41016

Специфіка історичного розвитку української культури

Лекция

Культурология и искусствоведение

Автохтонні джерела української культури 2. Самодостатні історичні типи української культури. Автохтонні джерела української культури Коріння української культури стародавнє але надзвичайно міцне.

Украинкский

2013-10-22

34 KB

1 чел.

Лекція №3

Тема: Специфіка історичного розвитку української культури.

План

1. Автохтонні джерела української культури

2. Геополітичне положення України

3. Самодостатні історичні типи української культури.

4. Руйнування національного духу й домівки українського етносу

5. Кількаразові втрати духовної еліти нації: ополчення, русифікація, репрессії 20-30-х років ХХ ст., голодомор.

6. Хвороби національної психіки

1. Автохтонні джерела української культури

Коріння української культури стародавнє, але надзвичайно міцне. Як явище сучасне наша культура є оригінальним синтезом автохтонних (місцевих) попередніх культур і зовнішніх культурних взаємовпливів. Автохтонними джерелами української культури сміливо можемо вважати трипільську культуру IV-III тис. до н.е. і кіммерійсько-скіфо-сарматський культурний симбіоз  II-I тисячоліття до н.е.

2. Геополітичне положення України, особливо Середьої Наддніпрянщини і Північного Причорномор’я зумовлювало, з одного боку, вплив на її культуру руйнівних факторів (напади численних кочових орд), з іншого – залучення до неї нових життєздатних й органічно прйнятних компонентів. Є свідчення, що вже в трипільську добу здійснювались інтенсивні контакти із культурами Середземномор’я, Близького Сходу та Індії.

3. Історичні типи української культури.

Наступний розвиток української культури дає нам можливість виділити два повноцінні і самодостатні типи української культури, якими сповна може пишатися український народ. Ми визначаємо їх як києво-руський (середньовічний) і ренесансно-бароковий (козацький) тип української культури. Саме в цих історіко-культурних феноменах українська культура сгинула в деяких аспектах вищого рівня порівняно з культурами народів-сусідів, зокрема, европейських.

4. Руйнування національного духу й домівки українського етносу

Історію українців, як писав колись Володимир Винниченко, треба читати з бромом і валідолом. І не тільки тому, що боляче, гірко, сумно перечитувати, як нещасна, зацькована, зашарпана нація й те робила за час свого державного існування, що огризалася на всі боки, а й тому, що разом із шматуванням національного духу, української душі. Українська історія – це багатовікове  руйнування домівки українського етносу, а коли руйнуїться дім, то руйнується і сам організм, для якого це домівка – єдиний в світі простір, де він може почувати себе самим собою, рости, вдосконалюватися.

Як для окремої людини руйнування її дому обертається поневіренням та втратою, руйнуванням найдорожчого та самого себе, так і для етносу – руйнування національног простору несе з собою величезні втрати.

Україну нищили, закріпачували, висмоктували з неї життєдайні соки, російщили, ділили між імперіами її землі, більше того – навіть вкрали одну з поконвічних її назв – Русь.

Вісім віків у нас волю віднімали, а три століття тому ми її остаточно втратили.

Особливо інтенсивно домівка українського етносу руйнувалася в післяжовтневий період. Нація, вистраждавши незалежність , виробивши її в багатовікових національно-визвольних змаганнях, отримала сплюндрованний, безжально знищений дім.   

Але найсумнішим є те, що нищення тривало надто довго і за цей надто довгий період спотворювання української історії з’явилось досить багато представників етносу, яким стало байдуже чи мають вони свій національний дім, свою культуру, свою мову, чи ні.

5. Кількаразові втрати духовної еліти нації

Трагізм феномена української культури полягає в тому, що в давні часи вона двічи втрачала духовну еліту: ополячання української шляхти, полонізація українського боярства і русифікація української шляхти. Щоразу ця втрата, хоч і не призводила до цілковитого руйнування традиційної української культури – надто сильні народні джерела, але все ж відсувала її на задній план, принижувала, спричиняла появу рис вторинності, провінційності.

Втретє вона втратила свою духовну еліту уже в ХХ ст. – під час репресії розстріляного відродження. А потім репресії у значно мякших формах – аж до 80-х років.

6. Хвороби національної психіки

Більш ніж трьохсотлітній колоніальний статус України наклав на етнічну свідомість, душу і вдачу свій відбиток. Українцям за їх словянське походження, європейську культуру було запропоновано стати стати росіянами і забути прот те, що саме українці успадкували Київську Русь.

Імперія кинула всі сили на те , щоб у казані тоталітаризму зникла назавжди українська національна ідея.

Віки рабського існування, репресії то голодомори сформквали в свдомості багатьох поколінь українців уявлення про себе як про непоноцінних, другосортних людей, не здатних самостійно витрішувати, як вони повинні жити, самостійно думати, творити, оцінювати, що добре, а що погано.

У величезної кількості українців розвинувся комплекс меншевартості.

За нормальних умов історичного розвитку, коли народ не піддасться ніяким національним утискам, його психіка врівноважена, дії спокійні, впев нені, національна гордість проявляється як щось природне для всієї нації.

На жаль, Україна була позбавлена природного культурно-національного розвитку. Історична розірваність територій між кількома панівними деожавами спричинилася до прояву в українському характері двох патологічних явищ: атрофії ти гіпертрофії національної психіки.

Тож подивимося, яких "хвороб" слід позбутися українському етносу, щоб стати самим собою у своїй державі.

1. Людина без національних запитів і прагнень - вражена "хворобою" атрофованого національного почуття.

Причини атрофії національної психіки відомі:

а) антиукраїнська політика Московської держави впродовж кількох століть;

б) обмеження і переслідування національної культури в українському середовищі своїми ж запроданцями;

в) притлумлення національної свідомості та зосередження її на класових чи професійних інтересах;

г) зростання міського населення за рахунок сільских жителів і нівеляція їхніх національних рис, коли своя психіка втрачена, а нова не набута та ін.

Отже, втрата свого національного образу призводить до дезорганізації всієї психіки. Тоді людині байдужа і мова, і політика, і держава. Увага зосереджується на матеріальних речах: добробуті, ситості тощо. Бій "хворобі" піддаються переважно люди остійського, рідше динарського типу.

2. Якщо національність може бути об'єктом почуття, то за умов пригноблення нації іншою нацією виникає почуття образи і національного приниження, несприйняття насильства, виникає озлоблення й ненависть до гнобителів. Часто, на противагу існуючому серед більшості народу затьмаренною національних почуттів, демонструється підвищена, розпалена любов до рідного краю, до своєї мови, звичаїв тощо.

Це - гіпертрофія національної психіки. Їй піддаються, як правило, люди емоційного складу - понтійського типу. Нордійці, котрі відзначаються стриманістю, рідко проявляють назовні свої почуття, вони впевнено роблять свою справу заради національної ідеї.

Людину з гіпертрофованим національним почуттям в СРСР називали "буржуазним націоналістом". На думку деяких російських психологів на цьому ж грунті з'являється також і шовінізм, і національна пиха, і національна зарозумілість. Швидше навпаки - відсутність національного нахабства часто стає причиною багатьох поразок навіть кращих представників української нації.

Обидві "хвороби" національної психіки не є невиліковними. Хоча перша (атрофія) потребує значно більших затрат на "лікування", довшого часу і більших зусиль, оскільки самі „хворі” не усвідомлюють своєї „хвороби” і її загрозливих наслідків для вієї нації.