4466

Українська національна демократична революція 1917-1921 рр. Україна в складі СРСР (1922 – 1939 рр.)

Лекция

История и СИД

Українська національна демократична революція 1917-1921 рр. Україна в складі СРСР (1922 – 1939 рр.) Мета заняття.Ознайомити студентів із становленням української державності та боротьбою різних сил в Україні у 1917-1921р.р.,становищ...

Украинкский

2012-11-20

75.63 KB

65 чел.

Українська національна демократична революція 1917-1921 рр. Україна в складі СРСР (1922 – 1939 рр.)

Мета заняття. Ознайомити студентів із становленням української державності та боротьбою різних сил в Україні у 1917-1921р.р., становищем УРСР на початку 20-хр.р., впровадженням НЕПу, утворенням СРСР, завданнями, суттю та проведенням політики українізації, індустріалізації, колективізації Показати особливості політики Центральної Ради, уряду гетьмана П.Скоропадського, Директорії, більшовиків, білогвардійців, специфіку становлення та долю ЗУНР, штучний характер голодомору 1932-33р.р. та процес формування тоталітарного режиму в СРСР. Удосконалювати вміння логічно мислити, навички усних виступів, підготовки рефератів та повідомлень, роботи з картою, аргументованого діалогу, уміння сприймати чужу думку, безболісно відмовлятися від свого хибного погляду. Формувати моральні пріоритети, які визнають людину найвищою цінністю, особистісні вольові риси. Сприяти вихованню доброзичливості, людяності, тактовності. Виховувати інтерес до знань, почуття гідності, відповідальності та обов’язку, громадянськості, поваги до прав інших людей, спрямувати пізнавальну активність студентів на самовдосконалення.

План лекції і семінару

  1.  Українська революція. Українська Центральна Рада. М. Грушевський.
  2.  Внутрішня і зовнішня політика Української Держави. Гетьман  П.Скоропадський.
  3.  Директорія УНР. С. Петлюра.
  4.  3УНР, її внутрішня і зовнішня політика.
  5.  Політичний курс більшовиків в Україні у 1919 році. «Військовий комунізм».
  6.  Україна в період НЕПу. (1920-1928 рр.).
  7.  Політика індустріалізації та її наслідки для України.
  8.  Впровадження антинародного колгоспного ладу в Україні. Голодомор 1932-1933 рр., та його трагічні наслідки.
  9.  Суспільно-політичне та культурне життя 20-30-ті рр Сталінські репресії 30-х рр. На Україні.  

Реферати:

  1.  М. Грушевський: політичний портрет.
  2.  С. Петлюра: політичний портрет.
  3.  В. Винниченко: політичний портрет.
  4.  П. Скоропадський: політичний портрет.

Питання для самостійного опрацювання

  1.  Входження УСРР до складу СРСР.
  2.  Культура і духовне життя в роки НЕПу.
  3.  Стан культури в Україні у 30-ті рр.
  4.  Західноукраїнські землі в 1920-1939 рр.

Рекомендована література

  1.  Бойко О. Історія України: Навч. посібник. – К.: Академвидав, 2003. - с. 321-439.
  2.  Грушевський М. Ілюстрована історія України. – Донецьк: БАО, 2003. – с. 568-597.
  3.  Довідник з історії України: в 3 томах. – К.: Генза, 1995.
  4.  Історія України: Навчальний посібник. – К.: Альтернатива, 2002. – с. 197-267.
  5.  Історія України в особах ХІХ – ХХ. – К.: Україна, 1995. – с. 188-222.
  6.  Нариси з історії суспільних рухів та політичних партій в Україні (ХІХ-ХХ ст.). – Львів: Світ, 2001. – 57-98.
  7.  Овсій І. Зовнішня політика України. – К.: Либідь, 2002. – с. 151-189.
  8.  Сторінки історії України ХХ століття. – К.: Освіта, 1992. – с. 236-318.

1. Українська революція. Українська Центральна Рада. М. Грушевський..

Перша світова війна призвела до загострення соціальних, політичних і національних суперечностей у Російській імперії. В Україні активізувався національно-визвольний рух проти самодержавства. 27 лютого 1917 р. перемога Лютневої революції в Петрограді призвела до падіння самодержавства, незабаром цар Микола II зрікся престолу. Тимчасовий уряд очолив князь Георгій Львов. У містах і селах було утворено паралельні органи влади - Ради робітничих і солдатських та Ради селянських депутатів. В Україні виник альтернативний центр влади - Українська Центральна Рада (УЦР). Вона була створена 3-4 березня 1917 р. в Києві, стала представницьким органом українських демократичних сил і очолила національно-демократичну революцію в Україні. Керівником УЦР став М. С. Гру шевський.

Михайло Сергійович Грушевський народився 29 вересня 1866 р. в Холмі в родині вчителя гімназії. У 1880 р. поступає до Тіфліської гімназії, захоплюється українською історією та літературою, читає твори В. Антоновича, М. Костомарова та ін. У 1886-1890 рр., бувши студентом Київського університету, вступив до Київської української громади. Після захисту дисертації став професором кафедри історії Львівського університету, де читав лекції; працював у Науковому товаристві ім. Т. Шевченка. Наполягав на єдності всіх періодів історії України, а головною силою історії вважав народ. Написав багатотомну Історію України-Русі. Товаришував з І. Франком. Вступив до Української національяо-демократичної партії. Після революції 1905 р. повернувся до Києва й очолив Українське наукове товариство. Активно брав участь у роботі ТУПу. Був заарештований і висланий з України, жив у Симбірську, Казані, Москві. Перед національно-демократичною революцією очолював УЦР. Від ідеї автономії відмовився після війни радянської Росії проти УНР. Бачив Україну народною республікою, розвиненою промисловою й сільськогосподарською країною з високим рівнем культури, освіти й науки. Був обраний першим Президентом УНР. З березня 1919 р. перебував за кордоном (Чехословаччина, Франція, Німеччина, Швейцарія). У 1924 р. Грушевський повернувся в Україну. Його обрали до УАН, де він продовжив широку наукову роботу. Перебував під постійним контролем органів ГПУ, проти нього висувалися звинувачення в діяльності вигаданої контрреволюційної організації (Український національний центр), але був звільнений від слідства. У 1934 р. після операції помер.

Партійний склад УЦР був різноманітний: Товариство українських поступовців (ТУП; С. Єфремов, Д. Дорошенко), що пізніше було перейменоване на Союз українських автономістів-федералістів; Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП; В. Винниченко, С. Петлюра); Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР; М. Ковалевський); Українська народна партія (УНП). Крім партій, до складу УЦР увійшли представники громадських організацій. УЦР перетворилася на представницький (з елементами парламентаризму) орган українського народу.

Як революційний парламент УЦР була визнана на Всеукраїнському національному конгресі (квітень 1917 р.). Тоді ж було обрано новий склад і керівництво УЦР: голова -М. Грушевський, заступники - В. Винниченко й С. Єфремов, виконавчий орган - Комітет, або Мала рада.

Основні напрямки політичної програми УЦР:

1) боротьба за національно-територіальну автономію у складі 9 українських губерній та етнічних земель;

2) підготування до виборів в Установчі збори з метою розв'язання питання про автономію України в складі Російської республіки;

3) співпраця з Тимчасовим урядом;

4) надання національним меншинам рівних політичних прав.

Однак в УЦР не було єдиної думки про майбутній статус України. „Самостійники” на чолі з М. Міхновським виступали за негайне проголошення незалежності. Автономісти (М. Грушевський, В. Винниченко) бачили Україну автономною республікою.у федеративному союзі з Росією.

