Жана Батиста Кольбера. 

Успіхи в економіці за роки правління Людовіка XIV пов'язані саме з діяльністю цього міністра фінансів. Кольбер сприяв розвиткові промисловості, підтримував торгівлю шляхом вспровадження високого мита. Прокладалися нові дороги. Створювалися торгівельні компанії. Його називали батьком французького флоту. Запроваджувалася чітка система звітності витрат і доходів. 

Було проведено реформу армії. Всіх офіцерів призначав король. Військо дістало уніформу й нове озброєння, було збільшено кількість полків і модернізовано артилерію. У розпорядженні короля була добре озброєна армія з 550 тис. вояків, найчисленніша в тогочасній Європі. 

Крім того було проведено деяка систематизація законів країни, що дозволило впорядкувати судову систему. Але король не схвалив планів Кольберу по знищенню внутрішніх митних кордонів, поширення податків на дворян, зменшення кількості монастирів.

Міцні фінанси, надійна армія — ось те, на що спиралася королівська абсолютна влада за Людовіка XIV. 

Вся вища судова влада також належала королю.

За таємним наказом Людовіка XIV дозволялося ув'язнити будь-кого без суду і відправити до паризької в'язниці Бастилії. Її лиховісні мури стали символом необмеженої королівської влади.

Навіть відносини з католицькою церквою Людовік XIV побудував на її повній залежності від короля. Нантський едикт 1685 р. було скасовано, кальвінізм заборонено, а сотні тисяч гугенотів мусили виїхати з Франції. 

Зовнішня політика Франції в роки правління Людовіка XIV була відображенням його прагнень до особистої слави та бажання стати арбітром у європейських справах. Людовік XIV докладав чимало зусиль, щоб перешкодити Габсбургам панувати в Європі. Водночас він намагався збільшити територію своєї держави, загарбавши землі сусідів. За 54 роки самостійного правління Людовіка XIV Франція впродовж 33 років вела війни. У 1667—1668 рр. Людовік XIV завоював Іспанські Нідерланди. Війна 1672—1678 рр. за загарбання Голландії закінчилася для Франції поразкою. Причиною цієї та наступних поразок Людовіка XIV стало те, що європейські держави (католицькі й протестантські) об'єдналися проти Франції. Незважаючи на поразки, за роки правління Людовіка XIV абсолютна монархія у Франції досягла свого розквіту.

  1.  Франція у другій половині 17-поч. 18 ст.

Являла собою найбільшу та централізовану державу Європи. Абсолютизм. Наслідки тридцятилітньої війни зміцнили її становище в Європі.

Економіка переважно аграрного характеру: 85% населення на селі.

В промисловості ведуча роль текстильному вир-тву.

Хліб, вино, сіль, тканини – основні продукти – на експорт + предмети розкоші.

Процеси становлення капіталістичних відносин. Не було спадів як в інших євро країн, але не були такими інтенсивними як в Англії чи Нідерландах. Феодальні відносини зберігались, але вже перебували в стані розкладу.

Соціум : родове дворянство біднішало, + як стан поповнювалось буржуазією, що скуповувала землі і здавала в оренду селянам+міцно тримались за станові привілеї та феодальні права (різниця від англ. джентрі). Стосовно окремої буржуазії, то вона ще не могла виступати як самостійна політична сила, потребувала підтримки абсолютизму, найбільш багатий та впливовий прошарок був пов'язаний з «денежно-ростовщическим капиталом» + особливе значення мали державні займи та відкуп податків.

З 1643 року – Людовік 14 король : фактично за нього до 1661 править Мазаріні (продовження політики Рішельє). В 1648 році рух проти абсолютизма-Фронда (парламентська – 1648-49 – за розширення прав та привілегій паризького парламенту) та принців – 1650-53 – стара знать) У Фронді брали участь усі — від парламенту до народу, однак між ними не було одностайності, а навпаки — вони часто переходили з однієї сторони протистояння на іншу. Паризький парламент, котрий складався переважно зі спадкових чиновників, вимагав незалежності суду і особистої недоторканності підданих, а також вимагав надати йому право затвердження нових податків. Таким чином депутати хотіли зробити себе державними чинвниками. Кардинал Мазаріні діяв швидко: він заарештував найактивніших депутатів. В той же час населення Парижу вийшло на вулиці, будуючи барикади таготуючись до повстання. В цю боротьбу втрутилися й представники королівської знаті та принци, які хотіли позбавити Мазарін влади, або хоча б отримати певні грошові компенсації. Однак їм домогтися свого не вдалося — принц Конде був розбитий урядовими військами під командуванням Тюренна, і змушений був утікати в Іспанію, де заручився підтримкою останньої і продовжував вести боротьбу проти французької влади .

Людовік правив до 1715 року. – його політика див. питання 17. + монопольні торгові компанії Ост-індська, Левантійська тощо, в Америці поряд з Канадою захоплено басейн Міссісіпі – Луізіана + вест-індські острови (Сан-Домінго, Мартініка), де створювались плантації + Індія.

Ідейною опорою лишалась католицька церква тісно пов’язана з державою. (див. питання 17). + з`явилась опозиційна релігійна течія – янсенізм - За віровченням янсенізм близький до кальвінізму та протестантизму. Підкреслював зіпсовану природу людини внаслідок перворідного гріха, необхідність Божественої благодаті, а також предестинації. Посилення лібертинства – вільнодумства та релігійного скептицизму (П. Бейль - Філософія Бейля спрямована проти церкви, теології і схоластики. Бейль вважав несумісними віру і розумрелігію і науку. Критикуючи метафізику, Бейль розчищав ґрунт для розвитку у Франції ідей Просвітництва і матеріалізму).

Культурний підйом + створення академії наук 1666 року. Але жорсткий ідеологічний контроль + цензура. Пануючий напрям в культурі – класицизм - Першою важливою спробою формулювання принципів класицизму була «Поетика» Ж. Шаплена (1638), але найпослідовнішим, найґрунтовнішим був теоретичний трактат «Мистецтво поетичне» Нікола Буало (1674), написаний після того, як літературний класицизм у Франції сформувався. Застосувавши філософський метод Декарта до літератури, який полягав в узагальненні досвіду класицистів, Буало встановив суворі рамки для кожного жанру, узаконив жанрову специфіку. Для класицизму був характерний раціоналізм, представники якого вважали, що краса та істина досягаються через розум, шляхом природи, яка мислилася як відкрита розумом сутність речей. З раціоналізмом пов'язана нормативність класицизму, яка регламентувала мистецтво та літературу, встановлювала вічні та непорушні правила й закони. Для драматургії — це закон «трьох єдностей» (дії, часу й місця).У галузі мови класицизм становив вимоги ясності та чистоти, ідеалом була мова афористична, понятійна, яка відповідала б засадам теорії трьох стилів. Для класицизму характерний аристократизм, орієнтування на вимоги, смаки вищої суспільної верстви. Героями класицистичних творів були переважно люди аристократичного походження. Важливим складником теорії та практики класицизму була встановлена ієрархія жанрів, серед яких найважливішими вважалися античні: епопея, трагедія, дидактична поема, ода, байка, сатира.

Практиками класицизму були насамперед французькі письменники: поет Франсуа де Малерб, драматурги П'єр Корнель, Жан Расін, Жан-Батист Мольєр, романістка М. де Лафайєт, письменники-афористи Франсуа де Ларошфуко, Ж. де Лабрюйєр, байкар Жан Лафонтен, пізніше — просвітителі Вольтер, Жан-Жак Руссо та інші. 

Народні повстання. У 1664 р. піднялася південна область Ланд через уведення нового податку на сіль. Локальний бунт незабаром розрісся в селянську війну, відому за назвою «повстання Одіжо» (від імені її вождя, небагатого дворянина Бернара Одіжо, приставшого до селян). Це повстання охопило Беарн і Гасконь і уряду удалося його придушити лише ціною величезних зусиль. За голову самого Одіжо були призначені нагороди – спочатку 1200 ліврів, потім 1200 екю; захоплених повстанців не брали в полон, а нещадно страчували, але і при цих умовах населення його не видало. Лише в грудні 1665 р. йому вдалося втекти  від військ, що переслідували його, в Іспанію, і рух пішов на спад. Ландам довелося підкоритися габели. Одіжо ще протягом 10 років часом повторював набіги на Гасконь. У 1675 р. уряд звелів амністувати його і дати йому в командування полк драгунів; так був знешкоджений небезпечний рух. У тому ж 1664 р повтання в області Берри - через введення податку на вино. Хвилювання були подавлені лише після страт і відправлення частини захоплених на галери. У 1668 р. спалахнуло повстання через уведення габели в пограничній області Руссильон. Майже одночасно з руссильонськими подіями відбувалося повстання у Віваре, відоме під назвою «повстання Рура» (також від імені вождя повстання Антуана Руру, що прийняло звання «генералісимуса пригнобленого народу»). Повстання почалося через слух, начебто податками будуть обкладатися кожне нове плаття, чи взуття сорочка, кожен куплений фунт хліба, народження кожної нової дитини; у цьому, мабуть, відобразились спроби Кольбера почати саме в 1670 р. збір статисти чних зведень по Франції  і страх населення перед будь-яким актом абсолютистської влади. Повстання швидко розрослося: армія Рура досягла 10 тис. чоловік, і влада не змогли мобілізувати місцевого ополчення проти заколотників. Після розгрому руху Рура значними силами урядових військ було страчено понад 100 чоловік і на галери відправлене близько 600. У 1675 р. повстання спалахують майже одночасно в Бордо і в Бретані. Бордосське повстання тимчасово навіть увінчалося перемогою народу: парламент ім'ям короля скасував усі нові податки; із Парижу були змушені підтвердити цю міру. Але, як тільки уряд зміг зібратися із силами, почалися страти, і цитадель Бордо була перебудована так, щоб тримати під обстрілом саме місто. Бретань спробувала відкупитися від уведення гербового паперу і податку на тютюн. Прийнявши цей внесок, уряд усе-таки ввів податок; населення відповіло повстанням. Це було одне із самих грандіозних селянських антифеодальних збурювань XVII ст.: селяни висунули велику програму вимог; великі міста Бретані - Нант, Ренн і ін.- піднялися у свою чергу. Бретонське повстання було подавлено урядовими військами зі страшною жорстокістю. Крім страт, населення було наказане постоєм військ, яким було надане право бесчинствувати, як у завойованій країні. Після 1675 р. повстання йдуть на збиток: абсолютизм переміг, Франція була знекровлена і злякана. Відтепер можна було зайнятися внутрішніми справами першої черги.  У 1702 р. у Лангедоці спалахнуло велике повстання селян і міських низів, що висунули вимогу скасування податків, рівності благ і волі совісті. Це повстання, що ввійшло в історію під ім'ям руху камізарів ( від лат. слова comisa –сорочка, рубаха; повстанці одягали поверх одягу білі сорочки під час бою), почате пригнобленими гугенотами, незабаром поширилося за межі Лангедоку і було підтримано загальним співчуттям трудящих півдня Франції. Тільки цим можна пояснити, що повсталі змогли захопити міста Ганж, Предель, Сен-Лоран, 30 дворянських замків, зруйнувати близько 200 католицьких церков і протриматися проти відмінно озброєних урядових військ понад два роки. Лише восени 1704 р. 25-тисячна королівська армія під командою маршала Віллара, відкликана з театру воєнних дій але Фландрії і підкріплена дворянським ополченням, змогла придушити повстання. Після цього уряду довелося сполучити репресії з поступками: знизити в Лангедоці податки, пустити в продажу дешеву сіль і зняти недоїмки. Але спалахи відбувалися ще в 1709 і 1715р.

  1.  Франція у період правління Мазаріні.

Мазаріні протягом 18 років (1643-1661) необмежено правив Францією. Регентство почалося, як це зазвичай бувало і раніше в періоди неповноліття королів, із наростання претензій вищої знаті, особливо «принців крові» (дядька короля - Гастона Орлеанського, принців Конде і Конті й ін), на частку в розподілі державного майна.

Мазаріні примушений був обмежити апетити цих вельмож, а також стримати існуючу щодо них щедрість Анни Австрійської, так як участь у Тридцятилітній війні і боротьба з внутрішньою опозицією вичерпала фінансові ресурси Франції. 

Палацова «змова вельмож» на чолі з герцогом Бофором (1643 р.), що бажав усунення Мазарані і припинення війни зі Священною Римською імперією, був легко придушений. Вельможі на час притихли. Але в країні зростала набагато більш грізна опозиція. Селянсько-плебейські повстання отримали величезний розмах ще при Рішельє, особливо у 1635 р. Мазаріні в 1643-1645 рр.. довелося мати справу з новою хвилею повстань. У південно-західні провінції Франції, зокрема в область Руерг, проти повсталих селян доводилося направляти великі військові сили. Разом з тим Мазаріні, вишукуючи нові джерела доходів для завершення війни, ввів ряд податків, які викликали невдоволення широких кіл буржуазії, особливо паризької, що й відкинуло її до табору опозиції. Понад те, зажадавши з членів парламенту додатковий побір за визнання спадковості їх посад, Дж. Мазаріні зачепив право власності «людей мантії» на їх посади і цим позбавив абсолютизм підтримки впливового суддівського чиновництва. Тільки «фінансисти» процвітали ще більш, ніж раніше. «Люди мантії» на чолі з членами паризького парламенту, роздратовані політикою Мазаріні і натхненні до того ж вістями про успіхи англійського парламенту у війні з королем, пішли тимчасово на союз з широкими колами незадоволеної буржуазії. Це був шлях розриву із абсолютизмом, шлях блоку з народними антифеодальними силами. Дійсно, щось схоже на англійські парламентські індепендентські сили 1640-их рр.

Так почався серйозна криза феодально-абсолютистської системи, відома під назвою Фронди (1648-1653). Історію Фронди ділять на два етапи: «стару», або «парламентську», Фронду 1648-1649 рр.. і «нову», або «Фронда принців», - 1650-1653 рр.

