41041

Українське національно-культурне відродження ХІХ – початку ХХ ст

Лекция

Культурология и искусствоведение

У цей час з’являються праці у галузі української історії філософії етнографії літератури. висловив один з представників нової української історіографії І. швидко зростала і які стали носіями української національної ідеї у Західній Україні. Воно стало носієм української національної ідеї у Західній Україні.

Украинкский

2013-10-22

86.5 KB

58 чел.

Тема 7. Українське національно-культурне відродження ХІХ – початку ХХ ст.

  1.  Походження та періодизація національно-культурного відродження в Україні.
  2.  Дворянський період національно-культурного відродження.
  3.  Народницький та модерністський періоди національно-культурного відродження.
  4.  Національна культура в роки боротьби за державну незалежність України (1917 – 1920 рр.).

1. Український народ належить до тих слов’янських народів Східної та Центральної Європи, які протягом ХІХ ст. змагалися за національне відродження. У вітчизняній та зарубіжній історико-культурологічній літературі утвердилася думка, що українці увійшли у процес національного відродження відносно пізно й не досягли тоді кінцевої мети національних рухів – політичної незалежності. Згідно із загальноприйнятою термінологією, під поняттям національного відродження розуміється усвідомлення себе, свого етносу як нації, як дійсної особи історії і сучасного світу. Отже, національне відродження є в першу чергу процесом політично-культурним, бо його кінцевою метою є завоювання національної незалежності, утворення самостійної національної держави, розквіт духовної культури нації.

У вітчизняній літературі традиційно склалася точка зору, згідно з якою початок українського національного відродження пов’язувався з появою „Енеїди” І. Котляревського (1798 р.), який першим увів українську народну мову до літератури, а також з його послідовниками Г. Квіткою-Основ’яненком та Харківським гуртком літераторів.

Другим чинником українського національного відродження була ідея народності, яка зародилася у другій половині ХVІІІ ст. на Заході. Першими серед слов’янських народів, що захопились цими ідеями на початку ХІХ ст., були чехи, серби та поляки, які опублікували праці з етнографії та фольклору. Згодом аналогічні публікації з’явилися і у Росії. Зацікавлення історичним минулим народу стало одним із головних елементів українського романтизму, який розвивався у загальноєвропейському та слов’янському руслі.

Разом з тим, шляхта та дворянство України у ХVІІІ ст. ще не усвідомлювали і недооцінювали краси й багатства народної мови. Освічені верстви українського суспільства приваблювали насамперед культура французька, польська, а згодом російська. Наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. ситуація докорінним чином змінилася. У цей час з’являються праці у галузі української історії, філософії, етнографії, літератури. Набуває іншого змісту поняття народності. Ширше інтерпретується і поняття „нації”, яке обіймає не тільки вищі верстви суспільства, а й увесь народ. Поняття „батьківщина” охоплює всі українські землі.

Цікаві думки з приводу ґенези українського національно-культурного відродження ХІХ ст. висловив один з представників нової української історіографії І. Лисяк-Рудницький, який вважав, що цей процес тривав 130 років – від кінця козацької держави до першої світової війни. Усю добу національно-культурного відродження на Україні кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. він ділить на три основні періоди: перший – шляхетський або дворянський (1780–1840 рр.); другий – народницький (1840–1880 рр.); третій – модерністський (1890–1914 рр.).

Вище наведену періодизацію національно-культурного відродження, що спиралась на події Наддніпрянської України, на думку І. Лисяк-Рудницького, можна поширити й на Галичину. Першому періодові тут відповідає доба гегемонії греко-католицького духовенства, яке в перших десятиліттях ХІХ ст. започаткувало добу відродження. На другому виникає типово галицьке народництво. Третій період характеризується започаткуванням нової доби напередодні й під час першої світової війни.

Однак у Західній Україні були свої переваги, яких не було на Наддніпрянщині. Внаслідок імператорських реформ тут виросла суспільна верства, яка виявилася у змозі не лише ослабити негативні наслідки реакції, а й очолити національне відродження у краї. Нею стали греко-католицькі священики, роль яких наприкінці XVIII – на початку XIX ст. швидко зростала і які стали носіями української національної ідеї у Західній Україні.

Греко-католицьке духовенство дало людей, які стали в обороні права українського народу здобувати освіту рідною мовою й у рідній школі. Воно стало носієм української національної ідеї у Західній Україні.

Уже в 30-х роках ХІХ ст. 21-річний Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яков Головацький очолили гурток „Руська трійця”. Живучи у Львові вони видавали в Будапешті журнал „Русалка Дністрова”. Завдання гуртка і журналу – усе та ж пропаганда мови, підвищення національної самосвідомості народу. У 1868 р. було організовано у Львові товариство „Просвіта”, яке своїми виданнями несло слово правди у народ. 

