44493

Людина та природа

Шпаргалка

Естествознание и природоведение

Безліч видів взаємодії людини і суспільства з природним середовищем на різних етапах їх існування умовно можна назвати природокористуванням. Можна виділити такі типи природокористування: збирально-привласнюючий; виробничо-продуктивний; інноваційно-конструктивістський, ноосфер-ний або інформаційний*

Украинкский

2014-03-25

292.3 KB

7 чел.

  1.  Методологія та форми взаємодії суспільства з природним середовищем в умовах індустріального і пост індустріального періодів розвитку цивілізації

Природа є самодостатньою об'єктивною реальністю, яка здатна існувати без будь-якого стороннього втручання і незалежно від людського усвідомлення закономірностей її функціонування. Проте життя людини та існування суспільства завжди були і залишаються об'єктивно пов'язаними з природним середовищем та використанням природних ресурсів. Це підтверджує тезу про те, що людина і суспільство є продуктами розвитку природи й залишаються її частинами, залежними від існування природи.

Безліч видів взаємодії людини і суспільства з природним середовищем на різних етапах їх існування умовно можна назвати природокористуванням. Можна виділити такі типи природокористування: збирально-привласнюючий; виробничо-продуктивний; інноваційно-конструктивістський, ноосфер-ний або інформаційний*.

Збирально-привласнююче природокористування характерно для первісного етапу розвитку людського суспільства. "Дарунки" природи привласнювалися за допомогою збирання, полювання та рибальства. Кількість населення при певному способі існування у найбільш оптимальних (степових і лісостепових) ценозах, станови-ла від 8 до 17 осіб на квадратний кілометр. При зазначеному способі існування ріст народонаселення був обмеженим, цілком залежав від природної продуктивності природного середовища і міг відбуватися лише за рахунок скорочення і знищення інших біологічних видів, що становлять для людини харчову й іншу ресурсну базу.

Основними ознаками виробничо-продуктивного природокористування традиційно називають виділення осілих племен з маси кочових "варварів", перехід від кочового "збирального" способу життя до зайняття землеробством, відокремлення скотарства від землеробства, а пізніше — ремесла від землеробства і скотарства, а також торгівлі від ремесла. Сутність продуктивного природокористування полягає в тому, що життєві ресурси вже не тільки вишукуються і добуваються, а й цілеспрямовано формуються. Демографічна ємність середовища порівняно із збирально-привласнюючим природокористуванням збільшується приблизно в 400-600 разів.

Зародження інноваційно-конструктивістського природокористування позв'язують з епохою науково-технічної революції. Для цього типу природокористування характерно значне зростання продуктивності праці за рахунок різкого підвищення технічної й енергетичної озброєності виробництва, перехід від екстенсивного до інтенсивного способу нарощування виробництва. Найважливішою його ознакою є перевага витрат на виробництво вторинних ресурсів, тобто засобів виробництва і штучної реальності, над витратами на виробництво первинних ресурсів. При такому типі природокористування та рівні економічного розвитку виробництва продовольства людське співтовариство здатне існувати в кількості до 9 млрд, який прогнозується на планеті приблизно усередині XXI ст.

В сучасний період у науковій літературі все частіше зустрічаються твердження про зародження принципово нового типу природокористування — ноосферного або інформаційного. Теоретичне обгрунтування необхідності і неминучості встановлення ноосферного типу природокористування наука пов'язує з ім'ям видатного вченого XX ст. В. Вернадського та його вченням про ноосферу. Проте слід зазначити, що чіткого практичного визначення поняття ноосферного природокористування в сучасній літературі не міститься. Інформаційний тип природокористування пов'язується із сучасною комп'ютерною революцією. Зазначене природокористування засновано на зародженні систем штучного інтелекту, біотехнологій, генної інженерії, встановленні "нового світового порядку" і "справедливої системи" розподілу природних ресурсів між "багатими" і "бідними" на них країнами. Крім того, основною ознакою ноосферно-інформаційного типу природокористування має стати створення штучних саморегулюючих біосистем.

Взаємодія людини і суспільства з природним середовищем завжди існувала і відбувалась у тих чи інших формах.

Залежно від цілей та потреб, що задовольняються засобами природи, можна виділити такі форми взаємодії людини і суспільства з природою. Перша — задоволення людиною своїх фізичних, біологічних та інших тілесних потреб на засадах перебування у природному середовищі та споживання природних засобів. її називають біологічною формою взаємодії людини з природним середовищем. Друга — споживання існуючих, відтворення і заміна споживаних та створення з використанням природних властивостей та за допомогою природи нових об'єктів для задоволення матеріальних потреб людини і суспільства. Цю форму називають економічною взаємодією з природою. Третя — охорона природного середовища, головною метою якої є збереження людини як виду та її навколишнього природного середовища. Ця широко визнана в останнє півсто-ліття форма названа екологічною взаємодією людини і суспільства з природою. Четверта — культурне й естетичне сприйняття природи і на цій основі духовне співіснування та проникнення в суть природного середовища. її можна розуміти як духовну форму взаємодії людини з природою.

2. Природноресурсові відносини як предмет природноресурсового права та його визначення як комплексної правової галузі. Методи правового регулювання природноресурсових відносин

Українська правова система заснована та існує на засадах позитивного права, призначена для врегулювання відповідної сукупності суспільних відносин на основі їх законодавчого закріплення. Правова система складається із багатьох галузей права, поділених за однорідністю суспільних відносин. Певну сукупність суспільних відносин становлять і природноресурсові відносини, що утворюють предмет природноресурсового права України. Отже, предметом природноресурсового права є відповідні суспільні відносини.

Коло законодавчо закріплених природноресурсових відносин становлять відносини щодо набуття природних об'єктів у власність та надання їх у користування, в тому числі на засадах оренди, здійснення загального та спеціального природокористування, вилучення природних об'єктів з користування або обмеження чи заборона використання їх окремих ресурсів, поновлення і відтворення спожитих або деградованих природних об'єктів, їх ресурсів та інших корисних властивостей тощо. До кола сучасних природноресурсових відносин можна віднести здійснення або утримання від дій, що пов'язані із застосуванням засобів і технологій використання, збереження, поліпшення й облаштування природних компонентів, які випливають із закономірностей існування природи і функціонування природних об'єктів та їх ресурсів, додержання нормативів і лімітів у процесі експлуатації природних об'єктів тощо. Отже, коло природноресурсових суспільних відносин, врегульованих у законодавчому порядку, досить широке.

В юридичному розумінні природноресурсові відносини не є винятком із загальної структури законодавчо врегульованих відносин. Відомо, що суспільні відносини можуть виникати, складатись, змінюватись або припинятись між відповідними суб'єктами. Ними є окремі індивіди, організовані колективи або об'єднання людей за професійними, територіальними та іншими ознаками, державні органи і держава в цілому, що консолідує і представляє інтереси усього суспільства. У їх діяльності постійно і безперервно відбувається взаємодія з природними об'єктами, їх окремими частинами або корисними ресурсами, що становлять предмет суспільних відносин. Такими об'єктами для природноресурсового права є об'єкти природного походження, до яких належать земля та її надра, води і ліси, об'єкти тваринного і рослинного світу, природно-заповідного, рекреаційно-оздоровчого та природно-лікувального фонду тощо. Зазначені відносини мають і свій зміст, який у законодавчому регулюванні має вигляд певних правомочностей та обтяженостей для суб'єктів права у відносинах між ними щодо цих об'єктів.

У свою чергу за своїм правовим змістом природноресурсові відносини можна поділити на матеріальні та процедурні. Матеріальними відносинами в юридичному розумінні є, наприклад, відносини власності на природні об'єкти, значна частина яких нині перебуває у власності держави. Однак це не виключає можливості поступової передачі окремих природних об'єктів та їх частин у власність інших суб'єктів права. До процедурних природноресурсових відносин належать, наприклад, відносини щодо умов і порядку надання природних об'єктів та їх частин у користування, які знайшли своє закріплення в нормативно-правових актах природноресурсового законодавства.

Однак природноресурсові відносини мають свої особливості за правосубєктною, правооб'єктною та правозмістовою структурою. Так, не усі загальноюридичні суб'єкти права визнаються суб'єктами українського природноресурсового права, а якщо визнаються такими, то з відповідними законодавчими обмеженнями. Об'єктами природноресурсового права визнаються не будь-які предмети, а лише об'єкти природного походження або штучно створені об'єкти, які обов'язково мають зв'язок з природним середовищем. Із зазначеного випливає й особливий зміст і коло правомочностей та обтяженостей для суб'єктів права у поводженні з об'єктами природного походження та їх ресурсами.

У правовій літературі метод правового регулювання розглядається як додатковий критерій поділу права на відповідні галузі. Під методом правового регулювання суспільних відносин слід розуміти сукупність способів та прийомів, за допомогою яких право впливає на суспільні відносини через поведінку суб'єктів конкретних відносин. Зазначене загальне визначення методу правового регулювання суспільних відносин стосується й способів регулювання природноресурсових відносин.

Імперативний метод в природноресурсовому праві застосовується у сфері управління використанням природних об'єктів та їх ресурсів: визначення порядку реалізації функцій державного управління; ведення державного кадастру природних ресурсів; впровадження природноресурсового моніторингу; встановлення вимог щодо використання природних об'єктів за цільовим призначенням; визначення нормативів, стандартів і лімітів на використання природних ресурсів; встановлення обмежень на використання природних об'єктів тощо. У зазначених та інших сферах регулювання природноресурсових відносин уповноваженою особою завжди є орган державної влади, а зобов'язаною -- власник або особа, що використовує природний об'єкт на засадах певного виду права природокористування.

Диспозитивний метод застосовується у сфері регулювання відносин з приводу господарського використання природних об'єктів та їх ресурсів. Учасники природноресурсових відносин мають можливості у визначених законом межах регулювати свої взаємини. В правовій літературі висловлена думка, відповідно до якої існують три основних різновиди диспозитивного методу правового регулювання суспільних відносин: санкціонований, делегований та рекомендаційний.

Санкціонований метод полягає в тому, що рішення про реалізацію своїх повноважень суб'єкт природноресурсових відносин приймає самостійно. Проте це рішення набуває юридичної сили лише після його затвердження відповідним компетентним органом. Так, незважаючи на те, що земельний сервітут встановлюється за домовленістю між власниками сусідніх земельних ділянок на підставі договору або за рішенням суду, право земельного сервітуту виникає після його державної реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на земельну ділянку.

Делегований метод правового регулювання у природноресурсовому праві полягає в наданні прав і свобод суб'єктам природноресурсових відносин щодо того чи іншого кола правомочностей. Делегований метод регулювання природноресурсових відносин знайшов відповідне закріплення в законах "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про місцеві державні адміністрації" та ін.

Рекомендаційний метод правового регулювання полягає в наданні особі можливості самостійного вибору способу поведінки для досягнення поставленої мети. Так, однією з підстав припинення прав на земельну ділянку є право добровільної відмови власника землі або землекористувача від земельної ділянки. Отже, власнику землі та землекористувачу надається право вибору: або використовувати земельну ділянку за основним цільовим призначенням, або відмовитися від неї.

Адміністративно-правовий метод широко застосовується для регулювання природноресурсових відносин. Це пояснюється тим, що природноресурсові відносини тривалий час розвивались у межах їх | адміністративного регулювання. Адміністративно-правовому методу регулювання притаманні такі ознаки: юридично-владна діяльність виконавчих та розпорядчих органів щодо осіб, якими вони керують; прояв юридичної нерівності учасників відносин та підкорення одного з них іншому; обов'язковість виконання розпоряджень владних органів; виникнення суспільних відносин незалежної від волі іншої сторони; здійснення контрольних та інших функцій тощо. За наявності підстав та складу їх учасників зазначені засоби \ правового регулювання можуть використовуватись у різних поєднаннях.

Цивільно-правовий метод застосовується при регулюванні відносин власності на природні об'єкти, відносин природокористування на договірних засадах, відносин сумісного використання природних об'єктів та відносин суміжних природокористувачів, а також при розв'язанні різноманітних спорів, відшкодуванні збитків, заподіяних природним об'єктам тощо. Відомо, що для цивільно-правового методу характерними є: рівні правові можливості сторін у суспільних відносинах, що виключає будь-які однобічні впливи один на одного; встановлення правовідносин за взаємною згодою сторін; надання учасникам відносин права самим визнача-3 Порядок своєї поведінки; розв'язання спорів компетентним органом, що перебуває поза цими відносинами. В умовах розвитку ринкових відносин цивільно-правовий метод правового регулювання певних видів природноресурсових відносин отримав широке застосування, звузивши сферу використання адміністративно-правового методу.

  1.  Поняття природноресурсового та екологічного права в широкому і вузькому змісті

 Екологічне право виступає юридичною формою екологічних відносин. Його розвиток і становлення відбувається у широкій науковій дискусії, що є цілком виправданим, бо тільки у процесі наукового обговорення можна виробити оптимальний підхід до розуміння екологічного права. Висловлені думки про поняття екологічного права в загальних рисах зводяться у цілому до двох основних напрямків. Одні автори вважають, що екологічне право належить до числа комплексних (інтегрованих) галузей права, до складу якої входить декілька самостійних галузей права, які регулюють різні види екологічних відносин. При цьому комплексність екологічного права автори такої думки трактують по-різному1. Наприклад: а) кожна галузь права, яка входить до складу екологічного права, регулює самостійний вид екологічних відносин, в основі яких лежать різні екологічні об'єкти. Тому й існують такі самостійні галузі права, як земельне, лісове, водне, гірниче, фауністичне, атмосфероповітряне та інші; б) екологічне право — інтегрована правова спільність (комплексна галузь права), яка об'єднує сукупність еколого-правових норм, що регулюють екологічні відносини з метою ефективного використання, відтворення, охорони природних ресурсів, забезпечення якості навколишнього природного середовища, гарантування екологічної безпеки, реалізації захисту екологічних прав Водночас отримує розвиток і концепція, згідно з якою екологічне право не є комплексною галуззю права, а являє собою самостійну галузь права у загальній системі права. Так, Ю. О. Вовк вважає, що природноресурсове (екологічне) право має єдиний предмет правового регулювання — суспільні відносини, які складаються з приводу раціонального використання й охорони природних ресурсів Інші автори, підтримуючи таку думку, наголошують на тому, що єдині екологічні відносини поділяються на декілька різновидів (земельні, водні, лісові, гірничі, фауністичні, атмосферо-повітряні та інші), які мають свої істотні специфічні особливості і спеціальні правові форми у вигляді підгалузей екологічного права (земельні, водні, лісові, гірничі, фауністичні, атмосфероповітряні, природно-заповідні та інші)3. На їх думку, такий підхід до розуміння екологічного права забезпечує його єдність як самостійної (не комплексної) галузі права і внутрішню диференціацію. Викладене дозволяє зробити висновок, що екологічне право як галузь права являє собою систему правових норм, які регулюють екологічні відносини з приводу приналежності, використання, забезпечення екологічної безпеки, відтворення природних ресурсів у їх нерозривному зв 'язку з природним середовищем, охорони навколишнього природного середовища з метою реалізації інтересів відповідних суб'єктів та підтримання сталого екологічного розвитку, екологічної рівноваги в країні та окремих її регіонах.

 4. Об'єкти природноресурсового права. 

Під об'єктами права в широкому значенні розуміють майнові, природні та духовні блага, з приводу яких виникають правовідносини. Відомо, що природними об'єктами є речі та блага природного походження, що існують без участі людини і суспільства або з певною їх участю, наприклад, штучно утворені ними об'єкти, що існують завдяки закономірностям функціонування природи та зусиллям людської діяльності. Таким чином, об'єктами природноресурсового права є природно завершені та відносно відокремлені природні складові, що існують у взаємодії із соціальним середовищем і виконують для людини і суспільства відповідні функції.Однак не все, що має природне походження, може бути об'єктом природноресурсового права. Наприклад, багато натуральних благ і природних явищ не піддається правовому впливу, зокрема земний магнетизм і земне тяжіння, обертання землі та зміна дня і ночі, виверження вулканів і землетруси, зсуви ґрунту та затоплення, водні відливи і приливи, удари блискавки та грозові явища, сонячна та вітрова енергія тощо. Тому об'єктами природноресурсового права можуть бути тільки ті натуральні блага і природні явища, з приводу яких можливо виникнення суспільних відносин щодо їх використання.До природних об'єктів належать земля, її надра, ліси та нелісова рослинність, води і водно-болотні угіддя, тваринний світ, об'єкти природно-заповідного фонду та ін. Чинне природноресурсове законодавство передбачає визначення та класифікацію відповідних природних об'єктів. Так, в ЗК встановлена класифікація земель відповідно до їх цільового призначення, а Законом України від 13 грудня 2001 р. "Про тваринний світ"1 передбачена класифікація тваринного світу як об'єкта права. Аналогічні положення містяться в гірничому, водному, лісовому та природно-заповідному законодавстві. Класифікація природних об'єктів встановлена з метою визначення правового режиму кожного природного об'єкта, що сприяє їх раціональному й ефективному використанню.

  1.  Суб'єкти природноресурсового права та природноресурсова правосуб'єктність.

Природноресурсове право має регулювати відповідні відносини, тому що їх суб'єктами є окремі індивіди, колективи людей, органи влади й органи управління, а також держава в цілому. У праві визначається міра можливої та належної поведінки суб'єктів природноресурсових відн' син, що забезпечує оптимальне використання природних ресурсів, їх збереження та відтворення.Словосполученням "суб'єкт права" у загальнотеоретичному розумінні й у галузевому правознавстві прийнято позначати учасників суспільних відносин. Безумовно, поняття суб'єкта права як учасника відповідних відносин пов'язане з поняттями правоздатності та дієздатності. При цьому природноресурсова правоздатність -- це здатність мати природноресурсові права і приймати на себе природноресурсові обов'язки. Природноресурсова дієздатність -- це здатність своїми діями здобувати природноресурсові права і самостійно виконувати відповідні обов'язки. Разом правоздатність і дієздатність становлять природноресурсову правосуб'єктність.Природноресурсова правосуб'єктність -- це здатність бути учасником природноресурсових суспільних відносин. Юридична сторона природноресурсової правосуб'єктності полягає в законодавчому визнанні можливостей суб'єктів права брати участь у суспільних відносинах на природні об'єкти, природні ресурси та природні комплекси. Юридичні норми створюють основу для участі суб'єктів природноресурсового права у відповідних правовідносинах, наприклад, відносинах власності на природні ресурси, правовідносинах природокористування тощо.Однак окремі природні об'єкти, наприклад землі як просторовий базис або водні чи лісові ресурси, становлять собою життєзабезпечувальне середовище і є умовою підтримання життєдіяльності людини і суспільства. Тому їх використання ґрунтується на підставі природних потреб людини і суспільства незалежно від законодавчого визнання. Адекватна законодавча легалізація суб'єктів права на природні об'єкти має важливе значення для розвитку всієї системи природноресурсових суспільних відносин.На підставі чинного законодавства суб'єктами природноресурсового права визнаються: український народ; держава в особі органів законодавчої та виконавчої влади; територіальні громади в особі органів місцевого самоврядування; громадські об'єднання та їх організації в особі своїх керівних органів; юридичні особи, що оформлені як підприємства, установи й організації та їх об'єднання; усі природокористувачі в особі вітчизняних громадян, громадян іноземних держав та осіб без громадянства, а також іноземні держави та міжнародні організації; інші учасники природноресурсових відносин. Отже, коло суб'єктів природноресурсового права за українським законодавством досить широке, а їх природноресурсова правосуб'єктність не є однаковою. Держава як суб'єкт "природноресурсового права визнана Конституцією і закріплена у природноресурсових кодексах та багатьох актах чинного законодавства. Так, згідно зі ст. 84 ЗК у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Проте держава, залишаючись суб'єктом природноресурсового права, реалізує свої повноваження через органи законодавчої та виконавчої влади. Територіальні громади визнані суб'єктами природноресурсових відносин ст. 142 Конституції, в якій зокрема передбачено, що ма-теріальною основою місцевого самоврядування є земля та інші природні ресурси, що перебувають у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їх спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Територіальні громади можуть реалізовувати свої природноресурсові права й обов'язки як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування. Юридичні особи є учасниками різноманітних природноресурсових відносин і становлять найбільшу частку суб'єктів природноресурсового права. Фізичні особи є індивідуальними суб'єктами природноресурсового права. Іноземні юридичні особи, іноземні держави та міжнародні організації також можуть бути суб'єктами природноресурсового права.

7. Принципи права 

Принципи права — це основні системовідтворю-вальні ідеї, які закріплені у загальноправових доктринах і галузевих концепціях права, а також у джерелах та нормах чинного законодавства, що спрямовані на реалізацію суспільних відносин у межах державної політики. Отже, принципи права можуть бути офіційно закріплені у законодавстві або випливати з його змісту.

Принципи природноресурсового права — це закріплені або виражені у правових нормах основні положення, відповідно до яких здійснюється регулювання природноресурсових відносин. Виходячи з традиційних підходів і сучасних напрямів досліджень правових принципів слід виділяти загальні, спеціальні та інституціональні принципи природноресурсового права.

Загальні принципи природноресурсового права застосовуються для регулювання усієї сукупності природноресурсових відносин незалежно від їх пооб'єктного та видового розмежування. Спеціальні ж принципи застосовуються при врегулюванні відносин, пов'язаних з використанням, відтворенням та охороною окремих природних об'єктів та їх ресурсів — земель, надр, вод, лісів, природно-заповідного фонду, рослинного і тваринного світу, у зв'язку з чим їх часто відносять до галузевих правових принципів. Значення загальних правових принципів полягає не тільки в супроводженні правового регулювання певних природноресурсових відносин, а й у тому, що на їх засадах формуються галузеві принципи. (Принцип юридичного закріплення народної належності природних багатств, Принцип правового забезпечення гармонійної взаємодії суспільства і природи, Принцип забезпечення раціонального й ефективного використання природних ресурсів, Принцип правового забезпечення цільового використання природних об'єктів, Принцип стимулювання та відповідальності власників і природо-користувачів за належне використання природних об'єктів і відтворення їх ресурсів, Принцип забезпечення стабільного використання природних ресурсів, Принцип правового забезпечення оптимального компенсування витрат на поліпшення якості природних ресурсів).

Спеціальні принципи природноресурсового права закріплені у ві-докремлених і певною мірою самостійних галузях права, що включені в його структуровану систему. Так, відповідно ст. 5 ЗК земельне законодавство базується на таких принципах: поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад і держави; раціонального використання та охорони земель; забезпечення гарантій прав на землю; пріоритету вимог екологічної безпеки.

Інституціональні принципи враховують конкретні особливості правового регулювання окремих видів природноресурсових відносин. Однак на відміну під загальних та спеціальних принципів, що спираються на вимоги природноресурсового законодавства або випливають з його змісту, інституціональні принципи прямо закріплені у відповідних нормах конкретного правового інституту певної галузі природноресурсового права. Таким інституціональним принципом, наприклад, для надрокорис-тування — принцип винагородження першовідкривачів родовищ, що мають промислову цінність, передбачений у ст. 41 Кодексу про надра, для водокористування — принцип пріоритетності використання вод для питних і побутових потреб населення, закріплений у ст. 45 ВК, для лісокористування — принцип першочергового спеціального використання лісових ресурсів постійними лісокористу-вачами, передбачений у ст. 18 ЛК, тощо.

8. Система природорес. Права и законодавства

Систему будь-якої галузі права становить сукупність його правових інститутів, розташованих у визначеній послідовності відповідно до їх взаємної пов'язаності один з одним. Однак природно-ресурсове право є не звичайною, а комплексною галуззю права. Його система складається з відповідних галузей права. При цьому одні з них сформовані як самостійні правові галузі, наприклад, земельне, гірниче, водне і лісове право, а інші перебувають у стадії свого формування як відокремлені галузі права, наприклад, фауністичне, флористичне, природно-заповідне та рекреаційно-оздоровче право. Тому під системою комплексної галузі природноресурсового права слід розуміти розміщення у логічній послідовності сформованих галузей та галузей права, що формуються, як його структурних підрозділів.

Система природноресурсового права зумовлена змістом відносин, що становлять його предмет. Однак природноресурсове право як комплексна галузь права об'єднує лише спільні положення при-родноресурсових правових галузей, залишаючи спеціальні відносини за відповідними правовими галузями законодавства і права. Спільні положення щодо врегулювання природноресурсових відносин послідовно розміщуються в загальній та особливій частинах цієї комплексної галузі права.

Загальна частина комплексної галузі природноресурсового права містить юридичні ознаки, що визначають предмет природноресурсового права, розкриває становлення та розвиток природноресурсового законодавства і права, характеризує джерела природноресурсового права та природноресурсові правовідносини, розкриває суть і зміст права власності на природні об'єкти та права природокористування, а також правового забезпечення управління та контролю у сфері природокористування тощо. Загальна частина природноресурсового права містить сукупність правових норм, що регулюють відповідні групи природноресурсових відносин, яким притаманні свої невід'ємні загальні риси.

Особлива частина природноресурсового права складається з інститутів, що регулюють окремі види поресурсових відносин, зокрема: правове регулювання використання земельних ресурсів, правовий режим використання надр та корисних копалин, правове регулювання використання вод та водних ресурсів, правове регулювання використання природних ресурсів морської економічної зони та континентального шельфу, правове регулювання використання об'єктів та ресурсів рослинного світу, правовий режим використання лісів та лісових ресурсів.

Систему природноресурсового права, крім того, що вона комплексною галуззю права та законодавства, можна розглядати як комплексну навчальну дисципліну і правову науку, що тісно пов'язані між собою, але не є тотожними. Система природноресурсового права як навчальної дисципліни становить собою цілісну, послідовну і взаємообумовлену сукупність теоретичних положень, ідей і поглядів на природноресурсове право, його структуру та зміст, а також місце у вітчизняній правовій системі.

Система природноресурсового права як правова наука також спирається на комплексну систему галузі права. Це система наукових поглядів, правових ідей, концепцій, понять, а також знань закономірностей правового регулювання природноресурсових відносин, які становлять предмет природноресурсового права, яким є природноресурсова доктрина держави, природноресурсові правові норми, природноресурсові правовідносини, розвиток природноре-сурсового законодавства тощо. Природноресурсова правова наука сприяє вдосконаленню системи права як навчальної дисципліни і системи законодавства.

9. Конституційні основи природноресурсового права та їх значення для розвитку природноресурсового законодавства і права

Роль Конституції як основного джерела права визначається насамперед тим, що в ній встановлюються правові норми, які є основними для всіх інших нормативно-правових актів різних галузей права, у тому числі і природноресурсового, що виходять з конституційних норм і забезпечують їх деталізацію. Усі конституційні норми, що регулюють відносини, що пов 'язані з використанням і охороною природних ресурсів можна поділити на такі основні групи: положення, які встановлюють основи правового режиму використання та охорони природних ресурсів. Зокрема земля, її надра, водні та інші природні ресурси є об'єктами права власності українського народу (ст. 13), земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави; право власності на землю гарантується, право власності набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (ст. 14) тощо; положення, що закріплюють право громадян на природні ресурси. Наприклад, ніхто не може бути протиправно позбавлений права "власності, право приватної власності є непорушним; примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставах і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості; кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю; використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (ст. 41); громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом (ст. 24); іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України (ст. 26); положення, які визначають компетенцію органів державної влади і місцевого самоврядування. Щодо використання та охорони природних ресурсів, які закріплені в нормах, що регламентують загальноправову компетенцію органів державної влади і місцевого і самоврядування і не мають чіткої галузевої конкретизації; положення, що закріплюють вимоги щодо використання та охорони довкілля, зокрема право кожного на безпечне для життя і здоров'я довкілля, на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди, на вільний доступ до інформації про стан навколишнього природного середовища, що не може бути засекречена (ст. 50); правосуб'єктність держави у сфері охорони довкілля, тобто її обов'язок забезпечувати екологічну безпеку і підтримувати екологічну рівновагу на території нашої країни (ст. 16); обов'язок кожного громадянина не завдавати шкоди природі, відшкодовувати завдані ним збитки (ст. 66); відповідальність власника за погіршення екологічної ситуації і природних якостей землі (ч. 7 ст. 41).

10)Кодифіковани акти. 

Важливою особливістю природноресурсового права є наявність кодифікованих законодавчих актів — ЗК, Кодексу про надра, ВК, ЛК. Основне завдання цих актів полягає у встановленні принципових положень правового регулювання відносин у галузі охорони, використання і відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, запобігання і ліквідації негативного впливу на природні ресурси.

Особливістю кодексів як джерел права є те, що вони покликані стати інтегруючою основою для розвитку природноресурсового законодавства. Так, наприклад, зі змісту ч. 1 ст. З ЗК та ч. 1 ст. З Кодексу про надра випливає, що ці кодекси мають переважну силу в регулюванні земельних та гірничих відносин перед іншими нормативно-правовими актами, за винятком лише Конституції, яка має найвищу правову силу.

Крім того, регламентації природноресурсових відносин присвячені також інші нормативно-правові акти, прийняті відповідно до Конституції та природноресурсових кодексів. їх головне призначення — конкретизація та деталізація природноресурсово- правових положень, закріплених Основним Законом та поресурсовими кодексами. Ці нормативно-правові акти можуть бути різними за формою (закони й підзаконні акти), але об'єднує їх те, що всі вони присвячені регламентації природноресурсових відносин.

Природноресурсові кодекси визначають порядок та органи державного управління в галузі раціонального використання й охорони природних ресурсів. Природноресурсові кодекси регламентують порядок виникнення, реалізації та припинення права власності або користування природними ресурсами.

На жаль, природноресурсові кодекси мають однакові недоліки. По-перше, вони мають значну кількість відсильних норм, які ускладнюють їх застосування й істотно знижують ефективність їх регулюючої сили. По-друге, у зазначених нормативно-правових актах є багато нечітких, безадресних формулювань й декларативних положень, які практично не впливають на розвиток відповідних природноресурсових відносин. По-третє, деякі позиції природноресурсових кодексів і законів не "працюють", бо не мають відповідного механізму реалізації. По-четверте, окремі їх норми фактично не відповідають вимогам регулювання природноресурсових відносин в умовах розвитку ринкової.

11)Спеціальні закони. посідають головне після кодифікованих актів місце ірархічній структурі законодавства. До джерел природноресурсового права належать спеціальні за-кони, переважна більшість норм яких спрямована на регулювання тих чи інших природноресурсових відносин. Прикладом вказаних актів можуть бути закони України від 16 червня 1992 р. "Про природно=заповідний фонд України" від 16 травня 1995 р. "Про(морську) економічну зону України" від 9 квітня 1999 р. Про рослин ний,, світ", від 5 жовтня 2000 р. "Про курорти" від 13 і рудня 2001 р. "Про тваринний світ та ін." Важливимджерелом природнОр"есурсового права є Закон "Про природно-заповідн ий фон д України" який визначає правові основи організації, охорони, ефективного використання природно-за-поііідпого фонду України, відтворення його природних комплексів та об'єктів. В Законі визначено режим територій і об'єктів природ-по-заповідного фонду , а також їх охоронних зон. Джерелом природноресурсового права є також Закон України Про рослин ний,, світ"". яким врегулюванні суспільні відносини у сфері охорони, використання та відтворення дикорослих та інших несільськогосподарського призначення судинних рослин, мохоподібних, водоростей, лишайників, а також грибів, їх угруповань і місцезростань. Слід враховувати, що відносини, пов'язані з використанням та охороною лісу, регулюються ЛК, а використання та охорона дикорослих рослин поза лісами — законодавством про рослинний світ. Правовою основою охорони, використання і відтворення тваринного світу є Закон "Про тваринний світ".Завданням законодавства про тваринний світ є регулювання відносин у галузі охорони, використання і відтворення об'єкіів-тваринного світу, збереження та поліпшення середовища.існування диких тварин, забезпечення умов збереження всього видового і популяційного різноманіття тварин, збереження та поліпшення середовища його перебування, забезпечення умов збереження всього видового і популяційного різноманіття тварин.Закон,,по курорти,, визначає правові, організаційні, економічні та соціальні засади'розвитку курортів в Україні та спрямований на забезпечення використання з метою лікування і оздоровленНя людей природних лікувальних ресурсів, природних територій курортів, які є надбанням народу України, та їх охорони.

12) Нормативно-правові акти органів центральної виконавчої влади відіграють важливу роль у регулюванні природноресурсових відносин. До. підзаконних нормативно-правових актів як джерел природноресурсового Права України належать укази Президента України, постано-ви Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти міністерств і відомств, рішення~йісЦевих-державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування. Укази і розпорядження Президента України, пов'язані з системою джерел природноресурсового права, стосуються певних відносин або об'єктів. Вони обов'язкові для виконання на всій території нашої країни. Ці укази і розпорядження не повинні суперечити Конституції і законам, а також один одному. Розпорядження Президента України, пов'язані з регулюванням питань використання і охорони природних ресурсів, нечисленні, Основний обсяг земельно-правових норм міститься у постановах і розпорядженнях Кабінету Міністрів України — вищого органу в системі органів виконавчої влади. Відповідно до ст. 117 Конституції він приймає нормативно-правові акти на підставі й на виконання Конституції, законів, указів і розпоряджень Президента України, що є обов'язковими до виконання. Кабінетом Міністрів України прийнято ряд постанов щодо регулювання відносин, пов'язаних із використанням та охороною природних ресурсів. Джерелами природноресурсового права є також акти відповідних міністерств, державних комітетів, відомств, органів господарського управління й контролю, на які законодавством покладено функції організації раціонального природокористування, а також охорони навколишнього природного середовища. До таких органів належать Міністерство охорони навколишнього природного середовища України та Державний комітет природних ресурсів України®, Держав ний комітет України по земельних ресурсах, Державний комітет лісового господарства України та інші відомства.

13) Чинним законодавством передбачаються певні правомочності місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування щодо регулювання природноресурсових, а особливо земельних відносин. Повноваження цих органів, у галузі використання й охорони, природних, ресурсів передбачені Конституцією, природноресурсовими кодексами, Законом України від 21 травня 1997 р. "Про місцеве самоврядування в Україні" та іншими законами. Акти органів місцевого самоврядування є джерелами природноресурсового права у тих випадках, коли вони видані у межах компетенції цих органів і встановлюють загальні^правила поведінки, яких" треба додержуватися на відповідній території. До таких актів належать рішення і розпорядження, дія яких обмежується тією територією, на яку поширюються владні функції зазначених органів, наприклад, рішення Одеської міської ради від 9 грудня 1999 р. "Про вдосконалення регулювання земельних відносин". На територію відповідних регіонів )також поширюється дія нормативних актів регіональних органів виконавчої влади і регіонального управління, що регулюють питання використання й охорони земельних ресурсів.

