4235

Капітал підприємства та його ефективне використання

Лекция

Экономическая теория и математическое моделирование

Капітал підприємства та його ефективне використання. Виробництво як джерело підприємницького прибутку Виробництво та потреби Технологія виробництва та виробнича функція Ефективність виробництва Виробництво та потреби Виробництво...

Украинкский

2014-12-07

564 KB

17 чел.

Капітал підприємства та його ефективне використання

Тема 4. Виробництво як джерело підприємницького прибутку

1. Виробництво та потреби

2. Технологія виробництва та виробнича функція

3. Ефективність виробництва

4.1. Виробництво та потреби

Виробництво – це процес взаємодії  людини з природними речовинами з метою створення матеріальних благ для існування та розвитку суспільства.

Будь-яке виробництво складається зі споживання виробничих ресурсів та їх поєднання в процесі виробництва.

Ресурси, які приймають участь  в процесі виробництва товарів та послуг представляють собою фактори виробництва. До них відносяться:

  1.  природні (матеріально-сировинні)  - ресурси, що являють собою предмети праці або все те, на що вона направлена;
  2.  праця (людські ресурси);
  3.  капітал (інвестиційні ресурси) у вигляді форм засобів виробництва;
  4.  інформаційні ресурси, тобто знання щодо використання природних, людських та інвестиційних ресурсів;
  5.  підприємництво: від того, наскільки вміло будуть використані наявні ресурси, залежить ефективність та прибутковість підприємницької діяльності. А це залежить від знань, вмінь, досвіду підприємця, який займається господарською діяльністю. Саме в цьому проявляється його талант організатора, менеджера, підприємця, який існує як п’ятий фактор виробництва.

Провідною економічною проблемою є вибір найбільш ефективного способу розподілу факторів виробництва та розв’язання проблеми обмежених можливостей при необмежених бажаннях членів суспільства.

Для розв’язання цієї проблеми необхідно знайти відповіді на чотири запитання:

  1.  Що виробляти: які товари чи послуги
  2.  В якій кількості виробляти товари чи послуги?
  3.  Як виробляти ці товари чи послуги?
  4.  Для кого їх виробляти?

Що, як і для кого виробляти – це найбільш універсальні проблеми людських потреб, які практично не обмежені, тоді як будь-якому суспільстві є обмежена кількість ресурсів, що можуть бути використані для виробництва цих товарів та послуг.

Відповідь на питання: що і для кого виробляти? – дає безпосередньо суспільство в особі своїх споживачів. Відповідь на питання: як і в якому обсязі виробляти товари чи послуги в умовах обмеженості ресурсів? – дають виробники товарів чи послуг в особі підприємців.

Вмененні витрати виробництва конкретного продукту – це така кількість інших продуктів, від яких слід відмовитися або якими слід пожертвувати, щоб отримати певну кількість бажаного даного продукту.

В процесі руху від альтернативи А до Б (див. рис.4.1), вартість товарів групи А, якими приходиться жертвувати для отримання кожної додаткової одиниці товару групи Б, зростає. Це пояснюється тим, що економічні ресурси не придатні для їх використання у виробництві альтернативних продуктів.

Розглянемо розподіл обмежених ресурсів при виробництві товарів групи А (обладнання для виробництва, товари  промислового комплексу) та товарів групи Б (споживацькі товари). Слід враховувати, що товари групи А продаються лише на ринку засобів виробництва, на якому, як правило, між виробником та покупцем проводяться безготівкові розрахунки (без участі готівкової грошової маси).

Товари групи Б (споживацькі товари) реалізуються, як правило, реалізуються через готівковий розрахунок, що сприяє підтриманню балансу товарно-грошових відносин.

Загальна сума готівки, що видається банками населенню країни протягом певного періоду часу, має бути забезпечена товарами та послугами, наданими для роздрібної торгівлі.  Готівка, що видається банками через сферу роздрібної торгівлі та надання послуг протягом цього періоду часу має повністю повернутися до банку. Виконання цієї умови забезпечує підтримання рівноваги товарно-грошового обігу в країні. Якщо товарів та послуг буде менше, ніж готівки в обігу, тим більше необхідно платити за кожну одиницю товару, що призводить до знецінення грошей, тобто інфляції.

Якщо ж пропозиція товарів та послуг буде перевищувати грошову масу в обігу, різко впадуть обсяги промислового виробництва, з’явиться дефіцит товарів та послуг, що може призвести до загального економічного спаду зі всіма послідовностями.

З іншого боку, необхідно витрачати  частину виробничих ресурсів для виготовлення нового обладнання підприємствам, що забезпечує розширення їх діяльності та модернізацію виробництва. Крім того, деяка частина ресурсів витрачається  на військові цілі для підтримання обороноздатності країни. Промислове обладнання та військова техніка виробляються робітниками, які отримують заробітну плату готівкою, не дивлячись на те, що продукція, що ними випускається не продається за готівку. А це, в деякому ступені, дестабілізує баланс товарно-грошовий обіг.

Тобто, розподіляючи обмежені ресурси між виробниками товарів групи А та групи Б, необхідно враховувати, що товари групи Б мають бути вироблені в такій кількості, щоб їх вистачило для урівноваження готівкової маси, що виплачена банками у вигляді заробітної плати робітникам як галузі А, так і галузі Б.

Необхідно обрати таке оптимальне співвідношення цих виробництв, щоб економіка країни функціонувала найбільш ефективно з максимальною користю для споживачів. Графічно це співвідношення виражається кривою ресурсних (виробничих можливостей  (рис.4.1).

 

Рис.4.1. Крива ресурсних можливостей

Для кожної точки на кривій АВСDЕ сумарні витрати будь-якого виду ресурсів (матеріальних, трудових, фінансових) є напевно визначеною фіксованою величиною та являє собою обсяг виробництва двох видів продуктів.

Суспільство має визначити, яку комбінацію тих продуктів, яких воно бажає. Обмеженість матеріальних, трудових та фінансових ресурсів робить неможливим будь-яку комбінацію виробництва в точці n ,вище кривої.

Комбінація в точці u, нижче кривої, передбачає неефективне (неповне використання ресурсів). Чим більші задіяні резерви, тим точка u ближче до кривої та тим більше товарів отримує суспільство. Це інтенсивний шлях розвитку виробництва.

Якщо ж збільшення обсягів виробництва досягається за рахунок збільшення пропозиції ресурсів шляхом їх додаткової добичі або приросту працездатності населення, то в цій ситуації крива АВСDЕ зсунеться в положення А1Е1. При цьому відбудеться екстенсивне розширення виробництва.

Проте, ані держава, ані підприємство, ані кожна окрема людина не спроможна жити за власними доходами, тобто виходить за межі власних ресурсних можливостей виробничого потенціалу (точка w). Як забезпечити виконання гранично допустимих лімітів витрат ресурсів вирішує саме суспільство, обираючи для себе певну державну економічну систему.

Можливі два шляхи розв’язання цієї проблеми:

  1.  ринкова економіка, як саморегулююча система;
  2.  планова розподільча система, при якій чітко планується розподілення усіх ресурсів.

Аргументами на користь ринкової економіки можуть бути:

  1.  Ефективність розподілу ресурсів. Конкурентна ринкова система направляє ресурси на виробництво тих товарів та послуг, яких суспільство більш за все потребує. У зв’язку з цим, відпадає необхідність втручання влади у функціонування вільних ринків.
  2.  Власна свобода підприємців є неекономічним аргументом на користь ринку. Підприємці, виробники товарів та послуг, самі визначають чим займатися, що виробляти та кому продавати продукцію.

Аргументами проти ринкової системи є:

  1.  Згасання конкуренції як контрольного механізму за рахунок двох джерел:

- створення картелів, синдикатів, трестів (учасники вступають у зговір проти споживачів з метою підвищити ціни та збереження прибутку);

- технічний прогрес, який заохочується ринковою системою, сприяє спаду конкурентної боротьби, так як впроваджені нові технології можуть дозволити собі тільки крупні виробники, що поглинають дрібних суперників та підривають суверенітет споживача.

2.     Марнотратне та неефективне виробництво:

- ринкова система виділяє на ресурси на виробництво вишуканих предметів, що приносять максимальний прибуток за рахунок використання ресурсів на шкоду виробництву предметів першої необхідності для малозабезпечених. Ефективність розподілу ресурсів в умовах ринку приносить прибуток, проте не забезпечує рівний розподіл доходу та суспільного продукту між багатими та бідними шарами населення;

- нестійкість ринкового механізму (безробіття, інфляція, кризи перевиробництва).


4.2.
  Технологія виробництва та виробнича функція

Виробництво представляє собою основну область діяльності фірми. Фірми використовують фактори виробництва, які поєднуються у виробничому процесі. Існують різні альтернативні способи поєднання виробничих ресурсів для випуску продукції.

Наприклад, для виробництва окремого товару можна використовувати або дорогу ручну працю в поєднанні з мінімальними витратами на придбання обладнання, або поєднання капіталоємного способу виробництва з мінімальними витратами праці.

Взаємозалежність між вхідними факторами виробничого процесу та результативною вихідною продукцією описується виробничою функцією

Виробнича функція показує максимально можливі результати виробництва, яких може досягнути фірма в результаті виробництва продукції за кожним конкретним співвідношенням факторів виробництва. Під максимальними результатами виробництва розуміють максимальний обсяг випуску продукції, Q, максимальна виручка, Д, або прибуток від реалізації цієї продукції, П. В загальному вигляді виробничу функцію можна описати математично наступним чином:

,

де - природні ресурси;   - людські ресурси (праця);  - інвестиційні ресурси (капітал);  - інформаційні ресурси.

Тобто, кінцеві результати виробництва , знаходяться у функціональній залежності від факторів виробництва, що споживаються: природних та матеріальних ресурсів, використаної праці, інвестиційних ресурсів та  інформації.

Кількісне значення цієї функції , тобто кінцевих результатів виробництва, повинно прямувати до максимально можливого свого значення при споживанні заданих ресурсів. Виробнича  функція характеризує вид поєднання усіх факторів виробництва у виробничому процесі та характеризує підприємницький талант  управляючого бізнесом.

Виробнича функція націлює підприємця на більш ефективне використання факторів виробництва при їх оптимальному співвідношенні.

Ефективне використання факторів виробництва передбачає технологічну та економічну ефективність.

Спосіб виробництва є технологічно ефективним, якщо не існує жодного іншого способу, при якому за даного обсягу виробництва продукції підприємство витрачає меншу кількість ресурсів (в крайньому випадку одного виду) за умови, що витрачається не більша кількість ресурсів інших видів. Тобто, якщо вироблений обсяг продукції є максимально можливим за умови використання співвідношення обсягів ресурсів.

Економічно ефективним є спосіб виробництва певного заданого обсягу продукції за умови мінімізації альтернативної вартості ресурсів, які використовуються в процесі виробництва.

Взаємозв’язок між змінним фактором  та обсягом випуску, що кількісно змінюються, не означає, що останній завжди зростає пропорційно до цього фактору.  Найбільш значне збільшення сукупного продукту дають початкове збільшення змінного фаактору. Потім наступає момент, після якого те ж його збільшення призводить до ефекту, який постійно зменшується.

Є реальною ситуація, коли на певному етапі збільшення  змінного фактору обсяг продукції буде зменшуватися. Наприклад: фірма придбала один з виробничих факторів (капітал), кількість якого у виробничому процесі є постійним. Виникає питання: скільки наймати працівників? Для цього треба знати як зростатиме обсяг випуску за умови збільшення змінного фактору - праці.

До певного моменту збільшення фактору – праця буде супроводжуватися все більш зростаючим обсягом виробництва. Це пояснюється дією ефекту розділу праці та можливістю покращення організації виробництва. Проте, з часом обов’язково настає такий момент, коли резерви розділу праці будуть вичерпані і тоді кожна додаткова одиниця змінного фактору стане приносити все меншу добавку до сукупного продукту, тобто сукупний продукт почне знижуватися.

Коли ж обладнання буде завантажене повністю, додаткові робочі вже нічого не зможуть додати до обсягу продукції, що виробляється. Якщо найм робочих буде продовжуватися, то в кінцевому результаті вони будуть заважати один одному та обсяг випуску зменшиться. Вище вказане представимо графічно (рис.4.2 .).

 

Рис.4.2. Динаміка граничної продуктивності змінного фактору

Закон спадаючої продуктивності діє в короткостроковому інтервалі, коли хоча б один виробничий фактор залишається незмінним. Слід підкреслити, що дія наведеного закону передбачає незмінний стан техніки та технології виробництва. Технічний прогрес може змінити межі дії цього закону. Якщо у виробничому процесі будуть застосовані новітні винаходи або інші технічні удосконалення, то зростання обсягу випуску може бути досягнуто при використанні тих самих  виробничих факторів. Виробництво залежить від потреб суспільства.

4.3.  Ефективність виробництва

В основі економічного прогресу лежить підвищення ефективності виробництва. Специфічний зміст ефективності в кожній системі господарства визначається суспільною формою виробництва, його цільовою направленістю, особливістю факторів та результатів виробництва.

Ефективність суспільного виробництва – це відношення кінцевого результату виробництва – продукту та витрат сукупної праці на його отримання. Іншими словами, критерієм ефективності суспільного виробництва є досягнення найвищих результатів з найменшими витратами.

В національній економіці ефективність суспільного виробництва вимірюється величиною національного доходу, а за окремими регіонами, галузями, об’єднань та підприємств – величиною чистої продукції, віднесених до відповідних витрат суспільної праці спожитих вартостей, які найбільш повною мірою відповідають за якістю та складом потребам суспільства. Радикальна економічна реформа, всебічна демократизація суспільного життя створює перепосилки для підвищення ефективності суспільного виробництва.

Ефективність виробництва неможна розглядати тільки як нормативно-розрахунковий показник. В ній проявляються корінні інтереси членів суспільства звести до мінімуму витрати праці на одиницю продукції. Ефективність виражається в економії важливих ресурсів, що беруть участь у виробництві.

Корисний результат ефективності суспільного виробництва – це економічний ефект. Він характеризується величиною досягнутої економії матеріальних, трудових, грошових та інших ресурсів; економією часу, зниженням трудомісткості; прискоренням оборотності коштів; ростом обсягу виробництва продукції.

Розрізняють економічну та соціальну ефективність. Економічна ефективність – це досягнення найбільших результатів при найменших витратах, або зниження сукупних витрат на одиницю продукції. Економічну ефективність визначають і як стан, при якому неможливо підвищити ступінь задоволення потреб хоча б однієї людини, не погіршуючи при цьому стан іншого члена суспільства. Її іноді називають ефективністю Парето. Економічна ефективність займає важливе місце в системі господарського механізму. Вона є критерієм доцільності створення нових галузей та застосування нової техніки, заходів із вдосконалення організації виробництва, праці, управління.

Показники економічної ефективності використовуються для обґрунтування та прогнозування розвитку національної економіки та окремих її ланок. Економічна ефективність визначається на всіх рівнях економіки та для всіх технічних, організаційних, управлінських та інших заходів. Вона має обов’язково відображати економічний ефект або збиток на базі створення та застосування нових технологій.

Перехід на економічні методи управління і до ринкових відносин посилив дію на підвищення економічної ефективності таких важелів та стимулів, як економічні нормативи, попит та пропозиція, ціни, кредит і т.д.

Соціальна ефективність – це відповідність результатів господарської діяльності соціальним цілям суспільства. Вона виражає ступінь задоволення усієї сукупності потреб за рахунок продукту, який створюється, та пов’язана з рівнем життя населення, змістом та умовами праці, станом середовища існування, масштабами вільного часу.

Соціальна ефективність передбачає умови посилення соціальної орієнтації економічного росту. Неприпустиме підвищення виробництва за рахунок погіршення умов праці, заподіяння шкоди навколишньому середовищу, зниження інших показників життєдіяльності людини.

Економічна та соціальна ефективність взаємопов’язані. Зростання економічної ефективності служить основою досягнення високих соціальних результатів. В свою чергу, без соціальних досягнень неможливе розв’язання економічних задач. Ступінь розв’язання соціальних потреб (відношення до праці, моральний клімат і т.п.) нерідко має визначальний вплив на динаміку економічної ефективності виробництва. Економічна та соціальна ефективність в своїй єдності впливають на економічний ефект.

Ефективність суспільного виробництва виражає вимогу закону економії часу, зміст якого включає економію живого та речової праці. Крім того, його дія розповсюджується на ту частину позаробочого часу, яка пов’язана з виконанням сімейно-побутових обов’язків, пересуванням на транспорті і т.д. Його скорочення призводить до збільшення вільного часу. Останнє є найважливішою умовою підвищення культурно-технічного рівня, активізації людського фактору в економіці. Збільшення вільного часу різнобічно впливає на робочий час, робить його більш ефективним.

Для характеристики ефективності виробництва застосовується система показників, таких як якість продукції, відповідність її суспільним потребам, продуктивність праці, фондовіддача, фондоозброєність, фондо- та матеріаломісткість.

Покращення якості продукції – найважливіший показник ефективності виробництва. Розширення випуску високоякісної продукції – ознака інтенсивного типу розвитку виробництва, характерна риса науково-технічного прогресу.

Ефективність виробництва знаходить своє відображення в досягненні відповідності його результатів суспільним потребам. Головним показником ефективності виробництва є продуктивність праці.  

Продуктивність праці - це ефективність затрат конкретної праці, яка визначається кількістю продукції, виробленої за одиницю робочого часу. Зростання продуктивності праці означає збільшення кількості продукції, виробленої за одиницю часу, або економію робочого часу, витраченого на одиницю продукції.

В умовах переходу до ринкової економіки змінюються зміст та показники ефективності виробництва. Оскільки основою ринкової економіки та підприємництва є прибуток, в якості первинного показника економічної рентабельності виступає максимізація прибутку на одиницю витрат та ресурсів за умови високої якості продукції, робіт та послуг, забезпечення конкурентоспроможності.

В нових умовах зберігається й загальнонаціональний показник ефективності: максимізація національного доходу, валового національного продукту на одиницю витрат та ресурсів при підвищенні рівня благополуччя народу. Загальнонаціональна ефективність виробництва залежить від ефективності виробничої діяльності господарюючих структур (підприємства, об’єднання, акціонерного товариства, спільного підприємства). Чим ефективніше виробнича діяльність останніх, тим вища ефективність національної економіки, тим більше у суспільства ресурсів для розв’язання соціальних та економічних задач.

Зростає зв’язок економічних показників із соціальними. Чим вищі економічні результати, тим вищими мають бути і соціальні результати, і навпаки. Соціальні результати відображаються в таких показниках, як підвищення рівня життя, збільшення вільного часу, покращення умов праці та екологічного стану в регіоні.

Підвищенню ефективності суспільного виробництва сприяють освоєння досягнень науково-технічної революції, наукова організація праці, раціональна система спеціалізації та кооперування виробництва, розвиток ініціативи та самостійності трудових колективів, структурна та організаційна перебудова національної економіки, вдосконалення господарчого механізму, використання переваг міжнародного розділу праці, удосконалення системи стимулювання та мотивації праці.

Факторами підвищення ефективності суспільного виробництва можна вважати науково-технічні, організаційно-економічні, соціально-психологічні та зовнішньоекономічні умови функціонування виробництва.

Тема 5. Капітал підприємства та його ефективне використання

1. Поняття капіталу підприємства

2. Відтворення та кругообіг капіталу

3. Економічна сутність виробничих фондів підприємства

4. Основні виробничі фонди

5. Оборотні кошти підприємства

6. Нематеріальні ресурси підприємства

5.1. Поняття капіталу підприємства

Під капіталом слід розуміти суму коштів, необхідну для започаткування та здійснення виробництва (діяльності). Власник капіталу, купуючи на ринку товари — робочу силу й засоби виробництва, поєднує їх у процесі праці й після реалізації створеної продукції (наданих послуг) одержує більшу вартість, ніж була ним авансована.

Авансований капітал — це грошова сума, яка вкладається власником у певне підприємство з метою одержання прибутку. Він витрачається на придбання засобів виробництва і наймання робочої сили. Ці дві різноспрямовані частини авансованих грошових коштів називають відповідно постійним і змінним капіталом.

У свою чергу, постійний капітал поділяється на основний та оборотний.

Основний капітал — це частина постійного капіталу, яка складається з вартості засобів праці та обертається протягом кількох періодів виробництва.

Оборотний капітал — це та частина постійного капіталу, яка витрачається на придбання на ринку предметів праці й оплату праці робочої сили.

Потреба в основному капіталі визначається при створенні, розширенні підприємства, а також у разі додаткових капіталовкладень.

