4468

Національно-державне відродження українського народу. Незалежна Україна на сучасному етапі

Лекция

История и СИД

Перебудова в СРСР та її наслідки для України. Спроба державного перевороту в СРСР і Україна. Розпад Радянського Союзу і відродження незалежної України. Розгортання державотворчих процесів. Становлення владних структур, прийняття Конституції України Політичне життя в Україні. Вибори до Верховної Ради України в 1994, 1998, 2002, 2006, 2007 рр. Вибори Президента України 1999, 2004, 2010 рр.

Украинкский

2012-11-20

67.98 KB

20 чел.

12

Національно-державне відродження українського народу. Незалежна Україна на сучасному етапі.

Мета заняття: Ознайомити студентів із подіями, пов'язаними із відродженням незалежності України. Розкрити процес державотворення, прийняття Конституції України. Визначати особливості політичного життя. Аналізувати причини труднощів у економічному розвитку та та динаміку розв'язання економічних проблем. Удосконалювати вміння логічно мислити, навички усних виступів, аргументованого діалогу, уміння сприймати чужу думку, безболісно відмовлятися від свого хибного погляду. Формувати моральні пріоритети, які визнають людину найвищою цінністю, особистісні вольові  риси. Сприяти вихованню доброзичливості, людяності, тактовності. Виховувати  інтерес до знань, почуття гідності, відповідальності та обов’язку, громадянськості, поваги до прав інших людей, спрямувати пізнавальну активність студентів на самовдосконалення.

План лекції і семінару

  1.  Перебудова в СРСР та її наслідки для України.
  2.  Спроба державного перевороту в СРСР і Україна. Розпад Радянського Союзу і відродження незалежної України.
  3.  Розгортання державотворчих процесів. Становлення владних структур, прийняття Конституції України
  4.  Політичне життя в Україні. Вибори до Верховної Ради України в 1994, 1998, 2002, 2006, 2007 рр. Вибори Президента України 1999, 2004, 2010 рр.
  5.   Економічний розвиток незалежної України. Становище в соціальній сфері.
  6.  Зовнішня політика незалежної України.

Реферати:

  1.  Україна в загальноєвропейському процесі.
  2.  Українсько-російські зв’язки: перспективи розвитку.
  3.  Л. Кравчук: політичний портрет.
  4.  Л. Кучма: політичний портрет.
  5.  В. Ющенко: політичний портрет.
  6.  В. Янукович: політичний портрет.

Питання для самостійного опрацювання

  1.  Погіршення економічної ситуації в Україні в другій половині 80-х рр.
  2.  Становище в соціальній сфері (поч. 90-х рр. ХХ ст.)
  3.  Нові тенденції в культурному та духовному житті.

Рекомендована література

  1.  Бойко О. Історія України: Навч. посібник. – К.: Академвидав, 2003. -  
    с. 549-640.
  2.  Довідник з історії України: в 3 томах. – К.: Генеза, 1995.
  3.  Історія України: Навчальний посібник. – К.: Альтернатива, 2002. – с. 395-425.
  4.  Нариси з історії суспільних рухів та політичних партій в Україні (ХІХ-ХХ ст.). – Львів: Світ, 2001. – 210-267.
  5.  Субтельний О. Україна. Історія. – К.: Либідь, 1993. – с. 696-712.
  6.  Чайковський А. Шевченко В. Історія України: Навч. посібник. – К.: А.С.К., 2003. – с. 253-276.

1. Перебудова в СРСР та її наслідки для України.

Головні чинники, що зумовили процес перебудови

На початку 80-х років дедалі очевиднішою ставала неможливість збереження без істотних змін існуючих у СРСР порядків, що висувало на передній план необхідність реформ у всіх сферах суспільного життя. Поява на посту Генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова зародила в масах ілюзорну надію на реальність позитивних зрушень у країні. Розпочатий ним процес оновлення одержав назву «перебудова». Цей процес був зумовлений багатьма чинниками. Одні з них (симптоми системної кризи) підштовхували до радикальних змін у суспільстві, Інші - уможливлювали ці зміни, створювали сприятливі засади для суспільних модифікацій.

Етапи перебудови та її наслідки для України:

Період з квітня 1985 р. По серпень 1991 р. Можна поділити на кілька етапів:

І (квітень 1985 – січень 1987) - визрівання політичного курсу перебудови. Квітень 1985 р. На Пленумі ЦК КПРС проголошено курс на прискорення соціально-економіного розвитку. У лютому 1986 р. На 27 зїзді прийнято „нову редакцію” програми партії, з якої усунуто завдання побудови основ комунізму; висунуто лозунги „гласність” і „шир ока демократія”.; розпочинається переоцінка історичного минулого. Розпочалися значні зрушення у зовнішній політиці.

ІІ (січень 1987- літо 1988) – кристалізація та усвідомлення основних завдань перебудови, формування та розширення її соціальної бази.

Прийшло усвідомлення того, що економічні реформи неможливі без політичних перетворень, постало питання про консерватизм та оновлення кадрів.

ІІІ (літо 1988- травень 1989) – зміщення центру рушійних сил перебудови вниз.

ХІХ Всесоюзна конференція КПРС (червень-липень 1988) -  вперше порушено питання про глибоке реформування політичної системи, реформуванню рад, зміна ролі і місця партії.

Уже у червні 1989р. В Україні Біє більше 47 тис. неформальних обєднань.

ІV (травень 1989-лютий 1990) – розмежування, консолідація та протистояння політичних сил.

І з'їзд Рад СРСР ( травень-червенеь) - стимулював поглиблення процесу перебудови.

З'являються Народні фронти, в Україні - Народний Рух України ( вересень 1989р.)

Поряд з гострою критикою існуючого режиму, з'являються міркування щодо його демонтажу. Розвиток політичного плюралізму сприяв розгортанню в республіці багатопартійності. Першою формально задекларованою політичною партією стала створена у жовтні 1989р. У м. Львові Української національної партії (УНП) на чолі з багаторічним політв’язнем Г.Приходьком. Виникає незалежний масовий робітничий рух, найактивнішими були шахтарі.

Під тиском обставин лютневий Пленум ЦК (1990)  відмінив ст..6 Конституції, яка закріплювала керівну роль партії у суспільстві.

V (лютий-грудень 1990) – поступове зміщення вправо акцентів політики керівництва СРСР і радикалізація народних мас.

Спад економіки, загострення соціальних проблем; „революція згори” дедалі більше виходила з-під опіки центру під поштовхами „знизу”. Активізується політичне життя. У березні 1990р. На ІІ з'їзді народних депутатів М.Горбачова обирають президентом СРСР.

Центральною подією в суспільному житті республіки були вибори у березні 1990 р. До Верховної Ради України та місцевих Рад. Вибори вперше стали альтернативними ( на 450 мандатів претендували майже 3 тис. осіб)

Верховна Ради України вперше стала працювати у пленарному режимі. Головою було обрано В.Івашка, який замінивши В.Щербицького, очолив ЦК КПУ. У парламенті сформувалася Народна рада- опозиційні до парламентської комуністичної більшості („групи 239”) депутати.

Саме з ініціативи Демократичного блоку 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла документ історичного значення - Декларацію про державний суверенітет України.

Суверенітет передбачав верховенство, самостійність, повноту й неподільність влади в межах території України. Відтепер Україна ставала незалежною державою в зовнішніх відносинах.

Декларація складалася з 10 розділів. Нею визнавалося право української нації на самовизначення; держава повинна була захищати й охороняти національну державність українців. Народ визнавався єдиним джерелом державної влади, а Верховна Рада УРСР могла виступати від його імені.