15. природноресурсові правовідносини,їх особливості, види та зміст: відмітні ознаки цих правовідносин від суміжних правовідносин 

Природноресурсові правовідносини - це складна галузь суспільних відносин, які охоплюють відносини щодо використання, відтворення і охорони різних об'єктів природи. Суб'єктами цих відносин є сторони, між якими вони виникають. Об'єктом відносин може бути як об'єкт природи в цілому, так і його частина. Залежно від об'єктів природи їх можна поділити на відносини, що виникають із приводу використання і охорони земель, вод, атмосферного повітря, лісів, тваринного світу, надр, і природно-заповідного фонду. Кожна група природноресурсових правовідносин регулюється і охороняється відповідним видом правових норм і принципів та галуззю законодавства: земельним, водним, лісовим, про тваринний світ, атмосферне повітря, надра, природно-заповідний фонд. Кожна з перерахованих галузей законодавства має свою мету, але вони тісно взаємопов'язані між собою і складають єдину систему екологічного законодавства

Своїм правовим змістом природноресурсові відносини можна поділити на матеріальні та процедурні. Матеріальними відносинами в юридичному розумінні є, наприклад, відносини власності на природні об'єкти, значна частина яких нині перебуває у власності держави. Однак це не виключає можливості поступової передачі окремих природних об'єктів та їх частин у власність інших суб'єктів права. До процедурних природноресурсових відносин належать, наприклад, відносйниТцодо умов і порядку надання природних об'єктів та їх частин у користування, які знайшли своє закріплення в нормативно-правових актах природноресурсового законодавства

16. проблеми правового регулювання окремих видів природноресурсових відносин та перспективи подальшої кодифікації природноресурсового законодавства

 коло законодавчо закріплених природноресурсоиих відносин, що становлять предмет вітчизняного природноресурі иного права, є проблематичним. Річ у тім, що земельні', гірничінодпі та лісові відносини становлять предмет відповідних галузей прана і регулюються самостійними кодифікованими актами та прийнятою на їх основі розвинутою системою чинного законодавець Крім того, розвиток природноресурсового законодавства призмі м до визнання значною кількістю вчених-правознавців формуваніш мітчизняного фауністичного, флористичного, природно-заповідііого та інших ресурсових галузей права. Якщо включити відповідні відносини до предмета вказаних галузей права, залишиться не-пі-пике коло суспільних відносин, які охоплюватимуться природноресурсовим правом.водночас це свідчить і про те, що систему вітчизняного права і юридичну науку давно не задовольняє поресурсове структурування предмета відповідних галузей права. Це пов'язано з їх безпосередні.! но взаємозалежністю та схожістю відносин, що виникають з при моду використання природних ресурсів, а також збереження і ти творення природних багатств. Тому поряд з їх самостійністю і іиференційованістю між ними чимало спільного, що зближує й ін-нтрує ресурсові галузі права. Таким зближувальним чинником є насамперед земельні відносини, які тривалий час охоплювали усі прнродноресурсові відносини.

17. Загальна характеристика конст права власності укр. народу на природні багатства і особливості права власності на об’єкти природи

Конституція закріплює основні положення про право власності на природні об'єкти та їх ресурси. 

Об'єкти і суб'єкти права власності на природні ресурси закріплені як необхідні складові цього права у ст, 13 Конституції, де передбачено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Водночас Конституція закріплює право власності Українського народу на атмосферне повітря. Конституція надає органам державної влади й органам місцевого самоврядування повноваження щодо здійснення прав власника на природні ресурси від імені Українського народу, додаючи при цьому "в межах, визначених Конституцією". Вказане положення про здійснення права власності на природні ресурси, що належать народу, породжує ряд питань: по-перше, чи може народ бути суб'єктом права власності взагалі, і суб'єктом права власності на природні ресурси, зокрема; по-друге, коли й у якому порядку Український народ передав свої повноваження власності на природні об'єкти органам державної влади й органам місцевого самоврядування, по-третє, чи немає тут підміни права народної власності державною власністю на головні природні багатства країни; по-четверте, чи не закладена в цьому чергова небезпека формування і розвитку державно-бюрократичної та відомчо-чиновницької власності, що існувала у вигляді так званої загальнонародної власності, у тому числі на природні ресурси у виключній формі; по-п'яте, вона стала надійною правовою основою для становлення і зміцнення надмірно централізованої державно-чиновницької власності; по-шосте, Конституція не визначає межі здійснення права володіння, користування і розпорядження природними об'єктами ні органами державної влади, ні органами місцевого самоврядування. Із цього випливає, що найважливіші природні об'єкти народної власності, якими є земля та її надра, водні та лісові ресурси, як і раніше, фактично залишаються у безмежному володінні, користуванні і розпорядженні органів державної влади і місцевого самоврядування без достатнього правового титулу. Тому відносини власності на природні багатства повинні будуватися на конституційних засадах розподілу функцій щодо здійснення органами державної виконавчої влади та виконавчими органами регіонального і місцевого самоврядування правомочностей власника на об'єкти народного надбання.

18. Природорес. Правооб.

Природноресурсова правооб Під об'єктами права в широкому значенні розуміють майнові, природні та духовні блага, з приводу яких виникають правовідносини. Відомо, що природними об'єктами є речі та блага природного походження, що існують без участі людини і суспільства або з певною їх участю, наприклад, штучно утворені ними об'єкти, що існують завдяки закономірностям функціонування природи та зусиллям людської діяльності. Таким чином, об'єктами природноресурсового права є природно завершені та відносно відокремлені природні складові, що існують у взаємодії із соціальним середовищем і виконують для людини і суспільства відповідні функції.

Однак не все, що має природне походження, може бути об'єктом природноресурсового права. Наприклад, багато натуральних благ і природних явищ не піддається правовому впливу, зокрема земний магнетизм і земне тяжіння, обертання землі та зміна дня і ночі, виверження вулканів і землетруси, зсуви ґрунту та затоплення, водні відливи і приливи, удари блискавки та грозові явища, сонячна та вітрова енергія тощо. Тому об'єктами природноресурсового права можуть бути тільки ті натуральні блага і природні явища, з приводу яких можливо виникнення суспільних відносин щодо їх використання.

До природних об'єктів належать земля, її надра, ліси та нелісова рослинність, води і водно-болотні угіддя, тваринний світ, об'єкти природно-заповідного фонду та ін. Чинне природноресурсове законодавство передбачає визначення та класифікацію відповідних природних об'єктів. Так, в ЗК встановлена класифікація земель відповідно до їх цільового призначення, а Законом України від 13 грудня 2001 р. "Про тваринний світ"1 передбачена класифікація тваринного світу як об'єкта права. Аналогічні положення містяться в гірничому, водному, лісовому та природно-заповідному законодавстві. Класифікація природних об'єктів встановлена з метою визначення правового режиму кожного природного об'єкта, що сприяє їх раціональному й ефективному використанню.

19. суб’єкти права власності, види суб’єктів держ, комунальної, та приватної власності на природні об’єкти та їх ресурси

Право власності на природні ресурси характеризується множинністю суб'єктів відповідно до форм власності — державної, комунальної та приватної.

Юридичні особи набувають екологічної правоздатності з моменту державної реєстрації в органах виконавчої влади. Суб'єктом права приватної власності можуть бути тільки юридичні особі, засновані на праві приватної власності. Юридичні особі, засновані на праві державної або комунальної власності, не можуть бути власниками природних ресурсів. Вони їм надаються тільки в користування.

Суб'єктами права комунальної власності визначено територіальні громади сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і в особі їх представницьких органів — рад. Територіальна громада — це жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.

Особливим суб'єктом права власності на природні ресурси є держава. Суб'єктом права державної власності на природні ресурси є держава в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій. Але слід враховувати, щодо розмежування земель державної та комунальної власності в натурі повноваження щодо розпорядження всіма землями, крім переданих у приватну власність, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів — відповідні органи виконавчої влади.

Природні ресурси юридично закріплюються за певним громадянином, але право власності ними фактично здійснюють усі члени його сім'ї, що мають цивільну правоздатність. Тому, наприклад, надання у власність другої присадибної ділянки на сім'ю не допускається. Добровільна відмова від права власності на природний об'єкт можлива лише за згодою всіх дієздатних членів сім'ї. Смерть громадянина, якому було надано природний об'єкт на праві приватної власності, не позбавляє членів його сім'ї права власності на нього.

Вказане дає певні підстави визнавати фактичним суб'єктом права приватної власності на природні ресурси сім'ю громадянина. Проте чинне екологічне законодавство сім'ю громадянина суб'єктом права власності не вважає.

Певну специфіку як суб'єкт права приватної власності має фермерське господарство. Земельний кодекс України закріплює у вигляді суб'єкта права приватної власності на землю для ведення фермерського господарства громадянина. Однак земельну правоздатність для цих цілей громадянин має тільки з моменту державної реєстрації фермерського господарства. Таким чином, і в цьому разі фактично суб'єктом права приватної власності на землю виступає не окремий громадянин, а юридична особа у вигляді фермерського господарства, що створюється, як правило, групою громадян.

Таким чином, сімейна форма привласнення вимагає визнання суб'єктом права власності фермерського господарства селянську сім'ю, тобто групу осіб, пов'язаних сімейно-трудовою спільністю, що і закріплено у ст. 18 Закону України «Про власність», де зазначено, що майно осіб, які ведуть селянське фермерське господарство, належить їм на праві загальної сумісної власності. Тому визнання фермерського господарства юридичною особою видається недоцільним, тому що майно (земля) цього господарства належить його членам на праві загальної сумісної приватної власності. Володіння, користування і розпорядження землею здійснюється членами фермерського господарства спільно за домовленістю. Більше того, найважливішою ознакою юридичної особи є її майнова відокремленість від своїх засновників, що не спостерігається в цьому випадку.

Таким чином, фермерське господарство можна розглядати як форму сільськогосподарського підприємства, що базується на загальній сумісній приватній власності на землю, а суб'єктом цього права є сімейно-трудове об'єднання осіб.

20. підстави виникнення права власності на природні об’єкти: сучасні цивільно-правові підстави виникнення права власності на природні об’єкти.

За загальними правилами право власності набувається на підставі придбання відповідних об’єктів за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами. Підставою виникнення права власності на природний об’єкт може бути й рішення органу влади про передачу відповідного об’єкта у власність.

Окрім того, законодавством можуть передбачатися особливості набуття права власності на окремі природні ресурси. Так, наприклад, відповідно до Закону «Про тваринний світ» законність набуття у приватну власність об’єктів тваринного світу (крім добутих у порядку загального використання) повинна бути підтверджена відповідними документами, що засвідчують законність вилучення цих об’єктів з природного середовища, ввезення в Україну з інших країн, факту купівлі, обміну, отримання у спадок тощо, які видаються в установленому законодавством порядку.

Оскільки до землі прив’язані інші природні ресурси, то вимоги земельного законодавства щодо набуття права власності на землю поширюються на інші природні об’єкти (землі лісів, землі водного фонду, землі природно-заповідного фонду тощо). Земельним кодексом України встановлено, що громадяни набувають право власності на землю, окрім як за цивільно-право-вими угодами, також: на підставі безоплатної передачі із земель державної та комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю) (частина 1 статті 81). Комунальна власність на землю виникає в разі: передачі територіальним громадам земель державної власності; примусового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; прийняття спадщини; за цивільними угодами та виникнення інших підстав.

22. особливості змісту і умови здійснення правомочностей власності на природні об’єкти та їх ресурси

Зміст права власності в суб'єктивному розумінні становлять. правомочності власника щодо володіння, користування та розпорядження природними ресурсами. Сама належність зазначених правомочностей та їх здійснення стосовно природних об'єктів має свої особливості. Вони визначаються зокрема тим, що природні ресурси як об'єкти власності мають не тільки економічне, а й екологічне, оздоровче, рекреаційне, естетичне, культурне, історичне та інше значення. З огляду на ці та інші особливості природних об'єктів правові норми містять ряд обмежень щодо здійснення правомочностей власника. Для окремих об'єктів природи ці обмеження настільки суттєві, що виникають сумніви в абсолютній природі права власності на природні багатства. Щщт володіння становить можливості володіння природним об'єктом, здійснення господарського панування над привласненими природними ресурсами й усунення усіх інших осіб від їх фактичного привласнення. Володіння природними об'єктами може грунтуватись на різних правових засадах: придбання на основі укладення договорів, надання на підставі рішень уповноважених органів, привласнення шляхом збирання або видобутку, переробки, відтворення або перетворення відповідної частини об'єкта природного походження тощо. У разі надання природного об'єкта, наприклад, в оренду право власності на нього не втрачається. Отже, право володіння є самостійною і відокремленою правомочністю власника, що може надаватися останнім і невласникам. Цраво користування слід розуміти як визнану законом можливість використання власником корисних властивостей природних, ресурсів для задоволення матеріальних потреб та інших інтересів шляхом одержання плодів і доходів у результаті їх господарської експлуатації. Право користування власника відрізняється від права використання природних ресурсів невласником. Воно, як й інші правомочності власника, не може бути обмежено строком, здійснюється ним самостійно і не допускає втручання в його діяльність щодо господарського освоєння природних багатств інших осіб, що не є їх власниками

Право розпорядження можна розуміти як визнані за власником і гарантовані законом можливості вчинення дій, спрямованих, на визначення господарського призначення, юридичної долі та фактичного стану природних об'єктів.

Правам власників на володіння, користування і розпорядження природними ресурсами кореспондують покладені на них юридичні обов'язки щодо забезпечення раціонального використання багатств природи, відтворення природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища тощо

Особливостями реалізації власницьких правомочностей є те, що надання прав та покладення обов'язків на власників здійснюється в законодавчому порядку.

23. правові вимоги щодо захисту права власності на природні ресурси і межі їх належного здійснення

Положення ст. 41 Основного Закону про те, що "ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності" однаковою мірою стосується як охорони, так і захисту права власності. Вимоги вказаної

норми про те, що "використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі", визначають межі здійснення суб'єктивного права власності на природні об'єкти та забезпечення його захисту.

Окремі положення про захист і охорону права власності на природні об'єкти можна знайти в природоохоронному законі. Так, відповідно до ст. 5 Закону "Про охорону навколишнього природного

середовища" державній охороні підлягають природні ресурси, як залучені в господарський обіг, так і невикористовувані в народному господарстві в даний період (земля, надра, води, ліси, об'єкти

рослинного і тваринного світу), ландшафти та інші природні об'єкти і комплекси.

Більш повно вимоги щодо захисту й охорони права власності закріплені в Законі "Про власність", яким присвячений спеціальний розділ про захист права власності.

Захист права власності здійснюється у судовому порядку. У разі прийняття законодавчого акта, який припиняє права власності, держава відшкодовує власникові заподіяні збитки. Вони відшкодовуються в повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент припинення права власності, включаючи й неодержанні доходи.

Зазначені загальні вимоги закону про захист права власності цілком поширюються і на право власності стосовно природних ресурсів. Положення щодо захисту права власності поширюються також на осіб, які не є власниками природних об'єктів, але володіють ними на основі права користування, у тому числі на умовах

оренди та на інших підставах, передбачених законом або договором. Вони мають право на захист свого титульного володіння також від власника, що зокрема знайшло своє закріплення стосовно

захисту права землеволодіння.

Способи захисту права власності на природні ресурси та межі їх здійснення визначаються в основному цивільним законодавством, а умови і порядок їх застосування закріплені у цивільно-процесуальному законодавстві. Для цивільно-правового способу захисту права власності характерним є судовий порядок його реалізації.

Судовий захист права власності на природні ресурси може здійснюватись: визнанням права; визнанням правочину недійсним; припиненням дії, яка порушує право; відновленням становища, яке існувало до порушення права; примусовим виконанням обов'язку в натурі; зміною правовідношення; припиненням право-

відношення; відшкодуванням збитків; визнанням незаконними рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади або місцевого самоврядування, а також їх посадових і службових осіб. Так, згідно зі ст. 392 ЦК власник може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається

іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який посвідчує його право власності.

Захист права власності на природні ресурси здійснюється у межах строків, встановлених законодавством. Закон "Про власність" у ст. 50 передбачає, що власник має право вимагати повернення (віндикації) свого

майна з чужого незаконного володіння. На вимоги про повернення майна з чужого незаконного володіння встановлюється трирічна позовна давність.

Зазначений загальний строк судового захисту цивільних прав та інтересів встановлений і в чинному ЦК. В ньому не передбачені винятки для забезпечення захисту природноресурсових власницьких прав. Виходячи із зазначеного можна стверджувати, що захист права власності на природні ресурси не пов'язаний з необмеженою віндикацією, що мало місце у законодавстві, яке існувало раніше.

Правова природа необмеженої віндикації визначалась пріоритетністю державної форми власності та виключною державною власністю на природні багатства. З подоланням цих положень в сучасному українському законодавстві відпала необхідність у необмеженій віндикації щодо захисту права власності на природні ресурси.

24. припинення права власності на природні ресурси: особливості припинення права держ та комунальної власності на природні ресурси

Припинення права власності на природні ресурси, як і його придбання, здійснюється на основі певних юридичних фактів. Тут можна виділити чотири основні групи підстав:

1) обставини, пов'язані з припиненням існування об'єкта права власності (втрата, загибель);

2) обставини, пов'язані з припиненням існування суб'єкта права власності (смерть громадянина, припинення діяльності юридичної особи);

3) добровільна відмова (купівля-продаж, дарування);

4) примусове відчуження у власника природного об'єкта всупереч його волі на підставах, зазначених у законі (вилучення природного об'єкта, що використовується безгосподарно чи засобами, що призводять до його знищення).

Припинення права державної власності на природні ресурси може бути лише у випадках надання їх у комунальну або приватну власність. Це означає, що не може мати місця припинення права державної власності на будь-яких примусових підставах без добровільної згоди власника. На окремі об'єкти природи право державної власності взагалі не може бути припинено. Це стосується об'єктів, що становлять особливу природоохоронну, наукову і естетичну цінність. До них належать тварини, занесені до Червоної книги України; особливо цінні продуктивні землі; землі, зайняті природними історико-культурними об'єктами.

Припинення права приватної власності на природні ресурси чи їх частину або зменшення розмірів може мати місце лише у випадках, прямо передбачених у законі. Екологічне законодавство дає вичерпний перелік підстав припинення права власності і встановлює порядок такого припинення.

Право власності припиняється рішенням відповідного органу влади у випадку добровільної відмови власника, відчуження (продажу) природного об'єкта, викупу для державних або громадських потреб. При незгоді власника природного об'єкта на викуп припинення права власності здійснюється у судовому порядку.

Право власності на природні об'єкти може бути припинене і за примусових підставах у випадках: систематичного невнесення податку в строки, встановлені законодавством України; використання природного об'єкта способами, що призводять до погіршання його стану, знищення, забруднення або погіршання екологічної обстановки; використання не за цільовим призначенням чи систематичного невикористання.

При виявленні випадків використання природного об'єкта не за цільовим призначенням, нераціонального використання чи використання способами, що призводять до забруднення, систематичного невнесення платежів за природні об'єкти тощо органи державного контролю за використанням і охороною природних об'єктів чи фінансові органи письмово попереджають власника про необхідність усунення цих порушень у місячний термін. Якщо порушення за цей час не будуть усунуті, на винних накладається адміністративне стягнення у встановленому порядку і надається додатково місячний термін для усунення порушень. У випадку неусунення порушень і в цей строк зазначені органи передають відповідній місцевій раді народних депутатів або прокурору акт і свій висновок про необхідність припинення права власності на природний об'єкт.

На підставі зазначених матеріалів місцеві ради, прокурор або органи контролю у галузі охорони тваринного світу можуть звернутися з позовом до суду, арбітражного суду про припинення права власності на природний об'єкт. Рішення суду з цього питання є остаточним.

До числа підстав припинення права власності на природні ресурси (хоч вони прямо і не передбачені чинним екологічним законодавством) слід віднести випадки, коли право власності підлягає припиненню, наприклад, при ліквідації підприємства, організації або установи, смерті особи або ліквідації (знищення) природного об'єкта.

Право власності на природні ресурси припиняється і внаслідок юридичних фактів, що не можна віднести до актів розпорядження самим природним об'єктом. Земельним законодавством України передбачено перехід права власності на земельну ділянку у випадку переходу права власності на будову і споруду, що знаходяться на ній. Таким чином, юридична доля земельної ділянки успадковує юридичну долю будови чи споруди, і право власності на земельну ділянку припиняється або змінюється на підставі припинення або зміни права власності на майно, якщо інше не передбачене договором відчуження і не змінюється цільове призначення земельної ділянки.

Припинення права власності на природні ресурси здійснюється шляхом їх вилучення або викупу.

Викуп земельних ділянок з приватної власності відбувається за згодою власників.

Припинення права власності на природні об'єкти шляхом вилучення відбувається в судовому порядку за позовами місцевих рад чи органів контролю у галузі охорони, використання, відтворення тваринного світу або прокурора.

25) природокористування як природна умова існування людини і суспільства. Загальне і спеціальне природокористування

В юридичній літературі право природокористування традиційно виділяється як конкретна правомочність, правове відношення і правовий інститут. Природокористування як правовідношення містить систему прав і обов'язків, які належать чи покладаються на природокористувачів. Природокористування як конкретна правомочність фізичної або юридичної особи часто позначається у вигляді суб'єктивного права, що містить визнані правовими нормами можливості одержання корисних властивостей природного об'єкта, наданого у користування. Право природокористування як правовий інститут становить сукупність однорідних правових норм, що регулюють підстави, умови і порядок надання, зміни та припинення використання природних об'єктів. Отже, інститут права природокористування — це сукупність правових норм різних галузей природноресурсового законодавства, що регулюють суспільні відносин щодо використання корисних властивостей природних об'єктів. Загальне природокористування безпосередньо пов'язане з реалізацією природних прав людини на сприятливе навколишнє середовище і є для неї безоплатним. Галузеві природноресурсові законодавчі акти також не містять вказівок на вимоги щодо внесення плати за відповідні види загального природокористування. Отже, загальне природокористування було і залишається безоплатним як для громадян, так і для підприємств, установ і організацій. На сьогодні по суті усі види спеціального природокористування є платними. Платність використання природних об'єктів полягає в покаданні на суб'єктів спеціального природокористування обов'язків щодо внесення платежів за користування відповідними видами природних ресурсів

26) основні принципи інституту права природокористування, зміст принципу цільового використання природних ресурсів

Природокористування базується на фундаментальних вимогах чинного законодавства, тобто на основоположних засадах правового регулювання, що іменуються правовими принципами. Вони знайшли своє закріплення в ст. З Закону України від 25 червня 1991 р. "Про охорону навколишнього природного середовища"ст. 8 Закону України від 16 червня 1992 р. "Про природно-заповідний фонд України", ст. 5 Закону України від 9 квітня 1999 р. "Про рослинний світ", ст. 9 Закону України від 13 грудня 2001 р. "Про тваринний світ" та інших природноресурсових і природоохоронних законодавчих актах. Найбільш важливими принципами природокористування є: походження права природокористування від права власності на природні об'єкти; цільовий характер використання природних ресурсів; раціональне й ефективне природокористування; комплексність природокористування; стабільність права користування природними багатствами; безоплатність загального і платність спеціального використання природних ресурсів; екосистемний підхід до регулювання природокористування та деякі інші принципи. Принцип походження права природокористування від права власності означає, що використання природних об'єктів залежить від власника, який надав їх у користування. Принцип раціонального й ефективного природокористування є традиційним для природноресурсового права і виступає як основопо-ложний фактор для правового регулювання використання природних багатств. Принцип цільового використання природних ресурсів є загальним для земельного, гірничого, водного і лісового законодавства. Цілі, для яких надаються земельні ділянки, ділянки надр, водні об'єкти і ділянки" лісів у користування, визначаються в рішеннях про надання їх у користування. Мета використання відповідних природних об'єктів" вказується й у державних актах або в договорах на землекористування, у спеціальних дозволах (ліцензіях) на право користування надрами, дозволах на спеціальне водокористування, лісорубних ордерах або лісових квитках. Використання природного об'єкта з відхиленнями від цільового призначення розглядається як правопорушення і може бути підставою для ухвалення рішення про призупинення або припинення права природокористування. Принцип комплексного природокористування означає одночасне використання кількох видів природних об'єктів та їх ресурсів, розташованих на визначеному територіальному просторі. Принцип безоплатності загального і платності спеціального при-родокористування є відносно новим принципом у вітчизняному законодавстві. Принцип екосистемного підходу до регулювання природокористування об'єктивно визначається взаємозв'язками природних процесів і взаємозумовленістю явищ, що виникають у природному середовищі.

27. суб’єкти права природокористування та правові вимоги до них

Суб'єкти права природокористування - юридичні та фізичні особи, які в установленому законом порядку набули права користування природними ресурсами і зобов'язані здійснювати комплекс заходів щодо їх ефективного використання, відтворення й охорони і мають у зв'язку з цим певні права та Обов'язки. Суб'єкти природокористування поділяються на первинних та вторинних природокористувачів.Суб'єктом первинного або вторинного природокористування є особа, юридична або фізична, правомочність якої по використанню природного об'єкта похідна безпосередньо від права суб'єкта власності на цей об'єкт.

Юридичні особи:1)підприємства різних форм власності, організації та установи;2)громадські об'єднання;3)релігійні організації;4)військові організації;5)іноземні держави;6 міжнародні організації;7)кооперативні об'єднання.

фізичні особи:• громадяни України;• іноземні громадяни;• особи без громадянства.

28 Види права природокористування за об’єктами і суб’єктами строками та умовами, цільовим призначення та способом набуття

Залежно від класифікаційних ознак використання природних ресурсів можна поділяти на різні види. Так, за видам и природних об'єктів право природокористування поділяється на такі види: право землекористування; право надрокористування; право водокористування; право лісокористування; право користування тваринним світом; право користування рослинним світом; право користування об'єктами природно-заповідним фонду; право користування ресурсами виключної (морської) економічної зони, морського дна та континентального шельфу тощо.

З а о з н а к а м и ц і л ь о в о г о п р и з н а ч е н н я земельного фонду в земельному законодавстві можна виділити землекористування для цілей сільськогосподарського виробництва, містобудування,

промисловості, транспорту, зв'язку й енергетики, для природоохоронних, оздоровчих, рекреаційних та історико-культурних цілей, для забезпечення функціонування лісового і водного фонду. Кожен із

зазначених різновидів землекористування відрізняється за цілями надання, умовами використання, правами і обов'язками землекористувачів тощо.

З а с у б ' є к т а м и - п р и р о д о к о р и с т у в а ч а м и використання природних ресурсів також можна поділяти на певні види: природокористування фізичних і юридичних осіб.

Так, згідно з чинним природноресурсовим законодавством відрізняються умови і порядок надання природних ресурсів для використання вітчизняними й іноземними фізичними та юридичними особами. У свою чергу серед вітчизняних юридичних осіб можна виділити, наприклад, землекористування сільськогосподарських, промислових, транспортних і енергетичних підприємств, житлово-будівельних організацій і дачно-будівельних кооперативів, громадських об'єднань та релігійних організацій. Серед іноземних юридичних осіб земельне законодавство виділяє землекористування міжнародних організацій та їх об'єднань і підприємств, що цілком належать іноземним інвесторам. За ознакою природноресурсової правосуб'єктності українських громадян у земельному законодавстві можна виділити землекористування для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, створення фермерського господарства, ведення селянського господарства, зайняття садівництвом і городництвом, сінокосіння і випасання худоби, індивідуального житлового, дачного і гаражного будівництва тощо індивідуального житлового, дачного і гаражного будівництва тощо.

З а л е ж н о від к і л ь к о с т і с у б ' є к т і в — к о р и с т у в а ч і в о д н и м п р и р о д н и м о б ' є к т о м природокористування може бути відособленим і спільним.

За термінами використання природних об'єктів та їх ресурсів широке визнання у чинному законодавстві одержали відповідні види постійного і тимчасового природокористування.

Критеріями розмежування видів природокористування можуть бути о з н а к и з н а ч е н н я т а н а л е ж н о с т і п р и р о д н и х о б ' є к т і в . Вони пов'язані, наприклад, з віднесенням природних багатств до об'єктів загальнодержавного і місцевого значення.

29. підстави виникнення і змінення права природокористування: умови надання і відведення природних об’єктів у користування на місцевості (в натурі)

Підставами виникнення права природокористування є адміністративні акти органів державної влади та місцевого самоврядування, юридичні факти у вигляді дій, спрямованих на породження права природокористування, а також події невольового характеру. При цьому адміністративні акти й юридичні факти як підстави виникнення права на використання природних об’єктів властиві спец видам природокористування, а не вольові події більш характерні для виникнення загального природокористування.

Адміністративно-правові підстави виникнення права природокористування полягають в прийнятті рішень про надання природних об’єктів у користуванні. Вони повинні бути належним чином підготовлені та розглянуті прийняті компетентним органом, відповідати вимогам обґрунтованості та законності тощо.

Рішення, що породжує право користування природним об'єктом, може мати форму простого адміністративного акта про надання. Акт відведення — це не документ, а складний юридичний факт, що породжує право природокористування.

Дозвіл як адміністративний акт, що породжує право природокористування, закріплений у ВК, законах "Про рослинний світ" і "Про тваринний світ" та інших природноресурсових законодавчих актах. Так, відповідно до ст. 49 ВК спеціальне водокористування здійснюється на підставі дозволу.

Дозвіл на спеціальне природокористування у різних галузях природноресурсового законодавства має різні форми.

Ліцензія як адміністративна підстава виникнення права природокористування — це спеціальний дозвіл на здійснення визначених видів діяльності з використанням природних ресурсів.

Цивільно-правові підстави виникнення права природокористування є відносно новими засадами набуття можливостей для використання природних об'єктів юридичними та фізичними особами.

Найбільш поширеним видом договору у цій сфері є договір оревди. Відповідно до ст. 1 Закону України від 6 жовтня "Про оренду землі" (в редакції Закону від 2 жовтня 2003 р.) оренда землі — це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для здійснення підприємницької та інших видів діяльності.

Підстави зміни права природокористування: Закон України від 30 січня 1992 р. "Про форми власності на землю" (вказаний Закон втратив чинність з прийняттям Закону від 11 грудня 2003 р.), яким була введена приватна власність на землю, замінив право громадян на довічне спадкове володіння земельними ділянками на право приватної земельної власності. У зв'язку з цим слід звернути увагу на те, що в аналогічних випадках відбувається зміна правових основ використання природних ресурсів у законодавчому порядку.

Підставами для зміни прав на використання природних ресурсів, як і для 'їх виникнення, можуть бути адміністративно-правові акти органів державної влади та місцевого самоврядування у фор мі прийняття рішень, видачі дозволів, надання ліцензій-тощо. На підставі рішення уповноважених органів виконавчої влади можуть бути, наприклад, розширені види використання природних ресурсів, порівняно з наданими раніше видами природокористування або обмежені певні види природокористування у зв'язку з віднесенням раніше наданих у користування об'єктів до природно-заповідного фонду.

30. документи, що засвідчують право природокористування: держ акти, рішення, ліцензії, договори та їх реєстрація.

Право постійного користування природними об'єктами посвідчується спеціальними державними актами, форми яких затверджуються Верховною Радою або Кабінетом Міністрів України. Право тимчасового користування природним об'єктом, у тому числі на умовах оренди, оформляється договором, форма якого і порядок реєстрації визначається Кабінетом Міністрів України.

Дозволи (ліцензії тощо) на спеціальне використання природних ресурсів видаються на основі затверджених належним чином лімітів (квот), що визначають обсяги природних ресурсів для використання. Ліміти (квоти) — це система встановлених природокористувачам на певний час обсягів граничного використання (вилучення) природних ресурсів, викидів і скидів забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище і розміщення відходів виробництва.

Заяву (клопотання) розглядає і виносить рішення відповідний державний орган влади або спеціально уповноважений на те орган по регулюванню природокористування і охороні природних ресурсів.

31. здійснення права природокористування: основні права й обов’язки природо користувачів та межі їх належного здійснення

Правомочності природокористувачів по використанню і володінню природними об'єктами втілюються у конкретних правах і обов'язках, які надто різноманітні, як правило, взаємопов'язані.

Права і обов'язки природокористувачів можна поділити на загальні та спеціальні. Загальними є такі, що притаманні усім без винятку суб'єктам природокористування. Спеціальні ж визначаються у залежності від природного об'єкта, який використовується, його природних якостей, специфіки, виду природокористування і властиві тільки певним суб'єктам природокористування, тобто не належать іншим суб'єктам.

Одними, із основних прав природо користувача власника є:

У галузі ефективного використання природних ресурсів:

• використовувати природні ресурси відповідно до їх цільового призначення;

• використовувати корисні властивості природних ресурсів;

• передавати природні ресурси у відповідному порядку у вторинне користування;

• здійснювати в установленому порядку загальне і спеціальне природокористування.

У галузі відтворення і комплексної охорони природних ресурсів:

• отримувати компенсацію за поліпшення якості природних ресурсів у разі їх вилучення;

• користуватися пільгами при оподаткуванні у разі виконання заходів щодо відтворення й охорони природних ресурсів;

• отримувати пільгове оподаткування на виконання заходів щодо відтворення і охорони природних ресурсів.

У галузі реалізації майнових і немайнових прав:

• отримувати доходи від використання природних ресурсів;

• реалізовувати на свій розсуд продукцію, отриману від використання природних ресурсів;

• оскаржувати в установленому порядку рішення державних органів і посадових осіб, що порушують права природокористування;

• вимагати через судові органи компенсації шкоди, заподіяної природним ресурсам, що знаходяться у їх користуванні.

