4467

Україна в роки Другої світової війни. Суспільно-політичний, соціально-економічний розвиток України від другої половини 40-х до початку 80-х рр. ХХ ст.

Лекция

История и СИД

Україна в роки Другої світової війни. Суспільно-політичний, соціально-економічний розвиток України від другої половини 40-х до початку 80-х рр. ХХ ст. Мета заняття: Ознайомитись з планами гітлерівців щодо України, основними подіями та перебігом війс...

Украинкский

2012-11-20

79.85 KB

94 чел.

Україна в роки Другої світової війни. Суспільно-політичний, соціально-економічний розвиток України від другої половини 40-х до початку 80-х рр. ХХ ст.

Мета заняття: Ознайомитись з планами гітлерівців щодо України, основними подіями та перебігом військових дій на території України. Розкрити суть фашистського окупаційного режиму, Визначати й характеризувати основні течії руху Опору Знати й аналізувати втрати України в роки війни. значення перемоги у війні; знати основні напрями особливості відбудови господарства України. Визначати спільні й відмінні риси повоєнного розвитку України та західноєвропейських країн, розкрити зміст і характерні риси громадсько-політичного, культурного, духовного життя УРСР у 40-50-хр.р., суть реформ М. Хрущова, розкрити особливості соціально-економічного, громадсько-політичного, культурного, духовного розвитку України в умовах часткової демократизації життя; розкривати причини появи та особливості дисидентського руху. Визначати причини, вияви кризи радянської системи в соціально-економічній, громадсько-політичній, культурній, духовній царинах життя України. Аналізувати причини активізації, зміст та динаміку дисидентського руху. Удосконалювати вміння логічно мислити, навички усних виступів, аргументованого діалогу, уміння сприймати чужу думку, безболісно відмовлятися від свого хибного погляду. Формувати моральні пріоритети, які визнають людину найвищою цінністю, особистісні вольові риси. Сприяти вихованню доброзичливості, людяності, тактовності. Виховувати інтерес до знань, почуття гідності, відповідальності та обов’язку, громадянськості, поваги до прав інших людей, спрямувати пізнавальну активність студентів на самовдосконалення.

План лекції і семінару

  1.  Україна під час Другої світової війни (1939-1945 рр.).
  2.  Радянсько-німецький пакт про ненапад 23 серпня 1939 року та об′єднання українських земель.
  3.  Україна в планах гітлерівців. Оборонні бої в
  4.   Україні.
  5.  Окупаційний фашистський режим в Україні. Рух опору в Україні.
  6.  Визволення України від німецько-фашистських загарбників. Втрати України, у війні.
  7.  Післявоєнна відбудова і розвиток України в 1945 – середині 50-х рр.
  8.  Радянізація західних областей України.
  9.  Україна в умовах десталінізації (1956-1964 рр.).
  10.  Україна в період загострення кризи радянської системи (1965-1985 рр.).
  11.  Опозиційний рух в Україні в другій половині 60-х - першій половині 80-х років, його представники.

Реферати:

  1.  ОУН-УПА: - боротьба на два фронти.
  2.  Наш край у роки Другої світової війни. 
  3.  Корсунь-Шевченківська битва
  4.  Голод 1946-1947 рр.: причини, масштаби, наслідки.
  5.  В. Щербицький: політичний портрет.
  6.  Опозиційний рух (1965-1985 рр.)

Питання для самостійного опрацювання.

  1.  Післявоєнна відбудова і розвиток України в 1945 – середині 50-х рр.
  2.  Радянізація західних областей України.
  3.  Культура і духовне життя в Україні (1956-1964 рр.)
  4.  Зародження дисидентського руху в Україні.

Рекомендована література

  1.  Бойко О. Історія України: Навч. посібник. – К.: Академвидав, 2003. -  с. 442-544.
  2.  Военная история: Учебн. Пособие. – Москва: Военное издательство Министерства обороны СССР, 1971. – с. 146-214.
  3.  Воробьев Ф. Д., Кравцов В. М. Великая отечественная война советского союза. – Москва: Военное издательство Министерства обороны СССР, 1961. – с. 55-352.
  4.  Історія України: Навчальний посібник. – К.: Альтернатива, 2002. – с. 334-386.
  5.  Історія міст і сіл Української РСР. Черкаська область. – К.: Українська Радянська Енциклопедія, 1972. – с. 57-66.
  6.  Нариси з історії суспільних рухів та політичних партій в Україні (ХІХ-ХХ ст.). – Львів: Світ, 2001. – 57-98.
  7.  Овсій І. Зовнішня політика України. – К.: Либідь, 2002. – с. 151-189.
  8.  Сторінки історії України ХХ століття. – К.: Освіта, 1992. – с. 236-318.

  1.  Радянсько-німецький пакт про ненапад 23 серпня 1939 року та об′єднання українських земель.

23 серпня 1939 р. було підписано радянсько-німецький договір про ненапад. Секретний протокол, оформлений додатково до пакту, передбачав розподіл сфер впливу в Європі. Радянському Союзові передавалися західноукраїнські землі. 17 вересня 1939 р. частини Червоної Армії перейшли радянсько-польський кордон і вступили на територію Західної України.

Наступного дня «Правда» надрукувала радянсько-німецьку заяву про те, що війська двох країн „відновлюють у Польщі порядок і спокій, порушені розпадом польської держави”.

22 вересня 1939 р. у Бресті відбувся спільний радянсько-німецький військовий парад, що приймали комбриг С. Кривошеїн і генерал X. Ґудеріан.

28 вересня 1939р. було підписано радянсько-німецький договір про дружбу і кордони (Сталін зробив „тріумфальний” підпис довжиною 58 см).

Процедура приєднання західноукраїнських земель була ретельно відпрацьована. На підставі звернення Народних зборів, що відбулися у Львові в жовтні 1939 р., п'ята позачергова сесія Верховної Ради СРСР (листопад 1939 р.) прийняла Закон про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з Українською РСР.

Були утворені шість областей - Львівська, Станіславська (згодом Івано-Франківська), Волинська, Тернопільська, Рівненська і Дрогобицька.

Використовуючи можливості укладеного з Німеччиною пакту, Сталін відібрав у Румунії в червні 1940 р. анексовану нею у 1918 р. Бессарабію і в 1919 р. Північну Буковину. Шість центральних повітів Бессарабії разом із частиною території Молдавської АРСР у складі УРСР з переважно молдавським населенням були об'єднані у нову союзну республіку — Молдавську РСР. Північна Буковина разом з Хотинським повітом Бессарабії, де переважало українське неселення, були об'єднані в Чернівецьку область і передані УРСР. Два південних повіти Бессарабії об'єднувалися в Ізмаїльську область і теж передавалися УРСР. Після возз'єднання з УРСР західноукраїнських земель населення України збільшилося на 8809 тис. і на середину 1941 р. становило 41 675 тис. осіб. Територія республіки зросла до 560 тис. кв. км.

Процес консолідації української нації вступив у завершальний етап. Однак серед істориків відсутня єдність в оцінці суті та характеру цього процесу, і тому різні дослідники по-різному називають сам факт входження українських земель до складу УРСР напередодні Другої світової війни: „анексія” (Д.Боффа), „включення” (Н.Верт), „формальне інкорпорування, назване „воз'єднанням” (А.Жуковський, О.Субтельний) „возз'єднання, що носило характер акції окупаційного типу” (С.Кульчинський).

На західноукраїнських землях було проведено певні соціально-економічні перетворення - радянізацію. Радянізація - це перетворення в Західній Україні, що ґрунтувалися на моделі побудови соціалістичного суспільства в СРСР у 30-і рр. (індустріалізація, колективізація, культурні перетворення).

Радянізація передбачала такі заходи.

1. У сільському господарстві: конфіскація поміщицьких і монастирських земель та розподіл цих земель, а також засівного матеріалу, худоби, сільгоспзнарядь між селянами; створення перших колгоспів.

2. У промисловості й фінансах: націоналізація великих промислових підприємств і всіх банків; створення робітничих комітетів; установлення контролю над виробництвом і розподілом продукції; запровадження 8-годинного робочого дня; укрупнення і реконструкція підприємств.

3. У державній розбудові: проведення виборів до Рад; створення робітничих загонів, селянської міліції; утворення селянських комітетів; ліквідація паперового адміністративного апарату.

4. У соціальній сфері: зміцнення системи охорони здоров'я; створення нових шкіл і навчальних закладів; створення системи соціального забезпечення.

