40884

Конституційне право України як наука і навчальна дисципліна

Лекция

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

€œКонституційне право України як наука і навчальна дисципліна План Конституційне право України як наука: поняття предмет система науки джерела науки основні функції науки. Конституційне право України як навчальна дисципліна: поняття структура курсу основна характеристика. Джерела конституційного права України як галузі права: поняття основні вимоги до джерел види джерел. Література Основна до всіх тем Конституція України від 28 червня 1996 р Відомості Верховної Ради України.

Украинкский

2013-10-22

253 KB

30 чел.

26

Лекція № 2.

“Конституційне право України як наука і навчальна дисципліна

План

  1.  Конституційне право України як наука: поняття, предмет, система науки, джерела науки, основні функції науки.
  2.  Конституційне право України як навчальна дисципліна: поняття, структура курсу, основна характеристика.
  3.  Конституційно-правові відносини: поняття, особливості, суб’єкти та об’єкти.
  4.  Джерела конституційного права України як галузі права: поняття, основні вимоги до джерел, види джерел.
  5.  Конституційно-правова відповідальність: поняття, види, форми (санкції). Об’єкти та суб’єкти конституційно-правової відповідальності.

Метою даної лекції є формування у студентів знань щодо поняття “конституційного права” як науки і навчальної дисципліни; засвоєння ними понять конституційно-правових відносин і характеристики їх структурних елементів; вивчення вчення про конституційно-правову відповідальність та її особливості.

Література

Основна до всіх тем

  1.  Конституція України від 28 червня 1996 р // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
  2.  Закон України “Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 р. № 2222-IV // Голос України. – 2004. – 8 грудня. – С. 2-3.
  3.  Конституційне право України / За ред. В.Ф. Погорілко.- К.: Наукова думка, 2002.
  4.  Кравченко В.В. Конституційне право України: Навчальний посібник. - Вид. 4-те, виправл. та доповн. – К.: Атака, 2006.- 568 с.
  5.  Погорілко В.Ф. Основи конституційного ладу України. - К.: Ін Юре, 1997.– 40 с. (Б-чка “Нова Конституція України”).

Додаткова

  1.  Ганжа Н.В. Проблеми регулювання організації і порядку діяльності Верховної Ради України // Запорізькі правові читання. Тези доповідей щорічної Міжнародної науково-практичної конференції, м. Запоріжжя, 18-19 травня 2006 р. – С. 97-99.
  2.  Ганжа Н.В. Проблеми структури Регламенту Верховної Ради України // Держава та регіони. – 2004. – № 2. – С. 29 – 35.
  3.  Ганжа Н.В. Структура Регламенту Верховної Ради України // Дні науки. – 28-29 жовтня 2004. - Збірник тез доповідей. – Т. 3. – Запоріжжя. – 2004. – С. 15 – 16.
  4.  Майданник О. Конституційно-правова відповідальність: ознаки, підстави, суб’єкти // Право України. –2001.– № 2.– С. 92.
  5.  Наливайко Л. Проблеми визначення поняття, специфічних ознак та функцій конституційної відповідальності в сучасній конституційній теорії // Право України. – 1999.– № 10.– С. 45.
  6.  Пащенко А. Фактичні та юридичні підстави конституційної відповідальності // Право України. – 2002.– № 5.– С. 126-131.
  7.  Погорілко В., Федоренко В. Джерела конституційного права України: поняття, види і система // Право України. – 2002.– № 3.– С. 8-16.
  8.  Селиванов А. Політика і право в рішеннях Верховної Ради України та конституційна відповідальність посадових осіб // Право України. – 2005.— № 3. — С. 4-9.
  9.  Червяцова А. “Позитивний” аспект конституційної відповідальності: визначення змісту // Право України. – 2000. № 12.– С. 93.
  10.  Шаповал В. Суб’єкти конституційного права України: постановка проблем теоретичного визначення // Право України. – 2000.– № 8.– С. 21.

  1.  Конституційне право України як наука: поняття, предмет, система науки, джерела науки, основні функції науки.

Конституційне право України як галузь національного права знаходить своє логічне продовження у відповідній галузевій науці та освіті.

Наука конституційного права дозволяє виявити і дослідити об'єктивно існуючі явища конституційно-правового життя, створити теоретичне підґрунтя для подальшого генезису конституційного права України як галузі права, передбачити та упередити можливі прорахунки і недоліки подальшого розвитку і вдосконалення національного конституційного права і дослідити позитивний зарубіжний досвід конституційного будівництва і правотворення зарубіжних країн із метою його використання в Україні.

Наука конституційного права є порівняно молодою у системі юридичних наук України. Вона почала формуватися в другій половиш XIX ст., коли вже тривалий час існували наука цивільного, кримінального та деяких інших галузей права. Витоками конституційно-правової думки України є, насамперед, правові пам'ятки Київської Русі, документи Козацької доби, конституційні проекти членів Кирило-Мефодіївського товариства. Провісниками національних конституційних ідей можна вважати авторів «Історії русів», І. Котляревського (1769-1838 рр.) та «Оди на рабство» В. Капніста (1758-1823 рр.). У цих творах відстоювалися права людини на вільне існування та особистий розвиток, право на автономію України, а в перспективі і на національно-визвольне повстання проти російського царату (за підтримки Прусії). У 1828 р. львівський професор П. Д. Лодій (1764-1829 рр.) видав роботу «Теорія (трактат) загальних прав, що містить в собі філософські вчення про природне загальне державне право», в якій відстоювалися позиції природного державного права.

Українська конституційно-правова думка 50-х р. XIX ст. ознаменувалася діяльністю Кирило-Мефодіївського товариства (1845-1847 рр.), що дало Україні плеяду видатних філософів, просвітників: Т. Шевченка, Г. Андрузького, М. Гулака, О. Навроцького, І. Посяда, М. Костомарова, В. Білозерського, П. Куліша та інших. Засновником суто української національної конституційної думки, творцем першого конституційного проекту, що наближався до європейських зразків, вважається провідний ідеолог Старої Громади, яка діяла у Києві, М. Драгоманов (1814-1895 рр.). Пізніше послідовниками його конституційних ідей стали І. Франко, В. Сокольський, М. Ковалевський, М. Грушевський та ряд інших українських мислителів.

На жаль, національна наука конституційного права не була сформована до початку XX ст. в силу відсутності національної державності, а після 1922 р. Україна ввійшла до складу колишнього СРСР на правах союзної республіки. За радянської доби наука конституційного (державного) права України розвивалася в контексті загальносоюзної юридичної науки. Утім, вітчизняні вчені-державознавці займали чільне місце в радянській науці. Так, вчені-конституціоналісти В. Є. Бражников, І. П. Бутко, А. П. Таранов, В. М. Терлецький були включені до складу робочих груп із підготовки проекту Конституції УРСР 1978 р., а також проектів багатьох законодавчих актів, зокрема, закону про вибори депутатів Верховної Ради УРСР і місцевих Рад республіки, закону про місцеве самоврядування і місцеве господарство, Регламенту Верховної Ради УРСР та ін.

Після проголошення незалежності України в нашій державі сформувалася повноцінна наука конституційного права. Учені-конституціоналісти Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Академії правових наук України, Інституту законодавства Верховної Ради України та вищих закладів освіти України зробили значний внесок в теорію конституційного права та сприяли науковому забезпеченню конституційних процесів в Україні.

Із перших років існування Академії правових наук України її члени стали активними учасниками конституційного процесу. Так, Президент Академії В. Я. Тацій, віце-президент Ф. Г. Бурчак, академіки М. В. Костицький та І. А. Тимченко були включені до складу Конституційної комісії. Брали участь у підготовці проекту Конституції України та її експертизі академіки Ю. С. Шемшучен-ко, Ю. М. Грошовий, В. В. Копейчиков, В. І. Семчик, М. В. Цвік та член-кореспонденти О. Л. Копиленко, О. П. Коцюба, В. Ф. Погорілко, Г. О. Мурашин, Ю. М. Тодика та ін.

Досліджуючи актуальні проблеми теорії та практики конституційного права, вітчизняні вчені приділяють увагу науковому забезпеченню освіти в галузі конституційного права. Зокрема, в 1999 р. було видано перший вітчизняний підручник «Конституційне право України» за редакцією В. Ф. Погорілка, який на сьогодні витримав декілька видань. Ґрунтовні підручники та навчальні   посібники   у   сфері   конституційного   права   були підготовлені В. Я. Тацієм, Ю. С. Шемшученком, О. М. Баймура-товим, Ю. М. Бисагою, А. 3. Георгіцою, В. С. Журавським та ін. На сьогодні наука конституційного права є єдиною в системі загальнотеоретичних, історичних, галузевих, порівняльно-правових і прикладних юридичних наук. Вона належить до фундаментальних галузевих юридичних наук в силу фундаментального характеру відповідної галузі права.

Наука конституційного права є системою ідей, концепцій, теорій, вчень про конституційне право як галузь національного права. Конституційне право, як і будь-яка інша юридична наука, має свій предмет і методологію. Предмет і метод науки конституційного права характеризуються єдністю і взаємодією: у специфіці предмета виражається і специфіка методу науки конституційного права.

цінне право як галузь права.

Предметом науки конституційного права є актуальні теоретичні та практичні проблеми галузі конституційного права України й зарубіжних країн. Поряд із системою конституційного права, його джерелами та функціями, конституційно-правовими відносинами і конституційною відповідальністю, предметом науки є історія цієї галузі права, законодавства, науки та навчальної дисципліни; доктрина конституційного права; методологічний і науково-категоріальний апарат тощо.

Предмет науки конституційного права тісно пов'язаний з її методологією, тобто вченням про методи, які використовуються в науці конституційного права для пізнання конституційно-правових властивостей об'єкта цих досліджень.

Формування сучасної наукової методології конституційного права в Україні відбувається декількома шляхами. По-перше, шляхом трансформації уже апробованих методів науки радянського державного права; по-друге, шляхом запозичення позитивно зарекомендованої наукової методології, яка не визнавалася в науці радянського державного права, але практикувалася в зарубіжній науці конституційного права; по-третє, шляхом залучення до методологічного апарату науки конституційного права методів, що використовуються в інших науках: соціології, політології, психології, статистиці, кібернетиці, в теорії управління, синергетиці тощо.

Методологія має за основу систему різнопорядкових за своїм змістом і формою методів. Першоосновою методології є метод науки конституційного права як сукупність принципів, правил, прийомів і способи? пізнання конституційно-правових явищ. Метод науки конституційного права є шляхом юридичного пізнання від об'єкта конституційного права до його предмета, від емпіричних знань про конституційні відносини та інститути конституційного права та інші конституційно-правові явища до теоретичних знань про ці об'єкти.

Наука конституційного права має свою систему, що визначається структурою її предмета та системою галузі. Структурні елементи представлені відносно відособленими ідеями, гіпотезами, концепціями і теоріями, які в своїй сукупності утворюють основні напрямки досліджень в науці конституційного права. Напрямки наукових досліджень іноді визначаються як «розділи» та «підрозділи».

Станом на початок 2006 р. система науки конституційного права репрезентована такими основними напрямками наукових досліджень:

•   історія конституційного права як галузі, науки і навчальної дисципліни;

•    проблеми методології конституційного права;

•    загальна теорія конституційного права;

•    проблеми конституціоналізму;

•    проблеми   джерел   конституційного   права;   теоретичні та практичні проблеми реалізації положень чинної Конституції України;

•    проблеми конституційно-правової реформи в Україні;

•    проблеми конституційного ладу України;

•    теоретичні та практичні проблеми форм безпосередньої демократії в Україні;

•    проблеми конституційно-правового статусу людини і громадянина;

•    проблеми конституційно-правових засад організації і діяльності політичних партій в Україні;

•    проблеми парламенту та парламентаризму в Україні;

•    конституційно-правовий статус Президента України;

•    проблема конституційно-правового статусу органів виконавчої влади в Україні;

•    проблеми конституційних засад національної безпеки України;

•    проблеми конституційної юстиції;

•    конституційні засади організації та діяльності судів загальної юрисдикції в Україні;

•    конституційно-правові основи контрольно-наглядової влади;

•    конституційні проблеми місцевого самоврядування;

•    проблеми порівняльного конституційного права;

•    теоретичні та практичні проблеми співвідношення та взаємодії міжнародного та національного права та ін.

