42890

Дивідендна політика в банку та методи її реалізації

Курсовая

Банковское дело и рынок ценных бумаг

Дивідендна політика – це сукупність заходів які здійснюються банком і спрямовані на прийняття рішень із нарахування та виплати дивідендів власникам акцій цього банку. Використання коштів на виплату дивідендів акціонерам – перший із двох основних шляхів розподілу прибутку банку після оподаткування другим є спрямування коштів на інвестиції для подальшого розвитку банку що приводить до збільшення майбутніх грошових потоків. Перший підхід носить назву Теорія нарахування дивідендів за залишковим принципом . Іншими словами сума виплачених...

Украинкский

2013-10-31

101.48 KB

8 чел.

22

Державний комітет статистики України

Державна  академія статистики, обліку та аудиту

Деканат банківської справи

Кафедра банківської справи

КУРСОВА РОБОТА

на тему: „ Дивідендна політика в банку та методи її реалізації.

Студента  5  курсу

Факультету: Банківська справа

Групи 06.06 (С)

Комарчук Сергій Анатолійович

                

НАСОА,  2010р.


ЗМІСТ

Вступ 3

Розділ 1. Суть і теоретичне обґрунтування дивідендної політики 5

Розділ 2. Дивідендна політика акціонерного товариства 20

Розділ 3. Формування дивідендної політики на практиці 27

Висновок 38

Література 41


Вступ

Дивіденд – це грошова виплата доходу за акціями їхнім власникам, яка проводиться в порядку, передбаченому статутом, за рахунок прибутку, що залишається в його розпорядженні після сплати встановлених законодавством податків, інших платежів до бюджету та відсотків за банківський кредит.

Дивідендна політика – це сукупність заходів, які здійснюються банком і спрямовані на прийняття рішень із нарахування та виплати дивідендів власникам акцій цього банку.

Використання коштів на виплату дивідендів акціонерам – перший із двох основних шляхів розподілу прибутку банку після оподаткування, другим є спрямування коштів на інвестиції для подальшого розвитку банку, що приводить до збільшення майбутніх грошових потоків.

Існують два різних підходи в теорії дивідендної політики. Перший підхід носить назву "Теорія нарахування дивідендів за залишковим принципом". Основні теоретичні розробки в рамках цієї теорії були виконані Франко Модільяні та Мертоном Міллером в 1961 р. Вони висунули ідею про існування так званого "ефекту клієнтури", згідно з якою акціонери більшою мірою віддають перевагу стабільності дивідендної політики, ніж отримання якихось екстраординарних доходів. Крім того, Модільяні і Міллер вважають, що дисконтована ціна звичайних акцій після фінансування за рахунок прибутку всіх прийнятних проектів плюс отримані за залишковим принципом дивіденди в сумі еквівалентні ціні акцій до розподілу прибутку. Іншими словами, сума виплачених дивідендів приблизно дорівнює витратам, які в цьому випадку необхідно понести для вишукування додаткових джерел фінансування. Тим не менш Модільяні і Міллер все-таки визнають певний вплив дивідендної політики на ціну акціонерного капіталу, але пояснюють його не власне впливом величини дивідендів, а інформаційним ефектом - інформація по дивідендах, зокрема про їх зростання, провокує акціонерів на підвищення ціни акцій. Основний висновок цих вчених - дивідендна політика не потрібна. Опоненти теорії Модільяні - Міллера вважають, що дивідендна політика впливає на величину сукупного багатства акціонерів.

Основний його аргумент виражається крилатою фразою "Краще синиця в руці, ніж журавель у небі" і полягає в тому, що інвестори, виходячи з принципу мінімізації ризику, завжди віддають перевагу поточні дивіденди можливим майбутнім, так само як і можливого приросту акціонерного капіталу. Крім того, поточні дивідендні виплати зменшують рівень невизначеності інвесторів щодо доцільності і вигідності інвестування в даний банк; тим самим їх задовольняє менша норма доходу на інвестований капітал, що призводить до зростання ринкової оцінки акціонерного капіталу. Навпаки, якщо дивіденди не виплачуються, невизначеність зростає, зростає і прийнятна для акціонерів норма доходу, що призводить до зниження ринкової оцінки акціонерного капіталу.

Можна сказати, що другий підхід є більш поширеним. Разом з тим визнається і той факт, що якогось єдиного формалізованого алгоритму у виробленні дивідендної політики не існує - вона визначається багатьма факторами, в тому числі і важко формалізуються, наприклад психологічними. Тому кожен банк повинен вибирати свою суб'єктивну політику виходячи насамперед з притаманних йому особливостей.

Метою даної курсової роботи є аналіз оптимальної дивідендної політики банку та направлення її розробки.

Можна виділити дві основні інваріантні завдання, вирішує-мі в процесі вибору оптимальної дивідендної політики. Вони взаємопов'язані і полягають у забезпеченні: а) максимізації сукупного надбання акціонерів; б) достатнього фінансування діяльності банку. Для вирішення поставлених завдань, в даній роботі необхідно розглянути: джерела дивідендів, порядок їх виплат, види дивідендних виплат і ін


Розділ 1. Суть і теоретичне обґрунтування дивідендної політики

Дивідендна політика означає прийняття рішень керівництвом банку виплачувати прибутки у вигляді дивідендів чи утримувати їх для інвестування.

Дивідендну політику банк проводить згідно з його статутом та економічними завданнями певного періоду.

На дивідендну політику впливає низка факторів. Найтиповішими з них є [10, 155]:

  1. різноманітні кредитні та фінансові обмеження;
  2. диференційні податкові ставки на дивіденди і доходи з приросту капіталу;
  3. сприятливі форми інвестування у певні періоди;
  4. бажання акціонерів отримувати доходи в поточному періоді, а не в майбутньому (або навпаки);

У сумі ці та інші фактори визначають оптимальну дивідендну політику. Оптимальна дивідендна політика – це така політика, яка максимізує ціну акцій банку.

Знаходження цього оптимуму є винятково важким завданням, і неможливо створити ідеальну модель дивідендної політики. Однак можна виділити основні моменти, які враховують при виробленні такої політики.

Під час прийняття рішень щодо дивідендної політики керівництво банку повинно враховувати[10, 156]:

  1. заборгованість за раніше випущені облігації;
  2. виплату дивідендів по привілейованих акціях, тому що вона здійснюється до виплати по звичайних акціях;
  3. достатність грошових коштів баку для виплати дивідендів;
  4. норми податкового законодавства.

Дивідендна політика, тобто прийняття рішення про те, чи виплачувати зароблені кошти у вигляді дивідендів або залишати їх і реінвестувати в активи банку, має три ключових елементи [4, 447]: 1. Яка частка прибутку в середньому повинна бути виплачена протягом певного часу? Це вибір цільового значення коефіцієнта виплати дивідендів. 2. Чи повинен банк намагатися підтримувати стабільне зростання дивідендів, або він повинен щорічно міняти розмір дивідендів в залежності від своїх внутрішніх потреб в коштах і потоків грошових коштів? 3. Яка кількість гривень повинна банк виплатити у вигляді поточних дивідендів?

Дивідендна політика повинна засновуватися в значній мірі на перевазі інвесторами дивідендів або прибутку від приросту капіталу. Мова йде про те, чи краще для маргінального інвестора, щоб банк розподілив прибуток у вигляді дивідендів, або ж цей прибуток доцільно знову вкласти в справу, щоб надалі отримати прибуток від приросту капіталу. Ця перевага може бути описана за допомогою моделі оцінки акцій в умовах постійного зростання [4, 448]:

P = D1 / (ksg).

Формула показує, що якщо компанія підвищує норму виплат і тим самим збільшує D, то це може послужити причиною збільшення ціни акцій. З іншого боку, збільшення D приведе до зменшення об'єму реінвестицій, очікуваний темп зростання масштабів діяльності знижується, що, швидше усього, приведе до зниження ціни акцій. Таким чином, які-небудь зміни в політиці виплат будуть мати два протилежних результати, тому банк повинен прагнути знайти той баланс між поточними дивідендами і майбутнім зростанням, яке максимізує ціну акцій.

Можна розглянути три теорії поведінки інвесторів [4, 447]: 1) теорію ірелевантності дивідендів (dividend irrelevance theory), 2) теорію «синиці в руках» («bird-in-the-hand» theory) і 3) теорію податкової диференціації (tax differential theory).

1.1. Ірелевантність дивідендів: Модільяні і Міллер 

У важливій теоретичній статті Мертон Міллер і Франко Модільяні обґрунтовують, що політика виплати дивідендів не впливає на збільшення ціни акцій банку або ціну капіталу. На їх думку, вартість банку визначається її загальною здатністю приносити прибуток і мірою ризику; більш того вартість банку в більшій мірі залежить від інвестиційної політики, ніж від того, яка частка прибутку виплачується у вигляді дивідендів, а яка реінвестується. Ввівши деякі обмеження, Модільяні і Міллер показали, що якщо банк платить високі дивіденди, то він повинен випускати і більше число нових акцій, і що частка вартості банку, що пропонується новим інвесторам, повинна дорівнювати сумі дивідендів, що виплачуються. Наприклад, якщо бюджет капіталовкладень  Приватбанку на 2003 р. вимагає залучення 1 млрд. грн. акціонерного капіталу і якщо банк чекає прибуток в розмірі 1 млрд. дол., то він мігби б: 1) виплатити весь свій прибуток у вигляді дивідендів же залучити капітал, що вимагається, за рахунок емісії нових акцій на 1 млрд. грн.; 2) реінвестувати 1 млрд. грн. прибутків, в цьому випадку емісія не буде потрібна, а акціонери отримають прибуток від приросту капіталу приведеною вартістю 1 млрд. грн.; 3) виплатити будь-яку суму від 0 до 100% прибутку і таким чином забезпечити акціонерам в цілому 1 млрд. дол. у вигляді дивідендів і прибутку від приросту капіталу [4, 448].

