43709

ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ОКРЕМИХ КАТЕГОРІЙ ГРОМАДЯН ЯК СУБ’ЄКТІВ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА

Дипломная

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

ПОНЯТТЯ ТА ЗМІСТ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ГРОМАДЯНИНА ЯК СУБЄКТА АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА Конституція України в преамбулі закріплює прагнення Українського народу розвивати і зміцнювати демократичну соціальну правову державу. Характер їх відносин зумовлюється положенням Конституції України про те що головним обовязком держави є утвердження і забезпечення прав і свобод людини. Термін “фізична особа†ширший за термін “громадянин†оскільки включає не тільки громадян України а й громадян інших держав та осіб без громадянства. Конституція...

Украинкский

2013-11-07

165.17 KB

7 чел.

1.1.  ПОНЯТТЯ ТА ЗМІСТ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ГРОМАДЯНИНА ЯК СУБЄКТА АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА

Конституція України в преамбулі закріплює прагнення Українського народу розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу. [1]. Розвиток держави і суспільства в цьому напрямі визначають актуальність питання чіткої регламентації в праві меж можливої діяльності суб’єктів правовідносин. Серед питань співвідношення суб’єктів у праві є завдання держави окреслити становище і межі людини і громадянина стосовно інших індивідів, колективів та спільнот, тобто визначити правовий статус людини і громадянина. Для нас це означає характеристику певного становища індивіда в суспільстві і державі. Воно може бути різним, регулюватися різними правовими нормами та мати різні характерні ознаки.

Проблемі прав людини у правовій науці завжди приділялася велика увага. Проте заідеологізованість радянської правової науки всіляко обмежувала комплексне дослідження цього питання, особливо – в адміністративно-правовій науці. Так, держава та її інтереси визнавалися домінуючими щодо людини. Незважаючи на це, у правовій науці здійснювалися досить значні дослідження правових основ взаємовідносин особи і держави, розглядався їх розвиток і методи створення механізму захисту прав та свобод людини і громадянина.

Громадяни є численною групою об'єктів взаємовідносин з органами виконавчої влади. Характер їх відносин зумовлюється положенням Конституції України про те, що головним обов'язком держави є утвердження і забезпечення прав і свобод людини. Одним із аспектів цієї проблематики є питання про сутність громадянина як суб'єкт та адміністративно-правових відносин та його характеристика.

Для повного та об’єктивного розгляду правового статусу громадянина як суб’єкта адміністративного права, насамперед необхідно з’ясувати питання про суб’єкт адміністративного права.

Суб’єкт права – це учасник суспільних відносин, якого норма права наділяє правами і обов’язками. Це поняття містить у собі два критерії. По-перше, соціальний, що означає участь в суспільних відносинах в якості відособленого, здатного утворювати і здійснювати єдину волю персоніфікованого суб’єкта. По-друге, юридичний, що передбачає встановлення правовими нормами здатності бути носієм прав і обов’язків, брати участь у правовідносинах .

Під суб’єктом правовідносин розуміється суб’єкт права, який використовує свою правосуб’єктність у певних правових відносинах та виступає реалізатором суб’єктивних прав та обов’язків, повноважень та юридичної відповідальності [2, с. 354].

Суб’єктами адміністративно-правових відносин є особи, які наділені правами та обов’язками, що реалізуються в сфері адміністративного права шляхом участі в таких правовідносинах. В адміністративно-правовій науці громадянин традиційно вважався об'єктом управління. В адміністративно-правових відносинах, побудованих за типом «влада — підкорення», він протистояв органу держави (посадовій особі), наділеному державно-владними повноваженями. Специфічною особливістю суспільних відносин, урегульованих адміністративним правом, визнавались нерівність сторін, підкорення одного з учасників таких відносин другому .

Влада повинна розглядатися не як відносини, коли одні наказують, а інші підпорядковуються, в тому числі через примус, а як волевиявлення, тобто кількість повноважень, якими підвладний суб’єкт наділяє владного суб’єкта.

Тому сформулюємо більш точне визначення суб’єкта адміністративного права: це фізичні та юридичні особи, наділені державою правами і обов’язками в сфері державного управління та місцевого самоврядування, які реалізують їх шляхом вступу в адміністративно-правові відносини, з однієї сторони, та органи державної влади, органи місцевого самоврядування та їх посадові особи, наділені правовими нормами відповідними владними повноваженнями щодо організаційно не підпорядкованих їм суб’єктів, з іншої сторони.

Для даного дослідження складає інтерес та група індивідуальних суб’єктів адміністративного права, яку становлять громадяни, оскільки один й той же громадянин може виступати в якості різних суб’єктів адміністративного права: як фізична особа і як посадова особа. Отже, громадянин в кожному випадку наділений певним статусом, який має відповідну відмінність. Правовий статус громадянина є загальним: спочатку суб’єкт є громадянином, а потім вже військовим, службовцем тощо.

На основі адміністративної правоздатності, дієздатні громадяни реалізують суб'єктивні права й обов'язки, вступаючи в конкретні адміністративно-правові відносини. У таких відносинах громадяни можуть виступати як стороною, зобов'язаною виконувати звернені до неї адміністративно-правові норми і вимоги, які витікають з них та виходять від органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб (наприклад, обов'язок дотримуватись правил дорожнього руху); так і стороною, яка вступає в правовідносини, пов'язані з реалізацією належних їй суб’єктивних прав (наприклад, звернення із заявою про реєстрацію особи суб’єктом підприємницької діяльності) чи їх захистом (подача скарги).

Поняття “правовий статус громадянина” значною мірою пов’язане із чітким визначенням таких понять як “людина”, “особа”, “громадянин”, інших понять, що використовуються в різних правових актах, а також у юридичній літературі як синоніми зазначених термінів.

Виходячи з положень Конституції, які визначають людину як найвищу соціальну цінність, сутність адміністративного права підлягає корінним змінам з метою закріплення інтересів кожної окремої людини, як пріоритетних над інтересами держави. Слід зазначити, що інтереси суспільства складаються з інтересів окремих його індивідів, при цьому, якщо інтереси жодного індивіда не порушуються, то і інтереси суспільства не можуть вважатися такими, що порушені.

У філософському значенні “людина” – це суб’єкт соціальної та культурно-історичної діяльності, суб’єкт даних суспільних відносин і тим самим історичного і культурного процесу . Психологія аналізує людину як сталу цілісність психічних процесів, властивостей і відносин: темпераменту, характеру, здібностей, вольових властивостей тощо. Історики виявляють інтерес до того, як людська істота змінюється під впливом культурно-історичних чинників. Соціологія розглядає людину як надзвичайно пластичну істоту, здатну до значних соціальних адаптацій, але водночас виділяє в людині соціально типові характеристики – риси, якими наділені певні типи людей [3, с. 119].

Слід зазначити, що поняття “людина” і “особа” не завжди співпадають. У праві поняття “особа” вживається як для визначення людини, тобто фізичної особи, так і для визначення юридичної особи. Юридична особа – це організація, яка наділена цивільною правоздатністю та дієздатністю, може бути позивачем і відповідачем у суді.

Поняття “людина” вказує лише на якісну відмінність людей від тварин і нічого не говорить про соціально зумовлені відмінності між самими людьми.

Поняття “особа” і “громадянин” також не рівнозначні. Поняття “особа” є загальним поняттям, яке включає поняття “юридична особа”, “фізична особа”, “громадянин”, “іноземець”, “особа без громадянства”. Таким чином, поняття “особа” є загальним щодо поняття “громадянин”. Громадянство виявляє конкретний політико-правовий стан людини і притаманне не всім людям. У зв’язку з цим можна виділити групу апатридів – люди, які втратили громадянство однієї країни і не набули його в іншому. Іншими словами, це особа без громадянства.

Отже, можна дійти висновку, що поняття “людина” вживається як загальне (родове) по відношенню до особливого поняття “громадянин”. Кожен громадянин є людиною, але не кожна людина є громадянином. Людині належать природні права, які мають забезпечуватися незалежно від їх офіційного закріплення державою. Крім природних, громадянину належить і комплекс таких прав, які надає держава: участь в управлінні державою, виборче право та інші. Щодо терміну “особа”, то він означає суб’єкта правових відносин – фізичних та юридичних осіб. Термін “фізична особа” ширший за термін “громадянин”, оскільки включає не тільки громадян України, а й громадян інших держав та осіб без громадянства.

Для того, щоб визначити елементи правового статусу громадянина розглянемо поняття правового статусу у широкому та вузькому розумінні. Правовий статус в вузькому розумінні є сукупність юридичних якостей, якими держава наділяє громадянина. У цьому разі класичними елементами правового статусу будуть права, свободи та обов’язки. Відношення держави до громадян у сфері адміністративного права відображається також через інші юридичні категорії, наприклад, категорії гарантій прав, свобод та обов’язків громадян. Все, що так або інакше законодавчо закріплює положення громадянина в суспільстві, опосередковує усі види зв’язків і відношень між державою та громадянином, треба розуміти як правовий статус громадянина у широкому розумінні. Він відображає весь комплекс адміністративно-правових засобів, через які виражається відношення держави до громадян. На мою думку, це більш правильне розуміння правового статусу громадянина. Однак, слід звернути увагу, що дуже широке трактування адміністративно-правового статусу громадянина представляє небезпеку розмитого тлумачення цієї категорії, у зв’язку з чим в науковій літературі і представлено два поняття адміністративно-правового статусу громадянина – у вузькому і широкому розумінні.

Етимологічне розуміння поняття правового статусу (латинське status - означає становище). Для нас це означає характеристику певного становища індивіда в суспільстві і державі. Воно може бути різним, регулюватися різними правовими нормами та мати різні характерні ознаки. Отже, залежно від типологічних або індивідуальних ознак, що мають індивіди, як суб’єкти права, нормативно-правових актів, якими передбачаються статуси, повноти правового статусу їх поділяють на певні види. До того ж розрізняють:

  1.  загальний (конституційний) — це правовий статус, передбачений конституційним законодавством для будь-якої людини чи громадянина;
  2.  спеціальний (родовий, видовий) — це правовий статус, передбачений окремими нормативно-правовими актами для окремих категорій людей чи громадян (наприклад, суддів, прокурорів, викладачів, студентів);
  3.  індивідуальний (персоніфікований) - це правовий статус, передбачений індивідуально-правовими актами (правозастосовчими) для конкретної особи.

В юридичній літературі трапляються різні визначення загального правового статусу особи. Так, М. Матузов вважає, що правовий статус особи — це юридично закріплене становище особи в суспільстві. Інші вважають, що це поняття складається з соціально допустимих і необхідних можливостей особи не просто як індивіда, а як громадянина. М. Вітрук визначає правовий статус як систему юридичних прав, свобод, обов’язків і законних інтересів в їх єдності, основу чи ядро її правового становища. Він включає до структури правового статусу правосуб’єктність, як елемент його необхідної передумови. Хоча в доктринальних джерелах є інші погляди щодо цього елемента в структурі правового статусу, нам здається, що правосуб’єктність є його підставою, тому що вона передбачає здатність суб’єкта мати права, обов’язки і можливість їх самостійно здійснювати. Враховуючи можливість вияву цієї категорії опосередковано, через правоздатність, дієздатність і деліктоздатність, стає зрозумілим неможливість існування правового статусу особи без цього елемента. Те саме можна сказати і про включення до елементів правового статусу гарантій реалізації прав, свобод та обов’язків, які пов’язані, як з правосуб’єктністю, так і з принципами правового статусу та громадянством. Отже, слід враховувати необхідність включення до структури правового статусу гарантій, як фактора, що забезпечує його реальність і викликає зацікавленість кожної особи в реалізації прав і законних інтересів, виконанні юридичних обов’язків, їх захисту. [4, ст.135-136].

У наукових дослідженнях розрізняють поняття "правовий статус" та "правове становище", зазначаючи, що останнє за змістом ширше першого. Але практика свідчить, що в законодавстві вони не розрізняються. Ці терміни вживаються в одному й тому самому значенні, їх тотожність випливає також зі значення слова "статус", що в перекладі з латинської означає становище, стан будь-кого або будь-чого.

Таким чином, правовий статус особи — це юридично закріплене становище людини і громадянина в сучасному суспільстві та державі, що закріплюється в нормативно-правових та індивідуально-правових актах.

Враховуючи наведене, поняття правового статусу особи складається з таких елементів :

  1.  правосуб’єктність;
  2.  принцип правового статусу;
  3.  громадянство;
  4.  права, свободи, обов’язки та законні інтереси - основоположний елемент;
  5.  гарантія їх реалізації, охорони, захисту та відтворення.

Слід зазначити, що стосовно загального правового статусу у різних авторів немає єдиного розуміння щодо його структури. Найбільш повною вважається структура правового статусу, що містить такі елементи: а) статусні правові норми і правові відносини; б) суб’єктивні права, свободи і юридичні обов’язки; в) громадянство; г) правові принципи і юридичні гарантії; д) законні інтереси; е) правосуб’єктність; є) юридичну відповідальність.

Принципи правового статусу - основні, найбільш загальні, нормативно-регулятивні правила поведінки, що визначають положення людини і громадянина в сучасному суспільстві, демонструють його сутність та соціальне призначення. Конституція України починає регламентацію правового статусу людини і громадянина з закріплення загальних його принципів, а також порядку їх практичного здійснення. Ці принципи проголошуються у статтях 21 - 24 Конституції України. До них можна віднести:

а) рівноправність громадян; б) невичерпність і неможливість скасування прав і свобод; в) вільний і всебічний розвиток особистості; г) єдність прав і обов’язків; д) неможливість позбавлення громадянства і права змінити громадянство; е) неможливість вигнання громадян за межі України і видачі іншій державі; є) найвища соціальна цінність прав людини і громадянина;

ж) користування іноземцями і особами без громадянства передбаченими законом правами і свободами; з) додержання конституції і законів, виконання іноземними громадянами і особами без громадянства інших обов’язків, передбачених законом; і) надання іноземцям права притулку [1].

Насамперед ст. 21 Конституції України встановлює принцип свободи і рівності усіх людей у своїй гідності та правах і проголошує, що права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Рівність людей означає, що кожна людина дорівнює іншій в її особистісному, політичному, економічному, моральному й правовому становищі в суспільстві та державі. З огляду на це, а також враховуючи велику соціальну цінність для суспільства і держави кожної особистості держава захищає її гідність, права й свободи. Цей захист забезпечується насамперед за допомогою права, системи правових норм, що діють у суспільстві і державі. Звідси право повинно чітко регламентувати цей принцип, наприклад, порядок відносин між органами державного апарату і громадянином, громадськими організаціями тощо. Рівноправність громадян передбачає:

а) рівність перед законом; б) рівність прав жінки і чоловіка; в) рівність громадян будь-якої національності. Конституція України (ст. 24) конкретизує гарантії рівності як громадян України, так і інших осіб. Ці гарантії вбачаються у забороні існування будь- яких привілеїв та обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними та усіма іншими ознаками як фізичного, так і соціального характеру. Не може бути також привілеїв пов’язаних з посадою особи. Отже, рівність перед законом означає, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Важливим елементом правового статусу людини і громадянина є правосуб’єктність, тобто здатність людини бути суб’єктом права. Вона передбачає в себе правоздатність і дієздатність. Правоздатність - це здатність суб’єкта бути носієм суб’єктивних прав і юридичних обов’язків. Дієздатність - це здатність суб’єкта своїми діями реалізовувати і самостійно здійснювати суб’єктивні права і виконувати юридичні обов’язки. Її поділяють на угодоздатність і деліктоздатність. Угодоздатність — це здатність суб’єкта правовідносин особисто своїми діями здійснювати і укладати цивільно-правові угоди. Деліктоздатність—це здатність суб’єкта правовідносин нести юридичну відповідальність за вчинені ними правопорушення [4, ст.137-142].

Поряд з тим, у науковій статті М. Бояринцевої, [5,ст.22-24] зазначається,що правосуб'єктність громадян, зокрема адміністративна, поділяється на загальну та спеціальну. Відповідно розрізняють загальний і спеціальний адміністративно- правові статуси. Кожен громадянин наділений передусім загальним статусом, який здебільшого рівний для всіх, і в той же час може бути носієм одного або кількох спеціальних статусів. Досить часто спеціальний статус просто доповнює загальний, але іноді спеціальний статус впливає на загальний, обмежуючи та змінюючи його.

Конкретизація основних прав і обов'язків здійснюється залежно від віку, професійного, сімейного та інших станів особи. Іноді сукупність спеціальних прав і обов'язків називають правовим модусом. Спеціальний правовий статус свідчить про особливе правове становище суб'єктів даної групи відносин, що характеризується специфічним правовим методом регулювання, тобто специфікою правової реалізації їх інтересів.

Але в теоретичному розумінні і правоздатність, і дієздатність (які в сукупності становлять правосуб'єктність) — це здатність або можливості суб'єкта, які не містять у собі конкретних прав і обов'язків, не надають та не забезпечують реального блага, а лише дозволяють мати або своїми діями здійснювати передбачені законом права та обов'язки. Те ж стосується і відповідальності, яка настає за умов деліктоздатності. Відповідальність — це обов'язок громадянина зазнавати якихось стягнень або обмежень, що настає у разі невиконання ним приписів держави. Більш доцільним, на думку автора, буде визнати правосуб'єктність передумовою, потенційною можливістю адміністративно-правового статусу.

Елементом правового статусу є громадянство. Це постійний політико-правовий зв’язок особи з державою, який зумовлює наявність у них взаємних прав, свобод, законних інтересів та обов’язків, як на території країни, так і за її межами. Його слід розглядати в об’єктивному і суб’єктивному розумінні. Об’єктивне розуміння конституційного права на громадянство - це система нормативно-правових актів у яких викладаються конституційно-правові норми та принципи, що регламентують взаємовідносин держави і людини у громадянстві. У суб’єктивному розумінні — це можливості людини мати постійний, необмежений у просторі, політико-правовий зв’язок її з конкретною державою, заснований на юридичному визнанні державою цієї особи, внаслідок чого особа і держава набувають взаємних прав і обов’язків в обсязі і межах, передбачених Конституцією і законами держави [6, ст.10]. Щодо конституційного права на громадянство України, то згідно з Конституцією (ст. 4) в Україні існує єдине громадянство, що є однією з основних засад розбудови суверенної і незалежної демократичної держави [1]. Особа у суспільстві і державі може бути громадянином цієї держави, особою без громадянства, іноземцем. Отже, поняття «громадянин» політико-правове і пов’язується з існуванням держави і права. Україна сприйняла поширену в цивілізованому світі позицію щодо громадянства. Відповідно до українського законодавства громадянство регулюється не просто як правовий взаємозв’язок людини і держави, а є невід’ємним правом людини, яке держава зобов’язана визнавати, поважати і забезпечувати.

Таким чином, поняття “правовий статус громадянина” значною мірою пов’язане із чітким визначенням таких понять як “людина”, “особа”, “громадянин”. Правовий статус громадянина як суб’єкта адміністративного права характеризується власним змістом і містить певні елементи, але як вже було зазначено, у різних авторів немає єдиного розуміння щодо його структури.

1.2. Основні елементи адміністративно-правового статусу громадянина та їх характеристика

Адміністративно-правовий статус дуже об'ємне поняття, на яке впливають різні фактори (громадянство, вік та інше), але є підстави виділити основні структурні елементи. Зміст адміністративно-правового статусу громадянина розкривається через його елементи.

B. Б. Авер'янов [7, ст.189] стверджує, що адміністративно-правовий статус громадян визначається, насамперед, обсягом і характером їхньої адміністративної правосуб'єктностізміст якої становлять адміністративна правоздатність і адміністративна дієздатність.

Загальновідомо, що правосуб’єктність не є природним станом для людини. Це – юридична якість, що визнається державою за особою, виходячи із наявності в неї соціально-природних властивостей. Правосуб’єктність виражає визнання громадянина суб’єктом правовідносин взагалі, а також кваліфікацію його в якості суб’єкта або можливого суб’єкта конкретних суб’єктивних прав та обов’язків. Інакше кажучи, вона визначає суб’єктивний склад у правових інститутах і можливість громадянина бути як суб’єктом права взагалі, так і суб’єктом конкретних суб’єктивних прав і обов’язків 

Слід зазначити, що без правосуб’єктності неможливо визначити правовий статус ні фізичної, ні юридичної особи. Правосуб’єктність сприяє встановленню відмінності правового статусу від інших соціальних статусів особи – економічного, політичного, етнічного та інших.

За своїм юридичним змістом правосуб’єктність фізичної особи означає закріплену в законодавстві здатність особи мати юридичні прана і обов'язки та здійснювати їх самостійно (особисто) або через законних представників, а також відповідати за їх неправомірну реалізацію.

Правосуб’єктність особи свідчить про її типовість в юридичній сфері, загальні для даного ступеня розвитку суспільства соціально значущі ознаки, взяті відокремлено від конкретної людини. Адже й встановлена в законодавстві вікова диференціація дієздатності громадян базується на типових у суспільстві періодах розвитку людини. Тому держава визнає правосуб’єктність, орієнтуючись на типові характеристики людини в даному суспільстві [8, ст. 97].