2. Конституційне право України як навчальна дисципліна: поняття, структура курсу, основна характеристика.

Конституційне право як навчальна дисципліна з'являється пізніше, ніж відповідна галузь права та наука. Перші курси з конституційного (державного) права починають викладатися в університетах європейських країн в кінці XIX ст. В Україні конституційне (державне) право як навчальна дисципліна починає викладатися з 1863 р. у Київському університеті, а з 1865 р. — в Новоросійському університеті. Навчальні курси були обмеженими за часом та змістом матеріалу. їх викладання передбачало, в основному, вивчення здобутків науки державного права Російської імперії та ознайомлення з конституційним правом країн Європи та США.

Ця навчальна дисципліна набуває якісно нового значення і в західноукраїнських землях у зв'язку з конституційною реформою 1861 р. В українських землях, що входили до складу Російської імперії, роль конституційного права як навчальної дисципліни зростає після конституційних перетворень 1905 р. Якісні зміни у викладанні відповідного курсу при підготовці українських правознавців нівелювалися тим, що через відсутність національної державності не могло бути і мови про вивчення конституційного права України. Майбутні юристи вивчали державне право Австро-Угорщини та Росії.

Після революційних подій 1917 р. конституційне право як навчальна дисципліна переживає складний етап, що охарактеризувався спробою створити самостійну навчальну дисципліну, яка б вивчала конституційне право України (1918-1921 рр.) та формування системи освіти в галузі радянського державного права.

За часів національно-визвольних змагань 1918-1921 рр. послідовні спроби відродити юридичну освіту в Україні, в тому числі і в галузі конституційного права, здійснювалися П. Скоропадським. Протягом літа 1918 р. було відкрито 54 українські гімназії, 6 жовтня 1918 р. було урочисто відкрито у Києві перший Державний Український університет, а 22 жовтня — другий Український університет у Кам’янець-Подільському. Але нетривалість існування Гетьманату не дозволила реалізувати плани щодо розвитку навчальної дисципліни конституційного права України.

Конституційне право як навчальна дисципліна вивчалося й у Київському юридичному інституті. Навчальна програма Інституту за 1918 р. передбачала вивчення конституційного права на суспільно-юридичному факультеті. Зокрема, державне право вивчалося на курсі Судового відділу (4 год.), а на курсі Адміністративного відділу вивчалося державне право зарубіжних держав (2 год.) і місцеве державне право (4 год.).

У перші роки встановлення радянської влади в Україні (1917-1921 рр.) радянська правова доктрина спочатку виходила з ідей миттєвої побудови комунізму, за якого не потрібні будуть ні держава, ні право, але подальший перебіг подій підтвердив хибність такої позиції. Починаючи з 1918-1919 рр. почалася підготовка спеціалістів у галузі радянського права.

Впродовж всього існування колишнього СРСР навчальна дисципліна «Радянське державне право» була пріоритетною в системі навчальних дисциплін, які вивчалися у радянських вузах. Саме на навчальну дисципліну «Радянського державного права» покладалася ідеологічна функція підготовки професійних радянських правознавців.

Поряд із цією навчальною дисципліною викладалися й інші дисципліни та спецкурси — «Державне будівництво», «Державне будівництво та місцеве самоврядування», «Державне право зарубіжних соціалістичних країн та країн, що розвиваються» та ряд інших.

Після проголошення незалежності України починається новий етап становлення і розвитку конституційного права України як навчальної дисципліни. Вона стала обов’язковою для вивчення у державних і недержавних вищих юридичних закладах освіти ІІІ-ІУ рівнів акредитації.

За п'ятнадцять років незалежності в Україні сформувалася комплексна система державних і недержавних вищих юридичних закладів освіти. На сьогодні конституційне право як навчальна дисципліна викладається у таких провідних вищих закладах освіти ІИ-ІУ рівнів акредитації, як Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, Одеська національна юридична академія, юридичні факультети Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, Львівського національного університету ім. І. Франка, Ужгородського державного університету, Чернівецького Національного університету ім. Ю. Федьковича, Київський університет права при Інституті держави і права ім. В. М. Корецького, Національна академія внутрішніх справ України, Національна академія Служби безпеки України та інших закладах освіти. Зазначені центри освіти у галузі конституційного права сприяють розвитку національної юридичної освіти у сфері конституційного права і, перш за все, розвитку навчальної дисципліни конституційного права України.

Навчальна дисципліна конституційного права України — це система знань у галузі конституційного права, одержаних наукою конституційного права та практикою конституційного будівництва і реалізації конституційного права.

Система навчальної дисципліни з конституційного права представлена, в першу чергу, такими самостійними навчальними дисциплінами, як «Конституційне право України» та «Конституційне право зарубіжних країн», а також спеціальними навчальними курсами, що деталізують основні інститути конституційного права.

Пріоритетною навчальною дисципліною є Конституційне право України, яке викладається після фундаментальних теоретичних й історичних юридичних навчальних дисциплін, таких, як «Теорія держави і права», «Юридична деонтологія», «Історія держави і права України», «Історія держави і права зарубіжних країн», «Історія політичних і правових вчень», «Філософія права» тощо. Одночасно конституційне право України викладається першим у системі галузевих юридичних навчальних дисциплін.

У межах навчальної дисципліни Конституційного права України традиційно існують розділи і теми, що розкривають основні закономірності та особливості розвитку і функціонування інститутів конституційного права і базуються на відповідних напрямках наукових досліджень. Як правило, на вивчення виносяться теми, присвячені загальній теорії конституційного права, основам конституційного ладу України, конституційно-правовому статусу людини і громадянина, формам безпосередньої демократії, конституційно-правовим основам організації і здійснення державної влади в Україні, територіальному устрою та місцевому самоврядуванню, конституційній юстиції та правовому захисту Конституції України тощо. Тобто теми, які відповідають основним інститутам конституційного права як галузі права та основним напрямкам наукових досліджень у галузі конституційного права.

Як уже зазначалося, навчальна дисципліна «Конституційне право України» є головною, але не єдиною в системі навчальних дисциплін у галузі конституційного права України. У вищих юридичних закладах освіти також викладається самостійна навчальна дисципліна «Конституційне право зарубіжних країн», присвячена узагальненій характеристиці конституційно-правової теорії і практики зарубіжних держав.

У подальшому перспективним видається викладання такої навчальної дисципліни, як «Порівняльне конституційне право», що вже сьогодні є однією з профілюючих навчальних дисциплін в окремих вищих закладах освіти України.

Найбільш важливі та практично корисні теми, відповідно до специфіки вищого закладу освіти та професійної спрямованості в підготовці спеціалістів, викладаються у формі спеціальних навчальних курсів, що доповнюють систему навчальних дисциплін у галузі конституційного права України («Конституційні права, свободи і обов'язки людини і громадянина», «Виборче право України», «Парламентське право України», «Муніципальне право», «Конституційне процесуальне право України»).

3. Конституційно-правові відносини: поняття, особливості, суб’єкти та об’єкти.

У вітчизняній і зарубіжній юридичній науці конституційно-правові відносини розглядаються як нормативно визначені суспільно-політичні відносини, що виникають, змінюються або припиняються внаслідок діяльності чи поведінки суб'єктів конституційно-правових відносин і породжують конституційні права й обов'язки учасників цих відносин.

Але, звичайно, конституційно-правові відносини не завжди є результатом цілеспрямованої вольової діяльності їхніх суб'єктів. В окремих випадках причиною або наслідком виникнення, зміни або припинення конституційно-правових відносин, що об'єктивізується в юридичному факті, є об'єктивні явища, які не залежать від волі суб'єктів, але їх настання передбачає певні юридичні стани учасників конституційних правовідносин. Ці нормативно передбачені об'єктивні явища — стихійні лиха, аварії і катастрофи, епідемії, епізоотії, що створюють загрозу життю і здоров'ю населення, масові порушення правопорядку тощо — виникають і припиняються незалежно від волі суб'єктів.

Виходячи з основних положень про причинно-наслідкову сутність правових явищ, їх багатовимірність та діяльносний характер, конституційно-правові відносини слід оцінювати не тільки як перманентні суспільні відносини, що виникають, змінюються та припиняються на підставі норм конституційного права і є як результатом вольової діяльності чи поведінки суб'єктів конституційно-правових відносин, так і результатом впливу на цих суб'єктів об'єктивних явищ.

Отже, конституційно-правові відносини це нормативно визначені суспільно-політичні відносини, що виникають, змінюються або припиняються внаслідок діяльності чи поведінки суб'єктів конституційно-правових відносин, або ж незалежно від їх волі, як результат певного стану чи статусу і породжують конституційні права й обов'язки учасників цих відносин.

Конституційно-правові відносини мають певні кваліфікуючі ознаки, що дозволяють відрізняти їх від інших видів правовідносин.

По-перше, конституційно-правові відносини — це вид суспільно-політичних відносин, які виникають, змінюються і припиняються на підставі дії конституційно-правової норми. За сутністю і змістом вони пов'язані переважно з реалізацією владних, політичних інтересів суб'єктів конституційного права.

По-друге, ці відносини мають динамічний характер. Вони виникають, змінюються (доповнюються) та припиняються (призупиняються) внаслідок діяльності, поведінки суб'єктів конституційно-правових відносин або ж незалежно від їх волі.

По-третє, виникнення, зміна та припинення конституційно-правових відносин породжують конституційні права й обов'язки учасників цих відносин. Тобто, конституційні права й обов'язки виникають, змінюються та припиняються залежно від динаміки розвитку конституційно-правових відносин в цілому.

По-четверте, усі елементи конституційно-правових відносин — об'єкти, суб'єкти, зміст, юридичний факт — мають свої особливі ознаки, що відрізняють ці елементи від елементів інших галузевих правовідносин.

По-п'яте, конституційно-правові відносини досить багатоманітні, оскільки вони охоплюють усі сфери суспільного і державного життя в Україні.

Конституційно-правові відносини можна класифікувати за змістом, суб'єктами, формою, умовами дії (територією та часом дії). Утім, номенклатура наведених критеріїв класифікації конституційно-правових норм не є вичерпною.

Що стосується змісту, то О. О. Кутафін пропонує поділяти всі конституційно-правові відносини на матеріальні та процесуальні, залежно від того, який вид конституційно-правових норм реалізується в конкретному виді правовідносин. Тобто до матеріальних конституційно-правових відносин можна віднести правовідносини між вищими органами державної влади, а до процесуальних — правовідносини, що виникають на основі дії Регламенту Верховної Ради України.

Конституційно-правові відносини можна класифікувати й за змістом окремих груп конституційно-правових норм, на основі яких виникають, змінюються та припиняються конституційно-правові відносини. Відповідно до існуючої системи інститутів конституційного права (системи конституційного права) можна виділити такі основні види конституційно-правових відносин:

•    правовідносини, пов'язані з основами суспільного і державного ладу;

•    правовідносини, що виникають у зв'язку з реалізацією прав, свобод і обов'язків людини і громадянина;

•    правовідносини, пов'язані зі здійсненням безпосередньої демократії; правовідносини у сфері здійснення державної влади (законодавчої, виконавчої, судової);

•    правовідносини у сфері адміністративно-територіального устрою;

•    правовідносини у сфері місцевого самоврядування.

За суб'єктами конституційно-правові відносини можна поділити на три основні групи, залежно від домінування в конкретному виді інтересів того чи іншого суб'єкта конституційно-правових відносин. Це правовідносини, пов'язані з інтересами українського народу; правовідносини, пов'язані з реалізацією інтересів держави та її органів; правовідносини, пов'язані з реалізацією інтересів територіальних громад і органів місцевого самоврядування.