2. Витоки національно-культурного відродження простежуються вже в останній чверті ХVІІІ ст. у середовищі українського дворянства, яке сформувалося з колишньої козацької старшини і поступово русифікувалося. Незважаючи на жорстку політику, що її проводила відносно України цариця Катерина ІІ, представники українського дворянства вимагали повернення старого гетьманського ладу та відновлення козацького війська. Як слушно зауважує Д. Дорошенко, на ґрунті станових дворянських інтересів виникає рух, що спирається на історичні традиції та історичні докази. На ґрунті патріотичних почуттів виникає особливий інтерес до історії козацької України, поступово формується українська національна ідея.

Українська національна ідея – це усвідомлення самими українцями себе, як окремого народу з власною історією, своїми політичними, економічними і культурними запитами, власним поглядом на майбутнє України.

У цей час у середовищі освіченого українського дворянства пробуджується інтерес до історичного минулого свого народу, його побуту, звичаїв і обрядів, мистецьких здобутків. Розпочинається збирання історичних матеріалів – літописів, хронік, грамот та інших держаних документів, їх осмислення через призму національних почуттів. Поступово формується українська національна ідея. Серед ентузіастів збирання історичної спадщини особливо виділялись О. Безбородько, В. Рубан, М. Туманський, О. Мартос та ін. На основі опрацьованих матеріалів та документів з’явилися загальні праці з історії України, зокрема „Історія Малої Росії” Д. Бантиша-Каменського. Ф. Туманський зібрав і опублікував деякі документи до історії козаччини й видав „Літопис” Г. Граб’янки. Йому приписується авторство праці „Землеописание о Малыя России”, де вперше давався короткий опис географії гетьманської України.

На думку визначного історика України І. Крип’якевича, українська національна ідея в останні десятиліття ХVІІІ ст. починає своє життя з історичних розвідок історії народу та історії козацтва. Про це свідчать праці О. Рігельмана „Літописне повіствування про Малу Росію, її народ і козаків взагалі”, Василя Рубана „Короткий літопис Малої Росії з 1506 до 1770 рр.” (1777 р.), Олександра Безбородька „Короткий опис Малоросії з 1734 до 1776 рр.”.

У першій чверті ХІХ ст., коли серед української інтелігенції посилювалася ідея національного пробудження, вийшов друком визначний анонімний твір „Історія Русів” (1846 р.). Видавець цього твору Й. Бодянський приписав його білоруському архієпископові Георгію Кониському. З таким твердженням не погодилися М. Максимович, О. Лазаревський, М. Майков та ін. Одні дослідники схилялися до думки. що автором тексту був О. Безбородько, інші – батько і син Полетики. Одначе, очевидно, твір вийшов із кіл Новгород-Сіверського патріотичного гуртка 80–90-х рр. ХVІІІ ст., тісно пов’язаних з О. Безбородьком. „Історія Русів” – це перша політична історія України. Її пронизує ідея автономізму, республіканізму, протесту проти національного поневолення. Обґрунтовуючи право народу України на свободу і державність, автори книги невідступно йдуть за теорією природного права народів. Вони висловлюють думку, що народ України повинен відстоювати своє право на життя і свободу, на власну державність, так як усі народи, що живуть у світі, завжди захищатимуть своє життя, свою волю і власність.

Важливим чинником, який започаткував. процес національного відродження України, стало заснування в 1805 р. Харківського університету, створеного за приватною ініціативою і на кошти мешканців міста. У його відкритті важливу роль відіграв відомий громадський і культурний діяч Василь Каразін (1773–1842), який увійшов в історію українського культурного процесу як „архітектор” відродження. Статут університету передбачав створення товариств, покликаних досліджувати різноманітні проблеми природничих та гуманітарних наук, друкувати власні періодичні видання. Показово, що університет одержав широку автономію на зразок тодішніх західноєвропейських університетів.

Національне відродження в галузі літератури пов’язане із творчістю І. Котляревського, автора поеми „Енеїда” – першого твору української літератури, написаного народною мовою. З появою творів Котляревського українська мова завоювала право на своє існування. Вона збагачувалася творчими здобутками у прозі, поезії, драматургії, публіцистиці. Основоположником художньої прози нової української літератури був Г. Квітка-Основ’яненко. Разом з ним у літературу приходять українські письменники та поети-романтики Є. Гребінка, М. Костомаров, М. Шашкевич, Т. Шевченко.

Важливим чинником національно-культурного відродження стала поява періодичних видань, а також публікація наукових праць. За перше десятиріччя існування Харківського університету з його друкарні вийшли 210 книжкових видань, що дорівнювало половині книжок, які того часу побачили світ у Росії. В історії українського відродження важливу роль відігравав „Украинский вестник”, який впродовж 1816–1819 рр. виходив щомісячно понад 350 – сторінковими книжками. Це був перший в Україні науковий і літературно-художній журнал. Пізніше у Харкові з’явилися видання у формі альманахів і збірників: „Украинський Альманах” (1831 р.). „Утренняя звезда”(1838 р.), „Запорожская Старина”(1833–1838 рр.). На їх шпальтах друкувалися твори І.  Котляревського, Є.  Гребінка, П. Гулака-Артемовського, а також історичні перекази, українські думи і народні пісні.