6-8 квітня 1917 р. в Києві працював Український Національний конгрес. Ключовим питанням стало питання про автономію України. У травні 1917 р. в Києві проходив І Український військовий з'їзд. Виконуючи його рішення, УЦР направила до Петрограда делегацію на чолі з Володимиром Винниченком. Делегація зажадала від Тимчасового уряду надати автономію Україні в складі федеративної Росії. Тимчасовий уряд зволікав з відповіддю на це ключове для українців питання, а потім відповів відмовою.

В. Винниченко про позицію російських експертів у розв'язанні питання про автономію України: «Вимірюючи територію майбутньої автономії України, вони торкнулися Чорного моря, Одеси, Донецького району, Катеринославщини, Херсонщини, Харківщини. Й отут від однієї думки, від одного уявлення, що донецьке й херсонське вугілля, що катеринославське залізо, що харківська індустрія будуть відібрані в них, вони почали розмахувати руками й виявили всю сутність свого російського... націоналізму. О ні, в такому розмірі вони нізащо не могли визнати автономію».

З огляду на підйом національної самосвідомості українського народу, УЦР 10 червня 1917 р. проголосила І Універсал До українського народу, в Україні й поза Україною сущого.

Основні положення І Універсалу були такі:

1. Автономія України в складі Росії.

2. Право УЦР проголошувати універсали - акти конституційного значення.

3. Загальнонародні, рівні, прямі вибори Всенародних Українських зборів (сейму) шляхом таємного голосування.

4. Відмова передавати податок до центральної російської скарбниці, уведення українського податку.

5. Надання широких національно-культурних прав національним меншинам України.

Прийняття І Універсалу сприяло консолідації (єднанню) українського суспільства.

Наслідок проголошення І Універсалу - утворення 15 червня 1917 р. українського уряду - Генерального Секретаріату, який очолив Володимир Винниченко. Уряд складався з 8 генеральних секретарств і генерального писаря. Генеральним писарем став Я. Христюк, секретарем військових справ - С. Петлюра, секретарем міжнаціональних справ - С. Єфремов, секретарем внутрішніх справ - В. Винниченко. Інші секретарства очолили X. Барановський, Б. Мартос, В. Садовский, М. Стасюк, І. Стешенко.

7-8 листопада 1917 р. в Петрограді партія більшовиків скинула Тимчасовий уряд Олександра Керейського і захопила владу. У Києві більшовикам захопити владу не вдалося. За допомогою військових частин УЦР встановила контроль над містом, ужила заходів для запобігання анархії та громадянській війні. 7 листопада 1917 р. було прийнято III Універсал УЦР.

Практичне значення Ш Універсалу УЦР було таким.

1. Проголошення Української Народної Республіки (УНР) у складі 9 українських губерній.

2. Збереження федеративного зв'язку УНР із небільшовицькою Росією.

3. Утримання влади до скликання Українських Установчих зборів УЦР і Генеральним секретаріатом.

4. Ліквідування приватної власності на землю, передача землі трудовому народові без викупу.

5. Можливість підписання миру з Німеччиною та її союзниками.

6. Підтвердження демократичних свобод (слова, преси, зборів).

7. Запровадженнся 8-годинного робочого дня, гарантія зарплатні й вирішення трудових конфліктів через профспілку.

8. Гарантія національно-культурних прав національних меншин.

9. Майбутні здійснення судової реформи й ліквідація смертної кари.

Історичне значення III Універсалу: проголошення української державності у формі УНР; окреслення соціально-економічних перетворень. Ці перетворення, однак, не були послідовно реалізовані: здійснення аграрної реформи відкладалося до скликання Українських Установчих зборів; не вдалося створити високопродуктивне фермерське господарство, бо малоземельні селяни прагнули зрівняльного розподілу землі.

Не вдалося стабілізувати фінанси. Не було встановлено державний контроль над промисловістю: робітники не розуміли його суті, а підприємці зустріли вороже. Не було вирішене питання про мир. Невдалою була зовнішня політика УЦР.

Проголошення УНР не відповідало цілям створення більшовиками пролетарської держави: для них Україна була цінним джерелом матеріально-технічних і людських ресурсів. У цих умовах 4 грудня 1917 р. Українська ЦР одержала урядову радіотелеграму з Петрограда, підписану В. Леніним і Л. Троцьким. Цей документ називався Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Центральної Ради. Відповідно до цього ультиматуму, УНР визнавалася, а влада Центральної Ради - ні. УЦР повинна була визнати радянську владу і виконати такі ультимативні вимоги:

1) відмовитися від створення Українського фронту;

2) не пропускати військові частини з фронту на Дон (до генерала О. Каледіна), на Урал;

3) допомагати військам більшовиків на Південному фронті в боротьбі з генералом О. Каледіним;

4) призупинити роззброювання радянських полків і червоногвардійців в Україні.

На ці вимоги Генеральний Секретаріат дав відмову, після чого війна між більшовицькою Росією та УНР стала неминучою. Проти УНР було кинуто 30-тисячне угруповання Червоної Армії на чолі з Антоновим-Овсієнком, Муравйовим, Єгоровим. Дуже швидко було захоплено Харків, Полтаву, Чернігів. Протягом січня 1918 р. більшовики зайняли Лівобережну Україну. Кривавий бій розгорівся 16 січня 1918 р. під Крутами, у ньому загинуло кількасот студентів і гімназистів, які чинили опір більшовицькому наступові.

Із твору Уласа Самчука «Крути»:

«...Українська молодь, що 28 січня 1918 р. з піснями виїхала зі столиці України під станцію Крути, щоб там умерти, була першою... хто відверто... й рішуче вступив у боротьбу... Її ідеалом було - власна державність, власне суверенне життя, своя духовність. [У й боротьбі лунав] мотив опору марксизму, мотив молодого, амбітного й гордого народу, глибоко переконаного, їцо тільки незалежність на землях предків дасть повну впевненість, що більшовизм... буде стерто з поверхні нашої планети».

За умов погіршення військово-політичної ситуації в Україні на засіданнях Малої Ради УЦР неодноразово висувалия вимоги проголосити незалежність України.

9 (22) січня 1918 р. УЦР прийняла IV Універсал. Основні положення цього документа такі:

1. УНР проголошувалася незалежною, вільною, суверенною державою українського народу.

2. УНР установлювала мирні взаємини із сусідніми державами - Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною.

3. УЦР виступала від імені народу України до скликання українських Установчих зборів.

4. Генеральний Секретаріат (уряд) був перейменований на Раду Народних Міністрів.

5. Урядові доручалося закінчити мирні переговори з Німеччиною та її союзниками, укласти з ними мир.

6. Передбачалися демобілізація армії та створення міліції, запровадження суворого контролю над банками, навесні - роздача землі селянам без викупу.

Після прийняття IV Універсалу ЦР прийняла закон про ліквідацію права власності на землю (19 січня 1918 р.) і закон про національно-персональну автономію.

Наприкінці січня 1918 р. більшовики захопили Київ і розпочали там червоний терор.

Головні причини поразки військ УЦР у війні з радянською Росією:

1) керівництво УЦР не змогло створити боєздатну національну армію;

2) значна частина населення зайняла нейтральну позицію стосовно подій, що відбувалися;

3) соціальна невдоволеність внутрішньою політикою УЦР у селах і містах (затримка зарплатні залізничникам, робітникам; затримка з проведенням аграрної реформи);

4) віра українських солдатів в обіцянку більшовицького уряду роздати землю і покласти край війні;

5) політична і психологічна непідготовленість керівництва УЦР до війни (українські соціалісти в ЦР вважали, що війна між соціалістичними урядами неможлива в принципі);

6) нездатність керівників національно-визвольного руху повести за собою широкі народні маси.