За формою конституційно-правові відносини можуть бути формалізованими та неформалізованими. Формалізовані відносини чітко визначаються нормами Конституції України та законів, наприклад,   процедура   прийому   в   громадянство.   Неформалізовані характеризуються відсутністю чітко визначеного порядку реалізації конкретних конституційно-правових норм за наявності нормативних застережень щодо часу, місця та кола суб'єктів, на яких поширюється дія цих норм. Наприклад, реалізація активного виборчого права.

За територією дії конституційно-правові відносини можуть бути загальнодержавними та місцевими (локальними). До першого виду правовідносин можна віднести вибори Президента України, до другого — проведення місцевого референдуму.

За часом, тобто дією у часі конституційно-правові відносини є постійними і тимчасовими. Переважна більшість конституційно-правових відносин є постійними і не обмежуються в часі. Хоча вони можуть припинитися і за настання певних умов (юридичного факту), як правило юридичної події. Наприклад, смерть громадянина України веде до припинення правовідносин, пов'язаних із його конституційними правами чи обов'язками. Тимчасові конституційно-правові відносини виникають і припиняються за настання юридичного факту, пов'язаного, як правило, з введенням особливого правового режиму, наприклад, надзвичайного стану.

Конституційно-правові відносини також можна класифікувати і за характером участі суб'єктів у цих правовідносинах — діяльність, поведінка та перебування в певному правовому стані, що не залежить від волі суб'єкта. Утім, ця класифікація потребує подальших досліджень.

Конституційно-правові відносини мають свій юридичний склад, тобто внутрішню взаємоузгоджену структуру діалектично пов'язаних основних складових елементів: суб'єктів, об'єктів, суб'єктивних прав і юридичних обов'язків та юридичних фактів. Хоча вчені іноді відносять до кола елементів конституційно-правових відносин й інші елементи, зокрема, форми правовідносин тощо.

Первинним елементом конституційно-правових відносин є суб'єкти, тобто учасники правовідносин, що виникають, змінюються чи припиняються на підставі дії конституційно-правових норм.

Суб'єкти конституційного права — це учасники суспільних відносин, наділені конституційною правосуб'єктністю, тобто правоздатністю і дієздатністю, що визначається нормами конституційного права. Конституційна правоздатність виражається у системі конституційних прав і обов'язків учасників конституційно-правових відносин, а конституційна дієздатність полягає у здатності реалізовувати ці права й обов'язки.

При цьому, конституційна правосуб'єктність може як установлюватися, так і визнаватися нормами конституційного права. Зокрема, за рядом колективних суб'єктів конституційних правовідносин правосуб'єктність визнається і в окремих випадках не потребує спеціального законодавчого закріплення. Наприклад, згідно зі ст. 11 Конституції України держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України, тобто Українська держава визнає основні природні права національних і етнічних спільнот.

До суб'єктів конституційно-правових відносин, як правило, відносять такі найбільш поширені їх види:

1)   спільності (народ, нація, національні меншини, корінні народності, територіальні громади тощо);

2)   держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, депутати, службові та посадові особи;

3)   політичні партії, громадські організації та блоки (асоціації);

4)   громадяни України, іноземці, особи без громадянства, жителі, біженці;

5)   підприємства, установи, організації;

6)   міжнародні органи й організації;

7)   органи самоорганізації населення;

8)   засоби масової інформації (ЗМІ) тощо. Пріоритетним суб'єктом системи конституційно-правових відносин є український народ. Відповідно до ч. 1 Преамбули Конституції України український народ — громадяни України всіх національностей. Український народ, згідно зі ст. 5 Основного Закону, є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, і саме українському народу належить виключне право визначати і змінювати конституційний лад України, яке не може бути узурпованим державою, її органами або посадовими особами. Народ України виступає первинним суб'єктом володарювання землею, її надрами, атмосферним повітрям, водними та іншими природними ресурсами, які знаходяться в межах території України, природними ресурсами її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони.

Наступним колективним суб'єктом конституційного права є територіальна громада. Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про місцеве самоврядування» 1997 р., територіальна громада — це жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають адміністративний центр.

Самостійним суб'єктом конституційно-правових відносин є українська держава. Відповідно до ст.1 Конституції Україна — суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.

Суверенітет України, що виражає зміст правосуб'єктності української держави, поширюється на всю її територію, а сама територія держави в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканою. Українська держава виступає гарантом, тобто бере на себе виключні конституційні обов'язки дбати про людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпеку (ч. 1 ст. З Конституції); утверджує і забезпечує права і свободи людини та відповідає перед людиною за свою діяльність (ч. 2 ст. З Конституції); гарантує місцеве самоврядування в Україні (ст. 7 Конституції); забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України (ч. 1 ст. 10 Конституції); сприяє вивченню мов міжнародного спілкування (ч. З ст. 10 Конституції); сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України (ст. 11 Конституції); забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки (ч. 4 ст. 13 Конституції); охороняє землі, що є основним національним багатством (ч. 1 ст. 14 Конституції); гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України (ч. 4 ст. 15 Конституції) та ін.

Важливим суб'єктом конституційно-правових відносин є органи державної влади, які від імені держави здійснюють її державно-владні повноваження. Органи державної влади формуються безпосередньо народом (шляхом виборів) чи державою, мають чітко визначені в чинних нормативно-правових актах повноваження і мають свою внутрішню організаційну структуру.

Існують різні види органів державної влади, які можна класифікувати за різними критеріями. За способом формування виділяють виборні (Верховна Рада України, Президент України) та призначувані органи державної влади (Конституційний Суд України, Кабінет Міністрів України, Генеральна Прокуратура України, Вища рада юстиції, Центральна виборча комісія, Національна рада по телебаченню і радіомовленню, місцеві державні адміністрації та інші); за територією, на яку поширюється юрисдикція, визначають загальнодержавні (Верховна Рада України, Президент України, Верховний Суд України та ін.) та місцеві (локальні) (Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, місцеві суди та ін.) органи державної влади; за часом дії існують постійно діючі (Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Верховний Суд України та ін.) та тимчасові (спеціальні комісії Верховної Ради України тощо) органи державної влади; за складом виділяють колегіальні (Верховна Рада України, Конституційний Суд України) та одноособові (Президент України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини) органи державної влади; за характером повноважень бувають державні органи загальної компетенції (Кабінет Міністрів України) та спеціальної компетенції (Міністерство юстиції України); за видами державної влади поділяють на законодавчі (Верховна Рада України), виконавчі (Кабінет Міністрів України, місцеві державні адміністрації) та судові (Верховний Суд України) державні органи влади; за функціями та правовими формами діяльності виділяють правотворчі (Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України), правозастосовчі (Кабінет Міністрів України, міністерства, місцеві державні адміністрації), правоохоронні (Міністерство внутрішніх справ України, Служба безпеки України), контрольно-наглядові (Генеральна прокуратура України) державні органи. Існують і інші класифікації.

Особливим суб'єктом конституційних правовідносин є органи та посадові особи місцевого самоврядування. Так, ст. 7 Конституції визначає, що в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування. Відповідно до п. 1 ст. 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» 1997 р. місцеве самоврядування — це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади — жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста — самостійно, або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України.

Самостійними суб'єктами конституційно-правових відносин є політичні партії, громадські організації та їх блоки, а також профспілки. Зазначені суб'єкти мають за мету представляти, реалізувати і захищати політичні, економічні, соціальні, культурні та екологічні права і свободи людини і громадянина в Україні.

Наступним суб'єктом конституційно-правових відносин є фізичні особи — громадяни України, іноземці, особи без громадянства та біженці. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про громадянство України» 2001 р. громадянин України — це особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законами та міжнародними договорами України; іноземець — особа, яка не має громадянства України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав; особа без громадянства — особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином.

Суб'єктами конституційно-правових відносин також є підприємства, установи, організації незалежно від форм їх власності. Традиційно ці суб'єкти відносяться правознавцями виключно до учасників господарсько-правових відносин, але конституційне законодавство України визначає їх і як суб'єктів конституційних правовідносин. Наприклад, п. 6 ст. 13 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» 1998 р. передбачає можливість виникнення конституційно-правових відносин між омбудсманом та вище названими суб'єктами.

Суб'єктами конституційно правових відносин є також міжнародні органи та організації. Зокрема, важливий вплив на перебіг референтної кампанії 2000 р. в Україні мав моніторинговий комітет ПАРЄ, більш відомий, як «Віденська комісія».

До суб'єктів конституційно-правових відносин також необхідно відносити органи самоорганізації населення — жителів певного регіону, об'єднання населення за місцем проживання, трудові колективи, колективи виборців, релігійні громади, асоціації міст і місцевих влад тощо. Коло цих суб'єктів є досить поширеним, а їх функції, як правило, законодавчо не визначені.

На сьогодні ні у кого не викликає сумніву конституційна правосуб’єктність засобів масової інформації як повноцінних учасників конституційно-правових відносин. Саме ЗМІ зараз формують громадську позицію всіх суб'єктів конституційно-правових відносин, загострюють найбільш актуальні проблеми суспільного та державного будівництва. Існують й інші суб'єкти конституційно-правових відносин.

Із суб'єктами конституційно-правових відносин тісно пов'язаний інший елемент цих відносин — права й обов'язки учасників. Права учасників конституційно-правових відносин полягають у можливості певної діяльності або поведінки, набуття, володіння, користування певними політичним та іншими цінностями.

Для суб'єктивних прав властиві такі ознаки: суб'єктивні права визначають вид і міру можливої правомірної поведінки учасника конституційно-правових відносин; зміст суб'єктивних прав визначається нормами конституційного права; суб'єктивне право виступає способом реалізації інтересів учасників конституційно-правових відносин; суб'єктивні права одних учасників конституційно-правових відносин породжують юридичні обов'язки інших суб'єктів конституційно-правових відносин тощо.

Права суб'єктів конституційно-правових відносин обєктивізуються в їх повноваженнях, що закріплюються Конституцією та законами України й деталізуються в підзаконних нормативно-правових актах. Наприклад, ст. 85 Конституції України визначає повноваження Верховної Ради України, ст. 106 — Президента України і т. д.

Обов'язки суб'єктів конституційно-правових відносин — це нормативно визначена міра належної діяльності або поведінки учасників правовідносин у сфері конституційних правовідносин. Юридичний конституційний обов'язок має три основні форми: а) утримання від заборонених дій, що суперечать інтересам інших учасників конституційно-правових відносин; б) здійснення конкретних дій чи дотримання конкретної поведінки; в) обмеження в правах особистого, майнового чи організаційного характеру (заходів юридичної відповідальності).

Юридичні конституційні обов'язки поділяються на загальні та спеціальні. Загальні обов'язки поширюються на всіх суб'єктів конституційно-правових відносин. Зокрема, такі загальні обов'язки визначаються в ст.ст. 65-68 Конституції України: неухильно додержуватись Конституції та законів України; не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей; сплачувати податки і збори у порядку і розмірах, встановлених законом; подавати щорічно до податкової адміністрації декларації про майновий стан та доходи за минулий рік; не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині та відшкодовувати завдані збитки; захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України; відбувати військову службу відповідно до закону.

Спеціальні юридичні обов'язки у конституційно-правових відносинах покладаються на спеціальні категорії суб'єктів цих правовідносин: народних депутатів, Президента, суддів Конституційного Суду України та суддів судів загальної юрисдикції тощо.

Слід розрізняти юридичний і фактичний зміст конституційних правовідносин, що співвідносяться як абстрактна і конкретна правові категорії. Юридичний зміст конституційно-правових відносин виражається в нормативно визначених правах і обов'язках учасників конституційно-правових відносин. Як правило, норми права визначають систему суб'єктивних прав і систему юридичних обов'язків стосовно кожного суб'єкта конституційно-правових відносин, що дає можливість обрати певну конкретну модель правомірної поведінки цього суб'єкта. Така модель поведінки і буде фактичним змістом конституційно-правових відносин.

