4187

Україна козацькаконспект. Довідник з історії України для студентів всіх спеціальностей УДУВГП

Книга

История и СИД

Вступ Козацький період в історії України (ХVІ – ХVІІІ ст.) надзвичайно важливий для розуміння складних державотворчих і націєтворчих процесів, що відбувалися на наших землях протягом багатьох століть, і які, на жаль, залишаються незавершеними щ...

Украинкский

2013-02-09

241.5 KB

11 чел.

Вступ

Козацький період в історії України (ХVІ – ХVІІІ ст.) надзвичайно важливий для розуміння складних державотворчих і націєтворчих процесів, що відбувалися на наших землях протягом багатьох століть, і які, на жаль, залишаються незавершеними ще й тепер, на межі ІІ і ІІІ тисячоліть.

Вивчення цього періоду розпочинаємо із Люблінської унії 1569 р., коли з утворенням Речі Посполитої майже всі українські землі відійшли до Польщі. Під впливом польсько-католицької експансії розпочалося посилення негативних і небезпечних для українців тенденцій у різних сферах суспільно-політичного, економічного і національно-релігійного життя.

Завдяки потужному спалаху національно-визвольної боротьби, що його М.Грушевський назвав “першим українським відродженням”, наші предки зуміли відстояти своє природне право на державно-політичне самовизначення. У Центрально-Східній Європі у середині ХVІІ ст. зявилося нове державне утворення – Військо Запорозьке. Провідна роль у ньому належала козацтву, яке сформувалося в окрему суспільно-політичну верству. Козацтво стало виразником прагнення народу до свободи і незалежності, але внаслідок багатьох обставин воно не змогло бути достатньо внутрішньо сконсолідованим, як також і послідовним у боротьбі за вольності і права всього українського суспільства та за необхідні соціально-економічні перетворення у державі. Цим сповна скористалися сильніші сусідні країни, які у міжнародних договорах закріпили розподіл українських земель, а згодом ліквідували і саме козацтво.

Необхідно пам’ятати, що козацько-гетьманська держава творилася в складних умовах затяжної і кривавої боротьби за національне виживання в епіцентрі масштабного протистояння різновекторних цивілізаційних, релігійно-політичних та культурних традицій Заходу і Сходу. Тут перехрещувалися впливи та інтереси католицизму, православя, мусульманських і протестантських країн. Відповідним чином формувався менталітет “козацької нації”, яка завжди змагала до волі, але ніколи не була єдиною.

У ХVІІ- ХVІІІ ст. впливи козацтва поширилися практично на всі українські етнічні землі, але не всі вони входили до складу Війська Запорозького. Поза межами козацько-гетьманської держави залишалися значна частина Поділля і Волині, Галичина, теперішні Буковина і Закарпаття та ін. Однак центральною у цьому періоді була ідея козацького державотворення і саме реалізації цієї ідеї у Наддніпрянській Україні приділена основна увага у посібнику.

Тексти лекцій з історії козацької України продовжують тематику попереднього випуску під назвою “Україна давня і середньовічна” (теми 1-3). Конспект-довідник “Україна козацька” (4 і 5 теми) підготували: В.І.Цибульський (“Національно-визвольний рух у другій половині ХVІ – середині ХVІІ ст. Держава Богдана Хмельницького”) і В.М.Гром (“Козацьке державотворення та становище українських земель у 2-й половині XVII–XVIII ст.”). Хронологічний довідник, список джерел і літератури опрацював В.М.Гром. Йому ж належить загальна редакція та упорядкування усього тексту роботи.

Тема 4.

Національно-визвольний рух у другій половині ХVІ - середині ХVІІ ст.

Держава Богдана Хмельницького

1. Люблінська (1569 р.) і Берестейська (1596 р.) унії. Княь К.-В. Острозький.

2. Козацькі війни наприкінці XVI ст.

3. Гетьман П.Сагайдачний та його доба.

4. Козацько-селянські повстання у 20-30-тих роках XVII ст.

5. Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст.

Утворення козацько-гетьманської держави.

Джерела: Боплан Г.Л. де. Опис України. – К., 1990 (Львів, 1990)

    Літопис Самійла Величка. – К., 1991

    Літопис Самовидця. – К., 1971

    Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки. – К., 1992

      Універсали Б.Хмельницького / І.Бутич, І.Крип’якевич. – К., 1998

    Шевальє П. Історія війни козаків проти Польщі. – К., 1993

  1.  Люблінська (1569 р.) і Берестейська (1596 р.) унії. Князь В.-К. Острозький

Люблінська унія 1569 р. – угода про об’єднання Великого князівства Литовського з Польським королівством у єдину державу Річ Посполиту (“справа народна”). Об’єднання було вигідне, насамперед, Польщі, і, щоб схилити на свій бік литовську, українську та білоруську шляхту, польський король Сигізмунд ІІ Август надав їм деякі привілеї, а тим, хто виступав проти унії, пригрозив суворими репресіями. Врешті угоду було укладено: до Польщі відійшла Волинь, Брацлавщина, частина Поділля й Київщина. Литва зберегла за собою право на свої державний герб і печатку, законодавство, міністрів, військо, фінанси й адміністрацію. Натомість спільними ставали володар, сейм і сенат, монета, зовнішня політика, право землеволодіння на території всієї держави.

Після унії, як про це писав М. Грушевський, Литва втратила всяке значення як окрема держава і стала частиною держави Польсько-Литовської. На українських же землях від унії виграла лише місцева шляхта, яка була зрівняна у своїх правах із шляхтою польською. Повсюди встановлювалася всеосяжна система політичного, економічного та духовного поневолення народу, відбувався “занепад українського життя”. Польські пани примусово запроваджували католицизм, закривали православні церкви, осередки української культури та освіти. У відповідь на створення магнатсько-шляхетської Речі Посполитої в Україні розгортається та шириться національно-визвольна боротьба народних мас, що вилилася наприкінці XVI ст. у селянсько-козацькі війни під проводом Криштофа Косинського та Северина Наливайка.

Таким чином, Люблінська унія погіршила загальну ситуацію в Україні. Але, як зауважив І.Крип’якевич, “при всіх негативних наслідках дала принаймі одну користь, що всі українські землі були злучені в одну цілість”, між ними не стало кордону, а це сприяло консолідації українського народу.

Берестейська церковна унія 1596 р. – на Берестейських соборах того року сталася визначальна подія: єдина православна церква розкололася на дві – традиційну православну та нову уніатську, або як її почали пізніше називати – греко-католицьку. Київська митрополія, зберігаючи всі свої обряди, звичаї, права та привілеї, розірвала зв’язки з Константинополем і об’єдналася з Римом, підпорядкувавшись папському престолу.

Один із найвпливовіших українських магнатів, князь Костянтин Острозький, ще за два роки до цієї події розробив свої “артикули” – умови на яких українська церква могла піти на об’єднання: збереження обряду, заборона католикам забирати православні церкви, заборона переходити на латинський обряд, зрівняння православного духовенства в правах із католицьким, повідомлення в справах унії патріархів, повідомлення про те Москви й Молдавії, поліпшення внутрішніх справ православної церкви та відкриття шкіл для православного духовенства. Але оскільки ці “артикули” не були проголошені на Соборі, князь обурився й виступив проти такої таємної та односторонньої ініціативи українських єпископів.

В цілому завдання, що їх мала вирішувати унія, можна визначити таким чином:

  1.  Унія з Римом мала ліквідувати церковний розлад у Київський митрополії;
  2.  Унія в умовах латинізації та полонізації мала зберегти східний обряд віросповідання, що забезпечувалося спеціальною папською буллою;
  3.  Унія мала припинити процес окатоличення й ополячення українського народу та сприяти пробудженню національної свідомості;
  4.  Унія мала захистити українську мову, як найважливішу національну ознаку;
  5.  Унія мала створити передумови для появи національної інтелігенції. Формальне зрівняння в правах із католиками відкривало для українського духовенства можливість здобувати середню та вищу освіту;
  6.  Нова церква мала стати виразником та захисником інтересів свого народу за відсутності української держави;
  7.  Нарешті, унія оцінювалася польським урядом та папським престолом, як реальна можливість розширити сфери впливу католицької церкви, стабілізувати суспільно-політичну ситуацію в Речі Посполитій, а в перспективі окатоличити й колонізувати український народ, інші національні меншини.

Уніатська віра сама по собі не була чимось шкідливим, але методи якими вона впроваджувалася, силовий тиск з боку керівництва Речі Посполитої на чолі з королем, який в універсалі від 15 грудня 1596 р. проголосив, що рішення саме уніатського собору є обов’язковим для всіх віруючих, фактично ставив православну церкву поза законом, закріплюючи за прибічниками унії церковні посади, монастирі та їх землі. Саме тому Берестецька унія, задумана як інструмент порозуміння, призвела до сильного протистояння, стала символом розбрату, ворожнечі і насильства.

Слід зазначити, що якщо значна частина української шляхти перейшла до римсько-католицького табору, та на захист православної віри піднялася нова сила українського суспільства – козацтво.

Князь Василь-Костянтин Острозький (1527-1608 рр.). Молодший син славного лицаря та оборонця православної церкви, гетьмана Литовського, князя Костянтина. Національна стійкість останнього, як писав П. Куліш, значила багато для нашої Руси. Цю національну стійкість та тверду православну віру набув від батька його син, князь Василь-Костянтин Острозький, який і підняв славу своїх предків на найвищий щабель.

Василь-Костянтин Острозький зібрав у своїх руках величезне багатство – йому належало 25 міст, 10 великих містечок та 670 сіл. Увесь XVI вік пішов на подальше розширення маєтностей та придбання нових земель. В 24 роки він став старостою Володимирським і воєводою Волинським, з 1560 р. – воєводою Київським. Піклуючись про захист від татарських набігів, він сприяв укріпленню, обновленню та перебудові пограничних замків, збільшенню залог, організації розвідувальної служби з невеликих кінних відділів – польових страж, що стояли на татарських шляхах. Свою резиденцію, місто Острог, воєвода сильно укріпив, обніс замкову гору муром і поробив міцні башти. Не раз він ставав на чолі війська і переможно бив ворога. Так, у 1575 р. він розбив татарських нападників під Синявою, у 1577 р. – під Дубном, а в 1578 р. – під Острогом.

Князь був великим шанувальником науки, освіти і мистецтва та щедрим меценатом. У 70-х рр. XVI ст. своїм коштом він започаткував школи у Києві, Турові, Володимир-Волинському. Він заснував також Острозьку академію – першу вищу школу в Україні, важливий осередок європейської науки.

Під патронатом князя в академії працювали видатні педагоги та вчені: Герасим Смотрицький, Дем’ян Наливайко, Тимофій Михайлович, Василь Суразький, Діонісій Палеолог, Кирило Лукаріс та інші. Учнями її були майбутній гетьман Петро Сагайдачний, архієпископ Мелетій Смотрицький, чернець Іов Княгинський, ієромонах Киприян та багато інших, які були знані не тільки на український землі, але й далеко за її межами.

За ініціативою і при фінансовому забезпеченні з боку Костянтина Острозького в його острозькому замку у 1577 р. була побудована друкарня, в якій деякий час працював відомий російський першодрукар Іван Федоров. Тут були видані такі першодруки, як “Буквар” (1578 р.), “Новий завіт із Псалтирем” (1580 р.), “Острозька біблія” (1581 р.), а також листівка “Хронологія” у віршах Андрія Римші (1581 р.). Особливо велике значення мала “Острозька біблія”, яка була набрана церковно-слов’янською мовою в староукраїнському варіанті, зрозумілому широкому загалу простих людей. Передумову до книги написав сам Костянтин Острозький. Помер Василь-Костянтин Костянтинович Острозький у лютому 1608 року і похований в Острозі, у Богоявленському замковому храмі.

2. Козацькі війни наприкінці XVI ст.

Першим керівником великих козацько-селянських повстань, що розпочалися в Україні наприкінці XVI ст., був Криштоф Косинський, гетьман українського козацтва. Родом із Підляшшя, виходець із середовища небагатих шляхтичів. Тривалий час жив на Запоріжжі і в нагороду за військові заслуги дістав від короля маєток і землю. Але один із князів Острозьких, білоцерківський староста, не допустив Косинського до володіння цією нагородою. Тоді Косинський розпочав боротьбу за встановлення справедливості, яка вилилася в козацько-селянське повстання проти польської влади взагалі. Скоро його військо досягло близько п’яти тисяч. Воно швидко поповнювалося за рахунок запорозьких, а також реєстрових козаків і втікачів із панських маєтків: селян та всякої шляхетської челяді, які не могли більше терпіти знущання своїх господарів. Повстання 1591-1593 рр. охопило Київщину, Брацлавщину і Волинь.

Підтримані місцевим населенням, повстанці в грудні 1591 року оволоділи фортецею й містом Біла Церква та замком у Богуславі, захопили там артилерію та військові припаси. Ще перед цим запорожці обрали Косинського своїм гетьманом. Відтак повстанці заволоділи Трипіллям і Переяславом. Польський король Сигізмунд ІІІ послав проти них військо на чолі з князем Язловецьким, однак той не зміг нічого вдіяти. Восени 1592 р. Косинський захопив Київський замок. Це серйозно сполошило польський уряд. Король оголосив збір шляхти Київщини, Волині та Поділля і долучив до них регулярні війська й угорських найманців. Похід очолив князь Костянтин Острозький, який добре знав козацьке бойове мистецтво. Під містом П’яткою 2-9 лютого 1593 р. відбулася жорстока битва між повстанцями і шляхетським військом. Стояли морози, завивала хуртовина, умови для бою були особливо важкими. Зазнавши великих утрат, обидві сторони після переговорів покинули поле битви.

