40941

Оптимізація функціонування мови як засобу передачі інформації

Лекция

Иностранные языки, филология и лингвистика

Перекладознавство є філологічною галуззю яка вивчає закономірності процесу перекладу з однієї мови на іншу в його різноманітних виявах а також досліджує міжмовні відповідники різних рівнів і механізми та способи досягнення різних типів еквівалентності текстів оригіналу й перекладу. Об'єктом перекладознавства можна вважати первинний оригінальний текст і вторинний текст як результат перекладу. Предметом перекладознавства є процес перекладу як подвійний інтерпретаційнопороджувальний дискурс головним суб'єктом якого є особистість перекладача....

Русский

2013-10-22

109.5 KB

7 чел.

Лекція 7, 8

Оптимізація функціонування мови як засобу передачі інформації

  1.  Переклад як прикладна лінгвістична дисципліна.
  2.  Машинний переклад.

Перекладознавство є філологічною галуззю, яка вивчає закономірності процесу перекладу з однієї мови на іншу в його різноманітних виявах, а також досліджує міжмовні відповідники різних рівнів і механізми та способи досягнення різних типів еквівалентності текстів оригіналу й перекладу. Переклад забезпечує не лише взаєморозуміння носіїв різних мов, а й розширює їхню пізнавальну сферу, збагачує етнічні та цивілізаційну культури. У зв'язку із прикладним спрямуванням перекладознавства воно постає як міждисциплінарна галузь, оскільки переклад є не лише мовним, а й доволі складним когнітивним феноменом [Баранов 2003, 138]. Об'єктом перекладознавства можна вважати первинний оригінальний текст і вторинний текст як результат перекладу. Предметом перекладознавства є процес перекладу як подвійний, інтерпретаційно-породжувальний дискурс, головним суб'єктом якого є особистість перекладача. Переклад є багатоаспектним феноменом діяльності людини у плані інформаційного обміну та комунікативного впливу: з одного боку, він є результатом інтеграції когнітивної, мовленнєвої, культурної, комунікативної, суспільної діяльності, з іншого, її посередником.

Перекладознавство є доволі розгалуженою дисципліною й містить:

загальну теорію перекладу, яка встановлює універсальні закономірності, конститутивні чинники, абстрактні моделі акту перекладу, засоби досягнення повноти й точності, різних типів відповідності оригінального тексту та його перекладу і т. ін.;

конкретні теорії та практики перекладу, які застосовуються щодо перекладу в межах двох конкретних мов;

спеціальні теорії перекладу, спрямовані на характеристику різних видів перекладацького процесу (усний, письмовий, синхронний; художній, науковий, технічний, релігійний типи перекладу тощо);

історію перекладу, що вивчає еволюцію перекладацької діяльності й різних напрямів і теорій перекладознавства;

теорію машинного перекладу, яка має прикладний характер і розробляє моделі, програми, бази даних для перекладу конкретних мов.

Становлення когнітивної лінгвістики зумовило появу нової галузі перекладознавства - когнітивної транслятології, орієнтованої на дослідження концептуальних структур, які відповідають вербальним формам текстів оригіналу й перекладу, а також когнітивних механізмів перетворення інформації при перекладі [Фесенко 2001; 2002].

Перекладознавство має давні традиції: визнання перекладу як виду інтерпретаційної діяльності відбувається ще у шумерів (у III тис. до н. е.), у Давньому Вавилоні, Єгипті. Першими теоретиками перекладу були самі перекладачі, які намагалися сформулювати головні постулати перекладацької діяльності. У 1540 р. французький перекладач і вчений-гуманіст Е. Доле (він був страчений за неканонічне тлумачення репліки Сократа в одному з діалогів Платона) запропонував п'ять основних принципів, якими повинен керуватися перекладач: 1) досконале розуміння змісту оригіналу й наміру його автора; 2) досконале володіння мовою перекладу; 3) уникнення послівного перекладу; 4) користування при перекладі загальновживаними формами мовлення; 5) прагнення до передачі загального враження від тексту оригіналу у відповідній «тональності», дотримання правил ораторського мистецтва (детальніше версію перекладу трактату Е. Доле див.: [Гарбовский 2004, 79-94]). У ті часи між перекладачами точилися дискусії із приводу головного принципу перекладу буквальності чи смислової точності). Найбільш послідовним супротивником дослівного перекладу був М. Лютер, який у 1540 р. виступив із його критикою в посланні «Про мистецтво перекладати». Категорична відмова від буквалізму посприяла розвиткові іншої крайності - вільного перекладу, який домінував у XVIII ст. У 1790 р. англієць А. Тайтлер, вимагаючи точності та збереження авторського стилю, висунув принцип наближення перекладу до естетичного ідеалу, що дозволяло досить вільно поводитися з текстом оригіналу [Туїіег 1791].

У XIX ст. домінантою перекладу став принцип збереження національної своєрідності тексту оригіналу, що зумовило «відчуження» читача перекладу до іншої країни й епохи, у яких створювався оригінальний текст. У німецькій традиції перекладу домінантним стає принцип занурення читача перекладних текстів до чужої культури й мови (Й. Гете, Ф. Шлейєрмахер, Г. Гельдерлін, В. Беньямін). Разом із тим, саме наприкінці XVIII ст. зароджується принцип неперекладності. Його апологетами стали В. фон Гумбольдт, А. Шлегель, неогумбольдтіанці, а в середині XX ст. американський філософ У. Куайн висунув гіпотезу «невизначеності перекладу». Альтернативою цього принципу був багатовіковий перекладацький досвід, на підставі якого, незважаючи на мовні й культурні бар'єри, відбувалася трансляція знань, культури від одного народу до іншого, опосередкуючи взаємозбагачення мов і культур. Отже, сама історія перекладу засвідчила важливість цього виду діяльності й потребу в ній.

