40763

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА: СУТНІСТЬ І ВИТОКИ

Лекция

Культурология и искусствоведение

Теоретичні засади історичної культурології Слово культура походить з латини. Згодом семантика цього слова істотно розширилася. Нині термін культура має надзвичайно велике смислове навантаження. Важливою характерною рисою культури є те що вона являє собою за словами видатного російського культуролога Ю...

Украинкский

2013-10-22

55.99 KB

31 чел.

12

Лекція 1

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА: СУТНІСТЬ І ВИТОКИ

(2 год.)

Теоретичні засади історичної культурології

Слово культура походить з латини. Спочатку воно означало обробку землі та застосовувалося до сільського господарства (звідси – термін агрикультура), а в більш загальному розумінні – освоєння, перетворення людиною навколишнього природного середовища. Згодом семантика цього слова істотно розширилася. Під культурою почали розуміти розвиток самої людини та людських спільнот, зокрема виховання, навчання, загальну освіченість. Таке розуміння культурності було притаманно уже античним грекам і римлянам, які протиставляли себе «некультурним» варварам.

Нині термін «культура» має надзвичайно велике смислове навантаження. Загалом культура є сукупністю матеріальних і духовних цінностей, нагромаджених людством за всю історію його існування. Важливою характерною рисою культури є те, що вона являє собою, за словами видатного російського культуролога Ю.М. Лотмана, «сукупність інформації в області поведінки людини, що генетично не успадковується». Це означає, що культурні цінності необхідно цілеспрямовано зберігати та передавати наступним поколінням («прищеплювати») через систему виховання і навчання. Без такої свідомої трансляції культурні надбання можуть бути втрачені. Визнання людиною власної приналежності до певної культурної традиції називається культурною ідентичністю.

Історія культури є послідовною зміною культурних парадигм2. Під культурною парадигмою треба розуміти сукупність фундаментальних світоглядних уявлень, що домінують впродовж певного часу, визначаючи конкретні форми та зміст творчої активності людей.

Культура поділяється на матеріальну і духовну.

Матеріальна культура існує в об’єктивно-предметній формі. До неї, наприклад, відносяться:

  1.  культура праці (знаряддя праці, технології);
  2.  культура повсякденності (одяг, їжа, житло тощо).

Духовна культура заснована на творчій діяльності та охоплює сферу свідомості. До неї, зокрема, відносяться:

  1.  релігійна культура (богослов’я, культові практики);
  2.  моральна культура (етика);
  3.  політична культура (політичний режим тощо);
  4.  правова культура (правова свідомість, уявлення про справедливість, карально-виховна система);
  5.  інтелектуальна культура (рівень розвитку науки і її соціальний статус);
  6.  педагогічна культура (ідеали і практика освіти та виховання).

Матеріальна і духовна складові культури існують в єдності. Так, в широкому розумінні культура праці це не тільки техніка, але також і трудова етика (працелюбність тощо).

Тісний взаємозв’язок матеріального і духовного проявляється в художній культурі. Вона заснована на творчій діяльності, що виявляється як в об’єктивно-предметній, так і в суб’єктивно-ідеальній формах (наприклад, картина живописця – це одночасно і матеріальний об’єкт, і прояв творчого духу автора). До художньої культури відносяться:

  1.  декоративно-прикладне мистецтво (художні предмети, що мають повсякденне ужиткове призначення – ювелірні вироби, меблі, декоративні тканини тощо);
  2.  «чисте мистецтво» (музика, театр, образотворче мистецтво, архітектура, література, танець, кінематографія).

Крім того, взаємозв’язок матеріального і духовного проявляється в у фізичній культурі (спорті тощо).

Культурі властива диференціація (розшарування). Так, виділяються домінуюча культура і субкультура. Домінуюча культура – це сукупність матеріальних і духовних надбань, притаманних переважній більшості членів певного суспільства. Однак суспільство поділяється на різні групи (вікові, станові, професійні тощо). У кожної з цих груп формується своя власна особлива система цінностей і норм поведінки, яку називають субкультурою. Від домінуючої культури субкультура може відрізнятися мовою (жаргон, професіоналізми), морально-цінністними орієнтаціями, зовнішніми ознаками (одягом тощо). Наприклад, у суспільстві, якому притаманна станова диференціація (середньовіччя, ранньоновий час), можна виокремити шляхетську, чернечу, міщанську, селянську, козацьку субкультури. Взаємозв’язок між домінуючою культурою і субкультурою описується принципом «загальне – особливе».

Культурі також властива стратифікація («вертикальний поділ» на певні рівні). З розвитком державності та ускладненням соціальних зв’язків виділяється елітарна (або висока) культура, що обслуговує культурні запити упривілейованих верств суспільства. Як правило, елітарні культурні надбання з’являються завдяки майстрам – носіям творчих професій (художники, музиканти тощо). Протилежністю елітарній культурі є культура народна. Творці її переважно анонімні. Важливою складовою частиною народної культури є фольклор (усна народна творчість). «Елітарний» і «простонародний» рівні в культурі існують, однак, не ізольовано, а в тісному зв’язку, взаємозбагачуючись.

