4356

Україна в другій половині хх – на початку ххі ст.: Становлення незалежності

Конспект

История и СИД

Вступ Вивчення основних тенденцій суспільно-політичного, економічного і духовного розвитку України на межі ІІ і ІІІ тисячоліть становить актуальне завдання багатьох соціально-гуманітарних дисциплін. У курсі історії України головним є осмислення істо...

Украинкский

2012-11-16

306.5 KB

26 чел.


Вступ

Вивчення основних тенденцій суспільно-політичного, економічного і духовного розвитку України на межі ІІ і ІІІ тисячоліть становить актуальне завдання багатьох соціально-гуманітарних дисциплін. У курсі історії України головним є осмислення історичного досвіду нашого народу у контексті сучасних проблем і завдань.

Запропонований увазі студентів конспект-довідник хронологічно охоплює період від завершення ІІ Світової війни (1945 р.) і до початку ІІІ тисячоліття (2002 р.). Тематично матеріали посібника висвітлюють основні етапи повоєнного розвитку та занепаду радянської командно-адміністративної системи і становлення суверенної української держави. Ці етапи були неоднозначними за довготривалістю, характером і напрямками суспільно-політичних змін; так само різними є їх оцінки і відображення у навчально-методичній літературі, у публікаціях та свідомості наших сучасників. В цілому увесь період радянської і особливо пострадянської історії сприймається сьогодні ще досить суб’єктивно, відповідно до набутого життєвого досвіду, знань та громадянських переконань. Тому сподіваємося, що підібрані і систематизовані тут довідкові матеріали стануть у нагоді студентам усіх спеціальностей для підготовки до семінарських занять та іспитів, а також для самостійного опрацювання завершальних 10-ї і 11-ї тем курсу історії України у нашому університеті.

Конспект-довідник може бути використаний і під час вивчення відповідних розділів інших суспільно-гуманітарних дисциплін – філософії, політології, соціології, економіки, культурології та ін. на старших курсах. Адже фактологічний виклад основних подій нашого недавнього минулого становить необхідну підставу для наукового розуміння тих складних трансформаційних процесів, що відбуваються в Україні сьогодні, і які, очевидно, триватимуть ще й у наступні роки і десятиліття. Мова йде не лише про системну кризу і розпад СРСР та об’єктивну закономірність становлення суверенної української держави, але, насамперед, про необхідність подолання стереотипів тоталітарного мислення і способу дій, виявлення тих перспективних орієнтирів суспільного поступу, які дозволять з найменшими втратами подолати труднощі і проблеми сучасного перехідного періоду.

Матеріали конспекта-довідника подані в авторській редакції відповідно до навчальної програми. Тему 10, а також хронологічний довідник, додатки і список літератури підготував ст. викладач В.М.Гром, тему 11 – доцент В.І.Цибульський. Загальне упорядкування текстів здійснив В.М.Гром. Зважаючи на обмежений обсяг видання, упорядники свідомо зосередили свою увагу лише на найголовніших подіях української історії, і в основному на тих, що відбувалися в Україні; зацікавленим у вивченні загальної і регіональної історії, а також історії української діаспори, церкви, культури, рекомендуємо звернутися до спеціальних досліджень, які подаємо у списку літератури.

Бажаємо усім нашим читачам успіхів у нелегкій, але необхідній справі наукового пізнання минулого нашої Батьківщини та розуміння незворотності історичних і політичних перемін на зламі ІІ і ІІІ тисячоліть.

Тема 10.

Україна в умовах командно-адміністративної системи СРСР
(1945—1985 рр.)

1. Україна в останній період “сталінщини” (1945 – 1953 рр.)

2. Лібералізація тоталітарної системи у 1950-х – 1960-х роках

3. Наростання застійних явищ у 1970-х – першій половині 1980-х рр.

1. Україна в останній період “сталінщини” (1945 – 1953 рр.)

УРСР на міжнародній арені. У післявоєнний період відбулися важливі зміни у міжнародному становищі УРСР: у 1945 р. Україна стала членом-співзасновником ООН. Рішення про прийняття УРСР у члени-співзасновники ООН було викликане, з одного боку, визнанням ролі і значення України у розгромі фашизму, а з іншого – наслідком боротьби за голоси і вплив у післявоєнному світі між СРСР та західними державами.

Ще у 1944 р. Сталін прийняв далекоглядне рішення про розширення прав союзних республік у сфері міжнародних відносин. Тоді ж був утворений Наркомат закордонних справ УРСР на чолі з О.Є.Корнійчуком. Розпочалася також робота по створенню збройних сил республіки і навіть був призначений нарком оборони генерал-лейтенант В.П.Герасименко, але згодом від цієї ідеї відмовились.

З проголошенням ООН 24 жовтня 1945 р. Україну обрано до складу Економічної й Соціальної Ради, протягом 1948-1949 рр. вона була постійним членом Ради Безпеки ООН, пізніше входила до Всесвітньої Ради Миру, з 1954 р. – до ЮНЕСКО та ін. УРСР брала участь у Паризькій мирній конференції 1946 р., у підписанні мирних договорів з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією, Фінляндією.

Але діяльність УРСР на міжнародній арені носила обмежений, декларативний характер і повністю залежала від московського центру. Як і СРСР у цілому, Україна у післявоєнний період була втягнута у вир “холодної війни”.

Встановлення західних кордонів. Переселення. Операція ”Вісла”. До складу УРСР у 1945 р. було включено Закарпаття, згодом були підписані відповідні договори з Чехословаччиною та Угорщиною.

Найскладнішим було врегулювання українсько-польського кордону. Поляки претендували на західноукраїнські землі, на Львів і Галичину. Проте на Кримській конференції (лютий 1945 р.) основоположною в українсько-польському розмежуванні стала т. зв. “лінія Керзона”, що проходила по річках Сян, Західний Буг, Вісла і була визнана ще у 1919-1920 рр. як східний кордон Польської держави (її ініціатор Дж.Керзон тоді був міністром закордонних справ Великобританії).

Внаслідок переговорів між СРСР, США і Великобританією, українсько-польський кордон встановлювався західніше Львова, але такі українські етнічні землі, як Холмщина, Підляшшя, Посяння і Лемківщина (т.зв.“3акерзоння”) із містами Холм, Ярослав, Перемишль, Сянок та ін. визнавалися польською територією.

Протягом 1944-1946 рр. відбувалося добровільно-примусове переселення українців (всього бл. 480 тис.) з їх етнічних земель Закерзоння до УРСР; відповідно поляки (бл. 810 тис.) виїхали з України до Польщі.

У квітні-серпні 1947 р. польський уряд під приводом ліквідації загонів УПА здійснив насильницьке переселення понад 140 тис. українців із Закерзоння у північно-західні воєводства Польщі (операція ”Вісла”). Розселені окремими сім’ями поміж поляками, українці були приречені на денаціоналізацію й спольщення.

Ця злочинна акція була узгоджена і підтримана військовими силами СРСР і Чехословаччини. У концтаборі Явожно поблизу Кракова, на території філіалу колишньої фашистської катівні Освенціму, поляки ув’язнили бл. 4 тис. українців.

На початку 1990-х років Сенат Польської Республіки спеціальною ухвалою засудив акцію “Вісла” як злочинну проти українського народу.

Відбудова народного господарства. За роки війни УРСР зазнала надзвичайно великих господарських втрат : було знищено 714 міст і селиш міського типу, понад 28 тис. сіл, 15 тис. промислових підприємств, 29 тис. колгоспів і радгоспів. На Україну припадало 42% усіх матеріальних втрат СРСР.

Відбудовчі роботи розпочалися ще в ході війни. До її закінчення було відновлено близько третини довоєнного промислового потенціалу.

У роки ІV п’ятирічки (1946-1950 рр.) завдяки трудовому героїзму вдалося на 15% перевищити довоєнне промислове виробництво. Перевага надавалася галузям важкої промисловості, вугільно-металургійному та оборонному комплексам. Валова продукція легкої промисловості на 1950 рік становила лише 79% довоєнного рівня, повільно відбудовувалося сільське господарство.

Відбудова проходила в умовах “холодної війни”. До того ж СРСР та країни соціалістичного табору відмовилися від американської програми фінансової допомоги (“план Маршалла”).

Голод 1946-1947 рр. Важке становище склалося у сільському господарстві, ресурси й можливості якого різко зменшилися. До цього додалася посуха 1946 р., що супроводжувалася надмірно високими й нереальними планами хлібозаготівель та занадто великими обсягами експорту хліба й продуктів тваринництва за кордон. В результаті від голоду у східно-південних областях УРСР померло щонайменше 300-500 тис. чол., траплялися випадки людоїдства.

Водночас із СРСР у країни соціалістичного табору було безкоштовно вивезено бл. 1,7 млн. пудів хліба.

Наступ на інтелігенцію. Протягом 1946-1951 рр. вийшло 12 постанов ЦК ВКП(б) із політико-ідеологічної роботи. Її основними напрямками визначалися поетапно боротьба проти націоналізму, космополітизму й низькопоклонства перед Заходом. Головним “ідеологом” в СРСР був А. Жданов, а в Україні знову вславився Л.М.Каганович, який з березня по грудень 1947 р. очолював ЦК КП(б)У.

У післявоєнні роки переслідувань і публічного цькування зазнали О. Довженко (за кіносценарій “Україна в огні”), М.Рильський, Ю.Яновський, І.Сенченко, Ю.Смолич, В.Сосюра (за вірш “Любіть Україну”), К.Данькевич (за оперу “Богдан Хмельницький”) та багато інших визначних літераторів, митців та науковців.

Крім загальносоюзних, масовані ідеологічні удари в республіці визначалися такими постановами, як “Про перекручення й помилки у висвітленні української літератури у “Нарисі історії української літератури”; “Про журнал сатири й гумору “Перець”; “Про журнал “Вітчизна”; “Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії Академії Наук УРСР” та ін.

Розгорнуті наприкінці 1940-х — на початку 1950-х рр. всесоюзні “дискусії” із питань мовознавства, філософії та політичної економії остаточно встановлювали партійну монополію у науці, ідеологічний диктат і контроль у всіх сферах суспільно-політичного й духовного життя.

Великої шкода біологічній науці і сільському господарству завдала “лисенківщина”. Її жертвами в Україні стали відомі генетики М.Гришко, С.Гершензон, Л.Делонс, І.Поляков та інші.

В цілому розвиток наукових досліджень був спрямований на виконання “плану перетворення природи”, що його висунув Сталін у 1948 р. Розпочалося будівництво багатьох гідроелектростанцій, водосховищ, каналів, пробували акліматизувати субтропічні культури тощо.

У дещо сприятливіших умовах розвивалися математично – природничі й технічні науки, які обслуговували військово-промисловий комплекс. У 1948-1950 рр. в Україні було виготовлено першу в Європі електронну цифрову обчислювальну машину, вперше одержано важкий азот, розроблено теорію розділення ізотопів, методів концентрування важкої води. Активно проводилися дослідження у галузі фізики атомного ядра та атомної енергетики, авіації, порошкової металургії, електрозварювання, освоєно технологію отримання надміцного чавуну, у 1953 р. збудовано найбільший на той час (понад 1,5 км) суцільнозварний міст через Дніпро у Києві та ін.

Радянізація західних областей. Паралельно з відбудовчими роботами, у західних областях прискореними темпами здійснювалися індустріалізація, колективізація, т.зв. “культурна революція” і “радянізація”. Спосіб життя західних українців необхідно було у найкоротші строки привести у відповідність із Наддніпрянською Україною.

За темпами промислового розвитку західні області випереджали загальнореспубліканські показники. Обсяг валової промислової продукції тут зріс більше, ніж втричі, з'явилися нові галузі виробництва (машино– і приладобудівництво, металообробки, хімічна та ін.), розроблялися нові родовища корисних копалин (Бориславське нафтове родовище, Львівсько-Волинський вугільний басейн, Роздольське родовище сірки та ін.). Було збудовано найпотужніший на той час у Європі газопровід Дашава – Київ.

Однак промислове зростання краю мало як позитивні, так і негативні наслідки: безгосподарність, розкрадання й винищення природних ресурсів (особливо Карпат), відставання галузей харчової й легкої промисловості, порушення екології тощо.

До початку 1950-х рр. в західних областях була завершена суцільна колективізація сільського господарства. Вона здійснювалася у звичних для командно-адміністративної системи умовах примусу, репресій і терору, із порушенням принципів добровільності й поступовості.

У соціально-культурній сфері інтенсивно ліквідовувалася неграмотність, зростала мережа шкіл, училищ, вузів, технікумів, закладів культури й охорони здоров’я. Так, порівняно з довоєнним періодом кількість учителів зросла майже у 6, а кількість студентів майже у 10 разів, тут було створено 22 вузи.

Водночас швидкими темпами викорінювалося усе, що було пов’язано з попереднім способом життєдіяльності. Зі Сходу прибуло бл. 86 тис. партійних, радянських, комсомольських працівників та спеціалістів різних галузей народного господарства і соціально-культурної сфери. Приїжджі кадри становили бл. 90 % керівників різних чинів, вони ж складали основне ядро партійних організацій. Наприклад, у 1950 р. із 23 тис. членів Львівської обласної організації КП(б)У тільки 10 відсотків становили місцеві активісти.

Утвердження радянського способу життя супроводжувалося збройною боротьбою численними зловживаннями, порушеннями норм законності, ігноруванням місцевих особливостей.

Ліквідація греко-католицької церкви. До приходу Радянської влади греко-католиками були бл. 5 млн. західних українців на чолі з митрополитом А.Шептицьким. Після його смерті у 1944 р. греко-католицьку церкву очолив Й.Сліпий. Тоді ж розпочалася ліквідація цієї церкви: розроблявся сценарій, створювалася “ініціативна група”, заарештовувалися й переслідувалися священики.

У березні 1946 р. у Львові був скликаний і проведений під контролем НКВС церковний Собор. “Ініціативну групу” очолив Г.Костельник (у 1948 р. вбитий). І хоч рішення Собору не були канонічними, але офіційно Українська греко-католицька церква у Галичині перестала існувати (з 1949 р. також у Закарпатті). Її віруючі насильно переводилися до Руської (Російської) Православної церкви. Понад 1400 священиків та 800 монахів і монахинь були заслані у Сибір, 200 розстріляні.

Збройна боротьба. Військова сила і репресивно-каральні органи були вирішальним фактором “радянізації” західних областей УРСР. Наприкінці війни та у перші повоєнні роки сталінське керівництво зосередило тут велику кількість армійських та спеціальних підрозділів НКВС-НКДБ. З лютого 1944 р. до пізньої осені 1945 р. вони здійснили 27 тис. бойових операцій проти ОУН-УПА.

Чисельність УПА на час вигнання фашистів із Західної України становила бл. 100 тис. чоловік, ще стільки ж нараховувало бандерівське запілля. З 1946 р. УПА реорганізувалася у невеликі підпільні загони.

За офіційними даними, протягом 1944-1945 рр. було проведено бл. 6 тис. бойових операцій проти радянських військових частин і 14,5 тис. диверсій і терористичних акцій, у ході яких загинуло бл. З0 тис. осіб.

Втрати ОУН-УПА тільки протягом 1944-1946 рр. становили 56,6 тис. убитими та 108,5 тис. полоненими. Ще 48,3 тис. бандерівців добровільно склали зброю.