Як філологічна дисципліна перекладознавство сформувалася на початку XX ст. (перша монографія з перекладознавства в Україні «Теорія і практика перекладу» О. Фінкеля видана у Харкові у 1929 р.), а як мовознавча галузь воно почало розвиватися у другій половині XX ст. у зв'язку з набуттям наукою про мову макролінгвістичної орієнтації, посиленням уваги до функціонального аспекту мовних явищ, комунікації, а також через потребу глобалізації обміну інформацією, що сприяло створенню систем машинного перекладу, появі синхронного перекладу. Структуралізм із його зосередженістю на внутрішній лінгвістиці не спрямовував уваги на теоретичну розробку процесу перекладу через домінування положення про невизначеність і неможливість точного перекладу. Тому лише в межах функціонально-прагматичної парадигми мовознавці почали визначати пріоритети оцінки перекладів за шкалами повноти, точності передачі змісту оригінального тексту, семантичної, стилістичної, структурної відповідності мовних одиниць і конструкцій, адекватності прагматичного впливу на читачів оригіналу й перекладу; формувати установки та стратегії перекладу, здійснювати спроби його моделювання як процесу й результату тощо.

Головними проблемами сучасного перекладознавства є:

1) розробка поняття еквівалентності оригіналу й перекладу в її співвідношенням із поняттями адекватності, релевантності, інваріантності тощо;

2) установлення типів еквівалентності й чинників їхнього балансу при перекладі;

3) моделювання процесу перекладу;

4) визначення перекладацьких стратегій (адекватності розуміння смислу тексту перекладу, тотожності комунікативних впливів на адресатів оригіналу й перекладу, досягнення побіжної мети, яка не має нічого спільного з адекватним поданням оригіналу);

5) опис типів перекладу та специфіки їхніх стратегій і домінант;

6) аналіз засобів прагматичної адаптації перекладу;

7) інвентаризація перекладацьких лакун і способів їхньої компенсації;

8) розробка методів дослідження перекладу та способів оцінки його повноти, точності, відповідності прагматичного впливу;

9) виділення та класифікація помилок при перекладі;

10) систематизація перекладацьких трансформацій і відповідників,

11) опис умов вибору мовних засобів при перекладі;

12) розробка прикладних напрямів перекладознавства тощо.

Сьогодні перекладознавство як мовознавча галузь отримує нові аспекти дослідження, визначені відцентровими тенденціями її зближення з іншими галузями лінгвістики: лінгвістичною семантикою, лінгвістикою тексту, дискурсологією, комунікативною й когнітивною лінгвістикою, нейролінгвістикою, лінгвопрагматикою, лінгвокультурологією, етнопсихолінгвістикою тощо.

Термін «переклад» загалом має дві дефініції й позначає, з одного боку, результат перекладацької діяльності, представлений текстом перекладу в фіксованій (письмовій) або нефіксованій (усній) формі, з іншого, є цілеспрямованою лінгвопсихоментальною діяльністю особистості перекладача як рекреативної системи, що поєднує в одному перетворювальному процесі дві фази: інтерпретацію оригінального тексту та породження на підставі цієї інтерпретації тексту-перекладу. Перша фаза передбачає рефлексивне розуміння перекладачем світу смислів адресанта оригінального тексту, його програми інтерпретації для читача оригіналу, ступеня цінності текстової інформації та її співвіднесеності з вихідною культурою й буттям. Друга фаза перекладу є зіставленням внутрішньо висловленої рефлексії перекладача з кодом іншої мови з урахуванням універсуму іншої культури й інтеріоризованого буття іншого етносу, що є підґрунтям для створення тексту перекладу. З огляду на це процес перекладу можна кваліфікувати як інтерпретаційно-породжувальний дискурс. Діяльність перекладача не є ізольованою, адже вона перебуває у складних діалогічних відношеннях із буттєвою сферою, семіотичним універсумом культури тексту оригіналу й перекладу. Перекладач мусить бути білінгвальним і бікультурним, як розглядає його у своїй інтегративній теорії перекладу як міжкультурної події М. Снелл-Хорнбі [ЗпеІІ-НогпЬу 1988, 5-33]. Останнім часом у перекладознавчих студіях висувається діяльнісний підхід до процесу перекладу, на відміну від наявного субститутивно-трансформаційного, який є системою пошуку відповідних замін і трансформацій [Галеева 1997; Сорокин 2003]. Згідно з діяльнісним підходом перекладач повинен реконструювати діяльність автора при породженні тексту-оригіналу за наявною в тексті програмою.

Перекладач може реалізувати при перекладі різні установки, які є головними регуляторними ланками перекладацької діяльності, що визначають мету та зміст роботи перекладача. Установка перекладу зумовлює існування буквального й вільного перекладу (метафразу й парафразу, в термінології англійського перекладача Дж. Драйдена [Эгуаеп 1926]). Перший за рахунок буквальної точності форми та змісту, максимального копіювання порушує комунікативну релевантність оригіналу й перекладу, норму й узус мови перекладу, не передає художніх особливостей вихідного тексту. Другий руйнує адекватність змісту оригіналу й перекладу через додавання власної оцінки тексту, заміну певних фрагментів, компенсацію авторських недоліків для покращення стилю, змісту тощо. Установка перекладу залежить від типу текстів, які уможливлюють універсалістську, етнокультурну й відчужену позиції перекладача. Універсалістська нівелює чи мінімізує розбіжність деяких типів інформації задля передачі загального змісту тексту, покладаючись на міжкультурну компетенцію читачів перекладу, їхню енциклопедичну обізнаність, що дає змогу частково усунути наслідки такого нівелювання. Подібна установка властива переважно інформативним перекладам наукових, технічних текстів. У межах цієї установки склалася перекладацька теорія мови-посередника як гіпотетичного концептуального інваріанта, що створюється в «міжпороговому» просторі на етапі трансферу й дозволяє перетворити текст однією мовою на текст іншою. На відміну від універсалістської, етнокультурна позиція перекладача визначає адаптацію-перетворення тексту оригіналу відповідно до культури й ментальності представників етносу, для яких здійснюється переклад. У такому випадку перекладач перемикає етнокультурну домінанту на іншу, близьку адресатам перекладу, для досягнення рівноцінного прагматичного впливу на їхню свідомість. Відчужена установка спричиняє занурення читача перекладу до чужої культури, онтології, ментальності й навіть мови (при збереженні синтаксису оригінального тексту) й дає змогу адресатові вільно адаптуватися до них у чужому текстовому середовищі за допомогою коментарів, приміток, пояснень перекладача. Ю. Найда такий переклад назвав перекладом-глосою. Концепція відчуженого перекладу сформувалася на підставі німецької перекладацької традиції XIX ст. й має певні риси необуквалізму [Раренко 2000, 119; Коломієць 2002, 245-254]. Останнім часом в англо-американському перекладознавстві посилюється орієнтація саме на «відчужений» переклад.