Одними із основних обов'язків природокористувоча/власника с:

У галузі ефективного використання природних ресурсів:

• забезпечувати використання природних ресурсів відповідно до їх цільового призначення;

• раціонально й економно використовувати природні ресурси;

• впроваджувати новітні технології у процесі використання природних ресурсів;

• додержуватися строків природокористування;

• не допускати безгосподарського використання природних ресурсів;

• своєчасно вносити плату за використання природних ресурсів.

У галузі відтворення і комплексної охорони природних ресурсів:

• не допускати зниження якості;

• здійснювати комплекс заходів щодо відновлення якості природних ресурсів;

• здійснювати заходи щодо попередження, псування, забруднення і виснаження природних ресурсів;

• суворо дотримуватись вимог екологічної безпеки у процесі використання природних ресурсів;

• забезпечувати виконання системи заходів щодо охорони природних ресурсів. У галузі реалізації майнових і немайнових прав:

• не порушувати права інших власників і користувачів природних ресурсів;

• підтримувати в належному стані засоби, за допомогою яких здійснюється використання природних ресурсів;

• своєчасно компенсувати шкоду, заподіяну іншим особам у процесі використання природних ресурсів;

• приводити порушені природні ресурси у стан, придатний для подальшого цільового використання.

Всі права природокористувача/власника здійснюються ним тільки у встановленому порядку. .

У випадку, коли природний об'єкт вилучається для державних або громадських потреб, і природокористувач/власник може вимагати надання взамін вилученого іншого рівноцінного за якістю природного об'єкта.

Природокористувач/власник природного об'єкта має право на відшкодування завданих йому збитків, окрім випадків, коли природний об'єкт вилучається за порушення закону.

Право природокористувачів/власників природних об'єктів гарантується законом. Це означає, що припинення права власності на природний ресурс або його частину може мати місце лише у випадках і на підставах, передбачених законодавством.

Закон передбачає такі засоби захисту суб'єктивних прав та інтересів природокористувачів:

• визнання спірних справ за законним природокористувачем;

• поновлення стану, який існував до порушення права і припинення дій, що його порушують, тобто перешкод у здійсненні природокористування;

• припинення або зміна правовідносин;

• стягнення з особи, що порушила права та інтереси природокористувача, заподіяної шкоди в повному обсязі.

Захист права природокористування відбувається шляхом подання до судових органів позовів про поновлення порушених прав та інтересів природокористувачів; про витребування об'єкта природокористування з чужого незаконного володіння; про усунення перешкод, що заважають нормальному здійсненню природокористування; про примушення інших осіб дотримуватися діючого законодавства; про .відшкодування збитків .(шкоди), заподіяних порушенням суб'єктивних прав та інтересів природокористувачів.

32. підстави й умови припинення права природокористування: співвідношення припинення природокористування та зупинення діяльності природо користувачів

Підстави припинення права природокористування передбачені в галузевих природноресурсових кодексах і законах. Так, відповідно до ст. 55 ВК право юридичних та фізичних осіб на спеціальне водокористування припиняється у разі: якщо відпала потреба у спеціальному водокористуванні; закінчення строку спеціального водокористування; ліквідації підприємств, установ чи організацій; систематичного невнесення збору в строки, що визначені законодавством.

Згідно зі ст. 19 Закону "Про тваринний світ" право використання об'єктів тваринного світу може бути припинено зокрема на підставі рішення суду в разі систематичного невиконання підприємствами, установами, організаціями та громадянами встановлених законодавством правил, норм та інших вимог або договірних обов'язків щодо охорони, використання і відтворення об'єктів тваринного світу.

Специфіка використання окремих природних об'єктів та їх ресурсів може визначати й особливі підстави припинення відповідних видів спеціального природокористування. Для земельного законодавства такою підставою є використання земельної ділянки способами, що призводять до зниження родючості грунтів, їх хімічного і радіоактивного забруднення.

За вольовою ознакою. підстави припинення права природокористування можна поділити на їх припинення з волі природокористувача, наприклад, у разі добровільної відмови від подальшого використання природного об'єкта, всупереч волі природокористувача, наприклад, у випадку вилучення об'єкта для державних або

суспільних потреб та поза волею природокористувача, наприклад, за правопорушення, тобто недотримання вимог та умов природокористування, передбачених чинним законодавством. До підстав

припинення права природокористування у зв'язку із невольовими подіями слід віднести природні явища у природному середовищі, наприклад, зникнення природного об'єкта в результаті зсуву, повені, землетрусу та іншого стихійного лиха.

Припинення права природокористування слід відрізняти від тимчасового призупинення права користування природними об'єктами, передбаченого Законом "Про охорону навколишнього природного середовища".

Тимчасове призупинення права природокористування може мати місце у випадках порушення природоохоронного законодавства, невиконання вимог щодо дозволу на спеціальне використання природних ресурсів і перевищення лімітів викидів або скидів забруднюючих речовин у природне середовище.

Природноресурсовому законодавству відомі також випадки заборони використання природних ресурсів. Так, згідно зі ст. 54 ВК користування водними об'єктами, які мають особливе державне значення, наукову або культурну цінність, а також тими, що належать до складу систем оборотного водопостачання теплових та

атомних електростанцій, може бути частково або повністю заборонено в порядку, встановленому законодавством. Аналогічні заборони передбачені у природно-заповідному законодавстві щодо використання відповідних об'єктів природно-заповідного фонду, що змінюють їх первісний стан чи загрожують збереженню або призводять до їх деградації.

33. особливості управління в сфері використання природних ресурсів та основні принципи управління природокористуванням

Розглянувши основні ознаки права природокористування, можна виділити і його принципи. Адже право природокористування як система правових норм, об'єднаних у правовий інститут, базується на ряді принципових положень, постулатів, які визначають перспективний напрям розвитку права. Головними серед них є такі:

—цільовий характер використання природних ресурсів;

—додержання екологічних і санітарно-гігієнічних вимог при використанні природних ресурсів;

—збалансованість економічних, соціальних і екологічних чинників у процесіприродокористування (забезпечення сталого природокористування);

—екосистемний підхід до природи як до цілісного організму, неспричинення в процесівикористання одного природного ресурсу шкоди іншим;

—непорушення в процесі природокористування прав та інтересів інших власників і користувачівприродних ресурсів;

—безплатність загального і платність спеціального природокористування та деякі інші.

34. система органів держ управління в галузі використання природних об’єктів та їх ресурсів

Органи управління і контролю в галузі природокористування —це юридично відокремлені суб'єкти (органи державної влади, місцевого самоврядування, громадські організації), уповноважені в межах загальної або спеціальної компетенції здійснювати владні та інші функції в галузі використання і охорони природних ресурсів. Органи загального державного управління —це уповноважені законом органи державної виконавчої влади, що здійснюють разом із загальними повноваженнями функції забезпечення ефективного використання і охорони природних ресурсів (Президент України, Кабінет Міністрів України, уряд Двтономної Республіки Крим, державні адміністрації на місцях). Компетенція цих органів передбачена розділами 4—6 Конституції, Законом України від 9 квітня 1999 р. "Про місцеві державні адміністрації та рядом інших законодавчих актів. До органів спеціального державного управління належать спеці-ально уповноважені органи центральної виконавчої влади та їх підрозділи на місцях, що реалізують функції управління в галузі забезпечення раціонального використання природних ресурсів і ефективної охорони навколишнього природного середовища. Залежно від обсягу компетенції вони у свою чергу поділяються на органи надвідомчого і відомчого державного управління.

35. функції управління в сфері використання природних об’єктів та їх ресурсів: просторово-територіальне облаштування та розподіл природних ресурсів

 Суть та призначення управління і контролю у галузі природокористування знаходять свій прояв у його функціях. Вони відображають основні напрями впливу суб'єктів управління і контролю на відносини щодо використання і охорони природних ресурсів і дозволяють дати загальну характеристику їх діяльності.Прогнозування — це особливий вид діяльності суб'єктів управління у галузі використання і охорони природних ресурсів, а також підприємств, установ, організацій і громадян, спрямований ца розробку прогнозні« показників стану природних ресурсів. На підставі даних природноресурсового прогнозування спеціальні державні органи і організації, органи місцевого самоврядування та природокористувачі у межах їх компетенції здійснюють природноресурсове планування. Природноресурсове планування поділяється на загальне і спеціальне. Загальне ^комплексне) природноресурсове планування здійснюється шляхом ухвалення програм, комплексних планів розвитку та інших документів, що враховують разом з чинниками дії людини на навколишнє природне середовище й іншЦцриродні чинники зміни екологічної обстановки, кліматичні і сезонні зміни, хід природних процесів тощо. Спеціальне природноресурсове планування здійснюється шляхом включення в правові акти окремих елементів, нормативів і стандартів, що мають на меті досягнення певних економічних показників щодо тієї або іншої групи природних ресурсів, закріплених в акті планування. Залежно від територіального охоплення прогнозування і планування можуть бути глобальними, національними, регіональними і шкальними. Організація_стандартюації. нормування, сертифікації і ліщшзування у галузі природокористування — це врегульована нормами природноресурсового права діяльність спеціально уповноважених органів та організацій щодо розробки і встановлення загальнообов'язкових правил, вимог і критеріїв, норм і нормативів у гапузі здійснення природокористування і охорони навколишнього природного середовища.

36. структура правового механізму управління в сфері природокористування: участь громадськості у здійсненні управління та контролю в сфері природокористування

Органи управління і контролю в галузі природокористування — це юридично відокремлені суб'єкти (органи державної влади, місцевого самоврядування, громадські організації), уповноважені в межах загальної або спеціальної компетенції здійснювати владні та інші функції в галузі використання і охорони природних ресурсів.

Органи загального державного управління —це уповноважені законом органи державної виконавчої влади, що здійснюють разом із загальними повноваженнями функції забезпечення ефективного використання і охорони природних ресурсів (Президент України, Кабінет Міністрів України, уряд Двтономної Республіки Крим, державні адміністрації на місцях).

До органів спеціального державного управління належать спеціально уповноважені органи центральної виконавчої влади та їх підрозділи на місцях, що реалізують функції управління в галузі забезпечення раціонального використання природних ресурсів і ефективної охорони навколишнього природного середовища. Залежно від обсягу компетенції вони у свою чергу поділяються на органи надвідомчого і відомчого державного управління.

Спеціальні органи надвідомчого управління і контролю. Спеціальним органом надвідомчого управління і контролю є Міністерство охорони навколишнього природного середовища України. Основними завданнями Мінприроди є: забезпечення реалізації державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення та охорони природних ресурсів (земля, поверхневі води, атмосферне повітря, ліси, тваринний і рослинний світ та природні ресурси територіальних вод, континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони України); проведення моніторингу навколишнього природного середовища, "поводження з відходами, небезпечними хімічними речовинами, пестицидами та агрохімікатами, екологічної та в межах своєї компетенції радіаційної безпеки, а також гідрометеорологічної діяльності; здійснення комплексного управління та регулювання у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів.

Державний комітет природних ресурсів України є спеціально уповноваженим органом виконавчої влади з геологічного вивчення, та забезпечення раціонального використання надр, а також топографо-геодезичної, картографічної діяльності та заповідної справи. Держкомприродресурсів наділений надвідомчою компетенцію щодо здійснення управлінських і контрольних функцій в зазначеній галузі.

Основними завданнями Комітету є: забезпечення реалізації державної політики у сфері геологічного вивчення і раціонального використання надр, топографо-геодезичної, картографічної діяльності та заповідної справи, формування національної екологічної мережі; забезпечення розвитку мінерально-сировинної бази, організації геологічного, геофізичного, геохімічного, гідрогеологічного, інженерно-геологічного та еколого-геологічного вивчення надр, пошуку і розвідки корисних копалин на території України, у межах територіальних вод, континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони України, раціонального використання надр, картографування геологічного середовища, а також розвитку топографо-геодезичної, картографічної діяльності, заповідної справи та формування національної екологічної мережі.

Органи самоврядного контролю.

Сільські, селищні, міські ради безпосередньо не здійснюють управлінські і контрольні функції у цій галузі. Водночас вони мають інші повноваження, які опосередковано дають можливість контролювати природноресурсові відносини на відповідних територіях.

Відповідно до Закону "Про місцеве самоврядування в Україні" до компетенції сільських, селищних і міськихрад належать: вирішення питань регулювання земельних відносин; затвердження ставок земельного податку, розмірів плати за користування природними ресурсами, які знаходяться у власності відповідних територіальних громад; надання дозволів на спеціальне використання природних ресурсів місцевого значення, а також-їх скасування; прийняття рішень про організацію територій і об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та інших територій, які підлягають особ-ливій охороні тощо.

Органи громадського контролю. З метою широкого залучення усіх прошарків населення до здійснення контролю за використанням і охороною природних ресурсів чинне законодавство передбачає можливість залучення осіб, які володіють знаннями природноресурсового законодавства і мають досвід роботи у галузі охорони навколишнього природного середовища, як громадських інспекторів. Відповідно до ст. 36 Закону "Про охорону навколишнього природного середовища" громадський контроль за використанням та охороною природних ресурсів здійснюється громадськими інспекторами з охорони навколишнього природного середовища, які діють на підставі відповідних положень'. Громадські інспектори призначаються Головним державним інспектором України по охороні навколишнього природного середовища та головними державними інспекторами по охороні навколишнього природного середовища відповідних територій після проходження співбесіди, під час якої визначаються питання, пов'язані з попередньою природоохоронною роботою претендента і знанням основ природоохоронного законодавства.

37. вирішення спорів щодо природокористування органами державної влади та місцевого самоврядування

Земельні спори — це особливий вид правовідношення щодо розв'язання розбіжностей, пов'язаних з порушенням права власності та права користування земельною ділянкою, а також відводом або вилученням землі, що виникають між власниками землі та землекористувачами, іншими особами, органами місцевого самоврядування та державними органами, що здійснюють управління земельними ресурсами.

Відповідно до підвідомчості земельні сйори кйрїшуються: судами, органами місцевого самоврядування, органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Під вирішенням земельних спорів у широкому сенсі необхідно розуміти діяльність уповноважених органів щодо їх розв'язання.

під категорією вирішення земельного спору у вузькому сенсі слід розуміти лише ту позасудову процедуру вирішення (подолання) суперечок, що визначається положеннями ЗК.

До виключної ікомпетенції судів належать: спори, суб'єктами яких є громадяни (фізичні особи) та юридичні особи; територіальні земельні спори, суб'єктами яких є органи місцевого самоврядування відповідно сіл, селищ, міст, а також місцеві державні адміністрації.

Виключно судам підвідомчі спори між публічно-правовими утвореннями щодо розмежування територій адміністративно-територіальних одиниць. Повноваження щодо встановлення і зміни меж районів і міст належать до компетенції Верховної Ради України; меж сіл і селищ — до компетенції відповідно Верховної Ради Автономної Республіки Крим; щодо встановлення та зміни меж сіл, селищ, районів у містах до компетенції обласних рад, Київської та Севастопольської міських рад; щодо меж районів у містах з районним поділом — до компетенції міських рад.

При вирішенні питання підвідомчості земельного спору відповідному органу місцевого самоврядування необхідно враховувати принцип територіальності та предмета спору. Компетенція відповідного органу місцевого самоврядування поширюється на терито-рію відповідної адміністративно-територіальної одиниці, на якій знаходиться певна територіальна громада. Тому земельні спори органи місцевого самоврядування можуть розглядати лише стосовно земельних ділянок у межах відповідних населених пунктів.

Органам місцевого самоврядування також підвідомчі спори про додержання громадянами правил добросусідства.

Згідно зі ст. 103 ЗК зміст додержання правил добросусідства полягає в обранні власником та землекористувачем таких способів використання своєї земельної ділянки, які дозволяють запобігти виникненню шкідливого впливу на сусідню земельну ділянку та в цілому використовувати свою земельну ділянку таким чином, щоб створювати власникам (користувачам) сусідніх земельних ділянок найменше незручностей, уникати неприпустимих впливів. Відповідні органи місцевого самоврядування вправі також розглядати територіальні земельні спори між публічно-правовими утвореннями: між органами самоврядування районів у містах щодо розмежування їх територій.

Сторони, які беруть участь у земельному спорі, мають певні права, визначені законом. Вони можуть знайомитися з матеріалами щодо цього спору, робити з них виписки, брати участь у розгляді земельного спору, подавати документи та інші докази, порушувати клопотання, давати усні і письмові пояснення, заперечувати проти клопотань та доказів іншої сторони, одержувати копію рішення щодо земельного спору і у разі незгоди з цим рішенням оскаржувати його. Згідно з ч . 5 ст. 158 ЗК рішення щодо земельного спору органу місцевого самоврядування та органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів не є остаточним. Кожна із сторін, яка вважає, що її право було порушено або їй було незаконно відмовлено у наданні захисту, вправі в разі незгоди з таким рішенням звернутися до суду.

38. особливості застосування юридичної відповідальності за порушення природноресурсового законодавства

Юридична відповідальність за природноресурсові правопорушення являє собою систему правових норм, покладаючи обов’язки по протистоянню негативних наслідків за винувате протиправне використання природних ресурсів і вчинення шкоди навколишньому природному середовищу.

Земельне. Адміністративна відповідальність є найбільш поширеним видом юридичної відповідальності за земельні правопорушення. Вона також має каральний Основний вид адміністративного стягнення - адміністративний штраф, що накладається у встановленому порядку державними органами й органами місцевого самоврядування. Адміністративна відповідальність за порушення земельного законодавства настає в разі порушення таких норм права: псування і забруднення сільськогосподарських та інших земель, забруднення їх хімічними і радіоактивними речовинами, нафтою та нафтопродуктами, неочищеними стічними водами, виробничими та іншими відходами, використання земель не за цільовим призначенням, невиконання природоохоронного режиму використання земель,розміщення, проектування, будівництво, введення в дію об'єктів, які негативно впливають на стан земель, порушення правил використання земель не за цільовим призначенням, перекручення або приховування даних державного земельного кадастру а також приховування інформації про стан земель,.

Підставою для застосування заходів цивільно – правової відповідальності є невиконання підприємствами, установами, організаціями, що тимчасово використовували земельні ділянки для проведення геолого-знімальних, розвідувальних, геодезичних та інших робіт, передбаченого правовими нормами обов’язку привести займану земельну ділянку за свій рахунок і у встановлений термін у стан, придатний для її використання за призначенням.

Водне. Водокористувачі за порушення водного законодавства несуть дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність згідно з законодавством України. Відповідальність за порушення водного законодавства несуть особи, винні у: самовільному захопленні водних об’єктів; забрудненні та засміченні вод; порушенні режиму господарської діяльності у водоохоронних зонах та на землях водного фонду; руйнуванні русел річок, струмків та водотоків або порушенні природних умов поверхневого стоку під час будівництва і експлуатації автошляхів, залізниць та інших інженерних комунікацій; введенні в експлуатацію підприємств, комунальних та інших об’єктів без очисних споруд чи пристроїв належної потужності; недотриманні умов дозволу або порушенні правил спеціального водокористування; самовільному проведенні гідротехнічних робіт (будівництво ставків, дамб, каналів, свердловин); порушенні правил ведення державного обліку вод або перекрученні чи внесенні недостовірних відомостей в документи державної статистичної звітності;

39. склад земельного фонду України та основне цільове призначення окремих категорій земель

 Під земельним фондом України слід розуміти всю її територію, тобто всі землі в межах державних кордонів країни, в тому числі острови та землі, зайняті водними об'єктами. Але землі, які належать до складу земельного фонду, виконують різну роль. У зв'язку і цим в межах загального для всього державного земельного фонду правового режиму розрізняють окремі категорії земель, що визначаються цільовим призначенням тієї чи іншої земельної ділянки, належністю землі тим чи іншим суб'єктам права земельної власності і землекористування, характером дійсного використання земельної ділянки. Поділ земель в Україні здійснюється за принципом цільового призначення, який виходить із розбіжностей економічного функціонування землі в основних сферах діяльності. Земля виконує такі найважливіші функції: вона є природним ресурсом, головним засобом виробництва в сільському і лісовому господарстві та просторовим базисом для розміщення виробництва та інших об'єктів людської діяльності. Правовий режим земель, які використовуються як просторовий базис, суттєво відрізняється від правового режиму земель, які використовуються як головний засіб виробництва. Землі, які використовуються як просторовий базис, крім загальної, викопують певні функції, які визначаються конкретним цільовим призначенням. У зв'язку з цим існують відмінності в їх правовому режимі, що зумовлює їх поділ на різні категорії. Відповідно до цільового призначення всі землі держави поділяються на 9категорії: землі сільськогосподарського призначення; землі житлової та громадської забудови; землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; землі оздоровчого призначення; землі рекреаційного призначення; землі історикокультурного призначення; землі лісового фонду; землі водного фонду; землі промисловості транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення (ст. 19 ЗК). Правовий режим кожної категорії земель визначається характером землекористування, системою державних органів, що здійснюють функції державного управління землями, обсягом компетенції цих органів в галузі управління використанням земельних ділянок. Такий розподіл земель дозволяє державі тримати під контролем процес визначення цільового призначення земель, не допускати без дозволу переведення їх із однієї категорії до іншої, а також здійснювати контроль за режимом використання земель залежно від їхнього цільового призначення. Цільове призначення земель — це встановлені законодавством порядок, умови і межі використання земель для конкретних цілей згідно з категоріями земель. їх режим визначається правилами використання земель, включенням в цивільний обіг, охороною,обліком та моніторингом, встановленими земельним, лісовим, водним, природоохоронним законодавством, законодавством про містобудування, про надра, і поширюється на землі певної категорії.

40. юридичні вимоги щодо використання окремих категорій земель: особливості резервування земель і віднесення їх до запасу

Земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадян чи юридичних осіб, можуть перебувати у запаси.Отже, умовно землі в Україні можнатгодіЛИти на такі, що використовуються і не використовуються, тобто не надані у власність або користування громадян та юридичних осіб. Ті землі, які не використовуються, раніше становили самостійну категорію земель та йменувалися в законодавстві землями запасу.Відповідно до ЗК самостійної категорії земель запасу не існує, а ті земельні ділянки, які не використовуються, можуть перебувати у запасі в кожній категорії земель. Такі земельні ділянки або не надавалися взагалі у власність чи користування, або права на них були припинені. Враховуючи підстави припинення права власності і

права користування земельною ділянкою (статті 140—141 ЗК), до складу земель запасу відповідної категорії можуть входити земель ні ділянки, права на які припинені у разі добровільної відмови власника від права на земельну ділянку, смерті власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця, конфіскації за рішенням суду, невідчуження земельної ділянки сільськогосподарського призначення іноземними особами та особами без громадянства протягом року після прийняття спадщини. Земельні ділянки, які не знаходяться у власності чи користуванні юридичних і фізичних осіб, перебувають у державній або комунальній власності.

41. право власності на землю – державна, комунальна і приватна: підстава та умови виникнення та реалізації

 В ст. 13 Конституції встановлено, що земля поряд з іншими природними ресурсами є об'єктом права власності Українського народу.,Право власності на землю гарантується, Забувається і реалізується громадянами, юридичними особами і державою виключно відповідно до закону (ст. 14 Конституції). Отже, зазначені особи набувають земельні ділянки у власність з метою використання їх для господарської діяльності, житлової забудови і забезпечення життєдіяльності людей. Земельна ділянка — це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Виділені у власність земельні ділянки стають об'єктом права власності, яке визначає межі панування власника над земельним об'єктом у процесі реалізації свого права. Зазначені межі залежать від суми наданих йому правомочностей. Право власності на земельну ділянку набувається відповідними суб'єктами права шляхом: передачі земельних ділянок із земель державної або комунальної власності; набуття права на земельну ділянку за давністю користування (набувальна давність); придбання земельних ділянок на підставі цивільно-правових угод; продажу земельних ділянок на конкурентних засадах; примусового відчуження земельних ділянок та в інших випадках, встановлених законом. Громадяни України як суб'єкти права власності набувають право власності на земельні ділянки на підставі: придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю). У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності. Територіальні громади набувають землю у кому-нальну власність у разі: передачі їм земель державної власності;примусового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; прийняття спадщини; придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; виникнення інших підстав, передбачених законом (ст. 83 ЗК). У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Держава набуває права власності на землю у разі: відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; прийняття спадщини; передачі у власність державі земельних ділянок комунальної власності територіальними громадами; конфіскації земельної ділянки. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських,районних державних адміністрацій відповідно до закону.

42. право землекористування та його основні види: загальне і спеціальне, строкове і безстрокове, відокремлене і спільне, приватне і колективне

право землекористування становить систему правових норм, закріплених j земельному законодавстві, що регулюють суспільні відносини, пов'язані з одержанням корисних властивостей земельних ресурсів.

Спеціальне право землекористування відрізняється від загального права землекористування. Спеціальне право землекористування є платним. Загальне ж землекористування здійснюється безоплатно. Для здійснення спеціального землекористування необхідно мати дозвіл, який видається спеціально уповноваженим органом. А загальне землекористування є доступним для всіх.

На відміну від загального відокремлене і спільне право земл< ристування є спеціальним. Останнє здійснюється, як правило, за І ту та за спеціальним дозволом. Відокремленому праву властиве що відповідна земельна ділянка в установленому порядку зак люється за певним землекористувачем.

43. Индивид. Форми земельн. Власности

Зазначена форма власності формується за рахунок індивідуальної праці, участі в суспільному виробництві, ведення підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також майна, одержаного внаслідок успадкування. Громадяни можуть мати в індивідуальній власності житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, предмети домашнього господарства, продуктивну і робочу худобу, засоби виробництва, вироблену продукцію, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення.

44. основні права й обов’язки власників земельних ділянок та землекористувачів.

Власники земельних ділянок зобов'язанії забезпечувати використання їх за цільовим призначенням; додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля; своєчасно сплачувати земельний податок; не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; підвищувати родючість грунтів та зберігати інші корисні властивості землі; своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом; дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних із встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем. Законом можуть бути встановлені й інші обов'язки власників земельних ділянок. Отже, на відміну від прав, для власників земельних ділянок законом можуть бути встановлені додаткові обов'язки, крім тих, що визначені ст. 91 ЗК.

45.підстави, умови та порядок припинення прав на землю: особливості припинення права приватної власності на землю шляхом викупу земельних ділянок.

Стаття 140. Підставами припинення права власності на земельну ділянку є: а) добровільна відмова власника від права на земельну ділянку;

б) смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця; в) відчуження земельної ділянки за рішенням власника; г) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора; ґ) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; д) конфіскація за рішенням суду; е) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом. 

Стаття 144. Порядок припинення права користуванн земельними ділянками, які використовуються з порушенням земельного законодавства 1. У разі виявлення порушення земельного законодавства державний інспектор по використанню та охороны складає протокол про порушення та видає особі,яка допустила порушення, вказівку про його усунення у 30-денний строк. Якщо особа, яка допустила порушення земельного законодавства, не виконала протягом зазначеного строку вказівки державного інспектора щодо припинення порушення земельного законодавства, державний інспектор відповідно до закону накладає на таку особу адміністративне стягнення та повторно видає вказівку про припинення правопорушення чи усунення його наслідків у 30-денний строк.2.У разі неусунення порушення земельного законодавства у 30-денний строк державний інспектор звертається до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про припинення права користування земельною ділянкою.3.Рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування про припинення права користування земельною ділянкою може бути оскаржене землекористувачем у судовому порядку.

47. розгляд і вирішення земельних спорів судами, органами виконавчої влади і місцевого самоврядування

Земельні спори — це особливий вид правовідношення щодо розв'язання розбіжностей, пов'язаних з порушенням права власності та права користування земельною ділянкою, а також відводом або вилученням землі, що виникають між власниками землі та землекористувачами, іншими особами, органами місцевого самоврядування та державними органами, що здійснюють управління земельними ресурсами. Відповідно до підвідомчості земельні сйори кйрїшуються:* судами, органами місцевого самоврядування, органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів. До виключної ікомпетенції судів належать: спори, суб'єктами яких є громадяни (фізичні особи) та юридичні особи; територіальні земельні спори, суб'єктами яких є органи місцевого самоврядування відповідно сіл, селищ, міст, а також місцеві державні адміністрації. До першої групи належать спори між громадянами і юридичними особами з приводу володіння, користування та розпорядження земельними ділянками, що перебувають у їх власності. Враховуючи зміст права власності на земельну ділянку, можна стверджувати, що спори щодо володіння, користування та розпоряджен ня- — це спори, які виникають в процесі реалізації власником земельної ділянки своїх повноважень щодо належної йому ділянки, а отже, і будь-якої іншої особи, якщо її діями порушуються або іншим чином обмежуються права та охоронювані законом інтереси іншої особи, в тому числі власника або землекористувача іншої земельної ділянки, а також спори між співвласниками однієї земельної ділянки щодо визначення порядку володіння, користування та розпорядження нею. При вирішенні питання підвідомчості земельного спору відповідному органу місцевого самоврядування необхідно враховувати принцип територіальності та предмета спору. Компетенція відповідного органу місцевого самоврядування поширюється на територію відповідної адміністративно-територіальної одиниці, на якій знаходиться певна територіальна громада. Тому земельні спори органи місцевого самоврядування можуть розглядати лише стосовно земельних ділянок у межах відповідних населених пунктів.

48. застосування кримінальної, адміністративної та цивільної відповідальності за порушення земельного законодавства

 Стаття 210. Недійсність угод щодо земельних ділянок

Угоди, укладені із порушенням встановленого законом порядку купівлі-продажу, ренти, дарування, застави, обміну земельних ділянок, визнаються недійсними за рішенням суду. 

 Стаття 211. Відповідальність за порушення земельного законодавства

1. Громадяни та юридичні особи несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність відповідно до законодавства за такі порушення:

а) укладення угод з порушенням земельного законодавства;

б) самовільне зайняття земельних ділянок;

в) псування сільськогосподарських угідь та інших земель, їх забруднення хімічними та радіоактивними речовинами і стічними водами, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами;

 г) розміщення, проектування, будівництво, введення в дію об'єктів, що негативно впливають на стан земель;

ґ) невиконання вимог щодо використання земель за цільовим призначенням;

д) порушення строків повернення тимчасово займаних земель або невиконання обов'язків щодо приведення їх у стан, придатний для використання за призначенням;

е) знищення межових знаків;

є) приховування від обліку і реєстрації та перекручення даних про стан земель, розміри та кількість земельних ділянок;

 ж) непроведення рекультивації порушених земель;

з) знищення або пошкодження протиерозійних і гідротехнічних споруд, захисних насаджень;

и) невиконання умов знімання, збереження і нанесення родючого шару ґрунту;

і) відхилення від затверджених в установленому порядку проектів землеустрою; використання земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарногосільськогосподарського виробництва без затверджених у випадках, визначених законом, проектів землеустрою, що забезпечують еколого-економічне обґрунтування сівозміни та впорядкування угідь;

ї) ухилення від державної реєстрації земельних ділянок та подання недостовірної інформації щодо них;

 й) порушення строків розгляду заяв щодо відведення земельних ділянок;

к) порушення строку видачі державного акта на право власності на земельну ділянку.

2. Законом може бути встановлено відповідальність і за інші порушення земельного законодавства.

 Стаття 212. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок

1. Самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними.

2. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки.

3. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.

49. сучасний стан гірничого законодавства і визначення поняття надр: співвідношення державного фонду надр та державного фонду родовищ корисних копалин

 Світовий досвід свідчить, що основу економіки та промислового прогресу будь-якої держави становлять видобуток і використання мінеральних ресурсів, які переважно знаходяться в надрах. Значення надр у житті суспільства неоціненне. Вони є унікальним прикладним ресурсом, який має виняткову економічну цінність як частина геологічного середовища, що може використовуватися і як операційно-просторовий базис діяльності людей. Законодавча база, яка була створена за роки незалежності, сприяє захисту екологічних, економічних і майнових інтересів держави, громадян, підприємств, установ і організацій, а також поновленню їх порушених прав. Однак значна кількість нормативних актів характеризується відсутністю системного підходу до розробки і реалізації законодавчої бази державного регулювання зідносин в галузі використання і охорони надр. Відповідно до ст. 1 Кодексу про надра надра — це частина земної кори, що розташована під поверхнею суші та дном водоймищ і простягається до глибин, доступних для геологічного вивчення та освоєння. Кодекс про надра визначає, що надра простягаються до глибин, доступних для геологічного вивчення та освоєння. Відповідно до ст. 2 Закону України "Про державну геологічну службу України" геологічне^ вивчення надр — це спеціальні роботи і дослідження, спрямовані на отримання інформації про надра з метою задоволення потреб суспільства. Відповідно до ст. 2 Закону України "Про державну геологічну службу України" геологічне^ вивчення надр — це спеціальні роботи і дослідження, спрямовані на отримання інформації про надра з метою задоволення потреб суспільства. Корисні копалини, які виходять на поверхню, слід розглядати не як складову надр, а як окремі елементи природи. Тому об'єктом гірничих відносин є "корисні копалини", "гірські породи", "мінеральні ресурси" та "мінеральна сировина". Відповідно Гірничого Закону України від 6 жовтня 1999 р. корисні копалини — це природні мінеральні речовини, які можуть використовуватися безпосередньо або після їх обробки. В ст. 5 Кодексу про надра корисні копалини визначені як мінеральні речовини в надрах, на поверхні землі, в джерелах вод та газів, на дні водойм, які за кількістю, якістю та умовами залягання є природними для промислового використання, а ст. 6 цього Кодексу поділяє 'їх за своїм значенням на дві групи —корисні копалини загальнодержавного та місцевого значення. Віднесення корисних копалин До загальнодержавних і місцевих здійснюється * Кабінетом" Міністрів України за поданням Державного комітету України з геології і використання надр і не є видом їх виробничо-господарського використання. Але з юридичної точки зору це спосіб розпорядження надрами у формі визначення їх правового статусу, встановлення правового режиму їх використання і охорони, умов надання в користування, тобто форма здійснення правомочностей власності. Загальнодержавне і місцеве значення як критерій розмежування корисних копалин визначається інтересами 'їх народно-господарського і виробничо-економічного використання. В умовах переходу до ринкової економічної системи і лібералізації виробничих відносин у використанні корисних копалин як матеріальної бази господарської діяльності однаково заінтересовані як держава,так і регіони. Надмірна централізація, як і надмірна регіоналізація корисних копалин можуть однаково негативно впливати на розвиток виробничо-економічних відносин. Тому виникає необхідність в розмежуванні між центром і регіонами повноважень щодо здійснення права власності на надра і 'їх корисні копалини.