Намагаючись якнайшвидше здобути перемогу, радянське керівництво вдавалося до найжорстокіших форм боротьби, провокацій, репресій і терору. На боці сталінського тоталітарного режиму була явна перевага у засобах і методах ведення бойових і каральних акцій. Відомо багато фактів страшного насильства, свавілля й беззаконності, що їх чинили спеціальні підрозділи і виконавці.

Щоб позбавити повстанців підтримки, уряд вдався до масових депортацій. У період з 1944 по 1947 р. кількома етапами було відправлено у північно-східні райони СРСР понад 100 тис. членів ОУН-УПА та їх родин. Вивозили також за відмову вступати до колгоспу та за будь-які інші “націоналістичні” і “контрреволюційні” дії. Серед виселених було багато жінок, дітей і престарілих. Усього з 1944 по 1952 рр. за офіційними даними із Західної України було виселено понад 200 тис. чол., за неофіційними – від 300 до 800 тис. чол.

Наприкінці 1940-х рр. збройний опір бандерівців почав слабнути, хоча окремі загони діяли до середини 1950-х рр. 5 березня 1950 р. під Львовом у сутичці з енкаведистами загинув крайовий провідник ОУН і головнокомандувач УПА Роман Шухевич (Тарас Чупринка). Його наступником став Василь Кук, але результат боротьби був уже визначений.

2. Лібералізація тоталітарної системи у 1950-х – 1960-х роках

Україна і хрущовська “відлига”. Десталінізація. Невдовзі після смерті Сталіна у 1953 р. в СРСР наступив період т.зв. хрущовської “відлиги” (1953-1964 рр.). Головними змінами у суспільно-політичному житті стали: припинення масових репресій; ліквідація сталінських органів терору; зміни у карно-процесуальних кодексах; арешт і розстріл Л.Берії (1953 р.) та його однодумців; часткова реабілітація й звільнення репресованих і депортованих; розвінчання культу особи Сталіна у 1956 р. і перемога над сталінською опозицією В.Молотова, Г.Маленкова, Л.Кагановича та ін. у 1957 р.; часткова децентралізація й лібералізація командної системи; надання республікам та регіонам більшої самостійності; позитивні зрушення у соціально-побутовій сфері, культурі тощо.

В Україні припинилися масові кампанії боротьби проти “українського буржуазного націоналізму”, дещо сповільнилися темпи російщення. Вперше Компартію України очолив українець О.Кириченко (1953-1957 рр.). Українці почали становити більшість у виборних радянських органах, у партійно-державних і громадських структурах. У республіканське підпорядкування перейшло декілька тисяч підприємств та організацій, бюджет УРСР зріс у 2,5 раза.

У 1954 р., з нагоди 300-річчя Переяславської Ради, Україні був переданий Крим. Одночасно у сумнозвісних “Тезах” і Постанові про 300-річчя возз'єднання України з Росією фальшувалося історичне минуле українського народу, щоб назавжди позбавити його перспектив самостійного державного існування.

Хрущовські економічні реформи і “надпрограми”. В УРСР, як і у всьому СРСР здійснювалося реформування  колективного й особистого сільськогосподарського виробництва: зростала матеріальна зацікавленість і самостійність господарств, поліпшився якісний склад керівництва, селяни отримали паспорти. Валовий збір зерна зріс майже на 20%, цукрових буряків удвічі, виробництво м’яса й молока – у 2-3 рази.

Однак, після 1958 р. темпи зростання сільськогосподарського виробництва різко зменшилися. Якщо з 1950 по 1958 рр. обсяг валової продукції сільського господарства УРСР збільшився на 65%, то у період з 1958 по 1964 рр. – лише на 3%. Обмежувалися присадибні господарства колгоспників. З 1963 р. СРСР змушений був вдатися до імпорту зерна з-за кордону.

Серед причин такого становища були ліквідація у 1958 р. машинно-тракторних станцій (МТС) з обов'язковим викупом їх техніки колгоспами і радгоспами, а також здійснення грандіозних хрущовських “надпрограм”: освоєння цілини (з 1954 р.); надмірне розширення посівних площ під кукурудзу; намагання наздогнати й перегнати США по виробництву м'яса, масла й молока, які поглинали колосальні матеріальні та людські резерви, консервували екстенсивний характер розвитку сільського господарства. А головне – продовжувала зберігатися безперспективна у нових умовах командно-адміністративна система управління, планування й розподілу.

У 1957 р. Хрущов розпочав реформу управління, за якою створювалися раднаргоспи – територіальні ради народного господарства ( в СРСР–105, в Україні – 11). Мета полягала у тому, щоб поєднати надмірно централізоване планове керівництво із самостійністю республік, країв та областей, демократизувати й скоротити управлінський апарат. Спочатку реорганізація управління стосувалася тільки промисловості й будівництва, згодом (1962 р.) і аграрного сектора. Розпочалася також перебудова усіх державних, партійних, громадських організацій за виробничо-територіальною ознакою, із поділом на промислові і сільські.

Разом з тим, зосередивши у своїх руках партійну й державну владу (з 1958 р. – також Голова Ради Міністрів), Хрущов фактично відновив практику одноосібного керівництва. На місцях усе залежало від влади партійних функціонерів. Вони разом з органами держбезпеки контролювали усі сторони суспільно-політичного й духовного життя.

У 1963 р. у газеті “Правда” було видруковано новаторську статтю харківського професора О.Лібермана про необхідність розширення в СРСР ринкових відносин. Розпочалися цікаві дискусії й підготовка економічної реформи, але після усунення Хрущова (1964 р.) командно-адміністративні системі уже ніщо не загрожувало.

Зміни у соціальній сфері. У період “великого десятиріччя” (1953-1963 рр.) поліпшилися умови праці радянських людей, зросли їх доходи, скорочено робочий день, запроваджено 5-ти-денний робочий тиждень, значних розмірів набуло житлове будівництво, у побуті з’явилися телевізори, магнітофони, пральні машини тощо.

Але вже з початку 1960-х років періодично почали виникати дефіцити найнеобхідніших товарів, у т.ч. навіть хліба, зросли роздрібні ціни на м'ясо й масло, траплялися випадки замороження заробітної плати. У 1963 р. у Кривому Розі та Одесі відбулися робітничі страйки та заворушення.

Прорив у Космос. Досягнення науки. Грандіозні задуми Хрущова вимагали істотних зрушень у галузі освіти, науки, фундаментальних розробок, винаходів і відкриттів. Протягом 1956-1965 рр. кількість осіб з вищою й середньою спеціальною освітою, а також учених зросли в Україні приблизно у 2,5 раза. Українські вчені багато зробили для розвитку ракетної техніки, космонавтики, використання атомної енергії у військових і мирних цілях, брали активну участь у підготовці до запуску першого штучного супутника Землі (1957 р.), польоту у Космос першої у світі людини – Ю.Гагаріна (1961 р.) та ін. З 1956 р. Генеральним конструктором космічних кораблів в СРСР став виходець із Житомирщини С.П.Корольов. У 1964 р. у Харкові було споруджено найбільший у світі прискорювач електронів. В.М.Глушков став фундатором першого у Союзі Інституту кібернетики. Важливі винаходи було здійснено Інститутом електрозварювання ім. Є.О.Патона. У медицині вславився хірург М.Амосов. Значного розвитку набули теоретичні й практичні напрямки математичних, хіміко-біологічних, фізичних, геологічних, сільськогосподарських та інших наук.

Важливі науково-освітні й культурні центри створювалися у західних областях. Так, з 1959 р. у Рівному розпочав роботу Український інститут інженерів водного господарства (УІІВГ), тепер – НУВГП.

Програма комуністичного будівництва. Із утвердженням соціалізму “повністю і остаточно”, Хрущов вважав за можливе здійснити в СРСР форсований комуністичний ривок. Третя програма КПРС, прийнята у 1961 р., для будівництва “світлого майбутнього” визначала 20-річний період – до 1980 року. Передбачалося добитися щонайменше подвійного зростання виробництва й продуктивності праці, створення потужної матеріально-технічної бази, формування нових суспільних відносин і моралі, комуністичної культури тощо. Це була наукоподібна утопія, чергова “надпрограма” державної партії, яка з подвійною силою намагалася спекулювати на народному ентузіазмі і зовсім не була зацікавлена у справжньому реформуванні суспільства.

Культурне життя. “Шестидесятники”. Лібералізація була схвально сприйнята інтелігенцією. В Україні розпочалися кампанії за реабілітацію й поверненні читачам творчої спадщини відомих письменників та митців (В.Еллан-Блакитний, В.Чумак, Л.Курбас, О.Досвітний, Г.Косинка, М.Ірчан, М.Куліш, Г.Хоткевич, Б.Антоненко-Давидович та багато інших), а також партійних, державних та військових діячів.

З’явилися нові періодичні видання (“Прапор”, “Знання та праця”, “Радянське літературознавство”, “Український історичний журнал” та ін.), відновився вихід часопису “Всесвіт”, була створена “Українська Радянська Енциклопедія”, розпочалося видання багатотомного “Словника української мови”. У 1962 р. встановлено щорічну Шевченківську премію в галузі літератури, журналістики, мистецтва та архітектури. У Москві споруджено пам’ятник Великому Кобзареві, у Львові – І.Франку.

Особлива увага у цей період приділялася розвитку української мови. На початку 1963 р. у Києві відбулася надзвичайно представницька конференція (понад 800 учасників) із питань культури української мови. Ставилося завдання поширити українську мову у всіх сферах державно-політичного й громадського життя, насамперед у галузях освіти та виховання. Це було актуально, бо проведена в СРСР у 1958 р. реформа системи середньої освіти дозволяла батькам вибирати мову навчання для своїх дітей. Тож склалася парадоксальна ситуація: в українських школах: українська мова тут не була обов’язковою для вивчення.

На хвилі національно-культурного відродження з’явилося нове покоління талановитих письменників, поетів, літературних критиків та митців, що увійшли в історію як “шестидесятники” – Д.Павличко, Ліна Костенко, В.Симоненко, І.Драч, М.Вінграновський, В.Стус, І.Дзюба, І.Світличний, Є.Сверстюк, С.Параджанов, Ю.Іллєнко, Т.Яблонська, В.Зарецький, А.Горська та багато інших. У Києві, Львові та деяких інших містах виникли клуби творчої молоді (КТМ). “Шестидесятники” прагнули зламати існуючі догми й стереотипи у літературі та мистецтві, знайти нові форми й методи відображення дійсності, вони рішуче відмовлялися від тоталітарного мислення, від проявів антигуманізму та ізоляції від зовнішнього світу. Але після того, як Хрущов у 1962 р. різко розкритикував виставку модерністського мистецтва у Москві, на “шестидесятників” розпочалися гоніння й переслідування, їх звинуватили у “формалізмі”, “космополітизмі”, відході від “марксизму-ленінізму” тощо. У наступні роки “шестидесятники” залишалися основною силою дисидентського руху в СРСР.

Початок політичного дисидентства. Десталінізація і лібералізація радянської системи не була послідовною і логічно завершеною. У критичних ситуаціях уряд вдавався до військової сили (придушення революції в Угорщині у 1956 р., робітничого виступу у Новочеркаську у 1962 р. та ін.). Тривали переслідування за “антирадянську агітацію й пропаганду”, не були реабілітовані усі жертви сталінського режиму, а тим, хто повертався із заслання, не довіряли й чинили усілякі перешкоди.

Протягом 1954-1959 рр. в УРСР за антирадянську діяльність було притягнуто до відповідальності бл. 3,5 тис. чоловік. У 1956 р. вдруге був заарештований і засуджений до 10 років позбавлення волі Юрій Литвин, звинувачений у створенні підпільної націоналістичної організації. У 1957 р. за протест проти введення радянських військ в Угорщину був засуджений на 7 років тюрми і 5 років позбавлення громадських прав Олекса Тихий – один із перших українських правозахисників.

З 1958 року розпочалася антицерковна кампанія, у ході якої в УРСР були закриті тисячі церков і молитовних будинків, а з 32 монастирів залишилося діючими тільки 9.

У республіці особлива увага приділялася боротьбі з т.зв. націоналістичним рухом. У 1958 р. в Івано-Франківську КДБ викрив групу молодих робітників і студентів під назвою “Об’єднана партія визволення України”. У 1961 р. у Львові було засуджено організацію “Український національний комітет”. За деякими даними, підпільні групи існували у Тернополі, Ходорові, Коломиї, Стрию та ін., вони намагалися продовжувати традиції ОУН-УПА.

Найвідомішою опозиційною групою стала “Українська робітничо-селянська спілка” (1959-1961 рр.) на чолі з Л.Лук’яненком. Її учасники (І.Кандиба,С.Вірун та ін.) уперше у післявоєнній історії орієнтувалися на мирні методи боротьби, зокрема, мали намір пропагувати ідею конституційного виходу України зі складу СРСР.

3. Наростання застійних явищ у 1970-х – першій половині 1980-х рр.

Будівництво “розвинутого соціалізму”. Поворот до неосталінізму. У жовтні 1964 р. партійно-державна номенклатура усунула Хрущова від влади, звинувативши його у суб’єктивізмі та волюнтаризмі, порушенні норм і принципів партійного та державного керівництва. Новим лідером Компартії і СРСР майже на 20-річний період (1964-1982 рр.) став Л.Брежнєв, партійний функціонер із Дніпропетровщини, який був відомий своїми консервативними поглядами й відданістю існуючій системі.

У 1965-1966 рр. брежнєвське керівництво розгорнуло підготовлену ще за Хрущова економічну реформу. Однак, після короткотривалого піднесення у період 8-ї п’ятирічки (1966-1970 рр.), наступив етап сповільненого, затухаючого економічного розвитку. Тенденція до застою проявилася і в Україні: середньорічний приріст валового суспільного продукту, темпи зростання продуктивності праці і відповідно, темпи приросту реальних доходів на душу населення зменшилися у республіці більше, ніж вдвічі. Незадовільно й неякісно вирішувались питання автоматизації, електрифікації, механізації, газифікації, хімізації, меліорації тощо.

Свою економічну безгосподарність і безпорадність збанкрутіла система прикривала надмірною експлуатацією видобувних галузей, експортом сировини і “нафтодоларами”. Добившись військового паритету із США, СРСР безнадійно відстав у соціально-економічній сфері. Завдяки брежнєвському “стабілізаційному” курсу, в СРСР законсервувалися екстенсивні, затратні методи господарювання, застарілі і екологічно небезпечні технології, відставання темпів науково-технічного прогресу, неспроможність колгоспно-радгоспної системи, неефективне використання природних і людських ресурсів, виснаження родовищ і земель, висока частка важкої ручної і жіночої праці, господарська незацікавленість, диктат партійних і відомчих інстанцій, погіршення екологічної й демографічної ситуації, незадовільні умови праці, культурно-побутового обслуговування й відпочинку, постійний дефіцит якісних товарів і довжелезні черги, залишковий принцип фінансування освіти, науки, культури і медицини, загострення житлової і продовольчої проблеми тощо.

За рівнем і якістю життя розрив між СРСР та західними державами постійно збільшувався. Однак це не завадило радянському керівництву у 1967 р. зробити висновок про побудову в СРСР “розвинутого соціалізму”. У 1977 р. була прийнята чергова (четверта за рахунком), “найдемократичніша” у світі брежнєвська Конституція. У ній юридично закріплювалася державно-партійна монополія КПРС як керівної й спрямовуючої сили радянського суспільства.

