41038

Культура Київської Русі: християнське підґрунтя української культури

Лекция

Культурология и искусствоведение

Культура Київської Русі: християнське підґрунтя української культури План: 1. Християнізація Русі як чинник нових культурних зрушень 2. Мистецтво Київської Русі як утілення світогляду релігійної та естетичної свідомості. Культура Київської Русі – видатне явище світової середньовічної культури.

Украинкский

2013-10-22

66 KB

9 чел.

Тема 4. Культура Київської Русі: християнське підґрунтя української культури

План:

1. Християнізація Русі як чинник нових культурних зрушень

2. Мистецтво Київської Русі як утілення світогляду, релігійної та естетичної свідомості.

3. Галицько-Волинське князівство – спадкоємець культури Київської держави.

1. Київська Русь із самого початку свого існування (із 6070 рр. VІІ ст.) заявила про себе у світі, стала однією з наймогутніших держав середньовічної Європи. Від братів Кия, Щека і Хорива, їх синів і племінників, влада згодом переходить до двох рідних братів Аскольда і Діра. Київська держава вийшла на міжнародну арену з прийняттям Аскольдом християнства, у світі вона постала поряд з Візантійською імперією. Київська Русь вела рівноправну політику щодо Візантії, Германії, Арабського халіфату. Перші згадки про Русь є в Баварському хронографі у 811 р. та в Рафальштинському митному статуті 811821 рр., що свідчить про торгівлю з країнами Європи.

Культура Київської Русі – видатне явище світової середньовічної культури. Хронологічно вона охоплює IX – сер. XIII ст.

З прийняттям християнства (988 р.) у Київській Русі поширилася нова, витончена й складно організована релігія. Тут переплелися інтереси церкви з потребами державно-політичного життя. У зв'язку зі специфікою релігійно-церковної діяльності як різновиду розумової праці церква володіла монополією на духовне виробництво – писемність, освіту, архітектуру, живопис, музику тощо. Піклуючись про розвиток складників культури, тісно пов'язаних насамперед з функціонуванням культу (будівництво і оформлення храмів, богослужебна література та ін.), церква об'єктивно сприяла прогресові всього духовного життя.

Доба Володимира Великого і особливо Ярослава стала визначним етапом розвитку Київської держави. Ніколи більше вона не була такою єдиною і могутньою. Київська Русь мала великий міжнародний авторитет і широкі зовнішні зв'язки, з її можновладцями ріднилися представники королівських династій Європи і візантійські василевси.

Ще за сто років до офіційного прийняття християнства широку місіонерську роботу у 843862 р. на півдні України вели Кирило і Мефодій. Папа Римський благословив їх на проповідування християнства серед слов’ян. Вони проповідували і також перекладали староболгарською (староцерковнослов’янською) мовою основні літургійні книги. Місцем їх діяльності був Херсонес. Як вони свідчать, тут вже було Євангеліє і Псалтир, писані „руськими письменами”. 860 р. Після прийняття християнства (988 р.) в ужиток увійшло письмо, базоване на абетці, створеній ченцями Кирилом і Мефодієм.

Володимир Великий біля Десятинної церкви збудував школу і брав у бояр дітей, велів вчити їх грамоті, книжним наукам. Відповідно до християнських канонів Бог недоступний до пізнання, але він відкриває себе людям, і це одкровення міститься у Святім Письмі, Біблії, тлумачення якої і є основним шляхом богопізнання. У період Київської Русі існувала вища школа.

Перша бібліотека (близько 1000 томів) Софійського собору заснована в 1037 р. Ярославом Мудрим (10191054). Потім з’явилась бібліотека в лаврі. Розвивалась школа в Києві і за Ярослава Мудрого. Учили писати і читати. Була і світська вища школа.

