загрузка...

4106

Етнополітичний контекст української історії

Книга

История и СИД

Модуль І. Етнополітичний контекст української історії Лекція І. Історія та історіографія в еволюції, їх місце і роль в гуманізації діяльності людини. План Предмет та завдання історії України, її наукова періодизація. Еволюція концепцій з...

Украинкский

2013-02-09

676.5 KB

19 чел.

Модуль І. Етнополітичний контекст української історії

Лекція І. Історія та історіографія в еволюції, їх місце і роль в гуманізації

діяльності людини.

План

  1.  Предмет та завдання історії України, її наукова періодизація.
  2.  Еволюція концепцій з історії України та історіографія основних проблем курсу.
  3.  Історіографія проблеми етногенезу українського народу. Історіософські концепції щодо походження та розвитку українців.

1. Вивчення Історії України в вищих навчальних закладах відповідає потребам дня. Із проголошенням незалежності вирішення всіх найважливіших питань – політичних, соціально-економічних, розбудови Української держави остаточно перейшло до самого українського народу. Успіх державної розбудови України залежатиме, насамперед, від участі в цьому процесі самих українців, їх громадської активності, а це можливо лише у разі глибокого знання ними своїх історичних коренів, минулого.

Історія України як наука має свою специфіку та відрізняється від класичних наук. Історична інформація проходить скрізь призму автора. Відбір фактів, їх пояснення, побудова історичного процесу – робота історика. Тому ми маємо знання не лише про історію, а й про людину, яка її пише. Це дає підстави деяким дослідникам віднести історію до ідеології, політики або мистецтва.

Предметом вивчення курсу історії України у вищому навчальному закладі є генезис, закономірності становлення та розвитку українського народу, його боротьба за національну державну незалежність, історія його діяльності у сфері політичній, соціальній, етнополітичні, науково-освітньої від найдавніших часів до сьогодення.

Оскільки у цій та наступних лекціях розглядаються історіософські концепції щодо формування та розвитку українського народу, наведемо визначення і такої науці як історіософія. Термін «філософія історії» винайшов у XVIII ст. Вольтер, який застосував його для визначення, передусім, критичної або наукової історії, такого способу, коли історик самостійно міркує про предмет, замість того, щоб повторювати історичні факти, що були запозичені із старовинних книг чи інших писемних джерел.

Сучасне визначення історіографії таке: це теорія історії, філософське розуміння історичного процесу. Історіографія відповідає також на питання, як історія сприймається її творцями (істориками) і як перетворюються факти історії у свідомості вчених-істориків.

Кожна наука має властиві тільки їй методи дослідження, методологічні принципи. Правдиве історичне пізнання минулого, як засвідчує весь досвід розвитку історичної науки, можливе тільки з об’єктивних, справді наукових методичних позицій. Методологією історичної науки є теорія пізнання історичного процесу, сукупність пізнавальних принципів та дослідницьких методів, що реалізуються у практиці історичного пізнання. Основне джерело методології – світогляд. Для вивчення історії України важливі такі методологічні основи й принципи:

Принцип історизму передбачає, по - перше, щоб кожне явище розглядалося з точки зору того, як воно виникло, які головні етапи у своєму розвитку проходило і в світлі цього розвитку з’ясувати, чим воно стало на момент вивчення; по-друге, у зв’язку з іншими, щоб визначалося його місце в системі суспільних відносин, було видно взаємовплив, взаємозумовленість історичних явищ; по-третє, у зв’язку із конкретним досвідом історії, тобто у світлі подальших подій, тих наслідків, до яких воно привело, що між тими чи іншими явищами і наступними подіями існує справді причинний зв’язок. Власне тому розвиток людства розглядається як природно-історичний процес.

Ще одним основоположним принципом історичної науки є принцип об’єктивності. Він зобов’язує історика і кожного, хто вивчає історію, розкривати історичну закономірність суспільного розвитку, його зумовленість, насамперед, матеріальними, економічними чинниками. Об’єктивне знання – це знання справжнього змісту історичного процесу, що відбувається незалежно від волі і свідомості, мрій і теорій тих чи інших осіб.

Водночас принцип об’єктивності вимагає від того, хто вивчає історію, щоб він спирався на факти і брав їх у їхньому справжньому змісті, не перекручуючи й не підганяючи під наперед задані схеми, тобто дотримуватись принципу правдивості у висвітленні історії. Завдання істориків – дати правдиву історію.

Це основні методологічні принципи, на яких будується вивчення історії в цілому та історії України зокрема, вони реалізуються через сукупність наукових дослідницьких методів – теоретично обгрунтованих способів пізнання або як загальних методів історичної науки.

Історія України як наука вдається до загальнонаукових методів, з яких насамперед, потрібно виділити два: історичний та логічний. Застосовуючи історичний метод, науковці простежують явище на всіх стадіях його розвитку і в усій специфічності його перебігу в конкретних умовах місця і часу. Використовуючи логічний метод – аналізють явище на кінцевій стадії його розвитку, коли воно сформувалось і всі його властивості набули завершеного вигляду.

Історія України використовує і міжнаукові або міждисциплінарні методи конкретних соціальних досліджень, математичні, математичної статистики, що відкривають незнані раніше можливості виявлення історичних закономірностей.

Особливу групу становлять специфічні історичні методи, властиві саме історичному вивченню. Серед них – порівняльно-історичний, у якому зіставляються різні стадії розвитку явища, що допомагають виявити ті риси, яких воно набуває або які втратило, визначає характер і напрям його розвитку. До цієї групи методів належить ретроспективний, або ретросказання, який дає змогу вивчати минуле за пізнішими ступенями його розвитку, оскільки кожний наступний містить елементи попереднього. Метод ретросказання реалізується і тоді, коли явищ минулого оцінюють за тими наслідками, причиною яких воно було. Саму історію ми оцінюємо за її законами.

Передсучасною українською історичною наукою постала складна проблема переосмислення історії України, відтворення власних наукових шкіл, розвиток різних напрямів наукових досліджень. Необхідністю є дотримання свободи творчості дослідника, теоретичного і методичного плюралізму, які є основою не тільки демократичного суспільства, а й розвитку науки.

Розширенню розуміння історії України як галузі історичної науки сприяє засвоєння поняття про історичне джерело. Ті хто вивчає історію, беруть із різних джерел, факти, на яких грунтуються історичні знання. Вилучити із джерел факти, реконструювати з їх допомогою історичний процес допомагає спеціальна галузь наукових історичних знань – джерелознавство – наука про історичні джерела, теорію і практику їх використання в історичних дослідженнях.

Джерело з історії України – це матеріальний носій інформації, що безпосередньо відображає ту чи іншу сферу діяльності людей. Коло таких джерел дуже широке, наприклад, такі: 1) літописи, хроніки, сказання; 2) археологічні пам’ятки; 3) архівні матеріали; 4) періодична преса; 5) монографії; 6) мемуарна література тощо.

Значну допомогу у вивченні давньої української історії надає філологія, що займається науковим дослідженням мов, передусім старослов’янської та української. Визначаючи місце історичних наук в загальноцивілізаційних процесах, підкреслимо особливу роль історії України в гуманізації діяльності людини, у вихованні духовності, формуванні громадянської позиції молодого покоління нашої держави. Така позиція грунтується на глибокому усвідомленні того, що кожна людина є невід’ємною частиною своєї нації, свого народу. Тут йдеться про виховання у громадянина, особливо молодого, національних почуттів, що сприяють його індентифікації зі своїм народом. Національні почуття не є природженими або автоматично успадкованими, вони базуються на рівні свідомості завдяки предметному вивченню людиною історії, традицій, культури, побуту, звичаїв свого народу. Такі почуття закріплюються в процесі комплексного національного виховання, формування у людини національної свідомості. Фундаментом формування громадянської позиції молоді в Україні є сама держава, її дії щодо розвитку та зміцнення в суспільстві демократичних основ. Знання про виникнення та еволюцію цих важливих аспектів діяльності Української держави дає нам історія України.

Історія України посідає важливе місце у вирішенні центрального завдання духовного розвитку молоді – політичної, культурологічної соціалізації особи. Оволодіння курсом допомагає сформувати новий тип громадянина, професіонала, який має бути не тільки гармонійно розвинутою особистістю, але й достатньо автономним щодо держави (наділеним правом та здібністю вирішувати свою долю більш самостійно та свідомо, ніж в минулому).

Вивчення курсу історії України допомагає у вирішенні проблеми формування у молодих спеціалістів нових духовних орієнтацій, що грунтуються на демократичних началах, і безпосередньо чином пов’язані з вихованням у них високої політичної культури, культури демократії. Історія вчить, що прагнення та дії людей і груп мають бути спрямовані на прогрес суспільства як в духовній сфері, так і в науково-технічній. Глобальне значення тріади: «наука-техніка-гуманізм» – полягає в тому, що вона охоплює не тільки інтелект та емоційне світосприйняття людини, але і всі форми взаємопорозуміння з її подібними на рівні класів, націй, держав, людини в цілому.

Сучасні українські історики як один із варіантів, пропонують таку періодизацію історії України:

Стародавня доба.

Україна-Русь (ІХ – І пол. ХІV ст.).

Литовсько-польська доба в українській історії (ІІ. пол. ХІV – І пол. ХVІІ ст.).

Українська козацька гетьманська держава (ІІ. пол. ХVІІ – ХVІІІ ст.).

Українські землі під владою Російської та Австрійської імперій. Українське національне відродження (ХІХ ст.).

Україна в період революції в Росії 1905 – 1907рр. та Першої світової війни.

Українська революція, громадянська війна та іноземна інтервенція.(1917 – 1920 рр.).

Україна між двома світовими війнами (20 – 30-ті рр. ХХ ст.).

Україна в роки Другої світової та Великої Вітчизняної воєн (1939 – 1945 рр.).

Україна в повоєнний період, на шляху до незалежності (1945 – 1991 рр.).

Україна незалежна (1991 – 2003 рр.).

2. Важливе місце у вивченні історії України посідає історіографія – наука про розвиток української історичної думки. Вона потрібна і водночас придатна для пробудження і розвитку національної самосвідомості, розуміння спадкоємності історичного процесу, значна її роль і в гуманізації діяльності людини, громадянина.

Звернення до минулого, осмислення попереднього історичного досвіду –важлива умова подальшого розвитку суспільства. Сьогодні українське суспільство в черговий раз опинилось перед необхідністю усвідомлення власної цілісності, нового розуміння свого місця в історії, завершення тривалого процесу національного будівництва. У зв’язку з цим зростає інтерес широких верств суспільства до історії, історичних джерел та літератури.

Інтерес до свого минулого виник в Україні давно, на початку української державності. Вже в часи Володимира Великого, Ярослава Мудрого літописці досліджували питання про походження Давньоруської держави. Останнім часом деякі дослідники вважають, що складання літописів почалося ще раніше, в дохристиянську пору (див. про так звану «Велесову книгу» в журналі «Дніпро» (№ 4 за 1990 р.), а в журналі «Дніпро», (№ 2 за 1988 р.) про «Літопис Аскольда»).

Найдавніший Київський Літописний Звід (Кодекс), що з’явився в Києві приблизно 1039 р. та славнозвісна праця печерського монаха Нестора «Повість минулих літ», що відповідає на питання: «откуда пошла єсть Руська Земля, і кто в ній начал первіє княжити і кака Руська земля стала єсть» (1113 – 1114 рр.) в усіх редакціях становлять перший цикл старого українського літописання.

Київський Літописний Звід розповідає про заснування Києва легендарними братами Києм, Щеком і Хоривом, про князів Олега, Ігоря, Ольгу, Святослава і Володимира, про хрещення Русі, князювання Ярослава Мудрого. Закінчується він похвальним словом останньому за його просвітницьку діяльність.

У Повісті «минулих літ», узявши за основу праці своїх попередників, Нестор додав від себе нарис про розселення народів після всесвітнього потопу, про праслов’янську історію (хоча не виключено, що ці дані він використав із «Влесової книги»), розселення слов’ян і географію Східної Європи.

До другого циклу належить так званий «Київський літопис», який охоплює 1113 – 1200 рр. й оповідає головним чином про події Київського князівства протягом цілого ХІІ ст., а до третього – так званий «Літопис Галицько-Волинський», який охоплює майже все ХІІІ ст. (роки 1209 – 1292), і оповідає, переважно, про події Галицько-Волинської держави. У ХІV ст. після розпаду Київської Русі, захоплення її монголо-татарами, Литвою, Польщею українська історична думка зазнала дошкульного удару. Українські студії були відроджені лише в ХVІ ст., як наслідок релігійного конфлікту в Польській Україні між правослвною та католицькою церквами, в якому обидві сторони звертались до історії, як базису своїх ідей.

Друга половина ХVІІ ст., а також початок ХVІІІ ст. були добою кардинальних змін у політичному та соціальному житті України. В цей час країна жила власним духовним життям, мала свої шкільництво, літературу, і її культурних сил вистачало не тільки для задоволення власних потреб, а й для просвітницької культурної праці в Московщині. Вихідці з України часто обіймали в імперії посади, що впливали на розвиток в європейському напрямку науки, культури і навіть системи державного і церковного управління країною.

Під впливом новітніх раціональних теологічних і філософських теорій, породжених європейським протестантизмом, українська освічена еліта у другій половині ХVІІ – на поч. ХVІІІ ст. розділилась на два табори: так званих інтеграціоністів і традиціоналістів.

Інтеграціоністи – М. Броневський, М. Смотрицький, Ф. Прокопович, С. Яворський, Ф. Яновський, розглядали Київ як духовний центр всієї руської землі, неприхильно ставились до католицизму. Вони вважали, що Москва – це також молодша частина руської землі, яку треба просвітити, європеїзувати й інтегрувати та об’єднати з духовною спадщиною Києва.

Традиціоналісти, такі, як П. Могила, І. Гізель, А. Зерніков, Й. Кроковський, В. Яновський, також, зверхньо поглядаючи на Москву, тим не менше вважали, що обидві частини Русі мають розвиватися своїм шляхом, спираючись на власні традиції, використовуючи теологічні прийоми і методи інших систем (протестантизму, католицтва) для зміцнення українського православ’я, вони намагались зберегти підпорядкування Київської метрополії патріарху Константинопольському. Обидві течії були раціональні і впливали, хоча по-різному, на подальший розвиток філософської та історичної думки.

У ХVІІ ст. постала козацька історіографія в особі Романа Ракушки (Самовидця), Самійла Величка та Григорія Грабянки. На противагу богословським проблемам, барвистим панегірикам, ученим диспутам ці письменники цікавилися, насамперед, історією рідної землі й писали так звані козацькі літописи. Зокрема у «Літописі Самовидця», ймовірно написаному козацьким старшиною Романом Ракушкою Романовським, увагу зосереджено на подіях 1648 – 1657 рр. В іншому зразку цього літературного жанру «Дії запеклої і од початків поляків кривавої небувалої брані Богдана Хмельницького, геьтмана Запорозького з поляками» Г.Граб’янка, мав на меті показати, що «українці є рівні з іншими».

Скасування Гетьманщини також було відображено відгук у літературі. У 1762 р. Семен Дивович написав довгу полемічну поему під назвою «Розмова Великоросії з Малоросією», в якій боронив право України на автономію. У тому ж напрямі писав свої твори Григорій Полетика. Без сумніву, найсамобутнішим українським мислителем тієї доби був Григорій Сковорода. Проте в цей час історія ще не трактувалась як наука.

Особливий інтерес викликає епоха другої половини ХVІІІ – середини ХІХ ст., ознаменована занепадом старої козацької України та модернізацією всіх сфер суспільного життя, пов’язаного з преходом від феодального до капіталістичного ладу. Зміни історичних епох у житті українського народу супроводжувались, з одного боку, втратою політичної автономії та широкомасштабною інтеграцією України до російської імперської системи, а з другого – народженням нової сучасної української нації, її самосвідомості, мови, культури, утворенням відповідного їй соціально-економічного, а згодом, і політичного, простору. На початку національного відродження українців важливе (якщо не головне) місце займала історіографія, нова ера якої почалась наприкінці ХVІІІ ст. На розвиток історичної думки кінця ХVІІІ ст. впливали ідеї Західного Просвітництва – націоналізму, політичної свободи, соціальної справедливості, рівності.

Найбільшої уваги з істориків-аматорів (всі вони писали російською мовою) заслуговують В. Рубан («Короткая летопись малороссийская», 1777 р.), О. Шафонський («Черниговского наместничества топографическое описание», 1786 р.), молодий, патріотично настроєний Я. Маркович («Записки о Малороссии», 1798 р.). У 1822 р. вийшла перша наукова історія – ретельно документована чотиритомна «Історія Малої Росії» Д. Бантиш-Каменського.

Відмінною від згаданих творів була «Історія Русов», яка з’явилась, ймовірно, у першому десятилітті ХІХ ст., а вийшла друком лише у 1846 р. Це була робота невідомого автора, яка сміливо прославляла і романтизувала козацьку минувщину. І хоч автор не виступав за негайну незалежність України, він вбачав в українцях окремий від росіян народ і закликав надати йому певну форму самоврядування. «Історія Русов» також доводила, що Україна, а не Росія, є прямою спадкоємницею Київської Русі. Автор стверджує, що правда і справедливість є наріжними каменями кожної політичної системи, а захист життя, свободи і власності є невід’ємним правом усіх людей. Цікаве й твердження про те, що жоден уряд не може спиратися на тиранію та багатство. Відтак, з появою «Історії Русов» вивчення історії України набуло ідеологічного і політичного значення.

У ХІХ ст. були засновані перші університети в Україні – Харківський (1803 р.) і Київський (1834 р.), котрі започаткували новий інтелектуальний період. Остаточно сформувалися у своєму первісному варіанті обидві концепції української історії – малоросійська (державно-автономістична чи регіональна) і українська народницька (концепція сільського недиференційованого народу). Найяскравішими представниками першої концепції були українські дворяни – вихідці із старовинних старшинських родів: С. Кочубей, В. Тарновський, В. Лукашевич, С. Алєксєєв-Харольський, М. Максимович. Починаючи з 1840-х до кінця 1920-х рр. в українській політичній історичній думці майже цілковито домінував в народницький напрям. Учені – представники цого напряму у своїх працях головну увагу приділяли аналізові подій, пов’язаних з життям народних мас, головним чином селянських, і з особливим інтересом та симпатіями змальовували народні бунти, повстання, революції. Вони свідомо протиставляли народ і еліту і були переконані, що все, що підмається над народом, є паразитичним, морально занепалим і навіть не українським, ігнорували проблему елітного шляху державного будівництва України.

Засновником народницького напряму в українській політичній думці вважається професор Харківського і Київського університетів М. Костомаров (1817 – 1885 рр.), талановитий історик і етнограф. Виразніше народницька ідеологія була викладена в працях професорів Київського університету В. Антоновича (1834 – 1908 рр.) і професора Львівського університету М. Грушевського (1866 – 1934 рр.).

М. Грушевський – провідний український історик – був автором близько 2000 наукових праць, в яких він досліджував всі сторони української політики, суспільного життя та культури. Найважливіші з них «Звичайна схема «руської» історії і справа раціонального укладу історії східного слов’янства» (1904 р.) та фундаментальна 10-томна «Історія України-Русі» (1898 – 1934 рр.), яка завдяки різноманітності порушених засадничих питань, багатому матеріалові, важливості поглядів є центральною в сьогоднішній українській історіографії. Крім наукового, праця М. Грушевського має ще й велике національне значення. Відродження всіх слов’янських народностей починалось або змінювалось із появою їхної наукової історії народною мовою. Такої історії не мав український народ до появи цієї праці. У контексті народницьких традицій творили й інші вчені, зокрема, О. Лазаревський, М. Сумцов, Д. Багалій.

В українському варіанті традиційний консерватизм бере свій початок з часів інкорпорації російською імператрицею Катериною ІІ українського Гетьманату в 1764 р. і ліквідації залишків української автономії в наступні десятиліття. Діяльність представників українського дворянства (шляхти) оформилась у відповідну ідеологію, метою котрої була реставрація Української Гетьманської держави. Найяскравішими представниками консерватизму в українській історичній думці Наддніпрянщини були історики – М. Ковилевський (1856 – 1916 рр.), В. Липинський (1882 – 1931 рр.), Д. Дорошенко (1882 – 1951 рр.) та ін.

Приблизно з 1907 р. історик і політолог нової генерації В. Липинський, оформив концепцію гетьмансько-консервативну, державницько-реставраційну. Він вважав найбільш доцільним для України створення незалежної монархії з передачею влади у спадщину, модель якої формувалася Б. Хмельницьким.

Традиції Гетьманату і польсько-литовської Русі були настільки сильними, що змусили таких дослідників, як В. Антенович, М. Драгоманов, М. Грушевський на науковому рівні розробити власну національну концепцію історії України на противагу російській чи польській.

Наприкінці Першої світової війни виникає також національно-державницький напрям в українській історичній і політичній думці, творцями якого були галицькі вчені та політичні діячі – юрист і соціолог, академік С. Надніпрянський (1877 – 1937 рр.), історик і географ, професор, академік С. Рудницький (1877 – 1937 рр.), історик і соціолог О. Бочковський (1885 – 1939 рр.), соціолог і юрист професор А. Яковлів (1872 – 1955 рр.) та ін. Цей напрям організаційно оформився, головним чином, в Австірйській Галичині, захищаючи право української нації на самовизначення у межах власної етнічної території.

20-ті роки ХХ ст. можна назвати золотою добою української історичної науки. У цей час вся українська історіографія – і у Східній Україні, і в Галичині, і в еміграції – стояла на одних і тих самих ідейних українських, державницьких позиціях, зосереджуючи увагу на дослідженні проблем української національно-державницької незалежності в її історичному розвитку і в усіх її проявах – політичному, економічному, культурному. Саме цей державницький дух і національний характер були основними рисами української історіографії 1920-х рр., зокрема і на території Радянської України.

Поряд із представниками старшого покоління з’явились молоді талановиті науковці – О. Оглоблін, М. Петровський, М. Тищенко, П. Клименко, Л. Окиншевич, Н. Полонська-Василенко. Історичні дослідження проводились незалежно від обов’язкової пануючої доктрини (марксизму) та її складової частини (історичного матеріалізму). Це привело до того, що з припиненням політики українізації на початку 30-х рр Українську Академію Наук розгромили, частину академіків і наукових співробітників зіслали, історико-філологічний та соціально-економічний відділи закрили, а наукове видавництво ліквідували. Судовий процес над членами Союзу Визволення України 1929 – 1930 рр., політична чистка ВУАН 1930 р., депортація М. Грушевського до Москви у 1931 р., арешт багатьох істориків, офіційне засудження наукової діяльності історичних установ і ряду видатних українських істориків у 1930 – 1937 рр. – все це було спробою тотального тиску на українську історичну науку сталінським режимом.

У другій половині 1940-х і на початку 1950-х рр. розпочався новий наступ офіційної радянської ідеології проти основ української історичної думки. Саме тоді українська історіографія на території УРСР значним чином втратила свій національний характер і традиції. За певним винятком (передусім це стосується школи академіка І. Крип’якевича у Львові) історичні праці, що з’явились в Україні в цей період, дотримувалися офіційних настанов історичної науки. Радянська концепція і схема історії України – схема споковічної російсько-української єдності – постійно використовувалась у різноманітних виданнях з історії України. Ця позиція стосується і пізніших праць до початку 1990-х рр. На території Німеччини у 1940-1960-х рр. продовжували наукову діяльність під егідою Вільного Українського Університету (Мюнхен) такі вчені, як Н. Полонська-Василенко, Б. Крупницький, О. Оглоблін, Л. Окиншевич, І. Мірчук, В. Залозецький. У їхніх працях дістала своє продовження і подальше теоретичне обгрунтування консервативна концепція української історичної думки. Національно-державницьку концепцію розвивали А. Яковлів, О. Шульгін, С. Наріжний, М. Чубатий, Р. Смаль-Стоцький та ін. дослідники, що працювали і в Європі, і в США.

Таким чином, протягом ХІХ – ХХ ст. існували дві основні лінії у розвитку української історичної думки : це народницька – молодша лінія, яка утворилась під німецьким ідейним впливом у 40-ві рр. ХІХ ст. й поступово еволюціонувала в національно-державницьку, і консервативна – старша лінія, котра еволюціонувала з малоросійської перспективи української історії як синтез елементів традиціоналістської та інтеграціоністської схем. У Галичині в ХХ ст. також розвивались два напрями: національно-державницький і консервативний. Усі ці чотири концепції стали основою сучасної історіографії.

3. Перш, ніж говорити про історичні витоки українського народу, звернімось до таких понять, як народність, народ, нація, етногенез. На жаль, на сьогоднішній день серед науковців не існує одностайності в тлумаченні цих понять. Сучасні історіографи Заходу взагалі відмовляються від поняття «народність» при вивченні етнічних об’єднань на феодаольній стадії їх розвитку. Універсальний термін, який вони вживають це «нація», поняття «народ» і «нація» вони ототожнюють. Такої точки зору, зокрема, дотримувався радянський вчений Л. Гумільов. Схожу до цієї позиції мали дореволюційні українські історики М. Макаревич, М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, а також сучасні українські вчені за кордоном Я. Пастернак, М. Чубатий та ін.

Більшість дослідників вважає, що народ або етнос це людська спільнота, яка характеризується власною самосвідомістю, окремою етнічною територією (батьківщиною), своєрідною мовою, культурою, характером, специфічними формами господарювання. Родина – рід – плем’я – народність – народ – нація – такими були шлях і форми етнонаціональної історії людської спільноти. Слово «нація» походить від латинського natio (рід, плем’я). Народ, що історично дозрів до утворення власної держави, називають нацією. Отже нація – це вища форма розвитку етносу.

Етногенез (від грецького етнос – народ і генезис – походження) – тривалий процес утворення і розвитку племені, народу, нації. Вивчення процесів етногенезу має спиратись на комплексне використання даних багатьох наук: історії, мовознавства, етнографії, антропології, археології. Протягом століть одні племена змінювали чи витісняли інші, асимілювалися, один етнос переливався в інший – скіфи, гуни, сармати, слов’яни, половці, татари брали участь у етногенезі українців. Звичайно, людність Північного Причорномор’я не була етнічно однорідною протягом тисячоліть. Але попри всі міграції та асиміляції ядро етносу залишалось, зберігало історичну пам’ять, звичаї, вірування, етнографічні особливості – інакше ми не були б тими, ким є нині.

Тобто, культурний генофонд краю не переривався протягом довготривалих воєн, поневолення, лихоліть, які випали на долю нашого народу.

В етногенетичних та етнокультурних процесах, що відбувались в Україні, можна виділити кілька етапів:

І. Трипільська доба (V – ІІІ тисячоліття до н. е.).

ІІ. Післятрипільська доба (ІІ тисячоліття до н. е.).

ІІІ. Скіфо-сарматська доба (VІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н. е.).

ІV. Слов’янська доба (І тисячоліття н. е.).

V. Доба Русі – України (від VІІ ст н. е.).

Однією з складових частин індоєвропейської спільності є трипільська археологічна культура. Початок трипільської доби в Україні сучасна історична наука датує першими сторіччями V, або навіть кінцем VІ тисячоліття до н. е. Тривала ця доба понад два тисячоліття. Крім території України, трипільці займали величезні простори Східної Європи: їхні поселення знайдені в Словаччині, Румунії, на Балканському півострові. Топографія трипільских поселень майже завжди збігається з розміщенням сучасних українських селищ переважно чорноземних районів.

Перший дослідник трипільської культури, київський археолог В. Хвойко, а згодом і багато його послідовників вважали трипільців предками українського народу.

Антропологи, дослідивши рештки трипільских поховань, дійшли висновку, що трипільці належали до східносередземноморського «вірменоїдного» антропологічного типу, відмінного від слов’янського. Але їхне тривале проживання на нашій території, їхні культурні традиції, як і культурні надбання сотень інших народів, в тому числі оріїв та скотарів-кочівників, що жили на теренах України до появи тут українців, не зникли безслідно. Зокрема, трипільці та орії вплинули на формування антропологічного типу українців. Внаслідок їхнього змішування із степовими індоєвропейцями (оріями) виник так званий український (або данарський) антропологічний тип, до якого належить 70 % сільского населення сучасної України: відносно високий зріст та міцна статура – від оріїв, а чорні брові і карі очі – від трипільців. Але появу українського антропологічного типу, до якого належать сучасні українці, ще не можна вважати народженням українського етносу. На межі ІІІ – ІІ тисячоліття до н. е. трипільська культура занепала. Але не варто думати, що вона культура була повністю знищена на всіх теренах України, навпаки, багато археологічних досліджень доводять, що у формуванні середньодніпровських та верхньодніпровських племен у першу чергу брали участь нащадки пізньотрипільського населення. Наявність мальованого трипільського посуду серед комплексів шнурової кераміки свідчить про те, що трипільці не загинули остаточно, а змішалися з новою післятрипільською культурою.

Представниками післятрипільської доби з ІІ тис. до н. е. були племена, відомі в історії як кіммерійці. Ряд вчених (В. Петров, Н. Полонська-Василенко та ін.) вважають, що кіммерійці залюднили південь України, прийшовши не з Азії, як вважали раніше, а з Наддніпрянщини, і їхня культура успадкована від пізньотрипільської з переорінтацією на скотарство. Мова кіммерійців, залишки якої дійшли до нас у вигляді власних імен царів та деякого топонімічного і гідронімічного матеріалу (назви поселень, річок та ін.) має чимало мовних рис, успадкованих від трипільців. Про це свідчить дешифрування найдавнішої у світі абетки трипільців, зразки якої іноді знаходять на глиняному посуді, пряслицях тощо. Палеоантропологічні пам’ятки кіммерійців свідчать про їхню спорідненість з антропологічними типами скіфської доби. За даними археології, скіфська територія успадкована від кіммерійської: тут виявлені пам’ятки ідентичної культури, черепи ідентичної групи. Отже, всі ці факти ще раз підтверджують безперервність етнокультурних процесів в Україні. Якщо далеко за межами України знаходять тількт скіфські могили, то городища їхні розташовані переважно на Полтавщині, Київщині, Поділлі, Причорномор’ї. Найвідомішими скіфськими городищами в Україні є Шарпинське і Пастирське (Херсонщина), Немирівське (Поділля), Мотронське (Київщина), Більське (Полтавщина), вони навіть більші й величніші, ніж городища князівської доби ХІ – ХІІІ ст. Отже, центр Скіфії був саме в Україні. І якщо мова може йти про іранізацію або тюркизацію скіфів, то хіба що такою мірою, як полонізація українців у ХVІ - ХVІІ ст., або русифікація ХХ ст. Периферійні райони Скіфії чи навіть окремі верстви, які вступали в контакт з іранським і тюркським світом, могли зазнавати їхнього мовного впливу.

У культурі скіфів яскраво виділяються риси, які успадкували українці. Скіфи шанували гостей, подаючи їм хліб-сіль, їм було властиве побратимство, яке побутувало у Запорозькій Січі. Поминальний обряд «тризна», який справлявся на могилі померлого, був традиційним у скіфів, слов’ян, русів, українців. На археологічних знахідках скіфських курганів є зображення людей. Із золотої пекторалі дивляться на нас слов’янські очі наших пращурів, їхне волосся підстрижене «під макітру», одяг вишитий на плечах, рукавах і грудях, штани широкі (шаровари) або вузькі, і, як гадають дослідники, пошиті зі шкіри, головний убір – гострокутний башлик, з якого пізніше, можливо, розвинулась і форма шапки. На захід від Дністра жили фракійці, котрі, змішуючись зі скіфами, стали предками сучасних буковинців, гуцулів, бойків, лемків та інших етнографічних груп українців.