Розпочинаючи із 1968 р., коли радянські війська здійснили інтервенцію у Чехословаччину, поступово відбувся тихий поворот до неосталінізму й антигуманізму. В СРСР руйнувалися основи народовладдя й демократії, а ради, профспілки, виборчі комітети, громадські організації та об’єднання відігравали лише декларативну й декоративну роль. Із зміцненням режиму політичного самодержавства скорочувалась гласність, ігнорувалися права людини, зростав бюрократично-управлінський апарат (до 18 млн. чол.), який щороку видавав величезну кількість наказів, інструкцій та розпоряджень; повсюдно панував культ “сірості”, лицемірства, кар’єризму й пристосуванства. Партійно-державна номенклатура, підтримувана органами держбезпеки, суду й прокуратури, армії та міліції, створила вигідну й зручну для себе систему корупції, пільг і привілеїв, а для народу видимість зовнішнього благополуччя. Занепадала суспільна мораль, зростали алкоголізм і наркоманія, втрачалися перспективи. Сталінська модель адміністративно-командної системи себе повністю вичерпала, а нової радянське керівництво не спромоглися створити.

Після смерті Л.Брежнєва, рясно увінчаного усіма можливими нагородами й преміями, загальне кризове становище спробував врятувати Ю.Андропов (1982-1984 рр.), у минулому керівник КДБ. Він рішуче вдався до комісарських методів боротьби із злочинністю, корупцією та недисциплінованістю. Але вже його наступник, висуванець брежнєвської команди Л.Черненко (1984-1985 рр.) усе повернув на свої місця.

Особливості соціально-економічного розвитку УРСР у 1970-х 1980-х рр. За своїм потенціалом Україна становила один з найрозвинутіших регіонів СРСР. Однак структура розміщення продуктивних сил і природокористування тут були деформованими, інтенсивно розвивалися, насамперед, т.зв. “базові галузі” – вугільно-металургійна, машинобудівна, атомна енергетика. Україна становила менше 3% території СРСР, але тут було зосереджено 25% всього промислового союзного потенціалу, бл. 40% атомних енергоблоків, видобувалося понад 50% залізної руди, майже 30% вугілля. Усіма цими багатствами неефективно, а інколи навіть злочинно, розпоряджалися загальносоюзні відомства.

У республіці різко погіршилася екологічна ситуація: її територія набагато інтенсивніше (приблизно у 10 разів) забруднювалася відходами, в багатьох місцях виникли зони екологічної небезпеки, особливо потерпало населення крупних міських центрів. 53% працюючих було зайнято у галузях із шкідливими для здоров’я умовами праці.

Нераціональність і безперспективність економічної системи зумовили не тільки екологічні, але й соціальні проблеми і мали далекоглядні політичні наслідки. Наприклад, в Україні частка галузей групи “Б” (легка й харчова промисловість) не досягала навіть 1/3 загального обсягу валової продукції, а у розвинутих країнах цей показник становить приблизно 2/3. Хронічне відставання галузей легкої й харчової промисловості та сфери обслуговування приводило не тільки до дефіциту якісних споживчих товарів і послуг, але й до значної й постійної залежності України від імпортних поставок. Республіка назавжди прив’язувалась до загальносоюзного (насамперед, російського) економічного комплексу.

Надзвичайно високою була частка старих підприємств та основних виробничих фондів. Рівень їх спрацьованості зріс до 43%, середній вік устаткування становив 28 років, модернізація проводилась дуже повільно. За темпами зростання основних виробничих фондів УРСР займала останнє місце у Радянському Союзі.

Негативні процеси відбувалися в аграрному секторі. Україна забезпечувала 60% союзного виробництва цукру, 44% – соняшнику, 36% – плодів та ягід, 30% – овочів, понад 20% – масла, м’яса, сиру тощо. Але динаміка росту була невтішною.

Протягом 1960-х—першої половини 1980-х рр. капіталовкладення в агрокомплекс зросли втричі і становили понад 100 млрд. крб. Однак, якщо у 2-й половині 1970-х років середньорічний приріст аграрної продукції становив 1,5%, то у 1-й половині 1980-х років – тільки 0,5%. Валовий обсяг продукції рослинництва збільшився лише у 1,5, у т.ч. зернових – в 1,3 раза. Поголів’я корів зросло лише на 13%, а річний надій молока від однієї корови становив у середньому 2570 кг (на Заході – 5-6 тис.). Займаючи всього лише 5-6% сільськогосподарських угідь, присадибні ділянки селян давали приблизно 30% м’яса, 25% молока, майже 40% картоплі.

16 млрд. крб. вклали у меліорацію земель та разом із позитивними, отримали і негативні результати: ґрунти заслонювались, знижувався рівень вод, утворювалися тріщини, поширювалися ерозійні процеси і втрачалися родючі ґрунти. Загинули придніпровські чорноземи, посівні площі скоротилися на 1,1 млн. га.

До 1985 р. природний газ отримали тільки 5% сільських населених пунктів. Понад 4,5 млн. селян виїхали до міста, із карти України зникло більше 1,5 тис. т.зв. “неперспективних” сіл. В цілому за темпами зростання промислової і аграрної продукції та національного доходу Україна займала передостанні місця в СРСР.

Стан освіти та науки. Негаразди все більше проявлялися у галузі освіти та науки, хоча кількісні показники весь час зростали. Протягом 1966-1976 рр. було здійснено перехід до загальнообов’язкової десятирічної освіти; до 1980-х рр. більше, ніж у 5 разів збільшилася кількість спеціалістів із вищою освітою та науковців. У республіці проводилися фундаментальні дослідження з математичних, природничих і технічних наук. Особливо великі досягнення були у галузі кібернетики (у 1973 р. українською мовою вийшла унікальна двотомна “Енциклопедія кібернетики”), ядерної фізики, астрономії, атомної енергетики й ракетобудування, матеріалознавства, механіки, біохімії, с/г наук тощо. Світової слави набули розробки інститутів електрозварювання ім. Є.Патона, кібернетики ім. В.Глушкова, багатьох інших академічних, міжгалузевих і вузівських наукових центрів.

В УРСР працювали багато визначних учених та педагогів. Однак їх діяльність часто сковувалась адміністративно-командними методами управління і партійним диктатом. Наукові розробки надзвичайно повільно й неефективно втілювались у виробництво, кількісні показники переважали над якісними.

Відставання від цивілізованого світу найпомітніше проявилося у соціально-побутовій, культурній і гуманітарній сферах. Їх надмірна заідеологізованість привела до формування фальшивих ідеалів, ігнорування загальнолюдських цінностей та норм морального й національного виховання. Гіперболізація т.зв. “класового підходу” і “соціалістичного” реалізму, формалізм у вирішенні національно-релігійних проблем створювали духовний вакуум, розривали зв’язок минулих і наступних поколінь. Жорстоко переслідувалися неформальні об’єднання та будь-які інші спроби вийти за межі установлених комуністичною владою догм і стереотипів.

Етнодемографічні та соціальні зміни. В Україні інтенсивно збільшувалося міське населення (до 2/3 від усієї кількості); приблизно у 2 рази зросла чисельність робітників і службовців, натомість колгоспників стало удвічі менше. У декілька разів підвищився освітній рівень, але позитивні кількісні зміни супроводжувалися занепадом моралі, зниженням престижності інтелектуальної праці, відставанням соціальної сфери. У містах постійно зростала черга на житло, рівень забезпечення необхідними товарами й послугами та споживання промислових і продовольчих товарів залишався дуже низьким.

Протягом 1960-1970-х рр. у результаті дії багатьох факторів у 4 рази знизилась народжуваність (з 13,6 чол. у 1960 до 3,4 у 1980 р. на тисячу чоловік населення) і майже у 2 рази зросла смертність (відповідно 6,9 і 11,4 чол.). За рівнем смертності УРСР у 1980-х рр. зайняла 3-є місце в СРСР. У її двох областях – Чернігівській й Сумській – кількість померлих почала перевищувати кількість народжених. Населення республіки старіло, зменшувалась середня тривалість життя (з 70 до 68 років).

У національному складі частка українців зменшилася з 76,8% у 1959 р. до 73,6% у 1979 р. Зате частка росіян зросла відповідно з 16,9 до 21,1%. Протягом 1959-1979 рр. в УРСР поселилися, в основному у містах, від 1,5 до 2 млн. етнічних росіян. Несприятлива для українства ситуація у південно-східних областях ще більше загострилася. Наприклад, з 1970 по 1979 рр. українців у Донецькій області збільшилося на 26 тис., а росіян – на 238 тисяч чол.

Інтенсивно відбувалася новітня русифікація, яка особливо посилилася після усунення у 1972 р. П.Шелеста від влади. Першим секретарем ЦК КПУ став В.Щербицький (1972-1989 рр.) – “опора застою”, прихильник повного підпорядкування України московському центру. Він активно пропагував брежнєвсько-сусловську теорію “злиття націй” і формування єдиного “радянського народу”.

За гласними й негласними вказівками радянського керівництва українська мова інтенсивно витіснялася з усіх сфер суспільно-політичного, наукового, культурного і навіть побутового життя. Так, якщо у 1970 р. у республіці українською мовою було видано 38,2% усіх книг та брошур, то у 1988 р. – лише 21,4%, тобто лише трохи більше 1/5. На кіностудії ім. О.Довженка із 60 відзнятих фільмів лише 3 були україномовними. Репертуар кінотеатрів майже на 100% був російськомовним. У 1987 р. тільки половина дітей навчалася в українських школах. Зрештою, радянська політика “інтернаціоналізму” призвела до того, що кількість українців, які вважали українську мову своєю рідною, постійно зменшувалася: від 93,5% у 1970 р. до 87,7% у 1989 р. В Україні термін “український народ” майже не вживався, натомість говорили й писали “народ України”, “трудящі УРСР” тощо.

Політична й духовна опозиція. Близько 1000 людей брали участь у різних формах дисидентського руху, 80% із них представляли інтелігенцію. За своїм спрямуванням дисидентство поділялося на національно-демократичне, правозахисне і релігійне. Дисиденти протестували проти посилення ідеологічного тиску КПРС, порушення прав людини, повороту до неосталінізму, негативних проявів соціально-економічної, національно-культурної і релігійної політики.

У 1965-1966 рр. пройшла перша хвиля арештів (І.Світличний, М. і Б.Горині, В.Мороз, М.Косів та ін.). Восени 1965 р. на прем’єрі знаменитого кінофільму С.Параджанова “Тіні забутих предків” із протестом виступили І.Дзюба та В.Стус. Незабаром І.Дзюба написав працю “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, у “самвидаві” з’явилися актуальні публіцистичні дослідження В.Чорновола “Лихо з розуму”, Є.Сверстюка “Собор у риштованні” та ін.

Проти політичних арештів виступила велика група діячів науки, літератури й мистецтва. У 1968 р. колективного листа до радянського керівництва підписали І.Дзюба, В.Шевчук, Ліна Костенко, І.Драч, М.Вінграновський, В.Некрасов, І.Світличний, В.Стус та інші, всього 139 чол. Усі вони згодом зазнали адміністративно-партійних стягнень і переслідувань. Але критичні звернення до керівництва і до редакцій центральних газет не припинялися.

На знак протесту проти придушення радянськими танками “Празької весни” 1968 р., а також підневільного становища України у складі СРСР колишній воїн УПА і в’язень сталінських таборів Василь Макух здійснив у Києві акт самоспалення.

У ті ж роки голосного звучання набув заборонений і розкритикований властями, як “ідейно-шкідливий пасквільний твір”, роман О.Гончара “Собор”. На його захист виступила творча молодь м. Дніпропетровська; організаторів протесту засудили до 2–5 років ув’язнення у таборах суворого режиму.

З 1970 р. у “самвидаві” почав виходити підпільний “Український вісник” (гол. ред. В. Чорновіл). За написання “самвидавчих” статей і книг їх авторів жорстко карали. Наприклад, історик В. Мороз дістав 14 років тюрми, таборів і заслання.

У 1970 р. трагічно загинула при нез’ясованих обставинах талановита художниця А.Горська. Її похорон у Києві переріс у політичну демонстрацію протесту проти репресій. У 1971 р. В.Стус, В.Чорновіл, І.Стасів та ін. утворили громадський комітет захисту Ніни Строкатої. Ще раніше інженер-майор Г.Алтунян та кібернетик Л.Плющ увійшли до першої в СРСР ініціативної групи захисту прав людини.

У 1972 – 1973 рр. пройшла друга велика хвиля арештів – близько 100 чоловік, у тому числі, подружжя Світличних і Калинців, В.Стус, Є.Сверстюк, В.Чорновіл, Л.Плющ, І.Дзюба, С.Параджанов, Є.Пронюк, Ю.Шухевич, С.Глузман та ін. У республіці розпочалася так звана “ера маланчукізму” – доба тотального наступу на українську мову, культуру, історію (з 1972 р. В.Маланчук-Мілман став секретарем ЦК КПУ з питань ідеології). У наукових, науково-освітніх та культурних установах відбулися масові звільнення з роботи, які не обминули навіть партійних працівників. Так, із Вищої партійної школи при ЦК КПУ звільнили 3-х викладачів разом із ректором А.Чеканюком; з посад були усунуті головний редактор журналу “Комуніст України” В.Терлецький, директор Інституту історії партії І.Назаренко, міністр освіти Ю.Даденков, деякі секретарі ЦК КПУ й обкомів партії, директор Інституту археології Ф.Шевченко, редактор журналу “Дніпро” Ю.Мушкетик та багато інших. Позасудових переслідувань і цькувань у цей період зазнали історики О.Апанович, М.Брайчевський, Я.Дашкевич, Я.Дзира, О.Компан, літературознавці М.Коцюбинська, Г.Нудьга, С.Пінчук, С.Шурат, письменники Б.Харчук, О.Бердник, Г.Снєгірьов, В.Некрасов та ін. Поетичні збірки Ліни Костенко не друкувалися 16 років; видання її віршованого роману “Маруся Чурай” відтягнулося на 6, а книжки В.Симоненка “Лебеді материнства” – на 10 років.

Імена багатьох українських діячів та чимало найвагоміших подій і явищ української історії заборонено було навіть згадувати, безсоромно фальсифікувалися і переслідувалися будь-які національно-патріотичні мотиви. Як приклад можна навести заборону книги П. Шелеста “Україна наша Радянська”, брошури М. Киценка “Хортиця у героїці й легендах”, роману І. Білика “Меч Арея”, закриття унікальної збірки українського мистецтва Івана Гончара та ін.

Українська гельсінгська група. Виникла у 1976 р. для сприяння виконання Гельсінських угод на чолі з письменником М. Руденком. До групи ввійшли О.Бердник, І.Кандиба, Л.Лук’яненко, О.Мешко, М.Матусевич, М.Маринович, Н.Строката, О.Тихий та ін.; згодом чисельність групи зросла майже до 40 чоловік. У Москві групу представляв генерал П.Григоренко. В основі діяльності правозахисників знаходилися такі основоположні міжнародні документи, як Декларація прав людини (1948 р.) та матеріали Наради з питань безпеки й співробітництва в Європі (Гельсінкі, 1975 р.). Учасники групи добивалися, щоб права людини стали щоденною нормою суспільного життя в СРСР, а УРСР отримала повноцінний державний статус.