У новітній час розвивається феномен масової культури. Її поява обумовлена глобалізацією культурного життя, поширенням засобів масової інформації. Ознаками масової культури є розмивання меж між елітарністю і простонародністю, явна комерціалізація культурних цінностей.

Важливим поняттям в історичній культурології є ментальність. Під нею розуміють інтелектуально-емоційні особливості людини, що обумовлюються культурним середовищем, в котрому вона існує. Ці ментальні особливості прищеплюються людині внаслідок виховання та освіти. Ментальність є історично мінливим явищем, тобто вона змінюється під дією політичних, економічних і соціальних чинників. При цьому не лише культура визначає ментальність, але і навпаки, адже певний ментальний тип потребує відповідного йому культурного середовища (наприклад, є середньовічна ментальність і середньовічна культура, що між собою перебувають у діалектичному зв’язку).

Місце української культури у всесвітньому історико-культурному процесі

Розвиток культури може відбуватися на трьох рівнях: загальнолюдському, цивілізаційному і етно-національному. Між собою вони співвідносяться як єдність загального – особливого – одиничного. У такому сенсі можна стверджувати, що до всесвітньої культурної спадщини входять кращі матеріальні і духовні надбання усіх народів Землі.

Національна культура є вищою стадією культурного розвитку певної етнічної спільноти, коли вона набуває світового значення, тобто здатна робити внесок до всесвітньої культурної скарбниці. У такому сенсі українська національна культура є цілком повноцінною. Про це, зокрема, свідчить той факт, що до списку об’єктів Світової спадщини ЮНЕСКО3 внесена низка історико-культурних пам’яток України, зокрема Софійський собор в Києві, Києво-Печерська лавра, архітектурний ансамбль історичного центру Львова, Резиденція буковинських митрополитів у Чернівцях. При цьому Софія Київська і Києво-Печерська лавра визнані такими об’єктами, які є «шедеврами людського творчого генія».

Для дослідження культурних процесів необхідно враховувати цивілізаційний вимір історії. Цивілізацією є локальне суспільство, яке має певну політичну, економічну, соціальну і духовну спільність. Як правило, в основі кожної цивілізації знаходиться певна релігійна доктрина. Тому можна стверджувати, що є, наприклад, такі цивілізації, як християнська, ісламська тощо. Іншими словами, об’єднуючим началом для кожної цивілізації є система ціннісних орієнтацій, котра від початку освячується релігією. Кожна велика цивілізація може розділятися на своєрідні субцивілізації (так, християнська цивілізація ще у ранньому середньовіччі розділилася на західно-латинську (католицьку) і східно-грецьку (візантійську, православну), згодом від Латинського Заходу відокремилася протестантська північноєвропейська і північноамериканська лінія цивілізаційного розвитку). Саме у рамках локальних цивілізацій розвиваються національні культури.

Для України цивілізаційний вимір культурної історії є особливо актуальним, адже вона перебуває на межі цивілізаційних і субцивілізаційних ареалів, на її теренах здійснювалися цивілізаційні діалоги та конфлікти. З доби середньовіччя через українські землі йшли контакти між Християнським і Мусульманським світами, між Латинським Заходом і Православним (Візантійським) Сходом.

Культура давніх слов’ян

Найважливішим культурним феноменом давнього слов’янства є язичництво, яке було складним комплексом релігійних вірувань і ритуалів, тісно пов’язаних з міфологічними уявленнями про будову всесвіту і місце людини в ньому. Наші знання про релігію і міфологію давніх слов’ян є, на жаль, дуже обмеженими через малу кількість і тенденційність джерел. Цінними джерелами є залишки язичницьких вірувань, зафіксовані в новітній час етнографами і фольклористами в народних звичаях, обрядах, усній народній творчості. Багатий пласт язичництва увійшов в епічну поезію середньовічної Русі, зберігшись до нашого часу в такій її унікальній пам’ятці, як «Слово о полку Ігоровім» (кін. ХІІ ст.). Однак здебільшого ми знаємо про язичництво з праць книжників-християн (слів, повчань), які мали на меті довести хибність поганства у порівнянні з віровченням християнської церкви та відвернути людей від виконання старих язичницьких ритуалів. Для їхнього християнського (монотеїстичного) світогляду язичництво (політеїзм) було чужим і шкідливим явищем, яке треба було викорінювати, тому вони торкалися цієї теми дуже обережно і вибірково. Обсяг знань про слов’янське язичництво не йде в жодне порівняння, наприклад, з багатством греко-римської міфології. Це дало підставу деяким науковцям стверджувати, що релігійно-міфологічні уявлення слов’ян не були розвинутими. Так, М.С. Грушевський у своїй фундаментальній праці «Історія України-Русі» писав: «Русько-слов’янська міфологія взагалі досить бідна, не ясна…, судячи по всьому, слов’янське плем’я не мало особливого нахилу до релігійної творчості». Насправді, напевно, це не так. Слов’яни мали багату міфологію і складну систему політеїстичних релігійних уявлень зі своєрідною ієрархією божеств. Досліджуючи це, можна реконструювати їх світогляд.