У вищій школі поряд з літургійними книгами вивчались історичні, філософські збірники висловлювань античних авторів, географічні і природничі праці, арифметика, граматика, історія, грецька мова. У київському аристократичному середовищі широко вивчались іноземні мови. Згадаємо Всеволода Ярославича, який знав п’ять мов. Освіту могли отримати і дівчата, і юнаки. Анна Ярославна, королева Франції відома своєю етикою, мораллю, грамотністю. Вона підписувала державні документи підписом, коли вельможі Франції ще ставили під ними хрестики. Янка Всеволодівна, Єфросинія Полоцька влаштовували школи. Киянка Зоя-Євпраксія написала трактат з медицини про лікування мазями.

Літописи є основним джерелом із історії Київської Русі IX–XIII століть. Найдавнішим літописом, який дійшов до наших днів, є “Повість временних літ”, створена на початку XII ст. Складач пам’ятки Нестор розгорнув полотно історії східних слов'ян на тлі всесвітньої історії, він використав як джерела давньоруські фольклорні пам'ятки, твори грецьких істориків та хроністів, тексти договорів руських князів із Візантією тощо.

Митрополит Іларіон, перший митрополит з українців, духівник Ярослава Мудрого у своєму філософському творі „Слові про закон і благодать” підкреслював: „Великою буває користь від навчання книжного. Це ріки, які наповнюють всесвіт, це джерела мудрості. Адже в книгах глибина незмірима, ними ми заспокоюємось у печалі. Якщо пошукати в книгах, то знайдеш велику користь для своєї душі”.

Видатною пам’яткою української культури і права була „Руська правда” (1037—1039 р.). Вона містила окремі норми „Закону руського”, „Правду Ярослава”, „Правду Ярославичів”, „Устав Володимира Мономаха”. Мала три редакції: коротку, широку, скорочену. Ними регламентувались права, захищалось здоров’я і честь, фізична, економічна, моральна безпека вільних представників суспільства й інші аспекти життєдіяльного буття.

Слід наголосити на величезному значенні „Повчання дітям” Володимира Мономаха. Адже в ньому не лише основи нашої педагогіки, української і взагалі слов’янської моралі, у ньому і вихідні принципи нашої політики, людської справедливості і добра. Прочитаймо лише: „Всього більше не забувайте убогих, скільки можете допоможіть їм, нагодуйте, піклуйтеся про сиріт, вдовицю виправдайте самі, не давайте сильним погубити людини. Ні правого, ні винуватого не вбивайте, не наказуйте вбити його: життя і душа християнина священні”. Або читаємо в іншому місці: „В домі своєму не лінуйтеся, не покладайтеся ні на отроків, ні на тіунів, щоб не сміялись, хто прийде до вас, ні з вашого дому, ні з вашого обіду”, „Старих поважайте, як батька, молодих, як братів”. Мораль Володимира Мономаха — це українські лицарські християнські цінності, які мали великий вплив на розвиток етики, моралі, норм справедливості, дидактики, взагалі культури, на формування її аксіологічних настанов.

Особливе місце у давньоруській літературі посідає Слово про Ігорів похід”, написане на основі конкретного історичного факту. Невідомий автор цього твору закликав князів забути міжусобиці й об'єднатися в ім'я захисту рідної землі.

Життєвий, культурний досвід народу найглибше відобразився в прислів’ях, обрядах, звичаях, в усній поетичній творчості. „Велесова книга” визнається більшістю дослідників першоджерелом слов’янської писемності і літератури. Вона являє собою і широкий аспект етнографії, вірувань, побуту, обрядів, основ держави, але в ній відчутні реально зарубіжні джерела. Погляди зовні на нас дуже суперечливі.

2. У міській забудові – з Х ст. домінують храми. Вони зводяться на природних або штучних узвишшях і органічно вписуються у пейзаж. Завершує храм купол, що символізує собою небесну сферу і утверджує ідею захисту віруючих від зла („нечистої сили”, ворога). 