Адміністративна правоздатність – це визнана законом за громадянином фактична можливість бути суб’єктом адміністративного права, мати права й обов’язки адміністративно-правового характеру [9;с.58]. Важливо зазначити, що адміністративна правоздатність виникає з моменту народження людини. Її обсяг встановлюють і змінюють за допомогою адміністративно-правових норм. Вона підтверджується документами про громадянство – паспортом громадянина України, а для осіб до 16 років – свідоцтвом про народження. Правоздатність не може бути обмежена або відчужена, від неї неможливо відмовитися добровільно (оскільки така відмова не має юридичної сили). Правоздатність людини утворює юридичне поняття особи й громадянина. Тільки у випадках, передбачених кримінальним або адміністративним законодавством, громадянин може бути позбавлений якоїсь частини адміністративної правоздатності – права пересування, батьківських прав тощо. Адміністративна правоздатність може бути повною або обмеженою. Обмеження правоздатності полягає в тому, що в результаті дії адміністративно-правових норм відбувається:

- звуження кола прав. У даному випадку конкретний громадянин повністю або частково позбавляється деяких прав, наданих йому особисто. Наприклад, позбавлення права керування транспортними засобами в результаті здійснення правопорушення, передбаченого ст. 130 КпАП (управління транспортними засобами в стані сп'яніння) [10];

- покладання на громадян додаткових обов'язків. У цьому випадку на громадянина, поза його волею, в адміністративному порядку органом управління покладаються додаткові обов'язки. Такі обов'язки можуть бути персоніфікованими, тобто зверненими до конкретної особи, обов'язок відбувати таке адміністративне стягнення, як виправні роботи. Можуть мати загальний характер, наприклад, обов'язок дотримуватися певних правил при перебуванні в районах епідемій, епізоотій, екологічних катастроф; обов'язок дотримуватись режимних вимог при роботі з літературою обмеженого використання тощо.

У будь-якому випадку обмеження правоздатності має винятково тимчасовий характер і може бути викликане лише однією з двох обставин.

1. По-перше. Виникнення особливих умов здійснення державного управління (стихійні лиха, епідемії, епізоотії, умови цивільної оборони), коли на громадян в адміністративно-правовому порядку покладаються додаткові обов'язки і коли немає можливості реалізовувати певні права, передбачені нормами адміністративного права. Так, на підставі Закону України "Про надзвичайний стан" від 26 червня 1992 p. можуть встановлюватися тимчасові обмеження прав і свобод громадян (ст. 1) [11], зокрема: вводиться комендантська година, під час якої забороняється громадянам перебувати у громадських місцях без спеціально виданих перепусток і посвідчень (п. 1 ст. 23); перевірка документів, проведення особистого огляду, перевірка житла громадян (п. 3 ст. 23); вислання порушників громадського порядку, які не є жителями даної місцевості, до місця їх проживання (п. 7 ст. 23); встановлення особливих правил користування зв'язком (п. 9 ст. 23).

2. По-друге, скоєння конкретним громадянином правопорушення, у зв'язку з чим на нього покладаються додаткові обов'язки або він позбавляється окремих прав. Громадянин, притягнений до адміністративної відповідальності, зобов'язаний виконати рішення компетентного державного органу про застосування до нього санкції, наприклад, сплатити штраф. Відносно певної категорії громадян звільнених з місць позбавлення волі та визнаних особливо небезпечними рецидивістами; тих, хто відбуває покарання за тяжкі злочини; засуджених два і більше разів до позбавлення волі за будь-які навмисні злочини, звільнених від відбуття строку покарання з обов'язковим залученням до праці тощо встановлюється адміністративний нагляд, який являє собою систему обов'язків та обмежень щодо піднаглядних, які ґрунтуються на адміністративно-правових нормах [12, ст.26].

Громадянин, що вчинив правопорушення, може бути позбавлений певних прав (прав, зловживання чи порушення яких призвело до правопорушення). Так, порушення водіями транспортних засобів правил дорожнього руху (ст. 122), перевезення людей (ст. 122), проїзду залізничних переїздів (ст. 123) тощо можуть спричинити позбавлення водіїв прав на керування транспортними засобами. Громадянин, позбавлений в адміністративному порядку свободи (підданий адміністративному арешту), через істотне обмеження свободи пересування та особистої свободи взагалі не має можливості здійснювати свої окремі права в державному управлінні.

В свою чергу, адміністративна дієздатність є другою складовою частиною адміністративної правосуб'єктності. При цьому адміністративна правоздатність є основою адміністративної дієздатності громадян, оскільки вона складає умови, за яких реалізуються їх суб'єктивні права й обов'язки.

Ю. М. Козлов визначає дієздатність як вираження практичної можливості певного суб'єкта реалізувати свою правоздатність у конкретних правовідносинах. Слід додати, що це встановлена (опосередковано, через визнання фактичної можливості вчиняти юридично значимі діяння) адміністративним правом здатність. Більше того, дієздатність у адміністративному праві має власні характерні риси, що відрізняють її від дієздатності у, наприклад, праві цивільному. Головні з них: а) обумовлені особливостями адміністративного законодавства, однак прямо ним не передбачені моменти виникнення та припинення; б) специфічні юридичні факти, що можуть бути підставою для зміни обсягу дієздатності чи її втрати; в) практично повна неможливість заміщення відсутньої дієздатності дієздатністю іншої особи. [13, ст.41-42].

Отже, адміністративна дієздатність – це визнана законом спроможність громадян своїми діями набувати та здійснювати права й виконувати обов'язки адміністративно-правового характеру [12; с. 24]. В повному обсязі адміністративна дієздатність настає з досягненням 18-річного віку. Разом із тим, вона виникає і по досягненні 16-річного віку – одержання паспорта й дотримання правил паспортної системи, охорона природи тощо. Адміністративна дієздатність може наставати в деяких випадках і до досягнення 16-річного віку – право на працю. Достатньо цікавою є теза, що висловлюється в науковій література про те, що адміністративна дієздатність може виникати навіть у школярів із досягненням 6-річного віку – мова йде про права і обов’язки, які виникають під час користування підручниками у шкільній бібліотеці. Безперечно, зазначене положення потребує більш детальної нормативно-правової регламентації та подальшого розвитку в правовій доктрині.

Соціальна складова дієздатності полягає у здатності особи усвідомлювати соціально-правовий характер, значення та наслідки своїх дій і вільно керувати ними — тобто у здійсненні вольової діяльності. Вона є базовою щодо юридичного змісту дієздатності, оскільки обумовлює його виникнення, зміну чи припинення. Проте слід наголосити, що дієздатність є юридичною категорією, а тому вона здатна «відчувати» дію права. Отже, держава через відповідне нормативне регулювання, може впливати на стан дієздатності суб'єкта права. Таким чином, обсяг дієздатності конкретного суб'єкта права залежить від стану його волі та законодавства. Поєднавши правовий та соціальний зміст адміністративної дієздатності можна сформулювати її визначення: це встановлена нормами адміністративного права здатність особи власними вольовими діяннями трансформувати елементи обсягу адміністративної правоздатності у складові адміністративно-правового статусу і фактично повноцінно користуватись останнім (реалізовувати дозволене та виконувати належне) [13, ст.43-46].

Дієздатна особа цілком розуміє характер, наслідки, суспільно-правову оцінку своєї поведінки. І головне — здатна до вчинення юридичних дій, котрі є підставою виникнення, зміни чи припинення правовідносин. Однак останні виникають, змінюються чи припиняються не лише на підставі юридичних дій, а і внаслідок інших видів юридичних фактів — подій. Теорія права під ними розуміє такі факти дійсності, котрі не обумовлені волею особи.

Якщо ж законодавство прямо передбачає  наявність волі як умови набуття відповідних прав (наприклад вступ на державну службу) недієздатна особа не має можливості їх набути. Хоча окремі адміністративні права чи обов'язки недієздатна фізична особа, напевне, може набути завдяки діям законного представника (наприклад звернутись зі скаргою до органу державної влади).

Таким чином: а) дієздатність є здатністю самостійно вчинювати юридично-значимі вольові діяння; б) вона обумовлюється станом волі суб'єкта права та законодавством; в) дієздатність не є абсолютно необхідною умовою для змін правового статусу суб'єкта права. За умови відповідного нормативного регулювання, останній може змінюватись внаслідок дії нормативних актів, індивідуально-правових актів, невольових дій (подій) самого суб'єкта права, вольових дій його представників (стосується фізичних осіб), вольових протиправних дій третіх осіб, подій.

Вивчення наукової літератури дозволяє стверджувати, що адміністративна деліктоздатність залежить від багатьох факторів, зокрема віку, стану здоров'я, соціальний статус тощо. Разом із вищезазначеними елементами адміністративної правосуб’єктності доцільно виокремити адміністративну деліктоздатність, яка іноді розуміється як складова адміністративної дієздатності [14;ст.75]. В класичному розумінні адміністративна деліктоздатність являє собою здатність особи нести адміністративну відповідальність за вчинення адміністративного правопорушення. За чинним адміністративним законодавством адміністративна деліктоздатність виникає з 16 років.

                Самостійність деліктоздатністі обумовлюється наявністю характерної нормативної конструкції, котра передбачає можливість притягнення до відповідальності частково дієздатного суб'єкта права. Набуття ним повної дієздатності означає охоплення нею і здатності нести відповідальність. Тобто раніше окрема частина дієздатності поєднується із останньою (деліктоздатністю), додаючи до здатності реалізовувати права та обов'язки (як правового змісту дієздатності) здатність нести юридичну відповідальність. Таку позицію у цілому поділяє М. В. Костів, хоча вона і не дозволяє із впевненістю зробити висновок про незалежність деліктоздатності [15, ст. 52].

Стосовно громадянства як одного із важливих елементів адміністративно-правового статусу, то в юридичній науці воно визначається як публічно-правовий стан індивіда, що являє собою стійкий (постійний) правовий зв'язок людини з конкретною державою, що обумовлює взаємні права та обов'язки громадян та держави у випадках, зазначених у законі [16; с. 250]. На мій погляд, що стосується такого елементу правового статусу, як громадянство, то він повністю охоплюється першим елементом - комплексом прав і обов'язків (оскільки громадянство, це не що інше, як стійкий правовий зв'язок людини з суспільством, здійснюваний через взаємні права і обов'язки).

Правовий статус громадянина включає: а) основні (невід'ємні) права (або права й свободи людини і громадянина); б) комплекс прав і обов'язків, закріплених Конституцією України, нормами різних галузей права, в тому числі адміністративно-правовими нормами; в) гарантії реалізації цих прав і обов'язків, а також механізм їх охорони державою.

До основних прав, крім невід'ємних (на життя, здоров'я, честь, гідність тощо), можна віднести: свободу слова, міграції, зборів, власності, користування засобами транспорту, будовами, політичні права (участь у законодавчій, виконавчій та юрисдикційній діяльності держави) та ін. Комплекс прав і обов'язків у різних галузях управління складають права на підприємництво та створення підприємств, на землю, на освіту, на користування досягненнями культури тощо. Гарантії реалізації цих прав і обов'язків, а також механізм забезпечення їх державою знаходять своє відображення в Конституції та законодавчих актах України.

Головним чинником забезпечення реалізації адміністративно-правового статусу громадянина визначено гарантії, які традиційно розглядаються як правові засоби, які забезпечують реалізацію, охорону та захист прав, свобод та обов’язків людини і громадянина. Найбільш поширеним підходом щодо розуміння системи гарантій прав громадян в юридичній літературі є їх класифікація на загальні і спеціальні. До загальних гарантій як правило належать економічні, політичні, ідеологічні, а до спеціальних – юридичні. В свою чергу, юридичні гарантії – це сукупність закріплених в адміністративно-правових нормах засобів (умов, способів), а також організаційно-правова діяльність по їх застосуванню, спрямована на забезпечення безперешкодної реалізації і всесторонньої охорони суб'єктивних прав громадян . Відповідно розрізняють нормативно-правові та організаційно-правові гарантії. Де перші являють собою правові норми, що забезпечують реалізацію прав в адміністративно-правовій сфері, а другі – є інституціями (органами), які приймають участь в забезпеченні реалізації прав громадянами. Так, в цьому контексті можна навести думку В. І. Кожухіна, який включив в зміст юридичних гарантій не тільки правові норми, але і різного роду державні установи, органи держави, на які покладений обов'язок забезпечувати реалізацію прав і свобод. Таким чином, вже йдеться про систему державно-правових засобів .

Юридичні гарантії можуть бути поділені на матеріальні і процесуальні гарантії здійснення прав і виконання обов'язків. Матеріальні юридичні гарантії визначаються як сукупність правомочності громадян, а також засобів правового забезпечення їх охорони і захисту в процесі реалізації. Процесуальні юридичні гарантії - це передбачені адміністративним правом спеціальні процедурні правила реалізації прав, а також порядок їх охорони і захисту у разі порушення.

Взаємодіючи і доповнюючи один одного, матеріальні і процесуальні юридичні гарантії створюють можливість реального здійснення права. Через відсутність однієї з цих категорій проголошене право часто стає декларацією, оскільки його реалізація залежить від розсуду сторін.

Норми адміністративного права, які гарантують виконання прав і обов'язків громадян у сфері державного управління, похідні від Конституції України, в якій закріплений ряд положень, що дозволяють уникнути в процесі адміністративної нормотворчості обмеження прав і свобод громадян, їх відміну, або покладання на громадян додаткових, нових, необгрунтованих обов'язків. Ними є наступні: по-перше, за загальним правилом, не повинні прийматися закони, підзаконні акти, які обмежують або відміняють права громадян; по-друге, таке обмеження є можливим лише за визначених, надзвичайних умов і лише законом (ст. 64 Конституції); по-третє, таке обмеження не є безстроковим, діє лише на час дії надзвичайних обставин; по-четверте, є права і свободи громадян, які не підлягають обмеженню за будь-яких умов.

Таким чином, підсумовуючи можна зазначити, що передумовами набуття адміністративно-правового статусу громадянина України є адміністративна правоздатність, адміністративна дієздатність, адміністративна деліктоздатність як складова адміністративної дієздатності. Саме ці зазначені елементи у своїй органічній єдності свідчать про набуття особою відповідного статусу, а саме адміністративно-правового статусу громадянина. До складу адміністративно-правового статусу громадянина входять саме юридичні гарантії – це правові засоби, які забезпечують реалізацію, охорону та захист прав, свобод та обов’язків людини і громадянина. І нарешті, за невиконання або неналежне виконання своїх юридичних обов'язків наступає юридична відповідальність, а отже, її роль – гарантувати виконання суб'єктами права своїх юридичних обов'язків. Звідси витікає, що юридична відповідальність є складовою частиною такого елементу, як юридичні гарантії прав і обов'язків громадян.

1.3. Класифікація  громадян як суб’єктів адміністративного права

 

    Адміністративне право наділяє правосуб’єктністю велике коло учасників соціальних зв’язків, про що свідчить велика кількість управлінських відносин у суспільстві, а система суб’єктів адміністративного права складніша, ніж системи суб’єктів будь-якої іншої галузі права.

Одними з таких дискусійних та неоднозначних тем є формулювання предмета адміністративного права, його складових інститутів, окреслення суб'єктного складу тощо. Особливо це стосується останнього, оскільки аналіз наукової, навчальної, нормативної літератури дає змогу з упевненістю стверджувати, що спостерігається відхід від традиційних домінуючих протягом тривалого часу доктрииальних положень щодо суб'єктів адміністративного права, зосередження уваги на юридичних особах як одному з різновидів останніх із певним, іноді помилковим, ототожненням їх із цивільно- правовим інститутом, що, у свою чергу, негативно впливає і на результати науково-дослідних правових досліджень і нормативної діяльності. У цьому ж блоці питань своє чільне місце посідає й визначення місця громадян в системі суб'єктів адміністративного права з визначенням їх адміністративно-правового статусу [17, ст.209].

Для усвідомлення сутності, призначення, взаємозв’язку суб’єктів адміністративного права України важливого теоретичного та практичного значення набуває їх класифікаційний розподіл. Розробка проблем такої класифікації передбачає формування знань щодо структури суб’єктів адміністративного права, є способом пізнання даної структури. Однак варто звернути увагу, що у теорії адміністративного права відсутня єдина класифікація його суб’єктів, що зумовлено наявністю значної кількості суб’єктів адміністративного права, та немає єдиного підходу щодо класифікації суб’єктів права взагалі.

Як відомо, класифікація – особливий випадок застосування логічної операції поділу обсягу поняття на класи, види, групи. За основу класифікації необхідно брати найбільш суттєві ознаки та властивості явищ, що розкривали б сутність та зміст об’єктів, що вивчаються. Щодо класифікації суб’єктів адміністративного права, необхідно зазначити, що її здійснення обумовлене: по-перше, потребою з’ясування сутності суб’єктів адміністративного права, їх ролі у публічному управлінні, під час надання адміністративних послуг, охорони та захисту їх прав,притягненні до адміністративної та дисциплінарної відповідальності, у процесі здійснення адміністративного судочинства; по-друге, створенням засад ефективної реалізації статусу даних суб’єктів, а також їх ефективної взаємодії; по-третє, досконала класифікація суб’єктів адміністративного права є необхідною передумовою змістовного наукового дослідження їх потенціалу.

У юридичній літературі наводяться класифікації суб’єктів права за різноманітними критеріями. Існує підхід, відповідно до якого всі суб’єкти права поділяються на такі групи. Так, В.В. Копєйчиков вважає, що суб’єктами права можуть бути: індивіди (фізичні особи), організації та об’єднання. З поміж індивідуальних суб’єктів він виділяє такі їх групи: а) громадяни даної держави; б) іноземці (громадяни інших держав); в) біпатриди (особи, які мають громадянство двох або більше держав); г) апатриди (особи, які не мають громадянства будь якої держави). Організації та об’єднання він поділяє на: а) державні (державні органи, установи, підприємства, їх посадові особи); б) громадські (організації, рухи, партії,органи громадської самодіяльності, підприємства, установи та їх посадові особи) [18, ст. 192].

С.С. Алексєєв поділяє суб’єктів права на: 1) індивіди; 2) організації; 3) громадські (громадсько-територіальні) утворення [19, ст.]; В.Є. Чиркін поділяє на: а) індивідів; б) юридичних осіб приватного права; в) юридичних осіб публічного права [20, ст.].

О.Ф.Скакун виокремлювала такі групи суб’єктів права: 1)індивідуальні суб’єкти(фізичні особи); 2) колективні суб’єкти (юридичні особи); 3) держава та її структурні одиниці 4) соціальні спільноти [21, ст. 355].

Як бачимо із вищенаведених прикладів, найменування суб’єктів права у багатьох авторів не збігається.

Адміністративне право відрізняється від інших галузей права багатоманітністю суб’єктів. До суб’єктів адміністративного права відносять: 1) фізичних осіб – громадян України, іноземців, осіб без громадянства; 2) юридичних осіб – органи виконавчої влади, будь-які інші державні органи, органи місцевого самоврядування, об’єднання громадян, підприємства, установи, організації (в собі їх керівників, які очолюють органи управління цих підприємств, установ, організацій); 3) колективних суб’єктів (утворення), які не мають ознак юридичної особи, але нормами адміністративного права тією чи іншою мірою наділені правами і обов’язками: структурні підрозділи державних і недержавних органів, підприємств, установ, організацій, деякі інші громадські утворення (на кшталт загальних зборів громадян за місцем проживання) [8, ст. 183].

Зазначимо, що загалом для оптимальної класифікації суб’єктів адміністративного права на певні види (групи) в науковій літературі у різні часи висловлювались різноманітні підстави.

Так, А.І. Єлістратов на початку ХІХ ст., досліджуючи публічні адміністративні правовідносини, визначив, що юридичні відносини встановлюються лише між людьми, а тому суб’єктами публічних відносин можуть бути лише посадові особи, наділені підзаконною владою управління. До суб’єктів права він відносив об’єднання осіб, які організовані певним чином (земство, місто – громада);об’єднані суспільними інтересами окремих місцевостей (селянські та міщанські громади); об’єднані інтересами окремі групи людей; громади, об’єднані спільною справою (університет). Приватні особи, за твердженням автора, також виступають суб’єктами права. Є.H. Трубецькой пропонує інший індивідуально-колективний критерій їх розмежування. Під фізичною особою, на його думку, треба розуміти особу індивідуальну, одиничну, на противагу юридичним особам, які є особами колективними [22, ст. 267].

У радянський період підхід до суб’єктів адміністративного права визначався тогочасною суспільно-правовою свідомістю. Так, Ц.А. Ямпольська зазначала, що в адміністративному праві виділяються три основні групи суб’єктів: органи держави та їх агенти; громадські організації та їх органи; громадяни.  Євтихієв до кола суб’єктів адміністративного права включав органи державного управління, їх посадових осіб, громадські організації та громадян.

