4232

Економічна теорія опорний конспект лекцій

Конспект

Экономическая теория и математическое моделирование

В курсі лекцій висвітлюються загальні основи економічного життя суспільства розкриваються закономірності розвитку суспільного виробництва з’ясовується механізм дії ряду економічних законів та механізм використання їх людьми у процесі господар...

Украинкский

2012-11-15

858 KB

274 чел.

В курсі лекцій висвітлюються загальні основи економічного життя суспільства; розкриваються закономірності розвитку суспільного виробництва; з’ясовується механізм дії ряду економічних законів та механізм використання їх людьми у процесі господарської діяльності; зосереджено увагу на істотні риси основних соціально-економічних систем та напрямам їх еволюції; з’ясовується проблема формування соціально-орієнтованої економічної системи.

МОДУЛЬ 1

1.1. Предмет і метод економічної теорії

1.Виникнення та еволюція економічної думки

2.Предмет економічної теорії.

3.Економічні категорії і економічні закони

4. Методи економічних досліджень

5.Роль економічної науки в суспільстві

1.Виникнення та еволюція економічної думки

Економічна теорія вперше виникла в античному суспільстві як “економія” – наука про домогосподарство. Термін “економія” вперше запропонував Ксенофонт. Найбільш глибоким дослідником економічних проблем був Аристотель.

Становлення капіталізму сприяло виникненню економіки як самостійної науки, яка дістала назву політичної економії. В центрі її уваги спочатку знаходилась не сфера виробництва, а сфера обігу. Розвиток світової торгівлі підвищив роль купців. Інтереси купців виражала перша школа, що виникла в політичній економії – меркантилізм (XVI –XVII)ст. В 1615 році Антуан – де Монкретєн опубліковує “Трактат політичної економії”, що дав назву майбутній науці.

Метою дослідження меркантилістів були пошуки джерел буржуазного багатства. Об’єктом спостережень стала капіталістична торгівля, а предметом уваги – рух грошей і товарів між окремими сторонами. Це вчення відображало інтереси торгівельної буржуазії в період первісного нагромадження капіталу.

На зміну меркантилізму приходить класична політична економія. Засновники – У. Петті. Ф. Кене та А. Р. Ж. Тюрго. Найвищого  досягнення набула в працях англійських економістів А. Сміта (1723 - 1790) та Д. Рікардо (1772 - 1823). Класична політична економія зосередила увагу на аналізі відносин у сфері виробництва, включивши до неї всі галузі матеріального виробництва, та на вивченні її об’єктивних закономірностей, започаткувала теорію трудової вартості, аналіз капіталу та процесу відтворення.

У Франції варіантом класичної школи були фізіократи (з грец. – влада природи). Вони вперше джерелом суспільного багатства назвали не сферу обігу, а сферу виробництва, природу. Земля, на їхню думку, була найвищою цінністю. Фізіократи проаналізували капітал як один із факторів виробництва і прибуток як форму доходу з капіталу.

Класична школа буржуазної політичної економії, її прогресивні ідеї набули розвитку в марксистській політичній економії. 

К. Маркс довів до рівня наукової теорії ідеї класиків політичної економії про двоїстий характер праці, виокремлює те, що обмін є істотною умовою визначення вартості товару, його реалізації, перетворення продукту праці на товар, виділив поняття середньої вартості товару, навколо якої коливаються ціни, а сама ціна, крім того виражає коливання попиту і пропозиції.

Історична школа та маржиналізм. Економічні явища, на думку представників історичної школи, зумовлені історичними обставинами. Тому вони політекономію ототожнювали з поняттям “національна економіка”. У середині ХІХ ст. виникає новий напрям економічної науки – маржиналізм (від франц. - граничний). Основою маржиналізму є теорія граничнї корисності, згідно з якою ринкова ціна товару визначається не суспільно необхідними витратами, а ступенем насичення потреби у ньому, корисністю останньої одиниці запасу певного виду товарів, тобто граничною корисністю.

Основні напрямки сучасної економічної теорії:

1.Неокласична економічна теорія.

2.Інституціонально – соціальний напрямок, або інституціоналізм.

3.Кейнсіанство та неокейнсіанство.

Об’єктом дослідження неокласиків є поведінка ”Людини економічної”, яка як продавець робочої сили, споживач чи підприємець намагається максимізувати свій дохід, звести до мінімуму свої витрати (чи зусилля).

Інституціоналізм (з лат. – установа) – один із напрямів західної економічної думки, що виник наприкінці ХІХ ст. Він заперечував обумовленість розвитку людського суспільства виробничими відносинами, рушійною силою визнавав психологічні, соціально-правові фактори. Найпрогресивнішими ідеями його прихильників є необхідність участі трудящих в управлінні виробництвом, надання їм соціальних гарантій.

 Кейнсіанство – один із провідних напрямів сучасної економічної теорії. Назву отримав від імені англійського економіста Дж. Кейнса. Він усвідомив, що без активного втручання держави в розвиток соціально-економічних процесів, без істотного розширення функцій держави капіталізм неспроможний надалі існувати.

Посткейнсіаннство – один із напрямів розвитку західної економічної науки, що розглядає теорію Кейнса лише як один із елементів нової системи економічних поглядів. Значну роль посткейнсіанці відводять існуванню грошей та грошово-кредитних інститутів, грошового попиту та грошової пропозиції на процес відтворення, виступають за розробку довгострокової стратегії регулювання економіки, проведення глибоких структурних реформ, за впровадження системи національного планування економіки.

Суттєвий внесок в розвиток світової економічної науки внесли українські вчені : Десницький, М.А. Балудянський, І.В. Вернадський, Є.Є. Слуцький, М.В. Птаха.

2. Предмет економічної теорії

Об'єктом економічної теорії є економіка в цілому (на мікро -, макро -,  і глобальних рівнях).

Макрорівень - охоплює господарство країни в цілому.

Глобальний рівень – розглядає міждержавні об'єднання та світове господарство.

Мікрорівень – розглядає домогосподарство, фірму.

Економічна теорія досліджує проблеми оптимізації виробництва при обмежених ресурсах, економічні форми та закономірності, в яких здійснюється суспільне виробництво.

Найпоширеніше визначення предмета економічної теорії таке:

економічна теорія вивчає виробничі відносини між людьми в процесі виробництва, обміну і розподілу і споживання різноманітних товарів та послуг, й також економічні закони, що управляють  цими процесами.

Економічна наука досліджує проблеми ефективного використання обмежених виробничих ресурсів або управління ними з метою досягнення максимального задоволення необмежених потреб.

Економічні виробничі відносини – це відносини між людьми в процесі їх економічної діяльності тобто у виробництві, обміні, розподілі та споживанні благ та послуг.

Виробництво – в економічному розумінні це спосіб поєднання виробничих ресурсів: землі, праці, капіталу та їх узгодженого цілеспрямованого використання.

Обмін – це відносини, завдяки яким товари та послуги рухаються від виробника до споживача і цей рух обслуговують гроші, торгівля і ціни.

Розподіл – це формування доходів підприємств, робітників, службовців і фермерів, банкірів і землевласників, окремих родин та держави.

Споживання – це використання доходів і реалізація корисних властивостей речей та послуг.

3. Економічні категорії і економічні закони

Змістом економічної теорії як науки є економічні закони та економічні категорії.

Економічний закон – це внутрішньо необхідні, сталі, такі, що багато раз повторюються суттєві причинно – наслідкові зв’язки між економічними явищами і процесами, а також між сторонами окремих явищ і процесів, їх елементами та властивостями.

Система економічних законів включає чотири їх типи.

1.Загальні економічні закони, тобто закони, які властиві всім суспільним способам виробництва (закон зростання продуктивності праці, закон економії часу тощо).

2.Закони, що діють у кількох суспільно-економічних формаціях: закон вартості, закон попиту і пропозиції тощо. Вони діють з моменту виникнення товарного виробництва, тобто з часу розпаду первіснообщинного ладу.

3. Специфічні економічні закони, тобто закони, що діють лише в межах одного суспільного способу виробництва.

4.Закони, що діють лише на одній із стадій суспільного способу виробництва. (Наприклад: закон утворення монополії концентрацією виробництва, який діє на вищій стадії розвитку капіталізму).

Економічні категорії – це теоретичний вираз, мисленні форми виробничих відносин, економічних явищ і процесів, які реально існують. Такими категоріями, зокрема, є праця, предмети праці, засоби праці, споживна вартість, продукт праці та ін.

4.Методи економічних досліджень

Метод – це те, яким чином наука вивчає свій предмет. Методи економічної теорії – це шлях пізнання економічних відносин, їх основних підсистем, їх взаємодії та мисленого відтворення цієї взаємодії. Вивчення системи прийомів, способів пізнання і перетворення світу вивчає наука методологія.

Найбільш поширеним є діалектичний метод. 

Діалектика. Завдяки ній економічні закони та категорії вивчаються як складові цілісної економічної системи.

Одним із способів пізнання соціально-економічних процесів є поєднання якісного та кількісного аналізу і використання на цій основі математичних методів в економічних дослідженнях.

До з найважливіших спеціальних прийомів економічних досліджень є метод наукової абстракції. Він полягає у виділенні найсуттєвіших характеристик процесу, що вивчається.

Метод індукції зводиться до вивчення явищ, фактів економічного життя і формування певних висновків, метод дедукції – навпаки, дослідження від висновків до фактів.

Наукове пізнання суспільних процесів і систем передбачає також використання методу поєднання логічного та історичного підходів до вивчення економічної теорії.

Соціально-економічний експеримент належить до спеціальних методів дослідження економічних явищ.

5. Роль економічної науки в суспільстві

Економічній теорії властиві такі функції: теоретико – пізнавальна, практична, критична, методологічна та виховна.

Теоретико-пізнавальна функція пояснює закономірності, процеси та явища економічного життя суспільства. Вона допомагає людині, спеціалістам, керівникам підприємств орієнтуватись в складних економічних процесах, що відбуваються в житті суспільства, мати про них наукове, а не побутове, судження.

Практична функція зводиться до того, що є науковою основою економічної політики держави. Як правило, провідниками економічної політики в країнах з розвинутою ринковою економікою є вчені – політекономи. Вони ж є радниками з економічних питань президентів та керівників урядів.

Критична функція полягає в можливості того, хто володіє політ економічними знаннями, оцінити те чи інше економічне явище в суспільстві, зробити певні наукові обґрунтовані висновки.

Роль методологічної функції в тому, що економічна теорія є теоретичною базою, основою, всіх інших конкретних економічних наук – економіка підприємства, банківська справа, маркетинг, менеджмент тощо.

Змістом виховної функції є формування економічної психології людини, соціальної або професійної групи. Вивчення економічної теорії формує сучасне економічне мислення, орієнтоване на свідому поведінку, зокрема, в умовах ринку.

1.2. Зміст економічної діяльності суспільства та її результати

1.Потреби як спонукальний мотив економічної діяльності людей

2.Закон зростання потреб і соціально-економічна ефективність

3.Взаємозв’язок потреб, виробництва і споживання

1.Потреби як спонукальний мотив економічної діяльності

Визначні мислителі минулого і сучасності – Дж. Гобсон, К.А. Гельвецій, Ф. Гегель, К. Маркс, М. Вебер та інші бачили в потребах вираження природи людини, відносили їх до ключових економічних категорій.

Потреби – це об‘єктивні умови існування людини. Розвиваючись, людина створює свої потреби і здібності, продукти і послуги, відносини і суспільні інститути.

Економічні потреби– це ставлення людей до економічних умов життєдіяльності їх, яке характеризується відчуттям нестачі певних благ та послуг, бажанням володіти ними, щоб подолати це відчуття.

Виділяють три етапи розвитку потреб у минулому XX столітті.

Перший етапдо середини 50-х років, коли домінували матеріально-речові потреби.

Другий етап – почався з середини 50-х років з переходом до “економіки споживання”, коли формувалися такі соціальні потреби, які задовольнялись завдяки побутовому обслуговуванню, освіті, медицини, спорту, відпочинку, розвагам та ін.

Третій етап розвитку потреб почав формуватись у 80-ті роки. Він завершить фундаментальні зрушення в бік гуманітарних потреб, пов’язаних з творчістю, духовним розвитком особистості.

В економічній літературі потреби класифікують по-різному. Так, у системі економічних потреб виділяють: виробничі; суспільні ; особисті.

Особисті поділяють на фізичні, інтелектуальні, соціальні.

Також потреби людей поділяються на первинні та вторинні.

Первинні -  це вроджені фізіологічні потреби: дихання, сон, їжа.

Вторинні - випливають із психологічного стану людини (потреби в повазі, владі). Вони з'являються з розвитком інтелекту і придбанням життєвого досвіду.

За ступенем задоволення розрізняють :

- Абсолютні економічні потреби. Визначаються максимально можливим обсягом виробництва матеріальних благ і послуг за найсприятливіших умов, які могли б бути спожиті суспільством. Так, у розвинених країнах світу незавантажені майже 25 % виробничих потужностей, є мільйони безробітних та десятки мільйонів тих, що живуть у бідності й злиденності. Тому там існує можливість значно збільшити виробництво матеріальних благ і послуг та обсяги їх споживання.

- Дійсні економічні потреби — це потреби, що задовольняються за оптимальних розмірів виробництва, у даному випадку — за значного недовантаження виробничих потужностей та армії безробітних.

- Фактичні економічні потреби виявляються у формі задоволення платоспроможного попиту. Вони визначаються співвідношенням цін на предмети споживання і грошових доходів населення.

З-поміж економічних потреб окремих людей виокремлюють фізіологічні, соціальні та духовні потреби.

За суб'єктами потреби поділяють на:

а) індивідуальні, колективні та суспільні;

б) потреби домогосподарств, підприємств та держави як окремих суб'єктів економіки.

За об'єктами потреби класифікують на:

а) породжені існуванням людини як біологічної істоти (фізіологічні потреби) та породжені існуванням людини як соціальної істоти (соціальні потреби — у спілкуванні, у суспільному визнанні та статусі, освіті та ін.);

б) матеріальні ( потреби в матеріальних благах та послугах) і духовні (потреби у творчості , самовираженні, самовдосконаленні);

в) першочергові — потреби, що задовольняються предметами першої необхідності та непершочергові —задовольняються предметами розкоші.

В теорії менеджменту особливу увагу приділяють класифікації потреб за А.Маслоу:

  1.  фізіологічні - вода, їжа, житло;

безпека і впевненість у майбутньому. Захист від фізичних і фізіологічних небезпек і впевненість, що фізіологічні потреби будуть задоволені в майбутньому;

соціальні - соціальне визнання, взаємодія, прихильність і підтримка;

повага - самоповага, особисті досягнення, повага з боку оточуючих;

самовираження - реалізація своїх потенційних можливостей.

                                                 Самовираження

                                                         Поваги

                                                       Соціальні

Безпеки і захищеності

Фізіологічні

Рис.2.1. Класифікація потреб за А.Маслоу

2.Закон зростаючих потреб

Потреби мають властивість зростати. Закон зростання потреб є законом суспільного прогресу. Одне з фундаментальних положень економічної теорії полягає в тому, що матеріальні й особливо духовні потреби суспільства є безмежними, а економічні ресурси, необхідні для задоволення цих потреб, є обмеженими.

Безмежність потреб і обмеженість ресурсів породжують дію двох законів суспільного розвитку — закону зростання потреб і закону економії праці. Ці закони взаємозв'язані та відбивають дві сторони загальноекономічного закону зростання соціально-економічної ефективності.

Закон зростання потреб — це закон, що виражає внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв'язки між розвитком продуктивних сил, відносин економічної власності, з одного боку, і досягнутим рівнем задоволення потреб (або особистим споживанням), а також зростанням потреб суспільства, їх кількісно-якісним зростанням і вдосконаленням — з другого.

Підтвердженням цього є подвоєння за сучасних умов у розвинених країнах світу кількості різних видів споживчих товарів і послуг за кожних десять років.

Дія закону зростання потреб із боку соціально-економічної форми зумовлена еволюцією відносин економічної власності, появою нових типів і форм власності, конкуренцією, зростанням згуртованості робітників, а відтак — й інших загонів найманих працівників, розвитком почуття людської гідності та іншими чинниками.

У багатьох країнах світу розробляються раціональні норми споживання матеріальних благ, насамперед продуктів харчування, які задовольняють фізіологічні потреби. Порівняння фактичного споживання з раціональними нормами споживання дозволяє визначити ступінь задоволення потреб, виявити структуру невдоволеного попиту і скоригувати на цій основі економічну політику у цій сфері.

Кожний крок у розвитку суспільства - це одночасно задоволення потреб на новому, вищому рівні. Суспільство завжди жорстко обмежене економічними ресурсами, тому на кожному етапі свого розвитку воно висуває як двоєдину мету задоволення однаково пріоритетних соціальних та економічних потреб.

Суперечність між необмеженим зростанням соціальних і економічних потреб та обмеженими ресурсами виступає рушійною силою соціально-економічного розвитку.

3.Взаємозв’язок потреб , виробництва і споживання

Суперечність між необмеженим зростанням соціальних і економічних потреб та обмеженими ресурсами виступає рушійною силою соціально-економічного розвитку.

Взаємозв’язок потреб і виробництва характеризується насамперед впливом виробництва на потреби, створенням нових потреб і відповідно створенням благ, що забезпечують їх задоволення.

Економічні потреби тісно пов'язані з виробництвом, розподілом, обміном, споживанням. Необхідність задоволення цих потреб спонукає до виробництва необхідних життєвих благ. У свою чергу, виробництво, створюючи нові товари та послуги, стимулює розвиток потреб людини. Задоволення економічних потреб здійснюється у процесі споживання. Спожитий продукт або послуга народжує нові потреби. Таким чином відбувається відтворення економічних потреб.

Завдяки економічним потребам здійснюється взаємозв'язок інтересів, цілей людей, з одного боку, та засобів і умов життя людей — з другого. Потребами і прагненнями для їх задоволення зумовлені економічні відносини між людьми, країнами.

Будучи продуктом фізіологічного і психологічного стану людини, потреби виражаються в її поведінці, спонукають до визначених дій. Спонукання виявляється у визначеній поведінці, що ставить своєю метою задоволення потреби. Коли ця мета досягнута, потреба може бути задоволена цілком, частково чи зовсім не задоволена.

Всі люди абсолютно різні за матеріальним становищем, вихованням, розумом, культурою, інтересами тощо, тому існує безліч різноманітних потреб і цілей. По-різному люди і поводяться, досягнувши мети. Тому не можна запропонувати один "кращий" спосіб мотивації. Задоволенню мотивації заважає також динамізм організації. Постійні зміни в організаційній структурі, технології виробництва, кадрові переміщення - все це ускладнює процес мотивації.

Разом з тим, саме потреби лежать в основі мотивації праці.

Для спонукання працівників до активної діяльності застосовується винагорода. Винагорода - це все те, що людина вважає цінним для себе. Але цінності в кожної людини свої. Портфель з доларами цивілізованою людиною буде сприйнятий як дорога винагорода. Проте для дикуна - більш коштовним виявиться портфель.

Життя довело: якщо виробництво нерозвинене, деформована його структура, немає нормального торговельного, побутового, культурного обслуговування, сучасних засобів зв'язку, комунікацій тощо, людина женеться за дефіцитом, намагається придбати престижні товари. Регулювати потреби в таких умовах неможливо. Більше того, це призводить до розширення тіньової економіки та спекуляції, диференціації доходів, утвердження споживацької психології. Отже, залежно від того, як розвивається виробництво, в суспільстві формуються і регулюються потреби.

Наукове обгрунтування економічних потреб має велике практичне значення. На їх основі можна побудувати соціальні нормативи, що характеризують ступінь розвиненості соціальної сфери, досягнутий рівень реальних доходів, умови праці та побуту, ступінь професійної підготовки і освіти різних соціальних груп населення.

1.3. Фактори, процес і результати виробництва

1.Поняття факторів виробництва, їх види та функції

2. Продуктивні сили суспільства та виробнича функція

3. Виробничі відносини, їх суть, система і структура

4.Суспільний поділ праці, його зміст і класифікація

5.Суспільний продукт – кінцевий результат економічної діяльності

1.Виробництво і його основні фактори

Виробництво – це не тільки процес створення благ, необхідних для задоволення різноманітних потреб людини. Це ще й відтворення самого життя людей, оскільки при цьому забезпечуються засоби їхнього фізичного існування, а також реалізація і розвиток їхніх здібностей.

У процесі виробництва взаємодіють праця і природа. Праця – людська діяльність, спрямована на створення матеріальних і духовних благ для задоволення потреб людей.

Виробництво – це процес праці, яка має завершений, результативний характер. Така праця є продуктивною, а засоби її здійснення – засобами виробництва.

Виробництво як процес суспільної праці складається з таких фаз: безпосереднього виробництва, розподілу, обміну, споживання. Воно послідовно проходить усі ці фази і одночасно перебуває в кожній з них.

Результатом виробництва є продукт. Виробництво у своєму розвитку пройшло кілька технологічних етапів:

- ремісничої технології;

- машинної технології;

- сучасного автоматичного виробництва.

Структура виробництва може розглядатись як: матеріальне і нематеріальне, тобто виробництво благ та виробництво послуг.

Сукупність галузей, що обслуговують виробництво, становить виробничу інфраструктуру – транспорт, торгівля, зв’язок, фінансово-кредитна сфера, інформація, реклама, консультації з управління.

Галузі, які надають особисті послуги людині, задовольняють її соціальні і духовні потреби, становлять соціальну інфраструктуру.

Процес виробництва завжди є результатом використання ресурсів, які називають факторами виробництва. Вони поділяються на речові та особисті. До речових факторів відносять землю, капітал і природні ресурси. До особистих – працю (людські ресурси) та підприємницьку здатність.

Капітал – являє собою майно, засоби виробництва, що належать підприємцям або іншим власникам і використовуються в процесі створення товарів і послуг. Особливістю капіталу є те, що він має бути кимсь нагромаджений і створений.

Ресурс праця – це робоча сила, тобто здатність людини до праці, або сукупність її фізичних і розумових здібностей, які використовуються людиною в процесі виробництва.

Робоча сила – головний фактор виробництва. Тільки людина може бути носієм нових перспективних ідей і тільки вона може їх реалізувати. Засоби виробництва (речовий фактор) і робоча сила (особистий фактор) мають єдине призначення: вони є продуктивними силами, тобто силами дії людей на природу з метою створення благ.

Проте їх функції відмінні. Функція робітника як особистого фактора виробництва полягає у використанні своєї робочої сили в процесі праці, що спрямована на зміну предметів та сил природи з метою задоволення своїх потреб.

Функція засобів виробництва полягає в тому, щоб бути провідником продуктивної дії робітника на предмети й сили природи. 

Засоби  виробництва складаються із предметів праці і засобів праці.

Предмети праці – це все те, на що направлена праця людини. Вони можуть бути або безпосередньо створені природою (кам’яне вугілля, руда, нафта тощо), або є продуктом попередньої праці.

Те, чим людина діє на предмет праці називається засобами праці.

До них належать: верстати, машини, механізми, інструменти та ін.

В розвитку виробництва особлива роль належить науці. Інноваційний процес, швидке впровадження науково-технічних досягнень у виробництво – найважливіша умова успішного функціонування всіх факторів виробництва. В сучасних умовах суттєву роль відіграє такий фактор, як інформація.

Поєднання факторів виробництва відображає сукупність соціально-економічних рис тієї чи іншої економічної системи, її виробничих відносин.

2.Продуктивні сили суспільства та виробнича функція. Технологічний спосіб виробництва

Продуктивні сили суспільства – це система факторів виробництва, яка забезпечує перетворення речовин природи відповідно до потреб людей, створює матеріальні і духовні блага, і визначає зростання продуктивності суспільної праці.
Продуктивні сили утворюють провідний компонент будь-якої економічної системи.
До продуктивних сил відносять насамперед людей, працівників та  засоби праці, предмети праці, використовувані сили природи, науку, форми і методи організації виробництва, інформацію. Наука перетворилася в окремий елемент продуктивних сил з початку розгортання НТР, тобто з середини 50-х років, а інформація з середини 70-х років ХХ століття.
Продуктивні сили є провідною стороною суспільного способу виробництва, а їх рівень є загальним показником соціально-економічного прогресу. З їх розвитком зростають продуктивність праці, національне багатство, добробут населення.
В сучасній економічній науці продуктивні сили представленні двома основними ресурсами: ресурсом праця та ресурсом капітал. Під першим розуміють людей, – головну продуктивну силу, під другим – засоби виробництва, створені людиною для поліпшення умов та підвищення ефективності процесу праці.
Технологічний спосіб виробництва - це спосіб виробництва, який базується на техніко-економічному поєднанні речових і особистих факторів виробництва і складається із системи продуктивних сил і техніко-економічних відносин. Розвиток людства супроводжувало три технологічні способи виробництва:
1) засновані на ручній праці;
2) засновані на машинній праці;
3) засновані на автоматизованій праці.
Суттєва роль в розвитку технологічного способу виробництва належить науково-технічному прогресу.
На початку людської цивілізації трудові відносини здійснювались у межах племені чи общини, члени якої спільно володіючи ручними знаряддями праці, здобували необхідні засоби існування і спільно присвоювали їх. За часів товарного виробництва колективний характер праці посилюється. Цьому сприяє застосування машин та функціонування ринку, за допомогою якого відособлені виробники встановлюють тісні зв'язки, обмінюючись результатами своєї праці. Характер останньої стає суспільним.
Під впливом НТР суспільне виробництво знаходиться в постійному русі, розвитку і вдосконаленні.

3. Виробничі відносини, їх суть, система і структура

Сукупність економічних виробничих відносин у широкому розумінні представлена соціально-економічними, техніко-економічними та організаційно-економічними відносинами.

Соціально-економічні відносини - це відносини з приводу різних форм власності, розподілу доходів і багатства в цілому, відтворення суспільного виробництва. Вони зумовлюють систему зв'язків "людина – людина" в процесі суспільного відтворення.

Соціально-економічні відносини вказують на те, хто реально володіє засобами виробництва та фінансами, привласнює їх, тобто в чиїх інтересах відбувається розподіл вироблених продуктів та послуг, і, нарешті, як і скільки трудівник працює на себе та на інших членів суспільства.

Техніко-економічні відносини – це відносини спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва, рівня концентрації його та інших предметів і явищ, зумовлених розподілом праці.

Техніко-економічні відносини включають також відносини обміну результатами діяльності між людьми.

Конкретні організаційно-економічні відносини відображені в господарських системах окремих галузей суспільного виробництва – економіка промисловості, сільського господарства, торгівлі, охорони здоров'я тощо. Їхню специфіку вивчають конкретні економічні науки. До загальних організаційно-економічних відносин належать форми і методи господарювання, характерні для всіх галузей економіки. Це товарно-грошові відносини,  відносини в сфері грошового обігу, ціноутворення, фінансів, кредиту, маркетингу, менеджменту, біржової справи тощо.

Економічні (виробничі) відносини відповідають певній формі власності на засоби виробництва, що склалася історично, та діалектично взаємодіють з продуктивними силами як факторами виробництва, його ресурсами.

В теоретичній економіці виділяють виробничі та економічні відносини. Під економічними розуміють більш широке поняття, пов’язане із відносинами не лише в процесі виробництва, а й в розподілі, обміні та споживанні. Під власне виробничими відносинами розглядаються відносини в сфері виробництва, тобто ті, що описуються такими категоріями, як розподіл праці, спеціалізація, кооперування, оплата праці, продуктивність праці тощо.

Отже, виробничі відносини – це суспільна форма розвитку продуктивних сил у процесі виробництва, обміну, розподілу та споживання матеріальних і духовних благ. Основою виробничих відносин є відносини власності .

4.Суспільний поділ праці, його зміст і класифікація

Поділ праці – це така організація виробництва, коли кожен спеціалізується на виробництві одного якогось продукту. Він є основою сучасної економіки.

Поділ праці існує :

на рівні підприємств – спеціалізація виробників на виконанні певних функцій;

між підприємствами – спеціалізація підприємств на виробництві певних товарів і послуг;

між регіонами країн – спеціалізація, що повязана з природно – кліматичними умовами території;

між країнами – спеціалізація країн на виготовленні певної продукції та поставках її на світовий ринок.

5.Суспільний продукт – кінцевий результат економічної діяльності

Суспільне виробництво – це сукупність індивідуальних виробництв (підприємств, фірм) в їх взаємозв’язку, взаємодії, взаємозумовленості та взаємозалежності.

Структура суспільного виробництва : матеріальне виробництво; нематеріальне виробництво.

Галузі сфери матеріального виробництва – промисловість, сільське господарство, будівництво, вантажний транспорт, громадське харчування, матеріально – технічне постачання, заготівля, торгівля.

Галузі сфери нематеріального виробництва – освіта, охорона здоров’я, культура і мистецтво, житлово – комунальне господарство, пасажирський транспорт, звязок, кредитування , страхування, тощо.

Суспільний продукт – це вся сума матеріальних і суспільних благ, створених в суспільства за певними проміжок часу. Основна його форма – валовий продукт суспільства.

Основні показники національного виробництва – валовий внутрішній продукт(ВВП), валовий національний продукт(ВНП), національний доход(НД).

1.4. Товарне виробництво. Гроші. Грошові системи

1.Форми суспільного виробництва: натуральне господарство і товарне виробництво

2.Товар і його властивості

3.Суть і функції грошей

4.Грошові системи

1.Форми суспільного виробництва: натуральне господарство і товарне виробництво

Під формами організації суспільного виробництва  розуміють якісні, типові, загальні форми економічного життя, через які проявляється структура суспільних потреб, розподіляються наявні в суспільстві ресурси, враховуються і включаються в сукупну суспільну праця окремі її ланки.

Першою економічною формою господарювання було натуральне виробництво. 

Натуральне виробництво - це такий тип господарювання, в якому виробництво скеровано безпосередньо для задоволення власних потреб виробника. Тобто продукт виробляється для себе, для власного споживання.

Характерні риси натурального господарства:

1. Замкнутість виробництва.

2. Слабо виражений поділ праці;

3. Виробничі відносини виступають у відкритій, неуречевленій формі, тобто не як відносини між речами, а як відносини між людьми.

4.Слабо  виражений суспільний характер виробництва.

Товарне виробництво зароджується як протилежність натуральному виробництву.

Товарне виробництво – це такий тип організації економіки,  при якому продукти праці виробляються для обміну на інші продукти. В цих умовах продукт праці виступає товаром. Товари виробляються з метою задоволення потреб споживачів і надходять до них через ринкові відносини.

Загальною умовою виникнення, розвитку і функціонування товарного виробництва є суспільний поділ праці. На його основі виникають виробничі відносини між людьми у формі обміну продуктами результатами їх праці.

Безпосередньою причиною виникнення товарного виробництва є економічна відособленість товаровиробників. Вона нероздільно пов’язана з розвитком приватної власності на засоби виробництва та економічною і юридичною свободою виробника.

Економічна відособленість товаровиробників – це таке становище, за якого вони самостійно вирішують питання господарської діяльності: що виробляти, якими засобами, які ресурси використовувати тощо. Вона передбачає самостійне розпорядження виробленою продукцією, володіння нею, її відчуження і використання відповідно до власних інтересів.

Товарне виробництво й обіг у своєму розвитку проходять дві стадії: нижчу – бартерне господарство, вищу – грошове господарство.

Специфіка товарного виробництва насамперед пов’язана з існуванням різних його типів. Товарне виробництво поділяється на просте і розвинуте (підприємницьке).

Основними рисами простого товарного виробництва є:

дрібна приватна власність на засоби виробництва;

особиста праця товаровиробника;

метою виробництва виступає споживання (задоволення власних потреб).

Основними рисами розвиненого, підприємницького товарного виробництва є:

приватна власність на засоби виробництва;

наймана праця в великих обсягах;

метою виробництва виступає не лише задоволення власних потреб, а й отримання прибутку.

Спільними рисами простого і підприємницького товарного виробництва є: приватна власність на засоби виробництва, спеціалізація виробників; виробництво продукту в формі товару.

2.Товар і його властивості

Товар – це продукт, призначений не для власного споживання, а для обміну на інші продукти.

Товар має дві властивості: споживну вартість та вартість.

Споживна вартість – це здатність товару задовольняти певну потребу того, хто його купує.

Ставши товаром, продукт повинен мати спроможність обмінюватися на інші товари. Ця властивість товару отримала назву мінової вартості.

Мінова вартість – це кількісна пропорція, в якій один товар обмінюється на другий. Мінова вартість є формою другої властивості товару вартості.

Вартість, на відміну від споживної вартості, не лежить на поверхні явищ. Вартість – те спільне, що знаходить відображення у міновому співвідношенні товарів. Саме вартість робить їх порівнюваними.

Вартість виражає відносини між товаровиробниками з приводу порівняння різноманітних благ і послуг, якими вони обмінюються.

Кількісні характеристики праці, витраченої на виготовлення товару, втілюються у величині вартості товару.

Розрізняють індивідуальну і суспільно необхідну працю й відповідно індивідуальну і суспільну вартість товару.

Робочий час, витрачений на виробництво товару окремим виробником, називається індивідуальним робочим часом, а вартість, створена ним, – індивідуальною вартістю.

Проте на ринку у процесі обміну враховується лише суспільна вартість. Величина суспільної вартості визначається суспільно необхідним робочим часом, тобто тим робочим часом, який визначається наявними суспільно нормальними умовами виробництва при середньому рівні уміння й інтенсивності праці товаровиробників.

Величина вартості товару змінюється прямо пропорційно кількості і обернено пропорційно продуктивній силі праці.

У процесі праці людина створює споживну вартість і вартість товару. Це випливає з подвійної природи праці, яка створює товар.

З одного боку праця - це процес створення певного продукту або послуги.

Це пов`язане з спеціалізацією виробництва. Результатом такого процесу завжди виступає певна конкретна споживна вартість. Така праця називається конкретною працею.

З другого боку, всякий процес праці - це процес затрат людської робочої сили, мозку, нервів. Ця праця в фізіологічному розумінні отримала назву абстрактної праці і саме вона створює вартість товару. Отже, вартість - це втілена в товарі абстрактна праця.

Категорія вартості є однією з найскладніших в економічній теорії, свідченням чого є різноманіття теорій вартості: трудова теорія вартості, теорія витрат виробництва, теорія трьох факторів виробництва, теорія граничної корисності (маржинальна), неокласична тощо.

Теорія трудової вартості під вартістю вбачає суспільно – корисну працю, втілену в товарі. Розробку теорії трудової вартості було розпочато представниками класичної політичної економії У. Петті, А. Смітом, Д. Рікардо та іншими. Свій дальший розвиток вона отримала в працях К. Маркса, який розробив учення про двоїстий характер праці, розкрив суперечність між приватною і суспільною, конкретною і абстрактною працею, споживною вартістю і вартістю товару, дослідив історичний процес розвитку обміну і форм вартості, розкрив природу і суть грошей як загального еквівалента. В його економічній концепції трудова теорія вартості та заснована на ній теорія додаткової вартості займають центральне місце.

Прихильники теорії витрат виробництва ( Р. Торренс, Н. Сеніор та ін.) розглядають витрати виробництва як основу мінової вартості і цін, вважаючи, що нова вартість створюється не лише живою, а й уречевленою працею, оскільки величина витрат виробництва залежить від цін на окремі їх елементи (предмети і засоби праці, робочу силу).

Родоначальники теорії трьох факторів виробництва французькі економісти першої половини ХІХ ст. Ж.Б. Сей і Ф. Бастіа трактували формування вартості в процесі виробництва як результат витрат трьох його основних факторів: праці, капіталу і землі.

В останній третині ХІХ ст. набув поширення принципово новий підхід до аналізу вартості – з позиції теорії граничної корисності (маржиналізм – граничний). Її прихильники (У.С. Джевонс, К. Менгер, Ф. Візер та ін.) вважали неприйнятним зведення вартості до витрат праці або трьох факторів виробництва. На їх думку, вартість (цінність) визначається мірою корисності результату.

Згідно маржиналістської концепції, вартість визначається граничною корисністю останньої одиниці товару, яка купується споживачем.

Значний вплив на сучасні теорії вартості і ціни справляє неокласична теорія англійського економіста кінця ХІХ – початку ХХ ст. А. Маршала, а з 30-х років ХХ ст. Дж. М. Кейнса. Вони поєднали теорію класиків політекономії про визначальну роль витрат виробництва з теоріями граничної корисності, попиту і пропозиції у формуванні і русі цін.

3.Суть і функції грошей

Другою, після товару, найважливішою категорією товарного виробництва, є гроші. Вони є продуктом розвитку товарообміну і з’явились завдяки потребі забезпечення еквівалентності при обміні товарів різної споживної вартості.