2. Внутрішня і зовнішня політика Української Держави. Гетьман П.Скоропадський.

Загострення суспільно-політичної ситуації в УНР навесні 1918 р., присутність більшовицьких військ і вторгнення окупаційних німецько-австрійських військ призвели до кризи влади та падіння УЦР. З 29 на 30 квітня 1918 р. відбувся державний переворот: УЦР й уряд було розпущено, владу захопив Павло Скоропадський.

Скоропадський Павло Петрович (1873-1945). Його предки походили з давнього козацького роду. Скоропадський був вихований у повазі й любові до української культури. Закінчив Пажеський корпус у Петербурзі. У роки Першої світової війни був командиром лейб-гвардійського полку, потім командував кавалерійською дивізією й армійським корпусом. Став генералом. Був обраний почесним отаманом Вільного козацтва України.

П. Скоропадський спирався на консервативні політичні кола (Українська демократична хліборобська партія), великих землевласників (Союз земельних власників), військових (Українська Народна Громада) й окупаційні австро-німецькі війська.

Політика державної розбудови почалася зі зміни назви держави: УНР було перейменовано на Українську Державу. Міністрів було звільнено. Центральну Раду розпущено. Державний лад повинен був затвердити новий парламент - сейм. Гетьманові належала законодавча (видавав закони-універсали) й виконавча (формував і контролював уряд - Раду міністрів) влада, він же призначав Генерального суддю. Було організовано гетьманську варту (поліцію). Побудувати державну владу на основі рівноправної участі всіх суспільних верств у політичному житті не вдалося.

Аграрна політика: відновлювалася приватна власність на землю, землю тепер можна було продавати й купувати. Передбачалося передання землі великих землевласників малоземельним хліборобам, але за викуп. Майно й земля поверталися поміщикам які мали право використовувати примусову працю селян та їхні знаряддя праці під час збору врожаю; організаторів страйків на полях могли ув'язнити.

Політика уряду стосовно робітників виявилася невдалою. Власники підприємств одержали право збільшувати робочий день до 12 годин, знижувати й нерегулярно видавати зарплатню, не виконувати умов трудових договорів, проводити локаути (звільнення працівників без попередження і новий набір працівників за меншу зарплатню). Функції профспілок обмежувалися, страйки заборонялися.

Гетьманському урядові на якийсь час удалося відновити свободу торгівлі й підприємницької ініціативи. Збут товарів за кордон збагачував промисловців і торговців. Було відновлено роботу залізниць.

Фінансова реформа була спрямована на введення гривні й розміщення українських капіталів у німецьких банках.

Метою військової реформи було створення національної армії з 300 тис. чоловік і реформування військових частин Запорізької та Сердюцької дивізій, полку січових стрільців. Але створити багатотисячну армію не вдалося, так само як і флот.

Національна політика гетьмана почалася з прийняття законів про поширення громадянських прав на всіх, хто на той момент проживав в Україні, за умови прийняття клятви на вірність Українській Державі. Православна віра проголошувалася державною.

Найбільш вдалою та послідовною була політика в сфері культури. Було прийнято закон про обов'язкове вивчення української мови, історії та географії України. Почався процес масового відкриття українських шкіл; у Києві та Кам'янці-Подільському відкрилися українські університети. В університетах Києва, Харкова, Одеси було відкрито кафедри української мови, літератури, культури, історії та права. Гетьман затвердив іменні стипендії для бідних учнів гімназій. Відкрилися Українська Академія наук на чолі з В. Вернадським, Національна бібліотека. Національний архів. Національна галерея мистецтв. Національний театр (П. Саксаганський), історичний музей.

Зовнішня політика була спрямована на підтримку дипломатичних відносин із Німеччиною, Австро-Угорщиною, Швейцарією, Туреччиною, Польщею, Фінляндією, а восени 1918 р.- з Великою Британією та Францією. Однак вирішити бессарабське і кримське питання не вдалося, а Підляшшя та Холмщина продовжували входити до складу Польщі.В умовах державно-політичної кризи 14 листопада 1918 р. гетьман проголосив федерацію з небільшовицькою Росією, що остаточно скомпрометувало його уряд.

3. Директорія УНР. С. Петлюра.

Директорія, що стала надзвичайним органом влади в Україні, була створена в ніч з 13 на 14 листопада 1918 р. блоком партій із соціалістичною орієнтацією - Українським Національним союзом. Директорія складалася з 5 чоловік: А.Андрієвський, В.Винниченко, А.Макаренко, С.Петлюра, Ф.Швець. Після повалення влади гетьмана П. Скоропадського Директорія набула диктаторських функцій. У внутрішній політиці Директорія проголосила: поновлення УНР, але без влади Української Центральної Ради, демократичні свободи.

1) поновлення УНР, але без влади Української Центральної Ради;

2) проведення аграрної реформи, ліквідацію приватної власності на землю;

3) запровадження державного контролю над виробництвом і розподілом продукції;

4) поновлення 8-годинного робочого дня;

5) право на діяльність профспілок і проведення страйків;

6) поновлення чинності закону УНР про національно-персональну автономію.

В УНР почалося формування органів влади і було утворено новий уряд - Раду Міністрів. Передбачалося, що влада на місцях перейде до трудових Рад селян, робітників та інтелігенції.

23 січня 1919 р. у Києві відбулося засідання Трудового Конгресу - законодавчого органу влади в УНР. Ніяких життєво важливих рішень, однак, прийнято не було, Конгрес припинив свою роботу.

У зовнішній політиці Директорія орієнтувалася на країни Антанти (Велика Британія, Франція). Але Антанта відмовилася визнати Директорію й розпочала військову інтервенцію (вторгнення) на півдні України. Представники Антанти вимагали реорганізувати Директорію, вивести з Її складу С. Петлюру, а натомість обіцяли надати допомогу в боротьбі з більшовиками.

У 1919-1920 рр. УНР опинилася в «трикутнику смерті»: на півночі - війська більшовиків; на півдні - війська Антанти й генерала Денікіна, який виступав за єдину й неподільну Росію і нехтував українським національним питанням; на заході - польська армія.

Причини поразки Директорії:

1. Не мала боєздатної армії. Солдати, які були вихідцями з селян, після повалення гетьманського режиму або розійшлися по домівках, або, легко піддаючись агітації більшовиків, переходили на їхній бік. В армії набула поширення отаманщина (отамани відмовлялися виконувати накази й діяли свавільно).

В. Винниченко про отаманщину в Україні:

«Отамани не тільки військові справи вирішували, а й усі політичні, соціальні й національні. Уся верховна, тобто реальна влада була в руках отаманів. Вони вводили стан облоги, встановлювали цензуру, забороняли збори. Це була група молодих, енергійних, до фанатизму пройнятих національним почуттям людей».

2. У рядах керівників Директорії не було єдності в погляді на перспективу національно-державної розбудови. Голова уряду В. Чехівський виступав за введення радянської системи влади, але без більшовицьких диктаторських методів. Його супротивники (В. Винниченко) відстоювали парламентську систему. Пошук компромісів вів до нескінченного з'ясування стосунків між партіями й окремими політичними діячами (Б. Винниченко і С. Петлюра).

3. Змагання за владу між різними політичними партіями (УСД, українські есери, «боротьбисти») не могла не послабити авторитет Директорії серед населення, особливо серед селян.

