40426

Вестфальський мир, його наслідки (вестфальська система)

Доклад

История и СИД

Такі значні територіальні здобутки Бранденбургу неспіврозмірні з внеском у перемогу пояснюються прагненням Франції створити на майбутнє противагу Швеції. питання по Франції про Людовіка 14 61. Італійські території переходили до Франції а ерцгерцог залишав за собою всі інші володіння Іспанської імперії. Карл ІІ піддаючись тиску Австрії та Франції пішов на зустріч останній оскільки і французи і іспанці були католиками.

Украинкский

2013-10-17

104.58 KB

28 чел.

59. Вестфальський мир, його наслідки (вестфальська система)

Після Тридцятирічної війни : Священна Римська імперія та Франція підписали Мюнстерський договір. Швеція, Імперія та німецькі протестанти уклали Оснабрюцький договір (іспано-французька війна ще тривала до 1659 р., коли був укладений т.зв. Піренейський мир).

Відповідно до Мюнстерського та Оснабрюцького договорів державами-переможці отримали значні територіальні здобутки.

Швеція отримала значні території на Балтиці – західну Померанію, м. Вісмар, секуляризовані архієпископство Бременське та єпископство Верденське. Таким чином, Швеція встановила свій контроль над гилами найважливіших судноплавних річок Німеччини – Одеру, Ельби та Везеру. Кірм того, вона отримала велику контрибуцію.

Франція  отримала Ельзас, більшу частину Лотарингії, а також право тримати гарнізон у Філіппсбурзі, на правому березі Рейну.

Бранденбург отримав Східну Померанію з єпископством Каммін, архієпископство Магдебургське, єпископства Хальберштадтське і Мінденське. Такі значні територіальні  здобутки Бранденбургу неспіврозмірні з внеском у перемогу) пояснюються прагненням Франції створити на майбутнє противагу Швеції.

Спадкоємці курфюрста Фрідріха Пфальцьського отримали назад  разом з титулом курфюрста тільки частину його володінь – Нижній, чи Рейнський Пфальц. Верхній Пфальц залишався за Баварією. Максиміліан Баварський зберігав за собою і титул курфюрства. Таким,  чином кількість курфюрств Священої Римської імперії тепер досягнула восьми.

Загалом, після 1648 р. імперія перетворилася на строкатий конгломерат народів та релігій, до якого входило 300 світських духовних князівств, 51 імперське місто та 1475 імперських рицарських володінь. Наприклад, у Вестфалії нараховувалося 52 самостійних володіння. Вестфальський мир давав можливість князям повістю відокремитися у межах своїх володінь, а органи теритоірального станового представництва (ландтаги) втратили будь-яке значення.

Імперія також визнавала суверенітет і незалежність Швейцарського Союзу та  Нідерландів.

Щодо релігійних аспектів договору, то Імперія визнавала рівні права за католицькими і протестантськими князівствами, а церковне майно, яке було привласнене протестантськими володарями до 1624 р. (для Пфальцу та його союзників було встановлено дату 1619 р.), було залишено у їх розпорядженні. Проте надалі такі  захоплення  заборонялися.

Гарантами Мюнстерського і Оснабрюцького договорів виступали Франція та Швеція.

Домінуючими суб’єктами Вестфальської системи міжнародних відносин стають суверенні держави. Ця система вперше санкціонувала принцип територіального суверенітету у міждержавних відносинах.

Серед принципових характеристик Вестфальської системи можна назвати такі:

  1.   стабільність кордонів (встановлення меж європейських держав);
  2.   національний  суверенітет (головний принцип міжнародних відносин);
  3.   ієрархічність і суперництво (між слабшими та могутнішими державами;
  4.   коаліційність (політична рівновага).

Завдяки Вестфальській системі фактично було покінчено з багаторівневою феодальною системою, де підданство існувало на кількох рівнях політичної суб’єктності як об’єкт  влади: сеньйора, короля, глави церкви, імператора. На зміну численим центрам впливу прийшла вертикальна структура, у якій усе суспільство пронизане політичним впливов єдиної  (державної) влади. Вищі органи державного управління демонструють суверенність влади у межах кордонів країни і могутність у міжнародних відносинах.

Принцип коаліційності – компроміс між принципами  суверенної рівності і спільного інтересу – визначається як визначальний для цієї міжнародної системи. У процесі свого функціонування  дана система примушує кожного із акторів обмежувати свої прагнення, пов’язані з експансією, щоб  не  виявитись у ситуації, коли подібне обмеження буде нав’язане йому іншими. Серед  засобів дотримання рівноваги на міжнародній арені домінує принцип коаліції, тобто певного об’єднаня держав з метою задоволення спільних інтересів, або – їх захисту. Коаліція спрямована на залякування держави, яка  порушує політичну рівновагу. У випадку не виконання  державою  вимог коаліції, проти неї може бути застосована військова сила. Як відзначає С. Хоффман, у системі  політичної  рівноваги одностороннє використання  сили є фактором створення безладу або анархії в міжнародних відносинах, а колективне використання  розглядається  як інструмент підтримання порядку.

Поступово, з розвитком держав і розширенням міжнародних взаємодій, поняття політичної  рівноваги отримало більш широкий зміст і стало означати:

  1.  будь-який розподіл сил;
  2.  політику будь-якої держави або групи держав, яка спрямована на те, щоб надмірні амбіції іншої держави були приборкані за допомогою узгодженої позиції тих, хто ризикує стати жертвою цих амбіцій;
  3.  багатополярну сукупність, у яку час від часу об’єднуються великі держави з метою обмеження надмірних амбіцій однієї з них.

Принцип політичної рівноваги як ідея і практика міжнародного життя  проіснував  з  1648 по 1815 р.

60. Французька гегемонія в Європі у 2й половині 17 ст.

Див. питання по Франції про Людовіка 14

61. Міжнародні відносини в 2й половині 17-18 ст.

  1.  Війна за іспанську спадщину. У той час, коли Дев'ятирічна війна підходила до завершення в 1697 році, питання про Іспанську спадщину ставало критичним. Англія і Франція, ослаблені конфліктом, підписали Гаазьку угоду, за якою визнали Йосипа Фердинанда спадкоємцем іспанського престолу, однак володіння Іспанії в Італії та Нідерландах повинні були бути розділені між Францією і Австрією. Звісно це рішення було прийнято без погодження з іспанцями, які були проти розділу своєї імперії. Так при підписанні Гаазької угоди Карл II Іспанський погодився назвати баварського принца своїм наступником, призначивши йому спадщиною всю Іспанську імперію, а не ті частини, які обрали для нього Англія і Франція.

Але сталася раптова подія, яку ніхто не був в змозі передбачити  - юний баварський принц помер в ніч з 5 на 6 лютого 1699 року від віспи, що вкотре підняло питання про Іспанську спадщину. Англія і Франція незабаром ратифікували Лондонську угоду, за якою іспанський трон переходив до ерцгерцога Карла. Італійські території переходили до Франції, а ерцгерцог залишав за собою всі інші володіння Іспанської імперії.

Такі дії викликали хвилю незадоволення в Австрії, яка не брала участь у підписанні угоди. Австрійці відкрито домагалися володіння над всією Іспанією, а італійські території цікавили їх ще більше: вони були багатшими, знаходилися близько від Австрії і ними було легше керувати. Крім того, міжнародний престиж Австрії і ступінь її впливу в Європі зросли після надзвичайно вигідного для неї Карловицького мирного договору, підписаного між Австрією, Річчю Посполитою, і Венеціанською республікою з одного боку і Османською імперією з другого боку 26 січня 1699 року.

За умовами договору до Австрії від османів переходила вся Угорщина, а також Трансільванія і Тімішоара. Венеціанська республіка була незадоволеною укладанням миру і тому змушена була приєдналася до договору 7 лютого під загрозою ведення війни з Туреччиною самій. Вона закріпила за собою зайнятий нею в 1686 році півострів Морея і Далмацію. Польща повернула собі втрачені за умовами Бучацького миру землі, у тому числи Поділля і інші частини Правобережної України. Карловицький мир перетворив Австрію в одну з великих європейських держав.

В Іспанії обурення Лондонською угодою було ще більшим. Іспанці категорично виступали проти поділу володінь, однак серед них не було визначеності представників якої династії підтримувати - Габсбургів чи Бурбонів. Карл ІІ піддаючись тиску Австрії та Франції, пішов на зустріч останній, оскільки і французи і іспанці були католиками. Так в жовтні 1700 року Карл ІІ заповів всі свої володіння другому сину дофіна, герцогу Анжуйскому. Але Карл, передбачаючи можливість об’єднання Іспанії та Фрації під однією короною, зробив кроки по запобіганню злиття Франції і Іспанії. Він заповів, що у разі спадкування Філіпом Анжуйським французького престолу, іспанський переходив би до його молодшого брата, герцога Карла  Беррійського.

Коли до французького двору долинуло звістка про заповіт Карла II, радники Людовіка XIV переконували його в тому, що буде безпечніше прийняти умови Лондонської угоди 1700 року і не вплутуватися у війну за всю іспанську спадщину. Проте міністр закордонних справ Франції пояснив королю, що незалежно, зробить Франція замах на всю чи тільки частину Іспанської імперії - неминуча війна з Австрією, яка не погодилася з розділом іспанських володінь, передбаченим Лондонською угодою. До того ж, за заповітом Карла, герцог Анжуйський повинен був отримати або всю Іспанську імперію, або не отримати нічого. Знаючи, що морські держави - Англія і Голландська республіка - не підтримають його у війні з Австрією та Іспанією у випадку спроби розділу останньої, Людовік вирішив прийняти волю іспанського короля і дозволити своєму онукові успадкувати всі іспанські володіння.

Карл II помер 1 листопада 1700 року, а 24 листопада Людовік XIV проголосив Філіпа Анжуйського королем Іспанії. Філіп V був названий королем всієї Іспанської імперії, незважаючи на підписану раніше з англійцями Лондонське угоду. Однак Вільгельм III Оранський не став оголошувати Франції війну, не маючи підтримки еліти ні в Англії, ні в Голландії.

У лютому 1701 року Людовік XIV оголосив Філіпа своїм спадкоємцем і став сам управляти Іспанією та її володіннями, а у квітні 1701 року Філіп Анжуйський вступив в Мадрид і коронувався як іспанський король Філіп V. Тоді ж французи зайняли всі фортеці в Іспанських Нідерландах. Перспектива переходу Іспанії в руки французьких Бурбонів викликала серйозні побоювання у головного морського суперника Франції - Англії, яка перебувала з 1689 в особистій унії з іншою великою морською державою - Голландією. У вересні 1701 року Леопольд I уклав антифранцузький військовий союз з англійським королем і голландським стаутхаудером Вільгельмом III, до якого згодом приєдналися прусський король Фрідріх I, курфюрст Георг-Людвіг Ганноверський, багато імперських міст і дрібні князі Верхньої Німеччини. На стороні Людовіка XIV були курфюрст Максиміліан Баварський, курфюрст Йосип-Клемент Кельнський, герцоги Вітторе Амедео II Савойський і Карло IV Мантуанський.

Утрехтський мирний договір 1713 року. Договір між Францією і Англією, яка очолювала антифранцузьку коаліцію під час війни за іспанську спадщину був підписаний 11 квітня 1713 року в Утрехті (Голландія). В 1711 році, після приходу до влади в Англії партії торі-прихильників миру, між Лондоном і Парижем зав'язалися секретні переговори про закінчення війни. Франція була ослаблена військовими поразками і прагнула до миру. В Англії мирні настрої посилювалися під впливом розбіжностей з союзниками - Австрією та Голландією та у зв'язку із зростанням військових витрат. Побоюючись об'єднання іспанських і австрійських володінь в руках Карла VI Габсбурга, англійці схилялися до передачі Іспанії Бурбонам. Зі свого боку Людовик XIV погоджувався на широке задоволення колоніальних і торгових домагань Англії за умови, що іншим членам коаліції не буде зроблено особливих поступок. У цьому дусі і були складені попередні умови миру, підписані англійцями і французами в жовтні 1711 в Лондоні. Союзники Англії протестували проти переговорів з Францією, проте під загрозою виходу Англії з війни змушені були погодитися на скликання конгресу в Утрехті. Конгрес відкрився 29 січня 1712 року. Трьом французьким делегатам (маршалу д'Юкселлю, абату Полиньяку, адвокату Менажу) протистояло понад сімдесят дипломатів ворожого табору. Англійські уповноважені лорд Страффорд і єпископ Робінсон грали роль посередників між французами та окремими членами коаліції, потай підриваючи її єдність. Найбільш непримиренну позицію на конгресі зайняли представник Карла VI граф Цінцендорф, який наполягав на виторгненню Бурбонів з Іспанії, і голландці, які добивалися контролю над Іспанськими Нідерландами, на які претендувала також Австрія. Кожен з супротивників Франції вимагав від неї передачі прикордонних укріплень і територіальних поступок. Одночасно з відкритими переговорами на конгресі французи вели таємні переговори з англійцями. У липні 1712 між Францією і Англією було укладено перемир'я, яке сплутало усі розрахунки союзників на річну військову кампанію. Обидві держави відновили дипломатичні відносини і обмінялися послами. Після цього французи вже без особливих зусиль домоглися прийняття на конгресі мирних пропозицій, заздалегідь погоджених з англійцями. На Утрехтському конгресі були підписані також мирні договори Іспанії з Англією (13 липня 1713 р. ) і з Савойєю (13 серпня 1713 р. ). Один лише імператор Карл VI, незадоволений умовами договору, відмовився від виділених йому частин іспанського спадщини в Італії і Нідерландах і відкликав своїх представників з Утрехта. Договори між ним і Бурбонами були укладені тільки через рік в Раштадті.

