43321

Адміністративно-правові засади управління інформаційною галуззю

Курсовая

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Адміністративно правовий статус Інтернетвидань. Це укази Президента України серед яких підписані такі як “Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україніâ€ “Про додаткові заходи щодо безперешкодної діяльності засобів масової інформації дальшого утвердження свободи слова в Україніâ€ “Про Державний комітет інформаційної політики телебачення та радіомовлення Україн膓Про невідкладні додаткові заходи щодо зміцнення моральності...

Украинкский

2013-11-04

176 KB

4 чел.

Міністерство освіти і науки України

Одеська національна юридична академія

Судово-адміністративний факультет

Кафедра адміністративного та фінансового права

Курсова робота

З адміністративного права

На тему :

«Адміністративно-правові засади управління інформаційною галуззю»

Студента 2-го курсу

денної форми навчання

Карпенко А.М.

Науковий керівник

Одеса 2010

Зміст

Зміст.........................................................................................................2

Вступ........................................................................................................3

Розділ І. Правові засади діяльності ЗМІ в Україні..............................4

Розділ ІІ. Адміністративно правовий статус Інтернет-видань.........17

Висновок................................................................................................29

Вступ

В умовах становлення інформаційного суспільства в Україні і світі пріоритетне місце серед різних напрямів державного управління посідає управління інформаційною сферою. Фундаментальною основою його здійснення виступають норми права, які покликані врегулювати та впорядкувати відповідні управлінські процеси, забезпечити їх цілеспрямованість, системність, стабільність і збалансованість. У зв’язку з цим удосконалення державного управління інформаційною сферою, підвищення його ефективності безпосередньо залежить від розвитку нормативно-правових засад його здійснення, що зумовлює, серед іншого, необхідність ґрунтовного дослідження їх системи, з’ясування її характерних особливостей.

Враховуючи актуальність тематики, пов’язаної з державним управлінням інформаційною сферою, вивченню правових аспектів його здійснення останнім часом присвячено чимало наукових праць, зокрема таких відомих авторів як І. В. Арістова , І. К. Бєляков, Б. А. Кормич, О. В. Логінов , які досліджували правові засади здійснення державного управління у сферах інформатизації, інформаційної безпеки, інформаційної політики органів внутрішніх справ тощо. Втім, у наукових джерелах поки що бракує загально-правових досліджень системи нормативно-правового матеріалу, що стосується державного управління інформаційною сферою. Отже, метою даного дослідження є вивчення структури системи правових норм, що регулюють здійснення державного управління інформаційною сферою.

Розділ І. Правові засади діяльності ЗМІ в Україні

Правова регламентація в нашій державі, яка почалася з 1990 р., надала правову основу для подальшої діяльності ЗМІ України. Важливі положення щодо цього були закріплені в Основному Законі нашої держави – Конституції України. Так, у ст. 15 цього документу підкреслюється, що суспільне життя в нашій державі ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова. Цензура заборонена. Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України.

 Розвиває ці положення стаття 34 Основного Закону України. В ній підкреслено, що кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в іншій спосіб – на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя. Законодавство нашої держави, спираючись на Конституцію України, Кримінальний та Цивільний кодекси, починаючи з 1992 р., увело цілу низку спеціальних законів стосовно різних галузей діяльності ЗМІ.

Крім законів України щодо функціонування ЗМІ, розвиток вітчизняної преси також визначають інші документи, нормативні акти, постанови, укази, які приймаються владними структурами, галузевими відомствами та ін. Це укази Президента України, серед яких підписані такі, як “Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні”, “Про додаткові заходи щодо безперешкодної діяльності засобів масової інформації, дальшого утвердження свободи слова в Україні”,  “Про Державний комітет інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України”, “Про невідкладні додаткові заходи щодо зміцнення моральності у суспільстві та утвердження здорового способу життя”, “Про додаткові заходи щодо забезпечення відкритості у діяльності органів державної влади” та ін. Це і постанови Верховної Ради, серед яких “Про рекомендації учасників парламентських слухань “Свобода слова в Україні: стан, проблеми, перспективи”, “Про підсумки парламентських слухань “Інформаційна політика України: стан і перспективи”, “Про парламентські слухання “Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова та цензура в Україні” та ін.

Деякі постанови Кабінету Міністрів України також стосуються різних питань діяльності вітчизняної преси – “Про реалізацію статей 14 і 16 Закону України “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”, “Про прядок оприлюднення у мережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади”, “Про затвердження Типового положення про управління у справах преси та інформації обласної, Севастопольської міської державної адміністрації і управління преси та інформації Київської міської державної адміністрації” та ін.

 Неперехідне значення для вдосконалення правових  засад діяльності вітчизняної преси має також проведення в Україні судово-правової реформи, яка почалася з 2001 року. Її діяльність спрямована на захист прав людини, забезпечення соціальної стабільності та режиму законності у державі, що має реалізовуватися виключно засобами правового характеру. 5 квітня 2001 р. Верховна Рада України прийняла новий Кримінальний кодекс України, що стало значною юридичною подією в житті Української держави. Адже це перший кримінальний закон України, прийнятий вперше самостійно, незалежно, вперше за багатовікову нашу історію після “Руської правди” Ярослава Мудрого та Конституції Пилипа Орлика. 

Вперше в історії правовідносин в новому Кримінальному кодексі України була введена ст. 171 – “Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів”, де, зокрема, зазначається, що умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів – карається штрафом до п’ятдесяти неоподаткованих мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років. Переслідування журналіста за виконання професійних обов’язків, за критику, здійснюване службовою особою або групою осіб за попередньою змовою, - карається штрафом до 200 неоподаткованих мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням права обіймати певні посади на строк до трьох років. Згідно зі статтею 34 Основного Закону кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір. Для журналістів поширення інформації – професійний обов’язок.

Об’єктом злочину є суспільні відносини в сфері забезпечення конституційних прав громадян на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Об’єктивна сторона злочину відповідно до ст. 171 Кримінального кодексу полягає у вчиненні діяння (дії або бездіяльності), спрямованого на перешкоджання, тобто створення перепон законній професійній діяльності журналістів. Це може бути ненадання інформації, яка не є таємницею (державною, слідчою, комерційною, конфіденційною), або надання недостовірної  інформації, відібрання записів, зроблених журналістом письмово або за допомогою технічних засобів, знищення або пошкодження таких записів, вилучення тиражу друкованого видання без підстави суду про це тощо.