Гроші є найбільш універсальним засобом вираження вартості всіх товарів в умовах розвинутого товарного виробництва. Таким чином гроші завдячені розвитку форми вартості. Форма вартості історично розвивалась в такій послідовності: проста, розгорнута, загальна та грошова.

Проста, або випадкова форма вартості найдавніша. За первісної форми обміну один товар, взятий в певному відношенні,  відповідав певній кількості лише одного іншого товару і безпосередньо на нього обмінювався (наприклад, 1 сокира = 20 кг зерна, в загальному : X товару А = Y товару Б).

Повна, або розгорнута, форма вартості – це така форма, за якою вартість товару проявляється не в одному якомусь випадковому товарі, а постійно, систематично – в цілому ряді товарів.

Суть загальної форми вартості полягає в тому, що всі товари обмінюються на один товар, який відіграє роль загального еквіваленту.

Грошова форма вартості  – це найрозвинутіша всезагальна форма вартості, в якій роль загального еквівалента виконує золото як грошовий матеріал.

Золото виконувало функцію грошей уже за півтора тисячоліття до нашої ери. До цього золото було звичайним товаром поряд з іншими товарами. Паралельно з золотом загальним еквівалентом було й срібло. У другій половині 19 ст. роль грошей монопольно закріпилася за золотом. Це означало встановлення золотого стандарту.

Розглядаючи суть і функції грошей слід мати на увазі те, що:

1. вони виникли завдяки розвитку обміну товарів;

2. вони є товаром , результатом розвитку товару і товарообміну в процесі якого товар – гроші став загальним еквівалентом;

3. гроші – це економічна категорія товарного виробництва, яка виражає певні суспільно – виробничі відносини товаровиробників.

В економічній теорії зустрічається декілька визначень суті грошей:

1. Гроші – це товар, що виконує специфічну функцію загального товарного еквівалента, тобто на який обмінюються всі інші товари.

2. Гроші – це універсальний платіжний засіб.

3. Гроші – це все те, що виконує функцію грошей.

4. Гроші – це не товари чи речі, а це економічні відносини в суспільстві щодо загального еквіваленту при обміні результатами господарської діяльності.

Найбільш повно суть грошей проявляється через їх функції:

1. Гроші як міра вартості означає, що вони вимірюють вартість товарів. Грошовий вимір вартості товарів зветься ціною. Функцію міри вартості гроші виконують через масштаби цін. Масштаб цін – це певна вагова одиниця грошового металу, прийнята за грошову одиницю, з рівним поділом її на певну кількість менших одиниць. Наприклад, в свій час долар в США прирівнювався до 0,888671 грама золота, радянський карбованець (рубль) зразка 1961 року - 0,987412 грама золота.

В даний час всі каїни відмовились від золотого вмісту своїх грошей. Роль масштабу цін виконують курси національних валют.

2. Гроші як засіб обігу – обслуговують процес реалізації (купівлі, продажу) товару. Тут вони виступають в єдності функцій міри вартості і засобу обігу, тобто за допомогою грошей вимірюються вартості всіх товарів (ціни) і на гроші за відповідними цінами купуються всі товари.

3. Гроші як засіб нагромадження, або засіб утворення скарбів означає, що гроші мають здатність бути символом багатства – чим більшою кількістю грошей володіє особа, тим більше її багатство. В умовах, коли існували повноцінні (золоті) гроші, грошові скарби виступали своєрідним резервуаром, які то поглинали гроші, що вивільнялись з обігу, то викидались в обіг, якщо зростала потреба в грошах.

4. Гроші як засіб платежу – діють тоді, коли процес купівлі-продажу не співпадає в часі: процес відчуження (продажу) товару не збігається з часом реалізації його ціни, з отриманням грошей продавцем. В цих умовах продавець стає кредитором, позичальником, а покупець – дебітором, боржником.

На ґрунті розвитку виконання грошима функції засобу платежу з’явились кредитні гроші, формами яких є вексель, чек, платіжне доручення тощо.Ця функція зумовлює систему безготівкових розрахунків, які за обсягом набагато перевищують обсяг готівкового грошового обігу.

5.  Функцію світових грошей гроші виконують , коли функціонують на міжнародних ринках, тобто виступають засобом міжнародних розрахунків, засобом платежу та засобом збалансування торговельного і платіжного балансів країни. Світові гроші виступають міжнародним загальним суспільним засобом.

4.Грошові системи

Гроші у своєму розвитку пройшли шлях, який можна зобразити так: товарні гроші, металеві гроші, паперові гроші, кредитні гроші, електронні гроші тощо.

Гроші у вигляді товарів існували дуже давно. Такими своєрідними грошима ставали найпоширеніші продукти: у стародавніх греків – худоба, у іспанців і народів тихоокеанських островів – риба, у монголів – чай. Пізніше з’являються металеві гроші у вигляді злитків і монет. Зокрема ще в 12 – 13 ст. у Київській Русі функцію грошей виконували зливки срібла видовженої форми і певної ваги, що називалися гривнями.

Слово монета походить від латинського “moneo”, що означає “раджу”, “даю пораду”. У стародавньому Римі богинею – радницею вважалася Юнона. На території храму Юнони стали карбувати гроші, й назвали їх монетами.

В Україні перші монети було карбовано за часів Володимира наприкінці 10 ст. Їх робили із золота і тому називали золотниками; на монеті було зображено тризубець.

У стародавні часи, в середні віки і навіть частково наприкінці 19 ст. на початку 20 ст. в обігу були так звані справжні монети – зливки дорогоцінних металів з державним посвідченням їх вартості. У 20 ст. монети стали символічними грошима, бо їх карбують з малоцінних металів, вартість металу, що містить монета менша ніж зазначена на ній вартість. Монети використовуються для розмінювання паперових грошей.

Паперовим грошима є банкноти, або банківські білети. Банкнотою у середні віки називали посвідчення, видане банкіром про те, що він одержав на зберігання певну кількість золота і зобов’язується повернути його на вимогу власника. Ці банківські розписки починали самостійний рух і їх приймали при розрахунках. Надалі право випуску банкнот бере на себе центробанк і держава. На початку 20 ст. більшість країн світу припиняє обмін банкнот на золото. До паперових грошей належать також казначейські білети. Їх випуском займається міністерство фінансів для покриття державних витрат. Казначейські білети ніколи не обмінювалися на золото. До того часу, коли такий обмін здійснювався стосовно банкнот, між ними і казначейськими білетами існувала відмінність. Після того, як обмін банкнот на золото було припинено, ця відмінність зникла.

Кредитні гроші існують у вигляді чеків, векселів, кредитних карток.

Чеки – наказ власника банківського рахунку перерахувати певну суму на користь пред’явника чека. Наслідком цього розпорядження може бути або видача пред’явникові чека готівкою, або безготівковий рахунок грошей з одного банківського рахунку на інший.

Вексель – письмове зобов’язання боржника сплатити визначену суму грошей у визначений строк. Вексель може розпочати самостійний рух, якщо він передається від одного власника до іншого за допомогою особливого передатного напису – індосаменту. В разі відмови від платежу держатель векселя подає до суду позов, і зазначена у векселі сума стягується з того, хто видав вексель, у судовому порядку.

Кредитна картка – розрахунковий засіб, який найчастіше видається банками своїм клієнтам. Картка являє собою пластикову платівку з індефікатором власника, тобто позначкою про номер рахунку в банку; її практично не можна підробити. При розрахунку кредитними картками у торгових або інших установах картка вставляється у спеціальний апарат і її номер надходить через комп’ютерну мережу в банк. У банк також надсилають дані про рахунки за товари і послуги і він робить безготівкові перерахунки грошей на рахунки установ, що продали товари чи надали послуги. Кредитною карткою можна користуватись і в разі, якщо її власникові потрібна готівка.

Банківські рахунки – є електронними грошима. Вони відображають і контролюють стан і рух коштів (депозитів) власника грошей, який передав їх у банк. Гроші з безстрокового рахунку власник може зняти у будь – який час, зі строкового – лише в певний строк.

Електронні гроші – це записи у “пам’ять комп’ютерів”, які через записи інформації на касетах чи дисках здійснюють переведення потрібних сум із одного банківського рахунку на інший. “Електронні гроші” – це символічні гроші.

Таким чином, сучасна грошова система включає в себе готівкові та безготівкові гроші. Безготівкові, або кредитні, гроші виступають у вигляді рахунків в банках.

Сукупний грошовий оборот забезпечується певною масою грошей, величина якої має важливе значення для діяльності центрального банку та грошово-кредитного регулювання економіки країни.

Грошова маса - це загальна сума залишків грошей у всіх їх формах, які перебувають у розпорядженні суб'єктів економіки у певний момент часу .

Грошова маса перебуває в розпорядженні всіх економічних суб'єктів — у населення, підприємств, їх об'єднань, громадських організацій, банків, держави та інших суб'єктів.

Нині грошова маса існує у формі: готівкових знаків (банкноти та розмінні монети); грошових коштів на банківських рахунках різних видів (депозитні гроші); деяких видів цінних паперів (вексель, чек) та ін. Окремі країни до грошової маси зараховують облігації державних позик, скарбницькі векселі, комерційні цінні папери тощо. Ці складові грошової маси істотно розрізняються за своєю ліквідністю та активністю в обігу.

Грошовий обіг — це процес безперервного руху грошей між суб'єктами економічних відносин у процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання валового національного продукту.

Залежно від форми функціонування грошей в обігу, він поділяється на готівковий і безготівковий (табл. 1).

Таблиця 1.

Особливості готівкового і безготівкового грошового обігу

Готівковий обіг

Безготівковий обіг

Здійснюється через оплату придбаного і боргових зобов’язань законними платіжними зобов’язаннями – банківськими білетами і розмінною монетою.

Обслуговує переважно відносини, пов’язані із сферою особистого споживання

Здійснюється шляхом оплати придбаного і погашення боргів шляхом перерахування грошових сум на рахунки, відкриті учасниками грошового обігу в банках, без використання грошей у готівковій формі.

Обслуговує в основному підприємства та організації

Зокрема, у сфері готівкового обігу гроші рухаються поза банками безпосередньо обслуговуючи реалізацію товарів і послуг та інших можливих платежів.

 Готівковий грошовий обіг обслуговується грошовими знаками - банкнотами та білонною (розмінною) монетою.

Готівка, як правило, використовується при виплаті заробітної плати, пенсій, стипендій (тобто при утворенні доходів населення), а також при купівлі товарів і послуг у роздрібній торгівлі, розміщенні коштів у банківських внесках (тобто при витрачанні доходів населення ). У сфері безготівкового грошового обігу рух грошей здійснюється у вигляді перерахування сум через рахунки в банках. У безготівковій формі здійснюється переважна більшість грошових операцій у народному господарстві : розрахунки між підприємствами (фірмами ), деякі види розрахунків підприємств і організацій з населенням ( наприклад, перерахування грошових коштів, у тому числі заробітної плати і пенсій, на поточні рахунки, відкриті в установах банків) тощо.

У деяких країнах світу в обігу перебувають казначейські білети. Після краху золотомонетного стандарту межа між банкнотами (кредитними грошима) практично стерлась.

У сфері безготівкового обігу рух грошей відбувається у формі послідовних записів на рахунках в банках або шляхом заліку взаємних вимог юридичних осіб. При цьому застосовуються такі засоби платежу: векселі, чеки, пластикові картки тощо

Грошовий агрегат - це визначене законодавством відповідно до ступеня ліквідності специфічне угруповання ліквідних активів, які можуть служити альтернативними вимірниками грошової маси.

Для визначення обсягу та структури грошової маси в банківській практиці застосовується відповідний набір грошових агрегатів — М1, М2, М3 та ін.

Грошовий агрегат М1 — це грошова маса у вузькому розумінні. До нього належать найліквідніші форми грошей — готівкові гроші (банкноти і монети) та банківські вклади до запитання (трансакційні депозити).

Грошовий агрегат М2. Грошова маса агрегату М2 має розгалуженішу структуру. До її складу входять грошові форми агрегату М1, строкові та заощаджувальні вклади в комерційних банках, а також короткотермінові державні цінні папери.

Грошовий агрегат М3. Він охоплює грошові форми агрегату М2 плюс депозитні сертифікати, ощадні вклади у спеціалізованих кредитних установах та деякі інші види фінансових активів. За характером це довгострокові активи, зокрема у формі цінних паперів, що обертаються на фінансовому ринку.

1.5.Власність в системі економічних відносин

1 Власність як економічна категорія

2. Структура власності, її типи, види і форми

3. Суб’єкти і об’єкти власності. Права власності

4. Тенденції розвитку відносин власності в Україні і в світі

1. Власність як економічна категорія

В системі економічних виробничих відносин суспільства основоположними виступають відносини власності. Будь-яка виробнича діяльність людей починається з відносин власності. Так, щоб розпочати виробництво матеріальних благ, необхідно спочатку оволодіти  об'єктивними умовами виробництва: землею, засобами і предметами праці. Хто привласнив засоби виробництва, той стає господарем продуктів виробництва, розподіляє їх і обмінює в своїх інтересах.

В економічному змісті власності розрізняють два аспекти: а)матеріально-речовий (відношення людей до об'єктів власності ; б)соціально-економічний (відносини між людьми в зв'язку з привласненням ними об'єктів власності).

Власність - це сукупність виробничих відносин між людьми. з приводу привласнення ними об'єктів власності, в першу чергу засобів виробництва, які породжують право володіння, користування й розпорядження цими об'єктами та результатами їх функціонування.

Власність визначає:

  1.  умови поєднання робітника з засобами виробництва;
  2.  відносини між людьми з приводу привласнення засобів і результатів виробництва;
  3.  умови розпорядження й використання факторів виробництва.

У всіх цих випадках люди опиняються в певних відносинах один до одного. Отже, зводити відносини власності лише до відносин, які виникають у процесі користування об'єктами власності, означає невиправдане звуження їхнього змісту так само, як і обмеження їх лише відносинами між людьми з приводу привласнення об'єктів власності.

Таким чином, власність, особливо на засоби виробництва, є основоположною економічною категорією. Саме вона визначає соціально-економічну структуру суспільства, економічне й політичне становище класів, соціальних груп людей і взаємовідносини між ними, бо складає основу всіх виробничих відносин суспільства та визначає їхню суть.

2. Структура власності, її типи, види і форми

Власність не є застиглою категорією. Форми її прояву в історичній перспективі постійно змінюються й вдосконалюються відповідно до змін, що відбуваються в продуктивних силах суспільства.

Історично першим типом власності, з якого почався розвиток людського суспільства і який тисячоліття панував у ньому, була усуспільнена (колективна) власність спочатку у формі племінної (матріархат, патріархат), а потім общинної (сільська й міська колективна) власність. Низький рівень розвитку продуктивних сил зумовлював той факт, що люди спільно (колективами) добували засоби до існування  і спільно їх споживали. Лише в такий спосіб людство могло вибороти своє право на життя. Згодом розвиток продуктивних сил, вдосконалення самої людини, зміни умов її життя приводять до формування нового типу власності - приватної. Усуспільнена (колективна) власність трансформується в свій різновид - державну власність.

Ці два типи власності (суспільна й приватна) на різних етапах історичного розвитку суспільства виступали в найрізноманітніших формах, На перших етапах свого розвитку людство використовує колективні форми власності. Поява можливості індивідуального виживання  породжує приватну власність.

Приватна власність на засоби виробництва була історично першим типом власності, який породив право індивідуального розпорядження товаровиробників продуктами своєї праці і їх економічне відокремлення (на цій основі) один від одного й від суспільного виробництва. Це в поєднанні з суспільним поділом праці, стало вирішальною умовою формування ринкової економіки, яка дала величезний поштовх для розвитку продуктивних сил. Державна власність у цю епоху ототожнювалася з власністю можновладців (фараонів, царів, королів, феодалів тощо). Її суспільні функції були вкрай обмежені й зводилися в основному до утримання армії й апарату адміністративного управління.

Зростання масштабів виробництва та його ускладнення, збільшення населення на планеті та зростання його потреб породили ряд нових проблем економічного і соціального суспільного характеру. Виявилося, що класична приватна власність і основана на ній ринкова економіка не спроможна розв'язати ці проблеми.

В зв'язку з цим починають виникати й набувати все більшого значення нові форми приватної власності, які передбачають перехід від індивідуальної до усуспільненої приватної власності: акціонерна, колективна, групова, пайова тощо. А державна власність своїми джерелами й функціями набуває теж все більш суспільного характеру. Склалася, цілком закономірна ситуація - в розвинутих країнах світу досить рельєфно окреслюється зближення функцій різноманітних форм державної та приватної власності, що в перспективі, на основі подальшого розвитку НТП, трансформації соціально-економічних систем у бік їх соціалізації, може привести до формування обновленого типу усуспільненої власності - загальнонародної.

Ті форми приватної власності, які були характерні для капіталізму епохи вільної конкуренції, ще в кінці ХІХ ст. почали все більше поступатися місцем груповій капіталістичній власності.

Тепер практично всі найкрупніші підприємства західного світу існують на основі не індивідуальної, а групової власності, що свідчить про зростання процесу усуспільнення власності, а не навпаки. Первісна ж форма приватної власності залишається переважно на периферії економіки, тобто в сільському господарстві, ремісництві, торгівлі, сфері послуг.

Рис.5.1. Типи, види i форми власності

 3. Суб’єкти і об’єкти власності. Право власності.

Суб’єктами власності виступають носії відносин власності, тобто ті, хто знаходиться у вказаних відносинах, ті – кого стосуються відносини володіння, користування та розпорядження майном та іншими благами. Основними суб’єктами відносин власності є домогосподарства, підприємства, держава та закордонні суб’єкти (іноземні громадяни, фірма, держава). Окрім того, суб’єктів власності поділяють на: фізичні (приватні) особи, юридичні особи, резиденти та нерезиденти тощо.

Соціально – економічні перетворення, пов’язані із сучасною науково – технічною революцію, вносять суттєві зміни в об’єкти та суб’єкти власності.

В умовах інформаційної економіки до об'єктів власності, крім традиційних (засобів і предметів праці, робочої сили та ін.), відносять досягнення науки та інформації.

Однією з принципово нових важливих рис науки та інформації як об'єктів привласнення є те, що вони, на відміну від традиційних, не можуть тривалий час перебувати у власності окремої фірми, компанії. Крім того, їх носіями не лише з техніко-економічного, а й із соціально-економічного боку певною мірою стають особи найманої праці.

Інформацію, завдяки її специфіці, неможливо відокремити від найманих робітників і службовців, на відміну від засобів виробництва. Тому навіть після роботи вони значною мірою залишаються носіями інформації, знають, як використовувати її в іншій компанії і т. п. Внаслідок цього робітники і службовці певною мірою стають співвласниками даного об'єкта привласнення, що є одним з найвагоміших факторів зростання вартості їхньої робочої сили, а отже, й розміру заробітної плати, а також участі у процесі придбання акцій і привласнення дивідендів.

Це стосується й інтелектуальної власності, яка формується на основі такого якісно нового елемента системи продуктивних сил, як наука.

Розрізняють три основні види інтелектуальної власності: 1) приватна власність, що закріплюється у формі патенту або ліцензії; 2) суспільна власність, яка існує як сума знань та ідей, знаходиться у розпорядженні всього суспільства і не може бути закріплена за юридичною особою; 3) проміжна форма власності, або власність, що «просочується» і являє собою інноваційну науково-технічну інформацію.

Як правило, серед багатьох прав власності виділяють три основні – володіння, розпорядження та використання. Вони становлять ядро власності.

Право власності включає право:

на володіння, тобто право виключного фізичного контролю над об’єктом права власності;

на користування – право особистого використання об’єкта права власності;

на розпорядження (управління) – право прийняття власником рішення про те, хто і яким чином даний об’єкт власності може використовувати;

на дохід або від попереднього особистого використання об’єкта права власності, або від дозволу іншим особам користування ним;

на відчуження, споживання марнотратство, зміну або знищення об’єкта права власності;

на захист від експропріації об’єкта права власності;

на передання об’єкта права власності у тимчасове користування або назавжди (спадщина);

на безстроковість, за яким об’єкт права власності належить власнику доти, доки він існує;

заборони шкідливого використання об’єкта права власності;

відповідальності, тобто можливість відчуження об’єкта права власності у разі потреби сплати боргу;

на відновлення порушених через певні причини прав суб’єкта власності.

Суб’єкт власності вважається повноцінним (справжнім) власником, якщо він володіє всіма переліченими правами власності, тобто володіє всім “пучком” прав власності. 

4. Тенденції розвитку відносин власності в Україні і в світі

На сучасному етапі людство в своєму розвитку вступило в таку фазу, коли досягнутий рівень добробуту може підтримуватися й зростати лише за умови зростання самостійності, підвищення відповідальності, активної участі в прийнятті рішень і зацікавленості в результатах праці безпосередніх робітників - головного фактору виробництва.

Для України, яка розбудовується на засадах ринкової економіки, проблемою номер один стало реформування відносин власності на засоби виробництва. А сталося це тому, що в Україні, яка в складі Радянського Союзу протягом тривалого часу будувала соціалізм, склалася своєрідна структура власності, в якій переважали її суспільні форми.

Проте в ході формування основ соціалістичного суспільства були допущені суттєві помилки, найважливішою з яких була підміна суспільної власності державною, в результаті чого фактично право розпорядження народною власністю перейшло до рук державного бюрократичного апарату, а безпосередній виробник поступово втратив з нею зв'язок. Так власність стала "нічийною", а працівник - відокремленим від засобів виробництва, хоча формально він залишався їх співвласником.

Ринкова трансформація економіки передбачає насамперед реформування відносин власності, переходу від державної  до багатоманітної власності, і насамперед, суттєвого відродження на новій основі приватної власності на засоби виробництва. Останнє здійснюється завдяки роздержавленню власності та приватизації підприємств.

Роздержавлення – це  комплекс заходів спрямованих на усунення монопольного становища держави, скорочення державного сектору і утворення багатоукладної економіки

Приватизація державного майна – це відчуження майна, що перебуває в державній власності, на користь фізичних та юридичних осіб.

Схема 5.1.

Способи приватизації:

  1.  Викуп об’єктів малої приватизації товариствами покупців;
  2.  Викуп державного майна за альтернативним планом приватизації;
  3.  Викуп державного майна, зданого в оренду;
  4.  Продаж на аукціоні або за конкурсом;
  5.  Продаж акцій відкритих акціонерних товариств

Економіка до якої прямує Україна в процесі ринкової трансформації, ґрунтується на співіснуванні різноманітних форм власності: суспільної (державної), приватної, спільної, групової, колективної тощо. Головне завдання цього процесу – подолання відокремлення безпосереднього виробника (робітника) від засобів виробництва і його результатів.

Процеси трансформації відносин власності здійснюються не лише в постсоціалістичних країнах, а й в інших, що розвиваються, і країнах з розвинутою ринковою економікою.

У країнах розвинутого капіталізму це здійснюється шляхом переходу від індивідуальної приватної власності до групових, колективних форм, що на сучасному етапі після століть панування приватної індивідуальної власності на засоби виробництва є закономірним, об'єктивно необхідним процесом. Тільки так можна забезпечити високий рівень ефективності виробництва.

1.6.Загальні основи соціально-економічного прогресу

1.Технологічний спосіб виробництва і економічний прогрес

2. Рушійні сили економічного прогресу

3.Формування основ постіндустріальної цивілізації

1.Технологічний спосіб виробництва і економічний прогрес

На сучасному етапі розвитку людства йде процес розгортання технологічної революції. Значення її виходить далеко за суто технологічні рамки. Підготовка й освоєння нової технічної бази - це не тільки технічна й навіть не суто економічна проблема. Це проблема насамперед, соціальна, оскільки вона визначає долю людства на перспективу.

Соціальні системи не можуть бути байдужими до змін у технологічному базисі суспільства.

Технологічний спосіб виробництва (ТСВ) - це історично визначений спосіб поєднання різних компонентів у системі продуктивних сил, насамперед людини та технічних засобів праці. ТСВ характеризує ті взаємовідносини людей у процесі виробництва, які зумовлюються характером виробничих операцій.

У процесі свого розвитку людство змінило декілька ТСВ.

Історично першим технічним засобом, яким почала користуватися людина, були кам'яні знаряддя     праці     неандертальця.     Навчившись добувати вогонь, люди винайшли металургійне виробництво, що відкрило можливість виготовляти спочатку бронзові, а пізніше залізні знаряддя праці. Перехід від первісної общини до рабства, а потім до феодалізму супроводжується певним прискоренням у розвитку техніки. Проте на всіх цих етапах людської історії праця залишилася ручною, малозмістовною й важкою. Цей тип зв'язку та характер праці дістав назву інструментального технологічного способу виробництва.

Проте на певному етапі можливості зростання продуктивності праці на основі ручної техніки вичерпали себе, а потреби суспільства продовжували зростати. Виникла певна суперечність між можливостями виробництва, основаного на ручній праці, та зростаючими потребами суспільства. Подолати її можна було лише за допомогою принципово нових знарядь праці. Поява машинного виробництва знаменує собою початок другого етапу в розвитку техніки, появу нового ТСВ - індустріального. При новому ТСВ матеріальною основою сукупного робочого механізму  стає сама машина, а людина перетворюється лише в її знаряддя, доповнює машину.

Перехід до великої машинної індустрії знаменує собою промисловий переворот, у результаті якого капіталізм створив матеріально-технічну базу, що дало йому можливість довести свої переваги перед феодалізмом.

Розвиток машинного виробництва означає появу системи машин. Вона включає: а)робочу машину; б)двигун; в)передаточний механізм. Людина обслуговує цю машину, є її придатком.

З виникненням машинного виробництва були досягнуті кращі результати в економічному розвитку суспільства, ніж за всю його попередню що   воно   дало   могутній   поштовх   для   науково-технічного прогресу (НТП).

Виділяють дві основні форми НТП: еволюційну та революційну.

Еволюційна форма пов'язана з вдосконаленням діючих технологій, частковою модернізацією діючих машин і устаткування.

Революційна форма означає перехід від використання у виробництві якісно нових науково-технічних принципів до введення принципово нових технологічних систем. Це дає можливість забезпечувати кардинальне зростання ефективності виробництва.

Протягом останнього сторіччя технічні перевороти, пов'язані з НТП, вносили радикальні зміни то в одну, то в іншу сферу господарювання. Ці зміни знаменували початок науково-технічної революції (НТР).

Суть НТР у тому, що вона означає стрибок у розвитку продуктивних сил суспільства, перехід їх в якісно новий стан на основі докорінних змін у системі наукових знань. НТР перетворює весь технологічний спосіб виробництва, всі його сторони й компоненти. Але в першу чергу революційні перетворення відбуваються в засобах праці, що виражається в автоматизації виробництва. В   автоматизованій   системі   машин  поруч  із трьома    її    класичними    елементами:    робочою машиною, двигуном і передаточним механізмом, - з'являється четвертий - керуючий пристрій.

Керуючий пристрій звільняє людину від безпосереднього контакту з самою робочою машиною. Робітник вперше перестає бути частиною технічної системи, перестає виконувати машинні функції. 

Так у результаті НТР суспільство вступає в свій третій - постін-дустріальний ТСВ.

2.Рушійні сили економічного прогресу

Економічні інтереси і потреби – рушійні сили соціально-економічного розвитку.

Економічний інтерес – це реальний, зумовлений відносинами власності та принципом економічної вигоди, мотив і стимул соціальних дій щодо задоволення потреб. Економічний інтерес є породженням і соціальним проявом потреби.

Економічні інтереси знаходять своє вираження у поставлених цілях та діях, спрямованих на задоволення потреб. Економічний інтерес завжди виражає відповідний рівень і динаміку задоволення потреб.

Економічні інтереси можна класифікувати за суб’єктами реалізації їх як: державні, групові та особисті; в структурі інтересів виділяють виробничі і невиробничі.Розрізняють також інтереси власника, підприємця та найманого працівника.

В адміністративно-командній економіці існує жорстка ієрархія інтересів: інтереси держави мають пріоритет перед регіональними, регіональні – перед колективними, колективні – перед особистими.

Другорядне значення особистого інтересу в адміністративно-командній економіці призвело до серйозних збочень в економіці і утворило гальма її розвитку: 1) позбавило людину економічних стимулів до праці; 2) породило психологію утриманства та ін.

Розвиток суперечностей – джерело прогресу.

Рушійними силами економічного розвитку є насамперед суперечності економічної системи. З самого початку існування людства такою суперечністю є протиріччя між досягнутим рівнем виробництва і зростаючими потребами людей, їхнім прагненням покращити свій життєвий рівень.

Згодом такими суперечностями стають протиріччя між різними сферами суспільного відтворення (виробництвом і розподілом, обміном і споживанням та ін.), між різними підсистемами (продуктивними силами і відносинами власності, техніко-економічними і виробничими відносинами та ін.), між окремими елементами підсистем (наприклад, між основною продуктивною силою і рівнем розвитку техніки).

Найважливішою силою економічного прогресу в межах суспільного способу виробництва є суперечність між продуктивними силами та виробничими відносинами, або відносинами економічної власності. Найдинамічніші елементи продуктивних сил у сучасних умовах – це робоча сила, наука, засоби виробництва.

Тому в процесі свого розвитку вони першими вступають у суперечність, конфлікт з відносинами власності.

В цілому економічні суперечності виступають як суперечності між економічними інтересами: державними і колективними; державними  і індивідуальними; колективними і індивідуальними; між інтересами різних підприємств і організацій; між інтересами окремих осіб. Окремо виділяють суперечність інтересів власників капіталу і власників робочої сили.

В цілому інтереси останніх не співпадають: якщо інтерес власника зводиться до одержання прибутку, то інтерес людини найманої праці – до одержання заробітної плати. Перші часто задовольняють свої інтереси за рахунок інтересу других: зростаючі прибутки одержують за рахунок зниження заробітної плати.

Економічний прогрес у цілому зумовлюється виникненням і розвитком системи економічних суперечностей, у тому числі між окремими її підсистемами і всередині цих підсистем, між окремими сферами суспільного відтворення (виробництвом і споживанням, виробництвом і розподілом та ін.). Розвиток суперечностей відбувається, як правило, завдяки дії більш активної революційної сторони (у межах суспільного способу виробництва такою стороною є продуктивні сили; при взаємодії речових і особистих факторів виробництва – особисті фактори тощо).

3.Формування основ постіндустріальної цивілізації

Індустріальне суспільство – це суспільство, основою якого є матеріальне виробництво. Панівне положення в цьому суспільстві займає промисловість, загальною формою організації виробництва є товарне виробництво.

Основна проблема індустріального суспільства — підпорядкування економічних функцій політичному порядку; центральний факт — незалежність економічного порядку від політики поступово зникає, контроль суспільства вже не стільки економічний, скільки політичний. Друга не менш важлива зміна — втрата приватною власністю соціальної ролі визначення функцій людей. Функція стає незалежною.

В постіндустріальному суспільстві основою є нематеріальне виробництво, інформація і знання.

Постіндустріальне суспільство характеризують такі ознаки:

- прихід індустрії на місце промисловості;

- панування переважно професійної і технічної праці;

- фундаментальні теоретичні знання (як джерело нововведень і заходів
соціальної політики);

- контроль над новою технологією і доступ до неї;

- застосування інтелектуальної технології прийняття рішень.

Стратегічну роль відіграють наука та еліта вчених. Розвиток науки потребує вкладення значних коштів, нагромаджених державою і корпораціями. Харизматична місія вчених — використовуючи ці засоби, не допустити підпорядкування досліджень інтересам політики або ринку.

Концепцію постіндустріального суспільства розробляють американські соціологи Д.Белл, Г.Кан, політолог З.Бжезінський, економіст А.Тоффлер та інші, підтримують багато економістів, у т.ч. вітчизняних.

Постіндустріальне суспільство ідейно випливає з теорії індустріального суспільства американського економіста В.Ростоу та французького соціолога Р.Арона. На думку Белла, найважливішим недоліком цієї теорії є те, що в ній основним інститутом названо промислове підприємство, соціальні відносини, які формуються на базі машинного виробництва, а також відсутність чіткого розмежування технократів, пов'язаних з функцією знань, і технократів, пов'язаних з функцією влади.

В постіндустріальному суспільстві науковий потенціал визначає могутність держави, на противагу попередній стадії, де таку могутність визначав потенціал промисловий.

Трьома основними структурними елементами постіндустріального суспільства є університети, наукові інститути та дослідницькі організації. На базі цих структур формуються соціальні відносини, а влада зосереджується в руках учених.

Основна суперечність такого суспільства — суперечність між спеціалістами, науковою елітою та неспеціалістами в межах цих організацій і в державі (на відміну від суперечності між капіталістами й робітниками на підприємстві в індустріальному суспільстві). Основним принципом розподілу в новому суспільстві є принцип "рівності результату", згідно з яким результати активності талановитих учених є суспільним надбанням і мають бути доступні всім. Цей принцип формує соціалістичну етику.

1.7. Економічні аспекти глобальних проблем

1.Суть і класифікація глобальних проблем людства

2. Роззброєння та його роль у вирішенні глобальних проблем

3.Шляхи розв’язання глобальних проблем людства

1.Суть і класифікація глобальних проблем людства

В сучасний період у світовому господарстві на перший план висуваються так звані глобальні проблеми. Поняття "global" означає всезагальний, всеохоплюючий.

Глобальні проблеми стосуються не якоїсь однієї країни чи групи країн, а планети в цілому. Проблема вважається глобальною, якщо вона відповідає таким критеріям:

  1.  - має загальносвітовий характер;
  2.  - нерозв'язання її викликає загрозу людству;
  3.  -вона потребує невідкладних скоординованих дій світового співтовариства.

Глобальні проблеми - це зв'язки і відносини між державами й соціальними системами, суспільством у загальнопланетарному масштабі, які зачіпають життєві інтереси народів усіх країн і можуть бути розв'язані лише за їх взаємодії.

Кожна з глобальних проблем є об'єктивною за своїм характером і має свою причину виникнення. Більшість західних ідеологів причиною виникнення глобальних проблем вважають перенаселення планети, сучасну науково-технічну революцію, зростання промислового виробництва.

Найбільш суттєвими причинами глобальних проблем є:

  1.  -швидке зростання на планеті народонаселення, так званий демографічний вибух;
  2.  -низький рівень впровадження ресурсо - та енергозаощаджуючих, екологічно чистих технологій;
  3.  -швидка урбанізація населення;
  4.  -варварське відношення людини до природи;
  5.  -посилення частоти виникнення регіональних військових конфліктів як наслідок реакційної політики окремих держав світу, амбіційності певних угруповань, суперечностей на національній та регіональній основі тощо.

Глобальні проблеми поділяють на три сфери прояву.

Сфера 1. Взаємодія природи й суспільства. До проблем цієї сфери відносяться:

  1.  - надійне забезпечення людства сировиною, енергією, продовольством;
  2.  - збереження навколишнього середовища;
  3.  - освоєння ресурсів світового океану;
  4.  -  оволодіння космічним простором .

Сфера 2. Суспільні взаємовідносини. Найважливіші проблеми цієї групи:

  1.  - відносини між державами різних соціально-економічних устроїв;
  2.  - подолання економічної відсталості багатьох країн світу;
  3.  - локальні, регіональні та міжнародні військові, національні та регіональні конфлікти;
  4.  - відвернення загрози ядерної війни.

Сфера 3. Розвиток людини. Найважливіші проблеми :

- демографічна;

- проблема сучасної урбанізації - зосередження населення в містах;

- проблема пристосування до умов природного й соціального середовища, яке постійно змінюється під впливом сучасної НТР;

- проблема забезпечення населення продовольством;

- проблема боротьби з епідеміями, тяжкими захворюваннями, охороною здоров'я взагалі.

Найгострішими серед глобальних проблем  є:

  1.  - проблеми збереження миру;
  2.  - екологічна проблема;
  3.  - проблема забезпечення людства продовольством, сировиною та енергією;
  4.  - проблема освоєння світового океану;
  5.  - проблема економічного відставання країн, що розвиваються;
  6.  - проблеми зайнятості населення;
  7.  - проблеми охорони здоров'я, зокрема, наркоманії, СНІД.

Окрім того, до глобальних проблем можна віднести проблеми освітнього та культурного характеру, так званої масової культури, аморальності, злочинності, корупції та ін.

2.Роззброєння та його роль у вирішенні глобальних проблем

Найгострішою була й залишається проблема збереження миру, роззброєння, демілітаризації економіки. Адже на гонку озброєнь витрачається до 800 млрд. дол. США (що дорівнює витратам праці майже 100 млн. людино-років), кількість регулярних військ сягає 25 млн. осіб, а процес виробництва й нарощування величезних арсеналів зброї заподіює непоправних збитків довкіллю (особливо зберігання й поховання ядерних відходів, відходів хімічного та бактеріологічного виробництва).