Теоретичне обґрунтування позиції Модільяні і Міллера базується на наступних допущеннях [4, 448]: 1) немає податків на прибуток для фізичних і юридичних осіб; 2) відсутні витрати по випуску і трансакційні витрати; 3) інвесторам байдужий вибір між дивідендами або прибутком від приросту капіталу; 4) інвестиційна політика банку незалежна від дивідендної; 5) інвестори і менеджери мають однакову інформацію (симетричну інформацію відносно майбутніх можливостей інвестування.

Допущення Модільяні і Міллера нереальні і, очевидно, не можуть бути дотримані. Банки і інвестори повинні платити податки на прибуток, банки повинні нести витрати, пов'язані з випуском акцій, інвестори не можуть обійтися без трансакційних витрат, а податкові і трансакційні витрати можуть приводити до того, що дивідендна політика вплине на kз. Крім того, менеджери звичайно краще інформовані, ніж зовнішні інвестори. Таким чином, висновок Модільяні і Міллера про ірелевантність дивідендів неприйнятний для умов реального світу [4, 448].

1.2. Теорія «синиці в руках»: Гордон і Лінтнер

У деякому розумінні найвразливіша сторона теорії ірелевантності дивідендів Модільяні і Міллера полягає в тому, що інвестори індиферентні до вибору між дивідендами і прибутком від приросту капіталу. Це питання бурхливо дебатувалося в академічних колах. На думку М. Гордона і Д. Лінтнера, kз збільшується по мірі зниження частки прибутку, що йде на виплату дивідендів, оскільки інвестори більш зацікавлені в отриманні дивідендних виплат, ніж прибутку від приросту капіталу, очікуваного за рахунок нерозподіленого прибутку. Вони стверджують, по суті, що інвестори цінять гривню очікуваних дивідендів більш високо, ніж гривню очікуваного приросту капіталу, оскільки компонента D1 / Ро в формулі очікуваної прибутковості ks = D1 / Ро + g, що характеризує дивідендну прибутковість, є менш ризиковою, ніж g [4, 449].

У свою чергу Модільяні і Міллер доводять, що інвестори байдужі до вибору між D1 / Ро або g, отже, ks не залежить від дивідендної політики. Модильяні і Міллер назвали аргументацію Гордона і Лінтнера «помилкою з приводу синиці в руках», тому що, на їх думку, багато хто – якщо не більшість – інвесторів мають намір проте реінвестувати свої дивіденди в цей ж або інші подібні банки і так чи інакше ризиковість грошових потоків банку для інвесторів в довгостроковому плані визначається тільки ризиковість її операцій, а не політикою виплати дивідендів.

1.3. Теорія податкової диференціації: Літценбергер і Рамасвамі

Третя теорія, заснована на податкових ефектах, була запропонована Р. Літценбергером і К. Рамасвамі. У США до 1986 р. тільки 40% прибутку від приросту капіталу оподатковувалося. Таким чином, інвестору при 50% граничній ставці податку на прибуток доводилося платити 50% податки по своїх дивідендах і лише 0,40 × 50% = 20% по прибутку від приросту капіталу. Доти, поки прибуток не реалізований, тобто акції не продані, інвестор був не зобов'язаний платити податок, а оскільки долар, сплачений в майбутньому, коштує менше, ніж долар, сплачений сьогодні, ця податкова відстрочка забезпечувала певну перевагу капіталізації прибутку. По діючому (1992 р.) податковому законодавству всі прибутки оподатковуються: прибуток по дивідендах по ставці до 31%, а податок на прибуток від приросту капіталу – 28% [4, 449].

Щоб проілюструвати перевагу податкової відстрочки, припустимо, що індивідуальний інвестор при ставці податку 28% розглядає можливість купівлі двох видів акцій: акцій G, що є «зростаючими акціями» з капіталізованою прибутковістю 10% і дивідендною прибутковістю 5%, і акцій I, що є «прибутковими акціями» з 5%-ною капіталізованою прибутковістю і 10%-ною дивідендною прибутковістю. Обидва види акцій продаються по 10 дол., мають однаковий ризик і постійні темпи зростання; таким чином, kG = kI = дивідендна прибутковість + капіталізована прибутковість = 15% в доподатковому обчисленні [4, 449].

Табл. 1 показує очікувані значення післяподаткової загальної прибутковості акцій G і I для різних періодів володіння акціями. Для всіх періодів триваліше за рік післяподаткова загальна прибутковість акції G більше в порівнянні з акцією І, причому різниця збільшується із зростанням тривалості періоду. Акція G має більш високу післяподаткову загальну прибутковість, оскільки велика її частина зумовлена капіталізованою прибутковістю, а податки відстрочені до закінчення періоду володіння акціями. Звичайно, по старому податковому законодавству, коли прибуток від приросту капіталу обкладався в розмірі 40%, ставки податку на дивіденди і сплата податку також відкладалася, відмінності в прибутковості були набагато більш явними. Аналогічно, якщо передбачити, що максимальна ставка податку для інвестора рівна 31%, відмінності в прибутковості були б трохи більше, оскільки ставка податку на прибуток від приросту капіталу становить тільки 28%.

Таблиця 1

Загальна прибутковість акцій G і І в післяподатковому численні (в %)  [4, 450]

Акція

Період володіння, років

1

2

3

4

5

00

G

10,80

10,94

11,07

11,20

11,32

13,60

I

10,80

10,87

10,94

11,00

11,07

12,20

Різниця в прибутковості

0,00

0,07

0,13

0,20

0,25

1,40

Примітка. Розрахунок виконувався по наступному алгоритму [4, 450]:

1) визначення післяподатковій суми дивідендів по роках;

2) розрахунок післяподаткового прибутку від приросту капіталу і значень грошового потоку на кінець кожного року;

3) розрахунок IRR результуючого грошового потоку, що являє собою очікувану післяподаткову прибутковість.

Наприклад, післяподаткова загальна прибутковість акції G у разі володіння нею протягом двох років може бути знайдена таким чином.

а) Акція G продається по 10 дол. і має 5%-ну дивідендну прибутковість. Тоді D1 = 10 дол. × 0,05 = 0,50 дол., D2 = D1 (l + g) = 0,50 дол. × 1,10 = 0,55 дол. Оскільки Т = 28%, то в післяподатковому численні D1АТ  = 0,50 дол. × 0,72 = 0,36 дол.; D2АТ  = 0,55 дол. × 0,72 = 0,396 дол.

б) Р2 = Р0(1 + g)2 = 10 дол. × 1,102 = 12,10 дол. Таким чином, прибуток від приросту капіталу за два роки становитиме 12,10 дол. – 10,00 дол. = 2,10 дол. Податок на цей прибуток рівний 2,10 дол. – 0.28 = 0,588 дол., тобто прибуток в післяподатковому численні при продажу акції становитиме 12,10 дол. – 0,588 дол. = 11,512 дол.

в) Таким чином, грошовий потік в післяподатковому численні має наступний вигляд: CF0 = – 10,0 дол., CF1 = 0,36 дол., CF2 = 0,396 дол. + 11,512 дол. = 11,908 дол. IRR цього потоку, яка і є очікуваною післяподатковою загальною прибутковістю акції G, рівна 10,94%.

Інвестори, що підпадають під податки, чітко уявляють собі, що з позиції перспективи акції G мають велику післяподаткову загальну прибутковість, ніж акції I, і, природно, запропонують більш високу ціну за акції G в порівнянні з акціями І. Наприклад, ціна акції G могла б збільшитися до 10,25 дол., тоді як ціна акції I могла б впасти до 9,75 дол. Остаточним результатом була б більш висока доподаткова прибутковість на акцію I в порівнянні з акцією G, але рівна післяподаткова прибутковість для маргінального інвестора. Якщо інвестори загалом поводяться так, як описано вище, результатом буде більш висока необхідна доподаткова прибутковість по акціях, що мають високу дивідендну прибутковість в порівнянні з акціями, дивідендна прибутковість яких нижче.

Перш ніж розглядати, як політику дивідендів реалізовують на практиці, необхідно торкнутися трьох інших питань, які можуть вплинути на точку зору відносно теорій, що обговорюються. Ці питання [4, 454]: 1) гіпотеза інформаційного, або сигнального, змісту, 2) ефект клієнтури, 3) зв'язок між політикою дивідендів і агентськими витратами.

1.4. Гіпотеза інформаційного, або сигнального, змісту

Коли Модільяні і Міллер висунули свою теорію ірелевантності дивідендів, вони запропонували серед інших умов, що як інвестори, так і менеджери мають однакові очікування відносно прибутку банку і розміру дивідендів. У реальному житті, проте, інвестори мають суперечливі думки як про рівень майбутніх дивідендних надходжень, так і про міру властиву ним невизначеність, а менеджери часто краще інформовані про майбутні перспективи, що сторонні держателі акцій. Це один з різновидів інформаційної асиметрії.