Законною слід вважати професійну діяльність журналіста у відповідності з вимогами Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” з наступними змінами. Такою є діяльність журналіста по збиранню, створенню, редагуванню, підготовці інформації до друку та видання друкованих засобів масової інформації з метою її поширення серед читачів. Належність журналіста до відповідного засобу масової інформації підтверджується редакційним посвідченням чи іншим документом, виданим йому редакцією цього друкованого засобу масової інформації. Права та обов’язки журналіста встановлені статтею 26 зазначеного Закону. Журналіст несе відповідальність в межах чинного законодавства за перевищення своїх прав і невиконання обов’язків.

 Порядок і форма журналістського запиту щодо доступу до офіційних документів і надання письмової або усної інформації для ЗМІ, терміни їх розгляду, а також характер документів та інформації, що не підлягають наданню для ознайомлення за запитом, інші питання, пов’язані з наданням журналістові інформації, визначаються Законом України “Про інформацію”.

 Діяльність журналіста засобу масової інформації без державної реєстрації цього засобу є незаконною, так само як і діяльність журналіста після припинення державної реєстрації засобу масової інформації в порядку, встановленому законом (за рішенням засновників або рішення суду).

Кваліфікований вид злочину відповідно до ст. 171 Кримінального кодексу – переслідування журналіста за виконання професійних обов’язків, за критику, здійснюване службовою особою або групою осіб за попередньою змовою. Переслідуванням є умисні дії, спрямовані на ущемлення особистості (наприклад, публічна образа, рекомендація не приймати особу на роботу, не надавати жило тощо). Формою переслідування може бути застосування погроз  або насильства. В таких випадках матиме місце сукупність злочинів, передбачених ст. 171 та відповідними статтями (їх частинами) Особливої частини Кодексу, що передбачають відповідальність за злочини проти життя та здоров’я особи. У разі застосування службовою особою насильства щодо журналіста або настання тяжких наслідків її дії підлягають додатковій кваліфікації за статтею 365 (“Перевищення влади або службових повноважень”) нового Кримінального кодексу України.

Функціонування ЗМІ України в напрямі процесів демократизації, гласності, плюралізму, реформування економіки та політичної системи нашої держави в цілому визначає не лише національне законодавство, галузеві підзаконні акти й документи, а також й міжнародні правові норми. За часів тоталітарної держави українська громадськість була недостатньо обізнана з загально визнаними міжнародними документами та актами з прав людини, демократичних свобод, дій держав щодо їх забезпечення та захисту.

 Верховна Рада України, виходячи з пріоритету загальнолюдських цінностей, загальновизнаних принципів міжнародного права, 10 грудня 1991 року прийняло Закон “Про міжнародні договори”, згідно з яким укладені й належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори становлять нині невід’ємну частину національного законодавства України. Таким чином, громадянам нашої держави тепер надана можливість захищати свої права, застосовуючи міжнародні норми у такому ж порядку, який передбачений для норм національного законодавства. Це, передусім, документи ООН – Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Конвенція про свободу асоціацій і захист права на організацію та ін. Ці документи ООН є надзвичайно важливими, як було вже підкреслено, для забезпечення і захисту основних прав і свобод людини, і, зокрема, незалежної та плюралістичної преси. Зокрема, стаття 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права визначає, що 1) кожна людина має право безперешкодно дотримуватися своїх поглядів; 2) кожна людина має право на вільне вираження свого погляду; це право включає свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження чи іншими способами на свій вибір.

Користування передбаченими в пункті 2 цієї статті правами накладає особливі обов’язки і особливу відповідальність. Воно може бути, отже, пов’язане з певними обмеженнями, які, однак, мають встановлюватися законом і бути необхідними: а) для поваги прав і репутації інших осіб; б) для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров’я чи моральності населення.

Важливим для розбудови України як правової, суверенної, незалежної та цивілізованої держави було її прийняття 9 листопада 1995 р. 37 членом Ради Європи. Це насамперед стимул і важливий фрагмент великої державної роботи, спрямованої на створення й утвердження правової, економічно міцної, політично стабільної, миролюбної європейської країни – органічної й важливої частини Європейського дому. Іншим позитивним моментом стає поглиблення правового та юридичного забезпечення права громадян України звертатися до Європейського Суду. Крім цього, Україна вже почала приєднуватися до більш як 150 конвенцій, що існують у Раді Європи, виконуючи свої зобов’язання перед цією організацією.

На другому самміті за всю 54-річну історію Ради Європи, який відбувся у жовтні 1997 р. за участю лідерів тоді ще 40 країн-членів РЄ, як відомо, був ухвалений стратегічний план дій у чотирьох напрямах: демократія та права людини, соціальні об’єднання, безпека громадян, демократичні цінності та культурне розмаїття. Рішення про створення єдиного суду з прав людини, запровадження посади комісара з прав людини, посилення контролю за виконанням державами-членами своїх зобов’язань, зосередженні уваги на подоланні таких соціально небезпечних явищ, як організована злочинність, корупція і тероризм, поліпшать діяльність організації, піднімуть її на рівень вимог часу. Було запропоновано вивчити питання щодо нового виміру діяльності РЄ як своєрідного нормотворчого органу всієї системи європейських інституцій. Одним з основних документів Ради Європи, який Українська держава ратифікувала 17 липня 1997 р. і який став Законом України, стала Конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 р., Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції. На цій підставі громадяни України мають право звертатися до Євросуду з прав людини.

 Важливе значення для діяльності цієї міжнародної структури та вітчизняного правосуддя щодо розгляду судових справ в царині ЗМІ стали норми  ст. 10  Євроконвенції. В них, зокрема, зазначається, що 1) кожна людина має право на свободу виявлення поглядів (це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати та поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування радіомовлення, телебачення або кіно підприємств); 2) здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з правами та обов’язками, може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень або покарання, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням або злочинам, для захисту здоров’я і моралі, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Як бачимо, законодавство України, що регулює інформаційну сферу, достатньо розвинуте. Проте окремі норми раніше прийнятих законів застарівають і не завжди адекватно і повною мірою відповідають реаліям життя, що динамічно змінюється. Інформаційне законодавство потребує свого коригування, адже одним з етапів побудови в Україні розвинутого інформаційного суспільства є вдосконалення інформаційного законодавства як його правового фундаменту, яке відповідало б вимогам політичного, соціально-економічного та культурного розвитку держави, нормам та стандартам міжнародного права, законодавству Європейського Союзу та Ради Європи. Усвідомлюючи необхідність вдосконалення законодавчої бази, з метою реалізації конституційних прав громадян на свободу слова та інформаційну діяльність, на поширення інформації та захист інформаційних ресурсів в інтересах гарантування інформаційної безпеки, наприклад, лише одним Держкомінформом протягом 2002 р. було розроблено 17 законопроектів, 16 проектів постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів України та 3 проекти Указу Президента України.

