45062

Державна мова – мова професійного спілкування

Лекция

Иностранные языки, филология и лингвистика

Поняття національної та літературної мови. Головні ознаки літературної мови. Отже основною метою нормативної дисципліни “Українська мова професійного спілкування†є усвідомлення системи української мови і розкриття особливостей її функціонування передусім у межах ділового і наукового стилів професійного спілкування. При цьому специфіка курсу полягатиме у тому що він спиратиметься на розмежування культурного і політичного аспектів життя мови.

Украинкский

2013-11-15

144.5 KB

71 чел.

Лекція № 1

Тема 1. Державна мова – мова професійного спілкування

План

  1.  Предмет і завдання курсу, його наукові основи.
  2.  Поняття національної та літературної мови.
  3.  Головні ознаки літературної мови.
  4.  Мовні норми.
  5.  Професійна мовнокомунікативна компетенція.
  6.  Мовне законодавство та мовна політика в Україні.

  1.  Предмет і завдання курсу, його наукові основи.

Сьогодні постійно зростає актуальність курсу “Українська мова професійного спілкування” у системі підготовки спеціалістів вищої управлінської ланки, що зумовлено низкою причин і тенденцій:

  1.  загальнонаціональною тенденцією. Вона пов’язана з тим, що мова поступово перетворюється  в матеріалізоване явище, здатне конструювати новий предметний світ науки й виробництва, будувати людські відносини у професійно-діловій сфері і бути першопричиною структуризації суспільства на різних етапах його розвитку;
  2.  загальнонаціональною причиною. Сьогодні в Україні проблеми мовної політики й етнодержавотворення підвищуються до рівня доленосних, що примушує політиків шукати у мові джерело своїх майбутніх перемог і сучасних негараздів. При цьому поняття “національна мова” часто звужується до уявлення про те, що вона є простим засобом спілкування. А між тим національна мова – це засіб спільності нації, який може матеріалізуватися не тільки в різних мовних системах, а й у живопису, музиці, архітектурі й інших витворах національної культури;
  3.  індивідуально-культурною причиною. Психологічний контакт при спілкуванні, а отже, й ефект впроваджених дій залежить від рівня мовної підготовки управлінців, який залишається поки що низьким;
  4.  практикою повсякденної діяльності службовців, керівників підприємств і установ, пов’язаною з переведенням усієї системи спілкування та діловодства на українську мову.

Отже, основною метою нормативної дисципліни “Українська мова професійного спілкування” є усвідомлення системи української мови і розкриття особливостей її функціонування передусім у межах ділового і наукового стилів професійного спілкування.

Предметом дисципліни є усна й писемна форми професійного спілкування у межах ділового, наукового і публіцистичного стилів. При цьому специфіка курсу полягатиме у тому, що він спиратиметься на розмежування культурного і політичного аспектів життя мови. Основним його завданням буде не тільки вміння класифікувати й укладати документи, а й розуміння стильового різноманіття національної мови, усвідомлення мети спілкування у різних сферах суспільного і громадського життя.

Основні завдання дисципліни:

  •  систематизувати знання з української мови взагалі і професійного спілкування, зокрема;
  •  сформувати вміння щодо написання, складання та перекладу професійних текстів;
  •  сформувати навички мовного оформлення ділових паперів;
  •  забезпечити оволодіння нормами сучасної української орфоепії, орфографії, граматики, лексики, стилістики і правилами мовного етикету у межах професійного спілкування на рівні знань і вмінь;
  •  збагатити запас загальновживаної і професійної лексики.

  1.  Поняття національної та літературної мови.

6. Мовне законодавство та мовна політика в Україні.

Мова взагалі виступає перш за все у свідомості її носіїв як національна, хоча загальне поняття “мова” і “національна мова” не тотожні: вони розрізняються з точки зору зовнішнього і внутрішнього (форми і змісту) і не завжди збігаються.

Мовна система, за допомогою якої відбувається спілкування залежно від об’єктивних чи суб’єктивних причин, викликаних історичними, соціальними чи психологічними чинниками, прямо не стосується національної мови як внутрішнього прояву національного характеру і способу світосприйняття.

Якщо мова є ідеальною уніфікованою системою й основним засобом спілкування, який реалізується у мовленні, то національна мова – засіб і свідоцтво спільності нації. Це тип національного мислення, який може матеріалізуватися не тільки в різних мовних системах, а й у різноманітних витворах національної культури.

З цього погляду національна мова може ототожнюватись із національною культурою, а видатні діячі культури і мистецтва належати до певних національних культур не за їх походженням, місцем проживання або типом мовної системи, якою вони користуються для передачі свого внутрішнього світу, а за здатністю якомога повніше передати національну специфіку навіть у тому випадку, коли описується інша культура й інша національна дійсність.

Формальна субстанція мови виявляється у специфіці фонетичної, лексичної або граматичної систем, тобто у мовленні (зовнішній прояв), а духовність і культура – в особливостях національного світосприйняття, тобто у національній мові (внутрішній прояв).