За Утрехтським мирним договором найбільші вигоди дісталися Англії, яка забезпечила собі величезні переваги для поширення свого морського і колоніального панування.

Вона отримала від Іспанії Гібралтар, важливий пункт на о. Мінорка - Порт-Магон, ряд французьких колоній у Північній Америці (Акадію, Ньюфаундленд, узбережжя Гудзонової затоки) і право монопольного продажу негрів (афроамериканців) в іспанських колоніях. Франція зобов'язалася зірвати зміцнення Дюнкерка і позбавити притулку нащадків поваленого короля Якова II Стюарта. Голландії був наданий ряд торгових пільг і право тримати гарнізони в деяких прикордонних з Францією бельгійських фортецях. За курфюрстом Бранденбурзьким і герцогом Савойским залишався королівський титул, перший отримав частину іспанського Гельдерна і князівство Невшатель, другий - Сицилію. В Іспанії запановували Бурбони, за ними були також збережені іспанські колоніальні володіння в Америці і Філіппіни, проте в цілях запобігання об'єднання французької та іспанської монархій Філіп V повинен був відмовитися від прав на французький, а Людовик XIV за себе і за своїх спадкоємців - від прав на іспанський престол.

Ухтрехтський мирний договір разом з Раштадтським мирним договором 1714 року закріпив розділ величезної іспанської монархії і послужив основою для встановлення меж західноєвропейських держав в ХVIII столітті.

Раштадтський мирний договір 1714 року.

Договір між Францією і імператором Карлом VI Габсбургом, який був укладений 6 березня 1714 року на конференції в Раштадті.

Утрехтський мирний договір 1713 року, який завершив війну за іспанську спадщину, не був визнаний імператором Карлом VI. Однак завзятість імператора була незабаром розхитана військовими успіхами французів на Рейні влітку 1713 року, а також побоюваннями за долю Іспанських Нідерландів, які потрапили в руки його колишніх союзників - голландців. У листопаді 1713 року Карл VI був змушений погодитися на відкриття мирних переговорів на основі відкинутих ним в Утрехті французьких пропозицій. В результаті цих переговорів і був підписаний Раштадтський мирний договір.

За умовами Раштадтського мирного договору за французами зберігалися всі їхні територіальні придбання, закріплені за ними по Вестфальському, Німвегенському і Рісвікському мирних договорах, але вони повинні були віддати міста, захоплені на правому березі Рейну, і зруйнувати свої прирейнські укріплення. Судноплавство на Рейні оголошувалося вільним.

Габсбурги отримували Неаполітанське королівство, Сардинію, частину Тоскани і герцогство Міланське в Італії, а також Іспанські Нідерланди.

Раштадтський мирний договір передбачав скликання конгресу німецьких держав в Бадені для затвердження умов договору. У 1714 році для затвердження умов Раштадтського мирного договору німецькими державами - учасниками війни, за іспанську спадщину був скликаний Баденський конгрес. Раштадтський мирний договір був прийнятий на Баденському конгресі без змін.

  1.  Війна за Польщу.

Війна, велась в 1733-1735 роках коаліціями Росії, Австрійської імперії та Саксонії з одного боку і Франції, Іспанії та Сардинського королівства з іншого.

Попередні події. В 1733 помер польський король Август II. Франція висунула в якості його наступника тестя французького короля Людовика XV Станіслава Лещинського, затвердження якого стало б значною політичною перемогою Франції і могло б підірвати російський вплив в Речі Посполитої. Крім того, це могло призвести до створення антиросійського блоку держав ( ПольщаШвеціяОсманська імперія) під керівництвом Франції.

Росія і Австрія підтримали саксонського курфюрста Фрідріха Августа. Обидві сторони відразу ж почали активно діяти грошима.

27 квітня 1733 відкрився конвокаціонний сейм, що передував виборчому, на якому було постановлено, що в королі може бути обраний тільки природний поляк і католик, який не має свого війська, ні спадкової держави і одружений з католичкою. Це рішення прямо виключало як саксонського курфюрста, так і від іншого іноземного принца з числа кандидатів на престол. Однак коли потрібно було підписати ці статті, частина виборців відмовилася це зробити, слідом за чим вони звернулися до російського двору з проханням про допомогу.

14 серпня 1733 російський посол Левенвольде уклав у Варшаві з саксонськими комісарами договір, згідно з яким Росія і Саксонія вступали на 18 років в оборонний союз, гарантуючи один одному всі їх європейські володіння і виставляючи допоміжне військо: Росія - 2000 кавалерії і 4000 піхоти, Саксонія - 1000 піхоти і 2000 кавалерії; курфюрст визнавав за російської государині імператорський титул, а після досягнення польської корони мав старатися, щоб і Річ Посполита зробила те ж саме; обидві сторони запрошували до союзу Пруссію, Англію і Данію; курфюрст зобов'язався вжити всі сили, щоб Польща відмовилася від домагань на Ліфляндію; імператриця ж обіцяла сприяти курфюрсту в його наміри щодо Польщі переговорами, грошима, а в разі потреби і військом.

Виборчий сейм розпочався 25 серпня. Його робота була відзначена сварками. Вже 29 серпня регіментар литовський князь Вишневецький перейшов зі своїми прихильниками в кількості 3000 чоловік на правий берег Вісли в Прагу, за ним пішов краківський воєвода князь Любомирський.

11 вересня, коли примас повинен був збирати голоси, пани, що стояли на правому березі Вісли, надіслали протест проти кандидатури Станіслава, але примас оголосив, що законним вважається тільки той протест, який висловлений на поле обрання. За твердженнями противників Станіслава, при зборі голосів примас надходив недобросовісно, ​​швидко проїжджаючи повз підозрілих хоругв, причому свита його при звуці труб і рогів кричала: "Хай живе Станіслав!" Тим не менш, до вечора більшість явно висловилося на користь Лещинського, меншість ж ночі пішов у Прагу.

12 вересня 1733 примас проголосив про обрання польським королем Станіслава Лещинського. Між тим меншість, опублікувавши маніфест, в якому скаржилося на знищення liberum veto, відступило в Угорців. 22 вересня Лещинський в супроводі своїх головних прихильників, а також французької та шведського послів виїхав до Данциг, де мав намір чекати французької допомоги.

Хід війни :

Польський театр військових дій. Російські війська під командуванням П. П. Лассі ще 31 липня перейшли кордон і 20 вересня здалися біля Варшави.

Частина шляхти 24 вересня в полміле від Праги, в урочищі Грохова, обрала на престол Фрідріха Августа. Через чотири дні польські війська, які підтримували Лещинського, без опору залишили Варшаву і пішли до Кракова.

Облога Данцига. 16 січня 1734 Лассі зайняв Торн, жителі якого присягнули Августу III і прийняли російський гарнізон. Лассі зміг привести до Данцигу лише 12 тисяч солдатів, яких було недостатньо для штурму міста, так як чисельність обложених перевищувала сили обложників. Крім поляків в місті також перебували французькі інженери і деяку кількість шведських офіцерів. Крім того, їх надії підтримувало присутність в місті французької та шведського послів Монті і Руденшельда.

5 березня 1734 до Данцигу прибув фельдмаршал Мініх, який змінив Лассі. 9 березня російські війська вдалося захопити передмістя Шотландія. 18 квітня розпочався обстріл міста з нарешті прибули знарядь.

В цей же час прийшла французька ескадра, однак французький десант не знайшов можливості увійти в місто, так як Мініх взяттям форту Зоммершанц перерізав повідомлення Данцига з його гаванню Вейхзельмюнде, тому французи знову сіли на кораблі і вийшли в море.

В останніх числах квітня Мініх зважився штурмувати форт Гагельсберг. Штурм, однак, закінчився невдачею. Втрати обложників склали 2000 чоловік убитими і пораненими.

13 травня на рейді знову здалися 11 французьких кораблів, які висадили десант, який складався з 2 тисяч осіб. 16 травня він атакував російські ретраншамент, одночасно обложені зробили вилазку з міста. І ті, й інші були відбиті.

Незабаром до Данцигу підійшли саксонські війська. Крім того на початку червня прибув і російський флот з артилерією, внаслідок чого французька ескадра, залишивши військо в Вейхзельмюнде, пішла, втративши один фрегат, що сів на мілину. Мініх, отримавши артилерію, почав робити апроші до Вейхзельмюнде, і 12 червня французи здали його. На другий день здалося зміцнення Мюнден. 28 червня 1734 здався і Данциг. Лещинський, переодягнувшись в селянський одяг, втік. Після цього більшість польських магнатів перейшло на бік Августа III.

Італійський театр військових дій. Хоча австрійські війська не брали участі у військових діях в Польщі, участь Австрії було настільки очевидно, що представило Франції та Іспанії слушний привід для оголошення війни імператору Карлу VI. Справжньою ж причиною вступу у війну Іспанії було її бажання збільшити свої володіння шляхом надання одного з італійських держав інфанти дону Карлосу.

Кардинал Флері залучив також на свою сторону Сардинію, пообіцявши їй Мілан.

Сардинський король Карл-Еммануїл, призначений головнокомандувачем союзними арміями в Італії, в жовтні 1733 зайняв Мілан і осадив Мантую. Переваливши через Альпи, до Італії вступили також і французи. Скориставшись припиненням воєнних дій в зимовий час, Карл VI спішно готувався до війни, формуючи в Італії армію.

Військові дії почалися в лютому 1734 року. Спочатку імперської армією командував фельдмаршал Ф. К. фон Мерсі. Він перейшов річку За і відтіснив противника до Падуї.

29 червня він атакував поблизу Парми франко-сардінських армію маршала Куаньє. Незважаючи на здобуту перемогу, австрійці, що втратили свого командувача, відійшли за річку Секкі, куди прибув новий головнокомандувач граф Кенігсек.

15 вересня 1734, несподівано напавши на табір союзників під Квістелло, він здобув перемогу, проте вже 19 вересня зазнав поразки при Гвасталле, втративши близько 6000 чоловік.

У південній Італії за цей час дії австрійців були ще менш вдалі. Дон Карлос, вступивши в початку 1734 року на престол Пармского і Пьяченцского герцогств і бажаючи обміняти їх на Неаполь, зосередив в Тоскані сильну іспанську армію, яка, пройшовши через Папську область, вторглася в межі Неаполя, в той час як іспанський флот заблокував Чівітта-Веккьо.

Розкидані по фортецям Неаполітанського королівства австрійські сили не могли протистояти противнику, тому австрійці зосередили 6000 чоловік на укріпленої позиції при Сан-Анжело-де-ла-Канина. Іспанці оволоділи сант-анжельской позицією, обклали Гаета і Капую і підійшли до Неаполя, який 10 квітня 1734 відкрив перед ними ворота.

10 травня 1734 дон Карлос був проголошений неаполітанським королем під ім'ям Карла III. Залишки австрійських військ (9000 чоловік) зосередилися поблизуБітонто, але 27 травня вони були розбиті герцогом Монтемаром. Незабаром впала Гаета.

До грудня 1734 Неаполітанське королівство було очищено від австрійських військ. Слідом за цим Монтемар переправився на Сицилію і зайняв Палермо, a 3 червня Карл III коронувався королем обох Сицилій.

Німецький театр військових дій. За визначенням імперського рейхстагу, союзні Австрії князівства повинні були виставити стодвадцатітисячную армію, але за відсутністю грошей змогли виставити лише 12 000 осіб.