У сучасних умовах до джерел фінансування капітальних вкладень належать:

  •  власні фінансові ресурси;
  •  залучені фінансові ресурси;
  •  кошти, отримані від продажу цінних паперів, вклади членів трудових колективів;
  •  кошти державного бюджету та місцевих бюджетів;
  •  кошти іноземних інвесторів.

До власних фінансових ресурсів входять вклади засновників підприємства, амортизаційні відрахування, прибуток, який залишається в розпорядженні підприємства, резерви, що формуються в процесі господарської діяльності.

За умови недостатності власних фінансових ресурсів на капітальні вкладення використовуються залучені кошти. Але це відбувається в тому разі, коли підприємству вигідно залучати фінансові ресурси, про що свідчать попередні розрахунки спеціалістів.

Поняття "капітал" асоціюється з поняттям "власність". У момент створення підприємства його стартовий капітал (К) втілюється в активах (А), інвестованих засновниками (учасниками), і являє собою вартість майна підприємства. На цьому етапі, коли підприємство ще не має зовнішньої заборгованості, його активи дорівнюють стартовому капіталу (А = К). Саме так трактується початковий статутний капітал у П(С)БО 2 "Баланс".

Під статутним капіталом розуміють зафіксовану в установчих документах загальну вартість активів, що внесені власниками підприємства.

Під активами розуміють ресурси, контрольовані підприємством у результаті минулих подій, використання яких, як очікується, приведе до збільшення економічних вигід у майбутньому.

Економічна вигода — це потенційна можливість отримання підприємством грошових коштів від використання активів.

Здійснюючи господарську діяльність, підприємство неминуче використовує залучені кошти, тобто утворює борги. Боргові зобов'язання (З) підтверджують права і вимоги кредиторів щодо активів підприємства (А=З+К) і мають вищий пріоритет порівняно з вимогами власників.

Тому власний капітал підприємства визначається як різниця між вартістю його майна і борговими зобов'язаннями:

Власний капітал — це частина в активах підприємства, що залишається після вирахування його зобов'язань. Власний капітал — основа для початку і продовження господарської діяльності підприємства, він є одним із найістотніших і найважливіших показників, бо виконує такі функції:

  1.  довгострокового фінансування господарської діяльності — перебуває у розпорядженні підприємства необмежений час;
  2.  відповідальності й захисту прав кредиторів — відображений в балансі підприємства власний капітал є для зовнішніх користувачів мірилом відносин відповідальності на підприємстві, а також захистом кредиторів від втрати капіталу;
  3.  компенсації понесених збитків — тимчасові збитки мають погашатися за рахунок власного капіталу;
  4.  кредитоспроможності — при наданні кредиту, за інших рівних умов перевага надається підприємствам із меншою кредиторською заборгованістю і більшим власним капіталом;
  5.  фінансування ризику — власний капітал використовується для фінансування ризикованих інвестицій, на що можуть не погодитись кредитори;
  6.  самостійності та влади —  розмір власного капіталу визначає ступінь незалежності й впливу його власників на підприємство;
  7.  розподілу доходів і активів — частки окремих власників у капіталі є основою при розподілі фінансового результату і майна при ліквідації підприємства.

Власний капітал створюється двома шляхами:

  1.  внесенням власниками підприємства грошей та інших активів;
  2.  накопиченням суми доходу, що залишається на підприємстві.

Власний капітал — це власні джерела фінансування підприємства, які без визначення строку повернення внесені його засновниками (учасниками) або залишені ними на підприємстві із чистого прибутку. Тому за формами власний капітал поділяється на дві категорії:

  •  інвестований (вкладений або сплачений капітал);
  •  нерозподілений прибуток.

Інвестований капітал — це сума простих та привілейованих акцій за їхньою номінальною (об'явленою) вартістю, а також додатково вкладений капітал, який також може бути поділений за джерелами утворення.

Нерозподілений прибуток — це частина чистого прибутку, що не була розподілена між акціонерами.

За рівнем відповідальності власний капітал поділяється на:

  •  статутний капітал, сума якого визначається в установчих документах і підлягає обов'язковій реєстрації у державному реєстрі суб'єктів господарювання;
  •  додатковий капітал (не реєстрований) — це додатково вкладений капітал, резервний капітал та нерозподілений прибуток.

Статутний і додатковий капітали виконують різні функції. Так, статутний капітал — це первісне джерело інвестування і формування майна підприємства. На відміну від додаткового, він забезпечує регулювання відносин власності й управління підприємством, його розмір не може бути меншим за встановлену законодавством суму.

Згідно з П(С)БО 2 до власного капіталу входить:

  1.  статутний капітал;
  2.  пайовий капітал;
  3.  додатковий вкладений капітал;
  4.  інший додатковий капітал;
  5.  резервний капітал;
  6.  нерозподілений прибуток (непокритий збиток);
  7.  неоплачений капітал;
  8.  вилучений капітал.

Статутний капітал — зафіксована в установчих документах загальна вартість активів, які є вкладом власників (учасників) до капіталу підприємства.

Пайовий капітал — сума пайових вкладів членів спілок та інших підприємств, що передбачена установчими документами.

Додатковий вкладений капітал — сума, на яку вартість реалізації випущених акцій перевищує їхню номінальну вартість.

Інший додатковий капітал - сума дооцінки необоротних активів, вартість активів, безкоштовно отриманих підприємством від інших юридичних або фізичних осіб, та інші види додаткового капіталу.

Резервний капітал — сума резервів, створених відповідно до чинного законодавства або установчих документів за рахунок нерозподіленого прибутку підприємства.

Нерозподілений прибуток (непокритий збиток) — сума прибутку, яка реінвестована у підприємство, або сума непокритого збитку. Сума непокритого збитку вираховується при визначенні підсумку власного капіталу.

Неоплачений капітал — сума заборгованості власників (учасників) за вкладами до капіталу. Сума неоплаченого капіталу вираховується при визначенні підсумку власного капіталу.

Вилучений капітал — фактична собівартість акцій власної емісії або часток, викуплених товариством у його учасників. Сума вилученого капіталу підлягає вирахуванню при визначенні підсумку власного капіталу.

5.2. Відтворення та кругообіг капіталу

Відтворення – це процес постійного перетворення та відновлення виробництва. В будь-якому суспільстві процес відтворення включає наступні основні моменти:

  1.  Відтворення матеріальних благ. Засоби праці в процесі виробництва зношуються, предмети праці споживаються, предмети споживання також споживаються. Тому одна частина суспільного продукту направляється на споживання та розширення засобів виробництва, а інша – на відновлення спожитих засобів споживання.
  2.  Відтворення робочої сили. Щоб брати участь в процесі виробництва, робітник повинен постійно відновлювати свою здатність до праці. Відтворення робочої сили в широкому розумінні означає підготовку нового покоління робітників, які мають певні професійні якості.
  3.  Відновлення природних ресурсів та середовища існування людини. Йдеться про постійне відновлення родючості ґрунту, лісових масивів, підтримання чистого повітряного басейну.
  4.   Відновлення відносин між людьми, що виникають у виробництві, розподілі, обміні та споживанні.

Відновлення розділяється на просте та розширене. При простому відтворенні  розміри виробленого продукту, а також його якість лишаються незмінними. Весь додатковий продукт іде на особисте споживання. Просте відтворення було характерним для докапіталістичних систем.

При капіталізмі воно виступає як база для розширеного відтворення. Розширене відтворення означає, що розміри та якість виробленого продукту зростають. Змінюються і фактори виробництва. Джерелом розширеного відтворення є додатковий продукт. Іноді в суспільстві має місто спадаюче відтворення. Це відбувається тоді, коли спостерігається зниження обсягів виробництва внаслідок стихійних явищ, війн та екологічних криз.

В залежності від характеру економічного використання різних частин сукупного суспільного продукту, все суспільне виробництво ділиться на виготовлення засобів виробництва (І підрозділ) та виготовлення засобів споживання (ІІ підрозділ).

Реалізація суспільного продукту передбачає дотримання певних пропорцій між підрозділами та у них. Без цього неможливе нормальне відтворення здійснення процесу відтворення.

При простому відтворенні:

  1.  засоби виробництва (продукція І підрозділу) має дорівнювати фонду відшкодування в обох підрозділах;
    1.  предмети споживання (продукція ІІ підрозділу) мають дорівнювати чистому продукту, створеному в обох підрозділах;
    2.  чистий продукт, тобто сума необхідного та додаткового продукту І підрозділу, має дорівнювати фонду відшкодування ІІ підрозділу.

При розширеному відтворенні:

  1.  продукт І підрозділу має бути більше суми фондів відшкодування в обох підрозділах;
  2.  продукт ІІ підрозділу має бути менший чистого продукту, створеного в обох підрозділах;
  3.  чистий продукт І підрозділу має бути більшим за фонд відшкодування ІІ підрозділу.

Розширене відтворення буває двох типів: екстенсивного та інтенсивного. Перший проводиться за рахунок використання додаткових трудових та природних ресурсів, основного та оборотного капіталу без зміни їх технічної основи. Другий передбачає удосконалення засобів виробництва та зростання  продуктивності праці.

Розрізняють дві форми відтворення: індивідуальне та суспільне. Індивідуальне відтворення – це відтворення в масштабі окремого підприємства, підприємницької фірми, окремого домашнього господарства. Індивідуальне відтворення передбачає кругообіг та обіг капіталу підприємства.

У своєму русі капітал підприємства проходить три стадії. На першій стадії підприємець, який має гроші (Г) придбає засоби виробництва (засоби та предмети праці) (ЗВ) та робочу силу (РС), тобто необхідні для процесу виробництва фактори виробництва. Цю стадію руху капіталу можна виразити як:

 

Г – Т<ЗВ/РС

На другій стадії відбувається поєднання факторів виробництва та відбувається процес виробництва, який закінчується створенням нових економічних благ, вартість яких більша вартості факторів виробництва, що були спожиті, на величину додаткового продукту:

Т< ЗВ/РС … П … Т’

де Т’ – товар, який вміщує додатковий продукт.

На третій стадії відбувається реалізація виготовлених благ. Ця стадія виражається формулою:

Т’ - Д’

Фактори виробництва або капітал, рухаючись через три стадії. При цьому, кожній стадії руху відповідає певна форма капіталу: першої стадії – грошова, другій стадії – виробнича, третій – товарна.

Послідовне проходження капіталом трьох стадій та перетворення його з однієї форми в іншу називається кругообігом капіталу. Формула кругообігу виробничого капіталу виглядає так:

Г – Т <ЗВ/РС …П…Т’ - Г’

Всі стадії та форми перебування капіталу є важливими для підприємця. Коли придбаються засоби виробництва та робоча сила, велике значення має якість, ціна, якість, новизна технології, обладнання, компетентність робочої сили, її відповідність засобам виробництва.

На стадії безпосереднього виробництва постають питання управління виробництвом, його організації, транспортування вантажів. На стадії реалізації продукту необхідні знання ринку, цін, реклами, попиту, стан справ у конкуруючих фірмах.

Кругообіг капіталу – це безперервний рух капіталу, в якому він поступово переходить із однієї функціональної форми (грошової, виробничої, товарної) в інші та повертається до початкової форми.

Оберт капіталу – це кругообіг капіталу, що розглядається як процес, що постійно повторюється.

Для здійснення господарської діяльності підприємства необхідні дві умови:

  1.  капітал підприємства має одночасно знаходитися в трьох формах: грошовій, виробничій та товарній;
    1.  можливість успішної діяльності підприємства базується в безперервній зміні капіталом своїх форм.

Кругообіг капіталу, що розглядається не як окремий акт, а як процес, що безперервно повторюється, є їх оберт. Тривалість його характеризується часом оберту капіталу. Час оберту – це період часу від моменту авансування ресурсів у грошовій формі до  моменту їх повернення у тій же формі до підприємця. Він складається з часу виробництва та часу обігу. Час виробництва – це період знаходження капіталу в сфері виробництва. Час обігу – це час перебування капіталу в сфері обігу.

Час оберту має тенденції до скорочення завдяки впровадженню інтенсивних технологій, підвищенню якості продукції, поінформованості про стан попиту та пропозиції, смаках споживачів, стані моди і т.п.

Час оберту капіталу різних підприємств не є однаковим. Він залежить від умов та особливостей виробництва та обігу, складу виробничого капіталу (різні їх частини здійснюють оберт неоднаково).

Виробничий капітал розділяється на основний та оборотний.

Оборотний капітал – це та частина виробничого капіталу, вартість якої в процесі споживання повністю переноситься на продукт та цілком повертається до підприємця в грошовій формі протягом кожного кругообіг капіталу.

До оборотного відноситься капітал, що авансується на покупку предметів праці та робочої сили.

Основний капітал – це та частина виробничого капіталу, яка повністю приймає участь в процесі виробництва, зберігає свою натуральну форму, але переносить свою вартість на виготовлений продукт по частинам по мірі зносу.

До основного відноситься та частина капіталу, що авансується на придбання засобів праці (машин, обладнання, виробничих будівель та споруд, транспортних засобів).

Витрати з виробництва товару безпосередньо пов’язані з використанням основного та оборотного капіталу.

До статей бухгалтерських витрат входять:

  1.  Матеріальні витрати.
  2.  Витрати на оплату праці.
  3.  Відрахування на соціальні нужди.
  4.  Амортизація.
  5.  Інші.

Амортизація основного капіталу – процес перенесення вартості основного капіталу через процес зносу  на продукцію, що виробляється за його допомогою, та використання цієї вартості для відтворення основного капіталу.

Амортизаційний фонд – це сума зносу основного капіталу, що призначений для відшкодування його вартості.

Виділяють наступні методи амортизації:

  •  прямолінійний метод;
  •  метод зменшення балансового залишку;
  •  метод прискореного зменшення балансового залишку;
  •  метод суми чисел;
  •  виробничий метод.

Прискорена амортизація має наступні позитивні риси:

  1.  страхування можливих збитків через знецінення основного капіталу під впливом науково-технічного прогресу;
  2.  зростання конкурентоспроможності, так як прискорене накопичення амортизаційного фонду дозволяє скоріше оновлювати обладнання, що в свою чергу підвищує ефективність діяльності, продуктивність праці, знижує витрати виробництва та підвищує кількість продукції;
  3.  амортизаційні відрахування – це гроші, які приносять додатковий дохід:
  •  або як відсоток на вкладений капітал;
  •  або при їх розміщенні в бізнесі як підприємницький дохід.
  1.  прискорене списання основного капіталу на поточні витрати виробництва сприяє прискореному перетворенню виробничого капіталу в грошовий, що підсилює інтерес підприємців до інвестицій як до джерел накопичення;
  2.  скорочення розмірів оподаткованого прибутку (суми, які включаються до амортизаційного фонду не оподатковуються і залишаються в розпорядженні підприємства).

Для прискорення оберту капіталу в першу чергу необхідно скорочувати час їх перебування у виробництві та обігу. Йдеться про скорочення часу виробництва та часу обігу (рис.5.1). Для ефективного використання капіталу  мають значення такі показники: фондовіддача, фондомісткість, фондоозброєність. Набувають сьогодні актуальність і інші форми використання капіталу – оренда, лізинг, продаж в кредит. З іншого боку, гроші, вкладені в процес виробництва (сировину та матеріали) поступають безпосередньо у виробництво, де підлягають зміні свого фізичного стану. При збільшенні готовності майбутнього виробу все більше виробничих ресурсів (сировини, праці персоналу, енергоносіїв, зносу обладнання) вкладається в нього, що підвищує обсяг незавершеного виробництва, яке вимірюється в вартісній формі.

При стовідсотковій готовності виробу обсяги незавершеного виробництва продукції досягає свого максимального значення, що супроводжується переходом її кількості в новий якісний стан – готову продукцію. При цьому обсяги незавершеного виробництва продукції падають до 0. Чим більший обсяг незавершеного виробництва продукції, тим більше оборотних коштів, які залучені у виробництво. Задача виробника є в тому, щоб скоротити час перебування оборотних засобів у виробництві. Вираз «зниження обсягу незавершеного виробництва продукції» означає не зменшення їх абсолютної величини, а скорочення часу перебування оборотних засобів в процесі виробництва.

Рис.5.1.  Прискорення використання оборотних засобів

Припустимо, що час, який витрачається на виготовлення одного виробу t1. Якщо цей час скоротити до t2, то це дозволить отримати готовий виріб раніше на час .  Це означає, що готовий виріб може бути раніше реалізований та процес П - Г’ буде раніше завершений.

Суспільне відтворення, яке розглядається в масштабах національної економіки, передбачає відтворення фондів відшкодування, накопичення та споживання.

Фонд відшкодування – це фонд суспільного відтворення, який забезпечує відновлення засобів виробництва, спожитих в процесі створення суспільного продукту. Фонд відтворення має бути еквівалентним спожитим засобам виробництва не за їх кількістю та формою, а за корисними властивостями (дієздатністю). Він може бути меншим матеріальних витрат на виробництво в попередньому періоді. Він слугує одним із джерел розвитку виробництва.

Фонд накопичення – це частина національного доходу, що використовується для розширення виробництва, будівництва об’єктів соціального та культурно-побутового призначення, а також для утворення суспільних резервів та страхових запасів.

За своїм матеріально-речовим змістом він складається із засобів виробництва (зверх тих, що входить в фонд відшкодування), а також предметів споживання, необхідних для робітників, які додатково задіяні у виробництво. Фонд накопичення – необхідна матеріальна умова нарощення економічного потенціалу країни на новій технологічній основі, прогресивних структурних зсувів у суспільному виробництві та підвищення його ефективності.

Фонд споживання – частина національного доходу, що використовується для задоволення матеріальних та культурних потреб членів суспільства. Фонд споживання включає  особисте споживання населення країни, матеріальні витрати в наукових установах, що обслуговують населення;  матеріальні витрати в наукових установах та управлінні. Фонд споживання складає основу росту реальних доходів населення.

Суспільне відтворення передбачає чотири фази: виробництво, розподіл, обмін та споживання.

Виробництво – це вихідний пункт, в якому створюється продукт, а точніше, матеріальні блага та послуги. Саме тому воно відіграє визначальну роль в житті суспільства.

Розподіл – фаза виробництва, де відбувається розподіл, по-перше, результатів суспільного виробництва, по-друге, ресурсів, або факторів виробництва.

Обмін означає обмін діяльністю між людьми та обмін продуктами праці. К. Маркс та його послідовники вважають продуктивними тільки галузі матеріального виробництва та підкреслювали невиробничий характер обміну. На думку інших економістів, обмін також продуктивний та збільшує багатство, якщо останнє не зводиться тільки до матеріальних речей.

Споживання – використання продукту в процесі задоволення потреб, заключна фаза відтворення. Розрізнюють особисте та виробниче (продуктивне  споживання. При першому відбувається зменшення або знищення цінностей, споживаються продукти. При другому споживаються засоби виробництва та робоча сила, в результаті чого створюються продукти праці.

Всі фази відтворення взаємопов’язані, взаємодіють та знаходяться в єдності. Визначальна роль в цій єдності належить виробництву. Без виробництва неможливі усі інші фази відтворення. У той же час розподіл, обмін та споживання обернено впливають на виробництво.

Розподіл залежить безпосереднього процесу виробництва у трьох відношеннях: за змістом, бо розподілити можна лише те, що виготовлено; за кількістю, бо розподілити можна стільки благ та послуг, скільки їх створено; за формою, бо характер виробництва визначає характер розподілу. Відношення розподілу, що знаходиться в залежності від відношень виробництва, у свою чергу за прямим зв’язком діють на обмін та споживання і за оберненим – на виробництво.

Виробництво визначає як обмін діяльністю, так і обмін продуктами. В умовах переходу ринку зростає значення відношень обміну. Сам ринок є система відносин обміну (продавець - покупець). Важлива функція обміну - стимулювання ефективності виробничо-економічної діяльності.

Без виробництва не може бути споживання, бо виробництво створює об’єкт для споживання. Виробництво головує над споживанням. Це проявляється не тільки в тому, що воно створює продукти для споживання, але й в тому, що породжує потреби та веде за собою споживання, що визначає в кінці його рівень та структуру. Разом з тим при всій його важливості виробництво лише тоді має сенс, коли слугує споживанню. Саме споживання є одночасно і метою, і мотивом виробництва. Воно диктує соціальне замовлення виробництву,  визначає обсяг  та структуру продукту, що виготовляється.

5.3. Економічна сутність виробничих фондів підприємства

Термін "фонди" походить з латині і дослівно означає "основа". Це дійсно основа продуктивної діяльності підприємства, так як виробниче підприємство не може діяти, не маючи засобів виробництва. В процесі виробництва здійснюється поєднання робочої сили і засобів виробництва. Засоби виробництва складаються із засобів праці та предметів праці. У вартісному виразі вони становлять виробничі фонди (засоби) підприємства, які поділяються на основні та оборотні (рис. 5.1).

