41240

Соціологія освіти як наука і предмет

Лекция

Социология, социальная работа и статистика

Науковий статус соціології освіти Міждисциплінарні зв’язки соціології освіти Суспільне призначення соціології освіти Науковий статус соціології освіти Соціологія освіти є результатом застосування методології і методів соціологічного аналізу особливої сфери суспільного життя соціально організованого і контрольованого навчання і виховання.

Украинкский

2013-10-23

217.5 KB

54 чел.

Тема  1  Соціологія освіти як наука і предмет

                                П Л А Н

1. Науковий статус соціології освіти

2.Предмет дослідження

3.Міждисциплінарні зв’язки соціології освіти

4.Суспільне призначення соціології освіти

 

 

Науковий статус соціології освіти

Соціологія освіти є результатом застосування методології і методів соціологічного аналізу особливої сфери суспільного життя — соціально організованого і контрольованого навчання і виховання. Водночас вона не нехтує і дослідженням стихійних форм соціалізації, які у певні історичні часи були чи не єдиним способом залучення підростаючого покоління до соціальних форм людського буття.

Таким чином, соціологія освіти вивчає:

— закономірності стихійної і організованої соціалізації підростаючого покоління та інших груп населення;

— досліджує становлення, будову, функціонування і розвиток школи та інших навчальних закладів;

— аналізує суспільні форми організації, управління і контролю успадкування історичного, наукового і культурного розвитку освіти.

Соціологія освіти розглядає школу (освіту) як:

— особливий суспільний процес;

— систему складних суспільно-педагогічних відносин;

— соціальну організацію навчання і виховання;

— особливий різновид продуктивної суспільної діяльності — специфічну форму суспільного виробництва і споживання.

Отже, соціологія освіти досліджує особливу соціальну сферу людського буття і діяльності.

Таким чином, соціологія освіти належить до галузевої соціології і є різновидом спеціальної теорії.

Спеціальні, галузеві (їх іноді називають часткові) соціологічні теорії, це такі сфери соціологічного знання, які досліджують відносно автономні утворення соціального цілого.

Соціологія освіти належить до тих наукових дисциплін, предмет яких був сформований у соціальному просторі і часі задовго до його спеціального вивчення.

Маючи статус спеціальної або галузевої наукової  дисципліни, соціологія освіти не претендує на універсальність своїх тверджень та висновків. Сфера їх можливого застосування — навчання і виховання та поєднаних з ними механізмів соціокультурної та інституційної регуляції, координації і контролю. Проте це не значить, що вона байдужа до тверджень і висновків загально соціологічної теорії. Вона частково перетворює їх на емпіричному, статистичному та експериментальному рівні; частково постачає матеріал, необхідний висновків більш загального значення. Отже, можна стверджувати, що стосунки соціології освіти із загально соціологічною теорією є досить продуктивними або мають бути такими в принципі.

Не менш корисними є відносини соціології освіти з іншими галузевими соціологіями. Особливо тоді, коли перетинаються їх предмети дослідження — наприклад, соціологія молоді, соціологія дозвілля, соціологія ринку праці, соціологія культури, соціологія управління тощо. Особливо ефективними та взаємо корисними є стосунки у тих випадках, коли є потреба у використанні інформації, наукових результатів, фактичного матеріалу чи методів його обробки.

  2.  Предмет дослідження

Найбільш поширеною у вітчизняній та російськомовній літературі є думка про те, що соціологія освіти вивчає освіту як соціальний інститут. Саме таким чином, предмет цієї дисципліни був визначений ще у 70-ті роки, так його продовжують визначати і сьогодні. Зокрема, в «Філософській енциклопедії» (М.: 1970) читаємо «соціологія освіти — галузь соціології, що вивчає освіту як соціальний інститут» /Т.5, с.99). Подібне повторюється у книзі «Краткий словаръ по социологии» —/М.Политиздат, 1988/. Її предмет — суспільне призначення визначається так: «Соціологія освіти — галузь соціології, яка вивчає освіту як соціальний інститут (його функції у суспільстві і взаємозв’язок з іншими інститутами), його заклади (школа, ВУЗ та інші) та соціальні організації, а також соціальну політику у сфері освіти» /с.357/.

Особливо наголошується на тому, що вона досліджує функції освіти в суспільстві, її взаємозв’язок з іншими інститутами, її навчальні заклади як соціальні організації, а також соціальну політику в даній галузі.

В інших дослідженнях наголошується на тому, що соціологія освіти має дати відповідь на три групи питань:

1. Наскільки існуюча система освіти задовольняє потребу суспільства в навчанні і вихованні;

2. Які диспропорції і деформації мають місце в окремих ланках системи освіти;

3. Яка природа і зміст позитивної (негативної) мотивації на освіту.

Має сенс розрізняти предмет соціології освіти в широкому і вузькому значеннях.

У широкому ним є взаємозв’язок освіти і суспільства в цілому. У більш вузькому— взаємозв’язок окремих компонентів соціальної системи освіти.

Міркуючи так можна сказати, що предметом соціології освіти є особлива підсистема суспільства, яка цілеспрямовано виконує функцію соціального наслідування, насамперед попереднього історичного і культурного досвіду.

Ця цілісна підсистема (система освіти) складно внутрішньо структурована і сама здатна до розвитку. Внутрішню будову системи освіти, процес її відтворення, основні чинники і механізми перетворення також має дослідити соціологія освіти.

Слід також зауважити, що жодна з наук ніколи не окреслює свій предмет вузько й однозначно. З її власним розвитком він розширюється і поглиблюється. Жодна наука також не має монополії на виключне право дослідження конкретного явища, предмета чи їх взаємодії. Обмеження тут накладаються можливостями її власної методології і методів дослідження.

Тому з такої точки зору можна стверджувати, що соціологія освіти досліджує ті аспекти соціальної організації навчання і виховання, які дозволяють їй зробити її власні методи і методологію.

Разом з тим необхідно виділити саме ті аспекти навчання і виховання, які підлягають обов’язковому соціологічному дослідженню:

—освіта як соціальний інститут;

—освіта як соціальна організація;

—освіта як соціогрупова структура.

Соціологія особливу увагу приділяє аналізу освіти як специфічного соціального процесу, коли досліджує співучасть її в різноманітних соціальних змінах. Це такі процеси як:

—соціальна стратифікація,

—соціальна мобільність;

—міграція;

—інтеграція;

—диференціація;

—гармонізація індивідів і груп.

Нарешті у суспільстві час від часу за певних об’єктивних і суб’єктивних передумов відбувається розвиток, зміна соціального типу суспільства (характеру соціальних відносин, соціальної структури,  соціальних організацій та інституцій, самої соціальної системи). Тому важливо виявити співучасть школи в структурній і функувональній перебудові суспільства.

Виходячи з загальноприйнятного в дидактиці принципу розташування матеріалу від більш простого до більш складного, тематичну структуру соціології освіти можна презентувати наступним чином:

вступна частина — містить загальну характеристику соціології освіти, її предмету, методології і методів, суспільного призначення, виникнення, історичної еволюції і сучасного стану;

—перша частина соціології освіти — соціальна статистика, яка включає в себе вивчення таких проблем: педагогічні відносини як різновид соціальних відносин, педагогічні структури як різновид загальної соціальної структури (соціогрупова структура освітніх закладів), школа як соціальна організація і соціальний інститут, освіта як особлива соціальна система і різновид глобальної системи;

—друга частина соціології освіти — соціальна динаміка — передбачає вивчення таких взаємопов’язаних проблем: співучасть освіти в соціальних процесах; співучасть освіти в соціальному розвитку; співучасть освіти у загальносвітовому розвитку.

 3. Міждисциплінарні зв’язки соціології освіти

Соціологія освіти випливає на межі цілої низки інших суспільствознавчих дисциплін. Вона використовує досягнуті ними результати і методи, залучаючи їх у тканину власних досліджень. З іншого боку, її власні здобутки впливають на інші науки. Тому виникає необхідність визначити місце і специфіку соціології щодо близьких їй суспільствознавчих дисциплін.

Найтісніші зв’язки соціології з філософією. І це зрозуміло. Подібно до цілого ряду інших наук, соціологія виникає і розвивається у просторі філософських міркувань щодо загальних закономірностей будови, функціонування і розвитку суспільства, важливою сферою якого є система виховання.

Сказане в першу чергу стосується загально соціологічної теорії. Соціологія ж освіти, як спеціальна соціологічна теорія, співвідноситься із соціальною філософією опосередковано.  Філософія є певним світоглядом, а останній залежить від типу суспільства, інших плинних чинників. Саме завдяки їх воно окреслює загальні нормативно-ціннісні орієнтації і засади теоретичного пізнання та практичних дій. Нехтувати ними у повній мірі не може жодна суспільствознавча наука, в тому числі і соціологія освіти.

Адже, перш ніж ґрунтовно вивчати свій власний предмет, вона має визначитись у найсуттєвіших світоглядних і методологічних засадах щодо природи суспільного оточення, можливостей його наукового пізнання і практичного перетворення.

Існують суттєві взаємозв’язки економічних і педагогічних наук з одного боку,  економіки і соціології освіти — з іншого. Продуктивні зв’язки тут визначаються антологічною єдністю предмету дослідження — школа і освіта. Розбіжності виникають з причин відмінності наукових підходів і кінцевої мети дослідження.

Економіку цікавлять продуктивність і ефективність використання індивідуальних і колективних інвестицій в освіту. Зокрема, питання про те, як досягти тут найвищої продуктивності використованих ресурсів і коштів, тобто максималізація прибутку та визначення його критеріїв.