Більш розгорнутий перелік давав Г.І. Петров. «Суб’єктами адміністративного права, – писав він, – є: 1) громадяни, особи без громадянства та іноземці; 2) органи державного управління і внутрішні частини їх апарату; 3) державні і громадські підприємства і установи та внутрішні частини їх апарату; 4) органи громадських організацій, діяльність яких регулюється правом, їх внутрішні частини; 5) організації громадського сприяння державному управлінню; 6) службовці, які є носіями адміністративних прав і обов’язків» [22, ст. 269].

Фахівці адміністративного права в сучасній період визначають, що суб’єктів адміністративного права можна також поділити на два види: 1) індивідуальні (громадяни України, іноземці, особи без громадянства, біженці) та 2) колективні (органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування; підприємства, установи, організації незалежно від форм власності; громадські організації, релігійні організації то­що) [23, ст. 18].

Традиційним такий підхід є і для теорії права. Так, Я.М. Магазинер як суб’єктів права розглядає фізичну та юридичну особу [24,ст. 102-105].

Але дане формулювання є, як правило, загальною схемою визначення видів суб’єктів права, а в кожній окремій галузі права вид таких суб’єктів повинен бути конкретизованим.

Так, на думку С.М. Махіної, в управлінському процесі беруть участь три групи суб’єктів: перша група – суб’єкти, наділені власними повноваженнями (сторона, яка управляє), – Президент України, вищі посадові особи, вищі органи виконавчої влади; друга група – це суб’єкти, на яких поширюється владний вплив керована сторона),тобто фізичні та юридичні особи, які не наділені владними повноваженнями у сфері управління; третя група – суб’єкти, які одночасно володіють владними повноваженнями та перебувають під управлінським впливом (посадові особи, державні та муніципальні службовці, структурні підрозділи органів державної влади) [22, ст. 270].

В.К. Колпаков, крім вищезазначених, пропонує такі критерії поділу суб’єктів адміністративного права: залежно від належності до державних структур (державні організації та їх представники і недержавні організації та їх представники);на суб’єктів колективних та індивідуальних;фізичних та юридичних осіб тощо [ 12, ст. 75-76].

Такої думки дотримувався В.Б. Авер’янов, додаючи, що суб’єктів адміністративного права можна поділити на суб’єктів, які здійснюють виконавчу владу, і суб’єктів, що належать до інших гілок влади [25, ст. 116].

В.В. Галунько вважає, що суб’єктами адміністративного права можуть бути: індивідуальні суб’єкти (фізичні особи, які поділяються на: громадян (володіють повним набором прав і обов’язків у державі), іноземці та особи без громадянст­ва(мають обмеження щодо політичних прав, не виконують військовий обов’язок),фізичні особи з іншим спеціальним статусом (фізичні особи – підприємці чи фізична особа – водій транспортного засобу) та колективні суб’єкти (юридичні особи: держава, державні органи та установи, громадські об’єднання, адміністративно-територіальні одиниці та їх населення, виборчі округи,релігійні організації, промислові підприємства, іноземні підприємства тощо) [26, ст. 121].

Аналіз сучасних наукових та науково публіцистичних джерел свідчить про те, що більшість науковців на перше місце серед суб’єктів права ставлять людину і лише потім вивчають структуру та функціонування апарату публічної влади.

Іншою підставою класифікації суб’єктів права, яка нерідко застосовуються в юридичній літературі, є критерій статусної відмінності (поділу суб’єктів за статусом). У даній класифікації суб’єктів адміністративного права використовуються одразу декілька критеріїв: по-перше, індивідуально-колективний, по-друге, організаційний,по-третє,функціональний (або функціонально-рольовий); по-четверте, статусний. Для галузевих наук визначення статусу, правового становища особи в різних правових сферах, відносинах має важливе значення, оскільки дозволяє розкрити особливості галузевого регулювання, показати специфіку галузевих прийомів, методів правового впливу. Однак сам по собі статус не символізує наявність самостійного суб’єкта права, окремому статусу, наприклад, галузевому або спеціальному за загальним правилом не відповідає свій особливий суб’єкт.

Правова особа у різних правових сферах може володіти різним статусом, який для неї є «зміною правового одягу», принципово не впливає на його правову особистість, що не порушує його цілісності як суб’єкта права. Звідси, класифікація суб’єктів права за статусом не є класифікацією, поділом суб’єктів права.

Однак, зважаючи на дискусію у науковій літературі, до кола яких суб’єктів віднести посадову особу, такий підхід є виправданим. Так, М.В. Баглай головним індивідуальним суб’єктом права називає людину, а С.С. Алексєєв – громадянина. A.B. Міцкевич до індивідуальних суб’єктів відносить не тільки громадянина, іноземця або особу без громадянства, але й посадову особу[22, ст. 271].

. Д.М. Бахрах заперечує йому, оскільки вважає, що посадова особа, здійснюючи владні повноваження, діє не як індивід, а як уповноважений представник організації та відповідно дії такої посадової особи тягнуть юридичні наслідки для неї – вони визнаються діями організації [27, ст. 16].

У даному випадку має місце саме статусний підхід до поділу суб’єктів адміністративного права, а оскільки посадові, службові особи є необхідним елементом функціонування органів публічної адміністрації, то немає необхідності їх виокремлювати в окрему групу індивідуальних суб’єктів.

Суб’єкти адміністративного права можуть бути розмежовані за критерієм відособлення правових якостей людини за допомогою спеціальних юридичних  форм (аксіологічний критерій) – на первинні (індивіди) та похідні (інші суб’єкти адміністративного права).

Існують суб’єкти, які можна назвати основними в адміністративному праві,зв’язки між якими ніколи не перериваються, через які б соціальні і політичні потрясіння не проходило суспільство. Це виконавча влада та громадяни. Виконавча влада, яка персоніфікується в державних службовцях і громадяни – це два основні , вічні суб’єкти адміністративного права, між якими діалог безперервний: він може мати форму гармонії, може переходити в колізію, конфлікт і революційну драму.

Виходячи з вищевикладеного, можемо запропонувати таку класифікацію суб’єктів адміністративного права: 1) за організаційно-правовою формою суб’єктів адміністративного права можна поділити на індивідуальні та колективні; 2) за зовнішньою відокремленістю – фізичні особи; юридичні особи; колективні суб’єкти, що не мають статусу юридичної особи; 3)  за наявністю владних повноважень – на суб’єктів, наділених владними повноваженнями та суб’єктів, не наділених владними повноваженнями; за ступенем участі у публічному управлінні: 1) суб’єкти, чиї інтереси і права підлягають реалізації і захисту в публічному управлінні (громадяни, іноземці, особи без громадянства, біженці, підприємства, установи, організації, громадські об’єднання); 2) суб’єкти, які безпосередньо реалізовують надані їм повноваження з метою забезпечення належного порядку управління (органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, Президент України); 3) суб’єкти, які опосередковано (через власний апарат) беруть участь у публічному управлінні (апарат Верховної Ради України, комітети Верховної Ради, Державна судова адміністрація, керівники державних підприємств, установ, організацій);за аксіологічним критерієм суб’єктів адміністративного права необхідно поділити на первинних (органи публічної адміністрації та індивіди) та похідних (підприємства, установи, організації у сіх форм власності (в тому числі міжнародні та іноземні), релігійні організації, громадські об’єднання).

Саме такий варіант розподілу дає системне уявлення про суб’єктів адміністративного права України, дозволяє більш чітко з’ясувати їх сутність, призначення та взаємозв’язок для забезпечення законності та правопорядку у державі, а додаткове використання критеріїв загального характеру сприяє детальнішому з’ясуванню їх сутності,зв’язку та взаємодії.

Заслуговує на певну увагу й класифікація спеціальних адміністративно-правових статусів громадян за критерієм соціальної ролі індивіда, запропонована Д.М. Бахрахом [27, с. 40]. Автор виділяє такі статуси:

  1.  членів адміністративних колективів;

2) суб’єктів адміністративної опіки;

3) жителів територій з особливим адміністративно-правовим режимом;

4) суб’єктів дозвільної системи.

До першої категорії вчений відносить осіб, які навчаються (студенти, аспіранти, учні технікумів); мілітаризованих службовців (військовослужбовців, робітників воєнізованих формувань); осіб, свобода яких обмежена в адміністративному порядку (неповнолітніх, поміщених за правопорушення в спеціальні навчальні заклади та ін.).

Спеціальні адміністративно-правові статуси визначаються соціальною роллю конкретних індивідів як суб'єктів адміністративного права, обсягом і характером їхньої правосуб'єктності в різноманітних галузях суспільних відносин, що регулюються адміністративним правом.

Єдине ціле в силу встановленого адміністративним законодавством порядку взаємовідносин членів колективу з його адміністрацією (органом управління) на основі внутрішньо узгодженого розподілу між ними прав, обов'язків і відповідальності. До адміністративних колективів відносяться, зокрема, органи внутрішніх справ, військові частини, воєнізовані пожежні і гірничорятувальні підрозділи, студентські колективи, лікувально-трудові профілакторії тощо. Члени всіх таких колективів мають деякі специфічні особисті права й обов'язки, що обумовлені приналежністю до даного адміністративного колективу. Так, ставши, наприклад, працівником міліції, громадянин відповідно до Закону України “Про міліцію”  [28] набуває право на користування зброєю, відшкодування збитку у випадку загибелі або каліцтва тощо. Ставши студентом, громадянин одержує закріплену в законі практичну можливість реалізувати своє право на освіту: відвідувати лекції, брати участь у семінарських заняттях, одержувати консультації викладачів і оцінки своїх знань, користуватися бібліотекою даного навчального закладу, організовувати свою працю і відпочинок відповідно до встановлених правил внутрішнього розпорядку тощо.

Характерними рисами адміністративно-правового статусу володіють також суб'єкти адміністративної опіки, що полягає в наданні допомоги особам, що потребують соціального захисту: видачі грошових сум, організаційному сприянні, наданні спеціальних медичних послуг, наданні різноманітних пільг і привілеїв тощо. Практичну діяльність по здійсненню опіки реалізують органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування. І та частина цієї опіки, що регламентується нормами адміністративного права, може бути названа адміністративною.

Суб'єктами адміністративної опіки є безробітні, змушені переселенці, інваліди Великої Вітчизняної війни, діти-сироти, багатодітні батьки; особи, що страждають психічними захворюваннями; хворі діабетом, туберкульозом і багато інших категорій громадян. Основами для придбання статусу суб'єкта адміністративної опіки можуть бути різні факти і події: демографічні обставини, технічні й екологічні катастрофи, інші несприятливі соціальні чинники. Саме ці факти і події (особливо соціальні чинники) лежать в основі актів, що видаються повноважними державними органами про допомогу за безробіттям, про заходи для соціального захисту військових і осіб, звільнених із військової служби; про надання спеціальних медичних послуг хворим діабетом і туберкульозом тощо.

Широкий спектр спеціальних адміністративно-правових статусів можна визначити в зв’язку з професійною діяльністю осіб. Це – народні депутати, судді, державні службовці та інші. Особливість їхнього правового становища полягає в забороні займатися певними видами діяльності, в додаткових гарантіях недоторканості особи, в ряді пільг .

Спеціальний адміністративно-правовий статус також можна розрізняти в залежності від віку особи, наприклад спеціальні адміністративно-правові статуси мають неповнолітні та пенсіонери. Їх положення характеризується здебільшого наявністю пільг у сфері державного управління: щодо оподаткування, проїзду в громадському транспорті, матеріального забезпечення . Для молоді надані спеціальні права – щодо отримання пільгових довгострокових кредитів на будівництво та придбання житлових будинків та квартир.

Особливим видом спеціального адміністративно-правового статусу громадянина є вступ громадянина у відносини адміністративно-правової відповідальності. Даний статус набувається особою у зв’язку з порушенням вимог законодавства в сфері державного управління та місцевого самоврядування. Передумовою набуття зазначеного статусу є деліктоздатність особи. Слід зазначити, що вступ у деліктні правовідносини, пов’язаних з притягненням до відповідальності, може бути як обмежений, так і обтяжений спеціальними умовами.

Обмеження вступу в деліктні правовідносини можливе в зв’язку з відсутністю у громадянина деліктоздатності (недієздатна особа) або обмеження деліктоздатності (обмежена дієздатність особи або спеціальний адміністративно-правовий статус, який виключає притягнення до відповідальності, наприклад статус народного депутата України).

В кожний конкретний період часу громадянин у межах загального правового статусу користується певним “набором” прав і обов’язків, які відображають різноманітність його соціальних ролей у певних сферах суспільного життя. Такий комплекс прав і обов’язків, що належить конкретній людині, визначається у літературі як індивідуальний правовий статус.

Індивідуальний правовий статус громадянина дає повну юридичну визначеність положення конкретної особи в суспільстві. Він фіксує певне становище окремої особи (стать, сімейний стан, робота, інше), являє собою сукупність персоніфікованих прав і обов’язків громадянина. Індивідуальний правовий стан відрізняється своєю динамічністю: змінюється відповідно до тих змін, що відбуваються в житті людини. Якщо дошкільники можуть тільки самостійно звернутися до лікаря, реалізувати право на освіту, використовувати право на скаргу, по досягненні трудового повноліття громадяни можуть влаштуватися на роботу, і з 18 років займати посади в державному апараті, або стати військовими; у 16 років наступає їх адміністративна деликтоздатність тощо.

В основі зазначених статусів знаходиться статус людини (відповідно до міжнародних прав людини). Загальний правовий статус у всіх громадян – один, спеціальних статусів – багато, а індивідуальних стільки, скільки осіб проживає в державі. Розглянуто три види адміністративно-правового статусу громадянина – загальний, спеціальний, індивідуальний. Всі вони співвідносяться одне до одного як загальне, особливе та окреме, співвідношення яких змінюється залежно від конкретних життєвих ситуацій.

Отже, на основі дослідження різних класифікацій суб’єктів адміністративного права можна дійти висновку, що будь-якого із існуючих критеріїв недостатньо для розмежування суб’єктів адміністративного права. Комплексна типологія суб’єктів адміністративного права можлива лише на основі застосування у сукупності декількох способів їх поділу.

РОЗДІЛ ІІ. ПРАВОВИЙ СТАТУС ГРОМАДЯН УКРАЇНИ ЯК СУБЄКТІВ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА

2.1. Визначення поняття громадян відповідно законодавству України

      Загальне визначення поняття громадянин  міститься у ст. 1  Закону України «Про громадянство»,  відповідно до якого громадянином України є особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами  України. [29].

   Поняття громадянин уживається по відношенню до людини, що володіє правовим зв'язком з якою-небудь державою (у монархічних державах цьому поняттю відповідає термін «підданий»). Загальним для понять «особистість» і «громадянин» є те, що вони підносяться до однієї і тієї ж людини, однак поняття «особистість» позначає її місце в суспільстві, а поняття «громадянин» - в державі. «Особистістю», тобто членом суспільства, може бути не лише громадянин конкретної держави, але й іноземець, а також особа без громадянства, що проживають на території цієї держави. В той же час людина може не проживати на території держави, але бути її громадянином.
            Є особистості, які з тих або інших причин не зв'язані в правовому відношенні ні з однією державою; це особи без громадянства - апатриди. Зустрічаються також випадки, коли особа одночасно відноситься до двох, а деколи і більшій кількості держав. Таких осіб називають біпатридами.
          Люди, що знаходяться на території України, по своєму правовому статусу належать до однієї з трьох категорій: громадяни України, іноземні громадяни або піддані, особи без громадянства (апатриди).

 Конституція України, розмежувавши поняття «людина» і «громадянин», виходить при цьому з визнання ідеї «природних», «природжених», «невідчужуваних» прав людини, сутність якої полягає у тому, що права людини належать їй від народження, мають природний характер, а держава може лише регулювати їх здійснення і встановлювати для них гарантії, але не може їх скасувати.

 Україна, як і будь-яка держава, захищаючи свій суверенітет, виходячи з мети забезпечення гідних умов життя і реальних можливостей, закріплює певні права і свободи і надає гарантії їх здійснення лише своїм громадянам. Так, лише громадяни України можуть бути суб'єктами права власності на землю, володіють правом голосу на виборах і референдумах, можуть бути членами політичних партій, які діють в Україні [1].

    У тексті Конституції це розмежування виявляється у тому, що при визначенні прав людини використовуються терміни: «всі люди», «кожна людина», «кожен», «всі», «ніхто», «працюючі», «кожен працюючий і ін., а при визначенні прав громадян України використовуються терміни «громадяни», «громадяни України», «кожен громадянин», «всі громадяни».

Громадянин — це особа, яка належить до постійного населення певної держави, має нормативно закріплений статус, користується захистом держави як у межах її території, так і поза нею. Громадянин має певні особливості, що надають можливість бути суб'єктом не лише економічних та соціальних, а й політичних відносин.

1. Це особа, яка належить до постійного населення певної держави.

2. Це особа, що користується правами, наданими державою, та виконує обов'язки, покладені на неї.

3. Це особа, котра користується захистом з боку держави, як правовим, так і судовим.

4. Це особа, яка несе законодавчо закріплену відповідальність у разі порушення чи невиконання певних рішень, а також у випадку порушення суб'єктивних прав інших осіб або невиконання власних юридичних обов'язків [30, ст.280].

Громадянство - це стійкий правовий зв'язок особи з конкретною державою, що породжує їх взаємні права і обов'язки. Так, держава визнає і гарантує права і свободи людини, захищає її за межами держави; у свою чергу, громадянин повинен дотримуватись законів і розпоряджень держави, виконувати встановлені нею обов'язки..

Громадянство, як і будь-яке інше державно-правове явище, являє собою єдність форми і змісту. Їх пізнання залежить від розуміння юридичної природи громадянства.

Юридична природа громадянства розкривається за допомогою конституційно-правового регулювання даного інституту. Існує чимало досліджень учених (Л.М. Альбертіні, Р.Б. Бедрій, О.В. Журавка, В.В. Кравченко,О.С. Лотюк, В.Ф. Погорілко, H.A. Ришняк, Ю.М. Тодика, О.Ф. Фрицький, Ю.С. Шемшученко та ін.), які тим чи іншим чином торкаються проблеми конституційно-правового регулювання громадянства України. Водночас, в юридичній літературі ще недостатньо досліджені питання системи нормативно-правових актів, які охоплюються законодавством про громадянство України. Крім того, до останнього часу в науці конституційного права немає загальновизнаного визначення поняття «конституційно-правове регулювання» [31, ст. 189].

Нормативно-правові акти, що регулюють відносини громадянства України і являють собою цілісну систему, становлять законодавство про громадянство України. При цьому термін «законодавство» вживається у найширшому значенні, а саме: як система всіх нормативно-правових актів держави, тобто законів і підзаконних нормативно-правових актів. Це - по-перше. По-друге, системний підхід до законодавства про громадянство України дозволяє подати його не як механічний конгломерат нормативно-правових актів, а як закономірне єдине ціле, кожен елемент якого виконує чітко визначену роль, займає своє місце в його системі.

Система законодавства про громадянство України є багатогранним утворенням, що має складну структуру. Так, будучи частиною (інститутом) загальної системи законодавства, її можна розглядати в єдності двох структурних утворень: ієрархічної (вертикальної) та галузевої (горизонтальної). В основі горизонтальної структури лежать зв’язки між елементами системи законодавства, які є похідними від характеру взаємозв’язку між складовими частинами предмета регулювання. Основною ознакою вертикальної структури є відношення ієрархічної субординації, як похідні не від регулюючих відносин, а від ієрархії компетенції правотворчих органів.

Слід зазначити, що вчені конституціоналісти схильні розглядати його структуру лише на вертикальному рівні. Так, В.Ф. Погорілко та В.Л. Федоренко вирізняють такі види джерел конституційно-правового інституту громадянства: 1) Конституція України (розділи І, II та ін.); 2) Закон України «Про громадянство України»; 3) інші нормативно-правові акти України, які видаються відповідно до Конституції і названого закону  [32, ст. 114]. Проте існують й інші погляди щодо цього. Зокрема, В.В. Кравченко зазначає, що джерелами інституту громадянства є: 1) Конституція України; 2) Закон України «Про громадянство України»; 3) чинні міжнародні договори України з питань громадянства; 4) підзаконні акти [33,ст.117-118].  Подібної позиції дотримується О.Ф. Фрицький [34,ст. 127-128].  Власне В.В. Кравченко та О.Ф. Фрицький поза межами законодавства про громадянство України залишають таку важливу групу законів України, які стосуються окремих питань, що пов’язані з громадянством, але при цьому регламентують правовий статус певної групи осіб.

Такі різноманітні підходи до структури законодавства про громадянство України на вертикальному рівні створюють об’єктивне підґрунтя для подальшого її дослідження. Безперечно, центральне місце в ієрархічній структурі законодавства про громадянство України, як і в усіх інших інститутах національного законодавства, займає Конституція України. Вона як єдиний нормативно-правовий акт, який є Основним Законом України, має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй.