Важливе місце в цьому напрямі посідає Концепція національної інформаційної політики України (проект), яка повинна стати стратегічним документом інформаційної галузі нашої держави. Концепція стала результатом пошуку оптимальної форми надзвичайно складних інформаційних відносин між громадянами, суспільством і державою. Структурно документ побудований зо розділами, які присвячені всім складовим інформаційної сфери: ЗМІ, новітнім інформаційним технологіям, видавничій, музейній, архівній та бібліотечній справам, кінематографії, рекламній, виставковій та науково-просвітницькій діяльності. Окремий розділ присвячено засадам інформаційної безпеки.

 Концепція є стратегічним планом розвитку української інформаційної сфери і визначає основні напрями , засади та принципи національної інформаційної політики та механізм її реалізації. Вона має на меті створення умов для побудови в Україні розвинутого інформаційного суспільства як органічного сегмента глобального інформаційного співтовариства, забезпечення розвитку інформаційного простору, модернізацію інформаційної інфраструктури, інформаційних і телекомунікаційних технологій, ефективного формування та використання національних інформаційних ресурсів, окреслення пріоритетів розвитку інформаційної сфери.

 Документом визначаються основні напрями інформаційної політики: 1) забезпечення конституційних прав громадян на свободу слова та діяльності в інформаційному просторі України, недопущення втручання у зміст та внутрішню організацію інформаційних процесів, створення розвиненої інформаційної інфраструктури; 2) збереження та ефективне використання державної та комунальної власності на підприємства та інші об’єкти, які є об’єктами стратегічного значення, створення умов для розвитку та захисту прав суб’єктів права всіх форм власності на об’єкти національного інформаційного простору, розвиток ринку інформаційних ресурсів тощо; 3) створення умов для своєчасного, якісного і ефективного інформаційного забезпечення громадян, органів державної влади та місцевого самоврядування, адміністративний, технічний, правовий захист вітчизняного інформаційного продукту; 4) додержання принципів Європейської конвенції з прав людини та основних свобод, інтеграція України у світовий простір та інші напрями.

В Концепції містяться засади державної політики щодо ЗМІ, спрямованої на удосконалення правового поля функціонування ЗМІ, забезпечення вільного доступу всіх політичних сил (в т.ч. опозиційних) до ЗМІ, недопущення цензури, захист як журналістів, так і громадян, установ і організацій від зловживань працівниками ЗМІ, забезпечення прозорості в діяльності ЗМІ, запобігання зловживанню правом на свободу інформації, упорядкування національного телерадіоефіру, збалансування інтересів усіх мовників, забезпечення відкритості процедури ліцензування їх діяльності, розвитку ринку інформаційних продуктів і послуг, утвердження принципу пріоритетності вітчизняного виробника інформпродукту та ін.

Прийняття та реалізація Концепції національної інформаційної політики стане одним із головних чинників забезпечення свободи слова в країні, зростання ролі засобів масової інформації у сфері соціально-культурного розвитку держави, створення передумов побудови громадянського демократичного суспільства. Її прийняття стимулюватиме подальший розвиток конституційно-правових норм з урахуванням європейських стандартів.

На подальший розвиток правових засад діяльності ЗМІ України мали також Постанова Верховної Ради України “Про парламентські слухання “Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова та цензура в Україні” та проект Закону України “Про внесення змін до деяких Законів України за результатами парламентських слухань “Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова і цензура в Україні”, які були проведені 4 грудня 2002 р. На них проаналізовано проблеми та ситуацію, що склалася у сфері діяльності ЗМІ, їх роль і місце у взаємовідносинах між владою та суспільством. Відзначено, що відсутність достатніх, у тому числі й законодавчих, умов для виконання ЗМІ функцій інформування, громадської критики й контролю, а також налагодження процесу комунікації між усіма складовими суспільства; відсутність умов для економічної незалежності ЗМІ; неконституційне управління інформаційним простором з боку органів державної влади є основними передумовами обмеження конституційних прав громадян на свободу думки і слова, на вільне вираження поглядів і переконань та застосування в системі українських засобів масової інформації прямої та опосередкованої цензури, хоч це беззастережно заборонено Конституцією України та інформаційним законодавством.

В Україні склалася загрозлива ситуація у справі забезпечення основних прав та свобод людини й громадянина на отримання повної, неупередженої інформації та забезпечення права журналіста на вільне, без зовнішнього тиску виконання своїх професійних обов’язків, що зумовлено запровадженням політичної цензури. Засоби масової інформації втрачають належні їм у демократичному суспільстві функції посередника між владою та суспільством, перетворюються на знаряддя політичного впливу та маніпулювання.

Відповідно до такої ситуації Верховна Рада України вказала на недопущення практики позасудового закриття засобів масової інформації та припинення мовлення телерадіоорганізацій, застосування заходів впливу на ЗМІ шляхом перешкоджання їхній діяльності, зокрема, у процесі видання та розповсюдження друкованих видань, на забезпечення рівності прав і можливостей для створення і функціонування засобів масової інформації усіх форм власності, забезпечення ефективних антимонопольних норм діяльності усіх суб’єктів інформаційного ринку.

У проекті Закону України “Про внесення змін до деяких законів України за результатами парламентських слухань “Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова та цензура в Україні” було запропоновано Верховною Радою України дати законодавче визначення поняття “політична цензура” та перебачити відповідальність за застосування цензури до ЗМІ та журналістів з боку службових осіб органів державної та місцевої влади відповідними засобами масової інформації; законодавчо забезпечити у внутрішні документи ЗМІ загальноєвропейських принципів журналістської діяльності, а також дотримання цих нормативних документів, професійних і етичних норм, прав власників і керівників ЗМІ, журналістів і творчих працівників через обов’язкове укладання трудових угод з урахуванням названих основних принципів. Вказано також на необхідність вдосконалення законодавства про захист честі і гідності з метою недопущення використання судових позовів до ЗМІ та журналістів як засобу переслідування за їхню професійну діяльність; встановлення додаткових гарантій реалізації трудових прав працівників ЗМІ, зокрема, в частині регулювання договірних відносин між власником (органом) і працівником, порядку звільнення працівників тощо.