Незважаючи на арешти, переслідування та еміграцію за кордон декількох учасників, УГГ продовжувала свою діяльність аж до періоду горбачовської перебудови. Вона залишилася єдиною в СРСР правозахисною організацією, яка не заявила про свій саморозпуск. У 1988 р. на її базі виникла Українська Гельсінська Спілка (УГС), а у 1990 р. – Українська Республіканська партія (УРП).

Мужність та самопожертва дисидентів. Дисидентський рух вимагав від його учасників великої мужності та самопожертви. У 1978 р. поблизу могили Т.Шевченка у Каневі підпалив себе Олекса Гірник із Калуша, колишній політв’язень польських та радянських тюрем, що виступив проти русифікації українського народу та “проти російської окупації на Україні”.

У травні 1979 р. під Львовом у Брюховичах знайшли повішеним популярного композитора В.Івасюка. Існує версія про причетність до цієї справи КДБ. На траурний мітинг зібралося багато людей, згодом голова львівської організації СПУ Р. Братунь був звільнений з посади.

Наприкінці 1970-х—на початку 1980-х рр. у суспільно-культурному житті наступили деякі полегшення. У 1979 р. В.Маланчука звільнено з посади секретаря ЦК КПУ, тоді ж була знята негласна заборона на друкування опальних письменників та поетів. Розширилася й лібералізувалася тематика історичних досліджень, поліпшилася робота по збереженню пам’яток історії та культури. Партійне керівництво намагалося таким чином добитися певного компромісу з інтелігенцією, завданням якої було творення “національної за формою”, але обов’язково “соціалістичної за змістом” української радянської культури.

Проте, як засвідчила практика, принципової зміни у проведенні партійно-ідеологічної лінії не відбулося. Продовжувалися нагінки на людей розумової й творчої праці. Наприклад, із посади головного редактора журналу “Всесвіт” був знятий Д.Павличко, хоч саме при ньому цей часопис набув найбільшої популярності.

Протягом 1984-1985 рр. у таборах і тюремних лікарнях закінчили свій земний шлях О.Тихий, В.Марченко, Ю.Литвин та В.Стус. Ціною власного життя вони сприяли утвердженню у нашому суспільстві ідеалів демократичної й правової держави.

Підсумки.

Протягом чотирьох повоєнних десятиліть (1945–1985 рр.) Україна економічно і політично залишалася однією із найважливіших складових частин командно-адміністративної системи СРСР. Радянське керівництво, формально визнаючи і декларуючи історичне право українців на національну самобутність і державність, погодилося на значне територіальне розширення кордонів УРСР за рахунок західноукраїнських земель (на жаль, не всіх) і Криму, а також на представництво УРСР на міжнародній арені (у 1945 р. Україна стала членом-співзасновником ООН). Однак вирішальним для Москви у розв’язанні усіх питань соціально-економічного, політичного і культурного розвитку республіки було забезпечення тут, як і загалом в усьому СРСР і соціалістичному “таборі”, великоросійських імперських інтересів, позбавлення українського народу реальних національно-державних перспектив. В Україні з особливою жорстокістю було ліквідовано збройний опір ОУН-УПА, а згодом придушено політичну і духовну опозицію. Республіці було відведено роль “опори застою” і бази формування “єдиного радянського народу” з усіма негативними наслідками такого стану речей для всієї Центрально-Східної Європи.

Питання для самоконтролю:

  •  Назвіть характерні риси та особливості післявоєнної відбудови та “соціалістичних перетворень” в Україні в останній період “сталінщини”. Яких нових масштабних злодіянь зазнав український народ?
  •  Як може бути охарактеризована збройна боротьба загонів ОУН-УПА у західноукраїнських землях?
  •  Чи закономірною і необхідною була політика десталінізації і лібералізації у добу “хрущовської відлиги”? Розкажіть про основні напрямки і підсумки проведення такої політики в Україні.
  •  Проаналізуйте рух “шестидесятників” з точки зору боротьби за загальнодемократичні, правові,  політичні і національно-духовні цінності і перспективи. Чим закінчилася друга хвиля національного “відродження” в УРСР?
  •  У чому проявилося наростання “застійних” явищ у 1970-х – першій половині 1980-х років? Чи можна було уникнути загальної кризи командно-адміністративної системи в СРСР? Наведіть відповідні факти і коментарі до них.
  •  Назвіть основні напрямки діяльності політичної і духовної опозиції в УРСР, об’єднання дисидентів, постаті і біографії відомих діячів та учасників руху опору.


Тема 11.

Україна – незалежна держава

  1.  УРСР на завершальному етапі системної кризи СРСР. “Перебудова” та її наслідки.
  2.  Україна – незалежна держава: проблеми становлення.

1.УРСР на завершальному етапі системної кризи СРСР. “Перебудова” та її наслідки.

“Перебудова” в СРСР та її наслідки. Критичне становище, в якому опинилася радянська держава у середині 1980-х рр., вимагало радикальних реформ. Поворот у внутрішній і зовнішній політиці розпочався, коли у березні 1985 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано М.Горбачова.

Розпочинаючи реформи, керівництво партії вважало, що досить лише виправити окремі негативні риси радянської системи. Було проголошено курс на здійснення двох взаємопов’язаних завдань: радикальної економічної реформи та демократизації суспільного життя і розширення гласності. Кінцевою метою проголошувалася побудова “гуманного демократичного соціалізму”. Проте життя показало, що створена більшовиками система не піддається реформуванню. Перебудова, як “революція згори”, не досягла поставлених цілей.

Натомість, всупереч задуму її ініціаторів, вона стимулювала революційний процес “знизу”, який призвів до знищення тоталітарної системи. Складовою частиною цього процесу стало національно-державне відродження України.

Однак, до 1987 р., коли гласність завойовувала міцні позиції у Москві та у Прибалтиці, Україна залишалася “заповідником застою”. До вересня 1989 р. на чолі республіки залишався В.Щербицький, котрий мав стійку репутацію консерватора.

Значним поштовхом до пробудження українського суспільства стала аварія на Чорнобильській атомній станції 26 квітня 1986 р., яка мала катастрофічні екологічні й економічні наслідки. Та не менш важливими були й політичні наслідки Чорнобиля. Катастрофа відкрила очі мільйонам людей на напівколоніальне становище України.

Наприкінці 1987 р. відбулися виступи інтелігенції, невдоволеної повільними темпами перебудови у республіці. Виник конфлікт між консерваторами з оточення В.Щербицького і групою письменників (О.Гончар, Д.Павличко, І.Драч та ін.), котрі виступили з різкою критикою мовної ситуації у республіці. Демократія перемогла і у жовтні 1989 р. було прийнято “Закон про мови в Українській РСР”, за яким  українська мова отримала статус державної.

Пожвавилася діяльність неформальних організацій (уже в червні 1989 р. їх нараховувалося більше, як 47 тис.). Найпомітнішими серед них були Товариство української мови ім. Т.Шевченка (ТУМ), історико-просвітнє Товариство “Меморіал”. Вони змогли оприлюднити інформацію з болючих проблем сучасності, виховати плеяду нових лідерів, відчутно опонувати Комуністичній партії. Своєю діяльністю ці об’єднання суттєво розширили базу демократичного руху, надали йому національного спрямування. Саме на цьому ґрунті й постав у 1989 р. феномен Народного Руху України (НРУ) – першої масової політичної організації, що фактично перебувала в опозиції до КПРС.

Чільне місце серед політичних організацій належало Українській Гельсінській Спілці (УГС), яка взяла на себе роль інтелектуального центру та лідера народної опозиції. Оприлюднена “Декларація принципів” у 1988 р. засвідчила, що УГС з правозахисної перетворилася на “типово політичну” організацію. Вона першою в Україні заявила про необхідність побудови самостійної незалежної держави.

Навесні 1989 р. відбулися вибори народних депутатів СРСР, вперше в радянській історії на альтернативній основі. Незважаючи на обмеженість закону про вибори, який був не досить демократичним, та опір властей, народними депутатами було обрано від України багатьох прихильників радикальних реформ.

У березні-травні 1990 р. відбулися вибори до Верховної Ради УРСР та до місцевих Рад. На цей раз Закон про вибори був значно демократичнішим. Депутати обиралися прямим таємним голосуванням з альтернативних кандидатур. І хоча обрання народних депутатів відбувалося в умовах однопартійної системи й монополії КПУ на засоби масової інформації, з 442 депутатів 111 користувалися підтримкою Демократичного блоку, який утворився напередодні виборів з ініціативи Руху та близьких до нього організацій. Демократи перемогли у 5-ти областях: Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській, Волинській та Київській. Проте більшість депутатів Верховної Ради залишилися прихильниками компартійного курсу.

Вибори до місцевих Рад засвідчили переконливу перемогу демократичного блоку в Галичині, менш переконливу – у Києві, Харкові. Вперше у трьох західних областях компартія змушена була перейти в опозицію. Але в більшості областей КПУ зберегла свої позиції. Хоча вибори 1990 р. не привели до повної перемоги демократії, вони мали величезне значення для України. Похитнулася монополія Компартії на владу. Уперше в історії Україна одержала демократично обраний парламент.

Влітку 1990 р. новообрані парламенти союзних республік один за одним проголошували декларації про державний суверенітет. У цій ситуації М.Горбачов запропонував укласти новий союзний договір, що передбачав збереження єдиної держави. Народна рада на чолі з І.Юхновським, що організувалася у Верховній Раді УРСР, як опозиційна, вимагала рішуче декларувати намір України стати незалежною.

Декларація про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.). У ній проголошувалась самостійність, повнота і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах, верховенство Конституції та законів республіки, виключне право народу України на володіння, користування й розпорядження національним багатством республіки, право на власні збройні сили. В Декларації записано, що “громадяни Української РСР проходять дійсну військову службу, як правило на території республіки і не можуть використовуватись у військових цілях за її межами без згоди Верховної Ради Української РСР”. Проголошувався намір України стати в майбутньому нейтральною державою і дотримуватись трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Стосовно громадянства, було прийняте компромісне формулювання: “Українська РСР має своє громадянство і гарантує кожному громадянину право на збереження громадянства СРСР”. Але у зв’язку з протистоянням серед депутатів Верховна Рада відхилила пропозицію демократичного крила надати Декларації силу конституційного закону.

Економічна та політична криза на межі 1980-1990-х рр. Кризове становище України, як і загалом Радянського Союзу, було логічним наслідком недалекоглядної практики господарювання радянського керівництва.

Маючи 2,7% території СРСР та 18% населення, Україна виробляла 46,4% залізної руди, 41,4% – чавуну, 35% – сталі, прокату і труб, 25% – машин і устаткування, понад 50% – цукру й олії. Отже, Україна мала непогані стартові умови для незалежного державного існування.

Але наслідком радянської системи господарювання була значна деформація економічної структури українського суспільства. Частка засобів виробництва у загальному обсязі промислової продукції становила у 1990 р. понад 70%, а товарів народного споживання – лише 28%. Окрім цього з України були “викачані” майже всі її природні багатства – нафта, ліс, руда, значна частина вугілля.

Відбувся значний занепад сільського господарства. Україна мала найвищий у світі рівень розораності сільськогосподарських угідь – 82% (у США – 16%, у Європі – 30%, в СРСР загалом – 37%). За рахунок ерозії республіка щороку втрачала майже 600 млн. т родючого ґрунту. За роки колгоспного господарювання зіпсовано 60% чорноземів, 10 млн. га пасовиськ.

Постійно погіршувалася демографічна ситуація. Так, у 1980-1990 рр. природний приріст населення знизився майже у 5 разів. За народжуваністю республіка у 1990 р. посіла останнє в СРСР 15-е місце. Тривалість життя на 6-7 років була коротшою, ніж у розвинутих країнах світу. Удвічі вищим, ніж у державах Заходу, був рівень дитячої смертності. Кожен третій вмирав, не доживши до пенсійного віку.

Особливою складністю відзначалася демографічна ситуація в селах. Внаслідок того, що село залишила молодь, відбувався процес “старіння”, коли практично кожний третій житель був непрацездатного віку.

Загострилося екологічне становище. Орієнтація на важку промисловість призвела до забруднення землі, води й повітря України у 10 разів більше, ніж СРСР загалом. Вкрай ускладнила екологічну ситуацію Чорнобильська катастрофа. Україну у 1990 р. було оголошено зоною екологічного лиха.

Економічна криза, викликана об’єктивними і суб’єктивними факторами, призвела до політичної кризи, що вибухнула в Україні восени 1990 р. У вирішальний момент у боротьбу включилася нова політична сила  студенти, які в центрі Києва розпочали голодовку і висунули кілька вимог. Серед них: відставка голови Ради Міністрів В.Масола, призначення нових виборів на багатопартійній основі навесні 1991 р., прийняття постанови про націоналізацію майна КПРС, відмова від підписання союзного договору, повернення в Україну всіх її громадян, що проходять строкову військову службу за межами республіки. Верховна Рада задовольнила основні вимоги студентів.

Однак, з початку 1991 р. спостерігалися спроби проімперських сил перейти в контрнаступ. Активізувалися сепаратистські сили, в першу чергу, у Криму, Донбасі, Закарпатті. Внаслідок зустрічі керівників республік Радянського Союзу узгоджено текст союзного договору. Його попереднє підписання було призначено на 20 серпня. Проте український парламент відклав розгляд проекту договору на осінь. А події, що відбулися в серпні, корінним чином змінили ситуацію.

Проголошення незалежності України. 19-21 серпня 1991 р. керівництво СРСР під час відпустки М.Горбачова зробило останню спробу врятувати імперію і радянську владу шляхом державного перевороту. Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС) заборонив діяльність небажаних новому режиму органів влади і управління, політичних партій, громадських організацій і масових рухів, мітингів, демонстрацій і страйків, запровадив комендантську годину та обшук громадян, встановив контроль над засобами масової інформації. В Москву було введено війська.

Однак, завдяки опору демократичних сил, серед яких помітне місце належить українцям, путч провалився, а його організаторів було заарештовано.

24 серпня на позачерговій сесії Верховної Ради України була прийнята Постанова та Акт проголошення незалежності України. З метою всенародного підтвердження Акту незалежності, сесія вирішила провести 1 грудня республіканський референдум. З 32 млн. громадян, що прийшли на виборчі дільниці, майже 29 млн. (більше 90 %) підтвердили Акт проголошення незалежності. Того ж дня було обрано Президента України. Ним став Леонід Кравчук.

7 грудня у Біловезькій Пущі під Брестом зустрілись лідери Білорусії, Росії та України, які наступного дня підписали угоду. Згідно останньої, СРСР як держава у грудні 1991 р. припинив своє існування, а натомість утворювалася Співдружність Незалежних Держав (СНД).

2. Україна – незалежна держава: проблеми становлення.

Міжнародне визнання. Зовнішня політика. Щоб забезпечити суверенне існування України, необхідним було прийняття у 1991-1992 рр. найважливіших законів: “Про державний кордон України”, “Про збройні сили України”, “Про створення Служби національної безпеки” та ін. Була затверджена державна атрибутика: гімн, герб (тризуб як малий Герб України) та прапор.

Після 1 грудня 1991 р. розпочався процес міжнародного визнання нової держави. Першою, 2 грудня, незалежність України визнала Польща і вирішила встановити з нею дипломатичні відносини. Протягом першого року існування незалежної України, її державну самостійність визнали більше 130 країн, а на початку 2001 р. наша держава підтримувала дипломатичні відносини із 153 країнами світу.

