40895

ФОРМИ БЕЗПОСЕРЕДНЬОЇ ДЕМОКРАТІЇ В УКРАЇНІ

Лекция

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Поняття і види форм безпосереднього народовладдя в Україні Вибори в Україні Референдуми в Україні Поняття і види форм безпосереднього народовладдя в Україні Чинна Конституція України визнала вперше не лише належність влади народу тобто володіння політичною владою як його природне право мати владу але і його право здійснювати владу. 5 Конституції України зазначається що право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і воно не може бути узурповане...

Украинкский

2013-10-22

199.5 KB

27 чел.

ЛЕКЦІЯ 10.  ФОРМИ БЕЗПОСЕРЕДНЬОЇ ДЕМОКРАТІЇ В УКРАЇНІ

  1.  Поняття і види форм безпосереднього народовладдя в Україні
  2.  Вибори в Україні
  3.  Референдуми в Україні
  4.  Поняття і види форм безпосереднього народовладдя в Україні

Чинна Конституція України визнала вперше не лише належність влади народу, тобто володіння політичною владою як його природне право мати владу, але і його право здійснювати владу. До того ж Конституцією визнано право народу здійснювати владу безпосередньо, а також через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

У Конституції визнається як одне з пріоритетних прав — право народу захищати, охороняти, гарантувати свою владу і конституційний лад у цілому (ст.ст. 5,17). Зокрема, у ст. 5 Конституції України зазначається, що право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові, і воно не може бути узурповане державою, її органами чи посадовими особами. Відповідно, народ має право контролю, нагляду, спостереження у сфері влади, а в разі узурпації влади народу державою, її органами чи посадовими особами — частково чи повністю — має право на будь-яку форму опору, протидії, непокори.

Поряд із цим у ст. 17 Конституції зазначається, що захист забезпечення суверенітету й територіальної цілісності України, її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави і справою всього українського народу, тобто народ має право на захист, гарантування своєї влади незалежно від виду і джерел загрози владі.

Відповідно до Конституції України належність влади народу, її здійснення та захист, охорона — основні елементи демократії, народовладдя, але вони, звичайно, повністю не вичерпують її змісту і форм.

Згідно з Конституцією України народ має також право користуватися владою, наприклад, у вигляді вияву референдної ініціативи (ст. 72), застосовувати владу, зокрема, у вигляді обов'язкових референдумів (щодо питань про внесення змін до Конституції України та зміну території України), надавати владу органам державної влади та органам місцевого самоврядування тощо.

Конституція України передбачила також можливість реалізації влади народом як у цілому, на загальнонаціональному рівні, так і в особі його територіальних спільностей — територіальних громад як пріоритетних суб'єктів системи місцевого самоврядування.

Конституція України традиційно поділяє демократію (народовладдя) на безпосередню й представшщьку. Проте, на відміну від попередніх радянських конституцій, чинна Конституція пріоритетною формою демократії визнає безпосередню. Це є цілком логічним, закономірним, реальним. Адже безпосередня демократія — природне право народу, вона з'явилася раніше від представницької.

Чинна Конституція України визначає не лшпе місце безпосередньої демократії в системі демократії, тобто в системі політичної влади народу, але і її суть, зміст і форми.

За своєю суттю безпосереднє народовладдя, відповідно до положень Конституції (ст.ст. 5, 36, 69 та ін.), є, насамперед, прямим волевиявленням народу (народним волевиявленням) шляхом таємного голосування або волевиявленням, вираженням волі через політичні партії, засоби масової інформації та інші складові механізму безпосередньої демократії, які сприяють формуванню і виявленню політичної волі громадян.

Тобто, безпосереднє народовладдя це самостійна реалізація народом власної волі щодо власних інтересів (у цілому чи щодо частини суспільства або окремих осіб), або щодо інших народів і держав за їх згодою при сприянні політичних партій, їхніх блоків, інших складових механізму безпосередньої демократії або без них.

За своїм змістом безпосереднє народовладдя, відповідно до Конституції України, є формуванням органів державної влади й органів місцевого самоврядування (ст. 71), прийняттям законів та інших рішень загальнонаціонального (загальнодержавного) або місцевого значення (ст.ст. 72, 73, 74), гарантуванням (охороною) конституційного ладу (от. 5), захистом суверенітету і територіальної цілісності України, забезпеченням її економічної та інформаційної безпеки (ст. 17) тощо. Змістом безпосереднього народовладдя є питання внутрішньої і зовнішньої політики, економічні, соціальні, культурні, екологічні та інші питання.

За формою безпосереднім народовладдям виділяють вибори, референдуми та інші форми волевиявлення народу і народні обговорення, виявлення громадської думки тощо, які характеризуються голосуванням, обговоренням, зборами (зібраннями) тощо.

Отже, безпосередню демократію можна визначити як безпосереднє волевиявлення всього народу або його частини з метою здійснення суспільних функцій шляхом виборів, референдумів або в інших, не заборонених Конституцією і законами, формах.

Основи безпосередньої демократії здебільшого визначаються Конституцією та законами України. Об'єктивно конституційне регулювання основ безпосередньої демократії на конституційному рівні має бути системним, повним, але мінімальним, визначати, зазвичай, найважливіші засади і створювати найсприятливіші умови його організації, здійснення і гарантування. Це стосується загальних принципів і напрямів здійснення безпосереднього народовладдя, основних форм і механізму його здійснення та основних гарантій, які становлять систему основ безпосереднього народовладдя.

Сутність безпосередньої демократії найповніше виявляється у її принципах як основних засадах її здійснення. Вони опосередковують собою різні властивості, аспекти волевиявлення народу, закономірності його функціонування (дії) і розвитку.

Конституція визначає як загальні принципи безпосередньої демократії, так і інституціональні (спеціальні), зокрема, принципи виборів, референдумів тощо. Пріоритетними є, як завжди, загальні принципи, властиві всім або більшості форм безпосереднього народовладдя.

Відповідно до змісту чинної Конституції України загальними принципами безпосередньої демократії можна вважати: суверенності народу; єдиновладдя народу; повновладдя; безпосереднього волевиявлення; поєднання безпосередньої і представницької демократії; пріоритетності безпосереднього народовладдя в системі демократії; політичного плюралізму; конституціиності й законності; загальності у здійсненні безпосереднього народовладдя; рівності у здійсненні безпосереднього народовладдя; принцип реальності безпосереднього народовладдя; гарантованості безпосереднього народовладдя.

Поряд із загальними принципами безпосереднього народовладдя Конституцією і законами України передбачено спеціальні (інституційні), зокрема, принципи виборів, референдумів тощо.

Для виборів характерні принципи загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні, поєднання державних і недержавних (індивідуальних) джерел фінансування. Так, витрати на підготовку і проведення виборів депутатів здійснюються за рахунок коштів Державного бюджету України та коштів виборчих фондів партій, виборчих блоків і кандидатів у депутати, зареєстрованих в одномандатних виборчих округах.

Характер безпосередньої демократії, як і будь-якого суспільного явища, виявляється зрештою в її функціях — напрямках або видах безпосереднього волевиявлення народу, які опосередковують зміст і форми безпосереднього народовладдя. Безпосереднє народовладдя є здійсненням системи суспільних функцій, їх розрізняють за суб'єктами, об'єктами, способами, засобами безпосереднього народовладдя та іншими ознаками.

Насамперед, доцільно розрізняти функції безпосереднього народовладдя за суб'єктами, тобто учасниками безпосереднього народовладдя, зокрема, функції народу, територіальних громад, політичних партій і громадських організацій, органів державної влади і органів місцевого самоврядування, які сприяють здійсненню безпосереднього народовладдя. Найчастіше серед функцій народу називаються його установчу та охоронну функції.

Наступну групу функцій безпосереднього народовладдя розрізняють за об'єктами, тобто за сферами безпосереднього народовладдя. Це — політична, економічна, соціальна, культурна (духовна, ідеологічна) й екологічна, що належать до внутрішніх функцій, та зовнішньоекономічна, зовнішньополітична, гуманітарна та оборонна, що належить до зовнішніх.