На першому етапі паризький парламент висунув програму реформ, котра дещо нагадувала програму англійського Довгого парламенту. Вона передбачала обмеження королівського абсолютизму і містила пункти, що відбивали інтереси не тільки парламентських «людей мантії», але й вимоги широких кіл буржуазії і сподівання народних мас (уведення податків тільки за згодою парламенту, заборона арешту без пред'явлення обвинувачення та ін.) Завдяки цьому парламент одержав найширшу підтримку в країні. Посилаючись на рішення парламенту, селяни усюди припиняли сплату податків, а заодно подекуди й виконання сеньйоріальних повинностей, зі зброєю переслідували агентів-фіскалів. Мазаріні спробував обезглавити рух і заарештував двох популярних лідерів парламенту. У відповідь на це 26-27 серпня 1648 р. у Парижі спалахнуло масове збройне повстання - за одну ніч виникло 1200 барикад. Це був уже значний виступ революційного народу, що налякав двір. У ці бурхливі дні барикадних боїв паризькі буржуа боролися проти королівських військ пліч о пліч з біднотою. Зрештою, уряду довелося звільнити заарештованих. Через деякий час уряд видав декларацію, що офіційно задовольняла більшу частину вимог паризького парламенту

Але потай Мазаріні готувався до контрнаступу. Щоб звільнити французьку армію від участі у військових діях поза країною, він усіма силами прагнув прискорити підписання Вестфальського миру, навіть на шкоду інтересам Франції. Незабаром після підписання миру двір і уряд несподівано втікли з Парижа в Рюель. Перебуваючи поза межами бунтівної столиці, Мазаріні відрікся від усіх даних парламенту і народу обіцянок. Почалася громадянська війна. Королівські війська облягли у грудні 1648 р. Париж. Парижани перетворили свою буржуазну гвардію в широке народне ополчення і мужньо боролися більше трьох місяців. Деякі провінції - Гієнь, Нормандія, Пуату й інші - активно підтримували їх. Села озброювалися для війни проти мазаріністів, і селяни то тут, то там, зокрема і в околицях Парижа, вступали в сутички з королівськими військами і жандармами. Під час облоги Парижа незабаром виникла тріщина між буржуазією і народом, яка стала швидко розширюватися. Голодна паризька біднота піднімала бунти проти хлібних спекулянтів, вимагала конфіскації їх майна на потреби оборони. Із провінцій в паризький парламент надходили зведення про зростаючу активність народних мас. Паризька преса своїм радикалізмом і нападками на існуючі порядки лякала законослухняних парламентських чиновників. Особливе враження справило на них отримана в лютому 1649 р. звістка про страту в Англії короля Карла I. До того ж деякі паризькі листівки прямо закликали вчинити аналогічно з Анною Австрійської та Людовіком. Плакати на стінах будинків і вуличні оратори закликали до встановлення у Франції республіки. Навіть Мазаріні побоювався, що події можуть піти у Франції англійской шляхом. Але саме перспектива поглиблення класової боротьби і налякала керуючі кола буржуазії на чолі з паризьким парламентом. Парламент вступив у таємні переговори з двором. 15 березня 1649 був несподівано оголошено мирний договір, що був по суті капітуляцією парламенту. Двір тріумфально в'їхав у Париж. Парламентська Фронда закінчилася. Це не було придушенням спалаху буржуазної опозиції силами уряду: буржуазія сама відмовилася від продовження боротьби і склала зброю.

Таким чином, історія парламентської Фронди 1648-1649 рр.. наочно демонструє, що в середині XVII ст. у Франції вже мало місце помітна невідповідність між новими продуктивними силами і старими, феодальними виробничими відносинами, але ця невідповідність поки ще могла викликати тільки окремі революційні руху, породжувати окремі революційні ідеї, але не революцію.

«Нова» дворянська Фронда 1650-1653 рр.., спотворене відлуння «старої», була спробою купки вельмож використати для своїх приватних конфліктів із Мазаріні свіже й ще тепле Парижі та інших містах обурення народу, покинутого буржуазією. Втім, окремі радикальні елементи французької буржуазії намагалися активно діяти і в роки нової Фронди. Особливо характерні були в цьому відношенні події в Бордо. Там справа дійшла до встановлення чогось на кшталт республіканського демократичного уряду; лідери руху знаходилися в тісних зносинах із англійськими левеллерами і запозичили для своїх програмних документів їхні ідеї, у тому числі вимогу загального виборчого права. Але це був тільки ізольований епізод. У селі Фронда принців не ризикувала грати з вогнем, навпроти, загони фрондерів під всіх провінціях робили дивовижну розправу із селянством; у цьому відношенні вони робили загальну справу з урядом Мазаріні. Міжусобна війна закінчилася тим, що двір домовився з бунтівними вельможами поодинці, давши одним багаті пенсії, іншим - дохідні губернаторства, третім - почесні титули. Мазаріні, двічі вимушений залишати Париж і Францію і двічі повертатися до столиці, в кінці кінців зміцнив своє політичне становище і став сильнішим, ніж будь-коли раніше. Деякі вимоги феодальної Фронди відбивали не тільки приватні інтереси вельмож, але й настрої ширших кіл дворянської верстви. Суть їх - зупинити «узурпацію» королівської влади першим міністром (що давала завжди привід до боротьби фракцій при дворі і, отже, заважала консолідації дворянства),  зменшити права і вплив парламенту і взагалі усієї бюрократії, вирвати з рук відкупників і взагалі «фінансистів» ту гігантську частку додаткового продукту, яку вони присвоювали і, таким чином, врегулювати фінансову проблему, не зачіпаючи доходів придворного і служилого дворянства, збільшити одержувану провінційними дворянами частку селянського додаткового продукту, перенісши державне оподаткування більшою мірою, ніж колись, на торгівлю і промисловість, заборонити сповідання протестантизму, який викликав розкол у середовищі дворянства і давав зайвий привід буржуазії і народу чинити непокору владі. Ця дворянська програма і стала надалі програмою всього царювання Людовіка XIV. Сп'янілий перемогою, абсолютизм після Фронди почав менше рахуватись із буржуазією як потенційної суспільною силою і сильніше піддаватися реакційним впливам феодального дворянства. Попервах, реалізація цих дворянських ідей призвела до того, що у Франції наступив «блискучий вік» «короля-сонця» (як називали придворні підлабузники
Людовіка XIV), надалі ж вона прискорила загибель французької монархії.
 Вже за правління Мазаріні в найближчі роки після Фронди зазначені дворянські принципи стали провадитися в життя, однак спочатку досить стримано. З одного боку, міжнародна обстановка ще залишалася вкрай напруженою: Франція повинна булла продовжувати війну з Іспанією. Для перемоги над Іспанією довелося піти на союз із кромвелівською Англією, хоча в душі Мазаріні мріяв зовсім про інше - про інтервенцію до Англії для відновлення влади Стюартів. З іншого боку, всередині Франції, вкрай виснаженої до кінця 50-х років, назрівали нові опозиційні виступи, що спліталися із залишками Фронди. У різних районах Франції не припинялися народні рухи. У провінціях відбувалися самочинні з'їзди (асамблеї) окремих груп дворянства, які уряду іноді доводилося розганяти силою. Дворяни часом брали на себе роль збройних «захисників» своїх селян від солдатів і агентів королівських фіскалів, фактично збільшуючи під цим приводом розміри селянських платежів і повинностей на свою користь. У 1658 р. в околицях Орлеана вибухнуло велике і з великими труднощами придушене селянське повстання, назване «війною саботьє» (сабо – дерев’яне селянське взуття). Між іншим, ця подія була однією з причин, що змусили Мазаріні відмовитися від довершення розгрому Іспанії і поспішити укласти Піренейський мир 1659 року. Військові сили Франції цілком звільнилися. Їх не знадобилося вживати і для втручання в англійські справи, бо після смерті Кромвеля в Англії відбулася в 1660 р. реставрація Стюартів - на престол вступив Карл II, цілком відданий Франції, у якій він провів майже всі роки своєї еміграції. Нарешті, французький абсолютизм, який досягнув найбільшої могутності, міг зібрати й плоди внутрішніх перемог. Можна було широко задовольнити побажання і вимоги пануючого класу - дворян.

Отже, за часів правління Джуліо Мазаріні Франція пережила серйозні внутрішні потрясіння, щось на кшталт буржуазної революції (як у Англії в той же час), котра не вдалась. Мазаріні зумів зберегти у королівстві існуючий лад, навести порядок, замирити дворянство, зробивши його опорою Французького абсолютизму, і, таким чином, передати в 1661 р. королю Людовіку XIV (своєму вихованцю, котрий офіційно рахувався за короля ще з 1643 р.) досить міцну державу із внутрішньою стабільністю. Це, в свою чергу, і було фундаментом Французької могутності за правління цього «Короля-Сонця» (1661-1715 рр.). 

+ зовнішня політика :  Мазаріні відіграв вагому роль у підписанні Вестфальського миру 1648р – першої системи міжнародних відносин в Європі; Зовнішня політика уряду Дж. Мазаріні була вдалою для Франції, адже були підписані мирні договори з німецькими князівствами Священної Римської імперії (1648 р.), Англією (1655 р.) та Іспанією (1659 р.), а також було одружено Людовіка XIV на іспанській інфанті Марії-Терезії; 

Економічна ситуація у Франції часів Мазаріні була напруженою, через участь держави у завершальному етапі Тридцятилітньої війни, митній війні з Англією та подальших бойових діях проти Іспанії у Фландрії (до 1659 р.), але фінансового колапсу не сталось, і Людовік XIV  у 1661 р. отримав до рук державу із більш-менш стабільним господарством.

Отже, за часів правління Джуліо Мазаріні як продовжувача політки кардинала Рішельє у Франції було остаточно сформовано повноцінну абсолютистську монархію, котру з 1661 р. очолив Людовік XIV, який вивів цю державу в другій пол. 17 ст. у європейські лідери. Тому заслуга Мазаріні – у формуванні міцного й надійного фундаменту французького абсолютизму «золотої доби Короля-Сонця».

  1.  Зовнішня політика Людовіка ХІV

Людовик XIV присвятив тридцять два з п'ятдесяти чотирьох років свого правління війнам.Юний Людовик виховується на прикладі свого батька, пізніше взявши за взірець молодого Конде. Вже в юному віці він бере участь в багатьох битвах Фронди. Людовик отримує військове виховання під проводом Тюренна та вперше керує армією у віці двадцяти років, 23 червня 1658, вДюнкерку, під час Битви в дюнах. Його війська, які незадовго до цього стають союзниками англійців під проводом Олівера Кромвеля, отримують важливу перемогу над Конде та іспанцями.

Військові реформи, запроваджені Людовиком та ле Тельє, як то: уніфікація платні, створення Дому інвалідів, зміна системи рекрутування тощо, дозволяють знизити рівень дезертирства в армії та підвищити загальний рівень життя військових. Король дає завдання Вобану побудувати кільце укріплень навколо французької території. В апогеї правління Людовика армія сягає 320,000 осіб[9], що значно перевищує склад будь-якої європейської армії та дає змогу Франції грати першу скрипку в різноманітних європейських коаліціях тих часів. Для зміцнення французьких позицій у світі Людовик бере участь в багатьох війнах та збройних конфліктах:

У зовнішній політиці Франції за Людовіка XIV продовжувала грати роль, створену їй Рішельє і Мазаріні. Ослаблення обох габсбурзьких держав - Австрії і Іспанії - після тридцятирічної війни відкривало для Людовика можливість розширити кордони своєї держави, страждав, після щойно зроблених придбань, черезсмужжям.

Піренейський світ був скріплений шлюбом молодого французького короля з дочкою короля іспанського Філіпа IV, що згодом дало Людовику XIV привід пред'явити претензії на іспанські володіння, як на спадщину своєї дружини. Його дипломатія ревно працювала над тим, щоб у всіх відносинах затвердити першість Франції. Людовик XIV зовсім не церемонився з дрібними державами, коли мав підставу бути ними незадоволеним. У п'ятдесятих роках XVII століття, коли Англією правил Кромвель, Франції ще доводилося рахуватися з її видатним міжнародним становищем, але в 1660 році відбулася реставрація Стюартів, а в них Людовик XIV знайшов людей, які готові були за грошові субсидії цілком наслідувати його планам.

Домагання Людовика XIV, що погрожували політичному рівноваги і незалежності інших народів, зустрічали постійний опір з боку коаліцій між державами, не були у стані поодинці боротися з Францією. Головну роль у всіх цих коаліціях грала Голландія. Кольбер оприлюднив тариф, що обкладається ввезення голландських товарів до Франції досить високим митом. На цей захід республіка відповіла винятком французьких товарів зі своїх ринків. З іншого боку, біля того ж часу Людовік XIV задумав опанувати іспанськими Нідерландами (Бельгією), а це загрожувало політичним інтересам Голландії: їй вигідніше було жити в сусідстві з провінцією далекої і слабкої Іспанії, ніж в безпосередньому зіткненні з могутньою честолюбної Францією.

Незабаром після першої війни, яку Голландії довелося вести проти Людовика XIV, штатгальтером республіки став енергійний Вільгельм III Оранський, якому переважно і були зобов'язані своїм виникненням коаліції проти Людовика XIV. Перша війна Людовика XIV, відома під назвою Деволюционная, була викликана його наміром заволодіти Бельгією. Цьому заперечила Голландія, яка уклала проти Франції троїстий союз з Англією і Швецією. Війна була нетривала ( 1667 - 1668 роки) і закінчилася Аахенський світом; Людовик XIV змушений був обмежитися приєднанням кількох прикордонних фортець з боку Бельгії ( Лілль та ін.)

У наступні роки французької дипломатії вдалося відвернути Швецію від потрійного союзу і абсолютно перетягнути на свою сторону англійського короля Карла II. Тоді Людовик XIV почав другу свою війну ( 1672 - 1679 роки), здійснивши вторгнення в Голландію з великою армією і маючи під своїм начальством Тюренна і Конде. Французьке військо майстерно обігнув голландські фортеці і мало не взяло Амстердам. Голландці прорвали греблі й затопили низинні частини країни; їхні кораблі завдали поразки з'єднаному англо-французькому флоту.

На допомогу до Голландії поспішив курфюрст бранденбурзький Фрідріх-Вільгельм, побоюючись за свої прирейнские володіння і за долю протестантизму в Німеччині. Фрідріх-Вільгельм схилив до війни з Францією і імператора Леопольда I; пізніше до противників Людовика XIV приєдналися Іспанія і вся імперія.