Перший кам'яний храм Русі – церква Богородиці Десятинної (989–996) – зведений візантійськими майстрами на замовлення Володимира Великого, започаткував традицію кам'яного культового будівництва і певною мірою визначив його особливості. Назва Десятинна означала, що десяту частину своїх прибутків князь жертвував на утримання соборного храму. У плані це п'ятинефна, хрестовокупольна споруда, прикрашена всередині мозаїками і фресками, оздоблена мармуром.

Поряд з храмовою забудовою чільне місце посідала оборонна. Захисні споруди давали змогу витримувати тривалу облогу, Київ був оточений валами й дерев'яними стінами заввишки 16 м. з чотирма кам'яними воротами (частково збереглися Золоті ворота). Значного розквіту архітектура Київської Русі досягає за часів Ярослава Мудрого. Унікальним явищем у тогочасній світовій архітектурі став Софійський собор у Києві. Згідно наукових досліджень його у 1017–1037 рр. спорудили ті ж майстри, що зводили Десятинну церкву. П'ятинефний храм відзначається чітким ритмом об'ємів, поступовим ступеневим наростанням висоти. Дванадцять куполів Софійського храму плавно підносяться до основного тринадцятого, що надає споруді особливої монументальності. З XI ст. така забудова стає типовою для культових споруд Київської Русі.

У XI ст. виникають місцеві архітектурні школи, своєрідність яких виявилася у спорудах Новгорода, Чернігова, Галича. П'ятницька церква у Чернігові найбільш елегантна з давньоруських споруд кінця XII – початку XIII ст., що збереглися. Церква була збудована біля торгу і названа на честь покровительки торгівлі св. Параскеви П'ятниці. Перебудова у XVII–XVIII ст. до невпізнання змінила вигляд споруди, надавши їй суто барокових рис. Пишні фронтони та складної форми завершення повністю змінили образ будівлі. Церква сильно постраждала під час бомбардування у 1943 р. Після війни дослідження та реставрація проводилися під керівництвом архітектора П. Д. Барановського. До 1962 р. храму повністю повернули первісний вигляд.

За планом П'ятницька церква подібна до чотиристовпних триабсидних храмів, типових для XII ст. Але при розмірах плану 16 на 12 метрів вона має висоту 27 метрів і справляє враження дивовижної башти.

З часів Ярослава збереглися згадки про будівничих: Миронєг у Вишгороді збудував п'ятинефну з п'ятьма верхами церкву Бориса і Гліба (1026), Ждан-Микола також там спорудив одноверху дерев'яну церкву (1072). Авторитет культових споруд як центрів духовного життя посилюється у період загрози розпаду держави після смерті Ярослава Мудрого. У забудові-переважають церковні та монастирські споруди. Взірцем для забудови монастирських храмів на тривалий період став Успенський собор (1073–1078 або 1083) – головна споруда комплексу Києво-Печерської лаври.

У Києві, Чернігові, Галичі та інших містах існували іконописні майстерні, їхніми витворами прикрашалися храми. Києво-Печерський патерик” XIII ст. містить розповідь про видатного руського живописця Алімпія. Вважається, що ним близько 1114 р. написана знаменита ікона Богоматір велика Панагія”. Мабуть, Алімпій брав участь у створенні ескізів чудових мозаїк собору Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві, що збереглися до наших днів. Мозаїчні картини створювалися лише в найбільших храмах Києва: Десятинній церкві й соборах святої Софії, Успенському Печорського монастиря й Михайлівському Золотоверхому Михайлівського монастиря.

Окрасою монументальних кам'яних церков був фресковий живопис. Найкраще зберігся він у київському Софійському соборі. Високохудожні фрески цього та інших (наприклад, Кирилівської церкви в Києві, Софійського собору в Новгороді) храмів є цінним джерелом вивчення світогляду, побуту, одягу наших далеких предків.