Значну роль у національно-культурному відродженні українського народу відіграв світський театр, організаційне оформлення якого відбулось у кінці XVIII – на початку XIX ст. Найбільш відомим став театр поміщика Трощинського в с. Кобинці на Полтавщині, що здобув собі славу „Нових Афін”. Підвалини українського професійного театру закладалися у Харкові та Полтаві – головних центрах театрального життя. У 1808 р. після тривалої перерви поновлюється робота Харківського театру, директором, режисером і актором якого у 1812 р. став Г. Квітка-Основ’яненко. До складу його трупи входили такі талановиті актори, як М. Щепкін, Т. Пряженковська. На чолі Полтавського театру стояв І. Котляревський, з ініціативи якого М. Щепкіна вдалося викупити з кріпацької неволі.

Слід вказати, що паростки національно-культурного відродження у дворянський період з’явилися також на ниві архітектури, образотворчого мистецтва й музичної культури. Архітектурне мистецтво України цієї доби звільнялося від чужих впливів і починало стверджувати свою самобутність. В архітектурних спорудах на зміну класичному стилю приходив новий напрям-ампір. Важливий внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва зробили Т. Шевченко та його послідовники Л. Жемчужников і К. Трутовський. На першу половину XIX ст. припадає зародження української національної музики. Виходять у світ перші збірки народних пісень – „Українські мелодії” М. Макаревича. Все це свідчить про те, що ідеї національного відродження проникли в усі сфери духовної культури українського народу.

3. Саме у народницький період національно-культурного відродження у середовищі передової демократично настроєної інтелігенції викристалізовувалася концепція про Україну як „етнічну національність”. Цей період характеризувався наступними рисами: 1) керівництво національним рухом переходить до рук нової інтелігенції; 2) центрами українського національного відродження стають Харківський та Київський університети; 3) провідну роль у відродженні культури України відіграє творчість Т. Шевченка.

Народницька доба українського відродження надзвичайно важлива на шляху дальшого національно-культурного зростання України. Ії можна поділити на два етапи: а): романтичний – діяльність членів Кирило-Мефодіївського братства (50-ті роки XIX ст.); б) позитивістський – культурно-просвітницька діяльність членів „Старої Громади” (60–80-ті роки XIX ст.). На противагу дворянському періодові національного відродження, головним гаслом якого було „ставання лицем до козаччини”, народницький період національно-культурного відродження висуває гасло – „ставання лицем до народу”. У середовищі провідних діячів української культури починає домінувати народницька ідеологія як характерна ознака українського менталітету. Саме народництво відкрило мовну та етнічну єдність усіх українських земель. а це послужило передумовою культурного, а згодом політичного об’єднання українства.

Кирило-Мефодіївське братство (1846–1847 рр.) відіграло важливу роль на шляху відродження та поширення ідей українського націоналізму. Воно було першою, хоч і невдалою спробою української інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку. Із забороною діяльності братства центр українського руху на деякий час перемістився до Петербургу. У столиці Російської імперії, де режим був дещо м’якішим ніж у провінції, осіли після заслання кирило-мефодіївці: Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський. Тут на кошти поміщиків В. Тарновського та Г. Галагана була відкрита українська друкарня і розпочалося систематичне видання творів найвизначніших українських письменників. У Петербурзі у 1861–1862 рр. видавався українською мовою щомісячний журнал „Основа”, що став головним друкованим органом національно-культурного руху.

Наприкінці 50-х на початку 60-х рр. ХІХ ст. на Україні формується народницька ідеологія, що знайшла поширення у середовищі освіченої молоді. Молода українська різночинська інтелігенція, перебуваючи під впливом цих ідей, створює свої товариства – так звані громади, головним завданням яких було поширення освіти. Перша громада виникла у Києві під керівництвом молодого історика В. Антоновича. За прикладом київської подібні організації виникають у 60-х роках ХІХ ст. у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших містах. Усіх членів громад об’єднувала спільна національна ідея, яка розвивалась на демократичному ґрунті. Громадські організації створили на Україні цілу мережу недільних шкіл з українською мовою навчання, видавали підручники українською мовою, збирали та публікували кращі зразки усної народної творчості. Вони вели українознавчі дослідження, займались вивченням та пропагандою історії та етнографії України, складанням українсько-російського словника.

