41034

Теоретичні основи дослідження національної культури

Лекция

Культурология и искусствоведение

Теоретичні основи дослідження національної культури Поняття культури та її структури Культурологія як наукова дисципліна Становлення української культурологічної думки. З точки зору історії культури якій власне і присвячено цей посібник поняття культура†використовують при характеристиці історичних епох середньовічна культура чи пам'яток археологічна культура характеристиці суспільств та регіонів європейська культура характеристиці народів кожен з яких створює неповторний культурний простір українська культура....

Украинкский

2013-10-22

149.5 KB

3 чел.

Тема 1. Теоретичні основи дослідження національної культури

  1.  Поняття культури та її структури
  2.  Культурологія як наукова дисципліна
  3.  Становлення української культурологічної думки.

1. Зі всього розмаїття соціальних процесів, відносин і фактів, які існували у минулому й існують нині, ми виділяємо певну особливу сферу, яка іменується культурою. Більшість людей переконана, що саме культура – те головне, основне, що відрізняє людське буття від існування дикої природи. Пояснення і докази цієї тези наводяться найрізноманітніші – в залежності від того, що розуміється під культурою.

Культура як термін, як поняття походить від лат. cultura обробіток, виховання, догляд. Це надзвичайно багатозначне і різнопланове поняття. Вперше як „агрикультура” зустрічається у праці римського філософа М. П. Катона „Де агрі культура” тобто „землеробська справа. У праці Тацита 1 ст. „Германіка” культурний римлянин протиставляється дикому германцю. У широкому розумінні культура це результат діяльності людства у духовній та матеріальній сферах; ідейний та моральний стан суспільства.

Поняття „культура” неоднозначне. Це стиль і рівень досконалості, що досягаються в опануванні тією чи іншою галуззю знання чи діяльності, вміння (культура праці, культура мови, культура поведінки тощо), сам процес творення і розподілу матеріальних та духовних цінностей, їх використання.

Як поступ усього людства, так і розвиток окремої особистості неможливі без засвоєння культурних надбань минулого. З точки зору історії культури, якій, власне, і присвячено цей посібник, поняття „культура” використовують при характеристиці історичних епох (середньовічна культура) чи пам'яток (археологічна культура), характеристиці суспільств та регіонів (європейська культура), характеристиці народів, кожен з яких створює неповторний культурний простір (українська культура). Історично зумовлене співставлення різних, але хронологічно й географічне близьких культур дає можливість набагато краще пізнати кожну з них в їх особливостях і водночас усвідомити загальні закономірності культурного розвитку людства і, скориставшись накопиченим за кілька тисяч років досвідом, зробити надбання світової та вітчизняної культури невід'ємною частиною особистої системи цінностей. Розвиток культури суперечливий процес, у якому відбивається широкий спектр нерідко протилежних соціальних і національних інтересів конкретної історичної доби.

У даний час існує декілька сотень визначень культури як досить простих, які можна знайти в будь-якому словнику, так і досить складних, розсіяних по багатьом працям, які претендують на відображення усієї широти й багатозначності цього дійсно всеохоплюючого поняття. Така різноманітність контекстів вживання слова культура” не пройшла безслідно. До XVIII ст., згідно з висновками лінгвістів слово культура” стало окремою, самостійною лексичною одиницею, означаючи обізнаність, освіченість, вихованість – все те, що і зараз ототожнюють з культурністю. Як його синонім, використовувалося також поняття цивілізація”. Завдяки зусиллям філософів і істориків, за останні три сторіччя скромне латинське слово увійшло у всі європейські мови, набуло універсального значення, перетворилося на філософське поняття і стало об'єктом наукових досліджень.

Статус наукового терміну слово культура” набуває у ХVІІ ст. коли вона стає об’єктом соціального та філософського дослідження. Саме у цей час суспільне життя людини характеризується початком глибоких змін у ставленні до природи і до свого безпосереднього соціального оточення. Людство починає усвідомлювати себе силою, здатною протистояти натурі” (природі), а культурна” людина наділяється якостями, що помітно відрізняються від якостей людини минулого. У цих умовах виникає потреба у понятті, що фіксує новий стан суспільства й людини. Не випадково визначення поняття культура” формується як протиставлення поняттю природа”.

