43844

Правове регулювання укладання та виконання господарських договорів

Дипломная

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Загальна характеристика зобов’язальних правовідносин Поняття та склад зобовязання Норми які регулюють зобовязання становлять один із найважливіших інститутів цивільного права зобовязальне право. Норми зобовязального права є найбільш значною частиною цивільного законодавства. Система зобовязального права складається із інститутів Загальної частини та інститутів Особливої частини. Загальна частина включає: поняття зобовязання сторони в зобовязанні; виконання зобовязання; забезпечення виконання зобовязання; припинення...

Украинкский

2013-11-08

649.5 KB

11 чел.

PAGE  113

ЗМІСТ

[0.1]
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ


ВСТУП

Актуальність теми. Створення гармонійної та ефективної системи господарського законодавства України є одним з найважливіших напрямків розвитку української правової системи в умовах соціально-орієнтованої ринкової економіки. Оскільки одним з головних завдань господарського законодавства є координація дій суб’єктів господарювання, нормам, що регулюють договірні відносини в сфері господарювання, має належати чільне місце в системі господарського права.

В умовах ринкової економіки господарський договір є основним засобом організації відносин між суб’єктами господарювання та важливим інструментом правової організації господарського життя суспільства в цілому. В умовах соціально-орієнтованої ринкової економіки України центр тяжіння державного регулювання договірних зв’язків у господарських відносинах повинен знаходитися у законодавчому регулюванні таких відносин, спрямованому на забезпечення суспільного господарського порядку в Українi, захист законних прав і охоронюваних законом інтересів сторін договірних відносин та інтересів суспільства в цілому. У сфері господарювання свобода договору повинна бути допустимою лише тією мірою, якою вона не суперечить інтересам всього суспільства. Господарський договір як гнучкий правовий регулятор дає змогу враховувати специфіку окремого господарського зв’язку та узгодити його з типізованими моделями організації господарських зв’язків того чи іншого виду, а також із загально нормативним режимом правового регулювання.

Незважаючи на те значення, яке має цивільно-правовий договір в економічній сфері, ні ЦК 1922 р., ні ЦК 1963 р., ні, навіть, ЦК 2003 р. не дають його визначення та достатньо детальної характеристики. Законодавець лише обмежився вказівкою на деякі характерні ознаки договору. Так, ст. 626 ЦК 2003 р. визначає договір як домовленість двох або більше сторін, спрямовану на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

Договір — одна з центральних категорій цивільного права. У широкому значенні його можна розглядати в трьох аспектах: як підставу виникнення правовідносин, як власне правовідношення, що виникло з цієї підстави, і як форму, що приймає відповідне правовідношення.

Слід зазначити, що поняття "договір" використовується також в інших галузях законодавства (наприклад, трудовий договір, адміністративний договір тощо). Проте там договір є категорією відповідної галузі права з відповідними особливостями визначення та правового регулювання.

Передумовою пошуку оптимального регулювання господарських договорів є те, що в умовах ринку автономія суб’єктів господарювання і державне регулювання, приватні й публічні інтереси повинні знаходитися в тісній взаємодії.

Предметом дипломної роботи є теоретичні та практичні питання правового регулювання договірних відносин у сфері господарювання.

Об’єктом дипломної роботи є Конституція України, нормативні акти чинного законодавства України, Декрети та постанови Кабінету Міністрів, наукова література до чинного законодавства України.

Нормативною базою дипломної роботи є Конституція України, Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України та інші джерела господарського і цивільного законодавства. Теоретичну основу дипломної роботи складають література правознавців у галузях загальної теорії держави та права, філософії права, господарського та цивільного права.

Теоретичне значення дипломної роботи полягає в тому, що матеріали джерел дають комплексну характеристику правового регулювання господарських договорів та способів його укладення нормами матеріального та господарсько-процесуального права,

Дипломна робота складається з вступу, чотирьох розділів, які охоплюють дванадцять пунктів, висновку, переліку нормативних актів та використаної літератури.


Розділ 1. Загальна характеристика зобов’язальних правовідносин

  1.  Поняття та склад зобов'язання

Норми, які регулюють зобов'язання, становлять один із найважливіших інститутів цивільного права — зобов'язальне право. Норми зобов'язального права є найбільш значною частиною цивільного законодавства. Система зобов'язального права складається із інститутів Загальної частини та інститутів Особливої частини. Загальна частина включає: поняття зобов'язання, сторони в зобов'язанні; виконання зобов'язання; забезпечення виконання зобов'язання;

припинення зобов'язання; відповідальність за порушення зобов'язання. Особлива частина врегульовує конкретні види зобов'язань.

Як і будь-яке цивільне правовідношення, зобов'язання включає такі елементи: суб'єкти, об'єкти, зміст.

Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, вико

нати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Суб'єктами в зобов'язанні виступають його учасники, яких законодавець називає кредитором і боржником. Кредитор це особа, яка має право вимагати. Боржникпротилежна сторона зобов'язання — повинен вчиняти певні дії або утримуватися від них.

До виникнення зобов'язання боржник абсолютно вільний: не обтяжений ніякими обіцянками, не обмежений у своїй поведінці. Вступивши в зобов'язання, він певним чином обмежує себе, обтяжує обіцянками, обмежує свою свободу, покладаючи на себе правові обов'язки. У більшості зобов'язань кожна зі сторін є одночасно і кредитором, і боржником, оскільки, з одного боку, має права, а з іншого — зобов'язання виконати певні дії (купівля-продаж, оренда, поставка, комерційна концесія тощо).

У зобов'язальних правовідносинах можуть брати участь один кредитор і один боржник. Якщо на боці кредитора чи на боці боржника виступають кілька осіб, то в цих випадках ідеться про множинність осіб у зобов'язанні. При множинності осіб законодавець розрізняє зобов'язання до-льові (часткові) і солідарні.

Поруч з дольовими (частковими) і солідарними зобов'язаннями є субсидіарні, або додаткові, зобов'язання. Їх сутність полягає в тому, що у разі невиконання чи неналежного виконання боржником своїх зобов'язань відповідальність за певних обставин може бути покладена на додаткового боржника (наприклад договір гарантії).

Зобов'язання не створює обов'язків для третіх осіб, але у випадках, передбачених домовленістю сторін, може породжувати для третіх осіб права щодо однієї чи обох сторін зобов'язання.

Об'єкти зобов'язань — це те, на що спрямовані права та обов'язки суб'єктів, тобто певні дії щодо речей, грошей, послуг. Ці дії можуть полягати: 1) в передачі речі у власність чи користування; 2) виконанні певної роботи;

3) сплаті грошей (відшкодуванні збитків) та ін. Проте необхідно пам'ятати, що власне дії зобов'язаної особи є юридичним об'єктом зобов'язання, а речі, гроші, послуги — це матеріальні об'єкти зобов'язання.

Змістом зобов'язання є сукупність прав та обов'язків суб'єктів зобов'язання. Залежно від особливостей змісту, специфіки об'єкта і підстав використання зобов'язання в цивільному праві розрізняють односторонні і взаємні види зобов'язань. Коли одній стороні зобов'язання належить право, а іншій — обов'язок, зобов'язання вважається одностороннім. Наприклад, такі зобов'язання характерні для договору дарування. Якщо кожна зі сторін набуває поруч з правами ще й певних обов'язків, то зобов'язання вважається взаємним (купівля-продаж, оренда, перевезення).

Залежно від ступеня визначеності предмета зобов'язання їх поділяють на однооб'єктні, альтернативні і факультативні. За однооб'єктним зобов'язанням кредитор має право вимагати від боржника виконання певної дії. Так, за договором купівлі-продажу будинку продавець повинен передати покупцеві саме будинок, а не якусь іншу річ чи виконати інші дії.

Альтернативне зобов'язання — це зобов'язання, змістом якого є право вимоги і відповідний йому обов'язок здійснити одну з кількох дій на вибір. Здійснення однієї із цих дій і становить виконання зобов'язання.

На відміну від альтернативних, факультативні зобов'язання — це зобов'язання, в силу яких боржник повинен виконати певну дію, але йому надається можливість замість цієї дії виконати іншу. Наприклад, боржник повинен передати кредитору майно, але замість цього може виконати певну роботу, якщо виконання першого стає неможливим, при цьому кредитор не має права вимагати вчинення іншої, ніж визначено, дії.

Особа, яка за певних умов, визначених законом чи договором, обставин виступила в ролі боржника і надала кредитору належне, набуває право регресу.

Регресні зобов'язання (право зворотної вимоги до винної особи) — це зобов'язання, в силу яких одна особа, що з вини боржника сплатила певну грошову суму третій особі (кредиторові), має право вимагати від боржника відшкодування цієї суми. Так, держава. Автономна Республіка Крим, територіальні громади, юридичні особи мають право зворотної вимоги до фізичної особи, винної у вчиненні злочину, у розмірі коштів, витрачених на лікування особи, яка потерпіла від цього злочину.

Регресні зобов'язання виникають як наслідок виконай' ня іншого зобов'язання. Вони можуть виникнути не лише при солідарності боржників (боржник, що задовольнив вимогу кредитора, сам стає кредитором щодо іншого боржника), а й у випадках наявності вини зобов'язаної особи і відсутності вини кредитора. Наприклад, якщо водій авто-підприємства вчинить дорожньо-транспортну пригоду, то відповідальною особою перед потерпілим буде автопідприєм-ство (як власник джерела підвищеної небезпеки), яке, у разі задоволення позову потерпілого, має право звернутися з регресним позовом до безпосереднього винуватця аварії — водія.

Інститут зобов'язального права поряд з Інститутом власності посідає важливе місце в системі цивільного права України. Зобов'язальне право охоплює сукупність цивільно-правових норм, які регулюють майнові відносини, що складаються у зв'язку з передачею майна, наданням послуг, виконанням робіт, заподіянням шкоди або безпідставним придбанням майна. Зобов'язальне право поділяється на дві частини: загальні положення про зобов'язання та окремі види зобов'язань.

Характеризуючи поняття зобов'язання, передусім слід відзначити, що зобов'язання це цивільні правовідносини. Зміст будь-яких цивільних правовідносин включає в себе суб'єктивне право (в зобов'язальних правовідносинах це право вимоги) і відповідний йому обов'язок, або, іншими словами, права та обов'язки на стороні кожного учасника правовідносин (наприклад, права та обов'язки продавця і покупця, підрядчика і замовника). Характер суспільних відносин, на регулювання яких спрямовуються зобов'язання, є досить широким. Форми зобов'язань набувають і нормальні відносини між суб'єктами цивільного права, які пов'язані з реалізацією продукції, виконанням робіт, наданням послуг та ін., а також відносини, що виникають внаслідок ненормальних, недозволених дій (наприклад, заподіяння шкоди, безпідставне придбання або збереження майна).

Досить широким є і коло можливих учасників зобов'язальних відносин. Зобов'язання можуть виникати:

а) між юридичними особами;

б) між юридичними та фізичними особами;

в) між фізичними особами.

Разом з тим, незважаючи на всі ці особливості, можна виділити в зобов'язаннях за суб'єктним складом, за їх характером та цільовим призначенням певні спільні риси і юридичні, і економічні. В ст. 509 ЦК України передбачається, що на підставі зобов'язання одна особа (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої особи (кредитора) певну дію, як то: передати майно, виконати роботу, заплатити гроші або утриматися від певної дії; а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язків. Зобов'язальні правовідносини, які регулюються нормами зобов'язального права, мають певну автономію в цивільно-правових відносинах, що зумовлено наявністю юридичних особливостей зобов'язань, як специфічного виду цивільних правовідносин. У чому виявляються ці особливості?

По-перше, зобов'язання опосередковують процес переміщення майна або інших матеріальних результатів, які також мають майновий характер. Таким чином, вони завжди виступають як майнові цивільні правовідносини. Ця ознака дає можливість відмежувати зобов'язання від особистих немай-нових відносин, але це не виявляє специфіки зобов'язань щодо інших цивільно-правових майнових відносин.

По-друге, оскільки зобов'язання опосередковують процес руху майна, яке може бути передане виключно конкретно-визначеним, а не будь-яким третім особам, ці правовідносини завжди встановлюються з конкретним суб'єктом, а відтак мають відносний характер. Цим зобов'язання відрізняються від цивільних абсолютних майнових правовідносин, передусім від правовідносин власності. Але така відмінність спирається тільки на суб'єктивний склад, не охоплюючи особливостей як змісту, так і об'єкта цих правовідносин.

По-третє, якщо юридичним об'єктом правовідносин власності є пасивна поведінка зобов'язаних осіб, то у зобов'язаннях, які опосередковують рух майна, боржники покликані до відповідних активних (позитивних) дій. Досить рідко на учасника зобов'язання покладається виконання пасивної функції. Так, власник майна, яке передане в найом, не повинен перешкоджати його нормальному використанню наймачем. На відміну від правовідносин власності, пасивна функція ніколи не вичерпує юридичного об'єкта зобов'язання, а зазвичай виступає як результат або доповнення до позитивних дій суб'єктів. Так, обов'язок наймодавця не перешкоджати наймачеві у використанні майна є наслідком вже здійсненої раніше позитивної дії до передачі цього майна в користування. В цьому полягає специфіка зобов'язань з точки зору характеристики юридичного об'єкта.

По-четверте, якщо в юридичному змісті правовідносин власності на перший план виступає можливість здійснення дій самим власником (володіти, користуватися, розпоряджатися майном), то вирішальне значення для юридичного змісту зобов'язань набуває надана управомоченому суб'єктові можливість вимагати певної поведінки від зобов'язаної особи. Саме тому в зобов'язальних правовідносинах суб'єктивне право дістало назву права вимоги, а обов'язок боргу. Управомочена особа називається кредитором, а зобов'язана боржником. О.С. Йоффе, спираючись на легальне визначення зобов'язання, узагальнив його ознаки і сформулював теоретичне поняття зобов'язання як закріплені цивільним законом суспільні відносини по переміщенню майнових та інших результатів праці, внаслідок яких одна особа (кредитор) має право вимагати від іншої особи (боржника) вчинення певних дій та обумовленого цим утримання від вчинення інших дій.

Елементи зобов'язання. Оскільки будь-яке зобов'язання є цивільними правовідносинами, зобов'язання складаються з тих самих елементів, що формують будь-які інші цивільні правовідносини.

Разом з тим ці елементи мають певні особливості, які відображають специфіку самих зобов'язань. У зарубіжному цивільному законодавстві, зокрема у Французькому цивільному кодексі, поняття зобов'язання іноді застосовується як синонім поняття договору. Так, ст. 1101 ФЦК визначає предмет договору і предмет зобов'язання. В подальшому в інших статтях терміни "договір" і "зобов'язання" використовуються як тотожні. Найбільшу деталізацію поняття зобов'язання дістало у французькій цивілістичній літературі.

Слід зазначити, що автори, які звертаються до даного питання, розрізняють зобов'язання як родове поняття і договір як одну з підстав його виникнення. Щодо німецького цивільного права, то воно, більше ніж інші цивільні кодекси капіталістичних країн, пішло шляхом побудови загальних понять, які стосуються зобов'язань. Так, у § 241 В6В подано визначення зобов'язання: "На підставі зобов'язання кредитор управомочений вимагати від боржника надання. Надання може полягати і в утриманні".

Суб'єкти зобов'язання. Суб'єктами зобов'язання, як і будь-яких цивільних правовідносин, можуть виступати як фізичні, так і юридичні особи. Правомочна сторона у зобов'язальних правовідносинах дістала назву кредитора, а зобов'язана боржника. У деяких зобов'язаннях один із суб'єктів виступає виключно як кредитор, інший виключно як боржник. Наприклад, у зобов'язанні із заподіяння шкоди потерпіла особа завжди є тільки кредитором, а заподіювач шкоди завжди боржником. Однак здебільшого кожен з учасників зобов'язання є водночас і кредитором, і боржником, зокрема продавець і покупець у договорі купівлі-продажу, замовник і підрядчик у договорі підряду, орендар і орендодавець у договорі оренди. Ці положення відображено ЦК України. Так, у ч. 2 ст. 548 передбачається, що у випадку, коли кожна із сторін зобов'язання має обов'язок на користь іншої сторони, ця сторона вважається боржником на користь іншої сторони у тому, що вона зобов'язана вчинити на її користь, і водночас її кредитором у тому, що вона має право від неї вимагати.

Відкрите акціонерне товариство "Дніпроагробуд" (м. Дніпропетровськ) уклало договір будівельного підряду з товариством з обмеженою відповідальністю "Дніпро-поліс", відповідно до якого ВАТ "Дніпроагробуд" повинно було збудувати З сховища для зберігання харчових продуктів, а ТОВ "Дніпро-поліс" після здачі договірних об'єктів в експлуатацію оплатити підрядчикові вартість робіт і матеріалів у сумі 525 тис. грн.

У наведеному прикладі обидві сторони ВАТ "Дніпроагробуд" і ТОВ "Дніпро-поліс" мають обов'язки одна перед одною.

ВАТ "Дніпроагробуд" є боржником щодо будівництва і передачі сховищ і водночас кредитором щодо їх оплати в сумі 525 тис. грн.

ТОВ "Дніпро-поліс" є боржником щодо сплати вартості сховищ і водночас кредитором щодо їх передачі.

Такі зобов'язання мають назву двосторонніх.

У зобов'язаннях можуть брати участь і ті особи, які не є сторонами; їх називають третіми особами. За загальним правилом, зобов'язання не створює обов'язків для третіх осіб. Але у випадках, передбачених домовленістю сторін, зобов'язання може породжувати для третіх осіб права щодо однієї чи обох сторін зобов'язання.

Об'єкти зобов'язання. Юридичним об'єктом зобов'язання, як і будь-яких цивільних правовідносин, визнається певна поведінка зобов'язаної особи. Однак характерною рисою зобов'язання є те, що на перший план у зобов'язанні виступають позитивні дії боржника, а чисто негативна поведінка (утримання від вчинення певних дій), як правило, виступає лише доповненням або наслідком активної функції, яку виконує боржник. Крім того, якщо обидва суб'єкти водночас виступають як кредитор і боржник, то в такому зобов'язанні можна виділити два юридичні об'єкти дії кожного учасника, які вчиняються ним при виконанні функцій боржника. Наприклад, у договорі купівлі-продажу і продавець, і покупець водночас виступають боржниками, а саме: продавець зобов'язаний передати майно, а покупець зобов'язаний його оплатити. Таким чином, юридичними об'єктами водночас виступають дії по передачі майна (які здійснює продавець) та дії по оплаті майна (які здійснює покупець).

Що стосується матеріального об'єкта, то в ряді зобов'язань за наявності двох юридичних об'єктів існує тільки один матеріальний об'єкт. Наприклад, у безоплатному договорі зберігання майна буде один-єдиний матеріальний об'єктмайно, яке здане на зберігання. Якщо ж ми звернемося до юридичних об'єктів, тобто до тих дій, які сторони повинні вчинити, то в цьому випадку буде також два юридичні об'єкти:

1) збереження майна зберігачем;

2) своєчасне одержання майна поклажодавцем. У ряді зобов'язань (зокрема в тих, які виникають з сплатних договорів) двом юридичним об'єктам відповідають два матеріальні об'єкта. Наприклад, у поширеному договорі купівлі-продажу двом юридичним об'єктам (передача майна та передача грошей) відповідають і два матеріальні об'єктимайно та гроші.

Зміст зобов'язань. Зміст зобов'язальних правовідносин, як і будь-яких інших цивільних правовідносин, утворюють суб'єктивні права та обов 'язки його учасників. Разом з тим із ст. 509 ЦК України випливає особливість змісту зобов'язальних правовідносин, яка виявляється в тому, що правомочність кредитора набуває форми права вимоги, а обов'язок боржника має форму боргу, як обов'язку виконання вимоги кредитора.

Оскільки зобов'язання є правовідносинами майнового характеру, то і зміст їх становлять суб'єктивні права та обов'язки також майнового характеру.

Однак, як відзначається у літературі, зміст зобов'язання не завжди вичерпується правом вимагати вчинення виключно дій майнового характеру (або утримання від вчинення таких дій). Кредитор має право також вимагати вчинення і дій немайнового характеру.

Так, І.Б. Новицький стверджував, що зміст зобов'язання не обмежується правом вимагати вчинення тільки тих дій, які спрямовані на передачу, пристосування і т. п. майна або взагалі тим чи іншим чином пов'язані з майном (наприклад, внаслідок оплатності). Змістом зобов'язання може охоплюватися право вимагати вчинення будь-якої правомірної, що має серйозний характер, потребує захисту та заслуговує на захист дії особи (позитивної або негативної).

Особливе місце у зобов'язальних відносинах посідають санкції, їх встановлюють з метою забезпечити захист відповідних правовідносин від порушення. Виходячи із загальних положень, які характеризують метод цивільно-правового регулювання, цивільно-правовий захист здійснюється в судовому порядку шляхом закладення позову про відновлення порушеного майнового права. В такому розумінні цивільно-правовими санкціями в зобов'язанні вважаються будь-які примусові заходи, щй охороняють зобов'язання в разі його порушення. Певною мірою цивільний позов є важливою формою санкції в її широкому тлумаченні.

1.2. Підстави виникнення зобов'язань

Підставами виникнення зобов'язань є певні юридичні факти або їх поєднання, з настанням яких закон пов'язує виникнення тих чи інших прав і обов'язків. Сам закон не є підставою виникнення зобов'язань, він лише визначає, з яких саме юридичних фактів вони виникають.

У Цивільному кодексі України вказано, що зобов'язання виникають із договорів та інших правочинів, у результаті створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної діяльності. Зобов'язання також виникають внаслідок заподіяння шкоди, безпідставного збагачення та інших підстав, зазначених у Кодексі. та інших законах України. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Серед підстав виникнення зобов'язань центральне місце належить договору і правочину. Таке значення договору і правочину зумовлено самою суттю цивільних правовідносин, саме договір та правочин є основними формами зв'язку між володільцями тих чи інших речей. Саме за допомогою договору товаровиробники реалізують продукцію, виконують роботи, власники розпоряджаються майном.

Прикладом зобов'язання, що виникло на підставі одностороннього правочину, може бути публічне оголошення сплатити винагороду за надання інформації щодо особи, яка вчинила тяжкий злочин. Це оголошення породжує обов'язок сплатити винагороду.

Заподіяння шкоди (як одна з підстав виникнення недоговірного зобов'язання) покладає на заподіювача шкоди обов'язок відшкодувати її в повному обсязі.

Особа, яка набула майно за рахунок іншої особи без достатніх підстав (набуття, збереження майна без достатньої правової підстави), зобов'язана повернути його цій особі.

До недоговірних зобов'язань, що виникають із цивільних правопорушень, належать також дії юридичних та фізичних осіб, які при здійсненні підприємницької та іншої господарської діяльності створюють небезпеку (загрозу) життю і здоров'ю фізичних осіб, а також їхньому майну і майну юридичних осіб. Такі дії породжують зобов'язання усунути цю небезпеку (загрозу).

Серед інших підстав, які породжують виникнення зобов'язань, можна назвати: рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи та вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без Ті доручення. Підставою виникнення зобов'язань може стати і певна подія. Так, пожежа як страховий випадок зобов'язує страхову компанію відшкодувати збитки страхувальнику. Зобов'язання може виникнути і на підставі рішення суду.

Частина 2 ст. 509 ЦК України серед підстав виникнення зобов'язань називає договір та інші підстави, передбачені ст. 11 ЦК України. Таким чином, зобов'язання можуть виникати:

1) з угод (у тому числі договорів) як передбачених законом, так і не передбачених законом, але таких, що не суперечать

йому;

2) з адміністративних актів;

3) внаслідок створення творів науки, літератури, мистецтва, а також винаходів та інших результатів творчої діяльності;

4) внаслідок заподіяння шкоди іншій особі, а також придбання або збереження майна за рахунок іншої особи без достатніх підстав;

5) внаслідок інших дій громадян та організацій;

6) внаслідок подій, з якими закон пов'язує настання цивільно-правових наслідків.

Угоди (у тому числі договори). Не випадково серед юридичних фактів, з яких виникають зобов'язання, договір визначений спеціально у ст. 509 ЦК України. Саме цим підкреслюється значення і питома вага цивільних договорів для виникнення зобов'язань. Договір виконує функцію безпосередньої правостворюючої підстави виникнення зобов'язання. Це означає, що права та обов'язки сторін, які становлять зміст зобов'язання, виникають із самого договору і не потребують

інших факторів.

Так, закрите акціонерне товариство "Консул" уклало договір оренди виробничого приміщення у м. Львові із фірмою "Либідь". Після укладення зазначеного договору між сторонами ЗАТ "Консул" та фірмою "Либідь" виникло зобов'язання, зміст якого полягав у тому, що ЗАТ "Консул" має право вимагати передачі йому в тимчасове сплатне користування виробничого приміщення, зазначеного в договорі оренди, а фірма "Либідь", надавши це приміщення, має право вимагати сплати орендної плати в розмірі і строк, передбачені укладеним між ними договором.

ЦК України значно розширив перелік цивільно-правових договорів, з якими пов'язується виникнення зобов'язань.

Не тільки договори, а й односторонні угоди можуть утворю вати зобов'язання. Так, з публічної обіцянки нагороди від повідно до ст. 435 ЦК України виникає обов'язок організації, яка оголосила конкурс, виплатити обіцяну винагороду особі, яка визнана гідною винагороди.

У ЦК України перелік зобов'язань, що виникають з односторонніх позитивних дій, значно розширений. До них також віднесені: ведення чужих справ без доручення, запобігання загрозі шкоди чужому майну, рятування здоров'я та життя іншій особі.

