4462

Українські землі у складі Литви та Польщі. Виникнення українського козацтва (кін. XIV – сер.XVII ст.)

Лекция

История и СИД

Українські землі у складі Литви та Польщі. Виникнення українського козацтва (кін. XIV – сер.XVII ст.) Мета заняття.Ознайомити студентів із розвитком українських земель в сер. XIV – сер.XVII ст. Показати особливості адміністрати...

Украинкский

2012-11-20

79.67 KB

235 чел.

Українські землі у складі Литви та Польщі. Виникнення українського козацтва (кін. XIV – сер.XVII ст.)

Мета заняття. Ознайомити студентів із розвитком українських земель в сер. XIV – сер. XVII ст. Показати особливості адміністративно-політичного становища українських земель у складі Литви, Польщі та інших держав, соціально-економічним розвитком, релігійним та церковним життям. Удосконалювати вміння логічно мислити, навички усних виступів, підготовки рефератів та повідомлень, роботи з картою, аргументованого діалогу, уміння сприймати чужу думку, безболісно відмовлятися від свого хибного погляду. Формувати моральні пріоритети, які визнають людину найвищою цінністю, особистісні вольові  риси. Сприяти вихованню доброзичливості, людяності, тактовності. Виховувати  інтерес до знань, почуття гідності, відповідальності та обов’язку, громадянськості, поваги до прав інших людей, спрямувати пізнавальну активність студентів на самовдосконалення.

План лекції і семінару

  1.  Українські землі у складі Великого Князівства Литовського.
  2.  Українські землі під владою Речі Посполитої.
  3.  Українські землі в складі Угорщини, Османської імперії, Московської держави, Кримського ханства.
  4.  Соціально-економічні процеси в 14-16ст.
  5.  Виникнення Українського козацтва і Запорізької Січі. Дмитро Вишневецький.
  6.  Козацько-селянські повстання кінця XVI - початку XVII століття. П. Сагайдачний.
  7.  Культура України в 14 - першій половини 16 ст. Братські школи. Петро Могила. Створення Києво-Могилянської колегії.

Реферати:

  1.  Культурне і церковне життя у другій половині ХІVVст .
  2.  Берестейська церковна унія.

Питання для самостійного опрацювання:

  1.  Українські землі в складі Угорщини, Османської імперії та Московської держави.
  2.  Церковне життя наприкінці ХVІ - у першій половині ХVІІ ст.

Рекомендована література:

  1.  Асташевич В. Про козацькі часи на України. – К.: Дніпро, 1991. –
    с. 18-87.
  2.  Бойко О. Історія України: Навч. посібник. – К.: Академвидав, 2003. -  
    с. 97-128.
  3.  Борисенко В. Курс української історії. К.: Либідь, 1998. – с. 87-145.
  4.  Грушевський М. Ілюстрована історія України. – Донецьк: БАО, 2003. –
    с. 139-301.
  5.  Довідник з історії України: в 3 томах. – К.: Генеза, 1995.
  6.  Історія України. Курс лекцій: в ІІ книгах. – К.: Либідь, 1993. – с. 86-191.
  7.  Козацькі ватажки та гетьмани України. – Львів: Редакційно-видавничий відділ обласного управління по пресі, 1991. – с. 5-54.
  8.  Овсі І. Зовнішня політика України. – К.: Либідь, 2002. – с. 57-69.
  9.  Субтельний О. Україна. Історія. – К.: Либідь., 1993. – с. 95-136.

1. Українські землі у складі Великого князівства Литовського. (сер. ХІV - І569 р).

З кінця XIII ст. у литовських племен посилюється процес розпаду родоплемінних відносин і появи держави, яка з часом приєднала землі колишньої Київської держави.

Час перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського можна поділити на декілька періодів:

І етап (1340р.-1362р.) „оксамитове” литовське проникнення.

За князя Міндовга (1230-1263) було приєднано частину білоруських земель. За князя Гедиміна (1316-1341) починається процес приєднання українських земель до Литви, у ході звільнення від влади монголів.

Ольгерд (1345 -1377) переміг татар у 1362 році у битві біля р. Сині Води і закріпив під своєю владою більшу частину укр. земель.

ІІ етап (1362-1385) – „ослов′янення” литовських правителів.

Держава – своєрідна федерація земель-князівств –„Велике князівство Литовське, Руське і Жимантійське". Українські і Білоруські землі складали 90% відсотків земель Великого князівства Литовського. „Старини не порушували і нового не вводили”.

Литовський період в історії України був новою фазою розвитку того самого суспільно-політичного організму, успадкованого від Київської Русі.Чимало норм руського права, назв посад, станів, системи адміністрації та ін. було сприйнято Литвою. До кінця XIV ст. литовські князі не порушували суспільно-політичного ладу. Місцеві князі ставали васалами або нових удільних князів, або великого литовського князя на основі договорів (рядів), присяжних грамот, за якими вони мали вірно служити сюзерену, сплачувати щорічну данину, брати участь у воєнних походах. Сюзерен визначав зовнішню політику держави, не втручаючись у внутрішнє життя удільних князівств.

Таким чином українські князівства були майже самостійними напівдержавами, які були пов'язані з великим князем васальними відносинами. На території українських земель існували Київське, Волинське, Подільське та інші князівства.

ІІІ етап (1385-1480) – втрата українськими землями залишків автономії.

Згідно Кревської унії (1385 р.) Велике князівство Литовське повинно було об'єднатися з Польським королівством, литовський князь Ягайло (1377-1392) мав одночасно стати польським королем, одружившись з польською королевою Ядвігою, прийняти католицьку віру і навернути до неї все населення.

Хоча ця унія об'єднувала сили двох держав у боротьбі з агресією Тевтонського ордену, вона, разом з тим, відкривала шлях польської та католицької експансії на Схід.

Противниками унії були українські магнати і частина литовської знаті. Об'єднавшись навколо двоюрідного брата Ягайла Вітовта, вони розпочали боротьбу, яка закінчилася компромісом: Ягайло визнав за Вітовтом статус великого князя литовського, в Вітовт визнав себе васалом польської корони. Князівство зберігало автономію. Українські землі в його складі не переходили, як це передбачалося умовами унії, до Польщі. Так, згідно угоди 1392р., Вітовта було визнано довічним правителем Литовського князівства, а згодом він прийняв титул великого князя литовського. Вітовт (1392-1430) щоб зміцнити внутрішню єдність, максимально централізувати управління, починає втручатися у внутрішнє життя князівств, змінювати їх кордони, призначати своїх намісників, або взагалі ліквідовувати князівства. У наступні роки Вітовт зміцнив свої позиції, відмовився підпорядковуватися королю і продовжив політику Ольгерда, маючи метою поглинення усіх земель Русі. Усобиці в Золотій Орді полегшували це завдання. Але в битві на Ворсклі в 1399 р. золотоординський хан Темір-Кутлуй вщент розгромив величезну армію великого князя. Ця поразка визначила дальший хід подій у Східній Європі. Саме в цей час зростала могутність Москви, яка, скориставшись успіхом у Куликовській битві 1380 р., починає вивільнятися з-під влади Золотої Орди і сама намагається завоювати українську територію під приводом "збирання руських земель". Вітовт, влада якого похитнулася, був змушений шукати підтримки у польських магнатів ціною визнання васальної залежності від Польщі. Великий князь відступився також на користь Орди від завойованого наприкінці XIV ст. Північного Причорномор'я, де вже почали будуватися захисні лінії проти кочовиків і гавані для вивозу хліба до Візантії.

Після смерті Вітовта литовським князем став Свидригайло, якому не вдалося зберегти залишки української державності.

ІV етап (1480-1569) – посилення литовсько-московської боротьби за право бути центром „збирання земель Русі”.

Втрата українськими землями у складі Литви автономії збіглася у часі з піднесенням Московського князівства, яке трансформується у централізовану Російську державу і претендує бути єдиним центром „збирання земель Русі”. Під впливом зростаючого соціального гніту, релігійної дискримінації, загрози ополячення та окатоличення в українських землях поширюються проросійські настрої. Це виявляється у переході частини князів під владу Москви, втечах та переселенні селян до Російської держави, антилитовському повстанні1507р. під керівництвом М.Глинського.

У XVI ст. Московська держава відвоювала у Великого князівства Литовського Чернігівську землю і почала будувати на Дону і Сіверському Донці захисні лінії проти кочовиків. Щоб освоїти цю пустельну, але багату на природні ресурси землю, уряд обіцяв новосельцям послаблення у повинностях (слободи). З часом у прилеглих до Лівобережжя районах постала Слобожанщина.

2. Українські землі під владою Речі Посполитої.