Система законодавства про громадянство України не обмежується нормативно-правовими актами, які зазначені у ст. 4 Закону України «Про громадянство України», а саме: Конституцією України, цим Законом, міжнародними договорами України. Нині вона значно ширша і включає: 1) Конституцію України; 2) міжнародні договори, згода на обов’язковість яких на дана Верховною Радою України; 3) Закон України «Про громадянство України»; 4) інші закони; 5) підзаконні нормативно-правові акти. При цьому, слід мати на увазі, що громадянство належить до кола питань, які підлягають визначенню виключно законами України. Тобто обсяг і зміст інституту громадянства визначається виключно законами України, які не суперечать Конституції України та міжнародним договорам, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Це випливає зі статей 9, 92 Основного Закону України [1]  та ст. 4 Закону України «Про громадянство України». Що ж стосується реалізації права на громадянство, вжиття заходів щодо його забезпечення, то вони згідно зі статтями 106, 116, 117 Конституції України регулюються підзаконними нормативно-правовими актами. Такими, наприклад, як укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, а також відомчими актами нормативного характеру.

Водночас, законодавство про громадянство України є динамічним, оскільки постійно змінюється — приймаються нові нормативно-правові акти, вносяться до них зміни, відміняються застарілі правові приписи, шо об’єктивно зумовлює їх упорядкування, приведення до науково обґрунтованої системи. Така діяльність називається систематизацією. Серед її форм доцільно відзначити інкорпорацію, коли нормативно-правові акти у галузі громадянства можна об’єднати у різного роду збірники чи зібрання у певному порядку (хронологічному, алфавітному, системно-предметному) без зміни їх змісту. Це дозволило б всебічно і повно викласти нормативно-правовий матеріал у галузі громадянства, оскільки нормативно правові акти у збірниках друкуються з урахуванням наступних офіційних змін і доповнень, а також з них вилучаються правові приписи, визнані такими, що втратили чинність [31,ст.194].  

Питання про принципи громадянства має істотне значення для визначення характеру і змісту інституту громадянства. Принципи - це основні засади, вихідні ідеї, що характеризуються універсальністю, загальною значущістю, вищою імперативністю і відображають суттєві положення теорії, вчення, науки. Вони становлять ядро певного правового інституту, є найважливішими нормами, що визначають його якісні особливості. Тому до правових принципів громадянства належать не окремі норми, що регулюють окремі суспільні відносини (або їхню групу), пов'язані з громадянством, а тільки ті, які становлять загальні вихідні засади правового регулювання всіх відносин громадянства.

Головна роль принципів громадянства полягає в тому, що всі інші норми даного інституту повинні бути відповідними до них.

Принципи не тільки сприяють правильному розумінню й застосуванню правових норм інституту громадянства, а й впливають на зміст нормативно-правових актів у зазначеній сфері, а також сприяють виявленню правових норм, що не входять в систему законодавства про громадянство. Крім того, правові принципі) є основою при розробці теоретичних концепцій досліджуваного правовою інституту. І, нарешті, принципи громадянства важливі не тільки як вираження чіткої концепції, але і як підстави для практичного застосування. Отже, першочергове значення принципів громадянства виявляється в тому, що вони: 1) відображають сутність інституту громадянства; 2) є вихідними засадами; 3) діють безпосередньо; 4) є основою для практики державного будівництва у сфері громадянства; 5) у них відображається поведінка особи, обсяг її свободи; 6) є показником демократичності держави. Принципи громадянства, як і будь - які інші принципи, утворюють певну систему [35,ст.148-149].  

У науковій літературі є і такий підхід, коли кількість принципів громадянства розглядають у двох площинах: 1) принципи, які закріплені в ст. 2 Закону України «Про громадянство України» (їх 7); 2) принципи, що досліджуються вченими - юристами в конституційно-правовій науці. У другому випадку Ю.М. Тодика вважає, що громадянство України базується на таких принципах: 1) єдиного громадянства України; 2) запобігання виникненню випадків без громадянства; 3) неприпустимості позбавлення громадянина України громадянства; 4) неможливості автоматичного набуття і втрати громадянства; 5) рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і часу набуття ними громадянства України; 6) збереження громадянства незалежно від місця проживання громадянина України; 7) визнання права громадянина на зміну громадянства; 8) захисту і піклування про громадян України, які перебувають за межами України; 9) невидачі громадян України іноземній державі [36,ст. 39-40].  

Спираючись на досягнення наукової думки, чинне законодавство України та міжнародне право, слушною видається класифікація принципів громадянства за: 1) значенням та місцем, які вони посідають у системі принципів громадянства; 2) за сферою дії. Відповідно до цього можна умовно виділити: 1) загальні принципи (є загальновизнаними, пронизують увесь інститут громадянства, є його відправними началами, претендують на універсальність); 2) спеціальні принципи (є спрямовуючими при регулюванні конкретних правовідносин, що виникають з приводу громадянства, та є еталоном для конкретних держав, зважаючи на їх специфічні характеристики та історичний розвиток.

Отже, на підставі зазначеного до загальних принципів можна віднести: право на громадянство; свободу вибору громадянства; рівне громадянство; запобігання виникненню випадків без громадянства; неприпустимість позбавлення громадянства; невизнання автоматичної втрати громадянства; невидачу громадян іноземній державі; збереження громадянства особами, які проживають за кордоном; тощо; до спеціальних принципів - єдине громадянство; подвійне громадянство; поєднання принципу Ґрунту і принципу крові; правонаступництво та територіальність при визначенні належності до громадянства; відмову від автоматичної зміни громадянства при укладенні або припиненні шлюбу; врахування постійного проживання на даній території при вирішенні питання набуття громадянства тощо. Запропонована система принципів громадянства - це лише деякі міркування, до яких приводить дослідження даного феномена [35,ст.152-153].  

Набуття громадянства є одним з основних субінститутів інституту громадянства. Правове регулювання набуття громадянства здійснюється згідно з принципом державного суверенітету. Однак це не означає, що держави можуть довільно визначати підстави та порядок набуття громадянства, не дотримуючись загальноприйнятих принципів міжнародного права. При цьому громадянство може набуватися за різними підставами.

Традиційно підстави набуття громадянства вчені-правознавці (В.Я. Кікоть,Н.М. Смородін, С.В. Черниченко та ін.) умовно поділяють на дві великі групи без зазначення критерію розмежування. Перша група охоплює підстави набуття громадянства у загальному порядку, друга - у виключному. Водночас, до підстав набуття громадянства у загальному порядку відносять: 1) у результаті народження (філіація); 2) у результаті натуралізації (прийняття до громадянства). А до підстав набуття громадянства у виключному порядку відносять - 1) групове надання громадянства або колективна натуралізація (окремий випадок — т. зв. трансферт); 2) оптація (вибір громадянства); 3) реінтеграція (поновлення у громадянстві). Проте існують й інші думки щодо класифікації підстав набуття громадянства. Зокрема, відомий правознавець І.І. Лукашук пропонував більш загальну класифікацію підстав набуття громадянства, виходячи з широкого розуміння поняття натуралізації. Відповідно до цього, підстави набуття громадянства поділяються на: 1) первинні, тобто за народженням; 2) похідні, тобто після народження, які, на думку вченого, називаються натуралізацією. При цьому він зауважує, що в здебільшого термін «натуралізація» використовується у вузькому розумінні - прийняття до громадянства за заявою [36,ст.227]. 

Перелік підстав набуття громадянства України у чинній редакції Закону України «Про громадянство України» зведено в одну статтю (ст. 6). Утім, цей перелік не є вичерпним, оскільки Закон передбачає можливість набуття громадянства України за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Головною постійно діючою підставою набуття громадянства є філіація (франц. fi lialion, лат. fi liatio - родова спадкоємність, від filins - син) - набуття громадянства за народженням. Україна повністю дотримується цього принципу. Громадянство України надається з моменту народження всім дітям, які мають право на його набуття, зокрема дітям, які народилися на території України від осіб без громадянства, які на законних підставах проживають на території України (ч. 2 ст. 6 Закону України «Про громадянство України») [29] . Це положення, безумовно, має прогресивний характер, оскільки дитина з моменту народження перебуває під захистом держави. . У цьому контексті заслуговує на увагу висловлювання Ю.Н. Тодики, який вважав, що набуття особою громадянства за такої підстави знаходиться в інтересах як держави, так і людини: держава має уявлення про чисельність своїх громадян, а особа з моменту народження запроваджена до системи державно-організованого суспільства і перебуває під захистом держави, будучи частиною соціуму [37, ст.76]. Практично це означає, що забезпечення кожній дитині громадянства з моменту народження є надзвичайно важливим, оскільки тільки так можна забезпечити право кожної людини на громадянство. Не отримавши при народженні громадянства певної держави, людина може не мати пізніше можливості для його отримання. Наприклад, вона не зможе виконати деяких умов натуралізації (відсутність судимості, фінансова спроможність тощо).

Громадянство за народженням набувається на основі двох принципів: «права грунту» (ius soli) та «права крові» (jus sanguinis). Принцип «права ґрунту» означає, що особа, яка народилася на території відповідної держави, набуває її громадянства незалежно від громадянства своїх батьків. Принцип «права крові» означає, що особа набуває громадянства батьків незалежно від місця народження. Іноді набуття громадянств за принципом «права ґрунту» в юридичній літературі називають набуттям громадянства за народженням, а за принципом «права крові» — за походженням. При цьому сила дії кожного з принципів неоднакова. Вибір або переважання того чи іншого принципу зумовлено, головним чином, політикою держави в демографічній галузі [36, ст.229].

Прийняття до громадянства визначається як натуралізація або укорінення. Натуралізація у світовій практиці є найпоширенішою підставою набуття громадянства. Натуралізація може існувати у двох формах (варіантах). Утім, в юридичній літературі є різні підходи до розуміння цього питання. Традиційно вирізняють такі дві основні форми натуралізації: індивідуальну (відповідно до заяви) і завдяки державному правонаступництву. Набуття громадянства завдяки державному правонаступництву не є видом колективної натуралізації. У цьому разі громадянство виникає в результаті появи нового суб’єкта міжнародного права, якщо особа залишається на території цього суб’єкта міжнародного права і не заявляє про намір вийти з нового громадянства . Індивідуальна натуралізація поділяється на натуралізацію, яка базується на особистому виборі, і на натуралізацію за законом. Остання є наслідком одруження іноземця з громадянином даної держави, а також усиновлення, опіки, визнання батьківства держави тощо. В Україні, як зазначалося, набуття громадянства внаслідок усиновлення, опіки, визнання батьківства є самостійними підставами набуття громадянства.

Щодо припинення громадянства, то ч. 1 ст. 25 Конституції України [1] проголошує, що громадянин України не може бути позбавлений права змінити громадянство, тобто права припинити  громадянство України і стати громадянином іншої держави. Адже стійкий правовий зв’язок між фізичною особою і Україною не означає насильницького, примусового утримання людини у громадянстві. Це обмежувало б її свободу і суперечило тенденції демократизації суспільних відносин.

Утім, на сьогодні в науці міжнародного та національного права й досі немає  універсальної відповіді щодо дефінітивного визначення терміна «припинення громадянства». Поряд з терміном «припинення громадянства» використовуються також терміни «вихід з громадянства» та «втрата громадянства». При цьому досить часто не простежується відмінність між ними. Тим самим нівелюється використання цих термінів. Ряд правознавців вважають, що узагальнюючим терміном є не припинення громадянства, а вихід з громадянства або втрата громадянства.

Згідно з Конституцією України підстави припинення громадянства України визначаються законом (ст. 4) [1]. Власне, перелік підстав, за якими може бути припинено громадянство України та порядок його припинення визначено у чинному Законі України «Про громадянство України» (далі - Закон). Відповідно до Закону громадянство України може припинятися згідно з такими підставами: 1) внаслідок виходу з громадянства України; 2) внаслідок втрати громадянства України; 3) за підставами, передбаченими міжнародними договорами України (ст. 17) [29].

Отже, перелік підстав припинення громадянства України не є вичерпним, оскільки, крім виходу з громадянства України та втрати громадянства України допускається також припинення громадянства України згідно з підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

В Україні відмова від громадянства як типова форма його припинення не передбачається. У законодавстві України використовується словосполучення «відмова від громадянства (підданства) іншої держави або громадянства (підданства) інших держав». Проте в даному випадку йдеться про припинення іноземного громадянства.

Із запровадженням конституційної заборони позбавлення громадянства український законодавець не мав на  увазі запобігання кожному випадку припинення громадянства особи не з її ініціативи, а лише намагався унеможливити повторення минулого, яке існувало за часів СРСР. На цій підставі вважаємо переконливою думку українських правознавців, які під забороною позбавлення громадянства, закріпленого в ч. 1 ст. 25, Конституції України, розуміють заборону необґрунтованого (свавільного) позбавлення громадянства, яке є несумісним з уявленням про демократичну правову державу, правами людини та громадянина, не відповідає духові Загальної декларації прав людини [38, ст. 110]. Природним є переосмислення українським законодавцем: поняття «позбавлення громадянства» у контексті міжнародних стандартів та внесення відповідних змін до ч. 1 ст. 25 Конституції України, яку було б доцільно викласти у такій редакції: «Громадянин України не може бути безпідставно позбавлений громадянства і права змінити громадянство». Слід також уточнити п. З ст. 2 Закону України «Про Громадянство України», що законодавство України про громадянство ґрунтується  на: «неможливості безпідставного позбавлення громадянина України громадянства України».

2.2. Права та обов’язки громадян України в сфері державного управління

Правовий статус громадянина важливий не тільки з точки зору виконання функцій і завдань держави, а і складової частини загальної проблеми прав людини. Правильна та всебічна регламентація дає змогу громадянам здійснювати свої права та захищати охоронювані законом інтереси.

Питання про співвідношення адміністративних прав громадян і відповідних їм обов’язків компетентних органів та їх посадових осіб являє собою найважливіший фактор реальності і дієвості прав громадянина. Без врахування даного фактору не можна мати уявлення про дійсне положення речей у даній сфері. Єдність прав і обов’язків у правовій сфері суспільства являє собою не тільки принцип права. Визначення співвідношення прав і обов’язків практично забезпечує поєднання правових інтересів особистості й інтересів інших осіб і суспільства, і певною мірою коректує прогалини законодавства в частині регламентації адміністративно-правового статусу громадянина.

Права і свободи громадян, врегульовані нормами адміністративного права, є похідними від конституційних і конкретизуються в багатьох законах і підзаконних актах.  Права, що є складовим елементом адміністративно-правового статусу людини і громадянина, є різновидом суб’єктивних прав громадян. Умовно назвемо їх “адміністративними”, тому що в науковій літературі та в законодавстві не існує чіткого визначення цієї категорії прав. До галузі адміністративного права належать всі ті права та свободи громадянина, які він, використовуючи їх, як правило, не може реалізувати без вступу у відносини із органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, коли громадянин стає суб’єктом адміністративних правовідносин.

Право громадянина, обумовлене адміністративним законодавством, - це визнана державою і закріплена адміністративно-правовою нормою можливість діяти в певних межах. [39, ст.41].

Суб’єктивне адміністративне право громадянина – це закріплена в адміністративних нормах можливість здійснювати у встановлених ними межах конкретні дії, реальність яких гарантується зобов’язаннями суб’єктів, що несуть стосовно громадян певні обов’язки, а також можливість вимагати від зазначених суб’єктів здійснення необхідних дій з метою користування соціальними благами для задоволення особистих або суспільних інтересів. Суб’єктивні права громадянина залежать від його правового і соціального статусів (наприклад, від виду професійної діяльності. Так, посада судді не дозволяє бути членом політичних організацій).

В адміністративно-правовій літературі пропонуються класифікації прав і обов’язків громадян у сфері виконавчої влади. Так, зв’язок з основними правами та обов’язками, закріпленими в нормах Конституції, виступає важливим критерієм класифікації. Відповідно розрізняють, по-перше, права громадян, закріплені в нормах адміністративного права, які розвивають та конкретизують права, закріплені в Конституції. Це – право на участь в державному управлінні, право на медичну допомогу, право на освіту тощо. По-друге, це – права громадян, передбачені тільки нормами адміністративного права, наприклад, права, обумовлені паспортною системою. Паспортна система упорядковує право громадян на свободу пересування обов’язком реєстрації за новим місцем проживання. [40, ст. 37].

Ю.П. Битяк права громадян умовно поділяє на дві групи. Перша – це так звані статутні права. Вони вказують на становище громадянина в соціальній структурі держави. Друга група – права адекватні, ті, що дозволяють громадянинові реалізовувати права, що він має – особисті, соціально-економічні, політичні [9, с. 86].

З.С. Гладун [39, с.41-42]  об’єднує їх у три групи прав громадян :

а) соціально-економічні права і свободи;

б) політичні права і свободи;

в) особисті права і свободи.

Соціально-економічні права стосуються основ життя людей – право на працю, матеріальне забезпечення, право на освіту, на охорону здоров'я. Вони становлять основу правового становища громадян. Політичні права і свободи – це права на свободу думки, совісті, релігії, зібрань, мітингів, демонстрацій, об'єднання в політичні партії; право вносити пропозиції до державних органів і критикувати недоліки, оскаржувати в суді дії посадових осіб; право на судовий захист. Особисті права і свободи – це права, які пов'язані з виконанням громадянами дій, спрямованих на задоволення особистих потреб. 

В залежності від механізму реалізації, Гладун З.С. [39, ст.43-44] поділяє  права на абсолютні (безумовні) і відносні . До абсолютних належать права, якими особа користується за своїм розсудом, а суб’єкти влади зобов’язані створювати умови і не заважати їх реалізації, захищати їх. Це, наприклад, право на адміністративну скаргу, вибір імені, працю, користування публічними бібліотеками, одержання загальної середньої освіти. Реалізація абсолютних прав залежить від волі громадянина. Відносними вважаються такі права, для реалізації яких потрібен акт державного органу. Наприклад, наказ про призначення на посаду, ліцензія на здійснення певної діяльності.

З погляду змісту права громадян у сфері реалізації виконавчої влади є надзвичайно різноманітними. Зокрема, ці права виникають:

а) в результаті соціально-політичної активності громадян, їхньої участі в державному управлінні. Це право на державну службу; внесення пропозицій до державних органів; одержання необхідних документів і інформації у встановленій формі; право організовувати, брати участь, виходити із громадських об'єднань; припиняти протиправні дії; засновувати засоби масової інформації та інші;

б) внаслідок сприяння держави в реалізації громадянами конституційних прав і свобод у соціально-культурній сфері. Зокрема, права одержувати платні блага (наприклад, пенсію за станом здоров'я); користуватися безкоштовними благами (бібліотеками, парками тощо); одержувати організаційну (наприклад, у працевлаштуванні), технічну, санітарно-епідеміологічну, медичну й іншу допомогу;

в) в результаті реалізації права на захист, зокрема, при подачі адміністративної скарги або позову до суду; використання процесуальних засобів захисту в адміністративно-юрисдикційному провадженні, застосування мір необхідної оборони (у тому числі з використанням газової зброї) [41, с. 119].

Оскільки адміністративні права виникають в зв’язку з державним управлінням суспільними відносинами, то в залежності від сфери виникнення адміністративних прав їх можна поділити на:

1) адміністративні права громадянина, які виникають з приводу реалізації ним належних йому особистих (громадянських) прав – це право на вибір місця проживання, безпечне довкілля, право на житло та інші;

2) адміністративні права громадянина, які виникають з приводу реалізації ним належних йому політичних прав – це право створювати громадські об’єднання, свобода демонстрацій і зборів, право на інформацію, право приймати участь в державному управлінні та інші;

3) адміністративні права громадянина, які виникають з приводу реалізації ним належних йому економічних прав – це право на власність, на працю, на підприємницьку діяльність та інші;

4) адміністративні права громадянина, які виникають з приводу реалізації ним належних йому соціальних прав – це вибір виду діяльності, безпечні умови праці, гарантовані мінімальні розміри оплати праці та інші;

5) адміністративні права громадянина, які виникають з приводу реалізації ним належних йому культурних прав – це збереження національної самобутності, використання та участь у духовних надбаннях людства та інші [42, с.182].

В залежності від кола осіб, які наділені адміністративними правами, адміністративні права поділяються на загальні, які належать кожному громадянину, складають зміст загального адміністративно-правового статусу та встановлюються нормативно-правовими актами; спеціальні, які належать певній групі осіб і складають зміст спеціального адміністративно-правового статусу, які виникають як з нормативних, так і з індивідуальних актів; індивідуальні, які належать окремо визначеному індивіду та складають зміст індивідуального адміністративно-правового статусу і виникають на підставі індивідуальних актів.