Функції безпосереднього народовладдя, які розрізняють за суб'єктами і об'єктами, опосередковують собою переважно зміст безпосереднього народовладдя.

Найбільш поширеною є класифікація функцій безпосереднього народовладдя за способами їх здійснення. За цими ознаками розрізняють такі функції, як установчу, законодавчу, контрольну, охоронну тощо.

За засобами здійснення безпосереднього народовладдя розрізняють такі функції: інформаційну, територіальну, фінансову, матеріально-технічну, охоронну та ін. Існують й інші види функцій безпосередньої демократії.

Усебічне, повне, постійне чи систематичне здійснення безпосереднього народовладдя об'єктивно можливе лише за реально існуючого механізму безпосереднього народовладдя.

Механізм безпосереднього народовладдя, відповідно до змісту положень Конституції і відповідно законодавства України, — це система суспільно-політичних спільностей, громадян України, їх об'єднань, а також державних органів і організацій й інших ор-гаііізаційно-правових і нормативно-правових інститутів.

Основними організаційно-правовими складовими механізму безпосереднього народовладдя є: народ (український народ — громадяни України всіх національностей); громадяни України (виборці, кандидати, довірені особи та ін.); територіальні громади; спільності громадян України з числа виборців за місцем роботи або проживання в певній кількості тощо; політичні партії і виборчі блоки партій; громадські організації; органи державної влади і посадові особи; органи місцевого самоврядування; виборчі органи (виборчі комісії); засоби масової інформації (ЗМІ); державні й недержавні підприємства, установи, організації та їхні посадові особи; міжнародні органи й організації та міжнародні спостерігачі; інші організаційно-правові інститути.

Систему нормативно-правових елементів механізму безпосереднього народовладдя становлять: Конституція України; виборче законодавство; законодавство про референдуми; інше конституційне законодавство у сфері безпосереднього народовладдя; адміністративне законодавство; фінансове законодавство; кримінальне законодавство; цивільне законодавство; трудове законодавство; цивільне процесуальне законодавство; інші галузі та інститути законодавства.

Безпосередня демократія, як і всяка влада, здійснюється в певних формах, тобто способах волевиявлення народу з метою реалізації суспільних функцій, гцо мають правові наслідки.

Як носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні народ має право на будь-яку форму волевиявлення, крім тієї, яка безпосередньо заборонена Конституцією і законами. Історії безпосередньої демократії відома велика кількість форм безпосередньої демократії, зокрема, вибори, референдуми, виявлення громадської думки, плебісцити, народні обговорення, народні ініціативи, петиції (колективні письмові звернення), збори, мітинги, походи, демонстрації, а також такі виняткові, переважно немирні форми, як революції, повстання, громадянські війни, національно-визвольні рухи та політичні страйки, протести, акції громадянської непокори, голодування, пікетування тощо.

Конституцією і законами України передбачені такі форми безпосереднього волевиявлення народу, як вибори, референдуми, мирні збори, мітинги, походи і демонстрації, референтні ініціативи, звернення, народні обговорення. Відповідно до ст. 69 Конституція України не заперечує можливості існування й інших форм безпосередньої демократії.

Пріоритетними серед конституційно-правових форм безпосередньої демократії' є вибори до органів державної влади й органів місцевого самоврядування та всеукраїнський і місцеві референдуми. В Конституції України визначаються основні засади цих форм народного волевиявлення і передбачається виняткове регулювання законами організації і порядку проведення виборів і референдумів.

Поряд із виборами до органів державної влади та до органів місцевого самоврядування, всеукраїнським і місцевими референдумами, Конституція передбачає такі форми, як збори, мітішги, походи, демонстрації (ст. 39 Конституції України), хоча обмежує їх мирними і передбачає попереднє повідомлення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування про їх проведення.

Обмеження щодо реалізації цього права зазначається в цій самій статті Конституції, може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку з метою запобігання правопорушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або прав і свобод інших людей.

Певні форми безпосереднього народовладдя також передбачені окремими законами. Так, Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачає такі форми безпосередньої демократії (місцевого самоврядування), як місцеві референдуми (ст. 7), загальні збори громадян (ст. 8), місцеві ініціативи (ст. 9), громадські слухання (ст. 13).

Суперечливим для теорії конституційного права залишається й питання про таку форму безпосередньої демократії, як революції. У першу чергу, йдеться про мирні конституційні революції, тобто революції, що мають своєю метою здійснення конструктивних перетворень в державі.

Так, в Україні в 2004 р. відбулася Помаранчева революція, яка сприяла консолідації українського народу, проведенню не-упереджених виборів Президента України і мала своїм юридичним наслідком прийняття Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р. Зазвичай, революції як форма безпосередньої демократії не закріплюються в конституціях і законах, але їх результати визнаються легітимними у разі відсутності порушень чинного законодавства. Саме такою стала й Помаранчева революція в Україні.

У цілому форми безпосередньої демократії можна умовно класифікувати:

за правовими підставами здійснення безпосередньої демократії у відповідних формах — конституційні й законодавчі; легітимні і нелегітимні; обов'язкові й факультативні;

за умовами (місцем і часом проведення): за місцем — на всеукраїнські і місцеві; за часом — на чергові й позачергові; періодичні, разові тощо;

за змістом питань, що обговорюються і вирішуються, — на конституційні, законодавчі, адміністративно-територіальні, міжнародно-правові тощо;

за наслідками здійснення відповідних форм безпосередньої демократії — на дійсні і недійсні; вирішальні й консультативні тощо.

На сьогодні об'єктивно назріла необхідність прийняти новий закон України про всеукраїнський референдум та закони про інші, принаймні конституцііїні форми безпосередньої демократії: про мирні збори, мітинги, походи, демонстрації, а також ухвалити або поновити закони про місцеві форми безпосередньої демократії: про місцеві вибори, місцеві ініціативи, загальні збори громадян тощо.

2. Вибори в Україні

Однією з найдієвіших форм безпосередньої демократії в Україні є вибори. Саме вибори дозволяють перетворити волевиявлення громадян України у волю українського народу при формуванні представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Вибори — одна з найдавніших форм прямого народовладдя, відома ще з часів так званої «вічової демократії». Вони пройшли складний шлях становлення і розвитку, набуваючи якісно нових юридичних властивостей. На сьогодні вибори на загальнодержавному та місцевому рівні проводяться у переважній більшості країн світу, за винятком теократичних монархій.

Вибори стали не тільки найбільш поширеною формою безпосередньої реалізації народного суверенітету, а й показником рівня розвитку громадянського суспільства, правової держави, прав і свобод людини і громадянина тощо. Навіть у таких країнах, як Афганістан та Ірак, які були звільнені від антинародних політичних режимів, проведення демократичних виборів до представницьких органів держави і місцевого самоврядування стали одним із найбільших здобутків народу цих держав.

Натомість, все більше нарікань з боку демократичної світової громадськості викликають вибори на безальтернативній основні («виборчі плебісцити»), що проводяться в ряді країн світу, в тому числі й у пострадянських республіках.

В Україні вибори на демократичних засадах почали проводитися одночасно з проголошенням незалежності нашої держави. Нагадаємо, що 1 грудня 1991 р., одночасно з проведенням всеукраїнського референдуму, який надав найвищої юридичної сили Акту проголошення незалежності України, були проведені вибори Президента України. З того часу, відповідно до чинного законодавства України, в нашій країні регулярно проводяться вибори представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Під виборами слід розуміти форму безпосередньої демократії, зміст якої полягає в формуванні представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування шляхом голосування громадян України.

За своїм змістом вибори є волевиявленням народу щодо формування представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

За суб'єктами вибори передбачають обрання Верховної Ради України, Президента України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів.

За формою вибори являють собою вибір найбільш гідного з поміж інших кандидата на виборну посаду до органів державної влади та органів місцевого самоврядування шляхом голосування громадян за його кандидатуру.

За способами і засобами проведення вибори можуть бути черговими, позачерговими та довиборами колегіального органу.

