40974

МІЖОСОБИСТІСНА КОМУНІКАЦІЯ

Лекция

Иностранные языки, филология и лингвистика

Соціокультурні особливості мовної особистості Мовна особистість – це власне особистість охарактеризована з боку впливу належної їй мовної культури на її особистісні якості та соціальнокультурну ефективність її діяльності як суб’єкта суспільних відносин. Проблема лінгвоетнічної ідентифікації постає однією з фундаментальних в процесі трансформації сучасного українського суспільства а тому так важливо визначити специфіку характеристик ролі мови в суспільстві і в житті особистості. Мова має індивідуальне закорінення перебуваючи в залежності...

Русский

2013-10-22

156.5 KB

3 чел.

Лекція 8 – 9

МІЖОСОБИСТІСНА КОМУНІКАЦІЯ

1. Соціокультурні особливості мовної особистості

Мовна особистість – це, власне, особистість, охарактеризована з боку впливу належної їй мовної культури на її особистісні якості та соціально-культурну ефективність її діяльності як суб’єкта суспільних відносин. В умовах соціально-культурної трансформації суспільства слід надавати особливої уваги специфіці тезаурусу і мовної практики нових соціальних груп, їх перетворенням у традиційні класи та групи з врахуванням флуктуації мовного середовища, його інтегруючих та дезінтегруючих тенденцій.

Проблема лінгво-етнічної ідентифікації постає однією з фундаментальних в процесі трансформації сучасного українського суспільства, а тому так важливо визначити специфіку характеристик ролі мови в суспільстві і в житті особистості.

Мова має індивідуальне закорінення, перебуваючи в залежності від соціального статусу і ролі особистості в суспільстві та виступаючи атрибутивною її властивістю, оскільки вона формує і значною мірою визначає соціальне існування особистості. Це пов’язано з фундаментальним значенням спілкування в соціумі та його важливою роллю у самовизначенні і самореалізації особистості. Як точно зазначив Ф. де Соссюр, „мова – це систематизована сукупність правил, необхідних для комунікації” [16, с. 84].

Якщо вплив культури на мову цілком очевидний і розмаїтий, то питання про зворотний вплив – мови на культуру – залишається відкритим. У науках про людину ще не знайдено підходів, які б дозволили відкрити найглибші внутрішні джерела людської культури, простежити вплив соціокультурних факторів на формування, розвиток і адаптацію особистості. Наприклад, ми не цілком усвідомлюємо, наскільки той культурний світ, що людина створила навколо себе, визначений її фізичними і психічними можливостями. А соціокультурні можливості людини настільки різноманітні, що щораз при дослідженні їх породжують питань більше, ніж відповідей. До таких, наприклад, належить проблема впливу соціокультурних факторів на зміни мовного середовища, мовної ситуації в суспільстві.

Погляд на світ, відображений у мові особистості  відображає її ціннісні орієнтації. Мова особистості впливає на її духовний розвиток. Узагалі мова народу впливає на розвиток його соціокультурних рис. Так, В. фон Гумбольдт ще в ХIХ столітті справедливо відзначав значний вплив мови на духовний розвиток народу, його культуру. У праці „Про різницю будови людських мов і їх впливу на духовний розвиток людства” В. фон Гумбольдт підкреслює: „У кожній мові закладено самобутній світогляд. Як окремий звук постає між предметом і людиною, так і вся мова в цілому виступає між людиною і природою, що впливає на неї зсередини і ззовні...” [6, с. 80].

Соціокультурні особливості особистості як проблема денаціоналізації цікавили, як відомо, Олександра Опанасовича Потебню. Він бачив органічну участь національної (етнічної) мови не тільки у формуванні народного світосприйняття, але й у самім розгортанні думки. Вчений підкреслював загальнолюдську цінність кожної мови – у якості ще однієї, відбитої саме в цій мові, картини світу: „Якби об’єднання людства за мовою і взагалі за народністю було б можливим, воно було б згубним для загальнолюдської думки, як заміна багатьох почуттів одним, хоча б це одне було не дотиком, а зором... Для існування людини потрібні інші люди; для народності – інші народності” [13, с. 229]. Необхідно зазначити, що Олександр Потебня, підкреслюючи різнорідність кожної окремої особистості, украй негативно ставився до асиміляції, вважаючи її процесом, що призводить до знищення особливого в особистості.

Переконання в тім, що люди бачать світ по-різному – крізь призму своєї рідної мови – лежить в основі теорії „лінгвістичної відносності” Едварда Сепіра і Бенджаміна Уорфа. Вони прагнули довести, що розходження між культурами обумовлені розходженнями в мовах. І хоча ця теорія й дотепер вважається недоведеною, окремі аспекти її вивчення вплинули на інтерес до аналізу впливу соціокультурних особливостей особистості на проблему трансформації не тільки суспільства в цілому, але й багатьох його структур, у тому числі й мовного середовища як одного із суб’єктів соціокультурного процесу. Причому більшість дослідників приділяли увагу комунікаційним проблемам соціокультурних змін. Так, той же Е. Сепір розглядав вплив комунікативних процесів на життя особистості і суспільства. У статті „Комунікація” в „Енциклопедії соціальних наук” він відзначає, що „для формування суспільства, його об’єднань і підрозділів, а також для забезпечення взаєморозуміння між його членами необхідні якісь процеси комунікації” [14, с. 210]. Основним видом комунікації, „комунікативної поведінки” Е. Сепір справедливо називає мову, аналізуючи її вплив на життя суспільства. При цьому виділяється аналіз мовної комунікації як соціально визнаної.

Сучасні вчені, звертаючись до означеної проблеми, прагнуть досліджувати взаємний детермінізм соціальних, культурних і мовних факторів у суспільстві, аналізуючи ті чи інші кореляції між соціокультурними і мовними структурами на широкому географічному й історичному просторі [1; 2; 4; 7; 19; 20]. На жаль, українські вчені здебільшого обходять це питання, віддаючи перевагу розглядові впливу та взаємодії соціальних і культурних підстав на трансформацію суспільства [5; 11; 17]. Лише В. Іванишин та Я. Радевич-Вінницький приділили увагу дослідженню спільного впливу соціокультурних і мовних особливостей на зміни українського суспільства [8]. Однак вони не обговорюють мовну особистість і мовне середовище як поняття. До того ж у завдання їх монографії не входить аналіз адаптаційних процесів.

Як суспільство впливає на мову через особистість, так і мова завжди впливає на суспільство через діяльність особистості, сприяє налагодженню соціальних зв’язків.

Мовне спілкування формує певні мовні спільноти, пов’язані між собою особливою комунікацією, в яких мова може виконувати різні функції. Мовний потенціал суспільства формує особистість, а тому їх можна розглядати як дві системи, що живуть і функціонують у відповідності з потребами і законами суспільства.