Перший московський цар Іван IV на початку 1558 р. розпочав із Польщею і Литвою Лівонську війну за вихід до Балтійського моря. Однак царські ідеологи не приховували кінцевої мети завойовницької політики — об'єднання всіх земель Давньої Русі і перетворення Москви на "третій Рим". Бойові дії відбувалися в основному на території Великого князівства Литовського. Поразки у Лівонській війні з Росією підштовхнули уряд Литви до остаточного об'єднання з Польщею. На спільному сеймі представників обох держав у місті Любліні 1 липня 1569 р. було проголошено унію. За її умовами Велике князівство Литовське об'єднувалося з Польським королівством в єдину державу - Річ Посполиту.

Після Люблінської унії до складу Польщі ввійшли воєводства Руське (Галичина), Белзьке, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське. За Литовським князівством залишалося Брестське воєводство на Пінщині. Посилюється кріпосницький гніт. У багатьох місцевостях панщина сягнула 5-6 днів на тиждень. Розгорнувся наступ католицьких кіл на православну церкву. Берестейська унія 1596 р. проголосила перехід православної церкви під зверхність папи римського.

Українському народові загрожувало повне національне знищення. Польські магнати і шляхта жорстоко визискували українських селян. Польський закон дозволяв феодалам карати селянина навіть смертю. Українських міщан всіляко обмежували в правах.

Литовські великі князі і польські королі вважали українські землі власністю своїх держав і розпоряджалися ними в інтересах панів. Права феодалів на володіння землями й поневолення та закріпачення селян узаконювали державні акти - Литовські статути 1529р., 1566р., 1588р., а також численні привілеї.

За Литовським статутом 1588р. було остаточно закріпачено українське селянство. За селянами зберігалося лише право на володіння рухомим майном, необхідним для виконання повинностей на земельних наділах, якими вони користувались.

Еволюція феодальних відносин зумовила у 14-16 ст. зростання великого феодального землеволодіння, поглиблюється суспільний поділ праці, активізується урбанізація. Поступово розбудовуються міста, які, зберігаючи феодально-аграрний характер, стають осередками ремесла, промислів, торгівлі, культури, політичного життя (Галич, Львів, Кам'янець-Подільський, Київ та ін.). В той же час міста втрачають український характер. Основною масою їх мешканців стають поляки, євреї, німці. У містах були резиденції великокнязівських старост, будинки панів, військові залоги. Міста-фортеці іноді ставали центрами володінь магнатів. У ХІVVІІ ст. магдебурзьке право одержали Львів, Кам'янець Подільський, Кременець, Луцьк, Чернігів та інші міста.

Зрушення у економіці 14-16 ст. тісно були пов′язані з соціальними процесами. Формується станова організація суспільства:

  1.  На вершині соціальної ієрархії перебувала шляхта – військово-службовий, замкнутий, привілейований стан - перебувала на вершині соціальної ієрархії, визначалася знатністю походження та великою земельною власністю.
  2.  Наступною ланкою були пани – найзаможніші феодали, порівняно нечисленна еліта, аристократична група.
  3.  Дрібна шляхта - походили із селян чи міщан, які за службу одержали статус шляхти та земельні володіння – проміжна ланка між селянством та аристократичною верхівкою військово-служилої верстви.

У Польщі та Великому князівстві Литовському відносини всередині правлячих станів будувалися на засадах васалітету. Земля була власністю верховного сюзерена, який передавав її васалам за службу, передусім військову, у пожиттєве користування або у вотчину (спадкову власність). Найбільш високе становище серед української еліти займали князі — Рюриковичі або Гедиміновичі. Більш численними (кількасот сімей) були магнати. Вони володіли багатьма маєтками і під час війни виставляли військові загони під власними корогвами. Найчисленнішу групу складали бояри. З часом усі землевласники дістали узагальнену польську назву — шляхта. За польським феодальним правом, яке з XVI ст. поширилося на Велике князівство, селяни не могли володіти землею.

4. Важливу роль та особливе місце в українському суспільстві належало духовенству, яке становило окрему верству населення і нараховувало майже 10% населення ( біле, чорне). Українське суспільство, втративши власну державність, сприймало церкву не тільки як духовного наставника, а й як гаранта збереження етнічної самобутності та осередок громадського життя.

5. Міщани – жителі міст. Неоднорідне: заможні патриції - найбагатші купці та промисловці, середня ланка – бюргерство, міські низи – ремісники, дрібні торговці, с/г робітники. Цехи.

6. Найнижчим прошарком соціальної піраміди було селянство, яке було теж неоднорідним:

  1.  Чиншові селяни (данники) – особисто вільні та економічно незалежні селяни-общинники, які сплачували ренту.
  2.  Тяглові селяни – вели  господарство на земельних ділянках, які належали феодалам – відбували панщину, платили державні податки та виконували державні повинності.
  3.  Службові селяни – ремісники, рибалки, конюхи...

Поступово різні категорії селянства зближуються в одну – кріпаки.

3. Українські землі в складі Угорщини, Османської імперії, Московської держави. Виникнення Кримського ханства.

Закарпаття - (з сер. ХІст.) до Угорщини. Мадяризація, феодальний гніт. Закарпаття з 1526р. (Угорщина зникла як самостійна держава) - арена боротьби Туреччини, Австрії і Польщі.

Буковина - у І пол. 14ст. - під владою татар, з сер. 14ст. - Угорщині, пізніше Молдавському князівству, з першої третини 16ст. - до Туреччини.

Крим, Причорномор'є - Кримське ханство.

Золота Орда до середини 14 ст. слабне, розпочинаються міжусобиці та відцентрові тенденції, а в 1362 році розпадається на дві частини з кордоном по Волзі. Після монголо-татарської навали чорноморські орди поступово починають освоювати степову частину Криму та причорноморські степи. Врешті одному з емірів – Хаджі-Гірею – вдалось покласти початок самостійності Кримської держави. Спираючись на допомогу литовського князя, він у 1449 р. домігся незалежності своєї держави. Союзу з Литвою спочатку дотримувався і його син Менглі-Гірей І (1466-1514). Домігшись розпаду Золотої Орди, Литва втратила інтерес до союзу з Кримом. Новостворена  кримсько-татарська держава була слабкою і в політичному, і в економічному плані. Економіка розвивалася екстенсивним шляхом, в її основі лежало кочове скотарство і примітивне землеробство, що не забезпечувало потреб населення і держави. Головною функцією створеною Гіреями міцної держави був грабунок сусідів і захоплення полонених (ясиру), яких продавали на невільничих ринках Кафи, Карасу-Базару, Аккерману. Військо хана було найкраще підготовлено для таких набігів. Велика рухливість (за день воно могло долати до 100 км) давала змогу уникати сутичок з литовськими та польськими військами. За один похід хана ясир складав від 5 до 3 тис бранців. З 1475р. Ханство - васал Туреччини. Однак засновник династії Хаджі-Гірей та його наступники користувалися автономією не лише у внутрішньому житті, а й у зовнішній політиці. Родоплемінна верхівка Кримського ханства зробила збройні походи за майном і невільниками в сусідні землі, найчастіше в українські, елементом економічного ладу. Від продажу невільників у країни Сходу через генуезьку колонію Кафу (Феодосія) вона отримувала великий зиск. При цьому хани вміло використовували конфлікт між Московією та Великим князівством Литовським (пізніше Річчю Посполитою).

Протягом другої половини ХVVІ ст. було здійснено 110 татаро-турецьких набігів, було частково або повністю спустошено окремі міста та регіони. Демографічні втрати становили 553 тис. осіб (при загальній чисельності населення українських земель 3,7 млн.

Головним наслідком татарсько-турецьких набігів стали величезні господарські спустошення і втрати людей, фізично знищених або виведених у полон. За кілька десятиліть українські землі стали одним з головних джерел для постачання рабів для невільничих ринків Криму та Стамбула.

Чернігово-Сіверщина - до Московії, яка починає з кінця 15 ст. претендувати на всі землі, які належали Київській Русі.

4. Соціально-економічні процеси в XIV—XVI ст.

За польсько-литовської доби відбулися помітні якісні зрушення, з'явилися нові явища в економічній сфері. Якщо ще у XIV ст. переважала примітивна експлуатація великих природних багатств українських земель, оскільки домінували галузі, що базувалися на полюванні, - бобрівництво, сокільництво та інші види мисливства та ловецтва (шкура бобра цінувалася більше, ніж мірка пшениці), то, починаючи з XV ст., ситуація змінюється. Спочатку в Західній Європі підвищуються ціни на худобу, що викликало її інтенсивний експорт. На ярмарках у Львові, Луцьку та інших містах волів продавали тисячами, потім вони потрапляли далі на Захід. Дійшло до того, що в цей час саме воли почали певною мірою заміняти гроші.