На схід від скіфських володінь (Приазов’я, Поволжя, Південне Приуралля) жили скотарські племена сарматів. Генетична спорідненість їх зі скіфами не викликає сумніву, адже походження їх спільне і сягає глибокої давнини – від племен зрубної культури. Античний географ ІІ ст. н. е. Клавдій Птолемей називавє понад сотню сарматських племен. Найвідомішими серед них були алани, роксолани, язиги, аорси, сіраки, аріаки, масагети тощо. Формування сарматського етносу не було лише результатом простого розвитку скіфів, змішуючись із численними місцевими племенами, вони певною мірою змінювали свій антропологічний тип, набуваючи деяких азійських рис. Поява сарматів в Україні була ніби поверненням нащадків скіфських скотарів на землю своїх пращурів, де їм вже доводилося воювати за територію з місцевими скіфами.

Цікаво, що назва «сармати» або «савромати» довго зберігалась у пам’яті українського народу, який традиційно вважав себе нащадком «славних роксоланів». У козацьких літописах зустрічаємо такі вислови: «наші козако-сарматські предки», «князь сарматський і гетьман усього Запорозького війська», «провінції козако-руські савроматійські» тощо. Можливо, це було даниною тогочасним поглядам істориків на спільне походження українців і поляків від «одного савроматійського кореня». Про це свідчать історичні твори про Україну сарматських часів: «Трактат про дві Сарматії» М. Мєховіти, «Опис Сарматії Європейської» М. Стрийковського, «Карти Сарматії» М. Кромера. Зокрема, Стрийковський писав про сарматські народи, які розмовляли руською мовою.

Зміна в культурі відбулась не внаслідок етнічних міграцій, а внаслідок переходу місцевого люду на вищий ступінь матеріального розвитку. Антична доба в Україні завершується близько ІV ст. н. е., змінюючись слов’янською добою. У цей час відбуваються складні процеси, відомі в історичній науці як доба великого переселення народів, яка призвела до занепаду матеріальної античної культури в Україні, хоча і не знищила її повністю – посуд Галичини й Волині (чорні горщики, глеки, кухлі, прикрашені зигзагоподібними орнаментом) красномовно засвідчує збереження античних традицій і розвиток їх у сучасній етнографічній культурі українців.

Близько середини ІІІ ст. н. е. в межиріччі Бугу й Дністра виникла черняхівська культура, генетично споріднена із зарубинецькою. Дослідники стверджують, що у формуванні цієї культури брало участь населення Північного Причорномор’я, Подністров’я і Прикарпаття, яке пов’язують зі слов’янами-антами. Зарубинецька культура охоплювала території Півдня Білорусії та Півночі України. Черняхівці (за назвою с. Черняхів на Київщині) вважаються спадкоємцями зарубинецької культури та ідентифікуються в історичній науці з антами. Анти успадкували культуру племен, що жили на цих землях. Такого висновку дійшли майже всі дослідники антської культури. Б. Рибаков у книзі «Анты и Киевская Русь» стверджував, що в районі Дніпра, поряд з невеликими городищами, які виникли в V – VІІ ст., видно використання місцевим населенням старих городищ скіфської і сарматської епохи. Лінгвісти стверджують, що анти в V – VІІ ст. говорили мовою, близькою до розмовної мови Київської Русі, яка вже мала деякі ознаки української. Отже, анти, частково успадкувавши скіфо-сарматську культуру, їхні вірування, звичаї і мову, стали тією ланкою етногенетичного ланцюга, яка поєднала їх із русами, а потім – з українцями. У «Ілюстрованій історії України» М. Грушевський наполягав на тому, що анти – назва українців того часу.

За даними сучасної археології, утворення праукраїнського етносу відбувалось так: у V – VII ст. носії пеньківської культури (анти) та празької (склавіни) вирушили на південь. Антська хвиля покотилась на Балкани, а згодом на Ельбу, поступово інтегруючись із західними слов’янами. Склавіни ж не пішли так далеко. Їх нащадки утворили між Дніпром, Дністром і Західним Бугом нові етнічні угруповання, в основі яких була культура Лука-Райковецька. Ця культура сформувалась на базі празької (склавіни) із залученням певних елементів пеньківської (анти) культур. Пам’ятки Лука-Райковської культури належать пращурам українців – полянам,сіверянам, лревлянам, бужанам, волинянам, уличам, тиверцям.

Таким чином, в етногенезі українців брали участь ті народи, які протягом тривалого часу проживали на українських землях. Кінцевим результатом процесів етногенезу прийнято вважати виникнення української народності. В Європі цей процес закінчився у середні віки, хоча нині існують нові концепції безперервного розвитку і постійної зміни самого етносу.

Витоки українського народу та початок його історії тісно пов’язані з проблемою походження слов’янства. Показово, що прабатьківщина слов’ян територіально збігається з ядром українських етнічних територій на північно-західній Україні (Волинь, Прикарпаття, Поділля, Київщина).

Підгрунтя слов’ян у східній Європі, їх первісне розселення, проблема слов’янської прабатьківщини й початок племінної диференціації – всі ці питання ще й досі не вирішені наукою одностайно. Грунтуючись письмових, археологічних, лінгвістичних, онтографічних, антропологічних та інших пам’ятках вже протягом багатьох сторіч дослідники намагаються відшукати прабатьківщину слов’ян. Результатами цих пошуків стала поява дунайської, скіфо-сарматської, вісло-дніпровської, вісло-одерської, дніпро-одерської та інших теорій. І хоч питання про прабатьківщину слов’ян досі залишається відкритим, все ж напрацьований у пошуках формули слов’янського етногенезу матеріал дає змогу з певною вірогідністю встановити не тільки ареал виникнення і формування слов’янських племен та напрямки їх розселення, а й відтворити портрет середньовічного слов’янства.

Визначення місця історичної прабатьківщини слов’ян – ключ до розуміння вітчизняної історії.

Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак, Р. Терпиловський суттєво збагатили і розвинули дніпро-одерську теорію, визначивши східного слов’янства ареал формування. На думку українських вчених, формування слов’янського етносу – це тривалий процес, який розвивався поетапно. Він розгорнувся, головним чином, у межиріччі між Віслою та Одером, частково поширюючись на Волинь. З появою зарубенецької культури у ІІ – І ст. до н. е. починається якісно новий етап формування слов’янського етносу, а центр активної слов’янської життєдіяльності переміщується на територію між Віслою і Дніпром. Отже, слов’янство як самостійна етнічна спільнота вийшло на історичну арену десь на початку І тисячоліття н. е. Українці ведуть свій родовід від слов’янського кореня. Вони з’явилися на історичній арені у середині І тис. н. е.

Тривалий час в історичній науці йшло протиборство двох теорій походження українського народу – міграційної та автохтонної. Суть останньої полягає в тому, що український народ – автохтонний - той, що виник, зародився на місці власного проживання, існування (місцевий, корінний). Ці теорії мали як прихильників, так і опонентів. Численні наукові розвідки О. Шахматова, О. Преснякова, В. Хвойки, М. Грушевського, Б. Рибакова, В. Петрова та інших дають підстави вважати автохтонну теорію максимально наближеною до істини. Отже, на підставі аналізу положень, джерел, історичних хронік, наукових розвідок можна визначити спільні ознаки на користь автохтонного походження українців:

а) спільний фізично-етнічний тип;

б) мовний фактор, ґрунтовно досліджені і визначені риси, характерні лише для цієї території;

в) основні види господарської діяльності – землеробство і скотарство – існують протягом всього історичного розвитку;

г) мистецькі пам’ятки, зокрема кераміка, мають характерні ознаки тільки цього географічного ареалу;

д) світоглядно - обрядова система формувалась і функціонувала протягом тривалого часу у прослов’янських і слов’янських народів.

Усе це дає підстави стверджувати, що на території України існувала монолітна єдність культурних процесів, значна щільність населення, територіальне поширення культури, а отже, український народ – автохтонне, корінне населення України.

Щодо проблеми формування української народності, то в історичній літературі немає єдиної, загальної точки зору.

Професор кафедри історії НТУУ «КПІ» В. В. Киричук в історичній літературі чітко простежує три головні підходи: російський, великодержавно-шовіністичний; спільності етногенезу всіх трьох слов’янських народів; автохтонно-автономістичний .

Перший – російський, великодержавно - шовіністичний – започаткований у працях російських дворянських істориків. Основи його заклав наш земляк, автор «Київського Синопсису» архімандрит Києво-Печерської лаври, професор і ректор Києво-Могилянської академії Інокентій Гізель. Він стверджував, що не було ніякого українського народу, а завжди існував єдиний руський, тобто російський, народ, що селився колись на території Східної Європи від півдня до півночі. По суті, історія українського народу подається як складова частина історії народу російського. Монархіст за переконанням, автор «Синопсису» славить самодержавство, обґрунтовує успадкованість монархії Руссю Московською від Русі Київської. Монархічні, шовіністичні ідеї викладені в «Синопсисі», далі розвивались у працях В. Карамзіна, С. Соловйова та В. Ключевського. З праць цих авторів випливло, що історія «Государства Російського» починалася з Київської Русі, від неї переходила до великого князівства Володимиро-Суздальського, а потім у ХІV ст. – до князівства Московського, з якого починались Московська держава і Російська Імперія. В основі цієї схеми лежала генеалогія династії московських князів і царів, що хотіли вести свій родовід аж від Рюриковичів – князів Київської держави.

Віднесення доби Київської Русі до початку державного і культурного життя російського народу шкідливе не тільки для України, а й для Росії, тому що, як зазначив М. Грушевський, залишає історію Російського народу без початку (давня історія росіян випадає з поля зору історичної науки). Водночас включення в історію російського народу Київської держави залишає без початку й історію українського народу аж до ХІV – XV ст. Як наслідок, український народ виходить на арену історії лише починаючи з XV ст. Шовіністичною також була точка зору російських історика Погодіна і філолога Соболевського, які стверджували, що на Наддніпрянщині, а значить і в Києві, до середини ХІІІ ст. жило тільки великоруське (російське) населення, яке під тиском татар перемістилось на північ. Українці ж мігрували на Наддніпрянщину після татарської навали з Волині, Галичини. Правда, це твердження було науково розгромлене українськими істориками ще в середині ХІХ ст.

Другий підхід полягає у спільності етногенезу трьох східнослов’янських народів. Теорія «триєдинства» і спадкоємності російського самодержавства домінувала в Російській імперії за усіх монархів і була підхоплена радянською історіографією, зокрема В. Мавродіним, Б. Рибаковом, О. Моцем. Концепція «триєдинства» найбільш чітко була викладена в опублікованих у 1954 р. «Тезах про 300-річчя возз’єднання України з Росією», де зокрема стверджувалось таке: «Російський, український і білоруський народи походять від єдиного коріння – давньоруської народності, яка створила давньоруську державу – Київську Русь.»

Третій, автохтонний – автономістичний підхід, суть якого полягає в тому, що український народ – автохтонний, тобто такий, що від початку свого виникнення проживає на тій території, що і зараз, і корені його потрібно шукати в сивій давнині, починаючи з трипільської культури.

Перша спроба створити цілісну автономістичну концепцію історії України належить анонімному авторові «Історії Русів», який стверджував, що народ Малоросії – безпосередній (і єдиний) нащадок стародавніх «русів», що українці - «руси» і росіяни - «московці» споконвічно жили як два окремих народи. Під впливом ідей «Історії Русів» у 40-х рр. ХІХ ст. український історик М. Маркевич написав п’ятитомну «Історію Малоросії». Маркевич твердив, що український народ утворився в давні часи з ранньослов’янських племен, незалежно від Північно-Східної Русі. Думку М. Маркевича у полеміці з російським істориком М. Погодіним розвинув історик М. Костомаров, який у праці «Дві руські народності» твердив про неодночасність утворення українських і російських народів, про утворення українського народу уже в ІХ ст. М. Костомаров зводив історію Київської Русі до історії українського народу, а давньоруську народність ототожнював з українською.

Дальший розвиток автономістичного підходу до етнічної спадщини Київської Русі в українській історіографії пов’язаний з іменем В. Антоновича. Зокрема, у «Короткій історії Козаччини» автор стверджує, що в російського і українського народів не тільки різні історичні корені, але й різні шляхи в історії. В іншій праці, «Погляди українофілів» В. Антонович робить висновок, що антропо-психологічні відмінності в українців і росіян визначають їх суспільний ідеал, моральні цінності тощо. Від того залежить і вибір тих сфер, на котрі спрямовується переважна діяльність народу і спосіб влаштування особистого і сімейного життя. За цими ознаками росіяни та українці, на думку Антоновича, дуже різняться між собою. Росіянин знаходить задоволення у придбанні багатства, сили, влади, а українець – у внутрішньому усвідомленні свободи, в розвитку особистості, усвідомленні справедливості й істини.

Остаточно сформував систему історичних поглядів на етнічну спадщину Київської Русі М. Грушевський. У 1904 р. у статті «Звичайна схема «руської» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства» він виклав програму побудови курсу історії України в дусі концепції автономістичного походження українського народу. В ній автор доводив, що Київська Русь була матір’ю самої лише України. Він писав, що Київська держава, право, культура були утворенням однієї народності – українсько-руської; Володимиро-Московська – іншої, великоруської. Далі він відкинув «старе представлення», що історія українського народу починається з ХІV - XV ст., а до того часу була загальноруською. Наприкінці статті Грушевський дійшов висновку, що загальноруської історії ніколи не існувало, бо не існувало загальноруської (тобто давньоруської) народності. Тому, наполягав він, історію кожного народу, насамперед українського, потрібно вивчати окремо, а не у зв’язку з історією інших народностей. У «Нарисі історії українського народу», спеціально написаному для російського читача, він стверджував, що найстарші південноруські пам’ятки (ІХ – ХІІст.) написані українською мовою. Цим твердженням відкидається саме існування буття спільної для східних слов’ян давньоруської мови. Далі він наголошував на відмінності антропологічного, етнічного типу і народного характеру між українцями та росіянами і білорусами та розвитку кожного з цих народів «зовсім іншими шляхами». Отже, Грушевський перший в історіографії бачив український народ цілком сформованим ще в часи утворення Київської Русі, тобто в ІХст. Більше того, початок державної організації українських племен він датує І – ІІІ ст. Через увесь його «Нарис історії українського народу» проходить думка, що Київська Русь породила лише одну Україну. Отже, Грушевський логічно доводить, що Київська Русь – давньоукраїнська держава, тотожна Україні, з розпадом якої припинилася політична самостійність українських земель.

Таких самих поглядів дотримувався його учень І. Крип’якевич, зокрема, в своїй «Історії України». Схожий підхід характерний і для сучасних історіографів Заходу.

Таким чином, пращури нинішніх українців оселилися на території, яка мала давню історію, а її населення підтримувало зв’язки з іншими народами стародавнього світу. Українці ведуть свій родовід від слов’янського кореня. Українська народність, як і українська нація, у процесі формування пройшла ряд етапів. Цей процес був складний і довготривалий. Історіографія проблеми генезису українського народу потребує глибокого і всебічного вивчення українськими істориками.

Хронологія головних подій

Етапи етногенезу українського народу

І. Трипільська доба (V – ІІІ тис. до н. е.).

ІІ. Післятрипільська доба. (ІІІ тис. до н. е.) Кіммерійці.

ІІІ. Скіфо-сарматська доба (VІІ ст. до н. е. – ІІІ тис. н. е).

ІV. Слов’янська доба (початок І тис. н. е.).

V. Доба Русі – України (від VІІ тис. н. е. – І пол. ХІІІ ст.).

Видатні постаті

  1.  Нестор – автор «Повісті минулих літ» (кінець ХІ – початок ХІІ ст.).
  2.  Роман Ракушка (Самовидец) Самійло Величко, Гргорій Граб’янка – козацькі літописці ХVІІІ ст.
  3.  Костомаров М. (1817 – 1885 рр.) – видатний український історик та етнограф, основоположник народницького напряму в українській історіографії.
  4.  Антонович В. (1834 – 1908 рр.) – український історик, зробив значний внесок у розробку проблем українського козацтва.
  5.  Драгоманов М. (1841 – 1895 рр.) – видатний український вчений в галузі історії, літературознавства, публіцист і громадський діяч.
  6.  Грушевський М. (1866 – 1934 рр.) видатний учений-енциклопедист, автор 200 наукових праць з історії України, громадсько-політичний діяч.
  7.  Липинський В. (1882 – 1931 рр.) – автор орігінальних праць з істоії України, засновник консервативного напряму української історіографії.
  8.  Полонська-Василенко Н. Д. (1884 – 1973 рр.) – адна із засновників національно-державницької концепції історії України, автор 2-х томів «Історії України».
  9.  Дорошенко Д. (1882 – 1951 рр.) – розробник державницької концепції української історії, автор «Нариси історії України» в 2-х томах, Мюнхен, перевидано К., 1991.
  10.  Яворниуцький Д. І. (1855 – 1940 рр.) – історик, академік (1929) ВІАН, дослідник історії запорозьких козаків.
  11.  Лисяк-Рудницький І. (1919 – 1984 рр.) – сучасний представник державницької наукової школи.

Лекція 2. Формування та розвиток історико-етнографічних регіонів України.

План

  1.  Предмет етнополітики. Поняття “історико-етнографічний регіон”. Етнотериторіальні утворення на українських землях в доісторичний період.
  2.  Регіональні землі на етапі політичного дроблення Давньоруської держави.
  3.  Колонізація українських земель: етнічно-регіональні аспекти.

1. Предмет етнополітики. Розвиток етнополітичної думки.

Враховуючи, що названа тема відкриває проблемний ряд першого модуля, визначимося з основними категоріями поняття “етнополітика”.

Етнополітика як наука і навчальний предмет вивчає взаємини між етносами (націями) і державою, у складі якої вони постійно проживають. Отже, етнополітика – це політичний аспект етнонаціональних проблем, тобто в який спосіб та чи інша держава їх вирішує. Взаємини різних етносів між собою в межах однієї держави також відносяться до предмета етнополітики..

При цьому взаємодіють суб’єкти етнополітики, які визначають її суть, зміст, способи розв’язання етнонаціональних проблем, тобто державні нації, їх влада і об’єкти етнополітики (національні меншини та етнічні групи), на які спрямована дія влади державної (титульної) нації, корінного етносу.

Етнополітика як суспільна практика має місце в будь-якій державі з поліетнічним складом населення. В українській історії вона позначена особливою актуальністю. По-перше, протягом всієї своєї історії Україна була (і залишається) країною (державою) з поліетнічним складом населення. По-друге, в тривалі періоди бездержавного існування, коли українці були переважно об’єктом етнополітики чужих держав, етнополітичні проблеми складали чи не визначальний зміст їх історії. Йдеться, передусім, про національні рухи, якими позначені всі періоди вітчизняної історії. По-третє, в історичні періоди української державності, коли українська влада поставала в ролі суб’єкта етнополітики, їй доводилося вирішувати надзвичайно складні проблеми налагодження конструктивних взаємовідносин з іноетнічним населенням, що проживало в складі української держави. Сказане окреслює в загальному плані суть поняття “етнополітичний контекст української історії”, конкретний зміст якого визначатиме предмет вивчення у послідуючих темах даного модуля. Українська історія буде “неповною” без включення в її контекст елементів етнополітики в історичній ретроспективі.

Якщо етнополітика як наука оформилася лише в ХХ ст., то міжетнічні відносини як суспільно-політична реальність існували вже протягом тисячоліть. Лише людське стадо, як первісна форма суспільної організації, не мало етнічного поділу, отже й не знало проблем міжетнічних стосунків. На тому етапі еволюції людського суспільства ще не було соціально-економічних умов для утворення територіальних етнокультурих спільнот.

Накопичення культурних та мовних відмінностей всередині певної спільноти, набуття відносної господарської самодостатності знаменувало початок етнічної диференціації. З появою родоплемінної організації людського суспільства виникають і перші проблеми міжетнічних стосунків. З’являється почуття “патріотизму” стосовно своєї етнічної групи, та зверхності, ворожнечі до інших родів, племен (ксенофобія). Примітивне суспільство ділиться за принципом: “ми-група” та “вони-група”. Щоправда, такі стосунки відбувалися на рівні інстинкту і не мали ще політичного характеру.

Етнополітичні відносини в сучасному розумінні починають формуватися з появою перших держав. Звичайно, якщо ці держави були поліетнічними за складом населення. Тоді ж зароджується й етнополітична думка, яка мала дати відповідь на питання: як будувати взаємовідносини між різними етносами в поліетнічних суспільствах. Тобто, етнополітична думка, як і будь-яка суспільно-значима думка, обумовлювалася конкретними обставинами суспільного розвитку, практичними потребами суспільства.

Зауважимо й таке: практично весь термінологічний словник етнополітики сформувався в Стародавній Греції. Зокрема, такі поняття як етнос, етнологія, етногенез, автономія, федерація, конфедерація, автохтони, мігранти, асиміляція, етноцид та багато інших.

Найактуальнішими для сучасної етнополітичної практики є ідеї і досвід мирного співжитвтя різних народів-етносів в межах однієї держави, набутий протягом віків. Визначальним принципом саме такого, цивілізованого методу розв’язання етнополітичних проблем був принцип суверенітету – тобто право народу самому визначати свою долю.

Передові етнополітичні ідеї того періоду не залишилися осторонь і української суспільно-політичної думки. Зростання рівня освіти серед української еліти на рубежі ХУІІІ - ХІХ століть обумовило їх поширення та поступове засвоєння певною частиною українського суспільства. Зокрема, знаходять відгук ідеї про природну рівність людей, незалежно від їх етнічного чи расового походження, що було для українців більш ніж актуальним стосовно того періоду. Поступово починає утверджуватися концепція національної ідентичності. На благодатний грунт лягли ідеї формування модерних націй на основі природного права народів на власну мову, культуру, державу. Чи не найбільшою мірою українським мислителям того періоду імпонували ідеї німецького просвітителя Й. Гердера, якого вважають фундатором етнічної концепції нації. Головними визначальними рисами нації він вважав мову, культуру, спільність етнічного походження та території.

Український просвітницький рух ХІХ ст., спираючись на ідеї Гердера, головний сенс своєї громадської діяльності вбачав в тому, щоб допомогти українській людності зрозуміти її належність до певної етнічної спільноти, нації. Відтак, поміркована частина української інтелігенції все переконливіше порушувала питання про культурне самовизначення українців як автохтонного народу на своїй території, наголошувала на негативних наслідках руйнування чи нівелювання культурних відмінностей різних етносів-народів, поширення космополітичних ідей в гіпертрофованому вигляді. Згодом радикальне крило в українському національному русі візьме на озброєння концепцію “природних кордонів”, суть якої, за Гердером, полягала в тому, що кордони держави мають збігатися з так званими етнічними кордонами.

Якщо такі і близькі до них ідеї і вважати початками українського націоналізму, то при цьому варто зауважити, що хоча окремі його положення і не були прогресивними, але й не були консервативними, тим більше агресивними. Націоналізм того періоду ще не містив в собі тез про зверхність того чи іншого народу чи несумісність їх культур.

Етнополітична думка в Україні кінця ХІХ – початку ХХ ст. все більше набувала рис політизації громадських та національних рухів, тобто переводилася в русло етнополітичної практики.

Поняття “історико-культурний регіон”. Етнотериторіальні утворення на українських землях в доісторичний період.

Етнографічна строкатість населення України на всіх етапах її історичного поступу обумовлює доцільність вивчення української історії, крім іншого, і в етнорегіональному розрізі. Протягом багатьох століть на основі локальних особливостей матеріальної і духовної культури та побуту народу визначалися певні етнографічні групи в загальноетнічному масиві, що покривав українську територію, отже й формувалися відповідні історико-етнографічні регіони їх розселення.

В сучасній літературі (історичній, етнологічній, етнополітологічній) поняття “історико-етнографічний регіон” розглядається як етнотериторіальне утворення в рамках всього українського етносу, яке об’єднує певну спільність людей, що історично склалася, має спільні особливості культури, мови, звичаїв, усвідомлює як свою єдність, так і відмінність від інших подібних спільностей.

Зауважимо, що головною ознакою такого етноутворення , як видно і із наведеного визначення, є духовно-культурне, а не біологічне начало. Носії кожного етносу, в тому числі і локального (етногрупи), усвідомлюють себе через свою відмінність від інших етнічних спільностей формулою “ми і вони”, “ми – не вони” знову ж таки не через біологічні відмінності. Ми – це всі ті, хто говорить нашою мовою, живе, вживаючи сучасної термінології, однаковими з нами стандартами життя, має наші звичаї, мораль, вірування тощо. Це особливо стосується локально-етнографічних утворень, що формувалися на українських землях в доісторичний період.

Принагідно зауважимо: доісторичний період – це той період в еволюції людини та людського суспільства, стосовно якого ще немає достовірних письмових свідчень. Опосередкованим свідченням про життя людини в доісторичний період служать різноманітні археологічні знахідки. Отже, поняття “доісторичний період” тотожне поняттю “археологічний період”. Порогом історичних часів для українського народу, вважав М. Грушевський, “можемо прийняти ІУ ст. н.е., коли починаємо вже дещо знати спеціально про нього”. В сучасній історіографії “порогом української історії” вважається ІХ – Х ст.. а то й початок ХІІ ст. – з появи “Повісті временних літ”.

Локальні (регіональні) особливості культурного і господарського укладу, побуту, звичаїв окремих частин етносу складалися залежно від природних умов, географічного положення, культурно-побутових зв’язків з іншими етносами, змішування населення внаслідок міграційних процесів. Останній чинник в українському етногенезі, в тому числі і етнорегіональному, в українській історії мав особливе значення. Ще в ХІХ ст. відомий український антрополог і етнограф Хв.Вовк вмотивовував: «Досить ознайомитися з історичною долею території сучасної України, щоб не сподіватись від сучасного її населення особливої чистоти етнічного типу. В наш час взагалі немає народу, що зберіг би чистоту раси; але на такій території як Україна, що протягом багатьох віків служила, так би мовити, битим шляхом для всіх масових рухів народів з Азії до Європи, населення не могло не мінятись щодо свого складу, мусило затримувати в собі сліди попередніх етнічних верств. Явна річ, що наслідком цього не могла не з’явитись певна змішаність етнічного типу її території».

За таких умов безпідставно спрощувати загальноукраїнський етногенез, зводячи його до схеми: анти-поляни-українці. Таку схему, зокрема тлумачення полян як єдиного націотворчого племені, від якого пішли українці, категорично заперечував відомий дослідник української історії Вяч. Липинський: “У нас, де кочовики змінювали один одного майже кожні 200 літ, таке розуміння нації є повним абсурдом. Чистокровних українців в розумінні спільного походження від одного племені у нас ніколи не було і бути не могло”.

Локально-етнографічні утворення на території сучасної України почали формуватися ще в доісторичний період, про що свідчать власні самоназви, зафіксовані в історичній пам’яті людей, а пізніше і в документах. Історико-етнографічна регіоналізація являла собою складний процес, що поєднував чинники внутрішнього і зовнішнього характеру, супроводжувався як інтеграційними, так і дезінтеграційними тенденціями в східнослов’янському масиві.

Після розпаду антської держави (УІ ст.) східнослов’янський світ зазнає суттєвої етноплемінної регіоналізації. УІ – УІІ ст. – це період формування переважно племінних утворень на території сучасної України, зафіксованих у їх самоназвах: поляни, древляни, сіверяни, волиняни (дуліби, бужани), білі хорвати, тиверці, уличі.

Кожне з літописних слов’янських племен, що визначилися у УІІ – УІІІ ст. як етнотериторіальні і навіть політичні утворення, формувалося на засадах певних археологічних культур, відповідно мало свою етнокультурну основу. Складалися свої особливі звичаї, соціальна та побутова поведінка, обрядовість, зачаткова форма звичаєвого права, інші форми етнокультурної своєрідності.

Одноманітність природних умов, в яких знаходилося те чи інше плем’я, вела і до в принципі одноманітних занять; одноманітність занять обумовлювала певну одноманітність у звичаях, характері поведінки, побутових потребах, віруваннях тощо; відносно однакові потреби, що їх здебільшого диктували природні умови (степові рівнини, лісиста чи гориста місцевість) обумовлювали і схожі засоби їх задоволення. Так формувалися не тільки історико-культурні, а й господарсько-культурні етнографічні спільноти людей, які, заселяючи певні території, формували історико-етнографічні регіони.

Утворення на базі названих племен племінних об’єднань, а потім і племінних князівств ще більше посилило етнокультурну мозаїчність східнослов’янського ареалу. Суспільна організація східних слов’ян поступово набуває політичного характеру, оскільки відбувається не тільки етнічно-культурна, а й політична диференціація. Сталість сформованих на додержавному етапі еволюції східного слов’янства історико-етнографічних територіальних одиниць засвідчує той факт, що племінні княжіння як локальні етноутворення продовжували ще певний час існувати й тоді, коли вже існувала держава Русь.

В ІХ-ХІ ст. практично всі східнослов’янські протодержави (племінні союзи, племінні князівства) увійшли до складу держави, яку пізніше ( в ХІХ ст.) історики почали називати Київська Русь. Особлива роль в етнічній історії України належить Середній Наддніпрянщині ( Середньому Подніпров’ю), з якою пов’язане не тільки постання Давньоруської держави, а й зародження українства. Поступово в Середньому Подніпров’ї на базі племінних об’єднань полян, сіверян і древлян складувалося державно-політичне утворення “Руська земля”. Не дивлячись на суттєві етнокультурні відмінності кожного з названих племен (об’єднань), правомірно говорити про формування єдиного давньоруського культурного простору. Відтак, безпідставно стверджувати, що етнографічною підосновою державного утворення “Руська земля” були виключно поляни, яких автор “Повісті временних літ” у культурному розвитку ставить вище за древлян і сіверян. “Руська земля” постала не внаслідок розповсюдження полянського етнокультурного впливу на інші утворення, а стала наслідком як політичної, так і етнокультурної консолідації названих племінних союзів.

Одним з найбільш ранніх слов’янських племен на території сучасної України, що набуло чіткої етнографічної визначеності і територіальної окресленості, були волиняни. Їх більш рання назва – дуліби, бужани. Вже у УІ ст. вони являли собою своєрідну конфедерацію, включаючи окремі споріднені слов’янські етнічні групи. Етнонім “волиняни” є самоназвою племені. У ІХ - Х ст. землі, заселені волинянами, увійшли до складу Київської держави. Близько 988 р. великий князь Володимир Святославович заснував М. Володимир (тепер Володимир - Волинський), яке стало центром Володимиро - Волинського князівства.

До історико-етнографічних регіонів України, започаткованих ще в доісторичний період, належить Галичина (Червона Русь). Споконвічними жителями Галичини були слов’янські племена, предки українського народу. З середини ІХ ст. це були білі хорвати, частково тиверці та дуліби (волиняни). Назва “Галичина”, найімовірніше, походить від столиці Галицько-Волинського князівства – м.Галича. В 981 р. галицькі землі були включені до складу Київської держави, і відразу ж стали об’єктом гострого суперництва між Київською Руссю і Польщею, часто переходячи із рук в руки. Свідченням етнотериторіальної окремішності Галичини є те, що і після підкорення її Володимиром Святославовичем вона залишалася порівняно самостійним етнорегіональним утворенням, до складу якого входило кілька земель: Холмщина, Перемишлянщина, Теребовлянщина. Територія Галицької землі остаточно сформувалася в середині ХІІ ст., коли були об’єднані Галицьке, Звенигородське, Перемишльське і Теребовлянське князівства з центром у Галичі.

Самобутніми історико-етнографічними регіонами є Закарпаття (Підкарпатська Русь) та Північна Буковина, які формувалися в специфічних умовах, дещо ізольовано від інших земель України. Сучасне українське Закарпаття, наприклад, знаходилося під владою Угорщини, за виключенням відносно нетривалих періодів, з ХІІ ст. до середини 40-х років ХХ ст.