Головним театром війни стали області по середній течії Рейну, де французи варварськи спустошили Пфальц. Незабаром Англія залишила свого союзника: парламент примусив короля і міністерство припинити війну. Людовик XIV спонукав шведів напасти з Померанії на Бранденбург, але вони були розбиті при Фербелліне. Війна закінчилася німвегенскім світом ( 1679 рік). Голландії були повернуті всі зроблені французами завоювання; Людовик XIV отримав винагороду від Іспанії, віддала йому Франш-Конте і кілька прикордонних міст у Бельгії.

Король був тепер на верху могутності та слави. Користуючись повним розкладанням Німеччині, він самовладно став приєднувати до французької території прикордонні місцевості, які на різних підставах визнавав своїми. Були навіть засновані особливі приєднувальні палати (chambres des runions) для дослідження питання про права Франції на ті чи інші місцевості, що належали Німеччині чи Іспанії (Люксембург). Між іншим, серед глибокого світу Людовик ΧΙ V довільно зайняв імперське місто Страсбург і приєднав його до своїх володінь ( 1681 рік).

Безкарності таких захоплень як не можна більш сприяло тодішнє становище імперії. Безсилля Іспанії та Німеччини перед Людовіком XIV виразилося далі у формальному договорі, укладеному ними з Францією в Регенсбурзі ( 1684): він встановлював перемир'я на двадцять років і визнавав за Францією всі зроблені нею захвати, аби не проводилося нових.

В 1686 році Вільгельму Оранському вдалося укласти проти Людовика XIV таємний оборонний союз (" Аугсбурзькому ліга "), що охопив майже всю Західну Європу. У цій коаліції взяли участь імператор, Іспанія, Швеція, Голландія, Савойя, деякі німецькі курфюрсти та італійські государі. Навіть тато Інокентій XI сприяв видам союзу. Бракувало в ньому однієї Англії, але друга англійська революція (1689), що закінчилася зведенням на престол Вільгельма Оранського, відібрала і це держава від союзу з Францією. Між тим, Людовик XIV під різними приводами зробив новий напад на прирейнские землі і опанував майже всією країною від Базеля до Голландії. Це було початком третьої війни, що тривала десять років (1688-1697) і страшно виснажила обидві сторони. Закінчилась вона в 1697 оду. Рисвикским світом, за яким Франція утримала за собою Страсбург і деякі інші "приєднання".

Четверта, і остання, війна Людовика XIV (1700-14) носить назву війни за іспанську спадщину. Зі смертю короля іспанського Карла II повинна була припинити іспанська лінія Габсбургів. Звідси виникли плани поділу іспанських володінь між різними претендентами, про що Людовик XIV вів переговори з Англією і Голландією. Зрештою він вважав за краще, однак, оволодіти всією іспанської монархією і з цією метою добився від Карла II заповіту, яке проголошувало спадкоємцем іспанського престолу одного з онуків Людовіка XIV, Філіпа Анжуйського, під умовою, щоб ніколи французька та іспанська корони не з'єднувалися в одному і тому ж особі.

На іспанський престол з'явився й інший претендент, в особі ерцгерцога Карла, другого сина імператора Леопольда I. Ледве помер Карл II ( 1700 рік), Людовик XIV послав свої війська в Іспанію, для підтримки прав свого внука, Філіпа V, але зустрів відсіч з боку нової європейської коаліції, що складалася з Англії, Голландії, Австрії, Бранденбурга і більшості німецьких князів. На боці Людовика XIV перебували спочатку Савойя і Португалія, але незабаром і вони перейшли в табір його ворогів; в Німеччині його союзниками були лише курфюрст баварський, якому Людовик XIV обіцяв іспанські Нідерланди і Пфальц, та архієпископ кельнський.

Війна за іспанську спадщину велася з перемінним щастям; головним її театром були Нідерланди, з прилеглими частинами Франції та Німеччини. В Італії та Іспанії перевагу брала то одна, то інша сторона; в Німеччині та Нідерландах французи терпіли одну поразку за іншою, і до кінця війни становище Людовика XIV зробилося вкрай сором'язливим. Країна була розорена, народ голодував, скарбниця була порожня; одного разу загін ворожої кінноти з'явився навіть на увазі Версаля. Старий король став просити миру. В 1713 року Франція і Англія уклали між собою світ в Утрехті; Голландія, Пруссія, Савойя і Португалія скоро приєдналися до цього договору. Карл VI і велика частина імперських князів, які брали участь у війні, продовжували вести її ще близько року, але французи перейшли в наступ і змусили імператора в раштаттском договорі визнати умови Утрехтського миру ( 1714). У наступному році Людовик XIV помер.

  1.  Французькі просвітники

Вольтер.- французький письменник і філософ-деїст. Лірика молодого Вольтера перейнята епікурейськими мотивами, містить випади проти абсолютизму. Його зріла проза різноманітна за темами та жанрами: філософські повісті «Макромегас» (1752), «Кандид, чи Оптимізм» (1759), «Простодушний» (1767), трагедії в стилі класицизму «Брут»(1731), «Танкред» (видана в 1761), сатиричні поеми («Орлеанська незаймана»1735, видана в 1755), публіцистика. Історична творчість Вольтера пов'язана з боротьбою проти релігійної нетерпимості, критикою феодально-абсолютистської системи: «Філософські листи» (1733),«Філософський словник» (1764-69). Вольтер зіграв значну роль у розвитку світової філософської думки, в ідейній підготовці Великої французької революції кінця XVIII ст.

За соціальним поглядам Вольтер - прихильник нерівності. Суспільство має ділитися на «освічених і багатих» і на тих, хто, «нічого не маючи», «зобов'язаний на них працювати» або їх «бавити». Трудящим тому нема чого давати освіту: «якщо народ почне міркувати, все загинуло» (з листів Вольтера). Друкуючи «Заповіт» Мельє, Вольтер викинув усю його гостру критику приватної власності, вважаючи її «обурливою». Цим пояснюється і негативне ставлення Вольтера до Руссо, хоча в їхніх взаєминах був в наявності особистий елемент.

Переконаний і гарячий противник абсолютизму, він залишився до кінця життя монархістом, прихильником ідеї освіченого абсолютизмумонархії, що спирається на «освічену частину» суспільства, на «філософів». Освічений монарх - його політичний ідеал, який Вольтер втілив у ряді образів: в особі Генріха IV (у поемі «Генріада»), «чутливого» царя-філософа Тевкра (у трагедії «Закони Міноса»).

Вольтер, як і Руссо, іноді схилявся до захисту ідеї «первісного стану» в таких п'єсах, як «Скіфи» або «Закони Міноса», але його «первісне суспільство» (скіфів і сидонців) не має нічого спільного з намальованим Руссо раєм дрібних власників-хуторян, а втілює собою суспільство ворогів політичного деспотизму та релігійної нетерпимості.

У своїй сатиричній поемі «Орлеанська діва» він висміює лицарів і придворних, але в поемі «Битва при Фонтенуа» (1745) Вольтер славить старе французьке дворянство, в таких п'єсах, як «Право сеньйора» і особливо «Наніна», - малює із захопленням поміщиків ліберального ухилу, навіть готових брати шлюб із селянкою. Вольтер довго не міг примиритися з вторгненням на сцену осіб недворянського положення, «звичайних людей», бо це означало «знецінити трагедію».

Зв'язаний своїми політичними, релігійно-філософськими і соціальними поглядами ще досить міцно зі «старим порядком», Вольтер особливо своїми літературними симпатіями міцно вріс у аристократичне XVIII століття Людовика XIV, якому він присвятив свій найкращий історичний твір - «Siècle de Louis XIV». Вольтера часто вважають атеїстом, проте він був прихильником деїзму, в основі якого віра у Бога-творця, який надалі після акту творення, не втручається в справи світу. Аналіз праць Вольтера наводить на думку, що його критика скоріше спрямована проти церкви, як установи, ніж проти самої концепції релігії. Деїст Вольтер вів полеміку, як із церквою, так і з атеїзмом. Йому належить вислів «Якби Бога не було, то його слід би було вигадати». Він брав участь в релігійних церемоніях і навіть збудував каплицю в своєму маєтку в Ферне. Не будучи людиною релігійною, Вольтер відмовлявся все ж від атеїзму Дідро та Гольбаха 

Монтеск`є.- французький правникписьменник і політичний мислитель. Автор статей до «Енциклопедії», або Тлумачного словника наук, мистецтв та ремесла». Співрозмовник французького правника та філософа Г. Маблі. В працях та поглядах Монтеск'є є витоки лібералізму як державної ідеології, яку до нього розвивав англійський філософ Джон Локк і подалі розвинутою в працях шотландського економіста А. Сміта.

Монтеск'є, а також Жан-Жак Руссо і Джон Локк заклали ідеологію сучасних форм представницької демократії.Монтескє важав що Король (Президент) повинен очолювати виконавчу владу в демократичній державі.За "принципом Монтескє" Влада поділяеться на Законодавчу(парламент),Виконавчу (кабінет міністрів) і Суд. Політико-правова теорія Монтеск'є — це перший систематичний виклад величезного історичного матеріалу, набутого в XVIII ст. Власне, він систематизував всі роздроблено існуючі політико-правові знання, розглянувши їх, як єдине ціле, складові частини якого знаходяться в історичному взаємозв'язку та взаємодії.  

Розглядаючи державу, він був одним з перших, хто розмежував поняття суспільства і держави. Виходячи з цього, він пов'язував появу держави з певним етапом історичного розвитку суспільства. Згідно з Монтеск'є, головна мета держави — примирити суперечності, що виникли між людьми у суспільстві, і скерувати їх у русло правової форми вирішення спорів між приватними особами, використовуючи загальну силу, якщо окремі індивіди не захочуть підпорядковуватися створеному правопорядку.

Поділяючи концепцію суспільного договору, мислитель, разом з тим, розглядає державу не як довільну, а як історично необхідну умову, що визначається об'єктивними факторами суспільного розвитку. В цілому, слід зазначити, що для Монтеск'є характерне розуміння фізичного світу, як такого, що має у своїй основі природні причини і частиною якого є і соціальні явища. Разом з тим, він виділяв якісну відмінність суспільства і природи. Він не погоджувався з ідеями французьких матеріалістів, які стверджували, що суспільство розвивається на законах, аналогічних до законів розвитку природи, тобто суспільні явища є прямим продовженням природних явищ, тільки в інших проявах і якостях.

Монтеск'є вказував на більш складну організацію соціального світу, у порівнянні зі світом природи, заперечував фатальний вплив дії суспільних законів і звертав увагу на вільну волю у вчинках людей. Закономірності соціального світу отримують у Монтеск'є концентроване втілення у категорії загального духу нації кожного історично даного суспільства, яке є результатом взаємодії фізичних і моральних причин, що впливають на суспільство і визначають його розвиток чи занепад. На думку мислителя, саме загальний дух є основою державної влади.

Монтеск'є заперечував договірні теорії, які розглядали утворення держави, як своєрідну цивільну угоду, де дві сторони (правителі і народи) визначають свої взаємні права і обов'язки. Розумну угоду між народами і правителями Монтеск'є трактував, як акт прийняття основних законів держави, які регулюють їхні взаємовідносини. Тобто, він обґрунтовував ідею правління законів, а не людей, ідею конституційного правління. Суверен, у концепції Монтеск'є, зобов'язаний виконувати не тільки природні, але й позитивні закони в державі. 

Монтеск'є виклав результати довготривалого дослідження політико-правових встановлень декількох держав і прийшов до висновку, що "свобода можлива при будь-якій формі правління, якщо в державі владарює право, гарантує дотримання законності через розподіл влад на законодавчу, виконавчу і судову, які взаємно стримують один одного" . В XIII главі 5-ої книги “Про дух законів” Монтеск’є порівнює деспотичне правління з звичаями дикунів Луізіани, котрі, бажаючи дістати з дерева плід, зрубують дерево під самий корінь. Так діє і деспотичне правління, само підрубуючи крону, на котрій воно тримається.  

Як видно, ціль теорії - створення безпеки громадян от зловживання влад, забезпечення політичних прав і свобод.  Звичайно, що теорія розподілу влад виникла не на порожньому місці, вона була логічним продовженням розвитку політико-правових ідей, що виникли в XVII столітті в Англії, теорія розподілу влад стала частиною теорії правової держави. 

Руссо. Руссо був виразником ідей нового класу тогочасної Франції — дрібних буржуа.Суспільно-політичні погляди і їх вплив : У своїх працях «Міркування про походження і причини нерівності між людьми» (1755), «Про суспільний договір, або Принципи політичного права» (1762) та інші гостро критикувавфеодально-абсолютистський лад, закликав до боротьби проти деспотизму. Ідеалізуючи первісне суспільство, Руссо протиставляв сучасний йому суспільний лад щасливому життю в так званому «природному стані», коли всі люди були, на його думку, рівними й вільними. Причину виникнення нерівності вбачав у приватній власності, проте не виступав за цілковиту її ліквідацію, а висунув утопічну теорію зрівняльного розподілу приватної власності як засіб знищення поділу суспільства на багатих і бідних. Водночас, саме в економіці Руссо вбачав основу розвитку суспільства.

Будучи прихильником договірної теорії походження держави, Руссо вважав, що внаслідок змови між багатими державна влада узаконила приватну власність, узурпувала природні права народу, і висловив думку, що народ має право розірвати цей договір, тобто повстати, повалити владу, яка існує, й встановити народний суверенітет.

Взірцем держави Жан-Жак Руссо вважав невелику республіку і мріяв перетворити сучасні йому держави на своєрідну федерацію невеликих республік.

Суспільно-політичні погляди Руссо відіграли важливу роль в ідеологічній підготовці Великої французької революції 17891799 років; справили вплив на передових тогочасних і пізніших мислителів, у тому числі українських, серед яких Григорій СковородаЯн Козельський та інші. Філософські і наукові погляди Руссо. Руссо — прихильник деїзму. Заперечуючи церковне вчення про створення природи Богом, він водночас визнавав існування Бога, безсмертної душі. З позицій дуалізму Руссо вважав початком усіх природних явищ дух і матерію, причому матерію розглядав як пасивний початок, приписуючи активність Богові. В теорії пізнання Руссо стояв на позиціях сенсуалізму. Мислитель піддав гострій критиці схоластику і релігійний фанатизм.