Французька армія маршала Бервік 9 квітня 1734 розпочала кампанію взяттям Трабі-Трарбах, потім зробила переправу через Рейн і, обійшовши еттлінгенскіе лінії, змусила австрійське військо відійти до Гейльброну, де його очолив Євгеній Савойський. Армія вже зросла до 26 000 чоловік. Старий принц Євген вважав за краще обмежитися пасивною обороною. Подібного способу дій він продовжував триматися і далі, незважаючи на те, що армія поступово досягла 60 000 осіб.

Французи взяли в облогу Філіппсбург і, незважаючи на запеклий опір австрійців і загибель Бервік, зуміли захопити його.

Перемир'я. Після того, як Австрія втратила надію залучити на свою сторону Англію, імператор 3 листопада 1734 уклав з Францією перемир'я, a 7 травня 1735 підписав попередні умови: Лещинського було надано титул польського короля і володіння всіма належали йому в Польщі маєтками, Карл III визнавався королем обох Сицилій, Сардинія отримувала Тортона, Новара і Віджевано, все ж інші австрійські володіння поверталися Австрії; Прагматична санкція визнавалася всіма бурбонский дворами, герцогства Парма і П'яченца віддавалися імператору, за яким затверджувалося майбутнє володіння Тосканою.

Однак згода між уклали мир державами тривало недовго. Франція була незадоволена, що за всі свої пожертви нічого не отримала; Іспанія не поступалася Парми і П'яченци і, з нагоди образи свого посланника в Лісабоні, оголосила Португалії війну, просячи допомоги y Англії та Австрії; Сардинія вступила з Австрією в переговори.

В цих умовах Австрія зажадала від Росії допоміжного війська, і російський уряд вирішив направити їй на допомогу двадцятитисячну корпус Лассі. 8 червня 1735 Лассі виступив з Польщі в Сілезію, 15 серпня російська армія з'єдналася з імператорською і розташувалася між Гейдельбергом і Ладенбурга.

Крім того, свою допомогу Карлу VI обіцяли Данія і Саксонія. Все це обіцяло Австрії успіх, внаслідок чого вона, припинивши подальші переговори, оголосила війну Франції.

Кампанія 1735 почалася для Австрії також невдало. У північній Італії Кенігсек, під натиском союзниками, був змушений відступити в Тироль, в облозі виявилася Мантуя. На півдні були захоплені Мессіна і Сіракузи, в Німеччині Євгеній Савойський з тридцятитисячний армією насилу утримував французьку армію. В результаті, імператор, бачачи, що надії на успіх не виправдалися, знову висловив бажання вступити в переговори про мир.

В цей час в північній Італії справи стали приймати сприятливий для нього оборот. Облога Мантуї сильно затяглася, завдяки сваркам союзників, які не бажали поступатися один одному цей важливий пункт. Це взаємна недовіра і загрози Карла VI укласти сепаратний мир з Іспанією і Сардинією змусили французів піти на поступки, і 3 жовтня в Відні був підписаний попередній мирний договір.

Умови залишилися колишніми, за винятком деяких змін з питання поступки земель Сардинії і того, що герцог Лотаринзький в обмін на Тоскану повинен був поступитися Франції Бар і Лотарингію. Сардинія також пішла на перемир'я. Між тим, Кенігсек змусив іспанців зняти облогу Мантуї, відтіснив їх до Тоскани і готувався вирушити на Неаполь. Іспанія була змушена також припинити військові дії.

Однак основний мирний договір не підписувався ще кілька років, поки Флері і Уолпол не схилили Австрію переконати герцога Лотаринзького поступитися Франції свої володіння за 3500000 ліврів щорічного доходу і задовольнити бажання сардінського короля.

Підсумки війни. 8 листопада 1738 був підписаний мир з Францією. 8 лютого до нього долучилася Сардинія, a 21 квітня 1739 Іспанія і Неаполь. З цього світу Станіслав Лещинський відмовлявся від польського престолу, але зберігав титул короля і довічне володіння Лотарінгієй, яка після його смерті повинна була відійти до Франції. Натомість Лотарингії герцог Лотаринзький отримував Тоскану з титулом великого герцога; Карл III визнавався королем обох Сицилій; Парма і П'яченца залишалися за Австрією; сардинський король отримував західну частину Ломбардії, а Франція повністю визнавала Прагматичну санкцію.

В результаті війни зміцнилися міжнародні позиції російського уряду і збільшилася його вплив на Польщу. Франція ж домоглася ослаблення Австрії.

  1.  Війна за австрійську спадщину.

Після війни за іспанську спадщину англо-французькі та австро-французькі суперечки та суперництво продовжували загострювалися. Також посилилися Пруссія яка стала суперницею Австрії в Центральній Європі. За таких обставин назрівав конфлікт в якому визначилися суперники та союзники.

В 1740 році помер імператор Священної Римської імперії Карл VI і спадкові права його дочки Марії Терезії всупереч Прагматичної санкції 1713 відкидалися деякими європейськими державами. Серед тих хто не визнав спадкових прав Марії Терезії були й держави гаранти прагматичної санкції — Франція та Пруссія які розпочали війну за розподіл «австрійської спадщини», тобто імперії Габсбургів.

Хід війни :

Військові дії розпочалися 16 грудня 1740 року вторгненням пруського війська Фрідріха ІІ-ого в Сілезію[3]. В січні 1741 прусси зайняли майже усю Сілезію і в битві при Мольвиці 10 квітня 1741 завдали австрійцям тяжкої поразки. Це прискорило утворення антиавстрійської коаліції основи якої було закладено договорами 1741 року між Францією, Баварією та Іспанією (Німфенбург, 18 та28 травня) і Францією та Прусією (Бреславль, 5 липня).

Франція прагнула захопити Австрійські Нідерланди, ослабити Австрію та зробити імператором Священної Римської Імперії свою людину — курфюста баварського Карла Альбрехта. Іспанія претендувала на австрійські володіння в Італії. Баварський курфюст претендував не лише не імператорську, але й на чеську корони. До антиавстрійської коаліції приєдналися також Саксонія, Неаполітанське королівство, П'ємонт, Модена.

31 липня баварські війська вторгнулися у Верхню Австрію, 26 листопада франко-баварсько-французькі війська захопили Прагу. 19 грудня 1741 року Карл Альбрехт був оголошений королем Чехії і 24 січня 1742 року обраний імператором під іменем Карла VII. Тим часом Фрідріх ІІ отримавши згоду Марії Терезії поступитися йому Нижньою Сілезією уклав 9 жовтня1742 року в Клейн-Шнеллендорфі перемир'я з Австрією. Наприкінці грудня 1741 року австрійські війська під орудою Ф. Кевенгюллера перейшли в наступ проти баварських військ, вторгнулися на територію Баварії і зайняли Мюнхен. Фрідріх ІІ заручившися обіцянками Карла Альбрехта передати Прусії Верхню Сілезію та графство Глац 26 грудня 1741 року поновив військові дії, порушивши перемир'я. 17 травня 1742 року пруські війська розбили австрійців при Чаславлі. Австрія змушена була погодитися на перехід майже усієї Сілезії і Глацу до Прусії. На цих умовах Пруссія заключила сеператний мир з Астрією за попередній Бреславльським (11 червня) і остаточним Берлінським (28 липня) договорами 1742 року.

З середини 1742 року військова ініціатива перейшла до Австрії до якої приєдналася Англія (з Ганновером), Голландія, а також П'ємонт і пізніше Саксонія які вийшли з антиавстрійської коаліції. В жовтні-грудні 1742 головні сили франко-баварських військ були витиснені з Чехії. 27 червня 1743 року англо-ганноверсько-голандська так звана «прагматична» армія під командуванням Георга II розбила французів під Деттінгемом на річці Майн. Влітку 1744 австрійські війська увійшли в Ельзас та Неаполітанське королівство. 22 травня 1744 року уФранкфурті-на-Майні за ініціативою французької дипломатії було укладено союз між Прусією, Баварією, Гессен-Касселем і Пфальцом — так звана Франкфуртська унія. 5 червня 1744року Пруссія якій була обіцяна частина Чехії уклала у Версалі нову союзницьку угоду з Францією. В серпні 1744 пруські війська вторгнулися в Саксонію та Чехію[4]. Французи зайняли Баварію та австрійську Швабію. В Італії 11 серпня 1744 австрійці зазнали поразки при Валлетрі від іспано-неаполітанських військ. В 1745 році іспанські та французькі війська зайняли майже усю Ломбардію та більшу частину П'ємонту. Війна між Англією та Францією велася також в Індії, Америці та на морі. В 1745 британський флот досяг перевагу на морі, що призвело отримання переваги в обох Америках та Індії.

Австрії, війська якої в березні 1745 вторглися в Баварію, вдалося досягти зречення баварського курфюста Максиміліана Йосифа, наступника померлого в січні 1745 року Карла VII, від претензій на австрійські володіння та імператорську корону (Фюссенський мир [[22 квітня 1745). Імператором у вересні 1745 був обраний чоловік та співправитель Марії Терезії Франц Стефан Лотарінгський (Франц І). Тим часом військовий стан Австрії знову погіршився. 4 червня 1745 Фрідріх ІІ розбив австро-саксонське військо при Гогенфрідеберзі. За цією перемогою пруссів слідували інші — 30 вересня при Зоргау, 23 листопада при Хеннерсдорфі, 15 грудня при Кессельдорфі. 18 грудня пруські війська зайняли Дрезден. Лише остерігаючися вступу у війну Росії, яка зосередила війська в Курляндії, Фрідріх ІІ уклав мир з Австрією та Саксонією. Під тиском Англії та Голландії Австрія погодилася залишити Сілезію Пруссії в обмін на визнання Франца І імператором. В Італії австро-п'ємонтські війська, отримавши перемогу над франко-іспанською армією при П'яченці в червні 1746 зайняли усю північну частину країни.

Головним театром військових дій в останні роки війни стали Австрійські Нідерланди куди вторгнулася французька армію під орудою Моріца Саксонського. Після перемог під Фонтенуа11 травня 1745 і при Року 11 жовтня 1746 французи захопили Австрійські Нідерланди, а в 1747 і майже усю Голландію (перемога під Лауфельде 2 липня). В цей час до австро-англійської коаліції приєднлася занепокоєна ростом могутності Пруссії Росія. 2 червня 1746 року був підписаний австро-російський союзний договір, а в 1747 так звані «субсідні конвенції» з Англією. В січні 1748 року російське військо посунуло на допомогу союзникам. Побачивши загрозу появи російських військ на Рейні Франція погодилася на перемовини. 18 жовтня 1748 року був підписаний Ахенський мир, за яким Габсбурги зберегли більшу частину своїх володінь, а права Марії Терезії були усіма визнані, але втрачали майже усю Сілезію яка відійшла до Пруссії та частину італійських володінь. Однак мир не розв'язав суперечностей між Європейськими державами і був по суті лише перервою між війною за австрійську спадщину та Семирічною Війною (1756-1763).

  1.  Семилітня війна

Причини початку війни слід шукати у невдалому Аахенському мирі після війни за Австрійський спадок (1740-1748 рр.). За ним відбулось повернення до старих меж які мали держави до війни, та було підтверджено Прагматичну Санкцію 1713 року.

Семирічна війна було війною двох блоків країн. У першому блоці  були Пруссія та Англія, а у другому Австрія, Росія та Франція. Ця війна знаменувала собою «дипломатичну революцію, тобто повну зміну старих союзників. З чим це було пов’язано:

  1.  Поява у Англії континентальних володінь, а саме у Ганновері. Захист спадкових володінь англійських королів теж став важливим вектором англійської політики, що привело до укладання Вестмінстерської конвенції 1756 року між Англією та Пруссією.
  2.  Укладення Версальського союзного договору 1 травня 1756 року між Австрією та Францією. Цей договір мав на меті оборону від спільного ворога, а також фінансову взаємодопомогу.
  3.  Укладення договору про взаємодомогу Росії та Австрії. Перша була зацікавлена у союзі проти Пруссії, який до цього у неї був з Англією. Проте внаслідок зазначеного вище Вестмінстерського договору, домовленість Росії з Англією розпалась.

Таким чином, можна сказати, що внаслідок цієї ломки старих дипломатичних зв’язків, можна виділити це, як одну з причин війни.

Проте, слід зазначити, що ця зміна дипломатичних зв’язків була б неможлива, точніше не суттєвою без деяких перед причин які викликали ці зміни. Серед таких перед причин слід зазначити:

  1.  Експансія французів у долину річки Огайо. Внаслідок  боротьби індіанських племен, а точніше Ірокезської ліги за долину річки Огайо та спроби французів та англійців утвердити там владу. Починаючи з 1752 року у Північній Америці розпочалась неоголошена війна, яку власне розпочали французи.
  2.  Конфронтація французів та англійців  у Індії. Внаслідок  активних дій Дюплекса біло захоплено майже всю південну Індію, що не сподобалось англійцям. Та викликало активний супротив з їх боку, частково завдяки активним протидіям Клайва було усунено цю загрозу.
  3.  Внаслідок двох сілезьких воєн між Австрією та Пруссією, остання захопила Сілезію. Ця провінція підвищила економічний потенціал Пруссії, та збільшила її населення майже вдвічі. Австрія не могла змиритись з втратою Сілезії і готувалась до війни.