Соціологію освіти більше цікавить економічний інтерес як мотив поведінки щодо отримання освіти певного рівня. Отож, вона розглядає діяльність основних суб’єктів освітнього процесу, в тому числі і через їх економічну поведінку, вивчаючи вплив економічного чинника на загально структуру мотивації освітніх дій.

Особливі стосунки соціології освіти і соціальної психології. Адже всі суспільні відносини відбиваються у суб’єктивно-психологічних взаєминах. Без їх врахування соціологічне пояснення ніколи не буде всебічним і повним, в тому числі і у сфері навчання і виховання.

Соціологія освіти завдячує своїми зв’язками з історією, етнографією, демографією.

Історія школи разом з історією культури складає важливу частку громадської історії, виявляє і описує основні закономірності еволюції школи, освіти, вчительської професії, її зв’язок із суспільним розподілом праці: пояснює природу управлінських структур, розкриває історично конкретне місце школи в структурі державних органів, показує незворотній рух системи освіти від периферії до центру суспільного життя.

Етнографія знайомить із законами господарського і культурного освоєння даним етносом певної історичної території, допомагаючи школі прищеплювати учням відчуття приналежності до свого народу, а соціології — розкрити розмаїття соціокультурних функцій освіти.

Демографія показує місце підростаючого покоління в загальній структурі населення, тенденції його зростання чи спаду. Це сприяє соціологічним прогнозам в оцінці ними можливостей школи краще адаптуватися до майбутніх перемін. Таке ж значення мають демографічні показники стосовно інших груп населення, які в умовах становлення системи безперервної освіти майже всі без винятку стають об’єктом педагогічних зусиль.

Важливо розглянути стосунки соціології освіти із своєю найближчою сусідкою — педагогікою. Схематично це виглядає так:

Педагогіка

Соціологія освіти

Досліджує переважно педагогічну технологію організації навчання і виховання, тобто конкретний засіб засвоєння науки, культури, всього історичного досвіду.

Акцентує свою увагу на вивченні спілкування особистостей у навчально-виховному процесі.

Педагогіка спрямована переважно на підвищення внутрішньої ефективності навчання і виховання (відсів учнів, неуспішність, дисципліна, негативне ставлення до навчального процесу тощо).

Реформує методи навчання.

Основну увагу приділяє вивченню впливу соціальної системи, чи її окремих елементів на спосіб організації і функціонування самих педагогічних та соціальних технологій. Вона досліджує переважно позашкільні і поза вузівські фактори освіти, їх вплив на внутрішкільне та внутрівузівське життя.

На вивченні відносин соціальних суб’єктів, які взаємодіють у навчально-виховному процесі.

На соціальну ефективність (задоволення колективних і загальносуспільних потреб у процесі соціалізації підростаючого покоління та інших груп населення; формування робочої сили, громадянська законослухняність населення, резерв талантів тощо).

Реформує соціально-політичну та соціально-економічну стратегію в галузі освіти.

Варто зауважити, що розбіжності соціології освіти і педагогіки не є статистичними, абсолютними. Вони видозмінюються разом з історичною еволюцією школи і суспільства, а також стосовно обставин, які складаються в той чи інший історичний момент.

Педагогіка і соціологія освіти не протистоять, а доповнюють одна одну, маючи загальну історичну мету— розбудову системи освіти, адекватної конкретно-історичним реаліям і перспективам даного суспільства.

 4.Суспільне призначення соціології освіти

Специфікою соціології освіти є те, що вона досліджує структуру школи як соціального закладу і зміст освіти як соціального процесу.

Коло ми говоримо про структуру школи як соціального закладу, то маємо відповісти на наступні питання:

1.Які саме соціальні групи залучені до навчально-виховного процесу?

2.Яким чином консолідує чи роз’єднує ці групи їх ставлення до освіти?

3.Чи мають вони однакові можливості для отримання повноцінної освіти?

4.Якщо ні, то чим зумовлюється їх нерівне становище?

5.Має воно економічне, політичне чи культурно-ідеологічне походження?

6.Який вигляд має стратифікація (розташування на певних соціальних позиціях) соціальних груп у середині освітньої драбини?

Це тільки частина питань, відповіді на які повинна дати навчальна дисципліна — соціологія освіти.

Соціологія освіти призначена не лише для того, аби задовольнити суто теоретичну цікавість. Хоч і це було б достатньою підставою для легітимізації будь-якої науки. Але корисність соціології освіти визначається її спрямованістю на вирішення насамперед практичних завдань. Покажемо це на конкретних прикладах.

Розглянемо перше питання. Які саме соціальні групи залучені до навчально-виховного процесу? Мова йде зовсім не про те, щоб їх просто перерахувати, хоч сама по собі фіксація груп, наявних в тому чи іншому суспільстві, або в окремій його сфері, теж важлива теоретична проблема. Адже не тільки соціологам зрозуміло, що в школі діють різні вікові групи (дорослі, діти), групи різного професійного становища (вчителі і учні), різного майнового стану (забезпечені і незаможні), різних владних можливостей (управлінці і виконавці та ін. Та само по собі встановлення наявності таких груп не сприяє вдосконаленню навчально-виховного процесу. Потрібно ще знати структуру мотивів щодо отримання освіти, взаємне сприйняття і оцінку, колективні взаємні очікування та міру їх підтвердження.

Скажімо, учень може із задоволенням ходити до школи тільки тому, що йому подобається перебувати у гурті своїх ровесників. Якщо таких дітей переважна більшість, то стратегія школи має будуватися на принципах подальшого поліпшення соціально-психологічних взаємин серед груп ровесників. В соціології це має назву «політики людських відносин».

Може статися і інакше, коли більшість учнів має на меті отримання вищої освіти і досягнення відповідності і соціальної кар’єри, просування вгору по соціальній драбині. Тоді школа, для того, що б бути центром тяжіння для молоді, має насамперед подбати про якість навчання і забезпечення справедливої академічної селекції — відбору учнів за особистими обдаруваннями.

А хіба не треба знати про мету, надії і сподівання вчительського колективу? Чи приходять вони в школу лише задля заробітку чи задля професійного росту і самоствердження? А можливо — лише для приємного спілкування із своїми колегами?

Знання мотивів поведінки потрібне для впливу на неї, що складає основну передумову соціального управління та підвищення його ефективності і досконалості.

Різними мотивами керуються і представники корпусу управлінців системи освіти. Вони можуть прагнути лише до задоволення власних егоїстичних потреб чи росту професійної кар’єри. Отже, для того щоб виявити комплекс чинників, які визначають мотивацію різних груп, слід їх вивчити і встановити.

Звичайно, у реальній практиці шкільного життя має місце все розмаїття індивідуальних і колективних мотивів, прагнень і уподобань. І це зрозуміло кожній розумній людині, причетній до розглядуваних проблем. То чи варто науці торкатися того, що зрозуміло на рівні буденної свідомості?

Проте проблема саме і полягає в тому, що не просто знати це взагалі, а визначити точно і подати ці знання в емпіричному і теоретичному обґрунтуванні взагалі.

Тільки в такому випадку можна побудувати грамотно систему політичних і управлінських орієнтирів і рішень, віддаючи перевагу тим чи іншим діям, скерувати процес у бажане русло.

Школа як соціальна організація, то вже інша структура, аніж школа як сукупність взаємодіючих груп. Вона містить у собі адміністративно-керівну структуру, формальну організацію влади і посадові ієрархії; використовує законні (а іноді і незаконні) форми примусу, покарання і винагороди.

Сучасна школа є досить складною соціальною організацією. Тому для свого дослідження вона потребує спеціального професійного підходу. Стихійного пізнання і формі самого життя тут вже не достатньо.

Школа як соціальний інститут — це складне соціальне утворення як з боку своєї структурної організації, так і з боку механізмів її функціонування. Якщо школа як соціальна організація спрямована на раціоналізацію управління, то школа як соціальний інститут (мається на увазі вся сукупність навчальних закладів) призначена для реалізації соціальних функцій.

Знання ієрархії цих потреб, міри їх задоволення, суб’єктивного відчуття з боку окремих людських спільнот складає необхідну передумову успішного функціонування освіти.

Нарешті, в чому й постає найважливіше призначення науки, в тому числі соціології — слід запропонувати ефективну технологію подальшого вдосконалення чи реформування конкретно взятої системи освіти.

Принагідно зауважимо, що вдосконалення і реформування — це різні соціальні дії. Вдосконалення це успішне відтворення наявної системи освіти. Воно можливе в окремих її ділянках, у тих її елементах, які вже не відповідають новим умовам функціонування. Така дія не торкається основи самого існування наявної системи освіти, її цілісності, тобто принципових засад організації.

Перетворення — це зовсім інша дія. Це створення принципово нового, такого, що досі не існувало або в суспільстві взагалі, або в даному суспільстві, зокрема.

Таким чином, можна стверджувати, що соціологія освіти корисна і необхідна суспільству лише в тій мірі, в якій вона ставить і розв’язує соціальні проблеми освіти і школи науковим чином. ЇЇ ефективність зростає разом з підвищенням рівня емпіричної та експериментальної обґрунтованості власних тверджень і висновків та своєчасного і адекватного переведення їх у соціальні технології, особливо реформаційного призначення.