Було помічено, що збільшення дивідендів часто супроводиться зростанням ціни акцій, тоді як скорочення дивідендів в основному веде до зниження ціни. Це може свідчити про те, що акціонери загалом віддають перевагу дивідендам прибутку від приросту капіталу. Однак Модільяні і Міллер міркували інакше. Вони відмітили добре відомий факт, що корпорації неохоче урізують дивіденди, а отже, і не збільшують їх, якщо не передбачається стабільний або більш високий прибуток в майбутньому. Таким чином, на думку Модільяні і Міллера, збільшення дивідендів зверх нормального рівня – це «сигнал» інвесторам про те, що керівництво банку прогнозує хороший прибуток в майбутньому. Навпаки, зниження дивідендів або їх незначне в порівнянні із звичайним збільшення – сигнал про те, що менеджери прогнозують мізерний прибуток в майбутньому. Іншими словами, реакція інвесторів на зміну політики виплати дивідендів не обов'язково свідчить про те, що вони віддають перевагу дивідендам реінвестуванню прибутку. Швидше факт зміни ціни услід за зміною дивідендів просто вказує на те, що оголошення про виплату дивідендів має важливий інформаційний, або сигнальний зміст [4, 455].

Як і відносно багатьох інших аспектів політики дивідендів, емпіричне вивчення сигнальних ефектів не завершене. Наявність інформаційного вмісту в оголошеннях про дивіденди безперечна. Однак важко сказати, чи відображають зміни цін, наступні за збільшенням або зниженням дивідендів, тільки сигнальний ефект або, крім того, і ефект переваги, оскільки важливі зміни в політиці дивідендів звичайно включають в себе і зміну як частки прибутку, що йде на виплату дивідендів, так і його величини. Сигнальні ефекти повинні враховуватися, коли банк обдумує зміну політики виплати дивідендів внаслідок умов діяльності, що змінилися. Існує метод встановлення цільового значення коефіцієнта виплати дивідендів. Якщо цей аналіз дозволяє встановити, що зміна питомої ваги дивідендів бажана, сигнальні ефекти можуть, проте, обмежити здатність банку швидко перейти до нової політики. Як виразився один керівник банку: «Дивіденди вічні, подібно діамантам» [4, 455].

1.5. Ефект клієнтури

Різні групи акціонерів, або клієнтури (clienteles), віддають перевагу різній політиці виплати дивідендів. Наприклад, такі акціонери, як пенсіонери і університетські фонди, віддають перевагу поточному прибутку, тому їм хотілося б, щоб банк направляла на виплату дивідендів значну частку прибутку. Ці інвестори часто платять податки по низьких ставках або навіть не платять їх взагалі, тому податки їх не хвилюють. З іншого боку, акціонери з варіюючою сумою прибутку в ті роки, коли він досягає максимуму, віддають перевагу реінвестуванню, тому що вони не потребують матеріалізації капіталізованого прибутку, а вважають, що будь-яка гривня дивідендів, що підпадає під підвищений податок, доцільно не отримувати, а реінвестувати.

Якщо банк реінвестує прибуток, а не виплачує дивіденди, ті акціонери, яким потрібен поточний прибуток, будуть розчаровані. Вони отримують прибуток від приросту капіталу, але їм доведеться нести турботи і витрати, продаючи частину своїх акцій, щоб отримати готівку. До того ж деякі інституціональні інвестори (або опікуни, що представляють інтереси приватних осіб) можуть не мати права продавати акції і розпоряджатися капіталом. Інші акціонери, які швидше накопичують, ніж тратять дивіденди, віддають перевагу політиці низьких дивідендів. Таким чином, інвестори, яким потрібен поточний прибуток від інвестицій, повинні мати акції банків  з високою часткою дивідендів в прибутку, тоді як інвесторам, не потребуючим поточного прибутку від інвестицій, потрібно мати акції банків з низькою часткою.

Оскільки акціонери можуть в якійсь мірі перерозподіляти свої інвестиції між банками, останні можуть певною мірою міняти одну політику дивідендів на іншу, і тоді ті акціонери, яким не подобається нова політика банку, продадуть акції іншим інвесторам, яким вона цілком підходить. Однак такий перехід може виявитися неефективним [4, 456]: 1) в зв'язку з брокерськими витратами, 2) в зв'язку з високою імовірністю того, що акціонерам, які продають акції, доведеться платити податок на реалізований прибуток від приросту капіталуі 3) в зв'язку з відсутністю достатньої кількості інвесторів, якій подобається нова політика дивідендів. Тому менеджери, як правило, неохоче міняють свою дивідендну політику, оскільки ці зміни можуть примусити акціонерів продавати акції, що приведе до зниження їх ціни. Таке зниження ціни може бути тимчасовим, але може виявитися і постійним; якщо кількість інвесторів, приваблених новою дивідендною політикою, невелика, то ціна акцій залишиться на низькому рівні. Звичайно, можлива і така ситуація, що нова політика залучить навіть більше клієнтів, ніж було до цього, – в такому випадку ціна акцій зростає [4, 456].

Цілий ряд досліджень підтверджує фактичне існування ефекту клієнтури. Модільяні в Міллер і інші вчені вважають, що якийсь конкретний тип інвесторів анітрохи не гірше будь-якого іншого і тому існування ефекту клієнтури не обов'язково означає, що одна дивідендна політика переважніше за іншу. Проте, Модільяні і Міллер можуть і помилятися – ні вони, ні будь-хто ще не запропонували доказу того, що змішаний склад інвесторів дозволить банку не звертати уваги на ефект клієнтури. Це питання, як і багато хто інші в області дивідендів, досі залишається відкритим.

1.6. Дивідендна політика і агентські витрати

Одним з найбільш спірних питань політики виплати дивідендів є питання про те, чому банки платять дивіденди і потім випускають нові цінні папери. Оскільки витрати на випуск можуть бути значні, здавалося б, що з метою мінімізації загальних витрат банку потрібно виплачувати дивіденди лише тоді, коли інвестиційні можливості настільки малі, що вся сума чистого прибутку не може бути продуктивно реінвестована в банк.

Одна з потенційних відповідей на цю дилему – сигнальна функція, властива дивідендам. Однак важко уявити, що приріст вартості за рахунок подачі сигналу перевищує витрати, пов'язані з випуском цінних паперів, які неминуче виникають при виплаті прибутку в формі дивідендів. Друге потенційне пояснення пов'язує політику дивідендів і агентські витрати. Між менеджерами і акціонерами існує агентський конфлікт – акціонери, будучи власниками банку, хочуть, щоб менеджери діяли в їх інтересах, однак у менеджерів можуть виникати більш вагомі мотиви на користь того, щоб переслідувати власні інтереси [4, 497].

Внаслідок цього агентського конфлікту акціонери готові понести агентські витрати з тим, щоб проконтролювати дії менеджерів. Однак у великих корпораціях відкритого типу акціонерам важко зробити які-небудь колективні дії в цьому напрямі і, швидше усього, такий контроль буде занадто слабким. У подібній ситуації самий ефективний спосіб контролю полягає в створенні деякої організації-«опікуна», яка контролювала б дії менеджерів від імені держателів облігацій і акціонерів. Звичайно, по ідеї таким органом повинен бути рада директорів, однак багато чим здається, що члени ради у разі виникнення конфлікту швидше приймуть сторону менеджерів, чим акціонерів.

Проблема спостереження за діями менеджерів істотно полегшується, якщо банку доводиться залучати капітал в значних об'ємах. Коли банк випускає акції або облігації, її оперативні і фінансові рішення ретельно вивчаються цілою групою різних фахівців –аналітиками рейтингових агентств і брокерських контор і зрештою інвесторами, які будуть придбавати нові цінні папери. Таким чином, існуючі інвестори банку можуть впливати на дії менеджерів тільки голосуванням або продажем своїх цінних паперів, нові ж інвестори не відчувають колективного безсилля існуючих інвесторів. Вони можуть проаналізувати поведінку менеджерів і відмовитися від покупки цінних паперів, якщо їх дії їм невигідні. Зрештою нові інвестори більш ефективно, ніж старі, контролюють поведінку менеджерів, оскільки у останніх є стимули зменшити агентські проблеми з тим, щоб продати цінні папери по максимально можливих цінах [4, 497].

Роль дивідендної політики в моніторингу ринку капіталу безперечна. При будь-якій конкретній інвестиційній політиці чим вище частка дивідендів в прибутку, тим частіше банк повинен випускати нові цінні папери. Безперервна виплата дивідендів, таким чином, примушує банки зазнавати частих перевірок на ринку капіталу, і цей оцінний процес пом'якшує агентські проблеми для існуючих держателів цінних паперів. Якщо витрати, пов'язані з виплатою дивідендів, включаючи витрати, пов'язані з випуском додаткових цінних паперів, менше, ніж витрати на моніторинг, виплата значної частки прибутку у вигляді дивідендів є виправданою.

Рішення відносно стабільності дивідендів банку повинне бути важливим питанням. Прибуток банку, грошові потоки і її інвестиційні можливості варіюють у часі. Саме по собі це дозволяє передбачити, що корпорації повинні періодично змінювати величину своїх дивідендів, збільшуючи їх, коли потоки грошових коштів великі, а потреба в фінансуванні невисока, і зменшуючи, коли прибутки невеликі по відношенню до інвестиційних можливостей. Однак багато які акціонери покладаються на дивіденди, плануючи свої витрати, і вони будуть серйозно потривожені, якщо надходження дивідендів виявляться нестабільними. Крім того, зниження дивідендів з метою інвестування може надати негативний інформаційний ефект і привести до зниження ціни акцій. Таким чином, максимізація ціни акцій вимагає, щоб банк погодив свої внутрішні потреби в коштах з потребами і бажаннями своїх власників, тобто акціонерів [4, 497].

Як добитися такого узгодження? Наскільки стабільними і надійними повинні бути дивіденди? Неможливо дати певну відповідь на ці питання, однак наступні положення представляються розумними [4, 498].