50. правове регулювання надрокористування: право користування надрами для їх геологічного вивчення , розвідки, розробки та видобутку корисливих копалин.

Питання про надрокористування регламентується у Кодексі України про надра від 27 липня 1994 року.

Гірничі відносини в Україні регулюються Конституцією України, Законом України "Про охорону навколишнього природного середовища" та іншими актами законодавства України, що видаються відповідно до них.

Користувачі надр маютьдоавсу здійснювати на наданій їм ділянці надр геологічне вивчення, комплексну розробку родовищ корисних копалин та інші роботи згідно з умовами спеціального дозволу "(ліцензії); розпоряджатися видобутими корисними копалинами, якщо інше не передбачено законодавством або умовами спеціального дозволу (ліцензії); здійснювати на умовах спеціального дозволу (ліцензії) консервацію наданого в користування родовища корисних копалин або його частини; на першочергове подовження строку тимчасового користування надрами.

Законодавство про надра визначає такі види користування надрами. Це — геологічне вивчення, в тому числі дослідно-промислова розробка родовищ корисних копалин загальнодержавного значення^видобування корисних копалин; будівництво та експлуатація підземних споруд, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, у тому числі споруд для підземного зберігання нафти, газу та інших речовин і матеріалів, захоронення шкідливих речовин і відходів виробництва, скидання стічних вод,^створення геологічних територій та об'єктів, що мають важливе наукове, культурне, санітарно-оздоровче значення (наукові полігони, геологічні заповідники,'заказники, пам'ятки природи, лікувальні, оздоровчі заклади та ін.); задоволення інших потреб.

Надрокорстувачі мають забезпечувати повноту геологічного вивчення, раціональне, комплексне використання та охорону надр. Тому в літературі виділяють принцип комплексності використання надр, який є основним принципом в галузі регулювання надрових відносин.

51. підстави виникнення, зміни та припинення надрокористування: гірничий відвід як підстава надрокористування

Відповідно до законодавства про надра підставою виникнення відносин щодо використання надр є надання спеціального дозволу (ліцензії), гірничого відводу і земельної ділянки, необхідної для цього. Ліцензування діяльності щодо користування надрами — це єдиний порядок надання спеціальних дозволів (ліцензій) на користування ділянкою надр з відповідною метою. Головною метою ліцензування є контроль за законністю і раціональністю користування надрами та лімітування використання надр. Ліцензуванню підлягає діяльність із користування ділянками надр з метою геологічного вивчення надр, здійснення інженерно-пошукових робіт для будівництва об'єктів енергетики, оборонного комплексу, видобування корисних копалин, будівництва та експлуатації підземних споруд, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, та ін.

Не підлягають ліцензуванню регіональні геофізичні роботи, гезлогічні роботи, пов'язані з прогнозом землетрусів та дослідженнями вулканічної діяльності, науково-дослідні роботи, спрямовані на загальне вивчення надр, створення та ведення моніторингу геологічного середовища, а також інші роботи, що здійснюються без суттєвого порушення цілісності надр.

Право на користування надрами засвідчується актом про надання гірничого відводу. Гірничі відводи можуть надаватися підприємствам і громадянам лише за наявності у них спеціального дозволу (ліцензії) на користування ділянкою надр, а також затвердженого в установленому порядку проекту розробки родовища корисних копалин або будівництва гірничодобувного об'єкта чи підземної споруди, не пов'язаної з видобуванням корисних копалин.

Надання додаткових гірничих відводів до існуючого оформлююється як новий відвід.

Надра в межах гірничого відводу повинні використовуватися відповідно до цілей, для яких його було надано. Передача гірничого відводу повністю або частково іншому підприємству або громадянину забороняється.

Право користування надрами може бути припинено (повністю чи частково), зупинено на деякий час через підстави, передбачені чинним законодавством.

Повне припинення права надрокористування настає, коли користувач позбавляється цього права на весь наданий йому гірничий відвід або спеціального дозволу (ліцензії). Частковим припиненням називається вилучення у надрокористувача лише частини гірничого відводу із збереженням за ним права користування частиною, що залишилася.

Право надрокористування припиняється й у випадках вилучення земельної ділянки у землевласників і землекористувачів на підставах і в порядку, передбачених чинним земельним законодавством.

Підставою припинення права надрокористування іноземних юридичних осіб і громадян є також і дострокове розірвання угоди (контракту) на право користування надрами або переробку мінеральної сировини.

Право користування надрами припиняється, обмежується або зупиняється Державним комітетом України по нагляду за охороною праці або місцевими радами, які надали надра в користування шляхом анулювання наданого гірновідводного акта і вилучення гірничого відводу в натурі, а також Державним комітетом природних ресурсів України шляхом анулювання наданої ліцензії.

52. права і обов’язки надрокористувачів, межі належного здійснення прав і виконання обов’язків суб’єктами - надрокористувачами

Користувачі надр мають право:

1) здійснювати на наданій їм ділянці надр геологічне вивчення, комплексну розробку родовищ корисних копалин та інші роботи згідно з умовами спеціального дозволу або угоди про розподіл продукції;

2) розпоряджатися видобутими корисними копалинами, якщо інше не передбачено законодавством або умовами спеціального дозволу; 

3) здійснювати на умовах спеціального дозволу консервацію наданого в користування родовища корисних копалин або його частини; 

4) на першочергове продовження строку тимчасового користування надрами; користуватися додатковими пр

Користувачі надр зобов'язані: 

1) використовувати надра відповідно до цілей, для яких їх було надано; 

2) забезпечувати повноту геологічного вивчення, раціональне, комплексне використання та охорону надр; 

3) забезпечувати безпеку людей, майна та навколишнього природного середовища; 

4) приводити земельні ділянки, порушені при користуванні надрами, в стан, придатний для подальшого їх використання у суспільному виробництві; 

5) виконувати інші вимоги щодо користування надрами, встановлені законодавством України та угодою про розподіл продукції. 

Права та обов'язки користувача надр виникають з моменту отримання спеціального дозволу на користування надрами, а в разі надання права користування надрами на умовах угод про розподіл продукції - з моменту набрання чинності такою угодою, якщо інше не передбачено цією угодою. 

Користувач надр (інвестор), який отримав спеціальний дозвіл на користування надрами та гірничий відвід або уклав угоду про розподіл продукції, має виключне право здійснювати в його межах користування надрами відповідно до цього спеціального дозволу та угоди про розподіл продукції. Будь-яка діяльність, пов'язана з користуванням надрами в межах гірничого відводу, може здійснюватися тільки за згодою користувача надр (інвестора), якому він наданий.

53. Державний облік родовищ і запасів корисних копалин: державний контроль і нагляд за веденням робіт з геологічного вивчення надр та розробки коисних копалин.

Геологічне вивчення надр здійснюється з метою одержання даних про геологічну будову надр, процеси, які відбуваються в них, виявлення і оцінки корисних копалин, вивчення закономірностей їх формування і розміщення, з'ясування гірничо-технічних та інших умов розробки родовищ корисних копалин і використання надр для цілей, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин.

Проведення робіт по геологічному вивченню надр організується та координується спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з геологічного вивчення та забезпечення раціонального використання надр на основі державних комплексних або цільових програм, міжгалузевих і галузевих планів, проектів, відповідних норм і правил.

Геологічне вивчення надр, передбачене державними програмами, здійснюється, як правило, за рахунок коштів, що відраховуються видобувними підприємствами до державного бюджету за раніше виконані геологорозвідувальні роботи. В окремих випадках геологічне вивчення надр може виконуватись за рахунок прямих видатків державного та місцевих бюджетів.

Місцеві Ради народних депутатів і органи виконавчої влади на місцях сприяють проведенню робіт по геологічному вивченню надр, що виконуються згідно з державними програмами, розробляють та реалізують відповідні територіальні програми.

При геологічному вивченні надр повинні забезпечуватися:

1) раціональне і ефективне проведення робіт, пов'язаних з геологічним вивченням надр;

2) екологічно безпечний для життя і здоров'я людей стан навколишнього природного середовища;

3) повнота вивчення геологічної будови надр, гірничо-технічних, гідрогеологічних та інших умов розробки розвіданих родовищ, будівництва та експлуатації підземних споруд, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин;

4) достовірність визначення кількості та якості запасів усіх корисних копалин і наявних у них компонентів, геолого-економічна оцінка родовищ корисних копалин;

5) ведення робіт методами і способами, які б виключали невиправдані втрати корисних копалин, зниження їх якості, надмірне руйнування грунтового покриву та забруднення навколишнього природного середовища;

6) розміщення видобутих гірських порід і корисних копалин, яке б виключало їх шкідливий вплив на навколишнє природне середовище і здоров'я населення;

7) збереження розвідувальних гірничих виробок і свердловин, які можуть бути використані при розробці родовищ та в інших цілях, і ліквідація у встановленому порядку виробок і свердловин, які не підлягають подальшому використанню;

8) збереження геологічної і виконавчо-технічної документації, зразків гірських порід і руд, дублікатів проб корисних копалин, які можуть бути використані при подальшому вивченні надр, розвідці та розробці родовищ корисних копалин, а також при користуванні надрами для цілей, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин.

Замовниками робіт можуть обумовлюватись й інші вимоги щодо геологічного вивчення надр, що не суперечать законодавству України.

Роботи по геологічному вивченню надр підлягають обов'язковій державній реєстрації та обліку з метою узагальнення і максимального використання результатів вивчення надр, а також запобігання дублюванню зазначених робіт.

Державна реєстрація та облік робіт по геологічному вивченню надр провадяться Державним інформаційним геологічним фондом України.

Умови розпорядження геологічною інформацією, в тому числі і тією, що підлягає обов'язковій передачі до Державного інформаційного геологічного фонду України, визначаються Положенням про порядок розпорядження геологічною інформацією, що розробляється на основі цього Кодексу, законодавства про науково-технічну інформацію і затверджується Кабінетом Міністрів України.

Розвідані родовища корисних копалин, у тому числі техногенні, або їх ділянки, запаси корисних копалин яких оцінено, включаються до Державного фонду родовищ корисних копалин і передаються для промислового освоєння в порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Особи, які відкрили невідоме раніше родовище, що має промислову цінність, або виявили додаткові запаси корисних копалин чи нову мінеральну сировину в раніше відомому родовищі, що істотно підвищують його промислову цінність, визнаються першовідкривачами.

Першовідкривачі мають право на винагороду. Положення про першовідкривачів родовищ корисних копалин затверджується Кабінетом Міністрів України.

54. вирішення спорів та юридична відповідальність за порушення законодавства про використання надр

Спори з питань користування надрами розглядаються органом державного геологічного контролю, органом державного гірничого нагляду, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів, місцевими радами або судом у порядку, встановленому законодавством України.

Місцеві ради вирішують спори з питань користування надрами, пов'язані з розробкою родовищ корисних копалин місцевого значення, торфу, прісних підземних вод 

Позивачі - центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері геологічного вивчення та раціонального використання надр, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони праці, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів, - звільняються від сплати державного мита у справах про стягнення коштів та відшкодування збитків, завданих державі внаслідок порушення законодавства про надра.

Спори з питань користування надрами, які виникають з іншими державами, а також між іноземцями, особами без громадянства, іноземними юридичними особами та власником надр, розглядаються відповідно до законодавства України.

Спори з питань користування надрами на умовах розподілу продукції вирішуються відповідно до умов, передбачених такими угодами, що укладаються відповідно до Закону України "Про угоди про розподіл продукції"

Порушення законодавства про надра тягне за собою дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову і кримінальну відповідальність згідно з законодавством України.

Відповідальність за порушення законодавства про надра несуть особи, винні у:

самовільному користуванні надрами;

порушенні норм, правил і вимог щодо проведення робіт по геологічному вивченню надр;

вибірковому виробленні багатих ділянок родовищ, що призводить до наднормативних втрат запасів корисних копалин;

наднормативних втратах і погіршенні якості корисних копалин при їх видобуванні;

пошкодженнях родовищ корисних копалин, які виключають повністю або суттєво обмежують можливість їх подальшої експлуатації;

порушенні встановленого порядку забудови площ залягання корисних копалин;

невиконанні правил охорони надр та вимог щодо безпеки людей, майна і навколишнього природного середовища від шкідливого впливу робіт, пов'язаних з користуванням надрами;

знищенні або пошкодженні геологічних об'єктів, що становлять особливу наукову і культурну цінність, спостережних режимних свердловин, а також маркшейдерських і геодезичних знаків;

незаконному знищенні маркшейдерської або геологічної документації, а також дублікатів проб корисних копалин, необхідних при подальшому геологічному вивченні надр і розробці родовищ;

невиконанні вимог щодо приведення гірничих виробок і свердловин, які ліквідовано або законсервовано, в стан, який гарантує безпеку людей, а також вимог щодо збереження родовищ, гірничих виробок і свердловин на час консервації.

Законодавчими актами України може бути встановлено відповідальність й за інші порушення законодавства про надра.

55. правове регулювання використання водних об’єктів та їх ресурсів: зміст і система водного законодавства

водний кодекс від 6 червня 1995 року

Завданням водного законодавства є регулювання правових відносин з метою забезпечення збереження, науково обгрунтованого, раціонального використання вод для потреб населення і галузей економіки, відтворення водних ресурсів, охорони вод від забруднення, засмічення та вичерпання, запобігання шкідливим діям вод та ліквідації їх наслідків, поліпшення стану водних об'єктів, а також охорони прав підприємств, установ, організацій і громадян на водокористування.

 Водні відносини в Україні регулюються цим Кодексом, Законом України "Про охорону навколишнього природного середовища" та іншими актами законодавства.

Земельні, гірничі, лісові відносини, а також відносини щодо використання та охорони рослинного і тваринного світу, територій та об'єктів природно-заповідного фонду, атмосферного повітря, виключної (морської) економічної зони та континентального шельфу України, що виникають під час користування водними об'єктами, регулюються відповідним законодавством України.

56. поняття та види водокористування: правове регулювання загального і спеціального водокористування, відокремлене спільне водокористування

Усі води (водні об'єкти) на території України становлять її водний фонд.

До водного фонду України належать:

1) поверхневі води:

природні водойми (озера);

водотоки (річки, струмки);

штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; інші водні об'єкти;

2) підземні води та джерела;

3) внутрішні морські води та територіальне море.

використання води - процес вилучення води для використання у виробництві з метою отримання продукції та для господарсько-питних потреб населення, а також без її вилучення для потреб гідроенергетики, рибництва, водного, повітряного транспорту та інших потреб;

Водокористування може бути двох видів - загальне та спеціальне.

Загальне водокористування здійснюється громадянами для задоволення їх потреб (купання, плавання на човнах, любительське і спортивне рибальство, водопій тварин) безкоштовно, без закріплення водних об'єктів за окремими особами та без надання відповідних дозволів.

Місцеві ради зобов'язані повідомляти населення про встановлені ними правила, що обмежують загальне водокористування.

На водних об'єктах, наданих в оренду, загальне водокористування допускається на умовах, встановлених водокористувачем, за погодженням з органом, який надав водний об'єкт в оренду.

Спеціальне водокористування - це забір води з водних об'єктів із застосуванням споруд або технічних пристроїв, використання води та скидання забруднюючих речовин у водні об'єкти, включаючи забір води та скидання забруднюючих речовин із зворотними водами із застосуванням каналів.

 Спеціальне водокористування здійснюється юридичними і фізичними особами насамперед для задоволення питних потреб населення, а також для господарсько-побутових, лікувальних, оздоровчих, сільськогосподарських, промислових, транспортних, енергетичних, рибогосподарських та інших державних і громадських потреб.

Не належать до спеціального водокористування:

пропуск води через гідровузли (крім гідроенергетичних);

подача (перекачування) води водокористувачам у маловодні регіони;

усунення шкідливої дії вод (підтоплення, засолення, заболочення);

використання підземних вод для вилучення корисних компонентів;

вилучення води з надр разом з видобуванням корисних копалин;

виконання будівельних, днопоглиблювальних і вибухових робіт;

видобування корисних копалин і водних рослин;

прокладання трубопроводів і кабелів;

проведення бурових, геологорозвідувальних робіт;

інші роботи, які виконуються без забору води та скидання зворотних вод.

Згідно з ВК право водокористування поділяється на користування водами для задоволення питних і господарсько-побутових (статті 58—61), лікувальних, курортних, оздоровчих та інших потреб населення (статті 62—64) і для потреб галузей економіки — сільського і лісового господарства (ст. 65); для промислових і гідроенергетичних потреб (ст. 66); для потреб водного транспорту (ст. 67); для потреб рибного і мисливського господарства (ст. 68); цля протипожежних потреб (ст. 69).

За способом використання водних об'єктів виділяють первинне і вторинне водокористування. При цьому водокористувачі поділяються на первинних і вторинних. Первинні водокористувачі — це ті, що мають власні водозабірні споруди і відповідне обладнання для забору води. Вторинні водокористувачі (абоненти) — це ті, що не мають власних водозабірних споруд і отримують воду з водозазірних споруд первинних водокористувачів та скидають стічні води в їхні системи на умовах, що встановлюються між ними. Вторинні водокористувачі можуть здійснювати скидання стічних вод у зодні об'єкти також на підставі дозволів на спеціальне водокористування.

За строками здійснення право користування водами поділяється на безстрокове та строкове. .При безстроковому (постійному) строк користування водами не встановлюється. Наприклад не встановлюється строк користування водами для потреб гідроенергетики та водного транспорту. Строкове у свою чергу може бути короткостроковим (до 3 років) і довгостроковим (від 3 до 25 років).

57. особливості правового регулювання окремих видів спеціального водокористування

Відповідно до ст. 48 ВК спеціальне водокористування здійснюється для задоволення питних потреб населення, а також для господарсько-побутових, лікувальних, оздоровчих, сільськогосподарських, промислових, транспортних, енергетичних, рибогосподарських та інших державних і громадських потреб.

Щодо користування водними об'єктами, які мають особливе державне значення, наукову або культурну цінність, а також тими, що належать до складу систем оборотного водопостачання теплових та атомних електростанцій, то воно може бути частково чи повністю заборонено в порядку, встановленому законодавством. Спеціальна заборона на водних об'єктах діє, наприклад, стосовно лісосплаву.

Користування водними об'єктами для питних і господарсько— побутових потреб населення здійснюється в порядку централізованого і нецентралізованого водопостачання. Централізоване водопостачання здійснюється в порядку спеціального водокористування, а нецентралізованого — у порядку загального або спеціального водокористування. Таке використовування води має передбачати такі якісні характеристики, які відповідають встановленим державним стандартам, нормативам екологічної безпеки водокористування і санітарним нормам.

Нецентралізоване водопостачання здійснюється безпосередньо юридичними і фізичними особами шляхом забору води поверхневих або підземних водних об'єктів. Періодичний контроль за якістю води, що використовується для нецентралізованого водопостачання населення, здійснюється державними органами санітарного нагляду. Особливе місце належить підземним водам питної якості.

Ці води використовуються насамперед для задоволення потреб питного і побутового водопостачання населення, а також харчової промисловості та тваринництва.

Водні об'єкти, віднесені у встановленому порядку до категорії лікувальних, використовуються виключно у лікувальних і оздоровчих цілях.

Користування водами для потреб сільського і лісового господарства здійснюється у порядку як дуального, так і спеціального водокористування. При здійсненні водокористування для потреб сільського господарства водокористувачі зобов'язуються вживати заходів із запобігання підтопленню, заболоченню, забрудненню земель сільськогосподарського призначення.

Користування водними об'єктами для потреб гідроенергетики має здійснюватися з урахуванням інтересів інших галузей народного господарства, додержанням комплексного використання вод.

Гідроенергетичні підприємства зобов'язані дотримуватися встановлених правил експлуатації водосховищ, режимів накопичення та спрацювання запасів води, режимів коливань рівня у верхньому і нижньому рельєфах та пропускання води через гідровузли, забезпечувати у встановленому порядку безперебійний пропуск суден, а також пропуск риби до місць нересту відповідно до проектів рибопропускних споруд.

Користування водними об'єктами для потреб водного транспорту допускається на внутрішніх водних шляхах загального користування. До них належать річки, озера, водосховища, канали, інші водойми, а також внутрішні морські води та територіальне море України, за винятком випадків, коли відповідно до законодавства їх використання повністю чи частково заборонено.

58. підстави та умови виникнення та припинення водокористування, основні права і обов’язки водокористувачів та обмеження їх прав.

Виникнення відносин водокористування пов'язане з певними юридичними фактами.

Для загального водокористування таким юридичним фактом є волевиявлення суб'єкта, його правомірні дії на

основі правової норми, яка передбачає і дозволяє здійснювати таке користування. 

Підставою виникнення спеціального водокористування є одержання спеціального дозволу. 

Підставою видачі дозволу є клопотання водокористувача, де обґрунтовується потреба у воді. Попередньо клопотання погоджується у разі використання поверхневих водних об'єктів — з органами водного господарства; підземних вод — з Державною геологічною службою; водних об'єктів, віднесених до категорії лікувальних — з Міністерством охорони здоров'я України. Дозволи видаються — у разі використання вод водних об'єктів загальнодержавного значення — територіальними органами Мінприроди України; у разі використання вод водних об'єктів місцевого значення — Верховною Радою АРК, обласними, Київською та Севастопольською міськими радами за погодженням з відповідними територіальними органами Мінприроди України.

Підставою виникнення відносин водокористування на умовах оренди є договір оренди, укладений з дотриманням умов, визначених в ст. 51 Водного кодексу України.

Підстави припинення права спеціального водокористування передбачені ст. 55 Водного кодексу України. Зокрема, такими підставами є:

-закінчення строку спеціального водокористування; ліквідація підприємств, установ чи організацій;

-передача водогосподарських споруд іншим водокористувачам; порушення умов спеціального водокористування та охорони вод;

-систематичне невнесення збору в строки, визначені законодавством та інші.

Стаття 43. Основні права водокористувачів

Водокористувачі мають право:

1) здійснювати загальне та спеціальне водокористування;

2) використовувати водні об'єкти на умовах оренди;

4) вимагати від власника водного об'єкта або водопровідної системи підтримання належної якості води за умовами водокористування;

5) споруджувати гідротехнічні та інші водогосподарські об'єкти, здійснювати їх реконструкцію і ремонт;

6) передавати для використання воду іншим водокористувачам на визначених умовах;

7) здійснювати й інші функції щодо водокористування в порядку, встановленому законодавством.

Права водокористувачів охороняються законом.

Порушені права водокористувачів підлягають поновленню в порядку, встановленому законодавством.

 Стаття 44. Обов'язки водокористувачів

Водокористувачі зобов'язані:

1) економно використовувати водні ресурси, дбати про їх відтворення і поліпшення якості вод;

2) використовувати воду (водні об'єкти) відповідно до цілей та умов їх надання;

3) дотримувати встановлених нормативів гранично допустимого скидання забруднюючих речовин та встановлених лімітів забору води, лімітів використання води та лімітів скидання забруднюючих речовин, а також санітарних та інших вимог щодо впорядкування своєї території;

4) використовувати ефективні сучасні технічні засоби і технології для утримання своєї території в належному стані, а також здійснювати заходи щодо запобігання забрудненню водних об'єктів стічними (дощовими, сніговими) водами, що відводяться з неї;

 5) не допускати порушення прав, наданих іншим водокористувачам, а також заподіяння шкоди господарським об'єктам та об'єктам навколишнього природного середовища;

6) утримувати в належному стані зони санітарної охорони джерел питного та господарсько-побутового водопостачання, прибережні захисні смуги, смуги відведення, берегові смуги водних шляхів, очисні та інші водогосподарські споруди та технічні пристрої; та інші…

 Стаття 45. Обмеження прав водокористувачів

У разі маловоддя, загрози виникнення епідемій та епізоотій, а також в інших передбачених законодавством випадках права водокористувачів можуть бути обмежені або змінені умови водокористування з метою забезпечення охорони здоров'я людей та в інших державних інтересах. При цьому пріоритетність надається використанню вод для питних і побутових потреб населення.

Права водокористувачів обмежуються також під час аварій або за умов, що можуть призвести чи призвели до забруднення вод, та при здійсненні невідкладних заходів щодо запобігання стихійному лиху, спричиненому шкідливою дією вод, і ліквідації його наслідків.

Права водокористувачів, які здійснюють спеціальне водокористування, можуть бути обмежені органом, який видав дозвіл на спеціальне водокористування чи надав водний об'єкт у користування або в оренду.

 Права вторинних водокористувачів можуть бути обмежені первинними водокористувачами за погодженням з органом, який видав дозвіл на спеціальне водокористування чи надав водний об'єкт у користування.

59. правові вимоги організації використання водних об’єктів: водоохоронні зони та прибережні захисні смуги навколо водних об’єктів

Стаття 87. Водоохоронні зони

Для створення сприятливого режиму водних об'єктів, попередження їх забруднення, засмічення і вичерпання, знищення навколоводних рослин і тварин, а також зменшення коливань стоку вздовж річок, морів та навколо озер, водосховищ і інших водойм встановлюються водоохоронні зони.

 Водоохоронна зона є природоохоронною територією господарської діяльності, що регулюється.

На території водоохоронних зон забороняється:

1) використання стійких та сильнодіючих пестицидів;

2) влаштування кладовищ, скотомогильників, звалищ, полів фільтрації;

3) скидання неочищених стічних вод, використовуючи рельєф місцевості (балки, пониззя, кар'єри тощо), а також у потічки.

В окремих випадках у водоохоронній зоні може бути дозволено добування піску і гравію за межами земель водного фонду на сухій частині заплави, у праруслах річок за погодженням з обласними, Київською, Севастопольською міськими державними адміністраціями, органом виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань охорони навколишнього природного середовища, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері розвитку водного господарства, та центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері геологічного вивчення та раціонального використання надр.

Контроль за створенням водоохоронних зон і прибережних захисних смуг, а також за додержанням режиму використання їх територій здійснюється виконавчими комітетами сільських, селищних, міських рад і центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів.

 Стаття 88. Прибережні захисні смуги

З метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм в межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги.

Прибережні захисні смуги встановлюються по берегах річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менше 3 гектарів - 25 метрів; для середніх річок, водосховищ на них та ставків площею більше 3 гектарів - 50 метрів; для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів.

Якщо крутизна схилів перевищує три градуси, мінімальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється.

Прибережні захисні смуги встановлюються на земельних ділянках всіх категорій земель, крім земель морського транспорту.

комунальній власності та можуть надаватися в користування лише для цілей, визначених цим Кодексом.

У межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням містобудівної документації.

Уздовж морів та навколо морських заток і лиманів встановлюється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води.

У межах прибережної захисної смуги морів та навколо морських заток і лиманів встановлюється пляжна зона, ширина якої визначається залежно від ландшафтно-формуючої діяльності моря, але не менше 100 метрів від урізу води, що включає: території, розташовані між лінією максимального відпливу та лінією максимального напливу хвиль, зареєстрованих під час найсильніших штормів, а також територію берега, яка періодично затоплюється хвилями;

 прибережні території - складені піском, гравієм, камінням, ракушняком, осадовими породами, що сформувалися в результаті діяльності моря, інших природних чи антропогенних факторів;

скелі, інші гірські утворення.

Пляжна зона не встановлюється у межах прибережної захисної смуги морів та навколо морських заток і лиманів на земельних ділянках, віднесених до земель морського транспорту, а також на земельних ділянках, на яких розташовані військові та інші оборонні об'єкти, рибогосподарські підприємства.

60. державне управління і державний контроль в галузі використання водних об’єктів: законодавчі вимоги щодо відтворення водних ресурсів і відновлення якості вод

Державне управління в галузі використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів здійснюється за басейновим принципом на основі державних, цільових, міждержавних та регіональних програм використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів.

Державне управління в галузі використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів здійснюють Кабінет Міністрів України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, районні, обласні ради, органи виконавчої влади та інші державні органи відповідно до законодавства України.

 Органами виконавчої влади у галузі використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів є центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері розвитку водного господарства, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері геологічного вивчення та раціонального використання надр, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони і раціонального використання вод та відтворення водних ресурсів, та інші органи відповідно до законодавства.

Державний контроль за використанням і охороною вод та відтворенням водних ресурсів здійснюється Кабінетом Міністрів України, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів, іншими державними органами відповідно до законодавства України.

61. стандартизація і нормування у сфері використання водних ресурсів: правові вимоги і технічні нормативи щодо використанн водних ресурсів

Стандартизація і нормування в галузі використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів здійснюються з метою забезпечення екологічної і санітарно-гігієнічної безпеки вод шляхом встановлення комплексу взаємопов'язаних нормативних документів, які визначають взаємопогоджені вимоги до об'єктів, що підлягають стандартизації і нормуванню.

До комплексу нормативних документів із стандартизації в галузі використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів входять документи, які містять:

основні положення;

терміни та поняття, класифікації;

методи, методики та засоби визначення складу та властивостей вод;

вимоги до збирання, обліку, обробки, збереження, аналізу інформації та прогнозування кількісних і якісних показників стану вод;

вимоги щодо раціонального використання та охорони вод у галузевих стандартах та технічних умовах на процеси, продукцію і послуги;

метрологічні норми, правила, вимоги до організації робіт;

інші нормативи із стандартизації в цій галузі.

Нормативні документи із стандартизації в галузі використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів розробляються та затверджуються в порядку, що встановлюється законодавством.

У галузі використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів встановлюються такі нормативи:

1) нормативи екологічної безпеки водокористування;

2) екологічний норматив якості води водних об'єктів;

3) нормативи гранично допустимого скидання забруднюючих речовин;

4) галузеві технологічні нормативи утворення речовин, що скидаються у водні об'єкти;

5) технологічні нормативи використання води.

Законодавством України можуть бути встановлені й інші нормативи в галузі використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів.

62. вирішення спорів з питань використання водних об’єктів, підстави юридичної відповідальності за порушення вимог водного законодавства

Спори з питань використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів розглядаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері розвитку водного господарства, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері геологічного вивчення та раціонального використання надр, місцевими радами, судом або третейським судом у порядку, встановленому законодавством.

Позивачі - центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері розвитку водного господарства, звільняються від сплати державного мита у справах про стягнення коштів на відшкодування збитків, завданих порушеннями водного законодавства.

 Стаття 110. Відповідальність за порушення водного законодавства

Порушення водного законодавства тягне за собою дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність згідно з законодавством України.

Водокористувачі звільняються від відповідальності за порушення водного законодавства, якщо вони виникли внаслідок дії непереборних сил природи чи воєнних дій.

Відповідальність за порушення водного законодавства несуть особи, винні у:

1) самовільному захопленні водних об'єктів;

2) забрудненні та засміченні вод;

3) порушенні режиму господарської діяльності у водоохоронних зонах та на землях водного фонду;

4) руйнуванні русел річок, струмків та водотоків або порушенні природних умов поверхневого стоку під час будівництва і експлуатації автошляхів, залізниць та інших інженерних комунікацій;

5) введенні в експлуатацію підприємств, комунальних та інших об'єктів без очисних споруд чи пристроїв належної потужності;

6) недотриманні умов дозволу або порушенні правил спеціального водокористування;

7) самовільному проведенні гідротехнічних робіт (будівництво ставків, дамб, каналів, свердловин);

8) порушенні правил ведення державного обліку вод або перекрученні чи внесенні недостовірних відомостей в документи державної статистичної звітності;

9) пошкодженні водогосподарських та гідрометричних споруд і пристроїв, порушенні правил експлуатації та встановлених режимів їх роботи;

10) незаконному створенні систем скидання зворотних вод у водні об'єкти, міську каналізаційну мережу або зливну каналізацію та несанкціонованому скиданні зворотних вод;

11) використанні земель водного фонду не за призначенням;

12) неповідомленні (приховуванні) відомостей про аварійні ситуації на водних об'єктах;

13) відмові від надання (приховуванні) проектної документації та висновків щодо якості проектів підприємств, споруд та інших об'єктів, що можуть впливати на стан вод, а також актів і висновків комісій, які приймали об'єкт в експлуатацію;

14) порушенні правил охорони внутрішніх морських вод та територіального моря від забруднення та засмічення.

 

63. законодавство про виключну морську економічну зону і континентальний шельф: легальне визначення морської економічної зони і континентального шельфу

Законодавство про виключну (морську) економічну зону України складається з Закону України про виключну (морську) економічну зону України від 16 травня 1995 року та інших актів законодавства України, що регулюють питання, пов'язані з правовим режимом виключної (морської) економічної зони України.

Морські райони, зовні прилеглі до територіального моря України, включаючи райони навколо островів, що їй належать, становлять виключну (морську) економічну зону України.

Ширина виключної (морської) економічної зони становить до 200 морських миль, відлічених від тих самих вихідних ліній, що і територіальне море України.

Континентальний шельф — це затоплена морем частина материкової території.Закон України «Про виключну (морську) економічну зону України» введено в дію з 1 вересня 1995 року, визначає, що Стаття 2. Морські райони, зовні прилеглі до територіального моря України, включаючи райони навколо островів, що їй належать, становлять виключну (морську) економічну зону УкраїниШирина виключної (морської) економічної зони становить до 200 морських миль, відлічених від тих самих вихідних ліній, що і територіальне море України.

64. правове регулювання використання ресурсів морської економічної зони: особливості режиму використання анадромних видів рибних ресурсів

Україна забезпечує оптимальне використання рибних та інших живих ресурсів у своїй виключній (морській) економічній зоні шляхом вжиття відповідних заходів для їх збереження та управління ними.

Промисел рибних та інших живих ресурсів, а також дослідження, розвідка та інші операції, пов'язані з таким промислом у виключній (морській) економічній зоні України, здійснюються іноземними юридичними та фізичними особами лише на підставі міжнародних угод.

Іноземні юридичні та фізичні особи, які ведуть рибний промисел у виключній (морській) економічній зоні України згідно з цією статтею, повинні дотримувати вимог щодо збереження рибних та інших живих ресурсів, а також інших положень і умов, установлених цим Законом та іншими актами законодавства України. Україна, у річках якої утворюються запаси анадромних видів риб, реалізує свої права виходячи з першочергової заінтересованості в таких запасах і несе за них першочергову відповідальність.

