40886

Конституція України - Основний Закон держави

Лекция

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Конституція України Основний Закон держави†План Поняття і загальна характеристика конституції як Основного Закону держави. Юридичні властивості й функції Конституції України. Основні етапи становлення Конституції України. Правова охорона Конституції України.

Украинкский

2013-10-22

180 KB

21 чел.

18

Лекція № 3.

“Конституція України - Основний Закон держави”

План

  1.  Поняття і загальна характеристика конституції як Основного Закону держави. Соціально-політична сутність конституції. Юридичні властивості й функції Конституції України.
  2.  Конституціоналізм як загальна теорія Конституції: поняття, елементи.
  3.  Основні етапи становлення Конституції України.
  4.  Класифікація, форма і структура конституцій.
  5.  Реалізація конституції: поняття, форми.
  6.  Правова охорона Конституції України.
  7.  Підготовка, прийняття та зміна конституції.

Метою цієї лекції є засвоєння студентами поняття, основних рис Конституції; вивчення теорії конституціоналізму в Україні, а також питань правової охорони, порядку прийняття, внесення змін і доповнень до Конституції України тощо.

Рекомендована література:

Основна до всіх тем:

  1.  Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 30. – Ст. 141.
  2.  Закон України “Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 р. №2222-IV // Голос України. - № 233.- 8.12.2004.- С.2-3.
  3.  Конституційне право України / За ред. В.Ф. Погорілко.- К. Наукова думка, 2002.
  4.  Погорілко В.Ф. Основи конституційного ладу України. - К.: Ін Юре, 1997.- 40 с.- (Б-чка “Нова Конституція України”).

Нормативно-правові акти:

  1.  Декларація про державний суверенітет України // Відомості Верховної Ради України. - 1990.- № 31.- Ст. 429.
  2.  Акт проголошення незалежності України // Відомості Верховної Ради України. - 1991.- №38.- Ст. 502.
  3.  Закон України “Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 р. №2222-IV // Голос України. - № 233.- 8.12.2004.- С.2-3.
  4.  Закон України “Про Конституційний Суд України” від 16 жовтня 1996 р.// Відомості Верховної Ради України. - 1996.- №49.- Ст. 272.

Додаткова література:

  1.  Бульба О. Деякі аспекти реформування моделі поділу влади в Україні // Право України. - 2004.- №4.- С.27-29.
  2.  Бульба О. До питання поділу влади в Україні: пошук оптимальних варіантів // Право України. - 2003.- №4.- С.8.
  3.  Гетьман В.П. Як приймалася Конституція України. - К., 1996.
  4.  Горобець К.М. Юридичні властивості конституції України: проблеми теорії і практики // Економіка, фінанси, право. - № 1.- 2004.- С. 29-32.
  5.  Конституційне право України / За заг. ред. В.Ф.Погорілка: Підручник.- К.: Наукова думка, 2002.- С.88-121.
  6.  Конституційне право України / За ред. О.Ф.Фрицького: Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2002.- С.61-93.
  7.  Костицький В. Конституція України 1996 року – модель Української держави // Право України. - 2001.- № 8.- С. 16.
  8.  Лунь З. Правова охорона конституції: до питання про постановку проблеми // Право України. - 2002.- №7.- С.14-18.
  9.  Мироненко О.М. Історія Конституції України. - К.: Ін Юре, 1997.- 60с.
  10.  Орзіх М. Міжнародна конференція з проблем конституціоналізму та конституційної юстиції  // Право України. - 2001.- № 1.- С. 21.
  11.  Орзіх М.Ф. Конституційна реформа в Україні: Навчальний посібник. - Одеса: Юридична література, 2003.- 128с.
  12.  Полешко А. Сучасний конституціоналізм та конституційна юстиція (з міжнародної конференції) // Право України. - 2000.- № 12.- С. 139.
  13.  Савенко М. Функція правової охорони Конституції України // Право України. - 2001.- № 9.- С. 6.
  14.  Селиванов В. Демократичний вимір конституційної реформи в Україні: обумовленість і необхідність // Право України. - 2003.- №8.- С.17-25.
  15.  Селиванов В. Демократичний вимір конституційної реформи в Україні: сучасне розуміння // Право України. - 2003.- №9.- С.15-24.
  16.  Словська І. Передумови становлення сучасного українського конституціоналізму // Право України. - 2003.- №3.- С.134-136.
  17.  Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія української конституції. - К., 1993.
  18.  Тесленко М. Правова природа актів Конституційного Суду України // Право України. - 2000.- № 2.- С. 6.
  19.  Тихонова Є., Юзьков Л. Конституція юридична і фактична // Право України. - 1992.- №1.
  20.  Ткаченко Ю. Підстави і критерії визнання конституційності нормативно-правових актів // Право України. - 2000.- № 9.- С. 26.
  21.  Тодика Ю. Конституція як соціальна цінність // Право України. - 2000.- № 12.- С. 9.
  22.  Шаповал В. Верховенство закону як принцип Конституції України // Право України. - 1999.- № 1.- С. 5.
  23.  Шаповал В. Конституційні акти України першої половини 90-х років ХХ ст. (питання кваліфікації)  // Право України. - 2000.- № 6.- С. 6.
  24.  Шаповал В. Конституція України: вже або лише п’ять років? // Право України. - 2001.- № 6.- С. 8.
  25.  Шаповал В. Конституція як форма (джерело) конституційного права України (питання теорії) // Право України. - 1999.- № 6.- С. 5.
  26.  Шаповал В. Основний Закон держави. Соціальне призначення і нормативно-регулююча роль нової Конституції України // Віче. - 1996.- №3.
  27.  Шаповал В. Основний Закон України і референдум: до питання про “стабільність” Конституції // Право України. - 2000.- № 2.- С. 3.
  28.  Шаповал В. Становлення конституціоналізму в Україні: проблеми теорії // Право України. - 1998.- № 5.- С. 25.
  29.  Шаповал В. Сутнісні характеристики конституційного контролю // Право України. – 2005.- № 3. – С. 23-28.
  30.  Шемшученко Ю.С. Теоретичні засади реалізації Конституції України // Вісник Академії правових наук України. - 1997.- № 4.
    1.  Поняття і загальна характеристика конституції як Основного Закону держави.  Соціально-політична сутність конституції. Юридичні властивості й функції Конституції України. 

Однією з найбільш шанованих суспільних цінностей сучасності є конституція. На сьогодні у світі діє більше 200 конституцій (в 2004 р. прийнята також перша наднаціональна конституція — Конституція Європейського Союзу), а також існує понад 300 конституцій суб'єктів федерацій і автономних утворень. Конституції стали найважливішим здобутком національної політико-правової думки, втілили найкращі здобутки державотворення, а у ряді країн — нормативно закріпили перемоги у революціях, війнах за незалежність тощо. Недаремно, для більшості зарубіжних країн день прийняття Основного Закону став найважливішим загальнонаціональним святом.

Термін «Конституція України» досить поширений не лише в науці конституційного права, а й в інших юридичних науках, а також у повсякденному вжитку. Він є похідним від іншої історично сформованої юридичної категорії «конституція», яка виникла задовго до зародження самого конституційного права як галузі права і вживалася у різних значеннях в багатьох сферах суспільного життя.

Однією з найбільш відомих із них є «антична конституція» Аристотеля, відома як «Конституція Афін», або «Афінська Політія». Термін «конституція» також застосовувався у давньоримському праві при кодифікації тогочасного законодавства.

Сучасного значення термін «конституція» почав набувати лише в XVII ст., що ознаменувалося бурхливим розвитком конституційних ідей у Великій Британії, Франції та інших тогочасних країнах Західної Європи, а також у Північній Америці.

Категорія «конституція» наповнювалася сучасним змістом протягом тривалого часу, чому сприяли теоретико-правові погляди таких мислителів XVI-XVIII ст.ст., як Г. Гроцій, С. Пуфендорф, В. Лейбніц, X. Вольф, Д. Локк, В. Блекстоун, Ж.-Ж. Руссо, Т. Пейн та ін. Здобутки цих мислителів знайшли своє відображення в перших конституціях: Конституції США 1787 р., Конституції Франції 1791 р., Конституції Польщі 1791 р. та інших конституційних актах. Хоча ряд вчених схильні вважати, що першим сучасним конституційним актом був Договір, укладений переселенцями до північноамериканських колоній на човні «Травнева квітка» біля мису Код у 1620 р.

Розвиток конституційного права наповнював категорію “конституція” новим, більш прийнятним для її сучасного розуміння значенням. На кінець XIX — поч. XX ст.ст. у європейському конституційному праві набуло поширення визначення конституції Г. Еллінека, який вважав, що вона є сукупністю правоположень, які визначають вищі органи держави, порядок заклику їх до відправлення їхніх функцій, їх взаємні відносини і компетенцію, а також принципові положення індивіду по відношенню до державної влади.