Поняття виборів часто вживають як термін «виборче право», що вживається в об'єктивному та суб'єктивному значенні. В об'єктивному значенні виборче право — це інститут конституційного права, що об'єднує норми конституційного та інших галузей права, які визначають поняття, види, принципи виборів, порядок їх організації та проведення, а також юридичну відповідальність за порушення чинного законодавства про вибори.

Об'єктивне виборче право закріплено в Конституції України, Законі України «Про вибори народних депутатів України» від 25 березня 2004 р., Законі України «Про вибори Президента Україна» від 5 березня 1999 р.. Законі України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 6 квітня 2004 р.. Законі України «Про Центральну виборчу комісію» від 17 грудня 1997 р. та інші. Сьогодні серед вчених поширена думка щодо доцільності прийняття Виборчого кодексу України.

Суб'єктивне виборче право — це констрггуційне право громадянина України вільно обирати та бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ст. 38 Конституції). Це право також слід розуміти як встановлене Конституцією та законами України право громадянина України брати участь у всіх видах виборів на всіх стадіях організації та проведення цих виборів.

Виборче право тісно пов'язано з виборчою системою, під якою слід розуміти суспільні відносини, врегульовані нормами Конституції та законів України, які виникають, змінюються та припиняються у зв'язку з голосуванням громадян за кандидатів на виборні посади та розподілі виборних посад за результатами виборів.

Найбільш поширеними у світі виборчими системами є мажоритарна, пропорційна та змішана (мажоритарно-пропорційна) виборчі системи. Мажоритарна виборча система (відносної, абсолютної, кваліфікованої більшості) застосовується при виборах одноособових та колегіальних представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Вона передбачає утворення одномандатних виборчих округів, на які поділяється вся територія країни чи територія відповідної адміністративно-територіальної одиниці чи суб'єкта місцевого самоврядування, в яких громадяни голосують за конкретних кандидатів, що претендують на представницький мандат. Пропорційна виборча система (з «жорсткими» та «м'якими» виборчими списками) застосовується при виборах колегіальних представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування і передбачає утворення виборчих списків кандидатів від організацій політичних партій та їх виборчих блоків. Змішана виборча система передбачає комбінування пропорційної та мажоритарної виборчих систем в межах однієї держави.

Окрім цих виборчих систем, у ряді країн світу (США, Франція та ін.) застосовуються традиційні, іноді архаїчні виборчі системи (праймеріз, наношування та ін.), які є досить складними і суперечливими. Нагадаємо, що під час виборів президента США у 2004 р. виборча система праимеріз ледь не призвела до зриву виборів, а їх результати тривалий час оскаржувалися в суді представниками Д. Керрі — суперника чинного президента США — Дж. Буша.

В Україні виборча система в період з 1991 р. до 2006 р. перетерпіла певні еволюційні зміни: мажоритарна виборча система, що утвердилася після проголошення незалежності України, змінилася після прийняття Конституції України в 1996 р. на змішану, а з 2006 р. була запроваджена пропорційна виборча система.

Утім, пропорційна виборча система застосовується в Україні при виборах:

  1.  народних депутатів України;
  2.  депутатів міських, районних у містах, районних, обласних рад, м. Києва і Севастополя;
  3.  депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; тоді як мажоритарна виборча система застосовується при виборах:

а) Президента України;

б) депутатів сільських і селищних рад;

в) сільських, селищних і міських голів.

Отже, на сьогодні в Україні діє кілька самостійних виборчих систем, що передбачає застосування пропорційної та мажоритарної систем до різних видів виборів.

Поняття «вибори» має узагальнюючий характер для всіх видів виборів, які проводяться в нашій країні. Але останні є досить різноманітними і можуть класифікуватися за об'єктом, суб'єктом, територією, часом тощо.

За об'єктами вибори поділяються на:

вибори представницьких органів державної влади;

вибори представницьких органів місцевого самоврядування. За суб'єктами розрізняють:

вибори народних депутатів України;

вибори Президента України;

• вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки
Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів.

За територією вибори слід розрізняти:

загальнонаціональні (загальнодержавні), що здійснюються на території всієї країни;

місцеві вибори до представницьких органів місцевого самоврядування.

За часом проведення вибори поділяються на:

чергові, що проводяться в період закінчення строку повноважень функціонування певного виду виборного органу або посади;

позачергові, або дострокові, що проводяться в разі дострокового припинення строку повноважень;

повторні, які проводяться у разі, коли вибори у виборчому окрузі визнані недійсними або такими, що не відбулися.

М. І. Ставнііічук також виділяє додаткові види виборів за часовим критерієм: вибори депутатів замість депутатів сільських, селищних, міських голів, які вибули; вибори, що проводяться в разі утворення нової адміністративно-територіальної одиниці.

Існують й інші класифікації виборів в Україні.

Сутність і зміст виборів найбільш узагальнено виражають їх принципи. Вони опосередковують основні, фундаментальні засади правового регулювання правовідносин, що утворюються в процесі організації та проведення всіх видів виборів в Україні.

Отже, принципи виборчого права України — це основні засади, керівні положення, які визначають сутність і зміст реалізації та гарантування виборчих прав громадян України та забезпечують передбачений Конституцією та законами України порядок організації і проведення всіх видів виборів у державі.

Виходячи із загальної теорії принципів права, з огляду на сферу їх застосування та цільового призначення принципи поділяються на загальні та спеціальні (інституційні).

Загальними принципами виборів як основної форми безпосередньої демократії є принципи:

суверенності народу;

єдиновладдя народу;

повновладдя народу;

безпосереднього волевиявлення народу;

поєднання безпосередньої і представницької демократії;

пріоритетності безпосереднього народовладдя в системі демократії;

політичного плюралізму;

конституційності й законності;

загальності у здійсненні безпосереднього народовладдя;

рівності у здійсненні безпосереднього народовладдя;

відкритості та гласності тощо.

До загсільних принципів виборчого права відносяться, насамперед, пришщпи вільного, загального, рівного, прямого виборчого права, а також таємного голосування при здійсненні виборчого права. Ці принципи є фундаментальними як для виборів, так і для більшості інших форм безпосередньої демократії, наприклад, референдумів. Принципи вільного, загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні визнані універсальними у виборчому праві.

Принцип вільності виборчого права гарантує громадянам України, які мають право голосу, свободу волевиявлення. Кожен громадянин має право брати/не брати участь у виборах, реалізу-ючи своє активне чи пасивне виборче право. Це право громадянина захищається Конституцією та законами України. Ніхто не може бути примушений голосувати на виборах.

Принцип загальності виборчого права означає, що суб'єктивне активне виборче право, тобто право обирати, відповідно до ст. 70 Конституції України, мають усі громадяни України, які на день голосування досягли 18 років, за винятком осіб, визнаних судом недієздатними.

Суб'єктивне пасивне виборче право, тобто право бути обраним, як і раніше, має свої особливості залежно від виду виборів. Принцип рівності виборчого права передбачає, що всі громадяни України беруть участь у виборах на рівних засадах. Усі виборці мають однакову кількість голосів, і кожний голос має рівну з іншими вагу. Здійснення громадянами України права обирати і бути обраними не залежить від їхньої раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак. Обмеження виборчих прав громадян України, не передбачених Конституцією, забороняються (ст. 64 Конституції України).

Принцип прямого виборчого права визначає право громадян обирати кандидатів та організації політичних партій і їх блоки на виборах безпосередньо. Конституцією передбачаються прямі вибори народних депутатів України, Президента, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів.

Принцип таємності голосування означає, що контроль за волевиявленням виборців не допускається, гарантується повна свобода волевиявлення. Це право забезпечується можливістю кожного виборця голосувати особисто. Голосування за інших осіб не допускається. Виборчий бюлетень заповнюється голосуючим у кабіні або в кімнаті для таємного голосування, без сторонніх осіб.