Зрозуміти сутність культури можна лише через призму діяльності людини, суспільства, народів, що населяють нашу планету. Вивчення сутності культури має свою історію. Воно, передусім, пов’язане з такими галузями знань, як етнографія, мистецтвознавство, історія, філософія, і знайшло свій вияв у різних теоріях культури. Розуміння культури як способу діяльності, що здійснюється в контексті конкретно-історичних суспільних відносин, дає підстави для виділення в її структурі двох основних форм існування культури (відповідно до двох основних сфер діяльності) – духовної і матеріальної.

Духовна культура (духовність) пов'язана зі словом „дух” – філософським поняттям, що означає нематеріальне начало, на відміну від матеріального начала світоіснування і його уявлення. Вона часом піднімається вище свого економічного і політичного становища за змістом, покликанням. Духовна культура має відносну самостійність, її засновок та результат є свідомість у різних формах. Свідомість існує в міжлюдських стосунках у формі суспільної свідомості і зумовлюване об’єктом відбиття. Основні види діяльності у сфері духовного виробництва, а також форми суспільної свідомості покладено в основу визначення відповідних видів духовної культури. Тому прийнятною є така класифікація її основних видів: а) правова культура, яка включає в себе способи свідомості, осмислення і реалізації у суспільному житті законів, що виражають юридично оформлені, а тому обов’язкові для всіх членів суспільства, відносини; б) політична культура – сукупність способів, умінь і навичок здійснення владних функцій, а також ставлення людей до інститутів влади; в) моральна культура, як процес створення і реалізації людьми конкретно-історичних етичних норм, а також тих загальнолюдських моральних цінностей та установок, які приймаються або відкидаються особою добровільно, відповідно до її внутрішніх переконань. Крім того, існує естетична, екологічна, релігійна та філософська культура. Іноді духовну культуру поділяють на духовні якості людини і діяльність для їх втілення, а також на духовні цінності, що отримали самостійне існування – наукові теорії, витвори мистецтва та ін.

Матеріальна культура – перетворення природних матеріалів і енергії чи створення штучних відповідно до людських цілей, створення штучного середовища проживання. Сюди включається також необхідний і достатній набір технологій для збереження і розвитку цього середовища. Матеріальна культура створює і задає рівень життя суспільства, формує матеріальні запити людей і пропонує засоби їх задоволення. Матеріальна культура включає у себе такі елементи, як породи тварин і сорти рослин, ґрунти і природні речовини (ресурси), які зазнали обробки. У матеріальну культуру входять також: 1) будівлі і споруди, 2) інструменти та обладнання для будь-яких видів діяльності, 3) засоби транспорту, 4) зв'язок і засоби зв'язку, 5) технології.

Варто зазначити, що поділ культури на матеріальну і духовну має умовний характер. Вони активно взаємодіють між собою, а в епоху науково-технічної революції їх інтеграція значно посилилась. Слід мати на увазі й те, що суперечливий непрямий характер зв'язку суспільного матеріального виробництва та духовної культури породжує ілюзії їх незалежності, самостійності. На межі матеріальної і духовної культури виникають такі соціальні явища, як архітектура, дизайн, наукові дослідження, виробниче навчання та ін., що одночасно є матеріальними і духовними. Все це – свідчення цілісності й системності культури.

Художня культура – самостійна система в цілому номінує собою з одного боку послідовність історико-цивілізаційних періодів, а з іншого боку зміну типів й видів культур в середині цих періодів. Арсеналом й ґрунтом „художньої культури” завжди були релігійні, філософські, соціальні, чи естетичні ідеї, які у комплексному вигляді зумовлюють якість буття. Головне при визначенні художності того чи іншого твору це наявність художнього образу. Художній образ це засіб існування художнього твору, його мова, ідея, символіка. Художній образ це таке порівняння, співставлення різних елементів реального або придуманого світу, в результаті якого з'являється новий образ. Ядром художньої культури, її системоутворюючим чинником виступає мистецтво як художньо-образне відтворення дійсного і уявного.