Після падіння 1453р. Константинополя держави, що були традиційними споживачами візантійського зерна (Італія, Франція та ін.. ), переорієнтовують свою торгівлю. Основним перевалочним пунктом зернового експорту стає місто Гданськ на Балтійському морі, що суттєво пожвавлює процес виробництва пшениці у Речі Посполитій та українських землях, які входили до її складу. Така кардинальна зміна торговельної кон'юнктури, зростання попиту на продукти скотарства й землеробства зумовили, з одного боку, якісні зміни в техніці та технології господарювання (розширення асортименту сільськогосподарських культур - почали вирощувати квасолю, петрушку, пастернак, селеру, салат тощо, появу водяних, а згодом і вітряних млинів тощо). З іншого боку, зростаючі масштаби експорту гостро поставили питання про земельну власність, робочі руки та форми організації праці.

Еволюція феодальних відносин зумовила в XIV-XVI ст. зростання великого феодального землеволодіння, причому не тільки князівського, а й боярського. Цей процес був досить динамічним: так, якщо наприкінці XIV ст. в українських землях налічувалося лише кілька десятків великих феодальних латифундій, то вже в першій половині XVI ст. крупними землевласниками були понад сто магнатських родин, а також тисячі шляхтичів. Основними джерелами такого зростання великого феодального землеволодіння були великокнязівські дарування, захоплення феодалами общинних земель, купівля маєтків у інших власників, освоєння нових земель.

Більша частина земель була зосереджена в руках великих магнатів. На Волині найбільшими землевласниками були Острозькі, Чорторийські, Радзівілли; на Київщині та Подніпров'ї - Ружинські, Заславські, Капусти, Немиричі; на Брацлавщині та Поділлі - Замойські, Потоцькі, Язловецькі. Про масштаби магнатського землеволодіння свідчить статистика: у XV-XVI ст. в Руському воєводстві 55 родин великих феодалів володіли понад 1500 сіл, міст та містечок, тобто більшою частиною всіх поселень краю. Особливо процес зростання феодального землеволодіння посилився після Люблінської унії 1569 р.

Концентрація земель у руках магнатів зумовила широкомасштабний наступ феодалів на територію та права селянських общин. Селянська община базувалася на сусідських територіальних зв'язках й відігравала роль організуючого ядра в житті сільського населення ще з часів Київської Русі. Вона, як правило, утворювалася з окремих селянських дворищ, до яких, у свою чергу, входило 5-11 «димів» - окремих господарств селянських сімей-родин. Населення дворищ складали як повноправні общинники так і залежні селяни. Загалом дворище було суспільним господарчим комплексом із садибами, орними землями, сіножатями, лісами, водами.

Тиск феодалів на селянську общину, що розгорнувся в XIV-XVI ст.., виявлявся в привласненні общинних земель, закабаленні селян, призначенні на виборні посади своїх старост та намісників, обмеженні та ліквідації копних (громадських) судів тощо. Внаслідок цього в середині XVI ст. вільних общинних земель в Україні практично не лишилося.

Кількісне зростання феодального землеволодіння супроводжувалося якісними змінами у формах організації праці. У XIV-XVI ст. прогресував розвиток товарно-грошових відносин, бурхливо зростав ринок сільськогосподарської продукції. За цих умов, намагаючись адекватно реагувати на потреби внутрішнього і зовнішнього ринку, феодали перетворили свої земельні володіння на фільварки - багатогалузеві господарчі комплекси, що базувалися на постійній щотижневій панщині залежних селян, були орієнтовані на товарно-грошові відносини, хоча і зберігали значні риси натурального господарства.

За польсько-литовської доби поглибився суспільний поділ праці, активізувалася урбанізація. У XIV-XV ст. міста України в основному ще зберігали феодально-аграрний характер (жителі міст займалися землеробством, скотарством, промислами і частково ремеслом та торгівлею, перебували у феодальній залежності й подібно до селян виконували різні повинності, сплачували податки натурою і грішми). Водночас за міськими мурами відбувалися значні зрушення, зароджувалися та прогресували нові явища та процеси, поглиблювалася спеціалізація ремісництва (якщо в давньоруських містах існувало майже 70 ремісничих спеціальностей, то у XV ст. - 200, а на початку XVII ст. - до 270). У XV ст. набули поширення ярмарки, що було першою ознакою становлення внутрішнього ринку (постійні ярмарки існували у Львові, Києві, Галичі, Луцьку та ін.), виникли фахові ремісничі об'єднання - цехи, виникають перші зародки мануфактурного виробництва, у містах запроваджено Магдебурзьке право.

Українські землі знову потрапляють на орбіту активних торговельних відносин. Після падіння Константинополя активізувався експорт зерна в Західну Європу, крім того, через Львів проходив єдиний шлях торгівлі Європи зі Сходом. На українському ґрунті з XV ст. дедалі більше приживаються елементи нової торговельної культури - набуває поширення продаж товарів у кредит, під заставу, укладаються торгові контракти, з'являються векселі, зароджується іпотечна система (земля здавалася під заставу).

Зрушення в економіці XIV-XVI ст. були тісно пов'язані з соціальними процесами. В соціальній сфері українських земель активно формувалися станова організація суспільства на підставі юридично визнаних прав, привілеїв та обов'язків. Поділ на стани, що існував паралельно етнічному та релігійному, започаткував ще одну площину суспільної стратифікації, став важливим чинником у процесі самовизначення та самоідентифікації людини, тобто усвідомлення свого місця в суспільній структурі.

На вершині соціальної ієрархії перебував військовий службовий стан (шляхта), до якого належали представники з різних соціальних груп, що несли військову службу в князя і могли утримувати себе під час походів. Формування шляхти тривало від XIV до XVI ст.. За цей час вона пройшла шлях від соціально-неоднорідної, юридично не визначеної, відкритої верстви до консолідованого, чітко окресленого законодавчо, майже замкнутого привілейованого стану. Своєрідним стрижнем шляхетського стану в українських землях, які входили до Великого князівства Литовського, були майже 30 княжих родів литовської та давньоруської династій (Острозькі, Вишневецькі, Збаразькі, Корецькі). Місце і роль цієї групи в соціальній структурі визначалися знатністю походження та великою земельною власністю.

Наступною ланкою шляхетської ієрархи були пани.

До цієї категорії шляхти належали члени великокнязівської ради (пани радні) та найзаможніші феодали, які у воєнні походи виїжджали не в складі повітової шляхти, а окремо зі своїми загонами під власними корогвами (пани-хоруговні). Князі та пани утворювали порівняно нечисленну елітну, аристократичну групу, яка була основою для формування верхівки державного апарату і підлягала тільки суду Великого князя.

Найнижчий щабель займала дрібна шляхта (зем'яни).

Свій родовід ця верства, що налічувала тисячі родин, вела від колишніх вихідців із селян чи міщан, які за свою військову (боярську) службу одержали статус шляхти та земельні володіння. Верхівка зем'ян (бояр) володіла вотчинами, мала права приватної власності на землю, а решта володіла удільними землями, тобто користувалася землею лише за умови виконання військової повинності. Отже, зем'яни за походженням та способом життя були найближчими до суспільних низів і становили проміжну ланку між селянством і аристократичною верхівкою військово-служилої верстви.

У XVI ст.. процес оформлення шляхти в привілейований стан вступив у вирішальну фазу. У соціальній сфері відбулися такі зрушення:

1 Шляхта на основі серії юридичних актів остаточно відокремилася від «поспільства» (селянства). У 1522 р. було прийнято сеймову ухвалу про «вивід шляхетства», згідно з якою до шляхетського стану належали лише нащадки тих, хто став боярином чи зем'янином ще за часів правління Вітовта, Сигізмунда й Казимира. Перепис шляхти („попис земський”), який було проведено 1528 р., став наступним кроком у процесі її відокремлення в самостійну верству. У цей період термін «шляхтич» поступово витісняє з ужитку традиційні «боярин» та «зем'янин». Остаточне соціальне розмежування й виділення шляхти в окремий стан відбулося після появи «Устава на волоки» (1557р.), який відніс до шляхти лише «бояр стародавніх», а решту відтіснив на нижчі соціальні сходинки - до станів міщанства і селянства.

2. Внаслідок формування суспільної структури права князівського прошарку були обмежені, а дрібної шляхти - розширені, що зумовило зближення і внутрішню консолідацію шляхетського стану, ядром якого поступово стали пани.