Радянізація супроводжувалася українізацією, що відповідало інтересам населення. «Культурна революція» передбачала ствердження радянської системи цінностей. У короткі строки була винищена вся політична, господарська і культурна інфраструктура, створена українською інтелігенцією та підприємцями протягом багатьох десятиліть. Проводилася ліквідація раніше створених структур: заборонялися політичні партії, зазнавали арештів і депортації політичні лідери, припинялася діяльність «Просвіт». Було репресовано до 10% західноукраїнського населення (службовці держапарату, місцеві комуністи, служителі церкви, підприємці, заможні селяни, значна частина інтелігенції).. Людей, які щиро вітали Червону армію у вересневі дні 1939 р., охопив жах. Хоча від репресій насамперед постраждали польські службовці й осадники, населення гостро відчуло ту несвободу, якою тоталітарний режим огортав кожну людину, даючи їй гарантований мінімум засобів існування.

Висновок. Входження Західної України до складу УРСР було важливою подією: вперше українці об'єдналися в одну державу. Поряд із позитивними змінами в економічному, соціальному й культурному житті були й негативні: репресії, терор, адміністративно-командний стиль керування.

  1.  Україна в планах гітлерівців. Оборонні бої на Україні.

„Медовий місяць” радянсько-німецького „шлюбу за розрахунком” підходив до кінця. 18 грудня 1940 р. Гітлер підписує план нападу на СРСР ( „Барбаросса”. 

22 червня 1941 р. почалася Велика Вітчизняна війна. За три тижні гітлерівці просунулися на 400-600 км, розбили повністю 28 радянських дивізій, 72 – втратили понад 50% особового складу ( це 3/5 військ, які перебували у західних округах). Основними причинами поразок Червоної армії на початку війни були раптовість фашистського нападу; матеріальна непідготовленість до війни, незавершеність процесу переозброєння СРСР; відсутність надійних союзників, міжнародна ізоляція СРСР; розпорошеність сил Червоної армії на кордонах, масові репресії наприкінці 30-х р.р. проти армійського командування; некомпетентність воєнно-стратегічного керівництва тощо.

Не маючи досвідченого керівництва, червоноармійці постійно потрапляли у ворожі "котли". Оборона Києва тривала більше двох місяців (липень-вересень), гітлерівці втратили під стінами столиці понад 100 тис. війська.На початку вересня 1941 р. гітлерівці форсували Дніпро і створили плацдарм на правому березі. На армії Південно-Західного фронту насувалася загроза оточення. Однак Сталін, який взяв на себе обов'язки Верховного головнокомандуючого, не дав санкції залишити Київ. У результаті поразки Південно-Західного фронту радянські армії попали в котли оточення ( під Уманню, під Полтавою) – 660 тис у полон , з них 60 тис – командири).

Велике стратегічне ві політичне значення мала оборона Одеси, що тривала 73 дні і закінчилася наприкінці вересня.

Розгром у грудні 1941 року під Москвою 38 німецьких дивізій зірвав плани „Бліцкригу”. Радянське командування вирішило провести наступальні операції. Але ці опреції були невдалими і закінчилися поразкою під Харковом та у Криму. Це ускладнило 8-місячну оборону Севастополя, який 4 липня 1942 року було захоплено фашистами.

Після цього німецькі війська продовжують наступ на півдні. До 22 липня 1942 р. територія України була повністю окупована військами Німеччини та її союзників (протягом 1 року й 1 місяця).

Відповідно до так званої „Зеленої папки Герінга”, розрахованого на період війни передбачався економічний грабунок окупованих територій.

Відповідно до довгострокового стратегічного плану „0ст”, розробленого ще в 1940 р. передбачалися забезпечення німецького домінування на окупованих територіях. Щодо України такі заходи передбачали:

1. Германізація й колонізація районів Сходу, зокрема українських земель.

2. Фізичне винищення слов'янського населення.

3. Масове насильницьке переселення населення Західної України (65 %) до районів Сибіру.

4. Переселення німців на українські землі протягом 30 років.

  1.  Окупаційний фашистський режим в Україні. Рух опору в Україні.

Територія України була розділена на 4 зони:

1) «Рейхскомісаріат Україна»;

2) «Дистрикт Галичина»; 

3) Трансністрія; 

4) Прифронтова зона.

Новоутворені адміністративні одиниці очолили генерал-губернатори. Особливу ненависть до українців виявив рейхскомісар Еріх Кох, якого називали «коричневим царем України», „другим Сталіним”.

Після окупації України було встановлено нацистський «новий порядок», який означав масовий терор проти представників радянської влади, комуністів та взагалі проти «неповноцінних народів»: слов'ян, євреїв, циган.

На окупованих німцями землях панував терор. Повністю винищувалося єврейське і циганське населення, всі запідозрені у нелояльності. Сотні тисяч міських жителів померли з голоду, поскільки окупаційна адміністрація не піклувалася про постачання міст продовольством. У 230 таборах військовополонених загинули, в основному від голоду, 1366 тис. люду. На примусову працю до Німеччини було вивезено 2,4 млн т.зв. остарбайтерів. За опір окупантам було спалено 320 сіл разом із жителями.

У жовтні 1941 року Україна спізнала свою першу Хатинь: село Обухівку було спалено, а все населення розстріляне. За час окупації подібні варварські акції фашистами були проведені в 250 населених пунктах республіки.

В Україні діяли каральні органи нацистів: СС, СД, гестапо, що проводили нестримний терор мирного населення. План фізичного знищення євреїв на території усіх окупованих країн Європи був прийнятий німецьким командуванням у січні 1942 р. Така політика нацистів щодо євреїв одержала назву «Голокост» («Катастрофа», «Злочин проти людства»). Нацисти застосовували жахливі засоби страти: отруєння у газових камерах, спалення у крематоріях, голодомор, цькування собаками. Створювалися концентраційні табори і гетто для євреїв. Масове знищення євреїв було в Києві (Бабин Яр), Харкові (Дробицький Яр), а також у Львові, Бердичеві, Одесі.

Після окупації Києва німецька військова влада розклеїла по всьому місту оголошення: „Усі жиди міста Києва... мусять з'явитися 29 вересня 1941 р. до 8 години ранку на ріг Мельниковської та Дохтуровської... з документами, грошима, коштовними речами, теплим одягом, білизною... Хто не виконає цього розпорядження, буде розстріляний”.

У євреїв, які прийшли за наказом, відбирали речі, а їх самих розстрілювали. За три дні німці стратили 195 тис. київських євреїв у Бабиному Яру. (Існують інші дані про розстріляних у Бабиному Яру.)

Голокост забрав життя 6 млн європейських євреїв. Четверта частина цих жертв припадає на Україну. Ця трагедія примусила людство усвідомити необхідність створення єврейської держави та визнати у Загальній декларації прав людини (1948) людського життя як найбільшої цінності.

Терор фізичний супроводжувався моральним терором. На магазинах, ресторанах, перукарнях висіли написи: „Тільки для німців”, „Українцям вхід заборонено”. Мирному населенню міст заборонялося користуватися залізницею, міським транспортом, поштою, телеграфом, аптеками. Були зачинені школи й ВУЗи. Влаштовувалися публічні страти комуністів, комсомольців, представників радянської влади.

Окупаційна політика мала відверто колоніальний характер. Було введено примусову трудову повинність, людей силоміць вивозили на роботи до Німеччини. Почався безсоромний грабунок матеріальних і культурних цінностей України: були розграбовані сотні музеїв, бібліотек, будинків творчості. Експонати вивозилися до Німеччини, так само як чорнозем і фруктові дерева.

Окупаційна влада шукала опори в „благонадійних особах”, з-поміж яких призначалися бургомістри в містах, старости в селах, поліцаї.

З перших днів окупації на території України розгорнулася антифашистська боротьба. Існували дві основні течії руху Опору,

комуністична (партизанські загони й радянське підпілля) і

націоналістична (ОУН-УПА).

Військова доктрина Радянського Союзу припускала ведення війни малою кров'ю на чужій території. Тому партизанська війна вважалася недоцільною, і в 30-і рр. було ліквідовано партизанські бази в прикордонних районах.