4. Затягалося проведення аграрної реформи, яка до того ж мала популістський характер. Така ситуація призвела до масових селянських виступів на чолі з отаманами Зеленим, Григор'євим, Махном.

5. Психологічним аспектом поразки Директорії була відсутність у селян загальнонаціональних інтересів. Селяни виявили інертність у справі захисту власної держави. Директорія не змогла зупинити хвилю єврейських погромів у містах Правобережної та Південної України.

6. Несприятлива зовнішньополітична обстановка.

Після провалу переговорів між делегаціями Директорії і Раднаркому радянської Росії більшовицькі війська почали другу війну проти УНР. Директорія залишила Київ. Керівництво Директорії опинилося в міжнародній ізоляції: країни Антанти не підтримували ідею незалежної УНР, а Польща порушила умови Варшавського договору 1920 р.

4. 3УНР, її внутрішня і зовнішня політика.

Активізація національно-визвольного руху в Західній Україні була пов'язана з революційними подіями в Росії, поразкою австро-угорських військ на Галичині й Поділлі, проголошенням УНР, посиленням державної кризи в Австро-Угорщині. У жовтні 1918 р. у Львові представники західноукраїнських політичних партій створили Українську Національну Раду (УНР). Її очолив Євген Петрушевич.

Євген Петрушевич народився в 1863 р. у родині священика. Навчався у Львівській Академічній гімназії, потім на юридичному факультеті Львівського університету. Після захисту докторської дисертації мав адвокатську контору. Брав участь у національному русі: очолював відділення товариства „Просвіта”, був депутатом галицького сейму, членом Головної Української Ради, головою депутатської фракції від Галичини в австрійському парламенті. Петрушевич стояв біля джерел створення ЗУНР, був її президентом. Нетривалий час входив до складу Директорії УНР як представник західної області УНР. Через політичні суперечності з С. Петлюрою виїхав до Австрії. Вів дипломатичну боротьбу проти окупації Галичини Польщею. Очолив уряд ЗУНР у вигнанні. Останні дні життя провів у Берліні.

1 листопада 1918 р. у Львові почалося повстання що охопило Станіслав, Коломию, Броди, Дрогобич і багато інших міст. Національна Рада закликала галичан брати владу на місцях до своїх рук і готуватися до скликання Установчих зборів. Революція переросла у війну за незалежність і захист від домагань поляків, що проголосили створення Речі Посполитої. 9 листопада 1918 р. УНР сформувала уряд - Тимчасовий Державний секретаріат на чолі з Костянтином Левицьким. Уряд складався з секретаріатів із військових, внутрішніх, земельних, закордонних справ, з публічних робіт і віросповідань. Президентом став Є. Петрушевич. 13 листопада УНР затвердила «Тимчасовий основний закон», відповідно до якого:

1) новоутворена держава одержала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР);

2) були визначені кордони держави;

3) закріплювалася державна незалежність;

4) визначалися державний устрій, прапор, герб.

Відбулися вибори до законодавчого органу влади (парламенту) - Української Народної Ради. Уряд і президент прагнули вивести країну з глибокої економічної кризи, для чого було вжито таких заходів:

1) монополізація продажу зерна, сигарет, спирту і сільськогосподарської продукції;

2) співпраця з кооперативними та фінансовими організаціями;

3) початок відновлення роботи залізничного транспорту;

4) уведення до обігу валюти - гривні й карбованця;

5) 14 квітня 1919 р. з прийняттям закону про землю почалася аграрна реформа, що передбачала ліквідацію великого землеволодіння, проведення поділу землі між малозабезпеченими і безземельними селянами.

Проте уряд не зумів узяти під контроль нафтовидобуток (більшість розробок належала іноземцям), зупинити інфляцію і повною мірою реалізувати трудове законодавство. Найбільш вдалою була політика в галузі освіти, спрямована на відокремлення школи від церкви, і щодо політичних партій. Зовнішньополітичний курс виявився у стосунках з урядом УНР і об'єднанні УНР і ЗУНР в єдину державу (Акт Злуки 22 січня 1919 р.). Припинити польсько-українську війну не вдалося, хоча до Галичини приїздила місія країн Антанти.

22 січня 2919 р. на Софійській площі в Києві відбулися урочисті збори, на яких було проголошено Акт злуки, (об'єднання) українських земель. Універсал про об'єднання УНР і ЗУНР засвідчив цю подію. Однак об'єднання всіх українських земель залишилося тільки декларацією. Це об'єднання мало політико-ідеологічний, а не державно-правовий характер: не були вироблені правові умови для його виконання, воно не було ратифіковане законними органами обох держав. Пізніше передбачалося затвердження акту Злуки Українськими Установчими зборами.

Ідея соборності стала реальністю на дуже короткий період. Соборність 1919 р. виникла в найбільш важкі й трагічні для України дні. Тому українські політики і громадські діячі того часу заслуговують на визнання, бо вони прагнули знайти шляхи збереження української державності.

Тепер щорічно 22 січня відзначається День Злуки українських земель.

Висновок. ЗУНР прагнула відкрити широкі можливості для повноцінного національно-державного, економічного й культурного життя українців. Урядові програми були демократичними за характером, але короткочасними й залишилися нереалізованими.

5. Політичний курс більшовиків в Україні у 1919 році.

Протягом зими-весни 1919 р. більшовики повторно захопили владу в Україні. Був сформований більшовицький уряд - Тимчасовий Робітничо-Селянський уряд України (ТРСУУ). УНР було перейменовано на Українську Соціалістичну Радянську Республіку. Ця назва 1937 р. була змінена на Українську Радянську Соціалістичну Республіку.

Для зміцнення влади більшовиків на місцях були створені надзвичайні органи влади - ревкоми (революційні комітети) і військревкоми (військові революційні комітети). У сільській місцевості опорою більшовиків були комнезами (комітети незаможників). Надзвичайні органи влади контролювали діяльність рад і впливали на неї, бо більшості у радах більшовики поки не мали. ТРСУУ було перейменовано на Раду Народних Комісарів України (РНКУ) на чолі з Християном Раковським.

У березні 1919 р. було прийнято першу радянську Конституцію України. Вищим органом державної влади став Всеукраїнський з'їзд рад, а між з'їздами - Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК).

Процес радянізації в Україні мав такі риси:

1) здійснювався за принципами радянської Росії і під її керівництвом;

2) відрізнявся суворою централізацією;

3) провідниками цієї політики були чиновники неукраїнського походження, внаслідок чого радянізація мала антинаціональний характер.

Суть політичного курсу більшовиків полягала в насильницькому ламанні існуючої економічної системи України. Застосування заходів надходило до компетенції Української Ради Народного господарства (УРНГ), що цілком залежала від Вищої Ради Народного господарства Росії.

Україна, ставши радянською, увійшла до сфери грандіозного експерименту — заміни ринкової економіки безтоварним, директивне керованим з одного центру виробництвом. Селяни сподівалися, що радянська влада віддасть їм землю і маєтки поміщиків, як це проголошувалося більшовиками, коли вони робили Жовтневу революцію. Але декретом ВЦВК, прийнятим у лютому 1919 р., поточним завданням на селі проголошувалася колективізація. Відповідно до декрету уряд Х.Раковського став надавати перевагу утворенню на базі експропрійованих поміщицьких маєтків радгоспів і комун. У відповідь на політику, яку В.Ленін пізніше (коли провал її визначився і від неї відмовилися) назвав воєнним комунізмом, піднялася могутня хвиля селянського опору. Першим проти уряду ще в середині березня 1919 р. виступив отаман Зелений (Д.Терпило). На Катериславщині, в районі Гуляйполя діяли загони Н.Махна, якому виборні селянські отамани присвоїли почесне звання "батьки". Махно добре воював з денікінцями, але радянську владу підтримував умовно, гостро виступаючи проти свавілля комісарів і аграрної політики Раковського. Найбільш масштабним було повстання отамана М.Григор'єва у травні 1919 р.