Представники різних правових шкіл по-різному тлумачили поняття «конституції». Так, представники природної школи права розуміли під нею суспільний договір, який виражає волю народу; представники нормативістської школи — вираження абсолютної основоположної норми права (Г. Кельзен); інституціоналісти — статут держави і нації; марксистської — вищий закон, що закріплює повновладдя правлячого класу тощо.

Так, у радянській юридичній науці конституцією було прийнято вважати основний закон держави, що виражає, як і будь-який закон, соціально-політичну природу держави і волю пануючого класу. При цьому, радянські правознавці виділяли особливу юридичну категорію — «Радянська Конституція» — як принципово нову для конституційного права.

Зовсім інші погляди на правову природу Конституції України сформувалися в незалежній Україні. На думку М. І. Козюбри, нині під конституцією розуміють систему загальнообов'язкових норм, що мають, як правило, вищу юридичну силу і регулюють основи відносин між людиною і суспільством, з одного боку, і державою — з другого, а також засади організації самої держави та її відносин зі світовим співтовариством.

Вітчизняні правознавці вважають, що конституція є найбільшим юридичним здобутком, в першу чергу, суспільства. її призначення полягає в регулюванні найважливіших відносин у суспільстві та державі.

Узагальнюючи існуючі погляди вітчизняних вчених-конституціоналістів щодо сутності та змісту Конституції України, можна стверджувати, що Конституція України — це єдиний, наділений найвищою юридичною силою нормативно-правовий акт, через який український народ і українська держава виражають свою суверенну волю, утверджують основні принципи устрою суспільства і держави, основи правового статусу особи і громадянина, визначають систему і функції органів державної влади й органів місцевого самоврядування, механізми реалізації державно-владних повноважень і територіальний устрій держави. Конституції України характерні певні ознаки, що визначають її сутність, зміст, цілі та призначення у суспільстві та державі.

По-перше, Конституція України є актом найвищої юридичної сили, що об'єктивізує політичну волю народу України як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні. По-друге, вона є головним, найважливішим нормативно-правовим актом у системі джерел національного права України, основним джерелом конституційного і всіх інших галузей права України. По-третє, Конституція України містить норми, які є нормами прямої дії. Вони знаходять свій подальший розвиток і деталізуються в інших нормативно-правових актах, але це не спростовує можливості застосовувати норми Конституції України безпосередньо, особливо ті норми, що визначають основні права і свободи людини і громадянина. По-четверте, Конституція України, як і конституції більшості інших країн світу, має особливий порядок прийняття і внесення до неї змін, що є важливою нормативно-правовою її гарантією. По-п'яте, за формою Конституція України є формалізованим кодифікованим правовим актом найвищої юридичної сили. Внесення змін і доповнень до окремих розділів Конституції України передбачає органічну зміну її тексту в цілому. По-шосте, за походженням Конституція України є парламентським актом, оскільки 28 червня 1996 р. вона була урочисто прийнята Верховною Радою України. Парламентський спосіб прийняття станом на сьогодні залишається й пріоритетною формою внесення змін до Конституції, що підтверджує факт прийняття Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2005 р. По-сьоме, за територією дії Конституція України є виключно загальнодержавним нормативним актом. Дія її положень поширюється на всю територію України і на всіх суб'єктів права. Тобто Конституції України властива така риса, як універсальність. По-восьме, за часом дії вона має постійний характер. Дія переважної більшості її положень не обмежується часом. По-дев'яте, Конституція України відіграє важливу роль щодо розвитку і вдосконалення вітчизняної науки та освіти у сфері конституційного права. Наукові дослідження юридичних властивостей Конституції є підґрунтям для пізнання інших важливих явищ конституційно-правового буття, щодо яких Конституція виступає системоутворюючим чинником. До того ж вивчення основних положень Конституції України є обов'язковою вимогою щодо підготовки висококваліфікованих фахівців у галузі права в цілому.

Соціальне призначення та роль Конституції знаходять своє втілення в її функціях. Функції Конституції України — це цілеспрямовані напрямки та види впливу Основного Закону суспільства і держави на суспільні відносини.

Конституція України, як і більшість конституцій світу, є багатофункціональною. Вона здійснює, зокрема, політичну, економічну, соціальну, культурну (духовну, ідеологічну) та інші галузеві й об'єктні, а також владні функції: установчу, правотворчу, контрольну, охоронну та інші власне конституційні функції.

Основними критеріями класифікації функцій Конституції України слід вважати:

1)  об'єкти її впливу на суспільні відносини;

2)  способи і засоби впливу на суспільні відносини;

3)  умови впливу на суспільні відносини тощо.

Перший критерій — функції Конституції України за об'єктами впливу норм цього найважливішого нормативно-правового акта на суспільні відносини. Основними об'єктами впливу Конституції України є основні сфери суспільного та державного ладу, а саме: політична, економічна, соціальна, культурна (ідеологічна або духовна), а також зовнішньополітична сфери. Відповідно, необхідно розрізняти такі об'єктні функції Основного Закону, як політична, економічна, соціальна, ідеологічна та зовнішньополітична функція.

Об'єктні функції Конституції України можна класифікувати й за основними інститутами конституційного права, що об'єктивовані в розділах Основного Закону, тобто за предметами конституційно-правового регулювання, що властиві певним групам норм Конституції України. Зокрема, слід розрізняти функції конституційно-правового регулювання основ суспільного і державного ладу; прав, свобод і обов'язків людини і громадянина; форм безпосередньої демократії; правового статусу органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також їх службових і посадових осіб; місцевого самоврядування; адміністративно-територіального устрою України; правового захисту Конституції тощо.

Функції Конституції України слід також розрізняти за способами і засобами впливу на суспільні відносини, що є предметом конституційного права. Як і для галузі конституційного права в цілому, Конституції України властиві, за способом і засобом, такі функції, як регулятивна, установча, охоронна, контрольна, інтегративна (системоутворююча), правотворча, правозастосовча, інформаційна, аксіологічна та ряд інших. Наприклад, інтегративна (системоутворююча) її функція полягає в тому, що цей нормативно-правовий акт є основою системи національного законодавства.

За часом функції Конституції України поділяються на постійні та тимчасові. Більшість функцій Конституції України, як і більшості інших конституцій, має постійний характер, оскільки дія положень Основного Закону має безстроковий характер. Тимчасові її функції, визначені Перехідними положеннями (Розділ XV Конституції України), існували на період, що не перевищував п'ять років з часу прийняття Конституції України. На сьогодні тимчасові функції Конституції України не властиві, що й обумовлює таку її ознаку, як стабільність.

  1.  Конституціоналізм як загальна теорія Конституції: поняття, елементи.

Конституціоналізм це теорія і практика конституційного будівництва. Він становить собою особливу систему конституційно-правових відносин, які опосередковують у загальному вигляді повновладдя народу, його суверенітет. Конституціоналізм, таким чином, поняття значно ширше, ніж сама конституція.

Важливою складовою конституціоналізму є теорія, доктрина, у відповідності з якою провадиться конституційне будівництво, формуються найважливіші суспільні та державні інститути. Як специфічна форма відображення об'єктивної реальності конституціоналізм справляє значний вплив на конституційну свідомість, а відтак є реальним засобом захисту і оновлення суспільних і, перш за все, конституційних відносин.

Конституціоналізм уособлює передові фінансові, політичні, економічні та інші ідеї, які виступають могутнім фактором суспільного прогресу. Так, в період затвердження буржуазного ладу конституціоналізм виступав реальною силою в боротьбі проти феодальних інститутів і відповідної ідеології, знаменував собою прогресивні засади суспільного поступу. Такі його положення, як теорія розподілу влад, парламентаризм, проголошення прав і свобод громадян стали надбанням цивілізації.

Конституціоналізм є барометром прогресу і розвитку всього суспільства. Криза суспільства це, перш за все, криза його конституціоналізму, головним виявом якої є істотні розходження між фактичною та юридичною конституцією, між конституційною правосвідомістю і офіційною політико-правовою доктриною.

Конституціоналізм як складне системне утворення з властивими йому структурними і функціональними характеристиками не можна ототожнювати з конституційним законодавством чи процесом його реалізації. Елементами конституціоналізму є: фактична і юридична конституція, конституційна теорія, конституційні відносини, конституційна правосвідомість, конституційна законність і правопорядок.

Вихідним в теорії конституції є вчення про її сутність. Сутність конституції це її внутрішня основа, смисл, найбільш важливі якості і властивості, які визначають всі структурні та функціональні характеристики Основного Закону суспільства й держави.