До спеціальних принципів виборчого права відносяться принципи:

альтернативності;

багатопартійності виборів;

публічності та відкритості виборчого процесу;

гласності виборів;

політичного плюралізму та багатопартійності;

організації виборів спеціальними незалежними органами;

територіальної організації виборів;

спеціального фінансування виборів;

рівних можливостей для всіх кандидатів і організацій політичних партій і їх блоків у проведенні передвиборної агітації;

рівного доступу всіх кандидатів і політичних партій (блоків) — суб'єктів виборчого процесу до ЗМІ, незалежно від форми їх власності;

неупередженості органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, судів, підприємств, закладів, установ, їх керівників, інших посадових і службових осіб до партій (блоків) — суб'єктів виборчого процесу,

юридичної відповідальності за порушення виборчого законодавства України тощо.

Принципи виборчого права втілюються в процедурі організації та проведення виборів, яку ще називають виборчим процесом. Виборчий процес — це система врегульованих Конституцією та законами України основних послідовних процесуальних стадій (етапів) організації та проведення виборів в Україні.

Виборчий процес забезпечується системою його суб'єктів. Стаття 12 Закону України «Про вибори народних депутатів України» визначає суб'єктами виборчого процесу: 1) виборця; 2) виборчу комісію (ЦВК); 3) партію (блок), що висунула кандидатів у депутати; 4) кандидата у депутати; 5) офіційного спостерігача від партії (блоку) — суб'єктів виборчого процесу. Утім, загалом учасників виборчого процесу значно більше. Це й органи державної влади, органи місцевого самоврядування та їх службові й посадові особи, політичні партії та громадські організації, ЗМІ, міжнародні спостерігачі тощо.

Безперечно, найбільш складна комплексна робота щодо організації та проведення виборів в Україні здійснюється Центральною виборчою комісією. Згідно зі ст. 1 Закону України «Про Центральну виборчу комісію» від 17 грудня 1997 р., ЦВК є постійно діючим державним органом, який відповідно до Конституції та законів України забезпечує організацію підготовки і проведення виборів Президента України і народних депутатів України.

ЦВК здійснює консультативно-методичне забезпечення виборів до місцевих рад і виборів сільських, селищних міських голів. ЦВК очолює систему виборчих комісій, які утворюються для підготовки і проведення виборів Президента України та народних депутатів України. Основні повноваження ЦВК щодо організації підготовки і проведення виборів Президента України, народних депутатів України, депутатів місцевих рад і сільських, селищних, міських голів, а також їх фінансового забезпечення закріплені в ст.ст. 13,14, 16,17 Закону України «Про Центральну виборчу комісію» від 17 грудня 1997 р.

Виборчий процес в Україні складається із взаємопов'язаних логічно послідовних стадій його здійснення. Так, п. 4 ст. 11 Закону України «Про вибори народних депутатів України» визначає такі стадії виборчого процесу:

  1.  складення та уточнення списків виборців;
  2.  утворення виборчих округів;
  3.  утворення виборчих дільниць;
  4.  утворення виборчих комісій;
  5.  висування та реєстрація кандидатів у депутати;
  6.  проведення передвиборчої агітації;
  7.  голосування;

підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків голосування;

  1.  встановлення виборів депутатів та їх офіційне оприлюднення;

10) припинення діяльності виборчих комісій.

Схожі стадії виборчого процесу визначають і закони про вибори Президента України та вибори представницьких органів місцевого самоврядування.

Попри багатоманітність видів виборів в Україні, можна виділити основні стадії їх організації та проведення, які властиві для всіх типів:

призначення або проголошення виборів;

формування територіальних виборчих одиниць — виборчих округів та виборчих дільниць;

формування виборчих комісій;

передвиборна агітація;

голосування;

підрахунок голосів;

встановлення результатів голосування та їх оприлюднення;

•   припинення діяльності виборчих комісій.

Іноді проводиться й додаткова стадія виборів — повторне голосування.

На прикладі виборів народних депутатів України, які вперше за всю історію України проводяться за пропорційною виборчою системою, можна визначити сутність і зміст основних стадій виборчого процесу.

Першою стадією організації' та проведення виборів народних депутатів є складення та уточнення списку виборців. Відповідно до ст. 39 Закону України «Про вибори народних депутатів України», для підготовки проведення голосування виборців до 1 жовтня року, який передує року проведення чергових виборів, складаються загальні списки виборців за формою, затвердженою ЦВК. Районними, районними у містах Києві та Севастополі державними адміністраціями, виконавчими органами міських рад утворюються робочі групи обліку виборців, які формують списки виборців відповідно до Порядку складення списків виборців, затвердженого ЦВК. До цього списку заносять такі дані виборців: а) прізвиїце, ім'я, по батькові; б) дата народження; в) місце народження; г) місце проживання або місце перебування; д) у разі необхідності — примітка про постійну нездатність пересуватися самостійно.

З метою уточнення списків виборців районна, міська група обліку виборців не пізніше 1 листопада роїсу, що передує року проведення виборів, надають загальний список виборців для ознайомлення громадян у приміщенні, доступному для відвідування громадян. Уточнення списку виборців триває до 1 січня року виборів.

Після уточнення загального списку виборців робочі групи обліку складають списки виборців по кожній звичайній виборчій дільниці і передають їх відповідному сільському, селищному, міському голові, голові районної у місті ради або іншій посадовій особі, яка відповідно до закону здійснює його повноваження, у двох примірниках на паперовому носії та в електронному вигляді.

Виборці, які не раніше ніж за ЗО днів до дня виборів включно, вибувають з населеного пункту, де вони внесені до списку виборців, або повертаються з-за кордону в Україну чи від'їжджають з України за кордон, мають право на отримання відкріпного посвідчення, що дає громадянину можливість бути включеним у списки виборців в іншій виборчій дільниці або голосувати в межах закордонного виборчого округу. Відкріпні посвідчення є документацією суворої звітності.

Стадія утворення виборчих округів передбачає поділ території України на 225 територіальних виборчих округів, які утворюються з приблизно різною кількістю виборчих дільниць, виходячи з кількості дільниць, що були утворені під час попередніх чергових виборів Президента або народних депутатів України. Закордонний виборчий округ включає всі закордонні виборчі дільниці. Рішення про утворення територіальних виборчих округів приймається ЦВК не пізніше як за 100 днів до дня виборів (ст. 18 Закону).

Виборчі дільниці (звичайні, спеціальні, закордонні) утворюються з кількістю виборців від 20 до 2000 осіб не пізніше як за 50 днів до дня виборів. Звичайні виборчі дільниці утворюються для організації' голосування за місцем проживання; спеціальні виборчі дільниці утворюються у стаціонарних лікувальних закладах, на суднах, які перебувають в плаванні під прапором України, на полярних станціях України, в установах кримінально-виконавчої системи та в інших місцях тимчасового перебування виборців з обмеженими можливостями пересування; закордонні виборчі дільниці утворюються за поданням МЗС України при дипломатичних та інших офіційних представншітвах і консульських установах України за кордоном.

Для проведення виборів народних депутатів України утворюються виборчі комісії: а) окружні виборчі комісії та б) дільничні виборчі комісії (звичайні та спеціальні) — спеціальні колегіальні органи, уповноважені організовувати підготовку та проведення виборів депутатів і забезпечувати додержання та однакове застосування законодавства України про вибори депутатів (ст.ст. 24-25 Закону).

Окружна виборча комісія утворюється ЦВК не пізніше як за шістдесят днів до дня виборів у складі голови, заступника голови, секретаря та інших членів комісії у кількості не менше дванадцяти і не більше вісімнадцяти осіб. Дільничні виборчі комісії (звичайні та спеціальні) утворюються відповідною окружною комісією не пізніше як за 35 днів до дня виборів у складі голови, заступника голови, секретаря та інших членів комісії. Кількість членів дільничних комісій встановлюється ст. 28 Закону:

для малих дільниць — 10-18 осіб;

для середніх дільниць — 14-20 осіб;

для великих дільниць — 18-24 особи.

Дільничні виборчі комісії закордонної виборчої дільниці утворюються ЦВК на тих самих засадах, що й звичайні та спеціальні дільничні виборчі комісії.