Рис. 5.1. Склад і взаємозв'язок засобів виробництва та виробничих фондів

Основні фонди — це засоби праці, які мають вартість і функціонують у виробництві тривалий час у своїй незмінній споживчій формі, а їх вартість переноситься конкретною працею на вартість продукції, що виробляється (робіт, що виконуються, послуг, що надаються) частинами в міру спрацювання.

Згідно Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" під терміном "основні фонди" слід розуміти матеріальні цінності, що призначаються для використання у господарській діяльності підприємства протягом періоду, який перевищує 365 календарних днів із дати введення в експлуатацію таких матеріальних цінностей, та вартість яких поступово зменшується у зв'язку з фізичним або моральним зносом.

В бухгалтерському обліку використовується термін "основні засоби". Його визначення дається в П(С)БО 7: основні засоби — це матеріальні активи, які підприємство утримує з метою використання їх у процесі виробництва або постачання товарів, надання послуг, здавання в оренду іншим особам або для здійснення адміністративних і соціально-культурних функцій, очікуваний строк корисного використання (експлуатації) яких більше одного року (або операційного циклу, якщо він довший за рік).

Оборотні фонди — це частина виробничих фондів у вигляді певної сукупності предметів праці, елементи яких цілком споживаються в кожному виробничому циклі, змінюють або повністю втрачають натуральну форму і переносять всю свою вартість на вартість продукції, що виробляється (робіт, що виконуються; послуг, що надаються).

Основні фонди, у свою чергу, поділяються на основні виробничі та основні невиробничі фонди.

Основні виробничі фонди — це засоби праці, які беруть участь у процесі виробництва протягом тривалого періоду, при цьому не змінюють своєї натурально-речової форми і поступово частинами переносять свою вартість на вартість виготовленої продукції, а основні невиробничі фонди не беруть безпосередньої участі в процесі виробництва (житлово-комунальне господарство, об'єкти соціально-побутового призначення, будинки відпочинку, дошкільні установи тощо).

Виготовлення будь-якої продукції здійснюється в процесі взаємодії робочої сили та певних засобів виробництва, що складаються із засобів та предметів праці.

Засоби праці являють собою виробничі ресурси, за допомогою яких відбувається обробка або переробка, виготовлення предметів праці. Певний, відповідно сформований комплекс засобів праці, що підприємство застосовує для виготовлення продукції (виконання робіт, надання послуг), становить його основні засоби.

Предмети праці представляють собою виробничі ресурси, які є матеріальною основою для створення нової продукції. Вони беруть участь і повністю споживаються лише в одному виробничому процесі і формують оборотні засоби підприємства.

Сукупність основних та оборотних фондів підприємства становить його виробничі фонди.

Більша частка у складі виробничих фондів підприємства припадає на основні фонди. Від оснащеності основними фондами та їхнього ефективного використання вирішальною мірою залежать обсяги випуску продукції та пов’язані з ними остаточні результати його діяльності. Склад, стан і структура основних фондів визначають характер матеріально-технічної бази виробничого підприємства.

5.4. Основні виробничі фонди

Склад і класифікація

У практиці господарювання для правильного обліку, ефективного використання та планування відтворення основних фондів важливе значення має їх класифікація.

За функціональним призначенням основні фонди поділяють на виробничі та невиробничі.

До основних виробничих фондів належать ті фонди, що беруть участь у виробничому процесі або сприяють його здійсненню. Це будівлі, споруди, обладнання, передавальні пристрої, машини та устаткування (робочі, силові), обчислювальна техніка, вимірювальні прилади, транспортні засоби, інструмент та інші засоби, які функціонують безпосередньо у сфері виробництва товарів і послуг.

До основних невиробничих фондів належать ті основні фонди, які не пов’язані безпосередньо з виробничим процесом і функціонують для задоволення соціально-культурних і побутових потреб учасників виробництва, тобто це об'єкти, що обслуговують соціальну сферу підприємства. До них відноситься їдальні, буфети, медичні установи, будинки відпочинку, санаторії, профілакторії, дитячі садки та ясла, клуби, спортивні споруди, житло, що належить підприємству тощо, які знаходяться на балансі підприємства.

У загальній структурі основних фондів підприємства більше 90 % становлять основні фонди виробничого призначення.

До виробничих фондів не відносяться засоби праці, не залучені в процес виробництва, тобто не введені в дію підприємства, засоби праці в стадії монтажу, демонтоване обладнання.

За характером участі у виробничому процесі основні виробничі фонди підрозділяють на активну та пасивну частини.

Активна частина основних фондів - це ті фонди, що беруть безпосередню участь у виробничому процесі (машини, обладнання, інструменти, прилади, устаткування).

Пасивна частина основних фондів - це ті фонди, що не беруть безпосередньої участі у виробничому процесі,  але  сприяють  його здійсненню (будівлі, споруди, передавальні пристрої тощо).

Прогресивність змін у структурі основних виробничих фондів підприємства виражається у збільшенні частки їх активної частини. Чим вона більша, тим більші можливості підприємства нарощувати обсяги виробництва.

За використанням основні фонди поділяються на діючі (всі основні фонди, що використовуються у господарстві), недіючі (ті, що не використовуються у даний період часу у зв'язку з тимчасовою консервацією підприємств або окремих цехів), запасні (різне устаткування, що знаходиться в резерві і призначене для заміни об'єктів основних фондів).

Істотне значення для обліку основних фондів має розподіл їх за ознакою належності на власні й орендовані. В залежності від функцій, що виконують засоби праці у виробничому процесі, вони класифікуються за виробничим призначенням на групи:

І. Будинки – об’єкти, в яких відбуваються процеси основних, допоміжних, підсобних виробництв, адміністративні та господарські будівлі (будинки гаражів, цехів, ремонтні майстерні, профілакторії, адміністративні і побутові будинки, складські приміщення, автостанції).

До складу будинків входять комунікації в середині будинку: система опалення, водогазопровід і каналізація, силова й освітлювальна електропроводки разом з арматурою, телефонні і сигналізаційні мережі, вентиляційні пристрої, підйомники (ліфти).

ІІ. Споруди - інженерно-будівельні об’єкти, необхідні для здійснення процесу виробництва (криті території і площадки, відкриті площадки для збереження автомобілів, вантажно-розвантажувальні пристрої, естакади на відкритих площадках, канави для ремонту, паливозаправні колонки, навіси, естакади, забори, водойми, цистерни для води і мастильних матеріалів, резервуари, водонапірні башти, дороги, мости).

ІІІ. Передавальні пристрої – мережі електропередач, водопроводи, газо- та тепломережі, трубопроводи з усіма проміжними пристроями, трансмісії, транспортери тощо, тобто об’єкти, що здійснюють передачу всіх видів енергії (електричної, механічної, теплової) від машин-двигунів до робочих машин.

ІV. Машини та обладнання – у цю групу входять усі види технологічного устаткування, а також первинні й вторинні двигуни. У даній групі виділяються такі підгрупи:

а) силові машини та обладнання, що містять всі види енергетичних агрегатів та двигунів (електродвигуни, генератори, трансформатори, парові турбіни, двигуни внутрішнього згоряння, пересувні електростанції, компресори);

б) робочі машини та обладнання, що безпосередньо діють на предмет праці та його переміщення в процесі створення продукції (верстати ремонтних цехів та інше устаткування (преси, молоти, горни, електрозварювальні апарати, мийні машини), тобто устаткування, призначене для механічного, термічного і хімічного впливу на предмет праці);

в) контрольно-вимірювальні та регулюючі прилади та устаткування (вимірювальні прилади й устаткування постів і станцій діагностики, лабораторне устаткування і прилади, електровимірювальні прилади і пристрої загального і спеціального призначення і т. і.);

г) обчислювальна техніка (машини електронні цифрові з програмним керуванням загального призначення, спеціалізовані і керуючі; аналогові і клавішні електронні, перфораційні і клавішні електромеханічні і обчислювальні);

д) інші машини і їхнє устаткування (устаткування АТС, пожежні машини, автомобілі всіх типів, що використовуються для господарського обслуговування).

V. Транспортні засоби – рухомий склад, що належить підприємству (автомобілі, тягачі, причепи і напівпричепи).

VІ. Інструменти – інструменти усіх видів (механізовані та ручні) (електродрилі, електровібратори, робочі затискачі, тиски, лещата, патрони, різцеві держаки і т. і.);

VІІ. Виробничий інвентар – призначений для зберігання матеріалів, інструментів тощо (робочі столи, верстати, огородження для машин, шафи виробничого призначення, стелажі, контейнери, інвентарна тара);

VІІІ. Господарський інвентар – предмети канцелярського та господарське призначення (меблі, сейфи, побутові прилади, телефони, офісне обладнання, переносні бар'єри, дивани і т. і.);

IX. Інші основні фонди - капітальні вкладення в земельні ділянки (багаторічні насадження, відвід земельних ділянок) і закінчені капітальні роботи по орендованим основним фондам.

У податковому обліку, для здійснення процесу амортизації, встановлення норм амортизації і розрахунку амортизаційних сум основні фонди підприємства поділяють на такі чотири групи (п.п.8.2.2. п.8.2. ст.8 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»):

група 1 - будівлі, споруди, їх структурні компоненти та передавальні пристрої, в тому числі жилі будинки та їх частини (квартири і місця загального користування, вартість капітального поліпшення землі);

група 2 - автомобільний транспорт та вузли (запасні частини) до нього, меблі, офісне обладнання, електромеханічні прилади та інструменти, інше конторське (офісне) обладнання, устаткування та приладдя до них;

група 3 - інші основних засобів, які не входять до груп 1, 2 і 4;

група 4 - електронно-обчислювальні машини, інші машини для автоматичного оброблення інформації, їх програмне забезпечення, пов’язані з ними засоби зчитування або друку інформації, інші інформаційні системи, телефони (у тому числі стільникові), мікрофони, рації, вартість яких перевищує вартість малоцінних товарів (предметів).

Таке групування основних засобів підприємства зобов'язані здійснювати задля оподаткування поряд з бухгалтерським обліком об'єктів основних засобів.

Співвідношення різних груп (або видів) основних фондів підприємства у їх загальній вартості характеризує виробничу структуру основних фондів. Часто цю структуру розглядають як співвідношення активної і пасивної частини основних фондів.

Серед основних факторів, що впливають на виробничу структуру основних фондів підприємства можна виділити такі:

  •  виробничо-технологічні особливості галузі;
  •  темпи науково-технічного прогресу;
  •  ступінь розвитку різних форм суспільної організації виробництва;
  •  технічний рівень виробництва на підприємстві;
  •  відтворювальна структура капітальних вкладень у створення нових основних фондів;
  •  територіальне розміщення підприємства;
  •  інші.

Виробнича структура основних фондів і її зміна за той або інший відрізок часу дає можливість характеризувати технічний рівень підприємства й ефективність використання капітальних вкладень в основні фонди. Прогресивною є така структура основних фондів, де частка активної частини зростає. Співвідношення основних фондів різних вікових груп у їх загальній вартості характеризує вікову структуру основних фондів підприємства. Вона залежить в основному від ступеня оновлення основних фондів підприємства.

Найчастіше виділяють такі вікові групи основних фондів:

  •  нові основні фонди, терміном експлуатації до 5 років;
  •  5-10 років;
  •  10-15 років;
  •  15-20 років;
  •  старі основні фонди, терміном експлуатації понад 20 років.

Оцінка основних виробничих фондів

Для характеристики наявності, стану і руху основних фондів на підприємстві здійснюють їх облік у натуральній і вартісній формах. Облік у натуральній формі ведеться за групами основних фондів у розрізі їх найменування. Вартісна форма обліку дозволяє дати сумарну оцінку основних фондів підприємства. Облік у вартісній формі необхідний для визначення розмірів амортизації, калькулювання собівартості продукції.

Оцінку основних фондів здійснюють залежно від  моменту проведення оцінки та  стану основних фондів. Залежно від моменту проведення оцінки вартість основних фондів визначається як:

1. Первісна вартість – це фактична вартість основних фондів (собівартість) на момент їх придбання і взяття на баланс. Первісна вартість складається з таких витрат:

  •  суми, що сплачують постачальникам активів та підрядникам за виконання будівельно-монтажних робіт (без непрямих податків) – це фактична ціна придбання основних фондів;
    •  реєстраційні збори, державне мито, аналогічні платежі, що здійснюються в зв'язку з придбанням (отриманням) прав на об'єкт основних засобів;
      •  суми ввізного мита;
        •  суми непрямих податків у зв'язку з придбанням (створенням) основних засобів (якщо вони не відшкодовуються підприємству);
        •  витрати зі страхування ризиків доставки основних засобів;
        •  витрати на установку, монтаж, налагодження основних засобів;
        •  інші витрати, безпосередньо пов'язані з доведенням основних засобів до стану, у якому вони придатні для використання із запланованою метою.

У загальному вигляді первісну вартість можна представити формулою:

де Впр – вартість придбання основних фондів, грн.; Вт – транспортні витрати на доставку обладнання, грн.; Вм – витрати на установку, монтаж і доведення до необхідного стану основних фондів, грн; Він – інші витрати.

  1.  Відновна вартість (переоцінена) – це вартість відтворення основних фондів в сучасних умовах виробництва. Вона враховує ті самі витрати, що і первісна вартість, але за сучасними цінами і включає результати переоцінки основних фондів (індексацію первісної вартості), що проводиться за рішенням уряду. Відновна вартість враховує інфляційні процеси в країні.

Відновну вартість основних фондів (Вв) можна представити:

      

де - середньорічний процент приросту продуктивності праці в країні за час використання основних фондів; t – кількість років експлуатації основних фондів до моменту визначення відновної вартості.

Справедлива вартість - це первісна вартість основних фондів, одержаних в обмін. Вона дорівнює сумі, за якою цей об'єкт може бути обмінений в разі здійснення угоди між заінтересованими і компетентними незалежними сторонами. Справедливою вартістю в більшості випадків вважається ринкова вартість основних фондів, яка визначається професійними оцінювачами-експертами. Справедливу вартість ще називають реальною вартістю основних фондів.

Залежно від стану основних фондів вони оцінюються за:

1. Повною вартістю (первісною або відновною балансовою вартістю).

2. Залишковою вартістю – це їхня первісна (або переоцінена) вартість, зменшена на ту частину, яка вже перенесена на готовий продукт. Таким чином, залива вартість менша за первісну (переоцінену) на величину зносу. Залишкова вартість є балансовою вартістю основних фондів. У бухгалтерському обліку визначається та облічується залишкова вартість кожного об'єкта як різниця між його первісною (або переоціненою) вартістю та сумою зношення:

де Вп, Вв – відповідно, початкова первісна і відновна вартості, грн.; Взн – вартість зносу основних фондів, адекватна амортизації, нарахованій з початку експлуатації.

Залишкова вартість основних фондів на час їх вибуття з експлуатації, спричиненого зношенням, називається ліквідаційною вартістю (сума грошових коштів або вартість інших активів, яку підприємство очікує отримати від реалізації (ліквідації) основних фондів після закінчення строку їх корисного використання (експлуатації), за вирахуванням витрат, пов’язаних із продажем (ліквідацією)). За цією вартістю підприємства можуть реалізувати основні фонди, списати, передати на баланс іншому підприємству.

Показники використання основних виробничих фондів

Показники використання основних фондів поділяються на вартісні та натуральні.

Вартісні показники поділяються на такі групи:

1. Показники руху та технічного стану основних фондів.

2. Показники озброєності підприємства.

3. Показники ефективності використання основних фондів.

Для характеристики руху та технічного стану основних фондів на підприємстві використовують показники руху та технічного стану основних фондів:

1. Для характеристики руху основних фондів використовують:

- коефіцієнт вибуття (характеризує зменшення виробничої потужності підприємства):

де Ввиб – вартість вибувших основних фондів за певний період (рік), грн.; Вп.п – вартість основних фондів на початок періоду, грн.

  •  коефіцієнт оновлення (характеризує зростання виробничої потужності підприємства):

де Вввед – вартість введених основних фондів за певний період (рік), грн.; Вк.п – вартість основних фондів на кінець періоду, грн..

2. Для характеристики технічного стану основних фондів використовують:

  •  коефіцієнт зносу (характеризує ступінь зносу основних фондів і показує, яка частина вартості основних фондів перенесена на вартість виготовленої продукції чи наданих послуг):

де Взносу – вартість зносу основних фондів, грн.

- коефіцієнт придатності (характеризує ступінь придатності основних фондів і показує, яку долю складає залишкова вартість основних фондів від їх первісної вартості):

де Взал – залишкова вартість основних фондів, грн.

Коефіцієнт зносу та коефіцієнт придатності пов’язані такою залежністю:

3. Для визначення ступеню забезпеченості підприємства основними виробничими фондами використовують показники озброєності підприємства:

- фондоозброєність (характеризує забезпеченість підприємства основними фондами):

де Вс.р – середньорічна вартість основних фондів, грн.; Nспис – середньооблікова чисельність промислово-виробничого персоналу, чол.

- енергоозброєність (потенційна і фактична):

- потенційна енергоозброєність :

де Wдв – потужність електродвигуні і електроапаратів в майстернях, кВт; Nроб – кількість робітників, зайнятих в найбільш завантажену зміну, чол.

  •  фактична енергоозброєність :

де Еспож – спожита енергія, кВт;

4. Показники ефективності використання основних фондів

Ефективність використання основних фондів характеризується системою показників, що поділяються на узагальнюючі і часткові.

Узагальнюючі показники залежать від багатьох техніко-економічних факторів і виражають кінцевий результат використання всіх груп основних фондів.

До узагальнюючих показників відносяться:

Фондовіддача (Фв) – показує, яка віддача від використання кожної грн., витраченої на основні фонди, наскільки ефективно вони використовуються на підприємстві.

де В – вартість зробленої за рік продукції, грн..

   ОФ– середньорічна вартість основних фондів, грн.

 

де ОФп – вартість основних фондів на початок року, грн.; ОФв – вартість основних фондів, що вводяться на протязі року, грн.; ОФвив – вартість виведених основних фондів протягом року, грн.; Нв – кількість місяців до кінця року, протягом яких будуть функціонувати введені основні фонди ; Нвив – кількість місяців до кінця року з моменту виведення з експлуатації основних фондів.

Зворотним показником фондовіддачі є фондоємність (Фє) продукції:

Фондоємність показує частку витрат на основні фонди, що приходиться на випуск однієї грошової одиниці продукції. Під випуском продукції мають на увазі товарну, валову, чисту, реалізовану продукцію.

Фондоозброєність праці  (Фо) характеризує технічний рівень виробництва на підприємстві:

де Ч – середньооблікова чисельність промислово-виробничого персоналу, чол.

Фондорентабельність (Фр) – прибуток на 1 грн., вкладену в основні фонди:

де Пр – прибуток, грн.

Взаємозв'язок основних показників, що характеризують ефективність використання ресурсів можна показати, якщо чисельник і знаменник формули фондовіддачі розділити на середньооблікову чисельність.

Ідеальним варіантом вважається варіант, коли продуктивність праці на підприємстві росте більш швидкими темпами, чим фондоозброєність праці, тому що в цьому випадку досягається максимальна ефективність виробництва.

До системи взаємозалежних показників, що безпосередньо характеризують рівень використання активної частини основних виробничих фондів відносяться частні показники, що розкривають резерви можливого поліпшення використання активної частини основних фондів.

До часткових показників використання основних фондів належать:

- коефіцієнт екстенсивного завантаження устаткуванняекст):

- по групі обладнання цеху:

де Фн і Фд – номінальний і дійсний фонд часу роботи обладнання за певний період, год.

де Фк – календарний фонд часу, дні; В, С – вихідні і святкові дні; зм – тривалість зміни, год.; пзм – кількість змін роботи обладнання на добу.

  •  на робочому місці:

де т – кількість видів деталей, що обробляються на робочому місці; tшт.і – норма часу на одну деталь і-го виду, н-год.; Nі – обсяг випуску деталей і-го виду, шт.

- коефіцієнт інтенсивного завантаженняінт):

     - по групі обладнання цеху:

де tфакт – фактично витрачений час на виготовлення одиниці продукції, н-год.; tнорм – технічно обґрунтована норма часу на одиницю продукції, н-год.;

  •  на робочому місці:

де tмаш.і – машинний час обробки однієї деталі і – го виду, н-год.;

- коефіцієнт інтегрального використання основних фондівінтегр):

 - коефіцієнт змінності роботи обладнання зм):

  або   

де Взм – кількість відпрацьованих верстато-змін; Вд – кількість відпрацьованих верстато-днів; Фд – дійсний фонд часу роботи всього обладнання, год.; Фд1 – дійсний фонд часу роботи всього обладнання при однозмінній роботі, год.