Найчастіше, говорячи про творчу діяльність, мають на увазі діяльність саме у мистецтві, художню творчість. Між тим, треба визнати, що поняття творчість” необхідно трактувати значно ширше, включаючи будь-яку діяльність, результатом якої є творення принципово нового. У творчості загальне органічно пов'язане з унікальним: кожна культурна цінність є неповторною, байдуже, чи мова йде про витвір мистецтва, винахід або технічну новинку. Тиражування в тій чи іншій формі вже відомого, вже створеного раніше є тільки поширенням, а не творенням культури. Проте й воно необхідне, оскільки втягує широкий загал людей в процес функціонування культури у суспільстві.

Характерною особливістю культури є її поліфункціональність. Серед її функцій виділяють: пізнавальну, комунікативну, регулятивну, виховну та світоглядну. Пізнавальна функція культури виражається у фіксації в кожну конкретну історичну епоху результатів пізнання людиною навколишнього світу. При цьому подається цілісна картина світу, в якій поєднуються результати наукового, ціннісного та художнього відображення. У відповідно до рівня духовної культури ми судимо про рівень пізнання світу в ту чи іншу епоху, а отже, про ступінь панування людини над стихійними силами природи і суспільства. Завдяки культурі соціальні спільноти пізнають самі себе, свої суспільні потреби та інтереси, свої особливості й місце у світовій історії, формують своє ставлення до інших суспільних систем.

З пізнавальною функцією культури тісно пов'язана інформативна. Вона дозволяє людям здійснювати обмін знаннями, навичками, вміннями, інакше кажучи, своїми сутнісними силами, які нерівні як всередині одного покоління, так і між поколіннями. Тому інформаційна функція нерозривно пов’язана з комунікативною, яка проявляється у спілкуванні між людьми. За своїм характером воно буває безпосереднім і опосередкованим. Безпосереднє спілкування – це пряме засвоєння надбань культури. У наші дні, з появою і бурхливим розвитком засобів масової інформації, незмірно зростає роль опосередкованого спілкування.

Культура робить можливими не тільки спілкування людей, але й регулювання їх взаємовідносин і діяльності. Регулятивна функція культури реалізується за допомогою певних норм, засвоєння яких необхідне кожному для успішної адаптації в суспільстві. Нормативна функція культури включає надзвичайно широке коло вимог, які висуваються до духовного світу людини, її знань, світогляду, моральних якостей тощо. У ролі регуляторів культури поведінки людини як у широкому, так і у вузькому значенні виступають не тільки норми, але і зразки поведінки. Нормативна сторона культури яскраво виявляється у звичаях та обрядах, які передаються від покоління до покоління. Набравши форми певного стереотипу поведінки звичай регулює діяльність людей.

Особливе місце посідає виховна функція. Культура не лише пристосовує людину до певного природного та соціального середовища, сприяє її соціалізації, але й виступає універсальним фактором саморозвитку людини і людства. Світоглядна функція культури виявляється в тому, що вона синтезує в цілісну завершену форму систему чинників духовного світу особи – пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оціночних, вольових. Світогляд забезпечує органічну єдність елементів свідомості через сприйняття й розуміння світу не в координатах фізичного простору й часу, а у соціокультурному вимірі. Основним напрямком культурного впливу на людину є формування світогляду, через який вона включається в різні сфери соціокультурної регуляції.

Культура окремої людини не існує у відриві від перерахованих видоутворень культури. У культурі, яка розвивається, співіснують стійкий (стабільний) і новаторський аспекти. Стійкий аспект це культурна традиція, завдяки якій відбувається накопичення і передавання колективного досвіду в історії, так що кожне нове покоління людей може аналізувати цей досвід, спираючись на створене попередніми генераціями.