У документі йшлося про принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Генеральний прокурор мав здійснювати контроль над виконанням законів.

Територія України проголошувалася недоторканною. Уперше після багаторічного замовчування Декларація визнавала невід'ємні права і свободи людини.

У розділі про економічну самостійність проголошувалося, що «земля, її надра, повітряний простір, водні й інші природні ресурси є власністю українського народу, тобто громадян усіх національностей України».

Декларація повинна була забезпечувати національно-культурне відродження українського народу і задовольняти національно-культурні, духовні й мовні потреби українців, що проживають за межами України.

Передбачалося розпочати створення власних збройних сил. Україна брала зобов'язання не поширювати, не виготовляти й не нарощувати ядерної зброї.

Одним із ключових пунктів - «Екологічна безпека» - передбачалося створити національну комісію для радіаційного захисту населення, що було необхідно у зв'язку з аварією на ЧАЕС.

Майбутня зовнішня політика України, визначена «Декларацією», вбачалася як нейтральна; першочерговим її завданням визначалося забезпечення національних інтересів України.

Декларація про державний суверенітет не мала статусу конституційного акту й тому залишилася планом на майбутнє, побажаннями для майбутньої зовнішньої і внутрішньої політики. Вона стала першим документом, що у 90-і рр. XX ст. відкрив Україні шлях до незалежності.

Під тиском обставин КПРС-КПУ дедалі більше втрачали монолітність – партії з'являються руйнівні процеси, у суспільстві поширюються антикомуністичні настрої. У КПУ з'являється „Демократична платформа”.

Восени 1990р. – пік протистояння опозиції і влади:  спроба провести 1 жовтня Всеукраїнський попереджувальний одноденний політичний страйк; голодування студентів з вимогою відставки уряду, надання Декларації про державний суверенітет України конституційної сили, оголошення виборів до ВР на багатопартійній основі, націоналізації майна КПРС і ВЛКСМ, заборона відбування військової служби громадянами України за її межами.

VІ (грудень 1990- серпень 1991) – кінець перебудови.

17 березня 1991  проведено референдум з приводу майбутнього СРСР.

До літа 1991 р. Ситуація в країні суттєво ускладнилася. Але центр не встигав за подіями, демократи енергійно виступали за радикальне реформування суспільства, поступово активізувалися консерватори, і все це відбувалося на тлі погіршення соціально-економічної ситуації, що радикалізувало суспільно-політичну активність народних мас.

3. Спроба державного перевороту в СРСР і Україна. Розпад Радянського Союзу і відродження незалежної України.

Під тиском обставин КПРС та її чисельний загін КПУ дедалі більше втрачали монолітність. Непослідовне, половинчасте реформування народного господарства, невміння партії вести політичну боротьбу в умовах конкуренції, втрата партійним керівництвом контролю за процесом перебудови зумовлювали, з одного боку, посилення антикомуністичних настроїв у суспільстві, з інщого — появу руйнівних процесів у самій партії.

Ще на початку 1990 р. у КПУ виникають осередки «Демократичної платформи». Перша конференція її прихильників відбулася 1 березня 1990 р. у Києві. Основну мету нове об'єднання вбачало в «демократизації КПУ зсередини» (відміна демократичного централізму, перетворення КПУ на парламентську партію тощо). Після того, як розтанули останні ілюзії щодо демократизації компартії, прихильники Демплатформи вийшли з неї. Частина їх у грудні 1990 р. утворила Партію демократичного відродження України (ПДВУ).

Поляризація і конфронтація політичних сил у республіці наростала, сягнувши піку в осінньому протистоянні опозиції та влади. 15 вересня 1990 р. нарада представників страйкових, робітничих та профспілкових комітетів України вирішила провести 1 жовтня Всеукраїнський попереджувальний одноденний політичний страйк. Проте опозиція, очевидно, не розрахувала сили, і всеукраїнський страйк провалився. Але вона не потерпіла поразки. З 2 до 17 жовтня 1990 р. в Києві тривало голодування 158 студентів з 24 міст України. Студенти вимагали відставки уряду, надання Декларації про державний суверенітет України конституційної сили, оголошення нових виборів до Верховної Ради на багатопартійній основі, заборони відбування військової служби громадянами України за її межами, націоналізації майна КПРС та ВЛКСМ на території республіки. Лише після відставки тодішнього голови уряду республіки В. Масола голодування було припинено.

Відмова Горбачова підтримати проект переходу до ринку, підготовлений комісією Шаталіна-Явлінського, криваві події у Вільнюсі та ін. засвідчили наростаючу схильність горбачовського керівництва до союзу з консерваторами. На IV з'їзді народних депутатів СРСР намітився поворот від демократії до політики «міцної руки». У зв'язку з цим «команду Горбачова» покинули Е. Шеварнадзе та О. Яковлєв.

Ускладнила ситуацію здійснена заміна Голови Ради Міністрів СРСР М. Рижкова на прем'єр-міністра В. Павлова (січень 1991 р.). Спад виробництва, темпи грошової емісії посилювали соціальне напруження в суспільстві.

У цей час поступово усувався контроль над економікою республіки з боку центральних відомств, загальносоюзна власність на території України була перетворена на республіканську, почали формуватися власна грошово-фінансова система, податкові й митні служби тощо. Насправді центр хоча і дещо втратив колишню силу, не випускав з-під контролю українську економіку.

Важливою віхою в суспільному житті став березневий референдум. Намагаючись обмежитися косметичними змінами, противники реформ добилися того, щоб на референдум питання про майбутню долю країни було винесене в такому формулюванні: «Чи вважаєте Ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, у якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи і людини будь-якої національності?» Український парламент після тривалих дебатів вирішив занести до бюлетенів додаткове питання: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути в складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?» На перше питання «так» відповіли 70,2%, на друге - 80,2% громадян, що взяли участь у референдумі.

23 квітня М. Горбачов провів у Ново-Огарьово (під Москвою) зустріч з керівниками дев'яти республік (РСФРР, України, Білорусії, Узбекистану, Казахстану, Азербайджану, Киргизстану, Таджикистану, Туркменистану), яка стала спробою спільного пошуку компромісної формули нового Союзного Договору. Дефіцит часу для прийняття кардинальних рішень був надзвичайно гострим.

До літа 1991 р. ситуація в країні суттєво ускладнилася. Але центр не встигав за подіями, демократи енергійніше виступали за радикальне реформування суспільства, поступово активізовувалися консерватори, і все це відбувалося на тлі погіршення соціально-економічної ситуації, що радикалізувало суспільно-політичну активність народних мас.

Значну загрозу для противників реформ становило призначене на 20 серпня 1991 р. підписання нового Союзного Договору, який передбачав федеративні засади державного устрою. За цих обставин вони вирішили вдатися до політичного реваншу, здійснивши 19-21 серпня 1991 р. невдалу спробу державного перевороту. Момент був переломним і це чудово розуміли протидіючі сили. Події серпня 1991 р. зумовили суттєві зміни в державному і суспільному житті країни, надзвичайно посиливши відцентрові тенденції в СРСР. Одразу після провалу путчу почався стрімкий процес розпаду країни. Республіки заявили про свій вихід із Союзу, було проголошено ряд актів і декларацій про незалежність.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР прийняла «Акт проголошення незалежності України», що проголосив Україну незалежною демократичною державою. Було прийнято рішення про проведення 1 грудня 1991 р. Всеукраїнського референдуму на підтвердження Акту проголошення незалежності України та призначено вибори Президента України.