Конституція явище історичне: вона постійно розвивається і вдосконалюється. Тому і її сутність не може розглядатись як щось застигле та незмінне.

Конституція, як правило, це своєрідний суспільний договір, який фіксує і узгоджує політичні інтереси різноманітних соціальних груп, прошарків, класів тощо.

Колишнє розуміння сутності конституції лише як "дійсного співвідношення сил у класовій боротьбі" вже не відповідає реальному стану речей.

Конституція, як елемент державно-організованого суспільства, була завжди. Важко заперечувати, що характер своєрідних конституцій носили такі загальновідомі історичні правові пам'ятки часів рабовласництва-феодалізму, як закони Ману, Хаммурапі, XII римських таблиць, Руської правди тощо.

Сутність конституції знаходить своє втілення в найрізноманітніших аспектах. Особливо важливий соціально-політичний аспект. Ще німецький соціаліст Ф. Лассаль писав, що "... дійсна конституція країни це фактичне співвідношення сил, існуючих у країні; писана конституція тоді лише міцна і має значення, коли є точним виразом реальних співвідношень суспільних сил".

В сучасному постіндустріальному суспільстві конституція має бути механізмом здійснення консенсусу всіх соціальних груп, своєрідним суспільним договором, коли різноманітні верстви суспільства немов передають державі свої повноваження по забезпеченню соціальної гармонії і злагоди на всіх рівнях. Це, безперечно, не означає, що традиційні соціальні та суспільні суперечності зникають зовсім: вони пом'якшуються, набувають нових рис, відступають на задній план.

Конституція сьогодні має виражати інтереси не стільки держави, скільки інтереси громадянського суспільства, головною цінністю якого є людина. Це є мірилом соціальної цінності і ефективності конституції. Відтак, між іншим, вирішується давня суперечка: чи є конституція законом суспільства, чи держави. Відповідь однозначна: вона повинна бути основою, правовою базою ефективного рішення загальних справ громадянського суспільства, могутнім засобом його самозбереження і розвитку, забезпечення реалізації прав і свобод людини.

Будь-яка конституція виникає і діє насамперед для того, щоб визначити устрій (лад) держави, а не суспільства, хоч індиферентною до справ суспільства вона не може бути.

Принагідно зауважимо, що нова Конституція України відображає тенденції і закономірності розвитку світового конституціоналізму. Найважливішими з таких тенденцій є: цілеспрямоване регулювання й перебудова внутрідержавних і міжнародних відносин; загальна демократизація конституції, політичних режимів, правового статусу особи, виборчого права; інституціоналізація багатопартійності; закріплення основних характеристик (рис) правової держави, розподіл влад; впровадження ідей парламентаризму; запозичення досвіду конституційного будівництва інших країн; орієнтація на людину і загальнолюдські цінності; правове зміцнення основ громадського суспільства, розвиток механізмів узгодження інтересів різноманітних соціальних, національних, мовних і релігійних груп; зниження ідеологічної конфронтації й посилення виховної, морально-етнічної ролі конституції; розширення масштабів і сфер конституційного регулювання тощо.

Конституція України, відповідаючи загальнолюдським конституційним стандартам, втілює в життя конституційні ідеали: здорове екологічне середовище, соціальну захищеність, відповідний рівень життя, право на користування надбанням людства в сфері політики, економіки, культури тощо.

  1.  Основні етапи становлення Конституції України.

Чинна Конституція України пройшла складний шлях становлення і розвитку, еволюціонуючи у контексті генези вітчизняного конституційного права. Вона стала вершиною, найбільш значущим здобутком української теорії та практики конституціоналізму. Конституція України 1996 р. стала першою загальновизнаною у всьому світі вітчизняною конституцією незалежної української держави, що визначила основи суспільного і державного ладу, права і свободи людини і громадянина, порядок організації та функціонування органів державної влади та органів місцевого самоврядування та правовий захист Конституції. На відміну від Конституції Пилипа Орлика 1710 р., Конституції УНР 1918 р. та низки українських радянських конституцій, чинна Конституція України ефективно діє впродовж десяти років самостійного і незалежного існування нашої держави.

Історію розробки, прийняття, реалізації Конституції та внесення до неї змін умовно можна поділити на три основних періоди: перший період (1991-1996 рр.) ознаменувався здобуттям незалежності України, процесом підготовки проекту Конституції і прийняттям Конституції України 1996 р.; другий період (1996-2004 рр.) став періодом реалізації Конституції України 1996 р.; третій період (2004 р. — донині) позначився початком процесу внесення змін та доповнень до Конституції України (конституційної реформи). Кожному із зазначених періодів властиві свої особливості, специфіка.

Перший період історії Конституції України 1996 р. (1991-1996 рр.) був започаткований розпадом колишнього СРСР та становленням України як незалежної самостійної суверенної держави. Цей період є найбільш складним і суперечливим. Його умовно можна поділити на декілька підперіодів:

1)   від прийняття Декларації про державний суверенітет України 1990 р. до підготовки Концепції Конституції України 1992 р.;

2)   від прийняття Концепції Конституції України 1992 р. — до винесення першого проекту Конституції України на народне обговорення (15 липня — 1 грудня 1992 р.);

3)   від завершення обговорення першого проекту Конституції України в грудні 1992 р. — до підготовки та затвердження Верховною Радою України другого проекту Конституції України у травні 1993 р.;

4)   травень —  листопад  1993 р. —  доопрацювання другого проекту Конституції України;

5)   листопад 1993 р. — 1995 р. — конституційна криза в Україні;

6)   підготовка та прийняття Конституційного Договору України в 1995 р.;

7)   від прийняття Конституційного Договору в 1995 р. — до прийняття Конституції України 1996 р.

Доленосною подією конституційного життя незалежної України стала легітимація її незалежності. Після урочистого прийняття 24 серпня 1991 р. Верховною Радою України Акта проголошення незалежності України та його затвердження на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р. Україна була визнана суверенною державою та повноцінним суб'єктом міжнародно-правових відносин більшістю країн світу. Нагально постала потреба в конституційному закріпленні основ суспільного і державного ладу, прав і свобод людини і громадянина, порядку організації та функціонування органів державної влади та місцевого самоврядування молодої незалежної держави.

Перший проект Конституції, розроблений робочою групою Л. П. Юзькова, зазнав редакційних змін від 29 січня 1992 р. і привернув серйозну увагу як вітчизняних, так і зарубіжних спеціалістів. Його обговорення проводилися 3-5 березня 1992 р. на міжнародному семінарі у Празі, 3-5 липня у Києві на симпозіумі «Конституція незалежної України», а також на численних «круглих столах». Цей проект після відповідних доповнень та численних експертиз 5 червня 1992 р. був ухвалений Конституційною комісією і винесений на розгляд Верховної Ради України. 1 липня 1992 р. Верховна Рада України ухвалила постанову про винесення розробленого Конституційною комісією проекту Конституції України до 1 листопада 1992 р. на всенародне обговорення.

Утім, перший проект Конституції України, як і наступні конституційні проекти, не був реалізований через перманентні протистояння між Президентом України та Верховною Радою України на фоні тривалої соціально-економічної кризи в Україні. Враховуючи безвихідність ситуації, що склалася в молодій державі, та шукаючи шляхи її подолання, Президент України Л. Кучма та Голова Верховної Ради України О. Мороз підписали Договір «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України», більш відомий як Конституційний Договір. Цей договір набув чинності з моменту його підписання 8 червня 1995 р. Розділ 1 Договору декларував, що «на період до прийняття нової Конституції України організація та функціонування органів державної влади і місцевого самоврядування здійснюється на засадах, визначених Законом «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні».

Фактично, Договір виконав роль альтернативної форми внесення змін до Конституції України, своєрідного механізму імплементації Закону «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні». Але аналіз співвідношення чинної на той час Конституції України, Закону «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні» та Договору «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» свідчить про неоднозначність змісту і форми Договору 1995 р.

Утім, складна і неоднозначна правова природа Договору не спростовує його значення в національному конституційному процесі. Договір «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» 1995 р. став помітною віхою в історії конституційного права України, оскільки стимулював конституційний процес та прискорив прийняття чинної Конституції України.

Але Конституційний Договір не вирішував проблему прийняття нової Конституції України. Уже 24 листопада 1995 р. Конституційна комісія підтримала пропозицію Президента України й утворила нову робочу групу в складі 4 представників Верховної Ради України, 4 представників Президента України і 2 представників від органів правосуддя для доопрацювання конституційного проекту. Проект, розроблений першою робочою групою і доопрацьований другою робочою групою, був винесений на обговорення Конституційної комісії 12 березня 1996 р. і рекомендований до розгляду Верховною Радою України. 20 березня проект Конституції України був поданий на спеціальне засідання парламенту. Співголови Конституційної комісії Л. Кучма та О. Мороз, попри різницю поглядів і оцінок проекту, були одностайні в прагненні до якнайшвидшого прийняття Основного Закону.