З огляду на специфіку установок перекладу культуролог В. Руднєв розмежовує синтетичний переклад, завданням якого є примусити читача забути, що перед ним переклад, й аналітичний переклад, мета якого зворотна - не дати читачеві забути, що перед ним переклад з іноземної мови, яка зовсім по-іншому категоризує й концептуалізує навколишній світ і внутрішній досвід народу. Відповідно до вузького розуміння еквівалентності, установка перекладу сприяє створенню точного, адекватного й еквівалентного перекладу. Точний породжує відповідність предметно-логічної частини змісту оригіналу й перекладу. Адекватний зберігає тотожність оцінок змісту адресатами оригіналу й перекладу, впливу текстів на своїх читачів. Еквівалентний переклад зумовлює збереження тотожності на певних рівнях еквівалентності.

З установкою пов'язані норми перекладу - регламентована сукупність вимог, яким повинен відповідати переклад. Концепція таких норм розроблена ізраїльським дослідником Г. Турі, який уважає, що рішення перекладача у процесі перекладу зумовлюються трьома чинниками: обов'язковими правилами відповідно до мовних норм; перекладацькими нормами як головними рішеннями перекладача, визначальними для його стратегій і поведінки; та суб'єктивним вибором [Toury 1980]. Норми перекладу займають центральне положення між об'єктивними й суб'єктивними чинниками перекладу. Виокремлюються такі типи норм: попередні й операційні (перші передують перекладу, другі визначають розподіл матеріалу в тексті й формулювання його змісту); головні (обов'язкові) і вторинні; жанрово-стилістичні (зумовлені стилем тексту), конвенційні (визначені часом) і прагматичні (відповідні завданням перекладу) тощо. Норми перекладу часто залежать від принципів певної школи, до якої належить перекладач, та її здобутків у плані успішності перекладів.

При перекладі особливої ваги набуває особистість перекладача, метою якого є створення балансу, оптимального для сприйняття співвідношення змісту оригіналу й перекладу. Перекладач є не лише інтерпретатором чужого тексту, а і його аналітичним критиком і співавтором тексту перекладу [Rose 1997, 7]. Ю. Сорокін називає перекладача креативним медіатором, що реконструює відповідний контекст і послідовність вербальних і невербальних ланцюгів у їхньому формальному та змістовому відношенні, а потім і підтекст [2003, 31]. Дослідник наголошує на обов'язковості провідного критерію - психотипової подібності автора та перекладача [2003, 33].

Проте, здійснюючи переклад, перекладач свідомо чи несвідомо залучає до тексту власне розуміння оригіналу й установлює баланс співвідношення двох мов, культур, онтологій. Отже, переклад передбачає потрійну корекцію змісту оригінального тексту: при рефлективній інтерпретації його перекладачем, при породженні ним перекладного тексту в новій семіотичній формі та при сприйнятті цієї форми і вкладеного змісту адресатом перекладу. Це спричиняє інколи значне віддалення за змістом і типом впливу перекладного тексту від оригіналу. Тому проблема встановлення еквівалентності (відповідності) текстів оригіналу та перекладу завжди залишиться дискусійною й відкритою для розгляду.

Традиційний термін «еквівалентність перекладу» є багатозначним і суперечливим. Його введення до перекладознавства пов'язують із Р. Якобсоном, який у статті «О лингвистических аспектах перевода» 1959 p. запропонував цей термін з огляду на його використання в машинному перекладі [Гарбовский 2004, 264]. Розрізнюється теоретично можлива й оптимальна еквівалентність: перша визначається співвідношенням структур і правил функціонування двох мов, друга - відповідністю оригіналу й перекладу в конкретному випадку. Співвідношення між цими двома типами еквівалентності покладені в основу рангових моделей перекладу, які враховували як мінімальні відповідності морфем, слів, речень, так і модифікували вибір перекладача нормами мов оригіналу й перекладу та контекстом [Holliday 1966]. Досягнення повної еквівалентності в такому розумінні практично неможливе, а іноді навіть небажане, адже це руйнує відповідність впливу текстів на читача оригіналу й перекладу. У широкому розумінні еквівалентність перекладу як головна ознака й умова його існування розглядається по-різному: з одного боку, як збалансоване співвідношення двох найбільш важливих характеристик текстів оригіналу й перекладу: повноти й точності змісту, що передається [Латышев 1981, 5]; - з іншого, як тотожність прагматичного впливу оригіналу на власного читача і перекладу на читача перекладного тексту.

Із метою розмежування понять еквівалентності перекладу та відповідності прагматичного впливу текстів оригіналу й перекладу було введено термін «адекватність» як близькість оцінок змісту текстів їхніми адресатами або відповідність поставленій перед перекладачем мети. Концепція, згідно з якою оцінка ефективності перекладу залежить від ступеня досягнення поставленої перед перекладачем мети (scopos), отримала назву скопос-теорії, розробленої у працях німецької дослідниці К. Райс. У книзі «Основи всезагальної теорії перекладу» (1984 р.) вона спільно із X. Вермейєром обґрунтувала положення про переклад як вид практичної діяльності, успіх якої визначається ступенем досягнення мети цієї діяльності [ReiЯ, Vermeer 1984]. Телеологічна установка перекладача може залежати від типу тексту, кола можливих адресатів; відповідно до поставлених цілей один текст може отримати кілька варіантів перекладу. При цьому дотримання еквівалентності оригіналу й перекладу не є важливим, якщо це не передбачене метою, головне - задовольнити попит замовників перекладу, відповідаючи цілям. Зважаючи на це розмежовується адекватний та еквівалентний переклад: перший відповідає поставленій меті, другий ґрунтується на функціональній відповідності оригіналу й перекладу. В. Комісаров, приміром, стверджує: «Потрібно лише, щоб переклад зберігав мету комунікації оригіналу, а конкретне рішення може бути різним» [2002, 121-122]. На його думку, мета комунікації може бути інтерпретована як частина змісту висловлення, що виражає головну чи домінантну функцію цього висловлення.