Спеціально уповноважені органи України забезпечують збереження запасів анадромних видів риб шляхом вжиття відповідних заходів і встановлення правил регулювання рибного промислу у виключній (морській) економічній зоні, зокрема щодо визначення загального обсягу допустимих виловів, і співробітничають з цією метою з відповідними органами інших заінтересованих держав, якщо ці види риб мігрують за межі виключної (морської) економічної зони України.

Україна з метою забезпечення своїх суверенних прав на розвідку, експлуатацію, збереження живих ресурсів та управління ними у своїй виключній (морській) економічній зоні вживає заходів (включаючи огляд, інспекцію, арешт і судовий розгляд) для забезпечення дотримання законодавства України.

Порядок і умови використання рибних та інших живих ресурсів виключної (морської) економічної зони встановлюються Кабінетом Міністрів України.

 Функції уповноваженого органу, який взаємодіє з Європейським Союзом, з органами влади іноземних держав (їх компетентними органами та організаціями) з питань виконання вимог системи попередження та ліквідації незаконного, непідзвітного та нерегульованого рибальства, виконує центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері рибного господарства.

65. правове регулювання ведення наукових досліджень у морській економічній зоні та континентальному шельфі

Морські наукові дослідження у виключній (морській) економічній зоні України проводяться лише за згодою спеціально уповноважених органів України відповідно до законодавства України і міжнародних договорів України.

Морські наукові дослідження у виключній (морській) економічній зоні України мають право проводити усі держави, незалежно від їх географічного положення, їх юридичні і фізичні особи, а також міжнародні організації за умови дотримання законодавства України.

Україна, здійснюючи свою юрисдикцію, має право регулювати і дозволяти проводити морські наукові дослідження у своїй виключній (морській) економічній зоні. Спеціально уповноважені органи України дають свою згоду на проведення морських наукових досліджень у виключній (морській) економічній зоні за умови, що ці дослідження проводяться лише у мирних цілях, для розширення знань про морське середовище на благо людства і не несуть загрози навколишньому природному середовищу.

Україна може відмовити у наданні згоди на здійснення іншими державами, їх юридичними і фізичними особами, міжнародними організаціями морського наукового проекту у своїй виключній (морській) економічній зоні, якщо цей проект:

 1) безпосередньо пов'язаний з розвідкою та розробкою як живих, так і неживих природних ресурсів;

2) передбачає буріння морського дна, використання вибухових речовин або привнесення шкідливих речовин у морське середовище;

3) включає спорудження, експлуатацію або використання штучних островів, установок і споруд;

4) спрямований на підводну культурну та/або археологічну спадщину, для недопущення порушення її суверенних прав або юрисдикції, встановлених міжнародним правом, у тому числі Конвенцією Організації Об'єднаних Націй з морського права.

Іноземні держави, їх юридичні і фізичні особи, а також міжнародні організації, які мають намір проводити морські наукові дослідження у виключній (морській) економічній зоні України, подають спеціально уповноваженим органам України за шість місяців до передбачуваної дати початку здійснення морського наукового проекту повну інформацію про характер і цілі проекту, метод і засоби, що використовуватимуться, точні географічні координати районів, в яких буде здійснюватися проект, та інші дані.

Якщо подана інформація є неточною або іноземна держава, її юридичні і фізичні особи чи відповідна міжнародна організація, яка здійснює проект, має невиконані зобов'язання перед Україною, що випливають з раніше здійснюваного наукового проекту, спеціально уповноважені органи України можуть відмовити у дозволі на проведення морських досліджень.

 Стаття 14. Умови проведення морських наукових досліджень

Під час проведення морських наукових досліджень у виключній (морській) економічній зоні України іноземні держави, їх юридичні і фізичні особи, міжнародні організації, які одержали на це дозвіл спеціально уповноважених органів України, зобов'язані дотримувати таких умов:

 1) забезпечувати участь представників України у морських наукових дослідженнях, зокрема на борту науково-дослідних суден та на інших науково-дослідних установках, надавати спеціально уповноваженим органам України на їх прохання попередні доповіді, а також інші матеріали і висновки досліджень;

2) надавати спеціально уповноваженим органам України на їх прохання можливість доступу до всіх даних і зразків, одержаних під час морських наукових досліджень, передавати їм матеріали, з яких можна зробити копію, і зразки, які можна розділити без заподіяння шкоди їх науковій цінності, а також надавати інформацію, що містить оцінку таких даних, зразків і результатів досліджень, або подавати допомогу в їх оцінці та інтерпретації;

 4) негайно інформувати спеціально уповноважені органи України про будь-які істотні зміни у програмі досліджень;

5) прибрати науково-дослідні установки або обладнання після завершення досліджень, якщо не укладено угоди про інше;

6) забезпечення збереження об'єктів підводної культурної та археологічної спадщини в зоні проведення досліджень.

 Стаття 15. Заборона (зупинення) морських наукових досліджень

Морські наукові дослідження у виключній (морській) економічній зоні можуть бути тимчасово заборонені (зупинені) спеціально уповноваженими органами України. Рішення про тимчасову заборону (зупинення) може бути скасовано цими органами, а дослідження продовжено, як тільки інша держава, її юридична чи фізична особа або міжнародна організація, що здійснює дослідження, усуне порушення та дасть гарантію стосовно дотримання встановленого цим Законом порядку.

Морські наукові дослідження у виключній (морській) економічній зоні України, які проводяться без дозволу спеціально уповноважених органів України, або з відступом від положень статті 13 цього Закону, або з суттєвими відмінностями від початкового проекту дослідження, підлягають негайному припиненню.

66. правові вимоги при створенні й експлуатації штучних островів та споруд в межах морської економічної зони і континентального шельфу

 Стаття 10. Штучні острови, установки і споруди

Україна у своїй виключній (морській) економічній зоні має виключне право створювати, а також дозволяти і регулювати спорудження, експлуатацію та використання штучних островів, установок і споруд для морських наукових досліджень, розвідки та розробки природних ресурсів, а також інших економічних цілей згідно з чинним законодавством України.

 Стаття 11. Юрисдикція України щодо штучних островів, установок і споруд

Україна у своїй виключній (морській) економічній зоні має виключну юрисдикцію щодо штучних островів, установок і споруд, у тому числі щодо митних, податкових, санітарних та імміграційних законів і правил, а також законів і правил, що стосуються її безпеки.

 Україна може встановлювати навколо штучних островів, установок і споруд зони безпеки і здійснює у цих зонах відповідні заходи для гарантування безпеки як судноплавства, так і штучних островів, установок та споруд. Ширина зон безпеки не повинна перевищувати 500 метрів, відлічених від кожної точки їх зовнішнього краю, за винятком випадків, коли інше дозволено загальновизнаними міжнародними стандартами або рекомендовано відповідною міжнародною організацією.

 Стаття 12. Утримання та експлуатація штучних островів, установок і споруд

Юридичні і фізичні особи України та інших держав, міжнародні організації, відповідальні за утримання та експлуатацію штучних островів, установок і споруд, зобов'язані забезпечувати утримання у належному стані постійних засобів попередження про їх наявність.

 Будь-які залишені або невикористовувані установки і споруди повинні бути прибрані у найкоротший термін і таким чином, щоб не створювати перешкод судноплавству і рибальству або загрози забруднення морського середовища.

Про створення штучних островів, будівництво установок і споруд, встановлення навколо них зон безпеки, а також повну або часткову ліквідацію цих установок і споруд дається відповідне повідомлення в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

67. незаконна промислова і наукова-дослідна діяльність у морській економічній зоні та континентальному шельфу

Стаття 22. Незаконна промислова діяльність

Незаконна розвідка чи розробка природних ресурсів виключної (морської) економічної зони України, а так само створення штучних островів, будівництво установок і споруд, встановлення навколо них зон безпеки без дозволу спеціально уповноваженого органу України -

тягне за собою накладення штрафу від чотирьохсот сорока до тисячі чотирьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або конфіскацію засобів і знарядь, із застосуванням яких вчинено порушення.

 Ті ж дії, якщо вони вчинені повторно протягом року або призвели до аварії, загибелі суден, втрати майна чи значного забруднення морського середовища, -

тягнуть за собою накладення штрафу від тисячі чотирьохсот до чотирьох тисяч чотирьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією засобів і знарядь, із застосуванням яких вчинено порушення, або без такої.

Стаття 25. Незаконне ведення морських наукових досліджень

Незаконне ведення у виключній (морській) економічній зоні України морських наукових досліджень -

тягне за собою накладення штрафу від дев'яноста до чотирьохсот п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян

Ті ж дії, якщо вони вчинені повторно протягом року або якщо вони завдали шкоди державним інтересам України, - тягнуть за собою накладення штрафу від тисячі чотирьохсот до двох тисяч шестисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

68. юридична відповідальність за порушення законодавства про використання ресурсів морської економічної зони і континентального шельфу

Стаття 21. Відповідальність за порушення законодавства про виключну (морську) економічну зону України

Громадяни України, іноземці та особи без громадянства за порушення законодавства про виключну (морську) економічну зону України несуть дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність, встановлену законодавчими актами України.

 Юридичні особи за порушення законодавства про виключну (морську) економічну зону України також несуть відповідальність.

Притягнення порушників до відповідальності згідно з цим Законом не звільняє їх від обов'язку відшкодувати відповідно до чинного законодавства України шкоду, завдану внаслідок порушення живим чи іншим ресурсам виключної (морської) економічної зони України.

Підстави: Незаконна промислова діяльність, Порушення правил безпечної експлуатації споруд, Незаконна експлуатація природних ресурсів, Незаконне ведення морських наукових досліджень, Забруднення морського середовища.

69. сучайний стан законодавства про використання рослинного світу: співвідношення флористичного та лісового законодавства

У законодавстві України поряд з землею, надрами, водами, лісами, атмосферним повітрям та тваринним світом закріплено правовий режим такого найбільш поширеного природного ресурсу (об'єкта), як рослинний світ. Як відомо, на сьогодні стан рослинного світу визначає не лише добробут і здоров'я нації будь-якої держави, а й є основною складовою виживання суспільства взагалі.

Рослинний світ поділяється на кілька основних видів, що зумовлено їх природними характеристиками, цільовим використанням та правовим становищем. До основних видів рослинного світу відносять: лісові ресурси; рослинність, що не належить до лісових ресурсів; рослинність сільськогосподарського призначення. При цьому не можна забувати про те, що і лісова рослинність, і дикоросла рослинність за межами лісів в їх природному стані становлять єдиний рослинний світ

Найповніше урегульовані відносини, які виникають у процесі використання лісових ресурсів. ї це є виправданим, оскільки значення цього виду рослинного світу велике. Відносини, пов'язані з використанням лісів, регулюються ЛК, а також рядом підзаконних нормативних актів, прийнятих на рівні Кабінету Міністрів України. Що ж до другого виду (природна рослинність, що не належить до лісових ресурсів), то його правова основа протягом багатьох років була відсутня.

Саме ця прогалина у правовому регулюванні суспільних відносин у,.сфері рослинності, що не належить до лісових ресурсів, спонукала Верховну Раду України прийняти 9 квітня 1999 р. Закон Ук раїни "Про рослинний світ'". Щодо диференціації лісового і флористичного законодавства певні суперечності викликає ст. 4 Закону "Про рослинний світ", яка відносить до рослинного світу лісо-і ресурси загальнодержавного значення. В будь-якому випадку в юридичному розумінні лісові об'єкти і об'єкти рослинного світу —

це різні природні об'єкти. Що стосується відносин, які виникають у сфері використання рослин і багаторічних насаджень,сільсько-господарського призначення, то вони регулюються відповідним законодавством, зокрема законами України від 14 жовтня 1998 р. "Про захист рослин"від ЗО червня 1993 р. "Про карантин рослин" (в редакції Закону від 3 квітня 2003 р.)від 2 березня 1995 р. "Про пестициди і агрохімікати"та іншими нормативно-правовими актами. Належність деяких рослин і насаджень до групи рослин сільськогосподарського призначення виводить ці рослини з-під дії Закону "Про рослинний світ".

Система правових норм, які регулюють суспільні відносини з приводу використання, відтворення і охорони рослинного світу, становить самостійну галузь права — флористичне право. Предметом флористичного права є суспільні відносини права власності на рослинний світ, управлінські відносини, відносини користування природними рослинними ресурсами, відтворення, охорони та захисту рослинного світу.

Юридичними засадами флористичного права є Конституція, За-кон України від 25 червня 1991 р. "Про охорону навколишнього природного середовища", Закон "Про рослинний світ" та інші нормативні акти. Флористичне право належить до системи природноресурсового права як комплексної галузі права, яке у свою чергу складається з відповідних галузей, спрямованих на регулювання суспільних відносин щодо використання та охорони земель, вод, надр, тваринного світу, атмосферного повітря, а також рослинного світу.

70. природні рослинні ресурси загальнодержавного і місцевого значення та критерії їх відмежування

Природні рослинні ресурси за своєю екологічною, господарською, науковою, оздоровчою, рекреаційною цінністю та іншими ознаками поділяються на природні рослинні ресурси загальнодержавного та місцевого значення.

 До природних рослинних ресурсів загальнодержавного значення належать:

а) об'єкти рослинного світу у межах:

внутрішніх морських вод і територіального моря, континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони України;

поверхневих вод (озер, водосховищ, річок, каналів), що розташовані і використовуються на території більш ніж однієї області, а також їх приток усіх порядків;

 природних та біосферних заповідників, національних природних парків, а також заказників, пам'яток природи, ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків, парків-пам'яток садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення;

б) лісові ресурси державного значення;

в) рідкісні і такі, що перебувають під загрозою зникнення, судинні рослини, мохоподібні, водорості, лишайники, а також гриби, види яких занесені до Червоної книги України;

г) рідкісні і такі, що перебувають під загрозою зникнення, та типові природні рослинні угруповання, занесені до Зеленої книги України.

 До природних рослинних ресурсів загальнодержавного значення законодавством України можуть бути віднесені й інші об'єкти рослинного світу.

До природних рослинних ресурсів місцевого значення відносяться дикорослі та інші несільськогосподарського призначення судинні рослини, мохоподібні, водорості, лишайники, а також гриби, не віднесені до природних рослинних ресурсів загальнодержавного значення.

71. правове регулювання використання природних рослинних ресурсів та його основні види

Використання природних рослинних ресурсів здійснюється в порядку загального або спеціального використання.

У порядку загального використання природних рослинних ресурсів громадяни можуть збирати лікарську і технічну сировину, квіти, ягоди, плоди, гриби та інші харчові продукти для задоволення власних потреб, а також використовувати ці ресурси в рекреаційних, оздоровчих, культурно-освітніх та виховних цілях.

Загальне використання природних рослинних ресурсів здійснюється громадянами з додержанням правил, що затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища, без надання їм відповідних дозволів.

Збирання у порядку загального використання дикорослих рослин, віднесених до переліку наркотиковмісних рослин, їх плодів, насіння, післяжнивних залишків, відходів сировини тощо, забороняється.

Торгівля лікарськими і декоративними видами рослин та їх частинами (корені, стебла, плоди тощо), зібраними в порядку загального використання природних рослинних ресурсів, забороняється.

Спеціальне використання природних рослинних ресурсів здійснюється за дозволом юридичними або фізичними особами для задоволення їх виробничих та наукових потреб, а також з метою отримання прибутку від реалізації цих ресурсів або продуктів їх переробки.

 За умови додержання вимог законодавства можуть здійснюватися такі види спеціального використання природних рослинних ресурсів:

збирання лікарських рослин;

заготівля деревини під час рубок головного користування;

заготівля живиці;

заготівля кори, лубу, деревної зелені, деревних соків тощо;

збирання квітів, ягід, плодів, горіхів, насіння, грибів, лісової підстилки, очерету тощо;

заготівля сіна;

випасання худоби.

72. Правові вимоги щодо акліматизації, інтродукції та селекції дикорослинних рослин, правила створення та використання ботанічних колекцій рослинного світу

Переселення окремих видів рослин у місцевості, де вони раніше не росли (інтродукція), акліматизація нових для флори України видів рослин здійснюються юридичними або фізичними особами з дозволу місцевих органів виконавчої влади, що видається на підставі висновків наукових установ та організацій, а також центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері карантину та захисту рослин.

 Самовільне проведення інтродукції та акліматизації дикорослих рослин забороняється.

Вимоги щодо проведення інтродукції та акліматизації дикорослих рослин визначаються Положенням про інтродукцію та акліматизацію рослин, яке розробляється і затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища, за погодженням із Національною академією наук України та центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері карантину та захисту рослин.

 Стаття 34. Селекція рослин

Питання селекції дикорослих рослин регулюються спеціальним законодавством. Селекція дикорослих рослин у природних умовах та інтродукція рослин, до яких було вжито селекційні методи, здійснюються за дозволами уповноважених на це органів виконавчої влади.

 Стаття 35. Ботанічні колекції

Ботанічні колекції (колекції ботанічних садів, дендраріїв, дендропарків, оранжерей, а також гербарії, банки насіння та інші види ботанічних колекцій), що мають наукову, культурно-освітню, навчально-виховну та іншу державну цінність, підлягають державному обліку.

 Правила створення, поповнення, зберігання, державного обліку, а також використання, торгівлі, ввезення, пересилання і вивезення за межі України ботанічних колекцій та їх об'єктів затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища, за погодженням із центральними органами виконавчої влади, що забезпечують формування державної політики у сферах карантину та захисту рослин, державної митної справи, та іншими заінтересованими центральними органами виконавчої влади, а також Національною академією наук України.

73. основні вимоги щодо ведення Червоної Книги України і Зеленої Книги України стосовно рідкісних і зникаючих видів рослинного світу

Червона книга України є офіційним державним документом, який містить перелік рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тваринного і рослинного світу у межах території

України, її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, а також узагальнені відомості про сучасний стан цих видів тваринного і рослинного світу та заходи щодо їх збереження і відтворення.

Червона книга України є основою для розроблення та реалізації програм (планів дій), спрямованих на охорону та відтворення рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів

тваринного і рослинного світу, занесених до неї.

Ведення Червоної книги України здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища.

Методичне забезпечення ведення Червоної книги України здійснюється на основі використання відомостей, які містяться в кадастрах тваринного і рослинного світу, природно-заповідного фонду, літописах природи заповідників та національних природних парків, а також в інших науково-технічних інформаційних матеріалах.

Наукове забезпечення ведення Червоної книги України, підготовку пропозицій про занесення до Червоної книги України та про виключення з неї рідкісних і таких, що перебувають під

загрозою зникнення, видів тваринного і рослинного світу, організацію наукових досліджень, розроблення заходів щодо збереження і охорони таких видів та контроль за їх виконанням,

координацію відповідної діяльності органів державної влади та громадських організацій здійснює Національна комісія з питань Червоної книги України, яка створюється Національною академією наук України.

До складу Національної комісії з питань Червоної книги України включаються провідні вчені Національної академії наук України, інших наукових установ, фахівці центрального органу

виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового та мисливського господарства, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері рибного господарства, інших органів виконавчої влади відповідно до їх повноважень і громадських організацій, статутами яких передбачена діяльність в охороні видів тваринного та/або рослинного світу.

Персональний склад Національної комісії з питань Червоної книги України та Положення про неї затверджуються Національною академією наук України.

Зелена книга України є офіційним державним документом, в якому зведено відомості про сучасний стан рідкісних, таких, що перебувають під загрозою зникнення, та типових природних рослинних угруповань, які підлягають охороні. Зелена книга є основою для розроблення охоронних заходів щодо збереження, відтворення та використання занесених до неї природних рослинних угруповань.

Порядок ведення зеленої книги україни:

1) визначення категорій рідкісних, зникаючих і типових

природних рослинних угруповань, що потребують охорони;

2) шляхи здійснення охорони природних рослинних угруповань,

внесених до Зеленої книги України;

3) створення Національної комісії з питань Зеленої книги

України з метою наукового забезпечення ведення Зеленої книги

України, проведення експертизи та узагальнення пропозицій про

внесення до Зеленої книги України та вилучення з неї природних

рослинних угруповань.

74. державне управління і державний контроль в сфері використання та відтворення рослинного світу

Державний контроль у галузі охорони, використання та відтворення рослинного світу здійснюється Кабінетом Міністрів України, центральним органом виконавчої влади, що реалізує

державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів, місцевими

державними адміністраціями, іншими уповноваженими на це органами виконавчої влади відповідно до законодавства України.

Державне управління у сфері охорони, використання та відтворення рослинного світу здійснюють Кабінет Міністрів України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві органи

виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони

навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів, та інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції.

75. державний облік природних рослинних ресурсів та ведення державного кадастру об’єктів рослинного світу

Стаття 38. Державний облік і кадастр рослинного світу

Державний облік і кадастр рослинного світу ведуться з метою обліку кількісних, якісних та інших характеристик природних рослинних ресурсів, обсягу, характеру та режиму їх використання, а також для здійснення систематичного контролю за якісними і кількісними змінами в рослинному світі і для забезпечення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, а також власників та користувачів (в тому числі орендарів) земельних ділянок, на яких знаходяться об'єкти рослинного світу, відомостями про стан рослинного світу.

Державний облік і кадастр рослинного світу містять систему відомостей і документів про розподіл об'єктів рослинного світу між власниками і користувачами (в тому числі орендарями) земельних ділянок, кількісні та якісні характеристики народногосподарської і наукової цінності рослинних ресурсів, поділ природних рослинних угруповань на категорії, економічну оцінку технічних, кормових, лікарських, харчових та інших властивостей природних рослинних ресурсів, інші дані про рослинні природні ресурси, необхідні для забезпечення їх невиснажливого використання, відтворення й ефективної охорони.

76. вирішення спорів щодо використання флористичного законодавства та юридична відповідальність за правопорушення у сфері використання рослинних ресурсів

Порушення законодавства про рослинний світ тягне за собою дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність згідно з законами України.

Відповідальність за порушення законодавства про рослинний світ несуть особи, винні у:

самовільному спеціальному використанні природних рослинних ресурсів;

порушенні правил загального використання природних рослинних ресурсів;

протиправному знищенні або пошкодженні об'єктів рослинного світу;

порушенні вимог охорони умов місцезростання об'єктів рослинного світу;

порушенні вимог щодо охорони, використання та відтворення рослинного світу під час проектування, розміщення, будівництва, реконструкції, введення в дію, експлуатації споруд та об'єктів, застосування технологій, які негативно впливають на стан об'єктів рослинного світу;

 перевищенні лімітів використання природних рослинних ресурсів;

самовільному проведенні інтродукції та акліматизації дикорослих видів рослин;

реалізації лікарської та технічної сировини дикорослих рослин, зібраної без дозволу на спеціальне використання природних рослинних ресурсів;

закупівлі лікарської та технічної сировини дикорослих рослин у юридичних або фізичних осіб, які не мають дозволу на їх спеціальне використання;

порушенні правил вивезення за межі України і ввезення на її територію об'єктів рослинного світу;

невнесенні збору за використання природних рослинних ресурсів у встановлені строки.

Законами України може бути встановлено відповідальність і за інші види порушень у сфері охорони, використання та відтворення рослинного світу.

77. сучасний стан лісового законодавства: характеристика змісту оновленої редакції Лісового кодексу України

Лісогосподарський комплекс відноситься до господарських комплексів, що мають стратегічне значення для національної економіки, оскільки охоплює усі процеси, що пов'язані з відтворенням та використанням стратегічного ресурсу – лісу. Він займає порівняно незначне місце у промисловому виробництві України.

Згідно з оновленим Лісовим Кодексом ліс - тип природних комплексів, у якому поєднуються переважно деревна та чагарникова рослинність з відповідними ґрунтами, трав'яною рослинністю, тваринним світом, мікроорганізмами та іншими природними компонентами, що взаємопов'язані у своєму розвитку, впливають один на одного і на навколишнє природне середовище.

Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах.

 Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави.

Лісова ділянка - ділянка лісового фонду України з визначеними межами, виділена відповідно до цього Кодексу для ведення лісового господарства та використання лісових ресурсів без вилучення її у землекористувача або власника землі.

Лісові ділянки можуть бути вкриті лісовою рослинністю, а також постійно або тимчасово не вкриті лісовою рослинністю (внаслідок неоднорідності лісових природних комплексів, лісогосподарської діяльності або стихійного лиха тощо). До не вкритих лісовою рослинністю лісових ділянок належать лісові ділянки, зайняті незімкнутими лісовими культурами, лісовими розсадниками і плантаціями, а також лісовими шляхами та просіками, лісовими протипожежними розривами, лісовими осушувальними канавами і дренажними системами. Земельна лісова ділянка - земельна ділянка лісового фонду України з визначеними межами, яка надається або вилучається у землекористувача чи власника земельної ділянки для ведення лісового господарства або інших суспільних потреб відповідно до земельного законодавства.

78. об’єкти і суб’єкти права лісокористування: співвідношення лісокористування і землекористування

Суб'єкти лісокористування – постійні, тимчасові лісокористувачі. Постійне користування лісами здійснюється на землях державної та комунальної власності для ведення лісового господарства без встановлення строку спеціалізованими державними чи комунальними лісогосподарськими підприємствами, іншими державними чи комунальними підприємствами, установами чи організаціями, у яких створені спеціалізовані лісогосподарські підрозділи, і посвідчується державним актом на право постійного користування земельною ділянкою. Тимчасове користування (довгострокове (від одного до п'ятдесяти років) або короткострокове (до одного року)), об'єктом якого можуть бути всі ліси, що перебувають у державній, комунальній або приватній власності здійснюється на мовах платності підприємствами, установами, організаціями, громадянами України, іноземцями та особами без громадянства, іноземними юридичним особам. Об'єкти права лісокористування - ділянки лісового фонду, ділянки лісів, що не входять до складу лісового фонду Лісова ділянка — ділянка лісового фонду України з визначеними межами, виділена відповідно до ЛК для ведення лісового господарства та використання лісових ресурсів без вилучення її у землекористувача або власника землі. До лісового фонду України належать лісові ділянки, в тому числі захисні насадження лінійного типу, площею не менше 0,1 гектара та земельні ділянки, не вкриті лісовою рослинністю, але надані для потреб лісового господарства. До лісового фонду України не належать: -зелені насадження в межах населених пунктів (парки, сади, сквери, бульвари тощо), які не віднесені в установленому порядку до лісів; -окремі дерева і групи дерев, чагарники на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках.

79. право лісокористування та його види: загальне та спеціальне, головне та побічне лісокористування

Право лісокористування — це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, пов'язані з використанням лісів, лісових ресурсів, їх охороною та відтворенням. У правовому відношенні використаним лісових ресурсів поділяється на. загальне та спеціальне.

Загальне використання лісових ресурсів здійснюється громадянами, які мають право вільно перебувати у лісах, безоплатно збирати для власного споживання дикорослі трав'яні рослини, квіти, ягоди, горіхи, інші плоди, гриби.

Спеціальне використання лісових ресурсів тимчасові лісокористувачі повинні здійснювати тільки в межах земельних ділянок лісового фонду, наданих для цього у користування.

Для спеціального використання лісових ресурсів на наданій земельній ділянці лісового фонду видається спеціальний дозвіл — лісорубний квиток (ордер) або лісовий квиток.

Користування земельними ділянками лісового фонду може бути постійним і тимчасовим. У постійне користування земельні ділянки лісового фонду надаються спеціалізованим державним чи комунальним лісогосподарським підприємствам.

В тимчасове користування (оренду) земельні ділянки лісового фонду можуть надаватися підприємствам, установам, організаціям, об'єднанням громадян, релігійним організаціям, громадянам України.

80. державне управління і державний контроль у галузі використання та відтворення лісів: розподіл лісів на групи захисності

Під державним управлінням лісовим фондом слід розуміти діяльність державних органів із забезпечення раціонального використання, відтворення, охорони і захисту лісового фонду. Державне управління поділяється на загальне та спеціальне. Загальне управління здійснюється Кабінетом Міністрів України, Урядом Республіки Крим, Мінприроди та його органами на місцях, місцевими органами державної виконавчої влади й іншими державними органами.

Функції державних органів в галузі управління та контролю за охороною, захистом, використанням і відтворенням лісів визначені статтями 29—32 ЛК.

До системи спеціально уповноважених державних органів лісового господарства належить Державний комітет лісового господарства України та його органи на місцях.

Основними його завданнями є: забезпечення реалізації державної політики у сфері лісового і мис-

ливського господарства, здійснення державного управління, регулювання та контролю у сфері лісового і мисливського господарства, розроблення і організація виконання загальнодержавних, між-

державних і регіональних програм у сфері захисту, підвищення продуктивності, раціонального використання і відтворення лісів.

Існує також державний і громадський контроль за охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів. Державний контроль здійснюється Кабінетом Міністрів України, Мінприроди та його органами на

місцях, іншими спеціально уповноваженими державними органами, місцевими органами державної виконавчої влади, органами місцевого і регіонального самоврядування. Громадський контроль

здійснюється громадськими інспекторами охорони навколишнього природного середовища.

 Згідно порядку поділу лісів на групи захисності встановлюєтьсяподілу лісів на групи захисності, а також виділення особливо захисних земельних ділянок лісового фонду. Ліси України за екологічним і господарським значенням поділяються на першу і другу групи.

До першої групи належать ліси, що виконують переважно природоохоронні функції.

До другої групи належать ліси, не віднесені до лісів першої групи, що поряд з екологічним мають експлуатаційне значення.

81. державний облік лісового фонду: ведення державного лісового кадастру та здійснення лісовпорядкування, плата за використання лісових ресурсів

Державний облік лісів і державний лісовий кадастр ведуться з метою ефективної організації охорони і захисту лісів, раціонального використання лісового фонду, відтворення лісів, здійснення систематичного контролю за якісними і кількісними змінами в лісовому фонді та забезпечення рад, заінтересованих органів виконавчої влади, лісокористувачів відомостями про лісовий фонд.

Державний облік лісів і державний лісовий кадастр містять систему відомостей і документів про правовий режим лісового фонду, розподіл його між користувачами, якісний і кількісний стан лісового фонду, поділ лісів за групами та віднесення до категорій захисності, економічну оцінку та інші дані, необхідні для раціонального ведення лісового господарства і оцінки результатів господарської діяльності в лісовому фонді.

Лісовпорядкування складається з системи державних заходів, спрямованих на забезпечення ефективної охорони і захисту, раціонального використання, підвищення продуктивності лісів та їх від-

творення, оцінки лісових ресурсів, а також підвищення культури ведення лісового господарства. Лісовпорядкування на всій території України здійснюється державними лісовпорядними службами за

кошти державного бюджету. Відповідно до ЗК і Закону "Про плату за землю" використання землі є платним. Цей Закон визначає розміри та порядок плати за використання земельних ресурсів, а також напрями використання коштів, що надійшли від плати за землю, відповідальність платників та контроль за правильністю обчислення і справляння земельного податку.

Плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від грошової оцінки земель. Власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі, крім орендарів та інвесторів — учасників угоди про розподіл продукції, сплачують земельний податок.

За земельні ділянки, надані в оренду, стягується орендна плата.

Відповідно до ЛК загальне використання лісових ресурсів є без-платним. Платним є спеціальне використання лісових ресурсів, крім розміщення пасік, та користування земельними ділянками лі-

сового фонду для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт.

82. правове й економічне стимулювання використання лісів та особливості їх застосування при розробці лісових ресурсів

Держава здійснює економічне стимулювання заходів щодо розширеного відтворення лісів, зокрема шляхом:

 компенсації витрат власникам лісів і лісокористувачам при впровадженні ними заходів щодо розширеного відтворення лісів;

застосування прискореної амортизації основних фондів землеохоронного, лісоохоронного та природоохоронного призначення.

Компенсація витрат проводиться за рахунок коштів Державного бюджету України та місцевих бюджетів відповідно до загальнодержавних, державних і регіональних (місцевих) програм.

Підставою для розгляду питання про економічне стимулювання заходів щодо розширеного відтворення лісів є заява чи клопотання власників лісів і лісокористувачів до органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування за місцезнаходженням лісової ділянки.

Порядок економічного стимулювання впровадження заходів щодо розширеного відтворення лісів встановлює Кабінет Міністрів України.

83. умови та порядок розгляду та вирішення спорів щодо здійснення спеціальних видів лісокористування

Спори з питань охорони, захисту, використання та відтворення лісів вирішуються в установленому порядку органами місцевого самоврядування, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового господарства, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів, судами.

Виключно судом вирішуються спори з питань володіння, користування і розпоряджання лісами, які перебувають у власності громадян і юридичних осіб.

 Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового господарства, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів, вирішують спори, пов'язані з охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів, що перебувають у державній власності.

Органи місцевого самоврядування вирішують спори, пов'язані з охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів, що перебувають у комунальній власності.

У разі незгоди власників лісів і лісокористувачів з рішенням центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового господарства, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів, чи органу місцевого самоврядування спір вирішується судом.

Рішення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового господарства, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів, органу місцевого самоврядування щодо спору з питань охорони, захисту, використання та відтворення лісів набирає чинності з дня його прийняття.

84. особливості застосування юридичної відповідальності за порушення лісового законодавства

Порушення лісового законодавства тягне за собою дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність відповідно до закону.

Відповідальність за порушення лісового законодавства несуть особи, винні у:

1) незаконному вирубуванні та пошкодженні дерев і чагарників;

2) знищенні або пошкодженні лісу внаслідок підпалу або недбалого поводження з вогнем, порушенні інших вимог пожежної безпеки в лісах;

3) знищенні або пошкодженні лісу внаслідок його забруднення хімічними та радіоактивними речовинами, виробничими і побутовими відходами, стічними водами, іншими шкідливими речовинами, підтоплення, осушення та інших видів шкідливого впливу;

 4) засміченні лісів побутовими і промисловими відходами;

5) порушенні строків лісовідновлення та інших вимог щодо ведення лісового господарства, встановлених законодавством у сфері охорони, захисту, використання та відтворення лісів;

6) знищенні або пошкодженні лісових культур, сіянців або саджанців у лісових розсадниках і на плантаціях, а також природного підросту та самосіву на землях, призначених для відновлення лісу;

7) порушенні правил зберігання, транспортування та застосування засобів захисту лісу, стимуляторів росту, мінеральних добрив та інших препаратів; та інше.