Соціально-політичний курс більшовиків в Україні в 1919 р. називався „воєнний комунізм”. Його риси:

1) скасування товарно-грошових відносин і заміна їх прямим товарообміном, запровадження карткової системи на продукти харчування, зрівняльна система оплати праці;

2) націоналізація промисловості, державний контроль над виробництвом;

3) мілітаризація праці (запровадження загальної трудової повинності населення від 16 до 60 років, трудова мобілізація, робота за трудоднями);

4) запровадження продрозкладки на селі - системи заготівлі сільськогосподарських продуктів; продрозкладка, яку здійснювали продзагони й комнезами, передбачала обов'язкове здавання селянами державі за твердими цінами всіх надлишків сільгосппродукції; норма особистого споживання визначалася державою; розпочалася колективізація сільського господарства (артілі, комуни, ТОЗи);

5) різке обмеження суверенітету України: КП(б)У - складова частина РКП(б); керівництво профспілками й громадськими організаціями здійснювалося з Москви;

6) утворення в червні 1919 р. військово-політичного союзу радянських республік з метою централізованого керівництва господарством, фінансами і створення єдиного військового командування.

Червоний террор, який проводила Всеукраїнська Надзвичайна Комісія (ВУНК), був головним методом здійснення політики воєнного комунізму.

Здійснення політики більшовиків у 1919 р. було перерване денікінськими окупаційними військами. У 1920 р. більшовики втрете приходять до влади. Вони врахували помилки політичного курсу 1919 р. і переглянули аграрну політику: було прийнято новий земельний закон, що передбачав зрівняльний поділ землі, добровільність у створенні комун. Однак в економіці збереглися методи «воєнного комунізму», що здійснював створений Всеукрревком (пізніше - РНК УРСР і ВУЦВК).

Держава часто зверталася до позаекономічних методів керівництва: Українську трудову армію очолив Й. Сталін, а праця набула форми повинності.

Продрозкладка передбачала вилучення не тільки хліба, але і м'яса, яєць, овочів. Більшовики використовували продрозкладку для боротьби з куркульством, хоча визначити, хто належить до куркулів, було складно, тому часто страждали міцні селянські господарства.

Червоний террор набрав небаченого розмаху. У 1920 р. на території України було створено 18 концентраційних таборів. Почалося витіснення більшовиками з політичного життя соціалістичних партій. «Боротьбисти» оголосили про свій саморозпуск, керівництво лівих есерів було заарештоване, почався судовий процес над меншовиками.

Висновок. Політичний курс більшовиків у 1919-1920рр. в Україні був спрямований на зміцнення влади. Це завдання здійснювалося методами позаекономічного примусу й терору.

6. Україна в період НЕПу.

Неп (нова економічна політика) - політика. заснована на ринкових відносинах, різних формах власності й економічних методів керування народним господарством. Рішення про ії проведення було прийняте на Х з'їзді РКП(б) (березень 1921 р.). Неп розглядали як форму перехідного від капіталізму до соціалізму періоду.

Необхідність заміни політики воєнного комунізму новою економічною політикою була зумовлена економічною та соціально-політичною кризою в країні.

Економічні й соціально-політичні обставини в країні:

1) економічна криза: повна руїна, параліч економіки, інфляція;

2) внутрішньополітична криза: селянські заворушення, повстання кронштадтських матросів (весна 1921 р.);

3) криза всередині керівної партії РКП(б).

Неп у сільському господарстві:

1) продрозкладка була замінена на продподаток, розмір якого, вдвічі менший за продрозкладку, був заздалегідь відомий селянинові, що посилювало його зацікавленість у підвищенні продуктивності свого господарства;

2) селяни здобули можливість продавати лишки своєї продукції через кооперативні організації чи на ринках;

3) було ліквідовано кругову поруку - кожний селянин платив самостійно.

Неп у промисловості:

1) здавання в оренду націоналізованих дрібних і середніх промислових підприємств їхнім колишнім власникам;

2) проведення децентралізації керівництва промисловістю;

3) переведення багатьох підприємств на госпрозрахунок;

4) скасування загальної трудової повинності, формування ринку робочої сили;

5) перехід від зрівняльної заробітної плати до відрядної;

6) залучення іноземного капіталу у формі концесій.

Неп у галузі торгівлі й фінансів:

1) відмова від прямого продуктообміну й повернення до приватної торгівлі;

2) поява трьох видів торгівлі - приватної, кооперативної, державної. У великих містах відкриваються торговельні біржі;

3) випуск (з 1922р.) конвертованого червінця, що дорівнював 10 золотим карбованцям і був забезпечений золотом на 25 %;

4) запровадження різних (86 видів) податків як джерела постійного поповнення держбюджету; введення платні за комунальні, транспортні та інші послуги.

Неп у сфері духовності:

  1.  Насильне введення марксистської ідеології;
  2.  Посилення ідеологічного контролю;
  3.  Введення до Кримінінального кодексу статті про відповідальність за переконання;
  4.  Посилення боротьби з неписьменністю;
  5.  Активізація антирелігійної компанії;
  6.  Вислання за кордон відомих представників інтелігенції.

Неп у політичній сфері:

  1.  Збереження і зміцнення авторитарної системи;
  2.  Завершення розгрому опозиційних політичних партій;
  3.  Політичні судові процеси над опозицією.

В Україні неп був запроваджений пізніше - з 1922 р. Загалом неп відіграв важливу роль у розвитку сільського господарства, а денаціоналізація підприємств промисловості України дозволила швидко відновити промисловість та наситити ринок товарами

Висновок. Під час непу було досягнено високих темпів розвитку країни. У найкоротший термін відновлено господарство країни, різко зріс життєвий рівень населення. Однак неп не міг бути тривалим, бо базувався на двох протилежностях: в економіці панували ринкові відносини, у політиці - адміністративно-командна система, що прагнула підкорити економіку своїм політичним цілям. Реформи в економіці не були доповнені реформами в політичній сфері, а незалежними власниками було важко керувати. Тому в 1929 р. сталінське керівництво відмовилося від НЕПу.

7. Політика індустріалізації та її наслідки для України.

У 20-і рр. за темпами промислового розвитку СРСР суттєво відставав від передових країн Європи. У грудні 1925 р. на XIV з'їзді ВКП(б) було взято курс на проведення індустріалізації.

Індустріалізація - система заходів, спрямо|ваних на створення великого машинного виробництва і прискорений розвиток промисловості з метою технічного переозброєння і зміцнення обороноздатності країни.

Причини проведення індустріалізації:

1) необхідність технічного переозброєння економіки;

2) створення військово-промислового комплексу;

3) створення матеріально-технічної бази для економічної самостійності країни за умов ворожого оточення й можливої економічної ізоляції;

4) необхідність технічної підготовки до кооперування села (випуск тракторів, машин тощо);

5) необхідність зміни соціально-класової структури населення в бік збільшення чисельності робітничого класу.

Проведення індустріалізації мало ряд труднощів і особливостей. Країна могла розраховувати тільки на внутрішні джерела фінансування; суттєво бракувало кваліфікованих кадрів. Головні вади проведення індустріалізації: вона почалася не з легкої, а з важкої промисловості; мала різко завищені темпи.

