40987

Мова і культура

Лекция

Иностранные языки, филология и лингвистика

Однак з іншого боку у самій матерії мови у ряду істотних характеристик мовної структури позначилася біологічна природа людини. Психофізіологічні можливості знакової діяльності людини зумовили багаторівневу організацію мови визначили кількісні параметри окремих рівнів наприклад обсяг фонологічної системи що коливається в різних мовах в інтервалі від 10 до 100 одиниць; обсяг словника в інтервалі від 10 тисяч до півмільйона слів; вияв надмірності в мові. Культура визначає план змісту мови. У молекулярній біології і семіотиці був виявлений...

Украинкский

2013-10-22

148.5 KB

6 чел.

Лекція 11 – 12

Мова і культура

1. Культурне і природне в мові

Проблема „мова і культура” багатоаспектна. До неї по-різному підійдуть історик культури і лінгвіст, філософ і психолог, етнограф і літературознавець. Проте і мовознавчий аспект проблеми щонайменше двоплановий, оскільки мова і культура взаємодіють. Тому відразу постають два питання: 1) як різноманітні культурні процеси впливають на мову? 2) як мова впливає на культуру? Проте, перш за все законне питання про співвідношення понять „мова” і „культура”: якою мірою мова це культура?

Культура протистоїть природі. Лат. cultura (від colo – обробляю, розводжу) означало щось вирощене працею людини, на відміну від дикорослого. Культура це продукт соціальної, а не біологічної активності людей. Мова ж виступає як явище і культури, і природи. Безперечно, що мова – це одне з найважливіших досягнень соціальної історії людства, складник культури та її знаряддя. Однак, з іншого боку, у самій матерії мови, у ряду істотних характеристик мовної структури позначилася біологічна природа людини. Тут багато що визначене можливостями фізіології й психофізіології мовної діяльності. Так, наявність у всіх мовах голосних і приголосних і переважання звукових ланцюгів з чергуванням голосних і приголосних зумовлено не культурою, а природою: людина не в змозі ні вимовляти, ні сприймати мову з одних голосних або одних приголосних. Психофізіологічні можливості знакової діяльності людини зумовили багаторівневу організацію мови, визначили кількісні параметри окремих рівнів, наприклад, обсяг фонологічної системи, що коливається в різних мовах в інтервалі від 10 до 100 одиниць; обсяг словника в інтервалі від 10 тисяч до півмільйона слів; вияв надмірності в мові. Обсягом оперативної пам’яті людини обмежена: середня довжина речення, середня глибина й ширина підрядних зв’язків при розгортанні вислову, середня довжина синонімічного ряду, розміри лексико-семантичних груп. Природа визначає в мові найбільш глибинні риси його структури й закономірності породження й сприйняття тексту. Культура визначає план змісту мови.

Сучасному знанню відкривається вражаюче глибоке взаємопроникнення природи та культури, і мова один з яскравих його проявів. У молекулярній біології і семіотиці був виявлений ізоморфізм (структурна схожість) генетичного коду і мови. Вони розглядаються як інформаційні системи, які служать і для породження текстів шляхом комбінаторики деяких початкових елементів: у механізмах генетики – чотирьох хімічних радикалів при розгортанні „хімічного тексту” спадковості; у механізмах мови – набору фонем при породженні мови. Р. О. Якобсон висловив припущення, що схожість мови з генетичним кодом виникла в результаті того, що в процесі філогенезу людина  несвідомо конструювала мову за зразком генетичної коду. Це копіювання генетичного коду в мові можливе завдяки тому, що організм неусвідомлено володіє інформацією про свою будову, зокрема про будову свого генетичного коду

Дискусійним залишається питання про співвідношення природженого й набутого в мовній діяльності людини. Загальновизнано, що людина володіє природженою мовною здатністю, тобто психофізіологічним механізмом, який забезпечує можливість мови. На думку більшості дослідників, це означає здатність людського мозку в перші роки онтогенезу засвоїти, по-перше, систему знаків конкретної мови і, по-друге, правила, що дозволяють будувати тексти, вибираючи й комбінуючи потрібні знаки. Реалізація мовної здатності відбувається в процесі спілкування людини з оточуючими людьми – носіями конкретної мови (або мов). Згідно радикальній концепції відомого американського дослідника Ноема Хомського, природжений компонент мовної здатності є найбільш змістовним, тому засвоєння мови в онтогенезі починається не „з нуля”. Мовна здатність включає деякі природжені й універсальні знання, за допомогою яких людина будує і розуміє речення. Таким чином, за Хомським, найбільш глибокі риси мовної структури й семантики мають природно-генетичну основу.

Загальнолюдський культурний компонент в мовній семантиці

Подібно до того, як в культурі кожного народу є загальнолюдське і етнонаціональне, так і в семантиці кожної мови є віддзеркалення як загального, універсального компоненту культур, так і своєрідності культури конкретного народу. Універсальний семантичний компонент зумовлений єдністю бачення світу людьми різних культур. Це принципова єдність людської психіки виявляється на різних рівнях семантичної організації мов: від широких і стійких тенденцій до „точкових” універсальних явищ. Так, у будь-яких культурах мовці потребують розрізнення суб’єкта дії і його об’єкта, предмета й ознаки, тих або інших тимчасових і просторових відносин. Міжкультурна схожість самих процесів мовного спілкування виявляється в тому, що всі мови розрізняють того, що говорить, слухає і     не-участника спілкування (у цьому призначення категорії особи); усі мови розрізняють питання й твердження; усюди в повідомлення вплітаються модальні або емоційні оцінки того, про що йде мова, або самій мові.

Спільність людської психології яскраво позначається в асиметрії позитивних і негативних оцінок. У різних мовах слова із значенням 'добре' часто уживаються в значенні 'нормально' (пор.: Як спиться? 'Добре'), а слова, які на шкалі 'погано-добре' займають серединне, тобто здавалося б, нейтральне положення, мають тенденцію зрушуватися до полюса 'погано' (пор.: середні здібності, ні се ні те; ні риба ні м’ясо; людина хороша, а адміністратор ніякий). Слова із значенням 'великий', 'багато' легко розвивають оцінне значення 'хороший', а із значенням 'малий' 'поганий'.