1. Практично кожен акціонерний банк відкритого типу складає фінансові прогнози на 5-10 років, до складу яких входить оцінка прибутку і дивідендів. Вони не публікуються і використовуються для внутрішнього планування. Однак подібні прогнози складають аналітики – фахівці з цінних паперів, і ці прогнози доступні інвесторам.Крім того, всі відомі нам «нормальні банки в своїх внутрішніх 5-10-літніх прогнозах передбачають тенденцію підвищення прибутку і дивідендів, і точно така ж тенденція звичайно передбачається в довгострокових прогнозах, що складаються аналітиками ринку цінних паперів. Звичайно, і менеджери і інвестори розуміють, що економічні умови можуть привести до відхилення фактичних результатів від тих, що прогнозуються.

2. Багато років тому, коли інфляція не була стійкою, термін «стабільна дивідендна політика» означав повторюваність виплати однієї і тієї ж суми дивідендів з року в рік.. Сьогодні більшість банків і акціонерів розраховують на зростання прибутку у часі як результат раніше зроблених реінвестицій і інфляції. Крім того, очікуване зростання дивідендів звичайно більш або менш пропорційне зміні прибутку. Таким чином, сьогодні «стабільна дивідендна політика» звичайно означає збільшення дивідендів в розумно допустимому і стабільному темпі.

Стабільність дивідендів має дві складові [4, 459]: 1) надійність темпів зростання і 2) надійність поточних дивідендів, тобто чи можна розраховувати на отримання в майбутньому щонайменше таких же дивідендів, як зараз. З точки зору інвесторів, найбільш стабільною вважається дивідендна політика банку з передбачуваними темпами зростання дивідендів; загальна прибутковість такого банку (як сума дивідендної і капіталізованої прибутковості) повинна бути відносно стабільною в довгостроковій перспективі, і її акції будуть надійним захистом від інфляції. Друга по стабільності – політика банку, чиї інвестори можуть бути впевнені в розумних межах, що поточні дивіденди не будуть знижені в майбутньому; темпи зростання такого банку можуть бути нестабільними, але її керівництво, ймовірно, зможе і захоче уникнути зниження дивідендів. Найменше стабільною вважається дивідендна політика банку, у якої прибуток і грошові надходження так мінливі, що інвестори не можуть розраховувати на те, що компанія буде підтримувати поточні дивіденди протягом звичайного виробничого циклу.

3. Більшість спостерігачів упевнені, що стабільність дивідендів вельми бажана, хоч емпіричним шляхом довести справедливість цієї впевненості неможливо через статистичні проблеми. Якщо ця позиція вірна, тоді інвестори віддадуть перевагу акціям, по яких сплачуються більш передбачувані дивіденди, акціям компаній, що мають ту ж очікувану приведену вартість дивідендів, але що виплачують їх більш безладно. Це означає, що ціна акціонерного капіталу мінімізується, а ціна акцій максимізується в тому випадку, якщо банк стабілізує свої дивіденди настільки, наскільки це можливо з урахуванням величини грошових надходжень і потреби в капіталі.

Отже, формуванню оптимальної дивідендної політики в країнах з розвинутою ринковою економікою присвячені численні теоретичні дослідження. Найбільш розповсюдженими теоріями, зв'язаними з механізмом формування дивідендної політики, є [18, 139]:

1. Теорія незалежності дивідендів. Її автори – Ф. Модильяні і М. Міллер – стверджують, що обрана дивідендна політика не здійснює ніякого впливу ні на ринкову вартість підприємства (ціну акцій), ні на добробут власників у поточному чи перспективному періоді.

2. Теорія переваги дивідендів. Її автори – М. Гордон і Д. Лінтнер – стверджують, що кожна одиниця поточного доходу (виплаченого у формі дивідендів) через те, що вона "очищена від ризику", коштує завжди більше, ніж дохід, відкладений на майбутнє, у зв'язку з властивим йому ризиком. Виходячи з цієї теорії максимізація дивідендних виплат доцільніша, ніж капіталізація прибутку.

3. Теорія мінімізації дивідендів. Відповідно до цієї теорії ефективність дивідендної політики визначається критерієм мінімізації податкових виплат за поточними і майбутніми доходами власників. А через те, що оподатковування поточних доходів у формі одержуваних дивідендів завжди вище, ніж майбутніх, дивідендна політика повинна забезпечувати мінімізацію дивідендних виплат, а відповідно максимізацію капіталізації прибутку – для того, щоб отримати найвищий податковий захист сукупного доходу власників. Однак такий підхід до дивідендної політики не влаштовує численних дрібних акціонерів з низьким рівнем доходів.

4. Сигнальна теорія дивідендів побудована на тому, що основні моделі оцінки поточної реальної ринкової вартості акцій як базисний елемент використовують розмір виплачуваних за нею дивідендів. У такий спосіб ріст рівня дивідендних виплат визначає автоматичне зростання реальної, а відповідно і ринкової вартості акцій, що при їхній реалізації приносить акціонерам додатковий дохід. Крім того, виплата високих дивідендів "сигналізує" про те, що компанія знаходиться на підйомі й очікує істотного зростання прибутку в майбутньому періоді. Ця теорія нерозривно пов'язана з високою "прозорістю" фондового ринку, на якому оперативно отримана інформація впливає на коливання ринкової вартості акцій.

5. Теорія відповідності дивідендної політики складу акціонерів. Згідно з цією теорією компанія повинна здійснювати таку дивідендну політику, яка відповідає очікуванням акціонерів.

6. Залишкова політика дивідендних виплат припускає, що фонд виплати дивідендів утвориться після того, коли за рахунок прибутку задоволені потреби у формуванні власних фінансових ресурсів, що забезпечують повною мірою реалізацію інвестиційних можливостей підприємства. Якщо за наявними інвестиційними проектами рівень внутрішньої ставки прибутковості перевищує середньозважену вартість капіталу, то основна частина прибутку повинна бути спрямована на реалізацію таких проектів, тому що вона забезпечить високий темп росту капіталу (відкладеного доходу) власників. Перевагою політики цього типу є забезпечення високих темпів розвитку підприємства, підвищення його фінансової стійкості. Недолік цієї політики полягає в нестабільності розмірів дивідендних виплат, повної непередбачуваності їх розмірів у майбутньому періоді і навіть відмова від виплат у період високих інвестиційних можливостей, що негативно позначається на формуванні рівня ринкової ціни акцій. Така дивідендна політика використовується, як правило, лише на ранніх стадіях життєвого циклу підприємства, зв'язаних з високим рівнем його інвестиційної активності.

На основі існуючих теоретичних підходів та практичного досвіду сформувались різні типи дивідендної політики.


Розділ 2. Дивідендна політика акціонерного товариства

У зв'язку з процесами приватизації та створення нових підприємств в Україні останніми роками набуває поширення такий тип господарської структури, як акціонерне товариство (AT).

За період приватизації населенням нашої країни було отримано близько 46 млн. приватизаційних майнових сертифікатів. Для продажу через національну мережу центрів сертифікатних аукціонів за ПМС було запропоновано понад 13 тисяч пакетів акцій різних підприємств України загальною вартістю 3 млрд. грн., а також за компенсаційні сертифікати – 7 тисяч пакетів загальною вартістю 1,6 млрд. грн. За весь час було приватизовано 50 тисяч об'єктів малої приватизації та 1300 об'єктів незавершеного будівництва, близько 11 тисяч великих і середніх підприємств були перетворені в акціонерні товариства [9, 58-63].

Кількість AT, безумовно, зростатиме, бо акціонерна форма власності має багато переваг, наприклад таких, як можливість акумулювати значні кошти шляхом продажу акцій, обмежена відповідальність власників за борги товариства, змога вільно розпоряджатися своєю часткою капіталу, одержання акціонерами прибутку на вкладений капітал (дивідендів).

Існує кілька цілей, яких повинні прагнути досягнути AT. Основні з них такі [9, 58-63]:

  1. розширення діяльності;
  2. збільшення прибутку;
  3. підвищення доходів акціонерів, поліпшення їх добробуту.

Остання з названих цілей може досягатися шляхом підвищення курсів акцій та збільшення дивідендів, проведення ефективної дивідендної політики.

Дивіденд – це грошова виплата доходу за акціями їхнім власникам, яка проводиться в порядку, передбаченому статутом AT, за рахунок прибутку, що залишається в його розпорядженні після сплати встановлених законодавством податків, інших платежів до бюджету та відсотків за банківський кредит.

Дивідендна політика – це сукупність заходів, які здійснюються AT і спрямовані на прийняття рішень із нарахування та виплати дивідендів власникам акцій цього AT.

Використання коштів на виплату дивідендів акціонерам – перший із двох основних шляхів розподілу прибутку AT після оподаткування, другим є спрямування коштів на інвестиції для подальшого розвитку AT, що приводить до збільшення майбутніх грошових потоків.

У разі збільшення дивідендів можна спостерігати два протилежних ефекти [9, 58-63]:

  1. позитивний ефект, який полягає у зростанні впевненості потенційних інвесторів у тому, що менеджери AT прогнозують збільшення прибутку (інформаційний вплив)2, у підвищенні курсів акцій, поліпшенні добробуту акціонерів;
  2. негативний ефект, який полягає у скороченні інвестицій для розширення діяльності, зменшенні очікуваного рівня прибутку, падінні цін на акції в майбутньому.

Отже, головним вибором дивідендної політики є реінвестування коштів в AT, або виплата дивідендів. Існують теоретичний і практичний аспекти вивчення дивідендної політики та її впливу на фінансово-господарську діяльність підприємства. Є два відомих різних теоретичних підходи: теорія непотрібності дивіденду, спрямування усіх коштів та прямі інвестиції, та теорія "синиці в руці". Друга теорія більш поширена, але й практичні рекомендації першої можуть бути враховані, наприклад, на стадії створення та розвитку підприємства [9, 58-63].