Як окрему категорію прав слід розглянути право громадян на пільги. Значна кількість пільг громадянам надається і потім реалізується у сфері виконавчої діяльності держави. І тому можна стверджувати, що пільги є частиною спеціального адміністративно-правового статусу громадянина, з одного боку, і гарантіями їх адміністративно-правового статусу, з іншого.

Законодавством передбачено надання пільги різним категоріям осіб. Визначати ці категорії осіб можна шляхом аналізу підстав виникнення права на пільги. Такими підставами, є: 1 – навчання (студенти, учні, аспіранти); 2 – виконання обов’язків (службових, військових); 3 – вік (молодь, неповнолітні, особи похилого віку); 4 – фізичний стан особи (інваліди, хворі); 5 – заслуги (Герої Радянського Союзу, ветерани праці та інші); 6 – надзвичайні ситуації (потерпілі від Чорнобильської катастрофи); 7 – майновий стан осіб (малозабезпеченість); 8 – сімейний стан (сироти, одинокі, багатодітні); 9 – відсутність можливості реалізувати певні права та їх домагання (безробітні, біженці). Наведений перелік цим не вичерпується, ним охоплюються лише найбільш розповсюджені підстави. Таким чином, слід зазначити, що пільги надаються в силу набуття особою певного спеціального або індивідуального адміністративно-правового статусу.

За своїм характером пільги можуть полягати в надані грошової допомоги (субсидія, допомога); наданні безплатного або частково оплачуваного користування (транспортом, об’єктами культури); надані першочергового права (на вступ до навчальних закладів без вступних екзаменів, на прийом відповідною посадовою особою); наданні спеціальних послуг (медичних, інформаційних тощо). Зміцненню законності підстав надання пільг також покликано запровадження Єдиного Державного реєстру осіб, які мають право на пільги, який введено в дію Постановою Кабінету Міністрів України № 117 від 29.01.2003 р. “Про Єдиний державний автоматизований реєстр осіб, які мають право на пільги” [43].

Людина, її життя, здоров’я, честь, гідність, недоторканість і безпека за чинною Конституцією України є найвищою соціальною цінністю. Розділ II “Права, свободи та обов’язки людини і громадянина” конкретизує положення преамбули та зазначеної статті Конституції, визначаючи і розглядаючи ці права не як даровані державою, а як природні, невідчужувані і непорушні. Порядок їх здійснення і захисту встановлюється законом. Права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмеженими, окрім випадків, передбачених ст. 64 Конституції України у відповідності з загальновизнаними нормами міжнародного права [1].

У Конституції України передбачена можливість обмеження певних прав людини і громадянина за наявності відповідних обставин. Такими обставинами можуть бути здоров’я населення, екологічна ситуація, громадський порядок, економічне благополуччя, національна безпека, моральність населення тощо. Закон не встановлює чітких визначень даних понять, вони є оціночними.

Стосовно ж деяких обмежень у здійсненні громадянами права на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, права залишати територію України, проголошених ст. 33 Конституції України [1], то вони встановлені Законом України “Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України” [44]. Ці обмеження обумовлені необхідністю гарантування безпеки України, охорони громадського порядку, охорони здоров’я, захисту прав і охоронюваних законом інтересів громадян України.

Наведене вище, а також інші обмеження, що визначаються законом, вказують на зменшення обсягу можливостей свободи і, як наслідок, прав особи у сфері державного управління. Правові обмеження реалізуються в таких юридичних заходах, як юридичний факт-обмеження, заборона, обов’язок, міра відповідальності тощо. Правові обмеження пов’язані з несприятливими умовами для здійснення власних інтересів особи, оскільки вони спрямовані на їх стримування і одночасно на задоволення (захист) інтересів протилежної сторони (суспільства).

Необхідним елементом оптимальної взаємодії держави, права та особи виступає юридичний обов’язок, в якому держава формулює свої вимоги до громадян.

Адміністративно-правові обов’язки громадян - встановлені державою й адресовані громадянам вимоги діяти в певних межах. Вони витлумачені в адміністративно-правових нормах, що регламентують численні правила поведінки.

В обов’язках закріплюється необхідне, належне ставлення громадян до:

- суспільства та його членів;

- держави, її органів влади та їх працівників;

- власних інтересів.

Кожному обов’язку громадянина відповідає  право державного органу вимагати від нього виконання чи дотримання своїх  адміністративно-правових обов’язків.

За своїм змістом адміністративно-правові обов’язки поділяють на два види:

а) обов’язок здійснювати певні дії ( наприклад, отримувати паспорт, сплачувати штраф  тощо);

б) обов’язок утримуватися від певних дій, що розцінюються як правопорушення ( наприклад, не порушувати громадський порядок).

За ступенем реалізації адміністративно-правові обов’язки  громадян поділяють на абсолютні та відносні. Абсолютні – пов’язані з конкретним правозастосуванням. Вони безперечно, покладаються на кожного і складають широкий спектр. Насамперед, це обов’язки, закріплені в Конституції України: захист Вітчизни, її незалежності та територіальної цілісності, шанування її державних символів, обов’язок не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині; відшкодовувати збитки, сплачувати податки. Абсолютні обов’язки можуть встановлюватися й іншими актами законодавства – дотримання правил паспортної системи, громадського порядку, реєстрація актів громадського стану, реєстрація договорів, отримання ліцензій, дозволів та інші. Відносні обов’язки пов’язані з набуттям будь-якого права та його охороною. Наприклад, при заяві про прийняття на службу, в навчальний заклад, про визначення допомоги, про видачу паспорта громадянин зобов’язаний подавати відповідним органам необхідні документи.

Зокрема пропонується розподіл обов’язків на дві групи за видами правових норм, які їх встановлюють:

  1.  закріплені в нормах конституційного права, тобто обов’язки “загального” характеру, які випливають з участі в державному управлінні (обов’язок дотримуватися Конституції України та інших нормативно-правових актів, обов’язок дотримуватися прав інших осіб);
  2.  закріплені нормами адміністративного та інших галузей права, які випливають з участі в державному управлінні (обов’язок проходження військової служби, обов’язок отримати паспорт) 

Одним з основних обов’язків, що характерний для загального адміністративно-правового статусу громадянина, є обов’язок виконання вимог органів державної влади, які висуваються ними відповідно до наданих їм владних повноважень.

Державне управління регулює всі сфери суспільного життя, а отже і економічна, і соціально-культурна, і політична сфери підлягають адміністративно-правовій організації управління, що обумовлює покладення адміністративних обов’язків на громадянина в усіх перелічених сферах.

Відповідно до цього, пропонуємо наступну класифікацію адміністративних обов’язків громадян, в залежності від сфери виникнення суспільних правовідносин, які регулюються державою:

  1.  адміністративні обов’язки, що виникають з особистих прав інших осіб – це утримання та виховання неповнолітніх дітей та недієздатних осіб, які контролюються органами опіки та піклування тощо;
  2.  адміністративні обов’язки, що виникають з політичних прав інших осіб – це додержуватися законів, захищати вітчизну, шанування національних символів держави (держава має право вимагати від своїх громадян виконання обов’язку щодо дотримання законів, захисту вітчизни, пошани до національних символів, адміністративному обов’язку громадянина в даному випадку кореспондує відповідне право держави висувати обов’язкові вимоги); дотримуватися принципу плюралізму політичних думок, недопустимість порушення права інших осіб на вільну реалізацію своїх політичних переконань тощо;
  3.  адміністративні обов’язки, що виникають з економічних прав інших осіб – це дотримання правил надання споживчих послуг населенню, який кореспондується з правом споживачів на належний рівень обслуговування, додержання вимог реєстраційної та дозвільної системи, за допомогою чого забезпечується право інших осіб на суспільну небезпеку тощо;
  4.  адміністративні обов’язки, що виникають з соціальних прав інших осіб – це сплата податків, яким кореспондують права інших осіб на отримання державної соціальної допомоги тощо;
  5.  адміністративні обов’язки, що виникають з культурних прав інших осіб – це обов’язок охороняти пам’ятники, національні та історичні цінності, який кореспондується з правом громадянина на культурне та історичне надбання свого народу тощо.

Обсяг обов’язків залежить від факторів, в силу яких громадяни стають учасниками адміністративно-правових відносин, а отже і носіями специфічних адміністративних обов’язків. Набуття громадянином спеціального адміністративно-правового статусу характеризується покладенням на нього спеціальних адміністративно-правових обов’язків.

Зокрема, такими обставинами, які притаманні спеціальному адміністративно-правовому статусу громадянина можуть бути:

- наявність підопічних. Виступаючи у якості піклувальників або опікунів, громадяни набувають адміністративних обов’язків, пов’язаних з виконанням певних функцій у даній якості;

- володіння або використання у встановленому законом порядку окремими об’єктами власності (жилий будинок, автомобіль, човен тощо). Так, власник автомобіля має зареєструвати автомобіль в органах Державтоінспекції, проходити технічний огляд та інше;

- заняття певною діяльністю. Так громадяни-підприємці несуть адміністративні обов’язки у сфері отримання ліцензій на заняття певною підприємницькою діяльністю, у взаємовідносинах із податковими органами;

- стан здоров’я. Так, громадяни, що страждають від інфекційних захворювань, несуть відповідальність за умисне розповсюдження інфекції (ст. 108 КпАП), тобто на них покладений обов’язок запобігати розповсюдженню хвороби [41, с.144].

У сфері адміністративно-правових відносин визначення кола обов’язків перш за все ґрунтується на нормах Конституції України та Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Розділ ІІ Конституції України встановлює такі обов’язки: захищати Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України, шанувати її державні символи (ст. 65); не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані особою збитки (ст. 66); сплачувати податки і збори (ст. 67); додержуватися вимог Конституції України та законів України, не посягати на права, свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68) [1].

Кодекс України про адміністративні правопорушення встановлює обов’язки, які виникають у зв’язку із адміністративним провадженням: обов’язок свідка давати правдиві пояснення в адміністративній справі (ст. 272); обов’язок експерта давати об’єктивні висновки (ст. 273). У даному випадку процесуальні обов’язки прямо закріплені у правових нормах та реалізуються шляхом виконання певних дій. Окремі адміністративні обов’язки формулюються законодавцем у вигляді певних умов. Наприклад, обов’язок адвоката підтвердити свої процесуальні повноваження (ст. 271) [10].

Зрозуміло, що обов’язки виникають у процесі реалізації прав усіма учасниками адміністративних правовідносин, тому діюче законодавство не спроможне охопити усі можливі обов’язки громадян. З цього приводу органам виконавчої влади, органам місцевого самоврядування, іншим уповноваженим суб’єктам надано право встановлювати обов’язки громадян, які не суперечать вимогам Конституції України. Наприклад, обов’язок громадян при одержанні паспорта громадянина України подавати органам МВС України необхідні документи витікає з права органу внутрішніх справ вимагати від нього надання таких документів. [45].

Покладання на громадян обов’язків можуть здійснювати не тільки держава та її органи, але й інші уповноважені суб’єкти (наприклад, обов’язок експерта у справах з адміністративного правопорушення встановлює орган, в провадженні якого перебуває справа (ст. 273 КпАП) [10].

Невиконання обов’язків або неналежне їх виконання тягне за собою відповідальність, у тому числі адміністративну. О.Ф. Скакун [2, с. 430], яка виділяє два аспекти юридичної відповідальності, при цьому:

  1. позитивний (проспективний, заохочувальний) аспект передбачає заохочення за виконання корисних для суспільства та держави варіантів поведінки на рівні, який перевищує загальні вимоги (морально-відповідальне відношення до виконання обов’язків);
  2. негативний (ретроспективний, охоронний) аспект передбачає покарання за правопорушення (юридична характеристика наслідків невиконання обов’язків).

Водночас, О.Ф. Скакун [2, с.431] дає визначення юридичної відповідальності саме через негативний аспект, визнаючи її як передбачений законом вид та міру державно-владного (примусового) зазнавання особою втрат особистого, організаційного та майнового характеру за здійснене правопорушення.

В державі, де закони мають конструктивну силу, сприяють розвитку свободи, громадяни зацікавлені в свідомому та добровільному виконанні обов’язків, проявляють дійсно відповідальне відношення до правових приписів. І чим більш повно відображені в законах інтереси та права громадян, і чим надійніше вони захищені, тим менше здійснюється правопорушень, а отже знімається сама необхідність притягнення до відповідальності.

Таким чином, можна зробити висновок,що  як загальні, так і спеціальні права й обов'язки громадян у сфері державного управління похідні від основних прав, свобод і обов'язків громадян, закріплених у Конституції України.

2.3. Нормативно-правове закріплення реалізації, охорони та захисту прав та обов’язків громадян України

Реалії побудови демократичного суспільства, сам принцип правової держави передбачає гарантії забезпечення прав, свобод та обов’язків громадян України. В доповнення цього принципу існують гарантії організаційно-правового характеру, які спеціально спрямовані на охорону Конституції, законів нашої держави та забезпечення реальності використання громадянами своїх прав, свобод та обов’язків.

Треба зазначити, що самих лише норм, які закріплюють права і свободи громадянина, для повноцінного використання соціальних благ, опосередкованих ними, недостатньо. Риси стабільності, цілісності і непорушності адміністративно-правового статусу громадянина надаються йому завдяки системі соціальних та юридичних заходів його забезпечення. Закріплені в законі права, свободи та обов’язки реалізуються під впливом різноманітних факторів. До головних чинників забезпечення реальності адміністративно-правового статусу належать юридичні гарантії та загально соціальні умови забезпечення прав, свобод та охоронюваних законом інтересів громадян.

Юридичні гарантії додержання прав та виконання обов’язків громадян – головний фактор реалізації  правового статусу особи. Юридичні гарантії- це сукупність нормативно закріплених способів і засобів, які  дозволяють громадянам вільно реалізовувати свої права та свободи [46, с.96].

Система юридичних гарантій прав та обов’язків громадянина визначається як сукупність взаємопов’язаних і взаємодіючих нормативно-правових та інституційно-організаційних засобів їх забезпечення.

До гарантій також відносять розвиток суспільно-політичної активності громадян, формування в останніх свідомого ставлення до використання прав і свобод, виконання обов’язків; підвищення рівня їх правової культури; активізацію діяльності об’єднань громадян, які сприяють захисту прав, свобод та законних інтересів.

Нормативно-правові гарантії забезпечення прав та обов’язків громадянина – це передбачені нормами матеріального і процесуального права юридичні засоби забезпечення реалізації, охорони і захисту прав та обов’язків. Система гарантій прав і свобод особи є досить складною і розгалуженою. 

За змістом і за видами суспільної діяльності гарантії прав і свобод особи поділяються на загальні та спеціальні. До загальних гарантій належать економічні, політичні, соціальні, ідеологічні та культурні гарантії — засоби забезпечення прав і свобод. До спеціальних належать юридичні або правові гарантії прав і свобод особи. Юридичні гарантії прав і свобод, у свою чергу, поділяються на матеріальні, процесуальні та організаційно-правові. Крім того, юридичні гарантії прав і свобод особи можуть поділятись за відповідними галузями права (конституційно-правові, цивільно-правові, сімейно-правові, кримінально-правові та ін.). До юридичних гарантій прав і свобод особи можна віднести і юридичну відповідальність. За сферою дії з поміж гарантій прав і свобод розрізняють міжнародно-правові (планетарні) гарантії, гарантії регіональних міжнародних співтовариств, внутрішньодержавні та автономні [47, ст. 201-202] .

Політичними, економічними, соціальними, ідеологічними і культурними гарантіями прав і свобод особи є відповідні суспільні сфери — політична, економічна, соціальна, ідеологічна і культурна, які історично склались і функціонують у суспільстві. В Україні політичними гарантіями прав і свобод особи виступають головні принципи функціонування і устрою української держави, до яких належать принципи народовладдя; принципи державного суверенітету, що передбачають верховенство, самостійність, незалежність, повноту і неподільність державної влади; розподіл владних повноважень між незалежними та взаємозв’язаними гілками — законодавчою, виконавчою та судовою; політичний плюралізм тощо.
            Економічні гарантії прав і свобод в Україні втілюються у багатоплановому функціонуванні економіки, в існуючій системі багатоманітності форм власності — державної, колективної, приватної, комунальної та інших як рівноправних і в однаковій мірі захищених юридично, а також в економічній самостійності, що забезпечує юридичну рівність учасникам економічних відносин.

Соціальними гарантіями прав і свобод особи виступає весь комплекс відносин і взаємозв’язків вільного громадянського суспільства. Соціальні гарантії включають заборону розпалювання соціальної, расової ворожнечі, національного і релігійного розбрату, передбачають рівність прав чоловіка і жінки, заборону встановлення привілеїв чи обмежень за приналежністю до певної раси, за кольором шкіри, політичними, релігійними та іншими переконаннями, статтю, етнічним та соціальним походженням, майновим станом, місцем проживання, за мовними або іншими ознаками.

Ідеологічні гарантії прав і свобод особи в сучасній Україні виявляються у загальному визнанні та сприйнятті загальнолюдських гуманістичних цінностей, ідей демократичної правової соціальної держави і громадянського суспільства, верховенства права та соціальної справедливості.

Культурні та духовні гарантії прав і свобод особи в Україні втілюються в законодавчому закріпленні свободи віросповідання, в існуючій системі освіти, науки, культури та вільному до них доступі.

Проте нормативно-правові засоби забезпечення прав та виконання обов’язків особи самі по собі не можуть створити фактичні умови для використання кожним своїх прав і свобод. Загально-соціальні умови як об’єктивні умови суспільної життєдіяльності виступають “матеріальною” основою забезпечення прав та обов’язків людини і громадянина.

Юридичні гарантії забезпечення прав та обов’язків – це комплекс взаємодіючих складових, які створюють належні юридичні і фактичні можливості для повноцінного здійснення кожним своїх прав і свобод, виконання обов’язків в межах визначених законом.

Юридичні гарантії носять подвійний характер, тому що виступають і як право, і як гарантія. Такими гарантіями в сфері виконавчої влади та місцевого самоврядування є право на звернення в органи державної влади та органи місцевого самоврядування, право на відшкодування шкоди, заподіяної незаконним рішенням, діями або бездіяльністю органів виконавчої влади та їх посадових осіб, право користування передбаченими законом пільгами тощо. Здійснюючи названі права, громадяни власними діями сприяють реалізації свого адміністративно-правового статусу.

Юридичну відповідальність можна віднести до особливого виду юридичних гарантій прав і свобод особи. Ідеться про такі функції, як штрафна або каральна (за скоєне правопорушення правопорушник зазнає втрат особистого, матеріального або іншого характеру), попереджувальна (юридична відповідальність є засобом попередження нових правопорушень через загрозу для правопорушника зазнати певних втрат за скоєне правопорушення), виховна (здійснюється психологічний вплив на свідомість правопорушника), право відновлювальна (компенсація потерпілій стороні порушених прав). Ці функції дозволяють юридичній відповідальності виступати у якості ефективної гарантії прав і свобод особи.

Важливо зазначити, що відносини по реалізації прав – це передусім відносини між державою та її громадянами. Саме держава має забезпечувати втілення в життя прав громадян в загалі, та адміністративних прав зокрема. Це завдання виконується за допомогою системи державних органів та органів місцевого самоврядування. Створювання належних умов для реалізації адміністративних прав та обов’язків також залежить від самих громадян. Адже головна проблема гарантування забезпечення, охорони і захисту прав та обов’язків людини полягає у правовому нігілізмі державних службовців, а також у зростаючий недовірі громадян до держави.

Недосконалість застосування засобів охорони прав людини – одна із основних проблем юридичного гарантування останніх в Україні. Відсутність у багатьох законах вказівок на санкції саме за невиконання (ухилення від виконання) службових обов’язків щодо застосування таких засобів (або невжиття санкцій навіть тоді, коли вони передбачені в законі і виникли підстави для їх застосування) – це головні причини їх без результативності. Такі засоби перетворюються на декларативно-пропагандистські акції, позбавлені гарантованого юридичного ефекту, а тому здатні дискредитувати закон. 

Важливе значення для реалізації особою своїх прав є реальний механізм запровадження вищої юридичної сили Конституції та її безпосередньої дії. На жаль, ці норми не стали реаліями нашого правового життя. Сьогодні посадовці, які порушують права і свободи громадян, майже не несуть ніякої відповідальності за свої дії. Низький рівень загальної, політичної, правової культури як громадян, так і посадових осіб не сприяє підвищенню ролі держави у захисті прав і свобод людини. [48, ст. 114-115].

Механізм адміністративно-правового забезпечення прав і свобод людини як самостійна наукова категорія може забезпечити чітке бачення всієї діяльності органів публічного адміністрування з впровадження прав і свобод людини у «життя», дає можливість провести аналіз такої діяльності, визначити існуючі проблеми та надати рекомендації щодо її покращення [49, ст. 46].

О.Пушкіна характеризує категорію «конституційний механізм забезпечення прав людини» як динамічний взаємозв’язок норм та інститутів конституційного права, які характеризують формальний і матеріальний зміст прав людини в їх взаємодії, а також встановлюють базові принципи організації та функціонування органів державної влади та місцевого самоврядування в частині сприяння реалізації і захисту прав і свобод людини, визначених конституцією та імплементованих в систему національного законодавства нормами міжнародного права [50, ст. 15].