Серед писемних джерел для дослідження історії слов’янського язичництва особливо важливим є «Слово про те, як язичники вклонялися ідолам» (скорочено – «Слово про ідолів»), яке датується ХІІ ст. Згідно з ним, стародавні предки слов’ян вшановували упирів і берегинь. Імовірно, це було пов’язано з дуалістичним світосприйняттям, тобто розподілом усього сущого на добро і зло. Відповідно, берегині уособлювали добрі, позитивні сили, а упирі – сили злі, негативні. Такі уявлення виникли ще в доіндоєвропейські часи, можливо, навіть ще в кам’яному віці, в суспільстві мисливців і збирачів.

Наступний етап у розвитку слов’янського язичництва, на думку автора «Слова про ідолів», характеризувався поширенням культу роду і рожаниць. Вірогідно, це були божества плодючості. За припущенням видатного знавця культури давніх слов’ян академіка Б.О. Рибакова, культ рожаниць виник також у суспільстві мисливців і збирачів кам’яного віку. Рожаниць, на його думку, було дві. Вони могли осмислюватися як мати і донька, від яких залежало відтворення тваринного світу. Можливо, культ рожаниць мав тотемістичне коріння; вони могли усвідомлюватися як лосихи, ведмедиці.

В цей же час, наприкінці кам’яного віку, зароджується уявлення про тричленність світу, тобто його поділ на три яруси по вертикалі – небесний, земний і підземно-підводний. Мешканцями небесного ярусу стають божества – рожаниці (як сузір’я – Велика і Мала Ведмедиці або Лосихи). При цьому три яруси світу усвідомлюються в єдності, символом якої виступає образ світового дерева, корені якого йдуть у підземний світ, а верхівка досягає неба.

З переходом у неоліті предків слов’ян до землеробства культ рожаниць піддається переосмисленню. Відтоді вони починають розглядатися як охоронниці врожаю, божества, що забезпечують посіви вологою (дощем), від чого напряму залежав добробут ранніх землеробів. З ними пов’язується образ жінки-годувальниці (пор.: трипільські ритуальні бінарні сосуди, семантично пов’язані з жіночими грудьми). За припущенням Б.О. Рибакова, у слов’янському язичництві рожаниці були відомі під іменами матері Лади та її доньки Лелі. Вони «відповідали» за весняне відродження природи, польові роботи весняно-літнього циклу, взагалі за підтримування правильного устрою світу (пор.: лад – устрій, причому з позитивним відтінком). Культ Лади та Лелі знаходить паралелі в грецькій міфології з її богинею Лето, її донькою Артемідою і сином Аполлоном (пор. зі слов. Купало).

Крім двох рожаниць у ранніх землеробів існував культ головної богині жіночої статі, яку умовно називають Великою Матір’ю (Великою Богинею тощо). Це також було божество плодючості, пов’язане з землею і водою (пор. слов’янський образ «мати сира земля»). У пізньому язичництві вона була відома під ім’ям Мокоші.

Зародження культу рожаниць характерно для матрицентричної соціальної організації кінця кам’яного віку. З переходом до патріархального суспільства (доба бронзи) рожаниці відтісняються на другий план культом чоловічого божества плодючості – Роду.

Неолітична революція з поширенням землеробства призвела до істотних змін у світогляді первісних людей. Якщо раніше мисливець в значній мірі міг покластися на власні сили в полюванні за здобиччю, то врожай землероба залежав не стільки від його власних зусиль, скільки від примх природи (чи не буде посухи, заморозків тощо). Тому в землеробському суспільстві швидко розвивалася віра у всесильні божественні сили, пасивне очікування виявів «божої волі», в цілому посилювалася інтенсивність релігійного життя.

Ранні землероби переосмислюють тричленність всесвіту, що, зокрема, простежується на малюнках з трипільської кераміки. Нижній ярус становила земля, середній – небо з Сонцем і дощем, а верхній – запаси небесної вологи, що падала на землю у вигляді дощу.