Слід виділити такі типи дивідендної політики AT [9, 58-63]:

  1. політика постійних виплат, згідно з якою AT платить дивіденди, що дорівнюють постійному відсотку його прибутку;
  2. політика регулярних дивідендів, яка полягає у виплаті регулярних, стійких дивідендів;
  3. політика поступового збільшення дивідендів;
  4. політика екстра-дивіденду, застосовуючи яку AT поділяють дивіденд на дві частини: регулярний дивіденд та екстра-дивіденд, який виплачується за сприятливих обставин;
  5. виплата дивідендів акціями.

На розмір дивідендів можуть впливати такі заходи акціонерного товариства, як подрібнення або консолідація акцій та викуп акцій. У разі викупу акціонерним товариством своїх акцій акціонери повинні знати, що не зобов'язані їх продавати.

Взагалі єдиного підходу до формування дивідендної політики немає. Кожне акціонерне товариство обирає свою політику виходячи зі стану справ, прибутковості, етапу розвитку, складу акціонерів та інших особливостей. Для вітчизняних підприємств найкращим, очевидно, є вибір другого та третього типів дивідендної політики. Застосування першого типу недоцільне, бо прибуток українських підприємств може змінюватися в досить широких межах, а зменшення дивідендів не бажане для AT. Метод виплати дивідендів акціями призводить, по суті, до подрібнення акцій, не змінюючи загальної суми дивідендів, що будуть виплачуватися у майбутньому [9, 58-63].

Дивіденд – один із чинників привабливості акцій для дрібних потенційних інвесторів. Якщо ж дивіденди не виплачуються, це гальмує залучення широкого загалу людей до процесу інвестування в цінні папери. При прийнятті рішення інвестор враховує дохідність акції, яка залежить від дивідендних виплат та доходу від зміни вартості акцій [9, 58-63]:

Да = [Д + (Ц1 – Ц0)] / Ц0,

де  Да – дохідність акції;

Д – отримані за період дивіденди;

Ц1 – поточна ринкова ціна акції;

Ц0 – ціна, за якою акція була придбана.

Основною метою вкладення вільних коштів є отримання доходу на інвестований капітал. Купляючи акції, інвестор хоче отримувати дивіденди, а також (в основному це власники великих пакетів акцій) прагне права власності на частину AT та участі в управлінні ним.

Рішення про виплату акціонерам частини прибутку у вигляді дивіденду приймається на зборах AT за підсумками діяльності за період. Після відрахування податків, зборів та інших платежів отримується прибуток до розподілу, який AT може використати по-різному, зокрема й на формування спеціального фонду дивідендів [9, 58-63]:

ПДР = РФ + ФРВ + ФД + ФСП + ІФ,

де  ПДР – прибуток до розподілу;

РФ – резервний (страховий) фонд;

ФРВ – фонд розвитку виробництва;

ФД – фонд дивідендів;

ФСП – фонд на соціальні потреби;

ІФ – інші фонди.

Треба звернути увагу на те, що в Україні виплата дивідендів нерезидентам може проводитися тільки із прибутку, що залишається в розпорядженні емітента після оподаткування, тоді як резидентам дивіденди можуть виплачуватися незалежно від результатів діяльності (п. 7.8 ст. 7 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств"). Для них розподілу як дивіденди може підлягати як прибуток звітного та минулих звітних періодів, так і кошти фондів економічного стимулювання та кошти фондів спеціального призначення.

Особливістю оподаткування дивідендних виплат в Україні є те, що AT повинне перерахувати податок у розмірі 30% від нарахованої суми для резидентів та 15% – для нерезидентів до або одночасно з виплатою дивідендів. Отже, навіть за відсутності об'єкта оподаткування податком на прибуток AT є платником податку на дивіденди з наступним його заліком у податок на прибуток. Може виникнути ситуація, в якій податок на дивіденди перевищить суму нарахованого податку на прибуток, що вплине на сплату податку на прибуток у наступних податкових періодах [9, 58-63].

Одним із заходів для залучення іноземних інвесторів в Україну є зниження ставки оподаткування дивідендів для нерезидентів. Якщо раніше вони отримували 59,5% нарахованої суми дивідендів, то з 1 червня 1999 року отримують 85%.

Нарахування та виплата дивідендів, а також сплата податку проводиться таким чином [9, 58-63]:

  1. нараховуються дивіденди разом із податком, нараховується податок на дивіденди;
  2. отримується в банку сума до виплати, одночасно перераховується до бюджету податок на дивіденди;
  3. перераховуються дивіденди юридичним особам та виплачуються дивіденди фізичним особам.

Для розрахунків пропонується застосовувати такі формули [9, 58-63]:

1.

Сд = (ФД / СК) × 100,

де  Сд – ставка дивіденду;

СК – статутний капітал.

2.

Дн = НВ × Сд × А,

де  Дн – нарахований дивіденд одному акціонеру;

НВ – номінальна вартість акції;

А – кількість акцій у акціонера.

3.

Дв = Дн – ПП,

де  Дв – виплачений дивіденд одному акціонеру;

ПП – податок на прибуток із громадян на дивіденд.

Нині встановлено такі співвідношення:

Дв = 0,70 Дн – для резидентів, Дв = 0,85 Дн – для нерезидентів.

Якщо власник акції змінювався, то Дн може визначатися із врахуванням строку, протягом якого акціонер володів акціями [9, 58-63]:

Днт = (Дн × Т) / 100,

де  Днт – нарахований дивіденд залежно від терміну;

Т – термін володіння акціями в днях у межах звітного періоду.

Застосування останньої формули проблематичне і навіть недоцільне, бо власник акції протягом періоду (в Україні найчастіше він становить один рік) може багато разів змінюватися, що ускладнює розрахунки та може призвести до порушення прав акціонерів.

Незважаючи на загальний важкий стан підприємств України, значна частина акціонерних товариств отримує прибуток та має можливість виплачувати дивіденди. Досить часто подаються дані про розмір дивідендів, які припадають на одну акцію або на один інвестиційний сертифікат, як це прийнято у світовій практиці.

Акціонерні товариства, які прийняли рішення про виплату дивідендів, мають багато проблем. По-перше, після прийняття такого рішення на зборах акціонерів необхідно опублікувати цю інформацію. Виникає запитання: де публікувати? Найзручнішим для акціонерів є розсилання письмових повідомлень, але для AT, що мають кілька тисяч акціонерів, це досить дорогий і трудомісткий процес.

По-друге, труднощі виникають при підготовці документів для виплати, друкуванні дивідендної відомості, передачі відомості про виплату та розміри утриманого податку на прибуток податковим органам за місцем розташування AT. Потім відомості передаються до податкової адміністрації за місцем проживання акціонера. Необхідним є внесення ідентифікаційних кодів акціонерів до реєстру, бо тим акціонерам, які не повідомили свого коду, дивіденди не виплачуються.

По-третє, з'являються проблеми при виплаті дивідендів у відкритому акціонерному товаристві. Ось можливі варіанти виплати та їх недоліки: видача готівкою через касу (не всі акціонери живуть поблизу місцерозташування AT), перерахунок поштовим переказом (трудомісткий процес, бо треба розіслати кілька тисяч переказів), перерахунок на рахунки акціонерів у банках (відкриття рахунка кожного акціонера, повідомлення їм про номер рахунка).

Виникають також питання щодо взаємовідносин з іноземними інвесторами, конвертації валюти, переказу дивідендів за кордон. Відносно шляхів виплати потрібний комбінований підхід, орієнтований на зручність як для AT, так і для акціонерів [9, 58-63].

Дивіденди в акціонерних товариствах розраховуються за формулою [18, 143]:

Д = Пр – (Пд + Витр + Рф + Іф),

де  Пр – прибуток до розподілу;

Пд – податки і платежі з прибутку до бюджету;

Витр – витрати на утримання акціонерного товариства;

Рф – відрахування в резервний фонд;

Іф – інвестиційний фонд на розвиток виробництва.

Дивіденд акціонера розраховується шляхом множення номінальної вартості акції на дивідендну ставку і на кількість акцій. Хоча на практиці дивідендна ставка встановлюється в грошових одиницях і складає їх певну кількість на одну акцію.

Вартість акції після виплати дивідендів визначається найпростішим чином [18, 143]:

ВАпдв = ДС × НВА / ППндова

де  ДС – дивідендна ставка;

НВА – номінальна вартість акції;

ППндова – позичковий процент на день оцінки вартості акції.

Розрахунок дивідендної ставки можна здійснювати ще й таким чином [18, 143]:

ДС = (СДбп – СДПАбп) / (СФкр – ВА),

де  СДбп – сума дивідендів без податку;

СДПАбп- сума дивідендів на привілейовані акції;

СФкр – статутний фонд кінця року;

ВА – вартість акцій, викуплених і не розміщених серед акціонерів.

Дивіденд індивідуального акціонера за рік можна розрахувати таким чином [18, 149]:

ДІА = НВА × ДС × КА × ТВА / (100 × 365),

де  НВА – номінальна вартість акції;

ДС – дивідендна ставка;

КА – кількість акцій;

ТВА – термін володіння акціями в рік.

Дивіденди можуть виплачуватись у різних формах.

1. Виплата дивідендів готівкою. Це найбільш проста і найпоширеніша форма здійснення дивідендних виплат.

2. Виплата дивідендів акціями. Така форма передбачає надання акціонерам знову емітованих акцій на суму дивідендних виплат. Вона становить інтерес для акціонерів, менталітет яких орієнтований на ріст капіталу в майбутньому періоді.