Повернувшись на Запоріжжя, Косинський почав готувати нові сили для продовження повстання. Він звернувся за допомогою до Москви й отримав звідти гроші, зброю, боєприпаси. В травні 1593 р. 2-х тисячне козацьке військо вирушило із Січі й незабаром узяло в облогу Черкаси. Черкаський староста Олександр Вишневецький розробив підступний план. Він розпочав переговори з повстанцями. Косинський був запрошений до Черкас і там його по-зрадницькому вбили. Козаки змушені були відступити на Запорозьку Січ, на яку, скориставшись обставинами, напала орда Кримського хана.

Повстання під керівництвом Северина Наливайка (1594–1596 рр.). Северин (Семерій) Наливайко був родом із м.Гусятина на Поділлі (тепер Тернопільська обл.), його батько, ремісник-кушнір, був закатований слугами польського магната Калиновського. Мати разом із дітьми перебралася в Острог, де Северин та його брат Дем’ян (згодом відомий філософ і письменник) здобули освіту. Маючи лицарську вдачу та допитливий розум, кмітливий юнак подався на Запоріжжя, де вдосконалювався у військовій майстерності, не раз брав участь у походах на турків і татар.

Повернувшись до Острога, вступив на службу до князя Костянтина Острозького сотником надвірних козаків. За свідченням польського сучасника історика М. Бельського “Це була людина гарна зовні і незвичайних здібностей... до того ж славнозвісний пушкар”.

Наливайко сумлінно виконував свої обов’язки сотника, виконував усі накази князя і навіть боровся проти Косинського під П’яткою, але згодом став на сторону гноблених мас. Він підібрав собі відчайдушних кіннотників, зорганізував з них добре озброєне військо, готове йти на всяку небезпеку й у боротьбі з поляками знайшов підтримку запорожців, зокрема, гетьмана Григорія Лободи. Обидва ватажки на заклик Австрії у 1594 р. ходили у похід на турків у наддунайські землі. Повернувшись на Україну, Лобода осів на Київщині, а Наливайко спершу допомагав повсталим білоруським селянам, а потім перейшов на Волинь. Їх війська безоглядно нищили польські маєтки та католицькі центри. 16 жовтня 1594 р. повстанці при допомозі міщан визволили місто Брацлав. Наприкінці року повстанці здобули добре укріплений замок і місто Луцьк.

Навесні 1595 року Наливайко при допомозі білоруських повстанців громить литовських феодалів і визволяє міста Луцьк, Бобруйськ, Могильов, а повстанський загін на чолі з козаком Матвієм Шаулою оволодіває Пропойськом. Для литовсько-польського панування в Білорусії та в Україні утворилася серйозна загроза. Уряд Речі Посполитої кинув на придушення повстання трьохтисячне каральне військо під командуванням коронного гетьмана Станіслава Жолкевського.

Поблизу Білої Церкви війська Наливайка, Лободи і Шаули об’єдналися й нараховували приблизно 4 тис. чол. До приходу туди військ Жолкевського, вони розгромили гарнізон Білої Церкви й підпалили замок. Повстанські війська були приведені в бойовий порядок. Велика надія покладалася на артилерію, яка складалася з 20-30 легких гармат, на озброєнні повстанців були також гаківниці. Але великим тягарем для війська були козацькі жінки, діти та поранені, які шукали для себе тут захисту. Побачивши, що добре озброєному польському війську важко протистояти, повстанці вирішили перейти на лівий берег Дніпра. Війська поляків швидко наздоганяли їх. У квітні 1596 р. під Гострим Каменем, недалеко Трипілля, відбулася жорстока битва. Обидві сторони зазнали значних втрат. Поляки відступили до Білої Церкви, а козаки дійшли до Дніпра, переправилися човнами і стали в Переяславі. Тут вони намагалися укріпитися й надіялись, що польські війська облишать їх переслідувати. Але ті також переправилися через Дніпро і козацькому табору прийшлося відступати далі на південний схід у степи. Була надія, що польський полководець не схоче переслідувати їх у небезпечних бездорожніх місцях, але той вів погоню далі і поставив собі за мету знищити всіх повстанців.

Під Лубнами, над Солоницею, козаки були вимушені зупинитися, щоб перепочити й привести себе в порядок. Вони укріпилися на високому місці, із виглядом на всі боки. Почалася облога, що тривала два тижні.

У важких умовах спеки й відсутності води, повстанці хоробро оборонялися й робили часті вилазки. Але поляки оточили їх тісним кільцем, звужували його і постійно обстрілювали з гармат. В таборі не стало пашні для коней та їжі для людей. В тісному місці назбиралося багато трупів, які розкладалися й несли різні пошесті. Серед війська вибухнула незгода. За зрадницькі переговори з ворогом був убитий Лобода та обраний новий гетьман, але частина угодовськи настроєної старшини продовжувала переговори з польською стороною. Умови були дуже важкими. Повстанці були змушені видати старшину, віддати всі гармати, рушниці і амуніцію, також корогви і срібні труби, за це їм було обіцяно життя і вільний вихід із табору. Але 28 травня, коли Жолкевському були видані Наливайко і Шаула, недотримавшись умов перемир’я, польське військо накинулося на безборонних і вчинило над ними криваву розправу. Ніхто не був помилуваний. З багатотисячного табору втекло ледь півтори тисячі. Польський сейм наклав на козаків баніцію, тобто проголосив їх поза законом, конфіскував козацькі маєтки і наказав винищити козацтво взагалі. У квітні 1597р. після жорстоких тортур Наливайка привселюдно страчено у Варшаві.

3. Гетьман П.Сагайдачний та його доба.

Події перших двох десятиріч XVII ст. тісно пов’язані з діяльністю гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Його вважають найвидатнішою фігурою, яку висунуло козацтво до Б.Хмельницького. Він прославився не лише як полководець, але й як державний діяч, захисник української культури. Значною мірою цьому сприяло його навчання протягом кількох років в Острозькій академії.

Сагайдачний виступає в ролі керівника козаччини саме тоді, коли польський уряд, наляканий повстаннями 90-х років XVI ст. і зміцненням козацтва, намагається його приборкати. Враховуючи співвідношення сил і реально оцінивши ситуацію, гетьман не йде на відкриту конфронтацію з польською владою, балансуючи між інтересами Варшави і Запорозької Січі, опираючись при цьому на силу козацького війська. Гетьман провів військову реформу козацтва, перетворивши його з тимчасових “партизанських” формувань на регулярне військо, в якому був запроваджений порядок, міцна дисципліна. За гетьманування Сагайдачного кількість українського війська збільшилася до 50 тис. чол.

Українське козацтво розгорнуло справжню національно-визвольну війну проти турецько-татарської агресії. Гетьман розробив стратегію цієї боротьби. Він поставив завдання: наносити первинні удари по ворогу, випереджаючи його напади на Україну, знищити флот, зруйнувати найважливіші порти. Запорожці атакували одночасно кілька фортець, але основного удару завдавали якомусь найвпливовішому центру, серед яких були Стамбул, Трапезунд, Синоп та інші міста. Особливо успішними були походи в другому десятиріччі, коли козаки захопили Синоп (1614 р.). У наступному році вони загрожували самій столиці Османської імперії, спаливши дві пристані. Найвизначнішим був похід 1616 року, коли січовики взяли штурмом фортецю й спалили Кафу – головний ринок работоргівлі. Сила й значення українського флоту настільки зросли, що козаки майже повністю контролювали Чорне море.

У 1618 р. на прохання польського уряду 20 тис. козаків на чолі з Сагайдачним узяли участь у поході на Москву. Запорожці розбили військо князів Пожарського та Волконського, підійшли до царської столиці і розпочали облогу. Місту загрожувала страшна небезпека. Але у вирішальний момент гетьман наказав припинити штурм. Ймовірно, він не бажав зміцнення Речі Посполитої за рахунок московської держави, котра могла бути потенційним союзником у майбутньому.

У 1620 р. Сагайдачний провів дві політичні акції, що були спрямовані проти Польщі. З усім Військом Запорозьким він без дозволу короля вступив до Київського братства, яке виступало проти політики уряду Польщі, відіграючи одночасно роль культурного й наукового центру України. Тим самим, як стверджує О.Апанович, гетьман зробив безпрецедентний для свого часу історичний крок – “поставив зброю на охорону культури, освіти, тобто гуманізував зброю”. Вирішальну роль відіграло козацтво у відновленні вищої православної ієрархії на Україні, що була скасована 1596р. за Брестською унією. Уряд Речі Посполитої оцінив ці події як державний злочин і видав універсал про арешт православних ієрархів. Але на захист стало Запорозьке військо.

Хотинська війна. У 1620-1621 рр. козакам довелося воювати разом із польським військом проти Туреччини, яка вирішила завоювати Польщу і знищити козацтво. Козацька рада ухвалила виступити проти ворога, але обумовила свою згоду рядом вимог: визнання прав козацтва, збільшення реєстру, визнання вищої православної ієрархії, свободи віросповідання та ін.

Саме в Хотинській битві (1621 р.) найповнішою мірою проявився талант гетьмана як полководця, який на противагу стратегії пасивної оборони розвивав наступальну стратегію концентрованого раптового удару. Під Хотином Сагайдачний започаткував серію нічних рейдів, що завдавали великих втрат турецькій армії (25% від загальних втрат), викликали паніку та розгубленість серед ворогів.

Поряд з атаками і нічними рейдами, гетьман застосував новий тактичний прийом – залповий вогонь з мушкетів із максимально близької відстані. Внаслідок бойових дій ворог втратив близько 80 тис. чоловік і змушений був погодитись на укладання мирного договору. Вирішальна роль у цій перемозі належить саме козакам. Навіть представники польського табору відзначали, що козаки не тільки винесли на своїх плечах тягар війни, а й взагалі врятували Річ Посполиту від загибелі.

Але, не зважаючи на це, угода між Туреччиною й Польщею була спрямована проти козаків. Замість вдячності, польський уряд зобов’язався заборонити їм судноплавство по Дніпру й вихід у Чорне море.

Козаки першими пішли з-під Хотина, не задоволені умовами договору. Сагайдачний, поранений отруйною стрілою, через кілька місяців (10 квітня 1622р.) помер. Видатний історик Д.Яворницький писав, що “Петро Конашевич-Сагайдачний – найвидатніша особа козацтва протягом усього його історичного існування ...”.

4. Козацько-селянські повстання 1620-1630-х рр.

Це був період нового піднесення антифеодального й національно-визвольного руху, викликаного посиленням експлуатації й безправ’я народних мас, а також політикою національно-релігійної дискримінації. Однією з причин було те, що польський уряд у жовтні 1621 р. наказав залишити в реєстрі лише 3000 чол. (під Хотином їх було більше 40 тис.), а всіх інших негайно повернути до своїх панів. До того ж, саме в ці роки закінчився термін “слобод”, коли з метою освоєння земель магнати й шляхта звільняли селян від податків і панщини.

Відбувається кілька великих повстань, в яких провідною силою виступає козацтво. До козаків приєднуються селяни. Повстання охоплюють переважно Черкащину, Київщину, частину Поділля й Волині. Очолюють їх досвідчені козацькі ватажки Марко Жмайло (1625 р.), Тарас Трясило (1630 р.), Павло Бут (1637 р.) Яків Остряниця і Дмитро Гуня (1938 р.). Повстанці здобули кілька перемог над польсько-шляхетськими військами. Дії козаків і селян знайшли відображення в народних переказах, легендах, піснях. Вони також оспівані у творах письменників і поетів. Наприклад, Т. Шевченко присвятив повстанцям вірш “Тарасова ніч”, в основу якого знаходиться опис подій, коли під час повстання 1630р. козаки увірвалися в польський табір і знищили т.зв. Золоту роту – особисту охорону коронного гетьмана, котра складалася із 150 шляхтичів із найзначніших родин.

“Ординація війська Запорозького” (1638 р.). Внаслідок козацьких повстань 1620-1630 рр. польський уряд змушений був піти на деякі поступки. Козацький реєстр був збільшений до 6 тис., а пізніше – до 8 тис. Але в другій половині 30-х рр. Річ Посполита вирішує остаточно приборкати український народ, в першу чергу козацтво. З цією метою на Дніпрі будується, по-перше, фортеця Кодак. По-друге, у лютому 1638 р. Сейм схвалив “Ординацію”, яка значно урізала права козацтва. Реєстр зменшувався до 6 тис. Ліквідовувалася виборність старшини. Реєстрове козацтво мав очолювати старший комісар із шляхтичів, призначений сеймом. Осавул і полковники теж призначалися зі шляхти. Жоден козак без дозволу комісара не міг піти на Січ. Міщанам заборонялося не тільки вступати в козаки, але й навіть віддавати заміж за них своїх доньок. Передбачалася відбудова фортеці Кодак, зруйнованої козаками у 1635 р. під проводом Івана Сулими.

Таким чином, польсько-шляхетській владі вдалося придушити козацько-селянські повстання. Причини поразок полягали, насамперед, у переважанні сил магнатів і польської шляхти, котрі мали у своїх руках державний апарат, армію, були краще організовані, ніж повстанці. Повстання мали стихійний, переважно неорганізований характер. Учасники їх були значно гірше озброєні. Жодне з них не поширювалося на всю Україну. Тактика повстанців носила, як правило, оборонний характер. Ці та інші недоліки були враховані ватажками великого повстання, що розпочалось після десятиліття так званого “золотого спокою” (1638 - 1647 рр.).

5. Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст.

Утворення козацько-гетьманської держави.

У 1648 р. в Україні вибухнуло велике повстання проти польсько-шляхетського панування, яке переросло у національно-визвольну війну (революцію). Очолив цю війну Богдан Хмельницький. Це був досвідчений воїн, на середину ХVІІ ст. він мав трохи більше 50-ти років (народився наприкінці 1595 р.), брав участь у боях проти турків і татар, був учасником козацько-селянських повстань, до того ж, отримав добру освіту. Володів кількома іноземними мовами, зокрема, й латиною. Побував в державах Європи і Туреччині, що дало змогу ознайомитись з їх устроєм, дипломатією, військовою тактикою. Засвоєння уроків вивченого іноземного і козацького воєнного мистецтва дало змогу підняти стратегію й тактику українського війська на значно вищий щабель. Від пасивної оборонної тактики Б.Хмельницький перейшов до активних, наступальних дій, нав’язуючи противнику місце й час битви. Завдяки блискуче налагодженій розвідці завдавав ударів зненацька, досить часто використовував обхід ворога із флангів. Саме гетьману належить видатна роль у створенні артилерії й кінноти, як окремих родів війська. Запровадив завчасну підготовку набоїв (ладування), що дало змогу підвищити скорострільність у кілька разів і перейти до 3-х шеренгового бойового порядку.

Завдяки цьому, а також використанню татарської кінноти, повстанці у 1648 р. здобули блискучі перемоги під Жовтими Водами та Корсунем (травень) і під Пилявцями (вересень). Під час Зборівської битви (влітку 1649 р.) лише зрада кримських татар врятувала польську армію на чолі з королем Яном Казимиром від повного знищення. Дії татар, які були зацікавлені в обопільному знесиленні України й Польщі, примусили Б.Хмельницького погодитися на укладання Зборівської угоди (серпень 1649 р.). За нею козацький реєстр установлюється в 40 тис. чоловік. Територію козацької України складали Брацлавське, Київське, Чернігівське воєводства. Шляхта одержала право повернутися до маєтків, селяни й міщани повинні були виконувати довоєнні повинності. Щодо питання про унію, то воно відкладалося до рішення сейму. Зрозуміло, Зборівська угода не влаштовувала ні українську, ні польську сторони.

Битва під Берестечком. На початку 1651 р. воєнні дії відновилися наступом поляків на Поділля. У червні 1651 р. відбулася найбільша у середньовічній історії Берестецька битва. Вона розпочалась вдало для української армії. Але у вирішальний момент татари втекли з поля бою, оголивши цим самим лівий фланг. Значно погіршило ситуацію і те, що Б.Хмельницького, який подався за татарами, щоб переконати хана повернутися на поле битви, “союзники” затримали у себе і відпустили лише через 2 тижні. Завдяки героїзму і мужності повстанців, їм вдалося побудувати табір, котрий тримав оборону протягом 10 днів. Після цього під проводом І.Богуна була здійснена унікальна операція по виведенню війська з оточення, коли через три переправи по болотистій місцевості вдалося вивести не лише майже 90-тисячну армію, а й переважну частину артилерії. Невмирущою славою покрили себе кілька сотень повстанців, котрі загинули, але дали змогу вийти українській армії з оточення.

Наслідком поразки під Берестечком стала Білоцерківська угода (вересень 1651 р.), яка обмежила територію української держави лише одним Київським воєводством. Реєстр зменшувався до 20 тис. Пани одержали право повертатися до своїх маєтків, Б.Хмельницький підпорядковувався владі коронного гетьмана тощо.

Навесні наступного року українці здобули переконливий реванш у битві під Батогом (травень 1652 р.). За всю середньовічну історію Польща не зазнавала такого страшного розгрому. Загинула половина всіх гусарів Речі Посполитої. Перемога привела до скасування Білоцерківської угоди й відновлення на українських землях національних органів влади. У джерелах є згадки про карбування восени 1652 р. власної монети.

Держава Б.Хмельницького. Видатним явищем стало виникнення й зміцнення козацької держави, котра мала всі необхідні атрибути функціонування. На чолі держави стояв гетьман, котрий скликав ради, відав фінансами, керував військом, проводив дипломатичні зносини з іншими державами. В кінці життя Б.Хмельницький сконцентрував у своїх руках майже необмежену владу. Він провів поділ країни на полки й сотні, які стали територіальними одиницями управління. Полковники, сотники і міські отамани здійснювали не лише військову, а також і цивільну владу у своїх районах. Полковники насамперед розпоряджалися всім земельним фондом, який складався з колишніх королівщин та земель, залишених шляхтою. Переважна частина цих земель розподілялась між козаками, які за службу не одержували платні грішми. Полковники також організували фінансову справу на підлеглій їм території. Вони проводили збір податків до військового скарбу, віддавали в оренду підприємства, збирали орендну плату, а також податки з ярмарків. Державний скарб поповнювався також за рахунок млинів, винокурень, броварень, корчмів, які раніше належали королівщинам або шляхті. Важливу роль відігравали також збирачі податків та інших державних доходів. Повністю належали скарбові кордонні мита: “індукта” від ввезення товарів та “евекта” – від вивозу. Українська держава мала кордони, укріплені військовими заставами. Перевага козацької адміністративної мережі проявилася в тому, що всі накази зі столиці Чигирина дуже швидко доводилися до віддалених місцевостей і виконувалися без затримки.

При гетьманові знаходився найвищий суд, який розглядав апеляції, що надходили від полкових і сотенних судів, а також деякі справи, із якими прохачі йшли просто до гетьмана. Для вирішення справ особливо важливих, він посилав окремі судові комісії. На місцях кожен стан мав свій суд, але на першому місці стояли козацькі суди. Останнім підлягали не тільки козаки, але також міщани й селяни, особливо за вбивство, розбій, крадіжки тощо.

Як свідчать джерела, Б.Хмельницький організував ефективні служби розвідки та контррозвідки, завдяки чому в Чигирині було відомо навіть те, що говорилось на таємних королівських радах чи в покоях Яна Казимира.

Українська держава була визнана багатьма європейськими країнами. Очевидці свідчать, що в гетьманській столиці одночасно перебували посольства Австрії, Трансільванії, Московії, Туреччини та інших держав. У свою чергу українські посольства відправлялися в іноземні країни.

Українсько-московський договір (1654 р.) та його наслідки. Подальші події, зокрема, поведінка татар у битві під Жванцем (восени 1653 р.), а також погіршення міжнародного становища України (небезпека оформлення ворожої коаліції у складі Польщі, Валахії, Трансільванії й Молдавії) примусили гетьмана шукати іншого, надійнішого союзника, ніж татари. Таким союзником стає Московська держава. Але вже в день Переяславської ради (8 січня 1654р.) відбувся неприємний інцидент в Успенській церкві, коли московське посольство відмовилося присягти від імені царя, у тому, що він не буде порушувати прав і вольностей України. Пізніше значна частина українського народу, зокрема, чотири козацькі полки, відмовились від присяги на вірність царю.

Внаслідок переговорів і підготовки відповідних документів у березні 1654 р. у Москві був укладений українсько-московський договір (“Березневі статті”). Він передбачав збереження за українською державою республіканської форми правління, власного суду й судочинства, фінансової системи, територіально-адміністративного устрою, повної незалежності у внутрішній та зовнішній політиці за винятком відносин з Польщею й Туреччиною, встановлення 60-ти тисячного війська та ін.

Влітку 1654 р. розпочалися військові дії об’єднаних сил союзників проти Речі Посполитої. Але несвоєчасна й недостатня допомога царського уряду, який левову частину уваги надавав приєднанню білоруських і литовських земель, а також спроби втручання у внутрішні справи України, привели до загострення відносин. Останньою краплею стали Віленські переговори восени 1656 р., коли Москва й Польща уклали угоду про припинення воєнних дій, а козацьку делегацію навіть не пустили за стіл переговорів.

Гетьман рішуче змінює зовнішньополітичну орієнтацію і намагається створити антипольську коаліцію держав у складі Швеції, Трансільванії, Бранденбургу, Литви. Він не відмовляється від головної мети, а саме – звільнення всіх етнічних українських земель і включення їх до складу самостійної й незалежної держави. Частково йому з допомогою військ Швеції й Трансільванії вдається це завдання виконати. Але територіальні претензії нових союзників на західноукраїнські землі, а також неузгодженість дій перекреслили перемоги, здобуті безпосередньо на території Польщі. Та головною причиною того, що побудова Української держави була не завершена, стала смерть Б.Хмельницького (27 липня 1657 р.).

Підсумки.

Політичний та соціально-економічний гніт, спроби ополячення та окатоличення з боку Речі Посполитої, утвореної внаслідок Люблінської (1569 р.), викликали посилення національно-визвольної боротьби українського народу. Особливо яскраво це проявилося вже наприкінці ХVІ ст. під час козацьких війн під проводом К.Косинського та С.Наливайка, а також у ході козацько-селянських повстань 20-30 рр. ХVІІ ст.

Щодо страшної загрози з боку Туреччини та Кримського ханства, то тут повною мірою проявився талант гетьмана П.Сагайдачного, який підніс рівень військового мистецтва козаків на новий щабель і створив фактично регулярне військо. За гетьмана П.Конашевича-Сагайдачного козацтво здобуло європейську славу, воно обєдналося у єдиному потоці національно-визвольних змагань із православним міщанством і духовенством.

Вершиною боротьби проти Речі Посполитої стала національно-визвольна війна українського народу середини ХVІІ ст., коли постала козацько-гетьманська держава на чолі з видатним полководцем, державним і політичним діячем Богданом Хмельницьким.

Питання для самоконтролю:

Люблінська і Брестська унії та їх наслідки для України;

князь К.-В.Острозький та Острозька академія;

козацькі війни наприкінці ХVІ ст.;

діяльність гетьмана П.Конашевича-Сагайдачного;

козацько-селянські повстання 20-30-тих рр. ХVІІ ст.; “Ординація Війська Запорозького”;

основні етапи, битви і договори національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького.

Тема 5.

Козацьке державотворення та становище українських земель

у 2-й половині XVII-XVIII ст.

  1.  Україна після Б.Хмельницького. Руїна.
  2.  Доба гетьмана Івана Мазепи.
  3.  Козацька Конституція 1710 р. Діяльність П.Орлика в еміграції.
  4.  Обмеження та ліквідація козацько-гетьманської державності у ХVІІІ ст. Знищення Запорозької Січі.
  5.  Правобережна Україна у складі Речі Посполитої. Коліївщина. Розподіл українських земель наприкінці ХVІІІ ст.

Джерела: Історія Русів. – К., 1991

    Літопис Самійла Величка. Т. 1-2. – К., 1991

   Літопис Самовидця. – К., 1971

   Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки. – К., 1992

   Перша Конституція України гетьмана Пилипа Орлика. 1710 р. – К., 1994

   Сафонович Ф. Хроніка з літописів стародавніх. – К., 1992

Шерер Ж.-Б. Літопис Малоросії, або Історія козаків-запорожців та

  козаків України, або Малоросії. – К., 1994

1. Україна після Б.Хмельницького. Руїна.

Смерть Б.Хмельницького у 1657 р. застала козацьку Україну на переломі: будівництво національно-державних фундаментів було далеким від завершення, а соціально-економічні та політичні суперечності загострені до краю. Українські землі стали ареною запеклої боротьби між Росією, Польщею, Туреччиною й Кримом.

Гетьман Іван Виговський ( 1657-1659 рр.). Вибір гетьманом ще за життя Богдана його 16-річного сина Юрія був невдалою спробою реалізувати ідею спадкової влади. Тому вже у вересні-жовтні 1657р. старшинська рада передала гетьманську булаву Генеральному писарю Івану Виговському, шляхтичу за походженням. У молодості він навчався у Києво-Могилянській колегії, служив у війську, потім працював у Луцькому суді, був намісником луцького староства, входив до місцевого братства. У 1648 р. був викуплений Б.Хмельницьким із татарського полону і з тих пір виконував обов'язки Генерального писаря Війська Запорозького.

Опозиція й повстання проти Виговського. Наприкінці 1657 – на початку 1658 р. проти нового гетьмана виступили, підтримані Росією, запорожці на чолі з кошовим отаманом Я. Барабашем та козаки полтавського полку на чолі з М.Пушкарем.

У відповідь війська Виговського разом із татарами штурмом взяли Полтаву (червень 1658 р.) і “вогнем та мечем” приборкали повстанців. У братовбивчій війні загинули й потрапили в полон близько 50 тис. людей.

Гадяцький договір. У вересні 1658 р. І.Виговський підписав у Гадячі договір із Польщею. Козацька Україна в межах трьох воєводств – Брацлавського, Київського і Чернігівського – поверталися до Речі, Посполитої на правах автономії. Утворювалося т.зв. “Князівство Руське” із 40-тисячним військом (30 тис. козаків і 10 тис. найманців). Законодавча влада належала національним зборам, гетьман, що обирався пожиттєво, мав верховну цивільну й військову владу. Унія скасовувалася, а київський митрополит отримував місце в сенаті. Передбачалося відкриття в Україні 2 університетів, достатньої кількості шкіл і друкарень. Однак, під час ратифікації польським сеймом, договір був значно підкоректований на користь польської сторони, а головне, він так і не був втілений у життя.