Фашисти дуже швидко просувалися Україною, тому в їхньому тилу залишилися цілі підрозділи радянських військ. Саме ці підрозділи стали базою радянського партизанського руху. Значну роль в організації руху Опору відіграли радянські військово-організаційні центри: Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР) і Український штаб партизанського руху (УШПР), створений у червні 1942 р. на чолі з Г. Строкачем). Роботою цих центрів радянське керівництво вирішило піднести партизанський рух на вищий рівень і перетворити його на всенародний. В Україні діяли партизанські з'єднання під командуванням С. Ковпака (зробив рейд від Путивля до Карпат), О. Федорова (Чернігівщина), О. Сабурова (Сумська обл., Правобережна Україна), М. Наумова (Сумська обл.).

Історик А. Чаковський, визначаючи особливості партизанського й підпільного руху в Україні, писав, що в перший рік війни дії партизан і підпільників мали неорганізований характер, бракувало підготовлених командних кадрів і фахівців. У 1941 р. партизани мали на озброєнні тільки гвинтівки, карабіни, револьвери, пляшки з запалювальною сумішшю. Вибухівки й мін було мало. Більшість партизанів захоплювали зброю у ворога. У з'єднанні С. Ковпака трофейна зброя складала 80 % усього озброєння. У період 1941-1945р.р. у партизанських загонах і з'єднаннях налічувалося майже 180 тисю осіб, 30% з них загинули. За німецькими даними, радянські партизани відволікали до 10% сил вермахту на Східному фронті.

Партизанський рух активізувався у вирішальному 1943 р. Дії партизанів координувалися з діями Червоної Армії. У період Курської битви партизани провели операцію «Рейкова війна» - підрив ешелонів, залізничних і шосейних мостів. Восени 1943 р. було організовано операцію „Концерт”, підірвано комунікації супротивника і виведено з ладу залізниці. Партизани діяли активно, самовіддано, організовували диверсії, знищували окупантів, вели агітацію серед населення. Однак ефективності їхніх дій заважала позиція Й. Сталіна. Він не довіряв активним діям народних мас. ЦШПР кілька разів розформовували, а в січні 1944 р. його було повністю ліквідовано.

З наказу фельдмаршала Вільгельма Кейтеля «Про придушення комуністичного повстанського руху» (1941 р.): „Слід ужити иайсуворіших заходів для запобігання подальшому розширенню руху. Слід ураховувати, що на зазначених територіях людське життя нічого не варте. Спокутою за життя одного німецького солдата має вважатися страта 50-100 комуністів”.

Найбільший підйом партизанського руху припадає на початок 1944 р. у Вінницькій, Житомирській, Кам'янець-Подільській, Кіровоградській, Тернопільській і Чернівецькій областях.

У містах України діяло комуністичне й комсомольське підпілля („Молода гвардія”, Краснодон). Підпільники й партизани від імені народу знищували фашистських поплічників в Україні: помічника Коха - Функа, його радників - Вінтера і Шнайдера, віце-губернатора Галичини Бауера. У Харкові радіокерована міна висадила в повітря будинок гестапо. Відомі партизанські командири стали Героями Радянського Союзу: С. Ковпак, О. Федоров, О. Сабуров, М, Наумов.

Збройна боротьба ОУН-УПА.

Складовою частиною руху опору в тилу фашистів стала діяльність ОУН. Напередодні війни вона розкололася на дві ворогуючі між собою частини — ОУН-Б на чолі з С.Бандерою і ОУН-М, яку очолював А.Мельник. Після захоплення Львова німецькими військами бандерівці 30 червня 1941 р. проголосили Акт відновлення Української держави. Було призначено тимчасовий уряд на чолі з Я.Стецьком. Коли берлінські власті дізналися про самочинні дії націоналістів, уряд було розігнано, а ватажки ОУН опинилися у концтаборах. Після здійснених есесівцями двох хвиль арештів і розстрілів (у вересні та грудні 1941 р.) ОУН-Б пішла у підпілля. Було заново відтворено центральний провід у складі М.Лебедя, І.Гриньоха, І.Климова-Легенди, Л.Ребета.

Представники українського національного руху створили на території Західної України (на Поліссі та Волині) свої загони - Поліську Січ. Їх сформував М. Боровець (Бульба), який вів партизанські дії проти німецьких окупантів і радянських партизанів.

Восени 1942 р. ОУН-Б взяла курс на створення Української повстанської армії (У НА), призначеної передусім для боротьби з польськими та радянськими партизансько-підпільними формуваннями. Захищаючи місцеве населення від окупантів, бандерівці періодично вступали з ними у збройні конфлікти. Але в цілому провід утримував свої військові формування в стані "збройного нейтралітету". Він керувався суто прагматичним бажанням зберігати сили для боротьби з Червоною армією, бо ставало очевидним, що вона повернеться.

У роки війни представники націоналістичного руху намагалися відновити незалежність України. Вони воювали проти фашистів і проти радянських військ. Політичним центром націоналістичного руху була Організація українських націоналістів (ОУН). Спочатку ОУН намагалась боротися проти радянських військ за допомогою нацистів, але ті виступили проти ОУН через національні ідеї організації та її прагнення створити незалежну Україну. 14 жовтня 1942 р. ОУН створила військову організацію - Українську повстанську армію (УПА), яку очолив Р. Шухевич (Тарас Чупринка). УПА була найбільш організованим військовим об'єднанням українського націоналістичного руху. (Деякі сучасні історики вважають, що кількість членів УПА становила 30-40 тис. чол.)

З листівки „За що бореться Українська Повстанська Армія?”:

„УПА бореться за Українську Самостійну Соборну Державу і за те, щоб кожна нація жила вільним життям у своїй власній, самостійній державі. УПА бореться проти імперіалістів та імперій, тому що в них один панівний народ поневолює культурно і політичне й експлуатує економічно інші народи. Тому УПА бореться проти СРСР і проти німецької „Нової Європи”. У рядах УПА воюють українські селяни, робітники й інтелігенти... за національне й соціальне визволення”.

Після поразки німців під Сталінградом з ініціативи німецької адміністрації була сформована дивізія СС "Галичина". Історія з цією українською дивізією, яка нічим не відзначилася на полі бою, є, на нашу думку, типовим прикладом колабораціонізму.

Висновок. Розкол у русі Опору в Україні перешкоджав швидкому звільненню України від німецько-фашистських окупантів. І радянські партизани, і ОУН-УПА намагалися максимально зібрати і сконцентрувати реальні українські сили в боротьбі проти завойовників. Рух Опору став справжнім другим фронтом Великої Вітчизняної війни.

  1.  Визволення України від німецько-фашистських загарбників. Втрати України, у війні.

Перемога Червоної армії під Сталінградом ( 17 липня 1942р. – 2 лютого 1943р.) стала початком вигнання окупантів з України.

Наприкінці січня - на початку лютого 1943 р. радянське командування поставило завдання звільнити Донбас і Харківський промисловий район силами військ Південного, Південно-Західного й Воронізького фронтів. У результаті наступальної операції в січні-березні 1943 р. було звільнено північно-східні райони Донбасу й Харків, але внаслідок контрнаступу німецьких військ радянські війська залишили ці райони й відійшли за річку Сіверський Донець.

У результаті наступу радянських військ під Курськом було звільнено Донбас і Лівобережну Україну. У результаті Ізюмсько-Барвінківської, Бєлгородсько-харківської операцій 23 серпня 1943 р. було звільнено Харків. Донбаська, Чернігово-Прип'ятська наступальні операції вивели радянські війська до Дніпра., на якому німецька армія створила оборонний рубіж під назвою „Східний вал”.Почалося його форсування.

Восени 1943 р. радянські війська почали наступ на Київському напрямку. 6 листопада 1943 р. Київ був звільнений від окупантів ціною великих втрат. Звільнення міста проходило важко; саму операцію умовно назвали „Сталінград на Дніпрі”. Битва за Дніпро стала піком у визволенні України від окупантів.2438 воїнів одержали звання Героя Радянського Союзу (Понад 20% від усіх, хто одержав це звання в роки війни). Незабаром було звільнено Житомир, Запоріжжя і Дніпропетровськ.

На початку 1944 р. розгорнулося звільнення Правобережної України. У січні-лютому була проведена Корсунь-Шевченківська наступальна операція. Сили супротивника були розгромлені під Кіровоградом, Корсунь-Шевченковим, Рівним, Луцьком, Нікополем, Кривим Рогом. Новий наступ радянських військ розпочався в березні 1944 р. і тривав до травня. Були звільнені Миколаїв, Одеса, Тернопіль, Кам'янець-Подільський. Наступальна операція радянських військ у Криму 8 квітня -12 травня 1944 р. забезпечила остаточну ліквідацію сил супротивника на південному фланзі фронту.