Окремо слід розглянути економічні причини які привели до цієї війни. Як я зазначив вище, ця війна була одним з епізодів серед серії воєн яку вели між собою такі європейські країни за світову гегемонію. На той час, старий економічний лідер, Голландія не могла вже виступати так активно і відповідно за місце нового економічного лідера між собою воювала Франція та Англія. Остання, була сильно пов’язана зі своїми колоніями, оскільки вони їй постачали сировину і той же самий час були ринками збуту.

У той самий час, кожна з зазначених вище країн була зацікавлена у перерозподілі Іспанської колоніальної імперії, чи змінити правила торгівлі які були усталені після війни за Іспанську спадщину. Мається на увазі право Англії на право «ас’єнто» отримане нею внаслідок Утрехтського миру. За ним Англії надавалось право на ввезення негрів для праці на іспанських плантаціях.

Це звичайно не подобалось французам, бо на той час работоргівля приносила до 300%  прибутку, що збагачувало англійців ще більше, бо іспанці платили за рабів дзвінкою монетою.

Таким чином, економічні фактори, та протистояння Англії та Франції у колоніях викликали зміни у зовнішньополітичних альянсах, що привело до війни.

Хід бойових дій

Європейський театр війни. У Європі, внаслідок нових союзів, склалась досить тяжка ситуація для Пруссії та Англії. Австрія разом з Польщею готувались до війни, через що, Фрідріх II наносить першим удар, та захоплює Саксонію,  у 1756 році намагаючись надати цьому законності видає маніфест про те що в усьому винні Австрія та Польща.

Ця акція викликає відповідну реакцію з боку Росії, яка 1 вересня 1756 року оголошує війну Пруссії. Проте доки йде допомога від Росії, Фрідріх ІІ оточує саксонську армію під Пірною, та змушує її капітулювати. Не дивлячись на збільшення антипрусської коаліції, Фрідріх ІІ продовжує активно діяти. Завдяки  фінансовій допомоги Англії, йому вдається утримувати значне військо, яке він ділить на декілька частин: 30-ти тисячний корпус залишається проти росіян, частина прусських військ разом з англійцями та ганноверцями мала стримувати французький наступ, та ще 4 тисячі пруссаків мали стримувати наступ шведів. У свою чергу Фрідріх ІІ виступає до Праги, де 6 травня 1757 року громить австрійців. Проте у битві під Коліною його наступ на Відень було зупинено.

Тим часом у наступ переходять французи, які змогли відтіснити війська своїх супротивників з Ганноверу. Проте у битві під Росбахом 12 жовтня 1757 року, Фрідріх громить французів, через відсутність у останніх правильної координації військ.

Тим часом влітку розпочинають бойові дії російські війська, 5 липня було взято Мемель, а пізніше було розгромлено 24.000 тисячний корпус пруссаків під Грос-Егерндорфом. Проте через хворобу Єлизавети, головнокомандувач російських військ, Апраскін надає наказ відступати, оскільки, спадкоємцем імператриці був великий прусофіл Петро III.

Зазначена мною вище перемога під Росбахом розв’язала Фрідріху руки для дій у Сілезії, тут він веде успішний наступ проти більшого по кількості ворога, та громить його 4 грудня під Лейтеном. Поразка австрійців під Лейтеном призвело до повернення Сілезії знову до Пруссії.

Після серії маршів та маневрів пруссаків проти австрійських військ, та чергової поразки французів під Крефельдом, Фрідріх ІІ був змушений звернути увагу на північ. Тут дуже повільно йшли у наступ війська шведів, проте внаслідок успішних дій прусського генерала Левельда, шведів було відтіснено назад. У той самий час російська армія теж йде у наступ, і захоплює Кенігсберг та тримає у облозі ряд важливих пунктів. Це призводить до того, що Фрідріх ІІ дає бій російському війську під Цорндорфом, проте не отримує бажаної перемоги.  

Після цієї битви у наступ переходять австрійські війська, і не дивлячись на перемогу під Горкіхсі, не отримують бажаного перелому у війні. Через що, австрійський головнокомандувач дає наказ про відступ  у Богемію.

Власне перші 6 місяців 1759 року пройшли без активних бойових дій, проте 12 серпня Фрідріх отримав нищівну поразку від сил російської армії під Кунсдорфом, проте переможці не використали своєї перемоги, і замість наступу на Берлін відступили назад у Польщу. Майже весь 1759 рік Фрідріху не щастило, і через це, він був зацікавлений у мирних перемовах, проте у них не були зацікавлені Австрія та Росія, що означало продовження війни.

У 1760 році війна продовжувалась, і знаменувалась захистними діями Фрідріха ІІ. Спочатку він намагається провести наступ на Дрезден, проте супротив австрійських військ під проводом Лаудона його зупиняє, та змушує знову звернути увагу на Сілезію. Тут під Лігницею він громить австрійські армії які його переслідували від Саксонії, та дізнається нерпиємну новину проте, що Берлін капітулював 9 жовтня. Ця новина змушує Фрідріха до маршу до своєї столиці, та до битви під Торгау. Ця битва була останньою великою битвою Фрідріха ІІ, у якій він отримав перемогу, проте це була «піррова перемога», бо він втратив близько 40 % своєї армії. Через це він був змушений набирати солдатів з військовополонених, що погано впливало на моральний дух армії.

Проте це була не єдина погана новина, у 1760 році помирає англійський король Георг II, через рік усунено Вільяма Пітта, через що, не було продовжено угоду про субсидії Пруссії. Здавалося б, становище було безнадійним, проте у 1762 році, помирає російська імператриця Єлизавета Петрівна, і її наступник, Петро ІІІ укладає мирну угоду з Фрідріхом ІІ, рятуючи його від ганьби поразки.

Ця угода допомогла Фрідріху розбити австрійців, спочатку під Буркерсдорфі, а потім під Фрайербергом. Також було відтіснено французів з Гессену.

Американський театр війни. Говорячи про американський театр війни, слід зазначити, що конфронтація тут, як і у Азії розпочалась раніше ніж про неї розпочали говорити у Європі. Приводом для війни стало суперництво за долину річки Огайо. Оскільки цей регіон був важливий для торгівлі з індіанцями. Спочатку англійці намагались освоїти цей район відправивши туди поселенців, проте їх вирізали індіанців. Для того, щоб більше не допустити у цей регіон англійців, у 1752 році французи збудували тут лінію фортів.

У цьому ж році французи разом з індіанцями почали нападати на англійські поселення, не дивлячись на спроби губернатора Віргінії протидіяти французам, ситуація була погана. Реакція Лондону була очевидною, у 1754 році до Північної Америки прибув генерал Бреддок, який мав покласти край «безчинствам» французів.

Таким чином у 1755 році, близько дві тисячі солдат вирушило до Форту-Дюкен, укріпленню, яке контролювало долину річки Огайо. Проте ця експедиція була приречена на невдачу, бо Бреддок не залучив з собою індіанців, що привело до його поразки.

Проте французи не розвинули свій успіх, і не продовжили свій наступ на Віргінію, через що англійці змогли захопити Нову Шотландію без особливих зусиль.

Черговою операцією був наступ англійців на форт Сен-Фредерик, який виявився успішним внаслідок того, що головнокомандувач французів барон Дискау вирішив воювати згідно усіх європейських правил війни, та відмовився від тактики партизанської війни, через що програв.

Новий французький головнокомандувач,  Манкольм, зміг успішно провести наступ і у 1756 році, та відбити нові англійські форти на річці Осуіго, та у 1757 році з семитисячною армією захоплює  форт Вільям-Генрі. Таким чином і у 1757 році французи успішно продовжували війну у Північній Америці. Проте вже на той час було декілька негативних тенденцій, які згодом привели до поразки французів:

  1.  Неможливість контролювати союзні індіанські союзи.
  2.  Відсутністю суттєвих підкріплень з Франції.
  3.  Тертям між військовим командуванням та адміністрацією колоній.

У 1758 році розпочинається одночасний наступ англійців в усіх напрямках на французькі позиції, і якщо спочатку Малкольм міг утримувати англійців, то пізніше без підкріплень з Франції, він був змушений відступати до Квебеку, де він розпочав позиційну війну.

З допомогою флоту, англійці змогли висадити десант біля Квебеку, за позиціями французів. Це змусило Малкольма до того, що він був змушений обирати між продовженням позиційної війни чи між вирішальною битвою. Малкольм обрав останнє, і 13 вересня відбувається битва на Равнині Авраама, яка закінчується поразкою французів та смертю Малкольма. Через 5 днів Квебек капітулює.

Після серії невдалих спроб французів відбити Квебек, та відсутності підкріплень з Франції, французи були змушені капітулювати. Останньою їх спробою повернути Канаду, була експедиція д’Оссонвиля 1762 року до Ньюфаундленду, яка закінчилась невдачою.

Оскільки війна не обмежувалась лише Північною Америкою, то слід зазначити, що зі вступом Іспанії у війну проти Англії, остання змогла відбити у Іспанії її численні володіння. 6 червня 1762 року було захоплено Гавану, дещо пізніше було захоплено всю Кубу. Паралельно велися бойові дії проти французських володінь,  у 1759 році було взято Гваделупу, а дещо пізніше Мартініку та ще ряд Карибських островів.

Азіатський театр війни. Головна  боротьба тут розгорнулася між силами англійців, французів та індійців. Слід зазначити, що боротьба між вищезазначеними суперниками почалась раніше ніж війна у Європі, внаслідок таких причин:

  1.  Розпад імперії Великих Моголів на різні князівства, які перебували у стані війни між собою.
  2.  Присутність факторій англійської та французької Ост-Індських компаній, які були зацікавлені у укріпленні свого впливу у Індії, для чого вони використовували війни між зазначеними вище князівствами.

Через зазначені вищі причини, у Індії йшла майже безперервна війна, яка продовжувалась з початку війни за австрійську спадщину завдяки французькому командувачу Дюплексу.

Як тільки розпочалась війна у Європі, губернатор Мадрасу, Роберт Клайв, розпочинає боротьбу за Індію, проте, на відміну від зазначеного вище Дюплекса, він вирішує захопити Бенгалію. Він починає вибивати французів та їх індійських союзників з укріплених пунктів. Цьому сприяло ще й те, що новий губернатор Пондішері, французької факторії, якого прислали замість Дюплекаса, займав виключно оборонну позицію.

Паралельно загострюються стосунки британців з новим навабом Бенгалії, Сірадж ад-даулою.  Останній вимагав від британців видачі своїх ворогів, які ховались у Калькутті та припинити будівництво форту Вільямса, який мав захищати Калькутту. Не дивно, що англійці відмовились виконувати ультиматум наваба, на що той відповів захопленням Калькутти. Клайв діяв швидко, і перекинув трьохтисячний десант з Мадрасу до Калькутти, яку він вдало зміг відбити. Після битви під Калькуттою було укладено договір з навабом за яким, той дозволяв британцям вести безмитну торгівлю у своїх володіннях, та компенсував збитки завдані війною. Проте війна на цьому не закінчилась, і у 1757 році англійці остаточно розгромили війська наваба під Плессі. Не останню роль у поразці наваба зіграла зрада його наближених, Мір Джафара та ін.. Останнього було проголошено навабом, за що той заплатив англійцям 1230 тисячі фунтів.

Власне французи якось намагались протидіяти англійцям у завоюванні Індії. Проте це у них виходило невдало через те, що основні сили французів прибули на лише через 2 роки після початку війни, аж у 1758 році, за цей час англійці значно укріпились за допомогою грошей Мір Джафара та змогли зіграти на суперечностях між французькою Ост-Індійською компанією та новим головнокомандувачем, Лаллі. Лаллі, був поганим дипломатом та внаслідок своєї ненависті до англійців прорахувався під час облоги Мадрасу забравши всі наявні сили під Мадрас. Це привело до витіснення французів з князівства Хайдарабад. А пізніше, через поганий характер Лаллі, він залишився без підтримки флоту, що привело до поразки під Вандевашем. Вже загнаний у Пондішері, Лаллі тримався рік у облозі, проте здався внаслідок сильного голоду.