Ключовим елементом складу конституційно-правових відносин, щодо яких здійснюється діяльність суб'єктів конституційного права, є їх об'єкти. Об'єкти загальних конституційних правовідносин — це, головним чином, вищі соціальні суспільні цінності, що набувають конституційного рангу й отримують закріплення в конституційних принципах, у загально регулятивних нормах, програмних положеннях.

Такими цінностями (благами) є: конституційний лад; народний і державний суверенітет; демократія, влада народу; державна влада, місцеве самоврядування; права і свободи людини і громадянина; інтереси суспільства і держави; внутрішня і зовнішня політика держави; ідеологічна і політична багатоманітність; функції і повноваження держави та органів державної влади і посадових осіб; право і законність; мир і міжнародне співробітництво та ін.

Пріоритетними об'єктами конституційного права України є:

1)   конституційний лад України, тобто її суспільний і державний лад;

2)   влада (воля) українського народу, влада держави та її уповноважених органів, влада місцевого самоврядування;

3)   державний устрій, форма державного правління;

4)   джерела конституційного права: Конституція України, закони та інші джерела конституційного права;

5)   повноваження, статус органів державної влади та їх посадових осіб, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб;

6)   інтереси певних груп населення (об'єднання громадян, територіальні громади, релігійні громади, товариства національних меншин тощо);

7)   громадянство, грошова і банківська системи, територія України, територіальний устрій, Збройні Сили та інші військові формування, державні символи, закріплені в Основному Законі;

8)   мова, інформація та інші духовні блага.

Об'єкти конституційного права доцільно класифікувати, насамперед, за основними інститутами. Основними об'єктами інституту основ конституційного ладу України, зокрема, є:

•    конституційний лад України, тобто державний лад і суспільний лад;

•    суверенітет — українського народу, суверенітет держави;

•    влада (демократія), влада народу, державна влада, місцеве самоврядування; державний устрій;

•    форма правління; життя і здоров'я людини, її честь і гідність, недоторканість і безпека;

•    права і свободи людини і громадянина та їх гарантії;

•    територія, державний кордон, територіальна цілісність і недоторканість;

•    громадянство, державна мова та мови національних меншин і мови міжнародного спілкування; економіка, господарювання;

•    ідеологія;

•    природні ресурси: земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах України тощо. Інші інститути конституційного права України також мають

комплексні системи об'єктів, що є елементами конституційно-правових відносин, які виникають, змінюються і припиняються на основі норм конституційного права, що об'єднані у складі цих інститутів.

Об'єкти конституційно-правових відносин можна розмежовувати й відповідно до сфер конституційного ладу. Безперечно, переважна більшість об'єктів відноситься до політичної сфери (народний і державний суверенітет, суспільний та державний лад, суспільні та державні інтереси, демократія та ін.), але ряд об'єктів належать і до економічної (власність, природні ресурси, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони України), соціальної (інтереси соціальних груп, конституційні соціальні права), культурної (духовної) (національна ідеологія, культура, державна мова й мови національних меншин), інформаційної (інформаційний плюралізм, інформаційна безпека), екологічної (екологічна безпека) та інших сфер суспільного і державного ладу. Наведена характеристика основних об'єктів конституційного права не є вичерпною через багатоманітність конституційно-правових відносин, множинність суб'єктів цих правовідносин, юридичних фактів, що є елементом конституційно-правових відносин. До того ж конституційне право України як галузь права тяжіє до розширення кола суспільних відносин, що є предметом правового регулювання, а відтак — збільшується кількість об'єктів конституційного права.

Важливим елементом конституційно-правових відносин, на прикладі якого найбільш рельєфно простежується причинно-наслідкова сутність цих правовідносин, є юридичні факти. Під юридичним фактом в конституційному праві традиційно прийнято розуміти визначені гіпотезою конституційно-правової норми конкретні обставини (умови), з настанням яких виникають, змінюються або припиняються конституційно-правові відносини, тобто конституційний юридичний факт.

Але таке визначення юридичного факту не розкриває призначення юридичного факту в системі конституційно-правових відносин, зводить роль і місце юридичного факту до точки відліку конституційно-правових відносин. Юридичні факти як обов'язковий елемент конституційно-правових відносин є не тільки причинами (умовами, обставинами), що призводять до настання конституційно-правових відносин, а й наслідками існуючих конституційно-правових відносин, що ведуть до зміни чи припинення цих правовідносин. Тобто дуалізм правової природи конституційних юридичних фактів полягає в тому, що вони можуть бути як причиною, так і наслідком конституційно-правових відносин.

Виходячи з того, що конституційні юридичні факти за своїм вольовим початком можуть мати як суб'єктивний, так і об'єктивний прояв у діях і подіях, можна стверджувати, що передбачена конституційно-правовими нормами цілеспрямована вольова поведінка суб'єктів конституційно-правових відносин, що проявляється в діяльності та поведінці цих суб'єктів, властива лише частині конституційно-правових відносин. Тоді як інша частина конституційно-правових відносин — події — не залежить від вольової діяльності або поведінки уповноважених суб'єктів, виступаючи об'єктивними проявами буття (стихійне лихо, народження дитини, досягнення повноліття тощо).

Відповідно до вищезазначеного, конституційний юридичний факт — це передбачені чи санкціоновані конституційно-правовою нормою причина або наслідок діяльності чи поведінки суб'єктів конституційно-правових відносин, або дії об'єктивних обставин, що зумовлюють виникнення, зміну та припинення конституційно-правових відносин.

Для конституційних юридичних фактів характерні такі кваліфікуючі ознаки: по-перше, конституційний юридичний факт є різновидом суспільних відносин, що виникають, змінюються та припиняються на основі конституційно-правових норм. По-друге, вони є обов'язковим, істотним елементом конституційно-правових відносин, без якого ці відносини не можуть ні виникнути, ні змінитися, ні припинитися. По-третє, за своїми сутністю і змістом конституційні юридичні факти можуть бути як цілеспрямованою вольовою діяльністю чи поведінкою суб'єктів конституційно-правових відносин, так і діями природних явищ, що відбуваються незалежно від волі відповідних суб'єктів. По-четверте., за впливом на конституційні правовідносини юридичні факти можуть виступати як причиною, так і наслідком, результатом цих правовідносин. По-п'яте, юридичні факти властиві конституційним правовідносинам на всіх їх стадіях: виникнення, зміни, припинення.

До того ж, один і той самий конституційний юридичний факт може бути обов'язковим елементом різних конституційно-правових відносин. Водночас, окремий вид конституційно-правових відносин може мати у своєму складі не одиничний конституційний юридичний факт, а цілу систему таких фактів, що отримала в юридичній науці назву «фактичного (юридичного) складу» правовідносин, зокрема, у вигляді статусу окремих суб'єктів.

Конституційні юридичні факти як елемент конституційно-правових відносин різняться в кожному конкретно взятому випадку. Вони є досить різноманітними за сутністю і змістом, функціями, способами та засобами впливу на конституційні правовідносини, формою прояву та закріплення тощо. Тобто конституційні юридичні факти підлягають класифікації за певними критеріями.

Основними критеріями класифікації конституційних юридичних фактів є: сутність і зміст конституційних юридичних фактів; призначення у механізмі конституційно-правового регулювання (функції); умови існування тощо.

За сутністю та змістом юридичні факти в конституційному праві вчені-правознавці традиційно поділяють на юридичні події, юридичні дії та правові стани (режими). До юридичних подій відносять факти, що не залежать від волевиявлення суб'єктів конституційно-правових відносин. Прикладом може бути досягнення громадянином певного віку для того, щоб бути кандидатом на посаду Президента України, народного депутата України, судді Конституційного Суду України тощо. Тобто події у конституційному праві, на думку науковців, створюють умови для настання конституційно-правових відносин.

Залежно від впливу волевиявлення суб'єкта, його цілеспрямованого впливу на виникнення, зміну та припинення конституційно-правових відносин, слід розрізняти юридичні факти, що є результатом суб'єктивної діяльності чи поведінки учасника правовідносин, а також конституційні юридичні факти, що існують незалежно від суб'єктивної діяльності чи поведінки учасника і є результатом об'єктивних природних явищ. Тобто за сутністю та змістом конституційні юридичні факти поділяються на суб'єктивні конституційні юридичні факти та об'єктивні конституційні юридичні факти.

Суб'єктивні конституційні юридичні факти це передбачені конституційно-правовою нормою причини або наслідки діяльності чи поведінки суб'єктів конституційно-правових відносин, що виявляються у виникненні, зміні та припиненні конституційно-правових відносин. Такі юридичні факти є наслідком цілеспрямованої вольової діяльності учасників конституційних правовідносин, що виявляється в їх суб'єктивних правах і юридичних обов'язках. Прикладом суб'єктивних юридичних фактів є голосування громадян України на виборах і референдумах (ч. 1 ст. 38 Конституції України), прийняття рішення про усунення Президента України з поста у порядку імпічменту (ст. 111 Конституції України) тощо.

Об'єктивні конституційні юридичні факти це визначені чи встановлені конституційно-правовою нормою причини або наслідки впливу об'єктивних явищ на виникнення, зміну та припинення конституційно-правових відносин. Прикладом таких юридичних фактів є досягнення громадянином України віку, з якого він може обиратися народним депутатом України (ч. 2 ст. 76 Конституції України), Президентом України (ч. 2 ст. 103 Конституції України), бути кандидатом у судді Конституційного Суду України (ч. З ст. 148 Конституції України), настання умов надзвичайного стану (п. 1 ст. 4 Закону України «Про надзвичайний стан» від 26 червня 1992 р.) тощо.

При цьому, суб'єктивні юридичні конституційні факти (дії) можуть бути правомірними й неправомірними. Правомірні дії передбачають діяльність або поведінку, сутність і зміст якої полягає в тому, що учасник конституційно-правових відносин належним чином дотримується чи виконує визначені конституційними нормами правила діяльності або поведінки у суспільстві та державі, узгоджуючи їх результати з інтересами інших легітимних учасників конституційно-правових відносин.

Неправомірні суб'єктивні юридичні конституційні факти (конституційні делікти) — це діяльність або поведінка учасників конституційно-правових відносин, що виражається в порушенні деліктоздатними суб'єктами конституційного права правил діяльності або поведінки, визначених у конституційно-правовій нормі, або в неналежному виконанні цих правил. Прикладом конституційного делікту може бути порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина.

За призначенням у механізмі конституційно-правового регулювання, тобто за функціями конституційні юридичні факти слід поділяти на причинні (правоутворюючі) та наслідкові (правозмінюючі, правоприпинюючі).

За умовами існування конституційні юридичні факти поділяються на одиничні (разові) та множинні. Одиничні конституційні факти — це встановлені чи санкціоновані конституційно-правовою нормою причини або наслідки діяльності чи поведінки суб'єктів конституційно-правових відносин, або ж інших об'єктивних природних явищ, яких достатньо в разовій кількості для виникнення, зміни та припинення конституційно-правових відносин. Прикладом визначення одиничних конституційних юридичних фактів може бути нормативне положення ч. З ст. 79 Конституції України: «Повноваження народних депутатів України починаються з моменту складення присяги». Тобто для настання конституційних правовідносин, пов'язаних із набуттям особою, обраною до Верховної Ради України, конституційно-правового статусу народного депутата України, необхідна наявність юридичного факту складення такою особою присяги.

Для виникнення або припинення інших конституційних правовідносин одного конституційного юридичного факту не завжди буває достатньо. Як правило, для виникнення або припинення складних конституційно-правових відносин необхідна сукупність (множина) конституційних фактів, яка має упорядкований, системний характер. Вони є взаємопов'язаними та взаємообумовленими і утворюють систему конституційних юридичних фактів. Прикладом множинних юридичних фактів у конституційно-правових відносинах є вимоги до судді Конституційного Суду України, визначені ч. З ст. 148 Конституції України: «Суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який на день призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менш як десять років, проживає в Україні протягом останніх двадцяти років та володіє державною мовою». Тобто особа набуває правосуб'єктності кандидата на посаду судді Конституційного Суду України лише за умови існування визначеної відповідною статтею Конституції України системи конституційних юридичних фактів.