Реально постійно відбувається процес інтеграції, адаптації особистості і мови залежно від соціально-лінгвістичної ситуації і типу мови, про яку йдеться. Тому є підстави в науковому аналізі розглянути цю взаємодію (і навіть єдність) шляхом акцентуації мовного в особистості, а саму особистість розглядати як мовну особистість з можливими її варіаціями „етно-мовної особистості”, „культурно-мовної особистості” тощо.

Мовна особистість – це система, яка виникає в суспільстві і розвивається, грунтуючись на здатності вираження і закріплення соціальних відносин і взаємодій. Вона – умова і продукт культури.

За допомогою соціальної особистості регулюються соціальні відносини, зберігається історична і культурна пам’ять народів. Діяльність мовної особистості повинна задовольняти таким соціальним регулятивам, як принцип співпраці, інформативна адекватність ситуації, інтеграція та адаптація до ціннісно-нормативної системи суспільства, відповідність варіативності суспільних відносин.

Мовна особистість – це, власне, особистість, охарактеризована з боку впливу засвоєної нею мовної культури на її особистісні якості та соціально-культурну ефективність її діяльності як суб’єкта суспільних відносин. Цій особистості, за її функціональною природою, мають бути притаманні якості-характеристики, здатні позитивно впливати на процес соціально-культурної трансформації. Їх зміст має бути уточненим. Виокремимо такі з них:

· мовна відкритість і доступність – націленість на спілкування і прагнення передати ідеї і цінності іншим соціальним агентам;

· соціально-діяльнісна спрямованість, пов’язана з інтенсивністю трансформаційних процесів і забезпеченням необхідної динаміки особистісних змін;

· адаптивно-акумулююча характеристика як мовний механізм забезпечення пристосування до умов суспільства, що трансформується;

· соціально-культурна пізнавальна мотивація, що пов’язується з прагненням „розкодувати” світ і сформувати його індивідуальну мовну модель;

· мисленнєва індивідуалізація світу як особистісно-мовна стимуляція пізнання та формування стилю мислення, який відповідає специфіці духовного світу мовної особистості;

· культурно-репрезентативна (в чомусь демонстративна) якісна визначеність мовної особистості, яка знаходить вияв в утвердженні своєї етнічно-національної та культурно-групової приналежності й вираженні її в різному стилі мовлення в різних соціальних сферах (політиці, моралі тощо);

· естетико-мовний профіль особистості як цілісний вияв її буття у світі, утвердження її особистісного естетичного світу.

І особливо важливо підкреслити зв’язок мовної особистості, яка, як за своєю природою, так і соціально-функціонально, пов’язана з ментальністю.

Як підкреслюють дослідники, „мова регламентує ментальність”, а „ментальність регламентує мову, точно так проявляючи (і реалізуючи) себе в інших мовах – невербальних засобах вираження думки і почуття – від міміки і жестів, обрядів і ритуалів до танцю, живопису і архітектури” [9, с. 32].

Мовна особистість за допомогою базисного елемента культури (мови) нагромаджує, зберігає і передає соціальний досвід від одного покоління до іншого за допомогою сенсно-життєвих орієнтирів.

Як зазначає Ф. де Соссюр, „значимість – цінність будь-якого слова визначається всім, що з ним пов’язано” [16, с. 138], а тому реальний зміст мовного світу особистості залежить від тієї ієрархії цінностей, якою вона керується у своєму житті.

Однак і сам розвиток особистості характеризується соціально-мовною залежністю.

Через мовну особистість є можливість глибше охарактеризувати мову як суспільно-культурне явище і зрозуміти характер її функціонування в суспільстві, що трансформується. Тому в період соціокультурної трансформації мовна проблема набуває не тільки культурного, а й політичного сенсу та змісту, стає предметом інтенсивної суспільної боротьби. Бо від того, яка мова стає визначальною, панівною в країні, значною мірою залежить майбуття культури і народу як її носія. Мова може бути засобом консолідації нації і мобілізації її життєвих сил, якщо вона утверджується владною елітою, а може бути засобом політичної гри і паралізації волі народу, бо коли, за висловом Конфуція, слова втрачають своє значення, тоді народ втрачає свою свободу.

Тому, очевидно, слід погодитись з Л. Нікольским та А. Швейцером, які підкреслюють „інтегруючу, консолідуючу та роз’єднуючу” соціальні функції мови.

Відзнака консолідуючої та інтегруючої функції мови в тому, що консолідуюча – то природна функція, яку мова виконує „в ході етнічної консолідації, коли кілька етнолінгвістичних спільнот зливаються в більшу, і коли мова тієї з них, яка відіграє роль центру, вузла етнічної консолідації, засвоюється іншими, а інтегруюча – це штучна функція, яка виникає в результаті свідомих дій суспільства чи держави, спрямованих на поширення мови, необхідної для міжнаціонального спілкування” [19, с. 38].

Однак, на нашу думку, сучасна соціальна практика в багатьох країнах характеризується перетворенням інтегруючої функції мови в роз’єднуючу, коли держава намагається штучно, недемократичними методами ввести певну мову як мову міжнаціонального спілкування.

В період соціокультурної трансформації відбувається значна зміна соціокультурної реальності, а з нею і соціолінгвістичної реальності та мовної практики, яка супроводжується зміною лексичного складу мови за рахунок як введення нових слів і понять, так і скорочення неактуальної лексики. Соціолінгвістика в умовах трансформації самої форми соціальної і повсякденної комунікації, пов’язаної з формуванням нових елементів соціальної структури, покликана вивчати специфіку тезаурусу і мовної практики нових соціальних груп та їх перетворення в традиційні класи і групи з врахуванням флуктуації мовного середовища та його інтегруючих і дезінтегруючих тенденцій.

Традиційне визначення мовного середовища як такого, що характеризується „таким набором факторів, як: а) спільність території; б) соціальні і мовні особливості, притаманні народу чи народам, які живуть на даній території” [3, с. 76], є недостатнім, бо воно зрощується зі специфікою культурного середовища та особливостями соціальних умов, соціокультурною трансформацією в цілому. Тому, на нашу думку, у цьому контексті коректніше буде вживати поняття „соціокультурне поліваріантне середовище”, яке більш адекватне модернізаційним умовам і дозволяє охарактеризувати цей процес в усій його драматичній складності.

Склад і структура такого середовища обумовлені: а) соціально-мовною структурою суспільства; б) соціально-мовною ситуацією; в) своєрідністю соціально-культурної лінгвістичної ситуації; г) новою структурою культури, що трансформується; д) історичними традиціями мовних взаємин корінної нації з іншими національностями; е) зміною культурного контексту та умов життєдіяльності; є) ціннісними орієнтаціями і соціальними установками суспільства.

До розгляду цих процесів, на нашу думку, може бути застосовано термін „флуктуації”, який П. Сорокін вжив щодо „безцільних коливань” [15, с. 310]. Пропонуємо застосувати цей термін для характеристики безсистемних відхилень, які найчастіше зустрічаються в суспільствах, що перебувають в перехідному стані, як нині й Україна.