Землі Закарпаття були заселені ще в епоху пізнього палеоліту. Саме тут виявлено найдавнішу стоянку людини на землях України (с.Королево Виноградівського району), що датується 1 млн. – 800 тис. років до н.е. В епоху “великого переселення народів” землі Закарпаття стали найбільш активним районом колонізації, що наклало свій відбиток на його етнокультурну самобутність. Одночасно, вже з перших століть н.е. Закарпаття стало зоною розселення східнослов’янських племен, найбільш відомим серед яких було плем’я білих хорватів. Наприкінці Х ст. закарпатські землі були приєднані до Київської Русі. Тоді ж за цими землями закріпилася і назва “Русь”.

Буковина як історико-етнографічна територія формувалася протягом багатьох століть. У письмових джерелах землі Буковини вперше згадує грецький історик Геродот (У ст. до н.е.). Споконвічними жителями Буковини були слов’янські племена, свідченням чого є численні досліджені стоянки зарубинецької (ІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.) та черняхівської (ІІ - УІІ ст.) археологічних культур. Це підтверджує автохтонність українського населення на землях Буковини. З другої половини І тис. тут розселилися слов’янські племена тиверців та білих хорватів. Упродовж Х - ХІ ст. Буковина перебувала у складі Київської Русі.

Таким чином, на ХІ ст. всі основні етнокультурні і етнотериторіальні утворення, які існували на той час на території сучасної України, були об’єднані під верховною політичною владою Києва. Проте племінні княжіння як локальні етнополітичні утворення ще тривалий час зберігалися і в складі Давньоруської держави. Звичайно, вони не були державами в державі, проте зберігали до певного часу не тільки етнокультурну самовизначеність, а й певну правосуб’єктність. У складі держави часів Олега – Святослава (період територіальної експансії, без чіткого визначення територіальних меж), племінні княжіння були свого роду суб’єктами політичної асоціації, якою була Київська Русь до посилення в ній централізаторських тенденцій. Тобто, регіональні племінні князівства зберігали певну етнополітичну автономію, а то й елементи міжнародної правосуб’єктності. Це засвідчує, зокрема, такий історично зафіксований факт. Після вдалого воєнного походу великого київського князя Ігоря на Константинополь, мирний договір з Візантією підписали, крім Ігоря, і ті “світлійші князі”, які разом з ним брали участь у воєнному поході.

До утвердження християнства на Русі як єдиної державної монорелігії етнокультурну регіоналізацію “консервував” існуючий на той час політеїзм. Адже практично у кожного племінного союзу чи князівства був свій пантеон богів, відповідно свої вірування, своє світобачення. Отже, ідеологія, первісним виявом якої було релігійне світосприйняття, ще не набула значення етноконсолідуючого фактора.

Сказане вище дає підстави погодитися з твердженням відомого українського історика М. Брайчевського, що Київська Русь хоча і була спільним періодом в історії всього східного слов’янства, проте в етнічному плані становила єдність не абсолютну. І це стосується не тільки пізнішого розмежування за етнічними ознаками на білорусів, росіян і українців, а й етнічно-племінної диференціації, яка ще продовжувалася зберігатися на ранньому етапі існування Давньоруської держави.

Централізація державно-політичного устрою, яка вже за Володимира Великого набула визначального характеру в історії Київської Русі, не тільки на певний період загальмувала етнічно-територіальну регіоналізацію східного слов’янства, а й обумовила його консолідацію в давньоруському суспільстві. Всі землі-етноси в межах єдиної держави мали один політичний центр, одну релігію з утвердженням християнства на Русі, одну церковнослов’янську мову (писемну і літургійну), відтак фактично одну ідеологію, спрямовану на захист єдності держави тощо. До сказаного варто ще додати фактор утвердження династичної форми правління, яка означала поступову заміну влади племінних князів у своїх регіональних володіннях владою князів із роду Рюриковичів. А також утвердження поряд із звичаєвим правом, яке несло в собі відбитки етнічно-племінної регіоналізації, норм співжиття, викладених у “Руській правді” Ярослава Мудрого.

Проте формування давньоруської народності як етнічно інтегрованого всього східнослов’янського масиву так і не набуло своєї завершеності. Давньоруська народність ще не оформилася як моноетнос, коли на периферії Київської Русі починалася регіональна консолідація. І хоча в основі останньої лежали переважно політичні фактори, на новий виток виходила і етнографічна регіоналізація давньоруського суспільства.

Отже, перший етап формування історико-етнографічних регіонів на території сучасної України охоплює період УІ –Х ст. і пов’язаний з етноплемінними утвореннями, зафіксованими у їх етнонімах і самоназвах. Спільною їхньою назвою наприкінці першого періоду українського етногенезу стає етнонім «русь», «русичі».

  1.  Регіональні землі на етапі політичного дроблення Давньоруської держави.

Другий етап формування історико-етнографічних регіонів (ХІ – ХІУ ст.) пов’язаний з процесом феодального дроблення Київської Русі на окремі удільні територіальні частини, головною одиницею серед яких була земля (князівство). Кожна земля являла собою не стільки етнокультурне, скільки територіально-політичне утворення, що ще певний час залишалося залежним від центрального київського престолу. Хоча політико-адміністративна суверенізація супроводжувалася і набуттям певної культурно-побутової своєрідності, особливостями господарського укладу тощо.

Тривалість територіально-політичної самостійності відбивалася на етнокультурних особливостях населення тієї чи іншої землі. Тобто, відбувалася поступова трансформація землі як політично-територіального утворення в етнічну землю. В той же час, налагодження міжземельних економічних зв’язків впливало на формування спільних для всіх етнокультурних рис, незважаючи на досить усталену локальну своєрідність окремих земель. Одним з головних проявів етнокультурної інтеграції було поширення спільного етноніма «русичі» та етнополітоніма «Русь». Отже, хоча структура етнічності на другому етапі формування історико-етнографічних регіонів і мала розмаїту варіативність, вона відзначалася й багатьма спільними рисами.

Після смерті Володимира Мономаха його сину Мстиславу лише на короткий час вдалося підтримати єдність руських земель. Замість родоплемінного сепаратизму, в основному зламаного в умовах централізованої держави, набирав прискорення сепаратизм династичний. Протягом другої половини ХІ – ХІІ ст. на теренах Русі одне за одним з’являються окремі самостійні князівства і землі. Починаючи з ХІ ст. зростає роль Чернігівської землі, яка одержує назву «Сіверська земля», що включала по суті дві землі: Чернігівську і Новгородську (Новгород - Сіверську). В межах українських етнічних земель саме Чернігівщина першою дистанціювалася від Києва. Відтак основою Середньої Наддніпрянщини залишилися Київська і Переяславська землі. Через деякий час Переяславщина увійшла до складу Київської землі.

На кінець ХІІ ст. на території нинішньої України постають і інші самостійні землі і князівства: Волинське, Галицьке, Київське, Карпатська Русь. Чернігово-Сіверське князівство невдовзі розділилося на Чернігівське і Новгород - Сіверське. Згодом тенденція територіальної і політичної роздробленості набула прогресуючого характеру. Так, якщо у ХІІ ст. на всій території колишньої Київської Русі утворилося 15 князівств (земель), то на початок ХІІІ ст. їхня кількість сягала вже 50.

Територіально-політичну роздробленість Київської Русі обумовили різнопланові чинники: великі простори держави, якими, у міру наростання відцентрових тенденцій, ставало все складніше управляти; зростання великого феодального землеволодіння, а відповідно і сепаратистських настроїв місцевих князів; відсутність постійної державної доктрини, отже й виразної політичної форми, зокрема механізму спадковості князівської влади; посилення експансії степових кочівників. Економічною основою тогочасного суспільства було натуральне господарство, що також не створювало необхідних передумов для державної та етнічної консолідації давньоруського суспільства.

Посиленню відцентрових тенденцій сприяв і поліетнічний склад населення Київської Русі. Завоювання та механічне приєднання нових етно-територіальних складових (племен, племінних союзів та князівств) помітно випереджали формування та зміцнення апарату центральної влади та консолідацію новоприєднаних народів у соціальні і культурні структури Давньоруської держави.

Політично-територіальна диференціація Київської Русі перервала процес етнічної консолідації давньоруської народності в єдину етнополітичну спільність в межах всієї держави. В той же час, як це не видається парадоксальним, названі процеси прискорили формування українського народу як етнічної спільності, що самоусвідомлювалась і вирізняла себе у відносинах з іншими спільностями. Вважається, що початок цього процесу припадає саме на другу половину ХІІ ст., тобто коли відцентрові тенденції в Давньоруській державі набули свого апогею. Йдеться про те, що в цей час набуває прискорення і етнічно-регіональна консолідація на периферії давньоруської держави. Слов’янське населення полоцького і пінсько-туровського регіонів інтегрувало балтські племена, в результаті чого починає формуватися протобілоруський етнос. На північно-східній периферії Київської Русі поступово постає праросійський етнос як синтез східнослов’янських племен з угро-фінськими і урало-алтайськими племенами. Праукраїнський етнос цього періоду являв собою синтез південно-західного слов’янства з іранськими і урало-алтайськими, переважно тюркськими племенами.

Звичайно, ХІІ ст. не є єдино визнаним рубежем, від якого починається формування українського етносу в сучасному розумінні. Багато істориків, починаючи від невідомого автора “Історії Русів”, М. Грушевського до багатьох сучасних дослідників початок українського етногенезу переміщають далеко в доісторичні часи. Інші, наприклад І. Лисяк-Рудницький, уникає конкретики, проте аргументовано стверджує, що «держава Володимира й Ярослава не була ані «українська», ані «російська»(московська) в модерному розумінні; це була спільна східнослов’янська держава, коли ще не існувала національна диференціація, як держава Карла Великого не була ані «німецька», ані «французька». Можна назвати немало сучасних відомих істориків, які «подвигають» формування українського етносу за межі періоду існування Київської Русі. Так, О. Моця вважає, що «немає жодних археологічних підстав для віднесення певного числа давньоруського люду до українців у ХІІ – ХІІІ ст. Н. Яковенко ще більше «омолоджує» українців, стверджуючи, що Русь Х – ХІІІ ст. в етнічному плані ще «аморфна» і лише з ХУ ст. «з Русі став вичленятися український народ».

Як бачимо, проблема українського етногенезу, зокрема на його завершальній стадії, і на сьогодні залишається до кінця не з’ясованою. Свій погляд на цю проблему висловлюють історики українського зарубіжжя С. Томашівський та О. Субтельний, вважаючи, що українство корениться в Київській Русі, проте першою суто українською державою було Галицько-Волинське князівство (королівство). Таке твердження фактично співпадає з відомою концепцією М. Грушевського, згідно з якою Київська Русь після батиєвого погрому не припинила свого існування, а перейшла у Галицько-Волинську державу. Йдеться і про те, що остання успадкувала політичну і культурну традицію Києва.

Останнє навряд чи може бути сприйняте однозначно і потребує більш аналітичного погляду на проблему. Галицька земля, як історико-етнографічний регіон, остаточно сформувалася на середину ХІІ ст., про що вже говорилося раніше. Причому, з причини географічної віддаленості від Києва, її підпорядкування великокнязівському престолу з самого початку було відносним. Тож небезпідставним видається твердження, що Галицька земля (князівство) як окрема адміністративно-політична одиниця утворилася не внаслідок розпаду Київської Русі, а внаслідок складних роз’єднавчо-об’єднавчих процесів у прикарпатському регіоні.

Говорити за таких умов про успадкування Галицьким князівством політичної і культурної традиції Києва у буквальному розумінні не доводиться. У Галичині раніше за інші українські землі стало відчутним поєднання візантійської духовно-культурної основи з культурними впливами із Заходу, які йшли через Польщу, Угорщину, Чехію безпосередньо з Італії, Німеччини та інших країн. Зокрема, Галичина раніше і в більшій мірі за інші землі почала зазнавати впливів християнства західного обряду, причому не завжди шляхом його добровільного переймання.

Ще більшою мірою це стосується проблеми політичної традиції Галицького князівства (з 1199 р. – Галицько-Волинського князівства). Особливість суспільного розвитку Галичини у княжий період полягала в міцних позиціях боярства, їх економічній і політичній незалежності від Києва, що сприяло утвердженню олігархічної форми правління. Галичину правомірно вважають зразком олігархічного правління на Русі, і вже одне це не дає підстав беззастережно говорити про те, що Галицько-Волинське князівство стало спадкоємцем політичної традиції Києва. Київську Русь (у вузькому розумінні – як землі Середньої Наддніпрянщини) за державно-політичним устроєм вважають монархією централізованою, монархією з певним поділом влади (віче, боярська рада, дружинники), федеративною монархією, - але тільки не державою з олігархічною формою правління.

Ще на одну проблему стосовно Галичини варто звернути увагу. Раніше вже говорилося, що Галицька земля формувалася з самого початку як етнічно українська, на основі східнослов’янських племен. Проте в різний час окремі історики, як вітчизняні, так і особливо польські, на підставі літописного запису про те, що у 981 р. «пішов Володимир на ляхів і зайняв городи їх – Перемишль, Червен та інші …» вважали названі землі польськими.

Нагадаємо, що галицькі землі, починаючи з Х ст., були об’єктом гострого суперництва між Київською Руссю і Польщею. Проте з 1031 р., коли Київ відвоював повторно всі червенські міста, жоден документ не фіксував польського характеру населення цих земель. Удільні князівства, які утворилися в другій половині ХІ ст. – Перемишльське, Теребовлянське, Галицьке та інші, так само як пізніше об’єднане Галицьке, а потім Галицько-Волинське князівство, були за етнічною приналежністю, релігією, культурою населення русько-українськими. Поява польського населення у Галицькій Русі фіксується тільки після захоплення Польщею Галицько-Волинського князівства у ХІV ст.

В історичній літературі утвердився стереотип, що з монголо-татарською навалою і падінням Києва у 1240 р. Київська Русь як держава припинила своє існування. Акценти здебільшого переміщуються на Галицько-Волинське князівство, в меншій мірі – на Чернігівське і Новгород-Сіверське. Київська земля у складі Київського князівства і бувшого Переяславського майже не згадується, чи згадується опосередковано – як місцезнаходження великокняжого престолу, якого у правителів Золотої Орди домагалися удільні князі. То ж чи не говорить цей факт про провідну політичну роль Києва, а відповідно і Київського князівства на всьому поневоленому просторі Давньоруської держави.

Як би це не видавалося парадоксально, але золотоординські правителі в своїх цілях на певний час і до певної міри реанімували роль Києва як основного політичного центра поневоленої ними держави. На завойованих руських землях вони не стали створювати нову державну організацію, не включили ці землі до складу Золотої Орди, використовуючи вже існуючі державні структури для того, щоб утримувати в поневоленні руське населення. Тож зробили ставку на більш-менш централізовану державу Русь з політичним і релігійним центром у Києві.

Отже, Київська земля (Середнє Подніпров’я) як історико-етнографічний регіон і після монголо-татарського поневолення не тільки не «перейшла» в іншу землю-регіон – Північно-Східний чи Південно-Західний, а й продовжувала відігравати значну роль як політичний і духовний центр Давньоруської держави. І тільки наприкінці ХІІІ ст., коли внаслідок посилення литовської експансії на руські землі Золота Орда змушена була перенести центр поневоленої ними держави у Володимиро-Суздальську землю, а в 1299 р. туди ж була перенесена і Київська митрополія, Київська Русь як держава з політичним центром у Києві фактично припиняє своє існування.

На жаль, не збереглися документи, які давали б можливість відтворити характер етнічних процесів в часи золотоординського поневолення. Достовірно можна лише констатувати, що на відміну від деяких інших поневолювачів пізнішого періоду, монголо-татари не ставили за мету ліквідувати національно-етнічну ідентичність поневоленого ними народу. Вони проявили толерантне ставлення до християнства та православного духовенства, не нав’язували свого суспільного устрою. Жорсткі заходи, до яких вдавалися поневолювачі, щоб тримати в покорі руське населення, не розповсюджувалися на його віру, звичаї, традиції. Саме це значною мірою дало змогу східним слов’янам зберегти етнічну ідентичність, самобутність. Збереглися і їх прояви в історико-етнографічних регіонах. Більше того, за цих умов основою подальшого етнічного розвитку давньоруського народу могли стати тільки ті етнографічні масиви, які сформувалися раніше. І вони ними стали в послідуючі, досить драматичні часи української історії. Її сторінки в подальшому фіксуватимуть нові поневолення українського народу, з іншими наслідками щодо етнічного розвитку.

 

  1.  Колонізація українських земель: етнічно-регіональні аспекти.

Регіональна своєрідність етнічності населення України різко окреслилася на третьому етапі формування історико-етнографічних районів (ХІУ-ХУІІІ ст.) у зв’язку з колонізацією її окремих земель сусідніми державами. Протягом названого періоду ті чи інші українські землі, на той чи інший час опинилися у складі Угорщини, Великого князівства литовського, Польщі (Речі Посполитої), Молдавії, Туреччини, Австро-Угорщини, Румунії, Росії.

Посилення етнічно-регіонального розмежування в умовах колонізації українських земель – процес закономірний. Адже тривала колонізація окремих українських земель, територіально роз’єднуючи український народ, стримувала його соціально-економічну та етнокультурну консолідацію, поглиблюючи у той же час його локалізацію – культурну, господарську, релігійну тощо. Тобто, колонізація сама по собі, стримуючи процес етнокультурної консолідації українців, водночас формувала регіональність культури і соціально-економічного укладу, враховуючи, що кожна держава, яка захопила ті чи інші українські землі, відрізнялася одна від одної своїм суспільним і політичним устроєм, соціально-економічним розвитком, культурними традиціями, правовими нормами тощо.

Простежується певна закономірність формування історико-етнографічних регіонів під дією зазначених чинників: чим тривалішими вони були, чим дієвішими виявлялися етноізоляційні бар’єри (як природні, так і штучно створювані), тим різноманітнішою ставала етнічна палітра населення того чи іншого регіону. Їх етнічність урізноманітнювалася також внаслідок міграції в Україну населення з країн-колонізаторів. В залежності від приналежності того чи іншого регіону до певної держави переважав і відповідний склад мігрантів – угорці, румуни, поляки, росіяни і скрізь – євреї. І чим більше несхожою була культура (в широкому розумінні), привнесена на український грунт, тим більш помітною була етнічно-регіональна диференціація, тим більше етнічність регіону вирізнялася із загальноукраїнської етнічності.

На цьому етапі історико-етнографічні регіони територіально не завжди співпадали з колишніми землями чи князівствами. Виключення становлять хіба-що Закарпаття (Підкарпатська Русь) та Буковина. Межі інших етнорегіонів, як правило, розширювалися, особливо якщо мати на увазі території, які пізніше стали об’єктом експансіоністських устремлінь Польщі і Росії.

Етнографічна регіоналізація спричинялася також природною взаємодією українців із сусідніми народами. Тож закономірно, що етнічно-культурна самобутність більш виразно проявлялася у регіонах, суміжних з іншими державами (буковинці, закарпатці – з Румунією і Угорщиною; галичани, волиняни – з Польщею; сіверяни, слобожани – з Росією).

Як уже зазначалося, першим етнорегіоном, що зазнав довготривалого, майже тисячолітнього іноземного поневолення, було Закарпаття. Його захоплення Угорщина розпочала ще в ХІ ст., остаточно завершила в ХІІІ ст. Упродовж ХІІІ-ХV ст. землі Закарпаття колонізувалися волохами, німцями, словаками, угорцями, що накладало свій специфічний відбиток на формування етнокультурного обліку населення цього регіону.

У першій половині ХVІ ст. Закарпаття разом з частиною Угорщини опинилося під владою австрійської імперії Габсбургів, де й перебувало до закінчення Першої світової війни.

Тривала відірваність Закарпаття від Великої України уже в новітні часи породила проблему так званого політичного русинства. Наприкінці 1980 – на початку 90-х років певними силами як в Україні, так і за її межами, робилися спроби реанімувати у Закарпатті і Пряшівщині (Словаччина) етнонім «русини», надаючи цьому певного політичного підтексту. Використовуючи етнографічну специфіку краю, локальні особливості народної культури гуцулів, бойків, лемків та історичний етнонім «русини» у політичних цілях, певні сили розпалювали сепаратистські настрої, проголошували національно-культурну окремішність русинів від українського народу, закликали до створення власного державного утворення або ж до виходу із України Закарпаття і входження його до інших держав – Словаччини чи Угорщини.

Етнографічний облік буковинців обумовлювали також різноманітні чинники, в залежності від того, у складі якої держави і як довго знаходилася Буковина. Після перебування майже протягом двох століть у складі Київської Русі, у ХІІ- першій половині ХІV ст. Буковина була складовою частиною Галицько-Волинського князівства (держави). З середини ХІV ст. буковинські землі нетривалий час знаходилися під владою Угорщини, після чого увійшли до складу князівства Молдови, в якому перебували до 1774 р. Молдова, в свою чергу, перебувала під зверхністю Польщі, а з початку ХVІ ст. потрапила у васальну залежність від Османської імперії, перетворившись згодом на її звичайну провінцію. Саме тоді й розпочалася активна румунізація буковинського населення. Не припинилася вона й після того, як з 1774 р. Буковина була приєднана до Австрійської (з 1867 р. – Австро-Угорської ) імперії, де перебувала до 1918 р. Саме молдавсько-румунський чинник і справив суттєвий вплив на формування етнокультурних рис буковинців.

Наддніпрянщина, як історико-етнографічний регіон, тривалий час мала більш сприятливі умови для збереження своєї ідентичності, свого національно-етнічного «Я». Як уже зазначалося, саме в цьому плані Золота Орда проявляла певну толерантність. Литовська експансія на руські землі (ХІVV ст.) також не стала руйнівною для етнокультурної самобутності українців. Для українців, які опинилися під владою Литви, литовська експансія не означала їх «олитовчення». В даному випадку маємо класичний приклад пріоритету культури над силою. Тобто, народ, який здійснив завоювання, не став порушувати місцевого укладу життя, культури завойованого народу. Навпаки, свою культуру він у значній мірі «розчинив» в підкореному культурному просторі.

Зовсім інший характер мала польська експансія на українські землі – спочатку (з середини ХІV ст.) на галицькі і частково волинські землі, а після Люблінської унії (1569 р.) фактично на всю українську територію. Йдеться, передусім, про намагання окатоличити і ополячити українське населення, нівелювати його етнічно-культурну самобутність, тобто повністю асимілювати його в польське суспільство.

Саме в контексті такої політики перед більшістю українців чи не вперше постала дилема історичного вибору: прийняти римо-католицьку віру, асимілюватися з поляками, влившись в загальне річище економічного, політичного і культурного життя фактично за тогочасними європейськими стандартами; чи, відкинувши цей шлях, зберегти свою ідентичність, свою культуру, релігію. В масі своїй українці вибрали друге. Щоправда, на західноукраїнських землях польські впливи залишалися суттєвими, що й відрізняло цей етнокультурній регіон від інших українських історико-етнографічних регіонів. Ще виразнішою ця відмінність стала після утвердження на західноукраїнських землях церковної унії (греко-католицизму).

До відносно нових історико-етнографічних регіонів України відноситься Слобожанщина (Слобідська Україна). На відміну від раніше названих регіонів, які формувалися і розвивалися під впливами культур західних і південно-західних сусідів, на етнографічне тло Слобожанщини суттєвий вплив мала сусідня Московія. Причини прості і зрозумілі. Перші поселенці з України, що знаходилася під владою Польщі, з’явилися на вільних («слободних») землях, що хоча і не контролювалися Москвою, але були у сфері її інтересів. Йдеться про південно-східне порубіжжя («Дике поле») між Московською державою і Кримським ханством. Інтенсивне заселення українцями цих земель припадає на кінець ХVІ - ХVІІ ст. Це були втікачі від польського гніту, а також від спустошень, яких зазнали українські землі в часи Руїни. Московська влада охоче їх приймала не тільки як “братів по крові і вірі”, а й як спільників у боротьбі проти кримських татар.

Населення Слобожанщини складалося з переселенців, що приходили з різних етнорегіонів України, переважно Правобережної. Тут вони змішувалися з місцевим населенням, формуючи таким чином самобутню культуру, побутову обрядність тощо. Визначальним при цьому був вплив українського козацтва, яке невдовзі перетворилося на провідний суспільний стан цього краю. Українська мова, яка тут сформувалася, також була своєрідною. Вона була, як зазначав відомий дослідник Слобожанщини Д.Багалій, “не задніпрянська, не галицька чи чернігівська, а власна, місцева, наближена до полтавської і київської”.

Своєрідно формувався Південний регіон України – як в соціально-економічному, так і національно-етнічному розрізах. Передумовою його формування стали переможні війни Росії проти Туреччини та її васала Кримського ханства другої половини ХVІІІ ст. Просування східних слов’ян до родючих чорноземів Півдня та Чорного моря було постійним чинником української історії. В освоєнні Півдня інтереси українського суспільства співпали з інтересами російського експансіонізму.

З самого початку масового заселення цього регіону він формувався як поліетнічний. Крім українців і росіян, які становили основну частину переселенців на новозавойовані землі, для їх освоєння Російська імперія широко залучала іноземних колоністів. Це були мігранти – вихідці з територій Османської імперії, переважно з балканського регіону – серби, болгари, греки та інші. Немало було вихідців і із Західної Європи та з території Речі Посполитої. Навіть євреї, які постійно зазнавали утисків з боку царської влади, одержували в Новоросії (так став називатися цей край після утвердження там Росії) статус іноземних колоністів. Залишилася на території Новоросії та Таврії і певна частина корінного населення – кримських татар, ногайців, вірмен та інших, хоча більша частина їх емігрувала чи була примусово виселена на Північний Кавказ. Отже, Південь України сформувався як найбільш етнічно строкатий регіон, таким він залишається і на сьогоднішній день.

Завершуючи розгляд проблеми, винесеної в назву лекції, акцентуємо увагу на деяких загальних зауваженнях:

– етнічна історія українців, на відміну від багатьох інших народів, формувалася в умовах тривалого поділу на окремі землі та регіони, кожний з яких мав свою етнокультурну специфіку. Таким поділом (членуванням) пройнята вся історія українців, сягаючи самих її витоків;

– усталеного погляду на історико-етнографічне районування немає. Одні автори в його основу кладуть етнокультурні критерії, інші – природно-географічні. Одні обмежуються територіями, які залишилися в сучасних державно-політичних кордонах України, інші включають і регіони, які з різних причин залишилися поза етнічними межами сучасної України;

– історико-етнографічні особливості окремих регіонів неправомірно трактувати перебільшено й ізольовано від загальноукраїнської етнокультурної цілісності, штучно розривати український народ на основі гіпертрофії регіональних етнографічних рис тієї чи іншої етнічної групи українського етносу;

– етнокультурна регіоналізація не стала перешкодою на магістральному шляху українського етногенезу, консолідації українства в етнічну націю, яка на даному етапі все більше набирає рис державно-політичної нації.

Модуль І. Лекція 3. Етнополітика та її особливості в різні періоди життя українського народу.

План.

  1.  Проблеми етнічного походження Київської Русі. Концепції полі та моноетнічності давньоруської народності.
  2.  Особливості литовської експансії на українські землі: етнополітичні виміри. Етнополітика Речі Посполитої.
  3.  Міжетнічні стосунки в Україні в добу Хмельниччини та Гетьманщини.
  4.  Українські землі в складі Російської імперії: етнополітичний вимір.

Етнічна складова життя західних українців в Австрійській імперії.

Проблема етнічного походження та етнічної структури Київської Русі викликала дискусію серед істориків. Прихильники теорії спільного етногенезу трьох східнослов’янських народів (М. Гуслистий, О. Моця, П. Толочко та ін.) розглядають Київську Русь як моноетнічну державу, утворену єдиною давньоруською народністю. Ця група істориків пов’язує передумови її створення з розпадом давньослов’янської спільності (середина Ітис. н.е.) та виділенням східних слов’ян, які в свою чергу складалися із різних союзів племен, відомих в історії як літописні племена. Дуліби, бужани, волиняни, деревляни, поляни, сіверяни, дреговичі, в’ятичі, радимичі, уличі, тиверці, хорвати, словени – у процесі масової слов’янської колонізації заселили територію східної Європи: від півдня до півночі, від Карпат до Оки і Волги на протязі V-VІІІст. Різні природно-географічні та історичні умови, в яких опинилися східні слов’яни (балтський та угро-фінський елементи на півночі та північно-східній території, іранський елементи та тюркський – на півдні), викликали етнічну диференціацію східних слов’ян з одного боку, а з іншого – консолідацію етнічних елементів, що утворила етнополітичну спільність – давньоруську народність. Завершенням етногенезу східних слов’ян стало утворення держави – Київська Русь.

Прихильники концепції моноетнічного складу Давньоруської держави, звертають увагу на умовність етнічного поділу східних слов’ян. Вони стверджують, що східнослов’янські племена щонайбільше вирізнялися певними етнокультурниминими особливостями і ступінь такого вирізнення навряд чи йшов далі етнічної групи. При цьому не заперечується факт існування «українського» етнографічного масиву у складі давньоруського народу ще до утворення Київської держави, що зберігав особливості впродовж усього періоду її існування. Але ж вважається, що початок формування українського народу як етнічної спільності, тобто такої, що самоусвідомилась і вирізняла себе у відносинах з іншими спільностями припадає на другу пол. ХІІ ст. Свідченням існування єдиної давньоруської народності та етноконсолідуючими факторами вони вважають існування спільної території, мови, спільного - економічного та культурного життя. За словами П. Толочка на «племінно-порубіжних територіях стосовно початків Київської Русі відсутня археологічна специфічність».

Такий підхід пояснюється спрощеністю у розумінні етногенетичних процесів, ігноруванням відносної автономності етносу як соціальної системи. Сучасні українські історики, які є прихильниками автохтонної теорії походження українського народу (окремішності українців), М. Брайчевський, М. Смолій, О. Бойко та інші вважають, що відносна праслов’янська етномовна спільність ніколи не була суцільним монолітом. На середину І тис. н.е. вона остаточно розпалась на окремі певні масиви – приетноси. Етнотворчі процеси продовжилися під час розселення східних слов’ян та утворення територіальних політичних союзів державного типу. Консолідація різних етнічних елементів у тих союзах була по суті формуванням первісних народностей, які мали вже сформовану етнічну структуру: єдність мови, культури, господарського життя, а також етнічну самосвідомість, зафіксовану у назвах земель. Як наслідок на території Київської Русі відбувався процес формування декількох етносоціальних організмів – на території України з центром у Подніпров’ї (Київська, Переяславська, Чернігівська, Галицька та Волинська землі), на Північному Сході (Новгород-Псковська, Володимиро-Суздальська та Рязанська землі), на Північному Заході, на території Білорусії (Полоцька, Мінська, Туровська землі). Ці процеси стали основою формування трьох східнослов’янських народностей: української, російської та білоруської. Не можна також погодитися з авторами (В.Почета, В.Мавродін), котрі намагалися пояснити їх виникнення феодальною роздробленістю, або політичним поділом території їх розселення між різними державами.

Значні мовні та господарсько-культурні особливості дають змогу виділити Південь України в чітко відмінний етнічний масив. Відокремлення праукраїнців від інших східнослов’янських племен доказує назва етнічної території та населення України, що відомо з перших століть нашої ери. Сформувавшись у VІІІ-ІХ ст. український етнос виявився здатним до самоорганізації на державному рівні. Результатом його державотворчих зусиль стала поліетнічна Руська земля. Оскільки раніше до її складу увійшли протоукраїнські землі, ядро й столиця цієї держави містилося на Середній Наддніпрянщині. Отже, Київська Русь утворилася як ранньоукраїнська держава. На 60-ті рр. ІХ ст. вона об’єднувала лише полян, деревлян, чернігівську частину сіверян. Протягом Х - початку ХІ ст. до неї увійшли всі східнослов’янські і деякі неслов’янські племена.