Істотною стадією виборів народних депутатів України є висування і реєстрація кандидатів у депутати, що розпочинається за 119 днів і закінчується за 90 днів до дня виборів. Згідно зі ст. 55 Закону громадяни України, що можуть балотуватися у депутати, можуть дати згоду бути кандидатом у депутати від партії (блоку).

При цьому, виборчий блок може бути утворений двома і більше офіційно зареєстрованими Мінюстом партіями, на підставі рішень з'їзду (зборів, конференції) кожної з цих партій. Виборчий блок повинен мати повну та скорочену назву, керівні органи виборчого блоку та умови їх функціонування, норми представництва та спосіб делегування представників від партій щодо висунення кандидатів у депутати, порядок проведення між-партійного з'їзду та прийняття його рішення тощо.

Партія (блок) на своєму з'їзді може висувати кандидатом у депутати особу, яка є членом цієї партії чи партії, що входить до блоку, або позапартійну особу, яка може бути обраною депутатом. ЦВК реєструє кандидатів у народні депутати України, за умови надання ними документів, визначених у ст. 58 Закону, і надає їм довідку про прийняття документів. Порядок реєстрації кандидатів припиняється за 85 днів до дня виборів.

Водночас, Закон про вибори народних депутатів України в ст. 64 містить положення про можливість скасування ЦВК реєстрації кандидата (кандидатів) у депутати не пізніше як за З дні до виборів у разі звернення кандидата у депутати після його реєстрації із письмовою заявою про відмову балотуватися; припинення громадянства України кандидата у депутати тощо.

Новелою виборчого законодавства є встановлення грошової застави в розмірі 2 000 мінімальних розмірів заробітної плати, яка повертається лише тим партіям (блокам), які взяли участь у розподілі мандатів (ст. 59 Закону).

Після прийняття ЦВК рішення про реєстрацію кандидатів у депутати, включених до виборчого списку партії (блоку), починається стадія передвиборчої агітації, що триває до 24 години останньої п'ятниці перед днем виборів.

Стаття 66 Закону визначає такі форми проведення передвиборчої агітації, як: проведення зборів громадян, інших зустрічей з виборцями; проведення мітингів, походів, демонстрацій, пікетів; проведення публічних дебатів, дискусій, «круглих столів», прес-конференцій стосовно положень передвиборчих програм та політичної діяльності партій (блоків) — суб'єктів виборчого процесу чи кандидатів у депутати; розповсюдження виборчих листівок, плакатів й інших друкованих агітаційних матеріалів тощо. Обмеження щодо ведення передвиборчої агітації' встановлюються ст. 71 Закону.

Кульмінаційною стадією виборчого процесу є голосування та встановлення результатів виборів народних депутатів України.

Голосування виборців на виборчих дільницях здійснюється за допомогою виборчих бюлетенів, форма і текст яких затверджуються ЦВК не пізніше як за ЗО днів до дня голосування. Виборчі бюлетені виготовляються не пізніше як за сім днів до дня виборів у централізованому порядку державним поліграфічним підприємством.

Голос5шання проводиться в день виборів з 7 до 22 години в спеціально відведених та облаштованих приміщеїшях, в яких обладнані кабіни для таємного голосування. Організація проведення голосування та підтримання у приміщенні для голосування належного порядку, забезпечення таємності волевиявлення виборців покладаються на дільничну виборчу комісію (ст. 83 Закону).

Виборець особисто заповнює виборчий бюлетень для голосування в кабіні для таємного голосування, роблячи позначку «плюс» або іншу, що засвідчує його волевиявлення, у квадраті проти назви партії (блоку), або у квадраті проти слів «Не підтримую кандидатів від жодної політичної партії, виборчого блоку політичних партій», і опускає заповнений виборчий бюлетень до опломбованої виборчої скриньки.

Встановлення результатів голосування передбачає підведення підсумків голосування у межах виборчих дільниць і виборчих округів, передання відповідної документації до ЦВК, яка й встановлює на своєму засіданні результати виборів народних депутатів України, відповідно до процедури, визначеної ст. 96 Закону.

ЦВК не пізніше як на п'ятий день з дня встановлення результатів виборів офіційно оприлюднює їх в газетах «Голос України» та «Урядовий Кур'єр». Список обраних депутатів публікується із зазначенням в алфавітному порядку їх прізвища, імені, по батькові, року народження, освіти, посади (звання), місця роботи, місця проживання, партійності суб'єкта висування. Відповідно до ст. 97 Закону ЦВК 27 квітня 2006 р. офіційно оприлюднила результати виборів 26 березня 2006 р. та опублікувала Список обраних народних депутатів України із зазначенням згаданих відомостей'.

Суб'єкти виборчого процесу мають право оскаржити рішення, дії чи бездіяльніст'ь, що стосуються процесу виборів депутатів у позасудовому та судовому порядку. Зокрема, після виборів 26 березня 2006 р. ряд політичних партій, що не подолали 3-процентний бар'єр, звернулися до суду з позовом щодо порушень в діях ЦВК під час підрахунку голосів і встановлення результатів виборів. Колегія суддів Вищого адміністративного суду України відмовила у задоволенні позову, не знайшовши порушень в діях ЦВК.

Особи, винні в порушенні законодавства про вибори депутатів, згідно зі ст. 117 Закону, притягуються до кримінальної, адміністративної або іншої відповідальності в порядку, встановленому законом. Утім, виходячи з розуміння юридичної відповідальності в конституційному праві, слід виділяти такі види юридичної відповідальності за порушення законодавства про вибори народних депутатів України, як: конституційна, адміністративна, кримінальна, дисциплінарна та ін. Зокрема, прикладом конституційної санкції за порушення виборчого законодавства може бути визнання виборів недійсними.

3. Референдуми в Україні

Поняття «референдум» вперше з'явився в XIV ст. у зв'язку з діяльністю новоутвореного Сейму Швейцарського Союзу. Швейцарський вчений А. Дюнан так пояснював появу цього терміна: «У старій Швейцарії засідання Сейму були нерегулярними... представники Союзних земель були не депутатами в нинішньому розумінні цього слова, а послами, які вели справи від імені своїх урядів. Коли з'являлися такі справи, відносно яких у послів не було повноважень, то рішення по ним приймалося «асі'ге£егепсіиш», тобто «для доповіді... тобто влади земель не були пов'язані рішеннями Сейму». Отже, спочатку термін «референдум» означав «те, що повинне бути повідомленим», а сучасного свого значення він набув знагшо пізніше.

Батьківщиною референдумів традиційно вважається Швейцарія. Перший у світі достовірно відомий референдум було проведено в 1439 р. (на думку А. Дюнана — в 1449 р.) у швейцарському кантоні Берн. На ньому вирішувалася проблема фінансового становища цього кантону, а саме: затвердження збору в розмірі І ангетера на тиждень для погашення військових боргів кантону. У подальшому позитивний досвід Берна був запозичений більшістю інших швейцарських кантонів. Перший у світі загальнодержавний референдум також був проведений Швейцарії в 1802 р. Його предметом стало затвердження другої конституції Гальветичної республіки. З того часу в Швейцарії було проведено понад 400 референдумів, і цю країну іноді називають «батьківщиною референдумів»,

У Франції інститут референдуму почав застосовуватися під впливом теорії народного суверенітету, розробленої Ж.-Ж. Рус-со. З 1789 р. по 1839 р. у країні було проведено 8 загальнонаціональних референдумів, більшість — з конституційних питань. У XIX ст. референдуми також поширилися в США, Австралії, Норвегії та інших країнах світу.

Утім, у 30-х роках XX ст. інститут референдуму був суттєво дискредитований голосуваннями у нацистській Німеччині в 1933 р. виходу держави з Ліги Націй; в 1934 р. поєднання посади рейхсканцлера і президента країни; в 1938 р. — аншлюсу Австрії Німеччиною. Ці антинародні за своєю сутністю рішення були прийняті шляхом застосування найдемократичнішої форми прямого народовладдя — референдуму.