Адміністративний акт. У зв'язку із розширенням ринкових засад в економіці зменшується питома вага адміністративних актів у загальному обсязі підстав виникнення зобов'язання. Це безпосередньо пов'язано з тим, що акти планово-розпорядчих органів, які були підставами виникнення більшості господарських зобов'язань за участю соціалістичних організацій, у сучасних умовах практично не застосовуються в цивільному обороті.

Однак можливість виникнення цивільних зобов'язальних правовідносин безпосередньо з адміністративних актів хоч і значно звузилася, але не виключається.

Значно частіше трапляються випадки, коли адміністративні акти не безпосередньо створюють зобов'язання, а у сукупності з іншими підставами.

В юридичній літературі М.М. Агарков обгрунтував "теорію юридичного складу". Вона зводилася до того, що зобов'язання виникали не простат з планово-розпорядчого акта, а з юридичного складу, до якого, поряд з адміністративним актом входив і договір.

У ряді випадків виникнення зобов'язань пов'язують із фак тичним складом.

Заподіяння шкоди та інші неправомірні дії. Цивільні зобов'язання покликані не тільки регулювати відносини, які спрямовані на задоволення нормальних потреб громадян та організацій: передачу майна, використання робіт, надання послуг тощо. Поряд із регулятивною функцією зобов'язання також виконують охоронну функцію. Такі охоронні зобов'язання виникають з неправомірних дій заподіяння шкоди, придбання або зберігання чужого майна без достатніх підстав таін.

Проект ЦК України до цієї групи підстав виникнення зобов'язань відносить створення небезпеки (загрози) життю і здоров'ю фізичних осіб, а також їхньому майну та майну юридичних осіб.

Однак, хоч такі зобов'язання виникають із неправомірних дій, самі вони спрямовані на досягнення правомірного результату відновлення порушеного майнового становища учасників майнового обороту.

1.3. Система цивільних зобов’язань

Класифікація зобов'язань, як і інших правових інституцій, пов'язана перш за все з необхідністю визначення відповідних критеріїв для поділу цих інституцій на відповідні класифікаційні групи або ряди. В науці цивільного права не раз робилися спроби систематизувати зобов'язання за різними принципами.

Так, І.Б. Новицький виділяв відповідно три групи зобов'язань:

а) зобов'язання, які виникають на підставі або у зв'язку з народногосподарським планом;

б) зобов'язання, які не охоплені соціалістичним плануванням;

в) зобов'язання, які сприяють правильному розвиткові відносин у кожній із попередніх груп.

М.М. Агарков, взявши за підставу класифікації мету, якій підпорядковуються зобов'язальні правовідносини, виділив інші класифікаційні групи: а) зобов'язання, що забезпечують виконання народногосподарського плану; б) зобов'язання, які безпосередньо мають на меті охорону та забезпечення майна держави; в) зобов'язання, що забезпечують розвиток та охорону інших гарантованих суспільних відносин1.

Неважко встановити, що наведені підходи правознавців, закладені в основу систематизації зобов'язань, були суцільно пов'язані із особливостями майнового обороту в межах планово-розподільчої економіки і зумовлені відповідною метою визначити планові завдання та державні інтереси як безумовні пріоритети.

М.В. Гордон запропонував об'єднаний критерій для класифікації зобов'язань, який сполучав економічні та юридичні ознаки зобов'язань2. Цю точку зору поділяв і О.С. Йоффе. Побудована за комбінованим критерієм система зобов'язань має такий вигляд:

1) зобов'язання з сплатної реалізації майна (купівля-продаж, поставка, контрактація, міна, довічне утримання);

2) зобов'язання з безоплатної передачі майна в користування (майновий найом, найом жилого приміщення);

3) зобов'язання з безоплатної передачі майна у власність або користування (дарування, позичка);

4) зобов'язання з виконання робіт (підряд, підряд на капітальне будівництво);

5) зобов'язання з надання послуг (доручення, комісія, схов, експедиція);

6) зобов'язання з перевезень (залізничних, морських, річкових, повітряних, автомобільних, морським та річковим буксируванням);

7) зобов'язання з кредитних розрахунків (позика, банківське кредитування, розрахунковий та поточний рахунки, розрахункові правовідносини, чек, вексель);

8) зобов'язання зі страхування (майнове та особисте страхування);

9) зобов'язання за спільною діяльністю (спільна діяльність громадян, спільна діяльність організацій);

10) зобов'язання, що виникають з односторонніх правомірних дій (публічна обіцянка винагороди, ведення чужих справ без доручення);

11) охоронні зобов'язання (зобов'язання, які виникають внаслідок заподіяння шкоди, рятування майна, безпідставного придбання або збереження майна).

Прибічники цієї класифікації зобов'язань звертали увагу на те, що вона відповідає меті передусім вивчення цих зобов'язань, тобто має науковий характер. Кожній з наведених груп зобов'язань властиві специфічні ознаки, а кожне окреме зобов'язання забезпечується особливим юридичним нормуванням1.

Таким чином, межі будь-якої систематизації, ступінь її глибини та деталізації, спрямованість і визначеність критеріїв зумовлюються перш за все метою, з якою вона здійснюється.

Так, при побудові особливої частини зобов'язального права (розділ III книги п'ятої) були виділені договірні зобов'язання і окремо недоговірні. До першої групи віднесено купівлю-продаж, дарування, ренту, довічне утримання, найом, найом житла, позичку, підряд, перевезення, зберігання, страхування, доручення, комісію, довірче управління майном, позику, кредит, банківський вклад, банківський рахунок, факторинг, розрахунки, франчайзинг та спільну діяльність; до недоговірних зобов'язань публічне обіцяння винагороди, ведення чужих справ без доручення, запобігання загрозі шкоди чужому майну, рятування здоров'я та життя іншій особі, заподіяння шкоди, створення небезпеки (загрози) життю та здоров'ю фізичних осіб, а також їхньому майну та майну юридичних осіб.


РОЗДІЛ
2. Цивільно-правовий договір

2.1. Поняття, значення та фунуції  договору в цивільному праві

Незважаючи на те значення, яке має цивільно-правовий договір в економічній сфері, ні ЦК 1922 р., ні ЦК 1963 р., ні, навіть, ЦК 2003 р. не дають його визначення та достатньо детальної характеристики. Законодавець лише обмежився вказівкою на деякі характерні ознаки договору. Так, ст. 626 ЦК 2003 р. визначає договір як домовленість двох або більше сторін, спрямовану на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

Договір — одна з центральних категорій цивільного права. У широкому значенні його можна розглядати в трьох аспектах: як підставу виникнення правовідносин, як власне правовідношення, що виникло з цієї підстави, і як форму, що приймає відповідне правовідношення.

У даному випадку договір — це підстава виникнення правовідносин, тобто юридичний факт, що лежить в основі зобов'язання і відповідно до ст. 11 ЦК України є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків. У цьому значенні згідно зі ст. 626 ЦК України договір — це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Договір — найбільш поширений вид правочинів. Лише незначна кількість односторонніх правочинів не входить до числа договорів (наприклад, заповіт). До зобов'язань, що виникають з договорів, застосовуються загальні положення про зобов'язання, якщо інше не витікає з закону або самого договору. Як і будь-який правочин, договір є вольовим актом, причому в даному випадку слід говорити про спільну волю сторін договору, їх спільне волевиявлення, що втілюється у договорі.

Втілення спільного волевиявлення сторін договору можливе лише за умови забезпечення свободи договору як принципу, що гарантує відсутність зовнішнього впливу на його учасників. ЦК України закріпив принцип свободи договору, що був відсутній у цивільному праві за радянських часів, оскільки тоді більшість договорів між підприємствами не мали характеру вільного волевиявлення, а базувалися на адміністративних актах, актах планування тощо. Принцип свободи договору, закріплений ст. 627 ЦК України, означає, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до положень ст. 6 ЦК України, яка визначає, що сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства; вони мають право врегулювати у договорі, передбаченому актами цивільного законодавства, свої відносини, не врегульовані цими актами; сторони у договорі можуть також відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати відносини на свій розсуд; сторони у договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Слід зазначити, що свободу договору не можна ототожнювати з уседозволеністю, з правом вважати себе вільним від зобов'язань, накладених договором. ЦК України у ст. 629 встановлює, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Важко переоцінити значення договору, оскільки через нього забезпечується цивільний, товарно-грошовий оборот у суспільстві, він втілює у собі динаміку цивільно-правових відносин. Через договір забезпечується задоволення інтересів учасників обороту, оскільки економічний інтерес однієї сторони може бути забезпечений задоволенням інтересу другої сторони. Саме тому договір, що базується на взаємній зацікавленості сторін, забезпечує розвиток цивільного обороту та економіки, що виявилось не під силу командно-адміністративній економіці. Унікальність договору як правового явища полягає у тому, що договір як спільне волевиявлення сторін, домовленість власне приватних осіб набуває характеру норми права, що забезпечується примусовою силою держави, і в свою чергу надає організованості, порядку і сталості економічним відносинам.

Проте слід враховувати, що договір може розглядатися як багатозначне явище: як підстава виникнення правовідношення; як саме правовідношення, що виникло з цієї підстави; як форма, яку відповідне правовідношення приймає.

При цьому найбільш важливим значенням терміна "договір" є якраз розуміння його як підстави виникнення правовідношення (цивільних прав і обов'язків). Саме такий підхід дозволяє визначити суть, значення і характерні риси договору. Тому найбільш вдалим здається визначення договору як домовленості 2 або кількох суб'єктів цивільного права, спрямованої на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних правовідносин.

Звідси випливає, що характерними рисами договору як юридичного факту є те, що в ньому виражається взаємна, така, що співпадає, воля сторін, а також те, що він є узгодженими діями суб'єктів, спрямованими на досягнення певних цивільно-правових наслідків: встановлення, зміну, припинення цивільних правовідносин.

За своєю правовою природою будь-який цивільно-правовий договір є правочином. Категорії "правочин" і "договір" співвідносяться між собою як загальне і часткове: кожний договір є правочином, але не кожний правочин є договором. Договорами є лише дво- чи багатосторонні правочини, тоді як правочином можуть бути також і дії однієї особи, спрямовані на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов'язків (односторонні правочини). Отже, на договори поширюються загальні положення щодо правочинів, встановлені главою 16 ЦК.

Слід зазначити, що поняття "договір" використовується також в інших галузях законодавства (наприклад, трудовий договір, адміністративний договір тощо). Проте там договір є категорією відповідної галузі права з відповідними особливостями визначення та правового регулювання.

До деяких з таких договірних відносин цивільно-правові норми можуть застосовуватися за умови, що це прямо передбачено законодавством.

Суть, а також значення цивільно-правового договору найяскравіше виявляються в функціях, що ним виконуються.

До функцій цивільно-правового договору належать: регулятивна, ініціативна, програмно-координаційна, інформаційна, гарантійна, захисна.

Регулятивна функція договору зумовлена зростанням його значення як джерела (форми) регулювання цивільних відносин. Вона означає, що договір розцінюється як форма цивільного законодавства. Він може встановлювати права й обов'язки не лише учасників конкретних відносин, але й інших осіб, котрі вступають у відносини з учасниками цього договору.

Ініціативна функція договору полягає в тому, що він є актом вияву ініціативи і реалізації диспозитивності сторін.

Програмно-координаційна функція означає, що договір є своєрідною програмою поведінки його учасників і засобом координації цієї поведінки.

Інформаційна функція виявляється в тому, що договір містить певну інформацію про права і обов'язки сторін.

Гарантійна функція зводиться до залучення з метою стимулювання належного виконання договору системи забезпечувальних засобів, які також отримують договірну форму.

Захисна функція полягає в застосуванні механізму захисту порушених прав шляхом примусу до виконання зобов'язання в натурі, відшкодування збитків тощо.

Виділяють також й деякі інші функції договору. Наприклад, відзначається роль договору як засобу, що дисциплінує цивільний обіг. При цьому підкреслюється, що договірна дисципліна, тобто най-суворіше виконання договірних зобов'язань, є найважливішим елементом правового механізму, що покликаний забезпечити стабільність ринкової економіки, захист законних прав і інтересів учасників торгового обігу та інших цивільно-правових відносин.

Однією із засад договірних зобов'язань, як і засад приватного права взагалі, є свобода договору, котра виступає неодмінною ознакою і умовою існування ринкової економіки.

Стаття 627 ЦК визначає свободу договору як право сторін вільно укладати договір, обирати контрагентів та визначати умови договорів з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Таким чином, свобода договору означає:

1) неприпустимість примусу вступу в договірні відносини. Учасники цивільного обороту мають право вільно, виходячи з власних інтересів, вирішувати, вступати їм у договірні відносини чи ні. Як виняток із загального правила, обов'язок вступу в договірні відносини може бути прямо встановлений актом цивільного законодавства (публічний договір — ст. 633 ЦК) або попередній договір (ст. 635 ЦК);

2) можливість вільного вибору майбутнього контрагента. Винятки з цього правила можуть встановлюватися лише законом. Наприклад, підприємець за публічним договором приймає на себе обов'язок продати майно, надати послуги тощо кожному, хто до нього звернеться (ст. 633 ЦК);

3) можливість сторін вільно визначати характер (вид, тип) договору, який вони укладають. Це означає, що сторони за своїм вибором вправі укладати як договори, передбачені цивільним законодавством, так і договори, що не передбачені цивільним законодавством, але не суперечать його загальним засадам (так звані "безіменні" або ж "неназвані" договори).

4) можливість учасників договору вільно визначати його зміст. Разом з тим, принцип свободи договору логічно доповнюється вимогою обов'язковості його виконання сторонами (ст. 629 ЦК). Такий принцип має тисячолітню історію, спираючись у його сучасному вигляді на сентенцію римського приватного права "Pacta sunt servanda".

Такий підхід пояснюється тим, що сторони договору, вільно прийнявши на себе певні права та обов'язки, після цього перетворюються на учасників зобов'язання, а, відтак, перебувають у становищі "юридичної пов'язаності" своїм же рішенням про укладення договору на певних умовах.

Загальні вимоги щодо виконання зобов'язань встановлені главою 48 ЦК. Відмова від виконання договору можлива лише у випадках і з підстав, встановлених самим договором або законом (ст. 651 ЦК).

Невиконання або неналежне виконання сторонами договору тягне договору тягне наслідки, встановлені главою 51 ЦК, тобто відповідальність за порушення зобовязання.

РОЗДІЛ 3. Поняття та юридична природа господарських договорів

3.1. Поняття, ознаки ТА Функції господарського договору

Господарський договір в умовах ринкової економіки є основним засобом організації відносин між суб’єктами господарювання та важливим інструментом правової організації господарського життя суспільства в цілому. Він є однією із найбільш поширеніших підстав виникнення договірних господарських зобов’язань як гнучкий правовий регулятор дає змогу враховувати специфіку окремого господарського зв’язку та узгоджувати його із загальнонормативним режимом правового регулювання господарських відносин.

Об’єктивна необхідність господарського договору обумовлена господарським інтересом. Суб’єкти господарської діяльності при цьому мають право і утворюють для себе певні норми і правила взаємовідносин. В Римському праві, наприклад, вживається поняття закон договору, за принципом: договір робить право (лат.: convetio facit legem), в французькому Цивільному кодексі Наполеона (1805 р.) констатується, що договір має «силу закону сторонам».

В останні роки в науковій юридичній літературі України теоретичні питання господарського договору стали предметом комплексного, цілісного вивчення. Розробка доктринального поняття господарського договору як універсального засобу саморегуляції суспільних відносин, а також використання теоретичних найбільш повно відображена О. А. Беляневич у монографії «Господарське договірне право України (теоретичні аспекти).

Разом з цим, в умовах ринкового конкурентного середовища, яке сформувалося в Україні набуло широкого розповсюдження укладення господарських договорів на біржах, аукціонах, конкурсах, але ці питання висвітлено не достатньо.

Термін «господарський договір» широко використовується в юридичній літературі та в господарській практиці, звичайно, на основі його порівняння з цивільно-правовим договором. Зауважимо, що чинне законодавство не містить визначення господарського договору, хоча в ГК йому присвячена глава 20 – «Господарські договори» (ст. ст. 179 – 188) На підставі аналізу правовідносин у господарській діяльності, змісту і особливостей господарських договорів визначених в ГК дає змогу сформувати поняття господарського договору за його ознаками. Такими ознаками є: за суб'єктним складом (сторони в господарському договорі суб'єкти господарювання) спрямованістю на забезпечення господарської діяльності учасників договірних відносин; тісний зв'язок з плановим процесом у господарській діяльності (з передбаченням виробничих показників); поєднання майнових (виготовлення продукції) та організаційних елементів (визначення порядку виробництва, приймання виконання тощо); обмеження договірної свободи і можливість відступлений від рівності сторін (державні контракти, закупівля продукції і товарів за державні кошти і т. н.).

Узагальнивши вище наведене, можна сказати, що господарський договір – це засноване на домовленості сторін і зафіксоване у встановленій законом формі, зобов’язальне правовідношення між суб’єктами господарювання та/або суб’єктами організаційно – правових повноважень змістом якого є взаємні права і обов’язки сторін у галузі господарської діяльності з врахуванням загальногосподарських (публічних) інтересів.

Поняття господарського договору виводиться через сукупність його особливостей як угоди і як зобов'язального правовідношення. Головна особливість господарського договору як угоди полягає в особливому суб'єктному складі та обмеженні договірної свободи. Суб'єктний склад господарського договору можна визначити наступним чином: сторонами (стороною) в господарському договорі можуть виступати господарські організації з правами юридичної особи; відособлені підрозділи господарських організацій в межах компетенції, що надана їм цими організаціями; індивідуальні підприємці (як із статусом, так і без статусу юридичної особи); негосподарські організації - юридичні особи при здійсненні ними господарської діяльності, необхідної для досягнення мети, передбаченої їх установчими документами; органи господарського управління - власники та (або) уповноважені ними органи, які здійснюють в межах їх компетенції управління майном створених (придбаних) ними або підвідомчих їм господарських організацій.

Своєрідність господарського договору як зобов'язального правовідношення зумовлена природою господарських зв'язків і виявляється в спрямованості господарського договору на обслуговування господарської діяльності та в поєднанні майнових і організаційних елементів в його змісті. Держава виконуючи економічну функцію і забезпечуючи соціальну спрямованість економіки вправі регулювати договірну свободу суб’єктів господарських правовідносин на досягнення такого економічного суспільного порядку, який забезпечить кожному члену суспільства належні умови існування, і лише після цього максимально допустиму індивідуальну свободу. Тому господарські одговори опосередковують не тільки господарські зв’язки, які формуються між суб’єктами господарювання, а й ті, що формуються між ними й державними органами управління та місцевого самоврядування. Вони, наприклад, укладаються з приводу виконання програм і планів економічного, науково – технічного, соціального розвитку держави і регіонів, а також внутрішньогосподарських планів.

Правове регулювання господарських договірних зв'язків в Україні здійснюється тією чи іншою мірою трьома гілками влади таким чином:

  •  прийняттям вищим законодавчим органом найбільш важливих нормативних актів, що регулюють господарську діяльність;
  •  виданням органами виконавчої влади, в першу чергу, Кабінетом Міністрів України і центральними органами управління, підзаконних нормативних актів, що регулюють договірні зв'язки, які виникають в процесі здійснення господарської діяльності;
  •  за допомогою діяльності особливого юрисдикційного органу - господарського суду, який не тільки судить про право, але й сприяє стабільності та стійкості господарських договірних зв'язків. При цьому автор зазначає, що ідея нормативного регулювання договірних господарських відносин не суперечить основам функціонування соціально-орієнтованої ринкової економіки.

Правовий режим господарських договорів об'єктивно обумовлений особливою природою господарських зв'язків, яка потребує спеціального регулювання з метою підтримання необхідного балансу між інтересами окремих суб'єктів господарювання, їх об'єднань та інтересами суспільства в цілому. Врахування в господарському договорі інтересів інших, окрім його сторін, осіб (споживачів, суспільства в цілому) досягається шляхом введення в договірні відносини елементів імперативності, які можуть мати як побічний характер (встановлення розмірів податків, рівня цін і тарифів, закріплення загальних принципів укладання договорів, встановлення відповідальності за зловживання монопольним становищем на ринку і т. ін.), так і пряму дію (зокрема, коли однією з сторін в договорі виступає державний орган).

Імперативність регулювання договірних зв'язків є різновекторною і зумовлюється завданнями, що стоять перед державою в галузі управління господарською діяльністю, насамперед: захистом прав і законних інтересів слабкіших суб'єктів господарювання; забезпеченням суспільного господарського порядку в країні (захистом публічних інтересів).

Разом з тим, конкурентне ринкове середовище потребує надання сторонам договору свободи господарської діяльності, яка реалізується через систему загальних дозволянь в праві. Суб'єкти господарювання можуть реалізовувати правові дозволяння за власною ініціативою у власних та суспільно прийнятних цілях. Така реалізація здійснюється шляхом самостійного формування учасниками господарського обороту своїх суб'єктивних прав та обов'язків, що кореспондують їм з метою забазпечення суспільних інтересів.

Як спеціальна правова категорія, зазначає В. С. Щербина, господарський договір має такі особливі ознаки.

По-перше, господарське законодавство регулює цей договір як таку угоду, яка має визначену економічну і правову мету. Господарський договір завжди укладається з господарською (комерційною) метою для досягнення необхідних господарських і комерційних результатів. Це виробництво і реалізація за плату продукції, виконання робіт і оплата їхніх результатів, надання платних послуг. Звідси господарські договори — це, як правило, майнові договори, що обслуговують безпосередньо виробництво та господарський (комерційний) обіг. За критерієм мети господарські договори відмежовуються від інших договорів суб'єктів господарювання, які не обслуговують виробництво та обіг і є допоміжними.

По-друге, стосовно господарських договорів діють окремі правила щодо підстав їх укладання і змісту господарських договірних зобов'язань. Законодавством про господарські договори встановлено, що ті з них, які спрямовані на забезпечення пріоритетних потреб України в продукції, роботах та послугах, укладаються на підставі відповідних державних замовлень. Юридичною особливістю в такому разі є те, що зміст господарського договору, який укладається на підставі державного замовлення (державний контракт), повинен відповідати цьому замовленню (ч. 5 ст. 179 ГК). В теорії такі договори визначаються як плановані.

Але не всі господарські договори укладаються на підставі державного замовлення. Отже, ця ознака господарського договору не є абсолютною.

Зміст господарських договорів, які укладаються без державного замовлення, має відповідати господарським намірам і юридично вираженій згоді сторін. У теорії такі договори називаються регульованими, тобто такими, що регулюються самими сторонами.

По-третє, закон обмежує коло суб'єктів, які можуть бути суб'єктами господарських договорів (про цю ознаку йшлося при розгляді суб'єктного складу господарських зобов'язань)1.

Значення господарських договорів розкривається через їх функції у яких вони проявляються їх регулятивні властивості, завдяки яким регулюються відповідні господарські правовідносини.

Функціями господарського договору виходячи з їх кваліфікації різними авторами є:

  •  регулятивна, яка означає, що господарський договір регулює відносини між сторонами на підставі закону, але з урахуванням специфіки конкретного господарського зв'язку (щодо порядку та строків виконання договірних зобов'язань. кількісних та якісних характеристик предмету договору тощо), доповнюючи прогалини закону (наприклад, встановленням конкретного розміру санкцій за порушення умов договору, якщо такі санкції не передбачені законом). Регулятивна дія господарського договору обумовлена двома чинниками: а) господарський договір є індивідуальним правовим актом, що забезпечує юридичне оформлення складних і різноманітних господарських зв'язків; б) складність і різноманітність цих зв'язків з необхідністю вимагає належного пристосування загальних вказівок закону до змісту і середовища функціонування певного господарською зв'язку характеру конкретної господарської операції, економічних інтересів і технічних можливостей сторін. їх фінансовою становища, перспектив розвитку
  •  інформаційна функція виявляється сформульованим  господарський договір містить певну інформацію щодо наявних товарів, послуг і робіт які пропонуються, а також прав та обов'язків у сторін, яка в разі спору може бути врахована і юрисдикційним органом для правильної кваліфікації взаємовідносин сторін і прийняття законного та

___________

1Див.: Щербина В.С. Господарське право: Підручник. – 3 – тє вид. перероб.і доп. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – С. 296 – 297.

обґрунтованого рішення з цього спору.

  •  координаційну, яка полягає у тому, що сторони господарського договору виробляють умови цього договору шляхом погодження між учасниками договірних відносин умов договору. Оскільки інтереси сторін господарського зв'язку, як правило, не збігаються, а задовольнити свої потреби кожна з них може, лише співпрацюючи з контрагентом, сторони на стадії укладання договору змушені так скоординувати свої потреби і можливості, інтереси і передбачення, щоб шляхом компромісу виробити обопільно прийнятну правову модель відповідного господарського зв'язку; на стадії виконання договору сторони координують свою діяльність відповідно до його умов;
  •  інструменту планування. Така функція означає, що плануючи свою діяльність, суб'єкт господарювання передусім орієнтується на попит щодо результатів своєї діяльності (продукції, робіт, послуг). Найбільш надійну інформацію у цьому відношенні дають укладені суб'єктом господарські договори. Узагальнюючи інформацію щодо всіх укладених договорів, суб'єкт господарювання закладає відповідні покажчики у свої виробничі програми. Основу планів становлять державні замовлення та договори, укладені із споживачами (покупцями) продукції, робіт, послуг і постачальниками матеріально-технічних ресурсів;
  •  контрольну, яка полягає в тому, що за допомогою господарського договору здійснюється контроль за ефективністю діяльності суб'єктів господарювання. Якщо суб'єкт господарювання уклав договір на збут (продукції робіт, послуг), який в сукупності забезпечує повне або близьке до повного завантаження устаткування і зайнятості трудового колективу, це свідчить, що його діяльність потрібна суспільству. Якщо укладеними договорами покривається незначна частина виробничого потенціалу суб'єкта, це свідчить, що результати його діяльності не мають достатнього попиту, а сама діяльність суспільству не потрібна, тобто є неефективною. Такий суб'єкт господарювання для продовження функціонування має вжити активних заходів щодо вдосконалення діяльності (обновити асортимент, поліпшити якість, зменшити ціну продукції, робіт, послуг; змінити виробничий профіль якщо це можливо і доцільно);
  •  охоронну (захисну) сама наявність договору в передбаченій законом формі, зафіксовані в ньому права і обов'язки сторін, а також санкції за невиконання (неналежне виконання) останніх дають можливість використати механізм захисту прав та законних інтересів сторін у разі порушення однією з них своїх договірних зобов'язань, у тому числі застосувати заходи оперативного впливу.