Система конституційних юридичних фактів це упорядкована сукупність взаємопов'язаних і взаємозумовлених визначених чи санкціонованій конституційно-правовою нормою причин або наслідків діяльності чи поведінки суб'єктів конституційно-правових відносин, або ж інших об'єктивних природних явищ, що виявляються у виникненні, зміні та припиненні конституційно-правових відносин.

  1.  Джерела конституційного права України як галузі права: поняття, основні вимоги до джерел, види джерел.

Проблема поняття джерела конституційного права на сьогодні дуже актуальна, оскільки визначення джерела права в конституційному праві і навіть в загальній теорії права і відповідно їх класифікація є переважно умовними. Тобто між ученими-право-знавцями існує свого роду «джентльменська угода» про розуміння сутності та змісту юридичної категорії «джерело права».

У науці конституційного права під джерелами конституційного права, як правило, розуміють зовнішню форму вираження (об'єктивації) конституційно-правових норм. Цей підхід до категорії «джерело конституційного права» сформувався історично, але багато правознавців зазначали, що джерело права є не просто «оболонкою» для норм права, а, у першу чергу, духовним підґрунтям, що наповнює його конкретним змістом і надає йому певної форми.

Зокрема, відомий німецький мислитель Г. Гегель убачав у змісті джерела права не лише божественне походження, а й «вічні та абсолютні ідеї», «національний дух і традиції народу». Г. Гегель писав, що підґрунтям права є духовне взагалі, і його найближчим місцем і вихідним пунктом — воля, оскільки свобода складає її субстанцію і визначення, і система права є царством реалізованої свободи, світом духу, що породжений ним самим як інша правова природа1. Таке розуміння джерела права вказує на глибинний зміст цієї категорії.

Виникнення поняття «джерело права» відносять до періоду існування Давнього Риму. Понад дві тисячі років тому Тіт Лівій у своїй «Римській історії» назвав Закони XII таблиць джерелами всього публічного і приватного права, оскільки вони були базою тогочасного права для давньоримських правознавців. Звичайно, це була далеко не перша пам'ятка давнього права, до перших джерел права відносяться також Закони царя Хамурапі, Закони Ману тощо.

У подальшому погляди вчених на зміст поняття «джерело права» відзначалися різноманітністю. Ця категорія наповнювалася змістом з огляду на належність правознавця до тієї чи іншої юридичної школи. Зокрема, в радянському праві в 70-х роках XX ст. сформувався формально-юридичний підхід до джерел права, під якими було прийнято розуміти зовнішню форму вираження норм права (С. Л. Зіве, І. П. Ільінський, М. А. Крутоголов, І. Б. Новицький, М. Д. Шаргородський, А. Ф. Шебанов та ін.). Відтак, у радянському державному (конституційному) праві тривалий час вживалася категорія «джерело (форма) конституційного права»).

Погляди сучасних українських правознавців на сутність і зміст джерел конституційного права відрізняються оригінальністю і суттєвим відходом від доктринальних підходів радянського державного (конституційного) права. Зокрема, В. Ф. Мелащенко писав, що джерела права — «... це сила, що створює право, перетворює його в життєву об'єктивність». Джерела конституційного права вчений розумів у матеріальному, політичному, соціально-психологічному і власне юридичному значенні, як акти нормативного характеру, які містять норми конституційного права.

В останні роки були здійснені спроби кардинальної ревізії поглядів на сутність і зміст джерел конституційного права України. Зокрема, сучасні вчені наголошують, що існуючі у вітчизняній науці визначення джерела конституційного права не відображують сутність цієї юридичної категорії, оскільки джерела конституційного права за своєю суттю є вираженням волі українського народу і політики держави. За змістом же джерела конституційного права слід розрізняти залежно від особливостей юридичної сили конституційно-правових норм, що об'єктивовані в цих джерелах. Тобто джерела конституційного права України — це зовнішня об’єктивація волі українського народу і політики української держави, що передбачає надання їм чи визнання за ними певної юридичної сили.

Отже, можна стверджувати, що джерело конституційного права України, у його юридичному значенні це зовнішня форма об'єктивації встановлених чи санкціонованих Українським народом, або державою чи суб'єктами місцевого самоврядування конституційно-правових норм, які мають юридичну силу.

Найбільш характерними юридичними ознаками (кваліфікаціями) джерел конституційного права України є такі.

1.   За суттю та змістом джерела конституційного права України відображують волю та інтереси українського народу та політику держави і безпосередньо виражають владні відносини у суспільстві та державі. Джерела конституційного права мають загальнообов'язковий характер для всіх суб'єктів конституційно-правових відносин і є основою для формування інших галузевих джерел права.

2.   За предметом правового регулювання джерела конституційного права України відрізняються від галузевих тим, що вони регулюють владні суспільні відносини політичного характеру.

3.   За суб'єктами правотворення джерела конституційного права різняться від галузевих чітко окресленим колом цих суб'єктів. Суб'єктами конституційного правотворення є український народ, держава та суб'єкти місцевого самоврядування.

4.   За функціями джерела конституційного права України здебільшого здійснюють установчу і регулятивну функції, рідше — охоронну. Стосовно системи джерел національного права в цілому джерела конституційного права здійснюють інтегративні функції. Тобто джерела конституційного права є системоутворюючим компонентом національної системи права.

5.   За формою джерела конституційного права України є зовнішнім проявом буття об'єктивно існуючих конституційно-правових норм. При цьому вони об'єктивізують винятково правотворчі, а не правозастосовчі норми конституційного права. Формами вираження конституційно-правових норм зовні є форми позитивного права: Конституція, закони України, Регламент Верховної Ради України, висновки і рішення Конституційного Суду України, акти місцевого самоврядування тощо. Крім того, джерела конституційного права визначають виключно правомірні, легітимні конституційно-правові норми, тобто такі норми конституційного права, що за змістом, формою, суб'єктами й процедурою правотворчості не суперечать чинному законодавству.

6.   За способами і засобами правотворення встановлені чи санкціонуються народом України, державою чи суб’єктами місцевого самоврядування. Наприклад, український народ може визначати конкретні конституційно-правові акти через всеукраїнський референдум. У цьому випадку джерелом конституційного права буде рішення (акт) всеукраїнського референдуму.

7.   Джерела конституційного права мають найвищий ступінь гарантованості і забезпечуються всіма заходами державного впливу, що передбачені чинним законодавством. На відміну від інших галузевих джерел національного права, гарантованість джерел конституційного права України і, насамперед, головного джерела — Конституції України, забезпечується спеціально створеним органом конституційної юстиції — Конституційним Судом України.

8.   Джерела конституційного права у своїй взаємодії утворюють певну органічну систему, яка має структурні, функціональні та генетичні зв'язки між усіма її складовими елементами.

9.   Як і будь-яка інша система, вона репрезентована різнопорядковими елементами (складовими), що підлягають класифікації. На відміну від інших галузевих, система джерел конституційного права України представлена найбільшою кількістю видів джерел, які можуть бути класифіковані за всією сукупністю критеріїв поділу джерел права в цілому.

10.  Приведення джерел конституційного права України у відповідність до правових стандартів ЄС, в силу їх системоутворюючого характеру, сприяють адаптації всього національного законодавства до законодавства ЄС, що є необхідною вимогою до європейської інтеграції України.

Таким чином, джерела конституційного права України, як зовнішня форма об'єктивації встановлених чи санкціонованих українським народом або державою чи суб'єктами місцевого самоврядування конституційно-правових норм, які мають юридичну силу і є фундаментом системи джерел національного права, їх система представлена широким колом різноманітних за предметом, суб'єктами, функціями, формами та умовами діями джерел конституційного права.

Як уже зазначалося, джерела конституційного права України досить різноманітні, їх класифікують за характером (сутністю) волевиявлення, змістом, формою, територією дії, часом дії, чинністю, національною приналежністю тощо.

Основним критерієм розмежування джерел конституційного права є їх характер, сутність. За сутністю джерела конституційного права поділяються на ті, що є безпосереднім волевиявленням усього українського народу, ті, що є волевиявленням держави та органів державної влади, а також ті, що є волевиявленням територіальних громад та інших суб'єктів місцевого самоврядування.

За змістом, тобто юридичною силою джерела конституційного права поділяються на конституційні, законодавчі, підзаконні та локальні.

За формою вираження джерела конституційного права доволі різноманітні й обумовлюються традиціями формалізації конституційно-правових норм і способами правотворчості відповідних суб'єктів конституційного права:

•    нормативно-правові акти;

•    договори;

•    судові прецеденти;

•    акти інших соціальних норм (моралі, акти об'єднань громадян тощо).

Важливим критерієм розмежування джерел конституційного права України є територія їх дії. Джерела конституційного права можуть бути загальнодержавними та локальними.

За часом дії вони поділяються на постійні і тимчасові. Більшість з них мають постійно діючий характер, тобто приймаються на невизначений термін.

Запропонована класифікація джерел конституційного права не є вичерпною. Існують і інші критерії класифікації джерел конституційного права.

Різноманітні за своєю правовою природою джерела конституційного права України перебувають між собою в генетичних, структурних і функціональних взаємозв'язках і утворюють систему джерел конституційного права України. Система джерел конституційного права України — це сукупність взаємозв'язаних і взаємообумовлених законодавчих та підзаконних нормативно-правових актів, що є зовнішньою об'єктивацією волі українського народу і політики держави.

Система джерел конституційного права України, представлена Конституцією України, законами України та підзаконними конституційними актами.

Основним джерелом конституційного права є Конституція України від 28 червня 1996 р. Конституція України — це єдиний нормативно-правовий акт найвищої юридичної сили, який є Основним Законом суспільства і держави, регулює найважливіші суспільні відносини, містить норми прямої дії] має особливий порядок прийняття, внесення до нього змін і доповнень та його захисту, гарантування. Конституція України як основне джерело конституційного права України має ряд характерних ознак.

По-перше, Конституція за своєю сутністю є Основним Законом, що виражає волю українського народу і політику держави; по-друге, за змістом вона має вищу юридичну силу; по-третє, норми Конституції є нормами прямої дії; по-четверте, приймається і вводиться в дію відповідно до передбаченої законом спеціальної процедури. Спеціальна процедура передбачена і щодо внесення змін і доповнень до Конституції України. По-п'яте, чинне законодавство передбачає спеціальний механізм правового захисту, гарантування Конституції.

Однією з головних ознак Конституції України як джерела конституційного права є її стабільність. Тривалий час Конституція України від 28 червня 1996 р. залишалася незмінною, попри численні спроби внести такі зміни, у тому числі й шляхом проведення всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 р. З 1 січня 2006 р. вступив у дію Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р., що вніс відповідні зміни до Конституції України.

Іншим важливим джерелом конституційного права України, що має найвищу юридичну силу, є акти всеукраїнського референдуму. Вони характеризуються такими ознаками: за своєю сутністю вони виражають волю українського народу та територіальних громад або сприяють її вираженню; за змістом акти референдумів мають загальнообов'язковий характер для всіх суб'єктів референдумів; за формою вони є формально визначеними актами правотворчості; акти референдумів об'єктивізують конституційно-правові норми, а також норми інших публічних галузей права — інформаційного, фінансового тощо; акти референдумів, що видаються або санкціонуються під час ініціювання, призначення та проголошення, організації та проведення, об'єктивізації рішень референдумів мають системний характер і утворюють систему актів референдумів.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 27 березня 2000 р. акти всеукраїнського референдуму мають виключно імперативний характер, тобто є загальнообов'язковими до виконання на території України з часу їх оприлюднення, не потребують санкціонування з боку будь-якого державного органу, а їх невиконання чи неналежне виконання має своїм наслідком юридичну відповідальність.