На сьогодні референдуми стали важливим інститутом безпосередньої демократії в більшості країн світу, навіть у традиційних мусульманських країнах, що обережно ставляться до форм прямого народовладдя в цілому. Так, у 2001 р. референдум вперше було проведено в ісламській теократичній монархії Бахрейн. На цьому референдумі 94% громадян Бахрейна ратифікували перший конституційний акт держави — Національну хартію, що започаткувала конституційну реформу в монархії.

Особливого значення референдуми набули в Європі після прийняття 12 січня 2005 р. Конституції Європейського Союзу, що набере чинність з 1 листопада 2006 р. після її ратифікації шляхом референдуму чи парламентської процедури в усіх державах ЄС. Литва і Угорщина вже ратифікували Конституцію ЄС шляхом парламентського голосування (щоправда, в Угорщині ратифікації Євро-конституод передував референдум 2003 р., на якому 83,8% угорців проголосували за вступ до ЄС). У Великій Британії', Данії', Люксембурзі, Мальті, Польщі, Франції', Чехії' та інших державах-учасницях ЄС мали бути проведені референдуми щодо Конституції ЄС.

Першою ж країною, що успішно ратифікувала Конституцію ЄС на референдумі 20 лютого 2005 р., стала Іспанія, громадяни якої 78,5% голосами «за» підтримали Євроконституцію. Схожий результат виявив і референдум у Чехії — 77,3% виборців підтримали Конституцію ЄС. Але питання ратифікації Конституції ЄС на референдумах отримало підтримку далеко не у всіх країнах-учасницях ЄС. Так, на референдумах 2005 р. про ратифікащю Євроконституцїї 62% громадян Нідерландів і майже 55% громадян Франції проголосували проти ратифікації цієї Конституції. Схожий результат виявив і референдум у Ліхтенштейні. Такі не-очікувані результати референдумів щодо Конституції ЄС спричинили до політичної кризи у самому ЄС — було прийнято рішення про доопрацювання проекту Єврокомісії, перегляду внутрішньої політики ЄС, зокрема, щодо розширення ЄС.

Історія становлення і розвитку референдумів в незалежній Україні має два основні періоди: перший період (1991-2000 рр.) — початок практикування референдумів в Україні; другий період (2000 р. — до сьогодні) — вдосконалення національної теорії та практики референдумів.

Проведення першого в історії України загальнонаціонального референдуму було призначено Верховною Радою Української РСР на підставі Закону Української РСР «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від З шшня 1991 р. Його результати були переконливими — 90,3% громадян Української РСР підтвердили іщнність Акта проголошення незалежності України. Уже 2 грудня 1991 р. незалежність України була визнана Польщею та Канадою, а пізніше всім світом. Так, лише з 1 грудня 1991 р. по 31 сі^шя 1992 р. Україну як суверенну незалежну державу визнали понад 100 країн.

На підставі результатів всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. Україна першою з колишніх радянських республік заявила, що стосовно себе Договір 1922 р. про утворення СРСР вважає недійсним і не чинним. 8 грудня 1991 р. підписання Біловезької угоди президентами Росії, України та Головою Верховної Ради Білорусі юриди^що припинило існування Радянського Союзу.

Наступний всеукраїнський референдум за народною ініціативою було проведено в 2000 р. Незважаючи на численні песимістичні прогнози, 16 квітня 2000 р. відбулося голосування з питань, винесених на всеукраїнський референдум, участь у якому взяли 29 728 575 виборців (81,15%) з 36 629 926 громадян, що були включені до списку громадян України, що мали право голосу на всеукраїнському референдумі. Усі питання референдуму отримали підтримку виборців: за питання про додаткові підстави для дострокового припинення повноважень Верховної Ради України проголосувало 84,69% громадян України, що взяли участь у голосуванні; за обмеження депутатської недоторканості — 89%; за зменшення конституційного складу парламенту з 450 до 300 народних депутатів України — 89,91%; за необхідність формування двопалатного парламенту в Україні — 81,68%. Утім, результати цього всеукраїнського референдуму так і не були реалізованими.

На сьогодні ідеї проведення всеукраїнського референдуму з конституційних питань знову отримали своє поширення у суспільстві. 23 січня 2006 р. Президент України В. А. Ющенко в телевізійному зверненні до народу з нагоди річниці інавгурації зазначив, що реформа Основного Закону неможлива без участі громадян і наголосив на необхідності прийняти новий закон про всеукраїнський референдум. Більшість політиків і вчених тлумачили це положення виступу Президента України як спробу провести всеукраїнський референдум із метою ревізії положень конституційної реформи.

Сьогодні референдум слід розуміти як пріоритетну форму безпосередньої демократії, зміст якої полягає в прийнятті або затвердженні громадянами України Конституції, законів та інших найважливіших рішень загальнодержавного та місцевого значення шляхом голосування.

Референдуми в Україні регулюються Конституцією України, Законом України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» 1991 р.. Законом України «Про Центральну виборчу комісію України» 1997 р., Законом України «Про місцеве самоврядування» 1997 р. та рядом інших нормативно-правових актів.

Референдум є досить багатогранним явищем. Слід виділяти такі критерії класифікації референдумів:

1) за предметом референдуму;

2) за правовою силою рішень референдуму;

3) за підставами проведення референдуму;

4) за суб'єктами ініціювання референдуму;

5) за територією проведення референдуму;
6) за часом проведення референдуму;

7) за формулою референдуму.

Відповідно до чинного законодавства, за предметом всеукраїнські референдуми поділяються на: конституційні, законодавчі, міжнародно-правові та територіальні.

Найчастіше предметом загальнонаціональних референдумів стають конституції. Проведення конституційних референдумів закономірне, оскільки основний закон повинен бути прийнятий чи змінений у спосіб, що виключав би можливість будь-яких незадоволень чи сумнівів громадян у його легітимності.

Конституція України визначила, що виключно всеукраїнський референдум затверджує законопроекти про внесення змін до розділу І «Загальні засади», розділу ПІ «Вибори. Референдум», розділу XIII «Внесення змін до Конституції України» (ст. 156 Конституції України). Конституїця України передбачає складну процедуру, що має передувати всеукраїнському референдуму. Подання про зміну зазначених конституційних розділів здійснюється Президентом України або не менш як двома третинами народних депутатів України від конституційного складу парламенту з подальшим пршшяттям поданого законопроекту не менш як двома третинами народних депутатів України. Лише при дотриманні такої процедури законопроект про внесення змін до І, III чи XIII розділу Конституції може бути винесений на всеукраїнський референдум.

Чинне законодавство про референдуми не містить застережень щодо винесення на всеукраїнський референдум інших розділів Конституції України або її тексту в цілому, тож теоретично такі референдуми є допустимими.

Предметом всеукраїнського референдуму теоретично можуть бути також прийняття, зміна та скасування законів України та їх окремих положень. Водночас, ст. 74 Конституції України обмежує проведення всеукраїнського референдуму щодо законопроектів із питань податків, бюджету та амністії.

Предметом всеукраїнського референдуму, згідно зі ст. 5 Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» 1991 р., можуть бути також питання, пов'язані з реалізацією права українського народу на самовизначення та входження України до державних федеративних та конфедеративних утворень, тобто міжнародно-правові питання. Конституція України не передбачає проведення всеукраїнських референдумів з міжнародно-правових питань, хоча саме перший всеукраїнський референдум 1991 р. мав своїм предмето.м міжнародно-правову проблематику — легітимізацію незалежності України.

В умовах інтернаціоналізації національного конститущйного права й подальшої політичної, економічної, гуманітарної та військової інтеграції в світі предметом референдумів дедалі частіше стають питання про ухвалення конкретних міжнародно-правових договорів, але в Україні виникла складна ситуація щодо проведення міжнародно-правових референдумів. Такі референдуми можуть мати тільки консультативний характер, оскільки підписання міжнародного договору та його ратифікація є виключною компетенцією глави держави та парламенту,а чинне законодавство передбачає проведення лише імперативних референдумів. Ця правова колізія має бути подоланою в новому законодавстві про референдуми в Україні.