Можна також назвати функцію забезпечення. Вона сформована відповідно до централізованого планування державних потреб. У формі держзамовлень планується: виробництво дефіцитної продукції; заходи щодо розвитку пріоритетних галузей народного господарства; виконання міждержавних економічних угод; експортно-імпортна діяльність; вирішення соціальних проблем тощо. Державне замовлення реалізується шляхом укладання господарських договорів (державних контрактів) між його виконавцями і споживачами продукції, послуг, замовниками робіт. Інакше кажучи, господарський договір у цьому разі є функціональним правовим засобом реалізації державного замовлення.

Згідно з положень ст. 67 ГК яка передбачає, що відносини підприємств з іншими підприємствами, організаціями, громадянами в усіх сферах господарської діяльності здійснюється на основі договорів випливає функція опосередкування відносин між суб’єктами господарювання.

Враховуючи положення ч. 4 ст. 183 і ч. 2 ст. 193 можна назвати функцію забезпечення державного інтересу тощо.

Специфічне правове регулювання господарських договорів має виходити не з того, знаходяться суб'єкти господарювання у відносинах диспозитивності чи підпорядкування, а з того, на досягнення якої мети спрямовані їх дії. Цією метою є певний суспільно-корисний результат господарювання, тобто задоволення потреб всього  суспільства в певних матеріальних та нематеріальних благах. Це, в свою чергу, зумовлює необхідність застосування публічно-правових регуляторів господарської діяльності.

3.2. Види господарських договорів

Різноманітність господарської діяльності обумовлює існування широкого кола господарських договорів. Кожному господарському договору властиві і загальні риси цієї правової категорії, і ознаки, притаманні саме цьому виду господарських договорів. Тому для їхнього (договорів) розмежування застосовуються доктринальна і нормативна класифікації господарських договорів, основою яких є їхні юридичні (внутрішні) властивості.

Теорія зобов'язального права класифікує господарські договори за кількома критеріями.

За суб'єктним складом розрізняються дво- і багатосторонні договори. Прикладом першого є поставка продукції (сторони — постачальник і покупець — ст. 265 ГК). Прикладом другого договору є перевезення вантажів: у ньому беруть участь перевізник, вантажовідправник і вантажоодержувач — особа, уповноважена на одержання вантажу (ст. 307 ГК).

Залежно від юридичної підстави укладення договору розрізняють два різновиди господарських договорів:

- господарські договори, які укладаються на підставі державних замовлень і зміст яких повинен відповідати цим замовленням {плановані договори). Ці господарські договори визначені і регулюються як державні контракти. Це договори поставки продукції, виконання робіт, надання послуг тим споживачам, потреби яких фінансуються за рахунок держави і замовниками у яких виступають центральні державні органи (міністерства, відомства). Держконтракти поєднують у собі юридичні властивості держзамовлень (актів централізованого планування) і власне господарських договорів. Особливою їхньою ознакою є те, що держава гарантує оплату продукції, робіт, послуг за державними контрактами, а також те, що держава може надавати економічні пільги виконавцям цих договорів. Виконавці державного контракту забезпечують себе матеріально-технічними ресурсами самостійно шляхом укладання прямих договорів з підприємствами-постачальниками, державними постачальницько-збутовими та іншими посередницькими організаціями. Виняток становлять окремі види ресурсів, виробництво і споживання яких контролюється і централізовано розподіляється державою (див. Закон України від 22 грудня 1995 р. «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб»);

- господарські договори, які укладаються на поставку продукції, виконання робіт, надання послуг на підставі господарських намірів сторін (на основі вільного волевиявлення сторін), юридично виражених істотними умовами договорів(регульовані договори).

Залежно від способу виникнення розрізняють формальні, реальні і консенсуальні господарські договори. Для укладання формального господарського договору необхідні два моменти: узгодження волевиявлення сторін (консенсус) та вираження волі у певній (загалом визначеній законом) формі. Форма господарських договорів письмова, причому здебільшого регулюється імперативними нормами. Це їх істотна ознака. Для укладання реального господарського договору необхідні не тільки узгодження волі сторін, а й передача речі — об'єкта договору. Консенсуальні договори — це такі господарські договори, які виникають у момент реальних намірів сторін, недвозначно виражених словами або конклюдентними діями. Консенсуальні господарські договори повинні мати письмову форму.

За способом оферти і визначення змісту розрізняють:

договори приєднання. Це господарські договори, у яких одна сторона наперед встановлює умови майбутнього договору у формулярах або інших стандартних формах. Другій стороні залишається або прийняти їх у цілому, або не вступати в договір (перевезення вантажів, страхування тощо). Друга сторона не може запропонувати свої умови договору;

договори, зміст яких сторони визначають при їх укладанні. За змістом істотних умов розрізняють прості і складні господарські договори. Прості договори мають у своєму тексті майнові елементи лише одного виду договору: поставки, міни, перевезення і т. ін. У складних господарських договорах поєднуються майнові елементи двох і більше договорів (в ч. 2
ст. 628 ЦК такі договори названі
змішаними). Наприклад, у договорі підряду на капітальне будівництво — поставка, підряд,майновий найм.

За регулятивними функціями розрізняють:

попередні й основні господарські договори. Попередній договір визначає умови, на яких сторони зобов'язуються у певний строк, але не пізніше одного року з моменту укладенняпопереднього договору, укласти основний господарський договір («договір про договір») на умовах, передбачених попереднім договором. Такий договір є необхідним щодо тих гос
подарських відносин, в яких для укладання основного договору треба здійснити ряд дій, без яких його неможливо укласти (підряд на капітальне будівництво складного об'єкта). Попередній договір містить умови, що дозволяють визначити предмет, а також інші істотні умови основного договору;

генеральні й поточні господарські договори. Перший укладається на весь період діяльності, яка регулюється. Генеральний договір визначає істотні умови співробітництва сторін протягом усього періоду здійснення відповідної діяльності. Поточні (разові) договори укладаються на підставі генерального договору як такі, що розраховані на певні (короткі) проміжки часу. Поточні договори, як правило, не включають умов, не передбачених генеральним договором, інакше це був биновий (окремий) договір.

Нормативна класифікація господарських договорів здійснюється за предметною ознакою, тобто залежно від видів майнових відносин, які є предметом відповідних договорів.

їх систему дає Господарський кодекс як основний закон про господарські договори (розділ VI «Особливості правового регулювання в окремих галузях господарювання» — Глави 30—33). Слід мати на увазі, що деякі види господарських договорів не увійшли до ГК, а регулюються нормами Цивільного кодексу, який систематизує господарські договори разом із цивільними.

За предметною ознакою закон розрізняє господарські договори на передачу майна у власність (господарське відання, оперативне управління), на передачу майна у строкове оплатне користування, на виконання робіт, на перевезення вантажів (транспортні господарські договори) та надання інших господарських послуг.

3.3. Зміст та Тлумачення господарського договору

Однією з характерних рис господарського договору є його особливий зміст, спрямований на забезпечення господарських потреб його сторін.

Зміст господарського договору становлять умови договору визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну та/або припинення господарських зобов'язань (ч. 1 ст. 180 ГК України ). Умови господарського договору можуть належати до різний типів (видів).

За критерієм обов'язковості (необов'язковості) розрізняють обов'язкові (мають включатися до договору відповідно до вимог законодавства) та необов'язкові (включаються до договору за погодженням сторін). За ознакою впливу на юридичну силу договору та відповідності умов певному виду договору виділяють: істотні умови, звичайні умови та випадкові умови.

Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів Даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї зі сторін має бути досягнута згода. Відповідно до ч. З ст. 180 ГК України істотними (тобто такими, які сторони зобов'язані погодити у будь-якому разі та включити у договір) є предмет ціна та строк дії Договору.

Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості. Вимоги щодо якості предмета договору визначаються відповідно до обов'язкових для сторін нормативних документів (державних стандартів, норм та правил, технічних умов та інших, зазначених у ст. 15 ГК), а у разі їх відсутності - в договірному порядку, з додержанням умов, що забезпечують захист інтересів кінцевих споживачів товарів і послуг.

Ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому ГК України. Відповідно до статей 189-191 ГК в господарських зобов'язаннях можуть застосовуватися такі види цін1:

•   вільні ціни (встановлюються за погодженням сторін і віддзеркалюють закріплений в ст. 627 ЦК України принцип свободи договору); встановлення вільних цін є загальним правилом ціноутворення в господарських зобов'язаннях, за винятком випадків обов'язкового застосування інших (насамперед, державних цін); сторони також, як правило, є вільними й у визначенні (за їх згодою) у господарському Договорі доплат до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними (ч. 5 ст. 180 ГК України);

•   державні ціни, в т. ч. фіксовані (встановлені в твердій сумі) та регульовані (із встановленням граничного рівня цін або граничного відхилення у Державних фіксованих цін) ч. 3 ст. 189 ГК;

комунальні ціни, в т. ч. фіксовані (встановлені в твердій сумі) та регульовані (із встановленням граничного рівня цін або граничного відхилення від державних фіксованих цін); застосовуються, зокрема, у відносинах між комунальними підприємствами (частини 4—6 ст. 191 ГК України) [23, 450].

Умови договору щодо ціни мають відповідати вимогам конкурентно-антимонопольного законодавства. У разі визнання погодженої сторонами в договорі ціни такою, що порушує такі вимоги, антимонопольний орган має право вимагати від сторін зміни умови договору щодо ціни (ч. 6 ст. 180 ГК України).

Строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору (на зобов'язання, що виникли у сторін до укладення ними господарського договору, не поширюються умови укладеного договору, якщо договором не передбачено інше). Крім строку дії договору (як загального строку) розрізняють проміжні договірні строки (строки виконання окремих етапів робіт, поставки продукції).

Звичайними є такі умови господарського договору, які є характерними для певного його виду, але відсутність яких у договорі не впливає на його юридичну силу (наприклад, умови договору поставки щодо асортименту, номенклатури товарів, що включаються в договір зазвичай за згодою сторін – ч. 2 ст. 266 ГК України).

До випадкових слід віднести ті умови господарського договору, що віддзеркалюють специфіку договірного зв'язку між його сторонами, але не впливають на юридичну силу договору і навіть не є характерними для того виду договору, до складу якого вони включені (наприклад, умови про забезпечення працівників підрядника харчуванням та помешканням на час виконання робіт за договором підряду на капітальне будівництво).

Хоча закон вимагає, щоб у господарському договорі мали бути зафіксовані істотні умови договору, а також умови, що визнаються обов'язковими нормами спеціального законодавства (антимонопольно-конкурентного, спрямованого на захист інтересів споживачів та/або національних товаровиробників), проте в сучасних умовах господарювання сторонам при укладенні будь-якого договору доцільно також керуватися найбільш поширеними моделями договорів певного виду з врахуванням своїх інтересів [23, 624].

Універсальна модель господарського договору, що забезпечує належний захист інтересів його сторін, передбачає необхідність включення до нього умов щодо:

- предмета договору, його кількісних та якісних характеристик;

- строку дії договору та строків його виконання;    

-  порядку виконання та порядку передачі-приймання виконання;

-  порядку та форм платежів;                                                    

-  відповідальності за невиконання (неналежне виконання) сторонами договірних зобов’язань;                                          

-  обставин, що виключають відповідальність сторін за невиконання (Виконання) сторонами Договірних зобов'язань

-  способів забезпечення належного виконання договірних зобов’язань (застава, гарантія тощо);

-  порядку розгляду спорів, що випливають з господарського договору,  визначення юрисдикційного органу, а щодо зовнішньоекономічних контрактів - країни, законодавство якої застосовуватиметься під час розгляду спору.                                                

Універсальні моделі господарського договору певного виду можуть передбачатися актами рекомендаційного характеру Так наприклад, модель договору підряду на капітальне будівництво міститься в Положенні про підрядні контракти в будівництві України, що було затверджене науково-технічною радою Мінбудархітектури України 15 грудня 1993 р. (протокол №9). Різні моделі договорів на реалізацію товарів (договору поставки) передбачені правилами ІНКОТЕРМС, порядок застосування яких в України закріплений Указом Президента України від 4 жовтня 1994 р «Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів (ІНКОТЕРМС)” та ст.265 ГК.

Господарський договір укладається, як правило, в письмовій формі[2, 3], що зумовлено низкою чинників і, насамперед, необхідністю ведення бухгалтерського обліку та звітності суб'єктами господарських правовідносин, захистом інтересів сторін договору.

Усна форма застосовується як виняток щодо договорів (двосторонніх та багатосторонніх правочинів), що повністю виконуються під час, укладання2, крім правочинів що підлягають державній реєстрації та/або нотаріальному посвідченню, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність. Проте у такому випадку організації-юридичній особі, яка сплатила товари чи послуги, обов'язково іншою стороною має бути виданий документ, що підтверджує підставу сплати та суму одержаних грошових коштів (ч. 2 ст. 206 ЦК України) [4] .

Розрізняють кілька модифікацій письмової форми, що застосовуються при укладанні господарських договорів:

повна письмова форма господарського договору — єдиний документ, підписаний сторонами3, до якого додаються супроводжуючі процес його укладання документи: підписаний сторонами текст договору з усіма додатками, протокол розбіжностей (якщо він мав місце), протокол узгодження розбіжностей (якщо розбіжності узгоджувалися і між сторонами було досягнуто компромісу щодо спірних умов договору), судове рішення (якщо спір передавався на розгляд судовим органам);

скорочена письмова форма — як комплект листів, телеграм, факсограм  та інших документів, якими сторони обмінювалися в процесі встановлення договірного зв'язку (ч. 1 ст. 181 ГК[2], ч. 1 ст. 207 ЦК) [3], якщо зміст цих документів свідчить про наміри сторін встановити договірний зв'язок та істотні умови договору; застосування такої форми забороняється при укладанні організаційно-господарських договорів (ст. 186 ГК).

типова форма - сторони договору не можуть відступати від типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України чи іншим уповноваженим органом держави, але мають право конкретизувати його умови (абз. 4 ч. 4 ст. 179 ГК України, ст. 630 ЦК України);

стандартний договір, що являє собою бланк, зміст і порядок заповнення якого визначені правилами, встановленими актами законодавства чи на їх підставі суб'єктом господарських відносин; застосовується у договорах приєднання (абз. 5 ч. 4 ст. 179 ГК, ст. 634 ЦК), якщо умови договору є заздалегідь визначеними і не підлягають коригуванню (наприклад, договори перевезення вантажу, придбання акцій новостворюваного або діючого акціонерного товариства шляхом підписки);

 нотаріальна форма: застосовується у передбачених законом випадках (наприклад, у разі продажу в процесі приватизації цілісних майнових комплексів підприємств або їх структурних підрозділів ч. 4 ст. 27 Закону «Про приватизацію державного майна») або за домовленістю сторін (ч. 1 ст. 209 ЦК України).

Використання сучасних технологій (мереж електрозв'язку, в т.ч. Інтернету) при встановленні договірних відносин зумовило появу господарських договорів у формі електронного документа, особливості використання яких регулюються двома законами, прийнятими 22.05.2003 р.- «Про електронні документи та електронний документообіг» та «Про електронний цифровий підпис». Відсутність між сторонами домовленості про використання електронних Документів та відповідного виду електронного підпису при укладенні договору через мережу електронного зв'язку може призвести До визнання такого договору неукладеним.

Для деяких видів господарських договорів запроваджена державна реєстрація, з якою пов'язується або момент дійсності договору (договори концесії, наприклад, - ст. 14 Закону «Про концесії»), або набуття особливого (зазвичай пільгового) режиму для його сторін чи однієї з них (договори про спільну підприємницьку діяльність за участю іноземного інвестора ст. 24 Закону України «Про режим іноземного інвестування»).


2.2. Система цивільно-правових договорів

Цивільно-правовими договорами опосередковуються відносини у різних сферах діяльності громадян і юридичних осіб. Юридичне оформляючи і закріплюючи суспільні, передусім економічні, зв'язки суб'єктів, надаючи цим зв'язкам рис стабільності і визначеності, цивільно-правові договори, взяті в цілому, являють собою єдину систему, окремі частини якої тісно пов'язані між собою і взаємодіють.

У літературі з системного підходу і теорії систем до визначення системи підходять як до відмежованої множинності взаємодіючих елементів. Система цивільно-правових договорів як єдина система зі складними взаємозв'язками її елементів характерна як внутрішньою єдністю, так і диференціацією договірних відносин, що зумовлена особливостями конкретних майнових відносин, опосередкованих договорами.

Наукову класифікацію договорів можна проводити за різними ознаками (критеріями) залежно від цілей, які при цьому ставляться. Класифікація договорів має сприяти глибшому з'ясуванню їх природи і змісту, виявленню властивих їм спільних рис та особливостей, дальшому вдосконаленню законодавства про договори.

Систему цивільно-правових договорів за юридичною та економічною ознаками можна побудувати на тих же засадах, що й систему зобов'язань, які виникають із договорів, наприклад:

1) договори про передачу майна у власність (купівля-продаж, поставка, контрактація, міна, дарування, ; рента, постачання енергетичних ресурсів тощо);

2) договори про передачу майна у тимчасове користування (майно-; вий найм, оренда, лізинг, позичка тощо);

3) договори на і. виконання робіт (побутовий підряд, підряд на капітальне будівництво, на виконання проектних і розвідувальних і робіт, з виконання аудиторських робіт тощо);

4) договори на передачу результатів творчої діяльності (авторські, ліцензійні договори, договори на передачу науково-технічної продукції тощо);

5) договори про надання послуг з перевезень (залізничних, морських, річкових, повітряних, автомобільних, морським та річковим буксируванням);

6) кредитні договори (позика, кредит, банківський вклад, банківський рахунок, факторинг, розрахунки);

7) договори зі страхування (майнове та особисте страхування);

8) договори з надання послуг (доручення, комісія, експедиція, зберігання, охорона тощо);

9) договори про сумісну діяльність, комерційна концесія.

Оскільки договір є різновидом угоди, то поділ договорів на окремі групи можна проводити за тими самими критеріями, що й поділ угод: консенсуальні та реальні, сплатні та безоплатні, абстрактні та казуальні тощо. Але договорам, на відміну від односторонніх угод, властиві й певні особливості, зумовлені зустрічним характером волевиявлень учасників, тому в основу поділу договорів можна покласти нові критерії.

За ознакою розподілу прав та обов'язків між сторонами у зобов'язанні, що виникло з договору, виділяють односторонні та двосторонні договори. За одностороннім договором одна сторона має лише суб'єктивні права, а друга — лише суб'єктивні обов'язки. Наприклад, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. (гл. 71 ст. 1046 ЦК) [3]. Односторонніми є договори дарування, безоплатного користування майном тощо. Двостороннім є договір, за яким права та обов'язки покладено на обидві сторони зобов'язання, що виникло з цього договору. Переважна більшість договорів у цивільному праві є двосторонніми (купівля-продаж, оренда, комісія тощо).

Залежно від послідовності (етапності) досягнення цілей, які ставлять перед собою сторони, вступаючи у договірні зв'язки, договори можна поділити на попередні та основні. У практиці ділового спілкування часто ведуться переговори або листування між суб'єктами господарювання з приводу створення у майбутньому нових ринкових структур або проведення якихось спільних господарських заходів. Такі ділові стосунки нерідко оформляються попереднім договором або протоколом про наміри тощо. За попереднім договором сторони зобов'язуються у певний строк укласти в майбутньому договір на умовах, передбачених попереднім договором. У цьому договорі визначається й порядок погодження істотних умов майбутнього договору, які не передбачені попереднім договором.

У законодавстві (статті 10 і 11 Арбітражного процесуального кодексу України), судовій та арбітражній практиці і літературі широко використовується поняття "господарський" або "комерційний" договір. Характерними рисами господарського договору раніше вважали:


1) особливий суб'єктний склад — обома сторонами договору або хоч би однією з них є господарська організація;

2) плановий характер договору, зумовлений тим, що підставою його укладення є планове завдання (акт), яке є обов'язковим для обох чи однієї із сторін;

3) договір спрямований на безпосереднє обслуговування основної діяльності господарської організації.

До господарських відносили і непланові договори, якщо вони були однотипні з плановими і підпорядковувалися такому самому законодавчому режиму (наприклад, поставка, контрактація, перевезення тощо) або вступ у договірні відносини прямо був передбачений законом (наприклад, укладення договору на експлуатацію залізничних під'їзних колій).

Безумовно, в сучасних умовах деякі ознаки господарського договору, окреслені нами, потребують уточнення. Зокрема, суб'єктами господарських відносин є не лише юридичні особи (організації), а й громадяни, які у встановленому порядку здійснюють підприємницьку діяльність, договори з участю зазначених осіб є переважно неплановими.

Серед господарських договорів окремо можна виділити біржові угоди (договори). Їх ще називають біржовими операціями. Відповідно до ст. 15 Закону України "Про товарну біржу" біржовою операцією визнається угода, яка відповідає сукупності таких умов:

а) якщо вона являє собою купівлю-продаж, поставку або обмін товарів, допущених до обороту на товарній біржі;

б) якщо її учасниками є члени біржі;

в) якщо вона подана до реєстрації і зареєстрована на біржі не пізніше наступного за її вчиненням дня.

Правилами біржової торгівлі, які приймаються загальними зборами членів біржі або біржовим комітетом, можуть бути передбачені різні види біржових угод. Розрізняють, зокрема, форвардні, ф'ючерсні контракти та опціони, які за термінологією Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" називають деривативами.

Форвардний контракт — це двостороння угода за стандартною (типовою) формою, яка засвідчує зобов'язання особи придбати (продати) базовий актив (товари, цінні папери тощо) у певний час та на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією цін під час укладання форвардного контракту.

Ф'ючерсний контракт — стандартний документ, який засвідчує зобов'язання придбати (продати) базовий актив у певний час і на певних умовах у майбутньому, з фіксацією цін на момент виконання зобов'язань сторонами контракту.

Опціон  -  стандартний документ,  який засвідчує право придбати (продати) цінні  папери  (товари,  кошти)  на  визначених умовах у майбутньому, з фіксацією ціни на час укладення такого опціону або на час такого придбання за рішенням сторін контракту. (Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств», від вiд 28.12.1994) [23]

На біржах укладаються й інші господарські договори.

Угоди з гарантією, за якими один контрагент виплачує другому в момент їх укладення наперед визначену суму, що гарантує виконання ним своїх обов'язків. Якщо суму, що гарантує угоду, вносить покупець, вона оформляється як "угода з гарантією на покупку", а якщо цю суму вносить продавець — як "угода з гарантією на продаж".

Угоди з кредитом — це угоди, за якими товар набувається брокером (брокерською конторою) за рахунок банківського кредиту з наступною реалізацією його в порядку біржового торгу.

Угоди з премією — це угоди, за якими сторони наперед обумовлюють приплату до купівельної ціни або знижки з продажної ціни.

Угоди з правом продавця або покупця змінити кількість товару, який продається (поставляється), тобто вдвічі або в кілька разів збільшити обсяг порівняно з кількістю, зазначеною в угоді.

Також традиційно в цивільному праві розрізняють істотні, звичайні й випадкові умови договору. Ця класифікація має не лише теоретичне, а й практичне значення, особливо тоді, коли йдеться про встановлення самого факту укладення договору.

Істотними умовами договору є умови, без погодження яких договір взагалі не вважається укладеним. Істотні умови договору визначаються в законі, разом з тим ними можуть стати будь-які умови, на погодженні яких наполягає та чи інша сторона. Так, для договору купівлі-продажу істотними умовами є предмет, ціна, кількість, якість. Для договору майнового найму крім предмета і ціни істотною умовою є також строк договору.

Звичайні умови це умови, які традиційно, за звичаєм, включають до договору. Від істотних вони відрізняються тим, що не потребують окремого погодження і про них не обов'язково застерігати у тексті договору. Наприклад, якщо в договорі майнового найму сторони не обумовили, хто з них — наймодавець чи наймач — буде проводити поточний ремонт зданого в найм майна, то діятиме диспозитивне правило, зазначене чинним законодавством, а саме: обов'язок проводити за свій рахунок поточний ремонт покладається на наймача.

Випадковими умовами прийнято вважати умови договору, погоджені сторонами у відступ від положень диспозитивних норм або з метою вирішення питань, що взагалі не врегульовані законодавством. Наприклад, якщо за договором майнового найму обов'язок проводити поточний ремонт сторонами було покладено на наймодавця, то ця умова для цього конкретного договору і буде вважатися випадковою.

Всі умови — істотні, звичайні, випадкові — після укладення договору стають однаково обов'язковими і сторони повинні їх дотримуватися.