Скопос-теорія набуває крайньої форми (абсолютизації вирішальної ролі перекладача) в концепції німецької дослідниці Ю. Хольц-Мянттярі (Фінляндія) [Holz-Manttary 1964]. Скопос-теорія є певним внеском до студій перекладознавства, сприяє опису цільового аспекту перекладу, однак її обмеженість лише цим аспектом створює небажані умови для його абсолютизації. Критики цієї теорії не погоджуються із твердженнями про самостійне право перекладача на остаточне рішення, про відсутність власної цінності оригіналу, про мотивований лише метою вибір перекладачем способу перекладу, адже переклад - це завжди реакція на оригінал [Wills 1988]. Скопос-теорія фактично позбавляє прагматичної орієнтації на оригінал, адже переклад, на думку її прихильників, здійснюється в інтересах замовника й відповідає насамперед його цілям.

Проблемою перекладознавства також є диференціація типів перекладу. Залежно від параметра оцінки якості перекладу, що є доволі суб'єктивною й умовною, переклад диференціюється на адекватний, який відповідає вимогам смислової точності та, в першу чергу, поставленому прагматичному завданню; еквівалентний, що відтворює зміст оригіналу на одному з рівнів еквівалентності; точний при збереженні предметно-логічної частини змісту оригіналу з можливими стилістичними похибками; буквальний, що відображає формальні особливості вихідної мови; вільний - із низьким рівнем еквівалентності, що прагне компенсувати недосконалість, на думку перекладача, вихідного тексту та прикрасити його. Означені типи перекладу виокремлені з порушенням принципу єдності параметра класифікації і є результатом невпорядкованості перекладознавчої термінології. За параметром сфери спілкування розрізнюють художній, науковий, технічний, релігійний, юридичний, політичний, побутовий та ін. типи перекладу. За метою К. Райс виділяє послівний переклад, у результаті якого створюється підстрочник; буквальний переклад, головними одиницями якого є речення; філологічний, що має на меті наблизити читача до автора, й адаптивний, який має пристосувати текст до потреб читача перекладу [ReiЯ 1995, 21-23].

Залежно від форми передачі інформації переклад поділяється на усний і письмовий різновиди, які мають дещо різні психологічні установки (у межах усного виокремлюються послідовний і синхронний). Послідовний переклад здійснюється із прослуховуванням фрагмента тексту тривалістю до 15 хвилин, після чого відбувається переклад цього фрагмента. Синхронний переклад здійснюється безпосередньо, миттєво, практично одночасно зі сприйняттям повідомлення мовою оригіналу (максимально допустиме запізнення до 10 секунд) за допомогою перекладача-синхроніста та спеціальної апаратури передачі звукового повідомлення мовою перекладу в умовах дефіциту часу. Патент на синхронний переклад був виданий у 1926 р. фірмі International Business Machines (IBM) на ім'я Г. Фінлі - радіоінженера фірми, який утілив ідею бостонського бізнесмена Е. Філена. Вважається, що перше застосування такого типу перекладу відбулося у 1928 р. у СРСР на VI конгресі Комінтерну. У 1933 р. у СРСР з'явилися перші кабіни для перекладачів-синхроністів. Дослідники із посиланням на Ф. Кауфмана відмічають, що перші спроби синхронного перекладу відбулися ще у 1927 р. у Женеві, а у 1935 р. у Ленінграді синхронний переклад був застосований на І Міжнародному конгресі психологів [Гарбовский 2004, 172].

Проте професійне використання синхронного перекладу датується 20 листопада 1945 р. - часом початку Нюрнберзького процесу. Теоретичні погляди та практичні розробки синхронного перекладу викладені у книгах радянських перекладачів-практиків Г. Чернова «Теория и практика синхронного перевода» (1978 р.), «Основы синхронного перевода» (1987 р.) й А. Ширяева «Синхронный перевод» (1979 р.), «Пособие по синхронному переводу» (1982 р.). Завданнями теорії синхронного перекладу є: 1) обгрунтування поняття синхронності перекладу, адже на сприйняття тексту оригіналу накладається власна звукова репрезентація щойно почутого мовою перекладу; 2) розробка ймовірнісно-прогностичних моделей синхронного перекладу, які б ураховували потенціал не лише лінгвістики, а й психології, теорії комунікації; 3) аналіз чинників впливу на прогнозування змісту в комунікативній ситуації синхронного перекладу; 4) вивчення механізму пошуку та прийняття перекладацьких рішень; 5) систематизація помилок і неточностей, збоїв, хезитацій перекладача з метою пояснення психологічного й лінгвістичного механізмів синхронного перекладу; 6) опис його труднощів; 7) дослідження механізмів економії й надмірності інформації, експліцитного й імпліцитного планів повідомлень, специфіки лінгвістичних трансформацій і т. ін.

У перекладознавстві актуальною проблемою залишається моделювання перекладацького процесу, розробка якої починається у 60-ті р. р. під впливом ідей структурної лінгвістики, а також у зв'язку із проникненням до лінгвістики положень кібернетики. Модель перекладу розуміють, з одного боку, як теорію [Комиссаров 1973, 32], з іншого, як гіпотетичну абстрактну схему представлення процесу перекладу, метою побудови якої є спроба знайти пояснення перетворенню змісту, вираженого засобами однієї мови, на відповідний зміст, виражений засобами іншої мови. Завданнями моделювання є також намагання встановити кореляцію та взаємодію складників інтерпретативно-породжувального дискурсу, яким є переклад, їхній вплив на збалансованість інформації текстів оригіналу й перекладу. Найбільш поширеними в загальній теорії перекладу є денотативна, семантична, трансформаційна, семантико-семіотична, комунікативно-функціональна, інформативна моделі й ін. Як зазначає М. Гарбовський: «Кожна з цих моделей представляла собою окрему теорію перекладу, що ґрунтувалася на положеннях та використаних методах тих чи інших напрямів лінгвістичної науки. Так, породжувальна граматика була покладена в основу трансформаційної моделі перекладу, семантичні теорії (метод компонентного аналізу, породжувальна семантика й ін.) зумовили семантичні моделі, комунікативна лінгвістика - комунікативну модель і т. ін.» [2004, 181].