Конституція України в ст. 73 передбачає проведення всеукраїнського референдуму з питання про зміну території України. При цьому. Основний Закон наголошує, що адміністративно-територіальні питання вирішуються лише на всеукраїнському референдумі.

Предмет всеукраїнського референдуму потрібно розмежовувати з предметами місцевих референдумів. Предметом місцевих референдумів та республіканського (місцевого) референдуму АР Крим є локальні проблеми, що можуть бути вирішені шляхом голосування громадян України за місцем їх постійного проживання.

За правовою (юридичною) силою рішень референдуми поділяються на консультативні та імперативні. Загальновідомо, що рішення референдумів мають вищу юридичну силу як на загальнонаціональному, так і на місцевому рівні, оскільки їх наслідки є безпосереднім вираження волі народу або конкретної територіальної громади. Водночас, законодавство ряду країн світу передбачає можливість проведення консультативних референдумів, рішення яких має швидше моральне, ніж юридичне значення.

В окремих країнах існують консультативні референдуми, що отримали назву плебісцитів (Франція). Вони проводяться з інсти-туційних питань, що прямо чи опосередковано передбачають виявлення підтримки чи засудження політики глави держави, парламенту чи уряду. Зокрема, традиція проведення таких референдумів відродилася у країнах ЄС. У 2005 р. Іспанія, Люксембург, Нідерланди та Франція провели референдуми щодо ратифікації Конституції ЄС.

Відповідно до ч. 6. п. 3. Рішення Конституційного Суду України у Справі про всеукраїнський референдум за народною ініціативою від 27 березня 2000 р. воля народу, що буде виявлена на всеукраїнському референдумі, проголошеному Президентом України за народною ініціативою, не може мати дорадчого характеру. Нині чинне законодавство України передбачає проведення виключно імперативних всеукраїнських референдумів.

Місцеві референдуми, відповідно до ст. 46 Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» 1991 р., також можуть мати імперативний і консультативний характер. Хоча стосовно консультативних рішень місцевих референдумів не існує офіційного тлумачення, але всі проведені в Україні місцеві референдуми мали імперативну силу.

За підставами проведення референдуми можуть бути обов'язковішії та факультативними. Тобто народ України та територіальні громади мають право вирішувати широке коло гаціально значу-шдх питань, але окремі питання (внесення змін до розділів І, III, XIII Конституції України, питання про зміну території України, питання про найменування або перейменування селищ, міст, районів, областей тощо), відповідно до чинного законодавства, мають визначатися виключно всеукраїнським та місцевими референдумами.

Залежно від суб'єктів, що наділені правом ініціювати проведення загальнодержавного референдуму, в Україні референдуми поділяються на ініційовані українським народом (ст. 72 Конституції України); ініційовані Верховною Радою України (ст. 72, п. 2 ст. 85 Конституції України); ініційовані Президентом України (ст. 72, п. 6 ст. 106 Конституції України). Місцеві референдуми можуть бути ініційовані місцевими радами (в Автономній Республіці Крим — Верховною Радою АРК) та громадянами України, що проживають на території певної адміністративно-територіальної одиниці. Утім, говорячи про суб'єктів ініціювання місцевого самоврядування, можна стверджувати, що ст. 143 Конституції України визначає під такими територіальні громади села, селища, міста або утворені ними органи місцевого самоврядування.

Референдуми можна класифікувати і за територією їх проведення. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від З липня 1991 р., референдуми в Україні поділяються на: всеукраїнський референдум, референдум Автономної Республіки Крим та місцеві референдуми в межах адміністративно-територіальних одиниць. Таким чином, референдуми за територією їх проведення можна класифікувати на всеукраїнські (загальнонаціональні) та місцеві, в тому числі республіканські (місцеві) референдум Автономної Республіки Крим.

За часом проведення загальнодержавні референдуми можуть бути дозаконодавчими або післязаконодавчими, відповідно до проведення голосування до чи після розгляду парламентом законопроекту, що є предметом референдуму.

За формулою, тобто конструкцією питань, що виносяться на всенародне голосування, референдуми розмежовуються на прості та складні. Прості конструкції питань референдумів передбачають винесення на референдум одного питання з єдиної конкретно взятої проблеми. Прикладом простої формули референдуму є всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 р., коли на голосування виносилося одне питання про легітимізацію Акта проголошення незалежності України. Складні (комбіновані) конструкції питань референдумів передбачають голосування з двох і більше питань. При цьому питання можуть стосуватися різнопо-рядкових проблем, але, як правило, сукупність питань, винесених на референдум в комплексі, стосується єдиної проблеми.

Визначені групи видів референдумів утворюють систему референдумів в Україні, під якою слід розуміти систему всіх видів референдумів, проведення яких передбачено Конституцією та законами України.

Референдуми в Україні проводяться за певною процедурою, під якою прийнято розуміти референдний процес, як сукупність низки нормативно визначених послідовних дій, спрямованих на реалізацію права громадян України на участь у референдумі.

Референдний процес, у першу чергу, ґрунтується на загальних принципах безпосереднього народовладдя: принципах свободи, справедливості, рівності (єдності прав і обов'язків і взаємної відповідальності держави та особи), гуманізму, демократизму, верховенства права, законності та ін. Ці принципи властиві для всіх правових явищ у нашій державі.

Загальні принципи виборчого процесу, визначені в ст. 71 Конституції України, є важливими і для референдного процесу. Зазначена стаття Основного Закону декларує, що вибори є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Утім, ст. 70 Основного Закону обмежує коло громадян, що мають право голосу на виборах і референдумах. Конституція України не дозволяє голосувати на виборах і референдумах громадянам України, що не досягли 18 років або визнані судом недієздатними.

Конституція України містить і спеціальні принципи референдного процесу. Зокрема, ч. 2 ст. 72 Основного Закону визначає принцип обов'язковості щодо проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою: «Всеукраїнський референдум проголошується за народною ініціативою на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області». У разі дотримання всіх процесуальних вимог щодо процедури ініціювання всеукраїнського референдуму, передбаченого ст. 72 Конституції України, Президент України зобов'язаний здійснити таку нормативно визначену процесуальну дію, як проголошення всеукраїнського референдуму.

Найбільш повно спеціальні принципи референдного процесу визначаються в Законі України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» 1991 р. Зокрема, ст. 8 «Демократичні засади підготовки і проведення референдумів» цього Закону декларує принцип безперешкодної агітації; принцип рівності суб'єктів референдної агітації, що виражається у забезпеченні для них приміщень для зборів, використання засобів масової інформації; принцип гласності при обговоренні проекту рішення, закону, що виноситься на референдум; принцип відкритості та гласності діяльності державних і громадських організацій, які беруть участь у підготовці і проведенні референдуму; принцип безперешкодного висвітлення ЗМІ всіх стадій референдного процесу тощо.

Принцип референдного процесу знаходить своє вираження в основних його стадіях. Відповідно до Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» 1991 р., процедура проведення всеукраїнського референдуму включає такі процесуальні стадії: ініціювання референдуму — його призначення (проголошення); утворення дільниць для голосування; утворення комісій із всеукраїнського референдуму; реєстрація громадян, які мають право брати участь у ньому; агітація за його цілі; голосування; підрахунок голосів та визначення його результатів; опублікування, введення в дію, зміна або скасування його рішень. У разі народного ініціювання всеукраїнського референдуму утворюються додаткові стадії: створення та реєстрація ініціативних груп; збирання підписів громадян України на підтримку проведення всеукраїнського референдуму і підрахунок та перевірка цих підписів та ін.

Узагальнюючи теоретичні положення, чинне законодавство про всеукраїнські референдуми, з перспективою його вдосконалення та досвід вітчизняних і зарубіжних референдарних кампаній, можна визначити три основні стадії всеукраїнського референдуму: підготовчу, основну та завершальну.

Підготовча стадія: ініціювання всеукраїнського референдуму; інформування громадян про його ініціювання; агітація «за» або «проти» винесення визначеного питання на всеукраїнський референдум; всенародні або парламентські обговорення (факультативний етап).