Флуктуації культурно-лінгвістичного середовища притаманні періоду модернізації, бо позначають процеси, які ще якісно не визначились і є латентними, але за своєю спрямованістю й тенденціями можуть мати інтеграційний і дезінтеграційний характер.

Характерними ознаками інтегративних процесів у соціокультурній сфері, на нашу думку, є:

· формування згуртованості, пов’язаної з посиленням процесів національно-культурної ідентифікації;

· погодження і приведення до прийнятих норм регуляції поведінки;

· підвищення погодженості взаємодії у відповідь на зовнішні дестабілізуючі впливи;

· ціннісно-нормативна погодженість поведінки у критичних ситуаціях;

· сприйнятливість щодо програмованого регулювання та програмування культурних (в тому числі етнолінгвістичних) процесів та їх підтримка.

Критерієм інтеграції може бути характер діяльності суспільства в неординарних ситуаціях, який проявляється: а) у здатності суспільства самостійно регулювати свою діяльність; б) у здатності суспільства ефективно контролювати діяльність своїх агентів; в) у погодженості і прогнозованості поведінки членів суспільства в критичних ситуаціях, притаманних суспільству, яке модернізується.

Дезінтеграційні процеси виникають в результаті форсованої і соціально-культурно непідготовленої модернізації та низького рівня адаптованості особистості і суспільства до трансформаційних змін.

В адаптації особистості до змін у лінгвістичному відношенні слід особливо взяти до уваги головну компоненту соціально-культурного середовища, якою є ментальність нації та національностей, які входять до складу населення країни.

Адаптація мовної особистості до змін мовного середовища може бути швидше досягнута, коли поєднуються громадські і особисті інтереси, як це розкрито в роботі французького дослідника К. Ажежа „Людина, яка говорить” шляхом введення моделі людини „психосоціального виразника” („enonceur psychosocial”) [20, с. 84].

Такий підхід, що виходить з єдності соціальної, індивідуальної та мовної характеристики людини, дозволяє об’єктивно розглядати мовні зміни, які відбуваються в суспільстві.

Проблема мовної особистості вивчалась нами серед студентства в 1993 – 1998 роках. За результатами соціологічних досліджень, 17 % спілкуються з друзями в однаковій мірі російською і українською мовами, 51 % – тільки російською, 31 % – тільки українською. Однак упродовж навчання у виші відбуваються суттєві зміни в освоєнні української мови, бо тільки 9 % визначили, що вони не володіють українською мовою, а 10 % нею володіють, але часто користуються словником.

Проблеми освоєння української мови пов’язані значною мірою з мовною ситуацією, яка склалась у молодих людей за місцем їх проживання, бо лише у 35 % українська мова була там основною, а у 17 % українська і російська були однаково вживаними.

При достатньому володінні українською мовою студенти зберегли установку на російськомовність свого попереднього становища, бо більшість (58 %) із них хотіли б викладати свій предмет російською мовою, 31 % – українською, і тільки 6 % бажають суміщувати викладання тією й іншою мовами.

Ще складніша мовна ситуація склалась у Придунав’ї (м. Ізмаїл), де українці перебувають в оточенні представників інших національностей, які тут становлять більшість. Відтак серед студентів Ізмаїльського педінституту тільки 12 % спілкується у сім’ї українською мовою, тільки російською – 40 %, іншими мовами – 30 %. Виділяється окрема группа (9 %), яка спілкується в сім’ї двома та більше мовами.

Найважливіша причина браку навичок у володінні українською мовою одна – „погана підготовка або взагалі відсутність такої” (78%), а також „погане знання спеціальних термінів” (17 %) [10] .

Отже, мовні диференціації значною мірою залежать від комплексу соціально-демографічних, історичних та етнічних умов. І вони, в свою чергу, впливають на соціальні адаптаційні процеси в суспільстві, соціальну структуру, бо певні вакантні місця заповнюються також із врахуванням мови і специфіки культури.

За роки незалежності змінилося саме розуміння населенням необхідності знання української мови і якості її викладання на всіх рівнях системи освіти. За результатами емпіричних досліджень формування соціальної ідентичності в Південному і Східному регіонах України, нормою тут стає знання трьох мов. Це варіанти української, російської та іноземної мови як мови, що забезпечує зв’язок із західним світом.

Соціологічні дослідження останніх п’яти років у Східному та Південному регіонах, проведені під керівництвом Н. Побєди, показують, що в масі населення немає прибічників радикальних методів вирішення мовних проблем. У громадській думці сформувалось уявлення про м’яку модель її реалізації [12]. Водночас, за даними нашого експертного дослідження, „рівень поширеності російської культури” набув катастрофічного для існування української культури характеру, складаючи 3,56 бала з оцінками „4” і „5” в 55,9 %, що виводить українську культуру в стан виживання, бо „рівень освоєння української культури” складає 2,62 бала (майже третина експертів оцінює його як низький).

Освоєння мови складає визначальну серцевину культурного процесу. За даними всеукраїнського дослідження, проведеного 1998 року Інститутом соціології НАН України, 80 % росіян, відповідаючи на запитання „Що, на вашу думку, визначає етнічну належність людини?”, назвали таким визначальним фактором мову [18, с. 130].

Тому, при всій м’якості моделі залучення населення до державної мови, установку на яку мають жителі Східного і Південного регіонів, реальні зміни носять в цілому формальний характер, бо мова надто повільно стає елементом культури повсякденного життя. Виникає суперечність між її формальним офіційним високим статусом і реальним життєвим функціонуванням. А це вимагає формування особливої мовної політики не тільки на всеукраїнському, але й на регіональному рівні.

Висновки

1. Як суспільство впливає на мову через особистість, так і мова завжди впливає на суспільство через особистість, сприяє налагодженню соціальних зв’язків.

Реально постійно відбувається процес інтеграції, адаптації особистості і мови. Тому є підстави розглядати цю взаємодію шляхом акцентуації мовного в особистості, а саму особистість розглядати як мовну особистість.

Мовна особистість – це система, яка виникає в суспільстві та розвивається, заснована на здатності виражати і закріплювати соціальні відносини і взаємодії.

2. Пропоноване для введення в науковий обіг поняття „мовна особистість” передбачає розгляд її мовної складової як системно-культурного „фермента” і механізму її особистісно-формуючого ансамблю, адже характер освоєння мовної культури впливає на особистісні та соціальні якості людини.

На процес соціально-культурної трансформації спроможні позитивно впливати такі якості-характеристики мовної особистості: мовна відкритість і доступність; соціально-діяльнісна спрямованість; адаптивно-акумулююча характеристика; соціально-культурна пізнавальна мотивація; мисленнєва індивідуалізація світу; культурно-репрезентативна якісна визначеність; естетико-мовний профіль особистості.

3. В умовах соціокультурної трансформації суспільства необхідно приділяти особливу увагу специфіці тезаурусу і мовної практики нових соціальних груп, їх перетворенням на традиційні класи та групи з врахуванням флуктуації мовного середовища, його інтегруючих та дезінтегруючих тенденцій.