Головні складові індустріалізації:

1) інвестування у важку промисловість за рахунок легкої та харчової;

2) примусові державні позики;

3) збільшення випуску спиртних напоїв;

4) продаж за кордон нафти, газу, деревини, хутра за низькими цінами;

5) продаж за кордон творів мистецтва;

6) використання безкоштовної праці у вихідні (суботники, недільники);

7) широке використання праці в'язнів;

8) режим економії.

Варто особливо підкреслити ще одне джерело ресурсів, яке важко пояснити нашим сучасникам, - народний ентузіазм, незвичайна за масштабами духовна енергія народу, що наочно виявилася в соціалістичному змаганні, масовій ударній праці і стаханівському русі.

Труднощі проведення індустріалізації:

  1.  Відсутність розвинутої транспортної  інфраструктури.
  2.  Нахватка кваліфікованих кадрів.
  3.  Дефіцит обладнання.
  4.  Нестача коштів.

Індустріалізація здійснювалася відповідно з п'ятирічними планами розвитку народного господарства. У роки першої п'ятирічки (1928-1932 рр.) було збудовано заводи ХТЗ, «Запоріжсталь», «Азовсталь», «Криворіжсталь»; у наступні п'ятирічки - Харківський турбінний завод. Ново-краматорський завод важкого машинобудування та ін.

Підсумки індустріалізації:

1) країна з аграрної перетворилась на індустріально-аграрну;

2) зміцнилась обороноздатність країни;

3) відбулися структурні зміни в промисловості: перевага була віддана не легкій, а важкій промисловості;

4) було ліквідовано безробіття, але знизився життєвий рівень населення (інфляція, карткова система, нестача товарів широкого вжитку);

5) монополізм державної власності, відсутність конкуренції та матеріальної зацікавленості призвели до сповільнення темпів розвитку економіки;

6) створено нову модель керівництва економікою - адміністративно-командну.

У 1937 р. за абсолютними обсягами промислового виробництва СРСР вийшов на друге місце у світі після США. Припинилося ввезення з-за кордону кольорових металів, рейкопрокатних станів, екскаваторів, турбін, паровозів та інших видів промислової продукції. Україна стала індустріально розвиненою республікою СРСР. Було забезпечено техніко-економічну незалежність СРСР від країн Заходу.

8. Впровадження антинародного колгоспного ладу в Україні. Голодомор 1932-1933 рр., та його трагічні наслідки.

Більшовики пов'язували соціалізм із перевеведенням селянства на шлях колективного виробництва. На XV з'їзді ВКП(б) у 1927 р. було взято курс на кооперування сільського господарства.

Хлібна криза 1927-1928 рр. і брак валюти, що надходила від продажу хліба за кордон, могли зірвати форсовані темпи індустріалізації. Потрібний був механізм безперервного постачання державі хліба. Таким механізмом стали колективні господарства (колгоспи). За умов становлення тоталітарної держави колгоспами було легше керувати, ніж мільйонами розрізнених селянських господарств.

У країні розпочалася суцільна колективізація. Колективізація - процес об'єднання дрібних одноосібних селянських господарств у великі соціалістичні господарства (колгоспи, радгоспи).

Форсування темпів колективізації вело до насильницького залучення селян до колгоспів під загрозою розкуркулювання. Було проголошено перехід від політики обмеження куркульства до політики його ліквідації як класу. Колективізація в Україні мала бути здійснена за два роки. До кінця першої п'ятирічки було колективізовано 70 % селянських господарств. За роки другої п'ятирічки (1933-1937 рр.) колективізація завершилася об'єднанням у колгоспи 90 % селянських господарств.

У процесі колективізації постало питання про долю заможних селян. Основою їхнього добробуту була праця всіх членів родини, ощадливість, хазяйновитість. Ця частина селян була найміцніше прив'язана до землі й не бажала нею розлучатися. Саме до цієї категорії селянства застосували політику розселянювання: було посилено оподатковування, обмежено оренду землі, заборонено використовувати найману працю, купувати машини, інвентар; почалося вибіркове розкуркулювання. Унаслідок цього кількість міцних господарств зменшилася. На початку 30-х рр. почався терор проти заможних селян. Ліквідація заможних господарств супроводжувалася конфіскацією майна й висилкою на Північ і до Сибіру селян, які не бажали вступати до колгоспів. Усього в Україні за ці роки відбулося розселянювання близько 200 тис. селянських господарств, тобто приблизно 1,2-1,4 млн людей. Більше половини з них було виселено до Сибіру й названо спецпереселенцями, їхню працю використовували на найважчих роботах. Створивши колгоспи і встановивши над ними всеосяжний контроль, держава отримала кошти для індустріалізації.

Одним із найстрашніших наслідків колективізації в Україні став голодомор 1932-1933 рр.

У XX ст. Україна пережила три голодомори - всі за радянської влади, й основною їх причиною стала непродумана аграрна політика партійно-радянського керівництва. Перший голодомор був в Україні в 1921 –сер.1923р.

Голодомор 1932-1933 р. був страшним злочином сталінського режиму. Голодомор був спровокований радянським керівництвом з метою масового вступу селян до колгоспів.

Основні причини голоду в Україні: виконання плану хлібозаготівлі було досягнене шляхом вилучення значної частини посівного фонду; на продовження хлібозаготівельної кампанії було конфісковане зерно в колгоспів. Погіршили становище селян запровадження паспортного режиму в містах, закон про охорону соціалістичної власності, що передбачав за крадіжку колгоспної чи соціалістичної власності розстріл або 10 років із конфіскацією майна (закон про «п'ять колосків»).

Селяни, позбавлені продуктів харчування, були приречені на мученицьку смерть. Голодомор 1932-1933 рр. викликав величезну смертність населення, особливо дітей і старих. Селяни були змушені їсти собак, котів, щурів, трупи коней, листя й кору дерев. Траплялися випадки канібалізму.

Найвище керівництво країни знало про голод в Україні, але замовчувало цей факт. Допомоги надано не було. Більше того, в Україну для виконання плану хлібозаготівлі було направлено комісію на чолі з Вячеславом Молотовим. Дії комісії були твердими: села заносилися на «чорні дошки»; у них конфісковували продовольчі й навіть посівні фонди; проводилися масові репресії; припинялося постачання товарів; села оточували загони НКВС.

Голодомор став національною катастрофою. За різними даними, голодною смертю померли від 3,5 до 9 мли чоловік - точні цифри вже навряд чи будуть з'ясовані. Таким був наслідок колективізації в Україні.

Тільки наррикінці 80-х - у 90-х рр. XX ст. про голодомор з'явилися наукові статті, спогади очевидців, про нього заговорили в пресі; складено мартиролог жертв голодомору, дні їх пам'яті проводяться щороку.

Голодомор 1946-1947рр. стався в період повоєнного відновлення господарства.

Висновок. Голодомори 1921-1923, 1932-1933 і 1946-1947 рр. стали насідком наступу тоталітарної системи на селянство. Сталося розселянювання селянства. Голодомори відбили стан економічних відносин і соціальних умов на селі. Командно-бюрократична система керівництва призвела і того, що селянин перестав бути хазяїном на землі, було вбите його почуття власника. Продовольчу проблему в СРСР не було вирішено.

9. Суспільно-політичне та культурне життя 20-30-ті рр Сталінські репресії 30-х рр. На Україні.  

