40989

ПОЛІТИЧНА ЛІНГВІСТИКА. МОВНА ПОЛІТИКА

Лекция

Иностранные языки, филология и лингвистика

Потрыбно постійно пам’ятати що будьяке рішення щодо мови – це політичне рішення яке має прийматися при одночасному врахуванні об’єктивних комунікативних потреб й механізму групової ідентифікації. Крисін– ставлять перед собою і таке завдання: регулювати розвиток і функціонування мови мов не покладаючись цілком на самоплин мовного життяâ€. На нашу думку не самі соціолінгвісти регулюють розвиток і функціонування мови чи мов у суспільстві а держава – її владні інститути. Сьогодні вже можна говорити про чітко окреслену...

Украинкский

2013-10-22

115.5 KB

29 чел.

Лекція 13 – 14

ПОЛІТИЧНА ЛІНГВІСТИКА. МОВНА ПОЛІТИКА

Мовна політика держави. Сфера науки, до якої входить це поняття

При розгляді проблем мовної політики й мовного планування, що потребують особливої уваги, необхідно, як справедливо зазначає німецька дослідниця Б.Шлібен-Ланґе, постійно пам’ятати, що будь-яке рішення щодо мови – це політичне рішення, яке має прийматися при одночасному врахуванні об’єктивних комунікативних потреб й механізму групової ідентифікації.

Що ж стоїть за терміносполуками „мовна політика” і „мовна політика держави”? І ще одне запитання: це точні (абсолютні) синоніми чи дещо відмінні поняття? „Соціолінгвісти,– пишуть В. І. Бєліков і Л. П. Крисін,– ставлять перед собою і таке завдання: регулювати розвиток і функціонування мови (мов), не покладаючись цілком на самоплин мовного життя”. На нашу думку,  не самі соціолінгвісти регулюють розвиток і функціонування мови чи мов у суспільстві, а держава – її владні інститути. В іншому місці своєї книги (а це підручник для університетів Російської Федерації з соціолінгвістики) вони виправляють цю неточність: „Соціолінгвістична інформація є важлива при розробці проблем та практичних заходів, що становлять м о в н у п о л і т и к у держави”. (Чомусь слово „держави” розбивкою не виділено.) Одним із заходів мовної політики держави є регулювання мовних норм. Автори підручника слушно зауважують, що корисною й важливою підмогою при виконанні цього завдання є вивчення оцінок, які дають люди своїй або чужій мові, окремим мовним елементам. Мовці оцінюють одні й ті ж самі факти мовлення по- різному: одні люди, наприклад, легко сприймають нововведення, інші ж, навпаки, відстоюють традиційні способи висловлювання; одним до вподоби строгість іноземних наукових термінів, а їх опоненти обстоюють самобутність спеціальної термінології. Вивчення розбіжностей в оцінках мовних фактів дозволяє виділити соціально більш престижні й менш престижні форми мовлення, а це є немаловажним з точки зору перспектив розвитку мовної норми, її оновлення. Отже, у сферу компетенції мовної політика входить розробка лінгвістичних проблем, спрямованих на те, щоб управляти мовними процесами.

Сьогодні вже можна говорити про чітко окреслену предметну сферу політичної лінгвістики, яка включає в себе не тільки аналіз дискурсів і дискурсивних практик, але й широкий спектр проблем політичної мови, комунікацій, м о в н о ї п о л і т и к и, політико-правового режиму мовного життя суспільства. Основні цільові галузі нової субдисципліни:

– мовна політика і мовне планування;

– мова у процесі націєбудівництва;

– мова і символічна влада тощо. 

Отже, питання про те, кому належить розглядувана цільова галузь – соціолінгвістам чи лінгвополітологам залишається відкритим.