Виходячи із викладеного можна зробити наступні висновки:

1.Соціологія освіти є спеціальною соціологічною теорією (галузевою соціологією). За своїм науковим статусом вона є теорією середнього рівня. Це означає, що соціологія освіти досліджує особливу сферу (галузь) життя, поєднуючи здобутий емпіричний матеріал з його теоретичною концептуалізацією.

2.Предметом соціології освіти є дослідження школи як підсистеми суспільства, призначенням якої є наслідування історичного і культурного досвіду. Соціологія досліджує освіту як структурно і функційно різноманітне соціальне утворення: педагогічні відносини, соціогрупову структуру, соціальну організацію, соціальний інститут і соціальну систему (підсистему глобальної соціальної системи). Одночасно вона вивчає співучасть школи в соціальних процесах і розвитку.

3.Соціологія освіти є міждисциплінарною наукою. Вона тісно пов’язана з близькими їй за предметом і частково за методами дослідження науками: соціальна філософія, етнографія, економіка, педагогіка, соціальна педагогіка та іншими. Спираючись на досягнуті ними результати, соціологія освіти в свою чергу постачає їм необхідну змістовну інформацію, а також методи дослідження, вдосконалення яких є однією з найбільших заслуг сучасної соціології.

4.Сучасним призначенням соціології освіти є співучасть її в усвідомленні, теоретичному обґрунтуванні і практичних перетвореннях як окремих елементів системи освіти, так і докорінній перебудові її в цілому.  Соціологія освіти прагне дотримуватися особливої обережності, виваженості теоретичних висновків і, особливо, практичних рекомендації.

          Тема 2   Педагогічні відносини

     П Л А Н

             1. Суспільні відносини

             2. Класифікація суспільних відносин

    3. Специфіка педагогічних відносин

Суспільство є системою, котра складається з різнорідних елементів, поєднаних між собою досить складною сукупністю зв’язків.

До них належать особливі соціальні групи, організації, інститути, вся соціальна структура. В них суспільні відносини набувають усталеної форми і можуть підлягати безпосередньому спостереженню і вивченню.

Суспільні відносини — та сукупність зв’язків, стосунків, контактів, взаємних сподівань, очікувань та реакцій на них, яка виникає поміж людьми і соціальними суб’єктами в процесі їх сумісного проживання. Ця сумісність, кооперативність взаємного проживання є найбільш характерною рисою суспільного буття.

Людина насамперед є суспільною істотою. Отже і соціологія вивчає людину саме з боку її взаємних відносин з іншими людьми, в результаті чого вона набуває певних соціальних рис.

Суспільство є сукупністю впорядкованих стосунків людей, що передбачає не тільки добровільну згоду, а також і примус, владний тиск, вольове підпорядкування.

Тому відомий французький  соціолог, фундатор соціології освіти Е. Дюркгейм, пропонував називати соціальним все те, що існує об’єктивно і чинить тиск на поведінку індивіда чи групи, скеровуючи її в той чи інший бік.

Близькою до цієї є точка зору відомого німецького соціолога М. Вебера. Але він повертає проблему в площину мотива цієї людської поведінки. Тому пропонує називати соціальною будь-яку діяльність індивіда, де враховано існування (отже співіснування) інших людей.

У вітчизняній соціології суспільні відносини найчастіше розглядаються як стосунки між групами людей, які посідають різне соціальне становище, приймають неоднакову участь у економічному, політичному чи духовному житті. У такому разі суб’єктами (носіями) суспільних відносин є переважно різні спільноти людей (малі чи великі групи, нації, професійні об’єднання тощо).

Таке дещо звужене розуміння суспільних відносин значною мірою походить з марксистської  методології, в якій домінуючою темою соціальних наук постає проблема рівності, інтерпретованої як рівність великих соціальних груп.

Виходячи з цього існує два погляди на вивчення проблем суспільних відносин: макросоціологічний та мікро соціологічний.

Прихильники макросоціологічного підходу  виходять з розуміння суспільства як певної цілісності, тотальності, що  окреслює конкретні характеристики її складових.

Прихильники мікро соціологічного підходу  прагнуть зрозуміти закони побудови «великого» суспільства, виходячи насамперед з тих структурних, функцій них та інших залежностей, які спостерігаються в найближчому суспільному оточенні індивіда.

Суспільні відносини проявляються у взаємодії всіх компонентів соціальної системи: індивідів, груп, соціальних організацій, соціальних інститутів тощо.

Відносини є формою прояву і зв’язку усіх складових частин. Отже, суспільні відносини тільки тоді є фактом, коли їх можна спостерігати в зречевленому або опредмеченому вигляді: людських діях, колективній поведінці, історичному рухові в цілому.

Стосовно окремого індивіда чи групи, суспільні відносини мають значення особливої реальності: вони є об’єктивними, чинять певний тиск на спрямованість їх дій і вчинків, повторюються і відновлюються (відтворюються), діють як середньостатистична величина або певна соціальна норма, передають його діяльність тощо.

Щодо передування суспільних відносин у груповій діяльності, тат ситуація дещо інша. Іноді поява соціальної групи є достатньою підставою для породження нових відносин (із вже існуючими групами). Інколи навпаки: утворення нової групи виглядає як певне опредмечення, реалізація вже існуючих соціальних відносин ( скажімо утворення нової комерційної структури або політичної партії у відповідь на конкретну суспільну потребу).

Соціальні відносини можуть бути різними — випадковими чи необхідними, крихкими чи тривалими, короткими чи тривалими. Соціологія розглядає всю сукупність відносин, але більшу увагу звертає на такі, що мають стійкий і довготривалий характер.

Важливим є питання про відмінність власне суспільних відносин від психологічних зв’язків і стосунків.

У соціальних стосунках психологічний аспект не є домінуючим, він існує скоріше як фон.  Соціальний зв’язок наперед визначений, зумовлений структурою конкретних відносин (економічних, правових тощо): роботодавець --— робітник, продавець — покупець, вчитель — учні тощо. Він (зв’язок) має насамперед функцій не призначення, де люди діють скоріше як соціальні ролі, представники певних соціальних груп або стосунків. Те, що ці стосунки ще й емоційно переживаються, мають у соціології другорядне значення.

У психологічних стосунках навпаки — чуттєво-емоційний аспект домінує, стає самостійним, самоцінним.

Суспільні відносини містять в собі розмаїтість стосунків: просторові контакти, психологічні зв’язки (про які йшлося вище), соціальні залежності, соціальний зв’язок.

Просторовий контакт означає зіткнення соціальних партнерів у соціальному просторі — від взаємного сприйняття чи спостереження до більш змістовної і зацікавленої взаємодії.

Соціальним контактом можна назвати таку взаємодію соціальних партнерів, внаслідок якої вони прагнуть встановити більш стійкий взаємний обмін цінностями, послугами чи інформацією.

Соціальна взаємодія передбачає систематичну, постійну сукупність стійких дій, яка регулюється певними правилами, конверсією чи ясно означеними взаємними сподіваннями.

Соціальна дія — це така система вчинків і стосунків, в основі якої лежить прагнення до зміни установок, поведінки, потреб, прагнень у партнера.

Соціальна залежність означає таку ситуацію коли ті чи інші наміри знайшли реалізацію і між партнерами зя’вилась випадкова чи постійна, добровільна чи примусова, ініціативна або навіяна залежність.

Отже суспільні відносини — це  взаємодія соціальних суб’єктів стосовно деяких цінностей у певних соціальних обставинах.

Педагогічні відносини у цьому контексті — це взаємодія учасників навчально-виховного процесу стосовно освітніх цінностей (цінностей освіти) у певних педагогічних умовах.

 2.   Класифікація суспільних відносин

Більш глибокому розумінню суспільних відносин може допомогти їх класифікація. Це — досить поширений і звичайний прийом у науці, який дозволяє здійснити впорядкування фактів, встановити між ними найпростіші і найочевидніші залежності структурного, функційного чи іншого порядку.

Класифікація звичайно здійснюється за певними ознаками, які поєднують певну множину однорідних, подібних чи аналогічних предметів, властивостей та зв’язків.

В існуючій у суспільстві практиці вся сукупність відносин поділяється на такі, що мають матеріальний або ідеальний ( іноді вважають духовний) характер.

У першому випадку мова йде про стосунки і зв’язки, об’єднуючим елементом яких є матеріальна річ або цінність. Це може бути товар чи його грошовий еквівалент.

Власність, послуга та інші ідеальні  (духовні) стосунки між людьми опосередковуються ідеальними, духовними цінностями (ідеал, честь, віра, гідність тощо).

Соціологія, на відміну від філософії (соціальної філософії), фіксує розподіл суспільних відносин на матеріальні і духовні, не виділяючи наперед перевагу, пріоритет чи домінацію якимось із них. Подальше визначається конкретним аналізом конкретної ситуації, де можуть бути визначальними чи то матеріальні, чи то ідеальні відносини.

Не менш очевидним є розподіл суспільних відносин за основними сферами суспільного буття. За цією ознакою можна виділити виробничі (економічні), розподільчі, побутові, політичні, сімейно-шлюбні, дозвільні (культуротворчі та культуроспоживальні) відносини.

Виробничими (економічними) є відносини, які складаються між людьми в процесі виробництва матеріальних благ, розподільчі — в процесі їх розподілу.

Побутовими є зв’язки, що зв’язують між собою індивіди чи групи у сфері безпосереднього відтворення їх життя: свого — через споживання матеріальних благ, чужого — шляхом шлюбно-сімейних стосунків або взаємодії.

Політичні відносини формуються між людьми у сфері владних стосунків, перш за все індивідом і державою ( як інституціолізованою формою влади і контролю), а також між окремими соціальними групами відносини між якими теж опосередковуються політичною організацією суспільства.