Міжкультурна спільність людського бачення світу зумовила антропоморфну універсальність тієї наївної картини миру, яка відображена в природних мовах. На цьому світі сонце „сходить” і „заходить” (а не Земля повертається навколо своєї осі). Тут значення 'жаркий', 'холодний', 'теплий', 'прохолодний' сформовані людським сприйняттям літа і зими, живого і неживого. Тут „швидким” може бути вовк, потік, розум; „гіркою” – цибуля й печаль; тут рельєф визначений як тіло людини: гирло, рукав і коліно річки, горловина вулкана, брівка канави, хребет і підошва гори, при цьому сама гора може бути названа Лисою, а гірське озеро – Морським Оком тощо. На відміну від фізики, яка в метрах оцінить і гору і дорогу, людина скаже висока гора, але довга дорога, зате кольоропозначення можуть характеризувати звуки навіть взагалі не сприймані відчуттями приналежності (світлий одяг, світле звучання, світлий романтизм). У всіх мовах позначення абстрактного та ідеального в своїх витоках сходять до позначень конкретного й матеріального (як і саме слово абстрактний і його церковнослов’янська відповідність відвернутий: лат. abs-traho < traho – тягну; церк.-слов. ваблю – тягну, волочу). У різних культурах людина називає нове за допомогою раніше створених імен  метонімічно, метафорично, звужуючи або розширюючи їх семантику.

Все це незліченні прояви міжкультурної спільності мов світу й основа взаєморозуміння їх носіїв.

Безеквівалентная лексика і лакуни

Відмінності між мовами, зумовлені відмінністю культур, найпомітніші в лексиці й фразеології, оскільки номінаційні засоби мови найбільше пов’язані з позамовною дійсністю. У будь-якій мові й діалекті є слова, що не мають однослівного перекладу в інших мовах. Це так звана безеквівалентна лексика, в основному позначення специфічних явищ місцевої культури. У разі запозичення в чужу мову безеквівалентні слова називають екзотичною лексикою (екзотизмами). Екзотизми і етнографізми не стільки розкривають або тлумачать чужу культуру, скільки символізують її. Так, слова есквайр, спікер, крикет, шилінг міцно асоціюються з Англією; джейлау, кишлак, арик, дехканин – це знаки середньоазіатської культури; сакура, гейша, ікебана, саке – знаки традиційної японської культури; баз, курінь, майдан, привада – знаки козацького побуту тощо.

Екзотизми хронологічні це історизми. Вони теж неперекладні, а тим часом це ключі до розуміння минулого культури. От чому лексикологічні розшуки стають основним інструментом в дослідженнях дописемної духовної культури.

Про частку безеквівалентной лексики в національному словнику можна судити з таких даних: російські безеквівалентні слова та звороти (сельсовет, субботник, гармошка, народоволец, бить челом і тому подібне) складають 6-7% від загальновживаної російської лексики; англійсько-російський лінгвокраїнознавчий словник „Великобританія” далеко не вичерпний довідник, тлумачить 9500 слів і словосполучень (правда, включаючи і деякі знамениті топоніми).

Національно-культурна своєрідність лексики маже виявлятися не тільки в наявності серії специфічних слів, але й у відсутності слів для значень, виражених в інших мовах. Такі „пропуски”, „білі плями на семантичній карті мови”, називають лакунами. Як і безеквівалентні слова, лакуни помітні тільки при зіставленні мов. Причини лакун різні. В одних випадках лакуни обумовлені відмінністю відповідних культур. Наприклад, в англійській мові, окрім слова lawyerюрист, адвокат є ще декілька позначень різновидів адвокатської професії: attorneyуповноважений, повірений, barristerадвокат, що має право виступати у вищих судах, solicitorстряпчий (консультує клієнтів, зокрема організації і фірми, готує справи для барристера; має право виступати в нижчих судах), counselюрисконсульт, counsellorрадник, advocateадвокат вищого рангу. У російській та українській мовах цим позначенням відповідає одне слово адвокат. У інших випадках лакуна обумовлена не відсутністю в одній з мов відповідного денотата, а тим, що мові як би не важливо розрізняти те, що інша мова розрізняє. Наприклад, двом українським словам дівчинка і дівчина відповідає одне англійське girl; навпаки, двом англійським bank – беріг річки і shore – беріг моря відповідає одне українське берег.  

Трапляються випадки, коли слово однієї мови є безеквівалентним стосовно іншої, але має прямі відповідники в багатьох інших мовах. Наприклад, укр. „новосілля” має відповідник у російській мові, але є безеквівалентним щодо чеської мови, у якій це поняття передається описово. Вважається, що п’ять – десять відсотків слів навіть одного культурного кола не мають однослівних відповідників в іншій мові, не кажучи вже про мови різних культурних кіл, до яких належать, наприклад, українська та німецька.

Існують різні класифікації безеквівалентної лексики (лакун) у сучасній лінгвістичній літературі, це насамперед абсолютні й відносні лакуни. Абсолютні лакуни – це випадки, коли немає однослівного еквівалента в іншій мові, відносні ж лакуни можуть бути заповнені описово, порівняйте:

а) укр. чумак, рушник, галушки, бандура, вечорниці, тризуб, кептар тощо;

б) нім. Fachwerkhaus – улюблений у Німеччині тип житлового будинку в XVIXVII ст.); Richtfest  – свято з нагоди зведення будинку під дах); Fruhschoppen – невелика компанія, яка збирається в неділю в першій половині дня в ресторані, щоб випити пиво й поспілкуватися).

Така лексика є своєрідною частиною національної культури, відображає її етнонаціональні елементи, які не мають еквівалентів у мовах сусідніх країн і тому належать до безеквівалентної лексики.

А лексеми недарма (укр.) – nicht ohne Grund (нім.); bilderbuch (нім.) – дитяча книжка з малюнками (укр.) передано майже дослівно, але описово, є прикладом відносних лакун.

Денотативні відмінності лексичних відповідностей

У різних культурах навіть одні й ті ж явища в чомусь своєрідні. Наприклад, міський автобус може викликати різне коло уявлень, в одній країні – це талон, компостер, контролер, квиток, проїзний квиток; у іншій – жетон, кондуктор; у третій – каса-автомат, розмінний автомат; десь ще – дорогі (дешеві) місця, пільговий, сезонний, дитячий (дорослий) квиток. У лінгвокраєзнавчому сенсі відмінності еквівалентних слів, обумовлені відмінностями в реаліях, називають лексичним фоном слова. Лексичний фон – явище, що межує між мовою і культурою. Розбіжності в лексичному фоні позначаються в різних тематичних і синтаксичних зв'язках слів і можуть викликати труднощі в спілкуванні або при навчанні мові.

Відмінності в лексичному фоні охоплюють велику частину словникового запасу мов. Збігаються за фоном зазвичай терміни, а в  неспеціальному словнику повний збіг лексичних фонів – явище рідкісне. Проте природно, що чим ближчими є культура і побут двох народів, тим менше відмінностей в лексичному фоні відповідних мов. І навпаки, культурне відособлення приводить до лексичної дивергенції.