Закони про мови як один з інструментів мовної політики. Розмежування (основний зміст) понять „мовна політика” і „мовне будівництво”

Мовна політика вимагає особливої гнучкості й урахування багатьох чинників в умовах поліетнічних та багатомовних країн, де співвідношення мов за їхніми комунікативними функціями, за використанням у різних сферах соціального життя тісно пов’язане з механізмами поліетнічного управління, національної злагоди й соціальної стабільності. Одним з інструментів мовної політики є закони про мови. Їхня розробка в цілому – це компетенція юристів: саме вони мають чітко й несуперечливо формулювати положення, що стосуються, наприклад, статусу державної мови, її функцій, захисту монопольного використання державної мови в найважливіших соціальних сферах, регламентації застосування „місцевих” мов тощо. Проте цілком очевидно, що створити лінгвістично грамотні закони про мови можна лише на основі всебічного знання функціональних властивостей мови, ступеня розробки в ній тих або тих систем (наприклад, системи спеціальних термінологій, наукової мови, мови дипломатичних документів, офіційно-ділового спілкування тощо), більш або менш докладного уявлення про те, що може й  чого  не  може певна мова в різноманітних соціальних і ситуативних умовах її застосування.

У державному регулюванні мовних процесів прийнято виділяти два напрямки – мовну політику і мовне будівництво. У фокусі мовної політики перебувають певні політичні цілі, які досягаються шляхом впливу на мовну практику, насамперед, забезпечення національної консолідації через розширення сфери впливу державної мови. Головним у мовній політиці є завдання сполучення захисту природного мовного середовища із забезпеченням належного культурного, інформаційного простору для розвитку усіх мов, що функціонують у державі. Як складова етнонаціональної політики, мовна політика спрямована на збереження міжгрупової рівноваги в суспільстві, забезпечення ефективного міжкультурного і міжмовного зв’язку, найсприятливіших умов для функціонування державної мови, дотримання прав мовних меншин. Мовне будівництво є частиною мовної політики і являє собою комплекс конкурентних заходів, що здійснюються на державному й регіональному рівнях. Це розробка національних програм вивчення мови на всіх рівнях освітньої системи, створення нормативних словників, удосконалення правописної системи тощо

Сучасна мовна політика в Україні

Мова – це не тільки носій культури та її величне явище, а й найважливіший політичний інструмент. Мовна політика є якнайважливішою складовою частиною державної політики, навіть тоді, коли вона не називається та не відчувається. Мовній політиці та становищу мов у різних країнах присвячено немало публікацій та праць.

Незважаючи на те, що з дати проголошення державної незалежності України минуло майже 17 років, дискусії щодо мовної моделі, яка б була припустимою для нашої держави, не вщухають. Та навпаки, в останні два-три роки ця тема набула нової актуальності.

У літературі поняття “мовна політика” знаходить неоднозначне тлумачення. Крім того, найчастіше як синоніми поняття “мовна політика” використовуються такі поняття, як “мовне будівництво” та “мовне планування”, які, попри те, що позначають близькі поняття, за М. І. Ісаєвим, необхідно відокремлювати. Що ж таке „мовна політика”? Ми не будемо вдаватися в аналіз різноманітних визначень цього поняття. Тому присвячено багато робіт (В. Авроніна, Н. Катагощина, А. Базиєва і М. Ісаєва, Л. Б. Никольського та ін.). У цілому ж у найбільш загальному вигляді можемо дати таке визначення: „мовна політика” — це комплекс цілей та принципів, що визначають регулювання мовних практик у різних сферах життя держави й суспільства, а також сукупність правових, адміністративних та господарських механізмів, через які здійснюється згадане регулювання.

Зазвичай відокремлюють три етапи мовної політики. Перший етап – це етап формування цілей та завдань мовної політики. На законодавчому рівні – це етап розробки державної концепції етнополітики та мовної політики як її складової. На цьому етапі приймається рішення щодо мовного вибору, який вважається оптимальним. В основному, мовна політика характеризується перспективністю, тому її заходи припускають змінення мовної ситуації та норм, що існують. На першому етапі дуже важливі матеріали мовного прогнозування.