Уже 2 квітня 1996 р. Верховна Рада України винесла питання про проект Конституції України до порядку денного пленарних засідань, а 17 квітня 1996 р. розпочався його розгляд. У парламенті над проектом спочатку працювала міжфракційна ініціативна група, а з 5 травня 1996 р. — створена на її основі Тимчасова спеціальна комісія з доопрацювання проекту Конституції України на чолі з народним депутатом України М. Д. Сиротою. 28 травня — 4 червня 1996 р. відбулося перше читання проекту, а через два тижні — друге. Доопрацьований Тимчасовою спеціальною комісією проект Основного Закону був прийнятий Верховною Радою у першому читанні 4 червня (258 голосів — «за»). При підготовці до другого читання до проекту Конституції України Тимчасова спеціальна комісія врахувала близько 6 тис. поправок до зазначеного акта.

Ситуація загострилася 26 червня 1996 р., коли Рада національної безпеки України і Рада регіонів при Президентові України виступили з різким засудженням будь-яких подальших зволікань з прийняттям нової Конституції України, оскільки останні загострюють соціально-економічну ситуацію в державі. Того ж дня Президент України видав указ про проведення всеукраїнського референдуму 25 вересня 1996 р. щодо прийняття нової Конституції України, в основу якої було покладено варіант проекту Основного Закону у редакції робочої групи від 11 березня 1996 р.

У відповідь на це Верховна Рада України прийняла 27 червня постанову «Про процедуру продовження розгляду проекту Конституції України у другому читанні». Відповідно до положень постанови Погоджувальна рада депутатських фракцій і груп визначає нерозглянуті статті конституційного проекту, або їх окремі частини і вносить пропозиції про їх попереджуючий розгляд. Парламент розглядає визначені Погоджувальною радою статті та їх окремі частини в редакції, запропонованій Тимчасовою спеціальною комісією і приймає щодо них рішення згідно з Регламентом. У разі відхилення пропозиції Комісії голосуються альтернативні поправки до цієї пропозиції. У разі відхилення всіх поправок передбачалося вироблення узгоджувальної редакції її тексту з урахуванням поправок, що набрали найбільшу кількість голосів. Узгоджувальні пропозиції мали розроблятися Погоджувальною радою і передаватися до Тимчасової спеціальної комісії для опрацювання та внесення їх на розгляд парламенту.

Було також вирішено вести роботу у режимі одного засідання до прийняття нової Конституції України. 28 червня 1996 р. о 9 годині 18 хвилин після 24 годин безперервної праці Верховна Рада України прийняла і ввела в дію Конституцію України («за» проголосували 315 народних депутатів). Після прийняття Конституції України Президент скасував свій указ про проведення всеукраїнського референдуму.

Одночасно Закон України «Про прийняття Конституції України та введення її в дію» від 28 червня 1996 р. засвідчив втрату чинності Конституцією (Основним Законом) України від 20 квітня 1978 р. з наступними змінами та доповненнями та Конституційним Договором між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні» у зв’язку з прийняттям Конституції України.

Прийняття Конституції України 28 червня 1996 р. стало основним здобутком першого періоду історії Конституції України 1996 р. (1991-1996 рр.) і, одночасно, точкою відліку другого періоду (1996-2004 р.) розвитку Конституції України 1996 р.

Нова Конституція України сприяла примиренню та консолідації політичних сил, подоланню економічної кризи, причиною якої в багатьох випадках була недосконалість та колізійний характер національного законодавства, вирішенню на конституційному рівні соціальних проблем та гармонізації міжнаціональних і міжконфесійних взаємовідносин в Україні, розвитку національної духовності українського народу.

Характерною ознакою другого періоду історії Конституції України 1996 р. стала реалізація її положень через новостворені правові акти (закони та підзаконні акти) та систему органів державної влади та місцевого самоврядування, передбачену Конституцією України. Тобто протягом 1996-2006 рр. було в цілому сформовано нормативно- та організаційно-правові механізми реалізації Конституції України 1996 р.

Водночас, життя доводило необхідність реформування окремих положень Основного Закону. Політичні, економічні, соціальні та інші чинники обумовили необхідність зміни форми держави, а відтак — конституційної реформи. Політики, громадські діячі, науковці пропонували власні проекти внесення змін до Конституції України 1996 р., але переважна більшість із них не знайшла підтримки у парламентаріїв.

Посиленням соціально-економічної кризи та суперечностей між Верховною Радою України та Президентом України позначився в Україні 2000 р. Кризові явища загострилися у зв'язку з неспроможністю парламенту вчасно прийняти Державний бюджет України на 2000 р., поданий Кабінетом Міністрів України. До того ж, сам парламент розколовся на так звану «більшість» та «меншість». У суспільстві набула поширення ідея проведення конституційного референдуму, почали створюватися ініціативні групи з питання проведення відповідного всеукраїнського референдуму. На виконання вимоги більш як трьох мільйонів громадян України, засвідченої в установленому порядку протоколом Центральної виборчої комісії «Про загальні підсумки збирання підписів громадян України під вимогою проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою» від 15 січня 2000 р. відповідно до ст. 72 та п. 6 ст. 106 Конституції України Президент України видав Указ № 65/2000 «Про проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою» від 15 січня 2000 р.

Попри численні песимістичні прогнози, 16 квітня 2000 р. відбулося голосування з чотирьох питань, винесених на всеукраїнський референдум, участь у якому взяли 29 728 575 виборців (81, 15%) з 36 629 926 громадян, що були включені до списку громадян України, що мали право голосу на всеукраїнському референдумі. Усі питання референдуму отримали підтримку виборців: за питання про додаткові підстави для дострокового припинення повноважень Верховної Ради України проголосувало 84,69% громадян України, що взяли участь у голосуванні; за обмеження депутатської недоторканості — 89%; за зменшення конституційного складу парламенту з 450 до 300 народних депутатів України — 89,91%; за необхідність формування двопалатного парламенту в Україні — 81,68%. Серйозних порушень чинного законодавства про референдуми Центральна виборча комісія не зареєструвала.

Конституційний Суд України визнав рішення всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 р. імперативними, але вони так і не були реалізованими. Невдовзі, під впливом поглиблення політичної та соціально-економічної кризи рішення всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 р. були остаточно забутими. Подальші спроби внести зміни до Конституції України виявилися невдалими.

Віру народу України у власні сили пробудили події, пов'язані з виборами Президента України в 2004 році, що отримали в політичній теорії та практиці назву Помаранчевої революції. Ці події ознаменували третій період історії Конституції України (2004 р. — донині), пов'язаний із вдосконаленням Конституції України шляхом проведення конституційної реформи.

Наслідком Помаранчевої революції стало не тільки обрання Президентом України В. А. Ющенка та проголошення політичного курсу на подальшу демократизацію суспільного і державного життя й євроінтеґрацію, а й те, що народ України, реалізуючи своє природне право здійснювати владу безпосередньо у будь-якій формі, що не суперечить чинному законодавству, активно сприяв проведенню справедливих виборів глави держави та підняв питання про потребу внесення змін до чинної Конституції. Тобто саме народ України як єдине джерело влади в Україні поставив проблему необхідності внесення змін до Конституції України 1996 р.

Правовим здобутком Помаранчевої революції став Закон України про внесення змін до Конституції України. 8 грудня 2004 р. на позачерговому пленарному засіданні Верховної ради України було вирішено питання про внесення змін до Конституції України. 402 голосами підтримали пакет документів — Закон про внесення змін до Конституції України, закон про особливості застосування закону про вибори Президента України при повторному голосуванні 26 грудня 2004 р., та про внесення змін до Конституції України щодо вдосконалення системи органів місцевого самоврядування.

Положення Закону про внесення змін до Конституції України набрали чинності з 1 січня 2006 р., за винятком кількох нормативних положень, які вступають у дію з дня набуття повноважень Верховною Радою України, обраною в 2006 р.

Реалізація конституційної реформи в 2006 р. передбачає якісну зміну чинної Конституції України, а також оновлення чинного законодавства України з метою його приведення у відповідність до Конституції України та прийняття нових законів України, необхідність яких визначається положеннями оновленої Конституції України.

  1.  Класифікація, форма і структура конституцій.

Класифікація це поділ тих чи інших явищ на види. Для наукової класифікації передусім необхідно встановити, яким вимогам повинен відповідати критерій поділу на види (такий поділ можливий з будь-яких підстав, в тому числі й неістотних).