Уже в середині XVIII ст. у Лондоні з незадоволенням відмітили, що з Нового Світу приходять нові слова, що порушують мовний звичай і смаки. Американці ж ставилися до „своїх” слів з ентузіазмом і називали їх американізмами (було ще слівце yankeesm).

Конотативна своєрідність перекладних еквівалентів

Відмінності в культурах можуть позначитися в тому, що в різних мовах слова, збігаючись за денотатами (з однаковою наочною віднесеністю), можуть розрізнятися конотативною семантикою (тобто своїми емоційними й оцінними відтінками).

Угорський мовознавець Ф. Папп писав про відмінність в асоціаціях, пов’язаних з образом болота в різних мовах. Якщо в угорському сприйнятті болото викликає уявлення про гнилість, тління тощо, то у фінській мові болото – щось цілком гарне. Відомий фінський учений порівнював фінську мову з болотом, у яке потрапили суччя дерев, адже в мові століттями зберігаються стародавні запозичення. Отже, для нього болото – це щось цілком гарне, з чим можна порівнювати рідну мову, тобто болото – не стільки місце тління, скільки місце збереження. У українській, російській мовах болото – образ рутини, відсталості, застою. Тому, наприклад, у Вознесенського болотам, „зрадницьким і рутинним ”, протиставив політ: „Якщо хочеш польоту – врахуй болота ”.

В українській мові болото – символ морального бруду, дрібних матеріальних інтересів на противагу високих поривів духовності (Сидить, як чорт на грошах у болоті). Народну приповідку „Не сміється вода з болота, тільки болото з води ” І. Франко пояснює так: звичайно так буває, що все морально брудні люди намагаються стягнути чесних людей у болото, а не навпаки, все дурні сміються з чесних та розумних, називаючи їх наївними та ідеалістами.

Про міжмовні відмінності в емоційному забарвленні слова цікаво говорив узбецький письменник Тімур Пулатов: „Сонце по-російськи – це зовсім не те, що куеш по-узбецьки, і вже зовсім не те, що офтоб по-таджицьки, у які стосунки – доброзичливі або обтяжливі – людина вступила з небесним світилом, так їх і висловив у мові. Адже узбек, що живе велику частину року під пекучими променями сонця, ніколи не скаже ласкаво-зменшувально сонечко, так само як і в росіянина немає відчуття того, що сонце може бути не тільки плодонесучим і землеоновлюючим, але і ворожим. Зате до місяця, цього нічного світила, що несе прохолоду і заспокоєння, в узбека зовсім інше ставлення – все красиве й бажане він називає місячним, місяцеподібним, та з такою інтонацією, що для нашого слуху це може здатися щонайменше химерним”.

Таким чином, лексика міцно пов’язана з культурою народу: 6 – 7% слів безеквівалентні через фонові відмінності; ідіоматична (неперекладна) уся фразеологія; запозичене слово також зазвичай не цілком еквівалентне за значенням своєму прототипу в мові-джерелі; загальні запозичення в різних мовах завжди виявляються в тій чи іншій мірі „помилковими” відповідниками. А позначення явищ природи (як сонце або болото) можуть мати різну конотацію. От чому повне оволодіння мовою немислиме без засвоєння культури народу.

С. С. Аверінцев якось відмітив, що в будь-якій мові всі кращі слова неперекладні. Звичайно, таких „кращих” слів – більшість, тому що кожне слово приносить в сьогоднішнє вживання пам’ять про вчорашній: свої контексти і обставини, свою історію. Тільки чи завжди ми уміємо вслухатися в слово?

Національно-культурні особливості внутрішньої форми слова

Внутрішня форма слова – це та буквальна суть, яка складається із значень морфем, що створюють слово (тобто із значень його кореня, префікса і суфікса). Наприклад, у слова літун внутрішня форма така: 'той, хто літає', у слова незабудка – 'та, яка не забуває або не забуває(ться)'; жовток – 'щось жовте'. Внутрішня форма робить значення слова мотивованим, проте ця зумовленість – неповна, тому що внутрішнє значення допустиме, слова усюдихід – 'той, хто скрізь ходить' могло б позначати не лише машину, але й, наприклад, туриста, бродягу або спортсмена, який займається спортивним ходінням. А. А. Потебня називав внутрішню форму слова його „найближчим етимологічним значенням”. Найближче етимологічне значення створюється живими словотворчими зв’язками похідного слова. Таким чином, внутрішня форма – це спосіб представлення значення, що відчувається мовцями в слові. У різних мовах одне й те ж значення, як правило, представлене по-різному. Наприклад, білоруське слово запалка 'сірник' пов’язане з дієсловом запальваць 'запалити'; українська лексема сірник мотивована назвою речовини для запалювання – сірка; російська відповідність мотивована словом спиця 'дерев’яний або металевий стрижень', отже за внутрішньою формою російське слово ближче до лучини, ніж до запальнички; нім. Streichholz 'сірник' мотивоване streichen 'намазувати, фарбувати' і Holz 'дерево, деревина'; англ. match 'сірник' немотивовано, тобто для сучасної мовної свідомості (англійської) це слово позбавлене внутрішньої форми (як і будь-яке непохідне слово в будь-якій мові; історично англ. match сходить до лат. myxus 'гніт').

Завдання для аналізу. Поміркуйте над внутрішньою формою лексеми сукня, знайдіть відповідні лексеми й поясніть їхню внутрішню форму в інших мовах.

На думку Потебні, слово створюється художньою творчістю людини – так само як прислів’я, приказки, пісні. Тому внутрішню форму слова він зіставляв з такими явищами, як пряме (буквальне) значення в метафорі, алегорії або в прислів’ї, як композиція або сюжет в художньому творі. Дійсно, внутрішня форма слова для істориків народного світогляду представляє винятковий інтерес. Завдяки етимології, що розкриває первинну вмотивованість слів, мовознавство називають „лопатою історії”.