Другим етапом мовної політики є підготовка до впровадження поставленого завдання. Цей етап пов’язаний з мовним плануванням. Мовна політика може проводитися офіційними урядовими установами або незалежними неурядовими організаціями. На урядовому рівні – це прийняття законів у галузі мовного функціонування та приєднання до міжнародних зобов’язань у цій галузі, на неурядовому рівні – це прийняття звернень та рекомендацій до уряду, проведення власних науково-дослідних та культурно- освітніх заходів. Із цим етапом тісно пов’язано мовне встановлення, під яким розуміються рішення влади про збереження, розширення або обмеження сфер використання тієї або іншої мови.

Останнім етапом є етап мовного будівництва, який характеризується тим, що мовна політика виливається в зусилля, спрямовані на те, щоб змусити або переконати тих, хто говорить, прийняти нововведення, які рекомендуються органами, що проводять мовну політику. При цьому ті, хто говорить, можуть прийняти рекомендації повністю, частково або взагалі їх не приймати. Рівень сприйняття рекомендацій дозволяє оцінити ефективність та перспективність мовної політики, її результатів, а також прогнозувати мовний розвиток у той чи іншій країні або регіоні.

Виділимо фактори, які визначають вибір офіційної чи державної мови:

1. Чисельність мовних громад, їхнє політичне та економічне становище в країні;

2. Ступінь розвитку тієї чи іншої мови як ефективного засобу широкого функціонування в усіх сферах.

Ключем до розуміння „мовної політики” послуговує таке поняття, як “диглосія”, яке було введено в обіг у 1958 р. Ч. Фергюсоном. Диглосія – це не лише існування в одному суспільстві двох мов або двох форм однієї мови. Це їхня диференціація за ознаками функціональності, престижності, “високого” чи “низького” становища, з точки зору існування літературної норми, стандартизованості. “Висока” мова або форма мови використовується в таких сферах, як парламентські або політичні виступи, трансляція новин в ефірі або газетні передовиці. “Низька” мова (або форма мови) – у спілкуванні в сімейному або товариському колі [5].

Метою конкретних програм мовної політики багатьох країн є змінення або збереження функціонального розподілу мовних утворень. Ідеться, в основному, про вибір мови для загальнодержавного та міжетнічного спілкування (незважаючи на те, що в Україні українська мова є державною, мовою міжетнічного спілкування в багатьох районах залишається російська, хоча на офіційному рівні вона почала поступатися державній). Сучасна Україна є, за світовими стандартами, достатньо мононаціональною державою, де українці складають майже три чверті всього населення. Проте наша держава залишається мовно, культурно й ідеологічно неоднорідною, у значній частині регіонів національна самосвідомість більшості громадян залишається невисокою. Чималі проблеми існують також, у справі збереження й розвитку мов і культур етнічних меншин, таких, як кримськотатарська, гагаузька, караїмська та багато інших.

Навряд чи в сучасному світі існує держава, усі громадяни якої розмовляють тільки однією мовою. Тому в кожній країні на різних рівнях адміністративних та політичних рішень необхідно визначати статус різних мов. Ця необхідність відображається в законах, постановах та практичних діянь щодо того, які мови є “повноправними”, а яким мовам надаються часткові права на існування. Чинна Конституція України (ст. 10) проголошує: “Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом” [3].

Більшість законів України у сфері мовної політики було ухвалено ще до 1996 р., Закон України “Про мови в Українській РСР” було прийнято ще до розпаду СРСР. Питання функціонування української мови як державної регулюється й рішенням Конституційного суду України від 14 грудня 1999 р. щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її в навчальному процесі в навчальних закладах України, а також іншими законодавчими актами, зокрема законами України: “Про національні меншини в Україні”, “Про освіту”, “Про інформацію”, “Про телебачення і радіомовлення”, “Про видавничу справу”, “Про рекламу”, “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, “Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин 1992 р.”.