Прийнято характеризувати мовне середовище таким „набором факторів”: а) спільність території; б) соціальні й мовні особливості, притаманні народу чи народам, які живуть на даній території.

У контексті соціокультурних трансформацій доцільно вживати поняття „соціокультурне поліваріантне середовище”, що адекватніше соціокультурним мовним змінам, які відбуваються в українському суспільстві.

4. Адаптація мовної особистості до змін мовного середовища може бути швидше досягнута, коли: а) береться до уваги ментальність нації та національностей, які входять до складу населення країни; б) поєднуються громадські і приватні інтереси; в) враховується єдність соціальної, індивідуальної та мовної характеристики.

Література:

1. Белл Р. Социолингвистика: Цели, методы и проблемы. / Р. Белл – М., 1980.

2. Блакар Р. М. Язык как инструмент социальной власти / Р. Блакар // Язык и моделирование социального взаимодействия. – М., 1987,

3. Боринштейн Е. Р. Личность: ее языковые ценностные ориентации. / Е. Р. Боринштейн, А. А. Кавалеров. – Одесса, 2001.

4. Гаспаров В. М. Система языковых ареалов и ее значение для типологии культуры / В. М. Гаспаров // Ученые зап. Тарт. ун-та. Вып. 463. Тр. по знаковым системам. Вып. 10 // Семиотика культуры.

5. Головаха Є. І. Суспільство, що трансформується. Досвід соціологічного моніторінгу в Україні / Є. І. Головаха. – К., 1997.

6. Гумбольдт В. О различии строения человеческих языков и его влиянии на духовное развитие человечества (1830 – 1835) / В. Гумбольдт // Избранные труды по языкознанию. – М., 1984.

7. Дейк Т. А. Язык. Познание. Коммуникация / Т. А. Дейк. – М., 1989.

8. Іванишин В. Мова і нація / В. Іванишин, Я. Радевич-Винницький. – Дрогобич, 1994.

9. Карпенко Ю. А. Потебня А. – зачинатель українського народознавства / Ю. А. Карпенко // Філософська і соціологічна думка. – 1995. – №1 – 2.

10. Колесников А. А. Языковая ситуация в Придунайском крае Одесской области Украины: 1993 – 1994 годы / А. А. Колесников, Е. П. Берестецкая, Н. М. Кольцун, Л. Н. Топчий. – Измаил, 1994.

11. Макеев С. А., Подвижность структуры. Современные процессы социальной мобильности / С. А. Макеев, И. М. Прибыткова, Е. В. Симончук и др. – К., 1999.

12. Методологія, теорія і практика соціологічного аналізу сучасного суспільства. Зб. наук. праць. – Х., 2002.

13. Потебня А. А. Эстетика и поэтика / А. А. Потебня.   М., 1976.

14. Сепир Э. Коммуникация / Э. Сепир // Избранные труды по языкознанию и культурологии. – М., 1993.

15. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество / П. Сорокин. – М., 1992.

16. Соссюр Ф. Труды по языкознанию / Ф. Соссюр. – М., 1977.

17. Українське суспільство 1992 – 2002 (соціологічний моніторінг) / За ред. Н. В. Паніної. – К., 2003.

18. Українське суспільство на порозі третього тисячоліття. – К., 1999.

19. Швейцер А. Д., Никольский Л. Б. Введение в социолингвистику. – М., 1989.

20. Hagege Cl. L’homme de paroles / Cl. Hagege. – Paris, 1985.

2. Концептуальні моделі мовної особистості

Поняття мовної особистості ввійшло в наукові парадигми багатьох галузей людських знань (психології, філософії, культурології, лінгвістики, педагогіки, етнології тощо), що й засвідчує намагання сучасної науки через аспекти мовної особистості пізнати феноменальність людини, бо її розвиток поза мовною особистістю є нереальним. У мовознавстві та лінгвокультурології поняття мовної особистості окреслено й описано досить виразно. Маємо на увазі роботи Ю. Караулова, В. Карасика, С. Єрмоленко, Л. Мацько, Ф. Бацевича, Л. Струганець та ін. Це зокрема стосується рівневої структури формування мовної особистості, яку умовно можна розшарувати на пласти, що забезпечують:

лексикон і граматикон – лексичні і граматичні засоби, якими мовець створює тексти;

семантикон – тезаурус особистості, що відображає світ у її свідомості;

прагматикон, що відображає рівень діяльнісно-комунікативних потреб особистості, систему її цінностей [5; 123].

Кожен із рівнів мовної особистості може бути предметом окремих досліджень. Звернемо увагу на ті складники мовної особистості, які, на наш погляд, важливі нині в соціолінгвістичному контексті. Передусім це:

– мовнокомунікативні суспільні запити, мотиваційні потреби й досконалі компетенції;

– грунтовні мовні знання й мобільність їх використання;

– мовна свідомість і усвідомлення комунікантів себе мовними українськими особистостями; мова є для кожної особистості справою національно-культурного самоозначення;

– національна культуровідповідність мовної особистості; знання концептів і мовних знаків національної культури;

– мовна здатність і мовна здібність; мовне чуття, мовний смак;

– усвідомлена естетична мовна поведінка; мов на стійкість.

Безсумнівно, мовна особистість – це узагальнений образ носія мовної свідомості, національної мовної картини світу, мовних знань, умінь і навичок, мовних здатностей і здібностей, мовної культури і смаку, мовних традицій і мовної моди. В. Карасик основними аспектами дослідження мовної особистості вважає ціннісний (аксіологічний), пізнавальний (когнітивний) і поведінковий та виділяє й описує соціолінгвістичні дискурси, зокрема й педагогічний, характеризує комунікативні інтерпретації, стратегії та мовні жанри, дефініції, прецедент-ні тексти, дискурсивні фрази (звертання, етикет, зауваження, коментар тощо) [4; 22].

Мовна особистість належить до ключових і разом з тим модних” понять у соціолінгвістиці. Тому навіть на такі фундаментальні питання, як співвідношення між мовою і мисленням, вивчення людиною мови та визначення особистого стилю письменника, багато вчених почали дивитися крізь призму мовної особистості. Отже, побудова структурно-функціональної моделі мовної особистості, визначення в ній рівнів і компонентів та їх детальне тлумачення ми вважаємо доцільним, корисним та актуальним кроком у процесі подальшого дослідження мовної особистості та розкриття суті цього поняття.

Досить цікаву знакову модель мовної особистості запропонував Ю. М. Караулов [3]. Він виділяв у структурі мовної особистості три рівні: вербально-семантичний нульовий рівень,

когнітивний (тезаурусний) – перший рівень,

мотиваційний (прагматичний) – другий рівень.

Вербально-семантичний рівень складається зі слів, що входять у граматико-парадигматичні, семантико-синтаксичні та асоціативні відносини і утворюють таким чином вербальну мережу”. Вербально-семантичний рівень, згідно з моделлю Ю. М. Караулова, передбачає для носія нормальне володіння мовою, а для дослідника –описання формальних засобів вираження певних значень. Нульовий рівень – слова, вербально-граматична мережа, стереотипні сполучення (паттерни) – сприймаються кожною мовною особистістю як даність, і будь-які індивідуально-творчі потенції особистості, що проявляються у словотворенні, оригінальності асоціацій і нестандартності словосполучень, не в спромозі змінити цю генетично і статистично зумовлену даність” [3, с 53].