Культурно-освітня діяльність громад викликала глибоке занепокоєння з боку урядових кіл царської Росії. Самодержавство боялося не лише відокремлення української мови від російської, але й тих демократичних тенденцій, що їх поширювали громадівці. Почався відкритий наступ царизму на національні права українського народу. У 1862 р. недільні школи були закриті. Згодом царський уряд заборонив друкування науково-популярних та релігійних книжок українською мовою, про що свідчив циркуляр міністра внутрішніх справ П. Валуєва, виданий у 1863 р. Переслідувань з боку царизму зазнали й громадівські організації, які або самоліквідовувались, або були заборонені. У 70-х роках ХІХ ст. почалося відродження громадівського руху. Члени громад розгорнули плідну роботу в Україні з вивчення економіки, історії, географії, фольклору, підготували та надрукували ряд фундаментальних праць.

Цементуючою основою єдності української національної культури, що відроджувалась у ХІХ ст., об’єктивно виступала українська літературна мова. Важливим чинником її розвитку стали численні наукові і мовознавчі праці та навчальні посібники з історії, граматики української мови авторами яких були О. Потебня, П. Житецький, А. Кримський.

Українська національна ідея особливо виразно прозвучала у творчості Т. Шевченка та М. Драгоманова. Тарас Шевченко став джерелом духу і слова українського народу, утвердив його самобутність, а Михайло Драгоманов визначив віхи суспільного поступу українського народу і показав шляхи їх досягнення. За визначенням І. Франка, Тарас Шевченко і Михайло Драгоманов – „два чільних сини України”, які піднесли її культуру до світового рівня. Шевченкове слово стало символом самої України, а політична думка Драгоманова могутньою силою, що гуртувала навколо себе найсвітліші уми і найчесніші серця.

Творчість Шевченка-художника належить до здобутків українського образотворчого мистецтва. У його творах академічний напрям поступається новим проблемам соціально-психологічного плану. Т. Шевченко досконало володів технікою гравюри, передусім офорта. У 1844 р. вийшла серія офортів „Живописна Україна”, задумана Шевченком як періодичне видання про історію, побут, звичаї українського народу, природу України. Серед офортів: „У Києві”, „Видубицький монастир у Києві”, „Дари в Чигирині 1649 року”, „Судна рада”, „Казка”, „Старости”. У 1859 р. за офорти з творів Рембрандта („Притча про робітників на винограднику”) та Соколова („У корчмі (Приятелі) ”) Шевченко здобув звання „призначеного в академіки”, а 1860 р. за офорти з творів Брюллова („Вірсавія”) та автопортрети – академіка гравюри.

Діяльність Т. Шевченка як художника-графіка є однією з найяскравіших сторінок в історії української культури. Він започаткував у вітчизняному й світовому мистецтві традиції критичного реалізму, правдиво відтворював життя народу. Його мистецька спадщина позначена ідеалами гуманізму. З ім'ям Т. Шевченка пов'язані значні досягнення побутового жанру, який стає провідним в українській графіці другої половини ХІХ ст.

Не можна обійти увагою і того факту, що важливим фактором прогресу української культури став театр, який протидіяв русифікації, прищеплював масам любов до української мови, глибоку пошану до здобутків національної культури. У 60-х роках ХІХ ст. „артистичне товариство” в Єлизаветграді вперше на Україні поставило п’єсу Т. Шевченка „Назар Стодоля”, а у 70-х роках – оперу С. Гулака-Артемовського „Запорожець за Дунаєм”. У 1882 р. в Єлизаветграді при активній участі М. Кропивницького був створений професійний театр.

Серед архітектурних споруд цього періоду виділяються своєю мистецькою цінністю оперні театри в Одесі, Києві та Львові, будинок Нової біржі в Одесі, Львівський політехнічний інститут та інші. В образотворчому мистецтві України утверджується реалістичний напрям, що найбільш яскраво виявилося у жанрі пейзажу. Серед українських пейзажистів виділяються В. Орловський, С. Світославський, П. Левченко, С. Васильківський, яким вдалося майстерно поєднати здобутки реалізму з українською національною традицією й на цій основі передати неповторну красу природи рідного краю. Ідеєю національного відродження була пройнята й музика тієї доби, що розвивалася у руслі народної пісенної творчості. Її важливим здобутком стала поява першої за змістом української національної опери „Запорожець за Дунаєм” (1862 р.), музику до якої написав композитор С. Гулак-Артемовський. Великий внесок у розвиток національної музики, популяризацію української народної пісні зробили композитори: П. Сокальський – опери „Мазепа”, „Майська ніч”; П. Ніщинський – музична картина „Вечорниці” до драми Т. Шевченка „Назар Стодоля”; М. Аркас – опера „Катерина”.