У 2006 р. на основі ст. 10 Конституції України було розглянуто Концепцію державної мовної політики України [4]. Концепція державної мовної політики – система основоположних нормативних настанов, які ґрунтуються на комплексній оцінці мовної ситуації в Україні і якими мають керуватися органи державної влади та органи місцевого самоврядування у своїй практичній діяльності з регулювання суспільних відносин у мовній царині [10].

На жаль, прогресивні закони не завжди гарантують збереження мов меншин. І хоча в Україні на Конституційному рівні вирішено питання щодо державної мови, багато залежить від того, як Конституція України та інші закони реалізуються на різних рівнях адміністрації та офіційних контактів. Проблемою існування та реалізаціїї мов меншин займається така організація, як Європейське бюро маловживаних мов при Європейській Раді, де надається інформація щодо мов, носії яких складають меншість у будь-якій із країн Європи.

Об’єктом мовної політики може виступати:

1. Конкретна мова (наприклад, українська).

2. Група мов (які виділяються за різними ознаками, наприклад, за їхнім походженням – слов’янські мови; за взаємодією у складі багатонаціональної держави – мови народів України; за взаємодією на міжнародній арені – світові мови тощо).

3. Мовна ситуація (тип контактування та взаємодії мов).

4. Комунікативна ситуація (допустимість чи недопустимість використання тих чи інших мовних пластів – діалектизмів, жаргонізмів, табуїрованої лексики тощо у спілкуванні; формування мовленнєвої поведінки і через неї мовної особистості).

Тепер звернімося до суб’єкта мовної політики. У звичайних умовах суб’єкт мовної політики ідентичний з суб’єктом державної політики: у ролі суб’єкта політики в обох випадках виступає державна влада у специфічних для конкретної країни формах (монархія чи республіка, демократія чи автократія тощо). Мовна політика складає найважливіший компонент національної політики в багатонаціональних державах і завдяки цьому стає системоформувальним фактором, який визначає конституювання держави, а отже, і державну владу. Звідси зворотний вплив мовної політики на державу.

Інші суб’єкти мовної політики: громадські організації, рухи та партії, мовні заклади різного профілю (наприклад, мовні заклади), лінгвістичні напрямки та школи; впливові діячі національної культури. Специфіку мовної політики, яка здійснюється на міжнародній арені, визначають її суб’єкти: об’єднання держав, міждержавні та міжнаціональні організації та інститути.

Мовна політика змінюється в міждержавних відносинах, по-різному формується в однонаціональних та багатонаціональних державах, а також може відрізнятися в областях чи регіонах однієї держави за відмінності національного складу їхнього населення та за незбігу їхнього конституційного статусу (автономії різних рангів). При цьому необхідно виділити простір мовної політики, тобто її прив’язування до певної території та до певного політико-адміністративного устрою.

У монографії Г. Шиффмана “Мовна культура та мовна політика” [9] наводиться принципова відмінність між двома аспектами мовної політики. З одного боку, її можуть проводити явно і відкрито (експліцитно, формалізовано, за допомогою публічних маніфестацій). З іншого – мовна політика може здійснюватися неявно (імпліцитно, неформально, на низовому рівні). Однак прокламовані цілі й принципи тут часто не збігаються зі здійснюваним на практиці. Завіряння у прихильності до рівноправя всіх мов часто слугують ширмою для дискримінації, притиснення інтересів конкретних груп. Уряди можуть дозволити собі бути нейтральними по відношенню до релігії або расових відмінностей або просто їх ігнорувати. Однак тим самим урядам доводиться використовувати мови, отже, вони повинні робити мовний вибір.