У визначенні змісту договорів, важливу роль відіграють типові, або взірцеві, договори. Типові, або взірцеві, договори є уніфікованим засобом (взірцем), що забезпечує однакове оформлення конкретних договірних відносин, вироблених практикою й опублікованих у пресі. Типові, або взірцеві, договори часто використовують при укладенні так званих публічних договорів і договорів про приєднання.

Публічним визнається договір, в якому однією зі сторін є підприємець або інша особа відповідно до закону, що взяли на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконан

ня робіт або надання послуг кожному, хто до неї звертається (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). При цьому ціна товарів (робіт, послуг), а також інші умови публічного договору встановлюються однаково для всіх споживачів. Підприємець не повинен віддавати переваги одній особі перед іншою щодо укладення публічного договору, крім випадків, передбачених законодавчими актами. Відмова підприємця від укладення публічного договору за наявності у нього можливості надання споживачеві відповідних товарів або послуг не допускається.

Договором про приєднання визнається договір, умови якого визначені однією зі сторін у формулярах або інших стандартних формах і можуть бути прийняті іншою стороною не інакше як шляхом приєднання до запропонованого договору в цілому. Сторона, яка приєдналася до договору, може вимагати розірвання або зміни договору і відшкодування заподіяних їй збитків, якщо договір про приєднання, хоч і не суперечить законодавчим актам, але позбавляє цю сторону звичайно наданих їй прав, виключає чи обмежує відповідальність другої сторони за порушення зобов'язань або містить інші явно обтяжливі умови для сторони, яка приєдналася до договору. При цьому вважається, що сторона, яка приєдналась, виходячи зі своїх розумних інтересів, не прийняла б цих умов, якби в неї була можливість брати участь у визначенні умов договору. Якщо вимоги щодо зміни або приєднання, розірвання договору пред'явлені стороною, що приєдналась до договору у зв'язку зі здійсненням своєї підприємницької діяльності, сторона, яка надала договір для приєднання, може відмовити у задоволенні цих вимог, якщо доведе, що сторона, яка приєдналась, знала або повинна була знати, на яких умовах укладає договір.

Попереднім договором є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін)

укласти договір у майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Істотні умови основного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у порядку, встановленому в попередньому договорі, коли такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства. Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, — письмово. Договір про наміри (протокол про наміри тощо), якщо в ньому немає волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, не вважається попереднім договором.

Договір на користь третьої особи є договором, в якому боржник зобов'язується виконати свій обов'язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена в договорі. Виконання договору на користь третьої особи може вимагати як особа, яка уклала договір, так і третя особа, на користь якої передбачено виконання, якщо інше не передбачено договором або законом чи не випливає із суті договору. З моменту вираження третьою особою наміру скористатися своїм правом сторони не можуть розірвати або змінити договір без згоди третьої сторони, коли інше не передбачено договором. У разі відмови третьої сторони від права, наданого їй на підставі договору, сторона, яка уклала договір на користь третьої особи, може сама скористатися цим правом, якщо інше не випливає із суті договору.

При укладенні договорів, а найчастіше при їх виконанні та вирішенні спорів, пов'язаних з порушенням договірних зобов'язань, виникає потреба у з'ясуванні змісту договору в цілому або окремих його умов, тобто в тлумаченні договору.

При тлумаченні договору суд або третейський суд бере до уваги буквальне визначення виразів, що в ньому містяться. Якщо буквальне значення якоїсь умови договору незрозуміле, його встановлюють шляхом порівняння цієї умови з іншими умовами і розумінням договору в цілому. Коли в такий спосіб тлумачення не вдається встановити зміст договору, то з'ясовують дійсну спільну волю сторін з урахуванням мети договору. При цьому враховують усі обстави

ни, які передували укладенню договору, переговори і листування, практику, що склалась у взаємних сторін, звичаї ділового обороту, подальшу поведінку учасників.

Тлумачення умов договору здійснюють за тими самими правилами, що й тлумачення правочинів, але при цьому можуть враховуватись також взірцеві умови (взірцеві договори), якщо навіть у конкретному договорі й немає посилання на ці умови.


3.4. ПОРЯДОК УКЛАДАННЯ, ЗМІНИ ТА ПРИПИНЕННЯ ГОСПОДАРСЬКИХ ДОГОВОРІВ

Укладання господарського договору — це зустрічні договірно-процедурні дії двох або більше суб'єктів господарювання щодо вироблення умов договору, які відповідають їх реальним намірам та економічним інтересам, а також юридичне оформлення договору (надання цим умовам певної форми) як правового акта.

Особливістю господарських договорів є те, що при їх укладанні застосовуються певні техніко-юридичні процедури, тобто порядок висловлення пропозиції про укладання договору (оферти) та прийняття її (акцепту) значною мірою формалізований.

У ГК вперше в нормативному порядку узагальнено і сформульовано загальні умови укладання договорів, що породжують господарські зобов'язання.

Зокрема, ч. З ст. 179 ГК встановлено, що укладення господарського договору є обов'язковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обов'язком для суб'єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов'язковості укладення договору для певних категорій суб'єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування. Так, для виконавців державного замовлення, заснованих повністю або частково на державній власності (державних підприємств, установ та організацій, акціонерних товариств, у статутному фонді яких контрольний пакет акцій належить державі, орендних підприємств, заснованих на державній власності), а також для суб'єктів господарської діяльності України всіх форм власності—монополістів на відповідному ринку продукції, державні замовлення на поставку продукції є обов'язковими, якщо виконання державного замовлення не спричинює збитків зазначеним виконавцям державного замовлення (ч. 8 ст. 2 Закону України «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб») [15].

При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі:

а) вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству;

б) примірного договору, рекомендованого органом управління суб'єктам господарювання для використання при укладанні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст;

в) типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, — іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизуватийого умови;

г) договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб'єктів, коли ці суб'єкти у разі вступув договір не мають права наполягати на зміні його змісту.

Суб'єкти господарювання, які забезпечують споживачів (як суб'єктів господарювання, так і негосподарюючих суб'єктів) електроенергією, зв'язком, послугами залізничного та інших видів транспорту, а у випадках, передбачених законом, також інші суб'єкти зобов'язані укладати договори з усіма споживачами їхньої продукції (послуг). Законодавством можуть бути передбачені обов'язкові умови таких договорів.

Як встановлено ч. 7 ст. 179 ГК, господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Встановлюючи правила укладання господарських договорів, ГК виділяє загальний для всіх видів договорів порядок їх укладання (ст. 181 ГК) і особливості укладання господарських договорів залежно від їх виду, підстав, місця укладання тощо (статті 182-187 ГК).

Порядок (процедура) укладання господарського договору поділяється на ряд стадій, на кожній з яких відповідна сторона має вчинити певні дії, встановлені законом.

1-а стадія — надсилання пропозиції про укладання договору (оферта). Згідно з ч. 1 ст. 641 ЦК пропозицію про укладання договору (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору, відтак проект договору може бути запропонований будь-якою із сторін (ч. 2 ст. 181 ГК). ГК не випадково вказує саме на проект договору, оскільки згідно з ч. 2 ст. 641 ЦК реклама або інші пропозиції, адресовані невизначеному колу осіб, є запрошенням робити пропозиції про укладання договору, якщо інше не вказано у рекламі або інших пропозиціях.

У разі якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох примірниках.

Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття.

2-стадія — прийняття пропозиції про укладання договору (акцепт). Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами оформляє договір відповідно до вимог ч. 1 ст. 181 ГК (вчиняє підпис і скріплює його печаткою) і повертає один примірник договору другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у двадцятиденний строк після одержання договору.

Особливістю процедури укладання господарських договорів є наявність у ній проміжної стадії — оформлення і врегулювання розбіжностей, що виникли між сторонами майбутнього договору.

Так, за наявності заперечень щодо окремих умов договору сторона, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжностей, про що робиться застереження у договорі, та у двадцятиденний строк надсилає другій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом із підписаним договором (ч. 4 ст. 181 ГК).

Сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору, зобов'язана протягом двадцяти днів:

а) розглянути його;

б) вжити заходів для врегулювання розбіжностей з другою стороною та включити до договору всі прийняті пропозиції;

в) ті розбіжності, що залишилися неврегульованими, передати в цей же строк до суду, якщо на це є згода другої сторонни (ч. 5 ст. 181 ГК).

У разі досягнення сторонами згоди щодо всіх або окремих умов, зазначених у протоколі розбіжностей, така згода повинна бути підтверджена у письмовій формі (протоколом узгодження розбіжностей, листами, телеграмами, телетайпограмами тощо).

Частина 7 ст. 181 ГК встановлює три випадки, коли пропозиції другої сторони вважаються прийнятими навіть якщо сторона, яка одержала протокол розбіжностей, не передасть у зазначений двадцятиденний строк до суду розбіжності, що залишилися неврегульованими. Це стосується:

а) договору, заснованого на державному замовленні;

б) договору, укладення якого є обов'язковим для сторін на підставі закону;

в) договору, в якому сторона-виконавець за договором в установленому порядку визнана монополістом на певному ринку товарів (робіт, послуг).

У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладе-ним (таким, що не відбувся). Якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами ЦК, а саме ч. 2 ст. 642 ЦК, згідно з якою якщо особа, яка одержала пропозицію про укладання договору, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.

Як зазначалося, ГК, крім загального для всіх господарських договорів порядку укладання господарських договорів, містить і певні особливості їх укладання:

а) залежно від виду договору:

— попередні договори (ст.  182 ГК). За попереднім договором суб'єкт господарювання зобов'язується у певний строк,
але не пізніше одного року з моменту укладення попереднього
договору, укласти основний господарський договір на умовах,
передбачених попереднім договором.

Попередній договір повинен містити умови, що дозволяють визначити предмет, а також інші істотні умови основного договору. До укладення попередніх договорів не застосовується загальний порядок укладення господарських договорів.

У разі якщо сторона, яка уклала попередній договір, одержавши проект договору від іншої сторони, ухиляється від укладення основного договору, друга сторона має право вимагати укладення такого договору в судовому порядку.

Зобов'язання укласти основний договір, передбачене попереднім договором, припиняється, якщо до закінчення строку, в який сторони мають укласти основний договір, одна із сторін не надішле проект такого договору другій стороні.

Відносини щодо укладення попередніх договорів регулюються ЦК з урахуванням особливостей, передбачених ГК.

Угода сторін про наміри (протокол про наміри тощо) не визнається попереднім договором і не породжує юридичних наслідків.

— організаційно-господарські договори (ст. 186 ГК). Договірне оформлення організаційно-господарських зобов'язань може здійснюватися учасниками господарських відносин як на основі вільного волевиявлення сторін, так і на основі примірних договорів, якщо укладання таких договорів передбачено відповідними нормативно-правовими актами. Спрощений спосіб укладання організаційно-господарських договорів не допускається;

б) залежно від підстав укладання:

— державні контракти (ст. 183 ГК). Договори за державним замовленням укладаються між визначеними законом суб'єктами господарювання — виконавцями державного замовлення та державними замовниками, що уповноважені від імені держави укладати договори (державні контракти), в яких визначаються господарські зобов'язання сторін та регулюються відносини замовника з виконавцем щодо виконання державного замовлення.

Укладання сторонами договору за державним замовленням (державного контракту) здійснюється в порядку, передбаченому ст. 181 ГК, з урахуванням особливостей, передбачених законодавством. Державний контракт укладається шляхом підписання сторонами єдиного документа.

Ухилення від укладання договору за державним замовленням є порушенням господарського законодавства і тягне за собою відповідальність, передбачену ГК та іншими законами. Спори, пов'язані з укладанням договору за державним замовленням, у тому числі при ухиленні від укладання договору однієї або обох сторін, вирішуються в судовому порядку.

Виконавець державного замовлення звільняється від обов'язку укладання державного контракту на умовах, визначених державним замовленням, у разі визнання в судовому порядку державного замовлення недійсним;

— договори, що укладаються на основі вільного волевиявлення сторін, примірних і типових договорів (ст.  184 ГК). При укладанні господарського договору на основі сторін проект договору може бути розроблений за ініціативою будь-якої зі сторін у строки, погоджені самими сторонами.

Укладання договору на основі вільного волевиявлення сторін може відбуватися у спрощений спосіб або у формі єдиного документа, з додержанням загального порядку укладання договорів, встановленого ст. 181 ГК.

Укладання господарських договорів на основі примірних і типових договорів повинно здійснюватися з додержанням умов, передбачених ст. 179 ГК, не інакше як шляхом викладення договору у вигляді єдиного документа, оформленого згідно з вимогами ст. 181 ГК та відповідно до правил, встановлених нормативно-правовими актами щодо застосування примірного або типового договору;

— договори, що укладаються за рішенням суду (ст. 187 ГК). Спори, що виникають при укладанні господарських договорів за державним замовленням, або договорів, укладання яких є обов'язковим на підставі закону та в інших випадках, встановлених законом, розглядаються судом. Інші переддоговірні спори можуть бути предметом розгляду суду у разі якщо це передба чено угодою сторін або якщо сторони зобов'язані укласти певний господарський договір на підставі укладеного між ними попереднього договору.

День набрання чинності рішенням суду, яким вирішено питання щодо переддоговірного спору, вважається днем укладання відповідного господарського договору, якщо рішенням суду не визначено інше;

в) залежно від місця укладання договору (ст. 185 ГК).

До укладення господарських договорів на біржах, оптових ярмарках, публічних торгах застосовуються загальні правила укладення договорів на основі вільного волевиявлення, з урахуванням нормативно-правових актів, якими регулюється діяльність відповідних бірж, ярмарків та публічних торгів. [22, c.270]

Основні засади зміни та розірвання господарських договорів:

1. Зміна та розірвання господарського договору здійснюється зазвичай за згодою сторін (якщо інше не передбачено законом та договором)

2. У разі відсутності згоди - в судовому порядку за позовом заінтересованої сторони за умови дотримання досудового порядку, передбаченого ст. 188 ГК України.

3. Надсилання ініціатором зміни чи розірвання договору відповідної пропозиції іншій стороні

4. Розгляд такої пропозиції адресатом та відповідь на неї протягом 20-денного строку з моменту отримання пропозиції

5. Переданим спору на розгляд суду протягом 20-денного строку з моменту отримання відмови прийняти пропозиції щодо зміни чи розірвання договору чи завершення терміну отримання відповіді (у разі залишення пропозиції без відповіді)

6. Винесення судом відповідного рішення:

а) про задоволення позову про зміну чи розірвання господарського договору за наявності для цього підстав, передбачених законом та/або договором;

б) про відмову в позові про зміну чи розірвання господарського договору (у разі необґрунтованості чи незаконності позовних вимоги);

в) про залишення позову без розгляду (у разі наявності для цього підстав, передбачених ГПК України)

Особливості укладення господарських договорів на біржах, ярмарках і публічних торгах відповідно до ст. 185 ГК полягає в тому, ідо в цих випадках застосовуються загальні правила укладення договорів на основі вільного волевиявлення, з урахуванням нормативно-правових актів, якими регулюється діяльність відповідних бірж, ярмарків і публічних торгів.

Специфіка укладання господарських договорів на основі вільного волевиявлення сторін, примірних і типових договорів відповідно до положень ст. 184 ГК полягає в можливості застосування різних модифікацій письмової форми договору (щодо регульованих договорів) чи певної її модифікації (шляхом підписання сторонами єдиного правового документа) - щодо договорів, які укладаються та основі типових чи примірних договорів.

Оскільки в сучасних умовах господарювання більшість договорів укладається за вільним волевиявленням його сторін, вони є вільні у досягненні згоди щодо внесення змін до умов договору та його розірвання. Відповідно, загальним правилом є те, що зміна або розірвання договору допускаються лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Особливість одностороннього розірвання договору або зміни його умов полягає у відсутності згоди контрагента.

У зв'язку з цим слід звернути увагу на те, що у випадку, коли одностороння зміна умов договору передбачена договором або законом:

1) відсутня необхідність додатково узгоджувати таку зміну з контрагентом;

2) сторона, наділена правом на односторонню зміну умов договору, може скористатися ним без звернення до суду.

Коментована стаття не встановлює підстав для зміни або розірвання договору, через що необхідно враховувати загальні положення статей 651, 652 ЦК про підстави зміни або розірвання договору:

— договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору (ч. 2 ст. 651 ЦК). Під терміном «шкода» при цьому слід розуміти не тільки можливі додаткові витрати, неодержання прибутку, а й інші наслідки, що суттєво впливають на інтереси сторони. Так, істотним порушенням є поставка товарів якості нижчої, ніж це вимагається стандартом, технічними умовами чи зразком (еталоном), у цьому випадку покупець має право відмовитися від прийняття і оплати товарів, а якщо товари уже оплачені покупцем, — вимагати повернення сплаченої суми (ч. 5 ст. 268 ГК);

— у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договірможе бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов'язання. Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах (ч. 1 ст. 652 ЦК). Іншими словами, йдеться про те, що зміна обставин є настільки суттєвою, що підриває саму основу зобов'язання, мету, заради якої укладався договір.

У ГК, ЦК та інших актах, що регулюють договірні відносини певного виду, як синонім терміна «розірвання договору» використовуються терміни «відмова від договору» або відмова від виконання». У випадках, визначених ГК або іншими законодавчими актами, одностороння відмова від договору (відмова від виконання) повністю або частково означає, відповідно, зміну або розірвання договору.

У деяких випадках можливість внесення змін до певного виду договору або його розірвання законодавчо обмежується.

У ст. 188 ГК закріплено загальний порядок зміни або розірвання господарських договорів,який повинен застосовуватися тоді, коли законодавством не встановлено спеціальний порядок для зміни або розірвання договорів певного виду.

У афері господарських договірних відносин особливості дії принципу свободи договору приукладенні господарських договорів зафіксовані у ст. 179 ГК. З огляду на це:

— сторони вільні вносити зміни до господарського договору тоді, коли при його укладенні на власний розсуд погоджують будь-які умові, що не суперечать законодавству;

— за змістом ч. 4 ст. 179 ГК сторони можуть  вносити зміни  до договорів,   які укладалися на основі  примірних договорів, рекомендованих суб'єктам господарювання. У ГК зазначається, що сторони можуть змінювати окремі умови примірного договору або доповнювати його  зміст, але саме рекомендаційний характер таких договорів та їх призначення (полегшувати процес формулювання умов договорів певного виду) дає можливість сторонам взагалі відступити від умов примірного договору та визначити свої права та обов'язки на власний розсуд;

— можливість внесення змін до тих господарських договорів, які укладаються на основі типових договорів, які затверджуються КМУ, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, обмежується. Оскільки типові договори є нормативно-правовими актами, обов'язковими для виконання, сторони можуть вносити зміни до таких договорів тоді, коли це не суперечитиме змісту типового договору. Такі зміни можуть стосуватися тих

умов договору, які не сформульовані в типовому договорі імперативно і були конкретизовані сторонами при укладенні договору;

— враховуючи правову природу договорів приєднання сторона, що приєдналася до договору, обмежена у можливості вимагати внесення змін до нього. Відповідно до ч. З ст. 634 ЦК, якщо вимога про зміну або розірвання договору пред'явлена стороною, яка приєдналася до нього у зв'язку зі здійсненням нею підприємницької діяльності, сторона, що надала договір для приєднання, може відмовити у задоволенні цих вимог, якщо доведе, що сторона, яка приєдналася, знала або могла знати, на яких умовах вона приєдналася до договору.

Зазначені правила зміни договору приєднання повинні оцінюватися і в їх співвідношенні із ст. 651 ЦК, яка визначає загальні підстави для зміни договору; договір може бути змінена за згодою сторін або за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Якщо сторона, до якої приєдналися, істотно порушує договір (в розумінні істотного порушення як такого, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору), то було б несправедливим позбавлення слабкішої сторони можливості вимагати зміни договору на підставі ст. 651 ЦК. Оскільки правила частин 2 та 3 ст. 634 ЦК стосуються тільки особливих підстав для зміни договору, які заявлені стороною, що приєдналася, то можна дійти висновку, що норми цієї статті повинні застосовуватися субсидіарно з нормами ст. 651 ЦК.

У деяких випадках умови та порядок внесення змін до окремих видів договорів, особливо обтяжених публічними інтересами (державні контракти, договори купівлі-продажу об'єктів приватизації), врегульовані законодавством імперативно.

Пропозиція щодо внесення змін до договору або його розірвання може виходити  від будь-якої сторони і повинна бути викладена письмово.

Дії сторін щодо внесення змін до договору або його розірвання спрямовані на зміну або припинення правовідносин, отже, є угодою, яка має відповідати вимогам законодавства.

Оскільки за загальним правилом господарські договори мають письмову форму, досягнута сторонами згода щодо зміни або розірвання договору також повинна бути зафіксована письмово.

Після одержання пропозиції про зміну або розірвання договору сторона може прийняти таку пропозицію або відхилити її. Сторона, яка виступила з такою пропозицією, повинна бути поінформована про результати її розгляду у двадцятиденний строк. Якщо пропозиція приймається іншою стороною, договір вважається зміненим або розірваним,

Якщо сторони не досягай згоди щодо внесення змін до договору або його розірвання, заінтересована сторона може вимагати зміни або розірвання договору в судовому порядку занаявності достатніх підстав. До відсутності згоди однієї із сторін на внесення змін до договору або його розірвання прирівнюється і неодержання відповіді на пропозицію змінити або розірвати договір.

Частиною 4 ст. 188 ГК передбачається, що у разі коли сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду. Спори, пов'язані із зміною та розірванням господарських договорів, відповідно до ст. 12 ГПК підвідомчі господарським судам України. Суд може задовольнити такий позовлише за наявності відповідного законодавчого припису. За відсутності правової підстави для зміни умов договору суд не може своїм рішенням примушувати одну із сторін до продовження договірних відносин на інших умовах, тобто слід розрізняти право на звернення до суду з вимогою про зміну господарського договору та право на задоволення позову.

Позови про зміну або розірвання договору є позовами про перетворення, що спрямовані на зміну або припинення господарських правовідносин, тобто є процесуальним засобом реалізації відповідного способу захисту прав суб'єктів господарювання (ст. 20 ГК). Норма ч. 4 ст 188 ГК про право сторони передати спір, що виник при внесенні змін до договору або йогорозірванні до суду, є однією з правових підстав позову, яка відповідно до вимог ст. 54 ГК має зазначатися у позовній заяві.

Недодержання сторонами визначеного ст. 188 ГК порядку внесення змін до договору або його розірвання не можна кваліфікувати як недотримання досудового порядку врегулювання  спору, а слід оцінювати як невиконання умови договору про дотримання цього порядку та/або недотримання вимог законодавства.

Оскільки господарські суди розглядають справну спорах, що виникають при зміні або розірванні договорів, тільки дотримання сторонами встановленого ст. 188 ГК порядку зміни та розірвання договору і недосягнення при цьому згоди може свідчити про наявність між ними спору. Якщо ж особа, яка бажає змінити або розірвати договір, не зверталася з відповідною пропозицією до іншої сторони, то відсутні підстави стверджувати про існування спору між сторонами.

Зміна та розірвання сторонами договору вважаються такими, що відбулися, з моменту укладення відповідної угоди (вчинення правочину), якщо інше не визначено сторонами. Якщо ж підставою для зміни або розірвання договору є рішення суду, договір вважається зміненим  або розірваним з моменту набрання рішенням суду законної сили. У судовому рішенні може бути визначений інший момент, з якого договір вважається зміненим або розірваним. Відповідно до ст. 84 ГПК в резолютивній частині судового рішення у спорі, що виник при зміні договору, зазначається рішення з кожної спірної умови договору. Рішення господарського суду у такій справи є юридичним фактом, з яким пов'язується настання правових наслідків, визначених ст. 653 ЦК.

Зміна та розірвання договору здійснюється зазвичай за згодою сторін (якщо інше не передбачено законом та договором), а у разі відсутності згоди - в судовому порядку за позовом заінтересованої сторони за умови дотримання порядку, передбаченого ст. 188 ГК України (включає: надсилання ініціатором зміни чи розірвання договору відповідної пропозиції іншій стороні; розгляд такої пропозиції адресатом і відповідь на неї протягом 20-денного строку з моменту отримання; передання спору та розгляд суду протягом 20-денного строку з моменту отримання відмови прийняти пропозиції щодо зміни чи розірвання договору або завершення терміну отримання відповіді (у разі залишення пропозиції без відповіді). [21, с.225]


Р
ОЗДІЛ 4. Способи забезпечення виконання господарських договорів

4.1. Поняття способів забезпечення виконання господарських договорів

Господарський договір є обов'язковим до виконання його сторонами (ст. 193 ГК України, ст. 629 ЦК України).

Зобов'язання, яке виникло із договору між суб'єктами господарської діяльності, змістом якого є взаємні суб’єктивні права та обов'язки, повинне бути виконане відповідно до умов, щодо яких сторони досягли згоди.

Виконання господарського договору полягає у здійсненні сторонами прав, виконанні ними обов'язків, що виникли із зобов'язання, основаного на договорі. Відповідно до зобов'язання одна особа (боржник) повинна вчинити на користь іншої особи (кредитора) певну дію, як-то: передати майно, виконані роботу, сплатити гроші тощо або утриматися від певної дії, а кредитор мас право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Характер дій, які боржник вчиняє на користь кредитора, визначається змістом конкретного виду договору.

Суб'єктами виконання зобов'язання, як правило, виступають сторони, що уклали між собою договір. Виконання зобов'язання, яке виникло з договору, може бути покладено в цілому або в частині на третю особу, якщо це передбачено встановленими правилами, а так само якщо третя особа пов'язана з однією із сторін адміністративною підлеглістю чи відповідним договором. У цьому разі відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов'язання несе сторона за договором, з якого воно виникло, якщо законодавством не передбачено, що відповідає безпосередній виконавець. Якщо із закону, договору або суті зобов'язання не випливає обов'язок боржника виконати зобов'язання особисто, кредитор повинен прийняти виконання, запропоноване за боржника третьою особою.