Перша вимога: якщо встановлюються різновиди однієї і тієї ж групи явищ, то критерієм кожного окремого поділу може бути лише одна підстава.

Друга вимога об'єктивність критерію. Поділ є не лише зовнішнім по відношенню до явищ, що розглядаються, він приховує в собі риси самих цих явищ.

Третя обов'язкова вимога при класифікації суспільних явищ полягає в тому, щоб класифікація виражала відмінність явищ не за формою, а за їх змістом, тобто обраний критерій повинний виражати істотні елементи змісту явищ.

Четверта вимога полягає в тому, що застосування обраного критерію до різновидів, що вичленуються, повинно обов'язково виявити відмінності між ними по суті, інакше стане неможливим розчленування їх на види.

Перелічені вимоги до класифікації в повній мірі властиві і класифікації конституцій.

Така класифікація допомагає, орієнтуватись у багатоманітності конституцій, виявляти характерні риси, структуру, форму та інші їх характеристики.

Можуть бути різні критерії класифікації. Наприклад, і за часом дії конституції бувають тимчасовими і постійними. Причому в деяких країнах конституції змінюються досить часто, що обумовлюється нестабільністю політичної й економічної обстановки, зміною верхніх ешелонів влади.

Так, до середини 60-х років історія Гаїті нараховувала 23 конституції, Венесуели — 22, Болівії — 20 конституцій.

Класифікувати конституції можна також за змістом і формами, зокрема в залежності від існуючого державного режиму, або в залежності від форми правління чи територіального устрою.

За державним режимом конституції бувають демократичні і авторитарні, серед останніх розрізняють тоталітарні.

За формою правління конституції бувають монархічні і республіканські, а за формою територіального устрою конституції федеративних й унітарних держав.

За-порядком внесення змін і доповнень конституції бувають гнучкі, жорсткі та змішані.

В залежності від процедури прийняття розрізняються конституції: октройовані, "народні" (тобто прийняті на підставі проведення референдуму), прийняті парламентом, установчими зборами, місцевими представницькими органами.

Форма конституції це спосіб вираження і організації конституційних норм та інститутів. Істотне значення тут має те, що конституція може функціонувати у вигляді як моноконституційного акта, так і багатьох актів, що у сукупності складають конституцію. Моноконституційними актами були, до речі, радянські конституції, нинішні конституції Німеччини, Іспанії, Мексики тощо. Є й протилежні приклади. Так, конституція Швеції складається із трьох актів Форми правління 1974 р.. Акта про престолоуспадкування 1810 р. і Акта про свободу друку 1974 р. В колишній Чехословаччині конституцію складали кілька конституційних законів, однак лише один із яких іменувався Конституцією. Конституції першого виду часом називають, кодифікованими, другого некодифікованими.

Певне уявлення про сутність і форму конституції дає Основний Закон Великої Британії. Це класичний приклад конституції змішаного типу, яка інкорпорує також: парламентські закони; судові рішення-прецеденти; доктринальні тлумачення; статути; конституційні угоди, які містять так звані конвенційні норми.

Інколи виникають і тимчасово діють неписані конституції, які не мають формального закріплення. Так було, наприклад, в Румунії. В цей час конституція формується, причому використовуються ті її норми, які узгоджуються з вимогами нового часу.

Конституційна матерія організовується, впорядковується за певною схемою. Така схема, з одного боку, зумовлюється характером і змістом конституції, а з іншого баченням законодавця конституційної проблематики. Якщо порівняти конституції різних країн, то можна виявити як спільні, так і відмінні риси їх структури. У переважній більшості структура конституції має сталий вигляд, включає низку елементів: преамбулу, основну частину, заключні, перехідні та додаткові положення.

Структура Конституції України відображує її зміст, дає уявлення про основні питання, що підлягають конституційно-правовому регулюванню. Категорія «структура конституції» є складовим елементом такого явища, як форма конституції, під якою прийнято розуміти спосіб організації та упорядкування нормативного матеріалу, який містить кожна окремо взята конституція.

Під структурою Конституції України слід розуміти внутрішню взаємоузгоджену побудову Основного Закону як нормативно-правового акта найвищої юридичної сили.

Конституція України 1996 р. належить до кодифікованих конституційних актів. Вона існує у вигляді єдиного нормативно-правового акта, що складається із трьох основних частин: преамбули, основної частини, прикінцевих і перехідних положень. У свою чергу, основна частина та прикінцеві і перехідні положення Конституції України складаються із п'ятнадцяти самостійних розділів, позначених латинськими цифрами, що включають 161 статтю (розділи І-ХІУ) і 14 пунктів (розділ XV), позначених арабськими цифрами. Окремі статті Конституції України мають декілька абзаців, що не нумеруються, а при посиланні на них позначаються як частини (ч.) відповідної статті.

Преамбула конституції — це звичайна для світової конституційної практики невелика за обсягом, урочиста, написана навіть із певним пафосом вступна частина до її основного змісту, що має багатофункціональний характер. Вона виконує принаймні дві основні функції: по-перше, вказує на те, хто і в якому порядку прийняв конституцію і, по-друге, містить коротку характеристику умов і мотивів прийняття конституції та мотивів, які при цьому переслідуються. Тобто преамбула конституції має концептуальний характер.

Преамбула Конституції України декларує: «Верховна Рада України від імені Українського народу — громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу, спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення, дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України, прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу, усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішніми та прийдешніми поколіннями, керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р., схваленим 1 грудня 1991 р. всенародним голосуванням, приймаємо цю Конституцію — Основний Закон України».

Преамбула Конституції України 1996 р. визначає основні цілі, задля досягнення яких було прийнято цю Конституцію, а саме: забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя; зміцнення громадянської злагоди; розвиток і зміцнення демократичної, соціальної, правової держави.

Нормативну частину Конституції України 1996 р. становить переважно її основна частина, що складається з тринадцяти розділів та 159 статей. Основну частину Конституції України 1996 р. формують групи норм Конституції, що визначають загальні засади суспільного і державного ладу; права, свободи та обов'язки людини і громадянина; конституційні основи виборів і референдумів; правовий статус вищих органів державної влади — Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України; правовий статус прокуратури; систему та функції судів загальної юрисдикції; особливості адміністративно-територіального устрою України: правовий статус Автономної Республіки Крим; основи місцевого самоврядування; порядок внесення змін до Конституції України.

Розділ І «Загальні засади» Конституції України містить норми, що визначають основи суспільного і державного ладу України. Норми цього розділу Конституції України визначають основні напрямки розвитку громадянського суспільства, основні принципи суспільного життя, пріоритети національного право-творення і державотворення, принцип народного суверенітету, права Українського народу, закріплюють форму держави, пріоритет людини, її життя і здоров'я, честі і гідності, недоторканості і безпеки як найвищої соціальної цінності, основні напрямки зовнішньополітичної діяльності держави, встановлюють державні символи України тощо.

У II Розділі Конституції України — «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» — визначаються основні принципи прав і свобод людини і громадянина, їх загальні та спеціальні (юридичні) гарантії, а також встановлюються громадянські, політичні, економічні, соціальні, культурні (духовні, ідеологічні), екологічні та інші права і свободи людини і громадянина в Україні. Цей Розділ також включає норми, що встановлюють основні конституційні обов'язки людини і громадянина та гарантії їх виконання.

Чільне місце в структурі Конституції України займає розділ, присвячений виборам і референдумам (Розділ НІ «Вибори. Референдуми). Цей Розділ, порівняно з іншими, містить незначну кількість норм конституційного права, але їх положення визначають механізм безпосередньої реалізації народного суверенітету. Зокрема, йдеться про норми, що визначають вибори, референдуми та інші форми безпосередньої демократії та їх основні принципи, а також деталізують суб'єктивне право громадян України брати участь у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, закріплене у попередньому Розділі Конституції України. Розділ III Конституції України також визначає юридичний механізм ініціювання всеукраїнського референдуму на вимогу громадян України (ч. 2 ст. 72), питання обов'язкового всеукраїнського референдуму (ст. 73) та питання, що не можуть виноситися на всеукраїнський референдум (ст. 74).

Розділ IV «Верховна Рада України» Конституції України нормативно визначає поняття національного парламенту, порядок його формування та діяльності, конституційно-правовий статус народного депутата України, структуру та повноваження Верховної Ради України, суб'єктів законодавчої ініціативи, конституційно-правові основи бюджетного процесу, парламентського контролю тощо. Цей Розділ також встановлює національну грошову одиницю — гривню (ст. 99) та основні завдання Національного банку України (ст. 100).