Ось чому національна мова охоплює:

  1.  Сукупність мов національностей та усіх територіальних діалектів певної держави – територіальних різновидів спільно національної мови, які відрізняються специфічними мовними засобами.
  2.  Соціальні жаргони, тобто мову певних соціальних колективів (як-то мову шахтарів чи політиків, тощо).
  3.  Національний фольклор, літературну мову як вищу форму національної мови, національну культуру і мистецтво, що обслуговують культурне і громадське життя, об’єднуючи народ (або народи) в єдину націю.

Таким чином поняття “національна мова” охоплює всі мовні засоби спілкування людей – літературну мову та діалекти.(Полюга Л.М. Співвідношення понять “українська національна” та “українська літературна” мова // Українська історична та діалектна лексика. – К., 1995. – С. 178 – 183).

Діалект (від грец. dialektos – розмова, говір, наріччя) – це різновид національної мови, вживання якого обмежене територією чи соціальною групою людей. Відповідно розрізняють територіальні та соціальні діалекти.

Територіальний діалект є засобом спілкування людей, об’єднаних спільністю території, а також елементів матеріальної і духовної культури, історико-культурних традицій, самосвідомості. Сукупність структурно близьких діалектів утворює наріччя, сукупність усіх наріч – діалектну мову, що є однією з двох основних форм (поряд з літературною) існування національної мови.

Територіальні діалекти в системі національної мови – це залишки попередніх мовних формувань, які часто фіксують ті зміни, що відбулися у фонетичній, граматичній, лексичній будові на певному історичному етапі розвитку. Саме вони лягли в основу і розвинулись у самостійну національну українську мову.

Соціальний діалект – це відгалуження загальнонародної мови, вживане в середовищі окремих соціальних, професійних, вікових та інших груп населення, тобто має виразну корпоративно-групову форму його породження та існування. Соціально-професійна диференціація суспільства, а отже, і його мови залежить від розвитку продуктивних сил. Тому соціально-діалектні відмінності в межах національної мови зберігаються , на відміну від територіально-діалектних, які поступово нівелюються. Серед різновидів соціальних діалектів звичайно виділяють професійні та групові жаргони, арго, різновиди, утаємничених засобів спілкування.

Таким чином, національна мова – це тип національного мислення, тип національної культури, філософії і психології, що може реалізовуватись у різноманітних варіантах мовної, мовленнєвої і національно-культурної діяльності. Чим більшими формами і способами передачі національного світосприйняття володіє людина, тим більше у неї можливостей для досягнення психологічної спільності з будь-якими представниками певної нації.

Національна мова об’єднує людей більше, ніж класова, партійна або релігійно-конфесійна приналежність, більше, ніж історія народу, а інколи навіть більше, ніж етнічне походження. Ось чому на відміну від літературної мови національна мова не може оперувати поняттями єдиної уніфікованої норми. Для сформованої політичної нації територіальні або соціальні особливості мови є свідченням широти, стійкості й багатства спільної національної культури.

У зв’язку з чим завдання держави та її інституцій полягає у тому, щоб побудувати ієрархію цінностей і розставити акценти національно-мовної політики таким чином, щоб зберегти своєрідність кожної мовної культури, дозволити їй розвиватися, поповнюючи скарби національної мови. При цьому національну мову як вічну духовну цінність не можна ототожнювати, а тим більше підганяти під категорію “державної” (“офіційної”, “регіональної”) мови, що знаходиться у сфері поточної матеріальної політики.

У конкретній політичній ситуації державна і національна мова можуть співпадати і не співпадати, і, отже, головною для будь-якої держави є проблема збереження і піднесення до світового рівня національної мови. Звичайно, що найсприятливішою для нації є ситуація повного їх співпадіння, але так буває не завжди.

Сьогодні в Україні статус державної  має тільки українська мова, що закріплено Законом “Про мови в Українській РСР” і Конституцією України:

“Українська РСР забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національно-державної самобутності” (Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки “Про мови в Українській РСР”, прийнятий 28 жовтня 1989 року);

“Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні ґарантується вільний розвиток, використання і захист російської мови, інших мов національних меншин України.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом” (Конституція України. Прийнята на пятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. Стаття 10).

Вимоги щодо обов’язкового володіння державною мовою Президентом України містяться у статті 103, володіння державною мовою професійними суддями у статті 148. Чинне законодавство передбачає обов’язкове володіння державною мовою особами, що отримують статус громадянина України.

Статусу й функціонуванню державної мови на території України присвячені й інші закони. Так, до законодавчої бази належать рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року про застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі вищих навчальних закладів України. Ці проблеми порушено й закріплено також у законах України “Про національні меншини в Україні”, “Про освіту”, “Про видавничу справу”, “Про телебачення і радіомовлення”, “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” тощо.

Проте реальна практика мовного будівництва свідчить, що Закон про мови, який формально набув чинності 01 січня 1990 року, ще й досі не виконується. Більше того, політична ситуація навколо питань державної (державних), офіційної (офіційних) мов чи мов національних меншин постійно загострюється під час виборчих перегонів. Невизначеність термінів примушує політиків і службовців тлумачити ці поняття на свій власний розсуд.

Як правило, поняття “державний” і “офіційний” розглядаються як синоніми: “державний – такий, що має причетність до держави”, а “офіційний – той, що регулюється урядом; урядовий, службовий”. У побуті люди можуть говорити різними мовами, а для службових, офіційних стосунків у всіх державах світу існує державна (тобто офіційна) мова.