Переважна більшість договорів, що їх застосовують при здійсненні господарської діяльності, належать до двосторонніх, тому кожна із сторін, будучи наділеною правами та обов'язками, щодо одних дій виступає як боржник, щодо інших як кредитор. Так, за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати річ у власність, або повне підприємницьке відання, або оперативне управління покупця, а покупець повинен прийняти річ і сплатити за неї певну грошову суму (ст.655 ЦК). Щодо обов'язку передати річ продавець виступає як боржник покупця, а щодо вимоги з оплати вартості проданої речі покупцем — як його кредитор і навпаки.

Виконання договірних зобов’язань підпорядковується таким же  загальним вимогам (принципам) як зобов’язання: належного виконання; реального виконання; взаємного сприяння; економічності.

Дещо зупинимося на принципі взаємного сприяння його зміст полягає  в тому, що кожна із сторін договору повинна всіляко сприяти другій стороні у виконанні нею своїх обов'язків. Умови такого взаємного сприяння мають юридичне значення оді. коли вони закріплені в договорі або передбачені спеціальними нормативними актами.

Суть принципу економічності полягає у вимозі до кожної із сторін поважати інтереси контрагента за договором, а також інтереси держави і суспільства в цілому, вживати необхідних заходів до відвернення або зменшення шкоди, яка може виникнути у зв'язку з неналежним виконанням зобов'язань, своєчасно інформувати другу сторону про ці заходи тощо.

При виконанні господарських договорів усі вищезазначені загальні вимоги (принципи) тісно взаємопов'язані та взаємозумовлені.

Загальні положення про виконання зобов'язань, зокрема тих, що містяться у господарських договорах, крім гл.. 48 ЦК, також передбачені у гл. 22 ГК.

Так, відповідно до ст. 193 ГК і ст. 526 ЦК, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Іншими словами, належність виконання зобов'язань полягає у вимозі точного додержання сторонами всіх їх умов і означає виконання їх відповідно до встановлених вимог. Останні встановлюються законодавством, зокрема, щодо реального виконання зобов'язань належними сторонами, в повному обсязі, у встановлений строк (термін), у встановленому місці та у визначеній валюті.

Насамперед боржник повинен реально виконати зобов'язання. В ч. 3 ст. 193 ГК закріплене положення про те, що застосування господарських санкцій до суб'єкта, який порушив зобов'язання, не звільняє цього суб'єкта від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, крім випадків, коли інше передбачено законом  або  договором,  або управнена сторона (кредитор) відмовилася від прийняття виконання зобов’язання. Зокрема, ч. 6 ст. 193 ГК встановлено, що зобов’язана сторона має право відмовитися від виконання зобов’язання у разі неналежного виконання другою стороною обов’язків, що є необхідною умовою їх виконання.

Згідно зі ст. 527 ЦК боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту. Ст. 194 ГК дозволяє покласти виконання господарського зобов'язання в цілому або в частині на третю особу, що не є стороною в зобов'язанні. Управнена сторона (кредитор) зобов'язана прийняти виконання, запропоноване третьою особою - безпосереднім виконавцем, якщо із закону, господарського договору або характеру зобов'язання не випливає обов'язок сторони виконати зобов'язання особисто.

Також кредитору надається право, якщо інше не передбачено законом, передати другій стороні, за її згодою, належні йому за законом, статутом чи договором права на одержання майна від третьої особи з метою вирішення певних питань щодо управління майном або делегувати права для здійснення господарсько-управлінських повноважень (ст. 195 ГК ). За змістом ч. 4 ст. 193 ГК і ст. 529 ЦК боржник повинен виконати зобов'язання у повному обсязі. Кредитор має право не приймати від боржника виконання його обов'язку частинами, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

Необхідність виконання господарського зобов'язання у встановлений строк (термін) передбачає ст. 530 ЦК. Умова щодо строку (терміну) як вже зазначалося є істотною для господарського договору відповідно до ч. 3 ст. 180 ГК. Боржник має право виконати свій обов'язок достроково, якщо інше не встановлено договором, актами законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

Згідно зі ст. 197 ГК (ст. 532 ЦК) господарське зобов'язання підлягає виконанню за місцем, визначеним законом, господарським договором, або місцем, яке визначено змістом зобов'язання. У разі якщо воно не визначене, зобов'язання повинно бути виконано: за зобов'язаннями, змістом яких є передача прав на будівлю або земельну ділянку, іншого нерухомого майна - за місцезнаходженням будівлі чи земельної ділянки, іншого нерухомого майна; за грошовими зобов'язаннями - за місцем розташування управненої сторони на момент виникнення зобов'язання, або за новим місцем її розташування за умови, що управнена сторона своєчасно повідомила про нього зобов'язану сторону; за іншими зобов'язаннями - за місцезнаходженням постійно діючого органу управління (місцем проживання) зобов'язаної сторони, якщо інше не передбачено законом.

Особливі правила передбачені законодавством щодо виконання грошових зобов'язань. Так, згідно зі ст. 198 ГК платежі за грошовими зобов'язаннями, що виникають у господарських відносинах, здійснюються у безготівковій формі або готівкою через установи банків, якщо інше не встановлено законом.

Грошові зобов'язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і піддягають оплаті у гривнях. Грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства, що не виключає використання грошового еквіваленту в іноземній валюті (статтями 524, 533 ЦК). Виконання зобов'язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону.

Одностороння відмова від виконання зобов’язань, не допускається крім випадків, передбачених законом, а також відмову від виконання або відстрочку виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконане належним чином (ч. 7 ст. 193 ГК). Додатково у ст. 236 ГК одностороння відмова від виконання свого зобов'язання управненою стороною із звільненням її від відповідальності за це - у разі порушення зобов'язання другою стороною визначена одним із видів оперативно – господарських санкцій.

Правило про недопустимість односторонньої відмови від зобов’язання за господарським договором або односторонньої заміни його умов виникає з самої суті договірного правовідношення закріплене в ст. 525 ЦК. Згідно цієї статті одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається. Навіть відмова (повна або часткова) постраждалої сторони від зобов’язання не звільняє порушника умов договору від відповідальності (відшкодування збитків, сплата неустойки).

В умовах ринкової економіки господарське зобов’язання  виступає в якості головного механізму встановлення і регулювання стосунків між суб’єктами господарсько – виробничих та організаційно - господарських відносин. Вони опосередковують процес виробництва, переміщення реалізацією матеріальних благ, інтелектуальної власності, організаційно – господарські відносини між їх виробниками та органами господарського керівництва. Господарське зобов’язання конкретно регулює майнові та організаційно – господарські відносини у сфері виробництва і господарського обороту.

Господарським за ч. 1 ст. 173 ГК визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених господарським законодавством, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Його змістом є дії господарського чи управлінсько господарського характеру, які на вимогу управненої сторони має виконувати або від виконання яких має утримуватися зобов’язана сторона. В зобов’язальних відносинах суб’єктивне право називається правом вимоги, обов’язок щодо вимоги боргом. Правомочний суб’єкт – кредитором, а зобов’язаний – боржником. Сторонами в зобов’язаннях відносинах є кредитор і боржник. Кредитор – це особа (суб’єкт господарювання), управнена вимагати від свого контрагента – боржника здійснення певної дії (дій) чи утримання від такої дії (дій). Боржник в господарських зобов’язаннях – це особа (суб’єкт господарювання), зобов’язана здійснити на користь кредитора – контрагента певну дію (низьку дій) або утриматися від них. В більшості господарських зобов’язань кожна із сторін в господарських зобов’язаннях є одночасно і кредитором, і боржником, оскільки з одного боку має права. А з іншого обов’язок виконати певні дії (поставка, капітальне будівництво, лізинг тощо).

На підставі аналізу змісту. Мети і суб’єктів господарських зобов’язань можна назвати їх характерні ознаки за якими вони відрізняються від цивільно – правових. Такими ознаками є наступні: вони виникають в особливій сфері суспільних відносин – сфера господарювання; підставами їх виникнення є ГК і спеціальні закони, що регулюють господарські відносини; особливість дій. Що їх зобов’язаний вчинити один суб’єкт на користь іншого. Це дії господарського чи управлінського – господарського характеру; суб’єктами господарського зобов’язання є суб’єкти господарювання - зобов’язана сторона та управнена сторона. А не лише боржник і кредитор. Які традиційно характерні для цивільно – правових відносин;

  •  суб’єктами господарських зобов’язань не можуть бути громадяни.

Залежно від особливостей, специфіки об’єкта, суб’єкта, визначеності предмета в господарському праві зобов’язання є: майново – господарські, організаційно – господарські, соціально – комунальні, публічні та внутрішньогосподарські.

Майново-господарськими, (згідно з ч. 1 ст. 175 ГК) визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має  право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов’язку. Таким чином, такі зобов’язання мають цивільно – правовий характер і регулюються ЦК з урахуванням ГК.

Суб'єктами майново-господарських зобов'язань можуть бути: суб'єкти господарювання; негосподарюючі суб'єкти - юридичні особи; органи державної влади, органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією. Зобов'язання майнового характеру, що виникають між суб'єктами господарювання та негосподарюючими суб'єктами громадянами, не є господарськими і регулюються іншими, частіше усього, нормами адміністративного законодавства.

Суб'єкти господарювання також можуть добровільно брати на себе зобов'язання майнового характеру на користь інших учасників господарських відносин (благодійництво тощо). Такі зобов'язання не є підставою для вимог щодо їх обов'язкового виконання.

Організаційно-господарськими згідно ч. 1 ст. 176 ГК, визнаються господарські зобов'язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень, в силу яких зобов'язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Організаційно - господарські зобов’язання виникають між суб’єктом господарювання і суб’єктами організаційних повноважень, зазначених у ч. 2 ст. 55 ГК, а саме:

  •  між суб'єктом господарювання та власником, який є засновником даного суб'єкта, або органом державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеним господарською компетенцією щодо цього суб'єкта;
  •  між суб'єктами господарювання, які разом організовують об'єднання підприємств чи господарське товариство, та органами управління цих об'єднань чи товариств;
  •  між суб'єктами господарювання, у разі якщо один з них є щодо іншого дочірнім підприємством;
  •  -в інших випадках, передбачених ГК, іншими законодавчими актами або установчими документами суб'єкта господарювання.

Організаційно-господарські зобов'язання суб'єктів можуть виникати з договору та набувати форми договору.

Суб'єкти господарювання мають право разом здійснювати господарську діяльність для досягнення спільної мети, без утворення єдиного суб'єкта господарювання, на умовах, визначених договором про спільну діяльність. У разі якщо учасники договору про спільну діяльність доручають керівництво спільною діяльністю одному з учасників, на нього може бути покладено обов'язок ведення спільних справ. Такий учасник здійснює організаційно-управлінські повноваження на підставі доручення, підписаного іншими учасниками.

Соціально-комунальні зобов'язання суб'єктів господарювання, ( ст. 177 і ч. 4 ст. 175) розглядається як зобов’язання за рішенням відповідної місцевої ради.

За рахунок своїх коштів відповідно до Закону України від 21.05.1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні» вони повинні створювати спеціальні робочі місця для осіб з обмеженою працездатністю та організовувати їх професійну підготовку. Суб'єкти господарювання відповідно до ч. 4 ст. 175 ГК, незалежно від статутної мети своєї діяльності, можуть брати на себе зобов'язання про господарську допомогу у вирішенні питань соціального розвитку населених пунктів їх місцезнаходження, у будівництві й утриманні соціально-культурних об'єктів та об'єктів комунального господарства і побутового обслуговування, подавати іншу господарську допомогу з метою розв'язання місцевих проблем.

Таким чином, на підставі рішення місцевої ради виникає організаційно - господарське зобов’язання між нею і суб’єктом господарювання. Вони також мають право брати участь у формуванні відповідних фондів місцевих рад та у виконанні робіт щодо комплексного економічного і соціального розвитку територій.

Публічні зобов'язання суб'єктів господарювання. Суб'єкт господарювання, відповідно до ч. 1 ст. 178 ГК, який відповідно до закону та своїх установчих документів зобов'язаний здійснювати виконання робіт, надання послуг або продаж товарів кожному, хто до нього звертається на законних підставах, не має права відмовити у виконанні робіт, наданні послуг, продажу товару за наявності у нього такої можливості або надавати перевагу одному споживачеві перед іншими, крім випадків, передбачених законодавством. Маються на увазі зобов’язання, які виникають при здійсненні господарської діяльності з енергопостачання, газопостачання, централізованого водопостачання і водовідведення, з надання послуг транспорту загального користування, зв’язку, біржових тощо або установчими документами суб’єкта господарювання (статут, засновницький договір), які встановлюють їх певний обов’язків вид діяльності.

Суб'єкт господарювання, який безпідставно ухиляється від виконання публічного зобов'язання, повинен відшкодувати другій стороні завдані цим збитки в порядку, визначеному законом.

Внутрішньогосподарські – це зобов’язання, що виникають між відокремленими структурними підрозділами суб’єкта господарювання та відносини суб’єкта господарювання з структурними підрозділами, а також у зв’язку з виконанням певних робіт чи надання послуг. Наприклад, зобов’язальні відносини щодо виконання ремонтних робіт.


4.2. Окремі способи забезпечення виконання господарських договорів

У ЦКУкраїни способи забезпечення виконання зобов'язань поділяються на дві великі групи:

1) зобов'язально-правові способи, до яких належать неустойка, завдаток, порука, гарантія.

2) речово-правові способи, що об'єднують заставу і притримання.

Наявність зобов’язання, нажаль, не гарантує його належного і реального виконання, а тому потребує відповідного забезпечення.

Виконання господарських зобов'язань забезпечується: заходами захисту прав (що передбачені законом або такі, що йому не суперечать); заходами відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими ГК та іншими законами.

За погодженням сторін можуть застосовуватися види забезпечення виконання зобов'язань, які звичайно застосовуються у господарському (діловому) обігові і умови та порядок застосування яких визначається ЦК.

Оскільки, відповідно до абзацу 2 ч. 2 ст. 199 ГК до відносин щодо забезпечення виконання зобов’язань учасників господарських відносин застосовуються відповідні положення ЦК, розглянемо їх за цивільним законодавством.

Види забезпечення зобов'язань в даному випадку умовно можна поділити на зобов'язально-правові та речово-правові. До першого виду відноситься; неустойка, порука, гарантія та завдаток до другого - застава і притримання. Для речово-правових видів (способів) характерне те, що інтереси кредитора можуть бути забезпечені за рахунок майна, яке перебуває у володінні кредитора.

Зобов'язально-правові способи змушують боржника виконати належно зобов'язання під страхом настання негативних наслідків, які пов'язані із зобов'язальними вимогами.

До відносин щодо забезпечення виконання зобов’язань, відповідно до ч. 1 ст. 199 ГК, застосовуються і передбаченими статтями ЦК такі способи.

Неустойка (штраф, пеня) – грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання (ст.549 – 552 ЦК).

Різновидами неустойки є штраф і пеня.

Штраф - вид неустойки, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

В залежності від підстав встановлення можуть бути такі види неустойки:

Законна неустойка встановлюється нормативним актом на випадок невиконання або неналежного виконання договірного зобов'язання. Ці правила є обов'язковими для сторін і вони не вправі відступати від вказаного правила, тобто відмовитися від стягнення неустойки або зменшити її розмір. Нормативним актом передбачаються умови, розмір, а іноді порядок втягнення неустойки. Разом з тим сторони можуть підвищити її розмір, якщо це не заборонено законом.

Договірна неустойка встановлюється угодою сторін на випадок невиконання або неналежного виконання договірного зобов'язання. Якщо така неустойка встановлюється в договорі, це в письмовій формі повинно бути відображено в основному договорі.

Залежно від співвідношення права на неустойку з правом на відшкодування збитків (ст. 624 ЦК):

■'

  •  залікова неустойка стягненню підлягає як неустойка, так і збитки, але тільки в тій частині, що не покриваються сумою неустойки. Наприклад, якщо неустойка передбачена в сумі 10 тис. грн., а збитки складають 50 тис. грн., то збитки стягуються в розмірі 40 тис. грн. Залікова неустойка має значення як загальне правило, і повинна застосовуватись у випадках, якщо законом або договором не передбачена неустойка іншого виду;
  •  штрафна неустойка стягується в сумі понад суму компенсації збитків, заподіяних невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань. Наприклад, якщо неустойка передбачена в сумі 10 тис. грн., а збитки складають 50 тис. грн., то збитки стягуються в повному розмірі плюс неустойка всього 60 тис. грн.;
  •  виключна неустойка обмежує відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов'язання тільки сплатою суми неустойки, виключаючи взагалі вимоги про відшкодування збитків (наприклад, пеня за грошовими зобов'язаннями у відповідності до Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань»);
  •  альтернативна неустойка передбачає стягнення кредитором або неустойки, або відшкодування збитків, причому, стягнення неустойки позбавляє права на стягнення збитків і навпаки.

Порука - це односторонній, консенсуальний договір, за яким третя особа бере на себе повну або часткову відповідальність за невиконання чи неналежне виконання боржником його зобов'язання перед кредитором (ст. 553 – 559 ЦК).

На відміну від застави, яка надає кредиторові переважне право перед іншими кредиторами боржника задовольнити свої вимоги із вартості заставленого майна, за договором поруки кредитор поруч із боржником набуває в особі поручителя додаткового боржника.

ЦК встановлює солідарну відповідальність поручителя і боржника, за основним зобов’язанням.

За гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом,) свого обов'язку (ст. 560 – 569 ЦК).

Гарантія - це односторонній договір, за яким одна організація (гарант) зобов'язується нести майнову відповідальність перед кредитором за неналежне виконання зобов'язань боржником.

Зобов’язання суб’єктів господарювання, які належать до державного сектора економіки, можуть бути забезпечені державною гарантією у випадках та у спосіб, передбачених законом.

ГК регулює відносини, пов'язані із застосуванням господарсько-правової відповідальності (розділ V) та такими способами забезпечення виконання господарських зобов'язань, як банківська гарантія (ст. 200 ГК) та публічні (загальногосподарські) гарантії (ст. 201 ГК).

Гарантія є специфічним засобом забезпечення виконання господарських зобов'язань шляхом письмового підтвердження (гарантійного листа) банком, іншою кредитною установою, страховою організацією (банківська гарантія) про задоволення вимог управненої сторони у розмірі повної грошової суми, зазначеної у письмовому підтвердженні, якщо третя особа (зобов'язана сторона) не виконає вказане у ньому певне зобов'язання, або настануть інші умови, передбачені у відповідному підтвердженні. Зобов'язання за банківською гарантією виконується лише на письмову вимогу управненої сторони. При цьому гарант має право висунути управненій стороні лише ті претензії, висунення яких допускається гарантійним листом. Зобов'язана сторона не має права висунути гаранту заперечення, які вона могла б висунути управненій стороні, якщо її договір з гарантом не містить зобов'язання гаранта внести до гарантійного листа застереження щодо висунення таких заперечень.

Згідно із ч. 2 ст. 183 ГК держава в особі Кабінету Міністрів України виступає гарантом за зобов'язаннями державних замовників.

До відносин банківської гарантії в частині, не врегульованій ГК, застосовуються відповідні положення ЦК (ст. 560-569).

Загальногосподарські (публічні) гарантії виконання зобов'язань застосовуються з метою нейтралізації несприятливих наслідків від економічних злочинів. Законом може бути передбачено обов'язок комерційних банків, страховиків, акціонерних товариств та інших суб'єктів господарювання, які залучають кошти або цінні папери громадян і юридичних осіб, передавати частину своїх коштів для формування єдиного страхового фонду публічної застави. Так, Закон України від 20 вересня 2001 р. «Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб» визначив засади формування та функціонування такого Фонду, а також порядок відшкодування за рахунок коштів Фонду вкладів вкладникам банків - учасників Фонду у разі настання недоступності вкладів.

Способи забезпечення виконання зобов’язання є завдаток. Відповідно до ст. 540 ЦК – це грошова сума, що видається однією зі сторін у рахунок належних з неї за договором платежів іншій стороні як доказ укладення договору і забезпечення його виконання. Завдаток необхідно відрізняти від авансу. Аванс - це також визначена грошова сума або цінності, які покупець чи замовник передають продавцю чи виконавцю робіт в рахунок майбутніх платежів за передане майно, виконану роботу чи надані послуги. Проте, завдаток не є способом забезпечення виконання зобов'язання. Якщо сторона, що одержала аванс, не виконала своїх зобов'язань, інша сторона має право вимагати лише повернення авансу, а не сплати його подвійної суми. Відповідно до ч. 2 ст. 570 ЦК, якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом.

В силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом.

Основні положення застави як способу забезпечення виконання зобов'язання викладені у статтях 572-593 ЦК.

Залежно від виду майна, яке може бути предметом застави розрізняють наступні види застави: іпотека, заклад, застава товарів в обороті або переробці, застава цінних паперів та застава майнових прав.

Відповідно до ст. 1 Закону України від 5 червня 2003 р. «Про іпотеку» іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. []

Закладом є застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя або за його наказом - у володіння третій особі (ч. 2 ст. 575 ЦК, ст. 44 Закону «Про заставу»).


 4.3. Речово-правові способи забезпечення виконання господарських договорів

Застава, на сьогоднішній час, є однією із найактуальніших тем в цивільно-правовому регулюванні. Саме зараз, з формуванням і становленням нової правової системи, розвитком цивільного законодавства в цілому, і інституту приватної власності, зокрема, ми маємо можливість спостерігати за підвищенням правової свідомості громадян України, вдосконаленням правовідносин між особами, які грунтуються на принципах рівноправ’я та законності. Одним із способів реалізації принципів законності і рівності відносин є зобов’язальне право і, зокрема, інститут застави як способу забезпечення виконання зобов’язань. Належне виконання зобов’язань передбачає, що сторони, які беруть участь у зобов’язальних правовідносинах, виконують покладені на них обов’язки у точній відповідності із законом, договором, а за відсутності таких вказівок – з тими вимогами, які звичайно пред’являються до виконання, а відтак – і з діловими звичаями, що склалися в комерційній практиці. Поруч із заставою у законодавстві виділяються ще й такі способи забезпечення зобов’язань як неустойка, завдаток, та порука. Застава безперечно має істотні переваги перед неустойкою, завдатком чи порукою, оскільки по-перше, договір застави майна забезпечує наявність і збереження майна на той момент, коли боржник буде розраховуватись з кредитором, при чому вартість заставленого майна буде зростати пропорційно до рівня інфляції.

В сучасній банківській практиці застава є пріоритетним способом забезпечення зобов'язання. Під заставою розуміють як безпосередню передачу, так й інше виділення боржником певного свого майна кредитору для забезпечення таким чином взятих зобов'язань, гарантування можливості задоволення кредитором своєї вимоги за рахунок цього майна переважно перед іншими кредиторами.

Забезпечення виконання зобов'язання шляхом застави за своєю природою має речово-правовий характер, оскільки заставодавець, який порушує зобов'язання, позбавляється права на річ шляхом примусового її вилучення на підставі судового рішення, якщо інше не встановлено договором або законом.

Особа, яка надає майно в заставу, є заставодавцем. Заставодавцем може бути як сам боржник, так і третя особа (майновий поручитель). При заставі майна заставодавцем може бути як власник майна, так і особа, якій власник у встановленому порядку передав майно і право застави на нього. Особу, яка отримує майно в заставу, називають заставодержателем.

Застава виникає на підставі договору, закону чи рішення суду. Предметом застави може бути будь-яке майно, крім того, що за законодавством не може бути відчужене заставодавцем і на яке не може бути звернене стягнення. В заставу можна передавати і очікуване майно, наприклад, майбутній урожай, приплід худоби, плоди та інші прибутки, якщо це передбачено договором.

Законодавець не виключає передачі в заставу і майнових прав, за винятком тих, які мають суто особистий характер. Так, не можуть бути передані в заставу права, які є невідчужу-ваними від особи: право на відшкодування шкоди, право спадкування, аліментні права. Водночас самі ці права можуть бути забезпечені заставою.

Предметом застави не можуть бути національні, культурні та історичні цінності, що перебувають у державній власності й занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національного культурного надбання.

Предметом застави не можуть бути об'єкти державної власності, приватизація яких заборонена законодавчими актами, а також майнові комплекси державних підприємств та структурних підрозділів, що знаходяться у процесі корпоратизації. Залежно від виду договору застави можуть бути встановлені й обмеження щодо предмета застави. Так, Типовий статут ломбарду визначає, які речі не приймаються від громадян у заставу.

Застава охоплює не лише головну річ, а й приналежності, основні плоди, якщо інше не передбачено законом чи договором.

Якщо річ перебуває у спільній власності, заставити її можна лише за згодою всіх співвласників. Тому бажання чоловіка заставити свою частку однокімнатної квартири без згоди дружини замало. Майно, яке перебуває у спільній частковій власності, може бути самостійним предметом застави лише за умови виділення його в натурі.

Договір застави має укладатися у письмовій формі. У договорі необхідно зазначити: найменування (прізвище, ім'я та по батькові), місцезнаходження (місце проживання) сторін; суть забезпеченої заставою вимоги, розмір і строк виконання.

зобов'язання, опис предмета застави; інші умови, на яких наполягають сторони.