Дідро. Філософія. Уся природа, згідно з поглядами Дідро, перебуває у постійному русі та еволюціонуванні. Усе, що існує, колись виникло і зникне, перетворюючись на щось інше. Різноманітність існуючих матеріальних форм є головною причиною процесуальності світу. Розглядаючи конкретний процес зміни форм існування, ми можемо постійно фіксувати усе нові та нові форми, фрагменти зміни конкретної форми, але ніколи не зможемо побачити нескінченної множини форм реальності, які існують під час зміни одного предмета на якийсь інший. Не маючи можливості виявити безмежну множину форм реальності, люди користуються поняттям «матерія», яке засвідчує нам, що існує реальність, навіть якщо вона не відома конкретними виявленнями. Дідро вважає, що розмаїття форм матерії створюється зіткненням та об'єднанням різноякісних елементів.

Дідро відстоює вчення про єдність матерії та свідомості, висловлює думку, що у потенційному вигляді відчуття є всеуніверсальною властивістю матерії. Розглядаючи виникнення свідомості, розуму як історичних явищ, Дідро створює першу еволюціоністичну концепцію становлення біологічних видів. Однак він розглядав еволюцію лише у вигляді накопичення властивостей, ознак, які сумарно дають феномен нового біологічного виду. Свою гносеологічнуконцепцію Дідро будує, керуючись принципами сенсуалізму (насамперед — локківського). Він виділяє три види пізнання: спостереження, обмірковування,досвід. Спостереження збирає факти, обмірковування — комбінує їх, досвід — перевіряє результати цих комбінацій. Не поділяючи думку про те, що ми можемо звести мислення людини до відчуттів, Дідро розробляє концепцію психічної діяльності, згідно з якою судження, почуття не зводяться до елементарних чуттів, а останні—це їх умова, а не сутність, умова виникнення психіки, а не сама психіка.

Разом з Гельвецієм і Гольбахом Дідро обґрунтовує вчення про вирішальну роль середовища для формування особистості. Він вважає, що свідоме перетворення навколишнього середовища є головною умовою поліпшення людини, суспільства. Тому свідомість законодавців Дідро оцінював як вирішальний чинник суспільного прогресу. Спираючись на теорію «суспільної угоди», він активно доводить право народу фізичною силою змінювати систему державного устрою суспільства.

Широкого визнання набула естетична концепція Дідро. Розкриваючи зміст поняття «прекрасне», він робить висновок, що уявлення про прекрасне можна визнати відображенням реальних відношень зовнішнього світу. Визнаючи мистецтво «наслідуванням природі», включаючи до поняття «природи» і суспільне буття, Дідро стверджує, що у природі немає нічого зайвого, всі особливості будови людського тіла, матеріальних предметів спричинені природними законами, які адекватно фіксуються лише митцями. Послідовна критика класицизмууможливила Дідро виробити принципи реалізму, які найяскравіше виявили себе у концепції театрального мистецтва. На противагу теоретикам класицизму, які розглядали театральну дію лише як комічну або трагічну, Дідро вводить теорію «серйозного жанру», яка проголошує можливість театрального зображення буденного життя простих людей, а не царів чи героїв, які завжди здаються нам або комічними, або трагічними. Зображення в театрі буденного життя, згідно з теорією Дідро, потребує показу у театральній драмі чи комедії зіткнення не характерів, а суспільних відносин, людей, які виконують певні суспільні функції. 

Твори. Дідро — автор відомих праць «Думки про пояснення природи», «Розмова д'Аламбера з Дідро», «Філософські принципи матерії та руху». У своїх працях він обґрунтовує принципи послідовного матеріалізму, згідно з якими єдиною реальністю може бути лише матерія і рух. У єдиний процес еволюціїсвіту Дідро вміщує існування людини, суспільства. Найбільш відомою є діяльність Дідро зі створення «Енциклопедії наук, мистецтв і ремесел», якій він віддав понад 20 років життя. (Вийшовши з в'язниці, Дідро став редактором «Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел» (1751—1780) і зумів, разом з іншими просвітителями, зробити Енциклопедію системою наукового знання тієї епохи і зброєю в боротьбі з релігійною ідеологією. У філософських творах «Думки про пояснення природи» (1754), «Розмова д'Аламбера з Дідро», «Сон д'Аламбера» (1769) «Філософські принципи матерії та руху» (1770), «Елементи фізіології» (1774—1780). Дідро відстоював матеріалістичні ідеї, розглядаючи все, що існує як різні формоутворення єдиної Нестворений матерії. Згідно з його вченням, матерія якісно різноманітна, в ній є початок саморуху, розвитку. Задовго до Ч. Дарвіна Дідро висловив здогад про біологічну еволюцію. Заперечуючи божественне походження королівської влади, Дідро дотримувався теорії суспільного договору, але з острахом ставився до самостійного руху низів і пов'язував свої надії з освіченим монархом. В останній період життя схилявся до ідеї республіки, але вважав її мало придатною в умовах великого централізованої держави.

Дідро висловлювався за реалізм італійської опери, висував ідею середнього жанру між трагедією і комедією, в якому відбивалися б горе і радості повсякденному житті людини третього стану, намагався внести в драму буденність, щоб наблизити те, що відбувається на сцені до повсякденного життя: «Бесіди про» Побічна сина " (1757) і «Міркування про драматичну поезії» (1758).)

Гельвецій. Гельвецій народився 31 січня 1715 р. в Парижі, в родині придворного лікаря Жана Клода Адрієна Гельвеція (1685-1755), (його прізвище спочатку була Schweitzer - Швайцер, що, як і Гельвеціус, означає в перекладі «швейцарець», «швейцарський»). Після закінчення єзуїтського коледжу і самостійної роботи в м. Кан, Гольбах отримує посаду генерального відкупника,яким проробив до 1751 року, яка дала йому змогу стати досить забезпеченою і впливовою людиною і одночасно безпосередньо ознайомитись з усіма суперечностями тогочасного суспільства, змусила замислитись над перспективами соціально-політичних змін, що наближались. Саме на цій основі філософ знайомиться і зближується з такими мислителями, як Монтеск'є і Вольтер, під впливом яких (особливо Вольтера) береться за перо й дарує світові свої перші твори: «Про любов до знання», «Про задоволення». «Про невігластво і лінь розуму», «Про ремесла» тощо. З 1751 присвятив себе науці та літературі. Висока урядова посада Гельвеція аж ніяк не приваблювала. Його тягнуло в науку і філософію. Філософ входить в гурток мислителів, які об'єднались навколо Дідро і Гольбаха, вільнодумствує, пише книгу «Про розум», спрямовану проти феодальних порядків, релігії і католицької церкви. Зрозуміло, в ті часи з боку духовенства книга викликала ненависть до автора, бона була спалена й заборонена владою. Філософ, між тим, видає книгу «Про людину, її розумові здібності та її виховання», де розгортає ті ж самі думки, але вже більш послідовно і доказово. Протистояння мислителя з духовною і світською владою поглиблюється.

Гельвецій помер 26 грудня 1771 в Парижі. Повне зібрання його творів було випущено в Парижі в 1818.

Гельвецій був переконаний, що світ матеріальний, безмежний в часі і просторі, що матерія знаходиться в постійному русі, що мислення і відчуття є властивостями матерії, її найскладнішими утвореннями. Виступав проти агностицизму та ідеї божественного походження світу. Суть цього протистояння визначали три взаємопов'язані напрями філософських роздумів Гельвеція:

— по-перше, заперечення положення про безсмертя душі й обгрунтування висновку про залежність психічного життя людини від її природної організації;

— по-друге, утвердження чуттєвого пізнання як основи й вихідної підвалини будь-якого пізнання взагалі. («Все, що недоступне чуттям, — стверджує філософ, — недосяжне і для розуму»);

— по-третє, обґрунтування ідеї залежності людини від умов соціального середовища, вирішальної ролі середовища у розвиткові психічних, моральних і інших характеристик людини.

Філософ твердив, що суспільне середовище, у свою чергу, створюється існуючим законодавством. «Закони роблять все», — заявляє він. А законодавство визначається пануючими в суспільстві ідеями. Гельвецій поділяє ідеї на корисні, шкідливі і байдужі. Люди діють згідно з корисними, вигідними їм ідеями. Сокровенна причина суспільного розвитку, вважав філософ, укорінена в інтересі та себелюбстві. Звідси він робить висновок, що створення справедливого суспільного устрою можливе лише за умови вірно зрозумілого себелюбства, поєднання індивідуального інтересу з суспільним. Капіталістичне суспільство, що утверджується, створює умови для такого поєднання: відносини між «робітником» і «роботодавцем» Гельвецій трактував як цілком моральні, як відносини «взаємних послуг», «взаємного користування» праці і капіталу. На цій основі філософ створює теорію корисності, спрямовану, з одного боку, на розвінчування релігійних та етичних ідей, що виправдовували феодальні відносини, з другого — на обґрунтування відносин, що складались в процесі первинного накопичення капіталу.

Принцип майнової рівності він вважав не лише нездійсненним, але й шкідливим, загрозливим як для суспільства, так і для людини. Люди можуть бути рівними в своїх інтелектуальних і моральних здібностях. Саме тому, вони мають бути рівними перед законом і не більше. У всіх же інших вимірах Гельвецій обстоював індивідуалізм і розумне прагнення людини до щастя, яке може бути досягнене в суспільстві, очолюваному «освіченим монархом».

Філософські погляди Гельвеція розгортались в загальному річищі ідей Просвітництва. Природу він розумів як сукупність матеріальних тіл, що створюються шляхом об'єднання-роз'єднання атомів; природі притаманні просторово-часові характеристики, а також рух і причинність.

Духовний світ людини, за Гельвецієм, підпорядкований законові інтересу. Люди за своєю природою — егоїсти. Але в їх особистих інтересах — рахуватися з суспільними інтересами, дотримуватись принципу розумного егоїзму, діяти в інтересах держави, народу.

Люди не народжуються ні злими, ні добрими. Такими їх роблять соціальне середовище і виховання. На жаль, міркував філософ, релігійне виховання суперечить природі людини, а тому й спотворює її. Гельвецій розвінчував святість служителів культу, показував їх безпринципність, моральну розбещеність.

Моральні недоліки мають своєю причиною порочне законодавство. Кінцевим висновком такого пояснення людського суспільства було положення: «думки правлять світом». Вимога змінити середовище означала лише вимогу замінити феодальні порядки буржуазними. Ідеалом Гельвеція був благоденствуючий буржуа з його принципом особистої користі; цей буржуа не від того, щоб сприяти суспільному благу, але не на шкоду собі, своїм особистим інтересам. Гельвецій обстоював принцип приватної власності, він був лише проти занадто різкої майнової нерівності.

Гельвецій намагався створити «науку про моральність». На його думку, з двох почуттів любові до задоволення і відрази до страждання, виникає третє почуття любові до себе. Саме любов до себе він вважав первинним імпульсом всіх дій людини. Любов до себе породжує у свою чергу пристрасті, прагнення до щастя та інтереси.

Був прихильником вчення про вирішальну роль середовища у формуванні особистості, вважав пристрасті людини головною рушійною силою суспільного розвитку.

Гельвецій розробив вельми динамічну філософську картину світу: природа, частиною якої є людина, існує вічно і має підставу в собі самій; в ній все знаходиться в русі і розвитку; все народжується, росте і гине; все переходить з одного стану в інший. Ніщо в часі і просторі не передує матерії. Гельвецій обґрунтовував єдність матерії і руху, матерії і свідомості. Разом з тим, на відміну від Дідро, вважав, що матерія лише на певному етапі свого розвитку і організації знаходить здатність відчуття. Гельвецій відкидав не тільки теїзм, але і деїзмвольтерівського толку.

У класичній традиції Просвітництва коріння ідеї надприродного і релігії Гельвецій шукав у темряві й невігластві людей, в почутті страху смерті, в організованому обмані одних людей іншими. Питання про пізнаванності світу він вирішував з позицій матеріалістичного сенсуалізму, будучи противником агностицизму. Принцип матеріалістичного сенсуалізму Гельвецій використовував у поясненні суспільства і людини. Людина, за Гельвеція, - природна істота, наділена почуттями, свідомістю, пристрастями, і є основою суспільства. З чуттєвої природи людини філософ виводив рушійне початок суспільного життя - принцип егоїзму, себелюбства. Ідея Гельвеція про те, що в діяльності людей, спрямованої на самозбереження і придбання життєвих благ, слід шукати ключ до пояснення соціальних процесів, була теоретично перспективною для свого часу. Гельвецій стверджував рівність природних розумових здібностей людей всіх рас і національностей. Причину нерівності умів бачив в різному вихованні і різних умовах життя. Майбутнє суспільство Гельвецій представляв вільним від станового поділу і станової нерівності. Був відкритим противником феодальних устоїв. Діяльність Гельвеція зіграла значну роль в духовній підготовці Великої французької революції 18 століття.

У сфері політики та економіки Гельвецій виступав за повну ліквідацію феодальних відносин і феодальної власності. Був прихильником освіченого абсолютизму, оскільки вважав республіканську форму правління непридатною для великих держав. Критика Гельвецієм політичного устрою і законодавства феодального суспільства мала прогресивний для того часу характер. Головний твір Гельвеція — «Про розум» (1758) — належить до числа блискучих, талановитих творів філософської і атеїстичної думки XVIII ст. Це був, за словами Дідро, «здоровенний удар дрюком по пересудах усіх родів». Як вже зазначалось, реакція засудила книгу на спалення за порушення «основ християнської віри».

  1.  Французька революція.