У системі джерел конституційного права України акти всеукраїнського референдуму представлені рішеннями всеукраїнських референдумів 1 грудня 1991 р. і 16 квітня 2000 р. Якщо перший акт всеукраїнського референдуму був вдало реалізованим і надав вищої юридичної сили історичному Акту проголошення незалежності України, то рішення всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 р. так і залишається нереалізованим, що вказує на слабкість механізму правового захисту актів всеукраїнського референдуму.

Основним видом джерел конституційного права України є закони України. Це нормативно-правові акти, що приймаються за особливою процедурою, мають вищу юридичну силу щодо інших джерел конституційного права, за винятком Конституції та відповідних актів всеукраїнського референдуму, і регулюють найбільш важливі комплекси суспільних відносин у сфері конституційного права.

Закони традиційно займають пріоритетні позиції у системі джерел конституційного права. Конституція України у ст. 92 передбачає коло питань, що визначаються (права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина; громадянство; правосуб'єктність громадян; статус іноземців та осіб без громадянства; права корінних народів і національних меншин; порядок застосування мов та ш.) і встановлюються (Державний бюджет і бюджетна система України; система оподаткування, податки і збори; порядок використання і захисту державних символів; державні свята та ін.) виключно законами України.

Закони різняться за своєю суттю і змістом. У теорії конституційного права прийнято виділяти конституційні закони, органічні закони, звичайні закони та інші, особливі різновиди законів. У сучасній науці конституційного права сформувалася думка, що конституційні закони: а) законодавчі акти, що вносять зміни і доповнення до Конституції; б) закони, прийняття яких прямо передбачено нормами Конституції.

Щодо органічних законів, то проблема визначення їх суті та змісту, як джерел конституційного права, перебуває у теоретичній площині, оскільки Конституція не передбачає необхідності їх прийняття, а чинне законодавство України не містить положень про органічні закони.

Звичайні закони за своїм змістом регулюють поточні конституційно-правові питання, що є предметом конституційного права і приймаються за тією ж законодавчою процедурою. Але, якщо прийняття конституційного закону, як правило, передбачає кваліфіковане голосування (2/3 голосів від конституційного складу Верховної Ради України), то звичайний закон ухвалюється простою більшістю.

Особливим видом джерел конституційного права України є декларації, акти і конституційні договори. Вони займають особливе місце у системі джерел, оскільки їх прийняття є разовою, винятковою подією у конституційній практиці держави.

Декларації — це нормативно-правові акти, що приймаються Верховною Радою України і нормативно визначають основні засади державного і суспільного ладу чи політики держави з окремих найважливіших питань. Це Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 2001 р., Декларація прав національностей України від 1 листопада 1991 р. Утім, декларації несуть здебільшого політичне значення і часто містять положення, які не мають юридичної сили норми конституційного права, що ускладнює їх оцінку як джерел конституційного права.

Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. став унікальним джерелом для становлення і розвитку системи джерел конституційного права України. На відміну від Декларації, що стверджувала лише верховенство Конституції і законів УРСР на своїй території, Акт наголошував, що на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.

Особливим і дещо нетрадиційним для України джерелом права став Договір «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» від 8 червня 1995 р.

Тогочасне і нинішнє чинне конституційне законодавство України не передбачає такої юридичної форми нормативно-правового акта, як конституційний договір. Договір як джерело конституційного права передував появі законів. Договірну форму мали перші конституції світу (Конституція Франції 1791 р. та інші), в яких втілювалася доктрина суспільного договору Ж.-Ж. Руссо, відповідно до якої прийняття конституції було санкціонуванням уже існуючого суспільного договору. На сьогодні договори застосовуються в окремих федераціях, але договір як джерело права більше характерний для міжнародного, цивільного, але не конституційного права. Викликає сумнів і правомірність підписання договору Президентом України, який не був наділений законодавчими функціями. За своєю сутністю Договір мав «надконституційний» характер щодо діючої на той час Конституції УРСР 1978 р., але за своїм змістом і юридичною силою був фактично конституційним законом, дія якого обмежувалася в часі. Незважаючи на неоднозначну оцінку, Конституційний Договір свого часу сприяв консолідації суспільства та розбудові держави.

Наступним видом законодавчих джерел конституційного права України є регламенти, тобто кодифіковані нормативно-правові акти, що визначають порядок роботи і відповідні процесуальні форми діяльності окремих суб'єктів конституційної правотворчості в України (Регламент Конституційного Суду України). За умови реалізації в майбутньому ст. 82 Конституції, до законодавчих джерел може бути віднесений і Регламент Верховної Ради України, який на сьогодні залишається підзаконним джерелом конституційного права.

До законодавчих джерел конституційного права належать чинні міжнародні договори України. Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції такі договори є частиною національного законодавства лише за умови надання згоди на їх обов'язковість Верховною Радою України.

До законодавчих джерел конституційного права України також відносяться нормативно-правові акти колишніх Союзу Радянських Соціалістичних Республік і Української СРСР та їх органів. Ці акти є джерелами незалежної України в силу загальновизнаного міжнародного принципу правонаступництва.

Важливим видом джерел конституційного права України є укази і розпорядження Президента України, які відповідно до ст. 106 Конституції обов'язкові на території України. Вони видаються на основі і в розвиток Конституції і законів України. Це, наприклад, Указ Президента України № 215/2001 «Питання організації виконання Закону України «Про громадянство України» від 27 березня 2001 р. Крім того, Президент України вводить у дію своїми указами рішення Ради національної безпеки і оборони України та ряду інших державних органів, що створюються при Президентові України.

Джерелами конституційного права України є постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України та нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади. Постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, відповідно до ч. 1 ст. 117 Конституції України, є обов'язковими до виконання. До джерел конституційного права відносяться виключно ті нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, що містять конституційно-правові норми. Враховуючи специфіку нормативно-правового регулювання суспільних відносин з боку уряду, можна зробити висновок, що нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України та інших центральних органів виконавчої влади становлять незначну частку в системі джерел конституційного права України.

Джерелами конституційного права України є акти Центральної виборчої комісії (ЦВК) і територіальних виборчих комісій. Природа цих джерел є досить складною і малодослідженою — за своєю сутністю вони опосередковують народне волевиявлення, за суб'єктами — це нормативно-правові акти органів державної влади, за дією по колу суб'єктів ці акти поширюються на всіх учасників виборчого процесу. Прикладом таких джерел є постанова ЦВК «Про реєстрацію ініціативної групи всеукраїнського референдуму за народною ініціативою, утвореної зборами громадян України у м. Житомирі 7 грудня 1999 р.» від 23 грудня 1999 р.

Центральна виборча комісія також видає повідомлення про результати референдуму. Прикладом є Повідомленні Центральної виборчої комісії «Про підсумки всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 р.», що було опубліковано в друкованому органі Верховної Ради України «Голос України», а також друкувалося в інших загальнодержавних і місцевих газетах і журналах.

Важливим джерелом сучасного конституційного права є акти реагування Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Це відносно нове джерело, оскільки інститут омбудсмана в Україні почав формуватися лише після прийняття чинної Конституції, а законодавче підтвердження отримав лише у Законі України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23 грудня 1997 р. Але за короткий термін акти реагування Уповноваженого на практиці довели свою дієвість та ефективність у сфері забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

Останнім часом у науці конституційного права України дискутується питання щодо судової нормотворчості, яке зберігає свою актуальність у країнах романо-германської правової системи тривалий час.

Сьогодні українські вчені визнають за органами судової влади не лише правозастосовчу, а й правотворчу функцію у сфері конституційно-правового регулювання. Мова йде про нормативно-правові акти, що приймаються органами судової влади. Це акти Конституційного Суду України та нормативно-правові акти судів загальної юрисдикції.

Відповідно до п. 4 ст. 13 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 р. Конституційний Суд України приймає рішення та дає висновки у справах щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України. Тобто Конституційний Суд України має виключне право на офіційне тлумачення Конституції та законів України, що передбачає не лише скасування чи зміну окремих положень цих нормативно-правових актів, а й видання нових конституційних нормативно-правових приписів.

Якщо звернутися до правової природи рішень і висновків Конституційного Суду України, то слід констатувати, що ці нормативно-правові акти в силу «мовчання» Конституції за своїм змістом і формою доповнюють, розширюють чи скасовують нормативні положення чинного конституційного законодавства України.

Отже, висновки і рішення Конституційного Суду України, що мають нормативно-правовий характер і юридичні наслідки загального характеру у конституційно-правовій сфері, слід вважати джерелами конституційного права. Одночасно відкритим залишається питання щодо юридичної сили висновків і рішень Конституційного Суду України: за суб'єктом нормотворчості вони є підзаконними актами, а за змістом і процесуальною формою нормотворчості вони фактично мають таку саму юридичну силу, як і Конституція, і закони України.

Особливими джерелами конституційного права України є нормативно-правові акти Автономної Республіки Крим — Конституція Автономної Республіки Крим, акти республіканського (місцевого) референдуму Автономної Республіки Крим, нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим.

Конституція Автономної Республіки Крим була прийнята на другій сесії Верховної Ради Автономної Республіки Крим 21 жовтня 1998 р. і набула сили законодавчого акта після прийняття Закону України «Про затвердження Конституції Автономної Республіки Крим» від 23 грудня 1998 р. У цьому випадку термін «конституція» є умовним, оскільки зазначений нормативно-правовий акт за своїм змістом, юридичною силою і процедурою введення його в дію є законом України.

У ст. 4 Конституції АР Крим нормативно визначаються особливості джерел Автономної Республіки Крим. Нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим є обов'язковими для виконання на території АР Крим і мають пряму дію. Визначається, що зазначені акти не мають юридичної сили, якщо вони суперечать Конституції АР Крим.

Наступним джерелом конституційного права України є нормативно-правові акти суб'єктів місцевого самоврядування. Найбільш розгалуженим джерелом муніципального права є нормативно-правові акти суб'єктів системи місцевого самоврядування, зокрема, відповідні акти територіальних громад, представницьких органів місцевого самоврядування (місцевих рад), їх виконавчих органів, сільських, селищних, міських голів, органів самоорганізації населення на місцях тощо. Найвагомішими серед них є акти місцевих референдумів та акти представницьких органів місцевого самоврядування, зокрема, статути міст та інших адміністративно-територіальних одиниць, регламенти відповідних рад, правила, положення тощо.

Особливе місце серед локальних джерел конституційного права займають статути територіальних громад сіл, селищ і міст. Ці статути набувають чинності як джерела конституційного права України після їх реєстрації у Міністерстві юстиції України, тоді як звичайне рішення рад нормативно-правового характеру, як правило, набуває чинності з дня його оприлюднення. Саме статути територіальних громад мають найбільш питому вагу серед локальних джерел конституційного права України.

Відкритим залишається питання про визнання інших актів соціальних норм джерелами конституційного права. Морально-етичні, релігійні, корпоративні та інші акти соціальних норм і окремі соціальні норми можуть бути джерелами конституційного права за умови їх санкціонування та формалізації суб'єктами конституційної правотворчості. Як приклад — Кодекс державного службовця, закріплення у трудовому законодавстві неробочих днів: Різдво Христове, Великдень і Трійця тощо.

У ряді держав світу джерелами конституційного права визнаються конституційні звичаї та конституційна доктрина, що обумовлюється історичними умовами формування національних правових систем. Де-факто звичай як джерело державного (конституційного) права визнавався і в СРСР. Так, 15 березня 1946 р. було прийнято Закон СРСР про перейменування Ради Народних Комісарів у Раду Міністрів, а народних комісаріатів — в міністерства. Положення закону зумовлювалися необхідністю приведення назв органів державного управління у відповідність до загально визнаних у світі назв.

Але українська теорія та практика поки що не визнає звичаї і доктрину джерелами конституційного права. Утім, конституційній практиці в Україні відомі приклади санкціонування державою конституційних звичаїв — ст. 79 Конституції передбачає, що присягу народного депутата України зачитує найстарший за віком парламентарій.