У добу бронзи розвивається солярний культ, тобто вшанування сонячного світла та вогню. Це проявилося у суттєвих змінах у поховальній обрядності, яка займає одне з найважливіших місць у матеріальній і духовній культурі традиційних суспільств. З’являється новий тип поховальної споруди – курган, що має солярну семантику (подібний сонячному колу). На початку доби раннього заліза поширюється трупоспалення (кремація), від чого східні слов’яни остаточно відмовилися лише після прийняття християнства. Це було пов’язано з розвитком анімістичних вірувань, тобто з уявленням про те, що людина складається з двох сутностей – тимчасового тіла і вічної душі, яка після тілесної смерті повинна разом з димом від спаленого трупа піднятися на небо. Крім того, тіло віддавалося вогню – божественній стихії, пов’язаній з Сонцем. У ранньому середньовіччі, коли трупопокладення (інгумація) поступово витісняє кремацію, поховання здійснювалися з урахуванням руху Сонця – головою на захід, тобто щоб обличчя дивилося на схід Сонця. У зв’язку з увагою до Сонця, а отже і до його астрономічного положення, розвивається сонячний календар і культивуються календарні свята, приурочені до чотирьох головних днів року – весняного та осіннього рівнодення і зимового та літнього сонцестояння (наприклад, літні купальські свята тощо).

Завершується розвиток язичництва, за «Словом про ідолів», добою вшанування персоніфікованих богів – Перуна тощо. Крім того, поширюється культ віл (самовіли, самодіви, русалки, мавки та ін.) – другорядних божеств, які населяли різні природні об’єкти (як правило, водойми, але також дерева тощо). «Слово одного христолюбця» (літературний пам’ятник ХІ ст.) додає, що віл було «тридцять сестриць», тобто це був вельми численний різновид божеств. Іноді вони ототожнювалися з берегинями. Віли дещо нагадують давньогрецьких німф.

Візантійський історик VІ ст. Прокопій Кесарійський у праці «Війна з готами» наводить важливі відомості про релігійні уявлення давніх слов’ян. За його словами, серед слов’янських богів виділяється один головний – «єдиний владика усього». Це бог – громовержець. Цьому громовержцеві слов’яни, за Прокопієм, приносили у жертву биків та інших тварин. Причому в уявленні слов’ян жертва мала бути своєрідною відплатою божеству за покровительство. Крім того, Прокопій зазначає, що слов’яни обожнювали річки і «німф» (тобто віл, русалок), приносячи їм жертви, на яких здійснювалося ворожіння.

Під 980 р. ПМЛ повідомляє про впорядкування Володимиром язичницького пантеону – в Києві за його наказом були встановлені ідоли (кумири) шести божеств: Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Симаргла і Мокоши.

В часи Володимира місце головного бога язичницького пантеону давно вже належало Перуну. Проте він не одразу здобув першість серед слов’янських божеств. Його «просування вверх» в ієрархії божеств було пов’язано з розкладом первісного суспільства і формуванням державності, з появою соціальної нерівності. Поступово Перун став богом-охоронцем вояків, князівських дружинників, елітарних верств суспільства. Так поява божественної ієрархії відображала ієрархізацію соціуму, яка прийшла на зміну первісній рівності. Спочатку атрибутами Перуна, напевно, були грім і блискавка. Згодом йому почали додавати вояцьку атрибутику – зброю, коня.

Хорс вважається солярним божеством. Його ім’я пов’язується з іраномовним середовищем, де воно означало буквально «сяюче сонце». Дуже цікава згадка про це божество є в «Слові о полку Ігоровім», де говориться про князя Всеслава (в перекладі українською мовою М. Рильського):

Всеслав князь людей судив.

Городи мирив із князями,

А сам вовком серед ночі темної

Вибігав із города з Києва,

До півнів сягав Тмутороканя,

Вовком путь перебігаючи

Великому Хорсові.

З наведеного уривка ясно, що Всеслав «бігав» з Києва до Тмутаракані вночі. Тому, можливо, він «перебігав путь» світилу не денному (Сонцю), а нічному, тобто Місяцю. Таким чином, Хорс міг бути божеством місячного світла. Середньовічні писемні джерела згадують, що язичники вклонялися Місяцеві. Крім того, на Русі були поширені амулети-обереги у вигляді місяця – т. зв. «лунниці».

Дажбог був одним із солярних божеств. У ПМЛ під 1114 р. він прямо ототожнюється з Сонцем: «Сонце, що його зовуть Дажбогом». Ім’я його пояснюється так: це той, хто дає благо (добробут). Дажбог вважався родоначальником людства, адже у «Слові о полку Ігоровім» русичі названі «внуками Дажбожими».

Стрибог був божеством повітряної стихії. У «Слові о полку Ігоровім» читаємо:

Се вітри, внуки Стрибогові,

Віють з моря стрілами

На хоробрі полки Ігореві.

Іншим ім’ям повітряного божества було Позвизд (від позвиздати – засвистіти, пор.: свист вітру).

Загадковим божеством є для сучасних дослідників Симаргл. У деяких середньовічних текстах, зокрема у «Слові одного христолюбця», замість одного Симаргла зустрічаємо двох різних божеств: Сима і Рьгла. При цьому вони мовчать про їхні атрибути і функції. Висловлювалася думка, що слов’янський Симаргл був демонічною істотою – крилатим псом, схожим на іранського собаку-птаха Симурга.