Одиницями когнітивного рівня виступають поняття, ідеї та концепти, які утворюючи семантичні поля, приводять до виникнення картини світу, що відображає ієрархію цінностей особистості. Когнітивний рівень побудови мовної особистості та її аналіз передбачає розширення значення і перехід до знань. Таким чином, когнітивний рівень охоплює інтелектуальну сферу особистості, яку дослідник може вивчати за посередництвом мови, розглядаючи процеси говоріння та розуміння.

Одиницями прагматичного рівня є цілі, мотиви, інтереси, установки та інтенціональності, які спонукають мовну особистість створювати комунікативні ситуації, комунікативні ролі та сфери спілкування. Цей рівень у структурі мовної особистості забезпечує закономірний перехід від оцінок мовної діяльності до усвідомлення реальної власної діяльності у світі.

О. Л. Лавриненко запропонувала структурно-функціональну модель мовної особистості, в якій лінгвістична, психологічна та біологічна складові представлені однаковою мірою, складається з трьох рівнів, які перебувають між собою не в ієрархічних, а в координативних відносинах: біологічного, мовного та психологічного. При цьому елементи кожного рівня знаходять своє вираження в трьох різних компонентах мовної особистості: когнітивному, мотиваційному та емоційному. Говорячи більш конкретно, ми припускаємо що існує ряд вроджених особливостей індивіда, які істотно впливають або впливатимуть на мовну поведінку особистості на усіх етапах її життя, незалежно від соціальних факторів і які справедливим буде віднести до когнітивного компонента. Окрім генетичних особливостей, до когнітивного компонента на біологічному рівні будуть належати також органи чуття і мовлення та ділянки мозку, що трансформують чуттєві імпульси в доступну для свідомості інформацію.

Зауважимо, що ми не ставимо перед собою мету визначити весь ряд генетичних особливостей, які можуть мати вплив на мовну діяльність особистості, а обмежимося лише виділенням трьох властивостей мовної особистості, що цілком або більшою мірою спричинені вродженими особливостями.

Першою з таких властивостей виступатиме екстравертованість / інтровертованість. Навряд чи можна заперечити той факт, що людина є екстравертом або інтровертом незалежно від своєї соціальної або професійної приналежності, віку або життєвого досвіду. Існують вагомі аргументи, які вказують на звязок між екстравертованістю або інтровертованістю людини з її темпераментом та особливостями будови тіла, однак такого роду аргументи ще більше підтверджують генетичну природу цієї особливості. Екстраверти характеризуються більш експресивним мовленням, вони охоче діляться з оточуючими своїми відчуттями, враженнями або проблемами, яскраво виплескують свої позитивні та негативні емоції на інших людей, завжди намагаються зайняти активну позицію в комунікативній ситуації. Інтроверти відрізняються малоекспресивним мовленням, підсвідомо намагаються тримати у собі свої відчуття, враження та емоції. У багатьох комунікативних ситуаціях інтроверт намагається обійтися засобами непрямої комунікації.

Другою, з генетично зумовлених властивостей, виступатиме співвідношення між логічним та образним мисленням в особистості. Звичайно, така особливість проявляється первинно в інтелектуальній сфері, це відбивається на особливостях операцій мислення, які людина здійснює при виконанні різного роду завдань. Однак опосередковано така особливість у співвідношенні між логічним та образним мисленням може проявлятися і в мовленні. Таким чином, ми припускаємо, що люди, в яких логічне мислення переважає над образним, вміють краще вести наукову полеміку, аргументувати та обґрунтовувати власну точку зору, вміють говорити максимально чітко й зрозуміло. Люди, в яких образне мислення переважає над логічним, вміють гарно й естетично висловлюватися, часто наділені поетичними здібностями і більш активні в процесі, так званої, народної етимології.

Як третю генетично зумовлену властивість мовної особистості ми будемо розглядати схильність до монолінгвальності або полілінгвальності. Потрібно визнати, що те, кількома мовами володіє людина, залежить більшою мірою від соціальних факторів. Однак кожен, хто займався практикою викладання іноземної мови, відмічав, що є люди, схильні до вивчення декількох мов, а є люди, які такої схильності не мають. На нашу думку, такого роду вроджена особливість особистості пов'язана з ригідністю або гнучкістю універсального предметного коду (УПК) – первинного коду мислення людини при його взаємодії з різними знаковими системами. Внаслідок цього є люди, які вивчивши рідну мову, важко сприйматимуть нову (іноземну) мову і з великим зусиллям та скромними результатами навчаються їй. З іншого боку, є люди, які досить легко й швидко сприймають будь-яку нову мову, засвоївши перед цим рідну мову. Розуміючи, що ряд генетичних особливостей, які можуть впливати на мовну поведінку особистості, можливо продовжити, ми залишаємо наведений перелік відкритим.

Опис елементів когнітивного компонента на мовному рівні буде доцільно розпочати з мовної здатності. Мовна здатність являє собою психофізіологічну основу для оволодіння мовою, що забезпечується фізичним субстратом мовленнєвої діяльності -мозком. Мовна здатність дає поштовх для виникнення мовних здібностей як індивідуально-специфічних особливостей людини, що створюють потенційні можливості для ефективного оволодіння рідною мовою в усній та письмовій формі. При вдалому застосуванні мовних здібностей людина отримує мовні знання, які являють собою сукупність лінгвістичних знань (фонологічних, лексичних, граматичних, прагматичних) та енциклопедичних знань – загальну систему упорядкованих та ієрархізованих одиниць про світ. Мовні знання приводять до виникнення мовної компетентності. Мовна компетентність представляє собою ступінь засвоєння категорій і одиниць мови та їх функцій, осягнення закономірностей і правил функціонування мови, вона залежить від того, якою мірою в індивіда була закладена мовна здатність генетично, а також наскільки ефективно він користувався власними мовними здібностями на свідомому рівні. Ступінь мовної компетентності, який вдається досягнути індивіду, істотно впливає на наповненість його власної мовної картини світу. Мовна картина світу являє собою сукупність знань про світ, що фіксується в специфіці організації лексики, фразеології та граматики конкретної мови. Мовну картину світу формують поняття, ідеї, узагальнені висловлювання та прецедентні тексти, що вступають у ієрархічно-координативні відносини. Мовна картина світу у своєму формуванні та функціонуванні тісно повязана з усіма елементами когнітивного компонента на психологічному рівні: свідомістю, картиною світу та універсальним предметним кодом.