Серед існуючої множини суспільних відносин ще можна виділити позитивні і негативні. У першому випадку у стосунках спостерігається взаємний потяг, задоволення і користь: у другому — взаємне відштовхування, невдоволення, втрата.

      3. Специфіка педагогічних відносин

Педагогічні відносини є різновид суспільних відносин, їх трансформація, модифікація, специфікація стосовно особливих суспільних обставин.

Педагогічні відносини розгортаються через взаємодію суб’єктів освітнього процесу з приводу навчання і виховання.

До них належать культурні орієнтації, ідеологічні вірування, наукові знання, педагогічно перетворений практичний досвід (компетенція, кваліфікація, трудові навички тощо). У цілому — це цінності духовної сфери. Вони визначають рівень особистого розвитку, позиції і депозиції специфічної категорії індивідів чи груп, впливають на формування свідомості і самосвідомості.

У педагогічних відносинах спілкування складає центр взаємодії. Вони насичені емоційно-почуттєвими імпульсами, у значній мірі залежать від особистих симпатій чи антипатій. Тут значне місце посідає безпосередність стосунків, особистий приклад, наслідувальний взірець.

В системі освіти також чітко прослідковуються матеріальні відносини. Вона формує людський профіль продуктивних сил, особисту і колективну працелюбність і працездатність, впливає на побутово-споживацьку поведінку, надає професію і кваліфікацію. А це все сфера матеріальних відносин.

Економічні ( матеріальні) відносини у сфері навчання і виховання проявляються як підпорядкований момент духовних відносин. У зв’язку з цим вони набувають суттєвої трансформації. Зокрема, рентабельність освіти — річ досить невизначена, настійка і розтягнута в часі.

Суб’єктами педагогічних відносин є окремі індивіди, групи, організації, інститути. Відносини тут можливі у будь-якій комбінації: індивід-індивід, індивід-група, індивід-організація, індивід-інститут. А також:  група-група (вчителі-батьки), група-інститут (вчителі та держава) тощо.

Специфіка педагогічних відносин значною мірою визначається також тим, що школа — це простір фізичного дозрівання особи. Тому, особливо в системі дошкільної та молодшої шкільної освіти, переважне значення має емоційна завантаженість відносин, спілкування, безпосередні відносини.

Таким чином, можемо зробити наступні висновки:

1.Соціальні відносини є взаємодією соціальних суб’єктів ( груп, організацій та інституцій) з у відношенні до соціальних цінностей у певних соціальних обставинах. Тому соціальні суб’єкти, цінності і обставини ( сфери діяльності) є основою для класифікації і типологізації соціальних відносин.

За соціальними суб’єктами вони поділяються на між групові, між організаційні і між інституційні, або певну їх комбінацію.

За соціальними цінностями відносини поділяються на матеріальні і духовні, за сферою діяльності — на виробничі ( господарські, економічні), політичні і культурно-ідеологічні.

2.Педагогічні відносини є різновидом соціальних, їх особливою модифікацією. Це — взаємодія педагогічних суб’єктів ( груп, навчальних закладів, школи з іншими інститутами) у відношенні до педагогічних цінностей ( навчання і виховання) у певних педагогічних і соціальних обставинах.

Змістовний аналіз педагогічних відносин передбачає виявлення специфіки педагогічних суб’єктів, цінностей і обставин взаємодії.

Тема 3. Соціогрупова структура педагогічного процесу

          П Л А Н

1.Аналіз поняття соціогрупова структура педагогічного процесу

2.Конститутивні ознаки навчальних груп

3.Основні суб’єкти освітнього процесу

1.Аналіз поняття соціогрупова структура педагогічного процесу

Соціогрупова структура педагогічного процесу — це впорядкована сукупність взаємодіючих соціальних груп. Вона містить у собі всі ті людські спільноти, які організовують, підтримують, скеровують і забезпечують навчально-виховний процес. Їх  розміщення саме на відповідних позиціях частково є вимушеним і примусовим. Воно здійснюється з використанням владних важелів соціальних організацій та інституцій.

Соціальна позиція означає певне місце у соціальному просторі. Його ( простору) основними відрізнювальними ознаками є економічний достаток ( багатство), політичне становище ( влада — здатність контролювати власну позицію і поведінку інших) і престиж ( міра соціального визнання і схвалення засвоєних і зречевлених у соціальних діях культурних набутків і нормативно-ціннісних орієнтацій даного суспільства).

Наявність певного обсягу ознак, за якими розрізняються людські спільноти, що взаємодіють в освітньому процесі, дозволяє зробити висновок, що тут діють конкретні соціальні групи, відносини між якими взаємопов’язані з достатньою мірою складності, накладання і переплетіння. Відзначимо основні з них:

За віком у загальному вигляді діють дві основні групи: дорослі і діти (підростаюче покоління).

Ця властивість модифікується в залежності від конкретних обставин, у першу чергу — рівня освіти.

В дошкільних навчальних закладах це тільки діти. В початковій школі — насамперед діти. В старших класах середньої школи — юнаки і дівчата, тобто фізично майже дорослі люди.

Студенти ж — вже цілком дорослі. Для досягнення повної соціальної зрілості їм не вистачає насамперед професійного статусу, досягнення якого в сучасному суспільстві суттєво затримується. Це призводить до певного напруження і суперечностей, оскільки фізично зрілі люди позбавлені адекватних соціальних функцій.

Їм протистоїть, за ознаками віку, група дорослих. Сьогодні дорослі у відношенні до дітей постають особливими функціями — передусім вчителями (викладачами вищої школи, управлінцями.

Проте відмінність віку, хоч і є суттєво важливою для між групової взаємодії, але не є єдиною і визначальною.

Більш важливого значення набувають розбіжності економічного, політичного і культурно-ідеологічного характеру. Але в школі і вузі вони виявляються як вікові відмінності.

Є ще дві групи, що створюються, в усякому разі формально, за генетичними (фізичними) ознаками. Це — групи чоловічої і жіночої статі.  В сучасних демократичних суспільствах нерівність між ними пом’якшується. Зокрема, чоловікам і жінкам надані однакові права, в тому числі в системі освіти.

Іншою груповою ознакою системи освіти є вчителі (викладачі) і управлінці. Їх відмінність випливає із різного матеріального і владного становища.

Окремо опозиційною парою в системі освіти є батьки і вчителі та батьки і управлінці. З одного боку батьки прагнуть якимось чином вплинути на академічні успіхи своїх дітей, оскільки навчальний сертифікат гарантує привабливу і перспективну соціальну перспективу. З іншого — вчителі і викладачі розглядають це як замах на їх компетенцію, владу і досвід.

У приватних навчальних закладах залежність вчительського та викладацького корпусу є вищою, оскільки батьки є інвесторами, отож — роботодавцями.

Отже конфлікти — це незворотнє зло соціальних взаємин; їх продуктивне розв’язання — бажане спрямування суспільної активності. Стан системи освіти визначається не наявністю конфліктів самих по собі, а можливостями їх розв’язання.

Соціогрупова структура освітнього процесу є відображенням, особливою трансформацією загальної, соціальної структури. Суспільство делегує школі не лише окремих представників своїх особливих соціальних груп. Разом з ними воно делегує і ті взірці соціальних взаємин, в тому числі опозиційно-конфліктних, які є типовими і переважають саме у даному суспільстві.

2. Конститутивні ознаки навчальних груп

Основними конститутивними ознаками навчальних груп є вік і вид діяльності.  У переважній більшості учнями і студентами є фізично ( отже, і соціально) незрілі групи населення.

За загальноприйнятими засадами розрізняються три найсуттєвіші етапи фізичного і соціального дозрівання: дитинство, підлітковий стан, молодість. За схемою вікової періодизації онтогенезу ( індивідуального фізичного і соціокультурного встановлення) підлітковий стан визначено в 13-16 років для хлопчиків і 12-15 для дівчаток; юнацький — 17-20 для хлопців і 16-20 для дівчат.

Існує і внутрішня періодизація. Зокрема розрізняють раннє і пізнє дитинство, ранню і пізню молодість.

Соціологія освіти є різновидом соціологічної теорії. Отже, вона досліджує соціальні факти, в тому числі навчання, саме соціологічним чином. В даному контексті навчання є різновидом соціальної діяльності, тобто такої активності, котра спрямована на відтворення, підтримку чи перетворення існуючих соціальних відносин.

Через навчання і виховання відбувається соціалізація індивідів і груп, їх взаємне пристосування з метою підвищення соціальної солідарності.

Навчання має опосередкований продуктивний характер. Воно націлене в основному на перед виробничу стадію. Це в першу чергу стосується середньої школи. Вузівське, професійно-технічне навчання, післядипломна освіта, вечірнє і заочне навчання, підвищення кваліфікації безпосередніше пов’язані з виробництвом.

Навчання — різновид відносно раціональної дії, бо важко підлягає попередньому точному підрахунку витрат і зиску.

Нинішня ситуація у вищій школі теж призводить до знецінення дипломів на ринку праці. Чим більше стає їх володарів, тим нижчий попит на них на ринку праці, а отже, — їх особистісна вартість.

     3. Основні суб’єкти освітнього процесу

Наявність соціогрупової структури в навчально-виховному процесі означає, що тут між собою взаємодіють певні соціальні суб’єкти, котрі мають різне становище, розташовані в конкретному соціальному просторі; керуються певними ціннісними орієнтаціями, відчуттям групової приналежності, свідомості та самоорганізації.