Утримання армій, виробництво зброї та воєнні дослідження поглинають величезні ресурси, відволікають їх від мирних галузей.

Цікавими виглядають підрахунки воєнних і цивільних видатків Уряду США:

20 університетських стипендій (41 тис. дол.) дорівнюють вартості одного вильоту бомбардувальника В-52;

257 нових квартир у Нью-Йорку (9 млн. дол.) коштують стільки ж, скільки один літак - перехоплювач морського базування;

на кожні 100 млрд. дол., що витрачають США на озброєння, можна було б побудувати 300 теплових електростанцій потужністю 120 тис. кВт. кожна, 300 нафтопереробних заводів, розрахованих на переробку 3 млн. 250 тис. т. нафти в рік кожний; 1000 заводів хімічних добрив; 1600 цукрових заводів та ін;

один бомбардувальник У-1 коштує стільки, скільки 16 лікарень; атомний підводний човен "Трайдент" – 416 шкіл , авіаносець - 90 тис. квартир; танк "Леопард-2" (Німеччина) - 36 трикімнатних квартир.

Спеціалісти підрахували, щоб ліквідувати у світі таку хворобу як малярія, потрібно 450 млн. дол., або 50% суми, яку людство витрачає щоденно на гонку озброєнь (біля 1 млрд. доларів).

Забезпечення населення планети гігієнічно чистою водою в 1990 р. коштувало 63 млрд. доларів ,- це менше 1% коштів, які поглинає гонка озброєнь. В 1976 р. воєнні видатки в світі 2,5 рази перевищували витрати на охорону здоров'я.

Загальне й повне роззброєння дозволило б направити для потреб розвитку цивільного виробництва запаси різноманітного воєнного майна, вартість якого перевищує 500 млрд. дол. (Електронно-обчислювальна техніка, автомобілі, тягачі, аеродромне обладнання і т.д.). Відмова від гонки озброєнь поверне до продуктивної праці біля 60 млн. чоловік, які знаходяться у збройних силах або працюють на військові цілі.

Вказані дані стосуються періоду так званої "холодної війни", з якою із крахом соціалістичної системи покінчено. Однак вони яскраво засвідчують позитивні наслідки роззброєння, яке, в тій-чи іншій мірі, розпочато у зв'язку з припиненням воєнного протистояння двох світових систем - соціалістичної та капіталістичної.

3.Екологічна криза та форми її прояву

Екологічна криза (з середини 70-х років XX ст.), означає різке загострення суперечностей між людиною і природою, їх, конфлікт, глобальне порушення рівноваги у природі внаслідок панування приватної та колективної форми капіталістичної власності, істотного деформування соціально-економічної системи в країнах колишнього СРСР та Східної Європи, а також господарської діяльності людей в умовах сучасної НТР, ірраціональних процесів народонаселення тощо.

Найважливішими ознаками цієї кризи є глобальні зміни клімату й виникнення парникового ефекту, знищення озонного шару планети, почастішання природних катаклізмів (повеней, ураганів, землетрусів тощо, через які в останнє чверть століття загинуло понад 3 млн. людей), масове знищення тропічних лісів і розширення пустель, збільшення кількості радіоактивних відходів, надмірна концентрація шкідливих відходів у світовому океані тощо.

Про глибину й наслідки екологічної кризи свідчить наступне::

Парниковий ефект за рахунок викидів в атмосферу окису вуглеводу, з одного лише Єгипту вижене 18-20 млн. чол., оскільки річка Ніл вийде з берегів і затопить най родючіші землі країни;

Виробництво людством енергії в кількості, що становить лише 1% від тієї, що одержує Земля від Сонця, приведе до збільшення середньої температури біосфери приблизно на 1%. Таке потепління призведе до глобальних катастрофічних наслідків як для клімату землі, так і для всього тваринного й рослинного світу.

За підрахунками, збереження існуючого темпу приросту додаткової енергії допустима теплова межа буде досягнута в середині XXI століття.

Нині Світовий океан перетворився на гігантський відстійник багатьох відходів сучасної цивілізації. Величезні площі океанічної поверхні вкриті плаваючим сміттям та нафтопродуктами, які потрапляють сюди при очищенні резервуарів, внаслідок аварій танкерів і витоків при розвідуванні та експлуатації морських нафтопромислів. Нафтова плівка вже вкриває п'яту частину поверхні Світового океану. Крім того, в нього щорічно скидають 5 тис. т. ртуті, 50 тис. т. ДДТ та інші шкідливі сполуки. Усе це знищує біологічні ресурси океану, порушує водно-повітряний обмін планети та глобальну кліматичну стабільність.

В Україні у 2000-2005 рр. усіма джерелами забруднення було викинуто в атмосферу більше 100 млн. т. шкідливих речовин. Майже 20% міського населення України проживає в зонах, де гранично допустимі концентрації шкідливих речовин у повітрі перевищуються у 15 разів.

Лише за 1 рік у річки й водойми України скидається біля 3,5 млрд.м3 забруднених стічних вод, що складає майже 10% потенційних місцевих ресурсів поверхневих і підземних вод у маловодні ріки.

Каскад із шести штучних водосховищ на Дніпрі, побудованих у 50-70 рр. XX ст., призвів до величезних негативних наслідків. Затоплено і вилучено із сільськогосподарської сфери понад 500 тис. га родючих земель.

За останні десятиріччя XX століття шкода від забруднення повітря тепловими електростанціями (ТЕС) у 10 разів перевищує шкоду від аварії на Чорнобильській АЕС.

Площа сільськогосподарських угідь у світі щорічно зменшується на 6 млн. га (із 1450 млн. га) у зв'язку з розвитком урбанізації, промислової та транспортної забудови.

Щороку з лісів вивозиться 3,9 млрд. м3 деревини із загального запасу в 360 млрд. м3. Покрита лісом площа землі з 50-х років до кінця XX століття скоротилась вдвоє - з 50 млн. кв. м. до 25, і ще у двоє оцінювалось скорочення до кінця XX століття. Протягом останніх 40 років було знищено близько половини тропічних лісів, лише за 1980-2000 рр. світ утратив 200 млн. га лісів (з 36 млн. км2.). За даними засновника і президента Римського клубу Ауреліо Печчеї ліси зникають із лиця Землі зі швидкістю 50 га за хвилину.

Щороку споживання прісної води становить близько 6,5 тис. км. куб із загальних запасів річкових вод в 40 тис. км. куб. Головний споживач її - сільське господарство, де дуже багато використовується води безповоротно, особливо для зрошення. Зростання водоспоживання при незмінних ресурсах річного стоку створює реальну загрозу виникнення дефіциту прісної води. Деякі спеціалісти вважають, що через декілька десятиріч вода буде не дешевшим товаром, ніж нафта. В найближчі 25 років очікується збільшення стічних вод майже у 16 разів.

Сучасне загальне забруднення Світового океану перевищує 1,2 млн. т. за рік, забруднення атмосфери - 800 млн. т. на рік.

1 куб. м. стічних вод забруднює у середньому 10 м3. чистих.

Щорічно від 5 до 10 млн. т. нафти попадає у Світовий океан. Достатньо 25 млн. т. нафти, щоб уся поверхня Світового океану була покрита плівкою товщиною 0,1 мм..

Лише за останні 100 років чорноземи України втратили 25-40% гумусу й половину своєї родючості. За цей час запаси гумусу в орному шарі чорноземів зменшився на 29-36%. Лише за рахунок мінералізації ґрунтів України втрачено 14 млн. т. гумусу, а за рахунок ерозії - 19 млн. т.

Найбільші викиди СО в атмосферу дають: автотранспорті - 2,7*108 т./рік, спалювання вугілля - 1,5*107, лісові пожежі - 1,5*107, різні промислові технології - 3,5*107 т./рік.

З появою глобальних проблем екологічного характеру, з'явились такі галузі знань як екологія, економіка природокористування, соціоекологія, ресурсологія, ноогеніка, глобальна екологія, прикладна екологія, конструктивна екологія, космічна екологія, радіаційна екологія, інженерна екологія, прикладна екологія, соціальна екологія, правова екологія, природокористування, охорона навколишнього середовища, економіка природокористування та інші.

4.Енергетичні глобальні проблеми

Ознаками паливно-енергетичної кризи є поступове вичерпання енергетичних ресурсів планети, нераціональне використання значної частини енергії, сировини в одних їх регіонах і дефіцит в інших регіонах (насамперед у слаборозвинутих країнах світу) тощо.

Лише 50 років минулого століття з глибин землі видобуто й спожито вугілля, нафти та газу більше, ніж за всю історію земної цивілізації. А всього за минуле століття із земних надр було видобуто понад 160 млрд. т. вугілля, понад 60 млрд. т. нафти, 3,5 трлн.м3 газу.

Світові ж запаси на початок XXI століття оцінювались: нафти - в 120-200 млрд. т, 15-16 трлн.т вугілля, газу - 100 трлн.м3. На думку вчених, запасів вугілля вистачить лише до 2340 року, нафти до 2050 року, газу до 2065 року.

Основними шляхами розв'язання енергетичної проблеми є:

-швидкий розвиток і використання основних видів відновлюваної енергії (сонячної, енергії вітру, відпливів та припливів, термальних вод);

-структурні зміни у використанні існуючих не відновлюваних видів енергії (зростання частки вугілля й зменшення частки нафти та газу);

-створення екологічно чистої вугільної енергетики;

-розробка й дотримання екологічних стандартів;

-розвиток слаборозвинутими країнами власного сировинного господарства;

-впровадження раціонального лісокористування;

-формування у населення планети енергозберігаючого світогляду тощо.

5.Проблеми економічної відсталості окремих країн

Економічна відсталість окремих, особливо слаборозвинутих, країн є своєрідною глобальною проблемою. Її появу пов'язують з існуванням колоніальної системи імперіалізму, коли всі країни світу були поділені на дві групи.

До економічно відсталих країн відносять 109 країн, серед них - 67 із середнім доходом (ВНП) на душу населення приблизно в 10 разів нижчим, ніж у розвинутих, та 42 країни - із низьким доходом (в 60 разів нижчим, ніж у розвинутих).

Суть проблеми економічної відсталості - в зростаючому розриві в доходах між багатими й бідними націями. Наприклад, у другій половині XX століття абсолютна різниця у подушному доході між найбагатшими 20% і найбіднішими 20% населення світу збільшилася від 1854 дол. у 1960 р. до 15149 у 1999 р.

Щоденний дохід понад 1 млрд. чол., що проживає саме в цих країнах (20% населення планети) не перевищує 1 дол. на день.

Серед причин відсталості окремих країн виділяють:

- відсутність в окремих країнах покладів корисних копалин, нестача орних земель та енергетичних ресурсів, теплий і вологий клімат в багатьох з них є збудниками поширених хвороб серед людей, тварин і рослин, а бур'яни й комахи - шкідники є лихом для сільського господарства. Одночасно в окремих країнах, багатих на промислові поклади бокситів, олова, міді, вольфраму, та ін., спостерігається неефективне їх використання;

- перенаселення, широке поширення безробіття й недовикористання ресурсів, низька продуктивність праці

- нестача капітальних благ - виробничих будівель і споруд, машин, устаткування, державних об'єктів інфраструктури через мізерні заощадження, а то й відсутність їх, втечу капіталів за кордон, брак інвесторів та відсутність стимулів до інвестування, низький рівень технічного прогресу;

- соціально-культурні та інституційні чинники: патріархальне мислення людей, їх психологія, поведінка та спілкування між собою; племінні та етнічні відмінності, міжплемінна ворожнеча, наявність кастової системи, релігійні звичаї та обряди, корупція, слабкість державного управління, тощо;

- загострення боргової кризи економічно відсталих країн. За останні два десятиліття зовнішній борг економічно відсталих країн зріс у 13 разів  - із 100 млрд. $   в 1970 році до, приблизно, 1350 млрд. $ у 2000 році.

Таким чином, "треті" країни потерпають від:

- нееквівалентного обміну власних сировинних продуктів на готові вироби розвинутих країн;

- диктату гігантських ТНК, які зосередили у своїх руках контроль за природними багатствами третіх країн;

- зростання боргів слаборозвинутих країн розвинутим країнам та міжнародним фінансово-кредитним організаціям;

- нав'язування політики жорсткої економії зі сторони міжнародних економічних організацій, що веде до скорочення внутрішнього споживання найбідніших верств населення;

- тягаря гонки озброєнь, що лежить на цих країнах. В них проживає 80% населення планети, їх частка у світовому виробництві - 20%, однак військові витрати цих країн досягають 25% витрат усього світу;

- однобокої орієнтації економіки на первинну обробку мінеральної сировини.

3.Основні шляхи розв'язання глобальних проблем

Глобальні проблеми можуть бути розв'язані лише завдяки міжнародному співробітництву. Конкретні шляхи цього можна поділити, принаймні, на три групи:

       -ті, що стосуються вирішення окремих глобальних проблем: роззброєння, екологічної, енергетичної тощо

      -ті, що стосуються діяльності окремих країн у рамках міжнародного співробітництва

      -ті, що стосуються діяльності спеціальних міжнародних організацій та ін.

А в цілому, шляхів вирішення глобальних проблем дуже багато. Зупинимось лише на окремих із них.

Вирішення проблеми припинення гонки озброєнь може бути здійснено  такими шляхами:

- Демілітаризація економіки .

- Конверсія, тобто переведення військового виробництва на випуск мирної продукції.  

 Припинення гонки озброєнь в кінцевому підсумку сприятиме розширенню зайнятості, подолання гострих диспропорцій у народному господарстві, послабить дефіцити державного бюджету, інфляційні тенденції, стимулюватиме використання науки у виробництві тощо.

Шляхами розв'язання екологічної, паливно-енергетичної та сировинної проблеми є:

- швидкий розвиток і використання таких основних видів відновлю- вальної енергії,  як сонячна та вітрова, океанічна та гідроенергія річок;

- структурні зміни у використанні існуючих невідновлюваних видів енергій;

- розробка кожною країною конкретних заходів щодо дотримання екологічних стандартів, підвищення ефективності своїх енергетичних систем;

- припинення вирубування лісів, особливо тропічних, забезпечення раціонального лісокористування;

- потрібно формувати в людей екологічний світогляд, що дало б змогу розглядати всі економічні, політичні, юридичні, соціальні, ідеологічні, національні, кадрові питання як у межах окремих країн, так і на міжнародному рівні, впроваджувати на всіх рівнях принципи пріоритету екологічних проблем;

- установлення національної власності на всі природні ресурси;

- ліквідувати тягар гонки озброєнь, що лягає на країни "третього світу";

- виділення розвинутими країнами третьому світу значних фінансових, людських та технічних ресурсів для розвідування, розробки природних ресурсів, їх переробки, транспортування тощо;

- здійснення прогресивних аграрних перетворень у країнах третього світу, ліквідація неоколоніальних форм аграрних відносин тощо.

Основними шляхами вирішення проблем раціонального використання природних ресурсів та охорони природи є:

- більш повний видобуток і комплексна переробка природних ресурсів на основі впровадження маловідходних та безвідходних технологій;

- комплексне використання відходів і вторинної сировини;

-  активізація природоохоронної діяльності;

- відтворення природного довкілля.

МОДУЛЬ 2

ІІ. Мікроекономіка суспільного сектору

2.1. Підприємство як виробнича система

1. Підприємство (фірма) в умовах ринкової економіки

2. Підприємництво: суть, види та функції

3. Малий бізнес та його роль в економіці

4. Аграрне виробництво і його особливості. Земельна рента

1. Підприємство (фірма) в умовах ринкової економіки

Підприємство – це первинна ланка суспільного поділу праці і водночас основна структурна ланка народногосподарського комплексу й основний суб’єкт ринкової економіки. Це самостійний господарюючий суб’єкт, що реалізує власні інтереси шляхом виготовлення і реалізації товарів і послуг через планомірне комбінування факторів виробництва і організацію господарської діяльності. Підприємство має економічну та юридичну самостійність, здійснює незалежну діяльність, є юридичною особою, веде самостійний баланс власних доходів і витрат, має власний рахунок в банку і печатку.

Економічна самостійність підприємства полягає в тому, що воно самостійно вирішує основні питання економіки: Що? Як? Для кого? виробляти і за якою ціною продавати.

Юридична самостійність визначається в тому, що підприємство є юридичною особою з правом укладення господарських угод, може бути відповідачем і позивачем в суді, має власну назву, занесену до державного реєстру, власний рахунок в банку, печатку і право завіряти угоди.

Підприємство має закінчений цикл відтворення (випуск і реалізацію продукції), само покриває свої витрати своїми доходами, тобто діє на основі комерційного розрахунку.

Відповідно до Господарського кодексу України залежно від форм власності в Україні можуть діяти підприємства таких видів:

приватне підприємство, що діє на основі приватної власності
громадян чи суб 'єкта господарювання (юридичної особи);

підприємство колективної власності - корпоративне або унітарне підприємство, що діє на основі колективної власності засновників. Підприємствами колективної власності є виробничі кооперативи, підприємства споживчої кооперації, підприємства громадських та релігійних організацій;

комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;

державне підприємство, що діє на основі державної власності;

підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі
об'єднання майна різних форм власності)
 .

2.Підприємництво: суть, види та функції

Підприємництво – це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг та заняття торгівлею з метою отримання прибутку.

Суб’єктами підприємницької діяльності (підприємцями) є громадяни України та інших держав, необмежені законом у правоздатності та дієздатності; юридичні особи всіх форм власності, передбачених законом.

Основними умовами підприємницької діяльності є:

-стабільність державної економічної та соціальної політики, спрямованої на підтримку підприємництва;

-позитивна суспільна думка по відношенню до підприємців і підприємництва;

-пільговий податковий режим, який забезпечує дійовий стимул для підприємництва;

-наявність розвинутої інфраструктури підтримки підприємництва (інноваційні центри, бізнес – центри, бізнес – інкубатори, консалтингові служби з питань управління, маркетингу, реклами);

-існування ефективної системи захисту інтелектуальної власності;

-дебюрократизація процедур регулювання господарської діяльності;

-підприємницька етика;

-достатнє інформаційне забезпечення про становище на різних ринках.

Основними принципами підприємницької діяльності є:

1. Вільний вибір видів діяльності.

2. Залучення на добровільних засадах майна та коштів юридичних осіб і громадян.

3. Самостійне формування програми діяльності та вибір постачальників і споживачів.

4. Вільний найм працівників.

5.Вільне розпорядження прибутком після внесення платежів, встановлених законодавством.

6.Самостійне здійснення зовнішньоекономічної діяльності, використання належної підприємцю валютної виручки на власний розсуд.

За правовим станом усі фірми можна поділити на такі види:

одноосібне володіння;

товариство(партнерство);

об'єднання підприємств.

Одноосібне володіння (індивідуальна приватна фірма) - це фірма, яка належить одній особі. У ній можуть працювати наймані працівники.

Товариство (партнерство) — це узаконене добровільне об'єднання двох або більше осіб, які виступають як співвласники фірми та здійснюють управління нею з метою одержання прибутку.

Корпорація – це зареєстрована у встановленому порядку юридична особа, власниками якої с акціонери, які несуть обмежену відповідальність по її боргах залежно від їхнього внеску в акції.

Залежно від сфери діяльності можуть бути такі організаційні форми бізнесу: міжнародна фірма; транснаціональна компанія; офшорна компанія.

3.Малий бізнес та його роль в економіці

Малий бізнес - це особливий сектор економіки, утворений сукупністю малих підприємств , що  виступає у якості специфічної соціально-економічної форми дрібного виробництва в умовах ринку.

В Україні суб'єктами малого бізнесу вважаються:

- індивідуальні підприємці, тобто фізичні особи, зареєстровані як суб'єкти підприємницької діяльності і що займаються нею без створення юридичної особи;

- підприємницькі організації зі статусом юридичної особи, будь-якої організаційно-правової форми і форми власності (крім довірчих товариств, банків, страхових компаній, інших фінансово-кредитних і небанківських фінансових установ), а також суб'єкти підприємництва, у статутному фонді яких частки, що належать юридичним особам - учасникам і засновникам даних суб'єктів, що не є суб'єктами малого підприємництва, не перевищують 25%.

Крім цього, ці суб'єкти повинні відповідати наступним критеріям:

середньоспискова чисельність працюючих за звітний період не перевищує 50 чоловік (при цьому враховуються всі працівники, у тому числі працюючі за цивільно-правовими договорами і сумісництвом);

розмір виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, по слуг) за рік не перевищує 1 млн. грн.

Малі підприємства мають ряд переваг в управлінні: відсутність твердої ієрархії, простота комунікації, можливість швидкого коректування цілей. Тому, собівартість виробництва продукції в малому бізнесі найчастіше нижча, ніж у великому при високій якості виробленої продукції і послуг.

В умовах дестабілізації економіки, обмеження фінансових ресурсів саме малі господарські структури, що не вимагають великих стартових інвестицій, володіють швидкою окупністю витрат, більш активні в інноваційній діяльності, здатні при певній підтримці стимулювати структурну перебудову економіки, розвиток економічної конкуренції, сприяти ослабленню монополізму, створювати додаткові робочі місця, насичувати ринок товарами і послугами. Мале підприємництво багатьох розвинутих країн стало фактором економічного прогресу, соціальної стабільності і політичної консолідації.

Частка зайнятих на малих підприємствах промислово розвинутих країн становить 50-70%, а частка виробленої ними продукції у ВВП країн-50-60%

Недоліки малого бізнесу: відносно коротка тривалість життя, невелика вартість підприємства, обмежений матеріально-технічний потенціал, малі обсяги виробництва, слабка фінансова база, сильна залежність від ринку і держави, поганий менеджмент і т.д.

4.Аграрне виробництво і його особливості

Аграрний сектор посідає важливе місце в економіці суспільства. Від його розвитку залежить нормальне функціонування всього господарства країни й добробут людей.

Аграрний сектор пов’язаний із господарюванням на землі, вирощуванням та реалізацією сільськогосподарської продукції. У сільському господарстві складаються специфічні аграрні відносини. Це відносини, які виникають з приводу, по-перше, привласнення й використання землі та інших засобів сільськогосподарського виробництва; по-друге, виробництва, розподілу, обміну і споживання сільськогосподарської продукції та послуг.

Суб’єктами економічних відносин в аграрному секторі виступають:

а) суспільство у цілому в особі держави;

б) виробничі колективи, представлені сільськогосподарськими підприємствами (кооперативами, селянськими спілками, фермерськими господарствами, підрядними та орендними формуваннями);

в) індивідуальні виробники сільськогосподарської продукції (фермери, сімейно-індивідуальні господарства, робітники держгоспів, службовці і т.д.).

Аграрні відносини є складовою частиною загальної системи економічних відносин суспільств. Найбільш чітко цей зв’язок проявляється в розвитку АПК на базі агропромислової інтеграції.

Особливостями аграрних відносин є:

- Земля виступає головним об’єктом виробничих відносин і основний засіб виробництва. Одночасно – вона є предметом праці і засобом праці.

- Сезонність сільгоспвиробництва. Робочий період має відносно короткий час – осінь, весна, літо (часи пік).

- Переплетіння економічних і природних процесів відтворення. Кінцевий результат залежить не лише від людини, а й від природи.

- Складність та різноманітність економічних зв’язків, породжених входженням сільського господарства в АПК та народне господарство в цілому, а також переплетінням різноманітних форм власності.

Однією з особливостей сільськогосподарського виробництва є наявність постійного додаткового доходу в господарствах, які ведуть господарювання в кращих умовах.

Власність на землю породжує особливий доход - земельну ренту. 

Земельна рента — це нетрудовий доход, який отримує земельний власник. Підставою для отримання такого доходу є право власності на землю і право господарювання на землі.

В історії земельних відносин розрізняють докапіталістичну (рабовласницьку та феодальну) і капіталістичну земельну ренту. Земельна рента визнавалась і при соціалізмі.

Є три основні види земельної ренти: диференціальна, абсолютна та монопольна.

На поверхні рента проявляється у формі орендної плати.

Орендна плата — це заздалегідь визначена певна величина доходу орендаря, яка встановлюється в абсолютній величині  і встановлюється власником землі залежно від умов договору.

Диференціальна земельна рента пов'язана з монополією на землю як об'єкт господарювання. Ця монополія викликана обмеженістю земельних ґрунтів, зростаючим попитом на продукцію аграрного сектору, неможливістю зосередження виробництва сільгосппродукції лише на кращих землях.

Диференціальною вона називається тому, що виникає як різниця між суспільною і індивідуальною вартістю продукції землеробства.

Виділяють два види диференціальної ренти :

 Диференціальна рента І виникає внаслідок диференціації земельних ділянок за родючістю або місцем розташування.

Диференціальна рента ІІ виникає завдяки різної продуктивності затрат, що послідовно робляться на одній і тій самій ділянці землі, тобто внаслідок різниці у рівні господарювання, внаслідок інтенсифікації землеробства.

Причиною диференціальної ренти є монополія на землю як об'єкт господарювання.

Умовами диференціальної ренти є:

а) відмінності у природній родючості ґрунтів та місця знаходження земельних ділянок;

б) неоднакова продуктивність додаткових капітальних вкладень в одну й ту саму земельну ділянку.

Формами диференційної ренти є орендна плата,  рентні платежі, плата за землю.

Джерелом диференціальної ренти є надлишок додаткового продукту, що утворюється землеробською працею на кращих земельних ділянках або в результаті продуктивніших капіталовкладень.

Абсолютна рента є породженням приватної власності на землю. Причина - монополія приватної власності на землю. Форми – орендна плата, податок на землю. Джерело–додатковий продукт, створений природою.

Монопольна рента створюється в господарствах, розташованих у винятково сприятливих грунтово-кліматичних умовах. Умовами її є монопольні ціни. Форми – більш висока орендна плата, земельний податок.

Ціна землі — це капіталізована земельна рента. Це сума грошей, яка, якщо її покласти в банк, принесе своєму власнику дохід у вигляді відсотка,  який рівний земельній ренті, яку приносить така земельна ділянка. Вона прямо пропорційна розміру ренти й обернено пропорційна банківському відсотку:

2.2. Витрати виробництва

1.Суть і структура витрат виробництва

2.Собівартість як мірило витрат і доходів

3.Витрати виробництва і прибуток

1.Суть і структура витрат виробництва

Виробництво кожного виду продукції (та надання послуг) супроводжується витратами трудових, матеріальних та енергетичних ресурсів, а також застосовуванням основних засобів (будівель, споруд, устаткування, тощо).

Будь-які витрати орієнтовано на певний результат. Тільки це виправдовує їхню доцільність. Витрати пов’язані з використанням ресурсів. Від витрат залежить економічний стан фірми. Є неявні та явні витрати.

Явні – це витрати, пов’язані з даною господарською діяльністю. Вони обліковуються бухгалтерією.

Неявні – це витрати, пов’язані з втраченою вигодою при зайнятті цією діяльністю, а не іншою.

Явні й неявні витрати дають у сумі економічні витрати.

Витрати поділяють на внутрішні та зовнішні.

Внутрішні витрати – це витрати, пов’язані з використанням власних ресурсів. Вони вимагають спеціальної методики обліку.

Зовнішні витрати – це витрати, пов’язані з купівлею ресурсів на стороні. Вони обліковуються за цінами придбання.

Короткостроковий період – це період, протягом якого фірма не в змозі змінювати виробничі потужності, нові фірми в галузі не з'являються.

У короткостроковому періоді витрати фірми поділяють на:

- умовно-постійні;

- умовно-змінні.

Постійні витрати (FC) – це витрати, обсяг яких не залежить від обсягу виробленої продукції. Якщо фірма не виробляє продукцію, вона має постійні витрати. До них відносяться: амортизація основних фондів; заробітна плата адміністративного персоналу; плата за кредит; плата за оренду тощо.

Змінні витрати (VC) – це витрати, величина яких залежить від обсягу виробленої продукції. До них: зарплата робітників; вартість матеріалів, палива тощо.

Витрати в розрахунку на весь обсяг продукції називаються валовими.

Сума валових постійних та змінних витрат дає загальні витрати:

TFC + TVC = TC.

Середні витрати – це витрати в розрахунку на одиницю продукції.

Граничні витрати (МС) – витрати, які несе фірма при виробництві ще однієї додаткової одиниці продукції.

Поняття граничних витрат є стратегічною категорією для фірми. Якщо фірма вирішує наростити обсяг виробництва, вона повинна нести додаткові граничні витрати. Вони показують, у що обходиться виробництво додаткової продукції. Якщо фірма відмовляється від певної кількості продукції, то граничні витрати показують економію при цьому.

2.Собівартість як мірило витрат і доходів

Витрати на виробництво реалізованої продукції (послуг), виражені у грошовій формі, визначають її собівартість.

Собівартість продукції як сумарна величина витрат є відправним пунктом визначення величини прибутку, тому механізм її формування вимагає детального вивчення.

Відображаючи рівень витрат виробництва, собівартість комплексно характеризує ступінь використання всіх ресурсів підприємства, а отже, і рівень техніки, технології та організації виробництва. Що краще працює підприємство (інтенсивніше використовує виробничі ресурси, успішно вдосконалює техніку, технологію та організацію виробництва), то нижчою є собівартість продукції. Тому собівартість є одним з важливих показників ефективності виробництва.

Для обчислення собівартості продукції важливе значення має визначення складу витрат, які в неї включають. Як відомо, витрати підприємства відшкодовуються за рахунок двох власних джерел: собівартості й прибутку. В собівартість продукції включають витрати на:

- дослідження ринку та виявлення потреби в продукції;

- підготовку й освоєння нової продукції;

- виробництво, включаючи витрати на сировину, матеріали, енергію, амортизацію основних фондів і нематеріальних активів, оплату праці персоналу;

- обслуговування виробничого процесу та управління ним;

- збут продукції (пакування, транспортування, реклама і т.п.);

- розвідку, використання й охорону природних ресурсів;

- набір і підготовку кадрів;

- поточну раціоналізацію виробництва, крім капітальних витрат.

Розрізняють витрати загальні (сукупні) та витрати на одиницю продукції.

Загальні витрати — це витрати на весь обсяг продукції за певний період. Їхня сума залежить від тривалості періоду й кількості виготовленої продукції.

Витрати на одиницю продукції обчислюються як середні за певний період, якщо продукція виготовляється постійно або серіями. В одиничному виробництві витрати на виріб формуються як індивідуальні.

Перелік включених у собівартість поточних витрат визначений Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств».

Відповідно до цього Закону розрізняють поняття собівартості товарної продукції, реалізованої і валової продукції.

Собівартість товарної продукції характеризує витрати на виробництво продукції.

Собівартість реалізованої продукції характеризує витрати на виробництво і збут.

Собівартість валової продукції включає витрати підприємства протягом планового періоду (рік, квартал, місяць) на виробництво і реалізацію продукції на всіх стадіях виробничого циклу (реалізована/товарна продукція, незавершене виробництво).

3.Витрати виробництва і прибуток

Доходи підприємства формуються передусім від реалізації виробленого продукту чи послуг, тобто вони являють собою грошову виручку від реалізації товарів і послуг. Розрізняють звичайний, капітальний та дивідендний доходи фірми.

Звичайний дохід – формується за рахунок грошових надходжень від основної діяльності.

Капітальний дохід – це дохід від перепродажу виробничих фондів, землі, майна та фінансових активів (акцій і облігацій).

Дивідендний дохід – це дохід від акцій інших фірм, якими володіє дана фірма. Основним, є звичайний дохід.

Конкретними формами звичайного доходу фірми виступають валовий і чистий дохід.

Валовий дохід – уся сума доходу фірми, чистий дохід – це валовий дохід (грошова виручка) без суми повних витрат, тобто це прибуток фірми.

За вартістю валовий продукт складається з двох частин: старої перенесеної вартості – С і новоствореної вартості – V + m:

ВП = С + (V + m).

За рахунок валового доходу формується фонд оплати праці – V та прибуток підприємства – m. Тобто прибуток виступає формою додаткової вартості, створеної на підприємстві.

Як відомо, фірми весь час користуються позичками банків і тому сплачують їм проценти.

Тому підприємницький дохід – це та сума валового доходу, яка залишається підприємству після сплати банківських процентів.

В сучасній економічній теорії виділяють такі види прибутку:

1) нормальний прибуток;

2) економічний прибуток;

3) бухгалтерський прибуток.

Нормальний прибуток – це доход фірми, який покриває її наявні витрати. Тобто це частина валового доходу, яка утримує фірму працювати у обраному напрямку господарській діяльності. Якщо фірма має лише нормальний прибуток, то економічний прибуток дорівнює нулю.

Економічний прибуток – це перевищення валового доходу над економічними витратами, які включають в себе явні та неявні витрати.

Ек. Приб. = Вал. Доход – Екон. витрати.

Бухгалтерський прибуток – перевищення валового доходу лише над явними (бухгалтерськими) витратами.

Бух. прибуток = Вал. доход – Явні витрати.

Виходячи з цих міркувань

Економ. прибуток = Бухг. прибуток – Норм. прибуток

Прибуток відіграє суттєву роль в діяльності підприємства:

1) він виступає ціллю, мотивом, що спонукає до підприємницької діяльності;

2) він є джерелом розширеного відтворення на підприємстві, тобто за рахунок прибутку здійснюється нагромадження капіталу з ціллю зростання обсягів виробництва;

3) прибуток виступає джерелом доходів держави, тому що підприємство сплачує податки та інші платежі в основному, за рахунок прибутку. На підприємстві розрізняють балансовий і чистий (розрахунковий) прибуток.

Балансовий прибуток – це вся сума прибутку, отриманого підприємством після реалізації продукції (виручка мінус повна собівартість).

Чистий прибуток – це той прибуток, що залишається після сплати податків та інших платежів у бюджет.

2.3. Гранична корисність продукту

1.Поняття корисності. Загальна і гранична корисність

2.Споживчий вибір і бюджетні обмеження

3.Маржиналізм і теорія споживацької поведінки

1.Поняття корисності. Загальна і гранична корисність

Здатність економічних благ і послуг у процесі їх споживання задовольняти будь-які людські потреби в економічній теорії називають корисністю. У корисності відображаються зіставлення об'єктивної та суб'єктивної сторін економічного блага.

Корисність — мета споживання, за такого змісту вона відображає в першу чергу суб'єктивну оцінку індивідуальним споживачем бажання придбати те чи інше благо незалежно від того, приносить його споживання користь об'єктивному розвитку даної людини чи завдає шкоди.

Користь — це властивість економічних благ задовольняти потреби при їх споживанні. Вона формується під впливом об'єктивних і суб'єктивних обставин, дій споживача. Між корисністю, попитом і ціною блага існує функціональний зв'язок. Корисність економічного блага — це його споживчий ефект, співвіднесений і порівняний зі сплаченими за нього грішми. У цій ролі гроші виступають для споживача першою кількісною мірою корисності куплених товарів. Іншою, не менш істотною і досить визначеною мірою виступає кількість товарів, придбаних споживачем за цінами, які бажані для нього у цей час. Якщо споживач переконаний, що корисність пропорційна його ціні, то купівля його першої одиниці дає йому найбільше задоволення. Природно, що споживач може здійснити друге, третє і наступне придбання необхідного йому товару.

Споживча рівновага — структура витрат споживачів, за якої досягається загальна корисність від усього набору споживчих благ.

Економічна теорія припускає, що мета поведінки кожного платоспроможного споживача — максимальне економічне задоволення особистих потреб.

Гранична кількість — це споживчий ефект, що його отримує споживач від грошових витрат на придбання кожної наступної одиниці однойменного товару. Прагнення споживача до збільшення додаткових закупівель найчастіше зумовлене зниженням цін. Кожний окремий споживач залежно від рівня доходу, мотивів та з урахуванням цін приймає особисте рішення стосовно того, як йому діяти, щоб максимально задовольнити свої потреби. Таке явище в економічній теорії названо принципом максимального задоволення.

Величина, яка відображає загальну задоволеність індивіда споживанням даної кількості благ – це загальна корисність.

Гранична корисність – це додаткова корисність, яку людина отримує від кожної останньої або кожної додаткової одиниці спожитого товару. Існує закон граничної корисності. Його суть полягає в тому, що при споживанні кожної додаткової одиниці товару  величина додаткового задоволення для людини зменшується.

Закон зменшення граничної корисності передбачає, що всі інші фактори , такі як доход, смаки і вподобання споживачів є постійними величинами. Існує декілька винятків ( наприклад, антикваріат ), але в цілому закон граничної корисності поширюється на абсолютну більшість товарів.     

Споживчий вибір залежить від граничної корисності. По мірі того, як споживач скорочує своє споживання одного товару і збільшує споживання іншого, гранична корисність першого зростає, а другого – зменшується. В кінцевому рахунку споживач доходить до такої точки, в якій він уже не в змозі збільшити граничну корисність, витрачаючи більшу суму на одне благо і меншу – на інше в рамках обмеженого бюджету. В цій точці споживач досягає споживчої рівноваги.