2. Культура, як узагальнена категорія про природне та штучне, стала визначальним вектором розвитку людства у XX ст. На цій хвилі у другій половині XX ст. формується культурологія як наука про зародження та розвиток другої (створеної людиною) природи, її структурних елементів, інваріантів розвитку, місце людини – творця в цьому процесі.

Походження терміну культурологія” пов’язане з працями американського антрополога Л Уайта (1900–1975). Він виділив культурологію як самостійну науку в комплексі соціальних наук, яка відмежувалася з антропології. Власне термін „культурологія” походить від латинського слова cultura” – оброблення, розвиток тощо та грецького logos” – слово, або вчення. Дослівно „культурологія” – це наука про розвиток культури, її норми, традиції, соціальні інститути, технологічні процеси, системи оцінок тощо.

Культурологія – комплексна наука про зародження та розвиток культури. Головні складові компоненти культурології – філософія культури та історія культури. Разом вони складають засади культурології. Філософія культури – розділ культурології, який вивчає концепції походження та функціонування культури.

Історія культури – розділ культурології, який вивчає специфічні риси культур різних культурно-історичних епох. Історичні факти узагальнюються з точки зору філософського аналізу. Історія культури – це галузь історичної науки, яка досліджує культурні феномени та культури народів в їх динамічних, діахронічних аспектах. Вона вивчає культурні артефакти, явища та культурні процеси минулого з метою конкретнішого розуміння сучасного та визначення перспектив розвитку в майбутньому. Без засвоєння культурних надбань неможливо уявити формування культурології як науки.

Історія української культури – предмет дослідження наукової дисципліни охоплює всю сукупність духовних і матеріальних цінностей, створених українським народом на протязі його існування на теренах України так і за її межами.

3. Культурологія в Україні – досить молода галузь знання. Вона почала активно розвиватися в останнє десятиліття. Тривалий час культурологія вимушена була існувати у межах радянської ідеологічної традиції, розвиваючи переважно культурно-історичний напрям. Нині вітчизняна культурологія виходить із кризового стану, долає відсутність оригінальних концепцій і прагне інтегрувати знання різних наук у цілісну систему. Українська культура століттями розвивалась у лоні литовської, польської, російської культур. Тому вона оцінювалась окремими дослідниками як похідна та „провінційна”. На розвиток української культури негативно впливала відсутність власної державності, єдиної національної політики в галузі культури. В умовах колоніальної залежності сковувався творчий дух і самобутність нації, гальмувались або ставали неможливими культурні процеси.

Відомий дослідник української культури І. Огієнко зазначав, що українській культурі з самого початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії (боязні чужого) і гуманізм.

Українська культурологічна думка тісно зв’язана з загальним розвитком знань про культуру. Вона формувалася під впливом відомих західноєвропейських культурологічних концепцій та на основі самобутніх ідей. Українські вчені створили ряд оригінальних концепцій культури, основною тезою яких була самоцінність національної культури та її взаємозв’язку з культурами інших народів.

Загалом українська культурологічна наука зароджувалася як історія культури. Тут далися в знаки несприятливі суспільно-політичні умови, які вимагали боротьби за національну незалежність та збереження основних чинників самоусвідомлення нації: мови, літератури, історії, етнографії та інше.

Вагомим внеском в розвиток української науки і культури відзначився професор Київського університету і один із діячів таємної організації „Кирило-Мефодіївське братство” М. Костомаров. Впродовж свого життя він написав близько 200 наукових праць з історії України. Серед його праць: „Руїна”, „Богдан Хмельницький”, „Мазепа”, „Книга буття українського народу”. Він вважав, що для історичного аналізу вихідним пунктом повинна бути не держава само по собі, а здійснення людини у певній спільноті. Вивчаючи історію, треба насамперед вивчати історію народу, трудящих сіл і міст, їхнє духовне життя, яке постає вирішальним в історичному процесі.