У результаті проведення Львівсько-Сандомирської наступальної операції 27 червня були звільнені міста Львів, Станіслав, Сандомир.

8 березня-28 жовтня 1944 р. радянськими військами було проведено Східно-Карпатську стратегічну наступальну операцію, що забезпечила звільнення Карпатської України.

28 жовтня 1944 р. вся етнічна українська територія була звільнена.

У роки Другої світової війни Україна зазнала важких матеріальних і людських утрат. Було зруйновано 16150 промислових підприємств

У Донецькому вугільному басейні знищено 882 шахти. Було зруйновано всі 28 металургійних заводи, 25 коксохімічних заводи; 559 заводів важкого й середнього машинобудування в Новокраматорську, Харкові, Горлівці, Запоріжжі.

Були зруйновані 714 міст і селищ міського типу, понад 28 тис. сіл (250 із них були спалені, а їхні мешканці страчені), матеріальна база 27 910 колгоспів.

Загальні людські втрати України нараховують 9 млн чоловік, без урахування радянських партизанів і підпільників. А всі демографічні втрати (померлі від хвороб, депортовані, емігранти, втрати в природньому прирості) складають 14,8 млн чоловік (40 % населення). Це набагато більше, ніж в інших державах Європи, що брали участь у війні.

З України, як і з інших окупованих країн, фашисти вивозили матеріальні та культурні цінності. Були розграбовані музеї, картинні галереї.

Матеріальні втрати Радянського Союзу в Другій світовій війні перевищували 40% сукупних втрат воюючих сторін. Частка УРСР у загальносоюзних втратах також перевищувала 40%. Україна зазнала більших матеріальних збитків, ніж Росія, Німеччина, Франція або Польща.

Величезний внесок у перемогу здійснили вчені України. Група вчених на чолі з Є. Патоном розробила метод дугового автоматичного електрозварювання корпусів танків Т-34. Було винайдено нові методи плавлення броньованої сталі (І. Доброхотов). Учені модернізували зброю та військову техніку. Інститут клінічної хірургії під керівництвом О. Богомольця розробив ефективні методи лікування інфекційних захворювань.

Видатні поети й письменники України (А. Малишко, П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра) піднімали патріотичний дух народу.

Воїни-українці здійснили величезний внесок у перемогу над фашистською Німеччиною та її союзниками. Радянські нагороди одержали 2,5 млн

  1.  Післявоєнна відбудова і розвиток України в 1945 – середині 50-х рр.

Наприкінці війни процес об'єднання українських земель та формування території України вступив у завершальну фазу.

Україна з березня 1944р. мала право на „самостійну” участь у міжнародних відносинах – утворено наркомат закордонних справ. Незабаром Україна стала співзасновником ООН.

Відбудова н/г республіки розпочалася відразу після звільнення, ускладнювалася масштабними збитками та руйнуваннями (лише 19% промислових підприємств залишилося неушкодженими), голодом 1946-1947 р.р. економіка УРСР відбудовувалася як частина загальносоюзної економічної системи, ставка робилася на важку промисловість та оборонні об'єкти; зміцнювалася командно-адміністративна система. Найбільша увага приділялася залізницям, вугільним та металургійним підприємствам. До кінця 1945 р. було відновлено близько третини довоєнного індустріального потенціалу республіки. Наявність єдиного загальносоюзного народногосподарського комплексу — єдине пояснення цього феномена. За заявками наркоматів в Україну ввозилося все те, чого вона гостро потребувала. Централізований розподіл засобів виробництва в їхній натуральній формі допомагав швидко задовольнити потреби місцевостей, які постраждали від воєнних дій та окупації.

За першу післявоєнну п'ятирічку (1946-1950 рр.) промисловість України в цілому вийшла на довоєнний рівень виробництва. Однак ізольованість від зовнішнього світу давалася взнаки: радянська індустрія дедалі більше відставала за технічною оснащеністю від передових країн.

Успіхи індустріального зростання забезпечувалися малою часткою заробітної плати робітників та службовців у національному доході, а також нееквівалентним обміном між містом і селом. Оплата праці у колгоспах була вкрай низькою, а підсобні господарства колгоспників обкладалися високими податками і обов'язковими натуральними поставками. Незважаючи на тяжку посуху 1946 р. у південних областях, накладений державою тягар не зменшився. Голодомор 1946-1947 рр. відібрав життя сотень тисяч селян.

Демографічний розвиток України характеризується скороченням трудових ресурсів – у роки війни загинув кожен шостий житель. У 1946р. почався широкомасштабний наступ на присадибні господарства, які обкладалися високими грошовими та натуральними податками.

Карткову систему було скасовано, але зарплати не встигали за цінами, товари були недоступні для простих трудівників.

Складно була житлова проблема – адже під час війни було зруйновано понад 40 м кв. житла - 50% довоєнного фонду.

Відродження культурного життя в Україні в повоєнні роки було пов'язане з великими труднощами. В умовах відновлення важкої промисловості й нарощування військового потенціалу коштів на соціально-культурну сферу катастрофічно бракувало.

Після війни починається відновлення системи народної освіти. Набувають поширення вечірня й заочна форми навчання. У 1953 р. було введено обов'язкову семирічну освіту дітей. Тривала русифікація шкіл і освіти загалом. Комуністична партія прагнула зберегти й посилити свій контроль над учнівською молоддю.

Відновили роботу вищі заклади освіти: Київський, Харківський, Одеський університети (усього 154 ВЗО). У повоєнні роки було відновлено роботу науково-дослідних інститутів. Академію наук УРСР очолював видатний учений О. Палладій. У 1946 р. в Україні почав діяти перший в СРСР атомний реактор.

Українська культура збагатилася художніми творами вже відомих авторів: О. Вишні, М. Рильського, В. Сосюри, П. Тичини, Ю. Яновського, А. Малишка.

В Україні діяли три кіностудії - Київська, Одеська, Ялтинська. Розвивалася творча самодіяльність: проводилися концерти, виставки, огляди-конкурси тощо.

У повоєнні роки посилився тиск сталінського режиму на інтелігенцію. Й. Сталін доручив керівництво культурою секретареві ЦК ВКП(б) з ідеології А. Жданову. Період із 1946 до 1949 рр. в історії культури й науки називається «ждановщиною» і є часом посиленого втручання сталінського режиму до сфер ідеології, культури, науки, літератури, мистецтва з метою встановлення жорсткого контролю над духовним розвитком радянського суспільства. В Україні велася боротьба з «буржуазним націоналізмом» і «космополітизмом».

Розвиткові біологічної науки заважала «лисенківщина». Т. Лисенко був президентом Всесоюзної академії сільгоспнаук; з його діяльністю була пов'язана ідеологізація науки. Генетика й кібернетика оголошувалися «лженауками». Було ліквідовано механізм використання досягнень фундаментальної біології в сільськогосподарській і медичній практиці. Репресій зазнали відомі біологи Д. Третьяков, І. Поляков, С. Делоне.

Нищівних нападів зазнавали також літератори - М. Рильський. Ю. Яновський, В. Сосюра.

У період 1946-1951 рр. було прийнято 12 партійних постанов з ідеологічних питань. Першими були постанови ЦК ВКП(б) «Про журнали «Звезда» і «Ленинград», спрямовані, зокрема, проти творчості Г. Ахматової й М. Зощенка. Ідеологічних репресій зазнали журнали «Перець», «Вітчизна». Подібно до цього була прийнята й постанова «Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР та заходи для його поліпшення» (1946). Почалися цькування працівників мистецтва «на музичному фронті», критика «безпартійних пейзажів», були розгромлені Інститут історії України в системі АН УРСР і українська історична школа, створена М. Грушевським. Були репресовані діячі єврейської культури (справа «Єврейського Антифашистського комітету »).

Висновок. Після закінчення Другої світової війни в Україні йшов процес відновлення культури, розвивалися система народної освіти, наука. «Ждановщина» негативно позначилася на розвитку української культури. Творча діяльність інтелігенції практично завмерла. Відродження української культури стало можливим тільки після смерті Й. Сталіна, коли почався процес десталінізації суспільства.

3. Радянізація західних областей України у 40-50-х роках. Репресивні акції радянської влади в регіоні.