Крім цих питань Верховній Раді України було запропоновано ближчим часом розглянути проект Концепції роздержавлення ЗМІ України; створити законодавчі передумови для забезпечення економічної незалежності засобів масової інформації, зокрема, шляхом скасування необґрунтованих обмежень на здійснення рекламної діяльності; переглянути механізм та порядок надання державної підтримки ЗМІ з метою забезпечення рівних умов діяльності ЗМІ різних форм власності; переглянути правила акредитації представників ЗМІ при органах державної влади шляхом запровадження повідомлювального принципу акредитації; внести зміни до законодавства з метою усунення подвійного ліцензування телерадіоорганізацій шляхом скасування вимоги отримання ліцензії на використання радіочастотного ресурсу; вдосконалення механізмів регулювання ліцензійних процедур, виходячи з принципів прозорості та об’єктивності прийняття рішень. Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації спільно з представниками державних органів влади, наукових установ, громадських організацій та міжнародних експертів вивчити доцільність  та можливі форми запровадження в Україні інституту парламентського Уповноваженого зі свободи слова.

Реалізація цих рішень Верховної Ради України, розв’язання владними структурами основних питань, пов’язаних з правовими аспектами функціонування вітчизняних ЗМІ, утвердженням свободи слова, соціальним захистом журналістів, надасть можливість нашим засобам масової інформації дійсно сформуватися в державі як “четвертій владі”, розвиватися й утверджуватися на засадах демократії, гласності та плюралізму.

Розділ ІІ. Адміністративно правовий статус Інтернет-видань

Одним з найзначніших прогресивних зрушень в розвитку інформаційної сфери в останні десятиліття стало становлення нового інформаційного середовища – глобальної інформаційної мережі Інтернет. Значення цієї мережі як джерела масової інформації зростає по мірі збільшення кількості інформаційних ресурсів розміщених в ній та кількості її користувачів. Так, за даними www.internetworldstats.com, кількість користувачів мережею Інтернет в світі зросла з 479 млн. в червні 2001 до 1043 млн. осіб в червні 2006 року або з 7.9 % до 16 % від кількості населення світу1. В України за даними цього ж джерела з 2000 по 2005 рік їх кількість зросла з 200 тис. до 5, 280 тис. або з 0.4 % до 11.4 % населення 2, а за інформацією Держзв’язку за перший квартал 2006 року мережею Інтернет в Україні користується близько 8.5 млн. громадян або майже 18 % населення3.  Паралельно зростає кількість доменів мережі Інтернет. За даними компанії VeriSign в кінці першого кварталу 2005 року їх кількість у світі досягла майже 77 мільйонів4, в Україні ж станом на січень 2004 року кількість доменів в сегменті .UA досягла 30 тисяч. Зі збільшенням кількості користувачів та інформаційних ресурсів мережі Інтернет зростає її вплив як джерела масової інформації на суспільство, про що свідчать деякі зарубіжні дослідження. Так, фахівці Price Waterhouse відзначають, що молоді американці віком від 18 до 35 років, які раніше витрачали близько 4 годин на день перед телевізором, тепер проводять одну з цих годин в мережі Інтернет.

На фоні вказаних тенденцій ненормальною є ситуація, коли розповсюдження масової інформації Інтернет-виданнями залишається неврегульованим в правовій площині, а в сфері їх діяльності державне управління практично не здійснюється. Як наслідок, відбувається ескалація загроз пов’язаних з неконтрольованим і хаотичним розвитком Інтернет-ЗМІ, а саме: розповсюдження недостовірної інформації, що посягає на честь, гідність, ділову репутацію особи, розповсюдження секретної та конфіденційної інформації держави, пропаганда насильства, жорстокості, расової, релігійної ворожнечі, неофашизму, порнографії тощо. Водночас, відсутність законодавчо закріпленого статусу засобів масової інформації за Інтернет-виданнями в Україні не дає їм змоги користуватися пільгами, що надаються державою традиційним ЗМІ, правами і гарантіями пов’язаними з професійною журналістською діяльністю, передбаченими чинним законодавством.

В зв’язку з гостротою вказаних проблем, питанням дослідження діяльності Інтернет-ЗМІ, визначенню їх правового статусу та основ державного управління в сфері їх діяльності присвячені роботи таких вітчизняних та зарубіжних вчених як Іванов В. Ф., Городенко Л., Черкес М.Є., Наумов В.Б. та ін. Втім, конкретних шляхів вирішення цих питань досі не вироблено. Таким чином, питання визначення адміністративно-правового статусу Інтернет-ЗМІ та організаційно-правових засад державного управління в сфері їх діяльності зберігає на сьогодні свою актуальність, а його вирішення має важливе значення для забезпечення стабільного та безпечного функціонування інформаційної сфери в Україні.

Одразу зауважимо, що питання визначення адміністративно-правового статусу Інтернет-видань та основ державного управління в сфері їх діяльності нерозривно взаємопов’язані, оскільки важко розглядати побудову системи державного управління не визначившись з правовим статусом об’єкту управління.

Отже, почнемо зі статусу Інтернет-ЗМІ.

Згідно ч.ч. 2.3. ст.20 Закону України „Про інформацію” друкованими засобами  масової  інформації є періодичні друковані видання (преса) газети, журнали, бюлетені  тощо  і разові видання з визначеним тиражем. Аудіовізуальними засобами масової інформації є: радіомовлення, телебачення, кіно, звукозапис, відеозапис тощо. З одного боку, наведені положення Закону чітко не вказують на належність Інтернет-видань до засобів масової інформації, з іншого – не заперечують в принципі таку можливість, адже перелік не є вичерпним. Водночас ч.3 цієї ж статті містить норму, за якою порядок  створення  (заснування)  та  організації  діяльності окремих  засобів  масової  інформації  визначаються  законодавчими актами про ці засоби. З цієї норми випливає, що діяльність кожного виду засобів масової інформації, а відтак і їх правовий статус в Україні мають бути чітко регламентована законодавством. Оскільки чинне законодавство України взагалі не визнає того факту, що Інтернет є потужним засобом розповсюдження масової інформації і не містить норм, які б визначали правові основи діяльності Інтернет-видань, то статусу засобів масової інформації вони de jure не мають, хоча de facto масову інформацію все ж таки розповсюджують.

Враховуючи відсутність у вітчизняному законодавстві будь-яких вказівок на визначення Інтернет-ЗМІ, звернемося до законодавства зарубіжного для того щоб зрозуміти, що собою вони являють. Так, ст.3 Закону „Про засоби масової інформації” Азербайджанської Республіки визначено, що засоби масової інформації – періодичні друковані видання, телерадіопрограми, інформаційні агентства, Інтернет, програми кінохроніки та інші форми розповсюдження ...  Підхід, використаний в цьому законі, за яким вся мережа Інтернет визнається засобом масової інформації, на мій погляд, є занадто широким і недостатньо конкретним, а відтак є мало придатним з юридичної точки зору. Непридатність такого визначення пов’язана і з тим, що Інтернет є глобальною мережею в якої немає конкретно визначених власників, а інформаційній ресурси розмістити в ній може будь-хто бажаючий, відтак залишається без відповіді питання кому належить інформація і хто за неї відповідає.