Про значущість референдуму свідчить звертання Верховної Ради України до народу: «Це вибір для себе, для своїх дітей і онуків, для майбутніх поколінь. Ми не маємо права помилитися... тому що в наших руках доля молодої незалежної держави і доля Батьківщини, рідної землі»

За короткий час було прийнято постанови про департизацію державних органів, установ та організацій; про власність КПРС-КПУ на території україни; про припинення діяльності КПУ. Ці рішення стали свідченням краху перебудови в СРСР, розпаду Радянського Союзу.

На референдумі понад 90% громадян України проголосували за «Акт проголошення незалежності України».

За Л. Кравчука проголосувало 61,8 % виборців, і Голова Верховної Ради України Леонід Макарович Кравчук став першим Президентом України.

Проголошення незалежності стало своєрідною точкою відліку нового етапу історії України, поклало початок перехідному періоду, суть якого - у переході на якісно вищий рівень суспільного розвитку у політичній сфері - від тоталітаризму до демократії; в економічній - від командної до ринкової економіки; у соціальній - від людини-гвинтика до активного творця власної долі; в гуманітарній - від класових до загальнолюдських цінностей;

У міжнародній - від об'єкта до суб'єкта геополітики. Тобто, в цілому має бути здійснено перехід від становища «уламка імперії» - до власної державності, від формальної незалежності - до реального суверенітету.

Але українське суспільство було недостатньо підготовлене до державотворчого процесу. Рішуча відмова від існуючого до серпня 1991 р зразка суспільного розвитку в умовах відсутності науково обґрунтованої моделі побудови незалежної держави зумовили на перших порах втрату орієнтирів, розгубленість, розчарування, а внаслідок цього – тривалий „урочистий марш на місці” на роздоріжжі реформ.

Україна належить до держав із середнім рівнем матеріально-сировинного потенціалу.

Серйозними успадкованими з радянських часів вадами української економіки були панування командних форм і методів управління, надмірна централізація та екстенсивний шлях розвитку господарства.

Українська економіка була надто мілітаризована ( після розпаду СРСР в Україні залишилося майже 30% підприємств союзного воєнно-промислового комплексу).

Можливості України в економіці значною мірою визначались і дією соціально-психологічних чинників. У радянські часи поряд з культом дисципліни та відповідальності, що став необхідною умовою функціонування командної системи, було сформовано психологічний клімат колективної пасивності, утриманства, абсолютного пріоритету державних інтересів щодо особистих.

Таке становище в народному господарстві зумовило слабші стартові можливості України порівняно з багатьма іншими республіками. Це засвідчує офіційна статистика за 1990 р У цей час за розмірами валового національного продукту на душу населення наша республіка займала 7 місце, а за розмірами національного багатства на душу населення - 6 місце серед республік колишнього СРСР За продуктивністю праці в промисловості Україна була на 9 місці, а у сільському господарстві ділила з Росією 5—6 місця.

Деформована структура господарського комплексу, що дісталася в спадок від колишнього СРСР у поєднанні з недосконалою організацією державної влади в Україні, незавершеністю розподілу функцій між законодавчою, виконавчою і судовою гілками суттєво ускладнила державотворчий процес на початковому етапі.

На перших порах керівництво України покладало значні надії на допомогу західних держав, але після формального визнання її незалежності відбулося певне дистанціювання Заходу. А фінансова допомога використовувалася Заходом як своєрідний «важіль тиску» на Україну щодо ядерного роззброєння Зазначимо, що за обсягом американської допомоги в 1992/1993 фінансовому році (з розрахунку на душу населення) Україна перебувала на десятому місці серед країн СНД, майже втричі поступаючись Росії.

Отже, на початковому етапі державотворення в Україні перебіг цього процесу значною мірою визначали такі чинники: непідготовленість українського суспільства до державотворчих дій; успадкована від колишнього СРСР деформована структура народногосподарського комплексу; значний, але незбалансований природно-ресурсний потенціал; недосконала організація державної влади в республіці, незавершеність розподілу функцій між законодавчою, виконавчою і судовою гілками влади; певне дистанціювання Заходу після формального визнання незалежності України.

3. Розгортання державотворчих процесів. Становлення владних структур, прийняття Конституції України

В Україні після проголошення незалежності певний час діяли органи влади, сформовані за СРСР та УРСР ( правонаступність). За підрахунками фахівців, до проголошення незалежності України на її території суспільні відносини у н/г на 80% регулювалися союзним законодавством, а у всьому правовому регулюванні - 90%.

Необхідною умовою становлення України як демократичної правової держави було прийняття нової Конституції, формування власних органів влади та власної партійно-політичної системи.

Важливими віхами на шляху розбудови незалежної держави стало запровадження атрибутів державності:

  1.  Фіксація кордонів ( 4.11. 1991р. прийнято Закон „Про державний кордон України”)
  2.  Визначення громадянства( 8.10. 1991р. прийнято Закон „Про громадянство України”)
  3.  Визнання національної символіки як державної ( січень-лютий 1992р. низкою постанов ВР затвердила державним гімном мелодію М.Вербицького „Ще не вмерла Україна”, синьо-жовте знамено – державним прапором, а тризуб – малим гербом України).
  4.  Запровадження власної грошової одиниці (1992р. – започатковано обіг купонів багаторазового використання, а 21 вересня 1996р. – введено гривню).
  5.  Створення власних збройних сил ( 6.12. 1991р. прийнято Закон „Про Збройні сили України”, а потім пакет інших документів. Україна проголошувалася нейтральною, позаблоковою, без'ядерною державою. До 1994р. із території України було виведено всю ядерну зброю).

Офіційне затвердження атрибутів державності, створення власних збройних сил – гаранта захисту державної незалежності – лише початок розбудови держави. У межах цього процесу розгортаються і взаємодіють дві суспільні тенденції – трансформація вже існуючих до проголошення незалежності елементів держави та формування нових структур. Отже суть „розбудови держави” полягає в перетворенні уламку імперії на самодостатню, саморегулюючу систему.

Пріоритетним напрямком державотворчого процесу є формування  трьох основних гілок влади – законодавчої, виконавчої та судової. Було запроваджено посаду Президент України ( 5.07 1991р. прийнято відповідний закон ; спочатку Президент був главою держави і главою виконавчої влади).

Майже з самого початку новий механізм влади почав давати збої: або пробуксовував при прийнятті рішень, або гальмував практику реформування, або не  забезпечував належного соціального захисту населення, або самоусувався від керівництва господарськими процесами. Тому виникає двовладдя, а згодом і протистояння трьох центрів влади: Президента, ВР, уряду, а на місцях – між радами та держадміністраціями.

Протистояння Президент - ВР призвело до дострокових виборів у березні 1994 р. нового складу ВР, а у червні-липні Президента. Президентом із семи кандидатур було обрано Л.Кучму.(У другому турі за Л.Кучму проголосувало понад 52% виборців, а за Л.Кравчука - 45%)

Новообраний президент переніс центр уваги з питань ідеологічних на економічні, а ВР активізувала свою законотворчу діяльність.

Із проголошенням незалежності в Україні розгортається конституційний процес -розробка й обговорення різних варіантів нової Конституції, її розділів і статей.

Унаслідок суперечностей між Президентом і Верховною Радою Л. Кучма видав Указ про проведення у вересні 1996 р. Всеукраїнського референдуму щодо прийняття Конституції України. У пошуках компромісу було створено Узгоджувальну комісію на чолі з М. Сиротою. Було розв'язано спірні питання. У ніч на 28 червня 1996 р. більшістю голосів депутатів Верховної Ради Конституція України була прийнята. Її текст підписали Президент України і Голова Верховної Ради. Був виданий Указ Президента про введення в дію Конституції України.