3. У середині XVI ст. паралельно до процесів виділення, консолідації, самоусвідомлення шляхти відбувався процес створення юридичне оформленої системи її прав, привілеїв та обов'язків. Зокрема, Литовський статут 1566р. остаточно скасував всі обмеження шляхетської земельної власності, Віденський привілей 1565 р. сприяв утворенню повітових шляхетських сеймиків, а статут 1566 р. закріпив за шляхтою законодавчі права і створив організоване представництво шляхти на загальнодержавних сеймах, які в цей час могли суттєво обмежувати великокнязівську владу.

Отже, у середині XVI ст. шляхта стала впливовою, організованою силою. У Польщі, де її сила та авторитет були значимі, вона становила майже 8-10% населення (середній показник у Західній Європі – 1-2%), а в українських землях Литви - майже 5% (за даними Н. Яковенко - майже 2,5%).

Важлива роль та особливе місце в українському суспільстві належали духовенству, яке становило окрему суспільну верству населення. «Церковні люди» не підлягали світському суду, в разі потреби їх судив суд єпископа. У польсько-литовську добу духовний стан був численний, до нього належала майже десята частина населення. У цілому духовенство поділялося на дві категорії: біле (парафіяльні священики, які не давали обітниці безшлюбності) і чорне (ченці, здебільшого високі духовні ієрархи).

Тривалий час духовні посади переходили в спадок - після смерті батька парохію (прихід) отримував старший син. Якщо в священика було декілька синів, то молодші шукали собі парохій по сусідніх селах. Духовенство вимагало від своїх парохіян різні «треби», відповідно до звичаїв і традицій кожного села. Це могла бути десятина, або ж скіпщина, тобто хлібна данина з копи. Побутувала також дрібна данина натурою - яйцями, ковбасою, насінням тощо. Деякі церкви та монастирі володіли значними земельними угіддями, селами і навіть містами, зокрема Луцька, Перемишльська, Володимирська церкви, Києво-Печерський монастир. Тому, часом формою «треби» міг бути відробіток селянином панщини на церковних землях.

Українське суспільство, втративши власну державність, сприймало церкву не тільки як духовного наставника, а й як гаранта збереження етнічної самобутності та осередок громадського життя. Протягом XIV-XVII ст. становище, роль і місце духовенства були неоднаковими. Під час перебування українських земель у складі Литви православна церква мала значні права та привілеї, перебувала під опікою держави і користувалася авторитетом у суспільстві. Литовські правителі, не бажаючи залишати своїх численних православних підданих під впливом та верховенством московського митрополита, 1458р. відновили митрополію в Києві. Вона керувала діяльністю десяти єпископств, розташованих в українських та білоруських землях і була підпорядкована безпосередньо Константинопольському патріарху. Проте з часом, особливо після Люблінської (1569р.) та Берестейської (1596р.) уній становище православного духовенства кардинально змінюється, після падіння 1453 р. Константинополя втрачається підтримка ззовні; світська влада дедалі активніше втручається в церковні справи; у православ'ї поглиблюється інтелектуальний та культурний застій; посилюється наступ католицизму; поява уніатської церкви поглиблює розкол українського суспільства. Такі зміни призвели до того, що православне духовенство втратило свої позиції, а католицьке стало панівною ідеологічною силою, яка несла з одного боку, європейську культуру та цивілізацію, а з іншого - окатоличення, ополячення, тобто денаціоналізацію українцям.

Третім станом, що в XIV-XV ст. виділився в окрему  верству населення, стали міщани. Ця верства не була однорідною. На вершині міської піраміди перебував патриціат. Цей аристократичний прошарок сформувався з найбагатших та найвпливовіших купців та промисловців. Середньою ланкою міщанства було бюргерство - цехові майстри та торгівці середньої заможності. Основу соціальної піраміди міста становило міське поспільство, або плебс (ремісники, дрібні торгівці та селяни).

Характерною рисою міського життя була цехова організація. Відповідно до західноєвропейських зразків населення українських міст об'єднувалося в цехи: зброярів, будівельників, шевців, аптекарів. Кожен цех мав свій статут, органи управління з виборними «цехмайстрами» на чолі. Перша згадка про існування цехової організації в українських землях датується 1386 р. - у грамоті йдеться про цех шевців Перемишля. Порівняно із Західною Європою розвиток міст в українських землях мав свої особливості. По-перше, цехова організація не була так жорстко регламентована, як у західноєвропейських корпораціях. По-друге, світські феодали володіли в королівських містах земельними ділянками (юридиками), які не підлягали міській адміністрації та суду. По-третє, королівська влада на відміну від європейської традиції виступала, як правило, на захист феодалів, а не міст.

За польсько-литовської доби поширилося в містах України Магдебурзьке право. Вперше воно було запроваджене в німецькому місті Магдебурзі й остаточно сформувалося як система правових норм ще в XIII ст. Суть його полягала у звільненні міста від управління і суду державних урядовців і феодалів та дарування права на створення органів місцевого самоуправління. З німецьких земель протягом XIII-XVIII ст. ця система правових норм поширилася на територію Чехії, Угорщини, Польщі, Литви, а звідти - у Білорусію та Україну. Першим містом України, якому 1339 р. було надане Магдебурзьке право, стало місто Галицько-волинського князівства Санок (нині входить до складу Польщі). Згодом воно було надане Львову (1356р.), Кременцю (1374р.), Києву (1494р.-1497р.) та іншим містам. Протягом XV-XVII ст. Магдебурзьке право стало основою життя значної кількості міст України.

Поява Магдебурзького права тісно пов'язана з перебігом тогочасного державотворчого процесу. Для міщан боротьба за надання їм Магдебурзького права була способом здобуття певної автономії від держави та правової основи для захисту від зазіхань крупних феодалів, які вимагали від міст натуральних повинностей, податків та ін. Для центральної влади, яку уособлювали литовський князь або ж польський король, дарування тому чи іншому місту Магдебурзького права стало важливим чинником державного управління, що давав змогу розширювати за рахунок міщан свою соціальну базу та здійснювати тиск на феодальну аристократію.

Запровадження Магдебурзького права в українських землях мало важливі наслідки. Насамперед, це захист міського населення від сваволі королівських намісників та великих землевласників, створення сприятливих умов для розвитку ремесла та торгівлі. Це дало можливість певною мірою «європеїзувати» міське життя, ввести його в чіткі правові норми. Магдебурзьке право встановлювало виборну систему органів міського самоуправління та суду, визначало їхні функції, регламентувало діяльність купецьких об'єднань і цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, спадкування, визначало покарання за злочини тощо.

Поширення Магдебурзького права в українських землях сприяло формуванню нових рис ментальності місцевого населення. Йому стають притаманні демократизм, менша орієнтація на центральну владу, бажання будувати суспільне життя на основі правових норм тощо. Отже, Магдебурзьке право сприяло формуванню в Україні засад громадянського суспільства.

Вплив цієї системи правових норм на українське суспільство не можна назвати однозначно позитивним, адже вона обумовила посилення іноземної колонізації та обмеження прав місцевого населення. Заохочення центральною владою переселення в українські міста іноземців, релігійні обмеження, що почалися ще за часів Вітовта, призвели до витіснення з органів міського самоврядування корінних жителів, місце яких зайняли поляки та німці, а також до загострення проблем в економічній сфері, де серйозними конкурентами русинів стали вірмени та євреї.

Магдебурзьке право в українських землях гальмувало і блокувало розвиток місцевих норм і традицій самоуправління, хоча саме вплив місцевого звичаєвого права зробив німецьку систему правових норм значно м'якшою. Сформована в Україні модель Магдебурзького права характеризується значно більшим втручанням, ніж у Західній Європі, центральної влади в життя міст. Зокрема, у внутрішні справи українських міст досить часто втручалися королівські або великокнязівські намісники - воєводи і старости. До того ж, голову органу міського самоуправління (магістрату) - війта, як правило, не обирали, а призначали король або великий князь.

Незважаючи на те, що розвиток міст гальмувався як державною владою, так і феодальною аристократією, все ж міщани перебували у привілейованому становищі, порівняно з селянством. По-перше, міські мури робили їхнє життя більш захищеним. По-друге, ремесло та торгівля забезпечували вищий, ніж у селян, рівень життя. По-третє, запровадження Магдебурзького права створювало юридичне підґрунтя для відносно незалежного розвитку міст. По-четверте, існування міського самоуправління формувало і фіксувало в ментальності міщан незалежність поглядів, відповідальність, самостійність у прийнятті рішень. По-п'яте, процес обміну інформацією, а отже, і генерація нових політичних, економічних та культурних ідей, завдяки порівняно більшій концентрації населення та активним контактам із зовнішнім світом відбувалися швидшими темпами, ніж у сільській місцевості.