Предметом гострих дискусій вчених залишається державна структура Київської Русі, яка визначала її етнічний склад та етнополітику. Значна частина її дослідників (М. Грушевський, В. Пашута та ін.) вважають, що держава існувала у вигляді своєрідної конфедераціїції, до якої входило більше 20 різних племен в тому числі і неслов’янських. Відомо, що підпорядковані Києву землі Новгорода, Полоцького, Турівського, Ростово-Суздальського та інших князівств жили своїм особливим політичним і етнічним життям. Наприклад, Новгородська земля мала свою політичну структуру на чолі зі своєрідним парламентом – боярським віче. Крім ільменських слов’ян на її величезній території мешкали угро-фінські племена.

Інші історики (Б. Рибаков, І. Фроянов та ін.) називають Київську Русь “союзом союзів”. Доказом цієї точки зору є той факт, що кордони території союзів племенних князівств збігалися, як правило, з її поділом на адміністративні одиниці – повіти. До складу боярської думи, дорадчого органу, що діяв при великому князеві входили представники місцевої племенної знаті. Ігноруючи їх інтереси, він ризикував позбутися підтримки. Лише під час проведення адміністративної реформи Володимира (978-1115 рр.), який усунув від влади місцевих князів, зосередивши її в руках своєї династії, був запроваджений більш конструктивний підхід до управління державою – “родинний сюзеренітет”. Нарешті в другій половині ХІІ ст. починає формуватися Московське князівство на основі Володимиро-Суздальської та Ростовської земель, які входили раніше до Черніговського та Переяславського князівств. Відносна самостійність земель відбивалася на етнокультурних особливостях населення, що викликало поступову трасформацію землі як політично-територіального утворення в етнічну землю.

Незважаючи на розбіжності в оцінці структури Давньоруської держави, більшість істориків сходяться в одному, що за весь преіод свого існування вона так і не стала єдиною монолітною державою. Повного і остаточного злиття східнослов’янських племен у так звану давноруську народність не сталося.

Особливості етнічної структури Київської русі визначав і той факт, що у васальній залежності від неї знаходилися багато неслов’янських етносів, різних за соціальним і культурним розвитком. Вздовж північно-західних, північних та північно-східних кордонів Русі мешкали: литва, курши, латгали, чудь (ести), печери, пермь, черемиси (марійці), мери, весь, мордва та ін. За часи Святослава була підкорена і входила у сферу впливу Києва Волжзька Булгарія, населена тюркськими народами. В часи Святослава і Володимира після розгрому Хозарії до Києва переселилась чимала кількість купецтва як іудейського, так і мусульманського віросповідання. Це стосувалось і південного степу, де мешкали торки, берендеї, чорні клобуки. Володимир підпорядкував їх своїй владі і розселив на південному порубіжжі для захисту кордону. Всі неслов’янські народи зазнали значного впливу слов’янської культури або асімілювалися.

Інтегровані в державну структуру не слов’яньські етноси об’єктивно сприяли етнонаціональним процесом, що відбувалися у самому слов’янському середовищі.

Є підстави розглядати консолідаційні процеси часів Київської Русі як процеси обмеженої дії. Населення Київської Русі визначалося переважно за приналежністю до тієї чи іншої землі – «смоляни», «чернігівці», «кияни», «судальці», тощо. Уявлення про Русь чи «Руську землю» як всю територію давньоруської держави зберігалися тоді у сфері церковного життя та у її зовнішньополітичних відносин з судідніми країнами. Таким чином, територіальна єдність давньоруської території мала відносний характер.

Під спільною давньоруською мовою, що була значною мірою штучною, чужою для простого народу, можна розуміти лише писемно-літературну мову, яка виконувала державні функції й була спільною для всієї території Київської Русі паралельно з церковнослов’янською мовою. У народному мовленні у різних місцевостях виникли різноманітні діалекти, які поділили згодом східнослов’янську мовну територію на великі діалектні зони. Спільні риси для східнослов’янських мов – не є підтвердженням тези про існування давньоруської мови.

Єдність давньоруської культури в Київській Русі була умовною. Фактично існували дві культури – одна з них – офіційна, наднаціональна, створювана державницькими структурами. Ця культура не могла привести до формування єдиного етносу. Та справжня народна культура виявлялася в народних звичаях, обрядах, побуті, фольклорі. В кожному регіоні люди мали свої культурні традиції.

Разом з тим не можна заперечувати того, що давньоруська держава справляла суттєвий вплив на еволюцію етнічних процесів у суспільстві. Єдність господароського розвитку, законодавства, економічні, політичні та культурні зв’язки між окремими князівствами поступово приводили до стирання етнографічних відмінностей, формуванню спільності нового типу. По-перше, це виявилося у залученні київськими князями населення усіх земель Русі розв’язання загальнодержавних проблем закрема організації боротьби із зовнішньо – політичною загрозою. По-друге, - у створенні й запровадженні центральною владою єдиної для всього населення релігії. Церква сприяла поширенню для всього населення давньоруської держави християнських морально-етичних норм та літературної мови,зміцнювала авторитет великокнязівської влади, виправдовувала її поширення на іншого-етнічні землі, що було важливим фактором об’єднання поліетнічного населення країни в єдину спільність.

Таким чином, становлення етнічної структури Київської Русі було складним і суперечним процесом. Це багатогранне явище, яке включає в себе взаємодію соціально-економічних, політичних, культурних та етнічних чинників, які обумовили основні закономірності й особливості етнокультирних процесів у державі. Тенденції утворення і збереження в її межах кількох протонарадностей супроводжувалися одночасно тенденціями формування єдиної етнокультурної спільності. Ці процеси не набули свого повного завершення.

З утворенням давньоруської держави пов’язана і її назва – Русь. Щодо походження етноніма Русь (самоназви етнічної спільності) вже протягом 200 років проводиться жвава дискусія. Були спроби пояснити цю назву як запозичення і шукати її витоки то в Скандинавії (норманська теорія) то серед іраномовних народів. Ряд вчених вважають цей етнонім споконвічно місцевим, Рось, Роська, Росавка, Роставка, Роставиця. Ісорики Р. Іванченко, археологи П.М. Третьяков, Б.О. Рибаков стверджують, що в VІ-ІХ ст. на правих притоках Дніпра жило східнослов’янське племя росів. Відбуваються спроби довести прямий зв’язок між виникненням назв Русь та Україна.

Давній літопис, інші джерела стосовно раннього періоду Київської Русі локалізують Русь в її вузькому значенні в районі Середнього Подніпров’я, на землі розселення полян, сіверян, древлян – які стали ядром Київської Русі. Згодом Руссю стали називати всі східнослов’янські землі, що входили до складу Давньоруської держави. З ІХ ст. топонімічне і етнонімічне вузьке поняття «Русь» поступається більш широкому його розумінню, як поняття, що означало народ (руський) і як державу – Київську Русь. Відбувається поступовий перехід від етноніма до політоніма. У ІХ ст. назва Русь як країна і народ згадується арабськими, візантійськими письменниками і вона була широко відома за межами держави. У ранньому середньовіччі назви русь, руський вживалися як самовизначення українців і, як вважають лінгвісти є чисто українським. Поняття «росіяни» або «російці» характерні для пізніх і більш північних груп східнослов’янських племен. Термін руський є в назві російського та білоруського народів.

Характерною особливістю етнічної історії України є міжетнічна толерантність Київської Русі. Цьому сприяла багатоетнічність складу її населення. Ще на ранніх етапах формування українського етносу відбувалося вбирання іншоетнічних субстратів, не тільки у запозиченні елементів матеріальної і духовної культури, а і поповненні (асиміляції) слов’янсько-українського населення іншими етносами. До створення Київської Русі в ІІ-ІХ ст. це були готи, гуни, авари, болгари, угри-мад’яри. В складі Руської держави об’єднувалися угорські, фінські, балтійські, татарські племена, які були компонентами суперетнічної цілісності. Так, союз з торками був традицією Києва і волинських князів, а союз з половцями – князів Чернігівських. В 1111 р. західний половецький союз був розгромлений Володимиром Мономахом і ввійшов до складу Руської землі, зберігши свою автономію. Слід згадати про роль варязького елемента. Династія Рюриковичів варязького походження протягом кількох поколінь повністю ослов’янилася і, не вплинула на слов’янську етніку.

Міжетнічній толерантності сприяли зв’язки Київської Русі з іншими державами. Показовими в цьому плані були «торжища» на Київському Подолі, відкриті археологами, що являли собою колонії для купців як східнослов’янських так і земель скандинавських, візантійських, німецьких, польських, чеських, сирійських тощо.

Етнічна група євреїв належить в Україні до однієї з найдавніших і найчисленніших груп, розміри якої в окремі історичні періоди різко коливались, як і форми розселення. Євреї оселялися у грецьких колоніях, у Хизарському каганаті, до складу якого в ІХ – Х ст. входили землі від устя Дніпра до Аральського моря. Після його занепаду вони мешкали у Х – ХІІІ ст. в Київі, Чернігові, Володимеро-Волинському, Перемишлі, займалися торгівлею та лихварством. Євреї були особливою етнічною відокремленістю від українського населення. Цей фактор, а також конкурентна борьба між слов’янськими та єврейськими купцями стали причиною різних обмежень цього етносу у правих періодичного вигнання з українських міст. З часом вони отримували дозвіл на повернення, що пояснюється їхнім значним впливом на розвиток економіки Київської Русі. Після татаро-монгольської навали євреї масово селилися на територію Галицько-Волинського князівства, продовжували жити на українських землях у складі Великого князівства Литовського. Масова еміграція євреєв відбулася після заключення люблінської унії 1569 р.

Початок розселення греків на території сучасної України пов’язан із заснуванням грецьких колоній у Північному Причорноморії з VІІ ст. до н.е. Подальша історія формування грецької діаспори обумовлена тісними економічними, культурними та релігійними контактами Київської Русі з Византією, яка стала спадкоємницею античної Греції. Перші митропологи, майстри, що будували та оздоблювали церковні собори були греками. Вони селилися компактними групами, засновуючи громади у Києві, Ніжені, де займалися торгівлею та частково ремеслом.

На теренах України вірмени відомі з найдавніших часів. Вирадовха Х – VХІІ ст.у різних її регіонах, в основному в Західній, Правобережній Україні, Криму утворюються вірменські колонії. Найбільшими вони були у Львові, Кам’янці–Подільському , Володимирі, Луцьку, Станіславі, Язлівці, Броди. Важливим стимулом для переселення вірменів на українські землі, в основному торгово-ремісничого населення, були сприятливі умови для господарської діяльності, а також надання їм права мати свій суд, самоврядування церкву. Вірмени відігравали певну роль у піднесенні економіки середньовічних міст. Вірменські кущі брали участь у торгівлі України з країнами Близького Сходу, Балканського півострова, займалися благодійницькою діяльністю.

Караїми – невилика релігійно-етнічна група – потомки тюркських племен, входили до складу Хазарського каганату, після його занепаду розсилилася у степах Приазов’я та Криму у ХІІ – ХІІІ ст. З 1362 р. після походу великого литовського князя Вітовта на крим вони були оселені в Троках (поблизу Вільнюса, Луцьку, Галичі, пізніше вони розсилилися по інших містах Литви, Волині, Поділля. Ще один невеликий етнос, розселений переважно в криму – кримчаки. Разом з країнами кримчаки найменш численні етноси сучасної України.

Румуни почали оселятися серед українців ще з ХІІІ ст. Поступово вони освоїли територію Північної Буковини, Закарпаття. Угорці з давніх часів проживали на території Закарпаття. Перші поселення чехів з’явилися на українських землях з’явились ще в ХІІІ ст. на півночі Галицького князівства. Згодом у ХІV – ХV ст. вони перемістилися до Львова і кордонів з Молдавою. Таким чином, наявність в Київської Русі значної кількості етносів свідчить про її політичний характер. Давні історичні традиції мирного співіснування різних народів на території України є основною для формування етнополітики сучасної української незалежної держави.

На відміну від Київської Русі Галицько-Волинське князівство було моноетнічним. Історики вважають його чисто українською державою. Особливістю його етнічного розвитку було втручання іноземців в міжусобні війни між князями Волині та Галичини, участь у внутрішніх конфліктах між боярством та князем. Боротьба за об’єднання галицько-волинських земель набувала характеру визвольної боротьби за незалежність українських земель.

У той час джерела згадують про іноземних поселенців в деяких найбільших містах: вірмени, чехи, угорці, німці та ін. Помітну частину населення Галицького, а пізніше Галицько-Волинського князівств складали молдовани. Пізніше, з XVIст. відбулось масове переселення їх на українські землі – на Лівобережну Наддністрянщину та Буковину, як наслідок репресій турецьких завойовників та посилення експлуатації з боку власних господарів.

Кількість поляків на українських землях значно збільшилось починаючи з XIVст. на хвилі захоплення Польщею Галицько-Волинського князівства. Польська окупація Галичини й частини Волині почалася у 1340р. та завершилася у 1366 р. Масове переселення відбулося на зламі XVII - XVIII ст. як наслідок поразки Польщі у війні з Туреччиною та посилення феодального гноблення польських селян. Вони заселили Правобережжя, зокрема Волинь, Поділля, Західну Київщину, а також Східну Галичину.

Спочатку поляки обережно впроваджували зміни серед своїх нових підданих. Казимир називає ці землі «Королівством Руським». Поряд з латиною вживалася й руська мова, карбувалася своя монета. Але ж вже у 1341р. Казимир звернувся до папи Бенедикта ХІІ, щоб той звільнив його від узятих перед православними зобов’язань зберігати їхні давні обряди, привілеї та традиції. У 1375р. у Львові було засновано архієпископство, стали виникати монастирі, які обслуговували католицьке населення, що швидко зростало. Це була польська, німецька, чеська та угорська шляхта, котра дістала землі в Галичині, а також німецькі купці та майстри, запрошені польськими монархами для розвитку міст як умови отримати. Багато галицьких бояр перейняли католицьку віру, особливо після 1431р., рівний з поляками статус. До середини XVст. після реорганізації Галичини в Руське воєводство, тобто провінцію Польського королівства і впровадження тут латини як офіційної мови мало що залишилося від колись незалежного Галицького князівства. Для українців це означало підпорядкування чужій нації з іншою релігією та культурою. Незважаючи на певні позитивні наслідки цього процесу, згодом із нього виріс гострий релігійний, соціальний та етнічний конфлікт.

Іншим було становище українських земель у Великому Литовському князівстві (Волинь, Східне Поділля, Київщина, Чернігівщина, Переяславщина) – литовсько-руський державі. В цій державі власне литовський елемент становив одну десяту населення. Частка ж руських (українців і білорусів) була переважаючою. Етнічні переваги литовського елементу випливали лише з того, що в ній родоначальником правлячої династії був литовський князь Гедимін (1316-1341 рр.). На західних і південно-східних землях Русі династія Гедиміновичів вважала себе одночасно спадкоємницею Рюриковичів, що ґрунтувалось на її родинних зв’язках з давньоруськими княжими родами і швидко проявлялась в культурі, побуті, навіть в іменах. Ольгерд посадив на удільне княжіння у Києві сина Володимира (1362-1392 рр.). Останнього змінив онук Ольгерда Олелько Володимирович (1440-1455 рр.). Успіхи литовських князів на українських землях пояснються тим, що вони не порушувалим місцевогоукладу життя. Руські (українські) обряди ставали на спробу до литовського великого князя, а руські дружини посилювали його війська Розвиніша культура українців та білорусів мала великий вплив на литовців. Вони запозичмли в Русі державний устрій, право, податкову та військову організацію. Норми «Руської Правди» дістали поширення на території всієї литовсько-руської держави і одержали і одержали розвиток в литовських статух. Мовою управління, суду, культурної творчості з самого початку була тодішня літературна руська мова, що мала великі писемні традиції. У XІV - XV ст. в ній помітні два відгалуження: староукраїнської і старобілоруських мов, що розвивалися на давній літературній традиції і живилися народною мовою відповідних територій. Таким чином об’єднання земель навколо Литви створило умови для подальшого формування української народності.

Як Литовсько-Руську державу розглядали Велике князівство практично всі відомі українські історики, серед них – М. Грушевський, О.Є фименко, Д. Дорошенко та ін. Суперечливу точку зору щодо етнічного характеру Литовсько-Руської держави зайняли автори монографії «Українська народність. Нариси соціально-економічної і етнополітичної історії» (К., 1990), в якій наголошували, що «Україна була насильно розчленована й загарбана іноземними феодалами, а українська народність позбавлена можливості створити свою державність і опинилась під загрозою асиміляції». Йшлося також про те, що українське населення зазнавало в Литовській державі «соціального гноблення та політичних обмежень». У такому підході помітним є намагання ототожнювати «іноземний гніт» з соціальним гнобленням. Але це не одне й те ж. Коли говорять про політичний характер Литовсько-Руської держави, то не забувають про її класовий характер. Як у всіх феодальних державах, так і Литві носієм суверенітету була панівна феодальна верхівка суспільства на чолі з великим князем. Українські ж селяни, так само як білоруські становили лише соціальний ґрунт, звідки піднімалася держава Гедиміновичів, яка була одночасно і державою Острозьких, Сангушків, Чарторийських і Дубовицьких, Вишневецьких та інших феодальних родів та знаті. Поліетнічний характер Литовсько-Руської держави означав поліетнічний склад всієї верстви, яка творила апарат управління і користувалась благами власної держави. Звичайно, панівне і рівне становище національної верхівки створювало позитивні умови життя всього народу, особливо у сфері освіти, мови, релігії, народного і професійного мистецтва.

Етнополітиці Великого князівства Литовського було притаманне толерантне ставлення до інших етнічних груп. Сере дних – євреї складали близько 10%, поляки – 8% грамоти литовських великих князів визначали статус євреїв як вільних жителів, надавали їм автономію, візначали ряд особистих та майнових привилєїв, окреслені тенденції були домінуючими майже двох століть.

Проте становище українських і білоруських народів у складі Великого князівства змінювалося, особливо під впливом польсько-католицької експансії, що дедалі литовську та колонизувала руську знать. Тому питання етнополітики у Великому князівстві Литовському не може розглядатися однозначно, а потребує конкретних оцінок стосовно кожного історичного періоду. Від утвердження Гедиміна великим князем на литовських і західних руських землях і до Люблінської унії пройшло понад 250 років – життя близько 10 поколінь. За цей час відбулися суттєві зміни у сферах економічного життя основного масиву українських земель, в системі управління, розвитку мови, в соціальній структурі населення. Кревська унія 1358 р. яка була першою спробою об’єднання Польщі та Литви, значно посилила вплив поляків на українських землях. Упродовж другої пол. XVст. було покінчено з поділом всієї держави, в тому числі України на удільні князівства і запроваджена адміністрація, залежна головним чином від центральної влади. Найбільший удар відносній самостійності української феодальної знаті, чимало якої походило з литовських родин, був нанесений ліквідацією у другій пол. XVст. удільних Київського, Волинського, Подільського князівств, якими досі правили Ольгердовичі, Любартовичі, Коріатовичі і сформуванням воєводсько-повітової адміністрації.

Після укладення Люблінської унії 1569 р. українські землі складали значну частину польсько-литовської держави - Речі Посполитої. Із загальної чисельності її населення (7,5 млн. чоловік) українці становили майже 2 млн., тобто 28%. Поляки складали складали близько половини її населення. До етнічних груп країни також належали також литовці, білоруси, євреї, німці та вірмени. Відносини між ними визначалися передусім становою системою згідно Литовських статутів. Станова залежність людини була не менш важливою категорією самовизначення, ніж віросповідання чи національність.

Характерною особливістю етнополітики Речі Посполитої було надання пріоритету польському населенню. До 1569р. українська знать Великого князівства Литовського не користувалася такими значними правами, як польська. Унія урівняла у правах українських магнатів з поліськими, але ж вони змушені були переймати польські звичаї, закони, мову. Польські закони заохочували навіть зміну віросповідання, передбачаючи, що особа, яка приймає католицизм, автоматично отримує рівні з польською шляхтою права. Завдяки такій політиці було поставлено під сумнів саме існування українців як окремої етнічної спільності. Оскільки влада, багацтво та привілеї в Речі Посполитій асоціювались з поляками, то серед українців зростало незадоволення.

Основні засади етнополітики Речі Посполитої викликали і заключення релігійної Берестейської унії 1569р. Православні єпископи, Гедеон Балабан із Львова, Кирило Терлецький із Луцька, Дионисій Збируйський із Холма та інші сподівалися, що ставши частиною католицької церкви, православні дістануть повну рівноправність у державі. Йшлося про припинення дискримінації українських міщан, а також ігнорування інтересів православної знаті при розподілі службових посад. Самі єпископи бажали отримати рівний з католицькими ієрархами статус і стати членами Сенату. За умов гарантії збереження традиційної православної літургії та обрядів, вони приймали верховний авторитет Риму в усіх справах віри та догми. Укладення унії призвело до розколу українського суспільства. Більшість православних віруючих сприймало Берестейську унію як подальше ущімлення національних прав – наступ на православну віру та культуру, тому не підтримувала її у ті часи. На Україні розпочалася безкомпромісні реалізійні конфлікти, що точився на всій території аж до Лівобережжя. Особливій опір унії вчинили західноукраїнські православні общини. Львівська, Галицька і Подільська епархії перейшли на грекокатолицизм лише в 1700 р., Луцька – в 1702 р. Проте вона не виправдала надії польських правлячих кіл, не стала засобом ополячення українців, а з часом набула рис національної релігії, перетворилася в органічну частину народної культури західних українців. Дискусія про запровадження унії на Україні, її значення в історичній науці триває й досі.

І все ж те, що більшість українських земель опинилися в складі однієї держави – Речі Посполитої – для етнічного розвитку українців мало певне позитивне значення. Це сприяло поглибленню економічних зв’язків між ними, внутрішній міграції, поширенню визвольних ідей. Водночас цей фактор створював широку загальнонаціональну базу визвольної боротьби, втягуючи в неї Київ і Львів, запорозьке козацтво і карпатських опришків, селянські маси і духовенство. Народні збройні виступи збуджували національну свідомість, посилювали почуття спільності історичної долі народу. Виникнення в процесі внутрішнього етнічного розвитку українців унікальної соціальнохї верстви – козацтва, створення Запорізької Січі стала важливим фактором збереження етнокультури українців, боротьби проти католицької експансії.

У ХV-ХVІ ст. чимало представників української знаті відігравали видатну роль у захисті української національної сомобутності, православної церкви, національної освіти і культури. Найкрупніший український магнат князь Костянтин Острозький, котрий займав посаду воєводи брацлавського, великого гетьмана литовського був покровителем православної церкви, противником унії з Ватиканом, захисником церковнослов’янської писемності. Видатну роль в історії українського козацтва відіграв український князь Дмитро Байда-Вишневецький, з ім’ям якого пов’язано заснування Запорізької Січі. В числі перших козацьких ватажків імена князів Заславських, Корецьких, Ружинських. Саме представники української знаті, а також обрусілих литовських родин очолювали боротьбу проти політичного та католицького релігійного наступу, за збереження політичних та національних прав населення українських і білоруських земель. Таким чином, незважаючи на посилення іноземного панування протяогом ХІV – першої пол. ХVІІ ст. як наслідок згаданих чинників продовжився процес формування української народності. Це проявлялося перш за все у збереженні самобутності, формуваннні національної самосвідомості, подальшому розвитку національної культури.

Спрямованість офіційної політики Польщі, що визначало польські пріорітети в Україні, певною мірою визначила характер побудови міжетнічних взаємин. З XVI ст. почалося масове переселення євреїв на українські землі, які розмовляли мовою гермонської групи ідноєвропейської сім’ї – ідіш. Роль єврейського компонента в етнічному складі населення посилилась. Як і раніше вони не мали прав землеволодіння і, як правило, були орендарями фільварків польських магнатів.

Жорстоке міжетнічне протистояння періоду національно-визвольної війни українського народу проти Речі Посполитої 1648 – 1657 рр. мало глибоке коріння. Проте необхідно пам’ятати, що етнічне протиборство конфронтуючих сторін було невід’ємним від соціального антагонізму. Перші перемоги козацького війська викликали небачений вибух активності українського простолюду. Ненависний режим для українських селян, які тисячами вливалися до козацького війська, був персоніфікований в ляхах (під якими розуміли не лише польських, а й українських панів) та євреях-орендарях. Помста за національні та релігійні приниження, ненависть до польської тиранії, до католицької віри, небажання більше терпіти польське панування та прагнення «не залишити тепер жодного ляха на світі» спричинили до вигнання та нищення польсько-шляхетського населення українських земель в період визвольної війни. Небаченою жорстокістю відзначалися і каральні експедиції польської шляхти. Наслідками їх кривавих рейдів було масове винищення українського селянства: в очах шляхтичів воно було «бунтівною черню», яку потрібно було приборкати, навівши на неї жах розправами над «винними й невинними».

В кривавому польсько-українському протистоянні трагічною виявилася доля євреїв. Причиною спалаху антисемітизму в охопленій козацько-селянською революцією Україні була безпосередня причетність єврейського торгово-посередницького прошарку до пануючих структур Речі Посполитої. Польські пани передавали євреям право на збір податків, різноманітні промисли, оренду корчем та млинів, а часом – навіть православних церков. Тож економічна залежність українського селянства від євреїв посилювався ще й релігійним приниженням – адже в непоодиноких випадках неможливо було здійснити релігійну відправу, не заплативши за це орендарю. Відтак еврей-орендар ніби перемикав на себе епіцентр напруги між власником і підданими, а оскільки ця напруга мала ще й національно-релігійне підгрунтя, то на чужакові-євреєві зосередилась особлива ненависть. Її наслідком стали криваві єврейські погроми, цілеспрямоване масове винищення єврейського населення без різниці віку і статі. Майже 300 єврейських громад, осілих в Україні, припинили своє існування саме в цей час. Втім, це цілком відповідало етнополітиці козацької держави, яка поставала в ході війни: за умовами Зборівського договору 1649 р. євреї не мали права мешкати в області козацького управління (на території Київського, Брацлавського й Чернігівського воєводств).

Основною ознакою етнополітичної ситуації в добу Руїни, а особливо Гетьманщини, було постійне зростання російської присутності та впливу на землях Лівобережжя і Слобожанщини. Впродовж ХVІІІ ст., прагнучи обмежити, а згодом і ліквідувати українську автономію, уряд Росії дедалі більше посилював контроль над українським суспільним життям, насаджував русифікацію. На українських землях царизм відпрацьовував модель інкорпораційної політики щодо окраїнних іноетнічних територій та перетворення самобутнього населення такої території шляхом нівелювання його національних особливостей на «етнографічну групу» в уніфікованій масі підданих імперії.

З початку ХVІІІ ст. в російській етнополітиці з’являються нові тенденції. Зацікавившись позитивними наслідками заохочення імміграції в Німеччині та Англії, російський царизм розпочав діяльність у цьому напрямку. У 1702 р. Петро І затвердив маніфест, адресований до іноземних громадян, що бажали вступити на військову службу в Росії, а також до купців та ремісників. Це фактично заклало основу майбутньої імміграційної політики Росії, де в середині ХУІІІ ст. склалися необхідні передумови для переселення іноземних колоністів. Величезні степові простори на Півдні і Південному Сході імперії не приносили їй жодної користі. Кріпосне право не дозволяло селянам вільно пересуватися у пошуках землі, і це затримувало освоєння названих територій. Виходячи з цього, уряд Єлизавети Петрівни почав запрошувати сюди іноземних колоністів. В цей час на південноукраїнських землях з’являються колонії сербів, які просили дозволу переселитися до Росії, щоб позбутися утисків австрійського уряду. Російська влада вважала, що військові поселення на півдні, зокрема сербські, стануть захистом від татарських нападів. Уряд всіляко сприяв переходу на ці землі і українських селян з Правобережної України. Сюди переселялися також росіяни-старообрядці, які в Росії зазнавали гонінь з часів Петра І.

Ще активніше політику колонізації проводила Катерина ІІ, яка поділяла концепцію академіка Шльоцера щодо того, що «…багата, родюча і сильна» Російська імперія може стати ще «багатшою, родючішою, сильнішою», але для цього їй потрібні «люди». Вирішення цієї проблеми імператриця вбачала у залученні до Росії іноземних колоністів. Маніфести 1762 та 1763 рр. запрошували усіх бажаючих з Європи, крім євреїв, вільно селитися в Росії. При цьому вони отримували значні пільги. Так, колоністам дозволялося безперешкодно сповідувати свою релігію, вони на 30 років звільнялися від будь-яких податків. Тим, хто бажав жити у губернських і повітових містах, надавали допомогу у створенні фабрик, заводів, мануфактур; при потребі поселенці отримували безвідсоткову позику. Велике значення для переселенців мало також звільнення від усіх державних повинностей, в тому числі і військової. При цьому уряд намагався скеровувати потік переселенців саме на незаселені південні землі.Такі кроки російського царизму значно активізували переселенський потік на південноукраїнські землі. Тож національний склад населення тут був строкатий: болгари, німці, греки, «волохи» (молдавани та румуни), вірмени, євреї, що позначилося на протіканні етнічних процесів у названому регіоні.

Правобережна Україна як під час Хмельниччини, так і згодом була регіоном найбільш гострого антагонізму між українським селянством і польською шляхтою. В добу Руїни тут відбувалося масове винищення українського люду не лише польськими військами, а й російськими. Селяни гинули внаслідок російсько-польської війни, міжусобної боротьби за владу між гетьманами, які шукали собі союзників поза межами України. Страшних спустошень завдавали українським землям союзники П.Дорошенка – турки і татари, які обертали на пустелі величезні території, знищували та забирали в ясир їх населення. Масового, майже суцільного характеру набуває еміграція українських селян з Правобережжя.

Закріпивши свою владу на Правобережжі на початку ХVІІІ ст., після багатьох років шляхетсько-козацького протистояння, польські землевласники повернулися до старих порядків. Відновився соціально-економічний та національно-релігійний гніт. Як і до Хмельниччини, польське панство ставилося до українського селянства як до «хлопів», робочої худоби. Посилювалися гоніння на православну релігію та духовенство. У відповідь селянство піднімалося на боротьбу проти польської шляхти. Виникає широкий повстанський рух – гайдамаччина. До його активізації спричинила діяльність шляхетських «конфедерацій», утворюваних для боротьби з російським впливом в Польщі та з православ’ям. Конфедерати винищували православне українське селянство, руйнували церкви тощо. Тож дії повстанців спрямовувалися проти ненависних гнобителів – польського панства, уніатського духовенства та євреїв. В свою чергу, після придушення «коліївщини» – гайдамацького повстання 1768 р. – поляки жорстоко розправилися з її учасниками. Зауважимо, що учасники повстання покладали великі надії на допомогу Росії, яка декларувала намір захищати “братів по вірі” від утисків католицької церкви. Російський уряд, з одного боку, був зацікавлений в підтримці православних Правобережжя і в послабленні Польщі, проте з іншого – боявся поширення антифеодального руху на власну територію, тож зрештою і допоміг у його придушенні.

До кінця ХVІІІ ст. малоросійський край, в ході виконання політичних рішень імператорського двору Катерини ІІ, був інтегрований в державно-політичні, соціальні та економічні структури Російської імперії. Одним з головних чинників цього стало те, що українська еліта в масі своїй ще задовго до формальної ліквідації Гетьманщини інтегрувалась в соціально-політичні структури російського суспільства. Московсько-петербурзькою стала вона і в культурному відношенні. Тим самим був підготовлений грунт для «м’якого» варіанту інкорпорації гетьманщини в структури Російської імперії.