Зовнішня політика України спрямовувалася на утвердження і розвиток її як незалежної держави; забезпечення стабільності міжнародного становища України; збереження територіальної цілісності держави  та недоторканості її кордонів; входження національної економіки до світової економічної системи; захист прав та інтересів громадян України, що перебувають за кордоном і створення умов для підтримання контактів із зарубіжними українцями.

В основу зовнішньополітичної моделі України покладено концепцію “мосту між Заходом і Сходом”. Пріоритетними напрямками були визнані: розширення участі у європейському співробітництві, а також в межах СНД, активна участь в діяльності ООН, співпраця з державами Європейської співдружності та НАТО.

Визнання особливого значення відносин України з Росією не означає дистанціювання від Заходу. Навпаки, лише забезпечення співробітництва із західними країнами, не менш масштабного, ніж з Росією, дасть змогу утвердити самостійність української держави.

Європейський напрямок. За роки незалежності зроблено чимало для того, щоб органічно інтегруватися до європейської міжнародної спільноти. Україна першою з країн СНД уклала угоди про партнерство і співробітництво з Євросоюзом, стала повноцінним членом Ради Європи, учасницею Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), підписала ряд документів про співробітництво і партнерство з НАТО та західноєвропейськими країнами. Наша держава співпрацює з Міжнародним валютним фондом, Світовим банком, іншими світовими та європейськими кредитно-фінансовими інституціями. З 1 січня 2000 р. Україна вперше як незалежна держава почала виконувати функції члена Ради Безпеки ООН, що означає підвищення  її відповідальності та ролі у збереженні миру на нашій планеті.

В той же час характерною рисою процесу інтеграції України до європейських структур є надзвичайно обережна позиція Євросоюзу, уповільнений розвиток економічних зв’язків. Серед чинників, котрі перешкоджають активізації інтеграційних процесів, виділяються такі, як низький рівень конкурентоспроможності більшості українських підприємств, високий рівень корупції, слабкість демократичних інституцій і нерозвиненість громадянського суспільства, політичні проблеми, що спричинили критику Ради Європи.

Європейський вектор зовнішньої політики України відкрив можливості для розвитку плідних двохсторонніх стосунків з європейськими державами. Чільне місце тут посідає Німеччина, котра за обсягом прямих інвестицій займає друге місце після США серед іноземних інвесторів України. Останнім часом активізувалися контакти з Великобританією, Францією, Австрією, Італією.

Європейська інтеграція України передбачає налагодження добрих відносин з сусідніми державами. Найбільш активно розвиваються контакти з Польщею, яка сприяє реалізації прагнень України інтегруватися в європейські структури, енергійно підтримала вступ нашої держави до Ради Європи. Регулярними стали зустрічі президентів України та Польщі. Інтенсивно розвиваються економічні відносини. Значно збільшився торговельний оборот, який в окремі роки подвоювався. На початку 2001 р. в Україні функціонувало понад 800 фірм за участю польського капіталу.

За роки незалежності Україна налагодила відносини з такими сусідніми державами, як Словаччина, Угорщина, Румунія та ін.

Намагаючись гарантувати власну безпеку, Україна активізувала контакти з Північноатлантичним союзом. У липні 1997 р. у Мадриді Президентом України та лідерами 16 держав-членів НАТО було підписано Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО. Важливою в цьому документі є теза про те, що “НАТО продовжуватиме підтримувати суверенітет та незалежність України, її територіальну цілісність, а також принцип непорушності кордонів”.

Співробітництво з Північноатлантичним союзом розгортається в різних сферах. Зокрема, Україна брала активну участь у багатьох заходах, передбачених програмою “Партнерство заради миру”, у тому числі й спільних військових навчаннях. Військове співробітництво передбачає участь у миротворчих місіях, в яких з липня 1992 р. було задіяно бл. 10 тис. українських військовослужбовців. Яскравим прикладом такої діяльності є участь миротворчого контингенту Української армії на території Іраку.

Американський напрямок. Протягом останнього десятиріччя динамічно, але водночас непросто, розвивалися відносини ще на одному з магістральних напрямків української зовнішньої політики –американському. У перші роки незалежності України США дотримувалися політики блокування американсько-українських економічних та політичних контактів. Але рішучі кроки нашої держави на шляху ядерного роззброєння сприяли переоцінці Білим  домом як розуміння місця України у світі, так і значення українсько-американських відносин. Внаслідок цього США від блокування перейшли до політики “стратегічного партнерства”, яка передбачає тісну взаємодію у сферах національної безпеки, зовнішньої політики, економіки, торгівлі, інвестицій тощо. Вашингтон дедалі частіше підкреслює, що Україна нині є важливим гарантом стабільності й безпеки в Європі, помітним чинником міжнародного життя.

Українсько-російські відносини. Водночас виникли проблеми у стосунках України з Росією, керівництво якої вбачало в СНД зародок нового Союзу під своєю егідою. Москва прагнула перетворити співдружність у наддержавну організацію, яка б давала змогу контролювати економічну, політичну та військову діяльність держав-учасниць. У зв’язку з цим, Україна не підписала ряд угод, зокрема, договір про створення Економічного Союзу від 24 вересня 1993 р. Президент Л.Кравчук прийняв компромісне рішення, заявивши, що Україна буде співпрацювати там як асоційований член, що залишило їй більшу свободу дій. Існували проблеми щодо недоторканості кордонів. В діях російського парламенту проявились претензії стосовно Криму, пізніше – Севастополя. Найбільшим каменем спотикання в українсько-російських взаєминах став Чорноморський флот, на який претендували обидві держави. На сьогоднішній день названі проблеми загалом вирішені, а відносини між двома сусідніми державами закріплені у так званому “великому договорі” (1997 р.). Та час від часу великодержавні, проімперські устремління представників керівництва Росії даються взнаки. Яскравим прикладом такої поведінки є події навколо острова Тузла; намагання скористатися ситуацією в Україні щодо нафти і газу, використання мовного і національно-релігійного факторів тощо.

Соціально-економічний і політичний розвиток. Більшість мешканців України сподівались, що з проголошенням незалежності буде забезпечено високий рівень матеріального добробуту. Але ці надії не справдилися. Рівень життя продовжував падати. В економіці склалось надзвичайно важке становище.

Спад виробництва й рівень життя у 1991-1992 рр. набув загрозливих масштабів. Так, національний доход в 1991 р. знизився на 10 %, а наступного року на 14 %. Валова продукція промисловості за 2 згаданих роки зменшилася на 13,4 %, а сільського господарства – на 18 %. У листопаді 1992 р. інфляція перейшла рубіж 50 %. Значною мірою це зумовлювалось тим, що Росія розпочала ринкові реформи з лібералізації цін, що привело до значного зростання цін в Україні на газ та нафту (відповідно в 100 та 300 разів). Зростання цін на енергоносії почало розкручувати спіраль інфляції. За 1992 р. гроші знецінились в 21 раз, а за 1993 р. – у 103 рази. Таких масштабів інфляції не спостерігалось в цей час у жодній країні світу. Зросла заборгованість іншим державам.

Загалом за роки економічної кризи (1991-1999 рр.) валовий внутрішній продукт України скоротився в 2,5 рази, обсяги промислової продукції – майже у 1,9, сільського господарства – у 2,1 разів.

Руйнувався науково-технічний потенціал. Питома вага асигнувань на науку в бюджеті скоротилася у 1990-1994 рр. вчетверо, а чисельність науковців – утричі. Сотні спеціалістів вищої кваліфікації виїхали за кордон на тимчасову або постійну роботу.

“Відплив умів” призводить до того, що внаслідок міграції Україна втрачає щороку до 10 тис. дипломованих спеціалістів. Це може привести до катастрофічних втрат. Адже підготовка спеціалістів з вищою освітою, вченим ступенем та втрачена вигода від його використання обходиться, за розрахунками фахівців ООН, у 300 тис. доларів. А процес деградації науки може стати незворотним, якщо країну залишать 10-15% найперспективніших молодих спеціалістів. Не менш загрозливий і внутрішній “відплив умів”. За останні роки понад 20%  науковців перейшли працювати у комерційні структури.

Економічна криза ставила під сумнів державну незалежність. Активізувалися сили, які виступали за відродження Радянського Союзу, приєднання до Росії і т.п. Адже, голосуючи під час референдуму за самостійність, багато хто з громадян виходив із того, що Україна має кращі шанси вижити, як самостійна держава, а не як республіка у складі СРСР. Але коли замість обіцяного добробуту мешканці України одержали погіршення свого матеріального становища, 52% із них, за даними соціологічного опитування, після першого року самостійності вже жалкували за СРСР.

Слід відзначити, що ставлення до нової Української держави і її політики значно відрізнялося в залежності від регіонів. Національно найсвідоміший “Галицький П’ємонт” надав повну й безумовну підтримку державним реформам. Зовсім іншим було ставлення зрусифікованого населення Сходу й Півдня. Жителі регіонів з високим рівнем індустріалізації найбільше відчули на собі вплив економічної кризи, що найдошкульніше зачепила великі підприємства. Обмежені й обережні спроби уряду ввести в дію закон 1989р. про державний статус української мови, викликав серед них хвилю обурення й страху перед наступом “українського націоналізму”.

Вибори до Верховної Ради весною 1994 р. показали, що Схід і Захід України за роки самостійності не тільки не наблизилися один до одного, а навпаки, все більше дрейфують у різні боки. Лавиноподібний характер економічної кризи породив прогноз про неминучість в Україні громадянської війни між українцями й росіянами, Сходом і Заходом. На щастя, цей прогноз не справдився.

Як не дивно, але якою б не була ситуація в Україні, вона мала окремі позитивні моменти. Якщо населення Польщі, Росії та інших сусідів України, що вступили на шлях радикальних економічних перетворень, пережило “шокову терапію” і було втомлене реформами, то українці потерпали власне від їх відсутності. З іншого боку, мовно-культурна роз’єднаність та відмінності у політичних орієнтаціях мешканців Сходу й Заходу робили неможливою появу єдиної “червоно-коричневої” опозиції, на зразок антиреформаторського блоку комуністів і націоналістів Росії.

Ці дві обставини створювали сприятливий клімат для приходу до влади реформаторів. Фактичні ж зміни економічного курсу стали можливими після перемоги на президентських виборах улітку 1994 р. Леоніда Кучми. У жовтні він виголосив промову у Верховній Раді, де накреслив програму економічної й соціальної політики. У своєму розумінні економічних реформ він пішов значно далі передвиборних обіцянок навести порядок адміністративними методами й запропонував програму радикальних змін: звільнення цін, обмеження дефіциту держбюджету, запровадження вільної внутрішньої й зовнішньої торгівлі, масову приватизацію великих підприємств, проведення земельної реформи. Л.Кучмі вдалося зібрати навколо себе команду молодих реформаторів. Вони досягли певних успіхів у проведенні економічних реформ. Різко впали темпи інфляції: із 72 % у листопаді 1994 р. до 4,6 у травні 1995 р. Значно зменшився розрив у рівні середньої заробітної плати між Україною й Росією. З’явились умови для перетворень у промисловості і сільському господарстві. Президент видав декрет, за яким до кінця 1995 р. мали бути приватизовані 90% дрібних підприємств.

Важливу роль у стабілізації зіграла грошова реформа (вересень 1996 р.), коли була введена національна валюта – гривня, а також прийняття у цьому ж році Основного закону держави – Конституції. Ухвалення 28 червня 1996 р. Конституції стало важливим підсумком п’ятирічного утвердження державної незалежності України. За оцінками вітчизняних та зарубіжних експертів, Конституція України належить до найдемократичніших у світі.

Протягом 1990-х років відбулися глибокі зміни в економічній сфері: поряд із кризовими, зародилися та набрали силу певні позитивні тенденції та процеси. Насамперед, треба відзначити перелом у реформуванні відносин власності. Уже на початок 2001 р. понад 70% загального обсягу промислової продукції вироблялося на недержавних підприємствах. Значні зміни відбулися в аграрному секторі, де мало місце роздержавлення землі й формування реального власника на землю. Подальшому реформуванню на селі сприятиме Земельний кодекс, затверджений парламентом у жовтні 2001 р. Головна мета земельної реформи – передання землі тим, хто її обробляє, і формування в перспективі ринку землі, перетворення її на товар.

Відбулися деякі позитивні зміни в економіці протягом останніх років. У 2000 р. вперше відбулося реальне зростання ВВП (на 5,8%), виробництво промислової продукції зросло на 12,9%, а сільськогосподарської – на 9,2%. Досить високі темпи приросту як у промисловості, так і в аграрному секторі, спостерігалися і в наступні роки. Так, у 2003 р. обсяг валового продукту зріс на 9,3%, в основному за рахунок будівництва та машинобудування.

На виборах Президента України у 1999 р. у 2-му турі повторно був обраний Л.Кучма, набравши 56,3 % (понад 15 млн.) голосів. За лідера Комуністичної партії П.Симоненка проголосувало 37,8 % (понад 10 млн.) виборців.

Посилилося протистояння між Президентом і парламентом, внаслідок чого в січні-лютому 2000 р. у Верховній Раді вперше була створена некомуністична більшість. Це породило сподівання на започаткування якісно нового етапу розвитку українського парламентаризму та української держави загалом. Та насправді, формування більшості не зняло, а лише на деякий час приглушило протиріччя, пов’язані з боротьбою різних політичних сил за владу і розподіл сфер впливу. Вже восени 2000 р. знову загострилося політичне протистояння у суспільстві, приводом до якого стали події навколо загибелі журналіста Г.Ґонгадзе та “касетний” скандал, пов’язаний із записами на магнітну плівку розмов посадовців у президентському кабінеті. Активізувалася правоцентристська опозиція, спалахнули  гострі дискусії у Верховній Раді навколо осіб силових міністрів, а у центрі Києва 15-26 грудня функціонувало наметове містечко опозиціонерів, на зразок студентської акції 1990 р. В межах опозиції організаційно оформилися три осередки – Форум національного порятунку, об’єднання “Україна без Кучми”, Громадський комітет опору “За правду!”. Серйозним випробуванням, як для влади, так і для опозиції, стали події 9 березня 2001 року, які вилилися у масові сутички з міліцією.

На виборах 2002 р. до Верховної Ради пройшло 6 партійних блоків і партій: блок В.Ющенка “Наша Україна” (23,5%), Комуністична партія (20%), пропрезидентський блок “За єдину Україну” (11,9%), блок Ю.Тимошенко (7,21%), Соціалістична партія (6,9%) і Соціал-демократична (об’єднана) партія (6,2%). Половина народних депутатів, тобто 225 чоловік, балотувались за партійними списками. Згодом внаслідок політичних маніпуляцій Головою ВР обрано лідера блоку “За єдину Україну” В.М.Литвина. Протягом 2002-го і наступних років опозиція до нинішньої влади в складі блоків “Нашої України” і Ю.Тимошенко, Компартії і Соцпартії провела серію політичних акцій, спрямованих на дострокову відставку президента Л.Кучми.

Проблема консолідації політичних сил. Усього в Україні зареєстровано більше 130 партій. Процес розвитку багатопартійності відкрив простір для партій досить різнобарвного політичного спектра, але всі вони фактично належать до 3-х класичних політичних напрямів—лівого, правого та центристського.