Актуальними продовжують залишатися й питання про вдосконалення механізмів та процедур, які мають захищати і гарантувати права та свободи громадян. Настав час як вдосконалювати конституційні, судові, адміністративні, так і створювати систему гарантій, яка б охоплювала різноманітні засоби і всі форми здійснення цього завдання.

Конституція України закріпила принцип відповідальності держави перед людиною за свою діяльність, який проявляється передусім у конституційному визначенні обов’язків держави (ст.ст. 3, 16, 22). Така відповідальність не зводиться лише до політичної чи моральної відповідальності публічної влади перед суспільством, а має певні ознаки юридичної відповідальності як застосування заходів публічно-правового характеру до держави та її органів за невиконання чи неналежне виконання своїх обов’язків. Зокрема, ст. 152 Конституції України зобов’язує державу відшкодовувати матеріальну чи моральну шкоду, завдану громадянам актами і діями, що визнані неконституційними. [1].

Конституція України передбачає відповідальність державних органів, органів місцевого самоврядування та їх посадових та службових осіб, встановивши за певні дії чи бездіяльність відповідні заходи впливу до них. Ідеться, зокрема, про скасування незаконних правових актів, визнання неконституційними законів (ст.ст. 106, 118, 152 Конституції України).

Однією з необхідних умов забезпечення гарантій охорони та захисту адміністративно-правового статусу громадянина України виступає процес створення координованої системи гарантій особистих прав громадян. Така система гарантій повинна захищати права та свободи громадян від:

  1. правопорушень, деліктів, злочинів та інших неправомірних дій інших громадян, іноземців або осіб без громадянства;
  2.  неправомірних дій суб’єктів влади.

Створення такої системи гарантій можливе за умови:

а) створення організаційно-правового механізму та повсякденної роботи уповноважених органів (суду, прокуратури, державних інспекцій тощо), головним завданням яких є захист та охорона правопорядку;

б) існування та діяльність незалежних від держави інститутів громадянського суспільства, які покликані захищати та охороняти права громадян. Серед них є інститути: засновані спеціально для цієї мети (адвокатура); для яких така діяльність є основною (профспілки); а також інші (засоби масової інформації, партії, добровільні об’єднання тощо);

в) активна діяльність самих громадян по використанню наданих їм прав, а також процесуальний захист (регламентація в кримінальному, адміністративному, трудовому законодавстві прав осіб, які притягуються до відповідальності) [48, ст. 117-118].

У реальному житті усі названі заходи тісно пов’язані між собою та одночасно використовуються. Громадянин захищає свої права сам (наприклад, нез’явлення на роботу по закінченні строку встановленого законом з дня подання заяви про звільнення за власним бажанням) або звертається до державних та недержавних організацій по допомогу підтримати його правозахисну діяльність.

У Конституції України знайшла своє відображення і система органів, що покликана забезпечувати реалізацію прав людини. Ця система ґрунтується на тому принципі, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Конституційну систему органів захисту прав людини відбито у принципі поділу влад, що характеризує організацію і діяльність органів державної влади. Конституція України (ст. 6) закріплює, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Законодавчий та виконавчі органи здійснюють заходи щодо захисту прав людини в межах і відповідно до повноважень, установлених Конституцією, законами України та іншими нормативно-правовими актами. Кожен має право звертатися по захист своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Одне з провідних місць у системі органів державної влади з гарантування прав і свобод людини належить Верховній Раді України. Це пов’язано з тим, що згідно з Конституцією України (ст. 75) Верховна Рада України — єдиний орган законодавчої влади в Україні. На неї покладається завдання нормативного закріплення, по-перше, всієї сукупності прав і свобод, якими наділяється людина і громадянин, по-друге, визначення системи захисту даних прав і свобод . Як орган державної влади Верховна Рада України захищає права і свободи людини і громадянина шляхом здійснення повноважень, покладених на неї згідно зі ст. 85 Конституції України і, зокрема, кожний народний депутат, як державний службовець, який входить до конституційного складу Верховної Ради України, також здійснює захист прав і свобод людини шляхом виконання покладених на нього посадових обов’язків. 

Не менш важливе місце у забезпеченні прав і свобод людини належить Президентові України. Він є гарантом прав і свобод людини і громадянина. Серед його конституційних повноважень слід акцентувати на його повноваження як глави держави. Так, як гарант дотримання Конституції України, прав та свобод людини і громадянина Президент України може скасовувати незаконні акти Кабінету Міністрів України та Ради міністрів Автономної Республіки Крим. У зазначених Конституцією випадках, якщо парламент неспроможний протягом однієї чергової сесії зібратися на своє пленарне засідання і виконати покладені на нього функції, Президент України може припинити його повноваження. Як гарант державного суверенітету, прав і свобод людини та громадянина, Президент України забезпечує державну незалежність і національну безпеку України. Крім того, він приймає рішення про прийняття до громадянства та припинення громадянства України, про надання притулку в Україні, здійснює помилування, та реалізує іншу діяльність, спрямовану на забезпечення прав і свобод людини та громадянина.

Важлива роль у забезпеченні прав людини надається органам виконавчої влади. На Кабінет Міністрів України покладається обов’язок вживати заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина (ст. 116).

Міністерства і державні комітети та служби, інші органи центральної виконавчої влади зі спеціальним статусом, відповідно до своїх повноважень, також забезпечують реалізацію прав і свобод людини та громадянина.

Питання забезпечення прав і свобод вирішують і територіальні громади та їх органи і посадові особи (ст. 143). Громадяни України можуть об’єднуватися у політичні партії та громадські організації для здійснення захисту своїх прав і свобод та законних інтересів (ст. 36). Конституція України гарантує політичну багатоманітність (ст. 15). Законом України "Про політичні партії в Україні" [51]. закріплюється, що "право громадян на свободу об'єднання у політичні партії для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів визначається і гарантується Конституцією України. 

В Україні з прийняттям Конституції запроваджено службу омбудсмана. Його введення передбачено ст. 101 Конституції України і Законом України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” від 23.12.1997 р. (набрав чинності 20.01.1998 р.) [52]. Разом з іншими правозахисними механізмами даний інститут має виступати додатковим засобом захисту прав і свобод людини, заповнювати прогалини і компенсувати недоліки судових засобів захисту прав людини, парламентського та відомчого контролю за адміністративними органами.

Запровадження інституту омбудсмена в Україні підвищує авторитет держави на міжнародній політичній арені, а також забезпечує додержання державою та її інститутами прав і свобод громадян, зокрема їх адміністративно-правового статусу.

Щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини дозволяє зробити висновки про існуючі недоліки в сфері регулювання правового статусу людини і громадянина та усунути їх шляхом нормотворення та наукових концепцій щодо вдосконалення механізму реалізації та охорони прав та обов’язків суб’єктів адміністративно-правових відносин.

Діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини спрямована на:

1)захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією, законами України та міжнародними договорами України;

2)додержання прав і свобод людини і громадянина суб’єктами, зазначеними у Законі;

3)попередження порушення прав і свобод людини і громадянина, сприяння їх поновленню;

4)сприяння приведенню законодавства України про права та свободи людини і громадянина у відповідність із Конституцією України, міжнародними документами у цій галузі;

5)поліпшення, подальший розвиток міжнародного співробітництва в галузі прав і свобод людини і громадянина;

6)попередження будь-яких форм дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод;

7)сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації про особу.

При здійсненні своїх повноважень Уповноважений Верховної Ради України з прав людини керується Конституцією, законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Стосовно ж Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, то згідно зі ст. 2 згаданого Закону сферою його компетенції є відносини, що виникають при реалізації прав і свобод людини і громадянина лише між громадянином України, незалежно від місця його перебування, іноземцем чи особою без громадянства, які перебувають на території України, та органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Причому з огляду на положення ч. 2 ст. 15 Закону до числа органів державної влади законодавець вносить вищі органи державної влади – Верховну Раду України, Президента України, Кабінет Міністрів України. Аналіз ч. 3 цієї ж статті дає змогу зробити висновок, що до сфери компетенції Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини входять і відносини, які виникають при реалізації прав та свобод людини і громадянина й об’єднаннями громадян, установами, підприємствами, організаціями незалежно від форм власності, їх посадовими та службовими особами.

Як бачимо, законодавець наділяє Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини широкою сферою компетенції, оскільки він має право приймати звернення громадян і реагувати на порушення їх прав та свобод з боку будь-яких органів, посадових осіб. Виняток складають тільки звернення, які розглядаються судами. [48, ст. 121-123].

Він приймає і розглядає звернення громадян України, іноземців та осіб без громадянства або осіб, які діють у їх інтересах, відповідно до Закону “Про звернення громадян” [53].  Звернення подаються Уповноваженому в письмовій формі протягом року після виявлення порушення прав і свобод людини і громадянина. За наявності виняткових обставин цей строк ним може бути продовжений, але не більш ніж до двох років.

Важливим питанням є визначення юридичної сили актів Уповноваженого з прав людини. У більшості країн сила рекомендацій омбудсмена ґрунтується на переконливості його доказів, на його авторитеті.

Статтею 40 Конституції України закріплено право кожного направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглядати звернення і давати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк. Ця важлива конституційна норма сприяє у реалізації та захисті громадянами своїх прав.

Сьогодні, на жаль, склалася така практика, що право звернень громадян не забезпечує відповідного рівня захисту прав, свобод та обов’язків громадян

На підставі наведеного можна виділити низку специфічних рис, характерних для юридичних гарантій реалізації громадянами права на звернення до органів державної виконавчої влади. Гарантії цього права так само, як і механізми їх забезпечення, мають державно-владну природу, компоненти якої передбачають, по-перше, створення дієвих засобів для сприяння практичній реалізації громадянами наданих їм прав; по-друге, діють як запорука та форма забезпечення виконання державою обов’язків щодо всебічного захисту прав і свобод людини та громадянина; по-третє, встановлюють підстави для застосування заходів юридичної відповідальності до посадових осіб органів виконавчої влади за порушення законодавства про звернення громадян.

Тому гарантування прав і свобод людини та громадянина в Україні потребує,перш за все,здійснення оцінки стану їх реального забезпечення в діяльності владно-управлінських структур, а також наявних прорахунків і проблем. Сьогодні, на жаль, у свідомості більшості громадян глибоко вкорінені негативні стереотипи щодо неефективності державного апарату, що призводить до відвертої байдужості, бюрократизму й тяганини під час вирішення проблем пересічної людини.

Отже, зусилля Уряду та суспільства загалом необхідно спрямувати на подолання цих негативних тенденцій. При цьому провідна роль має відводитися підвищенню дієвості юридичних гарантій правового статусу особи у її відносинах із державою, а відтак – і поваги до громадської думки й суспільних інтересів. Саме в такий спосіб є можливим втілення ідеї пріоритету прав і свобод людини та громадянина в діяльності всіх органів публічної адміністрації, що в ширшому вимірі й визначатиме рівень стабільності в державі.

РОЗДІЛ ІІІ. ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ОКРЕМИХ КАТЕГОРІЙ ГРОМАДЯН ЯК СУБ’ЄКТІВ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА

3.1. Правовий статус іноземців та осіб без громадянства як суб’єктів адміністративного права

Однією з умов побудови в Україні правової, соціально орієнтованої держави є її відкритість для світового співтовариства. Це зумовлює появу на території країни все більшої кількості іноземців, які прибувають в Україну з різноманітними цілями. Тому встановлення у законодавстві чіткого адміністративно-правового статусу зазначених категорій осіб дозволить уникнути непорозумінь і правопорушень як з їхнього боку, так і з боку уповноважених органів виконавчої влади.  

На міграційні процеси в Україні  істотно впливає визначення правового статусу іноземців та осіб без громадянства, оскільки від цього залежить передусім суспільно-політична стабільність країни. Державна політика  щодо цієї категорії осіб є складовою зміцнення міжнародного авторитету України, налагодження контактів між народами і країнами.

Основою адміністративно-правового статусу іноземців і осіб без громадянства в Україні є: Конституція України, Закони України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»  від 22.09.2011р., «Про імміграцію» від 07.06.2001 р., «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» 08.07.2011 p., Постанова Кабінету Міністрів «Про затвердження Порядку  продовження строку перебування та продовження або скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України» від 15.02.2012 р., Положення про прийом іноземців та осіб без громадянства на навчання до вищих навчальних закладів (затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 05.08.1998 р.) тощо.

Згідно із Законом України  «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» [54] іноземцем визнається особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав. Особами без громадянства є особи,  яких  жодна  держава
відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином.

Відповідно до зазначеного Закону, іноземці вважаються такими, що:

  1.  перебувають на  території України на законних підставах,  - іноземці та особи  без  громадянства,  які  в  установленому законодавством чи міжнародним  договором України  порядку  в'їхали  в  Україну  та  постійно  або  тимчасово проживають на її території,  або тимчасово перебувають в Україні;
  2.   постійно  проживають  в Україні,  - іноземці та особи без громадянства,  які  отримали посвідку на постійне проживання, якщо інше не встановлено  законом;
  3.  тимчасово перебувають  на  території  України,  -  іноземці  та  особи   без громадянства,  які  перебувають  на території Україні протягом дії
    візи або на період,  установлений  законодавством  чи  міжнародним
    договором  України,  або  якщо  строк  їх перебування на території
    України продовжено в установленому порядку;
  4.  тимчасово проживають  в Україні,  - іноземці та особи без громадянства,  які отримали  посвідку  на  тимчасове   проживання,   якщо   інше   не встановлено законом [54].

Репецький В.М. ,залежно від тривалості знаходження іноземця на території держави, поділяє на: 1) тих, що постійно проживають на території держави (понад 5 років); 2) тих, що тимчасово проживають на території держави (понад 90 днів); 3) тих, що тимчасово перебувають на території держави (до 90 днів) [55, ст.122].

Крім цього, існує ще одне міркування щодо вживання поняття "іноземець". Тривале бездержавне буття української мови. її неповноправне існування в тіні й під масовим впливом сусідніх мов призвело до проблеми, пов'язаної з творенням, впровадженням і функціонуванням національної правничої термінології, насамперед стосовно місця в понятійному апараті питомих і запозичених одиниць. Нормальним має бути підхід: так, як це є в самій українській мові, відповідає саме її духу. З метою встановлення й відновлення української ідентичності виникло питання пошуку ступеня "українськості" слова "іноземець", яке є запозиченням-калькою, що відразу усталилося як без варіантне. Такі пошуки відповідника, що був би створений на вихідному матеріалі саме української мови, а не зразком іншої мови, у процесі "намацування" семантично найточнішого і стилістично найдоречнішого з них привів до знаходження слова "чужинець". До його синонімічного ряду належать слова іноземець, чужоземець, чужак, чужосторонець, інородець, іммігрант, нетутешній, немісцевий, зайда. Хоча "чужинець" сприймається неоднозначно, правильніше використовувати саме це поняття як таке, що цілком відповідає нормам і традиціям української юридичної мови. Таке вживання сприятиме заміні, наскільки це виправдано і можливо, іншомовних термінозапозичень та скалькованих конструкцій, забезпеченню єдності термінологічно-мовного оформлення законів та інших нормативно-правових актів у сфері міграції.

Поєднання "правовий статус" не має загальновживаного значення щодо іноземців. Деякі автори застосовують сполучення "правове становище іноземців". При цьому розуміють практично однакову юридичну сутність: сукупність прав, свобод і обов'язків іноземних громадян на території держави перебування. У принципі "правовий статус" (лат. status - становище) прирівнюється до "правового становища". Разом з тим іноді неоднаково розуміється співвідношення "правовий статус" і "правове становище" тими юристами, які трактують поняття "правовий статус" через поняття "правове становище" ("статус - правове становище фізичної або юридичної особи в міжнародному праві") або включають у поняття "правовий статус" поряд з правами та обов'язками ще й "правове становище" ("правовий статус є дещо більше, ніж проста сукупність прав і обов'язків. [56, ст. 53-56].

Основу правового статусу особи становлять її права, свободи і обов'язки з певними винятками, закріплені в конституції та інших законодавчих актах, що визначають роль людини в суспільстві, її можливості, участь у державних справах. Тому його не можна правильно зрозуміти і розкрити, не звертаючись до суті того соціального устрою, за умов якого він складається і функціонує. Правовий статус - частіша, елемент суспільства.

Встановлення лише потенційного правового статусу особи не завжди означає його гарантування. Держава у вигляді закону повинна прийняти на себе чітко визначені обов'язки щодо їх реального забезпечення. Так, за п. 2 ч. ст. 92 Конституції України статус іноземців та осіб без громадянства визначаються виключно законами України. Адже питання про правовий статус - це частина загальної проблеми прав і свобод особи у державі і суспільстві.

Адміністративна дієздатність іноземця полягає в здатності реалізовувати своїми діями належні йому права і виконувати обов'язки. Особливості адміністративно-правового статусу іноземних громадян та апатридів містять в собі ряд обмежень їх прав та обов'язків.

Правове становище іноземців в будь-якій країні є своєрідним. Воно складається з двох елементів: правового статусу громадянина власної держави (або статусу особи без громадянства в країні його постійного місцеперебування) і правового статусу власне іноземця. При цьому в особи без громадянства цей статус практично єдиний - він встановлюється країною перебування.

Іноземець, перебуваючи за межами своєї держави, зберігає з нею правовий зв'язок, має правовий статус громадянина своєї держави, підкоряється її законам, користується її захистом. Це випливає, зокрема, зі змісту ст. ст. 7,8 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1946 р., де йдеться про рівність осіб перед законом та право особи на ефективне поновлення її порушених прав, наданих їй конституцією чи законом. Положення статей 3, 6-9, 11-15 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права 1966 р. [57, ст.19-20] детальніше визначають зміст права іноземців на захист. Водночас іноземець підпадає під юрисдикцію держави, на території якої він перебуває, і повинен виконувати закони та підзаконні акти країни перебування. Якщо ж іноземець не підкоряється її юрисдикції, він може бути висланий за межі цієї держави відповідним рішенням суду або адміністративним органом, винесеним згідно із законом (ст. 13 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права від 16 грудня 1966 р.). [58, ст. 10].

У різних країнах правовий статус іноземців відрізняється, що обумовлено рядом факторів: соціально-економічні та політичні умови, характер зовнішньої політики, особливості національного законодавства.

Але в спеціальній літературі з точки зору юрисдикції держави по відношенню до іноземців, іноземні громадяни діляться на кілька груп.

До першої належать іноземці, які постійно або тимчасово перебувають на території країни і на яких юрисдикція держави поширюється в повному обсязі, як і на громадян: іноземні студенти, аспіранти, туристи, спортсмени, журналісти, екіпажі літаків цивільних авіаліній, торгових і пасажирських суден, члени делегацій культурного, наукового, технічного обміну, особи, які приїжджають у приватних справах і т. п.

До другої категорії іноземців ставляться члени екіпажів військових кораблів, військовослужбовці військових частин. Вони підлягають юрисдикції держави перебування лише у разі вчинення протиправних дій не під час виконання службових обов'язків. Питання про їх відповідальність за правопорушення під час виконання службових обов'язків вирішується у дипломатичному порядку.

До третьої групи іноземців відносяться особи, що володіють консульським імунітетом. Вони є особисто недоторканними і звільняються від юрисдикції держави перебування у питаннях, пов'язаних з їх службовою діяльністю.

До четвертої групи належать особи, які мають дипломатичний імунітет, є недоторканними і звільняються від кримінальної, адміністративної, цивільної і т. п. відповідальності перед державними органами країни перебування.

П'яту групу складають особи, які отримали політичний притулок.

Шосту групу іноземців складають військовослужбовці у складі збройних сил, які знаходяться на чужих територіях у відповідності з міжнародними угодами. Саме цими угодами визначено обсяг імунітету військ, який поширюється лише на службову діяльність. Поза його за скоєння злочинів військовослужбовці підпадають під юрисдикцію країни перебування [23, ст. 80-81].

Основною проблемою при визначенні правового статусу іноземця є проблема конкуруючої юрисдикції. Тобто іноземець одночасно підпорядкований двом правопорядкам: держави місцеперебування (вів знаходиться під її територіальною юрисдикцією) та держави громадянства (особистою юрисдикцією).

Правовий статус іноземців на території держави досить часто називають режимом Іноземців. Він встановлюється внутрішнім законодавством держави із урахуванням вимог, передбачених нормами міжнародного права, та регулює права й обов'язки іноземців на території певної держави. Нині прийнято виокремлювати три основні режими: національний, найбільшого сприяння та спеціальний.

Варто зауважити, що більшість міжнародних договорів, які регулюють правовий статус іноземців, містять застереження про те, що вказані права і свободи (незалежно від режиму) надають на принципі взаємності.