Більш продуктивним здається підхід використаний в ст.1 Закону Республіки Казахстан „Про засоби масової інформації” згідно якого до засобів масової інформації віднесено WEB-сайти в загальнодоступних телекомунікаційних мережах (Інтернет та інших). При цьому WEB-сайт визначається як підготовлена за допомогою спеціальних технічних і програмних засобів представницька сторінка фізичної або юридичної особи Республіки Казахстан на якій власник розміщує інформацію в цілях масового розповсюдження. Перевагою цього підходу є чітка прив’язка масової інформації розповсюджуваної за допомогою веб-сайту до його власника, а не до всієї неперсоніфікованої мережі Інтернет. Водночас недоліком цього визначення є його обмеження за географічною ознакою, що зводить коло Ітернет-ЗМІ лише до веб-сайтів, що належать фізичним та юридичним особам Казахстану, адже особливістю мережі Інтернет є її глобальний характер, що передбачає можливість доступу добудь-якого веб-сайту незалежно від національної належності його власника з будь-якої частини світу.

Таким чином, виходячи з наведеного під Інтернет-виданням (ЗМІ) можна розуміти будь-який веб-сайт як складову частину мережі Інтернет (незалежно від того в якому сегменті Інтернет такий веб-сайт розташований), що належить певній фізичній чи юридичній особі (незалежно від національної чи географічної належності) і призначений для розповсюдження масової інформації, тобто для здійснення масової комунікації. Слід окремо наголосити на тому, що веб-сайт як ЗМІ має бути призначений саме для масової комунікації, а не для якого-небудь іншого виду комунікації. Таке уточнення важливе, адже, як відомо, поряд зі здійсненням масової комунікації за допомогою Інтернету можливо проводити наради, симпозіуми, семінари, тобто здійснювати групову комунікацію. Нарешті, Інтернет дає можливості реалізації індивідуальної комунікації, аналогічної з телефонним спілкуванням. Все це свідчить про неприпустимість одномірної оцінки Інтернета в якості медіа засобу .

Стосовно ж веб-сайту як засобу масової інформації, на мій погляд, здається дещо спрощеним визначення його як представницької сторінки певної фізичної або юридичної особи. Справа в тому, що сучасні веб-сайти, як правило, не обмежуються однією веб-стрінкою, а являють собою взаємопов’язану організовану систему веб-сторінок об’єднаних під певним доменним іменем, які, як зазначалося, можуть виконувати функції не лише масової, а групової та індивідуальної комунікації. Таким чином, можемо навести наступне узагальнююче визначення веб-сайту як складової мережі Інтернет. Веб-сайт – це веб-сторінка або їх певна організована сукупність, розміщена під окремим доменом в мережі Інтернет або іншій інформаційній мережі загального користування, на якій можуть розміщуватися інформаційні ресурси а також необхідні програмні засоби для здійснення масових, групових або індивідуальних комунікацій, здійснення електронної торгівлі, надання комерційних та  інших видів послуг. Водночас, як вже відмічалося, до веб-сайтів як засобів масової інформації відносяться лише ті, які призначені, серед іншого, для масової комунікації.

Як відомо, неодмінною умовою діяльності періодичних друкованих засобів масової інформації згідно ст. 11 Закону України „Про друковані засоби масової інформації(пресу) в Україні” є їх державна реєстрація. Для здійснення телерадіомовлення ст. 23 Закону України „Про телебачення і радіомовлення” вимагається отримання відповідної ліцензії. Іншими словами, діяльність цих засобів масової інформації в Україні можлива лише після отримання встановлених законодавством дозволів. Чи повинна дозвільна система розповсюджуватися і на Інтернет-ЗМІ ? А якщо повинна, то якою саме вона має бути ? Відповідь на це питання має важливе значення при визначенні адміністративно-правового статусу Інтернет-видань та основ державного управління в сфері їх діяльності.

Відповідь на це питання не може бути однозначною так або ні. Питання набагато складніше ніж здається на перший погляд.

Інтернет є глобальною інформаційною мережею і власний веб-сайт можна однаково легко і швидко відкрити як на сервері в Україні в українському сегменті мережі .UA., так і в будь-якій іншій країні світу в будь-якій іншій доменній зоні і цей сайт все одно буде доступний для перегляду в Україні. Ця операція не потребуватиме ані значних зусиль ані значних коштів. Тим більше, для цього не потрібно витрачати зайвих зусиль, часу та коштів на складання різного роду документації, спілкування з чиновниками тощо. В цьому значна перевага Інтернету над іншими традиційними ЗМІ.

Уявімо, що в Україні впроваджено обов’язкову державну реєстрацію всіх Інтернет-видань, тобто всіх веб-сайтів в сегменті .UA або їх ліцензування з метою надання їм статусу засобів масової інформації. В результаті, переважна частина з них просто емігрують за кордон, тобто перемістяться в інші доменні зони і на розвитку української частини Інтернету можна буде поставити крапку. Справа в тому, що більшості власників веб-сайтів статус засобу масової інформації взагалі ні до чого. Справді, навіщо певній приватній особі, яка бажає відкрити веб-сайт присвячений висвітленню, наприклад, певної наукової проблеми або іншої цікавої їй теми, офіційний статус засобу масової інформації, коли ніякої професійної журналістської діяльності вона здійснювати не збирається. Якщо ж такий статус їй не потрібен, навіщо їй зв’язуватися з державними органами, отримувати якісь ліцензії або проходити державну реєстрацію, витрачати на це час, кошти, нерви, коли можна, не виходячи з дому, створити веб-сайт на сервері в сусідній Росії або іншій країні. Все одно, такий веб-сайт буде доступний в Україні і не лише в ній одній, адже Інтернет-ЗМІ - це різновид ЗМІ, який відрізняється з поміж інших просторовим континуумом.

Таким чином очевидно, що впровадження обов’язкової державної реєстрації Інтернет-видань є недоцільним, неефективним і навіть контрпродуктивним кроком, зважаючи на глобальну природу мережі Інтернет, а також те, що більшості власників веб-сайтів офіційний статус засобу масової інформації не потрібен, а відтак державна реєстрація спрямована на його набуття є зайвим клопотом.  

В разі впровадження  державної реєстрації (ліцензування) Інтернет-видань як суб’єктів інформаційної діяльності пройдуть її лише ті Інтернет-видання, працівники яких постійно займаються професійною журналістською діяльністю і відповідно мають потребу в офіційному визнанні та гарантуванні державою своїх професійних та соціальних прав пов’язаних з журналістською діяльністю і то лише за умови, що державна реєстрація означатиме розповсюдження на них цих прав. Ще одним стимулом для заохочення професійних Інтернет-видань до державної реєстрації може бути поширення на зареєстровані Інтернет-видання заходів державної підтримки та пільг передбачених Закон України „Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”.