Проте азіатський театр війни не обмежувався Індією. У 1762 році війну Англії проголошує Іспанія. Проте внаслідок десанту відправленого з Індії до Філіппін було захоплено Манілу, та захоплено найбільший манільський галеон «Свята Трійця», який перевозив срібло з Америки до Філіппін. Що разом з успішними діями англійців у Америці паралізувало іспанську торгівлю і призвело її до програшу.

Таким чином, на азіатському фронті перемогу здобула Англія.

Мирні угоди, та наслідки війни

Мирні переговори розпочались з 1762 року, і не дивлячись на спроби французів надати «друге дихання» війні завдяки вступу у неї Іспанії, їм нічого не залишалось, як сісти за стіл переговорів.

10 лютого 1763 року у Парижі було укладено мирну угоду про мир між Англією, Іспанією та Францією. 15 лютого було укладено Губертусбургську мирну угоду між  Пруссією та Австрією і Саксонією.

Згідно першою мирною угодою:

  1.  Франція втрачала майже всі свої володіння у Індії крім 5 міст, повертали англійцям Минорку, віддавали всі свої володіння у Північній Америці, втрачала деякі о-ви у Карибському морі, втрачала володіння на річці Сенегал.
  2.  Англія повертала Франції о. Бельіль, який знаходиться у берегів Бретані.
  3.  Іспанці віддають британцям Флориду, за що отримують у французів у Луізіану.
  4.  Англія повертає Іспанії Філіппіни та Кубу.
  5.  Франція виводить свої війська з Ганноверу та Прусської території.

Згідно другої угоди:

  1.  Пруссія затверджувала своє право на володіння Сілезією, та отримувала графство Глац.
  2.  Австрія відмовлялась від територіальних претензій,  а Пруссія від компенсації втрат пов’язаних з війною.
  3.  Пруссія обіцяла вільний доступ до Саксонії, та віддати свій голос за сина Марії Терезії при обранні нового імператора Священної Римської Імперії.

Таким чином, завдяки цій війні відбуваються певні зміни на сцені міжнародних відносин. На перше місце виходить Англія, яка після перемоги над французьким флотом під Кіброном у 1759 році, її флот стає господарем моря. Створюється велична колоніальна імперія, закладено основи для подальшого завоювання Індії.

У той самий час, слід зазначити, що Семирічна війна прискорила процес відділення 13ти колоній від метрополії. Це можна пояснити тим, що внаслідок політики Пітта старшого, яка була націлена на розгром французів спільними силами англійців та американців показала останнім, що вони є важливими для метрополії, і посилила тертя між колоніями та урядом метрополії.

Окремо слід зупинитись на тому, що Семирічна війна сприяла остаточному утвердженню такого поняття, як «державний борг». Вперше, таке поняття приніс Вільгельм Оранський, новий король Англії, засновник Ганноверської династії. Для проведення вдалої зовнішньої політики, йому були необхідні кошти, які крім не прямого оподаткування можна було зібрати завдяки позикам. Цьому сприяло створення Англійського банку у 1694 році, та твердих гарантій, які надавала англійська держава при виплаті позик та відсотків. Не останню роль відігравав і твердий курс фунта стерлінга.

Щодо Франції, то вона була розорена, оскільки її борги сягали 677 мільйонів ліврів, при річному доході у 377 мільйонів ліврів. Було втрачено майже всі колоніальні  володіння. Також Франція втратила майже весь флот, та значну кількість людей, і відповідно робочої сили.

У поганому стані була і Австрія, яка мала величезний борг  у 100 мільйонів рейхсталерів, та втратила близько 400 тисяч вояк. Більше того, окремі області країни було спустошено.

Новим гравцем на міжнародній арені стає Пруссія, яка підтвердила свій статус великої європейської держави. Не дивлячись на спустошену країну, та значні втрати, країна Фрідріха ІІ не була особливо обтяжена державним боргом, чому частково сприяли субсидії Англії, та компенсація отримана від частини імперських міст. Починається процес об’єднання Німецьких земель в єдине ціле, проте не під зверхністю Австрії, а під зверхністю Пруссії.

Також свою велику роль підтверджує і Росія, яка власне нічого крім досвіду не отримала  від війни не отримала, проте ця війна показала, що Росія зацікавлена у європейській політиці і є у ній важливим гравцем.

62. Антифранцузські коаліції

Антифранцузькі коаліції — військ.-політ, союзи д-ав Європи, спрямовані на відновлення влади монархічної династії Бурбонів у період Великої франц. рев-ції, а згодом на протидію завоюванням наполеонівської Франції. Існувало 7 коаліцій, кількість її держав-учасниць постійно змінювалась.

1-а коаліція 1792-97 започаткована з підписанням Пільницької декларації 1791 між Австрією та Пруссією, якою стверджувалась готовність обох д-ав розпочати війну з Францією задля відновлення монархії. Обидві д-ви не поспішали до активних дій. Австрія спрямувала всі свої сили на б-бу з Францією. Росія підтримала коаліцію й дип. шляхами сприяла її зміцненню, але війська проти Франції не надсилала й участі в бойових діях не брала. Формальним її початком стало утворення австр.-прус. союзу 1792 проти Франції та проголошення Францією війни Австрії. На березень 1793 до 1-ї А. к. входили Австрія, Велика Британія, Пруссія, Росія, Іспанія, Голландія, Неаполь, Сардинія, Тоскана й деякі нім. князівства. Основна проблема коаліції — суперечки між її членами щодо планів розподілу Франції для  задоволення власних територ. претензій.

Військ, перемоги Франції 1794 посилили внутр. протиріччя в коаліції та прискорили її розпад.

Із підписанням Кампоформійського миру 1797 між Францією та Австрією й початком англ.-франц. переговорів 1-а А. к. припинила своє існування.

2-у коаліцію 1799-1802 створено для обмеження франц. впливу в Швейцарії, Голландії, Півн. Італії та Єгипті. Основні її учасники — Австрія, Велика Британія, Неаполітанське королівство, Росія й Туреччина. Розпад коаліції почався після поразок Австрії при Маренго та Гогенліндені 1800. Активну дип. роботу проводила Франція для виведення Росії з війни. Сепаратний Паризький мирний договір між Францією та Росією підписано 26.09.1801, за яким остання вийшла зі складу 2- А. к. і вона розпалась після підписання Францією з Австрією та з Великою Британією.

Незадоволення Лондона умовами останнього, торг, блокада з боку Франції, а також побоювання щодо можливості десантування армії Наполеона 1 на Британські о-ви спонукали брит. уряд до активної дип. роботи щодо створення

3-ї коаліції 1803-05. Вона складалася з Австрії, Великої Британії, Неаполітанського королівства, Пруссії, Росії та Швеції. 1805 англ. флот завдав поразки об'єднаному франц.-іспан. у Трафальгарській битві.Австр. армія була оточена та знищена під Ульмом,б під Аустерліцом були розгромлені об'єднані австр.-рос. війська. 3-я А. к. припинила існування з підписанням Пресбурзького миру 1805.

До 4-ї коаліції 1806-07 увійшли Пруссія, Росія, Ганновер, Саксонія, Брауншвейг і Саксен-Вей-мар. Велика Британія, за ініціативи якої була створена коаліція, та Швеція входили до неї, але не брали участі в бойових діях. Прус, війська були розбиті в битвах при Єні та Ауерштеді

Після входу Наполеона І в Берлін нім. союзники Пруссії увійшли до Рейнського союзу, який підтримував Францію. Рос. армія зазнала поразки під Фрідландом

Офіційно завершенням існування 4-ї А. к. стало підписання Тільштського миру 1807. Військ, кампанії 3-ї й 4-ї коаліцій були вкрай невдалими для її учасників. Унаслідок перемог Наполеона І суттєво змінилося становище в Європі, фактичним правителем якої він став.

З усіх континентальних європ. д-ав Наполеон І не мав контролю лише над Росією. Франц І мусив відмовитись від титулу імператора Священної Римської імп. і почати іменувати себе імператором Австрійським. Пруссія втратила половину своїх територій і населення. Британія почала сепаратні переговори з Францією. Для Росії наслідки поразок не були катастрофічними, але її економіка потерпала від нав'язаної Тільзитським миром Континентальної блокади.

5-а коаліція березень — жовтень 1809 складалася з Австрії та Великої Британії. Із початком антифранц. повстання в Іспанії 1808 Австрія вирішила використати ситуацію, щоб повернути втрачені території. Але австр. війська в битві при Ваграмі 6.06.1809 були знову розбиті, і за умовами Шенбрунського миру 1809 вона втратила велику частину своїх територій. Після знищення Великої армії Наполеона І під час рос-фран. війни 1812 виникли умови для створення нової коаліції європ. д-ав.

6-а коаліція 1813-14 створювалась у лютому — серпні 1813. До її складу увійшли Австрія, Велика Британія, Пруссія, Росія, Голландія, Іспанія, Португалія, Швеція та Мекленбург.

Остаточний перелом на користь коаліції відбувся після поразки Франції в битві під Лейпцігом. Австрія та Пруссія не бажали повного розгрому Наполеона І, побоюючись надзвичайного підсилення Росії. За їхньою ініціативою в червні 1813 і в лютому 1814 Франції пропонували укласти мир, але ці пропозиції були відхилені.Союзні війська зайняли Париж. Наполеон І зрікся престолу й був засланий на о. Ельба. Існування 6-ї А. к. припинилось із повним розгромом Франції, поваленням влади Наполеона Бона-парта й підписанням Паризького мирного договору 1814.

У 1815 країни-учасниці Віденського конгресу 1814-15 вимушені були створити 7-му коаліцію для війни проти Наполеона І, який висадився на півд. березі Франції, швидко дійшов до Парижа й відновив свою владу. Війська коаліції завдали остаточного удару в битві при Ватерлоо 18.06.1815. Після перемоги коаліція підписала Паризький мирний договір 1815 із Францією припинаила існування.

63. Віденський конгрес, його рішення

Віденський конгрес (вересень 1814 р. — травень 1815 р.) завершив період наполеонівських війн, започаткував нову систему міжнародних відносин в Європі, призвів до створення системи союзів, метою яких була реставрація і підтримка монархічних правлінь. Водночас країни-переможниці намагалися максимально задовольнити власні інтереси за рахунок територіальних надбань і суттєво перекроїти карту Європи.

На початку вересня 1814 р. почалось, як казали сучасники, «переселення всієї Європи» до Відня. На конгрес прибули представники більше 20 європейських країн (усіх, крім Османської імперії) — від великих держав до мікроскопічних князівств у декілька квадратних кілометрів, — ті, хто збирався вирішувати долі народів, і ті, хто чекав цих рішень.

 Для монархів і послів, які приїхали до Відня, щодня влаштовувалися бали, спектаклі, полювання, прогулянки. Але конгрес, який «працював» майже рік, для ділових засідань не збирався ні разу.

Усі справи на Віденському конгресі вирішував «комітет чотирьох» із представників країн-переможниць —Англії, Росії, Австрії та Пруссії.

Господар, австрійський імператор Франц, у справи конгресу практично не втручався. Він прагнув тільки одного: взяти реванш за всі поразки й приниження, яких зазнав від Наполеона. Вирішення усіх проблем він поклав на свого канцлера Меттерніха — людину талановиту й енергійну.

Російську делегацію очолював імператор Олександр І, якого Наполеон якось назвав «хитрим візантійцем». Його вплив і авторитет були величезними, як величезними були військові сили Росії. На конгресі російський імператор був дуже активним, гнучким, але непохитним, коли йшлося про захист інтересів Росії.

Прусський король Фрідріх-Вільгельм III справами конгресу не переймався, поринувши в гулянки і надавши повну свободу дій своєму канцлерові.

Англійську делегацію очолював лорд Касльрі — міністр закордонних справ. Він вирізнявся холодною ввічливістю, стриманістю, коректністю. Про нього казали, що Касльрі був найбільш європейським з усіх англійських міністрів і зберігав спокій за будь-яких обставин.

Делегацію Франції, яка прибула до Відня незадовго до відкриття конгресу, очолював Шарль-Моріс Талейран, безпринципність і цинізм якого не знали меж. Він служив . якобінцям, і Наполеонові, і Людовіку XVIII, зраджуючи всіх. Один із найвидатніших дипломатів свого часу, майстер тонкої дипломатичної інтриги, він прибув до Відня, щоб захищати інтереси нової Франції перед обличчям монархів старої Європи. І робив це з великою майстерністю. Він зумів пересварити союзників, у результаті чого Франція, Англія та Австрія об'єдналися проти Росії та Пруссії.

Віденський конгрес зосередив свою увагу на проблемах мирного врегулювання в Європі.