Після закінчення Другої світової війни оформлюються західні кордони УРСР. У 1945 р. Закарпаття ввійшло до складу України. Процес радянізації західних областей, розпочатий у 1939 - на початку 1941 рр., продовжився. Радянізація передбачала здійснення індустріалізації, колективізації та «культурної революції» з одночасним посиленням репресій проти невдоволених радянським режимом. Для проведення радянізації при ЦК КП(б)У, народних комісаріатах і відомствах було утворено спеціальні відділи з західних областей. Особливої уваги надавалося добору кадрів: зі східних областей України направлялися фахівці; керівні посади надавалися прибулим переселенцям.

Відповідно до четвертого п'ятирічного плану (1946-1950) у Західній Україні почалася індустріалізація. Львів мав стати великим промисловим містом. Велося будівництво заводів сільськогосподарського, автобусного, автотранспортного, інструментального, скляного, електролампового машинобудування. З'явилися нові галузі промисловості. Було створено Волинсько-Львівський вугільний басейн (другу вугільну базу України), збудовано газопровід «Дашава-Київ».

Процес колективізації селянських господарств відбувався болісно. Ламався звичний устрій життя селянина-власника, над яким держава встановлювала контроль. Насильницьким чином створювали колгоспи, розкуркулювали заможних селян, висилали небажаних до Сибіру й Казахстану (близько 1,5 тис. родин так званих «куркулів»). Репресії були методом здійснення колективізації, способом зміцнення економічної бази нових колгоспів за рахунок селянських земель і майна.

Складовою частиною радянізації була «культурна революція». Велика увага приділялася ліквідації неписьменності населення. Відкривалися нові школи, технікуми й ВУЗи поліпшувалася їхня матеріально-технічна база. Зросла кількість студентів-українців. Ідеологізація та русифікація освіти повинні були сприяти вихованню населення в дусі комуністичних ідеалів. У регіоні було введене безкоштовне медичне обслуговування.

Адміністративно-командні, репресивні методи проведення радянізації викликали різкий опір населення (саботаж, терористичні акції). Організатором боротьби стала ОУН-УПА. Її очолив Роман Шухевич (Тарас Чупринка). На терор ОУН-УПА відповіла терором і підпільною діяльністю. Особливою підтримкою організація користувалася серед сільського населення.

У боротьбі з ОУН-УПА радянська влада використовувала різні методи:

цілі села проголосували «бандитськими», спалювалися будинки «бандитів», здійснювалася масова депортація селян (близько 200 тис. людей), створювалися «винищувальні загони», використовувалися загони НКВС, армія. Від цієї боротьби потерпало мирне населення, що опинилося між «молотом і ковадлом».

Після завершення Другої світової війни радянсько-польський кордон проходив «лінією Керзона». Деякі західноукраїнські райони відійшли до Польщі, а частина польського населення опинилася на радянській території. Передбачався обмін населенням на добровільних засадах. На практиці обмін супроводжувався насильством і жертвами. У 1946 р. Генштаб Польщі розробив операцію «Вісла» - депортацію українського населення на захід Польщі в квітні - серпні 1947 р. Мета операції - покінчити з українським питанням у Польщі й ліквідувати бази ОУН-УПА, що стала на захист українського населення. У ліквідації ОУН-УПА було зацікавлене керівництво СРСР, що почало взаємодіяти з польським керівництвом.

Тих, хто відмовлявся від переселення, відправляли до спеціально створеного концтабору на базі «філії» нацистського концтабору Освенцим. З території України було переселено близько 1 млн поляків.

Боротьба ОУН-УПА на західноукраїнських землях тривала, але після вбивства в березні 1950 р. Романа Шухевича вона пішла на спад.

Ще однією впливовою силою в Західній Україні була Українська греко-католицька церква (УГКЦ), що захищала в національно-визвольній боротьбі інтереси українців. З 1944 р. УГКЦ очолив Йосип Сліпий.

Після війни радянська влада почала боротьбу з УГКЦ - 10 березня 1946 р. в соборі Св. Юра у Львові було скликано спеціально організований владою Собор. Він прийняв рішення про ліквідацію Брестської церковної унїї 1596 р., розрив із Папою Римським і підпорядкування УГКЦ Російській православній церкві. УГКЦ пішла в підпілля, частина священиків була репресована й вислана до Сибіру. Незабаром УГКЦ було ліквідовано й у Закарпатській Україні.

Висновок. Радянізація західних областей України сприяла індустріалізації краю, соціальному захистові населення (безкоштовні освіта й медичне обслуговування, житлове будівництво). Методи проведення колективізації, репресії радянської влади супроводжувалися жорстокою боротьбою ОУН-УПА й частини місцевого населення з тоталітарним режимом, що посилювався. Репресивні акції проти УГКЦ підірвали духовну опору національно-визвольного руху.

4. Україна в умовах десталінізації (1956-1964 рр.).

5 березня 1953 р. помер Й. В. Сталін. У керівництві партії розгорнулася боротьба за владу. У 1953 р. першим секретарем ЦК КПРС став Микита Сергійович Хрущов. Прихід до влади Хрущова викликав зміну партійного керівництва на місцях.

В Україні накреслився процес українізації керівництва республіки. Першим секретарем ЦК КПУ став О. Кириченко, другим секретарем - М. Підгорний.

З ім'ям М. Хрущова пов'язаний процес десталінізації радянського суспільства. Цей процес виявився в припиненні масових репресій проти власного народу, у початку реабілітації незаконно репресованих партійних, державних працівників, діячів науки й культури (В. Затонського, Є. Квірінга, С. Косіора, П. Постишева, Ю. Коцюбинського, Г. Косинки, М. Куліша). Були реабілітовані маршали Радянського Союзу В. Блюхер, А. Єгоров, М. Тухачевський, командарми І.Уборевич та Й. Якір.

Протягом 1953-1955 рр. було переглянуто основні політичні справи повоєнного часу, викликані сталінськими репресіями. Характерною рисою десталінізації стало послаблення тюремно-табірного режиму, амністія німецьких військовополонених, частини українських колабораціоністів (тих, хто співпрацював з окупантами в роки війни), членів ОУН-УПА.

У 1954 р. НКВС був реформований у Комітет державної безпеки (КДБ). В Україні його очолював В. Никитченко. КДБ переглядав заведені раніше політичні справи.Почалося розширення прав союзних республік у різних сферах суспільного життя.

У лютому 1956 р. в Москві відбувся XX з'їзд КПРС. На закритому засіданні М. С. Хрущов виступив із доповіддю «Про культ особи та його наслідки» (пізніше вийшла Постанова ЦК КПРС «Про подолання культу особи та його наслідків», опублікована в газетах). У доповіді М. Хрущова було наведено кричущі факти беззаконня і сваволі сталінського режиму в 30-х - на початку 50-х рр., йшлося про трагедію початкового періоду Великої Вітчизняної війни, масові репресії 30-х рр., депортацію малих народів (у тому числі кримських татар, караїмів); Й. Сталін був представлений жорстоким тираном і диктатором. Ця доповідь повністю була опублікована в засобах масової інформації лише в роки перебудови.

З вулиць і майданів прибирали портрети й погруддя Й. Сталіна. У листопаді 1961 р. Сталінську область перейменували на Донецьку, а обласний центр Сталіне - на Донецьк.

Проте десталінізація мала незавершений характер. Партійне керівництво не зважилося глибоко проаналізувати сутність тоталітарного ладу, виявити причини формування режиму особистої влади Й. Сталіна. Політика комуністичної партії вважалася правильною, а соціально-політичні деформації пов'язувалися лише зі зловживаннями владою з боку особисто Й. Сталіна і його найближчого оточення.

В Україні йшов процес лібералізації суспільно-політичного життя. УРСР стала одержувати певні політичні дивіденди як одна з найрозвиненіших республік СРСР. За часів М. С. Хрущова половина вищого партійного керівництва складалася з вихідців з України. У 1954 р. пройшли урочистості, присвячені 300-річчю приєднання України до складу Росії. Почалося переписування історії України, яка стала вважатися складовою частиною історії Росії; з'явилося поняття «возз'єднання України з Росією».

У лютому 1954 р. за рішенням Президії Верховної Ради СРСР зі складу РРФСР до складу УРСР було передано Крим.

Лібералізація суспільно-політичного життя в Україні дозволила самовиразитися творчій інтелігенції. Сформувалося нове покоління – „шістдесятники”, широко представлене діячами науки, літератури, мистецтва, музики, кінематографії. Серед нових імен - В. Симоненко, В. Стус, М. Вінграновський, Є. Сверстюк, А. Горська, І. Драч, І. Дзюба, І. Світличний, С. Параджанов, Л. Танюк і багато інших. Вони виступали за оновлення радянського суспільства, відродження української мови й культури, зростання національної самосвідомості, розвиток ідей гуманізму.