Характерні риси розвитку багатопартійності в Україні: мала чисельність партійних лав (більшість політичних партій є фактично партіями-карликами, які налічують від тисячі до кількох тисяч членів); невизначеність соціальної бази (програми партій дуже схожі й апелюють до всього народу); значна частина партій створена навколо лідера чи групи авторитетних людей, а не об’єднані завдяки ідеї; локальність партійного впливу; поява на політичній арені незареєстрованої “партії влади” (колгоспно-радгоспна еліта, директорський корпус державних підприємств, апарат місцевих рад), що має значний вплив на перебіг подій у державі. У зв’язку з цим все більшої актуальності набуває проблема консолідації політичних сил, укрупнення політичних партій, що дасть змогу перетворитися їм на реальну і впливову силу нової політичної системи в Україні.

Цьому процесу сприятимуть і запропоновані зміни до Конституції, котрі передбачають перехід від президентсько-парламентської республіки до парламентсько-президентської та вибори народних депутатів лише на пропорційній основі (тобто відмову від мажоритарної системи і перехід до виборів від партій). Посилиться роль та відповідальність тих партій, які фактично прийдуть до влади, утворять більшість у парламенті і будуть формувати уряд.

Підсумки

Незважаючи на значні труднощі і невдачі 90-х років у політичних, соціально-економічних реформах і у ході приватизації, що призвели до зростання безробіття і збідніння більшості населення на тлі казкового збагачення небагатьох, Україна не втратила шансів наздогнати те, що упустила протягом першого періоду свого існування. Майбутнє нашої держави цілком залежить від мудрості, далекоглядності та рішучості лідерів, толерантності та зваженості в діях різних політичних сил, єдності та віри громадян України у свої сили.

Впевненості додає той факт, що серед еліти українського народу зростає розуміння тісного зв’язку між економічним розвитком, що надає можливість покращити добробут людей, і утвердженням повноцінного громадянського суспільства, процесом демократизації всіх сфер суспільного життя в Україні.

Питання для самоконтролю:

  •  Чому Україна майже до кінця 1980-х років залишалася “заповідником застою”?
  •  Проаналізуйте наслідки Чорнобильської катастрофи.
  •  Які неформальні організації діяли в Україні у період “перебудови” і що ви можете розповісти про їх діяльність? Як формувалася в Україні багатопартійна система?.
  •  Розкрийте зміст “Декларації про державний суверенітет України”.
  •  Охарактеризуйте економічну та політичну кризу в УРСР на межі 1980-1990 років.
  •  Коли і за яких обставин відбулося проголошення незалежності України?
  •  Основні напрямки зовнішньополітичної діяльності України та міжнародного становища в умовах незалежності.
  •  Політичні та соціально-економічні перетворення в Україні на межі тисячоліть. Дискусії про необхідність проведення політичної і конституційної реформи.

Хронологічний довідник

1945 рік

  •  Завершення ІІ Світової війни. УРСР стала членом-співзасновником ООН.

1946 – 1947 рр.

  •  Третій масовий голодомор в УРСР (1946-1947 рр.).
  •  У Галичині ліквідовано греко-католицьку церкву (1946 р.). Створено Закарпатську область.
  •  Започатковано шовіністичну політику “ждановщини” із звинуваченнями діячів української науки і культури у націоналізмі. У 1947 р. запроваджено новий український правопис, наближений до російського.
  •  У Польщі за підтримки урядів СРСР і Чехословаччини здійснено злочинну акцію “Вісла” по переселенню бл. 150 тис. західних українців (1947 р.).
  •  В СРСР проведено наймасовішу у повоєнний період депортацію українців із західних областей (бл. 78 тис. чол.); здійснено грошову реформу та відмінено карткову систему (1947 р.).

1948 – 1952 рр.

  •  Генеральна Асамблея ООН ухвалила Загальну декларацію прав людини (1948 р.).
  •  Прийнято Державний гімн, герб і прапор УРСР (1949 р.).
  •  На Закарпатті ліквідовано уніатську церкву (1949 р.).
  •  У с. Білогорщі поблизу Львова загинув командир УПА Р.Шухевич (1950 р.).
  •  В СРСР пройшли репресивно-ідеологічні кампанії нищення генетичної науки (“лисенківщина”, 1948 р.); проти “безродних космополітів-антипатріотів” і низькопоклонства перед Заходом (1949-1950 рр.); “рішучої боротьби з проявами українського буржуазного націоналізму” та ін. Редакцію журналу “Дніпро” звинувачено в антинародності і формалізмі. У 1951 р. розкритиковано вірш В.Сосюри “Любіть Україну”, лібрето опери О.Корнійчука “Богдан Хмельницький” та ін. Проведено чергову “чистку” в КП(б)У. У 1952 р. ВКП(б) була перейменована у КПРС, відповідно КП(б)У – у КПУ.

1953 1955 рр.

  •  В СРСР після смерті Й.Сталіна розпочалися процеси десталінізації і лібералізації. Керівником партії у вересні 1953 р. обрано М.Хрущова; вийшли укази про скасування військових трибуналів та “особливої наради” МВС, постанов 30-х років про здійснення терористичних актів, а також розпочався перегляд рішень колишніх колегій ОДПУ, “трійок НКВС” і т.п. У грудні винесено смертний вирок Л.Берії. В УРСР Компартію очолив О.Кириченко – перший українець на цій посаді.
  •  Ухвалено постанови та проведено масові акції по відзначенню З00-річчя “возз’єднання” України з Росією (1953-1954 рр.). Розпочалася кампанія освоєння цілинних і перелогових земель (1954 р.).
  •  Проведено зміни в адміністративному устрої УРСР: Кримську область передано зі складу РРФСР до УРСР; створено Черкаську область; ліквідовано Ізмаїльську та включено її до Одеської; місто Проскурів перейменовано у м. Хмельницький, Кам’янець-Подільська область – у Хмельницьку.
  •  Відбувся розкол у закордонних частинах ОУН-Б (1954-1955 рр.). Прихильники Л.Ребета оформили групу “ОУН за кордоном” (ОУНз).
  •  Українські політичні в’язні мордовських таборів передали “Відкритий лист до ООН” – один з перших документів “самвидаву” (1955 р.).

1956 – 1960 рр.

  •  На ХХ з’їзді КПРС (1956 р.) М.Хрущов зробив доповідь про культ особи Сталіна. Згодом ЦК КПРС ухвалив постанову про подолання культу особи та його наслідки.
  •  Розпочалася антицерковна кампанія. Закрито багато церков і монастирів.
  •  Ліквідовано Дрогобицьку область та включено її до складу Львівської області.
  •  Л.Лук’яненко створив опозиційну Українську робітничо-селянську спілку з вимогами конституційного права виходу УРСР зі складу СРСР (1959-1960 рр.). У Києві “шестидесятники” утворили Клуб творчої молоді (КТМ, 1960 р.).
  •  В Узбекистані утворено перші ініціативні групи та організовано перші звернення кримських татар з вимогою повернення на історичну батьківщину (1956 р.).
  •  До переліку проголошених Конгресом США щорічних “Тижнів поневолених націй” увійшла і українська.
  •  У Мюнхені агентом КДБ Б.Сташинським вбито Л.Ребета (1957 р.), згодом С.Бандеру (1959 р.). Суд над вбивцею відбувся у Німеччині у 1962 р.

1961 – 1964 рр.

  •  В СРСР проголошено програму будівництва комуністичного суспільства (1961 р.) Ю.Гагарін вперше в історії здійснив політ людини у космос. Проведено кампанію боротьби із “проявами формалізму і абстракціонізму” у літературі та мистецтві.
  •  Місто Сталіно перейменовано 1961 р. у Донецьк (Донецька область), Станіслав 1962 р – в Івано-Франківськ (Івано-Франківська область).
  •  У зв’язку з підвищенням цін у Києві розповсюджувалися листівки із закликом до протесту (1962 р.); у Кривому Розі відбувся робітничий страйк (1963 р).
  •  У 1963 р. у Києві (КДУ) відбулася представницька наукова конференція з вимогою надати українській мові статус державної.
  •  Першим Секретарем ЦК КПУ у 1963 р. призначено П.Шелеста (1963-1972 рр.). У жовтні 1964 р. Першим секретарем ЦК КПРС обрано Л.І.Брежнєва.
  •  У 1964 р. у Київському університеті знищено вітраж на пошану великого Кобзаря, виконаний А.Горською, П.Заливахою, Г.Зубченко та Л.Семикіною. У Державній бібліотеці АН УРСР Погружальський здійснив зумисну пожежу.

1965 – 1967 рр.

  •  У 1965-1966 рр. пройшла велика хвиля арештів та судових процесів над українськими діячами. І.Дзюба виступив із працею “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, що згодом без дозволу автора вийшла у “самвидаві”. У Парижі вийшов друком збірник В.Чорновола “Лихо з розуму” про долю українських політв’язнів. Відомий український учений М.Брайчевський написав дискусійну полемічну розвідку “Приєднання чи возз’єднання?”.
  •  У 1967 р. у Києві біля пам’ятника Т.Шеченкові та біля будинку ЦК КПУ відбулися демонстрації протесту та сутички з міліцією з приводу арешту учасників Шевченківського вечора. Заарештовано учасників нелегальної організації “Український Національний Фронт”.
  •  У 1967 р у Нью-Йорку засновано Світовий Конгрес Вільних Українців (СКВУ).

1968 – 1969 рр.

  •  У журналі “Вітчизна” (січень 1968 р.) опубліковано роман О.Гончара “Собор”, що був згодом брутально розкритикований, як “політично шкідливий твір, що пропагує елементи націоналізму, в спотвореному світлі зображує радянську дійсність”.
  •  Відомі українські діячі та представники української інтелігенції і молоді направили листи до радянського керівництва з протестом проти нової хвилі політичних репресій і закритих судових процесів, проти російщення України (1968 р.).
  •  У Києві здійснив акт самоспалення колишній воїн УПА і в’язень сталінських таборів Василь Макух (1968 р.).
  •  У Чернівцях та в інших містах УРСР розповсюджувалися листівки з протестом проти вторгнення радянських військ у Чехословаччину. Українські дисиденти направили листа до Комісії охорони прав людини в ООН про отруювання в СРСР політв’язнів.
  •  У Львові засуджено священика УГКЦ, автора книги “Історія чудотворної ікони Божої Матері помочі” Василя Величковського (1969 р.). У західних областях УРСР стихійно формуються ініціативні групи по відновленню УГКЦ, організовується петиційна кампанія.
  •  У Москві утворено “Ініціативну групу захисту прав людини в СРСР”, до складу якої ввійшли Л.Плющ з Києва та Г.Алтунян з Харкова (1969 р.).
  •  У Гарвардському університеті відкрито кафедру історії України (1968 р.)

1970 – 1972 рр.

  •  Місто Луганськ перейменовано у Ворошиловград, Луганську область –
     у Ворошиловградську.
  •  В Івано-Франківську відбувся судовий процес над дисидентом В.Морозом, що спричинив хвилю протестів в Україні і за кордоном. Почав виходити підпільний опозиційний часопис “Український вісник” за редакцією В.Чорновола (1970 р.).
  •  У Василькові біля Києва трагічно загинула Алла Горська (1970 р.).
  •  Відбувся виступ та арешт А.Лупиноса біля пам’ятника Т.Шевченка у Києві (22.05.1971 р.). На Янівському кладовищі у Львові знищено могили українських січових стрільців. Створено “Громадський комітет захисту Ніни Строкатої”.
  •  Розпочато будівництво Чорнобильської атомної електростанції (1971 р.).
  •  У 1972 р. П.Шелеста звільнено з посади І Секретаря ЦК КПУ. Його наступником став В.Щербицький (“опора застою”, 1972-1989 рр.).
  •  У 1972 р. у м. Чоп заарештовано Ярослава Добоша – громадянина Бельгії, активіста “Союзу української молоді”; його звинувачено у проведенні антирадянської діяльності в Україні. Пройшла друга велика хвиля арештів українських дисидентів.

1973 – 1976 рр.

  •  Посилився наступ на інтелігенцію. Українського правозахисника Л.Плюща направлено на примусове лікування в психіатричну лікарню (звільнений у 1976 р.). Письменника В.Некрасова виключено з членів КПРС (1973 р). Визначено недоліки у роботі Харківського відділення СПУ, редакції журналу і видавництва “Прапор”. “Літературна Україна” опублікувала вимушену заяву-каяття І.Дзюби.
  •  У Запоріжжі відбувся судовий процес проти групи кримських татар, звинувачених в антирадянській та націоналістичній діяльності. Академік А.Сахаров звернувся з листом до міжнародної громадськості з проханням об’єднати зусилля в боротьбі за звільнення лідера кримськотатарського національного руху Мустафи Джемілєва.
  •  У 1974 р. політв’язні Прибалтики, України й Кавказу звернулися до керівництва СРСР з вимогою відновлення національних прав неросійських республік.
  •  Створено московське відділення організації “Міжнародна амністія” до складу якого увійшов український письменник Микола Руденко (1974 р.).
  •  У 1975 р. українські політв’язні (В.Чорновіл, І.Світличний, І.Калинець та ін., всього понад 20 чол.) склали заяви про відмову від радянського громадянства.
  •  У 1976 р. у Києві засновано Українську групу сприяння виконанню Гельсінських угод на чолі з М.Руденком (УГГ). Подібну групу створено також у Вашингтоні (президент А.Зварун).
  •  У Гарварді створено Український науковий інститут; в Едмонтоні почав діяти Канадський інститут українських досліджень Альбертського університету.

1977 – 1979 рр.

  •  В СРСР та УРСР прийняті нові Конституції та Державні Гімни (1977-1978 рр.). У 1979 р проведено Всесоюзний перепис населення. Посилився паспортний режим, особливо щодо кримських татар. У Ташкенті відбулася (1979 р.) Всесоюзна конференція, яка накреслила нові заходи щодо російщення народів СРСР. Радянські війська введено в Афганістан (грудень 1979 р.).
  •  УГГ оприлюднила “Маніфест українського правозахисного руху” (1977 р.) і почала видавати “Інформаційний бюлетень” (1978 р.).
  •  У 1978 р. у Каневі поблизу могили Т.Шевченка здійснив акт самоспалення колишній політв’язень польських та радянських тюрем Олекса Гірник із Калуша. Ряд протестних самоспалень і самогубств здійснено кримськими татарами. Помер від тортур письменник-дисидент Г.Снєгірьов (1978 р.). На Янівському цвинтарі у Львові у 1978 р. перезахоронено тіло єпископа Й.Кощиловського, який був засуджений за антирадянську діяльність і помер у в’язниці. У Брюховичах поблизу Львова трагічно загинув за загадкових обставин популярний український композитор В.Івасюк (1979 р.).
  •  Організації західної діаспори звернулися до ООН у справі деколонізації України. Масові акції на захист прав України пройшли у Нью-Йорку. У Клівленді створено правниче об’єднання з метою правового захисту українських дисидентів. Колишній генеральний прокурор США Р.Кларк висловив бажання стати адвокатом українських політв’язнів М.Руденка і О.Тихого.

1980 – 1985 рр.