85. стан законодавства про використання тваринного світу: формування фауністичного законодавства і права, структура і зміст Закону «Про тваринний світ»

Тваринний світ є невід'ємним компонентом навколишнього природного середовища, національним багатством України, джерелом духовного та естетичного збагачення і виховання людей, об'єктом наукових досліджень, а також важливою базою для одержання промислової і лікарської сировини, харчових продуктів та інших матеріальних цінностей.Правовою основою, на якій ґрунтується охорона, використання і відтворення тваринного світу, є Закони України від 13 грудня 2001 року «Про тваринний світ», від 16 травня 1995 року «Про виключну (морську) економічну зону України», від 22 лютого 2000 року «Про мисливське господарство і полювання», від 6 лютого 2003 року «Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них», інші нормативні акти національного законодавства, а також міжнародні угоди. Завданням законодавства про тваринний світ України є регулювання відносин у галузі охорони, раціонального використання і відтворення об'єктів тваринного світу, збереження та поліпшення середовища його перебування, забезпечення умов сталого існування їх видової і популяційної різноманітності.Структура та зміст Закону «Про тваринний світ»:Розділ I загальні положенняРозділ II державні органи, що здійснюють управління та регулювання у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу, та їх повноваження

Розділ III використання об'єктів тваринного світуСтаття 21. Мисливство Мисливством вважається вид спеціального використання тваринного світу, яке здійснюється шляхом добування диких звірів та птахів, що перебувають у стані природної волі або утримуються в напіввільних умовах у межах мисливських угідь і які можуть бути об'єктами полювання. Для організації та ведення мисливського господарства надаються у користування спеціально визначені для цього мисливські угіддя. Користувачами мисливських угідь можуть бути спеціалізовані мисливські господарства, інші підприємства, установи та організації, в яких створені спеціалізовані підрозділи для ведення мисливського господарства з наданням в їх користування мисливських угідь.Стаття 22. Право на полювання

Право на полювання в межах визначених для цього мисливських угідь мають громадяни України, які досягли 18-річного віку і одержали відповідні документи, що засвідчують право на полювання.Розділ IV охорона тваринного світуРозділ VI контроль у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу

Розділ VII відповідальність за порушення законодавства в галузі охорони, використання і відтворення тваринного світуРозділ VIII міжнародні відносини україни в галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу розділ ix прикінцеві положення

Закон України «Про мисливське господарство та полювання» від 22.02.2000. Цей Закон визначає правові, економічні та організаційні засади діяльності юридичних і фізичних осіб у галузі мисливського господарства та полювання, забезпечує рівні права усім користувачам мисливських угідь у взаємовідносинах з органами державної влади щодо ведення мисливського господарства, організації охорони, використання та відтворення тваринного світу.

86. тваринний світ як об’єкт права власності та права користування: підстави і умови виникнення і припинення права користування тваринним світом

Право власності на об'єкти тваринного світу набувається та реалізується відповідно до Конституції України, цього Закону та інших законів України.

Об'єкти тваринного світу, які перебувають у стані природної волі і знаходяться в межах території України, її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, є об'єктами права власності Українського народу.

 Від імені Українського народу права власника об'єктів тваринного світу, які є природним ресурсом загальнодержавного значення, здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

Кожний громадянин має право користуватися об'єктами тваринного світу - об'єктами права власності Українського народу відповідно до цього Закону та інших законів України.

Об'єкти тваринного світу в Україні можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

Об'єкти тваринного світу в Україні знаходяться під охороною держави незалежно від права власності на них. Об'єкти тваринного світу, які утримуються (зберігаються) підприємствами, установами та організаціями державної або комунальної форми власності, є об'єктом права державної або комунальної власності. Об'єкти тваринного світу, вилучені із стану природної волі, розведені (отримані) у напіввільних умовах чи в неволі або набуті іншим не забороненим законом шляхом, можуть перебувати у приватній власності юридичних та фізичних осіб.

Законність набуття у приватну власність об'єктів тваринного світу (крім добутих у порядку загального використання) повинна бути підтверджена відповідними документами, що засвідчують законність вилучення цих об'єктів з природного середовища, ввезення в Україну з інших країн, факту купівлі, обміну, отримання у спадок тощо, які видаються в установленому законодавством порядку.

У передбаченому законом порядку права власників об'єктів тваринного світу можуть бути обмежені в інтересах охорони цих об'єктів, навколишнього природного середовища та захисту прав громадян. Право приватної власності на об'єкти тваринного світу припиняється у разі:

жорстокого поводження з дикими тваринами;

встановлення законодавчими актами заборони щодо перебування у приватній власності окремих об'єктів тваринного світу.

Право приватної власності на об'єкти тваринного світу може припинятися і в інших випадках, передбачених законом.

Право приватної власності на об'єкти тваринного світу у випадках, передбачених частиною першою цієї статті, може бути припинено в судовому порядку за позовами центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів, або прокурора.

87. основні види використання тваринного світу в стані природної волі: правове регулювання полювання і рибальства та їх види

Громадянам гарантується право безоплатного загального використання об'єктів тваринного світу для задоволення життєво необхідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних тощо).

Загальне використання об'єктів тваринного світу здійснюється без вилучення об'єктів тваринного світу з природного середовища .

У порядку загального використання об'єктів тваринного світу здійснюється використання корисних властивостей життєдіяльності тварин - природних санітарів середовища, запилювачів рослин тощо, а також використання об'єктів тваринного світу в наукових, культурно-освітніх, виховних, естетичних та інших цілях, не заборонених законом.

Під час здійснення загального використання об'єктів тваринного світу забороняється знищення тварин, руйнування їхнього житла та інших споруд, порушення середовища існування тварин і погіршення умов їх розмноження.

 До спеціального використання об'єктів тваринного світу належать усі види використання тваринного світу, що здійснюються з їх вилученням із природного середовища.

Спеціальне використання об'єктів тваринного світу в порядку ведення мисливського і рибного господарства здійснюється з наданням відповідно до закону підприємствам, установам, організаціям і громадянам права користування мисливськими угіддями та рибогосподарськими водними об'єктами.

 За спеціальне використання об'єктів тваринного світу справляється збір.

Збір справляється за такі види спеціального використання об'єктів тваринного світу:

мисливство;

рибальство, включаючи добування водних безхребетних тварин;

використання диких тварин з метою отримання продуктів їх життєдіяльності;

добування (придбання) диких тварин з метою їх утримання і розведення у напіввільних умовах чи в неволі;

використання об'єктів тваринного світу в наукових, культурно-освітніх, виховних та естетичних цілях у разі їх вилучення з природного середовища з метою отримання прибутку.

89. правове регулювання ведення державного обліку, кадастру і моніторингу тваринного світу

Моніторинг тваринного світу є складовою частиною моніторингу навколишнього природного середовища і здійснюється відповідно до Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища".

Для забезпечення охорони та організації раціонального використання тваринного світу ведуться державний облік тварин, облік обсягів їх добування, а також державний кадастр тваринного світу, який містить систематизовану сукупність відомостей про географічне розповсюдження видів (груп видів) тварин, їх чисельність і стан, характеристики середовища їх існування і сучасного господарського використання та інші необхідні дані.

 Порядок ведення обліку тварин та обсягу їх добування встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища, за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері статистики, заінтересованими органами виконавчої влади та відповідними науковими установами.

Форма звітів про державний облік тварин та облік обсягів їх добування, порядок їх заповнення та періодичність подання затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері статистики, за поданням центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового та мисливського господарства, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері рибного господарства, погодженим із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища.

Порядок ведення державного кадастру тваринного світу визначається Кабінетом Міністрів України.

90. юридична відповідальність за порушення законодавства про використання тваринного світу, браконьєрство

Порушення законодавства в галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу тягне за собою адміністративну, цивільно-правову чи кримінальну відповідальність відповідно до закону.

Відповідальність за порушення законодавства в галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу несуть особи, винні в:

порушенні встановленого законодавством порядку надання об'єктів тваринного світу в користування;

порушенні правил використання об'єктів тваринного світу;

незаконному вилученні об'єктів тваринного світу з природного середовища;

перевищенні лімітів і порушенні інших встановлених законодавством вимог використання об'єктів тваринного світу;

невиконанні вимог державної екологічної експертизи; порушенні встановлених законодавством вимог щодо охорони середовища існування, умов розмноження і шляхів міграції тварин, самовільному випалюванні сухої рослинності або її залишків;

 порушенні правил зберігання, транспортування, застосування засобів захисту рослин, стимуляторів їх росту, мінеральних добрив та інших речовин (препаратів);

порушенні правил створення, поповнення, зберігання, використання та державного обліку зоологічних колекцій, торгівлі ними, а також установленого законодавством порядку їх пересилання,ввезення в Україну і вивезення за її митну територію;

самовільному або з порушенням установленого законодавством порядку переселенні, акліматизації та схрещуванні тварин, а також виведенні і використанні генетично змінених організмів;

жорстокому поводженні з тваринами; та інші 

91. сучаний стан законодавства про природно-заповідний фонд України: поняття ікласифікація об’єктів і територій природно-заповідного фонду

Завданням законодавства України про природно-заповідний фонд України є регулювання суспільних відносин щодо організації, охорони і використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду, відтворення їх природних комплексів, управління у цій галузі.

До природно-заповідного фонду України належать:

природні території та об'єкти - природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища;

штучно створені об'єкти - ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва.

Заказники, пам'ятки природи, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва залежно від їх екологічної і наукової, історико-культурної цінності можуть бути загальнодержавного або місцевого значення.

 Залежно від походження, інших особливостей природних комплексів та об'єктів, що оголошуються заказниками чи пам'ятками природи, мети і необхідного режиму охорони:

заказники поділяються на ландшафтні, лісові, ботанічні, загальнозоологічні, орнітологічні, ентомологічні, іхтіологічні, гідрологічні, загальногеологічні, палеонтологічні та карстово-спелеологічні;

пам'ятки природи поділяються на комплексні, ботанічні, зоологічні, гідрологічні та геологічні.

Законодавством Автономної Республіки Крим може бути встановлено додаткові категорії територій та об'єктів природно-заповідного фонду.

92. право користування об’єктами і територіями природно-заповідного фонду та його обмеження

Завдання, науковий профіль, характер функціонування і режим територій та об'єктів природно-заповідного фонду визначаються у положеннях про них, які розробляються відповідно до цього Закону, і затверджуються:

центральним органом виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища - щодо територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення;

органами центрального органу виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища на місцях, органом виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань охорони навколишнього природного середовища - щодо територій та об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення.

Завдання, особливості природоохоронного режиму пам'яток природи та заповідних урочищ визначаються на основі цього Закону безпосередньо в їх первинних облікових документах.

Природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки загальнодержавного значення, а також регіональні ландшафтні парки є юридичними особами.

 Ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки місцевого значення та парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва відповідно до законодавства України можуть бути визнані юридичними особами.

93. основні вимоги щодо використання об’єктів і територій природно-заповідного фонду для наукових досліджень та інших видів діяльності

Території та об'єкти природно-заповідного фонду з додержанням вимог, встановлених цим Законом та іншими актами законодавства України, можуть використовуватися:

у природоохоронних цілях;

у науково-дослідних цілях;

в оздоровчих та інших рекреаційних цілях;

в освітньо-виховних цілях;

для потреб моніторингу навколишнього природного середовища.

Спеціальне використання природних ресурсів у межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду здійснюється в межах ліміту та на підставі дозволу на спеціальне використання природних ресурсів у межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду.

Перелік встановлених цим Законом видів використання природних ресурсів у межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду і порядок їх використання визначаються режимом територій та об'єктів природно-заповідного фонду.

Спеціальне використання природних ресурсів у межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення здійснюється в межах ліміту на використання природних ресурсів у межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду, затвердженого центральним органом виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища, а також на підставі дозволів.

Спеціальне використання природних ресурсів у межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення здійснюється на підставі дозволів, що видаються органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим та територіальними органами центрального органу виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища.

Спеціальне використання природних ресурсів у межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення здійснюється в межах ліміту на використання природних ресурсів у межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду, затвердженого органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим та територіальними органами центрального органу виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища, а також на підставі дозволів.

Спеціальне використання природних ресурсів у межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення (крім корисних копалин) здійснюється на підставі дозволів, що видаються місцевими радами за погодженням з територіальними органами центрального органу виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища.

Порядок видачі дозволів на спеціальне використання природних ресурсів і встановлення лімітів на використання природних ресурсів у межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення визначається Кабінетом Міністрів України. Видача дозволів на спеціальне використання природних ресурсів здійснюється на безоплатній основі.

Видача дозволів здійснюється на підставі клопотання (заявки) природокористувача, погодженого із власником або постійним користувачем земельної ділянки та заінтересованими органами.

Дозвіл на спеціальне використання природних ресурсів може бути анульований органом, що його видав, у разі: різкого погіршення стану навколишнього природного середовища внаслідокприродокористування, ліквідації підприємства, установи або організації, яка отримала дозвіл; порушення умов природокористування та режиму території природно-заповідного фонду; втрати чи пошкодження дозволу, що не дає можливості визначити зміст дозволу.

Здійснення господарської та іншої діяльності за декларативним принципом заборонено.

Дозвіл видається після затвердження лімітів протягом місяця з моменту подання клопотання. Підставами для відмови у видачі дозволу є відсутність затвердженого в установленому порядку ліміту, порушення умов природокористування та режиму території природно-заповідного фонду.

Рішення про відмову у видачі дозволу може бути оскаржено до центрального органу виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища або до суду.

Прийняття рішення про відмову у видачі дозволу на спеціальне використання природних ресурсів у межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду здійснюється у місячний строк.

Заява про оскарження рішення про відмову у видачі дозволу подається до центрального органу виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища протягом строку, що не перевищує десять днів з дня одержання відповідного рішення. Заява розглядається у десятиденний строк. Про результати розгляду заявник повідомляється у письмовій формі.

94. економічне забезпечення функціонування об’єктів природно-заповідного фонду: фінансування заходів для утримання об’єктів природно-заповідного фонду

Ефективна організація і функціонування природно-заповідного фонду забезпечуються на основі використання таких економічних засобів:

економічного обгрунтування організації та розвитку природно-заповідного фонду;

економічної оцінки територій та об'єктів природно-заповідного фонду, ведення їх кадастру;

диференційованого визначення джерел і нормативів фінансування організації та функціонування природно-заповідного фонду;

надання відповідним підприємствам, установам та організаціям, що забезпечують функціонування природно-заповідного фонду, податкових та інших пільг;

компенсації у встановленому порядку збитків, завданих порушенням законодавства про природно-заповідний фонд.

Фінансування заходів щодо природних заповідників, біосферних заповідників, національних природних парків, а також ботанічних садів, дендрологічних парків та зоологічних парків загальнодержавного значення здійснюється за рахунок державного бюджету України. Для цієї мети можуть також залучатися кошти бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів, позабюджетних і благодійних фондів, кошти підприємств, установ, організацій та громадян.

Фінансування заходів щодо регіональних ландшафтних парків, а також ботанічних садів, дендрологічних парків та зоологічних парків місцевого значення здійснюється за рахунок бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів. Для цієї мети можуть також залучатися кошти позабюджетних і благодійних фондів, кошти підприємств, установ, організацій та громадян.

Витрати, пов'язані із забезпеченням режиму охорони заказників, пам'яток природи, заповідних урочищ та парків-пам'яток садово-паркового мистецтва, здійснюються за рахунок підприємств, установ, організацій, інших землевласників та землекористувачів, на території яких вони знаходяться.

 У разі необхідності проведення спеціальних заходів, спрямованих на запобігання знищенню чи пошкодженню природних комплексів територій та об'єктів природно-заповідного фонду зазначених категорій, можуть виділятися кошти:

державного бюджету - для територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення;

місцевих бюджетів - для територій та об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення. Викуп земельних ділянок, що перебувають у приватній та комунальній власності, для суспільних потреб під території та об'єкти природно-заповідного фонду здійснюється в порядку, визначеному законом, за рахунок:

Державного бюджету України - для територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення;

місцевих бюджетів - для територій та об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення.

95. державний контроль за використанням об’єктів і територій природно-заповідного фонду, введення державного кадастру об’єктів природно-заповідного фонду

Державний кадастр територій та об'єктів природно-заповідного фонду є системою необхідних і достовірних відомостей про природні, наукові, правові та інші характеристики територій та об'єктів, що входять до складу природно-заповідного фонду.

Державний кадастр територій та об'єктів природно-заповідного фонду ведеться з метою оцінки складу та перспектив розвитку природно-заповідного фонду, стану територій та об'єктів, що входять до нього, організації їх охорони й ефективного використання, планування наукових досліджень, а також забезпечення державних органів, заінтересованих підприємств, установ та організацій відповідною інформацією, необхідною для вирішення питань соціально-економічного розвитку, розміщення продуктивних сил та в інших цілях, передбачених законодавством України.

Державний кадастр територій та об'єктів природно-заповідного фонду містить відомості про правовий статус, належність, режим, географічне положення, кількісні і якісні характеристики цих територій та об'єктів, їх природоохоронну, наукову, освітню, виховну, рекреаційну й іншу цінність.

Державний контроль за додержанням режиму територій та об'єктів природно-заповідного фонду здійснюється центральним органом виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища, його органами на місцях, а на території Автономної Республіки Крим - органом виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань охорони навколишнього природного середовища, посадовими особами служби державної охорони природно-заповідного фонду України та іншими спеціально уповноваженими державними органами.

96.Юридична відповідальність за порушення законодавства про природно-заповідній фонд

Порушення законодавства України про природно-заповідний фонд тягне за собою дисциплінарну, адміністративну, цивільну або кримінальну відповідальність.

Відповідальність за порушення законодавства про природно-заповідний фонд несуть особи, винні у:

а) нецільовому використанні територій та об'єктів природно-заповідного фонду, порушенні вимог проектів створення та організації територій природно-заповідного фонду;

б) здійсненні в межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду, їх охоронних зон забороненої господарської діяльності;

в) організації на територіях та об'єктах природно-заповідного фонду, в їх охоронних зонах господарської діяльності без попереднього проведення екологічної експертизи або з порушенням її висновків;

г) невжитті заходів щодо попередження і ліквідації екологічних наслідків аварій та іншого шкідливого впливу на території та об'єкти природно-заповідного фонду;

д) порушенні строків і порядку розгляду клопотань про створення територій та об'єктів природно-заповідного фонду;

е) порушенні вимог щодо використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду;

є) перевищенні допустимих хімічних, фізичних, біотичних та інших впливів і антропогенних навантажень, порушенні вимог наданих дозволів на використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду;

ж) псуванні, пошкодженні чи знищенні природних комплексів територій та об'єктів природно-заповідного фонду та зарезервованих для включення до його складу;

з) самочинній зміні меж, відведенні територій та об'єктів природно-заповідного фонду для інших потреб.

Законодавством України може бути встановлена відповідальністьі за інші порушення законодавства про природно-заповідний фонд.

Розміри шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства про природно-заповідний фонд, визначаються на основі кадастрової еколого-економічної оцінки включених до його складу територій та об'єктів, що проводиться відповідно до цього Закону, та спеціальних такс, які затверджуються Кабінетом Міністрів України.

97. поняття та особливості використання курортних та лікувальних об’єктів та територій: законодавство про курорти та їх природні лікувальні ресурси

курорт - освоєна природна територія на землях оздоровчого призначення, що має природні лікувальні ресурси, необхідні для їх експлуатації будівлі та споруди з об'єктами інфраструктури, використовується з метою лікування, медичної реабілітації, профілактики захворювань та для рекреації і підлягає особливій охороні;

Законодавство про курорти базується на положеннях Конституції України і складається з цього Закону та інших нормативно-правових актів.

Завданням законодавства про курорти є регулювання суспільних відносин у сфері організації і розвитку курортів, виявлення та обліку природних лікувальних ресурсів, забезпечення їх раціонального видобутку, використання і охорони з метою створення сприятливих умов для лікування, профілактики захворювань та відпочинку людей.

За характером природних лікувальних ресурсів курорти України поділяються на курорти державного та місцевого значення.

До курортів державного значення належать природні території, що мають особливо цінні та унікальні природні лікувальні ресурси і використовуються з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань.

До курортів місцевого значення належать природні території, що мають загальнопоширені природні лікувальні ресурси і використовуються з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань.

98. умови і порядок створення курортних та лікувальних об’єктів: правове забезпечення цільового використання курортних лікувальних ресурсів

До природних лікувальних ресурсів належать мінеральні і термальні води, лікувальні грязі та озокерит, ропа лиманів та озер, морська вода, природні об'єкти і комплекси із сприятливими для лікування кліматичними умовами, придатні для використання з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань.

Підставою для прийняття рішення про оголошення природної території курортною є наявність на ній природних лікувальних ресурсів, необхідної інфраструктури для їх експлуатації та організації лікування людей.

Підготовку та подання клопотань про оголошення природних територій курортними можуть здійснювати центральні та місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування або інші заінтересовані підприємства, установи, організації та громадяни.

Клопотання про оголошення природних територій курортними мають містити обгрунтування необхідності оголошення природних територій курортними; характеристику природних лікувальних ресурсів, їх лікувальних факторів, кліматичних, інженерно-геологічних та інших умов, сприятливих для лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань, інших цінностей природних територій, що пропонуються для оголошення; відомості про місцезнаходження, розміри, характер використання та про власників і користувачів природних територій, а також відповідний картографічний матеріал.

 Клопотання про оголошення природних територій курортними подаються до відповідних органів виконавчої влади, уповноважених цим Законом здійснювати їх попередній розгляд.

Клопотання про оголошення природних територій курортними у місячний термін розглядається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері курортів, з урахуванням пропозицій Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських рад.

У разі схвалення клопотання центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері курортів, погоджує це клопотання з власниками чи користувачами земельних ділянок.

На підставі результатів погодження клопотань центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері курортів, забезпечує розроблення проектів оголошення природних територій курортними.

Проекти оголошення природних територій курортними підлягають державній екологічній та санітарно-гігієнічній експертизам, які проводяться відповідно до законів України "Про державну екологічну експертизу" і "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення".

У разі позитивного висновку державної екологічної та санітарно-гігієнічної експертиз щодо проектів оголошення природних територій курортними матеріали передаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері курортів:

щодо курортів державного значення - до центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у зазначеній сфері, для внесення в установленому порядку на розгляд Кабінету Міністрів України;

щодо курортів місцевого значення - місцевими органами виконавчої влади відповідно до Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

 Рішення про оголошення природних територій курортними територіями державного значення приймає Верховна Рада України за поданням Кабінету Міністрів України.

Рішення про оголошення природних територій курортними територіями місцевого значення приймають Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські ради за поданням відповідно Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

99. Правове положення курортiв та вимоги щодо використання

Відповідно до ст. 4 Закону "Про курорти" за характером природних лікувальних ресурсів курорти поділяються на курорти державного і місцевого значення. До курортів державного значення належать природні комплекси, що мають особливо ціні та унікальні природні лікувальні ресурси і використовуються з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань. До курортів місцевого значення належать природні території, що мають загальнопоширені природні лікувальні ресурси і використовуються з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань. Медичний профіль (спеціалізація) курортів визначається з урахуванням властивостей природних лікувальних ресурсів. Згідно зі ст. 67 Основ законодавства України про охорону здоров'я від 19

листопада 1992 р.' і ст. 5 Закону "Про курорти" встановлення медичного профілю (спеціалізації) курортів здійснюється Міністерс-

твом охорони здоров'я України. За своєю спеціалізацією курорти поділяються на курорти загального призначення (для лікування

усіх захворювань) і спеціалізовані курорти (для лікування конкретних захворювань).

Закон "Про курорти" передбачає порядок оголошення природного комплексу курортом. Підставою для прийняття рішення про

оголошення природної території курортом є наявність на ній природних лікувальних ресурсів, необхідної інфраструктури, яка має

відповідати вимогам, встановленим у відповідних державних санітарних правилах і державних будівельних нормах. Створення ку-

рорту передбачає такі стадії.

Подання клопотання. Усі суб'єкти права, навіть окремі фізичні особи, можуть подати клопотання про оголошення природних те-

риторій курортними. Такі клопотання мають містити обґрунтування необхідності створення курорту, характеристику його ресурсів,

місцезнаходження, відомості про власників" і користувачів природних ресурсів. Обгрунтування здійснюється за спеціальними мето-

диками, затвердженими відповідно до Порядку розроблення та затвердження спеціальних методик щодо економічного обґрунтування

проектів розвитку курортів та економічної оцінки їх природних лікувальних ресурсів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів

України від 6 травня 2001 р. № 45 22. Клопотання про створення курортів державного значення подаються до Державного департамен-

ту з питань діяльності курортів, а місцевого значення — до його органів на місцях.

Розгляд клопотання. Клопотання розглядаються зазначеними органами у місячний строк. Клопотання про створення курорту

державного значення погоджуються Державним департаментом з питань діяльності курортів з місцевими радами. Клопотання має

бути схваленим цими органами;

Погодження. Після схвалення Державний департамент з питань діяльності курортів або його місцевий орган погоджує клопотання

про створення курорту з власниками і користувачами земельних ді-лянок, на яких має бути курорт.

Проектування. Після погодження Державний департамент з питань діяльності курортів або його місцевий орган замовляють спе-

ціалізованим установам розробку проекту створення курорту відповідно державного чи місцевого значення.

Експертиза. Після розробки проекти створення курортів підлягають екологічній експертизі відповідно до Закону України від 9

лютого 1995 р. "Про екологічну експертизу'" і санітарно-епідеміологічній експертизі відповідно до Закону України від 24 лютого

1994 р. "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення"2.

Вивчення. Після отримання позитивних висновків екологічної і санітарно-епідеміологічної експертиз матеріали щодо створення

курорту державного значення передаються

Прийняття рішення. Рішення про створення курортів державного значення приймає Верховна Рада України за поданням Кабінету Міністрів України, місцевого — обласні ради за поданням облдержадміністрацій. У разі необхідності відповідні земельні ді-

лянки переводяться до категорії земель оздоровчого призначення, адже правовий режим курорту поширюється тільки на природні

комплекси, розташовані на землях оздоровчого призначення. На виконання вимог Закону України від 3 липня 1992 р. "Про

плату за землю" (в редакції Закону від 19 вересня 1996 р.)3 постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1996 року № 1576

затверджено Перелік населених пунктів, віднесених до курортних.Слід мати на увазі, що цей Перелік не є переліком курортів, ство-

рених відповідно до курортного законодавства — це лише перелік населених пунктів, режим оподаткування земельним податком

яких визначається в особливому порядку. Адже у цьому випадку не було дотримано порядку створення курортних зон, визначеного ст. 62 Закону "Про охорону навколишнього природного середовища".

Крім того, населені пункти, віднесені цим Переліком до курортних, розташовувалися на землях населених пунктів, а не на землях оздоровчого призначення. Та й зараз ці населені пункти розташовані здебільшого на землях житлової та громадської забудови.

Лише незначна частина їх земельних ділянок переведена у категорію земель оздоровчого призначення. Отже, зазначений Перелік

затверджений відповідно до земельного законодавства, а не законодавства про курорти, і визначає особливий порядок оподатку-

вання певних населених пунктів, але не є переліком курортів чи курортних місцевостей.

Але було б неправильно говорити, що в Україні немає жодного курорту. Річ у тім, що в Україні було створено деякі курорти ще у

радянські часи, відповідно до чинного на той час законодавства. Ці місцевості зберігають правовий режим курортів і понині. Так, на

підставі Положення про курорти, затвердженого постановою Ради міністрів СРСР від 5 вересня 1973 р. № 654, постановою Ради мі-

ністрів України від 12 жовтня 1982 р. № 490 було утворено курорти Євпаторія (у Кримській області), Поляна і Сойми (у Закарпат-

ській області), Любінь Великий (у Львівській області), Миргород (у Полтавській області) та Ворзель (у Київській області), а також зат-

верджено положення про них. Постановою Ради Міністрів України від 16 грудня 1982 р. № 614 було створено курорти Трускавець

(Львівська область) і Слов'янськ (Донецька область) і затверджено положення про них, які досі зберігають чинність. Постановою Ра-

ди Міністрів України від 5 грудня 1985 р. № 426 курортну місцевість Сатанів у Хмельницькій області було визнано курортом і від-

несено до курортів республіканського значення. Положення про курорт Сатанів затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 1992 р. № 591. Постановою Кабінету Міністрів України від 14 липня 1999 р. № 1269 затверджено нове Положення про Всеукраїнську дитячу оздоровницю — курорт Євпаторія. Згідно з цим Положенням Євпаторію було віднесено до курортів державного значення. Це вичерпний перелік курортів державного значення, на які поширюється правовий режим, визначений Законом "Про курорти".

Відповідно до ст. 38 Закону "Про охорону навколишнього природного середовища" використання природних лікувальних ресурсів курортів може бути загальним і спеціальним. На праві загального використання природні лікувальні ресурси використовуються,

як правило, відвідувачами курортів. На праві спеціального використання — як правило, санаторно-курортними закладами. Оскіль-

ки курорт — природний комплекс, який включає в себе різні природні ресурси, то кожний такий природний ресурс використовуєть-

ся відповідно до спеціального законодавства: землі — відповідно до ЗК, води — відповідно до ВК, ліси — відповідно до ЛК, надра —

відповідно до Кодексу про надра тощо. ЗК визначає порядок використання земель оздоровчого призначення (адже курорти розташовані виключно на землях оздоровчого призначення). Відповідно до ст. 47 ЗК до земель оздоровчого призначення належать землі, що мають природні лікувальні властивості, які використовуються або можуть використовуватися для профілактики захворювань і лікування людей. Тобто або самі ці землі мають природну лікувальну якість, або наявні на цих землях інші природні ресурси мають природну лікувальну якість. Надання земельних ділянок для оздоровчого призначення має свої особливості: таке надання передбачає розробку техніко-економічних обгрунтувань використання землі, схем медичного зонування курорту (зони санітарної охорони). Землі оздоровчого призначення використовуються у порядку, визначеному проектом організації використання території та генеральним планом забудови курорту.

Забудова курортів здійснюється відповідно до Генеральної схеми планування території України, затвердженої Законом від 7 лютого 2002 р.1, законів України від 20 квітня 2000 р. "Про планування і забудову територій"2, від 16 листопада 1992 р. "Про основи

містобудування"3. Забудова здійснюється відповідно до генеральних планів курортів. Незважаючи на те, що курорт — не населений

пункт і розташований не на землях житлової та громадської забудови, а на землях оздоровчого призначення, останні згідно з чинним ЗК, можуть перебувати у межах населених пунктів. Отже, курорт може бути розташований як за межами, так і в межах населеного пункту.

Розвиток курорту здійснюється за довгостроковими комплексними і цільовими державними та місцевими програмами. Програми розвитку курортів розробляються на основі даних кадастрів природних лікувальних ресурсів, об'єктивних показників ефектив-

ності лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань, результатів спеціальних наукових досліджень і проектних ро-

біт, фінансово-економічних показників діяльності курортів. При цьому визначаються параметри та режими використання природ-

них лікувальних ресурсів з урахуванням екологічних та санітарно-гігієнічних обмежень тощо. Містобудівна документація щодо ку-

рортів підлягає обов'язковій екологічній і санітарно-епідеміологічній експертизам.

Закон передбачає здійснення Державним департаментом з питань діяльності курортів моніторингу природних територій курор-

тів. Моніторинг здійснюється для забезпечення збирання, обробки, збереження та аналізу інформації про стан довкілля і природних лі-

кувальних ресурсів, прогнозування їх змін під впливом господарської діяльності, а також розроблення науково обґрунтованих рекомендацій для прийняття управлінських рішень. Крім того, Закон передбачає ведення державного кадастру природних територій курортів. Державний кадастр природних територій курортів ведеться

Державним департаментом з питань діяльності курортів відповідно до Порядку створення і ведення Державного кадастру природних

територій курортів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 травня 2001 р. № 562і. Це система відомостей про

правовий режим, належність, географічне положення, площу, запаси природних лікувальних ресурсів, якісні характеристики природ-

них територій курортів, їх лікувальну, профілактичну, реабілітаційну, природоохоронну, наукову, рекреаційну та іншу цінність. Відо-

мості про природні території курортів включаються до кадастру за адміністративно-територіальною ознакою та за видами природних

лікувальних ресурсів.

Відомості для ведення державного кадастру природних територій курортів подаються з документованих джерел інформації, зок-

рема: про властивості земель — за даними державного земельного кадастру; про реабілітаційну, профілактичну, наукову, рекреаційну

цінність курорту — за даними Міністерства охорони здоров'я України, про географічне положення територій курортів — за даними

Державного картографо-геодезичного фонду; про інженерно-геологічний стан територій курортів — за даними Державного інфор-маційного геологічного фонду; про будинки, споруди та інженерну інфраструктуру на території курортів — за даними містобудівного

кадастру населених пунктів; про стан навколишнього природного середовища, природні ресурси, кліматичні характеристики — за да-

ними Мінприроди. Для ведення кадастру може використовуватися інформація, одержана шляхом проведення спеціальних натурних

спостережень, аналітичних робіт тощо.

101. Прав. Регул. Управлiння та контролю в галузi використання курортiв. 103. поняття та види оздоровчих та рекреаційних об'єктів і територій

Правове регулювання використання та охорони курортних, лікувально-оздоровчих та рекреаційних зон (територій) є не тільки необхідною основою для збереження унікальних природних факторів, а й однією з форм реалізації таких конституційних прав громадян, як право на життя, на охорону здоров'я та право на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище. У зв'язку з цим важливим елементом належного правового регулювання використання та охорони зазначених природних територій є визначення об'єкта вказаного регулювання, а саме поняття курортних, лікувально-оздоровчих та рекреаційних зон.

У чинному екологічному та деяких інших галузях законодавства України міститься поняття курортних, лікувально-оздоровчих та рекреаційних природних ресурсів. Так, наприклад, поресурсове екологічне законодавство, зокрема ст. 47 Земельного кодексу України закріплює, що до земель оздоровчого призначення належать землі, які мають природні лікувальні властивості, що використовуються або можуть використовуватися для профілактики захворювань людей. Згідно ж зі ст. 62 Водного кодексу України лікувальними визнаються водні об'єкти, які мають природні лікувальні властивості і які включені до спеціального переліку, що затверджений 11 грудня 1996 року постанововю Кабінету Міністрів України.