Основна стадія: призначення (проголошення) всеукраїнського референдуму; організація всеукраїнського референдуму та підготовка його проведення; агітація «за» або «проти» проекту рішення, що виноситься на всеукраїнський референдум; голосування; встановлення  результатів  всеукраїнського  референдуму;  визначення та оприлюднення рішень всеуіфаїнського референдуму; проведення повторного всеукраїнського референдуму (факультативна стадія).

Завершальна стадія: виконання рішень всеукраїнського референдуму; юридична відповідальність за невиконання рішень всеукраїнського референдуму.

Схожим із процедурою організації та проведення всеукраїнського референдуму є референдний процес на місцевому рівні. Зокрема, організація і проведення місцевих референдумів передбачає такі стадії: призначення місцевого референдуму; утворення територіальних одиниць по проведенню місцевого референдуму; утворення органів (комісій) з місцевого референдуму; складання списків громадян, які мають право брати участь у місцевому референдумі; агітація за прийняття рішень, що виносяться на референдум; голосування; визначення результатів місцевого референдуму.

Результати референдумів знаходять своє втілення в рішеннях всеукраїнського та місцевих референдумів. Рішення всеукраїнського референдуму носять імперативний характер і не потребують затвердження з боку будь-якого органу державної влади. Так, Рішення Конституційного Суду України від 27 березня 2000 р. (справа про всеукраїнський референдум) однозначно виключає необхідність промульгації рішень всеукраїнського референдуму як таких, що мають імперативний характер.

Імплементація рішень всеукраїнського референдуму Верховною Радою України є явищем бажаним, але не обов'язковим. Ці рішення можуть бути змінені або відмінені виключно шляхом проведення нового референдуму.

у разі порушення чинного законодавства про референдуми наступає юридична відповідальність за порушення законодавства про референдуми, що передбачає негативну реакцію держави на порушення права громадянина на участь у референдумі, чн на невиконання або неналежне виконання суб'єктами референдуму своїх юридичних обов'язків, виражену у відповідній правовій формі.

На сьогодні юридична відповідальність за порушення ішнного законодавства про референдуми має комплексний характер і поділяється на такі ввди: конституційно-правова; адміністративно-правова; кримінально-правова; дисциплінарна відповідальність.

Конституційно-правова відповідальність за порушення права громад5шина на участь у всеукраїнському референдумі діє у вигляді узагальнених фундаментальних принципів. Конституція України не містить переліку прямих правових санкцій щодо порушення конституційних положень, які закріплюють право громадянина України на участь у всеукраїнському референдумі, за винятком ст. 43 Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми», що передбачає проведення у 15-денний строк повторного всеукраїнського референдуму, у разі грубих порушень Закону під час голосування, але не визначає об'єктивну сторону цього правопорушення.

Водночас, сутність і зміст конституційно-правової відповідальності, а також конституційна практика застосування виборчого законодавства України в цілому дають можливість зробити припущення, що численні порушення прав громадян на участь у референдумі, а також порушення встановленого законом порядку організації та проведення референдуму є підставою для судового оскарження результатів референдуму.

Конституційно-правові санкції знаходять своє логічне продовження у адміністративному та кримінальному законодавстві.

Так, підставою для юридичної відповідальності в референд-ному праві є ті адміністративні порушення, що посягають на об'єкти, які безпосередньо охороняються референдним законодавством України. Насамперед, це правопорушення у сфері прав і свобод людини і громадянина.

Кодекс України про адміністративні правопорушення в ст. 186 (гл. 15 «Адміністративні правопорушення, що посягають на встановлений порядок управління») встановлює адміністративну відповідальність у вигляді накладання штрафу за публічні заклики або агітацію до бойкотування референдуму, перешкоджання членам ініціативної групи у збиранні підписів громадян під вимогою про проведення голосування, будь-яку агітацію в день проведення референдуму, видачу ішенами дільничної комісії' з референдуму бюлетенів для голосування за інших осіб, втручання у роботу комісій з референдуму, що перешкоджає виконанню ними обов'язків, пов'язаних з підрахунком голосів або визначенням результатів референдуму.

Порядок адміністративного провадження у справах за проступки, передбачені чинним Кодексом України про адміністративні правопорушення, визначається Кодексом України про адміністративне судочинство, що вступив у силу 1 вересня 2005 р.

Порушення чинного референдного законодавства передбачає й кримінальну юридичну відповідальність. Зокрема, ст. 160 «Порушення законодавства про референдум»  Кримінального кодексу України визначає:   перешкоджання насильством, обманом, погрозою, підкупом або іншим чином вільному здійсненню громадянином права брати або не брати участь у референдумі, вести агітацію до дня проведення референдуму — карається штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на строк до трьох років;

ті самі дії', вчинені членом комісії з проведення референдуму або іншою службовою особою, або за попередньою змовою групою осіб, караються штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на строк до п'яти років;

підроблення документів референдуму, приписування, завідо-мо неправдивий підрахунок голосів, порушення таємниці голосування, вчинені членом комісії з проведення референдуму або іншою службовою особою, караються штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на строк від одного до п'яти років.

Порушення »шнного законодавства про всеукраїнський і місцеві референдуми також передбачає настання дисциплінарної відповідальності. Цей вид юридичної відповідальності за порушення ре-ферендного законодавства найчастіше застосовувався в Україні.

Дисциплінарна відповідальність за порушення законодавства про референдуми поширюється на членів Центральної виборчої комісії та комісій з референдуму, а також інших службових осіб за дії, пов'язані з бездіяльністю чи неналежним виконанням своїх обов'язків, у разі, якщо такі дії не можуть бути кваліфіковані як адміністративні проступки або кримінальні злочини.

Як правило, юридична відповідальність за порушення чинного законодавство про всеукраїнський та місцеві референдуми має солідарний характер і може передбачати застосування як конституційної, так і адміністративної, кримінальної чи дисциплінарної відповідальності одночасно.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

82401. Использование технологии продуктивного чтения на уроках в начальной школе 405 KB
  Тот кому недоступно искусство чтения невоспитанный человек нравственный невежда. Сегодня начальная школа реализует Стандарт второго поколения который поставил задачу освоения обучающимися умений полноценного чтения что предполагает готовность школьников к решению таких познавательных и...
82403. Налоги. Восхождение на пик налогов 70.5 KB
  Цели: Образовательная: Обобщение и закрепление знаний учащихся по теме: «Налоги». В игровой форме выявить теоретические знания и практические умения и навыки учащихся. Развивающая: способствовать развитию логического мышления; активизировать мыслительную деятельность учащихся.
82404. Системы линейных уравнений с двумя переменными 44 KB
  Недостатком в данном случае является - колоссальная подготовка такого урока. Если выбираем вариант использования готового электронного образовательного ресурса то учителю необходимо: Тщательно проанализировать содержание ЭОРа на соответствие целям и задачам урока. Написать конспект урока.
82406. Выбор профессии 64.5 KB
  You see, children, some days ago a friend of mine gave me a letter from her British pen friend Kate by name. To my mind it will be interesting for you to read the letter because she is of your age and perhaps you will see yourself in Kate’s situation.
82407. История развития сети Интернет 84.5 KB
  Цель: познакомится с историей возникновения Интернет. Задачи: Изучить литературу по истории возникновения Интернет. Подготовить сообщения по особенностям становления Интернет в разные периоды.
82408. Экспертиза и оценка изделий 61.94 KB
  Цели урока: образовательные дать понятие качество изделия научить оценивать качество изделия по различным критериям; воспитательные воспитывать умение работать в коллективе прививать уважение к чужому мнению умение аргументировать свою точку зрения; развивающие прививать интерес к профессиям...
82409. Что нужно делать, чтобы быть здоровым? 50.5 KB
  Цель урока. Учебный аспект: научить обучающихся давать советы о том, как быть здоровыми. Развивающий аспект: развитие воображения, способности к догадке; развитие умения делать выводы; развитие способности планировать речевые действия; развитие коммуникабельности.