Важливе значення мало особливе мистецтво – книжкова мініатюра. До наших днів збереглося кілька рукописних книг XI–XII століть, переписаних та оздоблених київськими майстрами. Найдавніші з них: Остромирове Євангеліє, написане у 1056–1057 рр. дияконом Григорієм. Друга книга – Ізборник Святослава, витворена дияконом Іоанном у 1073 р. Особливо слід відзначити мініатюри Радзивіллівського літопису, який дійшов до нас у копії XV ст. з оригінала лицевого, тобто ілюстрованого зводу 1205 року. Мініатюри відображають основні події історії Київської Русі. Вони доносять безцінні відомості і про архітектурні споруди Київської Русі, одяг та зброю, речі домашнього вжитку, є „вікнами” у світ, що давно зник.

У добу Київської Русі театральне мистецтво найповніше втілювалося в народному і так званому княжому, дружинному театрі. Народний театр здобув найширше вираження у весільній народній обрядовості, про що вже йшлося. Основою княжого театру були скоморохи та шпільмани (елемент, запозичений з Німеччини чи з Візантії). Княжий театр спирався на лицарську пісню, маючи за основу два елементи: речитатив та величання. Репертуар княжого театру складався із драматичних поем, що, маючи речитативний характер, подавалися на музичному тлі, в супроводі музичних інструментів.

Музичне мистецтво в добу держави Київська Русь розподілялося на три групи: музика народна, княжих салонів і церковна. Народна музика Русі складалася з вокальних та інструментальних мелодій, що споконвіку творилися в усній традиції народу. Пісні з давніх часів були постійними супутниками наших далеких предків у їх праці, побуті та звичаях. Веселі й сумні пісенні мотиви виконувалися не лише голосом, а й за допомогою музичних інструментів. Щонайперше, це обрядова народна пісенність (колядки й щедрівки, гаївки й веснянки, купальські й обжинкові, весільні й хрестильні пісні, похоронні голосіння).

Про музику князівських салонів можемо судити тільки на підставі згадок у тогочасній літературі, описів інструментів та тогочасних фресок, головним чином Софійського собору. Репертуар цієї музики напевне був дуже різноманітний – танковий, ліричний, побутовий, жартівливий та ін.

Церковна музика прийшла до нас із Візантії. З літературних джерел відомо, що разом з грецьким духівництвом спроваджували тоді на Русь і грецьких професійних музик домественників, що організували у нас церковно-співочу справу, були першими вчителями музики та диригентами церковних хорів. Спершу була запозичена візантійська церковна музика. Починаючи з XI ст. запроваджується та поширюється українська церковна музика, що з першого вогнища церковного співу – Києво-Печерської лаври – швидко поширилася на церкви й монастирі всієї Русі. Це був так званий Київський розспів, що став основою місцевої співочої традиції на довгі сторіччя.

Особливої уваги заслуговує прикладне мистецтво, яке досягло в Київській Русі дуже високого рівня. Його масова продукція: недорогі вироби зі срібла й міді, скляні намиста й браслети – набула великого поширення на Русі й за її межами. Особливо уславились у середньовічному світі вишукані срібні й золоті творіння київських, чернігівських, галицьких майстрів. Давньоруські ювеліри досконало володіли різними способами обробляння дорогоцінних металів: сканню, зерню, черню, інкрустацією, чеканкою, художнім литвом. У середньовічній Європі давньоруських ювелірів вважали неперевершеними майстрами своєї справи. Дорогоцінні золоті вироби з перегородчастими емалями (діадеми, князівські барми, іконки, ковтки, хрестики тощо) та срібні карбовані браслети з черню київського виробництва належать до найвитонченіших зразків мистецтва середньовічного світу.

Дуже важливо усвідомити процеси культурного становлення та розвитку Київської Русі. Тісна взаємодія народної культури і культури князівських салонів, об'єднуюча їх ідея єдності та могутності Русі, спільне почуття патріотизму надавали всій культурі загальнонародного характеру та високої життєздатності.