Вивчаючи історію народного сприйняття християнства, не можна пройти поза той факт, що в російській мові (єдиній зі всіх слов’янських) назва верстви, що складала більшість населення, мотивована найменуванням віросповідання селяни із стар.-слов. крестианинъ 'християнин'. В інших слов’янських і неслов’янських мовах Європи відповідне позначення мотивована інакше: белорус. селянiн, укр., болг, селянин пов’язано з праслов. *sed 'сидіти' і *sedlo 'поселення'; чеськ. rolnik від role 'рілля, нива'; польськ. chlор від праслов. *хоlръ 'хлопець, мужик' словенськ., србхрв. kmet сходить до лат. comes, comitis 'супутник, попутник, товариш'; нім. Bauer від bauen 'обробляти, обробляти (поле), розводити, вирощувати', англ. peasant пов’язане з лат. pagus 'село'. Аналогічно тільки в російській мові назва сьомого дня тижня мотивована християнською символікою, воскресіння; у решті слов’янських мов це день, вільний від справи (белорус. нядзеля, укр. недiля). У цьому ж контексті цікавий і такий факт, старо.-слов. погань – язичницький (від лат. paganus 'сільський; язичницький') у всіх східнослов'янських мовах набуло розширювального і вкрай негативного значення 'нечистий, бридкий, поганий', втративши при цьому початкове значення. У той же час в польській, чеській і словацькій відповідні слова зберегли значення 'язичницький' і не розвинули оцінного значення. У cрб-хрв. pogan є два значення: 'язичницький' і 'поганий, осоружний', болг. pogan означає язичницький, але є іменник поганец з тим же значенням, що і в українській мові.

Міжмовні відмінності у внутрішній формі лексичних відповідностей більш звичайні, ніж схожості, тому в поясненні мають потребу саме збіги. Схожість внутрішньої форми – це або результат калькування (наприклад, лат. impressio, нім. Eindruck, рос. враження, словенськ. utis), або наслідок типологічної близькості процесів назви (наприклад, в багатьох мовах однин з прикметників із значенням 'добрий, чуйний, щирий' утворений від слова із значенням 'серце' англ. hearty, cordial, угор. szives, szivbeli, лит. sirdingas, нім. herzlich, укр. сердечний, сердешний, словенськ. prisrcen, турецк. yurekli, франц. cordial).

Семантичний розвиток словника, процеси перерозкладення і спрощення морфемної структури слів ведуть до того, що внутрішня форма може блякнути, забуватися або вступати в суперечність з лексичним значенням слова. Так, чорнило можливе не тільки чорні, як і білизна – не тільки біла, підосиновик знаходять необов’язково під осикою, атом давно ділимий, а антибіотик – зовсім не проти життя. Та все ж „найближче етимологічне значення” внутрішньої форми живе в семантиці похідних слів. Це наче історична пам’ять мови, доступна творцю, слід вчорашнього бачення предмета, яке відтіняє його сьогоднішнє розуміння. Стикаючись з лексичним значенням, внутрішня форма створює своєрідну стереоскопічність словесного представлення світу. Важливо, що асоціації й смислові відтінки, які створюються внутрішньою формою слова, мають більшу національно-культурною своєрідність, чим денотативний компонент лексичних значень.

Ось одна з безлічі ситуацій, коли ця стереоскопічність бачення особливо відчутна: „У козубі була у мене кривава ягода костяниця, синя чорниця, чорна смородина” (М. Прішвін). Тут всі визначення суперечать внутрішній формі іменників і разом з тим приймають її: костяниця, із-за кісточки, що світиться усередині, дійсно яскраво-червоно, а чорниця поряд із смородиною дійсно синя... Та все ж так їх назвав народ, і для тих, що говорять на цій мові костяниця завжди буде з кісточкою, чорниця – чорною, а смородина – по-особливому запашною.

Своєрідність нормативно-стилістичної побудови різних мов

Дія культури на мову яскраво й цілісно виявляється в тому, в яких формах існування представлена та або інша мова. Є мови, де майже відсутні діалекти, і, навпаки, мови, де відмінності між діалектами вельми значимі. Є мови, у яких ще не склалися наддіалектні форми спілкування (койне або літературна мова), і мови з сильною багатовіковою книжно-письмовою традицією наддіалектного характеру. У молодих літературних мовах стилістична диференціація може тільки починатися; у цьому випадку, наприклад, у стилістиці переважає зіставлення нейтральних і розмовних мовних засобів; публіцистика може виявитися близькою то до розмовної мови, то до канцелярсько-ділової; а наукові, науково-популярні й навчальні тексти ще пишуться практично в одному стилістичному ключі. Навпаки, у мовах з тривалою і багатою письмовою традицією стилістична диференціація мовних засобів глибока й визначена, переважають потрійні зіставлення: „книжне (або високе) ” – „нейтральне” – „розмовне” (останнє – з градацією нейтрально-розмовних, розмовно-фамільярних і просторічно-жаргонних мовних засобів, що добре відчувається мовцями).

Взаємини між літературною мовою і нелітературними формами існування мови, глибина і характер стилістичної диференціації мовних засобів визначаються всім ходом культурної історії суспільства: історією його державотворення, світогляду, його культурно-ідеологічними симпатіями й участю в міжетнічних контактах, історією писемності, книговидання, школи, літератури.

Вплив культури народу на характер нормативно-стилістичного устрою мови носить більш опосередкований, але й глибший характер, ніж вплив культури на лексикон. Якщо, словник – це дзеркало культури, то нормативно-стилістична система – її рентгенівський знімок. Лексика денотативна, за нею стоїть світ речей і уявлень, це порівняння зовнішнє, поверхневе відображення культурної мозаїки суспільства. Стилістика ж релятивна, вона регулює функціональний розподіл мовних засобів в текстах відповідно до ієрархії типів спілкування, що склалася в культурі; це мовне відображення структурних особливостей культури.

Національно-культурна специфіка мовної поведінки

Дія культури на мову виявляється в своєрідності самого процесу спілкування в різних культурах, що позначається в деяких особливостях лексики й граматики, а також в особливостях нормативно-стилістичної будови мови. У кожній культурі поведінка людей регулюється уявленнями, що склалися, про те, що людині належить робити в типових ситуаціях: як поводиться пішохід, пасажир, лікар, пацієнт, гість, господар, продавець, покупець, офіціант, клієнт тощо. У соціальній психології такі моделі, або шаблони, поведінки називають соціальними ролями особи. Природно, що соціальні ролі різною мірою стандартні: високу стандартність мають ситуативні ролі (пішохід, кіноглядач, клієнт перукарні тощо); менш стандартні постійні ролі, пов’язані зі статтю, віком, професією людини.

Істотним компонентом рольової поведінки є мова. Кожній соціальній ролі відповідає певний тип мовної поведінки, свій набір мовних засобів. Мовна поведінка людини в тій або іншій ролі визначена культурними традиціями суспільства. У різних народів спілкування в одноманітних ситуаціях (наприклад, розмову чоловіка з дружиною, батька з сином, учителя і учня, господаря і гостя, начальника і підлеглого тощо) протікає в різній стилістичній тональності. В одних культурах розмова дітей і батьків характеризується сильним стилістичним контрастом (спеціальні форми пошани, показники покірності, звернення до батьків „на ви”); у інших народів це спілкування більшою мірою „на рівних”. У традиційних східних культурах звернення дружини до чоловіка – це звернення молодшого, підлеглого, залежного до старшого, до пана.