Конституція включає 161 статтю і 14 розділів (розділ 15 містить перехідні положення).

Конституція України є демократичною і має найвищу юридичну силу. Вона визначає базові принципи організації вищих органів держави і місцевого самоврядування, форму правління, державний устрій, політичний режим України як незалежної, суверенної, правової держави. Найвищою соціальною цінністю за Конституцією є людина; Конституція визначає права, свободи й обов'язки громадян України.

З прийняттям Конституції конституційний процес не завершується. Законотворчість розгорнулася у двох напрямах – підготовка та затвердження нових законодавчих актів, що базуються на новому основному законі, та трасформація або відміна законів, затверджених до червня 1996 р.

В країні формується багатопартійність.

4. Політичне життя в Україні. Вибори до Верховної Ради України в 1994, 1998, 2002, 2006, 2007 рр. Вибори Президента України 1999, 2004, 2010 рр.

27 березня 1994 р. відбулись вибори до Верховної Ради України. Було обрано 338 народних депутатів, половина з яких були членами політичних партій. Найбільше місць отримала КПУ - 96 (до них слід додати ще 5 членів Компартії Криму), Рух - 20, СелПУ - 18, СПУ - 14. Інші партії спромоглись провести до Верховної Ради від 1 до 9 своїх представників. Таким чином, вибори засвідчили домінування лівих сил. 18 травня 1994 р. Головою Верховної Ради було обрано О. Мороза. Новий парламент затвердив Прем'єр-міністром В. Масола.

Процес зміни політичної влади в Україні завершили президентські вибори, що відбулися в червні-липні 1994 року. У другому турі виборів перемогу здобув Л. Кучма. Його кандидатуру підтримали східні й південні регіони України та Крим.

Вибори 1994 р. засвідчили, що Україна стоїть на демократичному шляху і зміна влади у пострадянських державах може відбуватися мирним демократичним шляхом.

У період правління Л. Кучми здійснювалися певні ринкові перетворення, проте тривав спад виробництва. Лише наприкінці періоду перебування його при владі відбулись деякі позитивні зрушення.

Прийняття Верховною Радою Конституції України (28 червня 1996р.) та введення національної грошової одиниці гривні (вересень 1996 р.) стали позитивними зрушеннями у становленні незалежної України.

У період 1994-1999 рр. в Україні змінилося чотири уряди, що свідчить про незначні успіхи в економічній політиці. Відчутного удару по українській економіці завдала фінансова криза восени 1998 р., що мала як внутрішні, так і зовнішні причини.

Важливою подією стали вибори до Верховної Ради (березень 1998 р.), які проходили за новою виборчою системою - змішаною (пропорційно-мажоритарною). З 450 депутатів 225 обиралися в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості, а 225 - за списками кандидатів у депутати від політичних партій або виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва. Підсумки голосування знову засвідчили домінування лівих партій.

За підсумками голосування в загальнодержавному багатомандатному окрузі чотиривідсотковий бар'єр, що був встановлений у виборчому законі, з 30 виборчих блоків подолали КПУ(24,65 %; 84 депутатські мандати). Народний рух України (9,4 %; 32), виборчий блок СПУ та СелПУ «За правду, за народ, за Україну!» (8,6 %; 29), Партія зелених України (5,4 %; 19), Народно-демократична партія (5 %; 17), Всеукраїнське об'єднання «Громада» (майже 4,7 %; 16), Прогресивна соціалістична партія України (4 %; 14).

Головою Верховної Ради було обрано представника блоку СПУ і СелПУ О. Ткаченка.

Вибори Президента України відповідно до Конституції України було призначено на 31 жовтня 1999 р. До бюлетеня Центрвиборчком заніс тринадцять прізвищ кандидатів у Президенти. Кожен із кандидатів висловлював впевненість у перемозі і демонстрував готовність взяти на себе відповідальність за долю країни. Чотири кандидати - Є. Марчук. О. Мороз. В. Олійник та О. Ткаченко, зустрівшись у Каневі, закликали усіх кандидатів до справедливої, чесної боротьби. Вони мали намір висунути напередодні виборів єдиного кандидата, який би мав більше шансів на успіх. Однак «канівська четвірка» не змогла здійснити задумане, а до неї більше ніхто не приєднався. Напередодні виборів Голова Верховної Ради України О. Ткаченко зняв свою кандидатуру на користь лідера Компартії України П. Симоненка.

У день виборів у голосуванні взяли участь 70 % виборців. Після підрахунку голосів з'ясувалося, що жоден із кандидатів у Президенти не набрав потрібної для перемоги кількості голосів. Перше місце впевнено зайняв діючий Президент Л. Кучма, а друге - Л. Симоненко, третім був О. Мороз, четвертою - Н. Вітренко. Шість кандидатів не набрали 1 % голосів. ЦВК призначив дату проведення другого туру голосування - 14 листопада.

Цікавість до другого туру президентських виборів не знизилася, а навіть зросла. Президентом України вдруге було обрано Л. Кучму. За нього проголосувало 56 % виборців, а за П. Симоненка - близько 38 %. Більшість виборців голосували проти повернення комунізму, а не за Л. Кучму.

Президентські вибори в Україні переконливо довели незворотність процесів, що були започатковані проголошенням незалежності, і подальшу дискредитацію ідеї побудови соціалізму (комунізму).

Після обрання Президента відбулась зміна уряду. У грудні 1999 р. Прем'єр-міністром України призначено В. Ющенка, тодішнього голову Національного банку України, що мав репутацію реформатора. За період його прем'єрства в економічному житті країни відбулись важливі зрушення: розпочалось економічне зростання після десяти років падіння. За період своєї діяльності уряд Ющенка зазнавав значного тиску з боку різних політичних сил і фінансово-промислових груп. Показовою в цьому плані була доля міністра паливно-енергетичного комплексу Ю. Тимошенко, якій вдалось дещо стабілізувати становище в галузі й розв'язати значну частину накопичених проблем. Проте ця діяльність постійно критикувалася, і зрештою вона була усунута і проти неї відкрили судову справу.

Визначною подією, що позитивно вплинула на прискорення державотворчих процесів і проведення реформ, було формування в складі ВРУ парламентської не комуністичної більшості в кількості 237 депутатів. - відбулася „оксамитна революція” – створено не комуністичну більшість, обрано нове керівництво парламенту (І.Плющ, В.Медведчук, С.Гавриш).

Протистояння між Президентом та ВР, прагнення Президента посилити владні повноваження зумовили проведення 16 квітня 2000 р. всеукраїнського референдуму на який було винесено питання недовіри ВР, права Президента на розпуск ВР у разі не сформованості протягом місяця після виборів у ній постійно діючої парламентської більшості, скасування депутатської недоторканості, скорочення складу парламенту до 300 осіб, формування двопалатного парламенту, прийняття Конституції України на всеукраїнському референдумі. Понад 80 % виборців, що взяли участь у голосуванні, висловились за двопалатний парламент, скорочення числа депутатів з 450 до 300, ліквідацію права депутатської недоторканності, право Президента достроково припиняти повноваження ВРУ, якщо остання протягом одного місяця не зможе сформувати постійно діючої парламентської більшості або протягом трьох місяців не зможе затвердити підготовленого і поданого в установленому порядку Кабінетом Міністрів проекту Державного бюджету України.