Нотаріальне посвідчення договору застави вимагається, якщо предметом застави є: нерухоме майно, транспортні засоби, космічні об'єкти.

Договір посвідчується за місцем знаходження нерухомого майна; якщо предметом застави є транспортні засоби чи космічні об'єкти — за місцем їх реєстрації. Застава нерухомого майна підлягає також державній реєстрації.

У договорі застави визначається суть, розмір і строк виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, та подається опис предмета застави.

Ризик випадкової загибелі чи пошкодження предмета застави несе, як правило, власник заставленого майна. Заставодавець має право відчужувати предмет застави, передавати його в користування іншій особі або іншим чином розпоряджатися ним лише за згодою застоводержателя, якщо інше не передбачено договором. Реалізація предмета застави, на який звернене стягнення, проводиться за загальним правилом шляхом його продажу з публічних торгів.

Застава вже заставленого майна допускається, якщо інше не передбачене законом чи договором про заставу. Вимоги заставо-держателя, право якого виникло пізніше, задовольняються з вартості предмета застави після повного задоволення вимог попередніх заставодержателів.

Заставодавець зобов'язаний попередити кожного із заставодержателів про всі попередні застави свого майна, про характер і розмір забезпечених заставою зобов'язань.

Застава припиняється у разі:

припинення забезпеченого заставою зобов'язання;

загибелі або втрати майна застави, якщо заставодавець не
замінив предмет застави;

примусової реалізації предмета застави;

закінчення терміну дії права, що становить предмет застави;

• набуття заставодержателем права власності на предмет
застави.

Залежно від предмета застави розрізняють такі її види:

іпотека;

заклад;

застава товарів в обігу або переробці;

застава цінних паперів;

застава майнових прав.

Іпотека — це застава нерухомості, що залишається у заставодавця або у третьої особи. Предметом іпотеки може бути як майно, пов'язане з землею — будівлі, споруди, квартири, багаторічні насадження, структурні підрозділи підприємства або підприємство як цілісний майновий комплекс, так й інше майно, віднесене законодавцем до нерухомого. Застава космічних об'єктів та транспортних засобів, що залишаються у володінні заставодавця, також регулюється нормами, які регулюють іпотечні відносини.

Слід зазначити, що законодавцю необхідно виробити чіткі критерії поділу майна на рухоме і нерухоме, оскільки при безсистемному віднесенні до категорії нерухомого різних видів майна поняття "нерухоме майно" стає умовним, а це недопустимо в практичному аспекті, оскільки чинне законодавство передбачає різний правовий режим рухомого і нерухомого майна.

Оскільки особливістю іпотеки є те, що заставлене майно залишається у заставодавця, то заставодержателю надаються додаткові права: перевіряти документально і фактично наявність, стан та умови збереження предмета застави; вимагати від заставодавця вжиття заходів, необхідних для збереження застави.

Заклад — це застава рухомого майна; при цьому предмет застави передається заставодержателю. За угодою сторін річ може бути залишена у володінні заставодавця під замком та опечатана заставодержателем. Такий вид застави називається твердою заставою.

За втрату чи пошкодження предмета застави заставодержа-тель відповідає у розмірі вартості втраченого майна або у розмірі, на яку зменшилася його вартість.

Застава товарів в обігу або переробці. Предметом цього виду застави є: сировина, напівфабрикати, комплектуючі вироби, готова продукція. Такий вид застави створює для заставодавця певні незручності. Незважаючи на те, що він має право продавати і купувати товари, сировину, матеріали, загальна вартість товару, який в нього знаходиться, не повинна бути меншою від тієї, яка передбачена договором про заставу.

Товари в обігу чи переробці перестають бути предметом застави з моменту їх реалізації, а набуті заставодавцем нові товари стають предметом договору з моменту виникнення у нього права власності на них.

Застава цінних паперів. Якщо предметом застави виступають цінні папери на пред'явника, то проблем з їх передачею та реалізацією не виникає. Застава векселя чи іншого цінного папера, який може бути переданий шляхом вчинення передавального запису (індосаменту), здійснюється шляхом індосаменту і вручення заставодержателю індосованого цінного папера.

Передавальний запис вчиняється на звороті. Заставлені папери за угодою сторін можуть бути передані на збереження в депозит нотаріальної контори або банку.

Застава майнових прав. Предметом договору застави можуть бути і належні заставодавцю вимоги за зобов'язаннями, де він є кредитором, або за зобов'язаннями, які виникнуть у майбутньому. У договорі про заставу майнових прав має бути зазначена особа, яка є боржником стосовно заставодавця і яку необхідно повідомити про заставу прав.

Суть застави майнових прав полягає в тому, що в разі невиконання боржником зобов'язання до заставодержателя переходять закладені права в тому обсязі, в якому вони належали заставодавцю.

Якщо заставляється право вимоги, яке дійсне протягом певного часу, то воно може бути предметом застави лише до закінчення строку дії цієї вимоги. Так, якщо заставляється право на оренду, то предметом застави в цьому випадку є право здійснювати оренду протягом строку, який залишився до припинення договору оренди.

Відповідно до статті 1 Закону України від 2 жовтня 1992 року “Про заставу” Застава - це спосіб забезпечення зобов'язань. В силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. 

Підстави виникнення застави. Підставами виникнення застави в Україні є закон і договір. Застава на підставі закону застосовується незалежно від волі сторін при відповідних правовідносинах, передбачених у законі.

Але головним джерелом виникнення заставного права залишається договір, коли для виникнення застави між заставодержателем і заставодавцем має бути досягнуто згоди щодо встановлення застави. При цьому договір про заставу може бути самостійним, тобто відокремленим від договору, за яким виникає забезпечене заставою зобов’язання. Хоча умову про заставу може бути включено і до основного договору, а це підтверджує похідний характер застави, закріплений у ч. 3 ст. 3 Закону України “Про заставу”. Похідність застави виявляється у тому, що застава може збільшуватись і зменшуватись в залежності від суми основної вимоги. Залежність застави від основної вимоги підтверджується також тим, що визнання недійсності основного зобов’язання тягне за собою і недійсність застави. Окрім того похідність застави тісно пов’язана з тим, що застава завжди слідує долі основного зобов’язання і не має самостійного життя щодо забезпеченої нею вимоги. Задоволення основного зобов’язання автоматично стає підставою для припинення застави. Якщо ж заставу було встановлено стосовно вимоги, яка може виникнути у майбутньому, то невиконання зобов’язання боржником основного зобов’язання має значення лише у разі виконання кредитором - заставодержателем прийнятих на себе зобов’язань (за основним зобов’язанням).

Відповідно до ст. 3 Закону України від 2 жовтня 1992 року “Про заставу” застава може забезпечувати лише дійсну вимогу. Дійсність застави означає, по-перше те, що нею забезпечуються лише вимоги, які відповідають закону та непогашені за давністю, а по-друге, заставою не може бути забезпечена уявна вимога. Мається на увазі, що якщо після укладеного основного договору позики, забезпеченого заставою певного майна, не відбулося фактичної передачі позики боржникові, то у кредитора не виникає реальної вимоги до боржника

Заставою може бути забезпечена дійсна вимога, зокрема така, що випливає з договору позики (банківської позички), купівлі-продажу, оренди, перевезення вантажу тощо. Перелік, викладений у ст. 3 Закону України “Про заставу” не є вичерпним. Тобто законодавець передбачає, що заставу можна використати у будь-якому договорі.

Застава може мати місце щодо вимог, які можуть виникнути у майбутньому, за умови, якщо є угода сторін про розмір забезпечення заставою таких вимог. нею можуть забезпечуватись і вимоги, щодо відшкодування збитків, заподіяних невиконанням, або неналежним виконанням зобов’язань, хоча такі вимоги можуть і не виникнути, якщо боржник належним чином виконає зобов’язання. Єдина умова – сторони повинні домовитись про розмір забезпечення заставою таких вимог.

Відповідно до ст. 19 Закону України “Про заставу” застава забезпечує вимогу у тому обсязі, який існує на момент задоволення. Заставою забезпечується основний борг, включаючи відсотки, необхідні витрати заставодержателя по утриманню заставленого майна, відшкодування збитків, завданих прострочкою виконання (а у випадках передбачених договором або законом – неустойка), а також витрати на здійснення забезпеченої заставою вимоги, якщо інше не передбачено договором застави.

Сторони договору застави. Сторонами договору застави є заставодавець і заставодержатель. Відповідно до ст. 11 Закону України “Про заставу” сторонами договору можуть бути фізичні особи, юридичні особи та держава. Отже, згідно цивільного законодавства – фізичні особи можуть вступати в заставні правовідносини з 18 років, тобто з виникненням дієздатності у повному обсязі, якщо вони не визнані недієздатними і не обмежені у дієздатності. Особи, які взяли шлюб до досягнення цього віку, набувають дієздатності у повному обсязі з моменту одруження. Згідно з цивільним законодавством суб’єктами цивільного права з різним обсягом прав та обов’язків можуть бути неповнолітні (до 15 років), частково дієздатні (15-18 років) та особи визнані судом обмежено дієздатними. Всі названі категорії осіб можуть мати певне майно на праві власності. При цьому питання про те, чи можуть усі вони виступати як сторони заставних правовідносин прямо залежить від обсягу їхньої дієздатності.

Застава майна означає також і надання заставодержателю права звертати стягнення на предмет застави, якщо в момент настання строку виконання зобов’язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконане.

Заставодавцем при заставі майна може бути його власник, який має право відчужувати заставлене майно на підставах, передбачених законом, а також особа, якій власник у встановленому порядку передав майно і право застави на це майно. Питання про те, хто може бути заставодавцем державного майна врегульовується положенням Закону України “Про заставу”. Хоча зміни до Закону України “Про заставу” прийняті 25 лютого 1994 року і внесли деяку ясність у питання, про те, хто може бути заставодавцем державної власності, та все ж таки певна невизначеність залишається. Якщо б вказаних змін до Закону України “Про заставу” не було, то на підставі того, що повне господарське відання надає підприємству право володіння, користування та розпорядження переданим йому майном, можна було б зробити висновок, що державне підприємство могло б самостійно виступати його заставодавцем. Однак, відповідно до ч. 4 ст. 11 Закону України “Про заставу” це право обмежується тим, що значну частину майна підприємства слід передавати у заставу за згодою і на умовах, узгоджених з органом, уповноваженим управляти відповідним майном.

Приблизно така ж схема, як і для державних установ має діяти при заставі майна орендодавцем. Оскільки передача майна в оренду не припиняє права власності, власник має право вільно заставляти майно. При цьому не порушуються права орендаря, оскільки ст. 23 Закону України “Про оренду державного та комунального майна” передбачено, що при переході права власності до інших осіб (у тому числі і при реалізації застави) договір оренди зберігає силу і для нового власника. В той же час, за орендареві належить право  власності  на  виготовлену продукцію, в тому числі у незавершенному виробництві, та доход (прибуток), отриманий від орендованого майна, амортизаційні відрахування на майно, що є власністю орендаря, а також на набуте орендарем відповідно до законодавства інше майно. []

Питання що до застави майна, набутого орендарем за рахунок амортизаційних відрахувань регулюється безпосередньо умовами договору оренди. Якщо в договорі передбачено, що таке майно переходить у власність орендаря, то його заставодавцем і буде орендар, якщо ж такого у договорі не передбачено, то заставодавцем такого майна буде власник майна, що орендується.

Заставодавцем майна може бути як сам боржник безпосередньо, так і третя особа (майновий поручитель). При цьому відносини між таким заставодавцем і боржником можуть носити різний характер і значення для застави не мають. Законодавством не передбачено ніяких обмежень права бути заставодавцем для майнового поручителя, у тому числі немає ніяких обмежень і для того, щоб фізична особа виступила майновим поручителем юридичної особи або навпаки. Необхідною вимогою для заставодавця і в цьому випадку є те, що він має бути власником майна і повинен мати право на його відчуження. Якщо заставодавцем є третя особа, яка надала в заставу належне їй майно, то в разі невиконання забезпеченого заставою зобов'язання перед заставодержателем вона має право виконати зобов'язання з метою запобігання зверненню стягнення на предмет застави. Яка ж природа цього права? Існує думка, що це один із специфічних випадків переводу боргу. Специфіка полягає в тому, що третя особа може виконати зобов’язання незалежно від того, хочуть цього боржник чи кредитор, чи ні. Але це право виникає в третьої особи лише тоді, коли виникає дійсна передумова звернення стягнення на заставу, тобто на його майно. Відповідно до ст. 20 Закону України “Про заставу” після того, як третя особа в повному обсязі задовольнила вимоги заставодержателя, до неї переходить і право вимоги і забезпечена третьою особою застава.

Існує також можливість того, що право власності на заставлене майно перейде до інших осіб, наприклад, у зв’язку із відкриттям спадщини. В такому випадку заставні відносини зберігаються і по відношенню до нового власника (спадкоємця).

Предмет застави. Предметом застави може бути майно, яке відповідно до законодавства України може бути відчужено заставодавцем та на яке може бути звернено стягнення. Отже можна сказати, що предметом застави є не конкретні речі, а лише їх вартість. Предметом застави не можуть бути національні культурні та історичні цінності, що перебувають у державній власності і занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національного культурного надбання. Згідно з Положенням про “Державний реєстру національного культурного надбання, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1992 року №466 до Державного реєстру вносяться: пам’ятки історії – будинки, споруди, пам’ятні місця і предмети, пов’язані з найважливішими історичними подіями у житті народу, розвитком науки, техніки, культури, життям і діяльністю видатних діячів; пам’ятки архітектури та містобудування; пам’ятки мистецтва і документальні пам’ятки. Всі ці предмети, якщо вони перебувають у державній власності не можуть бути предметом застави. []

За чинним законодавством, предметом застави не може бути майно громадян, на яке можна звернути стягнення за виконавчими документами. Перелік його поданий у додатку №1 до ст.379 Цивільного процесуального кодексу України. До переліку входять жилий будинок з господарськими будівлями або окремі його частини – у осіб, основною діяльністю яких є сільське господарство, якщо боржник та його сім’я постійно у ньому проживають, окрім випадків, коли стягується позика, видана банком на будівництво будинку; а також речі, призначені для носіння та предмети побутового вжитку, необхідні боржникові та особам, які перебувають на його утриманні (одяг для кожної особи: одне літнє або осіннє пальто і т.д.).

Згідно із ст.5 Закону України “Про приватизаційні папери” заборонено використовувати приватизаційні папери як заставу для забезпечення платежів або кредитів.

Застава землі врегульовується не лише Законом України “Про заставу”, а й спеціальними нормами (ч. 11 ст.6 Земельного кодексу України, ст.25 Закону України “Про сільські (фермерські) господарства” та ін.)

Законодавство України передбачає існування об’єктів права власності із спеціальним режимом права власності на них, який у свою чергу має враховуватися і при заставі такого майна. Це такі дві групи речей як:

1) майно з особливою культурною цінністю;

2) зброя та спеціальна техніка.

Щодо застави майна, яке становить особливу культурну цінність, відзначимо, що найбільш детально питання вирішене у Законі України від 24 грудня 1993 р. “Про Національний архівний фонд та архівні установи”. Відповідно до ст. 22 цього закону власник володіє, користується та розпоряджається документами Національного архівного фонду з урахуванням обмежень, передбачених цією статтею, які виявляються у наступному.

По-перше їх не можна знищити.

По-друге, документи Національного архівного фонду, що належать державі, не можуть бути об'єктом купівлі-продажу або інших угод, пов'язаних з передачею права власності (тобто не можуть бути предметом застави) Право власності на зазначені документи може бути передано лише згідно з міжнародними правовими угодами і актами законодавства України. Право власності на документи Національного архівного фонду, які не належать державі, передається з відома Головного архівного управління при Кабінеті Міністрів України або уповноважених ним архівних установ за умови оформлення новим власником реєстраційного свідоцтва, передбаченого статтею 19 цього Закону. У разі продажу документів Національного архівного фонду держава має переважне право на їх придбання за ціною, за якою вони продаються.

По-третє, заборонено вивезення цих документів за межі України, а зміна місцезнаходження та умов зберігання і використання документів Національного архівного фонду, зазначених у реєстраційному свідоцтві, допускається лише після попереднього повідомлення Головного архівного управління при Кабінеті Міністрів України або уповноваженої ним архівної установи.

Таким чином договір про заставу документів Національного архівного фонду має укладатись з урахуванням вказаних особливостей.

Відповідно до ч.3 ст.4 та ст.5 Закону України “Про заставу” предметом застави можуть бути як речі, так і їх невіддільні плоди, якщо інше не передбачено договором. При цьому наступний урожай та приплід від тварин від тварин віднесені не до плодів, а до інших прибутків.

Предметом застави може бути і майно, яке перебуває на праві спільної власності. У зв’язку з тим, що для спільної власності характерне здійснення права власності в цілому рівною мірою кожним учасником, то для відчуження речі необхідна згода всіх учасників. Тому майно, яке перебуває у спільній власності, може бути предметом застави лише за згодою всіх співвласників. Майно, що перебуває у спільній частковій власності (частки, паї), може бути самостійним предметом застави за умови виділення його в натурі.

Предметом застави може бути і вимога, але лише відчужувана. До невідчужуваних, невіддільних від особи вимог, які з цих причин не можуть бути предметом застави, належать: вимоги потерпілого від каліцтва до особи, яка спричинила каліцтво, про відшкодування шкоди; вимоги, що виникають із спадкових прав; вимоги про відшкодування моральної шкоди та інші.

Відповідно до ст. 4 Закону України “Про заставу” предметом застави можуть бути майнові права. Наприклад особисті права автора, такі як право автора на авторство, право авторське ім’я, право на опублікування свого твору та на його недоторканність є невідчужуваними правами і відповідно не можуть бути предметом застави. Але майнові права автора (право на винагороду за створення та використання твору, право на відшкодування збитків, які завдані незаконним використанням твору) можуть бути і є предметом застави. Слід зазначити, що невідчужуваність прав може встановлюватись законодавством.

Припинення застави. Принципове значення для характеристики застави мають підстави її припинення і способи реалізації заставного права. Стаття 28 Закону України "Про заставу" встановлює, що право застави припиняється в разі:

1) припинення забезпеченого заставою зобов'язання;

2) загибелі заставленого майна;

3) набуття заставодержателем права власності на заставлене майно;

4) примусового продажу заставленого майна;

5) закінчення строку дії права, яке становить предмет застави.

Хоч перелік підстав припинення застави, які передбачені в цій статті є вичерпним, однак неможливо заборонити, наприклад, виконати зобов'язання зарахуванням. Можливі й інші законні підстави припинення застави.

Оскільки застава має акцесорний (додатковий) характер щодо забезпечуваного нею зобов'язання, то виконання або припинення останнього веде до автоматичного припинення права застави, адже застава завжди встановлюється з метою забезпечити певну вимогу. При частковому виконанні боржником забезпеченої заставою вимоги, застава зберігається в повному обсязі. Ця вимога — прямий наслідок дії принципу неподільності предмета застави. Припинення права застави при загибелі заставленого майна і при переході права власності на предмет застави до заставодержателя є наслідком речового характеру застави.

Однак найактуальнішою підставою припинення заставних правовідносин є звернення стягнення на об'єкт застави. Значення цієї підстави визначається тим, що саме від неї фактично залежить ефективність та можливість застосування застави.

Відповідно до ч. 1 ст. 20 Закону України "Про заставу" заставодержатель набуває права звернути стягнення на предмет застави, якщо в момент настання строку виконання зобов'язання, що забезпечене заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом або договором, таким чином тут має місце примусовий продаж заставленого майна як про підстава припинення застави

На підставі законодавства процес реалізації застави проходить за два етапи. Перший, передбачений ч. 6 ст. 20 Закону України "Про заставу" і полягає в тому, що спочатку заставодавцю необхідно отримати відповідне рішення судового органу, якщо інше не встановлено законом чи договором. Можливість встановити порядок звернення стягнення на предмет застави в самому договорі застави, яка запроваджена Законом України від 21 жовтня 1997 р., спрощує процедуру задоволення вимог заставодержателя, однак саме внаслідок свого договірного характеру веде до того, що як тільки ця умова перестане задовольняти сторони, його реалізація буде досить проблематичною. Вказаний закон чітко встановив, що звернення стягнення на заставлене майно державного підприємства (підприємства, не менше як 50 відсотків акцій (часток, паїв) якого перебуває в державній власності) здійснюється тільки за рішенням суду чи арбітражного суду.

Сама реалізація заставленого майна проводиться з аукціонів (публічних торгів), якщо інше не передбачено договором, а державних підприємств і відкритих акціонерних товариств, створених у процесі корпоратизації, всі акції яких перебувають у державній власності, — тільки з аукціонів (публічних торгів). Порядок проведення аукціонів (публічних торгів) з реалізації заставленого майна, на яке згідно із законодавством звернено стягнення, визначено в Положенні про порядок проведення аукціонів (публічних торгів) з реалізації заставленого майна, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 22 грудня 1997 р. № 1448. []

Певні особливості має реалізація заставлених валютних цінностей (відбувається в порядку, встановленому валютним законодавством) і реалізація заставлених прав. Відповідно до ст. 23 Закону України "Про заставу" при заставі майнових прав реалізація предмета застави проходить шляхом уступки заставодавцем заставодержателю вимоги, яка випливає із заставленого права. Заставодержатель набуває права вимагати в судовому порядку переведення на себе заставленого права в момент виникнення права звернення стягнення на предмет застави.

Види застави як способу забезпечення виконання зобов’язань.

Проаналізувавши Закон України "Про заставу", можна зробити висновок про те, що Закон виділяє наступні види застави:

1) іпотеку;

2) заставу товарів в обороті або у переробці;

3) заклад;

4) заставу майнових прав;

5) заставу цінних паперів.

Отже, за результатами проведеного дослідження можна зробити такі висновки:

1) Застава займає особливе місце серед усіх способів забезпечення зобов’язання. Це один з класичних цивільно-правових інститутів, що мають багатовікову історію і бере свій початок ще від часів римського права.

2) Застава є одним із найефективнішим способів забезпечення виконання зобов’язань і може застосовуватись у будь-якому договорі, що укладається; заставлятись можуть усі види власності, а це значить, що застава урівнює становище усіх суб’єктів, що можуть приймати участь у заставних правовідношеннях. Цим самим можна говорити про універсальність застави.

3) Застава має беззаперечну перевагу перед іншими способами забезпечення виконання зобов’язань у тому, що предметом застави є майно, майнові права та цінні папери, а не гроші, оскільки в умовах переходу до ринкової економіки є такі негативні моменти як інфляція, спад виробництва, неплатежі за поставлені товари і такий спосіб забезпечення зобов’язань, наприклад, як неустойка втрачає практичне значення.

4) Інститут застави перебуває у постійному розвитку. Вдосконалюються правові норми, що регулюють питання застави. Якщо у Цивільному кодексі УРСР від 18 липня 1963 року з наступними змінами і доповненнями передбачено лише 1 статтю (ст. 181 ЦК), що безпосередньо регулює питання застави, то у проекті Цивільного кодексу України – 22 (статті 595-614 проекту ЦК). Також у проекті з’являється нова підстава виникнення застави – “рішення суду” (ст.596 проекту ЦК); впорядковується питання щодо випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета застави (ст. 601 проекту ЦК); чітко вказується момент виникнення застави (ст. 607 проекту ЦК); виділено і закріплено обов’язки володільця застави (ст. 608 проекту ЦК) та інші суттєві зміни та доповнення, що безумовно упорядковує законодавче врегулювання застави, а тим самим і полегшує вирішення спорів.


Притримання як спосіб забезпечення виконання зобов’язань

Одне з найважливіших місць у сфері підприємницької діяльності та господарських правовідносин посідає право притримання як договір, в якому фіксується факт укладення угоди, і який свідчить про придбання сторонами прав і зобов’язань, обумовлених у ньому, а також передбачених вимогами відповідних нормативних актів. Для того щоб примусити боржника сумлінно виконувати взяті на себе зобов’язання, до нього застосовуються правові заходи, які в юридичній літературі об’єднані під назвою «способи забезпечення виконання зобов’язань». Згідно зі ст. 546 Цивільного Кодексу України (далі – ЦК), є новим видом (способом) забезпечення виконання зобов’язання в чинному законодавстві України, проте сам інститут утримання в законодавстві європейських країн відомий давно. Забезпечення виконання зобов’язань застосовувалось ще з часів Римської імперії, та було  одним із способів самозахисту цивільних прав, яке здійснювалося через закон. Сторона, в якої забрали річ, могла відхилити утримання шляхом надання якого-небудь забезпечення. Поручитильство при дозволі такого виду суперечок не допускалося і надати забезпечення можна було тільки особисто.

Ще з часів Римської імперії кожен, хто вважав своє право порушеним, міг особисто відквитатися зі своїм кривдником. Самозахист вважався дозволеним, він попереджав порушення права. Самозахист права використовується в деяких європейських країнах (Німеччина, Франція), а також в Цивільному кодексі Російської Федерації.

Відповідно до ст. 546 ЦК виконання зобов’язання може забезпечуватися   неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. До такого виду договорів застосовується письмова форма, недотримання якої тягне нікчемність. Право притримання виникає на підставі прямої вказівки ст. 594 ЦК України і не вимагає, щоб воно було спеціально передбачено договором між кредитором і боржником. Правова природа притримання, відповідно до ст. 594 ЦК України, полягає в такому – кредитор, який правомірно володіє річчю, належній передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним в строк зобов’язання з оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов’язаних з нею витрат і інших збитків, має право утримати її у себе до виконання боржником зобов’язання. Норми щодо притримання не мають диспозитивного характеру і не залежать від волі боржника і кредитора. Відмовитися від права на притримання не можна, але разом з тим, це все ж є право, а не обов’язок кредитора, і   скористатися або не скористатися ним, залежить тільки від волі самого кредитора.