Війна з Москвою. Конотопська битва. У 1658 р. в Україні розгорнулись військові дії проти московських залог. Москва оголосила Виговського зрадником, а московський князь Баратинський повісив у Києві понад 3 тис. українців. В Україну вирушила 100-тисячна російська армія.

Вирішальний бій відбувся у червні 1659 р. під Конотопом (теп. Сумська обл.). Організувавши надійну оборону і провівши вдалий маневр, українська сторона здобула блискучу перемогу. Полягло 30 тис. московського війська, багато потрапило у полон, у т.ч. князь С.Пожарський, якому татари відрубали голову.

Однак, ця перемога не зміцнила внутрішнього становища Виговського. У вересні 1659 р., в умовах масового антигетьманського руху, він змушений був віддати гетьманські клейноди.

Гетьман Юрій Хмельницький (1659-1663 рр.). Гетьманування Юрія розпочалося в умовах наступу російських військ на Переяслав. Тут, у 1659 р., під тиском князя Трубецького був укладений новий Переяславський договір із Росією, що значно обмежував козацьку автономію. Україна позбавлялася права без дозволу царя переобирати гетьмана, виступати в похід, зноситися з іншими країнами, призначати й звільняти полковників, карати без суду старшин. Крім Києва, російські залоги розміщувалися у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані, а Київська митрополія мала підпорядкуватись московському патріарху.

14 статей цього нового Переяславського договору не тільки значно обмежували українську державність, але й також фальсифікували переяславсько-московський договір 1654 р. Б.Хмельницького.

Посилення московських впливів на Лівобережжі викликало сильну протидію серед частини правобережних полковників і старшини. До того ж, у 1660 р. наступ на Україну розпочала Польща у союзі з татарами. Під Любарем і Чудновим на Волині (теп. Житомирська обл.) поляки оточили московські війська В.Шереметьєва разом із лівобережними козацькими полками Т.Цицюри.

За таких обставин Ю.Хмельницький підписав із поляками Слободищенський або Чуднівський трактат (1660 р.), що повторював умови Гадяцького договору, але без статті про Руське князівство.

Тим самим вирішувалась доля оточеного московського війська, яке змушене було капітулювати. Однак, як і Виговському, Ю.Хмельницькому не вдалося об'єднати навколо себе українське суспільство. У 1662 р. під ім'ям Гедеон Юрій постригся у київські ченці.

Розкол України. На початку 60-х рр. XVII ст. наказним гетьманом Лівобережної України був Яким Сомко (1661-1662 рр.). Йому протистояли ніжинський полковник В. Золотаренко і кошовий отаман Запорозької Січі (у минулому – ад’ютант Б. Хмельницького) І.Брюховецький. Останній незаконно присвоїв собі нечуваний титул “кошового гетьмана” і всіляко намагався догодити козацьким низам та Москві. У найкращій мірі скориставшись своїми якостями “людини улесливої, хитрої і пронозливої”, І.Брюховецький домігся обрання себе гетьманом на Чорній раді під Ніжином у 1663 р. Сомка й Золотаренка згодом було страчено.

На Правобережній Україні у тому ж 1663 р. козаки обрали гетьманом Павла Тетерю, юриста за фахом, що походив із православної шляхти, був переяславським полковником і зятем Б.Хмельницького, Генеральним писарем у Виговського.

Так відбувся розкол козацької України на два Гетьманства – Лівобережне й Правобережне. Причинами цьому було, з одного боку, загострення внутрішніх суперечностей між різними угрупованнями козацької старшини, між старшиною і народними низами, а, з іншого – посилення агресії Росії й Польщі при активній участі Кримського ханства. До того ж самостійну політику в Україні почала проводити Запорозька Січ, що ще більше спричиняло хаос і анархію. Багаторічні війни й спустошення призвели до занепаду й зневіри, а керівники держави не мали хисту Великого Богдана. Розпочалася кривава Руїна, тобто занепад козацької автономії, що відбувався в умовах громадянської війни і військової інтервенції сусідніх держав.

Гетьман Іван Брюховецький (1663-1668 рр.). Прагнучи ще більше вислужитися перед Москвою, Брюховецький у 1665 р. поїхав до “першопрестольної”, де підписав т. зв. “Московські статті” (1665). Відтепер новообраний гетьман мав приїжджати до Москви на затвердження; збір податків з України переходив до царських воєвод; московські залоги мали розміщуватися у всіх найбільших містах Лівобережжя.

Винагородою за такі нововведення стали для Брюховецького багаті маєтки, боярський титул, а також дозвіл одружитися з московською князівною Довгорукою.

Безцеремонне поводження російської адміністрації у Лівобережній Україні викликало масовий протест. Розпочались антимосковські рухи й повстання.

Гетьманування Павла Тетері (1663-1665 рр.). Людина, розумна та освічена, П.Тетеря, за оцінкою істориків, теж відзначався ненаситним користолюбством, егоїзмом і жорстокістю. У покірливості до поляків він зайшов так далеко, що Україну звав польською провінцією, а короля – “природним і власним паном”.

Протягом його гетьманування Правобережна Україна вибухнула цілим рядом антипольських повстань (І.Попенко, Сулимка, С.Височан, В.Варениця, П.Стріла, П.Децик, І.Сербин, В.Дрозденко та ін.).

Великих нещасть зазнала Україна від польського походу 1663-1664 рр. на Лівобережжя; тільки на Київщині й Брацлавщині у 1664 р. загинуло й було взято в полон бл. 100 тис. людей. Тоді, за переказом, була зруйнована могила Б.Хмельницького. Загинули, звинувачені у зраді, І.Виговський та І.Богун, були заслані у Мальборк київський митрополит Й.Тукальський, а також Ю.Хмельницький та полковник Г.Гуляницький. У 1665 р. П.Тетеря втік до Польщі, забравши, а собою військовий скарб, архів, клейноди.

Гетьман Петро Дорошенко (1665-1676 рр.). Це була людина знана й заслужена у козацькому війську, його дід Михайло гетьманував у 1620-х роках, а батько був полковником. Сам Петро здобув добру освіту і пройшов велику військову й дипломатичну школу під керівництвом Б.Хмельницького; в наступні роки був прилуцьким полковником, згодом Генеральним осавулом та полковником Черкаським, а головне – був щирим та відданим патріотом України.

На жаль, гетьманування П.Дорошенка припало на період, коли Україна, за свідченнями сучасників нагадувала “жахливе вавілонське стовпотворіння”. Найстрашнішим було те, що внутрішній розкол закріпився у міжнародних договорах.

Андрусівське перемир'я (1667 р.). На початку 1667 р. Польща й Росія у с.Андрусові близько Смоленська поділили між собою українські й білоруські землі по Дніпру. До Росії відійшли Чернігово-Сіверщина, Лівобережна Україна, а також на 2 роки Київ (згодом – остаточно). До Польщі відходили землі Білорусі та Правобережна Україна. Запорозька Січ потрапляла у залежність від двох держав – протекторів (пізніше запорожці перейшли під московську юрисдикцію).

Боротьба за єдність українських, земель. Прагнучи змінити становище, П.Дорошенко все більше схиляється до союзу з Туреччиною. На початку 1668р. старшинська рада у Чигирині висловилася за об'єднання Лівобережної й Правобережної України під протекцією Порти. До цього рішення приєдналася і козацька рада, скликана І.Брюховецьким.

У червні 1668 р., після успішного походу Дорошенка на Лівобережжя, українські землі обох берегів Дніпра знову з’єдналися в одне ціле. Гетьманом обєднаної України став П.Дорошенко (І.Брюховецького козаки стратили).

Однак, незабаром польські війська розпочали наступ на Поділля, московські – на Лівобережжя.

Гетьман Дем’ян Многогрішний (1668-1672 рр.). Після відходу Дорошенка, спочатку наказним, а потім повноправним гетьманом на Лівобережній Україні став Д.Многогрішний, полковник чернігівський, за походженням із простих козаків (сучасники називали його “мужичим сином”). У 1669 р. він підписав із Москвою т. зв. “Глухівські статті”, які дещо обмежували присутність російських воєвод в Україні, і, звичайно, не повертали козакам усіх “прав і вольностей”, що мали вони за Б.Хмельницького.

Відновивши певний порядок, Многогрішний почав проявляти самовпевненість і різкість, а головне, намагався закріпити за своїм родом гетьманську булаву. Посипалися доноси старшини; у 1672 р. його із сім'єю було ув'язнено і після тортур заслано в Сибір, де він у злиднях прожив до початку XVIII ст. Д.Многогрішного називають першим політичним в’язнем з України.

Гетьман Іван Самойлович (1672-1687 рр.). Наступний лівобережний гетьман походив із родини священиків (його називали “поповичем”), освіту здобув у Києво-Могилянській колегії, був Генеральним суддею. Як політик, вороже ставився до Польщі, але виступав за порозуміння з турками й татарами. Йому вдалося стабілізувати становище на Лівобережжі, а також проводити активну діяльність по об’єднанню українських земель під владою Московської держави.

Занепад Правобережжя. Тим часом на Правобережжі ситуація різко погіршилася. У боротьбу за гетьманську булаву тут спочатку включився П.Суховій (1668-1669 рр.), а згодом уманський полковник М.Ханенко (1669-1674 рр.). Останній у 1670 р. в Острозі був офіційно визнаний поляками як гетьман Правобережної України.

Натомість П.Дорошенко, згідно волі Корсунської ради 1669 р., продовжував дотримуватися протекторату Порти з метою створення удільної козацької держави.

Однак проти турецької орієнтації виступили запорожці, зокрема, уславлений кошовий отаман Іван Сірко.

У 1672 р. Порта перемогла Польщу і за Бучацьким договором забрала собі Поділля. Турки визнали у давніх кордонах Українську державу (така назва України в офіційних документах зустрічається вперше), але в їх інтересах було перетворити її у безправного васала.

У 1674 р. наступ на Правобережжя розпочали об’єднані московські й козацькі війська гетьмана Самойловича. Вони розбили загони Дорошенка, а Самойлович навіть був проголошений гетьманом усієї України.

У відповідь турки з татарами перейшли у наступ і жахливо спустошили Правобережжя.

У 1675 р. П.Дорошенко зрікся турецької протекції, а у 1676 р. – гетьманської булави. Він присягнув на вірність цареві і згодом змушений був переїхати до Москви. Протягом декількох років (1679-1682 рр.), був воєводою у Вятці. Помер у 1698 р. у с.Ярополче під Москвою.

Підсумки Руїни. Після нової польсько-турецької війни 1673-1676 рр., до Туреччини, крім Подільського воєводства, відійшли ще південна Київщина й Брацлавщина. На захоплених козацьких землях турки створили т. зв. “Українське князівство”, що його протягом 1677-1681 рр. очолював Ю.Хмельницький, аж поки не був страчений турками у Кам’янці-Подільському.

У 1677-1678 рр. турки й татари з козаками Юрія двічі наступали на Чигирин. Ці чигиринські походи до решти зруйнували козацький край; гетьманська столиця була дотла знищена, а населення, що вціліло, було насильно переселене гетьманом Самойловичем на лівий берег Дніпра.

У 1681 р. був підписаний Бахчисарайський мирний договір між Росією, Туреччиною й Кримом. Відтепер землі між Південним Бугом і Дніпром не повинні були заселятися. У центрі козацького краю (Черкащина) узаконювалася пустка. Як писав С. Величко, “через незгоду тогдашную, козаки всі пропали, самі себе звоювали”.

Іншим договором – “Вічним миром” 1686 р. між Росією й Польщею – закріплювалися права Речі Посполитої на Правобережну Україну, а за Москвою залишилися Лівобережжя і Запорозька Січ.

Поділля з Кам’янцем знаходилось у складі Туреччини до 1699 р., а потім знову перейшло до Польщі.

Підпорядкування київської митрополії Московській церкві (1685-1686 рр.). Як у політичному, так і у церковному житті України після смерті Б.Хмельницького та київського митрополита Сильвестра Косіва (1657 р.) наступив період важких випробувань та руїни. З 1959 р. в українській церкві з’являються два правителі: митрополит на Правобережжі та проросійський “місцеблюститель” на Лівобережжі. Однак, Московській державі, незважаючи на її активні дії, довго не вдавалося підкорити київську митрополію. Нарешті, у 1685 р. київським митрополитом було обрано луцького єпископа Гедеона (князь Святополк Четвертинський, родич гетьмана Самойловича), який ще раніше догідливо заявив про свою згоду бути рукоположеним у Москві. Від московського патріарха Гедеон отримав висвячення і став митрополитом “Київським, Галицьким і Малої Русі” замість споконвічного титулу “...і всієї Русі”.

З такою переміною погодився царгородський патріарх Діонісій (1686 р.), який дістав від Москви добрий подарунок, але за неканонічність своїх дій був незабаром позбавлений патріаршого престолу.

2. Доба гетьмана Івана Мазепи (16871709 рр.)

Правління І.Мазепи наприкінці ХVІІ – на початку ХVІІІ ст. позначилося внутрішньою стабілізацією Гетьманщини. Цьому сприяли в значній мірі його особисті якості. Народився він приблизно у 1630- 40-х рр. на Білоцерківщині у родині українських шляхтичів, здобув добру освіту та виховання, служив при дворі польського короля, виконував дипломатичні доручення у Західній Європі та козацькій державі. Був начальником особистої охорони та Генеральним писарем у Дорошенка, Генеральним осавулом у Самойловича. Як гетьман, Мазепа протягом тривалого періоду орієнтувався на Росію, а у проведенні внутрішньої політики спирався на старшину, намагаючись витворити станову державу західноєвропейського зразка із збереженням козацького устрою. Він багато зробив для розвитку в Україні освіти, культури, церковного життя, впорядкування господарства та соціально-економічних відносин.