Причини :

  1.  У своєму державному устрої в 18-му столітті Франція була абсолютною монархією, що спиралася на систему централізованої бюрократії і на постійне військо. Проте, між королівською владою, яка була абсолютно незалежна від панівних класів, і привілейованими станами суспільства існував свого роду союз — за відмовудухівництва і дворянства від політичних прав державна влада всією своєю силою і всіма засобами, що були в її розпорядженні, охороняла соціальні привілеї цих двох станів суспільства. Водночас зростав вплив третього стану — усіх, хто не належав до перших двох.
  2.  В кінці XVIII століття Франція була однією з найбагатших країн Європи, поступаючись в розвитку лише Британії та Нідерландам. Водночас у країні, яка була абсолютною монархією не було жодного громадського контролю над бюджетом, що протягом багатьох століть був дефіцитним. Король Людовик XVI щедро витрачав гроші, включно з військовими видатками на ведення семилітньої війни та підтримку колоній в Американській революції, й державний борг досяг величезних розмірів. Половина бюджету йшла на виплату відсотків по заборгованості. Збільшення податків лягало тягарем на плечі третього стану, оскільки перші два були звільнені від оподаткування. Ситуацію ускладнили неврожаї в 1780-х роках та пауперизація населення.
  3.  Шукаючи виходу зі скрутного становища, 1789 року король вирішив скликати Генеральні штати — французький парламент, який не скликали з 1614 року. Скликання Генеральних штатів мало на меті встановлення нової системи податків, які включали б податки на землю, і які повинні були б платити також перші два стани. Звісно, дворянство й духівництво зустріло таку ідею супротивом. Розгорнулася боротьба за представництво й систему голосування в Генеральних штатах.
  4.  Ідеологічну базу ідеї протистояння старого режиму й революційних сил забезпечили ідеї Просвітництва.

Періодизація :

  1.  14 липня 1789 – 10 серпня 1792 – конституційний
  2.  10 серпня 1792 – 2 червня 1793 – встановлення якобінської диктатури, демократична республіка, боротьба між якобінцями та жирондистами
  3.  2 червня 1793 – 27 липня 1794 -  встановлення диктатури
  4.  27 липня 1794 – 10 листопада 1799 – падіння якобінської диктатури

Під тиском народного невдоволення та повстань, які почались по всій Франції, король вирішив (в серпні 1788 р.) скликати Генеральні штати (вперше з 1611 р.). Причому представників ІІІ стану, серед яких багато адвокатів, мало бути стільки ж, скільки від 1 і ІІ стану разом.

Генеральні штати зібрались 2 травня 1789 р. Після “королівського засідання” 5 травня, депутати “третього стану” відмовилось засідати по станах, вимагало спільного засідання. 17 червня 1789 р. вони проголосили себе Національними зборами, а коли до них приєднались впливові дворяни-ліберали (Лафайєт – герой визвольної війни в США), то Національні збори оголосили себе Установчими зборами (9 липня 1789 р.) – вищим представницьким і законодавчим органом французького народу, покликаним розробити для нього основні закони.

Король спочатку визнав це, а потім спробував з допомогою військ залякати депутатів. У відповідь – повстання 13-14 липня 1789 р. в Парижі. 14.07 – взяття і розгром Бастилії.

У Франції розпочалась революція (1789-94).

Вже 15 липня парижани обрали своє самоврядування – Паризьку комуну. Почали формувати Національну гвардію під проводом Лафайєта і контролем Установчих зборів. Революція охопила всю Францію.

Під впливом селянських повстань серпні 1789 р., Установчі збори серією рішень скасували особисті  феодальні повинності, кріпосне право й церковну десятину. Решта феодальних повинностей підлягала викупу, що було вигідно тим буржуа, які скупляли в дворян землю. Було скасовано станові привілеї в оподаткуванні. Декретом 11 серпня “всі громадяни без різниці походження можуть бути допущені до всіх посад і звань”.

11 серпня Установчі збори проголосили народний суверенітет, визнавши від свого імені Людовіка ХVІ французьким королем і “відновлювачем народної свободи”. Фактично було встановлено конституційну монархію при верховенстві народного представництва.

26 серпня 1789 р. Установчі збори прийняли “Декларацію прав людини і громадянина” – 17 статей (при її розробці – вплив ідей Просвітителів і “Декларації прав штату Вірджинія 1776 р.”) – найважливіший документ французької революції, що мав всесвітньо історичне значення. В її основу покладено принцип природного права:

1) люди народжуються і залишаються вільними і рівними в правах. Держава служить забезпеченню свободи, власності, безпеки. Народ має право на опір гнітові – ст.1-2;

2) народу належить верховна влада – ст.3;

3) законом можна заборонити лише такі дії, які шкідливі суспільству. Все решта – дозволено. Все, що не заборонено законом, то дозволено – ст. 4-5;

4) всі громадяни рівні перед законом. Закон повинен виражати волю всього народу, тому в його утворення може брати участь кожний громадянин (особисто чи через представника) – ст.6 (залишались виборчі цензи);

5) ст. 7 і 8 встановлювали 2 основоположних принципах в кримінальному праві:

  1.  немає злочину, не передбачено в законі;
  2.  немає покарання, не передбачено в законі

Зворотна сила закону заборонялась.

6) ст.9. Встановлювала ”презумпцію не винуватості”;

7) декларувалась свобода думок, суджень, слова, преси, право громадян брати участь у визначенні податків, право вимагати звіту посадової особи (ст.10-11, 14-15); 8) ст. 16 відмовляла у визначенні будь-якому ладу конституційним, якщо не здійснено розподіл влад; 9) “власність є право недоторкане і священне” – ст.17.

Принципи Декларації лягли в основу першої французької Конституції, прийнятої 3-18 вересня 1791 р. Король під страхом повалення її підписав і опублікував 7 розділів.

1-й розділ, преамбула відтворював і розвивав основні положення Декларації. Новими тут були положення про політичні права: свобода пересування, зборів, петицій. Безкоштовна початкова освіта для всіх. Заборона попередньої цензури. Свобода відправлення культів і право громадян обирати чи призначати служителів культу.

Організація державної влади базувалось на 2-х принципах:

  1.  національному суверенітеті, який проголошувався “єдиним, неподільним і невідчужуваним”, який не передається ніякій іншій особі чи органу;
  2.  розподілу влади.

Законодавча влада: - однопалатні Законодавчі збори:

  1.  745 депутатів, обраних шляхом двохступеневих виборів (первісні збори активних громадян – збори виборщиків) на основі цензового виборного права. (виборне право мали – чоловіки з 25 років, що проживали на місці більше року, сплачували податок в розмірі не менше трьохденної плати робітника і що не є слугою. Його мали 4.3 млн. чол.. з 26 млн. населення Франції).

Повноваження: - законодавча ініатива;

  1.  затвердження законів;
  2.  становлення податків;
  3.  бюджет і контроль за ним;
  4.  управління національним майном...
  5.  Законодавчі збори самостійні у визначенні часу, місця, тривалості тощо своєї діяльності.

Вища виконавча влада – король. Його влада визначалась як неподільна, спадкова і підзаконна:

  1.  король складав присягу на вірність нації і закону:
  2.  за нехтування інтересами нації, змова – зречення від престолу;
  3.  підписував закони;
  4.  мав право відкладального вето. Але  якщо два нових склади Законодавчих зборів його підтвердить, тоді закон не потребував підпису монарха;
  5.  податкові закони королю на підпис не подавались;
  6.  призначав міністрів. Командував армією і відав зовнішніми зносинами.

По-суті король – глава держави.

Судова влада – незалежна.

Основний її організаційний принцип – виборність суддів народом. Судді – незмінювальні. В роботі судів – присяжні. Суд не мав права втруватись в роботу інших гілок влади, як і вони – в його.

Територіальний устрій:

  1.  основною адміністративною одиницею став департамент (замість старших провінцій) – 83 (рівні за територією);
  2.  департамент ділився на 3-9 повітів, а ті на кантони;
  3.  департаментське самоврядування: Рада обрана на 4 роки (36 чол.); кожних два роки оновлюється на ½. Виконавчий орган – Директорія (6 чол.) – загальне управління національним майном... Прокурор – захисник “громадської користі”. Повноваження не виписані;
  4.  адміністрація повітів – аналогічна:  Рада з 12 чол.; департамент – 4-х; генерал – прокурор.

Міське управління

Закріпила реформи 1789-1790 –х рр.

Єдине Муніципальне управління:

  1.  муніципальна Рада з 3-20 членів обраних на 2 роки з оновленням на ½ щорічно. Вона була органом загального управління, поліції та громадських робіт;
  2.  генеральна рада з 6-40 членів (вдвічі більша першого) на 1 рік: представницький орган контролював найважливіші питання управління міським майном і розподіл податків;
  3.  мер – обирався  напряму жителями з членів генеральної ради на 2 роки. Мав виконавчу владу яку розділяв з муніципальною радою, утворюючи міське Бюро;
  4.  прокурор.

Міське управління Парижа (окремо закріплене):

  1.  місто поділено на 48 секцій (дистриктів);
  2.  в кожній секції обирали 16 комісарів + комісар поліції;
  3.  збори комісарів – комітет, збирався щотижнево під головуванням змінного президента;

Загальноміське управління:

  1.  Генеральна рада – 145 делегованих членів;
  2.  мер, обраний жителями на 2 роки і бюро з 16 адміністраторів;
  3.  Муніципальна рада, представляла не менше 2/3 секцій;
  4.  виборні синдикат і прокурори.

Все це – адміністрація Паризької комуни, яка підпорядковувалась лише королю і законам.

Разом з тим революція не покращила становища низів. Тому продовжувались селянські повстання і розпочались страйки робітників – до 80 тис. весною 1790 р. Тому Установчі збори, щоб заспокоїти народ в листопаді 1789 р. конфіскували церковні землі і пустили їх в продаж. Коли це не спинило народної боротьби, тоді дозволило застосовувати проти повсталих збройну силу. 14 червня 1791 р. було прийнято закон Ле Шепелье – забороняв під страхом грошових штрафів (500 ліврів) і ув’язнення ( 3 місяці) створення профспілок і страйки. Одночасно в Парижі та по всій Франції розгортається діяльність політичних клубів. Найважливішими з них були клуб якобинців і клуб кордельєрів (за назвою монастирів де вони збирались).

Кордельєри об’єднували лівих радикалів – лідерів Паризької Комуни на чолі з Дантоном і Камілом де Муленом.

В 1790 р. клуб якобинців розколовся. З нього вийшли конституційно налаштовані депутати під проводом Барна ва й створили течію фейянів (за назвою ордену монахів).

Розмежування чітко проявилось під час Верденської кризи (король втік за кордон, але його встигли затримати на кордоні 21 червня 1791 р.). Фейяни наполягали, щоб Установчі збори прийняли революцію, що король не втік, а його викрали. 17 липня демонстрація, скликана кордельєрами на Марсовому полі, була розстріляна національною гвардією.

Нову розстановку сил зафіксували Законодавчі збори, які відкрились 1 жовтня 1791 р. В них не було відкритих роялістів. Фейяни (праві) мали 264 місця. Ліві - якобинці (136), 345 – “болото”. Досить швидко на провідні позиції висунулись жирондисти, які відкололись від якобінців. Вони представляли інтереси торгово-промислової та нової землевласницької буржуазії, були зацікавлені в корінних буржуазних перетвореннях суспільства. Їх лідери – Бріссо й Верньо. В березні 1792 р. король сформував з них уряд. Оскільки жирондисти перейшли в центр, то лівий фланг представляли якобінці Робосп’єра та ультра ліві – кордельєри. Якобінці й кордельєри мали міцні позиції в революційному комітеті Паризької Комуни.

В лютому 1792 р. Австрія і Прусія уклали військовий союз проти Франції. 20 квітня 1792 р. король оголосив війну Австрії. Але через роялістські настрої офіцерів французька армія зазнавала поразок. Король відправив у відставку уряд жирондистів.

Жирондисти підняли маси на політичну боротьбу, провели антимонархічний мітинг 20 червня 1792 р. 11 липня 1792 р. Законодавчі збори видали декрет “Вітчизна в небезпеці”, яким вирішили створити нову армію на основі загальної повинності. Коли на початку серпня стало відомо, що мета коаліції “відновити законну владу короля”, то 5 серпня  1792 р. Паризькі секції висунули вимогу повалити короля. Спроба жирондистів і Законодавчих зборів зберегти конституцію, підштовхнула Паризьку Комуну до проведення в ніч з 9 на 10 серпня повстання, результатом якого стало повалення монархії та скасування конституції 1791 р.

В результаті перевороту 10 серпня влада перейшла до рук Паризької Комуни. Під її тиском, Законодавчі збори постановили скликати Національний конвент з конституційною владою. До його обрання влада передавалась Тимчасовому Виконавчому комітету з 6 чол. – жирондисти під керівництвом Дантона – якобинця (керівника Паризької Комуни). 11 серпня ввели загальне виборче право для чоловіків з 21 року з річним цензом осілості, які мали самостійний заробіток і не були слугами. Правда, для виборщиків зберігався віковий ценз з 25 років.

В інтересах селян було прийнято серію серпневих декретів, якими проводилась подальша націоналізація земель емігрантів і скасовувались всі залишки старого аграрного ладу. Створювались спеціальні судові й виконавчі органи для боротьби з контрреволюцією та переслідування посібників інтервентів. 2-5 вересня 1792 р. добровольці, що йшли на фронт знищили в тюрмах більше 1000 контрреволюціонерів.

20 вересня 1792 р. французи зупинили і розбили наступ прусаків. Вже в листопаді 1792 р. було звільнено всю Францію і зайнято Бельгію та Рейнську область.

Національний конвент відкрився 21 вересня 1792 р. В ньому: приблизно 200 жирондистів, 100 якобинців. Зовсім не було фейянів. Решта з 783 депутатів – “болото”.

Першими ж рішеннями Конвент:

  1.  відмінив монархію;
  2.  анулював Конституцію 1791 р.;
  3.  ввели новий календар (з 21 вересня 1792 р.);
  4.  25 вересня 1792 р. Францію оголосили республікою, єдиною і неподільною (за сепаратизм – смертна кара).

Суд над Людовіком ХVІ (11.12.92 – 17.01.93) – не стільки юридичний, скільки політичний акт. 21.01.1793 року короля  стратили.

  Однак страта короля не допомогла покращити ситуацію. Війна вимагала великих витрат. Жирондисти збільшили емісію паперових грошей, зросла інфляція. Народні протести, вимоги твердих цін на харчі – “максимум”. Їх підтримали кордильєри, особливо радикали на чолі зі священиком Жаком Ру – “скажені”, а з квітня 1793 р. і якобінці.