  •  Радянський режим досяг апогею системної кризи. Протягом 1982-1985-х років в СРСР тричі змінювалося партійно-державне керівництво: у 1982 р. до влади прийшов Ю.В.Андропов; у 1984 р. К.У.Черненко; у 1985 р. М.С.Горбачов.
  •  У 1980 р. Закордонне представництво УГГ почало видавати “Вісник репресій в Україні” за редакцією Н.Світличної. У 1982 р. Президент США Р.Рейган підписав прокламацію про відзначення “Дня Української Гельсінської групи”. У 1983 р. на Заході відзначено 50-річчя голодомору в Україні.
  •  У Львові Ініціативна група захисту прав віруючих і церкви в Україні (Й.Тереля, В.Кобрин та ін.). розпочала видавати “Хроніку Української Католицької Церкви”.
  •  У 1984 р. померли і загинули у радянських таборах Б.Антоненко-Давидович, О.Тихий, Ю.Литвин, В.Марченко, у 1985 р. В.Стус.
  •  У 1985 р. в СРСР на квітневому пленумі ЦК КПРС проголошено курс на перебудову; у травні розпочалася гучна кампанія проти пияцтва та алкоголізму.

1986 рік

  •  На четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС сталася найбільша у ХХ столітті аварія-катастрофа (26.04).

1987 рік

  •  В УРСР посилилися процеси демократизації і гласності у всіх сферах суспільно-політичного і духовного життя. Розгорнулася масова кампанія щодо реабілітації жертв політичних репресій 1930-х – початку 1950-х років.
  •  З ув’язнення повернулися В.Чорновіл, М.Горинь та інші дисиденти. У Києві виник Український культурологічний клуб, у Львові – Товариство Лева, Українська асоціація незалежної творчої інтелігенції, Комітет захисту УКЦ та ін.
  •  Відбулися наради і демонстрації кримських татар з вимогами повернення на батьківщину. Утворено Державну комісію для розгляду звернень кримських татар.

1988 рік

  •  УГГ перетворена на Українську Гельсінську спілку (УГС). Згодом УГС оприлюднила “Декларацію принципів” з радикальними вимогами перетворення СРСР на конфедерацію незалежних держав; надання державного статусу українській мові; створення республіканських військових формувань; звільнення всіх політв’язнів; легалізації УКЦ та УАПЦ тощо.
  •  Влітку у Львові пройшли багаточисленні мітинги з вимогою демократичних перетворень та створення Народного фронту в Україні. Продовжувалися мітинги кримських татар проти порушень їхніх національних та громадянських прав.
  •  У Києві створено клуб “Спадщина” та студентське об’єднання “Громада”.
  •  Відзначено 1000-ліття утвердження християнства на Русі.

1989 рік

  •  Вперше на альтернативній основі відбулися вибори народних депутатів СРСР (26.03). Ряд народних депутатів обрано від опозиції.
  •  Завершено виведення радянських військ з Афганістану (15.02) У Луцьку відкрито перший в Україні пам’ятник воїнам-афганцям.
  •  Розпочали діяльність Товариство української мови ім. Т.Шевченка (лютий; ТУМ, згодом – ТУМ “Просвіта”), історико-просвітницьке товариство “Меморіал”, Народний рух України за перебудову (вересень; Рух), Українська екологічна асоціація “Зелений світ” та ін. Відновлено діяльність НТШ у Львові, Товариство ім. Т.Г.Шевченка у Ленінграді. Створено Міжнародну асоціацію україністів (МАУ), Республіканську асоціацію українознавців (РАУ) та ін. З’явилися перші масові і впливові неформальні видання: “Вибір”, “Вільна Україна”, “Поступ”, “Слово” та ін.
  •  У вересні подав у відставку В.В.Щербицький.
  •  Ухвалено Закон про мови (28.10), що надавав українській мові статус державної.
  •  У Західній Україні пройшли масові демонстрації на підтримку УГКЦ. Відбулася часткова легалізація діяльності УГКЦ та УАПЦ.
  •  Відбулися масові робітничі мітинги та демонстрації, страйки шахтарів у Донбасі та у Західній Україні. У Криму відбулася нарада представників незалежних національно-демократичних рухів республік СРСР.
  •  На мітингу пам’яті Чорнобильської трагедії у Львові вперше піднято синьо-жовтий прапор. Відновлено традицію відзначення Дня пам’яті козаків на “Козацьких могилах” під Берестечком.
  •  Кримські татари спорудили перші “наметові містечка”, що були розгромлені правоохоронними органами. У Львові з ініціативи письменника С.Тельнюка утворено громадську організацію “Українці на захист кримських татар”.
  •  Проголошено створення Української Національної Партії.
  •  У Києві на Байковому цвинтарі відбулося перепоховання В.Стуса, Ю.Литвина та О.Тихого (19.11). У багатьох місцях відбулося перепоховання та пошанування жертв сталінських репресій, мітинги і вечори пам’яті відомих діячів.

1990 рік

  •  Вперше у республіці публічно відзначено Різдво Христове (7.01) та День Чорнобильської трагедії (26.04). Відбулися також масові акції по відзначенню пам’яті жертв голодомору 1932-1933 рр., репресій НКВС-КДБ, 500-річчя українського козацтва та ін. Скасовано ідеологічні постанови ЦК КП(б)У 1940-х – початку 50-х років з питань розвитку української літератури, мистецтва, історії.
  •  У День соборності (21.01) проведено “живий ланцюг” – “українську хвилю” від західних до центральних і східних областей.
  •  Місто Ворошиловград перейменовано у Луганськ, Ворошиловградську область у Луганську.
  •  Рішенням Московського Собору РПЦ створено Українську Православну Церкву (УПЦ) – Український екзархат Московського патріарха.
  •  На позачерговому ІІІ з’їзді народних депутатів СРСР (12-15.03) М.С.Горбачова обрано Президентом СРСР. В СРСР запроваджено багатопартійність.
  •  Вибори до ВР УРСР та місцевих Рад народних депутатів на альтернативній основі (4 та 18 березня). У ВР виникла парламентська опозиція – Народна Рада.
  •  У містах Стрий та Львів вперше на державних установах піднято синьо-жовті прапори (березень-квітень). У Червонограді демонтовано пам’ятник В.І.Леніну (1.08), що набуло згодом масового характеру.
  •  На основі УГС створено Українську Республіканську Партію (УРП). Виникло об’єднання “Державна самостійність України”.
  •  У Києві проведено перший Собор УАПЦ (5-6.06).
  •  Декларація про державний суверенітет України (16 липня).
  •  Л.М.Кравчука обрано Головою ВР УРСР (23.07). У Києві поруч з Державним прапором УРСР піднято національний синьо-жовтий прапор (24.07).
  •  Ухвалено Закон про економічну незалежність УРСР (3.08).
  •  Відбувся одноденний політичний страйк (1 жовтня).
  •  Голодування студентів у Києві (2-17.10) з радикальними вимогами відставки Голови РМ УРСР; перевиборів ВР УРСР, відмови від підписання союзного договору та надання Декларації про державний суверенітет України конституційної сили, проходження військової служби юнаками України за межами республіки лише на добровільних засадах та ін.
  •  ВР УРСР ухвалила рішення про скасування 6-ї статті Конституції про керівну і спрямовуючу роль КПРС, а також про відставку Голови РМ В.А.Масола (23.10).
  •  На ІІ з’їзді Руху (25-28 жовтня) сформульовано нову програмну ціль – здобуття самостійності України мирними методами.

1991 рік

  •  Ухвалено постанову про відновлення Кримської автономної Республіки (12.02).
  •  Проведено Всесоюзний референдум (17. 03) щодо збереження Союзу РСР як оновленої федерації рівноправних суверенних республік. Згодом з’явилося декілька варіантів договору про Союз Суверенних Республік.
  •  Відбулися масові шахтарські страйки (березень-квітень).
  •  У Сімферополі курултай ухвалив Декларацію про національний суверенітет кримськотатарського народу та обрав меджліс під головуванням М.Джемілєва.
  •  ВР УРСР ухвалила закон про заснування поста Президента УРСР (5.07).
  •  Спроба антиконституційного державного перевороту у Москві (“путч”, 19-21.08). Президія ВР УРСР відхилила пропозицію про запровадження на території УРСР надзвичайного стану.
  •  Проголошення незалежності України (24 серпня). 30.08. заборонено діяльність Компартії. 4.09. над будинком ВР піднято синьо-жовтий прапор.
  •  У вересні-листопаді створено Службу національної безпеки України (СБУ); прийнято закони про Національну гвардію, Державний кордон і Прикордонні війська України. Ухвалено Закон “Про громадянство України” (8.10) та “Основні напрями економічної політики України в умовах незалежності”.
  •  Заява ВР про без’ядерний статус України (24.10).
  •  Ухвалено Декларацію прав національностей України (1.11).
  •  Всеукраїнський референдум і вибори Президента України (1 грудня). У грудні розпочалося міжнародне визнання незалежності України.
  •  Указ Президента про створення Збройних сил України (6.12).
  •  СРСР припинив існування як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність. 7–8 грудня керівники Білорусії, Росії та України підписали Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД)). 21.12 ухвалено декларацію держав – учасниць СНД. 25 грудня Президент СРСР М.Горбачов подав у відставку.

1992 рік

  •  Введено в обіг купони багаторазового використання (1.01).
  •  Затверджено Державні гімн (15.01), прапор (28.01) і малий герб (тризуб, 19.02).
  •  Україна подала заявку на вступ до Ради Європи і розпочала членство у Конференції (Організації) з безпеки і співробітництва у Європі (ОБСЄ). У Брюсселі Україну прийнято до Північноатлантичної Ради із співпраці.
  •  Указом Президента утворено Державну думу України та запроваджено посади Представників Президента в областях.
  •  Загострилося українсько-російське протистояння щодо Криму і Чорноморського флоту (ЧФ). Указом Президента ЧФ України оголошено українським (5.04). ВР Криму ухвалила Акт про проголошення державної самостійності Республіки Крим (5.05) та прийняла Конституцію Республіки Крим (6.05), окремі положення якої суперечили Конституції України. У вересні ВР Криму узгодила положення Конституції Республіки Крим з Конституцією України.
  •  Із території України вивезено тактичну ядерну зброю.
  •  ВР ухвалила закон “Про національні меншини в Україні” (25.06).
  •  Всеукраїнський Собор ухвалив рішення про об’єднання УПЦ та УАПЦ в єдину Українську православну церкву Київського патріархату на чолі з патріархом Мстиславом (25.06).
  •  У Києві відбувся Всесвітній форум українців (21-24.08). Утворено Українську всесвітню координаційну раду (УВКР, голова – І.Драч).
  •  В.Чорновіл обраний головою Руху (4.12).

1993 рік

  •  Угода між Російською Федерацією та Україною щодо формування ВМФ Росії і ВМС України на базі Чорноморського флоту (17.06). 3.09. у Масандрі (Крим) Президенти Росії та України Б.Єльцин і Л.Кравчук підписали протокол “Про врегулювання проблем Чорноморського флоту”.
  •  ВР Росії ухвалила постанову про місто Севастополь як російське місто і головну базу єдиного Чорноморського флоту (9.07). Таке рішення викликало протести в Україні та у Раді Безпеки ООН. Велике збурення у суспільстві викликала заява та проект договору урядів Білорусії, Росії та України про створення Економічного союзу (липень).
  •  У Донецьку відбувся з’їзд Компартії України, що заявив про відновлення діяльності КПУ. Згодом  КПУ оголосила себе правонаступницею КПУ у складі КПРС.
  •  Влітку відбувся політичний страйк шахтарів Донбасу.
  •  Верховна Рада ухвалила Основні напрямки зовнішньої політики України (2.07) та воєнну доктрину України (19.10).
  •  Створено Координаційний комітет з питань здійснення ринкових реформ та подолання економічної кризи (27.09).

1994 рік

  •  У Москві президенти України, Росії і США підписали трьохсторонню заяву та угоду щодо ліквідації ядерної зброї в Україні (14.01). Згодом у Будапешті підписано Меморандум про надання гарантій Україні з боку ядерних держав – США, Великобританії та Росії (5.12).
  •  Україна першою серед країн СНД підписала програмні документи НАТО “Партнерство заради миру” (лютий). У Брюсселі підписано угоду про партнерство та співробітництво між Україною і Європейським Союзом (березень).
  •  Загострення стосунків із Кримською автономією. Президентом Республіки Крим обрано Ю.Мєшкова (31.01). ВР Криму відновила Конституцію Криму в редакції від 6 травня 1992 р. в питаннях встановлення договірних відносин з Україною, права на подвійне громадянство, можливості створення власних військових формувань та ін. (20.05). Конституційна криза. Рішеннями ВР Криму фактично запроваджено парламентську республіку. ВР України скасувала рішення Севастопольської міської ради народних депутатів від 23.08. про російський статус міста (15.09).
  •  Вибори до ВР та рад народних депутатів України (27.03, 10.04) та вибори президента України (26.06; 10.07). Президентом обрано Л.Кучму.

1995 рік

  •  Відбулося стрімке зростання цін на енергоносії, житлово-комунальні послуги, транспорт тощо. Акції протесту.
  •  Рішеннями ВР України і Указами Президента України Автономну республіку Крим повернено у законодавче поле України (березень-квітень). У Криму припинено діяльність консульської групи МЗС Росії по оформленню російського громадянства. ВР Криму ухвалила, а згодом скасувала рішення про проведення загальнокримського референдуму.
  •  У Сочі відбулася російсько-українська зустріч на найвищому рівні з питань поділу Чорноморського флоту (9.06).
  •  Президент Л.Кучма і Голова ВР О.Мороз підписали Конституційний договір про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття Конституції України (8.06).
  •  Відбулися зіткнення з міліцією під час похорону патріарха Володимира (Романюка). на Софіївському майдані (липень).
  •  Україна стала повноправним членом Ради Європи.

1996 рік

  •  Прийнято Конституцію (Основний закон) України (28 червня).
  •  Завершено вивезення з території України ядерної зброї; прийнято рішення про закриття з 2000 року Чорнобильської АЕС; закрито перший енергоблок ЧАЕС.
  •  У грошовий обіг введено гривню (вересень).

1997 рік

  •  Підписано Договори про дружбу, співпрацю і партнерство з Росією і з Румунією та Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО.
  •  Відбувся перший в історії України військово-морський парад (1.08).
  •  ІІ Всесвітній форум українців у Києві (серпень).
  •  Міністр ЗС України Г.Удовенко обраний головою 52-ї сесії Генер. Асамблеї ООН.
  •  ВР ухвалила Закон про вибори за пропорційно-мажоритарною системою (жовтень).
  •  Громадянин України Леонід Каденюк розпочав космічний політ у складі міжнародного екіпажу американського корабля “Колумбія” (19.11).

1998 рік

  •  Вибори до ВР та Рад народних депутатів України (29.03).
  •  Катастрофічний паводок у Закарпатті.
  •  Указом Президента встановлено День пам’яті жертв голодомору – четверта субота листопада кожного року.

1999 рік

  •  Відзначено 80-річний ювілей возз’єднання УНР та ЗУНР. Указом Президента встановлено День соборності України – 22 січня.
  •  У Львові відбулася VI зустріч керівників держав Центральної Європи (14-15.05).
  •  Трагічно загинув в автомобільній катастрофі В’ячеслав Чорновіл (25.03).
  •  Вибори Президента України (31.10.; 14.11.). Президентом вдруге обрано Л.Кучму.