Але не всі заходи гетьмана викликали всезагальне схвалення й підтримку. У 1692 р. проти нього виступив канцелярист Петрик Іваненко, який із запорожцями й татарами намагався звільнити Україну від московського самодержавства і приєднати до Гетьманщини Правобережжя та Слобожанщину.

Також універсал 1701 р. про встановлення двохденної панщини, хоч і обмежував кріпосницькі прагнення старшини, із великим невдоволенням був прийнятий селянами.

Північна війна й Україна. Становище Гетьманщини ускладнилося у зв’язку з російсько-шведською війною 1700-1721 рр. З її початком Петро І зажадав від України значно більших економічних і людських ресурсів, ніж його попередники. Козаки також змушені були брати участь у далеких північних походах і битвах, у важких фортифікаційних та будівельних роботах. Ускладнилася торгівля з європейськими країнами через встановлення загальноросійської державної монополії, запровадження тарифів на закордонні товари, податків на імпорт і експорт. Така протекціоністська політика була спрямована на збут в Україні, значно дорожчих за європейські, російських виробів.

Мазепа й Палій. Протягом 1704-1706 рр. козаки здійснили походи на Правобережжя, західноукраїнські та білоруські землі. Так, у 1704 р. Мазепа оволодів Київщиною й Волинню, пізніше Галичиною. На Правобережжі козакам із наказу Петра І довелось приборкувати народне повстання (1702-1704 рр.) проти польського панування, героєм якого був фастівський полковник Семен Палій. У національно-визвольній боротьбі він, подібно до Хмельницького, намагався опиратися на підтримку широких народних мас. Мазепа справедливо вбачав у ньому свого конкурента, а тому Палій був ним заарештований і відправлений царем у Сибір, звідки повернувся у 1709 р.

Союз із Карлом XII. Політичні, військові і господарські обмеження Гетьманщини неминуче призводили до невдоволення й зростання опозиційних настроїв в Україні. Особливу тривогу серед старшини викликали наміри Петра І ліквідувати козацьку автономію, а військо перетворити у драгунські полки російської армії. В Україні московські чиновники та військові поводилися, як у завойованому краї, не звертаючи уваги на козацьку старшину. Усі козацькі права і вольності вони розглядали як царський дарунок, що міг бути у будь – який момент скасований. Гетьманщина була для них невід’ємною частиною Російської імперії. Натомість козацька старшина сповідувала концепцію вільного народу, який тільки під тиском певних обставин знаходився у договірних відносинах з московським царем, причому, цар, на їх, думку, повинен був захищати, а не порушувати їх права і вольності.

Приблизно у 1705-1706 рр. Мазепа розпочав таємні переговори зі шведами. Старшина спонукала гетьмана до активних дій, але в умовах шпигунства та окупації України царськими військами, підпорядкування багатьох козацьких полків російському командуванню, неможливо було провести підготовчу роботу. Відомо також, що генеральний суддя В.Кочубей (можливо, із почуття помсти за свою дочку Мотрю, з якою у Мазепи було кохання) і полтавський полковник І.Іскра написали царю донос, але обох їх стратили.

Вирішальний момент наступив восени 1708 р., коли Карл XII повернув в Україну. Мазепа отримав наказ приєднатися до російського війська, але замість цього, він із наявними у нього 2- 4 тис. козаків і майже всією старшиною на початку листопада перейшов через р.Десну і з’єднався з Карлом XII. Згодом був укладений українсько-шведський договір, який передбачав збереження козацьких прав і вольностей, цілісність і непорушність границь України.

Репресії в Україні. Дізнавшись про зраду І. Мазепи, цар наказав Меншикову захопити й знищити добре укріплену й забезпечену гетьманську столицю Батурин. Це було виконано з особливою жорстокістю, причому не обійшлося без зрадництва: старшина Ніс виказав таємний хід. В результаті Батурин, “другим за приклад”, був повністю спалений, бл. 6000 його жителів і оборонців знищено, а розп'яту на хрестах козацьку старшину спустили на плотах униз по річці Сейм.

По всій Україні розпочалася страшна хвиля репресій і терору. Тільки у Лебедині, де діяв спеціальний суд, у жорстоких муках стратили бл. 1000 мазепинців. Каральні акції відбувалися у Ромнах, Глухові та інших містах.

Самого Мазепу відразу було оголошено зрадником і піддано церковній анафемі (прокляттю), його чучело волочили по вулицях, організовуючи публічні розправи. Сім’ї мазепинців арештовували, їх майно конфісковували.

Замість Мазепи гетьманом був призначений Іван Скоропадський. Росіяни надійно заблокували козацькі війська, конфіскували артилерію, скарбницю, прапори та відзнаки, захопили частину військової канцелярії. У 1709 р., після того, як на бік шведів перейшли 7-8 тис. запорожців із кошовим К. Гордієнком, московські війська при допомозі зрадника Г.Ґалаґана знищили дотла Стару (Чортомлицьку) Січ. Запорожці змушені були перебратися у турецькі володіння, заснувавши там Олешківську Січ (тепер м.Цюрупинськ біля Херсона).

Полтавська битва (27 червня 1709 р.). У травні 1709 р. шведські й російські війська зійшлися під Полтавою. Чисельна перевага була на боці росіян, до того ж шведи припустилися ряду помилок, у них не вистачало артилерії й снарядів, а самого Карла XII було поранено.

В ході генеральної битви і під час відступу шведи зазнали цілковитої поразки. Гетьманські війська безпосередньої участі у битві не брали.

Мазепа не довго пережив полтавський погром: у тому ж 1709 р. він помер у Бендерах, а похований був у православному монастирі міста Галац (теп. Румунія).

3. Козацька Конституція 1710 р. Діяльність П.Орлика в еміграції.

В еміграції новим гетьманом став Пилип Орлик (1710-1742 рр.). Він походив із литовсько-чеського роду, навчався у Вільнюсі та Києві, працював у канцелярії київського митрополита, а при Мазепі був Генеральним писарем і найближчим його дорадником.

Свою діяльність в еміграції П.Орлик розпочав із створення й прийняття договору між гетьманом і козаками, що отримав назву “Пакти й Конституції законів і вольностей Війська Запорозького”, або ж “Конституція П.Орлика”.

Цей документ був прийнятий 5 квітня 1710 р. у Бендерах і складався із 16 статей. Тут передбачалося, що Україна обох сторін Дніпра має бути вільною, а її кордони недоторканими. Стверджувався принцип розподілу і єдності законодавчої, виконавчої і судової влади. Повноваження гетьмана обмежувалися, а його скарб відділявся від державного. Тричі на рік – на Різдво, Великдень і Покрову – планувалося скликати козацький парламент – Генеральну раду. Також фіксувався соціальний захист убогих, сиріт, удовиць.

Конституція П.Орлика випереджувала з багатьох важливих питань тогочасну суспільно-політичну думку й практику. Вона виразно засвідчила демократичні прагнення українського народу і була прийнята задовго до американської (1787 р.) та французької й польської (1791 р.) конституцій – перших конституцій у світі.

Дипломатичні та військові заходи П.Орлика. Намагаючись активізувати боротьбу за козацьку державність, П. Орлик уклав союзний договір із Швецією (1710 р.) та Кримським ханством (1711 р.). Війну Московській державі оголосила Туреччина. Однак наступ обєднаних козацько-татарських військ на Правобережну й Слобідську Україну у 1711 р. не вдався через грабіжницьку тактику татар. Також контрнаступ московської армії призвів до її оточення турками на р.Прут.

За укладеним між Росією й Туреччиною Прутським (1711 р.) та Андріанопольським (1713 р.) мирними договорами, Москва зобов'язувалася вивести свої війська з Правобережної України і повернути туркам Азов із прилеглими територіями.

У наступних роках П.Орлик проводив активну дипломатичну діяльність в еміграції, намагаючись відстояти ідею української державності і схилити європейських правителів до створення антимосковського союзу держав. Він відомий також, як автор цінного “Щоденника” (“Діаріуша”), багатьох книг та звернень, таких, наприклад, як “Маніфест до європейських урядів”, “Вивід прав України” та ін.

На державній службі у Франції прославився син Пилипа Григорій, що був дипломатом, генералом та польним маршалом.

4. Обмеження та ліквідація козацько-гетьманської державності у ХVІІІ ст.

Знищення Запорозької Січі.

Гетьман І.Скоропадський ( 1708-1722 рр.). Після виступу Мазепи гетьманом Лівобережної України був затверджений стародубський полковник Іван Скоропадський. Договірних статей з ним цар не підписував, зате призначив спеціального міністра Ізмайлова для догляду за гетьманською адміністрацією. Столицю Гетьманщини перенесли у Глухів на саму границю з Росією, козацьку артилерію відвезли у Москву.

Уже згадувалося про знищення Запорозької (Старої) Січі у 1709 р. Дещо пізніше, у 1715 р., вийшов указ про скасування колишнього порядку вибору полкової й сотенної старшини. Відтепер усе більше посад в Україні займають іноземці: росіяни, євреї, німці, серби тощо. Козаків усе частіше відправляють на далекі будівельні роботи, війни та походи.

І Малоросійська Колегія ( 1722-1727 рр.). У 1722 р. Петро І скасував гетьманство і запровадив у Глухові т.зв. Малоросійську колегію, що складалася з 6 російських офіцерів на чолі з бригадиром С.Вельяміновим. Її завданням було наглядати за козацькою старшиною, вирішувати фінансові, судові, політичні та військові питання. Протягом п’яти років своєї діяльності колегія збільшила з України податки у 5 разів, добилася майже повного знищення “прежніх прав і порядків”, привела в “немалую ссору” народ і старшину.

Наказний гетьман П.Полуботок (1722-1723 рр.). Намагаючись протидіяти російському централізму, козаки обрали наказним гетьманом чернігівського полковника Павла Полуботка – людину освічену, енергійну, авторитетну. Ще у 1708р. він був одним із претендентів на гетьманство, але Петро І відхилив його кандидатуру. Тепер головне своє завдання Полуботок вбачав в обмеженні влади малоросійської колегії та у пом’якшенні соціальної напруги у суспільстві. Козаки неодноразово добивалися повернення старих прав. У відповідь Петро І заарештував Полуботка і ще декількох старшин. За переказом, наказний гетьман відправив козацький скарб в Англію, а цареві заявив, що поневолювати народи і володіти рабами та невільниками є справою азіатського тирана, а не християнського монарха. Полуботка закатували у Петропавлівський фортеці.

Гетьман Д.Апостол (1727-1734 рр.). У 1727 р. напередодні війни з Туреччиною було ліквідовано Малоросійську колегію і дозволено обрати гетьмана. Ним став 73-річний миргородський полковник Данило Апостол – рішучий прихильник автономії.

Новому гетьману вдалося, опираючись на старшину і купецтво, добитися певних успіхів у піднесенні економіки краю, в упорядкуванні бюджету, торгівлі і маєтностей. Він піклувався про відновлення права вибору козацької старшини, виведення російських військ з України, поліпшення судівництва та адміністрації. У 1734 р. запорожці повернулися з турецького підданства і заснували Нову Січ. На певний період у гетьманське правління перейшов Київ, але всі ці поступки й полегшення носили лише тимчасовий формальний характер.

“Правління Гетьманського Уряду”( 1734-1750 рр.). Після смерті Д.Апостола у 1734 р. гетьманство знову було відмінено, а замість нього створене “Правління гетьманського уряду”, що складалося із 6 осіб (із них 3 українці). Перші роки діяльності цієї установи припали на період розгулу “біронівщини”, сваволі “українських” правителів, а також російсько-турецької війни 1735-1739 рр., під час якої Україна зазнала дуже великих втрат у живій силі й ресурсах.

Гетьман К.Розумовський (1750-1764 рр.). Деякі полегшення наступили у 1740-1750-х рр. за царювання Єлизавети, що була у близьких стосунках з українцем Олексієм Розумовським. У 1744р. імператриця зробила подорож по Україні, згодом відновила київську митрополію і дозволила вибрати гетьмана.

Ним став 22-річний Кирило Розумовський. Завдяки казковій кар’єрі старшого брата, Кирило у 18 років був призначений президентом Російської Академії наук, згодом здобув добру освіту за кордоном.

Повернувшись з-за кордону, разом із гетьманством дістав ранг фельдмаршала і великі земельні володіння, йому підпорядковувалися Запорозька Січ і Київ, в цілому відновлювався той устрій, який існував до 1722 р. Планувалося навіть повернути столицю у Батурин і заснувати тут університет. На початку 1760-х рр. була розроблена і затверджена судова реформа, яка ще більше зміцнювала привілейоване становище старшини.

II Малоросійська Колегія (1764-1782 рр.) Те, що не встиг зробити Петро І в Україні, завершила Катерина II, яка за словами Т.Шевченка, “доконала вдову-сиротину”. У 1764 р. було остаточно ліквідоване гетьманство. Нову Малоросійську колегію очолив граф П.Румянцев, генерал-губернатор Малоросії.

II Малоросійська колегія провела протягом 1765-1767 рр. перепис населення і господарств із метою збільшення поборів, а також остаточно підпорядкувала українські землі російській адміністрації.