Соціальні суб’єкти є певною групою або людською спільнотою, котра взаємодіє з іншими спільнотами, усвідомлюючи свою автономність, відокремленість, спільність колективного існування.

Соціальна група — це впорядкована сукупність індивідів. Їх впорядкування відбувається на основі персоніфікації ціннісних орієнтацій, наслідуванням нормам – правилам поведінки, підпорядкуванням особистих реакцій груповому тиску і контролю, демонстрації трудової незалежності, замученості до ідейно-психологічного клімату колективної пам’яті, досягнення місця в розподілі діяльності і функцій.

Задля більшої формалізації — кристалізації позицій індивідів у просторі групи створюється статусний, рольовий і престижний порядок.

Статус відбиває об’єктивне становище індивіда і групі і констатує надану сукупність, чітко окреслених прав і обов’язків.

Роль є персоніфікованою або індивідуальною інтерпретацією статусу, рівня реалізації приписаних групою дій, колективних очікувань — окреслених моделей поведінки.

Престиж є показником групового схвалення, спонукання і заохочення до виконання соціальної ролі, а також оцінки відповідності об’єктивного статусу і його суб’єктивної інтерпретації ( не завжди той чи інший статус викликає престижність).

Важливим у діяльності групи є її чисельність від якої залежить її могутність, а також рівень самоорганізації і згуртування, групової свідомості, культурної ідентичності тощо.

                         3.1.Учні

В середині школи діють кілька навчальних груп. За віком і видом діяльності їх можна розподілити на молодих і середніх школярів (молодша та неповна середня школа) і старшокласників. Дві перші з цих спільнот ще не є в повній мірі соціальними суб’єктами з причин фізичної і соціальної незрілості.

Щодо старшокласників, то у них, в основному завершується фізичне і соціальне дозрівання, про що засвідчує атестат зрілості. Мова йде переважно про фізичну і громадянську зрілість — надання права голосу і стверджувана законом відповідальність за власні дії та вчинки. Професійний же статус випускники отримують у після шкільних формах освіти — ПТУ, вищі навчальні заклад.

Школярі — маргінальна соціальна група. Тут одночасно накладається три види маргіналізму: віковий — процес фізичного дозрівання; психологічний — засвоєння психологічних основ поведінки, соціальний — становлення особи як суб’єкта соціальних відносин.

Тому постає необхідність визначити три відносно автономних, але взаємодіючих рядів розвитку: фізичний — натуральний, природний; психологічний та соціальний.

Фізичним критерієм зрілості є статева зрілість. В суто соціологічному відношенні цей критерій цікавий тим, що тут відбувається значиме для подальшого існування особи усвідомлення свого соціального статусу і престижу.

Соціальна зрілість, на відміну від фізичної, — це багатомірний процес, який вважається завершенням освіти, професійного самовизначення, політичного і громадянського повноліття.

        3.2. Студенти

У віковому, соціокультурному та професійному відношенні студенти наслідують деякі риси школярів, особливо старшокласників.

Студент це вже певний соціальний статус, набуття якого пов’язане з конкурсними екзаменами, що говорить про професійне самовизначення ( обрана спеціальність).

У своєму розпорядженні вони мають сукупність соціальних прав та обов’язків і здатні грати основні соціальні ролі — громадянську, політично тощо.

Тому їх слід розглядати не стільки пасивним об’єктом соціалізації, скільки її відносно автономним суб’єктом. У студентів завершилося, в основному, формування світогляду, «Я— концепції», вони усвідомлюють своє місце в суспільстві та відчувають особисту чи групову перспективу.

Студенти — соціальна група, яка має досвід перемоги у змаганнях ( вступних конкурсних екзаменах) за вищий щабель — вищий соціальний статус, продуктивні і краще винагороджувані соціальні функції.

У цьому віці завершується формування характерологічних ознак: розумовий розвиток, емоції і почуття, самосвідомість, становлення соціально-психологічних механізмів поведінки.

Студентський період, разом з тим, є переходом від існування переважно в світі уявних ситуацій до реального життя, з усіма його буденними дрібницями.

Серед студентської молоді постійно підвищується домінанта цінностей соціального виживання і благополуччя: матеріальний достаток, здоров’я, житло, заробіток. У цей період формується нова модель життєвого успіху. В її основу закладається досягнення багатства, збереження здоров’я, вольова цілеспрямованість, щасливий випадок.

Зафіксоване дослідниками прагнення до цікавої роботи не підтверджується інтересами до навчання, підвищення кваліфікації, загальної і професійної культури.

Не маючи соціальної однорідності, достатньої соціокультурної і політико-ідеологічної ідентичності, згуртованості та організованості, студенти часто у політичній боротьбі представляють не свої власні інтереси, а інтереси інших соціальних груп, найчастіше групи протесту.

Основною об’єктивною цінністю, безвідносно до суб’єктивних оцінок, для студентів залишається отримання диплому чи іншого навчального сертифікату. Вона залишається прямо пропорційною отриманій освіті, мірі повноцінності і престижності диплому. Для західноєвропейської і американської вищої школи така тенденція ствердилася давно, для нашої — стверджується разом із розвитком ринкових відносин і вільного ринку праці, зокрема ( не за державним призначенням).

Таким чином, студенти, як елітна група і соціальна база майбутньої еліти, мають вийти на належний рівень особистого та колективного розвитку, аби бути здатними взяти на себе виконання найбільш суттєвих соціальних функцій: управління, командування, інноваційної діяльності, утвердження культурно-ціннісних орієнтацій і згуртування людей на їх основі.

 3.3.Вчителі і викладачі вищих навчальних закладів

За віковим станом — це група дорослих. В цій якості вони виступають подвійним чином:

— як власне дорослі;

— як повноважні представники всього дорослого населення даного суспільства, за дорученням якого вони здійснюють організоване і контрольоване успадкування культурно-історичного досвіду, цінностей і знань.

Отже, у відношенні до учнів чи студентів вчителі і викладачі репрезентують як самих себе (особливу професійну групу), так і суспільство в цілому, в тому числі його владні керівні інституції та контрольні органи.

Таким чином, під терміном вчитель ми розуміємо таку соціальну групу, яка професійно працює в організованій системі навчання і виховання, отримує за це платню, має певно означені юридичні і моральні права і обов’язки, легітимізує своє право навчати і виховувати на основі певного навчального сертифікату, який засвідчує їх освітній рівень, науковий ступінь чи вчене звання.

Разом з цим реальний статус вчительської професії завжди був нижчим від декларованого. І сьогодні навіть у промислово розвинених країнах він залишається низьким і бажає бути кращим.

Це пояснюється, перш за все, традиційно бідною матеріальною винагородою вчителів у порівнянні з іншими розумовими професіями. Частково — певною байдужістю суспільства в цілому та його владних інституцій до їхнього становища та справ у школі.

Сама роль вчителя у суспільстві досить суперечлива. Вчитель є:

— джерелом знання і компетенції;

— повноважним представником групи дорослих та соціальних інституцій;

— посередником між різними поколіннями, класами, етносами і сегментами культури;

— персональним носієм набутих зразків поведінки;

— носієм батьківських функцій (особливо для молодших школярів).

У зв’язку з низьким соціальним статусом вчителя, цю професію обирає не найбільша частина молоді. Тому не дивно, що за даними досліджень вітчизняних і зарубіжних вчених чверть, третина, а в окремих випадках до 40% випускників педагогічних вузів не мають позитивної мотивації на свою професію.

Престиж вчительства залежить також від способу організації системи освіти: є вона державною, приватною чи змішаною. У першому випадку він визначається характером державної політики у сфері освіти, у другому — відношенням до вчителя інвесторів та споживачів освітніх послуг, в третьому — їх певним поєднанням.

Соціальний статус вчителя обумовлений подвійним виміром: він є як працівником певної соціальної організації, формальної соціальної структури ( чим є окремо взята школа), так і великої соціальної групи в системі соціальної стратифікації суспільства.

У вищих навчальних закладах критерії професійної кваліфікації складніші. Окрім диплому і стажу тут є наукові ступені і вчені звання. Це створює додаткові стимули для постійного підвищення кваліфікації, дозволяє більш гнучко оцінювати результати конкретної роботи.

Разом з тим, слід відмітити, що і викладачі вищої школи в переважній більшості не задоволені станом свого матеріального забезпечення.

  В И С Н О В К И

1. Соціогрупова структура педагогічного процесу містить у собі впорядковану систему стратифікованих за різними ознаками соціальних груп, котрі здійснюють процес навчання і виховання.

2. Основними конститутивними ознаками формування навчальних груп є вік і характер діяльності. Вік визначає спосіб участі в навчально-виховному процесі, діяльність — його реалізацію. Навчання є різновидом соціальної діяльності. З формального боку остання відбиває загальну структуру соціальної діяльності: ціннісні орієнтації, визначення мети, ситуації і ресурсів, вироблення стратегії діяння.

3. В навчально-виховному процесі беруть участь малі і великі соціальні групи. Найважливішими великими навчальними групами є учні, студенти, батьки, вчителі, викладачі вищої школи, політичні діячі в галузі освіти, управлінці.

4. Учні є віковою соціальною групою. Їх участь у навчальному процесі визначається мірою еволюції фізичного і поєднаного з ним соціально-психологічного дозрівання. Вони переважно є об’єктом педагогічних дій, таким об’єктом, котрий здатний на певну автономію колективної поведінки в залежності від власного розуміння навчально-виховної ситуації.