В економічній теорії розрізняють два підходи до визначення корисності товару : кардиналістичний або ординалістичний.

Ординальною корисністю називається впорядкованість  благ за ступенем привабливості для людини. Її ще називають порядковою вимірністю корисності. Ординальну корисність можна виразити за допомогою співвідношення “ набір товару Х кращий, ніж набір товару У “.

Кардинальна корисність  – це вимірність корисності числом.

2.Споживчий вибір і бюджетні обмеження

Для розуміння поведінки споживача в ринковому середовищі необхідне знання закономірностей самого процесу споживання.

Одним з положень, на якому базується теорія «споживчої поведінки», є раціональна поведінка покупців, тобто такі їх дії, коли купують певний набір товарів чи послуг за умови, що ці набори принесуть їм найбільше задоволення порівняно з іншими наборами за певних обмежень на дохід і ціни. При фіксованому особистому бюджеті й незмінних поточних цінах на товари споживач керується правилом здорового глузду: при граничній корисності будь-якого товару він намагається максимізувати сумарний споживчий ефект від усіх зроблених покупок. Правило максимізації споживчого ефекту досягається за умови, коли рівна гранична корисність товару відповідає рівновеликій одиниці грошових витрат. У разі, коли певні товари мають порівняно велику граничну корисність на одиницю грошових витрат, споживач збільшуватиме їх закупівлю, намагаючись за рахунок таких дій максимізувати сумарний споживчий ефект. Водночас зменшуватиметься купівля товарів з нижчою граничною корисністю на таку саму одиницю грошових витрат.

«Інструментом» для аналізу споживчої поведінки є криві байдужості.

Характеристика кривої байдужості відображає особливості поведінки споживача, який вирішує проблему альтернативного вибору.

          Крива байдужостіце модель бажаного – це лінія, яка містить набори двох благ однакової корисності (рис.1.). Міра задоволення потреби однакова.

Особливості кривих байдужості:

- монотонно спадна лінія (йде зверху – вниз зліва – направо);

- криві байдужості ніколи не перетинаються: це означає, що через певну точку координатної площини можна провести лише одну криву байдужості;

- на координатній площині існує карта (“сімейство”) кривих байдужості;

- при збільшенні кількості одного блага, обов’язково зменшується кількість іншого блага. Це означає, що крива байдужості випукла в сторону початку координат;

- чим далі від початку координат знаходиться крива байдужості, тим більшу корисність вона відображає.

                                

Рис. 1. Крива байдужості

В кожній точці кривої байдужості існує гранична норма заміни одного блага іншим.

                                   

Рис.2.Бюджетна лінія і рівновага споживача

          Бюджетна лінія  відображає модель можливого (рис.2.) . Це крива, кожна точка якої відображає набори товарів, які може придбати покупець за свій бюджет (доход) за певними цінами. Бюджетна лінія – це пряма, яка дотикається до осей координат.

Рівняння бюджетної лінії:

I = pх*x + pу*у ,

де І – бюджет;

Рх, Ру – відповідно ціна блага х та у;

х, у – кількість блага х та у.

Властивості бюджетної лінії:

  1.  вона є межею між можливим і неможливим;
  2.  має від’ємний нахил.

        Збільшення бюджету споживача зміщує бюджетну лінію паралельно вправо і вверх, а зменшення – паралельно вліво й вниз ( рис.3.) 

                                    

Рис. 3.Зміщення бюджетної лінії   внаслідок зміни доходу

Зміни в цінах товарів змінюють нахил бюджетної лінії (рис.4.)

                                                        

Рис. 4.Зміщення бюджетної лінії внаслідок зміни ціни на благо Х

В даному випадку зменшилась ціна товару Х.

         Під рівновагою споживача розуміють ситуацію, коли бажання співпадає з можливістю, коли бюджетна лінія дотикається до найвіддаленішої кривої байдужості. Набір максимальної корисності для споживача відображає точка А (рис.5.)

                Рис. 5.Рівновага споживача

Теорія поведінки споживача припускає, що люди максимізують корисність із заданих переваг (уподобань), доходів і ринкових цін товарів. Поведінка споживача розглядається з позиції граничної корисності і кривих байдужості.

Криві і карти байдужості використовуються для відображення множини наборів продуктів, які мають однакову корисність для споживача.

Рівноважний набір товарів – це такий набір, який дає змогу досягти максимальної корисності за заданого бюджету і цін товарів та послуг, що споживаються.

3.Маржиналізм і теорія споживацької поведінки

З 70 – років ХІХ століття дістали широкий розвиток теорії вартості, які робили наголос на потребі. Це так звані теорії граничної корисності ( теорії маржиналізму ), які були обґрунтовані  представниками австрійської школи К.Менгером, Ф.Візером, Е.Бем-Баверком, а також економістами –математиками У.Джевонсом ( Англія ), І.Вальрасом (Швейцарія). При деякій відмінності у підходах засновників даної теорії і при її використанні наступними течіями і школами економічної думки в її трактуванні  мали місце ряд загальних рис.  Зокрема це стосується попиту, пропозиції і ринкової ціни. В процесі ринкової взаємодії попиту і пропозиції, яка визначає рівень ринкових цін, вирішальне значення надається попиту. Вартість в даній теорії розглядається як суб’єктивна категорія, результат оцінки індивідуумом споживчих благ залежно від інтенсивності  потреб і рідкісності блага. Субєктивна оцінка, якій відводилася вирішальна роль у формуванні попиту і ціноутворенні, визначається у вигляді граничної корисності, тобто корисності останньої одиниці товару, яка задовольняє дану потребу.
Особливий внесок в розвиток  теорії поведінки споживача зробили представники австрійської школи.

Австрійці повернули теорію у бік вивчення інтересів і мотивів дій споживачів.

Тим самим вони сприяли створенню теорії споживацької поведінки, формуванню галузі звань, яка отримала назву економічної психології. Чимало класиків проблемами особистого споживання практично не цікавилося, не включало їх у предмет політичної економії. Вони вважали, що звички і пристрасті споживачів непередбачувані.  Менгер , на відміну від них, твердив, що людина зі своїми потребами і своєю владою над засобами задоволення останніх — висхідний і кінцевий пункт усякого людського господарювання.

Граничні величини — один із відправних параметрів сучасної теорії ціни, аналізу взаємозв'язку між попитом і пропозицією. Зрівноважувальна функція ціни складається із взаємодії кінцевих величин. Аналіз конкуренції, ринкових ефектів і парадоксів опирається на вивчення потреб людини і законів їх задоволення.   

Основна ідея теорії граничної корисності — дослідження граничних економічних величин як взаємопов'язаних явищ економічної системи в масштабі фірми, галузі , а також і всього народного господарства .У даному контексті  теорія граничної корисності включає в себе і неокласичну, і кейнсіанську економічні концепції, а економічна наука вперше стала галуззю знання, яка вивчає взаємозв'язки між визначеною метою і наявними обмеженими засобами, які мають альтернативні можливості використання.

Появу теорії граничної корисності в економічній науці називають “ маржинальною революцією . Вона грунтується на принципово нових методах економічного аналізу, що дозволяє застосовувати граничні величини для характеристики змін у явищах, які відбуваються. У цьому її відмінність від класичної політекономії, автори якої користувались лише характеристикою суті економічних явищ (категорій), виражених у середній або сумарній величині. Так, наприклад, у класичній концепції в основі визначення ціни лежить витратний принцип, який пов'язує її величину з витратами праці . Згідно з концепцією маржиналістів, формування ціни (через теорію граничної корисності) пов'язується із споживанням продукту, тобто з урахуванням того, наскільки зміниться потреба в продукті , який оцінюється, якщо споживається додаткова одиниця цього блага.

Ще одна "революційна" особливість даної теорії полягає в тому, що класики поділяли економічні явища тенденційно, вважаючи зокрема сферу виробництва первинною щодо сфери обігу, а вартість - вихідною категорією всього економічного аналізу, а маржиналісти економіку розглядають як  систему взаємозалежних господарюючих суб'єктів, які розпоряджаються господарськими благами, фінансовими і трудовими ресурсами. Саме тому, завдяки теорії граничної корисності , проблема рівноваги і стабільного розвитку економіки стала предметом аналізу результатів її взаємодії з навколишнім середовищем.

2.4. Ринкова економіка

1.Поняття ринку, його характерні риси і функції

2.Ринковий механізм та його основні елементи

3.Структура ринку і його види

1.Поняття ринку, його характерні риси і функції

Ринок - досягнення всього людства. Ринкове господарство є середовищем, "атмосферою" в рамках і з допомогою якого відтворюються і панують відносини товарного виробництва. Саме вони і є тим "робочим одягом", в якому діють економічні закони товарного суспільного виробництва.

З політико-економічної точки зору ринкове господарство є обов'язковим, невід'ємним компонентом товарного виробництва.

Ринкова економіка передбачає свої відповіді на основні запитання : Що і в якому обсязі виробляти? Як виробляти? Для кого призначена вироблена продукція? Який життєвий цикл виробленого товару?

Ринкова економіка ґрунтується на могутньому фундаменті матеріальних інтересів.

Ринок спонукає до раціонального господарювання, вміння рахувати витрати й прибутки.

Суб'єктами ринкових економічних відносин  є практично кожна фізична особа, що не обмежена законом у правоздатності та дієздатності; групи громадян; трудові колективи; юридичні особи всіх форм власності, держава.

Носії ринкових відносин  це ті, хто займається індивідуально-трудовою діяльністю; державні підприємства; кооперативи; орендні підприємства; фермерські господарства; колективні господарства; народні підприємства; акціонерні товариства; асоціації, консорціуми; спільні (змішані) підприємства, міжнародні економічні організації тощо.

Об’єктами ринкових відносин є товари та послуги, капітал, праця, земля та інша нерухомість, цінні папери, інтелектуальні досягнення, інформація (в т. ч. реклама).

Є декілька визначень ринку.  Серед них:

1) це сфера обміну, у якій здійснюються угоди купівлі – продажу товарів і послуг; тобто це торгівля;

2) це сфера обігу, тобто форма товарно – грошового обігу, який включає не лише товарний обмін, а й грошовий обіг, обіг цінних паперів;

3) це місце, де зустрічаються покупці та продавці;

4) це форма організації і функціонування економічних суб’єктів, що групуються на основі купівлі – продажу.

В цілому ринок як економічну категорію визначають:

-як сукупність економічних відносин, що виникають між суб’єктами економіки з приводу обміну результатами виробництва, товарного і грошового обігу та розподілу умов виробництва (виробничих факторів);

-як сферу економічних інтересів (потреб) суб’єктів економіки, де відбувається їх зіткнення і взаємодія;

-як форму об’єктивного і само регульованого функціонування товарного виробництва.

До головних економічних функцій ринку відносять такі функції:

-саморегулювання економіки, котра передбачає узгодження виробництва і споживання по всьому асортименту товарів і послуг, а також підтримування збалансованості попиту і пропозиції за обсягом і ціною;

-стимулююча – полягає в спонуканні виробників до створення нової продукції з найменшими витратами і найбільшими доходами;

-регулююча – передбачає забезпечення певної пропорційності у виробництві і обміні між регіонами і сферами економіки;

-раціональності – передбачає зменшення факторів, а також витрат обігу;

-еквівалентності – полягає у співставленні індивідуальних витрат ресурсів із суспільними, що виявляє цінність продукту;

-демократизації господарської діяльності, тобто санація (позбавлення) економіки від нежиттєздатних елементів, що веде до диференціації товаровиробників – конкурентів.

Основні моделі ринку: чиста конкуренція,  монополістична конкуренція, олігополія і монополія.

Ринок чистої конкуренції - це ринок,  де існує велика кількість фірм,  що продають стандартизовані товари.  Доступ на ринок вільний,  продавці не в змозі контролювати ціну на товар, який вони продають.  На ринку відсутня нецінова конкуренція.

На ринку монополістичної конкуренції діє багато продавців диференційованих за якістю,  дизайном,  фасоном товарів і послуг.  Тут кожна фірма володіє певною часткою ринку,  тобто має елементи монополізму.  Монополістичній конкуренції характерною є нецінова конкуренція,  і насамперед,  реклама.

Олігополістичний ринок - це ринок,  на якому декілька фірм продають,  як стандартизовані,  так і диференційовані товари.  Основна риса такого ринку - взаємозалежність конкуруючих фірм одна від одної.

Ринок чистої монополії існує тоді,  коли на ринку діє один продавець,  який диктує свої умови ринку,  сам встановлює ціну свого товару.  Його мета - одержання монопольно високого прибутку.

2.Ринковий механізм та його основні елементи

Поряд з такими категоріями як товар, гроші ринковій економіці притаманні попит, пропозиція та їх рівновага.

Рішення (бажання) покупців придбати товар є попитом. Рішення (бажання) продавців продати товар називається пропозицією.

Фактори, які впливають на попит: ціна даного товару, ціни інших товарів, доходи покупців, смаки та уподобання покупців, очікування та кількість покупців тощо.

Чим вища ціна на товар, тим менша величина попиту, і, навпаки, чим менша ціна, тим більша величина попиту. Цю залежність називають законом попиту. 

Фактори, які впливають на пропозицію : ціна даного товару, ціни інших товарів, застосовувана технологія, податки, дотації виробникові, кількість продавців тощо.

Якщо ціна вища, то на ринку пропонується більша кількість товару. Обсяг пропозиції даного товару знаходиться в прямій залежності від ціни цього товару. Таку залежність називають законом пропозиції.

Ринкова рівновага – це ситуація, при якій обсяг пропозиції і попиту, тобто наміри покупців і продавців збігаються. Ринкова рівновага зображується перетином кривих попиту та пропозиції (рис. 1).

            

Рис. 1.Криві попиту і пропозиції. Ринкова рівновага

Вища ціна спонукатиме виробників збільшувати обсяги виробництва. Більша ж пропозиція створить проблему, як реалізувати свій товар. Продавці, конкуруючи між собою, почнуть знижувати ціну. Дефіцит, також створить проблему, як придбати товар. Споживачі, конкуруючи між собою, почнуть пропонувати вищу ціну.

Механізм ринкової конкурентної ціни є тим реальним інструментом, що, незважаючи на можливі відхилення, повертає ціну до такого рівня, який врівноважує попит і пропозицію, а отже, узгоджує інтереси виробників і споживачів.

Ціна ринкової рівноваги не лише збалансовує попит і пропозицію, а й інформує про шляхи раціонального розподілу ресурсів, є засобом саморегулювання відносин покупців і продавців.

3.Структура ринку і його види

Структура ринку – це внутрішня будова, розміщення, порядок окремих елементів ринку, їх питома вага в загальному обсязі ринку.

1)За об’єктами загальна структура ринку представлена на рис.2.

Споживчий ринок включає ринки продовольчих і непродовольчих товарів, побутових, комунальних, транспортних послуг, послуг освіти, охорони здоров’я, культури.

Ринок засобів виробництва – охоплює ринки засобів праці (техніки, обладнання тощо), предметів праці (сировини, матеріалів, енергії тощо).

Ринок інновацій – охоплює ринки науково технічних розробок, нововведень, винаходів, раціоналізаторських пропозицій,  патентів, ліцензій. Сюди ж можна віднести ринок інформації, хоча він є особливим ринком.

Рис. 2.Структура ринку

Ринок праці – це ринок робочої сили, де продається і купується особливий ресурс – праця.

Ринок інвестицій включає в себе ринок грошей і валют, кредитний ринок, ринок цінних паперів. З цим ринком пов’язані такі ринки як фондовий, фінансовий, валютний, ринок капіталу та інші.

2)За суб’єктами виділяють ринки: покупця, продавця, державних установ, посередницький ринок. На ринку покупця пропозиція перевищує попит, виникає конкуренція між продавцями; більшість сучасних ринків – це ринки покупця. На ринку продавця попит значно перевищує пропозицію; існує конкуренція між покупцями, дефіцит товару. Такі ринки характерні тоталітарним та перехідним економікам. Ринок державних установ включає сукупність актів купівлі-продажу товарів і послуг державних організацій, установ, уряду, адміністрацій областей, місцевих органів тощо. Посередницький ринок - сукупність економічних відносин осіб і організацій, що купують товари і послуги для перепродажу.

3)У територіальному аспекті виділяють місцеві, регіональні, національний та світовий ринки, також внутрішні і зовнішні ринки.

4)За формами контакту розрізняють ринки на особистому контакті і безособові ринки.

5)За рівнем насиченості виділяють рівноважний ринок, дефіцитний ринок, надлишковий ринок.

6)За ступенем обмеженості конкуренції розрізняють ринок вільної конкуренції, монополістичний ринок, олігополістичний ринок, ринок монополістичної конкуренції.

7)З позиції відповідності діючому законодавству існують легальний і нелегальний ринки.

8)З урахуванням асортименту товарів розрізняють замкнутий ринок, насичений ринок, ринок широкого асортименту, змішаний ринок.

2.5.Підприємства на ринку продукту в умовах різних видів конкуренції

1.Поняття конкуренції . Поведінка підприємства в умовах різних видів конкуренції

2.Виникнення і форми монополії. Підприємство на монопольному ринку

1.Поняття конкуренції .Поведінка підприємства в умовах різних видів конкуренції

Під конкуренцією розуміють перш за все змагання,  боротьбу в досягненні кращих результатів на будь-якому терені, суперництво фірм за здобуття більш вигідних умов виробництва і збуту товарів,  змагання між країнами за джерела сировини,  ринку збуту і сфери вкладання капіталу.

Конкуренція - невід’ємний атрибут товарного виробництва та обігу,  зорієнтованого на споживача,  це об’єктивний економічний закон,  що виражає внутрішньо необхідні,  сталі й суттєві зв’язки між відособленими товаровиробниками і споживачами їх продукції.

Конкуренція має такі функції:

-змушує товаровиробника підвищувати якість продукції,  розширювати асортимент товарів та послуг,  що пропонуються;

- забезпечує тенденцію до постійного зниження цін;

-стимулює впровадження науково-технічних досягнень і зростання продуктивності праці;

- веде до виведення з ринку неефективних підприємств,  сприяє раціональному перерозподілу ресурсів;

- охороняє споживача від диктату виробника.

Конкуренція є головною рушійною силою ринку,  найсуттєвішим інструментом його самореалізації.

Найбільш вражаюче позитивний ефект конкуренції виявляється в малому бізнесі.  Перебуваючи в умовах особливо жорсткого суперництва,  малі підприємства є головними постачальниками науково-технічних відкриттів. Так,  у США понад 90% нових технологій створюють малі підприємства та незалежні винахідники.  У порівнянні з великими компаніями малі фірми в середньому на долар витрат впроваджують у 17 разів більше нововведень.  Завдяки конкуренції є можливість використовувати винайдені свого часу електронну трубку,  кондиціонер,  копіювальну машину,  транзистор,  кулькову ручку,  пилосос,  тестер,  міксер,  целофан,  інсулін та багато інших корисних і таких звичайних сьогодні речей,  винайдених малим бізнесом.

Розрізняють внутрішньогалузеву і міжгалузеву конкуренції. Внутрішньогалузева - це конкуренція виробників однієї галузі,  що виробляють стандартизований (однорідний) продукт.  Її результатом стає формування єдиної ринкової вартості,  або ціни,  товару.

Міжгалузева - це боротьба за найприбутковіші сфери прикладання капіталу.  Її механізм полягає у вільному переливанні (переміщенні) капіталів з менш прибуткових у більш прибуткові галузі (за вільної конкуренції не існує для цього особливих перешкод).  Результатом такої конкуренції стає утворення рівноважної (середньої) норми прибутку,  тобто на рівний капітал одержують рівний прибуток,  незалежно від галузі його прикладання.  Завдяки цього вартість набуває форми ціни виробництва,  яка дорівнює сумі середніх витрат та середнього прибутку.  

2.Виникнення і форми монополії. Підприємство на монопольному ринку

Конкуренція між окремими,  відособленими товаровиробниками,  породжує монополію.  З метою одержати перемогу в конкурентній боротьбі,  підприємства об’єднуються,  створюючи більш крупні фірми,  яким легше боротися “за місце під сонцем” на ринку.  Такі об’єднання звуть монополіями.

Монополія - це найбільші капіталістичні підприємства або їх об’єднання,  які зосереджують під своїм контролем виробництво переважної (або суттєвої) частини певного виду (видів) продукції,  що дає їм змогу регулювати виробництво цієї продукції,  визначати монопольні ціни і одержувати монопольно високі прибутки.  У широкому розумінні монополія - це і сама домовленість,  угода між великими підприємствами про поділ ринку,  обсягу виробництва і ціни.

Монополії проявляються в досить різноманітних формах.  Найпростішими є так звані конвенції,  кули,  ринги,  корнери,  які виникають на основі короткострокових угод про єдині умови збуту між групами великих підприємств. Більш розвинутими та стійкими формами монополістичних об’єднань є картелі,  синдикати,  трести,  концерни, конгломерати.

Картель - це відносно тривка монополістична угода власників підприємств певної галузі,  які зберігають свою комерційну,  виробничу і фінансову самостійність.

Синдикат - це монополістична угода між власниками підприємств однієї галузі,  учасники якої зберігають виробничу,  але втрачають комерційну самостійність.

Трест - монополістична угода між власниками підприємств однієї чи кількох галузей господарства,  учасники якої позбавлені як виробничої,  так і комерційної самостійності.

Концерн - це монополістичне об’єднання капіталу підприємств різних галузей за допомогою встановлення між ними контролю єдиного фінансового центру,  який скуповує їх акції. Таким чином,  концерн - це об’єднання підприємств різних галузей промисловості,  торгівельних,  банківських,  транспортних,  страхових та інших компаній на основі фінансової залежності від однієї компанії - холдінг-компанії.

Сучасна економічна теорія вважає,  що монополія,  порівняно з конкуренцією,  володіє суттєвими недоліками,  які негативно впливають на стан суспільної економіки.  Серед них - зниження обсягів виробництва та підвищення цін.

Антимонопольна діяльність – це комплекс заходів, розроблених і впроваджених у багатьох країнах світу, які спрямовані на обмеження діяльності монополій. Таке обмеження випливає з того, що монополія не є ефективною формою ринкового господарювання, вона підвищуючи ціни та зменшуючи обсяги виробництва, негативно впливає на суспільну економіку. Поява ж монополії (монополізму) випливає з суті самої конкуренції: конкуренція стимулює об’єднання підприємств в крупні з ціллю виграти конкурентну боротьбу. Вперше антимонопольні заходи були прийняті наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. у США, Канаді, Австралії, оскільки монополізація у цих країнах відбувалася найінтенсивніше.

Антимонопольні закони формально забороняли трести та деякі інші форми монополій. Вони грунтувалися на такому розумінні сутності монополій, як повне (абсолютне) панування однієї компанії (чи їх об'єднань), або повне виключення конкуренції.

Існують американська та європейська системи антимонопольного права. Перша бере свій початок від закону Шермана (1890 р.) і з доповненнями 1914, 1936, 1950 рр. залишається єдиним антитрестівським законом Америки. Він забороняє не лише різні форми монополій, а й саму спробу монополізувати торгівлю.

Наступні закони забороняли злиття компаній, якщо воно вело до істотного послаблення конкуренції або до встановлення монополій.

Антимонопольні закони втілюють у життя спеціально створені органи. У США – Федеральна торговельна комісія й Антитрестівське управління Міністерства юстиції. Головною метою антимонопольних законів є обмеження монополій та їх влади, створення конкурентного середовища, підтримка дрібного бізнесу та сприяння йому.

Європейська та японська системи антимонопольного права забороняють не саму монополію, а лише її зловживання владою.

Більшість антимонопольних законів у європейських країнах забороняють такі види монопольних угод, як угоди про поділ ринків, фіксовані ціни тощо. У Німеччині монополією вважається компанія, яка зосередила у своїх руках третину обігу, в Японії – коли частка однієї компанії перевищує 50%, а двох – 75% і більше.

2.6. Ринок факторів виробництва і розподіл доходів

1.Попит на ресурси та варіації факторів виробництва

2.Поведінка підприємства на ринку праці

3.Ринок капіталу та інвестиційна діяльність фірми

1.Попит на ресурси та варіації факторів виробництва

Фірма виступає як покупець ресурсів: праці, капіталу, землі. Ціни на ресурси є витратами для фірми, яка їх купує. Від ціни на ресурси залежить доход фірми та її прибуток.

Ціни впливають на розподіл ресурсів між галузями. В ціноутворення на ресурси активно втручається держава.

Попит на ресурси є похідним від попиту на товари, вироблені за допомогою цих ресурсів. Отже, попит на ресурси залежить від продуктивності ресурсу, а також цін на продукти, вироблені з допомогою цих ресурсів.

Крива попиту на ресурси є частина кривої MRP, яка знаходиться нижче кривої ARP.

MRP – граничний продукт у грошовій формі:

MRP = TRP/Qресурсу;

ARP середній продукт у грошовій формі (середня продуктивність ресурсу):

Детермінантами попиту на ресурси є:

- зміни в попиті на продукт (при збільшенні попиту на продукт, який вироблений з даного ресурсу, збільшується попит на ресурс);

- зміни в продуктивності ресурсу (на більш продуктивний ресурс більший попит);

- зміни в цінах на інші ресурси (замінники та доповнювачі). При збільшенні ціни на ресурс замінник даного ресурсу попит на даний ресурс зростає. При збільшенні ціни на ресурс - доповнювач попит на даний ресурс зменшується.

Еластичність попиту на ресурси залежить від:

-наявності ресурсів - замінників (якщо вони є попит на ресурси більш еластичний);

- еластичності попиту на продукт (якщо попит на продукт еластичний, попит на ресурс, з якого вироблений продукт, теж еластичний);

-питомої ваги ресурсу у витратах фірми (якщо вона незначна – попит менш еластичний);

-тривалості періоду часу (чим більше часу в розпорядженні фірми, тим попит більш еластичний).

Фірмі доцільно купувати ресурс при умові, коли граничний продукт у грошовій формі (MRP) дорівнює граничним витратам у грошовій формі (MRC):

MRP = MRC.

MRP – доход, який отримує фірма при використанні додаткової одиниці ресурсу.

Фірма буде здійснювати мінімальні витрати при виробництві певної кількості продукції при умові купівлі такого набору ресурсів, при якому кожна додаткова грошова одиниця, витрачена на придбання ресурсів, буде приносити фірмі однаковий граничний продукт.

Якщо MPL – граничний продукт ресурсу праця,

MPK – граничний продукт ресурсу капітал,

PL – ціна ресурсу праця,

PK – ціна ресурсу капітал, тоді фірма буде нести мінімальні витрати при рівності:

 правило мінімізації витрат при використанні ресурсів.

MPL/MPK  = PL/PK .

Щоб максимізувати прибуток при виробництві певної кількості продукту, фірмі доцільно купувати такий набір ресурсів, при якому ціна кожного з ресурсів дорівнювала б граничному продукту в грошовій формі:

PL = MRPL,

PK = MRPK,

правило максимізації прибутку при використанні ресурсів.

У цьому випадку виконується умова й мінімізації витрат.

2.Поведінка підприємства на ринку праці

На ринку праці продається особливий ресурс – праця (робоча сила). Цей товар відрізняється від звичайних товарів тим, що носієм ресурсу є жива людина, якій притаманні моральні елементи, духовність, інтелект тощо.

Попит на ресурс праця, мають фірми-роботодавці, які мають вільні робочі місця. Носіями пропозиції виступають ті, хто не зайнятий у даний час, насамперед безробітні.

W – заробітна плата,

QL – кількість працівників.

При постійному збільшенні заробітної плати настає момент, коли кількість бажаючих працювати стає меншою (не має фізично людей, а хто отримує високу заробітну плату, хоче відпочивати та витрачати гроші).

Під повною зайнятістю на ринку праці розуміють ситуацію, коли величина попиту на робочу силу дорівнює величині пропозиції.

У ринковій економіці заробітна плата виступає як ціна ресурсу праця. Розрізняють номінальну й реальну заробітну плату.

Номінальна заробітна плата – це кількість отриманих грошей.

Реальна заробітна плата – це кількість матеріальних благ і послуг, що можуть бути придбані за номінальну заробітну плату.

Ставка заробітної плати залежить від продуктивності праці, а вона залежить від: фондооснащеності робочого місця; кваліфікації робітників; наявності в країні природних ресурсів; географічного місця роботи тощо.

На конкурентному ринку праці багато конкуруючих фірм, які не впливають на пропозицію цієї праці, та значна кількість робітників однієї і тієї ж кваліфікації, які пропонують свою робочу силу.

Монопсонія – це структура ринку, коли на ньому діють багато продавців та лише один покупець.

Монопсоніст виступає як галузь, тому крива його пропозиції є кривою галузі, тобто, щоб найняти додаткову кількість працівників, монопсоніст повинен збільшити заробітну плату. Це означає, що граничні витрати на купівлю додаткової праці будуть перевищувати ставку цього працівника, крім першого:

MRC > W,

MRC1 = W1.

Крива MRC знаходиться вище кривої пропозиції.

MRP = MRC

Монопсонія порівняно з конкурентом виплачує меншу ставку заробітної плати і винаймає меншу кількість працівників.

На ринку праці суттєву роль відіграють профспілки. Головна економічна роль профспілок:

  1.   добиватися підвищення заробітної плати;
  2.   зменшення робочого дня;
  3.   встановлення кращих умов праці.

Підвищення заробітної плати профспілки досягають двома способами:

1) Підвищення попиту на ресурс праця. Досягається за рахунок:

a) збільшення попиту на продукцію членів профспілок;

б) підвищення якості членів профспілок (кваліфікація).

2) Зниження пропозиції ресурсу праця.

Профспілки:

підтримують законодавство щодо обмеження імміграції, скорочення праці неповнолітніх, підтримують обов’язковий вихід на пенсію;

добиваються найму на роботу тільки членів профспілки, а потім скорочують їх кількість (ліцензії, іспити, великі внески);

шляхом встановлення для членів профспілки мінімальної заробітної плати вище рівноважної.

Держава регулює ринок праці таким чином:

1) встановлює ставки й оклади в державному секторі економіки;

2) встановлює рівень мінімальної заробітної плати, який є обов’язковим для будь-яких підприємств.

Встановлення ставки мінімальної заробітної плати, як правило, викликає появу надлишку робочої сили на ринку, тобто безробіття.

Різні категорії працівників одержують різну заробітну плату завдяки диференціації заробітної плати:

- робітники різні за кваліфікацією, освітою;

- різні умови праці робітників (важкість, шкідливість робіт, місце роботи тощо).

Є професії, з якими важко конкурувати людям інших професій (неконкурентні групи): нейрохірурги, академіки тощо. Оплата праці у таких груп повинна бути більшою (ефект монополізму).

Інвестиції у людський капітал – це витрати, які підвищують продуктивність праці робітника. Виділяють два основні види вкладень у людину:

- витрати на освіту;

- витрати на охорону здоров'я.

Такі інвестиції дають високу віддачу. Досліджено, що гривня, вкладена в людину, значно ефективніша від вкладеної у техніку.

3.Ринок капіталу та інвестиційна діяльність фірми

  1.  Під капіталом розуміють гроші, які використовуються для комерційної діяльності – купівлі реального капіталу (машини, обладнання), найму робочої сили тощо. Попит на гроші (капітал) складається з попиту на гроші для здійснення угод (1) (купівлі матеріалів, оплати праці, платежів тощо), та попит на гроші зі сторони активів (2) (для придбання акцій, облігацій та інших цінних паперів).

Крива загального попиту на гроші зображена на рис. 7.

Крива пропозиції грошей повністю нееластична (є величина стала для даного періоду).

Перетин попиту та пропозиції дає ціну грошей або ставку процента (і0):

Ціною ресурсу капітал (гроші) виступає процент. Ставка процента (і) – це плата за користування грошима в розрахунку на одну грошову одиницю.

Ставка процента залежить від:

1) ризику – чим більший ризик, тим більша ставка;

2) строку кредиту – чим більший строк, тим більша ставка;

3) очікуваної інфляції;

4) розміру позики – чим більша позика, тим менша ставка процента;

5) ступеня монополізму в кредитній системі.

Інвестиційна діяльність – це вкладення всіх видів майнових та інтелектуальних цінностей в об’єкти підприємницької та іншої діяльності з метою одержання прибутку.

Бувають інвестиції:

- реальні – у виробничі фонди, нематеріальні активи тощо;

- фінансові – в цінні папери, депозити.

Прийняття інвестиційних рішень є складовою частиною управління фінансами.

В загальному випадку слід обирати ті інвестиції, у яких суми грошових надходжень будуть перевищувати суми грошових витрат, при визначенні цих величин у грошах однакової вартості (метод чистої потокової вартості).

Основною детермінантою попиту на інвестиційний товар є зміна в ставці процента. Зростання ставки процента веде до зменшення попиту на капітальні товари та навпаки.

Прийняти рішення щодо інвестування можна ще за допомогою розрахунку норми віддачі від інвестицій (ROR):

ROR = (П - SP) / SP,

де П – чистий дохід.

Якщо ROR > і – слід інвестувати;

ROR < і – не слід інвестувати;

ROR = і – байдуже, інвестувати чи ні.

Розділ 3.Макроекономіка

3.1.Домогосподарства як постачальники ресурсів виробництва, як

сфера споживання

1.Домогосподарства як суб’єкт ринкових відносин

2.Домогосподарства як постачальник ресурсів

3.Доходи домогосподарств

4.Місце домогосподарства в кругообігу продуктів, ресурсів і доходу

1.Домогосподарства як суб’єкт ринкових відносин

Ринкові відносини – це відносини щодо купівлі – продажу між такими носіями цих відносин як домогосподарства, підприємства, фінансовий сектор, держава та зовнішньоекономічний сектор (закордон).

Центральне місце в цих відносинах належить домогосподарствам (домашнім господарствам).

Домашнє господарство – це економічно відокремлена група населення, яка самостійно, власними зусиллями отримує дохід і самостійно здійснює витрати. Вона фактично співпадає з сім’єю, якій притаманні вказані риси. Наприклад, якщо дві чи три сім’ї, батьки, сини, внуки проживають разом і ведуть домашнє господарство не відокремлено, а спільно, то вони становитимуть одне домогосподарство. Якщо ж ці дві, три сім’ї розділились на окремі, господарюючі в домашніх умовах, суб’єкти, то це вже буде відповідно два чи три домогосподарства.

Економіка працює завдяки домогосподарствам і заради домогосподарств. Останні виступають основними споживачами кінцевої продукції, саме для них виготовляються предмети споживання, які задовольняють потреби людини. Отже, домогосподарство – основні покупці на ринку. Водночас вони і продавці на ринку, однак продавці не готової продукції, а ресурсів з яких виготовляються товари і послуги. Тобто домашнє господарство – це первинний елемент економіки, що складається з однієї чи більше осіб, які ведуть спільне господарство, виконуючи такі функції: забезпечення економіки факторами виробництва; використання зароблених при цьому коштів для поточного споживання товарів послуг і заощаджень з метою задоволення своїх потреб.

В Україні, якщо вважати склад сім’ї три чоловіка, налічується біля 16 млн. домогосподарств.

2. Домогосподарства як постачальник ресурсів

В економічній теорії вважається, що основними власниками ресурсів (капіталу, землі, праці та підприємницької здатності) є домогосподарства. Насамперед, вони – власники ресурсу праця, тобто робочої сили. Адже всі працездатного віку члени сім’ї мають здатність до праці і можуть її використовувати в процесі виробництва (господарській діяльності). В розвинутих ринкових відносинах, коли широкого розмаху набуває приватна власність, домогосподарства (члени сім’ї) є власниками і інших ресурсів: капіталу, землі тощо. В Україні, в процесі роздержавлення та приватизації породжуються домогосподарства власники фірм, землі, техніки, обладнання тощо. Домогосподарства, як власники ресурсів, виносять на ринок, продають тим, хто в майбутньому їх використовує в господарській діяльності, а взамін одержують відповідну плату, або доход. Доход, одержаний тими хто на ринок поставляє робочу силу, зветься заробітною платою. Доход, одержаний від надання матеріальних ресурсів – сировини і капітального обладнання, звуть рентним доходом або доходом у вигляді процентів. Доход, одержаний від реалізації підприємницької здатності звуть прибутком. 

3. Доходи домогосподарств

Доходи домогосподарства одержують від реалізації на ринку основних ресурсів – праця, капітал, земля та підприємницька здатність.