Зараз наше суспільство поділено на дві частини: 60 % населення в Україні вважають рідною мовою українську, а 38 % – російську. Про це свідчать результати опитування, які було проведено фондом “Демократичні ініціативи” та фірмою “Юкрейніан соціолоджі сервіс” (Ukrainian sociology service) з 1 по 11 липня 2006 р. Згідно з даним опитування, у сім’ї спілкуються тільки українською мовою 37 %, тільки російською – 34 %, обидві мови (залежно від обставин) використовують 28 %. Разом із тим серед опитаних українців (за національністю) 18 % не вважають українську мову своєю рідною – рідною вони вважають російську [12].

Певна частина російськомовного населення України, яка ніяк не може примиритися з існуванням цієї країни, вважає удержавлення української мови виявом насильства щодо них, порушенням прав людини, лякає себе й інших таким поняттям, як “насильницька українізація”.

Цікаві факти надає інше опитування, що проходить он-лайн на єдиному в мережі Інтернет сайті, який присвячено не тільки питанням російської мови в Україні, а й взагалі мовним проблемам Україні [6]. На запитання: “Чи має право держава вимагати від громадян знання державної мови, крім рідної мови?” – “так” відповіло 86,55 % (431), “ні” – 13,45 % (67) з 498 респондентів. На запитання “За який варіант двомовності ви виступаєте?” – було надано такі відповіді: “достатньо знати лише одну мову” – 17,80% (115); “обов’язково знати обидві мови” – 20,59 (133); “байдуже, не знаю” – 0,15 (1); “проти двомовності” – 61,46 % (397). Усього 646 респондентів. І останнє питання, якому б хотілося приділити увагу – “Чи хвилює Вас недержавний статус російської мови?” На це запитання було надано 763 відповіді, серед яких “так” – 41,55 % (317), “мені байдуже” – 0,92 % (7), “ні” – 57,54 % (439). Усі дані надано станом на 31 січня 2008 р. [11].

Поділ країни на дві частини може призвести до рівного за силою протистояння – за свої національні пріоритети. Це перетвориться на “хронічну хворобу” держави та постійне джерело конфліктів, яке буде руйнувати суспільство зсередини. Державна мова здійснює передання змісту законів кожному громадянинові держави та створює єдине правове поле у свідомості суспільства. Саме тут постає питання: яка мова доступна та зрозуміла всьому суспільству та всім національностям, щоб бути державною мовою? Якщо певну мову знає тільки третя частина суспільства – вона не може виконувати функцію закону в цьому суспільстві, а отже, й державної мови. Якщо через різні мовні бар’єри смисл закону не сприймається різними національностями – він ніколи не здійсниться. Реальна практика життя показує, що різні мови перекручують смислове тлумачення одного й того ж закону – особливо складних адміністративних та громадянських кодексів, які кожна мова інтерпретує на свій лад. Таким чином, смислове поле законів держави через різні мови стає розірваним на шматки, а загальні закони ігноруються.

Громадяни України ще не зовсім призвичаїлися до життя в умовах демократії: відчувається значне переважання в бік прав за рахунок обов'язків. До останніх належать і обов’язки щодо державної мови. Справді, вибір мови спілкування, навчання дітей, отримання інформації тощо – справа особиста, і держава має гарантувати це право. Однак у структурах усіх трьох гілок державної влади, у державному апараті, у дипломатичному корпусі та ін. використання державної мови належить до обовязків громадян, що перебувають на державній службі. Тому ігнорування ними державної мови слід розцінювати як деструктивну позицію щодо держави, посадовими особами якої вони є, не кажучи вже про зневагу до нації – етнічної основи цієї держави.

Державність мови є прикметою і символом державності народу. Але значення удержавлення мови аж ніяк не вичерпується його символічним аспектом. Між національною мовою і національною державністю існує повна взаємозалежність. Без мови неможливе нормальне функціонування національного організму, у тому числі його державних форм. Річ у тому, що всі види діяльності людини як члена суспільства так чи інакше пов'язано з її комунікативною (мовленнєвою) діяльністю, опосередковано нею.