Денотативна модель перекладу передбачає ототожнення знаків двох мов із денотатами або референтами на підставі єдності предметного світу, складники якого отримують мовні позначення. Зважаючи на відсутність у певних мовах відповідників перекладач компенсує такі лакуни за рахунок коментарів, приміток, навіть прямих запозичень. Звернення до денотативної ситуації зумовлює спосіб її опису в певній культурі засобами відповідної мови. В. Комісаров ототожнював денотативну й ситуативну моделі [1973, 45], натомість О. Швейцер вважав ситуативну модель «окремою, з іншим змістом» [1973, 55]. Семантична модель апелює до змістових компонентів вихідного тексту, застосовуючи компонентний аналіз відповідників, а також до синтезу змісту в матеріалі мови перекладу. Ця модель оперує глибинними семантичними категоріями та структурами й передбачає досягнення адекватності шляхом відповідності набору семантичних, конотативних і стильових ознак. Інформативна модель перекладу, на відміну від попередньої, відкидає положення про вагомість при перекладі елементарних семантичних компонентів (сем) і відповідних глибинних категорій. Завданням такої моделі є врахування різних типів інформації, носієм яких є оригінальний текст і які повинен декодувати перекладач, щоб мовою перекладу перетворити цей інформаційний масив для оптимального сприйняття його адресатом перекладу. Інформативна модель має переважно етнокультурну установку, враховує своєрідність культур, онтологій етносів, умови створення вихідного тексту, культурну компетенцію адресатів перекладу. Трансформаційна модель грунтується на міжмовних трансформаціях мінімальних ядерних глибинних структур, зокрема, на переструктурації синтаксичних схем побудови речень, знанні принципів і параметрів вихідної мови й мови перекладу, трансформацій й обмежень на них у певних мовах [Виноградов 2001].

Доволі поширеною є також модель перекладу з мовою-посередником, яку розглядають або як еталонну систему поєднання наборів ознак двох мов, або як гіпотетичну концептуальну мову, що представляє зміст тексту й позбавлена особливостей мов оригіналу та перекладу. Дослідники припускають можливість мови-посередника лише для двох мов при перекладі тексту з однієї мови на іншу як проміжний простір між ними, що фактично є сполученням двох мов. Так, мова-посередник містить набір еталонних ознак, які всі не можуть бути представлені в тій чи іншій мові,  а наявні в кожній із мов частково. Англійський перекладознавець Дж. Кетфорд ілюструє такий еталонний набір на прикладі еквівалентних речень англ. і рос. мов: / have arrived. Я пришла. Ознаками набору є: 1) мовець; 2) жіноча стать; 3) прибуття; 4) пішки; 5) попереднє; 6) релевантне зараз; 7) завершене. Англійська конструкція обирає ознаки 1, 3, 5, 6, російська - 1, 2, 3, 4, 5, 7 [Catford 1965]. У радянській лінгвістиці концепція мови-посередника розроблялася О. Леонтьєвим згідно з універсалістською теорією денотативно! спільності мислення у всіх народів, альтернативною гіпотезі Е. Сепіра - Б. Уорфа. Такою мовою-посередником було обрано мисленнєвий конструкт, інваріант, внутрішню програму мовлення як універсальний предметно-образний код людини (О. Леонтьев, М. Жинкін), який дає змогу здійснити переклад. Психолінгвістична модель перекладу передбачає застосування такої внутрішньої програми - згорнутого змісту оригінального тексту (концепту), що дає змогу перекодувати її за правилами мови перекладу. При цьому перекладач проектує власне зовнішнє мовлення на зміст і форму вихідного тексту.

Комунікативні моделі корелюють із моделюванням комунікативних ситуацій у теорії комунікації, прагматиці, теорії зв'язку. Такі моделі є різноманітними за кількістю складників, способом їхньої взаємодії [Kade 1980; Wilss 1988]. Переклад у цих моделях розглядається як перехідна ланка між двома накладеними одна на одну комунікативними ситуаціями й передбачає дві фази: декодування й обробки перекладачем змісту оригінального тексту й породження нового тексту мовою перекладу. Р. Міньяр-Бєлоручев зауважує: «Переклад мовби подвоює компоненти комунікації, з'являються два джерела, кожне із своїми мотивами і цілями висловлення, дві ситуації (зокрема, позитивна й негативна), два мовленнєвих утворення і два одержувача. Подвоєння компонентів комунікації і є головною відмінністю перекладу як виду мовленнєвої діяльності» [1996, 25].

Перша фаза комунікативних моделей перекладу передбачає рефлексивне розуміння перекладачем світу смислів адресанта оригінального тексту, його програми інтерпретації для читача оригіналу, ступеня цінності текстової інформації та співвіднесеності її з вихідною культурою й буттям. Як зазначає Г. Богін ця фаза в термінах лінгвістичної герменевтики містить розуміння, що «розпредмечує» і дає змогу відновити системну мисленнєво-діяльнісну ситуацію та змістовий світ продуцентів тексту, і перевести цей зміст у словесно-знакову форму інтерпретатором як висловлену рефлексію [1999, 7-10].

Друга фаза перекладу є зіставленням внутрішньо висловленої рефлексії перекладача з кодом іншої мови у «міжпороговому» просторі інтерпретації / породження [Robinson 1997] з урахуванням універсуму іншої культури й інтеріоризованого буття іншого етносу, що є підґрунтям для створення тексту перекладу як результату інтерпретаційно-породжувального дискурсу. «У своїй діяльності перекладач може орієнтуватися на конкретну людину, на певну групу або на пересічного представника якоїсь групи, тому той самий текст може перекладатися по-різному» [Раренко 2000, 116]. До того ж переклад передбачає потрійну корекцію змісту оригінального тексту: при сприйнятті оригіналу перекладачем, при переведенні змісту в нову форму тексту-перекладу і при сприйнятті його читачем.