Крім показників екстенсивного і інтенсивного використання устаткування важливе значення мають показники використання виробничих площ і споруд. Найважливішими серед них є: коефіцієнт завантаження виробничих площ цеху; показник зняття продукції з 1 м2 виробничої площі; пропускна здатність резервуарів, водонапірних башт, тощо.

Знос та амортизація основних фондів

У процесі експлуатації і появи більш вдосконаленої техніки основні фонди внаслідок їх виробничого використання, а також під впливом природних процесів старіють. Економічна сутність зношування основних фондів полягає в поступовій втраті ними своєї вартості з відповідним перенесенням її частини на готову продукцію (транспортну). Величина зносу визначає розмір тієї частини вартості основних фондів, що переноситься на продукт.

Розрізняють два типи зносу основних фондів: моральний і фізичний (рис.5.2).

Фізичний знос - це втрата основними фондами своїх споживчих властивостей, внаслідок чого вони перестають задовольняти вимогам, які до них ставляться. Фізичний знос основних фондів залежить від їх якості, технічної досконалості, особливостей технологічного процесу, часу використання, захищеності від зовнішніх кліматичних умов, догляду за основними фондами та їх обслуговування, кваліфікації персоналу та його ставлення до фондів. Фізичний знос може мати місце внаслідок експлуатації основних фондів у результаті спрацювання деталей, вузлів, блоків, а також у процесі їх бездіяльності і тривалого зберігання в результаті дії зовнішнього середовища (атмосферні впливи, корозія).

Рис. 5.2. Види зносу основних фондів та форми його усунення

На фізичний знос впливають дві групи чинників:

1) якість власне основних фондів (визначається досконалістю конструкції виробу, дотриманням технологічної дисципліни у процесі його виготовлення, якістю комплектуючих та матеріалів);

2) умови експлуатації основних фондів (ступінь завантаження, якість і своєчасність технічного догляду та ремонтів, режим роботи, захищеність від впливу вологості, тиску тощо).

Мірилом фізичного зносу є коефіцієнт фізичного зносу основних фондів (Кф.знос), який можна обчислити:

  або   

де  - вартість капітальних ремонтів обладнання від початку служби, грн.;  - сума амортизаційних відрахувань від початку служби (сума зношування), грн.;

Фізичний знос у відсотках можна обчислити за формулою:

де  - відповідно фактичний та нормативний строк служби обладнання (рік, місяць).

На автомобільному транспорті прийнята планово-попереджувальна система ремонту. Вона носить, головним чином, профілактичний характер і направлена на забезпечення тривалої і високопродуктивної роботи транспортних засобів, обладнання та інших видів основних фондів. На автомобільному транспорті по відношенню до рухомого складу часткове відтворення являє собою сполучення двох видів ремонту: капітального і поточного.

Поряд із фізичним зносом основні фонди зазнають морального зносу (старіння).

Моральний знос - це передчасне (до закінчення строку фізичної служби) обезцінення основних фондів, викликане або здешевленням відтворення основних фондів (моральне зношування першого роду), або використанням більш продуктивних засобів праці (моральне зношування другого роду).

Основні фонди, особливо рухомий склад, устаткування, верстати, прилади, знецінюються по двох причинах: у результаті технічного прогресу з'являються більш продуктивні, технічно зроблені конструкції цих видів основних фондів; у результаті зниження витрат виробництва створюються основні фонди меншої вартості.

Морально застарілі основні фонди стримують ріст продуктивності праці, підвищують собівартість продукції, приводять до значних експлуатаційних витрат.

Моральний знос І роду викликаний підвищенням продуктивності праці у тих галузях, які виготовляють засоби праці; виробництво у них відбувається з меншими затратами і вони дешевшають.

Мірилом морального зносу І роду є коефіцієнт морального зносу І роду (). Його можна обчислити:

Друга форма морального зносу проявляється в умовах, коли замість існуючих основних фондів промисловість почала виготовляти нові, продуктивніші, забезпечуючи вищу якість продукції, а тому використовувати старі стає не вигідно. Тому виникає необхідність замінити морально зношені основні фонди на нові, ефективніші.

Моральний знос II роду - це часткова втрата основними фондами своєї вартості в результаті появи нових, більш досконалих і продуктивних засобів праці. В такому випадку старі основні фонди перестають задовольняти потреби споживачів, їх використання стає економічно невигідним. Величина цього зношування буде різною у різних споживачів даного виду основних фондів і тому немає можливості врахувати величину морального зношування II роду. Цей вид зношування можна частково усунути шляхом модернізації основних фондів.

Загальний коефіцієнт зносу основних фондів () визначається:

Моральний знос другого роду призводить до прямих збитків з огляду на більшу економічність використання нових видів фондів. Собівартість продукції буде нижча там, де працюють більш досконалі фонди. Тому морально застаріле обладнання і машини необхідно замінювати до закінчення строку їх фізичного старіння.

Фізичний і моральний знос частково заміщається капітальним ремонтом і модернізацією, а повне їх заміщення (реновація) здійснюється шляхом заміни старих фондів на нові.

Процес відшкодовування зносу основних фондів здійснюється шляхом амортизації.

   Окрім фізичного і морального досить часто виділяють такі види зносу:

  •  соціальний знос, який характеризується невідповідністю техніки, що використовується, соціальним вимогам і переважно відбувається одночасно з моральним зносом.
  •  екологічний знос, який характеризується невідповідністю основних фондів вимогам охорони навколишнього середовища та раціонального використання природних ресурсів.

Лізинг

Розвиток технічної бази виробництва потребує значних інвестиційних ресурсів. Проте сучасний етап господарювання для переважної більшості його суб'єктів позначено різким спадом або цілковитим припиненням інвестування діяльності за рахунок власних коштів. В разі тимчасового браку чи нестачі коштів і сучасних засобів праці підприємства можуть скористатися для оновлення й розвитку своєї технічної бази таким поширеним у світі методом фінансування, як лізинг (оренда на тривалий термін рухомого й нерухомого майна).

Згідно із Законом України «Про лізинг», який набрав чинності 10 січня 1998 року, лізингце підприємницька діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових засобів, і яка полягає в наданні лізингодавцем (юридичною особою або індивідуальним підприємцем, які здійснюють лізингову діяльність) у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу (особі, котра одержує майно за договором лізингу) майна, що є власністю лізингодавця, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

Об'єктом лізингу може бути будь-яке нерухоме й рухоме майно, що належить до основних фондів, у тім числі машини, устаткування, транспортні засоби, обчислювальна та інша техніка, системи телекомунікації тощо, стосовно яких немає обмежень щодо передавання їх у лізинг (оренду). Не можуть бути об'єктами лізингу земельні ділянки та інші природні об'єкти (мисливські угіддя, ліси, водоймища тощо).

У таблиці 5.1. наведено класифікацію видів лізингу.

Оперативним є лізинг із неповною окупністю орендованих основних фондів. Він здійснюється за договором лізингу, в результаті укладення якого лізингоодержувач одержує у платне користування від лізингодавця відповідне майно на строк, менший за період амортизації 90 відсотків вартості об'єкта лізингу (оренди). Відтак лізингодавець може надавати майно в тимчасове користування кілька разів. Обов'язки з технічного обслуговування та ремонту орендованих засобів праці бере на себе лізингодавець.

 

Таблиця 5.1

Класифікація видів лізингу

Класифікаційна ознака

Вид лізингу

    Строк використання об'єкта лізингу

Оперативний (із неповною

окупністю)  

Фінансовий (із повною окупністю)

  Масштаб поширення лізингових відносин

      Внутрішній (загальнодержавний) Міжнародний

Характер лізингових операцій

Сервісний

Зворотний

Фінансовий лізинг - лізинг з повною окупністю орендованих матеріальних елементів основних фондів. Офіційно під фінансовим лізингом розуміють договір лізингу, згідно з яким лізингодавець надає лізингоодержувачу майно на час, не менший за строк, протягом котрого нараховується 60 відсотків амортизаційних відрахувань від повної вартості об'єкта лізингу (на день укладення договору).

Після закінчення строку дії договору фінансового лізингу орендоване майно переходить у власність лізінгоодержувача або викуповується ним за залишковою вартістю. Ризик втрати майна, а також здійснення його технічного обслуговування та ремонту бере на себе лізингоодержувач.

Внутрішній лізинг за своєю сутністю і масштабом поширення буває внутрішньо - або загальнодержавним. Його суб'єктами є українські підприємства (організації) чи їхні інтеграційні утворення. Українські суб'єкти лізингу можуть практично здійснювати дві його форми — зворотний та пайовий лізинг. Зворотний лізинг передбачає викуп лізингодавцем майна у власника (виробника) і передачу цього майна в лізинг тому самому власнику.

За пайового лізингу оренда здійснюється за участю кількох суб'єктів лізингу із залученням одного чи кількох кредиторів. При цьому сума інвестованих кредиторами коштів не може перевищувати 80 відсотків вартості набутого для лізингу майна.

Чинне законодавство України дозволяє здійснювати міжнародний лізинг. Останній реалізується суб'єктами лізингу, які перебувають під юрисдикцією різних держав, або тоді, коли лізингове майно чи платежі перетинають державні кордони. Інакше кажучи, суб'єктами міжнародного лізингу завжди є інвестори інших країн. Це дає змогу вітчизняним підприємствам (організаціям) оновлювати свою технічну базу за рахунок конкурентоспроможного устаткування, транспортних та інших засобів праці зарубіжного походження.

Сервісний лізинг зазвичай застосовується за умови придбання на лізингових засадах складної техніки або такої, що зазнає швидкого техніко-економічного старіння (наприклад, комп'ютерно-обчислювальна та розмножувальна техніка, транспортні засоби тощо).

Організаційно-правові основи здійснення лізингових операцій базуються на чинному законодавстві (Законі України «Про лізинг» та інших нормативно-правових актах України), а також на укладених відповідно до цих активів договорах про лізинг (крім відносин, урегульованих нормативно-правовими актами про оренду та приватизацію державного майна). Основною правовою формою регулювання взаємовідносин між суб'єктами лізингу є договір (угода), що укладається між ними.

На рис. 5.3. наведено типову схему організації лізингових операцій.

Рис.5.3. Типова схема організації лізингових операцій

Позначення: 1 - Укладення лізингової угоди. 2 - Подання замовлення на устаткування або інші об'єкти лізингу. 3 - Одержання банківської позики. 4 - Оформлення договору купівлі-продажу об'єкту лізингу. 5 - Поставка виробником (продавцем) об'єкта лізингу лізингоодержувачу. 6 - Складання акта приймання об'єкта лізингу. 7 -  Оплата поставки об'єкта лізингу лізингодавцем. 8 — Укладення договору страхування об'єкту лізингу. 9 — Сплата лізингових платежів. 10 — Повернення банківської позики і сплата відсотків за користування нею.

Майно, передане за договором фінансового лізингу, зараховується на баланс лізингоодержувача з позначенням, що це майно взято у фінансовий лізинг. Майно, передане за договором оперативного лізингу, залишається на балансі лізингодавця, з позначкою, що його передано в лізинг.

Об'єкт лізингу протягом усього строку дії договору лізингу є власністю лізингодавця. За переходу права власності на об'єкт лізингу від лізингодавця до іншої особи договір лізингу залишається обов'язковим і для нового власника.

У разі банкрутства лізингоодержувача, арешту чи конфіскації його майна об'єкт лізингу відокремлюється від загального майна лізингоодержувача та підлягає поверненню лізингодавцю,  який може розпоряджатися ним на власний розсуд.

У лізингових операціях беруть участь, як правило, п'ять суб'єктів: 1) виробник (постачальник, продавець); 2) лізингодавець; 3) лізингоодержувач; 4) банк; 5) страхова установа.

Всі витрати на дання та утримання лізингового майна несуть лізингодавець (за оперативного лізингу) або лізингоодержувач (за фінансового лізингу). Основні витрати лізингоодержувача складаються із лізингових платежів за користування об'єктом лізингу.

Лізингові платежі включають:

  •  амортизаційні відрахування, тобто суму, яка відшкодовує під час кожного платежу частину вартості об'єкта лізингу, що амортизується протягом строку, за котрий вноситься лізинговий платіж;
  •  плату за користування кредитними ресурсами (суму, що сплачується лізингодавцю як відсоток за залучений ним кредит для придбання майна за договором лізингу);
  •  комісійну винагороду лізингодавцю за отримане в лізинг майно у відсотках від його балансової або середньорічної вартості;
  •  відшкодування страхових платежів за договором страхування об'єкта лізингу, якщо об'єкт застрахований лізингодавцем;
  •  інші витрати лізингодавця, передбачені договором лізингу.

В операціях міжнародного лізингу сплачуються державне мито, податок на додану вартість та акцизний збір за ввезення об'єктів лізингу на митну територію України.

У процесі підготовки та реалізації договору лізингу можуть застосовуватися (за згодою сторін) кілька методів обчислення абсолютної величини лізингових платежів, а саме:

  •   метод фіксованої загальної суми, коли загальна сума лізингових платежів нараховується однаковими частинами протягом усього строку дії договору;
  •   метод авансу, що передбачає попередню виплату авансової суми в погодженому зі всіма сторонами розмірі, і розподіл решти суми лізингових платежів (рівномірно або іншим способом) на весь термін чинності договору лізингу;
  •   метод мінімальних платежів, за застосування якого загальна сума лізингового платежу включає такі складові: амортизаційні відрахування від вартості об'єкта лізингу; плату за позикові кошти; комісійну винагороду; плату за додаткові послуги лізингодавця; вартість лізингового майна.

Дуже важливим є усвідомлення сутності та дії економічного механізму лізингових операцій. За сучасних умов господарювання головною вимогою до розробки й реалізації проектів лізингу необхідних засобів праці є швидка окупність інвестиційних ресурсів. Як підтверджує зарубіжна практика господарювання, окупність таких фінансових коштів не повинна перевищувати три роки.

Загальновідомо, що віднесення лізингових платежів на собівартість продукції, з одного боку, скорочує оподатковувану базу, а з іншого — збільшує валові витрати виробництва і може призвести до зростання ціни продукованих виробів. Ось чому, оцінюючи ефективність лізингових операцій, передусім (за допомогою економічного аналізу) необхідно встановити межі збільшення собівартості та можливої ціни продукції, що виготовляється.

Оскільки кожне підприємство (організація) за умов ринкових  взаємовідносин має можливість придбати виробничо-господарське майно за рахунок банківської позики або взяти його в лізинг, необхідно порівняти загальні витрати за можливими варіантами й визначити ефективність лізингових операцій.

Тому в процесі економічного аналізу насамперед треба порівняти обсяг витрат на виробництво товарів (послуг) за умови використання лізингу (з урахуванням плати за банківський кредит) з витратами на придбання майна на підставі звичайної операції купівлі-продажу.

З урахуванням основних обмежень, обумовлених процедурою аналізу, можна встановити таке співвідношення:

Р0 = С + ЛП + Д

за таких обмежень:  РС    < РК;       ЛП < С1;     ЛП < С2,,

де Р0 — ціна реалізації товарів з урахуванням лізингових платежів; Рк — ринкова ціна товарів;  С — собівартість товарів (послуг); ЛП — абсолютна величина лізингових платежів; Д — очікувана (мінімально необхідна) дохідність виробництва; С1 — витрати па придбання об'єкта лізингу за умови одержання кредиту; С2 — витрати на придбання майна, що відповідає об'єкту лізингу, з допомогою звичайної операції купівлі-продажу.

Якщо наведені обмеження виконуються, то здійснення лізингової операції є економічно виправданим (ефективним). В іншому разі (передовсім за умови Ро > Рк) необхідно відмовлятися від практичної реалізації лізингової угоди або намагатися відшукати способи зменшення абсолютної величини лізингових платежів та інших витрат, пов'язаних із наданням лізингових послуг.

За інших однакових умов ефективність застосування лізингу можна визначати як економічну доцільність виробничих інвестицій.

5.5. Оборотні кошти підприємства

Склад, структура та класифікація оборотних коштів

Оборотні кошти — це кошти, авансовані в оборотні виробничі фонди і фонди обігу для забезпечення безперервності процесу виробництва, реалізації продукції та отримання прибутку.

До оборотних виробничих фондів належать: сировина, основні й допоміжні матеріали, напівфабрикати, паливо, тара, запасні частини для ремонтів, малоцінні й швидкозношувані предмети, незавершене виробництво, напівфабрикати власного виробництва, витрати майбутніх періодів.

Фонди обігу — це залишки готової продукції на складах підприємств, відвантажені, але не оплачені покупцями товари, залишки коштів підприємств на поточному рахунку в банку, касі, у розрахунках, у дебіторській заборгованості, а також вкладені в короткострокові цінні папери.

Склад оборотних коштівце сукупність вартості окремих елементів оборотних виробничих фондів і фондів обігу.

Структура оборотних коштів — це питома вага вартості окремих статей оборотних виробничих фондів і фондів обігу в загальній сумі оборотних коштів.

У різних галузях народного господарства співвідношення оборотних коштів має свою специфіку. Це пояснюється особливостями організації виробництва, постачання, збуту та системи розрахунків. Для забезпечення безперервності процесу виробництва і реалізації виготовленої продукції необхідно досягти оптимального співвідношення оборотних коштів у сфері виробництва й обігу. У цілому в народному господарстві України у 2002 році в структурі оборотних коштів товарно-матеріальні цінності становили 21,6%, дебіторська заборгованість — 69,5, грошові кошти — 3,9, поточні фінансові інвестиції — 1,7 та інші оборотні кошти - 3,3% .

Оборотні кошти підприємств класифікуються за трьома ознаками:

  •  залежно від участі їх у кругообігу коштів;
  •  за методами планування, принципами організації та регулювання;
  •  за джерелами формування.

Відповідно до першої ознаки оборотні кошти поділяються на оборотні кошти, авансовані в оборотні виробничі фонди, та оборотні кошти, авансовані у фонди обігу. Залежно від методів планування принципів організації та регулювання оборотні кошти поділяються на нормовані та ненормовані.

Залежно від методів планування принципів організації та регулювання оборотні кошти поділяються на нормовані та ненормовані.

Рис.5.4. Елементний склад оборотних коштів підприємства

До нормованих оборотних коштів належать кошти, щодо яких установлюються нормативи запасів: виробничі запаси, незавершене виробництво, витрати майбутніх періодів та залишки готової продукції на складах підприємств. Ненормовані оборотні кошти включають фонди обігу, за винятком готової продукції на складі.

За джерелами формування оборотні кошти поділяються на власні та прирівняні до власних; залучені та інші.

Визначення потреби в оборотних коштах

Визначення потреби в оборотних коштах здійснюється через їхнє нормування (розрахунок нормативів).

У разі заниження розміру оборотних коштів можливі перебої в постачанні й виробничому процесі, зменшення обсягу виробництва та прибутку, виникнення прострочених платежів і заборгованості, інші негативні явища в господарській діяльності підприємств.

Надлишок оборотних коштів призводить до нагромадження надмірних запасів сировини, матеріалів; послаблення режиму економії; створення умов для використання оборотних коштів не за призначенням.

         Відомі три методи розрахунку нормативів оборотних коштів:

  1.  Аналітичний (дослідно-статистичний), який передбачає ретельний аналіз наявних товарно-матеріальних цінностей із подальшим коригуванням фактичних запасів та вилученням із них надлишкових.
  2.  Коефіцієнтний — полягає в уточненні чинних на початок розрахункового періоду нормативів власних оборотних коштів згідно зі змінами в цьому періоді показників виробництва, що впливають на обсяг цих коштів.
  3.  Прямого рахунку — це науково обґрунтований розрахунок нормативів за кожним нормованим елементом оборотних коштів (виробничими запасами, незавершеним виробництвом, витратами майбутніх періодів, залишками готової продукції). В умовах досягнутого організаційно-технічного рівня виробництва в практичній діяльності суб'єктів господарювання метод прямого рахунку є основним, інші методи розрахунків використовуються здебільшого як допоміжні.

         Для забезпечення безперервного процесу виробництва і реалізації продукції на підприємстві створюються виробничі запаси.  У складі виробничих запасів найбільшу питому вагу мають сировина, матеріали й покупні напівфабрикати.

         Норматив оборотних коштів у виробничих запасах визначається за формулою:

де  НОК — норматив оборотних коштів для сировини, матеріалів і покупних напівфабрикатів, тис. грн; СдС — середньодобове споживання сировини, матеріалів, напівфабрикатів, тис. грн; НЗ — норма запасу, днів.