Відповідно до ч. 2 ст. 594 ЦК України притриманням речі можуть забезпечуватися також інші вимоги кредитора, якщо інше не встановлене договором або законом [3]. Таким чином, предметом притримання можуть бути речі (предмети матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права і обов’язки). На практиці нерідкі випадки, коли в ролі кредитора виступають перевізник за договором перевезення, що не видає одержувачеві вантаж до повного розрахунку за виконане перевезення. Сторонами в договорі може бути передбачене положення, що окрім речей предметом притримання можуть бути роботи, послуги, майнові права і тому подібне.

Для здійснення права розпоряджатися річчю, у тому числі і нерухомістю, особа повинна мати відповідну правомочність (виступати титульним власником). Разом з тим, законодавець не врегулював правомірність існування нерухомих речей (нерухоме майно, земельні ділянки, повітряні і морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об’єкти і ін.) як предмет притримання. Така невизначеність пов’язана з положеннями ст. 182 ЦК України, згідно з якими, право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації відповідно до чинного законодавства. Законодавець не заповнив прогалину в законодавстві щодо предмета притримання, в частині нерухомого майна, і який необхідно усунути шляхом прийняття нормативного акта, регулюючого реєстрацію речового права, або шляхом конкретизації предмета притримання, або шляхом виключення з вимог держреєстрації речових прав.

До моменту виникнення права на притримання, кредитор не має права залишати у себе річ, якщо його обов’язком є передача речі незалежно від виконання обов’язків боржником (відшкодування збитків, оплата вартості і так далі). Невиконання цього положення може привести до того, що боржник, який в частині отримання речі є кредитором, обґрунтовано сам би утримував грошові кошти, які підлягають передачі іншій стороні, оскільки притриманням завжди забезпечується взаємне зобов’язання. Загальною умовою, за наявності яких кредитор може застосувати притримання до боржника, є наявність договірних відносин, через які одна сторона зобов’язана зробити певні дії на користь іншої сторони, а інша у свою чергу прийняти і сплатити, або компенсувати пов’язані з цим витрати та інші збитки. Таким договором може бути договір, який передбачає на певному етапі володіння річчю стороною, яка не є її власником. При цьому, повинна бути дотримане умова, закріплена у визначенні поняття притримання, – правомірність володіння річчю кредитором.

Після передачі речі боржникові в межах виконання основного зобов’язання, кредитор не має права вимагати її повернення назад, ні вимагати її назад для здійснення притримання, навіть якщо матиме для цього реальну можливість. Право на притримання припиняється відповідно до чинного законодавства і в строго регламентованих випадках:

  •  у випадку припинення основного зобов’язання;
  •  у випадку задоволення вимог кредитора за рахунок речі, яку він утримує;
  •  на інших загальних підставах припинення зобов’язань відповідно до глави 50 ЦК України, що не суперечать природі утримання.

Законодавець у ч. 3 ст. 594 ЦК визначив, що кредитор не позбавлений права притримувати річ, яка у нього знаходиться, навіть у тих випадках, якщо після того, як вона потрапила до нього, права на неї перейшли від боржника до іншої особи. Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження утриманої речі несе кредитор, якщо інше не передбачено законом.

Кредитор, що утримує річ, зобов’язаний негайно повідомити про це боржника. До обов’язків кредитора також належить відповідальність за втрату, зіпсування або пошкодження речі, яку він утримує, якщо втрата, зіпсування або пошкодження відбулися через його провину. Законодавець поклав заборону на користування річчю кредитором, яку він притримує у себе.

Незважаючи на зовнішню схожість притримання із заставою, в цих двох способах забезпечення зобов’язань існують певні відмінності:

  •  застава;
  •  притримання.

Заставу забезпечує зобов’язання боржника, щодо якого існує тільки можливість невиконання (ст. 573 ЦК України), а також вимога, яка може виникнути в майбутньому (ст. 573 ЦК України). Притримання забезпечує виконання зобов’язання, яке вже було порушено (ст. 594 ЦК України). Заставодавець   має  право  відчужувати  предмет  застави, передавати  його  в  користування  іншій  особі  або  іншим  чином розпоряджатися  ним лише за згодою заставодержателя,  якщо інше не встановлено договором, (ч. 2 ст. 586 ЦК України).

Боржник (у притриманні) зберігає право розпоряджатися річчю, яка знаходиться у кредитора. Згода останнього непотрібна (ч. 2 ст. 596 ЦК України). За загальним правом право застави виникає з моменту укладення договору (ст. 585 ЦК України). Право на притримання виникає з моменту невиконання боржником e строк зобов’язання, закріплено в договорі (ч. 1 ст. 594 ЦК України). Незалежно від того, знаходиться або не знаходиться предмет застави у фактичному володінні заставодержателя, застава як спосіб забезпечення зобов’язань не припиняється. Вибуття речі, яку утримує кредитор, з його фактичного володіння, припиняє притримання. Кредитор не наділений правом вимагати предмет притримання від третіх осіб. Заставодержатель у випадках, передбачених договором, може користуватися переданим йому предметом застави (ч. 4 ст. 586 ЦК України).

Все наведене вище допомагає визначити права і обов’язки кредитора і боржника, з огляду на умови притримання як способу забезпечення виконання зобов’язань.

За ЦК України кредитор наділений таким основними правами:

  •  притримати у себе річ (ст. 594 ЦК України);
  •  притримати річ у себе також у випадку, якщо права на неї, які виникли після передачі речі в користування кредитора, придбало третя особу (ч. 3 ст. 594 ЦК України);
  •  отримати задоволення з вартості речі відповідно до ст. 591 ЦК України (ст. 597 ЦК України).
  •  Крім прав, кредитор володіє такими обов’язками:
  •  негайно повідомити боржника про притримання речі;
  •  відповідає за втрату, пошкодження або псування майна, яке він утримує, якщо втрата, пошкодження або псування настало через його провину;
  •  отримати задоволення з вартості речі відповідно до ст. 591 ЦК України
  •  не має права користуватися річчю, яку він утримує у себе (ч. 3 ст. 595 ЦК України).

У свою чергу боржник,  річ  якого   кредитор   притримує,   має   право розпорядитися  нею,  повідомивши  набувача  про притримання речі і права кредитора (ч. 2 ст. 596 ЦК України), а також припинити реалізацію притримуваної речі, виставленої на торги, шляхом виконання своїх зобов’язань.

Окремо треба зупинитися на положеннях ЦК України, що передбачають ризик випадкової загибелі або пошкодження майна. За ч. 4 ст. 594 ЦК України ризик випадкової загибелі або пошкодження майна несе кредитор, якщо інше не встановлене законом. Закон, а саме ст. 323 ЦК України наголошує, що ризик випадкової загибелі або пошкодження майна несе його власник, якщо інше не встановлене договором або законом. Водночас, згідно ч. 2 ст. 595 ЦК України, кредитор відповідає за втрату, пошкодження або псування речі, яку він притримує у себе, якщо втрата, пошкодження або псування відбулися через його провину. З наведеного витікає, що закон покладає відповідальність за ризик випадкової загибелі або пошкодження майна на власника майна, окрім випадку, якщо пошкодження або псування притримуваної речі відбулося з вини кредитора. Проте, в цілях уникнення суперечностей, на мій погляд, дане питання слід прописувати при укладенні «основного» договору, що передбачає можливість притримання.

Припинення притримання може відбутися за умови припинення забезпечуваного зобов’язання, оплати, відшкодування понесених витрат і збитків або з інших причин припинення зобов’язання. Також притримання припиняється з моменту здійснення кредитором стягнення на предмет притримання. Так, згідно зі ст. 597 ЦК України передбачено право кредитора на реалізацію об’єкту притримання у разі, коли обов’язок боржника не виконаний або виконаний неналежним чином (частково). Тобто кредитор за аналогією із заставою не набуває автоматично права на предмет притримання у разі невиконання забезпеченого зобов’язання. Він зобов’язаний ініціювати реалізацію притриманої речі шляхом її продажу з публічних торгів, якщо інше не встановлене договором.

Вимоги кредитора, що притримує річ, задовольняються з її вартості згідно зі ст. 591 ЦК, яка регламентує реалізацію предмета застави. Кредитор має право задовольнити свої вимоги шляхом звернення стягнення на притриману річ у порядку, передбаченому для заставних відносин. Кредитор має право задовольнити свої вимоги до боржника в повному обсязі з вартості речі, яку він утримує.

З викладеного вище видно, що кредитор за аналогією із заставою, не набуває автоматично права на предмет притримання у разі невиконання забезпеченого зобов’язання. Він має (зобов’язаний) право ініціювати реалізацію притриманої речі шляхом її продажу з публічних торгів, якщо інше не встановлене договором. Проведення публічних торгів повинне здійснюватися відповідно до Положення про порядок проведення аукціонів (публічних торгів) з реалізації закладеного майна, затвердженою Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про порядок проведення аукціонів (публічних торгів) з реалізації заставленого майна» від 22 грудня 1997 р. № 1448.

Відповідно до ст. 3 цієї Постанови заставодавець має право в будь-який час до моменту реалізації предмета застави припинити звернення стягнення на майно виконанням забезпеченого заставою зобов’язання. Процедура звернення стягнення на предмет притримання є простішою, ніж при заставі майна, і не вимагає вирішення суду або виконавчого напису нотаріуса.


ВИСНОВОК

В представленій дипломній роботі було розглянуто правове регулювання укладання та виконання господарських договорів. Отже, господарський договір - це зафіксовані в спеціальному правовому документі на підставі угоди майново-організаційні зобов'язання учасників господарських відносин (сторін), спрямовані на обслуговування (забезпечення) їх господарської діяльності (господарських потреб) з врахуванням загальногосподарських (публічних) інтересів.

Договір поділяється на:  -  як угода (правочин), що породжує права та обов'язки учасників господарських відносин;

- як зобов'язання сторін (учасників господарських відносин), що ґрунтуються на укладеній ними угоді;

- як правовий документ, в якому фіксується факт угоди та зміст зобов'язання сторін.

Основним є друге значення господарського договору, а перше і третє - відіграють допоміжну (обслуговуючу) роль.

Поняття господарського договору визначається за допомогою його ознак, що дозволяють відокремити його від інших видів договорів (у т. ч. цивільних). Такими ознаками є: особливий суб'єктний склад (зазвичай господарські договори укладаються за участю суб'єктів (суб'єкта) господарювання. Найчастіше сторонами в господарському договорі є суб'єкти господарювання, проте такі договори можуть укладатися і за участю інших учасників господарських відносин - органів/організацій господарського керівництва (при укладенні державних контрактів, зокрема), негосподарських організацій (для задоволення їх господарських потреб в продукції, роботах, послугах суб'єктів господарювання), громадян (для забезпечення здійснення ними спільної діяльності щодо заснування суб'єктів господарювання) як засновників господарських організацій корпоративного типу).

Спрямованість на забезпечення господарської діяльності учасників договірних відносин - матеріально-технічного забезпечення їх діяльності, реалізації виробленої ними продукції (робіт, послуг), спільній діяльності щодо створення нового суб'єкта господарювання (господарської організації), спільного інвестування, координації господарської діяльності.

Тісний зв'язок з плановим процесом, насамперед, внутрішньо фірмовим плануванням учасників господарських відносин, а також державним (щодо суб'єктів, які функціонують на державній формі власності, підприємств-монополістів), комунальним (щодо підприємств та організацій комунальної форми власності). Ця риса господарських договорів пов'язана з попередньою і віддзеркалює специфіку господарської діяльності - її систематичність, що потребує планування як обов'язкового елемента організації такої діяльності.

Поєднання в господарському договорі майнових (виготовлення/передача, продукції, її оплата тощо) та організаційних елементів (визначення порядку виконання, приймання виконання, підстав дострокового розірвання договору, порядку розгляду спорів між сторонами договору).

При укладанні господарських договорів існують обмеження договірної свободи з метою захисту інтересів споживачів (вимоги щодо якості та безпеки товарів, робіт, послуг) та загальногосподарських інтересів (типові договори, заборона застосування методів недобросовісної конкуренції, обов'язковість укладення державних контрактів для окремих категорій суб'єктів господарювання, ліцензування та квотування зовнішньоекономічних операцій тощо).

Можливість відступлення від принципу рівності сторін (державні контракти, договори приєднання, договори, що укладаються в межах рамочних контрактів).

Однією з підстав виникнення господарських зобов'язань (і найбільш поширеною у сфері економіки) є господарські договори, за допомогою яких опосередковуються зв'язки між суб'єктами господарювання, а також між ними та іншими учасниками господарських відносин.

Господарсько-правовій відповідальності притаманні як загальні (родові, характерні для будь-якої юридичної відповідальності), так і специфічні (видові) риси.

До родових ознак слід віднести:

•       юридична підстава - закон (проте не в усіх випадках);

•  фактична підстава застосування господарсько-правової відповідальності - правопорушення;

•     зміст - негативні наслідки, що зазнає порушник (застосовуються до порушника);

•     можливість застосування державного примусу для покладення на порушника господарсько-правової відповідальності.

Водночас зазначені риси юридичної відповідальності в господарських правовідносинах проявляються специфічно. Так, юридичною підставою господарсько-правової відповідальності може бути не лише закон (нормативно-правовий акт уповноважених органів держави), а й укладений з дотриманням вимог закону договір, в т. ч. засновницький - як установчий документ.

Система актів законодавства, що передбачають випадки застосування відповідальності у господарських відносинах, вид, форму та розмір санкцій, що застосовуються до порушника, містить нормативно-правові акти різної юридичної сили: кодекси такі, як:  Господарський кодекс України, зокрема, розділ У «Відповідальність за правопорушення у сфері господарювання»; Цивільний кодекс України, зокрема.

Господарсько-правова відповідальність - це майново-організаційні за змістом і юридичні за формою заходи впливу на економічні інтереси учасників господарських правовідносин у разі вчинення ними господарського правопорушення.

Підставами виникнення зобов'язань і відповідальності за їх невиконання може бути і договір, в якому конкретизуються передбачені законом штрафні санкції (якщо закон встановлює межу - мінімальну чи максимальну, чи не забороняє сторонам самостійно визначати розмір чи різновид певних санкцій) або встановлює не передбачені законом санкції за конкретні порушення договірних зобов'язань (за відсутності відповідних заборон у законі).

За такими ознаками ми можемо розділити відповідальність, як:

- договірна відповідальність – це вид відповідальності, що  передбачена за порушення зобов’язань, які виникли з договору. Такий вид відповідальності визначається відповідно до закону і не суперечними йому умовами укладеного між сторонами договору та

- позадоговірна відповідальність (порушення законодавства про захист економічної конкуренції та порушення прав власника як поєднаних, так і не поєднаних з позбавленням прав володіння)настає безпосередньо за порушення зобов’язань, що виникли з закону, адміністративного акту чи інших правомірних дій. Особливим різновидом  такої відповідальності є відповідальність за заподіяння майнової чи моральної шкоди, що виникає саме з факту заподіяння шкоди.

Договірні правопорушення поділяються на:

- правопорушення на стадії виникнення договорів (порушення строків укладання договорів; процедури врегулювання розбіжностей, що виникають при їх укладанні; укладання договорів, що виникають при їх укладанні; укладання договорів, що суперечать вимогам закону, цілям діяльності юридичної особи, або укладання договорів з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства);

-  порушення строків виконання (договірних та інших господарських зобов’язань  щодо поставки продукції та товарів (найпоширеніші в господарській практиці),  перевезення вантажів, виконання робіт. Прострочення виконання зобов’язання загалом тягне за собою сплату боржником визначеної  законом чи договором неустойки, штрафу, пені або конфіскації);- порушення господарських зобов’язань щодо якості поставленої продукції (товарів, виконаних робіт, наданих послуг;

-  порушення державної дисципліни цін, пов’язані з виконанням договорів;

- порушення  у сфері кредитних та розрахункових відносин, пов’язані з виконанням господарських договорів;

- порушення господарських зобов’язань  щодо перевезення вантажів.

Отже, формою вини може бути як умисел, так і необережність правопорушення. Вина  обох сторін підлягає взаємному заліку. Якщо невиконання або неналежне виконання зобов’язання виникло з вини обох сторін, юрисдикційний орган (суд, господарський суд, третейський суд) відповідно зменшує розмір відповідальності боржника. Це має місце і тоді, коли кредитор навмисно або з необережності сприяв збільшенню розмірів збитків або не вжив заходів щодо їх зменшення.

Розглянувши, в цій дипломній роботі, питання стосовно правового регулювання укладання та виконання господарського договору,  підведемо резюме, що порушення зобов’язань є підставою для застосування господарських санкцій,  за якими порушник несе відповідальність, яка передбачена чинним законодавством України.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Нормативна база:

Конституція України вiд 28.06.1996  № 254к/96-ВР, остання редакцiя вiд 30.09.2010 на пiдставi v020p710-10, чинний

Господарський кодекс України вiд 16.01.2003  № 436-IV, остання редакцiя вiд 24.02.2010 на пiдставi 1873-17, чинний.

Цивільний кодекс України вiд 16.01.2003  № 435-IV, поточна редакцiя вiд 10.02.2010 на пiдставi 1822-17 (Остання подiя - Редакція вiдбудеться 01.01.2012 на пiдставi 1878-17), чинний.

Закон України «Про приватизацію державного майна» від 04.03.1992 №2163-XII, остання редакція від 13.06.2009 на підставі 1361-17, чинний.

Закон України «Про захист прав споживачів» від 12.05.1991 №1023-XII, остання редакція від 06.03.2010 на підставі 1779-17, чинний.

Закон України «Про товарну біржу» від 10.12.1991 №1956-XII, остання редакція від 11.06.2003 на підставі 762-15, чинний.

Закон України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» від 06.03.1992 №2171-XII, остання редакція від 20.06.2007 на підставі 997-16, чинний.

Закон України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму» вiд 28.11.2002  № 249-IV // ВВР України. - 2003.- № 1.- Ст. 2.;

Закон України «Про цінні папери та фондовий ринок» від 23.02.2006 №3480-IV, остання редакція від 30.10.2009 на підставі 1522-17, чинний.

Закон України «Про оренду державного та комунального майна» від 10.04.1992 №2269-XII, остання редакція від 01.01.2010 на підставі 1563-17, чинний.

Закон України «Про концесій» від 16.07.1999 №997-XIV, остання редакція від 01.01.2010 на підставі 1444-17, чинний.

Закон України «Про режим іноземного інвестування» від 19.03.1996 №93/96-ВР, остання редакція від 24.11.2009 на підставі 1533-17, чинний.

Закон України «Про електронні документи та електронний документообіг» від 22.05.2003 №851-IV, остання редакція від 24.06.2005 на підставі 2599-15, чинний.

Закон України «Про електронний цифровий підпис» від 22.05.2003 №852-IV, остання редакція від 04.02.2009 на підставі 879-17, чинний.

Закон України «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб» від вiд 22.12.1995  № 493/95-ВР, остання редакцiя вiд 30.07.2010 на пiдставi 2289-17, чинний

Закон України «Про Заставу» вiд 02.10.1992  № 2654-XII, остання редакцiя вiд 12.10.2010 на пiдставi 2518-17, чинний.

Закон України «Про державний матеріальний резерв» від 24.01.1997 р. № 51/97-ВР

Закон України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» вiд 22.11.1996  № 543/96-ВР.

Закон України  «Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб» від 20 вересня 2001 р. № 2740-III.

Закону України  «Про іпотеку» від 5 червня 2003 р. № 898-IV.

Закону України «Про приватизаційні папери», вiд 06.03.1992  № 2173-XII.

Закон України «Про Національний архівний фонд та архівні установи», від 24.12.1993, № 3814-XII.

Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств», від вiд 28.12.1994  № 334/94-ВР.

Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні», вiд 21.05.1997  № 280/97-ВР.

Постанова Кабінету Міністрів України «Про перетворення державних підприємств у казенні» від 30 червня 1998 р. № 987

Постанова Кабінету Міністрів України «Про Методику розрахунку і порядок використання плати за оренду державного майна» від 04.10.1995 №768, остання редакція від 02.02.2010 на підставі 65-2010-п, чинний.

Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Методики оцінки майна» від 10.12.2003 №1891, остання редакція від 02.09.2009 на підставі 909-2009-п, чинний.

Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про інвентаризацію майна державних підприємств, що приватизуються (корпоратизуються), а також майна державних підприємств та організацій, яке передається в оренду (повертається після закінчення строку дії договору оренди або його розірвання)» від 02.03.1993 №158, остання редакція від 14.09.2005 на підставі 897-2005-п, чинний.

Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Методики оцінки вартості об'єктів оренди, Порядку викупу орендарем оборотних матеріальних засобів та Порядку надання в кредит орендареві коштів та цінних паперів» від 10.08.1995 №629, остання редакція від 25.06.2008 на підставі 552-2008-п, чинний.

Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положенням про Державний реєстр національного культурного надбання, від 12 серпня 1992 року №466.

Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про порядок проведення аукціонів (публічних торгів) з реалізації заставленого майна», вiд 22.12.1997  № 1448.

Декрет Кабінету Міністрів України «Про перелік майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, приватизація або передача в оренду яких не допускається» від 31.12.1992 №26-92, остання редакція від 27.02.2004 на підставі 1413-15, чинний.

Декрет Кабінету Міністрів України «Про впорядкування використання адміністративних будинків і нежилих приміщень, що перебувають у державній власності» від 11.01.1993 №5-93.

Основна література:

Господарське право: курс лекцій / О.М. Вінник – К.: Атіка, 2009 – 766 с.

Господарське право України: підручник / В.С. Щербина – 4-те вид., перероб. і допов. – К.: Юрінком Інтер, 2009. – 640 с.

Господарське право України: підручник / За редакцією В. М. Гайворонського і В. П. Жушмана – Х.: «Право», 2005 – 384 с.

Господарське право України: Навчальний посібник / Смолин Г.В. //  . Загальна частина:. - Львів 2008 р.  – 464 с.

Господарське право: Підручник / О.П. Подцерковний, О.О. Квасніцька, А.В. Смітюхін та ін..; За ред. О.П. Подцерковного. – Х.: Одіссей, 2010. – 640 с.

Господарське право: Підручник / Жук Л.А., Жук І.Л., Неживець О.М. / Керівник авторського колективу доктор екон. наук, проф., академік УЕАН Жук Л.А. – К.: Кондор, 2009. – 434 с.

Зобов’язальне право України: Підручник / За ред. Є.О. Харитонова, Н.Ю. Голубєвої. – К.: Істина, 2011. – 848 с.

Зобов’язальне право: Навчальний посібник для студентів юридичних вузів і фак. ун-тів / О. В. Дзера, Н. С. Кузнєцова, В. В. Луць та інші; За ред. О. В. Дзери. - К.: Юрінком Інтер, 1998. - 912 с.

Цивільне право України: Підручник / Харитонов Є.О., Харитонова О.І., Старцев О.В. – Вид. 3, перероб. і доп. – К.: Істина, 2011. – 808 с.

Додаткова література:

Господарське право: навчально-методичний посібник для самост. вивч. дисц. / О.О. Мельник – К.: КНЕУ, 2005 – 208 с.

Беляневич О.А. Господарське договірне право України (теоретичні аспекти). Монографія. К.: Юрінком Інтер, 2006. –  592 c.

Господарське право України: навч. посіб. / І. В. Булгакова / Академія адвокатури України – К.: Прецедент, 2006. – 347с.

Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України / За ред. В. М. Коссака. — К.: Істина, 2004. — 976 с.

Віхров О.М. Господарське право, спеціальна частина, К. – Видавничий дім „Слово”, 2004;

Науково-практичний коментар Господарського кодексу України / Г.Л. Знаменський, В.В. Хахулін, B.C. Щербина та ін.; За заг. ред. В.К. Мамутова – К.: Юрінком Інтер, 2004 – 688 с.

Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: У 2 т. – 3-е вид., перероб. і доп. / За ред. О.В. Дзери (кер. авт. кол.), Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця. – К. : Юрінком Інтер, 2008. – Т. ІІ. – 1088 с.

Мандриковський, М. М. Господарське законодавство : навч. посіб. / М. М. Мандриковський ; Нац. ун-т "Львів. політехніка". – К. : ВД "Професіонал", 2007. – 240 с.

Господарське право України: Навчальний посібник / За заг. ред. проф. Н.О.Саніахметової. — X.: «Одіссей», 2005. —608 с.

Інноваційне право України: проблеми теорії та систематизації: Монографія. – Х.: Видавець СПД Вапнярчук Н.М., 2005. – 128 с.

Конкурентне право: Навчальний посібник / Валітов С.С. – К. Юрінком Інтер, 2006 - 432 с.

Бобкова А.Г., Моісеєв Ю.О. Біржове право: Навч.посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 200 с.

Гелевей О. І. Зміст неустойки в новому ЦК України // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права-2005.-№ 2.- С. 141-143.

Липнщький Д., Болотова Г. Нове у відповідальності по Господарському кодексу України // Підприємництво, господарство і право,- 2004,- № 6,- С. 8-10.


Подцерковний О. П. Проблеми навмисного невиконання господарських зобов'язань // Проблеми вдосконалення господарського законодавства України: тези виступів учасників «Круглого столу (17-18 квітня 2001 p., м
. Київ).- С 93-96.

Пронська Г. В. Новели в правовому регулюванні господарсько-договірних відносин // Сучасні проблеми держави та права.- К.: Либідь, 1990.- С 52-54.

Юридичний журнал „ПРАВО УКРАЇНИ” № 1, 2, К. - 2006 рік.