З-поміж усіх божеств пантеону Володимира було тільки одне жіноче – Мокош (Мокоша). Імовірно, то була богиня плодючості у найширшому розумінні цього слова. Її ім’я виводять від слова мокрота, тобто волога. Можливо, вона спочатку була водяним божеством, шанованим серед землеробів, оскільки добре зволоження є запорукою плодючості землі. Поступово Мокош стала охоронцем жіноцтва взагалі, жіночих домашніх робіт (особливо прядіння), народження дітей тощо.

Крім тих шести божеств, культи яких за часів Володимира відправлялися у святилищі на Старокиївській горі, існували також інші, серед котрих особливо важливим був Велес (Волос). У середньовічних текстах він називається «богом скота». Це означає, що він був не лише охоронцем скотарства, але і взагалі божеством добробуту, який традиційно вимірювався кількістю скота, що належав людині, а також, можливо, покровителем торгівлі. Капище з ідолом Волоса в Києві знаходилося на північній околиці Подолу. Це місце було не випадковим. По-перше, на північ від Подолу знаходилися оболонські пасовиська для худоби, тож де ще слід було вшановувати «бога скота», як не тут. По-друге, саме на Подолі знаходився центр київського торгівельного життя, тому саме тут було доречно вшановувати божество, яке «відповідало» за багатство. В ієрархії божеств зрілого язичництва Велес займав доволі високе місце, можливо одразу після Перуна. Про це свідчить згадка ПМЛ про те, що в 971 р., при укладанні мирного договору з Візантією, русичі у своїй присязі щодо додержання угоди називали двох богів – Перуна і Велеса. Взагалі Велес був багатофункціональним божеством. Він був пов’язаний з культом мертвих, а також ритуальними співами, іграми тощо. Щодо останнього є свідчення «Слова о полку Ігоровім», в якому славнозвісний співець Боян називається «внуком Велеса». За гіпотезою Б.О. Рибакова, Велес був одним з найдревніших божеств у слов’янському язичництві. За його припущенням, культ Велеса сягає своїми коренями доби палеоліту. Він зародився як тотемістичне вшановування ведмедя. Первісно це було, можливо, божество мисливської здобичі, «бог мертвого звіра», через що йшов його зв'язок зі світом мертвих. У бронзовому віці з поширенням скотарства він став «богом скота».

У слов’янському язичництві була система уявлень про генеалогію богів і пов’язане з нею поступове божественне впорядкування людського суспільства. Цікава згадка про це є у ПМЛ під 1114 р. Там розповідається про те, що впорядкування життя людей почалося в часи божественного царя Сварога, якого літописець ототожнив з грецьким богом-ковалем Гефестом. За часів його панування з неба впали кліщі, завдяки чому люди почали обробляти метал. До часів Сварога було віднесено встановлення патріархальної сім'ї. Сварог уособлював божественний вогонь, тому порушення шлюбної вірності мало каратися спаленням. Наступне покоління в божественній генеалогії було представлене царем-Сонцем – Дажбогом, сином Сварога, охоронцем установлень свого батька.

У слов’ян була значна кількість сакральних місць, де вони здійснювали релігійні обряди (молилися, приносили жертви). Наприклад, церковний статут князя Володимира називає такі місця, де молилися язичники: під стодолою або у житі, у гаях і біля води.

Культи, пов’язані із вшануванням водної стихії, були поширені серед слов’ян. «Слово Іоанна Златоуста про те, як раніше погані вірували в ідолів» (літературна пам’ятка домонгольського часу) зазначає, що до сакральних об’єктив, яким вклонялися давні слов’яни, відносилися річки, джерела і криниці. Водам приносилися жертви – наприклад, в них топилися жертовні кури.

Широко практикувалося поклоніння гаям та окремим деревам. Зокрема, це були священні дуби. Про один з них, який ріс на острові Хортиця на Дніпрі, згадує візантійський автор Х ст. Костянтин Багрянородний. Описуючи торгівельний шлях з «варяг у греки», він зазначав, що руські купці зупинялися на цьому острові біля дуба для жертвоприношень: «приносять у жертву живих півнів, закріплюють вони і стріли навколо [дуба], а інші – шматочки хліба, м'ясо та що має кожен, як велить їхній звичай. Кидають вони і жереб щодо півнів: або зарізати їх, або з’їсти, або відпустити живими».

Священні дуби давніх слов’ян двічі знаходили на Дніпрі та Десні в околицях Києва (у 1909 і 1975 рр., останній датується VIII ст.). На сакральний характер цих дерев вказує те, що в них у певному порядку були вставлені кабанячі щелепи. Імовірно, такі дерева росли у священних гаях, про які згадують писемні джерела. Священні дуби були пов’язані з культом Перуна.

Сакральною стихією був вогонь. «Слово одного христолюбця» зазначає, що язичники моляться вогню, називаючи його Сварожичем. Очевидно, вогонь вшановувався в різних сутностях: як божественне начало (Сварог), як Сонце (Дажбог) і як земна («окультурена», «одомашнена») субстанція (Сварожич).