Існує два підходи до цієї проблеми:

1. Функціональний, який вказує на спосіб, яким грошовий дохід домогосподарств ділиться на заробітну плату, ренту, процент і прибуток. Тут сукупний дохід розподіляється у відповідності з функцією, яку вказує одержувач доходу. Заробітна плата виплачується за працю (найманим працівникам), рента і процент за ресурси, що знаходиться у власності і передається в тимчасове користування. В США доходи за функціональною ознакою розподіляються приблизно таким чином:

Заробітна плата............. 73%

Доходи власників...........8%

Прибуток корпорацій.....8%

Процент...........................10%

Рента................................1%

Всього..............................100%

Як бачимо, найважливішим джерелом доходів домогосподарств є заробітна плата, що виплачується робітникам і службовцям підприємствами і організаціями в яких вони працюють.

2. Особистий підхід – спосіб, згідно якого сукупний доход суспільства розподіляється між окремими домогосподарствами. В теорії і практиці розподіл доходу оцінюється таким способом: всі домогосподарства (сім’ї) розподіляють на п’ять рівних за численністю груп: питома вага кожної з груп складає 20%. Групи такі: найбідніша, далі йдуть більш заможні і в п’яту групу попадають найбагатші. В США найбідніша група одержує близько 4,6% доходів, за ними йдуть друга, третя та четверта групи, які одержують відповідно 10,8% 16,9% та 24,1%. А найбагатші (п’ята група) отримують 43,7% всіх доходів в суспільстві.

Для оцінки цього явища використовують так звану криву Лоренца.

Доходи домогосподарства одержують не лише від продажу виробничих ресурсів, а й у вигляді соціальних трансфертів – пенсій, соціальних допомог тощо, а також доходів від особистих підсобних господарств, індивідуальної трудової діяльності та інших.

4.Місце домогосподарства в кругообігу продуктів, ресурсів і доходу

Щоб зрозуміти місце домогосподарств в економіці, розглянемо схему(рис.1)

         Рис.1.Кругообіг доходів і витрат

Кругообіг представлений двома потоками за годинниковою стрілкою – ресурси, товари, послуги; проти годинникової стрілки – доходи, витрати.

Домогосподарства –

a) поставляють на ринок ресурси, взамін одержують доходи у вигляді заробітної плати, ренти, процента, прибутку;

b) купують на ринку товари і послуги, здійснюючи при цьому споживчі витрати.

3.2. Сукупний попит і сукупна пропозиція

1.Сукупний попит. Фактори сукупного попиту

2. Сукупна пропозиція. Фактори сукупної пропозиції

1. Сукупний попит. Фактори сукупного попиту

Сукупний попит – це шкала, що графічно представлена у вигляді кривої, яка показує величину реального обсягу продукції – різні кількості товарів і послуг, що їх покупці бажають придбати за кожного можливого рівня цін (інші умови залишаються незмінними) (рис.1.)
ціна
 АД
 
                                          Реальний ВВП
    Рис.1. Крива сукупного попиту
Крива сукупного попиту має відємний нахил. Це обумовлено двома такими чинниками –
1)ефект майна. Із зростанням цін зменшується купівельна спроможність фінансових активів. Відповідно сукупний  попит зменшується. Із зниженням рівня цін споживачі немовби відчувають себе багатшими, що відповідно стимулює їх збільшувати видатки. Відповідно сукупний попит зростає.
2)процентна ставка. Нижчий рівень цін знижує процентні ставки, стимулює збільшення видатків на інвестиційні блага і розширює сукупний попит. І навпаки.
3)ефект обмінного курсу. Він означає, що із зниженням цін у країні знижується і процентна ставка. Це веде до знецінення національної грошової одиниці щодо інших валют, внаслідок чого іноземні товари дорожчають порівняно з вітчизняними. Знецінення національної валюти стимулює експорт і стримує імпорт, що розширює чистий експорт, а отже, і сукупний попит.
4)ефект пропозиції грошей. Зростання цін за сталої номінальної кількості грошей супроводжується зменшенням реального попиту на товари і послуги. ”Дорогі гроші” ведуть до зменшення обсягів інвестицій, чистого експорту і споживання, а отже, і сукупного попиту.

Нецінові фактори, що спричиняють зміни в сукупному попиті, можна поділити на три групи.

Перша — основні політико-економічні фактори, або змінні, що перебувають під контролем уряду: це передовсім монетарна і фіскальна політика. До другої групи належать зовнішні фактори: обсяг виробництва в зарубіжних країнах, динаміка вартості активів та цін на ресурси тощо. Третю групу становлять сподівання споживачів та підприємців.

Ці три групи факторів позначаються на поведінці основних покупців, а отже й на сукупному попиті.

Монетарна політика буває стримувальною і стимулювальною . Остання сприяє збільшенню пропозиції грошей, зниженню процентних ставок та полегшенню доступу до кредитних ресурсів. За стимулювальної монетарної політики зростають обсяги інвестицій та споживання товарів тривалого користування, що збільшує сукупний попит і перемішує криву АД вправо. Стримувальна монетарна політика зменшує сукупний попит, і крива АД переміщується вліво( рис.2).

Ціна

АД1

                                               АД

  АД2

                                               Реальний ВВП

 Рис.2. Переміщення кривої сукупного попиту

Фіскальна політика пов'язана з державним бюджетом. Збільшення державних видатків на товари і послуги прямо розширює сукупний попит, і крива АД переміщується вправо. Зменшення ставок прибуткового податку з громадян збільшує їхній використовуваний дохід і обсяг закупівель за даного рівня цін. Це означає, що зниження податків переміщуватиме криву сукупного попиту вправо. Водночас підвищення прибуткового податку з громадян зменшить видатки на споживання і переміщуватиме криву сукупного попиту вліво.

Підвищення податків з прибутку підприємств зменшуватиме їхній нерозподілений прибуток, а отже, зменшуватимуться обсяг інвестицій і сукупний попит. Навпаки, зниження податків збільшуватиме нерозподілений прибуток та видатки на інвестиції, що переміщуватиме криву сукупного попиту вправо.

Вагомий вплив на сукупний попит справляють зовнішні фактори . Серед них важливе місце належить величині національного доходу інших країн. Крива сукупного попиту країни переміщуватиметься, якщо змінюватиметься обсяг товарів і послуг країни , який купуватимуть іноземні фізичні та юридичні особи незалежно від рівня цін в останній.

Експорт країни збільшується з поліпшенням стану ділової активності її торговельних партнерів. Уповільнення темпів економічного зростання зовнішньоторговельних партнерів країни зменшує її чистий експорт, і крива сукупного попиту переміщується вліво.

2. Сукупна пропозиція. Фактори сукупної пропозиції

Сукупна пропозиція – це шкала, графічно представлена у вигляді кривої, що показує рівень реального національного продукту, який буде вироблено за кожного можливого рівня цін (інші обставини залишаються незмінними).Національна економіка може відреагувати на зміну в сукупному попиті як збільшенням обсягу реального продукту, так і зміною рівня цін.

Крива довгострокової пропозиції показує обсяг виробництва, який називають природним рівнем виробництва(рис.3.). Цей рівень досягається за повної зайнятості. Тому всі фактори, які змінюють природний рівень виробництва, переміщуватимуть криву довгострокової сукупної пропозиції вправо або вліво.

Ці фактори можна поділити на дві групи:

1)процеси або заходи економічної політики, які змінюють обсяг виробництва за тієї самої природної норми безробіття;

2)економічні процеси або заходи державної політики, що змінюють природну норму безробіття.

В короткостроковому періоді фактори формування сукупної пропозиції поділяють на дві групи : 1)цінові; 2)нецінові.

Ціна                          АS

 

                                                             Реальний обсяг виробництва

Рис. 3. Крива довгострокової сукупної пропозиції

До цінових факторів належать змінні, які із збільшенням обсягу виробництва сприяють або протидіють зростанню витрат на одиницю продукції та підвищенню рівня цін. Коли із збільшенням обсягу виробництва витрати на одиницю продукції і рівень цін починають швидко зростати, крива короткострокової сукупної пропозиції стає крутою. Крутіша крива АS означає, що збільшення сукупного попиту в основному трансформується у зростання цін і слабо впливає на обсяг виробництва.

Основними ціновими факторами короткострокової сукупної пропозиції є такі. По-перше, це змінні, що починають діяти, коли національна економіка виходить за межі природного рівня виробництва (використання резервного устаткування з нижчою продуктивністю; залучення додаткової робочої сили з нижчим рівнем кваліфікації; виникнення слабин у виробництві — проблеми із забезпеченням сировиною, транспортом тощо).

По-друге, це структурні та природні умови (неодночасне досягнення повної зайнятості в окремих галузях; використання дорогих природних ресурсів, які звичайно не використовуються; збільшення обсягу виробництва на менш ефективних підприємствах та Ін.).

 Ціна                                                       АS

                                                           Класичний

        кейнсіанський

         відрізок                               

                                              

                                              проміжний

                                              Природний обсяг виробництва

                                 Реальний обсяг виробництва

Рис.4.Крива короткострокової сукупної пропозиції

По-третє, це зовнішньоекономічні чинники (запровадження мита і квот на товари, що є ресурсами виробництва; розширення збуту на дорогих ринках — віддалених, захищених митом, корумпованих тощо).

По-четверте, це інституційні чинники (екологічні нормативи та санкції; прогресивні тарифи за понаднормове споживання палива та електроенергії; ставки непрямих податків та ін.).

Зі збільшенням обсягу національного виробництва дія всіх цих чинників веде до зростання витрат виробництва на одиницю продукції.

До нецінових факторів короткострокової сукупної пропозиції належать ті змінні, які підвищують або знижують витрати на одиницю продукції незалежно від змін обсягу національного виробництва. Економісти поділяють нецінові чинники короткострокової пропозиції на два види — реальні і номінальні. Реальні змінні впливають на сукупну пропозицію як у короткостроковому, так і довгостроковому періодах. Основними реальними факторами сукупної пропозиції є:

по-перше, обсяг ресурсів — природні й трудові ресурси, капітал і технологія та ефективність їх застосування — продуктивність праці, енерго- та матеріаломісткість продукції. Збільшення обсягу ресурсів і підвищення ефективності їх використання перемішує короткострокову (і довгострокову) криву АS вправо;

по-друге, інтеграція країни у світову економіку - участь країни в міжнародному поділі праці; рівень протекціонізму тощо. Зростання рівня відкритості національної економіки забезпечує ефективніше використання ресурсів, і крива АS переміщується вправо і навпаки;

по-третє, додаткові витрати на підприємницьку діяльність (надмірні витрати коштів на реєстрацію, ліцензування ,тощо) зменшують її масштаби. В результаті і короткострокова, і довгострокова криві АS переміщуються вліво.

Номінальні змінні впливають лише на криву короткострокової сукупної пропозиції, переміщуючи її вліво або вправо, а природний рівень виробництва і довгострокова крива АS не змінюються. Основними номінальними змінними є, по-перше, рівень цін на ресурси — рівень зарплати, %, рента за землю та ін. Зростання цін на ресурси переміщує криву короткострокової сукупної пропозиції вліво і навпаки.

По-друге, інституційні фактори, які творять макроекономічне середовище, в якому функціонують ділові одиниці національної економіки. Так, несприятливе макросередовище, яке складається, наприклад, в умовах підвищення непрямих податків (ПДВ, податку на майно підприємств, соціальних податків) або плати за використання природних ресурсів, переміщуватиме криву короткострокової сукупної пропозиції вліво. І навпаки, сприятливе макроекономічне середовище стимулює інвестиційний процес, що підтримує стабільні темпи економічного зростання.

3.3. Фіскальна політика. Бюджетний дефіцит і державний борг

1.Фіскальна політика держави і її функції

2.Державні видатки і збалансування дефіциту державного бюджету

3. Дискреційна і недискреційна  фіскальна політика

1.Фіскальна політика держави і її функції

Фіскальна, або бюджетно-податкова, політика пов'язана з формуванням державного бюджету. Вона передбачає цілеспрямоване регулювання податків і державних видатків для досягнення певних макроекономічних завдань. Податки і державні видатки — основні знаряддя фіскальної політики.

Державний бюджет — це баланс доходів і видатків держави, який ухвалюється на фінансовий рік. Уряд мобілізує грошові кошти насамперед через податки для фінансування загальнодержавних видатків. Податки забезпечують близько 90% доходів будь-якої держави. Після проголошення незалежності Україна розробила власне податкове законодавство, яке визначило ЇЇ податкову систему.

До податкової системи кожної країни належать суб'єкти оподаткування, тобто ті, хто сплачує податки, — фізичні особи та юридичні особи (підприємства), та об'єкти оподаткування — прибуток підприємств, заробітна плата, вартість майна, виторг фірми, кількість землі тощо. Одиниця оподаткування — це одиниця виміру об'єкта оподаткування (наприклад, для земельного податку — гектар). Податкова ставка — це величина податку на одиницю оподаткування. Для визначення величини податку кількість податкових одиниць множать на податкову ставку. Податкові ставки поділяються на такі види:

пропорційні, коли ставка оподаткування є однаковою і не залежить від розмірів доходу;

прогресивні, коли ставки оподаткування зі збільшенням доходу зростають. Інакше кажучи, такі ставки передбачають більший відсоток вилучення доходу у вигляді податку, коли дохід збільшується;

регресивні, коли податкова ставка зі збільшенням доходу знижується.

Податки поділяють на прямі та непрямі.

Прямі податки стягуються безпосередньо з індивідів та фірм. В Україні такими є прибутковий податок з громадян, податок з прибутку підприємств та Ін.

Непрямі — це податки, що встановлюються на товари та послуги і входять в їхню ціну. До таких податків в Україні належать акцизи, податок на додану вартість, мито. Непрямі податки сплачують ті громадяни і фірми, що купують оподатковувані товари й послуги.

Платниками податку з прибутку є виробничі підприємства, фінансові й некомерційні установи, які мають доходи, не звільнені від оподаткування

Об'єктом оподаткування при стягуванні податку з майна є його вартість у період володіння ним або під час продажу чи успадкування. Протягом століть точиться дискусія про справедливість податку на майно: перерозподіляти багатство чи змиритися з тим, що від народження люди опиняються у нерівних умовах.

Акцизи це непрямі податки, що входять у ціни певних товарів і стягуються в момент їх придбання. Акцизи поділяються на індивідуальні, коли оподатковується кожна одиниця товару, і на універсальні, коли об'єктом оподаткування є обсяг продажу.

Згідно із законодавством України, індивідуальні акцизи встановлюються на високоприбуткові товари. Ставки індивідуального акцизу коливаються в межах від 20 до 300%. Товари, які оподатковуються акцизним збором, називаються підакцизними (алкогольні напої, вироби з хутра, телевізори, шоколад тощо).

Поширеним у світі видом універсального акцизу нині є податок на додану вартість, що міститься у ціні всіх товарів і послуг. Додана вартість — це різниця між виторгом підприємства і вартістю матеріалів і сировини, що куплені у постачальників. Ставка цього податку в Україні становить 20%. Формально його платниками є виробничі й торговельні підприємства, оскільки податок надходить у бюджет від них. Фактично його сплачують покупці під час купівлі товарів І послуг.

Мито — це податок на товари, які імпортуються. Мито є одним Із важелів захисту національного ринку і поповнення бюджетних коштів.

Податкова система в Україні грунтується на двох основних податках — на додану вартість і на прибуток підприємств. Значення прибуткового податку з громадян та індивідуальних акцизів у надходженнях до державного бюджету менш вагоме. Частка податків, зборів і платежів на соціальне страхування у ВВП України становить майже 50%.

Стягнення податків передбачає надання певних податкових пільг. Типовими пільгами є: неоподатковуваний мінімум заробітної плати — мінімальна її сума, з якої не стягується податок з доходів громадян; капітальні знижки — зменшення ставки оподаткування прибутку, котрий отримують за допомогою капітального устаткування; прискорена амортизація — фактичне зменшення оподатковуваних сум прибутку в перші роки використання устаткування.

2.Державні видатки і збалансування дефіциту державного бюджету

Уряд мобілізує кошти до державного бюджету через податки, а відтак здійснює видатки. Державний бюджет України містить чимало статей видатків, які можна згрупувати у шість основних напрямів: 1) національна оборона; 2) утримання державного апарату; 3) фінансування бюджетного сектора економіки; 4) соціальні видатки; 5) фінансування розвитку економіки; 6) проценти за державний борг. Обсяг кожного з напрямів видатків установлюється в законодавчому порядку і відбиває політику уряду.

У структурі видатків державного бюджету України найвагомішими є частки, пов'язані з утриманням державного сектора економіки (освіта, правоохоронна діяльність, охорона здоров'я, житлово-комунальне господарство, наука, культура, спорт тощо), з фінансуванням національної економіки, обслуговуванням державного боргу, а також заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи.

Державний бюджет має бути збалансованим. Це означає, що видатки мають дорівнювати доходам. Якщо доходи перевищують видатки, то має місце надлишок, або профіцит, бюджету; якщо, навпаки, видатки більші за доходи, то виникає дефіцит бюджету. Майже всі країни, за небагатьма винятками, мають нині дефіцит бюджету.

Відношення суми дефіциту до ВВП, виражене у відсотках, називають рівнем дефіцитності бюджету. Якщо такий рівень становить 1—2%, ситуація є терпимою, якщо більший, то підриваються підвалини стабільності економіки.

Є три основні способи збалансування дефіцитного державного бюджету:

підвищення податків;

додаткова емісія грошей, або сеньйораж;

державні позики випуск державних цінних паперів.

Підвищення податків має свої межі. На перший погляд може видаватися, що чим більші податкові ставки, тим більші надходження до державного бюджету. Проте частина економістів заперечує такий зв'язок, наголошуючи на важливості низьких ставок оподаткування для досягнення високих економічних результатів, у тому числі значних надходжень податків. Ці економісти вважають, що у довгостроковому періоді залежність доходів держави від податків описує крива Лафера .

Криву Лафера пояснюють так. За нульових податкових ставок жодних податкових надходжень не буде. Якщо ж податки сягнуть 100%, тобто держава привласнюватиме всі результати праці громадян, ніхто не матиме бажання працювати в офіційній економіці і вся

національна економіка стане тіньовою. Тому знову ж не буде податкових надходжень.

Що є між цими крайнощами? Якщо податкові ставки зростають від нуля, то податкові надходження збільшуються. Тоді за певного рівня ставок податків (чимало економістів вважають, що він становить 40%) люди починають менше працювати в офіційній економіці та спрямовують свою активність у тіньову економіку. Відтак державні податкові   надходження   фактично зменшуватимуться, навіть якщо податкові ставки збільшуватимуться. Хоча багато економістів скептично оцінюють криву Лафера, все ж підвищення податків як метод збалансування бюджету, вочевидь, є обмеженим.

Рівень оподаткування, або податковий тягар у національній економіці, що нерідко вимірюється середньою податковою ставкою (відношенням реальної суми усіх податків до величини доходів фірм і домогосподарств), на думку фахівців, впливає на поведінку економічних суб'єктів і величину податкових надходжень.

Другий метод збалансування державного бюджету — додаткова емісія грошей, або сеньйораж. Держава випускає додаткову кількість грошей і начебто отримує додаткові доходи. Це дуже зручний для уряду метод збалансування бюджету. Однак він має величезний недолік — викликає інфляцію. В Україні з 1997 р. емісію грошей для збалансування бюджету не застосовують.

Найчастіше для зрівнювання доходів і видатків держави використовують позику. Для отримання позики уряд випускає і продає державні цінні папери, натомість отримуючи гроші. Цей метод не викликає інфляції, але призводить до виникнення державного боргу. Через певний проміжок часу державні цінні папери треба викуповувати.

Фіскальна політика це заходи уряду, спрямовані на зниження безробіття чи інфляції та досягнення природного обсягу виробництва через зміну державних видатків, рівня оподаткування або через одночасне поєднання обох заходів.

За допомогою фіскальної політики уряд може змінювати структуру національної економіки, зменшувати циклічні коливання, досягати повної зайнятості, сприяти економічному зростанню, впорядковувати державні фінанси, боротися з інфляційними спалахами тощо. Особливого значення набуває фіскальна політика в перехідній економіці. Це пов'язано передовсім із тим, що уряд уже не може використовувати такі традиційні інструменти командної економіки, як директивне планування та централізоване ціноутворення.

Розрізняють два види фіскальної політики: стимулюваяьну та стримувальну. Стимулювальна політика спрямована на підтримання високих темпів економічного зростання та досягнення високого рівня зайнятості. Для її проведення уряд збільшує видатки, зменшує податки або певним чином поєднує обидва заходи. Це збільшує інвестиції та зменшує безробіття. За стримувальної політики уряд прагне знизити рівень інфляції через підвищення податків, скорочення державних видатків чи поєднуючи обидва ці заходи.

3. Дискреційна і недискреційна фіскальна політика

Дискреційна фіскальна політика — це система заходів, що передбачає цілеспрямовані зміни в рівні державних видатків і податків для впливу на обсяг національного виробництва і зайнятість, для контролю над інфляцією та сприяння економічному зростанню. Термін "дискреційна" означає, що зміни в податках і державних видатках залежать від рішень парламенту чи уряду.

Під час спаду бюджет стає дефіцитним, бо доходи фізичних і юридичних осіб зменшуються і відповідно скорочуються податкові надходження, а видатки з державного бюджету, наприклад виплати з безробіття, зростають. Для подолання спаду уряд може використати один із трьох основних варіантів фіскальних заходів: 1) збільшити державні видатки; 2) знизити податки або 3) застосувати певну комбінацію першого та другого. Зрозуміло, що стимулювальна фіскальна політика веде до виникнення дефіциту державного бюджету.

Вплив стимулювальної фіскальної політики на національну економіку залежить від обраного способу фінансування дефіциту бюджету. Уряд може фінансувати цей дефіцит створенням грошей та отриманням позик (випуск державних цінних паперів). Якщо уряд фінансує дефіцит бюджету через випуск державних цінних паперів, то збільшення попиту на гроші може призвести до підвищення процентних ставок. Вищі процентні ставки витісняють, тобто зменшують, інвестиційні видатки ділових підприємств та чутливі до процентної ставки споживчі видатки. Це знижує стимулювальний потенціал фіскальної політики.

Фінансування дефіциту бюджету за рахунок створення нових грошей дає змогу уникнути витіснення приватних видатків. Інакше кажучи, створення нових грошей є сильнішим стимулювальним знаряддям порівняно з отриманням позик. Проте створення нових грошей індукує сильніші Інфляційні імпульси порівняно з отриманням позик.

Аби знизити темпи інфляції, уряд удається до стримувальної фіскальної політики. Для проведення стримувальної фіскальної політики уряд може підвищити податки, наприклад особистий прибутковий податок. Крім того, проводячи стримувальну фіскальну політику, уряд може поєднувати зменшення державних видатків із підвищенням податків.

Яке ж знаряддя доцільніше використовувати для проведення фіскальної політики — державні видатки чи податки? Прихильники кейнсіанської економіки здебільшого впевнені, що стимулювальну фіскальну політику, спрямовану на підвищення сукупного попиту, доцільно проводити, збільшуючи державні видатки. Обмеження сукупного попиту в періоди інфляції варто досягати через підвищення податків. В обох випадках втручання уряду в національну економіку або зростає, або зберігається на певному рівні.

Прихильники класичної філософії економіки, які вважають державний сектор неефективним, рекомендують збільшувати сукупний попит у період спаду через зниження податків і зменшувати сукупний попит у роки інфляції через зменшення державних видатків.

У фазі піднесення фактично всі види податків забезпечують більші податкові надходження. Зокрема, прибутковий податок із громадян має прогресивні ставки, тому збільшення ВВП забезпечує вищі, ніж пропорційні, прирости податкових надходжень. І навпаки, якщо обсяг національного виробництва зменшується, податкові надходження з усіх джерел також зменшуються. Трансферні платежі порівняно з податковими надходженнями змінюються у протилежному напрямі. У фазі спаду трансферні платежі зростають, а у фазі піднесення — зменшуються.

Отже, прогресивна система оподаткування дещо додає національній економіці стабільності. Вона автоматично спричиняє зміни податкових надходжень, а отже й бюджету, які протидіють як інфляції, так і безробіттю.

Вмонтований, або автоматичний, стабілізатор — це будь-який механізм національної економіки, що збільшує бюджетний дефіцит під нас спаду та індукує надлишок у роки інфляції та не потребує додаткових заходів з боку державних інституцій. Автоматичні стабілізатори часто називають недискреційною фіскальною політикою.

Зі збільшенням обсягу виробництва у фазі піднесення податкові надходження автоматично збільшуються і, оскільки вони зменшують видатки, то стримують економічне зростання. Інакше кажучи, якщо обсяг національного виробництва розширюється, податкові надходження автоматично зростають, і сальдо державного бюджету змінюється у напрямі від дефіциту до надлишку. І навпаки, зі зменшенням обсягу національного виробництва у фазі спаду податкові надходження автоматично зменшуються, і бюджет змінюється у напрямі від надлишку до дефіциту.

У фазі спаду податкові надходження автоматично скорочуються, що зменшує витікання, а отже й вилучення купівельної спроможності з національної економіки, пожвавлюючи в ній економічні процеси. Інакше кажучи, скорочення податкових надходжень зі зменшенням ВВП спричиняє дефіцит державного бюджету, який справляє стимулювальний вплив на економіку.

Загалом, що прогресивніша податкова система, то сильніше податкові надходження реагуватимуть на зміну ВВП. Отже, чим прогресивніша податкова система, тим вища вмонтована стабільність національної економіки.

Трансферні платежі впливають на стабільність економіки подібно до податків. Проте їхній вплив діаметрально протилежний. У фазі спаду трансферні платежі  збільшуються, що створює стимулювальний дефіцит державного бюджету. І навпаки, у фазі піднесення трансферні платежі зменшуються, що скорочує дефіцит і створює надлишок бюджету.

Однак автоматичні стабілізатори не можуть змінити циклічного розвитку ринкової економіки, вони лише скорочують амплітуду економічних коливань. Тому для подолання проявів макроекономічної нестабільності — безробіття та інфляції — уряд має застосовувати і заходи дискреційної фіскальної політики.

Однією з найскладніших проблем у проведенні названої політики є ефект витіснення. Його механізм досить простий: у період спаду уряд проводить стимулювальну фіскальну політику, збільшуючи свої видатки. Зі збільшенням видатків зростає дефіцит державного бюджету, для покриття якого уряд виходить на грошовий ринок, підвищуючи попит на гроші. Це своєю чергою підвищує процентні ставки, бо зростання попиту на гроші збільшує ціну на них.

3.4. Зайнятість ,безробіття, інфляція

1.Безробіття як економічне явище. Суть та рівень безробіття

2.Поняття і значення зайнятості населення

3. Інфляція, її суть і наслідки

4. Зв’язок інфляції і безробіття

1.Безробіття як економічне явище. Суть ,рівень та види безробіття

Безробіття вважається, з одного боку, важливим стимулятором активності працюючого населення, а з іншого - великим суспільним лихом. Всі країни світу прикладають багато зусиль для подолання безробіття, але жодній ще не вдалося ліквідувати його повністю. Навіть в таких країнах, як Японія, США, Німеччина, кількість безробітних не була меншою 0,6 % загальної кількості робочої сили.

Рівень безробіття =

Спробу математичними розрахунками визначити рух рівня безробіття і зайнятості залежно від відхилення фактичного ВНП від потенційного зробив американський вчений Артур Оукен. Він вивів закон, відповідно до якого щорічний приріст реального ВНП приблизно на 2,5 % утримує кількість безробітних на постійному рівні. Кожні додаткові два відсотки приросту реального ВНП зменшують кількість безробітних на один відсоток.

Закон Оукена дозволяє визначити рівень нормального безробіття, який, як встановлено, підвищується з розвитком ринкової економіки.

Безробіття — це соціально-економічне явище, при якому частина робочої сили (економічно активне населення) не зайнята у сфері економіки. Згідно з законодавством, безробітними вважаються люди працездатного віку, які втратили роботу з незалежних від них причин, не мають заробітку, а також ті громадяни, що виходять вперше на ринок праці, зареєстровані в центрах зайнятості, шукають роботу і здатні приступити до праці.

До безробітних в Україні відносяться особи, що досягли 16-ти років і старші і які в період, що розглядається:

- не мали роботи (доходного заняття);

- займались пошуками роботи, тому звертались у державну або комерційну службу зайнятості;

- шукали роботу через засоби масової інформації, безпосередньо звертались до адміністрації підприємств (роботодавця), використовували особисті зв'язки та інші способи;

здійснювали кроки до організації власної справи.

Сучасні теорії ринку праці розрізняють переважно три типи безробіття: фрикційне, структурне й циклічне.

Фрикційне безробіття пов'язане з пошуками або очікуванням роботи, що відповідає кваліфікації безробітних, їхнім уподобанням щодо умов праці.

Різновидом фрикційного безробіття є сезонне безробіття, яке виникає, коли причини, що мають кліматичний (зима, літо) характер, призводять до тимчасових, але таких, що повторюються, коливань.

Структурне безробіття є наслідком змін у структурі споживчого попиту і в технологіях, що, у свою чергу, змінюють структуру загального попиту на робочу силу. Означене безробіття виникає тому, що робоча сила повільно реагує на вказані зміни, і її структура повністю не відповідає новій професійній та регіональній структурам робочих місць.

Фрикційне та структурне безробіття мають більш-менш сталий характер і разом утворюють природне безробіття, що віддзеркалює реальні адаптаційні можливості в економіці. Навіть якщо в цілому попит дорівнюватиме пропозиції праці, завжди існуватимуть фрикційне і структурне безробіття. Інакше кажучи, при повній зайнятості рівень безробіття дорівнює сумі рівнів фрикційного та структурного безробіття. Такий рівень називається природним.

Циклічне безробіття спричиняється спадом виробництва, тобто тією фазою економічного циклу, що характеризується недостатністю сукупного попиту. Якщо, незважаючи на можливості виробництва, сукупний попит на товари та послуги скорочується, зайнятість зменшується і безробіття зростає.

Природна норма безробіття характеризує найкращий для економіки резерв робочої сили, здібної досить швидко здійснювати міжгалузеві і міжрегіональні переміщення в залежності від попиту і пропозиції робочої сили. Природна норма безробіття знаходиться на рівні 5-12%.

У залежності від причин вивільнення робочої сили безробіття є добровільним та вимушеним. До добровільного відносять фрикційне та інституційне безробіття.

Інституційне безробіття створюється інститутом соціального захисту безробітних (чим більші виплати по безробіттю, тим триваліший час пошуку нового місця роботи), а також таким фактором, як підвищення гарантованого мінімуму заробітної плати. Це безробіття пов'язане також з недосконалістю податкової системи. Так, чим вища ставка податку і менші доходи працівників, тим менша різниця між доходами і соціальними допомогами, тому менше бажання працювати і триваліший час пошуку роботи.

До вимушеного безробіття відносяться такі види: технологічне, структурне, конверсійне, економічне, маржинальне і молодіжне.

Технологічне безробіття виникає внаслідок переходу до нових поколінь техніки, технології, коли частка ручних робіт стає меншою, а нові технології потребують більш високого рівня кваліфікації і  перепрофілювання працівників.

Структурне безробіття спричиняється масштабним перетворенням економіки, закриттям неперспективних підприємств, скороченням чисельності управлінського персоналу. До цього виду безробіття дуже близьке конверсійне, яке виникає внаслідок скорочення армії і персоналу у галузях військової економіки.

Економічне безробіття спричиняється кон'юнктурою ринку, недостатнім попитом на товари і послуги і веде до згортання виробництв і звільнення працівників. Цей вид безробіття зникає в період зростання виробництва.

Маржинальне безробіття — безробіття слабозахищеного населення. Сюди відноситься молодь, жінки з малими дітьми.

Молодіжне безробіття ( від 16-ти до 30-ти років). Останніми роками питома вага молоді в загальній кількості безробітних досягла 30%.  Молодіжне безробіття досить економічно небезпечне тому, що з молодіжного середовища поповнюються ряди злочинців, і, як наслідок, загострюється кримінальна ситуація.

За часом і місцем виникнення безробіття може бути сезонним, циклічним, регіональним. Особливо високий рівень безробіття має місце в Західному регіоні України.

Вимушене безробіття в умовах економіки з деформованими ринковими відношеннями виступає як приховане, що пов'язане з так званою неповною зайнятістю.

2. Поняття і значення зайнятості населення

Зайнятість з економічної точки зору — це діяльність працездатного населення зі створення суспільного продукту або національного доходу. Ця зайнятість, з точки зору корисності, для суспільства має вирішальне значення. Вона визначає як економічний потенціал суспільства, так і рівень та якість життя населення в цілому, а також добробут окремих громадян [.

Зайнятість з соціальних позицій — це зайнятість такими видами корисної діяльності, як навчання в загальноосвітніх школах, середніх та вищих навчальних закладах, служба в армії, зайнятість в домашньому господарстві, виховання дітей, догляд за хворими і людьми похилого віку, участь в роботі громадських організацій.

Правовий зміст зайнятості полягає в тому, що праця є природним правом людини і це право гарантується громадянину України державою.

Відповідно до ст.43 Конституції України кожен громадянин має право на працю, а держава створює умови для здійснення цього права, гарантує однакові можливості у виборі професії і роду трудової діяльності; реалізує програму професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до потреб суспільства.

Концептуально виділяються такі види зайнятості: повна та глобальна, примусова та добровільна зайнятість працездатного населення.

Повна зайнятість означає створення матеріально-технічних, організаційних, соціально-економічних умов, які забезпечили б можливість працевлаштування працездатного населення.

Під повною зайнятістю наука економікс розуміє використання всіх придатних для виробництва ресурсів. Це означає, що кожен, хто хоче і може працювати, повинен бути забезпечений роботою; не повинні пустувати орні землі, простоювати обладнання і машини тощо. Але використовуватись повинні не всі, а тільки придатні ресурси, наприклад, неможливо використовувати дитячу працю, працю інвалідів тощо. А повний обсяг виробництва означає ефективний розподіл ресурсів, тобто використання ресурсів з максимальною віддачею.

Глобальна зайнятість враховує всі види економічної та соціально корисної діяльності, формулюється як залучення всіх осіб працездатного віку в розширену сферу економічно і соціально- корисної трудової діяльності з жорстким нормуванням кожному обсягу роботи і встановленням мінімального універсального доходу.

Неповна зайнятість на рівні країни визначається ситуацією, коли до суспільного виробництва залучено тільки частину працездатного населення. Під кутом зору окремого працівника неповна зайнятість - це зайнятість певної особи протягом неповного робочого дня, або з неповною ефективністю, і неповною оплатою. Неповна зайнятість може бути примусовою та добровільною. Примусова неповна зайнятість обумовлена економічними причинами (скороченням обсягів виробництва, циклічним розвитком економіки, реконструкцією підприємства).

Добровільна неповна зайнятість пов'язана з соціальними факторами - вихованням дітей, доглядом за хворими членами сім'ї, суміщенням роботи і навчання. Її ще  називають частковою. До частково зайнятих можуть належати жінки-домогосподарки, студенти, пенсіонери.

Виділяють іще приховану, сезонну, маятникову зайнятість.

3.Інфляція, її суть і наслідки

Інфляція – це процес знецінення грошей внаслідок надмірної емісії та переповнення каналів обігу грошовою масою. Зовні вона проявляється у зростанні загального рівня цін та зниженні купівельної спроможності грошей.

         Основними причинами інфляції є перевищення товарного попиту над пропозицією - "інфляція попиту" та зростання грошових витрат виробництва -"інфляція пропозиції".

Інфляція попиту генерується надмірним зростанням товарного попиту порівняно з пропозицією. Якщо у відповідь не відбудеться підвищення пропозиції, зростання попиту компенсуватиметься підвищенням цін і рівень інфляції зростатиме. Інфляція попиту безпосередньо пов'язана з дією монетарних чинників. Йдеться передовсім про надто велику грошову емісію, що призводить до перевищення попиту на гроші порівняно з реальною пропозицією товарів і послуг. У цьому разі безпосереднім чинником інфляції є зростання грошової маси, що порушує закон грошового обігу — Мs = Мd

Інфляція витрат відбувається внаслідок порушення рівноваги товарного обміну МV = РQ, тобто перевищення пропозиції над попитом, що генерує процес зростання витрат виробництва, а відтак (через підвищення цін на товари) і збільшення грошової маси. Масштаби "накручування" цін залежать від грошового покриття, яке визначає межі того середовища, у рамках якого економічні агенти можуть здійснювати свої витрати. Відбувається завищення попиту на гроші через завищення витрат виробництва.

У міжнародній практиці (відповідно до темпів інфляційного процесу) виокремлюють три різновиди інфляції: повзучу, галопуючу, гіперінфляцію. Ясна річ, що межі і форми інфляційного процесу досить мінливі, і в кожній країні він розвивається по-своєму.