Вивчення українського народу, як окремої, неповторної антропологічної та етнографічної цілості здійснив з початку 1870-х рр. Ф. Вовк. Він був редактором журналу „Антропологія” та „Матеріалів до українсько-російської етнології”, що виходив у Львові за ініціативою І. Франка. Підсумкову працю вченого „Студії з української етнографії та антропології” вперше видано у Парижі у 1928 р.

Значний внесок у розвиток культурологічної думки зробив М. Драгоманов (1841–1895 рр.). З позицій порівняльно-історичної методології М. Драгоманов виступав проти хуторянського етнографізму, висував ідеї вільного розвитку народної культури у національну культуру, просякнуту загальнолюдськими цінностями.

Цілісну концепцію історії української культури висунув М. Грушевський (1866–1934 рр.). Вона базувалася на тезах самобутності і самостійності української культури. Одним з перших він піддав сумніву і критиці теорію єдиної монолітної культури Київської Русі, довів існування різних етноплемен ще за епохи трипільської культури. Не протиставляючи українську і російську культури, він все ж вважав першу більш близькою до європейської культури.

Активно розвивались історія запорізького козацтва (Д. Яворницький), історія міст України (М. Петров), історія української літератури (М. Петров, М. Дашкеваич).

Важливою віхою на шляху розвитку культурологічної думки стало видання у Львові за редакцією І. Крип’якевича (1937 р.) „Історії української культури” та праці „Українська культура: Лекції” за редакцією Д. Антоновича (1940 р.).

У боротьбі за зростання національної самосвідомості українського народу, визнання суверенітету України чільне місце належить українському письменнику та політичному діячу В. Винниченку (1880–1951 рр.). Заглибленням у світоглядні цінності української культури стали розвідки Я. Яреми „Українська духовність в її культурно-історичних виявах”, І. Мірчука „Головні риси українського світогляду в українській культурі”. Д. Донцова „Дух нашої давнини”. О. Кольчицького „Світовідчування українця”, Є. Маланюка „Нариси з історії нашої культури”, І. Огієнка „Українська культура”, М. Семчишина „Тисяча років української культури” та ін.

Прискорення розвитку української культурології пов’язано з відродженням України як самостійної та незалежної держави у 1991 р. У нових умовах з’явилось чимало ґрунтовних праць, в яких дослідники прагнули зламати усталені підходи до інтерпретації відомих і маловідомих широкому загалу культурних явищ та вийти на більш широкий рівень узагальнень розвитку української культури. Значною подією для України стало видання п’ятитомної академічної праці „Історія української культури”. Кращі наукові традиції продовжують знані культурологи, серед яких В. Андрущенко, В. Горський, С. Кримський, А. Макаров, М. Михальченко, В. Овсійчук, Ю. Павленко, М. Попович, В. Скуратівський та інші.

Література:

  1.  Єдність і взаємозалежність світової та національної культури // Культурологія : методичні поради до семінарських занять. – ГУ "ЗІДМУ", 2004. – С. 27–35.
  2.  Культурологія : навч. посібник / за ред. Т.Б. Гриценко. – К. : Освіта, 2009. – 392 с.
  3.  Культурологія: теорія та історія культури : навч. посібник / за ред. І.І. Тюрменко – К. : Центр учбової літератури, 2010. – 370 с.
  4.  Українська культурологічна думка в контексті загальноєвропейської культурної традиції // Культурологія : навч. посіб. / ред. В.М. Піча. – Львів, 2003. – С. 49–65.
  5.  Шокало О. Нація – це передусім культура // Схід. – 2005. – № 3 – С. 92–97.

Словник до теми:

Артефакт Види мистецтва Гуманітарні науки Естетика Історія української культури Культура Культура духовна Культура матеріальна Культура художня Культурологія Мистецтво Стиль у мистецтві Художній образ Художня мова Хуторянство

Питання до теми:

  1.  Назвіть причину різноманітності підходів до визначення поняття “культура”.
  2.  Виходячи зі структури культури назвіть головні сфери її існування.
  3.  Без яких видів людської діяльності не можливо існування сфери духовної культури?
  4.  Охарактеризуйте галузь „Художня культура”.
  5.  Що входить в сферу матеріальної культури?
  6.  Назвіть головні функції культури.
  7.  Що досліджує наукова дисципліна „Історія української культури”?
  8.  З чим пов’язано виникнення української культурологічної думки?