Виконання рішень референдуму поставило на порядок денний питання про внесення суттєвих змін до Конституції і виборчого закону. Проте цей процес через різні причини гальмувався.

Але восени 2000 р. у суспільстві знову загострюється політичне протистояння, приводом до якого стали події навколо загибелі журналіста Г.Гонгадзе та „касетний” скандал, пов'язаний із записами розмов посадовців у президентському кабінеті (записи майора СБУ О. Мельниченка). Активізується правоцентристська опозиція, знову з'являються наметові містечка опозиціонерів, рух „Україна без Кучми!” 9 березня 2001 р. відбулися зіткнення представників органів правопорядку та опозиційних сил. Проте домогтись свого опозиція не змогла. Наприкінці весни наступ опозиції пішов на спад, владі вдалось подолати кризу, але її авторитет був суттєво підірваний як у середині країни, так і за кордоном.

Важливою подією політичного життя країни у 2000-2001 рр. було перегрупування політичних сил в країні, особливо напередодні парламентських виборів 2002 р. У січні 2001р. було відправлено у відставку Ю. Тимошенко, а 26 квітня 2001 р.- увесь уряд В. Ющенка. Це було поштовхом до формування могутньої опозиції режиму Кучми. Упродовж осені-зими 2001р. відбулося формування передвиборчих блоків. Основними суперниками на парламентських виборах стали опозиційний блок «Наша Україна» і провладний блок «За єдину Україну».

Вибори у березні 2002 р. відбувалися за мішаною виборчою системою. За підсумками голосування в загальнодержавному багатомандатному окрузі з 30 виборчих блоків чотиривідсотковий бар'єр подолали: блок «Наша Україна» на чолі з В.Ющенком. (23,55 %), Комуністична партія України (20,01 %), Блок «За єдину Україну!» (11,79 %). Блок Юлії Тимошенко (7,25 %), Соціалістична партія України (6,87 %), Соціал демократична партія України (об'єднана) 6,27 %.

28 травня 2002 р. було обрано керівництво ВРУ: голова - В. Литвин («Єдина Україна»), перший заступник - Г. Васильєв («Єдина Україна»), заступник - О. Зінченко (СДПУ(о)).

Фракція «Єдина Україна» виявилась нежиттєздатною і вже в червні 2002 р. розпалась на шість фракцій: «Партія регіонів» (52 депутати), «Трудова Україна» (31), «Партія промисловців і підприємців» (20), «Народовладдя» (17), «Аграрії України» (17), «Демократичні ініціативи» (15). Проурядові фракції, за рахунок депутатів, що обиралися в мажоритарних округах, отримали більшість у парламенті, тим самим нівелювавши перемогу опозиції.

2002-2004 рр. пройшли у гострій політичній боротьбі. Л. Кучма намагався реалізувати політичну реформу, яка передбачала перерозподіл владних повноважень у трикутнику Президент-Прем'єр-міністр-Верховна Рада. Проте всі проекти і комбінації не знайшли підтримки в парламенті.

Президентські вибори 2004 р «Помаранчева революція».

Вибори Президента України 2004 р., як і передбачалося, стали переломними в історії України. Тривалий час була не зрозумілою позиція чинного Президента України Л. Кучми. Зрештою Л. Кучма відмовився від участі у виборах 2004 р. Кандидатом від влади став чинний Прем'єр-міністр України В. Янукович. Для створення його позитивного іміджу було задіяно всі можливі і неможливі засоби: від прямого використання адмінресурсу до відкритого поширення неправдивої інформації. Використовуючи своє службове становище В. Янукович вжив ряд популістських заходів, зокрема, пенсіонерам було надано доплату до пенсій, підвищено заробітну плату.

Опозиційні сили згрупувалися навколо лідера «Нашої України» В. Ющенка, колишнього голови Національного банку України, Прем'єр-міністра у 2000-2001 рр.

Однією з особливостей передвиборчої кампанії було висування великої кількості кандидатів у Президенти України. Проте головна передвиборча боротьба точилася між двома кандидатами: В. Януковичем і В. Ющенком.

Під час проведення виборів виявилась заангажованість Центральної Виборчої Комісії на чолі з С. Ківаловим, яка впродовж 10 днів не оприлюднювала остаточні результати голосування. Крім того, з'ясувалося, що робота комп'ютерної мережі ЦВК зазнала зовнішнього втручання.

У результаті голосування 31 жовтня 2004 р. голоси виборців розподілилися таким чином: В. Ющенко (39,26 % голосів), В. Янукович (39,11 %), О. Мороз (5,82 %), П. Симоненко (4,97 %), Н. Вітренко (1,53 %), А. Кінах (0,93 %). Такий розподіл голосів не виявив переможця, тому було призначено другий тур виборів - 21 листопада 2004 р. за участю В. Ющенка і В. Януковича. Після першого туру про свою підтримку Ющенка заявили О. Мороз та А. Кінах. В. Януковича підтримала Н. Вітренко.

Голосування другого туру відбулося зі значними фальсифікаціями і махінаціями на користь кандидата від влади. Оприлюднені ЦВК результати про перемогу В. Януковича разюче відрізнялися від даних екзитполів, які засвідчували перемогу В. Ющенка. Обурені таким станом речей виборці відгукнулися на заклик опозиційного кандидата захистити свій вибір і вже ввечері 21 листопада зібралися на мітинг на центральній площі Києва - майдані Незалежності. З наступного дня мітинг переріс у масову мирну акцію протесту, яка тривала до 8 грудня 2004 р. і отримала назву Помаранчева революція.

Незважаючи на народні протести, на те, що Верховний Суд України та суди інших інстанцій ще не розглянули скарги команди кандидата у президенти В. Ющенка, ЦВК, не взявши до уваги жодної скарги, 24 листопада о 18.30 оголосила переможцем виборів В. Януковича.

Така неприхована зневага і несправедливість сприяли радикалізації дій протестуючих.

Того ж дня до Києва почали звозити і прихильників В. Януковича (загалом близько 20 тис. осіб), які спробували створити власне наметове містечко навпроти будівлі Кабінету Міністрів України.

У країні склалася вкрай напружена ситуація: загроза силових дій як з боку правоохоронних органів, так і з боку прихильників ворогуючих таборів, політична криза, загроза економічної кризи.

Тим часом Верховний Суд України наклав заборону на публікацію результатів оголошених ЦВК до моменту прийняття свого рішення.

27 листопада відбулося засідання ВРУ, на якому було прийнято постанову про політичну кризу в Україні, про визнання факту фальсифікації виборів та фактично анульовано рішення ЦВК. Парламент висловив недовіру ЦВК і назвав неприпустимим застосування сили проти учасників акції громадської непокори.

Прихильники кандидата у президента В. Януковича взяли курс на сепаратизм, на розкол країни. З'їзд депутатів всіх рівнів у Сєвєродонецьку закликав до проголошення Південно-Східної Автономної Республіки. Провідну роль у цьому процесі відігравали регіональні лідери Донецької, Луганської та Харківської областей. Водночас у західних і центральних регіонах країни місцеві ради прийняли рішення про визнання Президентом України В. Ющенка.

Для розв'язання складної ситуації з посередницькою місією до України прибули представники Польщі, Литви, Росії, ОБСЄ та ЄС. Зрештою за допомогою міжнародних посередників сторони конфлікту (Президент України Л. Кучма і кандидати у президенти України В. Ющенко і В. Янукович) виробили формулу політичного врегулювання кризи. Але все залежало від рішення Верховного Суду України. Своїм рішенням від 3 грудня 2004 р. Верховний Суд України визнав недійсними результати другого туру президентських виборів, оголошених Центральною Виборчою Комісією (ЦВК) 24 листопада 2004 р., і призначив переголосування другого туру на 26 грудня 2004 р.