Повзуча інфляція відбувається тоді, коли темпи зростання цін не перевищують 10% на рік. Вона характеризується надмірною емісією та прискореним накопиченням грошової маси в каналах обігу без помітного підвищення чи за незначного зростання цін. Галопуюча інфляція настає тоді, коли темпи зростання цін сягають до 100% на рік. На цій стадії відбувається стрімке зростання ціп, тобто прискорена, або галопуюча інфляція. Вона спричиняє випереджальні темпи зростання споживчого попиту порівняно з товарною пропозицією, що призводить до зростання цін. За цих умов формується інфляційний мультиплікатор, який прискорює деструктивні процеси в економіці.

Гіперінфляція. Особливо виразно деформація економічних та соціальних процесів проявляється за гіперінфляції. МВФ вважає, що інфляція переходить у гіперстадію, коли темпи приросту цін зростають більше 100% на рік (у рамках гіперінфляції виокремлюють і вужче поняття — суперінфляцію, за якої темпи зростання цін сягають 1000 і більше процентів за рік).Гіперінфляція часто пов'язана з політичним хаосом, наслідками війн та соціальних революцій.

Наслідки інфляції:

- наносить серйозний економічний ущерб як крупним корпораціям, так і малому бізнесу;

- ускладнює проведення макроекономічної політики;

- проходить відтік капіталу в торгівлю;

- підриває стимули до грошового нагромадження;

- курс національної валюти падає;

- знижується життєвий рівень населення;

- падає виробництво в силу зниження стимулів до праці і розширення виробництва.

4. Зв’язок інфляції і безробіття

Між інфляцією та безробіттям в економіці існує зв’язок.

У 1958 р. вийшла у світ стаття англійського економіста А. Філіпса, в якій автор, спираючись на емпіричні дані, які стосувалися розвитку економіки Великої Британії в період від 1861 до 1957 рр., доводив існування оберненого зв'язку між рівнем безробіття та темпом інфляції. За спостереженням   А.Філіпса, у розвитку економіки періоди низького рівня безробіття супроводжувались високими темпами інфляції, і навпаки. Згодом, у 1960 р.,  П. Самюельсон та Р. Солоу підтвердили на фактичних даних наявність такого зв'язку і для економіки США.

На рис. 2.1. подано криву Філіпса — графічне зображення оберненої залежності між рівнем безробіття та рівнем інфляції. На графіку відносно високим темпам інфляції відповідають  відносно низькі рівні безробіття і, навпаки, відносно високим рівням безробіття - відносно низькі темпи інфляції.

Крива Філіпса показує, що при зростанні попиту на робочу силу і, відповідно, скороченні рівня безробіття (u) рівень ціна (Р) і відповідно рівень інфляції (Р*) підвищується. Таким чином, крива Філіпса є спрощеною одно факторною моделлю інфляції, яка визначає її як функцію безробіття.

Відрізок кривої Філіпса зліва від точки N  характеризує інфляцію попиту, яка може виникнути внаслідок спроб держави встановити штучно високу зайнятість.

Темп               РС

інфляції(%)

           P*                        N

                                    u*                             Рівень безробіття (%)

Рис. 1.Крива Філіпса

Відрізок справа від точки N  відображає падіння цін у період кризи надвиробництва.

Крива Філіпса достовірно відображає тільки короткострокову динаміку інфляції і безробіття, яка вимірюється поточними показниками. При існуванні економічних взаємозв’язків, виражених кривою Філіпа, неможливо досягти повної зайнятості без інфляції. Крива Філіпса в умовах стагфляції показана на рис.2.

Темп                 

інфляції(%)      РС      РС1

           P*                  N*                  N1

                               u*          u1                  Рівень безробіття (%)

Рис.2. Крива Філіпса в умовах стагфляції

Стагфляція – це період, протягом якого спад економічної активності (стагнація) супроводжується інфляцією. Графічно стагфляція зображена на рис.2.1. шляхом зсуву кривої Філіпса вправо вгору.

3.5. Економічне зростання і його чинники

1.Економічне зростання : суть, цілі, ефективність

2.Фактори економічного зростання

3.Типи економічного зростання

         4.Економічне зростання і циклічність

1. Економічне  зростання  : суть, цілі, ефективність

Економічне зростання є одним з найважливіших досягнень людського суспільства. Адже воно передбачає зростання економічної могутності країни, збільшення обсягів суспільного виробництва і розширення можливостей економіки задовольняти зростаючі потреби населення в товарах і послугах.

Економічне зростання означає процес кількісно-якісних зрушень у межах технологічного способу виробництва, зумовлених відповідними суперечностями та чинниками і виражається у збільшенні обсягів суспільного виробництва.

Економічне зростання вимірюють двома способами. По-перше, темпами зростання реального ВВП за певний проміжок часу — здебільшого за рік, по-друге — темпами зростання реального ВВП на душу населення за той самий період .

Економічне зростання є важливою економічною метою кожної країни. Збільшення обсягу продукції в розрахунку на душу населення означає підвищення рівня життя в країні. Економіка, що зростає, спроможна повніше задовольняти потреби людей і ефективніше розв'язувати соціально-економічні проблеми. Збільшення заробітків у ході економічного зростання створює можливості сім'ям І окремим особам отримувати додаткові матеріальні блага і послуги без відмови від споживання інших життєвих благ. Економічне зростання дає змогу країні боротися з бідністю та забрудненням довкілля без зниження наявного рівня споживання та скорочення інвестицій. Воно створює можливості для скорочення робочого часу і збільшення часу відпочинку й дозвілля. Економічне зростання полегшує розв'язання проблеми обмеженості ресурсів. Нарешті, воно дає змогу нації зберігати державну незалежність.

В економічній науці існують різні погляди на економічне зростання.

Наприкінці XVIII ст. Томас Мальтус пророкував, що внаслідок зростання чисельності населення збільшення національного продукту супроводжува тиметься зниженням життєвого рівня людей. На його думку, обсяг виробництва зростає повільніше, ніж чисельність населення. Чому? Нові працівники прикладають робочу силу до обмежених ресурсів землі. Кожен працівник тепер має менше землі для обробітку. Граничний продукт землі зменшується, і знижується реальна заробітна плата. Отже, Мальтус вважав, що економічне зростання та збільшення кількості населення ведуть до того, що робітники одержуватимуть лише мінімум засобів існування. Однак учений не передбачив майбутнього внеску наукових відкриттів, розвитку техніки в економічне зростання та збільшення національного доходу .

Більш як півтора століття тому німецький економіст Ф. Ліст у праці "Національна система політичної економії" (1841 р.) розділив історію суспільства на стадії. Цю класифікацію розвинув К.Маркс. Згідно з їхніми поглядами, кожне суспільство еволюціонує в одному напрямі, — тобто послідовно прогресує. На зміну примітивним культурам, основу яких становили мисливство й землеробство, прийшло рабство. За середньовіччя склалося командне управління, яке грунтувалося на земельній власності — феодалізмі. Ренесанс і реформація підготували промислову революцію, що сприяла зміні феодалізму капіталізмом. Прихильники Маркса вважали, що капіталізм, або ринкова система, також мусить зійти з історичної сцени і поступитися місцем соціалізму або комунізму. Однак перебіг реального життя не завжди підтверджує думки економістів та істориків. Усупереч передбаченням К. Маркса капіталізм не зник. Навпаки, ринкова система забезпечила небувале прискорення економічного розвитку багатьох країн.     

Друга половина XX ст. позначилася високими темпами економічного зростання в Японії, Німеччині, скандинавських країнах, державах Північної Америки, нових індустріальних країнах та ін. Реалії свідчать, що сучасна ринкова економіка функціонує ефективніше, ніж у XIX — першій половині XX ст.

Країни, які обрали марксистську схему організації національної економіки, нині повертаються до ринкової системи. їхній експеримент із командною економікою виявився невдалим.

З огляду на високі щорічні темпи економічного зростання у другій половині XX ст. постає запитання: чи може воно тривати й у XXI та наступних століттях? Нині економісти дають на нього дві протилежні відповіді.

Противники економічного зростання вказують на те, що світова система використовує ресурси і нагромаджує відходи темпами, які планета не може витримати. Розвиток сучасної промисловості залежить від невідтворюваних природних ресурсів, які вичерпуються. Згідно з цим поглядом, людство невдовзі цілком використає певні природні ресурси - нафту, мідь, вугілля, орні землі, що життєво важливі для процесу виробництва. Надмірне навантаження на землю внаслідок украй інтенсивного її обробітку, витоптування травостою перетворюють її в пустелю, а здатність планети прогодувати населення зменшується. Вилов риби зі Світового океану відбувається такими темпами, що вона не встигає поновлюватися. Зростання відходів, що є неминучим результатом економічного зростання, пригнічує абсорбційну здатність світової екологічної системи. До того ж інтенсивно забруднюється довкілля, вичерпується озоновий шар, змінюється клімат планети.

Прихильники економічного зростання переконані, що це — єдиний шлях до поліпшення матеріального достатку й підвищення життєвого рівня. Збільшення виробництва товарів і послуг та доходів забезпечує людності кращі освіту й медичне обслуговування, триваліший відпочинок, продовжує середню тривалість життя тощо. НТП дає змогу збільшувати розвідані запаси ресурсів і створювати нові, відкривати або розробляти замінники наявних ресурсів і т. д., тобто запаси ресурсів залежать від розвитку технічних знань.

Зв'язок між економічним зростанням і станом довкілля, на думку адептів зростання, перебільшений. Прискорення економічного зростання не обов'язково означає посилення забруднення. Вони вважають, що забруднення є не стільки побічним продуктом зростання, скільки наслідком того, що частина довкілля — річки, озера, моря, океани, повітря — трактується як спільна для використання власність. Ця власність стала нашим смітником. Для зменшення забруднення довкілля прихильники економічного зростання пропонують запровадити законодавчі обмеження або спеціальні податки.

З існуючої в економічній науці полеміки випливає, що економічне зростання не є абсолютним благом. Наслідки безперервного зростання обсягу виробництва для довкілля та способу життя потрібно обов’язково враховувати за будь-якого підходу до оцінки майбутнього економічного стану.

Основними показниками динаміки економічного зростання на макроекономічному рівні є зростання обсягів валового внутрішнього продукту або національного доходу, темпи зростання цих показників у розрахунку на душу населення та ін .

2.Фактори  економічного зростання

Економічне зростання будь-якої країни визначають чотири групи чинників :

1) чинники  пропозиції ;

2) чинники  попиту ;

3) чинник  ефективності ;

4) соціокультурні, інституційні та інші чинники.

Чинники пропозиції зумовлюють фізичну здатність економіки до зростання. Це :

1)кількість та якість природних ресурсів;

2)кількість та якість трудових ресурсів;

 3)обсяг капіталу країни;

 4)технологія .

Перелічені чинники пропозиції, які називають "колесами економічного зростання", визначають можливості фізичного збільшення обсягу продукції. Тільки наявність більшої кількості або кращих за якістю ресурсів, ураховуючи і технологічний аспект, дає змогу національній економіці нарощувати свій потенціал.

Економічне зростання залежить також від фактора попиту, тобто макроекономічне середовище має забезпечувати такий рівень сукупних видатків, за якого повністю використовуються наявні ресурси. Несприятливе макросередовище (високі податкові та процентні ставки, низький рівень завантаження виробничих потужностей та ін.) сповільнює економічне зростання, бо не забезпечує повного використання ресурсів.

Існує низка інших чинників, які впливають на економічне зростання, проте вони важко піддаються кількісній оцінці. Це соціокультурні та інституційні чинники. Зокрема, значний позитивний вплив на економічне зростання багатьох країн справляє сприятлива соціальна, культурна і політична атмосфера, що склалася в них. У цих країнах суспільна думка розглядає матеріальний успіх як бажану соціальну мету. Важливим соціокультурним чинником економічного зростання є позитивне ставлення до праці. У розвинутих країнах її оцінюють як велике благо для людини, а не як кару за гріхи. У довгостроковому періоді економічне зростання залежить від політичної організації суспільства. Країни, політичні системи яких спираються на демократичні принципи, характеризуються впорядкованістю відносин власності, процедури укладання і виконання угод, і вони розвиваються, як правило, значно швидше, ніж країни з недемократичними, неправовими режимами.

В усіх державах можуть виникати перешкоди, що уповільнюють або стримують економічне зростання. Найчастіше вони пов'язані з інституційним або громадським середовищем. Наприклад, надмірне втручання державних інституцій у приватнопідприємницьку діяльність здатне знижувати продуктивність праці, а податкова система може підривати стимули до праці та Інвестування. У багатьох економічно відсталих країнах поширені корупція, хабарництво і здирство, які погіршують умови для підприємницької та інвестиційної діяльності .

3.Типи економічного зростання

Типи економічного зростання — екстенсивний та інтенсивний.

Екстенсивний тип економічного зростання — це нарощування виробництва товарів і послуг на основі збільшення кількості факторів за попереднього рівня технології.

Інтенсивний тип економічного зростання — це збільшення виробництва товарів і послуг на основі підвищення ефективності використання ресурсів — підвищення кваліфікації працівників, поліпшення використання фізичного капіталу, застосування принципово нових машин і механізмів, кращої організації господарської діяльності тощо. За цього типу зростання продуктивність праці підвищується.

4.Економічне зростання і циклічність

Циклічний розвиток економіки — закономірне явище господарського життя в умовах ринку і машинного виробництва. Коливання фаз (підвищення, зниження) супроводжуються істотними змінами у структурі економіки, динаміці цін, обсягах виробництва, співвідношенні продуктивності праці і доходів, нагромадженні та споживанні. За своїм бурхливим і нерівноважним виявленням, як образно зазначив ГГ. Самуельсон, економічні цикли нагадують «хвилі» епідемічних захворювань, «примхи» погоди і коливання температури у дитини.

Існує безліч концепцій, з допомогою яких учені намагаються пояснити періодичність коливань економіки: наявність плям на сонці, погода, врожай, рух планет; експансія і скорочення банківського кредиту, надмірний випуск в обіг паперових грошей; зміна у населення «хвиль» песимістичного й оптимістичного настрою; надходження дуже великої частки доходу багатим, бережливим людям, що зменшує інвестування і призводить до спаду виробництва; надмірне інвестування; використання у виробництві важливих технічних досягнень; низький попит населення; диспропорційність між галузями народного господарства та ін.

Ряд економістів пояснює циклічність розвитку економіки в цілому особливостями її окремих процесів і поділяють цикли на три основні види: великі — тривалістю 50 — 60 років, середні — близько 10 років і короткі — близько 3,5 року. Наприклад, М.Д. Кондратьєв, Й. Шумпетер причиною циклічності розвитку вважали особливості відтворення основного капіталу. Існування середніх циклів вони пояснювали особливостями відтворення активної частини основного капіталу, а довгих — особливостями відтворення основного капіталу великих капітальних об'єктів, що здійснюється на принципово новій технічній основі та потребує величезних капітальних вкладень; короткі цикли пов'язували зі зниженням попиту.

З кінця XVIII ст. в економіці розвинутих країн відбулося чотири великі, або довгі, економічні цикли: 1789—1849 роки; 1849 -1896 роки; 1896 -1938 роки; з 1952 року до наших днів.

У межах довгого циклу діють середні економічні цикли, які називають промисловими, або економічними. Структура економічного циклу складається з таких фаз: криза, депресія, пожвавлення і піднесення.

Циклічні коливання в економіці відомі давно, але до початку XIX ст. вони мали, здебільшого, сезонний характер. З 1825 р. капіталістична система господарства з певною періодичністю переживає кризи, які виявляються у надвиробництві товарів і неможливості їх реалізації, що спричиняє спад виробництва, зростання армії безробітних, погіршення життєвого рівня населення тощо.

Від часу першої економічної кризи 1825 р. минуло 22 цикли.

Криза — головна фаза економічного циклу, що супроводжується різким скороченням обсягів виробництва, зростанням безробіття, накопиченням товарів у сфері торгівлі та ін.

Найглибшою за всю історію капіталізму була криза 1929—1933 рр. Відтоді починається широкомасштабне втручання держави в економіку, антициклічне регулювання та комплексне монополістичне планування.

Скорочення виробництва під час кризи триває доти, доки встановиться ринкова рівновага, тобто відповідність попиту і пропозиції, а отже, послабиться гострота основної суперечності. Після цього кризовий спад припиняється й економіка входить у фазу депресії.

Депресія — застій у розвитку народного господарства.Зв'язок депресії з кризою полягає, передусім, у відновленні основного капіталу, але вже на новому, вищому технічному рівні. Тому в наступному циклі економіка досягає більшого піднесення.

Пожвавлення — зростання виробництва в обсягах, які були досягнені перед кризою. Вперше після початку кризового спаду зростає попит на засоби виробництва, на робочу силу, відновлюється економічне зростання, збільшуються прибуток і заробітна плата. Під час пожвавлення відновлюється докризовий рівень економічного розвитку й готується майбутнє піднесення.

Піднесення — швидке зростання виробництва, яке супроводжується скороченням безробіття, розширенням обсягів кредиту та ін. Воно характеризується тим, що економіка виходить на рівень, який перевищує попередні рівні. Але саме в цей найсприятливіший для економіки період в її надрах зріють передумови майбутнього спаду.

Економічні кризи 90-х рр. відрізняються від криз попередніх десятиліть своєю асиихронністю. Так, у Німеччині, Франції ,інших країнах у 1993 р. була криза, а в 1995- 1996 рр. - депресія, тоді як у Японії глибша криза відбулася у 1997-1999 рр., у США вже майже 10 років не було, що значною мірою пояснюється великим потоком іноземних інвестицій в економіку (наприкінці 90-х вони щорічно становили понад 500 млрд дол.),  значними соціальними витратами, антициклічною політикою уряду тощо.

Щоб розширити сукупний попит, держава у фазах кризи і депресії знижує ставки оподаткування на прибутки, заробітну плату, надає пільги за умови прискореного списання вартості основних фондів, що є засобом стимулювання інвестицій у недержавний сектор економіки. Під час кризи уряд збільшує обсяг прямих капіталовкладень у державний сектор, насамперед, у галузі економічної та соціальної інфраструктури (сферу транспорту, електро-, газо- і водопостачання, та ін.)

У фазі піднесення держава збільшує податки, відсоткові ставки, скасовує податкові пільги, зменшує обсяги прямих капіталовкладень, що гальмує процес надмірного "перегріву" економіки, послаблює суперечність між виробництвом і споживанням, огладжує різкі коливання при переході від однієї фази циклу до іншої.

Внаслідок цього, між сучасними економічними кризами (у повоєнний період і кризами XIX ст.) існують такі відмінності: 1) сучасні кризи менш глибокі, але відбуваються частіше; 2) замість надвиробництва товарів під час криз у минулому столітті має місце надвиробництво основного капіталу (у формі простою значної частини виробничих потужностей); 3) під час кризи у минулому відбувалося різке зниження цін, а за сучасних умов його, здебільшого, немає; 4) сучасні кризи характеризуються менш тривалим періодом протікання фаз власне кризи і депресії та відповідним збільшенням фаз пожвавлення і піднесення; 5) на відміну від стихійного характеру криз у минулому, сучасні економічні кризи, механізм їх розгортання все більше піддаються регулюванню.

МОДУЛЬ 3

Розділ 4.Світова економічна система

4.1.Формування та закономірності розвитку міжнародної економіки

1.Соціально-економічна сутність системи світового господарства

2.Міжнародний поділ праці. Інтернаціоналізація господарського життя

1.Соціально-економічна сутність системи світового господарства

Формування суспільного капіталу не обмежується лише національними кордонами. На певному етапі історичного розвитку суспільства починає формуватись світове господарство. Виникнення світового господарства - не випадковий процес, а об'єктивна закономірність розвитку суспільства, зумовлена формуванням у ході історичного розвитку суспільного виробництва матеріальних передумов цього процесу. До таких передумов належать:

Міжнародний поділ праці, який визначає необхідність спеціалізації виробництва країн відповідно до їх природнокліматичних, історичних та економічних умов, що забезпечує підвищення ефективності виробництва, економію затрат суспільної праці, раціональне розміщення продуктивних сил.

Інтернаціоналізація виробництва продуктивних сил і всього господарського життя. Продуктивні сили при однаковому їх рівні розвитку однакові в усіх країнах: земля, техніка, технологія, зміст знань працівників приблизно не залежить від частини світу, країни тощо.

Тенденція до економічної єдності світу на основі зближення й взаємопереплетіння національних економік, узгоджених державних економічних політик різних країн.

В сучасних умовах економіка кожної країни стає відкритою, вона в певних межах є складовою єдиної світової економіки. Економічна відокремленість національних господарств є не лише нераціональною, бо позбавляє економіку відокремленої країни переваг, що випливають із міжнародного поділу праці, спеціалізації та кооперації, а й практично неможлива. Жодна країна не може лише за рахунок власного виробництва забезпечити себе необхідною продукцією й послугами. Тому тенденція до дедалі більшого зв'язку національних економік  різних країн на сучасному етапі стала об'єктивно необхідною, а світове господарство все більше набуває ознак цілісності.

Під світовим господарством розуміють сукупність національних господарств, об'єднаних міжнародним поділом праці, торгово-виробничими і науково-технічними зв'язками.

Тобто це  не арифметична сума національних економік, а їх, взаємозв'язок, взаємопереплетіння, економічні зв'язки між національними економіками окремих країн.

Основними факторами, що об'єктивізують процес утворення єдиного господарства в масштабі світу є:

1. Розгортання науково-технічної революції, що вимагає об'єднання зусиль різних країн для використання сучасних досягнень науки й техніки.

2. Прагнення народів до мирного співіснування в умовах загрози ядерної війни.

3. Необхідність об'єднувати зусилля для вирішення глобальних проблем сучасності.

Формування світового господарства - процес тривалий і безперервний. Виділяють чотири етапи становлення світового господарства:

Перший етап - створення передумов для формування світового господарства у вигляді світового ринку. Тобто, світове господарство розпочало своє існування з міжнародної (зовнішньої) торгівлі. Остання у свою чергу розвивалась через формування місцевого, регіонального, регіонально-світового та світового (в масштабі планети) ринку. Процес завершення формування світового ринку продовжувався до кінця XIX століття.

Другий етап - формування єдиного господарства не лише у сфері обігу, а й у сфері виробництва, коли на основі спеціалізації здійснюються  процеси кооперування, інтегрування господарських відносин в основній сфері виробництва. Цьому процесу найбільше сприяло створення транснаціональних та міжнаціональних корпорацій (ТНК та МНК).

Третій етап - науково-технічне співробітництво, коли зближення національних економік, їх з'єднання здійснюється на основі об'єднання зусиль у розвитку науки та впровадження її досягнень у виробництво.

Четвертий етап пов'язаний з переплетінням господарських зв'язків на основі сучасних інформаційних технологій (Інтернет).

Тобто поглибленню процесів зближення національних економік сприяє розробка, передача та використання інформації.

Є й інший підхід до етапів розвитку світового господарства, пов'язаний з існуванням двох світових економічних систем:

Перший етап -  формування світового капіталістичного господарства (середина ХІХ – початок ХХ століття);

Другий етап - співіснування двох систем світового господарства – капіталістичної та соціалістичної (20-ті роки ХХ століття - -90-ті роки ХХ століття);

Третій етап - реставрація єдиної капіталістичної системи світового господарства (після 90 років ХХ століття).

В даний час виділяють двоїсту структуру світового господарства: з одного боку – це система взаємопов’язаних національних економік, а, з іншого – система транснаціональних корпорацій (ТНК), тобто окремих великих фірм, що беруть участь у міжнародному поділі праці. Це – багатонаціональні корпорації, які зосередили у своїх руках значний обсяг виробництва і збуту продукції на світовому ринку.

Окрім того, виділяють і третій елемент світового господарства - міжнародні економічні організації (світові, регіональні, галузеві), до яких відносять міжнародні банки, виробничо-торгові об'єднання та інтеграційні угруповання.

Серед складових структури світового господарства виділяють такі: світовий ринок товарів і послуг; світовий ринок капіталів; світовий ринок робочої сили; міжнародна валютна система; міжнародна кредитно-фінансова система.

Окрім того, світове господарство інтенсивно розвивається у сферах інформації, науково-дослідних і конструкторських робіт, культури. До суб'єктів світового господарства відносять: держави з їх національними економіками; транснаціональні корпорації (ТНК); міжнародні організації й інститути; інтеграційні об'єднання з їх структурами.

2. Міжнародний поділ праці. Інтернаціоналізація господарського життя

Організаційно-економічною основою світового господарства є міжнародний поділ праці. Як відомо, під поділом праці розуміють диференціацію праці й людей на різноманітні, самостійні, відокремлені один від одного роди і види діяльності. Саме завдяки поділу праці виробляються споживні вартості. Розподіл праці завжди підвищував її продуктивність, а отже, обумовлював економічний і соціальний прогрес.

Розподіл праці в сучасних умовах - досить складна й розгалужена суспільна структура. По-перше, розрізняють розподіл праці в залежності від роду виробничої, тобто суспільно корисної діяльності. Це - галузева диференціація праці: промисловість, сільське господарство, транспорт, зв'язок, будівництво, галузі невиробничої діяльності тощо. По-друге, поряд із галузевою, спостерігається й просторова диференціація праці. Відокремлені види виробничої діяльності з часом закріплюються за певними територіями. Виникає територіальний розподіл праці. Розрізняють два основних види територіального розподілу праці: розподіл праці всередині окремих країн і міжнародний розподіл праці, тобто розподіл праці між країнами.

Міжнародний поділ праці виступає як процес стабільної концентрації в окремих країнах виробництва матеріальних благ та послуг зверх власних потреб, тобто для зовнішнього обміну, і розвиток потреб внутрішніх виробничих можливостей на основі придбання продукції з-за кордону.

Як правило, міжнародний поділ праці ґрунтується на наявності в країнах корисних копалин, родючості землі, флори й фауни, лісних, водних і, звичайно, кліматичних умов, а також історичних традиціях національної економіки тощо.

Таким чином, основними факторами міжнародного поділу праці є:

природні ресурси ;

географічне положення країни ;

грунтово-кліматичні умови ;

розмір території (площа сільгоспугідь);

історичні традиції;

нагромаджений століттями досвід у виготовлені певних продуктів.

Одночасно з природними відмінностями і прогресом техніки розвиток міжнародного поділу праці, його характер визначаються також соціальним ладом, економічною системою, соціальними й політичними факторами, зовнішньою політикою держави.

Розподіл праці, в тому числі міжнародний, характеризує, насамперед, стан продуктивних сил. Одночасно не існує суспільного поділу праці без породженого ним обміну результатами господарської діяльності, досвідом, майстерністю, науково-технічними досягненнями тощо. На основі міжнародного поділу праці виникають міжнародна кооперація праці, міжнародне економічне співробітництво, тобто міжнародні економічні відносини.

4.2.Суть і форми міжнародних економічних відносин

1.Сутність світогосподарських зв’язків, їх трансформація

2.Міжнародна торгівля та її форми

3.Міжнародний рух капіталів. Міжнародний кредит

4.Міжнародні валютні відносини. Валютний курс

5.Платіжний баланс і його регулювання

6.Міжнародна міграція робочої сили

1. Сутність світогосподарських  зв'язків , їх трансформація

Світогосподарські зв'язки є матеріальною основою мирного співіснування, спілкування та взаємопереплетіння інтересів різних держав, регіональних угруповань та міжнародних (світових) організацій.

Світогосподарські зв'язки пов'язані з усіма фазами суспільного відтворення в масштабі планети: виробництвом, розподілом, обміном та споживанням благ і послуг. Ці зв'язки можна розглядати на трьох рівнях: макро-, мета-, та мікрорівнях.

Макрорівень виявляється у міжнародних економічних відносинах, що визначають і забезпечують у сьогоднішньому світі загальні умови розвитку міжнародних економічних відносин.

Метарівень - це економічні зв'язки між регіонами, містами, окремими країнами на міжгалузевому рівні.

Мікрорівень - це зовнішньоекономічна діяльність окремих підприємств, фірм тощо. В певному розумінні на мікрорівні діють і транснаціональні корпорації (ТНК).

Функціонування світового господарства у формі світогосподарських зв'язків відтінює дві основні тенденції:

           1)цілісності світових економічних відносин, що ґрунтуються на цілісності самого світового господарства, спорідненості економічних інтересів різних країн, дії економічних законів у світовому господарстві, необхідності переходу до нових типових форм і методів господарювання, які ґрунтуються на досягненнях сучасної НТР в умовах інформаційного суспільства.

           2)Відокремленості національних економік, окремих інтеграційних угруповань, територій та частин світу, які  ґрунтуються на відмінностях в економічних інтересах окремих країн, регіонів чи угруповань.

Ці дві тенденції співіснують у формі певних суперечностей. Такі суперечності існують між окремими країнами (Росія й Україна, Росія і США), між окремими економічними центрами (США і Західна Європа, США і Японія, Західна Європа і Японія), та між окремими економічними угрупованнями - (ЄЕС, NАFТА, АСЕАН та ін.).

Суперечності можуть проявлятись, зокрема, в "торговельних війнах", у встановленні ембарго (заборони) поставок певних видів продукції в окремі країни тощо. Більшість із суперечностей вирішуються шляхом домовленостей, взаємних компромісів, уточнення та перегляду договірних умов тощо. Останні можуть здійснюватись як на дво- так і на багатосторонніх основах.

Зовнішньоекономічні зв'язки знаходять прояв, в основному, в таких формах, як міжнародна торгівля, міжнародний рух капіталів, міжнародні кредитні відносини, міжнародні валютні відносини, міжнародна міграція робочої сили, міжнародний обмін технологіями та ін.

2.  Міжнародна торгівля та її форми

Розвиток зовнішньої торгівлі історично став першою формою економічних зв'язків між різними народами й країнами. Сьогодні міжнародна торгівля - одна зі сфер міжнародних товарно-грошових відносин як сукупність зовнішньої торгівлі усіх країн світу. Розрізняють міжнародну торгівлю товарами і  міжнародну торгівлю  послугами.

Багато держав, які мають обмежену ресурсну базу і вузький внутрішній ринок, просто не в змозі виробляти з достатньою ефективністю усі товари, які по-перше, необхідні для внутрішнього споживання, а, по-друге, розраховані на масовий ринок. Для таких країн зовнішня торгівля є вагомим засобом отримання потрібних товарів в обмін на реалізацію своїх. Зовнішньо-торгівельний оборот може досягати в таких країнах значної частки ВНП. Так, на початок 2000-х років частка вартості поставлених на зовнішній ринок товарів у ВНП країни становила: в Нідерландах - 45%, Канаді - 28%, Великобританії - 23%, Італії - 16%, Франції - 17%. Інші країни, такі як США, Китай, Росія, мають багату і широко диверсифіковану ресурсну базу та ємний внутрішній ринок й тому менш залежні від міжнародної торгівлі. Частка зовнішньої торгівлі у ВНП таких країн знаходиться в межах 10%.

Загалом міжнародна торгівля є засобом, із допомогою якого країни можуть розвивати спеціалізацію, підвищувати продуктивність своїх ресурсів і таким чином збільшувати загальний обсяг виробництва.

Зовнішньоторговельний оборот будь-якої країни складається з експорту й імпорту.

Експорт (вивіз) товарів означає, що їх, реалізація відбувається на зовнішньому ринку. Економічна ефективність експорту визначається тим, що дана країна вивозить ту продукцію, витрати виробництва якої більш низькі за світові.

Імпорт (ввіз) товарів означає  ввезення товарів з-за кордону. Країна купує товари, виробництво яких у цей час економічно не вигідне, тобто купуються вироби з меншими витратами, ніж витрати на виробництво даної продукції всередині країни.

Загальна сума світового міжнародного товарообігу обчислюється як загальна сума світового експорту. Це випливає з того, що експорт однієї країни є імпортом іншої. Рахунок ведеться за сумою експорту, а не імпорту, оскільки перший відіграє вирішальну роль в активному торговому балансі як співвідношення експорту та імпорту.

Загальний обсяг світового експорту оцінювався на початку 90-х років XX ст. в обсязі 2500 млрд. доларів США.

Основні характеристики розвитку сучасної міжнародної торгівлі:

1)В сучасних умовах зростаючої інтернаціоналізації господарського життя темпи розвитку світової торгівлі мають тенденцію до випередження зростання виробництва. Нині глобальний товарообіг майже в 3 рази перевищує зростання світового виробництва.

2)Чітко діє тенденція до різкого збільшення у світовому товарообороті частки продукції обробної промисловості, яка становить близько 60%. Відповідно зменшується частка сировини.

3)Важливою характеристикою нинішньої міжнародної торгівлі є зміна в її регіональних напрямках, що відображає суттєві зміни не лише в місці окремих країн у системі  міжнародних економічних відносин (МЕВ), а й у світовому господарстві в цілому. Це пов'язано насамперед із розвитком нових індустріальних країн та залученням на ринкових засадах до світової економіки країн, що відійшли від командно-адміністративної системи.

Міжнародна торгівля знаходиться під суттєвим впливом зовнішньоторговельної політики держави. Історично з розвитком ринкової системи склалися два основних різновиди зовнішньоторговельної політики:

Фритредерство - політика вільної торгівлі.

Протекціонізм - політика із застосуванням обмежень, бар'єрів.

У сучасному світі широко застосовується поєднання обох цих напрямів.

Політика вільної торгівлі зародилась в Англії в останній третині 18 століття і розгорнулася в першій половині 19 століття. Вона була пов'язана з промисловим переворотом, завдяки якому Англія стала "майстернею світу".

Елементи вільної торгівлі запроваджувались в окремі періоди у Франції, Росії та інших країнах. Однак тривалий час ця політика не мала широкого застосування, оскільки країни були розгородженими економічно-політичними бар'єрами. Тільки після Другої Світової війни вона поступово набирає сили в країнах ринкової  системи світової економіки. Сьогодні принципи вільної торгівлі здійснюються в рамках регіональних економічних інтеграційних об'єднань (ЄЕС, НАФТА,АСЕАН тощо) та і світовому господарстві в цілому через ГАТТ - генеральна угода про тарифи й торгівлю, яку тепер звуть СОТ - Світовою організацією торгівлі. Розвинені країни через ГАТТ - СОТ намагаються використати свої переваги в конкурентній боротьбі, відкрити для себе ринки інших країн та забезпечити більш низькі ціни на своїх ринках на сировину й напівфабрикати.

Протекціонізм - зовнішньоторговельна політика держави, що спрямована на підтримку розвитку національної економіки і здійснюється за допомогою економічно-політичних бар'єрів. Інструментами зовнішньо- економічної політики є:

  1.  мито; кількісні обмеження (квоти); нетарифні обмеження; заборона імпорту певних товарів; валютне регулювання тощо.

Найбільш оптимальною зовнішньоторговельною політикою для України нині є поєднання вільної торгівлі з протекціонізмом. Вільна торгівля доцільна в галузях, щодо яких країна зацікавлена в широкому доступі на внутрішній ринок новітніх технологій, енергоносіїв тощо. Протекціонізм економічно ефективний для захисту пріоритетних національних виробництв (зерно, цукор, кондитерські вироби, метал, вугілля, певні види судно - та літакобудування, окремі види новітньої техніки й технології, космічна промисловість тощо).

3. Міжнародний рух капіталів. Міжнародний кредит

Вивіз капіталу - це експорт вартості в грошовій або товарній формі з однієї країни в іншу. Вивіз капіталів представляє собою односторонній рух за кордон вартості в товарній або грошовій формі з метою отримання підприємницького прибутку або отримання  відсотків. Відповідно розрізняють експорт підприємницького й позичкового капіталів. Вивіз підприємницького капіталу представляє собою довгострокові закордонні інвестиції, що ведуть до створення за кордоном філій, дочірніх компаній і спільних підприємств. Капіталовкладення в закордонні підприємства, що забезпечують контроль за ними зі сторони інвестора, називаються прямими іноземними інвестиціями. В міжнародній статистиці до них відносяться такі інвестиції, при яких в іноземного інвестора знаходиться не менше 25% акціонерного капіталу компанії.

Рух позичкового капіталу у сфері зовнішньоекономічних зв'язків виступає у вигляді міжнародного кредиту. Міжнародний кредит - позика в грошовій або товарній формі, що представляється кредитором однієї країни позичальнику іншої країни на умовах строковості, повернення й сплати процентів. В широкому розумінні це поняття включає в себе також закордонні портфельні інвестиції - вкладання капіталу в іноземні облігації, акції закордонних підприємств і інші цінні папери з метою отримання прибутку, а не встановлення контролю за господарською діяльністю позичальника.

У провідних капіталістичних країнах держава не тільки сприяє вивозу приватного капіталу, але й безпосередньо виступає експортером фінансових ресурсів. Вивіз державного капіталу направляється переважно в країни, що розвиваються і здійснюється головним чином, у вигляді пільгових кредитів і дарів, що отримали назву "офіційна допомога розвитку". Державні кошти, що отримують ці країни надаються не тільки  на двосторонній, але й на багатосторонній основі - через міжнародні й регіональні фінансові організації.