          Середньодобове споживання сировини, матеріалів і покупних напівфабрикатів визначається за кошторисом витрат на виробництво і розраховується за формулою:

де   СдС — середньодобове (середньоденне) споживання певного виду ресурсів тис. грн;  ЗРП — загальна річна потреба в даному виді ресурсів, тис. грн.

На підприємстві існує декілька видів виробничих запасів: транспортний, підготовчий, технологічний, поточний (складський) та резервний (страховий).

Транспортний запас створюється на період часу знаходження матеріалів у дорозі з моменту одержання їх у постачальника (з моменту оплати) до фактичного прибуття вантажу на підприємство і не перевищує двох днів.

На практиці величина нормативу оборотних коштів, вкладених у транспортний запас, визначається на основі фактичних даних за попередній рік:

де   ТЗ — розмір оборотних коштів, вкладених у транспортний запас, грн;        Ттртермін транспортування, днів.

         Підготовчий запас створюється на період, необхідний для розвантаження, сортування, складання та прийняття матеріалів на склад підприємства. Норматив оборотних коштів, вкладених у нього, визначається за формулою:

 де   ПЗ — норматив оборотних коштів, вкладених у підготовчий запас, грн;      Тпідгот — термін на розвантаження, сортування, складання та прийняття матеріалів на склад, днів.

Технологічний запас створюється на час підготовки виробничих запасів до використання їх у технологічному процесі. Розмір оборотних коштів у ньому визначається таким чином:

де   ТЗ — норматив оборотних коштів, вкладених у технологічний запас, грн; Ттехнол  термін підготовки, днів.

Поточний (складський) запас створюється для забезпечення безперебійного процесу виробництва необхідними матеріальними ресурсами на період часу між окремими поставками виробничих запасів від постачальників. Середній інтервал між поставками визначається шляхом ділення кількості днів у місяці (ЗО) на число визначених договором поставок.

Наприклад, якщо умовами договорів між постачальниками і підприємством передбачено надходження матеріалів 3 рази на місяць, то їх поточний запас має дорівнювати 10 дням (30/3). До нормативу оборотних коштів, як правило, входить середній поточний запас у розмірі 50% інтервалу між поставками ресурсів від постачальників (дата чергового одержання матеріалів, останній день інтервалу збігається з мінімальним (нормативним) їхнім запасом).

       Резервним (страховий) запас створюється для забезпечення безперервності виробництва при виникненні непередбачених перебоїв із постачанням підприємства виробничими запасами від постачальників.

        Резервний (страховий) запас визначається двома способами:

  1.  за середнім відхиленням фактичних строків поставки від передбачених договором;
  2.  за періодом, необхідним для термінового оформлення замовлення та доставки матеріалів від виробника до споживача.

Норматив оборотних коштів, вкладених у резервний запас, визначається за формулою:

,

де   РЗ — норматив оборотних коштів, вкладених у резервний (страховий) запас, грн;      Трез — дні резервного запасу (період зриву поставок).

На підставі норм, обчислених за всіма видами запасів, визначається норматив оборотних коштів для окремих видів, груп і в цілому на сировину, основні матеріали і покупні напівфабрикати. На підприємствах загальна потреба в оборотних коштах визначається за допомогою спеціального розрахунку.

Розрізняють максимальний  виробничий  запас,  середній  і  мінімальний.

Максимальний виробничий запас розраховується за формулою;

де   Тпост — інтервал поставки в днях.

Середній запас:

                                        

Мінімальний запас:

                        

Визначення нормативів оборотних коштів у запасних частинах та інструменті, у швидкозношуваних та малоцінних предметах відрізняється від методики нормування оборотних коштів у виробничих запасах.

Так, норматив запасних частин та інструменту для ремонту визначається множенням фактичних витрат певного виду запасних частин або інструменту в базовому році на індекс виробничої програми й індекс зниження частки витрат ресурсів у розрахунковому (плановому) році:

де   Нз.ч.і — норматив запасних частин, інструменту, грн; Вф — фактичні витрати певного виду запасних частин (інструменту), грн; Ів. .п — індекс виробничої програми у розрахунковому (плановому) році Ів.р  — індекс зниження частки витрат певного ресурсу у розрахунковому (плановому) році.

Загальними принципами нормування оборотних коштів у швидкозношуваних та малоцінних предметах є, такі:

  1.  окреме визначення норм для матеріальних цінностей, що зберігаються на складі підприємства, і тих, що використовуються (експлуатуються) у виробництві;
  2.  грошова оцінка складських запасів за повною їхньою вартістю (собівартістю), а предметів, що використовуються у виробництві, — у розмірі 50% їхньої первісної вартості;
  3.  відмова від нормування у днях споживання предметів, які використовуються (експлуатуються), і розрахунок норм для окремих їх груп на основі коефіцієнтів, що характеризують залежність розміру запасу від чисельності працівників, кількості робочих місць, вартості окремих видів устаткування тощо.

    Норматив оборотних коштів у незавершеному виробництві розраховується за формулою:

де Ннзв норматив оборотних коштів у незавершеному виробництві, грн; ВС — виробнича собівартість продукції, випущеної за певний період (місяць, квартал, рік), грн; Тцтривалість виробничого циклу, днів;  Дп дні відповідного періоду; Кнв коефіцієнт наростання витрат.

Коефіцієнт наростання витрат (собівартості незавершеного виробництва) дорівнює:

           або             

де   Вп — первісні витрати (одноразово зроблені на початку виробничого циклу);  Вррешта витрат, що були здійснені до закінчення виробництва продукції.

Первісні витрати та решта витрат, що були здійснені при виготовленні продукції, становлять виробничу собівартість (ВС).

Коефіцієнт наростання витрат (співвідношення середньої собівартості незавершеного виробництва і собівартості готової продукції) потребує спеціальних попередніх розрахунків. Найточніше його можна визначити через розподіл витрат за днями виробничого циклу.

З цією метою за даними кошторису витрат на виробництво всі витрати розподіляють на одноразові (вартість сировини та основних матеріалів, що входять до процесу виробництва із самого його початку) і такі, що поступово зростають (решта витрат). Якщо витрати на заробітну плату та обслуговування виробництва важко розрахувати в розрізі днів виробничого циклу, то їх умовно розподіляють однаковими частинами на кожний день циклу.

Норматив оборотних коштів у витратах майбутніх періодів розраховується виходячи із залишків коштів на початок періоду і суми витрат, які будуть здійснені в плановому періоді за вирахуванням суми майбутнього погашення витрат за рахунок собівартості продукції. Норматив оборотних коштів у витратах майбутніх періодів розраховується за формулою:

                                                

де   Нв.м.п — норматив витрат майбутніх періодів, грн; Впоч — залишок витрат на початок планового періоду, грн; Впог.плвитрати, які будуть погашені за рахунок собівартості у плановому періоді.

Норматив оборотних коштів у залишках готової продукції визначається як добуток середньоденного випуску продукції (за виробничою собівартістю) на норму запасу готової продукції на складі в днях.

                                                    

де   Нг.п — норматив залишків готової продукції, грн; Псд — середньоденний випуск продукції, грн;  НЗ — норма запасу готової продукції на складі, днів.

Таким чином, сукупний норматив власних оборотних коштів підприємства на розрахунковий (плановий) період дорівнює сумі нормативів, розрахованих для окремих елементів: виробничих запасів, незавершеного виробництва, витрат майбутніх періодів та залишків готової продукції.

Оцінка ефективності використання оборотних коштів

Ефективність використання оборотних коштів на підприємстві характеризується швидкістю їхнього обороту (оборотністю). Прискорення оборотності цих коштів зумовлює:

  1.  збільшення обсягу продукції на кожну грошову одиницю поточних витрат підприємства;
  2.  вивільнення частини коштів і завдяки цьому, створення додаткових резервів для розширення виробництва.

Розглянемо показники ефективного використання оборотних коштів.

Коефіцієнт оборотності (кількість оборотів), що розраховується шляхом ділення вартості реалізованої продукції за діючими оптовими цінами за певний період на середній залишок оборотних коштів за той самий період.

Коефіцієнт оборотності показує, скільки оборотів здійснили оборотні кошти за певний період, і розраховується за формулою:

                                                          

де   Ко6 — коефіцієнт оборотності, оборотів; РП — вартість реалізованої продукції, грн;      ОК — середній залишок оборотних коштів, грн.

Середній залишок оборотних коштів розраховують за формулою середньої хронологічної:

                                          

де 1,....п-1розмір оборотних коштів на початок кожного місяця (кварталу) розрахункового періоду, грн;  0Кп величина оборотних коштів на початок першого місяця (кварталу) наступного періоду, грн; п — загальна кількість місяців (кварталів).

Розрахунковим періодом, за який визначають обсяг реалізованої продукції та середні залишки оборотних коштів, може бути місяць (ЗО днів), квартал (90 днів) та рік (360 днів).

Показником, оберненим коефіцієнту оборотності, є коефіцієнт завантаження оборотних коштів. Він показує, скільки оборотних коштів припадає на одну грошову одиницю реалізованої продукції за певний період. Розмір цього показника обчислюється за формулою:

Тривалість одного обороту (швидкість обороту) оборотних коштів визначається як співвідношення кількості днів у розрахунковому періоді і коефіцієнта оборотності за той же період:

                                                        

де   Тоб — тривалість одного обороту, днів;        ДП—дні періоду.

Для характеристики економічної ефективності використання оборотних коштів може бути використаний показник рентабельності (віддачі) оборотних коштів, який являє собою відношення прибутку від реалізації продукції до середніх залишків оборотних коштів:

де    Рок  —рентабельність оборотних коштів, %;  Прп — прибуток від реалізації продукції, грн.

Для розрахунку рентабельності оборотних коштів можна використовувати різні види прибутку, основні з них — валовий та чистий. Залежно від цього отримуємо і відповідні показники рентабельності оборотних коштів — валову або чисту рентабельність.

У результаті прискорення оборотності оборотних коштів відбувається процес вивільнення їх з обороту, а при сповільненні — в оборот залучаються додаткові кошти. Вивільнення оборотних коштів може бути абсолютним і відносним.

Абсолютне вивільнення оборотних коштів відображає пряме зменшення залишків оборотних коштів порівняно з їхнім нормативом (або із залишками попереднього періоду).

Відносне вивільнення оборотних коштів з обороту відображає:

  •  стабільність оборотних коштів при зростанні обсягів реалізації продукції;
  •  зростання залишків оборотних коштів при випереджаючих темпах зростання обсягів реалізованої продукції.

Ефективне використання оборотних коштів дає змогу підприємству зекономити значні суми грошових коштів, збільшити обсяги виробництва та реалізації продукції без додаткових фінансових ресурсів.


Тема 6. Матеріально-сировинні ресурси у виробничому процесі

  1.  Матеріально-сировинні ресурси підприємства: поняття, склад, забезпечення
    1.  Нормування та визначення потреби у МСР
    2.  Стратегії забезпечення виробничих процесів МСР та управління ними

6.1.  Матеріально-сировинні ресурси підприємства: поняття, склад, забезпечення

 

У своїй діяльності підприємство використовує різноманітні матеріально-сировинні ресурси (сировину, матеріали, паливо, енергію, комплектуючі вироби тощо). Матеріально-сировинні ресурси представляють собою частину оборотних фондів підприємства, тобто тих засобів виробництва, які повністю споживаються в кожному виробничому циклі, цілком переносять свою вартість на готову продукцію і у процесі виробництва змінюють або втрачають свої споживчі властивості.

Найбільшу частку матеріально-сировинних ресурсів підприємства становлять основні матеріали. До них відносяться предмети праці, що йдуть на виготовлення продукції. Наприклад, при виготовлення автомобіля - це метал, скло, тканина та ін.

До допоміжних матеріалів відносяться такі, що споживаються в процесі обслуговування виробництва або додаються до основних матеріалів (мастильні, пакувальні матеріали, барвники та ін.).

Всі матеріально-сировинні ресурси в процесі виробництва перетворюються на продукцію і підлягають постійному поповненню. Для цього організується матеріально-сировинне забезпечення, яке включає: визначення потреби в матеріально-сировинних ресурсах, пошук і купівлю ресурсів, організацію доставки, зберігання та видачі окремим споживачам на підприємстві. Постачання матеріально-сировинних ресурсів має бути своєчасним, комплектним і з мінімальними витратами. Цю роботу виконує відділ матеріально-технічного постачання.

Управління матеріальними ресурсами підприємства відіграє значну роль в управлінні підприємством у цілому. Для організації прибуткової роботи підприємства необхідним є  створення правильної та реальної структури руху матеріальних ресурсів підприємства.

Існують основні принципи формування й функціонування системи управління матеріально-сировинними ресурсами:

1. Самостійність підприємств - постачальників і підприємств споживачів у використанні матеріальних ресурсів.

2. Саморегулювання.

3. Ресурсозбереження й противитратність.

4. Комплексність.

5. Оперативність.

6. Сприйнятливість до науково-технічного прогресу.

Перераховані принципи повинні діяти одночасно, тому що вони визначають умови рівноважного стану й ефективного функціонування системи.

У процесі планування матеріально-технічного постачання необхідно визначити:

1. Які види матеріальних ресурсів необхідні для забезпечення виробничо-господарської діяльності підприємства.

2. Кількість матеріально-сировинних ресурсів, що буде потрібна для виконання виробничої програми.

3. Необхідні площі складських приміщень для зберігання матеріально-сировинних ресурсів.

4. Витрати на постачання.

Матеріально-сировинні ресурси підприємство купує на ринку, де продавцями та постачальниками є безпосередньо підприємства-виробники або організації-посередники. Купівля матеріально-сировинних ресурсів безпосередньо у виробників, тобто організація постачання за прямими зв’язками, має ряд переваг, серед яких забезпечення можливості оперативного врахування вимог покупця до продукції, конкретних побажань щодо її складу, конструкції, оформлення, планування тощо.

За прямими зв’язками поставляються передусім ті матеріально-сировинні ресурси, які потрібні постійно та у великій кількості, а також вироби за індивідуальними замовленнями та складне устаткування.

Проте вся номенклатура матеріально-сировинних ресурсів, потрібних у виробництві, яка налічує іноді десятків тисяч найменувань, не може бути поставлена за прямими зв'язками. Ті ресурси, які потрібні у невеликій кількості, періодично або нерегулярно, економніше купувати у посередників — оптових фірм і магазинів. Вони комплектують певний асортимент товарів для продажу і територіально розміщуються неподалік від підприємств та організацій споживачів.

Нерегулярна або періодична купівля матеріально-сировинних ресурсів, передовсім з однорідними стандартизованими властивостями, може здійснюватися на товарних біржах, де концентрується інформація про продаж продукції та рівень поточних цін.

При визначенні оптимальної кількості замовлень варто враховувати:

- незалежні від кількості замовлень видатки, як постійні вихідні видатки, необхідні для здійснення запиту пропонованої сировини та матеріалів, обліку та порівняння пропозиції, а також здійснення власне процесу замовлень;

- процентну ставку видатків для здійснення складського зберігання сировини й матеріалів;

- калькуляційну процентну ставку, що відповідає бажаному середньому нарахуванню відсотків за товари, збережені на складі;

- закупівельну ціну сировини та матеріалів;

- загальну потребу в сировині та матеріалах у певному періоді.

Коло основних постачальників підприємства є досить стабільним, особливо за умов масового та серійного виробництва, коли існує постійна потреба у великій кількості тих самих матеріалів. Але періодично виникають нові завдання, які потребують нових матеріально-сировинних ресурсів і нових постачальників.

Ця завдання можуть полягати у освоєнні нової продукції, заміні та вдосконаленні технологічних систем, новому будівництво тощо). Проте і без цього може виявитись потреба замінити окремих постачальників, розширити їхнє коло. Тому важливою є проблема вибору постачальників.

Вибираючи постачальників матеріально-сировинних ресурсів, слід враховувати низку чинників, у тім числі: відповідність виробничої  потужності постачальників потребам підприємства в матеріалах, якість і ціну цих матеріалів, репутацію постачальника, його територіальну віддаленість та оперативність поставок, швидкість реакції на потреби покупця, умови розрахунків, можливість надання кредиту тощо.

Ці характеристики постачальників ретельно аналізуються, після чого вибирається той партнер, який забезпечує найкращі умови постачання за мінімальних витрат.

Між постачальником і споживачем матеріально-ресурсних ресурсів укладається договір, що регламентує всі умови постачання: кількість, якість, ціну товарів, термін доставки, форму розрахунків, відповідальність за порушення договору. Матеріально-сировинні ресурси поступають на склад підприємства, з якого далі розподіляються по цехам та робочим місцям.

Визначення методів і форм постачання залежить від складності продукції, що випускається, та складу комплектуючих виробів і матеріалів.

Розглянемо найбільш часто використовувані методи та форми:

1. Закупівля товару (матеріально-сировинних ресурсів) однією партією. Припускає поставку товарів великою партією за один раз (оптові закупівлі на товарно-сировинних біржах, аукціонах, у постачальників та ін.).

Переваги: простота оформлення документів, гарантія поставки всієї партії, підвищені торговельні знижки. Недоліки: більша потреба в складських приміщеннях, уповільнення оборотності капіталу.

2. Регулярні закупівлі дрібними партіями. У цьому випадку покупець замовляє необхідну кількість товарів, що поставляється йому партіями протягом певного періоду.

Переваги: прискорюється оборотність капіталу, оскільки товари оплачуються в міру надходження окремих партій; досягається економія складських приміщень і витрат на утримання зайвих запасів. Недоліки: ймовірність замовлення надлишкової кількості товару; необхідність оплати всієї кількості товару, вказаної в замовленні.

3.  Щомісячні закупівлі по котирувальних відомостях. Використовуються для закупівлі дешевих і швидко використовуваних товарів. Переваги: зниження витрат на складування та зберігання; прискорення оборотності капіталу; своєчасність поставок.

4. Одержання товару в міру необхідності. Цей метод схожий на регулярну поставку товарів, але характеризується наступними особливостями:

- кількість товару не є строго встановленою, а визначається приблизно;

- оплачується лише поставлена кількість товару;

- після закінчення строку контракту замовник не зобов'язаний приймати і оплачувати товари, які повинні бути поставлені.

Переваги: відсутність строго визначених зобов'язань по закупівлі певної кількості товару; прискорення обороту капіталу; мінімум роботи з оформлення документів.

Об'єкти техніки (машини, устаткування, пристрої тощо), які потрібні епізодично, зберігаються на складі підприємства до моменту введення в експлуатацію. Щодо матеріалів, то їх постачання на робочі місця є регулярним і вважається завершальним етапом матеріально-сировинного забезпечення.

Це забезпечення здійснюється таким чином. Для кожного цеху чи іншого підрозділу спеціальною службою встановлюється ліміт витрат матеріалів на підставі норм витрат і планового обсягу робіт. У межах ліміту матеріали видаються зі складу цехам.

Залежно від типу виробництва застосовуються різні системи лімітування та забезпечення цехів матеріалами. На підприємствах одиничного і дрібносерійного виробництва поширеною є децентралізована або пасивна система постачання цехів.

Склад видає матеріали на підставі разових вимог цехів, які самостійно їх одержують та транспортують. За умов масового та крупносерійного виробництва зі стабільною номенклатурою продукції та ритмічним споживанням матеріалів застосовується централізована (активна) система забезпечення робочих місць.

Склад доставляє матеріали в цех безпосередньо на робочі місця в потрібній кількості та у належний час згідно з календарним графіком у межах встановленого ліміту. Централізована система дає змогу ефективніше використовувати складські приміщення, транспортні засоби, успішніше механізувати та автоматизувати транспортно-складські операції.

Вищою формою централізованого постачання матеріалів у цехи та на робочі місця є інтегрована система виробництва і постачання «точно за часом», коли всі процеси та їхнє забезпечення здійснюються згідно з чітко визначеним календарним графіком. В єдиний графік роботи включаються також постачальники, які виконують провідні ролі у забезпеченні виробничих процесів і зводять запаси матеріалів масового споживання до мінімуму.

6.2. Нормування та визначення потреби у МСР

Потреба у матеріально-сировинних ресурсах визначається по-різному залежно від їх призначення. Кількість технічних засобів, тобто машин та устаткування, обчислюється епізодично за проектування виробничих систем, а розрахунки потреби в матеріалах є регулярними і здійснюються  на єдиній методичній основі.

У загальному вигляді потреби в матеріально-сировинних ресурсах можна розрахувати так:

де О - планові обсяги виробництва певного продукту;

Н - прийняті норми витрат сировини (матеріалу) на одиницю продукції, що забезпечують необхідний рівень конкурентоспроможності;

Зп - нормативний перехідний виробничий запас продукту, необхідний для забезпечення безперервного виробництва;

Зо - очікуваний запас даного виду продукту на початок планового періоду.