Однією з проблем перекладознавства є пошук одиниці перекладу (або транслеми). Л. Бархударов трактував одиницю перекладу як таку одиницю вихідного тексту, якій може бути знайдено відповідник у тексті перекладу, але складові якої не мають відповідностей у мові перекладу [1975, 174]. Виокремлення подібних одиниць було сприйнято деякими перекладознавцями досить критично. На їхню думку такі одиниці виділити важко, оскільки вони немовби розчиняються в тексті перекладу [Миньяр-Белоручев 1996, 77]. Одиниці перекладу Л. Бархударов ототожнює з одиницями мовних рівнів і пропонує визначати транслеми на всіх рівнях: від фонеми до тексту. Як одиниці перекладу здебільшого розглядалися лексичні, що отримали назву перекладацькі лексичні відповідники - слова та сполуки мов оригіналу та перекладу, які в одному зі своїх значень передають однаковий або відносно однаковий обсяг інформації й функціонально є рівнозначними. Класифікація перекладацьких лексичних відповідників здійснюється за кількома параметрами. За формою вони поділяються на еквівокабульні (відповідність слова слову, сполуки сполуці) і нееквівокабульні (відповідність слова сполученню й навпаки). Еквівокабульні за умови тотожності частин мови названі еквірозрядними, за умови розбіжності частин мови - нееквірозрядними. За обсягом інформації перекладацькі лексичні відповідники диференціюються на повні й неповні. Перші передають однаковий обсяг інформації, у других відсутня повна кореляція денотативного, емоційно-експресивного, соціолокального, фонового змісту. За характером функціонування в мові перекладацькі лексичні відповідники поділяють на константні (словникові, передбачені) й оказіональні (контекстуальні) - такі, що виникають у процесі перекладу й зумовлені особистістю перекладача, стилю тексту оригіналу, особливостями мови перекладу тощо. За способом перекладу виокремлюються прямі відповідники (традиційно усталені еквіваленти), синонімічні (міжмовні відносні синоніми), гіпо-гіперонімічні (заміни родового поняття видовим і навпаки), перифрастичні (заміни описовим зворотом), функціональні (заміни відповідником, тотожним за функцією в тексті), престаційні (запозичення при перекладі транскрибованого його мовою слова з оригінального тексту). При відсутності перекладацьких лексичних відповідників у тексті перекладу відповідник названий нульовим.

Одиницями перекладу визнавалися певні одиниці думки, відрізки повідомлення (одиниці орієнтування), що використовуються як фрагменти синхронного перекладу, тобто такі, «смислове сприйняття яких дає змогу перекладачеві почати пошук або вибір чергового перекладацького рішення» [Ширяев 1979, 19]. М. Гарбовський кваліфікує одиницю перекладу як складну підсистему у процесі перекладу, яка будується на підставі одиниці орієнтування, але містить одну чи кілька одиниць еквівалентності [2004, 263]. Загалом, проблема одиниці перекладу залишається відкритою.

У сучасному перекладознавстві виокремлюється теорія міжмовних перетворень, об'єктом якої є перекладацькі трансформації та деформації. Перекладацькі трансформації розглядаються як прийоми, що сприяють досягненню еквівалентності перекладу та передбачають процедуру перетворення з метою переходу від одиниць оригінального тексту до одиниць перекладу. Термін «трансформація» запозичений із трансформаційної граматики 3. Харриса і застосований Я. Рецкером, Л. Бархударовим, О. Швейцером й ін. Дослідники розрізнюють за характером перетворення такі типи перекладацьких трансформацій: лексичні, граматичні, лексико-граматичні. Лексичні трансформації поділяються на формальні (умовно-звукова транскрипція, графічна транслітерація, калькування) і лексико-семантичні, що включають конкретизацію як заміну більш конкретною назвою, генералізацію як заміну гіперонімом гіпоніма й модуляцію - заміну слова або сполуки одиницею мови перекладу, яка логічно пов'язана зі значеннями вихідних. До граматичних перекладацьких трансформацій відносять дослівний переклад синтаксичних структур (нульову трансформацію), поділ речення, об'єднання речень, граматичні заміни (морфологічна й частиномовна перекатегоризація, заміна типу речення тощо). Лексико-граматичні заміни передбачають антонімічну й конверсивну трансформацію, описово-перифрастичний переклад [Комиссаров 2002, 165]. До перекладацьких трансформацій належить також компенсація як спосіб перекладу одиниць оригінального тексту іншими неізоморфними вихідними засобами без збереження первинного місця в оригіналі. Л. Бархударов вважав, що всі трансформації при перекладі можна звести до чотирьох: перестановки, заміни (граматичної, лексичної, антонімічної, компенсації), додавання, опущення [1975, 6]. Я. Рецкер, ґрунтуючись на положенні В. Гака про те, що всі лексико-семантичні трансформації здійснюються на підставі логічних відношень між поняттями, розмежовував лексичні та граматичні трансформації. До перших він відносив значеннєву диференціацію, конкретизацію, генералізацію, смисловий розвиток, антонімічний переклад, цілісне перетворення й компенсацію втрат при перекладі. Другі він поділяв на повні й часткові [1974, 39]. Р. Міньяр-Бєлоручев виокремлює трансформації описового перекладу, конкретизацію й генералізацію понять, їхній логічний розвиток й антонімічний переклад [1996].

Перекладацькі деформації є також перетворенням, однак пов'язаним із певною перекладацькою втратою. Деформація як перекладацька дія стосується насамперед форми мовленнєвого твору, хоч можливими є й семантичні деформуючі операції. Процедури деформації ґрунтуються на відповідних перекладацьких концепціях [Гарбовский 2004, 507]. Відмінними від деформацій є перекладацькі помилки, які є неусвідомленими й концептуально не забезпеченими. Причинами помилок можуть бути недостатнє володіння мовою оригіналу, недостатній когнітивний досвід, недостатність знань про описувану у вихідному тексті дійсність, неуважне ставлення до системи смислів тексту оригіналу, нерозуміння авторської думки, невміння розрізняти особливості індивідуального стилю автора тощо [Гарбовский 2004, 514-536].

Особливу складність при перекладі становлять лакуни (від лат. lacuna -пробіл, заглиблення), які є базовими елементами національної специфіки лінгвокультурної спільноти, що ускладнюють переклад її текстів і сприйняття їх іншокультурними реципієнтами через відсутність в одній мові порівняно з іншою певних відповідників мовних одиниць різних рівнів, позначень понять, категорій, асоціативних реакцій, а також паравербальних засобів мовлення. Головними ознаками лакун є незрозумілість, незвичність (екзотичність), чужість [Белянин 2003, 155]. Лакуни поділяються на системні та функціональні, або мовні й мовленнєві, мовні й культурологічні.  Системні (мовні) лакуни виявляються при зіставленні одиниць різних рівнів мовної системи, а функціональні - в мовленні. Системні лакуни диференціюються залежно від рівня на фонетичні (відсутність в одній мові певних фонем, невідповідність інтонаційних конструкцій, наголосу, пауз), лексичні (відсутність в одній мові слова-відповідника), номінативні (невідповідність статусів найменувань у двох мовах, наприклад, відповідником простого слова є композит або сполука), морфологічні (відсутність в одній мові певної морфологічної категорії порівняно з іншою), синтаксичні (невідповідність синтаксичної будови у двох мовах), стилістичні (розбіжність мовних відповідників одного денотата за стилістичною забарвленістю).