Внаслідок поділів території Речі Посполитої у 1772, 1793 та 1795 рр. 90% території та 85% населення етнічних українських земель відійшли до Росії. Характер цієї події був суперечливим, а наслідки – неоднозначними. З одного боку, створилися об’єктивні передумови для консолідації української нації, з іншого – посилилися асиміляторські тенденції з боку Росії щодо українських земель. До того ж з ліквідацією Польщі як держави не була розв’язана проблема українсько-польського протистояння. “Польський фактор” ще довго залишався визначальним в долі українців Правобережжя. Адже польська шляхта не втратила своїх привілеїв, прав на українського селянина, володарювала безмежно і безконтрольно, надійно захищена царською адміністрацією, армією, поліцією. Тільки повстання 1830-1831 рр. «невдячних поляків» дещо змінило відношення царської влади до українського селянства – як опори в боротьбі з опозиційністю шляхти.

На початку ХІХ ст. Російська імперія являла собою конгломерат різних етносів, для неї в етнополітичному відношенні були характерні повна безправність неросійського населення, його насильницька асиміляція, пріоритет принципу “поділяй і владарюй” у всій етнонаціональній політиці царизму. Спрямування і зміст політики царизму в сфері міжетнічних відносин зводилися до наступної мети: збереження цілісності монархії, русифікація всіх народів на грунті гасла Миколи І «Один закон, одна мова, одна віра». Саме це гасло було в основі ставлення влади до українців, яких розглядали лише як гілку росіян, а їх мову – як місцевий діалект російської. І хоча після реформ 60-х рр. ХІХ ст., наслідком яких стала певна лібералізація суспільного життя, умови для національно-культурної діяльності українців значно покращилися, свобода такої діяльності була відносною.

Першим серйозним ударом по українському рухові став таємний циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва (1863 р.), в якому стверджувалося, що «ніякої малоросійської мови не було, немає і бути не може». Суть циркуляру полягала в забороні наукових, релігійних та педагогічних публікацій українською мовою. Вирішального удару йому завдав викликаний боязню українського сепаратизму Емський указ Олександра ІІ (1876 р.), що категорично забороняв не тільки публікувати, а й ввозити українські книжки, користуватися українською мовою на сцені і т. ін.

Пояснення таким діям монарха, який вважався досить ліберальним і навіть мав намір «дарувати» народові імперії конституцію, можна, зокрема, знайти у заповіті Олександра ІІ, написаного у вересні 1876 р. Імператор заповідав своєму синові оберігати єдність монархії, рішуче боротися проти всього, що могло загрожувати цій єдності, особливо проти окремішнього національно-культурного розвитку різних народностей, який розглядався шкідливим і недопустимим.

Як опору в проведенні великодержавницької політики на окраїнах царизм розглядав насамперед росіян. Міграція росіян в Україну стала помітно зростати ще з другої половини ХУІІ ст., а після зруйнування Запорозької Січі і ліквідації гетьманщини російська експансія набула характеру добре спланованої довготривалої політики, що продовжувалась протягом двох століть. В результаті наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. росіяни становили понад 8% населення України. Більшість з них проживала у містах Півдня та Слобожанщини. Царизм цілеспрямовано підтримував і захищав інтереси росіян, надавав їм різноманітні привілеї, особливо дворянам, поміщикам, військовим і чиновникам.

На Правобережжі після приєднання до Росії, як вже зазначалося, продовжували бути переважаючими польські політичні і культурні впливи (до польського повстання 1830 р.). Після цього в рамках урядової політики, спрямованої на послаблення цих впливів, почався масовий наплив росіян – переважно освічених службовців, військових, працівників освіти. Та, як і раніше, Правобережжя, де проживали українці, поляки, росіяни, євреї, представники інших націй, було зоною підвищеної міжетнічної напруги.

На державну етнополітику на Правобережжі суттєво вплинуло польське повстання 1863 р., після якого політика царизму набула більш реакційного характеру. За участь у повстанні чи за співчуття до його ідей місцеві чиновники за наказом Санкт-Петербургу почали конфісковувати у польської шляхти маєтки. Ця кампанія проводилася з метою «зменшення польського впливу» у регіоні. З цією ж метою закривалися польські заклади освіти та культури, театри, монастирі, запроваджувалася в життя ціла низка обмежень політичних і економічних прав польського населення.

З метою відновлення занедбаного господарства краю царський уряд визнав доцільним залучати сюди переселенців, які б мали достатні кошти. Одночасно у цьому регіоні заборонялося продавати, дарувати, здавати в оренду маєтки полякам і євреям. Таким чином, ці землі досить часто здавалися в оренду німецьким колоністам. Як росіяни, так і німці звільнялися від сплати податків при купівлі нерухомості в західних і південно-західних губерніях імперії. Банки надавали їм пільгові позики на придбання польських маєтків. Ці та ряд інших політико-правових та економічних причин сприяли зростанню числа німецького та російського населення краю.

В результаті на початок 1880-х рр. на Правобережжі мешкало майже 100 тис. німецьких колоністів, і це був найвищий показник серед усіх регіонів імперії. При цьому лише кожний четвертий з них прийняв російське підданство. Спеціальна урядова комісія з дослідження масштабів іноземної колонізації дійшла висновку, що така концентрація іноземних колоністів, які навіть не є російськими підданими, має негативні наслідки не лише в політичному, а й у військово-стратегічному значенні. Практично з цього часу починається активна протидія іноземній колонізації Правобережної України, що стимулює еміграцію німецьких колоністів з території краю. Таким чином, періоди заохочення припливу іноземців змінювався періодами стримування.

Отже, політика царського уряду щодо іноземних поселенців не була однозначною, а мала здебільшого диференційований, кон’юнктурний характер. Та загалом центральна влада і місцева адміністрація вбачали своє завдання в тому, щоб шляхом збільшення кількості колоністів в Україні послабити український рух, зробити їх своїми союзниками в боротьбі проти польського впливу.

Друге місце за чисельністю після корінних жителів – українців, на Правобережжі займали євреї. Правовий статус євреїв в Російській імперії мав помітні особливості, а саме – адміністративне встановлення території їх розселення, що само по собі було одним з виявів політики антисемітизму. Починаючи з Катерини ІІ, російські імператори видали низку законодавчих актів, котрими визначалися місцевості, за межами яких євреї не мали права поселятися. Поступово була окреслена своєрідна «смуга єврейської осілості», існування якої законодавчо утверджувалося Положеннями про євреїв 1804 та 1835 рр. Згодом в цій політиці намітилися певні послаблення, продиктовані економічними інтересами держави. Починаючи з 1859 р. для окремих категорій єврейського населення робилися винятки і їм надавалося право постійного проживання поза «смугою осілості». Спочатку таке право отримали купці І гільдії, згодом воно поширилося на євреїв з вищою освітою, ремісників. Загалом же «смуга єврейської осілості» проіснувала в Україні аж до повалення самодержавства.

Аналогічно до долі українства, яке опинилося у складі Російської імперії, складалася доля інших неросійських народів, що проживали на українських землях. Після приєднання у 1783 р. до імперії Криму імперська етнополітика на цих землях призвела до суттєвих змін їх етнонаціонального складу. Становище кримських татар, як державоутворюючої нації Кримського ханства, змінилося, оскільки на них було поширено статус «інородців». Царизм здійснював широку програму боротьби з ісламом, руйнування мечетей, закриття національних шкіл, нищення пам’яток культури, зміни етнічного складу Криму за рахунок збільшення там російської присутності та заохочення переселення туди німців та інших народів.

На початку ХХ ст. національна політика самодержавства щодо неросійських народів, які проживали на теренах підросійської України, була успадкована від політики попередніх десятиліть і грунтувалась на концепції обмежувального, заборонювального законодавства, супроводжувалась реакцією, насиллям і репресіями. Як тільки виникали труднощі у вирішенні внутрішніх та зовнішніх проблем, наростало невдоволення діями царизму, підносився національно-визвольний рух, царизм намагався перенести вину за це на “інородців”, звинувачуючи їх у сепаратизмі, автономізмі, вдавався до шовіністичних гасел на зразок «бий жидів – рятуй Росію». Національне питання залишилося гострим і нерозв’язаним і після революції 1905 – 1907 рр., коли Державна Дума не зуміла схвалити закони про громадянські права «інородців», а царська влада все ще ігнорувала вимоги неросійських народів. Тим не менш революційні події 1905 р. призвели до часткової лібералізації суспільно-політичного життя, що являла собою реакцію царизму на національно-визвольний рух. Одним з його виявів стало утворення Української думської громади у І та ІІ Державних Думах, її вимоги щодо надання автономії Україні, запровадження української мови в школах, судах та місцевих адміністративних органах. В 1905 р. був прийнятий закон, який частково послабив антипольську політику, зокрема, дозволив викладання польською мовою в навчальних закладах. Скасовувались подібні обмеження і щодо інших національних мов.

Однак після поразки революції відбувається наступ реакції. Царський уряд, намагаючись взяти реванш за вимушені поступки, на які довелося піти в період революційного піднесення, вдається до посилення великодержавницьких, шовіністичних настроїв у російському суспільстві. На українців було навішено ярлик «інородців», а за розпорядженням П. Столипіна в 1910 р. були закриті українські просвітницькі організації, припинена україномовна видавнича діяльність, заборонена українська преса – тобто були втрачені всі здобутки років революції. Один з циркулярів міністерства внутрішніх справ оголошував боротьбу з «українським сепаратизмом» важливим державним завданням. Побудована на насиллі, національна політика здійснювалася таким чином, аби перешкодити порозумінню і солідарності українців з іншими поневоленими народами, не допустити створення єдиного антисамодержавного фронту.

Отже, аналіз національної політики Російської імперії дозволяє зробити однозначний висновок щодо її русифікаторського характеру і асиміляторської спрямованості. Царизм не тільки духовно нищив українську націю, забороняв українське слово, але й жорстоко переслідував будь-які прояви українського руху взагалі. Обмежувальні та заборонні заходи влада проводила і щодо євреїв, німців, поляків, кримських татар, представників інших народів, які проживали в Україні та в Криму. Русифікуючи Україну, влада прагнула послабити західноєвропейський вплив, зокрема, австро-угорський, польський, всіляко заохочувала збільшення тут російського елементу: управлінсько-чиновницького, фінансового, освітянського, церковно-православного.

Після входження західноукраїнських земель до складу імперії Габсбургів становище українців, порівнюючи з тим, яким воно було за Польщі, дещо покращилося: і з точки зору соціального стану, і з точки зору релігійної толерантності. З’явилися певні умови для духовного, культурного піднесення українства. Для українських уніатів у 1774 р. у Відні, а згодом у Львові створено духовну семінарію. Відкривалися народні школи з українською мовою викладання. У Львівському університеті було створено декілька українських (русинських) кафедр.

Щоправда, польська шляхта зуміла вплинути на уряд, залякуючи його загрозою української прихильності до Росії, і вже з початку ХІХ ст. відновила свій вплив. Припинили існування вищеназвані кафедри, шляхта домоглася введення польської мови в українських школах. Українська інтелігенція в цей час була занадто малочисельною, до того ж більша її частина орієнтувалася на поляків як на більш культурну націю. Отже, починаючи з ХІХ ст., становище українців Галичини у складі імперії потрібно розглядати через призму українсько-польських стосунків.

До кардинальних змін етнополітики Австрійської імперії спонукала революція 1848-1849 рр. Проголошуються демократичні свободи, Австрія стала конституційною монархією. Українці сформували Головну руську раду (ГРР), першу представницьку громадсько-політичну організацію.

В умовах революції влада пішла назустріч ряду вимог, висунутих ГРР. Так, висловлюючи впевненість у «щирій і вірній» схильності українського народу в Галичині кайзерівському дому та монархії”, кайзер дозволив запровадження української (русинської) мови у всіх народних школах в місцевостях, де переважало українське населення. Щодо вищих шкіл, уряд вважав, що «оскільки українська мова на нинішньому рівні свого розвитку не придатна ще повністю для викладання більшості наукових предметів», вона вводитиметься у вищих школах в міру її розвитку. Тим не менш уряд погодився на відкриття у Львівському університеті кафедр української мови і літератури.

Заснування українських громадських осередків, преси та видавництв стало можливим завдяки сприятливій позиції Відня, котрий в скрутний для нього революційний час підтримав українську спільноту, намагаючись приборкати небезпечний польський революційно-ліберальний рух. Адже ГРР висувала лише вимоги підтвердження прав української церкви нарівні з іншими обрядами, поширення української мови в адміністративному житті та освіті Галичини тощо. Ідеї національного визволення на той час ще не оформилися у певну політичну програму. Національно-політичний світогляд та практичні кроки обмежувалися вимогою поділу Галичини на дві окремі національні частини – українську та польську, а згодом – створення окремого українського Коронного краю, куди б увійшла українська Галичина, Буковина з Лемківщиною та Закарпаття.

Такі досить обмежені вимоги виглядали дисонансом у порівнянні з прагненнями інших слов’янських народів імперії, перш за все з більш політично зрілим польським рухом, який жадав надання полякам національної автономії в межах всієї Галичини, а згодом і відновлення польської держави в кордонах 1772 р. Ігноруючи український національний рух, польські політичні сили фактично поглиблювали історичне протистояння двох народів, штовхаючи український загал під захист урядового табору, з яким він довгий час був вимушений пов’язувати хоча б мінімальні гарантії для національного поступу. Тим не менш українці домагалися, і небезуспішно, щоб їх визнавали не як частину польського населення, а як автохтонний русинський народ на території Східної Галичини.

Революційні події 1848 р. знаменували собою переломний момент в історії західних українців. Якщо спочатку в Галичині, найбільшому ареалі української меншини, Відень вміло маніпулював регіональною «українською картою» у боротьбі проти польського сепаратистського руху (інші землі – Буковина та Закарпаття, виходячи з незначної кількості місцевого українства та їх мізерної ролі в суспільно-політичному житті держави взагалі не бралися до уваги), то починаючи з середини ХІХ ст. українське питання стає частиною європейської геополітики, до якої причетні в першу чергу Австрія та Росія. Намагаючись приборкати або й знищити український національний рух, зовнішні чинники своїм досить суттєвим впливом на перебіг подій призвели до швидкого розколу цього руху на ворогуючі між собою уламки – «народовців» та «москвофілів». Зазначимо, що ні народовці, які ідентифікували себе як частину українського народу, більшість якого живе в Наддніпрянській Україні, ні москвофіли, які визнавали себе частиною 50-млн. великоруського народу, не виявляли сепаратистських настроїв, навпаки, весь час при нагоді заявляли про свою відданість імперії. Але через те, що спрямування обох напрямів громадсько-політичної думки стосувалось позаавстрійського світу, центральний уряд ставився до них в цілому упереджено. Через це офіційний Відень намагався, хоча і без особливого успіху, живити ідеї т.зв. «рутенства» – вдячного Габсбургам 3-мільйонного «галицько-руського» народу, окремішнього як від росіян, так і від малоросів.

На основі запровадженої у 1861 р. нової австрійської конституції уряд об’єднав українські і польські землі в єдиний коронний край Галичини і Володимирії. Як і інші коронні краї імперії, він отримав автономію з власним сеймом і урядом. Проте вибори до сейму, як і до австрійського парламенту, проводилися за становим принципом, що забезпечувало перевагу польській шляхті на українських землях (1 депутат від 52 землевласників і 1 депутат – від 8764 простих селян). Як результат, в Галицькому сеймі українці мали 49 місць з 150 (в 1861 р.).

Отже, центральна влада фактично закріпила за поляками панівне становище в коронному краї, українці були віддані під повний політичний (отже, й економічний) контроль останніх в обмін на їх лояльне ставлення до Відня. Політика шляхти тепер відверто зводилась до захисту свого привілейованого становища як в Коронному краї, так і в державі в цілому. В 1862 р. польська мова в Галичині стала крайовою урядовою мовою замість німецької. Завдяки вдалим діям польської політики у 1866 р. був торпедований черговий проект центрального уряду щодо поділу Галичини на польську та українську окремі адміністративні частини. Недемократичність виборчих статутів до австрійського парламенту та крайових сеймів, а також такі фактори, як брак політичного досвіду української еліти, її консерватизм, дозволили польському загалу в наступні роки все більше витісняти українців з владних структур. Катастрофічно зменшувалася українська присутність в органах місцевого управління, в громадському житті, освіті та культурі. Отже, перспективи розвитку українського національного руху відтепер у великій мірі ставали можливими лише в умовах відмови поляків від частини набутих монопольних прав, що лише посилювало польсько-український конфлікт.

Польські політичні сили намагалися поширити свій вплив і на представників інших етнічних меншин. Ряд провідників польського руху висловлювався за «полонізацію» євреїв, що, однак, знайшло осуд з боку не лише українських, а й ряду польських політичних партій, які дедалі чіткіше висували ідею національного відродження і здобуття національних прав, боролися за міжетнічне порозуміння.

В 1867 р. Австрія перетворюється на дуалістичну Австро-Угорську імперію. Конституція 1867 р. декларувала рівність всіх націй імперії в громадсько-політичній, соціальній сферах, освіті («всі народності держави рівноправні і кожна народність має право на захист і розвиток своєї національності і мови»). Тим не менш українська нація, як і ряд інших, і надалі залишалась у вкрай пригніченому стані. Для неї проголошені конституцією демократичні принципи значною мірою залишалися фікцією через те, що провідні позиції в громадсько-політичному, економічному житті займали і монопольно володіли ними представники інших націй: в Угорщині – безроздільно угорці, в Галичині – польський політичний провід, і Буковині – німецький, який пізніше «розмили» польський та румунський впливи.

І все ж в Буковині, яка в 1861 р. перетворилася на окремий коронний край, ситуація складалася більш сприятливо. Відсутність вираженої політичної переваги будь-якого етносу унеможливлювала монополію на владу і в умовах конкурентної політичної боротьби давала шанси й українцям, які в 1861 р. увійшли до складу Буковинського сейму. Посилюється боротьба українців з румунами за національну окремішність, з одного боку, і з германізацією – з другого. З кінця 80-х рр. ХІХ ст. центральний уряд, наляканий активізацією румунського соборницького руху, який розпочався після створення Румунської держави, став підтримувати українську громаду на противагу румунському боярству, а також з метою обмеження москвофільського руху.

На Закарпатті цісарська влада всіляко підтримувала угорське населення, створювала йому привілеї у господарському і культурному житті, захищала інтереси австрійців та німців. Після створення дуалістичної монархії українці Закарпаття, поряд з іншими невеликими національними меншинами, були кинуті на поталу угорській олігархії. Суцільний процес мадяризації поглинув скромні здобутки українського національного руху 50-х рр., і досить швидко «українське питання» в регіоні взагалі «зникає» аж до 1918 р.

Разом з тим необхідно пам’ятати, що національне питання в Австро-Угорщині, при всій своїй подібності з Російською імперією, мало ряд істотних особливостей. По-перше, в Австро-Угорщині жоден етнос не становив переважної більшості і не міг претендувати на великодержавне становище. По-друге, це була конституційна монархія, яка декларувала низку демократичних свобод і рівність народів. Особливо яскраво це проявилося на початку ХХ ст. Активізація парламентської діяльності українців привернула пильну увагу уряду до проблеми польсько-українського протистояння і змусила Відень справити суттєвий тиск на польську сторону, яка зрештою пішла на поступки. Україні домоглися гарантування їм 62 мандатів у сеймі (з загальної кількості 228), ряду посад у краєвих установах, отримали згоду на заснування у Львові українського університету. Ряд змін, внесених до Крайового статуту, фактично являв собою кроки до поділу Галичини на окремі польську та українську частини. Але початок Першої світової війни перервав цей процес.

Видатні постаті:

М. Гуслистий, О. Моця, П. Толочко - українські історики – прихильники теорії моноетнічної Київської русі.

М. Брайчевський, М. Смолій, О. Бойко – українські історики, які стверджують, що Київська Русь була поліетнічною державою гедемін, Вітовт, ольгерд, Свидригайло – представники династіїлитовських князів Дмитро байда – Вишневецький – засновник Запорізької Січі.

Костянтин острозький – український магнат, засновник церковнослов’янської писемності.

Іван гонта та Максим Залізняк – керівники «коліївщини».

Хронологія:

ІХ – 40 рр. ХІІІ ст. – існування київської русі, правління дінастії Рюриковичів.

1340 – 1366 – польська окупація галичини.

1362 – 1569 рр. входження українських земель до складу Великого Литовського князівства. Правління династії Гедиміновичив.

 1375 – заключення кревської унії, першої спроби об’єднання Литви та Польщі.

1569 – Любленська унія. Утворення уніатської греко-католицької церкви на українських землях.

1648 – 1657 рр – національно-визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького як наслідокентологіки Речи Посполитої.

1702, 1762, 1763 рр. – Маніфест царського уряду щодо запрошення до росії іноземних колоністів.

1768 – «коліївщина» - національне повстання проти соціально-економічного та національно-релігійного гніту.

1772, 1793, 1795 рр. – поділи території Речі Посполитої. Приєднання Правобережної України до складу Російської держави.

1793 р. – приєднання Криму до Росії.

1863 р. – Валуєвський циркуляр. Заборона публікації українською мовою.

1876 р – Єлиський указ. Заборона публікувати та й ввозити українськоі книжки.

1804, 1835 – Положення проєвропеїв, запровадження «слуги єврейської осілості» в Російської імперії.

1907 – 1910 рр. - «столипінська» ресекція, посилення російського великодержавного мовінизму.

1848 – 1849 рр. – революція в Австроросійській імперії, кардинальні зміни ентиполітики.

Лекція 1.3. Історичні процеси в міграційних та еміграційних явищах

українців.

П Л А Н

  1.  Українська еміграція - причини, хвилі та наслідки.
  2.  Українська діаспора, її стан та роль у розбудові української держави.

I «Міграція населення» – переселення, переміщення населення у межах країни (внутрішнє), а також добровільне або вимушене із однієї країни до іншої з метою постійного або тимчасового перебування в ній (зовнішня). Остання має назву «Еміграція». З погляду країни нового перебування цей процес називається імміграцією, а новопоселенні – іммігрантами. Еміграція може бути тривала – з метою постійного поселення, тимчасова і сезонна.

За сучасними етнологічними теоріями всі українці й особи українського походження складають український етнос. Однак виникають певні складнощі із визначенням термінологій щодо представників українського етносу, які опинилися поза межами України. Коли йдеться про окремих осіб, науковці користуються такими термінами: «зарубіжні українці» (з конкретизацією країни, наприклад, канадські, австрійські, американські українці тощо; «особи (громадяни) українського походження» (наприклад, американці українського походження; українці в країні проживання”, “вихідці з України та їхні нащадки). У першому випадку йдеться про тих, хто народився в Україні, в другому – про тих, хто народився в країні проживання чи емігрував туди з третьої країни, але не народжений в Україні. Якщо мовиться про етнічну спільноту, то переважно використовуються терміни “українська імміграція”, “українська етнічна група” або “українська діаспора”.

Природа діаспори неоднозначна. Вона пов’язана і з міграцією частини українського населення (внаслідок соціально-економічних та політичних), і з захопленням сусідніми державами окремих українських земель, і з демографічними процесами, зокрема природним відтворенням іммігрантів. Однією з перших масових міграційних хвиль, був відплив у Туреччину та країни Західної Європи значної частини українців після поразки під Полтавою (1709 р.), друга – після скасування Гетьманщини та руйнації Запорозької Січі. Саме тоді українське козацтво мусило залишати свою землю і оселятися в Добруджі – землях Туреччини, на Кубані та в районах Тереку.

Частина української діаспори перебуває у сусідніх з Україною державах – в Польщі, Румунії, Угорщині, Чехії та Словаччині. Українські етнічні групи цих держав належать до автохтонних. На цих землях представники українців мешкали споконвіку. Вони опинилися за кордоном внаслідок захоплення територій, або зміни кордонів. У Польщі – це Бойківщина, Лемківщина, Підляшшя, Холмщина, Надсяння. Доля українського населення у цій країні у новітні часи складалася трагічно. Так, 1947 р. в результаті здійснення тодішнім польським урядом операції “Вісла” майже 150 тис. українців насильницьким шляхом були виселені з їхніх земель й розкидані по всіх польських територіях. Відтоді основна маса українського населення живе на західних і особливо північних територіях Польщі – Ольштанському, Гданському, Кошалінському та Вроцлавському воєводствах. За відомостями Об’єднання українців у Польщі там проживає від 250 до 500 тис. Офіційна польська статистика нараховує 150-200 тис. українців.

Основними місцевостями розселення українців у Румунії є Сучавський та Марамуреський повіти, котрі межують з Чернівецькою і Закарпатською областями України. Крім того, українці в цій державі компактно проживають у Банаті та Добруджі. До Банату переселенці із Закарпаття та Галичини потрапили в ході міграційних процесів в Австрійській (потім Австро-Угорській імперії у XVIII – XIX ст..). Віденський уряд стимулював з метою освоєння необроблюваних врожайних земель на півдні переселенцями з бідних і перелюднених околиць. У Добруджі українці з’явилися наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст.. внаслідок переслідування російським царизмом після зруйнування Запорозької Січі. Кількість українського населення у Румунії – від 120 – до 800 тис. осіб.

Щодо Угорщини, то за неофіційними відомостями тут налічується приблизно 3 тис. осіб українського походження. Це здебільшого автохтони в північно-східній частині країни, вздовж середньої течії Тиси, а також жителі деяких міст, зокрема Будапешта. Значна кількість українців – русинів протягом століть асимілювалася.

На території Східної Словаччини українці з давніх часів проживають у містах і селах краю: Гуменне, Бардіїв, Стара Любовня, Кошіце. Традиційним центром українського громадсько-культурного життя є Пряшів, де проживає понад 2 тис. українців. Загалом на території Словаччини за офіційною статистикою проживає понад 39 тис. українців, в Чехії – більше 15 тис.

Майже 250 років тому з’явилися перші українські поселення в межах колись цілісної Югославії. Це були вихідці з Пряшевщини та Закарпаття – переважно лісоруби та вівчарі, прагнули створити власне господарство, але через брак землі не могли цього зробити на батьківщині. Вони осіли в історичній області Бачка на території, яку тепер займає Воєводина. За даними перепису населення 1981 р. українців нараховувалося 13 тисяч (23 тис. русинів). Отже, навколо України створилася своєрідна діаспора – українські автохтони української етнічної території – на заході, на сході – більшість районів Орловської, Курської, Белгородської та Воронезької обл. (Берестейщина, Стародубщина, частина Слобожанщини), на півдні – молдавська діаспора – Дубосарський, Рибницький, Слободзейський, Григоріопольський та Кам’янський райони.

Особливу групу мігрантів складають українці східної діаспори. Міграцію українців на території, які складали Російську імперію, а згодом Радянський Союз можна розділити на кілька етапів: 1) до ХІХ ст.; 2) кінець ХІХ – початок ХХ ст.; 3) середина 20 – початок 40-х рр.; 4) 40-і – початок 90-х рр. Основною причиною міграційних процесів наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. було аграрне перенаселення на українських землях, безземелля та малоземелля селян. Це визначило соціально-економічний або трудовий характер української імміграції.

Якщо у І половині ХІХ ст. селяни з центральних і східних українських земель переселялися в чорноморські і приазовські степи, а після їх заселення на Підкавказзя і Донщину, то в 60-70 рр. ХІХ ст. міграційний рух пожвавився в Самарську, Саратовську, Оренбурзьку й Уфимську губернії. В 1870 р., коли в Європейській Росії стало мало вільної землі, міграція спрямовується до Азії, де українці застали поселенців з російських губерній, звідки переселення почалося раніше. Головними районами українського поселення були: Приамурський край на Далекому Сході, південний Туркестан та південно-західний Сибір. Українці поселялися в кліматичній смузі, подібній до України й займалися хліборобством. Українське поселення, що обіймало південну частину Далекого Сходу по р.Амур і понад Тихим океаном (Амурщина і Приморщина) отримало назву Зелений Клин або Зелена Україна. Із 2,5 млн. осіб, що оселилися на цій території 47 % складали українці. У 1882 р. губернатор Примор’я видав наказ про безкоштовний перевіз українських сімей пароплавом з Одеси. 68 тисячам селян з України були відведені найкращі землі Уссурійського краю.

Друга українська переселенська країна в Азії на території південно-західного Сибіру, Північного Казахстану – від Уралу до передгір’я Алтайських гір отримала назву – Сірий Клин або Сіра Україна. Значну частину населення на площі 1,9 млн. кв. км складали українці.

Ще один регіон Російської імперії, де компактно оселилися українці – Кубанська область (Чорноморська губернія). З 1792 р. Чорноморським козацтвом під проводом Антона Головатого, Тимофія Котляревського, Сави Білого почалася колонізація краю. Було створено 42 курені з такими ж назвами як на Запорожжі. Центром став Катеринодар (Краснодар). У той час разом з родинами переселилися 25 тис. козаків, які створили лінійне Терське та Кубанське військо. За 15 років на цю територію переселилося 250 тис. сімей, переважно українців. Основну масу переселенців складали селяни з густо заселеної Лівобережної України: Полтавщини, Чернігівщини, Київщини, Харківщини. Під впливом російської агітації частини українців з Галичини та Буковини переселилася до Росії.

Спочатку більшість переселенців становили державні селяни. Після скасування кріпацтва цей рух охопив різні категорії селян. Вони продавали своє майно і за одержані гроші виїздили та влаштовувалися на новому місці. Міграція на Схід лише частково була організована державою. В більшості це був стихійний рух. Державні органи намагалися контролювати і сприяти йому, оскільки він був в інтересах Російської імперії (звільнення малоземельних районів, заселення малолюдної території з огляду конкуренції з боку Японії, збільшення слов’янського елементу серед автохтонного населення Азії). Уряд виділяв землі для населення (до 100 десятин на родину в Алтайській і Семипалатинській обл.), звільняв військовозобов’язаних від служби, звільняв від податків, допомагав зерном, лісом. В Петербурзі існувало Товариство допомоги переселенцям, але його діяльність, як і урядова допомога були недостатні. У 1889 р. ухвалено переселенський закон (до цього часу існували окремі розпорядження, які стосувалися окремих районів поселення), який вимагав попередньої згоди державних органів. Самовільних переселенців відправляли назад. Закон 1904 р. передбачав свободу переселень без пільг і право уряду приймати рішення про пільгове переселення із окремих місцевостей, “виселення з яких визнавалось особливо бажаним”. Вперше воно було застосовано у 1905 р. у Полтавській і Харківській губерніях, де спалахнули селянські виступи. Активне переселення було пов’язане із Столипінською аграрною реформою в Україні, в наслідок якої на Схід переселилося близько 1 млн. чол.. Всього до 1914 р. постійно оселилося в Азії близько 2 млн. українців. Процес переселення на нові землі був дуже складним: незвичайні кліматичні умови, побутова невлаштованість, матеріальні нестатки обумовили недуги, голод, високу смертність. Частина селян поверталася на батьківщину.

На наступному етапі після встановлення радянської влади в Україні у 20-х рр.. ХХ ст. міграція на схід була незначною. Однак внаслідок попередніх переселень мільйони українців мешкали на теренах колишньої Російської імперії, а тепер Радянського Союзу. В місцях їх компактного поселення як і в Радянській Україні у 20-х рр. була запроваджена політика українізації. У наступні 30-40 рр. ХХ ст. мільйони українців були вивезені примусово на Схід внаслідок розкуркулювання українського селянства та депортації учасників боротьби проти радянського режиму на західноукраїнських землях. Всього в Україні на початку 30-х років ХХ ст. було розкуркулено біля 200 тис. господарств, депортовано тільки у довоєнний період близько 400 тис. осіб у віддалені райони, малопридатні для сільського господарства.