У Розділі V Конституції України об'єднані конституційно-правові норми, що визначають правовий статус Президента України, який є главою держави і виступає від її імені. Зокрема, у цьому Розділі закріплено вимоги до кандидата у Президенти України, порядок обрання Президента України та підстави для дострокового припинення його повноважень, у тому числі й в порядку імпічменту, визначено його повноваження. Важливою є й ст. 107 Розділу V, яка визначає конституційно-правовий статус Ради національної безпеки і оборони України.

Шостий розділ Конституції України — «Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади» — включає норми конституційного права, що визначають структуру та порядок формування Кабінету Міністрів України, його повноваження, юридичну силу актів Кабінету Міністрів України, а також передає конституційно-правові основи здійснення виконавчої влади на місцях, зокрема, визначає правовий статус місцевих державних адміністрацій. Розділ VII «Прокуратура» закріплює конституційно-правовий статус Прокуратури України, що становить єдину систему. Конституція визначає лише основні конституційні положення щодо завдань Прокуратури України та порядку призначення та звільнення з посади Генерального Прокурора. Організацію і порядок діяльності органів прокуратури, відповідно до ст. 123 Конституції України, визначає спеціальний закон.

Восьмим розділом Конституції України є розділ «Правосуддя», який включає до свого складу норми конституційного права України, що визначають основні принципи правосуддя, правовий статус основних суб'єктів правосуддя — Конституційний Суд України та систему судів загальної юрисдикції, конституційно-правовий статус суддів судів загальної юрисдикції. Цей Розділ також містить статті, що детермінують порядок фінансування та створення належних умов для функціонування судів і діяльності суддів (ст. 130), конституційно-правовий статус Вищої ради юстиції (ст. 131) тощо. Найбільш «лаконічним» структурним елементом основної частини Конституції України є Розділ IX «Територіальний устрій України». Він містить всього дві статті, які подають основні принципи територіального устрою України (ст. 132) та встановлюють систему адміністративно-територіального устрою України (ст. 133).

Важливим елементом структури Конституції України є Розділ X «Автономна Республіка Крим», присвячений регулюванню конституційно-правового статусу цієї невід'ємної складової частини України. Зазначений Розділ містить норми, що визначають систему органів Автономної Республіки Крим (Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, а також Представництва Президента України в Автономній Республіці Крим), порядок їх формування та взаємовідносини з вищими і центральними органами державної влади України, встановлюють право Автономної Республіки Крим видавати власні нормативно-правові акти, визначають повноваження Автономної Республіки Крим тощо.

Два останні розділи Конституції України присвячені механізму організаційно- і нормативно-правового захисту Основного Закону. Так, Розділ XII «Конституційний Суд України» визначає правовий статус Конституційного Суду України як єдиного органу конституційної юстиції в Україні. Він включає конституційно-правові норми, що визначають основні функції Конституційного Суду України, порядок його організації та діяльності, правовий статус суддів Конституційного Суду України, встановлює суб'єктів звернення до Конституційного Суду України тощо. Розділ ХНІ Конституції України подає порядок внесення змін до Конституції України. При цьому, процедура внесення змін до Конституції України диференціюється залежно від предмета цих змін. Внесення змін до розділів І, III, ХНІ Основного Закону, в силу їх фундаментального системоутворюючого значення для структури Конституції, передбачає більш складну процедуру, ніж внесення змін до інших розділів Основного Закону.

Структура основної частини Конституції України дає підстави вважати, що вона в цілому об'єктивізує систему національного конституційного права, а структурні елементи Конституції України (розділи) об'єктивно відтворюють основні інститути конституційного права України.

Останнім елементом Конституції України є її прикінцеві та перехідні положення, які за своїм змістом слід відносити до нормативних гарантій Основного Закону, оскільки вони мають на меті утвердити дату прийняття Конституції України як державне свято та забезпечити комплексну дію Конституції України на період повної адаптації чинного законодавства України до положень нової Конституції України. При цьому, слід враховувати, що Розділ XV «Перехідні положення» Конституції України на сьогодні фактично втратив свою актуальність, оскільки майже всі пункти Перехідних положень уже реалізовані.

Водночас, слід звернути увагу, що ст. 160 Розділу XIV «Прикінцеві положення» визначає інший, особливий порядок набуття Конституцією України чинності, ніж це передбачено ч. 5 ст. 94 Конституції України. Якщо закони України, як правило, набувають чинності не раніше дня їх опублікування, то Конституція України набула чинності з дня її прийняття — 28 червня 1996 р. Ст. 161 цього Розділу визначила дату прийняття Конституції України державним святом — Днем Конституції України, який сьогодні є одним із найвизначніших і найбільш шанованим народом державним святом.

В конституційному праві розрізняють фактичну і юридичну конституції. Конституція фактична це реально існуючий суспільний устрій (конституційний лад), основу якого складають ті об'єктивні відносини, які визначають найбільш суттєві економічні, політичні, соціальні та інші характеристики суспільства. Іншими словами, фактичну конституцію складають економічна, політична та соціальна основи суспільства, які органічно взаємозв'язані між собою.

Фактична конституція має місце в будь-якому, в тому числі безкласовому суспільстві.

Юридична конституція є офіційним визначенням фактичного порядку речей, засобом правового впорядкування реальних суспільних відносин. Фактична конституція існує незалежно від того, знайшла вона своє юридичне закріплення чи ні.

Фактична і юридична конституції цілком самостійні явища і ототожнювати їх не можна. З іншого боку, юридична конституція може вважатись похідною від фактичної конституції.

Напередодні прийняття нової Конституції України (в 1991—1996 рр.) фактична конституція значно випереджала юридичну конституцію, яка стала гальмом розвитку основоположних суспільних відносин. Тому приведення юридичної конституції у відповідність з конституцією фактичною було першочерговим завданням конституційного будівництва.

Фактична конституція не може не визначати структурні та функціональні характеристики юридичної конституції, головними з яких є реальність і відповідність фактичним конституційним відносинам, відсутність яких призводить до фіктивної конституції.

Конституційний лад можна розглядати як фактичну конституцію держави. Цей лад, з одного боку, є похідним від юридичної конституції, а з іншого сам впливає на зміст нормативно-правового вираження і забезпечення або незабезпечення юридичної конституції.

Якщо фактична і юридична конституції збігаються, то конституційна система є реальною. Якщо ж вони не збігаються, існують самі по собі, то конституційна система є фіктивною, нереальною. "За таких умов юридична конституція і реальний конституційний лад надмірно політизуються. Виникає атмосфера, в якій слова політиків разюче розходяться з практикою, а конституціоналізм як наука приходить до занепаду".

Розбіжність між фактичною і юридичною конституціями може мати місце в будь-яких країнах. Ї це природно, оскільки певна їх розбіжність запрограмована самим розвитком конституції. Однак в країнах розвинутого конституціоналізму така розбіжність недовговічна:

юридична конституція вчасно приводиться у відповідність з конституцією фактичною. Це стабілізує суспільні відносини, впорядковує їх у відповідності з цілями й завданнями конституційно-правового регулювання.

Розрив між фактичною і юридичною конституціями свідчить про те, що частина її норм стала фіктивною, тобто не відповідає реальній дійсності. Такий стан негативно впливає на суспільні відносини, дестабілізує правову систему, робить її малоефективною. Тому виникає необхідність або привести юридичну конституцію у відповідність з реальною дійсністю, або, навпаки,привести у відповідність з конституцією суспільні відносини, що фактично існують.

В юридичній науці розрізняють також формальну і матеріальну конституції.

Формальна конституція становить собою закон, або кілька законів (конституція Швеції складається з трьох конституційних актів. Конституція Фінляндії з чотирьох органічних законів).

Матеріальна конституція складається з великої кількості писаних нормативних актів та конституційних звичаїв (Конституція Великої Британії).

  1.  Реалізація конституції: поняття, форми.

Конституція несе могутній заряд, який має бути переведений у площину конкретних дій різноманітних суб'єктів. Ось чому проблема дії конституції має неабияке теоретичне і практичне значення, тим більше, що можна говорити про: 1) дію конституції в цілому; 2) дію деяких конституційних інститутів і 3) дію конкретних конституційних норм.

При цьому треба мати на увазі проблему набуття чинності конституції. Як правило, конституція вступає в дію (в силу) з моменту, вказаного в її заключних положеннях чи в особливому законі, який супроводжує її прийняття. Згідно із ст. 160 Конституції України, остання набувала чинності від дня її прийняття.

Конституція поширює свій вплив на всі без винятку інституції суспільства й держави, причому всі державні та громадські органи, громадяни і будь-які особи, що перебувають на території країни, повинні поважати її, безперечно виконувати всі її приписи. В цьому полягає

загальнообов'язковість конституцій, їх імперативно-владний характер.