Світову славу українській музичній культурі приніс талановитий композитор, піаніст, диригент, педагог та громадський діяч Микола Лисенко (1842–1912 рр.), творець національного напряму в українській музиці. Широко відомими стали його опери „Наталка Полтавка”, „Різдвяна ніч”, „Утоплена”, „Тарас Бульба”, вокальні твори під загальною назвою „Музика до „Кобзаря”. Теоретичні праці композитора заклали основи української музичної фольклористики. Особливої популярності набув хор „Боже великий, єдиний” – від 1992 р. визнаний офіційним церковним гімном УПЦ Київського патріархату. Талановитими продовжувачами заповітів М. Лисенка проявили себе композитори К. Стеценко, М. Леонтович, Я. Степовий, С. Людкевич.

У 1862 р. відомий український поет і етнограф Павло Чубинський (1839 1884) написав вірш „Ще не вмерла Україна”, якому судилася щаслива доля. Вірш швидко поширився серед української інтелігенції. Невдовзі він став піснею. Музику до нього написав західноукраїнський композитор і диригент Михайло Вербицький (1815 – 1870 рр.). Ця пісня незабаром стала виконуватися як український національний гімн. Після проголошення незалежності України музика до пісні „Ще не вмерла Україна” стала державним гімном.

Модерністський період національно-культурного відродження характеризувався поглибленням процесу утвердження етнічної й культурної самобутності українського народу. Наприкінці ХІХ ст. стало очевидним, що українці не змогли відстояти свої права у Російській імперії через відсутність сильного національного почуття, брак національної свідомості, віри в остаточний успіх. У нових умовах треба було знову і знову відстоювати інтереси народу, а також надати належного статусу українській мові. Тому наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. не вщухали запеклі дискусії про походження українців та їх мови. Обговорення цих питань відбувалося тоді, коли відсутність належних умов для розвитку мови ототожнювалася, на думкою деяких „вчених”, з її нездатністю обслуговувати „високі потреби суспільства”. Культурницькі домагання українського народу російські шовіністи розглядали як прояв „південноруського сепаратизму”.

Слід зауважити, що розв’язати складні проблеми поширення вживання української мови мала поява національної преси та видавничої справи. Проте Валуєвський циркуляр чи не вперше в європейській цензурній практиці заборонив написане з міркувань не його змісту, а мови. Емський указ (1876 р.) забороняв ввезення друкованих українських творів з-за кордону. Внаслідок таких дискримінаційних заходів на території Росії на початку ХХ ст. не існувало жодного журналу чи газети українською мовою. Поодиноким було видання українських книжок. Після короткочасного полегшення репресій у 1881–1883 рр., коли було надруковано 75 українських книг, обмеження почалися знову. У 1892 р. уряд заборонив друк українських книг „при малейшем к тому поводе, в целях чисто государственных”, а з 1895 р. не дозволялось друкування книг для дітей, хоча за змістом вони й здавались „благонаміреними”. Саме в таких умовах відбувався подальший розвиток української літератури, яка виявила дивовижну живучість і стійкість. Незважаючи на утиски і заборони, збільшилося коло українських письменників, збагатилася тематика творів, урізноманітнилися види і жанри літератури. У цей період зростає інтерес до народної творчості, що знайшло концептуальне втілення в ідеї „етнографічного реалізму” П. Куліша. Її суть полягала у вимозі правдивого відображення етнокультурних рис народу та його психологічних особливостей. На цьому ґрунті розвинули свої мистецькі таланти Марко Вовчок, С. Руданський, Л. Глібов та ін.

Вагомий внесок у розвиток української літератури зробили „неоромантики” – Л. Українка, В. Винниченко, М. Коцюбинський та ін. У творчості цих письменників виразно присутній вплив імпресіонізму, експресивні барви стають необхідним засобом поетики, поглиблюється філософічність творів. Поряд з цим митці намагались відбивати складні процеси, що на очах змінювали суспільство: проблеми еміграції українців, формування робітничого класу і цілих індустріальних регіонів, зміни в умонастроях народу. Велике значення у боротьбі за етнокультурну самоідентифікацію українців мало народознавство. У другій половині ХІХ ст. вивчення народної культури набуло систематичного і ґрунтовного характеру. Серед досліджень такого рівня були етнографічні праці М. Костомарова, П. Чубинського, О. Потебні, В. Антоновича, О. Русова, які розкривали народний побут, фольклор і вірування, діалектичні особливості української мови. До найбільш визначних здобутків народознавства належать: „Українські пісні з нотами”, „Сборник материалов по малорусскому фольклору”, „История запорожских козаков” Д. Яворницького та ін. Справжнім науковим і культурним центром став історичний журнал „Киевская Старина”(1882–1907 рр.), заснований на фонди українського мецената В. Симиренка. У журналі друкували свої твори та історичні праці М. Максимович, С. Єфремов, А. Кримський, В. Антонович, М. Коцюбинський та ін. Однак жорсткі утиски мови не давали змоги вільно подавати на його сторінках навіть етнографічний матеріал.