Наприкінці 50-х рр. новим явищем у суспільно-політичному житті став дисидентський рух.

Українські політичні в'язні написали «Відкритий лист до Організації Об'єднаних Націй». У ньому було викладено ідеї українського дисидентства: протест проти дискримінації українців і безправного становища України в складі СРСР.

В Україні дисиденти організували свої групи: Об'єднану партію визволення України (м. Станіслав), Український національний комітет (м. Львів). Найвідоміша група - «Український робітничо-селянський союз» (Львівщина), заснований Л. Лук'яненком та І. Кандибою.

Висновок. «Відлигою» назвав Ілля Еренбург період у суспільно-політичному житті країни кінця 50-х - середини 60-х рр. Зміни, що відбулися, сприяли прогресивному розвиткові України. Але непослідовність, суперечливість цих змін призвели до того, що сутність політичного режиму майже не змінилася. Довести реформи до кінця й докорінно оздоровити суспільство не вдалося.

Спроби реформування економіки України наприкінці 50-х - у першій половині 60-х років.

У середині 50-х рр. нове керівництво СРСР на чолі з М. С. Хрущовим розпочало спроби реформувати командно-бюрократичну систему. Однак ці спроби не дали позитивного результату, й економіка продовжувала зазнавати серйозних труднощів.

У середині 50-х рр. СРСР увійшов в епоху науково-технічної революції (НТР). Особливістю НТР в СРСР було те, що вона переважно відбувалася в галузях військово-промислового комплексу. У промисловості почали застосовувати радіотехніку, електроніку, ЕОМ, штучні матеріали з заданими властивостями. Побудовано найбільші гідроелектростанції Дніпровського каскаду – Дніпродзержинську, Каховську і Кременчуцьку. Введено до ладу ТЕС - Ворошиловоградську, Миронівську, Придністровську, Старобешівську та ін.

Відбувалося інтенсивне спорудження шахт у Донбасі. Були освоєні нові вугільні райони - Львівсько-волинський, Дніпровський. Розроблялися нові газові родовища - Шебелинське в Харківській області, Радченківське в Полтавській. Унаслідок цього центр газовидобутку перемістився з західних областей України до східних.

Швидкими темпами розвивався Криворізький залізорудний басейн. У 1955 р. став до ладу найбільший у Європі Південний гірничозбагачувальний комбінат.

В Україні були збудовані унікальні за розмірами доменні печі й мартени, використовувалася новітня технологія (завод «Криворіжсталь»).

За умов НТР відставання хімічної промисловості позначалося на розвитку військово-промислового комплексу. Тому були збудовані підприємства хімічної промисловості. В Україні це - Роздольський гірничо-хімічний комбінат, Черкаський і Чернігівський заводи хімічних волокон, Дніпропетровський шинний завод.

На Харківському авіазаводі виробляли пасажирські літаки ТУ-104, потім ТУ-124, на Київському - турбогвинтовий літак АН-24.

Харчова й легка промисловість набули меншого розвитку. Виробництвом товарів народного споживання займалися також підприємства важкої промисловості.

У 1957 р. почалася реформа керівництва народним господарством. Було ліквідовано міністерства і створено Ради народного господарства - раднаргоспи. Керівництво економікою з центру за галузевим принципом було замінене місцевим керівництвом з області. Метою адміністративної реформи було наближення органів керівництва до місць виробництва, щоб підняти ініціативу і зміцнити економічні зв'язки всередині регіонів. В Україні було створено економічні райони.

Одним зі способів реформування економіки стала відмова від п'ятирічного планування і прийняття семирічного плану (1959-1965 рр.).

"Реформа принесла позитивні результати, але були й негативні наслідки:

послаблення єдиної технічної політики, порушення загальносоюзних зв'язків. Через кілька років раднаргоспи було ліквідовано.

У 50-і рр. відбувалися численні пленуми ЦК партії, де обговорювалися проблеми сільського господарства, відставання якого ставало загрозливим. Уперше було запроваджено грошове авансування праці колгоспників. Тепер вони одержували гроші щомісяця. Завдяки підтримці держави с/г вперше стало рентабельним.

У 1954 р. почалося освоєння цілинних земель у Казахстані, Поволжі, на Уралі, Північному Кавказі, куди поїхали добровольцями 500 тис. чоловік. Серед них було багато мешканців України.

Однак ці заходи мали екстенсивний характер розвитку сільського господарства за рахунок освоєння нових земель. Спочатку освоєння цілини дало добрі результати, але до початку 60-х рр. земля, що постійно видувається вітрами, перестала давати великі врожаї.

Після візиту до Америки (1959) М. С. Хрущов дійшов висновку, що розв'язати зернову проблему можна за допомогою широкої культивації кукурудзи. Як правило, за рахунок скорочення посівів інших культур почалося розширення посівів кукурудзи навіть у регіонах, не придатних для вирощування цієї теплолюбної культури. У результаті часто не було не тільки кукурудзи, але й вівса та жита. Незабаром було висунено «новий план» - наздогнати й перегнати Америку за виробництвом молока, масла та м'яса, для цього необхідно було збільшити їхнє виробництво в 3 рази.

В умовах адміністративної чехарди широкого розповсюдження набула практика приписок, липових звітів про «виконання й перевиконання плану».

На початку 60-х рр. сільське господарство опинилося на межі кризи. З 1962 р. стали зростати ціни на м'ясо й масло, почалися серйозні перебої з хлібом.

Піднесення соціального статусу селянства.

М. Хрущов зважився на нове реформування економіки. Були створені комітети з нової техніки, відроджені міністерства, створена Вища рада народного господарства, що зосередила у себе всі важелі керівництва промисловістю та будівництвом на території СРСР.

Додаткова інформація

У 1962 р. доктор економічних наук, професор Харківського інженерно-економічного інституту А. Ліберман запропонував М. С. Хрущову поєднати директивне планування з об'єктивними закономірностями ринкової економіки. Суть статті А. Лібермана «План,  прибуток і премія» була такою.

1. Побудова системи планування й оцінювання підприємств, упровадження нової техніки, поліпшення якості продукції з метою ефективності виробництва. Збереження централізованого керівництва.

2. Розширення прав підприємств у витраті фондів на потреби колективного

й особистого заохочення.

3. Гнучке ціноутворення на нові вироби підприємств.

М. Хрущов не поділяв поглядів автора, але й не заборонив опублікувати статтю в газеті „Правда”. Стаття А. Лібермана поклала початок економічній дискусії. Пропозиції А. Лібермава, що мали практичний характер, були підтримані вченими й господарниками.

Реформування народного господарства було приречене на невдачу, тому що зводилося до адміністративних методів керівництва за ігнорування економічних законів.

Водночас за Хрущова відбувся підйом життєвого рівня народу: 

  1.  скоротився до 7 годин робочий день,
  2.  зросла заробітна плата,
  3.  був скасований випуск обов'язкових облігацій держпозик,
  4.  почалося масове житлове будівництво. Родини стали одержувати окремі квартири, ( 18 млн осіб одержали чи збудували житло);
  5.  продовжувалася газифікація міст,
  6.  колгоспники одержали паспорти і право вільного пересування  країною.

Висновок. Економічні реформи наприкінці 50-х - у першій половині 60-х рр. передбачали вступ країни до епохи НТР. Реформа мала короткочасний успіх, оскільки збереглися принципи соціалістичного господарювання: тверде планування, централізація, адміністрування. Лише соціальна політика мала позитивні результати.

  1.  Україна в період загострення кризи радянської системи (1965-1985 рр.).

У період „хрущовської відлиги” в процесі реформування (особливо реформ, спрямованих на децентралізацію) тоталітарну систему в СРСР було на якийсь час виведено із рівноваги. За доби Хрущова вже чітко проявилися ознаки системної кризи радянського тоталітаризму. Можливості зростання національного доходу за рахунок екстенсивних факторів скорочувалися, а на інтенсифікацію виробництва командна економіка була нездатна. Численні реформи у галузі народного господарства і системи управління створювали великий шумовий ефект, але постійно провалювалися. Врешті-решт у жовтні 1964 р. Хрущов утратив владу внаслідок апаратної змови. Почалася доба Л.Брежнєва — два десятиліття "застою".

Спроби радянського уряду динамізувати соціально-економічне життя. У 1965р. було оголошено проведення економічної реформи, влада нмагалася інтенсифікувати два взаємовиключні процеси: посилити централізм в економіці та задіяти ринкові регулятори (рентабельність, прибуток тощо).