Як єдиний правовий акт конституція діє в усіх її зв'язках і опосередкуваннях. Механізм такої дії надзвичайно складний та багатогранний, він включає різноманітні канали: політичний, економічний, соціальний, ідеологічний, юридичний, виховний, психологічний тощо. Як Основний Закон суспільства й держави конституція регулює найбільш високий рівень поведінки спосіб життєдіяльності суспільства. Такий загальноконституційний рівень зумовлює узгодженість основних інститутів конституції, їх збалансованість і взаємодію.

Інститути це блоки, які охоплюють ту чи іншу сферу конституційно-правових відносин: інститут конституційного ладу, прав і свобод громадян, територіальної організації країни, принципів діяльності державних органів тощо. їм притаманний особливий механізм реалізації, де поряд із звичайними нормами конституції велику роль грають інші нетипові приписи, практика, взаємозв'язки з іншими, в тому числі галузевими інститутами тощо.

Тут інститути конституції переходять в інститути галузей права трудового, цивільного, адміністративного тощо.

Принципове значення має питання про безпосередню дію конституційних норм, яке особливу вагу набуває в сучасних умовах розбудови української держави. Донедавна таке питання не мало предметного, практичного значення, оскільки "радянська" конституція була переважно декларацією, політико-правовим документом, який не у всіх відношеннях застосовувався. Зокрема, зовсім не було судових рішень, винесених (прийнятих) на основі конкретних статей Конституції. Іншими словами;

безпосередньо звертатись до суду за захистом своїх конституційних прав не було сенсу.

Між тим конституція не може не бути безпосередньо діючим правом, про що свідчать її численні статті. Такий характер має положення п. 27 ст. 106 Конституції про те, що Президент України "здійснює помилування". Для реалізації таких повноважень Президентові не потрібні інші нормативні акти, крім Конституції. Однак зовсім інший характер має, наприклад, положення щодо здійснення виборчих прав громадян, які перебувають за межами України. Реалізувати виборчі права така категорія громадян може лише при наявності відповідного закону.

Виникає цілком закономірне питання: як реалізувати деякі права і свободи громадян, які хоч і проголошені в Конституції, але відповідного закону немає? Є підстави гадати, що відсутність подібних законів і процедур реалізації прав та свобод громадян не заперечує наявність і реальність таких прав.

Конституція України акт всеохоплюючої дії. Вона поширює свій вплив на всі сфери життєдіяльності суспільства, причому цей вплив має ідейно-політичний, морально-психологічний та юридичний характер. Це зумовлює зміст та особливості механізму здійснення Конституції, який складається з двох відносно самостійних частин: соціального та юридичного механізму.

В соціальному механізмі втілено якості Конституції України як політичного документа, в юридичному як особливого акта національної системи права.

Здійснення Конституції не можна зводити до окремих дій у межах конкретного юридичного процесу. Воно значно глибше й грунтовніше. Сутність такого здійснення визначається насамперед соціальним призначенням Конституції, яка поєднує якості нормативного акта й політико-правового документа. Іншими словами:

здійснення Конституції в єдності всіх її сторін забезпечує не тільки конкретні правові результати, бажану поведінку суб'єктів конституційно-правових відносин, а й досягнення цілей та інтересів конституційного регулювання. А такими соціальними інтересами є здійснення повновладдя українського народу, його консолідація, забезпечення вищого розвитку всіх етносів, що проживають на території республіки, реалізація різноманітних економічних, соціальних, екологічних та інших програм, забезпечення прав і свобод громадян України тощо.

Таким чином, здійснення Конституції в цілому, її окремих норм не що інше, як досягнення конституційних цілей та інтересів шляхом правомірної діяльності суб'єктів конституційного права.

Однак здійснення Конституції надзвичайно складне і багатопланове явище, яке треба відмежовувати від таких понять, як "реалізація", "застосування", "використання", "дотримання". Здійснення Конституції започатковує зазначений понятійний ряд, уособлює найголовніше, що забезпечує перехід правових моделей в конкретну поведінку суб'єктів конституційного права. Решта понять, які розкривають дію конституційних норм, є складовими елементами механізму здійснення Конституції.

Серед цих елементів визначальною є реалізація конституційних норм, яка відбувається у чотирьох формах: застосування, дотримання, виконання і використання.

Реалізація це перетворення, втілення конституційних норм у фактичній діяльності організацій, органів, посадових осіб і громадян.

Дотримання норм Конституції означає утримання від здійснення заборонених нею дій. Це особливий обов'язок усіх державних органів, посадових осіб та громадян. 1 юридичні, і фізичні особи мають утримуватись від дій, заборонених нормами права. Тут реалізується їхній пасивний обов'язок, коли дій не треба вчиняти, а досить утримуватись від їх здійснення. Це, природно, матеріалізується в забороняючих нормах, яких у Конституції України надзвичайно багато.

Видом реалізації конституційних приписів є їх виконання, тобто обов'язкове здійснення передбачених законом тих чи інших дій. Тут реалізуються активні правові обов'язки, зобов'язуючі конституційні норми. Так, прийняття Закону про Конституційний Суд України З червня 1992 р. є виконанням ст. 112 Конституції України, яка започатковує видання такого Закону.

На виконання приписів Конституції України були прийняті десятки законів, які опосередковують відносини у сфері економіки, політики, оборони республіки тощо.

Норми Конституції реалізуються також шляхом їх використання, тобто здійснення учасниками конституційних відносин дозволених нормами права дій, здійснення ними своїх прав. Причому в таких випадках реалізуються уповноважуючі норми, які закріплюють основні права й свободи громадян, повноваження державних органів тощо.

Використання конституційних норм можливе також при тлумаченні чинного законодавства. Застосування один із видів реалізації конституційних норм, де є чітко визначений адресат: органи державної влади, посадові особи та ін. Це своєрідна форма реалізації конституційних норм, що відрізняється від інших форм змістом, суб'єктами та актами, які вони приймають.

Застосування права державно-владна діяльність по вирішенню конкретних юридичних справ уповноваженими суб'єктами. Реалізується вона шляхом прийняття акта, який індивідуалізує і конкретизує загальнообов'язковий правовий принцип. Без акта застосування немає такої форми реалізації конституційних норм.

Показово, що неоднорідність конституційних норм (регулятивних, охоронних, установчих, норм-принципів) зумовлює різноманітність форм їх застосування. В одних випадках це безпосереднє застосування, в іншихразом з нормами галузевого законодавства (опосередковане застосування).

  1.  Правова охорона Конституції України.

Однією з важливих юридичних властивостей Конституції України є обов'язковість її спеціального правового захисту як одного з найважливіших об'єктів конституційного права. Закономірно, що Конституція, яка стоїть на захисті суспільного і державного ладу, прав і свобод людини і громадянина та інших конституційних цінностей, є ефективною лише за умови її правової захищеності, гарантованості.

Для вітчизняної конституційної теорії та практики спеціальні органи захисту конституції були невідомі до 90-х років XX ст. Правова охорона українських радянських конституцій покладалася на вищі органи державної влади та управління, які здійснювали дві основні функції: контроль за дотриманням радянських конституцій і забезпечення відповідності конституцій радянських союзних республік Конституції СРСР.

Зародження інститутів правового захисту конституції в колишньому СРСР прийнято пов'язувати з прийняттям 1 грудня 1988 р. Закону СРСР «Про зміни і доповнення Конституції (Основного закону) СРСР», який передбачав створення Комітету конституційного нагляду СРСР. Наглядові та контрольні повноваження цього спеціалізованого органу правового захисту радянської конституції закріплювалися в Законі СРСР «Про конституційний нагляд в СРСР». Утім, розпад колишнього СРСР не дав можливості еволюціонувати Комітету конституційного нагляду СРСР в повноцінний самостійний постійно діючий орган конституційної юстиції.

В Україні ж, за радянської доби, Комітет конституційного нагляду УРСР, передбачений ст. 112 Конституції УРСР 1978 р., після внесення до неї змін 21 жовтня 1989 р., узагалі не був сформований. Натомість, після внесення змін до ст. 112 Конституції УРСР в 1990 р. планувалося формування більш прогресивного органу правового захисту конституції — Конституційного Суду УРСР, склад якого мав обиратися Верховною Радою УРСР. Але й ця новація не здобула реального втілення в життя.

Лише після здобуття Україною незалежності в 1991 р. вдалося розпочати формування спеціалізованого органу правового захисту Конституції України — Конституційного Суду України. З липня 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про Конституційний Суд України», який визначив порядок формування і основні функції цього органу конституційної юстиції незалежної України.

Утім, діяльність Конституційного Суду України в період 1992-1996 рр. була малоефективною в силу того, що Верховна Рада України обмежилася лише призначенням першого Голови Конституційного Суду України Л. П. Юзькова. Спроби обрати Верховною Радою України заступника Голови Конституційного Суду України та суддів Конституційного Суду України виявилися безуспішними. У зазначений період основні функції щодо правового захисту Конституції України здійснювалися Президентом України і Верховною Радою України.