5. Студенти — фізично зріла соціальна група, яка, проте, не набула ще повної соціальної зрілості, психологічної впевненості, чіткого професійного самовизначення і культурно-ідеологічної ідентифікації. ЇЇ конститутивною ознакою є маргіналізм.

6. Вчителі і викладачі вищої школи є соціопрофесійною групою. Вони внутрішньо стратифіковані за віком, кваліфікацією, професійним статусом, соціальним походженням, майновим становищем, політичними і культурно-ідеологічними орієнтаціями тощо. Об’єднуючою їх ознакою виступає професія, яка визначає їх соціальний статус в даному конкретному суспільстві.

  Тема 4. Навчальні соціальні організації

 

   П Л А Н

                1.Соціальні організації

       2.Особливість навчальних соціальних організацій

Термін «організація» пізньолатинського походження означає дію, завдяки якій певному предмету, явищу та ситуації надається більш структурного вигляду, внутрішньої впорядкованості, узгодженості взаємодіючих частин чи елементів.

 У соціальних науках використовується для позначення об’єднань людей, які спільно реалізують певну мету, програму або завдання і діють на основі єдиних правил і процедур поведінки.

При цьому розрізняються два аспекти організації: впорядкованість і спрямованість.

Впорядкованість розуміється як стан, зворотній ентропії (тенденції до хаосу).

Спрямованість — як міра відповідності структури або системи умовам її зовнішнього оточення, існування чи реалізації цілей.

У подальшому ми будемо вживати поняття «Соціальна організація» у вузькому значенні: стосовно до відносно автономної групи людей, орієнтованої на досягнення певної мети на основі спільних, узгоджених і координованих дій. Характерною особливістю цих груп є наявність спеціалізованих структур, функцій, персоналу, ресурсів, контролю, засобів тощо відповідно до окресленої мети.

Отже, особливість соціальних організацій, полягає в тому, що вони є такими спільнотами людей, в яких має місце чітке визначення мети, засобів її досягнення, свідоме і добровільне входження і вихід індивідів з даної структури.

Соціальна організація являє собою складну і взаємопов’язану систему соціальних позицій і ролей, що мають виконуватися її членами.

Тому критерієм зовнішньої оцінки та внутрішньої самооцінки її діяльності є ефективність.

Соціальна організація створюється та існує задля задоволення певних індивідуальних чи колективних потреб, але в суворо визначених межах, засобах і умовах.

Слід розрізняти два способи побудови організацій.

Перший: вона створюється як обширна соціальна структура задля задоволення власних потреб. Скажімо, партія як інструмент політичної боротьби. Її суб’єктом може бути клас, нація чи певна територіальна спільність.

Другий: організації створюються спонтанно, добровільно, як відповідь на ту чи іншу ситуацію, в якій опинилася певна множина індивідів. Це — прояв соціальної самоорганізації та самоврядування. (Наприклад: ошукані вкладники, Еліта – Центр тощо).

Така організована активність призводить до задоволення таких потреб, які в інших випадках реалізованими бути  на можуть. Це є свідченням того, що ціле — більше суми його складових частин, а інтеграція дає такі нові якості, яких не має у розкладених порізно елементах.

Основні переваги, які надає соціальна організація, полягають у наступному. Окремі «одиниці», котрі ввійшли сюди, набувають принципово нових вимірів, втрачають свою окремість, усуспільнюються.  Щоправда, вони також набувають більшої однобічності, бо починають функціонувати у відповідності з цільовим спрямуванням організації. Отже, обмежуються в своїх подальших проявах, набуваючи одно спрямованості.

Ефективність організації, зокрема визначається її спроможністю скерувати роботу складових елементів задля реалізації спільної мети.

Водночас, односпрямована і односкерована діяльність примножує її масштаби, обсяг, інтенсивність, доцільність.

Отже, ефект організації визначається спеціалізацією, одночасністю та односпрямованістю.

Ефект визначається якістю складових елементів та відповідністю внутрішньої мережі і схваленим засобом її досягнення.

Конфлікт в середині організації найчастіше свідчить про неадекватність мети і засобів. Він викликає необхідність перебудови стосунків, нової ієрархії розташування складових елементів і порядку їх співвідношення, або нових якостей складових одиниць, котрі залучаються до організації.

Конфлікт порушує стійкість організації, а перебудова (реорганізація) — спрямована до нової стабілізації.

Досить часто конфлікт випливає через порушення владного порядку, несправедливої стратифікації (неадекватності позиції, ролей і престижу особистих якостей членів організації) та інші. При такий ситуації організація опиняється у смузі перманентних конфліктів з невизначеними наслідками.

Особливого значення для безконфліктного існування організації набуває грамотна взаємодія, делегування влади (розпорядних, командних і контрольних функцій) між керівною і виконавською структурою організації, міра взаємної довіри, контролю, відповідальності.

Отже, наявність цілей, засобів, внутрішньої скоординованості, регламентованості, єдності дій потребує підходу до організації як до соціального суб’єкта, від дії якого багато в чому залежить стан, зміст і спрямованість суспільних процесів.

Звичайно, насамперед мова йде про такі великі соціальні організації як виробничі колективи, професійні спілки, політичні партії, інші громадські об’єднання, навчальні заклади, що нас тут цікавлять у першу чергу.

Соціальна організація як елемент соціальної структури має потрійну внутрішню будову.

Вона є водночас соціальним інструментом для досягнення певних цілей, людською спільністю і формальною системою.

На основі цього розподілу її слід характеризувати у трьох відношеннях.

За критерієм, що організація є соціальним інструментом для досягнення певних цілей, можна розрізняти позитивні соціальні організації (сприяють відтворенню існуючих суспільних відносин) і негативні (спрямовані на їх руйнування.

Близьким до них у формально правовому аспекті є розподіл соціальних організацій на легальні (визнані законом) і нелегальні. У більшості випадків це стосується політичних партій, проте до цієї групи належать і власні соціальні структури: злодійські кліки, банди, мафіозні угрупування тощо.

Можна розподілити соціальні організації на:

—ефективні – неефективні, доцільні-недоцільні, автономні-залежні (дочірні), державні-громадські, зовнішньокеровані, самоврядувальні тощо.

Соціальна організація є певною людською спільністю. В ній працюють люди із своїми особливими інтересами, нахилами, уподобаннями. Розгляд соціальної організації з цієї точки зору більш покладається на психологію.

Основними елементами формалізації соціальних організацій є: розподіл праці (діяльності, функцій), створення спеціальної системи комунікацій, владної ієрархії статусів, ролей і престижу; формування регуляторів, призначених для планування, нормування і контролю діяльності.

Формально збудована соціальна організація особливого значення надає ефективності власних дій, що досягаються грамотним та раціональним розподілом і використанням наявних ресурсів.

За змістом основної діяльності, що розгортається в окремих сферах суспільства, соціальні організації розподіляються на:

економічні (виробничі, обмінні, розподільчі, споживацькі, технічні) тощо;

—політичні (законодавчі, судочинні, партійні, профспілкові) тощо;

—демонстративні (громадські організації, соціальні рухи) тощо;

—культурно-ідеологічні (художні школи, творчі об’єднання та спілки, гуртки художньої самодіяльності) тощо.

Навчальні заклади належать до третього типу соціальних організацій, тих із них, котрі діють у сфері культури, просвітницької, ідеологічної та пропагандистської діяльності.

2.  Особливість навчальних соціальних організацій

Складовими частинами соціальних організацій є:

—мета;

—правила внутрішнього розпорядку;

—адміністративний нагляд;

—посадова ієрархія;

—документована пам’ять організації (архів);

—управлінська культура;

—захист території (пропускна система);

—обсяг, структура і спосіб використання ресурсів;

—рівень ефективності колективних дій.

В особливій природі цих елементів і способі їх поєднання між собою і утримується специфіка особливого типу соціальної організації.

Цілком зрозуміло, що суспільним призначенням всіх типів навчальних закладів є співучасть в організації навчання і виховання.

Але це — функція впорядкованої сукупності всіх навчальних закладів, котрі у цьому відношенні виступають складовими компонентами школи (з великої букви) як соціального інституту.

У цьому загальному діапазоні кожен окремо взятий навчальний заклад (тільки у цьому відношенні про нього можна говорити як про соціальну організацію, а не про соціальний інститут) може і зобов’язаний віднайти свою особливу мету і засоби її реалізації.

Тут важливо знайти відношення окремо взятого навчального закладу до Школи як соціального інституту. Освіти, наприклад, може бути одержавленою. У такому разі кожна окрема школа функціонує як переважно адміністративний орган держави. А це означає, що держава визначає і приписує їй мету, виділяє ресурси, приймає рішення про відкриття чи закриття конкретного навчального закладу, визначає штатний розпис, здійснює адміністративний нагляд за його діяльністю.

Держава при цьому користується позитивними здобутками діяльності окремого навчального закладу (експериментальні майданчики у кращому випадку).

Але разом з тим вона бере і відповідальність за негативні результати, невдачі, недоліки, відводить зовнішні загрози.

Така ж ситуація складається і в тому випадку, коли окремо взятий навчальний заклад жорстко підпорядкований якомусь іншому соціальному інституту: церкві, виробництву, науці тощо (вищі навчальні заклади інших міністерств та відомств).

Отже, про окремо взятий навчальний заклад можна говорити як про повноцінну окрему соціальну організацію лише у тій мірі, в якій він діє автономним чином.