Найнижчим прошарком соціальної піраміди було селянство, яке, так само як шляхта і міщанство, було неоднорідним. Залежно від форм феодальної експлуатації, характеру повинностей його поділяють на три групи:

1. Чиншові селяни, або данники, які сплачували феодалам натуральну й грошову ренту (чинш). Данники - це особисто вільні та економічно незалежні селяни-общинники. У ході формування фільваркової системи сільського господарства ця категорія селянства поступово зникає.

2. Тяглі селяни, які вели господарство на земельних ділянках, що належали феодалам. Основними формами експлуатації цієї категорії селянства були відробіткова рента (панщина), державні податки (серебщина), державні повинності (будування мостів, прокладання доріг, ремонт замків тощо).

3. Службові селяни - ремісники, рибалки, конюхи, бортники, які обслуговували двір феодала. Вони об'єднувалися в сотні, керовані сотниками і, крім виконання основної спеціальної служби, залучалися до відбування панщини та сплачували данину.

У процесі зростання феодального землеволодіння, утвердження фільваркової системи господарювання (виробництво та переробка сільськогосподарської продукції, засновані на щотижневій панщині та чітко орієнтовані на ринок) відбувалося зближення між різними категоріями селянства, а його феодальна залежність поступово переросла та юридичне оформилася в залежність кріпосну. Суть кріпацтва полягала в прикріпленні селян до землі, запровадженні обов'язкових селянських робіт на пана (панщини), остаточному обмеженні громадянських прав і свобод селянства. Його юридичне оформлення вступило в завершальний етап у XVI ст. Характерно, що в українських землях у складі Польщі цей процес відбувався трохи швидше, зокрема, польські сейми 1505 і 1520 рр. заборонили селянам покидати свій наділ без згоди пана та узаконили дводенну панщину. Литовські статути (1529р., 1566р.) обмежили право власності селян на землю. «Устава на волоки» (1557) встановила дводенну панщину в Литві, значно обмежила права селян щодо зміни місця проживання, тобто юридично закріпляла належність селян феодалові. Останню крапку в законодавчому оформленні кріпосного права було поставлено «артикулами» польського короля Генріха Валуа (1573р.) та третім Литовським статутом (1588р.). Відповідно до цих документів, тривалість панщини визначалася волею пана; селяни позбавлялися прав розпоряджатися своїм майном, заповідати або ж відчужувати його без дозволу феодала; шляхтич отримав право карати на смерть своїх кріпаків; селян-утікачів розшукували протягом 20 років.

Селяни реагували на процес закріпачення пасивною непокорою (письмові скарги польському королю та литовському князю щодо зловживання шляхти; втечі на Подніпров'я; відмова від виконання панщини та інших повинностей тощо) та активною протидією (напади на маєтки, знищення майна шляхтичів, вбивство панів, організація повстань: 1431 р. повстання селян Бокотської волості на Поділлі, 1490-1492 рр. - повстання під проводом селянина Мухи).

Суспільні процеси XV-XVI ст. зумовили виникнення в соціальній структурі принципово нової верстви - козацтва, яка, поступово набираючи силу, згодом стала впливовим фактором суспільного життя, активним чинником історичного процесу.

Отже, в період XIV-XVI ст. під впливом кардинальних зрушень у європейській торговельній кон'юнктурі відбулися масштабні зміни не тільки в техніці та технології господарювання, а й у сфері форм земельної власності та організації праці. Концентрація земель у руках феодалів, обезземелення селянства, посилення його феодальної залежності стали підґрунтям для формування фільваркової системи сільського господарства. Активна урбанізація зумовила появу нових суспільних явищ та тенденцій: поглиблення спеціалізації ремісництва; утворення цехів; виникнення перших зародків мануфактурного виробництва тощо.

У польсько-литовську добу відбуваються важливі процеси і в соціальній сфері: формуються шляхетський та міщанський стани; православне духовенство починає втрачати позиції і активно витісняється католицьким; різні категорії селян перетворюються на одну верству - кріпаків; виникає нова соціальна група - козацтво.

5. Виникнення Українського козацтва і Запорізької Січі. Дмитро Вишневецький.

У ХVVІ ст. виникає нова верства українського суспільства – козацтво. Українське козацтво – визначне явище в європейській історії. Слово "козак" – тюркського походження і означає «вільна людина, воїн-вершник, страж, розбійник».

Причини виникнення українського козацтва:

- економічні (народна колонізація вільних земель Придніпров'я та Дикого поля - степів за Дніпровськими порогами);

- соціальні (посилення феодальної експлуатації українського населення з боку литовських та польських магнатів, шляхти, оформлення кріпосної залежності селянина від феодала);

- політичні (цілеспрямована політика польської прикордонної адміністрації поставити козацтво на службу по охороні південних рубежів від татарської небезпеки);

- стратегічні (постійна небезпека з боку Кримського ханства);

- національно-релігійні (політика полонізації українського населення та наступ католицької церкви на права православної).

Перші згадки про козаків у писемних джерелах датовані 80-90 рр. XV ст. Військовим і організаційним центром низових козаків стала Запорозька Січ.

Козацтво поряд із ратними справами активно займалось господарським освоєнням Дикого поля. Спочатку козаки займалися господарською діяльністю, що мала сезонний характер і не потребувала господарських будівель, осілості. Згодом починають виникати зимівники (запорізькі хутори), які складалися з двох-трьох хат, господарських будівель. Козаки займалися також землеробством, скотарством, садівництвом, ремеслом. Господарство козаків було позбавлене феодальних пут, що приваблювало феодально-залежних селян.

Також козаки займалися і торгівлею, але вона не мала чіткого відлагодженого характеру. Продавали вони продукти своєї діяльності та здобич, добуту в походах. Купували переважно хліб, одяг, зброю.

Утворення Запорізької Січі. Адміністративно-політичний устрій Січі

Особливо вславилися організацією козацтва професійні воїни-лицарі – черкасько-канівські старости Остап Дашкевич та Дмитро Вишневецький. Саме вони зібрали в першій половині XVI ст. стільки козаків, що Канів і Черкаси стали центрами українського козацтва (українських козаків до XVII ст. називали черкасами). Кажуть, що О. Дашкевичу належала ідея Запорозької Січі та козацького реєстру: 1533 р. він запропонував уряду побудувати на неприступному острові серед Дніпра замок і утримувати там 2 тис. козаків. Цей задум здійснив Дмитро Вишневецький, заснувавши в сер. ХVІ ст. в 50-х рр. першу Січ на острові Хортиця.

З невеликого укріплення на дніпровському острові Запорозька Січ перетворилася на державно-політичне утворення з демократичним устроєм – козацьку республіку. Панував дух свободи і дух релігії. Ця республіка відіграла провідну роль у становленні козацтва як вільного українського стану населення та поширенні козацьких порядків на всю Україну. Протягом свого існування (ХVІ-ХVІІІ ст.) Січ вісім разів змінювала місцеперебування, проте, її соціально-політичний устрій залишався незмінний.

 Ознаки державності ЗС:

система органів влади;

система норм – право;

певна територія.

Було сильне військо, але слабка економіка. Вона мала свій військовий та адміністративно-територіальний поділ: курені ( 38) і паланки (5-8), а також оригінальну систему органів управління. Всі козаки вважалися рівними й мали однакові права. Вищим законодавчим, адміністративним, судовим органом Запорозької Січі була козацька рада, рішення якої були обов'язкові до виконання. Козацька рада збиралась у встановлені дні року або в будь-який час на вимогу товариства. Учасники ради утворювали широке коло, всередині якого розміщувались урядовці. Свою волю козаки виявляли вигуками та підкиданням шапок. Під час походів ради відбувалися у військових таборах. На радах розглядали важливі питання внутрішньої та зовнішньої політики, а також обирали козацьку старшину - керівний орган Січі. Вибори старшини часто відбувалися в обстановці гострої боротьби між голотою і заможними козаками. До складу військової старшини (начальників) входили: кошовий отаман (гетьман), військовий суддя, військовий осавул, військовий писар та курінні отамани. До похідних та паланкових начальників належали писар, осавул, підписар, під осавул, а також обозний.

Права і обов'язки старшини чітко регламентувалися. Козацьке звичаєве право ототожнювалось з козацькими вольностями, і козаки всіляко його захищали. Порушників негайно позбавляли урядів і карали. Із Січі козацькі звичаєві норми поширювались по всій Україні і швидко завоювали великий авторитет серед населення, ставши основою пізніших писаних законодавчих актів.

Від самого початку козацька організація створювалася, насамперед, для протидії татарсько-турецькій агресії. Своєю боротьбою проти "бусурманів" (мусульман) козаки здобули величезну славу в Європі ХVІ-ХVІІ ст.; окрім них ніхто не наважувався кинути виклик могутній Османській імперії.