У багатьох культурах з розвитком демократії суспільства, зокрема освіти, скорочується традиційна мовна субординація в спілкуванні вчителя і учня, батьків і дітей, чоловіка й дружини.

Різноманітні моделі мовної поведінки гостя і господаря. У північноамериканських індійців цілком звичайний невербальний контакт: можна прийти до сусіда, мовчки покурити півгодини й піти; це теж спілкування. У європейських культурах фатичне спілкування зазвичай заповнене мовою, що створює хоч би видимість обміну інформацією. Порівняймо: ритуал візиту в російському дворянському побуті початку XIX ст. в описі Льва Толстого: „Вже так давно... Графиня... Хвора була бідолаха... на балі Разумовських... графиня Апраксина... я так була рада”, –почулися жваві жіночі голоси, перебиваючи один іншого й зливаючись з шумом суконь і присуванням стільців. Почалася та розмова, яку затівають рівно настільки, щоб при першій паузі встати, зашуміти сукнями, промовити: „Дуже, дуже рада... здоров’я mdm!... Графиня Апраксина”, – і знову, зашумівши сукнями, пройти в передню, надіти шубу або плащ і виїхати” („Війна і мир”, т. 1, ч. 1, 7).

Культурні традиції визначають дозволені й заборонені теми розмови, а також її темп, гучність, гостроту. У феодальних і східних культурах мовна поведінка гостя й господаря складніша, формальніша і ритуалізованіша, ніж у післяфеодальных і західних культурах. От як описує сучасний китайський автор церемонію першого візиту в Стародавньому Китаї: „Гість повинен був обов’язково принести господареві подарунок, причому останній залежав від рангу господаря (наприклад, шидайфу 'ученому' слід було приносити фазана). На стукіт гостя до вітальні виходив слуга і, дізнавшись про мету візиту, говорив: „Мій господар не сміє Вас прийняти. Їдьте додому. Мій господар сам відвідає Вас”. Вимовляючи цю фразу, слуга повинен був кланятися і тримати руки перед грудьми. Відвідувач, теж тримаючи руки перед собою і нахиливши голову вперед, повинен був відповідати: „Я не смію утрудняти Вашого господаря. Дозволите мені зайти поклонитися йому”. Слуга повинен був відповідати таким чином: „Це – дуже висока честь для мого господаря. Повертайтеся додому. Мій господар негайно приїде до Вас”. Перша відмова прийняти гостя носила назву „церемоніальна мова”, друга – „наполеглива мова”. Після „наполегливої мови” гість повинен був знов повторити свої наміри. Слуга, вислухавши гостя утретє, йшов до господаря і, повернувшись, говорив: „Якщо Ви не приймаєте нашу наполегливу відмову, мій господар зараз вийде зустрітися з Вами. Але подарунок господар не сміє прийняти”. Тоді гість повинен був три рази відмовитися від зустрічі з господарем, якщо його подарунок не буде прийнятий. Тільки після цього господар виходив за ворота й зустрічав гостя”.

Таким чином, національно-культурна специфіка мовної поведінки позначається в тому, що стилістичні засоби, що мають „однойменну” стилістичну маркованість (відміченість), у різних культурах можуть бути пов’язані з нетотожними комунікативними ситуаціями, з різними стереотипами поведінки.

Національна своєрідність мовної поведінки може зачіпати не тільки стилістику, але і деякі глибші області мови – його граматику й високочастотну лексику. Наприклад, у корейській мові категорія ввічливості налічує сім ступенів: 1) шаноблива, 2) поважна, 3) форма ввічливості, характерна для жіночої мови, 4) чемна, 5) інтимна, 6) фамільярна, 7) протекційна. Для кожної форми ввічливості характерний свій набір граматичних, словотворчих, лексичних показників. Існують також граматичні й лексичні синоніми, основна відмінність між якими полягає в тому, що вони сигналізують різний ступінь ввічливості. Синонімія такого роду спостерігається в колі займенників, деяких відмінкових закінчень, дієслівних суфіксів, а також у виразі декількох десятків таких повсякденних понять, як „мати”, „батько”, „дружина”, „сім’я”, „діти”, „будинок”, „життя”, „прийти”, „дивитися”, „давати”, „піклуватися”, „знаходитися”, „розповідати”, „любов”, „папір” і тому подібне.  

Чи впливає мова на культуру? Ідеї В. Гумбольдта і А. А. Потебні

Якщо дія культури на мову цілком очевидна й різноманітна, то питання про зворотну дію – мови на культуру – залишається відкритим.

Кращі уми XIX ст. розуміли мову як духовну силу, яка формує культуру народу. Проте як побачити вплив мови на світосприймання і культуру? У науках про людину ще не знайдені підходи, які дозволили б відкрити найбільш глибокі  внутрішні витоки людської культури. Наприклад, ми не цілком даємо собі раду в тому, наскільки той культурний світ, який людина створила навколо себе, визначений його фізичними й психічними можливостями, наприклад людськими (антропоморфними), уявленнями про те, що таке великий, малий, відповідний, симетричний, красивий. Мабуть, антропоцентризм людської культури цілком зрозумілий лише при зустрічі з цивілізаціями, створеними на іншому тілесному й психофізіологічному субстраті... При всьому гострому інтересі сучасної людини до фольклору, міфу, ми все ще недостатньо уявляємо міру присутності в участі фольклору в сучасній культурі. Багато в чому аналогічну роль грає в культурі мова. Погляд на світ, відображений у мові, розгортається в культурі народу, як зерно в колосі. Проте порівняно з фольклором мова виступає як зміст більш стародавній, глибший і більш органічний для етносу. Тому так важко визначити роль мови в історії культури.