Якщо неможливо обчислити норми витрат на одиницю продукції, як правило, використовують показники витрат ресурсів на певну кількість грошових одиниць (100, 1000 і т. д.).

Орієнтовну потребу в матеріальних ресурсах на плановий період можна визначити скориставшись методом динамічних коефіцієнтів:


де Фр — фактичний обсяг витрат матеріалів на виготовлення продуктів-аналогів за попередній період;

Кп — коефіцієнт зростання/зменшення обсягу виготовлення продукту в плановому періоді порівняно з попереднім періодом;

Кн — коефіцієнт збільшення/зниження норм витрат на одиницю продукції, згідно з розробленими для цього заходами.

Для України, економіка якої характеризується як надвитратна, дуже актуальним є останній коефіцієнт, який, з одного боку, підвищує «вихід» готового продукту з одиниці сировини, а з іншого — стимулює розвиток і впровадження досягнень НТП у виробництво.

Розглянемо детальніше розрахунок потреб у матеріалах. Кількість матеріалів певного різновиду, яка потрібна підприємству в розрахунковому періоді в натуральному вимірі (Мп) і яку слід закупити, обчислюється за формулою:

,

де Мв – витрати матеріалів за розрахунковий період; Мз.п. та Мз.к. – перехідний запас матеріалів відповідно на початок і кінець розрахункового періоду.

Матеріали витрачаються на такі потреби: основне виробництво, виготовлення технологічного оснащення, ремонтно-експлуатаційні  роботи, заходи з підвищення технічного рівня виробництва,   капітальне будівництво власними силами.

Витрати матеріалів обчислюються множенням обсягу продукції (робіт) на норму витрати  матеріалу. Цей засадний принцип конкретизується до того чи іншого об'єкта нормування.

Зокрема, витрати матеріалів на виробництво продукції Мв. підраховується за формулою:

,

де n – кількість найменувань продукції, що виготовляється; Nі – обсяг випуску продукції і-го найменування в натуральному вимірі; Мні – норма витрат матеріалу на одиницю і-го виробу; Мн.в. – витрати матеріалу на зміну залишків незавершеного виробництва.  

Величина Мн.в. обчислюється тоді, коли істотно змінюються залишки незавершеного виробництва. обчислення її проводять по-різному залежно від широти номенклатури продукції та величини норм витрат.

За обмеженої номенклатури продукції та великих норм витрат визначається зміна кількості виробів у незавершеному виробництві, яку множать на норму витрат на один виріб. В інших випадках величина Мн.в. обчислюється приблизно, виходячи зі зміни незавершеного виробництва у вартісному вимірі та витрат матеріалів на грошову одиницю за минулий рік.

Так підраховуються витрати на виробництво продукції основних матеріалів, напівфабрикатів, комплектувальних виробів і тих допоміжних матеріалів, які нормуються на окремі вироби. Витрати матеріалів на допоміжні та обслуговуючі процеси обчислюються множенням обсягу робіт або кількості об’єктів обслуговування на норму витрат.

Об’єктами нормування витрат матеріалів у цьому разі можуть бути час роботи устаткування (мастильні, охолоджуючі матеріали, енергія), тонно-кілометри перевезень (матеріали для обслуговування транспортних засобів), одиниця ремонтоскладності устаткування (матеріали для ремонту, запасні частини), кількість працівників (спецодяг, харчування тощо).

Для безперебійної роботи підприємству необхідні запаси основної сировини і матеріалів, допоміжної сировини і матеріалів, а також малоцінних швидкозношуваних предметів. Інтервали поставок матеріалів на підприємство та інтервали їхнього використання, за деякими винятками, не збігаються: багато з них поступають у виробництво безперервно, тобто щоденно.

Тому виникає потреба в запасах матеріалів. Запаси сировини і матеріалів на підприємстві коливаються між їхнім мінімальним значенням і найбільшим значенням необхідних запасів. Мінімальна кількість запасів складається з:

- календарного запасу (цей запас служить для подолання відрізка часу від доставки сировини і матеріалів до їхнього складування, тобто відрізка часу, необхідного для розвантаження, перевірки та реєстрації матеріалів, що надійшли, та сировини),

- запасу, необхідного для складування (так званий запас сировини і матеріалів, що вимагає виконання певних правил зберігання і лише через певний заданий час набуває своєї виробничої цінності, наприклад, виробу з дерева або лиття із чавуну),

- обумовленого технологічним процесом запасу сировини і матеріалів (запас, що передбачений для підтримки необхідного режиму або робочого стану технологічного процесу виробництва),

- аварійного запасу (запас, що повинен завжди бути в наявності для вирівнювання непередбачених змін від поставок сировини і матеріалів до їхнього споживання, а також від втрат сировини і матеріалів).

Різниця між переважним значенням обґрунтованого мінімального запасу і переважним значенням економічно та організаційно обґрунтованого найбільшого запасу і є поточним запасом сировини і матеріалів. У той час як мінімальний запас сировини і матеріалів є стабільною величиною, поточний запас піддається постійним коливанням від поставки до поставки (за інтервал часу між двома поставками).  

Поточний запас забезпечує роботу підприємства в період між двома черговими надходженнями партій матеріалів. Він є величиною змінною: досягає максимуму в момент надходження партії матеріалів, поступово зменшується внаслідок їхнього використання і стає мінімальним безпосередньо перед черговою поставкою (рис. 6.1).

Максимальний поточний запас (Мз.пт.max) дорівнює партії поставки матеріалів, яка залежить від інтервалу між двома поставками та середньодобових витрат матеріалів, тобто

Мз.пт.max = Мд * tн,

де Мд – середньодобові витрати матеріалу у натуральному вимірі; tн – інтервал між надходженням чергових партій матеріалів у днях.

Рис. 6.1. Схема запасів матеріалів на підприємстві

Різновидом поточного є сезонний запас, який утворюється за умов сезонного використання, сезонної заготівлі або сезонного транспортування матеріалів. Підготовчий запас створюється тоді, коли перед використанням матеріали потребують спеціальної підготовки (сушіння, розкрою, правки тощо). Він визначається за формулою:

Мз.пд. = Мд*tп,

де tп – час на підготовку матеріалів у днях.

Страховий запас потрібний на випадок можливої затримки надходження чергової партії матеріалів. Його обчислюють за формулою:

Мз.стр. = Мд*tт,

де – час термінового поповнення запасу в днях або за стандартних інтервалів постачання – середнє відхилення від нього.

Таким чином, загальний запас матеріалів становить:

максимальний   Мз.max = Мд*(tн + tп + tт),

мінімальний      Мз.min = Мд*(tп + tт),

середній              

Важливе значення для підтримування поточних запасів на належному рівні має система регулювання запасів. На вибір системи регулювання впливає багато факторів, і передовсім величина потреби в матеріалах, регулярність апуску у виробництво, форма постачання тощо. Регулювання запасів може здійснюватися за системи «максимум-мінімум», «стандартних партій», «стандартних інтервалів» тощо.

У нас найбільш відома система «максимум-мінімум», згідно з якою запаси поповнюються до рівня не нижчого за їхню мінімальну величину, а після надходження чергової партії не бувають більшими за встановлену максимальну кількість. Для забезпечення цих умов замовлення на чергову поставку матеріалів видається за такої величини поточного запасу, якої вистачить для роботи аж поки замовлений матеріал надійде. Ця величина запасу називається «точкою замовлення» (Мз.з.) та обчислюється за формулою:

Мз.з. = Мз.пд. + Мз.стр. + Мд*tз,

де tз – час у днях від моменту оформлення замовлення до надходження чергової партії матеріалів.

Інші системи регулювання запасів, як це видно з їхніх назв, жорстко регламентують величини партій поставок або інтервал між ними.

Величина запасів матеріалів істотно впливає на ефективність роботи підприємства і вплив цей неоднозначний. З одного боку, збільшення запасів внаслідок постачання великими партіями потребує більших оборотних коштів, додаткових витрат на зберігання матеріалів, компенсацію можливого псування та втрат. Ці втрати та витрати можна вважати пропорційними величині запасу, тобто партії поставки.

З іншого боку, постачання великими партіями зменшує кількість поставок і, відповідно, транспортно-заготівельні витрати, бо останні відносно мало залежать від величини партії поставки, а в більшій мірі обумовлені кількістю цих партій (витрати на оформлення, пересилання документів, роз’їзди агентів, транспортування тощо). Зменшення величини партії поставок спричиняє зворотний ефект: втрати і витрати, пов’язані зі зберіганням запасів, зменшуються, а транспортно-заготівельні витрати зростають (рис. 6.2).

Рис.6.2. Графік залежності річних витрат на придбання і зберігання матеріалів від величини партії поставки

Оптимальною є така партія поставки (пм), яка забезпечує мінімальні сумарні витрати (См.с) на придбання (См.п) і зберігання (См.з) матеріалів, тобто коли

См.с = См.п. + См.з → min

Підставивши у складові цієї функції відповідні значення, одержимо:

;

,

де Мр – річна потреба у матеріалів; Сп – транспортно-заготівельні витрати на одну партію поставки; Цм – ціна одиниці матеріалу без врахування транспортно-заготівельних витрат; Рн – коефіцієнт, що враховує втрати від відволікання каштів у запаси та витрати на зберігання матеріалів.

Звідси оптимальна партія поставки обчислюється за формулою:

6.3. Стратегії забезпечення виробничих процесів МСР та управління ними

Кожна галузь характеризується відповідною фондо-, матеріало-, енерго- та трудомісткістю продукції, що випускається. Одні галузі основні витрати несуть на придбання та обслуговування машин і механізмів, інші — сировини та матеріалів, залучення трудових ресурсів.

В умовах підвищення своєї самостійності підприємства самі відповідають за необхідний перелік, кількість та якість ресурсів, потрібних для прискореного переходу на нові види продукції, зняття з виробництва застарілої, а також для відповідного розвитку (скорочення) окремих функціональних підсистем підприємства. Згідно з цим підприємство визначає поточну та перспективні потреби в ресурсах, а також передбачає необхідні заходи щодо їх забезпечення.

Основою для розрахунків потреб у ресурсах є:

- продуктові стратегії, де визначено необхідні типи та обсяги виробництва продукції для заповнення «стратегічної прогалини»;

  •  функціональні стратегії, де визначено потреби в ресурсах для створення, підтримки, розвитку та скорочення діяльності окремих функціональних підсистем підприємства;
  •  необхідний рівень резервів для забезпечення безперервного функціонування підприємства;
  •  прогнози та аналіз тенденцій створення та впровадження досліджень, відносно нових матеріалів, технологій, виробничих процесів, а також розвідки нових покладів корисних копалин;
  •  методи обґрунтування раціонального використання матеріальних ресурсів з урахуванням змін у їхній структурі, заміни дефіцитних матеріалів менш дефіцитними, використання внутрішніх резервів, вторинної сировини та відходів;
  •  методи обґрунтування раціональних норм використання ресурсів та їх економії.

Приймаючи рішення щодо змісту ресурсних стратегій, потрібно враховувати також доступність ресурсів та їх значення для виробництва (рис. 6.3).

Значення та вплив ресурсів на ефективність роботи підприємства визначаються роллю, яку відіграє той чи інший ресурс для досягнення цілей підприємства (наприклад, нафта для нафтопереробного заводу, каталізатори для хімічного виробництва), можливостями його заміни, рівнем впливу цін окремих ресурсів на показники ефективності роботи підприємства.

Доступність ресурсів може бути охарактеризована через їхню унікальність, а також через складність постачання. Рівень складності оцінюється в свою чергу через імовірність впливу підприємства-споживача на своїх постачальників: чим вищий рівень впливу (наприклад, через вертикальну інтеграцію «назад»), тим менші складності у постачанні.

Рис.6.3. Матриця «значущість ресурсу – доступність ресурсу»

Процес забезпечення матеріально-сировинними ресурсами можна спростити за допомогою системи організаційних, економічних і технічних заходів, через які відбувається взаємозв’язок ресурсних стратегій між собою, а також з такими функціональними стратегіями: маркетинговою стратегією — через пошук і розвиток ЗСР, стратегією наукових досліджень та розробок — через розробку відповідних методів взаємозаміни ресурсів тощо.

Окрема проблема щодо забезпечення виробництва матеріально-сировинними ресурсами — це створення запасів. В ідеальному випадку, коли постачання відбувається синхронно за всіма складовими, обсяги ресурсів, які щоденно отримує підприємство відповідають програмі добового випуску продукції. Запаси можуть дорівнювати нулю.

Якщо потреби в ресурсах не відповідають наявним, доцільним, є певне страхування у вигляді «буферних запасів», які компенсують недоліки у постачанні. Це відбиває тісний зв’язок ресурсних стратегій та функції постачання як діяльності з організації виконання ресурсних стратегій (включаючи управління запасами складського господарства, інші функціональні сфери логістики).

Запаси стосуються не лише «вхідних» потоків підприємства, вони є амортизаторами між постачанням, виробництвом, системою просування, розподілу та реалізації. Тому в системі управління підприємством виокремлюється ще й функція складського господарства, яка стосується розміщення та використання складів, системи зберігання сировини, матеріалів, напівфабрикатів, внутрішнього транспортування, контролю якості матеріалів тощо.

Залежно від місця, ролі, рівня перетворень у забезпеченні, а також з урахуванням суб’єктивних факторів, можна застосовувати різні підходи до змісту ресурсних стратегій:

- для кожного виду сировини або матеріалу розробляти окрему ресурсну стратегію;

- формувати стратегію для групи матеріалів або сировини;
розробляти комплексну ресурсну стратегію для всього підприємства.

З метою безперервного забезпечення підприємств сировиною, матеріалами, паливом та іншими матеріально-сировинними ресурсами планується певний обсяг оборотних коштів, які складаються із засобів, вкладених у фонди обігу (товарні запаси, грошові ресурси, необхідні для забезпечення безперервного обігу товарів, грошей у розрахунках з постачальниками), та грошей, вкладених в обігові кошти (тара, матеріали для господарських потреб, малоцінні та швидкозношувані предмети, паливо, витрати майбутніх періодів). Правильна організація обігу оборотних коштів можлива за умови врахування зв’язків стратегій матеріальних і фінансових ресурсів.

В умовах ринкової економіки завдяки конкуренції між товаровиробниками встановлюється певний найпоширеніший рівень витрат матеріальних ресурсів, що і є суспільно необхідним. Для певного періоду часу цей рівень стабільний, з тенденцією до зниження.

Будь-яке перевищення суспільно необхідного рівня витрат для даного товаровиробника тягне негативні економічні наслідки - аж до банкрутства. Тому кожне підприємство змушене працювати так, щоб його витрати не перевищували сталий суспільно необхідний рівень. У цьому полягає економічна основа механізму раціонального використання матеріальних ресурсів, тобто ресурсозбереження.

Величина витрат матеріальних ресурсів значною мірою визначається характером процесу матеріалоспоживання, на який впливають наступні фактори:

1. Тип виробництва, а саме: масове, багатосерійне, середньосерійне, дрібносерійне,  одиничне.

2. Обсяг виробництва.

3. Ступінь регламентації виробничого процесу, насамперед щодо вимог до предметів праці - від його вихідного стану і до готової продукції.

4. Тривалість виробничого циклу, що визначає величину незавершеного виробництва.

5. Номенклатура (асортимент) продукції, що випускається, або виконуваних робіт.

6. Гнучкість виробництва, тобто здатність виробництва до швидкого переналагодження для випуску нових видів виробів.

7. Вид виробів або робіт з погляду їхньої складності, енергоємності, матеріалоємності та наукоємності.

8. Рівень закінченості виготовлених виробів.

9. Рівень надійності виготовлених виробів, що визначає матеріаловитрати в процесі їхньої експлуатації.

10. Характеристика технологічних процесів з погляду їхньої прогресивності, екологічної чистоти, безвідходності.

Перераховані фактори визначають процес управління матеріальними ресурсами. Так, наприклад, у масовому або багатосерійному виробництві споживається досить значний обсяг матеріальних ресурсів, але обмеженої номенклатури, а в одиничному або дрібносерійному виробництві обсяг споживання невеликий, але досить великий по номенклатурі.

Більше того, зазначені фактори в основному формують галузеві особливості матеріалоспоживання, які найбільшою мірою проявляються в будівництві, агропромисловому комплексі, на транспорті, у сфері обслуговування.

Процес матеріалоспоживання містить у собі використання насамперед таких видів матеріальних ресурсів, як сировина, основні матеріали, допоміжні матеріали, напівфабрикати, комплектуючі вироби, паливо, причому безпосередньо у виробництві і при формуванні запасів.

Раціональне використання сировини і матеріалів хоча і є виробничим завданням, однак правильна виробнича система матеріально-технічного постачання припускає ефективні норми видатку сировини і матеріалів та істотно впливає на нього. При встановленні ефективних норм видатку сировини і матеріалів варто виходити з їхніх оптимальних величин, які є досяжними при даних конкретних умовах виробничого процесу випуску продукції.

Тривале ефективне використання матеріальних ресурсів вимагає організації економії сировини та матеріалів, які повинні охопити всі сфери діяльності підприємства (рис.6.4.).

Основою для організації економії сировини та матеріалів є орієнтований на неї технологічний розвиток підприємства, що охоплює чотири комплексні завдання:

1. Економія сировини та матеріалів, закладена в процесі розробки виробів:

- економія сировини та матеріалів при випуску вже розроблених виробів при конструюванні нових виробів і при диференціації виробів по асортиментах;

- економія сировини та матеріалів у результаті оптимізації технологічного процесу при виробництві виробів;

- переорієнтація раніше оформлених виробів на економічно більш вигідні сировину, матеріали, вузли і деталі, а також енергетично менш витратні технологічні процеси виробництва готової продукції;

- відносне зменшення претензій у клієнтів у результаті підвищення якості виробів, створення нових споживчих виробів і поліпшення зовнішнього оформлення систем виробів (з погляду конкурентоспроможності виробів);

- економія сировини та матеріалів у процесі здійснення впакування, транспортування, вантаження-розвантаження і складування готової продукції.

Рис.6.4. Основні напрямки економії матеріально-сировинних ресурсів

2. Економія сировини та матеріалів за допомогою поліпшення аплікації виробу:

- економія сировини та матеріалів за допомогою використання загальноприйнятих або специфічних (спеціально пристосованих для клієнта) рецептур, приписів по обробці і техніці застосування виробів;

- оптимізація асортиментів виробів зі здійсненням економії сировини та матеріалів допомогою зміни (розширення або звуження) областей застосування виробів, що випускаються в даний час;

- проведення консультацій із замовниками виробів щодо подальшої обробки і, відповідно, щодо застосування виробів, що постачаються;

- дослідження причин відмови роботи виробів у замовників, обумовлених застосуванням тієї чи іншої сировини (або матеріалів), і усунення причин, що викликали такі відмови.

3. Економія сировини та матеріалів за допомогою вдосконалення технологічного процесу:

- розробка і використання технологічних процесів, котрі гарантують високу і стабільну якість виробів;

- скорочення, обумовлене використанням того чи іншого технологічного процесу, видатків сировини та матеріалів на одиницю продукції, що випускається, а також втрат сировини та матеріалів;

- підвищення можливості пристосувати розроблені технологічні процеси до змінених видів сировини та матеріалів, а також до специфічних вимог споживачів готової продукції;

- розробка технологічних рішень для тривалого або оперативного заміщення (взаємозамінності) сировинних і допоміжних матеріалів, а також енергетичних ресурсів.

4. Економія сировини та матеріалів у результаті проведення досліджень і розробок в областях використання сировини та матеріалів:

- дослідження та використання конструктивних і технологічних властивостей сировини та матеріалів;

- пошук нових і розширення області використання відомих конструктивних і технологічних рішень, придатних для використання первинної і вторинної сировини та матеріалів;

- конструктивних і технологічних можливостей взаємозамінності матеріальних ресурсів.

Економічне використання матеріальних ресурсів впливає на зниження витрат виробництва, собівартості продукції, а отже підвищення прибутковості і рентабельності роботи підприємства. Доведення матеріальних запасів до реально необхідного і достатнього рівня сприяє вивільненню оборотних коштів, залученню додаткових матеріальних ресурсів у виробництво, а тим самим створює умови для випуску додаткової продукції.

Тема 8. Нематеріальні ресурси підприємства

1. Поняття нематеріальних ресурсів підприємства

2. Нематеріальні активи підприємства

3. Оцінка нематеріальних активів

4. Амортизація нематеріальних активів

8.1. Поняття нематеріальних ресурсів підприємства

Успішне функціонування сучасного підприємства потребує використання у своїй господарській діяльності не тільки матеріальних, трудових та фінансово-кредитних ресурсів, а й нематеріальних ресурсів.