Останні спроби захисту козацької автономії. Намагання української старшини захистити свої права і вольності випливало з розуміння нею політичної й культурної окремішності Гетьманщини. В Україні вважали, що Малоросія і Велика Росія є окремими землями, які мають спільного монарха. Про це, зокрема, йшлося у поемі С.Дівовича “Діалог Великоросії з Малоросією”, написаній у 1762 р.

У 1763 р. козацька старшина у Глухові затвердила програму дій задля збереження й розширення автономії. Від царського уряду вимагали підтвердження українсько-московоських договорів, а також установлення спадкоємності гетьманської влади у родині Розумовських.

Автономістський рух не припинився і після остаточної ліквідації гетьманства. У 1767 р. він проявився з новою силою у зв’язку із скликанням Катериною II особливої комісії Законодавчих зборів для перевірки законів і укладання нового кодексу. Тоді у деяких козацьких полках представники різних станів вимагали відновлення старих порядків. Найактивніших 11 осіб було засуджено до страти, багатьох на довічне ув’язнення. Імператриця помилувала всіх засуджених, але ця справа набула широкого розголосу в Україні.

Відомим захисником української автономії був у цей період Григорій Полетика. Він підготував цікаву “Історичну довідку” про те, на якій підставі Мала Росія була під Польською Республікою і на яких договорах віддалася Російським государям. Тут же містилася “патріотична думка” про те, як Малоросію можна влаштувати, щоб вона була корисною для Російської держави без порушення її прав і вольностей.

Знищення Запорозької Січі (1775 р.) та остаточне закріпачення України. Внаслідок чергової російсько-турецької війни 1766-1774 рр., Росія вийшла до Чорного моря і Запорозька Січ втратила своє стратегічне значення. Але, крім військових чинників, важливу роль у подальшій долі запорожців відігравали економічні й політичні розрахунки імперських чиновників: необхідно було розчистити дорогу для російської колонізації південних причорноморських земель, а також ліквідувати останній притулок пригноблених і непокірних. 4 червня 1775 р. війська генерала П.Текелії знищили Запорозьку Січ, а 3 серпня з'явився маніфест про ліквідацію Січі і “самої назви запорозьких козаків”. Козаків переводили у розряд державних селян, військовий скарб та майно конфіскували, а територію Запорозьких вольностей включили до Азовської та Новоросійської губерній, пізніше Катеринославського намісництва. Останнього кошового П.Калнишевського було ув'язнено на Соловках, де він провів понад 25 років у жахливих умовах одиночної камери.

Задунайська Січ ( 1775-1828 рр.). Після ліквідації Запорозької Січі багато козаків повтікали в пониззя Дунаю, де заснували т.зв. Задунайську Січ. Задунайські козаки під керівництвом Й.Гладкого прославилися у російсько-турецькій війні 1828-1829 рр., пізніше поселилися на північно-західному узбережжі Азовського моря, поклавши початок Азовському козацькому війську ( 1828-1865 рр.).

Козаки на Кубані. Ті ж козаки, що залишилися, були завербовані Г.Потьомкіним у Катеринославське (1787-1796 рр.) і Чорноморське козацьке військо (1787-1860 рр.). Під керівництвом Суворова козаки брали участь у переможних битвах російсько-турецької війни 1787-1791 рр., зокрема, відзначилися при Фокшанах і Римніку, а також при здобутті неприступних турецьких фортець Акерман (тепер Білгород-Дністровський), Кілії, Ізмаїла.

Чорноморські козаки проживали на правому березі р.Кубань і Таманському півострові. Протягом 1792-1793 рр. на Кубань переселилося понад 14 тис. чорноморських козаків із сім’ями.

У 60-х рр. XIX ст. чорноморці об’єдналися з азовськими козаками у єдине Кубанське козацьке військо (існувало до 1920 р.).

Остаточне закріпачення України. Після скасування гетьманства (1764 р.) і знищення Запорозької Січі (1775 р.), царський уряд ліквідував у 1781-1783 рр. адміністративно-територіальний устрій Гетьманщини. На зміну козацьким полкам і сотням прийшов загальноросійський поділ на намісництва (згодом губернії) і повіти. На Слобідській Україні така зміна відбулася ще раніше – у 1760-х рр. Козацьке військо перетворювалося у регулярні карабінерські полки російської армії.

Разом з остаточним позбавленням українців козацьких прав і вольностей, вийшов указ про повне закріпачення селян (1783 р.). Натомість козацька старшина отримувала російські ранги й право поповнювати правлячий клас Російської імперії, переходити у розряд дворянства („Жалувана грамота” дворянству 1785 р.).

Так в основному завершилася довготривала, але закономірна ліквідація козацької автономії у складі Російської імперії. Наявність автономного ладу в Україні на основі виборності органів влади не відповідала монархічно-бюрократичним принципам і централізаторській політиці самодержавства. Причому процес "поглинання і перетравлення України як чужорідного політичного тіла" продовжувався й у наступному XIX та у XX століттях.

Колонізація південних земель. В останній чверті XVIII ст. Південна Україна швидко заселялася. Протягом 1774-1791 рр. управляв цим краєм князь Г.Потьомкін, що мав великий вплив на Катерину II. Утікачів звідси не повертали назад, а тому населення Північного Причорномор'я й Криму (приєднаний до Росії у 1783 р.) швидко зростало. Виникали нові міста: Олександрівськ (тепер Запоріжжя, 1770 р.), Катеринослав (тепер Дніпропетровськ, 1776 р.), Херсон (1778 р.), Сімферополь (1784 р.), Маріуполь  (1784 р.), Миколаїв (1789 р.) та інші. Особливо швидко зростала Одеса – головний порт Російської імперії, збудований у 90-х рр. XVIII ст.

5. Правобережна Україна у складі Речі Посполитої. Коліївщина. Розподіл

  українських земель наприкінці ХVІІІ ст.

З кінця XVII–початку XVIII ст. Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля), Галичина, Холмщина нероздільно знаходилися у складі Польської держави. Тут встановилося жорстоке колоніальне панування, до 4-6 днів на тиждень зросла панщина, збільшилися різноманітні повинності та податки, посилилося національно-релігійне гноблення. Православні зазнавали різноманітних утисків і переслідувань. В судах і діловодстві використовувалися лише польська й латинська мови. Уніатська церква визнавалася як єдина законна церква східного обряду. Слабкість королівської влади, шляхетська анархія і згубна економічна політика гальмували розвиток господарства, ремесел і торгівлі.

Повстання 1702-1704 рр. Український народ, що його поляки презирливо називали “хлопами” і “бидлом”, завжди усвідомлював несправедливість захоплення своїх земель іноземними поневолювачами. З кінця XVII- початку XVIII ст. прапор національно-визвольної боротьби високо піднесли козацькі полковники С.Палій, С.Самусь, З.Іскра, А.Абазин та ін. Під їх керівництвом на Правобережжі відродилися козацькі вольності, але у 1699 р. поляки вирішили остаточно скасувати козаччину. Восени 1700 р. польські загони розпочали наступ на Поділля й Київщину, захопили Немирів, Вар, Вінницю, Брацлав, однак не могли здобути Фастова.

Пізніше саме у Фастові було прийнято рішення про всенародне повстання проти польської влади.

Весною і влітку 1702 р. повстання охопило Київщину, значну частину Брацлавщини й Поділля, розпочалися виступи на Волині й Галичині. На Закарпатті у 1703р. теж розпочався визвольний рух проти угорських феодалів.

Протягом 1703-1704 рр. повстання було придушене. У ході каральних акцій поляки стратили бл. 10 тис. чоловік. Зокрема, у Луцьку у 1702 р. був закатований Данило Братковський, громадський діяч і поет, що сатирично висміяв суспільній лад і порядки тогочасної Польщі у збірці віршів “Світ, переглянутий частинами” (1697 р.).

Гайдамацький і опришківський рух. Гайдамаками (від тур. “гайда” – гнати, переслідувати) називалися повстанці на Правобережній Україні, а опришками – на Прикарпатті, Буковині і частково у Закарпатті.

Протягом 1730-50-х рр. на Київщині, Волині й Поділлі діяли гайдамацькі загони Верлана, Гриви, Голого, Жили, Медведя, Писаренка, Моторного, Сухого, Тарана, Письменного, Теслі та інших ватажків. Повстанці неодноразово займали Умань, Вінницю, Летичів, Радомишль, Чигирин, Фастів, Корсунь та інші міста й містечка.

На Прикарпатті та у Північній Буковині опришків очолював О.Довбуш (1738-1745 рр.), пізніше В. Баюрак та І. Бойчук.

Коліївщина. Найбільшого розмаху гайдамацький рух набув на Правобережній Україні у 1768 р. У лютому того року польський король С.Понятовський під тиском Росії підписав документ про формальне зрівняння у правах православних і протестантів з католиками.

У відповідь значна частина польської шляхти об’єдналася у т.зв. Барську конфедерацію, спрямовану проти короля й Росії. Під гаслом захисту католицької віри і шляхетських вольностей, конфедерати почали здійснювати жорстокі каральні експедиції. Для боротьби з ними Росія направила на Правобережну Україну значні військові сили. Одночасно серед православних почали поширюватися заклики до знищення шляхти, підтримані, за чутками, нібито самою імператрицею Катериною II.

Весною 1768 р. в урочищі Холодний Яр під Чигирином гайдамацькі ножі освятив, за переказом, ігумен Мотронинського православного монастиря Мелхиседек Значко-Яворський. Керівником повстання став запорозький козак Максим Залізняк. Повстанці захопили Жаботин, Смілу, Черкаси, Богуслав, Канів, Лисянку, а також найбільше укріплене місто Умань, переповнене шляхтою, католиками і євреями. Уманський сотник І.Гонта перейшов на бік повстанців. 10 червня у місті стався страшний погром, загинуло бл. 2 тис. людей.

Захоплення Умані було кульмінаційним пунктом Коліївщини і гайдамацького руху взагалі. Охопивши Київщину й Брацлавщину, повстання стало поширюватися на Поділля, Волинь, Східну Галичину, загрожувало перекинутися на власне польські землі, Лівобережжя й Запорожжя. Повстанські загони (їх було бл. 30) очолювали С.Неживий, П.Таран, М.Москаль та ін. Залізняка було обрано гетьманом, а Гонту – уманським полковником.

26 червня 1768 р. повстанців оточили російські війська генерала Кречетнікова. Вони отримали наказ придушити Коліївщину після того, як було приборкано польську шляхту. Керівників повстання було підступно заарештовано, а їх загони роззброєні або розбиті у боях. Тисячі підданих Речі Посполитої у жорстоких муках були страчені поляками у містечку Кодні на Житомирщині й у селі Серби на Поділлі. Тут, зокрема, у страшних тортурах загинув І.Гонта, який тримався надзвичайно мужньо.

Суд над російськими підданими відбувся у Києві. М.Залізняка і багатьох інших повстанців після катувань відправили у Сибір на каторгу. В цілому різних форм покарання зазнали бл. 70 тис. чоловік. Остаточно повстання було придушене тільки у квітні-травні 1769 р.

Розподіл українських земель між Росією та Австрією. У 70-90-х роках XVIII ст. Росія та Прусія розділили між собою територію ослабленої Речі Посполитої (1772, 1793, 1795 рр.).

До Російської імперії відійшли землі Правобережної України – Київщина, Волинь, Холмщина, Поділля. Разом із раніше приєднаними Лівобережною й Південною Україною, у складі Росії об'єдналися близько 4/5 усіх українських етнічних земель.

Західноукраїнські землі (Галичина, Буковина й Закарпаття) потрапили до складу Австрійської (пізніше Австро-Угорської) імперії. Такий розподіл залишився незмінним аж до подій І Світової війни.

Усунення з політичної арени Речі Посполитої було, з одного боку, логічним наслідком її згубної внутрішньої і зовнішньої політики, у тому числі на українських землях, а з іншого – зростанням імперських апетитів сусідніх держав. Найповчальнішим, однак, є той факт, що наприкінці XVIII ст. свою державність втратив не лише український, але й кримськотатарський і польський народи. У їх житті наступив новий історичний період.

Підсумки.

Після смерті Б.Хмельницького протягом 2-ї половини XVII ст. відбувся розкол і поділ України на дві частини: Лівобережну і Правобережну. Землями правобережної України заволоділи Польща й Туреччина, Лівобережної – Росія. У ході воєнних дій, ворожих інтервенцій та внутрішніх міжусобиць Правобережжя зовсім занепало, а українська держава (Гетьманщина) збереглася тільки на Лівобережній Україні. Тоді ж київська митрополія була підпорядкована Московському патріархату.

За гетьманів І.Мазепи та П.Орлика відбулися останні значні виступи з метою збереження козацької державності. Визначна пам’ятка тієї доби - Конституція 1710 р.

Протягом XVIIІ ст. російський уряд цілеспрямовано проводив політику обмеження козацької автономії. Тричі ліквідовувалося гетьманське управління, двічі знищувалася Запорізька Січ; у 1780-х рр. в козацькій Україні остаточно були запроваджені кріпосницькі порядки. Тоді ж відбувся новий переділ українських земель між Росією та Австрією.

Хронологічний довідник

1569 р. – Люблінська унія. Утворення Речі Посполитої. Приєднання до Корони Польської Київського, Волинського і Брацлавського воєводств та Підляшшя.

1572 р. – універсал короля Сигізмунда ІІ Августа про формування із запорожців 300 реєстрових козаків.

1574 р. – І.Федоров у Львові видав Апостол – першу друковану книгу на українських землях та перший у Східній Європі Буквар (т.зв. львівська „Граматика”).