Розпливчастість і невизначеність термінів, у свою чергу, призводить до спекуляції мовними проблемами і дозволяє приймати на рівні регіонів найсуперечливіші постанови щодо функціонування української, російської чи інших мов. Проблем можна було б уникнути при фіксації відповідних визначень у державних документах.

Отже, державна – це мова, якою розмовляє або вміє розмовляти більшість населення країни незалежно від національної або територіальної належності її громадян. Найвищою її формою є офіційна мова , яка представляє державу на міжнародному рівні.

Державна мова – це “закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обовязкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв’язку та інформатики”. (Українська мова. Енциклопедія. – К., 2000. Як зазначалося вище, правовий статус державної української мови визначено окремим законом, де зазначено, що держава “забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національно-державної самобутності” (Закон УРСР “Про мови в Українській РСР”. – К., 1989).

Державну мову не слід ототожнювати з рідною мовою, якою відбувається процес мислення людини і яка для кожного представника різних національностей може бути різною. Статус державної або державних мов визначається і закріплюється Конституцією, а механізми і норми їх розвитку й функціонування (як і норми функціонування інших мов) розробляються й описуються в Законі про мови.

Мови національних меншин (регіональні мови) – це мови, які використовуються як засіб спілкування у межах певної території компактними національними групами, меншими, ніж інша частина населення країни, і відрізняються від діалектів державної мови або мови мігрантів.

Мови національностей (не територіальні мови) – це мови, якими користуються громадяни певної національності, що не мають широкого поширення у межах конкретної місцевості (наприклад, ідиш у євреїв) і не належать до державної мови.

Таким чином, національна мова – це мова, що є засобом усного й письмового спілкування нації. Національною мовою української нації є українська мова. Формування української національної мови відбувалося на основі мови народності в період інтенсивного становлення української нації (друга половина ХVІII – початок ХІХ ст.) як стійкої спільності людей, що мають спільну територію, економічні та політичні зв’язки , літературну мову, культуру. Сьогодні нею розмовляє більша частина нації, тобто вона має загальнонаціональний характер. Як уже зазначалось, поняття “національна мова” охоплює всі мовні засоби спілкування – літературну мову та діалекти.

Літературна мова – це унормована, загальноприйнята форма національної мови. Вона не протиставляється національній мові, бо, узагальнюючи засоби виразності загальнонародної мови і будучи найвищим досягненням культури мовлення народу, відіграє у складі національної провідну роль, виступає важливим чинником консолідації нації. Поділ мови на літературну та народну  означає тільки те, що ми маємо, так би мовити, мову сиру” й оброблену майстрами. Літературна мова — варіант загальнонародної мови; загальнонаціональна мова, оброблена майстрами (письменниками, науковцями, митцями, учителями та ін.), відзначається наявністю орфоепічної та граматичної норми й обслуговує багатоманітні культурні потреби народу. Літературна мова є мовою художньої літератури, освіти, науки, державних установ, засобів масової інформації, театру, кіно тощо. Літературна мова протиставляється діалектам, просторіччю, жаргонам. Вона має дві форми — усну й писемну, ряд функціональних стилів.

Отже, літературна мова – це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту і побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів.

3. Основні ознаки літературної мови.

4. Поняття “мовна норма. Види мовних норм.

Мова є основною формою національної культури й насамперед першоосновою літератури.

Упродовж віків випрацьовувалися певні нормативні правила та засади, які стали визначальними й обовязковими для сучасних носіїв літературної мови.

Головною ознакою літературної мови є унормованість, для якої обов’язкова правильність, точність, логічність, чистота і ясність, доступність і доцільність висловлювання. Мовна норма – категорія історична, оскільки піддається змінам разом із розвитком суспільства.

Сукупність загальноприйнятих, усталених правил, якими керуються мовці в усному та писемному мовленні, складає норми літературної мови, які є обовязковими для всіх її носіїв.

Мовна норма – одна з обовязкових ознак літературної мови, система правил, що визначають культуру мови. Мовна норма встановлює правила вимови, слово- й формовживання, побудови фрази. Це історично змінне явище, яке, однак, на всіх етапах розвитку літературної мови зміцнює основи мовної системи, сприяє всебічному розвиткові внутрішніх закономірностей мови. Розрізняють норми безваріантні та варіативні (напр., паралельне вживання форм “дубу” і “дубові”, варіантів наголошування “нов`ий” “н`овий”. Мовна норма регулює писемне й усне мовлення. Отже, культура усного й писемного спілкування передбачає досконале знання та послідовне дотримування всіх мовних норм.

Літературна мова характеризується низкою основних ознак, з яких виділимо:

  •   унормованість;
  •   стандартність;
  •   наддіалектність;
  •   полі функціональність;
  •   стилістична диференціація;
  •   наявність усної і писемної форм вираження.

Отже, унормованість літературної мови передбачає наявність у ній чітких, обов’язкових, правил вимови звуків, наголошування, вживання слів, творення та використання граматичних форм, синтаксичних конструкцій тощо.

В українській літературній мові виробились стабільні мовні норми, які встановлюють найтиповіше і найхарактерніше в мовному вжитку. Мовна норма – це сукупність правил реалізації мовної системи, прийнятих на певному етапі розвитку суспільства як взірець.