Однак, автономність існування робить навчальний заклад більш ініціативним, динамічним, гнучким, схильним до пошуку і використання нових педагогічних технологій, здатним вистояти у конкурентній боротьбі з іншими навчальними закладами за контингент.

Разом з тим, він буде більш схильним до комерціалізації освіти, діяти скоріше за критеріями ефективності, аніж справедливості і рівності, орієнтуватися переважно на підготовку актуальних на ринку праці професій, аніж на історичні перспективи і потенційні потреби суспільства.

Цілі організації можуть бути стратегічними, тактичними і оперативними.. Критерієм тут виступає час.

Стратегічні цілі розраховані на відносно далеку перспективу, тактичні — на середню, оперативні проявляються як робочий план дій.

У першому випадку особливе значення має перспективність мислення керівної групи організації, передбачення і прогноз.

Але основа стратегічного планування приватних і державних навчальних закладів різна.

Для приватних основним принципом діяльності постає необхідність виживання у конкретному середовищі. Тому їх стратегія будується на необхідності збереження довіри реальних чи потенційних інвесторів і кредиторів, у першу чергу найбільш могутніх.

Для державного навчального закладу проблема виживання не стоїть так гостро, він виживає разом із державою. Тому він у своїй стратегії користується і керується перспективними установками держави, модифікуючи їх стосовно до своїх конкретних умов.

Тактичне планування діяльності має особливе значення, бо воно є концептуальною основою робочих планів. В його основі має лежати відповідь на ряд досить значимих питань:

—що може навчальний заклад запропонувати у якійсь перспективі;

—якою буде передбачувана відповідь ринку чи держави на ці пропозиції, тобто кому може знадобитись пропонований освітній продукт, послуга чи інформація;

—як це можна зробити, мінімізувавши при цьому витрати;

—як потім використати отримані здобутки.

Якщо концептуальна основа тактики діяння розроблена досить ґрунтовно, оперативний робочий план є її логічним продовженням і конкретизацією.

Значення оперативного планування полягає у тому, що він є законом діяльності навчального закладу.

При плануванні мети навчального закладу також можуть виникати досить складні проблеми. Мета може бути завищена чи занижена стосовно до можливостей і ресурсів навчального закладу. У обох випадках навчальний заклад очікують негативні наслідки або збочення у роботі. У першому випадку (мета завищена) заклад працює з перевантаженням. Його людські, матеріальні і фінансові ресурси виснажуються, наступає колективна втома, невдоволення чи апатія.

Із різних типів соціальних організацій  найбільш чітко здатні визначити мету господарські організації. У них найбільш чіткі критерії досягнення мети — гроші або їх певний еквівалент.

У політичних організацій (партій, профспілок, інших громадських об’єднань політичного спрямування) критерієм досягнення мети виступає влада. Це вже менш надійний показник, хоч і тут можна ввести деякі чисельні індикатори: число зареєстрованих членів, поданих на виборах голосів тощо.

Найменш чіткі вони у культурно-освітніх організацій, до яких відносяться і навчальні заклади.

Критерієм їх ефективної діяльності виступає престиж — річ, важко вимірювана через числові показники. Індикатором тут може бути число бажаючих вчитись чи працювати у певному навчальному закладі.

Тому приватні навчальні заклади звичайно визначають і усвідомлюють свої домагання ясніше і чіткіше. Вони ставлять більш заземлені цілі — заробити гроші, накопичити фінансовий ресурс.

Державні навчальні заклади, корті самі практично не накопичують ресурси, отримуючи їх від держави, схильні до абстрактного і туманного ціле покладання, наприклад, виховання всебічно і гармонійно розвиненої особи.

Чим чіткіше, ясніше, досяжніше будуть визначені цілі (обов’язково освітні), тим ефективнішою і продуктивнішою буде діяльність навчального закладу.

Вища школа у цьому відношенні має суттєві переваги. Вона покликана готувати спеціаліста-фахівця профіль якого більш-менш точно визначений в існуючій номенклатурі спеціальностей.

Середня школа знаходиться у цьому відношенні у більш суперечливій ситуації. Вона одночасно покликана виховувати моральну особу, законослухняного громадянина, працівника, захисника Вітчизни, батька, споживача, громадського діяча тощо.

Всі інші соціальні структури очікують від школи людину з їм потрібними соціальними якостями.

Прагнучи задовольнити всіх, школа у повній мірі не в змозі задовольнити нікого.

Проблема окремо взятого навчального закладу полягає в тому, щоб чітко визначитись щодо цілей і засобів їх досягнення. Маючи при цьому на увазі, що будь-яка соціальна організація, навчальний заклад у тому числі, має багатоцільове спрямування діяльності.

Іншою проблемою соціальних організацій, які займаються освітньою діяльністю, є проблема бюрократизації. До бюрократизації найбільшою мірою схильні інституційні адміністративні органи, особливо державні установи.  

Якщо освіта підпорядкована жорстко державі, окремо взятий навчальний заклад з більшою чи меншою мірою незворотньо стає адміністративним органом держави.

Приватні навчальні заклади тут мають суттєві переваги:

—на них  тисне не командно-адміністративна система, а оточуюче середовище з його реальними, а не штучно видуманими потребами.

Одним із шляхів подолання тенденцій державних освітніх установ до бюрократизації могло б стати реформування існуючої системи фінансування освітніх закладів, особливо середньої школи. Держава могла б фінансувати окремі освітні установи у відповідності з їх конкретними проектами, тобто планування мало б рухатися не зверху вниз, а знизу вверх.

  В И С Н О В К И

1.Соціальні організації є доцільно діючими формально організованими групами. Їх внутрішнє впорядкування здійснюється шляхом визначення мети, створення правил внутрішнього розпорядку через адміністративний нагляд за їх виконанням, створення посадової ієрархії, розподілом ролей і престижу, формуванням почуття приналежності, координацію діяльності, нагромадження і продуктивне використання ресурсів.

2.За сферою діяльності всі соціальні організації можна поділити на господарські, політичні і культурно-освітні. Школа і вуз як соціальні заклади відносяться до третього типу соціальних організацій.

3.Специфіка навчальних соціальних організацій визначається характером визначення мети, правилами внутрішнього розпорядку, адміністративного примусу і контролю, посадовою ієрархією, розподілом ролей і престижу, структурою нагромадження і використання ресурсів. Відсутність чітких критеріїв визначення і досягнення мети затрудняє оцінку і самооцінку їх діяльності, висуває на перший план стратегічне, перспективно націлене планування, неформальність стосунків і мотивації, підвищує значення почуття приналежності, вимагає від лідерів влади авторитету.

 Тема 5.  Інституційна організація освіти

  П Л А Н

           1. Поняття соціальних інституцій

   2. Школа як соціальний інститут

Соціальні інститути виникають внаслідок подальшого росту та ускладнення соціальних структур.

Від соціальних організацій вони відрізняються розміром, внутрішньою будовою, сферою діяльності, суспільним призначенням.

Соціальні організації є локальними, соціальні інститути — глобальними (у межах всього суспільства) утвореннями.

Соціальні організації складаються із груп, соціальні інститути — із соціальних організацій.

Щоправда, між власне соціальними організаціями і власне соціальними інститутами є ще одна соціальна структура — адміністративні організації.

У вітчизняній, а також зарубіжній соціології, не завжди проводиться чітка грань між соціальними організаціями і власне соціальними інститутами. На тій підставі, що всі ці структури здійснюють регламентивні, контрольні, впорядковуючи, інтегруючі та ряд інших подібних дій. Це насправді так. Але деяка подібність цих структур не є достатньою підставою аби змішувати чи ототожнювати їх між собою. Завдання науки полягає не стільки у тому, щоб віднайти подібне, стільки у тому, аби виявити особливе і специфічне.

Керуючись цим принципом, надалі слід скерувати увагу на пошук рис, специфічних саме для соціального інституту.

Соціальна організація, як ми переконалися раніше, розпочинається з мети. Причому, мети чітко визначеної, зрозумілої всім учасникам взаємодії, досягнуваної.

Соціальний же інститут є занадто громіздкою, глобальною, складною, суперечною, мало для цього керованою структурою, аби діяти таким чином.

До цього ж соціальні інститути занадто могутні і мало підконтрольні, щоб нести відповідальність за наслідки своїх дій.

Що ж у такому разі визначає специфіку діяння соціального інституту?

Не ціль, а функція — задоволення колективних соціогрупових потреб.

Колективні потреби і рівень їх задоволення ніколи не бувають достатньо чіткими, визначеними юридично.

Держава, церква, чи школа не складають із населенням правового договору щодо їх дій. Політична ж конституція, якщо вона є, визначає лише загальні правила взаємної поведінки соціальних суб’єктів. Вона не визначає їх заздалегідь, у всіх деталях, аби можна було подати їх як мету діяльності. Соціальні прошарки не є настільки організованими, однорідними і одностайними у своїх діях, аби у повній мірі контролювати міру задоволення своїх хоча би базових потреб.

Тоді як соціальні організації, в принципі, підконтрольні могутнішим за них соціальним інституціям. Не досягши мети, соціальні організації у нормальному випадку, перестають існувати.

Не задовольнивши потреби, або задовольнивши їх тільки на мінімальному рівні, соціальні інститути продовжують функціонувати.

Всі соціальні інститути  не відрізняються між собою характером особливих функцій. Вони скеровані на задоволення одних і тих же соціальних потреб.

Тому вони розрізняються між собою лише способом задоволення цих функцій, а також характером домінуючих функцій, властивих саме даному соціальному інституту.