Система джерел конституційного права України, представлена охарактеризованими джерелами, є динамічною: одні з них втрачають своє значення, натомість з'являються інші. А отже, можна спрогнозувати формування нових видів джерел конституційного права України.

5. Конституційно-правова відповідальність: поняття, види, форми (санкції). Об’єкти та суб’єкти конституційно-правової відповідальності.

Конституційна відповідальність у конституційному праві є самостійним видом юридичної відповідальності, що пов'язується, в першу чергу, із механізмом правового захисту Конституції України. У цьому випадку вчені говорять про конституційно-правову відповідальність. Але категорії «юридична відповідальність у конституційному праві» та конституційно-правова відповідальність» не є тотожними.

Юридична відповідальність у конституційному праві застосовується як у широкому значенні — конституційна, адміністративна та кримінальна за порушення норм чинного конституційного законодавства, так і в вузькому значенні — спеціальний, галузевий вид юридичної відповідальності, передбачений конституційним правом. Таким чином, категорія юридичної відповідальності у конституційному праві є загальною і охоплює конституційно-правову відповідальність.

Юридична відповідальність в конституційному праві це вид суспільних відносин, урегульованих нормами права, зміст яких полягає в заохоченні за належну правомірну поведінку, передбачену конституційно-правовими нормами, чи примусі до виконання приписів конституційних норм права в разі їх порушення, що здійснюються державою в межах чинного національного законодавства. Юридичній відповідальності в конституційному праві властиві загальні ознаки юридичної відповідальності, а саме: наявність позитивного і негативного аспектів; наявність правопорушення; соціальна небезпека діяння та його наслідків; винність суб'єкта правопорушення; наявність норми права, що передбачає юридичну відповідальність.

Юридична відповідальність у конституційному праві передбачає як пряму відповідальність, види і міра якої визначається конституційним правом (конституційно-правова відповідальність), так і опосередковану (бланкетну) відповідальність, види і міра якої визначається іншими галузями права (адміністративно-правова, кримінально-правова). У комплексі конституційна, адміністративна і кримінальна відповідальність за порушення конституційно-правових норм є системою, механізмом юридичної відповідальності в конституційному праві України.

Конституційно-правова відповідальність, у широкому значенні, представлена власне конституційною, адміністративною та кримінальною відповідальністю за порушення норм конституційного права.

Пріоритетним видом юридичної відповідальності у конституційному праві України є конституційно-правова відповідальність. На сьогодні остання сформувалася в якості інституту конституційного права та елементу системи гарантій конституційного права України.

На думку Л. Р. Наливайко, конституційно-правова відповідальність — це вид соціальної та юридичної відповідальності, який існує у сфері конституційно-правових відносин, передбачений нормами конституційного права, характеризується специфічним колом суб'єктів, механізмом реалізації та санкціями й полягає у примусовому перетерплюванні засобів впливу за протиправне діяння (ретроспективний аспект) та у відповідальному стані зобов'язаного суб'єкта (позитивний аспект), виступає найважливішою гарантією реалізації і захисту Конституції1. Відомі й інші визначення конституційно-правової відповідальності.

Узагальнюючи існуючі визначення, конституційно-правову відповідальність можна розуміти як самостійний вид юридичної відповідальності, визначений нормами конституційного права, що передбачає заохочення державою позитивного діяння суб'єкта конституційно-правових відносин, наслідки якого перевищують вимоги конституційно-правових приписів (позитивний аспект) або негативну реакцією держави на конституційний делікт (правопорушення).

Конституційно-правовій відповідальності властиві загальні та особливі ознаки, що визначають особливості її правової природи. До загальних ознак можна віднести такі: конституційно-правова відповідальність є видом соціальної відповідальності; вона має позитивне (проспективне) і негативне (ретроспективне) значення; вона є наслідком конституційного делікту; це інститут відповідної галузі права тощо.

До особливих ознак конституційно-правової відповідальності слід зарахувати такі.

1.   Вона має конституюючий (системоутворюючий) характер, тобто визначає загальні принципи для інших видів юридичної відповідальності.

2.   Така відповідальність в силу особливостей предмета конституційно-правового регулювання має чітко виявлений політичний характер, оскільки настає за порушення суспільних відносин, пов'язаних зі здійсненням влади в державі.

3.   Конституційно-правова відповідальність передбачає конституційні санкції як міру юридичної відповідальності, що вимагають такі особливі міри і форми юридичної відповідальності, як дострокове припинення повноважень органу держави, органу або посадової особи місцевого самоврядування; відмова у реєстрації політичної партії, громадської організації; скасування чи призупинення дії конституційного нормативно-правового акта тощо.

4.   Специфічність підстав конституційно-правової відповідальності: підставою ретроспективної відповідальності є юридичний факт конституційного делікту, а проспективної — юридичний факт набуття статусу суб'єкта конституційно-правової відповідальності.

5.   Особливе коло суб'єктів конституційно-правової відповідальності, що є вужчим за коло суб'єктів конституційного права. Суб'єктами конституційно-правової відповідальності можуть бути виключно орган публічної влади або його посадова особа (об'єднання громадян, державні органи й органи місцевого самоврядування). Людина та громадянин не наділені конституційною деліктоздатністю. Навіть порушення людиною конституційних обов'язків є підставою адміністративної, кримінальної чи цивільної відповідальності в конституційному праві, але не конституційно-правової.

6.   Конституційно-правова відповідальність є функціональним інститутом конституційного права, що об'єднує сукупність конституційно-правових норм, які регулюють суспільні відносини у сфері проспективної та ретроспективної юридичної відповідальності деліктоздатних суб'єктів за порушення норм конституційного права України.

7.   Конституційно-правова відповідальність є важливим механізмом правового захисту і охорони Конституції України та чинного конституційного законодавства.

8.   Конституційно-правова відповідальність є гарантією всіх основних інститутів конституційного права, що виступають об'єктами конституційно-правової відповідальності (інститут основ конституційного ладу, інститут громадянства, інститут прав, свобод і обовязків людини і громадянина, інститут    форм     безпосереднього     народовладдя,     інститут парламентаризму, інститут президентства, інститут виконавчої влади, інститут судової влади, інститут конституційної юстиції, інститут контрольно-наглядової влади, інститут територіального устрою, інститут місцевого самоврядування).

9.   Джерелами конституційно-правової відповідальності є не лише норми Конституції України, але й всі інші конституційно-правові норми, об'єктивовані в системі чинного конституційного законодавства.

10. Для конституційно-правової відповідальності властиві особливі процесуальні форми реалізації. В окремих випадках процедура відповідальності регулюється комплексом конституційних та інших галузевих норм чинного законодавства. Зокрема, для інституту президентства властиві нормативно-правові приписи, що регламентують конституційно-правову відповідальність Президента України за вчинення ним державної зради або іншого злочину (ст. 111 Конституції України). Ст. 111 визначає підстави конституційно-правової відповідальності Президента України, процедуру його усунення в порядку імпічменту та конституційно-правову санкцію — усунення Президента України з посту.

Важливим питанням конституційно-правової відповідальності є коло суб'єктів, перед якими учасники конституційно-правових відносин несуть юридичну відповідальність. До таких суб'єктів слід відносити народ України, людину, органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Пріоритетною інстанцією, перед якою суб'єкти конституційно-правової відповідальності несуть юридичну відповідальність, є український народ. Частина 3 ст. 5 Основного Закону декларує, що право визначати і змінювати конституційний лад України належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами і посадовими особами. Тобто український народ є пріоритетним суб'єктом конституційно-правових відносин. Виходячи з цього конституційного припису, всі суб'єкти конституційної відповідальності несуть юридичну відповідальність за порушення норм конституційного права саме перед українським народом.

Важливою інстанцією конституційної відповідальності в Україні є людина (громадянин України, іноземець, особа без громадянства). Ч. 2 ст. З Конституції України визначає, що держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Порушення прав і свобод людини — підстава для конституційної відповідальності держави та її органів і посадових осіб перед людиною. Конституція України в ч. З ст. 9 зазначає, що звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Основного Закону гарантується. Істотною інстанцією, щодо якої суб'єкти конституційно-правових відносин несуть юридичну відповідальність, є українська держава, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх службові та посадові особи.

Особливістю конституційно-правової відповідальності є розширене коло суб'єктів, уповноважених розглядати справи про конституційні правопорушення (делікти). Ними, зокрема, є: Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, органи правосуддя, органи місцевого самоврядування. Повноваження цих органів у справах про конституційні правопорушення визначаються чинним конституційним законодавством України.

Санкції конституційно-правової відповідальності, тобто її форми і міри відрізняються особливою різноманітністю. Утім, їх об'єднуючою ознакою залишається політичний характер санкцій і наступні негативні політичні наслідки для суб'єктів, що здійснили конституційний делікт.

Основними видами конституційно-правових санкцій є: визнання недійсними виборів народних депутатів України, Президента України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим (ст. 43 Закону України «Про вибори народних депутатів України»; ст. 42 Закону України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим»; ст. 47 Закону України «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів») і референдуму;   відмова у реєстрації політичної партії (ст. 11 Закону України «Про політичні партії в Україні»); втрата депутатського мандату (ст.ст. 79, 81 Конституції); дострокове припинення повноважень Верховної Ради України (ст. 90, п. 8 ст. 106 Конституції); усунення з поста Президента України в порядку імпічменту (п. 10 ст. 85, ст. 111 Конституції); прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінету Міністрів України, що має наслідком відставку Уряду (ст. 115 Конституції України); рішення Конституційного Суду України про неконституційність законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, що має наслідком їх скасування (ст. 150 Конституції України); скасування Президентом України рішень голів місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції України та законам України (ст. 118 Конституції України); висловлення обласною чи районною радою недовіри голові відповідної місцевої державної адміністрації (ст. 118 Конституції України); звільнення Верховною Радою Автономної Республіки Крим за погодженням із Президентом України з посади Голови Ради Міністрів Автономної Республіки Крим (ст. 136 Конституції України); зупинення органами суду рішень органів місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції чи законам України (ст. 144 Конституції України) та інші. Конституційні санкції можуть поділятися на основні та додаткові. Наприклад, ст. 111 Конституції передбачає такі санкції у вигляді усунення Президента України з поста Верховною Радою України у порядку імпічменту (основна санкція), а ст. 105 чинного Основного Закону визначає додаткову санкцію — позбавлення звання Президента України в разі усунення його з поста в порядку імпічменту.

Наступним видом конституційно-правової відповідальності у широкому значенні є адміністративна відповідальність за порушення норм конституційного права.

Далеко не всі адміністративні правопорушення, передбачені чинним адміністративним законодавством України, пов'язані з порушенням норм конституційного права. Підставою для адміністративної юридичної відповідальності в конституційному праві є ті адміністративні правопорушення, що посягають на об'єкти, які безпосередньо охороняються чинним конституційним законодавством України.

У першу чергу, до адміністративних правопорушень, які посягають на об'єкти, що захищаються конституційним правом України, відносяться правопорушення в сфері прав і свобод людини і громадянина. Глава 15 «Адміністративні правопорушення, що посягають на встановлений порядок управління» Кодексу України про адміністративні правопорушення (КУАП) передбачає юридичну відповідальність за:

•    порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій (ст. 185-1);

•    створення умов для організації і проведення з порушенням установленого порядку зборів, мітингів, вуличних походів або демонстрацій (ст. 185-2);

•    порушення законодавства України про вибори Президента України і народних депутатів (ст. 186-2);

•    порушення законодавства про референдум (ст. 186-4);

•    порушення законодавства про об'єднання громадян (ст. 186-5). Обов'язковою умовою зазначених адміністративних правопорушень є порушення норм чинного конституційного законодавства про політичні права громадян України.