В умовах революції 1905–1907 рр. у Росії, завдяки активній діяльності української громади у Думі та відповідних указів, українських народ отримав право на пресу та вільне друкування книг без попередньої цензури. Поява видань українською мовою мала величезне значення, хоча більшість із них існувала недовго і мали відносно малі тиражі. З жовтня 1905 р. до червня 1907 р. про вихід у світ заявили 64 україномовних газет і журналів. Проте своє існування, бодай одним примірником, підтвердили лише 24 видання. У період реакції і з наближенням Першої світової війни царизм дедалі більше утискував українську пресу, а тому в Росії у 1913 р. з 275 газет у Росії українською мовою видавалася лише одна.

Таким чином, до початку революції 1917–1920 рр. українська культура мала великі здобутки в утвердженні етнічної й культурної самобутності, проте чимало проблем залишалися нерозв'язаними. Як і раніше, головною перешкодою для розвитку національної культури залишалася антиукраїнська політика російського самодержавства.

Отже наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. українська культура продовжувала свій прогресивний розвиток, хоч він відбувалося в умовах систематичних утисків і заборон. Проте головним здобутком модерністського періоду можна вважати утвердження етнокультурної відокремленості українського народу, що заклало підвалини для становлення державності у роки національно-визвольної революції.

4. Перша світова війна призвела Російську державу до глибокої суспільно-політичної кризи, внаслідок якої у 1917 р. відбулася Лютнева революція. Вона привела до ліквідації самодержавства і початку демократичних перетворень у країні. Наслідком революції стало розгортання національно-визвольного руху в Україні та утворення Центральної Ради, яка поставила за мету відновлення української державності. Невід’ємною частиною державотворчої політики Центральної Ради було питання культурно-освітнього будівництва в Україні, оскільки неписьменність серед її населення становила близько 70%. Тому вже з весни 1917 р., спочатку на громадських засадах, а потім і законодавчо, Центральна Рада дбала про розширення мережі українських освітніх закладів, починаючи зі створення початкових шкіл, а за ними гімназій, училищ і вищих навчальних закладів.

Іншими напрямками культурницької роботи Центральної Ради було налагодження української видавничої справи, створення бібліотек, розвиток національного театру, музики, образотворчого мистецтва та сприяння становленню культури національних меншин України. Протягом року свого існування, діючи у досить складних політичних та соціально-економічних умовах, Центральна Рада на культурно-освітянській ниві зробила дуже багато. Так, протягом літа-осені 1917 р. під її керівництвом було відкрито 5,4 тис. українських шкіл, понад 100 гімназій, запроваджено україномовне викладання у десятках медичних, агрономічних, технічних училищ і шкіл. У системі вищої освіти почали діяти новостворені народні університети у Києві, Миколаєві, Харкові, Одесі, науково-педагогічна академія та технічний інститут у Києві, ряд українських факультетів і кафедр в існуючих вузах, які водночас охоплювали навчальним процесом понад 5 тис. студентів. Великий обсяг роботи здійснила Центральна Рада з налагодження видавничої справи. За її участю було засновано 80 україномовних газет і журналів, масовими тиражами вийшло 680 найменувань навчальної, історичної, художньої, суспільно-політичної та іншої літератури. У 1917–1918 рр. великими тиражами друкувалися твори класиків української літератури: І. Котляревського, Т. Шевченка, М. Коцюбинського, В. Стефаника, П. Грабовського та ін. З метою розвитку бібліотечної справи у всеукраїнському масштабі, за рішенням Генерального секретаріату Центральної Ради, було засновано Українську національну бібліотеку з кількома філіями у великих містах України.

Прагнучи до розвитку українського театрального мистецтва, Центральна Рада заснувала Український національний театр. До складу його трупи увійшли відомі артисти України: М. Садовський, Л. Курбас, І. Мар’яненко, П. Саксаганський та ін. Місцевим театрам виділялися кошти для зміцнення їх матеріальної бази. У театрах удосконалювалися репертуари, поліпшувався професійний склад творчих колективів. Для підготовки митців сцени й організаторів театрального мистецтва Генеральний секретаріат створив школу з підготовки професійних артистів і режисерів, налагодив випуск тижневика Театральні вісті”. Становлення національного сценічного мистецтва Центральна Рада тісно пов’язувала з розвитком народної музики, музичної освіти й хореографії. З її ініціативи було засновано Український національний хор, відкрито курси з підготовки співаків хору, музикантів, хореографів. У губернських центрах й у ряді промислових міст засновано загальноосвітні музичні школи.