Літературна норма виконує важливі суспільні функції – вона забезпечує взаєморозуміння членів суспільства, полегшує процес спілкування. Норми літературної мови створює весь народ в особі найвидатніших майстрів слова, і вони турботливо охороняються суспільством як його велика культурна скарбниця.

Мовна норма – категорія історична: будучи певною мірою стійкою, стабільною, що забезпечує її функціонування, норма водночас зазнає змін. Це випливає з природи мови як явища соціального, яке перебуває в постійному розвитку з творцем і носієм мови – суспільством. Для розвиненої мови основним принципом встановлення літературного стандарту є підхід, за яким реалізації мовлення, що не визначаються нормою (мовою) – випадкові або під впливом білінгвізму та ін. – відповідно залишаються за її межами, незважаючи на ступінь їх поширення, а основною ознакою норми є, власне, її прагнення до стабільності, незмінності.

Наявність норм літературної мови, однак, не заперечує паралельного існування мовних варіантів, тобто в межах норми можуть бути варіанти, які не порушують системних відношень мовної одиниці.

Серед варіантів розрізняють:

  •  нейтральні, тобто які не обмежені вживанням лише в певному функціональному стилі. Наприклад, форми давального відмінка іменників: директорові – директору, товаришеві – товаришу; особові та безособові синтаксичні звороти: робота закінчена – роботу закінчено тощо;
  •  стилістично забарвлені, тобто які співвідносні з певними стилями мови. Наприклад, лексичні варіанти балакати, мовити слова говорити чи граматичні варіанти робить, просить, які у формі інфінітива закінчуються на –ть, дієслів робити, просити вживають у розмовному чи художньому стилях, а інші відповідно в усіх стилях мови.

Українська літературна мова має розвинену систему орфоепічних, акцентуаційних, орфографічних, пунктуаційних, лексичних, словотвірних, граматичних, стилістичних норм.

Отже, норма літературної мови – це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються в процесі суспільної комунікації.

Розрізняють різні типи норм: орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень), графічні (реалізація звуків на письмі), лексичні (слововживання), морфологічні (правильне вживання морфем), синтаксичні (усталені зразки побудови словосполучень, речень), стилістичні (відбір мовних одиниць відповідно до умов спілкування), орфографічні (написання слів), пунктуаційні (вживання розділових знаків).

Орфографічні та пунктуаційні (правописні) норми сучасної української літературної мови у вигляді певної системи правил кодифіковано (загальноприйняті) й видано під назвою Український правопис 1993 р. видання. Правописні норми відображаються у писемному мовленні, а також визначають способи відтворення мови на письмі. Без загальноприйнятого правопису не може функціонувати жодна літературна мова, адже він сприяє усталенню мовних норм, а отже, піднесенню мовної та національної культури загалом.

Стандартність як ознака літературної мови виявляється в тому, що при всій різноманітності мовних засобів, функціонально-стилістичних варіантів, літературна мова зберігає свою внутрішню єдність і цілісність.

Наддіалектність. Виникнувши на основі одного з діалектів, літературна мова поступово втрачає вузькодіалектний характер і набуває наддіалектного, тобто вбирає в себе багато особливостей інших говорів, повсюдно поширюється, стає обов’язковою для всіх членів нації.

Поліфункціональність – одна з найважливіших ознак літературної мови, яка виявляється у здатності виконувати різні функції. Літературна мова обслуговує абсолютно всі сфери життя суспільства; вона може передавати інформацію в різних сферах життєдіяльності людей, адже вона має велике багатство різноманітних мовновиражальних засобів.

Стилістична диференціація. Сучасна українська літературна мова становить складну і розгалужену систему структурно-функціональних та емоційно-експресивних стилів, які забезпечують можливість задовольнити мовні потреби української нації.

Функціонуючи у різних сферах суспільного життя, мова набуває типових ознак. Їх носії мови усвідомлюють як певні різновиди, що об’єднують мовні одиниці за функціональним призначенням у відповідні структури – функціональні стилі (офіційно-діловий, науковий, публіцистичний, художній, розмовний).

Стильова диференціація є ознакою високорозвиненої літературної мови, відбиває багатство матеріальної і духовної культури народу.

Наявність усної та писемної форм вираження. Літературна мова має дві форми вираження – усну та писемну. Обидві форми використовують ті самі літературні норми, але кожна з них має свою специфіку (див. табл.).

Ознаки усної та писемної форм літературної мови

УСНЕ МОВЛЕННЯ

ПИСЕМНЕ МОВЛЕННЯ

  1.  Первинне.
  2.  Діалогічне (полілогічне) і монологічне.
  3.  Розраховане на слухача.
  4.  Часто не підготовлене заздалегідь, допускає імпровізацію.
  5.  Передбачає живе спілкування.
  6.  Інтонаційно оформлене, супроводжується мімікою, жестами.
  7.  Чітко індивідуалізоване.
  8.  Емоційно й експресивно забарвлене.
  9.  Допускає використання повторів, зіставлень, різних тропів та фразеологізмів.
  1.  Вторинне.
  2.  Монологічне.
  3.  Графічно оформлене.
  4.  Повязане з попереднім обдумуванням.
  5.  Передбачає ретельний відбір фактів та їх мовне оформлення.
  6.  Чітке підпорядкування мовних засобів стилю і типу мовлення.
  7.  Повний і ґрунтовний виклад думки.
  8.  Поглиблена робота над словом і текстом.
  9.  Допускає редагування та самоаналіз написаного.