Величезних втрат населення України зазнало у зв’язку з переселеннями, викликаними Другою світовою війною. Чисельність тільки евакуйованих в Азію склала 1,9 млн. чоловік. Із тієї кількості українців тільки частина повернулася на Батьківщину. Під час німецької окупації України понад 2 млн. осіб, в основному, молодь, були насильницьки забрані на каторжні роботи до Німеччини. Чимало із репатрійованих у 1945-1946 рр. з німеччини й Австрії потрапили на постійне перебування до Сибіру.

В повоєнні роки найпомітнішою подією в організованих переселеннях було освоєння цілинних земель. В кінці 50-х і на початку 60-х років за межі республіки виїхали переважно до Казахстану 80 тис. переважно юнаків та дівчат. Наприкінці 60-80-х років найбільший виїзд здійснювався на освоєння нафтогазових родовищ Західного Сибіру. Певна кількість українців мігрувала за межі України у зв’язку з виїздом на навчання та роботу, укладанням шлюбів та оргнабору робочої сили.

Зворотний процес імміграції в Україну також має свої об’єктивні причини та коливання у ті чи інші періоди, хоча практично він як і еміграція, відбувався впродовж ХХ ст.

У Радянському Союзі у роки першої п’ятирічки, споруджувалось 1500 промислових об’єктів, у т.ч. 400 в Україні. На будівництві металургійних та машинобудівних заводів Уралу, Сибіру, Казахстану працювали десятки тисяч жителів України. На спорудження промислових гігантів – Дніпрогесу, ХТЗ, Краматорського машинобудівного, металургійних заводів у Запорожжі, Маріуполі, Дніпродзержинську та Кривому Розі приїхали десятки тисяч представників інших союзних республік.

Наступний період – друга половина 40-х років ХХ ст., коли перед Україною гостро постала проблема відбудови народного господарства. Тільки на відбудові Хрещатика працювали представники 35 національностей СРСР. Ще більше їх працювало на відбудові Дніпрогесу, шахт Донбасу, металургійних та машинобудівних гігантів Придніпров’я, залізниць та житлового фонду міст та сіл. Особливу роль відігравала індустріалізація західних областей України. Разом з заводами прибували робітники і спеціалісти. Так, лише протягом 1945 р. тільки до Львова були направлені понад 15 тис. спеціалістів. З Саратова разом з робітниками і інженерами було переведено завод телеграфної апаратури, з Тули – авторемонтний завод, з Іжевська – приладобудівний завод. В результаті тільки за два повоєнні місяці на Львівщину росіян прибуло більше, ніж було тут 1940 р.

Однією з важливих ознак міжреспубліканських міграцій радянського періоду поруч з їх значним обсягом був неодмінно позитивний для України міграційний приріст. В’їзд в республіку постійно перевищував виїзд з неї. Поверталася на батьківщину значна частина тих, хто з різних причин виїхав раніше. Помітну частину в’їзду становили переселенці з інших республік СРСР. Через сприятливі кліматичні умови, порівняно вищий рівень соціально-економічного розвитку Україна завжди приваблювала їх. Канали в’їзду були в основному тими ж, що і для виїзду: армія, навчання, працевлаштування. Переселення в Україну мотивувалося, як правило, виробничими потребами, хоча для густозаселеної на відміну від Сходу і Півночі СРСР республіки нагальної необхідності в поповненні трудових ресурсів із зовнішніх джерел не існувало.

Окремо треба сказати про заселення Криму після депортації кримських татар, представників інших національностей (караїмів, кінчаків, болгар, вірмен) – всього депортовано понад 200 тисяч чоловік. Сюди було відправлено 17 тис. сімей з Краснодарського, Ставропольського країв, Брянської, Воронезької, Курської, Орловської, Ростовської, Тамбовської областей, а також з України. Всього за 1950-1954 рр. в Криму облаштувалися 13,7 тис. сімей і переселенців.

В другій половині 80-х років міжреспубліканські міграції почали набувати нових рис. Швидко зростали такі категорії мігрантів як біженці, вимушені переселенці. Чисельність в’їзду все більше переважала чисельність виїзду.

Початок 90-х років, коли розпався СРСР і проголосила державну незалежність Україна, позначився значними переміщеннями населення. Це, перш за все, відчутне зменшення загальної кількості мігруючого населення як наслідок припинення організованих наборів робочої сили, служби в армії та направлення на роботу за межі своєї республіки. Переважання в’їзду над виїздом значно збільшилося. Зазнав змін національний склад міграційних потоків. Особливо це проявилося після прийняття Закону “Про громадянство” у період 1991 та 1992 рр.

Ще одна із особливостей міграційних процесів 90-х років – тимчасова міграція робочої сили. Реальний виїзд з України значно більший ніж зафіксовано статистикою (до 5 млн. осіб). Останнім часом заробітки в Росії стали поширеним явищем. Там знаходять роботу працівники різних спеціальностей – будівельники, транспортники, шахтарі. Оцінку масштабів трудової міграції важко здійснити, оскільки для неї немає фактичних даних, проте, безумовно, цей процес наростає.

В еміграції українців на захід виділяються два напрямки – до Західної Європи та за океан. Вона також має різні етапи (хвилі), що обумовлені як соціально-економічними так і політичними причинами.

Українські поселення з’явилися в країнах Європи у давні часи. В Швеції, Німеччині та Франції 1714 р. певний час перебував гетьман П.Орлик зі своїми прихильниками. А в 70-і рр. XIX століття починається хвиля політичної еміграції українців до країн Західної. Ще один потік складався з українців, головним чином з Галичини, Буковини та Закарпаття з тих, хто в кінці ХІХ ст. виїжджав тимчасово до західноєвропейських країн на заробітки. Цей процес мав обмежений характер. Нерідко окремі групи українців, які мали намір емігрувати на заробітки до США або Канади, змушені були через брак коштів залишатися тимчасово в Західній Європі. Ще до 1-ї світової війни невеликі групи українських заробітчан поселилися у Великобританії, Бельгії. На цей же період припадає початок сезонної міграції селян із західноукраїнських земель до Німеччини (до 75 тис. на рік) і в менших розмірах – до Данії.

Чергова, значно чисельніша порівняно з попередніми періодами, хвиля політичної еміграції з України припадає на 1919-1920 рр. Європейські країни стали притулком для тих жителів України, котрі не прийняли радянської влади (Наддніпрянщина), польського окупаційного режиму (Західна Україна). Кістяк української еміграції склали міністри, працівники адміністрації та військові урядів УНР та ЗУНР, 1920-1921 рр. В Польщі перебувало близько 30 000 українських емігрантів, головним чином в таборах інтернованих вояків; в м.Тирново тимчасово знаходився екзильний уряд УНР. У Франції, Англії, Німеччині, Бельгії, Нідерландах, Швеції, Норвегії, Фінляндії залишилися члени дипломатичних місій УНР. Частина вояків УГА були розміщені в таборах інтернованих в Чехо-Словаччині. Емігрувала також частина діячів науки і культури, студентської молоді. Крім того, українські емігранти поселилися в Австрії, Німеччині, Румунії, Югославії, Італії, Норвегії, Швеції та ін. Загальна чисельність емігрантів доходила до 80-100 тис. В їх розміщенні згодом відбулися деякі зміни. Більша частина галицьких українців повернулася після визнання у 1923 р. Галичини за Польщею та амністії польського уряду. Незначна кількість наддніпрянської та галицької еміграції під впливом курсу “українізації” переїхала до УРСР. Багато емігрантів (40-50 тис) залишили Польщу й Австрію та поселилися у Франції. Головними осередками еміграції стали Прага, Варшава, Берлін, Париж, де розвивалися різні ділянки українського політичного і культурного життя. Був заснований Український вільний університет у Празі, Українська сільськогосподарська академія у Подебрадах, науково-дослідні інститути у Берліні, Варшаві. В 1930-х роках значна частина емігрантів почала приймати громадянство країн свого перебування.

Між двома світовими війнами тривала заробітчанська еміграція із західноукраїнських земель, що знаходилися під Польщею, Чехо-Словаччиною і Румунією. З УРСР за окремими винятками еміграція була припинена.

Подальший процес української еміграції, пов’язаний безпосередньо з ходом і наслідками ІІ-ї світової війни. В Західній Європі, головним чином, в Німеччині й Австрії по закінченні війни опинилося близько 2-3 млн. українців. За даними Центрального представництва української еміграції (Ашафенбург, Німеччина) наприкінці 1946 р. на території Західної Німеччини знаходилось 177 тис. українців, у тому числі в американській зоні – 104 тис., в англійській – 54 тис., у французькій – 19 тис. У трьох західних окупаційних зонах Австрії проживало 29 тис. українців. Близько 15 тис. українців, переважно з числа колишніх солдатів дивізії “Галичина”, інтернованих наприкінці війни англійцями, було розташовано у таборах в Італії. Серед більшості українських емігрантів були вивезені на примусові роботи, примусово евакуйовані, в’язні німецьких концтаборів, військовополонені, члени військових формацій, втікачі з України і політичні емігранти з 1920-х рр.. Більшість їх добровільно або під тиском повернулася на батьківщину, а решта створила основну масу повоєнної політичної еміграції. За більшістю українських емігрантів визнано статус “переміщених осіб”.

Перша переселенська хвиля із Західної Німеччини припадає на 1946-1947 рр. За цей період виїхало близько 25 тис. чоловік, у першу чергу в Англію, Бельгію та Францію.

СССР, з свого боку, вважав всіх українських емігрантів своїми громадянами і на цій підставі з 1945 р. постійно домагався їх репатріації. Правове становище повоєнних емігрантів визначала окупаційна влада, а з 1947 р. також міжнародні установи під егідою ООН.

У період після ІІ світової війни українці в Західній Європі розбудували досить широку мережу нових громадських організацій та установ, ряд з яких представляє їхні інтереси в зносинах з властями країн поселення. До таких організацій належать Український центральний громадянський комітет у Франції, Об’єднання українських робітників у Франції, Центральне представництво української еміграції в Німеччині та ін.

Цій же меті підпорядкована й діяльність багатьох жіночих, молодіжних, професійних, культурологічних і просвітянських організацій, товариств і об’єднань, початки яких були закладені ще в період перебування українців у таборах для біженців і “переміщених осіб”. Серед них: Спілка української молоді і Пласт, Об’єднання українських жінок, Об’єднання купців і промисловців та ін.

У 80-ті роки загальна кількість українців та їхніх нащадків у ФРН подавалися зарубіжними авторами в межах 20 тис., із них 9 тис. або 44 % проживало у Баварії.

Внаслідок переселення українців з таборів біженців і “переміщених осіб” з найчисельніших українських колоній на Європейському континенті сформувався ще один осередок у Великобританії. Крім учасників дивізії СС “Галичина” (понад 8 тис. осіб) сюди прибуло близько 6 тис. українців із корпусу польського генерала В.Андерса, а також 21-24 тис. із західних окупаційних зон Німеччини та Австрії. Союз українців Британії вважає, що кількість українців у цій країні на середину 80-х рр. становила 35 тис. чол. Другою західноєвропейською державою, де проживає порівняно багаточисельна колонія українських переселенців продовжує залишатися Франція. Приблизно там мешкає 25-30 тис. українців. Певна частина “переміщених осіб” прибула до Бельгії, Швеції, Данії, Нідерландів, що позначилося на кількісному складі української діаспори у цих країнах. Однак за чисельністю ці громадяни поступаються українським громадянам Німеччини, Франції, Великобританії.

Майже одночасно із рухом українців з Центральної та Східної України на схід відбувалася масова еміграція із західноукраїнських земель за океан. Східна Галичина, Закарпаття, Буковина були аграрно перенаселеними. Слабо розвинена промисловість не могла дати працю великій кількості робочих рук. Виїзд на сезонні роботи розв’язував справу тільки частково. В умовах низького життєвого рівня, недоїдання, високої смертності еміграція була чи не єдиним виходом. Звістки про великі можливості заробітку в Америці дійшли в 1870-х рр. і до українців. Їх перебільшували різні корабельні агенти, що вербували робітників до пенсільванських шахт. 1877 рік коли до США прибула перша група закарпатських селян для роботи на шахтах Пенсільванії, можна вважати початком масової імміграції українських переселенців.

Масову еміграцію з українських земель до північної Америки можна поділити на три “хвилі”: останнє десятиліття ХІХ – початку І світової війни; 2) початок 20-х рр. ХІХ ст. – до закінчення ІІ світової війни; 3) повоєнна еміграція.

За масштабами перша “хвиля” української еміграції переважає наступне. В США за цей період прибуло від 200 до 300 тис., а в Канаду – 17 тис. українців. Серед іммігрантів, що прибули до США 97,87 % були селяни й лише 2,03 % кваліфіковані й напівкваліфіковані робітники. Переважали мало - або й неосвічені люди, без знання мов, без фінансів. Вони зустрічалися з новою структурою суспільних відносин, з новими звичаями й традиціями.

Емігрували переважно бідніші селяни, люди молодого віку, без родин. Їхньою метою було заробити, виплатити борги за подорож, а по поверненні купити землю і господарювати. Хоча з часом еміграція переросла із тимчасової на постійну.

Саме в цей період адаптації перед іммігрантами стала нагальна потреба в об’єднанні їх у певну спільність. Власне, імміграція кінця ХІХ – початку ХХ ст. склала основу для формування етнічних груп у США і Канаді. Цьому процесові сприяло утворення однорідних поселень українських іммігрантів у американських штатах Нью-Йорк, Пенсільванія та Нью-Джерсі (тут сконцентрувалося близько 77 % усіх українців, що прибули до США). Саме у названих штатах були зосереджені центри гірничодобувної, металургійної промисловості, будівництва, які потребували значну кількість робочих рук.

З 1890-х рр. розпочалася сільськогосподарська еміграція до Канади. Країна мала великі простори необробленої землі, які потребували робочих рук. Зубожілих селян охопила своєрідна “еміграційна гарячка”. Вони продавали своє майно і переїжджали на постійне поселення в Канадські прерії (провінції Альберта, Манітоба, Саскачеван).

В межах новоутворених етнічних поселень українські іммігранти зберігали свою етнічну самобутність, свої культурні та побутові особливості. Та обставина, що іммігранти зазнавали дискримінації, необхідність опору вимушеній американізації, посилювала тенденцію до об’єднання. Вже в перші десятиліття поселення вихідці з України створили різного роду організації, що керували громадсько-політичним життям – церкву, страхово-допомогові й професійні товариства, жіночі й молодіжні організації.

Суттєву роль у збереженні етнічної специфіки відіграє шкільне навчання: парафіяльні школи при українських церквах, недільні школи, суботні програми та ін. Значний вплив на збереження української етнічності в Америці мають музеї, зокрема Український музей-архів у Клівленді (США), село-музей спадщини української культури в Альберті (Канада).

За кількістю переселенців другої та третьої хвиль масової еміграції значно поступаються першій. Наприклад, під час другої і третьої хвиль у США емігрувало близько 100 тис. осіб, в Канаду – 100 тис. Причому переважна їх більшість прибула за океан після ІІ-ї світової війни, так звані “переміщені особи”. Для кількісного збільшення українських етнічних груп вони не мали вирішального значення, в США “переміщені особи” складали лише 7 % осіб українського походження, в Канаді – 9 %. Емігранти українського походження прибували у Північну Америку з інших країн (Аргентини, Бразилії, ФРН), але їхня кількість була незначною. Сьогодні за підрахунками дослідників української діаспори США в цій країні налічується понад мільйон осіб українського походження. Переважна їх більшість (85 %) – це ті, хто народився в країні їхнього проживання.

Початок масової еміграції у Латинську Америку припадає на кінець ХІХ ст. Серед країн, до яких прибували українці були перед усім Аргентина та Бразилія. За певними джерелами, у Бразилії (початком еміграції у цю країну вважається 1897 р.) на зламі ХІХ і ХХ ст. мешкали 47 тис. українців. За період першої хвилі еміграції (1897-1914 рр.) в Аргентині поселилося близько 14 тис. чол. Осідаючи майже в непридатних для нормального життя лісових масивах Південної Америки, кожен український переселенець в Аргентині мав право за досить високими цінами придбати до 50 га “червоної землі”, а в Бразилії значно більше. Часто-густо українці поповнювали найбідніші верстви населення.

Друга хвиля української еміграції до Південної Америки припадає на період між Першою та Другою світовими війнами. Третя хвиля еміграції українців у ці країни належить до перших повоєнних років, а в наступній період туди приїздили хіба що поодинокі українці, й не стільки з України, скільки з інших країн поселення. Еміграція до Південної Америки у цей час була частиною так званої політичної еміграції. Приплив українців до Аргентини і Бразилії загальмувався і врешті-решт припинився внаслідок економічної кризи 1950-1952 рр.

Перші роки перебування українців в країнах Південної Америки у плані облаштування життя за нових умов були подібними до таких як у США і Канаді. Як правило, церква ставала вагомим об’єднуючим фактором, була найважливішою організацією для українських переселенців. Згодом виникли мистецькі, просвітницькі організації. Так, у 1924 р. в м. Беріссо виник український драмгурток “Молода громада”, який пізніше трансформувався у товариство “Просвіта”.

В Аргентині вагому роль відіграють українські кооперативи, такі як “Відродження”, “Фортуна”, “Тризуб”. “Союз українських купців, промисловців, підприємців та дипломованих спеціалістів”.

Велика кількість українських інтелектуалів залишила помітний слід в країнах, де вони проживали. Це – професори різних аргентинських та бразильських університетів: С.Онацький, О.Борушенко, Б.Галайчук, Ю.Полянський, В.Зінько, В.Бурка, І.Вігоринський, художники, архітектори, скульптори: О.Климко, Ю.Шумлінський, Б.Кульдина, І.Грищенко, В.Цимбалан.

Українська громада в Бразилії докладає чимало зусиль, щоб продовжити традиції вивчення української мови, а через неї зберегти свою самобутність й цілісність у бразильському середовищі. Перспективи рідної мови діячі української спільноти пов’язують з прийняттям конституційного закону, що дозволяє викладати українську мову в державних школах штату Парана, де мешкає основна маса українців Бразилії.

Декілька десятків тисяч українців проживають в Уругваї, Парагваї, Венесуелі та ін. країнах Латинської Америки.

Українська діаспора в Австралії – наймолодша. За період з кінця 40-х до середини 60-х рр. ХХ ст. українська етнічна група зросла від кількасот до 21424 чол. Вони розселені практично в усіх штатах Австралії.Організаційне життя українців в Австралії бере свій початок від 1950 р., коли в Мельбурні було засновано “Об’єднання українців в Австралії”, перейменоване 1953 р. у “Союз українських організацій в Австралії”. Сьогодні він налічує близько 20 організацій.

Українці мешкають і в інших країнах – Китаї, північній та південній Африці, Туреччині, Таїланді, Ізраїлі та ін., але їх кількість незначна, вони не організовані в сталі громади.

Отже, українська еміграція – складне соціальне і політичне явище. Лише з кінця ХІХ ст. українцям довелося пережити чотири важкі еміграційні хвилі, шукаючи кращої долі. У сьогоднішньому світі налічується від 47 до 50 млн. українців. За межами нашої держави мешкають до 16 млн. українців, переважна більшість – до 11 млн. на терені колишнього Радянського Союзу: Росія (4,3 млн. чол.), Казахстан (896 тис. чол.), Молдова (600 тис. чол.). Далі йдуть Білорусь (291 тис. чол.), Узбекистан (153 тис. чол.), Киргизстан (108 тис. чол.), Латвія (92 тис чол.), Грузія (52 тис. чол.), Естонія (48 тис. чол.), Литва (44 тис. чол.), Таджикистан (41 тис. чол.), Туркменистан (35 тис. чол.), Азербайджан (32 тис. чол.), Вірменія (8,3 тис. чол.).

Будь-які статистичні данні про чисельність українців та про їхнє розселення у сучасному світі умовні. Є статистика державна, а є статистика громадсько-культурних організацій і церковна. Дані, якими вони оперують, суттєво відрізняються. Ще до недавнього часу українці в деяких країнах Східної Європи (та й у республіках колишнього СРСР) не мали змоги самоідентифікуватися.

II. З точки зору етнічної самосвідомості українських емігрантів можна поділити на три групи. Найбільшу складають ті, чиї предки покинули батьківщину 3, 4 й навіть 5 поколінь тому, як правило, вони не розмовляють українською мовою, мало або й зовсім не контактують з українськими організаціями й найчастіше мають досить приблизне уявлення про свої національні витоки. Представники іншої групи – ті, хто порвав зв’язки з батьківщиною одне чи два покоління тому, – знайомі з українською культурою й шанують її, але мало дбають про її збереження. Третя група – невелика, але найактивніша: це ті, кому вдалося зберегти своє національне обличчя. Складаючись переважно з українців, котрі емігрували після Другої світової війни, та їхніх дітей, а також з окремих представників інших хвиль еміграції, вона становить серцевину українських громад на Заході.

Сьогодні пасивність стає однією з причин поступової соціально-культурної асиміляції українства за кордоном, а отже, зменшаться, по суті, і можливості української політики. Ці небажані тенденції прослідковуються навіть у тих державах, де українське життя розвинене найсильніше, зокрема в Канаді. Якоюсь мірою це підтверджують дані офіційних переписів щодо мови й церкви – основи духовного життя українців.

Адже якщо на початок 40-х рр. кількість українців, що знали українську мову, становила 92 %, то на початку 90-х рр. їх залишилось лише 40 % (30 % вважають її рідною, а лише кожний десятий користується нею в побуті), половина українців вже не відвідує традиційних греко-католицьких і православних церков.

У ситуації, коли зменшується кількість природних носіїв мови й духовності за кордоном, коли духовний центр українства вже в Україні, потрібно всіляко заохочувати інтегративні процеси України з діаспорою і державами, в яких вона компактно чи дисперсно проживає.

Проголошення Акту про незалежність України 24 серпня 1991 р. викликало не тільки піднесення в середовищі української діаспори, але й зміцнило її надії на те, що справа побудови демократичної Української держави буде результативною. Останні 12 років незалежності Україна поступово набуває рис, стандартів демократичної європейської держави. Необхідні величезні зусилля щоб подолати соціально-економічні труднощі і в цьому певну роль могла зіграти українська діаспора.

Цей величезний людський масив, поділений полярними політичними орієнтаціями, має численні громадські установи й організації, свої видавництва, журнали і газети, займається науковими дослідженнями. Українці об’єднані переважно в українських греко-католицькій та православній церквах.

У продовж десятиліть зарубіжні українці видавалися радянською історіографією далеко не однозначно. Особливо коли це стосувалося діаспори далекого зарубіжжя.

Не дивно, що відносини між радянською Україною та діаспорою мали в основному не дружній характер. Емігранти першої хвилі прив’язані до своїх церков, громад, були переважно войовничими націоналістами, дивилися на радянський режим з недовірою. В той же час радянська пропаганда постійно зображувала українців – емігрантів як “прислужників капіталізму, фашизму та Риму”. Від таких стосунків, що склалися між українцями, не виграла жодна сторона. Українці в СРСР не змогли використати зарубіжні українські громади як вікна на Заході, а українська діаспора була позбавлена притоку свіжих сил, якого вона дуже потребувала. Але часи мінялися. Об’єктивний хід історії ніхто не може зупинити. На часі об’єднатися всім українцям у боротьбі за розбудову своєї суверенної і незалежної держави.

Як бачимо існує нагальна необхідність у вивченні реальних історичних і сьогочасних масштабів та умов утворення українських спільностей у зарубіжному світі, місць переважного їх поселення, сфер зайнятості, громадсько-політичної діяльності, соціального статусу в минулому і сьогоденні. Впродовж віків і навіть десятиріч в українському етнічному середовищі відбувалися помітні зміни. В яких напрямах вони йшли? Як виглядає картина розміщення українців за кордоном, якими є професійні, освітні, загальносоціальні ознаки їхнього буття.

Нинішня політична та економічна ситуація вимагає активізації залучення до культурно-освітнього, економічного, політичного процесу усіх надбань українства, в тому числі української діаспори, оскільки це формуватиме нас як націю з єдиною самосвідомістю, відчуттям цілісної спільноти. Становлення і розвиток української державності робить цей процес закономірним і перспективним. Більш як 16 млн. українців, які проживають за межами України, можуть стати одним з багатьох чинників зміцнення нашої державності, силою, використовуючи яку вдасться значно розширити український вплив у світовому процесі.

Характер зв’язків зарубіжних українців з батьківщиною залежав від багатьох об’єктивних і суб’єктивних факторів, насамперед від суспільно-політичної ситуації в країнах поселення і в Україні, позицій різних поколінь української діаспори. Незважаючи на історичні катаклізми українці в західному світі завжди прагнули до зв’язку з землею, яку полишили перші емігранти і яку не бачила більшість їхніх нащадків. Це прагнення відбилося у русі солідарності й допомоги українському народові, що був започаткований у перші десятиліття еміграції.

В 1913 р. українці в Канаді та США розпочали збір коштів на підтримку українських шкіл Східної Галичини, а також на підтримку політичних партій Галичини. В 1917 р. вони підтримали боротьбу земляків за державність України.

З новою силою рух солідарності проявився під час голоду в Україні і в Росії на початку 20-х рр. Українські робітники і фермери Канади та США зібрали понад 10 тис. доларів з кожної країни для допомоги голодуючим Поволжжя та України. У 1922 р. в Канаді був створений Український робітничо-фермерський комітет за визволення Східної Галичини з під влади Польщі. За короткий час було зібрано й передано майже 15 тис. доларів. В роки Другої світової війни канадські українці створили комітети допомоги Батьківщині. Документи свідчать, що в Канаді й США не було жодної акції солідарності, в якій би не брали участь українці. Для підтримки СРСР у війні з фашизмом канадськими українцями було зібрано 678 тис. доларів, карпато-русинами в США і Канаді – понад 200 тис. доларів. В повоєнний період серед української діаспори існував рух солідарності з тими людьми в Україні, які боролися проти радянського режиму й постраждали від нього. Учасниками цього руху, як правило, були представники повоєнної еміграції, які критично ставилися до “побудови соціалізму” на українській землі.

Окремої уваги заслуговує питання культурних зв’язків діаспори з Україною. Такі контакти не припинялися ніколи. Спочатку вони були опосередкованими - через збереження культурної спадщини українського народу. Починаючи з перших повоєнних років встановлювалися безпосередні культурні зв’язки української громади з Україною. 1946 р. в Канаду прибула делегація митців України – народні артисти З.Гайдай, І.Паторжинський, поет А.Малишко. Вони взяли участь у фестивалі української музики, пісні і танцю.

Серед української еміграції є багато людей, які глибоко шанують українську культуру, знають і плекають її. Своєю культурницькою діяльністю вони збагачують рідну українську мову, літературу, культуру та національні традиції нашого народу. У 1964 р. на зібрані кошти від 100 тисяч українців в Америці українська громада встановила пам’ятник Т.Шевченку у Вашингтоні. В пам’ять 50-річчя голоду в Україні в 1932-1933 р. українці Канади створили документальний фільм про цей трагічний період нашої історії.

Чималий внесок українців у розвиток культури, науки, мистецтво. Знедавна для широкого загалу почали відкриватися видатні імена: художник В.Курилик, педагог Г.Ващенко, вчений-фізик І.Пулюй, просвітитель І.Огієнко та багато інших, чиї таланти розвивалися не на нашій землі. Гідне місце посідає тут М.Парашук, уродженець с.Варваринців, що на Тернопільщині, визначний майстер, учень Родена, про якого болгарин Сава Овчаров сказав: “Професор Паращук по праву має називатися Архіскульптор”. І справді йому належить багато чудових робіт, які він створював в Україні, Німеччині, Польщі, Австрії, Франції, Болгарії. Найважливіші споруди: Софійський Університет, Судова Палата, Народний Банк, Військова Академія, парламент, музичний театр, бібліотека, Академія наук, резиденція патріарха в Драгалівському монастирі, в містах Бургасі, Слиневі та інших представлені шедеврами мистецтва М.Паращука.

Петро Яцик із Торонто забезпечив переклад на англійську мову та видання 12 томів “Історії України – Руси” М.Грушевського. Кошти створеної ним освітньої фундації використовуються для виплати стипендій талановитим українським студентам, для нагород переможців Міжнародного конкурсу з української мови.

Богдан Гаврилишин – громадянин Канади, іноземний член національної Академії наук, доктор філософії та економіки Міжнародного університету менеджменту Женеви, почесний доктор права Йоркського університету та університету Альберта в Канаді в останні роки живе і працює в Україні.

Останнім часом помітно активізувалося громадське життя українців у країнах Східної Європи. 120 українських товариств прагнуть зберегти культуру та традиції. Це відбувається насамперед завдяки демократичним перетворенням які там сталися. Так, у Польщі громадські організації етнічних меншин, у тому числі українські, вийшли з підпорядкуванням Міністерства внутрішніх справ. Ними тепер опікується відомство культури і мистецтва. При польському парламенті діє комісія національних меншин та етнічних груп. У цьому контексті слід, зокрема, розглядати, як один з актів активності засудження в лютому 1990 р. на надзвичайному з’їзді Українського суспільно-культурного товариства національно упередженої оперети “Вісла”. З’їзд поклав початок діяльності нової громадської організації – Об’єднання українців у Польщі. До нього увійшли особи українського походження незалежно від їхніх політичних поглядів, релігійних вірувань та соціального стану.

Велике значення має зміна на позитив стереотипу негативного відношення поляків до українців. Центральні видання: газета “Виборча”, “Жеч посполита” подають читачам Україну як демократичну державу та перспективного партнера. Польський уряд надає молодим українським вченим стипендії для навчання у престижних польських університетах. Ці заходи уповільнюють процес асиміляції українців.

У Росії, де мешкає наймогутніша українська діаспора, українці відчувають брак державної підтримки свого етнокультурного розвитку. В країнах – колишніх радянських республіках на жовтень 1994 р. діяло 25 недільних шкіл з викладанням українською мовою, 2 державні українські школи в Акмолі та Ризі, 12 періодичних і неперіодичних видань, 3 постійні радіопередачі (Таллін, Нижньовартівськ, Кишинів) та 20 непостійних. Перспектива вирішення етнокультурних проблем залежатиме й від того як Українська держава буде захищати їх права.

Для того, треба створити правову базу, спираючись на яку українська держава могла б надавати допомогу українцям у всіх регіонах колишнього Союзу. В першу чергу при укладанні договорів між Україною та іншими державами. На сьогоднішній день підготовлені проекти угод про забезпечення прав національних меншин з Естонією, Литвою, Латвією, Узбекистаном, Казахстаном та іншими країнами. У договорів про співробітництво і дружбу між Україною та Росією ставиться питання про створення умов задоволення етнокультурних потреб української меншини в Росії, а також російської меншини в Україні. Цьому процесові зарадила б спеціальна програма стимулювання соціально-економічного й етнокультурного розвитку українців, що має бути розроблена в Україні й на базі існуючих міждержавних договорів узгоджена з урядами держав колишнього союзу, де мешкають українці.

Українська держава має взяти під свій захист українців за її межами, прагнучи поліпшити їх життя. Цей фактор необхідно враховувати при вирішенні важливих питань внутрішнього розвитку України та здійсненні зовнішньої політики. З одного боку таким чином зберігається канал взаємодії з тією чи іншою державою. З другого боку турбота української державам дає зарубіжним українцям впевненості й стимулює їхнє прагнення відчувати себе частиною українського народу. Мабуть маловірогідною є ідея щодо масового переселення українців з інших країн до України.