2000 рік

  •  1 лютого депутати некомуністичної парламентської більшості провели сесію у приміщенні Українського дому. Було обрано нове керівництво ВР та встановлено новий порядок обчислення скликань ВР; ухвалено постанови про скасування неробочих днів 7 і 8 листопада та про заміну радянської символіки на фасаді будинку ВР державною символікою незалежної України.
  •  В Україні скасовано смертну кару (лютий).
  •  Проведено Всеукраїнський референдум про реформування парламенту (16.04).
  •  24 липня проголошено Днем національного прапора України.
  •  Зникнення безвісти журналіста Г.Гонгадзе (16.09). У листопаді опозиція озвучила у ВР України записи майора М.Мельниченка з розмовами у кабінеті Президента; розгорнувся так званий “касетний скандал” та активізувалася кампанія з вимогами розслідування вбивства журналіста Г.Гонгадзе.
  •  Закрито Чорнобильську АЕС (15.12).

2001 рік

  •  Відбулися багаточисленні маніфестації та акції протесту “Україна без Кучми”, “Україна за правду”, “Народний трибунал” та ін.; розгортання наметових містечок у столиці та регіонах; створено “Форум національного порятунку”.
  •  Звернення до українського народу Л.Кучми, І.Плюща та В.Ющенка (13.02).
  •  1 березня міліція ліквідувала наметове містечко опозиції на Хрещатику. 9 березня відбулося небезпечне протистояння і сутички маніфестантів – учасників акції “Україна без Кучми” з міліцією у Києві поблизу пам’ятника Т.Шевченка, біля приміщень МВС, адміністрації Президента (затримано 217 осіб).
  •  Велика повінь у Закарпатті (березень).
  •  Розпочалася різка критика діяльності прем’єр-міністра В.Ющенка та дискусії про створення коаліційного уряду (лютий). 26 квітня ВР України ухвалила резолюцію про недовіру Кабінету Міністрів, очолюваного В.Ющенком.
  •  Указом Президента запроваджено інститут державних секретарів (травень).
  •  Візит в Україну Папи Римського Івана Павла ІІ (23-27.06).
  •  У Києві відбувся ІІІ Всесвітній форум українців (18-20.08).
  •  Відбувся перехід до 12-річної загальної середньої освіти.
  •  Внаслідок попадання ракети українських сил ППО над Чорним морем зазнав катастрофи російський літак ТУ-154 (4.10).
  •  ВР України ухвалила Земельний кодекс України (25.10).
  •  Всеукраїнський перепис населення (5-14.12).

2002 рік

  •  Вибори до ВР України та Рад місцевих депутатів (31.03).
  •  Загострилося українсько-польське протистояння навколо польського військового поховання на Личаківському кладовищі у Львові (травень).
  •  На Скнилівському військовому літовищі поблизу Львова під час авіашоу сталася велика трагедія внаслідок падіння літака (27.07). Загинуло 76 людей.
  •  У зверненні до народу з нагоди Дня незалежності (24.08) Президент Л.Кучма запропонував черговий проект проведення у країні політичної реформи.
  •  Відбулася опозиційна акція “Повстань, Україно!” з вимогою відставки Президента Л.Кучми (вересень). Активізувалася міжнародна кампанія по звинуваченню України та Л.Кучми у поставках ракетних установок “кольчуг” до Іраку.
  •  В Україні та за кордоном проведено заходи по вшануванню 70-ї річниці пам’яті жертв Великого голодомору 1932-1933 рр. (листопад).


Додатки

Перші секретарі ЦК КПУ
(1938 
 1991 рр.)

Голови Президій Верховної Ради
(1939 
 1991 рр.)

Хрущов М.С.

1938 – 1947 рр.

Гречуха М.С.

1939 – 1954 рр.

Каганович Л.М.

1947 р.

Коротченко Д.С.

1954 – 1969 рр.

Хрущов М.С.

1947 – 1949 рр.

Ляшко О.П.

1969 – 1972 рр.

Мельников Л.Г.

1949 – 1953 рр.

Грушецький І.С.

1972 –1976 рр.

Кириченко О.І.

1953 – 1957 рр.

Ватченко О.Ф.

1976 – 1984 рр.

Підгорний М.В.

1957 – 1963 рр.

Шевченко В.С.

1985 – 1990 рр.

Шелест П.Ю.

1963 – 1972 рр.

Кравчук Л.М.

1990 – 1991 рр.

Щербицький В.В.

1972 – 1989 рр.

Івашко В.А

1989 – 1990 рр.

Гуренко С.

1990 – 1991 рр.

Голови Ради Міністрів УРСР (1944  1991 рр.)

Хрущов М.С. 1944 – 1947 рр. Щербицький В.В. 1965 – 1972 рр.

Коротченко Д.С. 1947 – 1954 рр. Ляшко О.П. 1972 – 1987 рр.

Кальченко Н.Т. 1954 – 1961 рр. Масол В.А. 1987 – 1990 рр.

Щербицький В.В. 1961 – 1963 рр. Фокін В.П. 1990 – 1991 рр.

Казанець І.П. 1963 – 1965 рр.

Президенти України (з 1991 р.)

Голови Верховної Ради України

Кравчук Л.М.

1991 – 1994 рр.

Плющ І.С.

1991 – 1994 рр.

Кучма Л.Д.

1994 – 1999 рр.

Мороз О.О.

1994 – 1998 рр.

Кучма Л.Д.

1999 – 2004 рр.

Ткаченко О.М.

19982000 рр.

Плющ І.С.

2000 2002 рр.

Литвин В.М.

з 2002 р.

Прем’єр-міністри України

Фокін В.П. 1991 – 1992 рр. Лазаренко П.І. 1996 – 1997 рр.

Кучма Л.Д. 1992 – 1993 рр. Пустовойтенко В.П. 1997 – 1999 рр.

Звягільський Ю.Л. 1993 – 1994 рр. Ющенко В.А. 1999 – 2001 рр.

Марчук Є.К. 1995 – 1996 рр. Кінах А.К. 2001 – 2002 рр.

Масол В.А. 1994 – 1995 рр. Янукович В.Ф. з 2002 р


Література:

1. Джерела. Довідкові матеріали

Голод в Україні 1946-1947. Документи і матеріали. – К.; Нью-Йорк, 1996

Декларація про державний суверенітет України. – К., 1990

Довідник з історії України. А – Я. – К., 2001

Зарубіжні українці: Довідник. – К., 1991

Конституція України. – К., 1996

Литвин В.М. Україна: хроніка поступу. 1991-2000. К., 2000

Літопис нескореної України. Документи, матеріали, спогади: У 2-х кн. – Л., 1997

Мала енциклопедія етнодержавознаства. – К., 1996

Мірчук П. Українська Повстанська Армія. 1942-1952: Докум. і матеріали. – Л., 1991

Островський І., Черненко С. Великий Злам. Хроніка “революції на граніті” 2-17 жовтня 1990 року. – К., 2000

Підкова І. Україна.1991-1996.: Хроніка подій. – Л., 2001

Сергійчук В.І. Трагедія українців Польщі. – Тернопіль, 1997

Сергійчук В.І. Десять буремних літ: Західноукраїнські землі у 1944-1953 рр.: Нові документи і матеріали. – К., 1998

Табачник Д.В. Україна на шляху у світ: Керівники зовнішньополітичних відомств України періоду 1917-1996 рр.: Біографічні нариси, документи, матеріали. – К., 1996

Три дні вересня вісімдесят дев’ятого: Матеріали Установчого з’їзду Народного руху України за перебудову. – К., 2000

Україна в ХХ столітті: 1900-2000: Зб. док. і матеріалів. – К., 2000

Україна у міжнародних відносинах (1917-2000 рр.). Договори, декларації, документи. Хрестоматія. – Рівне, 2000

Український Національний Фронт: Дослідження, документи, матеріали. – Л., 2000

Уряди України у ХХ столітті. – К., 2001

Чорна книга України: Збірник документів, архівних матеріалів, листів, доповідей, статей, досліджень, есе. – К., 1998

Чорнобильська трагедія. Документи і матеріали. – К., 1996

2. Монографії. Підручники і посібники

Алексєєв Ю.М., Кульчинський С.В., Слюсаренко А.Г. Україна на зламі історичних епох (Державотворчий процес 1985-1999 рр.). – К., 2000

Баран В.К., Даниленко В.М. Україна в умовах системної кризи (1946-1980-і рр.). – К., 1999 (“Україна крізь віки”. Т. 13.)

Баран В. Україна 1950-1960-х рр.: еволюція тоталітарної системи. – Л., 1996

Безотосний М. Україна в добу сталінщини: історія опору. – К., 2002

Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953 рр. – К., 1994. – Т. 1-2.

Бойко О.Д. Історія України. – К., 2003

Бойко О.Д. Україна в 1985-1991 рр.: Основні тенденції сусп.-політ. життя. – К., 2002

Бойко О.Д. Україна 1991-1995 рр.: Тіні минулого чи контури майбутнього? – К., 1996

Винниченко І.І. Україна 1920-1980-х: депортації, заслання, вислання. – К., 1994

Гарань О.В. Убити дракона: з історії Руху та нових партій України. – К., 1993

Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерн. укр. нації ХІХ-ХХ ст.– К., 2000

Гром В.М. Україна на межі тисячоліть: проблеми трансформації. – Рівне, 2001

Касьянов Г.В. Незгодні: україн. інтелігенція в русі опору 1960-80-х років. – К., 1995

Конквест Р. Роздуми над сплюндрованим сторіччям. – К., 2003

Курносов Ю.О. Інакомислення в Україні (60-ті – 1-а пол. 80-х рр. ХХ ст.). – К., 1995

Литвин В.М. Україна на межі тисячоліть (1991-2000 рр.). – К., 2000 (“Україна крізь віки”. . 14.)

Литвин В., Смолій В., Шпаковатий П. Україна: ХХ століття. У 2 т. –К., 2002

Новітня історія України, 1900-2000 /А.Г.Слюсаренко, В.М.Литвин та ін. – К., 2002

Нікольський В.М. Репресивна діяльність органів державної безпеки СРСР в Україні (кінець 1920-х – 1950-ті рр.): іст.-стат. дослідження. – Донецьк, 2003

Політична історія України. Посібник за ред. В.І.Танцюри. – К., 2001

Політична історія України ХХ століття: У 6 т. Т. 6.: Від тоталітаризму до демократії (1945-2002) /Майборода О.М., Андрущенко В.П., Баран В.К. та ін. – К., 2003

Політична система сучасної України: особл. становлення, тенден. розв. – К., 1998

Рубльов О.С., Чеченко Ю.А. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції (20-50-ті роки ХХ ст.). – К., 1994

Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950-х – початок 1990-х років. Т. І-ІІ. – К., 1998

Субтельний О. Україна. Історія. – К., 1993

Трощинський В.П., Шевченко А.А. Українці в світі. – К., 1999 (“Україна крізь віки”. Т. 15.)

Україна: друга половина ХХ століття: нариси історії. – К., 1997

Шаповал Ю.І. Україна 20-50-х років: сторінки ненаписаної історії. – К., 1993

Шаповал Ю. Україна ХХ ст.: Особи та події в контексті важкої історії. – К., 2001

Шаповал Ю. Україна Людей: Особистість у контексті національного чину. – Л., 2001

Юрчук В.І. Культурне життя в Україні у повоєнні роки: світло і тіні. – К., 1995

Ярош Б.О. Тоталітарний режим на західноукраїнських землях. 30-50-ті роки ХХ століття (історико-політичний аспект). – Луцьк, 1995


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

84182. ЭПИТЕЛИАЛЬНЫЕ ОПУХОЛИ. АДЕНОМА. КИСТЫ 26.24 KB
  КИСТЫ Аденома Кисты Аденома зрелая доброкачественная опухоль из железистого эпителия. Иногда в опухоли обнаруживаются кисты в этих случаях говорят о кисто или цистоаденоме. Макроскопически они имеют вид кисты. Различают кисты: однокамерные однополостные; многокамерные многополостные.
84183. РАК, ИЛИ КАРЦИНОМА 24.31 KB
  Раки могут развиваться из покровного и из железистого эпителия. Основная классификация раков основана на гистологической картине которую копирует паренхима опухоли. Различают следующие раки из покровного эпителия: плоскоклеточный ороговевающий рак; плоскоклеточный неороговевающий рак; базальноклеточный рак; недифференцированный рак; переходноклеточный рак.
84184. НЕЭПИТЕЛИАЛЬНЫЕ ОПУХОЛИ. ОПУХОЛИ МЕЗЕНХИАЛЬНОГО ПРОИСХОЖДЕНИЯ 25.08 KB
  ОПУХОЛИ МЕЗЕНХИАЛЬНОГО ПРОИСХОЖДЕНИЯ Зрелые доброкачественные фибробластические опухоли Незрелые злокачественные фибробластические опухоли Зрелые доброкачественные опухоли из жировой ткани Незрелые злокачественные опухоли из жировой ткани Зрелые доброкачественные фибробластические опухоли. Незрелые злокачественные фибробластические опухоли. Зрелые доброкачественные опухоли из жировой ткани.
84185. ОПУХОЛИ МЫШЕЧНОЙ ТКАНИ 24.53 KB
  Макроскопически опухоль представляет собой четко отграниченный узел плотной консистенции волокнистый на разрезе. При обилии сосудов опухоль называют ангиолейомиома. Лейомиосаркома злокачественная лейомиома незрелая злокачественная опухоль из гладкой мускулатуры.
84186. ОПУХОЛИ КРОВЕНОСНЫХ И ЛИМФАТИЧЕСКИХ СОСУДОВ 24.01 KB
  Микроскопически опухоль состоит из ветвящихся сосудов капиллярного типа с узким просветом который не всегда заполнен кровью. 1ломусангиома опухоль Барре Массона зрелая доброкачественная опухоль сосудистого происхождения миоартериального гломуса. Гемангиоперицитома опухоль сосудистого происхождения в которой наряду с формированием сосудов происходит пролиферация периваскулярных клеток.
84187. Опухоли синовиальной ткани. Опухоли мезотелиальной ткани. Опухоли периферических нервов 24.61 KB
  Опухоли мезотелиальной ткани. Опухоли периферических нервов. Опухоли симпатических ганглиев.
84188. ОПУХОЛИ (ОБЩЕЕ УЧЕНИЕ) 24.92 KB
  Хондрома зрелая доброкачественная опухоль. Микроскопически опухоль имеет строение зрелого гиалинового хряща. Остеома зрелая доброкачественная костная опухоль. Макроскопически опухоль пестрого вида от белосерой до коричневокрасной окраски рыхлой консистенции несмотря на наличие очагового обызвествления.
84189. РАК ВАЖНЕЙШИХ ЛОКАЛИЗАЦИЙ 28.8 KB
  Высокая заболеваемость раком желудка по мнению многих авторов обусловлена употреблением в пишу продуктов содержащих нитраты. Чаще всего рак в желудке возникает в пилорическом отделе затем на малой кривизне в кардиалъном отделе на большой кривизне реже на передней и задней стенке очень редко в области дна. Чаще всего рак желудка имеет язвенную форму с бугристыми приподнятыми или плоскими краями иногда в сочетании с инфильтрирующим ростом язвенноинфильтративный рак на втором месте стоит диффузный рак форма инфильтрата с...
84190. ОПУХОЛИ КРОВЕТВОРНОЙ СИСТЕМЫ, ИЛИ ГЕМОБЛАСТОЗЫ 26.56 KB
  Лимфомы. Принципы классификации лимфом: неходжкинские лимфомы; лимфомы Ходжкина. Лимфомы и лейкемии относят к полиэтиологическим заболеваниям.