Специфіка форм літературної мови визначена насамперед їх призначенням: усна форма розрахована на слухача, а писемна – на читача. Форми відрізняються одна від одної і способом передачі мовлення: усна форма пов’язана з вимовою звуків і їх акустичним сприйняттям; писемна – з графічним відображенням мовлення і читанням.

Усна та писемна форми реалізації безпосередньо пов’язані з різними видами мовленнєвої діяльності. (слухання – читання, говоріння – письмо) та між собою. Часто виникають ситуації, коли заздалегідь підготовлений  письмовий текст треба озвучити, тобто подати як вид усного мовлення. Суттєвої відмінності між обома формами, наприклад, ділового чи наукового тексту не існує, однак варто знати деякі шляхи наближення писемного мовлення до усного і користуватися ними при потребі.

РОЛЬ МОВИ В СУСПІЛЬНОМУ ЖИТТІ

  1.  Поняття моваі мовлення.
  2.  Визначення літературної мови; функції мови.
  3.  Поняття мовної норми.

Мова є основною формою національної культури й насамперед першоосновою літератури. Мова – це і скарбниця духовних надбань нації, досвіду співжиття, праці і творчості багатьох поколінь, а також і своєрідний оберіг звичаїв і традицій, запорука інтелектуального зростання, розвою та поступу народу в загальносвітовому житті. Належачи до так званих вторинних систем, мова існує не сама по собі, а в людському суспільстві, похідним від якого є. Існує вона у вигляді різноманітних актів мовлення, що повторюються усно та фіксуються письмово.

Таким чином, мова і мовлення – близькі, але не тотожні поняття.

Мова – це ідеальна система матеріальних одиниць (звуків, слів, моделей речень тощо), яка існує поза часом і простором. Це певний код, шифр, відомий усім представникам мовного колективу, незалежно від їх віку, статі, тембру голосу або місця проживання.

Коли ж зявляється необхідність, цей код приводиться в дію і матеріалізується в окремому акті говоріння, тобто у мовленні.

Отже, мова – це лише засіб спілкування, а мовлення – сам процес і результат спілкування, який відбувається в певній аудиторії і в певних часових рамках, матеріалізуючись у звуках, інтонації, жестах і міміці або буквах і розділових знаках (чи в інших технічних засобах). Мовлення – це мова в дії. Мова однакова для всіх членів певного мовного колективу, а мовлення завжди індивідуальне. Воно реалізується в безлічі варіантів і ситуацій.

Природна мова, будучи фундаментальним блоком соціальної пам’яті, відрізняється від мовлення, яке є матеріалізацією результатів мислення за допомогою мови, що зберігається в індивідуальній пам’яті і використовується людиною у процесі комунікації. Мова і мовлення не можуть існувати одне без одного: мовлення реалізується через мову, а без мови немає мовлення.

Мова є основною формою національної культури й насамперед першоосновою літератури.

Літературна мова — варіант загальнонародної мови; загальнонаціональна мова, оброблена майстрами (письменниками, науковцями, митцями, учителями та ін.), відзначається наявністю орфоепічної та граматичної норми й обслуговує багатоманітні культурні потреби народу. Літературна мова є мовою художньої літератури, освіти, науки, державних установ, засобів масової інформації, театру, кіно тощо. Літературна мова протиставляється діалектам, просторіччю, жаргонам. Вона має дві форми — усну й писемну, ряд функціональних стилів.

Упродовж віків випрацьовувалися певні нормативні правила та засади, які стали визначальними й обовязковими для сучасних носіїв літературної мови.

Головною ознакою літературної мови є унормованість, для якої обов’язкова правильність, точність, логічність, чистота і ясність, доступність і доцільність висловлювання. Мовна норма – категорія історична, оскільки піддається змінам разом із розвитком суспільства.

Сукупність загальноприйнятих, усталених правил, якими керуються мовці в усному та писемному мовленні, складає норми літературної мови, які є обовязковими для всіх її носіїв.

Мовна норма – одна з обовязкових ознак літературної мови, система правил, що визначають культуру мови. Мовна норма встановлює правила вимови, слово- й формовживання, побудови фрази. Це історично змінне явище, яке, однак, на всіх етапах розвитку літературної мови зміцнює основи мовної системи, сприяє всебічному розвиткові внутрішніх закономірностей мови. Розрізняють норми безваріантні та варіативні (напр., паралельне вживання форм “дубу” і “дубові”, варіантів наголошування “нов`ий” “н`овий”. Мовна норма регулює писемне й усне мовлення. Отже, культура усного й писемного спілкування передбачає досконале знання та послідовне дотримування всіх мовних норм.

Мова – невід'ємна ознака людського колективу. Вона могла з'явитися тільки в людському суспільстві в умовах спільної трудової діяльності на початковому етапі розвитку людства. Саме в процесі колективної праці з'явилася потреба погоджувати й коригувати свої дії, передавати знання і набутий досвід майбутнім поколінням.