Ключем до цілковитої нормалізації мовної ситуації в Україні є емансипація української мови. Коли вона функціонуватиме як мова повноправного державного народу, задовольнятиме всі потреби суспільного життя – її “визнають” і ігноранти, як принципові, так і ситуаційні, її поважатимуть і свої, і чужі, а головне — зникнуть непорозуміння, зникне напруження, бо все стане на свої природні місця.

Пошуки виходу із скрутного (загрозливого) становища.

Система заходів підтримки української мови як державної

Де ж вихід із скрутного й навіть загрозливого становища? На це гостре й болюче запитання лінгвополітолог Л. П. Нагорна відповідає таким чином: Реальний шлях обстоювання мовного суверенітету України – не в емоційному тиску і не в закликах боротьби з „мовно-культурним імперіалізмом”. Він – у всебічному науковому аналізі мовної ситуації і мовних мотивацій та у координуванні гуманітарної політики у напрямі відмови від моноцентризму і пропаганди цінностей мультикультуралізму.

Подолання асиметрії в українському білінгвізмі можливе через розширення освітньої мережі для бажаючих оволодіти українською мовою. Щоб мовні процеси в Україні розвивалися не за конфронтаційною, а за консолідаційною логікою, потрібна продумана система заходів підтримки української мови, яка нині, незважаючи на свій державний статус, є об’єктивно слабшою.

У кожній державі, яка дбає про свій мовний суверенітет і громадянську ідентичність, мовна політика – це насамперед турбота про культуру мови і мовленнєвий культурний простір. Йдеться не тільки і не стільки про культуру побутового мовлення (хоч кожна держава, що себе поважає, вважає потрібним протистояти поширенню канцелярізмів, варваризмів, жаргонізмів). Йдеться про стан культури й духовності у найширшому сенсі – про те, що люди читають, якою мовою, які цінності вважають для себе пріоритетними.

Що ж треба робити, щоб українська мова насправді стала державною? Чимало вже зроблено на цьому шляху: існують тисячі українськомовних закладів освіти, десятки українських журналів і видавництв, десятки спеціалізованих наукових установ і кафедр мовознавства. Академічний російсько-український словник, найновіші орфоепічний та орфографічний словники української мови і десятки спеціальних словників наукової термінології, що вийшли за роки незалежності, в цілому забезпечують адекватність перекладів і точність тлумачень, правильної вимови та правильного написання слів. Чимало виходить різнопрофільних російсько-англійсько-українських тлумачних словників.

І все ж  фахівці констатують, що українська мова поки що є функціонально неповною, оскільки такі важливі сфери, як наука, освіта, медицина,військова справа, спорт досі не забезпечені належною українською лексикографічною підтримкою. Так от, ліквідувати цю прогалину, створивши відповідні одномовні й двомовні галузеві (профільні) словники, – одне з першочергових завдань української лексикографії. Слід також сформувати україномовні державні стандарти, створити комп’ютерний термінологічний банк даних, заснувати державний Фонд українського словникарства. Не зайвим було б створити комісію оперативного мовного реагування, до повноважень якої входила б наукова оцінка найновіших мовних явищ і лексичних одиниць, які стихійно виникають в українській мові.

Щоб зрусифіковані міста заговорили українською, зовсім не потрібно обмежувати чи витісняти російську культуру; треба більше опікуватися усією сферою науки і культури, вивести її на інтелектуальний рівень, гідний української нації. Престиж української мови прямо залежить від рівня розвитку суспільного інтелекту. Необхідно крок за кроком вибудовувати інфраструктуру інформаційно-культурного середовища – мережу продюсерських центрів, національну систему дистрибуції культурної продукції, ефективні механізми захисту інтелектуальної власності, нову систему книговидання й книгорозповсюдження. І паралельно послідовно розширювати сферу українського мовлення – створювати широку мережу курсів для оволодіння українською, якісні словники і не менш якісні переклади, постійно підтримувати високий інтелектуальний рівень і конкурентоспроможність українського інтелектуального продукту.