Становище жирондистів погіршили поразки на фронтах та контрреволюційні повстання у Вандеї. В ньому взяли участь і селяни, невдоволені загальною мобілізацією і на заклик католицької церкви.

Негативний для них наслідок мало і впровадження в квітні 1793 р. Революційного трибуналу на чолі з лівим радикалом Маратом (“друг народу”) і запровадження на вимогу якобінців, Конвентом у травні 1793 р. декрету про тверді ціни на зерно по всій Франції та про примусовий займ.

Для боротьби з радикалами жирондисти створили в Конвенті особливу “комісію 12-ти”, захопили владу в Ліоні та деяких інших містах.

На заклик секцій Парижа – повстання 31 травня – 2 червня 1793 р. Вигнали з Конвента 29 впливових жирондистів. Закінчився 2-й етап революції. Було встановлено якобінську диктатуру.(13 липня 1793 р. Шарлотта Корде вбила Марата). Одним з перших кроків якобінців було прийняття аграрного законодавства:

  1.  пільговий порядок розпродажу конфіскованих земель емігрантів – дрібними наділами з розстрочкою на 10 років;
  2.  повернення селянам всіх общинних земель і подушний їх розподіл на вимогу 1/3 селян;
  3.  повна, остаточна і безкоштовна відміна всіх феодальних повинностей, прав і поборів. Феодальні акти і документи мали бути спалені. За їх зберігання – каторга.

24 червня 1793 р. Конвент прийняв нову Конституцію, її винесли на всенародний референдум, який завершився до 10 серпня – 1.8 млн.” за” і 17 тис. “проти”). Вона відбила радикальні ідеї якобинців. Конституція 1793 р. складалась з 2-х частин: оновленої “Декларації прав людини і громадянина” (в 35 ст.) і власне Конституції (122 ст.). Підтверджувалось, що держава встановила для реалізації людиною її природних і невід’ємних прав – рівність, свободи, безпеки, власності і діє на основі суспільно корисної законності (ст.1-4.9). Подальші положення викладались в дусі соціалізації права – свобода праці і занять (ст.17); державна гарантія соціального забезпечення (в разі нездатності до праці) і освіту (ст.21-22). Більш категорично, ніж в Конституції 1791 р. декларувалось право на петиції (ст.32) і свободу зборів, думок, віросповідань, преси (ст.7).

Принцип народного суверенітету був доведений майже до абсолюту: він неподільний, невідчужуваний, не може бути ніким привласнений (ст. 25-27). А звідси – право народу на “перегляд, перетворення і зміну конституції”... “жодне покоління не може підпорядкувати своїй волі покоління майбутнє” (ст. 28) та право ( і обов’язок) народу на опір гнобленню і зміну уряду в разі “гноблення хоча б одного члена суспільства”. Повстання проголошувалось “священним  правом і невідкладним обов’язком” народу (ст.33-35).

Вносились новації в організацію державної влади:

  1.  запроваджувалось  напівпряме здійснення законодавчої влади народом, замість представницького (нар. суверенітет);
  2.  Законодавчі збори, обрані на 1 рік загальним виборчим правом, з цензом осілості в 6 місяців. Але важливі закони (цивільні, кримінальні, податкові, управління майном, щодо війни, адміністративного поділу тощо) підлягали схваленню зборами виборщиків по департаментах і первинними зборами населення. Так само мала б змінюватись і Конституція, за ініціативою знизу.

Замість поділу влади ввели єдність влади. Уряд звели до рівня Виконавчої ради (24 чол.), яка утворювалася Законодавчими зборами із представників департаментів і населення на 2 роки з щорічним оновленням на ½. Але фактично члени ради були лише маріонетками Законодавчих зборів, які мали право втручатись через декрети навіть в поточні справи.

На місцях – повна виборність всіх інститутів самоврядування і суддів. Проголошувалась загальна військова повинність.

Але в житті виконавча влада  підпорядковувала під себе законодавчу. Офіційною декларацією Конвенту введення Конституції в силу було відкладено “до настання миру”.

Головним урядовим органом став Комітет громадського порятунку, який в червні очолив Робесп’єр (“непідкупний”). Йому досить швидко були підпорядковані всі державні установи і армія, він керував внутрішньою і зовнішньою політикою, обороною країни. Велику роль відігравав також реорганізований Комітет громадської безпеки, який вів боротьбу з внутрішньою контрреволюцією.

Конвент і Комітет громадського порятунку здійснювали свою владу через комісарів з числа депутатів Конвенту, які були послані на місця з широкими повноваженнями для придушення контрреволюції і реалізації політики уряду. Комісари Конвенту призначались і в армію.

На місцях діяли революційні комітети – впроваджували в життя рішення Комітету громадського порятунку, боролись з контрреволюційними елементами. Велику роль в якобинській диктатурі відігравала мережа якобинського клубу.

Юридично узаконив диктатуру установчий закон 4 грудня 1793 р. “Про революційний порядок управління”. 25 грудня 1793 р., виступаючи в Конвенті, Робесп’єр обґрунтував свободу революційного уряду діяти в “стороні від права”, керуючись революційною доцільністю. “Потрібно організувати деспотизм свободи, щоб роздавати деспотизм королів”. Причому якобінці привласнили собі право трактувати цю революційну необхідність.

На вимогу “скажених” у вересні 1793 р. конвент запровадив “максимум” – тверді ціни на харчі та предмети першої необхідності. Хліба не стало. Для забезпечення ним Парижа, інших міст і армії запровадили реквізиції зерна та інших продуктів. Для їх проведення створили “революційну армію”, ввели  картки  на продукти.

Запровадили “революційний терор.  Закон 17 вересня 1793 р. “Про підозрілих”. Знаряддям терору став Революційний трибунал, який був поділений на 4 секції по 3 судді і 7-9 присяжних. Як правило, вирок – смертна кара. Бо суд проводився за новими процесуальними правилами:

  1.  попереднє слідство скасовувалось;
  2.  звинувачуваний допитувався лише в суді;
  3.  адвокатів не передбачалось;
  4.  свідки викликались лише при відсутності в суді речових чи моральних доказів;
  5.  апеляції та касації не передбачались.

Вирок виконували в той же день.

Відразу ж відбулась вереснева різня – коли щоденно страчували 28-30 чоловік. Стратили Марію-Антуанту. Всього за рік терору було страчено 40 тис. чол., більше 500 тис. арештовано. (В Марселі кілька сот членів сімей емігрантів втопили на баржі в морі, в Нанті – 3 тис. втопили в Луарі). Серед страчених 75 % - “третій стан”; 9 % - дворяни; 5 % - священики, 78 %- вироки за зраду і заколот; 1 % - економічні. Декрет  10 червня 1974 р. узаконив Революційний трибунал і ввів поняття “ворог народу”. Їх майно підлягало конфіскації та розподілу серед не імущих.

Поступово серед якобинців намітилось розмежування. Помірковані почали об’єднуватися навколо Дантона, а ультраліві – навколо Шометта і Ебера. Спочатку 24 березня 1794р. були страчені Ебертисти, а вже 5 квітня 1794 р.  стратили Дантона і де Мулена. – “Революція пожирала своїх дітей”.

Внутрішні чвари та не правовий терор остаточно ізолював Робесп’єра та його соратників. Виникла змова в яку була втягнута більшість Конвенту. 27 липня 1794 р. на засіданні Конвенту Робесп’єру не дали говорити й арештували разом з його соратниками. Але на вимогу Паризької Комуни їх  звільнили. Конвент оголосив Робесп’єра, його соратників і керівництво Паризької Комуни поза законом і закликав секції Парижа допомогти придушити їх “заколот”. Більшість секцій підтримали Конвент.

28 липня (10 термідора) війська Конвенту арештували в ратуші Робесп’єра і його прихильників. Їх відразу стратили (22 чол.) і ще 71 чол. – за спроби відновити Паризьку Комуну.

Термідоріанський переворот фактично поклав край революції. До влади прийшли сили, які нажили значну власність за роки революції. Тому вони виступали за непорушність ідеалів власності, порядку і конституції.

Настав період термідоріанської реакції. Протягом року (липень 1794 – серпень 1795 рр.) Конвент ліквідував апарати якобінської диктатури:

  1.  обмежили повноваження на оновили склад Комітету громадського порятунку;
  2.  разом  із скасуванням Паризької Комуни були ліквідовані революційні комітети та народні товариства;
  3.  в листопаді 1794 р. закрили якобінський клуб;
  4.  Декретом 1 серпня 1794 р. зупинили терор. Революційний трибунал мав тепер встановлювати умисну винність звинувачуваного. В травні 1795 р. його скасували;
  5.  в грудні 1794 р. скасували максимум.

Заколоти низів в квітні і травні 1795 р. як і роялістів  влітку 1795 р. були придушені.

22 серпня 1795 р. Конвент прийняв нову Конституцію ІІІ року. В її основу покладено принцип демократії імущих. Один з її розробників Буасс Д’Англа казав у Конвенті: “Ви повинні, нарешті, гарантувати власність багатим... Громадянська рівність – це все, що може вимагати розумна людина. Абсолютна рівність – це химера...”

Конституція 1795 р. – об’ємна (377 ст.). Її відкривала Декларація громадянських прав. Вона базувалась на основі Декларації 1789 р. Головна ідея – “свобода, рівність, безпека і власність”. Вперше включались положення про громадянські обов’язки – не шкодити

3іншим, творити добро, дотримуватись свободи власності як право “користуватись і розпоряджатись своїм майном, своїми доходами, плодами своєї праці й свого виробництва.

По новому організовувалась державна влада – відновлювався принцип строго поділу державної влади.

  1.  Законодавча влада -  на основі принципу бікамералізму, тобто дві рівні палати : нижня – Рада 500 обрана шляхом двоступеневого голосування по особливих департаментських зборах. На першому етапі – загальне виборне право з 21 року (ценз осідлості 1 рік), на другому – вищий віковий і майновий ценз; верхня Рада старійшин – 250 делегатів від департаментів.

Рада 500 – законодавча ініціатива, а Рада старійшин – приймала (відхиляла) закони, без внесення в них поправок. Спільні засідання заборонялись.

  1.  Виконавча влада – Директорія з 5 членів. Голосували по черзі по 3 місяці для підпису документів. Директорів пропонувала Рада 500, а затверджувала Рада старійшин. Директорія керувала всіма сферами життя. Призначала 6-8 міністрів.

3. Судова влада – крім місцевих судів, запроваджувались вищі касаційні інстанції. Юстиція мала бути безкоштовною. Суд – гласним в відкритим. Судді – обирались на місцях. Гарантії від позасудових арештів.

4. Місцева влада – управління департаментами децентралізувалось. Округи скасовувались. Але рішення місцевих виборних властей могла відмінити Директорія.

Конституцію затвердили референдумом (1 млн. 50 тис.). Набула чинності в листопаді 1795 р. Вводилась спеціальним декретом система спадковості законодавчої влади: 2/3 членів Конвенту повинні були бути обрані знову.

Директорії практично відразу довелось вести боротьбу зі своїми противниками. . Впродовж усього існування Директорії політична ситуація залишалася нестабільною. Роялістська «мережа кореспонденції» змішалася з політичною пропагандою. При підтримці братів Людовика XVI роялісти каламутили воду в країні. Прибічники повернення короля перемогли у виборах 1797 року. Помірковані республіканці організували у вересні того ж року державний переворот, прогнавши двох із п'яти директорів і проголосивши вибори 177-ми депутатів неправомірними. У 1788 році вибори здавалося обіцяли перевагу якобінцям. Тоді рада наділила себе правом призначати депутатів від половини виборчих дільниць. Термодоріанці утрималися при владі, але повністю дискредитували себе.

Економічна ситуація теж дала свій внесок у бажання французів повернутися до порядку. Система оподаткування не працювала. Асигнації втратили будь-яку вартість і були замінені на інші паперові гроші - територіальні мандати, з якими трапилося те ж, що й з асигнаціями. З 1797 року держава зажадала виплати податків готівкою, але через економічну кризу металічні гроші стали рідкістю. Після кількох років інфляції, пов'язаних із асигнаціями, у Франції розпочався період зниження цін, який особливо боляче вдарив по сільському населенню. Неспроможне впоратися з величезним боргом, який накопичився за роки монархії та революції, збори вирішують оголосити банкрутство на «дві треті». Франція відмовлялася платити дві треті державного боргу, але підтверджувала одну треть. Щоб створити враження кредитоздатності перед кредиторами в 1798 році був накладений новий податок на двері й вікна. Цей податок збирався жандармами.

Завдяки зусиллям уряду громадського порятунку французькі війська перейшли до наступу. Весною 1796 року Франція розпочала великомасштабний наступ через усю Німеччину, щоб вимусити Австрію до укладення миру. Але саме італійська армія під командуванням молодого генерала Наполеона Бонапарта приносила одну несподівану перемогу за іншою й змусила Австрію підписати мирний договір де Кампо Форміо 17 квітня 1797 року. Між 1797 та 1799 роками майже вся Італія перетворилася в республіку-сестру із інституціями за французьким зразком. Перемоги полегшили фінансові проблеми Директорії, але робили її дедалі залежнішою від армії. Бонапарт став суддею у вирішенні внутрішніх проблем. Єгипетський похід мав на меті відрізати шлях до Індії Сполученому Королівству, але Директорія також не заперечувала від того, щоб віддалити від себе незручну підтримку корсіканця, який не приховував свого бажання влади.

Збільшення числа республік-сестер збентежило великі держави на чолі з Росією й Сполученим Королівством, що боялися домінування Франції у Європі. У 1798 році ці дві держави започаткували процес утворення другої коаліції. Французька армія під командуванням Брюна та Масени відбила наступ англійців, росіян та австрійців.

Правління Директорії завершилося державним переворотом 18 брюмера восьмого року (9 листопада 1798). Наполеон Бонопарт проголосив: «Громадяни, принципи, започатковані революцією, утвердилися. Вона закінчена». Директорію замінив інститут Консульства. Це був авторитарний режим під управлінням трьох консулів, перший серед яких мав усю повноту влади. Франція вступила в новий історичний період, в якому її доля буде в руках імператора.