Словник

Артефакт – (від лат. artefactum – штучно зроблене) – створено людиною, суспільством, продукт культури.

Види мистецтва – конкретні історичні форми існування та історії розвитку мистецтва: просторові (статичні) види мистецтв живопис, скульптура, архітектура; часові (динамічні) - література, музика; просторово-часові - балет, театр, кіно тощо.

Гуманітарні науки (Studia humanitatus) науки про людину в суспільстві.

Естетика (від грец. – чутливий) – наука про загальні закономірності художнього освоєння дійсності людиною, про сутність і форми перетворення життя за законами краси, про природу мистецтва і його роль у розвитку суспільства. Об'єктом дослідження естетики є творча діяльність людини, її естетичне відношення до дійсності і мистецтво як вища форма його відношення.

Історія української культури – предмет дослідження наукової дисципліни охоплює всю сукупність духовних і матеріальних цінностей, створених українським народом на протязі його існування на теренах України так і за її межами.

Культура (від лат. cultura – обробіток, вирощування, догляд) – 1) система позабіологічних способів оформлення різних видів людської діяльності; 2) сукупність культурних надбань кожного з народів. У широкому розумінні культура це все, що створено людиною, людським суспільством, фізичною і розумовою працею на благо людини, у більш вузькому значенні ідейний і моральний стан суспільства, що
визначається матеріальними умовами його життя (хоч і не завжди) і виявляється у його побуті, ідеології, освіті, свідомості, життєвій активності, досягненнях науки, мистецтва, літератури, в фізичному та моральному вихованні.

Культура духовна(духовність) пов'язана зі словом «дух» філософським поняттям, що означає нематеріальне начало, на відміну від матеріального начала світоіснування і його уявлення. Питання про співвідношення духу і матерії що з них первинне, а що вторинне, похідне основне питання філософії, яке до цього часу не має чіткого, обґрунтованого тлумачення і визначає рівень інтелектуального, морально-етичного, естетичного та емоційного розвитку суспільства, індивідуума, його душі, совісті, свідомості, почуття, інтуїції тощо.

Культура матеріальнаце сукупність засобів виробництва і матеріальних благ, що створюються людською працею на кожному етапі суспільного розвитку. Їх розподіл та споживання чи використання це рівень розв'язання екологічних проблем і виживання людства на землі.

Культура художня – самостійна система духовної культури, пов’язана з творчістю. Головне при визначенні художності того чи іншого твору це наявність художнього образу. Художній образ це засіб існування художнього твору, його мова, ідея, символіка.

Культурологія – походить від лат. “cultura” – оброблення, розвиток тощо та грец. logos” – слово, або вчення. Дослівно “культурологія” – це наука про розвиток культури, її норми, традиції, соціальні інститути, технологічні процеси, системи оцінок тощо. Головні складові компоненти культурології – філософія культури та історія культури.

Мистецтво – (від штучний, створений) – один з елементів культури, художня творчість в цілому, ступень вдосконалення художніх технологій. Специфічний засіб чуттєво-образного осягнення світу, ступень розвитку творчих можливостей людини.

Стиль у мистецтві  це структурна єдність образної системи, зовнішньо виявлених прийомів художньої виразності, що застосовуються у мистецтві. Поняття "стиль” використовується для характеристики етапу у розвитку мистецтва різних художніх напрямків, індивідуальної манери художника. У цьому випадку поняття “напрям”, “течія” можна вважати синонімами стилю. Передумовами виникнення стилю виступають особливості історичного моменту, який переживає суспільство. До деякої міри, можна вважати стиль у мистецтві своєрідним віддзеркаленням епохи, її “візитною карткою”.

Художній образ  це таке порівняння, співставлення різних елементів реального або придуманого світу, в результаті якого з'являється новий образ.