Органічною частиною слов’янського язичництва були ритуальні ігри, під час яких виконувалися сакральні танки під музичний акомпанемент. Такі ігри пов’язувалися зі шлюбною обрядністю. Згадка про це є у ПМЛ, де зазначається, що східнослов’янські племена радимичі, в’ятичі та сіверяни влаштовували ігрища між селами: «І сходилися вони на ігрища, на пляси і на всякі бісівські пісні, і тут умикали жінок собі, з якою ото хто умовився». Особливі ігри – русалії – влаштовувалися для вшановування русалок (віл). Носіями ігрової культури на Русі були скоморохи. З музичних інструментів використовувалися труби, гусла, барабани.

Особливою частиною язичницької обрядовості була тризна – поминальне бенкетування на могилі покійника, яке супроводжувалося жертвоприношеннями і сакральними іграми-змаганнями. Особливо це було характерно для дружинної субкультури раннього середньовіччя. Можливо, тризна повинна була засвідчити принципове торжество життя над смертю, усвідомлення того, що існування окремої людини є тимчасовим, тоді як людської спільноти – вічним.

У міфології давніх слов’ян центральне місце займає образ божественного коваля. З грецьким богом-ковалем Гефестом ототожнювався слов’янський Сварог, що навчив людей ковальському ремеслу. Деякі риси божественного коваля притаманні богу-громовержцю (Перуну), який «виробляв» грім і блискавки. У слов’ян існував міф про перемогу божественного коваля над змієм, тобто перемогу добра над злом. В образі змія деякі дослідники вбачають степових кочівників, з якими доводилося боротися давнім слов’янам. При цьому через міф пояснювалося походження т. зв. Змієвих валів – системи земляних укріплень в середньому Подніпров’ї, які начебто виникли тому, що божественний коваль, перемігши змія, запряг його у плуг і виорав великі земляні насипи. Цікаво, що з міфом про божественного коваля пов’язується походження назви Київ, оскільки Кий – ім’я легендарного засновника міста – походить від слова кувати. Тобто легендарний Кий міг бути однією з іпостасей божественного коваля. Походження цього образу може вказувати на високий соціальний статус ремісників-ковалів у первісному суспільстві. Вони працювали з божественною стихією вогнем, розплавленим металом, взагалі користувалися репутацію людей, наближених до надприродних сил (пор. образ коваля Вакули з гоголівського оповідання «Ніч перед Різдвом», який спілкується з чортом).

Об’єктами поклоніння язичників були скульптури божеств – кумири або ідоли4. Це були не лише предмети релігійного культу, але також і витвори образотворчого мистецтва давніх слов’ян. За даними писемних і археологічних джерел відомо, що ідоли найчастіше виготовлялися з дерева або каменя. У ПМЛ під 980 р. наводиться опис кумира Перуна, встановленого за наказом Володимира: основа його була дерев’яною, голова зроблена із срібла, а вуси – із золота. Кам’яні ідоли були особливо розповсюджені уздовж течії Дністра (у місцевості, багатій на камінь, придатний для обробки). Крім монументальних скульптур, призначених для загальних громадських святилищ, відомі невеликі за розмірами ідоли (глиняні, бронзові), які використовувалися у приватних (домашніх) релігійних обрядах.

Видатним зразком давньослов’янської кам’яної сакральної скульптури є Збруцький ідол, знайдений в р. Збруч у 1848 р. Він являє собою чотиригранний кам’яний стовп заввишки понад 2,5 м, кожна з граней якого заповнена зображеннями, поділеними на три яруси, а верхівка оформлена у вигляді голови з чотирма обличчями, накритої шапкою. У верхньому ярусі зображені чотири фігури: дві жіночі (одна тримає кільце, а інша – ріг) і дві чоловічі (одна з них зображена з конем і шаблею). В середньому ярусі також зображені по дві жіночі та чоловічі фігури, з розведеними в боки руками, немовби тримаючи одна одну; за розмірами фігури з цього ярусу значно меншого розміру, ніж ті, що вміщені над ними. На нижньому ярусі зображена фігура чоловіка, що стоїть на колінах, причому на одній грані – у фас, а на двох інших – відповідно у профіль; четверта грань містить зображення сонячного диску (?). Руки і обличчя фігур були розмальовані червоною фарбою. Скульптура датується другою половиною Х – ХІ ст. Сенс зображень на ній остаточно не з’ясовано. Так, вважається, що його чотири грані уособлюють пори року. Три яруси пояснювалися традиційним членуванням всесвіту на три частини – небо, земля, підземний світ, або виділенням неба, сонця та зірок. Ідол являв собою своєрідну модель всесвіту, у верхньому ярусі якого мешкали небесні боги, у середньому – людство, а у нижньому – божество, що підтримувало своїми руками світ людей. За припущенням Б.О. Рибакова, на чотирьох гранях верхнього ярусу були зображені Перун (зі зброєю і бойовим конем), Стрибог (як божество повітря, тобто невидимої стихії, не мав особливих атрибутів), Мокош (з рогом достатку) і Лада (з кільцем як символом шлюбу і, отже, плодючості). У середньому ярусі зображені люди в ритуальному танку. Ніжній ярус займає, можливо, Велес; він вміщений у підземний світ, пов'язаний з ідеєю смерті та водночас відродження життя (як зернина, потрапляючи в землю, немовби вмирає, але перероджується у рослину). Четверта грань нижнього ярусу може означати Сонце, що зайшло, тобто нібито впало під землю.