Андрейцев В. В. Проблеми цивільної відповідальності за інноваційними договорами // Вісник Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Юридичні науки. Випуски 45-48-2002-№47,-С 212-222.;

Андрейцев В. В. Проблеми позадоговірної відповідальності в інноваційних відносинах // Вісник Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Юридичні науки. Випуски 45-48.- 2002.-№ 48.- С. 281-288.;

Гелевей О. Способи визначення розміру неустойки // Підприємництво, господарство і право-2004.-№ 7-С 50-52.

Безух О. В Захист від недобросовісної конкуренції у сфері промислової власності. Автореферат дис. канд. юрид. наук.-Донецьк, 2001.- 19 с.

Дисертаційна робота Беляневич Олена Анатоліївна. Господарський договір та способи його укладання: Дис... канд. юрид. наук: 12.00.04 / Київський ун-т ім. Тараса Шевченка. - К., 1999. - 180 арк.

Щербина В.С. Суб’єкти господарського права: Монографія. – К:. Юрінком Інтер, 2008. – 264 с.

Науково-практичний коментар Гсподарського кодексу України: 2-ге вид., перероб. І допов. / За заг. редакцією Г.Л. Знаменського, В.С. Щербини – К:. Юрінком Іньер, 2008. – 720 с.

Корчак Н.М. Господарське право. Навчальний посібник у схемах. - К.: Видавництво „КУТЕП”, 2007. - 358 с.

Жук Л.А. Господарське законодавство. Навчальний посібник. - К.: Кондор, 2007. - 718 с.


Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник зобов'язана вчинити на користь Іншої сторони (кредитора) певну дії (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити грої тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку (п.1 ст. 509 ЦК України).

132

Зобов'язання опосередковують процес переміщення майна або иших матеріальних результатів, які також мають майновий характер, тому вони завжди виступають як майнові цивільні правовідносини. А оскільки зобов'язання опосередковують процес руху майна, яке може бути передане виключно конкретно-визначеним, а не будь-яким третім особам, ці правовідносини завжди встановлюються з конкретним суб'єктом. Цим зобов'язання відрізняються від цивільних абсолютних майнових правовідносин, передусім від правовідносин власності.

У зобов'язаннях, які опосередковують рух майна, боржники покликані до відповідних активних (позитивних) дій, а кредитори мають можливість вимагати певної поведінки від зобов'язаної особи.

Зобов'язання можуть виникати між юридичними особами, між юридичними і фізичними особами та між фізичними особами, які і виступають суб'єктами забов'язань. Зобов'язання виникають між їх учасниками з метою задоволення певних потреб.

Правомочна сторона у зобов'язальних правовідносинах дістала назву кредитора, а зобов'язана — боржника. У п. З ст. 510 ЦК України передбачається, що у разі, коли кожна із сторін зобов'язання має обов'язок на користь іншої сторони, ця сторона вважається боржником на користь іншої сторони у тому, що вона зобов'язана вчинити на її користь, і водночас її кредитором у тому, що вона має право від неї вимагати.

Відповідно ст. 511 ЦК України у зобов'язаннях можуть брати участь І ті особи, які не є сторонами; їх називають третіми особами. За загальним правилом, зобов'язання не створює обов'язків для третіх осіб, але у випадках, передбачених домовленістю сторін, зобов'язання може породжувати для третіх осіб права щодо однієї чи обох сторін

зобов'язання.

Юридичним об'єктом визнається певна поведінка зобов'язаної особи, яка виражається, згідно з договором, у вчиненні певних дій або утримання від їх здійснення.

Матеріальним об'єктом зобов'язальних правовідносин є майно, відносно до якого зобов'язана сторона має певний обов'язок (зберігання, передача тощо).

Зміст зобов'язальних правовідносин утворює суб'єктивні права та обов'язки їх учасників, які найчастіше носять майновий характер. Але кредитор має право вимагати вчинення дій немайнового характеру.

Цивільно-правове регулювання і цивільно-правовий захист Інтересів сторін здійснюється в судовому порядку шляхом подання позову про

133

відновлення порушеного майнового права і відповідним застосувані санкцій до порушника з відшкодування збитків потерпілій стороні, j

Підстави зобов'язання, згідно з п. 2 ст. 509. і п. 2 ст. 11 України, виникають:

з правочинів (у тому числі договорів) як передбачених законетак і непередбачених законом, але таких, що не суперечать йому;

з адміністративних актів;

внаслідок створення творів науки, літератури, мистецтва,також винаходів та інших результатів творчої діяльності;

внаслідок заподіяння шкоди іншій особі, а також придбаїабо збереження майна за рахунок іншої особи без достатніх підстг

внаслідок інших дій громадян та організацій;

внаслідок подій, з якими закон пов'язує настання  цивільїправових наслідків.

Зобов'язання виникають переважно з договорів. Договір викої функцію безпосередньої правостворюючої підстави виникнеш зобов'язання, змістом якого є права та обов'язки сторін.

Іншим джерелом зобов'язань можуть виступати односторої правочини (публічна обіцянка винагороди; покладення заповідачі окремих обов'язків на спадкоємця; ведення чужих справ без доручені запобігання загрозі шкоди чужому майну тощо) і адміністративні акт

Заподіяння шкоди та інші неправомірні дії є підставами вию нення охоронних зобов'язань, які виникають з неправомірних дій:

заподіяння шкоди, придбання або зберігання чужого майїбез достатніх підстав;

створення небезпеки (загрози) життю і здоров'ю фізичних осїа також їхньому майну та майну юридичних осіб.

Система цивільних зобов'язань. При побудові особливої чі тини зобов'язального права (розділ III книги п'ятої) були виділ договірні зобов'язання і окремо — недоговірні.

Критерій класифікації зобов'язань поєднують економічні юридичні ознаки зобов'язань;

  1.  зобов'язання зі сплатної реалізації майна (купівля-продазпоставка, контрактація, міна, довічне утримання);
  2.  зобов'язання з безоплатної передачі майна в користуваї(майновий найм, найм житлового приміщення);
  3.  зобов'язання з безоплатної передачі майна у власність а(користування (дарування, позичка);
  4.  зобов'язання з виконання робіт (підряд, підрядна капітальїбудівництво);

5) зобов'язання з надання послуг (доручення, комісія, схов,

експедиція);

  1.  зобов'язання з перевезень (залізничних, морських, річкових,повітряних, автомобільних, морським та річковим буксируванням);
  2.  зобов'язання з кредитних розрахунків (позика, банківське кредитування, розрахунковий та поточний рахунки, розрахункові правовідносини, чек, вексель);

  1.  зобов'язання зі страхування (майнове та особисте страхування);
  2.  зобов'язання за спільною діяльністю (спільна діяльність громадян, спільна діяльність організацій);

  1.  зобов'язання, що виникають з односторонніх правомірних дій(публічна обіцянка винагороди, ведення чужих справ без доручення);
  2.  охоронні зобов'язання (зобов'язання, які виникають внаслідокзаподіяння шкоди, рятування майна, безпідставного придбання абозбереження майна).

Поняття та принципи виконання зобов'язань. Під виконанням зобов'язань розуміють вчинення кредитором і боржником дій зі здійснення прав та виконання обов'язків, що випливають із зобов'язання.

За своєю юридичною природою дії з виконання зобов'язання є правочином, вони спрямовані на припинення зобов'язань, тому до цих дій з виконання застосовуються правила, що регулюють вчинення правочинів.

Дії, які мають бути вчинені одним учасником зобов'язання на користь іншого, називаються предметом виконання, яким може бути конкретне майно, якщо справа стосується, наприклад, передачі речі.

Основним є принцип належного виконання зобов'язання. Зміст його полягає у виконанні зобов'язання відповідно до умов договору, чинного цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог — відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (ст, 526 ЦК України). '

Не припускається одностороння відмова від виконання зобов'язання або його одностороння зміна, за винятком випадків, передбачених Угодою сторін або вказаних безпосередньо в законі.

Суб'єктами виконання зобов'язання є кредитор І боржник. Згідно зі ст. 509 ЦК України одна особа (боржник) зобов'язана вчинити На користь іншої особи (кредитора) відповідну дію. Відповідно до ст. 527 ЦК України боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, кредитор — прийняти виконання особисто, якщо Інше не встановлено

134

135

договором або законом, не випливає із звичаїв ділового обороту суті зобов'язання. Кожна зі сторін має право вимагати доказів тог< що виконання зобов'язання надається самим боржником, приймаєтьс самим кредитором або уповноваженою на це особою, і несе ризі наслідків незаявлення такої вимоги.

Передоручення виконання зобов'язання іншій особі, передбачеі ст. 528 ЦК України. Воно допускається, якщо із закону, інших правові актів, з умов договору, його суті не випливає обов'язок боржниі виконати зобов'язання особисто. У цьому разі кредитор повине прийняти виконання, запропоноване за боржника третьою особою.

Відповідальність за невиконання або неналежне виконані зобов'язання у випадках покладення відповідних прав або обов'язї на іншу (третю) особу несе та сторона, яка є учасником договор якщо законодавством не передбачено, що ця відповідальність дається безпосередньо на виконавця.

Від передоручення і переадресування слід відрізняти заміну осі у зобов'язанні. При передорученні боржник залишається суб'єкте зобов'язання і відповідно несе відповідальність за дії призначеної ним виконавця, при переадресуванні виконання кредитор такоа залишається суб'єктом виконання, і тому призначена ним третя осої претензій до боржника пред'явити не може.

Заміна осіб у зобов'язанні пов'язана з тим, що попередні учасниі зобов'язань вибувають з цих відносин, а їхні права та обов'язки" повному обсязі переходять до суб'єктів, які їх замінюють. Заміна осї у зобов'язанні може набувати форми заміни кредитора або замії боржника.

Заміна кредитора (цесія) — це уступка кредитором своїх прг вимоги за зобов'язанням іншій особі. Кредитор в такому випа; називається цедентом, а особа, якій кредитор поступається своїм праї вимоги за зобов'язанням, — цесіонарієм. Для цесії (уступки вимої необхідною є угода між старим і новим кредитором, тобто між цедені і цесіонарієм. Згоди боржника на здійснення цесії не потрібно, оскільї вона ніякою мірою не погіршує його становище (п. 1 ст. 516 ЦК Україні Якщо у зв'язку з цесією необхідні додаткові витрати боржника виконання, ці витрати відносяться на рахунок кредитора. Стаття 51 ЦК України зазначає, що боржник зберігає всі заперечення про1 нового кредитора, які він міг протиставити попередньому кредиторок

Старий кредитор (цедент) зобов'язаний повідомити боржника ГЦ цесію, яка відбулася, а також передати документи, які засвідчу!

136

право вимоги, новому кредиторові (цесіонарію). В іншому разі, якщо боржник не був письмово повідомлений щодо здійснюваного переходу прав кредитора до іншої особи, новий кредитор несе ризик спричинених цим для нього несприятливих наслідків. У цьому разі виконання зобов'язання первісному кредиторові визнається належним виконанням (п. 2 ст. 516 ЦК України).

Вимога, що передається іншій особі в порядку цесії, переходить до нього в тому обсязі, в якому вона раніше належала цедентові. Для цесіонарія зберігають силу всі засоби забезпечення зобов'язання (застава, завдаток, порука тощо), якщо інше не встановлено договором або законом відповідно до ст. 516 ЦК України. Якщо боржник ухиляється від виконання, то тільки до нього і може бути пред'явлена вимога з боку цесіонарія. Однак при уступці вимоги цедент відповідає перед цесіонарієм за недійсність переданої йому вимоги, але не відповідає за невиконання цього зобов'язання боржником, крім випадків, коли первісний кредитор узяв на себе поруку за боржника перед новим кредитором (ст. 519 ЦК України). Заміна кредитора не допускається у зобов'язаннях, нерозривно пов'язаних з особою кредитора, зокрема у зобов'язаннях про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю (ст. 515 ЦК України).

Внаслідок переведення боргу (заміни боржника) попередній боржник вибуває із зобов'язання і замінюється новим. Для переведення боргу потрібна згода нового боржника, оскільки якщо договір як вольовий акт не може вчинятися без волевиявлення кожного із контрагентів, то не можна поза своєю волею стати боржником уже існуючого зобов'язання. Але переведення боргу не можна здійснити без згоди кредитора. Цим переведення боргу відрізняється від цесії (уступки вимоги). Виходячи з цього, на підставі п. І ст. 523 ЦК України і порука, і застава, встановлені третьою особою на забезпечення виконання зобов'язання, з переведенням боргу припиняються, якщо поручитель або заставодавець не висловили своєї згоди відповідати також і за нового боржника. Застава, встановлена на забезпечення боргу первісним боржником, зберігається після переведення боргу на шщу особу, якщо інше не передбачено законом або договором (п. 2 ст. 523 ЦК України). Новий боржник має право виставляти проти вимог кредитора всі ті заперечення, які основані на відносинах між кредитором і первісним боржником (ст. 522 ЦК України).

Правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у тій Же формі, що і правочин, на підставі якого воно виникло. Правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні, яке виникло на підстаї правочину, що підлягає державній реєстрації, має бути зареєстровані в порядку, встановленому для реєстрації цього правочину, якщо іні не встановлено законом (п. 2 ст. 513 ЦК України). Ці права поширюються і на правочини щодо заміни боржника у зобов'язані Місце, строк та спосіб виконання зобов'язання Місце виконання зобов'язання визначається договором законодавчими нормами, які регулюють даний вид зобов'язаі адміністративними актами. Якщо місце виконання зобов'язання встановлено то, згідно зі ст. 532 ЦК України, виконання провадитьсі

  1.  за зобов'язанням про передання нерухомого майна —місцезнаходженням цього майна;
  2.  за зобов'язанням про передання товару (майна), що виникла підставі договору перевезення, — за місцем здавання товару (майнаперевізникові;
  3.  за зобов'язанням про передання товару (майна), що виншна підставі інших правочинів, — за місцем виготовлення або зберіганітовару (майна), якщо це місце було відоме кредиторові на момеївиникнення зобов'язання;
  4.  за грошовим зобов'язанням — за місцем проживажкредитора, а якщо кредитором є юридична особа, — за її місцезнахедженням на момент виникнення зобов'язання. Якщо кредитормомент виконання зобов'язання змінив місце проживання (місцезназмдження) і сповістив про це боржника, зобов'язання виконуєтьсяновим місцем проживання (місцезнаходженням) кредитора з bUнесенням на кредитора всіх витрат, пов'язаних Із зміною місця викснання;
  5.  за Іншим зобов'язанням — за місцем проживання (місцезнаходженням) боржника.

Зобов'язання може бути виконане в Іншому місці, якщо встановлено актами цивільного законодавства або випливає із с зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

Строк виконання зобов'язання. Належним визнається такі строк виконання, який встановлений законом, договором або випливї із суті зобов'язання. Строк (термін) виконання зобов'язання мої бути визначений календарною датою або закінченням відповідної періоду часу, а також вказівкою на відповідну подію, яка обов'язкої має настати (п. 1 ст. 530 ЦК України).

Якщо строки виконання взагалі не встановлені або визначеі

моментом пред'явлення вимоги виконання кредитором, боржник має право провести таке виконання у будь-який час. Обов'язок виконати таке зобов'язання покладається на боржника в семиденний строк з дня пред'явлення вимоги кредитором, якщо обов'язок негайного виконання не випливає з актів цивільного законодавства або договору (п. 2 ст. 530 ЦК України).

При простроченні боржника кредитор має право або вимагати виконання зобов'язання в натурі, або відмовитися від прийняття виконання. Однак у будь-якому разі боржник зобов'язаний відшкодувати кредиторові збитки, що їх зазнав кредитор у зв'язку із простроченням (ст. 612 ЦК України). Коли предметом виконання є грошова сума, боржник зобов'язаний сплатити за час прострочення З відсотки річних від простроченої суми, якщо законом або договором не встановлений інший розмір відсотків.

Кредитор визнається таким, що прострочив виконання, якщо він відмовився прийняти надане боржником належне виконання зобов'язання або не вчинив відповідних дій, без яких боржник не може виконати своїх обов'язків. При простроченні прийняття виконання кредитором боржник у свою чергу має право вимагати від кредитора відшкодування заподіяних йому збитків.

Стаття 533 ЦК України передбачає, що боржник має право виконати зобов'язання до строку, встановленого в договорі, якщо інше не випливає Із самого договору, не встановлено законом або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

Спосіб виконання зобов'язання перебуває у прямій залежності від предмета виконання. Якщо предмет зобов'язання пов'язаний з якоюсь єдиною річчю, що за своєю природою неподільна, виконання не може бути проведене інакше, як шляхом передачі цієї речі боржником кредиторові відразу і в цілому. Кредитор, який одержав належне йому виконання, із зобов'язання вибуває, але воно зберігає свою силу Для решти кредиторів доти, поки вони не здійснять належне їм право. У частковому пасивному зобов'язанні кожен із боржників зобов'язаний надати кредиторові виконання лише у певній частці з тим, щоб боржник, який виконав зобов'язання, вибував, але воно зберігало силу для решти боржників, поки вони не виконають покладений на них обов'язок перед кредитором.

У змішаному частковому зобов'язанні поєднуються обидва пРИнципи: в такому зобов'язанні кожен із кредиторів може вимагати Сконання в певній частці від кожного із боржників.

У солідарному активному зобов'язанні кожен із кредиторів мг право вимагати від боржника виконання в повному обсязі. Як тіль боржник надасть повне виконання хоч би одному із кредиторі! зобов'язання припиняється. У солідарному пасивному зобов'язані кредитор має право вимагати виконання в повному обсязі від бу; якого боржника, тому він має право заявляти вимогу про виконані і до всіх боржників водночас, і до будь-якого з них у частині борг Але зобов'язання припиняється, як тільки повне виконання буде надану кредиторові хоч би одним із боржників.

У змішаному солідарному зобов'язанні також поєднуються обиді принципи виконання солідарного зобов'язання. В такому зобов'язані кожен із кредиторів може вимагати виконання в повному обсязі вц кожного з боржників.

Якщо одна зі сторін вимагає солідарного виконання зобов'язанні в той час як інша погоджується лише на часткове виконання, тс такий спір має розглядатися відповідно до вимог статей 540-543 України. Солідарний порядок розрахований лише на такі випадки:

  1.  коли законом або іншим нормативним актом прямо передбаченусолідарне виконання зобов'язання. Наприклад, ст. 1210 ЦК Украйвстановлює, що особи, які спільно заподіяли шкоду, є солідарниміборжниками перед потерпілим;
  2.  якщо солідарний спосіб виконання зобов'язання передбаченніугодою сторін. Наприклад, при укладенні договору позики стороніможуть встановити солідарні зобов'язання для боржників;
  3.  коли предмет зобов'язання є неподільним, виконання зобов')зання частками неможливо.

Якщо по суті зобов'язання або договору, який Існує між боржні ками та кредиторами, не можна встановити конкретні частки, відп< відно до яких має виконуватися це зобов'язання, законодавство вста новлюе принцип рівності цих часток.

Солідарний кредитор, який одержав виконання від боржнш зобов'язаний відшкодувати іншим кредиторам належні їм частк виконання у тому розмірі, який залежить від характеру правовідносш що складаються між солідарними кредиторами. Солідарний боржнш який виконав зобов'язання, може перекласти відповідні часті виконання на інших солідарних боржників. Обсяг таких обов'язку визначається характером відносин, які пов'язують співборжників. Таї у п. 1 ст. 544 ЦК України передбачено, що боржник, який виконг солідарне зобов'язання, має право зворотної вимоги (регресу)

кожного з решти боржників у рівних частках, якщо інші умови не встановлені законом або договором. Невиплачене одним із співборжників боржникові, який виконав солідарне зобов'язання, поділяється у рівних частках між ним та іншими співборжниками.

Регресним визнається зобов'язання, на підставі якого кредитор (регредієнт), зобов'язаний перед третіми особами до виконання, має право віднести його повністю або частково за рахунок боржника (регресата), дія або бездіяльність якого зумовили залучення кредитора до відповідальності. Тобто регресат відповідає перед регредієнтом, а регредієнт - перед третьою особою. Пряма відповідальність регресата перед третьою особою без відповідальності регредієнта може мати місце лише у випадках, безпосередньо встановлених законом.

Регресне зобов'язання характеризується такими ознаками:

воно є похідним від іншого (основного) зобов'язання;

один або всі його учасники - суб'єкти основного зобов'язання;

виконання одним учасником зобов'язання або навіть саме йоговиникнення зумовлюється діями або бездіяльністю осіб, з якими вмайбутньому і встановлюються регресні зобов'язання.

1

2

3


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

27434. Урок изобразительного искусства как форма организации и управления художественно-познавательной и творческой деятельностью учащихся. Особенности структуры и оргформ в контексте целей и содержания различных концепций и программ обучения искусству 31.5 KB
  Урок изобразительного искусства как форма организации и управления художественнопознавательной и творческой деятельностью учащихся. Эта разница особенности различных подходов к художественному образованию проявляется и на уроке т. Эти особенности проявляются и в построении структуре урока его проектировании моделировании оценке результатов. Понимание этапов процесса обучения структуры урока зависит от типа обучения: традиционное развивающее проблемное программированное и т.
27435. Традиционная и инновационная структуры урока искусства. Урок-трансляция и урок содержательной коммуникации 33 KB
  Традиционная и инновационная структуры урока искусства. Программа обучения задаётся через предметность содержания класснопоурочную систему тематическое планирование планирование каждого урока. Под структурой урока следует понимать соотношение элементов этапов звеньев урока в их определенной последовательности и взаимосвязи между собой. Элементами урока являются: организационный момент; проверка знаний предыдущего учебного материала логически связанного с содержанием данного урока; переход к новому материалу; изучение нового материала;...
27436. Особенности авторского урока. Педагогическая драматургия авторского урока искусства; элементы театрализации. Сценарий урока: замысел, сюжет, режиссура, «сценография», «персонажи» и «роли», эстетические эффекты и последствия 32 KB
  Особенности авторского урока. Педагогическая драматургия авторского урока искусства; элементы театрализации. Сценарий урока: замысел сюжет режиссура сценография персонажи и роли эстетические эффекты и последствия. можно говорить об авторском характере урока искусства.
27437. Методика организации и проведения анализа и оценки детских работ. Критерии оценки. Специфика диагностики уровня общего и художественного развития учащихся 37 KB
  Специфика диагностики уровня общего и художественного развития учащихся. Программа Изобразительное искусство и художественный труд определяет главной задачей развитие у учащихся способности сопереживать понимать осознавать свои переживания в контексте истории культуры. На основании вышеизложенного учителям изобразительного искусства нужно определять систему оценивания художественнотворческих достижений учащихся в условиях современного обучения из сущности следующих составляющих: 1 что оценивать что именно подлежит оцениванию в...
27438. Психология изобразительной деятельности и восприятия искусства учащихся различных возрастных групп. Их учет в процессе обучения искусству 31.5 KB
  Когда от поверхности предмета отражаются главным образом например красные лучи солнечного спектра а другие цвета поглощаются или отражаются в меньшем количестве мы видим предмет красным. Белые серые и черные цвета называются ахроматическими а имеющие цветовой оттенок хроматическими. Хроматические цвета отличаются по трем признакам или свойствам: цветовым тоном оттенком светлотой и насыщенностью интенсивностью силой цвета. Цветовой тон обозначается названием цвета красный зеленый желтый синий и др.
27439. Методика обучения учащихся восприятию, анализу и эстетической оценке произведений/явлений искусства и окружающей действительности. Организация связи и взаимодействия восприятия/анализа произведений искусства с практической изобразительной деятельностью уч 27.5 KB
  Научить видеть прекрасное вокруг себя в окружающей действительности призвана система эстетического воспитания. Для того чтобы эта система воздействовала на ребенка наиболее эффективно и достигала поставленной цели Б.Неменский выделил следующую ее особенность: Система эстетического воспитания должна быть прежде всего единой объединяющей все предметы все внеклассные занятия всю общественную жизнь школьника где каждый предмет каждый вид занятия имеет свою четкую задачу в деле формирования эстетической культуры и личности школьника.
27440. Язык искусства. Понятие композиции. Композиция как общий способ создания художественного образа в различных видах и жанрах искусства. Методика обучения композиции на уроках ИЗО 30.5 KB
  Язык искусства. Композиция как общий способ создания художественного образа в различных видах и жанрах искусства. ЯЗЫК ИСКУССТВА одно из важнейших проблемных полей современной философии искусства конституированное в контексте характерного для постмодерна радикального поворота от центральной для классической традиции проблематики творчества к актуализирующейся в современной философии искусства проблематике восприятия художественного произведения. Основная ценность языка искусства состоит в его безмерной силе исключительной власти.
27441. Пространство картины и пространство в картине. Метдика обучения различным способам изображения пространства и объема на плоскости 43.5 KB
  Пространство картины и пространство в картине. Пространство одна из форм наряду со временем существования бесконечного и постоянно развивающегося мира. Пространство характеризуется его протяженностью объемом структурой которые понимаются по разному в зависимости от концепций складывающихся в точных науках физике математике философии религии искусстве. Пространство в картине это и место действия и существенный компонент самого действия.
27442. Место и роль игры в художественном образовании и обучении искусству.Философия и технология игры. Классы и виды игры.Методика проектирования, организации и проведении игры, игровых ситуаций и театрализации на уроках искусства и во внеклассной работе 33 KB
  Место и роль игры в художественном образовании и обучении искусству. Философия и технология игры. Классы и виды игры. Методика проектирования организации и проведении игры игровых ситуаций и театрализации на уроках искусства и во внеклассной работе.