Біологія людини (колір волосся, шкіри або очей) не змінюється залежно від місця народження або оточення (згадаймо, наприклад, ситуацію з темношкірими і білошкірими американцями), але мова, її система і структура можуть змінитися принципово, якщо людина змінює соціальне середовище. Українець, який з дня народження знаходиться, наприклад, серед африканців, залишиться білошкірим, але буде користуватися зовсім іншою мовною системою.

Отже, мова не успадковується і не закладена в біологічній суті людини. Дитина говорить мовою оточення, а не обов'язково мовою батьків. В умовах ізоляції від суспільства діти не говорять зовсім. Мова виникла в суспільстві, обслуговує суспільство, і поза суспільством її існування неможливе, як неможливе і суспільство без мови.

Мова – не застигла категорія. Як соціальне явище вона розвивається за об'єктивними законами, які не залежать від волі окремої людини. Проте людство в цілому й окремі його представники (відомі письменники, політики, філософи) справляють величезний вплив на розвиток мови. Навіть протягом життя одного покоління разом із політичними, економічними або соціальними змінами відбуваються зміни і в мовній системі: фонетиці й графіці (як приклад можна навести нетрадиційну для українця вимову вибухового [ґ] і появу в українському алфавіті букви ґ на місці західноєвропейського [g] ([h]) - рeґіoн, Гамбурґ, аґресія, аґентура, ґазон, лозунґ та ін.), лексиці й семантиці (разом з новими словами типу консалтинґ, менеджмент, лізинґ, маркетинґ принципово змінилися зараз значення слів комунізм, капіталізм тощо) або морфології й синтаксисі (згадаймо хоча б зміну граматичної конструкції жити на Україні на форму жити в Україні за протиставленням "частка цілого - ціле").

На земній кулі існує понад п'ять тисяч мов. Усі вони постійно контактують між собою, збагачуючи і розширюючи свої функції і можливості. Для розвитку людської думки не існує національних, расових чи континентальних кордонів, тому класифікація мов за принципом "розвиненості-нерозвиненості" – свідоцтво політичної кон'юнктури чи культурного примітивізму. Будь-яка мова як засіб формування й вираження думки може конденсувати всі досягнення людської цивілізації. Звичайно, що мови відрізняються структурою, фонетикою, словниковим складом тощо, але їм усім притаманні загальні закономірності розвитку, які зосереджуються у соціальних функціях.

Як соціальне явище будь-яка мова виконує такі соціальні функції: загальні (комунікативну, мислетворну й пізнавальну), спеціальні на лоґічній основі (професійну й номінативну) і спеціальні на емоційній основі (експресивну, волюнтативну й естетично-культурологічну). Поступове розширення функцій приводить до появи різних стилів мовлення. Ось чому їх характеристика має принципове значення для подальшого розуміння суті національної мови та її стильових функціональних різновидів.

1. Комунікативна функція забезпечує людство найуніверсальнішим засобом спілкування, бо вона охоплює практично всі нюанси передачі інформації, знань і емоцій співрозмовникам (порівняймо, наприклад, мовну систему з азбукою Морзе або звичайним світлофором). Окреме слово не може бути засобом повідомлення. Щоб висловити думку і реалізувати комунікативну функцію, слова треба поєднати у речення за законами певної граматики (української, російської, англійської, німецької тощо). Ось чому повна й адекватна матеріалізація комунікативної функції неможлива без вивчення синтаксису.

Адже мова – найважливіший засіб спілкування людей і забезпечення інформаційних процесів у сучасному суспільстві ( у науковій, технічній, політичній, діловій, освітній та інших галузях життя людства). У цій ролі вона має універсальний характер: нею можна передавати все те, що виражається, наприклад, мімікою, жестами, символами, тоді як кожен із цих засобів спілкування не може конкурувати у вираженні з мовою.

Із комунікативного боку слід розглядати й сукупність текстів, як наслідок діяльності комунікатів, здійснюваної шляхом обміну писемною продукцією.

  1.  Для спілкування важливим є попереднє формування і висловлювання думки. У цьому випадку мова виконує мислетвірну функцію.

Формуючи думку, людина мислить мовними формами. Мислення є конкретне (образно-чуттєве) й абстрактне (понятійне). Понятійне мислення – це оперування поняттями, що позначені певними словами і які без цих слів перестали б існувати. До того ж, у процесі мислення ці поняття зіставляються, протиставляються, поєднуються, заперечуються, порівнюються тощо за допомогою спеціальних мовних засобів. Тому мислити означає оперувати мовним матеріалом. Відомий вислів обмінятися думками насправді означає обмінятися певними мовними одиницями, у яких і закодовані думки. Цей обмін не завжди буває корисним для обох співбесідників. Звідси й вислів Хто ясно мислить, той ясно висловлюється.

Мислить (думає) людина тією мовою, яку найкраще знає – рідною. Отже, сам процес мислення має суто національну специфіку, яка обумовлена національним характером мови.

  1.  Комунікація відбувається, як правило, для того, щоб передати чи засвоїти інформацію, знання або набутий досвід. Йдеться про третю, не менш важливу функцію мови – пізнавальну (гносеологічну).