До складу функціональних лакун відносять діяльнісно-комунікативні (невідповідність різного роду комунікативно релевантних кінем - фонаційних, жестів, міміки, рухів тіла, голови, ніг; погляду, відстані комунікантів, часових особливостей спілкування, торкань, запахів тощо); культурологічні, зумовлені особливостями національної ментальності й культури, мовленнєвого етикету; і лакуни культурного простору (специфіка реалій: національних страв, одиниць міри, свят, обрядів і т. ін.). Існують інші класифікації лакун. Так, за принципом співвідношення слова з концептом виділено лексичні - за умови відсутності слова чи сполуки в іншій мові та за наявності концепту; семантичні - за відсутності семеми й наявності концепту, концептуальні (когнітивні) - за відсутності концепту та слова.

У радянській психолінгвістиці гіпотеза лакунізованого характеру однієї лінгвокультурної спільноти відносно іншої була висунута Ю. Сорокіним та І. Марковіною у 1983 р. [1983, 16-35]. Усунення інтерактивних перешкод, пов'язаних із цим, здійснюється шляхом прийомів компенсації лакун: 1) тлумачення, приміток,   виносок,   коментаря;   2)   заміни   концепту   на   більш   близький;

  1.  порівняння  з   етнічним  прототипом   одного  класу реалій  у двох  мовах;
  2.  генералізації (заміни гіперонімом); 5) еквонімізації (заміни іншою назвою видового предмета того самого класу); 6) заміни теми на більш близьку для іншої культури з метою збереження оцінки, емотивності фрагмента; 7) запозичення шляхом транскрипції, транслітерації, напівкалькування, калькування і т. ін. Термін «лакуна» ототожнюється з безеквівалентною лексикою, хоч вони перебувають у відношеннях включення другого до першого (не всяка лакуна є безеквівалентною). Дослідники пропонують розмежувати когнітивні лакуни як безеквівалентні слова, а відсутність слів і семем розглядати як власне лакуни. Лакуни ототожнюють також із терміном «реалії» (Р. Брислін), проте реалії належать до концептуальних лакун. Лакунарність встановлюється не лише між двома мовами (міжмовні), а й у межах різних форм існування однієї мови за таким самим принципом (внутрішні).

Одним із найважливіших напрямів перекладознавства є машинний (автоматичний) переклад, спрямований на комп'ютерне програмування та створення автоматичних систем перекладу з однієї мови на іншу переважно науково-технічних і ділових текстів. Операційними ланками машинного перекладу, який застосовує принцип «синтезу через аналіз», вважаються: 1) парсер - синтаксичний (або в інших моделях - фонетичний і морфологічний) аналіз вхідного тексту за допомогою лексикону та граматики; 2) трансфер -застосування проміжних рівнів представлення вхідного тексту за допомогою мов-посередників, структур знань, лексичних і синтаксичних фільтрів і т. ін.; 3) синтез вихідного тексту на підставі граматики й лексикону мови вихідного тексту й інформації проміжного рівня. Перші системи машинного перекладу не застосовували «синтезу через аналіз», а були прямим, послівним перекладом на підставі рядів еквівалентів двох мов. Уведення мови-посередника на етапі трансферу згодом приводить до спроби розробок універсальної семантичної мови, не залежної від вхідної й вихідної мов.

Прикладна спрямованість діючих систем машинного перекладу досить різнобічна: це розпізнавання термінів, редагування текстів, пошук еквівалентів, переклад технічної, наукової, ділової літератури тощо. Проте машинний переклад не може усунути людського чинника навіть у випадках відсутності двозначності, простоти тексту і передбачає участь людини на етапах підготовки тексту до перекладу (спрощення синтаксису, усунення двозначності, омонімії), інтерредагування (допомога на етапі перекладу) і постредагування (виправлення помилок).

Машинний переклад ґрунтується на доробку ряду дисциплін: по-перше, математичної теорії інформації, яка накопичила значний потенціал обчислення інформаційних структур, досліджень кодування й декодування інформації; подруге, кібернетичної науки, що дала підстави вважати можливим перекодування текстів з однієї мови на іншу при відносному збереженні смислу й визначила нові напрями лінгвістичних досліджень; по-третє, генеративної граматики Н. Хомського, який висунув плідну ідею багаторівневого моделювання мови, розробив ряд універсальних обмежень на трансформації синтаксичних структур. Продуктивними для машинного перекладу є й розробки у галузі лінгвістичної й логічної семантики, лінгвостатистики, загальної морфології, семантичного синтаксису, когнітології тощо (наприклад, конфігураційний синтаксичний аналіз І. Мельчука та Л. Йорданської, фразовий аналіз П. Гарвіна, С. Куно, А. Етінгера, структурний синтаксис П. Сгалла, семантико-синтаксична концепція Ю. Апресяна та його школи, що стала базою розробок багаторівневих лінгвістичних процесорів тощо).