Після тривалих дискусій було вироблено загальні принципи, на яких будувалася нова модель міжнародних відносин:

• створення бар'єру навколо Франції, що у випадку будь-яких ускладнень давав би можливість ізолювати її;

• збереження того балансу сил, що склався в Європі;

• країни — члени антифранцузької коаліції мали отримати компенсацію за участь у боротьбі проти Наполеона;

• основою повоєнного устрою Європи мав стати принцип легітимізму (законності), що означало відновлення кордонів держав та їх політичного устрою станом на 1792 р.

Підсумковий акт Віденського конгресу було підписано у травні 1815 р. Згідно з ним до Росії відійшла частина Польщі з Варшавою, за нею зберігалися приєднані раніше Фінляндія та Бессарабія. До Росії також перейшли українські землі Холмщина та Підляшшя, які були у складі Австрії після третього поділу Польщі. Росія, у свою чергу, повернула Австрії східну частину Галичини — Тернопільський край, що його Наполеон подарував Олександру 1 у 1809 р. Англія закріпила за собою о. Мальта в Середземному морі, Капську колонію на півдні Африки та острів Цейлон. Частина території Саксонії та Рейнська область переходили до Пруссії. Німецькі держави і деякі володіння Австрії утворювали Німецький союз, до складу якого входило 38 дрібних держав та вільних міст. Керівна роль у ньому належала Австрії. Вона відновила свою владу над Ломбардією та отримала Венецію. Зміцніло Сардинське королівство, до складу якого включили Савойю, Ніццу і територію Генуезької республіки. Відновлювалися Папська область та Неаполітанське королівство. Бельгію і Голландію було об'єднано в незалежне Нідерландське королівство. З 19 кантонів утворилася Швейцарська конфедерація, яка проголосила вічний нейтралітет. Норвегія об'єдналася зі Швецією. До Данії відійшли Шлезвіґ та Гольштейн.

Отже, в Європі було встановлено нові кордони, збережено роздрібненість Німеччини та Італії.

Францію повернули до кордонів початку революції. На неї наклали контрибуцію в 700 млн франків. 53 фортеці на суші і морі протягом трьох років були зайняті 150-тисячним військом союзників. Країну змусили видати союзникам військовий флот.

Для боротьби проти революційних рухів європейські монархи на пропозицію Олександра І у вересні 1815 р. уклали т. зв. Священний союз проти революційних рухів. Учасники його зобов'язувалися допомагати один одному у придушенні революцій, підтримувати християнську релігію. Акт про Священний союз підписали Росія, Австрія, Пруссія, а потім майже всі монархи європейських держав. Англія формально не увійшла до Священного союзу, але фактично підтримувала політику придушення революцій.

Священний союз придушив революції 20-х pp. з Іспанії, Італії, Португалії, повстання в царстві Польському (1830-1831 pp.), але нічого не зміг протиставити національно-визвольним рухам в Латинській Америці (1810-1826 pp.), був змушений змиритися з перемогою революцій у Франції (1830 р.) та Бельгії (1830 p.). Зрештою, демократичні революції 1848-1849 pp. поклали край порядкам, на сторожі яких і стояв цей союз.

Рішення

Росії було надано велику частину Варшавського герцогства (Польща) і було дозволено залишити Фінляндію (яку вона, завоювала у Швеції в 1809 і мала під владою до 1917 року).

Пруссії було надано дві п'ятих Саксонії, частину Варшавського герцогства (Велике Князівство Познанське), Данциг і Рейнланд /Вестфалія.

Німецький союз з 39 держав був створений з попередніх 350, під головуванням австрійського імператора. Лише частина території Австрії і Пруссії, була включена до Союзу.

Нідерланди і Південні Нідерланди (приблизно сьогоденна Бельгія) були об'єднанні в конституційну монархію, під владою династії Оранських-Нассау.

За для компенсації Оранським-Нассау втрати землі Нассау на користь Прусії, Сполучене Королівство Нідерланди і Велике Герцогство Люксембург утворили особистий союз в рамках династії Оранських-Нассау, з Люксембургом (але не Нідерландами) на території Німецького союзу.

Шведська Померанія, яка відійшла до Данії рік тому, була передана до Прусії.

Нейтралітет Швейцарії був гарантований.

Англія отримала частину Французьких і Голандських колоній, а також весь Французький флот.

Ганновер віддало герцогство Люнебург Данії, але була розширена шляхом додавання колишньої території єпископства Мюнстер і колишньої пруської Східної Фризії, і надання статуту королівства.

Більшість територіальних завоювань Баварії, Вюртембергу, Бадену, Гессен-Дармштадте, і Нассау 1801—1806 були визнані. Баварія також встановили контроль над Рейнланд-Пфальц і частиною наполеонівського князівства Вюрцбург і Великого герцогства Франкфурт. Гессен-Дармштадте, в обмін на відмову від князівства Вестфалія на користь Пруссії, було надано місто Майнц.

Австрія відновила контроль над Тиролем і Зальцбургом, колишніми Іллірійськими провінціями, і отримала Ломбардію-Венецію в Італії і Рагузу в Далмації. Колишні австрійські території в південно-західній частині Німеччини залишалися під контролем Бадену і Вюртембергу, а також Австрійські Нідерланди, також не були повернуті.

Габсбургам були повернені Велике герцогство Тоскана і Герцогство Модени і Реджо.

Папська держава відновила свої колишні терени, за виключенням Авіньйону і Конта-Венессен, які залишилися частиною Франції.

Сполученому Королівству були підтверджені права на Капську колонію, Південна Африка; Тобаго; Цейлон, і різні інші колонії в Африці і Азії. Деякі колонії, в першу чергу Голландська Ост-Індія і Мартиніка, були повернені їх попереднім власникам.

Король Сардинії відновив владу у П'ємонті, Ніцці і Савої, і був наданий контроль над Генуєю (кінець тимчасово відновленої Генуезької Республіки).

Герцогство Парма, П'яченца і Гуасталла отримали Марія Луїза, дружина Наполеона.

Герцогство Лукка було створено для династії Бурбон-Парма, яке мало право на повернення Парми після смерті Марії Луїзи. *Бурбон Фердинанд I відновив контроль над Неаполітанським королівством, але під час Ста днів підтримав Наполеона, викликавши Неаполітанську війну.

Работоргівля була засуджена.

64. Віденська система (20-40 рр. 19 ст.), Священний союз

Венская система международных отношений (Система Европейского концерта) — система международных отношений, сложившаяся после Наполеоновских войн. Была нормативно закреплена Венским конгрессом 18141815 гг. В конгрессе, проходившем в Вене под председательством Меттерниха, участвовали представители всех европейских государств за исключением Османской империи. В рамках этой системы впервые было сформулировано понятие великие державы (тогда в первую очередь РоссияАвстрия,Великобритания), окончательно оформилась многосторонняя дипломатия. Многие исследователи называют Венскую систему МО первым примером коллективной безопасности, что было актуально на протяжении 35 лет, до начала Крымской войны. Также были систематизированы и унифицированы дипломатические ранги (посолпосланник и поверенный в делах) и четыре типа консульских учреждений. Были определены дипломатический иммунитет и дипломатическая вализа.

Особенности Венской системы международных отношений

  1.  Венский конгресс сыграл ключевую роль в формировании стойкой парадигмы отношений между ведущими европейскими государствами. Началась эпоха «Европейского концерта» — баланса сил между европейскими государствами. Европейский концерт базировался на общем согласии больших государств: России, Австрии, Пруссии, Франции, Великобритании. Любое обострение отношений между ними могло привести к разрушению международной системы.
  2.  В отличие от Вестфальской системы международных отношений элементами Венской системы выступали не только государства, но икоалиции государств.
  3.  Одной из основ европейского концерта стал принцип поддержания баланса сил. Ответственность за это полагалась на большие государства. Эта ответственность реализовывалась через проведение большого количества международных конференций для урегулирования проблем, которые угрожали миру. Среди таких конференций важное значение имели Парижский конгресс 1856 года,Лондонская конференция 1871 годаБерлинская конференция 1878 года.
  4.  В пределах баланса сил государства могли изменять состав союзников для обеспечения собственных интересов, не в нарушение при этом общей структуры союзов и характера международных отношений.
  5.  Европейский концерт, оставаясь формой гегемонии больших государств, впервые эффективно ограничил свободу действий этих государств на международной арене.
  6.  Хотя аннексии и контрибуции оставались формами международной практики, большие государства уже не рассматривали в качестве реальной цели расчленение или ликвидацию другой большой державы.
  7.  Во времена существования Венской системы понятие политического равновесия приобретает более широкое толкование. Благодаря установленному Венской системой баланса сил войны и вооруженные конфликты в Европе временно почти прекращаются за исключением незначительных.
  8.  Венская международная система имела целью утверждение установленного в результате наполеоновских войн соотношения сил, закрепления границ национальных государств. Россия окончательно закрепила за собой Финляндию, Бессарабию и расширила свои западные границы за счет Польши, разделив ее между собой, Австрией и Пруссией.
  9.  Венская система зафиксировала новую географическую карту Европы, новое соотношение геополитических сил. В основу этой системы был положен имперский принцип контроля географического пространства в пределах колониальных империй. Во время Венской системы окончательно сформировались империи: Британская (1876), Немецкая (1871), Французская (1852). В 1877 г. турецкий султан взял себе титул «Император османов». Россия стала империей значительно раньше — в 1721 г.
  10.  Невзирая на конец глобальной изолированности цивилизаций и культур, Венская система, как и предыдущая Вестфальская, имела евроцентристский характер. Вестфальская система сначала не имела глобальный характер, охватывала Западную и Центральную Европу. Позже она интегрировала к сфере своего действия Восточную ЕвропуРоссию,СредиземноморьеСеверную Америку. Венская система МО охватывала, фактически, лишь европейское пространство, и в некоторой степени, те территории, за которые ведущие государства Европейского концерта вели колониальную борьбу или управляли как колониями. Вне пределов Венской системы остался Китай, который в результате Опиумных войни навязанных ведущими европейскими государствами неравноправных договоров, был поставлен в полуколониальное положение. Япония, которая во второй половине XIX века начала «открываться» для мира, также не была приобщена к Венской системе. В то же время в период Венской системы европейская история начала постепенно превращаться в мировую.
  11.  На Венском конгрессе не были официально закреплены колонии. Одной из главных причин Первой мировой войны станет именно борьба за перераспределение колониальных империй.
  12.  Активно проходили модернизационные процессы, развитие капиталистических отношенийбуржуазные революции.
  13.  Особенности Венской системы заключались не только в общей заинтересованности сохранения статус-кво, но и в разнице цивилизационного и модернизационного уровня его участников. Великобритания и Франция уже вступили в процесс научно-технического прогресса; Австрия и Пруссия в этой сфере значительно отставали. Особенностью геополитической реальности того времени стало то, что Россию, ведущее государство Венского конгресса, гаранта мира и стабильности в Европе, технический прогресс вообще еще почти не коснулся.
  14.  При развитии Венской системы её участники были одинаковы по сущности (монархии), поэтому долгое время она была однородна.
  15.  Исследователи отмечают исключительную стойкость системы. Несмотря на войны, революции, международные кризисы система МО осталась практически неизменной. Фактически с момента Венского конгресса до начала Первой мировой войны перечень ведущих держав не изменился.
  16.  Те принципы, которые разделяли правящие элиты ведущих держав, отличались схожестью в видении международных ситуаций. Фактически это приводило к стремлению ведущих держав решать международные проблемы путем компромиссов и коалиционных соглашений.
  17.  Время существования европейского концерта стало периодом развития классической дипломатии. Система Европейского концерта охватывала политическую сферу, и влияние внутриэкономических процессов на внешнюю политику было опосредованным, проявлялся только в наиболее кризисных ситуациях. Сфера дипломатии имела исключительную автономию в решении определенных проблем. Поэтому дипломаты не были ограничены какими-то внутриполитическими или экономическими факторами.
  18.  В период существования системы Европейского концерта были сформулированы и приняты всеми цивилизованными странами единые нормативные акты о мирном разрешении конфликтов, а также о ведении военных действий, об обращении с пленными и др.
  19.  Интересы практически всех великих европейских держав (кроме Великобритании и России) были сосредоточены в Европе. Одновременно в мире активно происходила колонизация.