Охороняючи степовий кордон України, відбиваючи татарські наскоки, козаки організовували сухопутні й морські походи проти Криму і Туреччини. У випадку вдалого походу козаки брали багату здобич, а також визволяли полонених. При поразках несли значні втрати, які компенсувалися новими притоками людей до Запорожжя.

Козацтво також – важливий чинник міжнародного життя – не лише захищало українські землі, але й ослаблювало військову міць татар і турків.

6. Козацько-селянські повстання кінця XVI - початку XVII століття. П. Сагайдачний.

Наростання соціального і релігійного гноблення викликало протест, який виявлявся у формі козацько-селянських повстань. Наприкінці XVI - на поч. ХVІІ ст. Укр. землями прокотилися дві хвилі активного протесту народних мас проти існуючих порядків:

І- (1591-1596р.)

       ІІ- (1625-1638р.)

Причини: посилення  кріпосницького та національного гніту, намагання польської влади посилити владу над селянами і козаками.

Повстання К. Косинського (1591р.-1593р.). Київське, Волинське, Брацлавське, Подільське воєводства. К. Косинський загинув під час облоги Черкас.

Повстання С. Наливайка (1594р.-1596р.). Київське, Волинське, Брацлавське, Подільське воєводства + Полісся. М. Шаула, Г. Лобода. Зазнали поразки в урочищі Солониця біля Лубен.

Петро Сагайдачний - гетьман українського реєстрового козацтва, один з найвидатніших діячів вітчизняної історії. Народився в селі Кульчицях на Самбірщині в сім'ї українського шляхтича. Навчався в Острозькій школі і школі Львівського братства. Служив домашнім учителем у київського судді Аксака, згодом пішов на Запорозьку Січ, де невдовзі виявив себе як талановитий керівник. На початку XVII ст. брав участь у походах козаків на Молдавію, Лівонію. 1605р. здобув фортецю Варну, через рік вщент зруйнував невільницьке місто Кафу (нині Феодосія), розбив військо турок, спалив і потопив багато турецьких галер, визволивши з неволі тисячі українських бранців. 1618 р. брав участь у війні польського короля Сигізмунда III з Росією. 20-тисячне козацьке військо на чолі з Сагайдачним взяло тоді кілька російських міст, оточило й мало не захопило Москву, проте з невідомих причин відступило. Очолюване Сагайдачним 40-тисячне військо відіграло вирішальну роль у розгромі Річчю Посполитою в 1621 р. 300-тисячної турецької армії під Хотином. Автор "Історії Хотинської війни" Я. Собеський писав: "Скільки очолював Сагайдачний запорізьке військо, всюди був овіяний славою подвигів на суходолі й на морі і мав незмінне щастя. Кілька разів погромив татар у степах перекопських і навів страх на Крим. Не менше уславили його морські походи - зруйнував кілька великих турецьких міст у Європі і Азії, попалив околиці Константинополя. Взагалі, був це чоловік великого духу, що сам шукав небезпеки, легковажив життям, у битві проворний, діяльний, в таборі сторожкий, мало спав і не пиячив, на нарадах був обережний і у всяких розмовах неговіркий".

Сагайдачний виявляв турботу про українську культуру, освіту. Разом з усім Військом Запорозьким він вступив у Київське братство, сприяв відновленню в Україні православної ієрархії, скасованої після Берестейської унії 1596 р. Перед смертю, що настала в квітні 1622р. від отруєної стріли під час Хотинської битви, він заповів своє майно на освітні, наукові і благодійні цілі, а 1500 злотих подарував Київській і Львівській братським школам. Поховано славного лицаря України в Києві на Подолі при церкві Богоявленського братства.

Успіхи козацтва:

зріс престиж, посилився вплив та розширилися права;

перетворилося з напівпартизанських загонів на боєздатну армію;

збільшено чисельність до 40тис.;

трансформовано із лише військового стану у активний чинник суспільного життя;

союз козацтва з духовенством і міщанством. Після придушення селянсько-козацьких повстань 1591-1596 рр. польський уряд, магнати і шляхта продовжували захоплювати українські землі, збільшували панщину та оброк, закріпачували селян. Селяни і міщани не визнавали влади королівських старост і феодалів, відмовлялися виконувати панщину та інші повинності. Масові виступи селян, міщан і козаків були звичайним явищем. Повстанці не визнавали польської адміністрації, самі визначали собі права, обирали керівників.

Король і правлячі кола небезпідставно вбачали в козаках бунтівників. Щоб розколоти їх, уряд прийняв на службу обмежену частину козаків за списком (козацький реєстр) і позбавив інших будь-яких прав. Проте реєстрові козаки здебільшого трималися усього козацтва. Після смерті П. Сагайдачного, який умів приборкувати козаків від радикальних виступів і одночасно відстоювати їх інтереси перед польським сеймом і королем, на Україні почали поширюватись народні виступи.

Справа дійшла до відкритого конфлікту у 1625 р. В урочищі Медвежої Лози відбулась битва між козаками під проводом Марка Жмайла і поляками під проводом Конецьпольського. Після невдалих спроб розгромити козаків сторони сіли за стіл переговорів. Було укладено Куруківську угоду (1625 р.), згідно якої козацький реєстр становив 6 тис. чол., а плата козакам збільшувалась до 60 тис. За це козаки повинні були припинити всі війни і морські походи. Ця угода призвела до конфлікту між реєстровими (Григорій Чорний) та нереєстровими, гетьманом яких був Тарас Федорович (Трясило), козаками. Чорний зажадав, щоб нереєстровці вийшли з Січі і підкорилися йому. У березні 1630 р. Тарас Трясило з 10 тисячами кінних і піших козаків виступив з Січі. Запорожці підійшли до Черкас, оточили будинок Чорного, схопили його і, звинувативши в зраді, стратили. Повстання незабаром охопило Лівобережжя і частину Правобережжя. Повстанці під проводом Тараса Федоровича зайняли Канів, а згодом Переяслав. Коронний гетьман Конецьпольський на початку квітня виступив з Бара і попрямував на Київ, закликаючи шляхту приєднатися до очолюваного ним війська.

Під Переяславом повсталі вщент розгромили поляків. Сам Конецьпольський ледь врятувався. Загони повсталих налічували близько 30 тис. чоловік. Розгром коронних військ змусив Конецьпольського почати переговори з представниками заможного козацтва, яке пішло на компроміс. Козацька верхівка намагалася шляхом угоди з урядом домогтися собі привілеїв. 29 травня 1630 р. було укладено Переяславську угоду, за якою зберігалися основні умови Куруківського договору, укладеного 5 листопада 1625р. між польським урядом і козаками, відповідно до якого козаки одержали платню у 60000 злотих на військо, але їм було заборонено влаштовувати самостійні військові походи. Нова угода 1630р. збільшувала реєстр до 8000 чоловік. Тарас Федорович з частиною козаків повернувся на Запоріжжя. Селянство, міщани, нереєстрові козаки були незадоволені і продовжували боротьбу.

1637-1638рр. Повстання очолили П.Бут (Павлюк), Д. Гуня, Я. Остряниця. Битва під Черкасами біля Кумейок ослабила козаків, розбили їх поляки біля с. Жовнин (Чорнобаївський р-н).

Визвольний рух українського народу в першій чверті XVII ст. підготував сили для рішучої боротьби проти шляхетської Речі Посполитої, визволення України від іноземного панування, утворення незалежної держави - Української козацької республіки.

  1.  Культура України в 14 - першій половини 16 ст. Братські школи. Петро Могила. Створення Києво-Могилянської колегії.

Умови національно-культурного відродження в України в XVI - першій половині XVII ст. були неоднозначними.

Негативне:

  1.  падіння Візантії ослаблювало православ'я, переорієнтувало торгівлю на                 Європу;
  2.  відсутність власної державності;
  3.  загроза ополячення і окатоличення;
  4.  татарська агресія.

Позитивне:

  1.  технічний і технологічний прогрес;
  2.  виникнення і розвиток друкарства;
  3.  поява братств і, особливо, козацтва.

Хоча українські землі знаходились під владою іноземних держав, у XVI - першій половині XVII ст. в Україні склалися умови, які зумовили національно-культурне відродження.