Питаннями розвитку українського образотворчого мистецтва займалася Українська Академія мистецтв, створена у грудні 1917 р. Центральною Радою. Її першим ректором став Г. Нарбут, який за короткий київський період творчості виконав цикл державних паперів: банкноти, поштові марки, печатки тощо, обкладинки і заставки до книги „Антологія” М. Зерова, журналів „Мистецтво” і „Солнце труда”, альманаху „Зорі”, ілюстрації до „Енеїди” І. Котляревського. Всі ці роботи витримані в українському національному стилі й дотепер привертають увагу своєю досконалістю. Довгий час творчість Г. Нарбута була заборонена. Талановитий митець реабілітований наприкінці 50-х років.

Викладачами Академії були О. Мурашко, А. Маневич, М. Бойчук, В. Кричевський. При Академії мистецтв було засновано Українську національну картинну галерею. На ґрунті українського образотворчого мистецтва активну творчу роботу вели скульптори О. Архипенко, Ф. Балавенський, І. Кавалерідзе, А. Страхов, П. Вітович. У період діяльності Центральної Ради було закладено основи українського кіномистецтва. У цей час на екранах України зявляється чимало художньо-документальних картин з українською тематикою, екранізується багато казок для дітей та знімається декілька навчальних кінофільмів для студентів, що на той час було досить передовим явищем.

Культурні перетворення, започатковані Центральною Радою, продовжували розвиватися в Українській державі у період правління гетьмана П. Скоропадського. У системі освіти тривав процес формування україномовних навчальних закладів. Тільки протягом літа 1918 р. відкрилося 50 нових українських гімназій, а їх загальна кількість досягла 150 одиниць. Міністерство освіти законодавчо закріпило обов’язкове вивчення української мови і літератури, історії, географії, етнографії у системі шкільної та вищої освіти України. Уряд виділяв значні кошти на вищу освіту, що дозволило зміцнити матеріальну базу навчальних закладів. У доповнення до створених Центральною Радою національних університетів влітку 1918 р. розпочав свою роботу Камянець-Подільський університет. Розширювалися україномовні факультети і кафедри у діючих вищих закладах освіти. У листопаді 1918 р. за наказом гетьмана П. Скоропадського розпочала роботу Українська Академія наук, президентом якої став В. Вернадський.

У цей час видавалися газети, журнали, гуманітарна, технічна й художня література на мовах різних народів України. Особливо різноманітною була періодика: партійна, громадська, кооперативна, незалежна, освітянська, наукова тощо. Наприклад для системи освіти видавалися газети Вільна українська школа”, „Освіта”, „Педагогічний журнал”. Гетьманський уряд не шкодував коштів на подальший розвиток інших напрямів культури. Зокрема, тривала робота зі збирання центральними бібліотеками архівних матеріалів, поповнення їх книжкових фондів. Розширювалася експозиція Української національної картинної галереї, збільшилась кількість музеїв, відкрився новий „Молодий театр” під керівництвом Л. Курбаса, створювалися численні аматорські театральні, музично-хорові й танцювальні колективи тощо.

Глибокі культурні зміни, які були закладені різними за своєю політичною орієнтацією українським урядами у період національної і соціально-визвольної боротьби 1917–1920 рр., мали прогресивний характер. У ці роки було засновано українську національну систему освіти, видавничу справу, здійснено глибокі перетворення в інших галузях культури. Усе це заклало міцну основу для подальшого розвитку культури українського народу й дозволило зробити вагомий внесок у розвиток світової культури ХХ ст.

Література:

  1.  Асєєв Ю. Стилі архітектури України / Асєєв Ю. – К., 1989.
  2.  Владич Л. "Живописна Україна" Тараса Шевченка / Владич Л. – К., 1993.
  3.  Мадей Н.М. Історія української культури : навчальний посібник / Н.М. Мадей. – Л. : ВЦ ЛНУ ім. І. Франка, 2007. – 316 с.
  4.  Савченко О.І. Історія образотворчого мистецтва / Савченко О.І. – Запоріжжя : Запорізький національний університет, 2007.
  5.  Українська та зарубіжна культура : підручник /за ред. В.О. Лозового. – Х., 2008.

Словник до теми:

Акварель Ампір Еклектика Модерн Модернізм Офорт Українська національна ідея Український модерн

Питання до теми:

  1.  Що означає поняття „національно-культурне відродження”?
  2.  З яких наукових праць починається українське культурне відродження?
  3.  Чому Харків називають „колискою” українського відродження?
  4.  Чим відрізняється народницький період від дворянського?
  5.  Що було головним в діяльності громадівських організацій? З якої причини їх діяльність була припинена?
  6.  Яке значення для поширення української національної ідеї в другій половини ХІХ ст. мали театр і музика?
  7.  Які здобутки в розбудові української культури припадають на роки УНР?
  8.  Яке значення мав період національної і соціально-визвольної боротьби 1917-1920 рр. для становлення української національної культури?