Основними мотивами для таких капіталовкладень є отримання доступу до новітніх технологій, наближення виробництва до ринків збуту, обхід протекціоністських бар'єрів, економія на податкових платежах, зниження видатків на охорону навколишнього середовища.

У світовій практиці використовують різні форми кредиту, які можна класифікувати за декількома основними ознаками.

По цільовому призначенню міжнародні кредити розподіляють на зв'язані й фінансові. Зв'язані кредити мають суворо цільовий характер, що закріплений у кредитній угоді. До них відносяться комерційні кредити, інвестиційні кредити. На відміну від них фінансові кредити не мають суворого цільового призначення.

З точки зору форми надання розрізняють товарні й валютні кредити. По строкам міжнародні кредити діляться на короткострокові (до 1 року), середньострокові (від 1 до 5 років), довгострокові (від 5 до 7 років).

Основні характерні ознаки розвитку вивозу капіталу в сучасних умовах:

1)На основі вивозу підприємницького капіталу складається розгалужена сітка ТНК, які включають виробничі підприємства в різних країнах.

2)Експорт капіталу з провідних розвинутих країн привів до утворення їх "другої економіки". Розмір "другої економіки" в США в 2 рази перевищує сумарну економіку Німеччини, Великобританії й Франції.

3)Змінюються напрямки експорту капіталу: раніше - з розвинутих країн у слаборозвинуті; тепер, з розвинутих та слаборозвинутих у розвинуті країни, а також у нові індустріальні країни та країни постсоціалістичної системи.

4)Поряд з експортом підприємницького капіталу все більшу питому вагу набуває експорт позичкового капіталу, особливо в країни, що розвиваються та постсоціалістичні країни.

5)Широкого розвитку набуває надання ТНК прямих довгострокових іноземних інвестицій і новітніх технологій своїм філіям та дочірнім підприємствам, що дає можливість ТНК тримати у своїх руках управління останніми без володіння контрольним пакетом акцій.

При ввезенні в країну інвестицій для іноземних підприємців особливого значення набуває інвестиційний клімат. До нього відносять: політичну й економічну стабільність, науково-технічний рівень, законодавчу базу, пільги тощо.

4. Міжнародні валютні відносини. Валютний курс

Важливою складовою ланкою світового господарства є міжнародні валютні відносини. Їх функціонування і розвиток пов'язаний з обслуговуванням усього комплексу економічних зв'язків, що складаються між окремими країнами, юридичними суб'єктами ринку і приватними особами.

Валютна система - це певна форма організації валютних відносин. Розрізняють національну, міжнародну (регіональну) та світову валютні системи.

Валютна система національна - це державно-правова форма організації валютних відносин даної країни з іншими країнами та міжнародними економічними та політичними структурами. Вона визначається національним законодавством з урахуванням норм міжнародного права. Основними елементами національної валютної системи є: національна валюта; склад, режим формування та використання золотовалютних резервів; валютний паритет та режим курсу національної валюти; режим оборотності національної валюти та характер валютних обмежень та ін.

Міжнародна (регіональна) валютна система - це договірно-правова форма організації валютних відносин між групою країн. Прикладом такої системи є створена в 1979 р. Європейська валютна система.

Основними елементами регіональної валютної системи є: міжнародна грошова одиниця (в ЄЕС - спочатку ЕКЮ, зараз - Євро); міжнародні (регіональні) валютні фонди; узгоджений режим регулювання валютних курсів; міжнародні (регіональні) кредитно-розрахункові установи.

Світова валютна система - спеціально розроблена державами та закріплена міжнародними угодами форма організації валютних відносин між усіма чи значною кількістю країн світу. Включає ряд окремих елементів, кожний з яких юридично визначається відповідними міжнародними договорами та угодами:

Розрізняють три світові валютні системи:

1. Система золотого стандарту, або система фіксованих валютних курсів за золотого стандарту.

2. Система золотовалютного (золото-доларового) стандарту, або система регульовано-фіксованих курсів (Бреттон-Вудська система).

3. Система вільно плаваючих курсів, або кероване плавання валютних курсів у нинішній (Ямайській) валютній системі.

Перша система склалась наприкінці XIX ст. і проіснувала до середини 30-х років XX століття (з 1879 до 1939 р.). Вона передбачала практично фіксовані валютні курси, в основі яких був золотий паритет грошової одиниці. Вважалось, що країна входить у систему золотого стандарту, якщо виконує три умови:

  1.  1)встановлює золотий зміст своєї грошової одиниці.
  2.  2)підтримує строге співвідношення між своїм запасом золота і внутрішньою пропозицією грошей.
  3.  3)дозволяє вільний експорт та імпорт золота.

Наприклад, в 1925-1935 рр. англійський фунт стерлінгів містив 7,322382 г. золота, а американський долар - 1,504663 г. Звідси монетарний паритет фунта до долара становив: 1 ф.ст.=7,322382:1,504663=4,867дол.

Золотий стандарт не лише фіксував курси валют, а й автоматично коригував дефіцит і надлишки платіжних балансів.

Хоча золотий стандарт мав такі переваги, як стабільні валютні курси та автоматичне коригування дефіцитів і надлишків платіжного балансу, в ньому були й недоліки. Головний - жорстке "прив'язування" національної валюти, а отже, і всієї економіки, до золота.

Найбільш повно недоліки системи золотого стандарту дали про себе знати в період світової економічної кризи (Великої депресії) 1929-1933 рр. Унаслідок цього система золотого стандарту потерпіла крах.

Для закладення підвалин нової міжнародної валютної системи у 1944 р. в американському місті Бреттон-Вудсі, відбулася міжнародна конференція союзних у Другій світовій війні, країн. На цій конференції було досягнуто домовленості про створення системи регульовано-фіксованих валютних курсів. Цю систему назвали Бреттон-Вудською.

Бреттон-Вудська система характеризувалась такими ознаками:

1)кожна країна - член МВФ установлювала номінальний золотий вміст своєї грошової одиниці, що визначало паритет валют, а відтак і валютний курс;

2)кожна країна зобов'язувалася дотримуватися незмінного курсу своєї валюти щодо валют будь-якої іншої країни;

3)країни - члени втратили право на необмежену кількість девальвацій своєї валюти. Девальвацію можна було провести лише з дозволу МВФ.

Поряд із золотом роль світових грошей офіційно було закріплено за доларом США.

У січні 1976 року в місті Кінгстон (Ямайка) на нараді представників країн-членів МВФ була підписана угода, що започаткувала створення третьої (нинішньої) валютної системи, яку звуть Ямайською або Кінгстонською.

У цій системі валюти "плавають" і час від часу центральні банки здійснюють інтервенції, щоб стабілізувати або змінити ці курси. Проте загалом нинішня система валютних курсів досить складна, бо частина валют у своєму плаванні прив'язана до інших валют. Країни використовують дві основні системи плаваючих вільних курсів:

- вільні курси, або незалежне плавання валют.

- регульовані курси, кероване плавання валют.

Фіксовані валютні курси діють на основі міждержавних угод. Об'єктивною основою фіксованого валютного курсу валюти є її реальна купівельна спроможність. Співвідношення купівельної спроможності валют визначають через вартість однакового набору товарів і послуг у різних країнах.

Плаваючі валютні курси складаються на валютних ринках під впливом взаємодії попиту та пропозиції.

5. Платіжний баланс і його регулювання

Міжнародні економічні відносини знаходять агреговане відображення в платіжному балансі країни, в якому містяться систематизовані дані про всі економічні операції даної країни з іншими країнами за певний період часу (як правило, за календарний рік).

Платіжний баланс представляє собою співвідношення фактичних платежів, одержаних даною країною від іноземних держав та міжнародних економічних організацій і здійснених нею платежів за кордон.

На відміну від платіжного балансу розрахунковий баланс - це співвідношення вимог і зобов'язань даної країни іноземним державам і міжнародним економічним організаціям на певну дату. Розрахунковий баланс відрізняється від платіжного тим, що в нього входять не лише фактично здійснені надходження і платежі, а й непогашені вимоги й зобов'язання.

Отже, платіжний баланс - це співвідношення платежів, які надходять (надійшли) у країну з-за кордону, і платежів, здійснених даною країною за кордон. Він може бути активним або пасивним (тобто мати додатне або від'ємне сальдо). Позитивне (додатне) сальдо означає, що надходження в країну перевищують її платежі за кордон, негативне (від'ємне) сальдо означає, що надходження в країну менші її платежів за кордон.

Основними міжнародними економічними операціями, які систематизують у платіжному балансі, є: рух товарів, послуг, процентів і дивідендів; інвестицій; поставки валюти, рух золота.

Кожна з операцій збільшує або зобов'язання з-за кордону заплатити,  що записується як кредит (експорт товарів і послуг, притік капіталів і таке інше), або зовнішні вимоги по оплаті, які записуються як дебет (імпорт товарів і послуг, вивіз капіталу).

Основне призначення платіжного балансу в тому, щоб у стислому вигляді показати стан міжнародних економічних відносин країни. Він є індикатором для грошової, валютної, податкової, зовнішньоекономічної й інших політики уряду.

Платіжні баланси включають три основні частини:

Торгівельний баланс - співвідношення експорту та імпорту товарів, за якими платежі фактично здійснені або повинні бути негайно погашені;

Баланс послуг і некомерційних платежів - надходження й платежі по транспорту, страхуванню, поштово-телеграфного та телефонного зв'язку, комісійних операціях, туризму, культурному обміну, некомерційних переказах (заробітна плата, спадщина, стипендії, пенсії і т.д.), по утриманню торговельних і дипломатичних представництв, проценти й дивіденди від капіталовкладень, платежі за ліцензії, технічну допомогу, гонорари, військові видатки за кордоном та ін.

Баланс руху капіталів і кредитів - притік іноземних інвестицій і позик в країну й надання їх (інвестицій і позик) іншим країнам. Цей баланс має особливе значення, постільки вивіз капіталу, міжнародна інвестиційна діяльність є однією з основних і найбільш важливих форм міжнародних економічних відносин.

Складною проблемою платіжних балансів є їх дефіцит (від'ємне сальдо) за поточними операціями в багатьох країнах світу з різних підсистем світового господарства.  Особливо гострою ця проблема є для більшості країн, що розвиваються та країн із перехідною економікою. Для ліквідації незбалансованості платіжного балансу здійснюються певні заходи.

Традиційно для погашення дефіциту платіжного балансу використовують іноземні кредити й ввезення капіталу.

Методом урівноваження платіжного балансу є також використання офіційних золотовалютних резервів країни, якщо вона їх має в достатній кількості. Надзвичайним джерелом погашення негативного сальдо платіжного балансу може бути в окремих випадках зовнішня допомога у формі субсидій, пільгових кредитів тощо.

6. Міжнародна міграція робочої сили

Міжнародна міграція робочої сили проявляється в еміграції (виїзді робочої сили за кордон) та імміграції (приплив робочої сили з-за кордону). Необхідність міжнародної міграції робочої сили зумовлена нерівномірністю нагромадження капіталу в різних країнах та регіонах; існуванням відносного перенаселення (безробіття) як постійного джерела надлишкових робочих рук в одних країнах і недостача дешевої робочої сили в інших; різницею в заробітній платі та іншими факторами.

Характерною рисою міжнародної міграції робочої сили в сучасних умовах є рух двох різних типів мігрантів із відсталих країн у розвинуті. Один тип - це наукові кадри й спеціалісти (так звана втеча розуму), інший тип - це некваліфікована або малокваліфікована робоча сила, основною сферою зайнятості якої є галузі, де переважає важка ручна праця.

В сучасних умовах у процес міграції робочої сили втягнута більшість країн світу. Серед них у свій час виділяли п'ять основних центрів, що визначають сучасні напрямки міжнародної міграції:

  1.  Північно - та Південноамериканський регіон
  2.  Західноєвропейський регіон
  3.  Південно-Східна та Західна Азія
  4.  Африканський регіон.

Серед традиційних постачальників робочої сили на міжнародний ринок праці вважались Туреччина, Греція, Португалія, Югославія, Мексика, Пуерто-Рико, Пакистан, Марокко, Туніс, найбідніші країни Центральної Африки та інші.

В даний час з'явився новий регіон, який умовно можна назвати Європейський: країни, що з'явились при розпаді колишнього СРСР.

При цьому слід виділити два потоки: один - в напрямку з постсоціалістичних країн в інші країни (зокрема, Україна - Чехія; Україна - Португалія); другий - усередині регіону - між країнами СНД (Україна - Росія).

4.3.Міжнародна економічна інтеграція

1.Поняття та основні риси міжнародної економічної інтеграції

2.Головні інтеграційні обєднання світу

1.Поняття та основні риси міжнародної економічної інтеграції

Міжнародну економічну інтеграцію можна визначити як якісно новий етап розвитку і форму прояву інтернаціоналізації господарського життя, що передбачає зближення і взаємопристосування, переплетення всіх структур національних господарств.

Регіональна інтеграція зумовлена насамперед потребами розвитку продуктивних сил, дедалі переростаючих національно-державні межі, що приводить до неухильного поглиблення міжнародного поділу праці й підвищення взаємозалежності національних господарств.

Для розвитку інтеграційних процесів необхідна наявність ряду об’єктивних і суб’єктивних передумов, ступінь розвитку яких суттєво відрізняється в окремих регіонах світового господарства.

Найважливішою об’єктивною передумовою і водночас матеріальною основою міжнародної економічної інтеграції є сучасна науково-технічна революція. Якісні зміни в продуктивних силах, поява принципово нових засобів виробництва, технологій і зміни в цьому зв’язку самого характеру і структури виробництва заходять у суперечність з обмеженістю національних ринків, наявністю різних міждержавних бар’єрів на шляху руху капіталів, товарів, послуг, робочої сили. Масштабність і принципово новий характер проблем сучасного всесвітнього соціально-економічного розвитку роблять неможливим чи неефективне їхнє вирішення окремими країнами, стає очевидною необхідність об’єднання різноманітних видів ресурсів.

Другою передумовою міжнародних інтеграційних процесів є соціально-економічна однорідність національних господарств, що зближаються.

Третя передумова - наявність достатньо високих і близьких рівнів економічного розвитку країн, що інтегруються. Суттєві розбіжності в національних рівнях продуктивної праці, кваліфікація робочої сили, конкурентоспроможності продукції та послуг країн, що інтегруються, можуть стати основою одержання односторонніх переваг, однобокої спеціалізації окремих національних економік, призвести до виникнення економічних та адміністративних бар’єрів на шляху формування спільного господарського простору.

Четверта – географічна близькість країн, що інтегруються, наявність спільних кордонів та економічних зв’язків, що історично склались.

П’ята  – спільність економічних та інших проблем, що стоять перед країнами в галузі розвитку, фінансування, регулювання економіки, політичного співробітництва. Економічна інтеграція покликана вирішувати конкретні проблеми, які реально стоять перед країнами, що інтегруються.

Шоста – “ефект доміно”. Після того, як більшість країн того або іншого регіону стали членами інтеграційного об’єднання, інші крани, що залишились за межами, зазнають деякі труднощі, пов’язані  з переорієнтацією економічних зв’язків країн,  що входять в угруповання, одна на одну.  Це призводить інколи до скорочення торгівлі країн, що опинились за межами інтеграції. Деякі з них, навіть ті, що не мали істотного первинного інтересу в інтеграції, висловлюють зацікавленість в підключенні до інтеграційних процесів.

Основні завдання міжнародної економічної інтеграції:

1)Використання переваг економіки масштабу.

2)Створення сприятливого зовнішньополітичного середовища.

3)Рішення задач торгової політики. 

4)Сприяння структурній перебудові економіки. 

5)Підтримка молодих галузей національної промисловості.

 В своєму розвитку міжнародна економічна інтеграція проходить ряд етапів - від простих до складніших, на кожному з яких її зміст збагачується новими рисами та особливостями. Їхня послідовність така: а) зона вільної торгівлі; б) митний союз; в) спільний ринок; г) економічний союз; д) повна інтеграція (табл.1).

                                              Таблиця 1

Особливості основних етапів міжнародної економічної інтеграції

    Етап                              

Ліквідація митних бар’єрів взаємної торгівлі

Єдині тарифи відносно третіх країн

Вільне пересування капіталів та робочої сили

Узгодження економічної політики

Здійснення єдиної економічної політики

Зона вільної торгівлі

Митний союз

Спільний ринок

Економічний союз

Повна інтеграція

      +

      +

      +

      +

      +

       

         -

        +

        +

        +

        +

         -

         -

        +

        +

        +

         -

         -

         -

        +

        +

       -

       -

       -

       -

       +

2.Головні інтеграційні обєднання світу

Найбільшого поширення інтеграційні процеси отримали в Західній Європі. Ще з перших післявоєнних років функціонують митний, а потім економічний союз Бельгії, Нідерландів і Люксембургу. У 1951 р. шість країн Західної Європи - Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Франція, ФРН і Італія створили Європейське об'єднання вугілля і сталі.

Своє завершення цей економічний процес одержав із моменту укладення між цими шістьма країнами 25 березня 1957 року у  Римі угоди про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС), яке дістало назву Спільного ринку. Паралельно зі Спільним ринком у 1960 році утворюється другий західноєвропейський інтеграційний блок - Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ). До цього складу ввійшли Великобританія, Австрія, Данія, Норвегія, Португалія, а з 1961 р. - в якості асоційованого члена - Фінляндія.

Згодом інтеграційний процес в Європі проходив у напрямку розширення спільного ринку. В даний час Європейський Союз включає 15 країн - Великобританія, Австрія, Данія, Португалія, Норвегія, Швейцарія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Франція, Німеччина, Італія, Греція, Іспанія, Ірландія.

В майбутньому очікується розширення Європейського Союзу за рахунок ряду країн Східної Європи (Польщі, Болгарії, Румунії, Угорщини) та Прибалтійських країни (Естонії, Литви та Латвії). Перед Україною поставлено завдання входження в ЄЕС у якості асоціативного члена не пізніше 2010 року.

Сьогодні цей Союз трансформується в цілісне громадсько-політичне утворення: здійснюється поступовий перехід від національних економічних структур до цілісної євроекономіки. Прикладом цього є перехід до спільної грошової одиниці – Євро.

На Північноамериканському субконтиненті створено одне з найкрупніших у світі регіональних економічних об'єднань - NAFTA (Північноамериканська асоціація вільної торгівлі), спочатку з 1988 р. у складі США та  Канади, а з 1993 р. - і Мексики.

В Азії створено такі угруповання, як

ASEAN - Асоціація держав Південно-Східної Азії (Індонезія, Малайзія, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни, Бруней, В'єтнам, Лаос, Камбоджа й Бірма)

СМАС - Спільний ринок арабських країн (Єгипет, Йорданія, Ірак, Кувейт, Лівія, Мавританія, Сирія, Сомалі, Судан, Об'єднані Арабські Емірати).

Значно більше подібних міждержавних об'єднань створено на Африканському континенті:

OAU - Організація африканської єдності;

ОСАМ - Спільна Афро-Маврікайська організація;

OMVS - Організація по освоєнню басейну річки Сенегал;

OMDKRB - Організація по експлуатації і розвитку басейну річки Катері;

UEAC - Союз держав Центральної Африки (Заїр, , ЦАР);

UDEAC - Митний економічний союз Центральної Африки (Габон, Камерун, Конго, ЦАР);

ECOWAS - Економічне співтовариство держав Західної Африки (Бенін,  Буркіна-Фасо, Гамбія, Гана, Гвінея, Гвінея-Бісау, Ліберія, Мавританія, Малі, Нігер, Нігерія, Сенегал, Сьєрра-Леоне, Кабо-Верде).    

В 1975 р. створена Латиноамериканська економічна система (SELA), в яку ввійшли Барбадос, Болівія, Бразилія, Венесуела, Гаїті, Гайана, Гватемала, Гондурас, Гренада, Домініканська республіка, Колумбія, Коста-Ріка, Куба, Мексика, Нікарагуа, Парагвай, Перу, Сальвадор, Трінідад і Тобаго, Уругвай, Чилі, Еквадор, Ямайка й Сурілам.

Специфічним Європейським міжнародним регіональним угрупованням є СНД - Співдружність незалежних держав, про створення якого було об'явлено в грудні 1991 р. У склад СНД входять всі 12 республік колишнього СРСР окрім країн Балтії.

Зростає роль і значення такої Європейської організації регіонального співробітництва як Чорноморське економічне співробітництво (ЧЕС), створеного в 1992 р. у складі Греції, України, Росії, Молдови, Азербайджану, Вірменії, Грузії, Албанії, Болгарії, Румунії, Туреччині. В якості асоційованих членів - Австрії, Італії, Єгипту, Туніс, Словаччина. Активізує діяльність та перетворюється в зону миру і стабільності таке угруповання ГУУАМ – Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова.

В регіональній підструктурі світового господарства слід відокремлювати загальне й особливе. Загальне в тому, що любі об'єднання створюються для реалізації спільного інтересу країн-учасниць. Завдяки участю в міжнародному розподілі праці країни одержують доступ до освоєння попередніми і прийдешніми поколіннями природних ресурсів у різних районах планети, до створених людством продуктивних сил, нагромаджених знань і навичок.

Особливе в регіональних підсистемах проявляється по-перше, в специфіці інтересів окремих членів підсистем та по-друге, в неоднакових можливостях різних економічних угруповань у досягненні спільного інтересу.    

Розділ 5.Проблеми переходу до ринкової економіки

5.1.Особливості переходу від директивно-планової до ринкової економіки

1.Суперечності одержавленої економічної системи

2.Розвиток ринкових відносин – суб’єктивне спрямування перехідної економіки

3.Соціально-економічна стратегія перехідних процесів в Україні

1.Суперечності одержавленої економічної системи

Людство ще з давніх давен жило мріями про справедливий соціальний устрій суспільства. Вони знайшли яскраве виявлення у вченнях соціалістів-утопістів: А.Сен-Сімона, Ш.Фур'є, Р.Оуна, М.Чернишевського, О.Герцена. Критикуючи недоліки того капіталістичного світу, в якому жили, вони пов'язували свої думки про майбутнє із суспільним  веденням господарства і колективізмом. На вищій стадії розвитку капіталізму з'явились наукові соціалістичні теорії. Зокрема К.Маркса та Ф.Енгельса, які, на їх погляд, обґрунтували необхідність переходу до нового ладу - соціалізму. Соціалізм розглядався як суспільство, в якому влада належить трудящим, приватна власність замінена суспільною власністю, знищена експлуатація людини людиною і відносини між людьми виступають як відносини співробітництва членів єдиної трудової асоціації. В ньому економічний розвиток підпорядкований не інтересам приватних власників, їх наживі, а задоволенню потреб суспільства і всебічному розвитку кожного його члена: відповідно анархія виробництва в масштабі суспільства замінюється суспільно-планомірним регулюванням.

Побудова соціалізму була оголошена в країнах, де при владі стояли комуністичні партії, зокрема в СРСР, Угорщині, Східній Німеччині (НДР), Чехословаччині, Польщі, Румунії, Болгарії, Албанії, Югославії, Китаї, Північній Кореї, В'єтнамі, Лаосі, Камбоджі, в Монголії та на Кубі. Більшість з них була інтегрована в Раду Економічної Взаємодопомоги (РЕВ).

Однак практика соціалістичного господарювання в 1917-1990р.р. XX століття виявила суттєві відхилення від теоретичних положень, що привело до кризи та розпаду світової системи соціалізму. Насамперед це знайшло прояв в тому, що соціалізм виявився саме командно-адміністративною, тоталітарною економічною системою.

Основні причини цього можна звести до того, що:

1)Соціалізм будували країни з відносно низьким рівнем продуктивних сил (порівняно з розвинутими капіталістичними країнами).

2)Стартовою складовою було обрано соціалістичну революцію, внаслідок якої націоналізація крупних підприємств здійснювалась шляхом конфіскації приватної власності, що вилилось в тотальному одержавленні економіки і привело до відчуження виробника від засобів виробництва і результатів праці; монополізм корпорацій замінено монополізмом державного органу управління, який не несе матеріальної відповідальності за результати виробничо-фінансової діяльності підпорядкованих підприємств, галузей і народного господарства в цілому і не заінтересований у розвитку, технічному удосконаленні виробництва, в забезпеченні оптимальної, орієнтованої на задоволення потреб населення, структури економіки.

3)Індустріалізація як форма створення крупного машинного виробництва здійснювалась (особливо в СРСР) в умовах жахливого насильства, величезних людських жертв, грубого порушення комплексного збалансованого розвитку всіх галузей народного господарства.В жертву індустріалізації, зокрема розвитку військової промисловості, були принесені сільське господарство, легка і харчова промисловість, екологія.

Внаслідок цих та інших причин, виявилось, що модель суспільства, яка ґрунтується на тотальному одержавленні економіки, не спроможна дати високих економічних і соціальних результатів; лише насильство над закономірностями суспільного розвитку, навіть з найкращими намірами, є безплідним і веде до краху суспільної системи: що й сталося на практиці.

Найбільш глибокою основою соціалістичної системи господарювання, всієї системи виробничих відносин соціалізму вважалась суспільна власність на засоби виробництва. Вона визначала цільову направленість виробництва, характер розподілу, обміну і споживання результатів виробничої діяльності.

Іншою, найбільш загальною відмінністю соціалістичної системи господарювання вважалась планомірність економічного розвитку.

Становлення на базі суспільної власності планомірного способу регулювання економіки вважалось однією з найважливіших переваг економічної системи соціалізму. Особливість соціалістичного господарювання визнавалась в тому, що суспільна власність та планомірність розвитку органічно поєднувались із товарно-грошовими відносинами,    Тому механізм функціонування економічної системи соціалізму представлявся як сукупність суспільної власності, планомірності і товарно-грошових відносин.

Ядром системи соціалістичної власності вважалась так звана загальнонародна власність на засоби виробництва, яка представлялась як державна.

Поряд з загальнонародною (державною) визнавалась і кооперативна форма власності, власність громадських організацій та інших асоціацій трудящих.

Суспільна власність, поєднання в одній особі власника і працівника, повинно було органічно поєднувати особисті, колективні та суспільні (державні) інтереси. При цьому на перший план ставились загальні (спільні) економічні інтереси асоціації трудящих.

Поряд з суспільною (загальнонародною, державною) формою власності при соціалізмі існувала і індивідуальна власність працівника. Вона знаходила прояв в індивідуальній трудовій діяльності, домашньому підсобному господарстві.

В принципі ідеї щодо суспільної власності при соціалізмі заслуговують на увагу з точки зору ідеального суспільства, до якого прагнуть люди, вбачаючи в ньому його справедливий характер. Однак практичне втілення цих ідей виявилось вкрай суперечливим, що в підсумку, не давало бажаних результатів. Усуспільнення перетворилось в одержавлення, кооперативна власність стала тією ж державною (або одержавленою), індивідуальна власність набула в СРСР певної уваги лише в кінці 80-х на початку 90-х років, коли суспільне одержавлення власності перетворилось в гальмо економічного розвитку. Тим часом, ІТД була достатньо розвинутою в Польщі, Угорщині та Китаї, які сьогодні досягли значно кращих результатів при переході до ринку, ніж країни колишнього СРСР, і, зокрема, Україна.

Планомірність, як свідомо підтримувана пропорційність економічного розвитку, теж прогресивна риса соціалізму як ідея. Однак і з цією дуже прогресивною рисою соціалістичної економіки на практиці сталось не так, як очікувалось. Планомірність була зведена до планування з єдиного центру, здійснення планового керівництва економікою звелось до централізму - тобто функціонуванню єдиного економічного центру (Держплану СРСР).

Саме із жорстким деталізованим плануванням, з доведенням директивних адресних завдань до суб'єктів господарювання пов'язані існування і суть командно-адміністративної системи.

Командно-адміністративна система виробила свої принципи планування, що відповідали її природі. Одним з них - поєднання поточного (на рік) і перспективного (на п'ять і більше років) планування. При цьому провідна роль відводилась перспективному плануванню, особливо економічному прогнозуванню (на десять, п'ятнадцять і більше років).

Плани носили, в основному, мобілізуючий вплив, "керівництво для дії", самі ж вони складались не виходячи з об'єктивних вимог суспільного відтворення, не враховували те, що всі ресурси є обмеженими. В основному планування здійснювалось від досягнутого рівня з передбаченням певного приросту. Цим порушувалась одна з провідних вимог науковості планування - задоволення суспільних потреб в умовах науково-технічного прогресу, що консервувало існуючу структуру суспільного виробництва.

В командно-адміністративній системі особливе місце посідав принцип демократичного централізму в плануванні, тобто в поєднанні управління соціально-економічними процесами з єдиного економічного центру з ініціативою та самостійністю місцевих планових органів і підприємств. Однак в цьому принципі превалювали не демократичні, а централістські засади, він сковував ініціативу, самостійність підприємств, регіонів у вирішенні виробничих і соціальних проблем.. Вольовий характер планування, що склався в СРСР та інших соціалістичних країнах, дискредитував саму суть, необхідність та переваги планування. Цьому сприяв принцип директивності планів.

У 80-х роках система перестала працювати. Одна з причин цього є цілком очевидною: запорукою ефективності командної системи був страх, несумісний з економічними і політичними свободами. Щойно реформи М.С.Горбачова звільнили населення від страху політичних переслідувань, державні замовлення перестали виконуватись. Система була неспроможною функціонувати самостійно, без команд згори.

До об'єктивних причин суперечностей економічної системи соціалізму слід віднести низький рівень продуктивних сил і особливо гіпертрофована структура економіки. Величезна кількість людей працювала на економічно нежиттєздатних підприємствах і жила в економічно безперспективних регіонах.

Економіка була в значній мірі переобтяжена важкою індустрією, орієнтована на потреби військово-промислового комплексу. Внаслідок цього в занепаді знаходилось виробництво споживчих та експортних товарів.

Економіка СРСР, і особливо України, у величезному обсязі виробляла сталь, електроенергію й хімікати, але водночас вона була не здатною будувати сучасне житло, випускати якісний одяг та взуття, меблі й побутову техніку, сучасні легкові автомобілі.

Колишня система виробництва заохочувала байдуже ставлення до стану навколишнього середовища й охорони здоров'я населення. Прикладами цього є Чорнобильська катастрофа, загибель Аральського моря внаслідок екстенсивного виробництва бавовни в Узбекистані, забруднення навколишнього середовища в районах багатьох підприємств важкої промисловості досягло жахливих обсягів, а у певних вугледобувних регіонах середня тривалість життя складає лише 45-50 років.

До перелічених вище причин та протиріч соціалістичного господарювання слід додати такого роду феномени як сталінські репресії, хрущовський суб'єктивізм та брежнєвський застій.

2.Розвиток ринкових відносин – суб’єктивне спрямування перехідної економіки

Проголошення України незалежною державою відкрило реальні можливості переходу її до ринку. Подолання деструктивного тоталітарно-адміністративного режиму, корінна перебудова економічних процесів шляхом здійснення радикальних реформ, спрямованих на ринкову трансформацію всіх сфер господарського життя суспільства – основні засади економічної та соціальної політики української держави.

Побудова розвинутого ринкового господарства – процес досить складний і тривалий. У розвинутих країнах Заходу він відбувся як природний, взаємоповязаний з економічним і соціальним прогресом суспільства.

Ринок — досягнення всього людства на всіх етапах його розвитку до найвищих форм суспільного прогресу. Ринкове господарство є середовищем, "атмосферою", в рамках і з допомогою яких відтворюються і панують відносини і зв'язки товарного виробництва.

Ринок як самодостатній, автоматично діючий, саморегульований механізм— це абстракція, яка деякою мірою відбиває реалії XIX ст. Сучасний же ринок — це один з феноменів, який зумовлює складну систему господарювання, в якій тісно взаємодіють ринкові закономірності, численні регулюючі інститути (передусім державні) і масова свідомість.

Сучасна ринкова економіка (друга половина XX ст.) докорінно відрізняється від ринкової системи епохи вільної конкуренції. Для неї характерні такі особливості: створено умови для розвитку конкуренції та підприємницької діяльності; сформовано розвинену ринкову інфраструктуру; діє система соціального захисту непрацездатного і малозабезпеченого населення; суттєво посилилась роль держави в регулюванні фінансової та кредитної сфер, процесу ціноутворення тощо. Тобто, сучасна ринкова економічна система набула рис урегульованості та певної соціальної орієнтованості, якісно змінилась у бік так званої "змішаної економіки".

Змішаною (багатоукладною) економікою є сучасні національні господарства ряду економічно розвинених країн, бо вони однорідні за своєю соціально-економічною структурою. Національні господарства з розвиненою ринковою системою складаються із різних рівноправних виробничих структур: державних підприємств, великих приватних промислових корпорацій і торговельних компаній, різних приватних фірм, суб'єктів малого бізнесу тощо. У цілому вони утворюють змішане господарство. У ньому економічній контроль здійснюється як державою, так і приватними суб'єктами господарювання.

В Україні нині розбудовується багатоукладна ринкова економіка, де головним завданням є утвердження демократичного, соціально відповідального, солідарного суспільства, що грунтуватиметься на історичних традиціях та менталітеті українського народу, органічно поєднуватиме в собі працю, талант та капітал суспільства, яке забезпечуватиме права і свободи кожної особи.

3.Соціально-економічна стратегія перехідних процесів в Україні

З метою забезпечення подальшого підвищення ефективності національної економіки і забезпечення економічного зростання в Україні, необхідно створити умови для ефективного функціонування багатоукладної економіки та істотного прискорення її ринкової трансформації. За нинішньої економічної ситуації альтернативи такому курсу немає. Виснажливий період переходу від адміністративно-командної до ринкової економіки закінчився.

Досвід перехідного періоду постсоціалістичних країн, у тому числі України, свідчить: шлях до ринку в стихійному режимі , самопливом — не тільки не ефективний, а й призводить до надзвичайно великих втрат у всіх сферах життя, відкидає суспільство назад на десятки років.

Орієнтиром при переході до ринкової економіки для України мають бути сучасні розвинені країни, для яких характерні змішана економіка, що грунтується на різних формах власності, домінуючою при цьому є корпоративна власність, взаємодія конкуренції та регулювання з боку держави, високий соціальний захист населення, соціальна орієнтація економічного розвитку.

При цьому слід ураховувати, що ринок не можна побудувати, скажімо, за шведським, американським або ще якимось зразком, як до цього дехто закликає. Він—невід'ємний елемент економіки, її розвитку, особливостей. Тому і ринкові відносини різні у Японії, Італії, Бразилії, Алжирі. Характерними рисами сучасного розвиненого ринку є висока організованість, інтелектуальне кадрове забезпечення його інститутів, науково обгрунтовані правові засади.

Україна не повинна нікого копіювати, а має будувати таку модель багатоукладної ринкової економіки, яка найбільше відповідає особливостям нашого розвитку, структурі економіки, географічному положенню, менталітету народу. Для нас найбільш прийнятною е модель соціально-орієнтованого ринку, який у кінцевому підсумку підпорядковуватиме діяльність своїх функціональних структур задоволенню матеріальних і духовних потреб людини. Така стратегія має грунтуватися на чітко визначених пріоритетах економічного розвитку, які сприяли б досягненню зазначених цілей.

Серед широкого комплексу проблем реформування фінансової системи визначальною стає зміна податкової системи в напрямі її глибокої лібералізації, зменшення податкового пресу та утворення на цій основі ефективних економічних механізмів стимулювання виробництва та підприємництва.

Фінансово-грошова стабілізація безпосередньо пов'язана з радикальним поглибленням банківської реформи, розгалуженою авторитетною, стабільною, конкурентоспроможною системою комерційних банків.

Важливий напрям економічного реформування становить проведення радикальних інституційних змін, серед яких провідне місце належить докорінному реформуванню відносин власності, тобто всебічному утвердженню різноманітних форм власності та ефективних видів господарювання.

Особливо значущою є радикальна зміна в системі управління економікою. Перш за все потребує перетворення галузевої структури управління у функціональну, перебудова організаційної структури виробництва, утвердження фінансово-промислових груп, холдингів, інших аналогічних структур та про децентралізацію управлінських функцій, передання значного обсягу повноважень і відповідальності регіонам.

Перебудова структурної політики передовсім  нині ґрунтується на визнанні пріоритетності наукомістких і високотехнологічних галузей економіки, які ще до кінця не зруйновано і які в змозі зберегти здатність України ввійти у світовий економічний простір з високим технологічним потенціалом.

Особлива роль у відновленні економічного зростання належить земельній реформі, яка покликана підтримувати на селі найефективніші форми власності та господарювання.