Найбільш комплексне регулювання цього питання здійснюється Законом України «Про курорти». Відповідно до них курортом є освоєна територія, яка розташована на землях оздоровчого призначення, що має природні лікувальні ресурси, необхідні для їх експлуатації будівлі та споруди з об'єктами інфраструктури і використовується з метою лікування, медичної реабілітації, профілактики захворювань та для рекреації і підлягає особливій охороні.

Таким чином, юридичними ознаками курорту або курортної зони є:

— підтверджена у встановленому законом порядку наявність лікувальних природних ресурсів;

— розташування необхідних для використання зазначених ресурсів та лікування людей об'єктів інфраструктури;

— оголошення в передбаченому законом порядку оздоровчої території курортом, з визначенням її меж та правового режиму використання її природних ресурсів.

Під природними лікувальними ресурсами або факторами слід розуміти певні елементи навколишнього природного середовища, які за своїми природніми властивостями здатні здійснювати лікувально-оздоровчий вплив на фізіологічний та психологічний стан організму людини, поновлюючи його життєві сили. До них належать: мінеральні та термальні води, лікувальні грязі, озокерит, ропа лиманів та озер, морська вода, природні об'єкти і комплекси із сприятливими для лікування кліматичними умовами, придатні для використання з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань.

Лікувальні природні ресурси поділяються залежно від їх розповсюдження на два види: особливо цінні та унікальні природні лікувальні ресурси та загальнопоширені природні лікувальні ресурси.

До першого виду відносять ресурси, які рідко (не часто) зустрічаються на території України, мають обмежене поширення або невеликі запаси в родовищах і є особливо сприятливими і ефективними для використання з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань.

До другого виду належать ресурси, які зустрічаються в різних регіонах України, мають значні запаси і придатні для використання з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань.

Курортні зони можна класифікувати на кілька видів за різними критеріями. Так, залежно від типу природних лікувальних факторів виокремлюють бальнеологічні, кліматичні, грязьові та змішані курортні зони.

За характером природних лікувальних ресурсів курорти поділяють на курорти загальнодержавного та місцевого значення. До курортів загальнодержавного значення належать природні території, що мають особливо цінні й унікальні природні лікувальні ресурси і використовуються з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань.

До курортів місцевого значення належать природні території, що мають загальнопоширені лікувальні ресурси і використовуються з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань.

Залежно від спеціалізації або медичного профілю виокремлюють курорти загального призначення і спеціалізовані курорти для лікування конкретних захворювань. Медичний профіль курорту встановлюється Державним департаментом з питань діяльності курортів, що діє у складі Міністерства охорони здоров'я України і підпорядковується йому.

Порядок створення курорту охоплює кілька самостійних етапів.

Перший етап включає виявлення природних лікувальних ресурсів, яке здійснюється шляхом проведення комплексних медико-біологічних, кліматологічних, геолого-гідрологічних, курортологічних та інших дослідницьких робіт. Юридичною підставою для прийняття рішення про створення курортної зони є підтверджена в передбаченому законом порядку наявність на цій території природних лікувальних ресурсів, необхідної інфраструктури для їх експлуатації та організації лікування людей. Медико-біологічна оцінка якості та цінності природних лікувальних ресурсів, визначення методів їх використання здійснюється Державним департаментом з питань діяльності курортів.

Підготовку та подання клопотань про оголошення природних територій курортними можуть здійснювати центральні та місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування або інші заінтересовані юридичні особи та громадяни. Клопотання повинно містити такі відомості: обгрунтування необхідності оголошення природної території курортною; характеристику природних лікувальних ресурсів, кліматичних та інженерно-геологічних та інших умов, сприятливих для лікування та профілактики захворювань; відомості про місцезнаходження, розміри, характер використання та про власників і користувачів природних територій; картографічний матеріал.

Другий етап полягає в розгляді клопотання про оголошення природних територій курортними. Клопотання щодо природних територій державного значення розглядає Державний департамент з питань діяльності курортів з урахуванням пропозицій Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських рад. Якщо в клопотанні йдеться про природні території місцевого значення, то воно підлягає розгляду відповідними місцевими органами виконавчої влади з питань діяльності курортів. Розгляд клопотання повинен відбутись у місячний термін.

На третьому етапі, у разі схвалення клопотання, відповідний державний орган погоджує його з власниками чи користувачами земельних ділянок.

Четвертий етап охоплює розроблення проекту оголошення природних територій курортними і проведення щодо нього державної екологічної та санітарно-гігієнічної експертизи відповідно до законів України «Про державну екологічну експертизу» і «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення».

Заключний п'ятий етап полягає у прийнятті рішення щодо оголошення природних територій курортними. Так, відповідно до курортів державного значення матеріали передаються Державним департаментом з питань діяльності курортів до Кабінету Міністрів України, а щодо курортів місцевого значення — до Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

Рішення про оголошення природних територій курортними територіями державного значення приймає Верховна Рада України за поданням Кабінету Міністрів України. Відповідно про створення курортних територій місцевого значення рішення приймають Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні Київська та Севастопольська міські ради за поданням Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

Під лікувально-оздоровчою місцевістю (зоною) розуміють природну територію, що має мінеральні та термальні води, лікувальні грязі, озокерит, ропу лиманів та озер, кліматичні та інші природні умови, сприятливі для лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань.

Слід підкреслити, що лікувальна оздоровча місцевість також має лікувальні природні ресурси, але, на відміну від курортної, у неї не завжди є необхідна для організації лікування та оздоровлення людей інфраструктура і відповідно юридичний статус курорту. Саме лікувально-оздоровчі місцевості треба розглядати як резервні території, на яких у майбутньому можливе створення курортів.

Поняття рекреаційних зон (територій) міститься в ст. 63 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища».

Рекреаційними зонами є ділянки суші і водного простору, призначені для організованого масового відпочинку населення і туризму. Таким чином, природним ресурсам рекреаційних зон притаманні певні якості (унікальність, наявність відновно-оздоровчих властивостей, естетична привабливість), які справляють благотворний вплив на організм людини, відновлюючи її життєві, психофізіологічні, духовні сили і працездатність. Відповідно до цього рекреаційні території використовуються виключно з метою відпочинку, оздоровлення, туризму та задоволення естетично-культурних потреб людини.

До природних ресурсів рекреаційних зон належать як окремі об'єкти (земельні ділянки, лісова й нелісова рослинність, водні об'єкти тощо), так і унікальні природні комплекси, серед яких виокремлюють ландшафтні, кліматичні, пляжні, фітовідновні та пізнавальні.

Земельний кодекс України закріплює більш детально склад земель рекреаційного призначення. До них належать: земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об'єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих і спортивних таборів, інших аналогічних об'єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва.

Сукупність природних територій та об'єктів, яким властиві лікувальні, оздоровчі, рекреаційні природні фактори та які мають особливу лікувально-оздоровчу, рекреаційну, пізнавальну, естетичну, наукову цінність і виокремлені з метою їхнього належного використання та охорони, становить єдиний лікувально-рекреаційний фонд України.

103. Рекреаційні зони поняття,види. Про курорти 05.10.2000

Рекреаційними зонами є ділянки суші і водного простору, призначені для організованого масового відпочинку населення і туризму.. Приблизний перелік видів рекреаційних зон наводиться у ст. 51 ЗК: зелені зони і зелені насадження населених пунктів, навчально-туристичні і екологічні стежки, марковані траси, території будинків відпочинку, пансіонатів, об'єктів фізичної культури й спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристсько-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих і спортивних таборів, інших аналогічних об'єктів, а також дачних ділянок та інших об'єктів стаціонарної рекреації. Чинне законодавство визначає рекреаційні ресурси як об'єкти та явища природного і антропогенного походження, що використовуються для оздоровлення, відпочинку і туризму1. Водночас слід мати на увазі, що не будь-які природні ресурси можуть згідно з законодавством використовуватися для рекреацій-них потреб. Для того, щоб на них поширювався правовий режим природних рекреаційних ресурсів, природні ресурси повинні мати. рекреаційну якість. Екологічно забруднені природні ресурси, які не є безпечними для здоров'я людей, не можуть вважатися природними рекреаційними ресурсами, і законодавство забороняє викорис-товувати їх для рекреаційних цілей. До земель оздоровчого призначення належать землі, що мають природні лікувальні властивості, які використовуються або можуть використовуватися для профілактики захворювань і лікування людей. Загальна рекреаційна якість визначає показники придатності природних ресурсів для відпочинку населення взагалі. З правової точки зору загальну рекреаційну якість мають усі природні ресурси, де законодавство дозволяє здійснювати відпочинок населення, тобто практично всі природні ресурси, крім екологічно забруднених і тих, що інтенсивно використовуються для господарської діяльнос-ті, несумісної з рекреаційною діяльністю.Спеціальна рекреаційна якість визначає придатність природних ресурсів для конкретних видів рекреаційної діяльності. Землі рекреаційного призначення за своїм складом поділяються на: а) призначені для короткочасного та б) довгочасного відпочинку населення. Рекреаційні землі (зони) для короткочасного відпочинку визначаються на землях населених пунктів, приміських, міських лісів, населених зон, лісопарків, ботанічних, дендрологічних, зоологічних садів, національних природних парків, які є легкодоступними для населення. Рекреаційні землі (зони) для довгочасного відпочинку організуються за межами населених пунктів на значній відстані. На цих землях дозволяється розміщувати соціально-культурні, туристичні, лікувально-оздоровчі та інші заклади та об'єкти рекреаційного призначення. Рекреаційні зони залежно від правового режиму економічної І діяльності та порядку застосування законодавства на їхній території [ поділяються на два види:

І — зони як культурні або окультурені ділянки земельного чи водного простору, в межах яких заборонено господарську та іншу діяльність, що руйнівно впливає на навколишнє середовище або | перешкоджає використанню їх для організації масового відпочин-| ку та туризму населення;

І — спеціальні туристсько-рекреаційні (вільні) економічні зони | як частини території України, на яких упроваджується і діє І спеціальний правовий режим економічної рекреаційної діяльності ;' та порядок застосування законодавства України. І Правове регулювання використання й охорони першого виду зон здійснюється за еколого-правовими нормами. Правове підґрунтя режиму другого виду становить Закон України «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон» та інше спеціальне законодавство.Залежно від організаційної форми рекреаційні зони можуть бути:— юридичними особами (наприклад, парк культури та відпо-, чинку);— структурними підрозділами у складі інших юридичних осіб (наприклад, рекреаційні зони ботанічних садів, дендрологічних, зоологічних парків, національних природних парків);— територіями без певної організаційної форми, що перебувають у віданні безпосередньо місцевої ради (сквери, бульвари, зони відпочинку житлових районів).За характером використання рекреаційні зони поділяються на:— моноваріантні (тільки для одного виду рекреаційної діяльності);— поліваріантні (можуть використовуватися для двох і більше видів рекреаційної діяльності, один з яких заперечує решту);— комплексні (можливе одночасне використання кількома видами рекреаційної діяльності)

104. Склад земель оздоровчого призначення

До земель оздоровчого призначення належать землі, що мають природні лікувальні властивості, які використовуються або можуть використовуватися для профілактики захворювань і лікування людей.До таких властивостей віднесено "мінеральні та термальні води, лікувальні грязі, озокерит, ропу лиманів та озер, кліматичні та інші природні умови, сприятливі для лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань".

Так, землями оздоровчого призначення на сьогодні прийнято вважати ті, які в установленому порядку оголошені курортами (це випливає із визначення курорту, вміщеного у ст. 1 Закону України "Про курорти"). Ст. 4 Закону України "Про курорти" передбачає поділ курортів на курорти державного та місцевого значення, що впливає на правовий режим відповідних земель. Курортними і лікувально-оздоровчими зонами визнаються території, які мають виражені природні лікувальні фактори: мінеральні джерела, кліматичні та інші умови, сприятливі для лікування і оздоровлення людей. Насамперед, це особливості, що безпосередньо випливають із цільового призначення. На землях оздоровчого призначення забороняється діяльність, яка суперечить їх цільовому призначенню або може негативно вплинути на природні лікувальні властивості цих земель

105. Пр.режим земель рекреац.призначення

Слід мати на увазі, що поняття рекреаційної зони ширше за по-няття земель рекреаційного призначення: рекреаційні зони можуть утворюватися не тільки на землях рекреаційного призначення, а й на землях природно-заповідного й іншого природоохоронного призначення, на землях водного і лісового фондів.Аналіз природноресурсового законодавства свідчить, що можна виділити три різновиди правових режимів використання природних рекреаційних ресурсів: а) використання природних рекреаційних ресурсів у рекреаційних зонах; б) використання природних рекреаційних ресурсів за межами рекреаційних зон; в) використання природних рекреаційних ресурсів вільних економічних зон туристсько-рекреаційного типу.На території рекреаційних зон забороняються:а) господарська та інша діяльність, що негативно впливає на навколишнє природне середовище або може перешкодити використанню їх за цільовим призначенням;б) зміни природного ландшафту та проведення інших дій, що суперечать використанню цих зон за прямим призначенням.Режим використання цих територій визначається Верховною Радою Автономної Республіки Крим, місцевими радами відповідно до законодавства України. До земель рекреаційного призначення належать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об'єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об'єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об'єктів стаціонарної рекреації. Законодавство про рекреаційну діяльність дає підстави для ви-ділення загального і спеціальних правових режимів рекреаційних зон. Загальний правовий режим рекреаційних зон — це правовий режим, загальний для всіх їх видів, незалежно від того, які рекреа-ційні ресурси на них розташовані. Спеціальні правові режими рек-реаційних зон — це правові режими окремих їх видів, що мають специфіку правового регулювання. Для забезпечення раціонального використання і охорони земель рекреаційних зон на їх територіях визначають різні функціональні зони: а) особливо охоронювана; б) пізнавальна; в) короткочасного відпочинку; г) обслуговування відвідувачів; д) господарського призначення.

106. Пр.режим окремих екреац.об

Спеціальний правовий режим зелених зон навколо населених пун-ктів визначений ст. 51 ЗК та лісовим законодавством. Проте згідно з ч. 2 ст. 59 Закону "Про охорону навколишнього природного середовища" правовий режим приміських і зелених зон визначають сільські, селищні, міські ради під час розробки генеральних планів відповідних населених пунктів за погодженням з відповідними ра-дами, на території яких створюються зелені і приміські зони. Про-екти планування приміських і зелених зон підлягають обов'язковій державній екологічній експертизі. Під приміською зоною звичайно мається на увазі територія, що служить резервом для подальшого розвитку міста, виконує переважно господарські функції.Згідно зі ст. 36 ЛК ліси зелених зон навколо населених пунктів належать до санітарно-гігієнічної й оздоровчої категорії захище-ності лісів першої групи. В ст. 53 ЛК містяться істотні обмеження у здійсненні лісокористування у зелених зонах навколо населених пунктів. Пункт 49 Санітарних правил в лісах України передбачає особливий режим санітарної охорони зелених зон. Зелені зони підлягають окремому обліку у державному лісовому і земельному кадастрах. Важливим документом, що визначає правовий режим зелених зон, є Порядок поділу лісів на групи, віднесення їх до категорій захисності та виділення особливо захисних земельних ділянок лісового фонду. Спеціальний правовий режим дачних ділянок. Згідно з положен-нями З К земельні ділянки для дачного будівництва належать до зе-мель рекреаційного призначення, а отже, на них поширюється пра-вовий режим рекреаційних зон. Щодо земельних ділянок, що виді-ляються для будівництва нових дач, то віднесення їх до земель рек-реаційного призначення здійснюється на підставі відомостей про цільове призначення, наданих забудовником. Норма безоплатної приватизації земельних ділянок для дачного будівництва становить згідно зі ст. 121 ЗК 0,1 га. Забудова дачних ділянок здійснюється відповідно до містобудівних вимог. Дачні ділянки є особливим видом рекреаційних зон, оскільки на відміну від інших видів рекреаційних зон, передбачають передачу користувачам природних рекреаційних ресурсів на праві спеціального використання. Природні ресурси дачних рекреаційних зон поділяються на дві категорії: належні на праві спеціального використання рекреаційним природокористувачам і природні рекреаційні ресурси, використовувані зазначеними користувачами на праві загального використання. Спеціальний правовий режим використання рекреаційних зон, на яких здійснюється спортивна діяльність, встановлений законодавством України про фізичну культуру і спорт. В ст. 1 Закону України від 24 грудня 1993 р. "Про фізичну культуру і спорт"2 фізична культура визначається як складова загальної культури суспільства, що спрямована на зміцнення здоров'я, розвиток фізичних, морально-вольових та інтелектуальних здібностей людини для гармонійного формування її особистості. Стаття 40 вказаного Закону встановлює, що земельні ділянки, на яких розташовані фізкультурно-оздоровчі і спортивні споруди, належать до земель рекреаційного призначення, отже, на них поширюється правовий режим рекреаційних зон. Рекреаційні зони, що використовуються для спортивної діяль-ності, повинні мати належну матеріально-технічну базу, що вклю-чає необхідний спортивний реманент і споруди Будівництво у житлових районах спортивних споруд здійснюється за рахунок коштів, спрямованих на житлове будівництво, і коштів організацій — забудовників житла. Будівництво спортивних споруд у сільських рекреаційних зонах здійснюється за спеціальними нормативами за рахунок коштів державного і місцевого бюджетів. У ст. 37 вказаного Закону встановлюється, що власники фіз-культурно-оздоровчих і спортивних об'єктів рекреаційних зон зо-бов'язані забезпечувати їх безпечний для людей і природних рекре-аційних ресурсів стан. Адміністрація фізкультурно-оздоровчих спо-руд і організатори спортивних заходів несуть відповідальність за організацію спортивних заходів у рекреаційних зонах, їх обладнан-ня відповідно до чинних санітарних, екологічних, містобудівних та інших вимог. Такі вимоги зокрема затверджені Кабінетом Міністрів України1. Експлуатація небезпечного для людей і рекреаційних ресурсів спортивного устаткування у рекреаційних зонах забороня-ється. Спеціальний правовий режим рекреаційних зон музеїв передбачений законодавством про музеї і музейну справу. Відповідно до Закону України від 29 червня 1995 р. "Про музеї та музейну справу"2 музеї — це культурно-освітні і науково-дослідні заклади, призначені для вивчення, збереження і використання пам'яток природи, матеріальної і духовної культури, залучення громадян до національної і світової історико-культурної спадщини. За своїм профілем музеї поділяються на: історичні, археологічні, краєзнавчі, літе-ратурні, етнографічні, мистецтвознавчі, технічні, галузеві тощо. Згідно зі ст. 11 Закону "Про музеї та музейну справу" на територіях музеїв забороняється діяльність, що суперечить їх функціональному призначенню, а також така, що може негативно вплинути на збереження музейних зібрань, а також інша діяльність, не сумісна з діяльністю музею. У рекреаційних зонах музеїв для їх функціону-вання має бути створена відповідна інфраструктура, а також забез-печений доступ до музейних експонатів, зокрема природних рекре-аційних ресурсів, різних категорій громадян (включаючи дітей, ін-валідів, літніх громадян).

Правовий режим рекреаційних зон музеїв може передбачати функціональне зонування з виділенням таких зон: заповідна — для збереження особливо цінних музейних експонатів та природних рекреаційних ресурсів; експозиційна — для сталого демонстрування музейних експонатів і природних рекреаційних ресурсів, які використовуються для культурно-пізнавальних цілей; наукова — для проведення науково-дослідних робіт, зокрема щодо раціонального використання природних рекреаційних ресурсів; рекреаційна — для відпочинку й обслуговування відвідувачів; господарська — для розміщення допоміжних господарських об'єктів.

Усі цінні природні рекреаційні ресурси, що є експонатами музеїв України, незалежно від форм власності, у яких вони перебувають, становлять музейний фонд України Рекреаційні зони населених пунктів утворюються відповідно до генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної доку-ментації, рішень органів місцевого самоврядування. Це зони міських лісів, парків, лісопарків, бульварів, скверів, сади житлових районів, мікрорайонів, набережні, спортивні комплекси, стадіони, басейни, соціально-культурні і природні об'єкти тощо. Особливості правового режиму рекреаційних зон у межах населених пунктів визначаються наявністю містобудівних вимог до організації території рекреаційних зон, досить широкої компетенції органів місцевого самоврядування у галузі їх використання, поширенням на правовий режим облаштування цих зон містобудівного законодавства. Містобудівне законодавство визначає основи забезпечення створення рекреаційних зон і визначення їх правового режиму у населених пунктах. У цій галузі діють закони України від 16 листо-пада 1992 р. "Про основи містобудування'", від 7 лютого 2002 р Важливим містобудівним документом є генеральний план насе-леного пункту. Цей документ встановлює межі рекреаційних зон, а також їх правовий режим у межах населених пунктів. Для окремих мікрорайонів (кварталів) чи їхніх частин може розроблятися проект розподілу території, що визначає межі земель рекреаційного приз-начення у межах цих територій. Забезпечення санітарно-гігієнічних, екологічних, архітектурних і містобудівних вимог до використання природних рекреаційних ре-сурсів у межах населених пунктів регулюється Державними санітар-ними правилами планування та забудови населених пунктів, затвер-дженими наказом Міністерства охорони здоров'я України від 19 червня 1996 р. № 173. Санітарні правила зокрема передбачають рів-номірне і безперервне озеленення території рекреаційних зон. Такі зони розміщуються якнайдалі від промислових та інших об'єктів, що негативно впливають на природні рекреаційні ресурси. Вимоги до забезпечення необхідної інфраструктури рекреаційних зон також визначені Санітарними правилами. Проекти створення рекреаційних зон підлягають обов'язковій санітарно-епідеміологічній та еко-логічній експертизам. Землі рекреаційного призначення населених пунктів, крім державного земельного кадастру, підлягають обліку також у містобудівному кадастрі населених пунктів1.

Особливий правовий режим мають зелені насадження рекреа-ційних зон населених пунктів. Відповідно до ст. 78 ЛК ліси насе-лених пунктів переважно використовуються для рекреаційних, культурно-оздоровчих, туристичних цілей. У лісах населених пун-ктів забороняється заготівля деревини від рубок головного корис-тування, заготівля живиці, деревних соків, лісової підстилки, а також випасання худоби. Законодавство України забороняє й інші види лісокористування і використання земель рекреаційного призначення населених пунктів, що не сумісні зі здійсненням культурно-оздоровчих заходів і організацією відпочинку населення. За функціональними ознаками міські зелені насадження поділяються на три групи: а) загального користування — міські і районні парки, парки культури і відпочинку, сади житлових районів і груп житлових будинків, сквери, бульвари, набережні, лісопарки, лугопарки, гідропарки тощо; б) обмеженого використання — насадження на територіях громадських і житлових будівель, спортивних споруд тощо; в) спеціального призначення — насадження вздовж вулиць, охоронні насадження, пришляхові на-садження у межах населених пунктів.

107. Умови і порядок оголошення оздор.,рекреац. Об.

Закон недостатньо регулює порядок створення рекреаційних зон. Згідно зі ст. 63 Закону "Про охорону навколишнього природ-ного середовища" режим використання рекреаційних зон визнача-ється місцевими радами згідно із Законом України від 21 травня 1997 р. "Про місцеве самоврядування в Україні"1. Якщо рекреаційна зона утворюється не на водному об'єкті чи в надрах, чи в межах територій природно-заповідного фонду, чи в лісі, а на земельній ді-лянці, яка підлягає переведенню до категорії земель рекреаційного призначення, то порядок утворення рекреаційної зони регулюється також ЗК, який визначає порядок переведення земель з однієї категорії в іншу. Переведення земельної ділянки до категорії земель рекреаційного призначення майже завжди означає утворення відповідної рекреаційної зони.

Особливістю правового режиму рекреаційних зон є те, що він визначений, як правило, в локальних актах органів місцевого са-моврядування чи ініціаторів створення рекреаційних зон, а також у проектах внутрішньогосподарського устрою земельних ділянок рекреаційного призначення. Зазначені акти можуть передбачати функціональне зонування з виділенням: зони особливої охорони; пізнавальної зони; зони короткострокового відпочинку; зони обс-луговування відвідувачів; зони господарського призначення; інших видів зон, передбачених проектом землевпорядження2. Вирішальним фактором віднесення ділянок суші та водного простору до рекреаційних зон є можливість їхнього цільового використання для організації масового відпочинку населення.Порядок створення рекреаційних зон залежить від їхнього місцезнаходження та виду природних об'єктів, розташованих на цій території.Рекреаційні зони в межах населених пунктів створюються згідно з генеральними планами населених пунктів, зазвичай, за рішенням місцевих рад за погодженням з органами виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища України та іншими відповідними державними органами. До них належать парки, лісопарки, бульвари, сквери та сади житлових районів і мікрорайонів, надбережжя, пляжі тощо.Місця користування водами у рекреаційних цілях встановлюються відповідними радами у порядку, визначеному водним законодавством.Створення рекреаційних зон на земельних ділянках лісового фонду регулюється нормами лісового законодавства, зокрема постановою Кабінету Міністрів України від 27 липня 1995 р. «Про затвердження Порядку поділу лісів на групи, віднесення їх до категорії захищеності та виділення особливо захисних земельних ділянок лісового фонду». Це території лісів населених пунктів, приміських і зелених зон, до яких входять місця масового короткострокового та довгострокового відпочинку населення. Порядок виділення рекреаційних зон на таких територіях збігається із загальним порядком віднесення лісів до категорій захищеності.Спеціальним є порядок створення, встановлення рекреаційних зон у складі об'єктів природно-заповідного фонду, що регулюється Законом України «Про природно-заповідний фонд України».

108. Юр.відповідальність за рекреац.

Відповідальність за порушення режиму використання і охорони ; рекреаційних зон — один із видів юридичної відповідальності, ; який виявляється як обов'язок зазнавати несприятливих наслідків : за їх порушення, тому їй притаманні всі риси, властиві інституту екологічної відповідальності. Водночас вона має і свої особливості, | які визначаються специфікою об'єкта посягання. ;: До них належать:— спеціальний об'єкт посягання — рекреаційні зони та інші території, які особливо охороняються, об'єкти природно-заповідного фонду, до складу яких входять рекреаційні зони;— наявність шкоди у вигляді зниження, знищення рекреаційної цінності відповідних територій;— взаємозв'язок і взаємозалежність порушень використання та ; охорони рекреаційних зон і права на відпочинок громадян;— непоправність або дуже складне відтворення рекреаційної ' цінності території;— наявність, окрім економічної та екологічної, як правило, моральної шкоди, завданої громадянинові чи суспільству.

Чинне законодавство не містить спеціальних норм, які передбачають відповідальність за порушення режиму використання та охорони рекреаційних зон, що є одним з його недоліків. Разом з тим у ньому є ряд норм, застосування яких можливе у відносинах, що розглядаються.Порушення вимог використання і охорони рекреаційних зон може дістати вираз у:— самовільному використанні територій рекреаційних зон;— псуванні, пошкодженні, знищенні природних комплексів, територій і об'єктів природи рекреаційних зон;— нецільовому використанні рекреаційних зон;— здійсненні на території рекреаційних зон забороненої господарської діяльності;— порушенні вимог щодо використання і охорони рекреаційних зон;— самовільній забудові будівлями, спорудами територій рекреаційних зон.

Більшу частину зазначених порушень можна звести до порушень земельного, лісового законодавства та законодавства про природно-заповідний фонд України.Під самовільним використанням територій рекреаційних зон розуміють використання земельних ділянок у межах рекреаційних зон, встановлених у визначеному порядку, без відповідного дозволу компетентних державних органів, а також використання за рішенням відповідного органу, але з порушенням встановленого порядку. Кримінальна відповідальність за вказане порушення може застосовуватися згідно зі ст. 199 Кримінального кодексу (КК) України як за самовільне захоплення землі після застосування до винного за такі ж дії протягом року адміністративного стягнення. Адміністративна відповідальність за це порушення передбачена ст. 53" (самовільне зайняття земельної ділянки), ст. 63 (незаконне використання земель державного лісового фонду), У разі нецільового використання рекреаційних зон винні несуть адміністративну відповідальність згідно зі ст. 53 (використання земель не за цільовим призначенням) КпАП.

Здійснення в межах рекреаційних зон забороненої господарської діяльності тягне за собою адміністративну відповідальність згідно Порушення вимог щодо використання і охорони рекреаційних зон може діставати вияв у невиконанні вимог щодо використання та охорони природних об'єктів, які розташовані на територіях рекреаційних зон, за що застосовується адміністративна відповідальність За самовільну забудову територій рекреаційних зон будівлями, спорудами до винних застосовується кримінальна відповідальність за ч. 2, 3 ст. 199 КК України та адміністративна Порушення законодавства про використання та охорону рекреаційних зон нерідко супроводжується заподіянням шкоди, яка має економічний, екологічний або моральний характер.

Економічна шкода дістає вияв у втраті економічної цінності ресурсів рекреаційної зони (порубка дерев, кущів, псування, втрата можливості подальшого використання майна, знищення рослинного покриву місць відпочинку тощо).Екологічна шкода посягає на інтереси людини в екологічно небезпечному навколишньому природному середовищі, її право на відпочинок. Вона виявляється в забрудненні територій рекреаційних зон, спустошенні їх водних об'єктів, знищенні рекреаційної цінності і якості природних об'єктів рекреаційних зон та ін.

Заподіяння громадянину або організації моральної шкоди пов'язане з цільовим призначенням рекреаційних зон, тобто реалізацією права на відпочинок. При цьому моральна шкода може полягати в моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, втратою можливості його відновлення, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного суспільного життя тощо.

Шкода, спричинена в результаті порушення режиму рекреаційних зон, підлягає компенсації в розмірах і порядку, визначених законодавством України залежно від виду шкоди, об'єкта посягання. Так, якщо рекреаційна зона створена в межах об'єктів природно-заповідного фонду, розміри шкоди визначаються на підставі кадастрової еколого-економічної оцінки включених в склад рекреаційної зони територій і об'єктів, яка проводиться згідно із

Майнова відповідальність за шкоду, завдану деревам і зеленим насадженням на території рекреаційних зон населених пунктів, регулюється спеціальним законодавством.Однією із проблем майнової відповідальності у відносинах, що розглядаються, є те, що чинне законодавство не враховує цінності природних об'єктів і комплексів рекреаційних зон для організації відпочинку населення, тому розроблення спеціального нормативного акта з цього питання є однією з нагальних потреб.

109.Законодавство про нематеріалізовані ресурси

Взагалі в науці природноресурсового права точаться суперечки щодо можливості правового регулювання використання нематеріа-лізованих природних ресурсів. Проте необхідність пошуку альтер-нативних джерел природних ресурсів зумовила інтенсифікацію їх господарського використання, що в свою чергу призвело до необ-хідності встановлення особливих правил їх використання. Отже, суспільні відносини з використання зазначених природних ресурсів стали предметом правового регулювання природноресурсового права.

У вітчизняному природноресурсовому праві сформувалися правові інститути, які регулюють використання окремих видів нематеріалізованих природних ресурсів. До таких правових інс-титутів належать: правове регулювання використання атмосфер-ного повітря, правове регулювання використання кліматичного ресурсу, правове регулювання використання радіочастотного ре-сурсу, а також комплексний інститут правового регулювання ви-користання альтернативних джерел енергії, в межах якого здій-снюється використання таких ресурсів, як сонячна радіація, вітрова енергія, енергія припливів і відпливів, сила морських хвиль тощо. Розгляньмо окремо проблему правового регулювання використання простору як особливого виду природних ресурсів, оскільки це питання неоднозначно розв'язується у чинному законодавстві України. в Україні поступово формується уніфіковане законодавство про природний простір як цілісний об'єкт, адже відтепер відповідно до зазначеного положення ЗК право власності на земельний простір включає в себе право власності на підземний простір ^надра) і атмосферний простір. Оформлення права власності на земельну ділянку буде одночасно оформленням права власності на підзем-ний, водний і атмосферний простір — відтепер простір стає цілісним об'єктом правового регулювання. Це положення запозичене з Французького цивільного кодексу 1804 р. (Кодексу Наполеона), згідно зі ст. 552 якого власність на землю охоплює власність на те, що розташоване над земельною ділянкою і під нею.

Якщо у питанні власності на простір законодавець дійшов певної уніфікації, то у питанні користування простором зберігається диференціація правового регулювання: в особливому порядку слід оформлювати права на користування земельним, водним, підземним чи атмосферним простором. Простір як єдиний нерухомий природний ресурс може бути об'єктом права загального викорис-тання на підставі ст. 38 Закону України від 25 червня 1991 р. "Про охорону навколишнього природного середовища"1. Право загаль-ного використання простору включає в себе право вільного пере-сування і розміщення різних об'єктів у просторі. Право спеціального використання простору на праві власності регулюється земельним законодавством. Право спеціального використання простору на інших правових підставах регулюється відповідними актами природноресурсового законодавства. У подальшому природно-ресурсове законодавство може розвиватися як шляхом уніфікації законодавства про використання простору, так і шляхом поглиб-лення його диференціації, але від цього не зміниться його сутність як єдиного нерухомого природного ресурсу і особливого об'єкта правового регулювання.

110. Про охорону атмосферного повітря 16.10.1992

атмосферне повітря - життєво важливий компонент навколишнього природного середовища, який являє собою природну суміш газів, що знаходиться за межами жилих, виробничих та інших приміщень;охорона атмосферного повітря - система заходів, пов'язаних із збереженням, поліпшенням та відновленням стану атмосферного повітря, запобіганням та зниженням рівня його забруднення та впливу на нього хімічних сполук, фізичних та біологічних факторів; забруднення атмосферного повітря - змінення складу і властивостей атмосферного повітря в результаті надходження або утворення в ньому фізичних, біологічних факторів і (або) хімічних сполук, що можуть несприятливо впливати на здоров'я людини та стан навколишнього природного середовища; В Україні сформувався інститут атмосфероохоронного права, у якому важливе місце посідає Закон України від 16 жовтня 1992 р. "Про охорону атмосферного повітря" (в редакції Закону від 21 чер-вня 2001 р.)1. Чинне законодавство розглядає атмосферне повітря не тільки як об'єкт охорони, а й як природний ресурс, який вико-ристовується у господарській діяльності. Якщо розглядати атмос-ферний простір і атмосферне повітря як різні природні ресурси, то саме атмосферне повітря використовується у господарській діяль-ності як джерело кисню, азоту та інших газів, як постачальник кисню для дихання людини, а також для сільськогосподарських тварин і рослин, як засіб підтримування польоту літальних апаратів, як природний захист від ультрафіолетового випромінювання (озоновий екран), як сировина для горіння, охолодження, прочищання, передавання звукових чи інших сигналів, а також для інших технологічних перебігів, як місце для викиду забруднюючих речовин (використовується природна здатність повітря до розпорошення шкідливих речовин). Атмосферне повітря може використовуватися для оздоровлення людей, відпочинку, а також для інших гос-подарських потреб.