Наростаюча бюрократизація економіки, фактичне збереження авторитаризму в політиці, поява нового культу – „культу сірості” в управлінні державою призвели до появи і поглиблення кризових явищ у н/г. З 1965 по 1985 р.р. всі основні показники економічного розвитку зростають, але інколи дуже мізерно, характерні диспропорційність, затухання, тенденції до стагнації.

Десятки мільярдів "нафтодоларів", зароблених під час світової енергетичної кризи 70-х років, було використано на закупівлю найдешевших товарів народного споживання за кордоном з метою перепродажу на внутрішньому ринку. Коли "нафтодолари" вичерпалися, в бюджеті виник дефіцит, який ретельно приховувався від суспільства.

Військово-промисловий комплекс, як ракова пухлина, виснажував економіку. Необхідність дотримуватися паритету в озброєннях з державами Заходу заводила Радянський Союз в економічну прірву. Він програвав "холодну війну".

У соціальній сфері України намітилися і поглибилися негативні тенденції:

  1.  Уповільнення темпів зростання реальних доходів населення.
  2.  Збереження і поглиблення відставання від країн Заходу щодо рівня споживання на душу населення. (( на споживчий ринок працювали лише 29% підприємств, а розвинутих країнах – 50-60%).
  3.  Загострення житлової проблеми.
  4.  Зниження рівня охорони здоров'я.

Для суспільно-політичного життя цього періоду характерно:

  1.  Підміна справжнього народовладдя формальним представництвом трудящих у радах, обмеження їхньої реальної влади.
  2.  Зростання масштабів бюрократичного апарату, узурпація значної частини законодавчих функцій виконавчою владою.
  3.  Зведення нанівець самостійності громадських організацій, їхнє фактичне одержавлення.
  4.  Згортання гласності.
  5.  Перетворення КПРС на стрижень державної структури і зосередження у її руках усієї повноти влади. (КПУ в брєжневський період очолювали два лідери, які обстоювали різні моделі розвитку республіки: П.Шелест (1963-1972) – автономізаційну, В.Щербицький (1972-1989) – централістську – орієнтовану на центр.

Наростання стагнаційних процесів в 1970-х - на початку 80-х років. Індустріальна гігантоманія. Нарощення військово-промислового комплексу (ВПК).

Сталіністи, які прийшли до влади, обрали тактику боягузливого замовчування навіть тих злочинів режиму, які стали надбанням гласності після 1956 р. Органи держбезпеки у 1965 р. здійснили першу хвилю арештів представників української інтелігенції, звинувачених в антирадянській діяльності. Ця діяльність виражалася у протестах проти припинення процесу десталінізації, відстоюванні громадянських і національних прав. Проте дисидентський рух спинити не вдалося.

Політика у галузі національних відносин після 1923 р. не обговорювалася на з'їздах і пленумах ЦК партії, бо вважалося, що національне питання розв'язане. Проте національна політика існувала, змінюючись залежно від обставин та особистих якостей партійного вождя. Зокрема, Й.Сталін завжди стежив за додержанням конституційних прав "титульних націй" у мовній і культурній сферах, хоча на практиці здійснив депортацію багатьох малочисельних народів, М.Хрущов у 1953 р. вперше поставив на чолі Компартії України українця — О.Кириченка, а в 1954 р. передав Україні Кримську область (цього не зробили, незважаючи на геополітичну доцільність, ні Ленін, ні Сталін). Л.Брежнєв у довоєнних анкетах оголошував себе з кар'єрних міркувань українцем, але на посаді генерального секретаря ЦК КПРС виявився найбільшим русифікатором. Він довго терпів П.Шелеста на посаді першого секретаря ЦК Компартії України, хоча той підкреслено користувався рідною мовою в офіційному спілкуванні і виявляв піклування про розвиток національної культури. Але у травні 1972 р. Шелеста замінив В.Щербицький, який належав до "дніпропетровської групи" клевретів генсека. Підібраний безпосередньо Брежнєвим секретар ЦК з ідеології В.Маланчук розпочав широку кампанію цькування наукової і творчої інтелігенції. Темпи цілеспрямованої русифікації прискорювалися.

Ідеологізація і русифікація культурного життя в 70-80-ті роки. Політичний курс на «злиття націй».

У 70-х - середині 80-х рр., у період наступу тоталітарного режиму на суспільне й духовне життя, у культурному житті України посилюються ідеологізація та русифікація.

Русифікація - система заходів радянського керівництва в національних республіках, спрямована на масове вивчення російської мови з відносним звуженням вивчення національних мов. В Україні русифікація здійснювалася партійним і державним керівництвом СРСР і УРСР.

Ідеологізація національної політики передбачала пропаганду та реалізацію ідеї зближення і злиття всіх націй СРСР у єдину спільноту - радянський народ.

Зміни в системі освіти посилили процес русифікації. Продовжувала діяти інструкція Міністерства освіти УРСР про вивчення української мови за згодою батьків.

Зменшувалася кількість україномовних шкіл (особливо в Криму, Донецькій, Луганській, Дніпропетровській, Харківській областях). У 1979 р. в Ташкенті (Узбекистан) відбулася науково-практична конференція «Російська мова - мова дружби і співробітництва народів СРСР», на якій було рекомендовано вивчати російську мову в дошкільних закладах з 5 років.

У 1983 р. Перший секретар ЦК КПУ В. В. Щербицький у секретній інформації про хід виконання Постанови «Про додаткові заходи щодо поліпшення вивчення російської мови...» доповідав, що в Україні вдосконалено програми з вивчення російської мови та літератури; класи поділяються на підгрупи з метою якісного вивчення російської мови, зросло число шкіл із поглибленим вивченням російської мови, збільшено тиражі російськомовних дитячих художніх книг, збільшено прийом студентів до ВУЗів на факультети російської мови та літератури.

Реформа загальноосвітньої школи (1984 р.) сприяла процесам ідеологізації та русифікації в Україні.

Рівень знань та інтелектуальний розвиток учнів і студентів загалом перевищували показники розвинених країн Заходу. Держава продовжувала суворо контролювати навчально-виховний процес і домагалася необхідної їй ідейної спрямованості. Ідеологізація негативно вплинула на рівень викладання гуманітарних дисциплін і суспільствознавства.

Незважаючи на плідну діяльність педагогів-новаторів - В. Сухомлинського, В. Шаталова, М. Щетиніна, процес навчання і виховання був уніфікований. Творчий розвиток особистості обмежувався.

Наприкінці 60-х - на початку 70-х рр., після цькування О. Гончара за роман «Собор», починається відкритий перехід до «закручування гайок» в ідеологічній і культурній сферах.

З 1972 р., після обрання В. В. Щербицького Першим секретарем ЦК КПУ, посилюється наступ на творчу інтелігенцію з боку партійного керівництва. Русифікація України була найважливішим «соцзобов'язанням» В. Щербицького перед радянським урядом.

Курс на зближення і злиття всіх націй СРСР був закладений у новій Програмі КПРС, прийнятій на XXII з'їзді партії в 1961 р. У Конституції УРСР 1978 р. констатувалося, що «створено нову історичну спільноту людей - радянський народ», і проголошувалося успішне розв'язання національного питання.

Тоталітарній системі потрібне було художнє виправдання свого курсу на денаціоналізацію, зокрема українського населення. Було потрібне підтвердження мистецтвом партійних доктрин про «розвинене соціалістичне суспільство як вищий тип людської цивілізації», «нову історичну спільноту людей - радянський народ», «соціалістичний спосіб життя» і його перевагу над буржуазним.

Діячі культури, які виконували ці вимоги, одержували високі гонорари, їм присуджувалися лауреатські звання, державні премії, надавалися соціальні блага.

Створювалися відповідні громадські організації - спілки письменників, художників, композиторів, що натискали на «неслухняних» митців, спираючись на партійні постанови і рішення. Передбачалося, що основними постулатами творчості мають бути ідеї соціалістичного реалізму, партійності й народності, боротьби радянської людини за побудову соціалізму й комунізму.

Ідеологічного розгрому в Україні зазнали твори М. Вінграновського, В. Шевчука, Ю. Щербака, Р. Андріяшика, В. Дрозда, В. Маняка, І. Чендея.

«Незручних» літераторів (Олесь Гончар, Іван Дзюба, Олесь Бердник, Борис Чичибабін) виключали зі Спілки письменників України. Віктора Некрасова вислали за кордон. Затягувалося видання творів Ліни Костенко «Княжа гора», «Маруся Чурай».