Таким чином, християнізація Русі відіграла прогресивну роль в історичному розвиткові українського народу, сприяла зміцненню єдності держави, всебічному збагаченню культури, встановленню та зміцненню державно-політичних і культурних зв'язків Київської Русі з країнами Близького Сходу й Західної Європи.

3. Галицько-Волинська держава під проводом князів із старшої лінії Мономаховичів, природно стала спадкоємицею Київської держави, з якою зв’язувала її не лише генеалогія князів, але й національний склад населення, і спільна історична традиція. Устрій і управа були теж в головнім досить одностайні. Одна була книжність, культура і мистецтво візантійсько-руське, що йшло з Києва протягом двох століть, аж до його упаду. Одна була віра і церква. З часом, через ослаблення зносин, впливи візантійські почали слабнути, а перенесення центрів політичного українського життя на захід, до Володимира і Галича, зближало його все більше з життям західним.

Від галицького життя XII–XIV в. взагалі дуже мало зцілило, але з того що маємо бачимо виразно сполуку українсько-візантійських основ життя з західними впливами. Князі заводять собі латинські канцелярії для зносин з західними землями, латинські печатки. У культурному житті Галицько-волинської землі, як і всюди в той час, велику роль відігравали церковні установи – монастирі, єпископії, парафії. Освічені люди, знавці іноземних мов працювали в князівських і єпископських канцеляріях. Вони готували тексти грамот, вели дипломатичне листування. Збереглися, зокрема, латиномовні грамоти галицько-волинських князів і скріплений печаткою лист ради м. Володимир раді м. Штральзунд (Німеччина) з вимогою повернути володимирським купцям сукно з розбитого корабля.

Слід підкреслити, що в Галицькій області створена найдавніша східнослов'янська редакція тексту Нового Заповіту, яка помітно відрізняється од першої редакції, запозиченої від південних слов'ян. Ряд давніх пам'яток (Христинопольський апостол XII ст., Бучацьке Євангеліє ХІІ–ХІІІ ст. та ін.) збереглись у монастирі південно волинського села Городище (поблизу сучасного Червонограда), що був у ХІІІ–ХІУ ст. великим культурним центром. У Холмі за Льва Даниловича переписано два Євангелія, в яких типово народні українські мовні риси чітко проступають крізь церковнослов'янську основу тексту літургійних книг. Велика книгописна майстерня була при дворі князя Володимира Васильковича. Він був „книжник і філософ, якого не було у всій землі, і опісля нього не буде”. Як розповідає літопис, князь зробив щедрі пожертви церквам у своїх містах (Володимир, Берестя, Більськ, Кам'янець, Любомль) і єпископським кафедрам інших князівств – Луцькій, Перемишльській, Чернігівській. Серед дарів літописець описує 36 книг. Шкіряна оправа найдорожчих книг оздоблювалася золототканими тканинами (оловір), металевими накладками із зображенням у техніці перегородчастої емалі (фініфтю). Усі ці розкішні оправи виготовлялися місцевими ремісниками. Деякі книги прикрашалися чудовими мініатюрами.