Згідно зі ст. 39 Закону "Про охорону навколишнього природного середовища" атмосферне повітря визнано природним ресурсом загальнодержавного значення. Це означає, що управління у галузі використання атмосферного повітря здійснюється на загальнодер-жавному рівні. Органом, відповідальним за управління викорис-танням атмосферного повітря, є Мінприроди.

На підставі ст. 38 Закону "Про охорону навколишнього природ-ного середовища" розрізняється загальне і спеціальне використання атмосферного повітря. Оскільки використання атмосферного повітря відповідно до чинного законодавства, як правило, не потребує отримання дозволів і внесення збору, у більшості випадків використання атмосферного повітря здійснюється на праві загаль-ного використання. Це стосується і використання атмосферного повітря для потреб підприємницької діяльності: вилучення атмос-ферних газів, охолодження чи для інших технологічних перебігів. Однак використання атмосферного повітря для викиду і розпоро-шення забруднюючих речовин вважається спеціальним видом ви-користання атмосферного повітря і потребує отримання дозволу і сплати збору. Спеціальним видом використання атмосферного по-вітря є також поширення звуку, електромагнітного та іонізуючого Законодавство передбачає нормування спеціального викорис-тання атмосферного повітря для викиду забруднюючих речовин. Нормування здійснюється шляхом встановлення для кожного ста-ціонарного джерела викидів нормативів граничнодопустимих вики-дів шкідливих речовин в атмосферне повітря (ГДВ). Суб'єктам права спеціального використання атмосферного повітря забороняється перевищувати зазначені нормативи. Стаття 13 Закону "Про охорону атмосферного повітря" визна-чає, що рівні впливу фізичних та біологічних чинників на стан ат-мосферного повітря вимоги щодо їх скорочення встановлюються відповідним дозволом на основі затверджених нормативів. Порядок видачі дозволів на експлуатацію устаткування з визначеними рів-нями впливу фізичних та біологічних факторів на стан атмосферного повітря, проведення оплати цих робіт та обліку підприємств, установ, організацій і громадян-підприємців, які отримали такі дозволи затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 29 березня 2002 р. № 4323. Дозвіл видається безоплатно органами Мінприроди за погодженням з органами державної санітарно-епі-деміологічної служби строком не менш як на п'ять років. Фізичні особи, які не є суб'єктами підприємництва, мають право здійснювати шумовий, електромагнітний чи інший вплив на атмосферне повітря на праві загального використання.

111. Правове регулювання використання альтернативних джерел енергії

Відповідно до ст. 1 Закону "Про альтернативні джерела енергії" альтернативні джерела енергії — це поновлювані джерела, до яких належать енергія сонячного випромінювання, вітру, морів, річок, біомаси, теплоти землі та вторинні енергетичні ресурси, які існують постійно або виникають періодично у довкіллі. Визначення альтернативних джерел енергії у цьому Законі майже не відрізняється від визначення, поданого у Законі "Про енергозбе-реження", хіба що додалися вторинні енергетичні ресурси. Аль-тернативна енергетика передбачає вироблення електричної, теп-лової та механічної енергії з використанням альтернативних джерел енергії. Незважаючи на те, що ще донедавна не могло йтися про спеці-альне використання природних ресурсів альтернативної енергетики, у зв'язку з прийняттям Закону "Про альтернативні джерела енергії" передбачається впровадження правового регулювання спеціального їх використання. Згідно зі ст. 6 зазначеного Закону передбачається запровадження дозвільної системи, яка включає: видачу дозволів на виробництво електричної, механічної та теплової енергії з альтерна-тивних джерел та її передачу і постачання; видачу дозволів на ви-робництво геотермальної енергії; видачу дозволів на розміщення обладнання, яке використовує сонячне випромінювання, вітер, хвилі морського прибою, для створення об'єктів альтернативної енер-гетики. До спеціального використання альтернативних джерел енергії відповідно до Закону "Про альтернативні джерела енергії" належатиме тільки використання зазначених природних ресурсів для товарного виробництва електричної, механічної чи теплової енергії. Використання цих ресурсів громадянами для виробництва зазначених видів енергії для власних потреб не буде визнаватися спеціальним використанням зазначених природних ресурсів і не потребуватиме отримання спеціального дозволу.

Відповідно до ст. 10 Закону "Про альтернативні джерела енергії" використання альтернативних джерел енергії має особливості, зокрема зумовлені природними умовами, а саме: залежністю від атмосферних та інших умов довкілля; наявністю водних ресурсів малих річок, необхідних для роботи гідроенергетичного облад-нання; наявністю біомаси, кількість якої залежить від обсягів що-річних урожаїв; наявністю геотермальних джерел та свердловин, придатних для виробництва та використання геотермальної енергії; наявністю теплових викидів, обсяги яких залежать від функці-онування підприємств промисловості; періодичністю природних циклів, внаслідок чого виникає незбалансованість виробництва енергії; необхідністю узгодження та збалансування періодичності передачі обсягів енергії, виробленої з альтернативних джерел, зокрема передачі електричної енергії в об'єднану енергетичну систему України.

Експлуатація альтернативних джерел енергії на об'єктах альтер-нативної енергетики провадиться за умов: безпечного проведення робіт, здійснення державного нагляду за режимами споживання енергії; енергетичної безпеки, що гарантує технічне та економічне задоволення періодичних, поточних і перспективних потреб спо-живачів енергії; виконання технологічних вимог щодо виробництва, акумулювання, передачі, постачання та споживання енергії; додержання єдиних державних норм, правил і стандартів усіма суб'єктами відносин, пов'язаних з будівництвом (створенням), екс-плуатацією, виведенням з експлуатації об'єктів альтернативної енергетики, систем диспетчерського (оперативно-технологічного) управління; додержання правил експлуатації об'єктів альтернатив-ної енергетики, що регламентуються нормативно-правовими акта-ми, обов'язковими для виконання всіма суб'єктами підприємницької діяльності.

Управління використанням альтернативних джерел енергії здійснюється спеціальними державними органами

Про альтернативні джерела енергії 20.02.2003

112. Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку 08.02.1995

використання ядерної енергії - це сукупність видів діяльності, пов'язаних з використанням ядерних технологій, ядерних матеріалів, джерел іонізуючого випромінювання у науці, виробництві, медицині та інших галузях, а також видобуванням уранових руд та поводженням з радіоактивними відходами; радіаційна безпека - дотримання допустимих меж радіаційного впливу на персонал, населення та навколишнє природне середовище, встановлених нормами, правилами та стандартами з безпеки; ЯДЕРНОЇ ЕНЕРГІЇ

Державне регулювання безпеки використання ядерної енергії полягає у забезпеченні безпеки людини, навколишнього природного середовища, ядерних установок та джерел іонізуючого випромінювання.

Державне регулювання безпеки використання ядерної енергії передбачає:

встановлення нормативних критеріїв i вимог, що визначають умови використання ядерної енергії (нормування);

видачу документів дозвільного характеру на здійснення діяльності у сфері використання ядерної енергії (провадження дозвільної діяльності);

здійснення державного нагляду за дотриманням законодавства, умов документів дозвільного характеру, норм, правил і стандартів з ядерної та радіаційної безпеки, вимог фізичного захисту ядерних установок, ядерних матеріалів, радіоактивних відходів, інших джерел іонізуючого випромінювання, обліку та контролю ядерних матеріалів та інших джерел іонізуючого випромінювання, включаючи примусові заходи (державний нагляд).

Норми, правила і стандарти з ядерної та радіаційної безпеки - це критерії, вимоги і умови забезпечення безпеки під час використання ядерної енергії. Дотримання норм, правил і стандартів з ядерної та радіаційної безпеки є обов'язковим при здійсненні будь-якого виду діяльності у сфері використання ядерної енергії. Вимоги зазначених норм, правил та стандартів приймаються з урахуванням рекомендацій міжнародних організацій у сфері використання ядерної енергії. Ядерні установки та джерела іонізуючого випромінювання можуть перебувати у різних формах власності. Ядерні матеріали є виключно загальнодержавною власністю. Громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, які перебувають на території України на законних підставах, забезпечується право укладання договору добровільного страхування особи та майна від ризику радіаційного впливу. Застосування джерел іонізуючого випромінювання у медичних цілях має бути обґрунтовано користю для пацієнта порівняно із шкодою, якої воно може завдати, а також порівняно з користю та ризиком в разі застосування альтернативних методів діагностики та лікування.

Медичне втручання з використанням іонізуючого випромінювання здійснюється на загальних умовах застосування методів профілактики, діагностики та лікування, встановлених законодавством про охорону здоров'я. Доза опромінення пацієнта має бути настільки низькою, наскільки це можливо для досягнення мети медичного втручання. Регламенти медичних втручань, дозові межі опромінення пацієнтів з урахуванням особливостей конкретних медичних втручань встановлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я. Види медичних втручань із використанням іонізуючого випромінювання та порядок їх застосування під час проведення обов'язкових медичних оглядів встановлюються законодавством. За бажанням пацієнта йому надається повна інформація про дозу опромінення та про можливу шкоду для здоров'я, яка може бути заподіяна використанням іонізуючого випромінювання під час обстеження чи лікування. икористання ядерних установок та джерел іонізуючого випромінювання на території України базується на дозвільному принципі. Дозвіл на кожен окремий вид діяльності надається органом державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки. Забороняється здійснення будь-якої діяльності, пов'язаної з використанням ядерних установок та джерел іонізуючого випромінювання, юридичними чи фізичними особами, які не мають дозволу, виданого у встановленому порядку. Ядерна установка, джерело іонізуючого випромінювання можуть використовуватись лише з такою метою і таким чином, як це передбачено умовами виданого дозволу. Визначені в дозволі умови та межі безпечного використання ядерної установки, джерела іонізуючого випромінювання повинні забезпечувати необхідний і достатній рівень ядерної та радіаційної безпеки Джерело іонізуючого випромінювання, радіаційний вплив якого є настільки низьким, що не потребує застосування обмежуючих заходів згідно з нормами, правилами і стандартами з ядерної та радіаційної безпеки, регулюванню не підлягає.

113. Особливості правового регулювання використання кліматичного ресурсу

Клімат — це багаторічний режим погоди на певній території. Про кліматичний ресурс як об'єкт правового регулювання можна говорити у зв'язку з Кліматичною програмою України, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 28 червня 1997 р. № 650 Кліматичною програмою клімат визнано одним з основних природ-них ресурсів, від якого залежать умови життя і діяльності людини, напрями і рівень розвитку господарства. Клімат визнано природним ресурсом, який використовується у господарській діяльності людини і може справляти на неї також руйнівний вплив.

Клімат став об'єктом міжнародно-правової охорони у зв'язку з появою глобальної екологічної загрози зміни клімату, що може призвести до занепаду сільського господарства і продовольчої кризи. Це пов'язується з глобальними екологічними проблемами: парниковий ефект, порушення озонового шару, кислотні дощі, смог. Так, 9 травня 1992 р. у Нью-Йорку було підписано Рамкову конвенцію ООН про зміну клімату, яка спрямована на запобігання парниковому ефекту. Ця Конвенція ратифікована Законом України від 29 жовтня 1996 р. і відповідно до Конституції стала частиною внутрішнього українського законодавства. У сфері міжнародно-правового регулювання використання кліматичного ресурсу діють також Віденська конвенція про охорону озонового шару від 22 березня 1985 р. і Мон-реальський протокол до неї від 1 січня 1989 р. Державним органом, відповідальним за охорону і моніторинг клімату, є Мінприроди. Програма передбачає розвиток системи моніторингу клімату, проведення відповідних наукових досліджень. В Україні ведеться кадастр клімату, який становить звід даних про погодні умови у різних регіонах України у той чи інший період часу. Передбачається забезпечення заінтересованих осіб інформацією про погоду і клімат (прогнози погоди). Законодавство України про клімат розвивається у трьох напрямах: а) охорона клімату як природного ресурсу, необхідного для життєдіяльності людини; б) охорона від шкідливих кліматичних впливів; в) використання клімату як природного ресурсу для задоволення потреб людини.

Кліматичний ресурс є об'єктом господарського використання практично у всіх галузях, оскільки він так чи інакше впливає на створення умов праці. Особливо це стосується сільського госпо-дарства, де кліматичний ресурс безпосередньо використовується для виробництва сільськогосподарської продукції. Кліматичний ре-сурс використовується також для лікування й оздоровлення насе-лення відповідно до законодавства про курорти. Нарешті, кліма-тичний ресурс використовується для відпочинку населення і туриз-му відповідно до рекреаційного законодавства.

Клімат переважно використовується на праві загального вико-ристання. Навіть суб'єкти підприємницької діяльності і великі про-мислові заводи не зобов'язані отримувати дозволів на спеціальне використання кліматичного ресурсу для їх виробничої діяльності. Оскільки клімат не має речовинної природи і не може бути індиві-дуально визначений, він не може бути об'єктом права власності взагалі: ні державної, ні приватної. Водночас законодавство знає лише один випадок, коли клімат може бути об'єктом права спеці-ального використання: ст. 16 Закону "Про охорону атмосферного повітря" передбачає отримання дозволів на здійснення діяльності, що впливає на погоду і клімат. Така діяльність іноді здійснюється для потреб сільського господарства, проведення масових свят та видовищних заходів: шляхом розстрілювання хмар з гармат чи ви-киду спеціальних хімічних речовин здійснюється стимулювання ст-ворення необхідних погодно-кліматичних умов.

Відповідно до ст. 16 Закону "Про охорону атмосферного повітря" діяльність, спрямована на штучні зміни погоди і клімату, може провадитися юридичними особами та громадянами — суб'єктами підприємництва лише за дозволами Мінприроди або його терито-ріальних органів за погодженням з Міністерством охорони здоров'я України або його територіальними органами, місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування. Дозвіл видається безоплатно терміном на один рік.

фізичні особи, які не є підприємцями, мають право здійснювати спеціальне використання кліматичного ресурсу без оформлення будь-яких дозволів. Це ламає всю дозвільну систему спеціального викорис-тання кліматичного ресурсу і є прогалиною у чинному законодавс-тві. Щодо збору за спеціальне використання кліматичного ресурсу, то оскільки діяльність, спрямована на штучні зміни клімату, перед-бачає викид забруднюючих речовин в атмосферу, у цьому разі не-обхідно буде сплачувати збір за забруднення навколишнього при-родного середовища згідно з Порядком встановлення нормативів збору за забруднення навколишнього природного середовища і стягнення цього Моніторинг клімату здійснюється відповідно до Закону України від 18 лютого 1999 р. "Про гідрометеорологічну діяльність"4 Націо-нальна та приватні гідрометеорологічні служби проводять моніторинг клімату в Україні і розробляють прогнози погоди. В Україні створена мережа стаціонарних та пересувних пунктів моніторингуклімату.

Навколо пунктів гідрометеорологічних спостережень встановлюються охоронні зони з забороною господарської діяльності, що шкідливо впливає на достовірність прогнозів відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 11 грудня 1999 р. № 2262, якою затверджено Порядок встановлення охоронних зон навколо об'єктів, призначених для гідрометеорологічних спостережень та інших видів гід-рометеорологічної діяльності та режим їх використання1. Моніторинг здійснюється за спеціальними програмами, затвердженими Мінприроди. Вимірювальні засоби, які використовуються для моніторингу клімату повинні пройти перевірку або калібрування. Матеріали гідрометеорологічних спостережень підлягають державному обліку і реєстрації, зокрема шляхом ведення кліматичного кадастру.

116. Види зон надзвичайних ситуацiй

 Надзвичайна екологічна ситуація -- це надзвичайна ситуація, при якій на окремій місцевості сталися негативні зміни в навколишньому природному середовищі, що потребують застосування надзвичайних заходів з боку держави. Під негативними змінами в навколишньому природному середовищі розуміється втрата, виснаження чи знищення окремих природних комплексів та ресурсів внаслідок надмірного забруднення навколишнього природного середовища, руйнівного впливу стихійних сил природи та інших факторів, що обмежують або виключають можливість життєдіяльності людини та провадження господарської діяльності в цих умовах.

Зона екологічного лиха -- територія з повною втратою продуктивності відновлювальних ресурсів, необоротним порушенням екосистем, де проживання населення неможливе. Територія повністю виключається з господарського використання і вимагає докорінного поліпшення і реабілітації.

Зони екологічної кризи -- територія з сильним (різким) зниженням продуктивності і втратою усталеності, важко зворотними порушеннями екосистеми, що загрожують здоров'ю місцевого населення і передбачають лише вибіркове їх господарське використання і планування глибокого покращання.

Зона екологічного ризику -- територія з помітним зниженням продуктивності й усталеності екосистем, максимумом нестабільності, що веде в подальшому до спонтанної деградації екосистем, але ще з оборотним поліпшенням, що передбачають скорочення господарського використання і планування поверхового покращання.

Зони дуже високого екологічного ризику -- населені й індустріальні системи та прилеглі до них території, де в результаті господарської чи іншої діяльності людини відбулися глибокі й необоротні зміни навколишнього середовища, які викликали масове погіршення здоров'я населення, ризиковане проживання людей, падіння економічного потенціалу території, небезпечне функціонування виробництва і транспорту, що вимагають радикальних змін структури виробництва і екологічної реабілітації середовища проживання населення. Такі території за необхідності можуть бути оголошені зонами надзвичайних екологічних ситуацій.

Зони високого екологічного ризику -- населені й індустріальні системи та прилеглі до них території, де в результаті господарської чи іншої діяльності людини відбулися стійкі негативні важкозворотні зміни навколишнього середовища, що становлять загрозу здоров'ю населення, утруднюють безпечне функціонування виробництва і транспорту, вимагають суттєвого покращення структури виробництва і середовища проживання.

Зони підвищеного екологічного ризику -- населені, індустріальні й природні системи, де в результаті господарської чи іншої діяльності людини відбулися помітні негативні, але ще зворотні (оборотні) зміни навколишнього середовища, які вимагають поверхового покращання структури виробництва і середовища проживання населення, що зводиться лише до дотримання дисципліни виробництва, охорони праці і дотримання норм екологічних вимог щодо навколишнього середовища.

Під правовим режимом зон надзвичайних екологічних ситуацій розуміється сукупність правил про оголошення, забезпечення функціонування таких територій і припинення їхнього особливого статусу.

Згідно зі ст. 5 Закону України «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» підставами для оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації є:

-- значне перевищення гранично допустимих норм показників якості навколишнього природного середовища, визначених законодавством;

-- виникнення реальної загрози життю та здоров'ю великої кількості людей або заподіяння значної матеріальної шкоди юридичним, фізичним особам чи навколишньому природному середовищу внаслідок надмірного забруднення навколишнього природного середовища, руйнівного впливу стихійних сил природи чи інших факторів;

-- негативні зміни, що сталися в навколишньому природному середовищі на значній території, які неможливо усунути без застосування надзвичайних заходів з боку держави;

-- негативні зміни, що сталися в навколишньому природному середовищі, які суттєво обмежують або виключають можливість проживання населення і провадження господарської діяльності на відповідній території;

-- значне збільшення рівня захворюваності населення внаслідок негативних змін в навколишньому природному середовищі.

117. Спец. Режим и обмеження природокор. На тер. Радиокт. Забруднень в наслидок Чорноб. Аварии

Постановою Верховної Ради України від 1 серпня 1990 р. "Про відкладні заходи щодо захисту громадян України від наслідків

Чорнобильської катастрофи" всю територію України було оголошено зоною екологічного лиха у зв'язку з негативними наслідками

Чорнобильської катастрофи. Це перший правовий режим в історії вітчизняного права, який запровадив просторово-зональну засаду

управління надзвичайними ситуаціями. На виконання зазначеної постанови були прийняті закони України від 27 лютого 1991 р.

"Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи'" та від 28 лютого

1991 р. "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (в редакції Закону від 19

грудня 1991 р.)2. Вказані закони і визначили правовий режим зони екологічного лиха.

В результаті катастрофи на Чорнобильській АЕС велика кількість природних комплексів зазнала радіоактивного забруднення.

Значну площу — 159 тис. га — займають радіаційно забруднені сільськогосподарські угіддя, не використовувані в сільськогоспо-

дарському виробництві. Безпосередньо в 30-кілометровій зоні відчуження вилучено з користування 65 тис. га сільськогосподарських

угідь. За її межами — 123 тис. га. Внаслідок аварії на ЧАЕС забруднено усього понад 8,4 млн га сільськогосподарських угідь, у тому

числі 3,5 млн га ріллі, близько 400 тис. га природних кормових угідь, понад 3 млн. га лісів (щільність забруднення радіоактивним

цезієм перевищує 0,1 Кі/кв. км). Забруднення зазнали 74 райони у 12 областях України. Близько 70% українського Полісся забрудне-

но радіонуклідами3.

Відповідно до Закону "Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи" до територій, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, належать території, на яких виникло стале забруднення довкілля радіоактивними речовинами, що може призвести до опромінення населення на рівні понад 1 мзв

(0,1 бер) у рік. За ступенем радіаційного забруднення згідно зі ст. 2 вказаного Закону радіоактивно забруднені території поділяються на чотири зони: зона відчуження — територія, з якої у 1986 р. Було проведено евакуацію населення; зона безумовного (обов'язкового)

відселення — територія, що зазнала інтенсивного забруднення довговічними радіонуклідами, із щільністю забруднення грунту понад

доаварійний рівень ізотопами цезію — від 15 Кі/кв. км і вище, стронцію — від 3 Кі/кв. км і вище чи плутонію — від 0,1 Кі/кв. км

і вище, де ефективна еквівалентна доза опромінення людини може перевищити 5 мзв (0,5 бер) у рік понад дозу, що вона одержувала

у доаварійний період; зона гарантованого добровільного відселення — це територія з щільністю забруднення грунту понад доаварій-

ний рівень ізотопами цезію — від 5 до 15 Кі/кв. км, стронцію — від ди ІМ/КВ. км чи плутонію — від 0,01 до 0,1 Кі/кв. км, де

ефективна еквівалентна доза опромінення людини може перевищити 1,0 мзв (0,1 бер) у рік понад дозу, що вона одержувала у доа-

варійний період; зона посиленого радіоекологічного контролю — це територія з щільністю забруднення ґрунту понад доаварійний рівень ізотопами цезію — від 1 до 5 Кі/кв. км, стронцію — від 0,02 до 0,15 Кі/кв. км, чи плутонію — від 0,005 до 0,01 Кі/кв. км за умови, що розрахункова ефективна еквівалентна доза опромінення людини з урахуванням коефіцієнтів міграції радіонуклідів у рослин та інших чинників перевищує 0,5 мзв (0,05 бер) у рік понад дозу, що вона одержувала у доаварійний період.

Управління природними ресурсами зони екологічного лиха має свою специфіку. Річ у тім, що у найбільш небезпечних зоні відчу-

ження і зоні безумовного (обов'язкового) відселення управління здійснює спеціальний орган — Адміністрація зони відчуження і зо-

ни безумовного (обов'язкового) відселення. У цих зонах відсутні зр гани місцевого самоврядування чи місцеві державні адміністра-

дії. Функції управління зазначеними зонами виконує Адміністрація ІОНИ, яка має статус державного департаменту при Міністерстві країни з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи. Адміністрація діє на

підставі Положення про державний департамент — Адміністрацію вони відчуження і зони безумовного (обов'язкового) відселення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11 серпня2000 р. № 1263 і. Згідно з цим Положенням Адміністрація зони найдена повноваженнями з управління екологічно ураженими природними ресурсами, включаючи проведення екологічного моніто-

рингу, відновлення екологічно уражених природних ресурсів, догляд за ними тощо. Адміністрація зони розпоряджається екологічно

раженими природними ресурсами, що включає в себе видачу дозволів на їх спеціальне використання.

У статтях 3, 4 Закону "Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи" визначаються поняття радіаційно небезпечних і радіоактив-о забруднених земель. Радіаційно небезпечні землі — це землі, на

ких неможливе подальше проживання населення, одержання сільскогосподарської й іншої продукції, продуктів харчування, що

дповідають нормативам екологічної безпеки. До них належать землі зони відчуження (30-кілометрової зони).

118. Правовий режим зони надзвичайної екологічної ситуації

Про зону надзвичайної екологічної ситуації 13.07.2000 Правовий режим зони надзвичайної екологічної ситуації - це особливий правовий режим, який може тимчасово запроваджуватися в окремих місцевостях у разі виникнення надзвичайних екологічних ситуацій і спрямовується для попередження людських і матеріальних втрат, відвернення загрози життю і здоров'ю громадян, а також усунення негативних наслідків надзвичайної екологічної ситуації. Правовий режим зони надзвичайної екологічної ситуації впро-ваджується указом Президента України на пропозицію Ради національної безпеки і оборони України або за поданням Кабінету Мі-ністрів України. Відповідно до ст. 12 Закону "Про зону надзвичайної екологічної ситуації" правовий режим зони надзвичайної екологічної ситуації може передбачати встановлення заборон на здійснення певних видів діяльності у галузі використання природних ресурсів. Зокрема можуть бути заборонені: будівництво та функціонування небез-печних для довкілля об'єктів, застосування особливо небезпечних речовин, засобів захисту рослин, які можуть погіршити стан дов-кілля, функціонування санаторно-курортних закладів. Може бути заборонено провадження будь-якої іншої діяльності з використання природних ресурсів, якщо вона є екологічно небезпечною. Кон-кретний перелік обмежень і заборон, а також особливий правовий режим використання природних ресурсів може бути встановлений указом Президента України про впровадження правового режиму зони надзвичайної екологічної ситуації. Оскільки управління використанням природних ресурсів зони надзвичайної екологічної ситуації здійснюється в особливому по-рядку, органи Міністерства надзвичайних ситуацій України можуть згідно з затвердженим планом локалізації чи ліквідації надзвичайної екологічної ситуації вживати заходів, пов'язаних зі спеціальним використанням природних ресурсів без отримання дозволу на таке використання. Це, щоправда, стосується лише природних ресурсів державної власності: правовий режим зони надзвичайної екологіч-ної ситуації не допускає порушення прав приватних власників при-родних ресурсів, гарантованих Конституцією. Лише у тому випадку, якщо окремі природні об'єкти приватної власності перешкоджають проведенню заходів з ліквідації наслідків надзвичайної екологічної ситуації, коли можна говорити про підстави застосування крайньої необхідності, такі об'єкти можуть використовуватися без згоди їх власника, але за умови повного відшкодування заподіяної йому шкоди.

119.Особливостi упралiння i контролю за дотриманям режиму використання прир. Рес. Зон надзвич. ситуацii

Правовий режим зони надзвичайної екологічної ситуації впродожується указом Президента України на пропозицію Ради націольної безпеки і оборони України або за поданням Кабінету Мінiстрів України. Указ Президента про впровадження правового ре-иму зони надзвичайної екологічної ситуації має бути затверджено Верховною Радою України протягом двох днів з дня звернені Президента України. Указ Президента про впровадження правового режиму зони надзвичайної екологічної ситуації доводиться відома населення через засоби масової інформації. Зміна меж території, на якій впро-джено правовий режим зони надзвичайної екологічної ситуації,

ійснюється у такому ж порядку, як і її оголошення.

Впровадження правового режиму зони надзвичайної екологічної ситуації означає поширення на її територію особливого поряд-

управління. У зоні починає діяти єдина державна система органiв влади, очолювана Міністерством з питань надзвичайних ситуа-й та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської тастрофи. Закон містить лише описову вказівку на заходи, що їжуть вживатися за правового режиму зони надзвичайної еколо-іної ситуації. Натомість сукупність заходів, які можуть вживати у зоні надзвичайної екологічної ситуації, та механізм їх застосування наводяться у Законі "Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру". Закон передбачає зокрема постійне спостереження за станом природ-

них ресурсів у зоні надзвичайної екологічної ситуації, порядок проведення евакуаційних заходів, використання надр і земельних діля-

нок для здійснення протизсувних та протипаводкових інженерних захисних заходів. Заходи захисту від біологічних засобів ураження

екосистеми передбачають запровадження режимів карантину та моніторингу, необхідне знезаражування людей, тварин, інших при-

родних об'єктів.

Відповідно до ст. 12 Закону "Про зону надзвичайної екологічної ситуації" правовий режим зони надзвичайної екологічної ситу-

ації може передбачати встановлення заборон на здійснення певних видів діяльності у галузі використання природних ресурсів. Зокре-

ма можуть бути заборонені: будівництво та функціонування небезпечних для довкілля об'єктів, застосування особливо небезпечних

речовин, засобів захисту рослин, які можуть погіршити стан довкілля, функціонування санаторно-курортних закладів. Може бути

заборонено провадження будь-якої іншої діяльності з використання природних ресурсів, якщо вона є екологічно небезпечною. Кон-

кретний перелік обмежень і заборон, а також особливий правовий режим використання природних ресурсів може бути встановлений

указом Президента України про впровадження правового режиму зони надзвичайної екологічної ситуації. Законодавство допускає

поєднання правових режимів зони надзвичайної екологічної ситуації і надзвичайного стану на певній території. У такому разі в зо-

ні надзвичайної екологічної ситуації можуть здійснюватися заходи правового режиму надзвичайного стану.

Оскільки управління використанням природних ресурсів зони надзвичайної екологічної ситуації здійснюється в особливому по-

рядку, органи Міністерства надзвичайних ситуацій України можуть згідно з затвердженим планом локалізації чи ліквідації надзвичай-

ної екологічної ситуації вживати заходів, пов'язаних зі спеціальним використанням природних ресурсів без отримання дозволу на таке

використання. Це, щоправда, стосується лише природних ресурсів державної власності: правовий режим зони надзвичайної екологіч-

ної ситуації не допускає порушення прав приватних власників природних ресурсів, гарантованих Конституцією. Лише у тому випад-

ку, якщо окремі природні об'єкти приватної власності перешкоджають проведенню заходів з ліквідації наслідків надзвичайної еко-

логічної ситуації, коли можна говорити про підстави застосування крайньої необхідності, такі об'єкти можуть використовуватися без

згоди їх власника, але за умови повного відшкодувавідшкодування заподіяної йому шкоди.

120. Юр відповідальність у нс

Юридичні і фізичні особи, винні в порушенні правового режиму в зоні надзвичайної екологічної ситуації, несуть відповідальність відповідно до законів.Юридичні і фізичні особи, з вини яких юридичним та фізичним особам заподіяно шкоду, пов'язану з недотриманням вимог цього Закону, відшкодовують її згідно із законом.

 


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

37550. Возникновение и история развития проблемы защиты информации 762.5 KB
  Возникновение и история развития проблемы защиты информации Проблема зашиты информации вообще говоря имеет многовековую историю. Применение же специальных мер в целях сохранения информации в тайне практиковалось еще в древние времена: достоверно например известно что выдающийся политический деятель и полководец древнего Рима Цезарь использовал для этих целей криптографическое преобразование текстов сообщений вошедшее в историю под названием шифра Цезаря хотя по современным представлениям и весьма примитивное. Но поскольку здесь...
37551. Обществознание. Человек в мире человека 746.5 KB
  Значимость вопроса к чему может привести человека безудержное развитие техники настолько велика что в настоящее время эта отрасль человеческой деятельности стала едва ли не главной проблемой понимания нашей ситуации. Антропогенная цивилизациябазируется на утверждении человека основной ценностью функционирования общества в целом и отдельных его подси стем. Необходимо проанализировать предпосылки становления нового типа цивилизации выделив из числа важнейших следующие: эрозия ценностей техногенной цивилизации исходящих из культа силы как...
37552. Таможенная экспертиза минеральных вод импортного происхождения реализуемых на территории Российской Федерации 205.5 KB
  Изучить ассортимент минеральной воды реализуемой в торговой сети города Троицка; оценить качество минеральной воды, реализуемой в торговой сети г. Троицка, по органолептическим показателям; установить оптимальное соотношение цены и качества; Установить код ТНВЭД и характеристику минеральной воды по ТН ВЭД РФ. на заключительном этапе проанализировать результаты проведенных исследований, сделать выводы по всем разделам курсовой работы.
37553. Контрольные тесты по философии 510 KB
  К историческим формам мировоззрения не относятся: =а интуиция b миф c религия d философия Философия – это: =наука об общих принципах и целях взаимодействия человека и мира наука о природе наука о человеке наука о рефлексии Агностицизм – это направление в философии которое: =утверждает что мир непознаваем утверждает что мир материален утверждает что мир бесконечен в пространстве Основной проблемой философии Сократа является: =проблема человека проблема бытия проблема научного метода Человек по мнению...
37554. ФЭПО-тестирование по философии 412.5 KB
  Предмет философии Верным суждением относительно связи философии и мировоззрения является следующее философия – это тип мировоззрения философия и мировоззрение – это одно и то же философия включает в себя мировоззрение философия и мировоззрение существуют независимо друг от друга Философия – это. система теоретических воззрений на мир и место в нем человека совокупность нравственных учений и норм жизненная мудрость система религиозных учений о мире и человеке Философия первоначально определялась как любовь и...
37555. Философия. Ответы на билеты 713.5 KB
  Отвечая на вопрос о месте человека в мире об отношении человека к миру люди на основе имеющегося в их распоряжении мировоззрения вырабатывают и картину мира которая дает обобщенное знание о строении общем устройстве закономерностях возникновения и развития всего что так или иначе окружает человека. Но на самых ранних стадиях развития общества мифология и религия составляли единое целое. Разделение мира на два уровня присуще мифологии на довольно высокой стадии развития а отношение веры также неотъемлемая часть мифологического сознания....