Зокрема, підставою для адміністративної відповідальності за ст. 186-2 КУАП є порушення положень Конституції України про вибори Президента України, народних депутатів України, органів місцевого самоврядування та відповідних законів України.

Так, ст. 186-2 передбачає, що публічні заклики або агітація за бойкотування виборів Президента України або народних депутатів, опублікування або поширення іншим способом неправдивих відомостей про кандидата в Президенти України або депутата, а так само агітація «за» або «проти» кандидата в день виборів тягнуть за собою накладення штрафу від трьох до шести неоподаткованих мінімумів доходів громадян.

До адміністративних правопорушень, що посягають на об'єкти, які захищаються конституційним правом України, відносяться і порушення положень Конституції України про право власності українського народу на землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу. Згідно з ч. 1 ст. 13 Основного Закону, від імені українського народу це право власності здійснюється органами державної влади та органами місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією.

Кодекс України про адміністративні правопорушення передбачає юридичну відповідальність за порушення права державної власності на надра (ст. 47), води (ст. 48), ліси (ст. 49), тваринний світ (ст. 50). Зазначені положення застаріли і не відповідають чинній Конституції, оскільки Основний Закон не передбачає «державної власності» на надра, води, ліси, тваринний світ.

Наступною групою адміністративних правопорушень, що посягають на об'єкти, які захищаються конституційним правом України, є природа та культурна спадщина. Глава 7 КУАП «Адміністративні правопорушення в галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам'яток історії та культури» передбачає юридичну відповідальність за порушення вищецитованого конституційного обов'язку. Зокрема, ст. 92 КУАП регламентує, що порушення правил охорони і використання пам'яток історії та культури тягне за собою попередження або накладення штрафу на громадян — від трьох до семи неоподаткованих мінімумів доходів громадян, і попередження або накладення штрафу на посадових осіб — від п'яти до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Адміністративна відповідальність за посягання на об'єкти, що захищаються конституційним правом України, також регулюється законами України. Зокрема, Закон України «Про надзвичайний стан» від 26 червня 1992 р. в ст. ЗО визначає, що порушення особою вимог режиму надзвичайного стану, за винятком правил комендантської години, тягне за собою адміністративне стягнення у вигляді штрафу до п'яти неоподаткованих мінімумів доходів громадян або адміністративний арешт на строк до п'ятнадцяти діб, якщо ці порушення не тягнуть за собою кримінальної відповідальності.

Певну фрагментарність адміністративно-правової відповідальності за порушення норм конституційного права вдалося частково подолати з прийняттям Верховною Радою України 6 липня 2005 р. Кодексу адміністративного судочинства України, що набрав чинності 1 вересня 2005 р. Цей Кодекс не тільки детально врегулював основні положення адміністративного процесу, сприяв формуванню системи адміністративних судів України, а й вдосконалив механізм адміністративної юридичної відповідальності за порушення норм конституційного права України.

Зокрема, глава 6 «Особливості провадження в окремих категоріях адміністративних справ» визначила:

•    особливості провадження у справах щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності виборчих комісій, комісій з референдуму, членів цих комісій (ст. 172);

•    особливості провадження у справах щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, засобів масової інформації, підприємств, установ, організацій, їхніх посадових і службових осіб, творчих працівників засобів масової інформації, які порушують законодавство про вибори та референдум (ст. 174);

•    особливості провадження у справах щодо оскарження дій або бездіяльності кандидатів, їхніх довірених осіб, партії (блоку), місцевої організації партії (блоку місцевих організацій партій), їхніх посадових осіб та уповноважених осіб, ініціативних груп референдуму, інших суб'єктів ініціювання референдуму, офіційних спостерігачів від суб'єктів виборчого процесу (ст. 175);

•    особливості провадження у справах щодо скасування реєстрації на пост Президента України (ст. 176);

•    особливості судових рішень за наслідками розгляду справ, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму, та їх оскарження (ст. 177);

•    особливості здійснення представництва у справах, пов'язаних із виборчим процесом чи процесом референдуму (ст. 178);

•    особливості обчислення строків у справах, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму, та наслідки їх порушення (ст. 179);

•    особливості провадження у справах про дострокове припинення повноважень народного депутата України в разі невиконання ним вимог щодо несумісності (ст. 180);

•    особливості провадження у справах за адміністративними позовами суб'єктів владних повноважень про обмеження щодо реалізації права на мирні збори (ст. 182);

•    особливості провадження у справах за адміністративними позовами про усунення обмежень у реалізації права на мирні зібрання (ст. 183).

Тобто глава 6 КАСУ безпосередньо визначає особливості адміністративного провадження у справах, пов'язаних з реалізацією конституційних політичних прав громадян на вибори, референдуми та мирні збори.

Окремі, найбільш суспільно небезпечні види конституційно-правових деліктів, тягнуть за собою настання кримінально-правової відповідальності. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р., що набрав чинності 1 вересня 2001 р., в ч. 1 ст. 2 визначає, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого Кримінальним кодексом України (ККУ). Об'єктами значної кількості злочинів, передбачених ККУ, є суспільні та державні цінності (блага), що визначаються і гарантуються Конституцією України.

Кримінальний кодекс України в Особливій частині виділяє декілька груп злочинів, спрямованих на об'єкти конституційного права, які умовно можна розділити на злочини проти суспільства; злочини проти держави і місцевого самоврядування; злочини проти конституційних прав і свобод людини і громадянина. Утім, ККУ не розмежовує ці групи злочинів в окремих розділах. Кожен із розділів ККУ може містити склади злочинів, що посягають на ряд основних об'єктів конституційного права.

Зокрема, злочини проти суспільства, держави та місцевого самоврядування об'єднані в трьох самостійних розділах ККУ. Так, розділ І ККУ «Злочини проти основ національної безпеки України» передбачає кримінальну відповідальність за: дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади (ст. 109); посягання на територіальну цілісність і недоторканість України (ст. ПО); державну зраду (ст. 111); посягання на життя державного чи громадського діяча (ст. 112); диверсію (ст. 113); шпигунство (ст. 144). Розділ XIV ККУ «Злочини у сфері охорони державної таємниці, недоторканості державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації» — за розголошення державної таємниці (ст. 328); незаконне переправлення осіб через державний кордон України (ст. 332) та ін. Розділ XV ККУ «Злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян» — за наругу над державними символами (ст. 339); втручання у діяльність державного діяча (ст. 344); погрозу або насильство щодо державного чи громадського діяча (ст. 346); захоплення представника влади або працівника правоохоронного органу як заручника (ст. 349); самоправство (ст. 356) та ін. Розділ XVIII «Злочини проти правосуддя» — за втручання в діяльність судових органів (ст. 376); погрозу або насильство щодо судді, народного засідателя чи присяжного (ст. 377); посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя (ст. 379); невиконання судового рішення (ст. 382) та ін.). Розділі XX «Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку» — за пропаганду війни (ст. 436); застосування зброї масового знищення (ст. 439); геноцид (ст. 442) та ін. також визначають підстави кримінальної відповідальності за злочини проти суспільства, держави та місцевого самоврядування.

Злочини проти прав і свобод людини та громадянина, визначені у Конституції України, містяться у розділах II «Злочини проти життя та здоров'я», III «Злочини проти волі, честі та гідності особи», IV «Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи», V «Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина», VI «Злочини проти власності», VIII «Злочини проти довкілля», XII «Злочини проти громадського порядку та моральності», XV «Злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян», XVI «Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж і мереж електрозв'язку», XVIII «Злочини проти правосуддя» ККУ. Групи прав і свобод людини і громадянина, що захищають від злочину відповідні розділу ККУ, не збігаються з прийнятою в конституційному праві класифікацією цих прав і свобод на громадянські, політичні, економічні, соціальні, культурні (духовні), екологічні. Хоча, в цілому, усі основні конституційні права і свободи людини і громадянина захищені кримінальним законодавством України від протиправних посягань.

Зокрема, така важлива група прав громадян, як політичні права захищаються відповідними статтями в різних розділах ККУ. Так, Розділ V «Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина» ККУ передбачає кримінальну відповідальність за перешкоджання здійсненню виборчого права (ст. 157); неправомірне використання виборчих бюлетенів, підлог виборчих документів або неправильний підрахунок голосів чи неправильне оголошення результатів виборів (ст. 158); порушення таємниці голосування (ст. 159); порушення законодавства про референдум (ст. 160), а Розділ XII «Злочини проти громадського порядку та моральності» ККУ передбачає кримінальну відповідальність за незаконне перешкоджання організації або проведенню зборів, мітингів, походів і демонстрацій (ст. 340).

Конституційно-правова відповідальність у широкому розумінні гіпотетично може передбачати й інші види юридичної відповідальності. Наприклад, дисциплінарну та цивільну, але застосування цих видів юридичної відповідальності в конституційному праві потребує належного теоретичного обґрунтування.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

47487. ПРАВО СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ. МЕТОДИЧНІ МАТЕРІАЛИ 251 KB
  МЕТОДИЧНІ МАТЕРІАЛИ ЩОДО ЗМІСТУ ТА ОРГАНІЗАЦІЇ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ СТУДЕНТІВ ПОТОЧНОГО І ПІДСУМКОВОГО КОНТРОЛЮ ЇХ ЗНАНЬ З ДИСЦИПЛІНИ ПРАВО СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УХВАЛЕНО: на засіданні кафедри цивільного та трудового права Протокол №7 від 10. Історія розвитку інституту соціального забезпечення. Організаційноправові форми соціального забезпечення. Надання соціальних послуг – як організаційноправова форма соціального забезпечення.
47488. Методические рекомендации. Бухгалтерский учет, анализ и аудит 700.5 KB
  Методические рекомендации охватывают все этапы подготовки выполнения оформления и защиты выпускной квалификационной работы. Некрасова 2010 Содержание Назначение выпускной квалификационной работы общие требования к ее содержанию Выбор темы назначение руководителя выпускной квалификационной работы Контроль выполнения выпускной аттестационной работы
47489. Java TM. Эффективное программирование 2.01 MB
  Создание и уничтожение объектов Рассмотрите возможность замены конструкторов статическими методами генерации.16 Остерегайтесь методов finlize. Методы общие для всех объектов Переопределяя метод euls соблюдайте общие соглашения.24 Переопределяя метод equls Всегда переопределяйте hshCode.
47490. Профессия: Режиссер 3.35 MB
  Недавно мне попалась книга — со времени репетиций и съемок «Гамлета» я не доставал ее с полки: трагедии Шекспира, испещренный пометками текст «Гамлета». Держал книгу в руках и думал о том, что все эти тексты с пометками вложены в меня, словно определенная программа в компьютер.
47491. ЭЛЕКТРИЧЕСКИЕ СЕТИ И СИСТЕМЫ. УЧЕБНОЕ ПОСОБИЕ 4.06 MB
  НЕЛЮБОВ ЭЛЕКТРИЧЕСКИЕ СЕТИ И СИСТЕМЫ УЧЕБНОЕ ПОСОБИЕ К КУРСОВОМУ ПРОЕКТИРОВАНИЮ Оренбург 2006. Н 30 Электрические сети и системы: Учебное пособие к курсовому проектированию. Учебное пособие предназначено для студентов обучающихся по программам высшего профессионального образования по направлению Электроэнергетика при изучении дисциплины Электрические сети и...
47493. Язык программирования Java 2.28 MB
  Программы на языке Java строятся на основе классов. Руководствуясь определением класса, разработчик создает произвольное количество объектов, или экземпляров, данного класса. Класс и его объекты можно сравнить, соответственно, с чертежом и деталями — имея чертеж, не составляет труда произвести необходимое количество деталей
47495. дискретно-событийного моделирования систем и технология имитационного моделирования 3.66 MB
  МОДЕЛИ МАССОВОГО ОБСЛУЖИВАНИЯ. Основы дискретнособытийного моделирования СМО. ВЕРОЯТНОСТНОЕ МОДЕЛИРОВАНИЕ. Моделирование дискретных случайных величин.