Художня мова – сукупність правил й знакових систем, за допомогою яких твориться й передається інформація у мистецтві.

Хуторянство – інтелектуальна течія в Україні XIX XX ст., в центрі якої – критика урбаністичної цивілізації.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

38493. Общая организация работ и проектная мощность шахты 1.31 MB
  = 0809 при блоковой отработке шахтного поля панельной погоризонтной схеме подготовки вертикальном подъеме; = 075085 при индивидуальной не блоковой отработке шахтного поля панельной схеме подготовки вертикальном подъёме; = 0708 при индивидуальной отработке шахтного поля панельной схеме подготовки наклонном подъёме фланговой схеме вентиляции; = 06075 при индивидуальной отработке шахтного поля этажной схеме подготовки вертикальном подъёме. глубина верхней границы шахтного поля м глубина нижней границы...
38494. Технологические решения по отработке крутых угольных пластов с закладкой выработанного пространства 506.5 KB
  Технологические решения по отработке крутых угольных пластов с закладкой выработанного пространства 1. Нижний угленосный горизонт приурочен к среднечепинской подсвите второй ритмопачки J3 ср22 включает до 40 пластов и пропластков от 5 до 18 из которых имеют рабочую мощность 07 и более метров. В восточной части месторождения залегает шесть пластов в1–в5 в7 от средней мощности до мощных и сверхмощных.
38496. Роман Набокова «Соглядатай» 48 KB
  Сразу же сформировались две основные точки зрения на повествователя. Судя по всему определяя Пильграма Цинцинната и повествователя в Соглядатае как разнородные символы творца художника поэта[825] критик не причисляет их к людям создающим художественные ценности а имеет в виду следующий смысл: отношение к жизни как к творчеству поэтическое видение мира. В последнее время наметилась тенденция отождествлять повествователя в Соглядатае с убийцей Германом из Отчаяния: И подлец Смуров в Соглядатае“ и неудачливый убийца ...
38497. ԳՐԱՃԱՆԱՉՈԻԹՅԱՆ ՄԵԹՈԴԻԿԱ 483 KB
  Յուրաքանչյուր ժողովրդի մշակույթի ու դպրոցի պատմությունն սկիզբ է առնում ազգային գրերի ստեղծումից և դրանց ուսուցումից։ Այս առումով մանկավարժական գիտություններից ամենից հինը մայրենի լեզվի մեթոդիկան է, իսկ նրանում էլ ամենահինը՝ գրաճանաչության բաժինը։ Սակայն չնայած այդ պատկառելի հնությանը, զարմանալիորեն
38499. Организационная культура предприятия на примере ООО РИА «Веда-Консультант» 575 KB
  Процесс формирования и развития организационной культуры очень интересен так как появляется возможность регулировать поведение персонала на основе тех ценностей которые актуальны для организации. Все больше руководителей и менеджеров по персоналу сегодня задумываются о необходимости целенаправленного формирования организационной культуры. При этом управление не только соответствует культуре организации сильно зависит от нее но и оказывает влияние на формирование и адаптацию культуры к новой стратегии. Формирование организационной культуры...
38500. Правовая аномия в Украинском обществе 210 KB
  В условиях провозглашенной политическим руководством Украины курса на модернизацию вырисовываются контуры радикальной перестройки сфер общественной жизни которые требуют немалых усилий по преодолению правовой аномии в украинском обществе как массовых неправовых практик населения и маргинализации ценности права. Специфика правовой аномии в украинском обществе не может быть списана только за счет издержек социальной транзиции или концепции культурной самобытности выражающейся в архетипах социальной анархии или имманентного бесправия....
38501. Бухгалтерский учет и аудит затрат на производство продукции (на примере ОАО «Альфа») 862.5 KB
  Для принятия верных решений, обеспечивающих максимальное повышение прибыли и устойчивости предприятия на рынке необходима полная и достоверная информация о затратах, отражаемая в бухгалтерском учете и отчетности. Поэтому, именно учет и аудит затрат на производство продукции является на предприятии одним из важнейших объектов процесса управления.