1575 р. – походи козаків на чолі з гетьманами Іваном Свирговським та Богданом Ружинським у Молдавію, Волощину, Крим і Туреччину.

1576–1577 рр. – в Острозі засновано школу, друкарню та науковий гурток.

1577 р. – похід запорозьких козаків під проводом Івана Підкови у Молдавію. І.Підкова був проголошений молдавським господарем; у 1578 р. страчений поляками у Львові.

1578 р. – "козацька реформа" польського короля Стефана Баторія: встановлення 500 чол. реєстру, окремої юрисдикції, платні, арсеналу й шпиталю у містечку Терехтемирів.

1581 р. – видано Острозьку Біблію – першу повну Біблію церковнослов’янською мовою.

1585–1586 рр. – у Львові засновано православне братство, укладено статут братської школи.

1587 р. – перший друкований полемічний твір "Ключ царства небесного" ректора Острозької школи Г.Смотрицького.

1588 р. – ІІІ Литовський статут. Остаточне закріпачення селян у Литві.

1591–1593 рр. – повстання козаків під проводом К.Косинського.

1594 р. – посольство Священної Римської імперії на чолі з Еріхом Лясотою до запорозьких козаків.

1594–1596 рр. – козацькі походи і війни на чолі із Северином Наливайком та Григорієм Лободою.

1596 р. – церковні собори ( уніатський та православний) у Бресті.

1599–1602 рр. – гетьманування Самійла Кішки – відомого керівника повстань запорожців на турецьких галерах та численних морських походів.

1603–1604 рр. – сухопутні та морські походи запорожців у Крим і Туреччину.

1604–1605 рр. – участь запорожців у поході Лжедмитрія І на Москву.

1609 р. – ухвала польського сейму "Про козаків запорозьких".

1609–1612 рр. – участь запорозьких козаків у поході польсько–литовського війська на Москву.

1613 р. – ухвала польського сейму про ліквідацію козацької юрисдикції.

1614–1622 рр. – гетьманування П.Сагайдачного.

1614–1616 рр. – великі морські походи запорожців на Трапезунд,Синоп, Царгород, Кафу та ін.

1615 р. – у Києві створено православне братство із школою.

1617 р. – заснувані православне братство, школа й шпиталь у Луцьку.

1618–1648 рр. – Тридцятилітня війна у Європі між католиками й протестантами та участь у ній українських козаків.

1618 р. – похід 20–тисячного козацького війська на чолі з П.Сагайдачним на Москву.

1619 р. – укладено Роставицьку угоду, за якою козацький реєстр становив 3000 чол.

1620 р. – в Україні відновлено православну митрополію. П.Сагайдачний звернувся до московського царя з проханням взяти козаків на службу. Битва під Цецорою.

1621 р. – Хотинська війна.

1624 р. – угода козаків з кримським ханом Шагін–Гіреєм про взаємодопомогу у боротьбі з Туреччиною.

1625р. – козацько–селянське повстання під проводом Марка Жмайла. Підписано Куруківську угоду.

1628 р. – похід гетьмана Михайла Дорошенка з 4–тисячним козацьким загоном у Крим на допомогу кримському хану. Під Бахчисараєм М.Дорошенко загинув.

1630 р. – козацько–селянське повстання під проводом Тараса Федоровича (Трясила).

1630–1650–ті рр. – заселення українськими козаками та селянами Слобідської України (теп. землі Харківської, Сумської, Донецької та Луганської областей в Україні, а також Білгородської, Воронезької та Курської у Росії).

1632 р. – утворено Києво–Могилянський колегіум. Польський сейм ухвалив "Статті про заспокоєння грецької віри".

1635 р. – козаки на чолі з І.Сулимою зруйнували польську фортецю Кодак на Дніпрі.

1636 р. – антикатолицький виступ міщан в Острозі.

1637 р. – козацько–селянське повстання під проводом Павла Бута (Павлюка).

1638 р. – повстання під керівництвом Я.Острянина, Д.Гуні та Скидана. Ухвала польським сеймом "Ординації Війська Запорозького реєстрового" з обмеженнями козацьких прав та вольностей.

1645 р. – запрошення урядом Франції 2,5 тисяч запорожців на військову службу.

1647 р. – арешт і втеча Богдана Хмельницького на Запоріжжя.

1648 – 1657 рр. – гетьманування Богдана Хмельницького.

1648 р. – початок національно–визвольної війни (революції). Переможні битви під Жовтими Водами й Корсунем (29 квітня – 6 травня), під Пилявцями (11 – 13 вересня). Похід у Галичину до Львова й Замостя (вересень – листопад). Повернення до Києва (грудень).

1649 р. – великі битви під Зборовим, Збаражем, Лоєвим (червень–серпень). У серпні підписано Зборівську угоду.

1650 р. – похід козацького війська на Молдавію. У Франції вийшов цінний “Опис України” Г. Л. Боплана.

1651 р. – відновлення українсько–польської війни. Героїчна оборона козаками м.Красне та Вінниці (лютий – березень). Битва й оборона під Берестечком (18 – 30 червня). Захоплення литовським військом Києва (липень – серпень). Оборона Білої Церкви й підписання Білоцерківської угоди (вересень).

1652 р. – розгром польського війська під Батогом (22 – 23 травня). Похід козаків у Молдавію. Т.Хмельницький одружився з дочкою молдавського господаря Розандою (серпень).

1653 р. – військові дії на Поділлі та у Молдавії. Поранення й смерть Т.Хмельницького під Сучавою (вересень). Оточення польської армії й підписання угоди під Жванцем (вересень – грудень). Рішення Земського собору у Москві про прийняття України під протекцію царя (1 жовтня). Прибуття в Україну московського посольства на чолі з В.Бутурліним (грудень).

1654 р. – Переяславська рада і присяга українського населення на вірність московському цареві (січень – лютий). У березні у Москві підписано “Березневі статті”, або “Статті Б.Хмельницького”. Продовження військових дій на території Брацлавщини, Білорусі, Поділля.

1655 р. – оборонні битви під Уманню та Охматовим (січень). Наступ на Поділлі (липень – серпень). Визволення Галичини (вересень – жовтень). Бої під Озірною на Поділлі (листопад).

1656 р. – Укладено союз із семигородським князем Юрієм ІІ Ракочієм. Віленське перемир’я між Росією та Польщею (жовтень). Початок московсько–шведської війни (1656–1658 рр.). Організація походу на Польщу 20–тисячного козацького війська київського полковника Антона Ждановича (грудень).

1657 р. – спільні дії семигородського війська та козаків на території Польщі. Захоплення Любліна та Варшави, згодом відступ і поразка союзників на Поділлі (січень – липень). Призначення Юрія Хмельницького спадкоємцем гетьмана Богдана (квітень). Прийняття присяги від білоруської шляхти Пинського повіту, яка прилучалася до української держави (червень). Смерть і похорон Б.Хмельницького (липень – серпень).

1657 – 1659 рр. – гетьманування Івана Виговського.

1657 р. – союз Війська Запорозького із Швецією (жовтень).

1658 р. – громадянська війна; зруйнування Полтави (травень). Гадяцький договір із Польщею (вересень).

1659 р. – Конотопська битва (червень).

1659 – 1663 рр. - гетьманування Юрія Хмельницького.

1659 р. – підписання з Москвою переяславських статей (жовтень).

1660 р. – бої під Чудновим на Волині. Слободищенський трактат із Польщею. Капітуляція російської армії. Початок поділу Війська Запорозького на лівобережне і правобережне.

1661 р. – у Львові засновано медичний факультет першого на українських землях університету (офіційне відкриття Львівського університету відбулося у 1784 р.)

1662 р. – у Москві створено Малоросійський приказ для вирішення українських справ.

1663 – 1665 рр. – гетьманування на Правобережній Україні Павла Тетері.

1663–1664 рр. – похід польських та козацьких військ на Лівобережжя.

1664–1665 рр. – повстання проти польського панування на Правобережній Україні.

1665 р. – І.Брюховецький підписав Московські договірні статті.

1665 – 1676 рр. – гетьманування на Лівобережній Україні Дем'яна Многогрішного.

1667 р. – Андрусівське перемиря між Польщею та Росією; поділ України на Лівобережну і Правобережну.

1668 р. – короткотривале об'єднання Лівобережної і Правобережної України під правлінням П.Дорошенка.

1669 р. – гетьман Д.Многогрішний підписав Глухівські договірні статті з Москвою. На Правобережжі ухвалено рішення про воєнний союз П.Дорошенка з Туреччиною.

1669–1674 рр. – боротьба П.Дорошенка на Правобережній Україні проти П.Суховія та М.Ханенка.

1671–1672 рр. – війна козаків у союзі з турками проти Польщі на Правобережній Україні.

1672 р. – Бучацький мирний договір між Польщею і Туреччиною; до останньої відійшло Поділля.

1672 – 1687 рр. – гетьманування на Лівобережній Україні Івана Самойловича.

1673–1676 рр. – польсько–турецька війна за Правобережну Україну і Поділля. За Журавненським мирним договором 1676 р. Поділля і значна частина Правобережної України відходили до Туреччини.

1674 р. – похід московсько–козацьких військ на Правобережну Україну. Гетьманом обох сторін Дніпра проголошено І.Самойловича.

1676 р. – похід московсько–козацької армії на Чигирин. П.Дорошенко зрікся гетьманської булави.

1677 1681 рр. гетьманування на Поділлі Юрія Хмельницького.

1677–1678 рр. – чигиринські походи турецько–татарських військ та загонів Ю.Хмельницького на Чигирин.

1677–1681 рр. – московсько–турецька війна за Правобережжя.

1679 р. – примусове переселення населення із Правобережної на Лівобережну Україну.

1681 р. – Бахчисарайський мирний договір між Москвою, Туреччиною і Кримом.

1683 р. – участь українських козаків в обороні Відня.

1685 – 1686 рр. - Київську митрополію остаточно підпорядковано Московському патріархату.

1686 р. – “Вічний мир” між Росією і Польщею.

1686–1699 рр. – участь козаків у російсько–турецьких війнах.

1687 – 1709 рр. – гетьманування Івана Мазепи.

1690–1697 рр. – визвольний рух на Правобережній Україні під проводом С.Палія.

1692 р. – виступ на Запоріжжі Петра Іваненка (Петрика) у союзі з Кримом.

1694 р. – Києво–Могилянський колегіум отримав статус вищого навчального закладу – академії.

1699 р. – за Карловицьким мирним договором між Польщею і Туреччиною значна частина Поділля з Кам'янцем відійшли до Речі Посполитої. Польський сейм ухвалив рішення про ліквідацію козацтва на Київщині і Брацлавщині та про заборону православним займати виборні посади у магістратах.

1700–1704 рр. – боротьба козацтва на Правобережній Україні проти польського панування.

1700–1721 рр. – Північна війна Росії із Швецією.

1701 р. – універсал гетьмана І.Мазепи про встановлення двохденної панщини.

1703–1711 рр. – участь закарпатців у визвольній війні в Угорщині проти австрійських Габсбургів.

1704–1706 рр. – походи військ гетьмана Мазепи на Правобережну Україну, Волинь і Галичину. Арешт і заслання С.Палія. Бойові дії козацьких загонів у Польщі і Литві.

1708 р. – Гетьман І.Мазепа перейшов на бік шведського короля Карла ХІІ. Московські війська захопили та спалили Батурин.

1708 – 1722 рр.гетьманування Івана Скоропадського.

1709 р. – до шведів приєдналися запорожці на чолі з К.Гордієнком. За наказом Петра І зруйновано Стару (Чортомлицьку) Січ. Полтавська битва. Смерть І.Мазепи.

1710 р. – "Конституція" П.Орлика.

1710 – 1742 рр. – гетьманування Орлика в еміграції.

1715 р. – перша писемна згадка про гайдамаків.

1720 р. – заборона Петра І друкувати книги українською мовою. Запровадження на Правобережній Україні та у Галичині уніатської церкви.

1722 р. – вперше в Україні ліквідовано гетьманство. Указом Петра І утворено малоросійську колегію (діяла до 1727 р.).

1727 – 1734 рр. - гетьманування Данила Апостола.

1728–1743 рр. – укладено звід законів “Права, за якими судиться малоросійський народ”.

1734 р. – друга відміна гетьманства; початок діяльності "Правління гетьманського уряду" (діяла до 1750 р.); заснування Нової Січі на р.Підпільній (проіснувала до 1775 р.).

1734–1738 рр. – значне піднесення гайдамацького руху у Правобережній Україні.

1735–1739 рр. – участь козаків у російсько–турецькій війні за вихід до Азовського моря.

1738–1745 рр. – виступи опришків під проводом О.Довбуша у Прикарпатті та Покутті.

1749–1750 рр. – активізація гайдамацького руху.

1750 – 1764 – гетьманування Кирила Розумовського.

1752 р. – утворення на запорозьких землях Нової Сербії – воєнно–адміністративної одиниці, заселеної виходцями з Балкан; заборона запорозьким козакам самостійно обирати кошового отамана.

1756–1763 рр. – участь козаків у Семилітній війні між Росією і Прусією.

1762–1764 рр. – перетворення слобідських козацьких полків на регулярні гусарські.

1764 р. – остаточно ліквідовано гетьманство; утворено Малоросійську ІІ Колегію (діяла до 1786 р.) на чолі з П.Румянцевим. Створено Новоросійську губернію.

1765 р. – ліквідовано полково–сотенний устрій на Слобожанщині; створено Слобідсько–Українську губернію.

1768 р. – Коліївщина – найвище піднесення народно–визвольного руху на Правобережній Україні.