  1.  Основні етапи Французької революції
  2.  1 – 1789-92 – конституційна монархія.
  3.  ІІ – 1792-1793 – жирондистська республіка
  4.  ІІІ – 1793-1974 – якобинська диктатура.

24. Соціальні рухи в період Директорії.

Говорячи про соціальні рухи в період Директорії варто згадати таку особу як Гракха Бабефа. Народився у бідній, багатодітній родині колишнього солдата, що став службовцем. З дитинства дізнався тяжкість виснажливого фізичної праці на будівництві Пікардійської каналу, потім отримав місце писаря і учня у нотаріуса. У 21 рік ( 1780) отримав самостійну практику февдіста-архівіста ( юриста, фахівця з сеньйоріальної прав), розробив нову систему складання сеньйоріальної описів. Одружившись на Марі-Анн Ланглі, служниці, розповсюджується в Руа, де прожив до 1792.

Під впливом ідей Руссо і Маблі (пізніше Мореллі) став переконаним прихильником суспільства "досконалого рівності", в якому відсутня б приватна власність. Вже в 1785 розробив план створення "колективних ферм" замість великих земельних володінь. Був активним учасником революції в Пікардії, і не втрачаючи з уваги свій кінцевий ідеал, з притаманним йому політичним чуттям прагнув використовувати такі події повсякденного боротьби, які могли б активізувати народні маси. Поширення революційних ідей увійшло в протиріччя з професійною діяльністю Бабефа й спонукало його у 1789 зробити поїздку в Париж, де він застав взяття Бастилії. 22 жовтня 1789 р - перший відкритий виступ Бабефа, спрямоване проти виборчого цензу. В 1790 за організацію руху проти сплатинепрямих податків і діяльну участь у ньому Бабеф був арештований в Руа і перепроваджений в Париж, до в'язниці Консьержері. Звідки його звільнили за сприяння Ж. П. Марата. Випущений на свободу, він незабаром знову підданий короткостроковому тюремного ув'язнення, придбавши репутацію Пікардійської Марата.

У наступні роки Бабеф висунув сміливу аграрну програму - повна ліквідація феодальних прав без викупу, знищення великої земельної власності, розподіл у довгострокову оренду конфіскованого церковного майна замість розпродажу, розділ общинних земель і, нарешті, "аграрний закон", ідею якого Бабеф сформулював раніше в книзі "Постійний кадастр" ( 1789).

В 1791 Бабеф, у зв'язку з втечею Людовика XVI, виступив за встановлення республіканського ладу. Після повалення монархії (10 серпня 1792) обраний до Генеральна рада департаменту Сомма, а потім у директорію дистрикту Мондідье. В 1793 працював секретарем продовольчої адміністрації Паризької Комуни. Протягом усієї революції Бабеф послідовно відстоював інтереси незаможних класів, особливо тих верств мануфактурного пролетаріату, що проживали ще в селі, для яких головним джерелом існування вже ставала заробітна плата. Критикував Марата і навіть якобінський Конвент і за недостатню увагу до питання про "добробут незаможного класу". Глибоко цінуючи Робесп'єра і розділяючи багато хто з його переконань, тим не менш Бабеф пішов далі - він хотів фактичної рівності серед людей, вважаючи це ідеалом суспільного устрою. Досвід якобінської диктатури і діяльність з розподілу продовольчих ресурсів столиці привели Бабефа до думки про практичну можливість здійснення "суспільства досконалого рівності".

У період якобінської диктатури він виступав за негайну безкоштовну роздачу земель біднякам. Бабеф однак натрапив на ворожість своїх більш помірних колег з муніципальної адміністрації, які скористалися помилкою Бабефа при оформленні одного з актів з продажу національного майна і вигнали його з посади, порушивши проти нього судове переслідування. У серпні 1793 за помилковим звинуваченням у підробці він був засуджений до 20 років каторги, а в листопаді знову заарештований і утримувався в ув'язненні. Протягом усього періоду якобінської диктатури Бабеф наполегливо добивався перегляду своєї справи; вийшовши з паризької в'язниці в грудні 1793, він знову опинився у в'язниці в Мондідье і, нарешті, був звільнений за дев'ять днів до термідоріанського перевороту. Звільнений до часу 9 термідора, він через кілька тижнів стає переконаним противником термідоріанського Конвенту, виступає проти нього в своїй газеті "Журналь де ла Ліберте де ла прес" ("Journal de la liberte de la presse"), перейменованої невдовзі в "Трибюн дю пепль" (" Le Tribun du peuple ").

У лютому 1795 Бабеф знову піддався арешту. Звільнений по амністії (жовтень 1795), він відновлює видання "Трибюн дю пепль" і стає разом з Ф. Буонарроті, О.А. Дарт, Ш. Жерменом та іншим організатором і керівником комуністичного руху "в ім'я рівності".

Навесні 1796 очолює "Таємну повстанську директорію" і готує народне виступ. В організації брали участь різні особи: Друе, Ш. Жермен, кравець Тіссо та ін У результаті зради одного з учасників руху Грізел змова була розкрита і всі його керівники та ряд учасників були 10 травня 1796 заарештовано. 26 травня 1797 суд в Вандоме засудив Бабефа і Дарт до смертної кари. Після оголошення вироку Бабеф і Дарт намагалися заколоти себе кинджалами і завдали собі важкі поранення; вранці наступного дня напівмертвими вони були віднесені на ешафот і гільйотиновані.

Ідеї ​​Бабефа і його прихильників ( бабувістов) є попередниками наукового комунізму. На підставі досвіду революції Бабеф прийшов до висновку про неможливість негайного здійснення "чистої демократії" і необхідності встановлення тимчасової революційної диктатури в період переходу від старого суспільства до комуністичного.

Визнання необхідності диктатури стало однією з найважливіших рис спадщини бабувізма. У разі успіху повстання Бабеф і його прихильники збиралися провести ряд економічних заходів з метою негайного поліпшення становища народних мас і реалізувати план створення "національної комуни", яка повинна була замінити приватне господарство. Слабкою стороною їх поглядів була "груба уравнительность", а через неможливість широкої агітації - відсутність опори на широкі народні маси.

25. Консульство Бонапарта

. 18-19  брюмера (9-10 листопада) 1799 р. війська розігнали Раду 500 і Раду старійшин і Директорію. Бонапарт зібрав купку депутатів і під його диктовку вони прийняли декрет про передачу урядової влади виконавчій комісії з трьох консулів (Сийєс, Бонапарт, Дю о). Створювались 2  законодавчі комісії по 25 чоловік для підготовки нової Конституції.

Режим Консулат юридично оформила Конституція 1799 р., схвалена плебісцитом (3 млн.1562 чол.)(95 ст.):

  1.  відновлювалось (формально) загальне виборче право, але реально воно було знищено, бо на кожному рівні (знизу-вверх) зі свого складу виборці делегували вверх 1/10. Тобто – вибори без вибору;
  2.  списки нотаблів (вибраних) першим рівнем слугували базою для формування комунальної і департаментської влади;
  3.  законодавча влада складалась з 4-х органів:
  4.  1) Державна  рада – уряд (30-40 членів призначених 1м консулом) законодавча ініціатива;
  5.  2) Трибунат (100 членів, відібраних на 5 років, старші 25 років за щорічним оновленням на 1/5) – обговорення і первісне схвалення законопроектів;
  6.  3) Законодавчий корпус (300 членів старше 30 років, 1/5 – щорічно оновлювались) – затвердження законів без обговорення;
  7.  4) Сенат (24 члени старше 40 років, призначених довічно. Поповнювався Сенат ним самим шляхом кооптації з кандидатур, запропонованих іншими державними органами)- остаточно  затверджував закони і перевіряв їх конституційність.

Виконавча влада – 3 консули. Але реальна влада лише в 1-го консула (Бонапарта): призначав міністрів, Державну Раду, призначав всіх посадових осіб у державі, включаючи суддів... Його повноваження більші ніж в короля по Конституції 1791 р. Фактично було узаконено військову диктатуру, яка еволюціонувала від республіки до специфічного різновиду монархії – цезаризму.

Успіхи в розгромі якобінської опозиції, припинення громадянської війни у Вандеї, повернення у Францію амністованих емігрантів (40 %), вигідний Амьєнський Мир (1802 р.) з антифранцузькою коаліцією, дозволили Наполеону провести 2-4 серпня 1802 р. доповнень до Конституції – сенатус-консульт (86 ст.). Їх схвалив плебісцит (3.6 млн. : 8.3 тис.).

За ними Наполеон став довічним консулом: - міг призначати собі наступника;

  1.  пропонував кандидатури 2 і 3-го консулів;
  2.  скликав Сенат;
  3.  розпускав Законодавчий корпус;
  4.  відміняв смертні вироки;
  5.  оголошував війну і мир.

Сенат – став першою владною установою у Франції і отримав право:

  1.  видавати сенатус-консульти з питань “не оговорених Конституцією але необхідних для її функціонування;
  2.  розпускати Трибунат в Законодавчий корпус;
  3.  запроваджувати надзвичайні заходи;
  4.  обмежувати індивід свободи.

1-й консул міг збільшити склад Сенату до 120 членів, давав їм землі, розкішне житло, інші блага.

Статус-консульт  18 травня 1804 р. та референдум по ньому (3.5 млн.: 2.% тис.) затвердив нову редакцію Конституції.

  1.  Перша Імперія.

Конституція Х (1804 р.) (142 ст.) перетворила Францію в Імперію зі спадковою владою Наполеона (ст.2).

Організація влади:

  1.  “управління республікою ввіряється імператору” ;
  2.  імператор: - глава держави;
  3.  головує в Сенаті і Державній Раді (Трибунат скасовувався);
  4.  оприлюднює статус-консульти;
  5.  право вето – тлумачити закони;
  6.  право видавати декрети в обхід законодавчого корпусу;
  7.  призначав посадові особи, включаючи вищі суди;
  8.  підписував приговори Верховного суду;
  9.  правосуддя – від його імені.

При імператорі: - імператорський двір, а в ньому – верховна рада з верхівки двору; - таємна рада; - Державна рада; - Сенат ; - міністерства.

Місцеве управління:

  1.  департамент – замість виборних органів – призначався префент, а при ньому – генеральний секретар, колегіальна генеральна рада і виконавча рада;
  2.  округ – (замість повітів) – су префект;
  3.  в комунах – мер (в містах до 50 тис. жителів його призначав префект, а в більших – імператор, при ньому заступники і муніципальна рада, членів якої призначав префект);
  4.  Париж став окремим департаментом на чолі з префектом департамента і префектом поліції, розділені на 11 округів на чолі з мером.

1803 р. – грошова реформа. Ввели нову грошову одиницю – франк.

Опора режиму – армія. Загальна воєнна повинність. Пільги ветеранам. “Орден Почесного легіону” – з 1802 р. За роки війн Наполеон з 2.7 млн. загинув 1 млн. солдат.

  1.  Наполеонівські війни

Зовнішня політика Наполеона мала за мету забезпечити Франції економічне і політичне панування в Європі. Армії Англії, Росії, Австрії, Пруссії не могли протистояти французькій, що стала першою регулярною армією в Європі.

Армію складали не найманці, як у більшості країн, а особисто вільні селяни, її очолювали здібні командири, сам Наполеон був талановитим полководцем. У 1800—1801 рр. Наполеон завдав кілька поразок військам  Австрії.

1805 р. Англія, Росія, Австрія та Пруссія, побоюючись встановлення панування Наполеона в Європі, розпочали війну проти наполеонівської Франції. Для Австрії початок війни був невдалим: частина її військ у фортеці Ульмі капітулювала, і армія Наполеона увійшла у Відень. На морі, біля мису Трафальгар, англійський адмірал Нельсон розгромив французько-іспанський флот. Але в битві біля Аустерліца 1805 р. австрійські та російські війська зазнали нищівної поразки. Австрія капітулювала. 1806 р. Наполеон розбив прусські війська і ввійшов у Берлін. Там він підписав декрет про континентальну блокаду, що забороняв Австрії, Пруссії та усім залежним від Франції державам Європейського континенту торгувати і мати будь-які зв'язки з Англією. Наполеон прагнув підірвати могутність Англії, закривши для неї європейські ринки. У відповідь Англія блокувала французькі порти.

На початку 1807 р. Наполеон завдав поразки російській армії. У Тільзіті Наполеон І і Олександр І підписали договір про мир і союз між Францією та Росією. Росія визнавала французькі завоювання в Європі і приєдналася до континентальної блокади Англії.

у І807—1808 рр. французькі війська окупували Іспанію. Іспанський престол посів брат Наполеона — Жозеф. Народ Іспанії підняв повстання і розпочав партизанську війну. У цій війні, що тривала до 1812 р., французи втратили близько 500 тис. чоловік.

1809 р. Австрія, скориставшись невдачами Франції в Іспанії, стала на бік Англії. Але наполеонівська Франція знову розгромила Австрію, яка підписала важливий і принизливий для неї мирний договір.

Пануванню Наполеона в Європі перешкоджала Росія, що порушувала континентальну блокаду, дозволяла нейтральним суднам заходити в російські порти. Французько-російські відносини різко загострилися.

1812 р. майже півмільйонна армія Наполеона напала на Росію. Намагання Наполеона розгромити російські війська частинами були марними. Дві російські армії, об'єднавшись біля Смоленська і витримавши важку битву, відступили до Москви. У битві під Москвою на Бородінському полі війська під командуванням Михайла Кутузова знекровили армію Наполеона, хоча й не змогли перемогти. Французи захопили Москву, населення якої залишило місто. Спроби Наполеона нав'язати російському імператору мир не мали успіху. У Москві розпочалися пожежі, що ускладнили становище французьких військ. У тилу французів діяли партизани. Наполеон був змушений залишити Москву і відступив. 1812 р. близько 20 тис. солдатів і офіцерів армії Наполеона врятувалися втечею через р. Німан у Польщу.

Поразка Наполеона у війні 1812 р. зумовила подальший крах наполеонівської імперії. Наполеон, повернувшись у Францію, створив нову армію, що мала воювати проти російських військ, які вступили у Німеччину. Але тепер йому довелося воювати проти всієї Європи (Росії, Англії, Австрії, Іспанії, Пруссії, Швеції та ін.).