Щоб унеможливити під час переголосування масові фальсіфікації, було розроблено зміни до Закону «Про вибори Президента України». Ці пропозиції, згідно з домовленостями, були поставлені на голосування у ВРУ у пакеті зі змінами і доповненнями до Конституції України (політична реформа), які передбачали перерозподіл владних повноважень між ВРУ, Президентом України і Прем'єр-міністром з вересня 2005 р. Також голосувався у першому читанні проект про реформування системи місцевого самоврядування. 8 грудня пакет було проголосовано переважною більшістю депутатів. Відразу ж у сесійній залі проголосовані документи були підписані Президентом України Л. Кучмою. Також ВРУ затвердила і новий склад ЦВК, який очолив Я. Давидович.

Під час переголосування до України приїхала рекордна кількість міжнародних спостерігачів - 12 тис. осіб, які засвідчили демократичний характер голосування 26 грудня.

Переголосування 26 грудня 2004 р. дало такі результати: за В. Ющенка проголосувало 51,99 % виборців за В. Януковича - 44,21 %. Інаугурація нового Президента України В. Ющенка відбулась 23 січня 2005 р.

Прем'єр-міністр: лютий-вересень 2005р. – Ю.Тимошенко, з вересня 2005р.по червень 2006р. – Єхануров.

Вибори до ВРУ 2006р. проходили за партійно-пропорційною системою. До ВРУ пройшли Партія регіонів (В.Янукович, бл 33%), БЮТ (Ю.Тимошенко, бл.24%), „Наша Україна” (бл., почесний голова В.Ющенко,14%), СПУ (О.Мороз, бл. 7%), КПУ (П.Симоненко, бл. 5%). Переговори „помаранчевих партій” (БЮТ, СПУ в „Наша Україна”) протягом квітня –червня про створення коаліції виявилися безрезультативними, у липні було утворено парламентську більшість у складі Партії регіонів, СПУ та КП. Головою ВРУ став О.Мороз, уряд очолив В.Янукович.

Згідно з офіційними результатам, у Верховну раду V скликання пройшли:

  1. Партія регіонів (186 мандатів)
  2. Блок Юлії Тимошенко (129)
  3. Народний союз «Наша Україна» (81)
  4. Соціалістична партія України (33)
  5. Комуністична партія України (21)

Зазначимо для порівняння, що у 2002 році з 33 партій і блоків до парламенту потрапило шість (при 4%-ому виборчому бар'єрі), а в 1998 році до Верховної Ради потрапило вісім політичних сил.

ЦВК оприлюднила результати виборів 15 жовтня 2007 року. Нижче подається таблиця, а також діаграми, що ілюструють ці результати:

Ці парламентські вибори відбулися 30 вересня 2007 року за пропорційною системою в загальнодержавному виборчому окрузі. Прохідний бар'єр для партій і блоків становив 3% від числа виборців, що взяли участь у голосуванні.

Партії та блоки Голосів % Місць +/- Партія регіонів 8013918 34,37 175 -11 Блок Юлії Тимошенко (БЮТ) 7162174 30,71 156 +27 Блок «Наша Україна - Народна Самооборона» (НУНС) 3301012 14,15 72 -9 Комуністична партія України (КПУ) 1257397 5,39 27 +6 «Блок Литвина» 924568 3,96 20 +20 Соціалістична партія України (СПУ) 668185 2,86 0 -33

5 грудня 2007 року Головою ВРУ обрано 227 голосами при 226 необхідних народний депутат фракції "Наша Україна-Народнаї самооборона" Арсеній Яценюк.

Було сворено уряд на чолі з Ю. Тимошенко.

Результати повторного голосування з виборів Президента України 7 лютого 2010 року:

ТИМОШЕНКО Юлія Володимирівна – 11593357

ЯНУКОВИЧ Віктор Федорович – 12481266

– відсоток голосів виборців, поданих за кожного кандидата на пост Президента України, у відношенні до кількості виборців, які взяли участь у голосуванні:
ТИМОШЕНКО Юлія Володимирівна – 45,47

ЯНУКОВИЧ Віктор Федорович – 48,95

– кількість виборців, які не підтримали жодного кандидата на пост Президента України, – 1113055

– відсоток голосів виборців, які не підтримали жодного кандидата на пост Президента України, у відношенні до кількості виборців, які взяли участь у голосуванні – 4,36.

Створено коаліцію  Партія регіонів, Комуністична партія. Блок Литвина.

Прем’єр-міністром став М.Азаров

5. Економічний розвиток незалежної України. Становище в соціальній сфері.

Політична незалежність України стала передумовою здобуття республікою економічного суверенітету. Першочерговим завданням було визначено перехід від командної до ринкової економіки, який дав би змогу вивільнити творчу енергію народу та повніше реалізувати можливості вітчизняного економічного потенціалу.

Через різні обставина Україна самостійно не обирала своєї моделі переходу до ринку, а була просто втягнута у ринкові перетворення за російським зразком ( спільний економічний простір, грошова система...)

Уже навесні 1992р. скорочення обсягу виробництва продукції промисловості на 14,1%, - майже кризова ситуація в економіці: стара система господарювання була підірвана, а нова – ще фактично не створена. На практиці влада вдавалася до адміністративних методів управління. Таким чином. Протягом 1991-1994р.р. віднайти оптимальну формулу реформування національної економіки не вдалося. Країна опинилася у кризовій ситуації. Купівельна спроможність населення фактично знизилася у 5 разів. Зросло розшарування населення. Складним був стан справ в сільському господарстві – колгоспи не вписувалися в нові економічні умови, а інші форми господарювання не могли стати основним виробником с/г. продукції.

З 1994р. взято курс на „прискорене реформування як єдина умова і основний засіб виходу з кризи та економічної стабілізації”. З'явилися, а потім і закріпилися позитивні тенденції та процеси. Було сформовано основні атрибути національної економіки – фінансову, податкову, митну, банківську та інші системи, що сукупно визначають основну економічну інфраструктуру державності. Відбувся перелом у реформуванні відносин власності. Розширюється корпоративний та приватний сектор економіки.

Реалізація нового курсу дала змогу утвердити ринковий механізм ціноутворення, здійснити складний і болісний перехід до світових цін, запровадити ліберальний режим зовнішньої

Позитивні зрушення в економіці 2000-2001 рр.

Ситуація у економіці характеризується  певними негативними процесами:

Збереження та поглиблення структурних деформацій( значна частка базових галузей – металургії, енергетики, паливної промисловості, скорочення машинобудування)

Катастрофічний рівень фізичного та морального старіння основних виробничих фондів.

Неактивне використання реального економічного потенціалу.

Низький рівень економічної свободи та високий – економічного ризику.

Загроза безпеці держави у сфері енергопостачання ( за рахунок власних джерел Україна задовольняє 47% потреб, значна залежність від Росії)

„Тонізація” та криміналізація економіки ( За даними експертів у 2001 р. тіньовий сектор становив 60% економіки).

Загострення проблем у соціальній сфері. Низький рівень життя ( 17% - індекс купівельної спроможності відповідно до європейських норм, 95 місце серед 175 країн за індексом людського розвитку)

6. Зовнішня політика незалежності України.

Відправним моментом у процесі переходу зовнішньополітичної діяльності республіки на засади самостійності та рівноправності у міжнародних відносинах стало визнання України міжнародним співтовариством.