3. Автоматичне реінвестування. Ця форма виплати надає акціонерам право індивідуального вибору – одержати дивіденди наявними чи реінвестувати їх у додаткові акції.

4. Викуп акцій компанією. Він розглядається як одна з форм реінвестування дивідендів, відповідно до якої на суму дивідендного фонду компанія скуповує на фондовому ринку частину акцій. Це дозволяє автоматично збільшувати розмір прибутку на одну акцію, що залишилася, і підвищувати коефіцієнт дивідендних виплат у майбутньому періоді. Така форма використання дивідендів вимагає згоди акціонерів [18, 145].

Розділ 3. Формування дивідендної політики на практиці 

3.1. Модель виплати дивідендів за залишковим принципом

Оптимальна частка дивідендів – це функція чотирьох чинників [4, 460]: 1) віддання інвесторами дивідендів в порівнянні з приростом капіталу, перевагу 2) інвестиційні можливості банку, 3) цільова структура капіталу банку, 4) доступність і ціна зовнішнього капіталу. Останні три чинники об'єднуються в так звану модель виплати дивідендів за залишковим принципом (residual dividend model), згідно з якою будь-який банк, визначаючи свою цільову частку дивідендів в прибутку, проробляє наступні чотири операції [4, 460]: 1) визначає оптимальний бюджет капіталовкладень; 2) визначає суму акціонерного капіталу, необхідного для фінансування цього бюджету при цільовій структурі капіталу; 3) здійснює максимально можливе фінансування бюджету капіталовкладень шляхом реінвестування прибутку; 4) виплачує дивіденди тільки в тому випадку, якщо отриманий прибуток більше, ніж сума, необхідна для забезпечення оптимального бюджету капіталовкладень. Залишковий принцип означає, що дивіденди виплачуються в останню чергу.

Ціна нерозподіленого прибутку являє собою альтернативні витрати, що відображають прибутковість, доступну інвесторам-акціонерам. Якщо акціонери банку можуть купити інші акції з тим же рівнем ризику і отримати 12%-ну загальну прибутковість (сума дивідендної і капіталізованої прибутковості), то ці 12% є ціною нерозподіленого прибутку банку. Ціна нового акціонерного капіталу, отриманого за рахунок емісії звичайних акцій, вище через витрати по випуску акцій, включаючи витрати на підписку і деяке зниження ціни під тиском «негативних сигналів», які інвестори можуть отримати з оголошення про випуск акцій [4, 460]. Крім того, більшість банків мають цільову структуру джерел коштів, яка передбачає певну частку позикового капіталу, тому нове фінансування також складається частково з позикового і частково з власного капіталу. Поки банк при фінансуванні проектів дотримується оптимальної структури джерел (при умові, що в ролі джерела власних коштів виступає нерозподілений прибуток), гранична ціна кожного нового долара її капіталу буде мінімальною. Залучений за рахунок внутрішніх резервів власний капітал дозволяє профінансувати певну суму нових інвестицій, але при виході за межі цієї суми банк повинен вдатися до випуску звичайних акцій, що більш дорого коштують. У той момент, коли виникає необхідність випуску нових акцій, ціна власного капіталу і відповідно середньозважена ціна капіталу (WACC) збільшуються.

Ці концепції проілюстровані на рис. 2 за даними банку «Артем-Банк» (АБ).Банк має WACC, рівну 10%, доти, поки її власний капітал формується за рахунок реінвестування прибутку, але гранична ціна капіталу (МСС) починає збільшуватися в точці, коли повинні бути випущені нові акції. АБ має 60 млн. дол. прибутку і оптимальну частку позикового капіталу – 40%. При умові, що АБ не виплачує ніяких дивідендів, він може зробити сумарні капіталовкладення (зверх заміни активів, що фінансується з амортизаційних відрахувань) в 100 млн. дол.: 60 млн. дол. за рахунок нерозподіленого прибутку і 40 млн. дол. за рахунок нового позикового капіталу, забезпеченого нерозподіленим прибутком при ціні капіталу 10%. Таким чином, її WACC потенційно постійна – 10% – при капіталі до 100 млн. дол. При об'ємі необхідних коштів в розмірі більше 100 млн. дол. WACC збільшується, оскільки банк починає використати більш дороге джерело – реінвестує нові звичайні акції [4, 460].

Рис. 2. Графік граничної ціни капіталу «Артем-Банк»  [4, 461]

І – реінвестований прибуток – 60 дол., новий позиковий капітал – 40 дол., всього – 100 дол.; II – новий акціонерний капітал – 60 дол., новий позиковий капітал – 40 дол., всього – 100 дол.

Звичайно, якщо АБ реінвестує не весь свій прибуток, його WACC почне рости при капіталі, меншому, ніж 100 млн. дол. Наприклад, якщо BOD реінвестує тільки 30 млн. дол., тоді його WACC почне рости при 50 млн. дол. (30 млн. дол. нерозподіленого прибутку і 20 млн. дол. позикового капіталу) [4, 461].

Тепер припустимо, що директор АБ, що відповідає за бюджет капіталовкладень, складає схеми декількох інвестиційних варіантів і наносить їх на графік. На мал. 3 об'єднані графіки інвестиційних можливостей (IOS) з графіком ціни капіталу. Точка, де крива IOS перетинається з МСС, визначає граничну ціну капіталу банку і оптимальний рівень його нового інвестування. Коли інвестиційні можливості відносно погані (IOSВ), оптимальний рівень інвестування – 40 млн. дол., коли можливості нормальні (IOSN) – 70 млн. дол., а коли можливості відносно хороші (IOSG), АБ може інвестувати 150 млн. дол.

Рис. 3. Спільний аналіз графіків IOS і МСС «Артем-Банк»  [4, 462]

Якщо розглядати графік IOSG, то банк повинен залучити і інвестувати 150 млн. дол. АБ має 60 млн. дол. нерозподіленого прибутку і 40%-ну цільову частку позикового капіталу. Таким чином, при умові реінвестування всього прибутку він зможе фінансувати проекти на суму 100 млн. дол., що складається з 60 млн. дол. нерозподіленого прибутку і 40 млн. дол. позикового капіталу при ціні капіталу 10%. 50 млн. дол., що залишилися, можуть бути залучені за рахунок емісії звичайних акцій – джерела, що більш дорого коштує. Якщо АБ виплатить частку свого прибутку у вигляді дивідендів, їй доведеться випускати нові акції, що дорого коштують трохи раніше, тому його графік МСС почне зростати швидше, ніж це було в попередньому варіанті. Це наводить на думку про те, що в умовах IOSG АБ повинен реінвестувати весь свій прибуток. Відповідно до політики виплати дивідендів за залишковим принципом коефіцієнт виплати дивідендів в цьому випадку повинен бути рівний нулю  [4, 462].

При нормальних умовах, що описуються графіком   АБ повинен інвестувати тільки 70 млн. дол. Як повинні фінансуватися ці інвестиції? По-перше, зазначимо, що якщо АБ реінвестує весь свій прибуток, рівний 60 млн. дол., йому досить залучити тільки 10 млн. дол. нового позикового капіталу. Однак в цьому випадку банк відійшов би від планової структури капіталу. Щоб зберегти її, АБ повинна фінансувати 60% від необхідних 70 млн. дол. за рахунок власного капіталу – нерозподіленого прибутку – і 40% за рахунок нового позикового капіталу. Це означає, що АБ повинен реінвестувати 42 млн. дол. прибутку і залучити 28 млн. дол. нового позикового капіталу. 18 млн. дол., що залишилися, можна виплатити у вигляді дивідендів. Таким чином, оптимальна частка дивідендів при нормальних умовах 18 млн. дол. : 60 млн. дол. = 30%  [4, 462].

В умовах, що описуються графіком IOSВ, АБ повинен інвестувати тільки 40 млн. дол. і може зробити це за рахунок прибутку, виплативши 20 млн. дол. у вигляді дивідендів. Чи доцільно це? Очевидно, це було б невірним рішенням, оскільки в цьому випадку АБ відійде від своєї оптимальної структури капіталу. Щоб не відхилитися від цільового значення частки позикового капіталу, рівного 40%, АБ повинен реінвестувати 24 млн. дол. прибутку і залучити 16 млн. дол. позикового капіталу. Залишок прибутку становитиме 36 млн. дол., і цю суму потрібно виплатити у вигляді дивідендів. У цьому випадку частка дивідендів, що рекомендується залишковою стратегією, становитиме 36 млн. дол. : 60 млн. дол. = 60%  [4, 462].

Оскільки і схема інвестиційних можливостей, і рівень прибутку варіюють по роках, суворе проходження залишковому принципу виплати дивідендів приводить до мінливості дивідендів – в одному році банк могла б оголосити, що дивідендів не буде в зв'язку з хорошими інвестиційними можливостями, а в наступному виплатити великі дивіденди, оскільки інвестиційні можливості невеликі. Аналогічно коливання прибутку також призводять до мінливості дивідендів, навіть якщо інвестиційні можливості стабільні протягом часу. Дивіденди, що міняються, менш бажані, ніж стабільні, а зміна виплати дивідендів може подати помилкові сигнали і підірвати довір'я інвесторів до банку. Таким чином, залишкова модель являє собою основу для встановлення цільового значення коефіцієнта виплати дивідендів в довгостроковому плані, але не треба суворо дотримуватися цієї моделі з року в рік  [4, 463].