Іноземці мають право:

- Мати у власності будь-яке майно, успадковувати і заповідати його;

- На свободу совісті;

- На недоторканість особи, житла, невтручання в особисте і сімейне життя, на таємницю листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, на повагу до гідності;

- На відпочинок;

- На соціальний захист;

- На користування досягненнями культури;

- На підприємницьку та інвестиційну діяльність;

- На звернення до суду, інші державні органи за захистом майнових і немайнових прав.

Обсяг правового статусу іноземців залежить також від того, які постійно або тимчасово вони знаходяться на території України. Для постійно проживають встановлені такі права:

- Працювати на підприємствах, в установах, організаціях, або займатися іншою трудовою діяльністю. Іноземці, які перебувають на території України тимчасово, повинні отримати дозвіл на працевлаштування;

- Користуватися медичною допомогою;

- Одержати жиле приміщення відповідно до законодавства України;

- Вступати до легалізованих громадських організацій (якщо це передбачено статутами організацій і якщо інше не передбачено законодавством України).

Кожна держава самостійно вирішує питання про допуск іноземця на її територію через видачу або відмову у видачі дозволу на в'їзд (візи) та визначає його правовий статус. Як йшлося вище, цей статус іноземця прийнято порівнювати зі статусом громадянина, за винятком деяких обмежень. До таких, як правило, належать: іноземці не можуть бути членами політичних партій; брати участь у виборах чи референдумах; фінансувати передвиборні кампанії чи політичні партії; обмежено їх доступ до державної та військової служби; вони не можуть займатися окремими видами діяльності; їх може бути обмежено в праві пересування територією держави, праві в'їзду, а в окремих випадках і виїзду з держави перебування; для іноземців встановлюють межі кримінальної (деякі злочини можуть вчиняти лише громадяни), адміністративної та цивільної юрисдикції; у більшості держав є види майна, якими можуть володіти виключно громадяни, тощо. [55, ст.128].

Правовий статус особи без громадянства досить часто прирівнюють до статусу іноземця. Однак він не є ідентичний. На відміну від іноземця, який одночасно перебуває під юрисдикцією двох держав - держави громадянства і держави місцеперебування, особа без громадянства завжди знаходиться виключно під владою останньої держави.

Особами без громадянства (апатридами) вважаються особи, які не володіють громадянством жодної держави. Розрізняють два види осіб без громадянства: абсолютні апатриди відносні апатриди. Першими є особи, які отримали статус апатрида з народження, другі - стали апатридами через втрату громадянства. Як і правовий статус іноземця, статус особи без громадянства в основному визначається законодавством тієї держави, на території якої вона перебуває, однак з урахуванням вимог, встановлених нормами міжнародного права. Передбачається, що держава місцеперебування апатрида зобов'язана видавати йому документи, що засвідчують особу, якщо вона не має таких. Також особа без громадянства, яка законно перебуває на території держав, не може бути вислана із неї інакше, як з міркувань державної безпеки чи громадського порядку, та не інакше, як на основі рішення суду.

Держави повинні створити умови для асиміляції і натуралізації апатридів, до них повинен застосовуватися спрощений порядок набуття громадянства.

Зокрема,слід відзначити, що як повідомляє газета Верховної Ради Укаїни «Голос України» від 15.02.2013, Верховна Рада України постановляє: Приєднатися до Конвенції про статус апатридів, учиненої 28 вересня 1954 року в м. Нью-Йорку, яка набирає чинності для України на дев’яностий день з дня депонування Україною її акта про приєднання. [59]. Таким чином, Верховна Рада України ухвалила Закон "Про приєднання до Конвенції про статус апатридів", який спрямований на врегулювання та поліпшення правового статусу осіб без громадянства (апатридів) та на забезпечення основних прав і свобод апатридів, визначає зобов’язання держави по відношенню до апатридів.

Також, 11 січня 2013 року Верховна Рада України ухвалила Закон "Про приєднання до Конвенції про скорочення без громадянства"  Закон передбачає приєднання до Конвенції про скорочення без громадянства, яку було прийнято 30 серпня 1961 року Конференцією повноважних представників, скликаною відповідно до резолюції 896 (ІХ) Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй від 4 грудня 1954 року [60].  Конвенція передбачає правові засоби та гарантії, спрямовані на попередження появи та скорочення без громадянства. Метою прийняття цього нормативно-правового акта є приєднання України до Конвенції про скорочення без громадянства, що сприятиме розвитку правових принципів, які стосуються громадянства, а також надасть можливість запобігати випадкам без громадянства та сприяти міжнародному співробітництву між національними органами, до компетенції яких належать питання громадянства, зміцнюючи таким чином міжнародний режим захисту.

З метою удосконалення чинного законодавства України Верховна Рада прийняла новий Закон України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" (від 22.09.2011 р.), який більш детально регулює питання правового статусу іноземців та осіб без громадянства, а також порядку їх в'їзду в Україну та виїзду з України, регулюються питання транзитного проїзду цих осіб через її територію. Він також містить положення, що визначають підстави для відмови в оформленні віз або їх скасування, підстави для заборони в'їзду іноземців та осіб без громадянства в Україну тощо. Однак, на відміну від старого Закону (від 04.02.94 р.), новий Закон не містить норм, які закріплюють основні права, свободи та обов’язки іноземців, оскільки вони уже закріплені в Конституції України та міжнародних договорах у сфері прав людини, учасницею яких є Україна, і не потребують подвійного регулювання.

3.2. Особливості правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту

Проблеми міжнародної міграції значною мірою зумовлені сучасними тенденціями розвитку інституту захисту прав біженців.

Згідно з ст. 7 Закону України «Про правовий статус іноземців  та осіб без громадянства» іноземцям може надаватися притулок. Згідно зі ст. 14 Загальної декларації прав людини, прийнятої резолюцією Генеральної асамблеї ООН 10.12.48 р., кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком.

На підставі даної норми резолюцією Генеральної асамблеї ООН від 14.12.67 р. була прийнята Декларація про територіальний притулок, відповідно до якої право користуватися притулком не має особа, щодо якої є серйозні підстави вважати, що вона вчинила злочин проти миру, людства, або військовий злочин. [23, ст.84].  

Для врегулювання міжнародних відносин щодо захисту біженців був розроблений універсальний міжнародний договір - Конвенція ООН про статус біженців від 28 липня 1951 року та Протокол щодо статусу біженців, від 31 січня 1967 року, які стали частиною національного законодавства України. Конвенція визначила у ст.1 поняття «біженець», а також закріпила перелік прав біженців. Конвенція та Протокол формулюють основну норму в сфері захисту прав біженців: держава не вправі висилати біженців у ті країни, де існує загроза переслідування за расовою,  релігійною, національною, соціальною чи політичною ознакою. Заборонено безпідставно відмовляти в наданні статусу біженця. Конвенція також спрямована проти обмеження прав біженців як прав людини [61, ст.215].  

Правовий статус біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту в Україні визначається Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року [62].  Цей закон відповідає нормам Конституції України та основним міжнародним документам з прав людини, які передбачають надання притулку іноземцям та  особам без громадянства, враховує статі Загальної декларації прав людини.

В загальному розумінні під поняттям «біженець» розуміється не тільки особа, яка отримала офіційний статус біженця, але і та, яка шукає притулку в результаті вимушеного переселення на інше місце.

Для будь-якої країни біженці, насамперед, є іноземцями та особами без громадянства, які з певних причин не користуються захистом держави свого громадянства або держави свого постійного проживання і тому вимушені шукати такого захисту в інших країнах.

В українському законодавстві, а саме законі України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» надається таке визначення поняття «біженець»: це особа,  яка  не  є  громадянином  України   і внаслідок  обґрунтованих  побоювань стати жертвою переслідувань за
ознаками  раси,   віросповідання,   національності,   громадянства
(підданства), належності до певної соціальної групи або політичних
переконань  перебуває  за  межами   країни   своєї   громадянської
належності  та  не  може користуватися захистом цієї країни або не
бажає користуватися цим захистом внаслідок таких  побоювань,  або,
не  маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни
свого попереднього постійного проживання,  не  може  чи  не  бажає
повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань
[62].  

Визначення прямо вказує на статус біженців – особи, які не є громадянами України. Крім того, з цього визначення виділяються ті елементи поняття «біженець», які є необхідними і достатніми для визнання особи біженцем в Україні: наявність обґрунтованих  побоювань стати жертвою переслідувань; переслідування повинно відбутися за однією чи декількома з указаних у визначенні ознак: расою,   віросповіданням,   національністю,   громадянством (підданством), соціальною належністю, політичними переконаннями, неспроможність користуватися захистом країни, не бажання користуватися цим захистом внаслідок таких  побоювань, перебування  за межами країни свого попереднього постійного проживання унаслідок утечі або небажання повертатися. Наведені елементи є підставою для визнання особи біженцем. Утім, на думку УВКБ ООН, особа стає біженцем не через визнання, а визнається такою, оскільки фактично уже є біженцем. Тому надання статусу біженця не робить особу біженцем,а лише декларує, що вона ним, по суті вже  є [61, ст.216].  

Поняття «біженець» не застосовується до осіб, прибуття яких у безпечні країни, і ,зокрема в Україну, викликано іншими чинниками- економічними труднощами, екологічними катастрофами, військовими конфліктами та низкою інших обставин надзвичайного характеру, що супроводжується масовим насильством і порушенням прав людини. Найчастіше жертви зазначених обставин вимушені переміщатися в середині власної країни.

Додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули до України або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися до країни громадянської належності або країни попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.

Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 р. і Протоколу щодо статусу біженців 1967 р., але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути до України або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари, або виконання вироку про смертну кару, чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Особи, які потребують тимчасового захисту, - іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають на території країни, що має спільний кордон з Україною, які масово вимушені шукати захисту в Україні внаслідок зовнішньої агресії, іноземної окупації, громадянської війни, зіткнень на етнічній основі, природних чи техногенних катастроф або інших подій, що порушують громадський порядок у певній частині або на всій території країни походження.

Тимчасовий захист - форма захисту, що є винятковим практичним заходом, обмеженим у часі, і надається в Україні іноземцям та особам без громадянства, які масово прибули до України з країни, що має спільний кордон з Україною, і не можуть повернутися до країни постійного проживання.

Статтею 3 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено заборону вислання або примусового повернення біженця чи особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, до країни, з якої вони прибули та де їх життю або свободі загрожує небезпека [63, ст.113 ].  

Особа, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, має право на:

- тимчасове працевлаштування, навчання, медичну допомогу в порядку, встановленому законодавством України;

- проживання у родичів, у готелі, піднаймання жилого приміщення або користування житлом, наданим у пункті тимчасового розміщення біженців [64].;

- безоплатну правову допомогу в установленому порядку;

- конфіденційне листування з УВКБ ООН та право на відвідання співробітниками УВКБ ООН;

- інші права, передбачені Конституцією та законами України для іноземців та осіб без громадянства, які законно перебувають на території України.

Особи, яких визнано біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, користуються тими самими правами і свободами, а також мають такі самі обов'язки, як і громадяни України, крім випадків, установлених Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Особа, яку визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, має рівні з громадянами України права на:

- пересування, вільний вибір місця проживання, вільне залишення території України, крім обмежень, встановлених законом [65] ;

- працю;

- провадження підприємницької діяльності, не забороненої законом; охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування; відпочинок; освіту;

- свободу світогляду і віросповідання;

- направлення індивідуальних чи колективних письмових звернень або особисте звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб цих органів;

- володіння, користування і розпорядження своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності;

- оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб;

- звернення за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;

- безоплатну правову допомогу в установленому порядку.

Особа, яку визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, має рівні з громадянами України права у шлюбних та сімейних відносинах. Також має право на одержання грошової допомоги, пенсії та інших видів соціального забезпечення в порядку, встановленому законодавством України, та користування житлом, наданим у місці проживання.

Статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не надається особі:

- яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

- яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;

- яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;

- яка до прибуття до України була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- яка до прибуття до України з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні [46, ст. ].

Оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника.

Заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження.

У разі якщо про намір бути визнаною в Україні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, заявляє дитина, яка розлучена із сім’єю, уповноважена посадова особа органу міграційної служби додатково звертається у невідкладному порядку до органу опіки і піклування з письмовим клопотанням про забезпечення такої особи законним представником. Законний представник призначається органом опіки і піклування невідкладно. Після отримання повідомлення органу опіки і піклування про призначення законного представника орган міграційної служби невідкладно приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту.

Щодо наведеного необхідно зауважити, що законодавець не зволікає правами дитини і зобов’язує уповноважену посадову особу, все що стосується даного суб’єкта, робити в найшвидший строк, а саме – негайно [66, ст. 193-195].

Орган міграційної служби, який прийняв до розгляду заяву, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви орган міграційної служби проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

За бажанням заявника участь у попередньому розгляді заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, бере адвокат. Призначення адвоката для надання правової допомоги заявникові здійснюється в установленому порядку.

За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Іноземець або особа без громадянства визнаються біженцями в Україні або особами, які потребують додаткового захисту, та вважаються такими, які постійно проживають в Україні з моменту прийняття рішення про визнання їх біженцями або які безстроково на законних підставах перебувають на території України.

Посвідчення біженця чи посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту, є підставою для реєстрації в органі міграційної служби за місцем проживання біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Посвідчення біженця чи посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту, видається строком на п'ять років.

Статус біженця та додатковий захист втрачаються, якщо особа:

1) добровільно знову скористалася захистом країни громадянської належності (підданства);

2) набула громадянства України або добровільно набула громадянства, яке мала раніше, або набула громадянства іншої держави і користується її захистом;

3) добровільно повернулася до країни, яку вона залишила чи за межами якої перебувала внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

4) будучи особою без громадянства, може повернутися до країни свого попереднього постійного проживання, оскільки обставин, за яких її було визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, більше не існує;

5) отримала притулок чи дозвіл на постійне проживання в іншій країні;

6) не може відмовлятися від користування захистом країни своєї громадянської належності, оскільки обставин, на підставі яких особу було визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, більше не існує.

Тимчасовий захист особам надається Кабінетом Міністрів України на строк до припинення обставин у країнах їх походження, у зв'язку з якими вони змушені були прибути на територію України, але не більш як на один рік. Строк тимчасового захисту може бути продовжено, але не більш як на один рік. Рішення про припинення тимчасового захисту приймається Кабінетом Міністрів України.

3.3. Відмінність правового статусу іноземців, осіб без громадянства та біженців від громадян України

В Україні, окрім її громадян, проживають також особи без громадянства та іноземці, яких з кожним роком  все більше стає. Це актуалізує проблему визначення їх правового статусу та рівноправності прав іноземців, біженців та шукачів притулку у порівнянні з громадянами України.

Обовязки як одна з основних складових частин правового статусу особи (в тому числі й іноземця) потребують особливої уваги, на рівні з правами та свободами, адже неможливо уявити людину, яка має лише права без обовязків, чи виконує лише обовязки та не має прав. Свобода стає лише тоді реальною, коли знаходиться в межах порядку, основаному на праві, а порядок і є єдністю прав і обовязків.

Забезпечуючи права і свободи людини (в тому числі іноземця),держава, у свою чергу, вимагає від неї певної поведінки, що формулюється в системі юридичних обов’язків.

Конституція України виходить із принципу рівності обов’язків, який означає, що кожен громадянин не повинен звільнятися або ухилятися від обов’язків, вони рівномірно мають поширюватися на всіх громадян, іноземців та осіб без громадянства. Однак деякі обовязки на останні дві категорії не поширюються [67, ст. 58-60].

Біженці, які є іноземцями чи особами без громадянства, і які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими ж правами і свободами, а також мають такі самі обов’язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. [4, ст. 167]

Іноземні громадяни за своїм правовим статусом неістотно відрізняються від осіб без громадянства. Обсяг прав та обов'язків цих суб'єктів вужчий, ніж у громадян України, але за загальним правилом вони користуються тими ж правами і на них покладаються ті ж обов'язки, що й на громадян України. Відмінності пов'язані з відсутністю громадянства у розглядуваної категорії осіб, яке є найважливішим компонентом адміністративно-правового статусу особи.

Різниця тут полягає в тому, що всі права, свободи та обов'язки належать громадянам України, інші, як права людини, — іноземцям.

Відмінності правового статусу громадян та іноземців у теорії конституціоналізму знайшли відображення у відмінності понять «права людини» і «права громадянина». Категорія «людина» включає індивідів як членів громадянського суспільства не залежно від їх зв’язку з тією чи іншою країною. Права громадянина пов’язані із його статусом як члена політично організованого суспільства. Громадянин має більше прав і обов’язків у своїй країні, ніж той, хто не належить до цієї держави. Інакше кажучи, кожен, хто знаходиться на території держави, користується правами людини (в тому числі іноземці), а користування правами громадянина можливе лише за наявності зв’язку із державою.

Проте права людини порівняно з правами громадянина пріоритетні, адже перші поширюються на всiх людей, якi проживають у тiй або iншiй державi, а права громадянина — лише на тих осiб, якi є громадянами певної країни.

Права людини — це її соціальна спроможність вільно діяти, самостійно обирати вид та міру своєї поведінки з метою задоволення різнобічних матеріальних і духовних потреб людини шляхом користування певними соціальними благами в межах, визначених законодавчими актами. 

Зовсім інший характер мають права громадянина, вони носять політико-правовий характер, визначають зв'язок з державою і людиною, «набуваються» як громадянином конкретної держави, формуючи своєрідну соціальну оболонку, «соціальний кокон», в якому постійно перебуває людина. Залишившись соціальної оболонки, людина виявляється незахищеним та вразливим всяким негараздам​​, які не мають реальної можливості захистити себе і свої права. Конституційні права і свободи людини надаються будь-якому індивіду, а правами і свободами громадянина володіють тільки особи, які є громадянами України [68, ст. 92].

Зокрема, О. Фрицький висловлює з цього приводу такі міркування: «Поділ прав (...) на права людини i права громадянина пов’язаний з тим, що для сучасного суспільного ладу характерний дуалізм громадянського i політичного  суспільства. Як член громадянського суспільства людина рівноправна з усіма іншими, а як член політичного суспільства вона рівноправна лише з тими, хто так само, як i вона, належить до даної держави» [69, с.115].

Між громадянином та іноземцем існують  відмінності у їх правоздатності. Так правоздатність громадянина України виникає з моменту народження і припиняється його смертю. Коли у іноземця, який прибув у країну, адміністративна правоздатність виникає з моменту прибуття і закінчується, коли він залишає країну.

Саме такими невід’ємними правами, якими користуються як громадяни України, так і іноземці є особисті права. Визначення «особисті права» означає, що ці права стосуються певної особи, тобто вони належать особі незалежно від її громадянства, расової, статевої, релігійної приналежності. Поняття «особисті права», на відміну від поняття «громадянські права», виключає можливість поєднання двох різних понять, як «громадянські права» і «права громадян». Саме тому «особисті права» відносяться до групи негативних прав, тобто прав, які зобов’язують державу не втручатися у сферу особистої свободи людини. Також, якщо порівнювати «особисті права» та «фізичні права», то звичайно ж «особисті права» є більш підходящими для нашого сприйняття, тому що відображають волю особи. Взагалі, усі визначення щодо даної групи прав мають схожу сутність. У кожному з наведених визначень зазначається, що вони належать особі від народження, є невідчужуваними та не залежать від волі держави [70, с.43].

До основних прав, свобод та обов'язків іноземців належать права на: інвестиційну та підприємницьку діяльність; трудову діяльність; охорону здоров'я і соціальний захист; житло; освіту; користування досягненнями культури; участь в об'єднаннях громадян (якщо інше не передбачено законами України і якщо це передбачено статутами цих об'єднань); свободу совісті; права у шлюбних і сімейних відносинах. Іноземці також можуть відповідно до законодавства України мати у власності будь-яке майно, успадковувати і заповідати його, а також мати особисті немайнові права.

 При цьому законодавство України гарантує іноземцям недоторканність особи, житла, невтручання в особисте і сімейне життя, таємницю листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, повагу до їхньої гідності нарівні з громадянами України.

   На іноземців покладаються і певні обов'язки. Так, згідно зі ст. 21 Закону, іноземці обкладаються податками і зборами відповідно до законодавства України та її міжнародних договорів.

Іноземці, які постійно проживають в Україні, мають право на житло, якщо інше не передбачено законом; безоплатну освіту нарівні з громадянами України.

У той же час іноземці у порівняні з громадянами України,  обмежені в реалізації деяких прав та обов'язків. Зокрема, іноземці не можуть призначатися на деякі посади або займатися певною трудовою діяльністю, якщо відповідно до законодавства України призначення на ці посади або заняття такою діяльністю пов'язане з належністю до громадянства України.