Варто зазначити, що літописання в Галицькій землі з'явилося рано. Повість про осліплення Василька” – винятково талановитий твір. Простота й безпосередність викладу вміло поєднуються в ньому з реалістичними штрихами. Галицько-волинський літопис складається з двох частин. Першу (життєпис Данила Галицького) написано високоосвіченим книжником у Холмі, в основному для звеличення політики Данила – спадкоємця й продовжувача справи давніх володарів Києва. Він – князь добрий, хоробрий і мудрий”, його славу можна зрівняти пише зі славою Святослава Ігоровича та святого Володимира Великого. На повний голос звучить у літописі патріотичний заклик: Краще на своїй землі кістками лягти, ніж на чужій славним бути”. Волинська частина літопису починається 1261 р. В основі вона писалася при дворі володимирського князя Володимира Васильковича в останні роки його життя. З приводу смерті князя в текст включено написану іншою особою похвалу Володимирові, значна частина якої – переробка Слова про закон і благодать” митрополита Іларіона. Якщо холмський літописець писав з погляду вірних князю бояр, то волинський більше враховує опору князівської влади на „простих людей” – „містиків”, селян. Описуючи подвиг одного з воїнів, автор літопису підкреслює, що то був не боярин, ані знатного роду, а простий муж”. Відзначено, що Володимир Василькович світився правдолюбством” також і щодо простих людей”, те саме повторено й про Мстислава Даниловича. У мові волинського літописця доволі багато елементів, які ставали характерними для тодішньої української народно-розмовної мови. У літописі згадані й частково переказані окремі „слави” – величальні пісні, з якими мають чимало спільного обрядово-величальні колядки, що становлять один із найдавніших пластів української народнопоетичної творчості. Напевне, подібні пісні співав славетний перемишльський співець Митуса, покараний за непокору князю.

На особливу увагу заслуговує яскравий вияв високого рівня культури – архітектура краю. Будували переважно з дерева, кам'яними спершу були лише головні храми, рідше – князівські палати. Збережений (у реконструкції) Володимирський Успенський собор, будівництво якого було завершено 1160 р., повторює план Успенського собору Києво-Печерської лаври. У містах Галичини – Перемишлі, Звенигороді, Василеві, Галичі – започатковано білокам'яне будівництво церков. У в одному лише Галичі відомо розташування не менш як 30 мурованих монументальних споруд, однак лише частина їх вивчена археологами. Спорудження найбільшого в Галичині храму – Успенського собору – пов'язують зі створенням тут єпископії 1157 р. Це – яскравий зразок галицької архітектури. Про чудові храми Данила Галицького в Холмі ми знаємо з літописної розповіді. Особливою красою відзначалася церква Івана. Її склепіння стояли на чотирьох головах людських, вирізьблених одним умільцем; троє вікон прикрашені склом римським (вітражами), верх угорі прикрашений зорями золотими на лазурі... дверей же двоє були прикрашені каменем”. Різьба на них настільки вразила літописця, що він повідомив ім'я скульптора – хитреця” Авдія. На головних дверях був зроблений Спас, а на північних святий Іван, тож усі, хто дивився, дивувалися...” За князя Василька та його сина Володимира Васильковича працював видатний спеціаліст у галузі містобудування, муж хитр” Олекса, який спорудив низку дерев'яних міських фортифікацій. Яскравим виявом майстерності галицьких будівничих була п'ятиповерхова дерев'яна наскельна фортеця ІХ–ХІУ ст. Тустань поблизу села Уріч у Карпатах.

Місцевий іконопис розвивався в Галицько-Волинській землі під впливом київського. З робіт художників високого професійного рівня збереглись ікони Богоматері – Одигітрії з Успенської церкви в Дорогобузьку (Рівненський краєзнавчий музей) та ікона з Покровської церкви м. Луцьк (нині – в Національному художньому музеї України). Ряд пізніших українських ікон залишаються в річищі художніх традицій Галицько-волинської землі. Їм, попри індивідуальні манери окремих майстрів, властиві лаконізм і цілісність композиції, стриманість колориту й одночасно – вміння користуватися контрастами барв, емоційна насиченість образу-символу. Також у багатьох творах народного декоративного мистецтва Західної України (килими, вишивки, писанки) справедливо вбачають використання й наступний розвиток мотивів, які існували ще в середньовіччі.

У культурі галицько-волинської доби ще виразніше, ніж раніше, спостерігається оригінальне поєднання слов'янської спадщини й нових рис, зумовлених зв'язками з Візантією, Західною й Центральною Європою, країнами Сходу. Князівству належить почесне місце в формуванні української культури, в зміцненні її зв'язків із культурами інших народів. Протягом століть у важкі часи панування іноземних держав українські діячі літератури, мистецтва, освіти зверталися до спадщини минулих епох, у тому числі й до доби Галицько-волинського князівства. Спогад про його колишню велич підтримував дух визвольної боротьби українців.