Після занепаду Київської Русі литовське проникнення, польська експансія, татарська агресія суттєво вплинули на перебіг подій в українських землях. У XIV- XVI ст.. відбулися значні зміни в усіх сферах суспільного життя. Неоднозначні процеси були притаманні у цей час культурному розвитку України. Дестабілізуючими культурний процес чинниками стали падіння Візантійської імперії в XV ст., що позбавило християнську православну релігію зовнішньої підтримки, докорінно переорієнтувало торгівлю, вплинуло на культуру господарювання в українських землях; відсутність власної державності в цих землях; зростаюча загроза ополячення й окатоличення після укладення Люблінської унії 1569 р.; татарська агресія. Піднесенню української культури сприяли технічний та технологічний прогрес; виникнення та розвиток власного друкарства, що давало змогу швидше, точніше і ширше розповсюджувати знання та інформацію; поява на історичній арені козацтва, яке виступало могутнім культуротворчим чинником. Взаємодіючи, ці чинники докорінно змінили культурне обличчя українських земель.

Певні зрушення в XIV-XVI ст. відбулись у політичній культурі. Європейський спалах Відродження дав поштовх розвиткові гуманістичної думки в Україні. Носіями нових ідей стали Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Лукаш із Нового Міста, Станіслав Оріховський та ін. Зокрема, С. Оріховський одним із перших серед представників європейської політичної думки заперечив божественне походження влади та держави, категорично висловився проти підпорядкування світської влади духовній, обстоював невтручання церкви в державні справи. У своїх творах гуманісти подолали пануючий у середньовічній історіографії провіденціалізм (розуміння причин суспільних подій як вияв волі Бога) та фаталізм і почали зображати історичних діячів, як активних суб'єктів, поведінка яких залежить від конкретних обставин. Суть ідей, які вони обстоювали, полягала у звільненні суспільної свідомості, громадської та розумової діяльності з-під влади кліру. І хоча українські гуманісти були лише елітарною групою світських інтелектуалів, а їхні ідеї не мали значного поширення, все ж вони готували теоретичне підґрунтя для серйозних суспільних зрушень, вказуючи на людину як на активного суб'єкта історичного процесу.

Ніби для ілюстрації думок гуманістів, наприкінці XVI - початку XVII ст. на історичну авансцену виходить нова суспільна сила - міщанство, яке одразу стало помітним чинником громадсько-політичного життя. Саме міщанство стало основою братств - легальних організацій, у діяльності яких спочатку переважав релігійно-благодійницький напрям, а в міру посилення іноземного гніту дедалі більше виявляли себе громадсько-політичний та національно-культурний напрями. Братства фактично перетворилися на ідейні центри захисту мови, культури, духовних цінностей українського народу, на зародкові елементи громадянського суспільства.

Новим явищем політичної культури цього періоду слід вважати і феномен Запорозької Січі, яка була праобразом майбутньої української державності.

Значні зміни в XIV-XVI ст. відбулися у сфері правової культури. Українські землі втратили свою самостійність, тому особливістю їхнього суспільного життя стало співіснування правових систем різного характеру та походження. Головними документами, що регулювали правові відносини, стали Литовські статути: Старий (1529), Волинський (1566), Новий (1588), в основу яких було покладено традиційні норми місцевого звичаєвого і писаного («Руська правда») права. Крім цієї правової системи, в українських землях у багатьох містах діяло Магдебурзьке право, а в сільській місцевості західних земель - Волоське право. Хоча поява чужих правничих інститутів не зовсім відповідала ментальності місцевого населення, блокувала розвиток традиційних правових норм, проте саме Литовський статут завершив процес уніфікації правових систем давньоруських земель і став уособленням повного єдиного загального права, а Магдебурзьке право вводило суспільні відносини в цивілізоване русло, закладало на українському ґрунті основи громадянського суспільства.

Певні зрушення відбулися і в побутовій культурі українських земель. Розширення панського землеволодіння, посилення влади феодала логічно привело до зміни обличчя тогочасних сіл. Якщо раніше, коли вільної землі було багато, межею між сусідами вважалося те місце «де зіткнуться сокири», тобто, де з обох сторін зустрінуться рубачі під час рубання лісу, то в XV-XVI ст. під тиском наступу феодалів на селянські землі відбувається певне упорядкування структури селянського поселення. Хати будують обабіч дороги. За кожною хатою розташовані загуменки, тобто довгі вузькі смуги землі, що належали господарю хати.

Цивілізованішими стають сімейні та родинні стосунки. В українських землях тривалий час існував громадянський шлюб, заснований на народних весільних звичаях та традиціях. Починаючи з XVI ст., між батьками та родичами молодої та батьками і родичами молодого укладається договір (зговір, змовини, згода). Спочатку цей договір укладався усно, а починаючи з XVII ст. - письмово, щоб закріпити за молодими придане. У XVI - XVII ст.. церква встановлює контроль над процесом одруження. З цього часу тільки через обряд вінчання шлюб ставав дійсним.

У період XIV-XVI ст. в народний побут входять годинник, горілка, вогнепальна зброя та інші винаходи, що суттєво вплинули на суспільне життя.

Розвивається фольклор. Народна творчість звертається насамперед до оспівування традицій Київської Русі. В цілому переважає обрядова поезія (русальні, купальські, обжинкові пісні, голосіння, а з XVI ст. з'являються нові фольклорні жанри - думи, історичні пісні, нова тематика - боротьба проти татарсько-турецької агресії, новий герой - козак-воїн, захисник рідної землі, новий ідейний зміст - становлення та поширення норм козацької лицарської етики, пробудження почуття патріотизму, формування в народу нового рівня самосвідомості, громадянського обов'язку та віри у власні сили).

Значні якісні зміни відбулися в духовній культурі. Протягом XIV-XV ст. на ґрунті давньоруської мови під впливом народного мовлення сформувалася «руська мова», що стала офіційною державною мовою в Литовській державі. «Руська мова» - це певна спільна основа, сходинка в становленні української та білоруської національних мов. На зламі XV-XVI ст. сформувалися дві окремі літературні мови - староукраїнська та старобілоруська. Якщо до утворення Речі Посполитої (1569р.) функціонування руської мови було досить вільним, то після переходу Волині, Брацлавщини, Київщини до складу Польської держави вона зазнає дискримінації. Та все ж, незважаючи на утиски, українська мова не тільки не здає позиції, а розширює сфери вжитку, збагачує свою стилістику. Поряд з вже традиційними юридично-діловим і літописним стилями, перекладною літературою, ораторсько-проповідницькою прозою бурхливо розвивається полемічний стиль (Г. Смотрицький, І Вишенський, С. Зизаній), зароджується науковий (у лікарських посібниках, граматиках, словниках), виникає українське віршування (Г. Смотрицький, Д. Наливайко та ін.).

Глибоко позначилася на духовній культурі специфічна ситуація в релігійній сфері, що склалася в українських землях XV-XVI ст. Безперервне протистояння католицтва і православ'я зумовило укладення Берестейської унії (1596р.) та утворення уніатської церкви, що посилило гостроту релігійних та національних конфліктів. Релігійне протистояння мало не тільки негативні наслідки. Намагаючись укріпити власні позиції, протидіючі сторони мусили дбати про розвиток освіти, поширення свого впливу через розбудову шкіл. Релігійна полеміка збуджувала думку, сприяла розвиткові культури дискусії, формуванню полемічного стилю.

Реальні потреби господарського та культурного життя, поширення ідей гуманізму, намагання представників різних релігійних конфесій розширити свою соціальну базу зумовили якісні зміни у сфері освіти. У XV-XVI ст. поряд з традиційними школами при церквах та монастирях виникають протестантські та католицькі школи, що давали вищий рівень знань. Намагаючись протидіяти поширенню чужих впливів, православні засновують свої освітні заклади. Так, у сфері освіти з'являється новий тип школи – греко-слов'яно-латинська, у навчальному процесі якої органічно поєднувалися давньоруська традиція й новітні надбання західноєвропейської думки. Першим освітнім закладом цього типу в українських землях стала Острозька академія (1576р.), заснована князем К. Острозьким. У своїх стінах вона зібрала квіт тогочасної української та зарубіжної інтелектуальної еліти, її викладачами були Г. Смотрицький, В Суразький, Д. Наливайко, чужоземці - відомі вчені К. Казимирський. Я. Лятош, К Лукаріс, який незабаром став патріархом константинопольським. Своєрідну естафету Острозька академія передала братським школам, перша з яких виникла 1586 р. у Львові. Наприкінці XVI - на початку XVII ст. школи цього типу діяли в Перемишлі, Кам'янці-Подільському, Галичі, Холмі та інших містах.