Національно-демократична революція 1917-1920 рр. активізувала визвольний рух українців. Крах Російської імперії, боротьба за створення суверенної української держави, глибокі соціально-економічні зміни викликали духовне піднесення в суспільстві, що виявилось у всіх сферах культурного життя.

У період УЦР, гетьманату, Директорії УНР відбувалася українізація системи освіти. У російських школах як обов'язкбві предмети запроваджувалися українська мова, історія й географія України. В Україні функціонувало 150 українських гімназій. Але у зв'язку зі швидкою зміною політичної ситуації закріпити її результати не вдалося.Гетьман П. Скоропадський ввів стипендії для бідних учнів гімназій. У Києві й Кам'янці-Подільському були засновані українські (народні) університети, а в уже діючих було відкрито кафедри української мови, літератури, історії. 24 листопада 1918 р. було засновано Академію наук, у якій працювали В. Вернадський, Д. Багалій, А Кримський та ін. Відкриваються національна бібліотека, Національний архів, Національна галерея мистецтв, Національний театр, Український історичний музей.

Радянська влада в 1917-1918 рр. прагнула побудувати принципово нову школу, де історію, літературу та інші гуманітарні предмети пропонувалося викладати на основі ідей соціалізму; скасовувалося викладання Закону Божого.

У 1919 р. українізація народної освіти була перервана. Радянська влада основну увагу приділяла запровадженню безкоштовної шкільної, а пізніше, й вищої освіти. Важливою була боротьба з неписьменністю дорослих, створювалися школи й лікнепи. Це дало свої результати: якщо до революції серед жителів України налічувалося близько 28 % грамотних, то наприкінці 1920 р. - близько 52 %.

Труднощі революційного часу позначилися й на стані науки в Україні. Але і в ці роки у вузах і науково-дослідних центрах продовжували працювати видатні вчені: хімік Л. Писаржевський, мостобудівник-новатор Є. Патон, історик Д. Багалій.

Розвиток літератури характеризується існуванням різних шкіл і методів художньої літератури: революційно-романтичного (П. Тичина, В. Сосюра, М. Важан та ін.); об'єднання „неокласиків” (М. Рильський та ін.), символістів. У 1920 р. створюється Вільна академія пролетарського мистецтва ВАПЛІТЕ), що намагалася захистити літературу від адміністративного втручання.

У грудні 1917 р. було відкрито Академію мистецтв, першими членами якої стали видатні українські художники М. Бойчук, О. Мурашко, Г. Нарбут.

У 1917-1920 рр. помітних змін зазнав театр. У часи гетьманату був заснований Український театр драми й опери, виник ряд інших творчих коле|ктивів. У 1920 р. Лесь Курбас ставить свою знамениту виставу Гайдамаки”.

У цей період українське духівництво прагнуло створити Українську автокефальну православну церкву. Але Російська православна церква не хотіла вртрачати контроль над єпархіями колишньої імперії. Більшовики, у свою чергу, люто боролися з релігією та церквою. Вони не дозволили проголосити автокефалію на Всеукраїнському православному соборі 1918 р. Тому боротьба за проголошення Української автокефальної православної церкви стала складовою частиною українського національно-визвольного руху.

Політика більшовиків щодо релігії та церкви в Україні у 20-30-ті роки.

Православна церква в Україні була єдиною легальною організацією, діяльність якої не вписувалася в рамки ідеології більшовиків. У 20-і рр. посилився тиск держави на православну церкву.

Більшовики скористалися голодом 1921-1923 рр. як приводом для посилення репресій проти духівництва. Розгорнулася широка кампанія вилучення коштовностей із храмів і культових споруд для купівлі зерна за кордоном. Віруючі та духівництво в більшості випадків погоджувалися пожертвувати частину скарбів у фонд голодуючих. Але вони відмовлялися передати державі культові предмети, твори мистецтва, що були потрібні безпосередньо для богослужіння. Державні органи ігнорували настрої служителів церкви і мирян, чим спровокували конфлікти між духівництвом і чиновниками, що здійснювали конфіскації в храмах. Конфлікти супроводжувалися арештами й часто розстрілами священиків і віруючих.

В. Ленін у березні 1921 р. надіслав членам Політбюро секретного листа, де писав: Саме тепер і тільки тепер, коли в голодних місцевостях їдять людей і на дорогах валяються сотні, якщо не тисячі трупів, ми можемо (і тому повинні) провести вилучення церковних цінностей із найбільш скаженою й нещадною енергією і не зупиняючись перед придушенням будь-якого опору. Саме тепер і тільки тепер більшість селянських мас буде або за нас, або не в змозі підтримати жменьку чорносотенного духівництва... Що більшу кількість представників реакційного духівництва вдасться з цього приводу розстріляти, то краще. Треба саме тепер провчити цю публіку так, щоб на кілька десятків років про жоден опір вони не наважувались і думати.

У січні 1928 р. було введено в дію Адміністративний кодекс УСРР, що містив, серед інших, розділ Правила про культи. З його прийняттям декрет уряду про свободу совісті втратив силу. На межі 20-30-х рр. за умов різкої зміни політичної атмосфери в країні ставлення до релігії та церкви стало зовсім нетерпимим. Тисячі церков в Україні були зачинені, священики репресовані. У 1929 р. органи ГПУ звинуватили в антирадянській діяльності Українську Автокефальну Православну церкву (УАПЦ). Керівництво УАПЦ репресували, а церкву змусили заявити про саморозпуск.

Другу п'ятирічку оголосили п'ятирічкою знищення релігії. Виникли Об'єднання войовничих безбожників. У середині 30-х рр. в Україні залишилося тільки 9 % діючих церковних споруд порівняно з 1913 р.

Висновок. Зі встановленням радянської влади вже в 20-і рр. посилився тиск держави на православну церкву. Пізніше ставлення до релігії та церкви стало зовсім нетерпимим, а віруючі перестали бути повноправними громадянами держави.

Політика українізації у 20-х роках та її наслідки.

У 20-ті рр. складовою частиною національно-культурних процесів в Україні була політика українізації, що проводилася в роки НЕПу.

Українізація - політика, спрямована на підготовку партійно-державних кадрів української національності; організація та відкриття українських дитячих садків, шкіл, технікумів, закладів культури (бібліотек, музеїв, театрів тощо); випуск українських газет, журналів, книг і підручників; глибоке вивчення української мови, літератури, історії, географії, права; відродження й розвиток національних традицій культури.

Політика українізації була складовою частиною політики коренізації, яку запровадило партійне керівництво на підставі рішень XII з'їзду РКП(б) (квітень 1923 р.). Ця політика мала на меті зміцнити контроль партійного керівництва над національними околицями, розширити свій вплив на місцеве, зокрема українське, населення й керувати процесом національного відродження в Україні. Відповідно до декретів ВУЦВКу 1923 р. в Україні проголошувалася рівність мов і було вказано на необхідність надання допомоги в процесі розвитку української мови. Для проведення українізації було створено комісію на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським.

Від самого початку політика наштовхувалася на опір із боку русифікованої верхівки КП(б)У. У партійному керівництві виникла теорія боротьби двох культур, яку обстоював Д. Лебідь. Відповідно до неї, українська культура визнавалася селянською й відсталою, а тому мусила відійти в небуття. Але завдяки наркоматові освіти на чолі з О. Шумським і його помічниками М. Скрипником, Г. Гриньком, які були прихильниками національного відродження, українізація проходила успішно.

Українська інтелігенція стала рушійною силою українізації. Активними прихильниками цієї політики були М. Грушевський. Д. Багалій. М. Куліш, М. Хвильовий, багато українських літераторів, композиторів, діячів культури й мистецтва. В українській літературі розгорнулася дискусія про місце України в складі СРСР, її історію та майбутнє.