Нематеріальні ресурси — частина потенціалу підприємства, здатна приносити економічну вигоду протягом тривалого часу, для якої характерні відсутність матеріальної основи та невизначеність розмірів майбутніх прибутків від її використання.

Поняття "нематеріальні ресурси" використовується для характеристики сукупності об'єктів інтелектуальної власності, до яких входять:

  1.  Об'єкти промислової власності (Винаходи; Корисні моделі; Промислові зразки; Торгівельні марки, знаки для товарів і послуг; Географічне позначення; Комерційне (фірмове) найменування; Сорти рослин; Породи тварин).
  2.  Об'єкти, що охороняються авторським правом і суміжними правами (Твори в галузі науки, літератури   та   мистецтва; Наукові відкриття; Комп'ютерні програми;  Компіляції       (бази) даних; Топології інтегральних мікросхем;  Виконання літературних, драматичних, музичних та інших творів; фонограми, відеограми; програми (передачі) організацій).
  3.  інші (нетрадиційні) об'єкти інтелектуальної власності (Раціоналізаторські пропозиції; "Ноу-хау"; Комерційні таємниці).

Інтелектуальна власність є юридичною категорією, що використовується для:

  1.  визначення результатів творчої праці людини;
  2.  позначення належності таких результатів відповідним суб'єктам творчої діяльності;
  3.  закріплення за цими суб'єктами особистих немайнових і майнових прав на розробку та використання створених ними інтелектуальних продуктів.

Право інтелектуальної власності - це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності.

Поняття ''промислова власність" застосовується не тільки щодо промисловості й торгівлі, а й щодо сільськогосподарського виробництва, добувної промисловості та всіх продуктів як промислового, так і природного походження.

До об'єктів промислової власності належать: Винахід - це результат творчої діяльності людини в будь-якій сфері технології, вирішення технічного завдання а певній галузі народного господарства, що характеризується істотною новизною та забезпечує позитивний ефект (практичну корисність).

Корисна модель — це результат інтелектуальної діяльності людини, об'єктом якої є нова за виглядом, формою, розміщенням частин або побудовою модель, придатна для промислового виготовлення.

Промислові зразки — нове художнє та художньо-конструкторське вирішення виробів, коли досягається єдність технічних та естетичних властивостей, що визначають зовнішній вигляд промислового виробу.

Промисловий зразок може бути об'ємним (модель), плоским (рисунок) або комбінованим.

Право власності на винаходи, корисні моделі та промислові зразки засвідчується патентами. Патентом називається виданий державним органом (патентним відомством) охоронний документ, який підтверджує право його власника на відповідний об'єкт промислової власності. Патент забезпечує його власнику:

виключне право використовувати винахід (корисну модель, промисловий зразок) на свій розсуд;

право забороняти третім особам використовувати винахід (корисну модель, промисловий зразок) без дозволу власника;

можливість передавати на підставі договору право власності
на винахід (корисну модель, промисловий зразок) будь-якій особі, стає правонаступницею власника патенту;

право дати будь-якій особі дозвіл (видати ліцензію) на використання винаходу (корисної моделі, промислового зразка) на підставі ліцензійного договору;

право подати до патентного відомства для офіційної публікації заяву про надання будь-якій особі дозволу на використання запатентованого винаходу (корисної моделі, промислового зразка).

У разі порушення прав патентовласника він може через суд примусово стягувати компенсацію збитків. Порушенням виключного права вважається несанкціоноване виготовлення, використання, пропозиція продажу, продаж або інше введення в господарський обіг товарів або їхніх компонентів, створених за технічним рішенням, на яке поширюється дія патенту. Виключне право, яке випливає з патенту, існує лише на території тієї країни, що видала патент, і не може ходити за межі її кордонів.

Торговельні марки (знаки для товарів і послуг) — будь-яке оригінальне позначення або будь-яка комбінація позначень, за якими товари і послуги одних осіб відрізняються від однорідних товарів і послуг інших осіб. Головне завдання торговельної марки полягає в ідентифікації товару чи послуги та його виробника на ринку. Вона виконує одночасно дві функції:

1) рекламує товар чи послугу;

2) гарантує їх якість.

Використанням торговельної марки у сфері господарювання визнається застосування її на товарах та при наданні послуг, для яких вона зареєстрована, на упаковці товарів, у рекламі, друкованих виданнях, на вивісках, під час показу експонатів на виставках і ярмарках, що проводяться в Україні, у проспектах, рахунках, на бланках та в іншій документації, пов'язаній з впровадженням зазначених товарів і послуг у господарський (комерційний) обіг.

Правова охорона знаків для товарів і послуг, зазначення походження товару та фірмового найменування здійснюється на підставі їхньої державної реєстрації. На зареєстрований знак для товарів і послуг (зазначення походження товару, фірмове найменування) видається свідоцтво, яке засвідчує його пріоритет.

Свідоцтво на  знак для товарів і послуг та на фірмове найменування  забезпечує його власнику: виключне право користуватися і  впоряджатися знаком на свій розсуд; право забороняти іншим особам використовувати знак без дозволу власника; право дати будь-якій особі дозвіл (видати ліцензію) на використання знака  на підставі ліцензійного договору. Власник такого свідоцтва мас також право проставляти поряд зі знаком попереджувальне маркування, яке вказує на те, що цей знак зареєстровано в Україні.

Географічне позначення походження товару — це назва географічного місця, яка вживається в найменуванні товару, що походить із цього географічного місця.

Використанням географічного позначення суб'єктом господарювання вважається: застосування його на товарах, для яких зареєстроване це географічне позначення, а також на упаковці; застосування в рекламі, проспектах, рахунках, друкованих виданнях, офіційних бланках, вивісках тощо.

Правова охорона зазначення походження товару має певні особливості,  які полягають у її колективному характері. Це означає, що власник свідоцтва на зазначення походження товару не має виключного права на його використання і не може давати дозволу іншим особам на його використання. Такий дозвіл будь-якій іншій фізичній або юридичній особі, яка господарює на тій самій території і виробляє товари з тотожними властивостями, надає патентне відомство.

Суб'єкти господарювання, які здійснюють посередницьку діяльність, можуть використовувати свою торговельну марку поряд із географічним позначенням товару виробника тільки на підставі договору.

Комерційне (фірмове) найменування — це стале позначення підприємства або громадянина-підприємця, від імені якого здійснюється виробнича та інша діяльність. Воно використовується для ідентифікації суб'єктів господарювання і виділення їх серед інших, а також для загальної характеристики їхньої репутації на ринку. Громадянин-підприємець має право заявити як комерційне найменування своє прізвище або ім'я.

Право інтелектуальної власності на сорт рослим, породу тварин становлять:

1) особисті немайнові права інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин, засвідчені державною реєстрацією;

2} майнові права інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин, засвідчені патентом;

3) майнове право інтелектуальної власності на поширення сорту рослин, породи тварин, засвідчене державною реєстрацією.

Недобросовісна конкуренція — будь-які дії у конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності.

Недобросовісною конкуренцією є:

  1.  неправомірне використання ділової репутації суб'єкта господарювання;
  2.  створення перешкод суб'єктам господарювання у процесі конкуренції та досягнення неправомірних переваг у конкуренції;
  3.  неправомірне вивідування, розголошення та використання комерційної таємниці.

До об'єктів, що охороняються авторським правом, належать твори у галузі науки, літератури і мистецтва, а саме:

1)  літературні письмові твори белетристичного, публіцистичного, наукового, технічного або іншого характеру (книги, брошури, статті тощо);

  1.   виступи, лекції, промови, проповіді та інші усні твори;
  2.   музичні твори з текстом і без тексту;

4) драматичні, музично-драматичні твори, пантоміми, хореографічні й інші твори, створені для сценічного показу, та їхні постановки;

  1.  аудіовізуальні твори — твори, що фіксуються на певному матеріальному носії (кіноплівці, магнітній плівці чи магнітному диску, компакт-диску тощо) у вигляді серії послідовних кадрів (зображень) чи аналогових або дискретних сигналів, які відображають (закодовують) рухомі зображення (як із звуковим супроводом, так і без нього) і сприйняття яких є можливим тільки з допомогою того чи іншого виду екрана (кіноекрана, телевізійного екрана тощо), на якому рухомі зображення візуально відображаються за допомогою певних технічних засобів. Видами аудіовізуального твору є кінофільми, телефільми, відеофільми, діафільми, слайд-фільми тощо, які можуть бути ігровими, анімаційними (мультиплікаційними), неігровими чи іншими;
  2.  твори образотворчого мистецтва — скульптура, картина, малюнок, гравюра, літографія, твір художнього (у тому числі сценічного) дизайну тощо;
  3.  твори архітектури, містобудування і садово-паркового мистецтва;
  4.  фотографічні твори, у тому числі твори, виконані способами, подібними до фотографії;
  5.  твори ужиткового мистецтва, у тому числі твори декоративного ткацтва, кераміки, різьблення, ливарства, з художнього скла, ювелірні вироби тощо.

Твір ужиткового мистецтва — твір мистецтва, в тому числі твір художнього промислу, створений ручним або промисловим способом для користування у побуті або перенесений на предмети такого користування;

  1.   ілюстрації, карти, плани, креслення, ескізи, пластичні твори, що стосуються географії, геології, топографії, техніки, архітектури та інших сфер діяльності;
  2.   сценічні обробки творів і обробки фольклору, придатні для сценічного показу;
  3.   похідні твори — твори, що є творчою переробкою іншого наявного твору без завдавання шкоди його охороні  (анотація,  адаптація, аранжування, обробка фольклору, інша переробка твору) чи його творчим перекладом на іншу мову (до похідних творів не належать аудіовізуальні твори, одержані шляхом дублювання, озвучення, субтитрування українською чи іншими мовами інших аудіовізуальних творів);
  4.   збірники творів, збірники обробок фольклору, енциклопедії та антології, збірники звичайних даних, інші складені твори за умови, що вони є результатом творчої праці за добором, координацією або упорядкуванням змісту без порушення авторських прав на твори, що входять до них як складові частини;
  5.   тексти перекладів для дублювання, озвучення, субтитрування українською та іншими мовами іноземних аудіовізуальних творів;
  6.   інші твори.

Науковим відкриттям є встановлення невідомих раніше, але об'єктивно наявних закономірностей, властивостей та явищ матеріального світу, які вносять докорінні зміни у рівень наукового пізнання.

Комп'ютерна програма - набір інструкцій у вигляді слів, цифр, кодів, схем, символів чи у будь-якому іншому вигляді, виражених у формі, придатній для зчитування комп'ютером, які приводять його у дію для досягнення певної мети або результату (це поняття охоплює як операційну систему, так і прикладну програму, що виражені у вихідному або об'єктному кодах).

Компіляція даних (база даних) — сукупність творів, даних або будь-якої іншої незалежної інформації у довільній формі, в тому числі — електронній, підбір і розташування окремих частин якої та її упорядкування є результатом творчої праці і складові частини якої можуть бути знайдені за допомогою спеціальної пошукової системи на основі електронних засобів (комп'ютера) чи інших засобів.

Топології інтегральних мікросхем - зафіксоване на матеріальному носії просторово-геометричне розташування сукупності елементів інтегральної мікросхеми та зв'язків між ними.

Не є об'єктом авторського права:

  1.  повідомлення про новини дня або поточні події, що мають характер звичайної прес-інформації;
  2.  твори народної творчості (фольклор);
  3.  видані органами державної влади у межах їхніх повноважень офіційні документи політичного, законодавчого, адміністративного характеру (закони, укази, постанови, судові рішення, державні стандарти тощо) та їхні офіційні переклади;
  4.  державні символи України, державні нагороди; символи і знаки органів державної влади, Збройних сил України та інших військових формувань; символіка територіальних громад; символи та знаки підприємств, установ і організацій;

грошові знаки;

  1.  розклади руху транспортних засобів, розклади телерадіопередач, телефонні довідники та інші аналогічні бази даних, що не відповідають критеріям оригінальності й на які поширюється право sui-generis (своєрідне право, право особливого роду).

До об'єктів, що охороняються суміжними правами, належать:

  1.  виконання літературних, драматичних, музичних, музично-драматичних, хореографічних, фольклорних та інших творів;
  2.  фонограми, відеограми;
  3.  передачі (програми) організацій мовлення.

       Фонограма - звукозапис на відповідному носії (магнітній стрічці чи магнітному диску, грамофонній платівці, компакт-диску тощо) виконання або будь-яких звуків, крім звуків у формі запису, що входить до аудіовізуального твору.

Відеограма — відеозапис на відповідному матеріальному носії виконання або будь-яких рухомих зображень (із звуковим супроводом чи без нього), крім зображень у вигляді запису, що входить до аудіовізуального твору.

Організація мовлення — організація ефірного чи кабельного мовлення.

Організація ефірного мовлення — телерадіоорганізація, що здійснює публічне сповіщення радіо - чи телевізійних передач і програм мовлення (як власного виробництва, так і виробництва інших організацій) шляхом передачі в ефір за допомогою радіохвиль (а також лазерних променів, гама-променів тощо) у будь-якому частотному діапазоні (у тому числі й з використанням супутників).

Організація кабельного мовлення — телерадіоорганізація, що здійснює публічне сповіщення радіо - чи телевізійних передач і програм мовлення (як власного виробництва, так і виробництва інших організацій) шляхом передачі на віддаль сигналу за допомогою того чи іншого виду наземного, підземного чи підводного кабелю (провідникового, оптоволоконного чи іншого виду).

До інших (нетрадиційних) об'єктів інтелектуальної власності належить:

1) Раціоналізаторська пропозиція — визнана юридичною особою пропозиція, яка містить технологічне (технічне) або організаційне рішення у будь-якій сфері її діяльності. Об'єктом раціоналізаторської пропозиції може бути матеріальний об'єкт або процес.

2) "Ноу-хау" (в перекладі з англійської — "знати, як зробити") — досвід підприємства в науково-технічній, виробничій, управлінській, комерційній, фінансовій та інших сферах діяльності, які можуть бути практично використані в наукових дослідженнях і розробках або в процесі виготовлення та реалізації продукції. До "ноу-хау" відносять також незапатентовані з різних причин винаходи.

"Ноу-хау" має конфіденційний характер, не захищається охоронними документами, але і не оприлюднюється, вона є власністю підприємства.

3) Комерційна таємниця — це інформація, безпосередньо пов'язана з діяльністю підприємства, яка не є державною таємницею, але розголошення якої може завдати шкоди інтересам підприємства. Комерційну таємницю становить сукупність виробничо-господарської, фінансово-економічної та науково-технічної інформації про діяльність підприємства, розголошення якої може призвести до негативних фінансових результатів.

Охорона комерційної таємниці є важливою складовою гарантування економічної безпеки суб'єктів господарювання.

Передача прав власності на використання нематеріальних ресурсів здійснюється у формі ліцензійної угоди.

Ліцензійна угода - це договір, згідно з яким власник нематеріального ресурсу (ліцензіар) передає іншій стороні (ліцензіату) ліцензію на використання в певних межах своїх прав на патенти, "ноу-хау", торговельні марки тощо.

Ліцензією називається дозвіл використовувати нематеріальний ресурс протягом певного строку за обумовлену винагороду.

Передача права власності може бути застережена різними умовами щодо терміну та обсягу використання, повноти інформації, котра передається. Відповідно до цього існують кілька видів ліцензій.

Залежно від підстави видачі дозволу використовувати технічне досягнення, ліцензії поділяють на добровільні та примусові. За добровільною ліцензією ліцензіар передає дозвіл використати об’єкт права ліцензіату на підставі договору, в якому регламентуються обов’язки кожної сторони, обсяг користування, строк, розміри і порядок виплати винагороди. Примусова ліцензія видається на підставі рішення компетентного державного органу проти волі патентовласника. У цьому разі розміри винагороди встановлює цей державний орган. На практиці примусові ліцензії видаються дуже рідко.

Залежно від обсягу прав на використання розрізняють звичайні, виключні та повні ліцензії.

Звичайна ліцензія залишає ліцензіарові право особистої експлуатації технічного рішення і можливість укладати аналогічні ліцензійні угоди з іншими ліцензіатами.

Виключна ліцензія передає ліцензіатові права виключного користування об’єктом ліцензії, але зберігає за ліцензіаром право користування технічним рішенням.

Повна ліцензія передбачає перехід до ліцензіата всіх прав, які випливають з патенту. Унаслідок такої угоди ліцензіар сам позбавляється права користування об'єктом ліцензії протягом  зазначеного в договорі періоду.

Залежно від характеру об'єкта, який передається за договором, ліцензії поділяються на патентні та безпатентні.

Об'єктом патентної ліцензії є технічне досягнення, захищене патентом. Умови ліцензійної угоди відносно обсягу прав і строку дії в цьому разі визначаються правилами, які регулюють експлуатацію патенту.

Нині все більшого поширення набувають безпатентні ліцензії, об'єктом яких є не захищені патентами технічні досягнення, «ноу-хау», виробничий досвід тощо.

Ліцензійні угоди можуть передбачати комплексну передачу кількох патентів та пов'язаних з ними «ноу-хау». Така угода включає, як правило, надання ліцензіаром інженерно-консультаційних послуг щодо організації ліцензійного виробництва, а також супровідні поставки сировини, обладнання, комплектуючих. Нині до ліцензійної угоди все частіше включають зобов'язання ліцензіара надавати ліцензіату інформацію щодо вдосконалення ліцензійної технології протягом терміну дії угоди.

За використання об'єкта ліцензійної угоди ліцензіат сплачує ліцензіару певну винагороду. На практиці використовують кілька видів розрахунків за ліцензії. Найбільш поширено періодичні відрахування протягом дії ліцензійної угоди та одноразові виплати.

Періодичні відрахування (роялті) встановлюються у вигляді фінансових ставок до обсягу чистого продажу, до собівартості виробництва або в розрахунку на одиницю ліцензійної продукції.

Одноразова винагорода за право користування об'єктом ліцензійної угоди називається пашуальною виплатою. Пашуальний платіж є, по суті, фактичною ціною ліцензії. Він здійснюється одноразово та не залежить від майбутніх обсягів виробництва або збуту ліцензійної продукції.

Розрахунки за ліцензії можуть також провадитись передачею ліцензіару частки цінних паперів (акцій, облігацій) ліцензіата. Має місце і такий вид розрахунків, як зустрічна передача технічної документації, яка передбачає взаємний обмін ліцензіями, технологічними знаннями, досвідом. На практиці часто трапляються різні комбінації названих форм винагороди (наприклад, за реалізації франчайзингових угод).

8.2. Нематеріальні активи підприємства

Нематеріальні активи є одним із видів необоротних активів і являють собою засоби тривалого використання, які не мають матеріальної (фізичної, натуральної) форми. У більшості випадків нематеріальні активи є легалізацією прав власників або підтримкою переваг, які випливають із прав власності.

Відповідно до П(С)БО 8 нематеріальний актив визначається як немонетарний актив, який не має матеріальної форми, може бути ідентифікований  (відокремлений  від підприємства)  і  знаходиться  на підприємстві у цілях використання протягом періоду більше як одного року (або одного операційного циклу, якщо він перевищує один рік) для виробництва, торгівлі, в адміністративних цілях або надання в оренду іншим особам.

Відповідно до П(С)БО 19 нематеріальні активи - усі активи, крім грошових коштів, їхніх еквівалентів та дебіторської заборгованості у фіксованій (або визначеній) сумі грошей.

Класифікація та облік нематеріальних активів ведеться щодо кожного об'єкту за такими групами:

  1.  права користування природними ресурсами (право користування надрами, іншими ресурсами природного середовища, геологічного та іншою інформацією про природне середовище тощо);
  2.  право користування майном (право користування земельною ділянкою, право користування будівлею, право на оренду приміщень тощо);
  3.  права на знаки для товарів і послуг (товарні знаки, торгові марки, фірмові назви тощо);
  4.  права на об'єкти промислової власності (право на винаходи, корисні моделі, промислові знаки, сорти рослин, породи тварин, "ноу-хау", захист від недобросовісної конкуренції тощо);
  5.  авторські та суміжні з ними права (право на літературні та музичні твори, програми для ЕОМ, бази даних тощо);
  6.  гудвіл — це перевищення вартості придбання над часткою покупця у справедливій вартості придбаних ідентифікованих активів та зобов'язань на дату придбання. Іншими словами, гудвіл — це різниця між ринковою та балансовою вартостями підприємства. Дата придбання — дата, на яку контроль за чистими активами і діяльністю підприємства, що купується, переходить до покупця. Позитивний гудвіл означає, що вартість підприємства перевищує сукупну вартість його активів та зобов'язань, а негативний вказує на занижену ціну підприємства;
  7.  інші нематеріальні активи (право на провадження діяльності, використання економічних та інших привілеїв тощо).