Віра у визначальний вплив мови на духовний розвиток народу лежала в основі філософії мови Вільгельма фон Гумбольдта. Видатний представник німецького класичного гуманізму, фон Гумбольдт був людиною універсальних знань і різносторонньої державної діяльності: філолог-класик, основоположник загального мовознавства, антрополог, юрист, філософ і дипломат, міністр в уряді Пруссії, академік Берлінської академії, засновник Берлінського університету. Якнайглибший мислитель-теоретик, Гумбольдт був разом з тим видатним поліглотом: він знав санскрит, старогрецьку, латинь, литовську, французьку, англійську, італійську, іспанську, баскську, провансальську, угорську, чеську, староєгипетську і пізню єгипетську – коптську мову, китайську, японську. Гумбольдт був одним з перших дослідників корінних мов Південної і Північної Америки, мов Індонезії і Полінезії. Вивчаючи мову іспанських басків, різко відмінну від мов індоєвропейської сім’ї, Гумбольдт прийшов до думки про те, що різні мови – це не просто різні оболонки загальнолюдської свідомості, але різні бачення світу; мова належить до тих основних сил, які будують усесвітню історію. Остання праця Гумбольдта – тритомне дослідження „Про мову каві на острові Ява” – була надрукована посмертно. У теоретичному введенні до цієї роботи, яке називалося „Про відмінність будови людських мов і його вплив на духовний розвиток людства”, Гумбольдт писав: „У кожній мові закладено самобутнє світобачення. Як окремий звук встає між предметом і людиною, так і вся мова в цілому виступає між людиною і природою, що впливає на нього зсередини і ззовні. І кожна мова описує навколо народу, якому він належить, коло, звідки людині дано вийти лише постільки, оскільки він тут же вступає в коло іншої мови” .

Життя харківського професора Потебні пройшло в роботі з вірою в необхідність для народу просвітницької праці. Його досвід життя в Імперії був гірким. Його брат – офіцер російської армії Андрій Потебня перейшов на сторону польських повстанців і загинув в бою за свободу. Потебня виріс на українській народній поезії, і краще, перше, „червоне слівце” для нього – це українське фольклорне слово, але жодного рядка член-кореспондент Імператорської Академії Потебня не міг надрукувати рідною мовою.

У руслі європейської філософії мови, заснованої на ідеях Гумбольдта, Потебня розвивав концепції психологічного напряму в мовознавстві. Найбільший у XIX ст. вітчизняний філолог-мислитель, Потебня є найвпливовішою фігурою дореволюційного літературознавства в Росії. З його ім’ям по’язаний початок „лінгвістичної поетики”, що дозволяє бачити в нім передвісника структуралізму в літературознавстві. Разом з Бодуеном де Куртене і Щербой Потебня був попередником теорії мовної діяльності. Його фундаментальна праця „Из записок по русской грамматике” до цих пір залишається багато в чому недосяжною вершиною мовознавчого аналізу.

Потебня, за словами Ватрослава Ягича (академіка Віденської і Російської академій), „зберігав прекрасну наукову об’єктивність” і в питаннях діалектного розчленовування, які могли призвести до  політичних розбіжностей, був „найтверезішим дослідником малоросійським” (Ягич 1910, 761, 595). І про цей же предмет – про долі діалектів і племен, мов і народів – Потебнею написані найпрекрасніші сторінки. Про трагедію денаціоналізації він говорив так: „Взагалі денаціоналізація зводиться на погане виховання, на етичну хворобу, на неповне користування наявними засобами сприйняття, засвоєння, дії, на ослаблення енергії думки; на мерзоту запустіння на місці витиснених, до нічим не замінених форм свідомості; на ослаблення зв’язку підростаючих поколінь з дорослими, замінюваним лише слабким зв’язком з чужими; на дезорганізацію суспільства, аморальність, опідлення”

Потебня знаходив органічну участь національної (етнічної) мови не тільки у формуванні народного світосприймання, але і в самому розгортанні думки: „Людина, що говорить на двох мовах, переходячи від однієї до іншої, змінює разом з тим характер і напрям течії своєї думки, притому так, що зусилля його волі лише змінює колію його думки, а на подальшу течію її впливає лише посередньо. Це зусилля може бути порівняне з тим, що робить стрілочник, що переводить поїзд на інші рейки... Мені здається, це можна спостерігати в деяких західноросійських грамотах, в яких, стежачи за змістом мови, вибивається вгору то польська, то малоросійська, то церковнославянска струмінь. Це ж явище надає реальної підстави діленню Ломоносова стилю на піднесений, середній і низький” (Потебня 1976, 260).

У чутливих для Росії і Австро-Угорщини суперечках про долі „малих народів”, засуджуючи асиміляцію, Потебня підкреслював загальнолюдську цінність кожної етнічної мови – як ще однієї, відображеною саме в цією мовою, картину світу: „Якби суцільне об’єднання людства за мовою і взагалі за народністю було можливим, воно було б згубне для загальнолюдської думки, як заміна багатьох відчуттів одним, хоч би це одне було не дотиком, а поглядом. Для існування людини потрібні інші люди; для народності – інші народності”.

Гіпотеза лінгвістичної відносності Е. Сепіра і Б. Уорфа

Переконання в тому, що люди бачать світ по-різному – крізь призму своєї рідної мови, лежить в основі теорії „лінгвістичної відносності” Едварда Сепіра і Бенджамина Уорфа. Вони прагнули довести, що відмінності між „середньоєвропейською” (західною) культурою й іншими культурними світами (зокрема, культурою північноамериканських індійців) обумовлені відмінностями в мовах.

Наприклад, в європейських мовах деяку кількість речовини неможливо назвати одним словом – потрібна двочленна конструкція, де одне слово указує на кількість (форму, вмістище), а друге – на само речовину (зміст): стакан води, відро води, калюжа води. Уорф уважає, що в цьому випадку сама мова примушує тих, хто говорить розрізняти форму й зміст, таким чином нав’язуючи їм особливе бачення світу. За Уорфом, це зумовило таку характерну для західної культури категорію, як зіставлення форми й змісту. На відміну від „середньоєвропейського стандарту”, у мові індійців хопі назви речовини є разом з тим і назвами судин, вмістищ різних форм, у яких ці речовини перебувають; таким чином, двочленній конструкції європейських мов тут відповідає однослівне позначення. З цим пов’язана неактуальність зіставлення форма / зміст в культурі хопі. Уорф знаходив зв’язок як передається об’єктивний час в системах дієслівних часів в європейських мовах, і такими рисами європейської культури, як датування, календарі, літописи, хроніки, щоденники, годинник, а також нарахування зарплати за витраченим часом, фізичні уявлення про час. Очевидність ньютонівських понять простору, часу, матерії Уорф пояснював тим, що вони дані „середньоєвропейською” культурою і мовою.

Проте довести цілком цю „дивно красиву” гіпотезу, як писав про теорію лінгвістичної відносності Ю. Д. Апресян, важко. Про експериментальний підхід до гіпотези див. нижче.