24 вересня 2001 р. було затверджено Національну програму “Закордонне українство” на період до 2005 року. Це свідчить про те, що наша держава дбає про задоволення національно-культурних і мовних проблем закордонних українців, сприяє консолідації та розвитку української нації, її свідомості, традицій і культури, що визначено Конституцією України. Ця Програма спрямована на підтримку та розвиток зв’язків з українцями, які проживають за межами України, сприяння збереженню їх етнічної ідентичності, залучення до участі в процесах, що відбуваються в Україні шляхом концентрації зусиль у цій сфері органів виконавчої влади України та створення у державі та за її межами авторитетних громадських організацій.

Програма передбачає вироблення ділових механізмів підтримки українців, які проживають за межами України, насамперед у державах, що утворилися на території колишнього СРСР, де триває процес самоорганізації українських громад і утворюється інфраструктура для задоволення культурних, інформаційних, мовних та освітніх потреб українців.

Вагомим в Програмі є те, що вона має на меті збереження і залучення інтелектуального потенціалу закордонних українців для налагодження та зміцнення взаємовигідного, економічного, політичного та культурного співробітництва України з іноземними державами, що в кінцевому підсумку підносить престиж України у світі. Вона передбачає вивчення історії української еміграції.

У процесі виконання Програми буде створений механізм широкого залучення потенціалу українців, які проживають за межами України, до процесів розвитку Української держави та інших змін, що сприяють вирішенню даної проблеми.

Програма має зміцнити зв’язки органів державної влади та організацій, які беруть участь у реалізації державної політики України щодо закордонних українців з їх громадським організаціями в іноземних державах, а також органами іноземних держав, до компетенції яких належать питання міжнаціональних відносин. Програма передбачає сприяння поглибленню співробітництва між створеними в Україні та за її межами громадськими організаціями українців.

Тут сприятиме справі закон України, прийнятий Верховною Радою, про правовий статус закордонних українців.

Національна програма “Закордонне українство” допоможе, створити каталог статей про видатних синів і дочок українського народу, їхніх досягнень і здобутків, щоб долучивши цю спадщину до загальних українських надбань, сприяти підвищенню величі нашої науки, культури, і духовності.

Тут важлива підтримка ініціатив, спрямованих на збереження, розвиток і зміцнення етнічної самобутності українців, які проживають у діаспорі, сприяння поширення в Україні культурних здобутків закордонних українців, допомога бажаючим у їх поверненні на історичну батьківщину.

Виконання цієї Програми здійснюється шляхом реалізації Центральними та місцевими органами виконавчої влади України відповідних заходів у таких сферах як: розвиток правових засад співробітництва з закордонними українцями, організаційно-координаційна діяльність, науково-освітнє співробітництво, інформаційно-видавнича діяльність, культурно-мистецькі взаємини, економічне, молодіжне та спортивно-туристичне співробітництво, сприяння репатріації.

Досвід показує, що в ідеалі українська політика, історія, культура, наука, мистецтво хоч би де вони не творилися, мають функціонувати як цілісний народний організм для пробудження національної гідності для відродження природного зв’язку з Європейською і світовою культурою, для справжнього державотворення.

Аналіз підтверджує, що в більшості держав дітей багатьох наших співвітчизників (із дипломатичних представництв) навчають нерідною мовою, на основні іншого освітнього стандарту. Навіть там, де проживає значна кількість українців, немає шкіл, культурних центрів. Є лише поодинокі випадки іншого становища, наприклад у Болгарії силами українського посольства видано болгарською мовою “Історію України” О.Субтельного, виходить суспільно-політичний часопис “Україна”, щоб хоч якось створити український інформаційний простір. Ті ж кроки можна зробити й посольствам інших країн.

Допомагають просувати українську справу і представники болгарської інтелігенції І.Стоянов, К.Дийчев, Л.Терзійська. У Велике Тирново, Благоєвграді в університетах відкриті українські філологічні відділення. Але й для майже 70 тис. українців не запроваджено вивчення рідної мови у школах.

У той же час в Україні 7746 школярів болгарської національності вивчають українську мову та літературу як предмет, 1589 – факультативно.

Велике значення має проведення спільних заходів за участю українців з різних країн світу з метою збереження української етнічності в сучасному світі. Особливе значення проведення світових конгресів українців. Перший конгрес українців відбувся у 1992 р., також діє створений у 1967 р. у Нью-Йорку Світовий Конгрес України, він об’єднує понад 100 громадських та релігійних українських організацій з понад 20-ти країн світу поза материковою Україною. За всі роки існування СКУ вперше його засідання проводилося 18-21 серпня 2003 р. в Україні.

Проводяться Всесвітні форуми українців, діє Українська Всесвітня Координаційна Рада (при Кабінеті Міністрів), Сьогодні, координаційним центром у ній виступає Державний Комітет у справах національностей та міграцій, залучаючи до роботи над формуванням й реалізацію такої програми науковців, політичні й громадські об’єднання. Важливим етапом на цьому шляху стала прийнята Урядом України 22 січня 1996 р. Державна програма “Українська діаспора до 2000 року”, яка передбачала певну підтримку відродженню українства на теренах колишнього Радянського Союзу. Діаспора вбачає лише один шлях такої участі – запровадження інституту подвійного громадянства.

Урядові структури могли б приділити більше уваги проблемам наших земляків у двосторонніх відносинах України з іншими державами. У світі подібні організації мають постійну підтримку своїх держав. Наприклад, Росія за останні 5 років витратила 825 млн. доларів на підтримку російських громад за кордоном. Словаччина виділяє щорічно млн. доларів на підтримку своєї діаспори. “Полонія”, яка опікується зв’язками поляків зарубіжжя із батьківщиною, фінансується державою.

У прагненні до об’єднання всіх українців навколо незалежної держави створилися нові канали зв’язку з ядром етносу – обмін людьми та інформацією. Розробка науково обґрунтованих концепцій щодо задоволення потреб національних меншин в Україні, моделювання безконфліктних ситуацій у міжетнічних стосунках, подолання негативних етнічних стереотипів – таку ж модель має розробити наша держава щодо зв’язків з українською діаспорою.

Після 1991 р. з’явився новий вид української еміграції – виїзд на роботу за кордон спеціалістів та нелегальна еміграція. Сьогодні Україна – лідер на Європейському континенті щодо кількості нелегальних емігрантів. Це – мільйони людей, їх кількість збільшується з кожним роком. Ці потоки українців можна назвати четвертою хвилею еміграції. Гостро постала проблема захисту наших громадян з боку Міністерства іноземних справ України, а також збільшення робочих місць в Україні з метою повернення співвітчизників. Окремою проблемою є торгівля «живим товаром».

У нас не надається належного значення і вивченню історії української діаспори. Лише в деяких підручниках чи посібниках з історії України є розділи про українську еміграцію. Майже не читається курсів чи спецкурсів з історії діаспори у вищій школі. Правда, дещо роблять академічні наукові установи

Отже, пройшов час, коли виникла нагальна проблема, з однієї сторони об’єднати українство, згуртування наших співвітчизників де б вони не проживали, чи то в східній, чи то в західній діаспорі, з другої – мобілізувати їх на благородну справу – розбудову української держави. Шляхів до цього багато. Приклад же в материнському ставленні до своїх співвітчизників безумовно мають подати державні органи України всі разом і кожен окремо. Лише в такий спосіб можна досягти мети спільно будувати демократичну державу.

МодульI. Лекція 4.

Етнополітичні аспекти української історії новітнього періоду

(1917-2004рр.)

План.

1. Становлення етнополітики в період існування Центральної Ради, Гетьманату П. Скоропадського, Директорії УНР.

2. Національна політика в УРСР. Посилання русифікації українського народу в період кризи радянської влади та розпаду СРСР.

3.Головні стратегічні напрями етнополітики незалежної України.

На початку ХХ ст. більша частина Українських земель входила до складу Російської імперії. Національний гніт, русифікація, посилилися під час першої світової війни. Така політика царського уряду стосувалася не тільки українців, але й представників інших етносів - мешканців України.

Можливості реалізації ідей самостійного етнополітичного розвитку України зявились у наслідок перемоги Лютневої демократичної революції. Створена у березні 1917 р. Українська Цетнральна Рада почала формувати власну політику у сфері регулюванняміжнаціональних відносиню очолили цей процес її керівники М. Грушевський, В. винниченко, С. Єфримов, П. Христюк та інші. Перед Центральною Радою постало завдання втілити ідею самовизначення української нації у формі національної автономії у складі Російської федерації, а також виробити концепцію етнічних перетворень в Україні з активним залученням до них усіх національностей, що проживали на її території.

Провідні діячі Центральної Ради прагнули сформувати правову базу регулювання міжетнічних відносин, тому що розвиток і перемога національно-демократичної революції, доля української держави залежала від підтримки іншими етносами. В Україні кожен четвертий мешканець був неукраїнцем. Промисловість, торговий капітал та власність на землю належали російській, єврейській, польській, французькій буржуазії. На всіх вищих адміністративних посадах були неукраїнці. Неукраїнські панівні верстви, у тому числі більшість представників інтелігенції, вкрай вороже ставилися до українського національного руху. У брошурі «Вільна Україна» М. Грушевський рішуче заявив, що «оборонці української нації не будуть націоналістами». Він запропонував визначити «усілякі прояви українсткого шовінізму, виключності, нетолерантності супроти інших народностей націоналізм злочинством».Принципово не погоджуючись з гласом «Україна для українців», за яким стояли М. Міхновський та його прихильники, М. Грушевський засуджував прояви національної нетерпимості, робив усе можливе для нормалізації міжетнічних відносин в Україні.

Залучити представників інших національностей до державотворчих про-цесів можна було лише послідовною демократичною етнонаціональною полі-тикою. Український Національний Конгрес ( 6-8 квітня 1917р.) ухвалив ріше-ння: «Одним із головних принципів Української автономії є повне забезпечен

ня прав національних меншостей, які живуть на Україні». Тому на захист ви-

моги автономії України у складі Російської федерації виступили представ-ники від російського товариства охорони жінок, Єврейської соціалістичної

робітничпї партії, Польського соціалістичного гуртка у Києві, грузинських, латинських, естонських громадських організацій. У I та II Універсалах Цент-ральна Рада закликала українців запроваджувати автономну систему правлін-

ня в Україні разом з іншими етнічними групами, « негайно прийти до згоди і порозуміння з демократією інших національностей». Суттєвим досягненням у забезпеченні прав національних меншин стала можливість використання ними рідної мови, в тім числі у школах, утворення культурних і релігійних товариств, виділення коштів для їхньої діяльності з державного бюджету. Зокрема, Статут Генерального Секретаріату передбачив публікацію правових актів російською, єврейською, польською мовами, що й виконувалося у подальшому.

Незаперечними залишаються результати діяльності керівників Централь-ної Ради щодо залучення представників національних меншин до її складу. Якщо на початковому етапі її існування представництво у ній запроваджува-лося за територіальним, професійним та партійним принципами, то із середи-ни літа 1917р. Останні були доповнені ще й «національною приналежністю».

Згідно з пропорційним представництвом національним меншинам виділялась кількість депутатських місць відповідно до їх чисельності. Перевага надава-лась організованій революційній демократії - тим етнічним групам, які входили, до Рад робітничих та солдатських депутатів або утворили соціаліс-тичні партії. Тридцять відсотків депутатів Центральної Ради складали пред-ставники національних меншин, а саме – росіяни, євреї, поляки, молдовани, німці, татари, греки, білоруси, болгари та інші. Це дозволило перетворити Центральну Раду із органу суто національного, українського та тимчасовий крайовий парламент – справжній центр політико-правового життя в Україні.

Іншим важливим напрямом етнополітичної діяльності Центральної Ради було створення у структурі її виконавчих органів (спочатку у складі гене-рального Секретаріату, а потім у раді народних міністрів) генерального секретарства (міністерства) з національних справ і посад трьох товарищів – секретарів або міністрів – з російських, єврейських та польських справ. Усі вони мали права повноважних членів уряду. Генеральним секретарем з націо-нальних справ став С.О. Єфремов. Генеральне секретарство з єврейських справ діяло активно і наприкінці листопада 1917р. Підготувало законопроект про механізм створення єврейськихорганів місцевого самоврядування.

У контексті формування сучасного механізму захисту прав національних меншин досвід Центральної Ради щодо запровадження національно-персональної автономії заслуговує на особливу увагу. Ідеї цієї форми ви-рішення етнонаціональних проблем містилися у резолюції з’їзду народів Ро-сії, що відбувся у Києві у вересні 1917р., у III Універсалі Центральної Ради. 9 січня 1918р. було прийнято Закон Української Центральної Ради «Про на-ціонально-персональну автономію». Під час роботи над цим Законом було використано ідеї, висунуті соціал-демократами Австрії, в якій, порівняно з іншими державами світу, представлено чи не найбільше нацменшин, К. Рен-нером та О. Бауєром. Цей вид автономії передбачав створення національних союзів на основі добровільних особистих заяв громадян. Вона мала забезпе-чити реальний захист національних прав незалежно від кількості представ-ників національної меншини, території її проживання, не порушуючи терито-ріальної цілісності держави.

Закон про національно-персональну автономію складався з 10 статей, що увійшли окремим розділом («Національні Союзи») до Конституції УНР. Він містив конкретний механізм набуття автономії національними меншинами . Націонанальним союзам належало право представництва певної нації, яка жила на теренах УНР, у державних і громадських організаціях, а також право законодавчої ініціативи і самоврядування і статус інших національних орга-нів . Вищим представницьким органом були Національні збори і яка відпові-дала перед ними згідно Законом; національно-персональна автономія надава-лась великоруській і польській етносам як найчисленнішим і політично організованим . Нації – білоруська, чеська, молдавська, татарська, грецька та болгарська – могли скористатися правом національно-персональної автономії за умов подання на розгляд Генерального суду заяви, підписаної не менше як 10 тис. громадянами УНР незалежно від статі і віри. Заяви, інших націй мали подаватися до парламенту УНР.

Таким чином, Українська центральна Рада протягом року пройшла складний шлях в етнополітиці – від формування принципів та правових вза-ємин з національними меншинами до запровадження національної персо-нальної автономії. За складних політичних обставин їй не вдалося здійснити намічену програму демократичних перетворень у сфері міжнаціональних від-носин . Варто наголосити, що заходи Центральної Ради щодо регулювання міжетнічних відносин по-різному сприймались у середовищі національних меншин, зокрема поляками, євреями, росіянами. Так, Д. Дорошенко, один із лідерів української революції, відмічав, що тільки поляки прагнули органі-зуватися на грунті своїх національних інтересів. Євреї не думали відокрем-люватися, беручи найактивнішу участь у революції. Росіян важко було відо-кремити від російськомовних українців.

Намагання Центральної Ради спиратися на підтримку національних мен-шин у складні часи української революції після збройних постань у Петрог-раді та Києві, наступу радянських частин не було успішним. Під час голосу-вання за IV Універсал на засіданні Малої Ради представники неукраїнської демократії не підтримали проголошення незалежності УНР.

Отже, складні внутрішні і зовнішні обставини, в яких діяла Центральна Рада, завадили їй здійснити програму демократичних перетворень у сфері міжнаціональних відносин, чого вимагала тогочасна політична ситуація.

Гетьманська Українська держава успадкувала від Центральної Ради багато невідкладних міжетнічних проблем. На початковому етапі правління гетьмана П. Скоропадського правовий статус національних меншин не був визначений. «Грамота до всього українського народу» та «Закон про тимча-совий державний устрій України» - документи, що стали юридичною осно-вою його діяльності, не відображали якихось особливих прав національних меншин. Декларувалась рівність усіх громадян Української держави неза-лежно від національності. Кадрові призначення свідчили про толерантне ставлення гетьмана до неукраїнців. Єврей С.Гутник став міністром промисловості, німець Й. Вагнер – міністром праці, росіянин Г. Афанасьєв – державним міністром.

У липні 1918р. гетьман П. скоропадський анулював закон про національно-персональну автономію і скасував національні міністерства. Їхні повноваження в культурно-освітній сфері було передано міністерству народної освіти та мистецтва. Відміну одного з найсерйозніших здобутків української революції українська газета «Нова Рада» характеризувала як повернення національної справи до початкового періоду революції. Та незважаючи на цей крок гетьманська держава була послідовна у забезпеченні рівноправності усіх громадян, що підтверджують створення нової єврейської партії, Російського національного центру, всеукраїнського центру, поновлення діяльності чехословацького комітету. У заснованої у листопаді 1918 р. Української Академії наук існував окремий структурний підрозділ – кафедра єврейської мови та письменства, а пізніше – єврейська історико-археологічна комісія.

Найскладнішою була справа українізації шкіл. Міське населення України переважно з росіян, російськомовних українців та інших національ-них меншин. Тому, щоб уникнути міжетнічних конфліктів, гетьманське міністерство освіти та мистецтва за прикладом Центральної Ради вважало за доцільне заснувати нові українські гімназії, ніж українізувати російські. Влітку 1918р. було відкрито 54українські гімназії, а наприкінці гетьманської доби їх було вже 150. У гімназіях з російською мовою навчання було введено обов’язкові предмети: українську мову, історію та географію України, історію української літератури. У цей час було розпочато видання україномовних підручників з багатьох напрямів. У Кииєві та Кам’янець-Подільському відкрито два державні університети. Засновано також Державний український архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Українську національну бібліотеку, Український театр драми та опери, Українську державну капелу, симфонічний оркестр тощо.

Гетьманський уряд, його міністерство закордонних справ із самого по-чатку вели дипломатичні переговори з урядами сусідніх держав – РСФР, Австро-Угорщини, Польщі, Румунії – за повернення до Української держави земель, заселених українцями. Ставилось також питання про входження до її складу Криму на правах автономії. Таким чином, у період Гетьманату було здійснено чимало кроків, спрямованих на вирішення етнонаціональних проб-лем.

Завершальний етап української революції, пов’язаний з короткочасним відновленням влади УНР у формі Директорії, не ознаменувався консоліда-цією українського суспільства. У країні, де панувала анархія, а наступ на здобуту незалежність вели більшовицькі та білогвардійські війська, влада не могла приділити належної уваги врегулюванню проблем національних мен-шин. Директорія УНР декларувала відновлення принципів етнонаціональної політики Центральної Ради, підтвердила необхідність відновлення дії національно-персональної автономії. У грудні 1918р. було підтверджено чинність відповідного закону. Тимчасово при уряді працював відділ у справах національних міністерств. Однак, з огляду на різні обставини, розпочало роботу лише одне з них – з єврейських справ.

Директорія, створивши національним меншинам правові умови їх діяль-ності, водночас вживала і протилежних заходів, порушувалися мовні права росіян, у Києві було замінено російськомовні вивіски на крамницях на україномовні, вимоги поляків надати їм національно-персональну автономію не знаходили підтримки. Це пов’язували з мовними проблемами українців у Польщі. Примусова українізація не сприяла діалогу з національними меншинами. Фактично політичні сили, які представлялиінтереси меншин, відмовилися від співробітництва з Директорією у розбудові української держави. Росіяни взагалі зігнорували співпрацю з новою владою. Поляки більше переймалися відновленням власної державності. Ці стосунки особливо загострилися у зв’язку з проголошенням ЗУНР та намірами її до злуки з УНР, що обумовлювала зміну державних кордонів.

Внаслідок загостення соціально-економічних, політичних та міжнаціональних суперечностей під час громадянської війни українська влада не мала змоги утримати під контролемвнутрішню ситуацію у країні, захистити євреїв від погромів. Масовий їх характер з початку 1919 р. дало формальні підстави пов’язати їх з Директорією УНР. Її намагання забезпечити охорону євреїв, притягти до юридичної відповідальності не завжди були успішними. Останній період діяльності Директорії, ускладнений військовою боротьбою та суперечностями в самій владі унеможливлював реалізацію національно-персональної автономії. Однак навіть за таких умов влада УНР не відмовлялася від тих принципів української демократії, які були проголошені на початку української революції. Вже перебуваючи в еміграції й сподіваючись на поверненя, уряд УНР ухвалив правові акти, у яких йшлося про права національних меншин.

Прикладом послідовності політики на праваових засадах стала діяльність проголошеної в листопаді 1918 р. Багатонаціональної Західноукраїнськоїнародної республіки. Її представницький орган – Українська Народна Рада, яка очолила національно-визвольний рух у Галичині, - у перших своїх законодавчих актах підкреслювала, що всім громадянам ЗУНР незалежно від національності і віросповідання надавалася «громадянська, національна відповідальна і віросповідальна рівноправність». Найчисельнішим національним меншинам – полякам, євреям, німцям – було запропоновано обрати своїх представників до складу Української Національної Ради. Однак поляки бойкотували вибори, а євреї з німцями, щоб не втягуватися в українсько-польський конфлікт, не брали у них учасі. Керівництво ЗУНР високо оцінило про національно-персональну автономію УНР. Українська Національна Рада 18 листопада 1918 р. Ухвалила рішення про створення окремих польських, єврейських, німецьких секретарів як органів державної влади з широкою компетенцією. Реалізація права на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації сприяли утворенню німецької національної ради ЗУНР і єврейської національної ради Східної Галичини у Станіславі 11 і 18 грудня 1918 р. з метою запровадження пропорційного представництва було створено національні виробничі округи (курії). В них виборчі права мали тільки громадяни – представники конкретних національних меншин. Закон від 15 лютого 1919 р. надавав полякам, євреям, німцям право вільного користуватися рідною мовою під час звернень до державних установ, публічних інституцій і підприємств. Реалізувались права національних меншин на освіту (відкриття шкіл з рідною мовою навчання)та особистої безпеки., на отримання інформації, на свободу віросповідань та утворення релігійних громад, а також захист права власності та особистої безпеки. Військовий конфлікт з поляками перешкодив запровадженню задекларованої етнополітики ЗУНР. Важливого значення для зібрання українських земель у єдину соборну незалежну державу набуло проголошення 22 січня 1919 р. в Києві Акту злуки УНР та ЗУНР.

Таким чином, у період існування Центральної ради, Гетьманату П. Скоропадського, Директорії УНР та ЗУНР було започатковано формування державної політики у сфері регулювання міжетнічних відносин. Розбіжності серед керівних кіл органі влади, загострення у суспільстві класових та соціальних протиріч, економічна криза, військове втручання іноземних країн прирекли на невдачу наміри українських політичних сил щодо побудови незалежної держави та здійснення власної етнополітики. Однак досвід часів національної-демократичної революції 1917-1920 рр. є дуже важливим для сьогодення.

Аналізуючи національну політику в УРСР, важливо звернути увагу на 20 – 30-ті роки, що стали особливим періодом для етнополітичних процесів, які відбувались у радянський період. Це – складний і суперечний час, який дав позитивний досвід державної політики у сфері міжнаціональних відносин. Радянська влада в Україні отримала у спадщину складну ситуацію у міжетнічних відносинах як наслідок імперської політики царського уряду, подій Першої світової та громадянської воєн. З метою подолання цих негативних явищ згідно з рішеннями Х (1912 р.) та ХІІ (1923 р.) з’їздів РКП(б) Комуністична партія та уряд України здійснювали державну політику у міжнаціональній сфері двома способами: коренізацією (укронізацією) та заходами щодо захисту прав національних меншин. Цей курс був зумовлений такими факторами: лібералізацією суспільства в умовах НЕПу, зростанням опозиційних настроїв серед національних меншин, складністю управління іноетніційних настроїв серед національних меншин, складністю управління іноетнічними територіями, намаганням розіграти національну карту для вирішення геополітичних завдань. Національна політика розглядалася не як складова загальної державної діяльності, а як вимушений крок, знаряддя політичної боротьби за неросійський електорат в країні.

Український варіант цієї політики увійшов в історію під назвою українізації. Вона передбачала підготовку, виховання і висування кадрів корінної національності, врахуваннч національних факторів під час формування партійного і державного апаратів; надання української мові статус офіційної та застосування її у діловодстві центральних і місцевих державних установ; організацію мережі шкіл усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи українською мовою і мовами національних меншин. Державні службовці мали складати іспит з української мови. Частка українців у КП(б)У зросла з 23% у 1922 р. до 60% у 1933 р. Водночас зросла кількість українців в урядових установах, у 1923 р. вони складали лише 35% урядових службовців,а в 1927 р. їхня частка становила 54%. Проте українці займали переважно нижчі посади партійної та державної ієрархії.

Управління цим процесом покладено на Комісію Політбюро ЦК КП(б)У з українізації на чолі з секретарем ЦК КП(б)у В. Затонським і Центральну Комісію з українізації радянського апарату при Раді Народних Комісарів УСРР на чолі з головою РНК УСРР В. Чубарем. Головна роль в українізації відводилась Народному комісаріату освіти УСРР, який у 20-х роках очолював Г. Гринько, В. Затонський, О. Шумський, М. Скрипник. Першими практичними кроками у реалізації цієї політики стали Декрет РНК УСРР «про заходи у справі українізації навчально-виховних і культурнопросвітних установ» від 27 липня 1923 р. та Постанова ВУЦВК та РНК УСРР «Про заходи щодо забезпечення рівноправності мов і про сприяння розвиткові української мови» від 1 серпня 1923 р.

У 1292р. в УСРР діяло 80% шкіл, понад 60% технікумів і 30% інститутів з українською мовою навчання. Понад 97% українських дітей навчалися рідною мовою. Якщо в 1922 р. Україна мала не більше десяти україномовних газет і журналів, то в 1933 р. з 426 газет 373 були україномовні. Лише протягом 1924 – 1927 рр. тираж українських газет збільшився у п’ять разів. Газету «Комуніст», огран ЦК КП(б)У з 1926 р. почали друкувати українською мовою. Українською мовою почали спілкуватися в побуті, розширювалася сфера її застосування. Бурхливий розвиток національної культури та мистецтва у згаданий період отримав назву «українське національне відродження». Широко відомі прізвища письменників Михайла Драй-Хмари, Григорія Косинки, Євгена Плужника, Миколи Куліша, Миколи Хвильового, Миколи Зерова, Павла Тичини, Максима Рильського, засновника театру «Березіль» Леся Курбаса, у кінематографі – Олександра Довженка та інші.

У процесі українізації органам влади довелось переборювати величезні труднощі: не вистачало вчителів з знаннями української мови, бракувало підручників. Українізація викликала значний опір серед неукраїнської та обрусілої верхівки КП(б)У Д. Лебідь висунув теорію «боротьби двох культур». Він стверджував: «Поставити перед собою завдання активно укїнізувати партію, тобто робітничий клас… Це значить стати на точку зору нижчої культури села, порівняно з вищою культурою міста».

У межах здійснення політики українізації було розпочато роботу зі створення умов для культурного і духовного розвитку українського населення в місцях його компактного проживання за межами республіки. У 1925 р. поза україною проживало 6,5 млн. українців. Найбільш компактні поселення були на Кубані (2 млн. осіб), у Курській області (1,3 млн. осіб), Воронезькій (1 млн. осіб), у Сибіру, на Далекому Сході і Туркестані. На Кубані працювало понад 600 українських шкіл. У 300 українських школах казахстану навчалося 166 тис. учнів, працювало понад 2 тис. учителів. До того ж у цьому регіоні функціонувало кілька педадогічних технікумів. Поза межами України на сході у згадани й період виходило кілька українськомовних газет – три в Казахстані та одна в Хабаровську під назвою «Соціолістична перебудова».

Разом з українізацією державна етнополітика УСРР передбачала реалізацію спеціальних заходів щодо сприяння політичному, соціальному і культурномурозвиткові національних меншин. У 1920 р. на її території проживали: євреї (1 млн. 200 тис.), німці (210 тис.), поляки (177 тис.), латиші (10 тис.), литовці 916 тис.), вірмени (9 тис.), а також представники інших національностей . У республіці налічувалося 95% болгар, 82% молдаван, 75% чехів, 52% євреїв від загальної кількості їх в СРСР.

З метою управління процесами розвитку національних меншин в Україні було створено мережу державних , культурно-освітніх та наукових установ. У травні 1921 р. Президія ВУЦВК прийняла рішення про створення відділу національних меншин при Наркоматі внутрішніх справ. Місцевими органами відділу були німецький, єврейський, польський, підвідділи що діяли в Київ-ській, Катеринославаській, Волинській, Подільській і Полтавській губерніях. У деяких губерніях у підвідділах створювалися єврейські, німецькі, татарські, латинські, естонські секції. При наркоматі освіти УСРР у 1921 р. було створено Раду національних меншостей з розвитку культури та освіти, дл завдань якої входила координація діяльності національних бюро: єврейського, татарського і німецького. Одним із напрямів їх діяльності було створення національних шкіл. Так, в 1924-1925 навчальному році у республіці діяло 566 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 – єврейською, 294 – молдавською, 255 – польською, 43 – болгарською, 31 – татарською, та інші. У наступні роки їх кількість постійно збільшувалась. Для національних меншин в Україні було створено широку мережу вищих і середніх спеціаль них навчальних закладів. На той же час існувало 9 національних факультетів педагогічних інститутів, 8 педагогічних технікумів, 19 індустріальних та 18 сільськогосподарських інститутів. Широкий спектр національних інтересів задовольнявся багатомовною пресою. Поряд з газетами і журналами українською мовою на початку 30-х років близько 500 видань виходило російською, 21 – молдавською, 24 – єврейською, 17 – польською, 23 – німецькою, 8 – болгарською, 4 – грецькою, 3 – татарською, 1 – латинською і 1 – вірменською мовами. У культурно-освітній роботі брали участь і науково-дослідні організації, зокрема Всеукраїнська академія наук (ВУАН). В її складі функціонував Шнститут єврейської культури, де було відділення українсько-єврейських зв’язків. З 1931 р. розгорнув свою роботу Інститут польської культури.

Подальше зростання обсягу роботи зумовило створення у квітні 1924 р. при ВУЦВК Центральної комісії у справах національних меншостей. У квітні 1932 р. спеціальною постановою ВУЦВК при обласних виконкомах утворювалися комісії у справах національних меншин. Вони діяли до 1941 року. Центральна комісія розробила зміни в адміністративно – територіфльному поділі України з урахуванням і нтересів етнічних груп. Крім створення у жовтні 1924 р. Молдавської АССР в районах, де національні меншини проживали компактно, виділялися національні адміністративно-територіальні одиниці, в яких діяли районні, селищні і сільські національні ради. У складі УСРР до 1930 р. було утворено 25 національних районів, 1087 національних рад: 450 російських, 254 німецьких, 156 єврейських, 12 чеських, 4 білоруські. Національним районуванням було охоплено також болгарське, грецьке, албанське, молдовське населення. Одним із головних напрямів роботи з іноетнічною частиною населення дуло подолання його економічної відсталості, залучення до сфери матеріального виробництва, зміна соціальної структури національ-них груп у напряму пролетаризації.

Ознак з кінця 20-х – початку 30-х років у національній політиці відбулися кардинальні зміни, пов’язані з остаточним оформленням в СРСР командно-адміністративної системи. Новий курс в етнополітиці України полягав, з одного боку, у згортанні політики українізації, а з другого – у корінній зміні роботи з національними меншинами. Під тиском загально-союзного керівництва партійні органи ухвалили низку рішень, на підставі яких здійснювалися спочатку «чистка кадрів» а потім ліквідація навчальних закладів з викладанням націоналістичного впливу. Приймались рішення щодо закриття національних культурно-освітніх закладів, газет і журналів. Здійснювалися реорганізація і ліквідація національних адміністративно-територіальних одиниць спеціальними постановами партійних і державних органів. Політбюро ЦК КП(б) У ухвалило постанови «Про реорганізацію національних районів та сільдрад УРСР в звичайні райони та сільради» від 16 лютого 1938 р. та «Про ліквідацію та перетворення штучно утворених національних районів та сільрад» від 7 тквітня 1938 р. Таким чином, наприкінці 30-х років було припинено функціонування системи національ-ного районування в Україні. Нав’язувалася думка про те, що представники німців, поляків, інших національностей – потенційні зрадники, шпигуни, диверсанти. Наслідком такої політики стали репресії щодо іноетнічного населення:звільнення з роботи людей через їхню національну належність, депортації з місць компактного проживання, фабрикація карних справ проти «націоналістів». У 1933 – 1934 рр. репресивними органами в Україні було «викрито» контрреволюційні організації: «Союз визволення України», «Польська організація військова», «Національний Союз німців на Україні».