Здійснювана програма соціокультурних перетворень має бути підпорядкована завданню поступового формування єдиної інтегрованої двомовної (і ширше – багатомовної, бо в Українї співіснують і функціонують не дві, а багато мов) культури, яка б органічно об’єднувала всі етносоціальні складові країни. При цьому державна політика в етнокультурній сфері повинна вибудовуватись на визнаних і конституйованих світовою спільнотою, єдиних для всіх учасників політичного процесу, критеріях і стандартах.

Слід наполегливо шукати способи реального підвищення авторитету державної мови: вона має усвідомлюватися як конче необхідна для службової кар’єри, інформаційного обміну, культурного росту. Обов’язкове користування українською мовою має стати умовою зайняття посад держслужбовців, освітян.

Як відомо, діти – найбільш динамічна категорія серед тих, хто вчиться; процес засвоєння ними мови відбувається легко й природно. А, отже, вчителі мають бути не просто українськомовними, а й високоосвіченими й небайдужими. Звичайно, це ставить додаткові вимоги перед системою педагогічної вищої освіти.

Подолання асиметрії в українському білінгвізмі можливе через розширення освітньої мережі для бажаючих оволодіти українською мовою. На жаль, навіть безоплатні курси української мови – явище в українській практиці рідкісне. 

І соціолінгвістам слід розв’язати чимало важливих завдань, причому нелегких. Узяти хоча б ті, які сформулював в одній зі своїх розвідок В.Радчук: “У чому проблема? Не лише в тому, скільки носіїв тієї чи іншої мови є в країні і на планеті, а й у тім, скільки кожної мови і мови в цілому є у людини, у групи осіб, у народу. Скільки людей в Україні знає мову свого громадянства належною мірою? Тобто – як, наскільки добре знає? Скільком і в якому обсязі треба довчити її, щоб суспільство функціонувало як єдина і цілісна нація – без серйозних непорозумінь і конфліктів? Цього ні під час перепису 2001 року, ні в жодний інший спосіб з’ясовано так і не було…” 

Щодо кількості користувачів української мови, то визначити її зовсім непросто. Попри всю фундаментальність наших україністики та словесності цього ще ніхто не зробив на підставі переконливих критеріїв та методик. Цифру з пальця зазвичай висмоктували політики, підлаштовуючи її під ідеологію. Доказом такого неподобства є той факт, що жодна статистика не ступенює рівнів знання української мови бодай на кілька градацій, бодай за обсягом особистого лексикону, бодай за відповідністю стадії вікового розвитку, хоча, скажімо, без цієї останньої шкали зовсім неможлива раціональна освітня стратегія. Слід позбавити мовознавців монополії в аналізі мовної сфери політики, яка (ця монополія) вже обернулася неадекватними оціночними судженнями, які істотно ускладнюють вияснення справжніх причин неоднозначності лінгвістичної ситуації в Україні.

Розвиток в Україні власної політичної лінгвістики, а також етнопсихології, лінгвокультурології, соціолінгвістики та інших галузей соціогуманітарного знання здатен істотно збагатити палітру методів аналізу мовної культури, мовної поведінки, мовних традицій. Інтегруюча, організуюча, інформаційна, акумулятивна, консолідуюча функції мови прямо залежать від державної мовної політики і від чіткого розуміння суспільством гальмівних чинників її розвитку.

Отже, мовна політика держави має бути гранично раціоналістичною, зваженою, науково обґрунтованою і, звісна річ, системною, тобто такою, що враховує всі або майже всі тонкощі, підводні камені (так би мовити, міни уповільненої дії). Мовна політика тільки тоді дає результат, коли вона всеосяжна й комплексна, добре структурована й цілісна. 

Література

1. Атлас языков мира. Происхождение и развитие языков во всем мире. – М. – 1998.  С. 14  15.