Іншими словами, державна реєстрація Інтернет-видань можлива лише по відношенню до окремої їх категорії –професійних Інтернет-видань за умови, що вона їм потрібна для отримання додаткових прав, гарантій, пільг пов’язаних з їх професійною діяльністю. Враховуючи останнє, стає очевидним, що державна реєстрація Інтернет-видань може бути лише добровільною. При цьому добровільна державна реєстрація Інтернет-видань як суб’єктів інформаційної діяльності має відігравати не функцію дозволу на здійснення інформаційної діяльності взагалі, а скоріше бути дозволом на користування окремими додатковими правами, пільгами та гарантіями пов’язаними з їх професійною інформаційною діяльністю.

Зі сказаного також слідує, що при розробці закону з питань регулювання діяльності Інтернет-видань, при визначенні їх адміністративно-правового статусу, слід враховувати їх різнорідність залежно від особливостей їх інформаційної діяльності, потреб у забезпеченні державою прав, гарантій, пільг пов’язаних з цією діяльністю, а відтак і їх відношення до державної реєстрації. З цих міркувань можна розділити в правовому статусі Інтернет-видання (ЗМІ) на дві категорії: 1) незареєстровані Інтернет-видання (Інтернет-ЗМІ, які державної реєстрації не проходили), права на інформаційну діяльність яких гарантуються на загальному рівні визначеному Конституцією України [15] та Законом України „Про інформацію” та 2) зареєстровані Інтернет-видання, які, після їх добровільної державної реєстрації, користуються додатковими правами, гарантіями та пільгами пов’язаними з інформаційною діяльністю передбаченими ст.ст. 26, 27 Закону України „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” та Законом України „Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”.

Застосування запропонованого підходу в перспективному законодавстві з питань регулювання Інтернет-видань, дасть змогу їх власникам самостійно, на власний розсуд, вирішувати чи потрібно їм проходити державну реєстрацію Інтернет-видання з метою отримання додаткових прав, пільг, гарантій пов’язаних з їх інформаційною діяльністю чи не робити цього, виходячи при цьому з конкретних особливостей та потреб інформаційної діяльності належного їм Інтернет-видання. Водночас така модель державного управління  жодним чином не обмежує свободу заснування та діяльності Інтернет-видань, а відтак не перешкоджає вільному розвитку українського сегменту мережі Інтернет, адже державна реєстрація є суто добровільною, а її відсутність не зменшує обсяг прав та свобод пов’язаних з інформаційною діяльністю порівняно з загальним їх рівнем гарантованим Конституцією України та Законом України „Про інформацію”.

Окрім державної реєстрації Інтернет-видань актуальним питанням пов’язаним з державним управлінням, як вже відмічалося на початку статті, є питання забезпечення законності в сфері діяльності Інтернет-видань. Само собою, що забезпечення законності неможливе без контролю з боку держави. На наш погляд, державний контроль за діяльністю Інтернет-видань має здійснюватися у формі нагляду, оскільки контроль в повному значенні цього слова передбачає можливість втручання держави в оперативну діяльність об’єктів управління , що в сфері інформаційної діяльності неприпустимо у зв’язку з захистом свободи слова та недопустимістю цензури.

Важливою організаційною передумовою ефективності державного нагляду в цій сфері має стати моніторинг інформаційного простору мережі Інтернет як в українській його частині .UA так і в інших частинах з метою виявлення порушень українського законодавства в сфері інформації. Здійснення моніторингу в інших доменних зонах поряд з українською .UA,  наш погляд, цілком юридично виправдане, адже інформаційні загрози можуть виходити не лише з українського сегменту мережі Інтернет, а й зі всіх інших сегментів. Інформація розміщена на веб-сайтах в іноземних доменних зонах все одно доступна в Україні, відтак може призводити до порушень українського законодавство на території України, тому всі підстави для моніторингу іноземних доменних зон є цілком обгрунтовані. Зауважимо, що моніторинг – це лише пасивне спостереження за змістом інформаційних ресурсів мережі Інтернет, який сам по собі, не означає втручання в інформаційну діяльність Інтернет-видань будь-то в Україні чи деінде, а отже мови про порушення юрисдикції іншої країни бути не може. Враховуючи відсутність втручання в інформаційну діяльність в ході моніторингу, можна також передбачити в майбутньому законодавстві з питань діяльності Інтернет-видань, що моніторинг інформації на веб-сайтах окрім державного органу, що здійснюватиме нагляд в цій сфері, зобов’язані здійснювати також особи, що надають послуги хостингу (розміщення та підтримки в мережі Інтернет веб-сайтів) та інформувати про його результати наглядовий орган (так, наприклад, свого часу в Сінгапурі влада зобов’язала провайдерів послуг Інтернету контролювати зміст домашніх сторінок ). Важливість моніторингу в тому, що він даватиме інформацію про порушення законодавства і таким чином створить можливість для держави в ході здійснення нагляду вживати заходів примусу на припинення цих порушень та притягнення до винних відповідальності.

Стосовно заходів примусу, що мають вживатися в ході державного нагляду, потрібно особливу увагу звернути на заходи припинення, які мають відігравати вирішальну роль в боротьбі з правопорушеннями в мережі Інтернет. Пов’язано це з тим, що через глобальність мережі Інтернет та анонімність власників інформаційних ресурсів розміщених в ній, виявити і притягнути правопорушника до відповідальності далеко не завжди можливо. Втім, цілком можливо припинити саме правопорушення шляхом блокування доступу до інформаційних ресурсів, що суперечать вимогам законодавства України. Тому необхідно надати право державному органу, що здійснюватиме нагляд в сфері діяльності Інтернет видань, видавати обов’язкові приписи особам, що надають доступ до мережі Інтернет (операторам та провайдерам телекомунікацій), а також тим, що надають послуги хостингу, блокувати доступ до Інтернет-видань, які порушують інформаційне законодавство України. Для уникнення можливості зловживання наглядовим органом владними повноваженнями з метою утисків свободи слова можливо також передбачити, що видання наглядовим органом приписів щодо блокування доступ до Інтернет-видань-порушників здійснюється на підставі експертного висновку Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі (у випадках, коли правопорушення посягає на моральні основи суспільства визначені Законом України „Про захист суспільної моралі”) та на вимогу Служби безпеки України (якщо, правопорушення посягає на безпеку держави, наприклад, при розповсюдженні відомостей, що містять державну таємницю або конфіденційну інформацію, що є власністю держави).