Основними ознаками нематеріальних активів є:

  •  відсутність матеріально-речової структури;
  •  використання протягом тривалого часу (понад один рік);
  •  здатність бути корисними підприємству;
  •  високий ступінь невизначеності розмірів можливого у майбутньому прибутку завдяки їх використанню.

8.3. Оцінка нематеріальних активів

Нематеріальні активи мають грошову оцінку. Придбаний або отриманий нематеріальний актив відображається в балансі підприємства, якщо:

1) існує ймовірність одержання майбутніх економічних вигід, пов'язаних із його використанням;

2) його вартість може бути достовірно визначена. Нематеріальний актив, отриманий у результаті розробки, слід відображати в балансі за умов, якщо підприємство має:

  1.  намір, технічну можливість та ресурси для доведення нематеріального активу до стану, у якому він придатний для реалізації або використання;
  2.  можливість отримання майбутньої економічної вигоди від реалізації або використання нематеріального активу;
  3.  інформацію для достовірного визначення витрат, пов'язаних із розробкою нематеріального активу.

Якщо нематеріальний актив не відповідає вказаним критеріям визнання, то витрати, пов'язані з його придбанням чи створенням, визнаються витратами того звітного періоду, протягом якого вони були здійснені, без визнання таких витрат у майбутньому нематеріальним активом.

Не визнаються активом, а підлягають відображенню у складі витрат того звітного періоду, у якому вони були здійснені:

  •  витрати на дослідження;
  •  витрати на підготовку та перепідготовку кадрів;
  •  витрати на рекламу і просування продукції на ринку;
  •  витрати на створення, реорганізацію та переміщення підприємства або його частини;
  •  витрати на підвищення ділової репутації підприємства (гудвіл), вартість видань.

Придбані (створені) нематеріальні активи зараховуються на баланс підприємства за первісною вартістю.

Первісна вартість придбаного нематеріального активу складається із:

  •  ціни   (вартості)   придбання   (крім   отриманих   торговельних знижок);
  •  мита;
  •  непрямих податків, що не підлягають відшкодуванню;
  •  інших витрат, безпосередньо пов'язаних із його придбанням та доведенням до стану, у якому він придатний для використання за призначенням.

Первісна вартість нематеріального активу, придбаного в результаті обміну на подібний об'єкт, дорівнює залишковій вартості переданого нематеріального активу. Залишкова вартість визначається як різниця між первісною вартістю переданого нематеріального активу і сумою нарахованого зносу. Якщо залишкова вартість переданого об'єкта перевищує його справедливу вартість, то первісною вартістю нематеріального активу, отриманого в обмін на подібний об'єкт, є його справедлива вартість із зарахуванням різниці до фінансових результатів (витрат) звітного періоду.

Первісна вартість нематеріального активу, придбаного в обмін (або частковий обмін) на неподібний об'єкт, дорівнює справедливій вартості переданого нематеріального активу, збільшеній (зменшеній) на суму грошових коштів чи їхніх еквівалентів, що була передана (отримана) під час обміну.

Первісною вартістю безоплатно отриманих нематеріальних активів є їхня справедлива вартість на дату отримання.

Первісною вартістю нематеріальних активів, що внесені до статутного капіталу підприємства, визнається погоджена засновниками (учасниками) підприємства їхня справедлива вартість.

Нематеріальні активи, отримані внаслідок об'єднання підприємств, оцінюються за їхньою справедливою вартістю.

До первісної вартості нематеріального активу, створеного підприємством, входить:

  1.  прямі витрати на оплату праці;
  2.  прямі матеріальні витрати;
  3.  інші витрати, безпосередньо пов'язані із створенням цього нематеріального активу та приведенням його до стану придатності для використання за призначенням (оплата реєстрації юридичного права, амортизація патентів, ліцензій тощо).

Первісна вартість нематеріальних активів збільшується на суму витрат, пов'язаних з удосконаленням цих нематеріальних активів і підвищенням їхніх можливостей та строку використання, які сприятимуть збільшенню первісно очікуваних майбутніх економічних вигід.

Витрати, що здійснюються для підтримки об'єкта у придатному для використання стані та одержання первісно визначеного розміру майбутньої економічної вигоди від його використання, входять до складу витрат звітного періоду.

Підприємство може здійснювати переоцінку за справедливою вартістю тих нематеріальних активів, щодо яких існує активний ринок. У разі переоцінки окремого об'єкта нематеріального активу слід переоцінювати всі інші активи групи, до якої належить цей нематеріальний актив (крім тих, щодо яких не існує активного ринку).

Активним ринок - це ринок, якому властиві такі умови: предмети, що продаються та купуються на цьому ринку, є однорідними; у будь-який час можна знайти зацікавлених продавців і покупців; інформація про ринкові ціни є загальнодоступною. Однорідними об'єктами нематеріальних активів є однотипні за призначенням і умовами використання нематеріальні активи.

Якщо підприємством проведена переоцінка об'єктів групи нематеріальних активів, то надалі вони підлягають щорічній переоцінці.

Переоцінена первісна вартість та знос об'єкта нематеріального активу визначається як добуток відповідно первісної вартості або зносу та індексу переоцінки. Індекс переоцінки визначається діленням справедливої вартості об'єкта, який переоцінюється, на його залишкову вартість.

Сума дооцінки залишкової вартості об'єкта нематеріальних активів відображається у складі додаткового капіталу, а сума уцінки — у складі витрат звітного періоду.

Нематеріальний актив списується з балансу в разі його вибуття або внаслідок продажу, безоплатної передачі або неможливості отримання підприємством надалі економічної вигоди від його використання.

Фінансовий результат від вибуття об'єктів нематеріальних активів визначається як різниця між доходом від вибуття (за вирахуванням непрямих податків і витрат, пов'язаних із вибуттям) та їхньою залишковою вартістю.

Методи оцінки вартості нематеріальних активів. У практиці підприємницької діяльності все частіше виникають проблеми, пов’язані з оцінкою вартості нематеріальних активів. Названа оцінка, окрема, необхідна за таких обставин:

- приватизація або відчуження нематеріальних активів державою;

- включення об’єктів інтелектуальної власності до статутного фонду;

- визначення майнових частин у статутному фонді за злиття або поділу організацій;

- оцінка та переоцінка нематеріальних активів з метою повного обліку всіх активів підприємства;

- розв’язання питань щодо купівлі-продажу прав на об’єкти інтелектуальної власності;

- здійснення фінансової звітності підприємств;

- оцінка застави під отримуваний кредит;

визначення збитків від порушення прав на об'єкти інтелектуальної власності;

організація франчайзингу тощо.

Специфіку нематеріальних активів як неуречевленої частини майна підприємства відображують особливості їхньої оцінки. Складність вартісної оцінки нематеріальних активів зумовлено:

  1.   різноманітністю об'єктів інтелектуальної власності, кожний з яких за законом має бути оригінальним;
  2.   різними способами їхньої появи на підприємстві;
  3.   різними формами їхнього практичного використання на підприємстві;
  4.   імовірнісним характером отриманих результатів вартісної
    оцінки.

Використовувані на практиці підходи до оцінки вартості нематеріальних активів орієнтовано переважно на міжнародні стандарти оцінки майна (МСО). Ці стандарти були розроблені Міжнародним комітетом зі стандартів оцінки майна (TIAVSC) і набрали чинності з 1994 р.

Оцінка вартості нематеріальних активів проводиться в певній послідовності і включає такі етапи:

  1.  обстеження нематеріальних активів;
  2.  правова експертиза;
  3.  з'ясування типу вартості, що визначається, і вибір відповідного методу (методів) оцінки вартості;
  4.  формування інформаційної бази для проведення оцінки;
  5.  розрахунки вартості нематеріальних активів за вибраними методами;
  6.  підготовка звіту про оцінку.

За визначення вартості окремих об'єктів інтелектуальної власності та нематеріальних актиній цілому, так само, як і в процесі оцінки іншого майна підприємства, відповідно до міжнародних стандартів оцінки використовують три основні підходи: витратний, прибутковий (дохідний), ринковий.

У межах кожного з цих підходів, у свою чергу на виділити кілька конкретних методів оцінки вартості нематеріальних активів.

Дуже поширеним на практиці є витратний підхід, який полягає у розрахунку витрат на відтворення нематеріальних активів.

Відповідно до методу початкових витрат вартість нематеріальних активів визначається за бухгалтерською звітністю підприємства за кілька останніх років. При цьому увага звертається на величину таких витрат і термін створення активів.

Реалізація методу початкових витрат передбачає такі кроки:

виявляються всі фактичні витрати, пов'язані зі створенням, придбанням або запровадженням об'єкта інтелектуальної власності;

витрати коригуються на величину індексу цін на день оцінки;

визначається нарахована величина амортизації об'єкта інтелектуальної власності;

вартість об'єкта інтелектуальної власності визначається як різниця між величиною витрат, що коригувалися, і нарахованою амортизацією.

Ідея методу вартості заміщення полягає в тому, що максимальна вартість  певного нематеріального активу визначається мінімальною, яку необхідно заплатити за придбання активу аналогічної корисності або аналогічної споживної вартості.

Найбільш прийнятним способом розрахунку вартості унікальних нематеріальних активів є метод відновної вартості. Відновна вартість активу визначається як сума витрат, необхідних для створення нової точної копії оцінюваного активу.

Звичайно, розрахунки таких витрат мають ґрунтуватися на сучасних цінах на сировину, матеріали, комплектуючі вироби та на середньогалузеву вартість робочої сили відповідної кваліфікації.

Прибутковий (дохідний) підхід виходить із передбачення, що економічна  цінність конкретного активу на поточний момент обумовлена розміром доходів, які сподіваються отримати з цього активу в майбутньому. Інакше кажучи, вартість об'єкта може бути визначена як його здатність давати прибуток у майбутньому.

Прибутковий підхід реалізується за допомогою методів: капіталізації прибутків, дисконтування майбутніх грошових прибутків, залишкових прибутків.

Процедура оцінки вартості нематеріального активу за методом капіталізації  прибутків складається з таких етапів:

- виявлення джерел і розмірів чистого прибутку, що його дає відповідний актив;

- визначення ставки капіталізації чистого прибутку;

- розрахунок вартості активу діленням чистого прибутку на ставку  капіталізації.

Реалізація методу дисконтування майбутніх грошових потоків передбачає:

  •  оцінку майбутніх грошових потоків, що становлять чистий прибуток  від використання об'єкта інтелектуальної власності і величину амортизації цього об'єкта;
  •  визначення ставки дисконтування;
  •  розрахунки сумарної поточної вартості майбутніх прибутків;
  •  додавання до отриманого результату вартості об'єкта інтелектуальної власності, приведеної до поточного періоду.

Ринкових підхід до оцінки вартості нематеріальних активів реалізується за допомогою методу порівняльного аналізу продажу та методу звільнення від роялті.

Метод порівняльного аналізу продажу передбачає порівняння об’єкта інтелектуальної власності, що оцінюється, з вартістю аналогічних об'єктів, які були реалізовані на ринку. За використання методу порівняльного аналізу продажу:

  •  збирають інформацію стосовно угод з реалізації аналогічних об’єктів інтелектуальної власності;
  •  визначають перелік показників, за якими порівнюють об’єкти інтелектуальної власності з урахуванням значень показників порівняння;
  •  визначають вартість об’єкта інтелектуальної власності, що оцінюється, на підставі скоригованих фактичних даних за реальними угодами.

Вартість активу згідно з методом звільнення від роялті визначається на підставі умовного припущення, що вся інтелектуальна власність, яка використовується підприємством, йому не належить. Тоді частину виручки підприємство мало було б виплачувати у вигляді винагороди (роялті) власникам цієї інтелектуальної власності.

Насправді ж цю частину підприємство залишає в себе. Цю частину виручки і вважають додатковим прибутком, який створюється даним нематеріальним активом. Вартість грошових потоків, сформованих на підставі цього прибутку беруть за ринкову вартість оцінюваного активу.

8.4. Амортизація нематеріальних активів

Нарахування амортизації нематеріальних активів здійснюється протягом строку їхнього корисного використання, який установлюється підприємством при визнанні цього об'єкта активом (при зарахуванні на баланс), але не більше як 20 років.

При визначенні строку корисного використання об'єкта нематеріальних активів слід враховувати:

  •  строки корисного використання подібних активів;
  •  моральний знос, що передбачається;
  •  правові або інші подібні обмеження щодо строків його використання та інші фактори.

Метод нарахування амортизації нематеріального активу обирається підприємством самостійно, виходячи  з  умов отримання  майбутньої економічної вигоди. Якщо такі умови визначити неможливо, то амортизація нараховується із застосуванням прямолінійного методу. Розрахунок амортизації при застосуванні відповідних методів нарахування здійснюється згідно з Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 7 "Основні засоби".

Під час розрахунку вартості, яка амортизується, ліквідаційна вартість нематеріальних активів прирівнюється до нуля, крім випадків:

  •  коли існує не відмовне зобов'язання іншої особи щодо придбання цього об'єкта наприкінці строку його корисного використання;
  •  коли ліквідаційна вартість може бути визначена на підставі інформації наявного активного ринку і очікується, що такий ринок існуватиме наприкінці  строку корисного використання цього об'єкта.

Нарахування амортизації починається з місяця, що настає за місяцем, у якому нематеріальний актив став придатним для використання і припиняється починаючи з місяця, що настає за місяцем вибуття нематеріального активу.

Термін корисного використання нематеріального активу та метод його амортизації переглядаються в кінці звітного року, якщо в наступному періоді очікуються зміни строку корисного використання активу або зміни умов отримання майбутньої економічної вигоди.

Амортизація нематеріального активу нараховується виходячи з нового методу нарахування амортизації і строку використання, починаючи з місяця, що настає за місяцем змін.


16

Товари групи А 

14

12

В

W

А

10

8

С

6

Д

4

2

Е1

Е

Товари групи Б

10

8

6

4

2

1

2

3

4

5

6

7

1

2

3

4

5

Праця

Гранична продуктивність

t1

t2

Час виготовлення

продукції

.

Незавершене виробництво

продукції

Засоби виробництва

Засоби праці

Основні фонди

Оборотні фонди

Предмети праці

Виробничі фонди

Види зносу основних фондів підприємства

Фізичний знос

усувний

ремонт

неусувний

оральний знос

повний

частковий

заміна

модернізація

Форми усунення зносу основних фондів

Оборотні кошти у сфері виробництва (оборотні фонди)

Оборотні кошти у сфері обігу

(фонди обігу)

Виробничі запаси

Грошові кошти на розрахунковому рахунку

Дебіторська заборгованість

Інші оборотні кошти

Відвантажена продукція

Залишки готової продукції

Витрати майбутніх періодів

Напівфабрикати власного виготовлення

Незавершене виробництво

Нормовані оборотні кошти

ненормовані оборотні кошти

Мз.пд.

Мз.стр.

tн

tз

Мз.з.

Мз.пт.max

Мз.пт.min

витрати

величина партії

См.с.

См.з.

См.п.

Складності в забезпеченні ресурсами

?

!

?

!

!

?

високі

середні

низькі

низький

середній

високий

Вплив ресурсів на ефективність роботи підприємства

→    - зона шансу

?      - зона попередження

 

!      - зона небезпеки

 

Ресурсні стратегії

та економія МСР

Зниження матеріаломісткості продукції

Удосконалення конструкцій машин, обладнання, окремих деталей, продуктів

Впровадження безвідходної та маловідходної технології

Використання нових матеріалів та їх співвідношення

Комплексне використання сировинних ресурсів

Удосконалення методів та широке застосування нормування використання ресурсів

Зростання якості споживання

Збіль-шення виходу готової продук-ції

Скоро-чення та ліквіда-ція витрат

Використання вторинних ресурсів і відходів

Утилізація відходів виробництва

Використання побутових відходів

Повторне використання (в т.ч. тари, пакувальних матеріалів)

Ліквідація браку

Контроль за береженням ресурсів

Підвищення переробки, транспортування, збереження


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

84701. Центральные органы внешних сношений ведущих иностранных государств 16.22 KB
  Органы внешних сношений США Конституция США принятая еще в 18 веке 17 сентября 1787 г. В конституции можно увидеть и такие уже ставшие архаичными полномочия Конгресса как ведение торговли с индейскими племенами но тут надо взять во внимание время принятия конституции США. II Конституции США говорится о полномочиях Президента. Если проанализировать существующую практику то можно прийти к заключению что главную роль в области внешних сношений в США играют два лица: Президент США и Государственный секретарь.
84702. Центральные органы внешних сношений России 16.09 KB
  В международном праве госорганы внешних сношений – это национальные государственные органы и должностные лица правомочные представлять интересы соответствующего государства и его граждан в международных отношениях. Деятельность органов внешних сношений регулируется национальным законодательством и нормами международного права содержащимися главным образом в многосторонних и двусторонних международных договорах. учреждение постоянное представительство постоянное представительство при международной межправительственной организации или...
84703. Порядок разработки, принятия и реализации решений по вопросам внешней политики в Российской Федерации 13.75 KB
  Однако разработкой практически всех документов и решений по внешней политики РФ занимается МИД России как орган координирующий всю внешнюю политику России. Основные задачи МИД: разработка основных положений стратегии внешней стратегии РФ и подготовка соответствующих предложений президенту и правительству реализация внешней политики РФ координация внешнеполитической деятельности федеральных и региональных органов исполнительной власти в целях проведения единой внешнеполитической линии РФ на международной арене обеспечение дипломатическими...
84704. Место дипломатической службы в системах государственной власти мира 14.19 KB
  В одних из ведущих стран мира например США и Великобритании дипломатическая служба имеет следующее место: она выделена в особый вид государственной службы со своими правилами набора кадров рангирования продвижения по служебной лестнице и другими собственно кадровыми характеристиками; прием на службу производится практически исключительно через открытый конкурс с обязательной сдачей претендентами специальных квалификационных экзаменов; несмотря на провозглашенный принцип...
84705. Роль МИДа в выработке внешнеполитического курса 15 KB
  Обеспечивает дипломатические и консульские сношения РФ с иностранными государствами международными организациями представительство и защиту за рубежом интересов РФ прав и интересов российских физических и юридических лиц; Для успешной деятельности МИД РФ наделен следующими правамив соответствии с Положением о нем: Аполучение от органов государственной власти Российской Федерации и ее субъектов органов местного самоуправления предприятий учреждений и организаций независимо от их организационноправовых форм и ведомственной...
84706. Правовая основа деятельности МИД РФ 11.83 KB
  Положение о МИДе 14 марта 1995 г. утвержденное указом Президента РФ; Федеральные и федеральные конституционные законы; Постановления правительства РФ; указ президента о координирующей роли МИДа; положение о посольстве и после; положение о консульском учреждении РФ; положение о постоянном представительстве РФ при международной организации; указ о порядке присвоения и сохранения дипломатических рангов и об установлении ежемесячной надбавки к должностному окладу за дипломатический ранг; положение о порядке присвоения...
84707. Положение о МИД РФ, его основные задачи и функции 15.25 KB
  По нему Министерство иностранных дел Российской Федерации является федеральным органом исполнительной власти осуществляющим функции по выработке и реализации государственной политики и нормативноправовому регулированию в сфере международных отношений Российской Федерации. Руководство деятельностью МИДа России осуществляет президент Российской Федерации. В своей деятельности МИД руководствуется Конституцией Российской Федерации; Положением о МИД России утвержденном Указом Президента Российской Федерации от 14 марта 1995 г. Основные...
84708. Структура МИД России 15.81 KB
  Территориальные департаменты на которые возложена работа по вопросам отношений России с другими государствами и международными организациями. Территориальные департаменты Территориальные департаменты Министерства иностранных дел Первый департамент стран СНГ Второй департамент стран СНГ Белоруссия Молдавия Украина Третий департамент стран СНГ Средняя Азия Четвертый департамент стран СНГ Закавказье Первый Европейский департамент Западная Европа Греция Турция Второй Европейский департамент Северная Европа Прибалтика Третий...
84709. Деятельность департаментов МИД РФ и вопросы их компетенции 14.65 KB
  Деятельность департаментов МИД РФ и вопросы их компетенции. Департаменты МИДа России делятся на: 1.Территориальные департаменты на которые возложена работа по вопросам отношений России с другими государствами и международными организациями. Территориальные департаменты Территориальные департаменты Министерства иностранных дел Первый департамент стран СНГ Второй департамент стран СНГ Белоруссия Молдавия Украина Третий департамент стран СНГ Средняя Азия Четвертый департамент стран СНГ Закавказье Первый Европейский департамент...