Банки використовують дану модель для розуміння чинників, що визначають оптимальну політику виплати дивідендів, але при визначенні цільової частки дивідендів як основа звичайно використовується модель фінансового прогнозу. Найбільш великі банки мають власну модель, яка використовується для прогнозу їх фінансового становища на найближчі 5-10 років. Інформація про витрати капіталу, що плануються і потреби в оборотних коштах закладається в модель нарівні з оцінками виручки, рентабельності, амортизації і інших елементів, необхідних для прогнозування загальних грошових надходжень. Визначається також цільова структура капіталу; при цьому модель розрахована на те, щоб визначити розміри позикового і акціонерного капіталу, необхідного для задоволення потреб, що прогнозуються в капіталі при збереженні планової його структури.

Потім в модель вводяться дані про виплату дивідендів. Природно, чим вище частка дивідендів в прибутку, тим більше і потреба у зовнішньому акціонерному капіталі. Більшість банків використовують ці моделі, щоб визначити таку політику виплати дивідендів на прогнозний період (звичайно п'ять років), при якій акціонерний капітал, достатній для фінансування бюджету капіталовкладень, утвориться без необхідності випуску нових звичайних акцій або виходу структури капіталу за межі оптимального діапазону. Кінцевим результатом може бути документ типу наступної записки віце-президента по фінансах голові правління банку.

«Ми спрогнозували загальний ринковий попит на нашу продукцію, вірогідну частку на ринку і інвестиційні потреби в основних і оборотних коштах, що прогнозується. Використовуючи цю інформацію, ми розробили проекти балансів і звітів про прибутки і збитки на період 2003-2007 рр.

Наші дивіденди в 2002 р. склали біля 50 млн. дол., або 2 дол. на акцію. Виходячи з прогнозних значень прибутку, грошових потоків і потреби в капіталі, ми можемо щорічно збільшувати дивіденди на 8%. Це відповідає в середньому 42%-ний частці дивідендів в прибутку протягом періоду, що прогнозується. Більш швидке зростання розміру дивідендів або підвищення їх частки в прибутку зажадало б таких великих платежів, що ми вимушені були б випустити звичайні акції, урізати бюджет капіталовкладень або підвищити частку позикового капіталу. Таким чином, я рекомендую збільшити дивіденди в 2003 р. до 2,16 дол. і запланувати на майбутнє аналогічне підвищення на 8%.

Протягом найближчих п'яти років можуть статися і безсумнівно стануться події, які приведуть до того, що фактичні показники не співпадуть з прогнозними. У цьому випадку нам доведеться переглянути свою позицію. Однак я упевнений, що випадковий дефіцит грошових коштів можна буде ліквідувати за рахунок додаткових позик – у нас є певний невикористаний позиковий потенціал, який забезпечує нам гнучкість в цьому відношенні.

У рамках нашої моделі ми проробили декілька сценаріїв економічного спаду. У разі істотного спаду в економіці наш прибуток виявиться недостатнім для виплати дивідендів. Однак по всіх „розумних" сценаріях грошові надходження достатні для виплати дивідендів. Я знаю, що вас цікавить максимальний рівень дивідендів, який ми вимушені будемо знизити при поганих економічних умовах. Як показує наша модель, на рівні 2,16 дол. дивіденди можуть залишатися незмінними – лише у разі їх підвищення до рівня понад 3 дол. з'являється реальна загроза можливості зниження.

Можна також зазначити, що „ finance.ua ” і більшість інших аналітичних видань прогнозують нашим дивідендам зростання на 6-8%. Таким чином, встановивши дивіденди на рівні 2,16 дол., ми виявимося у верхній частині оголошеного діапазону, що створить популярність нашим акціям. Враховуючи чутки, що так широко розповсюдилися про скупку контрольного пакету, невелике підвищення курсу акцій дозволило б нам всім зітхнути з полегшенням» [4, 464].

3.2. Прибуток, грошові потоки і дивіденди

Звичайно прибуток розглядається як первинний чинник, що визначає виплату дивідендів, але насправді ще більш важливе значення мають потоки грошових коштів. Це показано на рис. 4, який містить дані по банку «Bank of New York» з 1986 по 2006 р.

Рік

Дивіденди на акцію, DPS, дол.

Прибуток на акцію, EPS, дол.

Частка дивідендів в прибутку, %

Сума грошового потоку на акцію, дол.

Частка дивідендів в грошовому потоку, %

1

2

3

4

5

6

1986

0,73

1,61

45

2,72

27

1987

0,78

2,49

31

3,68

21

1988

0,96

2,86

34

4,36

22

1989

1,00

2,28

44

4,00

25

1990

1,08

2,59

42

4,22

26

1991

1,18

2,98

40

4,68

25

1992

1,28

3,24

40

5,06

25

1993

1,45

5,22

28

7,29

20

1994

1,80

7,02

26

9,26

19

1995

2,20

6,96

32

9,61

23

1996

2,40

4,03

60

7,35

33

1997

2,40

5,15

47

8,93

27

1998

2,40

4,94

49

9,00

27

1999

2,40

4,19

57

12,76

19

2000

2,40

2,63

91

9,86

24

2001

2,40

2,13

113

9,47

25

2002

2,55

4,86

52

11,97

21

2003

2,80

4,16

67

11,33

25

2004

2,95

6,02

49

13,75

21

2005

3,25

5,85

56

14,45

22

2006

3,50

6,55

53

15,70

22

Рис. 4. Динаміка прибутку, грошового потоку і дивіденди «Bank of New York» в 1986-2006 рр.  [4, 465]

Частка дивідендів в прибутку досить мінлива – від 26 до 113%. З іншого боку, частка дивідендів в сумі грошового потоку набагато більш стабільна – від 19 до 33%. Далі, коефіцієнт кореляції між дивідендами і сумою грошового потоку становив 0,95, в той час як між дивідендами і прибутком – тільки 0.64. Очевидно, що величина дивідендів в більшій мірі залежить від суми грошового потоку, що відображає здатність банку виплачувати дивіденди, ніж від поточного прибутку, на величину якої значний вплив надають особливості бухгалтерського обліку і яка не обов'язково відображає здібність до виплати дивідендів.

В кінці 90-х років XX століття BoNY став фігурантом гучного скандалу, пов'язаного з незаконними операціями на фінансовому ринку по «відмиванню» грошових коштів російського походження (виводиться з-під оподаткування доходів російських експортерів) .

У середині травня 2007 року в Арбітражний суд Москви від імені Федеральної митної служби Росії був поданий позов з вимогою стягнути з Bank of New York $ 22,5 млрд як збиток, заподіяний Росії в 1996-1999 роках. На думку Федеральної митної служби Росії ... при потуранні банку була організована схема незаконного виведення грошей за кордон та ухилення від сплати митних платежів за імпортовані товари [3].

У вересні 2009 року стало відомо, що сторони вирішили піти на мирову. Вина банку не доведена, однак він заплатить ФМС відступні в розмірі не менше 14 млн доларів. Паралельно BoNY надасть Росії кредит у розмірі 4 млрд. доларів .

3.3. Плани реінвестування дивідендів

Протягом 1970-х рр. більшість великих банків та компаній розробляли плани реінвестування дивідендів (Dividend Reinvestment Plans, DRP), в рамках яких акціонери могли автоматично реінвестувати свої дивіденди в акції їх банків, що виплачує. Сьогодні більш ніж 1000 банків та компаній по всьому світу пропонують своїм акціонерам DRP, і, хоч число учасників цих планів в різних банках вельми різне, в середньому в них беруть участь біля 25% акціонерів. Існує два типи DRP  [4, 466]: 1) плани, які розповсюджуються тільки на «старі акції», що вже знаходяться в обігу, і 2) плани, які розповсюджуються на знов випущені акції. В обох випадках акціонери повинні сплачувати прибуткові податки з суми дивідендів, навіть якщо вони отримують акції замість готівки.

У DRP обох типів акціонери повинні зробити вибір – або і далі отримувати чеки на суму належних ним дивідендів, або ж використати ці суми для покупки додаткової кількості акцій даної корпорації. При плані типу «старі акції», якщо акціонери віддають перевагу реінвестуванню, банк, діючий в ролі опікуна, розпоряджається всією сумою, доступною для реінвестування (за вирахуванням плати за свої послуги), для купівлі акцій корпорації на відкритому ринку і розподілу серед акціонерів, що беруть участь на пропорційній основі. Витрати на купівлю акцій (брокерські витрати) невисокі в зв'язку із значним об'ємом операції, тому ці плани вигідні дрібним акціонерам, які не потребують грошових дивідендів для поточного споживання.

3.4. Інші чинники, що визначають дивідендну політику

На дивідендну політику впливають  [4, 468]:

1. Умови позик. Кредитні угоди часто обмежують виплату дивідендів з прибутку, отриманого після надання позики. Часто вони містять умову, згідно з яким дивіденди можуть виплачуватися тільки в тому випадку, якщо коефіцієнти ліквідності і покриття, а також інші критерії надійності перевищують встановлені мінімальні значення.

2. Обмеження, пов'язані з привілейованими акціями. Як правило, дивіденди по звичайних акціях не можуть виплачуватися в тому випадку, якщо компанія не виплатила до цього дивіденди по своїх привілейованих акціях. Виплата дивідендів по звичайних акціях може бути відновлена тільки після погашення заборгованості по привілейованих акціях.

3. Правило ерозії капіталу. Виплати по дивідендах не можуть перевищувати суму нерозподіленого прибутку, оголошену в балансі. Це юридичне обмеження відоме як правило ерозії капіталу (impairment of capital rule) і придумане для захисту кредиторів. (Ліквідаційні дивіденди можуть бути виплачені з статутного капіталу, але вони повинні бути ідентифіковані під відповідною назвою і не повинні зменшувати капітал зверх лімітів, вказаних в укладених фірмою кредитних угодах).