Серед усіх елементів когнітивного компонента на психологічному рівні перше місце посідає свідомість. Більш того, свідомість виступає найважливішим елементом в усій системі. Саме свідомість як найвища форма відображення і вищий тип психіки робить дієздатною всю систему елементів, з яких складається мовна особистість. Хоча свідомість прямо або опосередковано пов'язана з кожним елементом структури мовної особистості, найтісніше вона працює з картиною світу, мовною картиною світу, універсальним предметним кодом та органами чуття й мовлення, що й показано в моделі. Перелік психологічних елементів когнітивного компонента в структурі мовної особистості буде незавершеним без картини світу. Картина світу являє собою складну систему образів-ментефактів”, які розташовуються у багатовимірному внутрішньому світі людини, зберігаючи свою інформаційну складову та чуттєво-емоційне забарвлення, таким чином, що утворюють індивідуальну копію знайомої для людини дійсності. При цьому людина, використовуючи власні органи чуття та обмінюючись знаннями з іншими людьми, поповнює власну картину світу новими не поодинокими образами, а у вигляді певних структурних груп, що мають форму концептів. Універсальний предметний код (УПК) є первинним кодом, на якому здійснюється мислення людини. Він не піддається вимові, тому що в ньому відсутні матеріальні ознаки слів натуральної мови. У ньому немає послідовності знаків, а є зображення, які можуть утворювати ланцюг або будь-які інші об'єднання. Цей код є предметним, тому що, на противагу іншим кодам, у ньому те, що позначається, виступає одночасно й знаком. Універсальний предметний код забезпечує звязок картини світу з найважливішим мовним елементом когнітивного компонента – мовною картиною світу. Ефективна взаємодія картини світу з мовною картиною світу є запорукою успішного накопичення людиною життєвого досвіду.

Мотиваційний компонент теж має три рівні елементів. Для будь-якого біологічного організму первинним мотивом для діяльності виступають біологічні потреби. Біологічні потреби – це перше, що відрізняє живу природу від неживої. Однак людина являє собою унікальну істоту, в якої при задоволенні усіх біологічних потреб виникають потреби вищого рівня, такі, як потреба у спілкуванні, визнанні, самовираженні тощо. Увесь комплекс потреб вищого рівня, які потрапляють у сферу мовної особистості, Ю. М. Караулов цілком справедливо назвав діяльнісно-комунікативними потребами” [3, с 52]. Психологічний та мовний рівні мотиваційного компонента в моделі мовної особистості перебувають у причинно-наслідковому звязку. Головною передумовою мовної діяльності виступають різноманітні комунікативно-діяльнісні потреби, такі як, наприклад: бажання висловитися, прагнення вплинути на адресата, бажання отримати додаткову аргументацію або будь-яку іншу інформацію від співрозмовника. Як зазначав Ю. М. Караулов, будь-які комунікативно-діяльнісні потреби диктуються екстра- та прагмалінгвістичними причинами” [3, с 53].

Усвідомивши суть своїх комунікативно-діяльнісних потреб, у мовної особистості зявляються мовні мотиви, вона починає формувати мовні цілі, мовні настанови та інтенціональності. Слід зауважити, що мовні цілі, мовні мотиви, мовні настанови та мовні інтенціональності не можна розглядати лише як проміжну ланку між комунікативно-діяльнісними потребами та комунікативними ситуаціями й сферами спілкування. Л. В. Засєкіна зазначає, що ці елементи забезпечують закономірності переходу від оцінок мовленнєвої діяльності субєкта до осмислення себе як мовної особистості, що є носієм культури свого народу та виразником його національної ідентичності” [2, с 87].

Третім, у запропонованій моделі, залишається ще емоційний компонент. Емоції надають особистісного змісту обєктам навколишньої дійсності, що оточують особистість. Емоції відіграють важливу роль у діяльності особистості, оцінюючи звязок між предметами й діяльністю, для якої ці предмети є мотивами. Беззаперечним є той факт, що без емоційного компонента неповною залишиться як модель особистості загалом, так і модель мовної особистості зокрема. Емоційний компонент мовної особистості являє собою емоційне ставлення людини до мовної реальності, воно знаходить своє вираження на кожному із трьох рівнів структури. Емоційний компонент тісно повязаний із мотиваційним компонентом у структурі мовної особистості. Для утворення мотиву та мети для будь-якої діяльності (і мовної діяльності зокрема) необхідно побудувати образ бажаного майбутнього, який завжди має чітко виражене позитивне емоційне забарвлення. На біологічному рівні емоційний компонент представлений базовими біологічними емоціями, які відображають ступінь задоволення чи незадоволення біологічних потреб організму. Серед декількох базових біологічних емоцій у структурі мовної особистості на перше місце слід поставити емоцію задоволення генетично закладеної потреби в спілкуванні, яка в двох- трьохмісячної дитини виражається у вигляді, так званого, комплексу пожвавлення. У процесі онтогенезу емоцій, біологічні емоції в процесі загального розвитку індивіда приводять до виникнення соціальних емоцій, а згодом і до психологічних емоцій. Соціальні емоції виникають у процесі спільної діяльності дитини й дорослого, вони наповнюють навколишні обєкти соціальним змістом і регулюють взаємини індивіда з іншими людьми. При нормальному розвиткові індивіда в нього виникає новий вектор розвитку емоційних явищ, який в подальшому призводить до появи психологічних емоцій. Психологічні емоції регулюють перебіг індивідуальної діяльності, виконуючи функцію оцінки особистісного смислу власних дій індивіда. Говорячи більш конкретно стосовно мовної особистості, можна стверджувати, що психологічні емоції віддзеркалюють оцінювання власної особистості як носія мови і культури, певного національно-культурного середовища, а також показують ставлення особистості до мови як смислу в процесі власної самореалізації. Якщо базові біологічні емоції закладені в індивіді генетично, то вищі психологічні емоції він здатен відчувати лише за умови досягнення певного рівня у своєму розвитку.

Мовний рівень емоційного компонента хоч і не є безпосередньою складовою онтогенезу емоцій, проте також не стоїть осторонь цього процесу. На мовному рівні знаходять своє вираження усі вищезазначені види емоцій. За допомогою мовних засобів мовна особистість має змогу виражати будь-які власні емоції та подекуди стимулювати виникнення різних емоцій в інших людях. Емоційні стани мовної особистості можуть проявлятися в мовному компоненті у вигляді специфіки відбору лексичних одиниць, з яких мовна особистість будує своє висловлювання, а ще більше в паралінгвістичних мовних засобах: інтонації, тембрі голоса, міміці обличчя та жестах. Зрозуміло, що мовні засоби не є єдиним шляхом вираження емоцій, особистість ще може виражати власні емоції у вигляді конкретних вчинків, однак такий спосіб вираження емоцій виходитиме поза сферу мовної особистості.

Отже, запропонована схема тлумачиться нами як модель мовної особистості, з огляду на те, що оформлення інформації у структурну систему полегшує оперування нею з метою подальшого експериментально-діагностичного вивчення мовної особистості. Ця структурно-функціональна модель мовної особистості належить до типу знакових моделей, тому що вона не містить ніяких жорстких алгоритмів та фізичних речовин, а елементи досліджуваного обєкта відображені в ній у вербалізованій формі.