У 1939 і 1940 рр. до складу УРСР увійшли західноукраїнські та буковинські землі. Партійно – радянське керівництво республіки з метою найшвидшої інтеграції цих земель в існуючу політичну систему здійснювало політику «українізації» та задоволення етнокультурних потреб національних меншин. Було прийнято низку постанов про відкриття польських , румунсь-ких, інших національних закладів, видання літератури мовами національних меншин. Проте для етнополітики, що проводилась на західноукраїнських землях, як в УРСР в цілому, властиві були подвійні стандарти. Наприкінці 30-40-х було здійснено масові депортації українців як наслідок розгрому національно-визвольного руху в західних областях України, а також поляків, німців, інших етнічних груп.

На завершальній стадії Великої Вітчизняної війни, після звільнення окупованої території постало питання про розширення прав союзних республік, які були у 20-х роках узурповані центральною владою. Терміново скликана сесія Верховної Ради СРСР одностайно ухвалила рішення про створення республіканських наркоматів оборони і зовнішніх справ. У той самий час відбувалась депортація цілих народів – чеченців, інгушів, калмиків, карачаївців, балкарців, кримських татар, західних українців. 18 травня 1944 р. стало днем трауру в історії кримських татар: протягом доби тисяці людей, переважно дітей, жінок, старих людей було вигнано з рідних домівок і відправлено на спецпоселення. Протягом травня-червня 1944 р. з Криму було виселено понад 225 тис. осіб, причому не тільки татар, а й болгар, греків, вірмен, представників інших національностей.

Незважаючи на це, єдність народів СРСР у роки Великої Вітчизняної війни відіграла вирішальну роль у врятуванні України і її населення від фашистського поневолення. Пліч-о-пліч з українцями воювали росіяни, казахи, татари, білоруси, молдавани, киргизи, узбеки та представники інших народів Радянського Союзу, а також національних меншин, що мешкало на території України.

Остаточне врегулювання територіальних питань у повоєнний період не обійшлось без переміщення населення. Понад сорок тис. чехів і словаків виїхали до Чехословаччини після приєднання Закарпаття до України. Ще 9 вересня 1944 р. голова Ради народних комісарів УРСР М. Хрущов та голова Польського комітету національного визволення Е. Осубка-Моравський підписало угоду про взаємну евакуацію українського населення з території Польщі до УРСР і польського населення з території України до Польщі. У 1944-1946 рр. близько вісімсот тис. поляків, а також євреїв та українців, які визнавали себе поляками, переселились до Польщі. До УРСР переселились понад 500 тис. українців, із них 90 тис. добровільно. Своєрідним сигналом до початку репресій та репортацій на західноукраїнських землях стало розпорядження НКВС СРСР від сьомого січня 1944 р., у якому зазначалось: «…усіх виявлених пособників на територіях України заарештувати з конфіскацією майна і відправити до Чорногорського спецтабору» (Красноярський край). Про масовий характер репресій переконливо свідчить той факт, що лише за 1946-1948 роки із Західної України було депортовано до східних областей СРСР майже 500 тис. осіб. Основними жертвами репресій були члени сімей оунівців, так звані «бандопособники», стара західноукраїнська інтелігенція, священики греко-католицької церкви.

Після закінчення війни ЦК ВКП(б) звинуватив україньких комуністів у недостатній політико-ідеологічній підготовці кадрів в галузі науки, літера-тури і мистецтва, де «існувала ворода буржуазно-націоналістична ідеологія». Відповідно до цього курсу ЦК КП(б) У за період із серпня 1946 р. по травень 1948 р. ухвалив низку постанов, в котрих переважали обвинувачення у «бур-жуазному націоналізмі». З кінця 1948 р. в Україні розгорнулась компанія бо-ротьби проти «низькопоклонства» перед заходом і космополітизмом єврей-ської інтелігенції.

Після смерті Сталіна, за «хрущовської відлиги» створилися об’єктивні умови щодо суттєвих змін у сфері національних та міжнаціональних відно-син. Це дозволило Україні у 60 – 70 рр. гармонізувати етнонаціональні від-носини із союзними республіками в провідних галузях народного господарс-тва, передусім, у сфері впровадження новітніх досягнень науки і техніки у виробництві, підготовки наукових та науково-педагогічних кадрів, спеціаліс-тів з вищою освітою. Наприклад, вчені технічних кафедр Київського політех-нічного інституту розробили 27 проектів нових машин та іншого обладнання, які використовувалися в п’яти національних республіках. Кафедра зварювального виробництва КПІ винайшла технологію чистової різки металу киснем, що дало змогу потім упровадити її на 300 підприємствах союзних республік. У ці роки вчені вищих навчальних закладів України підтримували зв’язки з 4547 науковими організаціями та підприємствами СРСР, проводили спільні дослідження з 55 тем, з них 28 тем – за межами України. Інститути АН УРСР значну увагу приділяли підготовці наукових кадрів через аспіран-туру. В 1967 – 1972 рр. в цих інститутах було підготовлено 62 спеціалісти вищої кваліфікації для 9 союзних республік. Одним із напрямів співробітництва стала підготовка кадрів через стажування в наукових устано-вах України. У 1969 – 75 рр. в інститутах АН УРСР пройшли стажування молоді вчені всіх союзних республік з перспективних напрямів науки і техніки. В навчальних закладах України готувалися спеціалісти з вищою освітою для Вірменії, азербайджану, Грузії, республік Північного Кавказу.

Однак, наростання негативних явищ у суспільно-політичному житті у другій половині 60-х – середини 80-х років, що проявлялося у порушенні за-конності, нехтуванні прав і свобод людини, національної гідності, відбилося на етнополітичному курсі партійно-радянського керівництва. Винятком мож-на вважати діяльність П.Шелеста, що обіймав посаду Першого секретаря ЦК Компартії України протягом 196 – 1972 рр. Він намагався захистити націона-льні інтереси мешканців України, висловлювався на захист української мови, культури, самобутності українського народу.

У цей період в УРСР, як і в інших республіках, під гаслами «пролетар-ського інтернаціоналізму», «розквіту і зближення націй в СРСР», формуван-ня нової історичної спільноти «радянський народ» здійснювалась політика русифікації та денаціоналізації етнічних груп, велася рішуча боротьба з проявами українського буржазного націоналізму. Комондно-адмінісиративна система ігнорувала потреби національного розвитку. Демографічні, економі-чні та соціальні процеси, насаджувані під гаслом «інтернаціональної допомоги» та злиття націй, суттєво змінювали співвідношення корінного населення та мігрантів, прирікали представників різних етносів на втрату національної самобутності, а національні меншини на асиміляцію і, таким чином, пагубно впливали на міжетнічні стосунки. Подібні прцеси були характерні щодо лемків, гуцулів, русинів, кримських татар, інших етнічних спільнот України. Одночасно у 60 – 80 рр. у республіці посилився процес русифікації. В обласних центрах і у Києві українські школи становили 28 %, російські – 72 %. В Україні працювало 17600 російськомовних дошкільних закладів, а також 30 російських та 36 українсько-російських театрів, 55 % бібліотечного фонду України складали книжки російською молвою, понад 55 % газет таки були російськомовні. Крім цього, з Росії розповсюджувалось в республіці 2600 найменувань різних газет та журналів. На одну книгу, видану українською мовою, припадало 56 російськомовних книг.

У другій половині 80-х років в СРСР унаслідок реформ у внутрішній і зовнішній політиці розпочався етнічний ренесанс, що став із факторів його розвалу. Це передусім було зумовлено деякими зовнішніми чинниками в розвитку країн світу після Другої світової війні: науково-технічною революцією, розвитком торговельно-економічних і туристичних зв’язків; зростанням етнічної мозаїчності людства, поглибленням процесів глобалізації тощо. Внутрішні причини етнічного відродження народів колишніх СРСР та УРСР – це перебудова, демократизація, гласність, реабілітація, репресових народів, культурних та політичних діячів, активна національно-патріотичних організацій, вплив зарубіжної діаспори, зародження нового етнополітичного мислення. Широка дискусія громадськоі поставила під сумнів усі теоритичні постулати радянської етнополітики.

3. Одним із важливих питань державотворення після проголошення незалежності України стало формування основ власної етнополітики. Країна отримала загостерну міжетнічну ситуацію після розпаду СРСР, тому виникла необхідність подолати деформації етнонаціональної сфери. Потреба у формуванні сучасної стратегії етнополітичного розвитку зумовлена також іншими чинниками: суверенним існуванням України як демократичної держави з поліетнічним складом населення, її інтеграцію у європейське співтовариство та адаптацією правових норм етнонаціонального розвитку до міжнародних стандартів, активізацією участі етнічних спільнот у внутрішньому і зовнішньому житті країни. Нинішня етнополітична ситуація в Україні характеризується підвищенням ролі національного фактора в суспільстві, його тісної взаємодії з економічними, соціально-політичнимими та правовими процесами.

Українська держава має вікові традиції співіснування на її території представників різних народів. Натепер за даними перепису 2001 р. на її тере-нах проживає 37541 700 українців, 8334 100 росіян, 103600 євреїв, 275800 бі-лорусів, 2568600 молдован, 204600 болгар, 441100 поляків, 156000 угорців, 151000 румунів, 248200 кримських татар, а також греки, казанські татари, німці, грузини, всього більш як 100 різних національностей. Представники різних етносів є відповідними крмпонентами етнічної структури суспільства: українська нація, що має статус титульної, яка дала назву державі, націона-льні меншини, корінні народи, мігранти та біженці. Згідно з новими підхода-ми до етнонаціональної сфери поліетнічне суспільство має функціонувати як цілісний організм, забезпечуючи рівноправ’я і задовольняючи специфічні ін-тереси та потреби етносів і повністю долаючи будь-які привілеї на етнічному грунті.

Один із пріоритетів державної етнополітики України – забезпечення через відповідне законодавство однакових можливостей для участі громадян, незалежно від їхгьої національності, в усіх сферах матеріального і духовного життя, гарантії їх рівних прав і свобод, що створює оптимальний баланс інтересів етнічних спільнот. В «Декларації про державний суверінітет України» від 16 липня 1990 р. поняття «народ України» трактується як «громадяни Республіки усіх національностей». Їм гарантовано право вільного національно-культурного розвитку, користування рідними мовами в різних сферах суспільного життя, включаючи освіту, виробництво, одержання і розповсюдження інформації. При цьому забезпечується національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя. «Декларацією прав національностей» від 1 листопада 1991 р. було створено правові засади для самоорганізації національних меншин, прояву їхньої ініціативи та політичної активності. Вони отримали державні гарантії прав на сповідання своєї релігії, використання національної символіки, відзначення національних свят, на розвиток вільних контактів з історичною батьківщиною. Вже перші законодавчі акти України узгоджувались з положеннями Загальної Декларації прав меншин ООН та міжнародних пактів про права і свободи особистості. Саме цим можна пояснити широку підтримку не тільки українцями, а й етнічними групами проголошення незалежності України. Про це свідчить аналіз підсумків Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р., більш як 90 % учасників якого підтвердили Акт проголошення незалежності України, який відповідає інтересам усіх національностей, що складають народ України.

Закон України «Про національні меншини в Україні», прийнятий Верховною Радою 25 червня 1992 р., ряд інших документів разом з Конституцією України гарантують забезпечення національним меншинам рівних політичних, економічних, соціальних та культурних прав. Зокрема, Конституцією України гарантують забезпечення національним меншинам рівних політичних, економічних, соціальних та культурних прав. Зокрема, Конституція України наголошує: «Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України». Визнавши українську мову державною, Конституція України (ст. 10) водночас гарантує «вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України». Закріплене Законом України про національні меншини України право на національно-культурну автономію гарантує користування і навчання рідною мовою, вивчення рідної мови в державних закладах або через національні культурні товариства, задоволення потреб у літературі, засобах масової інформації, створення національних культурних і навчальних закладів та будь-яку іншу діяльність, яка не суперечить чинному законодавству. В інших законах України «Про громадянство України»

(1991 р.), «Про освіту» (1992 р.), «Про біженців» (1997 р.) зафіксовано основні тенденції в державній етнополітиці.

Регулювання взаємодії держави з етнічними меншинами є надзвичайно важливим чинником в утриманні оптимального балансу між прагненням національно-патріотичних сил до подальшого зміцнення української держави і потужної хвилею етнічного відродження національних меншин, що характеризується поняттям «етнічний або етнополітичний ренесанс». Воно означає процес етнокультурного оновлення, розвиток специфічних рис етносів в нових умовах як унікального продукту загальносвітової цивілізації. Серед найхарактерніших напрямів етнічного відродження національних меншин в Україні можна виділити:

  •  утворення національних громадських, політичних, культурно-освітніх товариств. Нині їх діє близько 450, 25 мають всеукраїнський статус, серед них «Партія мусульман України», «Всеукраїнський єврейський конгрес», «Федерація греків», «Союз вірмен України», «Союз німців Криму», «Російський рух» та ін.;
  •  діяльність художньо-мистецьких колективів. За попередніми підрахунками таких в Україні близько 1200. Задовольняють культурні потреби національних меншин російські театри, Київський циганський театр «Ромен», угорський театр ім. Д. Іллешу в Береговому Закарпатської області, польський фольклорний ансамбль «Яскулки», німецький Камерний хор «Оранта», та ін. При національно-культурних товариствах дії 2,5 тис. колективів художньої самодіяльності, проводяться всеукраїнські фестивалі мистецтв;
  •  функціонування державних шкіл з повним або частковим навчанням етнічними мовами; за даними Міністерства освіти і науки у 2002/2003 н.р. в Україні діяло 21100 загальноосвітніх навчальних закладів; серед них з українською мовою навчання 16937 шкіл, російською – 1732, румунською – 94; угорською – 69; кримськотатарською – 13; молдовською – 9; польською – 4 та ін. Нині в Україні діє також 156 недільних шкіл з вивченням ассирійської, гагацької, узбецької та інших мов, в яких навчається близько 5 тис. учнів;
  •  видання газет і журналів. Їх кількість сягала 188 видань на початок 2003 р.; радіомовлення для національних меншин, яке ведуть, зокрема Закарпатська, Одеська облдержтелерадіокомпанії, а також Державна телерадіокомпанія «Крим» та Національна радіокомпанія України;
  •  видання літератури мовами національних меншин; з цією метою у 1992 р. було утворено Головну редакцію літератури мовами національних меншин. За час функціонування державної видавничої мережі з випуску літератури етнічними мовами побачили світ близько 500 різних видань, надрукованих понад шістдесятьма мовами.

Наведені приклади свідчать не лише про етнічне відродження меншин,а й про реалізацію їх прав в українській державі. У процесі етнополітичного ренесансу відбуваються дискусії навколо пошуку оптимальної стратегії етнополітичного розвитку України. Національно-радикальні політичні сили: Конгрес Українських Націоналістів, Українська Національна Асамблея, Всеукраїнське об’єднання «Свобода» та інші виступають за побудову моноетнічної держави під гаслом «українська Україна», за особливі права корінно їнації. Національно-демократичні партії правової та центристської організації: НРУ, «Наша Україна», НДПУ та інші, розглядають Україну як національну державу з багатонаціональним складом населення. Національний характер держави при цьому в етнічному, а в державному значенні, використовує термін «українська політична нація». Українська політична нація є спільністю вищого рівня ніж етнічна українська нація. Ядром її є українська титульна нація, яка дала назву державі. Водночас вона об’єднує навколо українців інші етнічні групи країни.

Реалізація цієї ідеї розглядається більшістю науковців, державних діячів як процес консолідації, який забезпечує природні права як українського етносу, так і національних меншин, формує єдиний загальнодержавний інтерес у сфері економіки, політики, культури. Українська держава виступає як загальнонародна, що захищає інтереси всії громадян, зберігає баланс інтересів, соціальну рівновагу і міжнаціональну злагоду. Формування української політичної нації збігається з бажанням неукраїнців зберегти свою самобутність, із прагненням пов’язати своє життя з долею української держави. Таким чином, прагнення зорієнтуватися на міжнародні стандарти з урахуванням власного історичного досвіду дає можливість створити власну оптимальну етнонаціональну модель українського суспільства з гармонією міжетнічного співіснування, непорушністю державного сувернітету та територіальної цілісності України.

Водночас, складність етнополітичних процесів, пов’язана як з минулим, так із недостатньою регуляторною діяльністю молодої незалежної української держави, політична нестабільність суспільства змушують шукати інші форми захисту інтересів національних меншин. Крім культурно-національної автономії, гарантованої державою, останнім часом суспільна думка звертається до ідеї національно-персональної автономії як найпродуктивнішого засобу задоволення потреб різних етнічних груп. Спробував реалізувати її уряд УНР, прийнявши Закон «Про національно-персональну автономію» 1918 р. Привертає увагу право відновлення національно-територіальних одиниць, що було реалізовано в УСРР 1920 – 30 -х рр. – національних районів і національних сільських і селищних рад для етносів, що компактно проживають за межами своєї держави, або з різних причин не можуть створити власну державність. У країні компактно проживають 96% угорців в Закарпатській області, 86% гагаузів в Одеській, 85% греків в Донецькій, 74% румунів у Чернівецькій і 22% у Закарпатській, 71% болгар та 45% молдаван в Одеській областях. Верховна Рада України виступає проти створення національно-територіальних формувань, оскількі це загрожує територіальній цілісності країни і не відповідає її національним інтересам. Згідно з Конституцією Україн6а – унітарна держава. У той же час не слід ігнорувати феномен політизації етносів, які претендують на реальні механізми впливу щодо прийняття політичних рішень, участі у розділі влади, представництва в державних і громадських установах. Завдання сучасної етнополітики – сприяти кожному із неукраїнських народів зайнятя в драбині національного пробудження той щабель, який би найбільше відповідав його потребам і водночас слугував зміцненню самостійної Української держави. Забезпечення контретно-історичного підходу, поєднання плюралізму та інтеграції є кращим національним варіантом етнополітики України.

Надзвичайно складною проблемою для українського суспільства стало відновлення прав депортованих народів. Українська держава зобов’язалась вжити комплекс заходів щодо їх правової, соціально-політичної і культурної реабілітації. Першочергова увага приділяється облаштуванню кримських татар – одного із найчисельніших депортованих народів. Постанови Кабінету Міністрів України «Про деякі питання, пов’язані з поверненням кримських татар у Кримську АРСР» (1992 р.), «Про утворення Фонду депортованих народів Криму» (1992 р.), «Про утворення Республіканської комісії у справах депортованих народів Криму» (1992 р.) та інші сприяли виділенню матеріальних та фінансових ресурсів на виконання програм економічного та соціально-культурного забезпечення депортованих народів Криму.

На сьогодні в Криму, як вважають дослідники, існує кримсько-татарська національно-персональна автономія: активно діє вертикаль органів національного самоврядування, яка включає Курултай (з’їзд), Меджліс (Центральний виконавчий орган), регіональні і сотні місцевих меджлісів у місцях компактного проживання кримських татар. При президентові Україні діє рада представників кримсько-татарського народу. Кримські татари обрані депутатами Верховної Ради України, Верховної Ради Автономії Республіки Крим (один із них є її віце-спікером), вони складають 12% депутатів місцевих рад. Три кримських татарина є членами уряду АРК. Під патронатом Меджлісу створено кримсько-татарські громадські організації, засоби масової інформації, мережу навчальних закладів, шкіл, класів з національною мовою або з двома мовами навчання, кримсько-татарський музично-драматичний театр, Республіканську кримсько-татарську бібліотеку ім. І.Гаспринського, творчі професійні і самодіяльні колективи. Кримсько-татарська мова є однією з трьох офіційних мов Автономної Республіки Крим. Попри гострі соціально-економічні проблеми, невирішеність питання забезпечення земельними наділами, більшість представників етному, його політична еліта лояльно ставляться до української держави. З одного боку такий напрям етнополітики дає змогу повною мірою релізувати татарам свої національно-культурні інтереси, з другого – проголошує привілейоване становище порівняно з іншими етносами. За даними перепису кримські татари становлять близько 12% населення республіки. Тому держава враховує інтереси інших депортованих народів національних меншин Криму. Наприклад, постійно збільшується кількість недільних шкіл, факультетів вищих навчальних закладів з вивчення болгарської, німецької, вірменської та грецької мов. Вони діють майже в кожному районному центрі автономії. Певні досягнення у здійсненні сучасної етнополітики не заперечують сепаратистської тенденції окремих етносів. Нерідко порушується питання про утворення територіальної автономії і відокремлення (русинство Закарпаття, Крим).

Ускладнення етнополітичної ситуації вимагає державного регулювання міжетнічних стосунків і попередження конфліктів на етнічній основі. Безпосередньо за управління та контроль щодо проведення державної етнополітики відповідає Державний комітет Україниу у справах національностей та міграції з відповідними управліннями і відділами обласних держадміністрацій. Його було створено у 1996 р. після ліквідації відповідного міністерства. При Кабінеті Міністрів діють Фонд розвитку національних меншин, Рада національно-культурних товариств України. Значну роль у справах нацменшин відіграє депутатська постійна комісія Верховної Ради. Український фонд культури розробив спеціальну програму «Збереження і розвиток культур народів, які живуть на території України». Етнонаціональний аспект відбитий у «Комплексній програмі основних напрямів у розвитку культури до 2005 р.». Створення державних структур свідчить про значення етнополітичного фактора для утвердження сувернітету України, побудови правової демократичної держави. Також це є гарантом попередження будь-яких проявів сепаратизму, екстремізму, усунення виявів дискримінації громадян за національною, релігійною або мовними ознаками, захист прав біженців та іммігрантів. Українська держава координує свої зусилля з етнополітики держав, для котрих етнічні меншини України виступають своєрідними діаспорами. Зокрема, у договорі між Україною і Польщею (травень 1992 р.) наголошується, що сторони діють у відповідності до загальновизнаних міжнародних стандартів захисту прав національних меншостей. Договір про державу, співробітництво і партнерство між україною і російською федерацією 31 травня 1997 р. містить положення про те, що обидві держави забезпечують захист етнічної, культурної, мовної і релігійної сомобутності національних меншин на своїй території. Крім згаданих договорів України уклала ряд угод з питань співробітництва у цій сфері з Литвою, Латвією, Німеччиною та іншими країнами. Таким чином Українська держава об’єднує внутрішні і зовнішні аспекти етнополітики щодо національних меншин.

Негативно впливають на етнополітичні процеси в Україні політична нестабільність суспільства, соціально-економічна і політична криза, використання проблем у сфері етнополітики різними політичними силами, які штучно роздмухають етнорегіональні особливості у боротьбі за владу. Певні державні і політичні структури Росії, Румунії, Угорщини та інших країн стимулюють серед деяких національних меншин антиукраїнські настрої.

Україні вдалося уникнути гострих міжетнічних конфліктів. Але підтримання міжнаціональної злагоди вимагає чималих зусиль, з боку держави – аналіз етнополітичної ситуації в сучасній Україні, прогнозування конфліктних ситуацій у національній сфері. На часі продовження законотворчої роботи, бо не всі статті законів відповідають політичним реаліям. Фактично ігнорується той факт, що між українським етносом та етнічними меншинами існують значні відмінності ціннісних орієнтацій та політичної структури, нерівність у політичній, економічній, культурній сферах життєдіяльності. Не визначені права десятків нечисельнних народностей (караїми, кримчаки). Не враховується поетапний розвиток національних меншин, етнонаціональний вимір етнічних меншин продовжує зводитися до проблем культурництва. За роки незалежності не була затверджена концепція державної національної політики, що негативно вплинуло на розробку базової правової документації, виникло невизначеність держави в деяких питаннях щодо захисту прав національних меншин. Водночас більшість складових згаданої концепції обгрунтувана в публікаціях багатьох науковців і політиків: О. Антонюка, В. Євнуха, І. Кураса, О. Майбороди, Л. Нагорної, М. Панчука та інших. Сучасна етнополітична ситуація в країні вимагає розробку і реалізацію етнонаціональної політики, яка б могла регулювати стосунки між українцями та етнонаціональними групами. Упереджувати конфліктні ситуації в їхній взаємодії, створити умови для їхнього гармонійного переспективного розвитку а складі української дежрави. Надзвичайно важливим чинником є утримання оптимального балансу між прагненням українських національних питріотичних сил до утвердження і потужною хвилею відродження національних меншин. Необхідно також активізувати зусилля усіх громадян України наколо спільних загальнодержавних інтересів, на збереження національного миру.

Видатні постаті:

Керівники української Центральної Ради, які сформували основні заходи її етнополітики:

М. Грушевський – голова української Центральної Ради;

В. Винниченко – голова Генерального Секретаріату, генеральний секретар внутрішніх справ;

С. єфримов – генеральний секретар з міжнаціональних справ;

О. Шумський, М. Скрипник – анродні комісари освіти періоду «українізації» 20-х – 30-х рр. ХХ. ст.

Л. Каганович – І секретар ЦК КП(б)У у 1925 – 1927 рр., з 1947 р. – організатор проведення компанії боротьби з «українським буржуазним націоналізмом» у повоєнний період;

М.С. Хрущов – І секретар ЦК КПРС з 1953 по 1964 рр., ініціатор боротьби з культом особи Сталіна, демократичних реформ;

Л.І. Брежнєв – генеральний секретар ЦК УПРС з жовтня 1964 р. по листопад 1982 р. – провідник курсу «злиття націй», фактично русифікації українців та інших народностей СРСР;

Л.М. Кравчук, Л.Д. Кучма, В.А. Ющенко – президенти незалежної України, фундатори концепції державної ентополітики.

Хронологія головних подій:

Основні документи української Центральної Ради, в яких містяться положення її етнополітики:

І Універсал Центральної Ради 10(23) червня 1917 р.

ІІ Універсал Центральної Ради 3(16) липня 1917 р.

ІІІ Універсал Центральної Ради 7(20) листопада 1917 р.

Проголошення УНР

Закон «Про національно-персональну автономію УНР» від 9 січня 1018 р.

ІV універсал Центральної Ради 9(22) січня 1918 р.

Проголошення УНР національною державою.

29 квітня 1918 р. – розпуск Центральної Влади

Проголошення гетьманату П. Скоропадського. Новий етап державної етнополітики.

22 січня 1919 р. – урочисте проголошення Акту злуки УНР та ЗУНР.

1 серпня 1923 р. – ВУЦВК та РНК УСРР ухвалили постанову «Про заходи щодо забезпечення рівноправності мов і про сприяння розвиткові української мови».

Документи, в яких розроблено основні заходи державної етнополітики сучасної України:

16 липня 1990 р. – Декларація про державний сувернітет УРСР.

24 серпня 1991 р. – Акт проголошення незалежності України.

1 листопада 1991 р. – Ухвала Верховною радою України «Декларації прав національностей України»

25 червня 1992 р. – Ухвала Верховною Радою україни Закону «Про національні меншини України».

28 червня 1996 р. – Прийняття Верховною радою України Конституції України.


Література

  1.  Грушевський М. Історія України-Руси: У 12кн. К., 1991. Кн. 1,2,3,4.
  2.  Аркас М. Історія України-Руси. К., Вища школа 1991 – с. 6-11.
  3.  Крип’якевич І.П. Історія України – Львів, 1990.
  4.  Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків. – К., 1991.
  5.  Єнциклопедія Українознавства. Мюнхен – Нью-Йорк, 1949.
  6.  Історія України За ред. проф. Б.П. Ковальського. – К., Вища школа, 1998. – с.20-87.
  7.  Толочко П. Київська Русь. – К., 1996 – 249с.
  8.  Півторак Г. Українці: звідки ми і наша мова. – К., Наукова Думка, 1993 – 200с.
  9.  Пономарьов. Етнічність та етнічна історія України: Курс лекцій. – К., Либідь, 1996 – 272с.
  10.  Юрій М.Т. Етногенез та менталітет українського народу. – 2-е вид., доп. – К., Таксон, 1997 – 237с.
  11.  Етнографія України: Навч. посібник / За ред. С.А. Макарчука. – Львів: Світ, 1994. – 520с.
  12.  Історія України: Навч. посібник За ред. В.А.Смолія. – Київ., ВД “Альтернативи”, 1997.
  13.  Національні процеси в Україні. Документи і матераіли. За ред. В.Ф. Панібудласки. – К. “Вища школа”, 1997.


Данной работой Вы можете всегда поделиться с другими людьми, они вам буду только благодарны!!!
Кнопки "поделиться работой":

 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

2811. Массивы как наборы данных одного типа 73 KB
  Лекция. Массивы Массив – это набор данных одного типа, собранных под одним именем. Форма объявления массива: класс памяти тип список массивов. Поле класс памяти определяет класс памяти массива и является необязательным. Поле тип является о...
2812. Структура программы и модификаторы типа указателей в ОС MS-DOS 53.5 KB
  Лекция. Структура программы и модификаторы типа указателей в ОС MS-DOS В общем виде программа на языке C состоит из директив препроцессора, объявлений и определений объектов, команд, которые могут быть записаны как в одном, так и в нескольких моду...
2813. Измерительные преобразователи и схемы 3.63 MB
  Понятие измерительных преобразователей (ИП), виды, классификация. Эксплуатация летательных аппаратов в авиации связаны с получением данных о значении различных физических величин, характеризующих состояние объекта управления - механических, тепло...
2814. Приспособление городских территорий к застройке 38 KB
  Приспособление городских территорий к застройке Основные задачи организации поверхностного водоотвода. Отвод поверхностных вод - одно из основных мероприятий инженерной подготовки и благоустройства городской территории. К основным задачам орган...
2815. Организация и технология торговли 3.46 MB
  Переход экономики Украины на рыночные отношения вызвал кардинальные изменения в деятельности всех отраслей хозяйственного комплекса страны. Торговля как одна из наиболее масштабных сфер предпринимательской деятельности получила за последнее...
2816. Безопасность бизнесмена и бизнеса 612 KB
  Главное - быть живым и здоровым. В последнее время с газетных страниц, с экранов телевизоров, по радио все чаще можно услышать об убийствах предпринимателей и финансистов, о налетах на их офисы и квартиры. Эта кровавая волна докатилась уже и до с...
2817. Экономика промышленности 694 KB
  Рассмотрены экономические вопросы организации производства: формирование основного и оборотного капитала, себестоимость, цены продукции, основы налогообложения, общественные формы организации производства.
2818. Олiйно-жирова галузь України 307.04 KB
  Згідно підсумковим даним Держкомстату України, виробництво насіння соняшнику в 2009 році зменшилося в порівнянні з 2008 роком за рахунок зменшення збиральніх площ на 2 % і врожайності на 0,1 ц/га. Валовий збір насіння соняшнику за підсумками року склав 6,36 млн. тонн, що на 2,5 % нижче врожаю 2008 року.
2819. Градостроительные нормы, их соблюдение и использование при реконструкции. 25.5 KB
  Градостроительные нормы, их соблюдение и использование при реконструкции. Нормативные требования, предъявляемые к городской территории, и их соблюдение при реконструкции. Вопросы развития застройки, реконструкции застройки регламентируются градостро...