Священний союз. Перемігши Французьку революцію й військову диктатуру Наполеона, європейські монархи перекроїли карту Європи та намагалися застрахувати себе й свої придбання від нових революцій  і потрясінь. Із цією метою 26 вересня 1815 р. у Парижі імператор Росії Олександр I, австрійський імператор Франц I і  прусський  король Фрідріх-Вільгельм  III  підписали  договір  про  утворення «Священного  союзу».  Спочатку  в  нього  ввійшли  правителі  Росії,  Австрії й Пруссії, що  зобов’язалися  у  випадку  загрози  кому-небудь  «надавати  один одному підкріплення й допомогу». Пізніше до «Священного союзу» приєдналася Франція. Фактично в його діяльності брала участь  і Велика Британія, що формально не входила до складу «Священного союзу». У наступні роки до «Союзу» приєдналися майже всі європейські монархічні держави. У підписаних державами-союзницями документах було  заявлено, що монархи  коаліції  «формально  обіцяли французькому  королеві Людовику XVIII підтримати його зброєю проти будь-якої революційної спроби». «Священний союз» був союзом монархій, які об’єдналися для спільної боротьби проти революційних виступів, де б вони не виникали. В 1818 р. у м. Ахен відбувся перший конгрес «Священного союзу» (усього їх було чотири). У його роботі брали участь представники держав-засновників «Союзу»  –  Росії,  Австрії  й  Пруссії,  а  також  Великої  Британії  й  Франції. Учасниками  конгресу був  відновлений  союзний договір,  спрямований проти змін у Франції, «що  загрожував  спокою й безпеці  її  сусідів». З  іншого боку Франція  була  прийнята  до  «Священного  союзу»,  з  країни  достроково  виводилися окупаційні війська. Також була прийнята декларація щодо підтримки «міжнародного права, спокою, віри й моральності…» Однак за категоричною вимогою представника Британії було встановлено, що втручання у внутрішні справи інших держав може здійснюватися тільки за їхнім проханням. Революційні виступи в Іспанії, Неаполі й П’ємонті змусили монархів змінити це положення. У декларації конгресу «Священного  союзу» у 1820 р.  В Троппау було сформульовано, що будь-яка держава, усередині якої відбудеться революція, виключається з «Союзу»,  і жодні зміни в державному устрої, зроблені революційним шляхом, не будуть визнані «Священним союзом». У січні 1821 р. робота конгресу була продовжена в м. Лайбах  (Любляна). Незабаром прийшло повідомлення про революції в П’ємонті й про повстання в Греції проти турецького панування. Олександр I відмовив православним одновірцям грекам у допомозі, а австрійські війська із благословення «Священного союзу» розправилися з революційним рухом в Італії. Згодом  загострилися  відносини  між  Великою  Британією  та  Росією, Австрією  й  Пруссією.  Значною  мірою  підірвала  «Священний  союз»  і  його  спроба придушення національно-визвольного руху в Латинській Америці. Веронський конгрес (1822 р.) та інтервенція в Іспанії (1823 р.) були останніми спільними актами «Священного союзу». Визнання Великою Британією у 1824 р. незалежності латиноамериканських держав, що були  іспанськими колоніями,  остаточно підірвало  єдність  «Священного  союзу». В  1825–1826  рр. Росія  змінила  своє  ставлення  до  «грецького  питання»,  надавши  грекам  підтримку, тоді як позиція Австрії залишалася негативною. Ліберальний  рух  в  європейських  державах,  розвиток  національно-визвольного руху остаточно розхитали «Священний союз». У німецьких державах наростав рух за прийняття конституцій. Повалення династії Бурбонів у  Франції (1830 р.), революція в Бельгії (1830 р.), повстання проти російського царату в Польщі  (1830–1831 рр.) змусили Австрію, Росію й Пруссію спробувати повернутися до традицій «Священного союзу». Однак Британія й Франція, які раніше активно брали участь у діяльності «Союзу», тепер дотримувалися іншої політики, більш сприятливої для лібералізму, – «політики невтручання». Всі ці події показали даремність спроб «Священного союзу» покінчити з  революційним  і національно-визвольним рухом. Вони  завдали удару самому існуванню «Союзу», всі спроби його відновлення завершились невдачею.

65.   Міжнародні відносини на середину ХІХ ст..

В процесі своєї еволюції Віденська система пройшла 5 :

1. Етап становлення (1814-1815 рр.);

2. Етап консолідації (1815-1822 рр.);

3. Етап стійкого розвитку (1822-1848 рр.);

4. Період кризи (1848-1871 рр.);

5. Етап занепаду та ліквідації (1871-1914 рр.).

Священний союз + – перша криза віденської системи . див.№ 64.

Етап стійкого розвитку (1822-1848 рр.)

Статична Віденська система фактично весь період свого існування неодноразово зазнавала спроб цілеспрямованої зміни. У своєму першопочатковому вигляді вона протрималася не більше 7 років, якщо за символічну дату взяти останній Веронський конгрес Священного союзу 1822 року. В період консолідації Віденської системи спостерігався консенсус провідних держав Європи по відношенню до питань загальноєвропейського значення. Проявом цього слугувало створення Священного союзу та функціонування в його рамках системи конгресів.

Метою Священного союзу було збереження статус-кво, встановленого в Європі. Утворення Священного союзу заклало фундамент нової політики безпеки, заснованої на постійних взаємних контактах. В результаті двостороння дипломатія отримала нові виміри, ставши дипломатією конференційною. По суті, Священний союз представляв собою систему колективної безпеки, що функціонувала на основі єдності консервативних цінностей, тобто на основі так званого принципу легітимізму, який в інтересах стабільності гарантував збереження коронованим особам їх тронів та передбачав придушення будь-яких національно-визвольних і революційних рухів на європейському континенті. Держави-переможниці бачили сутність своєї міжнародної діяльності в створенні реальних бар'єрів проти розповсюдження нових революцій. Іншими словами, принцип легітимізму передбачав можливість колективного втручання у внутрішні справи тих держав, яким загрожували революції. В такому дусі були придушені революції в Неаполі та Іспанії. Крім того, принцип легітимізму перетворився на засіб стримування і обмеження російського та прусського експансіонізму протягом декількох десятиліть. Вся ця система отримала назву "системи Меттерніха" за прізвищем головного її творця та ідеолога - австрійського прем'єр-міністра.

Росія, Австрія і Пруссія уповноважили Францію військовою силою задушити іспанську революцію і надати допомогу уряду Іспанії у боротьбі проти національно-визвольного руху латиноамериканських колоній; уряд реставрованої династії Бурбонів охоче взяв на себе роль жандарма. Але для Великої Британії поява французів у Латинській Америці була вкрай невигідною, тому британський уряд звернувся до Сполучених Штатів Америки по допомогу. У 1823 р. президент США Дж.Монро виступив на захист усього американського материка від європейців. Одночасно це була перша публічна претензія буржуазії США на всю західну півкулю. Як наслідок, Священному Союзу довелося відмовитися від інтервенції в Латинську Америку; натомість 7 червня 1823 р. 100-тисячний французький корпус увірвався до Іспанії й придушив революцію там.

Веронський конгрес та інтервенція до Іспанії були останніми спільними акціями членів Священного Союзу. Визнання британцями незалежності латиноамериканських країн (31 грудня 1824 р.), колишніх іспанських колоній остаточно підірвало єдність Священного Союзу. У 1825-1826 рр. Росія змінила своє ставлення до грецького питання, надавши грекам підтримку, тоді як позиція Австрії з цього питання залишалася різко негативною. Весь ліберальний рух, що поширювався в європейських державах, розвиток революційного і національно-визвольного руху в усіх країнах розхитував Священний союз. У 1830 р. відбулася революція у Франції й Бельгії та повстання у Польщі проти російського ярма; 1832 р. британському уряду консерваторів довелося провести виборчу реформу; у німецьких державах поширювався буржуазно-конституційний рух. Усі ці події показали даремність спроб Священного Союзу покінчити з революційним і національно-визвольним рухом. У 1833 р. у Мюнхенгреці Росія, Пруссія й Австрія спробували підтвердити й оновити принципи Священного союзу, але відновити його значення виявилося неможливим.

Намагання створити всеохоплюючу систему колективної безпеки в Європі не мали успіху, головним чином через особливу позицію Великої Британії.

Спочатку робилися спроби залучити її до Священного союзу, однак після 1822 року англійський уряд остаточно відмовляється від участі на його конгресах та вперше після Віденського конгресу виступає проти спільної позиції інших чотирьох великих держав з приводу колишніх іспанських колоній в Латинський Америці. Виходячи з власних національних інтересів, Велика Британія в ультимативній формі виступила проти інтервенції членів Священного союзу в Південну Америку.

Не дивлячись на певні проблемні питання, які існували у відносинах великих держав, до середини XIX ст. Віденська система характеризувалася високою стабільністю, її гарантам вдавалося уникати лобових зіткнень і знаходити шляхи розв'язання основних спірних питань. Найбільш вибухонебезпечним було "східне" питання, але до Кримської війни великі держави утримували конфліктний потенціал в легітимних рамках.

Відносини між великими державами також були позбавлені конфронтаційного відтінку. Зокрема, англо-французькі відносини характеризувалися правлячими колами обох держав як "сердечна згода", а Австрія підтримувала міцні, навіть дружні стосунки з Росією, намагаючись використати російську могутність і вплив для збереження статус-кво у Європі і таким чином зменшити власне російські амбіції. Меттерніху в цей період вдалося залучити на свій бік Пруссію та на довгі роки перетворити її на практично "молодшого партнера" габсбурзької імперії. Таким чином, він отримав вирішальний вплив на дрібні та середні держави Південної і Центральної Німеччини.

Крім того, Велика Британія, остаточно дистанціювалася від європейських справ, вважаючи, що від участі в союзах вона більше втратить, ніж отримає. Великобританія дотримувалася стратегії "блискучої ізоляції"", що передбачала відмову від входження в союзні відносини в мирний час на тривалий період. Британська зовнішня політика надавала перевагу утворенню ситуативних коаліцій для захисту власних інтересів, не беручи на себе довгострокових зобов'язань. Таким чином, Велика Британія відігравала роль арбітра та держави-балансира у міжнародних справах, підтримуючи то одну, то іншу державу або групу держав.

Межею, що відокремлювала фазу стабільного розвитку Віденської системи від її кризи став 1848 рік, коли по європейському континенту прокотилася хвиля революцій, в результаті чого змінився характер державних інтересів провідних країн. Національно-демократичні революції мали два негативних наслідки для подальшого розвитку Віденської системи міжнародних відносин:

а) усунення Меттерніха від політичної діяльності знаменувало собою завершення дипломатичних маневрів Австрії та набуття її зовнішньою політикою в подальшому хаотичного характеру, що справляло дестабілізуючий вплив на   систему, функціонуючу на основі згаданого вище принципу легітимізму;

б) ліквідація монархічного ладу у Франції та прихід до влади Наполеона III, основною метою зовнішньої політики якого було змінити віденську систему договорів на користь Франції, також створювало негативні наслідки для існуючого балансу сил.

Все це призвело до звуження можливостей для пошуку компромісів в міждержавних конфліктах. Внаслідок цього без серйозної модифікації Віденська система вже не могла ефективно виконувати свої функції.У середині ХІХ ст. Віденська система, для якою була притаманною стабільність, зазнала чуттєвих змін.

66. Міжнародні відносини 50-60-ті ХІХ ст.. (+кримська система)

Перші тріщини у відносинах між великими державами виникли з приводу так званого "східного питання", тобто проблеми територіальної спадщини Османської імперії, яка в той час перебувала на межі розпаду і яку більшість держав характеризували як "хвору людину Європи". Отже, перші серйозні зміни у Віденську систему міжнародних відносин, а отже в існуючий баланс сил, внесли результати Кримської війни 1853-1856 рр., котру Росія програла. Цього разу проти виступила майже вся Європа, занепокоєна зростаючою російською могутністю: об'єднані збройні сили Франції, Великобританії, Туреччини, Сардинського королівства вели безпосередні воєнні дії, Австрія погрожувала ударом з тилу, вимагаючи виводу російських військ з Молдови та Валахії, Пруссія також зайняла далеко не дружню позицію по відношенню до Росії. Таким чином, у Російської імперії на той час не було жодного союзника.

Така єдність антиросійської коаліції легко можна пояснити геополітичними причинами. Просуваючись вздовж морського узбережжя Чорного і Балтійського морів, Росія фактично перетворювала їх на "російські озера", що гарантовано забезпечували їй вихід до Атлантики і Середземного моря — двох ключових геополітичних регіонів, контроль над якими дозволяв океанській державі Великій Британії врівноважувати зростаючу континентальну могутність Російської імперії. Тому блокада морських напрямів розвитку російської держави залишалася для решти Європи чи не останньою надією врятуватися від її стальних обіймів.