1813 р. під Лейпцигом відбулася вирішальна битва –   "битва народів". Французькі війська зазнали поразки. На початку 1814р. війська союзників увійшли на територію Франції, а 31 березня 1814 р.  у Париж. Наполеон зрікся престолу.

Спроба Наполеона повернутися –  Сто днів  –  час другого правління імператора Наполеона I у Франції (20 березня 22 червня 1815 р.) після його втечі з острова Ельба.

Проти наполеонівської імперії виступила антифранцузька коаліція за участю багатьох європейських країн. Після ряду битв цієї кампанії, що пройшли із змінним успіхом (Катр-Бра, Ліньї, Вавр) армія Наполеона була остаточно розгромлена в битві при Ватерлоо 18 червня 1815 р. 22 червня 1815 року Наполеон повторно відрікся від престолу. Більш Наполеон не правив Францією.

  1.  Реставрація

Військова поразка Наполеона від союзників і вступ їх військ до Парижа дозволив роялістам і  недавнім сановникам Бонапарта на чолі з Талейраном 6 квітня 1814 р. рішенням Сенату усунути Наполеона від влади і оголосити королем Франції брата Людовіка ХVІ по узгодженню з союзниками Людовіка ХVІІІ. Наполеона заслали на о. Ельбу. За мирним договором (травень 1814 р.) Франція втратила всі завоювання і повернулася до кордонів 1792 р.

Людовіку ХVІІІ Сенат запропонував проект нової конституції, яка зберігала б його права. Але король її відкинув і 4 червня 1814 р. оприлюднив Конституційну Хартію. Вона встановлювала конституційну парламентську монархію:

  1.  влада короля – від бога;
  2.  рівність всіх перед законом;
  3.  гарантована особиста свобода, свобода віросповідання, преси, власності (ст. 1-10);
  4.  католицизм – офіційна релігія;
  5.  відмінялась рекрутчина;
  6.  розпродані землі емігрантів чи конфісковані – недоторкані;
  7.  землі державного фонду – повернути.

Законодавчий корпус – двопалатний парламент:

  1.  верхня – Палата перів (призначав король). Більше судові і контролюючі функції;
  2.  нижня – Палата депутатів – на 5 років зі щорічним оновленням на 1/5 – з  1824 р. – 7 р. без ротації. Обирали виборщики старші 40 років і які сплачували більше 1 тис. франків податків у рік.

Парламент міг лише просити короля про видання певного закону, а коли той подавав проект – таємним голосуванням приймати його чи ні.

Судова влада – судді – незмінювані.

  1.  Липнева монархія.

Спочатку була липнева революція або паризьке повстання - повстання 27, 28 та 29 липня 1830 року проти правлячої монархії династії Бурбонів, яка встановилася у Франції після другої реставрації. У результаті революції до влади прийшов ліберальний уряд короля Луї-Філіпа. Три дні повстань у Парижі увійшли в історію під назвою «три славні дні» (фр. Trois Glorieuses).

Причини:

Від часу сходження на французький престол у 1824 році, король з династії Бурбонів Карл X проводив ціленаправлену політику спрямовану на реставрацію абсолютної монархії, робив ставку здебільшого на представників аристократії, колишніх політичних емігрантів, т. званих роялістів. Французьке суспільство переживало значні зміни, викликані початком Промислової революції, значно погіршилися умови життя бідніших прошарків населення. Велике невдоволеня серед населення викликали закони впроваджені ультраконсервативною партією, зокрема положення про фінансове відшкодування аристократам та землевласникам власності експропрійованої під час Французької революції та за часів правління Наполеона. Іншим непопулярним кроком було впровадження смертної кари за богохульство спрямоване проти Католицької церкви. Ці закони також порушували статус-кво закріплені у Хартії 1815 року.

Палата депутатів відхилила королевський законопроект про зміну законів успадкування власності. У пресі розпочалася горяча кампанія з осудом уряду консервативного прем'єра Поліньяка та монархії, на що король відповів новим законопроектом, який фактично уводив цензуру преси. Коли парламент знову відхилив ці законопроекти, король своїм указом розпустив парламент і намагався затягнути вибори до нового складу парламенту. Коли ж голосування нарешті відбулося, консерватори і король зазнали нищівної поразки. Тим часом, 30 квітня король розпустив паризьку Національну гвардію, що також загострило протистояння між королем та ліберальною опозицією. Коли ж 25 липня 1830 року король підписав липневі ордонанси — систему законопроектів спрямованих на посилення цензури та обмеження громадянських прав, у Парижі вибухнуло повстання, що стало початком липневої революції.

Як наслідок : Карла Х скинули, його режим ліквідували. 30 липня 1830 р. банківсько-промислові кола поставити “тимчасовим намісником” герцога Луї-Філіпа Орлеанського. Невдовзі його проголосили королем. 14 серпня 1830 р. опублікував оновлену Хартію. В ній містилась Декларація громадянських прав і проголошувалась “народна монархія”. Відмінявся  офіційний католицизм і дещо зменшувались права короля. Вперше уряд формувала парламентська більшість. Цю монархію називали "царством банкірів", оскільки до складу уряду входила тільки буржуазія. Державний бюджет перетворився на джерело доходів для фінансистів, які отримували через нього величезні позики та субсидії. Банкіри, використовуючи тісні зв'язки з новим урядом, разом з королем вдало грали на фондовій біржі, спекулюючи державними облігаціями і акціями приватних компаній. Їм всяко намагалися заважати монархісти, які мріяли повернути собі владу. За часів Липневої монархії відбувся промисловий переворот (переважно у легкій промисловості).

  1.  Франція в період революції 1848-49 рр.

Економічна криза 1846-1847 рр, помилки уряду Ф.Гізо  у зовнішній політиці призвели до краху Липневої монархії в результаті революції 1848 р. 25 лютого 1848 . була проголошена друга Республіка. Тимчасовий уряд А.Ламартіна. Тиск соціалістів (Л.Блана, О.Бланкі) 4 березня 1848 р. – закон про загальне виборче право чоловіків з 21 року. На його основі обрали Установчі збори. 4 травня 1848 р. вони проголосили республіку.

Червень 1848 р. в Парижі робітниче повстання під соціалістичними гаслами. Генерал Ковеньяк – придушив.

4 листопада 1848 р. Установчі збори схвалили конституцію (116 ст.) – вводилась посада президента, якого обирали загальним голосуванням (в грудні 1848 р. ним обрали Луї-Наполеона - прихильника відновлення монархії).

Національні збори – 750 членів на 3 роки – прямі з таємним голосуванням вибори.

Щось схоже на другу палату – Державна рада створювана Національними зборами зі свого складу на 6 років, з оновленням на ½ після виборів.

На виборах в грудні 1848 р. 2/3 місць отримали монархісти. Вони, після успіху лівих на довиборах 1850 р., прийняли новий виборчий закон (31.05.1850 р.) яким, у порушення конституції, ввели ценз осілості в 3 роки, що скоротило кількість виборців на 30%. В червні Національні збори обмежили свободу слова, розпустили 120 муніципалітетів і  більше 1 мерів. Насаджувалась поліцейська держава з метою усунути президента від влади і посадити на престол внука Карла Х.

Луї-Наполеон, маючи підтримку армії й банків здійснив державний переворот 2.12.1851 р. Своїм декретом він розпустив Національні збори, відновив загальне виборче право, відновив Сенат, продовжив повноваження президента до 10 років, підпорядкував йому міністрів і підняв роль Державної ради. 84 депутати, 10 тис. опозиціонерів – депортовані в колонії.

Загальнонародний плебісцит в кінці грудня 1851 р. схвалив цей декрет (7 млн. 650 тис.). Це закріпила Конституція 14.01.1852 р. Нею відновлювався цезаризм (ідеї конституції 1799 р.). В центрі влади – президент, обраний на 10 р. загальними зборами:

  1.  він глава уряду;
  2.  ініціатор законотворчості;
  3.  призначав на всі посади....;
  4.  суд від імені президента.

Законодавча влада – три органи:

  1.  Державна рада (40-50 чол., призначав президент);
  2.  Законодавчий корпус (251 деп., обраних на 6 років з “офіційних кандидатів”, запропонованих президентом);
  3.  Сенат (150 чол. довічно призначених президентом з “відомих осіб”).

До Конституції входила Декларація громадянських прав (погіршений варіант 1789 р.).

  1.  Друга імперія

період в історії Франції з 1852 по 1870 рр., коли в результаті плебісциту був встановлена конституційна монархія на чолі із племінником Наполеона І Луї Наполеоном Бонапартом, що прийняв ім'я Наполеона ІІІ. Раніше Луї Наполеон був президентом Другої французької республіки. Після того, як Наполеон ІІІ в ході франко-прусської війни потрапив у німецький полон під Седаном (вересень 1870), у Бордо Національні збори змістили його із трону, і Друга імперія припинила своє існування. Незабаром у Франції була проголошена Третя республіка.

Була конституційною монархією.

Фактично ж був авторитарний режим, навіть Законодавчий корпус засідав не більше 3 місяців на рік. Зросли права уряду.

З 1860 р. імператор суттєво лібералізував режим, зокрема, розширив права Законодавчого корпусу, розширено право свободи зборів і преси. Хоча структура та механізм державного апарату обох французьких імперій були досить схожими, однак їх установчі принципи значно різнилися. Призначення імперії, як полюбляв говорити Наполеон ІІІ, — досягнення справедливості всередині країни та вічного миру у зовнішніх відносинах. Отримавши свою владу через загальнонародні вибори, Луї Наполеон вже будучи її позбавлений, часто критикував попередні олігархічні уряди Франції за нехтування соціальними проблемами. Натомість він намагався їх вирішувати посередництвом особливої системи державного управління, побудованої згідно із т. зв. "Наполеонівською ідеєю". На чолі цієї системи мав знаходитись обраний народом імператор як уособлення демократії, і звідси — правитель, наділений верховним статусом. Крім того, останній французький імператор вважав себе продовжувачем справи Наполеона І, що "виринув у всеозброєнні із хвиль французької революції наче Мінерва із голови Юпітера", як захисник суспільних здобутків, досягнутих в революційний період.

З 1866 р. зростає сила республіканської опозиції, особливо на фоні економічної кризи 1867-68 рр.

Сенатус-консультом 20.04.1870 р. Сенат і Законодавчий корпус були реорганізовані в двохпалатні Збори. Парламентська більшість – формує уряд. Поразка Франції у війні з Прусією в 1870 р. призвела до падіння монархії. 4 вересня 1870 р. під тиском народу Законодавчий корпус проголосив відновлення республіки (третьої).

Уряд “національної оборони” уклав 26.01.71 р. перемир’я з Прусією. На виборах до Національних зборів (лютий 1871 р.) більшість отримали монархісти. Вони сформували уряд Т’єра (міністрів він підібрав сам).


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

14756. Написать программу, реализующую просмотр графического файла (формат BMP) 255.5 KB
  Цель работы: Написать программу реализующую просмотр графического файла формат BMP. Программа должна: загружать и выводить на экран произвольный файл с использованием файловых функций; читать все файлы с цветовой палитрой до 256 цветов black/whitegrey16256; выводи
14757. МАСШТАБИРОВАНИЕ ИЗОБРАЖЕНИЙ 683.18 KB
  Лабораторная лабота №2 Масштабирование изображений Цель: произвести уменьшение и увеличение изображения методами ближайшего соседа и билинейной интерполяцией. Текст программы: using System; using System.Collections.Generic; using System.ComponentModel; using System.Data; using System.Drawing; using System.Linq; ...
14758. Мова, функції мови 3.37 MB
  Комунікативна функція. Цей найбільш універсальний засіб спілкування не здатні замінити всі інші — найсучасніші й найдосконаліші — навіть разом узяті. Мова, якою не спілкуються, стає мертвою і в історії людських мов дуже мало прикладів повернення мов до життя; народ, який втрачає свою мову, поступово зникає.
14759. Фильтрация изображений от импульсных помех 1.41 MB
  Цель работы: фильтрация изображения от импульсных помех. Задание: Составить программу выполняющую фильтрацию изображения от импульсных помех. Необходимые характеристики: изображение хранится во внешнем файле; программно в изображение вносятся помехи то...
14760. Определение ортогональной матрицы 137.5 KB
  Рабочая программа представляет оператору преобразование по методу Гаусса — Жордана заданной матрицы в обратную матрицу. Транспонирование расчетной матрицы. Умножение транспонированной матрицы на обратную матрицу и сравнивание результата с единичной матрицей с целью проверки верности нахождения обратной матрицы.
14761. Увеличение и уменьшение цифровых изображений 263.36 KB
  Цель работы: Изучить методы увеличения и уменьшения цифровых изображений и применить полученные знания на практике. Задание для второго варианта: написать программу способную производить увеличение/уменьшение исходного изображения в нецелое число раз методом билин...
14762. Ахмет Жұбанов 80.5 KB
  Ахмет Жұбанов Ахмет Қуанұлы Жұбанов 1906-1968 қазақ музыкасын зерттеуші көрнекті ғалым әйгілі композитор дирижер. Қазақстанның халық артисі 1944 өнертану ғылымының докторы 1943 профессор 1948 академик. Ол Ақтөбе облысы Темір ауданында 1906 жылы 29 сәуірде өмірге келген...
14763. ҚҰРМАНҒАЗЫ САҒЫРБАЙҰЛЫ 157 KB
  ҚҰРМАНҒАЗЫ САҒЫРБАЙҰЛЫ 18181889 Қазіргі Орал облысы Жанғалы ауданының Жиделі елді мекенінде дүниеге келген. Күй атасы. Шыққан тегі – Кіші жүз он екі ата Байұлынан өрбіген Сұлтансиықтың Қызылқұрт бұтағы. Құрманғазының жетінші атасы Ерші деген кісі от тілді...
14764. Тәттімбет Қазанғапұлы 119 KB
  Тәттімбет Қазанғапұлы 18151860 Тәттімбет Арғын асқан ардагерім Қырық түрлі күй тамған бармағынан Біржан сал Өнерде өзіндік қолтаңбасымен жарқырай көрініп ол қолтаңбасы ұлттың рухани әлеміне құнарлы арна болып қосылған тұлғалар қай елде де қай заманда...