Мова є своєрідним засобом пізнання навколишнього світу. На відміну від інших істот, людина користується не лише індивідуальним досвідом і знаннями, а й усім набутком своїх попередників та сучасників, тобто суспільним досвідом. Але за умови досконалого знання мови, й бажано не однієї. Пізнаючи будь-яку мову, людина пізнає різнобарвний світ крізь призму саме цієї мови. А оскільки кожна мова є неповторна картина світу – зникнення якоїсь із них збіднює уявлення людини про багатогранність світу, звужує її досвід. Гносеологічна функція мови полягає не лише в сприйнятті й накопиченні досвіду суспільства. Вона безпосередньо пов’язана з функцією мислення, формування та існування думки (тобто з мислетворчою функцією).

Проста комунікація для висловлення думки і передачі інформації у межах усної форми мовлення розширила пізнавальні потреби людства. Разом із розвитком мови поступово формувалися її спеціальні функції, які максимально підсилювали можливості логічного (професійна й номінативна функції) та емоційного мислення (експресивна, волюнтативна й естетично-культурологічна функції).

4. Так, зростання пізнавальної ролі мови в епоху науково-технічної революції привело до появи професійної функції, яка стала критерієм спеціальної підготовки і засобом оволодіння фахом.

Без грамотного користування мовою професії неможливо сьогодні говорити про високий службовий чи громадський рівень спеціаліста. Справа у тому, що в наш час революційним стає процес появи нових професій і відповідно їх мов. Якщо зважити на те, що за рік у світі з'являється понад 120 тисяч нових термінів, то цілком зрозумілою стає вимога про постійне вивчення мови, без якої не можна вважати себе спеціалістом у будь-якій сфері діяльності. Старий поділ на "інтелігентні" чи "неінтелігентні" професії зникає на наших очах. Мова починає обслуговувати не лише сферу духовної культури – вона все більше пов'язується з виробництвом, стає засобом формування нових виробничих відносин і основним компонентом професійної підготовки. Ось чому правильному професійному спілкуванню слід навчатися все життя, бо це підвищує продуктивність та ефективність праці, наповнює результатом і змістом життя й діяльність конкретної особи.

5. Поява великої кількості нових явищ і реалій при зростанні ролі професійної функції об'єктивно активізує дію номінативної функції, яка притаманна тільки мові, особливо у науковому стилі, де без точної і правильної назви або визначення наукового поняття не можна говорити й про існування самого предмета дослідження. З дією цієї функції ми зустрічаємося при вивченні морфології й лексикології. Справа у тому, що звуки як фізичне явище значення не мають, а ось морфеми (корені, префікси, суфікси, закінчення) надають слову основне або додаткове лексичне чи граматичне значення. Повністю ж номінативна функція реалізується у повнозначних словах, які називають предмети, явища, процеси, ознаки тощо. Адже усе пізнане людиною одержує від неї свою назву й тільки так існує у свідомості. Цей процес називається лінґвілізацієюомовленням світу. Мовні одиниці, передусім слова, слугують назвами предметів, процесів, якостей, понять, ознак і под. У назвах зафіксовані не лише певні реалії дійсності, адекватно пізнані людиною, але і її помилкові уявлення, ірреальні, уявні сутності тощо. Безперечно, що кожна мова являє собою неповторну картину дійсності; по-різному мовно розчленовані в різних мовах одні й ті ж самі фраґменти світу й т.ін. А тому доля кожної мови має бути об’єктом постійної турботи не тільки носіїв цієї мови, але й людства в цілому й кожної людини зокрема.

Наступні три функції мови пов'язані не з логічним, а з емоційним процесом пізнання світу і місцем особистості в ньому. Досить часто у практиці конкретного спілкування інформативність майже відсутня, але комунікація відбувається і досягає результатів за рахунок підвищеної психологічної або / та емоційної напруженості. Йдеться про експресивну, волюнтативну й естетично-культурологічну функції.

6. Експресивна функція реалізується у мовних формах вираження емоцій і почуттів людини. Отже, експресивна функція полягає в тому, що вона є універсальним засобом вираження внутрішнього світу людини. Адже кожний індивід – це унікальний неповторний світ, сфокусований у його свідомості, у надрах інтелекту, у гамі емоцій, почуттів, мрій, волі. І цей прихований для інших світ може розкрити лише мова. Що досконаліше володієш мовою, то виразніше, повніше, яскравіше постаєш перед людьми як особистість. Те ж саме можна сказати і про націю, народ. Говори – і я тебе побачу, запевняли мудреці античності.

7. Коли експресія досягає свого апогею, вона починає впливати на волю співрозмовника. У цьому разі можна говорити про реалізацією волюнтативної функції мови. Її дію можна відчути у формах вітання, прощання, прохання, вибачення, спонукання або запрошення, а також у наказових конструкціях, якими часто користуються керівники і політики, що сповідають жорстку схему управління колективом.

8. Проте найвищою функцією мови є естетично-культурологічна. Ця функція виражається в естетичних, культурних і національних уподобаннях певної нації. Руйнування естетично-культурологічної функції призводить до того, що нація поступово переходить у безнаціональну чи в іншу національну парадиґму (згадаймо “інтернаціональну” практику виховання радянської людини або прищеплювання “чужих” естетичних ідеалів у межах української незалежності). Йдеться про усвідомлення суті найважливішого для політичного і громадського життя поняття національна мова.