Іноземці не мають права бути державними службовцями (ст. 4 Закону України «Про державну службу» від 16.12.93 р.) [71] , у тому числі військовослужбовцями (ст. 1 Закону України «Про загальний військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.92 р.) [72]. Оскільки це право надається тільки громадянам України. Наприклад, це право брати участь в управлінні державними справами та похідні від нього: брати участь у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, користуватися рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування (ст. 38 Конституції України); право на свободу об’єднання у політичні партії (ч. 1 ст. 36 Конституції України); право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації. Але деякі політичні права і свободи, зокрема право на свободу об’єднання у громадські організації, право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення можуть бути реалізовані не лише громадянами, але й іншими особами (іноземцями та особами без громадянства).

 Зокрема згідно зі ст. 40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк. При цьому питання практичної реалізації  права на звернення передбачено Законом України «Про звернення громадян». Судячи з назви закону, його завдання та мети, визначених у преамбулі, право на звернення належить лише громадянам України. Хоча ч. 3 ст. 1 Закону передбачає, що особи, які не є громадянами України і законно перебувають на її території, мають таке ж право на подання звернення, як і громадяни України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами [69, с. 115].

Разом з тим іноземці не мають права:

- Бути засновниками та членами політичних партій (ст. 36 Конституції, ст. 16 Європейської конвенції з прав людини, ст. 12 Закону «Про об'єднання громадян»)  ;

- Обирати і бути обраними до органів державної влади та самоврядування, брати участь у референдумах;

- Отримувати у власність земельні ділянки. Але спільні підприємства, міжнародні об'єднання і організації з участю іноземних громадян, а також осіб без громадянства можуть отримувати їх в оренду;

- Отримати частину державного майна за приватизаційні папери (ст. 15 Закону України «Про приватизацію державного майна» від 19.02.97 р.);

- Вести селянське (фермерське) господарство (ст. 2 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» від 20.12.91 р.);

- Бути адвокатами, аудиторами, нотаріусами (ст. 2 Закону України «Про адвокатуру» від 19.12.92 р, ст. 3 Закону України «Про нотаріат» від 02.09.93 р.) [23, с.].

Крім цього, законодавством України встановлено певні обмеження щодо окремих прав іноземців.

Так, іноземці, які емігрували в Україну для працевлаштування на визначений термін, можуть займатися трудовою діяльністю лише на підставі дозволу на працевлаштування. У відповідності до ч. 2 ст. 8 Закону України «Про зайнятість населення» [73], роботодавці мають право на використання праці іноземців та осіб без громадянства на умовах трудового договору лише за наявності виданого роботодавцю державною службою зайнятості дозволу на використання праці іноземців та осіб без громадянства, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. 

Процедуру видачі, продовження строку дії та анулювання дозволів на використання праці іноземців та осіб без громадянства визначено Порядком видачі, продовження строку дії та анулювання дозволів на використання праці іноземців та осіб без громадянства, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.04.2009 р. [74].  

Дозвіл на використання праці іноземця видається на строк до одного року. Для продовження строку дії зазначеного дозволу роботодавець подає до центру зайнятості не пізніше ніж за місяць до закінчення строку дії дозволу всі документи.

У разі використання роботодавцем праці іноземців або осіб без громадянства на умовах трудового договору без дозволу на використання праці іноземців та осіб без громадянства державна служба зайнятості стягує з роботодавця штраф за кожну таку особу у двадцятикратному розмірі мінімальної заробітної плати, встановленої законом. Кошти від стягнутих штрафів спрямовуються до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття (ч. 4 ст. 8 Закону України «Про зайнятість населення»). 

Отримання дозволу на використання праці іноземця є підставою для отримання іноземцем візи відповідного типу, реєстрації місця тимчасового проживання в Україні та оформлення посвідки на тимчасове проживання на строк дії дозволу. 

Якщо раніше посвідку на тимчасове проживання можна будо отримати тільки іноземцям, які відповідно до закону прибули в Україну для працевлаштування, то відтепер посвідку можна оформити і на наступних підставах: участь у реалізації проектів міжнародної технічної допомоги; участь у філіях або представництвах іноземних банків; робота у представництвах іноземних суб'єктів господарювання в Україні; з метою возз'єднання сім'ї. Таким чином, відтепер, отримавши посвідку на тимчасове проживання, члени сім'ї іноземця зможуть безперешкодно в’їжджати в чи виїжджати з України.

Право іноземців на освіту засноване на Конституції України і Постанові Кабінету Міністрів України «Про навчання іноземних громадян в Україні» від 26.02.1993 р. Іноземці здобувають освіту, як правило, на компенсаційній основі, якщо інше не передбачено міжнародними договорами. Визнання еквівалентності атестатів і дипломів, кваліфікації, вчених ступенів і звань іноземців здійснюється в порядку, передбаченому міжнародними договорами. У відношенні іноземних громадян країн СНД, визнання і ностро-сифікацію документів про наукові ступені, зіставленні вчених ступенів відбувається на підставі Міжурядової угоди про принципи визнання і нострифікації документів про наукові ступені, співставності наукових ступенів, укладеної в Алма-Аті 17-18 травня 1993 .

Є певні обмеження щодо в'їзду іноземних громадян, які приїжджають з держав, в яких зареєстровані небезпечні хвороби. Відповідно до Закону України «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення» від 24.02.1994 р. (ст. 29) в прикордонних пунктах створюються і функціонують спеціальні санітарно-карантинні підрозділи з метою запобігання занесенню в Україну особливо небезпечних та інфекційних хвороб.

Іноземці можуть пересуватися по території України, обирати місце проживання в ній лише в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Іноземцям, які планують перебувати в Україні більше 3 місяців, віза на в'їзд видається дипломатичними представництвами та консульськими установами України за умови пред'явлення документа про відсутність у них ВІЛ-інфекції, якщо інше не встановлено міжнародними договорами України.

І, нарешті, лише до іноземців може бути застосована така санкція, як видворення за межі України. Іноземці можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну на підставі рішення територіальних органів, територіальних підрозділів ДМС, органів охорони державного кордону та органів СБУ про примусове повернення або примусово видворені на підставі винесеної за їх позовом постанови адміністративного суду про примусове видворення. Рішення суду про примусове видворення іноземців та осіб без громадянства може бути оскаржено. Термін розгляду адміністративних справ про видворення іноземних громадян та осіб без громадянства скоротився з одного місяця до 5 днів.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ :

         1. Конституція України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР // Відомості Верховної Ради України (ВВР). - 1996. - № 30. - С. 141.

         2. Скакун О. Ф. Теорія держави і права : підручник / О. Ф. Скакун ; пер. з рос. – Харків : Консум, 2001. – 656 с.

3. Павліченко П.П.,Литвиненко Д.А. Соціологія: Навч. посібник. - 2 -ге вид. - К.: Лібра, 2000.- 254 с.

4. Колодій А.М., Олійник А.Ю.  Права, свободи та обов'язки людини і громадянина в Україні: Підручник.- - К. : Всеукраїнська асоціація видавців "Правова єдність", 2008. - 350 с.

5. Бояринцева М. Адміністративно-правовий статус громадян: до питання про склад елементів // Право України. –2002. -№8. –С.21-25.

        6. Кравченко В. В. Конституційне право України: Навчальний посібник.- Вид. 3-тє, виправл. та доповн.- К.: Атіка, 2004- 512 с.

7. Адміністративне право України : Академічний курс: Підруч.: У двох томах: Том 1. Загальна частина / Ред. колегія: В. Б. Авер'янов (голова). — К,: Видавництво «Юридична думка», 2004.- 584 с.

         8.  Бойко І. Громадянин як  суб’єкт адміністративно-правових відносин, // Вісник  АПНУ – 2004.- №1.- С. 94-102.

9. Битяк Ю.П. Адміністративне право України. Навч. підручник. – 2005. – К.: Юрінком. – 342 с.

       10  Кодекс України про адміністративні правопорушення // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1984. – Додаток до № 51. – Ст. 122.

11. Закон України „Про надзвичайний стан” // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – №2. – Ст. 65.

12. Колпаков В.К. Адміністративне право України. – К.: Атіка, 2004. – С. 240.

    13.  Пасічник А.В. Сутність та особливості адміністративної дієздатності // Юрид. Укр.- 2009.- №11-12., С. 41-46

    14.  Битяк Ю. П., Богуцький В. В., Гаращук В. М., Дяченко О. В., Зуй В. В. Адміністративне право України. – Х.: Право, 2004. – 310 с. 

    15. Костів М. В. Адміністративна правосуб'єктність юридичних осіб та особливості її реалізації в адміністративно-деліктних відносинах : дис... канд. юрид. наук: 12.00.07 / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького. - К., 2005., С. 187

    16.   Конституційне право України : навч. посіб. / О.В.Совгиря, Н.Г.Шукліна; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2007. — 631 с.

    17.  Коломоєць  Т. Органи місцевого самоврядування як особливий різновид колективних субєктів адміністративного права // Право України – 2012.- № 6 .-  С. 209-210.

    18. Загальна теорія держави і права :    Навч. посіб. / 3-14  А.М. Колодій, В.В. Копєйчиков, С.Л. Лисенков та інші; За ред. В.В. Копейчикова. — Стер. вид. — К.: Юрінком Інтер, 2000. - 320 с. - Бібліогр.: с. 312.

    19.     22. Алексеев С.С. Общая теория права: В 2-х т.М. : Юрид.лит, 1982. – Т. 2. – С. 360.

20. Чиркин В.Є. Юридична особа публічного права: Монографія. - М.: Нор-ма, 2007.- С. 351.

    21. Скакун, О. Ф. Теорія держави і права: підручник / пер. з рос. С.О. Бураковський. - Стер. вид. - Х. : КОНСУМ, 2006. - 656 с.

    22. Мацелик Т.О. Класифікація суб’єктів адміністративного права // Держава і право- 2011.-№ 53.- С. 267- 272

    23. Ківалов С. В., Біла Л. P. Адміністративне право України: Навчально-методичний посібник. — Вид. друге, перероб. і доп. — Одеса: Юридична література, 2002. — С. 312

    24. Магазінер Я.М. Загальна теорія права на основі радянського законодавства / / Правознавство. - СПб.: Вид-во С.-Петербург. ун-ту. - 2000. - № 3. - С. 102-105.

    25. Державне управління: проблеми адміністративно-правової теорії та практики / За заг ред. В. Б. Авер’янова. – К.: Факт, 2003. – 384 с.

    26 Адміністративне право України всучасних умовах (виклики початку ХХІ століття): Монографія / В.В. Галунько, В.І.Олефір, М.П. Пихтін та ін.; За заг. ред. В.В. Галунька. – Херсон: ВАТ «Херсонськаміська друкарня», 2010. – С. 378

    27. Бахрах Д.Н. Индивидуальные субъекты административного права //Государство и право. – 1994. – № 3. – С. 16-24.

    28. Про міліцію : Закон України від 20 грудня 1990 р. (набрав чинність з 19.06.1992 р.)  (із змінами)// Відомості Верховної Ради УРСР— 1991. — № 4., ст. 95.

29. Про громадянство України : Закон України від 18.01.2001 р. (набрав чинність з 11.05.2005 р.) (із змінами)// ВВРУ.- 2001 р.- № 13

    30. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник / За ред. О.В. Зайчука, Н.М. Оніщенко. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 688 с.

    31. Суржинський М.І.Конституційно-правове регулювання громадянства України// Держава і право.-2007 р.- №37.- С.189-195.

    32. Погорілко В.Ф., Федоренко В.Л. Конституційне право України. Академічний курс: Підруч.: У 2 т.- Т. 1 / За ред. В.Ф. Погорілка.-К.: Юридична думка, 2006.-544с.

    33.  Кравченко В. В. Конституційне право України : Навч. посібник /  – 4-те вид., випр. та доп. – К. : Атіка, 2006. – 568 с. 

    34. Фрицький О. Ф. Конституційне право України: Підручник. — К: Юрінком Інтер,2002. - 536 с.

    35. Суржинський М.І. Принципи громадянства: теоретико-правовий аналіз // Держава і право.-2006р.- № 32.- С. 147-154.

   36. Суржинський М.І. Теоретико-правові  питання набуття громадянства // Держава і право.-2008р.- №42.- С. 227 -233.

    37. Тодика Ю.М. Громадянство України: конституційно-правовий аспект: Навчальний посібник.- Х.:Факт, 2002.-254с.

   38. Бедрій Р. Б. Конституційно-правові основи громадянства України: монографія / Бедрій Р. Б. – Львів: Львівський держ. ун-т внутрішніх справ, 2006. – 164 с.

    39. Гладун З.С. Адміністративне право України: Навч. посібник. - Тернопіль: Карт-бланш, 2004. - 579 с.

    40. Дегтярьов  О. Забезпечення органами внутрішніх  справ паспортної системи як гарантія права громадян на свободу пересування // Право України.-2005 р.- №11.- С. 36-38.

  41. Васильєв А. С. Адміністративне право України (загальна частина) , Навчальний посібник. - Х.: Одіссей, 2002. - 288 с.

   42. Державне управління: проблеми адміністративно-правової теорії та практики / [В.Б. Авер’янов, О.Ф. Андрійко, Ю.П. Битяк та ін.]; за заг. ред. В.Б. Авер’янова. – К.: Факт, 2003. – 384 с.

   43. Про Єдиний державний автоматизований реєстр осіб, які мають право на пільги: Постанова Кабінету Міністрів України  від 29.01.03 р.( набрав чинність з 04.09.2003 р.) (із змінами)// Урядовий кур’єр. – № 23. – 2003 р.

   44. Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України:Закон України від 21.01.1994 р. (набрав чинність з 26.03.1994 р.) (із змінами)// ВВРУ.- 1994 р.- № 18.

   45. Про затвердження Порядку оформлення і видачі паспорта громадянина України : Наказ МВС України від 13.04.2012 (набрав чинність з 02.07.2012 р.)  (із змінами)// ВВРУ.- 2012 р.- № 54.

    46. Стеценко С. Г. Адміністративне право України Навчальний посібник- К Атіка, 2007 — 624 с

    47. Мирошниченко О.О. Поняття і сутність юридичних гарантій реалізації громадянами права на звернення до органів державної виконавчої влади // Держава і право.-2012 р.- № 55.- С. 199-205.

     48. Бояринцева М.А. Адміністративно-правовий статус громадянина України : Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.07/ Національна академія наук України Інститут держави і права ім. В.М. Корецького.- К., 2005.-

    49. Зуєв Р. Щодо механізму адміністративно-правового забезпечення прав і свобод людини// Юридична Україна.- 2011р.- №8.- С.-46-

    50. Пушкіна О. В. Конституційний механізм забезпечення прав людини і громадянина в Україні: проблеми теорії і практики : автореф. дис  на здобуття наук. ступення докт.юриднаук : 12.00.02 «Конституційне право» / О. В. Пушкіна.-Х., 2008.-С. 15.

      51. Про політичні партії в Україні : Закон України від 05.04.2001 р. (набрав чинність з 28.04.2001 р.) (із змінами)// ВВРУ.- 2001 р.- № 23.

      52. Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини : Закон України від 23.12.1997 р. (набрав чинність з 15.01.1998 р.) (із змінами)// ВВРУ.- 1998 р.- № 20.

53. Про звернення громадян : Закон України від 02.10.1996 р. (набрав чинність з 17.10.1996 р.) (із змінами)// ВВРУ.- 1996 р.- № 47.

54. Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства : Закон України від 22.09.2011 р. (набрав чинність з 25.12.2011 р.) (із змінами)// ВВРУ.- 2012 р.- № 19-20.

55.  Міжнародне публічне право: Підручник. — 2-ге вид., стер. Затверджено МОН / За ред. В.М. Репецького. — К., 2012. — 437 с.

56. Чехович С. Б. Загальна характеристика суб'єктів правового статусу іноземців та осіб без громадянства//Бюлет. Мін-ва юст.Укр.- 2005 р.- № 6.- С. 50-56.

57. Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи// Упоряд. Ю.К. Качуренко.- К.,1992.-с.19-20.

58. Збірник міжнародних правових документів, що регулюють питання міграції.- М.1994.- с.10.

59. газета Верховної Ради Укаїни «Голос України»  http://www.golos.com.ua/Article.aspx?id=280702

60. Журнал «Народный Депутат» / 2013 — 9 , http://nardepjournal.com/article/2013/9/Parlament

61. Козинець І.Г. Про співвідношення понять «біженці» та «особи,переміщені всередині країни» // Держава і право.-2009 р.- № 45.- С. 213-218.

62. Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту : Закон України від 08.07.2011 р. (набрав чинність з 04.08.2011 р.) (із змінами)// ВВРУ.- 2012 р.- № 16.

63. Коваленко В.В. Курс адміністративного права України :  Підручник.-  К.: Юрінкомінтер, 2012.- 808 с.

64. . Про затвердження Типового положення про пункт тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні : Постанова Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 р. (із змінами)// ВВРУ.- 2003 р.- № 30.

65 Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні: Закон України / Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 15.

66. Поєдинок Я.А.  Особливості процесуальних строків адміністративного провадження про визнання іноземного громадянина //  Вісник Запорізького національного університету № 4 (I), 2012, С. 191-196.

67. Петров Є.Ю.  Конституційні обов’язки іноземців в Україні // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ.- 2012 р.- № 4 (59).- С.58-67.

68. Трубников В. M. Поняття правового статусу людини і громадянина України // Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна.- ,2012 р.- № 12.- С. 91-96.

69.  .  Кружиліна О. А.Проблемні питання класифікації політичних прав і свобод // Вісник Харківського національного університету внутрішніx справ.- 2011 р.- № 10.- С. 115-117.

70. Ушакова М.О. Поняття та види особистих прав людини: теоретичний аспект // Вісник Запорожского национального университету.-  2011р. - № 4.- С. 41-46.

71 Про державну службу: Закон України від 16.12.1993 р. (набрав чинність з 28.12.1993 р.) (із змінами)// ВВРУ.- 1993 р.- № 52.

72. Про загальний військовий обов'язок і військову службу : Закон України від 1992 р. (набрав чинність з 12.05.1992 р.) (із змінами)// ВВРУ.- 1992 р.- № 27.

73. Про зайнятість населення : Закон України 05.07.2012 р. (набрав чинність з 01.01.2013 р.) (із змінами)// Урядовий кур'єр.- 2012 р.- № 164.

74. Про затвердження Порядку видачі, продовження строку дії та анулювання дозволів на використання праці іноземців  та осіб без громадянства: Постанова КМУ від 08.04.2009р.(набрав чинність з 14.05.2009 р.) (із змінами)// Урядовий кур'єр.- 2009 р.- № 67.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

12428. Разработка паспорта технологической системы 211.5 KB
  ЛАБОРАТОРНАЯ РАБОТА №1 Разработка паспорта технологической системы 1.ТЕОРЕТИЧЕСКИЙ РАЗДЕЛ СОСТАВЛЕНИЕ ТЕХНИЧЕСКИХ ХАРАКТЕРИСТИК МЕТАЛЛОРЕЖУЩИХ СТАНКОВ Общие сведения о станке В заголовке паспортной карты станка указывается: наимен...
12429. Проверка кинематической точности технологического оборудования 33.41 KB
  2 Лабораторная работа №2 Проверка кинематической точности технологического оборудования Цель работы: Освоить методику определения кинематической точности металлорежущих станков разных типов. Т...
12430. Определение величины износа направляющих станин технологического оборудования 38.54 KB
  3 Лабораторная работа №3 по дисциплине: Эксплуатация и обслуживания машин на тему: Определение величины износа направляющих станин технологического оборудования Цель работы: изучение методики и получение практических навыков определения вел...
12431. Инструмент Слияние 67.86 KB
  Инструмент Слияние Процесс создания серийных писем писем в которых тело письма общее а изменяются только некоторые поля вставляемые из базы данныхназывается слиянием. Процесс подготовки такого документа делится на три этапа: создание источника данных созд...
12432. Текстовый процессор Word 736.45 KB
  Лабораторная работа № 4 Тема : Текстовый процессор Word. Цель работы : Изучить основные технологические операции и процессы в среде текстового редактора Word для создания разнообразных текстовых документов графических объектов таблиц и их интеграции. Используемые пр...
12433. Работа с символьным пакетом инженерных расчетов MathCAD 1.39 MB
  Лабораторная работа N 9 Работа с символьным пакетом инженерных расчетов MathCAD Тема1: Оформление документа ввод и редактирование формул. Вычислительные особенности MathСad. Операторы и математические функции. Символьные вычисления. Цель работы: Изучение вычислительных
12434. Створення діаграми прецедентів 88.5 KB
  Лабораторна робота № 1. Створення діаграми прецедентів. Мета роботи: отримати навички побудови діаграм прецедентів. Завдання: створити головну діаграму прецедентів задавши на ній варіанти використання і акторів; додати відносини між акторами і варіантами в...
12436. Створення діаграм взаємодії 66 KB
  Лабораторна робота № 4. Створення діаграм взаємодії. Мета роботи: отримати навички побудови діаграм послідовності та кооперації. Завдання: створити діаграму послідовності та кооперації для одного зі сценаріїв будьякого прецеденту створеного в лабораторній ро