Місце, де були встановлені ідоли та здійснювалися релігійні ритуали, називають капищем (від давньослов’янського слова капь – зображення). Сам жертовник (вівтар) йменують требищем (від слова треба – богослужіння на вимогу віруючих). Іноді для розміщення ідолів зводилися храми. Культові споруди на святилищах давніх слов’ян оточувалися ровами і валами. Такі укріплені городища могли використовуватися не лише для здійснення релігійних обрядів, але і для захисту на випадок ворожих нападів, тому стояли осторонь від житлової забудови.

У Києві язичницький сакральний центр знаходився на теперішній Старокиївській горі. Тут у 1908 р. археолог В.В. Хвойко виявив споруду, що була визнана язичницьким требищем. За його описом, це був еліпс, складений з каменів, з чотирма виступами по сторонах світу. Біля цієї споруди було знайдено золу, вугілля і кістки тварин. Його датували по різному: кінцем VVI ст. (П.П. Толочко) або VIІІIХ ст. (М.К. Каргер), а в новітніх дослідженнях – навіть Х ст. (О.В. Комар). Це було святилище Перуна часів Олега та Ігоря. Воно, зокрема, згадується у ПМЛ під 945 р., коли описується присяга після укладення русько-візантійської угоди: «…призвав Ігор послів і прийшов на пагорби, де стояв Перун. І поклали [руси] оружжя своє, і щити, і золото, і присягнув Ігор, і мужі його, і скільки [було] поган-русів». З боку поля святилище оточував рів з валом, за яким знаходився величезний курганний могильник. Це немовби наочно окреслювало межі сакральної території.

Доля цього сакрального центру в другій половині Х ст., до остаточного утвердження християнства, є ще загадковою. Висловлювалося припущення, що воно було зруйновано за часів княгині Ольги, яка прийняла християнство і здійснювала політику знищення язичницьких святинь. Знищуючи сакральність язичницької території, Ольга будує на місці святилища свій теремний палац. Її онук-язичник Володимир у 980 р. відновлює капище на Старокиївській горі, але не на старому місці, а неподалік – «за теремним двором». Його рештки були виявлені археологами П.П. Толочком і Я.Є. Боровським у садибі № 3 по вул. Володимирській у 1975 р. Ця споруда була кам’яним прямокутником з шістьма округлими виступами, на яких могли стояти ідоли богів. Поруч знаходилася велика яма-жертовник, в якій було знайдено велику кількість кісток тварин (переважно биків), а також бойова сокира (символ Перуна, яким могли забиватися жертовні тварини). Неподалік була виявлена ще одна яма, в якій знаходилися заглиблення від кілків, розміщених у певному порядку. Можливо, вона використовувалася для ворожіння. Існує свідчення, що на цьому капищі постійно підтримувався вогонь, причому дрова для кострищ були дубовими (а дуб – сакральне дерево у слов’ян); якщо ж вогнище через недогляд жерців затухало, то за це на них чекала смертна кара. Достовірність цього оповідання підтверджується великою кількістю вугілля і золи від спаленої деревини в ямі-жертовнику.

Давні слов’яни практикували людські жертвоприношення. Про це декілька разів згадується у ПМЛ. Так, під 980 р., розповівши про створення Володимиром у Києві капища з язичницькими ідолами, літописець зазначає, що «приносили їм [люди] жертви, називаючи їх богами, і приводили синів своїх і жертвували [їх цим] бісам, і оскверняли землю требами своїми».

Під 983 р. літописець повідомляє, що після повернення Володимира із успішного військового походу, старці та бояри вирішили: «Метнемо жереб на хлопця і дівчину, і на кого він упаде, — того заріжемо богам». Вибір пав на молодого варяга, який разом з батьком сповідував християнство. Коли батько відмовився віддати свого сина для жертвоприношення, розлючений натовп киян захопив їхній будинок і влаштував над ними розправу. За повідомленням ПМЛ, дім цього варяга стояв на тому місці, де згодом було споруджено Десятинну церкву (на початку ХХ ст., під час археологічних розкопок під фундаментом цієї церкви було виявлено дерев’яну конструкцію, яку деякі дослідники схильні визнати рештками садиби загиблих варягів-християн).