Література

1. Вартовский М. Модели: репрезентация и научное понимание / М. Вартовский. – М.: Прогрес, 1988. – 507 с.

2. Засєкіна Л. В. Мовна особистість у сучасному соціальному просторі / Л. В. Засєкіна // Соціальна психологія. - № 5 (25). - 2007. - С. 82 - 90.

3. Караулов Ю. Н. Русский язык и языковая личность / Ю. Н. Караулов. – М. : Наука, 1987. – 210 с.

4. Костюк Г. С. Навчально-виховний процес і психічний розвиток особистості / Г. С. Костюк .– К.: Рад. школа, 1989. – 462 с

5. Мещеряков Б., Большой психологический словарь / Б. Мещеряков, ВЗинченко. – М. : Наука, 1998. – 523 с.

7. Мясоїд П. А. Загальна психологія / П. А. М’ясоїд – К. : Вища школа, 2001. – 487 с.

8. Старовойтенко Е. Б. Жизненные отношения личности: модели психологического развития / Е. Б. Старовойтенко. – К.: Либідь, 1992. – 215с.

3. Мовна особистість, шляхи її формування.

Особистість узагалі — стиль життя конкретної особи або характерний спосіб реагування на проблеми сьогодення. Мовна особистість — це насамперед інтелект, що найінтенсивніше проявляється у мові і досліджується через мову.

Інтелектуальні ознаки виявляються після встановлення ієрархії значень і цінностей у моделі світу особи, в її словниковому запасі. Останній визначається національно-культурними традиціями та ідеологією, що панує в суспільстві.

Національно-культурні традиції становлять базу особистості. Це комплекс структурних рис загальнонаціонального — українського — мовного типу, той не розчинений в історичних перетвореннях залишок у фонології, морфології, синтаксисі, стилістиці, лексиці, семантиці, який можна виділити з урахуванням добре вивчених історичною граматикою та історичною лексикологією перебудов, що відбулись у мові. Саме ця відома ядерна, загальнозначуща частина в структурі мовної особистості має виразний відбиток національного колориту.

Однак для добудови мовної особистості від базових її складових до конкретно-індивідуальної реалізації необхідно врахувати змінні частини структури індивідуума і включити:

1) соціальні й соціолінгвістичні характеристики мовної спільноти, до якої належить ця особистість;

2) психологічні характеристики, обумовлені належністю особистості до вужчої групи чи мовного колективу, що визначає ті ціннісні критерії, які створюють унікальний, неповторний естетичний і емоційно-риторичний колорит мови.

Сьогоднішнє покоління українців перебуває на перехідному етапі й стосовно ідеології, і стосовно релігії, і щодо мови. Суспільство розшароване ідеологічно, туга за минулим, у тому числі й за радянською російською мовою, не дає старшим людям розуміння того, як украй необхідно сьогодні допомагати їхнім дітям та онукам вивчати державну мову, адже мовне ядро індивідуума формується під впливом сімейного, виховного середовища. Отже, годі сподіватися на національний колорит, скоріше це буде двомовність. Дитячі садки та школи беруть на себе роль вихователів на національних традиціях. Однак, не маючи підтримки у сім’ї, така особистість роздвоюється, користуючись суржиком. Звідси й проблеми вищої школи: викладачі здебільшого мають справу з суржикомовними студентами.

Виправлення цієї ситуації можливе за умови, якщо в кожному вузі державна мова України займатиме почесне місце. Інакше молоде покоління буде морально нездорове, некультурне, німе, неграмотне. На жаль, серед учених побутує позиція, яка рішуче відкидає національний характер, відмовляючи йому в існуванні й розцінюючи його як міф. Такі державні мужі висловлюються приблизно так: яка різниця, якою мовою наші студенти здобуватимуть знання. Головне, щоб вони знали те, що їм належить знати.

Глибинна аналогія між мовною особистістю і національним характером є! Вона полягає в тому, що людина засвоює продукт тривалого історичного розвитку й сама є об’єктом передачі з покоління в покоління мовного досвіду. Таким чином, жодне покоління не повинно бути втраченим.

В Україні багато втрачено. Ще й сьогодні ми продовжуємо втрачати в мовному питанні. Відомо ж, якщо немає руху вперед, то й немає стояння чи топтання на місці. Є просто відкочування назад. Даниною чому чи кому є кращі газети — популярні — російськомовні, кращі телепередачі — також? Свідомо чи несвідомо, ми захоплюємось А. Данилком, продовжуємо розвивати в собі комплекс меншовартості. Його підмова чи субмова — тільки на руку тим, хто проти української мови. Чому Вєрку Сердючку так полюбляють у Москві? Бо з нею пов’язаний образ дурнуватого, недолугого, смішного, без’язикого українця. Ось і виходить, що виховуємо не на класиці, а на скороминущому, безслідному. Класичне ж, хоча й належить усьому світові, — завжди національне.

Україні потрібна не нова ідеологія, а духовність, бо на межі тисячоліть проявився закон спасіння людства, який свідчить, що людина істота вертикальна, бо її життя визначається не так вдовж — кількістю прожитих років, як у височінь ціннісного сходження. Саме височінь ціннісного сходження досягається мовою, яка служить і засобом когнітивної діяльності мовця, і знаковою системою комунікації — носієм основних національних кодів: ментально-ідентифікаційного, культурно-істеричного, комунікативного. Більш образно цю ідею висловив поет Дмитро Павличко: Життя людини ...обчислюється й вимірюється тим, скільки перебуває вона в небесах духу, в небесах любові, в небесах творчого діяння, а не тим, скільки хліба й солі вона споживатиме і скільки позношує одежі.

Основний еволюційний принцип — вивищення людини над самою собою — здійснюється переважною мірою саме завдяки рідній мові як носієві духовних начал людськості, вербальній можливості усвідомлення людиною своєї вищості у природному світі. Аксіоматичною є на сьогодні теза про мову як основний (хоч і не єдиний) засіб самоусвідомлення (себе самої), самотворення, самовираження та самореалізації особистості, її соціалізації в суспільстві й державі. Відомий психолог О. Леонтьев звязок між мовою й особистістю визначив так: «...мова є передусім мовою особистості [5, с. 282], тобто без мови немає особистості, як і мова не існує поза особистістю. Учений стверджує, що мова є путівником по світу на дорозі до себе, тобто особистість не може пізнати і зрозуміти себе без мови, а відповідно й реалізуватися.

В українському педагогічному дискурсі лінгводидактичною проблемою залишається проблема аксіологічного аспекту формування мовної особистості, що розкриває її ціннісно-оцінні орієнтації у виборі мови спілкування. На жаль, і серед учнів, і студентів поширений мовний нігілізм, відсутні перспективи власного мовного розвитку й удосконалення. У таких соціокультурних умовах зростає роль високопрофесійного, компетентного вчителя.