Мова – першоджерело культури, оскільки вона є і її знаряддям, і водночас матеріалом створення культурних цінностей. Існування мови у фольклорі, красному письменстві, театрі, пісні тощо дає безперечні підстави стверджувати, що вона є становим хребтом культури, її робітнею і храмом. Ось чому виховання відчуття краси мови – основа будь-якого естетичного виховання. У цьому і полягає естетична функція мови.

Культура ж кожного народу знайшла відображення та фіксацію найперше в його мові. Для глибинного пізнання нації необхідне знання його мови, яка виконує функції своєрідного каналу звязку культур між народами. Репрезентуючи свою мову, ми репрезентуємо і власну культуру, її традиції та здобутки, збагачуючи світову культуру. Тому безперечно мова виконує й культуроносну функцію.

Через мову передається й естафета духовних цінностей від покоління до покоління. Що повнокровніше функціонує в суспільстві мова, то надійніший звязок та багатша духовність наступних поколінь. Дотримання мовних норм, популяризація рідної мови – це поступ у розвої загальної культури нації.

У часовому й просторовому вимірах виявляється ще й ідентифікаційна функція мови. Ми, сучасники, відчуваємо свою спільність і зі своїми попередниками, і з нащадками, і з тими, хто перебуває поряд, і з тими, хто в інших краях. Кожна людина має своєрідний індивідуальний мовний “портрет”, мовний “паспорт”, у якому відображено всі її національно-естетичні, соціальні, культурні, духовні, вікові та інші параметри. Лише для тих, хто знає мову, вона є засобом спілкування, ідентифікації, ототожнення в межах певної спільності. Для тих, хто її не знає зовсім або знає погано, вона може бути причиною розєднання, сепарації, відокремлення, конфліктування й навіть ворожнечі.

Але оскільки мова – явище системне, усі її функції виступають не ізольовано, а проявляються в тісній взаємодії. Відсутність чи неповнота використання якоїсь із них згубно впливає на мову в цілому, а це, у свою чергу, відбивається на долі народу.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

13093. Классный час «Интернет: да или нет» 91 KB
  Классный час Интернет: да или нет Цели: Формирование информационной культуры школьников представления о плюсах и минусах Интернета на основе игрового диспута. Развитие познавательного интереса творческой активности учащихся. Воспитание уважени...
13094. Классный час «А ну-ка, мальчики!» 70.5 KB
  Классный час к 23 Февраля А нука мальчики Цель: Создать атмосферу праздника в игресоревновании. Задачи: Познакомить детей с родами войск. Развитие памяти внимания организованности самостоятельности умений согласовывать интересы в процессе преодолен...
13095. Классный час «Сталинградская битва в военных фотографиях» 54.5 KB
  Классный час на тему Сталинградская битва в военных фотографиях Цели: Познакомить обучающихся с основными этапами Сталинградской битвы. Подвести обучающихся к пониманию значения героической обороны Сталинграда. Оборудование: проектор экр...
13096. Сталинградская битва. Ты хочешь мира? Помни о войне!. Сталинградская битва 24.89 KB
  Литературно-исторический вечер Ты хочешь мира Помни о войне. Сталинградская битва Цели: углубить знания учащихся о ходе Сталинградской битвы; развивать чувство гордости и сопричастности к прошлому своего народа своей страны; воспитывать патриотические ч
13097. Современный этикет. Классный час 58 KB
  Классный час на тему Современный этикет Цели усвоить основные этические требования в поведении и общении с людьми овладеть навыками культурного поведения. Сегодня мы поговори...
13098. Дружба и отношения между мальчиками и девочками. Классный час 32.5 KB
  Классный час на тему Дружба и отношения между мальчиками и девочками Цель: создавать условия для эмоционального роста детей; углубить представления о гендерном равенстве. Задачи: раскрыть значение понятий мужское дело и женское дело; развивать кул
13099. Классный час на тему «Приключение по стране рассказов Н.Н. Носова» 37.79 KB
  Классный час на тему Приключение по стране рассказов Н.Н. Носова. Тема: Приключение по стране рассказов Н.Н. Носова. Цель занятия: в игровой форме провести ознакомление и повторение произведений Н.Н. Носова. Участники: класс Продолжительность: 45 минут ...
13100. Классный час на тему «Что значит быть настоящим другом?» 51.5 KB
  Классный час на тему Что значит быть настоящим другом. 4й класс Цель: помочь детям разобраться в том каким должен быть настоящий друг. Задачи: определить важные для дружбы нравственные качества и содействовать их формированию; провести самооценку учащимися
13101. Сабақтың тақырыбы: БАЛА АБАЙ. 80.5 KB
  7 Ана тілі 2сынып Сабақтың тақырыбы: БАЛА АБАЙ. Сабақтың мақсаты: 1. Оқушыларды қазақтың классик ақыны Абай Құнанбаевтың өмірімен толығырақ таныстыру. 2. Мәтіндегі негізгі идеяны ұғындыру. 3. Әр түрлі ой дамыту стратегиялары арқылы өздік жұмыс і