Після прийняття нині чинної Конституції України від 28 червня 1996 р., що чітко визначила систему правового захисту Основного Закону, було ухвалено новий Закон України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 р., який і поклав початок реальної діяльності цього єдиного органу конституційної юстиції в Україні. Тобто відлік правового захисту Конституції України, у його вузькому розумінні, слід вести з 1996 р., коли було сформовано реально діючий Конституційний Суд України.

Правову охорону Конституції України слід розглядати у вузькому та широкому значеннях. У першому випадку під охороною Конституції України, у вузькому значенні, слід розуміти цілеспрямовану, передбачену Конституцією та законами України діяльність Конституційного Суду України щодо вирішення питань про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і офіційного тлумачення Конституції України та законів України. Відповідно до ст. 13 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 р., конституційний Суд України приймає рішення та дає висновки у справах щодо:

1)   конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

2)   відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість;

3)   додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених ст.ст. 111 та 151 Конституції України;

4)   офіційного тлумачення Конституції та законів України. Але легітимна діяльність Конституційного Суду України, будучи одним із найбільш важливих елементів системи правового захисту Конституції України, не вичерпує всіх можливостей цієї системи. Правову охорону Конституції України слід розглядати не лише у вузько спеціалізованому, айв широкому значенні.

Отже, правова охорона Конституції України, у широкому розумінні, здійснюється за допомогою спеціальних юридичних способів і засобів, якими виступають нормативно-правові й організаційно-правові механізми забезпечення правової охорони Конституції України. Сукупність нормативно- й організаційно-правових механізмів правового захисту Конституції України також прийнято називати гарантіями Конституції України.

Правова охорона Конституції України, у широкому значенні, тотожна гарантіям Конституції України, під якими слід розуміти систему загальних та спеціальних (юридичних) умов і засобів, що забезпечують режим конституційної законності в усіх сферах суспільного і державного ладу нашої держави. Система гарантій Конституції України представлена, в першу чергу, загальними та спеціальними (юридичними) гарантіями Конституції України. Загальні гарантії Конституції України визначаються за основними сферами конституційного ладу України і, відповідно,

Конституція як Основний Закон суспільства та держави поділяються на політичні, економічні, соціальні та культурні (духовні) гарантії належного дотримання і виконання Конституції України. Належний розвиток всіх сфер суспільного і державного ладу держави є загальною умовою діяльності конституції. Навіть сама найдосконаліша конституція виявиться «паперовою» за умови, коли суспільство та держава будуть не в змозі реалізувати її положення через недостатній розвиток хоча б однієї з названих сфер суспільного та державного життя.

Спеціальні або власне юридичні гарантії Конституції України умовно виділяються в нормативно-правові та організаційно-правові. Нормативно-правові гарантії Конституції України — це сукупність матеріальних і процесуальних конституційних та інших норм права, що визначають порядок прийняття, внесення змін до Конституції України та порядок дії норм Основного Закону в часі, просторі та за колом суб'єктів. Ці норми об'єкти-візуються в системі чинного конституційного законодавства України, а в широкому розумінні — у всій системі чинного національного законодавства України. При цьому, слід зазначати, що основні принципи та положення нормативно-правових гарантій Конституції України закріплені у її тексті.

Організаційно-правові гарантії Конституції України є сукупністю суб'єктів конституційного права, на яких покладається обов'язок реалізувати Основний Закон. Первинним елементом системи організаційно-правових гарантій Конституції України, безперечно, є український народ. Відповідно до ст. 5 Конституції України український народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні. Він здійснює свою владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Власне, й Конституція України, як закріплено в преамбулі до неї, «від імені всього Українського народу» і є вираженням суверенної волі народу, тож цілком закономірно, що народ України і є основним захисником цієї Конституції.

Важливим елементом системи організаційно-правового захисту Конституції є громадяни України як активний елемент народу України. У юридичній науці правова охорона громадянами Конституції розглядається у двох формах:

пасивній, що зводиться до виконання громадянами своїх юридичних обов'язків, що мають пасивний характер, оскільки пропонують лише утримання від тих чи інших дій, спрямованих проти конституції;

активній, зміст якої полягає у здійсненні громадянами свідомих цілеспрямованих дій щодо захисту Конституції, які виходять за межі пасивного виконання їхніх конституційних обов'язків1.

Важливим суб'єктом організаційно-правового захисту Конституції України виступає держава. Українська держава здійснює організаційно-правовий захист Конституції України через систему органів законодавчої, виконавчої та судової влади. Конституційний Суд України як спеціалізований орган Конституції України є основним складовим елементом цієї системи.

Важлива роль у системі організаційно-правових гарантій Основного Закону відводиться й суб'єктам місцевого самоврядування, які становлять питому кількість від загальної кількості учасників конституційно-правових відносин.

Існують й інші види гарантій Конституції України. Зокрема, поряд з названими національними спеціальними (юридичними) гарантіями можна також виділити спеціальні міжнародні нормативні та інституційні гарантії, а також деякі інші гарантії Основного Закону.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

28481. Основні властивості розв’язків задач лінійного програмування 19.37 KB
  Основні властивості розв’язків задач лінійного програмування. Множина розв'язків нерівності заповнює суцільно одну із півплощин на які ділить площину гранична пряма аі1 x1 ai2 Х2= b Леми 1 та 2 дозволяють сформулювати:Властивість 1. Сукупність допустимих розв'язків задачі ] 2 заповнює опуклий многокутник або є порожньою множиною. Оптимальним розв’язком задачі ] 2називається такий її допустимий план на якому цільова функція 1 досягає екстремального найбільшого або найменшого значення.
28482. Алгоритм графічного методу розв’язування задач лінійного програмування 11.86 KB
  Алгоритм графічного методу розв’язування задач лінійного програмування. Графічний метод ґрунтується на геометричній інтерпретації ЗЛП і застосовується в основному при розв'язуванні задач в R2 і тільки деяких задач трьохмірного простору оскільки в R3 досить важко побудувати многогранник допустимих розв'язків що утворюється в результаті перетину півпросторів. Якщо ж ЗЛП записана в І стандартній формі система рівнянь якої містить n невідомих і m лінійно незалежних рівнянь то вона також може бути розв'язана графічним методом всякий раз коли...
28484. Ідея симплексного методу та його геометрична інтерпретація 14.2 KB
  Проте задачі лінійного програмування які доводиться розв'язувати на практиці характеризуються великими числами m та n а кількість опорних планів обмежена зверху числом Тому доцільніше було б вказати таку схему послідовного покрашення опорного плану що при переході від одного опорного плану вершини многогранника допустимих розв'язків до іншого опорного плану іншої вершини отримується збільшення цільової функції при максимізації функції 1 і зменшення її при мінімізації функції 1. Саме...
28485. Алгоритм симплексного методу 23.31 KB
  Заповнення початкової симплекстаблиці перша ітерація Таблиця 1 В рядках 1 3 записані відповідні рівняння системи 12 при цьому спочатку права частина в стовпці опорний план а потім коефіцієнти при відповідних змінних. Отже з початкової таблиці безпосередньо виписується початковий опорний план: Х1 оп = 0; 0; 182; 316; 238. В нульовому рядку міститься інформація про цільову функцію: для зручності функція 11 розглядається формалізовано як рівняння z 18х1 16х2 = О...
28486. Постановка транспортної задачі та її математична модель 31.64 KB
  Постановка транспортної задачі та її математична модель. Побудуємо математичну модель закритої транспортної задачі Позначимо через xij кількість одиниць вантажу запланованого до перевезення від iго постачальника до jго споживачаz сумарну вартість запланованих перевезень Для зручності умову задачі запишемо у вигляді таблиці табл 1 яку надалі будемо називати транспортною сіткою При цьому постачальників скорочено позначимо літерою П а споживачів С Таблиця 1...
28487. Методи побудови початкового опорного плану транспортної задачі 21.99 KB
  Рекомендуємо олівцем проставити прочерки в клітинках А2 В1 і А3 В1 потреби В1 задоволені а біля 300 справа записати залишки запасів в розмірі 150 од. запасів і 220 од. В напрямку який визначає діагональ переходимо до А2В2 в яку записуємо min70 230=70 виставивши прочерк в А3 В2 закресливши залишок потреб під В2 і записавши справа від 230 залишок запасів 23070=160. В клітинку А2В3 заносимо min 160 280= 160 виставляємо прочерк в А2В4 закреслюємо залишок запасів А2 160 а під потребами В3 записуємо залишок потреб В3 в розмірі...