1768–1774 рр. – участь козаків у російсько–турецькій війні за вихід до Чорного моря.

1770–1790–ті рр. – на півдні України і у Криму засновано міста: Олександрівськ (Запоріжжя), Катеринослав (Дніпропетровськ), Миколаїв, Херсон, Севастополь, Одеса та ін.

1772 р. – перший поділ Речі Посполитої; приєднання Галичини до Австрії.

1775 р. – за наказом Катерини ІІ знищено Запорозьку Січ (4 червня ); маніфест про знищення Січі вийшов 3 серпня.

1775–1828 рр. – Задунайська Січ під протекторатом Туреччини.

1783 р. – До Росії приєднано Крим. Указ про остаточне закріпачення селян Лівобережної і Слобідської України. Козацькі полки перетворено на регулярні російські.

1787–1788 рр. – формування Катеринославського і Чорноморського козацького війська.

1787–1791 рр. – участь козаків у черговій російсько–турецькій війні.

1789 р. – “Волинська тривога” – заворушення селян на Волині.

1789–1793 рр. – повстання козаків у с.Турбаях Полтавського полку.

1791 р. – таємна місія В.Капніста до пруського короля з проханням допомоги Україні.

1792 р. – переселення Чорноморського козацького війська на Кубань.

1793 р. – приєднання до Росії Правобережної України (ІІ поділ Речі Посполитої).

1795 р. – приєднання до Росії Західної Волині внаслідок ІІІ поділу Речі Посполитої.

Література

Загальні праці з історії України. Підручники та посібники.

Аркас М. Історія України-Русі. – К., 1991

Бойко О.Д. Історія України. – К., 2001, 2002

Борисенко В.Й. Курс української історії.– К., 1996

Велика історія України. Т. 1–2. – К., 1993

Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. Т. VІІ–Х. – К., 1995-1998

Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К., 1992

Грушевский М. Очерк истории украинского народа. – К., 1990

Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – Л., 1991

Єфименко О. Історія України та її народу. – К., 1992

Ефименко А.Я. История украинского народа. К., 1990

Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. – Л., 1993

Історія України. Керівник авт. кол. Ю.Зайцев. –Л., 1996, 1998

Історія України. Посібник під ред. В.А.Смолія. – К.,1997, 2000

Історія України. Посібник за ред. Г.Д.Темка, Л.С.Тупчієнка. – К., 2001

Історія України. Документи і матеріали. – К., 2001

Історія України (до кінця ХVШ ст.). Хрестоматія – К.; Рівне, 1995

Крип’якевич І. Історія України. – Л., 1990, 1992

Крип’якевич І. та ін. Історія українського війська. – Л., 1992

Литвин В.М., Мордвінцев В.М., Слюсаренко А.Г. Історія України. – К., 2002

Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія української державності. – Л., 1995

Мицик Ю., Власов В. Історія Украни від найдав. часів до кінця ХVШ ст. – К., 2002

Оніщенко І.Г. Історія України. – К., 2001

Остафійчук В.Ф. Історія України: Сучасне бачення. – К., 2002

Політична історія України. Посібник за ред. В.І.Танцюри. – К., 2001

Полонська-Василенко Н. Історія України. Т.1-2. – К., 2002

Сас П.М. Історія України ХVIVШ ст. – Львів, 2001

Субтельний О. Україна. Історія. – К., 1993

Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності. – К., 1999

Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. – К., 1997

Додаткова література

Андрущенко В.Л., Федосов В.М. Запорозька Січ як український феномен. – К., 1995

Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – К., 1991

Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків. – К., 1991

Апанович О. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі. – К., 1993

Апанович О. Українсько-російський договір 1654 р.: міфи і реальність. – К., 1994

Багалій Д. Історія Слобідської України. – Харків, 1993

Бачинський В., Гром В., Цибульський В. Волинь у ХVІ–ХVІІІ ст. – К., Рівне, 1997

Брехуненко В. Стосунки українського козацтва з Доном у ХVІ – середині ХVІІ ст. – К., Запоріжжя, 1998

Винар Л.Р. Козацька Україна. – К., Нью-Йорк, Острог, 2003

Вінтоняк О. Україна в описах західноєвропейських подорожників другої половини ХVШ ст. – Л., Мюнхен, 1995

Волинь в роки Визвольної війни українського народу XVII ст. Докум. і     матеріали / Упоряд. Ю.А.Мицик, В.І.Цибульський. – Рівне, 1999

Володарі гетьманської булави: історичні портрети. – К., 1994

Гайбонюк В. Богдан Хмельницький в українській і світовій історії. – Рівне, 1996

Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К., 1994

Горобець В. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою та Варшавою, 1654-1665. – К., 2001

Гуржій О.І. Українська козацька держава в другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст.: кордони, населення, право. – К., 1996

Гуржій О.І., Чухліб Т.В. Гетьманська Україна. – К., 1999 (“Україна крізь віки”, т. 8)

Дорошенко Д.І. Гетьман Петро Дорошенко: Огляд його життя і політичної діяльності. – Нью-Йорк, 1985

Запорожці. – К., 1993

Іван Мазепа: Худож.-док. кн. – К., 1992

Іван Сірко: Зб. – К., 1992

Історія України в особах ІХ-ХVШ ст. – К., 1993

Історія України в особах. Литовсько-польська доба. – К., 1997

Історія України в особах: Козаччина. – К., 2000

Коваленко О. Павло Полуботок політик і людина. – Чернігів, 1996

Когут З. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини (1760-1830). – К., 1996

Козацькі Січі (Нариси з історії укр. козацтва ХVІ – ХІХ ст.). – К., Запоріжжя, 1998

Костомарів М. Історія України в життєписах визначніших її діячів. – К., 1991

Костомаров М. Богдан Хмельницький: Іст. нарис. – К., 1992

Костомаров М. Галерея портретів. – К., 1993

Котляр М.Ф., Смолій В.А. Історія в життєписах. – К., 1994

Крипякевич І. П. Богдан Хмельницький. – Львів, 1990

Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик. – К., 1991

Крупницький Б. Гетьман Мазепа та його доба. – К., 2001

Лепявко С. Козацькі війни кінця ХVІ ст. в Україні. – Чернігів, 1996

Мазепа: Збірник. – К., 1993

Мельник Л.Г. Боротьба за українську державність (ХVІІ ст.). – К., 1995

Мельник Л.Г. Політична історія Гетьманщини ХVШ ст. у документах і            матеріалах. – К., 1997

Мицик Ю.А., Плохій С.М., Стороженко І.С. Як козаки воювали. – Дн-к, 1991

Мицик Ю.А. Умань козацька і гайдамацька. – К., 2002

Наливайко Д. Козацька християнська республіка. – К., 1992

Наливайко Д. Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі ХІ–ХVШ ст. – К., 1998

Нудьга Г. Республіка Козаків (Середньовічна Європа про Січ та козаків). – Львів, 1991

Оглоблин О.П. Гетьман Іван Мазепа та його доба. – Нью-Йорк, К., 2001

Петро Сагайдачний: Іст.-док. кн. – К., 1992

Полководці Війська Запорозького. Історичні портрети. Кн. 1. – К., 1998

Самійло Кішка: Іст. розвідки, думи, оповідання. – К., 1993

Сас П.М. Політична культура укр. суспільства (кін. ХVІ–1-а пол. ХVІІ ст.). – К., 1998

Свєшніков І.К. Битва під Берестечком. – Львів, 1993

Сергійчук В.І. Іменем Війська Запорозького: Українське козацтво в міжнародних відносинах ХVІ - середини ХVІІ ст. – К., 1991

Сергійчук В.І. Армія Богдана Хмельницького. – К., 1996

Січинський В. Чужинці про Україну. – К., 1992

Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький. – К., 1995

Смолій В.А., Степанков В.С. Українська державна ідея ХVІІ–ХVШ ст.: проблеми формування, еволюції, реалізації. – К., 1997

Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція ХVІІ ст.     (1648 – 1676 рр.). – К., 1999 (“Україна крізь віки”, т. 7)

Сокульський А. Морські походи запорожців. – Дніпропетровськ, 1995

Станіславський В. З епістолярної спадщини гетьмана Івана Мазепи. – К., 1996

Стороженко І. Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у Визвольній війні українського народу середини ХVІІ століття. Кн. 1. – Дніпропетровськ, 1996

Струкевич О. Україна – Гетьманщина та Російська імперія протягом 50-х – 80-х рр.. ХVІІІ ст. (політико-адміністративний аспект проблеми). – К., 1996

Струкевич О. К. Політико-культурні орієнтації еліти України-Гетьманщини (інтегральний погляд на питаня). – К., 2002

Сушинський Б. Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців ХV– ХІХ століть. – Одеса, 1998

Українське козацтво: Мала енциклопедія. – К., Запоріжжя, 2002

Федорук Я.О. Міжнародна дипломатія і політика України 1654-1657. Ч. 1: 1654 рік. – Львів, 1996

Хотинська війна (1621 р.).К., 1991

Цибульський В. Визвольна війна українського народу середини ХVІІ ст. у зарубіжній історіографії. – Рівне, 2000

Шевчук В. Козацька держава. Етюди до історії укр. державотворення. – К., 1995

Щербак В.О. Формування козацького стану в Україні. – К., 1997

Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків: У 3-х т. – К., 1990 (Л., 1990-1992)

Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця ХІV до середини ХVІІ ст. – К., 1993

Яковлева Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років ХVІІ ст. Причини і початок Руїни. - К., 1998


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

27565. Теория и практика формирования правового государства в России 29.5 KB
  Теория правового государства насчитывает многовековую историю. Многие мыслители начиная с античной древности и вплоть до наших дней занимаются проблемой создания рационального государства которое отвечало бы представлениям людей о свободе и справедливости законности и демократии. В числе ученых философов и правоведов принимавших участие в выработке и обосновании теории правового государства необходимо упомянуть Аристотеля Платона Полибия Ш.
27566. Типология государств (Кельзена, Еллинека) 27.5 KB
  Типология государств Кельзена Еллинека. Типология государства – традиционно рассматривают как теория учение о типах государств когдалибо существовавших в истории человеческого общества или существующих в настоящее время. Типология государства – это процесс систематизации государств с учетом их сущностных свойств для повышения эффективности в теоретической и практической деятельности по изучению государства и правоприменения. Под типом государства понимаются взятые в единстве общие черты различных государств система их важнейших...
27567. Типология государства: формационный подход 31 KB
  Типология государства: формационный подход. Типология государства – традиционно рассматривают как теория учение о типах государств когдалибо существовавших в истории человеческого общества или существующих в настоящее время. Типология государства – это процесс систематизации государств с учетом их сущностных свойств для повышения эффективности в теоретической и практической деятельности по изучению государства и правоприменения. Тип государства и права ставится в зависимость от типа общественноэкономической формации.
27568. Тоталитаризм в системе антидемократических политических режимов 24.5 KB
  Тоталитаризм в системе антидемократических политических режимов. Государственнополитический режим это элемент формы государства характеризующий совокупность приемов методов способов и средств осуществления государственной власти. В научной литературе большинство авторов выделяют два вида политического режима: демократический и антидемократический. Антидемократический политический режим представляет собой противоположность демократическому и характеризуется отсутствием демократических прав и свобод; запретом деятельности политических...
27569. Укажите, какие из перечисленных событий и действий являются юридическими фактами (солнечное затмение, назначение на должность, создание литературного произведения) 26.5 KB
  Юридические факты это конкретные жизненные обстоятельства с которыми норма права связывает возникновение изменение и прекращение правоотношений. Виды ЮФ: По последствиям: правообразующие влекут возникновение правоотношений; правоизменяющие влекут изменение правоотношений; правопрекращающие влекут прекращение правоотношений. По форме проявления: положительные обстоятельства требующие их наличия для возникновения правоотношений; отрицательные обстоятельства требующие их отсутствия для возникновения правоотношений.
27570. Укажите, что является основанием деления права на отрасли 26 KB
  В основе деления права на отрасли лежат предмет и метод правового регулирования. Каждая отрасль права регламентирует свой особый участок сферу общественных отношений однопорядкового характера однородных своеобразие которых позволяет отличать одну отрасль права от другой. Но предмет правового регулирования не может быть единственным критерием деления права на отрасли так как общественные отношения разнообразны и часто одни и те же общественные отношения регулируются различными отраслями и способами.
27571. Федерация как особая форма государственного устройства 23.5 KB
  Федерация как особая форма государственного устройства. Форма государственного устройства – территориальная организация государственной власти или иными словами внутреннее строение государства деление его на составные части. По форме государственного устройства государства могут быть простыми и сложными.
27572. Форма государственного устройства 26 KB
  Форма государственного устройства – территориальная организация государственной власти или иными словами внутреннее строение государства деление его на составные части. По форме государственного устройства государства могут быть простыми и сложными. 1 Простые государства называют унитарными так как его составные части являются простыми административнотерриториальными единицами не обладающими суверенитетом. 2 Сложные государства представляют собой союз государств или состоят из обособленных государственных образований.
27573. Множественность преступлений, понятие и виды. Её отличие от продолжаемых и длящихся преступлений 29.5 KB
  Множественность преступлений понятие и виды. Её отличие от продолжаемых и длящихся преступлений. Множественность преступлений это совершение лицом двух или более преступлений независимо от того осуждалось ли лицо за предыдущие преступления. Признаки множественности: одно лицо совершает два или более преступлений; каждое из деяний должно быть установлено судом в приговоре; преступление не должно быть погашено сроком давности уголовной ответственности ст.