Таким чином, державницькі традиції доби Київської Русі та Галицько-волинського князівства мали велике значення для збереження й зміцнення історичної самосвідомості українського народу.

Література:

  1.  Брайчевський М.Ю. Утвердження християнства на Русі / Брайчевський М.Ю. – К., 1998.
  2.  Горбаченко Т.Г. Вплив християнства на становлення писемної культури Русі-України: релігієзнавчо-філософський аспект / Горбаченко Т.Г. – К. : Академія, 2001. – 272 с.
  3.  Історія української культури / за ред. І. Крип’якевича. – К. : Либідь, 1994. – 656 с.
  4.  Мадей Н.М. Історія української культури : навчальний посібник / Н.М. Мадей. – Л. : ВЦ ЛНУ ім. І. Франка, 2007. – 316 с.
  5.  Савченко О.І. Історія образотворчого мистецтва / Савченко О.І. – Запоріжжя : Запорізький національний університет, 2007.
  6.  Українська культура : лекції / за ред. Д. Антоновича. – К., 1993.

Словник до теми:

Емаль Зернь Мініатюра Мозаїка Скань Смальта Філігрань Фреска Хрестово-купольний храм

Питання до теми:

  1.  Яке значення для розвитку культури Київської Русі мало прийняття християнства?
  2.  Назвіть види мистецтв, які поширились в Київській Русі після прийняття християнства.
  3.  Яке значення мало розвиток писемності в Київській Русі? Назвіть перші твори цього періоду: з історії, філософії, права, літератури.
  4.  Назвіть перші кам’яни храми Київської Русі. В якому стилі і за якою архітектурною системою вони були збудовані?
  5.  Чому літописи вважають основним джерелом із історії Київської Русі IX–XIII століть?
  6.  Які види прикладного мистецтва поширююся за часів Київської Русі?
  7.  Що лежить в основі галицько-волинської культури?
  8.  Що дає підставу вважати галицько-волинську культуру нащадком культури Київської Русі?

Словник

Емаль – (від. фр. email – плавити) – тонкий шар склоподібної речовини на поверхні керамічних або металевих виробів. Художні емалі (фініфть) прозорі і непрозорі, здавна застосовували в ювелірній справі. Залежно від техніки нанесення на метал розрізняють: перегородчасту емаль, виїмчасту, на скані і розписну.

Зернь – ювелірна техніка, коли дрібні золоті або срібні кульки напаюють на орнамент філіграні.

Мініатюра (від лат. minium – кіновар або сурик – червоні фарби, якими у давнину розфарбовували рукописні книги) – невеликий за розмірами твір живопису, що потребує витонченої техніки виконання.

Мозаїка (франц. mosaigue, італ. mosaico, від лат. musivum, букв. – присвячене музам) – це сюжетні або орнаментальні композиції, виконані з природних каменів, смальти, керамічних плиток.

Скань (від давньоруського – витягувати, звивати). – від ювелірної техніки, виготовлення декоративних ажурних предметів з тонкого скрученого дроту. Те ж саме, що філігрань.

Смальта (від італ. smalto емаль) називають кольорове непрозоре скло у вигляді невеликих кубиків або пластинок, яке застосовується для виготовлення мозаїк.

Фреска (від. італ. – свіжий) – техніка живопису водяними фарбами по свіжій штукатурці.

Хрестово-купольний храм – класичний тип християнського храму, що склався в архітектурі Візантії. Купол на парусах спирається на 4 стовпи в центрі споруди, звідки розходяться 4 склепінчастих рукави хреста. Кутові приміщення, що утворюються при цьому, перекриваються невеликими куполами або склепіннями. Головну роль у композиції відіграє центральний купол, піднятий на барабані. Склепіння – опукла криволінійна поверхня.