Нині українськомовна дитина, молода людина відчуває навколо себе вакуум рідної культури: звучить мова іншої держави, немає пізнавально-розважальної літератури, ігор, часописів українською мовою; навколо російськомовний вульгарний сленг, низькопробна поп-культура і нахабство.

Пора змінити стереотипи сприйняття української культури як меншовартісної та вторинної, слід відійти від совковості поведінки, настав час обороняти й очищати зневажені українські ідеали, благопристойні норми поведінки, бо тільки національна визначеність культури гарантує майбуття народу як нації [3; 88].

Як докір українській мові приписують суржик, хоча насправді суржик виникає скрізь на стикові близьких розмовних стихій і зникає із засвоєнням норм літературної мови та усвідомленням мовцями своєї мовної поведінки.

З приводу суржику Ліна Костенко писала: Мова – це також обличчя народу, воно тяжко спотворене. У такій ситуації, у будь-якій, а в такій особливо, держава повинна мати глибоко продуману гуманітарну політику, створювати механізми ефективного впливу, координувати зусилля вчених і митців. Бо за таких деструкцій, у перехідний період, це життєво необхідно – накреслити шляхетні обриси своєї культури [4; 22]. Бажано, щоб про шляхетні обриси своєї культури думали не тільки вчителі й викладачі української мови, а всі педагоги України – учасники педагогічного дискурсу – та сприяли утвердженню престижу української літературної мови, високорозвиненої, стилістично диференційованої, здатної задовольняти всі потреби державного, економічного, суспільного, культурного життя української нації [7; 17].

Щоб зберегти й продовжити в розвиткові шляхетні обриси української національної культури, маємо активізувати увагу педагогічної громадськості на обєктивних (неупереджених) історико-лінгвістичних, археологічних, лінгвокультурологічних, етнолінгвістичних знаннях про те, що першопочатки української мови зародилися на ґрунті прасловянських діалектів, які територіально ідентифікуються саме на споконвічно українських землях, що поступове виокремлення її почалося з VI – VIІ ст., а не з XIV ст., як нам доводили за радянського часу, і що українці – автохтони на своїй землі, що діалектні говори й говірки є історичними памятками, мовним скарбом (коморою запасів для .літературної мови), і вони потребують захисту, врегульованого використання, а не боротьби з ними.

Особистість сучасної молодої людини формується переважно засобами мови й на мові, на її лексико-поняттєвому арсеналі та її засобами і розкривається як освічена виразна індивідуальність також через мову. Великий український учений О. Потебня писав: Мовна індивідуальність виділяє людину як особистість, і чим яскравіша ця особистість, тим повніше вона відображає мовні якості суспільства [6; 98].

Література

1. Андрущенко В. Педагогіка духовності: погляд на горизонти сучасності /В. Андрущенко // Педагогіка духовності: поступ у трете тисячоліття: Матеріали. – К., 2004. – С. 6.

2. Грищенко Л. Українська мова як фахова дисципліна у вищій школі / Л. Грищенко // Наукові школи Національного педагогічного університету ім. Михайла Драгоманова. – К., 2001. – С. 146.

3. Дзюба І. Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність? / І. Дзюба // З криниці літ. – К., 2001 – Т. II. – С. 88.

4. Костенко Л. Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала / Л. Костенко. – К., 1999. – С. 22.

5. Леонтьев А. Психолингвистика и личность / А. Леонтьев // Основы психодиагностики. – Москва; Санкт-Петербург, 2001. - С. 280.

6. Потебня А. Мысль и язык / А. Потебня. – К., 1991 – С. 98.

7. Семеног О. Система професійної підготовки майбутніх учителів української мови і літератури / О. Семеног. – К., 2006.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

28048. Регулирование природопользования. экологическая экспертиза. цели и задачи 5.99 KB
  экологическая экспертиза. Экологическая экспертиза установление соответствия намечаемой хозяйственной и иной деятельности экологическим требованиям и определение допустимости реализации объекта экологической экспертизы в целях предупреждения возможных неблагоприятных воздействий этой деятельности на окружающую природную среду и связанных с ними социальных экономических и иных последствий реализации объекта экологической экспертизы. Государственная экологическая экспертиза назначается уполномоченным органом...
28049. Территориальная организация природопользования 12.86 KB
  Территориальнопроизводственный комплекс ТПК – это взаимосвязанное и взаимообусловленное сочетание отраслей материального производства на определенной территории с общностью ресурсов сырья топлива полупродуктов объектов вспомогательного хозяйства производства и социальных инфраструктур представляющее собой часть хозяйственного комплекса всей страны или какоголибо экономического района. ТПК является основной формой организации производительных сил. Основной чертой ТПК является сочетание производства и...
28050. Экологизация технологических процессов как путь рационального использования природных ресурсов 2.09 KB
  В результате анализа различных источников информации были выделены несколько принципов экологизации технологических процессов: Разработка и внедрение технологических процессов и схем которые исключают и доводят до минимума отходы и выбросы в ОС вредных веществ создание водооборотных циклов и бессточных систем для экономии и охраны от загрязнения вредными веществами пресной воды как одного из самых дефицитных ресурсов; Проектирование и внедрение систем переработки отходов производства и потребления. Возвращение в...
28051. Экологическая стандартизация и сертификация 6.84 KB
  Экологическая стандартизация и сертификация Стандартизация – это деятельность по установлению правил и характеристик в целях их добровольного многократного использования направленная на достижение упорядоченности в сферах производства и обращения продукции и повышение конкурентоспособности продукции работ или услуг. Экологическая сертификация представляет собой специализированную деятельность по подтверждению соответствия готовой продукции или иного сертифицируемого объекта предъявляемым к нему требованиям...
28054. Взаимодействие общества и природы на современном этапе 7.69 KB
  взаимодействие общества и природы на современном этапе. НТР порождает невиданные ранее возможности для эксплуатации сил природы но вместе с тем и для ее загрязнения разрушения уничтожения. Природопреобразующая деятельность людей явившаяся новой движущей силой развития природы называется антропогенным фактором. В процессе трудовой деятельности происходит взаимное изменение природы и самого человека.
28055. Животный мир как активный элемент биосферы. Меры по охране животного мира 10.95 KB
  Антропогенное опустынивание истощены загрязнены и изменили степень пригодности для обитания животных водные экосистемы. и животных. Основные факторы вызывающие опасность сокращения численности или исчезновения видов диких животных: уничтожение или нарушение мест обитания; промысловая охота; неумеренное изъятие особей из природы для зоологических коллекций; загрязнение среды обитания; случайная или намеренная интродукция конкурирующих или хищных видов в экологические системы. Для охраны исчезающих...
28056. Закономерности, принципы и факторы размещения производительных сил 14.4 KB
  Наряду с закономерностями размещения производительных сил большое значение имеют и принципы размещения конкретные проявления пространственного распределения производства в определенный период экономического развития страны. Закономерности размещения производительных сил В условиях становления и развития рыночных отношений проявляются определенные закономерности в размещении производительных сил. Закономерности размещения производительных сил представляют наиболее общие отношения между производителъными силами и...