Словник

Акварель (від лат. аquа – вода) – фарба, що розводиться водою, мають назву

Ампір (від франц. empire – „стиль імперії"),стиль в архітектурі та мистецтві трьох перших десятиріч 19 ст., що завершив еволюцію класицизму. В основі давньогрецька ордерна система, монументальні форми давньоримської та єгипетської архітектури. Головна ідея – втілення політичної та військової могутності правлячої буржуазії.

Еклектика (від гр.eklektikos – здатний вибирати) – довільне, механічне поєднання різних архітектурних стилів.

Модерн (франц. modeгпе – новітній, сучасний) – архітектурний стиль кінця 19 – поч. 20 ст., в основу якого покладена динамічність форми, іноді геометричне чіткі ритми будівлі, відмова від ордеру та еклектичних запозичень елементів інших стилів

Модернізм – (від франц. – новітній) – загальна назва течій у мистецтві кінця 19 – поч. 20 ст. Протиставлення нового історичним стилям. Відмова від канонів античного мистецтва. Пошук нових форм, матеріалів, художньої мови. До напрямів модернізму відносять імпресіонізм, постімпресіонізм, символізм, модерн та ін.

Офорт (франц. eau-forte  міцна вода; азотна кислота). Вид гравюри. У офорті заглиблені елементи зображення досягаються шляхом травлення металу кислотами.

Українська національна ідея – це усвідомлення самими українцями себе, як окремого народу з власною історією, своїми політичними, економічними і культурними запитами, власним поглядом на майбутнє України.

Український модерн вдало поєднував українські національні традиції, характерні пропорції української сільської хати та дерев'яної церковної архітектури зі сучасним розумінням зручності. У декорі широко застосовувалися мотиви української вишивки, дерев'яного різьблення, кераміки. У стилі модерн збудовані перший в Україні критий ринок (Бессарабський) у Києві (19101912, архіт. Г. Гай); міська залізнична станція в Києві (19121914, архіт. О. Вербицький).


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

18612. Стадии проектирования САПР 29 KB
  Стадии проектирования САПР В России действует государственный стандарт на стадии проектирования САПР ГОСТ 34.60190. Существует и международный стандарт на стадии жизненного цикла программной продукции ISO12207:1995. Проектирование как процесс развивающийся во вр...
18613. Признаки и принципы САПР 29.5 KB
  Признаки и принципы САПР САПР характеризуют следующие признаки: 1. Тип. 2. Разновидность. 3. Сложность объекта проектирования. 4. Уровень. 5. Комплексность автоматизации проектирования. 6. Характер. 7. Число выпускаемых проектных документов. 8. Число уровней в с...
18614. Уровни систем САПР, примеры программных продуктов 32 KB
  Уровни систем САПР примеры программных продуктов Различают 3 типа САПР: высокого среднего низкого уровня €œтяжелые€ €средние€ €легкие€ соответственно различающиеся набором опций и предлагаемым интерфейсом. Практический смысл трехуровневой классификаци...
18615. Виды обеспечения САПР. Организационное обеспечение САПР 25.5 KB
  Виды обеспечения САПР Выделяют семь видов обеспечения САПР: 1 математическое; 2 программное; 3техническое; 4 информационное; 5 лингвистическое; 6 методическое; 7 организационное. Методическое обеспечение САПР Методическое обеспечение САПР докуме...
18616. Рентабельность предприятия 14.72 KB
  Рентабельность предприятия. Рентабельность предприятия показатель эффективности использования основных средств рассчитываемый как отношение прибыли к средней стоимости основных и оборотных средств. Рентабельность представляет собой показатель экономической эф...
18617. Функции модема, виды модуляции и передачи данных модемом. Технология DSL 15.52 KB
  Функции модема виды модуляции и передачи данных модемом. Технология DSL/ Моде́м аббревиатура составленная из слов модулятордемодулятор устройство применяющееся в системах связи и выполняющее функцию модуляции и демодуляции. Модулятор осуществляет модуляцию то е
18618. Математическое моделирование. Основные соотношения математических моделей 13.56 KB
  Математическое моделирование. Основные соотношения математических моделей. Мат моде под ним понимается процесс установления соответствия данной реальной системе некоторого мат объекта называемого мат моделью и исследования этой модели позволяющее получить характе...
18619. Задачи реинжиниринга и ее связь с автоматизацией предприятия 13.53 KB
  Задачи реинжиниринга и ее связь с автоматизацией предприятия. РЕИНЖИНИРИНГ 1 процесс оздоровления предприятий фирм компаний посредством подъема технических решений на новый уровень; 2 создание принципиально новых эффективных бизнеспроцессов в управлении. Задачи р...
18620. Понятие оболочки пакета 24.3 KB
  Понятие оболочки пакета. Оболочка операционной системы от англ. shell оболочка интерпретатор команд операционной системы ОС обеспечивающий интерфейс для взаимодействия пользователя с функциями системы. Комплекс программ ориентированных на определенную операцио...