Експериментальні перевірки лінгвістичного детермінізму

У пошуках доказів гіпотези Сепіра-Уорфа часто пишуть про відмінності між мовами в розчленовуванні колірного континууму: в одних мовах є сім основних (однослівних) назв барв веселки (наприклад, українській, російський, білоруський), в інших – шість (англійський, німецький), десь – п’ять, в мові шона (Родезія) – чотири, в мові басса (Ліберія) – два.

У одному з експериментів мовцю шона і носіям англійської мови пропонувалося підбирати назви по-різному забарвлених смужок паперу. З’ясувалося, що кольори, які мають у рідній мові однослівні позначення, сприймаються випробовуваними як „чисті”, і назви для них відшукуються швидше, ніж для кольорів, перехідних між „чистими” фарбами. Так, для жовто-зеленої зони спектру мовці шона підшукували потрібне позначення (cicena) швидше, ніж англомовні, які були вимушені скласти складне позначення – yellow-green.

Проте вважати такі результати доказом залежності пізнавальних процесів від лексичної структури мови все ж таки важко. У кращому разі такі досліди інтерпретують як підтвердження „слабкого варіанту” гіпотези Сепіра-Уорфа: носіям одних мов легко говорити й думати про певні речі тому, що сама мова полегшує їм це завдання. Проте в інших експериментах з кольоропозначеннями навіть і такі залежності не підтверджувалися. Психологи приходили до висновку, що в пізнавальних процесах у відносинах між мовою і розумовою діяльністю вирішальною проміжною змінною є активність людини, що пізнає.

Висловлювалися припущення, що залежність мислення від мови може бути виявлена швидше в граматиці, чим в лексиці, оскільки граматика – це сфера обов’язкових значень, „примусово” і достатньо рано відомих всім носіям певної мови.

У мові навахо (Північна Америка) дієслова, що позначають різні види маніпуляції ('брати', 'тримати в руках, 'передавати', 'перекладати, 'перебирати руками' тощо), по-різному відмінюються залежно від форми об’єкту дії. Припустімо, той, хто говорить просить передати йому якийсь предмет. Якщо це гнучкий і довгий предмет, наприклад, шматок мотузка, то дієслово повинно бути у формі А; якщо предмет довгий і твердий, наприклад палиця, то дієслово ставиться у форму В; а якщо предмет плаский і гнучкий, на зразок тканини або паперу, то потрібна форма С. Ця інтригуюча граматична відмінність привела дослідників до припущення, що діти повинні навчитися розрізняти ознаки „форми” предмету раніше, ніж діти, що говорять англійською.

У експерименті дітям надавали трійко предметів різного кольору або форми, і дитина повинна була вибрати з цих трьох предметів три найбільш, на його думку, "відповідних" один одному. Ось деякі з таких трійок: 1) синій мотузок, жовтий мотузок, синя паличка; 2) жовта паличка, синя паличка, синій кубик; 3) жовтий кубик, жовта тканина, синій кубик тощо. Діти, що говорять на навахо, групували предмети формою частіше, ніж діти, що говорять англійською. Мабуть, це дозволяє визнати якийсь вплив мови на розвиток пізнавальних процесів. Проте й у групі навахо, і в англійській групі з віком спостерігалося збільшення перцептивної значущості форми в порівнянні з кольором. Якщо ж у заняттях та іграх дітей постійно використовувалися іграшки або предмети, що припускають врахування їх форми, то уміння розрізняти форму складалося достатньо рано й незалежно від мови. Дослідники приходять до висновку, що мова - це лише один з декількох шляхів, якими дитина може осягнути певні властивості миру

У експериментах гіпотеза Сепіра-Уорфа втрачає свою узагальнено-філософську значність. Мова йде вже не про різні картини світу, побачених крізь призму різних мов, а про участь мови в процесах сприйняття, запам’ятовування, відтворення. Залишається не ясним, як результати таких приватних досліджень співвіднести з гіпотезою Сепіра-Уорфа в цілому. Проте питання про ступінь і характер впливу мови народу на його культуру продовжує хвилювати людський розум. Високий рівень змістовності мови, участь мови в основних пізнавальних процесах, тісний зв’язок мови й різних форм суспільної свідомості (зв’язок, який в окремих випадках здається досконалим сплавом, як, наприклад, в мистецтві слова) – ось об’єктивна основа цих безперервних пошуків.

У пошуках лінгвокультурних відповідностей

Сучасна лінгвістика, звертаючись до проблеми „мова і культура”, прагне піти від одностороннього детермінізму й не вирішувати, „що первинне і що вторинне” – мова чи культура. Детермінізм мови й культури швидше за все взаємний. Мабуть, надійніше шукати ті або інші кореляції (відповідності) між структурами мови й культури, причому на широкому географічному та історичному просторі. У руслі таких пошуків Б. М. Гаспаров запропонував поняття „лінгвокультурного типу„, який може бути виявлений на перетинанні фактів соціальної структури, побутової поведінки, мистецтва й особливостей мови (Гаспаров, 1977). Названі два типи: західноєвропейський стандарт (ЗЄС) і східноєвропейський стандарт (СЄС). Мови ЗЄС визначено Гаспаровим як реляційні; для них характерна чітка межа між граматикою та лексикою й абстрактніше надання інформації у вислові. Мови СЄС (зокрема російська) – це мови дескриптивні (описові); тут граматика ближче до лексики; велика кількість проміжних лексико-граматичних категорій сприяє конкретнішій передачі інформації. За Гаспаровим, особливості СЄС узгоджуються з його серединним положенням між східним (азійським) і західним лінгвокультурними типами. Для культур західного типу характерні легкість оволодіння письмом, доступність сприйняття будь-яких текстів і створення нових текстів. Це пов’язано з тим, що лад західних мов добре пристосований до абстрактного типу передачі повідомлення, для якого не є суттєвим контакт адресанта з адресатом. Граматика тут наче моделює ситуацію написання тексту. Мова будується так, щоб її можна було зрозуміти без опори на конкретну, безпосередньо сприйману ситуацію спілкування, вона не орієнтована на конкретного адресата. Абстрактний характер передачі повідомлення виражається в тому, що в таких мовах послаблені граматичні категорії соціальної орієнтації (наприклад, категорія ввічливості), категорії дієслівного виду й способу дії. Зате граматично розвинені категорії, що вказують на зовнішні (тимчасові, просторові) координати події, які повідомляється (категорії часу, особи). Східноазійському („традиційному”) типу культури, для якого характерне обмежене розповсюдження писемності, відповідає лад мови, в якій кожне речення містить граматичну характеристику ситуації усного спілкування, де важливі всі складники комунікативного акту: характер контакту мовців, їх соціальний статус і взаємини, конкретні деталі протікання дії, модальний план і актуальне розчленовування речення.