Дослідники вважають, що поштовхом для створення систем машинного перекладу був Меморандум американського фахівця з дешифрування У. Вівера 1949 р. (стаття під назвою «Переклад», де подано теоретичне обґрунтування систем машинного перекладу), хоч ще у 1946 р. У. Вівер й А. Буг висунули ідею механічного перекладу, а у 1947 р. розробили першу програму послівного перекладу. Меморандум був розісланий двомстам фахівцям у галузі лінгвістики та програмування. З цього часу у США створюються колективи розробників машинного перекладу у Массачусетському технологічному інституті, Каліфорнійському університеті, Національному бюро стандартів у Лос-Анджелесі, у Техаському університеті. Перша конференція із проблем машинного перекладу була організована Массачусетським технологічним інститутом  у   1952  р.   У   1954  р.   здійснюється   відомий Джорджтаунський експеримент, що являв собою першу спробу перекладу політичного тексту з російської мови на англійську (ІВМ-701, 250 слів, 60 фраз). У СРСР із 1955 р. також розпочинаються роботи у сфері машинного перекладу в Інституті прикладної математики АН СРСР під керівництвом О. Кулагіної й І. Мельчука, а перші експерименти з машинного перекладу були проведені у 1956 р. колективом науковців під керівництвом Д. Панова й І. Бєльської (з англ. на рос), О. Ляпунова, О. Кулагіної (із фр. на рос), Т. Молошної (із рос. на англ.). У 1957 p. у Москві вийшов перший збірник праць із машинного перекладу. У 1959 р. відкрито лабораторію машинного перекладу в Московському педагогічному інституті іноземних мов ім. М. Тореза. Із 1954 по 1963 р. р. було опубліковано понад 1500 наукових праць, присвячених автоматичному перекладу [Кулагина, Мельчук 1971]. Незважаючи на певні розчарування в машинному перекладі, викликані його неекономічністю й низькою якістю, у 70—80-ті p. p. у СРСР створюються потужні системи машинного перекладу (під керівництвом Ю. Моторіна, а потім Ю. Марчука впроваджуються системи АМПАР (з англійської на російську мову), НЕРПА (із німецької на російську) і ФРАП (із французької на російську)). У цей час в інших країнах світу (США, Канаді, Великобританії, Франції, Китаї й ін.) розробляються системи машинного перекладу переважно корпораціями для технічних і комерційних потреб.

Сьогодні існує значна кількість діючих комерційних систем машинного перекладу, серед яких SYSTRAN (перекладацька система BabelFish), EUROTRA (на базі мови-посередника з використанням есперанто), METAL, ATLAS, GETA, СЕТА, Automatic Dictionary lookup, Computer translation system, TAUM, ПРОМПТ, СОКРАТ, СПРИНТ, ЛОГОС, METEO, ВАЙДНЕР, ТИТУС, КУЛЬТ, системи ЕТАП (як теоретична модель використовується концепція «СМИСЛ <-> ТЕКСТ» І. Мельчука та його послідовників) тощо. В Україні розробка програм машинного перекладу розпочалася у 60-ті р. р. Інститутом кібернетики Академії наук і Київським державним університетом ім. Тараса Шевченка. Для перекладу текстів із російської мови на українську створено систему «Плай» (словник містить 155562 українських слова і 125741 російських слів), для англо-українського перекладу застосовується програми РУМП, Language Master, Pragma. У сучасному світі відбувається зростання попиту на автоматичні системи перекладу через постійну зміну й поповнення інформаційного поля світу, що потребує миттєвої або швидкісної обробки потоків інформації багатьма мовами. Практика систем машинного перекладу демонструє 20 % показник помилок у текстах на виході, зумовлених недоліками словника та слабким алгоритмічним синтезом пропозицій із неправильною синтаксичною структурою. Тому в автоматизованих перекладацьких системах зростає роль людського чинника. Зважаючи на це, напрямами підготовки фахівців із машинного перекладу є також: 1) оволодіння навичками постредагування перекладів, виконаних автоматизованими системами; 2) підготовка, координація й контроль за роботою користувачів машинного перекладу; 3) навчання методу поповнення лексичних словників, термінологічних баз знань перекладацьких програмних пакетів і т. ін.

Типовими помилками машинного перекладу, які потребують утручання людини як коректора тексту є неперекладені слова, неврахування полісемії чи стилістичного маркера одиниці, послівний переклад ідіом, помилки при перекладі прийменників, порушення узгодження чи керування, недозволена омонімія, помилки при перекладі конструкцій тощо. Оцінка якості систем машинного перекладу здійснюється на підставі порівняння оригіналу й перекладу, порівняння перекладу з «оберненим» перекладом, а також шляхом тестування експертними оцінками при порівнянні змісту й форми [Волошин 2004, 290].


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

3170. Исследование естественной освещенности помещений в натурных условиях 109.5 KB
  Исследование естественной освещенности помещений в натурных условиях Цель работы: знакомство с методикой и приборами, используемыми при исследовании естественной освещенности помещений, выяснение роли размеров и размещения световых проемов в формиро...
3171. Исследование условий инсоляции отдельных зданий с помощью инсолятора 99 KB
  Исследование условий инсоляции отдельных зданий с помощью инсолятора Цель работы: знакомство с требованиями, предъявляемыми к инсоляции отдельных зданий и внутриквартальных территорий, а также методами определения оптимальной ориентации зданий с пом...
3172. Исследование стальных канатов 53.29 KB
  Исследование стальных канатов. Цель работы: Исследование конструкций и элементов стальных канатов, изучение схем их обозначений, определение основных параметров, ознакомление с методом браковки канатов. Исследование ко...
3173. Конкурсная коллекция современного женского костюма с использованием элементов этно-стиля 2.07 MB
  Актуальность: В наши дни этнический стиль уже завоевал ведущие позиции в мире моды и не собирается их уступать. Основными причинами этого являются свобода, многообразие, естественность, яркость, которые несет с собой этот стиль. Его последо...
3174. Хроническая артериальная ишемия конечностей 12.63 MB
  Введение Хронические артериальные ишемии конечностей доставляют много забот врачам различных специальностей. Каждый из них ощущает недостаточность имеющихся сведений об ишемиях конечностей, дающих возможность успешного лечения больного. Эти сведения...
3175. Статистическая точность цифровых регуляторов дискретных систем управления частотой вращения электропривода постоянного тока 11.66 MB
  Автоматизированные электроприводы являются главным средством приведения в движение большинства рабочих машин и технологических агрегатов в машиностроении, металлургии, станкостроении, транспорте и других отраслях промышленности.
3176. Розробка мультимедійного веб-сайту 5.08 MB
  Мультимедіа інтернет сайт виконує, як правило, промо функцію. Такі сайти довше вантажаться, їх складніше підняти в результатах пошуку, проте їх роль не можна применшувати. Мультимедіа сайт - це музика, динаміка, серйозний рекламний ефект
3177. УЧЕТ НЕМАТЕРИАЛЬНЫХ АКТИВОВ 112.12 KB
  Специфика нематериальных объектов состоит в том, что они не имеют вещественно-натуральной формы и это обстоятельство, в первую очередь, определяет трудность выбора методик анализа.
3178. Программа реализующая параллельную работу процессов 178 KB
  Задание. Необходимо написать программу, реализующую параллельную работу нескольких процессов. Каждый процесс может состоять из одного или нескольких потоков. Любой из потоков, работающих в составе этих процессов, может быть приостановлен и вновь зап...