Нарешті необхідно вирішити, який державний орган в Україні має здійснювати реєстрацію, нагляд та моніторинг діяльності Інтернет-видань. Проблема в тому, що Інтернет-видання не є традиційними ЗМІ такими як газети або телебачення для регулювання яких вже давно визначені державні органи. Важливою особливістю Інтернет-видань є те, що їх інформація розповсюджується через звичайні телефонні мережі. Ця особливість має суттєве значення для створення інституційних засад державного управління в сфері діяльності Інтернет-видань, оскільки для ефективного здійснення пропонованих повноважень орган державного управління повинен був би мати сферу відання, що охоплює телекомунікації і галузь електронних ЗМІ. Такі „конвергентні” органи управління існують в багатьох зарубіжних країнах, зокрема, Італії 5, Австралії6,  ПАР, Великобританії7, Грузії та ін. До речі, однією з причин їх створення став саме розвиток мережі Інтернет, конвергенція в ньому цифрових технологій передачі даних та виникнення на цій основі нового інформаційного простору, регулювати який ефективніше з одного управлінського центру. Напевне найбільш оптимальним було б створення аналогічного конвергентного регулюючого органу в Україні, до повноважень якого необхідно було б віднести державну реєстрацію, моніторинг та нагляд в мережі Інтернет. Але його створення це питання перспективи. Поки що ж Україні, на відміну від зазначених країн, регулювання галузей телекомунікацій та електронних ЗМІ здійснюється не одним, а двома органами – Національною комісією з питань регулювання зв’язку та Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення. Отже до створення конвергентного органу регулювання в сфері електронних комунікацій в України здійснення вищеназваних функцій управління в щодо Інтернет-видань доведеться здійснювати одному з цих органів. На мій погляд, цим органом  поки що може бути Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, враховуючи, передусім, те, що пропоновані нами заходи державного управління мають на меті регулювання мережі Інтернет саме як джерела масової інформації. Крім того, на користь такого варіанту говорить і зарубіжний досвід. Так, у Австралії ще до створення там конвергентного органу регулювання АСМА (Australian Communication and Media Authority), регулюванням діяльності в мережі Інтернет відповідно до Broadcasting Services Amendment (Online Services) Act 1999 року займався регуляторний орган Australian Broadcasting Authority (АВА), який, серед іншого, був наділений правом вимагати від австралійських провайдерів мережі Інтернет (провайдерів доступу та провайдерів хостингу) видаляти інформацію або обмежувати доступ до неї в залежності від її змісту.

Щодо перспектив розвитку означеної тематики потрібно відзначити необхідність поглибленого дослідження створення ефективних організаційно-правових засад здійснення нагляду в сфері діяльності Інтернет-видань.

Висновок

Узагальнюючи викладене, можемо зробити висновок, що нормативно-правовою основою правового регулювання державного управління інформаційною сферою є підгалузь адміністративного права, яка являє собою систему однорідних предметно споріднених правових інститутів, що включають ієрархічно побудовану сукупність первинних і вторинних спеціальних правових норм, які регулюють здійснення галузевого та міжгалузевого управління в різних галузях і сферах, що входять до інформаційної сфери як складного об’єкта державного управління шляхом визначення завдань і основних напрямів діяльності (функцій) держави, системи та адміністративноправового статусу суб’єктів державного управління та керованих ними суб’єктів інформаційних відносин, а також регулювання взаємодії (прямих та зворотних зв’язків) між ними в зазначеній сфері.

Специфіка ж масової комунікації в мережі Інтернет зумовлює необхідність прийняття окремого закону з питань діяльності Інтернет-видань. При розробці такого закону під Інтернет-виданнями слід вважати будь-який веб-сайт як складову частину мережі Інтернет, що належить певній фізичній чи юридичній особі (незалежно від національної належності) і призначений для розповсюдження масової інформації. Особливості діяльності Інтернет-видань та їх різноманітність дають можливість їх розмежування при визначені адміністративно-правового статусу на дві категорії 1) незареєстровані Інтернет-видання рівень інформаційних прав власників та працівників яких має залишатися на загальному рівні та 2) зареєстровані Інтернет-видання, яким гарантуються додаткові права, пільги та гарантії пов’язані з професійною інформаційною діяльністю. При цьому реєстрація Інтернет-видань має бути суто добровільною. Важливою передумовою здійснення ефективного державного нагляду в сфері діяльності Інтернет-видань має бути моніторинг інформаційного наповнення веб-сайтів мережі Інтернет, що повинен здійснюватися не лише відповідним державним наглядовим органом, а й українськими провайдерами хостингу. Важливу роль у забезпеченні законності в мережі Інтернет можуть відіграти адміністративні заходи припинення такі як видання приписів щодо блокування доступу до інформаційних ресурсів Інтернет-видань-правопорушників. В ідеалі за останніми світовими тенденціями нагляд за законністю розповсюдження інформації в мережі Інтернет має здійснювати „конвергентний” регулюючий орган, хоча за його відсутності виконання цієї функції може бути доручено іншому державному органу.

Стосовно перспектив подальших наукових досліджень з порушеної тематики потрібно наголосити на необхідності поглибленого вивчення зв’язків даної підгалузі адміністративного права з правовими інститутами інших галузей права, що регулюють функціонування інформаційної сфери.

Список літератури

1.    Green Paper on the Convergence of the Telecommunications, Media and Information Technology Sectors, and the Implications for Regulation. - Brussels, European Commission, 1997COM(97)623  -  p.13 //

2.      Закон України „Про інформацію” від 02.10.1992 // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1992, N 48, ст.650

3.  Черкес М.Е. Правовое регулирование деятельности в Интернете. Монография. Часть І. – Одесса: Латстар, 2002. – С.32

4.       Закон України „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” від 16.11.1992 // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1993, N 1

Закон України „Про телебачення і радіомовлення” від 21.12.1993 в редакції від 12.01.2006//

5.  Городенко Л. Інтернет-медіа як новий вид ЗМІ. //Інформаційне суспільство. Шлях України. – К.,2004.

6.     Закон України „Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” від 23.09.1997

7.       Конституція України від 28.06.1996

8.      Адміністративне право України. Академічний курс: Удвох томах: Том 1. Загальна частина / Ред. колегія: В.Б. Авер’янов (голова). – К.: Видавництво „Юридична думка”

9.      Іванов В.Ф. Законодавство про засоби масової інформації: український та зарубіжний досвід. – К.:Видавничий центр «Київський університет»

10.   Наумов В.Б. Право и Интернет: Очерки теории и практики. – М.: Книжный дом «Университет»

11.       Бурило Ю.П.   Щодо визначення адміністративно-правового статусу Інтернет-видань та організаційно-правових засад державного управління в сфері їх діяльності

12.       Арістова І. В. Державна інформаційна політика та її реалізація в діяльності органів внутрішніх справ України: організаційно-правові засади: Дис. ... докт. юрид. наук: 12.00.07 / Національний ун-т внутрішніх справ. - Харків, 2002.