70-і роки стали в Україні часом «генерального розгрому» інакодумців, у тому числі літераторів, художників, етнографічних хорових ансамблів («Гомін») і т. д. Це десятиліття особливих переслідувань за ідеологічними мотивами в Україні одержало назву «ери маланчукізму» (за прізвищем секретаря ЦК КПУ з ідеології В. Маланчука).

Висновок. Ідеологізація та русифікація 70-80-х рр. негативно позначилися на розвиткові культури України. Незважаючи на певні успіхи й досягнення, українська культура перебувала в стадії «застою», як і все радянське суспільство в цілому. Курс на «злиття націй» виявився безперспективним і викликав негативне ставлення у певної частини творчої інтелігенції.

6. Опозиційний рух в Україні в другій половині 60-х - першій половині 80-х років, його представники.

Дисидентський рух

Бурхливе, суперечливе, динамічне „хрущовське” десятиріччя підштовхнуло об'єктивно визрівший процес оновлення суспільної свідомості. Цей імпульс був настільки сильним, що під його впливом у 60-70 х роках у радянському суспільстві виникає нова форма духовної опозиції - дисидентство, яке висувало реальну альтернативу наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства - соціальній апатії, дегуманізації культури, бездуховності. Його ідеологія, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово викристалізувалася у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві.

Дисиденти (у перекладі з лат. «незгодні») - люди, які дотримуються відмінних від державної ідеології поглядів на найважливіші суспільно-політичні. економічні й культурні проблеми держави

Дисидентський рух мав три основні течії

1. Правозахисне, або демократичне, дисидентство, репрезентоване в Росії А. Сахаровим, О Солженщиним та їхніми однодумцями, а в нашій республіці - Українською Гельсінською Групою (УГГ), тобто групою сприяння виконанню Хельсінських угод щодо прав людини, які були підписані СРСР 1975 р УГГ була утворена в листопаді 1976 р. в Києві, її очолив письменник М. Руденко. До складу входили О. Бердник, П. Григоренко, Л. Лук'яненко, І. Кандиба, М. Маринович та інші, всього 37 осіб. Вона підтримувала зв'язок з московськими правозахисниками А Сахаровим, Ю. Орловим та ін Загалом УГГ визначила собі широке коло завдань: ознайомлювати українське суспільство з Декларацією прав людини ООН, збирати докази порушення владою прав людини, -національних прав в Україні, застосування політики етно- і лінгвоциду та насильницького насаджування русифікації домагатися безпосереднього контакту України з іншими країнами, акредитації в республіці представників закордонної преси, вільного обміну інформацією та ідеями. Це була єдина з усіх правозахисних організацій, яка не розпалася. Проте ні певна поміркованість УГГ, ні легальні форми роботи, ні міжнародна громадська думка не перешкодили радянським властям розпочати гоніння. До 1980 р. майже три чверті Української Гельсінської групи отримали терміни ув'язнення від 10 до 15 років. Решті дозволено було емігрувати.

2. Релігійне дисидентство, що мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні, зокрема, воно вело боротьбу за відновлення українських греко-католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестантських сект. Найяскравішими представниками цієї течи були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й Тереля.

3. Національна орієнтоване дисидентство, яке рішуче засуджувало шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. До цього напряму належать І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чорновіл та ін.

Характерною рисою усіх трьох напрямів дисидентства була боротьба за національні інтереси українського народу, тобто органічне залучення до сфери своєї діяльності національного чинника. Специфіка дисидентського руху в історії суспільних рухів полягає у тому, що він, будучи реальною опозиційною силою, фактично не мав ні власних організаційних структур (партій, об'єднань), ні цілісної загальної програми. Ідеологічний спектр дисидентського руху в Україні був надзвичайно широким: від марксистської платформи (П. Григоренко) до націонал-комуністичної (І. Дзюба), а від неї - аж до платформи, близької інтегральному націоналізму Д. Донцова та ідеології ОУН (В. Мороз).

У 60-і рр. в Україні було створено такі дисидентські організації: Український національний комітет, Український національний фронт, Союз української молоді Галичини. Дисиденти видавали «самвидав» - незалежну від офіційних структур пресу. Її гаслом стали слова: «Сам пишу, сам рецензую, сам видаю й поширюю, і тоді сам за це відсиджую строк у в'язниці».

Вже на початку брежнєвського періоду з метою придушення дисидентства в зародку у вересні 1965 р. Україною прокотилася хвиля арештів: v Києві, Одесі, Феодосії та ін. містах. За вільнодумство були заарештовані більше 20 чоловік. Проти цього необгрунтованого акту виступили І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл, Драч, М. Стельмах та інші. Багато хто з них був звільнений із роботи. У 1970-1972 рр. в Україні видається «Український вісник», заснований Чорноволом. У ньому друкується інформація про порушення свободи слова, прав особи й нації, гарантованих Конституцією, про судові й позасудові репресії в Україні, про різні акції протесту.

Національно-визвольний рух особливо активізувався в другій половині 70-х рр., коли у відповідь на утиски офіційної влади привселюдно стали гнати протести проти нехтування правами людини. Всім інакодумцям інкримінувалася антирадянська націоналістична діяльність.

Зусилля й жертви дисидентів не були марними. Ці люди несли народові України правду, відкрили Україну світу, їхні принципи стали базою для сучасного державного будівництва в незалежній Україні.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

14267. Передача слуховых впечатлений, звукоподражание 14.2 KB
  Передача слуховых впечатлений звукоподражание. Звукоподражания в музыке. Как ни странно покажется это многим начну я разбор этой темы с фуги ремажор Баха. В этой фуге 4 голоса явно темброво разделены на 2 пары: 2 верхних голоса представляют собою 1 голос женщины а 2 нижни
14268. Воплощение в музыке положительного и отрицательного 13.78 KB
  Воплощение в музыке положительного и отрицательного. Исследователи теории аффектов устанавливали при каких обстоятельствах надо использовать те или иные способы музыкального выражения чтобы возбудить в слушателях ту или иную эмоцию. Так теоретик Кванц в одном из...
14269. Изменение эстетики кино с приходом звука 15.18 KB
  Изменение эстетики кино с приходом звука. Когда Эдисон в 1887 году построил свой кинескоп он имел в виду показать только смену кинокадров параллельно с чередованием звуков которые воспроизводились на изобретенном им ранее кинетофоне фонографе. Первые демонстрации нем
14270. Знайомство з Оперою 30 KB
  План конспект уроку з музики проведеного у 3А класі. Тема уроку: €œЗнайомство з Оперою€ Слухання: Семен ГулакАртемовський. Опера €œзапорожець за Дунаєм€ €œДует Одарки і Карася€ Спів нової пісні €œНа сонячній планеті€ Ме
14271. Подготовка к практике. Примеры развлечений с детьми 62 KB
  Подготовка к практике Примеры развлечений с детьми Развлечение с детьми младшего дошкольного возраста Тема:Птичьи голоса Программное содержание: развитие у детей музыкального восприятия творческого воображения; формирование музыкально-ритмических...
14272. Работа над художественным материалом в начальный период обучения 15.98 KB
  Работа над художественным материалом в начальный период обучения. В Педагогической практике работа над произведением принимает самые разнообразные формы в зависимости от личных качеств учащегося степени их одаренности и музыкального развития. Работа над произве...
14273. Рахманинов Сергей Васильевич (1873-1943) - композитор, пианист, дирижёр 251 KB
  Рахманинов Сергей Васильевич 18731943 композитор пианист дирижёр. Родился Рахманинов в дворянской семье в Старорусском уезде Новгородской губернии в имении Онег 20 марта 1873 г. История рода Рахманинова уходит корнями к внуку молдавского царя Стефана Вел
14274. Сказа́ние о неви́димом гра́де Ки́теже и деве Февро́нии 18.75 KB
  Сказа́ние о неви́димом гра́де Ки́теже и деве Февро́нии опера русского композитора Николая Андреевича РимскогоКорсакова. В опере четыре действия шесть картин. Основой сюжета стала легенда конца XVIII века о граде Китеже. РимскийКорсаков приступил к написанию музык
14275. Физика и музыка 371.5 KB
  Содержание Что называется высотой тона Что называется мажорной диатонической гаммой Что называется музыкальным интервалом Для чего служат черные клавиши на рояле и в органах Что называется равномерно темперированной гаммой Какова стандартная высота...