Залежність між певними рисами структури мови й характером письмової культури Гаспаров бачить так: велика кількість звукових чергувань в морфемах (типу друг – друзі – дружній) полегшує вичленення фонем, а це сприяє ранньому створенню буквеного письма, яке через свою простоту (порівняно з ієрогліфічним письмом) приводить до широкого розповсюдження письмової культури.

Чи так це насправді? Гіпотези про вплив мови на культуру й мислення поки не переростають в доказові теорії. Феномен культури складний. До цих пір не ясна його структура, значущість окремих рівнів і підсистем культури. Не створена типологія культур, не зрозумілі закони їх розвитку. Наприклад, ми не знаємо, скільки різних складників зумовили в певній культурі появу письма. Як порівняти силу різних чинників, які сформували певну зовнішній вигляд  конкретної письмової культури? Що тут вагоміше: переважаючі типи синтаксичної будови речення, чи характер звукової організації мови, чи культ письма в сусідній державі? А може бути, склад і характер знакових систем, вже використовуваних в даному суспільстві? Все значуще, але якою мірою і як?

Питання про вплив мови на культуру відкрите. Але у нас немає іншої можливості знайти відповідь, як будувати гіпотези і перевіряти їх фактами культурної і мовної історії народів.

Література

  1.  Будагов Р. А. Человек и его язык / Р. А. Будагов. – М. : Изд-во МГУ, 1970.
  2.  Гамкрелидзе Т. В. Лингвистическая типология и индоевропейская реконструкция/ Т. В. Гамкрелидзе // Известия АН СССР. – Сер. лит. и яз. – 1977. – № 3. – Т. 36.
  3.  Гумбольдт фон В. Язык и философия культуры / В. фон Гумбольдт. М., 1985. С. 378.
  4.  Жайворонок В. В. Слово в етнологічному контексті / В. В. Жайворонок // Мовознавство. 1996, № 1.С. 1213.
  5.  Жайворонок В. В. Українська етнолінгвістика: деякі аспекти досліджень / В. В. Жайворонок // Мовознавство. 2001, № 5.С. 48 – 63.
  6.  Красных В. В. Этнопсихолингвистика и лингвокультурология: Курс лекций / В. В. Красных. – М.: ИТДГК „Гнозис”, 2002. – 284 с.
  7.  Потебня А. А. Мысль и язык / А. А. Потебня. – К., 1991 – С. 98.
  8.  Потебня А. А. О некоторых символах в славянской народной поэзии: фрагмент / А. А. Потебня // Эстетика и поэтика. – М. : Искусство, 1976. – С. 223 – 227.
  9.  Сэпир Э. Избранные труды по языкознанию и культурологии / Э. Сэпир. М., 1993. С.243. 
  10.  Степанов Ю. С. Французская стилистика / Ю. С. Степанов. – М.: Высш. шк., 1965 – 120 с.
  11.  Толстой Н. И. Этнолингвистический словарь славянских древностей / Н. И. Толстой. – М., 1984. – 172 с.
  12.  Томахин Г. Д. Реалии в языке и культуре / Г. Д. Томахин // Ин. языки в школе, 1997, № 3.
  13.  Томашева И. В. Понятие «лакуна» в современной лингвистике. Эмотивная лакуна / И. В. Томашева // Язык и эмоции: Сб. науч. тр. / ВГПУ. – Волгоград: Перемена, 1995.
  14.  Этнокультурные стереотипы в славянской народной традиции. – М., „Индрик”, 2005. – 288 с.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

7222. Технология радиальной ковки для производства полых изделий из сплошной заготовки без прошивки 437 KB
  1.Введение Технология радиальной ковки для производства полых изделий из сплошной заготовки без прошивки Технология основана на использовании специальных режимов деформирования сплошной заготовки на радиально-ковочной машине (РКМ). Технология не пре...
7223. Расчёт электрических нагрузок электрической цепи питающей трехфазные асинхронные двигатели 276 KB
  Контрольное задание. Расчет электрических нагрузок по методу коэффициента максимума. Расчет среднесменной нагрузки. Расчёт активной среднесменной нагрузки. Расчёт реактивной среднесменной нагрузки. Расчёт средневзвешенных зна...
7224. Электропривод звена промышленного робота (поворот колонны) 1.44 MB
  Введение Современный электропривод представляет собой конструктивное единство электромеханического преобразователя энергии (двигателя), силового преобразователя и устройства управления. Он обеспечивает преобразование электрической энергии в механиче...
7225. Расчет асинхронного двигателя с фазным ротором 280 KB
  Расчет асинхронного двигателя с фазным ротором Техническое задание Спроектировать трехфазный асинхронный двигатель с фазным ротором: Р2 = 28 кВт U = 220/380 В 2р = 4 конструктивное исполнение IM1001 исполнение по способу защиты IP23 способ охла...
7226. Построить электронное устройство в соответствии с предложенной схемой и исходными данными 712.5 KB
  1. Введение Целью курсового проекта является закрепление знаний по курсу Схемотехника ЭВМ и освоение методов расчета, схемотехнического проектирования и конструирования блоков и элементов ЦВМ. При выполнении проекта необходимо построить электронно...
7227. Маркетинговые исследования рынка импортных косметических средств по уходу за кожей 260.8 KB
  Маркетинговые исследования рынка импортных косметических средств по уходу за кожей Введение Косметика в переводе с греческого - искусство украшать. Косметика зародилась одновременно с появлением человека. Ее история тесно связана с уровнем ...
7228. Выбор и расчет рациональных способов восстановления деталей на примере толкателя клапанов тракторного двигателя 370.5 KB
  Выбор и расчет рациональных способов восстановления деталей на примере толкателя клапанов тракторного двигателя Задание Необходимо выбрать оптимальный способ восстановления детали с подробным описанием операций, расчетом времени и себестоимости...
7229. Инвестиционный проект модернизации ОАО Рыбинские моторы 209 KB
  Инвестиционный проект модернизации ОАО Рыбинские моторы В данном курсовом проекте все три фазы рассмотрены в первой части. Во второй части проекта произведен расчет наиболее выгодного источника получения денежных средств для осуществления данного пр...
7230. Разработка проекта рациональной организации поточной линии на производстве 169.62 KB
  Введение. Задачей любого предприятия является повышение качества производимой продукции или услуги при минимальных затратах на производство, поэтому тема Организация поточного производства очень актуальна, в ней я рассматриваю вопросы оптимального...