З 1925 р. проводилася політика українізації партії й державних органів. Державні службовці повинні були складати екзамени з української мови. Частка українців у партії зросла, але переважно на нижчих щаблях партійної ієрархії. У 1929 р. в УРСР велика частина шкіл і технікумів була українізована, у чому їм поступалися інститути. Тираж українських газет збільшився з 1924 по 1927 рр. в 5 разів, почався процес дерусифікації міст через масовий наплив до них українських селян. У Харкові з метою українізації в армії було створено Школу червоних старшин. Українізація створила сприятливі умови для розвитку національних меншин: у складі України було створено Молдавську Автономну Радянську Республіку, засновано німецькі, грецькі, болгарські, польські, автономні єврейські райони.

Громадсько-політичне життя в Україні в 30-х роках.

До середини 30-х рр. у політичному житті спостерігався дедалі помітніший відхід демократичних принципів. Проголошена Сталіним теорія загострення класової боротьби в міру подальших перемог соціалістичного будівництва вела до поширення репресій на все ширше коло людей. 5 грудня 1936 р. була затверджена Конституція СРСР, а наприкінці січня 1937 р. - Конституція УРСР. З'їзди Рад замінювалися в них сесійними засіданнями Верховної Ради СРСР, Верховної Ради УРСР і місцевих Рад. Нові Ради набули зовнішніх рис парламентської влади. Принципова зміна конституційних норм не позначилася на природі влади, яка називала себе радянською, але була насправді диктатурою керівників державної партії, не забезпечували фактичного втілення в життя їхніх демократичних положень (скасування обмежень прав деяких категорій населення, недоторканність особи й житла, таємниця листування тощо).

На початку 30-х рр. українізація стала розглядатися як вияв націоналізму. Починається посилена русифікація.

Зовнішня демократизація влади супроводжувалася політичними репресіями, маховик яких став розкручуватися після вбивства С.Кірова 1 грудня 1934 р. Під час масових репресій 1937-1938 рр. загинули або були відправлені в концтабори мільйони людей. Україна постраждала від "полювання на відьом" більше, ніж інші регіони.

Необгрунтовані репресії на межі 20-30-х рр. були початком тотального знищення народу в 1935-1937 рр. Жертвами репресій стали всі верстви населення: партійні й державні діячі, революціонери, вчені, маршали, наркоми, діячі мистецтва, вчителі, лікарі, інженерно-технічні працівники, дореволюційна інтелігенція та фахівці радянської генерації, робітники, селяни.

Після організованого процесу над Спілкою визволення України у республіці викрили безліч контрреволюційних організацій: Український національний центр, Українська військова організація, Білогвардійський терористичний центр у Києві; різноманітні шпигунсько-троцькістські організації.

З-поміж керівних діячів республіки репресій зазнали X. Раковський, С. Косіор, В. Затонський, воєначальники Й. Якір, Б. Думенко та ін. Перед Другою світовою війною армію було практично обезголовлено. Були репресовані й загинули академіки АН УРСР М. Світальський, М. Яворський. Переслідувань зазнали Л. Ландау, М. Грушевський, М. Слабченко й ін. За абсурдними звинуваченнями у 1933 р. був репресований Остап Вишня. Наступного року розстріляли Г. Косинку, О. Влизька. Загалом жертвами сталінських репресій стали близько 500 письменників, що жили й працювали в Україні. Подібні процеси відбувалися в театральному мистецтві, музиці, кіно, живописі, графіці, скульптурі тощо.

Пік репресій припав на лютий-березень 1937 р. Для швидкого розгляду політичних справ і позасудового розгляду створювалися особливі трійки, що виносили вироки без участі обвинувачуваного.

Сталінський терор не тільки позбавив волі й життя маси людей, він розтлівав тих, кого минала трагічна доля. Гинула віра людей у добро, валилися авторитети, тьмяніли ідеали. І навпаки, заохочувалися ганебні вчинки - доноси, наклепи, провокації. Світле й бажане майбутнє, якого прагнули люди, зіткнулося в ті роки з соціальною незахищеністю, жорстокістю, скаліченими долями мільйонів людей.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

31703. Класифікація конфліктів, причини їх виникнення. Методи вирішення конфліктів 80 KB
  Цей стиль полягає в тому що людина намагається відійти від конфлікту. Цей стиль характерний такою поведінкою яка диктується переконанням що не варто злитися. Цей стиль є ефективним у ситуаціях коли керівник має велику владу над підлеглими. Цей стиль характеризується прийняттям погляду але тільки до певної межі.
31704. Авторитет вчителя 80.5 KB
  Досвід переконує що вплив вчителя на учня успішна його педагогічна діяльність залежить від авторитету вчителя. Авторитет сам приходить чи за нього треба боротись Якщо треба боротися то кому Авторитет не дається звичайно разом з дипломом про закінчення інституту. Одне з найважливіших значень в оцінці педагога має авторитет викладача як одне із складових ознак професійного педагога. Авторитет викладача це інтегральна характеристика його професійної педагогічної та особистісної значущості в колективі яка виявляється через взаємини з...
31705. СТРУКТУРА ПЕДАГОГІЧНОГО СПІЛКУВАННЯ 42.5 KB
  Моделювання педагогом майбутнього спілкування прогностичний етап. У цей час окреслюються контури майбутньої взаємодії: планування і прогнозування змісту структури засобів спілкування. Зміст спілкування формування мети взаємодії для чого аналіз стану співрозмовника чому він такий і ситуації що сталося.
31706. Учнівський колектив 30 KB
  Ціль колективу обов'язково повинна збігатися з суспільними цілями не суперечити пануючій ідеології конституції і законам держави. Єдиний шкільний колектив складається з колективу педагогів і загального колективу учнів. Учнівський колектив має органи управління: загальні збори учнівський комітет і рада колективу комісії штаби; у первинних колективах також працюють загальні збори та інші органи самоуправління обираються уповноважені особи та ін. Наявність у відносинах між членами колективу певної моральнопсихологічної єдності яка терпима...
31708. Складові психології спілкування 47 KB
  Складові психології спілкуванняСпілкування завжди займало важливе значення в житті людини. Хоч людське спілкування належить до основи соціального буття безпосереднім об’єктом психологічного та соціальнопсихологічного аналізу воно постало лише в ХХ столітті. Спілкування – дуже складний та многогранний процес. Паригіна “Основи соціально – психологічної теоріїâ€ автор відзначив що процес спілкування може виступати як процес взаємодії людей як інформаційний процес як відношення людини до оточуючих як процес впливу один на одного а...
31710. Основні види діяльності 59 KB
  У дошкільному віці провідним різновидом діяльності є гра у шкільному навчання а в зрілому праця. Гра та навчання властиві і людям і тваринам. Але вона відрізняється від навчання та праці.
31711. Колектив як соціокультурне середовище виховання і розвитку 52.5 KB
  Емоціональний рівень ввзаємодії в колективі відображає домінуючі емоціональні стани дітей їх спільні переживання стосунки симпатій чи антипатій між членами колективу гуманістичні та суспільно значимі мотиви. Ініціатива творча позиція особистості зростання самостійності і самоуправління дітей ціннісний зміст їх спільної діяльності є індикаторами виховного потенціалу дитячого колективу. Підходи до розробки колективу та індивідуальності. Погляди на проблеми колективу відобразили сутність суспільних культурноісторичних процесів розвитку...