Соціальні інститути розрізняються між собою також структурно, тобто внутрішньою будовою. Це значить, що кожен окремо взятий соціальний інститут має свою особливу соціоструктуру (сукупність включених в його діяльність груп та механізми їх стратифікації), свою сукупність діючих у його просторі соціальних організацій та адміністративних органів, свій спосіб визначення і задоволення суспільних потреб, свій набір основних і не основних функцій.

До числа соціальних функцій можна віднести такі:

—репродуктивна функція реалізує потребу кожного суспільства, що знаходиться у нормальному стані відновити цей стан, аби продовжити своє існування. Для цього воно має зберегти існуючий соціальний порядок: соціогрупову структуру, соціальні організації, інституційний порядок;

—комунікативна функція зводиться до інституційного забезпечення організованого і контрольованого спілкування в ньому основних соціальних суб’єктів. Задля цього вводиться певна система значень, а також правила знаково-смислової взаємодії;

—регулятивна функція зрозуміла з назви: інститути регулюють взаємини, використовуючи фізичний чи психологічний тиск;

—владно-примусова функція зводиться до застосування сили або загрози такого застосування задля примирення соціальних груп і прошарків;

—селективна функція полягає у відборі «кращих» за наперед встановленими критеріями;

стратифікаційна функція передбачає їх подальше розташування на соціальних позиціях;

—соціальна мобільність, як функція включає інституційний контроль за пересуванням індивідів і груп між соціальними позиціями;

—господарська функція — інституційне регулювання економічної діяльності, нагляд за розподілом праці та її результатів;

інтегративна функція включає роботу по консолідації всіх елементів соціальної системи;

—рекреативно-дозвільна функція передбачає інституційне забезпечення відпочинку і дозвілля;

—продуктивна функція реалізується у співучасті соціальних інститутів в інноваційних процесах.

         2. Школа як соціальний інститут

Для вітчизняної традиції більш зручним є розгляд системи освіти, як соціального інституту. На нашу думку, коректніше вживати термін «школа». Соціальний інститут, як відомо, насамперед сукупність закладів (установ, організацій, підприємств), а вже потім соціальних дій та відповідних культурно-ціннісних орієнтацій.

Школа як соціальний інститут є сукупністю дошкільних, середніх та вищих учбових закладів, закладів після вузівської освіти і підвищення кваліфікації. До цього переліку можна додати просвітницькі, культурні та ідеологічні, установи наукової популяризації, засоби масової інформації. Не цураються просвітницької та навчально-виховної діяльності і державні органи. Не лише тому, що вони прямо чи опосередковано керують органами освіти.

Окрім цього просвітницьку і виховну роботу проводить ідеологічний апарат держави, армія (серед солдат і офіцерів), судочинні і правові органи (розповсюдження правових знань, перевиховання), політичні партії і організації.

Ніколи не була чужою навчально-виховна робота для церкви, а в певні історичні моменти церковна освіта була основною, а то і єдиною.

Отже, школа як соціальний інститут охоплює всю сукупність установ, організацій, закладів, форм діяльності, спрямованих на соціалізацію підростаючого покоління, а також навчання і виховання дорослих.

Особливістю ж школи як соціального інституту є зосередженість насамперед на організованих, домінуючих формах навчання і виховання.

Саме зосередженість на організованій освіті пояснює передумови і причини виникнення школи.

Школу можна розглядати як соціальну групу, як соціальну організацію, як соціальний інститут.

Як соціальна група школа включає насамперед вихованців і вихователів (хто навчає і кого навчають). Це різні вікові групи, які здійснюють міжпоколінський зв’язок. Одні із них є носіями соціального досвіду у конкретно історичній формі, інші мають потребу щодо його засвоєння задля більш ефективного пристосування до суспільного середовища.

Як соціальний інститут школа пройшла певну історичну еволюцію. Виникли в Античній Греції, філософські школи (академія Платона), школи ораторського мистецтва за афінської демократії, храми-школи у Стародавньому Єгипті, гімназія, ліцей тощо.

                                              Функції освіти

Школа як соціальний інститут виконує цілий ряд розвинутих функцій.

Насамперед, вона спрямована на відтворення існуючого соціального порядку, отже її головна функція — репродуктивна. Вона відтворює

Соціально-економічна функція пов’язана з підготовкою до трудової діяльності нового покоління робітників, спеціалістів, представників різних професій. За допомогою цієї функції освіта забезпечує відтворення різних категорій робітників, культуру виробництва.

Короткий термінологічний словник

Соціальна стратифікація — процес соціального відтворення, внаслідок якого верстви (страти), групи, класи виявляються не рівними між собою та групуються в ієрархічно розміщені страти з різним престижем, власністю та владою.

Маргінал — особа, соціальна верства чи група, яка опинилася за межами характеристик для даного суспільства основних структурних підрозділів чи панівних соціокультурних норм і політичних традицій. Маргінали, як правило, відсторонені від активного політичного життя, але можуть бути використані у різних провокаційних політичних цілях.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

33967. Анатомия и физиология пищевода. Методы исследования. Дивертикул пищевода 41.5 KB
  Анатомия и физиология пищевода. Дивертикул пищевода. Вход в пищевод расположен на уровне перстневидного хряща и отстоит от переднего края верхних резцов на 14 16 см рот пищевода. Второе физиологическое сужение пищевода находится примерно в 25 см от края верхних резцов на уровне бифуркации трахеи и пересечения пищевода .
33968. Пенетрация язвы 25 KB
  Пенетрация язвы В развитии пенетрации язвы различают три стадии: внутристеночную пенетрацию язвы стадию фиброзного сращения завершенную пенетрацию в соседний орган. Наиболее часто пенетрация язвы происходит в малый сальник в головку поджелудочной железы в печеночнодвенадцатиперстную связку. Возможна пенетрация язвы в печень в желчный пузырь в поперечную ободочную кишку и ее брыжейку. Появление боли в спине боль опоясывающего характера наблюдаются при пенетрации язвы в поджелудочную железу.
33969. Дудоденальная непроходимость. Пилородуодунальній стеноз 23.5 KB
  или пилорического отдела желудка. воспалительным инфильтратом обтурацией просвета отеком слизистой пилороспазмом или опухолью желудка. Декомпенсация гастростаз атония желудка многократная рвота рвотные массы зловонные многодневной давности. Пальпаторно контуры растянутого желудка шум плеска .
33970. Полипы желудка 25.5 KB
  Полипы желудка. Полипы желудка представляют собой патологические разрастания эпителиальной ткани. 7090 всех полипов желудка cоставляют гиперпластические полипы. Остальные 1030 приходится на долю аденоматозных полипов железистых полипов дна желудка и гамартомных полипов.
33971. Брюшина. Перитонит: классификация по клин. течению, распространнённостью процеса, характером выпота 37 KB
  Брюшина представляет собой тонкую серозную оболочку покрывающую внутреннюю поверхность брюшной стенки и расположенные в брюшной полости внутренние органы. Выделяют париетальную брюшину покрывающую внутреннюю поверхность брюшной стенки и висцеральную покрывающую большую часть внутренних органов. В брюшной полости в нормальных условиях находится небольшое количество прозрачной жидкости увлажняющей поверхность внутренних органов и облегчающей перистальтику желудка и кишечника. Богатая васкуляризация брюшинного листка обусловливает его...
33972. НЕПРОХОДИМОСТЬ КИШЕЧНАЯ 29.5 KB
  Классификация По этиологии Динамическая Спастическая заболевания нервной системы истерия спазмофилия дискинезия глистная инвазия полипы толстой кишки Паралитическая воспалительный процесс в брюшной полости флегмона гематома забрюшинного пространства состояние после лапаротомии рефлекторные влияния патологических состояний внебрюшинной локализации например пневмонии плеврита ИМ тромбоз брыжеечных сосудов инфекционные заболевания токсические парезы Механическая Обтурационная: интраорганная глистная инвазия...
33973. Тактика хирурга при лечении кишечной непроходимости. Особенности 35.5 KB
  Тактика хирурга при лечении кишечной непроходимости. Перед началом лечения необходимо четко представлять с каким видом непроходимости приходится иметь дело. При странгуляционной непроходимости или обоснованном подозрении на нее показана экстренная операция ибо задержка хирургического вмешательства может привести к некрозу кишки и разлитому перитониту. При обтурационной кишечной непроходимости можно попытаться использовать консервативное лечение с целью ликвидации кишечной непроходимости с последующим устранением вызвавшей .
33974. Неспецифический язвенный колит 34 KB
  Это заболевание представляет собой хронический воспалительный процесс с развитием язвеннонекротических изменений в слизистой оболочке прямой и ободочной кишки. В сыворотке крови больных неспецифическим язвенным колитом можно обнаружить специфические антитела к слизистой оболочке толстой кишки. Слизистая оболочка толстой кишки продуцирует антиген образуются антитела. Далее присоединяется вторичная инфекция кишечная микрофлора поражение нервного аппарата кишки алиментарная недостаточность.
33975. Болезнь Крона 32 KB
  Болезнь Крона Болезнь Крона хроническое неспецифическое воспалительное заболевание которое может поражать любой отдел пищеварительного тракта от пищевода до прямой кишки. наблюдавшими его в терминальном отделе подвздошной кишки и назвавшими терминальным илеитом. В патогенезе заболевания основным считают поражение лимфатической системы приводящее к поражению стенки кишки и развитию гранулематозного воспаления. Патологическая анатомия: стенка кишки отечна утолщена рубцово изменена.