Падіння в середині XV ст. Візантійської імперії зумовило докорінний переворот у духовному житті українського суспільства. Після певної паузи в поступальному розвитку культури, своєрідного інтелектуального та культурного застою розпочинається переорієнтація на західну цивілізацію, активне засвоєння на ґрунті києворуської духовності надбань західноєвропейської культури. Виявами цих якісних змін у духовній сфері України стали:

1) відхід від візантійських зразків та канонів (у XV-XVI ст. в іконописі постаті святих виходять за межі візантійських умовностей, набувають рис індивідуальності, передається динаміка руху);

2) поширення ідей гуманізму та реформації;

3) поява нових форм самовираження і мистецьких стилів (у літературі набуває поширення полемічний стиль, виникає українське віршування; у живописі наприкінці XVI ст. з'являються нові жанри - портрет, історичний живопис, зростає інтерес до пейзажу; виникають такі жанри світської музики, як побутова пісня для триголосого ансамблю або хору (кант), сольна пісня із супроводом; у 1573 р. створюється вітчизняний ляльковий театр, що надалі переростає в традицію українського вертепу; зароджується стиль бароко;

4) посилення світського елементу в культурі, зростання уваги до людини та й духовного світу;

5) індивідуалізація творчості.

Соціально-економічний та суспільно-політичний розвиток України у другій половині XVI ст., посилення гніту формують національну свідомість українською народу, ведуть до його національного пробудження.

Визначну роль у політичному і культурному житті відігравали братства (особливо після Берестейської унії) - громадські спілки православного українського населення: міщан, духовенства, шляхти, козаків. Вони протистояли наступу католицтва й уніатства, національним утискам.

В Україні перше братство разом із школою і друкарнею з'явилося у Львові (1586 р.) Воно збудувало церкву, заснувало тут першу українську школу.

У складі Великого князівства Литовського, яке успадкувало надбання культури Київської Русі, умови для розвитку української культури були сприятливими. Проте після Кревської унії на українські землі починається наступ поляків і католицької церкви. Перед українцями в умовах іноземної експансії і відсутності підтримки з боку держави постала проблема збереження культури і національної ідентичності. Водночас в цей час в Україну потрапляли ідеї Відродження, Реформації й Контрреформації, набувала поширення західноєвропейська система освіти.

В таких умовах українці знайшли в собі сили, залучившись до здобутків західної культури, зберегти і реформувати церкву, створити сучасну систему освіти.

Важливу роль у національному відродженні відіграв Острозький культурно-освітній осередок. Він був створений за ініціативою князя Костянтина (Василя) Острозького в 1576 р. Не пізніше 1578 р. в Острозі була створена Острозька школа. В ній викладались церковнослов'янська, грецька та латинська мови. Викладалися в ній і „сім вільних наук ” –  граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика. Острозька школа передбачала початкову й середню освіту з елементами вищої. Тому її називали і колегією і академією. Це була перша в Україні „слов'яно-греко-латинська” школа - перший вищий навчальний заклад в Україні та серед православних. Острозька школа мала великий вплив на розвиток педагогічної думки та організацію національної школи в Україні. Першим ректором школи був письменник Г.Смотрицький, а викладачами видатні педагоги Д.Наливайко, Х.Філарет, І.Лятос, Лукаріс, Кирило та ін. Вихованцями школи були гетьман П.Сагайдачний, письменник М.Смотрицький та ін. Після смерті князя К.Острозького школа занепадає і в 1640 р. припиняє існування.

Важливе місце у національно-культурному житті належало українській православній церкві. Найвідомішим перекладом Святого Письма на українську мову є Пересопницьке Євангеліє (1556-1561).

Берестейська церковна унія 1596 р. погіршила становище православної церкви на українських землях. Хоча православна церква втратила свою ієрархію, українське і білоруське населення в основній своїй масі залишилось відданим їй і доклало всіх зусиль до її відновлення і реформування. На чолі цієї боротьби стали братства. Боротьба за відновлення православної церкви та її реформування стала основним змістом політичного життя України у першій половині XVII ст.

Перетворення братств на силу, здатну боротися за православну віру, відбувалось поступово протягом XVI ст. На початку XVII ст. вони були вже церковними організаціями з широкими повноваженнями.

Отже, позитивні зрушення в культурі праці та господарюванні пов'язані з налагодженням Україною активних торгово-економічних зв'язків з Європою. Поява елементів громадянського суспільства та моделі-зародку (Запорозька Січ) національної державності в політичній та правовій культурі; зростання цивілізованості у сфері побутової культури; суттєві якісні зміни в культурі духовній, зумовлені впливом ідей гуманізму та реформації, створили сприятливий ґрунт для зростання національної свідомості українського народу, зміцнення його віри у власні сили, згуртування в боротьбі за свою землю, віру, права та незалежність.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

20197. Методы очистки сточных вод 101 KB
  Утилизация и обезвреживание твёрдых отходов. У нас существует два основных препятствия такому строительству: Необходимы дотации государства Отсутствие сортировки отходов Промышленные твёрдые отходы утилизируются и захораниваются на специальных полигонах. Полигон разделяется на несколько секторов: Сектор для захоронения органических отходов Сектор для захоронения гальванических отходов Сектор для захоронения особо токсичных отходов которые подлежат захоронению в герметических бетонных и металлических контейнерах Сектор для захоронения...
20198. Экология и инженерная охрана природы 44.5 KB
  Экология – наука об отношении организма или групп организмов к окружающей среде в соответствии с уровнем организации окружающей жизни. Задачи экологии применительно к деятельности инженернопромышленных предприятий: Оптимальные технологические инженерные и проектноконструкторские решения исходя их минимального ущерба окружающей среде и здоровью человека. Прогноз и оценка возможных отрицательных последствий и действий проективноконструкторских предприятий или технологических процессов для окружающей среды. Своевременное выявление и...
20199. Экологические факторы и их действия 945.5 KB
  Экологические факторы делятся на две категории: Факторы неживой природы или абиотические факторы. Факторы живой природы или биотические факторы. Абиотические факторы в свою очередь делятся на: Климатические освещённость температура влажность атмосферное давление скорость движения ветра Почвенногрунтовые плотность механический состав влагоёмкость воздухопроницаемость Орографические рельеф высота над уровнем моря Химические газовый состав воздуха количество растворённых в воде солей и т.
20200. Популяция, её структура и динамика 350 KB
  Стрелки – это каналы передачи вещества энергии и информации. Этот процесс идёт с поглощением энергии которая запасается в химических связях органического вещества. Понятие о трофической цепи Трофическая цепь – это цепь последовательной передачи вещества и эквивалентной ему энергии от одних организмов до других. упорядоченный поток передачи энергии солнца от продуцентов к консументам различного порядка.
20201. Круговорот веществ в биосфере 106.5 KB
  Он заключается в следующем: горные породы подвергаются разрушению и выветриванию продукты разрушения сносятся потоками воды в Мировой океан. Круговорот воды Нам знакомы 3 состояния воды: твёрдое лёд жидкое собственно вода газообразное водяной пар. Главный источник поступления воды атмосферные осадки а главный источник расхода испарение. Продолжительность кругооборота: океан 3000 лет подземные воды 5000 лет полярные ледники 8500 лет озера 17 лет реки 10 дней вода в живых организмах несколько часов.
20202. Промышленная экология. Промышленное производство и его воздействие на окружающую среду 47.5 KB
  Протяжённость тропосферы 710 километров на полюсах и 1618 километров по экватору. Протяжённость стратосферы примерно 40 километров. До высоты 30 километров температура стратосферы примерно –50оС а затем начинает расти и на высоте 50 километров составляет 10оС. Это связано с наличием в стратосфере озонового слоя расположенного на высоте 2540 километров.
20203. Загрязнение гидросферы 87 KB
  Пресная вода составляет только 25 от всех запасов воды. Примерно 70 пресной воды содержится в ледниках. Ежегодно люди расходуют около 3000 км3 воды из них 150 км3 безвозвратно. Больше всего воды потребляет сельское хозяйство.
20204. Стандартизация и охрана окружающей природной среды 31 KB
  ПДКрз – это концентрация которая при ежедневной работе в течение всего рабочего стажа не может вызвать заболевания или отклонения в состоянии здоровья в процессе работы или в отдаленные сроки жизни настоящего и последующего поколения. ПДКав – это максимальная концентрация примеси в атмосфере отнесенная к определению времени усреднено значение которой при периодическом воздействии или на протяжении всей жизни человека не оказывая на него вредного влияния включая отдаленные последствия. Это концентрация присутствие которой допустимо не...
20205. Расчёт предельно допустимого выброса вредного вещества в атмосферу 145 KB
  Нарисуем график зависимости концентрации загрязняющего вещества по оси факела выброса от расстояния до источника выброса. Расчёт предельно допустимого выброса состоит из нескольких частей и первая часть – расчёт максимальной приземной концентрации. Все формулы даются для двух вариантов: горячего выброса и холодного выброса.