13.   Беляков К. И. Управление и право в период информатизации: Монография. - Киев: Изд-во «КВІЦ»

14.    Кормич Б. А. Організаційно-правові засади політики інформаційної безпеки України. - Одеса: Юрид. літ.

15.    Логінов О. В. Адміністративно-правове забезпечення інформаційної безпеки органів виконавчої влади: Дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.07 / Національна академія внутрішніх справ України

16.       Державне управління в Україні: наукові, правові, кадрові, організаційні засади: Навч. посібник / За ред. Н. Р. Нижник та В. М. Олуйка. - Львів: Львівська політехніка

17.        Скакун О. Ф. Теория государства и права: Учебник. - Харьков: Консум; Ун-т внутр. дел, 2000

18.      Лазарев В. В., Липень С. В. Теория государства и права: Учебник для вузов. - 3-е изд. испр. и доп. - М.: Спарк

19.    Комаров С. А., Малько А. В. Теория государства и права: Учебно-метод. пособие. - М.: НОРМА, 2001

20.      Загальна теорія держави і права / За ред. М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка, О. В. Петришина. - Харків: Право, 2002

21.       Адміністративне право України. Академічний курс: Підручник: У 2 т. / Ред. кол.: В. Б. Авер’янов (гол.). - К.: Вид-во «Юридична думка», 2004

22.        Бурило Ю.П. Нормативно-правове регулювання державного управління інформаційною сферою

1 http://www.internetworldstats.com/emarketing.htm

2 http://www.internetworldstats.com/euro/ua.htm

3 Аналітична довідка про підсумки роботи галузі зв’язку та сфери інформатизації за І квартал 2006 року // http://www.kmu.gov.ua/mtunit/control/inform/uk/publish/article?art_id=42503&cat_id=42368

4 http://www.weboptimiser.com/search_engine_marketing_news/13043539.html

5 www.agcom.it

6 www.acma.gov.au

7 www.ofcom.org.uk


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

23495. Современный русский язык. Лексика. Фразеология 3.51 MB
  К славянским помимо восточнославянских относятся: южнославянские – болгарский македонский сербохорватский словенский распространен в Словении частично в Австрии и Италии; западнославянские – чешский словацкий польский лужицкий распространен в районах Дрездена и Котбуса.: Лингвистический энциклопедический словарь Гл. Свои слова есть у научных работников и тех кто готовится стать ими диссертабельный – 'достойный быть темой диссертации' остепениться – 'получить ученую степень защитив диссертацию' у проходящих и прошедших...
23496. Русский язык: Пособие для поступающих в вузы 2.92 MB
  При отборе материала особое внимание обращалось на вопросы которые представ ляют определенные трудности для учащихся в процессе обучения а также на ошибки во время вступительных экзаменов: подход к определению слова как части речи особенно в тех случаях когда слова совпадая по внешнему облику различаются грамматиче скими признаками; разграничение членов предложения формально не различающихся дополнение несогласованное определение; составное глагольное сказуемое обстоя тельство цели дополнение выраженное ин финитивом;...
23497. Современный русский язык: Учебник 3.16 MB
  Русский язык относится к группе славянских языков которые делятся на три подгруппы: восточную языки русский украинский белорусский; южную языки болгарский сербскохорватский словенский македонский; западную языки польский чешский словацкий кашубский лужицкий. Нормированность литературного языка заключается в том что состав словаря в нем регламентирован значение и употребление слов произношение правописание и образование грамматических форм слов подчиняются общепринятому образцу. Достаточно привести пример активного...
23498. Справочник по русскому языку. Пунктуация 968.01 KB
  Пунктуация РАЗДЕЛ 1 Знаки препинания в конце предложения и при перерыве речи 1. Точка ставится в конце законченного повествовательного предложения: Навстречу солнцу ползёт тёмная свинцовая громада. Точка не ставится в конце предложения после точки обозначающей сокращение слова: и др. отрезок находящаяся в начале предложения или текста и выраженная как правило формой именительного падежа существительного либо словосочетанием во главе с этой формой именительный темы или именительный представления называет лицо предмет явление...
23499. РУССКИЙ ЯЗЫК И КУЛЬТУРА РЕЧИ 3.64 MB
  II I 2 5 Русский язык и культура речи: Учебник Под. 2000 формирующий государственные требования к минимуму содержания и уровню подготовки специалистов включает в обязательный минимум специальных дисциплин курс под названием Русский язык и культура речи. Он открывается главой которая вводит в сложный мир русского языка: раскрывает отличие понятий языка и речи функции и особенности языка и речи знакомит с определенными понятиями и основными терминами а главное – объясняет специфику речи в межличностных и общественных отношениях.
23500. Большая буква в рекламе не нуждается 53.5 KB
  Тем не менее именно эти малозначительные большие и маленькие буквы таят в себе крупную проблему. В немецком как известно с большой буквы пишутся все существительные в английском многие названия пишутся с использованием всех прописных компания SUITS или просто каждое слово кроме служебных в названии начинается с большой буквы British Banker`s Association. Естественно что всякому рекламодателю хочется чтобы за те же деньги буквы были как можно крупнее и выразительнее. Есть и другой считающийся убийственным аргумент: если мол мы...
23501. Русский язык: Новый русский язык 48.5 KB
  В Бобруйск жывотное Аффтар жжот Ржунимагу Фтему Фтопку эти выражения уже знакомы не только молодым бездельникам но и взрослым людям. Пруцца падонки такими словами написаны целые рассказы или криатиффы как их называют сами аффтары. Бегает этот дрищ па квартире ф трясках и сударагах какихта вечна мерзнет и ссыцца Под аффтарами свои каменты оставляли каментатары. Когда аффтаров стало очень много а интересных криатиффов мало камминтатары начали экономить время.
23502. Второстепенные члены предложения 32.5 KB
  Структурным свойством распространенного предложения является наличие второстепенных членов. Вопрос о второстепенных членах предложения в нашей лингвистике не получил однозначного решения.Буслаев предложил выделять второстепенные члены предложения по синтаксическому употреблению и по значению.
23503. Контрольная работа по синтаксису 51.5 KB
  До самой последней страницы нельзя было догадаться кто убил этого несчастного пасечника. 2 Кто убил этого несчастного пасечника. Расширенная схема: N1Obj ØPraed у когоSubj Кто убил этого несчастного пасечника. Индикатив прошедшего времени Кто убил этого несчастного пасечника.