Нині особливо важливою умовою економічного зростання є створення привабливого інвестиційного середовища для вітчизняних та іноземних інвесторів. Україна має великі можливості для активної діяльності Інвесторів — значний споживчий ринок, вигідне геополітичне розташування, багаті природні ресурси, кваліфіковану й водночас дешеву робочу силу, потужну наукову базу. Однак макроекономічне середовище залишається не надто привабливим для інвестицій — високі реальні процентні ставки, високі податкові ставки, суперечливе і невідповідне сучасним реаліям господарське законодавство, тінізація економіки та ін. Все це породжує песимістичні прогнози в інвесторів. Водночас внутрішні заощадження внаслідок малих доходів родин та небувало низького рівня використання виробничих потужностей більшості підприємств є недостатніми для потрібних обсягів капіталовкладень. До того ж є багато фактів "втечі капіталу" за кордон.

У сфері зовнішньоекономічних зв'язків головним завданням є поступове входження України у світовий економічний простір. Для цього слід створити стабільну і сприятливу правову основу для залучення іноземних інвестицій і повернення українського капіталу у твердій валюті в Україну. Водночас необхідний захист молодого національного виробника від конкуренції іноземних фірм.

Суттєвим чинником формування багатоукладної економіки в Україні має стати активізація малого і середнього бізнесу. Адже саме малі підприємства можуть розв'язати такі завдання, як структурна перебудова економіки, насичення ринку найрізноманітнішими товарами і послугами, створення додаткових робочих місць. Малий бізнес послаблює монополізм і забезпечує конкуренцію. Однак поки що він іще не став в Україні реальною базою для становлення ринкової економіки.

Розвиток малого бізнесу гальмують: недосконала державна політика щодо його підтримування, високі податки, обмеження на окремі види діяльності, адміністративні бар'єри, бюрократична тяганина в отриманні ліцензій, ще не сформована позитивна громадська думка стосовно підприємницької діяльності тощо.

Соціальна політика має спрямовуватися на створення необхідних умов підвищення кожним трудівником свого добробуту, передовсім за рахунок особистого трудового внеску, ділової активності. Для цього потрібно скасувати штучні обмеження фонду споживання, проводити політику стимулювання трудової та підприємницької діяльності і на цьому грунті розширяти платоспроможний попит.

5.2.Формування економічних передумов переходу до соціального

ринкового господарства

1.Становлення різних форм власності. Роздержавлення і приватизація

2.Становлення і розвиток підприємництва

3. Формування сучасних ринкових відносин і ринкової інфраструктури

4.Земельна реформа

5. Особливості ринкової трансформації економіки України

1. Становлення різних форм власності. Роздержавлення й приватизація

Становлення різних форм власності знаходить прояв у роздержавленні та приватизації. Роздержавлення - це процес перетворення державної власності в інші форми, тобто так зване розпорошення власності.

Роздержавлення в широкому розумінні слова означає ліквідацію монополії держави. Перетворення її із засобу придушення недержавних форм розвитку економіки, соціально-політичної та духовної сфери в засіб  служіння народу й підтримки демократії. Приватизація – є елемент, складова, окремий етап роздержавлення, який означає передачу власності з державного сектора в приватний (юридичним та фізичним особам, тобто перетворення державної власності в приватну).

На думку окремих авторів, роздержавлення розв’язує більш глибокі завдання, ніж лише заміну однієї форми власності іншою: подолання соціально-економічної монополії держави, забезпечення альтернативності трудових відносин замість безальтернативного державного найма; перехід до багатоканального формування механізму економічного регулювання; утворення соціальних гарантій і соціального захисту трудящих. Воно обов'язково передбачає утворення багатоукладної економіки, в якій співіснують різні форми власності: не лише індивідуальна приватна, а й державна, колективна, асоціативна, корпоративна та інші.

Тому зводити роздержавлення до поголовної приватизації (індивідуалізації власності) не вірно й згубно.

Роздержавлення власності - головна мета економічної політики перехідного періоду, оскільки воно:

  1.  - забезпечує рівність усіх форм власності;
  2.  - створює необхідні передумови для розвитку ринкових відносин;
  3.  - через персоніфікацію власності посилює трудову й підприємницьку мотивацію зростання ефективності виробництва.

У той же час повна ліквідація державної власності на засоби виробництва, в тому числі на землю й передача її у приватні руки може породити негативні тенденції: неможливість або послаблення державного регулювання економіки й створення приватних монополій тощо.

Світовий досвід роздержавлення й приватизації (процес приватизації, зокрема, розпочався на початку 1980-х років у деяких економічно розвинутих країнах - Великобританії в 1979 р., Франції - 1986 р., в Італії - наприкінці 80-х років) свідчить, що: по-перше, невисока ефективність підприємств державного сектора зумовлена недержавною формою власності - тобто конкуренцією, а державні підприємства не завжди її витримують, коли втрачають можливість фінансування з бюджету; по-друге, роздержавлення і приватизація в усіх країнах через деякий час замінюється націоналізацією й реприватизацією; по-третє, державний сектор є тією матеріально-економічною основою, яка дає можливість державі здійснювати регулюючий вплив на економіку, послаблюючи соціальну напругу в суспільстві і забезпечувати доступ населення до суспільних благ; по-четверте, без державної економіки не забезпечити достатньої обороноздатності країни.

Основними цілями приватизації у постсоціалістичних країнах є:

  1.  - демонтаж командно-адміністративної системи та заміна її ринковою економікою;
  2.  - структурна перебудова національної економіки;
  3.  - стабілізація і поступове підвищення ефективності національної економіки;
  4.  - формування національної системи ділових підприємств, які вміють працювати в умовах ринку тощо.

Роздержавлення й приватизація відбувається у таких формах: перетворення державного підприємства в акціонерне чи інше господарське товариство; викуп майна державного підприємства, зданого в оренду орендним підприємствам або іншим орендарям; викуп майна державного підприємства членами трудового колективу; продаж державного підприємства за конкурсом або на аукціоні юридичним особам та громадянам.

Головна ідея масової приватизації у Східній Європі та Україні полягала у безплатному розподілі акцій великих підприємств із допомогою так званих приватизаційних сертифікатів (ваучерів). Окрім приватизації шляхом сертифікатних аукціонів використовується і грошова приватизація. Приватизація землі, а також майна колективних сільськогосподарських підприємств (колгоспів) здійснюється, зокрема в Україні, у формі паювання землі й майна, передачі останніх в оренду і на цій основі створення нових сільськогосподарських формувань приватно-орендного типу.

Внаслідок роздержавлення й приватизації формуються різні форми власності, передбачені законом України "Про власність": приватна власність громадян (особиста власність, власність трудового колективу, власність селянського й особисто підсобного господарства); колективна власність (власність орендного підприємства, власність кооперативу, власність акціонерного товариства, власність господарських асоціацій - об'єднань, власність громадських організацій, власність релігійних організацій); державна власність (загальнодержавна власність, комунальна власність, власність державних підприємств); власність спільних підприємств,  іноземних громадян, організацій і держав.

2. Становлення й розвиток підприємництва

Іншим, однак не менш важливим, завданням перехідної економіки є становлення й розвиток підприємництва. В постсоціалістичних країнах, особливо в СРСР (у тому числі Україні) підприємництво фактично не було розвинутим через тотальне одержавлення економіки. Панування державної власності на основні засоби виробництва заперечувало самостійну, ініціативну, здійснювану на власний ризик діяльність, спрямовану на одержання прибутку.

Підприємницьке господарювання передбачає наявність у суб'єкта (підприємця) певної сукупності свобод і прав щодо вибору виду та організації господарської діяльності, вибору джерел фінансування, доступу до ресурсів, організації і управління, збуту продукції, тобто економічну автономію підприємств.

Підприємництво означає наявність у господарника прав власності на засоби виробництва, продукт і доход. Одержання прибутку для підприємця є важливою метою, а також мотивація використання прибутку для розширеного відтворення. В умовах підприємництва змінюється співвідношення між матеріальною зацікавленістю й мотивацією трудової діяльності: для підприємця на перший план висувається мотивація діяльності, оскільки все, що виробляється - це його.

Поряд із крупним, суттєву роль відіграє мале підприємництво - малий бізнес. Воно - носій приватної власності, вільної конкуренції, має здатність до швидкого реагування на зміни в умовах господарювання; малі підприємства здатні взяти на себе роботу, в якій незацікавлені крупні підприємці; виступають основним джерелом новацій (нововведень), створюють додаткові робочі місця.

Необхідність та доцільність розвитку підприємництва в перехідний період викликані структурними розривами в економіці через неефективність  радянської системи; неефективним функціонуванням державних підприємств; низьким технологічним рівнем вітчизняної промисловості; низьким рівнем доходів населення та інше.

В Україні здійснено ряд заходів щодо розвитку підприємництва: прийнято закон України "Про підприємництво" (1991 р.), прийняті програми державної підтримки підприємництва, програми розвитку малого підприємництва тощо.

Головними завданнями програм виступають:

  1.  - формування правової бази розвитку й підтримки підприємництва;
  2.  - створення системи фінансування, кредитування та страхування підприємницької діяльності;
  3.  - забезпечення матеріальних умов розвитку підприємництва;
  4.  - формування ринкової інфраструктури для забезпечення підприємницької діяльності;
  5.  - підготовка кадрів для підприємницької діяльності;
  6.  - інформаційне та науково-методичне забезпечення підприємництва.

Державна підтримка малого підприємництва зводиться до:

  1.  - формування нормативно-правової бази;
  2.  - удосконалення податкової й фінансово-кредитної політики;
  3.  - забезпечення  підприємницьких структур необхідною інформацією;
  4.  - сприяння впровадження технологій та інновацій;
  5.  - стимулювання зовнішньоекономічної діяльності та інше.

Одним із головних напрямків підтримки малого бізнесу є створення відповідної  фінансово-кредитної системи. Механізм прямих методів державної фінансової підтримки включає в себе: надання субсидій, надання позик, формування державних фондів, створення спеціалізованих фінансових установ.

До основних форм непрямих методів підтримки підприємництва відносять: податкові знижки (або повне звільнення від певних податків), податкові пільги, прискорена амортизація, податкові знижки на науково-дослідні витрати, на витрати, пов'язані з підготовкою кадрів для підприємницької діяльності, боротьба з корупцією  у відносинах державних владних структур з підприємцями, запровадження сучасних форм ліцензування, впорядкування реєстрації, перевірок та контролю за діяльністю малих та середніх підприємств, раціональне використання фонду підтримки підприємництва, створення ефективної системи мікрокредитування – кредитної підтримки малих підприємств, розробка і реалізація регіональних програм розвитку підприємництва  тощо.

Однією з найважливіших передумов розвитку підприємництва є скорочення процедури заснування й реєстрації підприємств.

В Україні питаннями підприємництва на рівні держави займається Комітет із регуляторної політики та підприємництва.

3. Формування сучасних ринкових відносин і ринкової інфраструктури

Основним економічним завданням перехідного періоду є створення сучасних ринкових відносин, яке не може бути здійснене без створення відповідної ринкової інфраструктури.

Важливим елементом забезпечення ринкової діяльності є інфраструктура ринку: банки, біржі, брокерські та дилерські контори, різні посередницькі організації, інформаційні установи тощо. Багатьох елементів ринкової інфраструктури за часів командно-адміністративної системи просто не існувало (наприклад, брокерські контори, біржі та інші).

Тому цю сферу треба створювати практично з нуля. Крім того, у розвинених країнах інфраструктура ринку розвивається випереджаючими темпами, у неї вкладається більше половини всіх капіталовкладень.

4. Суть і необхідність земельної реформи

Ринкова трансформація земельних відносин в Україні здійснюється шляхом проведення аграрної реформи. Земельна реформа в Україні є різновидом реформування економічних, соціальних та інших правовідносин.

Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 18 грудня 1990 року “Про земельну реформу” вона є складовою частиною економічної реформи, яка здійснюється в Україні у зв’язку з переходом економіки держави до ринкових відносин.

Основним завданням земельної реформи є перерозподіл земель з одночасною передачею їх у приватну та колективну власність, а також у користування підприємствам, установам, організаціям з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі, формування багатоукладної економіки, раціонального використання та охорони земель.

Мета земельної реформи в Україні - спрямувати процес приватизації на формування конкурентоспроможного підприємництва.

Земельну реформу можна зобразити відповідною організаційною схемою, розробленою на підставі чинного законодавства (рис. 1).

Результатом земельної реформи є трансформація сільськогосподарських підприємств за такими трьома головними напрямами.

Перший: поділ господарств на дрібніші самостійні виробничі підрозділи - сімейні фермерські господарства, партнерства, кооперативи тощо.

 

Рис.1. Організаційна схема земельної реформи в Україні

Другий: формування великих господарств, де збереглись кваліфіковані енергійні кадри, які мають потенційну здатність і бажання інтенсифікувати виробництво. В таких господарствах відбувається процес концентрації власності в руках невеликої групи співвласників шляхом скуповування, обміну, оренди паїв, акцій тощо. У перспективі ці господарства можуть стати великими комерційними фермами, якими буде керувати група або один власник, що орендує землю у місцевих жителів і наймає відповідну кількість працівників.

І третій, найменш бажаний, але неминучий шлях, коли частина господарств збереже форму колективного підприємства. У цьому випадку, як свідчить досвід, селяни працюють у своїх підсобних господарствах. За таких умов виробництво зменшиться до рівня, потрібного для виживання селянської сім'ї. Проте, якщо в країні попит на сільськогосподарську продукцію буде зростати, то найбільш життєздатна частина цих особистих підсобних господарств стане базою для швидкого становлення фермерства.

У результаті формується нова аграрна структура, яка грунтується, переважно, на приватній власності на землю і засоби виробництва. Цей процес набув прискорення зокрема після Указу Президента України “ Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки” від 8 грудня 1999 року.

Реформування земельних відносин в Україні відбувається лише за умов захисту прав власника на землю. Інструменти такого захисту існують у всіх країнах, де діють такі відносини.

Ключовими напрямами аграрної реформи є :

  1.  1.Реальне (а не формальне) реформування колективних сільськогосподарських підприємств (КСП) на засадах приватної власності. Держава гарантує свободу вибору організаційних форм приватного господарювання, що приходять на зміну КСП. Визначальними в цьому мають бути вищий рівень персоніфікації власності, максимальне забезпечення цілісності господарсько-територіальних комплексів, що забезпечить ефективне використання землі, майна, розвиток соціальної сфери села.
  2.  2.Перехід на земельно-орендні відносини між: власниками землі (земельних паїв) та суб'єктами господарювання. У цьому процесі держава забезпечує :
  3.  обов'язкову платність за використання землі між суб'єктами
    земельних відносин, що стимулює закріплення на ній більш
    ефективного господаря, раціональніше її використання та сприятиме соціальному захисту (через орендну плату) селян — власників землі;
  4.  спрощену процедуру індивідуальної та групової передачі
    селянами земельних паїв і майна в оренду приватним формуванням і введення повідомно-реєстраційного порядку передачі — одержання земельних паїв у оренду.

3.Розвиток особистих підсобних господарств і перетворення
найбільших з них у товарні господарства селян - міні-фермерські господарства. За роки незалежності та переходу до ринкової системи приватний сектор забезпечив відчутне зростання обсягів виробництва. Його частка у виробництві сільськогосподарської продукції збільшилась з 29,4 до 59,9 %.

Для того щоб надати більшого простору дальшому розвиткові цього сектору, держава забезпечує :

безперешкодне вилучення селянами (за їх бажанням) земельних паїв з КСП та розширення за рахунок цих паїв особистих підсобних господарств без надання їм статусу юридичної особи (фермерських господарств) і підвищення таким чином рівня товарності цих господарств;

виділення селянам (на отриманий земельний пай) у натурі
майна в рахунок погашення майнового паю, заборгованості із заробітної плати, а саме: будівель і споруд, приміщень, техніки, робочої продуктивної худоби, знарядь праці тощо;

вирішення питань щодо передачі у власність і користування
земельних ділянок працівникам соціальної сфери села (учителям,
медпрацівникам, працівникам закладів культури та ін.) за рахунок земель запасу і резервного фонду;

прискорення організації сільськогосподарських сервісних кооперативів.

4.Усебічний розвиток інфраструктури ринку сільгосппродукції, забезпечення його прозорості, паритетності, створення рівних умов для конкуренції всіх учасників аграрного ринку. З цією метою передбачено :

стимулювання створення селянських (фермерських) кооперативів та приватних підприємств у сфері агросервісу, переробки і збуту продукції шляхом поширення на всю сферу агросервісу системи пільгового оподаткування, яка діє для сільського господарства, тощо;

забезпечення закупівлі для державних  потреб ресурсів  і
продукції та продаж сільгоспвиробникам виключно через аукціони й біржі незалежно від власності та розмірів підприємств;

надання державної підтримки за програмами розвитку аграрного сектору (племінна справа, селекція тощо) виключно на конкурентних засадах і на зворотній основі або з пайовою участю суб'єктів господарювання;

запровадження ефективних механізмів регулювання експортно-імпортних операцій, недопущення імпорту неякісних продуктів і продовольчих товарів, виробництво яких у необхідних обсягах може здійснювати національний АПК.

5.Удосконалення економічних і фінансово-кредитних відносин на селі, а саме:

запровадження іпотечного кредитування під заставу землі з реально діючим механізмом її вилучення в разі неповернення кредитів;

заснування Земельного (іпотечного) банку;

створення механізму фінансових гарантій повернення кредитів сільгосп товаровиробниками через спеціалізовані структури за оцінкою платоспроможності та санації підприємств;

забезпечення адресності підтримки окремих диверсифікованих галузей виробництва (наприклад виробництва зерна) за рахунок цільових позичок (насіння, техніка) під конкретну продукцію;

запровадження механізмів відповідальності власників та керівників підприємств і господарств за своєчасну виплату заробітної плати та дивідендів, а також за розрахунки з державою.

6.Удосконалення управління агропромисловим комплексом та регулювання економічних відносин на ринкових засадах. Із цією метою передбачено:

розмежувати функції державного управління (форми власності і господарювання, земельні, майнові та трудові відносини, структуру управління, розвиток інфраструктури аграрного сектору тощо) та функції господарського управління (ресурсне забезпечення, організація виробництва, збут продукції, фінансово-кредитне забезпечення тощо);

здійснити на рівні центральних органів виконавчої влади дальше об'єднання функціонально споріднених інститутів, перевести на корпоративне утримання галузеві й господарські структури управління;

реорганізувати на місцевому рівні управління сільського господарства в підрозділи (агентства) з реформування та сприяння розвитку агропромислового комплексу (з покладенням на них вирішення завдань земельної реформи, розвитку агросервісної інфраструктури та інфраструктури продовольчого ринку). Предметом особливої уваги стає створення сучасної ринкової системи матеріально-технічного забезпечення сільськогосподарського виробництва.

7.Суттєве вдосконалення правового забезпечення проведення аграрної реформ.

Програма реалізації земельної реформи враховує історичні, соціальні та екологічні особливості розвитку сільського господарства кожного регіону, зокрема: густоту населення; рівень забезпеченості землею, її продуктивність, придатність до сільськогосподарського виробництва; рівень індустріалізації та урбанізації; збереження у свідомості селян традиційного почуття власника, господаря; розвитку подвірного натурального господарства тощо.

Сьогодні в Україні уже, по суті, завершено перший етап земельної реформи - проведено роздержавлення землі і передано її у власність колективних господарств, і  другий етап , що передбачає поділ земель, переданих у колективну власність, на частки (паї, без виділення їх у натурі) з видачею відповідного документа — сертифіката про право приватної власності на землю. Власник сертифіката, проте, не може на свій розсуд використовувати або розпоряджатися закріпленим за ним земельним паєм. Тому виникла потреба зробити зміни і доповнення до Земельного Кодексу України.

Третій, завершальний етап земельної реформи - це формування на базі приватної власності на землю нових за змістом приватно-орендних господарств. У результаті селянин повинен одержати статус працівника-власника з правом отримання доходів не лише відповідно до затрат праці, а й розміру земельного пайового внеску в колективне господарство.

Аграрна реформа в Україні торкнулась глибинних основ колективної власності, а зміна власника означає появу ефективного господаря. Запрацював механізм функціонування пайових відносин усередині приватизованих підприємств, насамперед через постійну щорічну виплату власнику паю дивідендів у грошовому чи натуральному вигляді, що з часом переростає у своєрідний критерій почуття господаря.

5. Особливості ринкової трансформації економіки України

Ринкова трансформація економіки України має ряд особливостей. Насамперед, вона супроводжувалась такими негативними явищами, як:

  1.  - глибока економічна криза 1991-1999 р., внаслідок чого обсяг ВВП скоротився майже на 60%;
  2.  - висока інфляція, особливо в 1993-1994 р., коли зростання цін досягало 100 разів;
  3.  - суттєвий рівень безробіття, особливо прихованого;
  4.  - різке погіршення добробуту переважної маси населення.

Ці та інші явища не могли не вплинути на хід трансформаційних перетворень. Окрім того, процес переходу вимагає зміцнення політичної незалежності країн та її національної економіки, до якої ще далеко. В Україні не було обрано власного шляху переходу до ринку, на відміну від Китаю, Монголії, Чехії і Словаччини, Польщі, Угорщини, Прибалтійських республік, де фактично, цей процес завершено.

В Україні декілька років пробували провести так звану шокову лібералізацію цін без створення відповідного ринкового середовища. Це привело до розвалу системи державного управління, розриву господарських зв'язків як усередині країни, та і з країнами близького зарубіжжя, глибокої платіжної кризи, інфляції, розбалансуванню фінансово-кредитних відносин, різкому падінню як виробництва так і споживання, зубожіння основної маси населення.

Слід відмітити і непомірне затягування, допущені помилки та недоліки в роздержавленні власності та приватизації підприємств, недостатню боротьбу з монополізмом, недостатню конкуренцію, недоліки у становленні та підтримці підприємництва, створенні достатньої критичної маси елементів інфраструктури ринку. Однією з причин цих та інших негативних моментів в ході трансформації української економіки вважають сліпе дотримування розробниками реформ рецептів окремих концепцій західної економічної науки, зокрема, монетаризму (Чикагська школа, М.Фрідмен).

Одночасно підкреслюється відсутність чітко визначених цілей трансформаційних процесів.

Однак за роки трансформації економіка України суттєво наблизилась до змішаної соціально-орієнтованої економіки. Вихідними сприятливими умовами для цього є відносно розвинута індустріальна основа, багатоманітність форм власності і господарювання, розвиток ринку і приватного підприємництва, конкуренції, рекламної діяльності, наявність традицій регулювання економіки й соціальності в її розвитку, відносно розвинута ринкова інфраструктура. Цьому сприяли напрацювання низки законів, що стосуються трансформаційних процесів в економічній сфері.

Список рекомендованої літератури

  1.  1. Політична економія . За ред Кривенко К.Т. – К. , 2006
  2.  2. Башнянин Г.І. Політична економія .- К., 2000.
  3.  3. Мочерний С.В. Політична економія.-  К., 2005
  4.  4. Політична економія. За ред. Ільченко Н.В. – К., 2005
  5.  5. Степура О.С., Єремеєв О.С., Пономарьова Т.Ю., Степура М.О. Політична економія. -К., 2008
  6.  6. Предборський В.Г. Економічна теорія. – К., 2003
  7.  7. Економічна теорія : політична економія. За ред. С.І.Юрія.- К.,2009
  8.  8. Вступ до економічної теорії. За ред. З. Ватаманюка. – Л., 2007
  9.  9. Економічна теорія : політекономія. За ред. В.Д.Базилевича.- К., 2008

Завдання до модулів

Модуль №1 

  1.  1.Етапи створення економічної теорії як науки : меркантилізм, фізіократія, класична буржуазна політекономія, сучасні економічні вчення.
  2.  2.Що є предметом економічної теорії?
  3.  3.Що означає макрорівень? мікрорівень? глобальний рівень?
  4.  4.Поясніть поняття : виробництво, розподіл, обмін, споживання
  5.  5.Що таке виробничі відносини?
  6.  6.Що таке продуктивні сили суспільства?
  7.  7.Назвіть методи пізнання економічних явищ і процесів
  8.  8.Які функції виконує економічна теорія?
  9.  9.Що являють собою економічні категорії? Економічні закони?
  10.  10.Який зв"язок між економічною теорією і економічною політикою?
    Обгрунтуйте єдність економічної теорії і господарської практики.
  11.  11.Що таке спосіб виробництва? Суспільно-економічна формація?
  12.  12.Що таке виробництво?
  13.  13.Назвіть основні фактори виробництва
  14.  14.Яка відмінність між матеріальним і нематеріальним виробництвом?
  15.  15.Що таке виробнича інфраструктура? Соціальна інфраструктура?
  16.  16.Які ви знаєте цілі виробництва?
  17.  17.В чому сутність економічних потреб суспільства?
  18.  18.Назвіть структуру потреб.
  19.  19.В чому полягає закон зростання потреб і який механізм його дії?
  20.  20.Яка загальна властивість економічних ресурсів?
  21.  21.Як класифікують економічні ресурси?
  22.  22.Що являє собою економічна система суспільства?
  23.  23.В чому суть господарської діяльності?
  24.  24.Що таке суспільний поділ праці?
  25.  25.Назвіть джерела і рушійні сили розвитку економіки суспільства
  26.  26.Що являють собою економічні інтереси?
  27.  27.В чому суть власності?
  28.  28.Назвіть основні показники ефективності суспільної економіки
  29.  29.Назвіть обєкти і суб"єкти власності
  30.  30.Які є типи власності? Форми?
  31.  31.Що таке роздержавлення? Приватизація?
  32.  32.Назвіть цілі приватизації державного майна
  33.  33.Які є шляхи приватизації державного майна?
  34.  34.Назвіть позитивні риси приватної власності на засоби виробництва.
  35.  35.Що таке натуральне господарство? Назвіть його характерні риси
  36.  36.Що таке товарне виробництво?
  37.  37.Назвіть причини виникнення товарного виробництва
  38.  38.Які є історичні типи товарного виробництва?
  39.  39.Назвіть характерні риси: простого товарного виробництва; капіталістичного; соціальної ринкової економіки.
  40.  40.Що таке товар? Назвіть властивості товару
  41.  41.Які є різновиди теорій вартості? Охарактеризуйте їх
  42.  42.Що таке гроші? Назвіть і охарактеризуйте функції грошей
  43.  43.Що таке грошова система? Назвіть її елементи
  44.  44.Що таке технологічний спосіб виробництва?
  45.  45.Поясніть поняття : інструментальний спосіб виробництва, індустріальний, постіндустріальний
  46.  46.В чому суть НТП?
  47.  47.Що таке економічний інтерес?
  48.  48.В чому суть глобальних проблем людства?
  49.  49.Як класифікують глобальні проблеми людства?
  50.  50.Яку  роль відіграє роззброєння при розв’язанні глобальних проблем?
  51.  51.Назвіть шляхи розв’язання глобальних проблем людства

Модуль 2

  1.  1.Що таке підприємство? Назвіть види підприємств
  2.  2.Що таке підприємництво? Назвіть принципи і умови здійснення підприємницької діяльності
  3.  3.Хто може бути субєктом підприємництва?
  4.  4.Охарактеризуйте організаційні форми  підприємництва
  5.  5.Що таке малий бізнес?
  6.  6.Назвіть суб’єктів малого бізнесу
  7.  7.Що таке аграрні відносини
  8.  8.Назвіть особливості аграрних відносин
  9.  9.Що таке земельна рента?
  10.  10.Назвіть витрати виробництва
  11.  11.Розкрийте суть собівартості продукції
  12.  12.Що таке доходи підприємства? Назвіть види доходів
  13.  13.Що таке прибуток підприємства?
  14.  14.Назвіть види прибутку
  15.  15.Що таке корисність? Гранична корисність?
  16.  16.В чому суть споживчої поведінки?
  17.  17.Що означає крива байдужості?
  18.  18.Що означає рівновага споживача?
  19.  19.Що таке ринок?
  20.  20.Назвіть функції ринку
  21.  21.Назвіть об’єкти і суб’єкти ринку
  22.  22.Що означає ринок чистої конкуренції? ринок досконалої конкуренції? монополістичний ринок? олігополістичний ринок?
  23.  23.Назвіть структуру ринку
  24.  24.Які основні елементи ринкового механізму?
  25.  25.Що таке попит? Пропозиція?
  26.  26.Які фактори впливають на величину попиту? На величину пропозиції?
  27.  27.Назвіть моделі ринку ?
  28.  28.Що означає ринкова рівновага? За яких умов вона наступає?
  29.  29.Що таке конкуренція? Назвіть основні завдання і функції конкуренції
  30.  30.Які наслідки конкуренції?
  31.  31.Що таке монополія?
  32.  32.Які причини  виникнення монополії?
  33.  33.Назвіть основні форми монополії
  34.  34.Що таке антимонопольна політика держави?
  35.  35.Які наслідки монополії?
  36.  36.Що таке домогосподарство?
  37.  37.Яка роль домогосподарств в економіці?
  38.  38.Назвіть джерела доходів домогосподарств?
  39.  39.Які витрати несуть домогосподарства?
  40.  40.Що таке  сукупний попит? сукупна пропозиція?
  41.  41.Назвіть цінові і нецінові фактори сукупного попиту
  42.  42.Назвіть цінові і нецінові фактори сукупної пропозиції
  43.  43.Що означає  фіскальна політика?
  44.  44.Назвіть види фіскальної політики
  45.  45.Що таке бюджетний дефіцит? Державний борг?
  46.  46.Що означає зайнятість? повна зайнятість?
  47.  47.Назвіть і охарактеризуйте форми безробіття
  48.  48.Що таке інфляція?
  49.  49.Назвіть причини і наслідки інфляції
  50.  50.Яка залежність існує між зайнятістю та інфляцією?
  51.  51.Що означає соціальний захист населення?
  52.  52.Що таке економічне зростання?
  53.  53.Назвіть і охарактеризуйте типи економічного зростання
  54.  54.Що означає циклічність економічного розвитку
  55.  55.Назвіть і охарактеризуйте фази промислового циклу

Модуль 3

  1.  1.Що розуміють під світовим господарством?
  2.  2.Назвіть етапи розвитку світового господарства
  3.  3.Що означає міжнародний поділ праці?
  4.  4.Назвіть основні фактори міжнародного поділу праці
  5.  5.Назвіть структуру сучасного світового господарства
  6.  6.Назвіть основні тенденції світового господарства
  7.  7.Дайте характеристику міжнародної торгівлі
  8.  8.Що таке експорт товарів ? імпорт товарів?
  9.  9.Що означає фритредерство? Протекціонізм?
  10.  10.Назвіть інструменти зовнішньоекономічної політики
  11.  11.Що означає вивіз капіталу? Назвіть його основні форми
  12.  12.Що таке валютна система? Національна валютна система? Міжнародна валютна система?
  13.  13.Що таке платіжний баланс?
  14.  14.Що таке міграція робочої сили?
  15.  15.Назвіть основні причини міграції робочої сили
  16.  16.Що таке міжнародна економічна інтеграція?
  17.  17.Назвіть передумови міжнародних інтеграційних процесів
  18.  18.Назвіть головні інтеграційні угрупування світу
  19.  19.Дайте характеристику соціалізму
  20.  20.Назвіть основні причини краху соціалізму
  21.  21.Назвіть основні напрями  ринкових реформ
  22.  22.Що таке роздержавлення і приватизація?
  23.  23.Назвіть основні проблеми і перспективи розвитку підприємництва в Україні
  24.  24.В чому суть земельної реформи?
  25.  25.Назвіть ключові напрями земельної реформи в Україні
  26.  26.Назвіть проблеми ринкової трансформації економіки України
  27.  27.Чим викликана необхідність переходу до ринкової економіки України?
  28.  28.Назвіть моделі переходу до ринку

Рецензія

Курс лекцій підготовлено у відповідності із програмою навчальної дисципліни “Економічна теорія”,  затвердженої Начальником Департаменту кадрової політики аграрної освіти та науки.

В курсі лекцій висвітлюються загальні основи економічного життя суспільства; розкриваються закономірності розвитку суспільного виробництва. Автором використано наукові досягнення відомих представників різних економічних напрямків. Важливе місце посідають питання становлення ринкових відносин в Україні.

Курс лекцій дає змогу студентам зрозуміти основні поняття та закономірності побудови нової економічної системи в Україні – соціально орієнтованої ринкової економіки .


Трудова

 Форми

Громадських організацій

Господарських товариств

Кооперативна

  Акціонерна

Власність народу

Власність колективу

   Суспільна

Типи

Види

Державна власність

Загальнонародна власність

   Приватна

Ремісниче господарство

  Нетрудова

Приватно капіталістичне господарство

Одноосібне господарство

Дрібнотоварне фермерське господарство

Рабовласницьке господарство

Феодальне господарство

Шляхи роздержавлення власності

Передача підприємств у власність трудових колективів

Поділ державної власності між громадянами країни

Продаж об’єктів державної власності

Загальна структура ринку

Товарний ринок

Ринок праці

Ринок інвестиції

Споживчий ринок

Ринок засобів виробництва

Ринок інвестицій

Кредитний ринок

Ринок цінних паперів

Галузеві ринки

Роздержавлення земель

Державна власність

Передавання земель у власність громадянам

Приватизація земель

Землі запасу

Передавання земель сільського-сподарським підприємствам у колективну власність

Грошова оцінка сільськогоспо-дарських угідь

Резервний фонд земель

Паювання сільськогосподарських угідь

Землі, що не підлягають роздержавленню

Видача сертифікатів з правом на земельну частку (пай) громадянам

Передавання земельної частки (паю) у спадщину

Реалізація громадянами права на земельну частку (пай) (рух земельних паїв)

Участь у реформуванні свого підприємства

Вихід з підприємства зі своїм земельним паєм (ділянкою)

Передання земельної частки (паю) в оренду

Фермерському або іншому підприємству

Своєму підприємству

Розширення особистого підсобного господарства

Організація селянського (фермерського) господарства


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

28761. Атмосфера Серебряного века 14.98 KB
  Понятие это не столько научное сколько эмоциональное вызывающее тут же ассоциации с другим коротким периодом истории русской культуры с золотым веком пушкинской эпохой русской поэзии первая треть XIX века. Серебряный век как период и образ мышления Искусство и философия Серебряного века отличались элитарностью интеллектуализмом. Поэтому нельзя отождествлять всю поэзию конца XIX начала XX века с Серебряным веком.
28764. Объединение русских земель вокруг Москвы (XIV - первая треть XVI в.). Социально-экономический и политический строй русского государства, его особенности 145.38 KB
  Социальноэкономический и политический строй русского государства его особенности. Образование единого централизованного государства в результате объединения русских земель вокруг Москвы на протяжении XIV XV веков представляло собой весьма сложное и противоречивое явление. Проблеме формирования единого Российского государства уделено внимание в фундаментальных исследованиях крупнейших российских историков Н. Соловьёв в большей степени обращал внимание на объективные исторически подготовленные причины формирования Российского государства на...
28765. Начало эпохи Великих географических открытий и первые колониальные захваты. НОВОЕ ВРЕМЯ как особая фаза всемирно-исторического процесса 488.57 KB
  Поскольку контроль над Южной Атлантикой оказался в руках португальцев Алькасовасское соглашение 1479 Испания желавшая установить прямые контакты со странами Востока приняла предложение генуэзского мореаплавателя Колумба об организации экспедиции на запад. Магальяйнша Магеллан фернан об организации экспедиции с целью обогнуть американский континент с юга и через Тихий океан добраться до Азии. Сам Аламинос участвовал ранее в четвертой экспедиции Колумба. Начальник экспедиции и его кормчий приступили к снаряжению трех кораблей в...
28766. Реформация и ее экономические, политические, социокультурные причины. Религиозные войны в Европе 329.55 KB
  Её началом принято считать выступление доктора богословия Виттенбергского университета Мартина Лютера: 31 октября 1517 года он прибил к дверям виттенбергской Замковой церкви свои 95 тезисов в которых выступал против существующих злоупотреблений католической церкви в частности против продажи индульгенций[прим. Интересы и чаяния зарождающегося класса капиталистов по итогам Реформации нашли проявление в основании протестантских церквей призывающих к скромности экономии и накоплению капитала а также формировании национальных государств в...
28767. Государство и общество стран Западной Европы в XVII в. 29.63 KB
  Основные тенденции развития стран Европы во второй половине XVIIXVIII веке 1. Эволюция внутриполитического устройства Во 2й половине XVII – XVIII веков внутриполитическое устройство большинства стран Европы сохраняло средневековые черты. – ограниченная монархия Венецианская и Генуэзская республики в XVIII столетии – Швеция 17191772 гг. XVIIXVIII века в Европе стали временем когда завершился процесс собирания земель и формирование государств в их современных границах.