Людські жертвоприносини були частиною поховального обряду. Візантійський історик другої половини Х ст. Лев Диякон, розповідаючи про війни Святослава з візантійцями, зазначає, що руські вояки під час поховання своїх загиблих товаришів приносили в жертву (заколювали) багатьох полонених – чоловіків і жінок, а потім умертвили кількох немовлят і півнів, втопивши їх у водах Дунаю. Таким чином, у жертву приносилися, як правило, чужинці – військовополонені, інаковіруючі-християни тощо.

Важливе місце в язичницькій культурі займали люди, які спеціалізувалися на зв’язках з надприродними силами. Вони мали різні назви – волхви, кудесники. Це були віщуни і ворожбити, знавці міфології (космогонічної, теогонічної тощо), знахарі-лікарі. Волхвуванням займалися як чоловіки, так і жінки (у ПМЛ читаємо: «Так [із роду] в рід багато волхвують жінки чародійством»). Напевно, при язичницьких святилищах (принаймні у великих центрах) були професійні служителі культу – жерці.

2 Парадигма – зразок, модель.

3 ЮНЕСКО – Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (англ. – United Nations Educational, Scientific and Cultural Organization, UNESCO).

4 Слово ідол є запозиченням з грецької мови та поширилося серед слов’ян після запровадження християнства.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

22910. Теорема про розклад визначника за елементами рядка або стовпчика 67 KB
  Доповнюючим мінором елемента aij називається визначник Mij який одержуються викресленням з визначника Δ i го рядка та j го стовпчика. Ця теорема дозволяє звести обчислення визначника n го порядку до обчислення визначників порядку n1. Фіксуємо iй рядок визначника Δ та доведемо що всі добутки що складають доданок aijAij входять у визначник Δ причому з таким самим знаком як і у доданку aijAij.
22911. Визначник Вандермонда 32.5 KB
  Визначником Вандермонда n го порядку називається визначник. Доведення проведемо індукцією за порядком n визначника При n=2 Припустимо що твердження виконується для визначника Вандкрмонда Δn1 порядку n1 і знайдемо визначник Δn. Як відомо визначник не змінюється якщо від деякого рядка відняти інший рядок домножений на число. Тому у визначника Δn спочатку від останнього рядка віднімаємо рядок з номером n1 домножений на a1.
22912. Системи лінійних рівнянь 22 KB
  Система лінійних рівнянь називається сумісною якщо вона має принаймні один розвязок. Система лінійних рівнянь називається несумісною якщо вона не має розвязків. Сумісна система лінійних рівнянь називається визначеною якщо вона має єдиний розвязок.
22913. ТЕОРЕМА КРАМЕРА 43.5 KB
  Αn1x1αn2x2αnnxn=βn Складемо визначник з коефіцієнтів при змінних α11 α12 α1n Δ= α21 α22 α2n αn1 αn2 αnn Визначник Δ називається головним визначником системи лінійних рівнянь 1. Якщо головний визначник Δ квадратної системи лінійних рівнянь 1 не дорівнює нулю то система має єдиний розвязок який знаходиться за правилом: 2 Формули 2називаються формулами Крамера. Домножимо перше рівняння системи 1 на A11 друге рівняння на А21 і продовжуючи так далі nе рівняння системи домножимо на Аn1. Отримаємо рівняння яке...
22914. Обчислення рангу матриці 20.5 KB
  Основними методами обчислення рангу матриці є методи оточення мінорів теоретичний і метод елементарних перетворень практичний. Методи оточення мінорів полягає в тому що в ненульовій матриці шукається базисний мінор. Тоді ранг матриці дорівнює порядку базисного мінору.
22915. Теорія систем лінійних рівнянь 24 KB
  Основною матрицею системи 1 називаються матриці порядку m x n. Ранг основної матриці системи A називається рангом самої системи рівнянь 1. Розміреною матрицею системи рівнянь 1 називається матриця порядку mxn1.
22916. Теорема Кронекера – Капелі (критерій сумісної системи лінійних рівнянь) 46 KB
  Припустимо що система сумісна і числа λ1λ2λn утворюють розвязок системи. Вертикальний ранг основної матриці системи дорівнює рангу системи векторів a1a2an вертикальний ранг розширеної матриці співпадає з рангом системи векторів a1a2anb. Оскільки вектор b лінійно виражається через a1a2an за теоремою 2 про ранг ранги системи векторів a1a2an і a1a2anb співпадають.
22917. Розв’язки системи лінійних рівнянь 50 KB
  Оскільки система сумісна ранги матриці A і рівні і дорівнюють r. Система переписується таким чином: Всі розвязки системи можна одержати таким чином. Одержується система лінійних рівнянь відносно базисних змінних x1x2xr.
22918. Еквівалентні системи лінійних рівнянь 29.5 KB
  Дві системи лінійних рівнянь з однаковим числом змінних називаються еквівалентними якщо множники їх розвязків співпадають. Зокрема дві несумісні системи з однаковим числом змінних еквівалентні. Еквівалентними перетвореннями системи лінійних рівнянь називаються перетворення які зводять систему до еквівалентних систем.