Самостійну зовнішню політику Україна стала проводити після проголошення незалежності. Принципи зовнішньої політики країни були викладені в Декларації про державний суверенітет (1990 р.) та документі Верховної Ради «Основні напрямки зовнішньої політики України» (1993 р.). Воєнна доктрина України - нейтралітет.

Зовнішня політика України спрямовувалася на утвердження і розвиток її як незалежної демократичної держави; забезпечення стабільності міжнародного становища України; збереження територіальної цілісності держави та недоторканості її кордонів; входження національного господарства до світової економічної системи для його повноцінного економічного розвитку, підвищення добробуту народу; захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів із зарубіжними українцями і вихідцями з України; створення іміджу України як надійного і передбачуваного партнера.

Пріоритетними сферами зовнішньополітичної діяльності визначено розширення участі в європейському регіональному співробітництва, а також в межах СНД, активна участь у діяльності ООН; дієва співпраця з державами Європейської співдружності та НАТО.

Основні напрями зовнішньої політики незалежної України - багатовекторність.

В основу офіційної концепції зовнішньої політики української держави в перші роки незалежності було покладено чітку європейську орієнтацію, розраховуючи на порівняно швидку інтеграцію в європейські структури (НАТО, ЄС, НБСЄ-ОБСЄ). Однак швидка інтеграція не відповідала об'єктивним умовам розвитку країни та відповідних структур.

У 1996р. Україна знищила третій за розміром ядерний арсенал світу.

Міжнародні торговельні та економічні зв'язки. Культурне співробітництво.

Україна активізувала свою зовнішньополітичну діяльність у міжнародних організаціях: ЮНЕСКО, МАГАТЕ, Всесвітній організації охорони здоров'я. Союзі електрозв'язку. З 1972 р. Україна бере участь у програмі ООН з охорони навколишнього середовища - ЮНЄП.

Україна має 5 постійних представництв у міжнародних організаціях, є членом більш як 40 міжнародних і міжурядових організацій.

9 листопада 1995 р. Україна стала членом Ради Європи і пов'язує з участю в роботі цієї організації подальшу інтеграцію до Європи. Участь делегації України в засіданнях Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) покликана сприяти зміцненню демократії та правопорядку в Україні.

Співпраця України з Організацією європейської безпеки і співробітництва дозволила нашій країні одержати гарантії безпеки, поваги до незалежності й суверенітету, територіальної цілісності з боку Росії, США, Великобританії.                       

Улітку 1997 р. в Мадриді Україна підписала Хартію про партнерство з Організацією Північноатлантичного Договору (НАТО- держави НАТО визнали Україну невід'ємною частиною демократичної Європи).

Як країна-співзасновник Ради Євроатлантичного партнерства й активний учасник програми «Партнерство заради миру» Україна поглиблює міжнародне співробітництво з НАТО (проведення спільних операцій і навчань під егідою Ради Безпеки ООН і за відповідальності ОБСЄ). Україна і держави НАТО проводять регулярні консультації з питань регіональної безпеки та запобігання конфліктам, здобуття військової освіти.

У 2000-2001 рр. Україна виконувала функції непостійного члена Ради Безпеки ООН. Міністр закордонних справ України Геннадій Удовенко був Головою Генеральної Асамблеї ООН.

У березні 2001 р. Україна головувала на засіданнях Ради Безпеки ООН, що свідчить про високий рівень міжнародного авторитету  нашої держави.

Україна брала активну участь у врегулюванні кризи на Балканах. Українські військові входять до складу міжнародних миротворчих збройних сил. Український інженерний батальон бере участь у розмінуванні території Лівану; українські миротворці у Сьєрра-Леоне сприяють врегулюванню місцевого міжетнічного конфлікту.

Після терористичних актів 11 вересня 2001 р. У США Україна взяла активну участь у боротьбі з міжнародним тероризмом. Ірак.

Україна цілком підтримує концепцію «нової Європи», основою якої є Європейський Союз, Рада Європи та НАТО. Співпраця з цими організаціями є підґрунтям європейського курсу України у новому сторіччі. Нині ЄС є найбільшим торговим партнером України.

Отже, західний напрям зовнішньополітичної діяльності став одним із пріоритетних для незалежної України. Українська дипломатія намагалася розширенням політичного діалогу і співробітництва на дво- і багатосторонній основі створити ґрунт для швидкої інтеграції нашої держави до європейських структур. Однак на заваді реалізації цих планів стали різний рівень розвитку України і західноєвропейських держав, нестабільність української економіки, намагання Росії зберегти Україну в орбіті свого впливу, існування потужного українського ядерного потенціалу, що дістався у спадок від СРСР, тощо. Зміна акцентів у зовнішній політиці та вирішення проблеми ядерного роззброєння дали змогу Україні інтенсифікувати процес інтеграції у світові, насамперед європейські, структури, налагодити регулярний політичний діалог із США, активізувати двостороннє співробітництво із західними державами, зміцнити зв'язки з НАТО. Ці процеси створили підґрунтя для поступового перетворення України з пасивного об'єкта на активний суб'єкт міжнародних відносин.

Україна та СНД

8 грудня 1991 р. у Мінську лідери Росії, України та Білорусії (країн-засновників СРСР) заявили про припинення дії Союзного Договору 1922 р. та про намір створити Співдружність Незалежних Держав (СНД). Після алма-атинської зустрічі (21 грудня) до складу СНД увійшло 11 колишніх республік (без Грузії та держав Прибалтики). 25 грудня Президент СРСР М. Горбачов пішов у відставку. СРСР припинив своє існування. З цього моменту відкривається новий етап у відносинах між тепер вже незалежними державами, що утворилися на уламках Радянського Союзу. Його суть - у спробі переходу від відносин залежності та підкорення в межах єдиної наддержави - СРСР - до відносин рівноправних партнерів. Утворенню СНД сприяли спеціалізація економічних районів, тісні економічні контакти, спільне правове поле, входження до єдиного воєнно-оборонного простору, функціонування загальної валюти, усталені міжетнічні зв'язки. Крім того, певною мірою процес інтеграції стимулювався спільністю стратегічних інтересів тих держав, що увійшли до складу СНД, пріоритетними серед яких були:

— вихід із соціально-економічної кризи;

— проведення ефективних ринкових реформ;

— реструктуризація та модернізація економіки;

— збереження територіальної цілісності та юридичне визнання відмови від взаємних претензій;

— досягнення внутрішньої соціально-економічної та політичної стабільності, запобігання виникненню руйнівних внутрішніх конфліктів, блокування спроб повернути розвиток історії у зворотному напрямі.

Проблема Україна-СНД має три основні аспекти: політичний, економічний і воєнний.

Росія намагалася перетворити СНД у наддержавну структуру з міцними координуючими та виконавчими функціями у воєнній та політичній сфері.

Відносини України з сусідніми державами. Українсько-російські відносини.