Після Кримської війни закінчилася епоха домінування Росії в Європі. Після цього головним завданням Росії стає збереження європейського балансу сил. Вона починає відігравати роль своєрідного геополітичного балансиру. Коли з'явилася реальна загроза французького домінування, Росія підтримала зусилля Пруссії по об'єднанню німецьких держав як противаги Франції. Після розгрому Франції у франко-пруській війні, коли чітко проявилася тенденція домінування Німеччини в Європі, а її союз з Австрією почав загрожувати життєвим інтересам Росії, вона пішла на зближення з Францією для протидії посиленню Німеччини.

Внаслідок Кримської війни домінування в Європі перейшло від Петербурга до Парижа. Кримська війна також символізувала розпад Священного союзу. Справа в тому, що Меттерніх міг регулювати "східне питання" без загострення відносин з Російською імперією, посилаючись на той же принцип легітимізму як моральне  самообмеження  для  агресивної зовнішньої  політики.  Однак  його наступники спробували спрямувати австрійську дипломатію в русло силової політики. Зокрема, під час Кримської війни Австрія спочатку оголосила нейтралітет, однак пізніше, побоюючись стосовно французької загрози власним володінням в Італії, висунула Росії ультиматум з вимогою очищення окупованих нею раніше Молдови і Валахії. Це зіпсувало австро-російські відносини і стало вирішальним фактором розпаду Священного союзу та остаточного демонтажу меттерніховської системи.

Державами, політика яких найбільшою мірою призвела до кризи Віденської системи, порушення існуючого балансу сил були Франція часів Наполеона III та Пруссія бісмарковського періоду. Наполеон III не зміг повною мірою використати той лідерський потенціал, який отримала Франція внаслідок Кримської війни. Прагнення Франції вступати в союз з такими країнами, які визнавали її лідерство, стало незмінним фактором французької зовнішньої політики. Не здатна бути провідною країною в союзі з Великою Британією, Німеччиною чи Росією, Франція шукала лідерство в пактах з менш сильними державами. Одними з головних цілей зовнішньополітичної стратегії Наполеона III були створення системи держав-сателітів Франції на європейському континенті та територіальні придбання на користь Франції. Це зрештою зіпсувало її відносини з іншими великими державами.

В 1859 році Франція виступила на боці Сардинського королівства проти Австрії, маючи на меті зміцнити положення Франції в Італії і створити там французького сателіта середнього розміру. В 1863 році Наполеон ПІ виступив на підтримку польського повстання, маючи на меті створення незалежної Польщі і перетворення її на французький сателіт. Наслідком такої авантюри стало зіпсування на довгі роки відносин з Росією. Проблемні відносини Франція мала також з Великою Британією з приводу колоніальних питань. Таким чином, напередодні франко-пруської війни, ще одного конфлікту системного характеру, Франція фактично опинилася наодинці перед прусською загрозою.

Після Кримської війни Пруссія почала проводити більш прагматичну зовнішню політику. Ця політика засновувалася на реальній оцінці співвідношення сил та концепції національних інтересів. В 50-60-і роки XIX століття Бісмарк проводив політику, яка була по суті континентальним еквівалентом політики "блискучої ізоляції"" Великої Британії. Він наполягав на необхідності ухилення від будь-яких союзних зобов'язань та втручанні лише тоді і лише на боці тієї сторони, що в даний момент найбільшою мірою відповідали національним інтересам Пруссії. Такий підхід виключав можливість альянсів, що обмежували свободу дій, і, крім того, давав Пруссії більше можливостей, ніж будь-якому з її потенційних суперників.

З самого початку свого правління Бісмарк своєю головною метою вважав об'єднання Німеччини під егідою Пруссії. Початковою стратегією Бісмарка стало послаблення Австрії за будь-якої можливості, витіснення її з Німеччини та зміцнення прусської гегемонії в ній. намагаючись заручитися зовнішньої підтримкою, Бісмарк пішов на ситуативне зближення з Францією.

Заручившись нейтралітетом Франції в обмін на певні територіальні компенсації, Пруссія отримала в 1866 році остаточну перемогу над Австрією та створила Північно-німецький союз, члени якого підпорядковувалися прусському уряду в усіх сферах, включно з зовнішньою політикою. Решта німецьких держав були пов'язані з Пруссією військовими конвенціями. Для остаточного об'єднання Німеччини не вистачало лише однієї міжнародної кризи, якою стала франко-прусська війна, що закінчилася поразкою Франції і проголошенням Німецької імперії у 1871 році. В тому ж році завершилося об'єднання Італії.

Наслідки об'єднання Німеччини та Італії мали неабияке значення для модифікації Віденської системи і балансу сил: на місці роздрібнених Італії та Німеччини виникли два потужних суб'єкти міжнародних відносин. Причому Німеччина перетворилася на найпотужнішу континентальну державу, що почала претендувати на домінуючу роль у світовій політиці, революціонізуючи європейську дипломатію.

50-60-ті роки XIX ст. - період глибокої кризи Віденської системи. На порядку денному постала наступна альтернатива: або на хвилі кризи почати формування принципово нової системи міжнародних відносин, або здійснити серйозну модернізацію існуючої моделі міждержавних відносин.

Історія зробила вибір на користь другого варіанту розвитку подій. На європейському континенті поступово в зазначений вище період відбувалося не руйнування, а оновлення Віденської системи, що завершилося об'єднанням

Німеччини та Італії.  Ніхто де-юре і де-факто не відміняв базових рішень, прийнятих на Віденському конгресі.  Баланс сил, який дозволяв утримувати систему у стані рівноваги, після низки потрясінь був відновлений, причому в його конфігурації на початковому етапі не відбулося кардинальних змін.  Всі великі держави зберегли традиційну для Віденської системи прихильність до пошуку компромісів.

У 1815-1855 рр. Росія мала значний вплив серед провідних країн Заходу. Вона знаходилась у дружніх стосунках з Пруссією й Австрією. Проте, після спроби здійснення експансіоністських планів щодо Туреччини, яка занепадала, стосунки з Британією і Францією різко погіршилися. Кримська війна 1853-1856 рр. стала однією з перших серйозних криз Віденської системи. Проти Росії фактично виступила вся Європа. Після поразки Росії у Кримській війні Віденська система перетерпіла певні видозміни. Розпався Священний союз монархів. З його розвалом закінчилася епоха домінування Росії в Європі. Поразка у Кримській війні відсунула Росію на другий план, продемонстрував країнам Заходу ступінь технічної й соціальної відсталості Росії.

У другій половині XIX ст. Росія балансувала у геополітичному європейському просторі, підтримуючи то Пруссію проти Франції, то Францію в її протистоянні з Німеччиною. Така політика виправдала себе, дозволила досягти максимальних результатів за мінімальних витрат сил. Це дало змогу отримати відносно швидку перемогу у російсько-турецькій війні 1877-1878 рр., коли російські війська не тільки звільнили Болгарію, але й дійшли майже до Стамбулу. Згідно із Сан-Стефанським мирним договором від 19 лютого 1878 р. визнавалася незалежність Сербії, Чорногорії, Румунії та автономія князівства Болгарії. Туреччина поступалася Росії територіями Карс, Батум, Баязет. Проте умови Сан-Стефанського миру викликали протести західних держав. Влітку 1878 р. був скликаний загальноєвропейський конгрес у Берліні, який змінив умови попереднього миру. Територія Болгарії була значно скорочена; Австро-Угорщина отримала право окупувати Боснію і Герцеговину; британці заволоділи Кіпром. Поступки руської дипломатії на Берлінському конгресі послабили авторитет Росії.

У другій половині ХІХ ст. зростає міжнародний авторитет Прусії як потужної у військово-економічному плані держави. Результати цього посилення яскраво продемонструвала франко-прусська війна 1870-1871 рр., унаслідок якої 1871 р. проголошено Німецьку імперію. Результати цієї війни завдали ще одного удару по Віденській системі. Проблема Ельзасу й Лотарингії надовго стала каменем спотикання на європейському континенті, що мало негативні наслідки для системи балансу сил.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

20700. Генерування випадкових чисел 89.26 KB
  1КІ08 Морозов Артем Мета роботи: Усвідомити важливість проблеми генерування випадкових чисел під час вирішення задач захисту інформації ознайомитися з деякими способами генерування псевдовипадкових чисел усвідомити сильні і слабкі сторони алгоритмічних методів генерування випадкових чисел. Генератор випадкових чисел англ. Широко використовуються комп'ютерні системи для генерації випадкових чисел але часто вони малоефективні.
20701. Cтенографічний захист інформації 165.67 KB
  Для запуску програми необхідно задати: 1 звуковий файл формату МРЗ; 2 впроваджуваний файл будьякого формату; 3 пароль; 4 коефіцієнт стиснення; 5 рівень скритності. На першому етапі роботи програми впроваджуваний файл стискається з заданим користувачем коефіцієнтом стиснення. Блоксхема алгоритму роботи програми Puff представлена ​​на рисунку. Відповідно до класифікації методів впровадження інформації всі розглянуті в статті програми реалізують форматні методи.
20702. Гамування 75.04 KB
  Відкрите повідомлення MYNAMEІSARTEM Зашифруемо повідомлення Ключ k=i36mod 26 MYNAMEISARTEM 1 2 3 4 5 лат. Зашифроване повідомлення Шифрування Ci=tigimod N 16 8 4 2 1 k=i36 1 2 3 4 5 21 0 1 1 1 0 7 1 0 1 1 0 16 0 0 0 1 0 20 1 0 1 1 0 15 0 1 0 1 0 16 0 0 0 1 0 14 1 0 0 1 0 11 0 0 0 0 0 15 0 1 0 1 0 15 0 1 0 1 0 8 1 0 1 1 1 9 1 1 1 0 1 17 0 0 1 0 1 11 0 1 1 1 1 Висновки: В даній лабораторній роботі було розглянуто принципи гамування створено гаму і зашифровано за допомогою неї повідомлення.
20703. Шифри заміни 14.03 KB
  Ключ k=i27mod 33; i – позиція букви у вхідному алфавіті k позиція букви у вихідному алфавіті Вхідний алфавіт: а б в г ґ д е є ж з и і ї й к л м н о п р с т у ф х ц ч ш щ ь ю я Відкрите повідомлення: Морозов Зашифроване повідомлення: Єіліціи 2. Ключ 0 1 2 3 4 5 0 ж р ш в щ г 1 о у м х ф і 2 ч а п л к з 3 д ц ь ю н ґ 4 ї и я б т с 5 е є й Відкрите повідомлення: Морозов Зашифроване повідомлення: 12100110251003 Висновки: Шифри заміни почали використовувати ще до н.е але попри те вони є популярними і на даний...
20704. Шифри перестановки 19.62 KB
  Ключ Сонечко 5 4 3 1 6 2 4 С о н е ч к о 1 2 4 4 3 5 6 м е н і т р и н а д ц я т и й м и н а л о я п а с я г н я т а з а с е л о м Виписуємо у порядку зростання цифр кожен стовбець :мнйяял еампто тяаяа ндиаам іцнсз ртлгс иионе 2 Побудова шкали рознесення і по ній шкалу набору для шифрування з подвійною перестановкою Ключ: Сонечко веселе с о н е ч к о 5 4 3 1 6 2 4 В 3 М Я Т А С л О Е 7 Е Ц И П Я Е М С 21 Н Д Й Я Г С е 7 І А М О Н А л 16 т Н И Л Я З е 7 р И н А т А Маршрут запитуваннязчитування Змінюємо рядки у відповідності зростання цифр е...
20705. Стандарт шифрування даних DES 70.76 KB
  Data Encryption Standard це симетричний алгоритм шифрування даних стандарт шифрування прийнятий урядом США із 1976 до кінця 1990х з часом набув міжнародного застосування. DES дав поштовх сучасним уявленням про блочні алгоритми шифрування та криптоаналіз. Вхідні дані MYNAMEISARTEM Шифрування з використанням випадкового ключа Результат шифрування даних ТЭ1oЋ HЎ т ПqАgy Результати розшифрування L .
20706. Гамування з зворотнім зв’язком 111.8 KB
  1КІ08 Морозов Артем Вінниця 2012 Вхідні дані My Name is Artem Ключ ч7є'V B1{XKСтЌu–Э0UБlЋоJј Шифрування простою заміною Гамування Зашифроване повідомлення г ЎвжЃЫjґЎqkіп'gИ Гамування з зворотнім зв’язком зворотний зв'язок не залежить від відкритого і зашифрованого тексту. Вона в цьому випадку відбувається за гамою з виходу алгоритму блочного шифрування У цьому режимі алгоритм блочного шифрування використовується для організації процесу поточного зашифрування так само як і у вищеперелічених режимах гамування.
20708. Экстремумы и точки перегиба 99 KB
  Определение: Если то называется точкой строгого локального минимума. Определение: Если то называется точкой локального максимума. Определение: Если то называется точкой строгого локального максимума.