4. Наявність грошових коштів. Грошові дивіденди можуть бути виплачені тільки грошима. Таким чином, недолік грошей на рахунку в банку може обмежувати дивідендні виплати. Однак невикористаний позиковий потенціал може компенсувати цей чинник.

5. Контроль. Якщо керівництво банку стурбоване можливістю втрати контролю над банком, воно, можливо, не захоче випускати нові акції і, отже, може зберегти велику частку прибутку, чим це було б в іншому випадку. Даний чинник особливо важливий для невеликих акціонерних банків закритого типу.


Висновок

Отже, політика виплати дивідендів має на увазі прийняття рішення про виплату прибутку банку акціонерам або її реінвестуванні; це рішення може вплинути на ціну акцій банку як сприятливим, так і несприятливим чином. Ключові чинники, що визначають дивідендну політику банку, перераховані нижче.

Вибір політики дивідендів включає в себе розв'язання наступних питань. 1. Яка частка прибутку повинна бути виплачена як дивіденди в середньому протягом певного періоду? 2. Чи повинен банк забезпечувати стабільне зростання дивідендів? 3. Чому повинен бути рівний розмір поточного дивіденду на акцію?

Міллер і Модільяні розробили теорію ірелевантності дивідендів, яка стверджує, що дивідендна політика банку не впливає ні на вартість банку, ні на ціну її капіталу.

Теорія «синиці в руках», запропонована Гордоном і Лінтнером, стверджує, що вартість банку буде максимізуватися при високій частці виплати дивідендів, тому що інвестори віддають перевагу реальним дивідендам потенційному прибутку від приросту капіталу в зв'язку з їх меншою ризиковість.

Теорія податкової диференціації, що відстоюється Літценбергером і Рамасвамі, свідчить, що вартість банку максимізується при низькій частці виплати дивідендів, оскільки інвестори виплачують менші податки на прибуток від приросту капіталу, чим на дивіденди.

Оскільки емпірична перевірка цих трьох гіпотез не дозволила прийти до певних висновків, вчені просто не можуть дати менеджерам корпорацій скільки-небудь точного висновку про вплив змін в політиці дивідендів на ціни акцій і капіталу. Тому визначення оптимальної політики виплати дивідендів надзвичайно утруднене.

Політика виплати дивідендів повинна відображати також інформаційний (сигнальний) зміст і ефект клієнтури. Гіпотеза інформаційного змісту стверджує, що інвестори розглядають зміну дивідендів як сигнал про майбутні прибутки, що прогнозуються керівництвом банку. Ефект клієнтури дозволяє передбачити, що будь-який банк залучає до себе тих інвесторів, яким подобається її політика виплати дивідендів, і, отже, будь-яка зміна цієї політики приводить до зміни складу акціонерів.

Стратегія високої частки виплати дивідендів може зменшити агентські витрати, оскільки вона змушує банк частіше виходити на ринки капіталу і відповідно періодично зазнавати перевірок «ззовні».

На практиці більшість банків старається дотримуватися політики виплати дивідендів, що постійно збільшуються. Цей підхід забезпечує інвесторам стабільні надійні прибутки і, якщо вірна сигнальна теорія, дає інформацію про очікуване керівництвом зростання прибутку.

Більшість банків застосовують модель виплати дивідендів за залишковим принципом, яка дозволяє банку задовольняти свої потреби у власному капіталі за рахунок нерозподіленого прибутку.

План реінвестування дивідендів дозволяє акціонерам автоматично перелічувати дивіденди на придбання додаткових акцій свого банку. Подібні плани користуються популярністю серед тих інвесторів, які не потребують отримання поточного прибутку, оскільки вони дозволяють акціонерам придбавати додаткові акції без виплати звичайних брокерських комісійних.

При визначенні політики виплати дивідендів менеджери враховують і інші чинники, наприклад юридичні обмеження, інвестиційні можливості, доступність і ціну інших джерел, податки.


Література 

  1.  Балабанов И. Т. Основы финансового менеджмента. Как управлять капиталом. – М.: Финансы и статистика, 1994. – 692  с.
  2. Білик М.Д. Управління фінансами підприємств. – К.: Знання, 1999. – 362 с.
  3. Бойчик М. І., Харів П. С., Хопчан М. І. Економіка підприємства. – Львів: Сполом, 1998. – 212 с.
  4.  Бригхем Ю., Гапенски Л. Финансовый менеджмент: Полный курс: В 2-х т. / Пер. с англ. под ред. В. В. Ковалева. СПб. : Экономическая школа, 1998. Т. 1. – 497 с.
  5.  Ван Хорн Дж. К. Основы управления финансами. – М.: Финансы и статистика, 1996. –  788 с.
  6. Герасимчук В.Г. Стратегічне управління підприємством. - К.: КНЕУ, 2000. – 392 с.
  7. Глухов В., Бахрамов Ю. Финансовый менеджмент.–СПб: Питер, 1995.– 628 с.
  8.  Калина А. и др. Рынок ценных бумаг. – К.: МАУП, 1999. – 258 с.
  9. Короленко М.В. Дивідендна політика акціонерного товариства // Фінанси України. – 2000. – №2. – С. 58-63.
  10. Крайник О.П., Клепикова З.В. Фінансовий менеджмент: Навч. посіб. – Львів: Інтелект, К.: Дакор, 2000. – 260 с.
  11. Максимовский С.Д. Акционерные общства. – М.: ЮНИТИ, 1998. – 473 с.
  12. Нікбахт Е. , Гропеллі А. Фінанси / Пер з англ. – К.: Вік, Глобус, 1992. – 569 с.
  13.  Основы предпринимательской деятельности (Экономическая теория Маркетинг Финансовый менеджмент) / Под ред. В. М. Власовой. – М.: Финансы и статистика, 1994. – С. 372-465.
  14. Основы предпринимательской деятельности / Под ред. Ю.Осипова.– М.: Прогресс 1992. – 432 с.
  15.  Пересада А. А. Основы инвестиционной деятельности. – К.: Либра, 1996, С. 6-51, 204-225.
  16. Петрович Й.М. Економіка виробничого підприємництва. – К.: Знання, 2001. – 462 с.
  17. Покропивний С.Ф.,Колот В.М. Підприємництво: стратегія, організація, ефективність. – К.: КНЕУ, 1998. – 352 с.
  18. Слав'юк Р.А. Фінанси підприємств: Навч. посібник. Вид. 2-ге, доповн. і переробл. – Луцьк: Ред. - вид. відд. "Вежа" Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2001. – 456 с.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

54388. Раціональні числа. Додавання і віднімання раціональних чисел. Система координат 46.5 KB
  Розмістити числа в порядку зростання. Але ці числа не прості кожному з них відповідає літера. Чому числа бувають додатні і від’ємні Числа люди Країна Модульна Вірш про додатні і від’ємні числа Казка про числа Предмет математика наскільки серйозний що корисно використовувати будьяку нагоду зробити його цікавим.
54389. Значение культурологии в профессиональной деятельности современного специалиста в сфере национальной экономики и управления 14.73 KB
  Культурология - новая дисциплина с пока неустоявшейся предметной областью и огромным познавательным потенциалом — занимает особое место среди гуманитарных дисциплин.
54390. Значение культурологии в разрешении глобальных проблем современности 15.16 KB
  В последнее время остро чувствуется тревога за экологические катастрофы, распространения экстремизма и терроризма, мирового финансового кризиса, дисбаланса базовых ценностей культуры, стихийного развития цивилизаций
54392. Міжнародний географічний поділ праці. Міжнародна економічна інтеграція 95.5 KB
  Країни як люди. Бо від правильності вибору професії від того наскільки він раціональний залежить добробут народу тієї чи іншої країни в тому числі і нашої. Як природні умови і забезпеченість країни природними ресурсами впливають на її спеціалізацію Наведіть дватри приклади. Фактори формування міжнародної спеціалізації а Географічне положення приморські країни як правило мають флот ловлять рибу континентальні ні.
54393. Многогранники. Тіла обертання 813.5 KB
  Триєдина мета: ввести поняття призми піраміди циліндра конуса кулі елементів цих фігур; формули для обчислення бічної повної поверхонь об’єму; розвивати просторову уяву логічне мислення математичне мовлення; уміння працювати з додатковою літературою довідковим матеріалом комп’ютером. Розв’язання. Розв’язання. Розв’язання.
54394. Правильні многогранники урок 51.5 KB
  Мета проекту: сформувати в учнів поняття про елемент правильних многогранників; виробляти вміння знаходити математичні закономірності в навколишньому світі; розвивати компетентності саморозвитку і самоосвіти інформаційні та комунікативні компетентності продуктивної творчої діяльності. Домогтися засвоєння учнями означення правильного многогранника та п’яти видів правильних многогранників; сформувати в учнів поняття про елементи правильних многогранників; вдосконалювати навички розв’язування задач про правильні многогранники на основі...
54395. Правильні многокутники 114 KB
  Впізнай мене Встановіть вид даного правильного многокутника якщо відомо величину його кута: а 90; квадрат; б 60; правильний трикутник; в 135; правильний восьмикутник; г150 правильний дванадцятикутник. Будьякий правильний многокутник є випуклим Так. Будьякий правильний чотирикутник є квадратом. Правильний п’ятикутник.
54396. Множення натуральних чисел 35.5 KB
  Мета уроку: сформувати в учнів поняття дії множення вміння множити натуральні числа усно і в стовпчик розвивати логічне мислення математичну мову виховувати прагнення до успіху стійкий інтерес до математики.