2. Исаев М.И. Проблема искусственного языка международного общения / М. И. Исаев // Проблемы интерлингвистики. – М. : Наука, 1976.

3. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Риди України 28 червня 1996 р. – К. : Преса України, 1997. – 80 с.

4. Концепція державної мовної політики України. – Режим доступу: http://www.gov.ua

5. Нагорна Л.П. Політична мова і мовна політика: Діапазон можливостей політичної лінгвістики / Л. П. Нагорна .– К., Світогляд, 2005. – 315 с.

6. Радчук В. Параметри і взаємодія мов / В. Радчук // Дивослово.– 2005. – № 6.  С. 36–44.

7. Радчук В. Параметри і взаємодія мов / В. Радчук // Дивослово.– 2005. – № 7.  С. 4248.

8. Тараненко О.О. Мовна ситуація та мовна політика в сучасній Україні (на загальнослов’янському тлі) / О. О. Тараненко // Мовознавство.–2003.– № 2  3.– С. 30  55.

9. Чередниченко О. Багатомовність і концептуальна картина світу / О. Чередниченко // Українознавство.– 2002. – Ч. 3.– 67 с.

PAGE  12


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

2615. Стратегії експериментального дослідження 73.5 KB
  Стратегії експериментального дослідження Основні питання Пояснювальна стратегія  Стратегія повторного дослідження.  Стратегія зіставлення  Формуюча стратегія. Біографічна стратегія Якось А.Ейнштейн, після того, як видатний...
2616. Поняття про програму та концепцію психологічного дослідження 57.5 KB
  Поняття про програму та концепцію психологічного дослідження Основні питання  Програма психологічного дослідження  Концепція психологічного дослідження Існування проблеми (проблемної ситуації) є вихідним моментом будь-якого наукового дослі...
2617. Минеральные ресурсы Волгоградской области 54.5 KB
  Минеральные ресурсы Волгоградской области Волгоградская земля содержит огромные запасы ценных ископаемых. В недрах области есть нефть и природный газ, бишофит, поваренные соли, фосфориты и сильвиниты, кварц, песок, известняки и мел, глины, железная...
2618. Физика и физические закономерности 138 KB
  Кольца Ньютона. Радиусы светлых и темных колец. Частым случаем полос равной толщины являются кольца Ньютона, которые наблюдаются в схеме, изображенной на рисунке. Плосковыпуклая линза с большим радиусом кривизны R выпуклой поверхностью лежит на...
2619. Машины и аппараты пищевых производств 1.46 MB
  Приведена подробная методика лабораторных работ, инструкции по использованию лабораторного хлебопекарного оборудования, описание контрольно-измерительных приборов, используемых на кафедре машин и аппаратов химических производств по курсу «Машины и а...
2620. Введение в курс АП и ИВК 446.5 KB
  Назначение и классификация АП. Современное состояние АП и ИВК. Условия эксплуатации АП и ИВК. Основные понятия и структуры приборного комплекса. Современное состояние и перспективы развития приборных комплексов...
2621. Принципы дифференциальной психологии 53.5 KB
  Принципы дифференциальной психологии Любая область знаний, претендующая на независимый статус, строится на основе некоей системы базовых принципов, определяющих суть данного научного направления. Для дифференциальной психологии наиболее существенным...
2622. Сравнительный анализ российского и зарубежного законодательства (на примере США) 70.96 KB
  История формирования системы банкротства до 1991 г. Закон о банкротстве 1992 года. Основные положения закона. Практика применения и недостатки закона. Общие принципы реорганизации (банкротства) США. Сравнительный анализ российского американского законодательства о банкротстве.
2623. Строительные машины и оборудование 147.39 KB
  Тестовые вопросы по дисциплине «Строительные машины и оборудование» для студентов специальности бакалавриата 050729 – «Строительство» Что называют строительной машиной? А) устройство, которое посредством механических движений преобразует размер...