Отже, ставлення України до СНД у своєму розвитку еволюціонувало. Якщо на початковому етапі незалежності українська сторона вбачала в співдружності лише форму «цивілізованого розлучення», то з плином часу цей підхід зазнав суттєвих змін. Нині СНД розглядається Україною як міжнародний переговорний механізм, здатний зближувати позиції, збалансовувати інтереси, шукати компроміси, узгоджувати принципи господарської діяльності. Інтеграційний процес у межах СНД має суперечливий характер. З одного боку, певна консолідація країн СНД дає змогу задовольнити взаємовигідні інтереси на основі багатостороннього співробітництва; забезпечує політичну стабільність у міждержавних відносинах; надає переваги у вирішенні таких глобальних проблем як екологія та енергетика. З іншого - все виразніше в інтеграційному потоці простежується домінуюча роль Росії, її бажання перетворити СНД на наддержавну структуру з міцними координуючими та виконавчими функціями; посилюється вплив на процеси консолідації військово-політичних та ідеологічних чинників; реальною лишається загроза того, що економічна інтеграція в СНД не зможе забезпечити технологічного прориву і в перспективі призведе до консервації господарської, технічної та технологічної відсталості країн співдружності. З огляду на це Україна за основу своєї діяльності в межах СНД взяла концепцію інтеграції на «різних швидкостях», яка дає змогу зберігати незалежну позицію та реалізовувати національні інтереси.

Налагодження відносин із Російською Федерацією. Не завжди на міжнародній арені інтереси України і Росії збігаються. Але протистояння країн небезпечне для них самих. Підписання «Великого договору» між Росією й Україною (1997 р.) зміцнило взаємовигідну співпрацю держав.

Росія - найбільший постачальник електроенергії, газу, нафти, товарів народного споживання в Україну. Сьогодні масштаби російсько-української економічної співпраці відповідають потребам і потенційним можливостям обох країн. Перспективи розвитку відносин України й Росії вимагають створення нормативно-правової бази у фінансовій, податковій, банківській і митній сферах.

Наприкінці 1999 - на початку 2000 р. загострилася енергетична криза в Україні, пов'язана з роз'єднанням єдиної енергосистеми. Україна, маючи велику заборгованість перед Росією за отримані енергоносії, не могла повністю розрахуватися за них. У 2000-2001 рр. відбулися двосторонні переговори про вирішення енергетичної кризи в Україні.

Росія залишається стратегічним партнером на півночі. Саме тому 2002 рік проголошений «Роком України в Росії», а 2003 рік - «Роком Росії в Україні».

У 1996 р. на конференції міністрів закордонних справ в Австрії Україна стала членом, Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ). До ЦЄІ входять і сусіди України -Польща, Словаччина, Білорусь, Румунія. Участь

Завершилася робота щодо делімітації державного кордону з сусідніми державами, поглиблюється і розширюється двостороннє співробітництво з ними.

У українсько-румунських відносинах існували певні територіальні протиріччя (претензія Румунії на острови в Чорному морі), хоча в 1997 р. Президенти обох країн підписали Договір про дружбу, співробітництво й добросусідство.

Пріоритетами зовнішньої політики України на межі XX— ст. стали відносини з країнами - членами європейського Союзу, співпраця з НАТО в межах програми «Партнерство заради миру» й Подальше взаємовигідне російсько-українське співробітництво. Важливим зовнішньополітичним фактором для України є співпраця зі США.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

28224. Понятие креативности. Дивергентное и конвергентное мышление 36.5 KB
  Дивергентное и конвергентное мышление. Креативность творческое мышление творческие способности индивида характеризующиеся готовностью к продуцированию принципиально новых идей. Факторы стимулирующие развитие креативности: ситуации незавершенности открытости разрешение и поощрение множества вопросов стимулирование ответственности и независимости внимание к интересам детей со стороны взрослых самостоятельные разработки и наблюдения неприклонение перед авторитетами Конвергентное и дивергентное мышление. Конвергентное мышление лат.
28225. ВОЛЯ КАК ВЫСШИЙ УРОВЕНЬ ПСИХИЧЕСКОЙ РЕГУЛЯЦИИ. ОСНОВНЫЕ ТЕОРИИ ВОЛИ 42 KB
  ОСНОВНЫЕ ТЕОРИИ ВОЛИ. Функции воли:1.Регулятивная – внешняя – используется когда усилия носят коллективный характер Характеристики воли: Направленность – воля всегда направлена на объект Отдаленность – идет работа на перспективу а не удовлетворение сиюминутных потребностей Устойчивость – протяженность во времени Энергетическая – волевые процессы возникают при слабом побуждении = низкой энергетичности Информационная – только при наделении объекта социальной ценностью обеспечении личностного смысла возможно формирование дополнительного...
28226. Интеллект и его структура 52 KB
  Структура интеллекта 1. Структура интеллекта по Ч. В соответствии с этой теорией генеральный фактор интеллекта имеет наибольший вес при выполнении задач на абстрактные отношения а наименьший при выполнении сенсорных задач. Кроме генерального существуют также и групповые факторы интеллекта к которым можно отнести механическую лингвистическую математическую компетентность а также специальные факторы которые делают свой вклад лишь в отдельные интеллектуальные тесты.
28227. Уровни построения движений по Н.А.Бернштейну. Схема управления движениями по Н.А.Бернштейну 30 KB
  Каждый уровень имеет специфические свойственные только ему моторные проявления каждому уровню соответствует свой класс движений. Уровень А – самый низкий и филогенетически самый древний. Уровень В уровень синергий. Этот уровень оторван от внешнего пространства но зато очень хорошо осведомлен о том что делается в пространстве тела.
28228. Акцептор действия П.К.Анохина 1.08 MB
  Акцептор действия П. Внешний раздражитель вступает во взаимодействие с другими афферентными возбуждениями имеющими другой функциональный смысл и только в зависимости от синтеза всех этих афферентаций создаются условия для формирования целенаправленного действия. Обратная афферентация информирует о результатах совершенного действия давая возможность организму оценить степень успеха выполняемого им действия. Акцептор результатов действия предназначен для восприятия информации о полученном результате и сравнения ее с теми параметрами...
28229. Эмоции: их физиологические механизмы и психологические функции 50.5 KB
  Эмоции: их физиологические механизмы и психологические функции. Эмоции – одна из форм отражения. Эмоции отражают не сами объекты предметы явления а их отношения к потребностям целям и мотивам деятельности человека переживающего эти эмоции. Эмоции – это процессы отражающие личную значимость и оценку внешних и внутренних ситуаций для жизнедеятельности человека в форме переживаний.
28230. Классификация эмоций. Эмоции и чувства. Виды чувств 36 KB
  Эмоции и чувства. По критерию мобилизации ресурсов организма: стенические вызывают прилив энергии астенические По модальности Плутчек: любовь Радость Принятие оптимизм подчинение Страх Удивление Печаль Отвращение Гнев агрессия благоговение Ожидание разочарование презрение жалость Основные виды эмоций классификация по силе и деятельности проявлений: аффекты страсти собственно эмоции настроение чувства стресс. Чувства еще...
28231. Способы управления эмоциями. Защитные механизмы и совладающее поведение 43.5 KB
  Защитные механизмы и совладающее поведение. Защитные механизмы психики. Отрицание Проекция Приписывает свои мотивы другим людям атрибутивнаяособзает черту и бессознателтно приписывает другим комплементарная осознает но источник лежит в другом классическая не признает качество Смешение Смещение объекта смещение влечения Регрессия объекта при разводе к маме Идентификация принимает личные характеристики другого на себя Компенсация Реактивное образование Замена на противоположные импульсы Рационализация Сублимация...
28232. Психические состояния и их классификация 31.5 KB
  Левитов: Состояние – целостная характеристика психической деятельности и поведения за некоторый период времени показывающая своеобразие протекания психических процессов в зависимости от отражения объектов и явлений действительности в настоящий момент в зависимости от конкретной ситуации предшествующего состояния и психических свойств личности. Состояние – целостная организация поведения и деятельности за определенный момент времени. Психическое состояние – относительно устойчивое психическое явление характеризующее психику в целом фон на...